КулЛиб - Классная библиотека! Скачать бесплатно книги
Всего книг в библиотеке - 265568 томов
Объем библиотеки - 244 гигабайт
Всего представлено авторов - 106494
Пользователей - 49880

Впечатления


кандей про Дакар: Фабрика героев. Тетралогия (Боевая фантастика)

Где "Легионер"?


Созерцающий про Салькова: Сказание о Темном маге (Фэнтези)

Хорошая книга, достаточно интересная. Не только как для дебюта и женского фэнтези, но и вообще. Очень раздражают постоянные прыжки во времени. Дискретное ведение повествования - это изощрённое издевательство над читателем, хочется познакомить придумавших его авторов с пыточными инструментами. Только за это - четвёрка, а так вполне на уровне.


Пан нiхто про Рыбаков: Руль истории (Публицистика)

"Во все времена моральная правота — страшная вещь. Ужасы сталинизма — это, если посмотреть сбоку, всего лишь непреклонная справедливость, приносящая в одночасье «поддержку миллионов людей». Жутенькая идея о классовом чутье, о свободном от буржуазного гуманизма пролетарском правосудии, о революционной целесообразности, которой плевать на формальные юридические доказательства, родилась не на пустом месте и не из одной лишь сатанинской злобности сталинистов"
Оно и ежу понятно,что не на пустом месте и не из "злобности сталинистов" Как еще можно было создать современную индустрию и ее сырьевую базу?Автор такой мысленный эксперимент проводит,Дескать посади в кресло генсека любого самого доброго и честного человека,да хоть самого Герцена(лично я считаю ,что с Герценом не так все однозначно,но пусть это останется на совести автора) так и тот бы пришел к тому же ,что и Сталин(или трусливо бежал бы назад в Лондон).Ведь это только Гитлер создавал лагеря,чтобы у б и в а т ь.Ничего подобного в СССР не было.А что было?Да все же та пресловутая "целесообразность"
Не было у советской власти экономических рычагов для под'ема народного хозяйства,вот и пришлось внеэкономические применить.
А что прикажете делать?Империалистическое окружение,белополяки,белофинны, и даже мистическим образом мутировшие ,белокитайцы,все мечтают от страны кусок отхватить.Поэтому не до гуманизму!И вообще если говорить о г о с у д а р с т в е н н о й политике,то о какой гуманности вообще может речь идти .Нет не подумайте ради Бога,что Вячеслав Михайлович оправдывает кровавого тирана!Нет ,ему тоже не по нраву шайка бандитов (притом ,что большинство из них и отношения не имеют к р у с с к о м у Народу)засевшая в Кремле.Он п о н я т ь хочет.Тем более,что дальше-хуже.Вот уже англо-французские эскадрильи ждут приказа бомбить Баку,на заводах Шкоды,покорные чехи мастерят Гитлеру танки,поляки (эти гиены послевоенной Европы)того и гляди с немцами сторгуются и попрут на страну Советов.А как бы не была плоха с в о я власть ,ч у ж а я будет еще хуже.Поэтому постулат о приоритете государственных интересов и ценностей ,перед всеми остальными (культурными,экономическими,если хотите пусть даже общечеловеческими) принимаем без возражений.
Почему же тогда фразу Маккейна : «Для меня всегда важнее всего были национальные интересы Америки» Рыбаков интерпретирует в
фашистский лозунг " USA uber alles."?Мы ведь уже признали приоритет государственных ценностей,над общечеловеческими!Так нет ,автор фарисейски восклицает:" Эту бодягу они оставляют другим".А чем же независимость и суверенитет США менее ценны чем независимость и суверенитет СССР?Зачем проливать крокодильи слезы над судьбой Хиросимы и Нагасаки.Почему Трумэн должен был предпочесть жизнь японцев ,жизни американских парней?Ведь государственная политика не только антигуманна,она еще и эгоистична :
"Альтруизма она позволить себе не может — не за тем люди берут власть, ведь при власти они отвечают за свою страну"
К сожалению автор здесь ,подобно сомну других российских публицистов п у т и н с к о й эпохи,наступает на грабли политики двойных стандартов ,да еще и в болото антиамериканизма вступил.


Pavelll про Валин: Лейтенант из будущего. Спецназ ГРУ против бандеровцев (Боевая фантастика)

И я не читал, достаточно обложки, подпитывающей украиноненавистничество.
Когда уже до русских дойдёт, что выплачивая дань этнически чуждым кавказцам, и почти в полный рост воюя с этнически близкими украинцами, ваш царь загоняет Россию в дупу.


Созерцающий про Ле Гуин: Лабиринты (Фэнтези)

Joel, так ведь это же Ле Гуин. У Урсулы всё творчество такое, тяжелое для чтения и понимания. Специфическое. Если не бояться сломать мозг, то можно попытаться вникнуть во всю эту фантасмагорию, как я однажды. Некий смысл там определённо есть. Но все равно, впечатление такое, будто бедная девочка с детства сидела на тяжелых наркотиках...


Joel про Ле Гуин: Лабиринты (Фэнтези)

Срань какая-то. На обложке надо было сделать надпись "Осторожно - наркоманы!"

Кол.


Joel про Контровский: Всплеск волны (О войне)

Залил замечательный АИ рассказ, когда-то взятый с самиздата в отличный сборник "Ядерное лето 39-го", а нынче снесенный с авторской странички. Но хорошие вещи не должны пропадать - я так считаю :)

Читая этот (и подобные ему) рассказ, я понял, почему война привлекает генералов больше чем водка, охота и секс. Какой там, нафиг, секс? - от осознания того, что ты запустил ядерную ракету, можно получить такой выброс эндорфинов с адреналином пополам, что после этого любое другое переживание покажется пресным, как доклад о повышении надоев в Саратовской области. Неудивительно, что диктаторы-психи кончали себе в штаны от одной мысли о мировой термоядерной войне.

5 баллов.


загрузка...

Скеля Дельфін (fb2)

- Скеля Дельфін 295K (скачать fb2) - Вадим Николаевич Собко

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ВАДИМ СОБКО «СКЕЛЯ ДЕЛЬФІН» (ПОВІСТЬ)

Розділ перший

Велике, синє і неосяжне море оточувало місто. Здавалося, що місто лежить на острові, але насправді за околицями починалися степи. Стрімкими кручами вони підходили до моря. Море було продовженням степів, і вітер проносився над містом, не зупиняючись. Море ніколи не було спокійним. В сонячну погоду маленькі хвильки розбивалися об моли, знесилені котилися до берега і там по черзі зникали у сірій, розпеченій сонцем гальці.

У порт прибували пароплави. Вони ставали на рейді, потім підходили ближче до пристані. До них під’їздили вагони, і в отвори глибоких трюмів сипалося золотими потоками зерно, важко падали чорні блискучі брили донецького антрациту, пропливали над головами і зникали в темряві важкі ящики і стоси лісу. Іноді з трюмів вивантажували машини в дерев'яних ящиках, і поїзди везли їх в глибину країни через широченні, вкриті розкішними хлібами степи.

З моря щодня приходив експрес. Він стояв дві години біля пристані, потім шибки у вікнах будинків здригалися від густого реву, за кормою високого чорного теплохода з’являвся зелений пінистий бурун, піднятий гвинтом, і експрес ішов далі вздовж берегів Чорного моря.

В порту цілий день сновигали туди й сюди маленькі катери, перетягаючи баржі, крани, перевантажувачі; перегукувались найрізноманітніші гудки — від важкого застудженого баса голландського пароплава до тоненького гудочка двомісного катера клубу «Юних піонерів». На березі працювали вантажники в мішках, згорнутих, натягнених на голови, як шоломи.

Порт завмирав після чотирьох годин, і тоді оживало місто, що цілий довгий літній день лежало, мліючи під сонячною спекою, тихе і безлюдне.

Вдень сонце стояло над містом, просто над головою. Воно було сліпучояскраве і невмолиме і випалювало зелену траву в міському саду. Тільки великі дерева ще зберігали крони зеленого листя, Під ними була густа тінь, затишок прохолода.

Надходила осінь, але сонне пекло ще по-літньому сильно, і щовечора пляж був усіяний людьми.

На пристанях височіли гори кавунів і динь. Кавуни були довгі, темнозелені, і нагадували дельфінів. Прозорі дині наче стікали солодким медовим соком; яскраві плями червоних помідорів у плетених кошиках горіли, немов маки; і дрібні сливи, вкриті сизуватим пушком, лежали, зсипані просто на широкі темносірі брезенти.

Надходила осінь, і де-не-де вже почав з’являтися перший терпкий і солодкий зелений виноград. Його великі тугі грона лежали між круглими, наче костяними, яблуками, першими осінніми яблуками.

Увечері, коли сідало сонце і бриз моря приносив легку прохолоду, у міському саду по алеях засвічувалися ліхтарі, і матроси з кораблів сходили в місто. Вони ходили чистими вулицями, зовсім не схожі між собою: руді, як сонце, Ірландці, біляві англійці, чорні негри з яскравими білками очей і сліпучобілими зубами, косоокі малайці з випнутими вперед вилицями, чорняві невисокі греки і ще багато матросів усіх націй.

Вони тинялися по місту, поки не знаходили клубу моряків, там зникали, і ніякі гудки не могли зібрати їх до дванадцятої години ночі на пароплав.

А в саду, де ввечері було прохолодно і свіжо, збиралася молодь з усього міста.

Пари снували одна за одною, повертаючи на точно визначеному місці, і жодна з них не проходила ні па крок далі. Тут були вантажники з порту і робітники з консервних фабрик, тут були матроси далекого плавання і листоноші, капітани і рахівники, і ще сила іншого люду, що населяв місто. Все це ходило по головній алеї парку, сміючись, роздивляючись знайомих і знайомлячись, збиваючи куряву і запиваючи її теплою солодкою водою біля численних кіосків, розкиданих по всьому саду.

Все це тривало доти, доки у клубі моряків великий дзвін не оголошував про початок вистави або кіно; тоді алеї пустіли і господарки кіосків швиденько закривали торгівлю і собі поспішали до клубу.

Нарешті місто затихало зовсім, ліхтарі в саду гасли, вулиці безлюдніли, і тільки де-не-де перед будинками ще лишалися азартні вантажники, граючи в доміно, та коли-не-коли проходили запітнілі пари.

А коли вже проходили останні матроси з клубу моряків і сідали в човни, відпливаючи на свої пароплави, тоді в місті ставало зовсім тихо, воно засинало, щоб завтра зранку знову розпочати гарячий, сонячний робочий день.

В один із останніх днів серпня 1928 року, коли сонце, перейшовши зеніт, вже починало схилятись до обрію і в порту загули гудки на закінчення роботи, теплохід «Крим» наближався до міста.

Обережно проведений лоцманом через неширокий прохід між підводним камінням, він зайшов у тиху бухту і став розвертатися, щоб причалити до при стані.

Високий і стрункий, пофарбований в чорний колір, з червоною ватерлінією і червоними кільцями на двох товстих трубах, він був дуже красивий і навіть величний. Групи людей рясно заповнювали усі його палуби. На верхній палубі пасажири, що мали їхати далі, до Батумі, погойдувались у плетених кріслах; внизу щільним натовпом стояли ті, що мали сходити на берег.

На кормі теплохода, яка круто обривалася вниз і немов зникала десь під палубою, стояв високий молодий чоловік років двадцяти семи і роздивлявся місто. З палуби теплохода було видно лише будинки порту, і чоловік, одвернувшись від берега, став дивитися на зелений, про шитий білими смугами пухирців, пінистий слід від гвинта. Біля ніг його стояв невеличкий чемодан у синьому чохлі з червоними лямівками, а на руці лежав синій дощовий плащ.

Високий і широкий в плечах, з блакитними очима і русявим волоссям, він нічим не відрізнявся від багатьох чоловіків свого віку. Манера стримано і повільно рухатися і те, як він поводив плечима, піднімаючи важкенький чемодан, видавали велику силу.

Його обличчя з високим і чистим чолом, трохи випнутими вилицями і красиво окресленими губами було привабливим. Усмішка, спокійна й безтурботна, хоч завжди дещо Іронічна, показувала разок білих зубів.

Чоловік стояв на верхній палубі корми, дивлячись, як теплохід причалює до пристані.

Ось, просвистівши в повітрі, вже полетіли на пристань тонкі канати із свинцевими оплетеними гирками на кінцях. Слідом упали у воду важкі линви, прив’язані до них. Матроси на березі спіймали канати, витягли линви і через кілька хвилин теплохід повільно, неначе стомившись, причалив до пристані. Бурун за кормою затих.

На сходи відразу кинулися пасажири і утворився натовп.

Високий чоловік, його звали Борис Петрович Коротков, вирішив не штовхатися і сів на свій чемодан, чекаючи, доки пройдуть люди.

Теплохід спинився саме там, де кінчалася кам’яна пристань і починався відгороджений невисоким парканчиком пляж.

З міста туди щохвилини приходили люди.

Коротков бачив сильних вантажників, які могли переносити по десять пудів. Зараз вони сміялися, немов малі діти, граючись у морі і намагаючись затягти один одного в воду.

Він бачив високих засмаглих дівчат. Вони все життя прожили в цьому місті і могли пропливти під теплоходом. Але найбільше його увагу привернула група хлопців, що лежали біля самого парканчика, зрідка поглядаючи на корму теплохода. Їхні тіла, пропечені до кісток сонцем, просолені морем, засмагли до темнобрунатного кольору і під тоненькою плівкою солі, що вкривала їх, здавалися сизуватими. У всіх було світле, зовсім вигоріле на сопці волосся, що проти загорілих облич здавалося білим, і облуплені кирпаті носи.

Ніякого одягу не було на них, крім малесеньких трусиків. Лише за формою і кольором цих маленьких шматочків матерії можна було відрізнити їх одне від одного.

Хлопчики були різні віком. Найменшому було років десять, а найстаршому років тринадцять, хоча тут, у цій компанії, всі вони були рівні і з однаковою повагою до самих себе плювали в море і пацали ногами по воді, коли хвиля з шарудінням набігала на гальку пляжу.

Вони мало звертали уваги на Короткова, поки той сидів на чемодані, але коли поруч з ним стали двоє — товстий чоловік курортного вигляду у ситцьовій картатій сорочці, білих штанах і тюбетейці і дама в капелюсі з великими крисами— хлопчаки раптом стрепенулися і підняли до теплохода свої обвітрені веселі обличчя.

— Дядю, — закричав один з них до товстого чоловіка на кормі теплохода, — дядю, кинь гривеника.

Здивований чоловік подивився на свою супутницю, потім швиденько дістав з кишені гривеник, розмахнувся і кинув його на берег. Гривеник срібною плямочкою спалахнув на сонці, упав на гальку, підскочив, і в ту ж хвилину височенький хлопчик у червоних трусиках схопив його і швидким рухом поклав у рот за щоку, немов проковтнув. Найменший з усієї компанії крикнув на теплохід з ноткою зневаги в голосі:

— Куди ж ти кидаєш? У воду кидай! Ми й звідтіля дістанемо.

Чоловік у тюбетейці зацікавився, порився в кишені, витяг цілу жменю дрібних монет і підійшов до самого краю корми.

Борис Петрович підвівся і теж слідом за ним підійшов ближче.

Перша монетка, блискуча й маленька, упала в воду, і в ту ж секунду всі хлопчики зірвалися з берега і опинилися у хвилях.

Хлопчик у червоних трусиках плив перший. Досягши того місця, де впала монетка, він пірнув у воду. Слідом пірнули всі інші, і за кілька секунд там, де щойно пливло з десяток біловолосих голів, прокочувалися тільки хвилі. Навіть дивно було: куди могли зникнути так раптово ці хлопці?

З корми теплохода крізь прозору воду було видно дуже глибоко, хоча дно здавалося темним і каміння на ньому роздивитися було неможливо.

Борис Петрович бачив, як у воді навколо того місця, де впав гривеник, створився цілий вир в’юнких тіл. Вони опускалися все нижче й нижче, монетка тонула, і хлопці поринали за нею.

Так збираються біля шматка хліба, кинутого на воду, маленькі срібні верховодки; вони вовтузяться з ним, штовхаючи в різні боки і відкусуючи по шматочку, аж поки хліб не розмокне.

Хлопці кружляли в глибині, і через товстий шар прозорої води самі здавалися зеленкуватими довгими рибами.

Так тривало з півхвилини, тіла спліталися і розпліталися, щоб сплестися знову, потім хлопчаки по одному стали виринати, і один з них, той самий, у червоних трусиках, підняв над водою мокру руку.

Гривеник блиснув у променях сонця і в ту ж секунду зник у роті хлопчика за щокою.

Чоловік у тюбетейці заплескав у долоні, його супутниця теж здавалася дуже зацікавленою, а на обличчі Бориса Петровича грала широка схвальна усмішка.

Чоловікові сподобалася ця гра, він кинув ще монетку, і знову вир тіл закипів у воді, І знову хлопець у червоному виринув і показав сонцю блискуче срібло.

Перекупка, що сиділа з яблуками біля самого пляжу, задоволено всміхнулася. Чоловік кидав і кидав монетки у воду, і майже жодного разу не траплялося так, щоб хтось інший з хлопчаків брав собі здобич.

Щоки у хлопця роздулися від захованих під ними монет; здавалося, що в нього на обох щоках флюс.

Нарешті чоловікові обридло. Він крикнув хлопцям щось нерозбірливе: чи то похвалу, чи то лайку, і відійшов. Борис Петрович залишився сам.

Цілком несподівано високий чоловік у сірому костюмі устав зі свого крісла і підійшов до борту.

— А звідтіля дістанете? — спитав він, підкидаючи велику монету-полтиник, і показав рукою на море з другого боку теплохода.

Хлопчаки, що вже повилазили на берег, здивовано поглянули на нього, потім один з них похитав головою і порадив чоловікові самому лізти в море, коли він хоче потрапити на вечерю до крабів.

— Ех ви, герої! — сказав той усміхаючись. — А ще хвалитесь: ми, ми!

Хлопець у червоних трусиках підвівся з гальки і став біля самої води. Хвиля з шипінням торкалася Його маленьких ніг, і він стояв, немов маленька, прекрасно відлита з темної бронзи статуя.

Тільки тепер Борис Петрович роздивився його як слід. Роздивився і зрозумів, чому в усій цій грі хлопчик завжди виходив переможцем. Широкі плечі й могутні груди, руки з міцними рельєфними м’язами були не по-дитячому сильні.

Широкий в плечах, він немов сходився і тоншав до міг і справді всією будовою тіла нагадував рибу.

На його обличчі з облупленим кирпатим носиком горіли темні серйозні очі.

Він дивився на чоловіка і десь глибоко в зіницях закипало обурення.

— Кидай полтиник, — крикнув він і кинувся у воду, обпливаючи корму теплохода. Він пересувався у воді дуже швидко, хоч, проте, не поспішаючи. Не робив жодного зайвого руху, і вода розступалася перед ним, легко пропускаючі його вперед. Рухався у воді так само вільно, як людина на березі; вода була його другою стихією, в якій хлопчик почтував себе прекрасно.

Коли він обплив корму, чоловік ПІДНЯВ руку і, розмахнувшись, кинув полтиник у воду. Монета одразу ж зникла під хвилею, і в ту ж мить хлопець пірнув. Чоловік у сірому глянув на годинника.

На березі, затамувавши подих, стояли товариші.

Секунди минали, вже пройшла ціла хвилина, і Борис Петрович почав хвилюватися. Чи не доведеться зараз кликати осводівців рятувати бідолашного хлопця? Йому стало неприємно: і дуже треба було цьому чоловікові пробувати сили юного моряка.

Але його страх був даремний, бо коли минуло ще сорок секунд, хлопчик виринув зовсім не там, де його чекали.

Він ліг на спину, важко і солодко дихаючи, набираючи повні груди повітря, дивився на сонце, на Бориса Петровича, на товаришів, піднімав руку, і в руці його був полтиник.

— З самого дна дістав, — гукнув він і це була чиста правда.

Зовсім не ворушачи руками і працюючи ногами, ніби риба хвостом, він швидко підплив до берега.

— Одна хвилина сорок секунд, — спокійно констатував чоловік у сіром, опустив руку з годинником.

В цю мить густо заревла сирена на теплоході. Через півгодини «Крим» вирушить у путь. Борис Петрович згадав, що йому треба поспішати. Він затримався через хлопчаків і згаяв марно багато часу.

Схопивши свій чемодан, він швидкими кроками збіг по трапу на нижню палубу і пішов до сходнів, де вже давно не було жодної людини.

Чоловік у сірому костюмі теж узяв свій невеличкий шкіряний чемодан, що стояв поруч з кріслом, і, не поспішаючи, зійшов на пристань.

Розділ другий

На околиці міста, в красивому будинку з білого каменю, що стоїть у садку, живе Варвара Павлівна Кивенко. Варвара Павлівна, висока, огрядна жінка, живе тут уже дуже давно. Усі сусіди встигли змінитися кілька разів, а вона все залишається жити в своєму білому привітному будиночку. Мало хто знає, з чого живе вона, але ніхто ніколи не бачив, щоб вона ходила кудись на роботу або працювала дома. Проте Варвара Павлівна користується неабиякою повагою в сусідів і інакше, як мадам Кивенко, її не називає ніхто.

У маленькому будиночку ще живе робітниця, що вдень торгує на пристані яблуками з садка мадам Кивенко, та хлопчик Вася, далекий родич Варвари Павлівни. Зранку він ходить у школу, вдень пропадає невідомо де, а ввечері допомагає робітниці робити чисто всю домашню роботу.

Інколи до мадам Кивенко приходять гості. Вони приходять з другого краю міста. Ці люди були різні віком, різні на вигляд. Інколи до неї ж заходять матроси з іноземних пароплавів, але що вони там роблять — не знає ніхто; та ніхто й не цікавиться таким питанням, у кожного багато свого клопоту.

А мадам Кивенко походжає по своїх володіннях, по саду й будинку в червоному капоті і співає арії з опери «Кармен».

Голос у неї хрипкий, і коли вона виспівує навіть найніжнішу арію, шибки у вікнах тихо вібрують і дзвенять.

Коли перші вечірні сутінки млистою пеленою закривали місто і з моря почав повівати легенький і приємний бриз, Петро Андрійович Глоба постукав у хвіртку садка мадам Кивенко.

Він постукав впевнено, добре знаючи, куди йде, і в ту ж мить залилося дзвінким гавкотом маленьке собача, що його мадам Кивенко завжди носила на руках, опускаючи на землю тільки в надзвичайних випадках.

Робітниця відчинила хвіртку, і Петро Андрійович зайшов до господи мадам Кивенко. У руці він ніс невеличкий шкіряний чемодан. Золотий годинник поблискував на лівій руці.

Мадам Кивенко зустріла гостя на веранді. Хвилину вона розглядала його, намагаючись впізнати.

Потім, мабуть, пізнала, захвилювалась, заметушилась і поспішно запросила в хату, злякано оглядаючись навколо.

Коли Вася прийшов додому, Варвара Павлівна і Глоба сиділи одне проти одного за столом, а на столі стояло кілька пляшок молодого вина, У великій вазі лежали фрукти з саду мадам Кивенко, але гість не звертав на них уваги. Він наливав собі півсклянки молодого, терпкого, рожевого і прозорого вина, потім доставав звідкись знизу, не то з кишені, не то з-під стола, пляшку горілки, доливав склянку доверху, одним духом випивав цю нестерпну суміш і нюхав шматочок чорного хліба. Дивним було те, що він нітрохи не був п’яний, хоч випив, мабуть, уже чимало.

Коли Вася увійшов, вона повернулася до нього разом із стільцем і простягла долонею вверх руку — важку руку з пухкими і короткими пальцями. Кілька перснів перетягало їх у різних місцях, і пальці нагадували сардельки.

— Ну, давай! — сказала вона.

Вася поліз у кишеню і витяг цілу жменю срібних монет і один паперовий карбованець. Все це він з острахом висипав на долоню мадам Кивенко і відійшов до дверей.

Варвара Павлівна почала рахувати гроші. Глоба зацікавлено спостерігав усю що сцену.

— Чотири вісімдесят, а де ще полтиник? — грізно спитала мадам Кивенко, і щоки її, червоніючи від випитого вина, стали сизуватими.

— Мало кидали сьогодні…— намагався виправдатись Вася, червоніючи і відходячи все ближче й ближче до дверей, — я вам завтра принесу більше.

Вася жив у Варвари Павлівни, і вона годувала його, але кожного дня хлопець мусив приносити своїй тітці п’ять карбованців. Він добував їх найрізноманітнішими способами: діставав монети з морського дна і носив чемодани через усе місто, але дуже часто траплялося так, що п’яти карбованців не назбиреться. Вася витримував цілу бурю гніву і знущань мадам Кивенко.

Так і того дня вона підвелася зі свого місця й підійшла до Васі, грізна й червона.

— Давай сюди полтиник, — повторювала вона, стримуючись, щоб не лаяти Васю при Глобі.

— Не було ніякого полтиника, — намагаючись говорити твердо, відповідає Вася, але губи його тремтять. Він от-от заплаче. Йому дуже не хочеться розлучатися з великою срібною монетою. І не в тому справа, що це п’ятдесят копійок. Їх можна заробити в порту. Справа в тім, що цей полтиник він дістав з морського дна майже посередині бухти. Там глибоко й темно, там слизьке каміння і небоязкі риби, там тріщить у вухах від величезного тиску води. Він сам дістав звідтіля цю монетку, а тут чомусь треба віддати її мадам Кивенко.

Мадам Кивенко нічого не каже. Величним жестом вона відчиняє двері, що ведуть на кухню. У кімнату вривається запах жареного м’яса й цибулі, шкварчання сала на сковороді, тріск полін під плитою і брязкіт посуду. Мадам Кивенко махає рукою, і в ту ж хвилину в дверях з’являється товсте, брудне від вугілля й жиру обличчя перекупки, що сиділа на пляжі, продаючи яблука.

— Був полтиник? — грізно питає ЇЇ мадам Кивенко, і перекупка відразу ж починає злякано й дрібно хреститися.

— Як бог свят, був! Щоб мені до вечора не дожити, щоб мене грім побив, — починає клястися вона.

— Давай, — знову простягає до Васі свою могутню долоню мадам Кивенко.

Перекупка вже сховалася за дверима; Вася стоїть перед розлютованою мадам Кивенко, маленький і беззахисний.

Глоба дивиться то на нього, то на Варвару Павлівну, і на його губах грає єхидна усмішка.

Вася оглядається, наче прохаючи порятунку, але від Глоби годі чекати допомоги. Тоді Вася набирає повні груди повітря, ковтає його ротом так, ніби боїться, що через кілька хвилин йому не буде чим дихати, стискує кулачки, підводить на мадам Кивенко очі, намагаючись не випустити жодної сльозинки, і вперше в житті не слухається своєї тітки.

— Не дам! — твердо каже він, роблячи зусилля, щоб мадам Кивенко не почула, як від жаху і здивування перед власною сміливістю дрібно тремтять і цокотять його зуби.

— Не дам! Я за ним на саме дно моря пірнав. Я за нього вам завтра карбованця принесу, а його не віддам.

Мадам Кивенко на секунду остовпіла. Кров відливає їй від обличчя, але зараз же щоки знову буряковіють, і вона вибухає цілим фонтаном чорної люті.

— Отака вдячність, — кричить вона, упираючись руками в боки. — Отака вдячність! Ти про нього піклуйся, ти годуй його, ти вболівай за ним, а він, грубіян отакий, буде тобі різні капості чинити! Та як ти можеш сказати «не дам», коли я тобі наказую? Та як ти подумати про це можеш!

Глоба бачить, що Вася вагається. Він згадує, що Вася — це той самий хлопчик, який діставав монети з морського дна Ще хвилина — і зляканий Вася віддасть полтиника Глоба вирішує сам втрутитися в цю справу.

— Варваро Павлівно, — говорить він. Розлютована мадам Кивенко в ту ж мить забуває про свою лють і намагається приємно всміхнутися. — Варваро Павлівно, я думаю, що на відзнаку нашої зустрічі можна зробити маленьке свято для нього, — він показує пальцем на Васю. — Хай всі будуть радісними в день, коли ми так приємно зустрілися.

Мадам Кивенко вже забула про свої погрози. Вона навіть може ласкаво всміхнутися до Васі, хоч Вася добре знає ціну цієї усмішки,

— Ну, йди на кухню, ти, грубіян, змилостивившись, каже вона, — та подякуй Петру Андрійовичу. Якби не він, плакав би твій полтиник.

Петро Андрійович наливає собі в склянку вина й горілки, одним духом виливає й каже:

— Нічого дякувати. Послуга за послугу.

Вася виходить на кухню, нічого не зрозумівши з останніх слів Глоби. Полтиник лежить у нього в кишені; він витягає його, щоб те раз подивитися і згадати сутінки морського дна, вусатих нелякливих риб і сонце, блискуче сонце, сонце і вітер над морем.

Але Марія, перекупка й куховарка, вже давно чекає Васю. Гори немитого посуду, ненаколені дрова, невинесені помиї і сміття, ще багато всякої кухонної роботи залишено для нього. Далеко за північ, коли мадам Кивенко вже давно міцно хропе у своєму ліжку, а куховарка засинає в своєму кутку, світиться віконце е маленькій кухні.

Вася лягає тільки тоді, коли весь посуд перемито, перетерто й виставлено рядами в шафі, мідні тази сяють, як сонце, під світлом лампи; каструлі сохнуть на теплій плиті; чисто вимита підлога починає підсихати; а у вікні, підіймаючись з-за моря, встає сірий і блідий передосінній світанок.

Розділ третій

Першим у школу прийшов Гриша Глузберг, Вій прийшов рано. Всі двері ще були зачинені. Гриші довелося чекати, поки прокинеться сторож.

Проте Грнша нітрохи не жалкував. Вій багато чого розкаже товаришам, а хіба ж встигнеш на кількох перервах викласти все, зібране за ціле літо?

Гриша ходив біля дверей школи і чекав, коли, нарешті, прийдуть товариші і він зможе почати розповідь. Розповідати Гриша любив. Далеко не всі його оповідання були правдивими. Досить йому було побачити чи почути про якусь невеличку подію, як нона відразу набирала в його розповідях розмірів катастрофи. Говорив Гриша завжди з таким захопленням І так щиро вірив у видумане, що не слухати його було неможливо.

Сам Гриша був невисокий чорнявий хлопчик з спокійними, неначе сонними очима. Товстенький і незграбний, він рідко й неохоче бігав наввипередки або боровся з кимось, та вже раз узявшись, змагався діловито, з захватом і до кінця.

Гриші обридло ходити біля школи й він сів на лаву. І чого вони досі не приходять, його товариші? Адже в нього стільки новин. Він же знає такі речі, про які, напевне, жоден школяр і не догадується.

От, наприклад, він знає, що по географії у них новий учитель. Хто з школярів знає таку новину? Хто знає, як збирають чай у Батумі? Ніхто! А Гриша знає, бо він туди їздив і бачив, як обривають маленькі листочки з чайних кущів. Хто бачив чілійські пальми і мавп у Сухумі? Може, хтось і бачив колись, а Гриша бачив зовсім недавно! І ще безліч новин різної важливості знає Гриша, а розказати їх нікому. Прикро!

Починають сходитися школярі.

Спочатку пробігають зовсім малі школярики з молодших класів; вони бояться спізнитися і приходять на півгодини раніш Нарешті підходять Гришнні товариші і він відчуває, що ось зараз зможе звільнитися від усього свого тягара новин.

Товариші підходять до Гриші, вони вітаються, роздивляються один одного, немов бачилися хтозна-коли. І справді, за літо всі повиростали, загоріли, зміцніли, в деяких уже починають зриватися голоси, і вони зовсім не схожі на тих боязких хлопчиків, що складали іспит весною.

Гриша починає розповідати. Давно очікувана хвилина настала, але всі найважливіші новини проходять повз вуха товаришів. У кожного є багато чого розказати, кожен за літо бачив і пізнав багато нового. Гриші з болем у серці доводиться визнати, що він переоцінив важливість своїх новіш. Багато його товаришів бачили чайні плантації в Чакві під Батумі і сухумських мавп, а крім того ще тисячі речей, про які Гриша й уявлення не мав. Алє на кілька хвилин Гриша стає центром уваги: це тоді, коли значущо і навіть з таємничістю в голосі він говорить про нового учителя географії, якого бачив сам на власні очі.

Проте йому не щастить як слід відчути насолоду. Дзвінок, чистий і мелодійний, дзвенить у школі так, немов по камінню набережної розсипаються срібні кільця.

Школярі, що сновигали перед школою, розважаючись, розмовляючи, гуртом сунуть у двері, і цей потік несе за собою Гришу.

Школа зустрічає їх привітно. Заново відремонтована, вона сяє, величезними, чисто вимитими вікнами. Заново пофарбовані підлоги такі чисті й красиві, що по них аж ходити незручно, а в повітрі ще носиться їдкуватий і приємний запах вапна й ремонту. Вазони з квітами стоять в коридорі на вікнах і в класах. Це незвично й красиво. Навіть одчайдушні пустуни притихають і поводяться зовсім так, як поважний Гриша Глузберг.

Учителі зустрічають школярів. Сьогодні вони веселі, привітні й зовсім не схожі на самих себе в ті моменти, коли, наприклад, ставлять двійку.

Школярі й учителі зустрічаються як старі знайомі, що вже чимало попрацювали разом і ще багато працюватимуть.

І от, коли всі вже розійшлися по своїх класах і останні двері з грюкотом зачинялись за вчителями, у школу вбігає Вася. Він босоніж і без шапки. Червоний галстук лежить акуратно, а книжки під рукою надають його постаті заклопотаного і серйозного вигляду. Він встигає швиденько прослизнути у свій клас саме тоді, коли Борис Петрович Коротков підходить до дверей.

Борис Петрович відчиняє двері і пропускає Васю вперед, усміхнувшись.

Васі не до усмішок. Йому соромно. Як це він міг спізнитися, прийти після дзвінка? Швидше на своє місце на останній парті, біля самої стіни, і слухати, уважмо слухати, що говоритиме цей новий учитель географії!

Поруч з Васею на парті не сидить ніхто. Його товариш ще не приїхав з канікул. Вася кілька хвилин дивиться на знайомі обличчя товаришів, на ретельно зачесані голівки, на червоні галстуки, на усміхнені лукаві обличчя і думає, що вчитися буде так само весело, як і минулого року, а якби ще не існувало німецької мови, — було б зовсім прекрасно.

У Васі трошки болить голова. Таке враження, начебто хтось стискає виски. Він знає, від чого це: Марія примусила його майже всю ніч морочитися на кухні, перебирати разом з нею сухі вишні; спав він години зо три; але все це скоро мине, бо він уже звик.

І Вася починає уважно слухати, що говорить Борис Петрович.

Клас зустрічає нового вчителя стриманим гудінням. Ось він який, новий учитель географії, а вони думали, що він зовсім інший, а цей буде у них фізкультурником!

Усім цікаво почути, який голос у нового вчителя, і тому перше слово Борис Петрович промовляє в повній тиші. Перед ним стоїть великий глобус. Біля дошки висять дві величезні карти півкуль. Якісь альбоми з картинами і фотографіями лежать на столі.

Учитель не поспішає починати урок, а розглядає свіжі й приємні дитячі обличчя. Які вони схожі одне на одного і які вони в той же час різні. Ось просто перед ним сидить русява кругловида дівчинка. Вона уважно дивиться на карти, немов намагається запам'ятати їх відразу на все життя, і боїться пропустити жодне слово вчителя. Трохи далі сидить хлопчик із стриженою головою й чорними маленькими очима, що бігають швидко, як мишенята; він. мабуть, перший пустун і забіяка у всьому класі, але зараз сидить поважно, сидить і шукає, чи не знайдеться чогось смішного в новому вчителеві. Далі, біля вікна, сидить поважний, маленький і солідний Гриша Глузберг. а зовсім біля стіни видніється серед веселих школярських облич біле вигоріле волосся і трохи бліденьке обличчя Васі.

Борис Петровіч починає. Він говорить спокійно, не поспішаючи, інколи усміхаючись: голос у нього лагідний і приємний, і скільки Андрюша Кравченко не намагається до чогось присікатися, нічого смішного знайти він не може. Особливо цікаво стає тоді, коли Борне Петрович відкриває великі важкі альбоми, що лежать на столі, і звірі, птахи й рослини невідомої, далекої й чудесної, жаркої країни з'являються перед школярами. Андрюша Кравченко сидить, напіврозкривши ротика, і слухає, а коли навіть Аидрюша слухає, то справа вже ясна: розповідь захопила і його.

Гриша Глузберг просто за все своє шкільне життя не може згадати випадку, щоб на якомусь уроці було так тихо.

А на останній парті, намагаючись уважно слухати, сидить Вася, і личко його блідне все більше й більше. Щось все сильніше й сильніше стискає виски. Дивитися на вікна стає неприємно, світло ріже очі, і так хочеться на секунду покласти голову на руки і зімкнути повіки.

Лише на одну секунду. Цього ж, мабуть, ніхто не помітить, а воно буде так хороше. І Вася, намагаючись не пропустити жодного слова, закриває очі й помалу опускає голову на складені руки. Через секунду він раптом підводить її, і широко розкривши злякані оченята, дивиться. чи не помітив, бува, хто-небудь, що він, Вася, мало не заснув на такому інтересному уроці.

Але всі зайняті тим чудним звіром, якого показує Борис Петрович, і Вася хвилину теж уважно дивиться на дивну тварину, схожу чи то на качку, чи то на їжака.

Потім світло знову починає різати очі, і він помалу, вже не змагаючись з дрімотою, що охопила його, як темна, глуха і спокійна пелена, опускає голову вниз, Він дрімає чуйно, насторожено. Здається, він чує кожне слово вчителя, але це тільки здається, бо Борис Петрович вже перестав розказувати і зараз викликає до дошки Ніну Іванову, щоб вона показала на карті основні річки далекої країни.

Підвівшись зі стільця. Борис Петрович помітив, що на останній парті зникло бліде обличчя Васі. Поки Піна шукала річки з чудними назвами, Борис Петрович пройшов у самий кінець класу. Вася тихо дрімав, поклавши голову на складені руки. Борис Петрович обернувся до дошки і тоді вже стиха торкнув Васю за лікоть.

Всі в класі були зайняті — це ж справді, цікаво бачити, як Ніна Іванова найкраща відмінниця, дивиться кудись в кінець класу й безнадійно плутається в звичайних назвах річок. Всі в класі намагалися допомогти Ніні, - добре, що Борис Петрович пішов кудись назад, але з того нічого не виходило: Ніна не могла зрозуміти нічогісінько.

І тільки тоді, коли Борис Петрович розбудив Васю, Ніна отямилась.

Усі річки, що хвилину тому безнадійно плутались, раптом поставали на свої місця.

Борис Петрович відійшов од Васиної парти. Тільки він і Ніна бачили, як прокинувся Вася, як злякано забігали його оченята.

Урок продовжувався.

Розділ четвертий

Недалеко від моря, на затишній неширокій вулиці, засадженій каштанами і акаціями, за невисоким парканом стоїть будинок. Він стоїть у садку, і віти яблунь з великими налитими яблуками лізуть у вікна і торкаються веранди. Між деревами розкидано багато клумб, і квіти, найрізнобарвніші, найяскравіші квіти, вкривають їх. Квіти сплітаються у диво вижні узори, вони підібрані за кольорами й відтінками. Клумби нагадують величезні килими, виткані рукою досвідченого майстра.

Інколи надвечір, коли тиша і сутінь заповнюють садок і входять у будинок, на веранді чути тиху музику скрипки. М’які приємні звуки розносяться по садку і довго коливаються між деревами. Прохожі спиняються біля невисокого парка на, щоб послухати музику. Затамувавши подих, стоять вони, намагаючись нічим не виказати своєї присутності.

Темними вечорами на веранді буднику в глибокому кріслі часто сидить сивий старий дід і на столі перед ним лежить скрипка. Йому дуже багато років, він багато знає й багато бачив. Він пережив трьох царів, бачив три революції. За своє життя побував у столицях усього світу. Колись він був знаменитим скрипалем.

Тепер старий пішов на спочинок.

Вдень він працював у саду. На його клумбах першими в місті з’являлися нарциси і останніми зникали айстри. Червонокриваві півонії і темночервоні жоржини прикрашали його клумби. Професор знав і вирощував такі квіти, яких ніхто ніколи в місті не бачив, і назви їх були невідомі.

Інколи професорові ставало сумно сидіти у своєму садку, і тоді він виходив у місто, на берег моря, сідав на набережній на лаву і дивився на людей, на кораблі, на море.

Одного вечора професор грав на своїй скрипці, і звуки теплими вогненними хвилями заливали садок. Саме тоді Вася проходив вулицею.

Він зупинився, немов прикований до невисоких штахетів, стояв, притискаючись до них обличчям, всім тілом, щоб краще почути чарівну музику, що вабила й не дозволяла відійти.

Доки грала скрипка, не існувало нічого — ні землі, ні неба, ні вулиці, ні його самого. Існувала тільки музика, сильна і ніжна, могутня і прозора, буряна і переможна. Стояв, слухаючи, і відчував себе дивно схвильованим. Щось стискало серце, не дозволяло вільно дихати, і на мить йому здалося, що в нього від несамовитого щастя крутиться голова і серце от-от перестане битися. Але музика замовкла, Вася згадав про доручення Варвари Павлівни і швидко побіг у місто.

Відтоді Вася часто з’являвся перед невисоким парканом. Намагався якнайчастіше проходити біля будинку професора і, коли чув музику, спинявся і стояв, мов закам’янілий. Слухав, поки вона не припинялася, і такий день був для нього святом.

Крізь штахети він не раз бачив високого сивого діда. Бачив Вася, як професор поливає квіти і вибирає бур’ян з клумб, як спочиває на сонці у глибокому кріслі, але жодного разу не бачив, як грає професор.

І одного вечора, коли з притихлого саду на вулицю долітала чудова музика, Вася не витримав і, оглядаючись, немов злодій, швидко переліз через паркан. Пробрався до веранди між клумбами, ступаючи безшумно й легко, мов тінь. Підкрався до самої веранди, звідкіля линули впевнені тривожні акорди.

Двоє чорних блискучих оченят виткнулося з куточка з-за поруччя веранди.

Вася побачив професора, високого, сивого, у теплому товстому халаті. Він стояв біля стола і тримав у руках щось блискуче, коричньове, прекрасне. В першу секунду Вася навіть не зрозумів, що професор тримає в руках звичайну скрипку старовинної роботи. Вася не раз чув, як грали на скрипці в оркестрах, що складалися із скрипки, рояля, віолончелі й бубона. Такі оркестри грали в усіх парках і пивних міста, але яка несхожа була музика тих скрипок на цю' музику, повнозвучну і могутню, хвилюючу і бурхливу, як весняна повінь, як буряні струмені води з гір.

Вася не бачив нічого, крім скрипки.

Професор стомився, смичок здригнувся в руці, і музика раптом припинилася. Професор покляв скрипку у футляр на столі, помалу відвернувся від неї і тихо пішов у кімнату, по-старечому важко переставляючи ноги і м’яко човгаючи по підлозі туфлями.

Скрипка лежала в одкритому футлярі.

Вася, немов закам’янілий, стояв біля веранди. Зухвале і привабливе бажання оволоділо всією його істотою: швиденько перелізти на веранду, взяти в руки скрипку, спробувати відчути ту ж саму прекрасну музику, в крайньому разі хоч доторкнутися до блискучого полірованого дерева.

Раз подумавши про це, Вася вже не міг встояти проти спокуси. Вагався не більше хвилини. Потім безшумно підтягся на руках і за одну мить опинився на веранді.

Вечір надходив з садів. На веранді стояла прозора сутінь. Вася бачив скрипку до найменших подробиць, до найтоншої білої порошинки, то злетіла зі струн.

Він простяг руку і обережно, одним пальцем доторкнувся до блискучого дерева. Йому здалося, що це не дерево, а жіве тіло, яке вібрує і тремтить під рукою. Швидко одсмикнув руку, але вже через секунду насмілився торкнутися до струни. Струна відповіла на дотик тихим гудінням. Вася з острахом оглянувся, чи не почув, чи не побачив бува хто, глянув на двері і скам’янів від жаху.

Старий професор стояв на дверях і дивився на нього. У прямокутнику темних дверей постать професора з білою бородою, білим пишним волоссям і густими сивими бровами, які нависли низько на очі, була такою грізною і страшною, що Вася в ту ж мить перелетів через поруччя в садок, впав, боляче забив собі коліно, пробіг по доріжці до паркана, перемахнув через нього і щодуху побіг вулицею, наче старий професор міг погнатися за ним.

Якби він не так злякався несподіваної появи у дверях власника скрипки, то міг би розгледіти посмішку на вустах професора. Професор вже давно не бачив, щоб так боязко, майже з побожністю, торкалися струн. Це нагадало його самого, коли йому вперше довелося взяти в руки скрипку. Спогад жив у грудях, теплий і свіжий, немов це трапилося вчора.

Професорові часто було сумно без людей, і він пожалкував на хвилину, що цей прудкий темноокий хлопчик втік так швидко.

А Вася біг вулицями міста, поки стало духу. Він заспокоївся тільки тоді, коли вийшов за місто до моря і твердо впевнився, що за ним немає погоні. Сів на великий камінь над водою. Камінь був теплий, вдень він нагрівся під сонцем.

Маленькі хвильки набігали на камінь і з металевим плюскотом розбивалися внизу. Ліворуч у передвечірній млі лежало місто. В порту вже починали засвічуватися ліхтарі, і довгі зелені доріжки простягалися по воді до Васі. Далеко в морі горіли червоні й зелені вогні. Вони позначали вхід до порту. Праворуч розстилався і тягнувся на захід рівний степ, вкритий потемнілою стернею. Просто з глибини моря з'явилися й помалу виростали неясні вогні — десь ішов пароплав.

Легенький вітер потягнув з моря. Вася глибоко вдихнув повітря, відчув солонин гнилуватий запах морської води і несподівано для самого себе всміхнувся.

Тут, далеченько від міста, сам на камені між степом і морем, він почував себе прекрасно і вже зовсім забув про пригоду в садку професора.

Недалеко з’явилося двоє людей з ліхтарями в руках. Бредучи по коліна у воді, вони освітлювали морське дно, відшукуючи великих темнозелених крабів, що вночі підповзають ближче до берега. Люди пройшли зовсім близько від Васі, що лежав нерухомо на теплому камені, стали віддалятися, але тихі звуки їхньої розмови ще довго було чути в дрімотній тиші.

І тоді Вася почув дивний звук. Він був схожий на звучання струни блискучої скрипки. Невідомо, що це було, може, крикнула нічна птиця, може, в порту впало щось металеве, але схожість і подібність були такі яскраві, що Вася навіть здригнувся.

У воді, під темною прозорою поверхнею, ледве помітно світилися тіла великих медуз. Їхні прозорі голови висіли у темній воді. У Чорному морі медузи світяться дуже рідко, і кілька хвилин Вася з цікавістю спостерігав їх, але знову повторився той же самий ніжний мелодійний звук, звук струни чудесної скрипки, і Вася забув про все.

Лежав, мріючи про те, як колись виросте і купить собі таку ж чудесну скрипку. Мріяв про музику, про ніжні й могутні звуки, то примушували тремтіти його маленьке серце. Згадав, як тікав сьогодні від професора, і потер маленьку виразку на коліні

Туди він більше не підходитиме ніколи. Годі ходити попід парканом, немов злодій, крадучи уривки музики. Вася вирішив це твердо раз і назавжди і не мав жодних сумнівів, що рішення свого не змінить.

Ішов додому, коли вже стало зовсім темно, Босі ноги безшумно ступали по м’якій пилюці дороги. Було приємно відчувати сонячну теплоту землі й здіймати ногами цілі вихори куряви.

А на другий день, забувши про всі свої рішення, Вася знову стояв біля паркана професорського будинку, чекаючи, коли старий професор з’явиться на веранді зі своєю скрипкою.

В той день професор ходив у місто і, повертаючись додому, побачив маленьку постать, тісно притулену до щілини між штахетами. Професор одразу ж впізнав учорашнього гостя. Помалу, ступаючи якнайтихіше, підійшов до Васі і взяв його за плече.

Вася злякався, намагався вирватися, та професор тримав його міцно. Побачивши, що порятунку немає, Вася заплакав. Професор зараз відведе його до Варвари Павлівни, і та вже пригадає йому все чисто. Він плакав гірко, просився і клявся, що більше ніколи не буде торкатися скрипки, але професор не зважав на це.

Він потягнув Васю в будинок.

Скрипка лежала на столі і, побачивши її, Вася відразу ж забув про сльози. Дивився на неї жадібно, як спраглий на воду. За всяку ціну ладен був доторкнутися до неї ще раз. Професор глянув на маленьке личко Васі, що раптом змінилося, стало не по-дитячому серйозним, і тихо всміхнувся.

Так познайомився старий професор з Васею. Це було за два роки до того, як Борис Петрович Коротков прийшов у четверту школу, а Петро Андрійович Глоба переступив поріг господи мадам Кивенко.

* * *

На другий день після навчання в школі Вася пішов до професора. На каштанах і акаціях листя вже починало жовкнути, попечене несамовитим промінням південного сонця. Проте квіти ніколи не переставали прикрашати величні клумби професорського саду. Дбайливо политі і старанно підстрижені, вони красувалися серед в’янучих трав, виділялися жаркими барвистими плямами на тлі осіннього листя.

Вася зайшов у маленькухвіртку впевнено, як давний і добрий знайомий. Легкими кроками збіг на веранду, де сидів професор. Той зустрів його привітним поглядом. Старий завжди радів, коли приходив Вася. Вчив його грати на скрипці, бачив палку любов хлопця до музики і в кожному успіхові і в кожній

Васиній невдачі бачив власні успіхи і власні невдачі. Згадував свої перші невмілі спроби грати за скрипці, і його дивувала спільність помилок. Згадував усю свою молодість, але ніколи не жалкував за нею. Він прожив велике повноцінне життя, і прожив його як слід. Зараз він хотів полегшити перш і Васині кроки, ті кроки, що з таким трудом давалися йому самому.

Він бачив надзвичайну здібність до музики у свого маленького учня і напевне знав, що з Васі вийде великий скрипаль.

Йому хотілося самому викохати скрипаля величезної сили і показати всьому світові, як прекрасну барвисту квітку, його музику.

Вася сів проти професора, і той відразу ж помітив, що личко його маленького учня блідіше, ніж звичайно. Професор мало знав про те, як живе Вася. Кілька разів він починав про те говорити, але хлопець відповідав стримано, явно неохоче, і професор припиняв розмову.

Вони почали, як завжди, свій урок з розмови про се, про те, про погоду, про айстри на клумбах. Вони разом вийшли в садок, потім знову повернулися на веранду, і Вася вийняв з футляра професорову скрипку.

Коли він торкався смичком до струн скрипки, все на світі зникало і залишалася тільки музика, красиве й гармонійне царство звуків, у якому було так багато доріг.

Вася грав «Аndante Caniabile» Чайковського. А професор сидів і думав, що скоро вже настане час, коли він зможе показати Васю. Ще трохи роботи — і про хлопця можна буде говорити як про визначного скрипаля, скрипаля-віртуоза величезної сили.

— Тобі, Васю, потрібна скрипка. Розумієш? Така хороша власна скрипка, щоб ти міг грати на ній, коли захочеш, а не тільки в мене.

Професор замовк, раптом обірвавши думку, не сказавши більше ні слова. Вася вийшов. Професор довго дивився йому вслід. Хлопець ішов помалу, збиваючи куряву босими ногами. Професор усміхнувся, вернувся назад на веранду і сів писати листа. Він писав листа в Москву.

А Вася йшов до порту зустрічати теплохід, ловити монети й тягати чемодани. П’ять карбованців для мадам Кивенко заробити було зовсім не так легко.

Розділ п’ятий

На лавці перед ворітьми сиділи і Мирно розмовляли два водолази. Вірніше, один розповідав, а другий слухав.

Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил.

А слухач, Степан Тимофійович Огрінчук, людина ще не стара, але теж здоровий і теж з обвітреним обличчям і чорними вусами, схожими на пучки голок, порівняно недавно перевівся в це місто з іншого чорноморського порту. Він подружився з Кравченком і завжди з цікавістю і повагою слухав розповіді старшого товариша.

Зараз розмова в них зайшла про громадянську війну і старик згадав, як з міста тікали білі, коли Червона Армія їх так товкла, що вони ледве добрались до моря.

Вітер налетів з степу, Смеркало. Старик розповідав не поспішаючи, розважливо:

— Крейсери й лінкори на рейді стоять, — говорив сивоусий, — французькі, англійські, німецькі і ще чортзна-які. Орудія на місто понаводили, а з кожної пушки людиною стріляти можна. У городі тиша, анічичирк, поховалися всі, як щури в трюмі. Ніхто й на вулицю не виходить. А за Графським молом баржа стоїть. І от туди кожну тобі ніч везуть кого-небудь з контррозвідки. Ну, а хто вже на баржу попав, тому каюк і похорон за першим розрядом А в городі полковник Тимашов ловить правого й винуватого. Усіх більшовиками називає, і суд у нього скорий: на баржу, колосники до ніг — і кінець. Піднятися б усім народом, зібрати б усіх матросів і водолазів, придавити б Тимашова до нігтя, він і не писнув би, бо в місті війська немає, тільки юнкери жовтороті бігають. Та що ж ти зробиш, коли пушки просто на місто направлені з усіх кораблів…

Чоловік сплюнув на траву, кілька секунд посидів, немов пригадуючи, потім дістав з кишені гумовий кисет з махоркою, витяг з-за пояса маленьку люльку, набив її, закурив і ще раз сплюнув. Пахкаючи й випускаючи густі клубки диму, він продовжував оповідання:

— Ну, я теж дома сиджу, чого ж мені на вулицю витикатися, просто до Тимашова в лапи, коли мене все місто знає. Коли якось бачу: йдуть до мене дорогі гості, В погонах, При зброї, морди блищать.

Я не дуже боязкий, а тоді серце так і тьохнуло. Поведуть мене, думаю, на баржу і згадають мені все — і партизанський загін, і пристава вбитого. Кинувся я до вікна, тікати хотів, а вони й там свого поставили.

Ну, думаю, кінець мені. Входить у кімнату такий шпінгалет у чині поручика і каже мені ввічливо так, ще й руку до козирка прикладає:

— Полковник Тимашов просять вас завітати до них у гості, так що я прошу вас іти разом з нами.

Що за чорт, думаю. Чого це вони такі ввічливі зробились, просто немов і справді в гості кличуть. Бачу я, що від такого гостювання мені, мабуть, не одкрутитися, і кажу:

— Ну, що ж. Ходімте, коли полковник за мною так скучив.

А поручик сердиться:

— Прошу не сміятися й не глузувати, — каже. — йдеться про репутацію нашої білої армії.

Що за чорт, думаю, чого він від мене хоче? Проте нічого не вдієш, Йду до полковника. А вони зі мною поруч ідуть, револьверів не виймають, так що я зрозуміти ніяк не можу, заарештований я, чи й справді в гості йду.

Ну, приходимо ми в контррозвідку. Вартові, пропуски, все чин чином, і проводять мене зразу й просто до полковника. Я тільки входжу, а він уже з-за столу підвівся й назустріч мені йде.

— А, — каже, — Матвію Петровичу, я вже вас давно чекаю. Сідайте, будь ласка.

Подивився я на нього, на ката всього міста нашого — такий непоказний, бліденький, у пенсне, ще й лисіти починає. Гак подивитися на нього — ангельської доброти чоловік, а скільки людей, собака, на той світ відправив.

— Ми від вас чекаємо великої послуги, Матвію Петровичу, — каже полковник, коли я вже сів і сигару його курив, — великої послуги. Бачите, — каже він і штору на вікні відкриває, — ондечки на рейді біля Графського молу крейсер «Галіфакс» стоїть.

Подивився я у вікно. Море синє таке, так мені на волю захотілося, бо хоч і не арештований я, а все ж душно мені з полковником, Бачу, стоїть «Галіфакс», Крейсер тритрубний, і всі дванадцять гармат на місто націлені.

А трохи ліворуч від нього — баржа стоїть, тюрма найстрашніша.

— Так от, Матвію Петровичу, вчора з крейсера «Галіфакс» одного мертвого матроса в море скинули з гирями на ногах. Так треба нам того матроса знову дістати. Поспішили поховати його. А коли ви, Матвію Петровичу, не згодитеся, — каже полковник і усміхається, а усмішка така приємна, немов він мені подарунок дає, — а коли не згодитеся, то доведеться вам за тим матросом на дно моря пройти, тільки вже з гирками на ногах.

Подивився я на крейсер, а там же біля нього — глибина. Ніхто туди ніколи ні раніше, ні тепер не лазив. Проте нічого не вдієш, хоч самому лізти, хоч тебе туди спустять — однаково весело.

— Що ж, — кажу, — готуйте водолазний баркас, і костюм, і скафандр де-небудь новий діставайте, щоб усе справно було, бо вмирати мені неохота на дні морському, а матроса вашого я вам дістану.

Мало щось було в мене охоти туди лізти, ну, та вони мене про охоту не питали. Живо баркас спорядили, все, як з-під землі взялося, і поїхали ми з тим самим поручиком до крейсера, де матроса треба було шукати. Стали. Погода така хороша, зюйд-вест надвечір затихає, місто лежить переді мною, наче вимерле, тиша така.

На баркасі двоє матросів з «Галіфакса», ні чорта по-нашому не розуміють, та. видно, водолазне діло знають: біля скафандра і насосів орудують добре. Тільки щось помічаю я — настрій у них неважний. Мовчать, похмурі, і не всміхнеться один до одного.

— Ну, — кажу, — держіться, хлопці. Бережіть нерви і не хвилюйтеся. Дістанемо зараз з дна морського вашого братчика.

Мовчать, ані пари з уст. Тільки поручик на мене прикрикнув, щоб я не дуже базікав. Ну, я й замовк.

Спорядили мене спускатися, все чин чином, і пішов я вниз.

Там глибоко, спускаюсь собі помаленьку, а течія мене потроху зносить убік; знаєш, там, біля Графського молу, підводна течія, де джерела. Де ж тут їхнього матроса шукати, думаю, коли його занесло, мабуть, хтозна куди. І от стаю на дно, став, озирнувся, глянув і аж похолов увесь: стоїть біля мене жінка, до ніг її важке каміння прив’язане, очі випнулись, волосся розпушене і руки вгору підняті. Гойдає її течія, і здається, що жива вона йде за мною.

Матвій Петрович сплюнув і замовк на хвилину, немов згадуючи.

Огрінчук мовчав.

— Подивився я на неї: рот розкритий, зуби вишкірені, немов сміється. Обійшов збоку, глянув далі коли їх тут цілий натовп з’являється. Всі страшні, розпухлі, гойдаються у воді, до колосників поприв’язувані. Чоловіки, жінки, діти. І здається, зібралися вони тут на збори якісь. Руки вгору у всіх підняті, немов прокляття вони на білий світ посилають.

Це їх усіх контррозвідники з баржі, щоб патронів не витрачати, просто у воду покидали. І так мене за серце взяло. Ну, кажу, іроди богові, будете ви бачити свого матросика. Мало, мабуть, із живого познущалися, так ще й мертвий вам потрібний став. Одійшов я подалі від мерців, а течія їх гойдає, і здається мені, що йдуть вони за мною. У воді холодно, а мене ще й від жаху мороз по шкірі пробирає, швидше б утекти звідсіль. Схопив я жінку ту, що перша мені на очі попалася, зав’язав канатом: тягніть, начальники, свого морячка. І потягли її нагору, тільки слід пінний по воді пішов.

— Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.

Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.

Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.

Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.

Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий — старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.

Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…

А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.

Огрінчук запросив його в будинок, ввів у невелику охайно прибрану кімнату, запропонував сісти, поставив на стіл пляшку вина, дві чарки і сів, чекаючи, коли гість скаже, що його завело сюди.

А гість витяг з кишені маленький синій незапечатаний конверт, хвилину потримав його в руці, наче вагаючись, потім передав Степану Тимофійовичу.

Той узяв конверт, поклав перед собою, потім довго порпався в боковій кишені, витяг звідтіля окуляри в залізній оправі, почепив їх на м’ясистого носа і тільки тоді дістав листа.

Це був лист від одного з випадкових знайомих, з яким він колись недовго працював у Ленінградському Епропі1. Зараз він рекомендував Степану Тимофійовичу свого приятеля Петра Андрійовича Глобу і просив всіляко допомогти йому зробити важливі й відповідальні справи.

— Ну, викладайте, що вам треба зробити й чим допомогти, — грубувато, але добродушно сказав він і, не поспішаючи, налив у склянки вина.

Петро Андрійович почав говорити. Він говорив довгими й плутаними фразами, зрозуміти які, зрештою, було не так-то вже й просто. Мова крутилася біля якихось потоплених суден, водолазної роботи, діставання з тих суден залізних частин.

Водолаз слухав, але розумів дуже мало.

Розмова не клеїлася. Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував, зрідка ковтаючи терпкувате вино, і роздивлявся гостя щоразу уважніше,

А Глоба все говорив про якісь потонулі яхти, згадав до чогось «Чорного принца», що лежить глибоко на дні біля входу в Балаклавську бухту, але чого йому треба — Степан Тимофійович зрозуміти ніяк не міг. І коли обридло слухати довгі, надзвичайно плавні и заокруглені речення, де всі слова було підібрано саме так, щоб ніхто не міг зрозуміти головної думки, Степан Тимофійович допив свою чарку, витер рукою вуса і сказав:

— Все те, що ви говорите, я знаю вже років з двадцять. Ви мені скажіть, чим я вам можу допомогти, тільки так, щоб я зрозумів.

Глоба раптом замовк, наче не сподівався почути такі різкі слова. Потім відкинувся на спинку стільця й розсміявся. Раптом обірвав сміх і знову нахилився до стола, пильно вдивляючись в обличчя водолаза.

— Мені треба, Степане Тимофійовичу, — сказав він, — щоб ви допомогли мені дістати одну річ з яхти «Галатея». Річ ця зовсім маленька і за грошима я не постою. Ця річ дорога мені, як пам’ять від моєї матері. Коли білі тікали звідси, вона була на яхті Я сподіваюся ви допоможете мені це зробите.

Степан Тимофійовйч дивився у вікно, міцно погладжуючи рукою щоку і з при ємністю відчуваючи легенькі уколи вчора поголеної бороди.

— Да… — сказав він, подумавши. Справа ця не важка, тільки дуже давно я вже під воду не ходив Та й снасті всієї вам у нашому місті не дістати. А про гроші, так не пусте. Нам і своїх, вистачає.

І раптом пожвавівши, він одірвав погляд від вікна і глянув на Глобу весело й насмішкувато.

— А ви зверніться в Епроп.

— Мені не хотілося б мати справу з Епропом, — гостро відповів Петро

Андрійович, і обличчя його стало нерухомим.

— Що, мабуть, мамашину пам’ятку не всім бачити можна? — засміявся водолаз, показуючи Глобі великі жовтуваті рівні зуби.

— Ні, чому ж, можна, — усміхнувся Глоба. — А винце, Степане Тимофійовичу, у вас знамените.

Він почав говорити про вино, про погоду, про всякі дрібниці, які тільки спадали йому на думку, старанно обминаючи розмову про пам’ятку від матері.

Водолаз дивився на нього, усміхаючись, і не заважав йому говорити. Степан Тимофійович бачив на своєму віку чимало людей і вмів у них розбиратися. Він добре помітив, як Глоба обминає попередню розмову, і гість йому не сподобався. Чим саме йому не подобався цей високий приємний чоловік — було невідомо.

І коли, поговоривши ще з півгодини. Глоба випив останню чарку вина і, попрощавшись з хазяїном, зник за дверима в густій темряві південної ночі, Огрінчук ще довго сидів біля стола і все думав, що ж це за людина відвідала його і що цій людині, власне, потрібно.

Розділ шостий

— Дівчата завжди поспішають з висновками, — переконливо сказав Гриша Глузберг.

Іншим часом йому б, може, і довели протилежне, але ніхто не збирався суперечити Гриші. Тим більше, що ці слова він вимовив поважним, переконливим голосом і, як завжди, відразу ж замовк.

Білява Ніна Іванова, що сиділа недалечко від Глузберга, зразу ж образилася і почала придумувати, що б відповісти так само ущипливо і прикро. Проте, цій сутичці не судилося розгорітись: Борис Петрович обірвав її на самому початку.

Вони сиділи в шостому класі — Борис Петрович біля стола, Ніна Іванова. Гриша Глузберг, Андрюша Кравченко, ще трос хлопців і двоє дівчат на перших партах. Це були трохи дивні збори, де не було ні голови, ні секретаря, писати протокол зовсім не думали.

Енергійна Ніна Іванова гарячкувала, промовляла з запалом, намагаючись переконати своїх співбесідників, і якби не Борис Петрович, то поважні збори вже давно б перетворилися на звичайну перепалку між школярами.

Коротше кажучи, Ніна вимагала від Бориса Петровича і від усіх присутніх найрішучіших і найсуворіших покарань для Васі. Вася зганьбив увесь клас, коли сьогодні заснув на уроці, і терпіти цього далі не можна. Ще добре, Борис Петрович не захотів ославити їхній клас на всю школу, а що б воно було, якби такий випадок трапився, скажімо, на алгебрі? Просто страшно подумати! Завтра ж треба піти до директора, і хай Вася вчиться в якій-небудь іншій школі, де його ще не знають…

І отут-то Гриша й сказав своє знамените речення про дівчат, які завжди поспішають з висновками. Двоє дівчаток сиділи позаду Ніни, одна стрижена, білява, на ймення Фіра, а друга з маленькими, туго заплетеними кісками, що стирчали в різні боки, — Клава. Вони теж образилися за всіх, але висловитися не встигли, бо Вітька Огрінчук вискочив наперед і взяв слово собі.

Був Вітя Огрінчук маленький на зріст, чорнявий, на диво швидкий і в той же час круглий і лагідний хлопчина. Всі звали його Огурчиком, і він нітрохи не ображався на таке перекручення свого прізвища. Так от Огурчик вискочив з-за парти й закричав:

— Так, і я, і я… Дівчата поспішають… Я думаю, що… Він піонер, так не роблять…

Огурчик говорив захоплено. Слова не поспівали в нього за думками, і зрозуміти те, що він говорив, було досить важко.

— Якби всі говорили так, як Огрінчук, то робити доповіді було б неможливо, — сказав Гриша і знову замовк так само несподівано.

Андрюша Кравченко сидів, намагаючись бути поважним, і не висловлювався. Взагалі Андрюша Кравченко був людина дії. Він міг устругнути найнеймовір-нішу штуку, але висловлюватися не вмів. Уже давно минув той час, коли він із зневагою ставився до дівчат, але й він не схвалював занадто суворого присуду Ніни.

Школярі дивилися весь час на обличчя Бориса Петровича, намагаючись відгадати його думку. Вчитель тільки усміхався, слухаючи їх, і висловлюватися не поспішав.

Вітя Огрінчук не збентежився першою невдачею й вирішив, що йому все-таки конче потрібно висловитися. Пообіцяв самому собі, що буде страшенно спокійний і витриманий. Після такої обіцянки, уже ні хвилини не вагаючись, почав нову промову:

— Виключати не можна, — сказав він, і всі здивувалися, як це у Вітьки так здорово вийшло, — я повторюю, виключати не можна. Хто знає, чому він… А Ніяка поспішає з висновками.

Тут Вітя відчув, що ось зараз почнуться ті ж самі перегони думок із словами, і спробував зупинитися. З цього нічого не вийшло і хвилин зо дві всі здивовано слухали уривчасті слова, які злітали з Вітиних уст. У нього були пропозиції, цілком продумані і зрозумілі, але висловити їх він не міг.

Цілком несподівано для всіх він сказав:

— Все!

І сів саме вчасно, бо Андрюша Кравченко вже починав сміятися, а Гриша намірявся зробити свої єхидні висновки щодо Вітиної промови.

Борис Петрович обвів очима всіх школярів, і тоді з-за спини Ніни Іванової прозвучав Клавин голос. Коли вона говорила, косиці її метлялися в повітрі, а права рука з вимазаними в чорнило пальцями витягалася вперед, наче у справжнього промовця.

— Ми мусимо розглянути це питання з усіх боків, позитивних і негативних. — Вона точно вимовила останні, недавно вичитані в книжці слова, і переможно оглянула збори. — Да, товариші, позитивних і негативних.

— Позитивних і негативних, — повторив Гриша Глузберг, неначе милуючись красою таких високовчених слів.

— Да, — повернулася в його бік Клава, — і нічого не значить, товариші, що в даному разі піонер Вася ще має у перспективі двійку з географії і виключати його з школи не можна. Да! Ми мусимо дізнатись, чому він заснув, і сказати йому, щоб він так більше не робив, а був піонером, з якого можна було б брати приклад.

— Кожна промова має свої позитивні і негативні сторони, — сказав Гриша.

— Да… дізнатись… не можна… — знову вискочив Вітька, і хоч слів було сказано дуже мало, всі його зрозуміли.

— А я думаю, що це не наша справа, — кокетливо поправляючи стрижене волосся, сказала Фіра. — Ну, заснув і більше не буде. Ну, заснув і прокинувся. Треба сказати, щоб більше цього не робив. І допомогти йому ми тут нічим не можемо.

— Неправда, — крикнув Вітя, і навіть Андрюша Кравченко спідлоба подивився на Фіру, одвернувся і пробурмотів щось таке, чого збори не почули.

Борис Петрович, усміхаючись, слухав усіх своїх вихованців, даючи їм можливість висловитися й самим прийти до якогось рішення. Проте школярі могли затягти розмови аж до вечора.

— Хто знає, у кого живе Вася? — спитав він, і ніякова мовчанка відразу ж запанувала в класі.— Що, ніхто не знає? Дивно, дуже дивно. Ну, а де він живе, ви знаєте?

— На Садовій, — відповів Андрюша, — на Садовій у сорок восьмому номері.

Борис Петрович почав розпитувати школярів, і з’ясувалося, що ніхто не знає, де і в кого живе Вася, чи є в нього батько й мати. Знали тільки те, що він ходить до школи вже третій рік, двійок у нього не було, проте про «відмінно» теж не чути. Уроки він пропускає часто і завжди каже, що був хворий, хоч інколи в цей час його можна побачити на пристані.

Оце і все, що знали про Васю школярі. Винуватити їх у тому, що вони мало цікавились товаришем, було неможливо, бо Вася тримався окремо, трохи насторожено, і близьких товаришів у нього в класі не було.

Все це здалося Борису Петровичу трохи загадковим, і він вирішив довідатися сам, чому міг Вася заснути на уроці.

— Ну, так що ж, товариші? — сказав він. — Треба нам дізнатися, як живе Вася. Сам він нам не розкаже. А нам треба було б добре знати, як живе один і наших піонерів і як це могло трапитися, що школяр заснув, слухаючи географію.

— Міцний сон — основа здоров’я, — несподівано для всіх і для самого себе сказав Гриша, але ніхто не всміхнувся, і шкільний філософ збентежено замовк. Ніна махнула рукою в його бік, і Гриша вдав, наче це сказав не він. Борис Петрович не звернув уваги на Гришині слова.

— Так як ви гадаєте? Як дізнатися? Піти мені завтра до нього додому, чи можна як-небудь довідатися так, щоб сам Вася про це не знав?

Ніна Іванова мовчала з того часу, коли всі відхилили її занадто сувору пропозицію. Тепер вона збиралася встати й запропонувати поставити Васин звіт на загальних зборах загону і там добре розпитати цього сонливого піонера про його життя. Але несподівано підвівся Андрюша Кравченко, і Нінин план загинув навіки.

Єдине, чого зараз боявся Андрюша, це того, що його не зрозуміють як слід. Говорити перед зборами він не вмів, а момент був дуже відповідальний, і від хвилювання йому навіть стискало горло. Може, він все своє маленьке життя чекав нагоди висловити такий геніальний і розгорнутий план, план командира і детектива. Він сказав так:

— Дізнатись неважко. На це ми витратимо один день. Ми посилаємо одного піонера в порт, одного на вокзал, одного до саду, є іще два-три місця, де греба бути постійно, а ще троє залишаються в запасі. Наше місто невелике. Один рач ляжемо пізніше, зате знатимемо все чисто. Всю організацію беру на себе.

Андрюша сів і витер рукавом спітнілий лоб. Як він боявся, що його план не пройде! Одчайдушний пустун і розбишака, він умів несподівано для всіх стати серйозним. І план його надзвичайно подобався школярам. Це нагадувало пригоди, про які тільки читали в книжках.

Але Борис Петрович усміхнувся і зразу ж зруйнував усю струнку побудову Андрюшиного плану.

— Ти, Андрюшо, хороший план придумав, — сказав він, — тільки слідкувати за Васею я вам не дозволю. Зробимо так: завтра я піду до нього додому, а коли я того нічого не вийде, тоді ще раз подумаємо.

— Щойно висловлені плани товариша Кравченка мають недоліки, — виголосив Гриша.

Борис Петрович встав, і на цьому збори закінчилися. Учитель думав, що візит до Васі йому буде найзручніше зробити у вихідний день, це післязавтра, і він сказав про це школярам. Кілька чоловік просилося йому в супутники, але Борис Петрович відмовився.

Збори розійшлися незадоволені. Могла вийти така хороша гра! Але піонери дисципліновані перш за все, і про те. щоб не послухатися Бориса Петровича, не подумав ніхто. Тільки Андрюша ще мав таку надію: Борис Петрович ні про що не дізнається, і тоді всі у школі поголяться з його планом.

Розділ сьомий

У 1919 році недалеко від входу в порт, біля скелі Дельфін, потонула яхта «Галатея». На місто наступали червоні. Крейсери і лінкори з різноколірними прапорами терміново знімалися з якорів і пароплави виходили з порту, навантажені рештками білого війська. Білі панічно тікали за кордон.

Яхта «Галатея» виходила з порту останньою.

Полковник Тимашов, начальник контррозвідки, останнім покинув безлюдний мол. Коли сідав у шлюпку, над морем почали розриватися перші снаряди артилерії червоних. Ад’ютант його боязко озирався на місто, на безлюдний мол, вкритий покинутими, розбитими й забутими чемоданами і заспокоївся тільки тоді, коли зійшов на палубу «Галатєї». Через три хвилини яхта знялася з якоря й повним ходом пішла до виходу у відкрите море.

Ад’ютант полковника був приставлений до рульового у рубку, — полковник боявся, щоб матроси не привезли його замість Константинополя в Севастополь.

Ад’ютант поклав невеличкий пакунок, загорнутий у прогумований непромокальний мішок, на поличку у рульовій рубці і став перевіряти правильність курсу. В пакуночку були останні матеріали контррозвідки, що їх полковник Тимашов не встиг забрати, а ад’ютант забрав, щоб потім використати для себе. Багато з тих матеріалів стосувалося особисто ад’ютанта, а тому мати їх у власних руках було дуже важливо.

Яхта вийшла з порту і повернула на південний захід. Вона швидко промайнула повз французький крейсер на зовнішньому рейді і направилась у відкрите море.

Снаряди лягали зовсім близько. Палаючи у воду, вони здіймали височенні фонтани срібнозеленкуватих бризок. З кожним ударом ад’ютант і рульовий боязко озиралися, а капітан наказував у машинний відділ прибавити ходу. Яхта розтинала воду з дивовижною швидкістю. Два зелених пінистих вали розходилися від її носа, і через п’ять хвилин вона могла б бути поза обстрілом.

На хвилину снаряди перестали падати біля яхти. І ад’ютант полегшено зітхнув, озираючись назад. Крейсер теж підняв якір і розвертався, виходячи у відкрите море.

Раптом почувся страшенний гуркіт, яхта похитнулася, потім знову випрямилася і пішла уповільненим ходом, все більше й більше осідаючи носом у воду. Вона загубила управління і йшла тепер просто до берега, похилена на один бік, нагадуючи смертельно поранену тварину, яка поспішає вмирати у своє лігво.

Серед команди зчинилася паніка. Всі кинулися спускати єдиного рятувального човна.

Снаряди лягали зовсім близько біля яхти. В човен, коли він торкнувся води, почало стрибати багато народу. Він перехилився й зник під водою, не встигши навіть відійти від борту яхти.

Яхта затонула недалеко від берега, біля скелі Дельфін. Вона лежала на кам’янистому дні, і кінчики її щогл виднілися з-під води.

Французький крейсер підійшов до місця аварії і з усієї команди підібрав тільки полковника Тимашова. Після цього, супроводжуваний прокляттями всієї команди яхти, що випливла й урятувалася на скелі Дельфін, він зник за горизонтом.

До міста входили червоні.

Через дві години вони зняли зі скелі Дельфін перелякану і обеззброєну команду «Галатеї», але ад’ютанта полковника Тимашова там уже не було. Рятуючи власне життя, він рискнув проплисти три кілометри у свіжу вітряну погоду і доплив до далекої піщаної коси на захід від міста.

З того часу минуло багато років. Багатьох з тих, що були в списках, вже половили. Але чимало їх ще лишалось на волі, і вони продовжували служити різним іноземним розвідкам.

Першим знайшов дорогу до цих розвідок бувший ад’ютант Тимашова — Петро Андрійович Глоба. Він жив десь на Уралі і займав скромну посаду. Але давня ненависть до радянської влади не залишала його. І, пам’ятаючи багато імен своїх старих співробітників з контррозвідки, він поступово притягав їх до шпигунської та диверсійної роботи в нових умовах. Глоба очолював цілу сітку шпигунів і диверсантів.

Раптом стало відомо, що збираються підіймати «Галатею». Глоба і його «хазяїни» занепокоїлись. Якщо знайдуть списки і почнуть розшукувати всіх, хто в них значиться, можуть бути великі неприємності, навіть дуже великі неприємності: люди можуть виявитись надто балакучими, вони розкажуть все, що знають.

Отже, цей клятий гумовий мішок треба було врятувати будь-якою ціною. Але де був цей мішок, знав лише Глоба. Йому і доручили цю справу.

Про мету свого приїзду Глоба повідомив мадам Кивенко. Та стурбувалась: її ім’я значилось в списках.

Коли Глоба пішов до водолазів, вона чекала його, згораючи від хвилювання.

Петро Андрійович повернувся похмурий як ніч. Мадам Кивенко навіть не наважилася розпитувати. Все було ясно. З темного, розгубленого обличчя Глоби вона бачила: з водолазами нічого не вийшло, а як діяти далі, до кого звернутися по допомогу — Глоба не знає. Вони мовчки сиділи одне проти одного в напівтемній кімнаті мадам Кивенко. Розмова не клеїлася. Кожний думав про своє. Варвара Павлівна вже навіть почала обдумувати, чи не слід їй піти зараз і заявити про те, що ад’ютант полковника Тимашова, Петро Глоба, приїхав у місто і сидить в її кімнаті. Але зразу ж спало на думку, що коли заарештують Глобу, то їй теж не довго доведеться ходити по вулицях міста, і вона відкинула цей план, як зовсім непридатний.

І саме в той час, коли обоє вони сиділи, цілком заглибившись у власні думки, двері тихо прочинилися і за ними з’явилася білява голівка Васі.

Не сказавши й слова, він підійшов до Варвари Павлівни і, як завжди, простягнув їй повну жменю срібних монет. Мадам Кивенко порахувала їх так само мовчки і сховала в шухляду стола. Її не цікавило, де і як Вася добував ці гроші. Вона не знала, скільки праці докладає цей хлопець, і скільки неприємностей переживає він, поки добуде ці п’ять карбованців.

Вася повернувся і вийшов на кухню, де його чекала вечеря, цілі гори невимитого посуду і ще багато роботи, якої не хотіла робити куховарка Марія,

А коли Вася вийшов, Петро Андрійович згадав високу корму теплохода «Крим», полтиник, кинутий руба в зеленкуваті хвилі. Він пригадав мускулясте смагляве тіло. Воно рухалося у воді швидко і впевнено.

Тоді Вася пробув під водою хвилину й сорок секунд.

Глоба сів зручніше в глибоке крісло, мовчки обмірковуючи новий план.

* * *

Вітя Огрінчук повернувся додому смерком. За Графським молом під великим камінням водилися круглоголові бички, і Вітя з хлопцями сьогодні ходив на лови. Ловити бичків справа не важка. Недарма замість того, щоб сказати «ловити бичків», часто говорять «тягати бичків». І така заміна слів є цілком слушною. Хоча бичок — рибка невеличка, проте зажерливість і рот у неї величезні, вона хапає все, від черв’яка до шматочка такого ж самого бичка. Тому ловити її цікаво й неважко.

Огурчик вважав би ганьбою для себе принести додому менш як півсотні бичків, коли він повертається додому. Вудка його лежала на плечі, і бички довгою гірляндою звисали з неї мало не до самої землі.

Вітя йшов додому, як солідний рибалка з вдалих ловів. Коли підходив до хвіртки двору, високий чоловік вийшов йому назустріч, і Вітя на мить спинився, розглядаючи його.

Йому добре запам’яталася висока, затягнута в світлосірий костюм постать і невиразне довге обличчя незнайомця.

Цей чоловік не бував у його батька раніше, принаймні він його ніколи не бачив. До того ж незнайомець був і в місті, очевидно, новою людиною, бо Вітя знав багатьох, коли не всіх мешканців, а таку визначну людину важко було б пропустити Вітя ще з хвилину дивився услід незнайомцю, що швидко йшов уздовж вулиці, а потім повернув у двір, твердо вирішивши розпитати в батька, хто це такий і чого тут був.

Але перед тим, як зайти до батька, Віті довелося зробити ще чимало в своєму невеликому, але морочливому господарстві Воно складалося з акваріума, де плавали золоті круглоокі і довгохвості рибки, і маленького щеняти, справжньої німецької вівчарки, у майбутньому грізного прикордонного пса. Правда, поки що майбутній герой кордону качався на ганку, немов маленький темносірий пухнастий жмуток шерсті, проте це Огурчика мало бентежило. Він сам годував свого собачку і сам перевіряв його здоров’я, торкаючись пальцем чорного вогкенького й холодного носика. Під час такої перевірки Шторм — так звали цю мирну й тиху собачку — намагався лизнути Вітину руку або лягти на спину, задерши всі чотири лапки догори, і Вітя тут же мусив нагадувати йому, що майбутньому прикордонникові так поводитися зовсім не личить.

Змінивши рибкам воду, Вітя зайшов у кімнату, де біля стола в глибокій задумі сидів батько. Водолаз навіть не помітив, як хлопець зайшов у кімнату. Вітя здивовано глянув на батька, озирнувся, потім здвигнув плечима і тихо вийшов.

Мати дала йому вечеряти і, поївши свіжих, добре засмажених бичків, які смачно хрумтіли на зубах, Вітя знову повернувся до батька. Він образився. Як це батько може не звертати уваги, коли він заходить до кімнати?

Але тепер Степан Тимофійович зустрів Вітю зовсім інакше.

— Ну, що приніс сьогодні, герой-рибалка? — спитав він, усміхаючись.

При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно.

«Я вже давно прийшов і заходив сюди, а ти на мене уваги не звертаєш», хотів сказати ображений Вітя, але передумав і сказав:

— П’ятдесят бичків. Усі один в один.

— Подумаєш! — перекривив Вітю водолаз. — Та коли я таким, як ти, був, то менше сотні додому й нести не хотів.

Іншим разом така зухвала насмішка, напевне, дуже б розсердила Вітю, але зараз він пропустив це повз вуха Всі його думки зосереджувалися на одному: як би це швидше й краще довідатися про високого гостя в сірому костюмі. Те, що гість був саме тут, Вітя знав напевне: недопита пляшка вина і дві склянки ще стояли на столі. Вітя довго видумував усякі способи, як би його краще підійти до цього делікатного питання, але кінець кінцем рубнув напрямки:

— Батьку, це до тебе отой чоловік приходив?

— До мене, Вітю, до мене, — все ше всміхаючись, відповів водолаз, і раптом його очі хитро скосилися на Вітю. — А ти скажи мені, Витю, тільки правду скажи, ти коли-небудь шахрая бачив?

— Ні…

— А я ж тебе просив правду сказати, — знову покосівся на Вітю водолаз, — а ти мені просто у вічі брешеш! Бачив ти шахрай, оце зовсім недавно бачив! Самого справжнього шахрая… До нас він більше не прийде. Завтра піду я куди треба — і каюк йому буде по першому розряду.

І Степан Тимофійович розповів Віті, за якою дивною і підозрілою справою приходив незнайомий:

«Дістань йому речі з «Галатеї». А «Галатея», він сам казав, належала білим. Звідки ж він знає, що там є на тій «Гадатеї». Га?

Розділ восьмий

У цей день Вася вперше в житті грав Бетховена. Музика захоплювала його, підіймала і кудись несла, пробуджуючи в ньому нові, незнані почуття.

Музика Бетховена не здалася важкою. Вася грав захоплено, а професор слухав і згадував свій перший концерт, коли він незграбно й невміло, у широкому фраку, взятому на прокат, вийшов на сцену. Його тоді зустріли насторожено, холодною і дещо глузливою мовчанкою. Багато часу минуло відтоді, а пригадується так, ніби це було вчора. Тоді зала здалася професорові тисячоголовим звіром, перед пащею якого він, маленький музикант, стояв беззахисний на яскраво освітленій естраді. Він мусив приборкати цього звіра. Як індійські факіри зачаровують змій, гидких і отруйних, так ї він мусив музикою своєї скрипки зачарувати натовп.

Тоді він грав Бетховена. Перед очима професора, немов у тумані, проносився його перший виступ.

Він глибоко замислився.

Вася закінчив грати. Професор навіть не глянув на свого учня. Схвильований Вася кілька хвилин чекав, потім безшумно поклав скрипку на стіл і сів у неглибоке крісло біля стола.

Професор мовчав кілька хвилин. Вася теж не відчував потреби говорити. У мозку бриніли останні акорди, і не вірилося, що це він, Вася, маленький Вася, хлопчик з пристані, може так схвилювати музикою старого, знаменитого професора.

— Він був глухий! — несподівано сказав професор, і погляд його спинився на клумбі, де цвіли величезні червоні канни.

Вася здригнувся. Було дивно і трохи неприємно після музики раптом почути голос професора. Професор дивився з садок. Невідомо було, говорить він до Васі, чи так, сам собі міркує над дивною і страшною долею геніального композитора, який оглух у самому розквіті своєї творчості і ніколи в житті не міг почути найкращих своїх творів.

Надходив вечір, і на веранді було тихо. Вася злякався, чи не оглух і він! Але струна задзвеніла, коли він торкнув її, і професор неначе зрозумів Васині думки й посміхнувся.

Те, що скоро вечір, що Варварі Павлівні треба віддати п’ять карбованців, з яких не зароблено ще ні копійочки, раптом відсунулося кудись далеко, за густу пелену туману, а після того, як Вася взяв перший акорд, і зовсім зникло

Але не тільки професор слухав цю прекрасну, пристрасну і хвилюючу музику. Зовсім недалеко від того місця, де кінчався низенький паркан професорського саду, на лаві сидів задуманий Глоба, поволі обриваючи листки з маленької гілочки акації.

Сидів він тут давно. Зовсім випадково проходячи мимо, він почув музику, на мить зупинився і побачив на веранді Васю із скрипкою в руках.

Це було досить дивно, і в усякому разі, варто було дізнатись про все до кінця.

Чекати довелося досить довго.

Пізно ввечері, коли кажани на своїх безшумних крилах почали літати у садку, професор відпустив Васю.

Вася попрощався з професором, як завжди, коротким потиском руки, і через хвилину, згадавши про п’ять карбованців і Варвару Павлівну, вже біг безлюдними вулицями до порту.

Холодні мурашки лізли йому по спині, коли він думав про те, як лаятиме його Варвара Павлівна. У порту й на базарі вже не можна було заробити жодної копійки. Теплохід уже давно відійшов, вантажники пішли з порту, шлюпки з іноземних пароплавів, на яких приїхали в місто матроси, одиноко гойдалися на воді біля причалів.

Немов побите щеня, Вася йшов додому. Він не знав, що через хвилину після того, як хвіртка у професорському садку зачинилася за ним, Глоба зійшов по східцях на веранду, де на столі лежала ще тепла скрипка.

Професор зустрів його здивованим поглядом, але, коли Глоба назвався Васіним родичем, запросив гостя сісти.

Проте Глоба нічого особливого не вимагав. Він тільки хотів довідатись, чи справді здібний учень цей хлопчик і чи не треба йому чимсь допомогти.

Професор сухо й неприязно сказав, що Вася досить здібний хлопець, але йому ще треба багато вчитися перед тим, як стати скрипалем. Можливо, старого сповнило тривожне почуття ревнощів.

Глоба не зрозумів справжньої ціни Васиної музики, але зате дізнався: Васі потрібна скрипка.

Цього йому було досить. Через п’ять хвилин він попрощався з професором, пройшов по хрусткому піску доріжки до виходу.

До хвіртки мадам Кивенко Глоба підходив саме тоді, коли з другого боку до будинку наближався Вася.

Найдивніше трапилося пізніше, коли мадам Кивенко стала вимагати, щоб Вася віддав їй свій денний заробіток. Він, пополотнівши від жаху, відповів, що грошей в нього немає.

Знав: на цей раз Варвара Павлівна вже його не помилує. Але зовсім несподівано підвівся Глоба, який весь час мовчки сидів за столом і, здавалось, про щось зосереджено думав.

Він узяв Васю за плечі і запропонував піти погуляти. Вони вийшли, супроводжувані здивованим поглядом мадам Кивенко.

Розділ дев’ятий

Вася і Глоба вийшли на вулицю і, не поспішаючи, пішли до набережної. Темрява південної ночі охоплювала їх. Вона була свіжа, прозора, і це нагадувало, що насувається осінь. Зорі висіли з темряві, великі й холодні, вони теж уже стали по-осінньому яскравими. Темрява була сповнена безліччю звуків, які невідомо звідкіля з’являлися й зникали, нічого не залишаючи в пам’яті.

Вася йшов поруч із Глобою. Сотні думок з’являлися в маленькій голівці. Цей вечір був справді зовсім незвичайним. Він розраховував перетерпіти бурю найлютішого гніву мадам Кивенко, а замість того йде зараз гуляти з Глобою на набережну.

Вася не міг зрозуміти ні раптової зміни настроїв Варвари Павлівни, ні причин дивної поведінки Глоби. Така прогулянка була для нього зовсім незвичайною. Правда, вона рятувала його від багатьох лих, і Вася був тільки вдячний Глобі.

Вони помалу йшли вздовж вулиці по тротуару, складеному з великих сірих кам'яних плит, і стиха розмовляли. Між словами траплялися кількахвилинні паузи. Власне, говорив тільки Глоба, а Вася відповідав на його незначні, навіть байдужі запитання.

Так вони дійшли до гранітного парапету і кілька хвилин дивилися на море. В порт заходив великий пароплав; він рухався по воді безшумно й швидко. Вогні на його щоглах і палубі здалека здавалися зорями.

Це був вечір перед вихідним днем, один з прекрасних останніх вечорів літа. Багато людей гуляли по набережній; вони то заходили в міський парк, то знозу з'являлись біля моря.

Вася і Глоба кілька хвилин посиділи на лаві, роздивляючись натовп. Раптом Васі здалося, ніби він бачить Вітю Огрінчука. Це занепокоїло його. Була вже десята година, і присутність Віті на набережній була дивною.

Вася кілька хвилин вдивлявся в темряву, потім вирішив, що помилився.

Хвилі набігали на набережну, одкочувалися з шумом назад, а потім вода на камінні, дзвінко хлюпаючи, намагалася наздогнати хвилю і повернутися в море. Вася добре знав голос і розмову хвиль, коли море не грає, а тільки дихає. Вони говорили йому про те, що кілька день продержиться хороша погода. Про це ж говорила ясна безхмарна заграва на заході й кришталеві росяні краплини на травах. Завтра Васі доведеться багато працювати, щоб віддати борг Варварі Павлівні. Проте завтра — вихідний день, всюди буде багато гуляючих і заробити гроші буде легше.

Глоба запропонував Васі піти в кафе з’їсти морозива й випити води. В той вечір Вася не дивувався ні з яких несподіванок, а тому спокійно підвівся й пішов по набережній поруч з Глобою. Вони не поспішаючи зайшли на веранду кафе «Спартак».

Несподівано в натовпі, який проходив по набережній повз кафе, знову з’явилося і відразу ж зникло захоплене обличчя Вітьки Огрінчука. Вася не був певний, що бачив саме його, і тому цілком спокійно пішов слідом за Глобою, вибираючи столика. Зрештою, він не робить нічого поганого, шкільні товариші можуть зустрічати його хоч поодинці, хоч цілим класом. Непокоїтися тут нічого.

Кафе «Спартак» стояло на набережній біля самого синього моря. Широка веранда, вся чисто увита густими лозами дикого винограду, і дві невеличкі кімнати, де за буфетом хазяйнував високий чорний грек, — оце й усе кафе. На веранді стояли легенькі плетені крісла і такі ж столи, в кімнатах меблі були трохи солідніші, але влітку в кімнати ніхто не заходив, Всі відвідувачі завжди спинялися біля зручних крісел, зовсім закритих від вулиці густою завісою виноградного листя. В літню спеку нікому й на думку не спадало зайти в душні кімнати, і папа Мустам’які — так усі звали грека — у білосніжному халаті одиноко височів за своїм буфетом. Інколи він виринав з-за нього і проходив по довжелезній веранді, критичним оком оглядаючи підлогу, стільці й білі скатерки на столах.

І все ж таки жодного разу не було так, щоб папа Мустам’які помітив якийсь непорядок у державному кафе «Спартак». Папа Мустам’які раніше був боцманом на пароплаві далекого плавання і вимагав, щоб кафе блищало так само, як найчистіше з усієї ескадри військове судно.

Три офіціантки розуміли завідувача кафе з одного погляду. Сюди було приємно зайти і не хотілося виходити. Морозиво у папи Мустам’які було смачніше, ніж десь-інде, хоча всім було відомо, що в кафе «Спартак», як і в інші кафе, його привозять з центрального заводу.

Покуштувати цього морозива вирішив Глоба. Разом з Васею вони вибрали столик біля самого поруччя копанім. Виноградне листя сплітало густий килим, і окремі листочки близько нахилялися до чистої скатертини, відтіняючи її білість.

Висока дівчина в білій пишній наколці й туго накрохмаленому фартушку принесла їм жовте й червоне морозиво. Вода у високій пляшці, вкритій дрібними росинками, кипіла від бульбашок. Глоба налив її у дві склянки, посунув одну Васі, другу підніс до рота, надпив, потім глянув крізь прозору воду на світло й почав говорити.

* * *

Коли Васі здалося, що в натовпі він бачить Вітю Огрінчука, це зовсім не було помилкою. Вітя справді помітив, що його товариш довгенько сидів на лаві поруч з тим самим підозрілим незнайомим, про якого батько казав, що це «шахрай, а може, ще більше, ніж шахрай».

Вітя у першу хвилину остовпів від здивування і страху.

«А що, — подумав вій, — коли цей шахрай замислив зробити щось нехороше з піонером нашого загону?»

Чи не краще йому, Віті, зараз же побігти й привести міліціонера? Але за хвилину він зміркував, що з нього можуть тільки посміятися і не повірять. Тому Вітя вирішив чекати дальших подій.

Він сховався у тіні за стовбуром старого платана і став дожидати

Тут його і знайшов Андрюша Кравченко. Андрюша поспішав додому, але, побачивши товариша в такий незвичайний час на набережній, не міг пройти мимо. Вітя ховався за платаном. Це здалося надзвичайно таємничим і цікавим. Андрюша зразу ж почав говорити пошепки. Він сподівався почути яку-небудь захоплюючу розповідь про гру, в якій бере участь Вітя, але дійсність перевершила всі його навіть найтаємніші мрії. Від почуття величезної відповідальності Андрюша навіть затремтів. Хвилювання здавлювало йому горло.

Вони дивилися на лаву, де сидів похмурий Глоба, з такою настороженістю й жахом, немовби там сидів випущений з клітки звір. Їхні широко розкриті оченята не пропускали жодного Глобиного руху. Потребу йти додому було давно відкинуто й зовсім забуто. Хлоп’ята думали, як їм попередити Васю про страшну небезпеку.

Глоба і Вася сиділи на набережній дуже довго. Саме тоді, коли терпець хлопцям уже готовий був увірватися, Глоба раптом підвівся з лави і слідом за ним підвівся Вася. Підводячись, він озирнувся по сторонах, і хлоп’ята за деревом знітилися, заклякли, припали до кори свого платана і стали зовсім непомітними. Вони вільно зітхнули тільки тоді, коли Вася й Глоба помалу пішли разом з натовпом по набережній. Вітю охопив страх; зараз Глоба і Вася зникнуть у натовпі, а знайти їх потім буде неможливо.

Хлопці швидко побігли по тротуару, немов в’юни пробираючись між густим натовпом, і наздогнали Глобу. Вони провели Васю та його супутника до самих дверей кафе «Спартак», ховаючись за двома веселими компаніями молоді. Але в самому кінці занадто захоплений Андрюша зробив, безперечно, помилку, виткнувшись трохи вперед. У ту ж мить Вітя боляче схопив його за руку й потяг назад, але Кравченкові здалося, що Вася його помітив.

Хлопці кинулися тікати й спинилися, пробігши півкварталу. Тільки впевнившись, що ніякої погоні за ними немае і Вася, мабуть, нічого не помітив, вони насмілилися знову наблизитись до повитої густим виноградним листям веранди кафе.

Глоба і Вася вже сиділи біля стола, і дівчина в білому фартушку несла морозиво у кришталевих вазочках.

Затамувавши подих, кожної хвилини спиняючи один одного, хлопці залізли з глибину виноградного листя. Там, між поруччям веранди і зеленою стінкою, був маленький прохід.

Обережно рухаючись, намагаючись, навіть не дихати, хлопці долізли по цьому проходу до того місця, де стояв столик, за яким сиділи Глоба і Вася.

Від них столик відділяла тільки тонка дощана перегородочка, де було прорізано всякі нескладні візерунки. Кожне слово Глоби і Васі долинало сюди абсолютно чітко Хлоп’ята застигли, намагаючись не пропустити жодного слова.

* * *

Глоба глянув крізь прозору воду на світло й почав говорити. Він говорив так, наче розказував давно всім відому історію, — поволі й ліниво, але в той час його уважні, насторожені очі напружено стежили за Васею, за тим, як він слухає. Від цього залежало, чи пощастить Глобі виконати намічений ним план. Він мав усі підстави бути задоволеним. З початку і до кінця Вася слухав уважно, не пропускаючи жодного слова.

— В одному місті,— розповідав Глоба, — жив знаменитий скрипаль. Коли він грав, люди замовкали і ніщо не могло примусити їх розмовляти, поки звучала скрипка. Скрипаль жив у великому місті, він грав у концертах, але також часто грав у себе вдома, і біля відчинених вікон його будинку збирався натовп. У нього була скрипка, яких небагато на світі. Такі скрипки колись робили старовинні італійські майстри. Вони робили їх так, як художники пишуть картини, любовно, помалу, точно й акуратно припасовуючи кожну деталь. І кожна скрипка, зроблена старими майстрами, була справжнім художнім твором. Знаменитий скрипаль був дуже багатою людиною. У нього були прекрасні парки, замки, автомобілі. Прекрасна біла яхта завжди чекала його, коли йому хотілося приїхати до моря. Вона повільно, плавно погойдувалась у порту на якорі й нагадувала величезну чайку…

Глоба зупинився і хвилину помовчав, спостерігаючи, як слухає його Вася.

Глоба добре вибрав тему свого оповідання. Воно стосувалося того, чим жив Вася, до чого прагнув. Затамувавши подих, хлопець слухав розповідь Глоби.

У кафе грав невеличкий оркестр. Скрипка, піаніно, віолончель і барабан здіймали великий галас. Навіть за сусідніми столиками не було чути жодного слова Глоби. Вася слухав, як фальшиво й плутано виводила скрипка чіткоритмічну мелодію фокстроту, слухав і трохи презирливо всміхався. Вихований на суворій і високій класичній музиці, він вважав фокстроти чимсь негідним музики, але все ж інколи з приємністю слухав їх по радіо.

— Скрипаль жив, — помовчавши, продовжував Глоба, — грав на скрипці, і слава його розносилася широко по всій країні і по всьому світу. І от, коли сталася революція, скрипаль не захотів грати на своїй чудовій скрипці під акомпанемент пострілів. Він сів на свою яхту тоді, коли постріли вже зовсім наблизилися до міста, і наказав капітанові вийти в море

— Попросту втік за кордон! Читав я про таких! — трохи грубувато перебив Вася романтичну розповідь, але на його слова Глоба не звернув жодної уваги.

— І вони вийшли в море. Був дикий шторм, і хвилі котилися через палубу яхти. Скрипаль боявся за свою скрипку. Її могла намочити вода, і тоді старовинна скрипка загинула б навіки. Він зав'язав її в гумовий мішок і поклав на полицю в рульовій рубці, куди не могла дістатися жодна хвиля. Хвилі несли яхту невідомо куди. Шторм був такий сильний, що легеньке, хоч і швидкохідне суденце майже втратило управління. Капітан намагався тримати яхту далі від берега, щоб хвиля не викинула її на прибережні скелі. Скоро почалася страшна гроза, злива, і великий прожектор, встановлений на яхті, не міг освітити нічого, крім густої сірої пелени падаючої води. І сталося саме те, чого боявся капітан. У повній темряві яхта налетіла на підводну скелю, і невидиме каміння розідрало її дно своїми гострими краями Яхта затнула недалеко від берега. Кінчик її толи в ясну погоду можна бачити на хвилях. Але тоді, в шторм, ні скрипаль, ні капітан не змогли добратися до близького берега й загинули у розлютованій штормом пучині моря. Тепер лежить у глибині моря на потонулій яхті чудесна скрипка роботи старого майстра, лежить і чекає того часу, коли їй знову буде дано чарувати людей кришталевочистими звуками…

Глоба замовк і долив собі води в склянку. Потім присунув до себе вазочку з морозивом і почав їсти його, уважно розминаючи шматочки ложечкою.

Ця історія, розказана ним так, між іншим, глібоко зацікавила маленького скрипаля.

Перед Васиними очима постала чудесна скрипка, краща за професорову в багато разів. Вона світилася, як відбиток сонця, на морському дні, і риби торкали її своїми плавцями, немов намагаючись викликати мелодійні звуки.

Глоба хитро мовчав, даючи Васі час добре обдумати й просмикувати цю історію. У Глоби був чіткий, певний план.

Після розповіді Глоби за столиком почалася звичайна малоцікава розмова. Глоба розпитував Васю, де він вчиться, чи цікаво вчитися, чи є в нього товариші. Вася відповідав, але чудесна скрипка не йшла йому з думок.

Що б він не почав говорити, думки його відразу ж поверталися до цієї привабливої історії.

І коли Глоба так, ніби між іншим, спитав Васю, ким мріє бути хлопець, Вася, ні секунди не замислившись, але трохи зніяковівши, відповів:

— Скрипалем. От мені б ту скрипку з дна моря!

— Скрипалем? — удавано здивувався Глоба. — А ти хіба вмієш грати на скрипці?

— Вмію, — кивнув головою Вася. Зараз він уже шкодував, що признався

Глобі,— тон ще сміятиметься з нього.

Але Глоба зовсім не думав сміятися. Хвилину він помовчав, потім глянув на Васю, і зовсім несподівано встав з-за столика. Вася підвівся теж, але Глобина рука лягла йому на плече. І він знову сів на своє місце.

Глоба підійшов до оркестру, хвилину поговорив зі скрипалем, щось сунув йому в руку і взяв його скрипку. Несучи її, як палицю, він підійшов до столика, ткнув скрипку і смичок у руки Васі і наказав:

— Грай!

Вася почервонів, але не зміг втриматься від спокуси і взяв скрипку в руки.

Це була поганенька скрипка. Вона анітрохи не нагадувала чудового інструмента професора, та Вася не зважав на не. Він уже взяв скрипку під підборіддя, але раптом оглянувся і опустив її на коліна.

Від усіх столиків до нього тягнулися зацікавлені насмішкуваті очі. Усі відвідувачі кафе, а їх було досить багато, зараз дивилися на маленького хлопця із скрипкою в руках.

— Грай, не звертай на них уваги! — підбадьорив Глоба, і в голосі його чулося нетерпіння.

І тоді Вася заграв. Він не звик до цієї скрипки, грав погано, у багато разів гірше, ніж там, на затишній веранді у професора, але спинитися вже не міг.

В кафе одразу ж стало тихо. Матроси й вантажники задумано слухали Васину гру, і навіть сам папа Мустам’які вийшов з-за свого буфету і, немов білий монумент, з’явився в дверях веранди.

Вася грав усе, що приходило йому в голову.

Коли музика скінчилась, в кафе розляглися одностайні й гучні оплески, а Вася почервонів ще дужче. Віддавши Глобі скрипку, він сів на своє місце.

— Прекрасно граєш! — зітхнув Глоба, який нічого не розумів у музиці.

Скрипаль з оркестру підійшов до Васі, ні слова не кажучи, взяв скрипку із стола, сердито повернувся, і за хвилину уривчастий фокстрот уже наповнював собою все кафе.

Папа Мустам’які поморщився і зник за дверима.

— Прекрасно граєш! — ще раз повторив Глоба, — прекрасно граєш, а скрипки в тебе нема. Я б допоміг дістати тобі скрипку того славетного скрипаля та тільки там дуже глибоко.

— То це не казка? Ця скрипка справді в морі лежить? — стрепенувся Вася, і очі його вп’ялися в обличчя Глоби.

— А звичайно, не казка. На яхті «Галатея», що затонула недалеко від скелі Дельфін і кінчики щогл її ще й зараз видно з води, на верхній полиці в рульовій рубці лежить скрипка і чекає, поки хтось її дістане.

— Я дістану її звідти, — скрикнув Вася. — Як ви гадаєте, скільки там може бути глибини?

— Смішно, — спокійно сказав Глоба і всміхнувся. — Як це ти її можеш дістати? Там метрів п’ять, коли не шість глибини, а може й усі сім.

— Та це нічого, — хвилювався Вася, Від хвилювання на його щоках з’явилися червоні плямочки, і він ледве сидів на місці.— Я пірнав і глибше. А як ви думаєте, вона не зіпсувалася?

— Зіпсуватись вона не могла, тільки ти її не дістанеш.

— Петре Андрійовичу, — благально сказав Вася, — допоможіть мені хоч трошки, і я вам на все життя вдячний буду.

Глоба подивився на Васю, усміхнувся і сказав:

— Ну, коли ти вже так просиш, то, може, що-небудь ми з тобою і зробимо. Тільки коли ти справді можеш її дістати

— Я під кілем теплохода проплисти можу, а це важче, ніж пірнути на шість метрів, — випалив Вася.

Буйна радість закипала йому в грудях, він не міг говорити і тільки всміхався щасливою посмішкою.

Глоба бачив, що його план починає здійснюватись і теж повеселішав. Удвох з Васею вони почали виробляти точний порядок завтрашнього дня, бо Вася не згоджувався чекати більше жодної хвилини.

Та коли вже все було домовлено і залишалося тільки встати й піти на пристань замовити на завтра на ранок човна, до столика підійшов папа Мустам’які і дуже ввічливо звернувся до Васі.

— Пробачте, — сказав він, — але я маю інтерес, щоб ви щовечора приходили сюди і чверть години грали на скрипці. Я мав величезне задоволення, і в моєму серці було прекрасно. Цукерки, і морозиво— скільки хочете!..

— Нічого, нічого, — відповів замість Васі Глоба, — з мого племінника буде світовий скрипаль. Вам я раджу запам’ятати цей день, коли він грав тут.

— Можливо, дуже можливо, — зніяковівши, — а це з ним бувало дуже рідко, — пробурмотів папа Мустам’які й поважно пішов у свій буфет.

Розділ десятий

Андрюша і Вітя сиділи у своїй схованці, аж поки Глоба і Вася не вийшли з кафе. Вони мало не задихнулися від нетерпіння і від усіх тих новин, про які їм пощастило дізнатися.

Слідом за Глобою і Васею вони ходили до шлюпкової пристані. Там Глоба замовив на дев’ять годин ранку завтрашнього дня маленького тримісного човна.

Після того хлопці провели Васю і Глобу до самої хвіртки садиби мадам Кивенко Вони могли обговорити становище тільки тоді, коли з’ясувалося, що жодних подій сьогодні більше не буде.

Серйозно обговорюючи все, запропоноване Васі, вони, наче дорослі, будували найскладніші комбінації, вигадували неймовірні злочини, які їм ще належить розплутати. Кінець кінцем зрозуміли: самі вони мало можуть допомогти Васі. Тут була потрібна чиясь порада і серйозна допомога, а до кого звернутися хлопці не знали.

Вітя Огрінчук завжди надто захоплювався і зараз був певен, що Глоба має намір вчинити страшний злочин. Навіщо це було потрібно Глобі, він не знав, але був глибоко певний у своїй правоті.

Андрюша, трохи розважливіший за свого товариша, думав інакше. Правда, він теж припускав: тут не все гаразд, але про злочин він не думав.

Справді, навіщо Глобі обіцяти дістати для Васі скрипку, якби він до нього погано ставився?

Вася прекрасно грає на скрипці. Це захопило і здивувало обох хлоп’ят однаково, Вася навчився так гарно грати, а вони, хлопці, які знали чисто все в місті, навіть і гадки про це не мали. Це було навіть образливо.

Проте Васина музика їм дуже сподобалася.

Гуляючих на набережній стало вже зовсім мало, коли двоє хлопців вирішили, нарешті, піти до свого вчителя, до Бориса Петровича Короткова, і порадитися з ним.

Прийнявши таке рішення, хлоп’ята негайно ж рушили в дорогу і за кілька хвилин вже стояли перед дверима будинку, де жив Борис Петрович.

У всіх вікнах ще світилося, і хлоп’ята з полегшенням зітхнули: підіймати з ліжка Бориса Петровича вони не хотіли.

Кілька хвилин вони торгувалися перед дверима, кому постукати й кому першому зайти. Потім Вітя Огрінчук раптом набрався сміливості, і з таким виглядом, наче кидався у холодну воду, тричі сильно стукнув кулаком у двері і зупинився, чекаючи.

Чекати довелося недовго,

Двері прочинилися, і зігнута постать старенької бабусі з’явилася на порозі.

— Нам треба побачити товариша Короткова, — крикнув Вітя. Він крикнув це з усієї сили і сам здивувався, чого це він кричить.

— Заходьте, заходьте, голуб’ята — прошамкотіла бабуся, ширше розчиняючи двері.

Хлопці зайшли в кімнату.

— Ось тут він живе. В ці двері постукайте, — сказала бабуся і пішла.

Вже не торгуючись, Вітя впевнено стукнув у двері і, почувши неголосне «да», увійшов у кімнату.

Борис Петрович був у кімнаті не сам і тому хлопці, переступивши поріг, зупинилися і зніяковіли. За столом, перед шахматною дошкою сидів чоловік у формі командира військового флоту. Здивовано, так само, як і Борис Петрович, він оглянув двох маленьких гостей і, посміхнувшись, відсунув дошку.

Борис Петрович був здивований до краю. Це був перший випадок, коли хтось з учнів приходив до нього додому. Схвильовані, з ознакою величезної відповідальності на личках, хлоп’ята, очевидно, мали якісь дуже важливі новини, коли наважилися прийти так пізно. Мабуть, щось трапилося в школі або з кимсь із школярів.

Борис Петрович занепокоївся, але нічим не виказав свого хвилювання.

— Добрий вечір, — привітав він несподіваних гостей, — а чого це ви не спите? Вам же давно пора спати.

— Не можна спати, — буркнув Андрюша і замовк, не знаючи, як краще приступити до справи.

— Що ж таке трапилось, що навіть спати не можна? — засміявся Коротков.

— Завтра… Вася… йде… на скелю… діставати… з води скрипку, — раптом випалив Вітя і, розуміючи, що з цього речення Борис Петрович зрозумів, мабуть, небагато, додав для пояснення: — З бандитом.

— Яку скрипку? З яким бандитом? — розвів руками Борис Петрович. — Нічого не розумію.

Андрюша в думці вилаяв безголового Вітьку і сам узявся до справи.

— Один чоловік, — сказав він, — завтра поїде на яхту «Галатея» о дев'ятій годині разом із Васею. Там у воді в рульовій рубці лежить скрипка, і Вася її завтра буде діставати. Цей чоловік бандит і контррозвідник. Це точно. Ми хочемо, щоб ви допомогли нам вритувати Васю.

— З першого числа ми починаймо підіймати «Галатею», — сказав епропівець.

Але на Андрюшу і Вітю це не справило ніякого враження

Захлинаючись і перебиваючи один одного, вони почали розказувати Борису Петровичу чисто все, що знали про Васю і про Глобу, про те, як Глоба приїхав до старого водолаза Огрінчука, як з водолазом нічого не вийшло, як Глоби частував Васю морозивом і примусив його грати на скрипці, як чудово грав Вася, як папа Мустам’які запропонував Васі грати в кафе, як Глоба розказував казку про скрипаля і, нарешті, як Глоба обіцяв допомогти дістати скрипку з потонулої яхти.

Історія із скрипалем у захоплюючому викладі Віті Огрінчука набула трохи дивних форм, але все ж таки Борису Петровичу і епропівцю вдалося зрозуміти все до кінця.

Коли все було розказано, і Борис Петрович зрозумів, хто такий Глоба і чого Вася поїде завтра до яхти «Галатея», епропівець раптом подвівся, невідомо для чого пересунув пішака на дошці. Потім стукнув королевою по чорній кліточці і сказав:

— Це мені не подобається.

— Мені теж не подобається, — підтвердив Вітя.

- І мені, — відгукнувся Андрюша.

— Так ви, хлопці, більше нічого не знаєте про це все? — усміхаючись, спитав Коротков.

Вітя ще хотів розказати, як йому сподобалася музика Васі, але Андрюша перебив цого:

— Це все.

— Тоді йдіть спати. Ми тут уже самі з товаришем поміркуємо, що треба зробити, — тихо всміхаючись, промовив Коротков, і обличчя Віті і Андрюші похмурніли. Вони ж сподівались, що, може, їм буде дозволено взяти участь в якихось надзвійчайно цікавих, справжніх і важких готуваннях до завтрашнього дня. А тут на тобі! — зовсім несподіваний і незаслужений наказ іти спати.

Вітине обличчя скривилося так, наче він хотів заплакати. Побачивши це, Борис Петрович сказав, поплескавши Огрінчука по плечу:

— Вже пізно, а ви з Андрюшею ще маленькі. І запам’ятайте собі, то діти мусять лягати спати о десятій годині. А за Васю не турбуйтеся. За те, що сказали мені, спасибі, але все інше робитиму я сам. А тепер спокійної ночі й приємних снів! Побачимося післязавтра в школі. Всього найкращого!

Борис Петрович злегка вклонився, і хлоп'ятам не залишалося нічого іншого, як сказати: «До побачення!», повернутися і помалу, нехотя вийти на вулицю.

Ох, і дісталося ж Борису Петровичу, коли вони вийшли! І Андрюша, і Вітя були глибоко обурені його несправедливою поведінкою. Невже ж він так і залишить Васю на поталу цьому самому Глобі? А звичайно, коли він з ними так обійшовся, то, певна річ, що й до Васі йому нема ніякого діла

Вкрай роздратовані такою поведінкою Бориса Петровича, хлоп'ята вирішили завтра самі їхати о дев’ятій годині до скелі Дельфін і подивитися, що там будуть робити Глоба і Вася.

Шлюпку можна буде взяти на базі клубу «Юних піонерів». У компанію було вирішено взяти Ніну Іванову і Гришу Глузберга, як найбільш надійних товаришів. Коли всі деталі завтрашньої експедиції на допомогу Васі було розроблено, хлоп’ята ще раз недобрим словом згадали Короткова і тільки після цього розійшлися по домівках.

* * *

— Мені це не подобається! І дуже не подобається, — сказав епропівець і пішов слоном. — Шах!

— Дурниці, Сашо! — відповів Коротков, захищаючись пішаком, — завтра візьмемо твій катер, під’їдемо туди і з’ясуємо все до останнього гвіздочка.

Але Олександра Михайловича — так звали епропівця— відповідь не задовольнила.

— Здорово не подобається! — ще раз повторив він. — Ти розумієш, на яхті «Галатея» колись із нашого міста тікала вся контррозвідка. Хлоп’ята, звичайно, могли щось наплутати, але коли цей тип хоче дістати з «Галатеї» скрипку, то це вже зовсім підозріло. На яхті може бути все, що завгодно, але я маю великий сумнів, щоб там була хоч би поганенька скрипка. Я не знаю, що він звідтіля хоче дістати і чи могло там що-небудь зберегтися за довгі роки, але зацікавитися цим варто.

— Справді, справді! — відгукнувся Коротков, дуже зайнятий поганим становищем свого короля. — Навіть якщо хлоп’ята перебільшують тільки наполовину, так і то тут є про що подумати.

— Завтра без десяти дев’ять я дуже тебе прошу прийти на нашу пристань, — сказав Олександр Михайлович, роблячи останній хід і встаючи. — Тобі мат! Ми мусимо поспіти туди разом з ними. Правда, нам можна було б і не поспішати. Я не думаю, щоб цей хлопчина міг що-небудь дістати з такої глибини. А через місяць ми цю саму «Галатею» піднімемо на світ і подивимося, що там могло залишитися в рульовій рубці.

Борис Петрович похитав головою.

Чорна корма теплохода «Крим» і пінистий бурун раптом пригадалися йому. Ще він згадав стрункого, наче з бронзи вилитого хлопчика, що, секунду вагаючись, стояв на теплому піску, і полтиник, руба кинутий в маленьку хвильку.

Хвилину і сорок секунд пробув тоді Вася під водою, шукаючи маленький кружечок полтиника на морскому дні. Можна повірити, що Вася почне діставати з яхти якусь неіснуючу скрипку.

Але там він справді наражатиметься на смертельну небезпеку. Адже запливати під водою через вузенькі двері у тісну й темну рубку це не те саме, що ось зараз вийти через двері на вулицю. Вася може зачепитися там, захлинутися, знепритомніти, і тоді не буде жодної надії на його врятування.

Ні, завтра він мусить рішуче перешкодити цьому типові використати маленького Васю. Завтра треба взяти з собою в човна кого-небудь з прикордонників, там же на місці заарештувати цю невідому людину. Якщо у словах хлоп’ят є хоч частка правди, то хвилювання й турботи будуть цілком виправдані.

Олександр Михайлович і Коротков ще кілька хвилин поговорили про завтрашній день, склали шахи і вийшли на вулицю Короткову хотілося погуляти і заодно провести Олександра Михайловича додому.

Вони повільно йшли затихаючими вулицями міста. На набережній вже не було натовпу. Спорожніла, вона здавалася незнайомою. Коротков і Олександр Михайлович на кілька хвилин сіли на лаву в самому кінці набережної.

Монотонно плюскотіло внизу море. Воно простягалося кудись в темряву, чорне й таємниче. Зелені промінчики від зірок мережили його поверхню. Ніч була тиха, і тільки зорі, яскраві й великі, виділялися на темному тлі оксамитовосинього неба.

Раптом величезна яскрава зоря перечеркнула небо впоперек, залишивши на собою довгий блідий слід. Це нагадувало чудовий фейєрверк, але було в багато разів красивіше.

Один з осінніх зорепадів, що інколи трапляються на півдні нашої країни, проносився перед очима Короткова. Метеори неслися дві-три хвилини; за цей час їх згоріло кілька сотень. Потім зорепад припинився, і великі, звичні зорі у знайомих сузір’ях знову з’явилися на потемнілому небі.

Через кілька хвилин Коротков попрощався з Олександром Михайловичем і не поспішаючи пішов додому. Наближалася північ.

Несподіваний шум за парканом одного з будинків привернув увагу Короткова. Шепотіли дзвінкі дитячі голоси, інколи збиваючись на голосну захоплену розмову.

В кінці Борис Петрович почув:

— Так дивись же, Ніно, точно без чверті дев’ять! — Після цього стукнула хвіртка і дві маленькі постаті швидко побігли вулицею.

«Ці чортенята щось затівають на завтра, — подумав Коротков. — Неодмінно треба прибути точно о дев’ятій».

Розділ одинадцятий

Через півгодини після того, як Глоба пішов, старому професорові прислали скрипку. Її приніс невисокий мовчазний чоловік, який того дня повернувся з Москви. Він не міг принести скрипку вранці, попросив пробачення, попрощався і вийшов.

Професор звичною рукою натягнув струни і провів смичком, швидко перебігаючи з однієї струни на іншу. Скрипка завібрувала, немов дотик смичка електричним струмом пронизав її блискуче поліроване дерев’яне тіло

Професор поклав її у футляр, закрив кришку і пошкодував, що зараз тут немає Васі.

Старому раптом захотілося пройтись по тихих і безлюдних вулицях міста. Роса вже впала, ніч потеплішала і він міг, не боячись, іти гуляти. У нього жевріла надія побачити Васю, сказати йому радісну новину, запросити його до себе й подарувати скрипку. Професор намагався не признаватися собі, що саме керувало ним, коли він повагом, спираючись на важку сукувату палицю, вийшов з хвіртки і, не поспішаючи, пішов вулицею до набережної

Ішов тихою ходою, помалу переступаючи неслухняними ногами. Будинки вулиці розступалися перед ним і знову сходилися десь далеко позаду.

Постукуючи палицею, він ішов до набережної, і кожен квартал начебто був значно коротшим, ніж звичайно.

Професор уже стомився, але все ж не губив надії побачити Васю, і завжди, коли він згадував свого учня, усмішка приходила йому на уста.

На набережній старого зустріли шанобливі погляди і пошепки вимовляли його ім’я, коли він проходив.

У міському саду грала музика. Кілька хвилин старий слухав бурхливі і вогненні мелодії з «Кармен».

Він пройшов по набережній, і хороший настрій не лишав його. Правда, надія побачити Васю зникла: уже було пізно — навряд, щоб хлопчик міг ходити в такий час по вулицях.

Професор пройшов набережну до кінця, повернувся і пішов назад.

Музика в саду затихла, і дзвінка південна тиша повисла над загинаючим містом. Вона не порушувалася тихим металевим плюскотом хвиль, а навпаки — від цього приємного монотонного шуму ставала ще більш урочистою.

Професор дійшов до кафе «Спартак» і раптом спинився. Він стояв, прислухаючись, забувши про все на світі, крім звуків музики, яка широкою хвилею лилася з-за зеленої стіни листя дикого винограду.

В кафе прекрасний майстер на поганенькій скрипці грав надзвичайні речі, Музикант легко й безтурботно брав по кілька тактів то з того, то з іншого твору світових композиторів і складав усе це в зухвалий власний твір.

Хвилину професор стояв, слухаючи, і посмішка зникла з його вуст. Підійшов до яскраво освітленого входу в кафе «Спартак» і заглянув усередину.

Земля тікала з-під ніг, і він схопився за груди. Потім швидко відійшов од дверей кафе, знесилено добрів до однієї з лап на набережній і, важко дихаючи, сів.

Вася, захоплений Вася, серед столиків кафе, залитих пивом і забруднених їжею, як це уявлялося професору, грав на поганенькій скрипці. Він стояв перед очима професора; забути це було неможливо.

Вася закінчив грати. У кафе прогриміли оплески. Професор болісно поморщився.

Може, Вася знову почне грати? Кілька хвилин професор не вставав з лави, але музика не повторювалася Професор відчув утому і повільно підвівся

Тепер квартали тяглися неймовірно довго, темні і пустельні. Професор навіть здивувався, що пройшов дуже мало.

Професор кілька разів спочивав, поки дійшов додому. Дійшовши, проминув садок, де задушливо солодко пахли останні квіти матіоли, зійшов на веранду, сів у крісло і кілька хвилин сидів нерухомо.

Сидів довго, і думки, спокійні і розважливі, приходили до нього. Мабуть, він помилився і ніхто не крав у нього учня. Може, Вася просто, щоб поглузувати з музикантів, які тільки й знають грати фокстроти, грав цю зухвалу музику.

А може, Вася так заробляє собі гроші на хліб? Вперше з’явилася в професора така думка, і він з гіркотою подумав про те, що ніколи не розпитував і нічого не знає про Васине життя.

Потім згадалася широка спина Глоби, затягнута в сірий костюм Вона височіла біля того столика, де грав Вася. І знову професорові стало боляче, знову з’явилося почуття образи.

Скрипка лежала на столі в простому чорному футлярі. Професор відкрив кришку і кілька секунд дивився на струни. Чотирма білими лініями вони прорізали коричневе дерево. Потім закрив кришку, відніс скрипку в кімнату, поклав у ящик великої темної шафи і замкнув на ключ.

Коли він знову вийшов на веранду, по небу летіли ясні метеори. Професор дивився на зорепад, і знову Васина музика забриніла у вухах.

І несподівано професор усміхнувся. Там, у кафе, Вася знущався з усіх, хто хотів слухати заяложені фокстроти; його музика сміялася з Глоби, з усіх, хто хотів украсти в професора справжнього майстра.

І зрозумівши це, професор усміхнувся.

Розділ дванадцятий

Вони прийшли в порт ранком вихідного дня. Святково вбрані люди поспішали зайняти місця в катерах, щоб їхати на далекі піщані пляжі.

Тієї ночі Варвара Павлівна заборонила Марії примушувати Васю працювати. Вася не довго думав над причиною такої ласкавості. Це його мало обходило. Не чіпають, ну, і добре!

Вася спочив, виспався, його засмагле личко весело всміхалося, коли Глоба говорив шо-небудь веселе або намагався жартувати. Він підганяв Глобу, і вони вийшли з дому на півгодини раніше призначеного часу. На пристані вони взяли замовлену з учорашнього дня невелику шлюпку. Вася сів за руль, а Глоба взяв у руки весла, і шлюпка відпливла від пристані.

Вони виїхали з бухти й завернули за мол. Сонце підбилося за морем, ясне, вже по-осінньому нежарке. Воно відбивалося в кожній найменшій хвильці, і море іскрилося під кришталевим промінням. Легенький вітер приходив з південного заходу і наганяв невисокі, навіть неувінчані білою піною, хвилі.

Море грало. Море іскрилося під промінням сонця, і безліч сонячних зайчиків шосекунди з’являлася на його поверхні, Хвилі злегка похитували шлюпку, і Вася, як ніколи, сильно відчув прекрасний, неосяжний простір моря під голубим, бездонним небозводом

Скрипка лежала на дні моря, і Вася мусив її дістати. Він дістане її з будь-якої глибини. Вася думав про скрипку, про тс, якою несподівано хорошою людиною виявився оцей похмурий Глоба.

«Скрипка пролежала у воді вже багато років, — думав Вася, — але гумовий мішок не міг промокнути, скрипка не зіпсувалась. Вона могла залишитися зовсім цілою».

У всякому разі Вася мусить мати власну скрипку. Так сказав професор, і так повинно бути. Іншої нагоди здобути скрипку не було. Може, вода її трошки попсувала, то це нічого. Можна буде віддати полагодити, а своя скрипка, хоч поганенька, це все ж краще, ніж чудовий інструмент професора. На своїй можна грати, коли захочеться, а на професоровій тільки дві години на день.

Вася мріяв про скрипку, і Глоба не заважав йому мріяти. Під сильними ударами весел шлюпка швидко посувалася вздовж берега. Химерні обриси невисокої скелі, яка невідомо чому звалася Дельфін, вже з’явилися перед очима.

З одного боку скеля полого спускалася до води, з другого вона круто обривалася вниз. Треба було мати дуже розвинену уяву, щоб знайти в ній подібність з плавником дельфіна.

Між скелею й берегом лежала широка смуга води. Під водою, наближаючись майже до самої поверхні, теж виднілися скелі. Плавці, перепливаючи з берега на скелю Дельфін, часто зупинялися на них відпочити. Тоді було дуже дивно бачити, як далеко в морі, невідомо на чому, стоїть людина. Поруч з підводними скелями були глибокі й таємничі провалля.

Старі рибалки казали, що там, у підводних прірвах, водяться електричні скати; ніхто їх ніколи не бачив, але всі вірили, що вони там є.

Шлюпка з Васею і Глобою наблизилася до скелі Дельфін, коли до дев’яти годин залишалося ще хвилин п’ятнадцять.

Вони підпливли зовсім близько до скелі, і високий камінь виріс перед ними, немов стіна. Об’їхали його кругом і причалили з другого боку, де скеля полого спускалася до води. Вася провів шлюпку між великим камінням, яке закривало вільний доступ до скелі. Шлюпка зайшла в маленьку бухточку з нерухомою водою. Глоба покинув весла й вискочив на камінь.

Не прив’язуючи шлюпки, Вася вискочив слідом за ним. Удвох вони зійшли на вершечок скелі, і прірва моря раптом розкрилася перед ними.

З двадцятиметрової височини скелі Дельфін було видно дуже далеко Місто, ще оповите легенькою вранішньою млою, лежало ліворуч від цих. Па березі до самого горизонту стелився рівний жовтуватосірий безлюдний степ. А з другого боку до самого неба розкинулось море. Стояв вересень місяць, і для початку осені море було на диво спокійне.

Великий пароплав під прапором, кольорів якого не міг розібрати навіть Вася, заходив у порт. Він пропливав за кілометр від скелі Дельфін, але все ж таки здавався величезним.

Вася швидким поглядом охопив усе, що можна було побачити зі скелі Дельфін, і тільки тоді подивився вниз, у глибину моря.

З висоти скелі все дно моря було видно так, немов води й не існувало. Густі зарості червоних і зелених водоростей між скелями похитувалися від підводних течій, немов од вітру. Скелі, порослі сірим підводним мохом і цілими шарами чорних черепашок, підходили близько до поверхні води.

Зовсім недалеко від скелі, на великому плоскому камені, трохи перехилившись на один борт, лежав темний корпус яхти «Галатея». Передня щогла її на півметра витикалася з води.

Вася бачив усе: і високу, химерно оздоблену пасмами водяного моху рульову рубку, і велику діру в правому борту яхти від удару снаряда.

Двері в рубку були напіввідкриті. Помітивши це Вася радісно всміхнувся.

Там, уже зовсім недалеко від нього, лежала скрипка. Хай там що, а він її дістане.

Незважаючи на те, що всі його думки, всі його бажання поривалися туди, вниз, він тверезими очима і розважливими думками оцінював товщину важкого шару води над яхтою і слабеньку під водну течію, яка ледве помітно колихала водорості.

Глоба стояв поруч, інколи скоса поглядаючи на задуманого Васю.

«Мабуть, — думав він, — хлопець вчора похвалився, а тепер, побачивши, як важко й небезпечно діставати скрипку, злякався і зараз відмовиться». Глоба твердо вирішив за всяку ціну примусити

Васю дістати пакунок з рульової рубки яхти.

Поки що він теж розглядав оброслу мохом і водоростями і обліплену черепашками «Галатею», чекаючи, то скаже Вася.

«Коли зараз не вдасться здобути у власні руки невеличкий пакунок, міцно зав'язаний в гумовому мішку, і виїхати, — міркував Глоба, — то мене викриють, викриють негайно! І не тільки мене».

Як лаяв себе Глоба за те, що був дуже обережний, і тоді, тікаючи з цього міста, надто добре заховав документи. Якби не це, то від них уже не залишилося б і згадки і не треба було б стояти отут, чекаючи Васиних слів.

Дістане їх Вася чи не дістане?

Для Глоби це було питанням життя і смерті, але він намагався бути спокійним.

— Зараз ми її, Петре Андрійовичу, дістанемо! — сказав Вася, весело усміхнувшись.

І у Глоби відлягло від серця.

Вони обережно спустилися, перебираючись з каменя на камінь, до шлюпки, сіли в неї, обігнули скелю Дельфін і підпливли до щогли.

Перехилившись через борт, Вася бачив темні розпливчасті контури бортів яхти. З висоти скелі їх було видно значно краще. З поверхні води вони розпливалися і губили рівність ліній, але Вася знав: лінії знову стануть чіткими, коли він порине у воду.

Глоба прив’язав човна до кінчика щогли і оглянувся на Васю. Хлопець сидів на кормі й задумано дивився у воду.

Уперше в житті доводилося йому поринати на затоплене судно. Поринаючи під кіль пароплава, він напевне знав, що там нема за що зачепитися. Тут він мусив заплисти у маленьку рульову рубку, де навіть у нормальному стані ніде по вернутися, заплисти туди й дістати скрипку. Вона лежить тут, зовсім недалеко від нього, і чекає, коли Вася візьме її в руки.

Коли Вася згадав про скрипку і добре уявив її собі, всі вагання відразу зникли.

Йому потрібна скрипка — так сказав професор, і він матиме її хоч би там що!

Щогла підіймалася саме від рульової рубки; це було дуже зручно, бо потреба було шукати дверей. Незважаючи на це, Вася попросив Глобу на всякий випадок обв’язати його за пояс тонким і міцним мотузком, який лежав на дні шлюпки.

Вася боявся: Глоба побачить, як глибоко треба пірнати, і заборонить йому діставати скрипку.

Він став посеред шлюпки, поквапливо роздягся, залишивши на собі тільки коротенькі червоні трусики, взяв мотузок, обв'язав круг пояса і закріпив мій ним, надійним вузлом. Другий кінець мотузка Глоба прив’язав до лапи.

Вася стояв на кормі, вдивляючись у воду. Стояв, облитий ясним промінням ласкавого вранішнього сонця. Воно пестило його маленьке, красиво збудоване засмагле тіло.

Ледве помітний вітерець, теплий і на диво запашний, налетів зі степу. М’які струмені повітря приємно лоскотали шкіру, і Вася зіщулився.

Вітер приносив пахощі степу, запах сухої трави і смачної чорноземної пилюги. Вася відчув це сильна, як ніколи.

Раптом острах перед тим, що він може зачепитися й залишитися там, па слизькій, холодній яхті, охопив його серце. Але зараз же пригадався професор. Тепер він, мабуть, ще спить у своїй темнуватій кімнаті.

Це був кінець усіх вагань, Він повернув личко до Глоби. Воно несподівано стало не по-дитячому суворим, серйозним. Тоном наказу він сказав:

— Коли сіпну отак двічі, — і Вася, показуючи, сіпнув за мотузок, — значить мені погано і тягніть мене з усієї сили наверх!

— Ну, я думаю, сіпати тобі не доведеться, — намагаючись усміхнутися, від повів Глоба.

Вася глянув на його обличчя й здригнувся. Зараз воно було бліде, аж сіре, і вражало дивним злим виразом. Коли Глоба намагався всміхнутися, нічого схожого на усмішку не з’являлося на губах. Тільки розтягалися сірі губи, відкриваючи ряд темних пожовклих зубів, та дужче збігалися зморшки біля рота й очей,

Вася подумав, що Глоба боїться за нього. Побоюючись заборони пірнати у воду, він вирішив не зволікати далі, а починати справу відразу.

Табунець маленьких зелених рибок злякано сахнувся набік.

Гнучке тіло Васі відірвалося від корми, на якусь частку секунди наче застигло в повітрі і, зовсім не здійнявши бризок, зникло під водою.

Шлюпка хитнулася і відпливла трохи назад. Тонкий мотуз, з шарудінням тручись об борти, йшов у воду.

Глоба полегшено зітхнув і став дивитися у воду, де, як довга заленкувата риба, плив Вася.

Розділ тринадцятий

Зелена прозора вода немов розступилася перед Васиними очима. Кинувшись з корми шлюпки, він одразу ж пішов униз, намагаючись не віддалятися від щогли.

З кожним метром глибини ставало все темніше. Коли Вася досяг покрівлі рульової рубки, все було освітлене фантастичним темнозеленим світлом, незвичайним і неясним.

Вася поринув дуже глибоко, і у вухах з’явилось знайоме тріскотіння, що буває в людей, які поринають на велику глибину. Одночасно з цим з’явилося відчуття сильного тиску у вухах.

Проте для Васі все це не було новинкою, і він нітрохи не злякався.

Знаючи добре, що через кілька секунд тріскотіння у вухах мине, він спускався все глибше й глибше до того місця, де чорною дірою темніли двері рульової рубки.

Вася не збирався відразу ж, з першої спроби дістати з рубки пакунок із скрипкою. Усе роздивитися, усе вияснити і знайти всі можливі входи і виходи — ось було його завдання.

Досягти покрівлі рульової рубки, він ухопився за виступ, і крізь велике, у кількох місцях розбите скло, яке закривало всю передню стіну рульової рубки заглянув усередину.

Довга практика навчила Васю винятково економно користуватися з того запасу повітря, яке він набирав у легені. Перед тим, як поринути, він набирав повні груди, а потім через кожні п’ять-десять секунд випускав з рота по кілька великих срібних бульбашок. Вони швидко й безшумно зникали десь угорі.

Якщо біля покрівлі рубки було небагато світла, то в самій кабіні, закритій з усіх боків, було зовсім темно, і в першу мить Вася не міг нічого побачити. Але через кілька секунд, коли очі звикли до дивного світла, Вася міг уже добре розгледіти. Темрява на такій глибині була дуже дивною. Сонячне проміння втрачало свою яскравість. Світилася сама густа й зелена вода.

У рульовій рубці не можна було нічого розібрати. Якісь речі, що густо обросли підводним жирним мохом, були розкидані на невеличкому столику і на підлозі біля штурвала.

На компасі, де завжди все блищить ясною свіжістю промитого скла і начищеного металу, тепер сидів великий темнозелений, аж чорний, краб. Він дивився на Васю безбарвними, глибоко запалими очима, і на секунду хлопцеві стало страшно. Але страх зараз же минув — краби були старими знайомими. Вася переловив їх не одну сотню і добре знав, як з ними треба поводитися.

Вся Васина увага була звернута туди, де біля задньої стінки рубки на полиці мусила лежати скрипка. Учора в кафе Глоба точно розказав йому і навіть намалював на шматочку паперу, де була полиця і де саме лежав гумовий пакунок.

Погляд Басі уп’явся в те місце, де мусила бути полиця. Справді, там щось темніло, і Вася навіть затремтів від радості. Йому страшенно захотілося зараз же, не підіймаючись на поверхню, заплисти через двері у кабіну і взяти скрипку. Але в легенях з’явилося добре відоме йому почуття тісноти. Не стає повітря. Через кілька секунд вже треба піднятися нагору, коли він не хоче зали шитися в цій зеленій темряві назавжди.

Краб, який досі сидів нерухомо, ближче підліз боком до обличчя Васі, і хлопцеві знову стало страшнувато. Помалу рухаючи великими і сильними передніми клешнями, краб дивився просто йому в очі, Зараз цей великий і гидкий краб був єдиним хазяїном яхти, рульової рубки, компасів і скрипки.

Вася випустив з рота ще кілька срібних бульбашок і пустив руку. Вода відразу ж м’яко підхопила його і понесла вгору. Зграйка невеличких рибок, неквапливих і небоязких, пропливла зовсім близько від Васиних очей Рибки пливли помалу, важко рухаючи червонуватими плавцями. Вони і Вася були старі добрі знайомі, яким нічого боятися одне одного.

Вася підіймався все вище й вище до поверхні води. З кожним сантиметром дедалі яснішим ставало сонячне світло.

Трохи примруженими очима Вася дивився вгору. Сонце, позбавлене ясного ореолу жаркого проміння, висіло, як велика вогняна куля Важкий масив скелі Дельфін темнів оддалік, але чітких ліній розібрати не можна було.

Вася швидко підіймався до поверхні. Вода виштовхувала його з кожною секундою все дужче й дужче, він ще допомагав вправними ритмічними рухами рук і ніг, немов спирався на воду. Його мокра, потемніла від води голівка з’явилася біля човна, в тому ж самому місці, під кормою, де хвилину тому Вася кинувся у воду.

Свіже морське повітря могутнім життєдайним потоком влилося у груди. Хвилину хлопець смакував його, не відповідаючи на запитання Глоби. Трохи віддихавшись, він підтягся на руках, швидким рухом скочив у шлюпку і сів на своє місце.

— По-моєму, там усе в порядку, і її можна буде дістати, — сказав він, не звертаючи уваги на запитання Глоби.

— А чому ж ти зразу не дістав її? — різко і злісно крикнув Глоба.

Вася здивовано глянув на нього і навіть здригнувся від несподіванки: завжди спокійного, витриманого Глобу зараз не можна було впізнати. Очі горіли розлючено, обличчя почервоніло Вася злякався. Ось-ось Глоба кинеться на нього з кулаками. Не розуміючи, чому саме

Глоба так хоче, щоб він здобув цю скрипку з потонуло! яхти, Вася відповів тихим, винуватим голосом:

— Я зараз її дістану. Ви не хвилюйтеся.

— Марш у воду, — крикнув Глоба, і наляканий Вася в ту ж мить підвівся з місця. Він не насмілювався навіть глянути на розлюченого Глобу. Йому було страшно вдруге поринати вниз на затонулу яхту, де зелена темрява, липкі водорості і страшні чорні, мертвоокі краби. Але залишатися тут йому було ще страшніше Не вагаючись ні хвилини, він став на борт шлюпки.

Знову, як і перше, на мить його тіло застигло в повітрі, безшумно зникло у воді, і мокрий мотуз побіг униз.

Глоба не заспокоївся. Лютий вираз не зникав з його обличчя. Хвилина, поки Вася був під водою, вирішувала для нього все.

А тим часом Вася знову підплив до розчинених дверей рульової рубки, вже не почуваючи тріскотіння у вухах.

Швидко пливучи обережними, вправними рухами, що нагадували економні рухи жаби під водою, він наблизився до дверей рульової рубки.

Так само обережно, намагаючись ні за що не зачепитись, він проник усередину і, тримаючись за слизьке колесо штурвала, оглянувся.

В рубці жили краби. Тут було їхнє царство. Вони гніздилися всюди — на полицях, на компасах, на столі і під столом. Васі навіть здалося, що він чує тихе шарудіння їхніх твердих клешень. Але це тільки здавалося. Краби, великі й маленькі, нерухомо сиділи на своїх місцях.

Тамуючи в собі почуття огиди й страху, Вася пересунувся ближче до задньої стінки, де мусила бути полиця, про яку говорив Глоба.

Справді, полиця була саме там. На ній Вася не побачив ніякого великого пакунка, в якому могла б бути скрипка. На полиці лежав невеличкий, темний, плоский пакунок, щось на зразок портфеля.

Ні, це ніяк не могло бути скрипкою?

Там, під подою, незважаючи на те, що вже невистачало повітря, і страх все сильніше й сильніше охоплював серце, Васі захотілося заплакати, заплакати від образи. Його обдурили, підло і низько обдурили. А він, наче малесенький хлопчик, повірив злому червонопикому Глобі.

Так само обережно, намагаючись не зачепитись, хоч оченята його помутніли і бачили гірше, Вася виплив з рубки і став підійматися вгору.

Так само висіло сонце, як велика полум’яна куля, але зараз Вася вже не звертав уваги ні на що. Ні на рибок, ні на великих білорожевих медуз, яких принесла тиха підводна течія.

Знову мокра голівка показалася з води, і Глоба аж перехилився над бортом, Побачивши, що у Васі в руках немає нічого, він несамовито вилаявся Чайки злякано знялися із скелі Дельфін в повітря і закружляли над шлюпкою.

— Там немає ніякої скрипки, — сказав Вася, коли він на мить спинився, Щоб вдихнути повітря. — Там лежить якийсь маленький пакуночок, але то не скрипка.

— Це скрипка! — кричить Глоба у нестямі.— Присягаюся тобі, це скрипка! Вона розібрана. Їх завжди так возять — ці старовинні прокляті скрипки!

Але Вася не вірить, і Глобі доводиться просити його, мало не благати ще раз спуститися на яхту і дістати пакунок,

— Це ж для тебе, це ж все для тебе! — запевняв Глоба.

Вася ніяк не міг зрозуміти, чому це раптом Глоба так піклується про нього.

Але, зрештою, Глобі вдається переконати Васю.

І знову у Васі перед очима густі зелені сутінки, і знову мертвоокі краби нерухомо спостерігають кожний його рух. Вася заплив у рубку значно впевненіше, ніж перший раз, і наблизився до полиці.

У чорному пакунку, звичайно, не могла вміститися ніяка, навіть розібрана, скрипка. Проте Вася ніколи не бачив розібраних скрипок і повірив.

Відкинувши великого краба, Вася спробував зняти пакунок з полиці.

Це було зовсім не такою легенькою справою. Черепашки, маленькі й гострі, густо обліпили полицю і наче цементом, прикріпили до неї пакунок.

Зелена вода біля Васиних рук раптом набула трохи рожевого відтінку. Вася відчув гострий біль у пальцях правої руки. Це він порізався об гостру черепашку.

Нарешті пакунок було відірвано від полиці.

Не гаючи тут більше жодної секунди, Вася швидко, відчуваючи, як нестає повітря, поплив угору.

Темніло в очах, і нерухоме сонце на поверхні води здавалося чорним.

Глоба зустрів його появу з пакунком у руках вигуком, але Вася нічого не чув. Тримаючись за борт, він хапав ротом повітря, намагаючись вдихнути його якомога глибше, якомога більше.

Глоба вже не звертав на Васю ніякої уваги: він вирвав у нього з рук пакунок, швидко кинув його на лаву шлюпки, каблуком оббив гострі черепашки, розірвав стару прогумовану матерію, і на світ з’явився невеличкий, потемнілий від часу портфель.

Глоба був такий радий, що навіть не помітив, як вліз у шлюпку Вася. Хлопець уже віддихався. Личко його, раніше сине від задухи, вже стало, як звичайно, рожевим. Зараз він хотів бачити скрипку, ту саму скрипку, що за неї йому довелося пережити стільки страшних хвилин.

Алє перед Глобою на лаві замість скрипки лежав невеличкий портфель крокодилової шкіри, і нічого схожого на скрипку в човні більше не було.

Від обурення Вася немов скам’янів. Застиглими оченятами він дивився, як Глоба, поспішаючи, розкрив портфель і витяг з нього трохи пожовклі папери.

Він розбирав і розкладав їх радісно і з нетерпінням. У нього в руках Вася побачив велике фото. На ньому молодий Глоба стояв на повний зріст. Він був знятий в офіцерській формі. Побачивши це, Вася тихо охнув

— Де ж скрипка? — сказав він, наближаючись до Глоби. — Де ж скрипка?

— Мовчи, щеня! — навіть не повертаючи голови, відповів Глоба.

У Васі аж дух захопило від обурення. Значить, цей Глоба підло дурив його? Замість скрипки він примусив дістати якісь документи!

На хвилину Вася розгубився, не знаючи, що діяти. Ніколи ніякої скрипки на яхті не було, а Глоба просто використав його вміння добре пірнати й плавати під водою! Раптом Васі спало на думку, що цей офіцер Глоба, мабуть, робив колись страшні злочини, а тепер він сам, піонер Вася, допоміг йому.

Від образи й болю Вася мало не заплакав.

Глоба, не звертаючи на нього уваги, заховав фото, гадаючи, що хлопець не встиг його роздивитися, і продовжував тремтячими руками перебирати папери. Кожного з них було цілком досить, щоб з головою викрити контррозвідника Глобу. Він мусив їх спалити негайно, як тільки прибуле на берег.

— Ви мене обдурили! — сказав Вася, відчуваючи, як ридання стискають йому горло. — Ви мене обдурили!..

На цей раз Глоба здивовано позирнув голову. У тоні, яким було сказано останні слова, ясно почулася погроза.

— Ти бачив фотографій? — насторожено, повагом спитав Глоба, повертаючись до корми, де сидів все ще роздягнений Вася.

— Бачив! — зухвало виловів хлопець, і Глоба здригнувся, — бачив і знаю хто ви такий. Ви — падлюка і білий офіцер. Сьогодні про це знатимуть чисто всі.

Металеві нотки зазвучали у Васиному голосі. Він дивився Глобі прямо в очі.

Глоба зробив крок до нього, і в ту ж мить Вася скочив на борт шлюпки.

— Ага, злякався?

Глоба не відповів. Не зводячи з Васі важкого погляду, він пересотупив через лаву. Обличчя і очі почервонили, налилися кров'ю і весь він був такий страшний, що Вася, ні секунди не вагаючись, кинувся в море і поплив. Не відв’язаний мотуз, з шарудінням тручись об борт, потягся за ним. Другим кінцем він був прив'язаний до лави на шлюпці.

Глоба опустив руку у глибоку кишеню своїх широких штанів і витяг маленький револьвер.

Синя сталь блиснула проти сонця, і коли Васина головка показалася з води, Глоба вистрілив. Шлюпка хитнулася. Гучна луна відбилася від скелі Дельфін, і чайки знову злетіли в повітря білосніжною галасливою зграєю.

Розділ чотирнадцятий

Гоночний човен водної станції клубу «Юних піонерів» легко відплив від пристані.

Ніна Іванова сиділа на задній лаві, тримаючи в руках два довгі мотузки від стерна. Андрюша Кравченко і Гриша Глузберг сиділи на веслах, а на носі лежав, намагаючись дотримуватись рівноваги і не розхитувати човен, Вітя Огрінчук.

Гриша Глузберг веслував рітмично й поважно, так само, як робив він усякої інші справи. Андрюша Кравченко нервувався, кожної хвилини обертався назад, хитав човен і цим викликав справедливі нарікання Гриші і Ніни.

Розрізаючи носом невеличкі хвилі, човен швидко посувався вперед.

Вони виїхали з бухти через широкі ворота і повернули праворуч, туди, де за невисоким рогом здіймалася скеля Дельфін.

Піонери почували на собі велику відповідальність, і тому розмов на човні майже не було. Тільки пустотливий Огрійчук весь час опускав руку у воду, бризкав на Грйшу, але Глузберг вирішив не звертати на нього уваги. Розмова на човні якось не клеїлася. Кожної хвилини могли трапитися зовсім незвичайні події. Дивувало те, що ніде не було видно човна, в якому їхали Глоба і Вася. Адже Андрюш ясно чув учора, як Глоба замовив човна на дев’яту годину.

Коли човен виплив з-за рогу і вдалині з'явилася сіра пляма скелі Дельфін, на човні зовсім затихли. Закривши очі від сонца рукою, Вітя Огрінчук і Ніна вдивлялися в далечінь. Жодна жива істота не ворушилася на поверхні моря. Це нікого не дивувало, бо по цей бік міста пляжі були погані, кам'янясті, дно скелясте і навіть рибалки неохоче ставили тут свої сіті. Андрюша і Гриша гнали човен з усієї сили, і вода тихо хлюпотіла біля стерна. Човен посувався сильними ривками, швидхо наближаючись до скелі. У кожного з школярів роїлися страшні думки. Їм весь час здавалося, що там, за скелею Дельфін, де з води стирчить щогла «Галатеї», зараз відбувається шось страшне. Тиша панувала над морем і анітрохи не розвіювала страхів і побоювань за долю Васі.

Веслуючи з усієї сили, Андрюша в думках лаяв себе за те, що не простежив до кінця, коли сяде у шлюпку Вася. А от зараз шлюпки не видно ніде, і коли Глоба вчинить що-небудь страшне і піонери не встигнуть прийти на допомогу Васі, то в цьому буде винен тільки він, Андрюша.

Ніна Іванова, сидячи біля стерна, хвилювалася, мабуть, більше за всіх. Що хвилини її невисока постать виростала над човном, очі пильно й уважно вдивлялися вперед, але ні вона, ні Вітя нічого помітити не могли; яхта «Галатея» лежала за скелею, і шлюпку Глоби побачити було неможливо.

Коли човен був за півкілометра від скелі, над морем ледве чутно щось ляснуло. Це було схоже на удар довгого батога. Ляскіт був неголосний, і в човні ніхто не міг догадатися, що це Глоба перший раз вистрілив у Васину біляву голівку.

Але коли далі почало ляскати раз за разом, Ніна Іванова занепокоїлася. Почуття тривоги опанувало її; передалося воно й хлопцям.

Ще дуже налягали на весла Андрюша і Гриша, все швидше й швидше мчав по притихлій воді човен, і з кожною хвилиною чіткішими ставали на тлі ясного неба ламані скелі Дельфін.

Останні кілька десятків метрів човен пролетів із швидкістю, якій могли позаздрити найкращі гонщики міста.

Скеля насунулася на піонерів, висока й крута. Ніна проводила човен біля самого каменя. Він спускався в море, як прямовисна важна стіна.

Човен вилетів з-за рогу скелі Дельфін і завернув праворуч. Від здивування й жаху Ніна не могла порухнутися. Андрюша і Гриша покинули веслувати. Тільки Вітька заклав два пальці в рот і оглушливо свиснув…

* * *

І в той же час легка біла моторка відчалила від епропівської пристані. Помалу розвернувшись, поступово збільшуючи швидкість. вона вийшла з порту.

Перед її гострим білим носом розгортався широкий пінний вал води. Здіймаючись над поверхнею, ніс немов одгортав хвилю, розрізаючи її посередині.

У кабіні човна сиділи Борис Петрович Коротков, епропівець Олександр Михайлович і ще один високий білявий молодий чоловік з малиновими петлицями.

Вчора пізно ввечері до його начальника з'явились місцеві водолази Кравченко і Огрінчук і розповіли: один — про зустріч з колишнім ад’ютантом білого офіцера, другий — про візит якогось підозрілого суб’єкта, що пропонував йому за будь-яку ціну дістати з «Галатеї» для нього якусь «мамашину пам’ятку».

Начальник, природно, зацікавився цим повідомленням і доручив розслідування одному з своїх підлеглих. До того ж сьогодні вранці Коротков і епропівець повідомили йому продовження цієї історії.

Військовий, якому доручили розібратися в усьому, скористався катером, щоб подивитися, що відбувається біля скелі Дельфін

Вони говорили про те, про се, але думки їх були там, біля скелі, де під водою на великому плоскому камені лежала яхта «Галатея».

До скелі Дельфін моторці залишалося десять хвилин ходу…

Розділ п’ятнадцятий

Куля пройшла глибоко у воду, залишивши довгий білий слід.

Спочатку Вася не зрозумів, що це таке продзижчало біля самого його вуха. Коли він глянув на шлюпку, Глоба саме цілився, щоб вистрілити вдруге.

Хлопця охопив смертельний жах, і він закричав. В цьому крикові не було жодної нотки благання, був тільки страх. Але в той же час Вася насторожено слідкував за кожним рухом Глоби Намагаючись розв'язати вузол, він весь час розхитував шлюпку, і Глобі було дуже важко добре прицілитися.

Коли палець Глоби на спуску ледве помітно здригнувся, Вася поринув у воду, і друга куля пішла в глибину моря, залишивши після себе такий же пінистий слід Вона пройшла зовсім недалеко від Васиної голови. Хлопець добре чув мелодійне гудіння розсіченої воли

Треба було за всяку піну звільнитися від мотуза Під водою Вася міг би доплисти до надійних схованок між камінням скелі Дельфін і врятуватися. Він ламав собі пальці, намагаючись розв'язати подвійний намоклий вузол, і з жахом думав про ту мить, коли йому доведеться виринути недалеко від шлюпки. Вузол вже почав трохи піддаватися, але повітря в легенях невистачало і хоч-не-хоч треба було виходити на поверхню.

Третій постріл пролунав саме в той момент, коли Вася виринув з води.

Щось гаряче обпекло Васі лівий бік, проте болю не було. Куля пройшла під шкірою біля стегна, і вода тут зразу ж ледве помітно порожевіла.

Глоба знову цілився в хлопця.

Вася намагався не дивитися на Глобу, на його червоні, налиті кров’ю очі. З усієї сили, ламаючи нігті, розв’язував він туго затягнутий вузол. Розв’язати вдалося саме тоді, коли Глоба вистрілив учетверте. Але шлюпка хитнулася від останнього Васиного ривка, і куля зі свистом пішла в повітря десь далеко за скелю Дельфін.

Вася невимовно зрадів, коли важкий намоклий мотуз, нарешті, випустив його із своїх цупких обіймів. Він вирішив негайно поринути у воду, під водою добратися до скелі Дельфін і там заховатися десь під камінням.

Цей план було виконати важче, ніж придумати. Сили потроху залишали Васю. У воді невелика ранка зовсім не боліла, але з неї текла й текла кров, а це вкрай знесилювало і без того вже стомленого хлопця. Поринувши, він зрозумів, що не тільки не допливе до скелі, а навіть під шлюпкою не зможе пройти так, щоб Глоба цього не помітив. Залишалося одне: триматися на поверхні води, уважно слідкуючи за кожним рухом Глоби, і поринати, як тільки ледве помітно ворухнеться палець на спуску.

Це була страшна гра, гра зі смертю! На виграш у Васі не було майже ніяких шансів. Та він мусив боротися, боротися до кінця.

Коли Васі вдалося відв’язати мотуз, у повітрі повисла скажена лайка. Три постріли, один за одним, прозвучали над морем, коли Вася знову виринув на поверхню. На цей раз жодна з куль розлютованого Глоби, який стріляв, стоячи в хиткій шлюпці, не зачепила його.

Ще раз люто вилаявшись, Глоба засунув револьвер у кишеню. Зараз ця зброя мала не більше значення, ніж звичайна каменюка: патронів там більше не було.

Тепер Глоба стояв у шлюпці й озирався навколо. Йому почулися якісь звуки, і він сторожко дивився, чи не з’явився де-небудь хтось, зацікавлений частими пострілами. Але навколо нікого не було видно. Десь за скелею Дельфін тихо жило повільним життям вихідного дня місто, і тільки чайки над скелею кружляли в повітрі й падали до води у тривозі.

Оглянувшись на всі боки, Глоба знову звернув свою увагу на Васю. Хлопець знайшов якийсь підводний камінь і стояв на ньому, спочиваючи.

Глоба вилаявся і пожалкував, що зараз у нього немає більше жодного патрона. Зовсім нерухома голівка хлопця являла собою прекрасну мішень і влучити в неї було не важко.

За всяку ціну Глоба мусив позбутися Васі. Тепер вже напевне хлопець не змовчить і розкаже кому-небудь про все.

Глоба вирішив спробувати піймати в’юнкого і спритного Васю, взяти його в човен, а тоді вже вирішувати його долю.

Поспішаючи, він сів на весла і рушив шлюпкою до того місця, де виднілася біла голівка.

Вася одразу ж зрозумів намір Глоби. Спочатку він не знав, чому не чути більше пострілів, але, зрозумівши, зрадів неймовірно.

Тепер було невідомо, хто кого переможе. Вася був певен, що тепер йому вже вдасться втекти, але зовсім забув про ранку, з якої весь час сочилася кров. Сили з кожною хвилиною зникали. Проте, стоячи на своїй скелі, він спокійно чекав, поки Глоба під’їде ближче.

Шлюпка опинилася зовсім недалеко, і несподівано Вася почув ласкавий голос Глоби:

— Ну, ти, герой, годі тобі плавати. Годі тобі у воді мокнути. Лізь у шлюпку, будемо миритися!

— Не обдуриш, катюго, погибелі на тебе немає! — крикнув Вася. Він добре помітив, як Глоба ледь-ледь ворушив лівим веслом, намагаючись підігнати шлюпку ближче.

Глоба тільки вилаявся у відповідь. Хитрість його виявилась марною.

Це було дивне і дике полювання дорослого чоловіка в човні на маленького пораненого хлопця. Вася поринав у воду, пропливав під шлюпкою, навіть інколи хапався за її корму, а коли Глоба кидався туди, відпливав на кілька метрів і чекав, поки Глоба знову сяде на весла

Але сили з кожною хвилиною залишали маленьке тіло і, побачивши смертельно бліде Васине личко, Глоба зрозумів, що перемога вже недалеко. Він навмисне кружляв по воді, примушуючи Васю плавати якомога більше. Правда, Вася примудрявся хапатися за корму і відпочивати кілька секунд, поки Глоба зривався зі свого місця, але ці секунди були такими короткими!

Глоба твердо вирішив убити Васю тут, недалеко від скелі Дельфін, куди дуже рідко приходять люди. Тут злочин могли викрити тільки через багато часу або й зовсім не викрити. У всякому разі, поки знайдуть Васю, Глоба встигне зникнути в одному з великих міст Радянського Союзу.

Сили покидали Васю. Все важче й важче підводилися над водою рученята, все неслухнянішим ставало тіло, все болючішою здавалася ранка на стегні. Глоба ганявся за ним спокійно, настирливо, певний своєї перемоги. Тільки чудо могло зараз урятувати Васю.

Хлопець не просив пощади Жодне слово благання не зірвалося з його посинілих уст. Пощади він не чекав. Навіть жах уже минув, і все тіло стало важким і безвільним. У ньому вже не залишилося сили, щоб плавати, поринати у воду, рятуватися.

Вася знову опинився на тій самій підводній скелі і став. Зовсім недалеко височіла скеля Дельфін, і вода хлюпотіла на камінні.

Там міг би бути порятунок, але доплисти туди вже не було сили, якби навіть Глоба цьому не перешкоджав. Шлюпка підпливла зовсім близько. Вася не ворухнувся. Він дивився просто у вічі Глобі. Чекаючи, що Вася знову, як завжди, порине у воду, Глоба з веслом у руках підвівся з лави.

Але Вася не ворушився. Його оченята дивилися суворо і дрібненькі зуби міцно вп’ялися в нижню губу, затамовуючи крик.

Глоба зрозумів: Вася вже не втече. Вася мусить умерти тут.

Важке червоне весло високо піднялося над білявою голівкою.

Вдарити Глобі не вдалося.

Чайки з криком злетіли із скелі Дельфін і гучний свист прорізав тихе повітря.

Глоба швидко, намагаючись приховати свій рух, опустив весло.

Просто на шлюпку з-за скелі Дельфін мчав гоночний човен клубу «Юних піонерів».

Розділ шістнадцятий

Свист хльоснув Глобу по вухах, немов удар батога. Більше не цікавлячись Васею, він дивився на гоночний човен. Там виднілися тільки стривожені дитячі личка. Глоба полегшено зітхнув. Тепер було перед ним єдине завдання: затримати тут піонерів, цих нежданих і небажаних свідків, а самому якомога швидше добратися до пристані і притьмом тікати з міста.

Глоба поклав весло і спокійно сів на лаву, чекаючи, поки човен підійде зовсім близько.

Вася десь зник. Скільки не шукав очима Глоба, на поверхні води ніде не було видно маленької білявої голівки. Очевидно, сили залишили хлопця і, не змагаючись більше, він опустився під воду, на дно, до мертвооких зелених крабів.

Човен підійшов зовсім близько і спинився за кілька метрів від шлюпки.

Глоба дивився на піонерів, і піонери мовчки дивилися на Глобу. Починати розмову ніхто не хотів. Через дві хвилини, коли мовчанка вже стала надто важкою й гнітючою, Глоба помалу опустив руку в кишеню і витяг револьвер.

Двічі він підкинув його па руці. Сонце сліпуче відбивалося на полірованих гранях. Потім узяв револьвер у руку і, не поспішаючи, наставив його на піонерів.

Школярі зблідли. Ще ніколи в житті не доводилось їм зустрічатися з живим бандитом. Бандит обов’язково мусив бути десь у полі або в степу, в чоботях, і в якомусь незвичайному одязі, а тут на тобі — високий, чисто поголений чоловік у модному сірому костюмі з яскравим галстуком.

Ніхто не сподівався такої зустрічі, і а першу хвилину всі остовпіли вія жаху і подиву. Ніхто з них ніколи не думав, ідо так несподівано можна натрапити на власну смерть.

Спочатку вони навіть подумали, що Глоба просто жартує з ними, але зразу ж «гадалася розповідь Андрюші. Тут вже було не до жартів. Очевидно, Глоба боявся їх, маленьких і беззахисних, коли ви рішив вдатись до зброї.

— Де Вася? — дзвінко крикнув В і г я Огрінчук і зразу ж сам злякався своєї сміливості.

Глоба оглянувся на всі боки і не від новів нічого. Так само пустельно було навколо. Жодна жива душа не порушувала спокою степу і моря.

— Ану, марш усі на скелю. — раптом, розлютившись, крикнув Глоба, — живо мені! А то я всіх вас тут, як щенят, пере стріляю.

Якби піонери знали, що в руках у Глоби синьою сталлю поблискує: незаряджений револьвер, вони б ніколи в житті не послухалися зухвалого наказу Глоби. Але дуло револьвера дивилося на них маленьким уважним чорним оком. Кожної секунди Глоба міг почати стріляти. І тому помалу, плутаючи веслами, вони рушили до скелі Дельфін, до того місця, де каміння становило природну пристань.

У кожного з’явилися дивовижні плани врятування від Глоби. Але уважне око револьвера слідкувало за вузеньким і хистким гоночним човном, і цей холодний, бездушний погляд сковував рухи і заморожував думки дітей.

Човен поволі посувався до скелі і слідом за ним пливла шлюпка з Глобою.

Вася не з’являвся ніде. Глобі, нарешті, вдалося назавжди позбутися єдиної людини, яка знала таємницю яхти «Галатея».

Хоч як погано веслували тепер піонери, все ж човен, нарешті, досяг того місця, де скеля полого спускалася у воді, і зупинився, м’яко ткнувшися у камінь носом.

Похмуро поглядаючи на шлюпку з Глобою, яка під’їздила до того ж місім, де спинився човен, школярі чекали дальших наказів. Насуплені личка хлопців і сльозинки в куточках очей Ніни видавали жах і обурення. Кожен з хлоп’ят, коли б міг, розірвав би Глобу па маленькі шматочки. Але синя сталь блищала на сонці, і ніхто не наважився навіть поворухнутися.

Шлюпка Глоби стукнулася об скелю в кількох метрах від того місця, де сип пився човен. Глоба вискочив на скелю. Спочатку він хотів прив’язати маленький гоночний човен до шлюпки, але потім зрозумів, що йому буде нелегко тягти на буксирі таку вагу. До того ж порожній човен міг викликати зайві підозріння. Тоді він вирішив забрати у школярів весла. На човні без весел добратися до міста їм було б дуже важко; в усякому разі Глоба встиг би втекти, поки піонери повернулися б назад.

Не поспішаючи, граючись револьвером, Глоба зробив крок до човна і наказав піонерам усім негайно вийти на скелю і винести з собою весла.

Піонери мовчки, похмуро скорились. Револьвер в руках у Глоби був занадто серйозною небезпекою, щоб з ним можна було жартувати. Глоба наказав Ніні зняти навіть стерно, хоч без весел човен і так не міг стати у пригоді піонерам.

І коли всі піонери зійшли на скелю і нехотя стали віддавати Глобі весла, сталася трохи дивна річ: човен і шлюпка раптом, невідомо з яких причин, почали зіддалятися від скелі. Ніна помітила це відразу ж, але вирішила промовчати, а коли Глоба оглянувся, то човни були вже метрів за три від каміння і дістати їх він не міг.

— Стрибай у воду і підтягни човни, — наказав Глоба Андрюші.

Андрюша покірно підійшов до краю скелі, готуючись стрибнути у воду, але в цю хвилину несподівано почувся крик з-під корми Глобиної шлюпки.

— Хлопці, стрибайте у воду! Швидко у воду стрибайте!

В ту ж мить кругле Васине личко з'явилося біля корми.

— Ні з місця! — крикнув Глоба. підносячи руку з револьвером.

Але на Васю цей рух аж ніяк не вплинув. Він добре знав; у Глоби немає жодного патрона. Коли б Васі вдалося раніше добратися до цього місця, то піонери жодної секунди не слухались би наказів Глоби.

Тоді, коли почувся свист Огрінчука, Вася з останніх сил поринув у воду і, користуючись з перепочинку, доплив до каміння, яке витикалося з води недалеко від скелі Дельфін.

Вже звідтіля, трохи спочивши, він переплив до скелі, ухопився за корму шлюпки і встиг відтягти човни саме тоді, коли Глоба зійшов на скелю.

— Ні з місця! — ще раз крикнув Глоба.

— Чого ви його боїтеся? — кричав Вася. — Хлопці, стрибайте у воду! У нього ж патронів немає! Стрибайте, хлопці! — надриваючись, кричав Вася.

Секунду піонери вагалися, немов не вірячи Васиним словам. Потім три засмаглих тільця промайнули в повітрі, вода завирувала, і троє хлопців виринули біля шлюпки, де вже сидів Вася…

Ніна кинулася до води, щоб слідом за ними досягти шлюпки, але Глоба кинув їй під ноги весло, вона спіткнулася і важко впала на жорсткий камінь. Глоба схопив її за руку, підняв, поставив на ноги й повернувся до хлопців

Не кажучи ні слова, він потягнув Ніну за собою, туди, де скеля круто обривалася до моря. Підводне каміння, ледве заховане під поверхнею води, підносило вгору гострі шпилі.

Глоба підійшов до самого краю скелі. поруч із собою поставив Ніну. Закусивши губу, вона намагалася не плакати.

— Ану, швидко назад шлюпку, бо залишиться від вашої піонерки тільки мокреньке місце, — і Глоба легенько штовхнув Ніну, наче показуючи, як скине її вниз, зі скелі.

— Хлопці, тікайте! Тікайте, хлопці! — раптом закричала Ніна.

— Цить! — крикнув Глоба, але Ніна не замовкала.

— Він і вас повбиває, - кричала вона, — тікайте!

Але піонери і не подумали тікати Помалу вони пригнали шлюпку і човен знову до скелі.

Тільки тепер пожалкував Андрюша,

що не попросив Бориса Петровича або когось із старших поїхати разом з ними.

Хлопці, понурившись, не дивлячись один одному в очі, вийшли на скелю. У Васі по нозі ще текла кров. Він знесилився, і чорні плями з’являлися йому в очах.

Глоба відпустив Ніну і підійшов до них. Обличчя його, люте й червоне, зараз кривилося усмішкою.

Він підійшов до Васі, грубо схопив його за руку і штовхнув у шлюпку. Знесилений Вася не опирався і впав просто на дощане дно. Глоба підійшов до гоночного човна і каблуком став несамовито пробивати обшивку.

Тонкі стінки легко ламалися під ударами Глобиного каблука. Скоро човен вщерть наповнився водою і став тонути.

Зі сльозами на очах дивилися піонери, як гине гордість їхньої водної станції — гоночний човен. Коли вже стало ясно, що на човні нікому ніколи не вдасться більше їздити, Глоба, не звертаючи уваги на піонерів, повернувся на шлюпку.

Він двічі вдарив веслами по воді, і шлюпка відпливла від скелі Вася лежав на дні, і все-таки Глоба боявся, щоб хлопець не вискочив і не втік. Глоба не міг більше гаяти часу. Він вирішив зв’язати Васю, від’їхати трохи далі від скелі Дельфін і кинути хлопця у воду, щоб раз і назавжди звільнитися від свідка. Тим же самим мотузом він зараз міцно, морськими вузлами скрутив йому руки й ноги.

Побачивши, як Глоба в’яже Васю, школярі на скелі закричали, почали кидати в шлюпку каміння, що падало, не долітаючи, у воду. Від неможливості що-небудь зробити, чимсь допомогти товаришеві, Ніна навіть заплакала

Глоба від’їхав ще далі від скелі і раптом на мить спинився. Йому почулося ніби тихе рівне гудіння. Він прислухався, проте, крім тихого плюскоту хвиль в камінні скелі Дельфін, нічого не почув. Він став у шлюці і підняв Васю, вирішивши розправитися з ним тут-таки і якомога швидше їхати до міста, щоб встигнути на поїзд.

Вася кричав. Він кричав щось незрозуміле, але страшне, і піонери на скелі заплакали і раптом Васин надривний крик припинився.

Глоба підняв Васю в повітря.

Біла довга моторка з червоними ватерлініями, одгортаючи велику шумну хвилю, випливла з-за рогу скелі Деліфін.

Епропівеці, стояв біля високого білявого чоловіка з малиновими петлицями. Кобури в обох були розстебнуті. Позаду них виднілося схвильоване обличчя Бориса Петровича.

Крик радості пролунав над скелею Дельфін.

Піонери кричали і сміялися крізь сльози. І навіть Вася знайшов у собі сили всміхнутися. Моторка обігнула шлюпку Глоби і зупинилася біля неї.

Глоба сів на лаву і непомітним рухом відсунув до борту портфель Обличчя його, рожеве кілька хвилин тому, стало бліде, аж зелене.

— Прошу в моторку, — сказав військовий, тримаючи в руці револьвер.

Глоба сидів нерухомо. Потім різким рухом підвівся і встиг кинути у воду з таким трудом здобутий Васею портфель. Тільки Вася зрозумів справжнє значення цього руху; більше ніхто не помітив його. Борис Петрович уже встиг розв’язати вузли, які міцно, боляче затягували Васині руки, і був дуже здивований, коли, не кажучи ні слова, хлопець кинувся до борту шлюпки й поринув у воду. Глоба тихо, але злобно вилаявся. Борис Петрович запитливим поглядом глянув на епропівця і військового, але ті самі розуміли не більше за нього.

Через хвилину все з’ясувалося. Вася виринув з води, тримаючи в руці портфель.

Борис Петрович допоміг йому влізти у шлюпку. Вася віддав портфель військовому.

Над скелею Дельфін десь час стояв невгамовний радісний крик.

Глоба мовчки сидів у кабіні моторки і спостерігав, як військовий, не поспішаючи, розглядав трохи промоклі папери, видобуті з портфеля. Глянувши на фото, він тихенько свиснув.

А Вася, боязко позираючи на епропівця, розказував Борису Петровичу всі

свої пригоди за цей день. Епропивець теж уважно слухав і тільки морщив інколи лоба, немов намагаючись щось пригадати.

Вони під’їхали до скелі Дельфін, і піонери веселим, галасливим гуртом ввалилися в моторку. Вони вітали Васю і лаяли Глобу

Борис Петрович стурбовано оглядав ранку на Васиному стегні і витягав бинти. Вася глянув на товаришів, на епропівця, на військового, на позеленілого Глобу, і йому стало так хороше, що захотілося сміятись.

За хвилину він лежав у напівзабутті на м’якій подушці в кабіні моторки і з жалем думав про те, що скрипки у нього все ж таки немае.

Тягнучи за собою шлюпку, моторка швидко поверталася до міста.

Розділ сімнадцятий

Одинокий професор, сумуючи, сидів на веранді. Перша велика біла хризантема розпустилася сьогодні. Вазон стояв перед професором, і він милувався з дрібних, закручених пелюсток, що створювали прекрасну білу квітку.

Поруч з хризантемою лежала скрипка. Вона була у футлярі, але час від часу професор підіймав кришку і тихо торкався її.

Вася не приходив. Професор жадібно вдивлявся в кожну невисоку постать, але Васі не було.

Страшні думки приходили в голову старому професорові. Він думав про те, що Глоба вкрав у нього Васю і завіз куди-небудь далеко, щоб Вася міг, як учора в кафе, заробляти музикою гроші.

Ця думка була жахлива, вона обурювала і позбавляла спокою професора.

Професор навіть хотів піти шукати Васю, але не знав, де живе його учень, і відмовився від свого наміру. Терпляче чекав він, і скрипка лежала перед ним, поруч з хризантемою.

І вже надвечір, коли професор втратив майже всяку надію побачити Васю, почулися легкі, але зовсім незнайомі кроки, і якась маленька постать, важко спираючись на паличку, прошкандибала до хвіртки.

Професор аж підвівся з крісла, коли рипнули завіси і в садок увійшов Вася. Хлопець ішов помалу, спираючись на паличку. На його обличчі заграла привітна усмішка, коли він побачив професора.

Вася зайшов на веранду, привітався з професором і побачив скрипку.

Це була не та скрипка, на якій він завжди грав, але розпитувати йому було незручно. Вася сів у крісло. Професор кілька хвилин дивився на хлопця, немов милуючись ним і радіючи.

Вася почав розказувати, і професор разом з ним пережив усі події цього незвичайного дня.

Професор дізнався про високу скелю Дельфін і яхту «Галатея», яка лежить глибоко під водою, про білого офіцера Глобу і мертвооких крабів. Про білу моторку з червоними ватерлініями…

Вася чесно розказав йому, що поринав на затонулу яхту, щоб дістати скрипку, і професор, почувши це, тихо всміхнувся. Він подумав разом і про те, що могло б бути, якби моторка спізнилася на п’ять хвилин, і здригнувся.

І коли Вася замовк, жадібно поглядаючи на нову скрипку, професор усміхнувся і сказав:

— Цю скрипку для тебе прислали з Москви. Шкода, що ввечері мені не вдалося тебе побачити.

— З Москви? — тихо й здивовано перепитав Вася.

— З Москви, — підтвердив професор. — Там не забувають навіть про таких хлопців, як ти.

Професор зробив суворе обличчя, але посмішка проступила на ньому, і Вася, ще не вірячи своєму щастю, теж ніяково всміхнувся.

Обережно, немов боячись, що скрипка зникне, як тільки її торкнутися, він простяг руку до футляра. Насмілившись, він вийняв скрипку і, все ще не вірячи, провів по струнах смичком.

Професор сидів мовчки, спостерігаючи захоплення хлопця, і обличчя його сяяло молодою променистою втіхою.

Вася обережно підніс скрипку до підборіддя, і вже тоді, забувши про все на світі, про страшний день, про скелю Дельфін і зелену темряву на потонулій яхті, про Глобу і гострий біль у нозі, заграв.

Він грав упевнено і натхненно, як великий майстер. Могутні, сильні звуки злітали з білих пружних струн.

В цій музиці, яка широким потоком заливала веранду й садок, була молода, непереможна радість життя, і старому професорові здалося, що на кілька хвилин молодість повернулася до нього.

Вася грав, і музика його була широкою, як неосяжне море, що хвилюється під поривами південного вітру.

1

Епроп — Експедиція підводних робіт особливого призначення.

(обратно)

Оглавление

  • ВАДИМ СОБКО «СКЕЛЯ ДЕЛЬФІН» (ПОВІСТЬ)
  •   Розділ перший
  •   Розділ другий
  •   Розділ третій
  •   Розділ четвертий
  •   Розділ п’ятий
  •   Розділ шостий
  •   Розділ сьомий
  •   Розділ восьмий
  •   Розділ дев’ятий
  •   Розділ десятий
  •   Розділ одинадцятий
  •   Розділ дванадцятий
  •   Розділ тринадцятий
  •   Розділ чотирнадцятий
  •   Розділ п’ятнадцятий
  •   Розділ шістнадцятий
  •   Розділ сімнадцятий