Сборник [Ян Ілліч Таксюр] (fb2) читать онлайн

Педорине горе

…Чтобы войти в семью передовых европейских стран, Украина должна отказаться от устаревших терминов «отец» и «мать», заменив их на «родитель № 1» и «родитель № 2». Кроме того, однополые супруги должны получить возможность усыновлять и удочерять украинских детей. З демократичної преси

Звали дівчинку Педора,

Та не в тому її горе —

Матір кликала вона.

Раптом з темного вікна,

Наче привид чи кошмар,

Дядько Єврокомісар,

А із ним ще два дядьки.

— Кіндер! Ось твої батьки!

Плаче дівчинка Педора,

Кличе маму, та на горе

Їй гукають «Вас іст дас?»

«Перший батько» — педераст,

«Другий батько» — підарас…

З циклу "Кошмари"

Мені приснився дивний сон:

Що я — дитинка, граюся в садку,

І раптом виникає Фаріон…

Блакитний кошмар

Мені аж страшно уявляти,

Що стане в рідному краю,

Коли «блакитні» ті хлоп’ята

Навчать неправильно кохатись

Вкраїну милую мою.

Як бригадир Петро, рум’яний,

Зробивши «хімію» як бля,

Піде в колготочки убраний,

В гаю чекати Василя.

А той Василь листа напише:

«Петрусю, кицю, так би з’їв

Твої порепанії ніжки…»

А жінки, жінки, горе їм!

Живуть затурканії, тихо,

Ніхто їх вже не пригорне,

А головне, а головне —

Дітей не буде з того лиха,

І обезлюдніє наш край.

Не дай нам, Господи, не дай…

Блакитний кошмар-2

Я став боятись слова «друг».

Бо стільки підорів навкруг…

Щоденник відомого

Вранці у Путіна Вови

У страшних муках померла корова.

Вдень у Діми Медведєва

Сталась глибока лічна трагедія.

Під вечір біля Спаської вежі Кремля

Розверзлась земля,

І звідти вилізла гігантська тля.

День пройшов ОК.

Заснув щасливий. Тягнибок.

Братам-публіцистам

Я написав глибокую статтю,

Що ми обрали неправильну путю.

І показав у тій статті

Народу гарнії путі.

Та ворог каже мені: "Тю!

В труні я бачив ту статтю!"

І, маючи негарне на меті,

Став кликати народ на хибнії путі.

До столу кинувсь я миттю,

І написав іще статтю.

Іще стаття! Іще стаття!

Так все життя! Так все життя!

Як Робін Гуд! Як Прометей!

І ворог слабнув від моїх статей.

І якось у одній статті

Він захлинувсь, як у смітті.

У боротьбі за світле майбуття

Найперша зброя — це стаття.

Дума про ГеМеО

Яке, пробачте люди, чмо

Придумало оте ГЕМО?

От вчора: я і кум

П’ємо, І щось таке собі їмо,

І раптом те, що ми їмо,

Заворушилось і само

До рота лізе…

— Хто ти?!

— ГМО. —

І в очі дивиться!

Не мо

Сказати, що відчув я!

А тільки глянув у трюмо —

Бліді із кумом сидимо

І щось белькочемо ледь чутно:

— МамО, кумО, не поняв я того юмО…

Тих треба гнати від керма,

Хто продає народу ГМА!

Краєвид

На березі Славути,

Як той міфічний Пан,

У «Рібоки» обутий

Сидів козак Степан.

Ковтнувши «Пепсі-коли»

І мріючи про «лав»,

Він кульку «Стиморолу»

Із рота випускав.

А поруч десь Галина,

Що в ранчо з ним жиє,

Лежить і вже годину

Гамбургера жує.

А діти рано вранці,

Іще серед імли,

Поклавши «Снікерс» в ранці,

До коледжу пішли.

Старенький дід на ганок

Виходить в кімоно,

І знов про лесбіянок

Він дивиться кіно.

А баба: «Гоу з хати!

Бо стрелю, в решті решт!»

Та дід, мов Термінатор,

Його нічим не вб’єш.

А в полі і в кошарі

Стоїть такий прогрес!

І віялки «Ферарі»,

І трактор «Мерседес»!

На фермі повне диво:

Плямастий бик Пірат

Вдягнув презерватива,

Щоб не було телят.

Собаки брешуть «інгліш»,

Коти нявчать: «бай-бай»,

І все, що оком вгледіш,

То те є рідний край.

І мають все досхочу

І Канів, і Хорол,

І всяк жує та смокче

Той м’ятний «Стиморол».

Летять кулькові зграї

Туди, де між дібров,

Як «Пепсі» виграває

Газований Дніпро.

Плач за Жераром

Як відомо, зірка французького кіно Жерар

Депардьє став російським громадянином.

Свій дивний вчинок він пояснив любов’ю

до Росії, її культури та низьких податків.

Така поведінка актора глибоко вразила

справжніх патріотів України…

Ой, ти бідний та нещасний Депардьє!

Ти скажи, у тебе розум трохи є?

І куди тебе, Жерарчику, несе?

Чи ти на ніч обчитався де Мюсе?

Чи у Сені наковтався ти води?

Ну, куди ти преш, куди «ву пре», куди?

Що тобі намазано — «Москва»?

В тебе, дупа, «міль пардон», то голова.

Любить Пушкіна й Тургенєва воно.

Так вони ж там не живуть уже давно!

Проковтнеш, месьє, культурний той гачок —

Прийде Путін і укусить за бочок.

Усі органи згризе тобі ущент,

Ох, кусючий той кремлівський президент!

Ти до нас приїдь, мусьяка, хоч на мить.

В нас податки можеш зовсім не платить.

Ще тобі дамо картоплі, буряків.

І маєток, можна трохи кріпаків.

Ліс і поле, щоб ти жив, і щоб радів,

Знайдем сир, який ти любиш, щоб смердів.

А за це ти нам — нічого, любий пан,

Тільки вийдеш на майдан, де наш Богдан,

І у напрямку гетьмана булави

Дулю скрутиш для треклятої Москви!

А ми будемо сміятись як дитя,

Бо в тій дулі наше щастя і життя,

Наша радість і буття, і майбуття.

А в Москву, Жераре, не твоя путя.

І забудь отих Толстого, Пушкіна,

В нас письменників ще краще, як багна!

І який з тебе Митіщ громадянин?

Неньку Францію ти зрадив, сучий син!

Зрадив свого «Нотр Дама де Парі»,

Зрадів гімн «Альон занфан де ля Патрі!».

І як скажуть земляки тобі «адьє»,

І як плюне між очей Мірей Матьє,

Ти приїдь до нас, у нас тут шанси є…

Паспорт зробимо «за штуку», Депардьє!

Полезные советы (подражание Г.Остеру)

***

друзьям-регионалам

Никогда не выполняйте

Данных вами обещаний!

Избирателя не нужно

К выполненью приучать.

Стоит выполнить одно лишь —

Спросят, где, мол, остальные,

И помчитесь как лошарик

Остальные выполнять.

Так случайно, незаметно

Станешь честным человеком,

И профессию «политик»

Потеряешь навсегда.

***

Если нужно вам поехать

В Баден-Баден подлечиться,

Позовите прокурора

И Киреева-судью.

Пусть дадут вам семь лет срока,

И в Качановку на зону

Отправляйтесь поскорей.

Там традиция такая:

Только зэк подхватит насморк —

Посылают в Баден-Баден.

***

Если Ющенко с супругой

К вам зашли случайно в гости

Развлекайте их приятным

Разговором о Больнице.

Как Больница? Где Больница?

Сколько стоила Больница?

И при этом не пугайтесь,

Если гости станут в лицах

Почему-то вдруг меняться.

Многоцветием любуйтесь!

Вот зелёный, жёлтый, синий…

Только красного не будет —

Им не стыдно никогда.

Шо такое харашо?

Депутатський син прийшов

І пита малеча:

— Тату, звідки в нас «Пежо»,

Вілла, інші речі?

Гладить таткова рука

Сонечко біляве:

— Є професія така —

Розкрадать державу.

Страждання однієї тварини (вкрай суб'єктивна байка)

Одного вихідного дня

Маленьке кошеня

Зазнало мук,

Бо впало в люк.

І там, в глибинах сантехнічних,

Тваринці було так незвично,

Так гидко! Аж задихалося воно,

Бо навкруги саме ж багно.

І тут багно, і там багно,

А поруч пропливає, вибачте, лайно,

І все, що тхне, кінчаючись на «о».

Коротше, ситуація жахлива —

Не бачить кошеня лайну альтернативи…

Згадав я у неділю муки тої киці,

Як бігав з бюлетенем по виборчій дільниці.

Тарасові сльози

Щороку 9-го та 10-го березня, в дні народження та смерті Тараса Шевченка, керівники України, зарубіжні гості, творча інтелігенція приходять до пам’ятника поета, аби вшанувати великого Кобзаря.

У кожного своє горе

І свій гріх, мов камінь.

Той керує, той грабує,

А тому, як у храмі

Вклоняються, мов святому,

І слава до неба.

А може те покійному гидко,

І не слави йому треба,

А молитви…

Отак думав я, бульваром ідучи,

Поруч тополі, Києва окраса,

Та й не помітив, як вийшов

До Кобзаря кам’яного,

До нашого Тараса.

Бачу, букет на постаменті,

І трохи народу.

Так це ж день народження,

Та день його уходу.

І зітхнув я, незграбний, і раптом…

Що це?! Диво якесь чи година лихая?

Поет глянув на мене і теж зітхає

Грудьми кам’яними.

А далі, чи то примара,

Чи насправді було,

Не знаю, тільки з бульвару

Поверта колона пишна.

Ідуть в «Армані» убрані,

У вінках живі квіти,

Охоронці злі бігають.

Ну, значить, влада іде,

А з нею еліта.

І знову чую, зітхнув Поет,

Та іще так сумно!

І я, нахабний, кажу йому:

Чом зітхаєш, не впізнав?

То діти твої великорозумні,

Що уклоняються тобі,

Та інших нахиляють перед тобою,

Та перед собою…

Оно, дивись, твій нащадок,

Той, що всіх умовля

Думать по-українськи.

А в самого, гада,

Маєток англійський,

Рахунок американський,

А в кишеню кладе, стерво,

Мов митник бусурманський.

А поруч, дивись, не зітхай,

Письменнички та нацбезпека,

Та УПА ветерани.

Та на всіх крові крапельки,

Що колись із рани

Закатованих діточок витікала.

А це хто? Білі кали

Тримає, невже правнук отого з СС?

Ні, чую, каже: Yes! Yes!

І всміхається весь час, дурепа,

Це, мабуть, хтось із Госдепу,

Теж твій прихильник, Тарасе.

Та всі вони з одної каси

Годуються: і поети, і олігархи,

І той, що вбрався

В «київського патріарха»,

А сам, як нехристь поганий,

На погибель, нещасний,

Із церкви вигнаний…

Всі вони твої учні,

Ти їм вказав дорогу.

Навчив жаги ворожої крові,

Навчив не боятися Бога.

Так, так! Це ти написав:

Немає, немає Господа на небі.

Ну, от вони Його і забули,

І приходять до тебе,

Поклоняючись тобі, мов ідолу.

Тільки, знаєш, брате,

Господь сказав:

Спокуси у світ прийти мусять,

Та страшна розплата

Чека на того, хто спокусить

Малі Його люде…

І тут зненацька, брехать не буду,

У тому дивному мареві

Побачив я сльози кобзареві.

Почув його тихе: «Горе, горе…»

І зникло все, і натовп, і охоронці,

І прославителів хори.

А я пішов до храму,

Не до Володимирського собору

(Хоч і поруч, а святиня в полоні)

Пішов далеко, на Печерськ,

Бо не мав недостачі у часі я

І там на пагорбі,

Де на Божій долоні

Стоїть наша Лавра,

Молебен замовив на спомин душі

Раба Божія Тарасія…

Украинцы, вам письмо от фюрера

Количество безобразного — величина не постоянная. Подозреваю, что в украинской державе она растёт с каждым годом. Кривляющиеся безумцы с перекошенными лицами и мозгами лезут из каждой телевизионной щели. После недавних выборов этот процесс ускорился и стал принимать клинический характер. Что делают в такой ситуации наши интеллектуалы? Часть из них анализирует, прогнозирует, роется в коричневой субстанции, которая мощно всплыла на волне «народного волеизъявления». Другая часть, более предприимчивая, зарабатывает на этой субстанции деньги. Объявляет её представителей «человеками года». Берёт у них подобострастные интервью с вопросами типа: «Кого будете пытать первыми?», «Каким способом и как долго?». Уроды отвечают, бойкие интеллектуалы записывают. А как вести себя художнику, сочинителю? Можно процедить поэтическое «фи» и продолжать писать о прекрасном — «ми зустрілись, полюбились, розлучились…». Или, как Домье, живописать законодателей, обнажая их дрянное нутро и так освобождаться от гнусных видений и врачевать усталую душу. Можно просто просить Бога очистить родную землю от эпидемии хуторского нацизма. Два последних пути мне понятнее и ближе. То, что мир ушедших связан с миром живущих, известно давно. Отголоски этой истины живут даже в нашем тёмном и духовно одеревеневшем обществе. «Чтоб тебе на том свете такую пенсию платили», — шепчет старушка, выходя из сберкассы и вспоминая чей-то светлый начальственный образ. «Братья Люмьеры в гробу переворачиваются!», — роняет отечественный интеллигент, созерцая продукт национального кино. Словом, для многих (в том числе и для меня) очевидно: перешедшие в иной мир видят нас и по-своему откликаются на наши деяния. Предлагаю читателю один из таких откликов. Он пришёл мне как ответ на удивительный выбор, сделанный значительной частью моего народа. Того народа, который по своему происхождению является наследником Святой Руси. Хотя сегодня в это всё сложнее верится.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ А.ГІТЛЕРА ДО УКРАЇНСЬКИХ ВИБОРЦІВ І

КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ З ПРИВОДУ ВДАЛОГО ОБРАННЯ

ДЕПУТАТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СЬОМОГО СКЛИКАННЯ

Всім хайль! Живу тепер далеко,

Куди й не слав Печерський суд.

Немає в мене яйко, млєко,

Коротше, тут не зеер гут.

До того ж клімат нездоровий,

Сусіди — монстри, шеф — свиня,

Але вивчать державну мову

Можливість маю я щодня.

І от усіх вітаю радо:

Вкраїнці! Виборці! Брати!

Яких орлят обрали в Раду!

Якої нашої мети!

Від щастя забуваю, де я,

Думками лину в Київ, Стрий —

Живуть, живуть мої ідеї!

Як Ленін вічно я живий.

І нащо я тоді на танках?..

Тепер і сам, без теревень,

Капут до вас постука зранку,

І зброя ваша — бюлетень.

О! Демократия — то сила!

Я оцінив її давно.

Всім щиро данке з-під могили,

У вас не німці, а кіно.

Уклін окремий мудрій владі:

Ви наближали славну мить.

Але хоч ви і хитрі дяді,

Дивіться не перемудріть.

Народ завжди любив донецьких,

І зараз любить вас, проте,

Як стане зовсім йому кепсько,

Любов занадто вже зросте.

І тут, відкрию вам по-свійськи,

Як дізнаватись вийде строк,

Хто буде фюрер український,

Вас вправно кине мій синок.

Моє вітання вам, кияни!

З вас так і пре арійська суть.

Ну, що, елітні пані й пани,

Нацизму хочете нюхнуть?

Адреналіну закортіло?

Чому б тоді у добрий час

Вам не обрати Чикатіло?

Хоча, забув, той десь у нас.

Втім, знайте, мешканці столиці,

У мене таємниць нема:

Вам доведеться схуднуть в пиці,

Як стануть наші до керма.

Так-так, столичні мої зайки,

Нове піде у вас життя —

Почнуть зникати млєко, яйко,

Каштани підуть на сміття.

Бо ті орли панують в домі

Не щоб давати вам харчі,

А щоб ставали, блін, свідомі,

А ні, так, падло, до печі!

Про піч, даруйте, просто жарти,

Як, тіпа, ззаду «хенде хох».

Лякатись поки що не варто,

А хто злякався, то є лох.

Тепер вітаю переможців.

(Як в нас радіє «Нахтігаль»!)

Героям слава! Слава хлопцям!

Ваш дух міцний неначе сталь.

До речі, духів тут багато,

Що стережуть нас мов зека.

Так їм, потворам волохатим,

Вся ваша партія близька.

Програму поділяють, гади,

Бо з вами спільна в них мета.

Лише всього одну пораду

Звеліли вставити в листа.

Як опануєте трибуну,

Не починайте з «москаля».

Заграйте на шляхетних струнах:

«Ля-ля, Європа, тополя,

Культура гине, вмерла ненька…».

І тої пхаючи мури,

Міркуйте нишком, потихеньку,

Де вам поставить табори.

Я можу надіслати дані.

В Яру, наприклад, саме то.

Чи перший табір на Майдані —

Там влізти може тисяч сто.

Як позбираєте за дротом

Агентів клятої Москви,

І піде виховна робота,

Не переймайтесь тільки ви,

Якщо агентів буде море,

Чи навіть буде весь народ.

Не ваше то — народне горе,

Виводьте ворога «в расход».

Народить бидла ще природа…

А зараз прямо і в лице

Свідомим виборцям, свободним

Скажу іще одне слівце.

Моя найтитульніша з націй!

Скінчиться укрів славна путь,

Я перепрошую, у ср…ці,

Якщо синки мої ведуть.

Хоча для вас то санаторій,

Бо інше місце вас чека.

Там стогнуть ненавистю хворі,

Там заздрість чорна мов ріка,

Від злого жлобства тяжко дихать

І чути «швайн» і «рус капут».

Отут, рідненькі, як на лихо,

Вам бути, осьдечки, отут!

Де я пишу свої вітання,

Де вбивця брата, кат дітей…

Листа кінчаю, пани й пані,

Он кличе шеф, ауфвідерзеен.

Бо шеф у нас такий вже клятий,

Від люті аж не їсть, не п’є.

Він силу дав моїм солдатам

І вашим теж орлам дає.

Це він придумав незалежність,

Задля гризні, задля біди.

А сам сміється, стерво, й стежить,

Щоб ви потрапили сюди.

Якби ви знали тую муку,

Що він вчиняє кожен час!

А втім, дізнаєтесь, розлука,

Як пісня каже: нє для нас.

«А нам за що оті тортури?» —

Спитають титульні дядьки.

А за трипільськую культуру,

За те, що ладні залюбки

Хазяйський чобіт цілувати

Заради сала і ковбас,

За те, що холуї та кати

Замість ікон тепер у вас.

І за тупе голосування,

За радість, як сусід скона…

Ні! Ще скажу! Скажу останнє,

Хай буде мука ще одна!

Мені усю вашу країну,

Де знову заволають «хайль»,

Вишневу, тиху Україну,

Мені чомусь її так жаль!

Мені, собаці й кровожеру,

Шкода Дніпра, шкода Карпат,

Бо там гуляє, майне герн,

Вже не народ — електорат,

Що обираючи до Ради,

Обрав ганебнішу із доль.

Прощайте, ви, нащадки зради.

Вас знаважаючий Адольф.

P.S. Просити хочу всю жорстоку,

Лукаву, сатанинську рать,

Ваших вождів червонооких

Поблизу тут не поселять.

Бо в нас не цирк, тут запах крові

І сморід від бісових крил.

І бачить клоунів зі Львова —

Це кара буде вище сил.

Юдо-богатырь

Стрелы блещут за спиною,

Топчет конь степную ширь.

Это скачет Рабинович,

Славный русский богатырь.

Шапка золотом расшита,

Меч горит как бирюза.

Для отчизны он — защита,

Для обидчиков — гроза.

Выйдет в поле — жнет и пашет.

В город выйдет — там народ:

«Рабинович! Хлеба! Каши!»

Всех накормит, всем нальет.

А потом, присев в сторонке,

Для сирот и бедноты

Отливает он коронки,

Ставит зубы и мосты.

Но сограждане упорны,

Не смотря на славный труд,

Все равно «жидовской мордой»

Рабиновича зовут.

Фараон і Фаріон (єгипетська байка)

Зустрілись якось

Фараон і Фаріон.

— Як звуть тебе, — питає Фаріон.

— Тутанхамон.

— Виходить, не тутешній…

— А хто ж тобі, сердешний,

Таке не українське дав ім’я?

Судила б я отих дуреп!

В дитинстві звався як?

— Аменхотеп.

Тут зовсім Фаріон скривило,

Неначе сир вона російський з’їла.

І каже: «Милий,

З таким ім’ям пливи до Нілу!

У справжніх фараонів, любий пан,

Імен є тільки два: Роман або Степан.

Закінчу байку без моралі —

Якби ту кралю

Занести до якоїсь піраміди,

Поставити почесну варту, гіда,

Нехай її вартують чи лікують,

Як скарб національний демонструють,

А потім хай гарненько замурують

Усі щилинки виходи та входи,

Щоб «львівська мумія»

Не вийшла на «Свободу».

ТУГА ПАТРІОТА

Ох, тяжко бачить, як злодюги

Грабують Неньку дні і ночі!

Грошей та їдла в них досхочу,

Будують дачі — першу, другу,

Дівок гребуть мов супермени.

Нестерпно бачить,

Що творять з тобою, Нене,

А головне — без мене!

КОШМАР

Мені приснився дивний сон,

Що їсть мацу УНА-УНСО…

Відкриття

Коли я мав чотири роки,

Я ще не бачив «тягнибоків».

І в шість, і в сім, і вісім років

Не бачив їх — червонооких,

Та інтелектом неглибоких.

Відкрилась істина стара:

Дитинство — найщасливіша пора!

Дівочий злочин

Де хліба вродили рясно

Як ідеш к Дніпру,

Там жувала дівка красна

Орбіт без цукру.

Ой жувала гумового

Бо зубам він друг,

Свіжим подихом зимовом

Дихала навкруг.

І від подиху дівиці,

Вже й не знаю як,

Змерзло 100 гектар пшениці

І померз буряк.

Нанівець селянська праця,

Хоч вродило вщерть…

Що в Нью-Йорку гарна цяця-

Українцю — смерть!

Обережно! Люди!

Прилетіло на село

НЛО,

Лячно стало на селі

НЛІ.

Бо зібралися трудящі села,

Стали бити і плювать

В НЛА.

Розкололи як яйце

НЛЬЦЕ,

Гірко плачуть ті козли

З НЛИ.

А народна наша мудрість проста:

Не літайте в наші села і міста.

ЛИСТ ПЕТРА ПЕТРЕНКА ДО БРАТА МИКОЛИ, КОТРИЙ МЕШКАЄ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

Добрий день, Миколо, брате,

Або «Ніколай»!

Кажуть, хочеш завітати

У наш рідний край.

Пишеш, сон тебе замучив:

Сад і луг в траві…

Ностальгія неминуча,

Як живеш в Москві.

Та прошу тебе як Петрик,

Твій браток, рідня,

Все сприймай політкоректно,

А не як свиня.

Як побачиш дім наш гарний,

Не лякайся, Коль,

Поруч пам’ятник, це Карл,

Був такий король.

Друг великий України,

Майже як Батий.

Квіти, діти — наша зміна,

Тут спокійно стій.

Дивуватися не варто

І здіймати хай,

Як ота почесна варта

Закричить: «зіг хайль!»

Так, рідненький мій Миколо!

В нас нові діла,

Ширше друзів стало коло

В нашого села.

Був такий Степан Кидало,

Злодій, отаман.

Його іменем назвали

В Києві майдан.

І хоч був Степан маніяком,

В історичний час

Два вагони хліба з маком

Він украв у вас.

У Північного Сусіда.

А це не печаль.

В нас такі в тюрму не підуть,

Ще й дадуть медаль.

Так живемо, друг Миколко…

А природа — рай.

Місяць, зорі, і хоч голки

Уночі збирай.

Пам’ятаю йшли з тобою,

Я ще був дитя.

Ти читаєш: «Буря мглою…

Снежные крутя…»

Як забуть мені те небо,

Коні, поруч брат!

А забути, Коля, треба,

Бо я — демократ.

Бо свідомість в скроні стука.

Так що не кажи,

Ніби ти з Москви. Ні звуку!

Боже, бережи!

Знаєш сам, що в світі горе

Не гуля одне.

Тут на днях збирали збори,

Слухали мене.

Ні, спочатку щось про плани,

Як скінчився звіт,

Виступали ветерани

Конотопських битв.

Потім я. Стою мов голий,

І ні «ме», ні «бе».

Ну, коротше, брат Миколо,

Зрадив я тебе.

Добре, що не чула мати,

Господи, прости!

Я сказав, що ти не брат мій,

Що підкидьок ти.

Колю, милий, я — сволота!

Гадом є і був.

Та стрічатись неохота,

Що ти в нас забув?

Хай мине оця зараза,

В інші їдь міста.

Просто вишлеш трохи газу,

І чекай листа.

НОВА ПРИТЧА

В спекотний день серед дороги

З інфарктом хтось упав, простягши ноги.

Ішов москаль, та відвернувсь погордо,

Єврей пройшов, і теж

Убік звернув свою товстеньку морду.

І тільки добрий галичанин,

Культурою просякнутий львів’янин

(У нас в П’ємонті всі мов самаряни)

Спинивсь, схиливсь і три години

Пояснював, хто ворог України.

А потім — біографію Петлюри та Бандери,

Що Путін знов до нас привіз холєру.

Нещасний хворий смикався,

Хотів повзти додому,

Не встиг…

Одне втішає — помер «свідомим»

СИМВОЛ ВЕРЫ

Нет веры,

Кроме Бандеры,

И Тягныбок —

Его пророк.

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ГОРДІСТЬ

Радість сповнює по вінця!

Ми із кумом — українці!

Нам зробили спецрентген:

Український кожен ген!

Кажуть, будуть нагороди —

Дві медалі «За породу»,

І годинник вручить мер

«За зразковий екстер'єр».

Витторио и Юлия (драма из итальянской жизни в 2-х частях)

Часть 1

В Качановском замке стоит тишина.

Сидит неразумная Юля.

А рыцарь Витторио в свете окна

Шагает, её карауля.

В Италии каждый заснул регион,

Не спит лишь Витторио, мучится он.

То чудится будто бы крик или стук,

То воронов чёрная стая.

То Юлия рядом появится вдруг,

И смотрит, косу расплетая.

И петлю сплетает, и машет, маня,

И каждую ночь вот такая шизня.

Но, чу! И взаправду её голосок

Из башни высокой раздался.

И храбрый Витторио мигом промок,

Такому он страху поддался.

— Ну что, мой тюремщик, всё ходишь?

— Хожу.

А ты, значит, это… сидишь?

— Да, сижу.

— О, если б ты знал, — продолжает она, —

Как тяжко мне в эту минуту!

Меня забывают партнёры, страна,

Вассалы из «Ордена БЮТа».

И тучное стадо моих биомасс

Иные принцессы разводят сейчас.

— Сама виновата, и свой приговор

Ты сшила руками своими ж.

Зачем выставляла меня на позор?

Плевала в мой рыцарский имидж?

Дразнилась, и видишь, к чему привело.

Я — рыцарь конкретный, и мне западло.

— Ну что ж, погоди, отмотаю свой срок,

И выйду на белом коне я.

Тебя, мой мучитель, ждёт страшный итог,

От злости я даже немею.

В Качановском замке навек пропадёшь,

Лет сто по статье у меня отгребёшь!

— Ты выйди сначала!

— И выйду!

— Да-да…

— Прикажут Обама с Европой!

— Тебя выпускать, не такой я чудак.

Сиди тут и жди Пенелопой!

— Открой!

— Не открою!

— Получишь сполна!

И так до рассвета, потом тишина…

Часть 2

Тяжёлою думой своей угнетён,

Витторио, он же дон Витя,

Идёт поутру к мудрецу на поклон.

А тот был Большой Аналитик.

Такого гадателя свет не видал,

Он Ющенко рейтинг ещё отгадал.

— Скажи мне, технолог, политиков друг,

Что делать мне с Юлией этой.

Не выпущу — плохо, а выйдет — каюк.

Похоже, что выхода нету.

Советы твои не имеют цены,

Осыплю баблом из державной казны.

Вздыхает мудрец: — Понимаю, сынок,

Нет хуже разгневанной Юли,

Мочить конкурентов — у Юли конёк,

Язык пострашнее, чем пули.

С ней в битве не раз поменяешь бельё,

И примешь ты смерть от конька, от её.*

Кудесник-технолог на время умолк,

А рыцарь стоит, холодея.

В Тамбове далёком завыл местный волк.

Мудрец вдруг воскликнул: — Идея!

Открылось! Я тайну спасенья узнал.

Вот счёт, реквизиты, возможен безнал.

Тебя не спасёт креативный подход

И с Ганной твоей совещанья.

Есть выход один: пожалей свой народ,

Исполни свои обещанья.

И твой избиратель, тебя возлюбя,

У власти навечно оставит тебя.

— Кудесник ты лживый, как я погляжу,

Дурилка, без струн мандолина!

А мовой Италии крепче скажу:

Бамбино, ты просто козлино!

Я думал, ты спец и мудрец, эх, отец,

При этом раскладе мне полный капец!

Пойми, твой совет, он не то, чтобы плох,

А в принципе он не приемлем.

Все доны решат, что Витторио — лох.

Так лучше уж прямо лечь в землю!

А впрочем, я молод, ещё о-го-го,

Прими же ты смерть от меча моего.

Поминки. Оркестр. Могильный гранит.

Поют, мудреца поминая.

За чашей Витторио-рыцарь сидит,

А с ним аналитиков стая.

Они предлагают, приняв по сто грамм,

Идеи всё новых и новых программ.

И живо рисуют грядущие дни,

Козлов и лохов, как разводят они…

СОН У МЕЖИГІР’Ї, АБО КАМ’ЯНИЙ ГОСПОДАР

Лупайте сю скалу!..

Іван Франко

Мені приснився дивний сон,

Неначе Янукович

Мов велетень із каменю стояв,

А я, котрий віддав за нього голос,

Тремчу під вітром як тендітний колос,

А далі тисячі таких лохів, як я.

Ми всі, сини мільйонного народу,

В «покращення» повірили на мить,

А він бісовській зграї дав Свободу.

Фашистська повінь! Блазні та уроди!

І велетень не хоче їх спинить.

Бо в мозок кам’яний чи у свідомість, може,

Ідея увійшла, зловивши на гачок —

Що той Червоноокий допоможе,

Що фюрера зі Львова переможе

І у господарі піде на другий строк.

І раптом блискавка! І грім, і голос справжній

Від хмар почувсь, і все аж загуло:

— Лупайте мозок цей, уперті та відважні!

Бо брешуть же технологи продажні!

Кричіть про те в гранітнеє чоло!

І ми до велетня підняли в небо руки,

І кожен став як срібная труба.

— Згадай! — кричали ми, — дітей нещасних муки,

Що катували їх бандерівські падлюки,

Якщо не спиниш тих «свободівських онуків»,

На дім твій, на синів впаде навік ганьба!

— Поглянь! — кричали ми, на рейтинги убогі!

Програєш Сєні чи Боксеру все одно,

Абрам Семенович, що ходить в синагогу,

І той на виборах прокинуть має змогу,

Коротше, с фюрером ідея — то лайно!

— Дивись! — кричали ми, — на Півдні та на Сході

Живе народ твій (не «електорат»).

І хоч кидав його ти і розводив,

Якщо нацистам скажеш твердо «Годі!»,

Як серце оживе його заводів,

Він знов підтримає, як виборець і брат.

І тут, немов тягар чи тяжка ноша

Неначе похитнула монумент,

І він сказав згори: «А як же гроші?

Сім’я, маєток, в банку трохи коштів?»

І сумно позіхнув наш президент.

А ми йому усі заспівчували,

І кожен прикусив собі язик.

Це нам достатньо хліба, там, чи сала,

А от йому потрібно ще чимало,

Бо він же, бідний, вже до того звик!

І тут я виступив, хоч до промов не майстер,

Та всі оратори принишкли в мить оту:

— Ви ж православний, згадайте Боже Царство,

Там — прах усе «міжгірське господарство».

Що скажете ви Господу Христу?»

Мовчав Господар, як могутня скеля,

А всі навкруг збудились до межі:

— До чого вже той Бог? Та що він меле?

Нам вигадки до лампочки на стелі,

Хто має щось конкретне — той кажи!

І знизу, з гущі пролунало слово:

— Як будуть ще п’ять президентських літ,

Прийдуть нові і гроші, і обнови.

І він всміхнувся ледь! А потім знову!

І нам на голови посипався граніт.

Та хмара темная закрила хмарочоси,

І місце, де той велетень стояв.

А ми гадали і гадаєм досі,

Він, справді, посміхнувсь чи нам здалося?

І я, і тисячі таких лохів, як я…

ГІМН ЄВРОТУМАНУ

Знову курви брешуть,

Тільки нас не нудить,

Ось приїде Ештон,

Ештон нас розсудить.

Дике в нас минуле,

Темні та неситі,

Ось приїде Нуланд,

Нуланд нас просвітить.

Правди ж взяти ніде,

І белькочуть жаби.

Нам учитель — під. р

Та ті евробаби.

Проковтнем поради

Та підем до ями,

Із піснями, стадом,

Знову холуями.

Перші на планеті

(Не журися, Хмелю)

Прибирач в клозеті,

М’ясо для борделю.

Хрест і Володимир —

Геть усе забудем,

Нам не треба віри,

Нам святі — іуди.

Що смерділи в схроні

Та стріляли в спину,

Та стріляли в скроню

Жінці та дитині.

Гоголь, Русь, Полтава,

Замість світла — злоба,

Замість «Богу слава» —

Чорне царство жлоба.

Русский мир — нам ворог,

Принесе нещастя,

Будем жити скоро

В Європедерастії.

Голод у тридцятих…

Нині — нове горе,

Україну-мати

Косить жлобомором.

Розмова товаришки Ірини з товаришем Леніним

«…Степан Бандера! Одного разу в мене було враження, що я сиджу в нього на колінах, і він мене гойдає»

***

«…Начебто була я членом КПРС. Кажу вам, плебеї і лакеї, московські прихвосні, регіональні найманці! НІ! Тим за кого ви намагаєтеся мене видавати, ніколи не була»

(з фантазій відомого українського парламентарія)

Вечір надходить, втомилася Неня,

Рідна земля засина, мов дитя,

Двоє під ковдрою — Іра та Ленін

(Фотка маленька колишнього вождя).

Іра ліхтариком світить у темряві,

Вусики рідні, борідка руда,

Ленін примружено дивиться, геній,

Слуха, як жінка йому доклада:

— Любий Ілліч, якби тільки ви знали,

Як же набрид мені той «Свербибок»!

Як же я хочу розрить у підвалі

Мій червоненький партійний квиток,

Знову на з’їзді стрічать піонерію,

Знову співати про КПРС…

Тільки не можу, бо маю в Бандері я

Чисто практический свой интерес.

І хай плебеї там пишуть — не чесна я,

Зрадила вас, ідеали Кремля.

Просто змінились партійні інвестори,

В тому суть часу, все інше — «ля-ля».

Ви, як раніше, для мене єдиний,

Бачила вчора я вас у ві сні,

Як ви гойдали мене на колінах!

Як було гарно, солодко мені…

Милий, коханий товаришу Ленін,

Ну, роздобудьте ви трохи бабла!

Прапор червоний піднімем над Ненею,

Я б вам як Крупська, як мати була.

Про комунізм я б усюди всім парила,

Вашим ідеям навчала дітей,

Потім мій бюст на Майдані ушкварили б,

Потім лягла би до вас в мавзолей…

Мрії мої знаєш ти, Володимире,

І оця ковдра, можливо, хіба.

Зранку піду, тіпа, із побратимами

Всюди горлати, волати: «Ганьба!»,

Знов зображати народне піднесення,

Знову брехать, що Європа чека…

Слава героям! Пробач, мій ріднесенький,

Леніну слава і слава ЧК!

Вдячний лист киян революційним гостям столиці

Вдячні мешканці столиці,

Голова хоча й гуде,

Низько хочем уклониться

Галичанам і т. д.

Несвідомі були, звісно,

Ми усе своє життя —

Прибирати звикли місто,

В урну кидати сміття.

Київ був нам наче мати,

І уміли ми ледь-ледь

Біля пам’ятників сцяти

І кричати «Банду геть!».

Вуйки любі! Пані й пани,

Ваш приїзд, ваш славний рух

Революції, майдану

Нам приніс натхнення дух!

Дух зневаги до «гаранту»,

Дух, що в носі аж дере.

Будем рік дезодорантом

Поливать оте амбре.

Все! Візит ваш дуже вдалий

Вже кінчається, мабуть,

Поламали, розібрали,

Малювали та наклали,

А теперь пора вам в путь!

Повертайтеся додому,

Хай отам дограє кров,

А шахтарик несвідомий

Годувать вас буде знов.

Ми, кияни, теж з любов’ю

Вам пришлемо на харчі

А шмаркач якийсь у Львові

Буде лаять нас та вчить.

Бо така у нас турбота

В історичний даний час.

Стоп! А що, як у Европу

Ви пропхаєтесь без нас?

І в столиці європейські

Принесете свій бедлам,

Щоб їм, падлам євро-гейським,

Було солодко як нам…

Позбираєм пляшки з «Фанти»,

Що лишають рогулі,

І синам накажем зранку:

«Ой, не йдіть в кафе, до банку,

А, узявши «Comet», вантуз,

Всю оту горласту банду,

Всю оту нахабну банду

Змийте з нашої землі».

Захисникам Києва

Солдати ВВ та спецназу,

Бійці батальйонів і рот!

На вас йде фашистська зараза,

А не український народ.

Народ України за вами,

Для нього ви — рідні, свої.

А мутять далекі «Обами»

І наші обам холуї.

Ні! Служите ви не режиму,

Не слухайте зрадницьких слів,

Отам, серед лайки і диму,

Ви — захист дітей, матерів.

Твій ворог, солдате, синочку,

Лице не покаже в бою,

Та знай, що забрати він хоче

І землю, і душу твою.

Він хитрий, він підлий, він справжній,

Ненавидить нас сотні літ.

За нього «писаки» продажні,

За нього Європа і світ.

Всі «геї» і «сери», і «герри»,

Нащадки Адольфа того,

Якому служили «бандери»,

Що в діда стріляли твого.

Я знаю, ти витерпіть зможеш,

Назло всій фашистській брехні.

Я вірю, що ти переможеш,

Як дід в Вітчизняній війні.

Солдате! Біда в нашім краї,

І хай кожен день, кожну мить

Господь наш тобі помагає,

І Матір Його боронить.

Дума про Олімпіаду

«Під час урочистої церемонії в Сочі

ганебно не розкрилося олімпійське

кільце. Ця визначна подія викликала

нечуване піднесення в серцях

справжніх патріотів нашого

телеканалу».

з репортажу «Найчесніших Новин»

Чого ми із кумом так раді?

(Від щастя палає лице)

На Путінській Олімпіяді

Заїло! Заїло кільце!

— Ти бачив? Заїло! Ти бачив? —

І плакав мій кум-побратим.

— О, як нам всміхнулась удача! —

І я заридав разом з ним.

Френди в соціальних мережах

Коменти нам шлють без кінця:

«Вітаємо! Горді безмежно!

Якби ще чотири кільця!»

А потім у купі збирались,

Гуділи мов мухи цеце:

«Ах, як москалі обісрались!»

І знов про кільце, про кільце.

І солодко було нам разом,

Бриніли усі відчуття,

І там, у глибинах екстазу,

Нам сенс відкривався життя!

Були ми — «ловителі гави»,

IQ мали нижче трави,

Тепер в нас з’явилася Справа —

Радіти від горя Москви.

Радіти, гудіти, триндіти:

«Зламалась Кремлівська Рука!»

А потім триндітимуть діти,

І так на роки, на віка!

Це ж Вічна Мета для країни,

Якої не знали раніш!

Від щастя всі чесні новини

Ставали чесніш і чесніш,

Піднялись освіта, культура,

І творчо творили митці,

І вчили народ наче гуру:

«Тепер наша віра — в Кільці.

Це наша ідея, основа,

Ми — діти Нового Отця…»

Минали літа. Поступово

Назвались ми — «Свідки Кільця».

І хоч на полях і городах

Лишились вовки та круки,

Всміхався голодний народик:

«Ідейно живем залюбки!»

А Бог, що створив Україну,

Дивився на наші міста,

На мертві сади, полонини,

І кликав, і кликав з Хреста.

Та ми очманіло, без тями,

Душею сліпі та криві,

У схрони збирались, як в храми,

Молитви шептали нові.

Молились — і кожнеє слово

Смерділо, мов тухле яйце —

Щоб здохли в Кремлі всі корови,

І щось про кільце, про кільце…

ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ДІЯЧІ

Якби ви знали, діячі,

Як нам набридли ваші пики.

І ви, з трибун дурноязикі,

І ви, кудлаті співачі,

Що десь волаєте до ночі,

Вже так намуляли нам очі,

Що ми б сховались залюбки,

Щоб день не бачить ваші рила.

Так ні ж, ви знову, як круки,

Усюди лізете без мила:

"Дивіться, ось ми, гарні ми,

Вам інших, людоньки, не треба!"

Втекти б до сонця, поля, неба

Від тої вашої юрми,

Що тхне горілкою та лаком.

Або гектарів двісті з гаком

Відгородити вам землі,

Щоб ви гасали там, за муром.

Ні, не як табір, все культурно,

Доляри, з їжею кулі

Кидать туди вам без упину.

Лише забудьте Україну.

її натомленій душі

Потрібен спокій, Божа ласка…

Отак я мрію. Знаю — казка.

Бо ви нахабні, як прищі —

Замажеш спереду вас трошки,

Почнете ззаду виникать.

Та й де узяти стільки грошей,

Щоб пельки вам позатикать?!!

Терпець

В американців є свобода,

У німців — пиво та бекон,

У французівє висока мода,

В англійців — кращий стадіон.

А українець пересічний

У справі іншій є взірець.

Він має довгий еластичний

Ніде не бачений терпець.

Наприклад, зверху заманеться

Ввести податок на штани —

Терпець вкраїнця не порветься,

Хоч триста літ його тягни.

Або братва введе в оману:

Покличе в банк, а там — бордель.

Вкраїнець свій терпець дістане,

Зітхне — і знову до грабель…

Я чув: начальство задля траншу

Продать хотіло наш терпець.

Не продавайте, я не раджу,

Бо вам усім прийде…

(…несподіваний і дуже

неприємний фінал).

ПЕРЕДЧУТТЯ

Як десь лунає:

“Моральна влада!”

Так серце знає:

Вже вкрали, гади…

ГОЛОС АМЕРИКИ

— Алло…

— Хелло!

— А де Павло?

— Це я, село!

— Як там бабло?

— Як і було.

— Так, може, купиш Раду і табло?

— Мені обло…(часті гудки)

КРИЗА

Купила мама коника,

А коник без ноги —

Пролізли в економіку

Вкраїни вороги.

Таємна дума

Пахне м’ята, на городі — рай,

В гості — кум, і вечір мов гостинець.

Звідки знати Кондолізі Райс,

В чому щастя має українець?

Казка про трьох царівен та підступну лупу

Лупа — перхоть (русск.).

Енциклопедичний словник

В країні, де гривні

За гроші були,

Три юні царівни

У замку жили.

Три ніжні, мов кали,

Та доля сліпа:

Дівчаток спіткала

Жорстока Лупа.

Найстарша за мило

Взялась, та дарма —

Від мила могила

Її обійма.

Середня в шампунь

Вітчизняний лягла,

І, біла як лунь,

Ніжки теж простягла.

А третю, негорду,

Минула труна,

Бо з "Хедом енд Шолдерсом"

Дружить вона.

Волосся в спокої,

Мов пір'я у пав.

Та разом з лупою

І мозок пропав.

Чи піною змило?

Чи інша біда:

Його розчинила

Духмяна вода?

Тож, якості хочеш,

Пильнуй кожну мить,

Щоб розум дівочий

Навіки не змить.

Культурна революція, або Лист до гаранта конституції

На останньому засіданні РНБОУ лідер держави використав несподіване для батька нації слово «ж. па».

Шановний президенте, браво!

Я вперше вам гукаю: «ТАК!»

Не збагатили ви державу,

Та мову збагатили як!

Ми слово те, мов малі діти,

Шептали нишком стільки літ!

Тепер воно в устах еліти

Лунає вільно на весь світ!

Колись — шпана, бидлота різна,

Тепер — його в палаці гнуть.

І я цей сплеск демократизму

Уславить хочу і збагнуть!

Гаранте! Що це? Шир натури?

В скрутний ви показали час?

Або трипільськая культура

Зненацька вилізла із вас?

А, може, біла, наче крейда,

Мов привид, тиха та стара,

З’явилась тінь Зігмунда Фрейда

І ходить берегом Дніпра?

Так! Підсвідомість вийшла чиста!

Таке сказати ви змогли,

Бо мали на увазі місце,

Куди усіх нас завели.

Про слово те скажу вам більше,

Не просто тілом є воно,

Це орган рішень наймудріших,

Що нам спуска РНБО.

І відчуття прийшло вам точне

В ту красномовну, славну мить,

Що всій бригаді в п’яту точку

Вкраїна може загатить.

Кінчаю віршик свій і лист я,

І ще дозвольте «на коня»:

Яка «європа» буде в біса,

Коли іде така гризня?

Чужих злодюг дурні холопи,

Знов будем жити, любий пан,

Усі в глибокій НЕЄВРОПІ,

Допоки ви у нас гарант!

Сумний кобзар

Ой, кувала зозуленька

Коло Віктора хати…

— Скільки ж мені на Банковій

Та іще панувати?

Як почала зозуленька,

Так від ранку до ранку

Все ку-ку та ку-ку йому,

І приємно Гаранту.

Бо забув, що та пташечка,

Що кує так незвично —

«України» від «Нашої»

Сувенір механічний.

Цяця ще помаранчева,

Хоч кує про минуле.

Завели на Майданчику,

А вимкнуть забули…

Дума про Оверка

Доля — не цукерка,

Є жахливi митi…

Парубок Оверко

Жив собi на свiтi.

У просторiй хатi

Жив би собi гоже,

Та не дали клятi

Москалi ворожi.

Пробирався гаєм

До дiвчини нишком,

А в дiвчини Галi

Вже москаль у лiжку.

Примостилось суче,

Аж слину ковтає,

Та й дiвчину мучить -

Пушкiна читає.

Похмарнiв хлопчина,

Тiльки й крикнув: «Кате!»

Та й пiшов, пiд тином

Став скарбiв шукати.

Риє, аж посинiв.

Вирив, збивши пальцi,

А в порожнiй скринi -

Екскремент москальський.

Серцем напiвмертвий

Вiд ганьби та болю

В Африку Оверко

Втiк з лихої долi.

А в країнi дальнiй,

Боже ж ти мiй милий!

Москалi на пальмах,

Мов отi горили!

Зараз у лiкарнi

Хлопцю колять дози,

Щоб картин примарних

Мiг позбутись мозок.

Лiкар капловухий

Так сказав: «Юначе,

Зранку пить сивуху -

Ще й не те побачиш».

От таке то, браття,

Мав Оверко силу,

Та його проклятi

Москалi згубили.

Міраж

Отак подивишся здаля

На москаля

І ніби справді він — людина

Іде собі, мов сиротина,

Очима — блим,

Губами — плям,

І десь трапляється хвилина —

Його буває навіть жаль,

А ближче підійдеш —

МОСКАЛЬ!!!

Дума про кума

Господь сидить і дума:

«Дарма зробив я кума!»

Людина року

Два дні, як від корита,

А кажуть, що еліта…

Рідна мова

Кажуть люди, що на файно

Розкрадать державне мáйно.

Знаю: правильно — майнó.

Але ж крадуть все одно.

Клінічна елегія

«Мовчи! Лікуйся і мовчи!

Здавай аналізи сечі,

На скельце плюй і в животі

Носи гидотні препарати,

Але ніколи у житті,

О, мій нещасний, хворий брате,

Не смій у лікаря питати,

Що є у того на меті,

Коли він стука, дме, згинає.

По-перше, він того не знає.

По-друге, твій здоровий стан —

Це річ настільки ефемерна,

Така тонка, така мізерна,

Як той невидимий туман,

Що піднімається зрання.

Рецепт написаний — брехня!

Діагноз — взагалі формальність.

Непевний крок — і вже летальність,

І крапель більше не лічи.

Отож, лікуйся і мовчи…»

Так думав молодий гуляка,

Що мчав по степу мерседес

До свого дядька в Кобиляки,

Якого мучив діатез.

І мій герой в мені озвався,

І все згадалося умить:

Я так завзято цього року лікувався,

Як дай вам Бог, кохана, не хворіть!

Украинская считалочка

На золотом крыльце сидели

Шухевич, Бандера,

Петлюра, три мэра

Столицы,

И кушали пиццу,

Обама и Меркель,

И Гиммлер, и Кейтель,

И сам гауляйтер Кох

Кричал: «Хенде хох!».

А рядом с крыльцом,

Молодцом,

Прыг-скок, прыг-скок,

Прыг-скок

Тягныбок.

Прыг на крыльцо,

Паучок,

И покуда молчок.

На золотом крыльце сидели,

Галдели, балдели,

О счастье Украйны

Прекрасной радели,

И хоть украинцев

Ряды всё редели,

Желтело всё ярче

Златое крыльцо.

— Панове! — спросли мы

С грустным лицом,

— А может, совсем

Не златое оно?

Ведь жёлтым бывает

Говно.

Вон капает кровь

На крыльце по перилам,

Краснеют петлюровцев

Пьяные рыла,

И деток мордуют

Герои УПА.

— Скажите, отцы, мудрецы

И VIPа,

А как же Освенцим?

А как Телергоф?

Но крикнул Обама:

— Fuck off!

На жёлтом и грязном

Крылечке сидели,

Гудели, пердели

В трембиту дудели

Петлюра, Шухевич,

Бандера,

Два герра,

Два пидора-герра,

Как призраки счастья в ЕС,

И мчал их на Киев экспресс,

Богатством Европы гружён,

И пел им урод Элтон Джон

С одним из жён.

Везут украинцам

Культуру! Культуру!

Френды, побратимы,

Наставники, гуру.

С крыльца украинца

Учили, учили,

Мозги украинцу

Лечили, мочили,

Чтоб всюду он видел

Врага сквозь прицел,

Чтоб жидо-москаль

Не ушёл, если цел.

Чтоб жидо-мадьяро,

Поляко-румыно,

Русино-москаль

Не был цел.

А рядом с крылечком

По лужицам крови

Вприпрыжку, вприпрыжку

Бежал Янукович,

С улыбкою милой

Бежал Янукович.

За чем, дурачок?

А он всё молчок.

Молчок и молчок,

И молчок.

Как я и как ты,

Как ты и как я,

Всё молчок да молчок.

Покуда верёвка

Обвила сучок.

Кому там петелька?

А нам, землячок…

Вікно в європу

Приснилася мені одна частина тіла

Велика, гарна, біла,

До неї рима є відома всім — «Європа».

І раптом, як то кажуть, опа!

Ота частина тіла

Від мене поцілунку захотіла.

Ти, каже, симпатичний вуй,

І мене, симпатичну, поцілуй.

Тут я обурився: «Яке ж ти маєш право?

Чи в нас не правова держава?

Чи ти мене тримаєш за холопа,

Чи темного, пробачте, ефіопа?»

А та мені спокійно так: «Європа —

Моя кума.

У мене там зв’язки і друзів тьма.

Барро̀зу cаме той та Фюлє.

Подам їм знак — візьмуть тебе в ЄС,

А не подам, так дулю».

І знаєте, в мені на тому слові

Зненацька хвиля піднялась любові!

Від ніжності я навіть застогнав,

А потім — поцілунок! І луна

Пішла од нього з Дону і до Сяну!

І аж до Вашингтону! Пенсільвану!

І хтось невидимий сказав:

«Олл райт і гут».

І диво дивнеє вчинилось тут!

Частина тіла та розкрилась як вікно,

І там мені було побачити дано

Чарівний та шикарний світ!

(Про нього з хлопцями я мріяв стільки літ!)

Готелі, банки, казіно та шопи!

Невже це потаємний вхід в Європу?!

Та миттю зникло все, і тіла та частина

Мені сказала: «Знаєш, сину,

Ти мріяв з однодумцями не марно,

Оскільки так цілуєш гарно,

Тебе відзначить Жозе той Мануель.

А зараз особисто відлітаю у Брюссель,

І там як мати

За вас я буду клопотати,

Подам петицію нову,

Можливо, навіть бонуси урву…»

З тих пір я обіцянкою від жопи і живу.

Голоси на майдані

— Вийди, Україно,

Знову на майдани!

— Ой, не вийду, сину,

Бо боюсь обману.

— Вийди, наша мила,

Проти супостата!

— Не піду, несила,

Краще вийдіть з хати.

— Ми благаєм, ненько,

Бо в нас рейтинг пада!

— Ой, нехай той рейтинг

Та відсохне, падло!

— Соромно вам, мамо,

Ну, за що дістали?

В нас нова програма,

Хоч би почитали!

- І читать не хочу,

І дивитись гидко!

В мене сині ночі,

В мене жовті квітки.

— Хто ж вам, наша мати,

Вкаже путь-дорогу?

— Та піду сапати

І молитись Богу.

— От від того, неню,

Справи наші кепські.

Ох, ви неписьменні,

Ох, неєвропейські…

Байка про блоху, антилопу та недосконалість Езопа

Одна маленькая комашка —

Та, що нагліша од усіх комах,

Тримала в лісі "дах".

А щоб простіше —

"Держала кришу".

І як наїде хтось на зайчика

Чи мишу,

Комашка та його попише.

Такий собі новий "васалітет" —

Одержує блоха-авторитет

З клієнта мито,

І вже в того не так

Тремтять копита.

Хоча бувало,

Правда з похмілля,

Комашка та крута

Безвинне виріже теля

Або полапає заміжню Антилопу,

Та ліс той був далеко не Європа,

І там сто літ не мали гадок

Хоч про який-небудь порядок,

Та й всякий метод

Має певний брак,

Тож вирішили: хай хоч буде так!

І скоро вже не тільки баранці,

А й лісові отці

Пішли ховатись за блошину спину,

Наприклад, пишуть із Мінфіну:

"Пахане-пане,

Звертаємось до вас

Як патріота.

До нас прийшла зневажливая нота

Від Данії, країна є така,

Вона на ліс наш порчу напуска".

— Ах ви козли, шнурки! Чого мовчали?

Чого мені раніш не наступали?

Я падлой буду, Родіну спасу,

І Данію ту на фіг рознесу,

Особєнно за кореша Гамлєта!

Ракету мнє! Ракету!

Читач мій любий, стоп.

Мене дістав Езоп.

Пишу про звірів я,

Пітніючи з натуги.

І так всім ясно, що кругом

Одні бандюги,

Пахани, та бугри, та шайки.

А ми як зайчики

От із цієї байки…

УРЯД І КРИЗА

Уряд

З’явилась, наглая, без візи

Та хазяйнуєш, мов «цабе».

Ми зневажаєм тебе, кризо!

Ми всі засуджуєм тебе!

Ну, це ж на голову не лізе:

Такий прорив! Такий врожай!

І раптом ти приперлась, кризо,

Згинь, клята, і не заважай!

Криза (нахабно)

Які ми ніжнії хлоп’ята!

Я не в’їжджаю, в чому річ.

Чи вам пургу на кризу гнати?

Ви ставте кризі могорич.

Якби не я, прийшла б розплата

І за прорив, і за бардак.

А тут виходить — з краю хата,

Якщо в прориві щось не так.

Уряд

Все! Розпаковуєм валізи!

Розслабтесь, суд, народ, СБ.

Ми поважаєм тебе, кризо,

Ми ніжно любимо тебе!

Сказка о неудалом судье Родионе, газовой принцессе и великой тайне украинского правосудия

Сказку слышал я в народе,

Расскажу вам, не тая…

Жил на свете мальчик Родя,

Нынче — в Киеве судья.

С малых лет любил законы,

Всех судил, мол, брал, не брал?

С Барби скучно Родиону,

Он с Фемидою играл.

Чуть подрос — пошли процессы,

И под вечер как-то раз

Привели к нему Принцессу,

Говорят: «Суди за газ!».

Дело ясное, простое,

Но не стало вдруг житья —

Он её статьёй, статьёю,

Не берёт её статья!

Лишь русалкою хохочет,

И глаза как чёрный пруд,

Встать не хочет, ну, короче,

Обижает тётя суд.

А потом пошли подколы,

Родя наш повесил нос,

То бросает в жар, то в холод,

А в душе горит вопрос!

Может, тайная в ней сила?

Может, где-то есть рука?

Что косой так подкосила,

И не страшен ей УК.

И вполне определённо

Вспоминать он стал с тех пор

Тёзку, тоже Родиона,

И старушку, и топор…

Ночь. Поникнув головою

С первым проблеском седин,

Вышел в поле правовое

Он без мантии, один.

В темноте пробрался лесом,

Глядь! Не врубится никак:

Замок той стоит Принцессы,

Крайне странный особняк.

С виду так, хрущёвка вроде

Для лесных бомжей, ежей,

Но ведут под землю Родю

Вниз тринадцать этажей!

Всюду золото и мрамор,

И колонны… у окна

Родя замер. Мама! Мамо!

За окном Она! Вона!

В мрачном, тёмном подземелье

Что-то варит на огне,

И помешивает зелье,

Тень мандата на стене.

Вот она, прищурясь глазом,

Льёт «Шанель», в котёл «Виттон»,

И баллон с российским газом,

Весь трепещет Родион!

Видит он, как тётя-бяка

Та, что прячется в лесу,

Тайным зельем, тайным лаком

Мажет имидж и косу.

И взлетает среди дыма,

Подаёт совиный крик.

Поведенье подсудимой

Родя в этот миг постиг!

Вот, в чём сила этой тёти!

А она, сверкнув лицом,

Развернулась и в полёте

За судьёй спешит, мальцом!

Наш герой рванул рубаху,

Вновь как лист затрепетал,

И статью её со страху

Сорок раз пролепетал.

Всё исчезло! Снова в поле

Он стоял как юный дуб.

Перед ним — избушка что ли?

То ли ветхий, древний сруб?

И выходит к правоведу

Старец, согнутый в дугу:

— Знаю, Родя, твои беды,

Не печалься, помогу.

Вот ларец, а в нём с росою

Капля есть воды святой.

Окропишь твою, с косою —

Станет милой и простой.

Будет в суд ходить с любовью,

Вражья сила отойдёт.

Правда, есть одно условье,

Слушай, Роденька, так вот…

Как ларец ты пустишь в дело,

Слово дашь, что никогда

Не потерпишь беспредела

От Печерского суда.

Что судить ты будешь честно,

Честно мерить будешь срок.

А забудешь, что ж, известно,

Потеряешь всё, сынок.

Станет мантия тряпицей,

Станет ветошью диплом…

И старик вдруг раствориться

Поспешил на слове том.

А судья, наш бедный Родя,

С той поры оставил свет.

На природе дикой бродит,

Там встречает он рассвет.

Новой мукою томимый,

Не идёт в судебный зал —

Знать ему необходимо

То, что старец не сказал.

Жжёт вопрос Фемиды сына,

И дилемма — не пустяк:

ЧЕСТНЫЙ СУД И УКРАИНА,

Это где?! И это как?!

КАЗКА ПРО ДОБРОГО КОРОЛЯ ТА ПІДСТУПНУ КОРУПЦІЮ

На днях під час візиту в Закарпаття Президент

України Віктор Янукович сказав, що скоро підпише

закон про жорстку боротьбу з корупцією. Бо саме

корупція не дає країні розвиватися. Хоча окремі

чиновники і досі нею займаються. Але за словами

президента «це тимчасове явище». І як тільки

нечесна людина "потрапить в об’єктив" — вона буде

негайно звільнена. Президент також звернувся до

підприємців: «Пишіть мені листи або телефонуйте,

хто вам перешкоджає вести бізнес". В.Янукович

підкреслив, що «майбутня Україна — це держава з

європейськими стандартами, повністю позбавлена

корупції».

Відпочивають утопісти,

Нервово курить Томас Мор…

Жив у прекраснім королівстві

Король по імені Віктор.

Він думав так: закон підпише —

Життя настане «алєс гут»,

І зникнуть хабарі та «крыши»,

Та негараздам всім «капут».

І якось той король завзятий

Сказав, зібравши свій народ:

«Щось заважає розвиватись.

Я довго думав, що? І от,

Учора тут біля левади

Зустрів чиновників зрання.

Вони корупцією, гади,

Займались прямо серед дня!»

І ось нова настала ера,

Віктор підписує закон,

І кляті корупціонери

Мов пацюки шукають схрон!

В законі пишеться: «Народе,

Дзвони мені, пиши листи,

Як заважатимуть уроди

Робити бізнес і цвісти.

Якщо чиновник непоштивий,

Враз виїжджає мій спецназ,

Той потрапляє в об’єктиви,

І вмить зника мов пар чи газ!».

Минають дні, і що вражає —

Усі принишкли, не беруть,

А все одно щось заважає.

Де зріст? Врожаї? В чому суть?

І з’ясувалось (всім наука):

Дзвонить бажаєш королю?

Дзвінок «входящий» — баксів штука,

Без всяких там «просю!», «молю!».

Листи писать — купи паперу,

Конверт із маркою — мільйон.

Не гривень, друже, тільки євро,

Хоч всі читали той закон.

Якщо ж машину із спецназом

Ти викликав хоч раз один,

Усе майно готуйсь одразу

Віддать гвардійцям за бензин.

Віктор зітхає (то ж не жарти),

І свій питає апарат:

«Панове, де євростандарти?

Шо за діла? Прошу порад!».

«А це стандарт національний» —

Відповідають в той же час. —

«Хоч ми Європа, і Центральна,

Та є специфіка у нас.

Збагніть! Вклонившись, кажем «пліз» ми.

Але займатися, пардон,

Отак прилюдно утопізмом,

Для короля це «моветон».

Вона ж, корупція, уперта,

(Боротись треба, слів нема),

Та боротьба наша безсмертна,

Як і корупція сама…».

НОВОРІЧНЕ ВІТАННЯ тигрЮЛІ ДО ЛЮБИХ ВИБОРЦІВ — КРАЩИХ ЛЮДЕЙ ПІВКУЛІ

Нещодавно більшість телеканалів України показали новий передвиборчий кліп прем’єра, де вона виступає в образі білої Тигриці.

Виборці, котрі звикли до бігбордів, де прем’єр — це «ВОНА», були трохи спантеличені. Але фінальний слоган усе пояснив: «З Новим роком Білого Тигра!

Щастя вам, тигрЮЛЯ!». І виборець побачив пані кандидатку в президенти поруч із білим тигреням.

Народе мій, мій народЮля!

Забудь про кризу та біду!

Бо я, мамуля и тигрЮля,

На тебе лапку вже кладу.

Що, не впізнав? Це ж я, Тигриця,

Та, що була колись ВОНА.

Та не лякайся! Кинь хреститься!

Ковтни горілки чи вина.

Ні, це не «бєлка», не шизЮля,

Нема ніяких тут примар.

Я не брешу, бо я ж — правдЮля.

Це в мене, серденько, піар.

Що побажать? Бо вже іскриться

Шампанське в тебе на столі.

Життя смугасте мов тигриця,

Все чорно-біле на землі.

І я бажаю, мій гарнЮля

Щоб ти, узявши бюлетень,

Згадав про Юлю-Красотулю.

Тоді новий настане день!

Усе в державі буде мило,

Не буде більше чорних смуг

Все тільки біле, біле, біле -

Як саван, біле все навкруг.

Тобі я буду презиндЮля,

Не стане грубості ніде -

Не криза буде, а кризЮля,

ГривнЮля ніжно так впаде.

Я поведу тебе в Європу,

Там — «бітте», «данке», «хенде хох».

Про це віщують гороскопи,

А хто не вірить — козерог.

Ні, краще лагідно — козЮля,

Віслюк, муфлончик і марал.

За тебе, мій народ-терпЮля,

Я піднімаю свій бокал!

За вибір правильний — Тигриці.

За мене «галочку» впиши!

Не впишеш — буду тобі сниться,

І міцно лапками душить.

Летиш без мене «мимо каси»,

Останній втратиш бутерброд.

Тож думай, думай, біомаса,

Пардон, великий мій народ!

Щоб рік новий був рік тигрЮлі,

Бажаю вже на посошок,

І спать тобі без кошмарЮлі…

Цілую, любий, чмок-чмок-чмок!

Прощання з нацією

Нещодавно Президент України в інтерв’ю українській службі ВВС заявив, що не хоче бути політиком у країні, яка не сприймає його цінностей. Крім того, голова держави запевнив: «Мої діди та прадіди будуть гордитися* на тому світі тим, що я роблю як президент і як українець для цієї нації».

Тому в нього є почуття виконаного обов’язку, хоча більшість речей, про які він говорить, нація сприймає специфічно. Оскільки гарант нашої конституції ставиться до себе епічно та поетично, спробуємо уявити його в Маріїнському палаці, де він уночі пише прощального листа до нації.

____________________________________

* Так в оригинале интервью В.Ющенко. Борец за «чистоту украинского языка» видимо забыл, что в яыке «цієї нації» существует слово «пишатися».

Привіт тобі, найраща з націй,

Не ухиляйся від обійм!

Спинись на мить у творчій праці,

Почуй скорботний голос мій.

Ти в мене мила, симпатична,

І я не гірший із людей.

Чому ж, чому ж так специфічно

Плюєш в лице моїх ідей?

Чи я приніс у дім твій горе?

Чи катував тебе? Хіба?

Ну, поморив голодомором,

Ну, пхав у ніс тобі УПА.

Я думав, ти «в’їжджаєш чьотко»

У видатні мої діла.

А ти мені — аж три відсотка,

Ти де той рейтинг узяла?

Сигнал я маю з того світу,

Шанують там мої дива.

І ти повинна теж гордитись

Тут на землі, поки жива.

Я покохав тебе forever!

Я вів тебе у світлу путь…

Минають дні. Садок вишневий,

І бджоли хмарами гудуть.

Ми ситі, вільні, не холопи,

Всі — на колінах, в серці — мир,

Благаєм щастя для Європи

В святої діви Брітні Спірс…

Не хочеш, нація пригожа?

Боїшся вмерти від нудьги?

Так знай: прийдуть рятуй нас, Боже,

На моє місце вороги.

І буде ворог тебе мучить,

Знов «Чуден Днепр…», «Я к вам пишу…»,

І катастрофа неминуча,

Як свій палац я залишу.

Наллють горілку замість «коли»,

Кобзон очолить хіт-парад,

А твори Гоголя Миколи

Переведуть, кати, назад.

Якщо слова мої не лізуть,

Лишайся, націє, сама.

Май дарлінг, Кет, пакуй валізи!

Май чілдрен, де наша сума?

Піду по світу у негоду,

А ти останній лист читай.

Прощай, невдячний мій народе,

Гуд бай, май лав! Май лав, гуд бай!

P.S. Якщо в сумі зберуться гроші,

А Юля вам не дасть зарплат,

Я знов покличу мій хороший,

Терплячий мій електорат.

Перевірка на кордонах, або Гостинність по-чорному

Українські прикордонники обіцяють після 25-го серпня не пропускати через кордон іноземців, які не матимуть при собі суму в 20 разів більшу за прожитковий мінімум, або $1.500.

Нововведення стосуватиметься громадян Африки, Молдови і ще дев'яноста країн, що потрапили до окремого списку.

Наявності при собі більш як 12 тисяч гривень вимагатимуть навіть від тих пасажирів, які приїхали до України на кілька днів.

В часи прадавні СРСРу

(О, юних літ солодка мить!)

Мене, малого піонера,

Навчили Африку любить.

А нині сльози ледве стримав,

Бо жаль чорненьких тих людей.

Ну, де узяти стільки гривень,

Якщо бушмен ти чи пігмей?

І ще думки, мов чорні хмари,

І серцю боляче згадать:

Дружок армійський Йон Морару

У Київ мріяв завітать.

Тепер пишу я молдовану:

«Не поспішай, мій бідний Йон,

Бо в нас одні цікаві пани

Цікавий вшкварили закон».

Ну, звісно, тим воно не горе,

У кого друг — чи «сер», чи «дон».

Якийсь там небудь Сорос-Шморос

Проскочить будь-який кордон.

Ще й поцілують дяді руку,

Почесна варта аж завмре!

Та що йому ті дві-три «штуки»,

У нас він стільки набере!

Та й нашу рідную еліту

Не колихне отой «сир-бор»,

Якщо вона чи її діти

Зберуться їхать за бугор.

Наприклад, їдуть властні куми,

І раптом Польща каже: «Стоп!»

Платити буде їм не сумно,

Бо скажуть: «Крали й більші суми,

І зараз, як усі розумні,

Ховати їдем до «європ»…

Розмова з Вiктором Федоровичем про одне мiсце

Многое сегодня не хочется называть плохими словами, но это враньё, что мы слышим, что сегодня перевыполняется бюджет, что у нас все хорошо. На самом деле, как только мы получим доступ к информации, мы с вами сразу увидим, что Украина, я извиняюсь, с одним голым местом — сами знаете, с каким.

В.Ф.Янукович.

Речь на встрече с сотрудниками предприятия «Днепропетровский

научно-производственный комплекс «Электровозостроение»

А ми малі були і голі.

Т.Г.Шевченко. «Якби ви знали, паничі»

Уклін вам, пане Янукович,

За вашу світлую мету —

Довести людям науково

Їх колективну наготу.

Та скажем вам у вузькім колі,

Не ображайтесь, без прикрас:

Про те, що ми місцями голі,

В народі знають і без вас.

Бо віє спереду і ззаду

Холодний кризи вітерець.

А щоб простіше — крадуть гади!

І рветься, рветься наш терпець.

І що цікаво у Вітчизні,

Вже і не знаєм, як це так,

То там, то тут в питаннях різних

Спостерігається голяк.

Тримати слово треба, звісно,

Щоб Пушкін — так, а НАТО — ні.

А в нас тут просто голе місце!

Ну, тіпа, як на цілині.

У «помаранчів» — теж приколи.

Чого їм не співав Майдан!

А в решті решт король в них голий,

Хоч і в краватці любий пан.

Благали ви: «Не вірте Юлі,

Вона вже шиє вам суму!»

Гаразд. Не вірим. З Юлі — дуля.

Скажіть, а вірити кому?

От тільки про колег облиште!

Мовляв, ПР свій стяг трима…

Це, пане Віктор, дуже смішно,

А в нас для сміху сил нема.

Вояки демократії, або Послання до виборця

«…Націоналістичні організації «Свобода», «Тризуб», «Патріот України» мають намір висунути на президентських виборах єдиного кандидата».

(з Інтернет-новин)

«…Темницы строят, и свобода

Уж ставит стражников у входа»

(неизвестный автор)

Хто має дар, той у неволі.

Сатира — то моя вже доля,

І я, покірний, якось тут

Зібравсь писать про наших «ультра».

Отих, що роблять собі культа

Із Нації, та під салют

Своєму ідолу тепер

Уже готують списки жертв.

Сюжет придумався веселий:

Звільнилися міста і села

Від москалів, євреїв, тощо,

Панує Нація сама,

А щастя все ж таки нема,

Як і раніш, зникають кошти.

Ну, ворогів тоді лихих

Пішли шукать серед своїх,

Від страт народу стало мало…

Так я сміявся з «маргіналів»,

Та раптом здибав інтерв’ю

Вождя «Тризубої Свободи».

Панове! Зникли всі нагоди

Для жартів. Усмішку свою

Стирайте з вуст своїх негайно,

Бо може стати вам «не файно».

По-перше, інші вже вони,

Ті вояки червоноокі.

Вже не летить на різні боки

Їх чорна слина. Пацани

Вдягатись стали модно, чисто:

«Які ми, дядечку, фашисти?

Адольф — це «бяка», хлопець «бед»!

І посміхаються погордо.

Вже отман їх на бігбордах

Свій демонструє «блендамед».

Отож збагніть, мої хороші -

За ними хтось, хто має гроші.

По-друге, певні вчителі

Навчили правильно брехати:

«Концтабори? Народ за грати?

Ну, наче діти ви малі!

В Москви чимало провокацій,

І, як їх там, інсинуацій!

Бандера — звір, маньяк, т. д.?

А в них було НКВД!»

І скалять зуби в телеящик.

Комусь вони потрібні. Нащо?

Тут третя думка є така:

Допоки каламутить криза,

І Україну рвуть харцизи,

Отого ультра-козака

Покликать можуть і до влади.

Так, скажуть, має певні вади,

Але — гроза для ворогів,

А в нас година надзвичайна.

І ось його уже «качають»

«Соратники», і дорогі

Костюми знявши із Європи,

Вони кричать нам як холопам,

Що «юбер аллес» в них «Юкрейн».

І в пику нам кидають прямо:

«У нас змінилася програма!

Ану, шикуйсь! Вперед! Гей-гей!»

І «гот міт унц», і «з нами бог»,

І знов «я воль» і «хенде хох»…

Для друзів маю ще четверте

І сьоме, та скажу відверто:

Коли візьмеш свій бюлетень

На рідній виборчій ділянці,

І, може, із похмілля вранці,

Чи після теле-теревень,

Рука захоче ставить «пташку»

За «русофобськую мілашку»,

Дверима пальці прищими.

А то тобі оті куми

За це бажання хворобливе

Прищимлять щось і більш важливе.

Легенда про зрадника (колективна заява пацієнтів київської психіатричної лікарні)

Президент України має намір розвіяти міф ніби гетьман Іван Мазепа є зрадником. Про це голова держави заявив під час святкування 370-річчя від дня народження І.Мазепи коло пам’ятника гетьману.

В нас умови дуже гарні,

Тут і Штірліц, і Дюма,

Шрек живе у психлікарні,

Та Мазепи в нас нема.

Мозок наш співає репа,

Контактуєм з НЛО,

Та сказати: «Я — Мазепа»

Нам, пробачте, западло.

Лікар каже: «Ідіоти!

Зрада — міф, Москви обман,

І якщо ми патріоти,

Нам потрібен свій гетьман».

Міфи то є наша справа,

Глюки, інша вся фігня.

Взагалі у нас держава

Наче міф і маячня.

Чули ми, брехать не будем,

СБУ шука між дат

День народження Іуди

Для нових народних свят.

От гульнем! Країна — дибом!

Весь бюджет змарнуєм враз.

Гей, керманичі, спасибі!

Ви піклуєтесь про нас.

Ми вважали, що ми хворі,

Та послухавши промов,

Зрозуміли: хворих — море,

І життя світліше знов!

Президенти та гетьмани,

Завітайте у наш дім!

Душ, укольчик, тепла ванна —

Зникне манія мов дим.

І кінець ваш буде хеппі,

Тут позбавитесь біди,

І залежність від Мазепи

Вас покине назавжди.

Не страшний буде імпічмент,

Ні сума і ні тюрма.

Всім здоров’я щиро зичим,

Штірліц, Шрек і син Дюма.

Украдена пам’ять

Президент Ющенко пропонує 29 січня оголосити Днем захисника Вітчизни, хоча ця дата нагадує про трагічні події громадянської війни, що розділила українців на ворогуючі табори. Президент визнає 23 лютого днем святковим, але тільки як день свого народження.

У помаранчевих палатах

Партнери «бушів» та «обам»

Нам призначають день для свята

І, мов з небес, дарують нам.

Вони указують дорогу,

Вони верзуть про «світлу путь»,

Вони свого дають нам бога

І в душу лізуть і плюють.

І знову розбрат! Підла зброя

Співців «бандерівських когорт»!

Одні вкраїнці в них герої,

А інші — так, не перший сорт.

Знов на кістках братів побитих

В безумствах вуличних боїв

Вони латають мертвий імідж,

Смердючі рейтинги свої!

Та їм, продажним і зухвалим,

Листи солдатські не спалить,

І салом їх «універсалів»

Народну пам’ять не залить!

А в їх вождя (ну це ж так треба)

У День той — бал, кружляння пар,

І мабуть, хоче він під себе

Змінити рідний календар.

Ох, ви, паночки, сери, фрау,

Люд помаранчевий, дивись,

Не оголошувать би траур

У день, як вождь той народивсь!

Скажу вам, браття, без обману:

Для свят годиться день такий,

Коли ми «фюрерів майдану»

Забудем наче сон важкий.

Забудем гріх, що стався з нами,

І разом пригадаєм знов,

Що замість бога в них — ненависть,

А в нас є Бог, і Він — Любов.

Степан Галь — поэт, которого все ждали

Понимаю: то, что напишу, вызовет недоверие. У кого-то — раздражение. Кто-то криво ухмыльнётся. И всё же я это произнесу. В литературе Украины появился новый самобытный талант.

Для начала прошу запомнить имя — Степан Галь. Хотя, возможно, это псевдоним. Лично мы пока не знакомы.

Обстоятельства, при которых в мои руки попала тяжёлая папка с рукописями неизвестного, но (снова подчеркну) одарённого автора, напоминают детективный сериал. Поздно вечером в дверь моей квартиры позвонили. Когда я вышел на площадку, там никого не было. Но как-то неуловимо ощущалось присутствие только что убежавшего человека. Мой сосед, который возвращался домой, заметил: «Что это у вас так львовским пивом пахнет?».

И тут я увидел ту самую пухлую, старую папку. Она лежала у меня под ногами. Когда я занёс её в дом, то обнаружил при ней записку. Некто писал по-украински. Он сообщал, что передаёт в мои руки «твори не графомана, не кон’юктурника, не політичної повії, а дійсно видатного поета сучасності». Писавший требовал, чтобы я немедленно подготовил «твори» к публикации. С какой-то детской грубостью он предупреждал, чтобы я ничего себе не присвоил из написанного. В противном случае соратники и почитатели поэта подвергнут меня «покаранню»

Не под влиянием угроз, но после внимательного прочтения большей части рукописей утверждаю: тот, кто подписывается «Степан Галь» — интересное и весьма значительное художественное явление. В известном смысле он, действительно, поэт, ответивший на ожидания.

Его яркие, хоть и не всегда совершенные, тексты отразили душевное состояние (тревоги, страхи, мечты) довольно заметной части населения Украины. До сих пор эта часть населения, выражая свои чувства и настроения, лишь бессильно скрипела зубами, вопила и плевалась. А вершиной её умственного развития была фраза «Україна для українців». Теперь подобное мироощущение обрело своеобразную эстетическую форму.

И даже если специалисты не согласятся с моей оценкой дарования Степана Галя, они не смогут отрицать того, что его произведения по-своему отражают нынешнее время и состояние умов отдельных наших соотечественников. Думаю, этого достаточно, чтобы признать творчество поэта фактом общественной и культурной жизни.

О самом авторе мне удалось узнать крайне мало. Все сведения я почерпнул из его творений. Живёт он сейчас, вероятно, во Львове или его окрестностях. В одном из лирических эссе он обронил: «Душе моя, не плач, не плач! Я — тільки скромний викладач». Что и кому преподаёт автор, чьё самолюбие явно не удовлетворено, установить не удалось. Зато выяснился любопытный факт. Видимо, недавно Степан Галь вступил в некую «Партію народу». Скорее всего это одна из местных радикальных организаций, которых сейчас немало в Галичине. Отличаются они друг от друга незначительными деталями партийных программ. Одни пишут, что «вороги згубили Україну», а другие, что перед этим ещё и «сплюндрували». Судя по стихам и записям в дневниках, вступление в «Партію Народу» и партийные будни произвели на поэта сильнейшее впечатление. Но об этом сегодня мы ещё скажем.

Прежде, чем с волнением (говорю без тени иронии) перейти к разбору некоторых произведений Степана Галя, хочу сообщить читателю: мной уже подготовлены для публикаций около сотни стихотворений автора. Я также начал редакторскую работу над большой героической поэмой «Роман Гудима». К сожалению, поэма написана от руки, а почерк, внешне красивый, местами совершенно не поддаётся расшифровке. На очереди философские эссе, думы, афоризмы.

Нынешняя публикация с моими комментариям есть лишь первый шаг самобытного автора навстречу современникам. Пусть же эта встреча состоится. А там, как знать. Быть может, критик-потомок напишет исследование «Степан Галь как зеркало украинской эволюции». Как знать.

*** Итак, откроем дверь в мир нового художника слова. Я долго не мог понять, к какому литературному направлению отнести его творчество. Ответ нашёлся в финале небольшого стихотворения, где поэт сам определяет своё место в литературе.

Летить луна у жовто-синю даль:

«Галь!», «Галь!»,

Моє ім’я бринить мов сталь.

В якому жанрі я працюю?

Поет-антимоскаль!

Впрочем, сам автор широтой тематики своих произведений опровергает такое узкое самоопределение. Я нашёл среди его бумаг десятки стихов, посвящённых любимой женщине. Правда, любовная лирика несёт отпечаток местного галицкого менталитета, но этим она, по-моему, ещё более интересна. Во всяком случае, для узких специалистов точно.

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Кохання перше — наче нова ера,

Воно дарує серцю два крила,

Ти посміхалась ніжно, як Бандера,

І як Шухевич лагідна була…

Образ его тёзки, Бандеры, часто встречается у Галя. Но столь противоречивый и мрачноватый типаж у поэта всегда подаётся свежо и с выдумкой. Вот, например, как преображается простенькая уличная речёвка «Бандера прийде — порядок наведе!». Поэт силой дарования придаёт своему герою черты доброго волшебника:

Бандера прийде —

Покаже нам 3D!

Даже такой неприглядный (мягко говоря) персонаж, как рейхсканцлер Германии А.Гитлер, вдруг становится не таким уж отталкивающим:

Мені приснився Гітлер серед ночі.

І так мене він пестить і лоскоче!

— Синочок мій, — шепоче, —

Мій синочок…

Облиш! — кричу.

Не хоче.

К образу фюрера немецкого народа в творчестве Степана Галя мы еще вернёмся. Поговорим также о сновидениях и просто видениях поэта. Но сейчас я хочу обратить внимание читателя на то, что самая болезненная, навязчивая и практически ритуальная тема «московського поневолення» у автора тоже решается не плакатно и плоско, а художественно убедительно. Как вам такая строка?

В Кремлі куранти били

Боляче і підло…

А в стихотворении «Захисникам Росії», стараясь доказать отсутствие малейшего родства между украинцами и великороссами, автор даже прибегает к данным современной науки. Вот, как он обращается к Российской Федерации:

Яка там спільна кров?!

Сестра ти нам яка?

В нас навіть різна структура ДНК!

Конечно, глобальные оценки творчества нового поэта — вопрос не близкого будущего. Но любопытно, что сам Степан Галь (как и всякий неизвестный и не уверенный в себе автор) подчас выставляет своей персоне самые высокие баллы.

ПЕРШЕ СЛОВО

В дитинстві на руках у нені

Лежав я тихий, зовсім без одеж.

І раптом голос в серці запитав:

— Степаночку, ти — геній?

І я беззубим ротиком пробелькотів:

— Авжеж.

Работая над рукописями и с интересом разбираясь не только в текстах, но и внутреннем мире поэта, я пришёл к выводу, что одна конкретная личность особенно тревожит сознание, а ещё больше подсознание автора. Специалисты (не из области литературы) возможно, назвали бы это фобией.

СТРАШНІ РУКИ

Надвечір якось йду собі по хаті,

І раптом руки!

З кігтями! Волохаті!

За горло ухопили, кляті,

І душать, душать!

Ледь не вмер віджуті!

Та хто ж це, лишенько,

Прийшов по мою душу?!

Дивлюся — Путін…

Тот же государственный деятель, или его пугающий образ (вряд ли Степан Галь мог быть лично знаком с президентом РФ) доводит поэта иногда до судорог страха. Причём, страха метафизического. Ему начинает казаться, что преследующий его человек-фантом, проникает в самые сокровенные, сакральные и заповедные для каждого украинца географические объекты. Вот характерный фрагмент стихотворения с мистическим названим «Хтось».

Дивлюся, на Говерлі Хтось!

З пітьми виходить! Бачу — Путін!

Зубами клаца та гарчить від люті!

А далі — ми! Ланцем залізним до гори прикуті!

Хоча, можливо, це мені здалось…

Попробуем предположить: как раз этими немотивированными страхами и объясняется вступление литератора в упоминавшуюся здесь «Партію народу». Именно в партии, среди единомышленников, психологическое напряжение в сознании поэта резко снизилось. Чувство защищённости и, одновременно, свободы внезапно посещает Степана Галя на партийном съезде. Вот, как он описывает этот момент раскрепощения своего «я».

Із партій ти — найкраща є!

Кричали побратими: «Слава!»

Хто був колись я? «Тварь дрожащая».

Тепер я маю право…

Скорее всего, сам Степан Галь написал для родной организации и этот поэтичный партийный девиз:

«Партія Народу» — еліті нації нема переводу!

Не обошёл поэт и вечную тему стремления Украины в Европу. Однако подходит он к теме как всегда нетрадиционно.

ЗУСТРІЧ З МРІЄЮ

Ішов я полем українським, чистим

Село, тополі, вічний краєвид.

І раптом жінка гарна у намисті,

Та з’ясувалось, то був трансвестит.

Коло ріки зустрів я дві отари,

Ішла скотинка і здіймала пил,

І пастушки пасли вівець на пару,

І кожний з них пишавсь, що зоофіл.

В село зайшов я, і у кожній хаті,

Міцні як воли, горді мов орли,

Свідомі, працьовиті та завзяті,

Різноманітні збоченці жили.

А потім геї, десять чи п'ятнадцять,

(У них в районі був місцевий клюб)

До мене сильно стали залицяться,

Бо з’ясувалось, що я хлопцям люб.

І я тікав, тікав, хоча второпав,

Що досягли ми світлої мети,

Що і у нас нарешті тут Європа…

От, тільки б встигнути від підорів втекти!

Теперь самое время обратиться к любовной лирике. Она обширна, и я надеюсь, в будущем публиковать лучшие её образцы. Ещё раз отмечу: то, что выше было названо «отпечаток местного менталитета» в любовной лирике присутствует постоянно. Образы прошлого, военнослужащие вермахта, словом, все те, кому так любят ставить изваяния на малой родине поэта, неизменно вплетаются в ткань самых интимных стихотворений. Такая зацикленность на одних и тех же исторических коллизиях говорит, с одной стороны, о крайнем заужении (и даже искривлении) сознания, но с другой стороны, вновь доказывает, что подлинный талант способен преобразить любую, даже самую мерзкую реальность.

ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

Світило сонце, гомоніли кури,

У платті білому спускалась ти у льох.

І було радісно на серці в нас обох,

Неначе грамоту нам дав штандартенфюрер.

Часто встречается у поэта и образ «схрона». Для него это символ защиты, укрытия от враждебного мира. И в то же время, символ уюта, тепла, любовной уединённости. Вот два начала недописаного стихотворения:

Я цілував твої долоні,

В них було тепло наче в схроні…

И более смелый вариант:

Я цілував тебе у скроні,

В твоїх обіймах наче в схроні…

Однако настоящий патриот, близкий по взглядам Степану Галю и его однопартийцам, может любить не всякую женщину. Но лишь проверенную в идейном и расовом смысле.

ЗРАДА

Один побратим

Мав інтим

З жінкою з Рязані.

І усі львівські пані

Були принижені тим.

Ну, зібралась

Побратимська Рада

І винесла вирок:

За расову зраду,

За невірність нації

Піддати його

Сексуальній депортації.

Тобто вислать в Рязань.

Хай живе там серед Ань,

Тань і Мань.

Хтось нам скаже:

«Покарання суворе».

Так заслужив же, потвора!

Естественно, такая идейная и партийная ограниченность иногда вредит. Поэт, чей внутренний мир переполнен символами и образами прошлого, перестаёт замечать окружающую действительность.

Краса на березі. Вже ранок наступа,

У воду чоловік якийсь упав,

І потопав, і утопав…

А хвилі наче вояки УПА!

Неначе «Нахтігаль» у Львів вступа!

А де ж той чоловік,

Що тут так гарно утопав?

Кудись пропав…

Даже в стихах для детей (а такие иногда встречаются) Степан Галь остаётся верен партийной платформе. Об этом говорит небольшой отрывок из детской драматической сказки.

ЯЛИНКА У ЛЬВОВІ

ДІД МОРОЗ. Приніс я файні гостинці

Дітям-українцям!

СНІГУРОНЬКА. А дітям-москаликам —

Дірку від рогалика!

ДІД МОРОЗ. Дехто скаже, це жлобство — Наша національна властивість.

СНІГУРОНЬКА. Ні, діти! Це глибока

Історична справедливість!

А тепер, как и обещали, вернёмся к образу немецкого рейхсканцлера. Вероятно, ночные беседы с ним (или тем, кто является под его личиной) стали обычной практикой поэта.

Мені приснився Гітлер серед ночі,

І так зажурливо дивився він у очі,

Неначе плакав та кричав від болю:

«Чому нема моїх портретів в школі?

Чому не бачу я «Майн кампф»

В руках у молодих?

Багато ж там корисного для них!

Чому мій лєпший кореш Геббель і понині

Не ходить у героях в Україні?»

І стільки у словах його

Було печалю та докору,

Що я від жалю

За вусики його посмикав і сказав:

«Тримайся, Адіку, вже скоро».

Как уже говорилось, из-за трудного почерка автора пока не удалось прочесть всю героическую поэму «Роман Гудима». И всё же общий замысел постепенно вырисовывается. В центре произведения — эпический герой. Своего рода львовский Робин Гуд. В его поведении и характере причудливо переплелись разбойники Шиллера, народные герои вроде Олексы Довбуша и «Неуловимые мстители» из нашего пионерского детства. Вот, как в описании поэта, его любимый атаман Гудыма обходится с теми, кто неправедно разбогател за счёт украинского народа:

Нечесні пики! Товсті карки!

З мішками народного добра

Стоять понурені донецькі олігархи.

Між ними походжає пан Роман,

Уславлений Гудима-отаман!

В донецьких він мішечки відбира,

Та ще й по пиці їх лупцює хвацько,

І віддає увесь той скарб,

Усе народне те багатство

Чарівним олігархам прикарпатським!

В рукописи последнее слово написано с исправлениями. Возможно, там было «закарпатським». Но по-моему, это не существенно.

А вот, и снова знакомая тема. Любимая женщина должна быть близка идеологически и национально. И партия имеет право отслеживать расовую чистоту в личной жизни своих членов. Эта глава в поэме «Роман Гудима» названа «Нічний патруль». Вначале я подумал о влиянии Блока и его «Двенадцати» (там ведь тоже в основе сюжета ночное патрулирование), но потом отказался от этой версии — не мог Степан Галь вдохновляться стихами человека, написавшего: «О, Русь моя! Жена моя!». В общем, ночь, улица, украинский Пьемонт…

Ідуть орли Гудими!

Нічний патруль.

Тремтять у темряві меншини —

«Ванюша», «Міша», «Сруль»…

Аж тут назустріч

Побратим і жінка.

— Стій хлопче! Не ховайсь!

Нехай нам краля покаже аусвайс!

Все перевірили.

— Кохайтесь! Українка.

Для поэта и среды, его сформировавшей, национальная тема не просто болезненная. Она мучительна, а подчас, и разрушительна. Присутствие в мире людей определённых наций буквально на экзистенциальном (да что там!) на молекулярном уровне делает существование автора и его однопартийцев невиносимым.

КОЛИСКОВА

Я взяв на руки якось немовля.

І раптом це дитя

Так глянуло неначе промовля:

«Скажи-ка, дядя,

В чому сенс життя?».

І я, стискаючи у памперсі дитя,

Сказав схвильовано:

«Ти знаєш, немовля,

Лише тоді є сенс в життя,

(Природи, всесвіту, буття)

Коли у ньому не існує

Москаля.

Заканчивая представление читателям нового явления в нашей культуре, хочу предложить ещё два знаковых стихотворения.

Первое из них в очередной раз подтверждает — поэт всегда шире партийных схем и догм. Казалось бы, мечта быть допущенными в Европу для соратников поэта давно стала навязчивой идеей. И вдруг Степан Галь в нескольких строках ставит эту самую вожделенную Европу на положенное ей место.

МОЯ ІСТОРІЯ

В глибинах стародавніх літ,

Коли в Італії ще був палеоліт,

Коли Венеція не знала ще

Гондол та маврів,

І тільки поховали динозаврів,

Коли серед теперішніх європ

Гуляв пітекантроп,

Коли на пальмах ще гойдались

Курти, Фріци, Ганси,

У Львові квітла вже Епоха Ренесансу!

И всё же, как и всякого художника (пусть и специфической направленности) Степана Галя тоже посещают сомнения. И тогда он мучится, сомневаясь, то в линии партии, то в собственной творческой и человеческой состоятельности. В такие страшные минуты поэт мечется повторяя: «Невже?! Невже?!». Последнее стихотворение так и называется…

НЕВЖЕ?

Вночі, немов змія,

Зайшла у серце дума:

Невже і я,

І однодумці-куми,

І члени «Партії Народу»,

Невже ми всі —

Нікчеми та уроди?

Що можуть тільки

Заздріть москалям

Та проклинать Москву.

Невже скубати землю і траву,

Горлать несамовито

Неначе хворі діти,

Це все, що ми, убогі, можем?

Невже в нас, Боже,

Немає здатності любити

Чи творити?

А тільки лаятись, багном усе залити.

І наша злість від того, що в душі

Про себе знаєм: неміч та бездари.

А може взагалі примара

І плани Партії, і наша боротьба?

І правда те, що в нас «одна судьба»

З братами із Тамбова, чи там Пскова?

І ми дарма несли полову

Про конотопські битви та УПА,

І наша ненависть сліпа? Тупа?

Ні! Геть трекляті думи!

А як же Партія, соратники та куми?

Невже це все пусте —

І маси? І партійна каса?

Ні, це — святе!

І ери нової чекає нас початок!

Тим більш, інвестори

Нам дали вже задаток…

Здесь стихотворение обрывается, и продолжения пока найти не удалось. Но я уверен, знакомство с творчеством Степана Галя будет продолжено. В скором времени хочу подготовить новую подборку его творений. Разумеется, мы с ним идейные противники. Однако внутренний мир противника, его боли и страдания, тоже нужно знать. Не только, чтобы победить. Но и пожалеть. А если получится — то и спасти.

Степан Галь и кризис «москалефобии»

Не так давно читателям был представлен весьма самобытный автор по имени Степан Галь. Публикуя первую подборку его произведений, я высказал мысль о том, что Галь — это литературный голос вполне определённого… нет, даже не поколения, а скорее душевного состояния. Поэт, пусть и начинающий, ярко отразил состояние ума и духа тех украинских граждан, кто в страшных снах видит Путина, под балалайку танцующего на Майдане, а в светлых грёзах — доброго дедушку Бандеру, кормящего с рук брюссельского мальчика в окружении европейских братьев пяти (или шести) полов и ориентаций.

И вот, новый цикл творений Степана Галя. И тоже, на мой взгляд, очень характерный. Он отражает сдвиги в сознании (и ещё более в подсознании) тех самых любителей брюссельских грёз. Говоря о сдвигах, рискну осторожно употребить слово «кризис». Во всяком случае, проблески сомнений, страхов (а вдруг наше дело не совсем правое?) в стихах явно угадываются.

И это даёт основание… нет, не для надежды. Но для робкого упования на то, что надежда когда-нибудь появится там, где ей, казалось бы, нет уже никакого места.

ПІРОВА ПЕРЕМОГА

Учора зранку, як прокинулась земля,

Почав я у собі вбивати москаля.

А разом з ним вбивав та рвав мов звір

Треклятий «Рускій мір»,

Бо залишки отого «міра»

Душа іще несла

Немов забруднена квартира.

О! Боротьба була така важка!

Москаль тримавсь і «мір» кусавсь,

Вмирать обидва не хотіли,

Бо їм у серці у моєму жить кортіло.

Та після героїчних спроб

Прийшла до мене перемога —

Забив та викинув (туди їм і дорога).

А що ж залишилось?

Лишився тільки жлоб

Нахабний, темний, повний злоби.

І навіть і не жлоб, а так…

Маленький жлобик.

Что это, если не намёк на разочарование? Если не вспышка рефлексии, совершенно не понятно откуда взявшейся. В конце концов, если не саморазоблачение. И всё же Степан Галь, в одном из своих откровений назвавший себя «поет-антимоскаль», пытается, как за спасательный круг, ухватиться за любимую тему и привычную идеологию. Правда, разумного обоснования своей «москалефобии» он привести не способен. В чём сам и признаётся в финале стихотворения.

ФАЛЬШИВИЙ РОДИЧ

От, кажуть, нам Росія — брат.

Чи там, сестра.

То казочка стара, і нам давно пора

Сказати: «Ні,

Таких братів ми бачили в труні».

Бо завтра і яка-небудь Камбоджа

Прийде та скаже: «Ось яка я гожа,

Я вам — кума!».

І так у родичі налізуть задарма

І Конго, і Бахрейн, і Гваделупа.

Щоправда, краще цілувати в дупу

Якогось свата на плантації батату,

Ніж мати туляка за свояка.

Ну, що в нас спільного з обличчя чи спиною?

Хіба що він так само гуманоїд?

Та факт цей, Господи прости,

Ще, ой, як важко буде довести.

За що, спитаєте, давлю його як тлю?

А просто… не люблю.

Иррациональность, импульсивность, присущие любому поэту, у Галя просто хлещут через край. Вот, какие неожиданные строки роняет он вдруг, вопреки внешней политике нашей державы и программе радикальной «Партії Народу», в членах которой по-прежнему состоит.

ЖАХ І СТРАХ

Прокинувсь! Темно наче в сраці я!

Невже вступили ми з ЄС в Асоціацію?!

Моральные муки вызывает у поэта и нынешняя объединённая оппозиция. Возможно, как максималист, Степан Галь требует от себя слишком многого — подлинной, горячей любви к трём оппозиционным лидерам. И всё же такое стремление быть до конца последовательным (и умом, и сердцем) не может не вызывать уважения и…сострадания.

СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ПАТРІОТА

Весь день без жалю бив себе по пиці я:

«Чому? Чому так слабо любиш опозицію?!

Чого тобі ще треба, ідіоте?

Там три вожді, всі ніби патріоти —

Боксер, уролог, бувший спікер —

Люби! Люби!». І знов собі у пику

Я пхав потрійний їх портрет.

«Ти що, падлюко, не віриш в інтернет?

Тоді каналу 5-го послухай,

Це люди спільної мети, одного духу!

І в дусі тому злились-переплелись

Спортивний запах роздягальні

І аромат медичної приймальні,

І від парфуму модного амбре».

Та в серці хтось мені шепоче:

«Ой, не бре! Мене ця пропаганда не бере,

Не можу вже нікого цілувати,

А навіть навпаки,

Хоч бий мене, хоч вбий,

Але розклад такий:

Пусти! Пусти скоріше поблювати!»

Однажды поддавшись искушению, Cтепан Галь уже готов едко иронизировать и по поводу новых слов и выражений современного украинского языка.

НАПИС У СЛОВНИКУ

Якщо платитимуть готівкою,

Я рідну маму зватиму «автівкою»…

После такого уже кажется вполне закономерной попытка посягнуть на сокровенное. И даже сакральное.

ВИПАДОК У МУЗЕЇ

В недільний день мені везе,

І, мабуть, не дарма.

«Я поведу тебе в музей», —

Сказала раз кума.

Вдягнувся гарно, не як чмо,

І ось через Майдан

До Мавзолею ідемо,

Де вождь лежить СТЕПАН.

А люди там такі, як я,

Ідуть тихенько в ряд,

І все життя того вождя

Неначе експонат.

Ось дім, де змалечку гасав,

А от вітальний лист,

Що він до Гітлера писав

Від українських міст.

Там схрон і «шмайсер», з газом піч

І зашморг ворогам,

І кожна пляма, кожна річ

Свята і дорога.

Народ пишається, дивлюсь,

Пишається кума,

А в мене гордості чомусь

Нема! Нема! Нема!

На серці холод наче вмер,

І десь співає хор:

«Це кровосос і людожер,

Потвора із потвор!».

Злякався я таких думок —

Чи ж я не патріот?

І раптом лікар: «Хай, дружок,

Не бійсь, ти не урод.

Не зрадник, ноу! Вір братам

(А поруч десять пик)

У тебе, дарлінг, збій програм».

І дивний лікар зник.

А двадцять рук мене ведуть

Униз кудись в підвал,

А там стоїть смердюча муть,

Багно чи сон-трава,

У чорнім чані. І мені

У мозок і до вух

Оте вливають, щоб в багні

Зростав, міцнів мій дух.

І він міцніє і зроста

(Хоч запах й досі є)

Картина світу знов проста,

Бринить життя моє!

Я знов іду мов на парад

З кумою залюбки,

І кожний кат, і кожний гад

Мені такий близький!

І кров — не кров, І смерть — не смерть,

Шакали знов святі…

Земляк! Як розум — шкереберть,

Думки пішли не ті,

То збій програм, сам не лікуй,

В Європі є «специ».

Виймають душу будь-яку

Духовнії отці,

Свідомість та моральний стан —

Все виправлять, як слід.

З музею, де лежав СТЕПАН,

Я повертавсь у світ.

І вже не мучила журба,

Але на дні душі,

Хоч хор співав: «Ганьба! Ганьба!»,

А холод залишивсь.

Смертельний холод обіймав,

І з тої сон-трави

Як мертві йшли брати, кума,

Та й сам я… труп живий.

Похоже, поэт иногда теряется и даже пугается от написанного им. А иначе, как объяснить подобное размышление?

ЗАГАДКА

Родився я в Галичині.

Вгадай, розумний я чи ні?

И долгожданное вступление в ЕС опять ставится под сомнение. Причём опять с употреблением ненормативной лексики, за которую я вынужден просить прощения у читателя.

ЖАХ І СТРАХ № 2

Я бачив сон, що від Карпат і до Уралу

Лише ми з Галею — останні натурали,

А інші всі мільйони — то педрила.

В колготках йдуть на нас!

Ось оточили!

Регочуть розмальованії рила…

Прокинувсь і подумав:

«Бачив в сраці я

З європами такі асоціації!»

Завершить публикацию хочется думой, написанной довольно талантливо. Некоторые мои знакомые усмотрели здесь глубоко скрытые указания на известную даму-депутата, которая разъезжает с лекциями о вопросах языкознания. Ох, уж эти конспирологи! Давайте больше думать о поэзии, чем о депутатах. А какие-либо совпадения несущественны.

ДУМА ПРО ЯРИНУ

Де схилилася калина,

Де дніпрові води,

Іде собі сиротина,

Дівчина Ярина.

Мала колись вроду,

Мала колись долю,

А тепер, убога,

Мов сліпа іде край дороги,

Та зітха від болю.

Щось шепоче: «Промову…

Дозвольте сказать промову

Про мову…»

Що тобі, голубко? Що тобі, дівчино?

В чому горя причина?

Чом ти ходиш край дороги

Неначе причинна*?

Чи ворожка поробила, чи може…

Мовчить бідна Ярина,

Що була колись гожа,

А тепер сиротина безвинна.

Та ми знаєм, та розкажем.

Не в тому причина,

Що ворожка вчинила.

Не ворожка, а ворожа

Тут діяла сила.

Одне слово — полюбила,

Полюбила Ярина

Хлопця молодого,

Із столиці, городського.

Якось йдуть вони в купочці

Через Дніпро по мосту,

А той хлопець і каже:

«Приходь, Ярино, до мене в гості.

Покажу тебе татові та мамі».

Зраділа голубка, прибігла додому

У щасливій нестямі.

Готуватися стала,

Книжок перечитала чимало.

Грушевського твори

Туди й назад по два рази,

Статей Петлюриних гори.

І виписала звідти

Найбільш дотепнії фрази.

Вивчила напам’ять

Славний шлях Мазепи Івана.

І пішла молода, рум’яна

Туди, де жив коханий.

А там! А там, і згадувать страшно,

Що бачить Ярина!

По стінах картини

Та портрети Тургенєва, Лєрмонто̀ва,

Та царські особи — Павло, Катерина.

Та й самі мама й тато

А ні звуку про Європу чи про НАТО.

А тільки через слово: «Нєпрємєнно»,

«Отмєнно» і навіть «всєнєпрємєнно».

І він, голуб коханий, туди ж:

«Мамочка, а пазвольтє мнє чашечку чаю…».

Бідна, бідна Ярина!

Отаке жахливе стрічає.

Потрапила сиротина

Немов до полону

У п’яту колону!

А ті, хазяї, сидять собі, теревенять

Про Достоєвського, Данілєвського,

«Пєрєдвіжніков», «оскорбльонних-уніженних»,

Чай свій ворожий п’ють.

І в якусь лиху хвилину

Чує наша Ярина

Дивнеє слово — «отнюдь».

Мов набат, мов дзвін

Вдарило у свідомість: «Отнюдь!».

Захиталася убога,

Та й поплила край дороги.

Нічого не бачить,

Нічого їй, бідній, не чуть,

Тільки одне кляте «отнюдь».

З тої пори ходить сердешна Ярина,

По селах та містах.

Усюди, як бачить калину,

Зупиниться, стоїть у сльозах…

Отак-то!

Кохайтеся, молодії,

Кохайтесь, така ваша природа,

Тут усе по закону.

Та не кохайтеся, голубки,

Із парубками п’ятиколонними!

Бо втратите вроду

Через Рахманінова та Скрябіна,

Та той «Мір іскусства».

Таке в житті бува часто-густо.

А що ж із нашою сиротиною?

Бідною Яриною?

І досі мандрує Україною.

То в Донецьку шахтарям,

То в Одесі морякам

Чи то лекцію хоче прочитать,

Чи сказати промову.

Щось лопоче про мову,

Про підриви основи.

Слова летять мов полова,

Ніхто не слуха бідної Ярини,

Бо воно ж причинне…

Одним словом,

Через ворожії чари

Не зовсім воно здорове.

Ну, что ж, определённые кризисные явления Степан Галь, безусловно, уловил. А кризис часто предшествует излечению от болезни. Будем же надеяться на полное выздоровление поэта и его единомышленников.

Заговор квартеронов

Он представился глухим, сдавленным голосом:

— Дмытро.

Лет ему было около сорока. Высокий, тощий. С подбородка свисали длинные чёрные усы. Ещё мне запомнился его взгляд — напряжённый, тусклый и какой-то невыносимо томительный.

— Вы привезли? — он медленно разделял слова и посматривал по сторонам. По-русски говорил правильно, и всё же украинский акцент был очень сильным. Его, наверное, предупредили, что я не знаю государственного языка.

— Привёз. — Я хотел сразу отдать тяжёлый свёрток. Но, видимо, насчёт меня у них были свои планы.

— Здесь не надо, — он снова оглянулся. — Пойдёмте.

Мы пошли по старой улице. Дома когда-то очень красивые, теперь были полуразрушенными. По краям дороги стояли каштаны. Многие давно засохли. Некоторые были ещё живы, но словно поражены неизвестной болезнью.

В Киеве я был впервые. Родина моих предков производила глубокое и тягостное впечатление. Пока мы шли тёмными дворами, я пытался разобраться в том, что со мной происходит. Мысль о дежавю казалась банальной. Да и неточной. Было ощущение, что не я, но дух мой отдельно от меня бывал здесь раньше.

К тому же минутами всё, что я видел — грязные улицы, захламлённые подворотни и редкие бедно одетые прохожие — всё это внезапно преображалось, озарялось светом. И я видел тот же город, но только залитый солнцем. Видел белые каштановые свечи. Вдыхал свежий ветер, прилетевший с Днепра. Слышал счастливый смех.

Потом всё исчезало, и я опять погружался в нынешний день. Что это было, не знаю. Быть может, память моих родителей передалась мне. Когда в 2020-м они уезжали из Киева, мне было полтора года. И вряд ли я мог что-нибудь помнить.

— Стояты! Не рухатысь! — резкие сипловатые голоса закричали у меня за спиной. Я обернулся. Два очень худых человека в синих плащах с жёлтыми повязками на рукавах смотрели не отрываясь. Взгляд у них был такой же, как у Дмытра — тяжёлый и томительный. Я сразу достал документы. О том, что патрули будут часто проверять, меня предупреждали ещё дома.

— Мэта перебування? — просипел один из патрульных, пониже ростом, очевидно, старший.

— Цель вашего визита, — перевёл Дмытро.

— Журналист. Приехал на международную конференцию.

Я старался отвечать как можно спокойнее, хотя знал, что в моих документах на четырёх языках, включая английский и китайский, всё это подробно указано.

— Журналист? — Второй патрульный, высокий с длинной худой шеей, ухмыльнулся. — А що про нас напышеш?

Вопрос был понятен без перевода.

— Ещё не знаю, я только что из аэропорта. — Я вдруг вспомнил, скольких трудностей и хлопот потребовала моя поездка. Причём хлопот не моих. Добиться въезда в Киев — задача не по моим возможностям. Город давно закрыт для иностранцев. Пускают крайне неохотно. Однако в моей командировке и, прежде всего, в передаче посылки были заинтересованы весьма влиятельные люди в России. Вероятно, родственники вот этого самого Дмытра. Так что после трёх месяцев согласований поездка всё же состоялась.

— Тилькы напиши про нас правду, — низкорослый начальник патруля проговорил это с весёлой угрозой и погладил старинный немецкий автомат, висевший у него на груди.

— Щоб повэрнувся здоровый, — добавил второй, долговязый, и патрульные засмеялись.

Пока они смеялись, я заметил, что у обоих нет передних зубов.

— До побачэння, пысака, — сказал старший и после повторного изучения моей фотографии вернул документы.

Мы снова двинулись дворами. Времени было часов девять вечера, но в окнах свет почему-то нигде не горел. В парадном, в которое мы вошли, было темно, и стоял сырой запах как в погребе.

Наощупь, держась за перила, я стал подниматься за Дмытром, едва различая перед собой его сутулую фигуру. Когда мы прошли этажей пять, я спросил:

— А лифта у вас нет?

— Чого?! — крикнул он сверху.

— Лифта!

— А-а! Нет-нет… — последние слова он будто пропел, и в голосе его послышалось непрятное шутовство.

На восьмом этаже он открыл металлическую дверь, зажёг в передней фитиль маленького жестяного светильника, и мы вошли в жилище. Тут был не просто беспорядок. Скопление уродливых вещей — облупленных шкафчиков, пыльных мешков, обрывков таблиц и мутных портретов незнакомых мне людей — всё это поражало своим безобразием. На всём лежала печать не только равнодушия к порядку, но и нежелание или даже неспособность навести порядок.

— Ничего вам не предлагаю и ничем не угощу, — с некоторым вызовом проговорил мой новый знакомый. — Газа нет, готовить неначем.

Он зажёг второй крошечный светильник, и тот, коптя, стал медленно разгораться.

— А газа почему нет? У вас что, авария?

Дмытро замер. Несколько секунд он смотрел на меня как слепой. В глазах мерцало коптящее пламя. На лице появилось какое-то мучительное отвращение.

— Вы приехали оттуда и спрашиваете, почему нет газа, — он проговорил это мёртвым голосом, и лишь на слове «оттуда» сделал ударение. Затем, немного помолчав, простонал сквозь зубы на местном наречии:

— Нэлюди…

Потом он взял свёрток, провезённый мной через три пограничных кордона. Задумчиво подержал его в руках, сильно сжал худыми красноватыми пальцами. Мне показалось, его что-то мучит. Казалось, внутренне он боролся. Наконец, он резко положил свёрток на край стола покрытого нечистой целлофановой скатертью и снова посмотрел на меня своим томительным взглядом.

— Послушайте, вы ничего не должны писать, не разобравшись

— Что вы имеете в виду?

— Ну, когда вернётесь в свой Красноярск, вы не имеете права давать оценки нашей жизни. Вы не знаете нашей ситуации, не понимаете её.

Он указал своей тощей красноватой рукой на обтрёпанный стул без спинки. И когда я сел, горячо и нервно заговорил.

— Поймите, наши трудности естественны. Они логичны для переходного периода. Когда идёт полная перестройка сознания людей. Понимаете? Полная!

Дмытро снова покосился на свёрток. Его острый кадык задвигался, но он продолжал.

— Тридцать лет назад в нашем молодом государстве начался Великий Очистительный Процесс. Лица неукраинского происхождения были полностью отстранены от власти и от влияния во всех сферах жизни. Те, кто осознавали себя русскими, были вынуждены уехать на историческую родину. Евреи тоже уехали, поскольку в пятом пункте программы нашей партии Патриотический Альянс было записано: помочь евреям в репатриации.

— И как, помогли?

— А вот иронии этой вашей не надо! — вскрикнул он и брезгливо сморщился.

— Простите, не буду.

— Так вот, когда первая и важнейшая часть программы Патриотического Альянса была выполнена, население страны стало чисто украинским. Вначале царило невиданное, невероятное… пиднэсэння.

Он замялся, подбирая русское слово.

— В общем, был небывалый подъём. Люди поздравляли друг друга, играла музыка. Не знаю, поймёте ли вы, но люди почувствовали радость обладания своей землей. Своей родиной.

Я снова не выдержал:

— Но может быть, уехавшие тоже считали эту землю своей родиной?

Он внимательно посмотрел на меня и внятно проговорил:

— Возможно, и считали. Но они ошибались.

Потом он ещё несколько секунд, словно что-то вспоминая, смотрел на чёрно-красное пламя светильника и, наконец, опять заговорил:

— После Великой Этнической Революции, когда наступила Эра Чистоты, мы были уверены, что начнётся полный расцвет во всех областях. Но, к сожалению, многого мы не знали. Выяснилось, что новый этап нашей вековой борьбы за Подлинную Украину связан с ещё большими трудностями. Да, мы освободились от иностранцев, но вдруг оказалось, что внутри самих украинцев есть некая тайная болезнь, некая порча, которая не позволяет развернуться национальному гению. Это была своего рода бацилла. Попадая в организм, она вызывала тоску по прошлому, желание читать чуждых нам писателей, какого-нибудь Батюшкова или Грибоедова, и вообще тянуться к тому, что для нас губительно.

— Скажите, а кто обнаружил эту бациллу?

— Наши ученые. Были созданы специальные институты для борьбы с эпидемией. Однако бацилла была неуловима. Конечно, явно больных мы сразу же изолировали. Некоторые сами, добровольно, из патриотических побуждений решили покинуть страну, чтобы не отравлять собой общественную атмосферу. Но из-за эмиграции возникла острая нехватка специалистов. Коммунальные службы замерли. Жизненный уровень народа стал падать. Тогда правящая партия Патриотический Альянс, к ветеранам которой я имею честь принадлежать, поставила вопрос принципиально: что для нас важнее сытость желудка или чистота сознания? Ведь все понимали — только чистое национальное сознание рождает правильные мысли и поступки. И лишь тогда, когда украинцы, как одна душа, начнут мыслить и поступать одинаково правильно, предательская бацилла потеряет среду обитания, и Подлинная Украина станет возможной. Однако потом…

— Что же было потом?

— Бацилла начала приспосабливаться. Под её влиянием возникли новые опасные типы людей. Например, внешне гражданин мог днём и ночью носить вышиванку и даже передвигаться в ритме гопака, но внутренне он был существом чужеродным. И таких мутантов были тысячи. На борьбу с ними мы бросили все силы государства. Создавались комитеты спасения. Ежедневно сотни тысяч граждан либо писали чистосердечное признание в том, что обнаружили в себе действие болезни, либо докладывали о проявлениях недуга у своих соседей. А поскольку таких заявлений уже насчитывались миллионы, понадобились тысячи комиссий, следственных групп и центров помощи заражённым. Всё это требовало средств. Европейский банк трижды выделял нам кредиты. Но деньги трижды исчезали. В стране начались судебные процессы. Похитители были найдены и казнены. Как мы и предполагали, ими оказались антиукраинские этнические элементы, которые сумели затаиться и не выехать. Наконец, после гигантских усилий, после огромного напряжения народных сил, под руководством нашего Альянса эпидемия была побеждена. Да, на это ушли практически все ресурсы, но моральное… пиднэсэння, то есть, подъём, снова наблюдался. Естественно, таких шумных праздников как раньше, не было. Не было иллюминаций из-за отсутствия электричества. К тому же многих больных электриков накануне пришлось депортировать. Но вот…новое испытание.

Дмытро замолчал, облизал свои тонкие губы под обвислыми усами, и мрачно выдохнул:

— Заговор квартеронов! Даже не заговор, а какая-то ползущая невидимая измена. Дело в том, что в начале нашего движения те, кто на три четверти принадлежали к титульной нации, были записаны украинцами. А это было ошибкой! Сработал так называемый «эффект двадцать пятого процента». Четвертью своей натуры квартерон думал и чувствовал неправильно. Это ослабляло производительность и преданность общему делу. Мы поняли: пока квартероны живут и мыслят среди нас, никакого процветания не настанет.

— Но ведь это непросто, узнать чьи-то мысли.

— Да, непросто. Очень непросто. Ушли годы труда учёных, врачей, психопатологов. Квартеронов оказалось больше, чем мы предполагали. Тем более своим внутренним пессимизмом они быстро заражали и по сей день заражают окружающих. И этих новых заражённых теперь тоже нужно лечить, перевоспитывать. И пусть на это уйдут самые последние наши силы, пусть голод и жажда высушат наши тела…

Дмытро остановился, посмотрел в тёмное окно, а затем с каким-то безумным любопытством глянул на привезённый мной свёрток. Смотрел он так, будто видел его впервые. Острый кадык снова задвигался. Потом он схватил мою посылку из Сибири и выбежал в соседнюю комнату. Его долго не было. Слишком долго. Вначале доносилось шуршание пакета, потом всё стихло. Только изредка раздавались странные хлюпающие звуки. Мне почему-то стало не по себе от этих звуков и тягостной обстановки меня окружавшей. Прождав ещё минут двадцать, я всё же неслышно подошёл к двери, за которой исчез хозяин квартиры. То, что я увидел за порогом, поразило меня.

Дмытро стоял, сгорбившись над низким столом, и жадно ел. Нет, пожалуй, слово «жадно» здесь не подходит. Скажем так, он дико пожирал то, что было в посылке. Хотя от содержимого оставалось уже немного. Огромная жирная селёдка была на три четверти обглодана. Рядом с ней лежали золотистые очистки лука и почти съеденный некогда, видимо, громадный кусок сала. Теперь от него осталось лищь несколько надкусанных ломтей, и Дмытро, резко икая, вгрызался по очереди то в последние луковицы, то в эти белые изгрызанные ломти сала. При этом от спешки он быстро втягивал носом воздух, что и производило те самые хлюпающие звуки.

Наверное, он как-то ощутил моё присутствие и обернулся. Две струйки жира стекали по его подбородку. В чёрных с проседью усах затерялась луковичная шелуха. Он ещё раз хлюпнул носом и сипло проговорил:

— Вы не должны…слышите, вы не имеете права обращать на это внимание. Всё равно идея величайшая…

Я ничего не ответил. Только кивнул головой и стал уходить из комнаты. Но в этот момент у меня за спиной звякнуло что-то металлическое. Я успел обернуться. В руках у Дмытра был нож. Наполовину ржавый, с обломанным концом. Несколько мгновений он смотрел своим томительным взглядом, в котором смешались невыразимая ненависть и мука. А потом он бросился на меня, стараясь воткнуть ржавое лезвие между моим горлом и грудью. Я схватил его за руку. От него несло смесью лука и селедки. Ещё примешивался удушливый запах то ли грязного белья, то ли немытого тела.

— Ты всэ розкажеш, гнида московська! — жалобно стонал он, тыча мне в лицо ножом и обдавая смрадным дыханием. — Падло…

Борьба наша была недолгой. Несмотря на высокий рост, он был слаб как подросток. Я легко вывернул его кисть, и нож упал на пол. Потом я оттолкнул его, выбежал в коридор, а затем на лестницу. Со мной была карта Киева, и я, сверяясь с ней, через полчаса уже был в нашем посольстве.

Утром у ворот посольства стояли пикеты. На плакатах было написано: «Гэть москальський спецназ!», «Смерть диверсанту!» В тот же день меня объявили персоной «нон грата», и я был вынужден на маленьком дипломатическом самолёте отправиться домой.

Когда самолет поднялся над землей, и внизу показались чахлые тополя, каменный всадник с отломанной булавой и купол храма, с которого ободрали позолоту, я почувствовал такую тоску и жалость, словно был на могиле родного мне человека.

— Может, правда, генная память? — подумал я. — Или сам я какой-нибудь квартерон, только наоборот.

Внезапно во мне зазвучал голос. И послышалась песня. Это был голос моей матери. А песня та, что она пела, когда я лежал в колыбели. Слова песни давно забылись, но сейчас вдруг вспомнились. Мама пела их во мне. И я всё понимал:

Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька.

Тут вона сіла, тут вона встала.

До землі припала…

За окном самолёта начинался дождь. По круглому стеклу потекли прозрачные капли. Я заплакал.

Мама Уля

Спочатку було темно. Потім Івасик відкрив очі. Все як завжди. Маленька порожня кімната. На стіні — карта Блакитно-Жовтої планети. На підлозі — уламки ящиків з-під батарей. Меблів немає. Повітря теж. Та воно і не потрібне, бо Івасик був роботом.

— Гей, наливайте повнії чари! — почувся веселий гімн планети.

Івасик увімкнув останній телевізійний канал, що залишився після Великої Енергетичної Кризи. На екрані, який займав усю стелю, з’явилося миле, дороге обличчя.

— Уля… — лагідно протягнув Івасик і додав, — Мама Уля…

Всередині у Івасика пройшла приємна хвиля задоволення. Раніше ця хвиля була набагато сильніше. Все аж спалахувало і тремтіло, але тепер сил у Івасика було обмаль, та й попереду в нього був складний шлях.

Тим часом Мама Уля на екрані нічого не говорила, а тільки всміхалася своєю чарівною посмішкою. Але Івасик знав, що в цю саму мить тисячі розумних роботів на Блакитно-Жовтій планеті переживають радість. І хоча енергії для праці, спілкування і навіть для рухів роботам вкрай не вистачало, блок радості в усіх працював нормально.

— Уля! Уля! — почулося за стіною. Це сусіди, розумні роботи Петруся І Ганнуся, з останніх сил вітали Маму Улю.

Івасик вимкнув телевізор і вийшов з дому. На вулиці було тихо. Панувала нерухомість. Ніби все завмерло. З краю дороги, мов статуї, стояли, не рухаючись, роботи, в яких сіла аварійна батарея. У деяких з них на грудях був портрет усміхненої Мами Улі. На даху магазину «Батареї» всі рекламні літери згасли, і тільки одна літера «Б» ще мерехтіла і при цьому подавала дивний звук:

— Бе-бе, бе-бе…

Мама Уля не була роботом. Вона була Головним Енергетиком Планети. Це вона чотири роки тому сказала великі слова:

— Роботи Блакитно-Жовтої планети! Ви — найкращі та найрозумніші у Всесвіті! І ви гідні вічної радості!

Івасик зупинився, тому що один з мертвих роботів, що стояв край дороги, здався йому знайомим. Івасик напружив залишки пам’яті і впізнав його. Це був Миколка, приятель з їхнього класу. Хоча його важко було впізнати. Очі закриті, антени на голові побіліли і жалюгідно скрутилися мов іржаві пружинки. Івасик хотів перевірити, чи залишилося в бідного Миколки щось у аварійному блоці, але пригадав, який сьогодні день, і не обертаючись, пішов далі.

— Про що ж це я думав, — напружено згадував Івасик, повільно просуваючись дорогою — ага, про Маму Улю…

Так, чотири роки тому мама Уля зібрала тисячі розумних роботів і сказала своїм неповторним лагідним голоском:

— Робіки мої! Я люблю вас і хочу зробити вам подарунок. Цей чудовий блок радості!

Розумні роботи так любили Маму Улю, що погодилися, аби кожному вмонтували додатковий блок радості. Тепер навіть без усяких причин кожний робот відчував радість. Особливо коли бачив Маму Улю.

Правда, дуже скоро з’ясувалося, що блок радості з’їдає страшенну кількість енергії, що він потребує постійного підживлення і навіть пригнічує роботу інших блоків — пам’яті, творчості, мовлення. Але Мама Уля сказала, що це тимчасово, що все погане минеться, а попереду в «робіків» тільки радість.

Раптом попереду Івасик побачив двох роботів, що розкривши обійми, рухалися на нього. У цьому ніби дружньому жесті була небезпека. Івасик зрозумів, що ці двоє «доходяг» хочуть відібрати в нього єдину працюючу батарею. Івасик не став тікати. Він зробив декілька кроків назустріч нападаючим і по черзі вдарив кожного в окуляр бачення. Обидва роботи, втративши орієнтацію, слабко повели руками і завмерли. Івасик підрахував відстань до пункту призначення, подумав, що сил у нього, мабуть, вистачить, і став рухатися далі, знову пригадуючи.

— Не перейматеся труднощами, — казала Мама Уля, коли розумні роботи стали приходити до неї великими делегаціями і гудіти хором: «Мамо, енергії не вистачає!».

— Любі мої, — воркотіла Мама, — усе буде гаразд. Я дуже добре розуміюся на енергетиці. А тих, хто мені заважає служити моїм любим робікам, я скоро вимкну назавжди.

Івасик повернув за металевий будинок-склад і побачив страшну картину. Три розумні роботи розбирали четвертого на частини. Вони вже відкрутили руки і поралися біля ніг. Всередині у Івасика щось напружилося і впало. Та, кого розбирали, була Ксана! Кілька років тому Івасик і Ксана вирішили жити разом. Бо разом їм було добре. Але блок радості, який обом вставили від Мами Улі, був настільки потужним, що радість бачити Маму поглинула всі інші почуття.

Івасик хотів щось сказати отим негідникам, що розбирали його Ксаночку, але програма мовлення в нього давно не працювала. Івасик тільки безглуздо подивився, як ті злодюгизвинчували Ксанину ніжку, і повільно став рухатися далі.

— Уля! Уля! — почувся механічний голос з чорного ящика, що висів під дахом маленького будиночку, схожого на дитячий кубик. Крім ящика, на будиночку висів напис «Виборча дільниця».

— Дійшов, — подумав Івасик, намагаючись не хитатися від слабкості.

Щомісяця розумні роботи обирали Головного Енергетика Планети. Спочатку вибори проходили яскраво, мов свято. Але енергії на планеті через ненаситні блоки радості ставало все менше. І все ж таки всі, хто міг пересуватися, щомісяця приходили на дільницю.

— Гуд! Гуд, Івасик! — сказала йому незнайома істота, що стояла біля входу до дільниці. Це був не робот. Він широко всміхався, палив сигару, на голові мав капелюха з широкими полями, а на боці револьвер.

— О! Велком, Івасик! — сказала друга така ж сама істота, що вийшла з дверей дільниці, тримаючи в руках електронну урну для голосування.

— За кого голосуємо, май френд Івасик? — спитав той, хто мав револьвер.

— За Маму Улю, — подумав Івасик, але не зміг сказати вголос. Він тільки натиснув на зелену кнопочку в урні для голосування і, витративши на це останні сили, завмер навіки.

— Хелло, Уля, — сказала істота з револьвером у маленький телефон. —

— Вітаю тебе, май дарлінг! Як завжди, єдіногласно!

На тому кінці трубки спочатку було мовчання. А потім почувся тихий дрібний сміх:

— Хі-хі-хі…

Особенности национального хамелеонства (ответ классику)

Есть такая замечательная украинская песня «Два кольори». Любимая народом. В общем-то, шедевр. Один из её авторов — Дмытро Павлычко. Герой Украины, дважды лауреат Государственной премии, многолетний лидер писательской организации, тридцать шесть лет состоявший в КПСС, он же — один из основателей Народного Руха и поныне известный деятель национально-патриотического направления.

В его самой знаменитой песне поётся о двух цветах жизни — красном и чёрном. Первый символизирует любовь, второй — печаль, журбу. И так в жизни человеческой, по мысли поэта, цвета эти (кольори) сменяют один другого.

Не пристало мне, скромному литератору, рассуждать на тему, сколько любви было и есть в жизни Дмитрия Васильевича. Это тайна его сердца, ведомая одному Богу. Да и его журба есть глубоко личное дело. Однако у сограждан поэта есть, как бы точнее выразиться, некая общественная печаль, связанная с его деятельностью.

Об этом писали много раз. И, возможно, не стоило бы повторяться, если бы официально признанный классик, чьими стихами полны школьные учебники, не продолжал подавать нам, более молодым современникам, не слишком эстетичные примеры творческого поведения.

Мы бы хотели забыть, как давнюю, застарелую журбу, его стихи о Ленине и партии. А помнить только:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами.

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Однако сам Дмитрий Васильевич не даёт нам забыть о том литературном, идеологическом и нравственном кульбите, о той смене окраски, которая случилась с ним, когда рухнул СССР и коммунисты потеряли власть. Он оказался среди тех писателей, кто быстро и без видимых признаков раскаяния перешёл от верности партии к верности УПА, от прославления интернационализма и дружбы народов к… Да, собственно, все знают, к чему.

Нам говорят: в годы советской власти он не мог писать иначе. На него давили, ему угрожали. Понимаем и не осуждаем. У нас и своих грехов достаточно. Одно не понятно: зачем тогда, при такой «многоцветной» биографии, снова претендовать на роль морального авторитета? Зачем нас опять учить жить? Ведь мы можем вспомнить и это.

І шумно знімаються оплески в залі,

Неначе об скелі розбився бурун.

Китайські артисти промовили: Сталін!

І відповідь грянула: Мао Цзе-дун!

А вот о другом вожде.

Ленін — мойого народу здоров'я.

Ленін — сумління моєї доби…

И ещё о нём же:

Слава родині благословенній

Ста рівноправних націй і мов!

Леніна геній, партії геній

Темряву чварів навіки зборов.

О Москве и ныне ненавистной ему России тоже очень душевно писал:

І ще ніхто так не любив Москву,

Як я люблю за зореносну вроду,

За все, що маю я, за все, чим я живу,

За волю українського народу.

А теперешним героям из УПА поэт присваивал такие меткие эпитеты: «бандерівські недолюдки», «братовбивці», «холуї», «бандерівські виродки», «лакеї в жовто-синій блузі», «гадини з тризубим ротом», «чумні бандерівські бандити», «яничари».

Впрочем, довольно. Подобных откровений можно привести множество, однако не хочется. Хочется только заметить: уж очень как-то искусно и сильно, видимо, давили на поэта. Поскольку его верноподданная муза работала бесперебойно и вдохновенно десятки лет. А может, кроме страха репрессий, имелся и личный интерес? В том числе и финансовый.

И сегодня на девятом десятке жизни этот интерес, похоже, не угас. Мы видели и видим Дмытра Павлычко среди активных сторонников Юлии Тимошенко. А Юлия Владимировна, как и некогда КПСС, своих верных служителей никогда не забывала. Одним словом, своеобразие цветовой гаммы Дмитрия Васильевича подвигло автора этих строк на критические действия.

В последние дни в Интернете появилось стихотворение «Суд». Накануне оно было опубликовано в газете Союза писателей Украины, а потом стало ходить по Сети. Приведу наиболее яркие фрагменты нового творения мэтра национальной поэзии.

Суд

До зали суду, наче зв'язковá

З моєї сотні, піймана у Лючі*,

Заходить Юля. А в судді брова

Підскакує, мов щиглик на колюччі,

І западає тиша гробова.

………………………………… Крик на Хрещатику. Колона п'ята

Перекричати хоче цілий світ,

Що руку Юлі подає. Проклята

Америка, Європа і реб'ята

Кремлівські невдоволені. Привіт!

Відома курва рік цілий кричала:

"Замкніть же паню в білому! Замкніть!"

А нині в Шустера крізь плач сказала:

"Я б задушила того генерала,

Що Юлю наказав заперти в кліть".

А Президент свої невинні руки,

Чистесенькі, вмиває, мов Пилат.

А пан суддя — Закон з бичем принуки! —

Безликий, мов без стрілок циферблат…

…………………………………… І я виходжу, наче з пекла, з суду,

Де вигоріла кров моя дотла,

Й не йду додому, там стояти буду,

Біля тюрми, мов птаха без крила;

Чекатиму на явище спасенне,

Стоятиму на смертнім хіднику,

Допоки Юля не пройде повз мене

На волю у терновому вінку.

* Лю́ча — село Косівського району Івано-Франківської області, розташоване у гірській місцевості за 21 км від Коломиї.

Этим стихотворением, Дмитро Васильович, вы опять-таки подаёте нам, читающим и пишущим, довольно сомнительные примеры.

Пренебрежительно упоминаете кремлёвских ребят. А раньше вроде их любили (читайте выше). Или вот, в поэтическом экстазе называете женщину (нет, не Тимошенко) «відома курва». Хорошо ли это? Бывшего президента сравниваете с Пилатом. А ведь когда он был при власти и финансах, вы его поддерживали (не помню, стихи ему посвящали или нет). Ну а когда вы в порыве святотатства стали примерять вашей «лидэрке» терновый венец, стало понятно: надо писать ответ. Вот он, мой ответ.

Дума про поета Двуличка

До зали суду входить пан Поет

І бачить: як живий, сидить сам Ленін!

І вождь гукає до Поета: «На колени!»

І той упав! І наче пташка із тенет

Почав співать: «Ви — геній! Геній! Геній!

І зовсім ви не кат, а демократ!

Я по ночах вивчаю діамат!

Коротше, кат — Бандера,

Про це я вірш писав,

Як був ще піонером,

А ви…Ви переможець у лавровому вінку!»

Ілліч побачив спритність отаку

І розуміння ситуації і часу,

І каже: «Проводить Поэта в кассу!»

І вмить в Митця з очей солоне потекло!

На серці знову спокій і тепло —

Він знову буде там, де видають… бабло.

Не мне давать советы корифею и классику. Дистанция между нами весьма велика. Но по-человечески, минуя литературную иерархию, позволю себе высказать пожелание. Подальше бы нам, сочинителям, держаться от политиков и финансовых махинаторов. И поближе к Богу. Ведь встреча с Ним у нас у всех не за горами.

Пісня про переможця

Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року, сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.

«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею…»

— Ну, стерво, — скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.

«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, — читав далі Іван Федорович, — то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом…»

— Ах ти ж, падлюка, — сказав уголос поет і зім’яв газету. Особливо неприємно було читати докори за те, що сам Іван Федорович вважав своїм рідкісним даром. Бо поет — це такий живий інструмент, що краще за інших відчуває епоху і ловить найтонкіші вподобання свого народу.

— Не народу, а начальства, — сказав раптом невідомий голос. Іван Федорович здригнувся. Потім повільно повернув свою сиву голову і побачив жінку, що стояла коло книжкової шафи.

— Не треба так дивуватися, — тихо сказала жінка, і її великі карі очі сумно подивилися на Івана Федоровича. — Я з вами працюю вже сорок років.

Іван Федорович збентежено дивився на гостю і нічого не міг второпати. Дивувало усе: і незнайоме худорляве обличчя, і легкий прозорий одяг, і цей втомлений погляд, що проникав у найтемніші закуточки поетової душі.

— Я — ваша муза, шановний, — сказала жінка і з невиразною тугою подивилася на п’ятитомне видання поезій Івана Качана, що виблискувало золотом у шафі. — Скільки ж ми з вами нагородили…

Довгими худими пальцями вона провела по книжках і зажурено прочитала напам’ять:

Дівчата в поле їдуть гордо,

І чути голоса парторга.

Сьогодні свято — на світанні

Розпочалося в них змагання.

— Дозвольте, — нарешті оговтався Іван Федорович, — у чому справа?

— А справа в тому, Іване Федоровичу, що я більше не можу, — голос музи затремтів і став обриватися. — Сорок років ви тягнули з мене пісні про Жовтневу революцію, Дніпрогес, поему «Страта куркуля», і я диктувала, як могла. А от на Помаранчеву коаліцію і вашу нову збірку «Дума про НАТО», даруйте, сили в мене вже не вистачає.

— Божевільна! — подумав Іван Федорович, дивлячись на худі, босі ноги жінки, що виглядали з-під довгої прозорої спідниці. — Треба викликати міліцію.

— Викликайте, — сказала муза, і на її тонкому обличчі відобразилося глибоке і давнє страждання. — Я розкажу вашій міліції, як ви під тортурами вирвали з мене «Пісню про Петлюру».

Несподівано в руках жінки з’явилася маленька зелена скляночка. Муза подивилася на неї безумним поглядом, а потім прохрипіла: «Одним ковтком отрути втекти від муки і заснути…»

Іван Федорович розхвилювався. В його поетичній душі миттю промайнули суперечливі роздуми. З одного боку, він був матеріалістом, а в минулому і комуністом, і яка там до біса муза! Але щось таємне і незрозуміле говорило йому, що смерть цієї дивної істоти якимось чином припинить животворний потік образів, рим та літературних премій.

— Пробачте! — закричав Іван Федорович і кинувся до гості. Він схопив її тонку руку і став відбирати зелену склянку. Кілька секунд між ними точилася боротьба, а потім муза, що стала слабшати, якось вивернулася і вільною рукою дала поетові дзвінкого ляпаса.

Від удару Іван Федорович прокинувся. Надворі вже був день, а в кабінеті, де він заснув учора, стояв тяжкий дух спиртових парів.

— Та що ж воно було, — простогнав Іван Федорович, відчуваючи біль у скронях.

Тут хтось подзвонив у двері. Почулися тверді кроки, і на порозі кімнати з’явився Павло Дмитрович Зоря. Теж відомий поет і приятель юності.

— Добрий день, хворий, — сказав Павло Дмитрович потужним басом і грайливо підняв свої чорні косматі брови. — Я вам приніс ліки.

Він поставив на письмовий стіл пляшку вже початого коньяку. А Іван Федорович тим часом почав пригадувати.

Вчора в Спілці письменників шанували Галину Свистюк, авторку еротичного роману з життя сучасних українських фермерів. Потім був фуршет, потім Галина Свистюк танцювала з усіма секретарями Спілки, потім кудись поїхали…

— Так, Іване, давай швиденько по сто грам, і я побіг, бо є ідея супер! — Павло Дмитрович розлив коньяк, і вони випили. В голові Івана Федоровича стало світліше, біль у скронях майже зник.

— Сьогодні вранці мене просто, як вдарило! — Павло Дмитрович махнув могутньою рукою перед носом Івана Федоровича, і походжаючи кабінетом, став ділитися творчими планами. — Адже про нашого президента немає ні поеми, ні думи, нічого! Ну я присів на хвилинку, накидав планчик. Знаєш, друже, може витанцюватися цілий епос!

Іван Федорович мовчки слухав приятеля, дивився крізь товсте скло окулярів і нічого не говорив.

— Гаразд, Іване, я бачу ти вже підлікувався. Буду їхати. — Павло Дмитрович випив ще грам сто п’ятдесят, потис важку, холодну руку друга і зник.

— Епос, говориш, — міркував Іван Федорович, сидячи в своєму улюбленому кріслі. — Ну-ну…

На душі в поета знову стало кепсько. Ніби там занявчав старий драний котяра. Іван Федорович стис щелепи. Засопів.

Але тут до нього прийшла проста і дуже світла думка. Кожний член Спілки знає — Павло Дмитрович Зоря пише довго і нудно. По-перше, вічні фуршети, по-друге, таланту, як у свині шерсті. От і виходить…

Зненацька Іван Федорович відчув натхнення. Долаючи залишки похмілля, він підійшов до письмового столу, випив з пляшки три ковтки коньяку і, схопивши білий аркуш паперу, став писати:

Лани співають пісню нову —

Про тебе, Вікторе, це слово!

І не співать гаї не можуть,

Бо Віктор — значить, переможець!

Конец москальских шпионов

Тарасику восемь лет. У него русые волосы и пушистые колючие ресницы. О себе он часто думает: «Я — смелый хлопчик». Но сегодня всё было не так. Сегодня вечером Тарасик боялся.

— У-у, москальская морда! — сказал Тарасик, немного картавя на слове «морда» и погрозил кулаком стоявшему в углу пластмассовому Спайдермену.

Лицо у Человека-паука, покрытое красной паутиной, не имело никаких национальных признаков, но в темноте все игрушки казались Тарасику москалями — и Нинзя, и трансформер Вася, и даже подаренная ему по ошибке длинноногая Барби.

— Тьфу! Тьфу! Тьфу, на вас! — Тарасик трижды плюнул в угол, где стояли игрушки, и спрятался под одеяло.

Ругательству «москальская морда» Тарасика научил Славик, его друг и одноклассник. Но еще до разговора со Славиком, когда где-то говорили «Москва», «московское царство» и даже «московское время», Тарасик чувствовал угрозу, и его обычно весёлое сердечко становилось грустным и враждебным.

К тому же их учительница Катерина Ивановна, худая старая тётенька с тонким голосом усталого педагога, ожидающего близкой пенсии, почти на каждом уроке по предмету «Я и Украина» повторяла: «Колы московськый цар забрав у козакив незалэжнисть…».

И Тарасику рисовался отвратительный московский царь с лицом жадного дяди Скруджа из американского мультика, который ворует золотую, завернутую в тряпочку «незалэжнисть» и прячет её в своем мрачном подземелье среди сундуков с долларами.

А еще вчера к ним в класс приходил детский поэт с большими черными усами и бесцветно-голубыми глазами. В глазах этих стояла какая-то остекленевшая, как гель прозрачная печаль. Казалось, ещё немного и оттуда потекут потоки гелевых слез в «могучий Днипро», о котором поэт со скорбным завыванием читал стихи.

В конце встречи усатый дяденька рассказал, как возле славного города то ли Потопа, то ли Конотопа, козаки бились с московской ордой, и прочел отрывок из поэмы с эпическим финалом:

До утра они шаблями

Бились с москалями…

Ну и в тот же день к Тарасику подошел Славик и по секрету сообщил, что москали по ночам приходят к детям в черных масках и железных перчатках, чтобы душить или резать на мелкие кусочки. Но если не забояться, крикнуть «Уйди, москальская морда!» и трижды плюнуть, подлые москали исчезнут.

— Мама! — вдруг неожиданно для себя закричал Тарасик, потому что ему показалось, что заклинание не подействовало и стоявшие в углу враги железными перчатками тянутся к спинке кровати.

В комнату Тарасика вошла мама.

— Что, мой родной? — тихо сказала она.

— Мам, а это правда, что москали на ракетах над нами летают и сбрасывают бомбы? — Тарасик высунул голову из-под одеяла и несколько раз моргнул своими пушистыми колючими ресницами.

— С чего ты взял, малыш? — сказала мама. — Никто на нас ничего не бросает.

— Нас НАТО защищает? — спросил Тарасик.

— Нас защищают, — мама замолчала, поправляя подушку, и закончила бодрым голосом, — храбрые солдаты! Спи и ничего не бойся.

Тарасик облегченно вздохнул, повернулся набок, но, увидев Спайдермена, снова забеспокоился:

— Мам, забери его, он мне спать мешает.

— Конечно, заберу, и дверь оставлю открытой. А если что, мы с папой рядом.

Мама взяла Спайдермена за голову и вышла с ним из комнаты.

В кухне за столом сидел отец Тарасика и медленно помешивал чай.

— Опять? — спросил он, когда жена вошла в кухню с большой уродливой куклой в руках.

— Да, опять москали. Бомбы на нас бросают.

Мама Тарасика села за стол и, словно от холода потирая плечи, добавила:

— Как подумаю, что он маме моей расскажет о москальских шпионах, тошно становится.

— А почему он должен ей рассказать?

— Потому что она приезжает в среду.

— Как в среду? — отец Тарасика побледнел и сказал сквозь зубы, стараясь быть спокойным. — А если узнают на работе?

— Ну, я скажу, что она украинка, но живёт на Востоке, поэтому с державной мовой пока не сложилось.

— Во-первых, в пятом отделе прекрасно знают, где у кого мама и кто какой национальности, — отец Тарасика изо всех сил сдерживал себя и потому говорил медленно, — а во-вторых, нижегородский выговор твоей мамы может определить даже не специалист.

— Но я уже год не видела маму!

— А я своего брата Гену, проживающего в столице нашего вероятного противника городе Москве, не видел уже три года! — отец Тарасика вскочил и продолжал, зачем-то перебирая кухонные ножи.

— И еще я тебе напомню, что после празднования сорокалетия независимости у нас уволили Костю Корниенко, только потому, что возле компьютера увидели фотку с многочисленными родственниками и подпись «Привет из Рязани!».

— Мама! — громко закричал Тарасик.

Отец и мать бросились в детскую. В полутёмной комнате было тихо. Тарасик лежал, сбросив одеяло. Глаза его были закрыты, колючие ресницы вздрагивали. Он часто дышал.

— Это он во сне, — прошептала мама, укрывая Тарасика. — Что-то приснилось.

— Ладно, пойдем, — сказал отец, и они тихо ступая, вышли из комнаты.

И потом еще долго сидели на кухне, устало согнувшись над столом, словно две испуганные птицы, прижатые со всех сторон безумием той жизни, что ждала их за чёрным ночным окном, и спокойные вот разве что от того, что ребенок все-таки заснул.

Но и это спокойствие было призрачным и напрасным.

Тарасику снилось, что он ловит москальских шпионов. Они прячутся в подъездах его родного города, а он, как Степан-мститель, герой популярного детского комикса, стреляет по ним из немецкого автомата. Шпионы падают и, бессильно задрыгав ногами, замирают на асфальте, а он, Тарасик, бежит дальше и стреляет, стреляет…

И еще родители не знали, что Ангел-Хранитель Тарасика, которого Бог дал ему в день, когда нижегородская русская бабушка окрестила мальчика в деревенской церкви, этот Ангел, невидимо стоял в углу детской и плакал. Плакал о бедном Тарасике, о Славике, о всех обманутых детках и о людях той заблукавшей части Святой Руси, которую ныне называют Украиной.

Постріл у минуле

Сорок четвертий президент України Роман Бандура сидів у своєму кабінеті. Поруч на дивані, заповнюючи його половину своїм круглим тілом, разташувалася дружина президента Галя. За спиною голови держави стояв охоронець Вася, відомий тим, що ніколи не блимав очима.

— Ну хто там іще? — втомлено запитав президент, і його густі чорні брови ізігнулися від страждання.

— То, мабуть, Петро прийшов із своєю культурою, — незадоволено сказала дружина і стала знервовано орудувати голкою. Вже другий тиждень Галя вишивала золотими хрестиками рушник з написом «2128 року гідну зустріч!».

— Давай його сюди, — президент глянув на охоронця Васю. Той, як завжди, дивлячись перед собою своїми біло-блактними очима, натиснув на кнопку пульту.

В кабінеті виник Петро Петрович Голобуцький, міністр культури. Це була жвава людина з швидким поглядом і червоним носом, який під час дихання трохи рухався. Петро Петрович нещодавно відзначився на всю державу новим проектом. Посеред столиці України, міста Фастова, було встановлено пам’ятник невідомому гетьману. Кам’яний лицар сидів на коні. Лівою рукою він тримав булаву, а правою, скрутивши комбінацію, яка серед некультурних людей називається «дуля», показував її сусідам на Сході.

— Петю, тільки швидко, бо справ багато, — сказав президент, і згадав, що на нього чекає рибалка, урочиста дегустація варення останнього врожаю, а потім ще обід і сон.

— Та я коротенько, — заговорив Петро Петрович, поводячи на різні боки своїм червоним носом.

— Отут новий проектик, — міністр розгорнув рулон паперу і, притримуючи його підборіддям, став показувати на малюнку.

— Оце, Романе Степановичу, буде у нас пам’ятник Жертвам кризи 2008 року. Отуточки, значить, безробітні стоять, оце уламки банків, що луснули. Треба тільки ваш підпис, щоб, значить, грошики…

— А це що там стирчить? — раптом спитала Галя, вказуючи на малюнок, — Ніби дрючок якийсь.

— Це, Галино Семенівно, я вибачаюсь, не дрючок, а символічне зображення. То рука Москви, яка нам оцю кризу і вчинила.

— Ні, Галю, з рукою Москви, там не погано задумано, — сказав президент і повернувся до міністра. — Так, Петро, давай далі, а про гроші я потім подумаю.

— А далі, пане президенте, просто свято. Свято духовності! — Міністр озирнувся на двері, і звідти два помічники викотили невеличку платформу, на якій лежали товсті важкі книги.

— Нарешті таки скінчили видання, — Петро Петрович зітхнув, ніби він сам вручну надрукував оті товсті книжки. — Дванадцять томів, Романе Степановичу! Загальна назва «Історія гноблення українського народу катами, які називались братами».

— Гаразд, — сказав президент, — нехай поставлять десь у шафу, а я потім почитаю.

— Ні, не гаразд, — втрутилася Галя, — дванадцять томів — то дурня, треба було двадцять п’ять чи більше. Бо душили нас так, що дихати не було чим! Пам’ятаю бабця мені розповідала, що її діда в школі примушували вчити на пам’ять «Чуден Днепр при тихой погоде». Ну, яке вам діло до нашого Дніпра, нелюді?!

— Ваша правда, Галино Семенівно, — швидко погодився міністр. — Та ми іще надрукуємо, матеріалу ж море.

Петро Петрович зробив маленьку паузу, очі його забігали швидше, і він, хекнувши, сказав:

— Тут у мене іще один геній.

— Хто-хто? — перепитав президент.

Петро Петрович зрозумів, що помилився. Бо спеціальним президентським універсалом було визначено, що в країні тільки один геній — той, хто пише універсали.

— Я хотів сказати один винахідник. Він, може, Романе Степановичу, трохи теє, але ж ви знаєте, всі оті науковці з тарганами в голові. Дозвольте я його покличу.

І не дочекавшись президентської команди, Петро Петрович махнув комусь за дверима.

В ту ж хвилину до кабінету стала просуватися дивна споруда на дерев’яних колесах. Конструкція складалася з туго переплетених гілок верби та очерету. Уся вона була обтикана гарбузами та глечиками. Всередині щось гуло, а зверху виходив ледь помітний димок. Штовхав її не менш дивний чолов’яга з розпатланим сивим волоссям, у старих пластмасових окулярах, які в двадцять другому столітті на Україні вже ніхто не носив.

— Дозвольте відрекомендувати вам, пане президенте, професор Сіромашко. — Міністр вказав на розпатланого дядька. — А це, значить, у нього так званий модулятор історичної пам’яті, — і Петро Петрович глянув на чудернацьку споруду.

Президент Роман Бандура незадоволено подивився на винахідника. Останнім універсалом було затверджено, що кожний мужчина вітає лідера держави, тричі присідаючи в гопаку і викидаючи ноги на різні боки. «Точно придурок», — подумав президент, дивлячись на порушника етикету.

А професор Сіромашко тим часом заговорив скрипучим і трохи істеричним голосом.

— Модулятор історичної пам’яті, шановні, це те, що наші темні пращури називали машиною часу. Вони про неї тільки мріяли. А ми її побудували!

— Ми зараз, пане президенте, — Петро Петрович чарівно посміхнувся, — якщо буде ваша ласка, можемо перенестися в минуле, куди забажаєте, хоч до тих клятих динозаврів!

— Куди?! — озвалася Галя з дивану. — Та президент тільки після грипу! І нащо нам оті динозаври? Нам усяких потвор і тут вистачає!

І Галя швидко глянула на професора.

— Ні-ні, Галочко, я так далеко не поїду, — заспокоїв президент, — тим більше, вже скоро обід. А от у стародавній Фастів чи Пірятин я б, може, і підскочив.

— Нікуди не поїдеш, — сказала Галя, — ще застудишся. Нехай самі до нас приїдуть. Подзвонити їм на мобілу, чи написати «по милу». Мовляв, законнообраний президент, що вже тридцять років очолює націю, викликає тебе, і далі прізвище і посада.

Міністр і президент розгублено подивилися на Галю. Але професор Сіромашко раптом сказав:

— Нема питань! Кого хочете бачити? Зараз викличемо.

— Я думаю, треба когось із гетьманів, правда, Романе Степановичу?

— Так, гетьмана це не погано, — погодився лідер нації. — Тільки якого? У нас їх тисячі.

— А я зараз введу програму, — сказав Сіромашко, — і модулятор сам вибере діяча, що годиться на даний час.

Він відкрив дверцята своєї споруди і став, швидко перебираючи пальцями, бігати по клавіатурі. Гудіння посилилося, конструкція стала тремтіти і випускати їдкий гіркуватий дим.

— Та що це так смердить, аж очі їсть?! — пхекнула Галя, витираючи сльози.

— То, Галино Семенівно, гіркота нашої історії, — зітхнув міністр, теж шморгаючи носом. — Я сам, як почитаю наших вчених, так вранці прокидаюся весь мокрий від сліз.

Тим часом гудіння апарату перейшло в ревіння, конструкція сильно захиталася і раптом завмерла. Бокова стінка вдарилася об підлогу, і з модулятора випала людина.

Це був мужчина в старовинному дорогому одязі. Соболина шапка, червоні чоботи, накидка розшита сріблом, на боку шабля. Чорні вуса були довгими, трохи закрученими. Погляд сталевих очей рішучий, але якийсь задумливий і скорботний.

— Де я? — глухо спитав мужчина, коли професор Сіромашко допоміг йому встати.

— Не хвилюйтесь, на рідній Україні, — сказав Петро Петрович і подумав, що цього гетьмана він не бачив на жодній грошовій купюрі.

— Дозвольте привітати вас, — збентежено почав Роман Бандура, — на вашій, тобто на нашій батьківщині.

Гість суворо подивися на Бандуру.

— Ти хто? — видихнув гетьман

— Що значить, ти хто?! — раптом заверещала Галя. — Перед вами гетьман-президент відповідно до універсалу! І якщо всяке мурло буде йому тикати…

Галя задихнулася від гніву, але гість не звернув на неї уваги. Важким поглядом він подивився на Бандуру і тихо спитав:

— Куди Дніпро подівали?

— Бачите, вельмишановний, — почав президент, опускаючи очі перед поглядом гетьмана, — наша Україна дуже багата. І в першу чергу багата друзями. Вони ще двадцять років тому нам порекомендували цю річку осушити. А на її місці ми поставили музей козацької слави.

Гетьман помовчав, а потім знову спитав:

— А чому твої козаки, як я летів, кричали «файєр»?

Гетьман стиснув зуби і додав, ледь рухнувши губами: «Джонні, файер».

— «Файєр», добродію, це така англійська мова, — втрутився у розмову міністр культури. Річ у тім, що нам, українцям, не потрібно військо. Нас охороняють наші друзі. А ми — найдавніші землероби в світі. Наша справа — сіяти та орати.

Гетьман глянув у вікно.

— А що то світиться під горою? Ніби сонця нема.

— О, тут я поясню! — вигукнув професор Сіромашко. — Бачите, люб’язний, це новий саркофаг. Сучасна промисловість дає багато відходів, і тут рішенням уряду зроблено такий собі могильничок.

— Відходи від друзів? — спитав гетьман.

— А хоч би і так! — огризнулася Галя.

Гетьман замовк, потім глянув на Романа Бандуру. В очах гостя була мука.

— Скажи, а хто такий Іван Крішна? Я чув, як в одній хаті співали: «Іван Крішна».

— То була не хата, — пояснив Бандура, — це був храм. А Іван Крішна — то перший святий на планеті. Ми ж нащадки ведичної раси, яка вірила в Івана Крішну. Якщо розібратися глибоко, всі українці — чисті індуси.

На цих словах сталося несподіване. Гетьман раптом глухо застогнав, потім закричав «а-а-а!», потім витягнув шаблю і за мить, мабуть, розрубав би президента на декілька частин. Але охоронець Вася схопив револьвер і, не моргаючи очима, випалив у гетьмана три рази. Той упав на підлогу.

— Галю, що це? — ледь пробелькотів президент, дивлячись на тіло гетьмана.

— О, це нічого страшного! — заспокоїв професор Сіромашко. — Я зараз все поясню. Ця смерть чисто віртуальна. У своєму часі він собі живий і здоровий.

У цю мить тіло гетьмана зникло.

— От бачите! — зрадів професор. — У минуле можна стріляти, скільки завгодно!

Він повернувся до міністра і запропонував:

— А давайте заглянемо кудись ближче. У славне двадцяте століття. Десь так у роки сорокові.

— Та зачекай ти, — сказав Петро Петрович. — Он бачиш, шефу млосно.

Але поки Галя з міністром пирскали водою на зовсім блідого президента, упертий професор знову відчинив дверцята свого агрегату і задав нову програму.

Модулятор затремтів, несподівано почувся собачий гавкіт, якісь чоловіки закричали «хенде хох!». Потім заплакали діти.

— Що він там робить? — ледь простогнав Бандура.

— А то наш професор пробивається у буремні сорокові, — пояснив Петро Петрович. — Це ж ваш улюблений період.

І раптом міністр побачив, як з-під модулятора почав витікати червоний струмочок якоїсь рідини.

Бандура побачив червоний струмочок, став білий, мов папір і, глянувши на охоронця, простогнав:

— Васінька, не треба! Бо вони скажуть, що я їм мало пам’ятників поставив, і до стінки…

Охоронець навів револьвер на Сіромашка, той швидко дав відбій, і модулятор завмер.

Петро Петрович з Васею підхопили ослаблого лідера держави і понесли до спальні. Але у дверях президент озирнувся і, глянувши на підлогу, наказав:

— Галю, не забудьте витерти кров.

Свидом-буддизм, или семь свитков мудрости

Перед лицом научной общественности, как автор данной публикации, официально заявляю: год назад на территории Украины мной открыто новое философско-мистическое учение. Оно называется свидом-будизм (от слов «будити свідомість»).

При обстоятельствах, которые пока не могут быть преданы огласке, в мои руки попали семь свитков уникальных текстов. Свитки, на которых расположены записи, изготовлены из весьма загадочного материала, напоминающего тонко выделанную шкурку сала. Сами тексты выполнены чёрной плакатной тушью. Из материалов уже расшифрованных мной и предлагаемых читателю ясно одно: на Украине существует тайное общество свидом-будистов. Предполагаю, что учение свидом-будистов возникло в результате контактов Львовского оккультного кружка «Сознание Бандеры» с культурой Японии и Китая (речь может идти о традиционных поездках на заработки). Видимо, здесь кроется причина того, что адепты свидом-будизма, будучи жителями Украины, приняли китайские и японские имена.

Некоторая часть текстов из-за трудностей перевода приводится на языке оригинала. Все попытки расшифровать, кто из граждан Украины кроется за такими именами, как Великий Мастер свидом-будизма Ны Бо или Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши, ощутимых успехов пока не принесли.

МАСТЕР НЫ БО И ЧЁРНЫЙ СПИСОК

Всю свою сознательную жизнь Великий Мастер Ны Бо составлял список врагов Украины. В списке значились Пу-Тин, Пу-Шкин и ещё сорок тысяч лиц неукраинского происхождения.

Однажды Мастер Ны Бо неделю не выходил из глубочайшей медитации, и к нему явилась группа врачей:

— Да у вас, батенька, на почве свидом-будизма развилась мания преследования!

Ничего не ответил Великий Мастер. Лишь продолжал отрёшенно улыбаться и пускать слюни. Однако после ухода консилиума он достал свой список и дописал:

- І усі лікарі.

О ЧЁМ СПРОСИЛ ПРОСВЕТЛЁННЫЙ

Однажды Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши медитировал, укрывшись знаменем батальона «Нахтигаль». Тут подошли ученики и спросили:

— Учитель, идеи свидом-будизма могут передаваться через рукопожатие?

— Ні, -ответил Хайль Чи-ши.

— А воздушно-капельным путём?

— Ні, - повторил Просветлённый.

— А через интимные контакты?

Учитель надолго задумался. Потом спросил:

— А мозок може вступати в інтимний контакт?

О ТОМ, КАК МУЗЫКАНТАМ ОТКРЫЛОСЬ

Однажды в Місто Лева со скрипками и виолончелями приехали солисты оркестра «Виртуозы Москвы». А им навстречу с арматурами и кусками окаменевших экскрементов вышли свидом-будисты из школы «Віртуози Галичини». И тут музыканты поняли, что приехали в культурную столицу Украины.

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ПРЕДСКАЗАЛ БУДУЩЕЕ

Однажды давно и глубоко просветлённый Мастер Ны Бо развил учение о нирване. Состояние непрерывного счастья, в которое впадут украинцы, когда свидом-будисты придут к власти, он назвал «унирванна».

Ученики спросили Мастера:

— Учитель, если мы придём к власти, и всем настанет унирванна, история Украины закончится?

Мастер прервал медитацию и предсказал: — Ні, закінчаться лише продукти харчування.

ОТВЕТ ПРОСВЕТЛЁННОГО

Великий Учитель Хайль Чи-ши любил короткие и ёмкие ответы. Как-то раз, предаваясь дорогим воспоминаниям, он сочинил стихотворение:

Всі просвітлені forever, Позабувши про печаль, Ми крокуєм в Місті Лева І волаємо «зіг-хайль!»

Ученики спросили Учителя, где при этом находилась милиция, общественность и государственная власть. Он ответил коротко и ёмко:

— В сраці.

ПРЕКРАСНАЯ ФА РИ

Недалеко от хижины Мастера Ны Бо жила его любимая ученица Прекрасная Фа Ри. Больше всего на свете Фа Ри любила детей. Каждый день она приходила в сад, где гуляли малютки, и там играла с ними «в города».

— Як тебе звуть? — спрашивала Фа Ри маленькую девочку. И если та отвечала «Лиза», Прекрасная Фа Ри ласково рекомендовала:

— «Тоді в Рязань пакуй валізи!»

А если какой-нибудь мальчик говорил «Миша», Фа Ри и ему подбирала город:

— «В Тамбові твоя екологічна ніша!».

После такой игры «в города» дети полюбили игру «в прятки». И когда видели Прекрасную Фа Ри, разбегались и прятались. Родители деток искали Прекрасную Фа Ри, чтобы поблагодарить её. Но Мастер Ны Бо на четыре года подарил ей Неприкосновенность. И она бесстрашно залезала в дупло гнилого дерева, показывала оттуда всем язык и строила отвратительные рожи.

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ПОБЕДИЛ ВРАГОВ

Очень давно, когда Мастер Ны Бо был ещё молод, враги решили поколебать его веру с помощью трёх коварных вопросов:

— Правда ли, что ваш свидом-будизм — это прибежище подонков и бездарных ничтожеств? — спросили враги.

— Не думаю, — невозмутимо ответил юный Ны Бо.

— Правда ли, что в глубине вашого учения лежит провинциальная зависть и застарелый комплекс неполноценности?

— Не думаю, — повторил Ны Бо, напрягая всю свою волю.

— Правда ли, что наследники холуёв и палачей могут рождать только уродов?

— Не думаю, — прошептал Ны Бо, улетая в Долину Блаженства имени Степана Бандеры.

И отошли враги с позором. Потому что не знали, убогие, что свидом-будисту до восьмидесяти лет вообще запрещается думать.

О ТОМ, КАК НА УЧЕНИКОВ НАПАЛ СТРАХ

Однажды ученики пришли к Учителю Хайль Чи-ши и увидели, что он ест фаршированную рыбу, танцует танец «семь сорок» и читает главы из талмуда.

Ученики предположили самое страшное.

— Заспокойтеся, — сказал Просветлённый Учитель, — це я вивчаю мову нашого ворога.

Ученики поверили. Но неприятный осадок остался.

О ТОМ, КАК Я-НУК ПРИШЁЛ В ГОСТИ К НЫ БО

Как-то раз, к Мастеру Ны Бо пришёл начинающий свидом-будист по имени Я-Нук:

— Слушай, Мастер, — начал Я-Нук, — хочу мудрости у вас набраться, только по-быстрому.

Мастер Ны Бо сидел у подножия медной статуи основоположника свидом-будизма Свободисатвы и молчал.

— Понимаю, — продолжал Я-Нук, — мудрость безплатной не бывает. И он положил перед Мастером миллион юаней.

Учитель Ны Бо пересчитал юани, спрятал за пазуху и продолжал медитировать.

— Честно говоря, не так мудрость мне нужна, как справка, — признался Я-Нук. — Мол, прослушал «Краткий курс свидом-будизма». Надо показать кое-кому в Европе.

Мастер Ны Бо презрительно улыбнулся, хлопнул в ладоши, и три ученика принесли справку с печатью. Я-Нук взял её и убежал довольный и непросветлённый.

Вечером того же дня Мастер собрал учеников и прочёл своё новое стихотворение:

Несвідомий Я-Нук

Не може буть друг.

Але інколи гроші

Такі в нього хороші!

СОН ВЕЛИКОГО МАСТЕРА

Однажды Великий Мастер свидом-будизма Ны Бо заснул на вершине священной горы Го Вер и увидел сон. Ему снилось, что бородатые люди в косоворотках гонят его по Москве под колокольный звон. Сначала заводят в Большой театр, где для него танцуют «Лебединое озеро». Потом — в Третьяковскую галерею, где показывают картину «Алёнушка». А потом приводят в «Главную Русскую Пельменную», и там Иосиф Кобзон, в сопровождении оркестра балалаечников, поёт гимн Советского Союза.

Когда Мастер усталый вернулся в свою хижину, ученики спросили, где он был.

У пеклі, - последовал ответ.

О ТОМ, КАК ПРОСВЕТЛЁННЫЙ УЧИТЕЛЬ ХАЙЛЬ ЧИ-ШИ ВЫРАЗИЛ СВОЮ ВЕЛИКУЮ МЫСЛЬ

Как-то утром Учитель Хайль Чи-ши молился перед портретом фюрера.

Тут подошёл ученик и сказал:

— Учитель, позвольте, я тоже буду молиться перед портретом фюрера.

— Тобі ще рано, — отвечал мудрый Хайль Чи-ши.

— Тогда разрешите я помолюсь у портрета гауптштурмфюрера Шу Хе-фича.

— Рано, — повторил Учитель.

Ученик растерялся. Тогда Хайль Чи-ши запустил руку в кимоно и достал пожелтевшую фотографию.

— Кто это?! — испугался ученик.

— Старший поліцай Степан Смердюк. Молися на нього.

— За что вы меня обижаете? — сказал ученик со слезами, — Может, мне ещё на Чикатило молиться?

И тут Просветлённый Учитель Хайль Чи-ши выразил свою Великую Мысль:

— Якщо Чикатіло боровся за розбудову свідом-будизму, будешь молитися і на Чикатіло!

Потом Учитель сделал глубокий вдох, и перед тем, как уйти в себя, тихо добавил: «Падло…»

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ВСТРЕТИЛСЯ С ПРОШЛЫМ

Как-то раз Мастер Ны Бо встретил старого свидом-будиста Ю-Ще, который только что выписался из Больницы Будущего.

— Ю-Ще? Живий іще? — весело пошутил Ны Бо.

Но старик Ю-Ще не узнал единомышленника и прошёл мимо, повторяя в прострации:

— Фальсифікація …Моя нація…Поки був у палаці я…У нації настала інтоксикація…

Мастер Ны Бо посмотрел вслед старому Ю-Ще, глаза его налились мудростью, и он повторил слова, которые слышал в далёком пионерском детстве:

— Мы пойдём другим путём…

СТИХИ НАПИСАННЫЕ ПРОСВЕТЛЁННЫМ УЧИТЕЛЕМ ХАЙЛЬ ЧИ-ШИ В ДЕНЬ СВОЕГО РОЖДЕНИЯ

Друзі подарували

Бамбуковий «шмайсер».

Бігав босоніж

На городі,

Підстрибуючи від щастя.

О ТОМ, КАК МАСТЕР НЫ БО ОТКРЫЛ СВОЮ ТАЙНУ

Как-то раз совсем юный ученик пришел к Мастеру Ны Бо, пал на колени и с трепетом сказал:

— Учитель! Помоги мне проникнуть в суть нашего учения! Мастер тем временем находился в глубокой унирванне. Глаза его были полузакрыты. Язык высунулся и свисал набок.

— Свидом-будизм — это свет? — робко спросил ученик.

Мастер молчал

— Это бесконечность?

Мастер молчал

— Это капля утренней росы на лепестке розы?

Внезапно Мастер окрыл глаза и громко пукнул.

— Я понял! — радостно воскликнул ученик. — Это музыка!

Тогда Великий Мастер Ны Бо улыбнулся и произнёс:

- І тільки цю музику повинна слухати Україна!

НЕОБХОДИМОЕ СЛОВО К ЧИТАТЕЛЮ

Автор вынужден прервать свой псевдокитайский текст. И не потому, что устал от стилизации и сатиры. Общение с моими героями даже в такой форме, как сочинительство, тяжело и мерзко. Соприкосновение с их духом отвратительно.

Есть такое выражение «молчанием предаётся Бог». Сегодня многие из нас рискуют стать предателями.

Если Бог есть Любовь, Добро и Красота, то мы, держась за свой относительный комфорт и молча взирая, как на нашей земле утверждаются ненависть, злоба и уродство — предатели.

Молчанием предаётся Бог. Он создал нашу всё ещё прекрасную землю. Питает и согревает её. Но среди этой ещё живой красоты мы терпим наглое кривляние, злобное, поистине бесовское мельтешение. Одержимые выстраивают на нашей земле новую реальность. Где убийцы объявляются героями, где глумятся над могилами наших отцов.

Тем, кто не молчит, они уже угрожают. Плюются, хватаются за камни. Всё, что дорого нам, вообще всё высокое и чистое, вызывает у них желание топтать. Да, такое устроение души, когда нравится зло, а добро и правда невыносимы, есть не божеское, не человеческое, но бесовское.

Уже очевидно: по земле Украины, словноотрава, распространяется болезнь. Эпидемия. Она захватывает сердца всё новых и новых людей.

Заражённые этой болезнью кажутся себе здоровыми. Их показывают по телевизору продажные шоумены, они научились носить приличные костюмы, чистые сорочки и пользоваться дорогим парфумом. Но никакой парфум не может заглушить давний запах крови и предательства исходящий от них. Предательства веры и Родины.

Эта болезнь духовная. Дух заражённого человека отвращается от Бога и обращается к тому, кто радуется неправде, ибо он — отец лжи.

И те, кто сегодня не заражён, не имеют права молчать и прятаться. Завтра может быть поздно. Больные захватят власть, и мы не узнаем свой дом. Лукавый, любящий «простые решения социальных вопросов», вложит эти решения в души не только горстки бесноватых, но миллионов. И тогда — хаос и кровь.

Однако для борьбы с болезнью нужно самому быть сильным и здоровым. То есть, не только твёрдо знать правду, но и любить её, жаждать её, считать подлинной ценностью. И ради защиты этой ценности, этого сокровища быть готовым забыть свой страх, лень и покой. И не позволить разрушать свою жизнь и осквернять свою землю.

Что делать с теми, кто заражён? Поступать так, как всегда поступают с больными — лечить, ограждать от них здоровых, а если нужно, изолировать. Если среди больных есть буйные и они вместе представляют опасность — организоваться и принудить их к лечению.

Если дела и слова больных отравляют атмосферу, которой дышат наши дети, заставить замолчать. Конечно, если нам действительно ещё дорога наша земля, история, память. Если мы не превратились в расслабленных, озабоченных своими правами европейцев. Не поклонились идолу извращений и сытого прозябания.

Если они лгут — нам остается только говорить правду. Если угрожают — самим объединяться и явить большую силу. Если они искажают до уродства жизнь, служа сатане, просить Бога, Который Сам есть Истина и Жизнь, сохранить нашу страну, сохранить Его мир.

И тогда Он, видя, что мы, оставив трусость и позорное молчание, хотя бы попытались бороться, поможет нам. Поможет потому, что мы не предали Его молчанием.

Цукрова хвороба

На сцені — вечір. В темноті стоїть високе дерево.

Під деревом — лавочка. На лавочці — двоє. Петро Миколайович і Микола Петрович. Обидва — літні чоловіки з газетами і дошкою для гри в шахи. Петро Миколайович — високий, солідний. Микола Петрович — маленький, запальний. Для нас вони будуть просто — Петро і Микола, бо ми їх давно знаємо.

Отже, Петро згортає газету і замислюється.

ПЕТРО. Знаєш, Миколо, мені треба тобі щось сказати важливе. Тільки ти не смійся.

МИКОЛА. Чого б це мені сміятися. Та й не вмієш ти нічого казати смішного.

ПЕТРО. Я, мабуть, Миколо, скоро помру.

МИКОЛА. Петро, ну, що ти верзеш!

ПЕТРО. Точно, Колю, я був у лікаря.

МИКОЛА. Від того, що раз на сімдесят років пішов до лікаря, ніхто ще не вмирав.

ПЕТРО. От знову ти жартуєш. Вже двох онуків маєш, ветеран праці, а все тобі хаханьки. Лікар сказав, що в мене в крові — цукор.

МИКОЛА. Ну, то й що? Он у моєї тещі теж цукор. А їй дев’яносто років, і рафінаду кидає в чай сім шматочків.

ПЕТРО. Лікар казав, того цукру в мене стільки, що він кожної хвилини може піднятися, і мені капець.

МИКОЛА. Значить, треба лікуватися. Самогонку менше пити, бо сам знаєш, скільки на неї цукру іде.

ПЕТРО (задумливо дивиться в чорне небо) Та мені і Галина моя каже, лікуйся. А я собі думаю, а навіщо? Ну, помучуся на тих ліках рік-другий, а все одно помру. Діти в мене вже дорослі, у Галі буде гарна пенсія, ну, рано чи пізно ляжемо в землю, станемо травою, перегноєм…

МИКОЛА. Здрасьтє! Приїхали. А душа?

ПЕТРО. Яка ще душа, Миколо?

МИКОЛА. Ну, та, що залишиться, коли тіло в землю закопають.

ПЕТРО. Дивуєш ти мене, Миколо. Ніби в одній школі навчалися, разом до комсомолу вступали. Ти згадай нашу хімічку Ганну Іванівну. Я на все життя запам’ятав її мудрі слова: «Ніякої душі чи там бога не існує. Коли людина вмирає, молекули просто розпадаються на атоми, і виникає…» Короче, щось виростає на могилі.

МИКОЛА. А хіба це справедливо?

ПЕТРО. Справедливо чи ні, але це наука.

МИКОЛА. Виходить наш прораб Опанасенко сорок років обдирав нас кожної получки, а Вася, мій брат, за все життя мухи не прибив, і обидва просто ляжуть в могилу, і нікому нічого не буде?

ПЕТРО. Виходить, що так.

МИКОЛА (задумливо) А от я читав в одній газеті, що людина, коли вмирає, потрапляє, ну, як би в інший світ. І там живе. І ніби її питають, як вона жила до того, як померла.

ПЕТРО. Ну, ці казки мені ще бабуся розповідала.

МИКОЛА (розпалюючись) А ще один мужчина, як ми сиділи в поліклініці до зубного, розповідав мені, що читав одну книгу. І там писалося про людей, які вмирали на операції чи там в аварії, а потім лікарі їх оживляли, і вони розповідали все, що бачили. Так їх там…зустрічали. І вони летіли. І хтось невидимий з ними розмовляв.

ПЕТРО. Вибачай, Микола, але ще раз тобі кажу, це вигадки.

МИКОЛА (знову задумливо) Ні, не вигадки. Слухай, Петро, я тобі щось скажу, а ти не смійся.

ПЕТРО. Та мені зараз не до сміху. Та й не вмію я насміхатися як ти.

МИКОЛА. Я тут якось у себе на Оболоні зайшов до церкви.

ПЕТРО. Ну, і що?

МИКОЛА. Не знаю. Тільки я стояв, стояв, а потім зрозумів. Не знаю, як сказати…Короче, ми не одні. Нас бачать. І ти знаєш…Нас жаліють. Нас дуже жаліють!

ПЕТРО. Хто бачить, Коля? Ти про що?! Ти, мабуть, був з похмілля?

МИКОЛА. Ні, тверезий. А бачить… Той, мабуть, хто зустрічав отих бідолах, що померли.

ПЕТРО. Не ображайся, Колю, але це вже якийсь дурдом.

МИКОЛА. Не лайся, бо нас чують.

ПЕТРО (червоніє) Хто чує?! Ти здурів?!

МИКОЛА. Ми зараз сидимо тут, а Він (невпевнено дивиться вгору) бачить, і чує, що ми говоримо.

ПЕТРО (вкрай роздратовано) Колю, припини! Ніхто нас не бачить, і ніхто нас не чує!

Раптом з темноти Петро одержує сильний удар в потилицю.

ПЕТРО (хапається за голову) О-йо!

МИКОЛА. Що таке?

ПЕТРО. Та щось по голові довбонуло.

МИКОЛА. Що, чесно?

ПЕТРО. Авжеж, чесно. (дивиться вгору) Мабуть, щось з дерева впало. Тут така темрява, нічого не видно.

МИКОЛА. Ой, Петю, це не з проста.

ПЕТРО. Та не кажи ти дурниць! Стільки років тебе вчили, молекули складаються з атомів, атоми теж там в собі щось мають. А більше…(озирається) нікого немає.

Знову одержує потужній удар по голові. Падає навколішки.

МИКОЛА. Петюню, я тебе прошу, припини! Бо потім з мене спитають, за те, що я тебе слухав!

ПЕТРО (підводиться на весь свій значний зріст) Хто спитає?!

МИКОЛА (тихо) Сам знаєш.

ПЕТРО (театрально піднімає руки) Та немає його!

Роздається сильний удар грому.

ПЕТРО (кричить в темряву) А я кажу, нема! (Миколі) Ну, хочеш, я йому прямо скажу, що його немає, і мені за це нічого не буде?

МИКОЛА. Не треба, Петю.

ПЕТРО. Ні, скажу. (стає на лавочку і гукає в темне небо) Електрон так само невичерпний, як і атом! Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне! (Миколі) Ну, бачив? Хочеш ще? Будь ласка! (стрибає з лавки на землю, і походжає натхненно вигукуючи) Релігія — це опіум для народу! Релігія — це, блін… І нічого! Бачив? Ха-ха-ха! І нічого!

Раптом Микола хапає шахівницю і б’є Петра ззаду по голові. Той падає.

МИКОЛА (в небо) Прости мене, Господи! Я не міг більше терпіти, як Ти.

Помічає, що Петро не рухається. Піднімає його руку, але вона безсило падає.

МИКОЛА. Петюню, ти чого? Я ж не того! (пригадує, як робиться штучне дихання) На заводі медсестра казала, треба якось рота в рота.

Нахиляється, щоб робити процедуру, але Петро раптом відкриває очі, і затуляється рукою.

ПЕТРО. А от цього не треба. (сідає на землі і озирається)

МИКОЛА. Петюня! Живий!

ПЕТРО. Ти знаєш, Миколо, я дещо зрозумів.

МИКОЛА. Зайка моя!

ПЕТРО. Це в мене цукор піднявся. Точно. Так в потилицю шваркнуло.

МИКОЛА (дивиться на шахівницю) Мабуть, що цукор.

ПЕТРО (важко піднімаючись з землі) Ну, то нічого. Як зараз не помер, то ще поживу.

МИКОЛА (підхоплює Петра, як пораненого) Авжеж, поживеш, Петюнєчка! Ти ж мій єдиний друг. (непомітно дивиться в небо) Що ж у мене заберуть останнього друга?

ПЕТРО. Що ти кажеш?

МИКОЛА. Та кажу, зараз підемо додому, повечеряємо, поговоримо, а там згодом і цей дурний цукор з тебе виженемо.

ПЕТРО. Дав би Бог…

МИКОЛА. Дасть, зайка, от побачиш, дасть. А яку ми пісню співали, як йшли сюди?

ПЕТРО (наспівує басом) Два кольори мої, два кольори…

МИКОЛА (підхоплює тенором) Оба на полотні, в душі моїй оба…

Вони йдуть у бік 16-ти поверхового будинку. Сцена темнішає, дерева вже не видно, і тільки здалеку лунає пісня: «Червоне — то любов, а чорне — то журба»

Виктор Федорович и незнакомка

Как литератор и редактор, я получаю немало писем. Пишут графоманы, ищущие славы. Возмущённые комментаторы интернета. Но вот передо мной письмо незнакомой женщины. Я назвал бы его «сгусток обманутых надежд», если бы любил высокопарные выражения.

Письмо написано в стихах и сопровождается трогательной просьбой, передать лично Президенту Виктору Януковичу. Эта детская наивность выдаёт человека непрактичного, не знакомого с жизнью и не знающего, в каком далёком от власти месте находится сегодня творческая интеллигенция.

Однако, появись у меня возможность передать Виктору Фёдоровичу этот «человеческий документ», я напомнил бы ему чуть изменённые слова Экзюпери: «мы в ответе за тех, кто опустил за нас бюллетень». Впрочем, создатель «Маленького принца» — француз, а я не уверен, что Президенту дают читать не украинских авторов.

Письмо незнакомки подписано загадочно — Анна Г.

Мысль о том, что писала его самая известная в стране Анна Г., я отбросил почти сразу. Конечно, женское сердце непостижимо, и всё-таки положение и происхождение влиятельной чиновницы не позволят ей так горячо защищать язык Лермонтова и Некрасова, как это делает автор письма.

Скорее всего, перед нами крик боли, который вырвался из сердца безвестной учительницы русской словесности, библиотекаря, преподавателя лицея. Словом, представителя класса, не умеющего сеять, полоть, орать (в смысле, хором на Майдане за пятьдесят гривен в сутки).

Но как раз эти тонкие души острее других переживают обман и несправедливость. Их глубоко ранят не выполненные предвыборные обещания. И вот результат.

Господин Президент! Судя по тексту, женщина, отдавшая за вас свой голос, стоит на грани преступления.

Не скрою, я публикую письмо незнакомки не только ради сострадания. У меня есть и личные, тайные мотивы. Какие? Готов открыть их читателям и гаранту Конституции сразу же после прочтения этих отчаянных строк…

О, мой законный Президент!

Посланье женщины примите.

Не смею называть вас «Витя».

Тут, впрочем, тонкий есть момент:

Вы мне давали Обещанье.

Лет семь назад вы на прощанье,

Объехав город мой родной,

(Пусть говорят, не мне одной)

Но слово дали. После гимна.

Ах, успокойтесь! Не в интимном

В электоральном смысле, но…

Уже подмечено давно,

Коль за мужчину голосуешь,

Как я за вас, из года в год,

Чуть-чуть влюбляешься, ревнуешь.

На саммите, недавно вот

Вам строит глазки фрау Меркель,

А мне на сердце как-то мерзко.

Когда ж с Ахматовой попали

Вы в неприятнейший просак,

И в вас плевали, вас топтали

Толпа писак, толпа кривляк,

Я вас жалела словно брата,

А может быть, ещё сильней.

Но знайте: то была расплата

За ваш обман души моей,

Где я хранила ваше слово.

Какой обман? Забыли снова?

Ну что, ж открою вам секрет.

Вы обещали снять запрет

Позорный, глупый и жестокий.

Язык Есенина и Блока

Перед законом оправдать,

И что-то там ему придать…

Да что за бред! Безумный, дикий!

Ведь это наш родной язык!

За сотни лет к нему привык

И белорус, и сын Великой

Руси. И в нём культурно рос

Друг сала, нежный малоросс.

Но вам милее лицедейство,

Стоять у Рады иль дворца,

Напрягшись мышцами лица.

Какое мелкое злодейство,

Могучим русским пренебречь

И говорить «державной» речь.

Да-да, я русская душою!

Всегда считала, что и вы.

Гулянье на брегах Невы

Мне было радостью большою.

Мне дорог Афанасий Фет

(Не украинский был поэт).

А нынче что с моей страной?

Живу здесь девочкой чужой.

А муки вашего премьера!

Страдает ведь почти старик —

Не может свой забыть язык.

Неужто этого примера

Вам не довольно, чтоб понять:

Не хочет ваш народ принять

То, что внушает отвращенье —

Идей Грушевского М.С.

И разных прихвостней СС.

Тут ложь, тут правды извращенье!

И наказать вас может Бог,

А не какой-то Тягныбок.

Но, говорят, вы — финансист,

Вам ближе доллар, гривна, евро,

И что вам скажут евростервы

Или ничтожный гей-артист,

Для вас важней проблем культуры.

Ну что ж, особенность натуры…

Но предлагаю договор:

Поскольку интерес ваш узкий,

Позвольте жить, дышать по-русски,

Снимите с нас этот позор,

А мы за то налог внесём,

И всё вам лично принесём.

Зачем вы посетили нас?!

Наш город бедный и заштатный.

Зачем я полюбила вас

Как в президенты кандидата?!

Жила б я мирно, в тишине,

Обзавелась хозяйством, домом.

И мужем, даже пусть свидомым

И адекватным не вполне,

Но верно любящим и жарко.

Звала бы дочь свою Одаркой,

А сына, скажем, Зореслав

Ах, Виктор, Виктор, ты не прав!

Ты слово дал, почти поклялся!

Ты в сновиденьях мне являлся…

Недавно снилось будто Драч

(В плаще и маске как палач)

А с ним Павлычко, Яворивский

В мой дом ворвались! Близко-близко

Подходят, пальцы растопыря.

А я как раз читала «Мцыри».

Кричу видению: «Не тронь!»

Тут входишь ты: «В огонь! В огонь!

Всё, что не мовою державы!»

Кричат тебе: «Герою слава!»,

И мелким бесом некто Шкляр

В гостиной учинил пожар.

Нет больше сил! Конец терпенью!

Знай, Виктор, зреет дерзкий план!

(Я не Корде и не Каплан),

Но цепь гонений, унижений

Рукою женской разорву,

Причем, весомо, грубо, веско —

Туда, где истукан Грушевский,

Приду, и памятник взорву!

И на обломках, вскинув руки,

Прочту: «Москва, как много в этом звуке!».

Кончаю, страшно стало вдруг.

Что, если вы письмо прочтёте

И по закону привлечёте,

Забыв, что я ваш давний друг,

Что женщина, ваш избиратель.

(О женщинах сейчас не кстати.

Их тоже ведь у нас берут,

Поскольку независим суд).

Но, что б судьба не предвещала,

Я вас люблю сильней, сильней!

Чем больше деве обещали,

Тем легче нравитесь вы ей.

И, нелогичная такая,

Когда придёт заветный день,

За вас я снова бюллетень

В большую урну затолкаю!

Что логика?! На сердце пламя,

И чувства скачут по дуге!

Прощай! Обманутая вами,

И всё же ваша Анна Г.

*** Глубокоуважаемый Виктор Фёдорович!

Надеюсь, если вы прочтёте это письмо, оно тронет ваше сердце. Или хотя бы области близко к нему расположенные. Поверьте, чувства обманутой женщины переживает не только несчастная Анна, но и миллионы ваших избирателей, которым вы обещали прекратить нелепые и преступные гонения на великий, могучий и свободный (по слову не украинского писателя Тургенева) русский язык. Тот самый язык, на котором вы объяснялись в любви и нянчили своих сыновей.

Теперь открою вам, почему меня так задело, так потрясло послание бедной незнакомки. Потому, что я сам — такой же «вечный голосователь» за вас! Но есть один нюанс, о котором хочу вас почтительно предупредить.

В отличие от измученной влюблённой женщины, я всё меньше нахожу в себе аргументов, снова опустить за вас бюллетень. Конечно, один мой голос для вас не так важен. (Вы — человек масштабных запросов). Однако, если большинство граждан Украины и впредь не сможет свободно говорить на своём и вашем родном языке, учить на нём своих детей, единица моего голоса будет умножена в миллионы раз. Сделайте это несложное математическое вычисление. Или попросите сделать помощников (только не Анну Г.). Потом задумайтесь над полученной цифрой.

А, лучше, одумайтесь.

Держава обезьян, или как одна партия не успела уложить чемоданы (сказка)

Жила-была на свете одна партия. Очень хитро… устроенная. Называлась она… да все её и так знают. Сильно мечтала она попасть в анналы истории, как самая крутая партия. И за это была готова порвать избирателю… Короче, всё готова была порвать.

Жили сами партийцы не плохо, поскольку были у руля. Бывало, соберутся в главном партийном офисе, и давай рассказывать. Один говорит, у меня биде в сортире бриллиантами инкрустировано. Второй говорит — а у меня алмазами. А третий говорит — у меня изумрудами. В общем, жили хорошо, спасибо демократическим выборам.

Только однажды прибегают политтехнологи с имиджмейкерами и плачут, потупив лица свои продажные:

— Рейтинг ваш партийный не то, чтобы упал, а найти его не можем. Нет нигде! Так что на выборах у вас может не сложиться, не склеиться.

Очень огорчились члены той партии и говорят:

— Что ж вы падлы, в смысле, падаль сетевая фейсбучная, нам докладывали, что всё путём. Мол, раскрутили вы таких уродов, что мы на их фоне будем чисто Белоснежка и семь гномиков.

А технологи с перепугу не расслышали и говорят:

— На «гомиков» мы не обижаемся. Что есть, то есть. В Европу другим путём пролезть затруднительно. А насчёт вас народ так рассуждает: пусть эти хитро… задуманные, которые в анналы намылились, на наши бюллетени даже не рассчитывают. Мы не только за ваших уродов раскрученных проголосуем, но и за любую скотину, в смысле, животное. Только не за них. То есть, не за вас, уважаемые.

— Ну, и какие будут предложения, сучата вы почти порешённые, покойнички безпятиминутные?

— Так предложения сам народ подсказывает. Ясно, что любому «хомо сапиенсу» выборы вы сливаете. Рядом с людьми, извините, проигрываете. Так мы присмотрели вам оппозицию в мире животных. Среди приматов. Гориллы всё-таки на ступеньку ниже стоят по развитию. На их фоне можно умными зарисоваться, и даже где-то интеллектуалами.

— Ладно, пробуйте, — говорят активисты партийные. — Не привычно, конечно, с гориллами соревноваться. Да и страшновато. Звери как-никак. А вдруг они к власти придут и порвут нас как мартышек?

— Да что вы, успокойтесь! Тут наука полностью на вашей стороне. У горилл реакция замедленная. Тормознутые они. Так что, пока они разовьются до демократических выборов, вы в своих креслах по три срока отмотаете. Ну, а на крайний случай, уложить чемоданы и свалить к своим бабкам всегда успеете.

Словом, согласились хитро… сделанные партийцы. Завезли в столицу в срочном порядке партию горилл и стали с ними заниматься. Даже профессоров из Подмогилянской академии приглашали. И что б вы думали! Стало у этих горилл постепенно просыпаться сознание, а у некоторых даже свидомость прорезываться.

Сначала, конечно, были они скромными, тихими, не умели сами программу партийную составить. Костюмы от кутюр носить не получалось (путали пиджак с трусами). Да и «брегеты» золотые норовили надеть на каждую конечность по шесть штук. Но постепенно как-то освоились, язык государственный выучили. Сперва слабо, на уровне премьера. Потом ролик партийный сняли, где главный горилл мычал на экране: «Лапа не здригнеться на горлі у ворога!». И до того эти приматы со временем респектабельными стали, что их пригласил к себе в большое шоу под названием «Держава таки имеет талант» известный иллюзионист Семён Швыдкой. И лидер этих самых горилл у Швыдкого очень даже прижился. Стал речи говорить правильные.

— Нас, приматов, — говорил главный гамадрил, в смысле, горилл, — всю жизнь угнетали соседи северные. Прилетали к нам в Африку из Воронежа или Калуги, и как начнут угнетать! «Евгения Онегина» читать заставляли. Лапу давать учили. Требовали морду подстригать. А когда два наших героических товарища подняли восстание и укусили иностранного фельдшера, который с прививкой от чумки приезжал, так этих героев в зоопарк отправили и теперь не хотят им памятник ставить с надписью: «Гориллам слава!».

Одним словом, хотя и шероховатенько, однако постепенно политическая платформа стала у мавпочек вырисовываться. Так что Семён-иллюзионист главного примата даже по холке похлопал, мол, «дерзай, европеец прямоходящий!».

Но тут, господа-панове, случилась форменная беда. Прибегают, значит, снова политтехнологи с имиджмейкерами к нашим партийцам и плачут:

— Популярность обезьянок в народе растёт катастрофически! Уже многие жители столицы на митингах партии «Фронт Горилл на Свободе» заявляют, что чувствуют в себе духовное родство с приматами. Ощущают в себе признаки шимпанзе, которые прежде угнетала чуждая культура. И ещё говорят, что им давно по столичным каштанам прыгать хотелось с ветки на ветку, но не давала пятая колонна. И ещё говорят, что дорогие гориллочки всегда были им родственники, кумовья и братья по сознанию. А потому, говорят, веди нас, главный батьку-гамадрил, в ваше светлое будущее. А «Фронт Гамадрилов» им отвечает: «Будет у вас красивая держава сознательных обезьян! Точно такая же, как в цивилизованном мире! Только с приматами во главе».

А в конце добавили технологи запыхавшиеся, что передовой отряд орангутангов, с тяжёлыми предметами в передних конечностях, вот-вот будет здесь, в партийной резиденции.

— Ах, вы падлы социально-сетевые! Вы же обещали, что мы всегда успеем уложить чемоданы!

Вздохнули в ответ аналитики премудрые да технологи креативно мыслящие и говорят:

— Извините, промашка вышла в расчетах…

Ну, а дальше случилась трагедия, причём далеко не оптимистическая. Ворвались, значит, сознательные мартышки (а к тому времени в оппозиции и мартышки, и орангутанги, и макаки выдвинулись) короче, ворвались эти сознательные свободные приматы и первым делом из биде бриллианты с изумрудами выковыряли. Потом партийцам, про анналы мечтавшим, порвали… Ну всё, что можно было порвать, порвали. И всё что натягивалось, натянули. Потом по-быстрому памятник тем самым двум героям-гамадрилам соорудили. Из материала неизвестного, подозрительного и плохо застывающего. И прямо возле памятника приняли новую конституцию. И стала та держава называться Свободный Демократический Мавпостан…

Конечно, сегодня вы эту сказку, дорогие наши партийцы, вряд ли дочитаете. Вы у нас деловые. У вас дела повсюду — то делаются, то шьются. Но только знайте, хитро…лицые, что всё может именно так и случиться в натуре. То есть, в действительности. Потому что вы своими биде инкрустированными и своим постоянным пи…писком обманчивым так всех достали, что мы не только за приматов проголосуем, но и за одноклеточных. Даже за амёб, прости Господи! Вы и у амёб выборы не выиграете. Потому, что на того, кто постоянно и нагло…произносит неправду, только плюнуть хочется.

Ну, а если вы, малоуважаемые, всё-таки хотите узнать, чем эта сказка закончилась, и что там, в сказочном мире сейчас происходит, сообщаем.

Разбрелись, значит, победившие гориллы по державе. Заняли ключевые посты в МИДе и министерстве образования. Издали для школьников учебник пятитомный «История угнетения горилл и гамадрилов». И, кстати, вошли в Европу — стали ассоциированным членом Брюссельского зоопарка.

А ещё в храмах, где вы со свечами когда-то стояли, вроде как верующие, волосатые гориллы теперь хозяйничают. Иконы сорвали, а на их место фотки разных «тварин» повесили. И кланяются своему обезьяньему богу. И народ кланяться заставляют.

Вот за это вам отдельная благодарность, надеемся, на том свете полагается. А на этом свете пока до свиданья. Будьте вы, разводилы бессовестные, здоровы и счастливы. Молитвами ваших любимых гамадрилов, разумеется.

Муза Майдана

Поэт и критик Леонтий Душинский, член Союза писателей Украины с 1975 года, вечером шёл по революционному Майдану. Настроение у него было невесёлое, хотя кругом, казалось бы, всё располагало к радости и веселью. И смешно расписанные дома Крещатика, и поломанные в едином европейском порыве каштаны, и обломок памятника Ленину, о котором он, Леонтий Душинский, в своё время написал две поэмы и выпустил сборник с оригинальным названием «Вічно живий». Словом, всё вокруг было приподнято, шумно, неистово. Но именно это и угнетало поэта.

Дело в том, что уже третий час он бродил среди палаток, свалок мусора и шин в поисках вдохновения, и… ничего не приходило. А ведь откликнуться было необходимо. В Союзе уже не раз намекали, что это его долг. Он знал, что детский писатель Лесик Петрик успел уже написать повесть «Про звіряче і дитяче», о том, как жестокий ОМОН проник в детский сад и пытал малюток, выступающих за отставку Януковича. А известная эротическая поэтесса Антония Збуджена уже обнародовала любовную лирику «Гола пані на Майдані», где в своих интимных фантазиях переплетала себя, трёх лидеров оппозиции и памятник Кию, Щеку и Хориву. И только он, Леонтий Душинский, тот, кто мог когда-то за ночь написать цикл стихов «про соціалістичне змагання» и ещё недавно выпустил исторический роман «про змагання національно-визвольні», сейчас неприкаянно слонялся, повторяя: «майдан, Богдан, мой дельтаплан». Однако все рифмы были мёртвыми, вдохновение не приходило.

Внезапно поэт споткнулся. В темноте он не заметил большой, туго набитый пакет с объедками, затянутый в синий целлофан и напоминавший покойника на корабле, которого приготовили к морскому погребению. Леонтий Фэдорович замахал руками, но всё же устоял. Лишь старая ондатровая шапка упала на грязный снег, а седые поредевшие волосы рассыпались по плечам.

Когда б вы знали, из какого сора

Растут стихи, не ведая стыда…

Знаменитые строки украинской поэтессы Ганны Горенко вспыхнули в сознании Леонтия Фэдоровича. Ещё в годы Оранжевой революции он опубликовал статью, где доказывал, что спецслужбы Российской империи принудили украинскую писательницу взять еврейскую фамилию Ахматова. И, кстати, за статью тогда прилично заплатили.

— Хорошо ей было, Ганнушке нашей, — неприязненно размышлял Душинский, продвигаясь по главной улице столицы, — писала себе виршики, муж на неё вкалывал, плюс имения, состояния, Царское Село. А тут… Пока пятьсот баксов Ваське Зозулястому не выложишь, новую «збірку» не издашь.

Всё это своё, сокровенное, горькое Леонтий Фэдорович проговорил в сердце на том самом языке оккупантов, которым вынужденно писали и Ганна Горенко, и Мыкола Гоголь и Фэдир Достоевский.

Никто на свете не знал, что он, Леонтий Душинский, автор коллективного заявления патриотической интеллигенции под названием «Одна мова, всі інші — полова!», внутри, про себя говорил не на государственном языке, а вот на этом, оккупантском, и даже видел на нём сны.

— Слава Україні! — прокричала рядом группа молодых, румяных мужчин, сильно пахнущих водкой. Леонтий Фэдорович вздрогнул и от испуга чуть не ответил «Слава КПСС!». Но в последний момент, удержав на кончике языка это неизвестно, откуда вылезшее приветствие, прошептал бледными губами: «Героям слава». А что, если б не удержал?! Или ответил, скажем, речёвкой, поселившейся в нём ещё на Всесоюзном съезде ВЛКСМ: «Ленин! Партия! Комсомол!». Подумать страшно.

Тут поэт снова потерял равновесие. На этот раз окончательно. Поскользнулся и упал на твёрдую плитку родного Крещатика. Почти в ту же минуту вместе с болью он почувствовал резкий, неприятный запах. Происхождение запаха не оставляло сомнений. Лживые сообщения преступного режима подтверждались. Стремящихся в Европу, действительно, было много, энтузиазм огромный, а туалетов преступно не хватало.

Тем временем удушающий фекальный запах обволакивал Леонтия Фэдоровича, лежавшего прямо посреди революционных нечистот. Ушибленный копчик мучительно болел, отчаяние нарастало. Конечно, как и всякому киевскому творцу, ему приходилось бывать в неприятных и не всегда хорошо пахнущих ситуациях, но так низко он ещё никогда не падал (в этом унижении поэт даже находил некоторую сладость, возможно, сказывалось влияние Фэдора Достоевского).

Не имея сил подняться, Душинский лёг на спину и безнадёжно посмотрел в чёрное небо Киева, затянутое дымом костра — где-то неподалёку искатели европейских ценностей жарили несвежую рыбу.

И вдруг запахи тухлой рыбы и того, в чём лежал Леонтий Фэдорович, смешались. Невыразимо мерзкий дух вошёл в организм поэта. И наступила неожиданная реакция. Впервые за этот ужасный, бесплодный вечер поэт ощутил вдохновение. Причём, явное, могучее, всегда им узнаваемое. То, что окрыляло слова и подсказывало нужные рифмы.

Коли б ви знали, із якого сміття,

З багна якого вірш мій народивсь,

В демократичнім вирі, в незабутні миті,

Без сорому він вирвався і зливсь

Із ароматом Вічного Майдану…

Отаману! Догану! Оману! Рифмы, как дикая подтанцовка певицы Русланы, закружились в воздухе.

Поэт вскочил на ноги и легко стал укладывать строчку за строчкой. «Эра Майдану» — мелькнуло название будущей поэмы. Да нет, тут не поэмой пахнет! Леонтий Фэдорович предчувствовал: за неделю он потянет и целый эпос. Немного скребла мысль, что начало похоже на стихи Гани Горенко, но всегда можно будет ответить злопыхателям, что все они — агенты кровавой гэбни и состоят у Путина на зарплате.

Леонтий Душинский внутренне захохотал и, распространяя экскрементальный дух, вызывая сочувственные улыбки встречных революционеров, быстро побежал домой, чтобы не потерять придуманное.

Через неделю сборник поэзий «Муза Майдану» Леонтий Фэдорович принёс в издательство к своему приятелю Васылю Зозулястому вместе с литром водки и авансом двести долларов. А ещё через месяц в Союзе писателей состоялась презентация, которую поэт помнил очень смутно. Разве что припоминалось, как он под столом в конференц-зале обнимал круглый стан Антонии Збудженой, и она игриво шептала ему: «Сокіл мій, беркут мій!».

Тем не менее, новая книга, и в самом деле, теперь лежала на письменном столе, издавая запах свежего клея, типографской краски и…Нет, ничем больше «збірка» не пахла.

Ну, а спустя ещё пару недель язвительнейший сатирик из Донецка Артур Кошмаров (он же — единственный читатель «збірки») разместил в интернете поэму-пародию «Плоды духа Майдана», где, в частности, были такие слова:

Когда б вы знали, из какого мрака

Стихи выходят у иных творцов!

Там — ночь. Тупик. Конец концов.

Упырь там воет и скулит собака.

И этот отвратительный понос

Нам тычут в нос: «оце ваша культура»,

А украинец маленький за гуру

Приняв создателя нечистых грёз,

Глотнул дерьма и вдаль в душе понёс…

Поэт Душинский пасквиль прочёл не сразу, поскольку интернетом не владел и компьютера побаивался. Прошло много дней, пока кто-то из коллег любезно перепечатал и прислал ему сочинение Кошмарова по почте. В тёмных глубинах поэтической души лауреата Шевченковской премии Леонтия Фэдоровича Душинского, как в бездонном тёмном болоте, ничего не шелохнулось. Только привычно стал складываться текст на имя начальника районного КГБ. В смысле, СБУ.

«Доводимо до вашого відома, що в той час, як наша держава впевнено іде шляхом революційних перетворень та євроінтеграції, окремі агенти Кремля, мовою окупантів, паплюжать честь національної літератури. І ми, читачі та численні прихильники творчості поета Л.Душинського, не можемо миритися з цією провокацією, в чому і підписуємося».

А потом Леонтий Фэдорович лично до утра ставил девятьсот двадцать подписей, проявляя при этом чудеса изобретательности. «Роман Шпортько — обурений слюсар», «Гулак-Духовний — художник-музикант», «Оксана Петренко — ображена домогосподарка»…

Когда на рассвете список был окончен, поэт вздохнул, и желая не выпадать из мейнстрима, приписал: «Смерть ворогам!».

Хроники Майдании

«Верю, настанут сказочные времена, когда

по земле Украины пройдут фантастические мерзавцы…»

(Из письма У. Черчилля О. Тягныбоку)

Тайное Соглашение, или Рождение Майдании

Сегодня мало, кто знает, что Виктор Фёдорович Янукович во время своего последнего пребывания в Вильнюсе одно тайное соглашение всё-таки подписал. Но поскольку оно не касалось экономики (нам бы только «гроші та харчі хороші» — такие мы бескрылые и приземлённые) сутью соглашения никто не заинтересовался. А между тем, речь в нём шла о свободном, «безвизовом» проникновении в духовные пространства Украины героев древних европейских легенд, мифов и саг. Всех этих гномов, эльфов, троллей и фей. Невидимые для рядового украинца, они сразу же хлынули на Украину, загадочным образом смешались с коренным населением (особенно киевлянами и галичанами) и в результате возник новый мир, новая страна под названием Майдания. Причина этого Большого Взрыва пока не изучена, однако факт есть факт: Майдания явилась со своими странными жителями, лесами и озёрами, водопадами и садками вишнёвыми возле хаты. Здесь одновременно можно встретить депутата Верховной Рады и какого-нибудь зомби, великанов, хоббитов и членов украинской оппозиции вперемешку с виями и мольфарами. Но возникла не только страна с множеством причудливых существ и явлений, почти сразу же появился фольклор Майдании, то есть местные легенды, мифы и прочие сказания. Часть этих культурных сокровищ я получил из источника, который не могу пока назвать, чтобы не вызвать излишнего интереса к себе у специалистов в области психиатрии. И всё же некоторые образцы эпоса Майдании я с волнением предлагаю читателю.

тайный советник и летописец Майдании Я.Т.

МИФ О БЕЗЗАЩИТНЫХ СТУДЕНТАХ

Однажды в самом сердце Майдании вооружённые до зубов, безжалостные рыцари из полка «Грифы Секретные» избивали беззащитных студентов. Стоял страшный лязг мечей. В отблесках костров сверкали стальные шлемы, лица рыцарей дышали жестокостью.

Но, о, чудо! Чем сильнее они избивали невинных студентов, тем больше падало со стонами жестоких наёмников. Таинственным образом, чем беззащитнее были студенты, тем больше становилось жертв среди безжалостных рыцарей. К вечеру командир «Грифов Секретных» вытер со лба пот и кровь и сказал подчинённым, оставшимся в живых:

— Добре, хоч не катували беззахисних немовлят, а то б ми всі зараз лежали в труні.

САГА О БОЛЬНОМ ДРАКОНЕ

Жили в Майдании три злых тролля. Первый в молодости был стоматологом и получал огромное наслаждение, когда сверлил зубы без наркоза. Второй в молодости зубы выбивал тем, кто послабее. А у третьего зубов вообще не было. Как-то раз каждому из троллей безумно захотелось стать королём Майдании. В этом желании они были настолько горячи и единодушны, что постепенно превратились в одно существо с тремя головами и стали всех убеждать, что никакие они не тролли, а трёхголовый огнедышащий дракон. Правда, с «огнедышанием» были проблемы. Все три головы раскрывали пасти, и оттуда неслась какая-то пурга и даже дым, но вот огня не было. Они и крыльями перепончатыми махали, купленными по случаю у одного приезжего зомби, и зубы скалили, но пламя не появлялось. И тогда тролли, выдававшие себя за дракона, обратились за помощью к Великому и Ужасному Волшебнику из Пиндостании по имени Джонни Гос Депп. Но тот обломал несчастных:

— Май френд, — сказал он каждому троллю в личной беседе — мне слишком хорошо известно, как это…быть импотент.

Потом хлопнул Великий и Ужасный в ладоши, произнёс заклинание «Опа-опа!», и перед ним возникло три новых вождя оППо. А трёх троллей превратил он в каменные химеры. И сидят они с тех пор на крыше Дома с химерами в самом центре столицы Майдании, среди каменных жаб, ящериц и других монстров. Смотрят они с тоской на стоящий напротив дом Королевской Администрации, воют от тоски по ночам и рассказывают соседям-химерам, что были они когда-то драконом, что дышали огнём. Но никто из каменных истуканов не верит ни одному их слову.

О ПРОИСХОЖДЕНИИ ПЛЕМЕНИ ГАНЬБЛИНОВ

Однажды, когда Майдании ещё не было, могущественный великан по имени Амабо Караб сидел среди облаков на трёх вершинах Карпат и в полной тишине, силой мысли, рождал новые существа. Внезапно перед его взором возникли забавные человечки. Они прыгали и кричали: «Ганьба! Ганьба!». Великан улыбнулся и прошептал умилённо:

— Ганьблины…

И в тот же миг ганьблины обрели плоть, кровь и гражданство Майдании. С камнями и криками «Ганьба!» бросились они на своего создателя.

— Не все создания одинаково полезны, — подумал великан.

И это было последнее, о чём он успел подумать.

ЭЛЬФЫ И КОРОЛЬ МАЙДАНИИ

Форма правления в Майдании называлась «конституционная монархия». То есть — монарх сидел в замке, а граждане на площади топтали Конституцию. С некоторых пор по ночам в покои короля Викторио II стали являться три прекрасных эльфа. Каждый раз они прикатывали большой водомёт.

– Что это? — испуганно спрашивал король.

— Да вот — очень нужный вам водомёт, — отвечали эльфы, как всегда, стихами.

— А зачем он? — спрашивал Викторио ll, пряча глаза куда-то далеко-далеко.

— Водомёты помогают от говномётов, — пояснили прекрасные эльфы.

— Вы, кажется, на что-то намекаете? — лепетал король и, укрывшись одеялом, прятался под кровать.

— Фи! Какой моветон — предавать Основной Закон! — воскликнул первый эльф.

— А как называется такая форма правления, когда торгуют конституцией? — спросил второй эльф.

— Конституционная проституция, — ответил в рифму третий эльф.

И все трое с отвращением покинули Майданию.

СКАЗАНИЕ О ВЛАСТИТЕЛЕ ДУМ

Есть легенда, что в Майдании, в очень далёком прошлом было интересное, содержательное телевидение. По всем пяти каналам страны каждый вечер показывали программу чрезвычайно энергичного и хитромудрого шоумена по имени Соломон Швыдлер. Стоило Соломону попросить зрителей в студии нажать на кнопку для голосования, как в ту же минуту миллионы граждан Майдании, словно зачарованные, давили именно на ту кнопку, которую хотел Швыдлер. За это способный шоумен получил от владельца пяти каналов почётное звание «Властелин Овец».

ЛЕГЕНДА О ВЕЛИКОЙ ТОЛЕРАНТНОСТИ

Однажды в столицу Майдании явились полчища лесного народа по имени орки. Жили орки в лесах и туманных сырых болотах. Имели острые уши, кошачий взгляд и завистливое ненасытное сердце. Но главное, орки были уверены, что только они знают, как надо жить в Майдании, что у всех жителей страны должны быть такие же, как у них, острые уши, дикий кошачий взгляд и трусливо-злобное сердце. А всем, кто не хотел быть похожим на орка, они обещали сделать специальную операцию с помощью своих каменных топориков. Как только стада орков пришли в столицу Майдании, они тут же захватили здание местной мэрии, выбили там стёкла, стали гадить по углам и мочиться из окна. При этом орки требовали, чтобы жители королевской столицы приносили им их любимые кушанья — сало жирных крыс, дохлых пауков и конфеты фабрики «Рушен». А они за это будут учить столичных жителей, как правильно бить стекла, гадить в углу и мочиться из окна. Конечно, не всем это нравилось. Были даже смельчаки, которые просили короля Викторио II выкурить орков из мэрии с помощью струи дезодоранта, которого орки ужасно боялись. Но как только делегация смельчаков направилась к замку короля, в небе появилась Прекрасная Фея Толерантности по имени Фрау Мерлин.

— Найн! Найн! — закричала Фея Толерантности, и тут же пояснила, что эти милые орки гадят, бьют стекла и мочатся из окна исключительно ради победы европейских ценностей. Потом Фея прошла сквозь стену захваченной мэрии, чтобы пожать когтистые лапы всем благородным оркам. Долго не было Феи Толерантности, пока, наконец, журналисты не отыскали её в подвале мэрии. Вид Феи был ужасен. Платье разорвано, была она вся во вшах и пахла самогоном.

— Дас ист ошибка, — проговорила, бедняжка, едва дыша, — это не есть орки, это есть урки…

С тех пор феи стараются не бывать в мэрии столицы. А орков до сих пор оттуда не выкурили. Видимо, из уважения к памяти покойной Феи Толерантности.

МИФ О КОРОЛЕ ВИКТОРИО

Как-то раз король Майдании Викторио II принял на ночь летательное средство, облетел свою страну на высоте птичьего полёта и, заплакав от жалости, сказал:

— Ну, нафига мне бабло и золотой умывальник, если народик мой так страдает и парится?

И расправил король свои могучие плечи, и плюнул между глаз председателю МВФ, и послал посла Пиндостании на три буквы U.S.A., и…

К сожалению, этот миф авторы не смогли закончить в виду его невозможной, невыносимой мифичности.

ПРИНЦ ГНОМОВ И ЕГО ВЕРНАЯ БЕЛОСНЕЖКА

Однажды принц гномов Олаф Штейнбок созвал свой народ и спросил:

— А чи є серед вас москалі?

— Нема, батьку! — заволновались гномы.

— Це добре. А чи є серед вас євреї?

— Нема, батьку! — ещё сильнее заволновались гномы.

– І це добре. А чи є серед вас члени Партії Чарівних Регіонів?

Потупились гномы. От смущения стали теребить флаг футбольного клуба «Шахтер Подземелья».

— Есть, — тихо сказали три донецких гнома, и вышли из строя.

— А вот это просто замечательно! — неожиданно воскликнул принц Штейнбок на древнем и подлинном языке Майдании. — Волшебные Регионы для нас, гномиков — это хлебом кормильцы и финансами поильцы!

— И для нас, Белоснежек, тоже! — подхватила стоявшая рядом Белоснежка.

— Ирион, тебя, что, не учили в твоей ВПШ не перебивать старших по званию?

Олаф Штейнбок сурово посмотрел на свою верную Белоснежку и усилием воли сделал её невидимой. К сожалению, ненадолго.

ЕЩЁ ОДИН НЕОКОНЧЕННЫЙ МИФ

Когда в центре Майдании горы баррикад и экскрементов стали выше печерских холмов, правительство приняло решение очередную революцию прекратить. Предводителей и меценатов революции вместе с боевым авангардом, факелами и цепями отправили за решётку. Идейных вдохновителей беспорядков разместили в больнице имени академика Павлова с диагнозом «клинический патриотизм», а перед бойцами «Беркута» извинились, поблагодарили за верность присяге и…

Вобщем, этот миф тоже не окончен по причинам, указанным выше.

ПРОРОЧЕСТВО МОЛЬФАРА

Как-то раз племя глубоко сознательных гоблинов пришло к пещере одного мудрого Мольфара. Был этот Мольфар не только мудрым, но и образованным. Он, единственный из всех жителей Майдании, читал тайную книгу заклинаний под названием «Соглашение с ЕС».

— Що нам іще корисне зробити для нашої рідної Майданії? — спросили пришедшие.

— А як там економіка? — спросил Мольфар.

— Впала! — последовал бодрый ответ.

— А гривня?

– І гривня впала.

— А рівень життя?

— Так впав, що ніхто не знає, де він

— Тоді залишається одне: бережіть москалів.

— Що?! — закричали глубоко сознательные создания, — може, нам ще Путіна берегти?!

— А за Путіна моліться. — Мольфар был спокоен и, хотя гости уже взяли в руки палки и рвали зубами землю, он закончил невозмутимо:

— Бо, як не буде ворогів, усім стане ясно, що економіка, гривня і рівень життя попадали не через москалів, Путіна та Митний союз, а тому що ви — свідомі гобліни.

Музична трагедія

Дійові особи: Моцарт, Сальєрі

Моцарт грає на клавесині. Входить Сальєрі, ховаючи за спиною склянку з отрутою.

МОЦАРТ. Привіт, бездарний друг Сальєрі! Отруту, мабуть, знов приніс?

САЛЬЄРІ. Яка отрута! Це — варення. Вєк клавесину нє відать!

МОЦАРТ. Ой, не бреши, вже скільки травиш, Пусте, хоч раз би пронесло!

Сальєрі цілує склянку і звертається до глядачів:

САЛЬЄРІ. На цей раз суміш просто супер!

(Моцарту) До речі, бачив віщий сон.

МОЦАРТ. На віщі сни талант потрібен, Як на музику і отруту…

САЛЬЄРІ. А хто побачив уві сні Того злодюгу, що у тебе, Украв симфонію чарівну?

МОЦАРТ. Було. Це правда. Що ж тепер?

САЛЬЄРІ. Мені наснилась Україна — Земля така, що розквітать Почне десь років через триста.

МОЦАРТ. Шкода, що нам не дочекатись.

САЛЬЄРІ. А ще приснився хіт-парад.

МОЦАРТ. А це що?

САЛЬЄРІ. Конкурс виконавців. Я дещо там запам'ятав, Дозволь, тобі я наспіваю.

Відсовує Моцарта. Сідає за клавесин.

САЛЬЄРІ.(співає голосом Віктора Павліка). Ой, мамо, шики дим! Ой, мамо, шики дим!

Моцарт хапає Сальєрі за руки.

МОЦАРТ. Чекай! Так млосно щось (хитається), ой, мамо!

САЛЬЄРІ(радісно). Ти справді зблід! От ще послухай! (співає голосом П`єра Нарциса). Я шоколадний заєць, я ласковий мерзавець.

МОЦАРТ. Благаю, друже, припини! В очах пітьма. Невже нещасні У тій країні це почують?

САЛЬЄРІ. Авжеж почують! Ще й народ Вважать це буде за культуру.

(співає голосом Поплавського) Кропива ти моя, кропива!

Моцарт падає. Дригає ногою. Вмирає.

САЛЬЄРІ. Дивись, помер. Який ефект! Дарма я тільки клав у склянку Крисячий хвіст, товчене скло. Є, значить, речі ще страшніші!

(сардонічно регоче. Сідає за клавесин і співає)

Ой, мамо, шики дим!

ЗАВІСА

Сказка о том, как один шустрый богатырь народ украинский просветил

Давным-давно жил в лесу… Нет, пожалуй, не в лесу. Все эти львы, куропатки, рогатые олени, иносказания в духе Эзопа не для меня. В зоологии слаб, да и неудобно своего героя изображать какой-то зверушкой или козявкой мелкой. Всё-таки он — телезвезда.

Начнём так. На одной планете жил говорящий биоробот по имени Лайф. Вроде неплохо, современно. Но как подумаю, что надо будет описывать прилёт в студию депутатов Верховной Рады из созвездия Альфа Центавра, руки дрожат. Уж очень смешно получается.

Тут в чём проблема. Хочу написать сказку об одном украинском шоумене-гастарбайтере (он давно заслужил), а начало никак не приходит. Ладно. Попробуем что-нибудь былинное.

В некотором царстве, в Московском государстве временно проживал некий Богатырь. Виду он был не богатырского, даже наоборот, типично европейского (два паспорта — итальянский и канадский в широких карманах узких штанин держал). Но сила в нём была невиданная. Сеял демократические ценности на огромных площадях. Где только не появится, всё этими ценностями покрывается. Причём со страшной скоростью.

— Ох, и шустёр наш Богатырь, — говорили о нём в народе, — ну, и шустёр!

И вот приходят однажды к Богатырю гонцы зарубежные украинские и говорят:

— Земля наша богата… была, пока не разворовали. Да и сейчас найдётся парочка элитных жуликов, чтобы достойно оплатить услуги. В общем, приходи и засевай с экрана эти самые европейские ценности, а то нам в Швейцарии вот-вот бабло перестанут кидать на карточку.

— Не печальтесь, — отвечает Богатырь, — будет и на вашей улице Праздник Лайфа. Отгребёте по полной.

Прискакал он, значит, на Украину. Глядит, а ведь и правда, ужас. Целина полная! Серость лютая! Демократических ценностей народец местный убогий и не нюхал. На телеэкране вообще мракобесие. Фашистов, педерастов, срамных девок в передачах преступно мало. Молодежь кое-где о любви поговаривает. И не о свободной, а большой, настоящей. Свадьбы показывают исключительно разнополые, что вообще уже дикость пещерная.

— Да-а, — говорит Богатырь, задумчиво протирая очки, — запустили вы родимую сторонушку. Ну ничего, подсобим, по-шустрому.

И откуда только силушка у него такая взялась?! Из какого-такого места? (В смысле, кто проплачивает его шоу, не понятно). Но только полезли на экраны украинские самые что ни на есть европейские стандарты! Нацисты слюнкой брызгают, глазками налитыми свидомостью зыркают. Девушки по политическому вызову на гостей кидаются. И во всякие нехорошие места посылают. Ну а кто в демократичности происходящего засомневается, тот наёмниками специальными в студии облаивается.

А он, то есть Богатырь наш, между ними похаживает, договорчик с очередными жуликами (их там для красоты олигархами звали) поглаживает.

— Приведите мне в студию таких уродов, которых ещё свет не видывал! Я их покажу вашим украинским детушкам.

И повели к нему и педофилов поганых, и транссексуалов многообразных, да ещё таких, что и в сказке не описать. А только плюнуть хочется.

Тут некоторые из боязливых начальников, которые помельче, прибегают к Богатырю и говорят:

— Может, остановим посевную европейскую? Хоть ненадолго. А то у нас молодые больше не женятся, детки не рождаются. Все или гей-парадами ходят, или факельными шествиями передвигаются. С портретами садистов патологических.

А Богатырь наш только во вкус вошёл.

— Ничего, говорит, — украинцы народ выносливый! Мы здесь ещё министерство секса замутим! Да и чего на сантименты размениваться? По-любому мне тут не жить. Сейчас всё здесь быстренько обсею и поеду соседние земли просвещать-окучивать, по расчету безналичному…

И вот пришло мне время заканчивать мою сказку и вижу — волшебства было маловато. А жанр требует. Впрочем, вспомнил одно превращение.

Значит, жил наш Богатырь на Украине жил. Ел местный хлеб, пил тамошнее молоко да сметану и вдруг превратился в огромный, просто-таки гигантский Прыщ. Живёт этот Прыщ на теле страны, соками её питается, на солнце лоснится…

Нет, вы знаете, как представлю тот Фурункул, больше писать не могу, сильно тошнит.

Но только вот думаю я: неужели мы и в самом деле такие тупые и убогие, что нам без разницы, как ведут себя на земле нашей всякие казачки европейские засланные? Ведь за нами тысяча лет истории. А там и вера есть, и доблесть, и мудрость. Чего же мы ищем на шоу «дебилизирующих»? Зачем, как дикари, меняем свои сокровища на стекляшки фальшивые? Или нам тоже здесь не жить?

В общем, решил я сменить стиль и всё-таки закончить в духе лесных иносказаний. Хотя у одного автора было нечто похожее, но разбираться теперь не время — того и гляди захлебнёмся в ценностях демократических как в…

Ладно, вот он мой финал:

И не стыдно вам?

Не обидно вам?

Вы, зубастые (видимо, в прошлом),

Вы, клыкастые (неужели только, чтобы сало жевать?)

А малявочке поклонилися!

А козявочке покорилися…

Оглавление

Педорине горе

З циклу "Кошмари"

Блакитний кошмар

Блакитний кошмар-2

Щоденник відомого

Братам-публіцистам

Дума про ГеМеО

Краєвид

Плач за Жераром

Полезные советы (подражание Г.Остеру)

Шо такое харашо?

Страждання однієї тварини (вкрай суб'єктивна байка)

Тарасові сльози

Украинцы, вам письмо от фюрера

Юдо-богатырь

Фараон і Фаріон (єгипетська байка)

ТУГА ПАТРІОТА

КОШМАР

Відкриття

Дівочий злочин

Обережно! Люди!

ЛИСТ ПЕТРА ПЕТРЕНКА ДО БРАТА МИКОЛИ, КОТРИЙ МЕШКАЄ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

НОВА ПРИТЧА

СИМВОЛ ВЕРЫ

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ГОРДІСТЬ

Витторио и Юлия (драма из итальянской жизни в 2-х частях)

СОН У МЕЖИГІР’Ї, АБО КАМ’ЯНИЙ ГОСПОДАР

ГІМН ЄВРОТУМАНУ

Розмова товаришки Ірини з товаришем Леніним

Вдячний лист киян революційним гостям столиці

Захисникам Києва

Дума про Олімпіаду

ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ДІЯЧІ

Терпець

ПЕРЕДЧУТТЯ

ГОЛОС АМЕРИКИ

КРИЗА

Таємна дума

Казка про трьох царівен та підступну лупу

Культурна революція, або Лист до гаранта конституції

Сумний кобзар

Дума про Оверка

Міраж

Дума про кума

Людина року

Рідна мова

Клінічна елегія

Украинская считалочка

Вікно в європу

Голоси на майдані

Байка про блоху, антилопу та недосконалість Езопа

УРЯД І КРИЗА

Сказка о неудалом судье Родионе, газовой принцессе и великой тайне украинского правосудия

КАЗКА ПРО ДОБРОГО КОРОЛЯ ТА ПІДСТУПНУ КОРУПЦІЮ

НОВОРІЧНЕ ВІТАННЯ тигрЮЛІ ДО ЛЮБИХ ВИБОРЦІВ — КРАЩИХ ЛЮДЕЙ ПІВКУЛІ

Прощання з нацією

Перевірка на кордонах, або Гостинність по-чорному

Розмова з Вiктором Федоровичем про одне мiсце

Вояки демократії, або Послання до виборця

Легенда про зрадника (колективна заява пацієнтів київської психіатричної лікарні)

Украдена пам’ять

Степан Галь — поэт, которого все ждали

Степан Галь и кризис «москалефобии»

Заговор квартеронов

Мама Уля

Особенности национального хамелеонства (ответ классику)

Пісня про переможця

Конец москальских шпионов

Постріл у минуле

Свидом-буддизм, или семь свитков мудрости

Цукрова хвороба

Виктор Федорович и незнакомка

Держава обезьян, или как одна партия не успела уложить чемоданы (сказка)

Муза Майдана

Хроники Майдании

Музична трагедія

Сказка о том, как один шустрый богатырь народ украинский просветил