Жадані пороги землі [Олексій Якович Корепанов] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

сьомої експедиції, кухар-програміст. Ось бачите! А він навіть не спитав… Але не це головне. Так він сидів і сидів. Я кілька разів озивалася до нього, — жінка набрала ображеного вигляду, — але він мовчав. Тоді я запропонувала йому зіграти в кубічне доміно…

— І що?

— Що?! Та він глянув на мене такими очима… Такими! Мені здалось, що він уб’є мене. Вб’є або… або зробить щось жахливе. От коли він так подивився на мене, я більше до нього не підходила. Сіла собі в куточку, — у жінки затремтіли губи і голос став зовсім тонким, — книжку якусь взяла… А він, — вона знову нахилилася до капітана, — не здвигнеться! Тиша така, що повітря, здається, почало дзвеніти від напруження. І неспокій якийсь, нудьга! Жах проймає. От я бічком, бічком і вибралася з відсіку. Він навіть не глянув… А в галереї ви мене налякали, — усміхнулася жінка, — правду кажучи, дуже налякали.

Коли вона вийшла, лікар у задумі зітхнув:

— Може, й справді провести додаткове обстеження? — порадився він.

— Марна справа. Пасажир цілком здоровий, повірте мені. Просто йому зараз не до знайомств, — відповів капітан, — для нього зараз головне — до Землі дістатися. Долетіти будь-як. А там поступово прийде до тями. Повірте мені, — знову повторив він і в задумі додав, дивлячись кудись повз лікаря: — Всі вони однакові на цій “Тихій”…

Корабель востаннє здригнувся і завмер. На оглядових екранах з’явився космодром. Будинок космопорту мав зараз сірий і невиразний вигляд. На Землі йшов дощ. Капітанові навіть здалося, що він чує, як лопотять по обшивці корабля косі сильні струмені і плюскотять, стікаючи на бетон. Він провів рукою по панелях керування, підвівся і, не озираючись, увійшов у ліфт. За ним прослідували з документацією штурман і третій помічник. Так бувало вже десятки разів, але сьогодні все було інакше. Розвантаженням займеться перший помічник, пасажирами — другий, а він, капітан, прийде потім, коли все це закінчиться і на кораблі нікого не залишиться. Підніметься в корабель, щоб востаннє пройти всіма його галереями і відсіками, посидіти на прощання в рубці, усвідомити, що це остання посадка, і на самоті пережити трагедію, яку несуть у собі поняття “назавжди” і “вже більше ніколи”.

Пахне дощем. Його аерозольна гострота паморочить голову. Третій помічник, прикрившись від дощу інфокасетою, блискавично метнувся в кар. За ним повільно втиснувся штурман, і тільки капітан стояв і мокнув під дощем, заплющивши очі і звівши обличчя до хмар…

Коли, закінчивши всі формальності, вони вийшли з диспетчерської, дощ трохи ущух, зате вітер посилився.

— Гляньте-но, — зупинившись, штурман вказав на стоянку гравіпланів, — і коли він встиг?

Там, уже вдягнений у тьмяно поблискуюче “оперення”, різко брязкаючи крилами, рухався їхній недавній дивак-пасажир. Він відчинив дверцята гоночного яскраво-жовтого гравіплана і силкувався забратися в середину. Він нагадував капітанові величезного птаха, який прагне чогось і діє за якимись незрозумілими, одному йому властивими інстинктами.

— Та це ж абсурд! — заморгав світлими віями штурман. — Одягти крила — і в гравіплан!

Нарешті пасажир сів у кабіну, трохи пововтузився там, викинув якусь річ, що брязкнула об асфальт, і зачинив дверцята.

— Увага! — пролунав раптом гучний голос. — Увага! Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Наближається ураган “Валерія”. Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Штормове попередження. Всі перельоти тимчасово припиняються. Штормове попередження! Увага! Всім пасажирам…

Третій помічник присвиснув, кинувши в бік жовтого гравіплана:

— Йому ж не чути. Кабіна герметична. Побіжу скажу йому.

— Мерщій! — у капітана виникла невиразна підозра, що дивак-пасажир уже знав про ураган, коли сідав у кабіну.

Однак це була лише підозра.

Гравіплан присів, висуваючи з корпуса кулі гравішукачів, завібрував на низькій загрозливій ноті і по гіперболі рвонув угору. Третій помічник, задерши голову, потупцював на місці, потім нахилився і щось підняв із землі. Капітан бачив, як він враз змінився на обличчі і мовчки метнувся до сусіднього глайдера. Це була рятувальна швидкісна машина, обладнана магнітозахватами. Саме вони й робили її горбатою і незграбною. Чути було, як по бетону дзенькнуло щось, і глайдер свічкою звівся в каламутне небо. Коли захеканий штурман підняв обидві червоні металічні деталі, його було не впізнати.

— Це ж… — задихнувся він, — це ж обмежувачі реакторів, — від хвилювання у нього з’явився якийсь незвичайний акцент.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, побігли до диспетчерської. По дорозі їх настигла сильна злива. На бетонному полі хижо зазміїлися струмені води. Яскрава блискавка проколола на заході темне небо.

В диспетчерській чоловік похилого віку монотонно повторював біля центрального екрана одні й ті ж слова:

— Гравіаплан С-507! Глайдер ГС-04! Рекомендую негайно йти на зниження. Штормове попередження! Рекомендую негайно йти на