Марсiанськi 'зайцi' [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать онлайн

Бердник Олесь Марсiанськi 'зайцi' (на украинском языке)

Олесь Бердник

Марсiанськi "зайцi"

А прочитавши оповiдання "Марсiанськi

"зайцi", ви разом iз героями твору побуваєте на

Марсi, зазнаєте багато неймовiрних пригод.

Пiдготовка

Вони були нерозлучними друзями - Андрiйко, Боря i Надiйка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекi загадковi планети, про зустрiчi з розумними iстотами iнших свiтiв. Ще в четвертому класi вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п'ятий, взялися за Єфремова.

Їх владно захопила романтика зоряного свiту, неосяжнi для свiдомостi вiдстанi, приголомшуючi пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими пiд променями похмурих сонць. Друзi, нiби свята, чекали кожної нової книги про мiжзорянi польоти, жадiбно читали повiдомлення про новi й новi успiхи вчених, якi запускали в небо велетенськi супутники i ракети.

Дитячi серця трiумфували. Вже не письменники вигадують неймовiрнi польоти, а справжнi iнженери i конструктори запускають до зiрок гiгантськi апарати. Друзi збиралися пiсля урокiв i мрiяли, як самi стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах помiж скель i циркiв Мiсяця.

Кожної перерви чорний чуб Андрiйка, попеляста стрижена голова Борi та рудi кiски Надiйки схилялися докупи, i тодi сусiди-учнi чули палкий шепiт, щасливий смiх або гарячу суперечку.

Та ось у них з'явилися трiйки. Вчителi докоряли друзям. А пiонервожатий Стьопа - високий, сильний десятикласник, який одною рукою мiг пiдняти двопудову гирю, - прямо заявив:

- Лiтаєте попiд небесами, а вчитися як слiд не хочете. Для польотiв на iншi планети потрiбнi глибокi знання. А з трiйками ви на ночвах з хати будете лiтати! О!

Учнi довго смiялися пiсля цього i прозвали їх "ночвонавтами". I образа подiяла. А може, не так образа, як славнозвiсний полiт Юрiя Гагарiна.

В той день гримiла вся школа. На уроках читали газети з повiдомленнями про героїчний полiт. Всi кричали "ура", складали привiтальнi телеграми першому космонавту, а нерозлучнi друзi мовчазно сидiли за партою. Вони були враженi, приголомшенi, зачарованi. Вони не могли кричати - занадто чудесним було це здiйснення. Дитячi серця пiдказували, що найкраще осмислити таку подiю в тишi.

Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора пiд зорями, зiтхаючи, дивилися на Мiсяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срiбний вiзерунок небес. I дали один одному слово - вчитися лише на п'ять, щоб стати такими, як Юрiй - перший мiжзоряний мандрiвник.

Вони дотримали слова. Жодної трiйки не з'являлося в їх щоденниках. Учителi хвалили друзiв. Але прiзвисько "ночвонавти" за ними так i лишилося.

Та ось настало лiто. Почалися канiкули.

Андрiйко зiбрав друзiв у заповiтнiй долинi, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кiлометри вiд села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокi горби, минути березовий лiс i перебрести неглибокий струмок. У долинi завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мiзерна, тому худобу сюди не виганяли, i це робило безлюдну мiсцину дуже затишною для гри.

Надiйка i Боря зацiкавлено дивилися на свого вожака. Що там вiн вигадав?

Синi очi Андрiйка аж бризкали iскрами вiд таємницi. Зiбравшись у ямi, пiд крислатими кущами бузини, друзi сiли на кам'янi стiльцi i приготувалися до наради.

Андрiйко сказав:

- Товаришi! Пора нам починати практичнi роботи.

- Що значить, практичнi? - заморгав вiями Боря. - I в чому?

- Як-то в чому? В космонавтицi, певна рiч...

- Кажи точнiше, - не терпiлося Надiйцi. - Що ти хочеш?..

- Ми зробимо ракету! - одрiзав Андрiйко. Боря i Надiйка остовпiли. Вони не могли вимовити й слова. А їхнiй вожак впевнено вiв далi:

- Зробимо ракету i запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потiм, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету... I полетимо самi. Ясно? I хай тодi Стьопа скаже, що ми "ночвонавти"!

Андрiйко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту i розповiв друзям свiй план. Вони захоплено пiдтримали його. Кожному було видiлено окреме завдання. На прощання Андрiйко попередив - усе тримати в цiлковитiй таємницi.

- Якщо дома взнають - з хати не пустять! - заявив вiн.

Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирiшено було зробити iз букс вiд воза. Андрiйко знайшов на купi брухту бiля колгоспної кузнi три букси, Боря поцупив у матерi в коморi старий негодящий самовар. Iз пальним теж швидко впоралися. Надiйка добула на полi в матерi, яка працювала ланковою на буряках, селiтри. А з селiтри хлопцi дуже швидко виготовили саморобний порох.

Букси заклепали з широкого кiнця дерев'яними чопками, прикрiпили їх трикутником до дерев'яного диска. Вийшло щось похоже на тринiжки. До тринiжок друзi прилаштували самовар, потiм витягнули з нього центральну трубу i проробили iлюмiнатори. Крiм того, внутрiшнi стiнки самовара обклали повстю, щоб коту в польотi було м'яко.

На борту ракети чорною фарбою Надiйка написала: "ВПЕРЕД". Так було вирiшено назвати перший апарат.

Всi роботи велися в ямi. Звiдти ж мав бути запуск.

У кiнцi червня ракета була готова. Ввечерi друзi перевiрили всi вузли конструкцiї, принесли до ями пальне i заховали все це в печерi, заваливши отвiр каменем.

Вони йшли додому через березовий лiс, жваво перемовляючись, задоволенi тим, що їм пощастило довести роботу до кiнця.

- Якщо все пройде вдало, - озвався Андрiйко, - будемо готувати велику ракету!

Надiйна аж спалахнула вiд радостi, її зеленi очi заiскрилися.

- I самi полетимо?

- Еге ж! Я вже придумав, iз чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-пiд бензину? Вона лежить без догляду вже рокiв п'ять. Ми її заберемо...

- Як? Ми її з мiсця не зрушимо! - скептично озвався Боря.

- Попросимо хлопцiв. Щось придумаємо.

- А пальне? Де ти вiзьмеш стiльки пального?

- Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав - навiть справжнi ракети гасом рухаються... Це ще треба добре обдумать! Зате пiсля польоту - знаєте, як нам заздрити будуть у школi...

Сумнiвiв було багато, але нi Боря, нi Надiйка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра - перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба...

Запуск

На другий день Андрiйко i Боря примчали до ями ще на свiтанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, пiдготували рiзнi припаси.

Над горбами зiйшло сонце, в березовому лiсi заспiвали птахи, сине небо було безжурним, лагiдним. Андрiйко виглянув iз ями, прислухався.

- Нiде нiкого. Скоро прийде Надiйка, i тодi почнемо...

Справдi, незабаром на стежинi, що вела вiд лiсу, з'явилася захекана дiвчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якiй щось несамовито кидалося i завивало. Це був їхнiй "космонавт", кiт Рябуша, улюбленець Надiйчиної баби.

- Що - не хотiв? - поцiкавився Боря, торкаючись пальцем до торби.

- Всю дорогу мучив мене, -пожалiлася Надiйка. - Ледве донесла.

- Несвiдомий, - махнув рукою Андрiйко. - Вiдкрий торбу, хай подихає...

Дiвчинка розв'язала зашморг, з отвору з'явилася голова великого рябого кота. Вiн вдихнув повiтря i жалiбно нявкнув.

- Мовчи, дурню, - докiрливо озвався Андрiйко. - На ракетi полетиш. Не кожному така честь випадає...

Але кiт явно не згоджувався iз доказами Андрiйка. Вiн не змовкав нi на хвилину, то жалiбно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.

Андрiйко махнув рукою - нiчого, мовляв, не вдiєш! - I наказав:

- Неси в яму. Пора запускать!

Вони спустилися в яму. Андрiйко поставив ракету на нiжки-дюзи, вiдкрив дверцята каюти.

- Надiйко, клади кота в ракету...

Дiвчинка всунула голову "космонавта" в отвiр, але кiт, ошаленiвши вiд страху, вперся лапами у стiнки, не бажаючи брати участi в сумнiвному експериментi.

- Що ж робити? - жалiбно крикнула Надiйка. - Вiн дряпається навiть крiзь торбу!

- Притисни лапи!

- Кусається!

- Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер переднi лапи! Бач! А тепер заднi самi пiдуть! Готово!..

Андрiйко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кiт бiснувався в самоварi, репетуючи, нiби сто котiв у березнi. Ракета повалилася набiк. Андрiйко нiяк не мiг поставити її рiвно. Надiйна прихилила обличчя до iлюмiнатора, нiжно примовляла:

- Рябчик... Рябушенька... ну, заспокойся... ну, будь розумненьким... я тобi ковбаски дам... Ми ж тобi хочемо як краще!..

Рябушка трохи вгамувався. Вiн сидiв уже смирно, тихо нявкаючи i насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.

- Перевернiть ракету дюзами вгору, - прошепотiв Андрiйко.

Боря i Надiйка виконали наказ. Андрiйко всипав у букси по двi жменi пального, потiм укинув туди по жаринi з вогнища, розведеного заздалегiдь. Пальне затлiлося, Андрiйко схопив чопки i заплiшив ними "дюзи".

- Тепер поставте сторч! - приглушено крикнув вiн.

Помiчники дрижачими руками опустили ракету на землю.

- Тiкай!

Усi кинулися геть iз ями i сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрiйко, вхопивши зубами бадилину папоротi, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?

Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоцi.

- Не вибухне, - розчаровано озвався вiн.

- А от i вибухне! - огризнулася Надiйка. - Ти завжди панiкуєш...

Кiт, почувши голоси, знову жалiбно занявчав.

- Тихо, - урвав суперечку Андрiйко. - Бачите, димить...

Справдi, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучi секунди. I ось...

...почулися лункi вибухи. Над ямою з'явилася бiла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевiльний голос кота.

- Вийшло! - залементував Андрiйко, радiсно зриваючись iз трави. Полетiла!

Друзi стрiмголов кинулися до мiсця старту. Там валялися лише два чопки, третiй десь зник. Андрiйко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

- Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

Приємне знайомство

Iз кущiв терну, недалеко вiд ями, почувся зляканий крик. Потiм хтось засмiявся. Друзi завмерли вiд несподiванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

На галявинi з'явився лiтнiй чоловiк - високий, худий, з борiдкою i вусами. Вiн чухав одною рукою голову, а в другiй тримав "ракету". Защiпка дверцят вiдпала, i рябий кiт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущi. Чоловiк аж задихався вiд смiху. Побачивши дiтей, вiн гукнув:

- То це ваша робота?

- Наша! - потупившись, несмiливо вiдповiв Андрiйко.

- Що ж це ви, шановнi товаришi, запускаєте менi на голову самовари? Якби не намет - то й покалiчило б!..

- Це не самовар! - заперечив Андрiйко. - Це космiчна ракета! А кiт космонавт!

- Гм, - здивувався незнайомий, лагiдно посмiхаючись, - дiйсно, схоже. Молодцi...

- Ми готуємося до польотiв, - осмiлiвши, сказав Андрiйко. Весь вигляд чоловiка, його усмiшка були такi приємнi, що хлопець вирiшив розповiсти йому все. - Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе...

- Як для себе?

- А так. З цистерни. А пальне - гас!..

- Е нi, - заперечив незнайомий. - Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодiяльнiсть тут не пiде. Сьогоднi замучили кота, а завтра самi покалiчитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час - поступайте в певнi школи. Так, як Гагарiн...

- Коли то ще буде! - незадоволено озвалася Надiйка.

- Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку...

- Правда?

- Чесне слово, - поклявся чоловiк. - Ось подружимось - я вам розповiм багато цiкавого...

- А як вас звати? - вихопилося в дiвчинки.

- Юрiєм Сергiйовичем...

Iз кущiв покликали. Юрiй Сергiйович залишив "ракету" друзям i, привiтно махнувши на прощання, пiшов. Андрiйко подивився йому вслiд, таємниче прошепотiв:

- Тут щось криється, вiрте менi. Ось побачите, в цiй долинi почнуться дiла!..

- Якi дiла, Андрiйку?

- Великi. А точнiше - дiзнаємося потiм...

Суперечка

Експерименти з ракетами довелося залишити. В долинi, як i передбачав Андрiйко, почалися великi "дiла".

Вiд сусiдньої залiзницi провели вiтку, по нiй безперервно йшли ешелони з механiзмами, апаратами та будiвельними матерiалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будiвництво.

До паркану нiкого не допускали охоронцi. Скрiзь були вивiшенi таблички: "Заборонена зона!" Але юним винахiдникам вiд цього стало ще цiкавiше, тим бiльше, що з долини лунали сильнi вибухи, гучнiшi вiд грому. Одного разу друзi пробралися до паркану i видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.

По той бiк долини пiвколом розташувались якiсь будинки, а в центрi велетенського забетонованого майдану височiли ажурнi вишки. Бiля них дiти помiтили три гiгантськi апарати, схожi на цiвки, поставленi сторч.

- Ракети! - прошепотiв Андрiйко. - Щоб я вмер, ракети! Тiльки не такi собi, а справжнi, космiчнi. Погляньте, вони з трьох ступенiв... Пам'ятаєте, ми бачили в журналi?..

- Пам'ятаю, - видихнула Надiйка.

Вони довго мовчали, прикипiвши до паркану, не в силi одвести погляд вiд чаруючого видовища. Мрiя, фантазiя, буйна уява дитячої свiдомостi, прочитане в книгах - все стало реальнiстю, ясно i зримо стояло перед ними.

- Пропала наша яма, - озвався Боря.

- Що яма! - сердито вiдповiв Андрiйко. - Та за такi ракети можна тисячi ям оддать. От якби пробратися туди!

- Не пустять, - зiтхнула Надiйка.

Над долиною впав синiй серпанок. Вечорiло. Мiж деревами поповзли тiнi. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боцi паркану загоралися вогнi.

Десь недалеко почулися голоси. Дiтей помiтили охоронцi. Молодий високий хлопець, iз гвинтiвкою на плечi, докiрливо крикнув:

- Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хiба читати не вмiєте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..

- Так цiкаво! - заперечив Андрiйко, не злiзаючи з паркану.

- Мало чого цiкавого! Ану марш звiдси!

- I не страшно! - заявила Надiйна...

До охоронця наближався високий чоловiк. Вiн побачив дiтей, весело гукнув:

- А, давнi знайомi! Уже пробралися?

Це був Юрiй Сергiйович. Дiти дружно привiталися з ним. Андрiйко сказав:

- Ми прийшли поглянути на свою долину...

- На вашу долину? - здивувався Юрiй Сергiйович. - Ах так, я розумiю! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке дiло, доведеться платити вам вiдступного... Iдiть за мною, почуєте дещо цiкаве...

- Куди йти? - недовiрливо запитав Андрiйко.

- Побачиш, - таємниче усмiхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, вiн додав: - Це мої друзi, пропустiть.

Дiти, враженi приємною несподiванкою, пiшли за Юрiєм Сергiйовичем. Минули широкi ворота. По бетонованих плитах широченної площi йшли, затамувавши подих, - здавалося, що вони потрапили в казковий свiт. Не вiрилося, що все це iснує насправдi: космодром, вишки, ракети... i вчений, що просто i дружньо звертається до них:

- Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут пiонери, а ми лише послiдовники...

Андрiйко поглядав на Юрiя Сергiйовича, сумнiвався: невже не смiється?

Нi, вчений говорить цiлком серйозно, лише десь у глибинi його очей мерехтять веселi iскорки.

- Бачите велику ракету? Оту, що посерединi? - запитав Юрiй Сергiйович. - Незабаром вона полетить на Марс.

- На Марс? - дружно ахнули дiти.

- От здорово! - додав Андрiйко. - А коли?

- Через два днi. А сьогоднi тут зiбралися вченi, конструктори, космонавти. Буде цiкава розмова... вiрнiше, не розмова, а дискусiя на тему: "Чи є життя на Марсi?"

- О! - здивувалася Надiйка. - А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два днi? То й можна буде точно узнати, чи є там життя...

Юрiй Сергiйович хитро зиркнув на дiтей:

- Суперечка завжди потрiбна. Вона гострить розум, як точило нiж. У суперечцi виясняється зрiлiсть людської думки. Зрозумiло?..

- Угу, - непевно вiдповiла Надiйна.

Вони минули вишки, бiля яких стояли височеннi ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхiвки апаратiв ще золотилися останнiми вiдблисками сонця. Бiля будинкiв, на широкому щитi, червоною фарбою вiд руки було виведено:

"ТОВАРИСЬКА ДИСКУСIЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСI

Запрошуються всi!"

Юрiй Сергiйович провiв дiтей по вузькому коридору, вiдчинив дверi до просторого примiщення. Там стояв гомiн, лунав смiх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на пiдвищеннi i, пiднявши довгий палець угору, переконливо говорив:

- Отже, я ще раз пiдкреслюю свою думку: життя на Марсi нема взагалi. Ця планета пуста i мертва, вона покрита пiсками та вулканiчним попелом. Канали, оази - всi явища, якi використовуються як доказ iснування життя на Марсi, це вигадка ентузiастiв. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусiднiй планетi життя, - отже, вони й бачать те, що бажають...

- Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку i науку? вигукнув бiлочубий хлопець у вишитiй сорочцi.

- Хто це? - пошепки запитав Андрiйко, примощуючись на лавi рядом з Юрiєм Сергiйовичем.

- Той, що виступає, - професор, - нишком вiдповiв учений. - Спецiалiст по метеоритах. А юнак - це космонавт. Вiн полетить на Марс пiсля того, як перша ракета iз автоматами благополучно досягне планети.

Андрiйко хотiв запитати ще щось, але професор, що стояв на пiдвищеннi, вiв далi:

- Не обманюють, а обманюються.

- А фотографiї? Хiба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вiрнiше, рослиннiсть уздовж каналiв!..

- Це зовсiм не рослиннiсть, - заперечив професор, - а смуги вулканiчного попелу, який у постiйних напрямках розноситься вiтром на великi вiдстанi. Оази - це вулкани, а канали - їхнi виверження...

- А чому ж колiр планети мiняється залежно вiд пори року? Чому навеснi "смуги попелу", як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темнiють?..

- Окислення якихось мiнералiв, або обман зору, - сухо вiдповiв професор. - Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цiй старенькiй планетi ви не зустрiнете живих iстот, не кажучи вже про розумних.

Професор зiйшов iз пiдвищення. Замiсть нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Вiн випив склянку води, витер хустинкою чоло i, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:

- Я не зовсiм згодний з попереднiм оратором. Гадаю, що життя на Марсi є. Але воно там iснує в примiтивних формах... У дуже низьких формах...

Василь - молодий космонавт - знову не витримав:

- Марс старiший вiд Землi, вiрнiше, вiн ранiше охолов! Чи не так?

- Ну так, - погодився оратор. - То й що?

- А раз так, то життя - яке ви стверджуєте - виникло на ньому на мiльярди рокiв ранiше. Згода?

- Далi, далi...

- Виходить, що на планетi мiльярди рокiв iснувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протирiччi з усiма законами природи! Я нiколи не повiрю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рiвня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.

- А в нас, на Землi, - роздратовано гукнув оратор, - хiба нема життя примiтивного, починаючи вiд амеб i кiнчаючи всякими лишайниками, мохами?

- Але ж разом iз найпростiшими органiзмами розвинулися i високi форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсi!

- Де ж вони, вашi марсiани? Чому вони не летять до нас?

- А хто вам сказав, що вони не прилiтали? Може, вони й прилiтали мiльйони чи тисячi рокiв тому. Iсторiя ще не вiдзначала таких подiй, бо й писаної iсторiї тодi ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як мiфiчнi, казковi видiння...

- А тепер? - iронiчно запитав оратор. - Чому вони не прилiтають до нас, не зав'язують стосункiв iз нами, не обмiнюються досвiдом?

- А тепер, може, їх навiть немає там, а є тiльки залишки їхньої культури. Про це свiдчать i величезнi штучнi супутники...

- Ви впевненi, що вони штучнi? Адже гiпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!

- Ну то й що? - з викликом сказав Василь. - Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос i Деймос несхожi на всi iншi супутники планет. По-перше, вони дуже мiнiатюрнi порiвняно з Марсом - Фобос - 16, а Деймос - 8 кiлометрiв у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричi швидше, нiж сама планета навколо осi - отже, Фобос чужий для Марса. При спiльному їх природному походженнi Марс не мiг би дати Фобосу такої швидкостi...

- Вiн мiг захопити Фобос iз пояса астероїдiв - дрiбних планет! заперечив оратор.

- Нi, - заявив Василь. - Розрахунки показують, що тодi орбiти Фобоса i Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучнi, що канали i оази-мiста - теж штучного походження!

- Нас розсудить майбутнє! - сердито сказав учений. - Але ви не вiдповiли на запитання - чому жителi Марса не прилiтають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?

- А чому ви розглядаєте iнших розумних iстот з нашої людської точки зору? Навiть думаючи, розглядаючи дiї своїх ближнiх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про iстот з iншого свiту! Ми не знаємо нi їх будови, нi психiки, нi культури, нi смакiв, нi устремлiнь. Отже, не можна наперед приписувати марсiанам певну лiнiю поведiнки!

- Фантастика! - одрiзав оратор.

- Безумовно! - весело пiдхопив космонавт пiд схвальний гомiн залу. - Я згоден, що це фантастика, як i все, що ще не вiдкрите наукою! Але всяка логiчна фантастика здiйснюється. Я впевнений, що стане дiйснiстю i ця. Ми зустрiнемо своїх далеких братiв по розуму в сонячнiй системi, а не десь у iнших зоряних свiтах. I не лише на Марсi, а й на Венерi, а, може, навiть i на Юпiтерi чи Сатурнi!..

- Додайте, - глузливо пiдхопив оратор, - на Меркурiї, Плутонi, Мiсяцi та на астероїдах, серед повної пустоти!

- А що ж! - погодився Василь. - Може й серед пустоти! До речi, великий Цiолковський гаряче вiрив, що життя розквiтне скрiзь, де є матерiя i рух. А на Мiсяцi чи на iнших планетах є речовина, є промiння Сонця, значить, є i рух, розвиток. Цей розвиток обов'язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..

Дiти слухали палку дискусiю, їх оченята аж блищали вiд захоплення, хоч вони дечого й не розумiли. Юрiй Сергiйович схилився до них, запитав:

- Ну як?

- Цiлий мiсяць би слухав, - видихнув Андрiйко.

- А хто вам бiльше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? хитро запитав учений.

- Василь, - дружно вiдповiли дiти.

Юрiй Сергiйович нiчого не вiдповiв, лише його очi якось потеплiли, спалахнули вологим блиском.

Дискусiя тривала ще дуже довго. Виступали вченi, iнженери, спецiалiсти по ракетах. Багато з них не вiрили у зустрiч iз розумними iстотами на планетi Марс, вони вишукували будь-який привiд чи факт, щоб посiяти сумнiв у такiй зустрiчi, але прихильники Василя були гарячi, нестримнi, впевненi у своєму переконаннi, i їхня думка панувала в атмосферi суперечки.

О десятiй годинi Юрiй Сергiйович провiв друзiв до ворiт космодрому, тепло попрощався.

Дiти йшли лiсом, помiж березами, мовчки - занадто багато вражень ринуло сьогоднi в їх свiдомiсть. Вже бiля околицi села Андрiйко зупинився, сказав:

- Борю, Надiйко... у мене є план...

- Який план? - озвалася Надiйка.

- Страшний. Тiльки ви нiкому нiчичирк. Завтра збираймося туди, до березового лiсу, i все обсудимо...

Змова

Вихор на головi Андрiйка переможно стримiв угору, синi очi схвильовано поблискували. Надiйка i Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне... Так воно i сталося.

Вони отетерiло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотiв:

- Самi чули - готується полiт на Марс...

- Чули...

- Вперше в iсторiї... справжня ракета!

- Ну то й що? - не второпав Боря.

- От i дурний. Невже не додумав? У всiх книжках написано, що з дорослими летять дiти, пробравшись, "зайцем" у ракету. А потiм стають у пригодi...

- Ой, а це ти здорово придумав! - вигукнула Надiйка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носi. Андрiйко цикнув на неї.

- Тихо! А то хтось почує!

- Я не розумiю, - озвався Боря.

- Потiм зрозумiєш. Слухай, що кажу. Значить, так... Ракета летить завтра вночi. Нам треба пробратися в неї, щоб нiхто не помiтив.

- Еге, - злякано озвався Боря. - Перша ракета полетить без людей. На нiй будуть лише автомати...

- То це й краще! - зверхньо вiдповiв Андрiйко. - Будем повними господарями.

- А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крiм залiзяччя, нiчого не буде!

- Сам ти залiзяччя! - розсердився вожак. - Жеретiя! Для науки можна й поголодувати. А, крiм того, ми захопимо з собою харчiв...

- Де?

- Як де? Вдома!

- Це буде... нiбито... крадiжка...

- Ех, ти! Просто секретна операцiя. Я вiзьму хлiбину, огiркiв, копчене стегно... Мати потiм зрозумiє.

- I я дещо вiзьму, - пообiцяла Надiйка.

- Ну, от i добре.

- А як же школа? - непевно промовив Боря. - Ми можемо запiзнитися до початку навчання...

Андрiйко зневажливо махнув рукою.

- Героїв не судять. Повернемось, i всi будуть заздрити нам. А потiм пiдемо у школу пiлотiв... Як Гагарiн!

- А якщо... не вернемось? - ледве чутно прошепотiла Надiйна.

Боря теж замислився, широко розплющивши сiрi очi, нiби вдивлявся в уявнi картини майбутньої мандрiвки.

Андрiйко подумав, поглянув на товаришiв, зiтхнув. Потiм розвiв руками.

- Що ж поробиш... якщо не вернемось, то будемо жертвами...

- Якими жертвами? - спитав Боря.

- Жертвами науки.

- А-а-а...

Таке пояснення хоч i не задовольнило Борю, але вiн уже не суперечив Андрiйковi. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчi товариша, переконливо заявив:

- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...

- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.

- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..

- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?

- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!

- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.

- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...

- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.

- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?

Старт

Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.

Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.

- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.

Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.

- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?

- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...

- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...

- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.

- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...

- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...

Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.

Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:

- Лягайте...

Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану

- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.

Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.

Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.

Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:

- Сюди...

Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.

- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.

- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...

Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.

- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:

- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.

- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.

Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.

- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.

- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.

- Треба сховатися, - додала Надiйка.

Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.

- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!

- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.

- Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?

Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.

- От буде шуму, як дiзнаються про нас!

Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.

"Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.

Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.

Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?

Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...

Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

Боря заворушився, хрипко запитав:

- Де ми?

- В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...

Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:

- Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!

На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.

- Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?

- Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його:

- Що "Юрiю Сергiйовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов'язково долетить до Марса...

- Так ми ж i зiбралися на Марс! - виправдовувався Андрiйко.

- I продуктiв набрали! - пiдхопила Надiйка. Юрiй Сергiйович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом iз собою.

- Продуктiв! Ви чули?! Вони набрали продуктiв i гадають, що цього досить для космiчного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змiнює шлях польоту i можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!

- Ми вирiшили йти на жертву, - похмуро сказав Андрiйко.

- Ох i капустянi ж у вас голови! - докiрливо сказав учений. - Де ви бачили, щоб нашiй науцi потрiбнi були такi жертви? Спочатку навчiться, станьте космонавтами, а потiм уже летiть!

- А в книжках же так, у фантастичних, - виправдовувався Боря. - Разом iз дорослими летять дiти... i стають у пригодi...

- Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер iз ними робити?

Надiйка жалiбно схлипнула, хлоп'ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дiтей, потiм рiшуче махнув рукою.

- Будемо посилати другу ракету сьогоднi ж. Попередьте Василя.

- Василь полетить? - радiсно вигукнув Андрiйко. - А ми з ним зустрiнемось?

- Не радiй завчасно, - суворо вiдповiв Юрiй Сергiйович. - Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари i думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту i слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити...

У польотi

Iнструкцiї Юрiя Сергiйовича була суворими, жорстокими.

До приладiв не торкатися. Слухати його вказiвок. Iз ракети на Марсi не виходити. Ждати прильоту Василя.

- Так для чого ж ми летимо? - жалiбно запитав Андрiйко. - Ми ж хотiли як краще...

Юрiй Сергiйович трохи змилостивився.

- Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток iз червоною кнопкою. Бiля неї напис: "Дублююча система".

- Знайшла! - щасливо вигукнула Надiйка. - Ось вона...

- Правильно, - похвалив учений. - Запам'ятайте її. Коли я скажу натиснете її при пiдходi до Марса.

- А що це, Юрiю Сергiйовичу? Що значить "дублююча"?

- Запасна. Зрозумiли? Якщо зiпсується один механiзм, то включиться iнший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ вiдкрити iлюмiнатори.

Безшумно розiйшлися темнi щити на круглих отворах. Дiти завмерли вiд небаченого видовища. За iлюмiнаторами вiдкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому - безлiч яскравих зiрок. Вони сяяли рiвним свiтлом, а не тремтливо, як на Землi.

- Що - гарно? - озвався з екрана Юрiй Сергiйович.

- Здорово! - вихопилось у Андрiйка.

Топ став злякано пiдвивати, спостерiгаючи небачене видовище.

- Юрiю Сергiйовичу, - несмiливо озвався Андрiйко. - В книжках написано, що в мiжпланетному просторi люди не вiдчуватимуть ваги... а ось ми...

- Що ви?

- Так, як i на Землi... вiдчуваємо...

- Так i треба, - посмiхнувся вчений. - Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, i це дає вiдчуття ваги. От якби ми виключили двигуни - тодi б ви втратили вагу...

- Виключiть! - палко попросила Надiйка. - От цiкаво буде полiтати в повiтрi!

- Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летiти в десятки разiв довше. А так - сьогоднi ж будете на Марсi Та й приємного нiчого не буде з невагомостi. Ви без звички лише гулi наб'єте на лобi. Дивiться краще сюди, на пульт... Трохи вище, в перископ...

В овальному отворi перископа друзi побачили шматок зоряного неба, а на його тлi - зеленувату кулю, що переливалася нiжним, тремтливим сяйвом. На нiй видно було темнi плями, бiлi пасма.

- Диви - глобус! - здивувався Боря.

- Не глобус, а сама Земля, - пояснив учений.

- Земля! - ахнули дiти в захопленнi.

З одного боку на планету находила тiнь, куля поволi оберталася. Поряд з нею з'явився срiбний Мiсяць, набагато менший вiд Землi.

- Надивилися? - запитав учений. - А тепер спати. Вам треба заспокоїтись i вiдпочити. I не забувайте, що я сказав. Нiчого без дозволу не робити.

- А де нам лягати? - запитав Андрiйко.

- У крiсла перед пультом. I прив'яжiться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.

Робити було нiчого. Мандрiвники востаннє поглянули на зоряне небо i сiли у крiсла. Вражень було так багато i втома так давалася взнаки, що дiти через хвилину мiцно спали.

На Марсi

Прокинувся Андрiйко вiд гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як i при пiдйомi, дзвенiло в головi i стискало груди. Звiдкись чувся тривожний голос:

- Вставайте! Негайно прокиньтеся!

Андрiйко вiдстебнув ременi, схопився з крiсла, впав. Чiпляючись руками за пульт, вiн пiдвiвся, побачив на екранi обличчя Юрiя Сергiйовича. Вчений говорив:

- Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ладу...

Андрiйко злякано дивився поперед себе, нiчого не розумiючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала вiд страшенної напруги.

- Я не бачу кнопки, - у вiдчаї закричав Андрiйко. - Свiт крутиться!

Бiля нього з'явилася Надiйка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.

Загримiло ще сильнiше. Дiтей притиснуло до пiдлоги. В iлюмiнаторi стрiмко наближалася поверхня Марса. Нiби здалека, долинув голос ученого:

- Ждiть допомоги! Ждiть Василя! Нiкуди не...

Сильний удар, грiм заглушив слова Юрiя Сергiйовича. Всi звуки злилися у протяжне виття. Замигали i згасли на пультi червонi вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася i повiльно впала. Хмара куряви закрила iлюмiнатори. I слiдом за цим настала мертва тиша.

- Юрiю Сергiйовичу, - простогнав Андрiйко.

Йому нiхто не вiдповiв. Тихенько заскавучав Топ.

Боря схлипнув, засопiв.

- Де ми, Андрiйку?

- Мабуть, на Марсi...

- А чого Юрiй Сергiйович мовчить? - озвалася Надiйка.

- Не знаю... Може, радiо зiпсувалося. Вiн кричав, щоб ми ждали Василя...

- А що це червоне за вiкнами?

- Курява... Пiсок... Бачиш - уже розходиться. Червона хмара, справдi, зникала, розвiювалася.

В iлюмiнаторах з'явився не бачений нiколи пейзаж планети. Дiти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стiнi каюти. Крiсла i пiдлога були десь над головами.

- Перевернулася ракета, - сказав Андрiйко.

- Що ж ми будемо робити? - пригнiчено запитав Боря.

- Подумаємо. Треба спочатку поїсти...

Проти цього нiхто не заперечував. Надiйка вiдкрила мiшок, дiстала харчi, термос iз водою. Дiти жадiбно припали до їжi, дружно знищили цiле кiльце ковбаси. Боря хотiв починати друге, але Андрiйко зупинив його.

- Треба терпiти. Хтозна, скiльки тут ждати. Зав'яжи, Надiйко, торбу. Дай Топу кiстку.

Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрiйко, повеселiвши, говорив:

- Послухайте мене Недаремно ми прилетiли на Марс. Вперше в iсторiї. Треба зробити щось цiнне...

- Що? - недовiрливо запитав Боря. - Юрiй Сергiйович наказав не виходити iз ракети. Та й поглянь - нiчого цiкавого у вiкнi не видно...

- Справжнi дослiдники не з вiкна виглядають, - огризнувся Андрiйко. Поки прилетить Василь, треба дослiдити поверхню Марса. Назбирати гербарiй рослин, так як ми в школi робили.

- I камiнцiв, - додала радiсно Надiйка.

- Правильно. I комах або тварин, якщо знайдуться... Це буде велика допомога вченим. О!

Боря з сумнiвом поглянув у отвiр iлюмiнатора.

- А якщо там дихати не можна? Ти ж читав - повiтря на Марсi рiдше, анiж на вершинах гiр...

- Так то ж написано, а то насправдi, - заперечив Андрiйко.

- Ми спробуємо. За раз не вмремо... Ждати нiчого, за мною.

Дверi iз ракети автоматично вiдчинилися, i дiти вибралися на червону пiщану рiвнину, йти було надзвичайно легко - здавалося, що тiло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разiв у два менше, нiж на Землi, освiтлювало синюватi повзучi рослини та чорно-зеленi мохи на схилах барханiв. Небо було темно-фiолетовим. Сильний вiтер, що дув при самому грунтi, нiс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повiтря було сухим, рiзким. Боря закашлявся. Андрiйко засмiявся.

- Нiчого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий... Тут можуть жити люди.

- Нема тут нiкого, - жалiбно заявив Боря. - Тiльки мохи та бур'ян...

- Сам ти бур'ян, - розсердився Андрiйко. - А хiба в нас, на Землi, нема пустель? Там теж тiльки всякi саксаули та чагарi... Будемо шукати. Бачите горби. Пiдемо у той бiк. Надiйко, збери в мiшок трохи цього моху, пригодиться. Це ж рослини з Марса - хiба не розумiєш?!

Дiвчинка радо заходилася виривати синюватi рослини. Це було досить важко - їх корiння виявилося мiцним i довгим. Дружно взявшись до роботи, дiти вирвали кiлька в'юнких стебел, заховали у мiшок.

- А тепер - уперед, - скомандував Андрiйко, пiдсмикуючи Топа за ремiнець.

Гуртом, збиваючи червоний пiсок iз барханiв, друзi кинулися до обрiю. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вiрилося якось, що вони опинилися на Марсi, на тiй самiй планетi, яку вони бачили тiльки в книжках та на вечiрньому небi у виглядi червоної зiрочки. Надто вже Марс був звичайним обшарпаний, рудий, схожий до якогось необжитого, запущеного мiсця на Землi. Але все ж таки це був iнший свiт - вiдчувалося по всьому. I по тому, що обрiй був зовсiм недалеко i що тiло здавалося дуже легким, i повiтря розрiджене.

- Нецiкаво, - озвався Боря. - Я думав, що ми побачимо тут розумних iстот або якiсь будiвлi....

- Вiрити треба, - палко сказав Андрiйко. - Зрозумiло? Обов'язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей...

Дiти пробiгли кiлометри два, зупинилися. Ракета блищала на обрiї. Вiддалiк вона здавалася якоюсь iграшковою. Андрiйко показав на неї рукою.

- Треба далеко не вiдходити, бо загубимось. Пошукаємо в долинi, а потiм повернемося. Скоро має прилетiти Василь...

Мандрiвники заглибилися в широку долину. Навколо виднiлися розмаїтi каменi, блискучi мiнерали. Дiти дружно взялися збирати камiнцi.

- Пригодиться вченим, - промовив Андрiйко.

Потiм вони знайшли смуги голубуватих соковитих рослин з колючками i дрiбненькими червоними квiтами. Надiйка радiсно кинулася до них, зiрвала одну i раптом скрикнула.

- Що з тобою? - стурбовано запитав Андрiйко.

- Вкусила... квiтка. Дуже боляче.

- Може, вона отруйна? - злякався Боря. - Хай їй грець.

- Нi. Треба забрати. Загорни її камiнцем в торбу. Пiшли далi. Ще трохи позбираємо i повернемось...

Раптом збоку почулися дивнi звуки, потiм загавкав Топ. Здивованi дiти озирнулися. В долинi, позаду них, бiснувався пес. Вiн велетенськими стрибками кружляв навколо дивного предмета жовтуватого кольору з голубими смугами. Андрiйко кинувся до Топа. Предмет зненацька рушив iз мiсця i швидко помчав униз по долинi.

Надiйка захоплено вигукнула:

- Тварина! Лови!

Це, справдi, була жива iстота, марсiанська тварина. Треба було будь-що наздогнати її.

Всi троє кинулися слiдом. Топ уже доганяв звiрятко, але вхопити боявся, бо воно раз у раз пiдскакувало i тодi iз-пiд смугастого панцира блискали довгi жовтi зуби.

Вiдстань мiж твариною i дiтьми скорочувалася. Андрiйко захекався i вiдчував, що довго бiгти з важкою торбою не зможе. Вiн кинув її додолу i крикнув:

- Надiйко, забери!

Дiвчинка i Боря вiдстали i знесилено зупинилися. Але Андрiйко не хотiв здаватися. Вiн пiддав ходу, наблизився до втiкача на пiвметра i стрибнув, мiцно охопивши панцир звiрятка. Голова i лапи тварини сховалися всередину тепер вона, певне, надiялася лише на мiцнiсть своєї природної схованки.

Пiдбiгли Боря i Надiйка, знесилено хекаючи. Андрiйко теж страшенно втомився. Але всi були дуже радi з вдалого полювання. Перепочивши, розглянули дорогоцiнний трофей. Топ усе хотiв ударити марсiанську черепаху лапою, але Андрiйко одiгнав його i заховав полоненого жителя Марса в рюкзак.

Лише тепер друзi помiтили, що почало сутенiти. Сонце зникло. Небо стало зовсiм темним. Андрiйко тривожно оглянувся, сказав:

- Пора до ракети...

Дiти попрямували на горб. Довго дивилися навколо. Але в сутiнках марсiанського вечора вони нiде не могли помiтити ракети. Скрiзь, куди не глянь, тягнулися одноманiтнi горби i скелi. На небi, в одному мiсцi, горiлачервоно-багрова стежка. Певно, в тому мiсцi зайшло сонце.

Дiвчинка торкнулася руки Андрiйка, тихенько запитала:

- Де ж ракета?

Вожак мовчав. Вiн нiчого не мiг сказати своїм друзям. Вiдчай закрадався в його серце, до очей пiдступали сльози. Але хлоп'яча гордiсть перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.

- Виберемо затишне мiсце, - озвався вiн. - I будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас...

- Як? - цокочучи зубами, схлипнув Боря. - Як вiн знайде?

Андрiйко не вiдповiв. Вiн рiшуче пiдiйшов до купи камiння, знайшов затишок i покликав туди друзiв. Усi троє вмостилися пiд захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував нiс назустрiч вiтру, щось винюхував, тихенько вищав.

По спинi в Андрiйка забiгали мурашки. Невже так нещасливо закiнчилася їх мандрiвка? Згадалася школа, докори вчителiв i пiонервожатого, Юрiй Сергiйович, йому стало жаль їх. Стiльки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрiвкою. I нiякої користi. Хто їх знайде тут, мiж скель, на чужому невивченому Марсi?

Навколо зовсiм потемнiло, на небi загорiлися зорi - колючi, великi. Поволi викотився маленький мiсяць, разiв у двадцять менший земного. Згодом з'явився другий. Вiн дуже швидко пересувався По небу- можна було помiтити простим оком.

Друзi мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всi вiдчували: одна мить, один натяк вiдчаю - i вони розревуться, як маленькi дiти. А хiба ж можна плакати космонавтам?

- Що то, Андрiйку? - дрижачим голосом запитав Боря.

- Де?

- А в небi... пливе... Нiби м'ячик?

- А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий - то Фобос. Чув же на лекцiї, що вони штучнi...

- Ой, як цiкаво, - прошепотiла дiвчинка. - Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?

- Чого захотiла, - жалiбно озвався Боря. - Хто нас побачить у такiй темрявi... та ще й у пустелi, серед горбiв?..

Дiти знову понуро замовкли. Дмухнув вiтер. Спочатку слабенький, вiн iз кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стiна куряви, потiм повалив сухий снiг. Мандрiвники задерев'янiли вiд страху й холоду. "Приходить кiнець", - така думка невблаганно зрiла у кожного.

Раптом Андрiйко помiтив, що Топ зiрвався з мiсця i закружляв навколо скель. Потiм вiн повернувся назад, скочив на груди Андрiйку, i, оглядаючись, побiг у долинку, щось винюхуючи.

- Що з ним? - здивовано прошепотiла Надiйка.

- Може, вiн по слiдах виведе нас до ракети? - з надiєю вигукнув Боря.

- За мною! - рiшуче скомандував Андрiйко, зриваючись на ноги.

Дiти дружно кинулися слiдом за Топом...

Рятунок

Пес кiлька разiв зупинявся i, поводячи головою в рiзнi боки, нюхав повiтря. Вiн нiби чув якiсь далекi запахи. Потiм знову схиляв голову до грунту i пiдтюпцем бiг крiзь iмлу. Дiти не вiдставали вiд нього, тримаючись за руки i одвертаючись вiд снiгу, що сипав прямо в обличчя.

Пес вiв дiтей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снiгопад стишався, тепер снiжинки падали згори м'якими бiлими метеликами. Нарештi, ущелина вперлась у круту кам'яну стiну. Мандрiвники здивовано зупинились.

- Що трапилося? - процокотiв зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрiйка.

- Мабуть, Топ заблудився, - похмуро озвалася Надiйка. - Забрели ще глибше... тепер зовсiм не виберемося...

Пес кiлька разiв голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Нiхто нiде не обзивався. Надiя, що почала зiгрiвати серця дiтей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорi розiйшлися хмари, на чорному тлi показався марсiанський мiсяць. Тьмяне промiння осяяло ущелину, i в тому примарному свiтлi дiти побачили стiну, бiля якої вони стояли. Андрiйко вражено скрикнув.

- Боря, Надiйко... Дивiться!

- Що таке?

- Це штучна стiна... змурована!..

Андрiйко обмацав руками велетенськi ромбiчнi каменi, щiльно припасованi один до одного, радiсно сказав:

- Через це Топ привiв нас сюди. Я ж вам казав - генiальний собака!

Боря смикнув Андрiйка за полу, злякано прошепотiв:

- То, може, тут марсiани? Тутешнi люди?

- А то ж як! Так воно i є.

- А вони не захоплять нас? Не зроблять нам... поганого?

- Дурню! Вони тiльки поможуть...

Топ кинувся до стiни i люто загавкав. Потiм шалено зашкрiб лапами, нiби сердився, що нiхто не з'являється.

I ось... несподiвано... частина стiни пропала. З'явився величезний чорний отвiр. Iз того отвору виступила гiгантська постать, спалахнуло промiння, яке ослiпило дiтей. Вони збилися докупи, приголомшенi, наляканi. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок i кудись понесло.

Боря мало не знепритомнiв од страху. Не краще себе почували i Надiйна з Андрiйком. Той, хто нiс дiтей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло свiтло. Андрiйко несмiливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська iстота, схожа на людину, але разiв у пiвтора бiльша.

- Марсiанин, - прошепотiла Надiйна.

Андрiйко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло вiд тривожного хвилювання. Йому навiть здалося, що все це сон, а не дiйснiсть, настiльки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого примiщення, краї якого танули у блакитнiй iмлi. Попiд стiнами були розташованi дивнi прилади, апарати. Дiти заворожено оглядали їх, а марсiанин все дивився i дивився на своїх гостей, нiби хотiв збагнути, хто вони такi, з яких країв.

Нарештi, вiн рiшуче простягнув руку до стiни. Щось клацнуло, зажеврiв великий екран, схожий на телевiзiйний. На ньому засяяла слiпуча кулька, а навколо неї закружляло дев'ять темних крапок.

- Наша сонячна система! - скрикнула вражена Надiйна. - Пам'ятаєте, ми вивчали схему?

- Точно, - згодився Андрiйко. Марсiанин показав рукою на четверту крапку, потiм на себе.

- Показує на Марс, - прошепотiв Боря, подавшись наперед.

- Авжеж. Вiн же з Марса.

Андрiйко осмiлiв i теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, вiн тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Вiн оглянувся на друзiв. Тi схвально кивнули.

Екран погас. Марсiанин повернувся до дiтей i раптом почав говорити їхньою - земною - мовою:

- Здрастуйте, друзi. Я так i гадав, що ви iз планети Земля.

- З Зем...лi, - запнувся Андрiйко. - А як ви... розмовляєте? Звiдки знаєте... нашу мову?

- О, це дуже просто, - гостинно вiдповiв марсiанин. - Ми давно приймаємо вашi радiо-телепередачi. З допомогою автоматiв розшифровуємо мову. Ми вивчили бiльшiсть ваших мов.

- Для чого? - здивувалася дiвчинка.

- Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тiльки ми не гадали, що люди Землi будуть такi малесенькi. Нiби карлики...

- Ми не карлики, - образився Андрiйко. - Ми дiти.

- Дiти? - здивувався марсiанин. - Хiба у вас дiти будують машини i ракети? Це дуже дивно. Я нiчого такого не бачив у передачах iз Землi.

- Ми нiчого не будували, - нiяково пояснив Андрiйко. - Ми пробралися в ракету "зайцем"...

- Зайцем? - обличчя марсiанина набрало зовсiм кумедного виразу. - Що це значить? Я знаю, що заєць - така маленька тварина на вашiй планетi... Ви вмiєте перетворюватись у тварин?

Надiйка засмiялася. Не стримався i Боря. Вiн хихотiв, тримаючись руками за живiт.

- Ви не так розумiєте, - пояснив Андрiйко. - Пробратися "зайцем" - це значить так, щоб нiхто не помiтив...

- Ай-я-яй! - похитав головою марсiанин. - Хiба ж так можна?

- Так дуже хотiлося на Марс! - виправдовувався Андрiйко.

- I потiм... там сперечаються...

- Хто сперечається?

- Всi. I вченi, i просто люди. Чи є життя на Марсi? Однi кажуть, що нема, що на Марсi тiльки пустелi та вулкани, другi кажуть, що там є мохи i чагарi, а деякi вважають, що є навiть розумне життя...

- А ви як думали? - поцiкавився марсiанин.

- Ми вiрили, що на Марсi є люди. Через те й полетiли "зайцем". Ми дуже вiрили, повiрте нам! А то б хiба полетiли?..

Марсiанин замислився, прошепотiв розчулено:

- Вони дуже вiрили. Це приємно, це прекрасно... - Раз так, - голосно додав вiн, - тодi я вам покажу все.

- Що? - вигукнули дружно дiти.

- Побачите самi, йдiть сюди.

Марсiанин пiдвiв дiтей до сферичного апарата. В ньому вiдчинилися дверi.

- Заходьте...

- А собака? - захвилювався Андрiйко. - Де Топ?

Собака ображено сидiв у куточку, бiля якихось приладiв. Вiн урятував дiтей, i його ж забули! Така думка була написана на його розумнiй мордi.

- Топ! Iди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, якi чудеса.

Собака радiсно гавкнув i стрибнув слiдом за дiтьми в отвiр сфери. Дверi тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сiрi струменi, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла нiжна музика.

- Куди ми летимо? - пошепки запитав Андрiйко.

- Не бiйтеся, все буде гаразд, - заспокоїв марсiанин, який стояв перед пультом. - Ви все зараз узнаєте.

- А скажiть, дядю марсiанин, - несмiливо озвалася дiвчинка, - чому ви не прилiтаєте на Землю? Адже у вас така технiка! Вища, нiж у нас!

- Ми прилiтали, - таємниче вiдповiв марсiанин. - Давно прилiтали...

- Ну да, - не повiрив Андрiйко. - Ми б знали...

- Правда, - пiдтвердив марсiанин. - Тiльки тодi на вашiй планетi жили дуже темнi люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.

- Ото дурнi! - зверхньо засмiявся Боря. - Я б не злякався.

- Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нiчого про iншi планети. Не знали навiть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю i дереву, не те що iстотам, якi спускалися з неба...

- А й правда, - згодився Андрiйко. - Ще нашi дiди й баби вiрили, що небо стоїть на залiзних стовпах, а на небi живуть ангели.

- От бачите...

- А чого ж ви тепер не прилiтаєте?

- Тепер зовсiм iнша справа. Всi жителi Марса давно вже переселилися до iншої зiрки, на кращу планету...

- Чого? - злякалися дiти.

- Як-то чого? А хiба у вас на Землi не буває так... Перша хата стає тiсною, малою, i тодi господарi будують собi кращу - свiтлiшу, просторiшу, де краще жити i розвиватися. Ви ж бачите - на Марсi зараз холодно, пусто, мало повiтря. Ми знайшли бiля iншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослиннiстю, побудували багато космiчних кораблiв i переселилися...

- Ой як здорово! - вигукнув Андрiйко. - Оце так технiка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсiм близенько...

- Не можна. Бо у вас тяжiння у три рази бiльше. А хiба можна було б завжди жити, маючи потрiйну вагу?

- Е, нi! - жваво озвався Боря.

- Ото ж бо!

- А чого ж ви не передали нам своїх винаходiв? Марсiанин тихенько засмiявся.

- А ви гадаєте, що це буде цiкаво i корисно? Хiба у вас на Землi нема людей, якi користуються телевiзором, або машиною i не знають, як вона влаштована? Уявiть собi, що зникли механiки та iнженери, якi розумiють конструкцiю. Що сталося б? Люди повернулися б до палицi i воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись iз небезпечними винаходами. Так i тут. Ми ждали, доки наука Землi пiднiметься самостiйно до такого рiвня, щоб можна було їй передати нашi вiдкриття, не боячись, що люди Землi погублять себе. Такий час пiдходить. Саме для цього знаходимось на Марсi я i мої товаришi.

- То тут вас багато?

- Нi, не багато. Ми прилетiли сюди рокiв сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?

- Фобос i Деймос! - вихопилось у Андрiйка.

- Правильно. Так тi супутники - штучнi кораблi. На них ми прилетiли вiд iншої зiрки, де зараз живуть марсiани...

- Бач! - радiсно прошепотiв Андрiйко. - Василь правильно казав про супутники...

- Ми якраз i летимо на Фобос, - озвався марсiанин. - Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цiкаве...

Зорянi смуги довкола напiвпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцiльна темрява. Музика затихла. Потiм засяяло голубе свiтло, i перед дiтьми розгорнулася чудесна панорама...

На Фобосi

Апарат, на якому вони знаходилися, повiльно плив у просторi. А внизу, в нiжному туманi, розкинулося казкове мiсто-сад. Воно було розташоване концентричними кiльцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, дiти помiтили, що поселення має форму гiгантської троянди. Кожна пелюстка її складалася

iз групи прекрасних будинкiв одного кольору - голубого, рожевого, чи бiлоснiжного. Всi споруди оповивалися заростями зелених, синiх i червоних рослин. У центрi мiста-троянди блищало кругле озеро, де пiд промiнням кiлькох штучних сонць, купалися i плавали на якихось пристроях марсiани.

- I все це всерединi Фобоса? - вражено запитав Андрiйко.

- Всерединi! - пiдтвердив марсiанин. - Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити i працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах iз Землi, що ви теж готуєтесь будувати такi лiтаючi планети. Ще ваш учений Цiолковський мрiяв про це...

- Ми так мало читаємо, - засоромлено сказала Надiйка.

- Треба вчитися. Ви ще тiльки починаєте життя. Найголовнiше стремлiння. А воно у вас є. Ви менi дуже подобаєтесь, друзi з планети Земля...

- Ой, - згадав раптово Андрiйко. - А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетiв i, напевне, шукає нас!..

- Ну, цьому ми зарадимо, - весело сказав марсiанин. Вiн повернувся до екрана над пультом, щось ввiмкнув. На екранi з'явилася поверхня Марса, червонi горби, пiски, ряди голубих рослин. На рiвнинi показалася ракета, що лежала боком, а поряд iз нею ще одна. Вона стояла рiвно, замiряючись гострим носом у небо.

- Вона, - щасливо промовив Андрiйко. - Василь уже прилетiв. Але як ви знайшли ракету?

- З допомогою локаторiв. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер назад. Вам, справдi, пора. Зустрiнемось ще не один раз.

Свiтло погасло. Постать марсiанина зникла.

- А Топ? Де Топ? - закричала Надiйка.

- Буде собака, не турбуйтеся, - заспокоїв невидимий голос.

Щось засвистiло, в обличчя заструмило тепле повiтря. Навколо замерехтiла зоряна безодня, з її глибини з'явилася гiгантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась i розтанула у снiговiй iмлi. Похолоднiшало. Друзi притиснулись одне до одного. Андрiйко нагнувся, намацав бiля нiг Топа. Пес радiсно завищав.

Iз снiгової завiси зненацька з'явилася ракета. Бiля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув iскристий фейєрверк, ослiпив дiтей.

А коли вони розплющили очi, то навколо нiкого не було: нi апарата, нi марсiанина.

В ракетi вiдкрився люк, звiдти вискочив Василь. У промiннi маленького марсiанського мiсяця його обличчя було блiдим, стурбованим, очi блищали вiд хвилювання. Вiн кинувся назустрiч дiтям, обняв їх, вигукнув:

- Живi, здоровi! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрiя Сергiйовича. Там вашi батьки божеволiють вiд горя...

- Ой Василю, як тут здорово, на Марсi! - радiсно сказав Андрiйко. - I ви були зовсiм правий. Тут є i люди, i будинки... А Фобос - це штучна планетка. Ми тiльки що з неї!

- Вигадуєш?

- Правда, - пiдтвердили Надiйка i Боря.

- А як же ви туди потрапили? I як назад?

- Нас привiз марсiанин.

- Де ж вiн?

Дiти розгублено озирнулися. їх оточували тiльки тьмянi горби, чорне небо i снiгова iмла. Довести свою зустрiч iз марсiанином вони нiчим не могли...

Вiд автора

Оце i все, дорогий читачу, про подорож марсiанських "зайцiв". Чи була вона, чи нi? Я довго думав над цим питанням. Може, це їм просто приснилося, коли вони лежали мiж скелями на холодному непривiтному Марсi? Може, чарiвний Фобос, побудований жителями далеких свiтiв для подорожi мiж зорями, лише дитяча уява? А, може, вони взагалi нiкуди не лiтали, а все це вигадав палкий фантаст Андрiйко i розповiв своїм друзям у березовому лiску, рядом iз космодромом?

Проте, все це не має нiякого значення, Вченi працюють, iнженери будують ракети, тисячi майбутнiх космонавтiв захоплено читають iнформацiї про героїчнi польоти Юрiя Гагарiна i Германа Титова. Вони вчаться, гартують волю, палко мрiють i готуються до величної, славної дороги по неосяжних просторах Всесвiту.

Здiйсниться найказковiше! Обов'язково! Чуєте, дорогi хлопчики i дiвчатка? Вiдкриваються чарiвнi ворота Неосяжностi, ви ввiйдете на порiг Космiчної Ери... i тодi наяву постануть перед вами дивнi планети, таємничий Марс, неймовiрнi краєвиди i чудернацькi, хвилюючi постатi далеких розумних iстот - наших космiчних братiв...