Людина, що знайшла своє обличчя [Олександр Романович Бєляєв] (fb2) читать постранично, страница - 3

Лівольвел кинув, глесик рятував, — висловив Нікола свою думку про невідомого.

Потім він задумався, несхвально похитав головою і почав збирати хмиз для багаття. Ми самі намокли, рятуючи англійця.

— Ей! Ей! — раптом почув я голос невідомого.

Він стояв на великому порослому мохом камені і махав рукою.

— Послуга за послугу! — крикнув англієць. — Не йдіть туди, — він простягнув руку в напрямку вітру, — там смерть! — І, кивнувши головою, він стрибнув з каменя і зник.

«Що за дивне попередження! — думав я. — Не ходити в той бік, куди дме вітер?» Але саме туди мені й треба йти. Я повинен дослідити той «фокус», куди прямували вітри з усіх боків земної кулі.

II. «МЕРТВИЙ КАЮК»

Як тільки ми зупинилися, хмара комарів обліпила нас. Та, мабуть, це була дрібниця порівняно з тим, що тут звичайно буває влітку.

— Однак сильно мало комарів, — сказав Нікола. — Вітром здував.

— Та куди вже більше! — пробурчав я.

— Треба сильне більше. Сонце не видно, гір не видно. От скільки комара треба, — відповів Нікола, розкладаючи багаття і встановлюючи похідний чайник на триножнику з сучків.

Поки вода закипіла, Нікола викурив люльку, простягнувся на землі і поринув у думи. Всупереч звичаєві він не співав і не говорив. Мовчанка тривала досить довго. Потім Нікола, випустивши густий струмінь диму, сказав:

— Однак погано. Сильно погано.

Нікола, видно, був чимось занепокоєний.

— Що погано, Ніколо? — запитав я його.

— Цей чоловік… Сильно нехоросо. Хай би він тонув… Три рази літо і три рази зима — я бачив такий соловік.

— Ти знаєш його? — здивовано спитав я Школу.

— Не його. Схожий на нього. Там!.. — і Нікола показав рукою на північ.

— Не говори загадками, Ніколо, — нетерпляче сказав я. — В чому справа?

І Нікола розповів своєю бідною на слова, але багатою образами і влучними висловами мовою дивовижну історію.

Це було три роки тому. Нікола з своїм батьком і братом рибалили в Селлахській губі.^[4] Був кінець літа. Вітер дув ще з берега, але крижані брили, яких все більше і більше з’являлося в Північному Полярному морі, свідчили, що скоро настане зима. Нікола радив повернутися швидше додому, але риба ловилася добре, і батько Ніколи, старий досвідчений рибалка, не поспішав. Він запевняв, що разом з морозами подме північний вітер, який швидко принесе їх до берега.

Але умираюче літо не хотіло поступитися зимі. Південний вітер все дужчав і перейшов у шторм. Рибалок відносило до острова Макара. Невеличкий парус зірвало. Кермове весло поламалося об крижану брилу. Сиві хвилі кидали маленький каюк, мов тріску. Та звиклі до небезпек свого промислу рибалки не втрачали самовладання. Крижини давали їм прісну воду, а риби було вдосталь. їм доводилося страждати тільки від холоду, та недарма вони виросли в найхолоднішому місці земної кулі. їхній організм стійко чинив опір. Напівзамерзлі, обледенілі, вони підбадьорювали один одного жартами.

На третій день їхнього мандрування сталося нещастя: їхній каюк потрапив між крижані брили, і ті зім’яли його, мов яєчну шкаралупу. Рибалки ледве встигли вибратися на крижину і подорожували на ній далі.

Завбачення Ніколиного батька, хоч і з запізненням, але справдилося: береговий вітер стих, і незабаром повіяло рівним крижаним диханням з півночі. Крижину повернуло до берега, але до нього було далеко. А голод починав не на жарт турбувати рибалок, що зазнали аварії. Риба загинула разом з каюком. А ловити руками було не так уже й легко. Рибалки почали знесилюватися од голоду. Море, збаламучене зміною вітру, кипіло. Крижані бризки обливали подорожніх з ніг до голови. Іноді хвилі перекочувалися через них.

— Сильно погано було, помирати треба, — пояснив мені Нікола.

Одного разу вночі, — хоч сонце в цей час уже заходило за горизонт, але ночі були дуже світлі, — рибалки побачили «сильно великий каюк», який ішов прямо на них, сяючи вогнями.

Це був пароплав, але такий величезний, якого Нікола жодного разу не бачив за своє життя. Рибалки закричали і замахали руками. Пароплав наближався, але людей на ньому не було видно. Проте, судячи з того, що він ішов прямо до крижини, рибалки вирішили, що їх помітили на пароплаві. «Чому тільки він не кричить?» думав Нікола. Чим ближче підходив пароплав, тим він здавався більшим. «Мені треба було дивитися отак», пояснив Нікола, підводячи голову до неба.

Радість рибалок незабаром змінилася жахом. Ніс величезного пароплава був уже за кілька метрів од них, а на його палубі не видно було жодної людини… Ще хвилина — і кіль пароплава врізався в крижину і розбив її навпіл. Страшенний тріск, льодяна вода залила Ніколу — він відчув, що крижина пішла з-під його ніг. Коли Нікола виринув, то батька і брата вже не було. Вони залишилися на тій половині крижини, яка пішла повз лівий борт, а Нікола опинився праворуч від пароплава… З того часу Нікола більше не бачив ні батька, ні брата і не знає,