"Веста" не знає пощади [Микола Козакевич] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (101) »
Микола Козакевич "ВЕСТА" НЕ ЗНАЄ ПОЩАДИ
Повість
Скорочений переклад з польської С.В.Савкова
РОЗДІЛ І
1
вестибюлі міського управління міліції капітан Роман Завірюха нерішуче зупинився. Стрілки електричного годинника показували вісімнадцяту. Якщо поспішити, то ще можна з’їздити додому, переодягтись у цивільний костюм і встигнути на початок вистави. Він уже три дні носив у портфелі квиток до театру. Що там іде, Завірюха не пам’ятав. А втім, хіба не все одно? Найважливіше — одірватись від буденних турбот і подивитися на життя людей збоку, не беручи в ньому участі, хоч на дві години стати тільки глядачем. — На все добре, пане інспектор… Це останній свідок, якого він допитував п’ятнадцять хвилин тому. — До побачення! Капітан вийшов надвір. Біля під’їзду стояла темно-синя “Варшава”. Шофер, звичайно, спав. — Агей, Юрек, прокинься! їдьмо!.. — О, пане начальник, очі просто самі злиплися, — виправдувався молодий шофер з хитрим обличчям. — Та й ви, далебі, ніколи своєчасно не закінчуєте. Все керуєте й керуєте, сидите й сидите в управлінні — тут і будильник засне… — Я, друже, не керую, а працюю, — мовив Завірюха, сідаючи поряд з шофером. — Говори до гори, а гора горою, пане начальник… — сказав Юрек, натискуючи педаль стартера, але одразу ж схаменувся. — Пробачте, будь ласка, це якось само вирвалось! Є таке прислів’я, ви, мабуть, знаєте! — Знаю, знаю… А язик у тебе, мов суха мітла, — посміхнувся капітан. За рік він встиг полюбити цього спритного хлопця, який ніколи не ліз у кишеню за словом і був прямо-таки віртуозним шофером. Саме через це Юреку В’юну багато чого прощали. — Щось ви, пане начальник, сьогодні наче не в собі… — зауважив Юрек, шкірячи трохи попсовані зуби. — А що? — схаменувся капітан. — Мотор уже кілька хвилин працює, а я так і не знаю, куди їхати… — А-а… Їдьмо додому, на Мокотів. Там почекаєш, а потім одвезеш мене в Палац культури. І на сьогодні — все. Автомобіль рушив. За кілька секунд вони в’їхали на яскраво освітлений прямокутник площі імені Дзержинського. Юрек впевнено маневрував у густому потоці автомобілів, який перекочувався через перехрестя двох вулиць — траси Схід—Захід і Нової Маршалківської. Він щось говорив капітанові, але той не звертав уваги, бо в думках знову і знову розбирав окремі свідчення у справі, яку вчора йому передали. Ця справа ще в районному відділенні міліції дістала умовну назву “Веста” і потрапила до Завірюхи в основному закінчена. Коли прийняти версію самогубства, то все тут здається ясним мов день. Але річ у тому, що, як слушно зауважив прокурор, самогубство це… — “Чудове самогубство”… Лише ці два слова з усієї балаканини Юрека В’юна дійшли до свідомості капітана, проте й цього було досить, щоб він опам’ятався і схопив шофера за рукав: — Що ти сказав? — О, боже, пане начальник, якщо ви так хапатимете за руку, то ми вріжемось в який-небудь стовп! У мене чутливе серце… — Ти казав про якесь самогубство? — добивався капітан. — Авжеж, я казав про ту виставу, на яку ви йдете. Вона зветься “Чудове самогубство”. Детектив на дванадцять актів. Мені розповідав Пелка з оперативного відділу. Капітан на мить замислився і раптом коротко сказав: — Стоп! “Варшава” заскрипіла гальмами і зупинилася так рвучко, що приватний фіат, який їхав позаду, тільки чудом не наскочив на неї. — Я передумав. Не поїду на спектакль. Ось тобі квиток, і можеш піти сам, якщо маєш охоту дивитися детективи на сцені. А в мене їх досить у житті… — Вам завжди щось спаде на думку… Але щодо спектаклю, то я не заперечую… Одразу ж вирушаю, як тільки вас одвезу. Наказ, хоч який він важкий, треба виконати, — вдавано зітхнув Юрек і рвонув з місця так, що прохожі, дивлячись на машину з голубим міліцейським ліхтарем, думали: “Знову щось трапилося!..” Капітан скоса глянув на шофера: — Тепер, мабуть, знаєш, куди їхати? — Відомо куди — до професора! Глобус працює, пане начальник! Капітан закурив і вже не обізвався жодним словом, аж доки машина не зупинилася перед сірим будинком на Сольцю. Подзвонив. У відповідь люто загавкав собака, потім двері відчинились і на порозі, тримаючи за ошийник чудову ельзаську вівчарку, з’явився літній чоловік. — О! Яка приємна несподіванка! — щиро зрадів господар. — Сам Шерлок Холмс власною особою! Тор, привітайся! Собака почав ластитися, лизати капітанові руки. — Я не перешкодив тобі? — спитав Завірюха, знімаючи плащ і вішаючи його на вішалці. — Перестань гратися в чемність і заходь до кімнати… Я зараз
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (101) »
Последние комментарии
6 часов 3 минут назад
6 часов 23 минут назад
6 часов 49 минут назад
6 часов 53 минут назад
16 часов 23 минут назад
16 часов 27 минут назад