Ловці перлів [Мірко Пашек] (fb2) читать постранично

Мірко Пашек ЛОВЦІ ПЕРЛІВ

Художник Ян Гладік

Обкладинка Я. Гуліватого

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. «Lovci perel». Mlada fronta. 1956. Praha.

ВІД АВТОРА

Це розповідь про найпрекрасніші перлини, що їх будь-коли дарувало людям море, про смаглявошкірих чоловіків, які дістали ці перлини з морських глибин, про історію їхнього першого бунту проти «волі аллаха».

Ця пригода — не плід фантазії, а жива дійсність, про яку ще й досі розповідають люди на африканському та аравійському берегах Червоного моря, прикрашаючи, щоправда, свою розповідь численними химерними вигадками про втручання надприродних істот і казковими деталями, в яких кохаються сини Сходу.

Багатьом з тих, хто заблукав у цей спекотливий куточок світу, відомі уривки цієї історії. Але в нашій книзі її описано від початку й до самого кінця, з усіма причинами, наслідками й внутрішніми взаємозв'язками. Тут ця подія вперше позбавлена будь-якої романтичної та казкової лузги й подається так, як вона насправді відбувалася, за участю самих лише людей з їхніми чеснотами й вадами.

Чи стала вона від цього менш цікавою? Ні, тисячу разів ні! Адже душею всього є людина, її воля, її мозок і серце. І не може бути більш захоплюючої мандрівки, ніж мандрівка до джерел пригоди, до її основи, — там ми знов-таки зустрінемося з людиною.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Пригода ця почалася того самого дня, коли загинув від втрати крові данакілець Аусса. Це сталося 1896 року, незабаром після розгрому італійців під містечком Адуа військами абіссінського негуса^[1] Менеліка — події, яка, крім того, що відбувалася поблизу місця дії нашої повісті, ніякого зв'язку з цією пригодою не мала. Отож годі й сподіватися, що в разі перемоги італійців хоч на йоту змінився б перебіг подій. Адже Ерітрея, яка, власне, і є місцем дії цієї пригоди, на той час давно вже була італійською.

Але ближче до діла.

Того ранку біля безіменного острівця неподалік мису Бурі (розташованого на південь від Массауа, головного порту Ерітреї) став на якір вітрильник шукачів перлів «Ель-Кебір», названий так на честь найбільшого з перлинних Дахлацьких островів. Це був майже двадцятитонний однощогловий корабель того типу, що їх найчастіше використовують шукачі перлів. Він мав низькі стрункі борти й відкриту палубу, якщо не рахувати невеличкого піддашка, своєрідної каюти нахуди, тобто начальника або капітана, й серінджа - нахудиного помічника в торговельних справах і наглядача.

Коли за погожої години «Ель-Кебір» плив у відкритому морі, то був схожий на квочку, бо тягнув за собою, наче курчаток, шість маленьких човнів. Але зараз, у досвітковий час, квочка стояла на якорі біля самісінького берега, а човни півколом лежали на прибережному піску. Здавалося, ніби вони спали.

А втім, спала й уся команда «Ель-Кебіра»— дванадцятеро данакільців, поміж яких був і Аусса. Спали також двоє хлопчаків віком десяти й дванадцяти років, які мали на кораблі готувати їжу та виконувати інші дрібні послуги. Молодший був кремезний хлопчина з племені Галла, з шкірою, такою смаглявою і лискучою, що нагадував собою мокре ведмежа. Старший був довгаль сомалієць Саффар з худющими кощавими руками й ногами, з глибокими темними очима, рівним носом і незвичайно високим чолом, на той час іще не позначеним шрамом, який згодом прославив його під ім'ям Ель-Сейф.

Ранок був ясний, як це завжди буває в Червоному морі. Вночі море іскрилося фосфоричним світлом, але в останню хвилину перед сходом сонця його гладінь набула лілуватого кольору гіацинта, а тоді враз засвітилося білястою ніжною блакиттю. Бо в Червоному морі все блакитне та білясте, все, крім хіба що темно-пурпурових схилів скель протоки Баб-ель-Мандеб… та велетенських червоних плям, що ними інколи забарвлює морську гладінь планктон.

Планктон… Це надзвичайно цікаве й загадкове явище! Іноді він буває червоний. Іноді — зелений, синій і навіть сизуватий, мов туман. Планктон складається з мільярдів одиниць, з безлічі дрібних істот, невидимих простим оком, поки вони не зберуться до велетенських мас. Ці істоти нездатні рухатись самі й у завислому стані мандрують за течією, але їхнє життя — безупинна боротьба, боротьба з власною невагомістю: якщо вони впадуть на дно, то загинуть. Отож, щоб не впасти, вони змінюють свою форму, використовують коливання морської води, набирають у себе повітря… Такий він, планктон. Справді, надзвичайно цікава річ.

Того ранку планктон укривав величезні простори Червоного моря від африканського узбережжя до Аравійського півострова. Він був не червоний, а відсвічував фосфоричним блиском. Тому-то й іскрилося море вночі.. Й тому загинув Аусса. Ні, зрозуміло, не через цей