У нас в Кібертонії [Леонід Сапожников] (fb2) читать онлайн

Леонід Сапожников У НАС В КІБЕРТОНІЇ

Художнє оформлення Георгія Зубковського

У НАС В КІБЕРТОНІЇ Повість-казка

Хмара з моря

Кібертонія… Кібер… Кібер… Чи не правда, у цьому слові є, щось технічне?

Кібертонія… тонія… тонія… Музичне в ньому теж є! Все пояснюється просто — в Кібертонії живуть музики та конструктори. Вони ніколи не сваряться одне з одним, не сперечаються, що важливіше — акорд чи контакт. Це, коли хочете знати, одні й ті ж люди.

Найобразливіше для мешканця Кібертонії — «він не знає, звідки береться електрика». І не менш образливо — «йому ведмідь на вухо наступив». Кібертонці дуже рідко вживають ці вислови, і лише капосні хлопчаки, які є навіть у незвичайній країні, уперто виводять їх крейдою на парканах.

Кібертонці так люблять музику, що навіть житла один час будували у вигляді інструментів. Є в них дім-рояль, у трьох ніжках якого бігають ліфти, і дім-акордеон, який можна стискати й розтягувати. Звів ці обидві споруди відомий архітектор Плінтус. Він був вельми здивований і ображений, коли новосельці надіслали йому колективного листа:

«Любий архітекторе, Вам бракує музичного слуху».

Виявляється, кришка рояля час від часу зривалася з підпори, і тоді бідолахи-пожильці думали, що настав кінець світу; в будинку ж акордеоні розгулювали такі жахливі протяги, що всі в ньому, від малого до старого, через хронічний нежить говорили в ніс. Поволі все якось уладналося: до кришки рояля прилаштували годинниковий механізм, і вона падала в будні рівно о сьомій ранку, а по неділях — о восьмій тридцять, отже, це вже була не кришка, а будильник. Для мешканців будинку-акордеона організували курси французької мови, і вони вчилися лише на добре й відмінно завдяки чудовій вимові.

Кібертонці всі до одного закохані в техніку і не втрачають нагоди щось удосконалити чи винайти. Дорослі кібертонці роблять великі винаходи, а дітвора — маленькі, але теж дуже корисні. Хіба не здорово мати надувну подушечку, сидячи на якій ви будете вищі за всіх? Її придумав кібертончик Сі спеціально для низьких на зріст кіноглядачів. А інший школяр запропонував зробити так, щоб автомобілі гавкали по-собачому. Він доводив, що такий сигнал необхідний марновірним водіям: жодна кішка не посміє перебігти дорогу перед їхньою машиною.

У Кібертонії, як і в будь-якій іншій країні, є свої свята. Вони не виділені в календарях червоним, усе залежить від погоди. Розпукає листя — починається Великий Весняний Маскарад. Випадає сніг — люди святкують День Першого Снігу. Часом погода кепкує з кібертонців — приморожує в травні, шпує дощиком у грудні. «Це все через оті електромагнітні поля!» — нашіптують у таких випадках місцеві кумасі.

Того пам'ятного для кібертонців грудня надворі були великі калюжі. Люди були похмурі, як і небо. На всіх перехрестях торгували модними калошами, — вони не рипіли при ходінні, а насвистували вальс «Осіннє листя». І ось, коли здавалося, що зима вже не з'явиться, радіо припинило свої звичайні передачі. Слухайте важливе повідомлення! — гучно й весело оголосив диктор. — За даними кібертонського бюро прогнозів завтра, 31 грудня, сподіваємося мінливої хмарності з опадами у вигляді снігу!»

Тут повсюди засурмили сурми, — це кібертонці, дорослі й діти, виявляли свою радість. А награвшись досхочу, вони кинулися готуватися до свята — діставати лижі, сани, ковзани… Ну, і, звичайно, купувати моркву, бо сніговиків у Кібертонії ліплять точнісінько так, як у нас. Лише один громадянин, на ім'я Невіртомущочуєш, якого кібертонці звали просто Невірком, взяв у руки не сурму, а телефонну трубку, і, набравши номер бюро прогнозів, спитав: «А ви певні, що сніг випаде?»

«Звичайно, — відповів черговий метеоролог, — адже прогноз складений електронною обчислювальною машиною!»

«А вона у вас як, цілком справна?» — спитав Невірко і, діставши ствердну відповідь, заходився шукати босоніжки.

За ніч ртутний стовпчик термометра зіщулився від холоду, і, коли кібертонці в яскравих спортивних костюмах висипали на вулицю, під ногами похрускував свіжий лід.

З півночі, від моря, наповзала чорна, як вугілля, хмара, та кібертонці знали, що вона несе з собою сніг, і бурхливо виявляли свою нетерплячку за допомогою ксилофонів. Ось хмара зачепилася за телевізійну вежу й зупинилась. Стало так темно, що довелося знову засвітити ліхтарі. Люди напружено дивилися вгору, кожен хотів раніше за інших побачити першу сніжинку.

— Летить, летить! — закричав рудий, як полум'я, Тирляль, знаменитий голубар. І справді, то завмираючи в нерішучості, то знову ковзаючи вниз, у небі танцювала сніжинка. Над нею друга, третя… Маленький хлопчик підставив долоню, і сніжинка опустилася на неї, наче парашутист. Хлопчик подивився на сніжинку і заплакав: «Мамо, мамо, вона чорна!» А сніг надав уже платівцями, густий чорний сніг, від якого поблякли ліхтарі і люди перестали бачити одне одного. Із жахом розбігалися вони по домівках, штовхаючись, падаючи, знову підводячись… Вони щільно причиняли за собою двері і, тремтячи від страху, вибивали на барабанах зловісне:

— Тр-ра-катан! Тр-ра-катан!

Бліді губи беззвучно повторювали те ж саме ім'я: Тракатан.

Хто такий Тракатан?

Старе прислів'я каже: «У сім'ї не без виродка», а прислів'я, особливо старі, ніколи не говорять намарне. От і в сім'ї кібертонців, лагідній і спокійній, був ще недавно свій виродок — конструктор Тракатан. Змалку він навчався в заморських країнах, не подавав про себе жодного знаку і раптом приїхав, низькорослий, відлюдкуватий, з двома валізами з крокодилячої шкіри. Кібертонці не одразу згадали, хто це такий, та й згадувати було, власне, нічого.

Тракатанові запропонували оселитися в одному з нових, прозорих будинків, але він відмовився і збудував собі на белебні, коло підніжжя гори Екстремум, залізобетонний особняк, обгороджений кам'яним муром. На дубових воротах з'явились таблички:

Доктор

тьма-пітьматичних наук

Професор Тракатан

У дворі зла кібернетична черепаха

Тракатан майже ніколи не виходив з дому і гостей у себе не приймав. Усе для нього купувала черепаха, запряжена в спеціальний візок на гумових коліщатах. Коли кібертонці підходили до неї ближче, вона шипіла і висолоплювала довгого, схожого на зміїне жало язика.

Кібертонці не розуміли, як може людина жити зовсім одна. Вони вирішили, що чимось образили Тракатана, і почали міркувати, як загладити свою провину. «Пошлемо йому в дарунок каніфоль, — казали вони. — Хай натирає смичок своєї скрипки». — «А звідки ви знаєте, що в нього саме скрипка? — заперечували інші. — Пошлемо йому краще арії з опер». — «Усе це не те, — перебивали треті. — Пісенника йому треба, пісенника!»

Тут зчинився страшенний галас, кожен відстоював свою пропозицію. Хто на скрипці, хто на віолончелі, а хто просто лементував на всю горлянку. Невідомо, чим би все це скінчилося, але тут примчав духовий оркестр по охороні громадського порядку, який заглушив галасунів старовинним маршем бронетанкових військ.

Щоб довго не сперечатися, можна підкинути монетку. Найкраще мідну: закотиться — не жаль. Але в монетки лише два боки, орел і решка, — а коли в суперечці беруть участь троє? «Гайда до електронної ворожки», — запропонував хтось, і всі радо підтримали: «Гайда!»

Електронна Зоряно-Папілярна Ворожка знала Шістсот Шістдесят Шість Таємниць, — так принаймні повідомляла прибита на дверях її житла табличка. Колись вона була задумана як звичайна обчислювальна машина, але чомусь вийшла такою недотепою, що від неї відмовився сам конструктор. Відтоді Ворожка займала в тихому провулку окрему двокімнатну квартиру з усіма вигодами, заробляла на струм і на мастило порадами та пророкуванням, а у вільні години строчила на конструктора нескінченні кляузи. Мало-помалу вона взагалі дійшла, як то кажуть, до ручки і стала коротко замикатися в собі; всі чекали, що з дня на день вона проголосить себе арифмометром Наполеона.

— Шурум-бурум! — привітала машина кібертонців. — Позолотіть ручку!

Вона спритно притягла монети магнітними пальцями і опустила їх у проріз на животі.

— Можете не розповідати, що привело вас сюди, — одразу почала Ворожка, тасуючи колоду перфокарт. — Я й так бачу вас наскрізь. Гексаедр, октаедр, додекаедр! Зараз ви матимете те, по що прийшли.

Машина задумалася так глибоко, що з усіх її щілин повалив дим, але не встигли кібертонці прокашлятися, як вона засунула довгу суглобисту руку до якоїсь внутрішньої кишені і вийняла звідти аркуш чорного паперу, де великими білими літерами було видрукувано:

Самообслуговування — прогресивний метод!

АБВГДЕЄЖЗИІЇКЛМНОПРСТУФХЦЧШЩЮЯЬ.

Ви самі можете скласти з цих літер будь-яку пораду й віщування.

— Уже склав! — радо підскочив один кібертонець. — Каніфоль!

— Дурень! — пригасив його запал інший. — Арії з опер!

— Пісенник, пісенник! — в унісон завели їхні супротивники.

— Цитьте! — гримнула машина нелюдським голосом. — Концерт будете влаштовувати в іншому місці.

Принишклі кібертонці вийшли на вулицю. Останні слова ворожки не давали їм спокою. Концерт… А що, коли й справді влаштувати концерт? На схилах гори Екстремум?! Для Тракатана! І ось вони мчать підстрибом бруківкою, окрилені новою ідеєю: «Найкращий дарунок — концерт! Найкращий дарунок — концерт!»

Того ж вечора вся Кібертонія оточила віллу Тракатана: від підніжжя гори до її середини вишикувався рядами хор; по один бік будинку виблискувала мідь духових інструментів, по другий натяглися, як жили, струни смичкових.

Головного капельмейстера прив'язали за поли фрака до верхнього щабля висувної пожежної драбини; він почував себе не зовсім затишно, зате його всі бачили. Ось капельмейстер обережно, щоб не втратити рівноваги, змахнув руками, і почалося! Гримнув хор, ухнули пузаті труби, звелися враз смички. Риба в океані кинулася від берегів, птахи ховалися в хмарах. Їм здавалося, що здійнялась буря — така це була музика. Вона накочувалася хвиля за хвилею на камінь і залізобетон, і шибки в потрійних рамах дзеленчали від неї, як од вітру. Старий пастух високо в горах спрагло ловив звуки, що долітали з долини, а потім квапливо погнав униз своє стадо, бо хто таке чув, не міг ні на хвилину лишатися сам. «Іди до людей, простягни до них руки, — кликала музика. — Відчини двері, відкрий серце, будь простий і чистий, як поле, як ліс!»

Стихла музика, опустив руки втомленні капельмейстер, а в Тракатановім домі не гойднулися навіть штори. Кібертонці мовчки і пригнічено складали свої інструменти, і цієї миті з дірки в нижньому кутку воріт виповзла черепаха. У щелепах вона тримала аркуш паперу. На бланку з особистим гербом Тракатана (змія, що оповила Місяць) чітким каліграфічним почерком було написано:

Люб'язні!

Настійливо рекомендую задля ваших же інтересів раз і назавжди припинити ці неподобства. Якщо в моїй лабораторії шум перевищить півтора децибела, нарікайте на себе.

Тракатан.

Всі на маскарад!

Всю зиму кібертонці ходили навшпиньках. Мотоциклістів попересаджували на велосипеди, левові в зоопарку зшили звуконепроникний намордник. У кінотеатрах показували німі кінофільми, гучномовці на майданах щось собі нашіптували, на хокей пускали тільки тих, хто набрав у рот води.

Перші порушили новий порядок граки. Нічого не підозрюючи, вони влаштували такий гармидер, що люди мимохіть почали всміхатися, потяглися до припалих пилом інструментів, і через короткий час колишня, непосидюща Кібертонія закружляла, заспівала, заграла під березневим сонцем.

А далі вже було не до Тракатана з його погрозами. Наближався День Великого Маскараду, і треба було залагодити безліч важливих справ.

Найгірше в цю передсвяткову пору почували себе школярі. Кібернетичні вчителі були зовсім не чутливі до розпуклих бруньок, до весняного вітерця, а футбольний м'яч для них був тільки сферою певного радіуса. Вирізнявся серед інших хіба що викладач кулінарії Кекс-25, який, крім зору та слуху, мав ще й нюх. Він був запрограмований на запах пригорілої їжі, але його хвилювали і квітневі аромати. Якось шибеники-школярі принесли на урок букет фіалок, і Дідусь Кекс, замість того, щоб проходити з класом борщ по-флейтськи, заглибився у вивчення незнайомих пахощів. І здавалося йому, що ось пін зараз вийде на вулицю і почне разом з дітлахами пускати кораблики у теплих калюжах. Коли Кекс отямився, клас був порожній.

Шибайголови не марнували часу. Насамперед помчали на пристань — дивитися, як вивантажують з іноземного корабля великі дерев'яні ящики з таємничими написами. «Пан Грауен, — зуміли перекласти хлоп'ята. — Галерея Жахів». І ще: «Не відкривати — боїться світла». З пристані вся ватага рушила до Тирляля, але дверцята його чудової голуб'ятні були зачинені. «Працює! — чомусь пошепки сказала Тирлялева мати, що саме йшла дворищем до крамниці. — День і ніч над книгами сидить!..»

Оце вже була новина! Тирляль, рудий Тирляль, який десять років ухилявся від навчання і викидав коники вчителям, раптом сидить над книжками? За власним бажанням?! Хлопці так розгубилися, що повернули до школи, хоч до наступного уроку лишалося ще півгодини.

1 ось настав день, коли з бруньок вилупилися перші листочки — маленькі, безпорадні, схожі на новонароджених курчат. Зранку люди сиділи біля телевізорів — чекали Сигналу. А його все не було, йшов концерт машинної самодіяльності; спочатку один електронний мозок жонглював кульками й роликами, потім інший монотонно читав вірші власного письма.

Нарешті ведучий інженер подякував від імені учасників концерту за увагу і на екрані з'явився усміхнений диктор.

— Любі телеглядачі! — сказав він. — Сьогодні закінчуються повноваження почесних керівників нашої країни — Дона Кібертона і Синьйорини Кібертини. Цілий рік вони приймали закордонних послів, підписували важливі державні документи і взагалі грали першу скрипку в країні, подаючи приклад у великих і малих ділах. За стародавньою кібертонською традицією Великий Весняний Маскарад почнеться з виборів нового Дона і нової Синьйорини. Хай живе Маскарад! Усі на вибори!

Наче прорвавши греблю, ринули в напрямку Центрального майдану потоки дивовижних масок. Крокували Циркулі, топали Турецькі Барабани, дріботіла розмаїта Комашня. Довжелезна Стонога весь час плутала ноги, — це був відомий своєю неорганізованістю третій «Б» клас.

Посеред майдану квітами в горщиках обгороджено чотирикутний простір, — там на дерев'яному помості височить пофарбована в біле й чорне Виборча Машина. Поряд під голубим сукном стоїть стіл жюрі, до якого від парадних дверей Весняного Палацу через увесь майдан прослалася килимова доріжка. Кібермаг розпродував останні маски, оповісник, стоячи коло входу на табуреті, закликав покупців:

З протилежного боку майдану приліпився біля ніжки будинку-рояля чорний брезентовий балаган; кібертонці з цікавістю й зачудуванням читали рекламний напис:

Лише у нас!

Лише сьогодні!!

Лише один сеанс!!!

Ви одержите незабутній нервовий струс у Галереї Жахів Грауена.

Квитки продавав сам пан Грауен, високий чоловік з обличчям мерця. Він розтягував тонкі бліді губи в усмішці, та від цього людям робилося ще страшніше, і вони переступали з ноги на ногу, не наважувалися підступити до каси. Врешті ризикнув закутий у лати лицар; він відсалютував юрбі мечем і зник за чорними дверима. В надвір'ї стало тихо-тихо, всередині теж було, як у могилі. Раптом з балагана почувся короткий зойк, і щось упало, брязнувши, як відро. Глядачі відсахнулися, два здоровенні служники — Товстун і Червонопикий — виволокли зомлілого лицаря. Прибігли санітари, роздерли плескачками панцир і зробили укол.

— Більше ніхто не хоче? — оскірився Грауен, і в цю мить, полохаючи роззяв лютим собачим гавканням, до балагана під'їхав автомобіль. Чоловік без маски, весь у чорному, хрьопнув за собою дверцятами і купив квиток. Кібертонці закліпали очима. Не може бути! Чоловік зайшов у балаган і пробув там кілька хвилин, а люди заціпеніло стояли, доки він знову не з'явився на порозі. Сумнівів більше не було: це Тракатан. Витягнуте підборіддя, запалий рот, близько поставлені, з недобрим блиском очі… Доктор тьма-пітьматичних наук підійшов до власника балагана, потис йому руку і щось прошепотів у велике в'яле вухо; Грауен кивнув і наказав помічникам замкнути двері. Всі четверо сіли в машину Тракатана і поїхали, залишаючи по собі легкий запах бензину. Він швидко розвіявся, і кібертонці примусили себе повірити, що все це привиділось, — адже нікому не хочеться у свято думати про дивні та неприємні речі.

Дон-голубар

Рівно о дванадцятій розчинилися двері Весняного Палацу, і звідти під звуки фанфар вийшла процесія. Попереду виступали Дон Кібертон зі шпагою та Синьйорина Кібертина, голову якої прикрашала корона з радіоламп. За ними простували члени жюрі у масках стародавніх мудреців, а далі в простих чорних доміно йшли кандидати й кандидатки. Незважаючи на маску, кібертонці одразу впізнали професора Сурдинку. Його видавав великий грубезний портфель, як завжди, напхом напханий паперами та льодяниками. Льодяниками професор охоче пригощав дітлахів, але всі знали, що, коли ніхто не бачить, він охоче ласує ними сам. Дон, Синьйорина і мудреці розсілися за столом жюрі, доміно спішилися біля помосту. Професор Сурдинка витяг з однієї кишені папірця з нотами, з другої — губну гармоньку і виконав перед мікрофоном коротке музичне вітання. Майдан відповів ударами в тулумбаси.

Першими на поміст запросили кандидаток. За сигналом професора вони скинули свої доміно, і по майдану розлігся — до-ре-мі-фа-соль-ля-сі! — мідноголосий гул захоплення. Це були найгарніші дівчата країни або ті, що вважали себе найгарнішими; одна за одною підходили вони до Машини і з усміхом зазирали в її уважні зелені очі.

— Любі дівчата! — заговорила Виборча Машина, зібравшись із думками. — Всі ви гарні, всі ви вродливі, але цього не досить. Синьйорина Кібертина мусить мати розум конструктора і серце феї. Вам доведеться скласти два екзамени — з розуму і з серця. Місяць тому кожна з вас одержала домашнє завдання — сконструювати розумну машину. Зараз ми побачимо, як ви з цим упоралися.

Професор Сурдинка махнув хустинкою, і з палацу вирвалася зграя механічних істот, які покотилися, поскакали, пошкутильгали килимовою доріжкою. Вибравшись на поміст, вони вишикувалися, порахувалися на «перший-другий» і тимчасово вимкнулися. Чого тут тільки не було: машина, що випалювала горщики, машина, що сідала тільки в свої сани, машина, яка, перш ніж відрізати, сім разів відмірювала. На лівому фланзі шеренги механізмів стояло щось маленьке, схоже на кіноапарат.

— Це чий такий? — щиро здивувався професор.

— Мій, — ступила наперед білява кандидатка, на ім'я Айя. — Його звати Покі — помічник кіноглядача. Якщо ви хочете, щоб фільм кінчався добром, а зло було покаране, наведіть Покі на екран і натисніть оцю кнопку. Зробіть собі такого помічника, — і ви ніколи не плакатимете в кіно.

— Тепер мені все ясно! — вигукнув професор Сурдинка. — Отже, це були витівки вашого Покі? Вчора я пішов із внучкою на ранковий сеанс, і що ж ви думаєте? — сіренький козлик розправився з цілою зграєю вовків! Увесь зал скакав з радощів гопки, а кіномеханік сам собі викликав швидку допомогу… Смію вас запевнити, колеги, що це справді чудесний апарат!

Мудреці щось занотували у своїх блокнотах, і механізми наввипередки побігли назад до палацу. Професорові асистенти в чорно-білих шапочках і таких же халатах викотили на поміст дерев'яного столика.

— Перед вами, — сказала Машина, — маленька квітка альпійських луків. Вона передчасно з'явилася на світ, дуже змерзла і напевно загине, якщо її не врятувати. А врятувати її може лише музика. Зіграйте для неї, мої любі розумні дівчата!

Перша кандидатка підійшла до столика і зняла з блідо-рожевої цяточки кришталевий ковпачок.

— Акордеон! — звеліла вона асистентам і заграла щось бадьоре, веселе, схоже на спортивний марш. «Вставай, розправ пелюстки — раз-два, три-чотири! Не гнутися, тримайся рівніше — вдих-видих, раз-два!..»

Вона грала все швидше, голосніше, владніше, але квітка навіть не поворухнулася, і кандидатка, високо піднявши голову, повернулася на своє місце.

Наступна дівчина попросила скрипку. Вона дуже жаліла нещасну маленьку квітку, таку хвору, таку самотню; дівчині так хотілося, щоб вона швидше одігрілася і росла в неї на балконі у гарному просторому ящику!

Третя кандидатка сіла за рояль. Її обурювала хирлявість альпійської квітки. «Май же ти мужність, бери приклад з лободи! Подивися на кропиву — вона нікому не дасть себе скривдити!»

Дівчата втішали квітку, підлещувалися до неї, наказували квітці, а вона лежала, змерзла й нежива, на грудці сирої землі… І раптом вона здригнулася, як здригаються з несподіванки люди, — це заспівала над нею чабанська сопілка. Про луки в горах, де ростуть такі ж, як вона, квіти. Про сонце, що грітиме з кожним днем усе тепліше. Про багато інших зрозумілих квітці речей. Люди, слухаючи гру Айї, починали вірити, що квітка виросте гарною і високою, і квітка сама починала в це вірити і розпрямлялася, підводилася на очах, а старі мудреці, затамувавши подих, слідкували за нею і, коли сопілка змовкла, полегшено зітхнули: «Житиме!»

Зійшли з помосту кандидатки, їхні місця зайняли юнаки. У професора Сурдинки затерпла рука, яку він підняв, вимагаючи тиші, а кібертонці все ще раділи. Навіть численне сімейство Невіртомущочуєш, яке сподівалося побачити провали та конфузи, порізало на частини зарані приготовлені транспаранти «Ай-я-яй» і склало «Айя! Айя! Айя!»

Нарешті майдан ущух, однак ненадовго. Кандидати скинули доміно, і всі побачили, що на помості стоїть — Тирляль! Овва, Тирляль! Всім відомий рудий Тирляль! Ну й комедія!

Машина щось говорила, але її ніхто не чув — усе потонуло в реготі саксофонів. А Тирляль зчепив великі обвітрені руки і дивився на сонце, — воно також сміялося, хоч саме також було руде.

Винаходи кандидатів займали так багато місця, що жюрі вирішило показати їх на екрані. Під дахом Весняного Палацу натягли біле полотнище, професор дав знак і демонстрація гігантів почалася. Показали машину, яка робила з мухи слона, і машину, що перетворювала слонів на мух. Показали механічну гору, яка йшла до Магомета. Було там кібернетичне чудо-юдо, нанівкит-напівспрут, передня половина якого, хоч і мала дуже розумний вигляд, зовсім нічого не робила, а задня, щоб привернути загальну увагу, калатала у мідні дзвони.

З кожним кадром нетерплячка глядачів зростала, всім хотілося дізнатись, що ж придумав голубар; та ось екран погас, а його ім'я так і не було згадане. Тут професор підвівся з-за столу, підійшов до Тирляля, витяг з кишені маленьку коробочку і високо підняв її над головою.

— Останній кандидат, — оголосив він, — порадував нас винайденням компаса!

Майдан весело зареготав: «Ну й винахідник! Оце голова!», — але професор був цілком серйозний, і інструменти мало-помалу вгамувалися.

— Цей компас, — вів далі професор, — не простий, а голубиний. Йому не страшні магнітні бурі й аномалії. Людина з таким компасом не заблукає, не зіб'ється з путі. Вона почуватиметься в дорозі так само впевнено, як голуб у небі.

Сурдинка хотів ще щось сказати, але тільки поплескав Тирляля по широкій зніяковілій спині.

Кібертонцям стало дуже соромно, та вони опанували себе і дружно виконали пісеньку «Ну не хлопець — просто скарб». Вони грали і плакали, бо над усе боялися незаслужено образити людину: у повітрі від їхніх сліз стало так вогко, що електронно-обчислювальна машина бюро прогнозів вже була зовсім налагодилася на дощ. Але тут на поміст вийшов найстаріший чоловік Кібертонії, дід Фальцет, і сказав, що народ хоче мати Тирляля своїм Доном, бо вигадувати всяку-всячину вміє кожний, а придумати щось потрібне людям може лише душевна людина.

— Конкурс ще не закінчено, — заперечила Машина.

— Ну й не треба! — відрубав дід. — Хіба й так не видно, що це за хлопець?

І він щиро поцілував голубаря в обидві щоки.

Машина сказала:

— Я виголошую протест. Те, що відбувається, суперечить моїй програмі.

— Протест відхилено, — відповів професор. — Жюрі приєднується до думки більшості.

Урочисто заспівали фанфари, і Тирляль з Айєю наблизилися до столу жюрі. Колишній Дон Кібертон вручив Тирлялеві гостру шпагу, а Кібертина нагородила свою наступницю чарівною усмішкою і короною. Схвильований голубар опустився перед Айєю на коліно. За звичаєм він мав поцілувати їй руку і зробив це так ніжно, що Айя примружилася, професорові асистенти делікатно відвернулись, а на майдані заграли арфи. Зачаровані кібертонці грали, як ніколи, та інструменти чомусь перестали їх слухатися. Мелодія звучала все тихіше, і, здавалося, ось-ось обірветься зовсім. Налетів вітер, із дзенькотом посипалися шибки, і лише тут люди відчули, що стало важко дихати.

Професор Сурдинка зіскочив з помосту, вихопив у продавця надувних кульок барвисту в'язку, і вона, підхоплена повітряним струменем, полинула високо над землею. Професор у масці мудреця, з довгою бородою, що розвівалася, кинувся вслід. Відчувши недобре, побіг за професором Тирляль, їм навздогінці помчали й асистенти, і за хвилину на майдані лишилася одна Машина, яка твердо вирішила, що кібертонці з'їхали з глузду.

Бій у саду

В'язка вивела кібертонців за місто. Вони бігли, захекавшись, через кущі і яри, а над їхніми головами відчайдушно лопотіли крилами знесилені птахи. Спуск — підйом. Спуск — підйом. Головне — не упустити барвисту в'язку з ока. Невже вона прямує в гори? Ні, пірнула. Пірнула і сховалася за кам'яним муром, що належав докторові тьма-пітьматичних наук Тракатану…

Першими досягли мети Тирляль і асистенти. Асистенти, міцні хлопці, стали пірамідою, і Тирляль звично, як на голубник, видерся на мур. Перед ним був сад, у якому росли чорні, мов обгорілі, дерева; в глибині саду причаївся будинок із щільно зачиненими віконницями. Посеред головної алеї громадилася складна. споруда з численними трубами, лійками та міхами; вона сичала, як сто тисяч гадюк, і Тирляль усе одразу збагнув. Тракатан збудував машину, щоб висмоктати повітря Кібертонії, а разом з ним усі звуки! Це єдиний спосіб покінчити з музикою, що так його дратувала.

Притримуючи шпагу, Тирляль стрибнув у сад. Швидше туди, до цього ненаситного чудовиська, він покаже йому, на що здатний Дон Кібертон! Але що це? Кібернетична черепаха! Вона мчить навперейми, висолопивши отруйне жало. Тим гірше для неї, доведеться вжити рішучих захо…

Наступної миті Тирляль злетів на дерево, а черепаха з розгону врізалася у стовбур. Удар аж ніяк не вплинув на неї — вона відповзла вбік, усім видом показуючи, що поспішати їй нікуди. Тирляль стиснув кулаки. Ця тварюка з нержавіючої сталі важила, як здоровенний бик! Тракатан, певно, пирхає зо сміху, дивлячись у шпарку на невдаху-тореадора… Тореадора? А чому б і справді не влаштувати невеличку кориду? О-гей! О-ля-ля!

Тирляль скинув сорочку, начепив її на кінчик шпаги і м'яко стрибнув на землю. Витягам клинок, пританцьовуючи, він повільно наблизився до черепахи.

— Ну, моя люба, тор-ро! Будь же розумницею, ну!

Очиці черепахи налилися ртуттю, та вона не поспішала атакувати. Під її панциром чулися гучні потріскування, — це лічильно-обчислювальний пристрій марно намагався розгадати задум Дона Кібертона. Нарешті звірюка рвонулася вперед і промчала мимо, засліплена щільною тканиною. Тирляль, лавіруючи між деревами, побіг туди, де блищала смужка води. Через кільканадцять кроків атака повторилася, і знову Тирляль відвів смерть одним порухом руки. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік — і черепаха з усього маху шубовснула в басейн, колошкаючи маленьких крокодильчиків.

Машина запрацювала з подвійною силою, чорні розтруби зі свистом пожирали повітря, і Тирлялеві здалося, що зараз вони проковтнуть Айю, його, всіх. Широко розставивши ноги, щоб не впасти під напором вітру, він рубав якісь кабелі, шланги, дроти; вони звивалися, мов безголові гадюки, здригалися в передсмертних корчах, але машина все ще свистіла, люто гуркотіли її невидимі мотори. Тирляль рубав прямо, навскіс, навідліг, доки не почув голос професора Сурдинки: «Зупиніться, Доне Кібертон, ви перемогли!»

Тирляль засунув шпагу у піхви. В саду стояла дзвінка тиша. Захекані кібертонці з острахом ходили навколо конаючої машини. Вона була розжарена і стиха потріскувала. Кібертонцям дуже хотілося висловити своє обурення, але їхні інструменти лишилися на майдані, і вони мовчки попрямували до будинку Тракатана.

Професор Сурдинка довго стукав у холодні металеві двері. Ніхто й не думав відчиняти. Тоді за діло взялися асистенти. Під їхніми кулаками двері затанцювали.

— Відчиняй, ведмежовухий! Відчиняй, нотнонеписьменний!

Нарешті щось брязнуло, заскреготіло, і на порозі з'явився Тракатан. Він був у халаті і м'яких хатніх пантофлях.

— Чого зволите?

— Ви злочинець, — виступив наперед Сурдинка. — Вас треба судити.

— Так ви у справі? — повів бровою Тракатан. — Ділові розмови я звик вести по обіді. Але для колеги можна зробити виняток. Прошу витерти ноги і йти за мною.

У вітальні сиділи Грауен та обидва його помічники. Власник балагана був надзвичайно блідий і від цього ще більше скидався на мерця.

— Ці люди — ваші спільники? — запитав професор Сурдинка.

— Я прошу колегу вибирати слова, — процідив Тракатан. — І взагалі, перед тим, як відповідати на ваші запитання, я сам хотів би дещо спитати. По-перше, на якій підставі ви вдираєтесь у чужий сад? По-друге, за яким правом ви псуєте чуже майно? По-третє, де це видано, щоб з'являлися в пристойний дім у такому вигляді? — і він показав на Тирляля, що був без сорочки.

— Дозвольте, професоре, я виконаю йому зараз таку серенаду!.. — благально вигукнув один асистент, але Сурдинка спинив його докірливим поглядом.

— Тракатане, — сказав професор, — на всі ваші запитання відповість суд, перед яким ви і ваші друзі станете завтра. А поки що… Громадяни, справді, що робити з ними поки що?

Кібертонці схвильовано загули.

— Я читав в іноземній книжці, — сказав один, — про будинок, з якого не можна втекти. Там на вікнах грати і ходять вартові.

— Ні, — поморщилися кібертонці, — це ненадійно. Грати можна розпиляти, а вартового обдурити.

— Що, коли до самого суду показувати їм музичні кінокомедії? — запропонував другий. — Вони так захопляться, що не зможуть відірватись.

— Ні, — зітхнула більшість, — не те. В кіномеханіка може щось зіпсуватися, тут вони і втечуть.

— Найкраще, — сказав третій, — взяти з них слово честі. Тільки так ми матимемо сто процентів гарантії.

— Правильно! — вигукнули кібертонці. — Як ми раніше не додумалися! Тут вони вже нікуди не дінуться.

— Тракатане, — мовив поважно Сурдинка, — ви даєте слово честі, що прийдете завтра о дванадцятій на Центральний майдан і сядете на лаву підсудних?

— Даю! — швидко відповів Тракатан.

— А ви, пане Грауен? — звернувся Сурдинка до балаганщика. — Чи даєте ви слово честі бути там же і в той же час із вашими людьми?

— О, звичайно! — догідливо схилив голову власник балагана. — Як це у вас кажуть: не дав слова — кріпись, а дав — тікай… Пардон, я трохи забув це чудове прислів'я…

— Отже, до завтра! — підсумував професор, і кібертонці, задоволені своєю завбачливістю, покинули Тракатанову садибу. Вони поспішали в місто, де на них чекали невідкладні справи: треба було розшукати в архівах кримінальний кодекс і замовити столярові лаву підсудних. І лише Невіртомущочуєш, або просто Невірко, не пішов з усіма, а сховався в черепашачу халабуду, бо не вірив нікому, а надто Тракатану.

Автомобіль, що розмовляє

До самого вечора він лежав долічерева і дивився у шпарку, але будинок був тихий, в саду не ворушилося навіть листя, і Невірко не помітив, як заснув. Коли він прокинувся, було вже зовсім темно. Десь дуже далеко дзиґарі пробемкали північ. «Вже друга година ночі», — тривожно подумав Невірко. Він уявив, як черепаха, вибравшись із басейну, повертається до халабуди, і йому стало дуже страшно. Ех, чому він не пішов звідси одразу! Швидше, швидше додому, хай ці кляті злочинці роблять, що хочуть!

Шарахаючись кожної травинки, Невірко прокрався до воріт. І треба ж! У цю мить у глибині саду рикнув автомобільний мотор. «Лев!» — вирішив Невіртомущочуєш і, не розбираючи дороги, помчав по шосе. Він біг і бачив величезного кібернетичного лева, збудованого Тракатаном спеціально для того, щоб розтерзати одинокого сміливця. «Вмирати, так з музикою!» — подумав Невірко, але тут же згадав, що його улюблена волинка лишилася в місті. Раптом морок розступився, і з втікачем порівнялось щось довге, чорне. О щастя, це був автомобіль!

— Врятуйте, підвезіть! — закричав Невірко, тарабанячи в скло автомобіля. Хтось із тих, що сиділи всередині, відчинив дверцята, і Невірко гепнувся на сидіння.

— Ви врятували мені найдорожче… — урочисто почав він, але тут великий твердий кулак звалився йому на голову.

Отямився Невірко на тому ж задньому сидінні. Машина була порожня. Сонце, що підіймалося прямо з моря, освітлювало безлюдний кам'янистий берег. «Попливли», — подумав з утіхою. Обережно обмацав голову і, переконавшись, що вона ціла, все ж таки перев'язав її двома носовиками.

А в місті в цей час закінчувалися приготування до суду. Звинувачуваним виділили чотирьох захисників і двох напівзахисників. Сурдинка, призначений суддею, купив у «Кібермазі» дзвоника та свисток. Усі кібертонці одержали повістки із запрошенням на суд, який мав відбутися на Центральному майдані за будь-якої погоди.

Вже за дві години до початку всі місця на майдані були зайняті. Ще через годину глядачі обліпили ніжки будинку-рояля. Хтось із запізнілих намагався сісти на лаву підсудних, доводячи, що злочинець може й постояти. О пів на дванадцяту пронеслася тривожна звістка: Невіртомущочуєш, призначений прокурором, не ночував удома і взагалі як у воду впав. «Нічого, випустять запасного», — заспокоювали одне одного глядачі.

Коли до дванадцятої зосталося п'ять хвилин, на майдан в'їхав чорний Тракатанів лімузин. Кібертонці зустріли його дружним художнім свистом. Кореспондент газети «Вечірній Кібер» підняв фотоапарат та так і завмер від подиву: з машини вийшов Невірко. Блідий, з перев'язаною головою, він підійшов до столу Сурдинки і забрав у нього мікрофон.

— Я уявляю, — сказав він, — як ви тут через мене перехвилювалися. Але тепер найстрашніше позаду: я, як бачите, живий. Хоч не приховаю, були хвилини, коли моє життя висіло на волосині. А почалося все з того, що я сказав собі:

«Невіртомущочуєш, не вір тому, що чуєш!» І став вести невсипущий нагляд. Пізньої ночі злочинці під прикриттям кібернетичного лева кинулися навтьоки. Але я вчасно ліг посеред дороги, по якій мчав їхній автомобіль. Налякані бандити слізно благали пропустити їх, пропонували великі суми грошей, та я твердо сказав: «Лише через мій труп». Втративши останню надію, лиходії дали газу, і коли б я зі швидкістю блискавки не розвернувся уздовж, сталося б непоправне… Не буду зараз розповідати, як я наздоганяв їх, як вони відстрілювалися, як зав'язалася рукопашна, — жінки й діти не витримають цих жахливих подробиць. Чуб стає дибки, коли я згадую…

«Динги-дон, динги-дон, бум!» — заглушили Невірка куранти Весняного Палацу. Ледве затих останній, дванадцятий удар, як у чорному лімузині щось клацнуло і заціпенілі кібертонці почули голос Тракатана:

— Ви хочете, щоб я прийшов. Я прийду слідом за чорним снігом. І тоді, присягаюсь вакуумом, ваша країна стане найтихішою в світі!

Проводи розвідників

… Отже, чорний сніг справді випав. Правда, він одразу ж розтав, залишаючи після себе неприємний хімічний запах, але вражені кібертонці усе ще сиділи зачинившись. І лише після того, як автоцистерни почали розвозити по будинках валеріанові краплі, нервове вистукування барабанів почало ущухати.

Опівдні, коли хвилювання остаточно вляглося, радіо покликало кібертонців на пристань. Вони рушили туди з веселою піснею:

Вигляд у них був бадьорий і безтурботний, і лише очі дивилися тривожніше, ніж звичайно.

Біля причалу погойдувався катерок для прогулянок з гарною назвою «Мелодія бур». Над ним здіймався стовп диму. Це старий кібертонський моряк Румб Тромбон курив на палубі велетенську люльку. На капітанському мостику стояв професор Сурдинка. Вітер видирав у нього з рук карту й олівець.

— Колеги кібертонці! — урочисто почав Сурдинка. — Злісний авантурник Тракатан, що не має права називатися професором, почав здійснювати свої погрози. Переконливим доказом цього служить його остання антинаукова робота — чорний сніг. Як на мене, то її навіть критикувати принизливо.

Хмара, наслана Тракатаном, не лише остаточно викрила цього лжевченого, але й дала можливість визначити, де він переховується від справедливого суду. Я провів на карті лінію в той бік, звідки з'явилася хмара. Вона перетнула острів Тіней — так, так, той самий острів. Наші забобонні предки розповідали про це дике й безлюдне місце страшні легенди. В них ідеться про чудовиська, привиди та інші несерйозні речі. Але нас, кібертонців, нелегко залякати. Я запрошую двох чоловік негайно вирушити зі мною на розвідку. Колеги, не можна втрачати ні хвилини! Прошу добровольців вийти наперед.

Обличчя кібертонців зблідли від жаху, але тут же спалахнули від сорому, та так яскраво, що примчала пожежна машина з електронними пожежниками.

— Візьміть мене, професоре, — рішуче підняла руку Айя.

– І мене! — сказав Дон Кібертон.

– І нас! — дружно виступили вперед асистенти.

— Ну що ви, що ви! — замахав руками професор. — Я ж сказав, мені потрібні лише двоє. Ласкаво прошу на судно, Синьйорино! Люб'язно прошу, Доне!

— А мене, мене забули! — вискочив звідкись із-за спин Невіртомущочуєш. — Це несправедливо, що я не їду!

— Заспокойтеся, прошу вас, заспокойтеся! — знітився професор. — Колега єдиний серед нас має досвід боротьби з Тракатаном. Людині з такими заслугами неможливо відмовити. Ми беремо вас із собою, колего!

Тим часом Невірко уже встиг тричі пошкодувати про свій красивий порив. Та коли він безпорадно озирнувся навсібіч, то зрозумів, що відступати пізно. Звідусіль на нього дивилися захоплені обличчя. Невірко зітхнув і ступив па трап.

Румб Тромбон вибив люльку об борт катерка і віддав двом своїм помічникам довгу команду, в якій часто повторювалося незрозуміле іноземне слово. Ті забігали, як дідьки, запінилася за кормою вода, і «Мелодія бур» відійшла від причалу. Вслід їй линула неструнка музика — це кібертонці, гірко ридаючи, намагалися виконати хвацьку пісеньку «Не страшне море нам — всюди путь кораблям»…

Чому схибив компас?

Коли найвищі будівлі Кібертонії розтанули в синяві гір, професор і Айя сіли грати в «хрестики-нулики», а Тирляль пішов у рульову рубку випробувати голубиний компас. Не гаяв часу і Невірко. Він уподобав великий рятувальний круг і непомітно вирізав на ньому свої ініціали. Покінчивши з цим, він заховався в затишний куточок і з почуттям виконав на волинці попурі з похоронних маршів. Ще ніколи Невірко не грав так натхненно й проникливо.

Після вечері професор увімкнув телевізор. Йшла вечірня кібертонська програма «На добраніч, громадяни!». Через увесь екран один за одним проходили барани. Їх треба було лічити. На трьохсотому барані Айїні очі стали злипатися. На триста сімдесятому заснули Тирляль і Невірко. Тут Сурдинка хитро посміхнувся, дістав коробочку з льодяниками, але відкрити її так і не встиг. Чотирьохсотий баран зробив своє діло: до рокоту мотора приєдналося могутнє професорове хропіння.

Вночі Сурдинку розбудив Румб Тромбон. Вони вийшли на палубу.

— Казна-що, адмірале, — тривожно блиснув очима моряк. — Компаси наче збожеволіли. Подивіться.

Справді, стрілка Тирлялевого компаса і магнітна стрілка корабельного були скеровані врізнобіч. Що це могло означати?

— Спокійно, Румбе, — мовив спантеличений професор. — Дайте карту і свистіть усіх нагору.

Тирляль, щулячись спросонку, довго роздивлявся обидві стрілки.

— Мій компас не хибує, — заявив він повагом. — Ставлю свою шпагу проти кравецької голки!

— Я завжди вірив у ваш винахід, Доне, — потис йому руку Сурдинка. — Збиває нас магнітний компас і робить це з лихим наміром. Він скеровує наш корабель до острова, назва якого промовляє сама за себе — Зміїний! Ось карта, прошу глянути.

— Капітане, а ви певні в своїх людях? — спитав, озираючись, Невірко. — Одного з них, довготелесого, я знаю: його покійна бабуся завжди більше любила малювання, а не музику…

Румб Тромбон гнівно видихнув дим:

— Слухай ти, модерато!..

— Попрошу вас добирати слова! — крізь зуби процідив Невірко і квапливо пішов з рубки.

Вночі, годині о третій, капітан наказав погасити всі вогні. «Наближаємось до острова», — попередив він. Але Тирляль із Айєю марно вдивлялися в темряву. Нічого не було видно.

— Погляньте краще сюди, — запропонував їм професор і розгорнув ілюстрований атлас. При бляклому світлі приладів на картинці можна було роздивитися похмурий силует острова.

— «І схожий він на зуб із пащі злого духа», — продекламував Сурдинка. — Знаєте,хто це написав? Одна стара бормашина. Коли їй встановили електронний мозок, вона кинула свою основну роботу і зробилася поетесою. Ви, певно, читали її вірші, — вона підписується псевдонімом П. Ломба.

Айя посміхнулася, і ця усмішка, мов у дзеркалі, відбилася на заклопотаному обличчі Дона Кібертона.

Незадовго до світанку мотор затих. Розвідники почули шум прибою.

— Нічого не забули? — спитав професор. — Зброя є?

– Є! — задзвенів шпагою Тирляль.

— Чудово. Зараз нас відвезуть на берег. А ви, Румбе, будьте завтра вночі напоготові. Побачите зелену ракету — висилайте по нас шлюпку, побачите червону — ідіть назад у море.

— А це нічого, адмірале, що я дальтонік і плутаю кольори? — сконфужено спитав моряк.

У Печері Жахів

Катерок не зміг підійти до самого берега, і розвідникам довелося брести по коліна в холодній воді. Найліпше було Айї: її ніс на руках загартований Тирляль. «Черствий, бездушний хлопчисько, — з гіркотою подумав Невіртомущочуєш. — З його здоров'ям можна було б нести двох».

Та ось під ногами зашурхотіла рінь. Розвідники зробили кілька гімнастичних вправ, щоб зігрітися, і вервечкою рушили в глибину острова. Попереду нечутно крокував Дон Кібертон зі шпагою, за ним дріботів навшпиньках нерозлучний з товстим портфелем Сурдинка, за професором легко ступала Айя зі своїм улюбленцем Покі на шкіряному пояску. Позаду всіх, щохвилини озираючись і міцно притискаючи до грудей пузату волинку, крався Невірко.

Небо швидко світлішало. Над морем уже, певно, підіймалося сонце, але тут, на дні глибокої ущелини, все ще тримався напівморок. Згори звисали колючі гілки невідомих рослин.

— Будьте уважні, колеги, може, в них отрута, — стиха застеріг професор.

І тут раптом Невірко відчув сильний протяг. Це вже було занадто.

— Дідько його зна, що таке! — прошипів він, наздоганяючи професора. — Я не можу працювати за таких умов! Невже не можна було вибрати путньої дороги?

— Всі дороги ведуть до Тракатана, — філософськи зауважила позаду Айя.

— Жартувати зволите! А мене ось-ось звалить ангіна. Мені шкідливо дихати холодним повітрям!

— Протяги нікому не корисні, колего, — м'яко заперечив Сурдинка. — І взагалі, не хвилюйтеся: у мене в портфелі мас бути аспірин.

— Що ви тямите в моєму організмі! — ревниво пробурчав Невірко, і тут його волинка, писнувши, уперлася в міцну спину Тирляля.

— Цс-с-с! — прошепотів Дон Кібертон. — Подивіться!

Попереду зяяла чорна діра.

— Печера! — прошепотіла Айя.

«Пастка!» — гарячково подумав Невірко.

— Дозвольте не погодитися з вами, Синьйорино, — ґречно вклонився Айї професор. — Наявність протягу свідчить про те, що це швидше тунель.

— Яка різниця, тунель чи печера, — зауважив Невірко. — Все одно йти далі…

— …є сенс! — швидко скінчила за нього Айя.

Тирляль обережно витяг шпагу із піхов, і розвідники, намагаючись триматися ближче одне одного, рушили вперед.

У печері було темно й тихо. Тирляль пробував намацати стіни, але це йому не вдалося. З кожним кроком на душі в кібертонців ставало все тривожніше. Невідома небезпека загрожувала звідусіль, нею, здавалося, було просякнуте й повітря цього похмурого підземелля.

— Ні, друзі, ви як хочете, а я пішов геть, — рішуче виголосив Невірко і повернув назад. Професор простяг руку, намагаючись затримати його, та долоню йому зненацька потисли чиїсь холодні пальці.

— Щ-що це? — затинаючись спитав Сурдинка, і в цю мить перед його очима з'явився мерехтливий кістяк.

— Виробництво кіностудії «Тракатан-фільм»! — загробним голосом сказав привид і, дрібно затремтівши, розсипався на порох.

Замість нього в глибині печери виник велетенський фосфоруючий пес. Він наблизився до скам'янілих від жаху розвідників і, огидно дихаючи на них часником, став люто поводити очима.

— Коліть, Доне, коліть! — закричав Сурдинка, прикриваючись портфелем, мов щитом, але Тирляль несилий був підняти обважнілу шпагу. Раптом над їхніми головами почувся страхітливий зойк, і під склепінням спалахнули дві червонясті плями. Вони мирно пурхали над кібертонцями — все нижче й нижче, все нижче й нижче. Айя, Тирляль і Сурдинка одразу забули про існування пса: це були людські вуха.

— Назад! — скомандував Сурдинка не своїм голосом. — Швидше назад!

— Хе-хе-хе-хе-е-е! — почувся позаду глузливий регіт.

Відступати було нікуди: ззаду на них ішла, широко розмахуючи косою, зморшкувата баба в білому.

— Смерть! — облизав пересохлі губи Тирляль і сам не стямився, як рушив їй назустріч. «До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!», — вистукувало на високих нотах серце.

Коли їх розділяло кілька кроків, баба несподівано захиталася. Незграбно махнувши косою, вона вдарила нею по власній нозі і з жалібним стогоном пострибала геть.

— Знай Дона Кібертона! — крикнув їй навздогінці Тирляль.

Він знову відчув себе великим і дужим. Що йому тепер пес? Що йому якісь там вуха? Відступи, Айю! Відійдіть, професоре!

Але що це? Червонясті плями спустилися псові на шию і перетворились на невинний бантик. Чудовисько, млосно заплющивши очі, взялося вишукувати бліх і зразу стало схоже на добродушного дворнягу. На його тлі проплив знизу вгору тремтливий напис: «Перерва з технічних причин».

Тирляль розгублено опустив шпагу. Отже, то не від нього тікала бридка баба? І раптом радісний здогад осяяв його обличчя:

— Айю, Айєчко, невже? Так, професоре? Це вона?!

— Це Покі, — усміхнулася Айя, клацаючи замком футляра. — Дорога вільна, колеги розвідники

Полон

А Невірко тим часом щодуху гнав по дну ущелини. Колюче галуззя стьобало його по обличчю, та болю він не відчував. Далі, далі від цієї клятої печери! Ніяка в світі сила не примусить його повернути назад!..

Прибігши до моря, Невірко важко опустився на камінь. Ех, як він шкодував, що ракетниця лишилася у професорському портфелі. Він ніжно погладив по шерсті свою волинку, і над пустельним узбережжям полинули журливі звуки.

З чудового світу музики його вирвав чийсь грубий дотик. Невірко озирнувся, і волинка випала з його рук. Над ним, як вежа, що стриміла в небо, височіла металева істота з богатирськими грудьми і головою, що виростала просто з плечей. Прана рука істоти закінчувалася п'ятьма сталевими пальцями, а ліва — важким чавунним молотом.

— Встати! — стиха наказала істота, і оскільки Невірко все ще сидів, підняла його лівою рукою за комір. Похитуючись на ватяних ногах, Невірко побачив другу істоту, що зовні нічим не відрізнялася від першої. «Двоє проти одного! — подумав він. — Забагато. Не впораюсь. Та й кожен із них — башта проти мене».

— Даруйте ласкаво, — мовив він стиха, — ви роботи?

— Не роботи, а дроботи! — відрубали в один голос. — Дроботи Його Логічної Бездоганності Тракатана!

— Чи не будете ви такі люб'язні поінформувати мене про дорогоцінне здоров'ячко вашого володаря? — улесливо посміхнувся Невірко, але дроботи замість відповіді спритно накинули йому на голову цупкий лантух.

— За що? — із жахом закричав Невірко. — Я нічого не зробив! Це не я!

— Вперед! — скомандували дроботи, і Невірко рушив туди, куди його підштовхували сталеві руки.

Всю дорогу конвоїри мовчали. Навіть ступали вони нечутно, — певно, їхні сталеві підошви були підклеєні гумою. Нещасного бранця довго гнали крутою кам'янистою стежкою. Відтак потягли вгору по сходах і штовхнули в двері.

— П'ять-дріб-Сім прибув! Три-дріб-Чотири прибув! — приглушено доповіли дроботи.

— Вільно! — скомандував хтось хрипким шепотом. — Що це за суб'єкт?

— Підозріла особа, пане Головний Нашіптувач!

— Чи є цей волохатий предмет його власністю?

— Так точно!

— Що робив суб'єкт у мить затримання?

— Порушував Параграф Перший!

— Скинути з нього лантух!

За великим письмовим столом сидів, скрививши безбарвні губи, Грауен. Перед ним лежали високий чорний кашкет і пістоль. На кашкеті тьмяно поблискував герб — гадюка, що обвивалась навколо Місяця.

— О, яка зустріч! — здивовано прошепотів Грауен. — Як це у вас говорилося: старий друг кращий за нового друга. Ви добре встигли: завтра ми вирушаємо на Кібертонію… Але як ви сюди потрапили і чому галасували на цій жахливій штуковині? — колишній власник балагана обридливо показав на волинку.

— Я став жертвою кібертонського терору, — трагічно прошепотів Невірко.

— Бром і валеріанка, це дуже цікаво! Сідайте, будь ласка, на стілець! То як же воно було?

— Як було? — сумно перепитав Невірко. — Погано мені було. Пам'ятаєте ту ніч, коли ви люб'язно підвезли мене в автомобілі? Наступного ранку мене схопили головорізи професора Сурдинки. Мене звинуватили в зрадництві. Суд засудив мене до найвищої міри покарання — все життя переглядати науково-популярний фільм про вирощування кроликів. Мені показували цей фільм з ранку й до вечора з перервами на сон і їжу. Скоро я знав усіх кроликів, як то кажуть, в обличчя. Через тиждень мені здалося, що я божеволію. Якось я скористався з того, що варта від нудьги заснула, і втік. На вулиці, на щастя, було темно. Пробираючись пустищем, я побачив там дирижабль. Кібертонці мають звичку кататися на ньому у свята. Я заліз у кабіну, запустив двигуна і злетів. Через хвилину піді мною було море. Найстрашніше почалося пізніше, коли я переконався, що пального вистачить ненадовго. До того ж дирижабль чомусь перестав мене слухатися. Раптом я помітив унизу якийсь острів. Роздумувати було ніколи. З волинкою в руках я ступив за борт і приземлився завдяки їй, немов на парашуті. Я гадав, що острів безлюдний, і дозволив собі за старою звичкою дещо зіграти. Та невдовзі прийшли дроботи і принесли радісну звістку, що я потрапив у володіння глибокошанованого мною доктора Тракатана. Все інше, пане Грауен, вам відоме.

Головний Нашіптувач підвівся з-за столу і запропонував Невіркові пройти до сусідньої кімнати. На чорній стіні горів електричний транспарант:

Цс-с-с-с! (Тракатан)

— Ви зачекаєте мене тут, — сказав пошепки Грауен. — Я йду до Його Бездоганності.

І несподівано гаркнув з натхненням:

— Хай панує на шляхах Володаря безгоміння!

Невірко розгублено глянув на нього:

— Даруйте, мені здавалося…

— Такі речі не забороняється вимовляти вголос, — суворо прошепотів Грауен. — Навпаки, рекомендується.

Зоставшись на самоті, Невірко намацав у кишені коробку сірників. Кажуть, у їхніх коричневих головках міститься отрута. Ну, що ж, коли так звелить доля, він помре, як справжній мужчина. Від цієї думки йому трохи полегшало.

Міряючи кімнату нервовими кроками, Невірко наткнувся на клітку з папугою. Якийсь час він і птаха уважно розглядали одне одного. «Дай відповідь, створіння мудре, чи ранок бачити мені?» — з слізьми в очах подумав Невірко.

— Попка дур-рний! — прошепотів папуга.

Парад дріботів

Невеселі роздуми невдахи-розвідника урвав Грауен. Головний Нашіптувач мав дуже урочистий вигляд.

— Я щойно Звідти, — поважно мовив він. — Ви одержали найтихше запрошення на військовий парад. Я бачу, що у вас нема пристойного костюма, та це дарма. Головне, щоб ваші груди були переповнені високими почуттями.

Вони спустилися каучуковими сходами і вийшли на повітря. Тракатанів будинок стояв у лісі, посеред великої витолоченої галявини, і був точнісінькою копією особняка в Кібертонії біля підніжжя гори Екстремум. Перед будинком височіла триступінчаста трибуна. Її середній ступінь був вищий правого, а правий вищий від лівого. Грауен, а за ним Невірко зайняли місця праворуч. В лакованих чоботях Головного Нашіптувача відбивалося тисяча сонць.

— Послухайте, яка ідеальна тиша, — блаженно заплющив очі Грауен. — Це перший у світі ліс, де немає птахів. На жаль, іноді буває вітер і шумлять дерева. Але Його Бездоганність, скажу вам це по секрету, розробив чудовий проект. Ліс, у якому немає дерев! Ви уявляєте, бром і валеріанка, як це буде чудесно?!

Невірко не встиг висловити свого захвату. На порозі будинку з'явився червонопикий служник і на повну силу своїх бичачих легенів проголосив:

— Його Логічна Бездоганність, Найтихіший Володар Кібертонії, а в Майбутньому і Всього Світу, Доктор тьма-пітьматичних наук Професор Тракатан!

Грауен скочив і вп'явся очима в двері. Невірко наслідував його приклад. За кілька хвилин Червонопикий з'явився знову. Разом із Товстуном, своїм напарником, вони несли важкі ноші. На них стояв прозорий ковпак, а під ним сиділо щось величезне і бридке. «Батеньку!» — ахнув подумки Невірко. Такого він не бачив навіть у зоопарку. Ніс завбільшки як слонячий хобот, витягнуте до пояса підборіддя, а рот схожий на пащу акули…

— Зверніть увагу, — шепнув Грауен, — ковпак виготовлено з побільшувального скла. Володар не любить показуватися масам у натуральних розмірах.

Червонопикий і Товстун, багряніючи з натуги, втягли носилки на головне підвищення трибуни, а самі поспішили на її нижнє крило і завмерли там по стойці «струнко». Тракатан, не поспішаючи, запустив руку в бездонну кишеню і витяг звідти металевий ящик.

— Радіопередавач, — пояснив Головний Нашіптувач. — Його Бездоганність керує дроботами по радіо. Зараз Володар натисне кнопку… О, вже натис! Тепер дивіться!

У далекому кінці галявини здійнялася курява. З лісу повалили дроботи. Спочатку вони рухалися безладно, потім, як по команді, зімкнулися в одну колону.

— Як марширують! Як марширують!!! — захоплено прошепотів Грауен.

Дроботи справді марширували чудово. Вони дружно підіймали ноги на одну й ту ж висоту — ні міліметра вище, ні міліметра нижче. Позаду колони їхала платформа з великим чорним роялем, за нею — діжка на колесах з гумовим шлангом і написом «Вогненебезпечно», а в самому хвості двоє дроботів котили зелену довгоствольну гармату. Порівнявшись із трибуною, дроботи тричі змахнули руками-молотами. Тракатан нагородив їх легким кивком. Кілька секунд сірі механізми стояли нерухомо і раптом, ламаючи стрій, кинулися до рояля. Натискаючи одне на одного і штовхаючись, вони вискакували на платформу й шаліло трощили поліровані боки інструмента. Ось чавунні молоти вдарили по клавіатурі, і рояль протяжно заридав. Невірко відчув себе так, ніби на його очах убивали щось живе. Він стиснув кулаки, але, помітивши допитливий погляд Грауена, став потирати руки, немовби вони йому затерпли.

Коли рояль перетворився на купу трісок, дроботи підкотили діжку з пальним. Тріски щедро полили із шланга, викресали сталевими руками іскру, і на платформі спалахнуло веселе багаття, від якого зловтішно заблищали Тракатанові очиці й порожевіли воскові щоки Грауена.

— Для генеральної репетиції зовсім непогано! — похвалив дроботів Головний Нашіптувач.

А ті мерщій зібрали попіл, зарядили ним гармату, націлили жерло у синє небо і вистрілили. Враз стало похмуро, і тільки згодом Грауенові чоботи знову засяяли на сонці. Тракатан дав знак носіям. Дроботи, ритмічно помахуючи молотами, зникли в лісі.

Обід у Володаря

Після параду Грауен запросив Невірка на обід. Це було дуже доречно, бо кібертонець з учорашнього дня нічого не їв і вже потерпав, щоб голосне вурчання в животі не накликало на нього біди. Та коли він увійшов слідом за Грауеном у їдальню, апетит у нього пропав. На чолі столу, накритого на три персони, сидів сам Тракатан.

— Сідайте! — дозволив доктор тьма-пітьматичних наук. Він говорив нормальним, гучним голосом!

Невірко сів і розгублено озирнувся. Стіни кімнати були оббиті шкірою. Він розстелив на колінах накрохмалену серветку і побачив вишитий напис: «Шануй Параграф Перший».

Тракатан, плямкаючи, сьорбав великою срібною ложкою бульйон. Грауен і Невірко одержали замість ложок соломинки. Обережно, намагаючись не булькнути, вони смоктали крізь них прісну рідину. Сіль просити було ризиковано: очевидно, Володар її не любив.

На друге служники подали рибу. Тракатан смачно спльовував дрібні кістки на спеціальну тацю. Грауен і Невірко вважали, що краще їх ковтати.

— Риба… — несподівано вимовив Тракатан. — В неї багато чому можна повчитися. Як ви вважаєте, Грауен?

— Без сумніву, Ваша Бездоганність, — прошепотів, сяючи, Грауен. — Це одне з найдисциплінованіших створінь.

— До речі, про дисципліну. Коли ви відправите під прес цього Сім-дріб-Сім?

— Завтра перед виступом, Ваша Бездоганність. Мені здається, що це свіже враження підвищить бойовий дух усіх інших.

«Чи не мені, бува, вони присвоїли цей номер?» — тоскно подумав Невірко, але після всього пережитого в нього забракло сили злякатися.

З'ївши компот, Володар витер губи і вийшов. За весь обід він лише двічі глипнув на гостя, та й то мигцем. Невірко подумав, що це на краще, проте в глибині душі йому було трохи образливо. Звичайно, Тракатан груба немузична натура, та все ж з людиною, що здійснила безприкладний стрибок з дирижабля, він міг би повестися уважніше.

— Ходімте зі мною, я покажу вам вашу кімнату, — запропонував Грауен. — Завтра треба рано встати, і тому я настійно рекомендую вам вкладатися.

Голодний Невірко поплентався за Грауеном. Так скупо й погано, як у цьому домі, його ще ніде не годували. Мабуть, у Тракатана дієта. А може, він просто заощаджує на їжі? «Так чи не так, — розміркував кібертонець, — треба якнайшвидше поринути в рятівний сон». На щастя, в маленькій кімнатці для нього вже було приготовлено постіль. Біля ліжка, на телефонному столику, стояла кругла картонна коробка. Вона явно чекала нового пожильця.

— Вгадайте, що це? — загадково прошепотів Грауен.

— Торт? — з надією спитав Невірко, ковтаючи слину.

— Тьху, — поморщився Головний Нашіптувач і дістав із картонки великий чорний кашкет з гербом Тракатана.

— Його Бездоганність, — урочисто проголосив він, — призначає вас Головним Тишком Кібертонії!

Невірко плюхнувся в крісло.

— Ч-чим я заслужив? — спитав він, затинаючись.

— Така воля Володаря, — суворо відповів Грауен. — Зверніть увагу на цей чудовий кашкет. Його носять лише дуже довірені особи. Це наша почесна форма. А тепер я вам відкрию велику таємницю: якщо цей кашкет повернути на голові зліва направо і назад, перед вами відчиняться в цьому будинку будь-які автоматичні двері. Запам'ятовуйте гарненько: зліва направо і назад!

«Хоча б не забути, — напружив свою пам'ять Невірко. — Справа наліво і назад»…

— Чи є у вас до мене запитання? — поцікавився Головний Нашіптувач.

— Ні… тобто так, одне є! Скажіть, будь ласка, якщо це, звичайно, не військова таємниця, хто такий Сім-дріб-Сім?

— О, будь ласка, будь ласка, ви маєте право це знати! Сім-дріб-Сім — дуже поганий дробот. Як це у вас говорилося, ненормальний. Зараз він сидить у підвалі, а завтра вранці його стратять.

— Що ж він накоїв?

— Це страшно розповідати. Одного чудового дня Володар займався з дроботами на галявині і наказав їм по радіо повернутися праворуч. І раптом, ви можете мені не повірити, цей самий Сім-дріб-Сім повернувся ліворуч. Ви уявляєте, бром і валеріанка, що це означає?!

— Який жах, — прошепотів Невірко і заходився розшнуровувати черевики.

— Отож, не буду вам заважати, — видавив з себе посмішку Грауен. — Якщо ви захочете мені щось сказати, блимайте по телефону. Я кажу «блимайте», а не «дзвоніть», бо кожен телефон у цім будинку сигналить лампочкою. Тихої ночі…

— Тихої ночі, — відгукнувся Невірко, збиваючи перину. Він заліз під ковдру, повернувся на свій улюблений лівий бік і полегшено зітхнув. Цю ніч він проведе у м'якій постелі, а там — що буде, те й буде.

— Тра-ра-ра! Тру-ру-у! Тра-а-а!.. — несподівано просурмила в лісі сурма.

— От капосна! — сердито пробурчав Невіртомущочуєш і взяв телефонну трубку.

— Пане Головний Нашіптувач? Якщо вам не важко, накажіть прогнати з-під мого вікна цю кляту корову. Вона заважає мені спати.

Підглянутий сон

Короткий зимовий день скінчився. Над безгомінним лісом плив місяць. Від трибуни падали нерівні тіні. Вони, як віконниці, затуляли чорні вікна будинку. Але в одному вікні все ще горіло світло. Це Тракатан радився із своїм Головним Нашіптувачем.

— Я міркуватиму логічно, — сказав Тракатан. — Якби цей суб'єкт був розвідник, він потрапив би не сюди, а до отруйних змій. Магнітні скелі, розставлені мною навколо острова, відхилили б стрілку його компаса вбік. Крім того, жоден нормальний розвідник не став біг так по-дурному привертати до себе увагу, як це робив наш суб'єкт на березі. І зрештою, коли Червонопикий засурмив, суб'єкт доповів про це через дві секунди, тобто він навіть не виглянув у вікно. Але не треба робити поспішних висновків. У нас є джерело додаткової інформації. Ви зрозуміли, Грауене, що я маю на увазі?

— Апарат «Морфей» конструкції Вашої Бездоганності!

— Хвалю за здогадливість. Ви особисто переконалися, що суб'єкт спить? Зараз подивимося, що йому сниться.

Тракатан дістав з шухляди плаский ящичок з екраном і висунув з нього антену. На екрані з'явилося бліде зображення. «От трясця, знову нема контрастності!» — вилаявся Тракатан і стукнув по апарату кулаком. Зображення підскочило і зробилося чіткішим. Доктор тьма-пітьматичних наук і Головний Нашіптувач побачили простий дерев'яний стіл, а на ньому пляшку вина і блюдо із смаженою поросятиною. За столом сидів Невіртомущочуєш і шматок за шматком запихав м'ясо до рота. Час від часу він прикладався до пляшки. Так минуло хвилин двадцять.

— Дурний, нелогічний сон! — обережно проковтнув слину Грауен. — Пляшка вже давно мала б спорожніти, а цей суб'єкт усе ще п'є!

— Зараз вас повинно цікавити інше, — сказав Тракатан, вимикаючи апарат. — Чи є в розглянутому сні факти, які свідчать проти суб'єкта?

— Ні, — з жалем розвів руками Грауен, — по-моєму, таких фактів нема. Одну хвилинку! — пожвавішав він зненацька. — Якщо там було не просте вино, а шампанське, суб'єкт, відкриваючи його, ще раз порушив Параграф Перший!

— Це було просте вино, — сухо сказав Тракатан. — Білий мускат. Але я хотів би почути, нарешті, ваші висновки.

Грауен задумався.

— Висновки такі. Або він цілковитий, але чесний дурень, або — розвідник пріма.

— Висновки правильні, — сказав Тракатан. — Саме тому я й наказав вам дати суб'єктові кашкета, але пояснити йому все навпаки. Якщо він спробує вночі проникнути крізь автоматичні двері, він, звичайно, поверне кашкета, як ви його вчили, тут же ввімкнеться аварійна сигналізація і чергові дроботи… Одне слово, Грауен, ми можемо спати спокійно.

— Я захоплююсь, Ваша Логічна Бездоганність, Вашою зовсім Бездоганною Логікою! — радісно вигукнув Головний Нашіптувач, задкуючи до виходу.

Втеча

Невіркові приснився Сурдинка. Він грав у лісі на губній гармошці, а ззаду підкрадалися хижі тіні. «Бережіться, професоре!» — хотів гукнути Невірко і прокинувся. На кашкеті холодним зеленим вогнем горів герб Тракатана. Головний Тишко Кібертонії! Невіркові стало жарко. Що подумає про нього професор Сурдинка? Що подумають про нього співвітчизники?! Він згадав, як дроботи трощили рояль, і знову стис кулаки, цього разу не криючись. Тікати, тікати звідси! Розшукати професора, розшукати Румба Тромбона, підняти на ноги весь народ! От тільки куди поділися черевики? Ага, один є. А ось і другий.

Насунувши кашкета, Невірко штовхнув двері. Вони беззвучно відчинилися. Коридор теж його не видасть: під ногами лежить губчастий килим. Крок уперед… Ой, що це так калатає? Ще крок… Ну, сміливіше!

Лякаючись власного подиху, Невірко навшпиньки прочалапав коридором і спустився пружними сходами. Він узявся за спітнілий козирок кашкета і обережно повернув його справа наліво. Двері стиха клацнули. Тремтячою рукою Невірко повернув картуза назад. Почулося ще одне клацання і сталеві половинки розсунулися. Невірко був на волі.

На білій від місячного сяйва галявині дрімало горбате чорне чудовисько. «Спокійно, колего, це всього лише трибуна!», — підбадьорив себе Невірко, та налякані ноги вже несли його кудись убік. Похмура стіна дерев швидко затуляла собою небо. Ось вона розступилася, і захеканий утікач упав ницьма на м'який лісовий мох. Куди тепер іти? Ліс кишить небезпеками. Та не залишатися ж на місці! Будь-якої хвилини можуть кинутися в погоню. О, навіщо він залишив товаришів! Тепер з ними було б нічого не страшно.

Трохи перепочивши, Невірко підвівся. По його колючих щоках текли сльози. Якби з ним була хоч волинка! Він притис би її до грудей, і тоді…

Кібертонець не встиг додумати своєї думки. В голові йому сяйнула блискавка, і все пірнуло в безодню.

Розплющивши очі, Невірко побачив самотню голубу зірку. Вона заплуталася у гілках і тремтіла. «Що зі мною? — подумав Невірко. — Невже я теж потрапив у пастку? Але чому на лобі в мене щось холодне? Хіба ці позбавлені слуху дроботи зробили б компрес?..»

— Поздоровляю, колеги, він живий! — почувся гучний знайомий голос.

Невірко скочив на ноги:

— Професоре! Вщипніть мене!

— Ні, ні, — жахнувся Сурдинка, — вам і так дісталося! В Дона Кібертона важка рука. Подякуйте Синьйорині — це вона подала вам першу допомогу.

Невірко міцно обійняв професора, потряс широку долоню розгубленому Тирлялеві, радісно усміхнувся до Айї.

— Яке щастя, що я вас зустрів! Якби ви знали друзі, скільки мені довелося за цей день пережити…

— Ну, годі, годі, — ласкаво поплескав його по плечу Сурдинка. — Розкажіть-но краще, звідки у вас цей кашкет. Через нього ми вас не одразу впізнали…

— Цей кашкет вручив мені Грауен від імені Тракатана, — сказав, червоніючи, Невірко. — Мені пощастило завоювати їхню довіру. Сьогодні вранці Тракатанові дроботи виступають на Кібертонію. Всі, крім одного. Якби ви їх тільки бачили! Воші зроблять усе, що Тракатан накаже їм по радіо!

— Здається, ми вже мали таку втіху, — замислено сказав професор. — На щастя, їхній загін пройшов від нас на солідній відстані. Огидне видовисько!

— А що, коли заволодіти радіоприймачем? — несміливо спитала Айя.

— Цілком і повністю підтримую! — жваво відгукнувся Сурдинка.

— Думка взагалі непогана, — обережно зауважив Невірко.

— Я готовий, — сказав Тирляль.

— Отже, — підсумував професор, — треба пройти в будинок. Зараз для цього цілком слушна година. Не будемо ж зволікати і попросимо колегу Невіртомущочуєш виконувати обов'язки нашого проводаря.

Розвідники вийшли з лісу. Тракатанове житло — наче мертвий склеп. «Може, по мене ще не кинулися?» — із надією подумав Невірко.

— Швидше вперед! — скомандував він товаришам. І боязко додав — Ура!..

Викрадення передавача

У цей час двоє дроботів охороняли в півтемному коридорі вхід до Тракатанових покоїв. У їх електронні мізки було вкарбовано суворий наказ:

«Кожного, хто наблизиться на тринадцять кроків, — негайно схопити!»

Вони стояли нерухомо, як колони, але під холодними панцирами кипіла робота: пульсували сильні й слабкі струми, щось намагнічувалося, розмагнічувалося, перемагнічувалося… Ось по стіні пробіг павук. Дроботи знали: наказ його не стосується. У Кожного повинно бути дві ноги, а не шість.

Раптом дроботи нашорошилися. З-за рогу з'явився Кожний! «Шістнадцять кроків, — спрацювали далекоміри, — п'ятнадцять, чотирнадцять…»

«Увага!» — напружилися сталеві нерви. «Увага!» — звузилися діафрагми очей. Але тут Кожний зупинився.

Дві з половиною секунди він вдивлявся у присмерк, потім завібрував усім корпусом і раптом зник. Дроботи одразу забули про нього. Їхню увагу привернув політ нічного метелика, що заблукав у ці краї.

А розвідники, мало не ламаючи собі ноги, мчали вниз якимись темними сходами. Позаду, відмахуючись від невидимих переслідувачів шпагою, біг Дон Кібертон. Дорогу їм зненацька перетяли залізні грати. Невірко відчайдушно затряс їх, та грати не піддалися.

— Не здавайтеся без бою, Доне! — крикнув він і відскочив подалі в куток. Але битися було ні з ким.

— Здається, ми даремно хвилювалися, — сказав, відсапавшись, професор. — Може, це ми ошукалися — оптичний обман?

— Мене не обманиш! — образився Невірко. — Двоє дроботів стояли на чатах біля дверей Тракатанових покоїв.

— Ой! — раптом скрикнула Айя. — Мені здається, що тут теж хтось є…

Сурдинка понишпорив у портфелі і витяг стеаринову свічку. Вона неохоче розгорілася. Професор глянув, і свічка ледве не випала з його рук: за гратами, впираючись підошвами в пруття, сидів дробот.

— Сім-дріб-Сім! — вигукнув Невірко.

Дробот зі скрипом повернув до нього голову.

— Сім-дріб-Сім, вас хочуть стратити!

Очі-об'єктиви незворушні.

— Послухайте, вам нічого втрачати! Встаньте, розбийте грати, ходіть за нами!

— Я підкоряюся лише Творцеві, — глухо відповів Сім-дріб-Сім.

— Але зрозумійте, цей самий Творець пошле вас сьогодні під прес!

— Умирає тільки метал, — завчено вимовив дробот, — а відданість Творцеві безсмертна.

— То якого ж ти дідька повертався не в той бік! — втратив рівновагу розвідник.

Сім-дріб-Сім тупо мовчав.

— Ваша дискусія, колего, здається мені безплідною, — зупинив Невірка професор. — Ви не уявляєте, як важко переконати мозок, керований по радіо. Навіть усім нам, а нас тут четверо…

— Неправда! — зненацька вихопився дробот. — Вас тут лише троє.

— Як вам це подобається?! — вигукнув Сурдинка. — Вперше чую таку арифметику!

— Вас тут лише троє! — вперто повторив дробот.

Професор стривожено підняв свічку: от Синьйорина, а поряд з нею Дон, він спирається на нерозлучну шпагу…

— Троє, троє, троє, — все тихіше бубонів автомат, доки врешті не затих зовсім.

— Даруйте, Доне, — сказав професор, — але, по-моєму, він не брав до уваги саме вас. Дуже можливо, що його збила з пантелику ваша шпага.

— Не розумію, — чесно зізнався Тирляль.

— Позичте її мені, — запропонував Сурдинка, — і тоді вам усе стане ясно.

Перегодом Сурдинка, спираючись на шпагу, як на третю ногу, наблизився до Тракатанових дверей. Дроботи вичікувально дивилися на нього. «Лівою, середньою, правою! Лівою, середньою, правою! — командував сам собі професор. — Якщо експеримент пройде вдало, треба буде написати статтю «Про деякі особливості розпізнавання зорових образів детермінованими автоматами»…

Коли професор взявся за ручку дверей, дроботи стрепенулися. Сурдинка відчув, як від них пашить жаром: очевидно, їхні логічні пристрої працювали на повну потужність.

— Даруйте турботу, — делікатно прошепотів Сурдинка і тихо переступив поріг.

Запалюючи сірника за сірником, професор відшукав Тракатанову спальню. Доктор тьма-пітьматичних наук люто сопів серед велетенського ліжка. На нічному столику тьмяно поблискувала коробочка завбільшки з портсигар. Сурдинка сховав її в кишеню і мерщій подався до виходу. Спохвату він забув про шпагу і тримав її під пахвою, але дроботи навіть не глянули в його бік: їх цікавили лише ті, хто заходив. Але за рогом на професора накинулися зразу троє: Айя, Тирляль і Невірко.

— Годі, годі, ви не на іменинах! — поблажливо бурчав професор, вивільняючись з їхніх обіймів. — Передавач у нас, та це тільки половина справи. Давайте глянемо, що там у ньому всередині.

Він зняв покришку, попросив Айю наблизити свічку і здивовано сказав:

— Оце так штука!..

— Що там, професоре? — стривожилися розвідники.

— Ой, не можу! Ви тільки гляньте на цю схему: це ж друкувалося в журналі «Малюк-самоук» два роки тому!

Якийсь час ніхто не міг вимовити й слова — усі здригалися від беззвучного реготу, та так, що погасла свічка.

— Я завжди казав, що Тракатан лжевчений, — здобувся нарешті професор Сурдинка, витираючи сльози. — Колего Невіртомущочуєш, у мене в портфелі має бути паяльник. Ви не знаєте, де його тут можна ввімкнути?

Сталеві ладусі

Доктор тьма-пітьматичних наук прокинувся в чудовому настрої. Ранок був вогкий і похмурий, над островом пливли мишачого кольору хмари.

Тракатан одягся у все чорне і взяв зі столика радіопередавач. Металева коробочка здалася йому теплою.

— Диво, — мовив Тракатан і натиснув кілька кнопок. Не минуло й хвилини, як під вікнами вишикувалися готові до походу дроботи. Вони тричі відсалютували молотами, і в кімнаті тричі стало темно.

На столі заблимав телефон. Тракатан насупився: Головний Нашіптувач уперше насмілився турбувати його до сніданку.

— Ваша Логічна Бездоганність, — боязко прошепотіла трубка, — суб'єкт і його штуковина кудись зникли!

— Ви п'яні чи хворі? — холодно спитав Тракатан. — Ви розумієте, що говорите?

— Ваша Логічна Бездоганність! — вискнув Грауен. — Товстун, Червонопикий і персонально я обшукали в цьому домі кожен закапелок. Як це ви учора логічно довели, втекти суб'єктові було зовсім неможливо, але дурний суб'єкт не мап ніякої логіки, і тому втік!

— Далеко не втече! — зловісно примружився Тракатан. — Приготуйте йому, Грауене, гарну зустріч!..

Він кинув трубку і різко заклацав кнопками передавача. Зараз дроботи прочешуть ліс, обнишпорять гори, добудуть суб'єкта з-під землі! Через якихось сімнадцять хвилин операцію буде закінчено. За цей час він устигне випити свою вранішню каву.

Тракатан відчинив дверцята стінної шафочки, і звідти висунулося шість нікельованих суглобистих рук. Одна поставила на стіл блюдце й булочку, друга — порцелянову чашку з гербом, третя налила каву, четверта — молоко, п'ята — насипала цукор, а шоста — віддала честь. Доктор тьма-пітьматичних наук неквапливо поснідав і підсів до вікна. Приємно буде подивитися, як дроботи тягнуть цього жалюгідного недотепу. Він глянув на галявину і протер очі: сталева колона стояла на місці.

Тракатан схопив передавача. Працює! Він знову скомандував погоню. Дроботи навіть не поворухнулися.

— Кар-рамболіна! — вилаявся Тракатан і широкими кроками подався надвір. Служники, що чекали в коридорі, ледве не впустили ковпак: володар промчав мимо, не звернувши на них ніякої уваги. На сходах наштовхнувся на Грауена: той ще здалеку схилився в догідливому поклоні, притискаючи руки до серця.

— Бігом! — наказав Тракатан, і Головний Нашіптувач незграбним клусом кинувся за ним на галяву.

Доктор тьма-пітьматичних наук двічі пройшовся перед строєм. Дроботи слухняно повертали слідом за ним свої циліндричні голови. Важко було повірити, що це вони двічі не виконали радіонаказу.

— Спробуємо інакше, — пробурмотів Тракатан і проклацав на передавачі команду «Розійдись!». Колона здригнулася. Пустуючи й підскакуючи, дроботи побігли геть. «Шикуйсь!» — енергійно скомандували Тракатанові пальці, але автомати й не думали шикуватися. Вони повсідалися серед галяви кружка, і кожен легенько, а потім усе сильніше став ударяти долонею об долоню сусіди. Водночас із металевих горлянок виривалися якісь незрозумілі вигуки; все голосніші й голосніші, вони зливалися в єдиний хор, і ось уже над галявою, стрясаючи дошки трибуни, полинув могутній спів: «Ладусі, ладусі!»

В маленьких Тракатанових очицях спалахнули високовольтні розряди.

— Що ви дивитесь?! — крикнув він до білого, мов крейда, Грауена.

Головний Нашіптувач махнув рукою служникам, і ті, відстібаючи гумові кийки, кинулися до дроботів. Вони метушилися навколо співунів, лупцюючи їх кийками, але захоплені автомати нічого не помічали, а можливо, просто не хотіли псувати собі настрою через дрібниці.

Коли Товстун і Червонопикий добряче втомилися, дроботи посунулися і без злості, але вимогливо посадовили їх до гурту. Помітивши, що нові товариші почувають себе зле, дроботи підбадьорливо поплескали їх по спинах і від цього дружнього жесту обидва завели на повен голос: «Ладоньки! Ой, ладусі!»

Тракатан пожбурив передавача на землю, потоптав його ногами.

— Зрада! — вигукнув він і побіг до кинутої гармати. Довгий зелений ствол повільно опустився в той бік, де сиділи дроботи.

— Будь ласка, Ваша Бездоганність! — прошепотів Грауен, подаючи найважчий снаряд. Тракатан смикнув за шнур, гармата здригнулася, і з чорного жерла попливли величезні мильні бульбашки. Червоні, зелені, голубі, вони повільно линули в небо, а назустріч їм, розганяючи хмари, вилізло не по-зимовому веселе руде сонце. А дроботи плескали в долоні і співали, гуркіт стояв, як у велетенській кузні, і лише тужливі звуки волинки змусили всіх замовкнути.

— Здавайтесь, Тракатане, опиратися марно! — почувся з-за дерев голос Сурдинки.

— Навіщо даремно проливати кров?! — підхопив у іншому кінці галявини Невіртомущочуєш.

— Ви оточені! — гукнула Айя.

— Даємо вам дві хвилини на роздуми! — замкнув кільце Тирляль.

Тракатан після пострілу з гармати втратив мову, але тут заговорив знову.

— Мій хоробрий Грауене, — сказав він, — у бухті стоїть баржа. Вдвох ми до неї пробитися не зможемо: один із нас повинен прикривати відступ. Грауене, для таких людей, як ми з вами, інтереси науки над усе. До моря піде той, хто цінніший для науки. Ви мене зрозуміли, Грауене?

— Я вас зрозумів, Ваша Бездоганність, — механічно відповів Головний Нашіптувач.

– І ще одне: від сьогодні й навіки-вічні я встановлюю для своїх однодумців орден Сірої Тиші. Ви, Грауене, будете першим його кавалером!

— Беззвучно дякую, Ваша Бездоганність! — витер піт із чола Грауен.

— Прощавайте, Грауене! Я заздрю вам. Це прекрасно — вмерти за науку…

— Дві хвилини минуло! — прогримів голос Дона Кібертона.

Головний Нашіптувач витяг свій безшумний пістолет. Патрони є, навіть забагато. Він двічі вистрелив у спину Тракатана, який віддалявся, і, переконавшись, що поцілив, голосно вигукнув:

— Смерть тирану!

З лісу вибігли розвідники. Грауен зустрів їх улесливою посмішкою.

— Тракатанові кінець! — радісно заявив він і люб'язно віддав свого великого пістолета професорові Сурдинці.

— Ви знаєте, колеги, — сумно сказав професор, — я навіть не можу уявити собі розмірів тварини, що наступила на вухо цій людині. Ох, що я кажу! — раптом почервонів він. — Даруйте на слові, люба Синьйорино…

Кібертонське ескімо найсмачніше у світі!

Чи варто говорити, що вся Кібертонія вийшла зустрічати своїх розвідників. Правда, ніхто не може напевно сказати, який вигляд вони мали, коли сходили на берег. Сльози радості — найсвітліші сльози, та все одно крізь них майже нічого не видно.

Вже через тиждень газета «Вечірній Кібер» почала друкувати науково-пригодницьку поему П. Ломби «Шорхання острова Тіней». Кібертонці так зачитувалися нею, що мало не проґавили Перший Сніг. Він падав м'яко і щедро, наче вибачався за спізнення, а по вулицях, мов барвисте колесо, котилася весела, безтурботна музика.

Свята мають один великий недолік: вони кінчаються. Як тільки радість з приводу перемоги і снігу трохи вляглася, кібертонці повернулися до буденних, але необхідних справ. Професор Сурдинка сів писати статтю про автомати. Дон і Синьйорина прийняли посла заморської держави. Невіртомущочуєш взявся читати дроботам популярні лекції, в яких доводив, що Творець — то вигадка, і що дробот походить од відбійного молотка. Румб Тромбон одержав замість «Мелодії бур» новеньке буксирне судно, на якому раз на місяць вирушає в північні моря по айсберги. Коли він повертається з плавання, його зустрічають дроботи й діти. Дроботи оточують крижану гору, і не встигає вона отямитись, як потрапляє в ящики до морозивників, що продають найсмачніше в світі кібертонське ескімо. Втім, якщо бути зовсім відвертим, у ящики потрапляє не вся гора. Чимало прозорих крижинок дістається дітлахам, що мають із дроботами найкращі стосунки.

Товстун і Червонопикий якийсь час працювали масовиками-вигадниками, а потім сіли на іноземний пароплав і поїхали до себе на батьківщину. Прощаючись із кібертонцями, вони гірко плакали й казали, що гра в ладусі справила на них незабутнє враження.

Важче було з Грауеном. Його довелося судити. Колишній власник балагана запевняв, що він як діяч мистецтв завжди був за дружбу з кібертонцями і якщо чимось завинив, то не з власної волі, а через Тракатана. Він горів бажанням спокутувати свою провину чесною працею і просив, щоб його призначили водієм дирижабля. Суд вирішив, що Грауен, як людина з вищою освітою, повинен займатися науково-дослідною роботою. Йому запропонували спуститися у батисфері на глибину й там писати дисертацію про життя і звички акул, а на дозвіллі займатися музичною самоосвітою. Грауену довелося погодитись. За музичний інструмент він обрав гребінець, посилаючись на те, що місця в батисфері мало, а гребінець йому однаково потрібний. Одного чудового дня Грауена урочисто посадовили у скляну кулю і, вибравши неподалік від берега глибоку місцину, спустили під воду. Через двійко днів Грауен зателефонував, що дисертація робиться повним ходом і в музиці він також має великі зрушення.

«Ретельність треба заохочувати», — вирішили кібертонці і запропонували Грауенові зіграти щось по радіо.

У призначений час вся країна ввімкнула радіоприймачі, але з репродукторів почулися такі бридкі звуки, що на підвіконнях зів'яли кактуси, а в холодильниках скисло молоко. Кібертонці припинили трансляцію і кілька днів приходили до тями. Коли вони нарешті подзвонили Грауену, батисфера не відповідала. І тоді стурбовані кібертонці вдалися по допомогу до іноземного водолаза.

Водолаз мав прізвище Буль, одначе він добре знав своє діло і вже через півгодини повідомив кібертонців, що на кінці троса нічого немає. Чи то його перекусила акула, чи Грауен умудрився порвати його сам — одне слово батисфера пропала безвісти. Довгий час кібертонці розпитували приїжджих моряків, чи не траплялася їм в океані велика скляна куля, але ті лише знизували широкими плечима і вирушали до портової таверни. Там за пляшкою славетного «Кіберне» вони розповідали одне одному неймовірно захоплюючі історії і, до речі, скаржилися на те, що ночами у відкритому морі нерідко можна чути огидні звуки, від яких людину нудить, ніби вона наковталася прісної води.

Так закінчилася ця дивовижна бувальщина, яку люди без музичного слуху можуть вважати казкою.

ОПОВІДАННЯ

ШАХІСТ У РОЖЕВОМУ ШОЛОМІ

Прохання редактора терміново виїхати до Козодоєва, а звідти до Вовчих Гір я зустрів з одверто кислою міною.

— Все розумію, Юрку, — сказав головний. —Тема, звісно, не твого калібру. Але потрібен путній матеріал — без усяких там протуберанців та манної каші. Окрім тебе — нікому.

Була пізня осінь. Бозна-котру добу сіялася холодна мжичка. Залагодивши свої козодоївські справи, я, як міг, марнував час, сподіваючись на нічний поїзд. Подивився у місцевому кінотеатрі фільм про важку долю резидента, замовив у ресторані обід.

Однак до від’їзду все ще лишалося кілька годин. І тут я побачив афішу в райдужних патьоках:

Першість з шахів

На тісній сцені Будинку культури залізничників розігрувалася звичайна шахова вистава: одні зосереджено походжали туди-сюди, інші, обхопивши голову руками, сиділи, втупившись у фігури. Був поміж учасників і дідусь, що з помітним зусиллям перемикав шахового годинника, і юний піонер, ноги якого не діставали підлоги. Була жінка років тридцяти, напрочуд худа й незугарна; обмірковуючи хід, вона нервово куйовдила коротку зачіску й зітхала. Усе це видавалося сто разів баченим, і я вже почав куняти, аж раптом на сцені з’явився ще один учасник. На голові в нього красувався великий рожевий шолом.

— Хто це? — здивовано спитав я сусіду-болільника, що аналізував за допомогою кишенькових шахів якісь варіанти.

— Отой? Луценко. Слабак, — лаконічно відказав сусіда.

— А чому в шоломі?

— Хто його зна? Інакше він за дошку не сідає, наче трохи не при собі…

Луценкові справи дедалі гіршали: він позбувся пішака, загубив у контратаці коня й підвівся, щоб поздоровити суперника з перемогою. Він скинув шолом, і я впізнав Віктора Лагоду, колишнього претендента на світову шахову корону.

Аматори шахів пам’ятають що фантастичну історію: невідомий студент спалахнув надновою зіркою на шаховому небосхилі, блискуче виграв кілька великих турнірів, домігся права боротися з чемпіоном світу… Фото Лагоди довго висіло у моїй кімнаті: я був небайдужий до людей з незвичайною біографією.

Зовсім спантеличений, я вийшов у вестибюль і вирішив підстерегти загадкового шахіста біля виходу. Луценко-Лагода не забарився. В одній руці він ніс велику чорну парасольку, у другій — шолом.

— Вечір добрий, гросмейстере! — бовкнув я, ступнувши йому назустріч, і тут-таки зрозумів, що моя фраза звучить якщо не глузливо, то не зовсім чемно.

Шахіст зупинився і упустив парасольку, та, піднявши її, був уже цілком спокійний.

— Я, певно, здався вам Лагодою? Знаю, схожий. Але невже вам спало на думку, що я і він — одна й та ж особа?

Крити було нічим. Справді ж бо, трапляються на світі двійники.

— Як журналіст, я хотів про дещо спитати вас. Де ви працюєте?

— Я — залізничний касир. Але ж вас цікавить зовсім інше. Так от, шолом під час гри я надіваю просто так собі, без усякої мети. Маленька примха. Витребеньки, якщо бажаєте.

Мені пригадався один з героїв Сарояна: той міг грати на тромбоні лише в солом’яному капелюсі. Може, Луценко з тієї ж породи диваків? Та професійний нюх підказав мені, що тут щось негаразд.

Відчувши давненько забуте репортерське завзяття, я поїхав на вокзал. Начальник станції недовірливо покрутив у руках моє посвідчення й сказав, що Луценко Віктор Михайлович працює касиром третій рік. Службових помилок не припускався, навпаки, має кілька подяк.

Те, що я почув, для мене важило чимало. Лагода, що зник з шахового обрію чотири роки тому, теж звався Віктором Михайловичем.

Сидячи на дубовій вокзальній лаві, я марно намагався побудувати якусь пристойну логічну схему. Логіка тут, очевидно, була безсила. «А, хай йому грець, — сказав я собі. — Не Мегре ж я врешті-решт!» Вирішив забути про шахіста у рожевому шоломі і пішов купувати квиток.

Черги до каси не було. По той бік віконця сидів Луценко і захоплено читав шаховий журнал.

— Даруйте… — почав я, простягаючи гроші. Луценко, не відводячи погляду від журналу, вибив квиток і дав здачу. Я подивився на квиток: усе правильно, купейний до Вовчих Гір. Перелічив гроші — точно. Але як касир міг знати, куди я їду? Адже Вовчі Гори — одна з багатьох станцій по цій лінії…

— Вікторе Михайловичу, не відпирайтеся!

Він зблід — ще більше, ніж тоді, у вестибюлі.

— Ви живете подвійним життям! — виголосив я в пориві натхнення. — Ви телепат!

Луценко тоскно глянув на фатальний квиток.

— Чого ви хочете від мене?

Він зрозумів, що зазнав поразки, однак за інерцією усе ще грав свою роль. Хто-хто, а він — той, що читав у думках, — знав, чого я хочу!

— Ну добре, — згодився він, завважившії мою іронічну посмішку, — я вам усе розповім. Але ж я на чергуванні, а вам незабаром на поїзд…

— Нічого, поїду вранці. Перекомпостуйте, будь ласка, квиток…

Три чверті помешкання Віктора Михайловича займали стелажі з шаховою літературою. Ми сіли за шаховий столик, господар подав каву. Зі стін осудливо дивилися на мене портрети відомих гросмейстерів. Десь кричали півні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — промовив нарешті Віктор Михайлович. — Либонь, ви маєте рацію, почну з дитинства.

До сьомого класу я був звичайнісіньким хлопцем. Захоплювався футболом, шахами. Вчився загалом непогано, тільки з математикою не клеїлося. Вчителька була досить енергійна стара, але, як мені здавалося, клята.

Одного разу вона вчинила нам справжнісінький розгром: двійки та одиниці сипалися градом. Я і мій сусіда по парті, Жора Донець, заціпеніли від страху. Нараз я почув своє прізвище і, як на плаху, поплентався до дошки.

— Три дні каші не їв? — уїдливо поцікавилася вчителька. Її улюбленці — таких було кілька — в’їдливо захихотіли. Я взяв задерев’янілими пальцями крейду. Теорема, яку треба було довести, височіла наді мною, мов єгипетська піраміда. Я бачив співчутливі очі Жори Донця: перед ним лежав розкритий підручник, але підказати він не міг…

— Дано… — хрипко почав я.

— Нічого зволікати час, переходь до доказу!

Діти ніколи не втрачають надії. І я, хоч і розумів, що приречений, та все ж сподівався на якесь диво.

— Ну от що, мислителю, — промовила вчителька, схиляючись над класним журналом… І раптом сталося: перед моїм зацькованим внутрішнім зором абсолютно чітко, як у кіно, постала сторінка Жориного підручника!

Я й досі маю зуб на нашу вчительку: якби не вона, мої телепатичні здібності, можливо, ніколи б не проявилися.

Чи варто казати, що відтоді в мене почалося легке життя: ганяв м’яча, днював і ночував у шаховому клубі, підручників навіть не розгортав. Спочатку моя бідолашна мама була не на жарт стривожена, але я приносив додому самі п’ятірки, й вона щиро повірила, що син її геній.

Школу я закінчив із золотою медаллю і одразу ж вступив до університету на мехмат. Чому я обрав саме математику? Можливо, наперекір учительці. Хоча, чесно кажучи, мені було однаково, де навчатися: адже сушити мозок над конспектами я не збирався.

В університеті я закохався в Ларису. Вона була на курс старша від мене і, щоб сидіти на лекціях поруч з нею, я за одну сесію склав іспити за три семестри. Про мою персону заговорили. Я став гордістю факультету. Лариса дивилася на мене теплими очима: «Який розумник! Якби ще він не був такий капловухий». 3 цієї думки, яку я вичитав у її гарненькій голівці, і почався мій стрімкий злет, а потім — і падіння.

На той час я мав чесно зароблений третій розряд з шахів. Почуття спортивного благородства не дозволяло мені читати думки партнерів. І якби не Лариса… Гарним, як ви розумієте, я стати не міг. Але задля неї міг стати чемпіоном світу.

Не розповідатиму вам про свою шахову кар’єру: вона вам відома з газет. Славнозвісні гросмейстери програвали мені, як хлопчаки. Моя кімната у комунальному будинку на Довго-Університетській скидалася на склад лаврових вінків. А втім, коли я виграв у Амстердамі турнір Золотого Ферзя, мені дали трикімнатну квартиру в самому центрі міста. У тім турнірі я втратив півочка і лише тому, що поспішав у готель, де в мене було замовлено телефонну розмову з Ларисою.

Її захоплення моєю особою дедалі зростало. Вона вже не помічала моїх страхітливих вух. Та й ніхто їх не помічав: у кумирів не буває фізичних вад. Один журналіст у газеті «Молодість» написав навіть, що під час гри я схожий на античного мислителя…

На п’ятому курсі мене звільнили від дипломної роботи: я мав грати з чемпіоном світу. Прогнози фахівців і болільників були одностайні: переможе Лагода! Так би воно й було, якби не моя легковажність.

Річ у тім, що я ніколи не аналізував своїх відкладених партій. Як ви чудово розумієте, я не мав у цьому потреби. Коли мій суперник сушив собі голову над можливими варіантами, я не криючись загоряв на пляжі або давав інтерв’ю. Одні захоплювалися цією моєю звичкою, інші — дивувалися, дехто ставився з недовірою.

Таких була мізерна меншість, проте вони міркували тверезо. Хтось із тих розумників домізкувався-таки до істини.

Я мав твердий намір виграти в чемпіона з сухим рахунком. Не заради ефекту, а щоб швидше закінчити матч. Через день по тому ми з Ларисою мали побратися.

Перші три партії принесли мені три перемоги. Чемпіон, залізний чолов’яга, усе ще посміхався фотокореспондентам, та в його думках нуртував страх, — я це добре знав. Він почувався дуелянтом, що вийшов зі шпагою проти танка. Часом я щиро жалів його.

У четвертій партії ми, як завжди, швидко розіграли стандартний дебютний варіант. На дев’ятому ході мій противник зробив непередбачений теорією випад пішаком. Я звично ввімкнув своє шосте почуття: що він замислив? На чорному оксамитовому тлі заметушилися іскристі літерки і, як за командою, вишикувалися:

Я глипнув на чемпіона — його обличчя було незворушне.

Здурів! Їй-бо здурів!

Я уявляв собі пушкінського чарівника досить-таки бадьорим дідуганом, однак в інтерпретації чемпіона він був таким кволим, що ледь видобував із себе слова.

Мій годинник цокав, як бомба уповільненої дії, я вже відчував неприємне наближення цейтноту, а в голові моїй, замість прихованих партнерових задумів, спроквола пульсував пушкінський амфібрахій. У залі стривожено загули: болільники не розуміли, чому я так довго думаю.

На кінець сьомої строфи чемпіон припинив декламацію, налив собі з термоса какао, неспішно випив, утер соковиті губи хусточкою. Я зробив навмання якийсь хід: зволікати — отже, зазнати поразки. Чемпіон підвівся, відійшов до демонстраційної дошки і там, за межами мого досягнення, обміркував відповідь. Повернувшись, кинув уперед коня.

— тоскно прочитав я в його думках. Так от де чаїлась загибель моя!.. Цікаво, сам здогадався? Чи допомогли? А він, закінчивши спектакль, одверто іронічно поглядав на мене: «Ну, як я тебе, брате телепате?»

На двадцятому ході мене було розбито вщент: чи ж довго третьорозрядник протистоятиме гросмейстрові? Ні на кого не дивлячись, я покинув сцену, прошмигнув у якісь двері і напівтемними коридорами, карколомними гвинтовими сходами втік від фотопогоні. Хотів перечекати годину-другу, аби не давати автографів і пояснень, не бачити співчутливих, насмішкуватих, безцеремонно-цікавих поглядів. У темряві я налетів на щось дерев’яне, боляче вдарився коліном. Запалив сірника: гармата. Чорна приземкувата гармата зразка 1812 року. Майже як справжня. За нею старовинна скриня, пластикова берізка, половина вітрильника з штурвалом…

Я присів на вкритий порохнявою лафет: тут, на складі декорацій, мене ніхто не шукатиме. Що я відчував? Нестерпний, болісний сором, від якого хотілося вигукувати безладні слова, щипати себе за руки, — аби тільки заглушити його хоч на мить. Ще я розумів, що назавжди втратив Ларису: вона з гордовитою грацією, наче новий брючний костюм, носила титул «наречена Лагоди» і примірювала новий — «дружина чемпіона світу». Який титул я можу запропонувати їй тепер? «Жінка того самого Лагоди?..»

Саме там, у темному підвалі, я, як ніколи, ясно усвідомив власну нікчемність. Жалюгідний недоучка, інтелектуальний паразит, що живе за рахунок чужих думок. Грізна оперна гармата, яка ніколи не вистрелить. На один мент я уявив себе визначним ученим, що жадібно виловлює ідеї у головах підлеглих, і здригнувся. Ні, мовив я собі, до цього не дійде.

Тієї ж ночі я з валізою в руках зупинив коло свого будинку таксі:

— Аеропорт.

— Може, скажеш, який? — ущипливо спитав водій.

— Який вам заманеться.

Таксист глипнув на мене вельми здивовано, але в міліцію не одвіз.

Отак я й потрапив у Козодоїв. Змінив прізвище. Закінчив вечірню школу. Живу загалом непогано — даремно ви так думаєте. Ну, а шолом — у ньому свинцева прокладка. Екрануюсь від думок партнера, щоб випадком не прочитати.

… Старий вагон здригнувся і поплив. Луценко у залізничному картузі і довгому цератовому дощовику стомлено крокував пероном навпроти мого вікна. Я згадав, що не побажав йому успіху, хотів опустити раму, та він кивнув головою: «все, мовляв, зрозумів, дякую» — і, посміхнувшись, махнув на прощання рукою.

ОСТАННІЙ ЧВАК

Коли я довідався, що в наступний політ нам доведеться взяти пасажира, моє обличчя, м'яко кажучи, не виразило ентузіазму. Секретарка Зоя, оформляючи документи, позирала на мене співчутливо:

— Не лютуйте, Андрію. Сварки надаремні. Візу наклав сам Архангел.

З начальником Бази Архангельським сперечатися було справді марно. Він не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче слухав і позирав на тебе майже ласкаво, а коли всі твої, здавалося б, найпереконливіші докази вичерпувалися, турботливо казав:

— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розгулялися. Чи не перевести вас на рік-другий із загону пошуку космічних цивілізацій у загін перевезення вантажів?

Після цих слів найупертішого сперечальника наче вітром здувало.

Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя чітко вписує в графу «Склад експедиції»: «Бернард Білопух, космобіолог». Я механічно відкинув у думці перші дві літери прізвища, і серце моє стислося від зовсім кепських передчуттів.

Космобіолог заявився на стартовий майданчик у чорному костюмі, з портфелем. У накрохмаленому комірі його сорочки вільно поверталася довга веснянкувата шия. При знайомстві він ніяковів, намагався не горбитися і шаркав узутою в лакований черевик ногою. Ми з Сташеком лише мовчки перезирнулися.

— Якусь їжу готувати вмієте? — спитав я, тамуючи невиразну надію знайти пасажирові застосування.

— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів той. — Я прихильник безубійного харчування.

За перший день польоту ми з Сташеком пасажира не бачили. Рух довкола Бази був, як у Києві на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилося удвох. За весь день Білопух дав про себе знати лише раз: він викликав мене по радіотелефону саме тоді, коли нам треба було розминутися із зустрічним рудовозом та з безпілотним поштовиком, що йшов навперейми.

— Даруйте за турботу, — пробурмотів він сором'язливо, — мені, далебі, незручно одривати вас від роботи…

— Коротше! — гарикнув я не своїм голосом.

— Де у вас гігієнічні пакети?

Над ранок я пішов до камбуза, щоб приготувати собі й Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший од учорашнього, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.

– І як це вам надало? — спитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок зовсім винятковий.

— Уся біда в моїй проклятій уяві, — сумно відказав Бернард. — Я так жваво уявив собі чорну безодню під ногами…

Поступово ми змирилися з присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав'язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка з півтора книг з Бібліотеки жахів, обкладинки яких рясніли закривавленими кинджалами, павуками-велетнями та іншою такою ж гидотою. Щовечора перед сном він обов'язково розгортав одну з них і проглядав нетямущими очима кілька сторінок; потім, у темряві, його наелектризоване жахом волосся злегка випромінювало світло, ніби полярне сяйво.

А взагалі-то життя збігало у межах норми; корабель без пригод ішов до своєї мети — планети Супреум, на якій телеінтелектометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі нам ще належало з'ясувати причину дивної мовчанки колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилася двадцять п'ять років тому й не подавала ніяких ознак життя. У службовому додатку до Зоряного реєстра вказувалося, що сто шість чоловік, які переселилися на Ейвілеус, були особами без певних занять.

Якось уночі я прокинувся від того, що хтось лоскотав мені п'яту. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив велетенського тигра. Він по-господарському принюхувався до моєї вистромленої з-під ковдри ноги. Зі швидкістю блохи я відскочив у протилежний куток ліжка й прикрився подушкою, як щитом. Тигр похмуро глянув на мене бурштиново-зеленими очицями. Я гарячково намагався пригадати якісь відомості про тигра, що відповідали б даній ситуації, проте в голові вперто спливала одна й та ж фраза: «В особливій шані їхні колінні суглоби, з яких виготовляють дійові ліки…»

За дверима каюти почулися Сташекові кроки: його чергування скінчилося, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння минулося. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, другою з войовничим вигуком жбурнув подушку в нахабну морду володаря джунглів. Вражений Сташек застиг на порозі:

— Що сталося, старик?

— Тигр! — вигукнув я, обводячи поглядом каюту. — Обережно! Він щойно був тут!

Сташекові губи розтяглися в усмішці: зрозуміло, мовляв.

— Смугастий? — діловито поспитав він.

— Який же ще?

— А може, в клітинку?

Я скипів.

— Бортінженер Поремба, киньте недоречні жарти! На борту корабля є тигр — негайно озбройте особовий склад імпульсаторами!

Сташек демонстративно виструнчився:

— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!

— У такому разі, — вигукнув я, відчайдушно воюючи із застібкою комбінезона, — оголошую догану із занесенням до бортового журналу — за недбалість.

— Дозвольте вам нагадати, — ущипливо звів брову Сташек, — що згідно з інструкцією пункт дванадцять бе імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.

— Гаразд, твоя взяла, — підніс я догори обидві руки. — Але тигр був. Ти ж знаєш, мене видіння ночами не переслідують.

— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхнього ліжка тихий голос космобіолога.

— Ви?!

Бернард не жартував. Він позирав на нас із сніжно-білого простирадла, немов з хмаринки, сумирними очима праведника.

— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холодіючи від страшного здогаду, — що звір появився на борту завдяки вам?

— Боюся, що це саме так, — щиросердо промовив Бернард.

— Ясна річ, він потрапив до вашого біологічного багажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну чи з рентгенівським приладдям… Тепер, оскільки вже нічого змінити не можна, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертися об коліна і мурликати. Чи знаєте ви, як офіційно трактується ваше діяння?

— Космічна контрабанда підвищеної небезпеки! — життєрадісно підказав Сташек.

Бернард застогнав од жаху:

— Ви не так мене зрозуміли. Я не брав його з Землі, даю вам слово честі!

Я глянув на космобіолога м'яким батьківським поглядом:

— Якщо ви зараз скажете, ніби впустили тигра в корабель під час польоту, то мені залишиться негайно оголосити вас на весь безмежний космічний простір Каєм Юлієм Цезарем.

Доручивши Сташекові провести розслідування, я пішов у кабіну, де пронизливо видзвонював комп'ютер, закликаючи до уваги. Я проглянув три пропоновані варіанти посадки, зостався ними невдоволений, змінив початкові дані і наказав розв'язувати задачу спочатку.

Тут я похопився, що ще й досі не снідав, і жваво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими брусками шинки, як раптом… На пульті комп'ютера, немов на скатерті-самобранці, появилася сковорідка з яєчнею. Появилася нізвідки, з повітря чи з блиску зірок. Краї смачно підрум'янені, жовтки загусли якраз у міру. Я міцно заплющив очі, розплющив їх, — а видіння не щезало. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я обережно доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. У кабіні подразливо пахло камбузом.

Комп'ютер знову задзвонив. «Задача не має розв'язання, — горіло на табло. — Послабте обмеження».

– І ти, Бруте! — сумно сказав я комп'ютеру.

День починався невдало. «Добивши», нарешті, непокірну задачу, я скосив око на яєчню, підсвідомо очікуючи від неї якоїсь каверзи. Мої передчуття справдилися: яєчня безслідно зникла. А втім, слід лишився, — на світло-зеленому пластику пульта красувалася випалена пляма.

«Здається, в усьому винен я», — пролунало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже штучки з яєчнею — теж його? Може, він витівник? Ілюзіоніст-аматор, що спеціалізується на тиграх та яєчнях? Але пляма на пластику принаймні не вигадана, отже, сковорідка була?

— Алло, Андрію! — перервав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся зайти до каюти. Тут…

Його слова заглушило грізне ревіння.

Я кулею влетів у каюту й закляк на порозі: розкуйовджений Бернард підскакував то на лівій, то на правій нозі і вигукував якісь імена, а Сташек, увесь спітнілий, енергійно диригував його скоками.

— Придумай щось, — заволав Сташек, — він так довго не витримає! Головне — відвернути його увагу, щоб не думав! І-і-і — жіноче ім'я, і-і-чоловіче! І-і-і — раз, і-і-і — два!

— Тоня! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, ретельно задираючи йоги.

— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?

— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком. Вище! Голосніше! Три-чотири!

Я ляснув себе по лобі: як це я одразу не докумекав! Адже мені зі студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що у деяких районах Всесвіту можливий «феномен матеріалізації ідей» — перетворення енергії у матеріальні об'єкти під дією інтелектуального поля особи. Багато хто вважав цю гіпотезу сміховинною, оскільки автор її не міг конкретно вказати, у яких саме районах Всесвіту вона має шанси підтвердитися. І ось ми, здається, потрапили якраз у такий район. Уява стає тут на якийсь час реальністю. Я пригадав, що читав Бернард напередодні увечері: книжка називалася «У пазурах тигра-людожера» чи щось схоже до цього. В усякому разі, з її обкладинки зловісно позирав хижак, як дві краплі води схожий на нашого нічного зайду. Я чітко уявив собі його ікла і, похопившись, швидко огледівся. Тигр, на щастя, не появився. Очевидно, межею можливостей моєї уяви була матеріалізація яєчні.

— Я… більше… не можу… — вичавив з себе Бернард, катастрофічно знижуючи темп стрибків. — Тікайте геть із цієї кімнати, замкніть мене на ключ, бо я вже бачу Його вуса!

Сташек мало не заволав з відчаю.

— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда поглядом гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам хороше і спокійно. Ви тримаєте в руці щось безневинне, наприклад, склянку з холодним молоком.

— Я вас благаю, — стріпнувся Бернард і впустив на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних порівнянь! Молоко п'ють коти, а Він — із родини кошачих…

— Слушно, Бернарде, молока немає, — квапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка конюшини, ви вдихаєте її ніжні пахощі…

Бернард з жахом відкинув квітку:

— Ви наражаєте нас на загибель! Це ж найпростіший ланцюжок: конюшина — бджоли — мед — ведмідь, а звідси до Нього — один крок!

— Відпочинь, Сташеку, — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не варто себе мучити. Уявляйте, на здоров'я, свого тигра де завгодно в каюті, але ні в якому разі не там.

Я вказав Бернарду на вільний куток і жваво уявив собі в тому кутку клітку з легованої сталі. Невдовзі мій розрахунок виправдався: неслухняна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме у тому місці. Страшний рик потряс каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас принаймні на деякий час. Сташек, який від надлишку вражень втратив мову, дошкульно ляснув мене по спині.

— Даруйте, — звернувся я до космобіолога, що стояв, винувато понурившись, — чи не буде ліпше, якщо ваші розважальні книжки полежать якийсь час у мене? Натомість можу запропонувати «Геометрію чотиримірного простору» — читання безпечне і вельми корисне.

На додачу відгородивши тигра стіною з броньованого скла, я вернувся у кабіну. Ейвілеус за час моєї відсутності значно побільшав і ви тіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня мала два основних кольори: жовтий і голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, що обрали цю далеку й безрадісну планету місцем свого постійного мешкання, повинні були знайти для цього вагомі причини…

Автопілот уже виконував посадковий маневр. Корабель мав сісти у приморській оазі — єдиній зеленій плямці на видимій частині планети. За даними Зоряного реєстру саме там розташувалася колонія «Люкс». Проте стрілка бортового інтелектометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулі. Ознак розумного життя у місці перебування колонії не помічалося, і це починало непокоїти мене.

Ми приземлилися у центрі оази, на квітучій луці. Я сумлінно обшарив інтелектометром усе довкола: пишні, вище пояса трави, зграйки кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині, — а стрілка приладу навіть не здригнулася. Попереду були пошуки. Бернард висловив гаряче бажання взяти в них участь, і я вирішив за краще погодитися. Тигр безславно дематеріалізувався й більше не набридав йому, однак залишати Бернарда у кораблі сам на сам з його буйною уявою було надто ризиковано.

Ми надягли реактивні жилети й один по одному зринули над оазою. Втім, сказати про Бернарда «зринув» можна лише з натяжкою: літав він, м'яко кажучи, як підстрелена гуска. Я відвів йому для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, решту території поділили ми зі Сташеком.

Описуючи кола, я летів, тримаючи напрям на віддалені пагорби. Оранжеве сонце скотилося низько, і по луці гуляли довгі фантастичні тіні. То були тіні від дерев. Ні будови, ні антени, ні навіть купи сміття!

— Кавказ піді мною, один в вишині… — несподівано пролунало у мене в навушниках. Космобіолог аж підскиглював, — він був захоплений польотом.

— Агов, Бернарде, як розшуки?

— Чудово! Я почуваю себе птахом! А коли заплющую очі…

Я тільки глибоко зітхнув.

— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований Сташеків голос. — Курс на сигнальну ракету!

Через хвилину ми стояли перед безладно розкиданими металевими контейнерами. Їх було понад півсотні. «Будинок розбірний», «Електростанція», «Інструменти» — вражено читав я на їхніх сріблястих боках. Більшість контейнерів ніхто не розпаковував, — вони були запломбовані!

— Ти щось уторопав? — спитав я Сташека.

— Н-ні, а ти?

Ми обережно ходили поміж контейнерами, як поміж сплячими бугаями. На кожному було тавро: «Колонія «Люкс». Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися своїм багажем?

— Можна подумати, — стиха промовив Бернард, — що на них хтось напав.

— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті немає розумних істот.

— Напасти могли звірі, — підтримав Бернарда Сташек.

— Не припускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б розпакувати!

— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!

Погляд його розгорявся пекельним полум'ям і віщував незабарне побачення з павуками.

— Дурниці! — поквапно вихопивсь я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так само схожа на істину, як верблюд… на їжака!

Я нишком підморгнув Сташекові: підтримай, мовляв, для загального добра, але він уже скипів і не помітив мого сигналу.

— Чи не зволите ви, — звернувся він вишукано, — викласти нам свою, значно ближчу до їжака, версію?

— Зараз ви її почуєте, — зопалу пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спочатку давайте перекусимо: вже давно пора…

— Отже, — нетерпляче вимовив Сташек, прожовуючи сир, — кажи, ми уважно слухаємо.

Я матеріалізував собі стільчика і втомлено присів. Бернард, очікуючи, втупився в мене, — забув, хвала сузір'ям, про своїх павукоподібних. Я зрозумів, що відступати пізно. Доведеться вигадувати якусь гіпотезу. І тут мені спала до смішного проста ідея.

— Усі ці речі їм просто не потрібні, — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось чому вони сюди прилетіли! Навіщо збирати житло, монтувати водогін та електростанцію, якщо усе це та тисячі інших речей можна тут мати без будь-яких утруднень, просто уявити собі їх на хвилинку! На Ейвілеусі не треба працювати, це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя й процвітання.

Сташек недовірливо позирав на мене.

— Дивно ти якось міркуєш…

— Заспокойся, друже, я тут ні до чого, — так міркували ті, кого ми шукаємо. Пригадай: у Зоряному реєстрі вони числяться як люди без певних занять. Дармоїди, інакше кажучи. Не будете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?!

— Казки розказуєш! — поблажливо усміхнувся Сташек.

— Як це — казки? — обурився я.

— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, ніби на Ейвілеусі має місце феномен Мак-Корміка. Прибувши сюди, вони кинули свій багаж, взятий про людське око. Але харчами вони чомусь не погребували. Витягли їх з контейнерів, забрали з собою, хоч будь-якої хвилини, не кивнувши пальцем, могли мати найвишуканішу їжу. Де тут, прошу тебе, логіка?

Сонце заповзало за обрій. Одразу стало темно і холодно.

— Повертаймося до корабля, — запропонував я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.

У кораблі Бернард повідомив нам, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек поспішив скористатися цією пропозицією, я ж, подумки чортихаючись і ледве стримуючи позіхання, запропонував Бернардові зіграти в шахи: я не мав ні найменшого бажання прокинутися в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву найбезпечнішим шляхом. Про всяк випадок я називав слонів офіцерами.

Після сніданку (дві матеріалізовані відбивні для мене з Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не здавалася мертвою: кілька разів од мене шарахалися врізнобіч якісь пташинки, двічі я злякав на схилах звірків, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було щось цікаве, а от для нас зі Сташеком… Колонія «Люкс», заради якої ми сюди прилетіли, згинула, не лишивши по собі ніяких слідів.

Під обід Сташек прочесав свою зону і пішов на поміч Бернардові. У мене справи просувалися значно повільніше: доводилося обдивлятися то пагорби, то ущелини. Сонце пекло нестерпно, реактивний жилет тиснув плечі, мов свинцевий. Я пив великими кухлями ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг уявити. Коли появилися Бернард і Сташек, мені зосталося прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, вже виднілася пустеля.

— Може, вони вирішили оселитися в пісках? — невпевно спитав Бернард, але затнувся й почервонів під нашими виразистими поглядами. Від збентеження він кинувся за «зайцем», що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і провалився крізь землю — у буквальному розумінні слова.

— Агов, Бернарде, що з вами? — злякано гукнув я у мікрофон.

— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, покалічив собі ногу…

Ми підлетіли до місця, де так несподівано зник Бернард. Вхід у печеру перегороджували брили синюватої глинистої породи.

— Егей, Бернарде, ви влаштували невеличкий обвал, потерпіть трохи, ми розчистимо прохід! Поки що матеріалізуйте собі ліхтар.

Ми скинули реактивні жилети й взялися до роботи. Увесь схил яруги був у небезпечних тріщинах. Доводилося діяти дуже обережно.

— Алло, алло, я бачу прозорі ящики, — пролунав у навушниках збуджений Бернардів голос. — З маслом, з сиром, з ковбасою… Два штабелі, до самісінької стелі. Поміж них — прохід. Слухайте, там далі хтось є! Щойно промайнула тінь, о, я бачу, як світяться очі…

— Спокійно, Бернарде, ми поряд, — закликав я космобіолога, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, не варто про них думати!

— Ой, Воно наближається!

Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:

— Х-лло, чваки! Пошмалить!

Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:

— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?

— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?

Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:

— Боб!

— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?

Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.

— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?

Боб не вшанував нас відповіддю.

— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?

— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.

Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.

— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?

— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!

— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?

— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?

Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.

— Можеш не нюхати. Ректифікат.

— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.

— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…

— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?

— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.

Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.

— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.

— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.

— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?

Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.

— Мені здасться, ви переоцінюєте його можливості, — стиха мовив Бернард. — Для людини, яка протягом двадцяти років сприймала дійсність лише язиком та піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, може, це викличе в його голові хоч якийсь розумовий процес. А я, щоб вимкнути свою уяву, заткну, даруйте, вуха.

Я помізкував.

— Як там у Чехова? Якщо взяти молоду качку… та засмажити її, та з картоплею, та щоб картопля була дрібно нарізана, та щоб підрум'янилася… Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, сміливіше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте приємні пахощі… До віскі потрібна закуска, — уявіть же щось, хай вам грець!

Чвак старанно наморщив лоба, але тарілка була порожня.

— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!

Чвак вбирав тарілку очима. На її фаянсовій поверхні виникли розпливчасті контури чогось невиразного і тут-таки розтанули, наче дим. Чвак відкинув тарілку і встав.

— Віскі! — гарикнув він і простяг руку.

— Ви не виконали умови, Бобе.

— Віскі! — повторив він погрозливо і раптом вихопив з кишені ножа.

Я не встиг зреагувати на витівку Чвака: Сташек відгородив його, як тигра, металевою кліткою.

— Посидьте трохи, Бобе, заспокойтеся. Шкода, що до найближчого зоопарка так далеко.

Ми вийшли з печери. Слідом за нами линув струмінь каламутних вигуків. Комп'ютер-перекладач спантеличено мовчав.

— Слухайте! — зупинився Сташек. — Я, здасться, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто позагризали одне одного.

— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард несподівано твердо. — Ніхто нікого не вбивав. Швидше всього їх усіх убила повна бездіяльність.

— Неробство?

— Так. Це був їхній ідеал. Уява годувала їх, напувала, одягала, і вони розраховували, що так буде вічно. Але ж уява — не просто дар природи. У нероб ця властивість мозку згасає, вироджується. А чваки протягом багатьох років не ударяли, як то кажуть, пальцем об палець.

Бернард, незвичний до тривалих монологів, закашлявся, матеріалізував собі склянку води.

— …І ось одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. Ефект Мак-Корміка перестав робити їм подарунки. А трудитися ці люди були вже нездатні — ні розумово, ні фізично.

— Як же вижив Боб? — помовчавши, спитав Сташек.

— Він виявився спритнішим за інших і вчасно приховав узяте з Землі продовольство. Цих запасів йому вистачить до смерті…

Бернард подивився на сонце.

— Скоро вечір. Чи не допоможете ви мені наловити представників місцевої фауни?

… Після зльоту ми з Сташеком кинули жеребок. Перше чергування припало йому. Я витягся на ліжку, втішаючись майбутнім чотиригодинним сном. Перед очима промайнули картини минулого дня: блакитні пагорби, лабіринт яруг, нейлонова сітка з дрібними звірятами і… фізіономія чвака, захопленого жуванням сухої ковбаси… Одігнавши від себе обридливе видіння, я безтурботно зітхнув. Уперше за троє діб можна спати спокійно.

— Андрію Миколайовичу, — пошепки озвався з верхнього ліжка Бернард. — Ви звернули увагу, які у Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від інших. А щелепи?

— Бернарде, — я говорив якомога безтурботніше, — щось мені зовсім не хочеться спати. Чи не зіграти нам у шахи? Цур, мої білі…

СУПЕРЕЧКА

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився гарно зав’язувати краватки, а вони вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора, а той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Щоправда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і невтомність — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували широкі зв’язки Шоу в ділових та наукових колах, які той уміло підтримував. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про нечуваний моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І знову-таки завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У професоровій вітальні зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців.

Шоу підсів до психолога:

— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?

— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтеся до мене. Якщо, звичайно, не боїтеся програти…

— Гаразд, — погодився Боб, — але які умови?

— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам розповість…

Кувиркот, молодцюватий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав від свого шефа.

— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її. Не фізично, ні, — морально. Машину наділяли образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний недотепа»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не мислять і ніколи не мислитимуть. На це здатні лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося тоді, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!

Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, вдарилися в іншу крайність, оголосивши машини новою расою, що рано чи пізно прийде на зміну людству.

Тим часом, поки обидві сторони всіляко лаяли одне одного та брали на глум, кібернетики робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-референти, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичніюристи, кібернетичні директори. Висловлювати сумнів щодо здібностей машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: ще й досі не доведено, що машина мислить.

Я мав сміливість узяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг-14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!

Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде вельми задоволений.

Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.

Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.

На цьому столику ви бачите телетайп. Він забезпечує двобічний зв’язок з кабінетом та їдальнею. В одній з цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», у другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і не відомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.

Кожній кімнаті можна задавати запитання, — колега Боді твердить, що, як на нього, то досить п’яти.

Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцеперебування машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді виграє.

Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не пощастить, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а доктор Боді в такому разі програє.

Отже, панове, хто перший? Містер Шоу з «Вечірнього експреса»? Прошу вас!

Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:

— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?

Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко еонів містер Грейпфрут.

На шістдесят першій секунді телетайп запрацював:

«854 521 404. Їдальня».

«854 521 404. Кабінет».

Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не піймався у пастку.

Головний редактор… Боб устиг вивчити його до дрібниць. Великий ерудит у політиці, в науці, літературі, він нічогісінько не тямив у безлічі простих речей. Про поєдинки боксерів знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А завтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.

— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?

Цього разу відповіді не забарилися:

«Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня».

«Якщо Фартінг задушить Гривса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».

Позаду почувся смішок, але Бобові було не до сміху. Йому здалося, ніби макаку поки що зробили з нього.

— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте мені спробувати.

Доктор сів за телетайп, та з черговим запитанням не квапився. Він скидався на піаніста, який зосереджується перед першим акордом. Нараз Боді різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.

— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 монет. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?

Не встиг доктор випростатися, як з апарата поповзла стрічка з відповіддю:

«Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття авторові задачі. Їдальня».

Друга відповідь надійшла через півхвилини:

«Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а отже, всі п’ятнадцять монет належать мені. Кабінет».

У кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів аркушами паперу.

— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятівний круг?

«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня.

«Якщо чесно, — мовив кабінет, — шефові».

Боді посміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:

— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?

«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».

«Скільки хуліганів? Кабінет».

Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.

— Професоре, — вимовив нарешті Боді, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюся, що вона дозволить нам відкоркувати й випити шампанське у вашій ЇДАЛЬНІ?

Коли через дві години гості залишали професорову квартиру, Шоу зачекав Боді і пішов поруч.

— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?

Боді різко підвів голову:

— А ви як хотіли б?

— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить, — редактор образиться…

— Пишіть так, як до вподоби редакторові, — глузливо посміхнувся Боді. — Даруйте, я поспішаю. Прощавайте, «homo sapiens»…

СТИМУЛЯТОР ЕМОЦІЙ

— Усе куди як просто, — енергійно мовив професор Кувиркот. Душевний стан людини — то функція природних умов, у яких перебуває людина. Змінюйте колір неба над її головою від лазурового до свинцево-сірого, і ви матимете гаму настроїв — від безтурботного до безнадійно-понурого. Насичуйте повітря пахощами, не троянд, а сірководню, і ви одіб'єте у закоханих бажання милуватися місячним сяйвом в алеях Сентрал-парку. Соснові ліси настроюють нас на дещо сумовитий чи, може, навіть урочистий лад; гамірні вулиці великого міста стимулюють злість і дратівливість, а морські краєвиди схиляють нас, як правило, до лінощів та філософського споглядання життя.

Ще Піфагор усвідомлював, що душевним станом людини можна керувати. Він пробував робити це за допомогою музики: одні мелодії — проти гніву, інші — проти заздрощів, ще інші — від поганого настрою.

Я не ідеаліст, Брауне. Мої засоби грубіші, зате надійніші. Хімічний склад повітря, електромагнітні поля, видиме чи невидиме випромінювання, температура, тиск — оце той смичок, за допомогою якого я видобуватиму які завгодно звуки зі струн людської душі.

— Ваша ідея, професоре, воістину гідна подиву, — обережно вставив слово Браун, — та, здається мені, ви не берете до уваги…

— … особливостей індивідуума? Майте спокій, вони визначають тип функціональної залежності, тільки й того. Чесному, врівноваженому чоловікові потрібний один комплекс природних умов, а гарячкуватому дурисвітові — зовсім інший. Проте обидва вони ридма ридатимуть або реготатимуть від щастя, коли я, професор Кувиркот, цього забажаю. Я можу перекинути догори дригом узвичаєні поняття про добро і зло, зробити Каїна жертвою, а Авеля убивцею. Нема ницості й благородства, героїзму чи боягузтва, ненависті до людей чи любові до них — є лише функції, що залежать від природних аргументів, а ті, у свою чергу, перебувають під моєю владою.

Я бачу, Брауне, ви налякалися. Мені теж іноді стає моторошно. Я думаю про те, що буде, коли мій винахід вийде за межі цієї квартири… Ви щось намагаєтесь пригадати? Чи не телефон, бува, у психіатричній лікарні? Даремно, вам не доведеться туди дзвонити. Я ввімкнув свій «Стимулятор емоцій», і ваш страх зараз минеться, недовіра зникне, ви слухатимете мене, як старанний студент, намагатиметесь не проґавити жодного слова…

Професор на хвилю замислився, потім неквапно, ніби розтлумачував малій дитині, повів далі:

— Отож, любий Брауне, у стінах та меблях цієї квартири заховані численні датчики. Автор незугарної популярної статті назвав би їх очима та вухами «Стимулятора емоцій». Варто гостеві переступити поріг — «Як поживаєте, професоре?» — вдих, «Радий вас бачити, професоре» — видих, — і розпізнавальні прилади вже знають тип його функціональної залежності. Потім я підходжу до рояля — це водночас і пульт керування — натискаю потрібну комбінацію клавішів, тим самим задаю номер емоції та її інтенсивність. Чорний клавіш — одиниця, білий — нуль; система одержує завдання безпосередньо у двійковій формі. Решта — робота виконавчого приладдя. Воно створює в кімнаті комплекс потрібних умов, і ось уже переді мною не Айк, не Джордж, не Гаррі, а людина, душу якої я замовив!

Проте час не жде. Прочитайте, будь ласка, цього листа.

Браун піймав себе на тому, що слухав професора з роззявленим ротом, і червоніючи простяг руку до розпечатаного конверта.

«Кувиркоте, якщо ви не хочете великих неприємностей, готуйте гроші. Я прийду по них у суботу о 20.00».

— Що це означає, професоре?

— Якийсь новий здирник. Але сьогодні я навіть радий йому. Нас чекає потішна мелодрама: злодій переживає гострий приступ порядності та доброчесності аж наприкінці. Ви чуєте — дзвонить, Брауне? Сидіть, робот відчинить.

До кімнати, тримаючи руку в кишені зім'ятих штанів, ввійшов непоказний гостроносий суб'єкт. Його очі швидко й оцінююче огледілн помешкання.

— Ви одержали мого листа? — спитав він не вітаючись.

— Авжеж, любий, сідайте, — благодушно мовив професор.

— А це що за тип?

— Це мій новий асистент містер Браун, ви можете па нього зовсім не зважати.

Гість сів, не виймаючи руки з кишені.

— Так от, Кувиркоте, я з Особливої служби. У мене є факти, які можуть вам добряче нашкодити. Мій обов'язок — передати їх начальству, проте я вважаю, що для нас обох буде ліпше залагодити цю справу по-джентльменському.

— Ви правильно міркуєте, сер, — сказав професор. — Я ладен купити у вас усі ці факти. Але… чи не можна ознайомитися з товаром?

— Можна. Пані Грабб, власниця рибного магазину, повідомила, що ви постійно купуєте в неї ікру. Як по-вашому, скільки коштує цей цікавий факт?

— Ну, в усякому разі, не більше ніж пів-бляшанки ікри.

— Ви жартівник, Кувиркоте! Цей факт коштуватиме вам сто монет. Адже ікра, зауважте, завжди одного й того ж кольору — червоного!

— Помічено також, — вів далі гість після якоїсь паузи, — що, переходячи вулицю, ви завжди озираєтесь ліворуч! І тільки потім — праворуч. Вам зрозумілий політичний зміст цієї про-це-ду-ри?

Окрім усього, за даними Національної асоціації колекціонерів, ви зібрали рідкісну колекцію самоварів. Їхніх самоварів!

— Та-ак, — замислено мовив професор, — товар коштовний, загорніть. Тільки ви, сердега, не знаєте й половини фактів, на підставі яких можна притягти мене до відповідальності. Вони вважають, що Земля куляста, і я, уявіть собі, теж так вважаю. Вони твердять, що сонце сходить зі сходу, і я, з вашого дозволу, у цьому перекопаний. Вони вважають, що людина походить від людиноподібної мавпи, і у мене щодо цього теж немає ніяких ілюзій, особливо тепер. Отож забирайте свої шістсот монет — я правильно зрозумів вашу таксу? — і ступайте з богом.

Професор кинув на стіл товсту паку асигнацій, потім різко повернувся до рояля і взяв кілька бурхливих акордів. Гість тим часом згріб вільною рукою гроші і нерішуче позадкував до виходу. Було видно, що він болісно про щось думає. Ось він зник за дверима, Браун схопився з крісла…

— Спокійно, Брауне, — зупинив його професор, — я гарантую вам великодушний порив цієї сволоти!

І справді, гість знову появився на порозі. На його обличчі можна було прочитати тяжку внутрішню боротьбу, на лобі виступив піт.

— Кувиркоте, — мовив він хрипко, — помічено, що ви кожного ранку встаєте з лівої ноги. З будь-кого іншого я взяв би сто монет, але ви гарний чолов'яга — давайте половину.

ЗМІСТ

У нас в Кібертонії (повість-казка)

Оповідання

Шахіст у рожевому шоломі

Останній чвак

Суперечка

Стимулятор емоцій

Оглавление

Леонід Сапожников У НАС В КІБЕРТОНІЇ

У НАС В КІБЕРТОНІЇ Повість-казка

  Хмара з моря

  Хто такий Тракатан?

  Всі на маскарад!

  Дон-голубар

  Бій у саду

  Автомобіль, що розмовляє

  Проводи розвідників

  Чому схибив компас?

  У Печері Жахів

  Полон

  Парад дріботів

  Обід у Володаря

  Підглянутий сон

  Втеча

  Викрадення передавача

  Сталеві ладусі

  Кібертонське ескімо найсмачніше у світі!

ОПОВІДАННЯ

  ШАХІСТ У РОЖЕВОМУ ШОЛОМІ

  ОСТАННІЙ ЧВАК

  СУПЕРЕЧКА

  СТИМУЛЯТОР ЕМОЦІЙ

ЗМІСТ