Золотий Ра [Іван Іванович Білик] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (167) »
Іван Білик
ЗОЛОТИЙ РА
Найперші в світі царі й найперші невільники. Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами. Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра. Насамони та їхня війна з Богом Вітрів. Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі. Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина. Кіфаред, якого врятував дельфін. Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс. Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха. Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу, мілетяин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський, прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.
СИН ЛІКА ГАЛІКАРНАСЬКОГО
Вперше я познайомився з ним дуже давно, ще хлопчиком, а коли за другим знайомством нагадав йому про це, він тільки розвів руками й покрутив головою — мовляв, нічого дивного в тому нема. — Людина з віком дуже змінюється, — проказав він, мовби вибачаючись, і придивився до мене пильніше. Однак таке побіжне знайомство анітрохи його не бентежить. Коли мій великий київський будинок огортає ніч, він заходить до моєї робочої кімнати й умощується в старому кріслі. Взимку і влітку на гостеві та сама пофарбована сепією хламида, перекинута полою через ліве плече, а розтоптані черевики взуті на босу ногу. Тільки в холод чи в нестерпну спеку він прикриває голову кюне — шкіряною шапкою. Давня звичка. Якось я сказав, що тепер не носять шапок із собачої шкіри, але він пустив мої слова повз вуха. Тільки згодом наче між іншим зауважив: — У кожного часу свої закони й свої смаки. Коли він приходив і мовчки вмощувався в кріслі, мені завжди хотілося побажати йому доброго дня, бо ж не скажеш гостеві доброї ночі, а вечір уже давним-давно минув. Та згодом я звик до такої його манери. Кожен може поводитися так, як здається йому найприроднішим. Я теж мовчки клацав на машинці або писав від руки, намагаючись не дивитися на гостя. Це вже вивірений прийом. Гість обережно зводиться й підходить до мого столу, з цікавістю стежачи за стрибучими важельками літер і нескінченною мережкою з-під кулькової ручки. Я немовби тільки тепер помічаю його — ефект безвідмовний! — і втішаюсь мимовільним збентеженням у його темнокарих очах, облямованих дрібними й більшими зморшками. Це одна з небагатьох моїх переваг. Я повільно проводжу долонею по пластмасових клавішах і озиваюся: — Дуже зручна штука. — Та вже ж... Я розвиваю тему далі: — Якби такі машинки були й у ваш час! Але він уже порипує розтоптаними черевиками на своє місце й озивається з крісла: — Софокл не мав трьох пальців на правій руці. Мені стає соромно за своє вихваляння сучасною технікою. — Гомер взагалі був сліпий, — кажу я, вирішивши бути зовсім безжальним до себе. Ще й стукаю себе пальцем по голові: — Ось що найважливіше! Але він усміхається й прикладає руку між грудьми й животом: — Це важливіше. Мені кортить сказати, що в нього застарілі знання, бо людина мислить не діафрагмою й не серцем, як ото вважали в давнину, а мозком. Але я мовчу. Ще зовсім не доведено суто механічну роль серця, та й гість мій навряд чи мав на гадці саме це. І все-таки якась мстива думочка не дає мені заспокоїтись. Я б зараз ляпнув нею об стіл, тільки роль гостинного господаря втримує мене від цього кроку. А ще бентежить незручна звичка стародавніх еллінів звертатись один до одного на «ти». Я колись був звернувся до нього на «ви» — й одержав нагінку. Він сказав тоді: — То чисте варварство — вдавати, ніби розмовляєш з двома людьми, коли перед тобою одна-єдина людина. Мені розповідав про це твій співвітчизник Темн. «Двоїться в очах» лиш у кельтів та скіфів. То лукавство і взагалі казна-що. Я міг би заперечити, що його теж не обминув цей гріх, принаймні в «Історії» скільки завгодно доказів. Але він, певно, здогадавсь про мої думки, бо раптом хитро завсміхався: — Лукавіших од нас, еллінів, світ не знав, але та лукавість була наслідком нашої слабості. Зате коли ми розмовляли з однією людиною, то називали її на «ти». — Як же я мушу звертатися до Батька історії? Те «Батько історії» його втішило, й він уже спокійно проказав: — Називай мене просто Геродотом. Тепер уже я закидаю йому: — Ти до нас несправедливий, ми теж дечого досягли, хоча ти й називаєш нас усіх варварами. Згоден чи ні? — Та згоден, згоден! — сміється Геродот. — Мені подобається цей трон з м'якими підлокітниками й спинкою. Ми колись не робили таких. Він і тут не сказав «не вміли», а «не робили». Я знову намагаюся заперечити йому: — Високість людини полягає не в тому, щоб зневажати все чуже. — Це ти спеціально для мене вигадав? — Це слова Горького, — відповідаю я. — Не чув про такого. Я зроду важко запам'ятовую варварські імена. — Це видно на кожній сторінці
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (167) »
Последние комментарии
7 часов 14 минут назад
16 часов 6 минут назад
16 часов 8 минут назад
2 дней 22 часов назад
3 дней 2 часов назад
3 дней 4 часов назад