Голодна кров [Микола Братан] (fb2) читать онлайн

Микола Братан Голодна кров

Роман у новелах

У пошуках справжнього

У 2007 році в творчості Миколи Братана сталася значна подія – вийшла поетична книга «Семенівське шосе». Це кращі вірші за п’ятдесятилітній період праці на творчій ниві. Вони писалися в традиційній класичній манері української поезії. То й закономірно, що частина з них представлена в поетичних антологіях. Та творчий діапазон автора майже непередбачуваний. Особливо вражає жанрове розмаїття: вірші, сонети, оповідання, повісті, романи, драматичні поеми, експромти, літературознавчі та дитячі твори, пісні, переклади. Це реалізовується у багаточисельних виданнях.

Поява роману «Голодна кров» – свідчення творчого неспокою автора, еволюції його стильової манери. І коли з цим твором порівнювати його більш ранні романи «Бережина», «Перепелина ніч», то бачиться менша метафоричність, та вона стає більш виразнішою, гострішою, динамічною. Більшого значення набуває діалогічна форма мовлення, оновлюється лексичне багатство твору. Уважний читач підтвердить, що «Голодна кров» за всіма художніми ознаками – твір нашого неспокійного сьогодення з превалюванням на суспільно–політичні процеси, учасниками яких є не хто інший, а ми самі. Це тернисте утвердження демократичних і морально–етичних принципів у нашому державотворенні. У романі М. Братан відходить від традиційного поняття – «позитивний герой». Тут швидше фрагменти людських доль, котрі тісно взаємопереплетені. І не тільки сьогоднішніми проблемами, а й не менш важливими минулими, історичними. Адже відкопаний скелет часів громадянської війни з явно відрубаним пальцем, на якому був дорогоцінний перстень, стає безперечним фактом, речовим доказом у наші дні. І що стає ціннішим, той перстень чи створюваний сільський музей, у якому відзеркалено важке життя наших батьків і дідів. Музей, який застерігає від безпам’ятства і духовної деградації. Можливо, цей перстень стане унікальним експонатом у цьому музеї як докір людській жадібності, поруч із німецькими презервативами, які приніс сюди дядько, не знаючи, що воно таке, адже ніколи ними не користувався. Хоч це незнання не застраховує його від СНІДу. Це лише один приклад з роману, який підтверджує взаємозалежність минулого і сучасного.

За жанротворчими ознаками можна визначити, що «Голодна кров» – роман–пошук, пошук розвітреної нашої духовності, яка явно виражається у політичних баталіях, багатопартійності, швидкоплинному кар’єризмі, олігархічності. Це своєрідне продовження і розвиток тієї тематики, яку письменник порушив у попередньому романі «Далі буде», вже назвою якого заінтригував читача. Ця художня інтрига виявилася небезпідставною. Навіть деяка схожість персонажів зріднюють ці два твори, вже не кажучи про тематичну концепцію. Та її розвиток у «Голодній крові» на новому творчому витку. Перипетії між представниками політичних партій і партійок, їхні моральні падіння і намагання втриматися «на плаву» стають оголенішими, навіть цинічнішими. Автор не ставить перед собою завдання робити глибокий психологічний аналіз їхній поведінці, діям та вчинкам. Це компенсується точною авторською констатацією явища, висновок робить читач.

У розкритті інтимно–сексуальних тем прозаїк демонструє багатство зображально–виражальних засобів, широкий синонімічний ряд. Він не в руслі взводу письменників на чолі з Лесем Подерев’янським, для яких нецензурщина стала лексичною нормою і мовна розбещеність візитною карткою сучасного літературного процесу. За цим ховається інше – високоамбітність привертає до себе увагу легким способом, забувається або нехтується при цьому розумінням того, що художня література перш за все – важка робота.

У романі «Голодна кров» мовна проблема прочитується ширше. Українською заговорили навіть можновладці, навіть в далекій Австралії шукають перекладача із солов’їної, а не з великого і могутнього. Цим, хоч і наївно, але стверджуючи її право на самобутність, самостійність і подальший розвиток. Адже не може бути повноцінності та справжності життя без її повноцінності й справжності. І тому категорично та однозначно один із персонажів роману – Юхим солов’їною дає присуд одній з ознак комунізму: «Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої – не штучні, туди вашу мать!..» Природністю цієї тези розбивається оте штучне наднаціональне творіння політиків–комуністів – ім’я якому – радянський народ. Воно не витримало випробування часом хоч би тому, що в людині нівелювалося людське, дане їй Богом. Це насамперед чуття свого роду, своєї культури, мови, своєї батьківщини. Ось тому повертається з далекої Австралії Онисим, до якого ставлення односельців неоднозначне, у якого, мабуть, чуття до землі сильніше за чуття до роду. Бо власноруч копає могилу сестрі Дарині не на сільському цвинтарі, де лежить вся рідня, а в степу біля саду. В іншому випадку в сюжетно–композиційній канві твору розкривається материнське почуття, для якого не існує авторитетів і адмінресурсів і яке вносить серйозні корективи у життя фермера Халупського. В цій мозаїці життєвих подій від трагічного до комічного один крок. І вже по–іншому описується і сприймається випадок із крадіжкою страусиних яєць і намагання персонажа знайти своє щастя, і проблема гермафродитства, яка постає не тільки як статева, моральна, а й соціальна, бо немає коштів на операцію. В тих чи інших відтінках відображається всуціль на сторінках роману проблема справжнього людського щастя, вона письменником інтерпретується на чисельні складові, що схоже на пошук спільного знаменника.

Пошук цієї справжності визначає головну ідею твору. Автору цих рядків відомі довготривалі та бентежні пошуки М.Братаном назви роману. Підказка прийшла з якогось наукового трактату. Фізіологічний термін «голодна кров» трансформувався у художній. Цей процес вдало підкріплюється творчими образами–знахідками – вовка, псиці Тайги, які, хто зна й за якими законами, якою інтуїцією знаходять одне одного, щоб бути справжніми, продовжити свій рід. І що характерно, Тайга по предківському поклику йде до сильного і вільного, а не до свійського собаки. Її «олюблена» голодна кров шукала і знайшла те звіряче почуття, яке, можливо, не збагнути до кінця людині. І коли Віктор побачив на верхів’ї кургану «спаровану скульптуру» — вовка і Тайгу, то зрозумів: вона не належить йому, хоч і є його. І тоді хочеться вірити у правдоподібність, коли дикий звір пригощається з людських рук шашликом і з часом навзаєм віддячує людині, приніс їй на шашлики овечку. Це все природно–соціальні чинники, які автором вписуються у життєвий колобіг і котрі часом набувають парадоксальності, фантазійності. Бо ж звинувачення сіроманця у смерті народного депутата якщо і вписується у юридичні норми, то не вкладається в здоровий глузд, і тут голодна кров у романі прочитується за соціальними канонами. Її необхідно оздоровлювати. За фізіологічними чи духовними законами?! Було б наївним сподіватися, що в романі знайдемо однозначну відповідь на цю складну проблему. Пошуки її вирішення тривають.

Василь Загороднюк,

письменник,

кандидат філологічних наук

1. Гість із Кавказу

Ночі стояли темні, безмісячні, денна юга після того, як сонце спадало за пруг, не розсіювалась, притлумлювала зорі, по яких він означував свій шлях на захід, але це його не обходило, він шкурою, кожним нервом відчував за собою гори, війну, людські трупи в ущелинах і долинах побіля каламутної шумкої річки, де їхнє запізніле парування закінчилося наглою смертю подруги–вовчиці і його осмаленим загривком, який всю дорогу щемливо ятрів, нагадував про те, що вигнало його з кавказьких розкошів і тепер вело невідь–куди, у протилежний бік цього розколошканого світу.

Удень ховався від злого людського ока та нестерпучої спеки, що на відміну від гір геть доконувала його здорове, прагнуче дії і втіхи тіло. Там відчувався подих засніжених верхогір’їв, тут — ані шелесне. Шурхотіла під ногами перемерхла трава, бризкали навсебіч кволі коники–цвіркуни, там, на Кавказі, перепуджені воєнною громовицею вони геть оніміли, тут намагалися вести свою одвічну сповідь, але спека приглушувала її, виходила пісня в півголоса, та йому до того було байдуже, він почувався намореним і голодним, загризав, кого попало — хирявого зайця, ожирілого на жнивах ховраха, необачну куріпку, що, убезпечуючи пізній свій виводок, сама потрапила в зуби санітара гір, а відтепер — степів, де невідомо що на нього чекає, там хоч війна, проте голодним ніколи він не був, до чоловічини звик, ото лише й замороки було, коли траплялися мертвяки, пропахлі чимось ядучим і принадним, від чого у голові макітрилось, але після їди тіло ставало дужим і легким, вовчиця сама заохочувалась до парування, саме в такому блаженному стані їх і обшмагав з вогнемету засмаглий до чорноти солдат, по всьому видать, місцевий юнак, що легко спустився з гори, наче з неба звалився. Вовчицю убив наповал, а його осмалив у загривку, обоє притьма — він живий, вона мертва звалились у бурхливий потік, він іще деякий час відчував при собі обезчулену пару, а коли розкліщились — голосно й дико завив з розпуки: такого ані з ним, ні з кимось іншим не було і бодай не буде.

По кількох добах трудного мандрування він геть вибився із сил. Нагледів посеред забур’яненого поля тернівник, потрюхикав до нього, і, о диво, знайшов там вовче тирло — значить, у цих краях він буде не одинак, його родаки, либонь, тут закоренилися зневіднині. Але що це? Ніздрі його уловили невитравний запах вовчої крові, певне, тут хтось із його родичів був зранений або ж і зовсім позбувся життя, виходить, куди не піди, скрізь на тебе чекає небезпека, а то й загин. Одначе втома давалася взнаки, він заснув невзабарі під прихистком тернового віття, гаразд, що вже світало, йти далі не було сенсу — що спекота, що — це ж ясно — десь неподалік ті, котрі пролили тут кров йому подібних.

Спав чи не спав, як учув неподалік теляче мекання, сон де й подівся, голод нагадав про себе, він схопився на ноги, визирнув зі схову і вгледів: прямо до тернівника, до нього пленталось безрозсудно теля, з білою цяткою на лобі, тягнучи за собою дзвінкучий ланцюг, яким воно, не інак, було припнуте цього ранку на краю села, що міріло в сонячній юзі там, звідки воно дибало до нього, до своєї погибелі.

Дика потуга нараз пробудилася в ньому, він скочив на м’язисто виструнчені ноги й стрімко поринув до безтямливої жертви. Люто перегриз їй горло, повалив обм’якле тіло на мерхлу траву й, заливаючись кров’ю, став невситимо гризти молоде м’ясо, яке повертало сили, але не зовсім смакувало після того, що їв у горах. Набивав утробу довго, безтямно, й невідь–коли наситився б, але почув з–від села собачий гавкіт і людський скрик:

— Тайга! Кусі! Кусі!

Лопатки в горосі, треба утікати — метнувся вбік покинутого тирла, одначе ховатися в ньому не став, побіг до лісосмуги, що текла за небокрай, був певен: собачий гавкіт його не наздогонить, віддаленіє, стихне. Але де там: небезпека зближувалась, він уже чув гарячий віддих переслідувача, не встиг дістатися до лісосмуги, як збагнув: пора наразі приймати поєдинок, не дуже для нього приємний, проте діватися нікуди — він так просто не здасться знахабнілій вівчарці. Як стій обернувся рвійно і вишкірив закривавлені ікла.

Гавкіт урвався, собака, а це була псиця, теж уклякла, показавши гострий вискал молодих загонистих зубів. Та на цьому її злість пригасла, вона якось винувато заскімлила, це геть обезлютило його, «гарна збіса» — озвалося десь у глибині його розпаленого нутра, він і давніше бачив цю породу вовкодавів, але такої не здибував. Висока, туга, вигиниста, і, та ж не інакше, в охоті, їй хіба вовків полювати, — пару шукати поміж псів, але такій дужій не кожний гавкун підійде, на селі здебільша собача дрібнота, хіба зрівняється з ним. Йому цього року ще не вдавалося вгамувати статевого голоду ні під час зимового гону, ні пізніше, коли застрелили його пару. По якійсь хвилині незбагненного заціпеніння він рушив, збуджуючись, до псиці, порівнявся писок в писок, лизнув її солонуваті губи, потерся об сколочену шерсть. Їй це сподобалось, хвіст піднявся бубликом догори, вона мовби тільки й чекала такої миті, з насолодою відчула на собі ваготу його дужого жаждивого тіла.

По всьому, що сталося відтак, лежали стомлені напроти одне одного, він зригнув кавалок телятини і запропонував їй. Відмовилась, наче втямила, що вона ж таки винна в загибелі теляти, не знає тепер, як повертатися додому, що скаже господар, який любив, леліяв її, і вона до нього ластилась, а то як же: не в кожної собаки такий хазяїн, із Сибіру прибився до степового краю, звідти ж, з–над вічної мерзлоти, привіз цуценям і її, нарік зазвичай, як і матір, Тайгою, і була вона йому як незабутній спомин про ті студені розлоги, де минули кращі роки його юності.

Прощатися обом не хотілося, та він знав: пропажу теляти йому не подарують, що гори, що степ — одна звичка у людей, вовк — звір, їхній ворог з правіку й донині, у горах, либонь, війна відвела від них загрозу винищення, але, чи ти ба, відколи їх застерегли на поїданні трупного людського м’яса, проти вовків, як проти прийшлих вояків, відкрили, де тільки трапляється, стрільбу, більше всього, що й тут, на степових подинах не здобрувати йому. Треба тікати далі, гаразд, що в полях буйнують зарості бур’яну, а десь попереду — уже відчував — мліють під шаленим сонцем ліси. У напрямі до них і поволік він розтелесоване різними несполучними відчуттями тіло, а вона, піджавши хвоста, неохоче, винувато побрела до села.

Другого дня, над вечір, порушивши звичний режим, він таки прибився до лісу. Спека його доконала, і він, зморений, не дочекавшись ночі, подався навстріч лісовим заповітним пахощам. Подолав у передчутті відпочинку узлісся, без оглядки ринув у глибінь соснового бору, що розметнувся на піщаних затрав’янілих пагорбах, спосеред яких виникло несподівано блакитноводе озерце, а на його березі — він це бачив і в горах, на Кавказі, — щось навподіб дачної вілли, альтанка для нічних або ж денних учт, — де і нині, в надвечір’я, шуміло й клекотіло аж ніяк не тверезими голосами, з–поміж яких його зачумлене вухо уловило:

— Откуда эти гадостные комары? Придумай что–нибудь, чтоб их не было!

— Єдиний спосіб їх позбутися: пий коньяк. Вони його запаху не терплять.

— На фиг коньяк. Хочу пива.

Абсолютно гола, ставна, повногруда жіночка з віночком золотавої коси сиділа за єврокласним столиком і волала:

— Убей комаров!

— Це не в моїх силах, зайко. Кусаються, до речі, не комарі, а комарихи.

— На что намекаешь? Я комариха, да? Жгу тебя за парламентские выборы, которые ты с треском проиграл? Где твоя аграрная, селянська? Единственная реальная сила — БЮТ, очаровательная Юля. Ты знаешь, что она у нас написала в штабе. Правда, державным языком. «Рідному південному штабові». И после этого — её критикует ваша банда…

— Дусю, обережніше. Нас можуть почути.

— Кто? Разве что волки.

— Точно, вовк… Онде стоїть за кущем, видивляється, наслухає… Накинь на плечі халат, він же мужчина.

Дуся, активістка регіонального об’єднання «БЮТ», притьмом заскліла, угледівши звіра.

Охрипло вимовила:

— Візьми рушницю, стріляй!

Її охоронець відказав без найменшого остраху:

— Навіщо стріляти? Ми його нагодуємо. Охляв з дороги. Не інакше прибився з Кавказу. То на Донбас утікали, а тепер до нас. Правду кажу, Абрек?

Узяв з похідного холодильника декілька шматків свинини, прихопленої для шашлику, і запросто пішов до вовка. Метнув йому під самий ніс:

— Їж, не отруїшся, ми живу природу бережемо, навіть якщо ти хижак.

Вовк жадібно накинувся на свіжину і, треба сказати, свинина йому припала до смаку. Чимось нагадувала м’ясо, яким смакував у горах.

— Ну, Вася, ты и даешь! — ожила подивована Дуся. — Встретил родича?..

— Молодшого брата, — вдоволено мовив Василь Матвійович Попруга, єгер придніпровського лісу, донедавна один із керівників занедбаного наразі сільськогосподарського кооперативу.

2. Іменинник нервується

Гості вже зібралися в повному складі, рівно стільки, як запрошено, столи вже ломилися від напоїв і наїдків, але ювілейні врочистості не починалися: не було головного або ж, поправніше, найголовнішого гостя, ба навіть і не гостя, а хазяїна, господаря і то не району, а всієї області. Іменинника, хазяїна району, Станіслава Станіславовича Куцака, теж, як і того найголовнішого, називали губернатором, це надавало гонору і снаги у вирішенні державних, аж ніяк не районних чи, даруйте на слові, регіональних справ.

Він стояв, високий, тіластий, біля затополених воріт колишнього піонерского табору, а наразі ексклюзивної гостиниці, хай буде готелю, — не вмер Данило, так болячка задавила, — побіля іменинника терлися найближчі, найвідданіші службовці — заступники, завідуючі службами і просто прислужники. Він цього слова ніколи вголос не вживав, але подумки усіх їх саме так називав, бо хоч і демократія, а раби не перевелися, він і сам раб, волею найголовнішого піднесений на керівну верхотуру.

— Що ж таке, запізнюється Давидович? — озвався окоренкуватий заступник з гуманітарних питань Арсен Випирайленко, донедавна інженер електромашинобудівного заводу, під час президентських виборів — начальник відповідного штабу і ось тепер при солідній керівній посаді.

Іменинник невдоволено відказав:

— Не запізнюється, а затримується. У нього наразі (полюбляв це слово) турбот додалось: регіонали нахабніють. Мало їм обласної ради, рвуться до губернаторського крісла.

— Це так, — устряв до розмови неговіркий начальник пристані, худорлявий чолов’яга, під літами, — пенсія мала, підробляє на укоханій посаді. Він про тих регіоналів має свою виважену думку. Відщепенці! То вони в «Трудовій Україні», то в партії Литвина, а тепер, бач, які мудрі — на регіони ділять Нашу Україну.

Іменинник авторитетно заявив:

— Нічого в них не вийде. Я добре знаю Бориса Давидовича, він — людина твердої волі, невипадково президент зупинився саме на його кандидатурі, коли призначав губернатора нашого краю, хай буде регіону, але владуватимемо тут ми, нашоукраїнці, а не нашисти, як вони нас називають.

Випирайленко підтримав хазяїна:

— Вигадали ж слівце. Явно натякають на недоброї пам’яті нацистів. А самі хто? «Раби, підніжки, грязь Москви». Правда, хватка у них вовча. До речі, в олешківському лісі появився вовк. Цієї звірини тепер по всьому регіону, онде біля Голої Пристані — цілі зграї. Але ж це не звичайний вовк. Зустрів позавчора Попругу — пам’ятаєте, в Комітеті з екології працював. Наразі лісничим улаштувався. Каже, цими днями сидить він на березі штучного озера, готується шашлики смажити, аж із кущів — вовча паща. Справжній сіроманець. Худий, зголоджений. Попруга несамохіть ухопив шампур зі шматками свинини — мовляв, на, їж, раз уже набився на пікнік (з ним там, кажуть, була жіночка, куховарка чи — прости господи). І вовк, уявіть собі, зжер м’ясце, мало не з шампуром проковтнув. Так той заблука і живе при лісницькому осідку, нікого, окрім Попруги, не підпускає. Щодо жіночки я не уточнював, але раз вона дружить з Попругою.

— Дружба — дорожча над усе, — відречено докинув іменинник. Його, по правді кажучи, придибенція з миролюбним вовком не цікавила, високий гість уже мав би сидіти в ювілейному застіллі, а його — ні слуху, ні духу. Такого за ним раніше не водилося. Скаже «Буду о п’ятій» — звіряй годинника. Про сьогоднішні іменини він шефові нагадав два тижні тому, коли їздили вкупі до Києва, на зустріч із Президентом. Борис Давидович тоді недвозначно натякнув, що покладає на нього, лідера з–поміж районних керманичів, неабиякі надії. Для цього, мовляв, є солідні підстави: район повернув обличчям до світла десяток сіл — є сподівання, що через рік–два безперспективних сіл у районі не буде. Уже сьогодні можна порадіти, що забур’янених полів при дорогах не здиблеш, хіба що в глибинках, де ніби заповзялися вирощувати сортове насіння буркуну та свиріпи, гаразд, що вони медоноси, а в тамтешніх землевласників бджолосімей не порахувати — солодкого життя забагли, хто ж бо жито–пшеницю, всяку пашницю плекати буде? Борис Давидович — сам бджоляр, як і Президент, але ж треба у всьому знати міру. Він і в районі докинув з легким осудом:

— Захоплюєтесь, любі друзі, соєю. Угомоніться трохи. Онде в обласному центрі жита катма, ні з чого чорного хліба спекти, а це ж — сила життєдайна, не забули цього слова, яким за розвинутого соціалізму рясніли газети? Нині — не лише цього — взагалі українського слова у наших ЗМІ не вчитаєш.

Сам він добре володіє державною, у виступах, ба навіть у приватних розмовах не цурається солов’їної, хоч знає, звісно, і російську, а можливо, й ще одну, та про це судити негоже, ми ж інтернаціоналісти.

— Станіславе Станіславовичу, ви сьогоднішньої «Копійки» не читали? — надійшов з–від альтанки редактор районки Володимир Мартиненко, міцно скроєний чолов’яга з кучерявим, прямо таки парубоцьким чубом, хоч уже років з п’ять тому відзначав полудень віку.

— Не читав. Я взагалі її не читаю. А що там таке?

— Та знову Ярковський хизується незалежністю свого пера. Про Саманівських пайовиків пише.

Станіслава Станіславовича пересмикнуло: це ж, не інакше, про нього. Він бо ті паї арендує, до нього вже доходили чутки, що приїздив якийсь шовкопер у Саманівку, цікавився, хто там, що з землею діє.

— Де ж та газета? — ніби поміж іншим поцікавився іменинник, редактор тут як тут — витяг з бокової кишені кремового піджака учетверо складений номер модного часопису й послужливо простягнув начальникові. При цьому зауважив:

— Зараз таке читати не слід, публікація виїденого яйця не варта.

«Ні, мабуть таки варта», — подумав Станіслав Станіславович, узяв газету до рук, потримав її, як ослизлу гадину, розгорнув і пробіг очима першу сторінку. Відразу ж загледів: «Чим більше вкрадеш, тим вище скочиш».

— Заголовок дурний, — скривився редактор.

— Ідіотський, — потвердив начальник пристані, який здавна дописував до «Демократичної зорі», колись йому за це платили якийсь там гонорар, а тепер писав задля ідеї.

Цими днями в районці надрукували його репортаж з польового стану, де вантажили на елеватор останні тонни зерна — на честь Дня Незалежності. Як писати матеріали подібного штибу, він знав, — ще за Союзу навчився, їх, сількорів та робкорів, тоді регулярно скликали на творчі семінари. Тепер ніякого тобі навчання, та й День преси здали в архів (сам же він дійшов цього висновку), а тоді, щоб оце 5–го травня не відзначити журналістське свято, та навіщо ж тоді райкоми, обкоми, ЦК! Пригадується одного разу якась місцева поетеса вірш утнула про День преси і прочитала на семінарі — ото сміху було. «И кстати, как–будто преднамеренно Карл Маркс родился на день советской печати».

Начальникові пристані хотілося, аби розважити іменинника, розповісти про цей курйоз, але тому було не до веселих придибенцій. Сховав газету до кишені, витяг пачку сигарет, довго не міг її розкрити, сількор запримітив: у губернатора тремтіли руки.

— Розпустилися наші ЗМІ, — порушив мовчанку редактор, ніби сам він до масової інформації не мав ніякого відношення.

У цей момент качиною ходою до них зблизилася дружина іменинника — огрядна, з обвислими щоками молодиця, наряджена за всіма останніми криками моди — спідниця землі торкається, кофта — мов з піни морської, на голові… Але вибачимо районним перукарям — не могли ж вони переплюнути депутатку Верховної Ради, їхню землячку, яка теж мала прибути на ювілей свого однопартійця (член КПУ), чомусь і її немає. Та ось у чому справа:

— Катерина Степанівна поїхала в Крим, — повідомила губернаторка, — там захворів секретар обкому, напився води в Севастополі, а вона виявилося заразна.

— Екологія, — докірливо прорік начальник пристані, який сам же ту «екологію» глушить, але тепер він у ролі обвинувача, тим паче, за столом, що його накрила команда іменинника, ця наука була поза критикою.

Іменинникові зараз до цього взагалі немає діла, навіть те, що Катерина Степанівна проїхала повз нього на Крим, його не обходило. Він починав уже здогадуватися, що ця ідіотська публікація в «Копійці» не інакше лягла на зеленокрилий стіл губернатора і той (губернатор, звісна річ) збунтувався праведним гнівом, само собою — і на нього, свого улюбленика, чи, як він мовляв «возлюбленика муз і грацій» (каже, таке в Шевченка вичитав).

«Копійка», звісно, вже на столі у губернатора. Характер у Давидовича крутий, вибуховий, «добра не жди, не жди сподіваної волі», — ці слова він, Станіслав Станіславович пам’ятав зі шкільної лави. Того ж таки Тараса нині обливають брудом смердючі писаки. Шевченка не пожалували, а то його…

Але що ж діяти? Подзвонити? Він і давніше дзвонив йому зрідка, зінкола, частіше було навпаки, — дзвінки долинали згори, а зараз — повна неясність.

— Я так гадаю, що Давидович, можливо, теж виїхав у Севастополь, як не як — сусідній регіон, та й з Катериною Степанівною вони в дружніх стосунках, — начальник пристані знову подав голосок (до речі, писклявий, звідки це в нього?).

— При чому тут дружні стосунки? — різко обірвав Станіслав Станіславович безглузде просторікування.

Обізвався, як завжди, поміркований редактор «Демократичної зорі» (стиль роботи!):

— У державній службі по–всякому буває. Може, десь надзвичайна ситуація.

Заувага була саме на часі. Ось вона, ця сама надзвичайна! До воріт підкотила помаранчева «Волга» начальниці степового району, Юлії Кравцової, на яку він зовсім не очікував, бо ж не запрошував на святкування своїх сорока, хоч на її тридцяти був. І не просто був — пив, тостував, танцював із нею «білий вальс», було й дещо серйозніше, якщо можна це назвати серйозним.

— Добрий вечір, — вибралася легко й граційно з машини, ступила навстріч йому, спантеличеному, потисла, власне, не потисла, а вклала в його селянську п’ятірню свою долоньку, наче мокре пташеня, залебеділа:

— Не чекали? Я ненадовго, мимохідь, у мене до Вас, Станіславе Станіславовичу, доручення від Бориса Давидовича.

Співрозмовників як вітром змело, негоже слухати, що ж то губернатор передав через таку, звиняйте, дипломатку. Начальник пристані відчував, що розмова мусить бути конфіденціальна. Редактор оцінив ситуацію по–своєму: його шеф, здається, до цієї асканійської перепілочки не зовсім байдужий або ж зовсім не байдужий.

Де ж було можна байдужки сприйняти візит колежанки, як минулого місяця після гучних її іменин сталося між ними таке, про що в «Демократичній зорі» не пишуть, а якщо й друкують щось на ці теми, так це ж не «Бульвар» Гордона і не «Интересная газета».

Залишившись сам–на–сам, Юлія Калістратівна мовила стиха:

— Перепрошую, що так сталося.

— Що саме?

— Він ще питає. Обіцяла на іменини не з’являтися, а довелося. Я щойно від Давидовича. Його невідкладно викликав Президент. А мені він сказав, щоб я їхала до тебе і попередила. Зустрічай гостей із прокуратури.

— Цього треба було чекати, — зронив майже спокійно, він завжди отак, у скрутні, кричущі хвилини стискав нерви в кулак, мобілізував усі можливості обох півкуль напрацьованого мозку і діяв так, немовби нічого й не сталося. — Ходімо до столу, час починати бенкет.

— Я не піду. Незручно.

Леле, та ж саме оце кругленьке слівце видали її напомаджені тонкі губки тоді, після її іменин, на березі моря — опівночі, при світлі повного місяця.

Він зупинив свій «Мерс» на прискалку біля санаторію, галантно відчинив усі дверці, допоміг їй вийти з кабіни і тут же охопив, малу, хунаву, нижче пояса, поклав на розлетисте заднє сидіння, поспіхом роздяг себе і її.

— Незручно, — вихрипіла вона, підводячись, і притьмом запропонувала:

— Ходімо в море.

За хвилину він удовольняв своє пожадання в літеплі морської затоки, обоє спізнали мить заласся майже водночас. Вона, ні слова не кажучи, вивільнилася з його цупких обіймів і припала жадібними губками до його заволохатілих грудей, до крутого живота й нижче:

— Хочу посолонцювати.

— Шалена.

— Це ж прекрасно.

Він затим одвіз її в сусідній райцентр, де вона працювала до того і мала звичайне собі житло в переселенському будиночку. Докинула на розстанку:

— Не забуду цієї ночі. Будь обережним. Ти випив, дорога далека.

— Усе буде гаразд, — приспокоїв, поцілував на розтанку. «Чао».

Ось і тепер, після її нерішучості сісти до застілля, мовив, злегка обійнявши за пташине опліччя (хай дивляться, кому цікаво: таж вони — колеги).

— Усе буде гаразд.

Пішло воно все пропадом, мораль, прокуратура, далека дорога. А таки — далека, до кінця маршруту ще їхати і їхати. Ще ж ДАЇ ні разу його не засікало, ні тверезого, ні захмеленого.

— Прошу всіх до столу. Усіх без винятку. Водіїв і кухарів теж.

«Демократ, він мені ще більше таким подобається», — подумала неждана гостя.

3. Сонце з неба світить мудро

Безсоння останнім часом все частіше навідувало Віктора Тарана, фермера, не фермера, заручника земельної реформи, від якої потерпали нині не в одній його Саманівці — по всіх регіонах, по всій Україні. Свої негаразди в цій справі можна ще терпіти, його Бог нагородив, як мовиться, волячим терпінням, у житті не раз переконався в цьому сам і переконував інших. Те, що сталося з ним цими днями, скоріше виняток із правил, а не правило.

Терпець урвався не тому, що самому залили сала за шкуру, — не зміг більше спостерігати байдужки, як його односельців окрадають новонароджені олігархи, а поправніше один із них, «землячок з циновими гудзиками», учора ще такий же, як він, фермер, щоправда з набагато важчим животом і не облислий, а сьогодні, в додаток до цього, ще й районний губернатор. Звихнулися на призабутому було слові, не в імені, звичайно, суть, головне — влада, керівна потуга, захланна вдача, як у їхнього добродія Давúдовича, котрого злі язики називають Давидóвичем, ніби від перестановки наголосів суть міняється. Хто те зна, може, й так.

Доконало Віктора несподівано виявлене злодіяння добродія (ось тут попробуй узгодити ці два поняття), яке полягало в дуже простій і не зовсім зрозумілій акції спритного землячка: узявши в оренду 300 гектарів земельних паїв своїх недавніх односельчан, він, як виявили контрольні органи, податок сплачує за 60 гектарів орендованих площ. Той, хто докопався до цього обману (злочину!) був другом дитинства Віктора, у нього він обідав при відвідинах Саманівки. Обідали без спиртного (однокашник має класичну виразку шлунку), але розмова була напрочуд щирою, довірливою, контролер із обласного КПУ відверто заявив: «Злочин явний, проте цьому махінаторові як з гуся вода, каральні органи не зачеплять, є кому прикрити, захистити».

— Чортова корупція! — вилаявся Віктор, міг би й до ненормативної лексики вдатися, але стримався.

Того ж таки дня, увечері, при світлі каганця (електрику відключили за несплату) написав до газети — не до «Демократичної зорі», а вище, до надпопулярної обласної «Копійки», звідки другого ж дня прибув спецкор, і ось тепер у цьому часописі з’явилося в не досить привабливому світлі прізвище Станіслава Куцака.

Земля чутками повниться, Віктор чекав, що не сьогодні–завтра до нього дотягнуться губернаторські щупальці, — мав той своє інформбюро в Саманівці, якщо не на пошті, то в хаті через дорогу, де мешкав райгазетівський сількор «Пильне око», в миру Ігор Цвєтков, донощик з довоєнним стажем, недавно відзначав 80–річчя від дня народження.

Де тільки цього добра не водиться, — шмальнула думка, і за мить він уже на крилах безсонниці перелетів у сибірську, чи поправніше далекосхідну далечизну, на відгримілий, відспіваний БАМ.

Сонце з неба світить мудро,

Молодіє древній край,

Від Байкала до Амура

Ми протягнем магістраль.

Він був тоді комсомольцем, прокладав Каховський магістральний канал у глиб таврійського безводдя, мав затишненьку й грошовиту посаду комсорга БМУ (будівельно–монтажного управління), і не снив, і не марив будовою століття, що від Байкала до Амура, а тут приїхав до них секретар обкому партії, людина шаленої енергії і надзвичайних організаторських здібностей, зібрав комсомольців і:

— Хлопці, чули таку пісню «Сонце з неба світить мудро»?

— Чули, чули.

— А хочете заспівати на повний голос, щоб луна прокотилася від Байкала до Амура?

Він першим зрозумів, куди хилить Іван Олексійович (так звали секретаря), і зшерхлим голосом зронив:

— Хочемо.

Через місяць комсомолець Віктор Таран сходив із сімсот веселого поїзда (фантомаса) на станції Ургал, за 500 з гаком кілометрів від Хабаровська, й того ж таки дня прийняв бригаду малярів БМУ українського розливу, — магістраль і станцію споруджували хохли, в перекладі на мову місцевого населення, яке наполовину походило з України.

Працювала його бригада з комсомольським вогником, як і належить, у газеті «Тихоокеанская заря» невдовзі появився нарис про бригадира і його дружину, посланниці Російського комсомолу (Кострома), наяву дружба народів, навіки разом. Газета, однак, ані рядком не відгукнулася на те, що бригадир невдовзі став рогоносцем. Його костромичка переметнулася з Ургалу до Комсомольська–на–Амурі, куди її повіз на вертольоті старший лейтенант військової авіації — не то грузин, не то азербайджанець, — теж дружба народів, навіки разом.

Позбавився родинного вогнища майже спокійно, без емоційного зриву, не він перший, не він останній. Єдине, чого зажадалось після такої оказії, — побути наодинці, або ж у товаристві з природою, — вона ж надовкола така, хоч співай. Якраз наспіла професійна відпустка, начальство співчутливо підписало його заяву:

— Відпочинь, розвійся. Може, тобі путівку в Сочі, в Ялту чи у Владик (Владивосток).

— Спасибі, я без путівки в тайгу, до океану.

Гаразд, що мав рушницю–двостволку, вірного друга — собаку Тайгу, що на вертольоті не втече, піде за ним чи з ним на край світу.

Запасся по повній програмі харчами, патронами, сірниками, спиртом. І — «Сонце з неба світить мудро» — мало не вголос виспівував, заникаючи в глибину осніженої, завороженої тайги.

Простував, не відчуваючи втоми, заринав по коліна в розсипчастий, не займаний ще сніг. Тайга вистрибувала попереду, радіючи з довготривалої мандрівки, а коли зупинялися на ночівлю, він, закутавшись у спальний мішок, клав її коло себе, огортаючи прихопленим з гуртожитку одіялом, сам засинав, а вона дрімала в пів–ока, жодний пошум не пропускала, було таке, що серед ночі розбудила його, зняла ясу, — виявилося, поблизу них заночував дикий кабан. Віктор уже розповився зі спального мішка, наготував рушницю для пострілу, але схаменувся: для чого лякати вепра, самотнього, як і він. Заспокоїв Тайгу, а до непрошеного сусіда мовив: «Пробач».

Чим далі зближувався до океану, тайга помітно губила силу. Замість сосен, ялин та модрин пішов приземистий кедровий стелюх, а відтак розметнулася тундра з геть зачахлою рослинністю, не було під чим заховатися від усе більше відчуваного подиху Великого Льодовитого. До того ж закінчилися харчі, з великим трудом спромоглися вполювати північного зайця, м’ясо якого нічим не відрізнялося від зайчатини, якою смакував удома, на гучних комсомольських застіллях — «партия сказала — комсомол ответил есть».

Економно обсмоктував кожну кісточку, подаючи Тайзі лише те, що сам не міг угризти, але вона аж ніяк не ремствувала, раділа і тому, заїдаючи снігом небагате снідання. Вечорами спати укладалися впроголодь, сподіваючись: завтра–позавтра будуть на березі океану, там люди, хліб і сіль, риба і оленятина.

— Потерпи, Тайго, відгодуємось, ще ж і як!…

Про те, що мета мандрівки — ось уже, вважай, поряд, сповістили вертольоти на обрії. З останніх сил простували в той бік удень і вночі, і нарешті небо на півночі освітило аж ніяк не північне сяйво, а зблизки електричних лампіонів станції–селища:

— Уперед, Тайго, ми — біля мети!

Вогні, вогні, в кожному будинку, в бараках, у двоповерховому готельчику — назва переливається різними кольорами — «Чум»! Коротко і ясно, двоповерхова дерев’яна коробка, що не тільки сяє, а ще й виграє — вилунює поп–музикою: Живемо!

Вільних місць у «Чумі», як в московській «Росії» (чим ми гірші?) не було, тримали тільки бронь для високих гостей — напівлюкс, із ванною й телевізором, але ж…

— Але ж я і є високий гість — з Баму. «Сонце з неба світить мудро». Від Байкала до Амура…

— Не може бути! Чим же ви добиралися? — синьоока сексапільна адміністраторка «Чуму» співчутливо оглядає його і Тайгу. Вірить і не вірить тому, що чує у відповідь:

— Своїми трудовими, ось цими ногами. Тайго, покажи.

— Не знаю, чесно, що з вами робити.

— Поселяти, поселяти, любенька. Плачу бамівськими преміальними.

— Влетить мені.

— Усе буде о’кей. Я великий начальник на будові століття. Про мене в «Комсомольській правді“ писали. Можу показати.

Оселившись у напівлюксі, помився, підстриг бороду, і наказавши Тайзі відпочити й зачекати, притьма опустився на перший поверх, туди, де гриміла, шаленіла попса. Увійшов до реєстрації — і отетерів. За кожним столиком — куди не кинь — красуня на красуні.

Всі були паровані — хто з військовим, хто з цивільним «кадром», і лише одна сиділа осирочено в закутку шумливої зали, ні їла, ні пила, — професійно смалила цигарку. Глянула не без інтересу на нього, він на неї, зблизився:

— Біля вас можна?

— Звідкіля такий бородатий?

— Здалека. З Ургалу, чула? З Баму тобто.

— Можна. Сідай.

— Я голодний. Три дні крихти в роті не було. Що будемо пити?

— Що замовиш.

Замовив з їстівного усе, що було в меню, для себе — горілка, для неї — коньяк, шоколад.

Запитав, поки офіціантка виконувала замовлення:

— Звідки вас узялося так багато за полярним колом?

Відповіла з гіркою посмішкою:

— Ти що, з неба звалився?

— З тайги прийшов.

— Ще на тому тижні ми на вулиці Горького в Москві промишляли. А протягом 24 годин — сюди, на виправлення. Спасибо, партии родной, что и на Севере со мной.

— Маєш рацію. Я член КПРС.

— А якщо без абревіатури?

— Само собою.

Пили, їли, і невідомо було, хто більше зголоднів — чи він в тундрі, чи вона в бараку, де оселилася нині з такими ж, як сама.

— Сволота я, не перечу, але й ти, хоч і член КПРС, не святий. Бачу: хочеш затягти мене в ліжко.

— Затягти не хочу. А злягтися — інша річ. Красива ти.

— Я знаю. Мені про це багато хто говорив.

— Як тебе звуть?

— Видатне ім’я — Леоніда.

— Чому так?

— Мама любила Брежнєва.

— Я Віктор.

— Оселився в готелі? Як це тобі вдалось?

— Та вже якось удалося. Підеш зі мною?

— Народ і партія єдині.

— Хочу тебе попередити: я в номері не один.

— Пропонуєш груповуху?

— Зі мною Тайга, собака. Хай це тебе не лякає. Вона добра. Не кусається.

— А я — кусаюсь. Це тебе не лякає?

І справді, коли він з мовчазливого дозволу адміністраторки (дав четвертак) привів її в номер і, погодувавши ще теплим шніцелем Тайгу (критично скинула оком на несподівану гостю), притьма наточив літепла у ванну й вони разом, на пару, поринули в сподівану купіль — перше, що відчув: її гострі укуси на своїх плечах, грудях, животі…

— Леонідо, вгамуйся, боляче.

— Боїшся, залишаться сліди, дружина запідозрить?

— Я без дружини, втекла з вертольотчиком.

— Тоді кусай мене. Скрізь, де тільки схочеш. Я люблю це, мені не боляче.

А цілувати було що! Овали міцних (звідки потуга?), засмаглих (чи не на Кавказі?) плечей, тугенькі, аж бринять груденята, виставлені, як на показ, пупок, розкішні, як на її фігуру, клуби і…

— Можна, й там, але не дуже. Я вірю, що ти не маєш дружини. Скучив?

— Не питай.

Тайга, до слуху котрої доходила ця розмова, озвалася ревним скиглінням.

— Ревнує?

— Не говори дурниці!

Посадив її на розбуялий прутень (десь вичитав таке слово), а вона взяла стерно влади в свої руки у переносному й прямому значенні. Диктувала свої правила і способи правління. Він не перечив.

Цілий тиждень раював з віртуальною дочкою бровастого генсека. Що її мама в ньому вподобала? А може, справді лучалося в молодості. Не завжди ж він був такою руїною.

Настав, одначе, день розлуки, і він, хоч і не сприймав її московської професії (а родом таки з України, з Дніпропетровська), знічев’я запропонував — у розлетистому ліжку:

— Поїдемо зі мною. На будову комунізму.

— На фіга мені твій комунізм, — відказала, зареготавши. — Комунізм у Марфуші. Потрапила з Тверської прямо в Зоряне містечко. Космонавт свою законну покинув, на ній одружився. Живе, як у Бога за пазухою.

До Ургалу вони з Тайгою добралися транзитом — на літаках місцевого сполучення — через Усть–Кут, Тинду, Березове… Згадував раз по раз несамовиту ніч прощання. Не образила, але й не зрадувала ота її антиполітична заява. Це ж треба: на фіга — комунізм. А як же: «Сонце з неба світить мудро». А як же — «Мама любила… видатного діяча міжнародного комуністичного руху»?.. Сліди укусів давалися взнаки, згадував — дрімав у польоті — крізь сон посміхався. Може, справді — на фіга?

В Ургалі на нього чекала телеграма з дому: «Приїзди, мама тяжко хвора». Підпис: голова колгоспу.

Батько помер замолоду, мама жила самотньо, незважаючи на пенсійний вік, працювала прибиральницею в колгоспній конторі, мала медаль «За трудову відзнаку» і тим була вдоволена, досить того, що голова колгоспу тричі нагороджений орденом Леніна і мало не дотяг до Героя — горілка завадила.

Термін відпустки закінчився, начальство не горіло бажанням відпускати його після тайгової одіссеї та ще й на малу батьківщину.

— Може, мати видужає, в наш час медицина творить чудеса. А в тебе ж — зобов’язання на честь майбутнього з’їзду.

«На фіга мені цей з’їзд?» — не сказав, кресонув полуменистим поглядом.

— Ну, добре, їдь, але ж не затримуйся, повертайся.

Затримався. Не повернувся. В райкомі партії, де його рекомендували комсоргом на канал, мало не довелось покласти на стіл партквиток, — за дезертирство з будови комунізму. Це тяжке звинувачення докинув колишній партизан, голова народного контролю Ніколайченко, за ним іще й не такі демагогічні заяви водилися.

Приймали в партію літнього лікаря, що у війну в Освєнцимі конав і дивом залишився в живих.

— А чому вас там не кинули в газову камеру? — запитав безтривожно Ніколайченко.

Лікар не стримав сліз, хотів покинути райкомівський розлогий кабінет, врятував ситуацію Перший:

— Пропоную проголосувати.

Десять — за, один — утримався.

Медицина дива не створила. Маму він застав упокоєною навік. На будову комунізму не поїхав. «А на фіга»…

Крім того, що бувтепер псевдо–фермером, мав іще неабияку громадську посаду — завідував музеєм села, цими клопотами жив більше, ніж господарськими, як то мама любила повторювати: «Чим би дитя не тішилося».

Було однак не до потіхи. В музеї з–поміж експонатів радянський період висвітлювався аж надто по–бодряцькому, про жоден голодомор, а їх було три, якщо не більше, — ні слова. Неврожай, та й годі, та ще наслідки війни, чи воєн. Тим часом у селі жили, доживали віку люди, які те голодування на власній шкурі спізнали. І таке спогадують, що кров холоне. «Сонце з неба світить мудро». У двадцять першому, за Маячкою (Саманівка звідти починалася) таке сподіялося, що й згадувати жах… Поверталася одна сім’я з Каховського базару. Везла виторг не багатий, не бідний, а видно ж таки чималий, тож її перестріли…

…Передсвітом сон таки навідав його, і снилося — не вперше — зима, геологічне селище при океані, Леоніда: «Кусай! Я не боюся!».

4. Дружба — за все дорожча

Такого шановного, такого високого (донедавна) гостя Попруга не чекав. Одне діло, тоді, коли він кермував у якому, не якому господарстві, мав, чим гостей таких зустрічати (було задля чого), а ниньки хто він, що він, — лісник при куцій зарплатні, обов’язків тьма, прав ніяких, можна з торбою по світу піти, озлиднів би напевне, якби не його фартова судьбина, він і в лісі, вважай, на дні соціального буття знаходив певний вихід з обставин, що його опосіли.

По правді кажучи, гроші його не обходили. Ліс — це таки годівниця не лише для дичини, а й для того, кого призначено її охороняти. Сам він, Боже борони, ніколи не браконьєрствував, але м’ясо диких кабанів, косуль, фазанів у нього не переводилось. І те сказати: взамін за дичину привозили, приносили йому свіжину з домашньої живності. Світ не без добрих людей, дружба за все дорожча. Будучи свого часу закладений декотрими правозахисниками, він сьогодні нікого не закладав, за це його і понині шанували і поважали всі поспіль, хто його знав, а таких довколо не злічити.

Михайло Михайлович Кучеренко в недалекому минулому був першим хазяїном у регіоні (в області), обіймав зразу три посади — партійну, державну і громадську (представляв столичне земляцтво), якийсь із місцевих гострословів навіть віршик про нього склав:

Сьогодні, нівроку, і однієї вистачає. Клопочеться лише справами земляцтва, але ж колишній авторитет і тепер працює на нього, а Попрузі тим паче на Михайла Михайловича молитися слід, це ж при ньому він виборсався з тюремної трясовини, ба навіть у партії поновлений був, таке не забувається.

Зустрів, як і належить, наче батька рідного (давно померлого), хоча, по правді, без колишнього трепету, мало не по–панібратськи.

— Вітаю вас, радий бачити. Як здоров’я, що це вас занесло в наші хащі?

— Діло, Василю Матвійовичу, важливе діло. Високі гості до нас їдуть зі столиці. Серед них — депутати парламенту. Полюватимуть в наших палестинах. Ну, і…

— Буде зроблено, Михайле Михайловичу. На рівні коньяку і шашлику.

— Догадливий ти чоловік.

— Яке ж полювання без приливання.

Бісів син Попруга! Та йому б вірші писати, а не ліс отут стерегти. Римує не гірше свого тезка Машкіна, до того ж, державною мовою. Щоправда, Михайло Михайлович належав, як і давніше, до непогрішимої партії, котра з народом, як правило, мовою Леніна розмовляє, хоч нинішній генсек (та й колишній, царство йому небесне), де треба, не цурався материнської, солов’їної.

— Сувеніри потрібні? — заграв невстидними чорними, як агати, Попруга.

— Це вже хай нинішні кум–королі клопочуться.

Попруга поперхнувся свіжим лісовим повітрям. Як сказано: кум–королі! Чи це не з арсеналу незабутнього Івана Олексійовича, якого він глибоко шанував (за грати потрапив уже не при ньому), не відомо, що було б, якби той карав і милував. Чи помилував би?

У глибині душі вірив: цей, що ниньки з ним за панібрата, у питаннях покари й амністій таки радився з можновладним попередником, що перед тим опинився на генеральській верхотурі в столиці. Не так давно відійшов у засвіти, книгу написав перед кончиною, про нього, Попругу, там ані рядка. І добре, не міг же він, пишучи про нього, не згадати його падіння, що, власне, падінням не було; призвели його до конфлікту з кримінальним кодексом високі гості, отакі, либонь, як і ці, що їдуть на браконьєрство.

Тоді теж полюванням захоплювались кум–королі, а відповідали за них такі, як він, нетяги. Ну, та хай їм грець, Михайло Михайлович — осібна стаття, ясно, стаття не кримінального кодексу, скоріше: кодексу дружби, існує ж і такий, ще ж і як існує.

— Скуштуєте моєї фірмової медовухи? — ніби поміж іншим (не згинаючись у поклоні) запитав, коли гість уже збирався розвітатися.

— І рада б душа в рай…

Попруга знав: Михайло Михайлович недавно лежав із інфарктом, тож заспокоїв:

— Це не зашкодить! Настояне на дикому меду.

— Все одно.

— То прихопіть із собою бальцаночку.

— Хіба що.

Він поїхав, постарілий, осмутлий, змарнілий, — що робить з людиною втрата посади, де вони, перебудова і незалежність, взялися. Хто б міг подумати: від керівної і спрямовуючої лише ріжки–ніжки залишилися.

А проте Попруга віддавав належно тим, хто й донині носив партквитки з профілем Леніна і справно платив членські внески, а в ім’я чого, на фіга, — онде у його селянській поняття немає сплачувати їх, якщо не зважати на застілля для гостей, надто часті і пишні.

Що ж, однак, робити: ні коньяку, ні м’яса для шашлику не було. Треба мізкувати.

Тупо вставившись у мобільник, Попруга згадував і ніяк не міг згадати номер директора винзаводу, де, крім вин, водилися й напої міцніші, якщо не коньяк, то чача — спирт за грузинським рецептом, недарма ж скільки років змагалися придніпровські винороби з кавказькими фахівцями цього діла. Згадав номер телефону приймальні, там сиділа (уявив достоту) симпатична молодичка з гострим носиком, на якому гніздилася досить таки примітна родимка, ближче до міжбрів’я, звали її Сталіна, кажуть, нібито дідусь нагородив її таким безсмертним іменем, але ніхто її так не величав, кликали «Стела», а то й «Стелочка», ось і тепер він, звично набравши номер приймальні, забубонів:

— Стелочко, вітаю тебе з гущавини Олешківського лісу, начальство на місці чи…

— Чи, — пролебеділа секретарка, пізнавши його улесливий голос, не інакше буде щось прохати. Так і є.

— Треба знайти шефа. У мене гості з Києва. Потрібне пальне. Літрів з десяток.

— Усього лиш? Якої марки, дев’яносто другої, п’ятої?

— Та не бензину, любочко, спиртус віні, якомога міцнішого.

Та голосно засміялася, Попруга уявив, як при цьому грають її голубі, аж чорні (десь чув такі слова), він зневіднині знав секретарку директора винрадгоспу, де частенько гостював у часи свого владування на придніпровській землі, та й нині директор–виночерпій (сам же так себе називав) не цурається Василя Матвійовича, шляхи їхні частенько сходяться, ліс і виноробам потрібен. А ще ж є сили, що їм вони обидва моляться, вищих державників слід шанувати, чи, як він любив завважувати, потрібно ублажати.

Ось і цей приїзд зі столиці високопоставлених (обраних) мисливців примушує тебе мобілізувати весь запас винахідливості і догідливості, — ти бач, як прикладна звучить, треба Василеві Карповичу Машкіну сказати, хай вірша складе, у нього це добре виходить, складає і про любов, і про політику, шпетить так званих демократів.

Голубі, аж чорні відсміялися, і до слуху Попруги дійшло цілковито серйозне:

— Паливо буде, були б тільки бакси.

— Які бакси? Гість із Києва. Наш одно…

Хотів сказати «однодумець», але осікся: він, цей високий державник, здається, не з тої партії, до якої належить володар палива, запеклий комуніст, ще б таки, іншим партіям до благородних напоїв зась, його сам Володимир Васильович (звісно, Щербицький) благословив на цю посаду.

— Бакси будуть, — без особливого ентузіазму зронив Попруга. Він таки мав у загашнику пачку зелених, яку отримав за три «КаМаЗи» пригорілої деревини, з якої місцеві винахідники дошки для підлог стругали.

Лівацькі гроші зазвичай він не рахував, дещицю віддавав дружині, чимало тратив на себе, на власні життєві інтереси, передовсім на жінок. А поправніше, на одну з незрівнянного блоку, вульгарну і невситиму у постелі Дусю, щоправда, постільну білизну вона зневажала, любила кайфувати на природі і то не традиційним, а найнеймовірнішим способом, куди тим приписам із «Культури сексу».

По честі зізнатися, Попруга вже натомився од її витівок, але вона свого домагалася, шаленіла сама і його примушувала робити з нею все, що завгодно, тільки щоб — ой, ой, шарм, помру, блін, будеш винуватий.

Вона приїздила щовечора на таксі (платив, звісно, він), мала певний розклад, хоч годинник по ній звіряй, ось і тепер мусить чекати на неї з хвилини на хвилину, але, здається, затримується, на неї це не схоже.

Пересетепе, йому ж треба ще роздобути м’яса для шашлику, для цього доведеться підскочити до місцевого вівцефермера (сам придумав таке звання), той баранини не вживає, а охочим відпускає по європейських цінах, — звідки він про них дізнався, преси ж не читає, телевізор не дивиться, а бакси гребе, ні на цент не збавляє.

За мить з молодої соснової порості нажахано вимчав Абрек, і то не сам–один, а пер на собі — диво дивне, є ж на світі такі чудеса — на жилавому загривку трепеталося ягня, закривавлене, але ще, либонь, живе. Оце так удача, готова тобі свіжатина для шашлику!

— Де це ти роздобув, у кого? — запитав голосно, з подивом, одначе той, кого це стосувалося, навіть не позирнув у його бік, притьма звалив із себе ношу й побіг углиб лісу, тільки його й бачили.

— Дивина, та й годі, — витяг із брезентової сумки блискучого ножа Попруга й рішуче ступив до подарованої жертви — білувати, гості ж можуть прибути поза всяким розкладом, після вдалого полювання і їсться, і п’ється, наче ти з голодного краю.

Ягня вже не подавало ніяких ознак життя, але Попруга зазвичай перерізав йому горло й почав білувати, та саме в цей момент чорти (прости, Господи) принесли Дусю.

— Блін, через цих ментів забудеш, для чого у тебе дітородний орган, — різко сплюнула й стала похітливо роздягатися.

— Чий орган? — запитав, оскалившись, різник, так вона його називала, коли він готував м’ясо для шашликів, зчаста перед тим зарізавши ягня чи ягницю.

— Замість дурацького запитання допоміг би мені ліф розстебнути. Але спершу помий руки, не вистачало, щоб ти виступив у ролі вампіра.

Допомога, одначе, їй виявилася непотрібною, вона в одінні Єви скочила з дерев’яного містка у заснуле озерце, й довкола неї кружалами забилися хвилі, Попруга пошкодував, що не може кинутися услід за нею — гості можуть нагрянути з хвилини на хвилину, а м’ясо не готове.

— А що там сталося? Кого вони шукають? — запитав голосно, та їй було не до його розпитів. Плавчиха з Дусі не менш утатна, ніж секс–бомба. Уголос він її так ніколи не називав, проте подумки іншого слова не підбирав, можна було б назвати інакше, але то — образа. Хоч, по правді кажучи, вона й нецензурну лексику сприймала залюбки. А що, мовляв, як інакше це не висловиш — народ неспроста витворив сленг — дурацьке слово, куди ясніше і милозвучніше — мат, матюк, туди–розтуди, зчаста йому доводилося погамовувати її позацензурний гам, адже вона не просто апетитна самка, а ще ж і членкиня блоку, що хоч і римується з матюком, одначе має високі державні цілі — влада, влада і ще раз влада!!!

Лідера свого, а поправніше лідерку, Дуся любила безрозсудно, шалено, бідкалася, що через неї стане, блін, лесбіянкою, оце тільки й стримує, що в нього, у Попруги, є такий суперклин, від якого вона не в силі відректися. Йому лестило таке її зізнання, але він тверезо оцінював своє чоловіче достоїнство. Жінчина подруга, яка мала втіху з моряком зі Сьєра–Леоне, нахвалитися не могла: там таке достоїнство, що до смерті згадувати будеш. Попруга переповідку дружинину зрозумів як неприємний закид у свій бік, чи ти ба, чого їй забаглося — африканського розміру, російський чи то пак український її не влаштовує. Дуся, нівроку, іншої думки. Милувала, цілувала, шепотіла зшерхло: він — красивий. Ось тобі й БЮТ, правда переможе. Кий чорт правда, всі вони одним миром мазані — борці за народ, від якого відірвалися, як Плутон від Сонця, Попруга любив астрономію, міг би космонавтом стати, якби в юності не спіткнувся об пляшку, серце надірвав, до Армії не взяли, не те що в загін космонавтів.

Здоров’я, одначе, вдалося поправити на курортах, там же засвідчив, що чоловіче достоїнство у нього в нормі, якщо не сказати більше.

З Дусею він познайомився у Залізному порту, коли там ще діяв санаторій «Золота нива», де вона працювала масажисткою. Цю професію він злюбив зневіднині, але те, що витворяла Дуся з його розтренованим у господарських клопотах тілом, не йшло ні в які порівняння з дотеперішніми процедурами. Її пухкенькі лагідні пальчата відразу ж збудили в ньому гріховні поривання, які з її ж таки допомогою він загасив у першу ніч санаторного лікування, запросивши її на екскурсію в степ.

Вона спершу не зрозуміла його наміру. Чого, мовляв, не бачила в тому вигорілому просторищі за стінами санаторію. Сіножаті, пахучих копиць люцерни, — досить прозоро натякнув він, і тут з нею притьма сталася дивовижна зміна. Стрепенулася, розцвіла, як татарська мальва, і де поділися цнота і соромливість, — подумала: «Звідки ти, їй–право, знаєш, що саме на копиці люцерни вона віддалася вперше на віку завідувачеві клубу в її родинному селі Ольгівці, було це давно, та спогад про солодке гріхопадіння і донині хвилює, невже таки дивна мить повториться, хоч і кажуть в народі: не бути бабі дівкою. Але вона ще не баба, їй усього тридцять дев’ять, — тоді не було й шістнадцяти…»

— Я згодна, — сказала просто і подивилася в його баламутні, — ні, цьому ловеласові можна довіритися: фірма віників не в’яже, з ним хоч куди, дарма що передпенсійного віку.

Та розтовчена вже кимось запашиста копиця поєднала їх не на одну ніч і не на один курортний заїзд. Дали клятву одне одному: хай роман їхній завершиться відомим «далі буде», життя коротке, окрадати себе в цій справі не варто.

В Залізному порту вона не затрималась. Вийшла заміж в черговий раз за відставного полковника, перебралася до обласного міста, але регулярно, при першій ліпшій нагоді, навідувала соснову раймісцину, де тепер моторив її незамінний, неймовірний і т.д. й т.п. Власне, він увесь період після «Золотої ниви» був у центрі її уваги, і хотів би сховатися — незмога, «та й чого тікати, як зійшлись путі». Іноді ловив себе на думці: мати б таку невтоленну дружину, але то було б жахливо, з поки що єдиною законною клопотів вистачає, а Дуся б у гріб звела, апетити в неї — ого–го.

— Кидай ти м’ясницьку роботу, ходи до мене, щось мені холоднувато, зігрій.

Лежала на спині, підставила сонцю усі принади соковитого тіла, він і справді кинувся б до неї залюбки, аби зайнятися тюленячим спортом (вона придумала), але ж гості нагрянуть, а шашлик тільки–но звільнений від шкури (каракуль!). Отож–бо, шматував тушку, закривавив не лише руки.

— Бачиш, я в такому вигляді.

— Змий кров і наслідуй мій приклад, ходи сюди — абсолютно без…

— Зачекай трошки.

— Не хочу ніякого трошки. Зараз, цю ж мить. Наразі!.

Чим би закінчився цей поєдинок жадань, скоріше всього генеральною битвою, та знеподалік захурчало авто, він лише встиг кинути Дусі зазвичай наготовленого халата, як із розпашілої «Волги» вийшов збуджений Михайло Михайлович, навіть не завваживши русалки посеред озерця.

— Уже? — розгубився Попруга. — А в мене тут запарка.

— Що — «уже»?

— Полювання закінчилося? Так швидко?

— Нещастя. Трагічний випадок. Смертельно поранили Ковальова.

— Як?

— Стріляли у вовка, а поцілили в нардепа. Що там у тебе є від стресу? Давай…

Попругу нараз шмальнула думка — чи не причетний до трагедії той, що приніс ягня, перепуджений.

— Ви того вовка бачили? — запитав у надії, що то був інший хижак.

— Я бачив нардепа. Рана в живіт і в плече… Повезли в лікарню. Але навряд…

— Усе може бути. Я, тобто, маю на увазі, що лікарі здатні творити чудеса.

Говорив, аби говорити, по правді кажучи, він більше переймався долею свого кавказького друга. Невже це через нього постраждав відомий депутат, знаний політичний діяч. Глянути б в сірі нелукаві очі Абрека, стало б усе зрозумілим. Але друга не було.

5. Подаруй мені сад

Віталій Халупський такої лютої зими не пам’ятав за все своє фермерування. Неймовірний мороз, у народі пойменований скипнем (кров у жилах скипає), наробив стільки лиха, що він кілька тижнів не міг прийти до тями — постраждали виноградники, молодий яблуневий сад (очікував першого врожаю), про персики й говорити годі. І чи не вперше за декілька років самостійного хазяйнування він запив, як–то кажуть, з горя та з досади. Дружина Віра сприйняла цю його слабину, як і належить жінці–українці, мало того, що піддала нищівній словесній атаці, але й вчинила те, що жінки в комедії Аристофана (якого ніколи не читала): не підпускала до себе в ліжку, гадала, це його протверезить. Допомогло, де там! Він почав лицятися з п’яних віч до юних ресторанних завсідниць, серед яких надибав одного вечора поденницю зі своєї ферми на ім’я Кароліна.

— Ти що тут робиш? — вирячив затуманені очиці, коли вона підсіла до нього, розпатлана і весела.

— Гріюся після зими, — відказала, граючи синіми з поволокою; давніше він ніколи очей її не помічав, але щораз милувався її вигинистим станом з розкішними клубами, кажуть в народі, то гарна прикмета — така добре буде родити, як вийде заміж. Остання умова не обов’язкова, онде скільки заводять дітей без одруження.

— Вам додому час, Віра Пилипівна шию намилить, — відставила склянку з вином і видивлялась–усміхалась до нього, як ніколи давніше на виноградній плантації.

— Спасибі за пораду. Але додому поїдемо разом, — відпарирував, протверезівши.

— У мене дому катма. Я живу на квартирі в бабусі.

— Поїдемо на мою квартиру.

— А що скаже дружина?

— Її там немає. Там нікого нема.

— Цікаво.

— То їдемо?

— Їдемо, — погодилася весело, і за хвилину, всівшись поряд на задньому сидінні, вона вже їхала на таксі в ексклюзивну його кімнату на околиці міста, яку він тайкома від дружини винаймав для дружніх зустрічей, поки що, нівроку, жінками в ній не пахло.

— Подобається? — перше, що запитав, відчинивши броньовані двері, які вели в розлогий коридор, звідки відкривався інтер’єр єдиної кімнати, що була і вітальнею, і спальнею, де він, одначе, ні разу ще не спав — цим займалися друзі і гості з близького й далекого зарубіжжя, з якими навіть дружині знайомитися було зась, у неї свої клопоти — весною уся ферма на її плечах, слава Богу, не тендітних, по–справжньому мужичих.

— Що будемо пити? — запитав, роздягаючись, і — о Боже, він ще здатен бути галантним — допомагаючи вивільнитися від небагатої одежі і їй.

— А далі що? — заграла невстидними захмеленими.

— Не знаю. Усе в твоїй волі. Чого забажаєш.

— Я можу багато чого зажадати. Роздягни мене до основ.

— Як ти сказала: до основ. Тобто?

— Візьми мене. Ти ж, бачу, хочеш.

— Ти здогадлива.

З п’яних віч не спромігся розстебнути ліфчик, вона сміялася, він не міг збагнути причину.

— Лоскітно?

— Ні… У тебе що — досвіду немає? Чи руки тремтять?

— Баламутка!

Врешті оголив округлі, завеликі й тугі, з брунатними пипками, які притьмом заходився цілувати.

— Зачекай. Це ж іще не до основ.

Решту зробила сама, та як! Він ніколи не гадав, що скілька грації може бути в її загрублих робочих руках. Знімала помаранчеві бікіні (привезла з Майдану), ніби це їй виграшки, а він, узрівши не діткнуте засмагою тіло довкола чарівного закучерявленого трикутника, зачудовано зронив чуте колись у пісні:

— Кучерява вишенька у мене.

— У тебе? Скинь геть це дореволюційне лахміття.

Сама роздягала і тут же цілувала груди, пупок і — до основ. Але ганьба, ганьбище! Його основи виявились не готовими до такої ласки, де й подівся хміль, він засклів од побаченого і відчутого. Пробелькотів:

— Вибач. Я вимкнувся. Перегорів.

— Це минеться, збунтую.

І справді за хвилину–другу до нього повернулася незнана досі потуга, він, мов звір, накинувся на жертву, що, власне, жертвою не була. Скоріше вона його заманила в сіті і відьомською вродою, і відчайдушною безсоромністю, неабияким досвідом.

— Кароліно, це яв а чи сон?

— Ой, які ми романтичні. Мовчи та диш. Не жалій мене, катуй, я люблю ці муки… Тільки не спіши, не гасни довчасу. Давай поміняємось місцями. Я хочу на тобі… Тільки не дивись мені в очі, перелякаєшся.

— Звідки це в тебе?

— Що?

— Оця буря, ураган.

— Від мами, звісно. Тата я не знала. Таж він був, не святий дух запліднив матусю.

— Не говори так. Ще матюкатися почнеш.

— Можу й це… Але з тобою не буду. Ти культурний.

— Де там…

— Обійми мене за клуби… Ось так… Так… Добре, кльово. Ти в мені весь. До денця дістав. Дружині твоїй поталанило.

— Не чіпай її.

— Не буду… Я скоро вибухну, згорю. Ану–бо разом. Щоб ніхто з нас не розчарувався, невдоволений.

Сталося так, як вона жадала, він мав таке заласся, як ніколи зроду і, прилігши відтак біля неї в солодкій зморі, розщедрився:

— Що ти хочеш у віддарунок за це?

— А нічого. Це вже дарунок, та ще який.

— Але ж я хочу тобі щось подарувати. Що?

Вона осміхнулася кутиками соковитих губ і на диво мрійно відказала:

— Подаруй мені сад.

— Який цієї зими вимерз, — констатував невесело, вона поцілила в раниме місце, адже не знав, що ж то буде з тими молодими деревцятами невесні, як наспіє пора квітувати.

— Оживе, — зронила вона упевнено і додала. — Садівник ожив.

Звідки їй відомо, що донині з ним діялось щось незбагненне. Дружина буцімто і приваблива жінка, але він дедалі більше холоднів, байдужів до неї, на що вона майже ніяк не реагувала. Фермерські клопоти ділили навзаєм, за день так змордовувались, що ніч була не про них. А нині таки справді ожив, у ньому знову вибухла призабута потуга і він навалився на неї, перевернувши спиною до себе.

— Здогадливий. Я саме так хотіла.

Опісля взаємного вибуху насолоди пролебеділа:

— Ти мені — сад, а я тобі — дитину.

— Ти з глузду з’їхала.

— Ні, народжу. Хлопчика або дівчинку. Я давно б це зробила, але не було від кого. Від тебе — залюбки.

— Жартуєш.

— Я серйозно. Дуже серйозно.

Через декілька тижнів ощасливила:

— Я залетіла.

— Треба виправити помилку.

— Ні в якому разі. Це моє право — дати життя новому громадянину незалежної і соборної, — так промовляв ти на мітингах?

— Ти слухала?

— Слухала. І в уяві роздягала тебе. К бісу політику, такий мужчина пропадає. Я тебе заочно любила. А тепер люблю очно. І — народжу, народжу!

Брала кермо правління в свої руки, він повністю скорився її волі і пристрасті, був уже цілковито певен: так, народить, шалена, безумна і пожадана.

— А що ж я дружині скажу?

— Я сама це зроблю. Якщо вона християнка, мусить зрозуміти мене і пробачити мені цей переступ.

— А мені?

— Нікуди вона від тебе не дінеться, а ти від неї. У бізнесі усе наверле. Не так, як у звичайних людей.

— Хто тебе навчив цієї філософії?

— А ніхто. Знаю я твою половину. Заради баксів з самим сатаною житиме.

— Це я — сатана?

— Не зовсім. Але й не Бог.

— Спасибі за відвертість.

Десь через півроку після цієї розмови, коли вже на фермі усі бачили, що Кароліна готується піти в декретну відпустку (цікаво, що ж то хазяїн їй виплатить — так, як Президент обіцяє чи зажметься), удома в фермера відбулася розмова, на яку він чекав, хотів таки сам її розпочати, але заспівувачем стала дружина. Геть збіліла, губи пересохли, голос зашерх, очі горять:

— Я й раніше знала, що ти курваль, але ж не до такого ступеню: бугай, плідник, стерво!

І — в сльози, він усе від неї міг стерпіти, але плачу не зносив, надто боляче вражало це по–дитячи беззахисне схлипування і нинішній гіркий монолог, краще б уже плакала мовчки.

— З ким доля мене з’єднала, за які гріхи мушу каратися, терпіти ганьбу, позорище!..

Сказати щось у своє виправдання слів забракло, промимрив:

— Хто сказав, що то моє дитя?

— А чиє ж, безсоромні очі твої, ти ще будеш відхрещуватися. Нехай дитина безбатченком росте? Нашкодив — приймай пологи, батечко, дідусь! У тебе ж син дорослий, молоденької забаглося!.. Приходила до мене, зізналася, покаялася. Як християнка, я їй простила, а тобі — не прощу!

— То що — розлучення?

— А ось цього не дочекаєшся вік!

Холодна війна тривала до того рокованого дня, коли на світ появилося дитя грішної ночі, це була дівчинка, важила чотири з половиною кілограма, і злі язики заплескали, що дуже схожа — копія Віталія Харитоновича. Сумніву бути не може — його виплодок. Аби переконатися в цьому, дружина несподівано пішла навідати матір–одиначку, а повернувшись додому, видала таке, на що він аж ніяк не сподівався:

— Купуй квартиру дитині, батько роздовбаний, халамидник нещасний, потаскун, юбкоборець…

Злива неприємних означень, проте, свідчила, що Віра Пилипівна відходила від зрозумілої в такій ситуації образи, бо ж до сказаного наказу (купи квартиру), додала і зовсім незбагненне:

— Кумою нагуляної дівчинки буду я. Хреститимемо в українській автокефальній, у отця Михаїла.

Слава Богу, що так усе обернулося, — подумав татусь, однак нічого не сказав, — усе ж бо ясно, жінки — це завжди загадка, ось вам яскравий приклад.

6. День відКРИТих дверей

Саманівка готувалася до свого 85–річчя. У планах сільської ради був чільний пункт — до ювілейної дати відкрити музей села, як це зроблено в декотрих інших перспективних, певна річ, селах. Віктора Петровича Тарана призначили директором, виділили приміщення для цього солідного закладу — єдину в селі землянку, в якій донедавна доживала віку перша орденоносиця баба Варвара, а тепер панували тиша й морок — вікна були забиті дошками, аби юні бешкетники, а чи й дорослі заблуди–бомжі не заникали в привітну колись кімнатку–світлицю, де й донині стояла історична, іще з позаминулого століття скриня і журилося не менш давнішнє дзеркало, вчеплене над тією ж таки скринею. Зітер з нього пил, глянув знічев’я на себе — старіємо, козаче, ранувато, залисини — хоч малюй, та й очі пригасли. Більше нічого в кімнаті не було, хіба що меблі — два стільці, принесені директором майбутнього музею з дому. Проступали вони явним дисонансом до скрині, що нині слугувала столом, на ній розкладав він зібрані у сельчан експонати, котрі наразі такими не були. Та й не рясно їх, треба квапити земляків — не баріться, приносьте, хто що має з історії рідного села — предмети хатнього вжитку, фотографії, документи, листи, зокрема з часів Вітчизняної, чи то пак Другої світової війни.

Двері в музейній землянці, вважай, не зачинялися, люди приносили те, що треба і в чому потреби не було. Іван Касьяненко, тракторист, комбайнер і шофер у минулому, а зараз глибокий пенсіонер (тринадцять літ на відпочинку) приніс документ історичного, на його думку, значення: бляху з німецького пояса, геть зіржавілу, але на ній досить чітко ще читалося «Yot mit uns».

— На городі викопав. Якийсь фріц загубив, як ходив у нужник. Ми тоді його з кураю робили, обкладали загатою, там, звичайно, смерділо, так він, фріц отой, в соняшники ходив полегшуватись, от і залишив на пам’ять цю штукенцію. Треба вам чи не треба?

— Згодиться, — відказав хранитель музею, подякувавши за такий експонат, але в Касьяненка ще було дещо у вузлику, з якого він добув бляху. Витяг ваговиту пляшку білої рідини. «Шнапс» — прочитав Віктор.

— Це, можливо, згодиться. Хай буде.

— А це ось також від німців, що зупинялися в моїй хаті на ночівлю позаторік, як приїздили шукати могили своїх родаків.

Новий експонат був загорнутий в газету, на відміну від бляхи мав набагато легшу вагу, оскільки виготовлений явно не з металу.

— Щось тут по–їхньому написано, не вчитаю.

Віктор розгорнув згорток — і осміхнувся весело:

— Це для музею не згодиться. Німці, дядьку, завбачливий народ: СНІДу бояться, возять із собою ось ці гумові, надійні вітчизняні вироби, іноземним не довіряють.

Тут уже і дядько широко заусміхався:

— Чи ти бач, а я й не здогадався. У житті своїм такою штукенцією не користувався.

У нього була велика, рясна дітьми сім’я, одних синів мав до десятка, дочок менше, а чого воно так — сам Бог знає. Онуків не злічити, а це вже і правнуки появилися, щоправда, їх небагато, село, а тим паче місто дітьми не рясніє.

— То куди ж цю німецьку потерю діти? На базар не понесу, а палити жалько.

Він так і сказав: «Жалько», Віктор це завважив, у тій таки німецькій мові звук «л» теж пом’якшується «Іeh liebe, du liebst…». Була така гра в їхньому класі, де німецьку мову читав Дмитро Павлович Франко, людина драматичної долі. Бувши з дитинства інвалідом, — припадав на ліву ногу, — він уникнув армії, залишився на окупованій території, читав у школі німецьку мову, а заодно служив перекладачем в управі. Було це в сусідньому районі, в Саманівці про такий його злочин ніхто не знав, він прибув сюди в перший повоєнний рік і теж читав Deutsch, а врівні і рідну мову, якою володів досконало, більше того: писав українською чи то повість, чи то роман. Саманівці про його писання дізналися вже після того, як його арештували й засудили на 25 років за зраду Батьківщини, — крім служби окупантам, приписали йому і антирадянську книгу (на щастя, мовляв, не видану), в якій він зводив наклеп на колгоспний лад, партію більшовиків, на самого вождя, частівки записав:

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Дивлячись на дарувальника німецьких експонатів, Віктор згадав колишнього антирадянщика, запитав:

— Ви добре пам’ятаєте Дмитра Павловича Франка, якого в сорок шостому арештували за?..

Поки гадкував, як сформулювати причину арешту, гість відповів:

— Хто ж його не пам’ятає! Гарний чоловік був, жив по–сусідству з нами на квартирі у тітки Мотрі Зимодрихи. Там його і взяли серед ночі. Тітку потім на допити викликали разів з п’ять. Теж ледве не посадили за те, що їздила на базар, купувала йому папір і чорнило, сім зошитів списав, там таке було — і про голод, і про знущання над селянами голови колгоспу. Матюкав на чім світ, до удовиць ходив, улещав їх борошном, салом, ну, і конешно, самогоном. Марфа–Ковалиха двійнят від нього спородила, гарна жінка була, чоловік під Сталінградом поліг, а вона — вся вогонь і полум’я, зачекалася чоловічої ласки, то й сподобив її Господь на сина і доньку від голови. А може, й не від нього, так ні, синок вилитий Бараболя, два літа якраз у голодівку керував колгоспом…

— Тут ось син того Франка передає нам щоденник батька. — Віктор розгорнув списаний дрібним каліграфічним почерком померхлий від часу зшиток, погортав його сторінки знічев’я і зупинився на останній, заповненій наполовину. Проказав сповага: «Цікавий запис, не до кінця ясний… Донька того ж таки Бараболі, яка в сорок шостому вчилася в п’ятому класі, була відмінницею, написала твір на вільну тему і ось що вона в ньому нафантазувала. Бабуся її, тобто мати Бараболі, голови колгоспу, розповідала онукам про голод у двадцять першому році, що був набагато страшнішим, ніж цей, повоєнний. Люди мерли як мухи, їли кішок, собак, власних дітей. А був тоді на селі один чоловік при достатку, куркуль, не куркуль, середняк нібито, мав худобу, коней, зерно возив на продаж у Каховку, не чекаючи, поки його прийдуть, заметуть комнезамівці. Ти бач, донька голови добре тямила в тодішній політиці, а чи, може, це автор щоденника вклав у її вуста історичні терміни. Справа, однак, не в них. Твір дівчинка назвала гарно: «Діамантовий перстень». Саме такий був на правій руці в того чоловіка, що поїхав на торг, а назад не повернувся. Зник і він, і його багатенька хура, і отой коштовний перстень з діамантом кольору морської хвилі, буцімто йому свого часу подарував сам Столипін, — хто він такий, дівчина до пуття не знала, але прізвище запам’ятала. «Реформи Столипіна» — учили в школі, а вона ж, сказано, була відмінницею. На перстневі тому нібито літера «С» красувалася, до того, як він був на пальцеві:

— Я теж чув у дитинстві дещо про той перстень, — мовив Іван Антонович, — Віктор згадав нараз, як його по–батькові і, на продовження розмови, докинув:

— Що саме — чули?

— Таж нібито перед самою війною, поблизу Коробків, за Каховкою, орали плантаж під виноград і натрапили на скелет чоловіка і жінки, в обох були зуби металеві, в обох черепи проломлені, а в чоловіка палець на правій руці відрубаний, чого б то, спитати? Перстень той, кажуть, дуже був коштовний, такий лише в поміщиків та у царських генералів можна було зустріти.

Іван Антонович підвівся з єдиного стільця для відвідувачів — високий, похилий:

— Піду я… А ця штукенція — поклав на скриню презервативи, — хай залишається тут. Може, теж згодиться для виставки: бач, як із цим СНІДом боролися.

Усміхнувся беззубо, а Вікторові згадалося: давніше дядько Іван мав міцні широкі зуби, кістки в курятини трощив завиграшки.

Залишившись наодинці, Віктор заходився тасувати фотографії, що їх назносили сельчани, кожне маючи на очі не просто прислужитися музеєві, а залишити по собі, по своїй родині а чи й родові певний слід у ньому. Ось дивиться на тебе бравий солдат Юхим Гордієнко — з орденом Святого Георгія на грудях, за царя і отечество кров проливав, ногу скалічив десь під Радзивіловим у чотирнадцятому році. Він же, повідомляють документи, одним із перших записався до комуни, а куди ж було податися в голодний рік із хворою матір’ю, вагітною дружиною і з малими дітьми, що появлялися на світ божий щороку, георгіївський кавалер любив засівати життєдайне лоно своєї покладистої жони, що невідь–коли її рід прибився на таврійські роздоли з Росії. До самої смерті не вивчила вона жодного українського слова, а він — російського. Казали, він і в армії, де служив їздовим, не спромігся називати віжки вожжами, а пана полковника — вашим благородієм, легше йому давалося «ваш бродь», щось нагадувало рідне — оброть…

У двадцять четвертому, як помер Ленін, разом з іншими лікнепівцями подав він заяву до партії більшовиків. І таки прийняли б, якби не його щира до нестями заява. На питання, чому він вирішив стати комуністом, відказав коротко і ясно:

— Щоб менше робити, а краще жити.

— Як це — менше робити?! — збаранів секретар партосередку.

— Як–от наш бригадир. Лопати до рук не бере, а в їдальні — ого, як трудиться.

Так і помер безпартійним. У війну, при німцях, стеріг баштан, дав сусідським хлопчикам кавуна — мало не поплатився життям, про його щедрість довідався комендант і тієї ж таки днини, коли це лучилося, на баштані поставили шибеницю, а йому чітко сказано, якщо повториться об’їдання рейху, першим гойдатися на шворці будеш ду — ти!

— Гут, — спромігся на односкладову відповідь Юхим, і звідтам, кажуть, сам жодного кавуна не з’їв — подавіться ви, песиголовці неситі, — ду! ти!

Перед самою смертю сталася з ним ще одна придибенція, що яса про неї обійшла весь район. Готуючи нинішнє покоління до життя за комунізму, партія вирішила полегшити долю селянам, урізала земельні присадибні ділянки і рекомендувала не тримати вдома корів, перейти на спеціалізовані комплекси, поставити виробництво молока на промислову основу, увести штучне запліднення корів і т.п.

Юхим і давніше поняття про комунізм мав туманне, а тут йому і геть заімлилося:

— Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої — не штучні, туди вашу мать!..

Бідний нарторг ніяк не міг погамувати георгіївського кавалера, ветерана колгоспного ладу, чоловіка матері–героїні, — він і тут пасіював, а його заслуги чому належно не поціновані?..

Корів у дворах таки поменшало, ферма колгоспна зросла, жінки майже півсела — гарували на ній, самовіддано трудячи жили. А ось і колективний портрет доярок епохи розвиненого соціалізму, і серед них вона — його перевесниця, його перша любленка. Принесла знімок її дочка Зіна, на диво схожа на матір, — теж доярувала, а нині прибиральниця в клубі, на півставки.

— Візьміть, хай буде в музеї, мама тут — як жива… Вона про вас часто згадувала, казала, що ви разом корів пасли.

— Спасибі… Пасли… Ну, як ти живеш, розкажи.

— Як трава при дорозі. Хто не йде — ускубне.

— Чому так?

— Хіба у мене про це треба питати… А ви — як? Чому самотуєте?

— Як ти сказала, повтори. Слова такого не чув. Колись отак і мама твоя подивувала мене: «сушина» — про спекотний день сказала. Тоді справді стояла жарота, давно це було, і мали ми на двох яких–небудь тридцять з гаком…

Зіна пішла, так і не довідавшись, чому ж то він самотує, а йому не йшла з пам’яті днедавня сушина, царина біля зруйнованого хутора Лісного, де горбатіла стемніла скирта торішньої соломи, в затінку якої вони, наче діти (а вже ж піддорослі) гралися в крем’яхи, він раз–по–раз програвав, не тому, що був невдатний до гри, інше збивало його з пантелику, згадати лише та посмакувати!.. Червонясті камінці–крем’яхи, які він підкидав непевною рукою, наче навмисне падали в пелену її сіренького сатинового платтячка, вона струшувала їх на землю, знадливо оголюючи при цьому незасмаглі вище колінець ноги, йому перехоплювало дух, і врешті він не втримавсь, погладив те, чого навіть сонячному промінню не можна було торкатися.

— Ти що, Вітю? Прибери руку, не можна!

Рука очманіла, забиралася від колін вище й вище:

— Онисю, чому не можна, ми ж не діти…

— Бачу, що дорослий… Штани побережи — луснуть.

— То в чому ж справа?

Осмикнула сукеньку, підвелась на повний зріст:

— Я ще ні разу ні з ким.

— Я теж іще ніколи…

— Мати мене вб’є, коли я недодівчу… Тож погамуйся або пошукай іншу. Чи не знаєш, де тебе приймуть без відмови.

— Не знаю, не хочу знати. До тебе вабить.

— Що? Те, що маю між ногами?

— Для чого так, Онисю? Ти ж уся…

— Так я тобі й повірила, все, ходімо корів завертати, в кукурудзу підуть…

В крем’яхи звідтоді вони більше не грали, корів пасли окремо, якщо й здибувалися, то лиш тоді, коли поверталися з пасовиська, край села біля толоки.

Збігло літо — сушина, і зненарок у підосінню пору, в тихе надвечір’я вона йому, як розходилися по своїх дворах, докинула:

— Завтра поженемо на Лісне.

Не міг уторопати, чому їй цього забаглося, але на другий день вони знову пасли свої «череди» на царині при ліску, і, як сонечко підвелося над степом ген–ген, як жайвори наспівалися зрання, вона зронила в напівголоса:

— Ходімо до скирти.

А там, прилігши на столочену солом’яну постіль, сама заголилася, прошепотіла, закривши очі:

— Іди сюди… Уже можна…

Такого дару він не сподівався, не очікував, мовчки нахилився над нею, поцілував у заплющені очі, відчув солоний смак сльози.

— Ти плачеш? Чого, що скоїлося?

— Не говори нічого, не питай. Хай станеться, чого ти хотів. Хотів!..

Боже, її не можна було пізнати! Обхопила його обіруч, цілувала, заціловувала і, знай, примовляла як старша:

— Не спіши, не гарячкуй, я твоя, як ти казав: уся… Який же ти сильний… Ми, справді, вже не діти… Не квапся, люби мене, я хотіла б з тобою отак завжди… Якби ти знав, як мені добре… А тобі?

Ні слова не проронив у відповідь, а під кінець того першого в житті такого заласся відчув, що і сам він не утримався від сліз.

Лежали мовчки напівоголені, не соромлячись примерхлої скирти, підобіднього сонця, жайворонка, що витав над ними, забувши свою пісню. Нарешті він запитав:

— А як же тепер — мама?

— Ніяк, — прилягла на ліву руку, видивляючись йому в очі. — Тобі розповім усе, як на духу. Маєш знати, чому я плакала.

Розповідь її вразила його своєю несподіваністю і, виходить, якоюсь дикою буденністю.

До матері, що так ревно клопоталася доньчиною цнотою, вечорами учащав завідувач ферми, чолов’яга під літами, з черевцем і далеко не певними моральними рисами будівника комунізму. Щоразу при цьому була пляшка, велась потаємна розмова у світлиці, якої вона зі своєї спаленьки не чула, але про зміст якої догадувалась, та й зім’яте ліжко говорило вранці про далеко не безгрішний характер опівнічних бесід.

Цього разу пляшка була не одна, і по завершенні вечері мамця звалилася геть замертво, а невситиме черевце підкралося до доньки, яка не спала, чекала, чого завгодно, тільки не цього:

— Будеш підмінною, — дихнув самогонним перегаром на біле личко, що і в темноті світилося. — Тільки не здумай кричати. Ти ж уже не маленька, мабуть, лигаєшся з пацанами.

— Ні з ким я не лигаюся. Чесна, облиште мене!

— Дитиночко, треба ж колись починати. Не бійся, я тобі не зроблю боляче. Попробуєш зі мною — гуляй з недоростками, вони ж так, як я, не зможуть.

Хотіла–таки закричати, але він закрив їй рота великою жорсткою долонею і зробив те, проти чого застерігала мати.

Вранці вона прийшла до неї, напівп’яної, у світлицю:

— Убий мене, чуєш? Убий!!

Де й подівся хміль — усе збагнула, схопилася на ноги.

— Покажи простирадло.

Метнулася повз неї в спальню, та простирадло було чисте, жодної кривавої плямки.

— Ти брешеш!

— Не брешу! Він мене зґвалтував: я піду заявлю в міліцію.

— Не здумай! Ми пропадемо! Ти не знаєш цього чоловіка. У нього зв’язки повсюди… І чим ти доведеш, що він з тобою спав?..

Другого дня він таки приходив залагодити справу, просив нікому — ні слова.

— Тож ти перший, кому я про це розповіла. Неприємно, бридко згадувати про ту ніч, але ж вона була. Я хотіла, щоб цей день викреслив її з моєї пам’яті, я хочу згадувати лише тебе, тебе!.. Чого мовчиш?..

— А може, треба таки заявити в міліцію?

— Вікторе, ти хіба не відчув: ніякого зґвалтування не було: я дівчина. Я зберегла себе для тебе, ти мій перший, найперший, я це запам’ятаю на все життя. Ти що — теж плакав? Хороший мій, незвичайний, от би нам — усе життя в парі, але не вийде з цього нічого.

— Чому?

— Підеш до армії, поїдеш на комсомольську будову, і забудь, як звали.

— Звідки ти це взяла?

— Партия сказала — комсомол ответил есть!..

Сталося і направду так, як пророкувала Онися. Різниця лише в тому, що коли він повернувся з армії, вона вже була заміжня, — мати померла, дочка мусила тримати господарство на своїх плечах, а тут нагодився медик, не вилікував матері — пожалів дочку. Але й дочка невдовзі пішла до нені. Завагітніла — лікарі визнали: народження дитини їй протипоказане. Вона ж невідступно: народжу!

Народила і відійшла у засвіти. Зіну виховала тітка. Батько нині десь у Криму, в санаторії фельдшерує.

«Амогла б Зіна бути моєю дочкою», — подумав Віктор, та, нівроку, десь по духу він і направду її, скажемо, названий батько. Дівчина ще не замужем. Знайшла б надійну пару, але де її взяти у селі, що вироджується, як ти не крути. Молодь, наче те перекотиполе, — до міста, ба навіть за кордон. Оце тільки він, як виняток із правил: «Втікав бродяга з Сахаліну. А я, дурний, на Сахалін». Прибився знов до рідного села, до батьківської крайньої хати–сиротини. Де ті, поети–текстовики? Написали б про таке повернення пісню, чи що, хай би Поплавський дав їй змащені салом крила.

Переглядав, одбирав найхарактерніші знімки, відкладав їх в окремішню папку, щоб дати художникові, хай готує стенд.

Нараз двері відчинилися — і на порозі знов постала Зіна, копія мами:

— Вікторе Петровичу, до вас у двір вовк забіг!!

— І що ж йому треба?

— Хіба я знаю? Цуценя вкрав!

7. Фірма «Вовче ікло»

До телевізії у Попруги за останні роки було майже негативне ставлення. А все — через рекламу. Ото лише тоді, як приїздить до нього і знімає охоронця соснового бору, себто його, давній друг, товариш і братан — справдешній тобі козарлюга Олег Пироженко, з яким не одне барило вкутали за роки знайомства і товаришування, після того він, хочеш, не хочеш, вмикає «Скіфію», подивитися на себе збоку, чи не помітно, що були під мухою і він, і телевізійники. В оператора зазвичай руки тремтять і відзняті кадри неприємно скачуть, люди подумають, що то він, Попруга, втрачає рівновагу свого розкоханого тіла.

Цього дня він таки зневажив рекламу і ретельно дивився «Таврійські новини» — була на те причина. Статися мають в регіоні кадрові зміни, його це буцімто і не обходило, а проте цікаво знати, що ж то за рокіровка в керівної політичної сили на теренах родинного Білобережжя. Слово не почув свого часу від того ж таки Пироженка, запало воно йому в душу, від телевізійного друга довідався і про кадрові перетурбації — подзвонив по мобільнику, сказав, щоб дивився улюблений канал, цікаві є новини, а заодне нагадав, щоб чекав їхню бригаду на погостини — відзніматимуть післяпожежні заходи у його володіннях.

Пожежа, не було б їй добра, мало не окошилася для нього втратою посади, — на його дільниці пожар був не такий і значний, як де–інде, але він мав інший, не менший прогріх: коли на гасіння пожежі прибув сам гарант, охоронець лісу був як хлюща п’яний, лежав у ванькирчику в чіпких обіймах бютівської активістки, яка, власне, і спричинила кир (гарна рима — ванькир), зарані передчуваючи черговий політичний злет своєї кумирки, української Жанни д’Арк, не смійся, блін, так воно і є, так і буде, вона одна–єдина порятує свій народ.

— А який народ —її? — запитав Попруга.

— Ти на що намекаєш, націоналіст довбаний?!

— Який же я націоналіст? У мене батько з циганів, а мама з Курська.

— Кончай базар! Не тягни резину, бери мене, у мене це…

— Шаленство?

— Сам ти шаленство! Голодна кров, чув таке? По телебаченню було.

— Не чув. Поясни.

— Що ж тут поясняти. Як тебе побачу, нараз відчуваю голод. Ніби зроду не злягалася…

Потамувавши бунт голодної крові, під п’яну руч це тяглося довгенько, вона у знемозі солодко потягнулася і небавом заснула на його крутому плечі, а тут раптом — посланець від самого чільника МНС — «Гей, хто в лісі озовися!. Ліс горить, гасити нічим!..».

Нестор Шуфрич був у збудженому стані, однак, забачивши його зачумлену мармизу, докинув незле:

— Іди проспися, чоловіче, бо, чого доброго, від твого дихання пожежа тільки посилиться. Президент прилетів, не потрапляй йому на очі.

— Щиро дякую, — промимрив у вічі високого начальства і поїхав nach Hause, де голодна кров спала й за вухом не вела, прикривши пухленькою долонькою не менш пухкенький узгірочок поміж пружних стегон.

Пожежу гасили чотири дні і три ночі, він, протверезівши, теж долучився до боротьби зі стихією, той же Нестор Шуфрич, загледівши його серед тих, що орудували лопатами на межі вогняного валу, завважив:

— Пий, але діло розумій.

— Спасибі, більше не повториться.

— Пожежа чи кир?

Виявляється, він знав це чудернацьке слово, від якого, певне, походить: киряти, кирюха, ванькир. Хоча при чому тут спаленька в його лісовому осідку, — вдома, у селі, такої не було, там спальня розлога, мов гарба, наповнена пахким сіном, — згадається ж таке в незгодину, коли валяться долу обвуглені сосни.

За метушливими клопотами вогнеборця він геть забув, що ж сталося напередодні. Застрелено народного депутата, пригнався Абрек з напівживим ягням і невідь–куди зник, не заявляється. Чи не згорів у пожежному вировищі, так ні, не може бути, вовка ноги не лише годують, а й рятують.

Увечері він припав до «Таврійських новин», мов до чарки на похмілля. Про кадрові зміни — ані слова, навіщо тим трудящим масам знати про службові розбирання, є інші проблеми, яким ні кінця, ні краю — зарплати, пенсії, пільги, приватизація, інфляція. Попруга передчував: пожежа призведе до того, що ліс подешевшає, нагріти руки на лісорозрідженні годі й мріяти.

Після сяких–таких новин — з міста і села, пішли повідомлення з фронту туризму, з виставки доісторичної зброї в історичному музеї, домашніх футбольних матчів, він уже хотів вимкнути телевізор, як раптом: «У селі Саманівка Придніпровського району сталася дивна пригода. «В село із лісу вовк забіг», викрав цуценя, що його народила собака–вовкодавиця». Оце так подія. Для чого й навіщо вовкові — цуценя? Нудно самому проживати в лісі а чи в забур’яному полі, в лісосмузі. «Пошуки крадія–вовка ніяких наслідків не дали. Хто що–небудь знає про це — повідомте в нашу редакцію».

Вимкнувши телевізор, Попруга вийшов з кімнати, запалив підготовлені для вечірнього шашлику дрова і заходився нанизувати на шампур кавалки жирної свинини. Вогнище весело потріскувало, пахло — уже стільки днів минуло, — горілою деревиною, духом понівеченої хвої.

Озвався мобільник. Пироженко — без зайвих слів:

— І зміни є, і змін катма. В секреті братія трима.

Він полюбляв каламбурити, особливо як вип’є. Найвизначнішим було таке: «Так осушімо ж срібну креш, щоб я в тобі уздрів мужчину. Сьогодні з нами ти не п’єш, а завтра зрадиш Україну».

Після віршованої інформації — коротке, як «будьмо».

— Завтра жди.

Не встиг мобільник відключитися, як з–за молодих загущених сосонок вивалилася мармиза недавньої пропажі, а за ним — та ж так і є, цуценя! Значить, це про Абрека щойно повідомив блакитний ящик.

— Привіт, з’явився, не запилився!

— До кого ти там вітаєшся? — озвався Пироженко.

— Приїздіть узавтра, цікава новина! — гукнув Попруга, відтворюючи в уяві, як і що прилучилося в степовій Саманівці. Це ж треба: викрасти цуценя! Та й гарне ж, ваговите, як він його пер, чи не покусав загонистими іклами.

Абрек, мов нічого й не було, кинувся до нього, ніби аж зраділо, дивиться в очі, оббризканий відблисками недалекого вогнища, щось по–своєму, по–вовчи зронив, цуценя за ним заскавуліло. Теж не зовсім по–собачи, клекотливо, і теж видивляється на тебе, як своє:

— Що, і у вас — голодна кров? — згадав Попруга філософію бютівки, але в прямому розумінні голоду, не в тому, який мучить її, коли навідується до нього.

Шашлик смажити не довелося, м’ясо проковтнули наввипередки, аж за вухами лящало, а відтак обидва уляглися при вогні, придрімали.

— Наморилися з дороги, бідолаги, це ж скільки до тої Саманівки, десь кілометрів зо ста…

План вималювався певний і невідворотний: гайнути в те саманне село (тепер кам’яне), зустрітися з господарем викраденого цуценяти і сплатити йому гроші за майбутнього охоронця лісу, або ж чийогось палацу — по всьому видко, з нього виросте майбутній вовкодав, що там у нього за мати, а врівні і батько?

Довідавшись про незвичайне викрадення, після щедрого обіду в затінку уцілілих сосен Пироженко зі своєю ватагою погодився зробити крюк і поїхати в сусідній район, аби відзняти карколомний сюжет: вовк–заблука шукає собі напарника, або ж і зміни, тут взагалі щось неясне, чи бува, не цей заблука став причиною загибелі відомого нардепа?

В Саманівку вони приїхали в повечір’я, хату, в якій незваним гостем побував крадій–вовк, знайшли на краю села без особливої замороки, але господаря не застали — він був у полі, на своїх пайових гектарах, у дворі їх зустріла сердитим гавкотом персиста псиця, сама на прив’язі, а побіля неї — Попруга ахнув, — рідні братики й сестрички викраденого вовком цуценяти. Їх було п’ятеро, одне в одне рославі, широколобі і, вподіб до матері, гавкучі.

Володар цієї не вельми гостинної зграї за кілька верстов од села косив бур’ян, високий, примерхлий, цупкий аж дзвінкучий гірчак, коса з трудом брала його відквітлі зарості, косар умивався гарячим потом і на телевізійників не звертав ані найменшої уваги. Але Пироженко знаходив підхід і не до таких відлюдників.

— Добридень вам, необоримий фермере. Привезли вам підмогу — приймаєте? Ваше поле?

— Чуже, — дав спокій косі, а врівні і собі Віктор.

— А чиє ж?

— Вовче. Це їхній плацдарм для нападу на сільську живність.

— О, добре сказано, — відзначив Пироженко і тут же виклав план унікальної зйомки: поїхати в село, зняти псицю і цуценят, а того, викраденого, вони уже сфотографували в лісі і вовка теж.

— Як? — подивувався Віктор. — Ви контактуєте з вовком?

— Уявіть собі, — мовив не без гордості Попруга. — Прибився з далеких країв, живе у лісових володіннях, нічим не шкодить, ось тільки ця крадіжка у вашій господі… Я, власне, прибув, щоб сплатити вам за причинений збиток.

— Ніякої сплати від вас мені не потрібно, а тільки, раз уже таке сталося, бережіть собача. З нього виросте надійний сторож вашого лісу.

— От якби ще він і від пожеж його стеріг, — скаламбурив Пироженко. А то —

Горели в Раденском леса,

Ах, как горели…

Хвост обожгла себе лиса,

Мы уцелели.

Ось така поезія.

Жарти жартами, а Попрузі раптом спало на думку:

— Щоб не було у вас більше таких крадіжок, продайте мені увесь цуценячий виводок.

— Задарма віддам, — щиро пообіцяв Віктор. — Що ви з ними робитимете? Корейцям продасте — на їхній суп?

— Ні в якому разі! Позаяк у їхній будові тіла щось нагадує вовка, відкрию фірму, яку так і назву «Вовчий клик».

— Вовче ікло, — поправив Пироженко, який терпіти не міг русизмів, ба навіть у класиків, хоча не без винятків. Онде Коцюбинський писав «столова», а не їдальня. Так це ж, їй–право, непогано, зокрема, якщо в тій столовій ловко (гарне слово) страви готують і випити є що.

Поїхали на село, Віктор по дорозі розповів, що у нього є здогад: батько укоханих Попругою цуценят коли б не вовк, який і викрав одне зі своїх дитят, чого доброго, приб’ється ще й за рештою, тож беріть їх, мовляв, поки цілі, при матері.

— Я в боргу перед вами не залишусь, — просторікував Попруга. — Розквитаємось лісом, себто деревиною, вона з горілої сосни он яка файна.

— Ловка, — переклав кінооператор, опецькуватий, одначе рухливий молодик, що над усе шанував свого редактора не лише за професійні якості. Уміє він, куди б не заїхали, зорганізувати учту, і то обов’язково з випивкою. От і зараз прозвучав тонкий і недвозначний натяк:

— За вовче ікло треба щось на чоловічий зуб.

Віктор добродушно усміхнувся, пообіцяв «буде», але перед цим запросив, аби творча бригада поглянула на музей їхнього села, він, щоправда, не відкритий, та матеріалів уже зібрано доста.

— Поглянемо, чого ж, одним оком, — оператор.

— Твоїм оком, — редактор.

Віктор, коли вже одчиняв двері історичної землянки, докинув на адресу Пироженка:

— Тут і для вашого брата, журналіста, знайдеться пожива.

Мав на увазі днедавню трагічну приключку з хазяйновитою родиною, чиї залишки пізніше вирили в степу між Маячкою і Каховкою: останки показали, що у чоловіка не виявилось вказівного пальця на правій руці, де він зазвичай носив діамантовий перстень. Його теж не виявилось — ні пальця, ні перстня.

— Ще б таки, заривати в землю таку перлину! — цмокнув масними губами телеоператор, а Попруга ніби між іншим перепитав:

— Діамантовий? Звідки відомо?

— Зі щоденника однієї школярки.

— Ну, цих щоденників намаракано, кому тільки не ліньки.

— Не скажіть, — авторитетно завважив Пироженко. — Я сам вів щоденникові записи в другому класі, коли ще грамоти до пуття не знав. Але ж поряд із нашим селом будували Каховську ГЕС, от я і закарбовував для історії, так, як і великий Довженко. Ну, та діамантовий перстень — це, звичайно, тема, але ж ми відхилилися від головного: вовчий клик — це теж… не хвіст собачий.

Усі на такий жарт осміхнулися, а Віктор припросив:

— Якщо так, то ходімте до нашої столової. Це, до речі, натуральна кухня, онде навіть мисник зберігся, ополоник і ложка дерев’яні, все, як давніше. Але одна штука новочасна: благородний напій з Німеччини — «шнапс», приніс недавно ветеран–механізатор, у нього німці жили, приїздили могили своїх родаків шукати, пляшку залишили, як сувенір.

— Сувенір гарний, але малуватий, — констатував Пироженко, як уже скуштували того закордонного напою, закусивши соковитими яблуками.

— Я з’їжджу куплю нашої, з перцем, — зголосився Попруга, але Пироженко заперечив:

— Це від тебе не втече, по дорозі купиш, а зараз треба помізкувати, як же ті ікла до твого лісу доправити. У нас для них місця немає.

Гостинний господар запропонував:

— Візьмете мій автопричіп, він мені не дуже нині потрібен: урожай з поля перевіз, а на базар не їжджу, ігнорую. Там перекупники розкошують.

— Не сказав би, — докинув оператор. — Інший у бутику цілий день стовбеніє, а відтак нічим за місце заплатити.

— Знає життя, — похвалив колегу Пироженко.

Він теж знав. Аби ікла в дорозі не трясло, накидали в причіп сіна за його порадою, а щоб цуцики на ходу не повистрибували з «каруци», накинули зверху риболовецьку сітку, що випадком знайшлася у господі — закутувала стіжок люцерни, аби його не розкривали гуси.

Була, однак, інша проблема: збунтувалася проти розлуки з дітьми Тайга, гавкотіла, гарчала, рвалася з прив’язі, видивляла ображені очі на господаря і нежданих гостей.

— Тайга, тихо, сидіти, замовкни, — не знав, як заспокоїти псицю Віктор. А оператор зронив:

— Бач, сука, а за дітей горою. Не те, що деякі жінки.

Пироженко поправив:

— «Сука» тут не до шмиги. Псиця — більш підходить. А взагалі — мати, ось так… Поїхали, не можу дивитися на її терзання.

— Я вам причіп обов’язково поверну. — запевняв господаря Попруга. — А за ці ікла віддячу, не думайте, що я скряга.

— А то й ні, — пожартував Пироженко. — Побачимо, як ти нам віддячиш у дорозі.

На розвітання обмінялися візитками, Віктор своєї візитки не мав, але назвав номер мобільника — «дзвоніть, пишіть, заходьте», на відкриття музею бажано, щоб таки завітали.

Пироженко — без посміху:

— Прибудемо за однієї умови: щоб виставили на загальний огляд діамантовий перстень.

— Так його ж немає! — збаранів Попруга.

— Десь же є, такі речі в землю не заривають.

— І то правда, — погодився директор музею.

8. Хто сміється останній

— Доброго ранку. Що тобі сьогодні снилося?

— Добрий ранок… Слухаю Вас, Давидовичу.

Він уже їхав на роботу, коли долинуло з губернаторської верхотури це незрозуміле привітання (надто приязне) і, тим паче, дивне запитання. Причому тут сон, його видіння? Та нічого не снилося нині, спав, як убитий, а якщо по правді — п’яний, мов чіп, на те була причина. Проїздом на Запоріжжя провідав його давній друг, який наразі працював в обласній податковій інспекції і десь потаймиру клопотався затяжною скаргою стосовно його ухиляння від сплати за ті нещасні триста гектарів саманівських «латифундистів». Уже, здається, справа утряслась, податки заднім числом він сплатив, але невгамовний скаржник вимагав від імені односельчан, щоб за кожний орендований гектар було сплачено по–людськи, так, як обіцяє гарант, а не за принципом: на тобі, небоже, що мені не гоже. Ніби один він у державі діє за цим правилом. Ну, звичайно, ніяке це не правило. Але хіба зерно, бодай і череззерниця, це не продукт харчування чи не корм для птиці, худоби?

Друг–податківець, масний, аж вилискує, чимось нагадує відомого політика, що треться побіля гаранта, повів мову зовсім не про податкові чи зернові справи. Випили по одній, по другій, і ніби між іншим він конфіденціально повідомив:

— Готується наказ щодо твоєї подальшої посади.

— Чий наказ?

— Президентський.

— Що на мене чекає?

— Покрита кожна літера таємністю. Наливай.

Не міг повірити, що Давидович його здасть.

Провівши (і похмеливши) друга передсвітом, він їхав на роботу з туманцем у голові — що від спиртного, що від тієї таємниці, якою покриті літери високого наказу. Не запитувати ж наразі Давидовича, що там на нього чекає. Він же, ніби прочитав його думки, до привітання і запитання додав:

— Приїзди сьогодні на обід у «Степовий курінь». Буду там о дванадцятій.

— Дякую. Приїду.

— Є розмова.

Ясно, що не задля шашлику і «Хортиці» запрошує він його, свого висуванця і апологета. Але, справді, що ж буде далі, як у тому романі, котрий подарувала йому колежанка з приморського району. Увесь роман прочитати він не спромігся, але один розділ проковтнув, як солодку пігулку. Ішлося там про любовні пригоди державної і політичної діячки, невтомної самки, при чому усе це відбувалося серед буйної природи, в горах.

Сцена та нагадала йому незабутній епізод з його комсомольської юності, коли за успіхи в соціалістичному змаганні при спорудженні порт–елеватора (працював електриком) вручили йому путівку на Кавказ, в туристичну базу «Домбай», і він, телятко з південних степів України, уперше на віку спізнав, що то означає дружба народів, але не на трибунно–бездушному рівні, а, як у тій пісні мовиться, на відстані самого серця. Була у їхньому таборі в розпал білоблискного кавказького засніжжя одна неймовірної краси чеченочка, незадовго перед тим випущена в світ широкий Московським літературним інститутом, вона писала і читала перед таборянами, вочевидь, гарні вірші на своїй рідній мові, що він їх, певна річ, не второпав, однак хвалив на всі заставки, мовляв, не вірші — музика, відчувається дух землі, на якій вони творилися.

— Так я ж їх у Москві писала, — завабливо сміялася Наталя (у неї цілковито слов’янське ім’я), і той сміх, той переблиск темнокарих зірких оченят геть зводили його з розуму, він у стосунках з жінками мав уже чималий комсомольский досвід, але це не йшло ні в які порівняння з московською школою. Вона сприйняла його залицяння з осторогою, ніколи ж бо раніше з українцем доля її не зводила, але десь під кінець терміну відпочинку сталося між ними таке, що сто літ проживи — не забудеш. Пішли вони в гори, спершу як діти — рука в руці, відтак несамохіть він охопив своїми чапліями її хупаві, на диво покірні плічка.

— Ну, цілуй мене, цілуй, хоч до крові, хоч до болю! — процитувала вона Єсеніна, він припав своїми зашерхлими до її м’яких соковитих.

— Та не так, у столиці нашої Вітчизни це роблять інакше.

Ковзнула гостреньким тепловійним язичком по його отетерілих губах, він припав ними до такого солодкого чару, притис її всю, струнку, вигинисту до своїх богатирських плечей. Вихрипів:

— Наталю!..

— Не говори нічого, я ж знаю, чого ти хочеш від самого початку нашого знайомства. Вибачай, що я тебе стільки мучила. Але ж у нас це так, як де–інде, не робиться. Мушу до заміжжя залишатися дівчиною. Та якщо ти справді хочеш мене: бери, тільки залиш недоторканною.

— Як? — не втямив гарячий залицяльник і розкрив обійми. Те, що відбулося потім, і ошелешило, і подивувало, і озвалося в ньому таким залассям, якого ще ніколи не відчував. Вона розчахнула поли цигейкового кожушка, відкрила красивий золотавий пупок і знову:

— Ну, цілуй мене, цілуй…

Він здогадався, чого від нього жадають. Спрагло припав до звабного, дещо впалого животика, до пупка, що, здавалося, сам потрапив між його пересохлі губи. А вона тим часом опустила теплі лагідні колготи до тієї межі, з–під якої зблисло проти місячного сяйва густе чорне волоссячко довкола пожаданої пролазки, куди він уже давно готовий був заникнути, але ж — не можна, не велено. Що ж далі?.. — звів баламутні очиці на її зведене вгору, до засніжених сосен, обличчя.

— Холодно, зігрій. Цілуй, цілуй.

Розставила красиві жилаві ноги, і він, уперше в житті, припав до того, що в Россії називають похотником, а в інших народів по–своєму, та хіба справа у назві, як таке цілування виявилося для нього вершиною солодкої муки, на яку вона прирекла його від першого до останнього дня домбайської незабутньої зустрічі.

Більше він з нею ніколи не зустрічався, вибухла дика чеченська війна, та якби навіть не відійшла у минуле дружба народів, чи з’єдналися б їхні шляхи–дороги: хто він і хто вона. А втім, сьогодні він, хвалити Бога і Давидовича, не абищо — вважай, губернатор, бодай і районного масштабу. Одначе, справді, що ж — далі буде? Це вам не роман якогось там, даруйте, письмака, а життя державної людини, хай буде чоловіка, діяча, бодай і незаслуженого, все ж не рядового, керівного — факт!

На нього розраховує гарант, йому імпонувало це надійне й певне слово. Донині в біографії Станіслава Куцака усе було непоправимо певне, належав до партії, котра боролася за владу і при владі. Сам губернатор визначив його, як вірного й надійного конягу в державній супрязі. Що ж, одначе, сталось, що він тепер між небом і землею?

Він уже під’їздив до кав’ярні «Степовий курінь», але ці невеселі роздуми не покидали його закучмленої голови — давно, більше місяця тому, не ходив до перукарні, ось уже і вималювався перед очима «Степовий курінь», кав’ярня обіч степової розгонистої дороги «Одеса–Сімферополь» з фонтаном проти двоповерхової споруди і… з площадкою для вигулу двох випещених коней, милуйтеся, будь ласка, якщо не забули, що то значить — «коні мої, коні, коні мої, коні вороні». Десь колись він чув пісню з отаким приспівом, тепер згадав його, уклякнувши перед конов’яззю, що містилася поряд з кав’ярнею при гомінкій дорозі. Двоповерхова споруда з архітектурними витребеньками самодіяльного штибу манила широкими, чисто вимитими євровікнами, над розлогими теж євродверима красувалася готичним шрифтом вималювана назва «Степовий курінь», ніби є ще й не степовий, міський чи, приміром, гірський, — останнє, либонь, цілком імовірно, в Домбаї щось подібне до куренів було. В одному з таких осідків він таборився, вона теж — майже по–сусідству, але жодного разу в затишку тих куренів вони не зустрічались, не велено, зась, а залюбки здибувались на теренкурі, де здіймаються в небо сосни, старі і молоді, саме там у вечірній просвіченій місяцем імлі і розвіталися вони, розсталися навік. Що це йому наразі не йде з ума та домбайська зима, та пригода, пригодонька, — скільки їх, подібних, було потім, але чомусь ніяка інша не бентежить у споминку як чеченська. Що ж то було — гріх і не гріх, раніше, щоправда, сказали б (визнали б на суді), як збочення, як спробу згвалтування, таж брехня, нічого такого брудотного не було, проніс через літа й десятиліття чарівні ті хвилини як щось незбагненно хвилююче і чисте, ба навіть, сказав би, святе, коли б вірив у Бога, а то ж і донині атеїст, хоч уже й не войовничий.

Господар області прибув по–ленінському своєчасно: запізнився усього на п’ять хвилин. Лискуче, ледь усміхнене продовгувате обличчя, ще не вийшов з машини, як його вже зустрічав володар «Куреня» опасистий Ігор Калиняк, «Ігорок», як називали його завсідники смаковитої місцини, до якої належав і Борис Давидович, що його один насмішкуватий журналіст із обласного телебачення іменував Давидóвич, так благозвучніше і, можливо, точніше, зважаючи на склад характеру, на ментальність, сказати по–сучасному.

За хвилину–другу двоє з команди гаранта сиділи в закутку побіля української печі, в якій вирувало штучне полум’я і стримів на рогачі пузатенький казан, копія того, що був на кухні, звідки доходили знадливі пахощі смаженої, улюбленої страви Давúдовича (Калиняк наголошував правильно).

— Що будете кушати? Як завжди? — прибрав на себе роль офіціанта Ігорок, зігнувши свою жердинисту при всій повноті спину перед двома можновладцями з можновладної команди.

— Як зазвичай, — козирнув губернатор знанням державної мови.

— А пити?

— Біле сухе, — мрійно мовив Давидович, згадавши щось непозичене, своє, — може, погостини найвищого начальства у його сонцещедрих володіннях, воно, себто начальство, полюбляло «Перлину степу».

— У нас є новинка «Юлькіна радість», — похвастався володар кав’ярні, випроставшись у передчутті похвали високого гостя. Але почув невдоволене, аж сердите:

— Яка зараза вигадала таку назву? Чи не той поет–регіонал, що висміює і Юлю, і гаранта?

— Це дарунок із Закарпаття, так вони там придумали, — забелькотів Калиняк. — Вино гарне, чи то їсть, файне.

— Ну, то давай, якщо ловке.

Боже, який же він розумний, може, справді, «Ович», від наголосу багато що залежить. Але ж «Ович» і в регіоналів, однак то зовсім інша основа.

За хвилину метка і не дуже зваблива офіціантка подала вино з дурнуватою назвою, салат з помідорів, печеню, мінеральну воду «Каховка». Сам володар пивниці не з’явився, знав–бо свою роль і місце в цьому розладнаному світі. Давидович відразу ж наполіг на їдлі, навіть не скуштувавши закарпатського напою.

— Щось у мене з апетитом негаразд.

— Пропадає?

— Навпаки. Зачасто хочеться їсти. Як мені пояснив наш головний лікар, це від зниження інтенсивності метаболічних процесів у тканинах та зменшення концентрації живильних речовин, а також глюкози у крові. Тож формується так звана «голодна кров», що й призводить до необорного жадання їсти, а раз так, то й пити. Спробуємо закарпатського дару. Може, справді, радість, але чому — її, а не його? Бачу, йдеться до того, що наша політична сила може опинитися позаду.

— Не можна цього допустити! — гаряче завважив районний вождюк.

— Я теж так гадаю. То вип’ємо за нашу перемогу!

Обідаючи з апетитом і без поквапливості, Давидович повчально провадив:

— Метаболічні процеси, обмін речовин, себто, — штука, до певної міри, не така вже й небезпечна, якщо можна керувати ними. А якщо тих речовин у стількох людей катма, якщо мають голодну кров голодні люди…

Перегодом додав:

— У ситих, як ось і у нас із тобою, теж «голодна кров».

— Це чому ж?

— Ми ж постійно жадаємо влади, і я не знаю, чим тут лікуватися. Тільки не «Юлькіною радістю», це якраз отрута для нашого брата.

Таких одкровень від свого патрона Куцак ніколи не чув, невідомо, чому саме нині потягло шефа на таке філософствування. Прояснення десь настало під кінець обідної учти.

— У твого непогамовного опонента з Саманівки Тарана теж «голодна кров», він ніяк не всититься такою нематеріальною їжею, як справедливість — соціальна, моральна, духовна, ба навіть національна, це теж багато важить у наші дні, хоч, безперечно, не для всіх. Перекласти на футбольну лексику твоє з ним змагання, то рахунок, як у матчі ”Рома» — «Динамо–Київ». Ясно, ж не на користь киян.

— То що, справді, готується наказ щодо мене?

— Звідки знаєш?

— Ходять чутки.

— Ми ж з тобою, хлоню, не на торговиці. Політика — складна, а врівні і брудна річ. З районом доведеться розпрощатися, наказ уже підписаний.

— Що ж далі? — виплеснути це запитання йому коштувало необияких зусиль, а Давидович, несподівано і незвично для своєї іронічної натури, засміявся добродушно й весело:

— Не жахайся, а — радій! Поїдеш до столиці, подалі від гріха, від Саманівки і занедбаного тобою району.

— Це ж не зовсім так. Були й досягнення.

— Не подобається мені твій вигляд. Неначе батька поховав. Усміхнися на всі, що залишилися від тридцяти двох! «Динамо–Київ» ще виграє з новим тренером, сміється той, хто сміється останній.

9. Дайош союз!

Це був справжній провал: вибори яскраво довели, що ліва ідея все менше заволодіває масами. Комуністична прогресивна взагалі до парламенту не пройшла. Люди, люди! Голосують невідомо за кого — хто більше бреше, той святкує перемогу.

Баба Параска, не київська, а таки саманівська, залюбки віддала свій голос за ту, котра пообіцяла повернути ощадкасівські гроші за два роки. Явна брехня, але ж солодка. Набрав голосів і той, хто мав сміливість заявити: свині і політики однакові, не відрізняються одне від одного. Хрін з вами, з політиками–свиньми і з тими, хто за вас голосує. Україна іде на дно, це ж зрозуміло, Європи їй забаглося, а куди ж Азію подіти, а поправніше Євро–Азію, «від Москви і до пісків сипучих», чи, як у новому російському гімні: «От южных морей до полярного круга»…

Курносик, спасибі йому, підтримав морально, дізнавшись про те, що її партія з тріском провалилась, жодного представника в парламенті, це жах.

Ну, та не ми перші, не ми останні з політичних погорільців! Онде і товариш Мороз пішов на парламентські «канікули», невідомо, коли він з них повернеться і чи повернеться. Курносов подзвонив їй по мобільнику і прямим текстом порадив: «Пошли ты их всех на фиг (стримався дещо)», а кого саме посилати — не уточнив. Додав при цьому: «Приезжай в белокаменную, махнем в Минск, там соберется конгресс коммунистов всего мира, «эту песню не задушишь, не убьешь». Залишаючись полум’яним борцем за комуністичні ідеї, він у своїй творчості зробив різкий крок у бік лимонівщини: в новому романі 287 разів ужив мат російський і 135 єврейський — виявляється, обрана нація матюкається (на терені колишнього Союзу) вельми і вельми достойно, у неї є підозра, що й Курносик до цієї нації має певне відношення. Правда, не обрізаний (поки що), але все можливо. Онде запорізький губернатор у солідному віці зважився, чому б і ні, кажуть, з медичної точки зору це корисно, ось тільки вона не хотіла б, щоб у постелі Курносик загубив колишню довжину, яка їй дуже і дуже імпонувала.

Згадувала їхні спільні відрядження в Крим, на Кавказ, у Трускавець, де він запевняв, що камені з нирок позбутися йому допомогла не Нафтуся, а — Надюся.

— Невстидник, — докоряла не зле за таке просторікування, але ж і раділа, що він отак належно оцінив її сексуальну потугу.

Курносик був не єдиною її втіхою серед цього бардака, розведеного в державі і правими, і лівими, поспіль не прогресивними, хоч деякі з них і прикриваються іменем Леніна. Ренегати, одне слово, або ж і дегенерати, роздовбаї — Курносик їх називає іншим словом з тим же префіксом.

Перед самою Москвою він подзвонив по мобільнику, привітав з приїздом і вибачився:

— Не можу тебе зустріти, вдома революція.

Що саме він мав на увазі — здогадуйся. Та їй до цього не звикати — сім’я тримала його під постійним контролем, бувало таке, що навіть у туалет дзвонила Курносиха (яка вона, хотілося б уздріти). А ще ж у нього дві доньки і син, усі дорослі, вимагають уваги і грошей. Слава Богу, останній роман пішов нарозхват: велике діло — сексуальна революція. Стривай, може, саме така у нього вдома? Могли ж доні залетіти чи й синок підчепив десь те, чим сьогодні світ скаламучений.

Але цур йому пек, хай буде все гаразд, аби татусь міг вільно займатися врівні політикою і літературою.

Оселилася лідерка Комуністичної прогресивної, як і завжди, в затишному номері готелю «Москва» — в старому корпусі, де жила й давніше, в радянські часи, коли приїздила на всілякі наради, консультації, востаннє, перед самим розвалом Союзу, — на зустріч із прогресивним крилом ЦК КПРС, яке хотіло будь–що–будь Союз урятувати. У неї від той поїздки залишився щемливий спогад про секретаря ЦК Компартії Грузії, котрого вона лікувала від імпотенції, — бідолага за партійними клопотами розучився жінок ублажати, але з нею в нього так сильно все вийшло, що він запропонував їй у Тбілісі місце інспектора ЦК з національних питань. Відмовилась, як справжня патріотка України. Сам Володимир Васильович Щербинський назвав її ім’я в числі золотого фонду партії, а була ж тоді лише секретарем парткому винрадгоспу, де сам Володимир Васильович дегустував вина місцевого розливу, вони йому смакували.

Курносик до готелю, як було донедавна, не завітав — усе через ту домашню революцію, сказав, що забере її вранці до поїзда, разом поїдуть до столиці Білорусії. Така ситуація зовсім її не влаштовувала, вони вже давненько не бачились, і вона, по правді мовити, скучила за його шаленими обіймами, неймовірними витівками, куди тій Камасутрі, ба навіть за ненормативною лексикою, якої тепер нафаршировані його творіння, але ж це, їй–право, зовсім не те, коли вона падала на розметану постіль чи килимове покриття в готельному номері, як ось і тут, де нині змушена цілу ніч упиватися самотою, зголодніла за чоловічою потугою.

Останнім її партнером у цьому делікатному питанні був геть молодий і недосвідчений, притьмом прийнятий до партії мужчинко (де вона чула це смачненьке слово) Юра Найденко. Він благоговів перед нею, підступитися не смів, вона фактично спокусила його, заявивши класичне «ніщо людське мені не чуже», він, бідака, не повірив у таке несподіване щастя, яке, однак, ні для нього, ні тим паче для неї щастям не було. Так, перша спроба, не дуже вдала, та побачимо, що буде далі.

«Далі буде», — чортів Курносик, він полюбляв цю фразу, і в новому романі козиряє нею. Буде то буде, а що є?

Наточила окропу у ванну, роздяглась перед дзеркалом, обгладила усі ерогенні точки підосіннього тіла, — в його романі вчитала таке, чи не про неї сказано, в очі говорив їй зовсім інше. «Ти — неодквітна весна, ромашка з українського півдня, який не так український, як великоруський, бо я ж тебе окуповую… Хіба не до душі тобі така окупація?..».

Уночі їй погано спалося, щось у поведінці Курносика видалось нещирим, хоч і давніше він правдивістю не відзначався. Диво дивне: вона таки приросла до його справдешньої чи мнимої величі, як–не–як, ім’я в літературі, та й в політиці фігура примітна, про чисто чоловічі зваби і говорити годі, відчувається неабияка школа — московська, російська, ба навіть європейська. Про західний світ краще помовчати, мала вона на Кіпрі контакти з «йес, йес», недостойні вони нашого рідненького вітчизняного вогню.

Заснула солодко передсвітом, розбудив її мелодійний тремт мобільника. «Їду» — прозвучало після музики, це коротке і, як їй здалося, жаждиве слово могло гідно позмагатися з найжагучнішим звукорядом. Де вона й коли почула цей музичний термін, здається, від одного зеленця з «Просвіти», з яким їхала до столиці в спальному вагоні, в одному купе, він був добре під шафе, лип до неї, теж захмеленої, але не настільки, щоб злягатися з дженджуристим патріотом української України, хоча, як на її думку, він і сам до пуття не знав, що це таке. Де і ким тільки не був — народним демократом, націоналістом, есдеком, а тепер, чи ти бач, просвітлений, вірний соратник політичного діяча, який від Руху перекинувся до БЮТу, хамелеон!

Озлість, одначе, зразу ж покинула її, як тільки на порозі вродився незрівнянний, пожаданий, сексуально розкріпачений інженер людських душ.

— Вибач, це — неймовірно.

— Що там сталося? — охопила його обіруч, впивалася своїми нефарбованими в його заспраглі і нараз відчула, як небагата нічна одіж миттєво сповзла з її гарячого напівсонного тіла.

— Потім, потім розповім… Я так скучив за тобою, за твоїми циценьками, губоньками… і великими, і малими…

Повалив на вичовганий килимок нерозкішної спальні, як тоді, в Ялті, дарма що минуло стільки часу.

— Шалений… Опечеш мені те, що знизу.

— Компенсую втіхою того, що зверху.

У поїзді, що мчав на повній швидкості, узявши курс на Мінськ, вона, зовсім несподівано для Курносика, попрохала:

— Дістань мені Фрейда.

— Для чого? — скинув бровами супутець. — Ми ж їдемо на форму марксистів, а марксизм це зовсім інше, ніж фрейдизм. Хоча, якщо поглянути глибше, спільне між ними є.

— ??

— Дивуєшся? Я в тому смислі, що між цими двома поняттями є третє, дотичне до обох, — проституція. Іншими словами — продажність. І там, і тут. Тільки в одному випадку синонімом її виступає підсвідомість, а в другому навпаки — висока свідомість, ось як у нас із тобою.

— Що ж ми продаємо?

— Звісно, не тіло, хоча зненарок і його. Але передовсім — дух, ту ж таки свідомість. Почнемо з того, що «Я, батечку, не більшовик, на Росію мені наплювати». До речі, вождь світового пролетаріату на власному прикладі продемонстрував сублімацію психосексуальної енергії в політику. Маю на оці не Крупську, звісно, а Арманд. У цьому питанні ми з тобою — вірні продовжувачі його справи.

— Товарищ Курносов, не кажется вам, что вы — циник?

— Нисколечко.

— Облишимо Вождя і Фрейда. Що там у твоїй сім’ї за революція?

— Вибух позитивізму. І дочки і син, вихованці ленінського комсомолу, переметнулися до Жириновського. Зневажили ленінську теорію пізнання світу, хоч усі троє закінчили МГУ.

— Це погано?

— Що не довчили постулатів ленінізму?

— Що переметнулись до Вольфовича?

— У вас є свій Жириновський. Щоправда, у спідниці. Мій київський колега без неї жити не може.

— Без спідниці?

Курносик весело і широко розсміявся.

— Молодчина. За це я тебе і люблю.

— Навіть так? А я гадала, що це всього лиш задоволення психосексуальних потреб.

— Хіба це гріх — з точки зору неофрейдизму? «Усе людське мені не чуже».

— Гаразд, тоді скажи: а без цього ти міг би любити?

— Міг би. Однак не жінку, а — революцію. Отак, як він. Інеса приїхала в Росію, а вождь революції навіть не зустрівся з нею.

— Як ти зі мною.

— Аналогія не коректна. По–перше, ми нині разом, а, по–друге, скинь ти к бісу це трикляте кімоно, я над усе люблю шовковість твого тіла.

— Література, — осміхнулася грайливо.

— Слово честі, душа.

— У Фрейда є таке поняття?

— У мене є.

— Так я і повірила.

— Повіриш… Давай лишень я замкну двері…

У Мінську на пероні їх зустрів високий молодик з кострубатою чуприною. На лацкані тіснуватого піджака червонів значок з профілем Леніна.

— Росія, Україна? Вітаємо дорогих сябрів на землі радянської Білорусії.

— Як? Уже? — зраділо мовила гостя з України, ревна поборниця триєдиного Союзу республік–сестер, проти якого, на жаль, її народ виступив недвозначно на минулих виборах до парламенту. Трьох процентів не набрали політичні сили, котрі за цей союз ратували, у тому числі і її архіреволюційна партія, де вона і понині на верхотурі влади, але втіха з цього не велика.

— Союз буде, чекати доведеться недовго!

Курносов сприйняв таке запевнення по–філософськи, «з точністю навпаки».

— Я тебе вбив, я тебе і породжу. Либонь, Бєловєжська пуща не вигоріла, як ліси в Україні?

— Обійдемося без Пущі, — серйозні очі сябра випромінювали світло віри і доброти. — Олександр Григорович знайде для цього іншу затишну місцину. Та цілком імовірно, що новітній союзний договір може бути підписаний у Москві, столице нашей Родины.

— Мать городов русских для цього не підійде? — невідомо, що хотів таким запитанням висловити Курносов, але його доповнила представниця України, прописана в Києві:

— Столиця Київської Русі для такої акції підійшла б, аби тільки нинішні державники не переписували нашу історію.

— Ох, уж эти державники, — уже в таксі докинув Курносов. — По правді кажучи, я не проти гайнути б у гості до зубрів, з ними приємніше мати справу, ніж з політичними зубрами типу Зюганова, Симоненка.

— Наш не приїде. А я не зубр, — наділа сонцезахисні окуляри Надія Семенівна.

Мінськ зустрічав гостей променистою підосінньою дниною. Місто веселчилось ще листатими деревами, рекламою і плакатами.

— Уперше в нас? — поцікавився чубатий сябр.

— Я вперше.

— А я всоте, — похвалився Курносов. — У мене тут жив друг студентської молодості, разом входили в літературу, в політику.

— Де ж він тепер?

На коротке запитання сябра була не менш коротка відповідь:

— За бугром.

— Так за бугром — це ж і Україна, — з гіркотою завважила Надія Семенівна.

— Саме там він і є. У Бердичеві. Тож–бо Союз слав’янських народів його не обходить.

— Справді, з національним питанням у нас ще будуть проблеми. Де ти знайдеш чистого слов’янина, — почав білорус, а українка довершила дискусію поетичними рядками, завченими зі школи:

— Ми зрослись корінням, ми сплелися віттям.

— Я чув, що у вашого верховника дядько був теж…

— Про кума краще не згадуйте, — скривилася Надія Семенівна. — Бачити б його не хотіла, а він з телеекранів не сходить — олігарх, нашист, з «Нашої України», себто. Уточнити б варто: з чиєї — нашої?

У фешенебельному готелі їх поселили поруч — дружити, так дружити, щоправда напроти їхніх окремішніх номерів жили кубинці, чоловік і жінка, обоє члени Компартії, красива, густо засмагла чота, він сивий, вироблений, а вона — кров з молоком. Надія Семенівна з першої зустрічі сповнилася до них щирої симпатії, згадавши співане колись, у студентстві: «Куба — любов моя». Ось тільки шмальнуло по самолюбству: надто хтиво позіхав на партійну кубинку її великоруський колега, ловелас московський, фрейдист замаскований. Ну, та нічого, ми ще поговоримо на цю тему — вночі. На м’якошерстій готельній підлозі — сябри гостей шанують, молодці!

Дискусія між делегатами форуму спалахнула ще до його початку. За одним столом з ними, крім кубинців, опинилися поляк і фінн. Білорус, котрий їх зустрів, був приставлений до слов’янських посланців, а ще ж він, виявилося, добре знав фінську, польську вважав мало не за рідну мову. Перший тост, як і годилося, підняли за дружбу, «пролетарі всіх країн, єднайтеся». І тут же кубинець засумнівався: де ті пролетарі, як по всьому світу пре гідра буржуазії, капіталізму.

— А у вас? — пронизала комарадоса допитливим поглядом Надія Семенівна.

— І в нас також.

— Але ж Куба — соціалістична держава!

Те, що відтак сказав товариш Педро, ошелешило всіх: Фідель Кастро, який все ще хворіє, заявив, що він був і є утопічним соціалістом.

— Не може бути! — секретар прогресивної прогресивної компартії України це не тільки подивувало — ба навіть обурило.

— Фідель — залізний марксист!

Вона пам’ятає, як він у шістдесят якомусь році на мітингу у Москві, стоячи поряд із Хрущовим, гукав на весь голос «Віва Ленін!». Тоді ж один поет про це написав «Бородато–юний Кастро, що гукає «Віва Ленін!» так, що чує білий світ».

— Призрачно все в этом мире бушующем, — хмеленіючи, з виспівом проказав Курносов.

Білорус вирішив узяти віжки правління в свої руки і проголосив тост за майбутній союз Росії, України і Білорусії. Комуністичний фінн ніби поміж іншим зронив:

— Фінляндія якось обійшлася без Союзу.

— Польська теж, — підтримав його шляхтич, повнощокий, з туманистим сірим поглядом запалих очей. — Правда, з нас вистачило РЕВ чи, хай буде СЕВ.

— А тепер ви пішли в НАТО.

— Не мипішли — воно прийшло до нас.

Господар, дещо спантеличений таким ходом дискусії, мило осміхнувся і запропонував:

— Товариші, давайте краще пісню заспіваємо.

Затягнув мало не фальцетом:

Белый аист летит

Над Полесьем родным.

Надія Семенівна, до співу невдатна, вигукнула по–русски і по–білоруському, чи по–українськи: ”Даешь Союз! Нехай живе Союз!».

Курносик налив повну чарку бєловежської, випив до денця, а вже потім проголосив:

— За утопический коммунизм!

10. Пробач, прости

За своє життя Сергій Іванович Сиворакша змінив цілу низку посад, у трудовій книжці вже немає вільного місця для записів. Ким він тільки не був. Починав з комсорга радгоспного відділку, виріс до інструктора райкому комсомолу, працював у конторі «Вторчермет», у райспоживспілці, в автоінспекції, в міліції, нарешті ось має високий, далі нікуди, чин— підполковник, начальник виправної колонії суворого режиму, призначений на цей делікатний пост іще за рекомендацією обкому КПУ, а тепер він позапартійний галушка, але твердо стоїть на сторожі законності в незалежній, суверенній…

Просторікувати на цю тему Сергій Іванович не любить, але доводиться. Останнім часом його служба ненастанно в полі зору державників, ідемо ж до Європи, треба, щоб і в тюрмах пахло нею. А спробуй–но прирівнятися до замежних в’язниць, у нас іще ті залишки від Гулагу, від соціалізму. По правді кажучи, Сергій Іванович не вельми який поборник демократизації довіреної йому ділянки триклятої роботи. У державі безліч знедолених, гнаних і голодних, а тут, за гратами, триразове, у міру калорійне харчування, надійне тепло в бараках тоді, як у містах і селах люди мерзнуть у студеницю, ба навіть є випадки — замерзають. А лікування, уявіть собі, не те, що на волі, — тут безплатне, за сучасними методиками.

Про ці та інші «вигоди» утримання засуджених розповідає він письменникам місцевого розливу, які мало не за календарним планом навідують колонію, виступають перед засудженими, а відтак обідають у ній — певна річ, за ексклюзивним меню, де є таке, що зекам — зась. Надто цікавиться справами колонії один із «інженерів людських душ» (зараз так не кажуть, а було). Усе йому розкажи, розкрий поспіль таїнства виправного закладу, який настільки виправний, наскільки й навпаки. Той, хто сюди потрапляє, святим та гожим не стане, бодай буде щоденно замолювати свої гріхи в церкві, що ось уже десятий рік, як відкрита в їхній конторі. А втім, нівроку, бувають винятки. Ба навіть — хочеться вірити, — є тенденція справді до позитивних наслідків його нелегкої роботи. За минулий рік не було жодного «возвращенца» — як це буде по–нашому? «Поверненця»? Дике слово, не дуже благозвучне.

Серед тих, котрі «мотають строк», трапляються усякі, з одними можна розмовляти по–людському, він тебе якщо не зрозуміє, то хоч десь там сам себе збагне: сволота, не лише своє життя зламав, а ще ж і мамоньці рідній серце вразив, родину власну лишив поза межами сімейної радості. Інша справа — садисти, вбивці, запеклі бандюги. З–поміж останніх на особливому рахунку один жевжик, онук секретаря райкому партії, з того району, де починав свою трудову біографію Сергій Іванович. Уже неоднораз колишній партійний вожак просить його допомогти вирвати безпутнього онука з–за грат, але щоразу доводиться розчаровувати Микиту Сергійовича (так зовуть бідолашного діда), ну, як ти цього подонка порятуєш, як у нього це вже третя «ходка», та ще ж і яка: дорогоцінні серги виривав разом з жіночими вухами. Дідусь через нього інсульт пережив, та онукові абсолютно байдужки, крав і далі крастиму, плював я на марксистську мораль. Так, чого доброго, пришиє собі політичну статтю, але ж у нас тепер політв’язнів не значиться.

Потрапив на зону не зовсім звичайний фрайер, колишній рибінспектор Артьом Кукуруза — за спробу зґвалтування. Стаття вельми делікатна, за таку, згадується, мало не сів колись його начальник, академік Пищик. Ну, тоді обком допоміг уладнати справу, зарятувала і сім’я недоґвалтованої — тут зробили свою невідворотну справу гроші, на які невдатний ґвалтівник не поскупився, воля і кар’єра над усе!

Артем Кукуруза грошей таких, як у начальника, не мав, тож мусив провести на нарах сім довгих років, хоч міг би й на волі залишитися, якби хто–небудь йому запоміг так, як його другові Юліанові Кібчику, з яким обціловували з прицілом теличку разом, а каратися мав самотужки. Ясно: того з тюрми вигородила матуся, її соратники були і є скрізь, у тому числі і в правоохоронних дебрях. Ну, та хрін з ним, з тим найсправедливішим у світі, не вмре, відсидить, вийде на волю, поквитається, з ким треба. До нього докотилося, що стерво Юліан десь у монастирі зачаївся, він його і там віднайде, Кукуруза, хоч і християнин, одначе образ не прощає.

На зоні Артем–ґвалтівник, незважаючи на те, що за цю статтю зеки самовіль карали не гірше судодійних органів, усе ж таки зажив серед співкамерників певної поваги, та й начальство до нього благоволило, може, через те, що його начальника–академіка хто ж не знає!

Була ще одна причина того, що Кукуруза мав до себе прихильників з–поміж табірного начальства. Сам Сергій Іванович виділяв його з–поміж інших, сказати б, дисциплінованих, у міру слухняних зеків. Неабияк підкований у рибництві, Артем Кукуруза вніс пропозицію (і таке в зоні буває) влаштувати у вільному від споруд закутку щось подібне до ставка й запустити туди малька — товстолоба не вийде, а карася можна, теж, мовляв, риба.

Ідея начальству сподобалась, і невдовзі мініставок у зоні було вирито (вручну) і заповнено водою, а під осінь у ньому вже плюскотіло й рибне, яке не яке, царство, щоправда його доводилося охороняти, бо знаходились такі незвичайні риболюби, що нещасних тих карасиків живцем їли, навіть не посоливши.

У віддяку за проявлену ініціативу Артема Кукурузу було запропоновано (знизу) відпустити на волю раніше присудженого строку, одначе він рішуче заперечив:

— Не треба, відбуду від дзвінка до дзвінка. Що мене чекає на волі? Батька–матері нема, я сирота. Дружина знайшла собі іншого, хату продала, чкурнула в Ізраїль…

— Вона що — із шохес–гоїв? — поцікавився Сергій Іванович, почувши таку сповідь далеко не сентиментального Кукурузи.

Той почухав неширокого без жодної зморшки лоба, відказав осміхнено:

— Громадянка України, як і нинішній спікер, — була. А він, той, з ким ожидовіла, то ж напевне обрізанець.

— Не будь злим, Артеме, це не краща риса твого характеру.

— Так на всіх же добра не вистачить. Онде і в Юліанової матері–марксистки його бракує. На сина вистачило, а на мене — ні.

На тому їхня розмова й вичерпалася, Сергій Іванович був дещо ошелешений несподіваним рішенням Кукурузи, якого вони могли б звільнити раніше строку і без його згоди, але щось тут було таке, що не вкладалося у звичайні рамки.

Десь через місяць, однак, він знову мав із ним перемовини, як полюбляють нині козиряти телевізійні ведучі. Викликав до себе Кукурузу з не зовсім звичайної для нього нагоди.

— Гостей чекаєш?

— Я вже й слово це почав забувати.

— Не прибідняйся. До тебе приїхали.

— Хто?

— Альона Рум’янцева. Знаєш таку?

— Бачити її не хочу, продажну…

— Тільки без мату. Це що ж — та сама, що на острові?.. Щось же її привело до тебе. Я радив би зустрітись. Три доби у вашому розпорядженні.

— Сергію Івановичу! — забувши раптом про статутні вимоги, заговорив безпорадно колишній страж морських просторів. — Про що мені з нею базарити, та ще й три дні…

— І три ночі, — додав Сергій Іванович, забачивши перед собою не засудженого, а молодого, власноруч окраденого чоловіка, в очах якого змішалися розгуба, досада, гнів — на кого? Передовсім, голуб, пеняй на себе, а вже потім…

— Зустрінься. Покаятися ніколи не пізно.

— Мені — перед нею?

— Розберіться самі, що до чого. Тут кримінальний кодекс, можливо, й ні причому. А тільки дай слово, що ні в якому разі мене не підведеш. Даєш?

— Даю, — потер хрящатого носа Артем.

У кімнату для зустрічей, облаштовану з класичним аскетизмом, Артем увійшов з геть відключеним самоконтролем, навіть не знав, як йому бути: вітатися чи ні до нежданої гості. Проте, угледівши її в куточку біля вікна на грубому дерев’яному стільці, розгублену, жалісну, але збіса красиву, зодягнену в сучасну, не вельми вибагливу одіж, він як стій уявив її такою, як була на острові, зронив роблено байдужки одне–єдине слово:

— Ну?..

— Здрастуй, — підвелась зі стільця і ступила півкроку назустріч йому.

— Чим зобов’язаний? — поглинав її туманно зблислими, давно не збентежуваними очима.

— Покаятись приїхала. Пробач, прости за те, що було і чого не було…

— Це навіть дуже цікаво. Чого ж саме — не було?

— Можна — без слів?

Виставляла на каракатий пластмасовий стіл «спрайт», цитрусові, горіхи. Помітив — руки злегка тремтять.

— Ти з блоку помаранчевих?

— Соціалістка.

— Навіть так. Звідки приїхала?

— З Криму.

Таке повідомлення Артема не могло не зацікавити. Наскільки йому відомо, вона ж сибірячка.

— Що ж ти в Криму робила?

— Посуд мила в будинку творчості письменників. Там і прилучилася до партії Мороза. Наша завгоспиха загітувала, вона ж там секретар парторганізації. Якби ти бачив, як, бідна, пережила поразку на парламентських виборах: мало інсульту не схопила… Та ти їж, пий. Вибачай, що все пісне. Ну, чого ти хмуришся? Сердишся, злишся? Я ж прошу вибачення, каюсь. По–дурному тоді вийшло. П’яні ми були. А тут ще єгері нагодилися. Вони вас до міліції здали. А я…

— Знаю. Дві заяви написала. В одній: підтверджую, що ґвалтували, а в другій — ні. Юліанові твоє оте покаяння, бач, допомогло, а мені — до фені.

— За нього сплатили круглу суму.

— А мені дали круглий строк. Зрештою, я його заслужив. Ми тоді оборзіли.

— Я була в прокуратурі. Написала третю заяву. Щоб переглянули твою справу. Я на тебе зла не маю. Забула.

— Наївне дитя!.. Як той мовляв, даремна гра. Мені тут обіцяно дострокове звільнення, а я не хочу.

— Як? Чому?

— Не хочу — і квит. Ні до кого мені на волі йти.

— А до мене?

— Блін, ти що — жартувати надумала?!

Артема збурило. Вона, справді, при здоровому глузді? Там, у Криму, либонь, перебрала нашого брата, числа немає.

— Довго ти над цими словами, думала?

— Це не слова. Мене життя дечого навчило.

— Письменники допомогли?

— Ну, навіщо так зневажливо, є й серед них порядні люди. Відпочивав торік два терміни Петро Цокота з дружиною. То справді інженер людських душ. Я йому про себе нічого не розповідала, а він прочитав усі мої ходіння по муках.

— Екстрасенс.

— Людина, душа.

— А дружина ж як на це дивилася?

Альона злегка по–доброму усміхнулася.

— Ми з ними за одним столом обідали.

— Як? Ти — з письменником?

— Він так наполіг, і його дружина теж. А був там ще московський геній Курносов. Той рішуче протестував, що я з ними за одним столом. Чистолюб, бач, а вночі п’яний до мого закамарка придерся, нічнушку мою роздер, я відважила йому кілька ляпасів, зняла ясу…

— І що ж, його не судили за спробу?

— Мене вигнали з роботи. І хто б ти думав посприяв цьому? Партай–геносе, соціалістка! Курносов же — російський комуніст, а в них — дружба, інтернаціонал. Отак мене життя вчить. Після того кримського інциденту, чесно кажу, забаглося мені в знатний пансіонат «Чорномор», на острів Джарилгач, а тільки не задля груповухи, а з тобою, одним…

— Альоно, блін, не дратуй мене, не дрочи!

— Але ж ти тоді, справді, мене хотів, я ж відчувала, в тобі така була жага, і то не від спиртного…

— Згадала…

— А ти — згадував? Хоч раз?

— Чому — раз?

Вона зблизилася до нього впритул, розчахнула легку, строкату кофтину, біло замаяли гордовиті сугірки грудей.

— Цілуй, як там на острові. Тоді смакував одну, а зараз — обоє твої… Я вся твоя, лише твоя!..

— Альоно! Відьмо! Що ти дієш зі мною! Де ти взялася на мою голову!

— Не на голову, на щось інше… Бери мене, увійди в мене, як ти хочеш, як тобі подобається!..

Лежали в обіймах на твердому вузькому ліжку, прикриті простинкою, що вона прихопила з собою. Шепотіла зшерхло:

— Не сердишся? Пробачив? Добре було?..

— А далі що? — запитанням на запитання.

— Заберу тебе звідси, поїдемо в Сибір.

— Що я там робитиму?

— «Сибірячку любити можна, якщо станеш сибіряком». Колись твій земляк отак–о написав, побудувавши на Днях літературу в Тюмені.

— Ти так прямо звихнулася на літературі.

— Це не гірше, на чому в житті можна звихнутися. Я хочу, щоб ти любив сибірячку.

— А вона — мене?

— Не віриш? Доведу, цю ж мить, наразі! Дай–но я тебе обцілую, вицілую, щоб не сумнівався!..

Через три доби Артем Кукуруза прийшов до Сергія Івановича з однією–єдиною заявою:

— Згоден — достроково.

— Я вірив, що так воно і буде. Вітаю — з одруженням.

— Так іще ж…

— Чого там: уже!

11. Кінець Калініна

Не ждав, не чекав Владлен Калінін такого удару в спину від свого бізнес–партнера, і ві сні не могло, далебі, примаритись. Усе йшло, як не можна краще, дві дійні корови — криворізький метал і таврійський чорнозем — давали такий удій, що тільки постукай об дерево та порадій.

Цього року надприбутки приніс виноград, що його закупили кримчаки за ціною, про яку і не мріялось. Окрилений таким успіхом, Калінін вирішив посутньо розширити площі під виноградниками, засадити південні схили колишнього русла Дніпра новими сортами, і не з Молдавії, не з Криму — а із Закарпаття, де наразі проведено «п’яний фестиваль», сиріч дегустацію тамтешніх вин, прогриміли на весь світ, Франція, Іспанія схилилися перед «Юлькіною радістю» — це ж треба, отак низько впасти, холуйську натуру продемонструвати. Але справа, нівроку, не в назві. Вино таки файне, він, Калінін, та і його партнер Юхненко слово це знають, хоч і не козиряють ним так, як той спікер, родом із західного регіону. Як на його, Калініна, смак, то йому більше подобається «ловке вино», а чому б і ні, як ще бабуся казала «ловкий борщ», правда, ловкою називала і сусідську дівчину Поліну, в котру Владик Калінін був закоханий по вуха з четвертого класу. Мріяв одружитися з нею, як тільки–но закінчить шкільне навчання, але де там: Поля не стала чекати атестата зрілості, вискочила заміж за красунчика–морячка, що прибув у відпустку з Далекого Сходу, поїхала з ним у ті невідомі віддалини і залишилася там назавжди, хоч моряк її з часом покинув з трьома дітьми, узяв натомість юкагірку, ось така любов. Кажуть, ті далекосхідні чаклунки не вродливі, але мають таке, що чоловіки з розуму спадають.

У Владлена Калініна все життя були з жінками проблеми. Шукав ту єдину, незаміниму, неповторну — і кожен раз, попри п’ятиразове одруження, розчаровувався в жінках, а вони в ньому. По щирості мовити, він таки був для них не подарунком, мав гріх — і випивав надміру, і в гречку скакав при кожній нагоді, але ось нарешті знайшов, кого шукав. Ні, вона йому не жона, не дружина, значно більше. Офіційно — юристка при його фірмі, а не офіційно….

Невідомо йому достоту, чим славляться юкагірки, а Ірена (не Ірина) — це таки диво з див у розсипі жіночих перлів, — що врода, що манери, що в постелі…. Про це, одначе, розпатякувати зась, це знали лише вона і він, відвертий донедавна бабій, а нині — взірець подружньої вірності, хоч ніяк вони на законній основі не оформлять свої святі і грішні стосунки. Тільки–но зібралися до загсу і до храму, а тут ця сволота Юхненко, слів бракує — жлоб, кретин, сука!..

Ірен заспокоює: не рви нерви, утрясеться, Лазаренка спіймали, а цю козявку і поготів. Ірена не дуже добре знала державну мову, але в державних справах тямила, як і в сексуальних. Боже, якби йому хто раніше сказав, що ось так закадрить його ця «інь» (жіноче, негативне начало за китайською філософією), він такого послав би делікатно під три чорти, а вульгарно — то й значно далі. Матюкатися він уміє, придбав недавно словник ненормативної лексики, вишукував у ньому найшмалькішу характеристику нагло зниклій кузьці, яку (саме яку, а не якого) недавно бачили в Будапешті на вулиці Ракоці в нічному клубі, в оточенні західних повій, мало йому (їй, кузьці!) вітчизняного цього добра. Сьогодні його в Угорщині шукати намарне, Ірен певна, що він уже десь в Таїланді, а, можливо, і в Новій Зеландії, козявка полюбляла екзотику, є нагода спізнати її за крадені гроші.

— Але що ж далі? — спитав ошуканий поради, зазирнувши в бездонну голубінь Ірениних широко поставлених очиць, і при цьому, справді, чарувався ними, як уперше, коли здибав у Запоріжжі на економічному симпозіумі.

— Звідки таке диво? — щиро подивувався тоді, усівшись біля неї з її дозволу.

— Ніякого дива, я проста радянська людина. Юрист без роботи.

— Це ж як? Щоб ось такий фахівець у наш вік не мав роботи? Пропоную посаду головного юриста фірми «Хлібодар», це наша, поправніше — моя.

Зміряла його пильним критичним поглядом, осміхнулася тугими красивими губами (непофарбованими):

— Це не треп?

— Вік свободи не видать! — невідомо, з якої причини вдався до зеківської клятви Калінін, вона зреагувала в не менш дивний спосіб:

— А ми її й так не бачимо. Маю на увазі економічні грати, про які сьогодні мовлять упівголоса, а треба волати, не жаліючи голосових зв’язок.

Із симпозіуму поїхали разом у Кривий Ріг, а відтак і на Білобережжя, про яке вона вперше почула, — юристам історія краю не до шмиги, спершу закон, а потім благодать».

На інтим вона пристала без найменшої манірності. Недоїхавши до Кривого Рога, повечеряли в кав’ярні Поплавського «Кропива»; скористалися кімнатою для емоційного розвантаження, де вона після ванни зразу ж плюхнула на розстелене ліжко — гола–голісінька, чарівна до нестями.

Раніше він розчаровувався у своїх пасіях без особливої затримки, чимось таки вони його не задовольняли врівні, певне, як і він їх, адже до сентиментів у ліжку був байдужим, сам визнавав, що він самець, не більше, не для сексуальних утіх створила його природа, одначе ж тут — раптом, несподівано–незбагненно сталося таке, що Боже ж ти мій, хоч він і донині залишався атеїстом, на рівні незабутньої партшколи, яку закінчив на відмінно, а в ім’я чого — як був неуком, так і залишився, іменник від прикметника не може відрізнити, щоправда, теорію марксизму опанував блискуче. Інструктор міському партії Владлен Калінін, чого доброго міг би дослужитися й до секретарського крісла, мрію таку викохував, аж тут, — хто б міг подумати, — КПРС квакнула, тільки бульбашки на кшталт Зюганова і Симоненка зарябіли, і досі рябіють, однак що з того?..

Ренегат Юхненко членом компартії не був, починав політичну кар’єру з Руху, він же той Рух і розвалив, залишившись позапартійним пройдисвітом, присмоктавшись до його, Калінінського, зарінку (берега). І все було в нормі, він таки проявив себе запеклим грошолюбом, допомагав крутити колеса (та які!), і ось на тобі — докрутив.

Калініна зрада Юхненкова ледве не довела до інфаркту, на щастя поряд була Ірена, вона і в цій ситуації, як і тоді, при першому зляганні в кав’ярні Поплавського, зуміла приспокоїти його, — різниця, звісно, є, тоді він за хвилину–другу після невдачі був уже як штик, а тут — заспокойся, «буде все гаразд, буде повний порядок», повторюй, скільки хочеш, — грошей не повернути.

«Повернемо!» — обіймала, цілувала, заманювала в свою пролазку, та йому не дуже вірилося в щасливий кінець, допоки вона не прояснила свій оптимізм:

— Поїдемо на Азов, закупимо мільйон мільйонів дефіцитної ікри — і повернемо суму, що спливла закордон.

Ідея сподобалась йому і, не відкладаючи «в довгий ящик», у погоже передзим’я поїхали вони на її материзну, в тихомирне містечко Єйськ. Там на рибзаводі працювала її рідна тіточка, що гостинно привітала племінницю і її друга (доводити інші зв’язки не було потреби), вони раювали у неї на дачі, де було озерце з теплою лікувальною водою, вона, справді, геть заспокоїла нервову систему Ірениного друга, а ще як утрясли ділову угоду на закупівлю ста тонн пожаданої ікри, Калінін і взагалі ожив, забув про Юхненкову крадіжку, виторг за азовську ікру на степових ринках перекриє утрату вдвоє, а то й більше.

У передчутті майбутнього вдалого (лише так!) гешефту повертався з Іреною на рипучій торговій посудині, де для них знайшлася тісненька, але затишна каюта, сам капітан суховантажника засвідчив їм свою повагу, принісши пляшку чеченського коньяку (випуску довоєнних часів), на закуску пішла ікра, що на ній вони їхали, — повно набитий трюм, везли ще й на палубі декілька ящиків, які ланцюгами були прив’язані на випадок шторму.

Підпилий капітан — високий у міру і, як він мовляв, розкабанілий молодик був надто балакучий та, як помітив Калінін, влюбливий — поїдав очима Ірену, хоч надії на її прихильність не мав жодної, Калінін заступав її широчиною пліч і недобровісним блиском ситих очей, — за неї віднині він готовий життя віддати, мало того, що вона, як у тій пісні співається, «неодквітна, поки живу», без її ділової, юридичної, практичної, незрівнянної допомоги він — ніхто.

— Ірена це не просто жінка гарна, файна, ловка, палка…

— Владику, не фантазуй.

Одначе фантазував, не зважаючи на присутність капітана, видавав таке, що годі було й слухати.

— Їй хіба в нашій соборній, роз’єднаній, роздовбаній жити…

— Вадику, припини, замовкни!

Але той не вгавав, просторікував з озлістю:

— Хіба я не прав? Що на нас чекає в майбутньому? Ніколи ми ту Америку не наздоженемо й не перегонимо! Та хіба тільки її? Онде Китай, Корея!..

— Яка? — добродушно осміхнувся капітан, розливаючи залишки крамольного (бандформування докинули) напою.

— А справді, яка? — вибалушив бездумні очі Калінін. — Північна чи Південна?

— Так отож. Досить уже квасити, — наказала Ірена.

— Гарно сказано! Квасити. У наших компаніях здебільшого — киряти. А ось давніше було — вкутав кварту. Це ж треба — вкутав.

Ірена раптом, ні сіло, ні впало, наспівала:

Палуба, палуба, ти, брат, пьяна.

— Це не тому, що ми вкутали дві пляшки «Вайнаху». Сьогодні маємо штормове попередження. З усього видно: починається.

Судно метало з боку на бік, наче його била пропасниця. Капітан як стій протверезів, легко піднявся по вузьких зчовганих східцях нагору.

— Блін, нам іще цього не вистачало, — прийшов до тями Калінін. — Якщо штормове попередження, якого ж хріна ми вийшли у відкрите море?

— Ти ж сам наполіг на цьому, як тільки завантажили трюм.

— Та ж думалось: як ліпше…

— А вийшло як завжди, — процитувала Ірена видатного політичного діяча братньої Росії і притьма метнулась до туалету — її починало нудити.

Калінін тим часом подерся нагору, ледь не звалився зі східців, але таки вибився в розшагакані дверцята, звідки в каюту рвійно сипалися холодні солоні бризки.

— Надіньте рятувальні пояси!! Де Ірена?! — кинув капітан два червоних круги, Калінін ухопив їх, один тут же причепив до свого крутого живота, а другий опустив по східцях униз:

— Ірено, де ти там, це — тобі.

Судно нараз піднялося стовбула. Калінін звалився з ніг і покотився до звированої чорної прірви, лише встиг проволати:

— Ірено, виходь з каюти, чуєш?..

— Полундра!!! — кричав капітан, але його мало хто чув. Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих. На морі це правило діяло теж.

Буря знущалася над виробленим судном заввиграшки, крутонула вліво, вправо, а відтак здибила над п’ятиметрову хвилю — і з одного плавзасобу нараз вийшло два, обидва, ніби наввипередки, булькнули на дно…

З дев’яти членів команди і двох пасажирів на берег витягли рятувальним катером трьох: капітана, кухаря і володаря цінного вантажу, чоловіка–велета, котрий відтак, мокрий, як хлюща, змалілий, переляканий, грівся біля розпеченої рибальської пічурки, раз–по–раз допитувався в капітана:

— Що з вантажем? Що з рибою?

Той німував, з–під генсеківського надбрів’я зле дивився на триклятого бізнесмена, де він узявся на його голову, урешті не витримав, загнув у три поверхи:

— Яка риба, кретин! Що з Іреною?! Ти ж її з каюти не вивільнив, свою шкуру спасав!..

— Я–ак, хіба вона — там, на дні?..

— Дійшло, як до жирафа… Тобі це, блін, до фені, а мені — тюремну баланду сюрбати!..

Озвався кухар, переборюючи тремтіння неймовірно худого тіла:

— Зараз там борщі варять.

— Заспокоїв кок, ні хріна собі…

А й направду, наслідки передбачалися невеселі, плачевні. Калінін знав, що після таких катастроф обов’язково чекай судових вердиктів, — улюблене слово Ірени, царство їй небесне.

— Вихід знайдемо, покари уникнемо, треба шукати найнадійнішого адвоката — бабки. І ми їх знайдемо. Мені нагально потрібен мобільник, мій зіпсований, водою залило.

Рибалки — люди подільчиві, піднесли сякий–такий «Siemens», Калінін з трудом набрав призабутий номер господаря кав’ярні «Коста–ріка». Відповіді не було.

— Що за чорт, напився або з бабою в кущі завалився.

— Наберіть номер ще раз, у нас риба з першого закидання не ловиться, — сивий, видублий морськими вітрами чолов’яга зміряв Калініна співчутливим поглядом, але десь таки в глибині його западистих очей проглядався й незлий осуд на адресу тих, що намагалися перехитрити стихію, от і «маємо те, що маємо».

З третього заходу вдалося–таки додзвонитися до Рикова, проте голос його видався Калініну геть відчужілим, майже що незнайомим.

— Костю, це ти? Що з тобою, простудився чи, може, той…

— Не п’ю, третій день ані грама в рот не беру, на валер’янці сиджу.

— У чому річ, поясни?

— Ви ще питаєте, бандюки довбані, це ви, ви, пізнаю ваш почерк!!. — захлинався голос по той бік Турецького валу. Ніколи давніше Калінін такого з вуст свого поплічника не чув, суперечки були, одначе тон їх не порівняти з цим, що долинав здалеку.

— Та що, врешті решт, сталося, говори по–людськи. Ти — де?

— Біля розбитого корита, біля згорілої «Коста–ріки»!

— Що, зовсім згоріла? Однак при чому тут — ми?

Рибалка, який поділився своїм мобільником, замахав правицею перед очима: гаси, мовляв, балачку, всі гроші вибереш. Калінін би і припинив розмову, та Риков повідомив прямим текстом:

— Юхненко вимагав на лапу, я не дав, тож він погрозив: пущу за вітром. От і пустив.

— Так він же закордоном!

— А рука його загребуща тут, розплата відбулася. Не думайте, що я це залишу так. Око за око!

Калінін сповага віддав рибалці мобільник, підвівся з каракатого стільця на повний зріст, вичавив з посинілих соковитих губів:

— Упору можна вішатися.

— Не спіши, — відкарбував капітан. — На суді постанемо разом, пліч–о–пліч.

— Причому тут я?

— Аякже, ти не винен. Кров твоя голодна зіграла, не нажеретесь ніяк, довбані крези місцевого розливу, абрамовичі, ахметови, пінчуки!..

— Але ж, я тепер злидень, бідар, ницак!..

— Убивця, — додав безпристрасно капітан. — Таку жінку відправив до царства Нептуна.

— Неправда, вона сама… Їй зробилося погано — морська хвороба…

— А в тебе — яка? Витав над землею. Нікого, крім себе, не бачив, хапав, хапав… Щось мені здається: гроші твої кров’ю пахнуть.

— Пахли, — несамовіль визнав Калінін, маючи на оці, що були вони, а тепер від грошей залишилось мокре місце — хвилі Азовського моря. Але ж десь там, у Панамі чи в Гондурасі розповивався наразі той, хто гроші ті кров’ю барвив з його, Калініна, згоди, ба навіть поради, наказу. Що було, те було. Що буде — страшно подумати. Як би згодилася нині допомога Ірени!..

12. Страусине перо

Подібного похорону у Хлібодарівці зроду не пам’ятають. Відійшла у засвіти довгожителька, людина, що віддала себе сільській роботі всю до останку, а проводжало її у вічність не село, а поле, степ на всі чотири сторони та сад, що тільки–но розкрилився. Спершу в Хлібодарівці мало хто й знав, що не стало Дарини Байбак, і тільки після того, як з районного центру до вілли–сиротини поза селом привезли домовину з карельського дерева, усі дотямили: спочила в Бозі сестра австралійця українського походження, з котрим на селі мало хто заприязнився звідтоді, як він повернувся на землю батьків, дідів–прадідів.

І тут уже авторитетне слово мовив голова сільради Анатолій Кваша, неабияк досвідчений у роботі з людьми (був інструктором райкому партії), втретє обирають його на цю посаду, що сьогодні, вважай, найвища в селі. Йому подзвонив голова райради: хто там у вас такий видатний помер, що йому гріб з берези карельської замовили, а тут не те що з карельської, — з олешківської сосни катма. Ясність внесла секретарка сільради: баба Дарина упокоїлась. «Чому ж я не знав?» «Так ніхто ж не чув цієї сумної новини, кажуть, вона ще вчора померла, а завтра відспівуватимуть, брат уже їздив до попа у сусіднє село.» «Чому не до нашого?» «Хоче, мабуть, щоб українською.» «Не вмер Данило»… Наказав обійти поспіль усі двори і сказати сельчанам, щоб завтра провели в останню путь ветеранку колгоспного руху, багатостраждальницю, просто чудову людину. Сам осідлав свого заїждженого «Москвича» і поїхав у «Нову Зеландію», як у хвилини доброго гумору називав осідок «австралійця». Наразі було не до гумору, але назвав саме так відколоте від села поселення дивакуватого земляка. Що б там не було, а він до цієї землі причетний, тут зарита його пуповина.

Те, що він побачив побіля вілли, не вкладалося ні в які рамки: старий копав могилу поблизу молоденького саду, жилавими, невигаслими руками вергав гливий грунт і — ні найменшої уваги на гостя. Привітавшись — і то не звичним «добридень», а «здрастуйте», голова сільради запитав невтямаючи:

— Що ви робите?

— Як бачиш, — коротко відказав австралієць.

— Невже тут ховатимете? Чому не на сільському кладовищі?

— Там для нас місця немає. Отут повіки будемо: і вона, і я. Допоки живий, доглядатиму її спочивище. А тільки самотою жити — не по мені. Не знаю, як і бути.

Намарне було переконувати «австралійця» в тому, що годилося б Дарину поховати в гурті (хороший гурт — могила на могилі в предковічному цвинтарі). Голова сільради лише завважив невпевнено:

— То нехай селяни прийдуть сюди, аби віддати їй останній поклін.

— Нехай, — відречено зронив Онисим.

І вони таки прийшли, безшумними потічками текли з–від села до палацу серед поля, і то здебільшого жінки, сильна стать, а надто фронтовики і комуністи, соціалісти, есдеки не виявили бажання стояти бодай і в похоронній процесії поряд із… Називали вони Онисима по–всякому, але суть тих назвиськ одна: ну, не був він патріотом Батьківщини, зламав–таки військову клятву, та й нині збагни його, чим він дихає. Це ж треба: за комуністів голосував на парламентських виборах, а сам же їх, не інакше, як безкорінним племенем іменує. Ось у Польщі, мовляв, там їхній комуніст важить більше, ніж наших п’ять націоналістів. (Чому п’ять? За числом Рухів, що поповзли врізнобіч?).

Халупського на похороні Дарини Євменівни не було, він саме їздив у Прибалтику, возив яблука зі свого саду, повернувся, коли небіжчиці справляли дев’ятини. На похороні була його дружина, вона й розповіла, як і що сталося в їхнього друга. Вони таки «братались і сестрились», не зважаючи на різницю у літах.

Саме небіжчиці завдячувати мають, що Віра Пилипівна простила подружній переступ свого неврівноваженого чоловіка, більше того: наполягала нині на тому, щоб він позашлюбне дитя — дівчинку — забрав у їхню родину, позаяк мамуська її причащається до травки.

Халупський відразу ж після повернення з Литви поїхав до Онисима, якого застав за роботою: лаштував щось подібне до зоопарківської вольєри. Привіталися, обнялися, слова не потрібні, все ж ясно: віджила, відробила довгий і нелегкий вік.

— Що це буде? — запитав гість, оглядаючи будівельний закут.

— Помешкання для моїх призабутих родаків.

— ??

— Страусів ему. Поїду в Асканію, привезу, якщо продадуть. Мають продати. Єсть там один мій добрий знайомий, в Мельборні зустрічались.

Уже після того, як Халупський поклав квіти на могилу, поклонився прахові великої трудівниці, як пили за її упокій горенну чарку, Онисим повернувся до розмови про асканійського доброго знайомого. Сталося це десь у кінці сімдесятих років, у нього тоді в родині йшло все за звичним порядком: працював, як віл, торгував, про далеку родову землю лише згадував з гіркотою, про повернення не мав і подуму. Аж тут пригнався через моря–океани земляк–учений з Асканії–Нової, приїхав закупити австралійських страусів для заповідника, Онисим зустрівся з ним у муніципалітеті, куди його запросили як перекладача з української мови, що нею гість володів не вельми добре, але мусив демонструвати свою національну свідомість — наказано було у відповідних інстанціях: не дати ворожій пропаганді ані найменшої поживи, що в Радянській Україні українців затискають. Гість за національністю був циган, він би міг запросто розмовляти материнською і йому, нівроку, знайшли б перекладача з ромської мови, але то було б явним відхиленням від правил, тож говорив мовою Шевченка, хоч словарний запас мав — кіт наплакав. Онисимові, однак, не все достеменно вдавалося передати англійською, ось хоч би як ти віддаси — бакаї, під, застій, бардак… Останнє слово Онисим розумів у прямому значенні. В Мельборні, на вулиці Кінг–Кросс, денно й нощно червоно світився куточок, що так і називався, але учений з Асканії мав на оці інше. Врешті Онисим знайшов достовірний відповідник: розгардіяш! Як, одначе, сказати це по–англійському, тут, либонь і пан Чуб, український письменник, що живе у Мельборні, спроста не перекладе.

Бардак усе–таки — це бардак. Учений з усесвітньо знаного заповідника зацікавився не лише страусами, йому забагалося навідатися і на вулицю Кінг–Кросс, про це вони говорили не в муніципалітеті, а в дорозі до його, Онисимової ферми, коли уздріли на розі тієї смаковитої вулиці гроно повій, що демонстрували свої зваби, очей не відвести. Онисимові до того було байдужки, але він знав, що це означає і скільки вартує. Гроші у пана Бреуса (так звали гостя) були, він щойно одержав гонорар за видрукувану в австралійському журналі статтю про оазу в таврійському степу, отож увечері його вже зогрівала в бардаку не одна путана австралійського розливу. Коли прощалися через кілька днів, він знітло попросив:

— Якщо хтось питатиме, чи ходив я на Кінг–Кросс, не кажи нічого, не знаю, мовляв, та і все.

Ну, не ходив, то й не ходив. Гість поїхав по той бік сузір’я Плеяд, з–під Південного Хреста під Велику Ведмедицю, розвітались, як друзі, він запросив Онисима: будеш в Асканії — зустріну залюбки. І ось така нагода випала.

— Бреус, Бреус, — пригадував Халупський. — Здається я знав його, коли навчався в Бехтерівському зоотехнікумі. Приїздив до нас. Направду, вилитий циган. Лекцію читав чисто російською, навіть з московським акцентом. Але ж коли це було — зараз, певне, опанував державну.

— Одне слово, їду.

— Їдемо, — додав Халупський, — Я вже забув, коли в Асканію навідувався. Гайнемо разом, допоможу вам, та й розвіємось. У вас горе, а в мене — біда, не біда, але й клопіт не малий.

Онисим знав, що його молодший друг став нещодавно батьком і що те батьківство йому вийшло боком. До розлучення справа не дійшла, дружина Віра змирилася з тим його стрибанням у гречку, одначе ж як бути з немовлям — татусь не може дати раду.

— Незабаром суд, — зітхнув Халупський, допивши чарку «Хортиці» і не закусивши. — як той мовляв, надія на перемогу є, але програти легше, ніж виграти. Закон на стороні матері, бодай вона і наркоманка.

— То як же ти устряв? — запитав Онисим, пильно дивлячись в очі другові. — Не знав, що вона колеться?

— Я й сам тоді був не кращий. Пив, глушив, — холоднеча зими довела. Та й дома були «зашпори». — Несподівано ожвавився, усміхнувся дитинно. — А дівчинка, як би ви сказали, ловка. Уже лепече: «Тато. Віра», — це на Віру, яка злюбила її, аж не можна повірити.

Рушили в дорогу наступного дня напіввантажівкою Халупського, прихопивши як сувенір ящик червонобоких яблук, а заодно й батарею закордонних напоїв, хто його знає, як їх зустрінуть володарі степової оази. Їхали не так давно прокладеною Мелітопольською трасою. Відразу ж за Олешками їм замайоріла усім своїм відьомським чаром красуня літ на сімнадцять. Підвезіть, мовляв, до Каховки а чи й далі, плата навзаєм: ви — грошима, я — всім іншим.

— Боже, я, здається, повернувся до околиць Мельборна, — зауважив Онисим, а Халупський кумедно помахав правицею «регулювальниці» шляхового руху.

— Шукай дурніших.

Щоправда, себе надто розумним не вважав, чого там таїтися, був гріх і не один, але сьогодні мусив раз і назавжди визначитися зі своїми моральними орієнтирами. Пливли, відринали пообіч назад соснові, по–солдатськи вишикувані насадження, що їх пощадила недавня пожежа, дачні різномасті будиночки таборилися в придніпровській оболоні, шугали раз–по–раз навстріч вантажівки й легковички, Онисим, несподівано для Халупського, гортав сторінки свого життя–буття.

— Уявляєш: мені вже за восьмий десяток перевалило. А що можу згадати з того, що відкотилося назад, як оця дорога: комнезам, колективізація. Війна. Полон. Чужина. Мала б стати другою вітчизною. Не стала. Але, зізнатися, були й там світлі проблиски чи, як би це сказати, моменти, що їх не забути. Австралійське повітря, либонь, життєдайне, хоча — як це розуміти? Життя красне не від повітря, а від чого? Ти не думав про це?

— Ніколи задумуватися, життя ж само так мене закрутило, що не до філософії.

За Каховкою, у напрямку до Перекопу, проминали село за селом, і відкривалися картини, що різали без ножа: розвалені ферми, хати без вікон, без дверей, занедбані сади, винорадники…

— Що ж далі? — запитав осмутло Онисим.

— Сільське господарство в такому стані, як зараз, перестане існувати, — мало не менторським тоном почав Халупський. — За мною, за такими, як я, женеться його величність олігарх. Як де наш, а де й замежний.

— Де мої тридцять років, — зітхнув Онисим, — розметнувся б на всі чотири сторони.

— То давайте — в супрязі, — мовив Халупський, не вперше пропонуючи свої послуги австралійцеві. Він же:

— Натомився я, Віталію. Хочу пожити, як степ перед заходом сонця. І люблю я цю пору, і страшить вона мене. Ось і Дарина казала: «Догоряє моє сонце». А померла на світанку. Пішла прорвати моркву, припала до землі — і не встала. Завинив я перед нею, ой, завинив. Родіна, звичайно, мене осудила, але сестрин суд був і буде найсуворіший.

— Але ж вона вам пробачила?

— На словах. А в душі десь таки залишилась гіркота непроминальна.

Помовчав і мрійно:

— Пам’ятник би їй. Не такий як зазвичай: плита, світлина, а — щоб душа в ньому світилася.

— Зробимо, — твердо пообіцяв Халупський. — У мене є знайомий скульптор, він з граніту квіти витворяє.

— Квіти–то квіти. А я хотів би, щоб і крила — жайворині. І перо — страусине. Ти ж розумієш: у страуса крила є і їх немає. У цьому щось таке, що не відразу і втямиш.

— Я вас розумію. А ось уже і вона — наша гордість і краса.

На горизонті спливали асканійські дива. Багатобарвним світивом зближався розложистий ботанічний парк, де зійшлись дерева з усього світу, вічнозелені і такі, що в пору листопаду спалахують живим неповторним вернісажем.

— Скільки разів бачив, а не можу намилуватися, — зізнався Халупський, — серед сухого степу — така незбагненна краса.

— А є евкаліпти — коронне дерево Австралії?

— Щось не пригадую. Мабуть, є. Небавом побачимо.

Обіч широкої асфальтівки, облямованої крутими заоринами, стелився заповітний степ. Одцвівся і вимерх у спеку, але все одно вабив своєю рівнинною величчю, сухостоєм розмаїтих трав, — навесні і влітку хлюпнуть веселкові розливи, біляве розхвилля ковили, палахкотіння маків, розкрилля ведмежого вуха, фіолети кермеку…

Халупський перелічував назви трав, які поспіль запам’ятати годі й намагатися, але ж збереглися, живуть попри Червону Книгу і людське безголів’я.

Директора інституту не застали — поїхав до Києва в Академію наук, прийняв їх директор зоопарку, статурний чолов’яга з гострими напівсивими вусами, зірким поглядом сірих очей. Гостеві з Австралії зрадів. Сам він на зеленому континенті не був, а його попередник Бреус — царство йому небесне — мав нагоду подивитися, як сяє Південний Хрест. А тепер — під гранітним лежить уже років з десять.

— Жаль, хороший був чоловік, ми з ним у Мельборні зустрічались, — перехрестився Онисим. — Любив життя.

— Жінок любив, — директор зоопарку говорив про це так, ніби його попередник тільки те й знав, що поклонявся жіночій красі.

Сувеніри він прийняв, тут же, в його кабінеті прилили купівлю страусиної пари і півтора десятка яєць — цілком імовірно, можна страусину ферму створити.

Коньяк йому смакував достеменно, як гостям — молоко антилопи канни, і, вже добренько захмелений, він повідав, як та благословенна Австралія мало не позбавила товариша Бреуса партійного квитка. Він там, у Мельборні, відвідав один смаковитий заклад, — у нас таких не було, у нашій країні тоді ж і сексу не було, — одначе він у цьому ділі практику мав. Десь перед від’їздом за моря–океани приласкав одну з наших покладистих молодичок, ну і повіз за кордон те, що возити не слід, хоч це й не валюта. Там же, в Мельборні, улучили його в цьому гріху, а нам сюди, на партком, прийшла депеша. Стид і страм, доктор наук, комуніст — в австралійському бардаку, та ще й позбавляє тамтешніх путан місця роботи, заробітку.

— Ну і чим же цей прогріх закінчився? — зацікавило Халупського.

— Доганою із занесенням. Тоді йому приписали ще один переступ: ходив у гості до власівця. Це був не менший гріх, ніж сексуальна розпуста. Але ж і це пробачили, учений він був, як то кажуть, від Бога.

Перед тим, як виїхати з Асканії, Онисим навідав могилу колишнього доброго знайомого. На його пам’ятнику з чорного граніту, крім пониклої чашечки тюльпану, було викарбоване страусине перо.

13. При місяці стоя

Якщо не зраджує пам’ять, він знав автора цієї брошури, відомого в краї ученого–зоолога, який десь у шістдесятих привозив у Саманівку студентів–біологів на практику — вивчали фауну і флору степової зони. Тепер, як свідчила передмова до книжки, учений–краянин відійшов у засвіти, але, читаючи його записи, Віктор навіч уявляв цього спокійного, мудрого чоловіка, вельми схожого на тракториста чи комбайнера, одначе ж — доктор наук та й журналіст, ба навіть письменник, не останній в ряду.

Подобалась мова, стиль. «Понуро йдуть воли, запряжені в ярма, а за возом бредуть люди, повертаючись із каховського базару, куди закинула їх доля, щоб купити чи обміняти барахло на харч. Бо вдома на них чекали голодні діти.

Стемніло, зморені люди попросились переночувати до двору, що стояв окрай села.

— Агов, господарю, пусти переночувати, бо втомилися, а ще йти далеко.

Подвір’я було добротне. Міцна оселя, хлів, намет, погріб. Господар зважив на проханнябазарян, припросив:

— Заводьте волів на подвір’я, ставте під намет, самі заходьте до хати.*

Як і чим те гостювання обернулося для подорожан — читати і то моторошно, а наяву ж було — жах, страхіття.

Коли гості поснули, господар у парі з сусідом намислив — поповнити свої комірчини, а заодне й гаманці.

— Люди чужі, як зайшли до двору, ніхто не бачив, рішимо по черзі, щоб не зчинили ґвалту.

Страшна оповідь нагадувала письмовий переказ школярки, що потрапив до музею. Тільки ж тут картина відновлена в деталях.

«Чекали пізньої ночі. А коли проспівали перші півні, чорнодуші люди почали по черзі виводити базарян у погріб, де з ними без ґвалту кінчали. Першими порішили господаря і візницю.

Останньою була середніх літ жіночка, яка зрозуміла все, і почала слізно прохати убивць пощадити її:

— Візьміть усе, відпустіть мене до діток, я зроблюся глухою, німою, нікому нічого не скажу.

При сяйві місяця, що проникало в погріб крізь прочинені двері, зблиснув ніж, жінка збагнула: це кінець, і направду зніміла, зшерхла, тільки очі кричали безмовно перед тим, як закритися навіки.

Склали трупи на підводу і до світанку вивезли їх подалі від села й зарили посеред степу — ані сліда, ні просліду. Волів одпустили галасвіта, нехай живуть…

Зниклих безвісти багатих базарян з далекого хутора розшукувала відтак міліція, приїздили й до хати окрай села, розпитували її господаря, чи не знає він що про постраждалих, — ні, не чув нічого і не бачив, чи, навспак, не бачив і не чув. Розпитували і сусіда, напівглухого тетерю, той відповідав плутано і непевне: га? що? кого? Ні, він уночі спить, бо вдень копає криниці людям, наморюється — страх. Міліція те белькотання сприйняла по–своєму: копай криниці, але знай: ми теж копаємо, ще зустрінемось, може, згадаєш дещо… Однак, зустрітися з ним заживо не довелося: невзабарі після тієї розмови копача–колодязника знайшли в недокопаній криниці з ножовою раною побіля серця — так і не постала та криниця на в’їзді до села, як вирішено було на сельчанській раді. Розбиратися з причиною цієї загибелі міліція не стала — голод заполонив степи, не до бандитів. Онде, як не там, так там людоїдство, зернові склади окрадають, вчинено напад на сапетку з кукурудзою, люди з голодівки зерна наїлися, дорогу від складу до села трупами всіяли. Є робота для карального меча революції.

Убивцю так і не знайшли, полишилася тільки нерозвійна чутка — легенда про днедавню трагедію голодного року, ось де і в шкільному переказі про цей, а чи інший випадок ідеться, а ще ж виорали останки тих чи не тих безвинно убієнних, у чоловічого скелету палець на правій руці відрубано, таки щось там було на ньому, а як там у дівчачому переказі; — діамантовий перстень, на все їхнє село ні в кого не було подібного, лише в Пилипа Крамаренка, одні жаліли подружжя, яке невідь–де зникло після базарювання, а декому не йшло з помку, куди подівся дивовижний перстеник, буцімто самим Столипіним подарований ревному селянинові. Щоправда, подарунок той, бач, оберегом чоловікові не став, скоріше навпаки.

Віктор не вперше перечитує начерки покійного зоолога, в яких, попри головну його турботу — природу, немало оповідей про історію краю, про тих, що її творили.

Саманівський літопис мало чим відрізнявся від Новокиївського чи Костогризівського, хіба що його родинне село було молодшим, виникло після першого голоду, власне, ота молодість його тоді і порятувала від вимирання, — новостворену комуну влада підтримала, не можна ж було допустити, щоб така висока ідея пішла коту під хвіст, галушки, які не є, хоч і з прілого борошна, в комунівській їдальні варили, і жоден комунар копита не відкинув, чому сприяло й те, що голова комуни герой Перекопу Гаврило Каленик був на той час у привіті й шані серед районного начальства, так тривало, одначе, не довго — в тридцять сьомому назвали його ворогом народу, це ж бо він в двадцятому урікав самого Фрунзе, що, мовляв, надаремне махновців після взяття Перекопу знищували.

Спогади зоолога читав–перечитував не просто з цікавості, хоч було й це, але мав ще певний приціл — такий матеріал зафільмувати можна, нині таке заняття в моді, конкурси провадять, самодіяльність, сказати б, вищого ґатунку, навіть ігрові стрічки знімають доморощені кіномитці.

Як правило, читав і пресу, і книжки у повечірні часи, вдень мав по зав’язку інших клопотів, вони ж таки спричиняли до того, що бувало над читанням і засинав, не встигнувши увімкнути телевізор, аби подивитися новини, той же п’ятий канал, який невідомо куди хилить, зважаючи на розтелесовану політичну обстановку.

Наразі увімкнув знічев’я «Тоніс», а там поспіль екзотика — Африка, савана, гепарди полюють на газелей, гієни на гепардів, леви — на гієн. «У цьому світі всі голодні» — безпристрасно зауважив диктор, і спробуй–но заперечити, навіть якщо це стосується не звірини.

Фільм закінчився, він, не встаючи з дивана, вимкнув передачу і задивився на інше, не менш завабливе видовище: повний місяць в оточенні розмаїтого легкого хмаровища стояв прямо у вікні й верстав свою одвічну путь довкола матінки–землі.

Красиво, нічого не скажеш, скільки про місяць–місяченько пісень складено, хоч далеко не всім, хто їх співав чи співає, відомо, що майбутня доля землі залежить не лише від сонця, але й від того, що власного світла не має — купається у сонячних розблисках. Він, один–єдиний супутник блакитної планети, невтримно віддаляється від неї, і в прийдешності це відіб’ється катастрофою на землі. Але коли те станеться, наразі — світить місяць, світить ясний. «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна. Видно, хоч голки збирай».

Видно–то, видно, одначе ще й чутно. Здалека доносилося не знане донині в селі протяжливе сумовите виття, схоже на собаче, проте інше, соковитіше, зазивніше. Сумніву не може бути: сіроманець! Але чому мовчить, не реагує на гомін пришельця Тайга?

Віктор підвівся з дивана, зняв зі стіни рушницю, прихопив три патрони з жаканами, вийшов на осяяне місячним сяйвом подвір’я. Покликав Тайгу — тиша.

— Ну ж, баламутка! — вилаявся не зле, пошкодувавши наразі, що вивільнив її на ніч з ошийника, як робив останнім часом, аби не будила його серед опівночі гавкотом, а то і виттям після того, як віддав її виводок заїжджому собаководові.

З–від сусідньої хати повагом зближувався ветеран колгоспного руху Іван Антонович Касьяненко.

— Чув, Вікторе? Їй–бо, вовк. Собаки так не виють. Треба його спужати, стрельнути для остраху.

Вовчий поклик тим часом затих, і невідомо було, де шукати непроханого гостя, можливо, як мовиться, він змінив позицію, перебіг від одного кургану до іншого, адже вив–таки з високості, не міг же він горланити на місяць з низькодолу, де гарно полювати на жертву, але не сповідатися в незбагненних звіриних забаганках перед світилом, без якого ночі не уявити навіть коли вона безмісячна. Все одно ж він з’явиться — звечора чи перед світанком, серпиком чи уповні, як–от і тепер — млинове коло у переливі хмарин летючих.

— Стріляти в повітря — село розбудимо, — Віктор закинув рушницю за плече і рушив городами в степ, стріне вовка чи ні, а Тайгу мусить віднайти, не інакше вона десь біля колишнього курятника, там сьогодні всіляка звірина табориться, приносила звідти і хом’яків, і куниць, там же, казали сельчани, бачили й вовка, чи не того, що теля торік загриз і покрив Тайгу — він уже в цьому не сумнівався, від звичайного пса таких би вовкодавів не привела.

— Я теж пішов би з тобою, так ноги дерев’яніють, — поскаржився Іван Антонович. Віктор лише тепер побачив, що сусіда тримає вила–трійчата.

— Залишайтесь удома, я сам піду на зустріч з порушником нічного спокою.

— Будь обережним, вовки бувають скажені. Недавно по телевізору передавали, що на Донбасі…

— Так ми ж від Донбасу далеко — ідіть відпочивайте, узавтра я покажу вам вовчу шкіру, — сказав Віктор, не будучи певним, що йому вдасться направду вполювати хижого заброду, — у нього нюх такий, що запах рушничного пороху відчуває за десятки гін. Він скорше хотів зарятувати зниклу Тайгу, яка не інакше подалася на вовчий зов, у неї таке побачення вже було, і, по всякому видко, спогади про ту зустріч донині не розвіялись. Її гнітила самота, яка тільки може бути в собачому серці, а, можливо, й душі, хіба ми так усе і знаємо про наших молодших братів–сестер.

Від хати стежка вторована в поля, які не поспіль і не завжди нині можна цим святим словом назвати. Викошене від бур’янів влітку просторисько лежало забуте й безгучне, таж навіть мишва не шаруділа, яка, зважаючи на тепле передзим’я, ще не закрила своїх нір. Як вибрів на стерновище своє і сусідове, де взявся, вистрибнув майже з–під ніг зайчисько, молоде, необізнане, жаль у такого й цілити, що він і не зробив, навіть рушниці із–за плеча не вивільнив: живи, куцохвостий, та стережись, не потрап на очі сестричці, десь тут була нора лисяча, біля якої куряче пір’я стелилося, але де тепер хазяйка того пристанища, може, зготовлена вже на шапку якомусь мисливцеві, чи його дружині, доні. Уполювати лиску в наші дні — треба мати дужі ноги — степові розлоги обійти, та й везіння, бо вона спроста на очі не з’явиться, хіба що захопиться мишкуванням, не вчує небезпеки.

На стерні таборилися перепели, звільна випурхували майже нечутно, либонь, спросоння, хоча який же в них сон, окрім лисиць, чатують на пізню вечерю тхори, куниці, яких достобіса розвелося в колишніх корівниках та свинюшниках, що куди не піди, не поїдь — жаліються в небо руїнами, там же знаходять собі сховок і родичі того, що наразі вив на місяць, хоч напевне робив це не в розваллі, а посеред степу, всіяного місячною порошею.

Стежка розчинилася в заоринах ревно спланованого поля, належало воно — і не одне — можновладній особі, спритному (крутому) орендареві. Сьогодні він не простий орендар — губернатор у масштабі району, щоправда, ходять чутки, що небавом до цієї його посади додасться префікс «екс», одначе, як давніше мовили, кадри такі на дорозі не валяються, спливе як не тут, так там, він бо з команди провладної, а це важить багато, повалити такого стовпа тяжко. Достеменно, як іти по заоринах, де навіть череда не ступала донині — заборонено пускати худібку на поля господаря району (бодай невдовзі, можливо, й колишнього).

Поза переораними площами пішло знайоме — перезнайоме будячище, вдовині паї, як називають їх сельчани, навіть в оренду не беруть ці нещасні гектари з вельми благорядних міркувань: старість усе–таки треба поважати, окрадай кого завгодно, лише не героїчних трудівниць колгоспних полів, ферм, навіть будівельних майданчиків, у війну, коли чоловіки на фронтах билися, набули вони, тоді юні, цих спеціальностей, та так і чаклували з цеглою та камінням до глибокої пенсії. Бур’янам на вимушених перелогах — поспіль розкіш, привілля, чого тут тільки не вибуяло за літо — пирій, курай, буркун, а над усім цим травостоєм вивищуються будяки, воно хоч і рослина–шкідник, а для бджіл явний медонос, Іван Антонович свідчить, що з них мед, дарма що трохи гірчить, проте корисний, буцімто виразки шлунку лікує. Щоправда — усміхається пригаслими очима — мед при цьому належить настоювати на шпагатівці, яку він же самовіль і жене, уміє це робити зі смаком, ось тільки так і не втямить, чому цей лік шпагатівкою звуть. Хіба що скручує тебе, як шпагат…

Колонія бур’янів оточена з двох боків курганами, «одна гора високая, а другая низька». На лівому, нижчому, хтось із сільчанських винахідників змайстрував легкокрилий вітряк, що крутився день і ніч навіть у безвітря. Видавав при цьому дивний звук, який нагадував кошачий плач. Ні на кургані, ані довкола нього — жодної мишиної нори. Колись були, тепер затоплені згонами в дощову пору.

Високий курган світив удень і вночі безтравною голомозиною, носив на собі рани — сліди колишніх і теперішніх розкопок, навершя мав пласке, хоч вертоліт на ньому саджай. Улітку в розпал курортного сезону відпочивальники, їдучи до моря, завертають зінкола на цю степову Говерлу, обідають у затінку жайворонка (десь є такий вірш), чаркуються у передчутті морського раювання, нетерплячі жіночки роздягаються з приємністю мало не догола, смажаться на степовому сонці — на морі цього не спізнаєш. Тут немовби на виду усього світу, як далеко видно тобі і — тебе.

Віктор попрямував до високого кургану, мавши на оці зійти на нього і озирнути довкілля, воно, хоч і поночі, проте «видно, хоч голки збирай», генде по Кримському шосе прошмиговують нічні автомобілі, з кургану можна і горби Турецького валу вгледіти. Гукнути згори Тайгу, луна покотиться на всі чотири сторони — відгукнеться, хоч нині, скільки не кликав, — мовчала. Забігла галасвіта чи не озивається з іншої причини, — не може пробачити відторгнення її виводку. Може, подалася його шукати?

Зближувався до вікового сторожа степового царства, дивився під ноги, раз–по–раз траплялися нори як де вузенькі, де й такі, що можна ногою провалитися. Зняв із–за плеча рушницю, ніс навперебаса, десь відчував, що може здибатися як не з вовком, то з іншим звіром, вчув якийсь потріск перед себе, звів погляд на верхів’я кургану — леле, його увінчувала спарована скульптура, відтінена місяцем, стовбеніла без жодного руху, а проте це були дві споріднені живі істоти: вовк і — помилки бути не може, — Тайга!! Він застиг, ні руху, ні слова, дивився ошелешений на звірине свято двох, що тут подієш, стріляти — рука не здійметься, у кого стріляти, в що?

Вони теж помітили його, одначе ані найменшої уваги, його для них не існувало, наче знали, що він їм зла не причинить. Той, що вив на місяць, був певен: такого, як у горах, наразі не станеться, це зовсім інший край, і не тому, що тут немає гір, — інші люди на цій землі, під цим сонцем і місяцем, та й вона, з якою нині злився воєдино, зовсім інша, не така, як там у горах ті, що стерегли овець і не могли терпіти його духу, а він, зголоджений, злий, — їхнього.

Назад Віктор брів по своїх слідах, сумував і радів: Тайга йому уже не належить, він її, звісно, нікому не продасть, не віддасть, але в стосунках між ними сталася і то не сьогодні посутня одміна, на біду, чи на добро — хто те знає.

Іван Антонович не спав. Зустрів його ще на городі. Усе з тими ж трійчатами.

— Не знайшов? Утік?

— Знайшов. Не втік.

— А де ж він?

— У степу. На кургані.

— А Тайга?

— І вона теж.

14. ЯєШня не тутешня

Таке буває один раз на сто років. Те, що відомий у діловому світі чоловік, мужчина у цвіті літ прижив на стороні дитя, — Боже мій, це, як то кажуть, буває часто–густо, онде видатні діячі історії, культури або ж мали позашлюбних відприсків або ж самі були такими. Недавно один із місцевих поетів казав йому, що байстрям був поет, який написав «Шепот, робкое дыханье». Ходять чутки, що Ілліч, ба навіть обидва, мали діток не від офіційних дружин. Справа однак не в зальотах — видатних чи рядових постатей. Але спробуй–но навести приклад, щоб твоя законна супружниця прийняла нажиту тобою на стороні дитину як свою — це явище унікальне, суперунікальне. Халупський, п’ятдесятилітній батечко позашлюбної донечки, віри не йме, що його крута на слово і залізного характеру дружина, з якою прожив чверть віку, пробачила йому подружній переступ і зголосилася від щирого серця удочерити дитинча, яке нині мало що тямить, проте тягнеться до неї, по суті бабусі, називає мамою, ну, а його то, звісно, татусем, який опинився нині між молотом і ковадлом, — справжня матуся ні за яких умов дитину в чужі руки віддавати не хоче, моя донечка — й квит, і суд, наш демократичний, найсправедливіший у світі, таки на її стороні! То дарма, що юна мамуся звихнулася на травці, для суду це не підстава відлучити дитину від тої, що її повила.

Вердикт суду боляче вразив розколошкану душу неординарного татуся, який заручився перед «встати, суд іде» підтримкою десятка впливних осіб, починаючи від того письменника, що цитував йому «Шепот, робкое дыханье», і завершуючи (або ж навпаки) депутатом Верховної Ради, відомою політичною діячкою, ясно ж бо, землячкою (римується хоч вірші пиши), яка охоче взялась посприяти Халупському, одначе з того нічого не вийшло, що то значить незалежний суд, телефонне право — прощай навіки, з одного боку це добре, а з другого…

Дружина вийшла із залу суду в сльозах, і це його розбентежило до щему в грудях, правду кажуть: жінка — це вічна загадка, стільки літ прожив із пригаслою нині Вірою Пилипівною, а так і не зміг розгадати її широку душу. Не маючи спромоги народжувати більше своїх дітей, вона приросла невідбринілими материнськими чуттями до, власне, напівчужої дитини, пробачивши своєму законному баламутові його прогріх, може, й не на всі сто відсотків, але ж не покинула його, не заспівала: «баламуте, іди з хати». І то правда: куди ж його проганяти, як затіяли разом таку бізнесову структуру, що невідомо чим вона й закінчиться.

Додому їхали разом, він кермував мовчки щойно придбаною іномаркою, а вона дала волю словам, шмагала, як ніколи дотепер, навіть тоді, коли дізналася про його безмозкий перелюб (наче перелюб може бути мозковим):

— Що й треба було довести! Не здатний ти ні на яке путнє діло, ото лише й спромігся дитя застругати, бахур кривоногий, це ж яким треба олухом бути, щоб програти суд, коли всі карти були в твоїх руках!

— Які в біса карти, — спробував огризатися, і не радий був, що розкрив рота.

— Ти до кого звертався за допомогою? Чи тобі повилазило, хто вони сьогодні, твої адвокати довбані? Регіони, регіони!.. Друг твій Половинко правильно зорієнтувався: у Верховній Раді від БЮТу, поряд з Яворівським і Мовчаном сидить, а ти — в дупі.

Мовчав. Намарне було переконувати її, що не все те золото, що блищить. Сміється той, хто сміється останній. У свій час Половинко входив до партії Вітренко і Марченка. Він же ніколи не спокушався на демагогічні пасажі, як тієї, так і цієї. Одначе треба визначити: сміятися рано. Але й плакати не варт.

— Завтра Настя буде в нас, — відречено зронив, коли добралися до одноповерхової «вілли» на краю міста — будинок був розлогий і ревно оздоблений, хоч архітектура його стояла по коліна в совкових обмеженнях. Поряд красувався палац, як дача Вінського, — по телевізору не раз демонстрували, та хіба тільки цей колишній соціаліст, нинішній бютівець має таку «хатинку». Ця збудована недавнім головою обласної ради, якого на минулих виборах прокотили на вороних, і він тепер «гибіє» в столиці на далеко не рядовій посаді.

Машину в гараж не заганяв — відразу ж зібрався в степ, подивився, що там діється в саду.

— А що там у ньому може бути? — заперечила сердито дружина.

Вона таки, здається, ревнує його до саду, адже саме там нагледіли хтиві його очі ту, що скаламутила її життя.

— Подивлюсь, чи молоді саджанці вкутали від зайців.

— А на біса ж агронома тримаєш!

Не запитувала — стверджувала.

— Розвіюсь.

— Розвіювало б тебе!..

Пішла перевальцем до будинку і то не в хороми — до кухні, зараз нагріє води, заварить чаю «Похудай», цей напій, буцімто й нерви заспокоює. Він у таку терапію вірить мало, його заспокоюють степ, розлоги саду–винограду, який цього року, слава Богу, дав непоганий прибуток. Тож і вирішено додбати площі під яблуні, буде, нівроку, куцехвостим забава серед зими. Агроном, статечний і тямовитий чолов’яга, своє діло знає, порадив саджанці одягти в білі «гольфики», краса, нічого не скажеш, хай зайчиська вибачають, деінде пошукають в холоди роботу своїм зубам.

Несамохіть у дорозі пригадав ту хмільну її просьбу «Подаруй мені сад». Хміль як є розвіявся, сад квітує і плодоносить, а між ними не те що не любов, а розлука, розмир, він і не запримітив, як затягло її в ту чортову наркозалежність, сам же, либонь, призвів до того, так ніби ж не залишив її поза увагою, квартиру купив, за дитя уболіває, — блакитнооке пташеня стало найдорожчим скарбом його безалаберного життя, ще ж і дружина, на подив, долучилася до цього свята, яке захмарене сьогоднішнім рішенням (постановою, не було б їй добра) обласного апеляційного суду.

Мама була на суді, абсолютно твереза, трималася гідно, незалежно, жодної сльозинки. Вердиктом задоволена, заявила в додаток до судових премудростей: дитину від батька не відторгатиме, хай допомагає виховувати, але я її мати була, є і буду, тільки так, не інак.

Вечоріло. Сад зустрів його благосною тишею, незбагненною задумою, посеред нових насаджень здибав агронома — коренастий, сивочолий, з шорстким вусом, ішов йому назустріч і, перше що запитав, — це ж ні для кого з фермівців не секрет:

— То як там?

— Як завжди. Не будемо про це. А що у нас нового?

— В нас усе — як і раніше. А ось у нашого сусіда… Приходив, питався вас.

— Що таке?

— Не знаю, як це назвати. Крадіжка, надзвичайна пригода… Одне слово, неприємність. Якесь, даруйте, стерво залізло в страусятник, закортіло яєшні нетутешньої.

— Викрав яйця? — Халупський нараз призабув усі свої судові непереливки, новина його ошелешила: це ж треба, немає спокою і австралійським страусам, не кажучи про його старшого побратима, що не відійшов іще від сестриної смерті.

— Страуси хоч цілі? Живі?

— Та цілі, неушкоджені, а ось той, хто їх потурбував, — лежить колодою.

— Що з ним? Онисим підстрелив?

— Самі птахи–австралійці розібралися з крадієм. Перебили руку й ногу. Сила в них дивовижна.

За кілька хвилин він уже був біля степової вілли. Потискав руку її господареві, приспокоював його як умів:

— Ви пробачте нашій голоті, від неї можна нині чого завгодно чекати, довели людей до дикунства.

— Причому тут голота, — зітхнув Онисим.

— І то правда.

— А як там у вас?

— Дитина залишається з матір’ю.

— Я так і знав. Діло це тонке і незвичайне.

— Переживемо, — Халупський уже з постановою суду майже погодився, він тепер клопотався справді дикою пригодою в обійсті свого безлітнього друга.

— Де ж він, яйцеїд безмозкий?

— Лежить на веранді.

— У вас?..

— А то де ж? Відпустити його — до тюрми спровадять.

— Так, може, й по заслузі.

— Не певен. Мені здається, у нього щось із головою. Ходімо познайомимося.

Він лежав горілиць, худий, гостроносий, невідь–коли голений, з туманним поглядом глибоко запалих очей.

— Ну, здрастуй, — звернувся до нього Халупський, в душі його озвалося неголосна струна жалості до цього вар’ята, як говорила про таких Дарина Дмитрівна, земля їй пером.

Замість привітання той пролепетав:

— Простіть мені, більше не буду, прошу, не заявляйте в міліцію.

— Звідки ж ти і хто? — Халупський уже здогадувався, що за оригінал перед ним, але все ж таки запитав — мало чого може йому спасти на думку.

— Я здалеку, з Турківського району, що на Львівщині, — проказав з протягом яйцеїд.

— А як же до Дніпра прибився?

— Довго розповідати. Женитися тут хотів. Мій дружбан заманив: приїжджай, у нас тут природа кльова, дівчат — як маку. Справді, не обманув: цього добра тутка доста. Нараяв мені одну, нічого не скажеш, файна, хоч з лиця воду пий. І не комизилась дуже, як той мовляв: згодна, бери, я твоя. От ми й побралися, щось таке схоже на весілля зіграли, гроші в мене були, я квасолею торгував, зібрав дещицю. Ну, відгуляли ми ті запоїни, я на сьомому небі — така чарівна кобіта — моя, винайняв кімнату на краю міста, привезли нас туди дружечки, побажали щасливої солодкої ночі… Боже правий, якби ж то я знав, що то за ніч буде! Я, звичайно, був трошки п’яний, вона теж, але те, що потім відкрилося, геть вигнало з мене увесь хміль, ви не можете уявити!..

— Чого там, першу шлюбну ніч і ми переживали, — осміхнувся Халупський.

Онисим завважив:

— Тільки в різний час і на різних землях.

Йому згадалася несамохіть його не вельми досвідчена в жіночих звабах австралійка. Єднання їхнє мало надто безпристрасний характер, може, через те Господь не дав їм дітей, на яких так сподівався добросердий тесть, доня ж більше клопоталася котами, а в останні роки страусами. Довгоногими родичами отих симпатяг, що скалічили дивакуватого чоловіка, який лежав нерухомо на вузькому жорсткому дивані і скрушно провадив:

— Такого, як зі мною лучилося, нікому не бажаю. Я, мушу вам зізнатися, до жінок спроста підступитися не вмів, отож уперше в житті поряд зі мною лежала в короткій нічній сорочці струнка й повнотіла красуня, моя дружина, справжній Божий дар, і поки я гладив її згори донизу, вона впилася в мої зашерхлі губи своїми пухкими вологими, я спалахнув: жадана мить, зараз ми станемо одним цілим. Зляжемось, зіллємось, як два потічки з гір в долину. Та не так сталося, як гадалося. Тільки–но я заголив тую куцу сорочку, налаштувався скуштувати того меду, що спереду, — о Боже, свят–свят, стільника ж то не було, геть ніякої пролазки! Я жахнувся — що це, хто підо мною, дівчина чи… І тут вона як заплаче:

— Вибач, — благає, — хіба ж я винна, що такою вродилася. Але я жінка, жінка, я люблю тебе. Не кидай мене, мені хороше з тобою, і тобі теж добре буде, я все зроблю, що треба…

— Ось така мені була перша шлюбна ніч. Не знаю, чим би це скінчилося, але ж на ранок усі мої поплічники животи надривали: ну, то як, мовляв, ціла?.. Ганьби такої пережити я не зміг, зійшов з колії, чи, як тут у вас співають, «пропив воли, пропив вози, пропив ярма і занози». Коротше, спився, скотився в бомжі, та ще ж і захворів, геть усе в мені перегоріло, переклекотало. Дружечки й тут піднесли пилюлю. Тебе, кажуть, може врятувати яєшня, треба їсти удень і вночі, бажано з індичих або ж — ще краще — страусячих яєць… Ось тепер і маю. Судіть мене, карайте, тільки не здавайте в міліцію, хоч хто ж мене тяжче покарає, ніж я себе сам…

На цьому він закінчив свою гірку сповідь, глухо закашляв, очі запитально скидав то на господаря, то на гостя. Першим озвався Халупський:

— Міліція тут, і направду, не допоможе. Рідня у тебе, мати–батько є?

— Круглий сирота.

— Я теж сирота, — промовив задумливо Онисим. — Що ж будемо діяти? Треба тебе рятувати, але перш за все злікувати себе мусиш сам. Я, звісно, допоможу. Маю, що їсти, що пити, поставлю тебе на ноги — будеш своїх кривдників стерегти. Ми ще ферму страусячу створимо. Либонь, і яєшні нетутешньої скуштуємо.

З очей невдатного крадія скотилися по брудних щоках на диво чисті сльози. Рішення господаря геть обеззброїло його.

— Але ж вони боляче б’ються.

— Так ти ж більше яйця з–під них сачком тягти не будеш. Годуватимеш, поїтимеш, чиститимеш у вольєрі — страуси, як і люди, на добро відповідають добром.

Халупський докинув:

— Не завжди. Це я про людей.

І, ожвавившись, запитав:

— Ну, а де ж вона, твоя пара, як склалася її доля?

— Хіба я знаю. Більше ми не зустрічались. Казав мені один не до кінця скурвлений друг: треба було б їй операцію зробити, зараз у цьому питанні немає проблеми. А для мене, бачте, є.

15. Діамантовий перстень

— Вася, почему ты не еврей?

— Не зрозумів гумору. Чого тебе зацікавила моя національність?..

— Махнули бы мы с тобой на землю обетованную.

— Дусю, голубочко, у нас же в паспортах невиправні штампики: у тебе чоловік, у мене дружина.

— Фигня это все! Який чоловік: ми з ним по різні сторони барикад. Він же регіонал, перекинувся з есдеків до Януковича. До речі, а твій штампик — за кого?

— Тобто?

— Ну, дружина — хто, чим дише?

— Баптистка.

— Ни фига себе. Чом же ти раніше про це мовчав, безбожник, блядун.

— Тільки без мату.

— Ти вважаєш: це — мат? Наоборот: кльове слово. Якби ти був іншим, я тебе не полюбила б. Це щастя, що я тебе зустріла, що ти мене розбестив, далі нікуди.

— Хто кого.

— Нахаба!.. В Ізраїль я з тобою подалася б, але жити в парі — ми б не жили.

— Причина?..

— Ти переметнувся б на єврейок, на арабок, я тебе знаю.

— Тут же не переметнувся.

— Спробував би!

— А то що?

— Я тут для тебе — і земля обітованна, і небо твоїх жадань. Ну, чого зашерх? Я голодна, хочу ще і ще…

Лежали на гумовому шорсткому матрасі, застеленому простирадлом колишнього бавовняного комбінату, що його (простирадло) подарував Попрузі, тодішньому голові сільгоспкооперативу, один із власників текстильного гіганту, який нині перетворився в карлика, пігмея.

Ластилася, обіймала, кусала, де тільки можна:

— Ні, не хочу, щоб ти був Червоненком. Попруга — краще, сильніше, потужніше!

Бісова бютівка, вона, бач, усе знає, хто чим дише, хто які обряди сповідує, читає пресу, дивиться телевізію, завважила, що він десь почав скупитися, тамуючи її непогамовний голод, тож привезла «Золотого коника», чим не на жарт його розсмішила:

— Ти віриш у те, що ця підробка допоможе, коли партнерка не зможе? Ти — мій золотий коник, моя розджохана кобилка.

— Ну, в тебе ж і ніжності, розгнузданий жеребило!

— Де ти це слово почула?

— Подруга вичитала в якогось класика. Образився?

— Хіба на тебе можна ображатися, ти мій Залізний порт, де я заякорився і, видать, надовго.

— Перехрестись. Не люблю сентиментальних клятв. Просто роби своє Богом дане діло, хоч ти, як і я, богохульник.

На подвір’ї, коло воріт, загарчав неголосно, але сердито один із придбаних у Саманівці хатніх сторожів, — решту продав і то за солідну суму знайомим бізнесменам.

— Кого це принесло? — притьмом одягнувся й вийшов до воріт.

Міліціонер. Рудоволосий здоровило. Уперше його бачить. Закляк при вході, козиряє.

— Попруга Василю Матвійович? Лейтенант міліції Сахно. Треба поговорити, вияснити деякі обставини.

Попруга прив’язав вовкособаку подалі від воріт, біля будинку, пройшли в альтанку під зеленим сосновим дашком.

— Слухаю, що вас цікавить?

— Ви не бачили тут вовка, можливо, пораненого, наляканого?

— Одного? Чи двох? Одного пораненого, другого наляканого, перепудженого.

— Вибачте, не до жартів. Чоловіка вбито. Народного депутата.

З будинку вийшла Дуся у напіврозстебнутому халаті. Привіталася ґречно.

— Щось трапилось?

— Вовка шукають, — змигнув Попруга правим оком, аби страж порядку не помітив.

— Так тут же їх на кожному кроці, — спокійно мовила Дуся.

Міліціонер, як і велить обов’язок, запитав:

— Ви хто?

— Довірена особа Юлії Володимирівни. Вас це влаштовує?

— Прізвище, ім’я, по–батькові?

Попруга якомога делікатніше запитав:

— А чи не можна обійтися лише моїми даними? Тим паче, тут головною фігурою повинен бути вовк, через якого вбито народного депутата. Хоча, як на мене, винен той, хто стріляв, а не той, у кого стріляли.

— Вам легко про це говорити, а мені потрібно зібрати матеріали для слідства. Ось уже стільки днів минуло, а справа не розкрита, суцільний туман.

І тут активістка БЮТу внесла повну ясність у заплутану справу.

— Закон для всіх один, як говорить наша лідерка. Ніякої недоторканності для депутатів. Жаль чоловіка, ні за що, ні про що загинув, але хто дозволив йому і його товаришам полювати, коли мисливський сезон не відкрито.

— На вовків можна полювати в будь–який час.

— Не скажіть, — заперечив Попруга. — Вовк живе за своїми законами, з ними треба рахуватися. Ось, наприклад, у нього народжуються вовченята. Їх же треба доглядати, годувати, — і тут же Василь Матвійович перейшов на філософський лад:

— Щоправда, тепер і вовкам немає спокою. Зазвичай вони паруються взимку, а тут маємо випадок прямо таки нетиповий: спарувався у теплу пору, і то не з вовчицею, а…

— Навіщо ви мені читаєте цю лекцію? — збурився Сахно.

— Так світ же перевернувся. Онде в Чечні…

— Причому тут Чечня?

— А притому. Як мені здається, вовки до нас прибиваються з Ічкерії: жахаються воєнної музики.

Міліціонер, зробивши якісь помітки в своєму потріпаному блокноті, вирік несусвітнє:

— Якщо побачите вовка, добре було б, щоб ви його сфотографували.

— А може, я його намалюю? — осміхнулася Дуся. — Розтиражуєте, повісите по всіх усюдах «Розшукується небезпечний злочинець».

— Можна й так, — погодився міліціонер. — Хоча… вони ж, вовки, всі однакові.

— Як і політики, — на повному серйозі докинув Попруга, і додав: — Це не мої слова. Так сказав нинішній ваш керманич, а тільки не про вовків, а про свиней.

— Не міг він такого сказати, — захистив свого найвищого начальника Сахно. — Я стільки літ служу в органах, а такого ще міністра у нас не було.

— Буде, — заявила рішуче Дуся, і спробуй здогадатися, що вона мала на оці. Попруга, щоправда, зрозумів це по–своєму:

— Все йде, все міняється.

Заспівав його мобільний телефон, полилася з вибриками мелодія, що покоробила міліціянта — «Мурка», хай їй грець, уже з естради її чути на радість братві розсобаченій.

Дзвонив володар знатної суки (Сахну про це знати зась), привітався, запитав, як він поживає після колосальної пожежі і, з усього видно, щиро запросив: «Приїжджайте на відкриття музею, а заодно й на родини».

— Як? — стрепенувся Попруга. — Що, знову?

— Еге ж, — коротко по–народному відповів саманівський фермер, що принагідно, виходить, ще й собакар.

— Скільки? — поцікавився жваво Попруга, а, почувши у відповідь «Дев’ять», гукнув у степову розлогість: — Їду! Могорич за мною! Заберу всіх!!

І тут же — до міліціонера:

— Вибачайте, але в мене сімейна радість: родини.

— Ну, це таке діло… Внуки? — роздобрів Сахно.

— Діти! Ось цього, що на воротах, братики і сестрички.

«Куди я потрапив!» — невтямав Сахно, але промовчав.

— До побачення, як буде що відомо — подзвоніть.

Дав візитку, а що — і ми не ликом шиті!

Попруга поїхав у Саманівку сам — Дуся квапилася додому, у неї о другій зустріч в бютівському обкомі, рекомендуватимуть своїх представників на заміну декотрих районних вождиків з регіоналів та й нашистів, котрі хоч і соратники, але куди їм до найсильнішої сили, до якої відносила й себе, а чому б і ні. Щоправда, гасло «Вийду заміж за бютівця» вона не сприймала, в постелі її уповні влаштовував позапартійний нині Попруга, донедавній «сельчук», а завтрашній — куди вітер повіє, туди й він, жити хочеш — умій вертітися.

По дорозі в Саманівку він заїхав до винрадгоспу, на щастя, директор був на роботі, і він, авансом, узяв у нього набір ексклюзивних напоїв, пообіцявши, що привезе й подарує найпевнішого вовкособаку, цуценя, звичайно, але виросте — звір буде.

Віктора удома не було, на воротах висів вигадливий китайський замок, одначе побіля дровітні на солом’яному підстилі забачив Тайгу, обсмоктувану рухливими сіренькими клубочками. Порахував: точно, дев’ять! Урожай нівроку!

— Вам кого! Пана Віктора? — залебедів дівочий голосок. Хупава степова красуня порівнялася з ним, опекла привітними карими.

— Його, — тільки й спромігся відказати.

— У нас нині відкриття сільського музею, він там.

Біля єдиної на все село землянки було завізно й гамірно. Над входом до новоспеченого музею красувалось не зовсім звичайне гасло: «Партії приходять і відходять, а ми залишаємось». Телевізійна група, що метушилась біля вхідних дверей музею, наслухала вказівки свого старшини, — це був знайомий для багатьох повнощокий, з чималими залисинами і, як видно, вже не зовсім тверезий улюбленець публіки Олег Пироженко. Голос його звучав не голосно, але владно:

— Партії нам ні до чого, «ми залишаємось» — крупним планом.

— Як же я відокремлю партії від цієї фрази? — невтямав оператор, — це був незамінимий Ромко, на відміну від редактора ще тверезий, не пив завчасу, аби руки не тремтіли.

— Роби так, як робить народ, — докинув багатозначно редактор, не мислячи образити жодну з існуючих партій. Свого часу він був членом КПУ–КПРС, певний період загітували його соціалісти, а нині — пішло воно все пропадом, — він пишався своєю безпартійністю, при нагоді цитував рядки якогось місцевого класика «Вступаю в партію, в якій мій батько був», а батько — усе своє свідоме життя належав до блоку комуністів та безпартійних, до другої частини цього незбагненного об’єднання.

Попруга ледве пробився до учасників мітингу, що стояли біля входу, вислухав привітальне слово якогось районного бонзи, — «В наш трудний час ми живемо не хлібом єдиним (Боже, який мудрак!), але й віддаємо належне духовним цінностям, до яких належать і музейні експонати, своєрідні свідки нашої історії».

Суперечливого виступу до кінця Попруга недослухав — до нього притерся знатний тележурналіст, потис руку і відразу:

— Після цього тріпача запишемо тебе.

— А що я скажу? Про що?

— Села вигибають. Але «не все так погано в нашому домі». Ось приклад — Саманівка. Живе, хлібодарює, і, тут цей краснобай має рацію, дбає про хліб духовний.

Щось подібне перед телекамерою він таки проказав, а відтак разом із сельчанами ревно видивлявся експонати, демонстрував свою зацікавленість минулим і сучасним типового степового села, довго стовбенів біля стенду, присвяченому голодоморам — 21–го, 33–го, 46–го років. На щастя, жодного з них він не переживав, але батьки, діди, — і згадувати годі. Були і в його селі убивства, людоїдство.

«Сьоме питання» після такої події відзначали в кав’ярні «Марія», названій на честь її колишньої володарки, портрет якої виставлений в музеї, господарювала тепер в кафе її дочка, що нагадувала чимось Попрузі його баптистку, але ця набагато молодша й не така пащековита, як його благовірна.

Телевізійна бригада набралася по повній програмі, здиміла по–англійськи, не прощаючись, а він по завершенні традиційної учти поїхав з Віктором до його крайньої хати і щедрого собачатника, що радував його погляд і, звичайно, душу, сказано ж, — не хлібом єдиним.

— Ну й молодчага Тайга! — похвалив її, не зважаючи на те, що вона невдоволено загарчала, вгледівши гостя, котрий перед цим уже стовбичив за воротами.

— Тут заслуга не лише Тайги, але і її обранця, не знаю, до речі, як його звати.

— Я назвав його «Абрек». Більше, ніж певен, прибився він із–під Грозного.

— Бачив я його два місяці тому на кургані, стояли з Тайгою мов пам’ятний знак не знаної нам любові.

Тайга замовкла, гнівно дивилася на гостя, що давніше приїздив сюди, забрав її дітей, чи не за цим і тепер пригнався з невідомого краю. Одначе як можна сьогодні відлучати ці сліпі і глухі створіння від маминих сосків, від тепла її тіла. До слуху її долітали слова цього абрека, слова такого ніколи раніше не чула, проте в ньому щось озивалося тверде і грізне.

Чоловіки піднялися по широких рипучих східцях на всуціль засклену веранду, про що вони там гомоніли, Тайга уже не чула, розмова ж була, крізь вікна видно, не з простих.

Попруга передовсім виклав перед господарем набір коньяків і вин. Той знітився.

— Я до цього не схильний.

— Прошу, візьміть. Це мій презент. Я хазяїн свого слова: пообіцяв — привіз. Ну, і як сказав: забираю усі дев’ять.

— Постривайте, їх же відлучати рано — тільки–но народились, ще на світ божий не дивляться.

— Готовий забрати їх з матір’ю.

— Ні в якому разі, ні за які гроші Тайги не віддам. Це мій скарб, оберіг, частка мого життя. Тайга, одне слово.

Попруга здогадувався, що так воно і буде, гроші тут, навіть великі, не подіють. Він одкрив свій потаємний гаманець, якого витяг з внутрішньої кишені картатого сірого піджака, й поклав на стіл річ, воістину безцінну.

— Віддаю за Тайгу родовий перстень, від мого діда батькові дістався, а від нього мені.

Віктор пильно оглянув брильянтове диво, що переливалося всіма кольорами райдуги, оповите сріберною опуклою літерою «С». Може, справді подарунок від Столипіна.

— Берете?

— Ні.

— Чому?

— Треба про це у вашого діда запитати. Але ж він у засвітах. Намарне турбувати його прах. Слава Богу, що ми живемо, правда, не зовсім так, як треба, не кучеряво. Плинемо без керма і вітрил, та нічого, оговтаємось. Онде уже речиста прем’єрка, достоту, як Сталін колись, прорікає: «Жити стало краще…». На «веселіше» — духу забракло.

— Дивний ви чоловік, — завважив щиро Попруга.

— Такий, як є, — відказав спокійно Віктор.

2007–2008 рр.

Оглавление

У пошуках справжнього

1. Гість із Кавказу

2. Іменинник нервується

3. Сонце з неба світить мудро

4. Дружба — за все дорожча

5. Подаруй мені сад

6. День відКРИТих дверей

7. Фірма «Вовче ікло»

8. Хто сміється останній

9. Дайош союз!

10. Пробач, прости

11. Кінець Калініна

12. Страусине перо

13. При місяці стоя

14. ЯєШня не тутешня

15. Діамантовий перстень