Вітряк [Славчо Чернишев] (fb2) читать онлайн

Славчо Чернишев ВІТРЯК

_{Художник В. В. ВАСИЛЕНКО}

НЕСПОДІВАНА ВТРАТА

Старий капітан барба ^[1] Тодорій умер перед заходом сонця. Вмер на березі моря, на піску, за старою моряцькою звичкою, спрямувавши погляд у далечінь. Небо над затокою було світложовте й глибоке, і Максим подумав, що це дуже безглуздо — вмирати в такий чудовий день, на початку літа, яке ще тільки розгорялося на повну силу.

І все-таки барба Тодорій помер.

Хлопці стояли біля старого капітана сумні й приголомшені, не знаючи, що їм робити. Несподівана смерть капітана збентежила їх, перелякала. Лише півгодини тому барба Тодорій сидів за кермом, вітер роздував прямокутний парус, і стара барка міряла вздовж і впоперек величезну синю затоку. Кволий рибалка ледве тримався на ногах, але палка любов до морських просторів і солоного вітру, до цих дужих смуглявих хлопців, яким він подарував свого благенького човна і які так уміло його полагодили, надавала йому сил, і капітан почував себе майже щасливим. Чи багато треба старому морякові!

О, ця дзвінка солона вода, цей свіжий ласкавий вітер, це південне сонце і ці хлоп'ята! Вони нагадували йому далеку молодість. Барба Тодорій на мить віддався мріям.

Назавтра він збирався поїхати з хлопцями в рибальське містечко Н., побачитися з давніми товаришами по морю й по боротьбі, а потім уже повернутись й лягти умирати. Але передумав. Навіщо їхати так далеко? Він і без того почував себе погано. Така подорож могла остаточно погубити його — хворі легені не витримали б.

Краще сидіти на березі рідної затоки, дивитись на море й сумувати за ним. В цьому є щось приємне й заспокійливе. А хлопці впораються й без старого капітана. Не вперше їм вирушати у відкрите море. Бач які міцні та дужі. Справжні моряки! А самим ще й п'ятнадцяти не минуло… Оцей ось, не по літах високий, засмаглий від морського сонця й вітрів, дужий і мужній Максим, будь-що доведе старе корито до Н., хоч би оскаженіле море здіймало й стометрові хвилі. Упріє, а доведе. Він добре керує парусом, знає море, наперед відчуває зміну вітру, та й розумний, чортяка, а гребе — мов той єгипетський раб. Наполегливий хлопець — весь у батька пішов. Колись буде капітаном і пройде всі моря вздовж і впоперек. А оцей юнак із красивими задумливими очима й душею мандрівника, захоплений водною стихією й далекими південними морями, перечитав усі книжки про море. Він напевно побуває на південних островах і сам напише про них хороші книжки. Вже й зараз він уміє гарно розповідати, та й спостережливий дуже — від його ока нічого не втече, не сховається. Пильне око! Правда, частенько він захоплюється, а інколи й збрехне, але це без поганого наміру. Не випадково ж хлопець сам себе назвав Сашо Африканське сонце. На цього легковажного мрійника багато розраховувати у відкритому морі не можна. А все ж хлопець він непоганий.

А ось Андрій — серйозний, мов професор, дуже начитаний хлопець. Він добре розбирається в морській справі, знає силуети всіх кораблів і човнів, вивчив краще за якогось там досвідченого моряка флажкову сигналізацію і всі морські вузли, розсудливий і взагалі освічений хлопець. Цей, певно, буде суднобудівником. Весь час придумує різні моделі крейсерів, яхт, баркасів і парусників. Він син інженера, й наука у нього в крові. А який математик! Неначе в його голові не мозок, а справжня лічильна машинка.

А оце чорне, мов циганча, хлоп'я Колка — бідолашний сирота. Добре, що влада тепер наша, не жебракуватиме, сіромаха. А з нього вийде військовий моряк. Аякже, справжній син моря! Ще й героєм стане. Коли розстріляли його батька, а Гіну, матір, прогнали з фабрики, він сам заробляв на хліб і собі й своїм меншим братам. Змалечку ходив на промисел з батьковими товаришами. Людина, яка пройшла через такі незгоди, в лиху годину не підведе. Сама умре, а тебе виручить. Так і його батько загинув, але інших не видав. Коли б усі такі, — були б живі тепер сини барби Тодорія і гуляли б його внуки по морю в старому кориті. Тепер ці хлопці йому за внуків. Добрі молодці. Є на кого залишити море й рідний берег. Вони не тільки в Н., а в самий Стамбул за одну ніч доберуться!

Барба Тодорій замріяно повернувся до берега. З моря велике портове місто нагадувало мальовничу панораму. Порт з кораблями й високими кранами, старенькі будинки з обідраною штукатуркою, модні вілли з плоскими цементовими дахами, величезні куби громадських будинків, білі кам'яні церкви з позеленілими від часу банями, довгі й тонкі заводські труби, що декоративно вимальовувались на фоні надвечірнього неба, густа темна зелень, гуркіт великого морського міста — все це було дороге серцю й хвилювало старого моряка. Це південне місто зростало у нього на очах, весь час наступаючи на сушу. А скільки ще чудових кораблів під різними прапорами приставатимуть до його причалів! І він більше не зустрічатиме їх. Так, людина — дуже недосконале створіння. І наскільки це було мудро, настільки ж нагонило й жах. Барбі Тодорію не раз за свої сімдесят вісім років доводилось умирати. І на морі, й на суші, і в поліції, і у в'язниці. Він звик дивитися смерті прямо в очі, був старий і недужий, — і все-таки йому не хотілось умирати. А проте він вирушив у свою останню подорож…

Прибій ліниво плескався об жовтий берег, а в червоних відблисках вечірньої зорі шугали білі чайки. Вони сумно скиглили. Крила їх горіли в останніх променях сонця. Лиховісні чайки-гларуси гидко й неприємно реготали. Жахливий регіт! Сумний плач гларусів! Червоне небо відбивалось у гладенькому морі, і лише одна невеличка хмарка, вузенька, мов чорна, траурна стрічка, висіла над лівим краєм сліпучо-яскравого заходу. Пахло йодом і водоростями.

Коли всі рибальські човни повернулись до затоки, люди дізналися, що барба Тодорій вирушив до інших берегів. Простоволосі, змоклі рибалки стояли біля свого старшого товариша, похмурі й мовчазні, не ймучи віри, що того, хто довгі роки повільно вмирав, підточений хворобою, нарешті не стало серед живих. «Щасливий, — думали вони, — не дома на постелі закрив свої очі, а на морському березі, під шум хвиль і вітру».

Збентежені незвичайним натовпом на березі, з пристані прибігли з галасом люди, яким навіть на думку не спало, що тут хтось помер. Побачивши, що трапилось, вони, ще задихані, познімали кашкети, посхиляли голови й притихли. Серед них був і Максимів батько, робітник портових майстерень, бойовий товариш барби Тодорія та його синів, яких повісили фашисти. Похмурий і суворий, він протиснувся крізь натовп, ставши перед тим, хто першим навчив його червоної правди, якось невміло, мов соромлячись своєї скорботи, підняв кулак до почервонілих очей. Максим схлипнув і ще нижче похилив голову. Колка нестримно розридався, мабуть, згадав свого розстріляного батька. Андрієві було тоскно і хотілося втекти, але якась невідома сила утримувала хлопця біля покійного. Тільки Сашові й не хотілося дивитись на мерця, і водночас було важко одвести від нього очі. Він стежив за обличчям барби Тодорія, що з кожною хвилиною змінювалось і все менше ставало схожим на те сухе й любе старече лице, яке він знав до найменшої рисочки, бо мав на диво сильну зорову пам'ять. Сашо дивився, як образ старого капітана втрачає свої риси, і його гнітило відчуття, що немає вже ніякого барби Тодорія, а є тільки відлітаюча матерія.

Потім усе втратило свій реальний смисл.

Реготали гларуси. Якісь жінки-рибачихи, певно, колишні дівчата синів барби Тодорія, заголосили. Зупинялися прохожі. Дехто почав розпитувати, хто такий покійник, від чого помер, чому немає родичів. Змішалось багато голосів. Зчинилась метушня. Десь дістали воза.

Товариші барби Тодорія поклали його на воза й накрили зверху старим рибальським парусом. Хтось вилаявся. «Тихше, громадяни, тихше! — заспокоював міліціонер. — Людина вмерла». Всі пішли за возом. Хлопці самі лишились на пустому березі.

Тоді Максим сховав весла та щоглу з перекладиною, і всі четверо рушили за натовпом. Сашо побіг до телефонної будки й попередив матір, що він сьогодні не прийде на ніч додому. Мати перелякалась: чому він не прийде? А Сашо хтозна для чого збрехав, що вмер визначний мореплавець і треба буде стояти в почесній варті. Мати спробувала заперечити, але, знаючи свого сина, не дуже наполягала, а йому тільки того й треба було. Сказавши на добраніч, він повісив трубку. Потім подзвонив на завод до інженера Кирилова, передав йому сумну звістку і повідомив, що «екіпаж» (в тому числі і Андрій) стоятиме всю ніч на почесній варті; якщо інженер матиме час, хай прийде й він. Кирилов, давній друг капітана, який активно допомагав хлопцям і Максимовому батькові лагодити старе корито, відповів, що негайно виходить. Сашо наздогнав товаришів.

Барба Тодорій жив сам у маленькій хатині на околиці міста, біля самого моря. Це був старий бідняцький, робітничий квартал. На одному його кінці вже зводились нові житлові корпуси, але поки що вони вміщали небагато людей. І досі, хоч вже не один рік минув після того, як народ взяв, владу в свої руки, цей квартал зберігав свій колишній вигляд. Нові були тільки назви кривих пильних вуличок. Багато його мешканців загинули за довгі роки боротьби. Старому капітанові давали будиночок у центрі міста, але він рішуче відмовився. Що він робитиме сам у великій чужій хаті? Якби були живі його сини, то інша справа. І він вирішив залишитись у старій рибальській хаті, не захотів кидати кімнатки з пожовклими стінами, що колись були побілені вапном, невеликого подвір'я з старою шовковицею і трухлявою лавочкою, жоржини покійної, потемнілі портрети, прості вбогі меблі, домашні хвилюючі запахи — все те дороге, що викликало спогади про минуле. Старенька бабуся, подруга покійної жінки і близька сусідка, наглядала за ним. Злі язики давно підвели їх «під вінець», але насправді нічого такого не було.

Вчора, літнього вечора 1946 року, барба Тодорій востаннє повернувся до своєї хатини. А завтра він залишить її назавжди. Побачивши мовчазну процесію, стара сусідка одразу все зрозуміла. Вона вибігла назустріч, заридала-заголосила і пішла за возом. Бідняцький квартал заворушився. Повиходили жінки й приєднались до старої сусідки, діти гуртом пішли обабіч воза. Колчина мати тільки-но повернулася з заводу. Почувши плач, вона зав'язала свою вилинялу хустку й теж вибігла з хати. Чи хтось їй сказав, що везуть барбу Тодорія, чи серце почуло, але Гіна закричала, заголосила, ухопившись за віз, і безпорадно розридалась. Покинув їх один з тих, хто разом з її чоловіком боровся за кращу долю.

Старого капітана поклали на ліжко, і жінки й друзі заходилися біля покійника, готуючи його в останню путь. В кишені у нього знайшли шматок грубого сірого паперу, на якому кривими літерами хімічним олівцем було написано невеличкий заповіт. Увесь квартал прийшов попрощатися з доброю людиною. А капітан лежав у червоній труні, обставленій квітами, вбраний мов на свято, в чорний костюм і матроський тільник. Члени парторганізації з карабінами при нозі стояли на почесній варті коло старого комуніста. Ніч була коротка й тепла, мерехтіли зорі і тихенько повівав ласкавий зефір.

Чоловіки курили на подвір'ї і тихо розмовляли. Хлопці були сумні й пригнічені, одні сиділи на розсохлій лаві, інші стояли на почесній варті біля старого капітана.

Розвиднілося рано.

Море було біле, майже срібне, схоже на величезне гладеньке озеро. Розбуджені сходом сонця, чайки плакали, мов малі діти. Нічна втома, напруження і цей пташиний плач знову нагнали сум на хлопців. Але біль уже втратив свою гостроту. Після полудня, коли спека була найбільша, процесія вирушила до кладовища. За катафалком ішли найближчі товариші барби Тодорія, члени партії, народ. Весь бідняцький квартал вийшов провести свого славного сина. Грав флотський оркестр. Майоріли червоні прапори, перев'язані чорними стрічками. Схиливши голови, йшли матроси. Було сумно, пильно і жарко. Відчувалося (напевно, це від спеки), що навколо — якась порожнеча. Обабіч катафалка йшли Максим і Андрій, Колка й Сашо. Хлопці повільно ступали, стомлені безсонною ніччю, і обличчя їх були сумні, змарнілі. Траурні звуки музики, здавалося, колихали їх, і вони похитувались у повільному дивовижному ритмі, неначе випили великий келих гіркого вина. Мужньо ридав похоронний марш.

Сашо ледве волочив ноги. Він відчував смертельну втому, похорон гнітив його. В одному місці вулиця звузилась, процесія збилась, і Сашо, сам того не помічаючи, звернув у вуличку й пішов додому. Повільно піднявся східцями, на які завжди вибігав одразу, зайшов у кімнату, ліг і заснув. Але й крізь сон чув сумну урочисту музику, а повіки різало яскраве світло паркого полудня, і якесь чудне болісне і водночас приємне почуття, яке, певно, викликав безутішний сум музики, розливалось по всьому тілі. Інколи музика затихала, зникала, йому дуже хотілося знову її почути, знову пережити те особливе відчуття небуття, і він напружував слух, щоб вловити сумні звуки. А почувши їх, знову падав у прірву між сном і реальністю. Нарешті втома взяла верх, і Сашо заснув глибоким сном.

Максим перший помітив відсутність Сашо. Спочатку він розгнівався, пообіцявши жорстоко розправитися з своїм малодушним приятелем, але потім його гнів ущух. Слабка людина цей Сашо. Нерви не витримали.

Траурна процесія ввійшла на кладовище. Люди розбрелись алейками, добираючись до могили. Друзі підняли червону труну й поставили на м'яку землю. Виступили промовці, почалося прощання. Могильники взяли мертвого, трикратний залп глухо тріснув у розпеченому повітрі, пролунала музика, товариші барби Тодорія заспівали: «В тяжкій боротьбі ви навік полягли…», земля застугоніла, падаючи на труну капітана, і все кінчилось — просто, як його життя, і урочисто, як час, в який він помер.

Максим і Андрій з батьками, а Колка з матір'ю відвідали могилу розстріляного Колчиного батька, поклали квіти під вицвілою пірамідою братської могили. Вдова довго ридала і не могла піти звідси. Колка повів її додому, батьки пішли чаркою пом'янути покійника, а Максим з Андрієм навмання попрямували вулицею. Пройшлись рибальською набережною, покрутились біля старого корита, а надвечір завернули до Саша. Розбудили його. Хлопець перелякано схопився, винувато кліпаючи очима. Максим вичитав товаришеві, але Сашові стало ясно, що на цей раз усе минеться легко. Поговоривши про те про се, вони домовилися вирушити до рибальського містечка через три дні. Хіба ж могли вони раніше залишити старого капітана!

ВІДПЛИТТЯ

За пропозицією Максима, ніч напередодні від'їзду екіпаж провів у старому човні, на набережній. Максим хотів, щоб хлопці з самого початку звикали до бурлацького життя й знегод, хоча пестунчиків серед них не було. Максим зробив це головним чином заради Саша, який у мріях був найсміливішим, а коли доходило до діла, першим ховався в кущі. Хлопці вже не раз бували в Н., і саме через те, що їм полюбилося це містечко, вирішили провести канікули там. На риболовлі хлопці заробили трохи грошей, і Андрій зберігав їх з суворістю найпедантичнішого в світі касира. Розраховували також, що допоможуть і родичі. А рибалити вони зможуть і в Н., продаватимуть рибу дачникам, от і не сидітимуть у батьків на шиї. Андрієві ж хотілося, щоб батьки взяли на себе витрати на мандрівку, а на зароблені гроші купити мотор. Плавання під парусами було для нього, ніби класикою моря, а от з мотором справи пішли б набагато краще. По-перше, удвоє більша швидкість, по-друге, запах риби й водоростей, перемішаний з запахом бензину чи нафти, — еге, це вже зовсім по-морському! Кожен приніс щось із дому, — зібралося чимале господарство: дві каструлі, сковорода, алюмінійові тарілки й ложки, вітростійкий ліхтар, барильце для води, електричні ліхтарики, військовий бінокль і компас інженера Кирилова — гордість Андрія, велика сокира та інше спорядження. Правда, вони їхали до брата Максимового батька, який був капітаном пароплава-бази, але все-таки не зайве мати і власні речі. Ніби не до Н., а на самий екватор збиралися. За всім цим ховалась невелика таємниця. Крім іншого начиння, за поясом у кожного був гострий матроський ніж.

Інженерові Кирилову ці витівки не дуже подобались, але, з другого боку, він думав, що хлопці вже дорослі і не робитимуть дурниць. Трохи романтики не завадить. Нехай гартуються, а головне — звикають до самостійності.

Сашів батько, доктор Липов, був весь час зайнятий і мало цікавився, чим розважається його син. Повністю віддавшись роботі в лікарні, науковій діяльності, він усе полишив на добру волю дружини, яка була дуже зайнятою людиною і не могла справитися з неспокійним мрійником, мабуть тому, що він був схожий на неї. Максимів батько взагалі не звертав уваги на всі ці витівки, а робітниця Гіна вважала цілком природним те, що син робітника ходить з ножем. Її життя було завжди тяжке, сповнене небезпеки й риску. Тривала підпільна діяльність її чоловіка прищепила Гіні нові звички, яких важко було позбутися. Та за свого Колку вона ніколи не боялася. Можливо, через те, що він змалку ходив у відкрите море, на промисел, Колка був міцний і здоровий хлопець: міг за себе постояти…

Ніч була світла й місячна, без вітру. Золота стежка через усе море вела до далеких горизонтів. Вода блищала, немов розтоплений метал. Хвилі сумно плескали в берег, навіваючи легенди. Хлопці сиділи в старому кориті, хто обпершись на борт, хто витягшись на лаві, і мовчали. Сашо ледь чутно бриньчав на гітарі, тихо наспівуючи про далекі лазурові моря. Трохи згодом він замовк, втупившись у морську далечінь, посидів так і раптом, пожвавившись, мрійно сказав:

— Ви знаєте що?

Всі насторожились.

— На мить я собі уявив, що ми у відкритому морі. Буря. Вітер. Шторм вісім балів. Збиваємося з курсу. Пливемо в темряві три доби і, нарешті, стомлені, змоклі, опиняємось біля берегів Абхазії. Перед нами пальми, бамбукові ліси — тропіки. Крутий скелястий гірський берег. Немає ні пляжу, ні піску.

— Еге, це вже ти вигадав, — закинув Колка. — Ти, певно, десь вичитав, що на південних берегах немає пляжів. А звідки ти знаєш, може, в Абхазії якраз і є!

— Немає! — авторитетно відрубав Андрій, що стояв на вахті. — На південних берегах пляжів не буває. Це закон моря. Факт.

— Але штучні ж бувають, — настоював на своєму Сашо. — Наприклад, в Балчику. Ось Максим там був, нехай скаже.

— Не тільки в Балчику, а й у Ніцці пляж штучний, — сказав Максим.

— Ти вчора тільки звідти, — глузував з нього Колка. — Розкажи нам докладніше.

— Поважай свого капітана, — напівсуворо, напівжартівливо зауважив Максим. — Сонце теж не бував на Таїті, а весь час про нього говорить. А коли хочеш знати, пляж у Ніцці штучний і, крім того, відгороджений сталевою сіткою.

— Невже? Навіщо? — здивувався Колка.

— Відгадай!

— Певно, від підводних човнів, — поквапився Сашо.

— Дурниці! — різко вигукнув Андрій, який не терпів незнання елементарних речей. — Від акул.

Колка свиснув:

— Від акул!?.. Гм… Паскудне море. Ніколи б не проміняв його на наше.

— Паскудне, але цікаве! — пожвавився Сашо. — Уяви тільки бій з акулами… О-о-о… Взагалі красота! От коли б тут були акули, побачив би ти…

Колка зареготав:

— … як ти зникаєш у животі акули? Про мене, нехай їх краще не буде. Бо хто ж тоді опише нашу подорож?

— Як хто? Максим! — раптом образився Сашо. — Він же веде щоденник!

Максим підвівся:

— От тобі й на! Ну гаразд, коли тобі так дуже хочеться, пиши ти, хоча це право капітана. Гаразд. Вирішили. Сонце вестиме щоденник. Тільки без поезії, а головне — короткі речення!

Сашо зрадів, хоч у глибині душі й відчував, що не дуже чесно добився того, чого йому хотілося. Він образився, але нічого не сказав Максимові й тільки багатозначно вдарив по струнах.

Максим глянув на старий будильник барби Тодорія. Було близько дванадцятої. Підкрутивши пружину, він сказав:

— Ану спати! Після Андрія вахту приймає Сонце. За ним — я.

— Єсть, капітане! — в'яло відповів Сашо і поліз на ніс човна.

На світанку, коли Максим ставав на вахту, всі посхоплювались, ніби зовсім і не спали. Умились біля колонки на хвилерізі. Сашо з Колкою залишились набрати в барильце води, а Андрій пішов на пристань дістати прогноз погоди, йому сказали, що змін немає ніяких, і він повернувся доповісти Максимові. Підготувавши барку, хлопці почали чекати проводжаючих.

Раніш за всіх прийшла мати Колки. Вона принесла свіжих млинців і банку варення з полуниць. Поки хлопці їли, вона поговорила і поплакала за барбою Тодорієм, потім наказала Колці берегтися і задріботіла до заводу. Згодом прийшов інженер Кирилов з бай Ілією, Максимовим батьком, який приніс хлопцям гарячого хліба, помідорів, бринзи і фляжку горілки — натиратись, якщо хто простудиться. Інженер Кирилов вручив Максимові чотири рятувальних пояси і морську карту, обгорнену целофаном. Максим подивився і віддав її Андрієві.

— Яв картах не дуже розбираюся, — визнав він. — Нехай буде у штурмана. А пояси — це вже й зайве. Стільки грошей уклали! Всі плаваємо, як ті акули, — посміхнувся він.

— Нічого. На всякий випадок, — усміхнувся й собі інженер. — Чого вартий моряк без пояса!

Сидячи навпочіпки на піску, Андрій жадібно розглядав карту. А батько тим часом тихо повчав його. Син слухав одним вухом, зосередивши всю увагу на карті, і тільки бурмотів:

— Гаразд. Не хвилюйся.

Інженер не хвилювався, та все-таки він був батьком, хоч і занадто лагідним, але батьком. Не даремно ж приніс рятувальні пояси. А скільки попобігав, доки їх знайшов!

Бай Ілії здалося, що кермо повертається туго. Старий майстер старанно змазав його, потім довго оглядав добре просмолене й законопачене дно, перш ніж сказати, що на цьому судні можна вирушати в подорож. Воно вже «не давало води», як раніше. Але Кирилова все ще не задовольняло щось. Він уважно оглянув перекладину, такелаж і вітрило. І весь час йому здавалося, ніби шкот короткуватий. Можливо, це тому, що він погано розбирався в парусній справі. Кирилов був інженер-механік.

Схвильована, ледве переводячи дух, прибігла Сашова мати. Була вона худенька, тендітна, в окулярах і ще зовсім не стара. Рано вийшла заміж. Мала трьох дітей. Як і всі матері, що рідко бувають удень дома, вона тремтіла за своїх дітей.

— Буде буря! — звернулась вона до чоловіків. — Щойно говорила по телефону з одним військовим начальником, і він мене попередив. Я вважаю, що краще не відпускати дітей.

Хлопці не на жарт занепокоїлись.

— Цілком можливо, — промовив інженер. — В таку пору бурі бувають.

— Навряд чи буде, — заперечив Андрій. — Прогноз чудовий. Та й Н. під боком.

— Немає ніяких прикмет, — втрутився Максим, стурбовано глянувши на батька.

Інші хлопці глянули на інженера з тривогою і надією. Бай Ілія обвів поглядом море й небо і, поміркувавши, звернувся до лікарки:

— Не знаю, гларуси мовчать. А хоч і буде — нехай хлопці гартуються.

— Боюся, — простогнала жінка.

— Тому й думаєш про бурю. А вона або буде, або й ні. Метеорологія — мов жінка: не вгадаєш, коли буча здійметься, — засміявся він.

Худенька жінка, нічого не відповівши, віддала Сашові сумку, набиту продуктами, й потерту ковдру.

— Я вас благаю, — звернулась вона до Максима, який викликав у неї найбільше довір'я, — будьте обережні. — І тихо додала: — Сашо такий… гарячий, стримуйте його… — хотіла сказати «бережіть його», але посоромилася.

— Будьте спокійні, — змовницьким тоном шепнув їй Максим. — Привезу назад живого й здорового, та ще й з орденом.

— З яким орденом? — перелякано заблимала вона з-під окуляр.

— З орденом… з орденом за морську відвагу…

Лікарка сумно посміхнулася.

— Мерщій, уже пора! — гукнув Колка з човна. Не подобалось йому таке хникання.

Нашвидку попрощавшись, хлопці зайняли свої місця за трьома парами весел; Максим сів за кермо. Бай Ілія з інженером підштовхнули старе корито, весла підхопили його й понесли від берега.

Море було спокійне, мов басейн. Барка легко ковзала по його поверхні.

— Дивіться мені! — гукнув услід бай Ілія з посмішкою, але серйозно сварячись пальцем.

— Добре, добре, — з досадою відповів Максим і тихо подав якусь команду.

Хлопці підняли по веслу в знак привітання. Доктор Липова потяглась їх зупинити, серце в неї стискалось від неясного передчуття і страху, але чоловіки різноголосо гукнули: «Щасливого плавання!», вона сумно махнула хусткою й заплакала. Угледівши це, Сашо скипів від гніву. Ах, як вона його зганьбила, як зганьбила!..

Мати й обидва батьки стояли біля причалу, аж поки барка не стала маленькою, мов дитяча іграшка. Тільки тоді вони пішли на роботу.

ПРИГОДА НА ОСТРОВІ

В дорогу! В дорогу!

Гребти було весело й легко, душу сповнювало почуття радості, відоме тільки людям, які палко люблять море, але довгий час перебували на суші. Біля човна вода була зелена, легка, світла, далі синя, а на горизонті біла, наче молоко. В ранковому повітрі дальні береги здавались близькими, ясними, дивовижно рельєфними: гребни якийсь десяток разів — і допливеш до їхніх фіолетових тіней. Пороздягавшись до пояса, з червоними хусточками на головах, засмаглі й дужі, хлопці гребли ритмічно, як гребці за часів фараонів. Вони поспішали вийти на простір у ту частину затоки, де вільно гуляє вітер, щоб підняти парус. Уже й лоби у них заблищали, вкрившись дрібним потом, а по спинах потекли тоненькі струминки, а Максим усе ще не давав спочинку. Не гребець той, хто принаймні три милі не висидить за веслом. Сашо весь облився потом, намагаючись не порушити ритму, але відчував, що руки от-от опустяться і товариші його засміють. А тут, як на зло, страшенно захотілося пити. Горло пересохло, нічим стало дихати. Максим помітив героїчні зусилля свого друга, але не поспішав; та коли побачив, що воля покидає хлопця, гукнув його до керма, а сам узявся за весла. Колка презирливо посміхнувся. Андрій педантично продовжував працювати.

Витерши лоба, Сашо жадно припав губами до сулії, потім сів і з задоволенням почав вдивлятися в далечінь. Горизонт був чистий. Обернувся назад. Рибальські човни тільки-но відчалювали од берега. Значить, вони, хлопці, першими вийшли у відкрите море. Сашо знову почав дивитися вперед. Наближалися до острова на середині затоки, за п'ять-шість миль од берега. Вірніше, це був не острів, а величезна скеля, об яку бились вітри й хвилі. Вежа автоматичного маяка біліла, мов башта фортеці. Але так здавалося тільки зблизька. Здаля острів був схожий на пароплав, що стоїть на мертвому якорі в затоці. Колись там була тюрма для політичних в'язнів. До дерев'яного причалу острова можуть приставати лише невеликі суденця. Немає тут ні пристані, ні хвилерізу. Пустка.

Сашо не звернув уваги на острів. Усі настільки звикли до нього, ніби його й не було зовсім. Через ту погану славу скелю всі обходили десятою дорогою. Саша більше цікавив обрій. Хотілось побачити напнуті вітрила або дим. Хотілось угледіти океанський пароплав, підійти до нього і привітатися. Але море було чисте. Недалеко від них грав косяк риби. В тихій ранковій воді граціозно шмигав самотній дельфін. Круги над ним виблискували, мов розплавлене срібло. Якась лагідна, наснажена світлом тиша нависла над великою водою, важкою й густою, мов олія. Раптом Сашо натиснув кермо праворуч, і барка попрямувала до острова.

— Стривай! Що ти робиш? — сердито гукнув Максим. — Куди тебе понесло?

Хлопці залишили весла. Здавалось, вони тільки цього й чекали. Барку підхопило тихою течією. Всі задумались. Острів не викликав у них приємних думок.

— Що тут довго міркувати? — наполягав Сашо. — Оглянемо його, відпочинемо, може, й пообідаємо там, розведем багаття, а потім і назад. Чи доведеться коли вдруге, чи ні…

— Непогано… — обізвався Андрій.

— Ну що ж… Їдьмо, — неохоче погодився Колка. — Тільки, правду кажучи, зовсім не подобається мені це гадюче кубло…

— Сашо правду каже! — відрубав Максим. — Острів під самим носом у нас, а наша нога ще там і не ступала. Боюсь тільки одного: як би не спізнитися.

— Встигнемо. Давай! — захоплено гукнув Сашо.

Він подав команду, і барка попрямувала до розваленого трухлявого причалу. Прив'язавши її до високого пакола, хлопці піднялись на крутий берег. Острів був пустий і безлюдний. Посеред нього стирчала споруда колишньої в'язниці, навколо на кривих підпорах ледве трималися цегляні прибудови з повириваними дверима, а на найвищому місці білів маяк, незграбно товстий і не такий величний, як здавалося хлопцям раніше, з води. Весь острів заріс бур'янами, він був засмічений і покинутий напризволяще. Довжина й ширина острова були приблизно однакові — не більше п'ятисот кроків. Ніде не видно було ні деревця, ні кущика. Тільки низька колюча і вже вигоріла морська трава. Не було й птахів, окрім гларусів. Мертва пустеля. Все це створювало враження якоїсь таємничості.

— А знаєте що? — радісно вигукнув Сашо, стукнувши себе долонею по лобі. — Дивний острів! Піратське гніздо! Такого не знайдеш і в Індійському океані. Як нам раніше не спало на думку зробити його нашим!

— Як це нашим? — заперечив Колка. — Острів державний і не може бути нашим.

— Що ти мелеш! — уперся Сашо, якого ще не залишило натхнення — Все одно його ніхто не використовує, значить, може бути нашим. Ну, звичайно, без грамоти на право власності. Не поїдемо в Н., проведемо канікули тут. Крім того, що до міста не далеко… — Але, згадавши щось дуже важливе, що стосувалось Н., він додав уже без запалу: — Шкода, що пляжу немає. Здохнути можна в цьому гадючому кублі!

Та хлопцям уже сподобалась ідея. Перебиваючи один одного, вони почали вносити пропозиції, як упорядкувати острів, і так далеко сягнули в своїх мріях, що були певні: община дозволить їм осісти тут на літо. І Сашо знову захопився. Було безліч пропозицій: зруйнувати огидну стару будівлю, зробити собі маленьку хатку, а на мілкому місці накидати каміння і побудувати хвилеріз; прибудови перетворити в голуб'ятники — для зв'язку з містом, освітлювати приміщення ліхтарями або свічками. От тільки як бути з гасом? У ті роки його було важко дістати, але якось би упорались. Якби тільки й клопоту, що гас.

— Найгірше буде з водою! — промовив розчаровано Сашо, згадавши знову про Н. — Щодня треба буде їздити до міста по воду, — це вже справжнє безглуздя! Може, не варто тут залишатися?

Та вагатися вже було пізно. Хлопці обійшли весь острів, уважно, з пристрастю геологів обслідували скелі понад берегом, але прісної води не знайшли ні краплини. Подумали, чи не викопати колодязь, але скоро відмовились од цієї думки: морська вода, вільно проходячи через ненадійний фільтр земних шарів, заллє його. Реальнішою була пропозиція Колки збирати дощову воду, але Андрій вірніше вирішив це питання:

— Трохи згодом купимо мотор, а до того часу будем возити в барильці. Не так то вже й далеко до міста!

Погодились. Потім пішли оглядати колишню тюрму. Каменю і дерева тут було досить, щоб побудувати чудову хатку. Найскладнішою лишалася проблема води. Не буде можливості ні лісу насадити, ні городину розвести. Навкруги стільки води, а не можна напитись, ні город полити, — це вже надто прикро. Та, незважаючи ні на що, ліс вирішили все-таки насадити, причому переважно з декоративних порід, за пропозицією Саша, який просто марив тропічною рослинністю.

Велика суперечка зчинилася з приводу назви острова. З давніх-давен його звали островом Святої Феодосії, але це зовсім не подобалося хлопцям, і не тільки тому, що вони не визнавали ніяких там святих, а й через те, що стара назва якась безглузда й прозаїчна. Нічого привабливого, нічого романтичного не було у цієї невідомої рибальської святої. А проте як не міркували, скільки пропозицій не розглядали, як не вирувала нестримна Сашова фантазія, так ні до чого й не домовилися. Залишили на потім. Це була справа важлива, її зопалу вирішувати не можна. Так само, як і питання про барку, яка й досі ходила без назви.

Максим запропонував увійти в середину будови, щоб роздивитись. Колка не погодився. Його гнітила сама думка, що тут колись була тюрма. Тому він залишався холодним, десь глибоко в душі повстаючи проти Сашової ідеї. Досить було йому подумати, що тут, можливо, катували його батька, як він весь ставав на диби, згоден краще побитися, ніж піти на угоду з своїми почуттями.

— Ти залишайся тут, — сказав Максим, який розумів його, і вони втрьох попростували до споруди.

Заходили несміливо, з трепетом у серці, і Колка це відчув, йому стало ще прикріше, хлопець одвернувся й почав дивитися на море. Незабаром обід. Досить блукати по цих каменюках! Час рушати.

Хлопці обережно переходили з камери в камеру, які всі були порожні, запущені й брудні, засновані чорним від пороху павутинням. Замість вікон і дверей зяяли темні отвори, на стінах виднілися напівстерті написи. Скільки людей тут згнило! Із завмираючим серцем обійшли хлопці всю споруду, їм хотілось якнайшвидше вийти звідси геть, утекти, але цікавість і та дивна сила, яка будь-що примушувала їх поводитись, як мужчини, стримувала хлопців. Мов ті примари, блукали вони по таємничому будинку. Вже виходячи, Сашо угледів якісь двері, що вели в підземелля. Це вразило його: у всьому будинку двері повиривані, а тут цілі, його фантазія гарячково працювала. Сашо поділився тривогою з іншими. Хлопці нерішуче стояли біля дверей, не наважуючись натиснути клямку.

— Дурниці! — перший опам'ятався Максим. — Чого ви боїтесь? Тобі, Сонце, завжди щось ввижається. Двері як двері, — і він натиснув на них.

Двері були замкнуті.

— Ти дивись! — здригнувся від несподіванки хлопець. — Що ж це таке?

— Я ж вам казав, — прошепотів ослаблим голосом Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.

Максим натиснув на двері дужче, але знову марно. Вийшли й розповіли про все Колці. Він запропонував виламати двері. Ясно, що тут не все гаразд. Колка побіг до барки, приніс сокиру. Максим помітив, що Сашо боїться, і, повагавшись хвилину, залишив його біля входу на сторожі. Кількома ударами він вибив таємничі двері, і в світлі електричних ліхтарів хлопці угледіли вологі східці, що зникали десь у темряві. Деякий час усі нерішуче стояли біля відкритої пащі підземелля, потім Максим, затиснувши в зубах ніж, переступив поріг. Обережно й несміливо почали вони сходити вниз, їх обдало запахом вологи й цвілі. Східці були мокрі й слизькі, із стін сочилася вода.

Східці привели в довгий коридор, і хлопці приготувалися битись на смерть, якщо хтось на них нападе. Але ніде нікого не було. Вздовж коридора було багато дверей. Певно, карцери. Хлопці зайшли в деякі з них. Нічого. Сирість і темрява. Двері п'ятої камери були замкнуті. Розбили й їх. І аж скрикнули від подиву: до самої стелі камера була набита ящиками.

Відірвали дошку. Заблищали новенькі бляшані банки без етикеток.

— Мабуть, динаміт, — шепнув Колка.

— Побачимо, — промовив Максим, і голос у нього затремтів. Він замахнувся сокирою. Андрій схопив його за руку.

— Не треба! Може вибухнути. Надворі побачимо. Давай подивимося, що в інших ящиках.

Розбили ще один. У ньому були такі самі банки. Третій, четвертий — те саме. Лишатися тут довше не було рації. Хлопці поспішили вийти на світло, щоб побачити, що в банках. Колка запропонував оглянути й решту камер, але там нічого не знайшли.

Угледівши товаришів, Сашо, ніби згадавши про щось, задиханий і неспокійний, вибіг назустріч.

— Знаєте що? Тут пропливало кілька рибальських човнів, один з них завернув сюди, ніби за косяком риби, але, побачивши нашу барку, рибалки повернули назад й пішли за іншими човнами.

Максим суворо глянув на нього:

— Не брешеш?

— Слово честі!

— Все зрозуміло, — сказав Колка. — Контрабандисти.

— Побачимо… — стурбовано промовив Андрій.

— У нас є консервний ключ? — запитав Максим.

— Здається, є, — відповів Колка, і всі четверо попрямували до барки.

Знайшли ключ. Максим хотів було відкрити одну банку, але руки у нього тремтіли, і Андрій спинив його:

— Стривай! Це не для тебе зараз. Та тут і не місце.

Зрозумівши, що Андрій боїться за нього, Максим задумався:

— Це правильно. Може, й справді тут вибухівка. Але банку все-таки треба комусь відкрити. Я за те, щоб це доручили мені як капітанові.

Колка заперечував. Андрій авторитетно підвищив голос:

— Зайвої хоробрості тут не треба. Хтось може загинути. Краще вдарити банкою об скелю, що буде, те й буде. Тільки далі від барки.

— Правильно! — хором погодились інші.

Пішли на протилежний кінець острова. Максим з усієї сили кинув блискучою банкою об скелю і ліг на землю поруч з іншими. Від удару банка зім'ялась і впала на кам'янистий берег біля самої води, але не вибухнула. Хлопці боязко підвели голови. Нічого.

— Не динаміт! — радісно вигукнув Колка.

Всі четверо один поперед одним пустились униз по стрімкому берегу. Максим, узявши зім'яту банку, відкрив її консервним ключем, і з неї на пісок посипалися дрібні зеленуватожовті зернята. Кава… Хлопці, мов божевільні, розреготались, весело танцюючи навколо банки. Стільки хвилювань через якусь там каву! Але одно стало зрозуміло: острів — склад контрабандистів. Хто ж вони? Хлопці перебрали прізвища деяких людей, що здавалися найбільш підозрілими, але сказати, хто саме з них контрабандист, вони, звичайно, не могли. Одне — гадати, зовсім інше — коли б Сашо на власні очі їх бачив.

— Не міг у бінокль подивитися? — в'їдливо запитав Колка. — Ти ж, кажуть, з догадливих!

— Забув, — промовив зажурено Сашо. Він розгнівався сам на себе: проґавити такий момент! Але правди дівати нікуди — Сашо таки злякався тоді.

Максим відкрив ще одну банку. І там кава….

Після довгої суперечки, головним чином, з Колкою, який наполягав на тому, щоб негайно повернутись назад і повідомити міліцію, вирішили поїхати до Н. І звідти подзвонити бай Ілії.

Всі стояли тісним кільцем. Максим урочисто сказав:

— Поклянімося: без спільного рішення нікому ні слова!

Сашо ляснув себе долонею по лобі:

— Знаєте що? Еврика! Назвемо його Піратським островом.

На цей раз усі погодилися з ним.

БЕРЕГИ АБХАЗІЇ

Сумні й розчаровані допленталися хлопці до старого корита. Спека й дивовижна знахідка враз позбавили їх енергії. Мовчки попоїли, після чого Максим, знову піднявшись на острів, оглянув море й небо. Великі сніжнобілі хмари мальовничо клубочились на затягненому імлою горизонті. Море було рівне й широке, мов степ. Але, незважаючи на те, що навколо було спокійно, якась неясна тривога охопила смуглявого хлопця. Він послинив палець і підняв його вгору. Тихо, вітру нема. Тривога трохи розвіялась, але якийсь неясний неспокій, якесь невловиме передчуття проникло глибоко в серце Максима.

— Вигадки! — з докором сказав він сам собі впівголоса.

Очевидно, таємнича пригода з кавою дещо збентежила його. Він повернувся до хлопців, і трохи згодом барка залишила острів. Налягли на весла. Було нестерпно важко. Рух вперед викликав легенький лоскітливий вітрець, але сонце припікало нещадно, неначе в тропіках, виснажуючи юних гребців. Вони часто змінювались біля керма, щоб відпочити, намагаючись не збитися з рівномірного темпу. Нарешті величезна затока лишилася за кормою. Подув легенький вітерець. Хлопці трохи пожвавились. Далеко праворуч ледве помітно блищала на сонці кубічна споруда військово-морської бази в Н. Щоб збільшити швидкість, Максим скерував барку в відкрите море. Вони пройшли з милю, коли зюйд-вест подужчав.

Хлопці повеселішали, підняли парус. Барка одразу пішла швидше. Стало не так жарко. Свіжий попутний вітер мов на крилах підняв мандрівників, і радісний настрій повернувся до них.

— Е-е-е-ех! — вигукнув Сашо. — Мрія! Летить, мов сарна!

Він був вільний від вахти і взявся до щоденника. Попередивши його, щоб нічого не писав про каву, Максим з прихованою тривогою дивився на парус, який дедалі все дужче напинався до вітру.

— Ого! — вигукнув Колка. — Бач, як несе!

Стоячи з біноклем на шиї на носовій частині, захоплений швидкістю, Андрій радісно й безтурботно насвистував. Старе корито, легко коливаючись на слабеньких хвильках, розбризкувало теплу зелену воду, летіло, мабуть, швидше ніж моторний човен. «Якщо й далі піде так, — думав собі Максим, — незабаром будемо в Н».

Та не довелось їм швидко допливти. Вітер дедалі дужчав, з'явилися баранці, хлопців це зовсім розвеселило, вони почали співати, а Максим ще дужче спохмурнів, його побоювання перетворилися тепер на виразну, сильну і владну тривогу. Ні, справа тут зовсім не в нервах. Передчуття не підвели його й на цей раз. Буде буря. З півдня хмари котилися величезними сіруватими клубками, збираючись на сході вздовж горизонту, мов перед атакою. Вітер ще подужчав. Сонце зблідло, просвічуючи крізь якусь білувату імлу, потім раптом сховалося зовсім, і стало темно. Море почорніло.

З завмиранням серця чекав Максим цієї хвилини, а тепер заспокоївся. Тепер він знав, що має бути. Спокійно й владно почав давати накази. Хлопці одразу витверезились од захоплення підступним зюйд-вестом, який непомітно перейшов у норд-ост. Це їх налякало, але всі були готові до боротьби.

Барку відносило все далі від берега, аж поки він зовсім не зник у мутній імлі. Але Максим все-таки не змінив курсу. Він намагався відійти якнайдалі від берега, щоб не розбитися об гострі скелі. У відкритому морі було безпечніше. Качка й завивання вітру дедалі дужчали. Хлопці налягли на весла й гребли мовчки, чекаючи початку бурі. Дужий порив вітру підхопив барку й кинув далеко вбік. Вона стрімко провалювалася в прірви, хвилі заливали її, обдаючи хлопців з ніг до голови водою, підіймали їх на високі гребені, щоб потім знову кинути у водяні провалля.

Старе корито жалібно скрипіло, немов розсипалось. Максим наказав опустити парус. Не встигли хлопці сховати його в кубрик, як з низьких хмар, мов з відра, линув дощ. Тепер барка йшла тільки на веслах, і це було безпечніше, ніж під парусом. Оскаженіла стихія вхопила нещасного човника і, вирвавши його з-під влади хлопців, понесла в страшному хаосі. Велика хвиля вирвала Сашове ліве весло. Максим наказав йому витягти й праве й вичерпати воду, що набралась у човен, а Андрієві — визначити, якщо це можливо, їхні координати.

На веслах залишився тількиКолка. Хвилі намагались вирвати кермо з Максимових рук, налітали на нього, старалися змити його з місця, але хлопець не відступав, усе ще намагаючись керувати старим скрипучим коритом. Андрій, зігнувшись у затишку в носовій частині, проводив по целофановій обгортці карти уявні лінії і раз у раз поглядав на компас, ламаючи голову над трудною задачею. Трохи згодом він приліз до Максима й гукнув на все горло, щоб перекричати бурю:

— Курс на схід!.. Десять миль від Н.!.

— Що? — гаркнув Максим. — Підійди ближче! — і притяг його лівою рукою до себе. Аж тепер почув. Махнувши рукою, він відіслав Андрія назад і наказав знову взятися за весла.

А буря лютувала все дужче й дужче. Ось вона реве з усієї сили, грається стареньким коритцем, мов горіховою шкарлупкою, кидає його в глибокі безодні, здіймає па високі гребені хвиль, жене на нього шалені вали. Сашо невтомно вичерпує воду. Колка з Андрієм напружують останні сили.

Максим здалеку угледів, що підходить величезна хвиля.

— Пояси! Пояси! — гукнув він тривожно.

Хлопці схопили рятувальні пояси, але надіти не встигли. Хвиля накотилась, залила їх, та не втопила. Вичерпавши воду, Сашо швидко заспокоївся, хоч буря й тримала його весь час у напруженні. В цьому хаосі не було часу думати й міркувати. Хлопці покладалися на свій інстинкт, волю і особливо на фізичну витривалість. Вони палко жадали тільки одного: щоб якнайшвидше скінчився цей кошмар, що тривав хтозна-скільки часу. А буря все гралася з безпорадною утлою баркою. Дощ виплітав щільну тяжку завісу, за яку не могло проникнути людське око. Там, за нею, була смерть і безвість.

Раптом крізь завивання бурі Сашові почувся стукіт мотора. Оглянувся — немає нічого. Подумав, що вчулось. Але за мить повз них промайнув невеликий катер. Угледівши на ньому бородатого велетня, Сашо крикнув і, випроставшись, полетів на лівий борт. Хлопці оторопіли. Колка блискавично кинувся на Саша і стягнув на дно. Аж тепер усі побачили катер. Хлопці здійняли гвалт, почали махати руками і помітили, що й звідти на них дивляться, але судно, не зупинившись, зникло за щільною темною завісою так само несподівано, як і з'явилось.

— Лази! — миттю визначив Андрій.

Інші скоріше зрозуміли по губах, ніж почули, що то за катер. Колка схвильований проліз до Максима, гукнувши йому на саме вухо:

— Як ти думаєш, що їм тут потрібно?

— Хіба я знаю! — стурбовано відповів Максим. — Побачимо…

Лазами називались морські розбійники, пірати, контрабандисти. Жили вони по узбережжю Малої Азії, переважно — в морі. Хлопці враз забули про бурю. Сашо гукав до Колки:

— Піратський острів — і лази! Це не випадково!

Без сумніву, зв'язок був, але про нього можна було тільки догадуватись. Ой, хоч би скоріше вщухла буря! А вона завивала, ревіла, шпурляла човен, вимотувала останні сили. Ледве тримаючись на йогах, перелякавшись до смерті від несподіваного падіння, Сашо запропонував поприв'язуватись до човна. Це було небезпечно й безглуздо. Потопляться, мов цуценята. Бідолаха! Руки в Саша нестерпно боліли, безсило опускались, дерев'яніли. Андрій схопив його попід пахви, а сам тримався за щоглу, що описувала над хвилями дивовижні параболи. Колка вичерпував воду.

І все-таки буря була вже не така страшна. Несподівана поява лазів недалеко від рідного берега вразила їх. З голови весь час не виходила думка про цих розбійників. Що їм тут потрібно? Чи не використовують вони в своїх цілях саме таку лиху годину? Хлопці знали, що в місті з-під поли торгують не тільки кавою, а й чаєм, англійським сукном, взуттям, маслиновою олією, чорним перцем, запальничками, гашишем тощо. Може, саме ці лази й займаються контрабандою? Хто ж інший! Лази були схожі на кочових циган: нічим іншим не могли займатися, крім нечистих справ. Без сумніву, у них були спільники і серед рибалок. Ні, Сашо не помилявся. Катер приходив по каву. Але чому серед білого дня? Може, тому, що вдень їх ніхто не запідозрив би, ніхто б не звернув на них уваги? А хіба за островом не стежить берегова охорона? Чи дізналися вже лази, що хлопці відкрили їхній склад? Ні, ні, вони, певно, тільки тепер туди їдуть. А можливо, ці не мають нічого спільного з островом? От каверза!

Хлопці відчували, що вскочили в страшенно цікаву й таємничу історію, про яку досі тільки мріяли, та й то цілком певні, що таких пригод уже не існує — навіть жалкували, що пізно народились. І ось перед ними почало розкриватися щось таке, що й лякало хлопців і водночас розпалювало їхні гарячі серця, що поривалися до подвигів і слави.

Несподівано виття бурі обірвалося, немов ножем відрізане. Горизонт відступив, дощ перестав. Тільки деякі хмари струшували ще останні краплини. З боку берега виглянуло сонце, вже зовсім низько, на заході. Це дозволило хлопцям зорієнтуватися, бо в хаосі вони забули, з якого боку й берег. Піднявши парус, пішли в напрямку, який вважали південним. Андрій узявся за навігацію. Виявилось, що вони перебувають за десять миль од берега і за п'ять миль на південь од Н. З радощів хлопці почали кричати, мов божевільні.

Зробивши красивий поворот, мандрівники взяли курс на рибальське містечко. Дув помірний попутний вітер.

Уже сутеніло, коли на горизонті з'явилося Н. На фоні яскравого літнього заходу містечко здавалося на диво красивим. Праворуч на високому березі рельєфно вимальовувався вітряний млин, чорніючи на фоні світлого вечірнього неба, — той самий млин, який вони так любили і в якому мали намір влаштуватися на літо, бо він був покинутий. Млин займав центральне місце в їхніх романтичних мріях і юнацьких пориваннях. Можливо, тому, що це був єдиний на всьому узбережжі млин — інші один за одним попідгнивали і пішли на дрова. Пара прирекла їх на загибель.

Барка минула великий скелястий і рівний, мов таця, острів Святого Івана — з білим маяком, невеличкою хатинкою для наглядача і єдиним деревцем, пригнутим до самої землі східними вітрами. В своїй самотності воно здавалось особливо гарним і зворушливо привабливим. Маленьке криве деревце на пустому острові серед безкрайого моря!

Ліворуч, на меншому острові, зв'язаному масивним хвилерізом з Н., височів здоровенний куб військово-морської бази. Тут утворилась чудова тиха гавань. Недаремно за старих часів містечко мало романтичну назву: Місто Порятунку.

Коли обігнули острів з базою, перед очима у хлопців виріс невеличкий, майже круглий півострів, на якому й розкинулося містечко Н. Довгий і вузький перешийок, що змійкою звивався від острова до суші, був дуже мальовничий; чорні в сутінках маленькі рибальські хатини, у вікнах яких відбивалося мідночервоне світло заходу, здавались намальованими; далі виднілась одягнена в камінь набережна, казино в сучасному стилі, рибальська пристань, а на заході — величезна затишна затока з високими золотими дюнами, які ще й досі випромінювали денне світло. Все це, разом з архітектурою дерев'яних будівель, яким було щонайменше триста років, створювали особливу екзотику Н., його південну принадність і чарівність. У затоці темніли обриси військових кораблів, а над усім цим стирчав вітряк. На північ од нього у фіолетових відблисках поринав зловісний Мис утоплеників. Над ландшафтом сіялось якесь особливе приховане світло, і хлопцям здавалося, що перед ними проходять кадри кінофільму про казковий стародавній світ — віт мілетських греків, конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії.

Ніби це не те саме дерев'яне рибальське містечко, над яким щойно пронеслась літня буря…

Спритно маневруючи, барка підійшла до пристані. Крізь густий ліс щогол виднілася набережна, чорна від народу: дачників, матросів, рибалок, які привітно махали хлопцям руками. Колка пирснув зо сміху:

— Берег Абхазії, правда?

Всі полегшено засміялися. Почуваючи себе переможцями, вони гордо чекали, поки збереться натовп, який весь час зростав. Закінчивши запис у щоденнику, Сашо не без задоволення прочитав останні рядки:

«Урочиста зустріч. Грає музика».

Музика не грала, але зустріч справді була урочиста. Так завжди буває в невеличких приморських містах після бурі.

ДОМЕНІКА

Максим ще здалеку помітив свого дядька. Це був кремезний і дужий рибалка років сорока, схожий на його батька. Біля нього тулився капітан Моко — давній знайомий хлопців, тридцяти з лишнім років, чорний, як жук, з товстими м'ясистими губами і широким, приплюснутим, як у сенегальця, носом. Він ішов разом з капітаном Наком і не зовсім ввічливо розштовхував людей, хрипко вигукуючи:

— Прошу, шановні товариші… Дайте дорогу…

Колка ловко кинув йому вірьовку, і він прив'язав барку барби Тодорія до причалу. Нако, легко стрибнувши в човен, посварився на хлопців пальцем:

— Чортенята! Гемонські діти! Все місто на ноги підняли, — і зареготав гучним розкотистим голосом. Потім незграбно потиснув руки членам екіпажу, — уже знав їх, — і суворо додав: — А тепер біжіть до телефону, бо доктор Липова там скоро збожеволіє.

Сашо похмуро глянув па Максима. Той кивнув головою, натякаючи на те, що по телефону про такі важливі речі, як кава, говорити не можна. Сашо виплигнув на сушу. Земля захиталась у нього під ногами, він поточився і смішно впав в обійми Мока.

— Тримайся за землю, дружище! — зареготав «сенегалець», всовуючи хлопцеві в руки свою чорну брудну лапу. — Ну, з приїздом… Пишайся, сину моря!

З огидою потиснувши протягнену руку, Сашо пішов далі. Моко заліз у барку, хрипко повторюючи:

— Молодці! Молодці!.. Ваше місце — тільки в екіпажі капітана Мока. Пірати, бай Нако, пірати…

Натовп розступився, і Сашо швидко вийшов на набережну. Хоч йому було й приємно, що всі на нього дивляться, але хлопець зніяковів. Може, тому, що ледве не впав. Перед ним стояли дві дівчини, його ровесниці, й посміхалися. Сашо враз їх упізнав. Він зблід, і ноги у нього підломилися. Ледве втримався. Дівчата були з Н., але вчились в його рідному місті, бо в Н. не було гімназії. Одна з них, височенька й струнка, справжня красуня, була гречанка. У неї було найкраще в світі ім'я: Доменіка. Правду кажучи, це через неї Сашові так подобалося Н. Її подруга Марія була менша на зріст і не така гарна.

Кивнувши їм головою, хлопець хотів уже пройти далі, але Марія зупинила його, безпричинно розсміявшись:

— Гей, задер носа та й не помічаєш?

Сашо ніяково зупинився. Доменіка схилила голову, але він знав, що чорні, мов маслини, очі дивляться на нього з-під довгих густих вій. Сашо зневажливо махнув рукою, уникаючи її погляду:

— Поспішаю на пошту, — і зразу ж сам собі докорив: «Дурню! Навіщо розказав! Вмить догадається, що мати шукає!» І додав пояснюючим тоном — Треба передати важливе повідомлення… — і знову сам себе вилаяв: «Ну що я мелю!» — М-м-м… для метеослужби, — збрехав збентежений юнак.

— Ви залишитесь тут на все літо?

— Тут… Пробачте, поспішаю… Ще побачимось… — хотів сказати «завтра», та, злякавшись власної сміливості, швидко побіг угору крутою кам'янистою вулицею.

Повернувши ненароком голову, він угледів за дівчатами двох франтів у картатих сорочках і тропічних шоломах. Вони були дуже смішні, схожі на опудал з баштана, але Сашове серце стислось від неприємного почуття. Хлопець догадався, що вони, певно, залицяються до дівчат і, можливо…

В цю мить і Доменіка глянула в його бік, соромливо притиснулась до подруги, й обидві знову невідомо чого зареготали.

Надзвичайно радий зустрічі, Сашо без передишки вибіг на круті цементні східці поштамту. Мати знову йому дзвонила. Увійшовши в скрипучу дерев'яну кабіну з спертим канцелярським повітрям і гострим запахом пилу, він заспокоїв найніжнішими словами матір, похвалився між іншим, що вже став справжнім морським вовком, і пообіцяв докладно описати бурю. Лікарка натякнула, що надіється взяти на завтра відпустку і разом з його меншими братіками поїхати до Софії. Це було місто, яке не менш, ніж Н., притягало до себе хлопця, але Сашо мужньо переборов спокусу, сотий раз ласкаво заспокоїв схвильовану матір і поспішно повісив трубку.

Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!

Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.

На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям — бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську — був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.

У дворі, сидячи на морському березі, Максим з бай Паком тихо розмовляли. Згідно з загальним рішенням, хлопець розповів йому про знахідку на острові і про лазів, і старий комуніст тепер ламав собі голову над цією заплутаною історією. Сашо підійшов до них саме в ту мить, коли вони міркували, їхати бай Накові в місто ще сьогодні пароплавом-базою чи завтра вранці, за графіком. В містечку був лише один міліціонер, по телефону про такі важливі речі говорити не можна, не зручно було турбувати й військових — це не їхня справа. От і випадало їхати бай Накові. Але якщо вирушити сьогодні, то Моко та й інші можуть пронюхати, що тут не все гаразд. А на Мока розраховувати не можна. Людина він непогана, навіть навпаки, вважається одним з кращих молодих капітанів, хоч занадто балакучий і трохи авантюрист. Об'їздивши весь світ, він і досі тільки про це й згадував. Правда, тепер уже трохи вгамувався, служить капітаном на шхуні «Сойка», що належить старій недужій вдові, — і все-таки з Моко треба бути пильним. Він може зразу догадатись. Можуть щось запідозрити й інші — ті, що трималися осторонь нової влади і були здатні перешкодити справі. А коли не поїхати бай Накові ще сьогодні, контрабандисти вночі вивезуть каву, щоб замести свої сліди. Глибоко затягуючись цигаркою, бай Нако сидів у темряві й міркував, що робити.

— Найкраще повідомити капітана першого рангу Рачева, — втрутився Сашо. — Іншого виходу я не бачу,

— Я теж… — вагаючись, приєднався Максим.

— Ні, хлопці… — зажурено сказав бай Нако й зітхнув. — Це справа міліції.

— Але ж тільки він може повідомити. Шифром… — наполягав Сашо. — Тим більше, що він є і командиром прикордонників. Я вам кажу, це тільки його справа.

— Так, — сказав, розміркувавши, бай Нако. — Саме так. Нема чого довго роздумувати. Раз немає міліції — значить, до військових. Вирішили.

Правду кажучи, бай Накові хотілося першим повідомити таку важливу таємницю, але він примусив себе робити те, що було найпростіше й найкорисніше.

Пішли вечеряти. Моко весь час розповідав неймовірні пригоди, що буцімто трапилися з ним в Марселі, Алжірі й Сінгапурі. Хлопці їли з апетитом, але страшні розповіді «сенегальця» слухали так само жадібно. Попоївши й випивши чимало, «сенегалець» попрощався й зник у вузьких кривих вуличках. Хлопці полягали в другій кімнаті, задоволені вечерею й стомлені, а бай Нако подався до командира бази. Максимові хотілося його діждатись, але дядько забарився, і хлопець заснув міцним сном.

Усю ніч Сашові снився один і той же сон. Буря. Величезні хвилі кидають човен барби Тодорія. Доменіка сидить за кермом. Хвиля відносить човен. Сашо кидається вслід за човном, довго шукає його і в розпачі повертається на берег. Стомлений і знесилений, він виходить із води, і тут із-за дюн вискакують Доменіка з Марією й регочуть з нього… Сашо розумів, що все це справжнісінький сон, але йому було надзвичайно приємно. І коли хлопця рано-вранці розбуркали, він мав кислий вигляд і був страшенно невдоволений. А тут іще й Колка почав як на зло заїдатись:

— Сонце, а що то за Доменіка, га? Ти мені всю ніч спати не давав, — загигикав він задерикувато й почав передражнювати Саша голосом потопаючого: — «Доменіко!.. Доменіко!..» Чи то бува не дочка Мортія Дражева?

Всі сміялися весело й від щирого серця, але це образило вразливого хлопця. Нічого не сказавши, він швидко вийшов з хати.

«Диваки! І чого б я сміявся! Наче самі ніколи не… Заздрять, чорти! А втім, чому тут можна заздрити», розпачливо подумав Сашо. Правда, останнім часом, зустрічаючись на шкільному подвір'ї чи в коридорах, вона випадково відповідала на його погляди, але це ще нічого не означало. Воно б, може, й мало якесь значення, та Сашо, хоч і славився в класі й серед екіпажу винахідливістю, не наважувався підійти до дівчини. Вже цілий рік учились вони разом, в одній школі, а в нього невистачало сміливості навіть глянути на неї. Він робив це потай і при цьому весь тремтів. Інколи в ньому розгорялися такі гарячі почуття, що він не міг стримувати себе і цілими днями блукав, мов темна хмара, і тільки робота біля старої барки його розважала, та й то ненадовго. Матері спочатку здавалося, що син хворий, вона навіть на рентген його повела, та потім догадалась, у чому справа. Бідолашна! Чим могла вона йому допомогти? Безнадійне кохання ще дужче розпалило його природну мрійливість, і Сашо несподівано для самого себе почав писати вірші. Вони були кострубаті й незграбні, але сповнені сильних і чистих почуттів.

Сашо приховував од усіх це своє уподобання, та, помітивши в ньому несподівану хворобливу тягу до літератури, хлопці второпали, в чому справа. Колка негайно при всіх назвав його дезертиром, Андрій йому співчував, а Максим, схильний теж до глибоких і міцних захоплень, одразу догадався, що йдеться про Доменіку.

Це його неприємно вразило, бо Максим і сам задивлявся на смугляву красуню, але силою волі стримував своє серце, — не міг примиритися з фактом, що вона — дочка Мортія Дражева, колишнього комерсанта, власника бакалійної крамниці. До того ж він знав про різні дивовижні темні чутки, пов'язані з його жінкою, матір'ю Доменіки, Максимів батько боровся за робітничу справу і сидів у тюрмі, сам він був членом спілки робітничої молоді і вважав, що захоплення якоюсь буржуйкою не гідне цього великого звання. Йому навіть і на думку не. спадало, що Доменіка не винна, а коли іноді і думав щось таке, то одразу ж згадував її батька, і вся ненависть до Мортія та подібних до нього переходила на дівчину з маслиновими очима. І все-таки це не була справжня ненависть. Можливо, це було презирство, а вірніше — страх доторкнутися до чогось, хоч і хорошого, але чужого, що викликає неприємні думки.

З барки він помітив, що Сашо зупинився біля якихось дівчат, впізнав Доменіку, і гостра й противна хлоп'яча заздрість ужалила його прямо в серце. Максим схаменувся. Сплюнувши без видимої причини за борт, хлопець сам собі сказав: «Нічого не вдієш. Сашові випала доля. Він і віршики складає…» І докорив сам собі, що погано думає про свого товариша. Сьогодні вранці він цілком зрозумів почуття Саша і чи то з жалю до самого себе, чи й справді за діло, гримнув на Колку:

— Слухай! Прикуси язика!

Колка здивовано глянув на нього:

— Чи ти ба! З яких це пір ти записався в «панянки»?

— Баба твоя панянка! — грубо відповів Максим. — Не сунь свого носа в чужі справи!

— А я тобі кажу, що це справи не чужі, а наші! — огризнувся Колка. — Якщо він — член нашого екіпажу, то, значить, нас повинно цікавити, хто йому голову морочить!

— Не треба так говорити, — лагідно втрутився Андрій. — Нічого ж не сталося.

— Сталося чи ні, а для мене досить факту, що Сонце волочиться за якоюсь буржуйкою! — випалив Колка те, про що вони відкрито не наважувались говорити між собою.

— Її батько, можливо, й гад, але Доменіка не має з ним нічого спільного, — взяв дівчину під захист Андрій. — У тебе, Колка, короткозорість.

— А в тебе куряча сліпота!

Добре, що ввійшов бай Нако, інакше сварка тривала б ще довго.

«Чого це вони наїжилися?» подумав капітан і, сказавши, що йде на роботу, запитав хлопців, що вони мають намір робити.

— Побачимо… — ухилився од відповіді Максим, який ще й досі був під впливом суперечки. — Підемо погуляємо….

— Ну… гуляйте… Люди вільні…

— Що ти цим хочеш сказати? — наїжився Максим.

— Хіба ж я знаю?.. Чув, ніби нагородити вас хочуть…

— За що? — накинувся на нього Андрій.

— За каву.

Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Ці Сашові пригоди відволікли їх увагу від найголовнішого. Тепер, перебиваючи один одного, вони почали задавати капітанові питання. Посміхаючись, він почекав, поки хлопці вгамуються, й розчаровано зітхнув:

— Шкода. Втекла пташка. Кава зникла. Не пощастило покуштувати.

Хлопці поприкушували язики. Сашо почув останні слова, переступаючи через поріг у хату. Максим гнівно тупнув ногою об підлогу.

— Чорт! Ех, коли б не та буря!

— Буря бурею, а ви надто довго збиралися, — роздратовано гукнув Колка. — Треба було зразу ж повернути назад. От вам і кава! — Сердитий Колка вискочив надвір.

Бай Нако намагався було їх заспокоїти, але, зрозумівши, що це марна трата зусиль, — та й сам він був незадоволений, — подався до свого корабля. Поснідавши, похмурі хлопці пішли й собі на пристань.

ВІТРЯК

Зажурені й мовчазні, вони залізли в барку. Якийсь службовець з управління пристані сказав їм, що треба перетягти човна на рибальську пристань. Хлопці попрямували туди, але Сашо запропонував поїхати на дюни. Пропозицію прийняли без заперечень. Кожен відчував, що їм необхідно побути на самоті, щоб обміркувати несподіваний удар.

З західного боку затока була спокійна, ніби велика світла калюжа. Хлопці мовчали, захоплені тишею й тропічними чарами пейзажу. Човен швидко йшов уперед. Тихе, блакитне, мов незабудка, море, таке саме тихе небо, довгі золоті дюни, світлозелені південні кущі, прозорі, туманні гори, ясне літнє сонце… Все це їх трохи освіжило.

Раптом Сашо вигукнув:

— Дивіться!.. Вітряк!

Їхній вітряк!

Зачаровані стареньким, перекошеним, з розчепіреними обдертими крилами вітряком, хлопці дивились на нього лагідно, майже закохано. В чистому ранковому повітрі здавалося, що вітряк зовсім близько, стоїть на високому березі, мов дивовижний птах. Праворуч од вітряка, трохи північніше, красиво, зовсім не викликаючи ніяких зловісних думок, височів Мис утоплеників, його схили були вкриті густим зеленим лісом.

— Знаєте що? — вигукнув Сашо. — Пропоную негайно переїхати у вітряк. Скажемо твоєму дядькові, що там нам більше подобається, от і все! Чого нам заважати йому вдома?

— Відкрив Америку! — поглузував з нього Колка. — Сам знаєш, що це наше спільне рішення. Ми ж і приїхали сюди, щоб там жити!

Колка був уїдливий, як оса. Його дуже прикро вразила звістка про каву. Тепер він дивився на всіх вовком.

— Мені здалося, що ви вже передумали… — несміливо виправдувався Сашо.

— А не здалося тобі, що ти сидиш у бакалійній крамниці Мортія? — роздратовано вигукнув Колка.

Сашо зблід і накинувся на нього з кулаками.

— Білуга! — крикнув він. (Так дражнили Колку).

Вони схопились за петельки. Андрій розборонив їх.

— Дурниці! Хіба так можна… — миролюбно буркнув він. — Ну, досить!

— Чуєте, — гукнув з корми Максим. — Якщо ви ще раз полаєтесь — вижену обох! Так і знайте!

Колка, який уже шкодував, що образив товариша, відійшов і сів на кормі. Сашо весь тремтів од гніву. Миттю роздягшись, він стрибнув у холоднувату воду й поплив до дюн. Максим покликав Андрія до стерна й сів біля Колки. Помовчав. Не знав, з чого почати.

— Я розумію, — промимрив він, — чого це тебе дратує, тільки будь же трохи розумніший, чорт візьми. Сашо людина честолюбна, і з ним треба поводитись чемно. Тим більше, що він…

— Що він? — знову наїжився Колка.

— Та що там багато говорити. Сам знаєш, про що йде мова. Ти б на його місці теж…

— Гаразд, — усе ще сердито, але вже примирливо сказав Колка і повернувся до нього спиною.

Сашо виліз на берег і ліг на дрібний золотистий пісок. Трохи згодом пристала й барка. Ті, що були в човні, роздяглися, лишившись тільки в трусах, витягнули старий човен на мілке й кинули якір метрів за сорок від берега. Хлопці добрели до піску й лягли біля Саша.

Сонце припікало. Легенький приємний вітерець шелестів у траві, що де-не-де росла по дюнах. Якийсь дивовижний тропічний спокій таївся в мовчазних пісках. І тиша… тиша… стародавня, як саме море, як оті черепашки, як дюни. Тільки вода тихо, дуже тихо плескалась об мокрий берег. Блаженство!

Вони лежали нерухомо, витягтись на піску. Мовчали. Потім Максим підвівся на ліктях. Замріяно дивлячись на тиху світлозелену затоку, на дерев'яне містечко, він задумливо промовив:

— Колка мав рацію. Треба було негайно повернутися назад, — і глянув на хлопців. Вони блаженно мружили очі проти сонця. — Мені чомусь здається, — пожвавився він, — що лази знову привезли товар.

— Факт! — схопився, мов ужалений, Сашо. — Що їм тут треба було? Авжеж контрабанду перевозили. Можливо навіть, вони помітили, що, на їхньому складі хтось побував.

— Певно помітили, — сказав Максим. — Звичайно, якщо були на острові.

— Виходить, контрабандисти тепер повинні собі шукати інше місце для складу, — сказав, не відкриваючи очей, Колка. — Але де?

— Хіба мало берега! — тоном досвідченої людини відповів Андрій. — Спробуй їх знайти!

— Берег добре охороняється! — заперечив Колка.

Андрій підвівся на ноги.

— А ти думаєш, острів не охороняється?

— Ніхто на нього не звертає уваги. — Колка підвівся й почав схвильовано пояснювати: — Він не має стратегічного значення. Крім того, батареї та кораблі надійно охороняють затоку. Коли б від мене залежало, я б його висадив у повітря, щоб не заважав плаванню. Проклятий острів! Он як. Інакше б їх уже давно спіймали.

— Хтозна… — завагався Андрій. У всякому разі Колка мав рацію. Островом цікавилися раз у шість місяців, коли необхідно було заправляти автоматичний маяк. Інші, набагато важливіші справи турбували тепер людей. Звичайно, згодом острів міг стати й музеєм, але ж то згодом.

Сашо нервово ходив туди й сюди, його фантазія гарячково працювала.

— Знаєте що? — сказав він рішучим тоном. — Давайте відкриємо їхній новий склад!

— От тобі й маєш! — глянув на нього Колка глузливо. — Це все одно, коли б ти сказав: давайте знайдемо золоту рибку! Море — це ж тобі не акваріум! Як же ти знайдеш склад, коли в тебе немає сліду? Та й міліція теж не спить. Вона вже подбає про те, щоб знайти каву. Треба було раніше мене слухати! Наварили каші, тепер їжте!

— А що? — пожвавившись, заперечив Максим. — Ідея непогана.

— Та ну вас з вашими ідеями! — скипів Колка і єхидно додав: — Може, поїдемо в Малу Азію?

— Якщо треба буде, то й поїдемо.

— А я залишаюсь тут. Ловитиму рибу й нікуди не поїду, — сердито буркнув Колка.

— Ну й залишайся! — з досадою сказав Сашо. — А ми підемо до вітряка.

Максим схопився на ноги, неначе тільки того й чекав. Інші подалися за ним. Всі троє швидко пішли берегом понад самою водою. Полежави трохи, Колка й собі схопився й догнав товаришів.

«І чого я такий дурний!» докорив він сам собі й зарікся більше не сваритися. Миль через чотири дюни скінчилися. Хлопці хотіли перебрести через невелику бурхливу річку, що впадала в море, але вона виявилась надто глибокою, треба було перепливати. Добре, що хоч залишили свій одяг у човні. Перепливши річку, цокотячи зубами від холоду, почали підійматися крутою стежкою до вітряка. Скоро зігрілись, але втомились, задихавшись, вибралися на високий, рівний, як стіл, берег і, пройшовши ще трохи, опинилися біля «свого» вітряка, не зводячи з нього захоплених поглядів. Думка жити в ньому виникла ще торік, коли хлопці приїздили сюди. Протягом усього навчального року вони тільки про це й мріяли. Хоч у млині їм і не доводилось бувати, та мрійники знали, що він покинутий і що там якось можна оселитись. Але як саме це станеться — того й досі ніхто не уявляв. Для них вітряк був прекрасною мрією, що розпалювала їхню уяву, і чудовою декорацією для нових мрій. Тепер Сашові одразу впало в очі, що вітряк відремонтований.

— Ще б невистачало, щоб хтось тут жив! — вигукнув Колка.

Хлопці перелякались. А що, коли й справді там хтось живе? Ця думка їм здалася зовсім безглуздою, бо вони знали, що працювати вітряк уже не може. Торік він ще молов і перекосився трохи на правий бік. А тепер його хтось полагодив, відремонтував. Нижня частина вітряка була кам'яна, верхня — дерев'яна. Круті скрипучі сходи вели на невеличкий балкончик. Зійшовши наверх, хлопці побачили на дверях двоє залізних кілець, певно для замка. Це ще більше їх збентежило.

— Мабуть, вітряк працює, — пробурчав невдоволено Максим. — А коли так, то чому ж у нього крила поламані? — і він натиснув на двері.

Двері були замкнуті зсередини. Хлопці заглянули в щілину. Там було темно. Нічого не можна було побачити. Тільки з південного боку просвічували дві великі дірки, та з горища на суху підлогу, пронизуючи запилене повітря, спадав тонкий сонячний промінь. Вікно, що виходило на південь, було заклеєне папером. Та хоч як напружували хлопці зір, намагаючись звикнути до темряви, нічого більше не могли розгледіти.

— І який дідько замкнув двері, — промовив розчаровано Колка. — Може, з міської управи, щоб діти не лазили?

— А може, його оголосили музейним заповідником, — сказав Андрій.

Це було цілком імовірно, але хлопці не заспокоїлись.

— А давайте зайдемо всередину! — запропонував Сашо.

Хлопці завагалися.

— Незручно… — промовив Максим. — Це все одно, що в чужу хату…

Сашо хотів нагадати хлопцям, як вони розбили двері в підвалі на острові, але не встиг. Двері млина раптом відчинилися. В середині хтось невдоволено заревів, і з темряви випливла спершу велика брудна борода, а за нею з'явився дідуган у драному одязі й смішній, гострій, з продертим дном чорній шапці. Він страшно дивився на них божевільними злими очима і ще раз щось проревів, його обличчя конвульсивно засіпалося. Хлопці мимоволі відсахнулись, але чомусь не втекли. Старик тільки на перший погляд був страшний. Хлопці, хоч спочатку і злякались, тепер дивилися на нього з цікавістю. Піднявши сукувату палицю, дід рушив на них і знову щось заревів своєю німою мовою. Хлопців розібрав сміх.

— Ходімо, — сказав Максим.

Вони повернулись і повільно почали злазити по сходах униз.

І все-таки Колка не залишився перед ним в боргу. Він так виразно передражнив старого, що той спересердя погнався за ними, але зупинився недалеко від вітряка і стояв там досить довго. Дивився, доки хлопці не зійшли вниз до дюн. Побачив і барку. Аж тоді поліз у вітряк.

Хлопці помітили, що старий довго дивився їм услід. Вони мовчки йшли берегом, хлюпаючи босими ногами по теплій прозорій воді. Сашо вдало передражнював божевільного діда.

— От вам і вітряк! — першим порушив мовчанку Колка. — Тільки мушу сказати, що цей божевільний мені не подобається.

— Мені теж, — квапливо погодився Сашо. — Чому він так довго дивився нам услід?

— Тому що ідіот, — авторитетно пояснив Андрій.

Максим мовчав, глибоко задумавшись. У нього поступово виникала підозра, що цей дідуган має якесь відношення до кави. Ясно, що вся справа тут у дверях. І на острові, й тут — скрізь позамикано. Авжеж. До того ж і все пережите за останній час впливало негативно, і Максимові скрізь ввижалися контрабандисти та інші дурниці. І справді, що спільного могло бути у якогось божевільного; діда з контрабандистами? Певно, це тільки сумніви, які не мають підстав. Старий просто був противний йому і все.

— І мені він не подобається, — сказав Максим, — може, це тому, що забрався в наш вітряк.

Усі погодились. На всякий випадок хлопці вирішили розпитати бай Нака про старого. Але розв'язка прийшла зовсім несподівано. Підійшовши до того місця, де стояла на якорі їхня барка, вони угледіли на піску дві постаті.

— Мабуть, дачники, — спробував визначити Сашо.

Але то були не дачники. На піску, в купальниках, не знаючи, що хлопці так близько, накривши обличчя газетами, лежали Доменіка й Марія. Почувши кроки, вони разом підвелися та так і завмерли, розгублені, посміхаючись, але вдоволені. Сашо аж розцвів.

— Здрастуй, Маре, — привітався Колка, навмисне звернувшись тільки до Марії. Він не любив Доменіку.

Дівчата усміхнулись. Доменіка опустила очі. Сашо ховався у Максима за спиною.

— Де це ви були? — соромливо, але не без лукавства запитала Марія.

— Були біля вітряка, — неохоче відповів Колка, але в його голові миттю промайнула думка, що, можливо, дівчата знають, у чому тут справа. — Думали поселитись у вітряку, а там сидить якийсь божевільний, ще й вигнав нас.

Дівчата зареготали. Хлопці, здивовано витріщивши очі, дивилися на них.

— Чого ви смієтесь? — суворо запитав Максим.

Крізь сміх Марія пояснила:

— Теж моряки! Перелякались діда Ставра!

— Хто тобі сказав, що ми перелякались? — образився Колка.

— Та ви ж самі! По вас бачу, — невгавала низенька дівчина.

Доменіка штовхнула її ліктем:

— Та перестань! Знайшли над чим сміятись… — потім набралася сміливості, підняла свою красиву голову, подивилась Максимові в очі і, ніяково зашарівшись, пояснила — Старий збожеволів. Минулої осені його син загинув у морі, і старик збожеволів. Весною він уночі підпалив свою хатку, цілий тиждень десь пропадав, а потім пішов до мого батька й на мигах пояснив, що хоче жити в вітряку.

Максим здивовано підняв брови:

— А хіба він ваш?

— Батьків, — несміливо шепнула дівчина, опустивши очі. Їй було боляче, що через батька всі скоса поглядають на неї, і, можливо, саме тому вона й не хотіла приховувати правди. Однаково рано чи пізно все розкриється. Хай краще вона сама скаже. Щоб не звинувачували її, що приховує. — Ви ж знаєте, — тихо додала Доменіка, — він і за борги колись… — і, все-таки невистачило сміливості сказати все; їй, мабуть, не повірять, а батька це принизило б.

Зціпивши зуби, Колка відвернувся до дюн. К чорту! Якщо це вітряк Мортія, то хай він згорить. Хай у ньому божевільні живуть. Максим з Андрієм навмисне мовчали, а Сашове серце билося так сильно, що, здавалось, от-от вискочить. І навіщо вона про це говорить! Хіба не знає, що Колка тепер його заїсть!

Настала напружена тиша. Максим бачив, що дівчина дуже страждає, і переконував сам себе: «Звичайно, хіба ж вона тут винна? Коли б тільки не стала схожою на свого батька. Яблуко від яблуні недалеко котиться. Але часи тепер не ті, вона вже член спілки учнів, а може стати хорошою ремсисткою ^[2] . Навіщо ворожити! Час вирішить усе». Ні, не тільки час! Вони повинні їй допомогти… Андрієві стало жаль Доменіки, та й Саша, хотілось її заспокоїти ласкавим словом. Але хіба це його справа? І несподівано навіть для самого себе Андрій бовкнув:

— Хочете покататись?

Доменіка вдячно посміхнулася. Марія радісно погодилась. Сашо аж підстрибнув.

Колка нахмурився.

— Будь ласка! — запросив їх Максим широким жестом, цілком схвалюючи лагідне й тактовне Андрійове серце.

Колка подумав: «Дипломатія!» і попрямував до барки. Дівчата понатягали свої легенькі сукні і, підібравши подоли, захлюпотіли по теплій прозорій воді. Хлопці допомогли їм забратися в човен і взялися за весла. Барка легко понеслась до затоки.

Дівчата сиділи на носі, не знаючи, як поводитися. Сашо натхненно гріб і не думав про Колку. Час від часу він повертався назад і дивився на любе його серцю обличчя, на чорні, немов намальовані тушшю брови, — і не відчував утоми. Доменіка трохи освоїлась, але серце в неї стискалось від болю. Вона намагалася прогнати цей біль, разів зо два нишком глянула на Саша, той дивився на неї, як і раніше, і це трохи заспокоїло дівчину. Максим спрямував барку в відкрите море. Трохи згодом вийшли з-під високого скелястого південного берега. Подув вітерець. Підняли парус. Колка став біля керма, а Максим підійшов до дівчат і дружелюбно сказав:

— Знаєте що, давайте познайомимось…

І вони потисли одне одному руки.

— Що правда, то правда, — привітно говорив він, — зустрічаємось уже відколи, а ще й досі не знайомі… Сашо, Андрій, ідіть сюди… Познайомтесь…

Сашо несміливо доторкнувся до руки Доменіки.

— Липов… — бовкнув зопалу, неначе вона не знала його прізвища, і поквапливо відсмикнув свою руку, немов обпечений.

Доменіка опустила очі.

— Ти дивись, уже перша година. Давайте пообідаємо в морі? — весело запропонував Максим. Він був страшенно радий за Саша. Неначе не його приятель, а він сам переживав те дивне приємне почуття…

— Чудово! — вигукнула Марія.

Доменіка хотіла заперечити, але хлопці заметушились, і вона промовчала. Опустили парус і «накрили на стіл». Хлопці повитягали свої запаси. Дівчата соромливо підсіли ближче. Розмова пожвавішала. Сашо з Доменікою нишком переглядались, і дівчина, можливо, вперше за все своє сумне життя була щасливою. Потім почали співати. У Доменіки був чудовий грудний голос, Сашо почував себе на сьомому небі… Колка сидів за стерном, жував задумано тараню, а в голові роїлись одні й ті самі думки: «Хіба Мортій Дражев може бути гарною людиною? Допомагати нещасним?.. Ні, ні! Допоміг тільки про людське око. Без сумніву! Бо на нього всі пальцями тикають…»

Голос Доменіки перелякано увірвався. Сашо схопився, готовий кинутись їй на допомогу. Але дівчині ніщо не загрожувало. Всі розпитували, що трапилось, але вона мовчала, стиснувши губи. Марія догадалася.

— Справді, — почала хвилюватись і вона, ламаючи пальці. — Дома її чекають на обід. У неї батько…

Колка, який, здавалося, тільки цього й чекав, вигукнув:

— Увага! Всі по місцях!

На цей раз Сашові здалось, що гребти стало втроє важче. Можливо, через те, що Доменіка їхала додому.

Не попрощавшись, дівчата побігли вгору розжареною курною вулицею. А капітан Моко тут як тут.

— Що я бачу? Панянки? Прогулянка на човні! — придуркувато бовкнув він і зареготав хрипким п'яним голосом.

Хлопці не звернули на нього уваги. Моко був їхнім улюбленцем, але цього разу він їм здавався надто грубим і дурним. Моко спробував ще щось сказати, але, побачивши, що його жарти не дуже до вподоби хлопцям, повернувся й кудись поплентався. Набережна була безлюдна. В таку пору жителі Н. відпочивали.

У Доменіки завмирало серце, коли вона входила до хати. Ось зараз батько розкричиться, мов божевільний. Вона відчувала себе винною і немов побитою. Ой лишенько, чого було спізнюватись! У їхньому будинку було повно дачників, вони почують і сміятимуться з них. Щоправда, відтоді, як у них стали жити квартиранти, батько уже так не казився, як раніше. Тепер він, стиснувши зуби, тільки говорив тяжкі дошкульні слова. Інколи бив дочку по обличчю тонкими сухими руками, поквапливо затуляючи їй рота, щоб бува хто не почув переляканого крику дівчини. Мати, яка надзвичайно схудла за останні роки, сиділа тихо й безпорадно за столом, і її серце мліло від болю. Вона була безмовна рабиня, а Мортій — всевладний і лихий господар, якому ніхто в сім'ї не наважувався суперечити.

Дівчина відчинила несміливо двері в прибудову, де вони жили влітку, щоб було більше вільних кімнат для дачників, готова крізь землю провалитись, як тільки батько почне сичати. В кімнаті не було нікого. На столі стояла вже холодна їжа. На цей раз їй залишили їсти. Дівчина здивувалась, але не заспокоїлась. Доменіка сіла і почала повільно жувати. Їсти не хотілось, але вона не хотіла показувати, що обідала десь у людей.

Двері сусідньої кімнати скрипнули, і на порозі з'явився Мортій. Дівчина випустила з рук виделку і покірливо схилила голову.

— Куди це ти ходила? — суворо запитав Мортій, але в голосі його забриніла якась нова, незнайома до цього часу лагідна нотка.

Від несподіванки дівчина підняла голову: вперше в житті вона бачила сухе й чорне батькове обличчя лагідним. Ця переміна їй надала сили, і вона сказала тихим, але сміливим тоном:

— Була в морі… — і подумала: «Зараз почне сичати».

— Справді? — люб'язно посміхнувся Мортій. — З ким?

Дівчина вирішила не приховувати.

— З хлопцями з нашої гімназії. І з Марією, — злякавшись, додала вона.

— Чудово… А звідки хлопці? Тутешні?

— Ні, з міста. Приїхали на літо…

— Чи бува не вчорашні герої?

— Вони… — зраділа дівчина, що батькові про них відомо, і почала жваво розповідати — Один — лікарів син, другий — інженерів, третій… правду кажучи, я його не знаю, а четвертий Максим, у нього тут дядько… Бай Нако його дядько…

— Значить, хлопці непогані? — глянув на неї Мортій, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Хороші… Особливо Сашо… — проговорилась вона й закусила губу.

Мортій помітив це.

— Чий він син?

— Лікарів, доктора Липова…

— Ага, доктора Липова… Знаю такого. Де ви зустрілися?

— На дюнах… Вони їздили до вітряка, а дід Ставро їх прогнав, — і Доменіка роблено посміхнулась.

— Чому?

— Не знаю… Та він же такий…

— Виходить, що не такі вони вже й хороші, якщо лізуть до нещасної старої людини!

— Не знаю, чи вони до нього лізли… — промовила занепокоєно Доменіка й почала чекати грому з блискавкою.

Замислившись, Мортій помовчав, потім посміхнувся:

— Можливо, й хороші… Але ти вже доросла, шануйся!

Доменіка засоромлено потупила очі. В голові у неї весь час вертілась смілива думка, але дівчина не наважилась її вимовити.

— Добре… — прошепотіла вона тремтячим голосом. Мортій пішов, але, згадавши щось, знову повернувся назад.

— А чого вони туди їздили?

— Хотіли оселитися в вітряку.

— Знайшли де! — розсердився він і вже м'якше додав: — А цей Сашо, чи він кращий за інших?

Доменіка зашарілась. Мортій єхидно посміхнувся:

— Будь обережна, дівчино!.. Проте не завадить тобі бути в їхній компанії. Це тебе піднесе в очах тутешніх товаришочків… Тільки, будь ласка, без інтимностей!

Доменіка мало крізь землю не провалилась від сорому.

— Говори ж! — гаркнув він.

— Що тобі говорити? — на смерть перелякана,простогнала дівчина і заплакала.

— Ну, досить верещати! — трохи м'якше сказав Мортій. — Я жартую… А ти теж не корч із себе малої дитини…

Дівчина розридалася ще більше. Мортій вирішив, що настав час, і процідив крізь зуби:

— Досить!

Доменіка здригнулась, притислась інстинктивно до стіни й перестала плакати.

— Вибач… — можливо, вперше в житті, хоч і не без зусилля, вжив Мортій це слово. — Я не хотів тебе образити, а тільки попередив… А для того, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, що твій батько не якась звірюка, а бажає тобі тільки добра, з сьогоднішнього дня я тобі даю повну волю, — урочисто заявив він, зацікавлений, яке враження справили його слова.

Не вірячи власним вухам, дівчина підняла на нього свої красиві заплакані очі.

— Що? — задоволено запитав Мортій. — Може, думаєш, що я жартую? Ні! Ходи, куди захочеш, дружи з хлопцями, спізнюйся, але… — і він театрально підняв угору сухого кривого пальця, — будь обережна! Не запитуй уже більше в мене: «Можна вийти?» Гуляй!

Доменіка від радості розплакалась.

— Це… правда? — хлипала здивована дівчина.

— Правда! Тільки при одній умові: щоб говорила мені, коли я тебе запитаю, де ти була! Я батько і відповідаю за тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю…

— А тепер усміхнись!

Обличчя Доменіки просяяло від щастя.

Мортій теж розтягнув губи в посмішку і вийшов у сусідню кімнату.

Дивна річ! Її батько став зовсім іншим! Зовсім іншим! Певно, помирився з матір'ю. Зрадівши, що мати її вже не страждатиме, Доменіка легкокрилою пташкою випорхнула з кімнати, забралася в найглухішу частину подвір'я, сховалась у своєму куточку й довго плакала від щастя.

Хата дядька Нака була на замку.

— На роботі, — сказав Максим, сідаючи в прозорій тіні шовковиці. — А може, й до міста поїхав. Він же збирався…

Хлопці неохоче лягли па пожовклій сухій траві. Була нестерпна спека. Платинове небо випромінювало пекельний жар.

— Це просто безглуздя, — ліниво позіхнув Сашо. — В хаті тепер прохолодно! — Він щасливо посміхнувся, але, згадавши, що його можуть помітити, квапливо повернувся на другий бік. Хлопець апатично глянув на море, схоже на тихий зеленуватий степ, заплющив очі й потонув у маріння, які час від часу потьмарювалися згадкою про Мортія. Придуркувата людина! І чого він знущається з дівчини? Що вона йому зробила? Чи, може, на ній відводить душу, що вже не багатій?..

Раптом Сашо схопився, як несамовитий.

— Еврика!.. Еврика!.. — закричав він не своїм голосом.

Хлопці байдуже глянули на нього. Певно, знову щось надумав.

— Ну що? — ліниво запитав Максим.

Сашо відповів не зразу, йому хотілося розпалити їхню цікавість, але сам ледве стримувався, щоб не проговоритись.

— Відкрив! — продовжував він торжествувати.

Колка розізлився:

— Та не тягни!

— Відкрив! — ще врочистіше повторив Сашо, не звертаючи на нього ніякої уваги. — Новий склад — у печерах!

Усі схопилися, мов ошпарені. Печери містилися за кілька миль од вітряка, біля Мису утоплеників. Хлопці знали про них, але бувати там не доводилось.

— А коли так, — догадався Максим, — старик з вітряка зв'язаний з бандою.

— Дурниці! — рішуче заперечив Андрій. — Як це тобі могло спасти на думку? Він божевільна, ненормальна людина. Яке він може мати відношення до кави?

— Правильно… — похмуро погодився Максим. — Доводи Андрія були незаперечні.

— А я вам кажу, він належить до банди! — розпалився Сашо. — Я його знаю, десь його бачив, тільки не пригадую, де… Стривайте! Очі!.. У нього злі очі. Я десь бачив ці очі… — Сашо напружив свою пам'ять, але марно.

— Авжеж бачив, — сухо сказав Колка. — А хто не бачив діда Ставра! Я, наприклад, його знаю ще з минулого літа.

— Так чому ж ти його зразу не впізнав? — задерикувато запитав Сашо.

— Бо він змінився… А те, що ти ото про очі, так то тільки так, аби язиком поплескати. «У всіх злодіїв злі очі», — це ти хотів сказати? Погано на тебе впливають романи.

— Бо читаю, то й впливають. А ти чекаєш на готовеньке. Чекаєш, щоб тобі хтось розповів. Так і дурень уміє! — з почуттям гідності сказав Сашо. — З'їв?

— Ну то й читай! — скипів Колка. — Через те в твоїй голові вітер віє.

— Знову? — суворо глянув на них Максим. — Посоромились би!

Колка винувато замовк. «Максим правий, — докоряв він сам себе. — І чого це я весь час чіпляюсь!» І він сотий раз вилаяв себе за в'їдливий характер.

— От і обірвалась ниточка! — сумно зітхнув Сашо. — А так добре все йшло…

— Ми говорили про старика, — нагадав Андрій. — Якщо ви вважаєте, що він особа підозріла, то нам треба простежити за ним.

Це було так просто й зрозуміло, що інші тільки очима лупали. І справді, чому б за ним не простежити? А з суперечок не буде пуття.

— А чи не краще обслідувати печери? — запропонував Колка.

— Правильно! — схопився Максим.

У всіх аж мурашки забігали по спині. Хлопці переглянулись. Це була смілива пропозиція.

— Молодець, Колка! — радісно вигукнув Сашо. — Та саме про це ж і я говорив!

— Забагато вихваляєшся! — насмішкувато глянув на нього Колка. — Так кажеш, квити, га?

Вони знову посідали й почали міркувати, як і коли пробратися в печери. Справа була небезпечна. Старик не повинен їх бачити, бо він підозрілий. Виходить, тільки вночі. А вночі могли наскочити на прикордонний патруль. Залишався один шлях: вода. Прибій міг розбити барку об круті скелі або кинути на підводне каміння. Небезпека посилювалась тим, що з боку моря не можна підійти до печери непомітно: якщо там є люди, вони побачать хлопців, сховаються і виловлять їх, мов курчат. А крім того, ніхто з них ще досі в печерах не бував. У хлопців аж кров у жилах холола. Кожен гарячково шукав виходу з тяжкого становища. А виходу не було.

— Пропоную повернутися до першої пропозиції, — сказав Андрій. — З неї найзручніше починати. До того ж і найлегше. Давайте простежимо за стариком. Але, на мою думку, малоймовірно, що печери можуть бути складом. По-перше, вони ще не вивчені, там, певно, багато несподіванок і небезпек. Правда, дехто може твердити, що контрабандисти віддають перевагу саме таким печерам, але це просто фантазія. По-друге, катер лазів навряд чи пройде до печер. Взагалі, я не думаю, щоб новий склад був під самим носом військової бази. Не віриться, щоб і старий мав щось спільне з ним, але догнав, не догнав, а погнатися можна.

Його слова зовсім приголомшили хлопців. Їм почало здаватись, що й насправді все це — чистісінька вигадка.

— Тепер я згадав, — знову обізвався Андрій, — що ми проґавили важливий момент. Коли Сашо нам повідомив про рибальський човен, нам треба було розгледіти його н бінокль. Він, певно, був десь недалеко.

— Правильно! — вдарив себе долонею по лобі Максим. — А бодай тобі!.. Але ж ти не забувай, що вся наша увага тоді була зосереджена на каві!

— Досить! — плюнув Колка. — Сто чортів!

— Слухайте, що я вам скажу, — почав знову Сашо. — Годі про це. Що було, те спливло. І навіщо стежити за цим придуркуватим дідом? Ось побачите, він просто божевільний і більш нічого. Давайте заглянемо в печери. Даю голову навідріз, що кава там!

— Цікаво, — скипів Колка. — Недавно розпинався, що старик — контрабандист, і навіть його очі впізнав, а тепер почав зовсім інше. Ну гаразд, те, що ви кажете про печери, — можливо, так воно й є. Але хто ж годує цього божевільного? Таке питання можна задати?

— Божевільні їдять мало, — філософським тоном промовив Сашо.

Колка глянув на нього насмішкувато. Саша це розізлило:

— Ну там трохи рибки і все…

— А хіба божевільні рибу ловлять? — хитро спростував його Колка. — Виходить, треба за ним простежити!

— Так і зробимо! — вирішив Максим. — Тільки треба, щоб він весь час був у нас перед очима…

Всі замислились. У Саша рішення було вже готове, але, захоплений думкою про похід у печери, він промовчав, сподіваючись, що хлопці нічого не придумають і відмовляться переслідувати старого.

— За дюнами є дачі, — не витримав нарешті. — Що тут багато роздумувати! Більшість їх, мабуть, націоналізована. Знайдемо вільну дачу, наймемо її в управі, та й усе.

— Дуже близько до вітряка, — заперечив Максим. — Старик помітить, що ми за ним стежимо. А це небезпечно. Може все зіпсувати.

— Не помітить! — захопився знову Сашо. — Будемо ловити рибу або… та врешті щось придумаємо.

— Що там «придумаємо»! — визвірився Колка. — Що б ми не придумали, старик зрозуміє. І знову перенесуть склад, якщо він і справді в печерах.

Справа знову почала зволікатись. Максим сказав:

— Зрозуміло, що здаля ми за ним стежити не зможемо. Влаштуємось на дачах. Не забувайте, що ініціатива на нашому боці. Доки він пронюхає, ми його й накриємо.

— Цілком вірно, — авторитетно заявив Андрій. — Давайте підемо на місце, там і вирішимо.

Вони повставали і, незважаючи на обідню спеку, подалися спочатку до містечка, а звідти на дачі.

ВІЛЛА „РАЙНА»

Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.

Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.

— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…

Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.

— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.

Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.

Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.

Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу — палкою кинути — пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.

Крім живоплоту з кипарисів, дача була огороджена густими рядами колючого дроту. Жалібно заскрипіла залізна хвіртка, і хлопці ввійшли на подвір'я.

Як досвідчений слідопит, Сашо одразу зробив висновок:

— Тут люди не живуть!

Вони обійшли навколо дачі, заглянули в щілину опущених жалюзі і, нічого не помітивши, вирішили подзвонити, рискуючи порушити відпочинок дачників. Як можна було й сподіватися, дзвоник не працював. Постукали — ніхто не вийшов. Хлопці зраділи, а все ж, були не зовсім впевнені. Їм хотілось якимось чаклунським способом опинитися в управі і пересвідчитись, чи буде дача «їхньою». Звичайно, це не завадило хлопцям добре обстежити подвір'я і встановити, що будиночок має чорний хід, мансарду, де можна було обладнати спостережний пункт і, що найважливіше, є чудова водопровідна колонка та невеличкий басейн. Хлопці відкрутили кран, покуштували воду — хороша. Можливо, так здалося через те, що вода була холодна, як лід, чи тому, що їм дуже хотілося пити. Крім того, була й електрика.

— Кращого нічого й шукати! — вигукнув Сашо. — Тільки трохи далекувато від затоки. Де ми залишатимемо барку?

Про це ніхто й не подумав. Хлопці розчаровано мовчали. До того ж виникла й інша незручність: старик не міг не догадатися, що вони живуть тут і стежать за ним. Але, як сказав Максим, ініціатива була на їхньому боці. Доки він зрозуміє, в чому справа, хлопці зберуть стільки фактів, що можна буде вчасно передати його в руки міліції.

Юні слідопити полягали в густій прохолодній тіні кипарисів і почали міркувати, що робити з баркою. Виникали найрізноманітніші пропозиції, але жодної розумної. Виходило, що вони змушені відмовитись од барки, залишивши її на якорі біля рибальської набережної. Як пристань, так і набережну охороняла вночі морська варта, отже, їх корито буде в безпечному місці. Коли б тільки дача була вільна!

Максим по-хазяйськи причинив залізну хвіртку, і всі пішли оглядати околицю. Хотілося побачити, що розташовано на півночі. Два осипи — один крейдянобілий, високий і крутий, другий — трохи менший — створювали з південного боку затишний вибалок. Хлопці попрямували туди, і перед ними заблищала тиха, мов скло, річечка.

— Ти диви! — буркнув Андрій. — Десь тут недалеко є джерело!

А річечка насправді витікала з середини вибалка. Вище, з західного боку, він був схожий на пересохлу долину. Джерело заросло густозеленою травою й кущами. Колка вліз у болото, інші його витягли. Нагнулись над джерелом. Вода була чиста й прозора. Видно було каміння на дні. Опустивши ногу в річечку, Колка весело заверещав:

— У-у! От холодна! Як лід!

Максим нагнувся й напився води.

— Як лід! Така сама, як з колонки…

— Так вона ж, мабуть, звідси й іде, — догадався Андрій.

— Ось! Ось труба! — з радістю винахідника вигукнув Сашо. — Бач, як високо її вставили, щоб не замулювалась. Майстерно зроблено!

— Колка, ану спробуй дно, — сказав Максим.

Хлопець ввійшов у холодну воду по саму шию.

— Ого! Глибоко! Наче так собі річечка, а виходить, і холодна, й глибока. — Він виліз із води, клацаючи зубами, весь синій, і розпластався на сухій землі.

— Знаєте що? — голосом переможця вигукнув Сашо. — Тут будемо залишати барку!

— Я для того й сказав виміряти глибину, — обізвався Максим, який у цей час щось підраховував.

— Ну й гаразд, — збуджено говорив Сашо. — А ввечері будемо ставити вартового. Так тільки, для годиться, щоб зручніше було стежити за дідом.

— Браво! — поплескав його по плечу Максим. — Оце вже твоя ідея!

— Тільки добре треба її охороняти, щоб той божевільний не попсував, — обережно вставив Колка.

Вмить усіх охопив страх за барку. Кожен уявив, що старий дід уже потрощив їх любе суденце, і шалена ненависть закипіла в їхніх серцях. Колка схопився, мов несамовитий.

— Нехай тільки спробує! — стиснув він кулак і вигукнув — Я йому макітру розсаджу! Хай так і знає!

Максимові стало смішно:

— Ну досить, досить… По-перше, ми ще не вирішили… Та й дача може виявитись зайнятою.

Це нагадало хлопцям, що час уже рушати. Назад іти було не так важко, бо вони плекали надію влаштуватися в цьому чудовому місці. Крокували швидко, охоплені думками. Ввійшли в місто. Коли проходили повз великий будинок, обгороджений високим муром, хтось двічі вигукнув несміливим голосом: «Сашо!.. Сашо!..» Здригнувшись від несподіванки, хлопці повернулись назад, але нікого не помітили. Але Сашо впізнав голос і угледів над муром усміхнене обличчя Доменіки.

Дівчина дивилася на нього ласкавими й щасливими чорними очима.

Сашо мимоволі підійшов до муру. Доменіка ще вище підтяглася навшпиньки й радісно шепнула:

— Батько не лаяв мене. Він уже змінився. Дозволяє мені дружити з вами. — І, лукаво моргнувши, вона зникла за високою огорожею.

Сашо постояв, мов приголомшений, і пішов до хлопців, які чекали, здивовані не менш за нього. Сашо ніяково зупинився. Хлопці запитально дивилися на нього. Він махнув рукою.

— Н-ну? — винувато белькотів Сашо. — Що таке?

— Це ти скажи, що таке! — невблаганно промовив Колка.

Сашо хотів був признатися, але щось його зупинило. З якої речі? Це його особисті справи!

— Казала, що хоче в кіно, — сам не знаючи навіщо, збрехав він.

— Невже? — свиснув Колка. — В обід верещала, як божевільна, а тепер — у кіно! Дуже лагідним став Мортій!

— Дівчата! Хто їх зрозуміє! — приховав за філософськими фразами істину Сашо.

— Значить, — зробив Колка висновок, — будеш зятем бакалійника!

— Досить! — гримнув Максим. — Знову починаєте!

— І починатиму! — закомизився Колка. — Хіба не видно, що Мортій тут щось задумав? Через те й дозволяє їй! А наш осел і вуха розвісив!

Максим зареготав:

— Ха-ха-ха! І що ти ото мелеш! Сам ти осел!

Андрій теж засміявся. Сашо теж, але не дуже голосно. Відчував за собою провину. І справді, чому він не сказав їм правди? І сам себе заспокоїв: «Це не їхнє діло!» Але десь у душі осіло тяжке, недобре відчуття. Будучи фантазером, він все-таки не любив дурити своїх товаришів. А тепер ніби щось підбивало його. Чи бува не Доменіка винна в цьому?

Управа була замкнена. Покрутившись біля величезного витертого багатьма руками турецького замка і побачивши, що нічого зараз не вийде, хлопці ліниво посунули розжареними кам'янистими вуличками. Посідали в тіні морського парку. Він був маленький, — купка дерев, — але добре впорядкований, чистий і здавався в цей жаркий літній день тінистим оазисом. На лавах читали й куняли дачники. Хлопці вибрали найкраще місце в холодку і стомлено сіли на лаву. Перед заходом сонця пішли на пляж, довго купались, а потім, згадавши, що життя в містечку, певно, починається ввечері, коли настає прохолода, вони, свіжі й бадьорі, знову попрямували до управи. На жаль, голови управи не застали. Секретар, невеличкий на зріст чоловічок з лисим тім'ям і блискучими потертими рукавами піджака, певно, колишній писарчук, запропонував їм свої послуги. Хлопці чомусь думали, що лише голова може вирішити таке важливе питання, і промимрили, що почекають надворі, бо справа у них серйозна. Секретаря це образило.

— Та ви скажіть, по що прийшли, а там видно буде, може, і я вам допоможу, — з гідністю промовив він.

Не сподіваючись на успіх, Максим коротко пояснив, у чому справа, не проминувши згадати, що капітан Нако доводиться йому дядьком. Чоловік мовчки почухав лисину.

— Ага… Дача Чепкова… Вілла «Райна». Націоналізована.

— А не зайнята? — запитав Максим.

— Вільна… Справа в тому, що там немає меблів.

— Нічого, — пожвавішав Максим. — Ми люди моря. Спатимемо на підлозі. У нас є чим вкриватись.

Чоловічок покрутив лисою головою:

— Нічого не вийде.

— Чому? — невдоволено запитав Максим.

— Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.

Максим скипів.

— Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! — ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».

— Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.

Максим сердито махнув рукою:

— Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!

Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!

Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.

— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?

Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:

— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.

— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!

Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:

— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.

Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата — дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.

Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці — по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану ^[3] , смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.

— Ну, шибеники! — промовив капітан, — дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!

Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.

— Ви його знаєте? — запитав бай Нако, коли той зачинив за собою двері. — Ага, значить, знаєте. Ви не дивіться, що він такий потертий. Це він тільки про людське око. Б'юсь об заклад, що у Мортія не менше п'яти нових костюмів, та ще зо два літніх, білих, але він не наважується їх надівати. Корчить із себе бідного, нещасного. Правда, ослаб старий лев, обскубли йому трохи гриву Дев'ятого вересня ^[4] і в тюрмі посидів, але все одно ще у нього залишилось чимало всього. Хитрий, як чортяка. І золото у нього є, і обстановка. Килими і таке інше. Тепер тільки розпродує. Та побачимо, доки він продаватиме. Всьому настає кінець!

— Де він зараз працює? — запитав Колка.

— Ніде. Розпродує все. Правда, часом виходить у море, але й то більше аби показатись. Дивіться, мовляв, я теж людина трудова. А займається іншим: продає рибу своїм квартирантам.

— Мабуть, велика у нього хата, — обізвався Андрій. — Та й добра, видно, чимало.

— Аякже! Хіба мало здирає! Я вже не раз казав в управі: приборкайте нарешті цього типа! Доки можна! Досить уже експлуатації! А вони тільки сопуть. Мовляв, немає підстави. Невже нема? Ану дайте його мені в руки, я вам покажу, чи є, чи нема! — капітан Нако спересердя з огидою плюнув на пісок. — Та стривайте, ще доберемося до нього, — заспокоював він сам себе. — Воно-то, правда, квартплату нормували, та все одно, тринадцять кімнат — це тобі не жарти! Тільки подумайте: тринадцять кімнат! Візьми в середньому по два, а то й по три-чотири ліжка — скільки виходить! Дере хапуга!

Хлопці замислено мовчали. Бай Нака їхнє мовчання образило:

— А ви що? Може, думаєте, що я йому заздрю? Плював я на його кімнати! Але не можна так: хто мав колись, той і тепер має! Хіба для цього нас били в застінках, га?

Сашові було дуже незручно говорити про Мортія, і він спробував перевести розмову на іншу тему, та марно. Колка ненаситно почав розпитувати капітана. Завагавшись на якусь мить, бай Нако махнув рукою і почав розповідати… Давненько вже, десь у тридцятому чи в тридцять другому році Мортій переїхав сюди з Констанци. Сам він родом з Добруджі. Жінка в нього гречанка. Красуня. Дочка в неї вдалася. В Констанці Мортій мав шинок, та, певно, то був не шинок, а морський бар. Звідти він привіз дві баржі добра. Тут відкрив великий шинок, почав торгувати рибою, та й усім, що йому потрапляло до рук. Само собою зрозуміло, під час війни підтримував дружні стосунки з гітлерівцями. Влаштовував великі банкети, але дружину держав під замком. Нікому її не показував, нікуди не пускав саму. Люди бачили її тільки на пристані, коли вони приїхали. А з самого Дев'ятого вересня н до цього часу ніхто й оком не бачив. Ходять чутки, що він її б'є, а за що — ніхто не знає. Кажуть, він потайна, підозріла й непевна людина.

— Чи не займається бува контрабандою? — запитав Колка, і від цієї думки аж мурашки полізли у нього по спині.

— Еге, шибеники! — доброзичливо посміхнувся бай Нако. — Вам скрізь тільки і ввижається контрабанда. Хіба він зважиться! Мортій полохливий, як жаба.

— А чому він переїхав сюди? — нетерпляче запитав Максим.

— Хто його знає! — задумався капітан. — Різні балачки ходять, та біс його зна, кому вірити… Кажуть, що мати Доменіки була… ммм… ну, дама з його бару, що Мортій убив якогось багатого румуна і Доменіка ніби дочка цього румуна. Взагалі, темні діла. Навіть говорити совісно. А може, все й брехня. Все може бути на білому світі!

Хлопці засмучені мовчали. Нестерпний біль роздирав Сашове серце. До нього й раніше доходили такі чутки, але він тоді не цікавився ними, та й не дуже приємно було їх слухати. А тепер розповідь дядька Нака вразила Саша прямо в серце. І навіщо було Колці його розпитувати! Зрозуміло, це він робить навмисне. Ні, шановний, помиляєшся! Хіба дівчина винна? І все-таки йому було дуже прикро, що навколо батьків Доменіки ходять такі брудні плітки. «Прокляте життя»! думав збентежений Сашо. Він підвівся й пішов на рибальську пристань.

— Що з ним? — запитав бай Нако.

— Нічого… — поквапливо відповів Максим. — Здається, на сонці перегрівся.

Капітан засміявся.

— Еге, хіба може сонце дошкулити Сонцю!

Сашо походив біля повитягуваних на берег човнів, сів на камінь і втупився в тиху вечірню воду, що відблискувала темноліловим світлом. Широкі нафтові плями ліниво гойдались на гладенькій поверхні. Раптом хлопця охопила страшенна ненависть до Мортія. Хижак! Як він насмілився бити дружину? А може, й Доменіку? Від однієї думки, що її можуть бити, Сашо аж здригнувся. Це йому здавалось потворним, грубим і неймовірним. Але разом з цим в уяві блискавично постала картина побою, його охопив дикий, нестямний гнів. Сашо шпурнув у море жменю піску й застогнав. Мабуть, Мортій б'є її тому, що вона не його дочка і нагадує йому про того іншого. Мстить. І матері її мстить. Хотілося вдертись у казино і вгородити йому в груди ніж… Кволий сутулуватий корчмар з полохливими хитрими очицями в його уявленні перетворювався на якогось зловісного хижака, неймовірно потворного, як і вся його брудна й заплутана історія.

Прийшов Максим. Сказав, що пора вже йти. Спробував заспокоїти хлопця, але марно. Сашо вперто мовчав, повернувшись до нього спиною. Максим попередив його, щоб не барився, бо завтра треба братися за роботу. Сашо махнув рукою й одіслав його.

Він просидів на березі, аж поки море не стало чорним, як дьоготь. Потім зійшов місяць. Не заходячи в казино, хлопець швидко попрямував до Накової хати, а душу його краяли суперечливі почуття. Ішов увесь час в тіні попід дерев'яними будиночками. Не хотів зустрічати Доменіку, доки не розбереться в своїх почуттях, його збивало з пантелику тільки те, що Мортій тепер став іншою людиною і дозволяє їй зустрічатися з ним. Правду, кажучи, це було непогано, але чому, чому він так одразу змінився? Може, Колка говорить правду?… Подумавши, що Мортій, можливо, належить до банди, Сашо весь наїжився, холодний дрож пройняв його тіло. Злякано оглянувши безлюдну вуличку, хлопець, як очманілий, побіг додому.

Схвильовані думками про майбутній переїзд на нову квартиру, хлопці швидко крокували до рибальської пристані. Тепер учорашні сумніви здавалися Сашові незначними й необгрунтованими. Він розмовляв жваво й весело, сповнений безліччю найрізноманітніших ідей, що стосувалися дачі. Навіть Колка того ранку був лагідніший, уважніший і не так скептично настроєний, як раніше. Всі до нестями раділи своїй перемозі, яка давала можливість жити без опіки, самостійно, так, як їм хотілось. Правда, у вітряку було б значно краще, та що поробиш. Головне, що й тут вони будуть самі.

Невдовзі після цього барка увійшла в гирло річки. Парус зняли і взялися за весла. Гребти було важко. Течією їх зносило назад. Насилу доїхали до джерела. Андрій передбачливо порадив не прив'язувати човна в самому джерелі. Скаламутять воду. Дно річки було кам'янисте, але не настільки глибоке, щоб кинути якір. Добре, що в човні було два залізні паколи, — прив'язали барку за них. Максим залишив Андрія стерегти човен, а сам разом з Сашом та Колкою пішов розвідати становище на дачі. Андрій покірливо виконав наказ. Йому дуже хотілось бути разом з товаришами, та комусь же треба стояти на вахті.

Хлопці піднялися по сходах, перейшли через терасу, вже потріскану від часу, і стали біля дверей, закритих жалюзі. Максим витяг ключі. Вже по шпарині можна було догадатись, що треба взяти тонкий, довгий і досить незвичайний ключ. Повернувши ключ двічі, Максим потяг жалюзі вниз, і воно відкрилося. Хлопці з напруженою цікавістю заглянули в шибки скляних зовнішніх дверей. Побачили просторий вестибюль, обставлений модними меблями.

— От тобі й на! — здивувався Колка. — А той брехав, що порожня!

Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.

— Радіола! — вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.

Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.

— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!

Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.

— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.

Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.

З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.

— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.

Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.

— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.

— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!

— Авжеж!

— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…

— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.

Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.

— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.

— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.

— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!

Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:

— Прошу печеного окуня. З лимоном!

Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.

— Не регочіть, — сказав, сміючись, Максим. — І таке буде, правда, Колка?

Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!

Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.

Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.

Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.

— Правду кажучи, не знаю, що нам робити, — сказав Максим, задоволений хорошим уловом. — Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.

— Не діло… — замислився Колка. — Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: — Давай десь дістанемо маленького човника!

— Правильно!

— Тільки де?

— У дядька.

— А чи є у нього?

— Хтозна…

— Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?

— Авжеж, — відповів Максим. — І ще, знаєш, що? Залишатимемо його в басейні. На човнику можна й печери оглянути.

— Правильно! — захопився Колка. — Потрібен маленький човник, щоб проходив… Послухай! Значить, катер лазів залишається десь у морі, а вони перевозять свою контрабанду човнами, якщо взагалі все це правда. Як ти вважаєш?

— Не знаю… — задумався Максим. — Можливо, й так… А ти як думаєш? Чи не здається тобі, що романи Саша дуже на нас впливають?

— Романи — одне, а це — зовсім інше. Як не митикуй, а кава й лази — це не вигадка.

— Не вигадка. Але ми захоплюємось. Не виключена можливість, що лази випадково потрапили сюди, а каву перенесли кудись в глиб країни.

— Все одно. Головне — взятись рішуче за цю справу. Нам це не важко зробити. А уяви собі, що вийде щось корисне, га?

Максим витяг жирного бичка.

— Дивись! Оце так порося! — він кинув його на дно човна й зітхнув: — Маєш рацію. Треба братись. А як на твою думку: чи не краще заздалегідь попередити міліцію?

— Дурниці! — наїжився Колка. — Ще встигнемо. Це найлегше. Не забувай, що сумніви залишаються сумнівами, а міліції подавай факти. Ще, чого доброго, так опростоволосимся, що й… Нехай, коли щось відкриємо, тоді. Бо інакше нас і кури засміють. Я не згоден! Так і знай!

— Я теж… Тільки питаю.

Наловивши три низки риби, вони подались на пристань. Бай Нака відшукали в риболовецькій кооперації. Виявилося, що в нього є невеличкий човник на двоє весел, але якийсь сусідський хлопець взяв його ловити рибу. Бай Нако сказав, що коли хлопці час від часу мотатимуть його бичками і, найголовніше, берегтимуть пінен, як свій власний, то він, мовляв, подумає, може, н піддасть човник їм.

Питання було розв'язане.

Максим подарував дядькові одну низку риби, взяв ключ від човна, і разом з Колкою вони переможцями повернулись на дачу. Човен був легкий, хлопці перенесли його з річки на руках і, наповнивши басейн, пустили на воду. Найбільше зрадів Андрій, — не треба було брати гроші з каси. А він уже думав купити у когось гниле благеньке коритце. Тепер все влаштувалось якнайкраще.

Сашо доповідав про свої перші спостереження: старик ловив рибу вудкою.

— Виходить, — єхидно посміхнувся він, — божевільні теж ловлять рибу!

— Перестань! — образився Колка. — Спостерігай! Побачиш, скільки ще різних речей роблять божевільні. Побачиш!

В ДЮНАХ

Максим з Андрієм спали в другій кімнаті. Колка стежив у бінокль за вітряком, а Сашо писав матері листа. Спочатку він змалював у таких чорних фарбах пригоду на морі, неначе це була не звичайнісінька літня буря, а океанський ураган. Потім схаменувся, подумавши, що може зовсім перелякати бідолашну матір, з жалем у серці порвав свій чималенький твір і написав інший, коротший і не такий страшний. Звичайно, він не згадав у ньому ні про каву, ні про лазів. Хотілось, але не наважувався. Це могло її налякати і тоді — прощай усе! Похвастався ще раз, що вже став справжнім морським вовком, так що вона може бути спокійною за нього. Попросив, щоб сама в гості не приїздила, а, скажімо, хоч би з інженером Кириловим, бо інакше з нього сміятимуться. Про дачі теж не згадав. Нехай краще тоді, як приїде. Хлопець згорнув листа, поклав його в кишеню й витягнувся на ліжку. Шкода, що зараз він не сам у кімнаті! Колка заважав йому думати про різні речі. Щось гнітило, було жарко, важко дихати. Думки ворушились повільно й незграбно, доки зовсім не ввірвались. Непомітно Сашо заснув. Колка, якого теж зморила спека, заздрісно дивився на нього кілька секунд. Потім знову спрямував бінокль на вітряк. Нічого. Пустота. Спека й пустота…

Перед заходом сонця ввійшли Максим і Андрій. Колка доповів, що старик вилежується у млині в холодку і йому за вухом не свербить. Прокинувся Сашо. Вирішили, що Колка стоятиме на варті, а Сашо буде днювальним. Максим з Андрієм пішли ловити рибу, щоб потім продати її в місті й купити собі олії, хліба й овочів.

Почалися нудні й одноманітні години. Сашо зійшов у вестибюль, покрутив знічев'я радіо, потім поставив на програвач десять пластинок, ввімкнув механізм, відрегулював звук і пішов наверх. Колка схвалив це. Весь будинок загримів від бойовиків і французьких пісень. Спека неначе трохи спала.

Коли заходило сонце, Колка пошепки, неначе знадвору його могли почути, сказав:

— Виходить!.. Несе рибу. Мабуть, продавати. Божевільний, а продає!

Сашо вихопив бінокль у нього з рук. Старик опинився зовсім близько — за кілька метрів од нього. В лівій руці ніс чотири низки риби, а в правій — сучкувату палицю. Він зійшов по стежці до дюн і зник за ними.

— Знаєш що? — швидко віддав Сашо бінокль. — Я підуза ним!

Колці самому дуже хотілось зробити це, і він сказав:

— Не можна. Ти днювальний.

— Ти ба який! — сердито огризнувся Сашо. — Це ж тобі не казарма! Ти говори, що хочеш, а я піду і все! Не я ж, а ти стоїш на вахті!

Колка нехотя погодився. Нічого не вдієш.

— Гаразд. Тільки обережно! Дивись мені, чуєш?

— Єсть, боцмане! — радісно засміявся Сашо, і затупотів униз по східцях. Вимкнув радіолу, постояв мить на терасі і, зігнувшись, пішов до дюн. Піднявшись на одну з них, він заховався в траві.

Старик повільно йшов понад самим берегом, нічого не підозріваючи. Сашо почекав, поки дід мине його, потім, посидівши ще трохи, пішов і собі поза дюнами. Час від часу він висовував голову з трави, дивився на старого і знову пригинався. Від розпеченого піску тут було пекельно жарко й душно. Немов у пустелі. І тому, що дюни були високі й закривали горизонт з усіх боків, Сашові здавалося, ніби він і насправді блукає в пустелі. Пісок — річ хороша, але краще, коли з нього виберешся.

Сашо вийшов на шлях і пішов за дідом у напрямку до міста.

Тепер той міг повернутись і угледіти його, але віддаль була надто велика, щоб впізнати людину. Тільки старик ні разу не оглянувся. Значить, не підозріває, що за ним стежать. Хлопець зрадів, бо це полегшувало виконання його завдання.

Перейшовши через перешийок, старик зупинився серед широкої вулиці проти морського парку. Постояв трохи, — певно, відпочивав, — і ввійшов у сквер. Тут було повно дачників. Рибалки стиха розхвалювали свою рибу, боязко оглядаючись по боках. За законом, рибу треба було здавати в комісійний магазин, але там вона продавалась дешевше, ніж з рук. Дід смиренно став осторонь від інших і почав чекати. Сашо сховався за товстим стовбуром японської черешні. Час тягнувся дуже повільно.

Але старий довго не чекав. Якась худенька дачниця з дуже гладкими дітьми зацікавилась його рибою, запитала про ціну. Дід показав на пальцях. Жінка спробувала торгуватись, але зрозумівши, що має справу з німою людиною, дала, скільки було загадано. Старий потер гроші об бороду, за рибальською звичкою, і, скрививши рота в ідіотську посмішку, вийшов з парку. Серед дороги він знову зупинився, потім пішов у крамницю. Купив собі п'ять пачок цигарок, витяг з подраного піджака брудну пляшку, в яку йому налили олії. Потім зайшов у пекарню й вийшов звідти з двома хлібинами під пахвою. Прослідкувавши за ним до самих дюн, Сашо повернувся назад. Навіщо даремно гаяти час із божевільним. А насправді йому кортіло зустріти Доменіку.

Містечко ніби ожило у вечірній прохолоді. Сашо вкинув листа в поштову скриньку і, засунувши руки в кишені, пішов через густий натовп. На курній вулиці було шумно й весело. Сашо роздивлявся на всі боки, але Доменіки ніде не було.

Сашові стало сумно. Хлопця охопило те дивне й тяжке почуття, яке виникало завжди, коли хотілося бачити Доменіку. Він пройшов вулицею кілька разів і вирішив піти на рибальську пристань, щоб хоч хлопців застати. Тільки зібрався йти туди, коли раптом угледів спершу Марію, потім отих двох франтів у тропічних шоломах і нарешті Доменіку. Кров закипіла в його жилах. Не довго думаючи, Сашо продерся через натовп, наздогнав франтів і смикнув більшого за рукав. Той здивовано повернувся і ще більше здивувався, побачивши, що його зачепив хлопець, меншин і слабший від нього.

— Що треба, гнидо? — запитав він насмішкувато.

— Сам ти гнида! — огризнувся Сашо, готовий налетіти на ворога.

Франт на мить завагався, чи не дати нахабі стусана, але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:

— Ну?

— Ну? — вишкірився Сашо. — Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?

— Ти дивись! — вже не так визивно відповів франт. — Що вони тобі, коханки?!

— Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!

Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.

Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.

— Браво, — не дуже охоче похвалила його Марія. — Ніяк від них відчепитись не можем…

Сашо почав заспокоюватись.

— Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… — і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.

— Давайте пройдемось, — тактовно запропонувала Марія.

Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо — прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…

Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:

— Ось хата діда Ставра!

Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.

Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:

— Де ви пропадаєте? — Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.

— Пропадаємо… — неуважно буркнув Сашо. — М-м-м… Переїхали на нову квартиру…

— Куди? — пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.

— На дачу. На віллу «Райна».

— Яка ж це? — запитала Марія.

— Чепкова.

— А-а, дача Чепкова. Знаю.

— Як це вам її дали? — здивувалась Доменіка.

Сашо гордовито відповів:

— А яке вони мали право не дати!

— А там гарно? — знову запитала Доменіка.

— Прекрасно! Приходьте до нас у гості… — і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»

Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.

— А Колка не сердитиметься? — лукаво закинула Марія.

Сашо запнувся.

— М-м-м… Це правда… Він щось не те…

— Мабуть, через мене… — промовила Доменіка й нахмурилась.

Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:

— Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… — ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.

— Хтозна… — промовила Доменіка. — Всі мене ненавидять, — і заплакала.

Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?

— Не плач… — шепнув він тихо й ніжно. — Все буде гаразд…

Що мало бути гаразд — Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.

— Маре, — сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, — може, підемо в кіно?

Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.

— Хочеш, я тебе проведу? — промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.

Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.

— Може, посидимо трохи? — промовив він засмаглими губами.

Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.

Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт. Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!

— Що з тобою? — тривожно запитав він.

— Нічого…

— Чого ти плачеш?

— Ти не знаєш… Ти не знаєш…

— Що? — ніжним і благаючим голосом запитав він.

— Нічого…

— Що? — запитав він ще ніжніше.

— Я щаслива… — вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.

— Доменіко! — здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.

Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.

Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було. Ляда була відкрита. Сашо зійшов залізними східцями вниз. Він намагався приховати свою радість, але обличчя і особливо очі зраджували його.

— Чому спізнився? — суворо запитав Максим. Сашо зніяковіло заблимав очима. Не хотів приховувати:

— Був з дівчатами. Якісь жевжики до них чіплялись, та я їх відшив.

— Кавалер! — зауважив Колка. — Він розгулює, а ми тут за нього хвилюємось. Хотіли вже йти розшукувати.

Сашо сердито глянув на нього.

— Не чіпляйся! — твердо відповів Сашо. — Нічого поганого я не зробив.

— Доповідай! — коротко наказав Максим.

Сашо сів і розказав усе, що помітив.

— Виходить, — зробив висновок Андрій, — божевілля має кілька ступенів. Наш піддослідний, наприклад, тільки трохи з глузду з'їхав. Ловить рибу, продає її, купує цигарки, олію й хліб, — отже, не такий він уже й божевільний. Певно, втратив тільки мову…

Колка нетерпляче його перебив:

— Як, на твою думку, така людина може займатись контрабандою?

— Хто його знає… Якщо йому довіряють… невпевнено відповів Андрій.

— І якщо йому від того є якась користь, — додав Максим. — Хотів би я знати, ким він був раніше?

— Рибалкою, — сказав Сашо.

— Припустимо, що це так, — погодився Максим, але було видно, що відповідь його не задовольняє. — Я питаю не те: за народну владу він був чи проти неї?

— Треба перевірити, — сказав Колка. — Можна було давно запитати у бай Нака.

— Я вже про це думав, — відповів Максим, — та потім відмовився. Сміятиметься. Та йому й не треба багато говорити. І без нього впораємось. Хай краще Сашо розпитає у Доменіки.

Колка схопився:

— Ану стривайте! Мортій несподівано змінив ставлення до неї. Чим ви пояснюєте це?

— Дуже просто, — сказав Максим і замислився. — Напевно, хоче, щоб вона подружила з нами, тоді на неї у містечку не дивитимуться скоса.

— Не знаю… — завагався Колка. — Помилився він у своїх розрахунках. Її вважатимуть підлабузницею… І все-таки, якщо й Мортій належить до банди, то…

— Що «то»? — ображено труснув головою Сашо.

— А те, любий, що він вирішив з її допомогою стежити за нами! — рішуче заявив Колка.

— Дурниці! — вибухнув Сашо. — Звідки Мортій може знати, що ми відкрили каву?

— Якщо й він у цій банді, то знає! — невблаганно наполягав Колка. — А хоч і не знає, то помітив, що ми крутимось біля вітряка, і одразу все зрозумів.

Сашо замовк. Мовчали й інші, глибоко задумавшись.

— У тебе все дуже легко виходить, — нарешті порушив мовчанку Сашо. — Побачив, що старик ні при чому, так тепер давай за Мортія чіплятись.

— Аякже, він теж на підозрі. Поки що нічого не відомо, але… Побачимо, — і Колка багатозначно замовк, неначе й справді щось знав.

— Давайте краще розвідаємо печери, — невпевнено запропонував Сашо, приготувавшись відбивати заперечення з боку Колки.

— І це зробимо, — обізвався нарешті Максим. — Зараз хоч і підемо, все одно нічого не знайдемо. Там, може, такі лабіринти, що й… Треба спочатку знайти слід, а тоді вже. Ти краще скажи: старик ішов швидко чи повільно?

— Я вже казав: повільно.

— Зупинявся відпочивати?

— Так. Біля морського скверу.

— Аж біля скверу?

— Що тут дивного? — втрутився Андрій. — Якщо він божевільний, значить, не такий, як інші діди. У божевільних багато енергії.

Це було переконливо.

— Досить! Спостереження наші ще зовсім недостатні. Не варті й копійки, — сумно сказав Максим. — Треба накреслити план, встановити розпорядок чергування і таке інше. Завтра дядько їде в місто й повернеться ввечері. Привезе кожному по ключу. Я замовив. Це нам розв'яже руки.

Повечерявши, Сашо піднявся в кабінет. Хотілось побути на самоті. Сів на підвіконня. Яскраве місячне світло заливало все навкруги. Було тихо й невимовно прекрасно. Сашо взяв гітару й заспівав старовинну грецьку пісню… Спочатку він уважно стежив за словами й мотивом, які йому страшенно подобались. Потім згадав Доменіку, і пісня стала тільки фоном для думок та мрій. Цікаво, що вона зараз робить? Може, теж сидить на вікні й дивиться на місяць? Від цих думок у нього зашуміло в голові. А може, плаче? Що вона сказала? Сказала, — щаслива… Більше відчував, ніж розумів Сашо, що це значить, і якась буйна, нестерпна радість охопила його. Він почав співати ще голосніше… А може, Мортій її зараз б'є? Ні, ні… Він став добрим… А й справді, дивно! Був-був поганим, і раптом — добрий… Максим має рацію. Мортій хоче, щоб її в містечку не ображали через нього. А чому? Сам же її б'є! Сам чорт спіткнеться… А коли Мортій і справді зв'язаний з бандою?.. Гітара перестала грати. Чому він обов'язково повинен бути в банді? Через те, що колись був багачем? Так бай Нако ж каже, що він і зараз не бідний. Бере квартплату з тринадцяти кімнат, торгує рибкою… Якщо так, навіщо йому рискувати? Тим більше, що відсидів у тюрмі. Авжеж! Чого йому рискувати? Це трохи заспокоїло хлопця. З серця неначе спав якийсь тяжкий, непосильий тягар, і Сашо почав співати ще палкіше, ще веселіше й безтурботніше.

Довкола посвітлішало; все заспокоїлося, ніч сповнилась приємних пахощів моря й розпеченої землі.

Годинник барби Тодорія продзвонив рівно о п'ятій годині ранку. Сашо схопився, мов обпечений, узяв бінокль і кинувся до вікна. Глянув на вітряк. Нічого. Обстеживши якнайуважніше все довкола, він тільки тепер угледів, що від млина до джерела простяглася стежка. Цікаво, як він її не помітив ще вчора! Звичайно, старий же повинен брати з криниці воду. А звідки ж іще?

Сашо пішов у другу кімнату, розбудив хлопців і повідомив про стежку. Це їх не здивувало. Вмившись на подвір'ї, вони нашвидку перекусили. Андрій з Колкою підняли човник на плечі, взяли з собою бінокль і пішли ловити рибу.

Десь о сьомій годині дід вийшов з млина, тримаючи в руках старий кошик з рогози й розмальовану тикву для води. Коли він зник у вибалку, Максим з Сашом натягли на двері жалюзі, перейшли через пересохлу долину і, пригинаючись до землі, почали підійматись на крейдяний горб. Потім, так само обережно, попрямували до вітряка й зайшли за його північну стіну, щоб їх не помітив з долини старик. Скрадаючись, Сашо непомітно заліз по скрипучих сходах наверх і прикипів до дверей. На дверях висів великий замок. Звичайно! Не залишатиме ж він хату незамкненою!

Сонце вже було на сході, і в його променях Сашо ще чіткіше побачив ті самі дві дірки, що угледів минулого разу. Завбільшки з окуляри, вони були зроблені на висоті людських очей. Це його страшенно вразило і примусило обстежити й південну стіну. І там, трохи збоку від заклеєного папером вікна, теж були такі самі дірки. В голові майнула думка, що старик через ці дірки стежить за підступами вітряка. На сході йому видно центр міста, на півдні — рибальське селище й дачі. Але чому не через вікно? Може, так зручніше, та й цікаві щоб не заглядали. На північній стіні не було нічого. А на західній?.. Аж тепер Сашо помітив, що дивиться саме в такі дірки. Це його вразило. Раніше їх не було, це він добре пам'ятає! Старик їх зробив тепер, щоб стежити за їхньою дачею. Чи, може, вони й раніше були? Він напружив свою пам'ять і впевнився, що таки їх справді не було. Потім знову пригнувся й переліз на південний бік.

Діда ще не було. Зате човен плавав зовсім близько, як і домовлялись. Сашові навіть здалося, що Колка на нього дивиться в бінокль, і стало неприємно. Він зліз на землю й доповів про все Максимові. Потім обидва полізли до дверей. Сашо залишився на варті, пильнуючи за човном. Якщо Андрій прапорцями подасть сигнал: «риби немає», значить, старий вирушив до млина і треба якнайшвидше забиратися звідси.

Максим безпорадно стояв перед замком. Хлопці йшли сюди з наміром влізти всередину, але кіт дорогу перебіг. Напруживши зір, він довго вдивлявся в темряву млина, щоб звикли очі, і через деякий час почав розрізняти деякі речі. Ось дерев'яні нари… Ось піч… А ось якісь деталі… певно, механізм вітряка. Максим навів електричний ліхтар на фокус, спрямував промінь в одну дірку, сам дивився в другу. Побачив знову те саме, але цього разу чіткіше. Піч була чиста. Не було й сліду попелу. Де ж дідуган собі варить? Може, надворі? Де саме?

Максимі стало ясно, що більше він тут нічого не дізнається, його погляд зупинився на дірках. Сашо має рацію, якщо це не проста випадковість. Дірки на дверях були свіжі, хоч і старанно позатирані. Не було сумніву, що старик їх зробив тепер, щоб стежити за непрощенний гостями. Хлопці знову пролізли за північну стіну.

— Знайшов що-небудь? — запитав Сашо, не в силі стримати цікавість.

— Відносно дірок ти, здається, маєш рацію. Недавно зроблені. Все одно, хоч би він і не був контрабандистом, він має право спостерігати. Біда в тому, що ми не можемо встановити, наскільки він божевільний. І ще ось що: в печі немає попелу!

— А де ж він варить?

— Ото ж бо й є.

Вони оглянулись. Навколо була відкрита місцевість. А печі роблять у затишку. Обережно перейшли на східну сторону. Тут побачили стежку, що вела вниз через скелі до моря. Хлопці поповзли до скель, за якими можна було сховатися. Під великою скелею знайшли рештки вогнища. Але чому це стежка веде далі вниз? Вони зійшли до самого моря. Піщаної смуги тут не було. Тільки скелі та підводне каміння.

— Ясно, — вирішив Максим. — Десь тут він ловить рибу.

— А чому сьогодні ловить в іншому місці?

— Дивак! Рибу ловлять скрізь, де вона є.

— Все-таки треба перевірити й те, інше місце, — наполягав Сашо. — Якщо є стежка, значить, він і раніше там ловив. А якщо ні — значить, змінив місце через нас.

— Навіщо?

— Я теж питаю… Мабуть, щоб за нами стежити.

— За нами він може стежити і з вітряка.

— Ні, помиляєшся, — гаряче заперечив Сашо. — Я певен, що він навмисне ходить по рибу вниз, щоб зрозуміти, чи ми цікавимось ним і його вітряком. Бачиш, як він стежить?

— Може й так, — погодився Максим. — Справді, так він може помітити, що ми за ним стежимо, але нічого не вдієш. Нехай помічає! Найголовніше ось що: чому в нього вогнище аж тут, а не у вітряку?

— Мабуть, боїться пожежі, — висловив свою думку Сашо.

Це було досить переконливо. Максим помахав руками й запитав морськими сигналами, чи там ще старик, «йому відповіли: «риба є». Незважаючи на це, Максим і Сашо все так же обережно полізли до пересохлої долини і, крадучись за кущами, пробралися до дачі. Незабаром повернулися й інші, ледве переводячи дух від бігу і, на жаль, з невеликим уловом.

Посідали в кабінеті. Порадилися. Прийшли остаточно до висновку, що дірки попрорізувані тепер. Значить, старий підозріває, що за ним стежать! Тут щось не гаразд! А втім, хто знає? Можливо, в них він вбачає природних ворогів, пустунів, які роблять капості, тому й остерігається?

— Справа зовсім не в тому, — замислено сказав Колка. — Ось дивіться: він ловить рибу, продає її, замикає вітряк. Гаразд. Значить, у нього середній ступінь божевілля. Але скажіть ви мені, як може така божевільна людина сама відремонтувати вітряк? Що ви на це скажете? І раз Мортій його пустив туди, значить, сам Мортій і зробив ремонт. Постає питання: навіщо? Щоб похизуватися перед людьми, чи ще для чогось? — і Колка багатозначно замовк.

Хлопець натрапив на важливий слід. Максим запропонував Сашові вивідати в Доменіки. Колка знову заперечив:

— Давай краще запросимо в гості одну Марію. У розмові й розпитаємо. Так буде вірніше і водночас безпечніше.

— Я вже їх запросив, — проговорився Сашо.

— І добре зробив, — поквапливо обізвався Максим, щоб обеззброїти Колку. — То нічого, що прийде й Доменіка. Якщо вона — шпигунка, то це тим краще. Після цієї розмови ми знайдемо засіб дізнатись, чи вона розповідала батькові, чи ні. Головне — розпитати, ким був дідуган раніше і хто відремонтував вітряк.

— І по-третє, — підвищив голос Андрій, — чому він не ходить по воду?

Інші здивовано глянули на нього.

— Вона цього не може знати, — ляпнув Сашо.

— Що ти мелеш там! Мовчи вже! — визвірився на нього Колка. — Говори, Андрій!

— Я ж і питаю: чому старий не ходить по воду? Вчора весь день після обіду він і краплини в рот не брав, сьогодні — теж. А коли ловив рибу, пив з тикви і так прицмокував, що аж до нас було чути.

— А може, він увечері ходить до крамниці? — невпевнено промовив Сашо. — Або вранці. Хоч, правда, сьогодні не ходив.

— Ходив! — заперечив Колка. — Ще тоді, як ти спав.

— Дуже він ранній. — Ну, гаразд, я вас завтра о четвертій розбуджу.

На цьому дебати закінчились. Максим і Сашо пішли по рибу, Андрій став на вахту, а Колка заходився варити обід.

Старик сидів на тому самому місці. Сашо уважно обстежив, усе навколо. Та ба! Стежка була протоптана. Ллє чого він так далеко ходить? Для того, щоб переконатись, чи підуть хлопці до млина. Не інакше! Сашо окинув оком довге узбережжя, сподіваючись угледіти Доменіку. Справді, маячили якісь постаті. Можливо, це були дачники, але він навмисне сказав:

— Певно, дівчата, — і, неначе це його зовсім не цікавило, додав: — Не знаю, може, підемо, га?

Вони пішли назустріч. На щастя, то були Марія й Доменіка. Дівчата саме роздумували, купатись їм чи ні.

— Холоднувато ще, — заклопотано сказав Сашо. — Потім…

Полягали на піску. На чималій відстані від них загоряла група дачників. Максим ламав голову над тим, як почати розмову, і час від часу поглядав на Саша, — може, той догадається. Сашо ніяково мовчав і стулкою устриці щось креслив на піску. Впевнившись, що розмова почнеться не скоро і що сам Сашо краще б справився, Максимові спало па думку допомогти товаришеві:

— Я йду по рибу, — сказав він. — Маре, ти не хочеш зі мною?

Марія радісно схопилася:

— Хочу! Тільки я теж ловитиму. Добре? — і змовницьки засміялась.

Вони вирушили в море, а Сашові стало ще незручніше. Хлопцеві не хотілося розпитувати Доменіку. Його охопила відраза до всієї тієї справи. Сашо розізлився на Максима. Почав собі докоряти за те, що перший не додумався піти з Марією по рибу і залишити тут Максима займатися придуркуватим дідом. А все ж вийшло так, що він і незчувся, коли сказав:

— Шкода! Ми хотіли жити у вітряку, а ця людина нам зруйнувала всі плани.

— Чому? Хіба на дачі погано? — несміливо запитала Доменіка.

— Воно то добре, тільки… як би тобі сказати… У вітряку було б поетичніше.

— Не знаю… Я його не люблю.

— Справді? — пожвавішав Сашо. — Чому?

Від зніяковіння Доменіка вся зашарілась.

— Ти ж не такий… як Колка?

— Звичайно!

— Я не люблю цей вітряк, бо він мені нагадує, ким був мій батько… Вітряк діда Ставра…

— Ти ж казала, ваш? — здивувався Сашо.

Доменіка замовкла, ще нижче схиливши голову, і поквапливо, одним духом, щоб раз і назавжди звільнитись від цього, почала:

— Колись мій батько за борги відібрав вітряк у діда Ставра. А коли той збожеволів, він вирішив його віддати. Навіть сам найняв майстрів, щоб зробили ремонт… — дівчина помітила, що Сашо враз похмурнів, і, докоряючи собі за відвертість, щиро запитала: — Він же непогано зробив, правда?

— Правда… — неуважно відповів Сашо, а в голові його гарячково билася думка: «Старик підозріває, що за ним стежать. І сам теж стежить. Значить, тут не все гаразд. Значить, він з Мортієм…»

— Про що ти думаєш? — перервала його роздуми Доменіка.

Сашо глянув на неї. Обличчя дівчини мало такий вираз, що йому враз стало соромно за самого себе і нестерпно боляче. «Коли б Мортій не був винен! Коли б! Коли б!» І сам зрозумів, що йому жаль Мортія тільки через неї і що це негарно.

— Так… — неуважно махнув він рукою. — Думав про долю цієї людини. Ким він був, кажеш, рибалкою?

— Рибалкою.

— І, певно, був проти фашистів?

Це несподіване запитання вкололо її.

— Не знаю… Можливо… Бідний. А бідні ж були проти них, правда?

— Авжеж.

Настала глибока тиша. Було неприємно й тяжко на душі. Доменіка помітила, що Сашо чомусь невеселий, і вирішила розвіяти його сум, відвернути увагу від цих питань, що краяли її молоде дівоче серце. Але як це зробити?

— Ти в тій самій школі вчитимешся? — згадала нарешті вона.

— Хто? Я? — спохватився Сашо. — В тій самій.

— Я теж! — вона сплеснула руками й мило посміхнулась. — Давай поплаваємо. Хочеш?

— Давай…

Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:

— Ану, доганяй! — і кинулась у воду, здіймаючи бризки.

Вона плавала, мов риба.

Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.

— Тобі пощастило, — позаздрив Сашо.

— Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, — люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. — Доменіко… ти можеш?

Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!

— Чудово! — зрадів Максим. — Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?

— Чому? Втомився?

— Сказати правду — втомився.

Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.

Максим з Сашом на плечах перенесли човен і поставили на терасі. Дівчата сіли у плетені крісла, хлопці ввімкнули радіо й попросили пробачення, що мусять залишити їх на самоті — треба готувати обід. Дівчата не мали нічого проти. Їм тут дуже подобалось.

Колка з Андрієм сиділи в «морській таверні» і чули, як прийшли Марія й Доменіка. Сподіваючись узнати нові вісті, вони нетерпляче зустріли своїх товаришів.

— Говори! — звернувся Колка до Максима.

— Сашо скаже.

— Нічого особливого… — несподівано навіть для самого себе відповів Сашо й замовк.

— А точніше?

Сашо їм розповів усе, що чув про старика, але приховав те, що Мортій наймав робітників ремонтувати вітряк. Сказав, що це зробили друзі діда Ставра.

— Шкода! — розчарувався Колка. — Тільки тим і займаємось, що вигадуєм собі різні пригоди. А воно й правда: який зв'язок може бути між божевільним і кавою!

— Це ще побачимо… — похмуро відповів Максим. Він вирішив більше не розпитувати дівчину, щоб зайвий раз не мучити.

— І щоб не догадалася, чому ми її розпитуємо! — додав Колка.

Сашо зрадів, що так легко викрутився з незручного становища, але це його не заспокоїло. Навіщо він обдурив своїх товаришів? Через Доменіку, звичайно. Хлопці не уявляли, що відбувається в його душі. Вони почали говорити про Доменіку. Колка твердив, що вона спеціально за ними шпигує. Максим з Андрієм заперечували. Сашо відчував, що над Мортієм знову починають збиратися хмари, і тремтів від страху, каяття й муки. Щоб Мортій нічого не запідозрив — вирішили: Сашо мусить якось вплинути на Доменіку, щоб вона мовчала. Як саме — Сашо мав сам додуматись. Він охоче погодився, але в душі зарікся нічого їй не говорити. Хлопцеві здавалося, що це зіпсує їхні стосунки. Але Максим придумав інше: залучити Доменіку на свій бік, не відкриваючи їй таємниці. Це буде дуже вигідно для них. Принаймні нейтралізувати її, якщо й справді вона шпигує за ними. Колка роздратовано заперечив:

— Не вірю я! Так і знайте! Куркульська закваска!

— Послухай, брате, — тактовно почав Максим. — Ми — ремсисти, правда? А якщо так, то чому б нам не допомогти дівчині? Вона ще молода і легко переборе себе, хоч її й виховували в старому дусі. До того ж, наскільки мені відомо, Доменіка не любить свого батька, а це для нас козир. Може, вона знає, що Мортій їй не батько, і тому ненавидить його. А може, тому, що він б'є її.

— А тепер він її не б'є. Дозволяє їй… Ні, ні! Ось послухайте мене! — розпалився Колка. — Це буде помилка!

Максим відступив.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Але допомогти їй необхідно. Навіщо ж таку… — він хотів сказати «розумну іі красиву», та вчасно схаменувся, — таку хорошу дівчину піддавати в руки ворогові?

— Пишномовні балачки! — обурився Колка. — Ну гаразд! Давайте! Воля ваша! Давайте!.. Я не знаю, як не можна зробити.

— Дуже просто, — втрутився Андрій. — Якщо вона а нами, значить ми будемо на неї впливати.

— Професор! — іронічно зауважив Колка. — Але про каву ні слова! Чуєш, Сашо?

— Ну гаразд… — неуважливо відповів Сашо.

— Не «ну гаразд», а дайте слово честі! — невблаганно наполягав Колка.

Хлопці заприсяглися.

— А чи не почули дівчата? — перелякався Андрій. — Ляда відчинена.

— Не хвилюйся! — зневажливо промовив Сашо. — Я навмисне радіо ввімкнув.

Під час обіду та й пізніше Сашо не відходив від Доменіки. Він боявся залишити дівчину, щоб бува хто не почав її розпитувати і не виявив його брехню. Хвилювався, щоб часом розмова не відхилилася в небажаному для нього напрямку. 1 в той самий час виникало бажання схопитися з-за столу, втекти кудись далеко і бити себе кулаками по голові. Брехня палила його. Він тримав себе неприродно, але товариші пояснювали це присутністю Доменіки. Часом йому хотілося махнути на все рукою, відійти з Максимом убік і розповісти, визнати, просити пробачення. Але не міг. Не знаходив у собі сили. Сашо відчував, що хлопці будуть суворі, а це його лякало й заплутувало ще дужче. В палаючій голові виникла думка продовжувати справу самому, доки буде можливо, а у вирішальний момент сказати іншим. Може, тоді вони не розсердяться? Може, похвалять, простять? Хтозна! І все-таки думка ця його втішила. А чому б і справді не забрати самому всі лаври? О, ця думка була спокуслива, але Сашо знав, наскільки вона небезпечна, наскільки підступна і. які тяжкі наслідки могла викликати. Та нічого! Нехай собі! Досить йому отих насмішок, що він ще не став справжнім морським вовком!

Надвечір Сашо відвіз дівчат човном до містечка. Марія побігла вперед, щоб не лаяли, мовляв, дома.

— А тебе не лаятимуть? — запитав стривожено Сашо.

Доменіка замислилась.

— Не знаю… Я вперше так спізнилась… Не знаю. Може, й ні. Батько став дуже лагідним.

— Чому? — запитав Сашо, і мурашки полізли у нього по спині.

— Я тобі скажу… Тільки іншим — ні слова! Він вважає, що коли я буду з вами, на мене тут не дивитимуться так скоса…

Сашо зрадів. Але це його й образило.

— І ти… через те… з нами?

— Ні! — енергійно заперечила дівчина і, знітившись, схилила голову: — Ти ж знаєш… — ледве чутно шепнула вона й хотіла тікати.

Сашо схопив її за руку.

— Це правда?

— Правда…

Сашо не знав, що робити від щастя. Хотілось їй сказати найкращі слова, зробити якийсь подвиг і все… все для того, щоб вона зрозуміла, що й він… Але замість цього він попросив:

— Не говори нікому, що я тебе розпитував про вітряк…

Доменіка здивувалась:

— Не розумію…

— Так, просто… Колись зрозумієш…

Дівчина перелякано втупилась у нього:

— Чому? Що трапилось?

— Нічого. Просто, я не хочу, щоб хтось знав, про що ми з тобою говоримо.

— Ой! І все?.. Добре, — чарівно посміхнулась вона, висмикнула свою руку з його руки і побігла вгору до великого будинку.

Сашо сидів нерухомо, щасливий і пригнічений. Потім наліг на весла й подався до гирла річки.

Мортій сидів на подвір'ї під великою смоківницею і пив з квартирантами горілку. Несміливо привітавшись, Доменіка ввійшла в прибудову. Мортій — за нею.

— Ну, як справи? — посміхнувся.

— Добре…

— Ти хочеш мені щось сказати?

— Ні… Ах, так. Була на дачі.

— На якій дачі? — зацікавився Мортій.

— На дачі Чепкова… Там… хлопці.

— Ага, так, так. Ну, як тобі дача?

— Дуже гарна.

— Певно, голова їм дозволив?

— Мабуть…

— Чи добре вони там поводяться?

— Добре. Я була з Марією.

— Вони хоч нагодували вас?

— Так.

— Які кавалери! А ще що?

— Не знаю…

— Не шкодують за вітряком?

— Не казали… — збрехала Доменіка, відчуваючи, що червоніє. Добре, що в кімнаті було темно і батько не помітив.

— Правду кажучи, я б їм його віддав, але дід Ставро перший прийшов, та й вітряк це його. Будете дружити?

Дівчина, розгубившись, нічого не відповіла.

— Давай, давай! — розтягував губи в посмішку підпилий Мортій. — Треба змити з нас цю ганебну пляму. Часи настали такі, що вимагають жертв. Але це й тобі на користь. Ти ж не маєш нічого проти, правда?

Доменіка ще дужче збентежилась. Надто грубо розмовляв він, це її ображало.

— Ну, ну, не сердься! Дурниці! — Мортій махнув рукою й швидко вийшов.

Доменіка сіла біля столу, сумна й пригнічена. Дивно! І він розпитував про вітряк! Що це все означає? Може, хлопці хочуть його купити? Хто їх знає… Та й звідки у них такі гроші… Вона перестала думати про вітряк, бо тривожні думки чіплялись уже за інше. Дівчині не подобалося, що батько знає про їх дружбу з Сашом. Здавалося, що його втручання зіпсує їхні хороші відносини, і прихована ненависть до Мортія, яка раніше її так мучила і за яку вона не раз себе докоряла, спалахнула ще дужче. Від огиди Доменіка здригнулась. Потім тихо вийшла надвір, у вечірню темряву, й подалася до перешийка, на те саме місце, де вчора була така щаслива…

Наступного дня Доменіка вирішила не зустрічатися з Сашом. Хотілося довше побути самій, зібратися з думками, які всю ніч не давали їй заснути. Все сталось якось несподівано. Невже той, про кого вона інколи думала з страхом і трепетом у серці, — Сашо? Чи не рано ще їй про це думати? Вона учениця, а ученицям заборонено. А що коли в школі дізнаються? Виключать. Батько прожене з дому. Куди вона дінеться? Що робитиме сама-самісінька?.. Працюватиме! Вже доросла!..

Доменіка раптом відчула в собі якусь нову, незнану досі силу, якусь впевненість, самостійність, що окриляла її. Правда, гімназії закінчити не доведеться, зате раз і назавжди залишить цей дім… А мати як? Бідолашна мати! Забере й її з собою, вони втечуть… Але ні. Батько їх знайде і, певно, страшенно битиме обох… Дівчина знову пірнула в якусь чорну безодню, охоплена розпачем, жалем до себе й болем.

Довго плакала Доменіка в пекельному вогні страшних, заплутаних питань, нарешті нерви не витримали, вона вилізла з «свого» куточка й пішла до муру. Біля берега в човні її чекав Сашо. Доменіка вилізла через дірку в мурі й побігла вниз. Розігнавшись, вона не встигла спинитись і впала в воду. Сашо й незчувся, як вистрибнув з човна і переляканий витяг її. Доменіка весело зареготала:

— Ну й ну! Мало не втопилась біля самого берега.

Сашо посадив її в човен і відвіз до дюн. Хотілося розпитати її ще про деякі речі, і він запропонував:

— Ходімо в пустелю, хочеш?

— В яку пустелю?

— За дюни.

— А!.. Ходімо.

Доменіка розіслала сукню, щоб просохла. Вони полягали біля дюн і довго лежали мовчки. Сашо не знав, з чого почати, справа була дуже делікатна, а крім того, так приємно лежати й мовчати, стежачи за польотом чайок.

— Мені дуже жарко. Давай скупаємось, — запропонувала дівчина.

Зайшли у воду. Домовились попливти далеченько.

— Тільки без змагання! — попередив Сашо.

— Добре.

Обоє поплили.

— Ти любиш свого батька? — несподівано запитав Сашо, намагаючись переконати самого себе, що вона справді за ними не шпигує.

Доменіку враз залишили сили, і вона невпевнено заплескала руками. Сашо не на жарт перелякався, допоміг їй, як зумів, добратися до берега. Посідали на піску.

— Пробач мені… — спробував він згладити свій нерозумний вчинок.

Дівчина похмуро мовчала. Сашо в сотий раз вилаяв себе, йому здавалося, що Доменіка зараз утече і він більш ніколи її не побачить. Але, опам'ятавшись, дівчина з такою рішучістю, якої він раніше не помічав, сказала:

— Я знаю, що ти не такий, як Колка. Знаю. Тільки навіщо ти мене розпитуєш? Навіщо ти мені нагадуєш, що мій батько був поганою людиною?

Сашо розгубився. Що тепер буде? Що їй сказати?

— Так… — промовив він, зніяковівши. — Щось мені весь час спокою не дає…

— Тобі неприємно, що в мене такий батько.

— Як тобі сказати… Ні… Але чому він тебе б'є?

— Тепер уже по б'є. Ти через те питав, чи я його люблю?

— Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!

— Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…

Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?

— А ти свого батька боїшся? — запитала вона.

— Ні. Але май на увазі, — поспішив він трохи заспокоїти її, — не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…

Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.

— Не плач. Усе буде гаразд… — ніжно заспокоював її Сашо. — Все буде гаразд…

Але дівчина не переставала плакати, і він був безсильний зупинити її сльози. Це йому завдавало болю, а все-таки серце співало. Яка радість: вона не шпигунка! Мортій не має нічого спільного з божевільним дідом! Допомогти людині — це ще не означає стати контрабандистом!..

Повернувшись на дачу, Сашо доповів, що Доменіка за ними не шпигує ї він особисто абсолютно впевнений в цьому.

— Дивись мені! — попередив його Колка — Про каву ні слова!

СТАРИК П'Є

Цілий тиждень минув без будь-яких змін. Старик справді не зводив з них очей. Та це байдуже. Певно, він їх вважає неслухняними дітлахами, від яких усього можна сподіватись, тому й остерігається. Та й сам факт, що раніше дідуган був бідняком і що друзі йому відремонтували млина, переконливо свідчив, що всі підозри хлопців — фантазія. Справа остаточно розладналася. Хлопці втратили інтерес до божевільного діда й спрямували свою увагу на Мортія. Не говорячи нічого Сашові, вони втрьох вирішили, що Колка стежитиме за Мортієм. Але й тут зусилля виявились даремними. Хоч вони й не мали змоги стежити за ним цілу добу, але одне встановили безперечно: Мортій — полохливий, наляканий підлабузник і навряд чи наважився б рискувати своєю шкурою. В його поведінці не було нічого такого, що викликало б сумнів, якщо не брати до уваги неприхильного ставлення людей до нього. Мортій дружив тільки з своїми квартирантами. І це теж було цілком природно. Хлопці охололи до цієї справи.

В неділю якесь хлоп'я покликало Максима до бая Нака. Це їх спантеличило. Що капітан задумав? Залишивши хлопців на дачі, Максим подався до дядька. Там сидів незнайомий чоловік. Молодий. Суворий. Виявилося, що це співробітник органів державної безпеки. Найдокладніше розпитав хлопця про каву й лазів. Максим спокійно розповів йому все з початку й до кінця. Хотів запитати, чи знайшли каву, та потім сам догадався, що коли розпитують, значить, не знайшли. Співробітник зробив деякі помітки, і з усього було видно, що він не дуже задоволений одержаними відомостями.

— Нового нічого немає? — запитав, глянувши хлопцеві в очі.

— Що? — здригнувся Максим.

— Слідів ніяких?

Хлопець на мить завагався, йому хотілося поділитися своїми сумнівами, але на цей раз вони йому здалися надзвичайно смішними й надуманими.

— Ні… Коли щось буде — попередимо.

Вагання хлопця не уникло від досвідченого ока співробітника. Він записав у себе: «Трохи згодом ще раз поговорити з хлопцями. Здається, щось їх непокоїть». Але, роблячи помітку в своєму блокноті, він сам не дуже вірив у можливість цієї другої розмови, тому що був надзвичайно перевантажений роботою. Вороги завдавали чимало клопоту молодій народній владі, люди, що боролися з ними, не знали спокою ні вдень, ні вночі. Та воно й для самої справи краще, коли її поки що залишити, щоб відстоялась, а тим часом вирішити інші, більш термінові і політично важливіші справи. Незважаючи на це, він вирішив відвідати й капітана першого рангу Рачева, який знав про випадок з кавою і якому теж доручили займатися цією справою.

Співробітник стомлено подякував Максимові, попередив, щоб той зберігав у таємниці їхню розмову, і признався, що каву ще не знайшли. Слідство над запідозреними рибалками досі не дало ніяких наслідків. Можливо, ці люди й зовсім невинні і контрабандистів треба шукати десь в іншому місці. Найімовірніше, десь у великому портовому місті. Максимові захотілось похвастатись, але він знову стримався. Все-таки потрібні факти. Факти, а не безпідставні сумніви.

— Хлопцям можна розповісти? — запитав він.

— Можна, звичайно. При умові, що вони мовчатимуть.

— Не турбуйтесь! — палко запевнив Максим, потиснувши протягнену йому руку, й пішов додому, збентежений і невдоволений сам собою, — адже він приховав те невелике, що, можливо, навело б на якийсь слід досвідченішого від них розвідника.

На вулиці він зустрівся з інженером Кириловим і матір'ю Саша, які щойно приїхали рейсовим недільним катером. Максим одвіз їх дядьковим човном до дачі.

Вілла дуже сподобалася гостям. Але Сашова мати однак була невдоволена: не давало спокою те, що хлопці живуть без нагляду. Вона поділилась своєю тривогою з інженером, і той її заспокоїв. Дорослі вже, нехай, мовляв, звикають до самостійного життя. Звичайно, він нічого не сказав про те, що повідомив йому Максимів батько. Бай Нако розповів усе своєму братові. Вибравши зручний момент, інженер поговорив з Андрієм про каву і зрозумів, що хлопці безуспішно займалися цією історією і що захоплення пройшло. Він попередив сина, щоб були обережні в своїх висновках і якщо виявлять щось істотне,то хай негайно повідомлять міліцію, бо інакше можна заварити кашу, від якої буде одна шкода і батьківщині і їм самим.

Цей день хлопці згаяли, та в них уже й не було бажання стежити ні за ким. Максимове повідомлення про розмову з співробітником державної безпеки трохи пожвавило їх, але згодом знову настало розчарування.

Увечері, проводжаючи своїх рідних, Андрій і Сашо побачили, що Мокова шхуна повертається з екскурсії до річки Р., за десять миль від містечка. Сашові спало на думку, що, можливо, кава схована десь у неприступних хащах біля річки, подалі від берега моря. Таке припущення було не дуже ймовірне, бо віддаль між островом і річкою була досить велика. І все-таки цей факт був вартий уваги. Вирішили поїхати туди баркою. Але напередодні наміченої поїздки трапились незначні, на перший погляд, події, які змінили хід усієї справи.

Максим ловив рибу, а Андрій з надією дивився в бінокль на старика. Все до найменшої дрібниці було відоме, хлопці знали, чим займається дід, і все-таки щось притягало їхню увагу до нього. Тільки що старий, смачно прицмокуючи, знову пив водичку з тикви, наглядаючи за двома вудками. Час від часу він ходив до річки, повертався до хлопців спиною і, певно, освіжав обличчя водою. Коли він знову підходив до вудок, Андрій бачив у нього на бороді дрібні краплини води.

Стояла страшенна задуха. Максим з Андрієм остерігались пити часто воду. Від неї спрага посилювалась ще більше. Але в горлі й роті швидко пересихало, а холодна вода манила прохолодою, хоч і короткочасною. Жадібно тягнучи з тикви, Андрій раптом зупинився й замислився. Як же це так? Йому вода теж смакує, але він не прицмокує, як старик. Ну що ж. Хто прицмокує, а хто й ні. Це залежить від людини. А чи не прицмокує дід, як п'яниця? Чи не горілку він попиває? Андрій схопив бінокль і став чекати, коли старик знову піде до річки. Цього разу йому здалося, що той не тільки вмивається, а й п'є воду пригорщами.

— Та невже? — здивувався Максим. — Ану дай! — Він узяв бінокль і терпляче почав стежити за старим. — Гм… дивно! А ми досі не помічали, що він ходить у шинок. Тим більше, що з цієї тикви він п'є щодня!.. Хто його знає! Може, й воду п'є. Он яка спека!

Андрій невпевнено говорив:

— Воно й справді… А може, в нього є барильце з горілкою, га?

— Таке скажеш! Барильце!

— Хіба я знаю… А ти мені скажи, навіщо йому тиква, коли річка у нього під самим носом? Ну, що? — тріумфально вигукнув Андрій.

— Ай справді! — вирячився Максим.

— Давай підем і щось у нього запитаєм. Якщо від нього тхне спиртним, значить…

— Давай. Тільки він же не розмовляє.

— Нічого. Щось же мугикає!

Хлопці перестали ловити рибу і під'їхали до берега. Старик замахав на них ціпком, щоб не лякали рибу. Незважаючи на це, хлопці виволокли човна на пісок, Андрій узяв низку риби й попрямував до діда. Максим — за ним. Дід почав махати на них палицею й мугикати. Андрій безстрашно підійшов до нього й, привітно посміхаючись, подав рибу. Старик ударив його ціпком і голосно заревів. Хлопця обдало гострим духом смердючої горілки. Інстинктивно відсахнувшись, Андрій аж тепер відчув біль у руці. Максим схопив рибу і знову підніс старому.

— Діду, візьми… Ти вже старий, ми собі наловимо…

На цей раз дід заревів так гучно і так розлютувався, що Максим незчувся, коли й відскочив, вдихнувши огидного сивушного смороду. Хлопець умить збагнув, що необхідно замаскувати їхній справжній намір, і він навмисне голосно, щоб почув старик, сказав:

— Ти йому даєш рибу, а він тебе ще й палицею б'є, мов скотину. Сказано — божевільний!

Замахнувшись ціпком, старик знову заревів, мов бугай. Чи не означало це, що він зрозумів, як його назвали? Мабуть, що так.

Незабаром і Колка з Сашом уже знали про цю важливу новину. Андрій, який до цього дивився на всю справу трохи недовірливо, тепер захопився:

— Б'юсь об заклад, що тут не все гаразд!

— Не дуже стрибай! — осадив його Колка. — То й що, як п'є? А чому б йому не пити?

— Але ж ти забуваєш, що він до цього часу в корчмі не бував! — енергійно заперечив Андрій.

— А ти звідки знаєш? Може, в нього запас.

— У божевільного — запас? — буркнув Сашо.

Настала тиша.

— Гаразд… — поступився Колка. — Якщо в нього запас — побачимо, на скільки його вистачить… А скінчиться _він знову піде в корчму й набере собі в тикву нової. Дурниці! Нема чого робити, так давайте займатись п'яницею. Божевільним і п'яницею! А каву сховали, розпродали і п'ють собі, гади, попивають.

І все-таки хлопці не погоджувалися з Колкою. Вони відчували, що не так це все й просто, як здається Колці.

— З вас хто-небудь горілку пив? — запитав Максим.

Ніхто й у рот не брав.

— Андрій, ану принеси нашу!

— Вона в барці.

— Треба перевірити, що саме він п'є і звідки бере, — пояснив свої плани Максим.

Він пішов з Андрієм і приніс баклажку. Горілка їм здалася солодкою й не такою вже смердючою. Сашо висловив нове припущення:

— Дід п'є російську горілку! Певно, купив собі у руських. Кажуть, ця горілка дуже міцна.

— Невідомо, — замислено відповів Максим. — Може, купує по хатах.

— Не може бути! — розгорівся Сашо. — Він нікуди не ходить.

— А може, й ходить, — не погодився Максим. — Хіба ми знаємо?

Хлопці почали стежити за старим і вночі. Минуло кілька днів. Він жодного разу не зайшов до корчми, не заходив ні до кого і в хату. Зовсім сторонився людей. Як божевільний. А пити пив і надалі.

Одного разу надвечір, коли старий пішов продавати рибу, Максим з Колкою пробрались до вітряка, щоб залізти всередину й відлити в кухлик трохи горілки з тикви. Млин знову був замкнутий. Якщо розбити замок, старик одразу догадається, в чому справа, і коли він належить до банди, тоді шукай вітра в полі. Повернулись додому ні з чим.

Але через два дні їм пощастило. Надвечір дід пішов у ліс, що за ланами, певно, по хмиз. Послали Андрія стежити за ним. Хлопець повстав проти такого рішення, вважаючи, що він повинен взяти участь у вилазці на вітряк. Максим одвів його вбік і пояснив, що Саша послати не можна — він, чого доброго, накоїть там такого, що потім тільки очима кліпай. Крім того, Андрій до цього часу ще не стежив за старим і на свіжу голову може виявити щось таке, про що інші й не думали. Андрій погодився.

Час був обмежений. Діяти треба було блискавично. А плану ще не склали. Двері знову були на замку. Хлопці заховалися за західну стіну вітряка й стояли, не знаючи, що робити. Але в таких випадках мозок або зовсім не працює, або працює швидко. Максим підстрибнув і вхопився за крило. Воно було трухляве. Тоді він став спиною до дощаної стіни, Сашо заліз йому на плечі. Залишалось Колці забратись на Саша. Зробити це було не легко, бо Сашо його ледве втримував. Нарешті Колка став на одне його плече, схопився рукою за найближче крило, сподіваючись, що воно перекрутиться і він зможе впасти на дах. Але крило не поворухнулось, тільки загрозливо затріщало. Механізм не працював. Та Колка не злякався. Він поліз по гнилих ребрах на руках, йому здавалося, що, коли він добереться до валу, то в дірку, яка виднілася там, влізти буде вже легко. Але дірка виявилась малою. Тоді Колка відірвав одну трухляву дошку. Далі було порівняно легко. Взявши на всякий випадок ніж у зуби, він по балках зліз униз і стрибнув на підлогу. Ввімкнув електричний ліхтарик і оглянув усі закутки, але тикви не знайшов. А дід з собою її не брав. Значить, кудись ховає. Від кого?.. Колка ще раз обшукав увесь млин, довго освітлював стіни, але тикви не знайшов. І взагалі не помітив нічого підозрілого…Сяк-так закріпивши відірвану дошку, він зсунувся по крилу і гепнувся, мов груша, на землю.

— Тільки павутину пооббирав! — сказав невдоволено. — Немає тикви!

— Невже? — не вірилось Максимові.

— Нема! Кажу тобі! Бачиш, кухлик порожній!

— А ти добре дивився? — спитав Сашо.

— Добре.

— Може, вона де висить? — запитав Максим.

— Ні. Нема. Кажу ж вам, так вірте!

Перед хлопцями постало болюче питання: навіщо старик ховає тикву? І важке завдання — знайти її. Вони зрозуміли, що у діда десь є схованка. Де вона? Обшукали скрізь навколо, та тільки час марно згаяли. Тиква наче крізь землю провалилася.

Вони дочекались діда, сховавшись у кущах біля дачі.

Він пройшов повз них з в'язкою хмизу. Тикви у нього не було. Але вранці вона знову з'явилася, він знову пив, прицмокуючи, й ловив рибу.

Хлопці розсердилися: звичайнісінька собі тиква перетворилась у щось загадкове. В ці дні припущень і догадок, сотень смішних і безглуздих теорій романи, які раніше читав Сашо, зовсім несподівано стали в пригоді. Він згадав, що герої пригодницьких романів смоктали горілку з неприємним запахом, саме таку, як горілка божевільного діда. Саша не раз дивувало, чому пірати й золотошукачі п'ють таку смердючу й бридку горілку, і він добре запам'ятав, як називається цей напій.

— Можливо, це віскі, — сказав він трохи згодом. — Через те він і ховає тикву.

Мурашки забігали у хлопців по спинах.

— Правильно! — спалахнув Максим. — Він одержує віскі від лазів!

Відкриття було виключно важливе. Хлопці посерйознішали. Вони трохи побоювались таємниці, яка відкривалася перед ними. Виходить, не тільки кава, а й віскі. І, певно, чимало ще різних речей перевозять ці бандити! Колка запропонував сміливий план, і вони враз його здійснили.

Був ранок. Старик знову ловив рибу. Угледівши, що хлопці витягають човен на берег, він загрозливо посварився палицею. Та хлопці хоробро підійшли. Цього разу вони йому принесли пряники Сашової бабусі, які ніхто з них не хотів їсти. Максим, Андрій та Сашо намагалися заговорити з дідом, силкувались якось відвернути на себе його увагу. Це їм удалося. Старик люто ревів, махав палицею, діставав нею інколи до хлопців, показував рукою на небо, мовляв, є господь, він вас покарає. Хлопці ледве стримувались, щоб не зареготати. Колка використав зручну хвилину, зайшов йому за спину, спритно відлив у кухлик з тикви трохи горілки і знову непомітно приєднався до інших. Старик нічого не помітив. Хлопці вибачились і трохи згодом уже були на дачі. Коли порівняли принесений напій з своєю сливовою горілкою, зрозуміли, що це зовсім різні речі, але що саме ніхто не міг визначити. Вирішили запросити в гості бай Нака. Він любив випити, розбирався в спиртному і, певно, розгадає таємницю смердючої рідини. Зайшовши ввечері, бай Нако оторопів з подиву. Він і не підозрівав, на якій дачі влаштував хлопців. Після того, як досхочу надивувався, розглядаючи кімнати, хлопці запросили його в «морську таверну». Бай Нако зовсім розгубився:

— Ой, шибеники! Що ж це таке, га? — Капітан заглянув у всі закутки і впав, нарешті, знесилений на одну з бочок.

— Диво! Я стільки років уже знаю цей будинок, а мені й на думку не спадало, що в ньому стільки дива. Та й хто з нас тут бував у ті часи!

— А після Дев'ятого вересня? — запитав Колка.

— Дачі штурмувала молодь. І не всі… Отакий Чепков! Виходить, умів, глитаюка, жити!

— А хто він був? — поцікавився Максим.

— Комерсант… Чорти його батька знають!

— Мабуть, чимало попоїздив скрізь? — втрутився Сашо.

— Хто його знає… Ну, а тепер сто грамів не запропонуєте? — пожартував капітан і засміявся гучним сміхом.

— А чого ж! — зрадів Максим, який з хвилюванням чекав цього моменту.

Він почастував дядька дідовою горілкою, яку хлопці вилили в пузату пляшку з вузенькою шийкою. Понюхавши, за старою звичкою, напій, бай Нако ковтнув трохи й скривився:

— Гей, шибеники! Це що таке?

— Горілка… — посміхнувся Максим.

— Ну? Невже горілка? — підозріло глянув на склянку капітан і, знову ковтнувши, засміявся. — Підіть комусь іншому скажіть! Це джин або віскі.

Хлопці торжествуюче переглянулись.

— Та ну? — радісно вигукнув Максим.

— Гей, що ви над капітаном насміхаєтесь! Віскі, а що ж інше! Я колись пив.

— А ти не помиляєшся? — насмішкувато запитав Колка.

— Б'юсь об заклад!

— Ти диви! — так само «здивувався» хлопець.

— Слово честі! Таким нікчемним напоєм тільки ворон напувати. Та ще хіба вашого Чепкова!

— Це правда, — промовив Максим. — Ми цю пляшку знайшли у шафі, шкода, що мало.

— Дарма. Молодці, — Бай Нако ковтнув ще кілька разів, смачно прицмокнувши. — Коли б такого побільше…

Хлопці зареготали.

— Що таке? Чого ви регочете? Чи не поклали бува чого в чарку?

— Та ні, дядьку, — крізь сміх заспокоїв його Максим. — То кажеш, що таким тільки ворон напувати, а тепер — «коли б такого побільше»?

— То така приказка є… Що тут говорити, коли немає іншого, то й віскі добре. Цікаво, як воно не видихалось?

— А біс його знає, — поквапився зам'яти Максим. — Слово честі, ми думали, що це горілка.

— Справжнісіньке віскі! Ну, будьмо! — бай Нако цокнувся з порожньою пляшкою й вихилив чарку до дна.

Йому налили своєї горілки.

— О, та це слив'янка!

— Капітане, — не втримався Колка, — мабуть, ти вже давненько не пив віскі? Зразу й не вгадав.

— Правда. До війни чужі матроси привозили й міняли на слив'янку. Безсумнівно, наша горілка краща! Це я кажу не через те, що я — болгарин, ні! Хто добре в спиртних напоях розбирається, той підтвердить.

— А тепер хіба не продається? — знову запитав Колка.

— Що? Слив'янка?

Бай Нако все зрозумів і почав прикидатися дурником.

— Ні, віскі…

Капітан лукаво підморгнув:

— Ви знову, знову за своє, — і посварився пальцем. — Це кава вам не дає спокою!

— Та ні! — заперечив Колка. — Ми вже зробили, що нам треба було.

— Так, так… Вірю. А віскі не продається. Немає. Навіть горілки обмаль, а ви хочете, щоб віскі було!

Сашо теж втрутився:

— А Дев'ятого? Тоді, як штурмували дачі?

— Ну, то що? Питаєш, чи було тоді віскі? Ні, Сонце. Коли б знайшли щось таке, почули б і ми. Коли справа стосується спиртного, то тут нашого брата не проведеш.

Випивши й слив'янки, бай Нако закусив і веселий пішов додому, не забувши нагадати, щоб оберігали дачу як зіницю ока, бо це — народне добро. — Дивіться, я ж відповідатиму!

Залишившись самі, хлопці притихли й замислились. Тепер вони вже були на вірному сліду. Але бракувало фактів для того, щоб затримати «божевільного». А без фактів усе знову піде шкереберть.

ТРИВОГА

Наступного дня старик з вітряка не виходив. Хлопці подумали, що він захворів. У бінокль було видно, що двері незамкнені. Не з'явився дід і на другий день. Це схвилювало хлопців. Вони боялися, що старик може вмерти і та велика таємниця, яка цілком захопила хлопців, залишиться нерозгаданою. В душі була якась неприємна порожнеча. А що коли й справді вмер? Як тоді бути? Єдиний слід, який вони відкрили, вів до старика. Інших слідів не було. Вирішили почекати ще день. Можливо, дідуган хворіє, а коли одужає, знову піде рано-вранці з вудками. Але й на третій ранок старика не було. Хлопців охопила тривога й розпач.

А діяти все-таки було необхідно.

Максим з Колкою пробралися до вітряка. Замка не було. Значить, старик у млині. Переборовши страх, Максим притулився до дверей. Під вагою тіла вони раптом відчинились, і хлопець побачив, що у вітряку нікого нема. Серце у Максима завмерло.

— Колка! — вигукнув він глухо.

Той прибіг, витріщив очі від подиву:

— Ти диви! Накивав п'ятами! — і почервонів від гніву. — От тобі й дід. Побачив, що ми його викрили, і втік! Ех, шкода!

Похмурий і засмучений стояв Максим біля розчинених дверей. Несподіваний оборот справи прикро вразив його. Колка підштовхнув товариша, і він машинально ввійшов усередину. Потім, трохи отямившись, почав разом з Колкою розглядати млин. Максим так уже звик до старика, що йому здавалося, дідуган навмисне сховався десь у кутку, ось зараз вискочить і почне мугикати.

Хлопці перерили весь вітряк, але нічого цікавого не знайшли. Як і слід було сподіватись, тикви теж не було. Ясно, що старик вислизнув у них з-під самого носа. Ще й навмисне не замкнув дверей, бо по замку могли дізнатися, що його немає. Зачинивши двері й зав'язавши кільця мотузком, Максим з Колкою подалися на дачу.

Неприємна новина найбільше розхвилювала Саша. З хлопцем почалась істерика, він розкричався і так зайшовся, що ледве його заспокоїли. Звичайно, нікому й на думку не спало, яка справжня причина такої поведінки Саша. А хлопця до нестями мучила власна брехня. Нечиста совість підказувала, що тепер усю увагу товариші спрямують на Мортія і що мерзенну брехню буде розкрито. Ковтнувши холодної води, Сашо вискочив надвір, дременув навпростець через дюни й ліг на морському березі. Полежавши трохи, він підвівся і повільно пішов мокрим піском.

Максим, Андрій і Колка по-своєму витлумачили причину Сашової істерики: йому неприємно, що старик вислизнув і тепер візьмуться за батька Доменіки. Так, настав час почати по-справжньому стежити за Мортієм, незважаючи на те, що немає ніяких фактів його злочинницької діяльності. Та дарма…

І все одно найголовнішою фігурою залишався старик. Дивно, куди він міг подітись? Чи бува не лази його викрали? Ні, неймовірно. В таку ясну погоду навряд чи змогли б вони проникнути до берега. Та й ночі світлі. Прикордонний патруль їх помітив би. Значить, старик десь переховується. Але де? Певно, десь далеко звідси. Словом, шукай вітра в полі!

Андрій запропонував піти до бай Нака і все йому розповісти. Але це поставило б їх у незручне становище. Знати про бандита, мати певний слід — і зовсім по-дитячому випустити його з рук! Дуже правильно зроблять, коли назвуть їх не ремсистами, а ґавами. Чи треба було стільки часу мовчати, не повідомляти міліцію? Максим згадав про співробітника державної безпеки, від якого приховав тоді правду, відверто кажучи — збрехав йому, і сумно зітхнув. Лихо було непоправне.

Всі троє розбрелись по кімнатах. Кожен шукав виходу з тяжкого становища. Кожен ламав голову. Нічого! Тільки непевні припущення.

Сашо покрутився біля двору Доменіки, але дівчини не було видно. Пройшовши через перешийок, він почав без мети блукати по місту. Довго міряв криві, вимощені нерівним каменем вулички з дерев'яними будиночками обабіч. Було опівдні. В містечку було жарко, мов у печі. Сашо тримався тінистого боку вуличок, тут ще можна було якось терпіти, і все-таки, до чого важко дихати застоялим курним повітрям, насиченим неприємним, гидким смородом сміття й гнилої риби! Дощане містечко враз стало Сашові осоружне.

Хлопець вийшов за місто. Море на нього дихнуло паркою вологою. Сашо сів у затінку чиєїсь хати і втупився в синє море, блискуче, мов емаль. На обрії димів пароплав, чорніли маленькі цяточки човнів. Від морської сині у Саша раптом потемніло в очах. Він відвернув голову і глухо скрикнув від несподіванки. Він сидів біля хати старика. Раніше тут сумно стирчали обгорілі стіни, а тепер хата мала зовсім інший вигляд. Вона була відремонтована. Під великим крислатим фіговим деревом сидів дід і латав невід. Сашо протер очі, як це робили в таких випадках герої романів, і подивився ще раз. Ні, не сон і не міраж. Хата старика ціла-цілісінька, і він сидить і латає потемнілу від води сітку. Сашо принишк, пильно вдивляючись в старика. Трохи згодом той перестав латати, хильнув трохи з відомої хлопцям тикви, апетитно прицмокнув і знову взявся за роботу. Сашо непомітно подався назад і, відійшовши на певну відстань, дременув кривими и вузькими вуличками до перешийка. Мчав, думаючи тільки про те, як би швидше прибігти на дачу й розповісти хлопцям несподівану новину.

Обливаючись потом, він вбіг у вестибюль і, знесилений, упав на підлогу. Максим застукотів по залізних східцях «морської таверни» вгору. Андрій з Колкою скотилися з другого поверху. Саша відвели, він глянув на товаришів мутними очима, спробував щось сказати і посміхнувшись, повис у них на руках. Хлопці вилили на нього цілий графин води, і Сашо опритомнів, але ще довго не міг і рота відкрити, сидів у плетеному кріслі і тільки посміхався. Нарешті ледве спромігся прошепотіти:

— Старик…

— Де він? — нетерпляче запитали одразу всі троє.

Сашо показав рукою.

— В місті? — пильно дивився на нього Максим.

Сашо кивнув головою.

— А точніше, точніше? — допитувався Колка.

Сашо помовчав, щоб зібратися з силами, але голос у нього неначе відібрало. Спробував пояснити руками, та хлопці тільки роти пороззявляли, нічого не розуміючи. Сашо засміявся. Колці хотілось сказати, що немає тут нічого смішного, але стримався, йому стало шкода товариша.

— Що він робить? — серйозно запитав Андрій.

Сашо пояснив на пальцях.

Але хлопців це не вдовольнило. Вони хотіли знати більше. В той же час не хотілося мучити свого друга. Все це страшенно напружувало нерви. Хлопцям здавалось, що вони мусять будь-що розвідати все, натрапити на слід старика, щоб уже ніколи його не випускати з-під нагляду.

Сашо враз встав і на диво низьким і хрипким голосом сказав:

— Старик у своїй хаті.

На мить всі троє остовпіли від несподіванки.

— В якій хаті? — сердито запитав Колка. — Вона ж згоріла!

— Відремонтована.

— Невже? — страшенно здивувався Колка.

— Ти дивись! — охриплим від несподіванки голосом вигукнув Максим. — Хто ж міг це зробити?

— Не знаю… — промимрив Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.

— Можливо, знову друзі? — висловив припущення Андрій, який до цього мовчав, обмірковуючи новину. — Вітряк же теж вони…

— Мабуть… — хрипко пробурмотів Сашо, примусивши себе засміятись.

— Чого ти смієшся? — не витримав Колка й недовірливо глянув на нього.

— З свого голосу. Тепер усі розреготалися.

Передражнюючи Саша, Колка прохрипів:

— Він сам?

— Сам… — знову пробасив Сашо і розсміявся.

Ніяк не міг звикнути до цього незвичного для нього голосу.

— Цікаво, чого він перебрався. Треба дізнатись, — замислився Максим.

— Нічого дивного, — нахмурившись, сухо сказав Колка. — Через те, що ми заважаємо йому!

— А чого ж тоді він не замкнув млина?

— Не будь телям! Для того, щоб нас обдурити, — відповів Колка. — А ще більш для того, щоб виграти три дні.

— Навіщо йому ті три дні? — допитувався Максим. — Щоб відремонтувати хату? А коли б ми його викрили ще першого дня? Тоді як? Хату б все-таки полагодили, правда? Справа в тому, що ми моталися, як скажені, цілих три дні, — нам і на думку не спало пошукати його в місті. Он як.

— Сам чорт спіткнеться! Так чи інакше… — заплутався Колка. — А може, він і не винуватий зовсім. Людина латає невід…. Думаєте, не набридли ми йому своїми пакостями? Він вважає, що ми просто бешкетники. От і вирішив нарешті переселитись.

— Помиляєшся! — сердито заперечив Андрій, який до цього слухав спокійно. — Чого він перебрався, це ми побачимо. І нічого гадати. Набагато важливіше знати, хто відремонтував хату? За чиї кошти? Черепиця, двері, вікна та інше — це ж гроші. І все це за три дні. Можливо, ремонт був і невеликий, цього я не знаю, бо хати не бачив, але це все-таки дуже важливо. Це означає, що старий був у дуже скрутному становищі і тому й поспішив переселитись. А двері вітряка навмисне не замкнув, щоб нас в оману ввести, а тим часом спокійно відремонтувати хату, та ще, крім того, й приховати від нас, за чиї кошти робиться ремонт. Отож ці три дні мають велике значення. І для нього, бо він їх виграв, і для нас, бо ми їх проґавили. Так що ти помиляєшся, Максиме.

— Зрозуміло! — погодився Максим, переконаний його доказами. — Та все одно треба перевірити. От тільки як?

— А хатина у нього, — обізвався Сашо хрипким від хвилювання голосом, — маленька, і згоріли в ній тільки дах та двері, значить, її можна було відремонтувати за три дні…

— Побачимо… — махнув рукою Максим.

Сашові здалося, що його приятель надто холодно й не зовсім довірливо до нього ставиться. Серце у хлопця стислось. А що коли знову ремонт зробив Мортій? Що, коли викриють його брехню? Ех, навіщо він так зробив!..

Хлопці дізналися про все ще того самого дня. Старик найняв робітників, купив старі двері й вікна з якоїсь розваленої хати і сам за все заплатив. Колка розпитав у майстра, скільки міг коштувати ремонт такої хати, як, наприклад, у діда Ставра, і довідався, що заплатив старик не дуже багато. І все-таки звідки в нього навіть такі гроші? Хіба можна за рибу вторгувати стільки грошей? А може, йому просто хтось їх дав? Само собою зрозуміло, що за рибу стільки не вторгуєш. Виручка йшла на щоденні потреби. Значить, хтось позичив. Підозра враз упала на Мортія. Це було цілком ймовірно, якщо припускати існування таємного зв'язку між ними. А якщо такого зв'язку немає, тоді звідкіль узяв старик гроші? Чи не з заощаджень бува? Він і справді жив дуже скромно. І все-таки… А може, це прибуток від контрабанди?

Колка знову почав увиватись біля майстра, питав, як би, мовляв, купити якусь там зруйновану хатку, і скільки той з нього візьме за ремонт. У розмові він натякнув, що його батько бідний, не такий, як дід Ставро.

— У нього, чортяки, золото є! — заздрісно сказав майстер, і в його неприємних очах скнари засвітилися злі іскорки. — Ти не дивись, що він придуркуватий! У нього є золото!

— Звідки він його взяв? — байдуже запитав Колка.

— Хіба я знаю! Кажуть, скарб викопав.

Звичайно, ця відповідь не задовольнила хлопців, але з неї вони зрозуміли, що в містечку по-своєму пояснюють ремонт: якісь люди навмисне розпустили чутку про скарб. А гроші старик одержав від контрабандистів! Але хто ці люди? Хто?

І, незважаючи на всі ці відкриття, все-таки найголовнішим залишався факт, що дід переселився. Ніколи було роздумувати. Необхідно весь час стежити за ним, щоб дізнатися про мету переходу старика в свою хату. Тепер хлопці почали жалкувати, що покинули Накову хату, та пізно. Повернутися назад не було вже ніякої можливості. Це б викликало сумнів у самого капітана, не кажучи вже про старика. А дід Ставро ні в якому разі не повинен помітити, що вони й тут за ним стежать. Все це надзвичайно ускладнювало справу, тим більше, що в містечку кожна більш-менш спостережлива людина зауважила б, що за дідом Ставро наглядають. Насамперед, це помітили б жінки з того кутка, які від нудьги весь час тим тільки й займалися, що скрізь сунули свого носа. Варто було людині пройти вуличкою, як у маленьких вузеньких віконцях миттю з'являлися цікаві жінки, що жадібними очима стежили за кожним кроком прохожої людини.

Незважаючи на ці труднощі, хлопці вирішили з раннього ранку до пізньої ночі стежити за старим. Вони сподівалися, що на хлопчаків мало хто зверне увагу. Вирішили водночас стежити й за вітряком. Усе могло трапитись…

Наступного ранку Сашо залишився на дачі, а Максим, Андрій і Колка, піднявши човна на плечі, подались до річки. Вони враз помітили багато слідів копит біля самого джерела. Тут, очевидно, проходили мули. Сліди спускалися вниз до джерела, підіймались на заході берегом долини і зникали на шосе. Були сліди й босих людських ніг. Хлопці подумали, що тут проходили вуглярі, напоїли худобу й пішли далі. Це було дуже ймовірно. Але, незважаючи на те, у хлопців виникло безліч найрізноманітніших й найневірогідніших припущень. Одне з них весь час не виходило з голови: можливо, лази розвантажили нові товари й відправили їх далі на сушу, а ще більш можливо, що кава до цього була в печерах, а тепер її вивезли.

Це останнє припущення так розпалювало хлопців, так їх бентежило, що вони одразу втратили охоту стежити за дідом. Виникло бажання негайно пробратись у печери і принаймні впевнитися, що кава справді там, під самим їхнім носом. Вони вирішили сьогодні вдень постежити за старим, а ввечері розробити план походу в печери. Максим руками просигналив Сашові останні вісті.

Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.

Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.

— Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?

Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:

— Це хтось тобі набрехав. Такого не було.

— Голова не міг мені збрехати! Ти брешеш! Дід Ставро ходив в управу, мугикав щось, і люди зрозуміли, що ви його вижили з вітряка. Через те й перейшов він у свою хату. Сором, сором! Зовсім не чекав я від вас таких коників!

— Неправда, — так само спокійно заперечив Андрій. — Ми бачили, що він мало ловить, нам стало його жаль, і одного разу понесли йому риби, а він як розходився… Відтоді більше його й не зачіпали.

— Ну… так… От бачиш? Щось воно та є, — почав відступати бай Нако. — Воно то, може, й так, а люди тепер балакають, що хлопці капітана Нака збиткувалися над хворим. Чорт би їх забрав отих базік. Тепер хоч між люди не виходь!

— Люди можуть різного наговорити, — розважливо сказав Андрій. — Ось дехто говорить, що у діда Ставра золото є. Не знаю, чи вірити, чи ні.

— Дурниці! Хто ж цьому повірить? Балачки. Людина від рота відривала та складала, щоб хату полагодити. Значить, він знову при розумі.

— Може й так, — холодно відповів Андрій, утримуючись від коментарів, бо бай Нако міг догадатись.

— Ти куди це зібрався?

— Піду почитаю.

— Куди?

— На мис…

— Чого це аж на мис? — підозріливо глянув на нього капітан.

— Так просто. Набридли мені піски.

— А-а. Гаразд. Читай… Тільки перекажи й тим, що я тобі сказав. Дивіться мені, чуєте? Щоб люди потім не сміялися!.. Шибеники! — бай Нако знову розсердився, презирливо махнув рукою й подався в протилежному напрямку.

Ідучи до миса, Андрій напружено аналізував вчинок старика. Навіщо він скаржився? Дуже просто — для того, щоб виправдати своє переселення. А чого переселився? Того, що йому заважають. Усе було просте й ясне, як білий день. Старик не божевільний. Він тільки прикидається, щоб безпечніше діяти в банді. Певно, каву перевезли сьогодні вночі, і тепер старий, немов нічого й не було, сидить собі та латає невід, подалі від небезпечного місця. А навіщо він підпалив хату? Щоб весь час жити в вітряку, ближче до складів, допомагати. Але ж він міг перебратись туди, й не спалюючи хати. Міг просто симулювати божевілля й перебратись. Андрій відчував — і тут щось не так, але сподівався, що все виясниться. Тепер треба діяти розумно й обережно. І все-таки він розумів, що це тільки теорія, струнка й логічна, правда, але все одно теорія. Ну нічого. Час своє покаже…

Андрій обережно оглянув хату. Діда вдома не було. На дверях висів той самий замок, що був на вітряку. Андрій попрямував до скель миса і раптом угледів старика, який сидів на крутому камені, чорний, мов обсмиканий ворон. Ловив рибу. Тиква стояла біля нього.

Сховавшись недалеко в скелях, Андрій розкрив книгу й почав крадькома стежити за риболовом. Звичайно, в ньому не було нічого цікавого. Навпаки, нудно й важко дивитися в одну точку. Через деякий час на горизонті з'явився дим, ледве помітний, як марево. Потім він став густіший, і незабаром вималювався пароплав. Спочатку він здавався світлим, сріблястобілим, але зблизька виявилось, що корабель яскравожовтий з чорним черевом і червоними надбудовами. Це був румунський танкер, що робив регулярні рейси. На синьому оксамиті моря судно здавалося незвичайно великим і красивим. Корабель заворожив хлопця, і його конструкторські мрії почали малювати приємні картини. Андрій на якийсь час забув про діда, захоплений танкером і крилатими мріями. Але раптом побачив, що старик дуже уважно придивляється до корабля. Дід стежив за танкером, доки той не зник за обрієм. Потім підвівся, змотав нашвидку свої вудки, забрав тикву, корзину, наповнену рибою, і зник у хатинці. Не виходив звідти до самого вечора, аж до другої зміни, коли заступив Максим. Андрій поділився з товаришем думками, залишив його стерегти старика й пішов додому, голодний і стомлений, але дуже збуджений.

Цього дня трапилось таке, що остаточно спантеличило Саша. В той час, як Максим з Колкою ловили рибу, а Андрій чергував на мису, прийшла Доменіка, бліда й схвильована. Сашо спочатку не звернув особливої уваги на її тривогу і не зводив з неї закоханих, щасливих очей. Та, посидівши трохи з притихлою дівчиною, він помітив, що обличчя її сумне й збентежене, сама вона неспокійна. Дівчина весь час ламала пальці. Сашо злякався.

— Доменіко, що з тобою? — промовив Сашо хрипким, глухим голосом.

Вона схилила голову й розгубилася ще дужче.

— Нічого…

Посиділи мовчки ще трохи. Сашо зрозумів, що Доменіку щось мучить, і тисячі здогадів промайнуло в його голові. Нарешті, хлопець не витримав, підвівсь і схилився над нею.

— Що з тобою? — запитав стурбовано й ніжно.

Доменіка мовчала. Ламала пальці й мовчала. Потім схлипнула. Сашо розгубився, його охопив розпач, страшенний, нестерпний біль краяв серце.

— Доменіко!.. Доменіко!.. Глянь на мене. Чого ти плачеш? Що з тобою? — шепотів Сашо благально, проймаючись її тривогою.

А Доменіка невтішно плакала.

Наплакавшись і трохи заспокоївшись, дівчина звела на нього червоні, сповнені страждання очі й тихо промовила;

— Він навмисне дозволив мені зустрічатися з вами…

Сашо враз усе зрозумів, і остовпів од жаху.

— Невже? — спитав голосом приреченого.

Доменіка кивнула головою.

— І що він сказав?

— Сказав, щоб ми з тобою поїхали на екскурсію до печер шхуною Мока…

— До печер? — здивовано й перелякано гучно шепотів він.

— До печер…

Сашо так і застиг на місці, неначе прибитий. Це тривало досить довго. Тепер Доменіка злякалась за нього.

— Що з тобою?.. Сашо… Сашо…

Він її не чув. Дивився на море в відчинене вікно й не бачив його. Доменіка стала перед ним.

— Сашо… — ніжно промовила вона. — Що з тобою?

Хлопець глянув на Доменіку й кисло посміхнувся:

— Нічого… Вже пройшло… А навіщо нам їхати на екскурсію? І чому саме Моковим коритом?

— Як чому? Він уже кілька днів підряд щовечора возить дачників до печер. Водить їх по печерах, заробляє гроші…

«Замітають сліди, — подумав Сашо. — Каву вивезли, старий перебрався, печери порожні, — будь ласка, тепер дивіться. Ви мали на нас підозру, але все це вигадки. Ми не контрабандисти». Сашо зрозумів, як вправно й чисто їх обдурили. Тепер Мортій посилав свою дочку, щоб покінчити з цією справою. Але тут з'явилось і дещо нове: Моко!

— Значить, тебе послав батько? — машинально запитав Сашо.

— Батько…

— А як ти на все це дивишся?

— Я вважаю… Сашо, я вважаю, що тут якась таємниця. Коли б ти мене не розпитував про деякі речі, я б, може, й не догадалася сама. А тепер я все обдумала і бачу, що у мого батька є таємниця, яку ви знаєте. Правда ж?

Сашо на мить завагався, але тут же сам собі докорив. І чому б їй не сказати? Вона не шпигунка. Це ж його Доменіка, а не хтось…

— Так, правда. Але справа в тому, що я через тебе пожалів твого батька, і тепер усе пропало… — він кинувся їй до ніг й заридав: — Я негідник, Доменіко. Я обдурив хлопців, обдурив їх… Ой!..

Доменіка гладила його по голові, сумна й розгублена.

— Не знаю, що з цього вийде… Мені дуже важко. Терпіти далі нікуди. Хоч іди і топись!

— Дурниці… — сумно й ласкаво промовила дівчина. — Треба подумати.

— Треба подумати… — гарячково повторив Сашо. — Треба щось придумати. Тільки ти мене не розпитуй про таємницю, прошу тебе, не розпитуй.

— Добре! — твердо сказала Доменіка… — Добре…

І в очах її заблищали сльози.

ТАЄМНИЦЯ ЖОВТОГО ДРАКОНА

Сашо вже не міг зупинитися в своєму падінні. Важко зупинитися на крутому. Провівши Доменіку, він повернувся назад змарнілий і стомлений, неначе весь день пробув на спеці. Домовилися надвечір зустрітись на набережній і поїхати разом на екскурсію в печери. Це було небезпечно, але Сашо втішав себе думкою, що вони там не будуть самі. До того ж, якщо банда задумала вчинити замах, то Мортій, звичайно, не наважиться рискувати Доменікою, хоч вона йому й не рідна дочка. Адже це був би страхітливий злочин!

Коли Максим і Колка повернулися з рибної ловлі, Сашо їм нічого не сказав. Хлопці помітили, що він чимсь заклопотаний, але за останній час вони вже звикли до цього. Знаючи, як він страждає, поводилися з ним ще запобігливіше, ніж раніше. Неначе домовились. А Сашо від цього страждав ще дужче, йому було б легше, якби Колка задирався з ним. Сварки з Колкою підтримували б у ньому думку, що не такий уже він і винний, і Сашо, може, й забув би про свою брехню. Хлопці обеззброювали його своїм чулим ставленням, біль у серці ставав нестерпним, хлопець почував себе так, ніби його смажили на повільному вогні. Сашо попросив, щоб його не ставили на вахту ввечері. Признався, що хоче побачитися з Доменікою. Товариші мовчки погодились. Винувато вибравшись із дачі, Сашо вирішив скупатися, щоб трохи розважитись. Але й це йому не допомогло.

Надвечір він вийшов з Максимом. Колка залишився на вахті на дачі. Максим пішов заступити Андрія, а Сашо звернув на набережну. Доменіки не було ще. Він покрутився біля барки, постояв там, сумний і збентежений. Ідучи поруч з Максимом, Сашо кілька разів поривався розповісти йому все, щоб покласти край стражданням. Але й цього разу здалося, що Максим ставиться до нього якось холодно, і це його розлютило. Зникло бажання покаятись.

Згодом прийшов Моко із своїм механіком Кіром Привидом — худющим і височенним, як жердина, чорним чоловіком у засмальцьованому одязі. Вони заходилися біля своєї шхуни. Треба було підготувати її до рейсу.

Сашо навіть не чув, коли Доменіка сіла біля нього. Заглибившись у тяжкі й сумні роздуми, він раптом повернувся й побачив, що вона сидить поруч. Невесело посміхнувшись, глухим голосом промовив:

— Що він сказав?

— Нічого. Здається, догадався, що інших не буде.

— Як він догадався?

— Не знаю. Я йому не казала. Але здається мені, що догадався. Чогось одразу розсердився, але стримався.

— Певно, догадався тому, що ти лише зі мною розмовляла.

— Можливо. Я говорила, що тільки ти був там…

— Все одно…

— Ти іншим сказав?

— Ні, нехай як повернемось… Скажемо, що ми випадково дізналися про екскурсію, — сказав Сашо й знову замислився.

— Сашо!.. Його арештують? — несміливо запитала Доменіка.

Хлопець на мить завагався.

— Не знаю… — але, вирішивши, що нічого більше приховувати, навіть рискуючи провалити справу, Сашо тихо сказав: — Не хочу тобі брехати. Якщо підтвердиться те, що ми припускаємо, то арештують.

— Так він же раз уже відсидів! — здавленим голосом вигукнула Доменіка і злякано додала: — Тепер знову?

— Знову… Сам винен…

— А що буде з нами?

— Заспокойся. Все буде гаразд, — і він ніжно і співчутливо подивився на неї.

— Ми повинні його врятувати… — благаюче прошепотіла вона.

— Ти ж його не любиш…

— Шкода його.

— Це неможливо, Доменіко. Він сам у всьому винен. Ти навіть не можеш собі уявити, яка його провина..

— Дарма… Ми ж усе-таки люди…

— Люди бувають різні…

— А він поганий, правда?

— Поганий… Зовсім не думав про тебе й твою матір.

— Він її ненавидить.

— Знаю…

— Що ти знаєш? Скажи, я тебе прошу, — перелякалась вона.

— Побачиш… Не розпитуй мене зараз. Мені й так тяжко.

— Чого ти не хочеш сказати?

— Так… Так краще.

— Для мене чи для справи?

— Для тебе… Для справи дуже погано.

— Тоді скажи! Я тебе дуже прошу.

Сашо мовчав.

— Ти боїшся, щоб я не видала?

— Так.

Настала тиша. Сашо схопив дівчину за руку:

— Ти б і раніше могла йому розповісти… Але ти не зробиш цього, чуєш, Доменіко, ти цього не зробиш!

Коли Доменіка була з Сашом, вона, мов зачарована, завжди підпадала під його вплив.

— Ні, — тихо відповіла дівчина, а в самої серце болісно стислося з жалю до батька.

Почали вже групами підходити дачники. Моко збирав гроші і галасливо, як циркач, розхвалював своє підприємство, завиваючи в рупор:

— Аа-аа! Сюди! Сюди! Все для народу. Тільки за півсотні ви взнаєте жовтого дракона, синього ангела і білого ведмедя! Аа-аа! Заходьте, товаришочки! Прошу не товпитись! Один за одним! Капітан Моко вас поведе! Капітан Моко розкриває таємницю підземного царства! Капітан Моко — благодійник курортників! Аа-аа! Дами й кавалери, не товпіться! Всім вистачить місця! Тільки півсотні! Тільки півсотні! Все для народу! — хрипко гукав він на все горло й смішив дачників.

Люди побоювались, але цікавість спокушувала. Кінець кінцем чому б і не подивитись? Що там страшного?

Шхуна була майже переповненою, коли підійшов Сашо й Доменіка. Моко їм підлесливо усміхнувся:

— Сонце, а де ж інші, га? Чи не цюця з'їла? А ще пірати! Прошу, заходьте на пароплав «Мажестік», — він галантно допоміг Доменіці піднятись і тихо шепнув Сашові на Моко вухо: — Тебе без грошей. Для реклами фірми.

Сашові здалося, що Моко чимось незадоволений. Чи не тим, що не з'явились інші? А може, й Моко разом з тими? Нічого дивного. Цього можна було сподіватись від старого авантюриста.

Мотор ритмічно застукотів, діти, яких завжди було повно на пристані, охоче підштовхнули шхуну, і вона легко ковзнула гладенькою й тихою водою.

Було на диво гарно. Останні промені сонця тихо гасли над затокою й ламаними обрисами гори, яка здавалась вирізаною з синього картону. Шхуна перетнула затоку, об'їхала зловісний Мис утоплеників і почала вправно маневрувати поміж великими й малими скелями. Сашо пильно вивчав узбережжя, високі стрімкі скелі, схожі на стіни стародавньої фортеці. Сполохані чайки, кружляли над шхуною та скелями й неспокійно пищали, освітлені косими променями сонця.

Сашо кілька разів відчував на собі чийсь погляд. Моко крадькома наглядав за ним. А коли хлопець зустрічався з ним очима, той починав кривлятися, наче мавпа, підморгувати. Мовляв: щасливий ти, браток! Чому я не на твоєму місці? Прогулянка на човні, кажеш, га?

Але Сашо розумів, що насправді Моко стежить за ним, щоб довідатись, яке враження справлять на Саша печери. І, напевно, ввечері доповідатиме Мортію, що тільки Сашо прийшов і що хлопці явно знають про їхню таємницю. Сашо не міг приховати своєї зацікавленості печерами, і це не уникло Мокового ока. Хлопець навіщось поторкав вістря свого ножа. Хтозна, всього можна сподіватись. Вістря було гостре, і Сашо заспокоївся. Для Саша не було ніякого сумніву в тому, що саме Моко перевозить товари лазів. Бач, як спритно й граціозно, мов балерина, танцює шхуна поміж скелями. Яким би хорошим капітаном Моко не був, а все одно й за кілька днів не знайшов би вірного шляху, коли б не бував тутраніше.

Шхуна уповільнила хід, розвернулася, і Сашо побачив глибокий фіорд з рівними, мов висіченими, скелястими стінами з трьох боків. Сувора й таємнича краса цього місця захопила хлопця, і він на мить забув про мету своєї поїздки. Судно плавно ковзнуло по тихій нерухомій воді, мелькнув вогник ліхтаря, Кіро зняв щогли, повіяло холодом, і Сашо побачив, що вони в'їжджають у велику печеру. Кіль тихенько човгнув по піщаному дну, і шхуна зупинилася.

Моко пружно скочив на рівну, довгасту, мов причал, скелю й прив'язав судно до гострих кам'яних виступі. Сашо помітив, що вони відшліфовані, але це могло зробити й море.

— Дами й панове! Будь ласка, милості просимо! — широким жестом запросив Моко своїх пасажирів.

Люди неохоче підводилися, скоса поглядаючи _ на темне склепіння. Дехто почав відмовлятися, здебільшого жінки, — але Моко був люб'язний і безцеремонний. Він вистроїв людей у колону по двоє і, нахабно посміхаючись, пов'язав їх усіх довгим мотузком, щоб, мовляв, не заблудилися. Поставивши Саша й Доменіку попереду, зробив деякі розпорядження.

— Увага! — вигукнув Моко. — Командую я! Морські святі і ви, борогодиці, благословіть раба свого Мока — проповідника пекла. Амінь! Чарівні дами, не хвилюйтеся! Світло буде! Але кавалерів знову попереджаю: товаришочки, будьте кавалерами! — його голос лунав зловісно, і по спинах у людей полізли мурашки.

Засвітивши карбідну лампу, Моко взявся за кінець мотузка, мов за налигач, і повів людей.

— Увага! — зупинився він біля якоїсь дірки. — Спускаємось у володіння сатани! Прошу шановну публіку — без паніки! Будь-що-будь! — сказав він комічно, зігнувся й зник у дірі.

Сашо, Доменіка й інші посунули за ним, мов отара овець. Було темно, як у пеклі. Люди стояли, боязко попригинавшись, навіть не підозріваючи, наскільки високе склепіння, наскільки простора печера. В цій могильній тиші якось особливо світила лампа. Від неї на стіни падали спотворені жовті тіні, вириваючи з пітьми страхітливі фігури, які Моко навмисне освітлював для більшого ефекту. Налякавши екскурсантів досхочу, він наказав випростатись, спрямував світло на склепіння — і всі ахнули. Стеля була так високо, що до неї не доходив промінь лампи; там причаїлася густа непроглядна темрява. Потім, освітлюючи один за одним усі куточки, він плів якісь нісенітниці, видаючи це за легенди часів конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії. Після такого вступу Моко повів людей вузькою боковою галереєю. Сашо помітив, що від першої печери розходиться багато таких галерей — справжній лабіринт. Коли всі люди ввійшли в тунель, Сашо випадково, а можливо, інстинктивно повернувся назад, до світла, і побачив на фоні блідої плями входу, як довга постать Кіра Привида зігнулася і, мов примара, зникла в темряві інших тунелів.

— Гей, Сонце! Коли не світиш, то хоч не заважай рухові! — гримнув на нього Моко, і Сашо пішов далі. Серце у нього завмирало. Підземелля гнітило хлопця, лякало, здавалося, що склепіння печери от-от упаде на них. А тут ще й підозріла тінь Кіра Привида. Куди він пішов? Чи не навмисне Моко позв'язував їх і чи не для того він поставив його на чолі, щоб бува хлопець не звернув у інші коридори? Може, десь там склад?.. Ну й хитро ж зроблено! Одним пострілом — двох зайців! Дивіться, мовляв, хлопці, на печери, в них немає нічого, ми люди смирні, а самі десь тут, можливо, товари переховують.

Від напруження Сашо спітнів, зуби почали цокотіти. Хтозна! Може, він і помиляється… Адже каву вже забрано… Доменіка тулилась до нього, і це трохи заспокоювало хлопця, але пропасниця не проходила. Немає сумніву — склад саме тут, а Моко й Мортій — контрабандисти. Сашові залишилось тільки витримати підземну екскурсію й починати діяти. Але тоді Доменіка залишиться без батька, а може, й її спіткає якесь лихо. От чортове коло!

Моко вів групу все далі й далі, жартував, намагаючись розсмішити людей, розвіяти гнітючий настрій і страх. Він зупинявся біля різних сталактитів і сталагмитів, які нагадували собою драконів, ангелів, білих ведмедів, трони, мечі, свічники, алтарі, величезних комах, левів, слонів, фантастичних риб і потвор. Вузькі галереї спускались униз, круто підіймалися вгору, знову йшли вниз, приводили в величезні зали, схожі на церкви з дуже високими банями. Моко невтомно розповідав людям якісь таємниці й перекази, все було казкове, фантастичне, неймовірне. Від захоплення й страху перед небаченими досі таємницями у людей відібрало мову. Вони йшли, доки їм не набридли всі ці жахи і доки не перелякались, що зайшли надто далеко й униз. Моко був змушений повернути назад. Тепер усі поспішали і, впевнені, що скоро вийдуть з печер, пожвавішали, почали й собі жартувати, радіти. Нарешті за поворотом угледіли світлу пляму виходу, крикнули «ура» й посунули вперед. Але Моко знову зупинив їх. Розповівши страшну історію про шукачів скарбів, яка тільки розсмішила екскурсантів, він вигукнув:

— Дами й панове! Прошу вас подивитись праворуч і ліворуч!

Лампа освітила дві великі ями.

— Сто віків до нашої ери капітан Моко, будучи вікінгом, відкрив вхід у підземне царство й знайшов тут, в оцих ямах, скарб царя Дарія. Хто не вірить, прошу зі мною до чорта в комору, де стоять, як у музеї, золоті амфори, плащаниці й золотий гідроплан царя Дарія. Бажаючі є?

Ні, таких не було. Моко плів нісенітницю, і люди краще б погодились, щоб Моко й насправді викопав скарб царя Дарія, ніж продовжувати тіпатись від страху в темряві підземного царства.

Біля виходу в першій печері Сашо угледів Кіра Привида, який байдуже курив, осяяний жовтим світлом.

Пізно ввечері Сашо повернувся додому. Колка з Андрієм сиділи в кабінеті й міркували, як добратися до печер. Сашо зняв гітару й сів на підвіконні. Він не брав участі в розмові, доки не прийшов Максим, голодний і злий, бо нічого не вистежив.

Бренькнувши багатозначно по струнах, Сашо сказав:

— Я був у печерах…

Усі троє запитально подивилися на нього.

— Невже? — іронічно закинув Колка. — Що це на тебе найшло?

— Був! Що? Не вірите?

— Слухай, досить язиком молоти! — розсердився Максим.

— Кажу ж вам, що був. Плавав Моковою шхуною…

Хлопці аж роти пороззявляли. Сашо розповів їм про екскурсії Мока, але приховав, що йому про них повідомила Доменіка.

— Значить, Моко теж бандит, — сказав задумливо Андрій.

Колка скипів:

— І він, і ще чорти їхнього батька знають скільки інших! Ціла банда. Тієї ночі й вивезли каву. Тому й старик переїхав, через те й екскурсії роблять. Мовляв, дивіться, нічого в тих печерах немає. Полюбуйтесь тепер!

— Так, сліди замели, — промовив Максим. — І все-таки ще не все втрачено. Ми знаємо, хто в банді, і це найголовніше. А лази знову привезуть товар. Ось тоді ми їх і застукаємо на гарячому.

— Терпи, козак, отаманом будеш! — відрубав сердито Колка.

— Що ти пропонуєш? — зітхнув Максим.

— Нічого! — так само сердито й грубо відповів Колка. — Що тут можна запропонувати? Всі пропозиції вичерпані. Нічого іншого нам не залишається, як припинити поки що все, а коли натрапимо на слід — тоді знову взятися. Все інше — марна трата часу.

— Робіть, як знаєте, — байдуже, але з прихованою надією, що хлопці відмовляться від справи, промовив Сашо. — Мені вже все набридло.

— Балакай, набридло! Кому ти брешеш? — вибухнув Колка. — Тобі зовсім не набридло, а просто так вигідніше!

— Що-о? — сердито схопився Сашо. — Раз так, я сам продовжуватиму все!

— То й продовжуй! Знайшовся Шерлок Холмс. Жабеня ти!

Стиснувши кулаки, Сашо накинувся на товариша. Максим енергійно розборонив хлопців.

— Досить, кажу я вам! — гаркнув. — Чи ви батьківську спадщину не поділите, чи що! Сорому не маєте!

— Спадщину Мортія! — в'їдливо крикнув Колка. — Посаг!

Сашо вискочив з гітарою надвір.

СУД

Сашова брехня розкрилася зовсім просто й несподівано. Наступного дня, надвечір, Максим з Андрієм пішли на пристань, щоб поїхати з Моком на екскурсію до печер. Їх зустрів капітан Нако, вилаяв племінника за пригоду з дідом, і Максим, між іншим, дізнався, що вітряк відремонтував Мортій. Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Звичайно, вони приховали від капітана своє здивування, вибачилися за «пустощі» й поспішили додому. Екскурсію відклали.

Хлопці швидко гребли, обурені Сашовою брехнею. Вони любили Саша й бажали йому тільки добра, але тепер він зробив страшенний злочин, став майже зрадником. Його чекала тяжка, але справедлива кара. Тепер уже все було зрозуміло.

Серйозні, суворі й схвильовані Максим і Андрій покликали Колку та Саша в «морську таверну». Глянувши на їхні похмурі обличчя, Сашо злякався. В серце запала підозра, воно стислося від тривоги, стало маленьким і беззахисним.

— Сідайте, чого стовбичите! — сердито наказав Максим.

Всі посідали.

— Що трапилось? — допитливо глянув на них Колка.

— Побачиш! — суворо відповів Максим.

Сашові нерви не витримали.

— Ну, говори вже! Чого тягнеш! — вибухнув він, вирішивши будь-що захищатися до кінця.

— Скажу… — зовсім тихо й сумно відповів Максим. — Тільки спершу скажеш ти.

— Що я тобі говоритиму? — огризнувся Сашо, а в голові його промайнуло: «Все пропало!»

— Не знаю… Твоє слово.

— Нічого мені говорити! — так само грубо заявив Сашо.

Колка схопився:

— Послухай, що це за комедія? Максиме, чого ти, мов прокурор? Кажи прямо!

Максим зблід від хвилювання, йому було шкода Саша, і в той же час біль, за змарновану справу пік йому серце, хотілося схопитись, дати негідникові ляпаса і покінчити з усім.

— Сашо — зрадник! — похмуро й рішуче сказав він. Сашо спробував заперечити, але Колка глянув на нього так люто, — ось-ось накинеться й розірве, — що хлопець винувато опустив очі.

— Це правда? — холодно запитав Колка.

Сашо мовчав.

— Я у тебе питаю: це правда? — злісно повторив Колка, задихаючись від гніву й болю. — Говори, бо голову провалю! — грізно попередив він, грюкнувши кулаком по бочці.

— Та ні… — глухо відповів Сашо, не наважуючись підняти очей.

— Як це «та ні?» — обурився Максим. — Як «та ні»? Ану говори: ти приховав від нас, що Мортій ремонтував вітряк?

Сашо мовчав.

— Приховав! — Колка несподівано підбіг до нього, і в напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.

Сашо вхопився за щоку, яка спалахнула вогнем, і глухо огризнувся:

— Чого ти б'єшся?

— Я тебе вб'ю! — з ненавистю й огидою буркнув Колка. — Зрадник! Гад паршивий!

Максим знову втрутився:

— Повторюю: приховав? Збрехав нам?

— Приховав… — скрушно відповів Сашо і гірко додав: — Друзі називаються! Б'ються…

— Негідників і ворогів завжди б'ють! — сердито сказав Колка й з огидою додав: — А ти саме такий!

— Я не навмисне… — цілком відверто прошепотів Сашо. — Ви ж знаєте… я… я… — його очі наповнилися слізьми, і хлопець схилив голову.

Настала тяжка, нестерпна тиша.

— Ми знаємо, що ти не навмисне, — почав тихо, майже лагідно Андрій. — І причину знаємо. Але невже ти не подумав, що ставиш під загрозу всю справу? Невже не подумав, що з цього може вийти?.. Ні, ти про це не подумав, Сашо! А коли й подумав, то понад усе ти поставив себе, свої почуття…

— Тільки без пишних слів і зайвих пояснень! — похмуро й суворо перебив Колка, якому цей тон не тільки не подобався, а навіть дратував. — Нічого тут тягнути. Все зрозуміло. Я пропоную, щоб Сашо нас негайно залишив. Згода?

Максим підвівся:

— Я теж за те, щоб Сашо нас залишив. Завтра вранці на пароплав і додому… Але перед цим він повинен дати слово честі, що берегтиме в суворій таємниці все, що знає. Як ти, Сашо?

— Хлопці… — благально прошепотів він, — дозвольте мені залишитись… Покарайте мене вічною вахтою, побийте мене, тільки не виганяйте… Що ж скажуть наші, коли побачать мене самого?

Максим завагався.

— Гаразд… Проголосуймо… Хто за те, щоб Сашо залишився, підніміть руку…

Максим почекав Андрія й Колку і теж не підняв руки. Сашо дивився на них здивовано й не йняв віри.

— А тепер нехай поклянеться й забирається звідси геть! — нервово підганяв Колка. — Хоч, правда, його клятви не варті й копійки!

Знову втрутився Андрій:

— Стривай! Ще встигне… Сашо, ти ж знаєш, я тебе… як рідного брата… Ти сам розумієш, що завдав нам великого лиха. Не знаю, як тепер будемо викручуватись… Прошу тебе, як нашого старого товариша, скажи, що ти ще приховав?

Сашо конвульсивно зціпив зуби. Цього вже він ніяк не сподівався від Андрія! Він розгубився й мовчав. Правду кажучи, що вже тут приховувати? А може, коли визнає все; то його простять?.. Сашо ніяково посміхнувся, і в тиші гучно пролунав його голос, який дрижав від страждання й розпачу, зовсім чужий і далекий голос:

— Вчора Доменіка сказала, що батько послав її повідомити нас про екскурсії Мока…

— Невже? — Колка здивовано свиснув.

— А чому ти нам одразу про це не сказав? — суворо запитав Максим.

— Я зрозумів, у чому тут справа, подумав, що вони хочуть усіх нас повбивати в печерах, тому й вирішив сам піти… — знову збрехав Сашо і враз пошкодував, але сказаного слова не вернеш.

— Диви, який герой! — в'їдливо засміявся Колка. — Вирішив принести себе в жертву за інших. Ха-ха!

— Колка! — суворо глянув на нього Максим і знову повернувся до Саша. — Ну, і ти сам ходив?

— Сам… Ні, вірніше — з Доменікою…

Колка зареготав:

— Я ж вам кажу: герой! Пішов на жертву, але з дочкою бандитського ватажка! Для краси! Негідник!

— Та перестань ти нарешті! — не на жарт розсердився Максим. — Одно-тільки гавкаєш! Хіба не бачиш, що ми ділом займаємось! — і, заспокоївшись, знову запитав: — А ще що, Сашо?

Хлопцеві здалося, що його й насправді не виженуть, і він розповів і про Кіра Привида. Скінчивши, він з надією вигукнув:

— Не виганяйте мене!

Всі мовчали, а це означало, що його не хочуть більше бачити біля себе. Максим і Андрій, може, й пожаліли б його, та Колка їх стримував.

— Ще що? — наполегливо запитав Колка. — Що ти ще приховав? І взагалі розповідай усе, що знаєш!

— Більше нічого…

— Нічого! — пригрозив Колка. — Мабуть, стільки нас обдурював, що тепер не можеш усього й пригадати. Ану скажи, Доменіка що-небудь знає?

— Що саме?

— Знає вона, що її батько — бандит?

— Знає тільки те, що він поганий і що його заарештують…

— От такої! — до глибини душі обурився Колка. — Як ти посмів, йолопе! Як ти посмів! — він схопив Саша за петельки і почав трясти. — Ти ж клявся, що нічого їй не скажеш!.. Тьху, гад паршивий! — він штовхнув його з усієї сили й з огидою відвернувся.

Сашо поточився й упав на підлогу. Максим з Андрієм стояли самі не свої. Це жахливо! Тремтячим голосом, тихо, але твердо, Максим сказав:

— Геть звідси! Негайно! Геть під три чорти! І якщо комусь скажеш хоч слово, клянусь тобі: уб'ю! Геть!

Сашо повільно підвівся, заточуючись, мов п'яний, важко піднявся по залізному трапу і зник у непроглядній нічній темряві.

Дув східний вітер, кипариси таємниче шелестіли, свистів пісок по дюнах, море глухо било в берег, зловісно вируючи десь там, біля Мису утоплеників.

НІЧНІ ГОСТІ

Сашо, сам не знаючи чому, попрямував до хати Доменіки. В голові гуло. Страшною була для нього ця ніч, сповнена несподіванок і розпачу. Раніше Сашо думав, що коли брехня розкриється, йому одразу стане легше. Та вийшло не так. Він сподівався, що йому пробачать, а вони не пробачили, прогнали. Той факт, що він знав свою провину і відчував її саме як провину, ще більше підсилював його розпач, ятрив душу. Через те й не сердився на хлопців. Вважав, що вони зробили правильно, прогнавши його. Але ж Колка!.. Як він смів його бити? Саша охопив скажений гнів і палке бажання помститися, зробити щось таке, що змило б з нього ганьбу, довело б їм, що він не баба, не мерзотник, а коли й помилявся, то помилявся через те… через те, що на цьому світі існує людина, яку звуть Доменікою…

Але як же, біс його візьми, як їм довести? Продовжити справу самому? А чи зможе він? Чи вистачить у нього сил? Чи піти й сказати Мортію, що посварився з хлопцями, і попросити притулку? Але ж це рівнозначно зраді. Ну, звичайно, він не продасться Мортію, не скаже йому, що хлопці знають його таємницю. Піде до нього для того, щоб краще розвідати. Стежитиме за ним ввесь час і застукає його разом із стариком… Дурниці! Старик і Мортій мають право розмовляти, скільки завгодно, ніхто їм не може заборонити зустрічатись… Краще впіймати їх всіх на місці злочину. Або ж зловити тільки Мока, і той усіх викаже…

Сашо відчув, що він збуджений і не може міркувати так логічно й тверезо, як раніше, а все ж вирішив сам продовжити справу. Щоб випередити їх усіх. І вони залишаться в дурнях, бо він, Сашо, набагато розумніший і винахідливіший за них. А у вирішальну хвилину прийде до капітана першого рангу Рачева: так і так, мовляв, дайте мені людей захопити контрабандистів! А потім — Сашо — герой, Сашо — приклад для всіх ремсистів!..

Хлопець уявив собі святково прикрашений зал, публіку, президію, в якій він скромно сидить серед учителів і партійних діячів, промови і найщасливіший момент — нагорода… Його мати теж у залі разом з дітьми й Доменікою… А Доменіка зі своєю матір'ю, але без батька… Тьху, яка нісенітниця! Одержав нагороду за те, що впіймав батька тієї дівчини, яку… Ну що ти скажеш!.. А якщо він їй розповість, що Мортій їй не рідний батько? Все одно, незручно…

Підійшовши до хати Мортія, Сашо підкрався до муру й заглянув у двір. Було за північ, усі люди сплять… Що робити? Іти до бай Нака? Ні, не годиться. Він почне розпитувати, не відчепишся. Краще пересидіти десь тут біля флігеля, а вранці вилізти. Ну гаразд, а потім куди ж йому дітися? Знову до бай Нака? Бо додому зараз він ні в якому разі не повернеться. Дудки! З дачі вони його можуть прогнати, але з міста — ні. Житиме у вітряку! Оце так ідея!.. Ні, він поки що залишиться тут, а завтра на свіжу голову обміркує краще.

Сашо проліз через дірку в огорожі, крадучись, мов кіт, підійшов до хати й вирішив сховатися під навіс біля східців, у затишку. Скрутившись у куточку, він притих.

Вітер то вщухав, то знову дув поривисто. Сашо спробував заснути, але виявилось, що це не так легко, та й не можна спати. Мортій міг вийти і побачити його. І чого йому тут сидіти? Навіщо самому лізти вовкові в зуби? Хіба для того, щоб побачити Доменіку. А як ти її побачиш? Зараз ніч. Ні, краще, звідси піти! Але від думки, що треба залишити цей затишний куточок, його щось немов прикувало до землі, і Сашо мерзлякувато щулився у затишку. Тим більше, що в короткі хвилини затишшя йому вчувався якийсь особливий звук, ніби десь глибоко під землею розмовляли люди. Визначити, що це за звуки, було дуже важко. Сашо перестав прислухатись і втупився в маяк, що блимав на острові. Знічев'я почав лічити інтервали між спалахами. Але іноді дивний звук було чути так ясно, що Сашо перестав лічити й знову почав прислухатися. Здавалося, що звук виходить у нього з-під ніг. Чорти! По спині пройшов холодний дрож. Чи не маріння бува? Останнім часом його нерви зовсім розладнались. Він приклав вухо до вимазаної глиною призьби й чітко розрізнив чийсь шепіт. Ще раз прислухався — знову той самий шепіт. Сашо перелякався. Звиклі до темряви очі угледіли при самій землі заґратоване віконце, таке брудне і темне, що крізь нього нічого не можна було побачити. Сашо догадався, що в підвалі розмовляють якісь люди. Інакше бути не могло.

Помацавши свій ніж, хлопець натис на двері. Замкнені. Вирішив подивитися, чи нема іншого вікна. З південного боку було двоє вікон, але теж заґратованих. На щастя, з західного боку Сашо побачив більше вікно. Одна шибка розбита, так що можна було просунути руку й відчинити вікно зсередини.

Протиснувшись до пояса у вікно, Сашо заглянув у темний підвал. Розмови не чути було. Хлопець, зметикувавши, що протяг може насторожити людей у: підвалі, швидко проліз у вікно, причинив його за собою й прилип до стіни. Серце завмирало від хвилювання. Сашо постояв деякий час, — сторожко прислухаючись. Потім навшпиньках просунувся трохи вперед. Помітив вузеньку смужку світла, що пробивалася крізь щілину дверей. Зупинився. Почув шепіт. Відразу впізнав хрипкий і грубий голос Мока. Потім голос Мортія. І чийсь зовсім незнайомий, м'який і владний голос. Сашо вмить зрозумів, що тут діється, і вирішив підслухати розмову, хоча б і з риском для життя. Треба було сховатись. Намацав велику, порожню діжку, обережно заліз туди і завмер, прислухаючись. Спочатку нічого не міг розібрати. Потім розмова стала голоснішою і Сашо жадібно ловив кожне слово.

Незнайомий. Домовилися! З хлопцями нічого більше церемонитись. Тільки зайдуть до печер — кінець.

Моко. Стара пісня, майоре. Досить тільки це зробити — і всім нам амба. Прошу без людських жертв!

Мортій. Осмілюсь зауважити, що хоча хлопці на сьогодні — наш найнебезпечніший ворог, але робити цього не можна. Нако кинеться шукати, зрозуміє, що вони були в печерах, блокада — і все піде під три чорти.

Незнайомий (грубо). А зараз хіба краще? Кожну мить нас можуть викрити. А ми ще нічого не встигли зробити. Від нас вимагають створити в країні таке становище, при якому б референдум ^[5] повернувся нам на користь. Говоріть, що вам забажається, але виконуйте мій наказ. Все!

Настала тиша. Сашо гарячково роздумував. Що це за люди? Здається, вони не тільки контрабандисти. Якщо говорять про референдум, значить… це банда шкідників, ворогів. Хлопець здригнувся. Життя його друзів було в небезпеці. Необхідно будь-що попередити їх, врятувати. Бігти зараз чи почекати, щоб почути все? Краще почекати. Ще встигне. Не поїдуть же зони в печери зараз! Цікаво, хто там переховується? Певно, банда незнайомого, бо цілком зрозуміло, що він тут найголовніший. А хто ж він? Називають його майором. Певно, царський офіцер. Ух! Як страшно… Сашо витяг свій ніж, вирішивши захищатись до кінця. Там знову почулися голоси. Чи то говорили тихше, чи, може, Сашо занадто хвилювався, але він не міг розібрати нічого. Схоплював окремі слова, намагався зв'язати їх докупи, та нічого не виходило. Через деякий час Сашо почав розуміти краще. Говорив знову незнайомий.

— Зрозуміли план? Він розрахований на деякі випадковості, але краще, коли б усе було гаразд. Якщо спроба не вдасться, ми нічого не втрачаємо, придумаємо інший план, уже складніший. Цим своїм планом я хотів уникнути зайвих жертв з нашого боку. Ну, а там що бог дасть!

— Амінь! — набожно додав Мортій.

Моко. Номер не поганий.

Незнайомий. Кінець. Значить о шостій тридцять Моко вирушає. Ти готовий?

Моко. Як завжди! Тільки хочу тебе попередити, майоре, це мій останній рейс. Мортій завтра накиває п'ятами, а я залишаюсь під ударом.

Незнайомий. Не тільки ти. Я теж.

Моко. Тобі що!

Незнайомий. І тобі й мені — однаково. У тебе навіть більше шансів. У тебе під рукою шхуна.

Моко. Шхуна! Пусте! До того ж не моя. А хоч би й моя, то навіщо мені шхуна без грошей? Що я там жерти буду? Отож пам'ятай мої слова.

Незнайомий. Гаразд. Домовилися. Все одно це твій останній рейс. Але як тільки завариться каша, ти знову будеш потрібен.

Моко. Згода! Ми тоді й дременемо, правда?

Незнайомий. Саме так. Ми вже про це говорили.

Моко. Говорити — говорили, але давай домовимось остаточно, відверто.

Незнайомий. Про що нам ще домовлятись? Уже все вирішено.

Моко. Помиляєшся! Слухай, майоре. Досі ми тільки гралися. Серйозна робота тільки починається. Тому віддай мій чек!

Незнайомий. Ти його одержиш там.

Моко. Не вийде. Зараз. Інакше — самі! Без мене!

Незнайомий. Без тебе? Тепер уже пізно, Моко. Як не крутись, а не викрутишся.

Моко. Знаю. Ти давай чек, а ми своє знаємо.

Незнайомий. Зробим діло — тоді.

Моко. Майоре! Не тягни! Дай чек, і все буде зроблено, як ти захочеш. Це говорить Моко!

Незнайомий. Немає ніяких підстав.

Моко. Кінець. Капітан Рачев знайде підстави.

Незнайомий. Залякуєш?

Моко. Відстоюю свої права.

Незнайомий. Хіба ти досі не одержував?

Моко. Краплі!

Незнайомий. Більше не дають.

Моко. Слухай. Якщо ти хочеш від мене послуг — плати! Давай чек. Не думай, що там я зможу й пісок жерти! Пиши! Нічого кирпу дерти!

Незнайомий. Ну й пірат!.. Гаразд, де моє не пропадало… Хоч це й неправильно.

Настала тиша. Певно, незнайомий заповнював чек.

Моко. Що? Всього п'ять кругленьких?

Незнайомий. Решта там.

Моко. Співай, пташко! Або зразу ж десять, або…

Незнайомий. Знову залякуєш? Ти забув, що парадом командую я!

Моко. Йолоп! Я морська душа! Сам собі господар! Зрозумів?

Незнайомий. Сказав, — парадом командую я!

Моко. Плював я на твій парад! Адьйо ^[6] !

Клацнув пістолет. Моко на все горло зареготав:

— Розсмішив, дядечку! Сховай, доки не пізно, свою залізяку, бо перелічу зуби!

— Дурень!

Пістолет стукнувся об землю. Мабуть, Моко вибив його з рук незнайомого. Почулося клацання. Певно, Моко грався.

Моко. Цю іграшку я залишаю в себе, майоре. Пригодиться. А в море вранці їдь сам. Без мене!

Незнайомий. Як знаєш. Тільки не забудь помолитися.

Моко. Сам помолись!

Він, видно, рушив до дверей.

Мортій (злякано). Моко! Та ну, стривай же! Куди побіг? Ти ж псуєш усю справу!

Моко. Моя справа ніколи не зіпсується. Я вже був на «курорті» і ще побуду. І оком не моргну! Нехай він думає!

Мортій. Я теж був, але більше не хочу. Не треба так. Не може бути, щоб ми не порозумілися. Вірно, пане майор?

Моко. Якщо викине двадцять круглих — тільки тоді!

Незнайомий. Десять!

Моко. Я вже сказав: двадцять!

Незнайомий. Бандит.

Моко. А ти скільки одержуєш, га? Ану скажи! Скільки? Чи, може, я рискую менше, ніж ти?

Незнайомий. Набридло мені торгуватись!.. П'ять уже дав, напишу ще десять.

Моко. Не підходить! Двадцять!

Незнайомий. Баста! Двадцять!

Моко. Отак би й давно…

Тиша.

Моко. Ну, бачиш, не так то й важко виявилось. Мерсі, мон шер ^[7] . Тільки я ще тобі й таке скажу…

Незнайомий. Що? Нові умови?

Моко. Нові… Дрібниця. Коли будемо вже там, не спробуй вставляти мені палиці в колеса. Знайду й під землею і ось цим, бачиш?

Сашо почув, як забринів морський ніж, що ввіткнувся у двері. Незнайомий не відповів нічого.

Моко. Не забувай!

Незнайомий. А якщо ти тут нам палиці в колеса вставлятимеш?

Моко. Я божа корівка! Мене звуть Моко! Можливо, я п'яниця й пірат, але у цих справах я вікінг! Кінець!

Мортій. А, братіку, ти переборщив. Виходить, ми бандити, а не свідомі борці! Це образа!

Моко. Ну то й борися собі на здоров'я, трухлява драбино! Борись! Я авантюрист, і мені від твоєї боротьби ні холодно, ні жарко!.. Борець! Воша ти, а не борець!.. Коли ти мені заплатиш — я в саме пекло піду! А спробуєш мене обдурити — сам підеш! Кінець! Майоре, давай квадрати і годі вже на сьогодні!

Незнайомий. Ось тут написано… Значить, назад через три дні! Дивись, щоб не повернувся раніше! Інакше все зведеться нанівець.

Моко. Через три дні, якщо на те воля Нептуна… Мерсі. Адьйо! Ага, стривай. А гроші для Привида?

Незнайомий. Теж хочеш забрати?

Моко. Авжеж. Ми з ним — одна компанія.

Незнайомий. У нього три.

Моко. Не буде діла. Десять круглих.

Незнайомий. Розбійник!

Моко. Прошу без епітетів! Не з своєї кишені виймаєш!

Тиша. Певно, незнайомий почав заповняти новий чек.

Моко. Стоп! Пиши на моє прізвище.

Незнайомий. Як це на твоє?

Моко. На моє й квит! Я ж тобі сказав, що ми — одна компанія. Він залишається тут. Я йому віддаю свою хату й виноградник, а він мені чек. Так на так.

Незнайомий. Не розумію. Тут же його накриють!

Моко. Накриють — то накриють. Побуде на «курорті», а коли повернеться — матиме власну хату й виноградник. Що нам про нього думати, він парубок!

Незнайомий. Хитрий! Нічого не вийде. Юро сам одержить свій чек.

Моко. Як одержить, коли він тебе не знає?

Незнайомий. Почнеться колотнеча — тоді.

Моко. Тоді ніколи буде і вгору глянути. Давай!

Незнайомий. Принеси доручення.

Моко. Прошу, сер. Тільки й того, що нотаріусом не завірено.

Незнайомий. Розбійник!

Тиша. Певно, незнайомий знову заповнював чек.

Моко. Гранд мерсі. Щиро дякую.

Незнайомий. Більш нічого? Інших умов немає?

Моко на все горло зареготав.

Мортій. Тссс! Тихше ти!

Моко. Криса стара!… Думаєш, я не знаю, за що ти борешся? Скажи спасибі, що я нейтральний!.. Всі умови вичерпані, майоре!

Незнайомий. В добрий час. Тільки обережно, чуєш?

Моко. Буде все в порядку. Адьйо.

Сашо чув, як цокнула клямка. Моко вибрався з хати. Хтось замкнув за ним двері. Певно, Мортій.

Незнайомий. Мерзотник! Шахрай і мерзотник!

Мортій. Це правда…

Незнайомий. Чорт його бери! Аби на користь справи… Так. Значить, усе гаразд? Ну, боже поможи!

— Амінь! — знову набожно повторив Мортій.

Незнайомий. Ану піди глянь, що там надворі.

Мортій вийшов, підійшов до західного віконця, в яке вліз Сашо, відчинив його й довго стояв там. Потім повернувся назад.

— Чисто, — сказав він. — Така погода, що просто диво!

Незнайомий. Гаразд. Кінець.

Сашо чув, як незнайомий протискувався крізь віконце. Мортій зачинив вікно, вийшов і замкнув двері підвала. Сашо трохи посидів. Потім швидко вибрався з діжки, виліз у вікно, замкнув його на защіпку і заліг у бур'яні. Серце калатало. Він полежав, доки Мортій зайшов у флігель, переліз через розвалений ріг муру й крадькома подався до перешийка. Але незнайомого й сліду не було. Неначе крізь землю провалився.

Сашо нерішуче зупинився, потім пішов назад.

У СИНІХ ВОДАХ

Неподалік від Мортієвої хати стояла розвалена будівля. Сашо забрався туди, щоб пересидіти до світанку. Дув рвучкий вітер. Здавалося, що світанок настає надто повільно. Від нічного холоду і нервового напруження хлопець тремтів. Зуби цокотіли. Нічні гості Мортія його приголомшили. Виходить, справа набагато складніша й страшніша, ніж хлопці думали. Той факт, що контрабандисти виявились водночас і ворогами народу, диверсантами, дуже його вразив, і він тепер не міг ні про що інше думати. Адже ці люди готують щось жахливе, але хлопець не міг догадатися, що саме. Все одно, що б там не готували, це буде щось криваве й страшне. А може, він помиляється, і тут міститься тільки база для переправки бандитів у країну? А Моко, мабуть, їде, щоб доставити нових? Гм, невідомо. Вони говорили про якусь колотнечу. Значить, щось готують.

Трохи заспокоївшись, Сашо почав тверезіше обмірковувати останні події. Серед усіх фактів вирізнялися два: смертельна небезпека, яка нависла над хлопцями, і від'їзд Мока. Ага! До хлопця раптом дійшло, що майор зробив дуже хитру пастку: заманив спершу його, Саша, щоб звабити інших, а потім і всіх разом пристукнути! Мока не буде, хлопці проберуться в печери самі і їх там уб'ють! Підступний тип!

Що він повинен зробити?

Хлопець глибоко задумався. Все так заплуталося, що не знаєш, звідки й починати. Піти до своїх і розповісти їм усе? Але, згадавши, як жорстоко вони обійшлися з ним, Сашо аж зубами заскреготав. Дзуськи. Чи, може, піти до капітана Рачева? І що ж воно тоді буде? Хтось піймає бандитів, а він схопить облизня. Інша справа, коли він сам влаштує все так, щоб бандити потрапили в пастку. Тоді героєм буде він. Оце справжній подвиг! А інакше й дурень зуміє! Тим більше, що Моко може не виказати нічого або зволікати, доки інші повтікають. Ні, ні! Потрібні факти і ще раз факти!

Водночас Сашо чудово розумів, що це небезпечно, що, можливо, йому загрожує смерть, але назад вороття не було. Душу пекло почуття страшенної провини, якою він завдав шкоди загальній справі, і прагнення за всяку ціну виправити її, спокутувати свій жахливий гріх.

Несподівано Сашо зважився на відчайдушний вчинок. Що якби залізти непомітно в Мокову шхуну, потім разом з ним потрапити в печери, якщо, звичайно, Моко туди поїде… А як же тоді вибратися з тих лабіринтів? Та вже як забереться, так і вибереться. Щось придумає. Ніхто ж не знатиме, що він на шхуні. Потім прямо до капітана Рачева. А що коли його випадково помітять? Ет! Що буде, те й буде! Краще героїчна смерть, ніж вічна ганьба! Не може він проґавити таку рідкісну нагоду! Він так довго мріяв про подвиг! Необхідно всьому світові довести, що він хоробра людина!

Так. Він зловить бандитів, а ті тільки подивляться. Теж друзі! Одна назва!.. І все-таки… якщо вони загинуть? Сашо засмутився. Не буде вже ні Максима, його сміливого капітана, ні лагідного Андрія, Колки теж… Воно б і не слід жаліти Колку. Стільки болю йому завдав! Він у всьому винен… Дурниці! Сашо сам у всьому винен… Ні, ні. Ніякої людяності. Не по-товариському. Що було, те пройшло! Чому повинен вмирати цей хлопець, хоч він і вредний? Вони все одно залишаються друзями. Ні, ні… Інакше б він усе життя жалкував за ними. Це все одно, як би він сам їх повбивав. Ні, ні в якому разі! Він тільки їх покарає трохи, провчить, щоб знали, що він гідний поваги…

Сашо вирішив передати їм Доменікою записку. Коли б тільки вона раніше прокинулась!

На світанку вітер ущух. Настала та особлива досвітня тиша, коли море стає гладеньким, мов скло, і освіжає виснажену спекою землю. Сашо написав записку й пробрався до подвір'я Мортія. Дехто з його дачників уже вмивався біля будинку. Але Доменіки ще не видно було. А час летів. Сашо не витримав, переліз через мур і, ховаючись у бур'янах, підійшов до будинку ззаду. Заглянув у кухню. Дівчина спала. Він заглянув і в сусідню кімнату. Занавіска прилягала нещільно, можна було роздивитися, що робиться всередині. Мортій з дружиною теж спали. Тоді Сашо тихенько постукав у вікно кухні. Доменіка перелякано схопилась і, побачивши його, подала знак, щоб він зачекав на подвір'ї. Незабаром дівчина прийшла в бур'яни, стурбована його раннім візитом.

— Що таке, Сашо? Чого в тебе такі червоні очі? Ти, мабуть, сьогодні не спав? Що сталося?

— Нічого. Повернусь — тоді розповім. Візьми оцю записку й віднеси хлопцям, — хотів сказати «негайно», але роздумав, згадавши, що це повинно відбутись пізніше, коли він уже буде у відкритому морі, щоб вони йому не перешкодили.

Перелякавшись, Доменіка взяла записку.

— Зараз віднести?

— Потім. Приблизно о сьомій.

— А ти куди?

— Треба в одне місце.

— В яке місце?

— Потім дізнаєшся. Зараз ніколи.

— Сашо… що ти задумав? — ще дужче розхвилювалась дівчина.

— Нічого. Ти тільки записку передай.

Вони дивились один одному прямо в очі. Сашові захотілось її обняти, але він не наважився. Та й не любив таких ніжностей у відповідальні хвилини. Це робить людину нерішучою. Він махнув рукою, кинув на Доменіку останній погляд, ніби намагаючись запам'ятати її сумне й перелякане обличчя, потім тихо й ніжно сказав:

— До побачення, Доменіко…

Дівчина стояла мовчки. Серце підказувало, що він іде кудись, де дуже страшно; їй хотілося зупинити його, але не могла. Щось немовби скувало її, не давало зрушити з місця. Ось він уже вирушає…

— Сашо! — вигукнула нарешті дівчина здавленим голосом. — Будь обережний!

Він знову махнув рукою й зник з-перед її затуманених очей.

Доменіка довго стояла сумна й пригнічена. Що це тільки діється. Саша мучить якась жахлива таємниця, а вона неспроможна йому допомогти. Чому життя таке тяжке і грубе? Чого Сашо сумує? За віщо він хоче запроторити її батька у тюрму? І чому саме він? Чому?

І вона нічим не може допомогти жодному з них; Події проходять повз неї, а вона не знаходить у собі сили їх зупинити, сказати: «Стій!» Можливо, через те, що обидва вони їй рідні.

Передчасна для її років печаль, якась невідома меланхолія й розпач охопили її. Дівчина остаточно заплуталася в них, і це висмоктувало з неї крапля за краплею і свіжу молодість, і безтурботність, і втіху, що приносять люди й життя.

Доменіка повільно попленталась до хати, вмилась і вже хотіла непомітно вислизнути на вулицю, але батько наказав поприбирати в кімнатах дачників. Дівчина взяла віник, намочила його й вирішила швиденько підмести.

На рибальській пристані було тихо й безлюдно. Сашо здаля привітався з матросом, який повільно ходив туди й назад з карабіном за плечима, і заліз у стару барку. Яка вона тепер нецікава!

На превелику його радість, Мокова шхуна була пришвартована біля інших суден. Сашо почекав, доки матрос відійшов аж до протилежного кінця пристані, зігнувшись, забрався у першу шаланду, з неї — у другу і звідти прямо в шхуну. Проліз у трюм і сховався в кутку між старими парусами. Тут був і невеличкий люк, крізь який можна було дивитись.

Минуло чимало часу, а може, йому тільки так здалося. Нарешті з'явився Кіро Привид. Сашові було чути, як він метушиться біля мотора, гидко лається і брязкає ключами. Потім заворушились люди й біля інших суден. Рибальські човни виходили в море. Прийшов Моко, веселий і балакучий, як завжди. Певно, вже десь хильнув чарку-другу, незважаючи на ранній час. Мотор загурчав, і хлопець відчув, як шхуна відчалила. В люк було видно, як лишились позаду пристань, червоний маяк, острів з військово-морською базою, міноносці, катери. Згодом минули й острів святого Івана з білим маяком і хаткою під червоною черепицею. Шхуна взяла курс у відкрите море.

Хлопці повставали рано й зібрались у кабінеті. Всіх трьох гнітила думка про нічну суперечку, яка закінчилася вигнанням Саша. Як тільки Сашо вискочив надвір, вони ледве стримались, щоб не побігти повернути його назад… Але ніхто не зважився на це, боячись проявити свою слабість. Спали погано: снився Сашо. Де він зараз? Чи бува не втопився? Сашо був слабохарактерний і образливий, і від нього можна було ждати всього.

Невеличкий пасажирський пароплав, давши три гудки, вирушив до міста. Максим пильно вдивлявся в пасажирів на палубі, але Саша не вгледів. Певно, сховався внизу…

Сумні й пригнічені сиділи вони в кабінеті. Найбільше страждав Колка. Він добре розумів, що Саша не вигнали б, коли б він, Колка, не був такий невблаганний. Через те палко хотів почути кроки Саша на залізному трапі і його дзвінкий голос:

— Хлопці, знаєте що? Еврика!

Але Саша не було. Колка старанно повертав бінокль у всі боки. Шукав друга. І не знаходив. Усі мовчали. Всі думали про Саша. Першим порушив тишу Андрій.

— Що не кажіть, а ми таки зробили неправильно, надто жорстоко. Не треба було його проганяти. Правда, Колко?

Колка сердито вигукнув:

— Чого ти на мене одного звалюєш? Усі вирішили.

Андрій лагідно посміхнувся.

— Я ж не про рішення кажу. А про… ну, про почуття, — розсердився він сам на себе за те, що проговорився. — Погано зробили, брате. Треба було великодушніше….

— Я теж так думаю, — сумно обізвався Максим. — Кінець кінцем, людина помилилась. Не зрадником же він став!

— Майже, — вже примирливим тоном промовив Колка. — Правду кажучи, я й сам бачу…. Не треба було… Ну та він повернеться. Б'юсь об заклад, що повернеться!

— Не знаєш ти його, — гірко посміхнувся Максим. — Сашо впертий хлопець. Тому й заварилася каша.

— Може й так, — не дуже охоче погодився Колка. — І все-таки йому було дуже тяжко, бо він вважав себе найбільш винним. — Краще давайте поміркуємо, як розплутати цю справу. Де його знайти?

Андрій встав і підійшов до вікна. Глянув на дюни, потім на море.

— Саша ми можемо трохи й почекати, а інше чекати не може, — сказав він задумливо. — Треба обшукати печери. Навіщо Моко зв'язує екскурсантів вірьовкою? Щоб не заглянув бува хто вбік. Значить, там десь є склад. Ми повинні його знайти.

— Правильно! — жваво підхопив Максим. — І ще одне: чого Кіро Привид лазить по інших галереях? Мабуть, щось приносить або виносить.

— Поїдемо туди човном, — запропонував Колка.

— Не всі, — передбачливо сказав Андрій. — Удвох. Один залишиться на сторожі. Коли ті двоє не повернуться в умовлений час, третій побіжить до капітана Рачева і кінець.

Колку пройняв дрож:

— Що? Ти вважаєш, що там є люди?

— Може бути.

— А що б вони там робили?

— Звідки я знаю! Думаю, охороняють товари.

— Дурниці! — заперечив Максим.

— Можливо, — не образився Андрій. — Ой, дивіться! Чи це не Мокове корито? — Він схопив бінокль. — Так. Моко виходить.

— Цікаво, куди він подався? — задумався Максим.

— По рибу, — іронічно зауважив Колка.

— Так, офіціально по рибу, — підтвердив Максим. — Послухайте, давайте краще не поспимо, а дочекаємось, коли він повернеться, як ви вважаєте? Я думаю, що він іде на зустріч з лазами. Значить, привезуть нові товари. Є дві можливості: якщо погода буде погана, відвезуть контрабанду в печери або прямо річкою вгору, коли ж буде година — приїдуть на пристань, а потім з невеличкою екскурсійкою доставлять її на місце, хоч, правда, цей варіант для них небезпечніший, бо коли портові власті зроблять облаву, то вони можуть попастися. Хоч так, хоч інакше, ми їх зможемо накрити.

— Браво! — зрадів Колка. — І все-таки, чому б нам не заглянути в печери?

— Згода.

— Ви забули одне, — втрутився Андрій. — Якщо погода буде погана і вони вирушать до печер, треба негайно повідомити Рачева, щоб вислав людей блокувати печери.

— Звичайно! — відповів Максим. — Обов'язково повідомимо. Андрію, ти залишаєшся тут. Не пізніше, ніж в обід, ми повернемось. Зрозуміло?

— Єсть, капітане. Міг би й Колка залишитись… — трохи образився Андрій.

— Не сердься. Колка краще за тебе плаває. Можливо, доведеться. Ходімо!

Не встигли вони зійти у вестибюль, як у дверях з'явилась захекана Доменіка.

— Сашо передав… — віддихавшись, промовила вона.

Максим схопив записку і хвилюючись почав читати вголос:

— «Хлопці, якщо мене не буде через три дні, розкажіть усе капітану Рачеву. В печери не йдіть. Там вам загрожує смертельна небезпека. Факти говорять, що Мортій з Моком належать до банди. Повторюю: раніше, ніж через три дні, нічого не починайте. Почекайте, доки повернусь я. Боюсь, що коли поспішите, наробите лиха. Прощайте. Сашо»… — у Максима пересохло в горлі, і він хрипко запитав: — Де він тепер?

— Не знаю… — зажурено відповіла вона. — Сказав, що йде в справах.

Андрій зо зла вдарив себе в лоб.

— Він поїхав з Моком!

— Значить, зрадник! — гаркнув Колка.

— Дурень! — не стримався Максим. — Хіба ти не розумієш, що коли Сашо поїхав з Моком, то сам поліз вовкові в пащу, щоб змити з себе ганьбу….

Доменіка в розпачі схлипнула й безутішнозаридала. Максим посадив її в крісло й співчутливо сказав:

— Не плач. Справи погані, але щось придумаємо…

— Давайте наздоженемо їх нашою баркою, — швидко запропонував Колка. — Або повідомимо капітана Рачева, щоб він вислав катери.

— Стривай, стривай! Спокійніше! — стримав його Максим. Як у морі, так і тут, зрозумівши, звідки загрожує небезпека, він став холоднокровним і взяв ініціативу на себе. — Треба обміркувати. Певно, Сашо підслухав якусь розмову. Інакше звідки б він знав факти про Мортія й Мока? Зауважте — факти! Не підозріння, а факти! І все-таки мені здається, що він щось приховав від нас. Я його знаю. Чого він, наприклад, поїхав з Моком?

— Щоб потрапити в герої! — вибухнув Колка.

— Це вірно, — сказав Максим. — Але ти не кип'ятись, а міркуй тверезо. І не забувай, що він може стати й героєм, може й загинути. Звичайно, якщо поїхав-таки з Моком… А це, мабуть, саме так.

Доменіка тепер уже не плакала, а тільки схлипувала, уважно прислухаючись до розмови. Помітивши це, Колка оторопів.

— Що ми робимо! — шепнув він Максимові. — Вона ж усе чула!

— Дарма. Вона вже знає… Доменіко, ми з тобою повинні поговорити… — Максим запнувся. — Ти читала записку, чула, про що ми говорили. Та й Сашо колись тобі говорив, що твій батько…

— Погана людина, — схлипнула дівчина й знову заридала.

— Не плач, — спробував її заспокоїти Максим. — Я тебе прошу…

Але дівчина так розходилася, що ніхто не міг зупинити її гіркі сльози.

— Може, давай їй розповімо? — шепнув Колка. — Може, це її заспокоїть, і вона не видасть нас Мортію?

Хлопці переглянулись.

— Як ти вважаєш, Андрію? — пошепки запитав Максим.

— Я думаю, що можна.

— А якщо вона розкаже Мортію? — сумнівався Колка. — Треба роз'яснити, вона його зненавидить.

— Що ви мені хочете роз'яснювати? — здригнулася дівчина.

Хлопці знову переглянулись.

— Те, як його… — розгубився Максим. — Слухай, ми тебе від щирого серця просимо, щоб ти не говорила нічого Мортію…

— Так його ж арештують!

— Зразу не заарештують!

— А коли? Як повернеться Сашо?

Максим опинився в дуже незручному становищі. Ніяк не міг придумати, що б їй сказати,

— Доменіко… — раптом спало йому на думку, — ми вже дорослі. Я хочу тебе щось запитати, тільки ти не сердься… Ти… любиш Саша?

Дівчина втупила очі в землю, постояла трохи мовчки й сказала:

— Так.

Максим аж упрів від напруження.

— А… Мортія?

— Він мій батько… Я його боюсь, але він мій батько. Хіба ж у вас немає батьків?

На це нічого було відповісти. Виручаючи Максима, в розмову втрутився Андрій:

— Не будемо про це, Доменіко, ти дівчина розумна й знаєш, що за цим всім прихована таємниця…

— Яка таємниця? Ви казали, ніби батько належить до якоїсь банди?..

— Знаєш, у чому справа? Мортій — контрабандист…

Вона підвела на нього здивовані, збентежені очі.

— Це правда… — лагідно говорив Андрій. — А якщо він вплутався в такі справи, то ні Сашо, ні ми йому допомогти не зможемо. Кожен на нашому місці зробив би так само.

— Це жорстоко… — в розпачі промовила дівчина.

— Ні, не жорстоко! Ми розуміємо, що тобі дуже важко, що ти хочеш його врятувати і, можливо, все розкажеш йому. Тільки подумай, що з цього може вийти. Мортій утече, покине вас, і наші зусилля будуть марні. Ну, припустімо, ти йому скажеш і попросиш, щоб він здався сам для пом'якшення кари. А що він зробить? Все одно втече, покине вас напризволяще, а сам утече за кордон та й житиме собі там, як колись у Констанці. Ну то чи варто провалювати всю справу? Подумай…

— Розумію… — тихо промовила вона. — Я подумаю… Він мій батько…

Колка підійшов до неї й схопив її за руку. Доменіка спробувала вирватись, але він тримав міцно.

— Послухай, я знаю, що ти мене не любиш. Щойно Максим почав був говорити, та не доказав. Я тебе хочу попросити про одне: не говори Мортію нічого, доки не повернеться Сашо. Бо коли ти йому скажеш зараз, Сашо вмре… Він його вб'є! Це хіба не буде жорстоко, як ти думаєш?

Дівчина зовсім розгубилася. Вона схопилась руками за голову й несамовито заголосила. Хлопці стояли безпорадні й приголомшені. Нарешті, трохи опам'ятавшись, вони пошепки вирішили доручити її Андрієві, а самі поїхали човном розвідати місцевість навколо печер.

Очевидно, Кіро Привид з Моком поснідали, бо Кіро відкрив ляду, зійшов у трюм і повісив на цвях велику торбу з харчами. Сашо аж похолов од страху. Але Кіро його не помітив. Він узяв тут же сулію й почав щось з насолодою пити. Сашо вирішив, що то віскі. Напившись досхочу, Кіро поліз з сулією наверх. У трюмі знову стало напівтемно.

Трохи згодом Сашо страшенно виголодався, довго вагався, чи взяти що-небудь з торби, і таки не витримав. Він одрізав тоненьку скибочку хліба, щоб не помітно було, і взяв тільки дві тарані. Вбогий сніданок здався йому смачнішим за будь-які ласощі. Давно вже не їв. Потім захотілося пити. Тихо понишпоривши навколо, нарешті намацав бочку, закидану парусами. Напивсь і знову принишк у своєму куточку.

Весь день пливла шхуна у відкритому морі. В кругленьке віконце було видно тільки воду й небо. Сашові дуже хотілося подихати свіжим повітрям, бо від шуму мотора боліла голова, та не було як. Треба терпіти. Він сидів, скорчившись у куточку, й думав про Доменіку. Раптом йому спало на думку, що дівчина може й не передати записку, бо в ній сказано про її батька. А якщо віднесе, то що робитимуть хлопці? Чи не піднімуть на ноги військових? Тоді все пропало, він загине. Сашо раніше про це не подумав, і тепер йому стало страшно. До чого ж безглуздо поліз він сам у пастку!

Від задухи й плавного ходу Сашо непомітно заснув і проспав чимало часу. Коли прокинувся, море було червоне від заходу сонця. Шхуна дрейфувала. До Саша доносилась жорстока лайка. Це лаялися зо страху чи, може, з нудьги Моко з Привидом. Хлопець догадався, що вони вже прибули у потрібний квадрат.

Ніч застала їх у відкритому морі. Трохи згодом Сашо вгледів обриси якогось катера. Він мчав на них з шаленою швидкістю. Лази! Сашо безпорадно озирнувся. Не так давно вся подорож здавалася дуже романтичною, а тепер його охопив панічний страх, і Сашо втретє розкаявся, що сам поліз у руки ворогові. Ще страшніше стало, коли катер лазів підійшов зовсім близько. Сашо побачив того самого лаза-велетня, що промайнув повз них під час бурі. Аж мурашки по спині лазять, коли дивишся на нього зблизька. Справжній пірат! Обличчя у нього було страшенно люте. А може, Сашові це тільки здавалося, бо було вже темнувато, до того ж страх має великі очі.

Судна тихенько стукнулись бортами, хитнулись, і Сашо більше нічого не міг побачити. Пролунали приглушені голоси, кілька чоловік стрибнуло на палубу. Відкрили ляду, трюм залило мерехтливе світло ліхтаря. Сашо ще більше зіщулився в своєму куточку й завмер у незручній позі. Затамувавши подих, він спершу розгледів у темряві Мока, потім ще чотирьох чоловік в напівсільському-напівміському одязі. Можна було подумати, що це селяни. А насправді — бандити. Сашо примружив очі, щоб вони не блищали, мов у кота, і не зрадили його.

— Подавай! — тихо гукнув Моко. В люк спустили кулемет. Потім бандити подали Мокові ще три кулемети і кілька важких ящиків, мабуть, з патронами. Інші ящики були легкі, певно, з кавою чи якимись продуктами. Спустили й кілька ящиків з пляшками. Сашо пригадав дідову тикву і навіть посміхнувся. «Оце віскі вас і зрадило! Кінчилися ваші дні! Хоч і впіймаєте мене, та й вам не минеться!»

Хлопця охопила така радість від почуття виконаного обов'язку, що він ледве втримався на своєму місці, щоб не вискочити, налякати бандитів до смерті й насміятися прямо в очі — а там будь-що-буде!

Упоравшись, Моко звернувся до гостей:

— Ну, шановні, влаштовуйтесь у кают-компанії. Трохи темнувато, правда, та вже вибачайте. Екскюзе муа. — Він виліз наверх, прикрив отвір лядою, і в трюмі одразу стало темніше.

По палубі знову зачовгали кроки. Сашо догадався що лази перекидають на шхуну рибу: Мокові треба було виправдати своє перебування у відкритому морі.

Мотори загули, судна розійшлися кожне у свій бік. Машина інколи заглушувала голоси бандитів. Прислухавшись до їхньої розмови, Сашо зрозумів, що вони бояться. Від цього йому аж полегшало.

Один з них пискливим жіночим голосом розповідав щось смішне, але Сашо вловив у його придуркуватому сміху нотки страху. Негідник боявся повертатися на батьківщину. Здається, серед них начальника не було, бо тримались вони, як рівні. Згадували й про майора. Певно, його не дуже любили, боялися.

— Коли б тільки нас на самому березі не залишили! — сказав пискливий. — Краще у велике місто, де багато людей. Тільки там і є справжнє діло.

— Це правда, — відповів грубий бас п'яниці. — Хоч мені й однаково. Навіть краще було б, коли б нас накрили зразу, так би хоч чисті залишились. Легко б відбулися.

— Ет, скажеш! — пробурчав третій. — Краще не попадатись! Дякую за пораду.

— Небезпека минула, — не вгавав бас. — Тепер не так ловлять. Міжнародне становище і таке інше…

— Дурниці плетеш! — нервувався пискливий. — Нас посилають громадянську війну розв'язувати, а ти патякаєш казна-що! Думаєш, товаришочки не знають нічого? Еге, знають, та ще й як! І зовсім не панькатимуться! Ех, коли б то воно тихо було, я був би радий! Виконуй агентурну роботу і вухом не веди! А цей референдум такого наробить, що тільки держись.

— Хтозна, як воно буде! — скептично відповів бас. — Або наробить, або й ні. А вмирати доведеться все одно. Добре, що хоч трохи пожив. Я людина авантюри й богеми. Мені дай простір морів і океанів… І в кожній гавані нову коханку! І як я в цю брудну справу встряв — досі не знаю… Для цивільної роботи я не годжусь. Коли справа дійде до бійки, я можу кількох на той світ оді-слати, але вважаю за краще битися в шинку. Сміливо й благородно! А тут тільки те й роби, що ховайся та в жмурки грай… Та що поробиш! Чорт його бери! — Певно, він хильнув з пляшки, бо смачно прицмокнув: — Ох, цілющий бальзам.

Трохи помовчали. Але пискливий був балакучий і знову почав:

— Оце сиджу й думаю: а що коли отой чорний арап, що на палубі, відпровадить нас прямо в міліцію? Ви думаєте, що не може? Звідки я знаю, скільком богам він молиться!

Буркотун знову щось промимрив собі під ніс і підвівся. Він зняв ліхтар, глянув уважно навколо й пішов до корми.

Сашо й не зчувся, як його витягли за комір.

— А ти що тут робиш? — гримнув переляканий бандит. — Відповідай! Ти хто такий?

Сашо мовчав і тремтів, як осиковий лист. Усе сталось так швидко й так несподівано, що він аж остовпів. Бандити з цікавістю й підозрою дивилися на нього.

— Хто ти такий? — повторив тепер пискливий. — Звідки ти взявся?

Здоровань злегка ляснув його по щоці, й Сашо зовсім оторопів.

— Ану, маленький піратику, говори мені! — весело засміявся бандит. — Мовчиш? Мову відібрало? Ха-ха! — гучно зареготав він. — Певно, чийсь хлопчик. Чимало їх бігає на пристанях.

— Щось не те! — заперечив пискливий. Четвертий, який до того мовчав, сказав сиплим голосом:

— Давайте гукнемо капітана. Він розбереться.

Моко був тут як тут. Він аж скорчився од злості, побачивши Саша.

— Ах ти, сучий сину! Повішу на гроті! — заскреготів він зубами й ударом ноги повалив хлопця на землю.

— Чий він? — перелякано запитав пискливий.

— Спокійно, панове офіцери! Мене звуть капітан Моко… Мерсі. Прошу вас не лізти в чужу миску!

— А чому це, чорномазий? — гаркнув здоровань і вмить вихопив пістолет. — Ну?!

— Любий, засунь на місце свою цяцьку! Мене цим не залякаєш! А щодо хлопця, то це син моєї тітки Пріськи з Малого Парижа. Зрозумів?

— Не насміхайся! — образився здоровань і ще дужче наїжився. — Говори!

— Коли й скажу що, то тільки майорові. Ясно??

— Ми ж усе-таки… — спробував був протестувати пискливий, але Моко його перебив:

— Пане офіцер, не знаю твого чину…

— Я не офіцер, — обізвався пискливий.

— Тоді рядовий. Пане рядовий, есперанто розумієш? — і в його руці заблищав гострий матроський ніж. — Я розумію! Ясно?

Буркотливий гидко вилаявся.

— З тим самим будьте здоровенькі! — не залишився Моко в боргу, схопив Саша за комір і стусанами виштовхав наверх. — Марш!.. Панове, — сказав він трохи лагідніше. — Прошу не здіймати галасу. Старий вікінг знає, що робить. Адьйо!

Він повернувся й блискавично вискочив наверх, побоюючись, щоб не вистрелили йому в спину. Але пасажири заспокоїлись. Здається, повірили, що хлопець — Моків родич. Крім того, тут, у відкритому морі, вони були в руках капітана.

— Цей моряк мені подобається! — захоплено сказав здоровань. — Треба з ним ближче познайомитись…

Опинившись на палубі, Моко закрив ляду й за вухо поволік Саша в капітанську рубку.

— Ну, йолопе, розказуй тепер, що ти задумав? Не лежиться на пляжі з коханкою? Пірат!.. Сопляк ти!

Сашо вперто мовчав, тремтячи усім тілом. Підійшов і Кіро Привид, плюнув і крикнув на все горло, щоб перекричати мотор:

— Сонце, Сонце! Плакала Привидова хата! Ах ти, тварюка!

— Цить, крисо! — розсердився на нього Моко. — Геть униз! А ти кажи, хто тебе підіслав? Капітан Рачев?

— Ні, — глухим голосом відповів Сашо. — Ніхто нічого не знає. Я сам…

— Голосніше кажи! — гаркнув Моко.

Сашо повторив.

— Брешеш! — знову гаркнув Моко.

— Слово честі!

— Звідкіля ти дізнався про мою поїздку?

— Вчора ввечері чув…

— Що чув?

— Чув, як ви говорили…

— Мерзотник! Значить, підслухував! — Моко знову схопив його за вухо, Сашові здалося, що на цей раз він залишиться з одним вухом. — Де ти був?

— У діжці…

— В якій діжці?

— В підвалі Мортія…

Моко двічі з усієї сили ляснув його по обличчю. Сашо розплакався.

— Перестань! Пірат, а скиглить… Слухай, якщо це пастка — так і знай: ніж. Ти мене знаєш!

— Знаю. Не брешу… — підшморгнув носом Сашо.

— А інші як? Стережуть біля пастки?

— Вони нічого не знають, — збрехав Сашо.

— Як це не знають? Хіба ж ти їм не сказав?

— Вони мене прогнали…

— За що?

— Через Доменіку…

Моко помовчав, певно, щось обмірковував.

— Брешеш, сучий сину!.. Побачимо ще, що з того вийде? За брехню — на грот! Баста! Піди стань до штурвала! Та дивись мені! — Моко спустився до Привида в машинне відділення.

Доки Сашо сидів у трюмі, погода знову зіпсувалась. Цей рік був роком бур. Примхливий. Повний несподіванок.

Сашо взявся за штурвал і звично оглянув море. Воно клекотіло. І Сашо зрозумів, що і Моко, і лази далеко не мужні люди. Вони бояться, що їх можуть впіймати, і тому не бояться бур.

Моко з Привидом радилися. Сашо не зміг почути жодного слова, хоч як прислухався. Заважав мотор і завивання вітру.

Моко взяв штурвал і презирливо процідив крізь зуби:

— Дарма! Мені про себе байдуже, а ти думай сам!

Вмить Сашо зрозумів наскрізь прості розрахунки «сенегальця». Певно, він, так само, як Кіро Привид, вирішив на випадок провалу визнати все, відсидіти певний час у в'язниці, а потім накивати п'ятами. Чек у нього в кишені, що йому! Хоч утече, хоч попадеться, Моко нічого не втрачає, і, можливо, це його й робить таким одчайдушно сміливим і байдужим до небезпеки.

Саме тоді, коли буря лютувала найдужче, вони з північного боку обійшли острів Святого Івана, і Моко спрямував шхуну на жахливі скелі Мису утоплеників. Він вправно маневрував у повній темряві, впевнено керуючи судном. Сам того не помічаючи, Сашо захоплено дивився на нього. Відважна людина, цей Моко! Диво-капітан! Шкода тільки, ще вплутався в такі брудні справи!.. Сашо міцно тримався за ремінці в рубці, не перестаючи дивуватись, як Моко в цьому хаосі знаходить шлях. І кожну мить чекав, що «судно розіб'ється. О, коли б розбилось! Коли б розбилось! Він би якось та виплив! Будь-що виплив би! А ті там, унизу, потопилися б, мов криси. Він глянув угору, туди, де, на його думку, повинен бути фіорд, сподіваючись угледіти там хлопців. Але навколо й за крок нічого не було видно. Така густа й непроглядна стояла темрява. Сашо подумав, що навіть коли б хлопці й були на скелях, вони б не помітили баржі, і його охопила страшна байдужість. Він згадав про Доменіку, і тільки ніч сховала на його очах сльози.

Шхуна злегка торкнулась правим бортом скелі, почався фіорд. Ще мить — і судно м'яко врізалося в пісок. На березі їх зустрічали три чоловіки з ліхтарем. Бандити швидко розвантажили зброю. Сашо стояв у рубці, неначе скам'янілий, і думав, що Моко його пощадить і відпустить в містечко. Це було наївно, він помилився. Скінчивши розвантажувати, Моко грубо схопив його за руку й потяг униз.

— Слухай, поручику, — звернувся він до одного з тих, що зустрічали, низенького, худого чоловіка, — привіз тобі трофей. Подарунок від магараджі Танганьїки. Звати його Сашо Африканське сонце! Хлопець — кращого не може й бути! — урочисто промовив Моко.

Поручик гаркнув п'яним басом:

— Оце так!.. Давай його сюди! Давно їх чекаємо!

— Заліз до мене в трюм, — пояснив Моко. — Через два дні передам тобі наказ майора.

— Я вже давно його маю.

— Тихо! І не подумай! Останнє рішення таке: ні волосинки з їхньої голови! — збрехав Моко. — Інакше — капут! Ясно?

— Ну гаразд, гаразд…

Сашо стояв ні живий ні мертвий. Невже його хотіли вбити?

Моко став за штурвал, і шхуна зникла в жахливій пітьмі чорної ночі.

— Скрутіть йому руки! — зловісно наказав поручик. — Ану, пташко! — і вдарив хлопця ногою.

— Бандит! — крикнув Сашо на все горло.

Інші двоє накинулись на нього й кудись потягли.

ВИРІШАЛЬНІ ХВИЛИНИ

Максим і Колка з трепетом під'їжджали до печер. Максим гріб повільно, обережно маневруючи між рифами. Колка дивився в бінокль. Звичайно, нічого вони не відкрили. Тільки ознайомилися з місцевістю. Побачивши стрімкі стіни фіорду і вхід у печери, Колка промовив:

— А давай заглянемо туди!

— Дурниці! — заперечив Максим. — Навіщо гратись у героїв? Ні! Ми повинні витримати строк.

Колка неохоче погодився, йому здавалося, що далі вже нікуди зволікати. І так усе це тягнулося дуже довго.

Колка висадився на рибальській пристані і пішов стежити за дідом. Максим поїхав ловити рибу. Але він не міг усидіти на одному місці. Згадав усі події, що сталися за останній час, обміркував їх з усіх боків, намагаючись уяснити, що саме приховав від них Сашо. Це було страшенно важке завдання. Але Максим все-таки дійшов до такого висновку: Сашо підслухав якусь розмову, сховався в Моковій шхуні і тепер, мабуть, уже у відкритому морі. Але навіщо він рискував? Чим це було викликано? Певно, тут щось є. Інакше чого ж пертись вовкові в зуби? Коли знаєш їхні плани, підстережи їх на березі і накрий на місці злочину.

Максим чудово розумів, що хлопець хоче спокутувати свій гріх і рискує тепер життям через дурощі і гонор, якщо, звичайно, його не впіймали ще під час підслухування. Цікаво, де він міг це зробити? Можливо, в Моковій шхуні? Так чи інакше, а йому загрожує небезпека, настали вирішальні хвилини, і необхідно діяти швидко й обережно.

Наловивши трохи риби, Максим повернувся на дачу. Андрій уже провів Доменіку. Вона пообіцяла нічого не говорити, але все одно існувала реальна небезпека, дівчина може не додержати слова і провалити всю справу.

— Ну й натворили ж ми! — сказав Максим. — Не треба було виганяти Саша. Те, що він передав записку, з одного боку, добре, бо все враз з'ясувалось, а з другого — Доменіка може розповісти Мортію, і це погано. Треба пильно за ним стежити!

— Доменіка, може, й не скаже, — зажурено відповів Андрій. — Вона любить Саша й знає, що коли Мортій дізнається, то Сашо загине… Колка дуже майстерно їй це з'ясував. Інакше кажучи, ми ще нічого не втратили. А розпорошувати увагу на всі боки не варто, за Мортієм стежити не треба, досить одного старика. Як тільки дід Ставро піде до Мортія чи навпаки — треба їх застукати.

— Саме так. І повідомити Рачева, га?

— Можна. Тільки коли?

— Кажу ж, — коли настане час.

— Мені здається, що він уже настав.

— Ні, Андрій. Ще трохи. Врятуємо Саша — тоді. Інакше, якщо облаву зроблять зараз, бандити його вб'ють.

Доменіка плакала, заховавшись у бур'яні на городі, їй було жаль і Мортія, і Саша. Марно намагалась дівчина знайти спосіб врятувати обох. Здавалось, на цей раз виходу немає. А все-таки… якщо сказати батькові, він може врятувати Саша… Може, справді сказати? А якщо не врятує? Він жорстокий і не врятує його. Може, не треба було відносити записку? Ні, ні… Інакше про Саша нічого не знали б.

Прочитавши тоді записку, вона покинула прибирати в кімнатах і побігла до дачі. Багато дечого лякало її водночас. Доля Саша, небезпека, яка нависала над хлопцями, батько. З другого боку — хотілося знати, про яку банду йде мова. І дізналась… Ні, вона витримає ці три дні. Якщо Сашо повернеться живий-здоровий, вона скаже батькові й дасть йому можливість утекти. А що, коли Сашо не повернеться? Що їй тоді робити? Як бути?.. І дівчина вперше відчула, наскільки близький їй цей хлопець, яким би осоружним стало життя, коли б Сашо зник назавжди з цього світу…

Заспокоївшись трохи, Доменіка знову піднялась у кімнати, щоб закінчити прибирання. Всі дачники були на пляжі, мати лежала хвора. Батька не було… І вона дуже здивувалась, почувши за собою кроки. Повернулась і побачила Мортія, який впився в неї випитуючими очима. Доменіка так і застигла на місці з подушкою в руках.

— Де була? — запитав він тихо, але від його голосу повіяло зміїним холодом.

Доменіка завагалась.

— На дачі…

— Що там робила?

— Ти ж мені дозволив…

— Так. І все-таки, що ти там робила?

— Нічого… Слухала музику.

— Ага… Певно, сумну музику?

— Ні…

— Що роблять хлопці?

— Нічого… Грають у шахи…

— На екскурсію поїдуть?

— Не знаю…

— Необхідно, щоб поїхали. Там для них є багато цікавого.

— Не знаю…

— Ти ж була?

— Була…

— А чого ти плакала?

Доменіка зблідла й перелякано відступила від батька.

— Чого плакала?

— Не плакала…

— Брешеш!

Настала напружена тиша.

— Слухай, дівчино! — приступив до неї загрозливо Мортій. — Навіщо ти мені голову морочиш? Чого плакала, питаю?

Доменіці здалося, що він догадується, і на якусь мить вона завагалася. Може, сказати? Але перед нею постало серйозне й сумне Сашове обличчя, і дівчина зціпила зуби. Ні, ні! Нізащо в світі! Невже вона хотіла врятувати цю жорстоку людину?

— Кажи! — просичав Мортій.

Доменіка бачила, що батько не відчепиться, і вирішила обдурити його:

— Через те, що знущаєшся з мами!

— Ти дивись! — здивувався Мортій. Він розсердився, але цікавість його стримала. — Хто тобі набрехав?

— Я ж бачу…

— Бачиш бісового батька! Дурепа! — він розлютився і, швидко вийшовши з кімнати, загуркотів східцями вниз. Мортій вирішив, що це хлопці розповіли їй про ту історію, яку він старанно приховував ось уже стільки років.

Дівчина подумала, що він битиме матір, і пожалкувала про свій вчинок. Але Мортій вискочив на вулицю й попрямував до центра містечка. Заспокоївшись трохи, Доменіка пішла попередити матір. В глибині душі знову піднялась колишня ненависть до того, хто мучив її матір, і надала їй рішучості. Нехай тільки спершу повернеться живий-здоровий Сашо… Нехай спершу повернеться!

Колка і вночі залишився стежити за дідом, який ще завидна зачинився в хаті і не виходив до самого ранку. Коли зовсім смеркло, Максим з Андрієм зайняли позицію над печерами, якраз на скелях фіорду. Звідти було видно всю скелясту ущелину й невелику частину темного моря. Десь близько десятої години знялася буря, і хлопці зрозуміли, що Моко скористається з цього, щоб пробратися до печер. З одного боку, це було добре, але з другого — ні, бо в такому разі буря й темрява заважали б їм побачити шхуну. Могло статися й так, що бандити, — якщо вони зловили Саша, — не поїдуть до печер, остерігаючись засади. А куди ж тоді?

Хоч як пильно вдивлялися в темряву ночі, вони все одно не помітили, як входив Моко у фіорд і як вибрався під самим носом у них. На світанку буря вщухла, небо проясніло, а загадка так і лишилася загадкою. Хлопці вирішили нічого не починати доти, поки не повернеться Мокове судно.

Наступні два дні минули в безплідному, напруженому чеканні і чергуванні біля печер. Моко повернувся аж надвечір третього дня. Продавши на базарі кілька ящиків риби, він разом з Кіром Привидом пішов пиячити в в казино. Саша й сліду не було. Максим з Колкою возились біля свого старого корита, чекаючи, доки смеркне, щоб обшукати Мокову шхуну. Андрій стежив за дідом. Через деякий час Мортій з'явився в казино. Певно, прийшов зустрітися з Моком.

— Я загляну, — шепнув Колка.

— Немає потреби. Вони за нами стежать з казино, — стримав його Максим. — Нехай смеркне.

Небо було криваво-червоне — на вітер. Незабаром його вкрили важкі фіолетово-сині хмари. Стало темно, хоч око виколи. Хлопці залізли в Мокову шхуну, але Саша там не було. Трюм був порожній.

Забравши по дорозі Андрія, Максим з Колкою попрямували додому. Необхідно було рятувати товариша. Кожна хвилина могла стати вирішальною.

НА ВОЛОСОК ВІД СМЕРТІ

Саша дуже довго вели нескінченними лабіринтами два помічники поручика. Один з них освітлював шлях електричним ліхтарем, і хлопець намагався запам'ятати місця, якими проходили. Але незабаром відмовився від цього. Це були зовсім інші галереї, не ті, якими він ходив з екскурсією. Сашо зовсім розгубився серед цих ангелів і чортів, левів і ведмедів. Звідси навряд чи виберешся, та ще й в такому скрутному становищі, в якому він зараз перебуває. Хлопцеві знову стало все байдуже, почало здаватись, що він дивиться якийсь кінофільм, але не вболіває за долю героя. Можливо, через те, що сам був героєм цього фільму, а може, й тому, що жодна стежка не вела звідси на білий світ. Власне, це була не байдужість, породжена безсиллям і примиренням, а по суті рішення будь-що діяти залежно від обставин. Якщо загине, то загине, а вибереться — почне жити іншим життям, гордий і сповнений свідомості власної гідності, чесно виконаного обов'язку. Віднині його девіз: хай буде, що буде! Мабуть, саме так народжується сміливість. А насправді — чого тільки не зробиш у скрутному становищі!

Бандити полізли з хлопцем через новий вузький прохід, пройшли ще трохи, і перед здивованим Сашом відкрилась фейєрична картина. Десь унизу, на дні страшенної безодні, розкинувся табір банди. Два потужні рефлектори освітлювали величезний зал. Сталактити і сталагмити в їх світлі утворювали фантастичні постаті й тіні. Було напрочуд красиво! Внизу стояли розіпнуті намети, похідні столи й стільці, радіостанція, невеликий двигун, електрична кухня… Чого там тільки не було!

Саша повели вниз такими крутими гвинтовими східцями, що у нього аж голова запаморочилась. Такі самі східці хлопець помітив і з протилежного боку печери. Провожаті, похмурі й мовчазні люди, штовхнули його до якогось намету, який виявився продуктовим складом. Сашо чув, як вони посідали за стіл і почали пити. Хлопець довго прислухався, бо думав, що ті говорять пошепки, але його провожаті мовчали, пили горілку і, певно, грали в шахи. Тільки фігури та склянки час від часу постукували об стіл. Сашо почав обмірковувати план втечі, але незабаром відмовився від цього. Він потрапив у такий полон, з якого було важко втекти.

Поручик повернувся з новими бандитами. Зброю вони, певно, склали десь в іншому місці. Він глянув на зв'язаного Саша, вдарив його ногою і вийшов. З першого погляду Сашо відчув, що це звір, і в душі пообіцяв провчити його. Він розумів, що тепер такі наміри не варті нічого, але тим сильнішим стало почуття ненависті до бандита, і він поклявся не здаватись до останнього подиху. Настав час, коли безсилля перетворюється в силу.

Новоприбулі попоїли, випили і почали грати в карти. Втома і напруження далися взнаки, і Сашо заснув. Коли він прокинувся, бандити все ще грали, і хлопець утратив почуття часу. День і ніч злились у безкраї, нудні й тягучі години. Бандити входили й виходили, грали в карти, пиячили, пищала радіостанція, хтось хропів, — усе змішалось докупи. Кілька разів Сашо просив води й хліба, але ніхто на нього не звертав уваги. Хоч би дозволили трохи ноги розім'яти, походити. Може, зрозумів би з якогось випадково сказаного слівця, який сьогодні день, котра година, що вони думають робити. Але ті не говорили про такі речі, а коли й говорили, то це відбувалось далеко від Сашової тюрми, йому страшенно хотілось їсти, голод мучив і знесилював. Потім усе минуло. Все тіло немов отерпло. Але десь в глибині душі надія ще жевріла бліденькою іскоркою. Він був певен, що Доменіка віднесла його записку і що хлопці думають про нього. Не залишать же вони його у вовчій пащі. Шкода, що не розповів їм усього! А й справді, навіщо він так зробив? Навіщо приховав?.. Герой!.. Ніякий він не герой, а останній дурень!.. А тепер вони ламають собі голову, де він подівся, чому е слід заходити до печер?.. А тому, що вони самовпевнені не менш за нього, хто їх зна, коли вони звернуться до капітана Рачева! Треба було їм передати, що банда диверсантська… Це б, напевно, охолодило їхні поривання до героїзму. Гостро й болісно відчув тепер Сашо всю безглуздість і наївність, усе хлоп'яче геройство, яке досі заважало їм передати справу до надійних, досвідчених рук. Він гірко шкодував про все, що було, і йому щиро хотілося, щоб хлопці перестали гратися в детективів. Якби хоч вони виявились розумнішими! Якби! Якби!

Уві сні Сашо починав марити, йому здавалося, що він уже на волі, що веде матросів капітана Рачева через лабіринт і вони захоплюють бандитів, коли ті спокійнісінько вимовляють крізь зуби чудні слова: «Банк… Пас… Тридцять… Шістдесят… Гроші… Трійка… Туз… Мало… Перебір…» Прокидаючись, Сашо знову чув ці самі одноманітні до отупіння слова і розумів, що він усе ще в полоні.

Потім довго думав про Доменіку. Певно, вона розривається між ним і своїм батьком. Певно, хоче допомогти обом. А що коли вона сказала Мортію? Тоді все пропало!.. Ех, дурень! Клявся, що нічого їй не говоритимеш, та все й виказав. Ну, не все, звичайно, але досить, щоб провалити справу і загинути від руки дівчини, яка тобі…

Сашо не міг вибратись із зачарованого кола, сили його залишили, і хлопець заснув міцним сном. Розбудив його м'який владний голос. Чиїсь дужі руки викинули Саша з намету, мов ганчірку. Він упав обличчям на землю, спробував підвестись, але все тіло страшенно боліло. М'язи зовсім заклякли.

— Ану вставай, розвіднику! — насмішкувато сказав незнайомий, чий голос Сашо вже чув з палатки. — Вставай!

Сашо напружив усі сили. І знову впав.

— Підведіть його!

Ті самі дужі руки його підняли, і Сашо побачив перед собою іронічно усміхнене обличчя старика. Так це не дід Ставро! Значить, діда Ставро вбито! Значить це майор, переодягнений у старого Ставра! По спині у хлопця побігли мурашки, сили повернулись до нього.

— Ну, голубчику? Що скажеш?

Сашо презирливо дивився йому прямо в очі й мовчав, намагаючись пригадати, де він вже бачив їх.

— Говори ж! — розсердився «старик».

— Говори, Сашо! Говори, мій хлопчику! — підійшов Мортій, єхидно посміхаючись.

— Що мені говорити? — глухим голосом відповів Сашо, і його очі заіскрились ненавистю.

— Маєш рацію, — несподівано пом'якшав «старик». — Нам усе відомо. Що ж тепер з тобою робити?

— Діло ваше…

— Он як! Ти дивись!.. Молодець! Як ти такого не візьмеш із собою? Хочеш поїхати з нами? Ми з тебе зробимо справжнього пірата!

— Нікуди я не збираюсь їхати…

— Ну то й не їдь! Якщо так хочеш — то й залишайся тут! Тільки трупом!

. — Діло ваше…

— Ха-ха-ха! Бідний, але гордий!

— Впізнав вас! — вигукнув Сашо. — Ви — капітан-лейтенант Дарев. До Дев'ятого вересня працювали в морській розвідці!

— От тобі й маєш! — здивувався «старик». — Як же ти мене впізнав?

— Так… По очах… У вас злі очі…

— Бидло! — скипів «старик». — Які б не були — не твоє діло, — бовкнув він, не тямлячи себе від люті. — Тільки ти помиляєшся. Я не Дарев!

— Розкажи піди комусь іншому! — сміливо заперечив Сашо. — Мене не обдуриш!

«Старик» дав йому ляпаса.

— Слухай! Перед тобою дві дороги. Я людина відверта і скажу тобі прямо. Або поїдеш з нами, або… залишишся тут назавжди. Третьої немає. Вибирай.

Настала мертва тиша. Бандити, які до цього часу гралися з хлопцем, враз стали похмурі й серйозні. Сашо стояв сам, безпорадний, оточений цими ненависними людьми, на дні якоїсь печери, далеко від тих, хто б придав йому сили й сміливості витримати все. Схиливши голову, він мовчав.

— Якщо поїдеш з нами, — тихо сказав «старик», — матимеш можливість побачити, чим закінчиться ця колотнеча. Побачиш тропічні острови, різні дива! А якщо ні — так і залишишся отут лежати з відкритими очима. Вибирай!

Сашо гарячково міркував: коли збрехати й піти з ними, можна буде побачити, що вони надумали зробити, бо, звичайно, ці люди таки щось надумали. Можливо, незабаром, за якусь годину… Але хто йому дасть гарантію, що він залишиться живий? І, правду кажучи, навіщо він їм потрібен? Певно, для чогось такого, що порушить його вірність і відданість народові. Мабуть, для якоїсь ганебної справи. І якщо не погодитися її зробити, його негайно знищать. Все одно вб'ють, як собаку. А якщо залишиться тут?.. Зрозуміло, залишиться назавжди. Значить, знову те саме. Перший варіант був ніби зручніший, але ганебний, нечесний.

Сашо підняв голову, очі його палали.

— Я не зрадник!

— Коли так — прочитай свою останню молитву!

— Гади!

— Поручик!

Поручик розв'язав йому ноги й грубо штовхнув поперед себе. Перейшовши через зал, вони почали підійматись гвинтовими сходами. Коли піднялись наверх, пролунав голос «старика»:

— Сашо! Лічу до трьох! Ну? Раз… Два…

Сашо глянув у безодню, на людей, які звідси здавались мурашками, й подумав, що ось зараз його штовхнуть униз. Він заплющив очі й зачекав:

— Три!.. Поручик! — дзвінко пролунав зловісний голос.

Сашо заспівав: «Живий він, живий є!..» Поручик його штовхнув. Але дивно! Чому ж він не падає? Сашо відкрив очі й побачив, що кат штовхає його до галереї, яка веде в глибину лабіринта. Внизу нестямно реготали. Сашо зупинився й з усієї сили крикнув:

— Мерзотники! Смійтесь! Але останнім сміятиметься море! Чорне море!

Поручик сильно штовхнув його вперед, і Сашо твердо покрокував темним коридором. Зловісний регіт луною відбивався від стін.

Довго йшли вони. Добре, що Сашо хоч догадався лічити кроки. Та навряд чи це б йому щось допомогло. В голові промайнула думка, що він, правду кажучи, лічить свої останні кроки. Раптом стало всього жаль. Але вони йшли все далі й далі, і Сашо чудово розумів, що в цьому лабіринті не може бути «далі», «ближче», «вгору» і «вниз» не лише тому, що тунелі петляли, спускались, підіймались, повертали ліворуч і праворуч, а й через те, що дорога до смерті не вимірюється земними мірами. Це не був кошмар, це було заспокоєння перед великою таємницею життя.

Нарешті, прийшли. Зупинились. Це вже був кінець. Дві тисячі двісті п'ятдесят вісім кроків. Поручик наздогнав Саша, вхопив його за руку й спрямував промінь ліхтаря в безодню.

— Дивись, братіку! — наказав він крижаним голосом.

Промінь не міг пробити непроглядну темряву безодні. Було неймовірно глибоко, але Сашові почало вважатися, що дно зовсім близько.

— Бачу, — глухим голосом сказав Сашо, а в його голові раптом промайнула думка, що треба його забалакати, виграти час, задурити йому голову. — Значить, до діда Ставра?..

— До нього, — коротко й неохоче відповів поручик.

Сашо зрозумів, що він поспішає, що кожну мить можна полетіти в безодню.

— Знаєте що? — почав хитрувати хлопець. — Я згоден. Дорогою передумав і тепер даю згоду…

— На що ти згоден? — недовірливо запитав поручик.

— Поїхати з вами…

— А ти не дуриш?

— Слово честі! Тільки спершу хочу, щоб ви мені сказали, що я робитиму. І куди поїду. Мені дуже хочеться побувати на Таїті…

— Гаразд. Сьогодні вночі у нас буде робота. А потім… поїдеш з нами в…

Він не доказав, куди. Сашо, швидко вислизнувши з руки бандита, з усієї сили вдарив його правою ногою. Коліна в поручика підігнулись, він здавлено крикнув і полетів у прірву. Внизу ледве чутно гупнуло — і кінець. Саша всього облило потом, холодним і водночас пекучим потом. Він безсило опустився на землю. Але гаятися було ніколи. Тільки як же розв'язати руки? Він спробував тертись мотузком об стіну, але марно. Потім згадав, що в нього є ніж у задній кишені. Сашо витяг його двома пальцями, але впустив на землю. Намацавши ніж, хлопець довго возився, доки розрізав вірьовку. Поліз у передню кишеню — електричний ліхтарик був там. Добре, що його не обшукали! Сашо натиснув кнопку — і остовпів: він стояв на самому краю прірви. Хлопця почало трясти. Аж тепер далося взнаки те, що він пережив за цей час.

Сашо побіг щосили довгими коридорами. Кілька разів падав. Траплялись калюжі. Раз навіть відчув, що сунеться вниз, і ледве-ледве втримався. Вилізши рачки, присвітив — і аж волосся на голові дибом стало: знову прірва.

Сашо біг і біг і дедалі все більш заплутувався в нескінченних лабіринтах…

МОРЕ ГОРИТЬ

Хлопці сиділи в кабінеті, гарячково обговорюючи план врятування Саша. Вони усвідомлювали, що доля товариша в їхніх руках, і ламали голову над тим, як йому допомогти. Вже не було ніякого сумніву в тому, що Сашо в печерах. А де б же він міг бути! Хлопці були певні, що нові товари сьогодні не привезуть, бо бандити остерігатимуться. Чекати ж, доки контрабандисти почнуть вивозити товари з печер, і тоді їх виловити за допомогою військових і звільнити Саша, ясно, немислимо. Якщо ж зараз блокувати печери, бандити можуть вбити Саша, думаючи, що він став причиною їхнього провалу. Залишалась єдина можливість: спробувати самим, власними силами врятувати Саша. Тим більше, що навряд чи його забрав з собою катер лазів.

Але як це зробити? Пробратися морем чи знайти довгий канат і спуститися з стіни фіорду? Але такого довгого каната в них не було. Може, у бая Нака знайшовся б? Але якщо бай Нако догадається, він підніме тривогу на військовій базі, й Сашо пропаде ні за цапову душу. Вже були вирішили вкрасти канат на пристані, коли з'явилася Доменіка. Вона вбігла задихана й схвильована, з єдиною думкою в голові:

— Ну як? Де Сашо?

— Сашо потрапив до бандитів у полон, — сухо відповів Колка.

— Його треба врятувати! — почала благати вона.

— Саме про це й ми думаємо, — м'яко відповів Андрій. — Тільки як?.

— Де він?

Хлопці мовчали. Вони не наважувались їй сказати правду.

— Він у печерах? — допитливо глянула вона на них.

— А ти звідки знаєш? — злісно зиркнув на неї Колка.

— Так мені здається… Хлопці, не треба так. Вірте мені. Давайте його врятуємо!

Андрій підійшов до неї.

— Доменіко… — стримано почав він. — Я тобі скажу відверто: ми боїмось тебе. Ще й досі боїмось. Може, тебе Мортій підіслав…

— Ну, і що ж далі? — рішуче глянула вона на нього.

— Далі… — розгубився Андрій від її несподіваної атаки. — Далі слухай. Ми знаємо, що робити, саме про це говорили, обмірковували, як його врятувати…

— Ну й що придумали?

— Нам потрібна вірьовка. Довга.

— У нас є.

— А батько?

— Його немає дома. Хто піде зі мною?

Втрутився Максим:

— Стривай! Кажеш, Мортія немає дома?

— Немає.

— Ти йому щось говорила?

— Ні! — гордо відповіла вона.

— Чому?

Доменіка соромливо схилила голову. Всі зрозуміли. Саша вона любила дужче. Колка аж розцвів з радощів.

— Дай руку, — з запалом сказав він. — От так би й давно!

Максим з Андрієм теж міцно потиснули їй руку.

— А тепер я вам розповім усе, що знаю… — Посмішка зникла з її обличчя, дівчина стала цілком серйозною, похмурою. — Дід Ставро з Мортієм поїхали кудись Моковою шхуною…

Від несподіванки хлопці лише очима блимали й не йняли віри. Максим перший отямився:

— Коли?

— Смерком.

— Так чому ж ти нам зразу не сказала? — різко запитав Колка.

— Тому що я ходила до матері…

— Не розумію… — невдоволено сказав він.

— Я їй про все розповіла. І вона мені теж.

— Стривай! — опам'ятався раптом Максим. — Чому ти тільки-що назвала свого батька по імені? Чому ти сказала на нього Мортій?

Доменіка знітилась і трохи згодом тихо промовила.

— Бо він мені не батько…

Запала гнітюча тиша.

— Вірьовку вам зараз треба? — глухим голосом запитала вона.

— Негайно! — спохватився Колка. — Ми спустимось у фіорд зверху із скелі.

— Це небезпечно. У мене є інший план.

Хлопці витріщили на неї очі.

— Річка витікає з печер. Наші хлопці колись лазили в печери річкою. Ви плаваєте добре, правда?

Вони стояли перед дівчиною, як стовпи, витріщивши на неї очі. От йолопи! Як їм раніше не спало на думку? І як вони не догадалися, що бандити саме річкою вивезли каву?!

— Треба негайно діяти! — заметушився Андрій. — Кажіть! Чого ви мовчите?

Максим приступив до своїх обов'язків:

— Андрій, ти підеш з нею… Або ні, ні! Краще піди й розкажи все бай Накові… Тільки при одній умові: коли побачиш світлові сигнали з вітряка. Це означатиме, що ми врятували Саша. Тоді можеш діяти. Доменіка й Колка, ви принесете вірьовку. Зв'яжемось один з одним. Там дуже небезпечно плавати без вірьовки.

— Я полізу! — твердо заявив Колка. — Це моя справа. Я й плаваю краще під водою і… І… я повинен врятувати Саша.

— Побачимо… — невдоволено відповів Максим. — Краще все-таки вдвох. Ти не думай, що так просто викрасти Саша у бандитів. Вони всі там. Ого, не легко нам доведеться!

— Тоді я піду першим! — наполягав Колка.

— Досить! Не заважай мені зараз! Тут треба діяти швидко, а він почав торгуватись! Андрію, рушай і суворо додержуй наказу! Ти теж, Колко!

— Єсть, капітане! — відгукнулися хлопці.

Сашо почув глухий тупіт, галереєю розкотилася луна. Бандитів, очевидно, стривожила відсутність поручика, й вони вирушили його шукати. Хлопець заметушився, шукаючи, де б сховатись. Гарячково обмацуючи стіни, кинувся вперед. Нарешті, натрапив на цілий лабіринт маленьких печер, але йому здалося, що й тут його знайдуть, і хлопець побіг далі.

Тупіт у нього за спиною весь час посилювався. Хлопця охопив розпач. Куди подітись? Він зупинився й прислухався: кроки лунали все ближче й ближче. Промінь його електричного ліхтарика безнадійно промайнув по стіні. Раптом під променем щось блиснуло. Вода! Сашо без зайвих вагань підбіг до невеликого озера ікинувся у холодну крижану воду. Озеро було глибоке. Сашо вхопився за скелю й притих. Вода заспокоїлась. Це було дуже важливо. Від цього залежала його доля.

Бандити не забарилися, підбігли зі своїми потужними електричними ліхтарями. Набравши повні груди повітря, Сашо пірнув і причаївся у тіні за скелею. Постоявши трохи, бандити побігли далі. Але незабаром повернулися знову.

— Чого ми ганяємо, мов пришелепуваті! — невдоволено сказав один з них. — Не інакше, як обидва впали у прірву. Туди їм і дорога!

— Майор сваритиметься, — заперечив інший.

— Нехай свариться. Сам винен. Було б не посилати поручика самого. Танкер підходить. Ніколи. Гайда!

Сашо впізнав їх по голосу. Це були ті, що привели його в бандитський табір.

Бандити побігли геть. Коли луна стихла, Сашо виліз, закляклий від холоду. Розім'явши трохи мускули, він оглянувся навколо й пішов далі. Почувши дзюрчання води, хлопець присвітив і вгледів підземну річку. Раптом він догадався, що це ж їхня річечка. І так само, як і його друзі, зрозумів, що бандити по ній вивезли каву. А можливо, не лише каву, а й зброю та людей! Значить, і він може вибратись! Хлопець попробував воду рукою. Вода здалася йому ще холоднішою, ніж в озері. Незважаючи на це, він вирішив плисти. Течія підхопила його, але ліву ногу звели корчі, і Сашові стало ясно, що коли він плистиме далі, то втопиться. З надзвичайним зусиллям він вибрався на берег і весь час, доки не втратив свідомості, повторяв одне й те саме слово: «Танкер… Танкер…»

Андрій щодуху подався до міста. Доменіка насилу піддала Колці на плечі довжелезний канат, і обоє негайно попрямували до дачі. Почувши материн голос, дівчина зупинилась.

— Куди ти йдеш? І я з тобою! — крізь сльози сказала перелякана жінка, вимовляючи слова з іноземним акцентом.

Нікуди не дінешся, треба було її взяти. Але мати не встигала за ними, і Доменіка страшенно хвилювалась. Вони вже давно повинні бути там, біля дач.

— Ми побіжимо, — сказала вона матері.

— Я боюсь… — застогнала жінка.

— Залишалась би тоді дома!

— Боюсь, коли б він не прийшов…

— Дурниці! Кажу ж тобі, що він поїхав…

Нарешті доплентались до дачі. Мати залишилась у віллі, а Колка з Доменікою подались до джерела річки, де їх з нетерпінням і тривогою чекав Максим. Не питаючись у нього дозволу, Колка перев'язав себе вірьовкою за пояс, вдихнув глибоко повітря й пірнув під скелю. Від крижаної води йому аж дух забило, але він не звернув на це уваги. Плив, загрібаючи однією рукою. В другій руці тримав ліхтарик, освітлюючи собі шлях. Угорі стіни сходились у невисоке кам'яне склепіння. Нарешті склепіння кінчилось, і Колка вибрався на берег. Промінь ліхтарика гарячково забігав навколо. Це вже були самі печери. Глухо скрикнувши, Колка кинувся до Саша й струснув його, але хлопець не поворухнувся. Колка зрозумів, що він перемерз і знепритомнів, і заходився швидко його розтирати. Вірьовку засмикали: це Максим почав турбуватись. Колка не звернув на це уваги й продовжував робити масаж. До Саша поволі поверталася притомність, він відкрив очі, заплющив їх знову, не витримавши різкого світла ліхтаря. Глянувши ще раз, він упізнав Колку й сумно посміхнувся.

— Танкер… — тихо пролунав його голос. — Танкер…

Від жалю Колка не зміг стримати сліз. Він нахилився, міцно поцілував товариша в чоло й заплакав. Та не час був вдаватися до ніжностей. Хлопець зрозумів, що Сашо почуває себе погано і хоче повідомити якусь важливу новину. Швидко обв'язавши друга вірьовкою, він звів його на ноги. Сашо похитнувся. Колка його підтримав.

— Зможеш сам?

— Зможу… Мене трясе…

— Тримайся!

Вони забрели у воду й попливли. Добре, що їх перестрів Максим. Він вирішив, що з Колкою щось трапилось, і кинувся його шукати. Хлопці підхопили Саша, який ледве ворушив руками, й дотягли його до джерела.

Доменіка заплакала, побачивши знесиленого друга, і ніжно схопила його за руку. Сашо заплющив очі. Він був такий щасливий і стомлений. Хлопці на руках понесли товариша до хати. Мати Доменіки натерла Саша гасом і закутала в теплу ковдру. Опам'ятавшись, Сашо глянув на них здивовано і тихим голосом, в якому пролунало нетерпіння, промовив:

— Негайно повідомте Рачева! Танкер…

— Який танкер? — схвильовано запитав Максим.

— Не знаю. Всі в печерах. І старик. Він — капітан Дарев. Диверсанти!

— Диверсанти! — схопився, немов опечений, Колка.

— Шість душ без старика. Я одного послав у пекло… — сумно сказав Сашо.

— Що вони думають робити? — запитав Колка.

— Не знаю. Поспішайте!

Так як були в мокрому одязі, Максим з Колкою щодуху помчали до вітряка, щоб сигналізувати Андрієві, їх перестрів бай Нако з рибалкою, якого дражнили Кухлем. У Максимового дядька на плечі була гвинтівка. Андрій розповів йому дещо, але не все.

— Гей, шибеники! Матері вашій ковінька! — не тямлячи себе від гніву, вигукнув капітан. — Що ви натворили, га? Сашо живий?

— Живий! Тільки що його витягли з печер, — схвильовано відповів Максим.

Хлопці розповіли про танкер. Капітан враз догадався, що бандити вирішили підірвати румунський танкер, і глянув на маяк на острові. Почекав. Маяк не блимав. Сирена мовчала.

— Біжіть! Повідомте!

І сам побіг за ними крутими схилами до вітряка. Світлові крапки й тире довели Андрія майже до божевілля. І навіщо він послухав бай Нака, вже давно треба було повідомити Рачева. Але ж Сашо… Сашо… Він кинувся з кручі вниз і, немов вітер, помчав через хвилеріз. Вартовий його зупинив, Андрій наспіх і досить нескладно розповів, у чому справа. Той не повірив. Але все-таки зняв телефонну трубку й доповів черговому. В цю мить з західного берега острова пролунали тривожні постріли. Певно, стріляв інший вартовий, який зрозумів сигнали Максима. Прийшов дозвіл, і Андрій, ледве переводячи дух, побіг до капітана першого рангу Рачева.

Ніч була темна й бурхлива. Море ревіло, жахливо завивав вітер, з бази запитали світловим семафором про подробиці. Максим відповів. Крізь бурю почувся гуркіт катерів, що вартували на рейді.

— Що ж ми стоїмо! — гаркнув бай Нако. — У вітряку, напевно, є вхід у печери!

Хлопці нашвидку вже розповіли йому, в чому справа, і він враз догадався про те, що стільки часу навіть і на думку їм не спадало.

Всі кинулись туди. Присвітили ліхтарями.

— Вогнище! Вогнище! — вигукнув Максим, раптом зрозумівши, що саме там вхід до печер.

Вони натиснули на плиту. Плита трохи зрушила з місця. Але мало. Певно, її підперли знизу великим каменем. Спробували ще раз. Марно. Бай Нако залишив Кухля стерегти з карабіном вогнище, інші вийшли надвір подивитись, що там діється.

Рівномірно гули мотори. Катери виходили в море. Раптом пролунав страшенний грім. В небо здійнявся величезний стовп вогню і навколо стало видно, мов удень. Біля Миса утоплеників горів висаджений в повітря танкер. Катери повернулись назад, тому що полум'я розійшлося по всій затоці. Від танкера відійшло кілька човнів, які вступили в одчайдушну боротьбу з вогнем і хвилями. За кілька миль далі в морі, мов п'яна, гойдалась якась шхуна.

— Моко! — гаркнув не своїм голосом Максим. — Тікають!

— Ах, матері їх ковінька! — проклинав у розпачі бай Нако. — Берегову! Берегову! Дай сигнал! Дай сигнал, чуєш?

Максим почав сигналізувати в напрямку берегової артилерії, але навкруги було видно, і промінь ліхтаря розсіювався.

— Не бачить мене, — простогнав Максим. — Коли б хоч база їм повідомила!

— Флажковим семафором! — гаркнув бай Нако.

Максим замахав руками, Андрій одразу зрозумів, що він хоче сказати, і негайно доповів капітанові першого рангу Рачеву.

Максим продовжував тривожно розмахувати руками.

Десь недалеко пролунав постріл.

Бай Нако кинувся до вітряка. За ним Максим з Колкою. Кухоль боровся з двома бандитами. Всі разом накинулись на них. Після короткої сутички бандитів скрутили. Вхід до печер був відкритий. Обережно просунувшись туди, Максим освітив темну печеру. Біля входу стояв, притулившись до стіни, мов пацюк, ще один диверсант. Це був пискливий. Угледівши хлопця, він негайно підняв руки. Максим схопив його за комір і витяг з «печі».

— Там ще хто-небудь залишився? — владним голосом запитав бай Нако.

— Ще один… — тоненько відповів пискун, і його зуби зацокотіли, як швейна машинка.

— Що він там робить?

— Хоче підпалити море…

— Воно вже горить. Гад!

Бандита зв'язали й кинули до інших, а самі причаїлися біля входу в печери. Заговорила берегова артилерія. В отворі з'явився й четвертий бандит — вусатий здоровань. Сашо відразу впізнав його.

Бандит озирнувся і саме хотів вилізти, як бай Нако гукнув:

— Руки вгору!

І добре, що відскочив убік. Здоровань випустив цілий магазин. Коли автомат замовк, бай Нако миттю вистрелив, і велетень упав долілиць. Скрутили й його. Залишили Кухля їх стерегти. Вибігли надвір.

Вся затока палахкотіла. Палаюча нафта розлилась по воді. Дув західний вітер. Полум'я просувалось усе ближче й ближче до бази й дерев'яного містечка.

— Ах, матері їх ковінька! — вигукнув з болем бай Нако. — Бачите, віслюки! Бачите! Тіштесь тепер!.. До чого ж хитро все задумано! Хочуть висадити в повітря базу, спалити містечко, рибальські судна, все… А ви за контрабандистами погнались! Герої!.. Ех, хлопці, хлопці… А все я… я… на старості з глузду з'їхав!

Максим з Колкою стояли, мов обварені. Провина пекла вогнем. Їм було соромно, вони шкодували, страждали.

— Ну, чого очі повилуплювали? Треба рятувати місто!

Катери відходили в західний бік затоки, міноносці й рибальські судна — теж. Там було безпечніше та й дюни були поблизу, пісок.

Хлопці на чолі з бай Наком погнали бандитів туди.

Моряки, рибалки, все населення розбурханого дощаного містечка носило пісок, вантажило ним човни і з човнів гасило охоплене полум'ям море.

Артилерія шалено била по Моковій шхуні, але втікачі були вже далеко в морі й спритно лавірували, уникаючи снарядів. Військові кораблі через полум'я не могли вийти з затоки й наздогнати їх.

А Моко стояв біля штурвала, мокрий від хвиль, тримаючи в зубах згаслу цигарку, і тільки інколи оглядався назад. Біля нього стояв майор з пістолетом у руках: Моко вже кілька разів робив спробу стрибнути в море. Ватажок уже скинув із себе одяг діда, бороду, парик. Зараз на ньому була закордонна зелена куртка.

Снаряди рвались перед ними, за ними, обабіч — і ніяк не могли влучити в ціль.

З машинного відділення вийшов Мортій з картою в руці й гукнув до майора:

— Ще трохи. Підводний човен скоро підійде. Тільки що повідомили! — і знову ліг біля радіостанції.

Майор перехрестився. Але в цю мить поблизу розірвався снаряд, судно здригнулось. Моко з усієї сили заїхав майорові кулаком по зубах, і той покотився в рубаку. Моко вискочив на палубу, надів на себе рятувальний пояс і стрибнув у море. Хвилі його підхопили.

Шхуна втратила управління. Кіро Привид, якого збило з ніг вибуховою хвилею, підвівся і, второпавши, звідки загрожує небезпека, кинувся до штурвала. З півночі виринув винищувач і бриючим польотом пройшов над шхуною, линувши на неї дощем куль. Отямившись, майор, мов несамовитий, схопився на ноги й побачив, що літак, розвернувшись над містом, знову взяв курс на шхуну.

— Де Моко? — гаркнув він.

— Шукай вітра в полі! — похмуро відповів Кіро Привид.

Винищувач ще раз обстріляв шхуну. Кіро поточився і мертвий повис на штурвалі. Майор грубо скинув його на підлогу і, переступивши через труп, взявся за штурвал. Шхуна почала наповнюватись водою. Кулі геть зрешетили її. Мортій вискочив з машинного відділення. Обличчя його було скривлене від страху.

— Тонемо! Пояси! Рятуйте! Рятуйте!

Та марно. В цю мить снаряд влучив у шхуну й розбив її на тріски. Чорне море проковтнуло мерзотників…

Сашо побачив усе це в бінокль, у нього в середині неначе щось надірвалось, і він нестримно заридав. Ні, не жалюгідну смерть бандитів оплакував Сашо! Він плакав від болю, що злочинців не впіймали живими, що він накоїв стільки шкоди. Навіть Доменіка не могла його втішити.

Все місто носило пісок. Але коли виявилося, що людям не під силу погасити пожежу, капітан першого рангу Рачев викликав літаки. Незабаром вони з'явилися над містом і почали скидати балони з нітрогліцерином. Високо в небо бухали темночервоні гейзери, і полум'я, розбите на окремі вогнища, відступало, вже не таке небезпечне, як раніше.

Максим, Андрій і Колка повернулися на дачу пригнічені, знесилені від утоми й напруження, геть вимазані в сажу. Вони стали біля відчиненого вікна, де ще й досі схлипував Сашо, і з болем у серці дивилися на вибухи. Хлопці відчували себе злочинцями…

Перед ними постало суворе обличчя барби Тодорія, миле, все в зморшках обличчя того, хто віддав своє здоров'я й життя за їхню свободу, за свободу, якої вони ще не вміли як слід цінувати і яку не зуміли захистити, його очі були повні смутку й докору. Було нестерпно боляче на них дивитись…

Над заспокоєним морем займалася зоря, ясна й чиста. Народжувався новий день, мирний і тихий, з блакитним небом і літнім сонцем. Пахло йодом водоростями і ще чимсь, — певно, легкі вітри принесли з близьких берегів Абхазії тропічний запах квітучих гранатів.

Любі читачі!

Того про що розповідається в книзі, насправді не було. Я написав цей роман, щоб застерегти вас від таких помилок, які допустили хлопці.

_{Примітки}

₁

_{Барба — капітан.}

(обратно)

₂

_{Ремсистка — член РЕМС (колишньої робітничої спілки молоді в Болгарії).}

(обратно)

₃

_{Зарган — сорт в'яленої риби.}

(обратно)

₄

_{9 вересня 1944 року болгарський народ скинув фашистський уряд і утворив народну республіку.}

(обратно)

₅

_{Всенародне опитування, виявлення думки народу через голосування. 8 вересня 1946 року болгарський народ шляхом референдуму висловився за народну республіку.}

(обратно)

₆

_{Адьйо (фр.) — прощай!}

(обратно)

₇

_{Мон шер (фр.) — мій любий.}

(обратно)

Оглавление

Славчо Чернишев ВІТРЯК

НЕСПОДІВАНА ВТРАТА

ВІДПЛИТТЯ

ПРИГОДА НА ОСТРОВІ

БЕРЕГИ АБХАЗІЇ

ДОМЕНІКА

ВІТРЯК

ВІЛЛА „РАЙНА»

В ДЮНАХ

СТАРИК П'Є

ТРИВОГА

ТАЄМНИЦЯ ЖОВТОГО ДРАКОНА

СУД

НІЧНІ ГОСТІ

У СИНІХ ВОДАХ

ВИРІШАЛЬНІ ХВИЛИНИ

НА ВОЛОСОК ВІД СМЕРТІ

МОРЕ ГОРИТЬ

*** Примечания ***