Інспектор і ніч. Бразільська мелодія [Богомил Райнов] (fb2) читать онлайн

Богомил Райнов ІНСПЕКТОР І НІЧ БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ Пригодницькі повісті

_{Художник В. В. РУДЕНКО}

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов, Три срещи с инспектора, София, 1970, «Български писател»}

ІНСПЕКТОР І НІЧ

Якщо вам хтось скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене. А ще краще — пошліть його під три чорти.

О пів на восьму ранку. Я чекаю, поки задзвонить телефон, і, щоб згаяти час, вивчаю пейзаж за вікном: темрява грудневого ранку, вуличні ліхтарі, що ледь блимають у пітьмі, потоки дощу, якими вітер захльостує шибку, і до всього цього ще й віддзеркалення моєї власної фізіономії. Одне слово — світле обличчя на світлому тлі.

Стою й чекаю, поки задзвонить телефон, але не нервуюся від нетерплячки, бо нічого особливого не має відбутися — просто маленька інтимна зустріч із мерцем. Взагалі-то мерці — моя постійна компанія, хоч вони завдають мені безліч прикростей. І найгірше, що перерва між усіма цими історіями ніколи не буває досить тривалою для того, щоб ти зробив щось корисне. Наприклад, пішов підстригтися або замінив оту лампочку, що засліплює очі своїми сорокома ватами, чи бодай зняв зі стіни отого прикордонного собаку з хитрою посмішкою й фіолетовою шкурою.

Телефон усе ще мовчить. Відводжу погляд од вікна й іду по канцелярії між чотирма порожніми письмовими столами. В цій кімнаті нас працює четверо інспекторів, та я рідко коли бачу решту трьох, як і вони мене, бо кожен заклопотаний своєю черговою справою. Замість них завжди є столи, і ці порожні письмові столи, ще коли вони освітлені сяйвом згаданої лампочки, надають кімнаті чудового затишку. Того особливого затишку, від якого тебе сповнює бажання задрати голову, як отой собака на стіні, й голосно завити.

Я встигаю затамувати в собі цей вияв атавізму й лише зсовую на потилицю свого капелюха, що моєю потаємною мовою означає: вище голову, друже, й дивися на світ веселіше.

Отже, намагаюсь дивитися веселіше й навіть починаю тихенько насвистувати. Насвистую я ту саму одвічну пісеньку, мою пісеньку, тобто не твіст і не рокк, а якесь танго, ще старомодніше, ніж мій плащ. Я насвистую й змахую над столом у старовинному ритмі двома пальцями, і поступово мої два пальці перетворюються на двох чоловічків — вона і я, — двох маленьких чоловічків, які кружляють на письмовому столі, а це вже не письмовий стіл, а літній танцювальний майданчик, на якому почалася вся та історія…

Танцювальний майданчик… Саме слово достатньо свідчить про серйозність випадку, бо я в танцях такий же жвавий, як і труп у тому місці, що мені належить його відвідати. Це сталося на морському узбережжі… Так само, як з Павлом і Віргінією, тільки серед будинків відпочинку. Гучномовець ресторану передавав одну й ту саму мелодію. Мабуть, це була остання платівка, яка ще не зовсім зіпсувалася. Гучномовець ревів одну й ту саму мелодію й того вечора, коли нас познайомили — мене й дівчину. Інші скористалися музикою й пішли танцювати. А ми вдвох лишилися за столом. Дурна історія — коли, провівши стільки допитів, ти не можеш путньо ні про що запитати. Щоправда, й вона не дуже допомагала мені в цьому. Тільки дізнавшись, де я працюю, упівголоса сказала: «Певно, жахливо дивитись на життя тільки з темного боку». До тієї миті мені б і на думку не спало, що я дивлюся на життя лише з його темного боку. Але дівчина була вчителька і, мабуть, краще розумілася на цих справах. Гучномовець захлинувся, потім знову загорланив те саме. «Якщо хочете, потанцюємо», — запропонувала вона. «Хочу, та не вмію», — відповів я. «Нічого, спробуємо». А внизу, в темряві, шуміло море…

В цю мить нарешті озивається телефон, і я, ще не встигши одірватися від своєї історії, піднімаю трубку й машинально бурмочу:

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

Потім знову насовую на чоло капелюх. Цей жест моєю потаємною мовою може означати багато що, але в даному випадку означає: «Борись за справу, годі займатися дурницями». Знімаю на ходу з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки спускаюсь сходами, але танго й далі вперто звучить у моїх вухах, зовсім так, як тоді на літньому танцювальному майданчику, і та історія не хоче вивітрюватися з моєї голови, тому все, що я роблю, я роблю машинально, силою звички. Інакше кажучи, моя мелодія заважає мені діяти як свідомому оперативному працівникові й перетворює мене на автомат, який киває своїм колегам, що зібралися у дворі, сідає на заднє сидіння спеціального автомобіля, який уже чекає із заведеним мотором, розлягається на спинці, наскільки тісний простір дозволяє подібну розкіш, і насовує капелюх на обличчя, щоб ізолюватись від усіх тих знайомих і не дуже приємних речей, якими починається робочий день, і хоча б ще кілька хвилин подивитись на ту пару вночі на літньому танцювальному майданчику.

Мотор починає торохтіти на першій швидкості, і ми рушаємо. Заплющивши очі в мороці під капелюхом, я потроху повертаюсь до свідомості, але й далі сиджу отак напівлежачи, бо, й не розплющуючи очей, бачу все, що навколо мене: спини шофера й лейтенанта з науково-технічного відділу, два жовтих промені фар, що ледь-ледь прорізають темряву, сивий ряд фасадів, що невиразно проступають у сутінках світанку.

Машина якийсь час повзе, потім спиняється. Навіть не дивлячись, я знаю, що ми біля будинку судового лікаря. Навіть не дивлячись, я знаю, що в цю мить саме він і ніхто інший відчиняє дверцята машини й, стогнучи, влаштовується на сидінні поруч мене.

— Ну й погодка, га?

Запитання, судячи з усього, звернене до мене. Ліниво відсовую капелюх на його звичайне місце і без особливої цікавості дивлюсь на віртуоза розтину трупів.

— Твоя професія не потребує ні променів, ні фіалок, — зауважую я, коли машина рушає знову.

— Я не згоден з тобою, хлопче. Промені й фіалки потрібні кожному. І, звичайно ж, ситний сніданок. Я добряче перехопив. Перш ніж вийти, я завжди як слід заправляюсь. Особливо в таку погодку.

Ті теревені про користь сніданку для мене не нові. Слухаю їх неуважливо й необачливо виймаю з кишені пачку цигарок. Фатальна помилка, бо я відразу ж чую знайому репліку:

— Та пригости ж!..

— Чи ти, бува, не кинув знову курити?

— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.

Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.

— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.

Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:

— Кидай і ти!

— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…

— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.

— Але ж ти не чув продовження.

— А саме?

— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…

Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:

— Ну, й що ж потім?

— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.

— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.

Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.

— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда, ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі твої колеги…

Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:

— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.

Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.

— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.

Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна. Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки. Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат. Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.

Входимо, переступаємо кілька сходинок і опиняємось у просторому темному холі. Це одне з тих традиційних приміщень, що символізують колишній буржуазний добробут і правлять головним чином для того, щоб спіткнутися об нагромаджені в напівтемряві меблі. На щастя, зараз меблів немає. Єдине, що я помічаю в сутінках, це постать міліціонера біля одних з дверей. Професійне чуття підказує мені, що треба йти саме туди.

Отже, це кімната, яка віднині називатиметься «місцем події». Місце події досить просторе, але враження про простір немає, бо все геть захаращено здебільше зовсім зайвими меблями: два гардероби, один величезний, із дзеркалами, другий — без дзеркал, комод з мармуровою плитою, кілька столиків, на які навряд чи можна щось поставити, бо вони й так ледве утримують рівновагу, велетенська псевдояпонська ваза, туалетний столик з круглим дзеркалом, що пожовкло від часу, крісла й ослони, два фікуси обабіч дверей, що ведуть у зимовий сад, і ще безліч інших речей, які я утримуюсь перераховувати, щоб не впадати в натуралізм.

Серед усієї цієї маси фамільних меблів вирізняються кілька з них, які, очевидно, претендуватимуть на певну роль у нашій історії. Важкий полірований стіл. На ньому — коробка цукерок, напівпорожня пляшка коньяку, дві недопиті чарки, одна — майже повна, друга — майже порожня. Біля столу — стільці, також два. У протилежному кінці кімнати стоїть масивне двоспальне ліжко. Над ліжком у рамці велика фотографія імпозантного чоловіка. На ліжку випростався сам «оригінал».

Завважую, що поза чоловіка досить стражденна. Надто коли взяти до уваги, що йому так лежати вічно або — не будемо перебільшувати — поки він зовсім не зітліє. Не подобається мені й вираз його обличчя, що не має нічого спільного з упевненою посмішкою на портреті. Хоч, між іншим, і та фотоусмішка теж не дуже подобається мені. В ній щось нахабне й визивне. Якщо долучити цю усмішку до навколишньої обстановки, можна дійти висновку, що господар у минулому був загалом задоволений своєю долею.

Оглядаючи пейзаж, я не забуваю одним оком стежити за маневрами свого приятеля — судового лікаря. Ця обережність зовсім не зайва, бо коли Паганіні схиляється над тілом, твердо вирішивши встановити діагноз, я дуже своєчасно вигукую:

— Лікарю, тільки не торкатися…

— Я знаю свою справу, хлопче, — бурчить віртуоз і відсмикує руки.

— Я й не сумніваюсь… Останнього разу на ножі вбивці ми знайшли стільки твоїх відбитків, що, коли б я хотів скоротити слідство, міг би спокійно затримати тебе.

За спиною в мене спалахує блискавка фотоапарата. Потім — друга, третя. Лейтенант знає своє діло, як, зрештою, і всі інші. Початок огляду. Початок нової справи. Початок нового робочого дня.

Колись геніальні детективи одним орлиним поглядом встановлювали все, в тому числі й прибране ім'я вбивці. А нам судилося просуватися черепашачими кроками. Загальні знімки. Вузлові знімки. Деталі. І писанина. Статичний огляд. Динамічний огляд. І писанина. Відбитки пальців. І писанина. Аж поки збирається цілий альбом сімейних знімків і документів, де бракує лише найважливішого: вбивство чи самогубство.

— Убивство чи самогубство? — повторюю я, цього разу вголос.

— Це скажеш ти, — бурчить судовий лікар.

— А коли настала смерть? — запитую я, дивлячись на будильник на нічному столику.

Будильник цокає виразно, металевим звуком, на відміну від годинників у романах, які спиняються саме в зловісну мить.

— Коли настала смерть? — повторює лікар, чухаючи тім'я, й додає:— Близько опівночі.

— Причина?

— Відчуваю запах гіркого мигдалю, — зауважує Паганіні.

— Це мені нагадує дитинство, — кажу я…

— А мені — ціаністий калій, — знизує плечима лікар.

— І ще щось скажеш?

— Потім. Взагалі, пиши — самогубство. Якщо ж тим часом з'явиться вбивця й зізнається у злочині, ми виправимо акт… А можеш піти й зворотним шляхом: шукай убивцю, якщо ж не знайдеш, напишемо, що це самогубство.

Тут мій приятель зненацька уриває свої мудрі поради і, напевно, осяяний раптовою ідеєю, наближається до столу й заміряється на майже порожню чарку.

— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.

Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:

— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.

— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?

— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.

Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над очевидними речами.

— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати вбивство.

— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити, хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.

При цьому я повертаюсь до Паганіні спиною, щоб він міг спокійно обнюхувати чарки, й виходжу в хол.

— Хто ще тут мешкає? — запитую міліціонера, який усе ще стоїть у напівтемряві.

— Ліворуч — кімната Димова, адвоката. А тут праворуч — Баєвих.

— Оце й усі мешканці?

— Ні. Внизу, у підвалі, є ще люди…

* * *

Треба подивитись на цей підвал. У підвалів завжди підозрілі біографії. Таємні двері. Підземні ходи. Адже підвал — необхідний атрибут кожного роману.

Спускаюсь сходами й опиняюсь у вузькому коридорі, свіжопобіленому й освітленому приблизно так само яскраво, як і мій кабінет. У коридорі троє дверей. Стукаю в перші, і вони зненацька відчиняються. Настільки зненацька, що в мене таке враження, ніби господарка підслуховувала під самими дверима.

— Ах, товаришу начальник, заходьте. Я — Катя, товаришка Катя, мабуть, вам уже казали. Хотіла навіть піти нагору, щоб бути до ваших послуг, та мені наказали чекати тут…

Заходжу в кімнату й побіжно оглядаю обстановку. Тут так само захаращено, як і в мерця, з тою лише різницею, що меблі гірші й на стіні замість портрета витертий килим. На килимі витканий чудовий лев, що продирається між велетенськими стручками зеленого перцю, якому, напевне, судилося зображувати рясне листя диких джунглів. Поки я споглядаю образ благородної тварини, за спиною в мене не вщухає воронячий голос:

— … Який жах, чи не правда, хоч покійний Маринов і не був запашною квіткою, але все-таки так несподівано… чи не правда… хочу побачити, як витріщить очі моя подруга Мара, сусідка, вона любила повторювати: цей чоловік, мовляв, не старіє… всі ми старіємо, хто швидше, хто повільніше, а він, покійний Маринов, щоправда, хоч і дуже ласий до дівчат, усе молодшав і…

— Зачекайте, повільніше, — спиняю я її, раптово обертаючись. — Давайте по черзі: перше, друге, третє…

Жінка якусь мить спантеличено дивиться на мене, роззявивши свого великого рота й вилупивши очі. Вона, мабуть, уперше чує, що можна розмовляти так, за планом: по-перше, по-друге й по-третє. Потім відступає:

— Як накажете, товаришу начальник. Як буде найправильніше. Я й Марі люблю розповідати…

Знов починається.

— Зачекайте, — кажу я, щоб зупинити цей словесний водоспад. — Перше: відколи ви знаєте Маринова?

— Відколи я його знаю? Хіба ж я пам'ятаю — відколи? Років тридцять, навіть більше… Я ще була дівчиськом, коли приходила в цей будинок, звісно, не такий занедбаний, як ви його бачите сьогодні, а в заможний будинок, з плюшевими канапами й килимами, гіпсовими стелями й паркетом, який не гидко було б лизати і язиком, бо ми прибирали разом із Марою, моєю подругою…

— А що робив Маринов?

— О, в нього була гарна професія, та й небіжчиця пані залишила йому достатньо грошенят…

— Що він робив? — терпляче повторюю я.

— Він був детективом. З тих, приватних детективів, яких колись наймали стежити, хто з ким плутається й таке інше, тільки ці справи робили дрібні рибки, такі, як отой Димов, а пан Маринов сидів собі в кабінеті й лише давав розпорядження: ти підеш туди, ти робитимеш те… Він і нам здорово допікав, треба було мати шість рук, щоб догодити йому, і скільки разів я кликала на допомогу Мару, про яку, здається, я вам уже казала…

Перше, друге й третє? Поки скажеш перше, ця жінка вже торохтить сто перше. Вона ллє свій водоспад, живий літопис кварталу, розкриває й закриває свого великого рота, наче риба, що задихається без води, довго й докладно пояснює, що було колись і стало, потім, як Маринова ущільнили, і як, щоб до нього не підселили чужих, він дав притулок у себе в будинку своєму колишньому агентові Димову й колишньому бухгалтерові Баєву, і яку роль відіграли в усій цій історії дві нерозлучні подруги Катя й Мара.

Вона вивергає свій водоспад, і їй немає діла до того, що тебе цікавлять лише кілька конкретних питань: хто, кого, як, коли й за що і що з усіх відповідей поки що є тільки одна-єдина: випростаний вгорі на ліжку труп.

— На які кошти жив Маринов? — встигаю запитати я під час одної з пауз, коли жінка переводить подих.

— Таж брат регулярно надсилав йому з-за кордону долари. Цей чоловік не міг поскаржитися на брак грошей, він недавно тільки взяв за свою віллу більше десяти тисяч і, напевно, навіть не доторкнувся до них, бо…

— Заждіть, — підношу я руку. — А чому ж він, по-вашому, покінчив життя самогубством?

— Чому?

Катине обличчя набуває таємничого виразу. Вона довірливо схиляється до мене й шепотом, який можна було б почути і в центрі міста, каже мені на вухо:

— Якщо ви хочете знати мою думку, то це не самогубство, а вбивство…

Сповнений вдячності, я, в свою чергу, схиляюсь до жінки й так само довірливо пошепки запитую:

— А чи не ви вчинили його?

Катя здригається, наче ошпарена:

— Чи не я?..

— А хто ж?

— Баєв, хто ж іще! Весь квартал знає, що дружина Баєва плуталась з Мариновим заради всякого закордонного ганчір'я та іншого непотребу, і вони з Мариновим не могли терпіти один одного, і… я ще раніше хотіла вам сказати, але вже почала була забувати: цього ранку Баєв, здається, щось шукав у кімнаті Маринова.

— Звідки «здається»?

— Хіба ж ви не знаєте, що його тіло виявили ми вдвох із жінкою, яка прийшла збирати гроші за електрику. Вона вирушила по квартирах ще з сьомої години, а Маринов завжди залишав мені гроші, щоб його не будили, а цього разу забув залишити, і ми з тією жінкою піднялися вгору й постукали, а що ніхто не озивався, натиснули на клямку, бо двері були незамкнені, ввімкнули світло, і я встигла побачити скрізь скляну стінку зимового саду спину Баєва, який щойно вислизнув, і можу поклястися, що це була спина Баєва, він був у літньому пальті в клітинку, я добре бачила його при світлі лампи, незважаючи на те, що він квапився дременути…

— Отже, ніхто інший, як Баєв.

— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку, можливо, що й Димов.

— Невже Димов?

— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…

— Чи грали вони в нарди учора ввечері?

Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:

— Я не чула.

— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться вгорі?

— Чутно лише, коли здіймають гамір.

— А що ви чули ввечері?

— Нічого.

— Голоси, кроки — нічого?

— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.

— Хто ще мешкає тут, унизу?

— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й працьовиті…

— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.

— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати за нігтями й сварити між собою людей…

Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою людей.

З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в перші двері.

До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими. Дехто з моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих авторам, які прагнуть більшого гонорару.

Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною — Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим. Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений ніс?

— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.

Фатальна дама й справді вдягнена для виходу. Гарний темно-синій костюм з ґудзиками, що імітують античні монети. Шик і запах «Шанеля» або чогось іншого закордонного.

— Ніякого арешту немає, — кажу я добродушно, заходячи в кімнату. — Просто формальність. І це стопроцентно на вашу користь: утратите десять хвилин зараз, аби не втрачати завтра дві години на те, щоб іти в управління.

Дора оцінює мою добродушність і робить милу усмішку:

— Ви дуже люб'язний. Заходьте.

Саме це я й роблю. Кімната не дуже велика й умебльована зі смаком. Нова спальня з червоного й білого дерева з велетенським гардеробом, що займає половину приміщення. Скатертини іі серветочки зі штучного шовку всіх барв веселки, плюс іще якісь кольори, не властиві цьому атмосферному явищу. На столі — фотознімок у бамбуковій рамці. На знімку — літній чоловік з повними щоками, неначе він готується надувати повітряну кулю.

— Ваш батько? — кидаю, недбало показуючи на знімок. — Ви схожі.

— Ні, мій чоловік, — зніяковіло відказує Дора.

— Ох, ці нерівні шлюби!.. А втім, якщо не секрет, навіщо ви вийшли заміж? Щоб одержати оцю велетенську шафу чи заради софійської прописки?

— Ви зовсім не люб'язні, — сердито закопилює губу молода жінка. — Я помилилась. Мабуть, я дуже наївна. Завжди помиляюсь.

— Як — завжди? Невже з Баєвим теж?

Вона хвильку мовчить. Потім знову всміхається.

— Чи дозволите мені викурити цигарку?

— Я тільки-но хотів просити вас про те саме… — галантно зауважую і з готовністю виймаю пачку. Пригощати гарну жінку й дозволяти лікареві вибирати найм'якші цигарки — це не одне й те саме.

Дора театрально тримає цигарку між пальцями, випускає цівку диму крізь напомаджені губи й високо закидає ногу на ногу.

— Звідки ви довідались про прописку?

— Звичайний здогад, — скромно відповідаю я і так само скромно дивлюсь на оголені коліна.

— Ви — небезпечна людина.

— Ви кажете це, переконані, що ви самі теж небезпечні, — посміхаюсь я, знову багатозначно поглядаючи на її ноги. — Та повернімось до справи. Які були стосунки між вашим чоловіком і Мариновим?

— Не блискучі. Але й не зовсім погані.

— Дехто іншої думки.

— Люди завжди перебільшують. Особливо такі, як оте базікало Катя.

— А в чому, на вашу думку, причина того, що ці стосунки були не зовсім… добрі?

— Не можу вам сказати. Якесь давнє непорозуміння. Вони знайомі дуже давно.

— Ваш чоловік колись працював у Маринова, чи не так?

— Здається…

— А чи не здається вам, що Маринов виявляв до вас певні симпатії?

— Мало таких жінок, до яких би він не виявляв симпатій, — вибачливо посміхається Баєва. — Подеколи він фліртував і зі мною… Це було не дуже приємно моєму чоловікові, але з таких дрібниць, ви самі розумієте, не народжується неприязнь.

— Неприязнь, кажете…

— Я не точно висловилась. Хоч це нещастя мене особисто не стосується, але ж, розумієте, — людина, все одно розстроюєшся.

— Розумію. Ідіть розвійтеся, а коли зберетеся з думками, ми знову поговоримо.

— Із задоволенням, — втомлено посміхається вона. — Хоч я не знаю, що ще я могла б вам повідомити.

— Зараз я теж не знаю, але хто зна… — кажу я і, кивнувши їй на прощання, рушаю до виходу. Та дійшовши до дверей, раптом обертаюсь:

— Чи не пригадаєте ви, о котрій годині прийшов додому вчора ваш чоловік?

— Не можу вам точно сказати… — відповідає Дора, трохи здригнувшись. — У кожному разі, дуже пізно.

— Що ви маєте на увазі під висловом «дуже пізно»?

— Близько третьої години… або четвертої.

— І часто він так затримується?

— Це з ним трапляється час од часу.

— Коньяк чи карти? Чи щось третє?

— Не знаю. Я ніколи не розпитую його. З цього приводу в нас свої усталені стосунки.

— А він додержується правил?

— Не розумію вашого натяку, — кидає фатальна жінка, але її сердитий вигляд свідчить про те, що вона все чудово розуміє.

Залишаю її, щоб у неї піднявся настрій, і виходжу. Напівтемний хол порожній. Міліціонер пішов, огляд закінчився, тіло винесено, будинок може повертатися до свого звичного життя. Отже, мені вже нема чого тут робити.

* * *

Надворі, як і слід було сподіватись, усе ще дощить. Натягую капелюха майже на ніс і виштовхуюсь з тепла у мряку. Ну й погодка, як сказав би лікар. У таку погодку погано лише те, що не знаєш, чи вже сутеніє, а чи тільки почало розвиднятися. Але для цього існують годинники. Цікаво, доки йтиме годинник Маринова? Як я помітив, самовбивці не мають звички заводити будильник перед тим, як сполоснути свої нутрощі ціаністим калієм. І потім предмети — годинники чи щось інше — поважніші в своїх свідченнях, ніж деякі люди. Пробачте, товаришко Баєва, я не хотів образити вас. Ви приховали все, що могли. Ваш чоловік зробить те саме, наскільки це йому вдасться. Інші, в свою чергу, наслідуватимуть наш приклад. Уся справа в тому, що різні люди, як правило, приховують різні речі. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Іду, заглибившись у ці свої думи, й майже не помічаю довколишнього пейзажу. Це звільняє мене від докладного опису вулиць мого рідного міста, мряки з її особливостями, як-от: колір, запах і температура, а також перехожих їхньої статі, віку й характеру ходи. Одне слово, відкрию свою кінцеву мету — лабіринт дворів Торгового будинку.

Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті цинковою лядою дощового неба.

І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години вільного часу.

Поринаю в читання незнайомих прізвищ, поки не знаходжу потрібне. Згаданий Димов сидить у будці-конторі недалеко від головного входу. Всередині — чотири столи, а чоловіків тільки двоє. П'ятдесят із ста шансів за те, що один з них — Димов.

— Товаришу Димов?

Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра, невдоволено підводить голову:

— Що вам треба?

Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.

— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.

Проте усмішка не має успіху.

— Конкретніше?

— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.

Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.

— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.

— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.

— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.

— Що?

Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.

— Він отруєний.

— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?

Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.

— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.

Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:

— Ви помилились адресою.

— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до фактів.

— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я, щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих синків, такі, як я, мусили попрацювати..

— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.

— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.

— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б корисно для справи…

— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів. Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…

— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас великі надії.

Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне запитання:

— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?

Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:

— Учора ввечері мене в Софії не було.

— А де ж ви були?

— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій годині сорок хвилин.

— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.

Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.

Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.

* * *

Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там — друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю, чи розумієте ви мене?

Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ, якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою, що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у Боровці^[1].

Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці, на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і самому втиснутися в кабінет гінеколога.

Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.

Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.

В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.

— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.

— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…

На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.

— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…

Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.

— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.

— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.

З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.

— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.

Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.

— Я про це вже знаю.

— Від кого?

— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»

— Може, важливо, а може, й ні.

— Мене повідомила Баєва.

— А чому вас? І чому саме вона?

— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.

— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…

— Так. З огляду на мою спеціальність…

— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.

— О, якщо ви говорите про такі дрібниці, як грип чи ангіна, то Маринов справді вряди-годи заходив до мене… Лікар повинен кожному робити послугу.

— Чудовий принцип.

— Я плюю на принципи, — похмуро кидає Колев. — Плюю, коли це стосується такої людини, як Маринов.

— Плюєте? А як же з правилами громадської гігієни? «Плювати — заборонено». Хіба треба нагадувати про це лікареві?..

— То, по-вашому, заради принципу треба було робити послуги й Маринову? — зводить свої чорнющі брови Колев, жуючи кінчик цигарки.

— Звичайно, — відповідаю я без вагання.

— А чи знаєте ви, яких саме послуг вимагав він од мене?

— Сподіваюсь почути.

— Аборти… ось чого хотів він. Аборти своїм подругам. Отже, плювати — заборонено, а аборти — ні. До чого ми йдемо, інспекторе?

Колев посміхається, цього разу не зовсім привітно, і розчавлює в попільничці мокрий недокурок.

— Помилка, даруйте, — буркочу я. — А він сам не хворів на щось серйозне?

— Він був міцний, мов камінь. Якщо відкинути те, що всередині він геть прогнив, то в усьому іншому був міцний, як камінь.

— В якому розумінні — прогнив? Бабій, чи що?..

— Прогнив у повному розумінні цього слова. Бабій… Бабій — це найменше. Чоловік, який розбещує всіх навколо себе. Він перетворив сусідів на своїх прислужників. Не знаю, яким чином, але він зробив з них прислужників. І з Баєва, і з Димова, і з отої старої Каті. Він дурив Баєву й водночас лигався з Жанною, студенткою. Він намагався підкупити й мене. Я не кажу вже про афери з валютою, знущання з малолітніх і таке інше.

— То, кажете, вія дурив Баєву? Я не хочу втручатися в особисті справи, та оскільки ви гінеколог, можливо, ви знаєте щось більше з цього приводу?

Колев знову посміхається:

— Я вивчав стосунки між чоловіком і жінкою лише, сказати б, як фізіологічний принцип, не цікавлячись конкретними випадками. Взагалі я не допитливий.

— І я так само, як і ви. Тому чудово вас розумію. Але все-таки ви, напевно, знаєте досить багато про небіжчика.

— Знаю досить для того, щоб мати певне уявлення про його якості. Але те, що я вам сказав, — майже все, про що я дізнався, не влаштовуючи спеціальних допитів. Мені, як бачите, платять за інше. І за дверима, якщо ви помітили, ще чимало пацієнток.

— Розумію ваш натяк і негайно йду. Тільки ще одне, останнє запитання.

При цих словах я зсовую набакир свого капелюха, щоб прибрати зовсім прихильного вигляду, закурюю нову цигарку й зручно випростуюсь у кріслі, машинально думаючи, що моя заповітна мрія все-таки здійснилась: я нарешті сиджу за лікарським столом.

Колев уже підвівся з краєчка столу, але терпляче чекає.

— Це стосується Дори. Мені все ж таки здається, що ця жінка сама обдурює інших. А ви казали, що Маринов обдурював її.

— Казав, так. Але казав також, що більше нічого не знаю. В кожному разі, на вашому місці я б не робив висновків з того, що лежить на поверхні.

— Ви на моєму місці, а я на вашому… наробили б безліч дурниць. Тому, замість мінятися місцями, краще виявимо більше щирості. Одна пташка нашепотіла мені, що Баєва довірила вам набагато більше, ніж ви мені повідомили.

Обличчя Колева знову стає похмурим, майже злим:

— Послухайте, інспекторе. Я казав, що плюю на принципи, але це не означає, що я плюю на всі принципи. Якщо Дора, як ви стверджуєте, справді щось довірила мені, щось особисте, треба бути падлюкою, щоб базікати про це. Тим паче, коли я абсолютно впевнений, що вона зовсім не причетна до смерті Маринова. Дора — це нещасна істота, і я пробував допомогти їй безвідплатно, хочу наголосити на останньому слові. І якщо я не встиг, то це тому, що мав діло із справді нещасною істотою, яку обставини геть заплутали.

— Ваше пояснення мені здається не менш заплутаним. Чи, можливо, просто я не розумію вашої термінології…

Я чекаю вибуху. Й не помиляюсь. Колев здіймає вгору свою кістляву руку з розчепіреними пальцями, немов кличе в свідки самого бога, і кидає мені в обличчя:

— Але як ви можете не бачити того, що зовсім очевидне. Як ви можете вважати спокусницею саму жертву! Простодушна дівчина… втекла від батьків-міщан, від перспективи бути все життя куховаркою і хатньою робітницею… приїхала в Софію вчитися… не потрапила до університету через низький бал… ошукана обіцянками того закоханого дурня Баєва… ледве встигла протверезитись, як уже заплуталась у брехні другого розпутника… заплуталась настільки, що коли їй пропонуєш курси медсестер, вона, замість певного й благородного діла, віддає перевагу брехливим обіцянкам Маринова…

Він і далі говорить в такому ж дусі, гнівно рубає фрази на шматки й розмахує своєю кістлявою рукою, немов жбурляє ці шматки мені в обличчя. Коли він нарешті закінчує, я примирливо буркочу:

— Гаразд, гаразд. Огляд закінчено. Можете вдягатися.

І ледве вимовивши ці слова, залишаю кабінет, щоб випередити черговий спалах.

* * *

Надворі так само майже немає дощу. Це примушує мене сісти в трамвай, хоч я ненавиджу електричний транспорт. Коли йдеш пішки, разом з тобою йдуть і твої думки, а як збочиш у натовп, думкам теж стає тісно — вони втрачають висоту польоту, опускаються до міщанських дрібниць. Зокрема, що вже обід, але для тебе це ще не означає, що ти скоро пообідаєш. Деякі колеги лікаря Колева справедливо кажуть, що гаряча їжа шкідлива для шлунка, але хотів би я побачити, яку гримасу скорчать ті колеги, якщо їм подати охололий суп і холодну баранину з капустою, що є для мене дещицею від насолод на цьому світі.

Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, — огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.

Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову, то навіть не бажає поглянути на мене.

— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я всівся десь там на парапеті.

— Це ще й краще, — киваю я.

— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я сказав: каса зачинена. Марно чекати.

— Про касу мені зрозуміло. А як ви?

І тицяю йому крізь скло посвідчення.

Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається приховати своє зніяковіння.

— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?

— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.

— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.

— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вжевідома ця сумна звістка.

— Вперше чую від вас.

— Дивно…

— Що дивно?

— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…

Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.

— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?

Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:

— Зачекайте… Я нічого не знаю…

— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.

— Зрання?.. В кімнаті мерця?..

— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.

Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:

— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.

— Він спав у досить незручній позі.

Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:

— Я не звернув уваги на його позу.

Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.

— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?

Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:

— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.

— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.

— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…

— Наприклад?

— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…

— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…

— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.

— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.

— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.

— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.

Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:

— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…

— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?

Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.

— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.

— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?

— З друзями… Тобто з приятелем.

— Ім'я й адреса цієї особи?

— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.

— Де працює?

— Пенсіонер.

— Телефон?

— Телефону немає.

Я підводжусь над віконцем, спершись обома руками на перегородку. Темні очі з нечистими жовтуватими білками в кількох сантиметрах від мене.

— Тоді як ви попередите його, що саме мені сказати? Вулиця Світла далеченько звідси, чи не так? Чи ви вже попередили його? Коли ж ви його попередили? Перед тим, як іти на роботу? До речі, о котрій годині ви прийшли на роботу?

Серія запитань справді занадто довга для такої людини, як Баєв, йому важко вигадувати відповіді навіть по черзі. Єдине, що касир встигає використати для захисту, — це вигуки, беззмістовні словечка й переважно повтори:

— Я… я ж вам казав… з приятелем… Про що його попереджати?.. Я… як завжди..

Навіть не завдаю собі клопоту вислуховувати його й ловити на брехні. Важливо, щоб він сам збагнув: від його нікчемної брехні нічого не лишилося. А втім, і це не так важливо.

* * *

Мої сподівання щодо супу й баранини з капустою справджуються. Усе вже холодне. Закушую цигаркою й піднімаюсь у канцелярію. Клацаю вмикачем і сумно дивлюсь на лампочку. За вікном сутінки зимового пообіддя ось-ось перейдуть у суцільний морок. Дощ, припустивши, хлюпає в шибку так само, як уранці. І я теж, так само, як уранці, певний час споглядаю виразне віддзеркалення свого обличчя на такому світлому тлі. Проте з ранку й до цього часу сталися деякі незначні події, і це примушує мене взятися за телефон.

Поки я телефоную туди-сюди, мене поступово заполонює оте почуття впевненості, яке відчуває кожний шофер, коли його вухо вловлює, що мотор працює добре. Машина закрутилася. В різні служби і в різні частини міста полетіли запити. За телефонною трубкою стоять знайомі обличчя, і я чую їхні голоси, які уриває мій власний голос:

— … Так, так, і про минуле, і про сучасне… довідки про майбутнє мене не цікавлять… Які жарти… ніяких жартів…. А також довідки про двох інших. І якнайшвидше, гаразд?

Колись славетні піонери нашої професії кидалися голіруч у вир злочинництва. Двобій. Інтуїція. Вухо — на клямці, рука — на спусковому гачку. Не кажучи вже про кулаки — точно в пику. А тепер — канцелярщина. Потрібні тобі довідки — шукаєш їх у відповідному відомстві. Отож, коли хтось вам скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене.

І ця лампочка, що засліплює своєю блискавкою в сорок ват… Коли-небудь, дивлячись отак на неї, я справді завию. Ні, треба негайно сказати, щоб її замінили.

Натхненний цим добрим наміром, я підводжусь з-за столу й прямую до дверей. Але в цю мить двері відчиняються й на порозі застигає лейтенант:

— Вас викликає товариш полковник.

— А я тільки зібрався до нього, — кажу я. — Ви про ціаністий калій розпорядилися?

— Розпорядився. Завтра матимемо список усіх осіб, які одержували його під розписку протягом останнього року.

Поки йду коридором, мені спадає на думку, що коли тебе викликає начальство, — це робиться не обов'язково для того, аби піднести тобі троянди. А втім, одного разу сталося й таке. Заходжу — на столі у шефа букет троянд. Виявилося, що це речовий доказ. Убивця соромливо сховав свій пістолет за букетом квітів. Але навіщо троянди? Гладіолуси ж дешевші. Та кожен, зрештою, має свій смак…

— Ну, що нового? — каже начальник, показуючи мені на крісло біля самого столу.

Це його постійне запитання. Запитання, що не має ніякого значення. Щось на зразок «добрий день», бо все нове йому вже відомо.

Все ж таки викладаю в двох словах факти. Потім висуваю деякі версії. Полковник слухає уважно, немов уперше чує, як ведеться така справа. Я б на його місці, напевно, пробурчав: «Давай швидше». А він слухає уважно, і, як завжди, в мене таке враження, ніби він шукає в моїх версіях уразливі місця,

— … Взагалі-то, — кажу я, — тут не так важко знайти мотив, як з'ясувати, котрий з багатьох мотивів подіяв. Поки що є четверо, на яких падає підозра, а до вечора їх може стати й шестеро. Цей чоловік не міг поскаржитись на брак ворогів.

Начальник киває й підсовує до мене дерев'яну скриньку з цигарками. Він сам не курить, але це не заважає йому здогадуватись, хоч і з запізненням, про потреби курців.

— Так само, як у тому випадку з удаваним самогубством у Русе, — зауважує шеф.

— Авжеж, — підтверджую я, жадібно смокчучи цигарку.

— Так само, але трохи інакше, — посміхається шеф, задоволений з того, що спіймав мене на слові.

— Різниця є в усьому, — кажу я. — Навіть між близнюками.

— Так, але тут, здається, їх чимало. Я певен, що ти й сам це бачиш. Звичайно, поки що в тебе є досить підстав серйозно сумніватися, але цих підстав ще замало для цілковитої впевненості. Припустімо, що Маринова отруїли. В такому разі вбивця міг би дуже легко інсценувати самогубство, забравши собі в кишеню другу чарку. З іншого боку, здавна відомо, що іноді буває навпаки: самовбивця з якихось причин може кинути тінь на свою смерть, для цього йому досить вийняти з буфета другу чарку… Найменша можливість, але все-таки може бути.

— Мені це не здається можливим.

— Мені теж, — киває начальник. — Але ти, напевно, розумієш, чому я тобі кажу про це.

Боячись виявити себе не дуже вихованим, я промовчую.

Шеф повільно підводиться з-за столу. Він високий, трохи згорблений, ненабагато старший від мене, дарма що на його уявних погонах на дві зірки більше, ніж у мене.

«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення — справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.

Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.

— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.

Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.

— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.

— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.

Він посміхається:

— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.

Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:

— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.

Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.

— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.

Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.

— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?

Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.

— Твоїм пацієнтам ще холодніше, але їм ніхто не пропонує цигарки. Ну, розповідай: що нового?

Він не поспішає розповідати. Безцеремонно порпається в пачці, вибираючи найм'якшу цигарку, розминає її між пальців, шукає поглядом сірники, прикурює, не кваплячись, і лише після третьої затяжки благоволить відповісти:

— Поки що немає нічого певного. Як ти вже знаєш, смерть настало близько півночі. Аналіз отрути ще не закінчений, але тут буде все правильно: ціаністий калій… спогад про твоє дитинство. Друге: розтин трупу показав, що наш покійничок систематично зловживав спиртним.

— Це відомо й без розтину.

— І ще одне, про що, напевно, також знає інспектор, для якого не існує таємниць: рак легенів.

— Нарешті хоч щось позитивне.

— Настільки позитивне, що кладе край усій цій історії, — підсумовує Паганіні з деякою врочистістю.

— Ми покладемо їй край… Якщо ти кажеш… — бурмочу я, неуважно дивлячись на нього.

— Я не бачу, що розумніше ти міг би зробити. Людина була хвора на рак, пересвідчилась у цьому й проковтнула ціаністий калій, щоб не мучитись. Такі випадки траплялися не раз.

— А друга чарка, про яку ти весь час забуваєш?

— Якщо вона так тобі заважає, допий її й постав крапку. Друга чарка… Може, перед цим до нього зайшов приятель, і вони хильнули винця.

— У того, хто думає про самогубство, немає настрою пригощатись вином, — кажу я не так Паганіні, як самому собі.

Цієї миті судовий лікар, осяяний блискавичною ідеєю, підводиться й переможно проголошує:

— Стій. Я здогадався: його приятель був лікар. Вони зібралися випити вина, й під час випивки Маринов почав розпитувати лікаря й дізнався про діагноз своєї хвороби. Потім, коли той пішов, хворий, перелякавшись, проковтнув ціаністий калій.

— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. — Заміряєшся на моє місце?

— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.

— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..

Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й хапаю Паганіні за плече:

— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..

* * *

Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.

Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.

— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.

— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.

— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр, зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро, ти знаєш, оці теперішні…

— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині повернувся вчора товариш Димов?

Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:

— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.

— До півночі чи пізніше?

— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на дванадцяту…

— Ви, здається, спите дуже неспокійно.

— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама не знаєш.

— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…

Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого, потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:

— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..

— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?

— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того, що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню, як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із сусідками, за це ж гроші не платити…

Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую, що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки, якщо вона бреше тобі в очі.

Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря. Його обличчя не світиться гостинністю.

— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.

— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…

— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на завтра, — кажу примирливо.

Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і зачиняє за спиною двері:

— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як уранці.

— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.

— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.

— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.

— Він був здоровий, це правда.

— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.

— Невже рак?

Колев здивований, але не дуже.

— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.

— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?

— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?

— Ніколи.

Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.

— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?

— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й робив це без спеціальних препаратів.

— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього самого…

Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка — струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона блимає на мене й кидає:

— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.

— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою родички.

Потім він згадує про правила етикету й мимрить:

— Познайомтесь…

Подаємо одне одному руки.

— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.

— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.

— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами, а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!

— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.

Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей чоловік, напевно, жахливий ревнивець.

— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на вас, але все-таки симпатична.

— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.

— Що ж удієш. Шерше ля фам^[2], як кажуть французи, коли вирішують говорити банальності. Але повернімось до теми нашої розмови: з яким ще лікарем радився Маринов?

— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…

— Крім раку.

— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.

— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.

— Що ви сказали?

— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.

— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.

— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.

Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.

— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.

— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.

Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.

Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.

Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.

Море шумить унизу, в темряві, а я танцюю з нею на терасі і, щоб відвернути її увагу від особливого стилю свого танцю, кажу якісь дурниці. Нарешті мені стає все-таки соромно, і я пропоную повернутися до столу: «Ви ж бачите, що я зовсім погано почуваюсь, навіть у танго». — «Ви танцюєте не так уже й погано, — великодушно каже вона, коли ми знову сідаємо. — Але до всього потрібні навички». — «Я не маю навичок. Ні танцювати, ні відпочивати, — мимрю із зніяковінням, яке мені майже не знайоме. — Здається, мій хребет трохи скривився в процесі роботи. Ось дивлюсь на цю невинну серветку й згадую серветку, якою один садист із Бургаса заткнув рот своїй дружині перед тим. як встромити в неї ножа. Або дивлюсь на оцю банальну пляшку — і бачу зовсім іншу, таку саму, де вино було густо змішане із залізним купоросом. Або оця виделка… Ви, певне, навіть не уявляєте собі, для чого ще може знадобитися виделка, окрім нанизування на неї телятини. Торік у Плевені…» — «Це жахливо, — уриває мене вона. — Ви просто перевтомлені». — «О, ні. Я почуваю себе зовсім добре. Просто мій хребет, мабуть, трохи скривився». — «Але ж у вас повинно все-таки бути й особисте життя?» — «Повинно, — кажу я. — Теоретично — повинно. Та боюсь, що в мене його немає». Потім ми йдемо прогулятися, і гучномовець посилає нам здаля згасаючу мелодію, а в темряві шумить море…

Щоб повернутися до дійсності, треба зробити великий стрибок з нічного пляжу в холостяцьку квартиру інспектора… Розкидана постіль… На підлозі — томи судової медицини… Шафа, де трохи чистої, а більше нечистої білизни, і… — увага, увага! — одна справді нова річ: мундир, якого інспектор ніколи не вдягав і навряд чи колись вдягне, якщо не зважати на той останній, урочистий і трохи сумний момент, коли близькі люди на знак вдячності за те, що ти виявляв турботу до стількох незнайомих трупів, вирішать надати пристойного вигляду й твоєму власному…

Думка про скороминущість нашого життя змушує мене закурити нову цигарку. Підводжусь з гостинного ліжка й ходжу по кімнаті. Це дає мені можливість приступити до конкретної оцінки навколишньої обстановки. Кімната, як відомо, — це дзеркало суб'єкта, який у ній живе. Треба тільки зуміти правильно побачити відображення. Треба пройти крізь сотні кімнат, щоб спромогтися розібратися в комбінації мертвих предметів, що являють собою обличчя Георгія Славова. Я ніколи не бачив цього чоловіка. Ліжко коротке — отже, він невисокий на зріст. Повний комплект туалетних речей над умивальником — піклується про свою зовнішність. У комплекті відсутній гребінець — очевидно, він лисий. Скрізь дріб'язковий порядок — старий холостяк із педантичними звичками старої діви…

Запона піднялась, і з ніші виходить молодий високий чоловік з темним густим волоссям, загорнутий у сніжно-білий купальний халат.

— Товаришу Славов? Вибачте, що завітав у незручний час, але мені треба було побачитися з вами.

— Звичайно, — люб'язно киває чоловік у халаті. — Чим можу прислужитися?

— Мабуть, ви здогадуєтесь: це пов'язано з випадком із Мариновим. Я з міліції.

— Який випадок?

— Ви, я бачу, нічого не знаєте. Цього ранку Маринова знайшли отруєного у його кімнаті.

Славов щось мимрить, що саме, я добре не чую, та мені здається, що це не співчуття.

— Я не бачу, щоб ви були збентежені.

— Аніскільки, — признається інженер.

— Навіть навпаки.

— Так, навіть навпаки, — охоче погоджується він. — Хіба це дивно?

— У моїй професії немає нічого дивного, крім невідомості. А в цій історії безліч невідомого.

— Не знаю, чи буду я вам чимось корисний. Я зовсім не в курсі того, що сталося.

— Не турбуйтесь. У цьому будинку всі не в курсі. І я взагалі цікавлюся найзвичайнісінькими речами, які, мабуть, відомі тут усім.

— Чому ж тоді ви звертаєтеся саме до мене? Гадаю, що Колев теж удома.

— Так, але зараз він зайнятий. Мабуть, біологією. Одна спеціалістка з цього питання ознайомлює його з наукою про розвиток видів…

— А, Євтимова… Ваші натяки недоречні. Це його наречена.

— А я чув, що вона йому родичка. Нічого, щось та є. Перейдемо тоді до інших ваших сусідів. І якщо дозволите, сядемо.

— Вибачте, — майже червоніє Славов. — Я сам мав би вам запропонувати.

Сідаємо, і я знову повертаюсь до свого запитання, а інженер повторює відповідь:

— Я не в курсі того, що сталося. Я не підтримую зв'язків ні з ким із сусідів.

— Ні з ким? — запитую напрямки.

— Майже ні з ким, — уточнює Славов.

— «Майже» — це вже звучить підбадьорливіше. Як звати «виняток»: Дора чи Жанна?

— Ваше запитання трохи безцеремонне, — посміхається інженер.

— Але зовсім дружнє. То Дора чи Жанна?

— Жанна. І то в минулому. Тепер ми не знаємось.

— Шкода. Обірвати єдиний контакт з людьми… Б'юсь об заклад, що причиною цього став Маринов.

— Причини різні. В даному випадку Маринов не відіграв ролі. Просто наша дружба обірвалася через різні погляди й смаки.

Говорячи, він бере зі столу попільничку й подає її мені, боячись, щоб я не струсив попіл на підлогу.

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Не будемо вдаватися в інтимні деталі. Зважте лише на те, що для мене важливо знати — підтримував Маринов певні стосунки із Жанною чи ні.

— Гадаю, що останнім часом Маринов залицявся до Жанни, але не припускаю, що він мав успіх.

— Що ж вам заважає припустити таке?

— Що… Те, що я все-таки знаю Жанну. Вона, можливо, не завжди чинить розумно, але завжди робить те, що їй хочеться. А щоб така, як вона, дівчина хотіла мати зв'язок із старим Мариновим… ви самі розумієте…

— А як на це дивилася тітонька Катя? — запитую, гасячи цигарку після того, як закурив нову.

— Не знаю. Прошу вас: зрозумійте мене, я маю найщиріше бажання бути для вас корисним, але життя людей цього будинку справді ніколи не цікавило мене.

— Чудово. Облишмо це. Хто був учора ввечері в кімнаті Маринова?

— Не маю уявлення.

— Все-таки ви повинні були б почути бодай кроки, — кажу я, перевівши погляд на стелю. — Ваша кімната й Катина кімната якраз під квартирою Маринова. Чиї то були кроки: чоловіка чи жінки?

Славов теж на мить звів очі до стелі. Потім швидко переводить погляд в інший бік.

— Я не звернув уваги. Запитайте Катю. В неї на це гостріше вухо.

— Дякую за підказування. Мені від цього неодмінно буде велика користь. Але зараз я питаю вас. Що ви завжди робите в такий час?

— В який час?

— Приблизно між десятою годиною й північчю.

Славов знизує плечима й показує на стіл з розгорнутими кресленнями в кутку:

— Працюю. Потім лягаю.

— Коли ви лягли?

— Точно не пам'ятаю.

Я бачу, як незручно почуває себе людина через свою ж упертість. Треба їй допомогти:

— Ви не можете не пам'ятати. Ви дуже акуратна людина, Славов. Я достатньо оглянув вашу кімнату, щоб помітити, що ви в усьому акуратні. Б'юсь об заклад, що ви за годинником лягаєте й за годинником піднімаєтесь. Заприсягаюсь також, що вчора увечері ви не закладали вуха ватою. Навіщо ви дурите мене?

На обличчі Славова з'являється стражденний вираз:

— А навіщо ви хочете, щоб я стверджував те, в чому не певний? Адже одне довільне слово може завдати людині лиха?

— Ви маєте на увазі Жанну?

— Зовсім не маю на увазі Жанну, — квапливо відповідає Славов. — Жанна не здатна зробити таке.

— Тоді напружте свою пам'ять і відповідайте на мої запитання чесно.

— Я ж вам уже сказав: точно не пам'ятаю. Ліг я, напевно, близько півночі, бо завжди лягаю в такий час, хоч і не дивлюся на годинника, як ви думаєте. За півгодини або за годину до цього нагорі, здається, справді чулися кроки, але я не звертав уваги на те, чиї вони і скільки там душ. Як бачите, я працюю, а коли працюю, не помічаю нічого, крім роботи.

— Гаразд, хай буде так. Треба ще розпитати Жанну. Можливо, вона почула більше, ніж ви.

— Не вірю, — скептично посміхається Славов. — Вона з тих людей, які бувають удома раніше півночі лише тоді, коли в них грип.

— Ви хочете сказати, що не варто чекати її й сьогодні?

— Атож. У таку пору вона, певно, марнує час десь у «Варшаві» чи в «Берліні», а марнування часу, наскільки мені відомо, довга справа.

— Вибачте, у вас завжди такий порядок? — питаю я без будь-якого зв'язку з попередньою розмовою.

— Який це «такий»?

— А такий: все на своєму місці. Інакше кажучи: чи ніколи не доводиться вам шукати свої черевики?

Славов спантеличено дивиться на мене:

— Навіщо мені шукати їх, коли я знаю, де вони…

— Саме це я й хотів почути. І зовсім не по службовій лінії. Бажаю вам успіху. О, мало не за: був — з купаннячком вас!

* * *

«Варшава» чи «Берлін»? «Варшава» ближче. Так само як і географічно. Тому заходжу туди. В цьому закладі, як і слід було сподіватися, в такий час досить гамірно. Світське товариство. Переважно з неповнолітніх. Букет чудових дівчаток. Між ними щонайменше з десяток Брижіт Бардо. Інстинкт підказує мені, що мій об'єкт навряд чи буде тут, серед споживачів морозива. Минаю салон під звуки музики. То не моя музика, та це ще й краще. Нема часу відволікатися поверненням у минуле. На мене чекають справи.

Спускаюсь сходами, зазираю в бар, потім — у сусіднє приміщення. Шукаю Жанну. Найзручніше було б носити табличку з таким написом. Бо коли розшукуєш дівчину, про яку тобі відомо тільки, що в неї буйне каштанове волосся, блідо-рожева помада й бежеве пальто… І коли бачиш навколо дві дюжини дівчат з таким волоссям, серед яких добра половина з блідою помадою й у бежевих пальтах, — доводиться покладатися на власну інтуїцію. Або на допомогу офіціантки. Офіціантка саме в двох кроках од мене. Запитую її, і вона показує очима на столик у кутку. Отже, це Жанна. Наближаюсь і присовую стільця.

— Стіл зайнятий, — сухо каже дівчина.

— Бачу. Але змирюся.

Сідаю й приймаю зручну позу.

— Я покличу офіціантку, — попереджає Жанна.

— Чудова ідея. В таку мряку порція коньяку піде мені тільки на користь. Але спочатку поговоримо.

— З незнайомими не розмовляю.

— Нічого. Ми познайомимось і, можливо, полюбимось. Я з міліції.

Дівчина перелякано дивиться па мене, але одразу ж прибирає байдужого вигляду. Якщо треба вдаватися в деталі, мушу відзначити, що вона досить приваблива. Не Венера Мілоська. Скорше варіант кишенькового формату. Але є щось миле в цьому трохи блідому обличчі з примхливо задраним носиком і примхливо закопиленими повними губами. Про очі не кажу, бо вони, як вікно в душу, в цю мить трохи приплющені.

— Я розшукав вас у зв'язку з Мариновим, — кажу їй якомога галантніше. — Мабуть, ви чули, що з ним скоїлось.

— Чула, що він помер.

— Саме так. І оскільки я теж, зі свого боку, чув, що між вами існувала така собі, можливо, чисто духовна близькість, я дозволив собі…

Уриваю фразу, бо в цю хвилину з'являється офіціантка, що трапляється в таких місцях дуже рідко.

— Що ви візьмете? — запитую.

— Нічого.

— І все-таки…

— Каву, — з досадою відступає вона.

— Одну каву й один коньяк.

Потім повертаюся до перерваної розмови:

— Тож кажу, що дозволив собі забрати трохи вашого часу, коли дізнався про те, що між вами існувала якась там близькість.

— Ви забираєте і в себе час, — так само похмуро зауважує Жанна. — І зовсім даремно. Ніякої близькості, ні духовної, ні іншої, між мною і Мариновим не було.

— Відомо, що він од вас дечого домагався, — наважуюсь нагадати їй.

— Я теж багато чого домагаюсь, та одна справа домагатися, а інша — мати. Це правда, що Маринов хотів зі мною одружитися, але ж ви знаєте, що для цього потрібне взаємне бажання.

— І все ж, якщо такий практичний чоловік, як небіжчик, мав певні надії, він, мабуть, на щось розраховував?

— Розраховував на мою тітку. Я так йому й казала: «Якщо ти порозумівся з моєю тіткою, — одружуйся з нею й не мороч мені голову!»

— Так не можна розмовляти зі старшими.

— Я звикла казати те, що думаю.

— Це ми ще побачимо.

До нашого столу наближається пара. Це вже неповнолітні. Вони зовсім малолітні, принаймні дівчина. Проте вік не заважає їм триматися з невимушеною впевненістю бувалих людей. Хлопець навіть тримає в зубах запалену цигарку з гірко-пересиченим виразом людини з потойбічного світу. Маю на оці потойбічний світ Чікаго.

Пара бере два порожні стільці й готується прилаштуватися до нашого столу.

— Зайнято! — кажу я.

— Нічого, ми сядемо на незайняте, — поблажливо відповідає людина з потойбічного світу, кривлячись, бо дим від цигарки лізе їй в очі.

— Ви врятували його? — упівголоса запитує Жанна.

Тільки-но я готуюсь сказати, що не встигли, як до нашого столу прямує новий приблуда. Він набагато старший за інших, можливо, навіть уже досяг двадцяти. На зріст не високий, але ставний. Фізіономія не потворна, якщо не зважати на нахабний вираз і вологий блиск очей. Приблуда, напевно, під градусом.

— Гей, ти, школярику! — звертається він до малолітнього кавалера. — Забирайся додому, поки тобі не надавала ляпанців мати, і по дорозі не забудь повернути в дитячий будинок дівчину.

Щоб підсилити свої слова, він підштовхує кавалера кулаком у плече.

— Як ви смієте… — ображається кавалер, озираючись навколо в пошуках можливого захисту.

Але допомоги немає. У приміщенні такий густий дим, що навряд чи хтось щось помічає.

— Ану, брись, поки не покуштував кулаків… — наполягає молодик, хапаючи й даму за рукави плаща. Пара змушена залишити територію.

Малолітні йдуть, усе ще дивлячись у бік столу, ображені, але гордовиті.

Переможець недбало опускається на стілець поруч мене й лише тоді помічає мене. На його обличчі з'являється вираз презирливого непорозуміння.

— Познайомтесь, — поспішає втрутитися Жанна. — Тома Симеонов, ми звемо його просто Томі…

— Петр Антонов, — повідомляю я. — Можете мене називати просто Пепі…

— Я не бажаю знайомитись, — тягне ліниво Том. Потім, дивлячись на Жанну, каже: — Де ти викопала цього дідугана?

— Товариш із…

Я хапаю дівчину за лікоть, і вона замовкає. Але Том, дарма що під мухою, не пропустив повз увагу мого жесту й, певно, зрозумів його по-своєму:

— А, починаємо потискувати ручки…

Відчуваю під столом, як мені пече нога від несподіваного стусана. Черевик юнака не тільки гострий, а й досить твердий.

— Я вас випадково не стукнув? — запитує він із солодкою посмішкою.

— Пусте, трапляються помилки, — відповідаю я і в цю ж мить наступаю на його ногу.

Томове обличчя перекошується. від болю. Він якийсь час намагається визволити ногу й нарешті, коли йому це вдається, цідить крізь зуби:

— Не прикидайся телепнем! Помилки виправляють надворі.

— Я чекаю коньяк… — коротко пояснюю йому. — Але щоб вас не затримувати…

Підводимось майже одночасно. Мені, як дідуганові, випадає честь іти попереду. Швидкий погляд через плече переконує мене, що й Жанна стежить за нами на віддалі.

Нічна вулиця безлюдна. Дощ — як і раніше. Ледь я встиг помітити це, як відчуваю, що мені в потилицю влучає Томин кулак. Умить вивертаюсь, хапаю молодика в лещата рукою через шию й тягну його, наче торбу, в сусідній під'їзд. Потім для зручності притуляю до стіни, усе ще стискаючи йому шию своїми лещатами.

— Слухай, ти, молоде бидло. Я сказав: «Щоб вас не затримувати», — але розумій це навпаки…

— Томе, без дурниць. Прошу тебе!.. — викрикує Жанна, несподівано з'явившись біля під'їзду. — Цей товариш з міліції.

Том, який досі робив марні спроби випручатися, одразу ж вгамовується. Я вивільняю руку.

— О, тепер ти здогадалася поінформувати мене, — бурмоче він, розтираючи шию. Потім звертається до мене — Чому не сказали, що ви з міліції… Та й навіть якщо з міліції, це ще не означає, що вам можна хапати за лікоть мою наречену…

— Де ти працюєш? — запитую я, не слухаючи того, що він верзе.

— Я не працюю, я студент.

— Що? Хіба в університеті є факультет за твоїм фахом? Та нічого, ми це з'ясуємо в управлінні…

— Прошу вас, не затримуйте мене, — майже канючить Том. — Вибачте за те, що сталося, прошу вас.

— Чому тебе так непокоїть звичайна довідка? Чи, може, вона вже не перша? Яка ж вона: десята чи п'ятнадцята?

— Вибачте. Прошу вас, — повторює він.

— А ти понад усе ще й мерзотник. Я це зрозумів одразу ж, як ти вдарив мене ззаду. А тепер бачу, що в тебе немає й краплини гідності.

— Яка там гідність… — мимрить Том. — Проти рожна не попреш.

— А проти чого попреш? Проти дітей? Ану, геть з-перед моїх очей… І не тіш себе ілюзіями: я дам тобі лише відстрочку.

Він покірливо рушає у зворотному напрямку — до «Варшави», навіть не глянувши на свою наречену. Жанна нерішуче дивиться на мене й збирається побігти слідом за ним.

— Ви залишіться, — кажу їй. — З вами я ще не закінчив.

— Ваші манери дуже швидко згрубіли.

— Манери відповідно до ситуації. Не люблю таких типів, як ваш наречений.

— Поки що він мені не наречений. Але й це може статися.

Обмінюючись такими люб'язними репліками, ми механічно рухаємось униз по бульвару.

— Що вас взагалі зв'язує з цим типом? — запитую я. — Чи ви разом учите уроки?

— Це теж стосується справи?

— Стосується вас. А можливо, й справи.

— Гадаю, що кожен сам собі пан.

— Паном може бути й раб, — зауважую я. — Між іншим, коли ви востаннє були в Маринова?

— Я ніколи не була в Маринова. Тобто ніколи не була сама.

— А з ким же?

— Один-два рази зі своєю тіткою. Щоб послухати, як добре було б, коли б ми побралися.

— Чому ваша тітка була так зацікавлена в цьому?

— Цілком зрозуміло: хотіла влаштувати моє майбутнє. Маринов був багатий. Ну, не такий, як колись, але одержував гроші під свого брата, продав дачу…

— Крім суми за дачу, яку він поклав на ощадкнижку, інших грошей у нього не знайдено.

— Цього я не знаю. Знаю, що він завжди був при грошах. Може, його обікрали.

— Хто, ви гадаєте, це зробив?

— Я над цим не задумувалась. І не вірю, що можу щось надумати. Я не інспектор міліції.

Дівчина зупиняється й дивиться на мене.

— Куди ми, власне, йдемо?

— Це запитання нам треба частіше ставити самим собі.

— Я поставила його у прямому значенні.

— Звідки мені знати? Здається, до вас… Чи, може, ви ще збираєтесь повернутися у «Варшаву»?

— Е, ні. Вже пізно. Мені час додому. Ідемо далі.

— Ви завжди так рано повертаєтесь додому?

— Як правило, завжди. Хоч і це вам здається невірогідним.

— Я нічого подібного не казав. І вчора ввечері ви теж так рано повернулися додому?

— Учора ввечері я взагалі не поверталась.

— Де ж ви були?

— Вашим запитанням немає кінця. Чи потрібні такі деталі?

— Та, про яку я запитую, потрібна. Вона ще потрібніша вам самій. Ви не чули такого слова: алібі?

Дівчина кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі: на тротуарі багато калюж.

— Наскільки я знаю, алібі вимагають від людини, яку в чомусь підозрюють, — каже спроквола вона.

— Нехай буде так. То де ви, кажете, були вчора ввечері? Впевнений, що ви вже надумали відповідь.

— Ночувала в подруги.

— Коли ви говорите, користуйтесь по можливості іменами й адресами, — терпляче пояснюю їй. — Формалізм, але так треба. І не забувайте, що все буде негайно й найдокладніше перевірено, й не тільки через ту загадкову подругу. Це також чистий формалізм, але такі правила гри. Отже?..

— Ви нестерпний… — зітхає дівчина. — Я була у Тома.

Я прикро вражений. Не її зізнанням, а дощем, що саме в цю мить полився як з відра.

Жанна швидким рухом розкриває парасольку.

— Ідіть під парасольку, — запрошує вона мене.

— Облиште. Не терплю парасольок. Тим більше жіночих.

— Дурниці. Йдіть, бо промокнете до кісток.

Вона сама притягує мене до себе, вхопивши під руку, і я, вражений, розмірковую над тим, наскільки в наші дні зменшився в людей страх перед представниками влади. Колись за таке хапання під руку арештовували.

Якийсь час ідемо отак, і мушу визнати, що, незважаючи на тісноту під парасолькою, я стоїчно витримую випробування. І все ж таки, коли ми нарешті дістаємося до будинку з еркером, я набираюсь сміливості й вивільняю свою руку.

— Постоїмо тут. Мені просто принизливо ходити під парасолькою.

Зупиняємось під еркером. Навпроти нас світить вуличний ліхтар, кидаючи широкий синюватий промінь на обличчя дівчини. З еркера струмують блискучі цівки води. Щось на зразок завісок з намистин, що висять на дверях деяких перукарень.

— А тепер, — кажу я, — мушу вас запевнити, що свідчення такого типа, як ваш Том, важить не дуже багато.

— Том — повноправний громадянин, — жваво заперечує Жанна.

— Ця його якість навряд чи вразить слідчого. Зате деякі інші вчинки цього громадянина, безперечно, будуть взяті до уваги.

Дивлюсь на дівчину. Зараз, під синюватим освітленням ліхтаря, її обличчя виглядає ще блідішим, а губи — ще темнішими. Наче вони намазані не помадою, а чорною фарбою.

— Власне, ви мені так і не відповіли, що вас зв'язує з таким типом, а можливо, й з цілою колекцією подібних типів, бо ця порода людей ходить отарами.

— Ніщо ні з ким мене не зв'язує.

Голос утомлений. Майже байдужий.

— Це сумне визнання. Сумне й трохи лицемірне.

— Я не збираюсь вас переконувати, — каже вона таким самим безбарвним голосом.

— До речі, з усього того, що виказали досі, це єдине, схоже на правду. І все-таки ви прагнете саме того середовища, а не іншого.

— Вам пояснювати марно. Ви, здається, фахівець лише по мерцях, а я поки що не мрець.

— Облиште це слово. Воно звучить у ваших вустах потворно.

Дівчина дивиться на мене так, наче повільно пробуджується зі сну.

— Коли б ви мали хоч якесь уявлення про красиве й потворне, то вже давно припинили б усі ці розпитування, за якими криється бозна-що. Невже ви не можете збагнути, що я, як і всі, хочу сісти за чистий полірований столик, спокійно пити каву, дивитися на людей, бути вихованою й подобатись іншим, а навколо щоб було трохи світліше, ніж у цьому будинку, який і сам схожий на мерця… відчувати не запах плісняви, а чогось чистого…

По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:

— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею. Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про господаря.

Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.

— Скільки часу ви провели в тому раю?

— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.

— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше, коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: — «Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними не розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.

— Нудно, це так, — відступаю я. — Не те, що ділити окраєць хліба, даруйте, коньяку, зі справжнім героєм. «Ану, геть, поки не покуштував кулаків», «Де ти викопала цього дідугана», «Не прикидайся телепнем…» Справжній лев. Тільки з лякливих.

Дівчина ледь-ледь усміхається:

— Том не лякливий. Досі я не помічала в ньому цього. І не поспішайте робити висновки про людину з одного-двох слів. Ваші вислови теж не завжди дуже делікатні…

— Зате я ніколи не б'ю ззаду.

Вона удає, ніби не почула:

— Здається, дощу вже немає. Ходімо.

Рушаємо. Дощ справді майже вщух, парасольку закрито, і взагалі немає ніякої причини йти так близько одне біля одного. Але ми йдемо так само, і, здається, причина цього не тільки я.

Повіває холодний вітер. Дерева й ліхтарі хитають світло й тіні. Взагалі все це досить складне для змалювання словами.

— Грудень… Сумний місяць, — каже, ніби про себе, дівчина.

— Сумна чи весела погода — це залежить від людей, — філософськи зауважую я. — Здається мені, й життя так само.

— Ніхто сам не порядкує своїм життям.

— Ми заглиблюємось у бездонні теми… В кожнім разі, якщо людина не може сама влаштувати своє життя, найрозумніше звернутися по допомогу до того, хто справді в змозі допомогти їй.

— Ви природжений проповідник.

— Не маю таких здібностей. В мені промовляє найелементарніший практицизм.

— Так, добре було б знайти чоловіка, на якого можна спертися, — зітхає Жанна.

Вона майже пригорнулася до мене. Хочу їй про це сказати, але з певних причин промовчую.

— Якийсь чоловік… справжній… розумний і відвертий… і, по можливості, не дуже нудний…

Я не заперечую. Йдемо повільно, немов розмовляємо доторками плечей.

— Скажіть, будь ласка, після стількох запитань з вашого боку, чи дозволите ви мені поставити й вам одне запитання? — несподівано озивається дівчина.

— А чому ж ні.

— Ви завжди так ставитесь до жінок?

— Себто як це «так»?

— Так, як до об'єкта для допитів.

Тепер після глибоких тем настає черга слизьких. Добре, що ми дійшли до дверей будинку. Зупиняємось у темряві.

— Для мене навіть об'єкт допиту — це передусім людина, — сервірую я свою відповідь.

— Викрутились, — посміхається Жанна. — Що ж, хай буде так. Хоч би як там було, а я починаю думати, що ви не такий страшний, як здається на перший погляд.

— Ви це зрозуміли?.. Я сентиментальний тип, приречений оглядати трупи.

— Не знаю, хто ви, але не грубіян, роль якого намагаєтесь грати.

— У кожного з нас якась роль… А в декого навіть не одна.

— Тільки не в мене, — заперечує дівчина. — Принаймні щодо вас. З вами мені добре.

Небезпечна мить. Жінка ще ближче пригортається до мене. Її рука наче несвідомо спіймала мій лікоть, обличчя повільно тягнеться до мого, очі заплющуються. Не знаю для чого, але я теж наблизив до неї обличчя. Вуста шукають вуст, як сказав поет, не пам'ятаю який. За чверть секунди до поцілунку я чую свій власний голос:

— Ох, ця вже помада… Хто вас образив, що ви тікаєте?

— Ой, ні… — вибухає Жанна, віддаляючись. — Ви не граєте жодної ролі… Ви чистокровний грубіян…

— «Непідкупний», моя дівчинко, так буде точніше, — поправляю я її. — Ну, біжи додому, щоб не простудилась. І не сердься.

І я по-батьківському гладжу її по спині.

— Облиште мене… Не хочу вас більше бачити…

Підбори сердито стукотять по алеї.

— Цього я вам не можу обіцяти, — кажу я. — Все залежатиме від того, як складуться обставини.

Чекаю, поки Жанна дійде до дому, сподіваючись, що, може, вона хоч махне рукою. Ні, навіть не озирнулася. Безшумно рушаю алеєю, потім збочую, але не в будинок, а в кущі, під дерева. Вибираю зручне місце для спостереження, й розташовуюсь у чагарнику:

Зловісно… таємниче… й жахлива грязюка. Мало не послизнувся на розм'яклій землі. Про холоднечу вже й не кажу. Якщо Шерлок Холмс справді існував, то я знаю, від чого він помер. За таких умов праці недовго підхопити й ревматизм. Добре, що в наш час романтична звичка пантрувати з кущів зникла. Хоч іноді, як бачите…

На алеї знову чути стукіт підборів. Не сердитий, а прискорений. Жаннині підбори. Бачу, як бежеве пальто пливе вздовж чорного фасаду.

Мучениця. Пройшла цілий кілометр, щоб показати, яка вона скромна дівчина, як рано лягає, щоб тітка… А тепер — кінець легенді. Тітонько, де ж твоя важка педагогічна правиця? Чи ти вже спиш? Так, спить старенька. Підвальне віконце не світиться.

А інженер не спить над своїми кресленнями. І лікар також. І поважний скарбник із вірною подругою життя. Тільки про адвоката не маю точних даних. Скритний чоловік — його вікно з протилежного боку будинку.

Грудень — сумний місяць. Для декого й липень теж був сумний. Я до таких не належу, якщо мати на увазі останній липень.

Ми щовечора виходили з нею на прогулянку тією самою дорогою понад морем, ішли все до того ж мигдалевого дерева на кам'янистому узгір'ї. Сідали й мовчали — переважно я, або розмовляли — переважно вона. Слухав про те, що вже забув, але мені здавалося, ніби я чую це вперше. Вона розповідала мені про книжки, і я згадував, що вже давно нічого не читав, або ж про клопоти з учнями, і я казав собі, що вже давно не думав про дітей: розумієте, дитяча злочинність — не моя парафія. Вона розповідала мені про свою роботу у маленькому містечку й про всякі інші речі, про які я вже не пам'ятаю, мабуть, тому, що моя увага була спрямована головним чином на те, щоб дивитися на її обличчя, не показуючи, що воно мене приваблює. Яке обличчя! Якщо не вірите — фотознімок на столі в моїй квартирі.

Мені не треба носити з собою фотознімка — досить лише заплющити очі і в темряві під повіками одразу ж постає її обличчя. Погано тільки, — що людям нашого фаху треба пильно дивитися, не можна заплющувати очей.

Світло у вікні лікаря гасне. Потім гасне й у вікні інженера. Вікна скарбника ще раніше стали темними. Морок. Північ… Час, коли чиняться вбивства й коли останні відвідувачі залишають Угорський ресторан. Зловісний час. Усе живе засинає…

… А мрець пробуджується. Без жартів, за темною скляною стіною в зимовому саду Маринова з'явився промінчик світла. Промінчик то губиться, то знову виблискує, повзаючи туди-сюди. Тільки ж це мій мрець, і я не можу дозволити йому викобенюватися, як йому заманеться.

Повільно й обережно виходжу з кущів, щоб мене не помітило жодне злочинне око, а головне — щоб не гепнутись у багнюку. Пробираюсь повз фасад, дістаюся дверей у зимовий сад і безшумно відмикаю їх відповідним інструментом. Потім різко відчиняю внутрішні двері й одночасно вмикаю кишеньковий ліхтарик. Промінь влучає просто в очі людини, що схилилася коло шафи.

Ач куди сховався таємничий адвокат!

— На відвідини до небіжчика, га? — дружньо жартую я. — Висловити йому своє співчуття.

Димов мовчки підводиться, затуляючи очі рукою, а другою намагається заховати ліхтар у кишеню.

— Не робіть цього, — кажу я, — ви зіпсуєте вигляд вашого чудового костюма. І потім все одно ліхтар вам більше не знадобиться. Покладіть його сюди на стіл. Ось так.

Адвокат мовчки підкоряється.

— Ну, що? Вже придумали пояснення? Одна порада: такі речі треба готувати заздалегідь. Інакше марнується багато часу.

До Димова нарешті повертається здатність говорити:

— Я опинився у незручному становищі, визнаю. Але ви помилитесь, якщо зробите поспішний висновок.

— Про висновки не турбуйтесь, — заспокоюю його. — Краще подумайте про пояснення.

— Я шукаю листи.

— О, колекціонер автографів… Цікаво.

— Мої листи.

— Якщо вони ваші, то чому ви не запитали про них у моїх людей?

— Саме цього я й хотів уникнути, та оскільки ви так зненацька застукали мене… Це були листи, точніше навіть записки, які не становлять особливого інтересу, до померлої дружини… дружини…

— Небіжчика, — допомагаю я йому позбутися заїкування.

Димов киває.

— Він мав звичку стрибати в гречку. Вона вирішила йому відплатити тим самим. Так між нами почалося… ну, певні стосунки… Я писав їй ці записки. Тільки після смерті дружини Маринов знайшов їх, відтоді часто дорікав мені за них, відмовляючись знищити ці записки. Мені було просто соромно, що ті дитячі вправи можуть потрапити комусь на очі… Тому я зайшов пошукати їх…

— І що ж — знайшли?

Димов безпорадно розводить руками:

— Нічого. Очевидно, він все-таки знищив їх.

— Ну, це було зовсім безневинне заняття. А я подумав бозна-що… Але якщо все так безневинно, чому ви не ввімкнули світло, а псуєте собі зір при цьому дитячому ліхтарику?

— Через Баєва. Він підозріливий…

— Навіть до вас? До людини, яка поза всякою підозрою?..

Наближаюсь на два кроки до адвоката й спрямовую промінь ліхтаря йому просто в обличчя:

— Слухайте, Димов. Я не люблю брехунів. Така в мене професія. Вони завдають мені багато прикростей. Але коли брехун нахабний, я його зовсім не можу терпіти. Це означає: якщо такому, як ти, випало зустрітися з таким, як я, — наступна зустріч уже не відбудеться.

Димов піднімає руку, щоб затулитися від променя ліхтаря. Очі його дивляться вбік, наче він розмовляє не зі мною, а з портретом Маринова.

— Я розповів вам усе, як воно є. Якщо ви маєте з цього приводу іншу версію, спробуйте її довести. Хоч я не розумію, куди ви цілите.

— Цілком зрозуміло, куди я цілю.

Димов пробує глянути на мене, але в очі йому блискає промінь світла і він знову відвертає голову до фотографії небіжчика:

— Але, боже мій, якби це справді я отруїв Маринова, то я забрав би ще вчора ввечері все, що мені треба, і не приходив би шукати зараз…

— Дуже логічно, тільки за умови, що після того, як ви підсипали йому отрути, ви залишались у кімнаті аж до моменту смерті. А це хоч і дуже зручно, та не завжди можливо. Саме тому іноді доводиться повертатися на місце дорогої втрати. До того ж я ще не казав, що це саме ви отруїли Маринова. Звідки у вас такі думки?

— Облиште, я не дитина… — махає рукою Димов. — Ви забуваєте, що й моя професія має щось спільне із слідствами, й процесами.

— У такому випадку ви, напевне, розумієте, що в мене є достатньо підстав для того, щоб затримати вас…

Димов мовчить.

— … але мені недавно трапився випадок признатися зовсім в іншому місці й з іншого приводу, що я людина сентиментальна… Тому йдіть спати. Якщо буде потрібно вас затримати, — ви нікуди не втечете.

Адвокат іде до дверей. В його ході немає бадьорості. Амністія, здається, не зовсім заспокоїла його. Що вдієш — людська слабкість: ми завжди прагнемо мати більше, ніж маємо.

Вичікую, поки зачиняться двері, й гашу ліхтар. Немає рації витрачати батарейку, хоч хтозна-коли вона знадобиться мені знову. Ми не в романах, де час од часу виймають із кишень ліхтарі, пістолети й американську гумку.

Кімната знову темна. Іду до вікна й, пойнятий легкою меланхолією, дивлюся у морок саду. Грудень — сумний місяць… А в сусідній кімнаті лунають невиразні голоси, які поступово посилюються й розвіюють мій сум. То скарбник і його вірна подруга. Проснулися й поквапилися зчинити сварку. Причина сварки не зрозуміла, та окремі епітети звучать з дивовижною силою. Ось так. Навіть у кімнаті мерця неспокійно. І все-таки тут не бракує деякого затишку, звичайно, порівняно з мокрими кущами.

Голоси за стіною поступово замовкають. Сварки, хоч які вони захопливі, теж стомлюють. Я, в свою чергу, також відчуваю деяку втому й дозволяю собі присісти на ліжко, де вранці лежав імпозантний небіжчик. У тиші виразно чути цокання будильника. Діла… Час здійснює свій нещадний рух. Життя вкорочується з кожним днем, та нема лиха без добра: з кожним днем наближається час одержання зарплатні. Ці будильники працюють трохи більше двадцяти шести годин… Чи заводить самогубець годинник перед тим, як випити отруту, — ось що цікавить мене. Бо цей будильник, безперечно, завели трохи раніше до того, як настала смертна година. Якщо самогубець — логічна людина, йому треба було б знати, що його піднімуть на страшний суд і без будильника. Але що ж то за логічна людина, яка сама себе вбиває? Щоб я оце завів будильник, а потім ковтав ціаністий калій… Ні, це звучить фальшиво. Небіжчик не був… таким… телепнем.

Я й далі неуважно слухаю цокання годинника, поки усвідомлюю, що до нього додалося ще якесь цокання. Невже з'явився другий будильник? Невже я опинився в райській ері кібернетики, де механізми народжують собі подібних? Та ба, моя радість передчасна: цокання долинає з двору. По алеї дріботять знайомі каблучки. Спочатку швидко й рішуче. Потім тихо й повільно. Згодом стукіт стихає, але крізь засклену стіну зимового саду вже невиразно окреслюється Жаннина постать.

Повертається, мила дитина. Мабуть, почула поклик мого серця. Легкий металевий звук підказує мені, що дівчина пробує відімкнути двері. Ще трохи зусилля — й готово.

Я відносно швидко підводжусь і ховаюсь за велику шафу із дзеркалом. Незручно сидіти отак, мов пень, коли входить дама.

Дама прослизає в кімнату, на мить зупиняється, щоб зорієнтуватися в темряві, і йде просто до мене. Без усяких жартів… вона справді почула моє серце.

Дівчина вже майже біля мене, коли я нарешті встигаю перебороти свою соромливість.

— Люба, — кажу я з доречною в такому випадку ніжністю.

Замість очікуваного ніжного муркотіння чую невиразний зойк.

— Мила дитино! — наполягаю я.

І щоб нарешті просвітлити наші стосунки, вмикаю електричний ліхтар.

— Садист!.. Не сліпіть мені очей!

— Потім, — кажу я з властивою мені добродушністю. — А спочатку знайдемо гроші.

— Які гроші?

— Ті самі, по які ви прийшли. Гроші Маринова.

— Я не прийшла ні по які гроші.

— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це навіть пишеться в книжках…

— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.

— Тоді розповідай.

Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.

Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.

— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й прийшла їх узяти.

— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним шляхом?

— Я гадала… я гадала, що ви бозна-що подумаєте.

— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?

Вона мовчить. Потім машинально повторює:

— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх, щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.

— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по гроші?

— Заждіть… Я вам поясню.

— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз — забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.

Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я влягаюсь на м'якій ковдрі.

Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.

Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!

* * *

І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі, скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:

— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті, — тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти гадаєш?

— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.

— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від цього трусу.

— Ви все жартуєте.

— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу майор.

Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни, підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде старанно оглянуто.

Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно, дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.

Якийсь сторонній споглядальник, коли б у нього вистачило терпіння простежити за моїми діями, міг би подумати, що я ходжу від квартири до квартири просто так, аби лиш побазікати. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, повинен сказати, що я працюю за планом. Наприклад, цього ранку в мене передбачено візити до деяких дам. 1 а оскільки мій зовнішній вигляд такий, що згадані дами могли б це зрозуміти як вияв неповаги з боку влади до їхніх персон, я трохи змінюю свої наміри і йду спочатку до інженера. Застаю його заклопотаним господарськими справами, точніше — приготуванням кави. Цей чоловік таки набуде навичок старої діви, якщо він їх іще не набув. Я не здивуюсь, коли побачу, як він, випивши каву, переверне чашку на блюдце й почне ворожити на кофейній гущі: що йому випаде — дорога чи лист здалеку.

— Заходьте, — запрошує із знайомою вже мені люб’язністю інженер. — Одну лише хвилиночку, я подивлюсь, щоб не википіла кава.

Він зиркає на мене й, певно, у нього вже досвідчене око, бо відразу ж додає:

— Ця історія геть поглинула вас. Якщо хочете скористатися нагодою, можете поголитись. Я особисто не переношу, коли не поголений. Бритва над умивальником… вона чиста.

В тому, що вона чиста, я не сумніваюсь. У цій квартирі все чисте. Чисте, але помреш з нудьги, як сказав хтось.

— Хоч це з мого боку не дуже делікатно, — кажу я, — але ваша пропозиція слушна. Сподіваюсь, що користування чужою бритвою не буде витлумачено як підкуп.

Наглядаючи за кавою, Славов кидає ту саму репліку, яку я тільки-но чув нагорі:

— Ви все жартуєте.

— Я жартую, а от інші не жартують. В одному місці тобі підсовують гроші, в другому пропонують поцілунок…

Знімаю піджак, розв'язую краватку й починаю намилюватись перед дзеркалом над умивальником. Аж потім чую відповідь Славова:

— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.

— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю професією. Як у вас із танцями?

— Танцюю, але погано, — повідомляє трохи здивований інженер.

— Якщо, добродію, хочете наздогнати мене, треба танцювати ще гірше. Це вам Жанна сказала, що ви погано танцюєте?

— А хто ж іще… — бурмоче Славов, старанно розливаючи каву в дві маленькі чашечки. — Жінки навперебій не вішаються на шию таким, як я.

— А чому? — запитую, припиняючи на мить гоління. — Ви не бридкий і не дурний. Взагалі не маєте якогось помітного дефекту.

— Не відаю, чому. І признаюсь вам: це мене не дуже й цікавить.

Я закінчую гоління й пропоную:

— Можу розкрити вам таємницю, але боюсь, що ви образитесь.

— Я не образливий. Кажіть.

Схиляю голову під кран, обливаючись крижаною водою, потім випростуюся з таким почуттям, наче знову народився.

— Ви трохи… як вам сказати… нудний…

— Я бачу, що ви таки знайшли учора ввечері Жанну, — зауважує Славов з деякою гіркотою.

— Справді, я знайшов її в інтересах слідства. Але ця думка йде не від Жанни.

Інженер не виявляє бажання сперечатися. Він послужливо пропонує мені рушник і, поки я чепурюся, миє бритву й акуратно кладе її на місце.

— Ви любите порядок, — констатую я. — Я ще вчора позаздрив вам. Непомітними дрібницями створюєте собі комфорт. Тільки не забувайте, що люди не можуть підкорятись вам так, як речі, заради вашої зручності.

— Не бачу зв'язку, — похмуро кидає інженер.

— Невже? А я ледь не сп'янів од точності свого вислову. Нічого, не звертайте на це уваги. Взагалі, якщо чогось не розумієте, — обминайте десятою дорогою… Між іншим, що за один цей Том?

— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на ці теми.

— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?

Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови від чашки:

— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще. Вона, здається, бачиться з ним щодня.

— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.

— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.

— Ревнощами?

Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось там бачить.

— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.

Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:

— Ваша кава охолоне.

Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я знову тягнуся до кави:

— Ризикуючи цього ранку бути вдруге звинуваченим у підкупі, я все ж таки доп'ю цю чашку.

Георгій не відповідає. Навіть не видно, що він мене слухає, — став зовсім неуважний. Можливо, моя репліка про гордість зачепила його за болюче місце. А може, він просто співає подумки, «Ля донна е мобіле»^[3]. Вгорі над нами виразно чути кроки лейтенанта і його людей. Хтось перетягує важкі меблі.

— Ось, чуєте? — кажу я, підводячи очі на стелю.

Георгій здригається і теж дивиться вгору:

— Що?

— Як виразно чутно…

— Чутно. Яке це має значення…

— Зараз — ніякого, — визнаю я. — Але що за кроки були того вечора, — це має велике значення. Чиї то були кроки?

— Я вже казав вам…

— Мене не цікавить, що ви казали, — уриваю його. — Йдеться про те, що ви замовчали. Чиї то були кроки?

— Ви хочете, щоб я вчинив підлість…

— Я хочу, щоб ви сказали правду. «Правду, всю правду», — як сказано в заяложеній клятві.

Інженер мовчить. Треба йому допомогти. Це чоловік логічного мислення, отже, йому треба додати логіки.

— Не забувайте, — кажу я, — що коли ви поставили собі за мету когось захистити, ви, можливо, обрали найдурніший варіант. Дурний не тому, що ви піклуєтесь про істоту, яка не дасть за вас і щербатої копійки. Це, мабуть, навіть благородно. Варіант дурний, бо кожний на моєму місці розмірковував би так: «Якщо цей хлопець мовчить, отже, він хоче когось прикрити. Чому хоче прикрити? Бо та особа чимось йому дорога. До яких людей він виявляє симпатію? До одної-єдиної людини: до Жанни». Отут і кінець силогізму: «Славов приховує, бо то були Жаннині кроки».

— Так, але ж…

— Чекайте, — спиняю я його помахом руки. — Силогізм підтверджується й другою обставиною: ще одна людина, яка мусила б чути кроки, також мовчить. Бо для цієї людини — вашої сусідки Каті — Жанна теж єдина близька істота. Тому збагніть, що ваша мовчанка — для мене цілком зрозуміла відповідь. Я лише хочу знати: чи правильна ця відповідь?

Георгій мовчить. Треба зачекати, поки він ще раз проаналізує в думках мої докази. Після чого, певне, і далі мовчатиме. Ці педанти — страшенно вперті люди.

В цю хвилину за дверима чути тупіт чобіт. У двері стукають. Входить міліціонер:

— Товаришу майор, якщо можна, ненадовго…

— Можна, — кажу я. — Розмова тут все одно не в'яжеться.

Кімната Маринова змінилася, і не на краще. Раніше вона виглядала захаращеною. А тепер у ній геть усе перекидано — дбайливо і уважно. Дзеркальна шафа, за якою я вночі чекав кохану, перевернута на бік. Одну з двох її передніх підпірок розібрано. Вона схожа на левову або, радше, якоїсь міфологічної істоти ногу, досить велику, так що у її порожнечі можна щось і сховати. Це «щось» зараз лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо підкресленою гідністю.

А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете, щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.

Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит дамам. Тим паче, що я поголився.

Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку, напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:

— А… це ви…

— Так… це я…

Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно. Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від велетенської шафи, що займає половину приміщення.

Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.

— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, — галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже чарівна…

Нарешті. Жінка задоволено всміхається.

— …і страшенно брехлива.

Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.

— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.

При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту, додаю:

— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за Баєва?

— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не розумію лише, для чого такі погрози…

— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?

— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у той час.

— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами. І все ж таки напружтесь.

— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.

— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли з'явилися? Десь напередодні весілля?

— Саме тоді.

— Посаг вашого чоловіка, чи що?

Вона ствердно киває.

— На які кошти придбав їх ваш чоловік?

— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.

— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.

— Гадаю, що йому дав гроші Маринов… — відповідає, вагаючись, Дора.

Обличчя її стає дедалі схвильованішим.

— Маринов дав йому гроші, але вже згодом. А зараз ми говоримо про те, що було напередодні весілля. На які кошти ви придбали меблі й усе інше?

— Я нічого не купувала. Не вплутуйте мене в цю справу. Все, що куплено, купував він.

— На які гроші, я питаю!

— Він узяв з каси, якщо вам так хочеться знати. А потім попросив у Маринова й повернув.

— Друге: відколи почалися ваші стосунки з Мариновим?

Вираз образи цього разу не такий помітний.

— Ви занадто відхиляєтесь, інспекторе…

— Ризикуючи відхилитися, ще далі, скажу вам, що в даному випадку, можливо, йдеться про вбивство, що в цьому вбивстві заплутана жінка й що ваші викрутаси в такій ситуації навряд чи можуть сприйматися як вияв дівочої цнотливості. Відколи почалися ваші стосунки з Мариновим? Не примушуйте мене повторювати запитання.

Дора опускає очі. Образа змінюється втомою:

— Через кілька місяців після того, як ми розписалися…

— Точніше?

— Мабуть, на четвертий місяць…

— Тобто незабаром після того, як Маринов дав гроші вашому чоловікові, чи не так?

— Так.

— А коли довідався про це Баєв? І як саме довідався? І як він реагував на це? Відповідайте, чого ж ви чекаєте, хіба не бачите, що я не прийшов сюди дивитися на ваші ноги!

— Він дізнався, мабуть, дуже швидко, хоч удавав, ніби нічого не помічає. А одного дня повернувся додому в незвичний час і застав нас… Між ними зчинилася сварка… Баєв залякував… Маринов — теж… «Я запроторю тебе у в'язницю, якщо ти так багато знаєш, — казав Маринов. — Не думай, що я знищив твою розписку. Розповім, як ти заліз у касу. Ти згниєш на нарах, якщо не заберешся геть звідси…» Вони довго лаялись, але Баєв нарешті відступив…

— А ви?

Жінка дивиться на мене втомленими очима:

— Що — я?.. Не думайте, що дуже приємно жити з цим типом… І старий, і дурний, і бридкий…

— Ви про кого це кажете? Про Баєва чи про Маринова?

— Про Баєва. Хоч і другий теж не був скарбом. Але він бодай прикидався галантним, звичайно, коли йому було добре… І задурював мене всілякими обіцянками… Хотів забезпечити мене матеріально… Я прагнула бути вільною… А цей тремтів над кожною копійкою. За кожний лев влаштовував мені скандали, його щедрості вистачило тільки до весілля. Яка ж це тварюка, господи… Не думайте, що таке велике щастя жити з цим типом… Хоч ми фактично перестали жити вже з другого місяця, адже ви розумієте: я не підпускала його до себе, і тому він перетворив моє життя на пекло, і Маринов прийшов до мене як порятунок, бо Баєв хоч і огризався, та жах як боявся Маринова… Боже, яке пекло з ними обома…

— А хто ж вас примушував лізти в це пекло?

— Ніхто… Я сама винна… Коли немає нікого близького…

— А ваші батьки?

— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то, можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що повчав мене ляпасами.

Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене, пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не викладе все до останку».

У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б вона не розревлася.

Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько, заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що ним буде якийсь старий політикан.

— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав. Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?

— Медичних сестер, — схлипує Дора. — Лікар Колев мені пропонував… Та я, дурна, комизилася…

— Даремно. Непогана пропозиція. В усякім разі, куди краще за цю, — зауважую я, показуючи рукою на фотографію Баєва. — А втім, це ваша особиста справа…

Дора виймає носовичок і витирає очі.

— Лікар поставився до мене дуже добре… А я виявилась дурною, — повторює вона.

— Нічого, помилки виправляють… Ви ще повернетесь до гарної людини.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Колев — не для таких, як я. В нього є наречена…

— Ах, так. Біологія. Серйозна наука. Але санітарія — це теж непогано. А втім, це ваша особиста справа…

Піднімаю руку на прощання й виходжу. В мене таке враження, що жінка достатньо приголомшена подіями для того, щоб їй були потрібні ще якісь поради. Тепер побачимо, яка температура в другої героїні.

Спускаюсь у підвал і майже стрімголов вибігаю звідти назад. Жанни немає. Я ледве встигаю уникнути словесного водоспаду тітоньки Каті. Після всього, почутого в квартирі Баєвих, мені бракує тільки цього.

Особи, що мене цікавить, не виявляється й у «Варшаві». Невдоволено викреслюю один з пунктів у своєму плані й рушаю до Баєва, заскочивши по дорозі в управління, щоб поглянути на зібрані відомості, які стосуються дійових осіб цієї історії.

Приходжу в ощадну касу якраз своєчасно, тобто за хвилину до того, як зачинять двері. Як і вчора, службовці поспішають на обід. Як і вчора, Баєв ще сновигає за віконцем, даючи лад текам і паперам. Спираюсь на перегородку з невимушеністю давнього знайомого. Баєв цього разу швидко підводить голову.

— Знаю, знаю, — випереджаю я його. — Каса зачинена. До того ж сьогодні не видаємо зарплатні. Сьогодні даємо свідчення. Отже: фальшиве алібі. Зловживання державними коштами. Розписка на велику суму в кишені Маринова. Ревнощі до того самого Маринова. Залякування в присутності третьої особи вищезгаданого Маринова. Страх перед Мариновим. Знищення причин страху… В таких випадках запитують: «Де ви закопали труп?» Проте я задовольнюсь простішим запитанням: де ви взяли отруту?

— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.

— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга суворої мови доказів.

Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.

— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.

Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:

— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова… Зовсім не причетний…

— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі, що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?

— У своєї першої дружини…

— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не сказали мені про це відразу?

— Мені було незручно…

— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої дружини? Надійне алібі?

— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям, залізши в борги…

І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи, можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей. Крім однієї, суттєвої.

Неуважно слухаю його, і мої вуха знову вловлюють слово «пекло».

— Зачекайте, — кажу я. — Ви мені затуркали голову. Якщо це пекло, то чому ж ви не поклали йому край?

— Хіба це залежало від мене?.. В цьому будинку все вирішував тільки Маринов… Він тероризував нас усіх.

— І хто ж з усіх вас таки зумів покласти цьому край?

— Тільки не я.

— Гаразд, припустимо, що не ви. Тоді хто?

Темні, з жовтастими білками очі витріщилися на мене.

— Не знаю хто. В усякім разі, не я. А за Димова не ручаюсь…

* * *

Іду вулицею під дрібним дощем і з сумом уявляю собі, як у цей саме час повільно охолоджується в тарілці моя порція баранини. Потім примиряюся з цим і пробую подивитись на проблему з філософського боку. Гаряча їжа шкідлива, але я настільки одвик від неї, що мені ніколи так і не трапилося покуштувати її; напевно, їсти її гидко. Зате залізо, якщо хочеш його кувати, повинно бути гарячим. Саме з цих міркувань я змушений поспішати до Димова.

Застаю адвоката в конторі самого. Це вже плюс. Не від чого людина не простуджується так, як від допитів на вільному повітрі. Зігрієшся під час розмови, потім тебе протягне — ось і маєш лихоманку, марення в мокрих простирадлах і т. ін.

— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми знайшли те, що ви шукали!

При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.

— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!

— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.

— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й ваші доноси?

І для більшої певності знову розмахую паперами.

— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати Маринов про наших клієнтів.

— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?

— Щоб не втратити адвокатське місце.

— Підстава не дріб'язкова…

— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я, власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це: він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.

— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?

Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:

— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…

— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?

— Вдома.

— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?

— Щоб уникнути ваших допитів.

— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?

— Ніякого коньяку я не пив.

— Отже, пив він, а ви тільки наливали?

— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.

— «Жінка» — це звучить надто загально.

— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької дурепи… Жанни.

* * *

Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним. Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі.Іду вулицею під дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються. В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.

Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою, що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві». Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре. Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера. Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну поведінку в громадських місцях.

Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим деревом.

Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших тем, і головне — однієї з них.

Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити, та замість цього лише сказав:

— Отже, завтра?

— Завтра…

Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок:

— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?

Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.

— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.

Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.

— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.

Тоді вона нарешті озвалася:

— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»

— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.

— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.

— Правильно, не відповідай. Немає рації.

Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.

— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.

— Надто доросла. Сорокалітня.

— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…

— Не п'яти, а восьми.

Дівчина знову посміхається:

— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.

Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…

— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.

— Я не збираюсь думати про такі дурниці.

Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:

— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.

— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.

— Тоді просто посидимо…

… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.

З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.

— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…

— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?

Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:

— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…

— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?

Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.

— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?

Довірливо нахиляюся до вуха старої:

— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..

* * *

До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.

— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.

— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…

— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.

«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.

Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:

— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.

— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…

Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.

— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.

На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:

— Візьми цигарку…

Беру. Закурюю.

Світлі очі й далі дивляться на мене:

— У тебе втомлений вигляд, Антонов.

— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й серйозніші справи.

— Йдеться не про справу… Йдеться про ставлення.

Шеф повертається спиною до вікна. Погляд його світлих очей поступово змінюється. Тепер він знову теплий, не офіційний:

— Вчора мені хотілося застерегти тебе від надмірної підозріливості. А сьогодні мені здається, що небезпека насувається з протилежного боку… Підозріливість і поступливість — однаково заважають у нашій професії.

— Я не дитина, — кажу трохи нервово. Здається, я справді втомлений.

Полковник легенько всміхається:

— Я тебе й не повчаю, як дитину. Ми розмовляємо. Бувають моменти, і вони нам обом відомі, коли хочеться діяти на власний розсуд і ризик. Тільки ми, дорогий, не судді. І якщо почнемо вершити правосуддя на власний розсуд замість вести слідство, не знаю, до чого ми дійдемо…

Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві зірки менше, ніж у полковника.

Він угадує мій настрій:

— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша — додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.

Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі, неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий паскудник… Тобі слово, інспекторе!

Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її зняв. Потім набираю номер.

— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!

Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю, яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч грудневій мряці. Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ. Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.

Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:

— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не поспішаю… коли приготуєте…

Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:

— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…

Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.

— О, нарешті!

Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій. Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і геніальних здогадках.

Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову, уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…

— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він був у мене на столі.

* * *

Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.

Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.

— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя. — Ні, не приходила моя гультяйка…

Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.

Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава». Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є наречений.

Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч, намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться на мене.

— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через усяких типів не можеш навіть цього зробити.

Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.

Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак, усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається, «добридень».

— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?

— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.

— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте, якщо не секрет?

— Право…

— Кулачне чи яке?

Відповіді немає.

— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як, кажете, справа з грошвою?

— Я вас не розумію… — пручається Том.

— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили того телепня?

Напружую слух, але відповіді знову немає.

— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих — для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.

Та відповіді немає й немає.

— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш маленький приватний банк» — тобто Жанна?

— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову Том.

— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити? У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.

Після такого підбадьорливого заклику я випиваю трохи коньяку, решту залишаю у чарці й іду. На сходах на мить зупиняюсь поправити краватку, а ще більше для того, щоб пересвідчитись, що Том уже спустився до телефону в глибині залу. Щасливчик! Він знає номер, який невідомий навіть мені. Зате я знаю дещо інше. Отже, немає підстав вважати, що ми граємо за нерівних умов.

Виходжу надвір, та оскільки дощ знову розпочав свої жарти, трохи затримуюсь у тому ж під'їзді, де вчора ввечері мусив виконувати роль приборкувача. За кілька хвилин у полі мого зору з'являється постать женишка, який кудись поспішає. Даю йому фору в сто метрів, як це звичайно роблять з неофітами в якійсь грі, й рушаю слідом за ним. Подорож у невідоме. Черговий рейс.

Невідоме, власне, не таке вже й невідоме, як здається. Любий Холмсе, куди може завести нероба, окрім якогось місця неробства?..

Не знаю, що думає з цього приводу Холмс, але стає саме так. Після непотрібних кружлянь десятьма вулицями, назви яких я зараз не буду перераховувати, Том шмигає у подвір'я одного з тих безбарвних житлових будинків, що різняться один від одного лише своїми номерами. Час зменшити відстань. Прискорюю кроки, та коли добираюсь до сходів, лампа-автомат уже вимкнута, а жениха й слід прохолов. Піднімаюсь сходами вгору, затримуючись на кожній площадці, й розмірковую: є тридцять шість можливих способів виявлення супротивника — на якому зупинитися? На четвертому поверсі стає зрозумілим, що треба покластися на слух. У квартирі ліворуч — страшенний гвалт, не треба навіть спеціальної фахівної підготовки, аби здогадатися, що тут гульбище істот, подібних до нашого жениха. Безцеремонно довго тисну на дзвінок. Молодик з модерною зачіскою, тобто з безладно скуйовдженим волоссям, широким гостинним жестом розчиняє двері.

— Я Томів товариш…

— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я іменинник. Заходьте…

Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.

Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато, що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.

Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці. Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим — стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити приблизний зміст його слів:

«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він не прийде свідчити з кладовища».

Том і далі так само швидко й настирливо шепоче Жанні на вухо, а вона час од часу схвально киває головою. Треба покласти край цій одностайності. Мовби криголам, пробиваюся крізь натовп і зупиняюся навпроти молодят. Жанна перша помічає мене й уклякає з переляку. Це примушує й Тома повернути голову.

— Додержуйтесь правил, хлопче, — кажу я. — Не збивайте ритму. Я сказав ритму, а не ратиці під столом. Наприклад, ча-ча-ча…

— Це рокк… — машинально бурмоче Том, наче ця деталь може його врятувати.

— Авжеж, рокк, — киваю я, — а ви трактуєте його як ча-ча-ча. Зверніть на хвильку увагу на мої ноги.

При цих словах я починаю робити якісь вихиляси, наближаюсь до них і вихоплюю Жанну з обіймів ошелешеного Тома. Потім кручу навколо себе дівчину, сам ледве переступаючи з місця на місце, бо не люблю марно витрачати енергію.

— І головне, — додаю я, — дайте можливість діяти дамі. В цьому принаймні ви маєте досвід.

Потім веду Жанну в натовп, якомога подалі від ревнивого погляду коханого.

— Хіба я не наказав тобі сидіти вдома? — звертаюсь до дівчини, машинально переступаючи з ноги на ногу.

— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само машинально хитаючись у ритмі мелодії.

— Але переходиш межу мого терпіння.

— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.

Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:

— Ви не читали Хемінгуея…

— Ні, не читав.

Вона знову заводить тим самим стражденним голосом, наче намагається виграти час:

— Там у Хемінгуея є одне оповідання про старого самотнього чоловіка, який ходить по різних закладах, бо не має притулку, бо хоче, щоб навколо нього було чисто й світло… Оповідання так і називається… «Чисто й світло»… Але ж ви не читали Хемінгуея… — А ти не читала підручника з криміналістики. І залишила на чарці відбитки своїх пальців. Робила дурницю за дурницею. І нарешті — отрута.

— Я його не отруювала… — шепоче Жанна майже в паніці. — Неможливо, щоб я його отруїла…

— Облиш декларації. Розповідай. І про вчорашнє, і про все, що було раніше. Про все, що було між тобою й Мариновим.

Жанна озирається, немов шукає допомоги у присутніх. Та ті хитаються, оповиті димом, і навіть мій екстравагантний стиль танцю не в змозі привернути їхньої уваги. Несподівано дівчина помічає Тома. Студент стоїть біля дверей між двома кімнатами й похмуро стежить за моїми рухами. Він уловив поклик в очах дівчини й суне до нас, але я застережливо піднімаю руку. Лев підібгав хвоста.

— Я казав тобі: моє терпіння має межу. Не озирайся. Том — поза танцем. Зараз танцюєш ти. Ну ж!

— Між нами нічого не було, повірте мені… Як ви взагалі можете припускати… Він був такий гидкий… Але Том примушував мене жартувати з ним, знаєте, заради чого — заради грошей… Томові були потрібні гроші, і він примушував мене брати їх… Двічі я брала, посилаючи Маринова по цукерки чи по коньяк… Я була певна, що він не помічав… у нього було багато грошей, а я багато не брала…

Кажучи це, Жанна оглядається на Тома, але тепер в її очах більше страху, ніж благання про допомогу. Однак Том про всяк випадок десь непомітно зник чи змінив пост, бо я не можу знайти його в натовпі.

— Потім одного дня… Це було того самого дня… ми домовились про зустріч увечері, а ввечері він мені сказав, що про все знає… що я крала… що передасть мене в міліцію, якщо… якщо я не перестану пручатися… що не треба пручатися… що він мав щодо мене серйозні наміри, що хотів мені купити хутряне пальто, що носитиме мене на руках та інше в такому ж дусі… що або я залишусь у нього, або він піде просто в міліцію… Але я була підготовлена… і хлюпнула йому в чарку трохи з пляшечки, щоб він заснув…

Вона замовкла, наче лише тепер збагнула суть того, що вчинила.

— І він заснув. Надовго. Це відомо. А хто дав тобі ціаністий калій?

— Який ціаністий калій? — В голосі дівчини знову панічний страх. — Це було снотворне… Том казав, що це снотворне…

— Том усе може сказати… На суді не цікавитимуться тим, що казав Том.

— Том казав, що це снотворне, — настирливо повторює дівчина. — Так він мені сказав, повірте… І я хлюпнула в чарку… Але Маринов відпив зовсім мало й не заснув… Спочатку він верз мені одне й те саме, то про хутро й шовк, то про міліцію… Потім раптом його обличчя змінилося… Він зблід, скривився, на чолі виступив піт… Він замовк, а потім простогнав, що йому погано, дуже погано…

— Ти диви: вона частує його ціаністим калієм, а він ще й скаржиться… А потім? Що потім?

— Потім підвівся й сказав, щоб я негайно забиралася геть… і вивів мене через зимовий сад… Він завжди туди виводив гостей… щоб не бачили сусіди…

— А де пляшечка?

— У саду… в кущах… Я її туди жбурнула.

— Ох, ці жінки… — зітхаю я. — Завжди вибирають найпотаємніші місця.

Магнітофон замовкає.

— Нарешті. Ніколи не танцював так довго… і так добре.

Хапаю Жанну під руку й пробиваюсь до виходу.

— Куди? — ловить мене за лікоть скуйовджений іменинник, що саме заводить якихось нових гостей. — Гульба тільки починається.

— Іду по квіти, — кажу я. — Мені стало незручно, що я прийшов з порожніми руками.

— Облиш квіти. Тут вистачає квітів. Усі в нейлонових панчохах. Краще принеси коньяку. Ми вже все випили.

— Буде й коньяк, — щедро обіцяю я. — Гульба тільки починається.

1 після цього стрімголов спускаюсь сходами, тягнучи за собою Жанну.

Марна поквапливість. Том уже чатує внизу, біля виходу. Минаємо не зупиняючись. Жанна обертає голову, хоче щось сказати йому поглядом, та я застережливо смикаю її за руку.

Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко обертаюсь до нього:

— Слухай-но, жевжику. Ти опановуєш мою спеціальність. Але, якщо дозволиш, одна тобі порада: не роби це так безглуздо. Коли за кимось стежиш, будь на відстані, а не плентайся за спиною.

— Я за вами не стежу… Я чекаю, коли ви відпустите Жанну, щоб ми пішли.

— Он як: молоде сімейство. Ви вже в загсі розписалися?

— Розпишемось…

— Гаразд. Але, мабуть, вилами по воді. Ану — згинь!

— Жанно… — починає студент, багатозначно дивлячись на дівчину.

— Що «Жанно»? Кінець шлюбу, хіба не бачиш? Завтра починається слідство. Геть звідси, сказав я тобі, і щоб я більше цього не повторював!

Ідемо далі. Кроки третього замовкають. Жанна ступає поруч мене, як автомат, на неї найшло якесь заціпеніння. Я розмірковую над її монологом під час танцю, дивлюсь на дві тіні, що то зникають, то з'являються перед нами, і в грудях мені стає млосно, наче я вже веду дівчину до тюремної камери.

— Цього вечора немає парасольки… — кажу я, дивлячись на її мокре обличчя.

— Я забула її вдома… Сьогодні я мов сама не своя.

— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.

Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог дівчини й про те, як покінчити з цією версією.

Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.

— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.

— Дуже доречне запитання. Шкода лише, що ти пізно ставиш його, — кисло бурчу я.

Потім кидаю на дівчину швидкий погляд і вже м'якше кажу:

— Що буде? Не знаю. Спочатку доживемо до завтра.

Хочу додати, що ранок од вечора мудріший, але саме в цю мить ми підходимо до дверей будинку, і це не дозволяє мені висловити чергову заяложену сентенцію.

Повільно минаємо алею, входимо в під'їзд і спускаємося в підвал.

— Цього разу — без усяких жартів, — кажу я, коли ми зупиняємось біля дверей тітки Каті. — Ані кроку звідси. Ти вважаєшся під домашнім арештом…

Хтось проходить повз нас і, хвильку повагавшись, зупиняється, очевидно, почувши останню фразу.

— Жанна… який арешт?

— А, товаришу Славов, — кажу я. — Ось хто мені допоможе. Наша знайома, як ви почули, від цієї миті перебуває під домашнім арештом. Стежте, щоб вона не виходила з будинку.

— Я не маю досвіду в таких справах… — бурмоче інженер і тривожно дивиться на нас.

— Нічого, — кажу я. — В дитинстві я теж не розумівся на вбивствах.

І повільно йду. Піднявся до виходу й прислухаюся. Георгій щось стурбовано запитує. Жанна, заникуючись, відповідає. Потім заходиться плачем. І крізь плач голос інженера: «Не треба, заспокойся, все буде гаразд». А вона плаче. Добре, що там немає мене.

* * *

Отже, переночували. Аби пересвідчитись, що таки ранок од вечора мудріший. І дощовитіший. Важкі потоки води поливають вікна канцелярії. В мене таке враження, ніби я влаштувався під Ніагарським водоспадом. З тією різницею, що там, напевно, світліше.

Сиджу за столом у капелюсі набакир і з цигаркою в зубах і чекаю, поки розкрутиться машина. Вона розкрутиться не раніше восьмої. Отже, в мене є ще п'ятнадцять хвилин, якраз стільки, щоб переглянути газету. Розкладаю її на столі і вчитуюсь, але мої думки тікають геть від колонок тексту.

«Ви не читали Хемінгуея»… Я вже три дні не читав газет, а вона питає про Хемінгуея.

Підпираю голову руками й дивлюся на свої забрьохані черевики: чисто… Над головою в мене блимають жовтавим відблиском знайомі сорок ват: світло… Взагалі, все, як у тому оповіданні. Так, так, усі люблять оте чисте й світле. Тільки якщо заради цього ти ладен вчинити брудне й чорне, — не дивно, що ти опинишся в чистій і світлій тюремній камері. Знову афоризми. Знову мудрі сентенції.

Ти, моя дівчинко, не єдина, хто знає трохи про чисте й світле. В мене також б деякі спогади на цю тему, пов'язані не з Хемінгуеєм, а з літнім танцювальним майданчиком. Це був останній вечір, і ми сиділи па терасі ресторану, а внизу, в темряві, шуміло море. Ми чекали, поки прийде офіціант, потім чекали, поки він принесе вино, а потім мовчали, хоч уже не було чого чекати.

— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти, звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.

Вона дивиться на мене з докором:

— Відповіла…

А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.

— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.

— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися всього, що починається добре.

— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в давньогрецькій трагедії.

Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:

— Краще потанцюємо.

Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось. Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.

— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти була вже готова.

Вона всміхається:

— Як це готова?

— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.

Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.

Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім знетямившись:

— Залиш мені щось на згадку про себе…

— Боїшся за свою пам'ять?

— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.

— Міліція все знає, — зітхає дівчина.

Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.

Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.

Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:

— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви нарешті здогадались повідомити про це…

Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо чай — і хворіємо.

У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.

— А списки?

— Їх ще не принесли.

Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом. Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує. Документує.

Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні. Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки. Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта^[4]. Коньяк і жіночі ніжки. Маринов упадає коло Жанни.

Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не болить…

Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить старшина.

Нарешті.

— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…

Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева, то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?

Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з вішалки плащ і вискакую надвір.

Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.

Зупиняюсь перед закіптюженим фасадом будинку, в якому мешкає мій Паганіні, і йду сходинками вгору, сподіваючись, що віртуоз розтину трупів не мешкає аж на горищі.

Але помиляюсь. Судовий лікар улаштувався-таки на останньому поверсі. Мені відчиняє якась літня жінка, і я йду слідом за нею, гадаючи, що опинюся в похмурій мансарді із запліснявілими книжками й анатомічними табличками на трупах.

Знову помиляюся. Кімната, до якої входжу, має кілька вікон, яскраво освітлена лампами у різнобарвних абажурах, вмонтованих у кутках. Однак що мене вражає найбільше — це безліч різноманітної рослинності. Бегонії, фікуси, лимони й інша зелень, висаджена в горщики різних розмірів, усе це сплітається й звивається вгору аж до стелі.

У глибині цих джунглів замість бенгальського тигра спокійно випростався на канапі мій Паганіні, укритий трьома ковдрами й із компресом на шиї. Віртуоз підводиться й страдницьки всміхається мені:

— Невже я уві сні? — вигукую я. — Чи, може, помилився адресою?.. А чому ж… Власне, все нормально: труп і квіти. Одне до одного. Точно, як на кладовищі… Ну, старий, що ж тебе вхопило?

— Звичайний грип, — заспокоює мене Паганіні охриплим голосом. — Не поспішай робити огляд.

— Звичайний грип, — кажу я повчально, — переносять на ногах… і на роботі…

— З температурою тридцять дев'ять градусів?

— Градуси мають значення тільки в напоях. А я не прийшов до тебе на чергову пиятику. Та нехай буде як буде. Я хочу знати, що ти з'ясував.

— Майже те саме, що й раніше. Старий не бреше. Можливо, він наковтався різних пігулок.

— Яка кількість люміналу?

— Зовсім незначна… на відміну від ціаністого калію. А взагалі підтверджується моя версія.

— Он як! А яка ж була твоя версія? — запитую я, закурюючи.

Паганіні похмуро спостерігає, як я випускаю густу цівку диму.

— Ага, ясно, — кажу я. — Ви пиячили удвох із Мариновим, ти сказав йому, що в нього рак, і, щоб якось втішити нещасного, пригостив його ціаністим калієм… Здається, щось таке…

Судовий лікар почав ворушитись під ковдрами, та я не думаю, що образив його. Цей чоловік просто не вміє сердитись.

— Якщо в тебе забракло фантазії вигадати щось інше, пиши це, — бурчить він. — Взагалі пиши що завгодно, хлопче, тільки не доводь мій невинний грип до агонії.

Він знову із заздрістю поглядає на димок, що йде від моєї цигарки, потім показує на столик, де серед ліків скромно стоїть пляшка коньяку:

— Пригощайся. Візьми маленький аванс на рахунок майбутніх цигарок, якими ти мене частуватимеш.

Та в мене немає часу тут затримуватись. Мені треба зробити ще два візити, які все вирішать. Махаю рукою віртуозові й у супроводі жінки вибираюсь на сходи, а потім майже збігаю вниз. Та яка користь від цієї квапливості, коли ти наприкінці кожного слідства перебуваєш у такому ж нетерпінні, як і під час дебюту багато років тому.

Перший візит забирає в мене чимало часу — головним чином через відстань. Самий же візит, несподівано навіть для мене, виявляється дуже коротким. Що не заважає йому бути змістовним.

Трохи згодом я знову в поліклініці серед вагітних жінок.

Чекаю, поки з кабінету вийде пацієнтка, й подаю голос крізь двері:

— Чи можна до вас?

— Можна, — обертається до мене чоловік у білому халаті.

Це не Колев.

— Я хотів бачити лікаря Колева…

— А Колев з учорашнього дня у відпустці.

Зворотний шлях. Є небезпека, що він сів на поїзд і кудись подався. Відпустка, та ще й у грудні. І таке буває. У вік атома нікого нічим не здивуєш.

Ковчег мерця. Розпитую про Жанну. Вона слухняно стереже кімнату. Отже, до неї повернувся здоровий глузд, хоч і з запізненням. Потім стукаю у двері лікаря й заходжу. Кімната така сама, як і в Славова, тільки без чистоти й затишку. Це людина мого типу, я знаю. Дві етажерки з медичною літературою, незаслане ліжко, на столі — розкидані рукописи, за столом — сам Колев. Він одірвався від роботи й киває мені замість привітання:

— А, це ви… Заходьте.

— Оце так ви відпочиваєте? — кажу я, показуючи на рукописи.

— Атож.

Незважаючи на запрошення, лікар не дуже вдячний мені за те, що я дав йому маленький перепочинок.

Коли я бачу медичні книги, у шлунку в мене починає щось стискатися. Перша любов ніколи не забувається. Із заздрістю дивлюся на розкриті на столі томи й відчуваю, що Колев спостерігає за мною. На його обличчі з'являється несподівана посмішка, яка розгладжує похмурі зморшки:

— Це не судова медицина…

— Судова чи ні, а медицина завжди цікава, — кажу я. — Є в мене один друг, який просто марив медициною, як дехто марить великим коханням… А потім…

— Що потім? — запитує лікар.

Я недбало махаю рукою:

— Потім з того нічого не вийшло… Але то вже інша історія. А зараз повернімося до нашої. Я бачу, ви трудитесь у поті чола. Мабуть, наукова праця. І, напевно, у дуже напруженій стадії. Виникає логічне запитання: чому все це повинно пропасти?..

— Ваше співчуття мене зворушує, але я вас не розумію.

— Я кажу: пропасти… отак раптом полетіти шкереберть.

— Чого ж воно полетить?

— Через вас. Через те, що ви зробили дурницю. Через те, що ви продали Маринову ціаністий калій. До речі, скільки вам заплатив небіжчик за доставку, перш ніж він став небіжчиком?

Обличчя Колева знову спохмурніло:

— Нічого я не продавав. Нічого мені не платили.

— Послухайте, лікарю, — кажу я. — Бувають моменти, коли наполегливість дає наслідки. Наприклад, якщо пишеш наукову працю. Але бувають і інші, коли треба згортати прапори. Бачите оце?

Я виймаю з кишені копії списків і показую йому.

— Не розумію, — пручається лікар.

— А якщо я покажу вам тут прізвище Євтимової, вашої родички, біолога, тоді ви зрозумієте?

Він заперечливо хитає головою:

— Нічого не розумію.

— Шкода, — засмучено знизую плечима. — Отже, я помилився. Отже, залишається: шерше ля фам! Треба затримати Євтимову.

— Ви що — жартуєте? — вигукує Колев. — Що може мати спільного Євтимова з… з…

Не знаю, що в мене на обличчі, але всі чомусь думають, ніби я жартую.

— Що спільного може мати вона з отруєнням Маринова? Ви про це запитуєте? Якщо про це, то, гадаю, можу вам відповісти. Щойно я був у Євтимової. Показав їй оці папери. Жінка все збагнула. Взагалі я переконався, що з жінками порозумітися легше. Вона визнала, що взяла ціаністий калій для якихось дослідів, що частина отрути лишилася невикористаною, що згодом Маринов попросив її зробити йому послугу — дати цю жахливу рідину, що вона йому дала…

— Це дурниці. Вона й уві сні не бачила Маринова. Вона з ним не була знайома.

— І в мене було таке саме враження. Але Євтимова стверджує, що була з ним знайома і саме через вас. Отже, все співпадає. Особливо, якщо ви заперечуєте. Заглибимось ще далі…

Я закурюю цигарку й удаю, що збираюсь іти.

— Але ви не смієте… Ви не маєте права… Вона просто не розуміє, що верзе… Гадає, що в такий спосіб рятує мене…

— Нічого вона не гадає, — коротко зауважую я. — Вона справді рятує вас. Винуватець відомий. Справу закінчено. Щасливої відпустки!

Колев сидить, схиливши голову над столом, немов іще раз обдумує почуте. Мої останні слова повертають його із забуття:

— Годі. Євтимова не винна.

— В такому разі винні ви. Третя можливість виключена. Не будемо гаяти часу: скільки вам заплатив Маринов?

Колев повільно підводиться з-за столу, наче загіпнотизований, і наближається до мене із зблідлим од гніву обличчям:

— Слухай, інспекторе! Ти якось казав, що чиниш розправу над шахраями, та, мабуть, давно забув, що на цьому світі є ще й інші люди. Нічого мені твій Маринов не платив. І я б нічого від нього не прийняв. Якщо хочеш знати, то це я йому сплатив. Сплатив отрутою, щоб під три чорти послати твого Маринова. Розумієш?

Тепер уже «мій» Маринов. Наче це я народив і виховав його. Спробуй порозумітися з такими неврастеніками.

— Нічого не розумію, — зітхаю я. — Але обіцяю розібратися. За однієї умови: якщо ви почнете все спочатку.

Колев занурює у волосся свою кістляву руку й пробує опанувати себе. Я прискорюю процес терапії, пригощаючи його цигаркою. Лікар закурює й робить дві-три жадібні затяжки.

— Маринов якийсь час скаржився на болі в шлунку. Я завів його до одного свого колеги. Ми виявили в нього рак.

— Коли виявляють рак, пацієнтові про це не кажуть. Такий принцип.

— Я ж казав тобі ще того дня, що в певних випадках плюю на принципи. Заради принципів ми іноді забуваємо про людей…

— Без сентенцій, — кажу я. — І ближче до справи!

— Маринов щось пронюхав і постійно набридав мені своїми запитаннями. Та водночас не полишав свого паскудства. Почав переслідувати ту малу Жанну. І одного дня я не витримав: «Доки ти будеш паскудити, аж до могили? — запитав його. — Хіба не бачиш, що ти вже однією ногою там?» Він усе збагнув. А що був полохливий, як заєць, і знав, що його чекають пекельні муки, попросив отрути. Я відмовив. Але він наполягав. І далі паскудив. Думка про смерть зробила його ще агресивнішим, ніж будь-коли раніше. «Він зіпсує й цю малу„.» — думав я. І одного дня випадково почув від Євтимової, що в неї у лабораторії є ціаністий калій. Я попросив у неї його начебто для своїх дослідів. І дав йому, твоєму Маринову. Тепер ти все зрозумів?

— Зрозумів, що ви плювали не лише на принципи, а й на свою професію. Людина могла ще жити. Є хворі на рак, які живуть роками.

На обличчі Колева знову проступає гнівний дрож. Він кидає недокурок і пильно дивиться мені в очі.

— Отже, ти знову нічого не зрозумів. Це був негідник. Негідник, який розбещував геть усе навколо себе… І коли я дістав для нього отруту, то навіть зрадів. Зрештою, я не вливатиму її йому в уста. Він сам вирішить свою долю. Адже мертвий негідник завжди приємніший за живого…

— Мертвий негідник… чи жива дівчина… — бурмочу я.

— Яка дівчина? — перелякано запитує Колев.

— Ніяка… така собі… в сукні.

— Ми, мабуть, розмовляємо різними мовами.

— Нічого подібного, — кажу я. — Ми навіть чудово розуміємо один одного. Ви з самого початку були мені симпатичні. Тільки мушу вас попередити, що мене ніколи не призначать головою суду. Розподіл влади, розумієте: судова, виконавча й таке інше. Та нічого, побачимо. Візьміть із собою чисту білизну. А про цигарки не турбуйтесь.

І ось я знову на тлі звичної декорації. Канцелярія, чотири порожні столи, вікно, залите потоками дощу, й блимаюча лампочка.

Історія закінчується так само, як іпочиналася, — звичайна манера ледачих авторів. Нічого не змінилось, окрім одної-єдиної деталі. Мене не чекає нове розслідування, немає побачення з мерцем. Буде кілька вільних днів, щоб залагодити свої справи. Між іншим, здійснити невеличку подорож на периферію у зв'язку з однією особистою історією. Наближаються свята.

Бадьоро насовую на потилицю капелюха й підходжу до свого улюбленого поста — до вікна. Надворі крізь пасма дощу невиразно окреслюються голі дерева, вулиця. Люди з парасольками й плащами снують біля вітрин, заходять до магазинів, щось купують. У мене теж іще є час зробити деякі покупки. Треба нарешті подумати про заміну свого героїчного плаща, якого я ношу на своїх плечах вже не один рік…

Двері за спиною відчиняються. Входить старшина.

— Вас викликає шеф.

Коли тебе викликає начальство, то, напевне, не для того, щоб вручити троянди.

Так воно і є. Шеф, звичайно, задоволений швидким закінченням справи. Заковика лише в тому, що стався новий випадок… і оскільки, як тобі відомо, інші інспектори зайняті…

Так що я знову стою біля вікна й чекаю, поки задзвонить телефон. Я вийду, сяду в спеціальну автомашину, потім насуну на очі капелюха, щоб на кілька хвилин усамітнитися й обміркувати одне питання. Наближаються свята, от тоді й заходжуся коло особистої справи. Так, свята. Але які саме? Аби тільки не вербна неділя. Так чи так, а до свят іще два тижні. І зараз треба думати про найближчу перспективу — про нове завдання. Цього разу — у вечірній час.

За спиною дзвонить телефон.

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

На ходу знімаю з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки збігаю сходами вниз. Машина закрутилася. Початок нової справи. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Мій робочий день закінчується пізно ввечері. Випадок досить заплутаний. Поки що все оповите темрявою. Іду вулицею під дощем і намагаюсь вдивитися, наскільки це можливо, в цю пітьму. Ступаю, засунувши руки в кишені старого плаща, і разом зі мною пливуть мої думки.

Вулиця розмальована, мов зебра, тінями й світлом, що падає від ліхтарів та освітлених вікон. Я ловлю себе на тому, що, замість думати про нове розслідування, рахую світлі й темні плями.

Це погана прикмета. Нічого, мине.

Світло… Темрява… Знову світло… Знову темрява… Ми навмисне ведемо гру в темряві. Як фотографи. Нерозлучні з темрявою. Павло й Віргінія^[5]… Інспектор і ніч… Найрізноманітніші людські долі. Тільки твоєї власної немає… Темрява… Світло… На тому танцювальному майданчику теж було світло. Поруч — море. А ще ближче — дівчина. Настільки близько, що якийсь вульгарний тип сказав би — майже в твоїх руках.

Шлях мій проліг повз отой будинок — ковчег Маринова. Але тепер він уже нічого не означає для мене. Він залишився як непотрібний мотлох у комірчині спогадів. Повільно проминаю двері та іржаву металеву огорожу. Попереду причаїлась в обіймах парочка, знайшовши притулок під маленькою жіночою парасолькою. Вони обнялися, бо парасолька маленька — сподіваюсь, ви вловлюєте зв'язок. Дівчина ця — Жанна. А юнак… не Том.

Я вже майже порівнююсь з ними, коли вони нарешті помічають мене.

— Інспектор… — шепоче Славов.

— На добраніч, інспекторе! — чую Жаннин голос.

Я вже майже пройшов, але піднімаю вгору руку на знак привітання, не обертаючись. «На добраніч, діти», — подумки кажу я. Нічого кричати серед вулиці.

І йду собі крізь темряву й світло, так само тримаючи руки в кишенях, у зсунутому на потилицю капелюсі й згаслою цигаркою в кути губів.

То про що ми говорили?.. А, про погоду… Низька, значна хмарність з дощами в західних областях країни… Моя вам порада: не виходьте з дому без парасольки.

БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Затишна квартирка. Саме така згодилася б мені, бо я ще не одружений. Затишна, світла квартирка. Крізь вікна й балконні двері ллється сяйво травневого ранку. Блідо-сірі стіни з гіпсовими прикрасами, темно-сірі оксамитові крісла, рожевий перський килим й обов'язковий круглий столик, призначений тільки для того, щоб займати місце. Оксамитові штори, також рожеві, лампа з шовковим абажуром… Що ще? Ага: широке зручне ліжко. Та про нього не буду розповідати. Бо на м'якій ковдрі, зігнувшись, як знак запитання, лежить мрець.

Огляд, зйомки, дактилоскопічні й трасологічні дослідження, складання протоколу — все це вже закінчено; фахівці зробили свою справу й пішли. В приміщенні лишилися тільки я й мій давній приятель — судовий лікар, якщо не брати до уваги варти біля входу. Поки лікар клопочеться біля свого мертвого пацієнта, я ще раз оглядаю кімнату, невеликий передпокій і балкон, щоб вилаштувати свої спостереження в певній послідовності.

— Як справи, старий? Чи виявив ще щось?

Лікар, як завжди, для більшої солідності не квапиться з відповіддю. Я втомлено зітхаю й витягаю пачку «Сонця», але на моє здивування мій приятель заперечливо хитає головою:

— Дякую, не курю!

— Нарешті хоч одна приємна новина, — бурчу я собі під ніс, припалюючи сигарету. — Це дасть мені чималу економію.

— Отруєння газом, та й усе, — каже лікар, пропускаючи повз вуха моє зауваження. — Навіть коли й щось більше, це виявиться тільки після розтину.

— Браво, — відповідаю я. — Ти спритно розкриваєш очевидні речі.

— А за речі загадкові платять гроші тобі.

— Мене цікавить, чи…

— … чи не приймав він перед сном снотворне, — закінчує замість мене Паганіні розтину трупів і недбало додає:— А втім, дай все-таки одну сигарету.

— Прощавай, економіє, — кажу, дивлячись, як він за звичкою порпається в пачці, вибираючи найм'якшу сигарету. — Ти, власне, відколи не куриш?

— Якщо й завтра не доторкнуся до цигарки, то буде два дні, — пояснює лікар і з насолодою кілька разів затягується.

Відтак закриває свою валізу, махає мені рукою й виходить з кімнати. Тепер я залишаюсь на місці злочину сам-один. Та не будемо поспішати з висновками. Поки що нам відомі такі факти.

Христо Асенов, комерсант, який ще до війни переселився в Німеччину, нині громадянин ФРН, кілька разів приїздив у якихось справах до Болгарії. Учора ввечері, приблизно о 21 годині, він пішов у ресторан «Балкан» разом із своєю знайомою Магдою Коєвою. Десь за півгодини до півночі Асенова запитала по телефону невідома особа. Трохи згодом у ресторані з'явився Філіп Манев, друг Коєвої, він намагається забрати її з собою, та оскільки Асенов заперечує, здіймає скандал. Манева й Коєву затримують, Асенов повертається в свою квартиру, де вранці його знаходять мертвим — отруєння газом.

Кімната Асенова має окремий вхід. Двері ведуть у невеличкий передпокій — праворуч туалет, ліворуч — широка ніша з кухонним столом і газовою плитою. Кран газової плити лишився відкритий, це й спричинилося до смерті пожильця.

Побіжний огляд дає підстави припускати, що це нещасний випадок: на столі стоїть бляшанка розчинної кави й пачка цукру, порожня чашка, сірники. На плиті — кавник, навколо кавника й під ним ще не висохла вода. Асенов, певно, вирішив приготувати каву, запалив газ, поставив воду, а сам тим часом заснув у ліжку; вода закипіла, пролилася з кавника, загасила вогонь, і смертоносний газ почав повільно заповнювати закрите приміщення.

Таке припущення можна обгрунтувати й іншими обставинами: двері кімнати замкнені зсередини. Балконні двері теж зачинені, хоч і не замкнені, але квартира міститься на п'ятому поверсі, отже, залізти на балкон з вулиці не так просто. Перш ніж одягти піжаму, Асенов старанно склав свій одяг на стільці. Цей стілець стоїть за крок від балконних дверей. У внутрішній кишені піджака знайдено паспорт і гаманець мертвого з досить великою сумою болгарських левів і тридцятьма західнонімецькими марками. Якщо метою вбивства — припустимо, що це вбивство, — була крадіжка, незрозуміло, чому вбивця вирішив піти на такий ризик і скористатися газом. Адже для цього йому треба було не тільки проникнути на балкон, а й здійснити ще кілька додаткових операцій: пройти через усю кімнату, щоб дістатися до газової плити, потім у той самий спосіб повернутися назад, і це за реальної небезпеки, що квартирант щохвилини міг прокинутися; відтак зачинити балконні двері, щоб у кімнаті утворилася висока концентрація газу, довго чекати на балконі, після цього відчинити двері й знову чекати, поки вивітриться газ, і нарешті тільки тоді викрасти гроші чи коштовності, які, можливо, були в кишенях мерця. Важко чимось пояснити ці зайві й небезпечні маніпуляції, коли злодієві досить було дочекатися, поки Асенов засне, а потім простягти з балкона руку й вибрати з кишень піджака, який висить на стільці, все, що там було. Це за умови, що крадій звичайно рідко коли вбиває. І що в даний момент немає жодного доказу крадіжки.

Немає, принаймні зараз, і аргументів на користь того, що Асенова могли вбити з якихось інших мотивів, наприклад, з помсти. Він виріс у Бургасі, виїхав з країни ще юнаком у 1939 році. Наскільки нам відомо, він не мав у Болгарії ніяких родичів і знайомих. Скандал з Маневим? Цей інцидент треба детально вивчити. Та хоч би що там сталося, Манев і Коєва були затримані, коли Асенов був ще живий і здоровий, і вони й досі перебувають під наглядом міліції, отже, поки що лишаються поза грою.

Можливість самогубства теж малоймовірна. Коли в людини на думці самогубство, вона не стане варити каву. І потім, які є причини для самогубства? Те, що в нього намагалися відбити дівча? Така версія не витримує ніякої критики.

На перший погляд, найімовірнішим здається нещасний випадок: закипіла вода, залила вогонь і т. д. Але перший погляд часто оманливий, бо він вихоплює тільки те, що лежить на поверхні. А копнеш глибше — і починають виникати запитання.

Коли відчинили замкнені зсередини двері — на щастя, це зробили не занадто запопадливі сусіди, а наші працівники — відразу ж виявилося, що концентрація газу в кімнаті дуже низька. Звичайно, за час, що минув, вона могла знизитися сама по собі, але навряд чи в такій мірі, бо балон із зрідженим газом був майже повний. Якщо ж припустити, що йдеться про злочин, така невисока концентрація газу цілком закономірна. Після першого етапу операції — отруєння — вбивцеві треба було провітрити приміщення, щоб здійснити другий етап — пограбування, а потім і третій — інсценування нещасного випадку. Він відчинив балкон, а потім, певно, й віконце над нішею, щоб утворився протяг. Віконце й балконні двері були зачинені аж після закінчення всієї операції, коли вбивця завбачливо знову відкрив газовий кран. Та оскільки кімната вже провітрилася, повторна концентрація газу в ній виявилася дуже низькою, що не може не викликати підозри.

Друге. Балкон на п'ятому поверсі, але забратися на нього можна. Над самим балконом — горішня тераса. Вона сполучена з коридором горища, що виходить на сходову клітку. Двері між кліткою й горищем були замкнені, та ледве помітні свіжі подряпани в замку наштовхують на думку, що хтось користувався відмичкою.

Пробравшись на горішню терасу, неважко потрапити й на балкон Асенова, — для цього досить перелізти через огорожу тераси, вхопитися руками за виступ і, повиснувши, зістрибнути вниз. Якщо ж злочинець прив'язав до огорожі тераси мотузку, він міг без особливих зусиль видертися туди знову.

Найрозумніший злочинець, навіть той честолюбець, який мріє здійснити зразковий злочин, забуває, що, незважаючи на всю свою обережність і спритність, він все одно залишить після себе якісь сліди — діє ж бо реальна людина в реальних обставинах. Тож і в нашому випадку є в наявності сліди: подряпини в замку, витертий край іржавого прута в огорожі тераси, за який, певно, прив’язувалася мотузка, невеличка пляма на штукатурці фасаду будинку, там, де треба було обіпертися ногою, щоб видертися по мотузці вгору, і, нарешті, слід ноги в шкарпетці — мабуть, тієї самої ноги — помітний неозброєним оком якраз між перським килимом і мозаїчною підлогою передпокою. Певна річ, кожен із цих слідів сам по собі міг не привернути до себе уваги, але коли їх зіставити й розглянути разом — це вже пожива для роздумів. Лишається дочекатись наслідків дактилоскопічних і трасологічних досліджень.

Безперечно одне: якщо ми маємо справу з убивством, то це вбивство не тільки зумисне, не тільки детально й хитро розроблене, а й здійснене холоднокровним злодієм. Усі етапи операції — проникнення на балкон, отруєння людини, провітрювання приміщення, пограбування та інсценування нещасного випадку, не кажучи вже про втечу, — вимагали чимало часу (я вже подумки його підрахував), а це, зі свого боку, свідчить про те, що тут діяла людина із міцними нервами.

Однак ця операція свідчить і про дещо інше — злочинець знав, як умебльована кімната, і, головне, знав про наявність газової плити — приладу, який ще не дуже поширений у Болгарії.

Думка про це змушує мене залишити кімнату колишнього пожильця й завітати до його хазяйки.

Громадянка Гелева мешкає в сусідній квартирі, теж однокімнатній. Це легко зрозуміти — вона розгородила стіною своє двокімнатне житло, щоб здавати половину площі приїжджим, які мають. багато грошей.

Гелева відчиняє мені після першого ж дзвінка, мабуть, відчуває, що візити цього ранку ще не скінчилися. Вона несамохіть посміхається, щоб трохи приховати свій переляк, і заводить мене до просторої кімнати — гібрида холу, спальні й вітальні, — проте охайної й досить затишної, з гарними, хоч уже й не новими меблями. Господиня вдало доповнює цей інтер'єр, бо й сама, хоч і підтоптана, але ще зберігає сліди колишньої вроди і взагалі бореться з плином років, які рано чи пізно прибивають усіх нас до квартиранта за стіною.

— Прошу сідайте, — знов усміхається вона. — Чи не вип'єте кави?

— В тому разі, якщо вона вже зварена. Дозвольте закурити?

— Звичайно. Я теж курю. А кава вже майже готова.

Це «майже» триває близько десяти хвилин, та я використовую їх активно, бо прочинені двері між холом і кухнею дозволяють нам вести розмову:

— Скільки разів у вас зупинявся Асенов?

— Тричі. Він поселився тут ще під час свого першого приїзду, а що моя квартира йому сподобалася… Я, знаєте, завжди стежу за чистотою…

— Це помітно. А як він проводив свій час? З ким зустрічався? Чи приходив хто-небудь сюди до нього? Взагалі, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього.

— Він був скромна людина. Наскільки мені відомо з його телефонних розмов (він іноді забігав до мене подзвонити по телефону), він мав лише ділові стосунки з приводу торговельних угод. Крім його приятельки, до нього більш ніхто не заходив.

— Коєвої?

— Здається, так. Я знаю її просто як Магду.

— А що ви ще знаєте про цю Магду?

— Як вам сказати? Хіба ви не знаєте сучасних дівчат — сьогодні з одним, завтра з другим. Розбещеність.

— Вона збиралася заміж за Асенова, чи не так?

— Може, й збиралася, та не кажи гоп, поки не перескочиш. Асенов був не з тих, що одружуються з такими.

— А чи не чули ви, з ким мала справу Магда, коли Асенов був у Німеччині?

— З такими ж, як сама. Кілька разів я бачила її на вулиці з молодиками, але, правду кажучи, подробицями не цікавилася.

— Зрозуміло. А хто приходить до вас?

— Сусідки, хто ж іще!

Гелева приносить тацю з кавою, ставить її на столик переді мною й сідає, вигойдуючи широкими стегнами, аби показати, що вона ще жінка в самому соку. Протягую їй пачку «Сонця», але вона курить сигарети з фільтром і тому запалює свою. Каштанове — я маю на увазі пофарбоване в каштановий колір — ще густе волосся й випещене біле обличчя справді роблять господиню моложавою, хоч їй, напевне, вже пішов п'ятий десяток. Сподіваюсь, що в неї так само гаразд і з нервами.

— А чоловік хіба до вас не приходить? — запитую, відпивши кави й теж закуривши сигарету.

— Колишній? — Вона невдоволено копилить товсті губи. — Іноді приходить, щоб зіпсувати мені настрій.

— Невже?

— Атож! Тільки й дивиться, як би здерти з мене копійку.

— Чого б це?

— Я була йому винна гроші за квартиру. Колись він допоміг мені купити її, але вже давно…

— Зрозуміло. Що ви можете розповісти мені про вчорашній вечір?

— Ну, звечора в мене була Савова з нижнього поверху. Ми пили каву, теревенили, потім я провела її.

— О котрій годині?

— Десь близько десятої. Трохи прибрала й лягла, але мені не спалося, і я ввімкнула радіо.

— Ви чули, коли повернувся додому Асенов?

— Ще б пак! Тільки-но я вимкнула радіо, аж тут і він прийшов.

— Коли ви вимкнули радіо?

— Десь опівночі, як закінчилася передача.

— А потім?

— Потім нічого. Ще трохи покрутилася в ліжку, але більше нічого не почула.

— Дякую за інформацію, — кажу я, встаючи. — Ага, мало не забув: навіщо ви поставили там газову плиту?

— Бо газова плита вдвоє дешевша за електричну. Та сама розкіш, тільки вдвоє дешевше.

Гелева допитливо дивиться на мене, намагаючись розгадати, чим викликане таке запитання, і, нарешті збагнувши, цілком логічно зауважує:

— Плита тут ні при чому. Якщо людині судилося вмерти, вона помре й без плити.

* * *

Так уже заведено, що убивства трапляються в негоду з туманом і дощем, дощ, як правило, йде сильний і який хочеш: дрібний, прямий і косий, заливний і грозовий. А інспектор повинен блукати в мороці й, поринувши в свої думки, намагатися розвіяти ту загадкову імлу, якою вбивця оповив свій лиховісний злочин.

Одне слово, традиція жанру мені добре відома, але вбивства здійснюються не за календарним планом, і, вийшовши на вулицю, я потрапляю в обійми весняного сонячного дня. На деревах — ніжна зелень, навколо кудись поспішають юнаки й дівчата, прогулюються матері з дітьми, а над усім цим — блакитне небо. Ось воно, моє мирне місто, яким я зараз іду. І в мене таке відчуття, ніби серед цього пейзажу я наче неприкаяний зі своїми похмурими версіями і з тим анахронізмом, що ним є моя професія. Звичайно, цей анахронізм — лише наслідок іншого анахронізму — злочину. Та хоч як би там було, морок і дощ — краще, тоді якось ліпше вписуєшся в навколишнє середовище.

Виходжу на вулицю Вітоші й швидко дістаюся до кав'ярні «Бразілія». Після сонячної вулиці вона видається темною й непривітною. Зупиняюсь біля бару, тут у мене знайома офіціантка.

— Здрастуй. Що замовлятимеш?

— Тільки не каву.

— Якщо не хочеш кави, чого ж ти сюди прийшов?

Вона, трохи ображена моєю зневагою до фірменої страви «Бразілії», але з дружніх почуттів все-таки приносить мені апельсиновий напій.

— Чи немає серед ваших клієнтів Філіпа й Магди?

— Ще б пак! Вони тут днюють і ночують.

— Сидять з ранку й до вечора?

— Переважно ввечері.

— Хто ще в їхній компанії?

— Ще двоє хлопців — Спас і Моньо.

— Більше нікого?

— Раніше ходили ще дві дівчини — Дора й Ліза, та їх уже давно не бачу.

— Як вони поводяться?

— Цілком пристойно. Тільки Спас трохи дурнуватий.

— В якому розумінні?

— Задерикуватий ведмідь. Одного разу ледь не зчинив бійку з двома клієнтами. Добре, що втрутився Філіп. Ми його суворо попередили, відтоді він принишк.

— А як щодо зв'язків з іноземцями?

— Такого не помічала.

— Дякую, — киваю я. — Напій був пречудовий.

— Але ж ти навіть не покуштував його.

— Яке це має значення? Впізнаю фірму.

Виходжу надвір і, трохи примружившись від сонця, знову жену по тротуару свою тінь.

* * *

Влаштовуюсь у своїй тихій канцелярії за зручним старим письмовим столом, що забився в куток, як домашній пес. Ви, напевно, пам'ятаєте мою канцелярію, з порожніми столами й сліпучою лампочкою на сорок ват. Тепер я працюю в іншому приміщенні. Окремий кабінет з яскравішою лампою, навіть з плафоном. Плафон круглий і білий, як повний місяць. Досить лише уявити собі, ніби поруч сидить кохана жінка, а над головою в тебе час од часу похитуються крони дерев, — і відразу ж настроїшся на романтичний лад. Особливо, коли нема чого робити, й ти, щоб згаяти час, читаєш якийсь роман епохи між двома світовими війнами.

Та я не збираюсь «убивати» час. Досить убивств. Краще подивимося, де самі вбивці, але це зовсім не означає дезертирувати з робочого місця.

Отже, ніяких зв'язків з навколишнім світом. Треба трохи попрацювати з мертвою матерією — листами й документами. Навести довідки. Й більше мізкувати, по можливості так, щоб не було «буксування».

Можуть сказати, що я марную дорогоцінний час, втрачаю темп і взагалі «спізнююсь на поїзд». Убивця, якщо він існує, скористається моєю неповороткістю, щоб знищити докази. Докази? Які саме? Брудні шкарпетки, що можуть за п'ять хвилин згоріти. Відмичка, яку легко жбурнути вночі в будь-яку каналізацію. І, мабуть, рукавички, що нічим не різняться з-поміж тисяч таких самих рукавичок. Ну, й запилений від повзання по карнизу одяг — светр чи спортивна куртка, — що після кількох змахів щіткою знову стане чистим. Оце й усі докази. Якщо гаданий убивця не дурний, він, звичайно, їх уже знищив. Та є ще один доказ, який не так просто ліквідувати. Цей доказ, якщо він взагалі існує, очевидно, не знищать, а приховають. Невідомо тільки, де й від кого. Щоб відповісти на всі ці питання, треба напружено мізкувати й, по можливості, «без буксувань».

Отож сиджу за письмовим столом, зв'язуюсь по телефону з різними службами і взагалі сповна використовую «потужність» нашого підприємства. Бо — вже не пам’ятаю, казав я вам про це чи ні — інспектори, що все роблять голими руками, зустрічаються лише в романах.

Я саме перегортаю документи в темно-зеленій теці, як раптом мене викликають до шефа.

Полковник зустрічає мене, підвівшись з-за столу, вітається кивком голови, потім показує рукою на крісло, а ще перегодя недбалим жестом — на столик з дерев'яною скринькою для цигарок. Це означає: «можеш курити» й водночас — «готуйся до звіту».

— Ну, що нового? — запитує шеф, чекаючи, поки я сідаю й закурюю.

Дуже стисло викладаю факти, які досі вдалося виявити, намагаючись не пропустити нічого істотного, хоч полковник уже напевне знає всі найважливіші подробиці.

— Не розумію, навіщо хазяйка так рано дзвонила Асенову…

— Принесла сніданок. Як завжди, о сьомій годині. Асенов прокидався рано.

— Що свідчать Манев і Коєва?

— Нічого цікавого, крім того, що геть усе приховують. Скандал видається за сцену ревнощів.

Шеф ставить ще кілька запитань саме про ті деталі, які я обминув. Потім звичне:

— Які в тебе версії?

Знову стислий виклад, цього разу щедро оздоблений виразами «якщо», «на випадок того» й «можливо». Полковник задумливо слухає мене, і це дозволяє мені ненароком закурити другу цигарку. Мій шеф — не курець і тому не дуже любить, коли димлять у його кабінеті.

— Гадаю, ти правильно накреслив коло, — киває полковник, коли я замовкаю. — Та все ж не забувай, що відповідь на загадку може бути й поза цим колом.

— Звичайно, — кажу я, збираючись підвестися.

Але полковник помахом руки спиняє мене:

— Май на увазі й таке: треба діяти якнайшвидше. Ти знаєш, Антонов, що я тебе вважаю за сумлінного працівника й ніколи не підганяю, хоч ти подеколи виявляєш зайву самовпевненість і вдаєшся до… ну, скажемо, своєрідних методів розслідування. Але цього разу випадок незвичайний, йдеться про смерть, можливо, насильницьку смерть іноземного підданого. У нас таких випадків, як сам знаєш, ще не траплялося, й це буде як на руку ковінька ворожій пропаганді. Емігрантські центри не оминуть нагоди спекульнути тим, що Асенов — болгарин, одне слово, розмалюють кримінальний злочин як політичне вбивство. Все це примушує діяти швидко, але, звичайно, так, щоб поспішність не впливала на правильний хід розслідування.

— Зрозуміло, — кажу й підводжусь.

І ось я знову схилився над зеленою текою. Бо слідство, хоч і треба квапитись, не можна вести із карколомною швидкістю.

Документи в зеленій теці — це переважно протоколи допитів, що відтворюють епізоди з біографії однієї гарної дівчини — Магди Коєвої. Дівчина була дуже добра до багатьох людей, але не до себе. Безладні зв'язки з іноземцями. Оплата — готівкою або ж за законами натурального обміну — кофточками, білизною, косметикою. Неробство й гульки в найкращих ресторанах. Неодноразові попередження й урочисті обіцянки влаштуватися на роботу і т. ін. Останні дані півторарічної давності. Будемо сподіватися, що відтоді поведінка Магди змінилася.

Сповнений цією надією, я про всяк випадок виписую з протоколів кілька прізвищ. Потім наказую, щоб мені принесли іншу теку, в паперах якої фігурує одне з цих прізвищ.

Я вже закінчую ознайомлення з другою текою, коли заходить лейтенант і повідомляє, що за дверима на мене чекає якийсь Пенев. Доводиться зосередитись, аби пригадати, що це сусіда Моньо й Спаса і що я дві години тому наказав викликати його.

Коротко пояснюю громадянинові, з якого приводу його викликали, й прошу розповісти, що за люди Спас Влаєв і Моньо Киров.

— Гангстери! — лаконічно відповідає Пенев і замовкає, вважаючи, що дав вичерпну відповідь.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я ж вам сказав: гангстери! Не дають людям спати. Майже щовечора магнітофон, галас, пісні й аж до пізньої ночі.

— Що ще?

— Хіба цього замало! Я трудяща людина. До того ж бухгалтер. На роботі мені треба бути зосередженим. Помилишся на одну цифру — й потрапиш за грати. А після безсонної ночі…

— Я вас добре розумію, — уриваю його. — А як живуть оті двоє, чим займаються, з ким спілкуються?

— З ким спілкуються? З такими ж паразитами, як самі. Ходить до них якийсь тип, начебто художник, Філіп. Що він за художник — дідько його знає, збирається всяка потолоч… І Спас, і Симеон буцімто вивчають право, але як вони вчаться й коли — лише богові відомо… Спас тягне гроші з матері, Симеону присилають батьки з провінції. Кажуть, ніби його батько порядна людина, на керівній посаді, та чомусь не здогадається хоч раз приїхати й подивитись, як його син розтринькує гроші…

Пенев і далі просторікує, згадуючи в кожній фразі бога й дідька, поки я нарешті не спрямовую його увагу на події вчорашнього вечора.

— Вчора вони почали пиячити ще завидна. Правду кажучи, Спас багато не п'є, зате Моньо хлеще за живих і за мертвих. Звичайно, першим ділом ввімкнули магнітофон і, як завжди, так гучно, щоб аж позакладало вуха. Особливо від тієї «Бразільської мелодії». Як їм не набридло слухати її, — тільки богові відомо. Вона вже так запам'яталася мені, що гуде в голові навіть уві сні, а вони…

— Співчуваю вам. А що ж було далі?

— Далі, коли набрид магнітофон, ввімкнули радіо.

— О котрій годині?

— Приблизно о восьмій. Принаймні ще до інформаційного бюлетеня.

— Слухали Софію?

— Так. А десь об одинадцятій переключили на іншу станцію.

— Чому ви гадаєте, що саме об одинадцятій?

— Бо теж слухав радіо, і поки вони слухали Софію, їхній приймач мені не заважав. А десь об одинадцятій, як тільки розважальна музика…

— Коли вони вгамувалися?

— Як завжди, пізно. Не раніше другої години.

— Чи приходив хтось до них протягом цього часу?

— Ніхто не приходив.

— Не приходив чи ви не чули?

— Не приходив, — наполягає Пенев. — Моя кімната проти вхідних дверей, тому мені все чутно.

— А з тих двох ніхто нікуди не виходив?

— Не чув.

— Не чули чи таки ніхто не виходив?

— Не чув, — знов наполягає Пенев. — Бо той Спас, дідько його зна чому, має звичку стрибати у вікно, і якщо він виходив з кімнати в такий спосіб, я не міг цього почути. Наша квартира на першому поверсі, і цей малий гангстер призвичаївся стрибати з вікна у двір…

— Може, ви помітили або почули ще щось?

— Хіба можна щось почути в такому галасі… До речі, якщо я вже сюди прийшов, скажіть мені, невже не можна вжити заходів проти цих гангстерів, га?

Я пояснюю громадянинові, що це не входить до моїх службових обов'язків, і проводжаю його до дверей. Потім дивлюсь на годинник, даю по телефону останнє розпорядження й знову вирушаю в широкий світ.

* * *

Жінка, яка виходить на мій рішучий короткий дзвоник, напевно, одного віку з Гелевою. Та ба! В ній немає жодного натяку на моложаву поведінку тієї зрілої спокусниці. Кажуть, вік людини — це вік її артерій, але я гадаю, що вік людини визначається її самопочуттям.

Змарніле обличчя, неспокійний погляд, поріділе волосся, пофарбоване в якийсь невиразний жовтуватий колір, до всього від неї йдуть такі ж невиразні пахощі — суміш парфумів, камфори й валеріанки.

Моє службове посвідчення ще більше посилює неспокій в її очах:

— Ви до Спаса? Він щойно вийшов. Невже знову щось накоїв?

— Не знаю, — ухиляюся од відповіді. — Згодом розберемось.

— Зважте, що Спас — чудовий хлопець, тільки трохи нервовий, іноді втрачає витримку… Але в цьому винний його батько, то такий тип…

— Не хвилюйтесь, — кажу, — я, власне, прийшов до Симеона.

Жінка прикушує язика, запізно збагнувши, що коли я прийшов до Симеона, їй, мабуть, не треба було заводити мову про Спаса. Потім згадує гостя, кидає мені «проходьте» й зачиняє за мною двері.

Коридор темний, тісний і захаращений, мов склад старих меблів. Кімната, в яку я проходжу, спочатку чемно постукавши, — світла, але не затишніша. Юнак, що підводиться мені назустріч, теж не дуже привабливий: хирлявий, з довгим веснянкуватим обличчям, білими, як солома, бровами; русяве волосся коротко підстрижене, але таке скуйовджене, наче воно ніколи не знало гребінця.

— Товаришу Киров?

Біловолосий киває, запитально дивлячись на мене світлими сонними очима. Показую посвідчення, й запитання в його очах зникає, замість нього з'являється невиразна тривога.

— Заходьте… Даруйте за таке безладдя в кімнаті… Живемо по-парубоцькому…

Він робить безпорадний жест, наче збирається взятися прибирати, хоч для того, щоб навести лад у цій кімнаті, треба витратити не менше дня. Дві кушетки, що правлять за ліжка, зі скрученими ковдрами й пожмаканими подушками, на стільцях розкиданий одяг, на підлозі валяються порожні пляшки й книги, стіл захаращений чарками, попільничками, магнітофонними стрічками, — це лише окремі деталі, що впадають мені в око при побіжному огляді. Якщо тут почати шукати докази, то напевно можна знайти не одну, а десять пар брудних шкарпеток.

Відсовую кинутий на одній з кушеток светр, сідаю й закурюю. Моньо розташовується на сусідній кушетці й теж закурює, мабуть, сподіваючись, що дим трохи приховає його збентеження.

Крізь широке вікно, яке востаннє мили, либонь, іще задовго до Міжнародного жіночого дня, видно занехаяне подвір’я, ледве вкритий листячком волоський горіх, гнилий паркан, а за ним — облуплену стіну будинку навпроти. Сонце сіло за будинок, і від цього дворовий пейзаж здається ще похмурішим.

— Чому у вас не прибрано? — запитую, аби щось сказати.

— Все ніяк не зберуся, — всміхається Моньо блідою посмішкою.

Ніс і верхня губа у хлопця час од часу нервово сіпаються, наче він намагається прогнати якусь нахабну муху, що сидить у нього на носі.

— Ви нездужаєте?

— Невеликий перепій, — скромно відповідає Киров.

— І бразільські мелодії, — додаю я. — Чи не можна й мені послухати цю «Бразільську мелодію»?

— Звичайно, можна, чому ж ні, — пожвавлюється Моньо й підводиться, скориставшись можливістю втекти від неприємної розмови.

Він вмикає магнітофон, ставить касету, встромляє тремтячими, але вправними пальцями стрічку й запускає прилад. У кімнаті гримлять енергійні такти самби. Вона непогана, коли б не так гучно.

— Якщо можна, тихіше, — кажу я. — Не так, як учора ввечері.

— А, вас. прислав наш сусід, — здогадується Моньо.

Він зменшує звук і знову сідає на кушетку. Самба скиглить про смаглявих красунь і екзотичні моря, — наскільки я розуміюсь на музиці. Губи й ніс у Моньо знову сіпаються. Незначний нервовий тик, що залишиться в нього як спогад про юнацькі надмірності.

— Звідки у вас така любов до громових звуків? — цікавлюсь я.

— Це Спасове уподобання. А я з часом теж звик до нього. Спас вважає, якщо гучніше — то переконливіше.

— Ти ба! А чому ви обрали цю самбу своїм національним гімном?

— Випадковий збіг обставин. Ми звили собі гніздо в кав'ярні «Бразілія» і, коли почули оцю «Бразільську мелодію», вирішили, що вона стане нашим гімном. Спас навіть вісім разів підряд записав її на одну стрічку, щоб щоразу не переганяти касету.

— Хитра вигадка, — визнаю я. — А тепер розкажіть, з чого почалася і як проходила вчорашня пиятика.

— Нічого особливого. Як завжди. Тільки в меншому складі. Мали зустрітися в «Бразілії», але Спас запросив мене випити вдома.

— Він вас запросив?

— Так. Йому принесли діві пляшки домашньої сливовиці, тому він запропонував краще добряче випити, аніж ловити гав у «Бразілії».

Самба закінчилася різким заключним акордом і тут же почалася знову. Вісім разів підряд. Поможи нам, боже.

— І що ж сталося з тими пляшками?

— Ми їх розпили. Дві півлітри на двох — це небагато. Щоправда, основним споживачем був я. В одній пляшці залишилося кілька ковтків, але я їх недавно висушив з лікувальною метою.

— Шкода, — кажу я. — Мабуть, був непоганий трунок…

— Та ні! Нічого особливого, — відповідає Моньо, несамохіть переводячи погляд на порожні пляшки на столі.

Я простягаю руку до однієї з пляшок, з почуттям досади відкорковую й нюхаю її.

— Справді нічого особливого, — погоджуюсь я. — Звичайнісінька монополька!

Гашу цигарку, дивлюся на годинник, наче обдумую, чи не час уже йти, й запитую:

— А коли закінчилася та пиятика?

— Не можу вам точно відповісти, — ніяково посміхається Моньо. — Я втрачаю почуття часу. В мене так завжди: до певного моменту пам'ятаю все, а потім несподівано поринаю в морок.

— Буває, — киваю головою. — Що ви останнє запам'ятали перед тим, як поринули в морок? Котра була приблизно година?

— Не можу вам точно сказати, — мимрить Симеон, нервово посмикуючи верхньою губою, неначе хоче відігнати невидиму муху. — Я не можу зорієнтуватися в часі. Розмови, музика, потім знову розмови й знову музика — весь час було одне й те саме. Не можу зорієнтуватися.

— От що, Киров: у вас є орієнтир, і я дуже прошу вас скористатися ним. Ідеться-бо не про скаргу вашого сусіда, а про дещо набагато серйозніше.

Я коротко розповідаю йому про випадок з Асеновим, спостерігаючи за тим, як реагує на це хлопець. Гра з невидимою мухою прискорюється, світлі очі перелякано кліпають.

— Ось такі справи, — підсумовую сказане. — Постарайтесь пригадати. В кімнаті грало радіо так гучно, що могло розбудити й мерця. На жаль, не того мерця, що мене цікавить. Ви слухали інформаційні бюлетені, музику й дикторський текст — ось вам точний орієнтир у часі, ну ж, з богом!

Довге обличчя Моньо ще більш видовжується від бажання зосередитись. Невідомо тільки, що криється за цим — намагання справді щось пригадати чи обдурити мене.

— Здається, ми більше слухали якусь зарубіжну радіостанцію, — нарешті вигадує Моньо, — Монте-Карло, Люксембург чи щось таке.

— Брешете, — спокійно відповідаю я, — й до того ж настільки примітивно, що аж ніяк не схоже на юриста. Ви забуваєте, що, крім вас, ваше радіо слухав ще й ваш сусід.

Моньо прикушує язика — зрозумів, що й справді послизнувся.

— Вибачте, — каже він, — але у мене в голові така плутанина.

— Згоден. Наведіть лад у своїй голові, я зачекаю. Тільки не забувайте, що я прийшов сюди не для того, щоб розважатися, і що ви несете відповідальність за свої свідчення. Не знаю, чи зрозуміли ви, що йдеться про вбивство.

— Здається, останній інформаційний бюлетень, який я чув, був о десятій тридцять…

— Здається чи ви в цьому впевнені?

— Так, упевнений. Принаймні нічний випуск я не чув. Останнє, що пам'ятаю, була якась передача про джаз… Я пам'ятаю це, бо ще сказав Спасові, мовляв, патякає зовсім нетямуща в джазі людина…

— А коли й чому ви переключилися з магнітофона на радіо? Така чудова «Бразільська мелодія» і раптом…

(До речі, ця чудова мелодія настирливо скавучить уже п'ятий чи шостий раз, і я здригаюся від самої думки про те, що вона відлунюватиметься в моїй голові ще багато тижнів).

— Здається, ми ввімкнули радіоприймач десь о восьмій годині. Не можу точно пригадати, але пам'ятаю, що Спас хотів послухати останні вісті…

— А потім?

— Потім він собі грав, а ми взагалі забули про нього.

— Гаразд, — киваю. — Не буду більше вам набридати. Мабуть, вам треба готуватися до лекцій… Якщо не помиляюсь, у вас закінчується семестр?

— Семестр уже давно закінчився. Я навіть вдруге записався на той самий курс, — соромливо зізнається Моньо. — Гірше, що з іспитами ніякого просвітку…

— Он як? — співчутливо запитую я. — Стільки випито — й ніякого просвітку?

— Це теж входить до ваших службових обов'язків? — несподівано ображається юнак, і губи його сіпаються.

— Пробачте за відхилення, — кажу я, встаючи. — Але побачивши, як ви живете, й подумавши про те, як би ви могли жити…

— Дякую за співчуття. Тільки, знаєте, в мене такий принцип: терпіти не можу порад.

Ач який! Він ще й зубатий, оцей білявий юнак. Моньо дивиться на мене світлими очима, які нараз стали холодними й непривітливими, й пояснює:

— Ніколи не роби так, як тобі радять інші, й ти не помилишся. Оце мій принцип. Бо кожен думає передусім про себе, а не про інших.

— Видно, що ви пильнуєте свої інтереси, — кажу у відповідь. — Так пильнуєте, що навіть забуваєте про те, що інтереси людей іноді можуть збігатися…

— Це ще й краще, якщо збігаються! — відповідає Моньо, трохи пом'якшавши.

— Все залежить під того, який це збіг. Дивіться, щоб ваші інтереси не збіглися з інтересами злочинців і негідників.

— Я не злочинець! — знов ошкірюється він.

— Припускаю. Інакше я б не заводив цієї розмови. Але йдеться не тільки про те, хто ви зараз, а й про те, ким ви станете. Люди змінюються. Одні йдуть уперед, інші деградують.

— Дуже цікаво, — намагається бути дотепним Моньо.

— Не можна весь вік прожити в такому стані і в цій кімнаті… заливатися горілкою й слухати бразільські мелодії… Ви мусите або самі вибратися звідси й знайти своє місце в житті, або ж вас вишпурнуть, як паразита й покидька. Не можна без кінця-краю перескладати іспити.

— Це моя особиста справа, — огризається юнак.

— Поки що так. Але згодом це стане не тільки вашою особистою справою. Користуйтесь нагодою, поки у вас є можливість самому прийняти якесь рішення. Так буде краще й благородніше. Бо потім замість вас це зроблять інші.

Останні слова прозвучали погрозливіше, ніж мені хотілося, мабуть, тому, що «Бразільська мелодія» раптом обірвалася.

Моньо дивиться на мене похмуро й спантеличено, певно, обдумує, що відповісти, та мені не потрібна його відповідь. Я киваю й виходжу.

Надворі вже поночіє, коли я нарешті залишаю будинок двох «бразільців», навівши ще деякі довідки в сусідніх квартирах. Поночіє, але моя робота не скінчилася, — в мене ще має відбутися остання зустріч, призначена на сьогоднішній день. Сідаю в тролейбус, і він довозить мене до нових корпусів житлового масиву «Схід».

Облишу нецікаві, але улюблені багатьма письменниками й прибуткові для них описання звичайних вулиць і сходів, зауважу лише, що приміщення, в якому я опиняюсь, — повна протилежність забрудненій і захаращеній квартирі, де мешкає Моньо. Простора студія, з кінця в кінець застелена бежевим килимом, чудові легкі меблі, світлі стіни з кількома витонченими світильниками, дві картини (говорити про них не буду через свою необізнаність) і широкий стіл у кутку, завалений кресленнями, — такий загальний вигляд «мертвої натури». Що ж до живої — тут на першому місці господар Марин Манев, тридцятип'ятирічний архітектор, неодружений, під судом і слідством не перебував, і на другому й останньому місці — Дора Денева, двадцятичотирьохрічна студентка, під судом і слідством теж не перебувала, мені її відрекомендували як наречену вищезгаданого Манева.

Господар пропонує мені стільця, сам сідає на канапу біля Дори і, знаючи вже, хто я, спрямовує на мене запитливий погляд.

— Як у вас гарно, — доброзичливо зауважую я, мовби й не помітивши його мовчазного запитання.

— Загалом, так, — киває господар, збагнувши, що для розмови потрібен якийсь вступ. — Я проти поділу житла на багато кімнат. Часто люди прагнуть мати якнайбільше кімнат, не знаючи, що вони робитимуть з ними. Здебільшого людина проводить свій час в одній кімнаті, отже, важливо, щоб ця кімната була простора й затишна… Зручна, простора вітальня й спальня — навіщо більше?

— Цілком логічно, — погоджуюсь я. — Шкода лише, що, коли з'являються діти, картина міняється…

— Тут є й інші приміщення, — озивається Дора. — Якщо вам треба поговорити віч-на-віч, я можу вийти.

Вона; очевидно, по-своєму зрозуміла загальний напрямок розмови, яку я завів, але так само очевидно, що їй не дуже хочеться залишати студію.

— Не турбуйтесь, — відповідаю. — Я не прийшов вести таємні переговори. Йдеться про кілька звичайних відомостей.

Після цього я коротко інформую їх про той прикрий випадок, який привів мене сюди. Манев слухає, насупивши брови, що зовсім зайве: його вродливе обличчя й без того сумне, можливо, це йде від тривалого зосередженого вдивляння в креслення. Він високий, стрункий, упевнений в собі, хоч це трохи контрастує з його тихим, приглушеним голосом, атрофованим, либонь, від того, що мало говорить. Дорине обличчя теж не випромінює привітності. Якась невиразна тінь лежить на цьому вродливому обличчі, якась замкнутість ховається в чорних очах і в маленькій складці на губах.

— Щиро кажучи, вчинок Філіпа мене дивує, — зауважує Манев після того, як я закінчую свою оповідь. — Мій брат, можливо, небездоганна людина, але він ніколи не був бешкетником.

— Я просив би вас у даний момент абстрагуватися від того, що Філіп — ваш брат.

— Саме так я й роблю, — трохи різко відповідає Марин, не підвищуючи тону. — Філіп належить до категорії тих людей, які передусім дбають про спою шляхетність.

Господар дивиться па Дору, немов чекає, що наречена підтримає його, але та й далі сидить з байдужим виразом обличчя. Вона удає, ніби все це її не обходить, хоч їй важко приховати свою напружену увагу до розмови.

— У ваших словах якась двозначність, — зауважую я. — Складається враження, ніби Філіп з тих людей, що дорожать зовнішньою стороною вчинку більше, ніж його змістом.

Манев не відповідає, отже, можна вважати, що я зрозумів його правильно.

— Навіть з тих побіжних довідок, які я добув, видно, що ваш брат веде не зовсім… зразковий спосіб життя.

— У кожногосвоя драма… — ухильно відповідає Манев.

— Авжеж: мрієш про одне, а виходить інше… Але це загальні слова, мене ж цікавлять конкретні факти. Якщо не помиляюсь, раніше ваш брат жив з вами?

Господар киває. Його погляд, байдуже й стомлено втуплений кудись у простір, знов спрямовується на мене.

— Чого ж вам стало нелагідно жити з ним?

— Та… всякі дрібні непорозуміння. Власне, головна причина в тому, що до мене перейшла жити Дора. А квартира, як бачите, розрахована лише на двох.

Він вдруге обертається до нареченої, чекаючи підтвердження своїм словам, але жінка й досі байдуже мовчить.

— Ясно. Свого часу ви заявляли про те, що у вас зник автомобіль, а через два дні по тому забрали свою скаргу назад. Чи був причетний до цієї історії ваш брат?

— Не думаю, — майже впевнено відповідає Манев. — Просто через два дні я виявив свій автомобіль на тому ж місці, звідки він зник. Очевидно, його викрали якісь молокососи, щоб трохи провітритись.

Він знову спрямовує погляд у простір, наче думає про щось інше.

— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я, підводячись зі стільця.

Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки, що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться, звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.

— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати людям, але… ви самі винні.

Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку. Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену… Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Всупереч думці про користь допиту в службовому кабінеті й незважаючи на те, що деякі колеги жартома прозвали мене «інкасатором» за мої вічні мандри, наступного ранку я знову виходжу на свій великотрудний шлях. Бо, як я вже не раз казав, інкасаторство має й свої позитивні аспекти, що далеко перевищують витрати за зношені підошви. «Одержуєш» не тільки відомості, а й враження від обстановки, навколишнього середовища тощо, не кажучи вже про користь чистого повітря й дихання за системою йогів.

Ліза Тенева. Помиляюсь: згадана громадянка вже не Тенева, а Стефанова, і її скоро не обтяжуватиме податок за бездітність. Двері напівпрочинені. Звичним жестом показую посвідчення, і двері прочиняються настільки, що я можу ввійти всередину.

— Пробачте, я саме прибирала, — вибачається Ліза, знімаючи з себе фартух і ховаючи в кутку передпокою віничок.

Вам, напевно, знайомі ці вінички з пір'я, якими здебільшого здіймають пилюку, а не прибирають її. Та не будемо захоплюватися побутовізмом.

Господарка заводить мене до світлого холу, примовляючи, як завше в таких випадках: «Ой, у нас усе розкидано» і «Ой, ми ще не влаштувалися», на що я відповідаю так само традиційно: «Навпаки, навпаки» і «Життя є життя». Потім сідаю й прошу дозволу закурити.

— Та куріть, — знизує плечима господарка, — якщо у вас не вистачає сили волі кинути… Мій чоловік теж курив, але я примусила його кинути, і тепер вам навіть важко уявити, як він себе чудово почуває.

— Заздрю, — кажу я, намагаючись приховати своє співчуття до того бідолахи.

Завести в хаті такого цербера, що й закурити не вільно… І це дехто вважає сімейним щастям…

Закурюю і, щоб не дратувати господиню, затягуюсь якнайглибше, наче хочу знищити дим у своїй утробі.

— Мені потрібні відомості про деяких ваших знайомих. Точніше — про хлопців із «Бразілії».

— Про хлопців? Не нагадуйте мені про них. Я їх уже забула, — відказує Ліза й теж сідає.

— І Моньо?

— Моньо я забула першого. Хоч він, можливо, найрозумніший з усіх. Але, боже мій, як йому бракує сили волі!

— Він не кинув курити, чи не так?

— Курити? — Вона презирливо дивиться на мене й схрещує руки на грудях. — Мовиться не про куріння, а про його майбутнє. Я не здивуюсь, якщо він зовсім зіп'ється.

— До цього і йдеться. А інші?

— Про інших не можна сказати, що вони зловживають.

— Але ви щойно зауважили, що Моньо усе-таки найкращий у тій компанії.

— Так, бо він не розбещений, Філіп і Спас не пиячать, але вони шибеники.

— Он як?!

— Атож. Якщо Спас познайомиться з дівчиною, він неодмінно перекине її Філіпові, бо Спаса не дуже цікавлять дівчата. Зчинити бійку чи побазікати про легкові автомобілі — це його пристрасть.

— А Магда?

— І Магда така ж розбещена, як і Філіп. Скаже їй піти з першим зустрічним, і вона, не вагаючись, піде, щоб довести свою відданість.

— А друга?

— Та теж грає роль мучениці. Закаляться багном, а потім корчать із себе пригнічених і скривджених…

— Зрозуміло, — киваю головою. — А як усе інше?

— Так само: байдикування й велемовні фрази. Особливо в того нашого філософа Моньо. Дайте йому тільки привід, і він почне жувати: «Життя — це нісенітниця», «Розвиток — рух до самогубства», — Ліза вимовляє ці претензійні фрази, намагаючись наслідувати голос Моньо. — Я вивчила напам'ять його одкровення. То кінчай життя самогубством, сказала я йому, а мені дозволь іти своїм шляхом, дурень нещасний. Так просто в очі й сказала, і більше нога моя не ступала в їхню «Бразілію». Кажу вам чесно, що я про них уже геть забула…

— Я вам вірю. І дуже шкодую, що примушую вас згадувати про все це, але що зробиш — цього вимагає справа. А що то була за історія з Асеновим?

— Така ж дурна, як і всі їхні історії. Надумав Філіп видати Магду заміж за Асенова. Мовляв, пам'ятай, що це я влаштував твоє життя. Май це на увазі й, коли поїдеш до Мюнхена, не забудь мене покликати до себе в гості.

— Він так і казав?

— Ні, не казав, але мав на увазі. Філіп не з тих людей, які називають речі своїми іменами.

— Ну й що далі?

— Та нічого. Вона пішла з Асеновим. Наче їй не байдуже, з ким іти. Аби тільки перепала якась кофтинка, а все інше…

— А потім?

— Що було потім, не знаю. Я саме тоді покінчила з ними, й нога моя не ступала більше в їхню «Бразілію».

— Ви не помилилися. Хоч я чув, що там була дуже смачна кава.

— Ой, що ж це я! Може, вип'єте чашечку кави? — раптом підхопилася Ліза. Мабуть, вона сприйняла моє зауваження як натяк.

— Та ні. Дякую. Я з вашого дозволу вже піду. Господиня супроводжує мене до дверей, не без гордості несучи свій випнутий живіт. Гарненька жіночка з природним хистом бути хазяйкою, матір'ю й командиром у сім'ї.

Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.

— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.

— Не думаю. Навіщо?

— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в присутності мого чоловіка.

— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.

— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.

* * *

Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою, широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними, але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим листям усю стіну.

Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам, вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту, я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей, розташовуючись у запропонованому мені кріслі.

Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри, щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.

— Так, у вас затишно, — повторюю свою банальність у новій варіації.

— Ну, а що ж іще лишається старій людині, окрім як звити собі гніздечко, — відповідає Лічев, якого, з усього видно, більше непокоять, аніж тішать мої похвали.

Господар, здається, з тих людей, які вважають, що коли їх хвалять, їм неодмінно готують якусь пастку. Я закурюю цигарку. Дідусь одразу ж підводиться, підносить мені попільничку й клацає на стіні біля мене якимось вмикачем. Чути м'яке дзижчання, і, на мій подив, дим од цигарки плавно пливе до стіни, зникаючи в невеличкому отворі, що його тільки зараз помічаю.

— Тепер можете курити скільки завгодно, не отруюючи повітря, — пояснює господар.

І тут же самовдоволено додає:

— Мій винахід. За принципом пилососа.

— Хитромудра штукенція. Хоч, як на мою думку, можна було просто відчинити вікно.

— А як узимку? Одчинив вікно — і знов розпалюй грубку. З такою, як у мене, пенсією треба все враховувати.

— Ваша правда, — погоджуюсь я.

— А як вам оце?

Він натискає кнопку над ліжком, і з радіоприймача, що в протилежному кінці кімнати, лине музика.

— Звичайний вмикач, — обережно зауважую я.

— Так, але ж вмикач аж онде. Навіщо мені було робити новий вмикач біля ліжка? Клацнув — і готово! Лежиш собі, хочеш — увімкнув, хочеш — вимкнув.

— Здорово!

— А подивіться, що в кухні… — ще більше пожвавлюється старий.

— Із задоволенням, але пізніше, — пускаю в дію і я свій вимикач. — Зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені про свою колишню дружину. Коли ви востаннє були в неї?

— О, коли ж це… мабуть, з тиждень тому.

— А точніше?

— Так, рівно тиждень тому: минулого вівторка. Я це добре пам’ятаю, бо вимагав у неї гроші, а вона мені сказала: у вівторок, мовляв, вона нічого не робить, тим паче не повертає грошей.

— Ага. А які це у вас із нею фінансові справи?

Дідусь якусь мить дивиться на мене трохи спантеличено, з острахом, нарешті відповідає:

— Та вона мій боржник. Наполягала, щоб я залишив їй квартиру, а вона, мовляв, мою частку мені виплатить. І ось уже виплачує п'ять років… Через рік по чайній ложці… і завжди із сваркою. Перехитрила вона мене, та що вдієш. Коли одружуєшся в похилому віці, таке буває…

— Що ви знаєте про Асенова?

— Нічого особливого. Знаю, що він там зупинявся, і все. Я в особисте життя моєї дружини, чи то пак колишньої дружини, не втручаюсь.

— Я зараз питаю вас не про вашу дружину, а про Асенова.

— З Асеновим я бачився один чи два рази в моєї дружини, колишньої. Порядна, пристойна людина… Коли я вчора почув про те, що сталося, це було для мене як грім серед ясного неба… І хто б міг таке зробити?

Старий втуплює в мене свої вологі жовті очиці, наче й справді чекає від мене відповіді.

— Інші теж запитують мене про це саме, — відповідаю, зітхаючи й згадуючи полковника. — А про що ви говорили з Асеновим?

— Про що можна говорити з людиною, яку майже не знаєш! Питав його, як воно там, і таке інше…

— І більше нічого?

— А що ж іще?

— Раніше ви мали власне підприємство, чи не так?

— Яке то підприємство! Маленька закусочна.

— А потім стали офіціантом?

— Так.

— І маєте багато знайомих серед офіціантів?

— Так.

— Але іноді забуваєте про це. І змушуєте мене ловити вас на брехні.

Дідусь дивиться на мене, роззявивши рота від несподіванки.

— Два місяці тому, в минулий приїзд Асенова, ви обідали з ним у «Балкані». Обід тривав досить довго, з вином і розмовами, які навряд чи вичерпувалися запитанням «як воно там». Про що у вас була розмова, Лічев?

— Та… розмова як розмова… хіба пам'ятаєш, що було аж два місяці тому…

— Лічев!

— Ну ж… Це була інтимна справа. Мені якось незручно…

— Зручно чи незручно, але я хочу знати все. Геть усе, чуєте?!

— Ну, йшлося про оту його… Магду. Чоловік закохався, навіть думав одружитися, тим паче що й вона дедалі більше догоджала йому — кинула ту компанію, почала пристойно поводитися й таке інше. Та й справді: він її одягав, давав гроші — чого ще треба? Живи собі по-людському, та й годі, а вона вульгарно дурила його, й далі воловодячись з тією бандою…

— Звідки вам відомі такі деталі?

— А звідти, що Асенов просив мене простежити за нею і все вивідати. Він не мав інших знайомих, тому звірився мені й попросив дізнатися про все, бо не був телепнем і хотів перевірити її, перш ніж зважитись на такий серйозний крок.

— Коли він дав вам це доручення?

— Ще під час свого першого приїзду.

— І під час обіду в ресторані ви перед ним звітували, чи не так?

— Ха, «звітував»!.. Виклав йому те, про що довідався.

— І що ж ви одержали за таку послугу?

Старий з гідністю підводить свою лису голову.

— За кого ви мене маєте? Я не приватний детектив. Зробив людині послугу, пригостилися — й досить.

— Отже, завдяки вам до шлюбу не дійшло?

— А який дурень одружиться із шльондрою? Та, моя, нині вже колишня, теж не була свята, але хоч зберігала якусь пристойність. А ця… Мені довелося втрутитися, щоб врятувати людину…

— Ви врятували її від меншого зла, — кажу я, підводячись.

Лічев знову здивовано роззявляє рота.

— Маю на увазі, що коли б вони побралися, могло б не бути вбивства, — пояснюю я.

І прямую до виходу.

* * *

Приходжу на роботу в обід і зустрічаю в дверях Дору Деневу. Виявляється, жінка чекає на мене з другої години, але не з моєї вини — я її не викликав.

— Радий, що ви прийшли з власної ініціативи, — привітно кажу їй, коли ми заходимо до кабінету.

Дора сідає на стілець, усе ще відсапуючись од швидкої ходи по крутих сходах, відповідає сухо, не дивлячись, на мене:

— Це з вашої ініціативи.

— Тобто?

— Адже ви вчора увечері натякнули, що прийдете знову: я це зрозуміла так, що мушу випередити вас і з'явитися сама.

— Послухайте, Денева, — коротко роз'яснюю їй. — Якщо я захочу вас побачити, мені не треба натякати вам про це. Для цього існують повістки, такі собі аркушики паперу з друкованим текстом. Я заповнюю повістку й передаю людині, яка займається тим, що розносить їх за відповідними адресами. А потім чекаю, поки ви з'явитесь у призначений час. Вам це зрозуміло?

Голос у мене доброзичливий, я навмисне не нагадую жінці про те, що вона сама в минулому одержувала достатню кількість таких аркушиків, аби досконало вивчити весь цей процес. Проте мій дружній тон не викликає взаємності.

— Облиште, — махає вона рукою. — Ви відверто погрожували.

— За що така недовіра?

— Тільки не кажіть про недовіру. Це ви і всі такі, як ви, нікому не вірите.

— Професійна звичка, — визнаю я. — Але, висловлюючись фігурально, ми тримаємо в одній руці недовіру, а в другій — довіру. Все залежить од вас — за яку руку візьметесь…

— Казки, — байдуже відповідає Дора. — Вас особисто я не знаю, але добре знаю таких, як ви. Всі ви отруєні підозріливістю. А що самі отруєні, отруюєте життя й іншим.

— Ви, звичайно, маєте на увазі своє особисте життя?

— Так, і своє особисте.

— Хто ж вас труїв десь півтора року тому?

— Півтора року тому…

Вона не доказує, але інтонація її голосу досить красномовна.

— Півтора року тому ви труїли таких, як я, а не вони вас! — зауважую я.

— А ви ніби заробляєте цим собі на хліб! Навіщо скаржитесь?

Я підводжусь зі стільця й ступаю кілька кроків, щоб стримати роздратування. Відтак спираюся на письмовий стіл і спокійно кажу:

— Ви, певно, думаєте, що таким, як я, бракує глузду займатися іншою справою, наприклад, складанням і відніманням цифр або заповненням звітних відомостей? Чи гадаєте, що наша професія — це райське життя? То мушу вам сказати, що ніхто з нас не відчуває особливого потягу до цієї роботи, і сама вона така ж гидка, як гидкі пацієнти.

— Ви маєте на увазі мене?

— Ви вгадали. І щоб покінчити з цим питанням, додам ще таке: ви, напевно, прийшли для того, щоб застрахувати себе від можливих прикрощів. Я справді дослідив деякі факти з вашого минулого, але коли б ви були кмітливіші, то ще б учора ввечері зрозуміли, що в мене немає наміру комусь викладати ті факти. По-перше, це чисто службові відомості. По-друге, ваша поведінка останнім часом дає нам підстави вважати, що ви остаточно покінчили з минулим. Хоч яка негативна ваша думка про нас, ми не прагнемо лізти кожному в душу і втручаємося в життя людини лише тоді, коли вона настільки заплутується, що без нашої допомоги вже не може обійтися. Карантин — це, звісно, неприємна штука, але заразна хвороба — ще неприємніша.

Замовкаю й закурюю цигарку, чекаючи, коли жінка підведеться й піде.

— Чи не можна й мені закурити? — запитує вона.

— А чому ж ні, — відповідаю й подаю їй «Сонце».

Дора закурює, зирить на мене краєчком ока й каже байдужим голосом:

— Вибачте. Іноді я не стримуюсь…

Я не вважаю за потрібне щось відповідати, й вона провадить далі:

— Я подумала, що ви можете розповісти щось Марину, і аж затремтіла з жаху, бо Марин для мене єдина межа, яка відділяє мене од минулого, і якщо я ще живу, то лише заради нього. Після всього того бруду мені здається, ніби я живу зовсім новим життям і…

Говорячи, жінка різко жестикулює рукою, в якій тримає сигарету, робить такі різкі рухи, наче креслить якісь короткі вертикальні й горизонтальні лінії. Це схоже на сіпання губи у Моньо — можливо, теж нервовий тик, але не такий неприємний, як у нього. Потім рука зненацька застигає, одночасно з тим, як уривається її голос, і я вже думаю, що зараз Дора розридається, та, на щастя, такі жінки не плачуть, — вона лише замовкла, бо думка її крутилася на одному місці й нарешті обірвалася.

Я теж мовчу, неуважно дивлячись на застиглу перед столом руку з сигаретою. Красива й енергійна рука, з музикальними довгими пальцями. Іноді руки можуть розповісти багато про що, хоч і не знаю, наскільки це справедливо, бо мені здається, наче я бачу перед собою руку вольової, зібраної й гарної людини, а досьє засвідчує зовсім інше.

— Не хвилюйтесь, — заспокоюю її, хоч, правду кажучи, я не відчув хвилювання в її байдужому голосі. — Якщо досі все йшло гаразд, я не бачу ніяких причин, щоб ваші справи погіршились. А тепер дозвольте мені поставити вам кілька запитань, на котрі Марин, як брат, цілком природно відмовляється відповідати, але вам, як порядній громадянці, треба було б відповісти.

Вираз «порядна громадянка» викликає в Дори на мить скептичну посмішку, але тільки на мить. Потім жінка схвально киває головою й підводить на мене похмурі очі:

— Гаразд, я відповім. Якщо зможу.

— Передусім про стосунки між двома братами.

— Стосунки між ними ніколи не були добрими. Принаймні з боку Філіпа. Власне, Марин завжди виявляв великодушність до свого брата. Він узяв його до себе, утримував, поки той навчався, дозволяв користуватися своєю автомашиною… Але в Філіпа все це викликало скорше злість, аніж вдячність… «У нього треба просити двадцять левів, щоб він дав тобі десять… Перед ним треба зробити реверанс, аби щось одержати… Він благодійник, а я дармоїд…» Такі висловлювання я чула від нього мільйони разів. І ці ревнощі чи заздрощі — навіть не знаю, що це, — він таїть у собі, мабуть, ще з дитинства. Згодом це почуття в ньому посилювалось. Марин був улюбленцем сім'ї, «розумним» і «здібним», а потім став таким же розумним і здібним в житті. Відомий архітектор, замовлення й відрядження за кордон і таке інше. Філіп навчався живопису й, напевно, обрав живопис лише для того, щоб перевершити свого брата, блиснути перед ним, та коли він закінчив навчання, йому не пощастило, і він кінець кінцем узявся малювати вивіски й етикетки, аби заробити хоч якусь копійчину.

Дора на мить замовкає, востаннє хапливо затягується й гасить сигарету в попільниці.

— Фактично я знаю Філіпа саме після того, як він уже закінчив навчання й сів на мілину. А через кілька місяців дійшло до сварки, й Філіп переселився в барак.

— Який барак?

— Є такий поблизу Симеонова. Раніше там мешкала їхня покійна мати, в той барак і переселився Філіп.

— А як виникла сварка?

— Через гроші. Але гроші — то вже кінець усієї цієї історії. Я вже казала вам, що Філіп не тільки не почував вдячності до Марина, а навіть дратувався від його доброти й завше шукав приводу подражнити брата, щоб довести йому, собі чи комусь іншому, не знаю, кому саме, — це дуже складна історія, — просто довести, що Марин зовсім не такий добрий, якого удає з себе, і що його братерська любов — звичайнісіньке лицемірство… Все це, звісно, мої особисті враження, і вам не варто звертати на них уваги… Та оскільки ви хочете, щоб я розповіла вам про все…

Вона на мить замовкає, наче знову загубила нитку своєї думки.

— Провадьте далі, — киваю я. — Викладайте все так, як воно у вас в голові, нам нема куди поспішати…

— Та я вже все, що мала в голові, виклала вам. Лишилося тільки перелічити факти. Філіп брав Маринів автомобіль, коли йому заманеться, навіть не питаючи дозволу. Більше того, якось Марин попередив його, що йому буде потрібна машина для поїздки на периферію, а Філіп викрав її й не з'являвся додому два дні. Тоді Марин написав заяву в міліцію, та, дізнавшись, що це Філіпова робота, забрав заяву назад. Іншого разу Філіп продав братів фотоапарат. Потім викрав у нього з шухляди гроші. Та вінцем усього були долари.

— Долари?

— Ну, оті гроші, що про них я вам казала.

— Я не подумав, що йдеться про долари.

— Саме про долари. Марин мав їхати за кордон і напередодні від'їзду, ввечері, як акуратна людина, поклав собі в піджак іноземну валюту разом із квитанцією, паспортом і квитком на літак. А Філіп уранці поцупив половину тих грошей. Ми, звісно, не мали й уявлення про цю його витівку. І ось, коли ми урочисто з'являємось у «Берлін» — тоді наша компанія ще збиралася в «Берліні», — Філіп пропонує прогулятися в «Кореком»^[6], щоб здивувати нас якимось подарунком.

— Щедрий хлопець.

— Він і справді не скнара. Тільки робить це не від щедрості, а для того, щоб напустити туману на себе. У цьому весь Філіп: похизуватися, справити враження, щоб усі впали перед ним на коліна… Отакий він. Можливо, таке прагнення до зовнішнього ефекту викликане тим, що Марин завжди затінював його, можливо, це такий характер, але Філіпу потрібно тільки одне — когось вразити, особливо друзів.

— І він таки вразив?

— Вразив, а сам… Марин уперше втратив рівновагу й, повернувшись з-за кордону, суворо попередив брата — якщо той негайно не віддасть йому долари, він звернеться в міліцію. Адже, крім усього іншого, частина цих грошей призначалася для службового використання — треба було придбати якісь матеріали, а що Марин їх не придбав, складалося враження, ніби він розтринькав долари на власні потреби. Взагалі виникла дуже складна ситуація. Марин так лютував, що Філіп уперше в житті не на жарт перелякався.

Дора замовкає, виймає з сумочки пачку сигарет із фільтром, і я з приниженням усвідомлюю, що вона закурила моє «Сонце» тільки з люб'язності. Вона клацає запальничкою й двічі глибоко затягується сигаретою, немов набирається сміливості.

— І що ж потім?

— Потім… — Жінка втупляє очі в підлогу. — Потім Філіп підсунув Маринові мене…

Дора замовкає. Я теж мовчу.

— Він прийшов на обід… Тоді ми вже ходили в «Бразілію»… Він уперше був у поганому настрої і почав говорити, що треба знайти спосіб повернути долари, бо, мовляв, усі ми замішані в цій справі — адже разом витрачали гроші, і лише тоді пояснив, звідки в нього взялися долари, а ми, звичайно ж, прикусили язики… Тоді Спас і каже: «Нехай, мовляв, Магда заб'є йому баки…» А Філіп відповідає: «Ти ж зовсім не знаєш, що то за людина, — краще якщо за це візьметься Дора: в неї більше здібностей…». Я спочатку думала, що це лише розмови, а коли збагнула, що вони не жартують, — мене мов окропом ошпарили. Адже ми з Філіпом зустрічалися серйозно, я була певна, що він мене кохає… І тоді я йому при всіх сказала: «А чому б і не піти — піду, мені ж теж перепала з тих грошей вовняна кофтина, отже, треба йти…» Гадала, що це його образить, а він, навпаки, зрадів, і я собі подумала: все одно не можна вирватися з цього багниська, то чому б і не піти, інші ж ходять…

Жінка знову замовкає, все ще дивлячись собі під ноги, ковтає слину й бере сигарету.

— Одне слово, я пішла. Мовляв, Філіпова знайома, яка турбується про нього, боїться, щоб він не наклав на себе руки. Я трималась як слід. Зіграла роль так, як мене навчили. Казала, що у Філіпа погане оточення, але зараз у нього такий шок, що коли йому пробачити, він неодмінно виправиться й таке інше. І Марин, добра душа, забув про ті долари, заходився турбуватися про Філіпа, сказав, що справу з грошима він якось залагодить, а поки що важливо застерегти Філіпа від нових дурниць.

Вона замовкає й нарешті дивиться на мене похмурим, немов згаслим, поглядом.

— Оце й усе. Інше, гадаю, вас не цікавить.

— Звичайно, ні. Я хочу з'ясувати лише останню деталь.

— Яку саме?

— Про зв'язки Філіпа й компанії з іноземцями, такими, як Асенов…

— Мені невідомо, які є у вас дані, але, наскільки я знаю Філіпа, він, попри весь його цинізм, не з тих мерзотників, які за долари пропонують жінок.

— Можливо. Однак він підтримував контакти з іноземцями саме на грунті спільних з ними розваг.

— Мені особисто відомо тільки два таких контакти.

— А саме?

— Перший — з Асеновим. Але майте на увазі, що Філіп не заради жарту вирішив одружити Асенова з Магдою.

— З якого ж метою?

— Хіба можна знати Філіпові наміри? Щоб здихатись Магди. Або забезпечити собі запрошення до Мюнхена. Або живитися з багатства Асенова. Звідки мені знати!

— А другий контакт?

— Другий, а точніше перший, був з австрійцем Кнаусом. Той, здається, також залицявся до Магди, але не закохався в неї, тому зв'язки Філіпа з Кнаусом були переважно на грунті гульні — бари, ресторан «Плиска» тощо. Австрійцеві подобався Філіп, бо Філіп з тих людей, котрі знають, як триматися в будь-якій компанії. Кнаус запрошував його до себе в гості у Відень, і Філіп якийсь час таки сподівався одержати закордонний паспорт…

— Він для цього щось робив чи тільки «сподівався»?

— Він хотів, щоб брат забезпечив його паспортом, але. цього разу Марин чомусь не пішов у нього на поводі. Власне, саме це найбільше й озлобило Філіпа, і він украв долари одразу ж після історії з паспортом.

— А чому він сам не подав заяви про паспорт?

— Бо саме тоді на цьому ж погорів Спас. Спас спробував був одержати паспорт для поїздки в Югославію.

Мабуть, його підбив на це Філіп, щоб подивитися, чи вийде щось із його витівки. Але Спасові відмовили, і Філіп відклав свій задум до кращих часів.

— Зрозуміло, — кажу я. — Спасибі вам за відвертість. І вибачайте, якщо я вас утомив.

Вона встає, мне в попільниці недокурок, який і так уже погас, втомлено киває головою й, не глянувши на мене, виходить.

Та-ак. Усі ці історії — багатющий матеріал для пізнання характерів, але для слідства вони не дуже цінні. Надто, коли мати на увазі, що мені треба поспішати й що досі всі мої знахідки не дуже наблизили мене до головного в цій справі. А головне, як ви, може, ще пам'ятаєте, — там, на п'ятому поверсі, в затишній квартирі, а точніше — на ліжку, Що в тій квартирі: нерухоме тіло на м'якій ковдрі з підшитим простирадлом.

* * *

Навіть найщиріші люди іноді страшенно перебільшують пади своїх ближніх. Мовою філософів це називається суб'єктивним сприйняттям об’єктивних речей. Тому чим більше мінусів нагромаджується навколо даної особи, тим дужчає в тебе бажання самому вивчити цю особу, щоб розібратися, чи справді вона така вже пропаща.

Коротше кажучи, після деяких спостережень я в другій половині дня викликаю службову автомашину й мчуся в напрямку Симеонова^[7], поминаючи весняну свіжість лісу, квітучі галявини, сповнені пташиного співу, голубінь озер, одне слово, всі ті картинки, що ними рясніють дитячі читанки.

Зупиняюсь там, де за моїми розрахунками мав би бути барак, але не бачу ніякого барака. Невеликий садочок, вкритий білим цвітом, і чепурненький будиночок, схожий на ті, що їх малюють у читанках. Виходжу з машини і тільки-но починаю озиратися навкруги з надією побачити, де ж притулився той загадковий барак, як з будиночка виходить високий на зріст чоловік:

— Пробачте, ви когось шукаєте?

Голос виразний і чистий. Як у співака чи оратора.

— Товариша Філіпа Манева.

— Він перед вами, — відказує чоловік і підходить до Мене.

Моє службове посвідчення аж ніяк не впливає на привітність чоловіка, й після машинального «прошу» він проводить мене до дверей.

У Філіпа Манева така ж постава, як і в його брага, він дуже схожий на нього й обличчям, хіба що воно гарніше. Принаймні не набурмосене, хоч водночас його трохи спотворює модна борідка. Коли ми заходимо всередину й Філіп пропонує мені обшарпане шкіряне крісло, я несподівано для себе роблю відкриття, що навіть борода не псує приємного враження, яке справляє господар. Щоб мене остаточно переконати в цьому, він усміхається білозубою усмішкою, дивиться на мене відкритим поглядом м яких карих очей і зауважує:

— Я ще з учора чекаю, що ви мене викличете.

— Навіщо забирати у вас час? Ви вже дали показання.

І щоб трохи змінити тему розмови, запитую:

— Отже, це і є той «барак»? Для барака зовсім непогано.

— Так на нього кажуть, — пояснює Філіп, розташувавшись на канапі. — Моя мати колись назвала цей будиночок «бараком», боячись, щоб його не націоналізували. Вона, знаєте, була з тих людей, які, маючи одну черепичину, боялися, що її неодмінно націоналізують.

Зрештою, ця дачка нічого собою не являє, з усього видно, що вона складається головним чином з просторого холу, де ми сидимо. Хол вмебльований з претензією на артистичність: в кутку — тринога, на якій стоїть побутовий пейзаж зі старими будинками, ще кілька картин притулено до стіни (дві з них також з народного побуту, про решту ж не можу нічого сказати, оскільки не розумію, що на них намальовано), одна стіна суцільно заклеєна кольоровими краєвидами різних країн — альпійські луки, тропічні пальми, ейфелеві вежі й хмарочоси.

— Ви любите далекі країни?

— А хто їх не любить? — легко всміхається господар, перехопивши мій погляд. — Тільки для таких, як я, ті далекі країни неприступно далекі.

— Що ж удієш… — кажу я. — Складна міжнародна обстановка, брак валюти… Будемо сподіватися, що події розвиватимуться на краще.

— Будемо сподіватись, — киває Філіп. — А поки що одні дивитимуться на фотознімки, інші ж подорожуватимуть…

— Ви маєте на увазі свого брата?

— І його теж.

— Він подорожує у службових справах.

— Знаю. Але все-таки подорожує!

— Ви, здається, не дуже прихильні до свого брата?

— Ніскільки.

— А точніше?

— Як вам сказати… звичайно, він мені брат, і інколи я це відчуваю, але тільки інколи…

— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.

— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.

— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?

Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким юнацьким сміхом:

— Ха-ха, і таке робив…

За мить він знову стає серйозним і пояснює:

— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути брата. Одного разу навіть передав куті меду…

І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи лише про Дору.

— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…

— Вам справді важко живеться?

— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.

— Чого ж вам іще не вистачає?

— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.

Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й промовляє напівголосно, але багатозначно, немов на сповіді:

— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!

— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.

— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…

Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому, та оскільки я мовчу, провадить далі:

— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий — ремісник, халтурник, поденник….

Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.

— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат, процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально. Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре, але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши, що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. — Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму. Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів з Копривщиці^[8], таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія, дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я перебрався сюди й почав малювати вивіски.

Він замовкає, не зводячи з мене погляду своїх ніжних карих очей, немов намагається відгадати, збагнув я його одіссею чи слухаю тільки заради пристойності. Потім додає:

— Якщо б обставини склалися по-іншому, наслідки могли б бути зовсім протилежні, чи не так? Коли б смаки мого професора співпали зі смаками членів ради, я б міг одержати відмінну оцінку. Коли б я подав свої картини на рік раніше, їх прийняли б на виставку… Щасливий збіг обставин — і маєш успіх! Я знаю, ви скажете: можливо, мені бракує таланту абощо, але талант, пане інспектор, це складна штука, і, щоб розібратись, є він у тебе чи немає, треба, щоб минули роки, а хіба мало звичайних собі посередностей, яких вважають талановитими й вихваляють у газетах?

— Звичайно, є й такі випадки, — обережно зауважую я, оскільки цього разу мій співрозмовник замовкає остаточно. — Хоч, одверто кажучи, я дуже далекий від цієї галузі мистецтва. Я, так би мовити, спеціалізуюсь на вбивствах, та й то не як практик, а…

— Це я знаю, — всміхається Філіп. — Даруйте за вилив почуттів, але ж знаєте: кожному болить своя рана.

— Так, — відказую я. — Важливо, щоб ця рана не кровоточила. Тоді вона загоїться. Якщо, звісно, вона не смертельна.

— До цього ще не дійшло. Якось тримаємося на поверхні. Взагалі я звик дивитися на життя спокійно.

— Ви справді на вигляд спокійна людина. Навіть зараз, розповідаючи про те, що вам наболіло, жодного разу не підвищили голосу. Як же це сталося, що ви, спокійна людина, зчинили того вечора скандал?

— Хіба ж ви не знаєте: і найспокійніша людина іноді вибухає.

— Невже від ревнощів?

— Авжеж! Від ревнощів!..

— Принаймні так ви написали в своєму поясненні.

— А що ж іще можна написати в поясненні на півсторінки? Та й яка користь від того, що ти напишеш, коли тебе вже посадили в буцегарню?

— Правда завжди корисна.

— Звичайно, я й не збираюсь нічого приховувати. Але правда, як правило, складна річ, а чим складніше пояснюєш, тим менше тобі вірять. Тому в деяких випадках краще послатися на звичайну причину, щоб усі були задоволені.

— А яка ж була справжня причина?

— Щоб у ній розібратися, треба почати трохи здалеку…

— Почніть, якщо хочете, з самого початку і взагалі розповідайте спокійно. Мені особисто нема куди поспішати.

— Треба було б почати з того, що я не спілкуюся з мистецькими колами, почасти тому, що мене не визнають за художника. І оскільки — хоч мені вже стукнуло тридцять — я скоріше знаходжу спільну мову з молоддю, ніж зі своїми однолітками, поступово в «Берліні», куди я ходив пити каву, коло мене почали тертися деякі молоді люди. Можливо, з того, що ви чули про мене, у вас склалося враження, ніби я думаю тільки про себе, — зрештою, всі ми більшою чи меншою мірою егоїсти, — але я відчуваю якусь дурну потребу піклуватися й про інших, це викликає в мене почуття, ніби я комусь потрібний, ніби я сильний і таке інше. Отже, двоє чи троє з цих людей зацікавили мене, бо, якщо ми вже заговорили про рани, кожен з них також мав якусь рану: один провалився на іспитах, другий впав у розпач при першій же життєвій невдачі, третьому наплювали в душу. Спас озлобився на весь світ. У Моньо були всі шанси стати алкоголіком ще до того, як він закінчить університет, якщо він взагалі зможе його закінчити. Магда й Дора, коли я їх уперше побачив, скотилися до рівня… вуличних дівок. Я намагався допомогти всім цим людям. Ясна річ, не проповідями й не повчаннями — молодь цього не любить, — а просто показати їм, що, крім паскудства й відчаю, в нашому житті є й дещо інше. І, не приписуючи собі заслуг, можу сказати, що досяг певного результату. Ті дикуни звикли пристойно одягатися, пристойно триматися, навіть певною мірою пристойно розмовляти. Дора й Магда поставили хрест на своєму минулому. Спас почав серйозніше готуватися до лекцій. Деякий прогрес помітний навіть у Моньо, хоч тут випадок складніший, бо цей хлопець не має ані краплинки сили волі…

Я терпляче слухаю. Така вже в мене професія. Треба володіти умінням слухати, бо є люди аж надто педантичні — якщо почнеш їх перебивати, вони втрачають думку й не можуть нічого путнього сказати, бо звикли розповідати все докладно, наче виголошують доповідь. Отож, слухаю далі, дивлячись крізь вікно на квітучі вишні й чисте синє небо, потемніле на сході, бо сонце вже сіло.

— Мушу признатися, хоч це навряд чи вас цікавить, — провадить далі Філіп, — що з Дорою ми досить довго дружили, й ця дружба могла б тривати й далі, коли б Дора не розраховувала на шлюб. Але мій альтруїзм також має певні межі, тим паче, що зараз я не збираюся ні з ким пов'язувати своє життя, бо ще не став міцно на ноги. Тому Дора, щоб допекти мені, націлилася на мого брата, і це спершу таки вразило мене, але потім я сказав собі: «Це тільки на краще: вона влаштує своє життя й розв'яже тобі руки, чого тобі ще треба?» Що ж до Магди, то з нею в нас ніколи нічого серйозного не було, вона не імпонує мені ні своїми смаками, ні характером, і все-таки я співчував їй, знаючи, що коли рано чи пізно вона одного дня відірветься од нашої компанії — а це мало статися, — то знову пуститься берега, бо вона дурнувата й інертна. І от саме в цей час з'являється Асенов. У таких, як він, емігрантів ностальгія, знаєте, часто виражається в тузі за якоюсь спідницею. Асенов виявився саме таким типом, він утьопався в Магду, і я сказав собі: «Це щасливий випадок». Бо тільки така людина, як Асенов, котра не знає про Магдине минуле, може ризикнути взяти з нею шлюб, і я попередив її, щоб вона це врахувала, була обережною, аби не викликати своєю поведінкою ніяких сумнівів. Усе йшло загалом дуже добре, поки я одного разу випадково не почув від самого Асенова, що хтось його детально про все поінформував, і він одмовився від думки про одруження, а зв'язки з Магдою підтримує лише для тимчасової розваги.

Я виймаю зі своєї пачки «Сонця» сигарету й закурюю. Філін також закурює, на якийсь час замислюється, наче пригадує, на чому він зупинився, й веде далі:

— Я трохи забалакався, але це було необхідно, щоб ви зрозуміли причини того інциденту в «Балкані». Магда, як інертна людина, хотіла підтримувати й далі зв'язки з Асеновим — шлюб не шлюб, аби тільки одержувати від нього подарунки, не розуміючи, що цим вона тільки шкодить собі. Тоді я категорично наказав їй припинити будь-які стосунки з Асеновим. Якщо він серйозно захопився, таке відчуження, можливо, примусить його полагіднішати й узяти з нею шлюб. Якщо ж ні — то навіщо жінці принижуватись і повертатися до давніх звичок.

Філіп дивиться на мене, немов чекає відповіді, і я змушений процідити крізь зуби:

— Цілком логічно.

— Так, але декотрі жінки, як вам відомо, не в злагоді з логікою. І того вечора я випадково довідався, що всупереч моїй пораді Магда знову пішла з Асеновим. Я прийшов у «Балкан» зовсім не для того, щоб вчиняти скандал, а просто забрати звідти Магду, але Асенов став приндитись: «Це моя дама», «Ідіть геть від нашого столу» і таке інше, а Магда, як завжди, замість підвестися й піти зі мною, почала вагатися, й Асенов покликав офіціанта, а я, знаєте, не люблю, щоб мене офіціанти хапали за плече, і, одне слово, вибухнув скандал…

— Тепер дещо прояснюється, — киваю я. — А звідки вам стало відомо про те, що Магда пішла з Асеновим?

Філіп ледь-ледь усміхається:

— Я мав усі підстави підозрювати його. Тому вирішив перевірити: зателефонував Асенову і…

— Отже, це ви телефонували Асенову?

— Так, я.

— Ви на мене справляєте враження розумної й спостережливої людини, товаришу Манев, — кажу я після невеличкої паузи. — Які ваші враження про Асенова, про його зв'язки? Як ви гадаєте, чи міг хтось вчинити замах на його життя?

— Невже ви припускаєте, що це вбивство? — здивовано запитуєФіліп.

— Під час слідства припускають усе.

— Моє враження про Асенова таке: ця людина не мала в Софії інших зв'язків, крім службових. Принаймні я ніколи не бачив його в ресторанах з іншими людьми. Тому якщо справді йдеться про вбивство, — це для мене цілковита загадка.

— А що ви думаєте про хазяйку Асенова?

— Я її не знаю. Тільки чув про неї від Магди.

— Що ви чули?

— Та всілякі жіночі плітки: Магді здавалося, ніби Асенов мав зв'язки з хазяйкою, що хазяйка ревнувала Асенова і таке інше.

— А Лічев, колишній чоловік хазяйки?

— Про нього я досі й не чув.

Він замовкає, та за мить додає:

— А втім…

І замовкає знову.

— Ну, кажіть же!

— Я дещо згадав, але, розумієте, не можу нічого стверджувати… тим паче висувати такі звинувачення…

— Кажіть, не бійтеся. Ваші звинувачення будуть у нас в резерві.

— Одного разу Магда згадувала, що хазяйка і її чоловік здирали з Асенова долари… влаштовували так, щоб він розраховувався з ними доларами, але я не можу нічого напевне стверджувати…

— Розумію. Приймемо це під знаком запитання.

Потім підводжусь і додаю:

— Я з машиною. Якщо їдете в місто…

— Дякую, — всміхається Філіп. — Але треба думати й про те, як повернутися назад. Я віддаю перевагу своїй таратайці.

— Гаразд. Спасибі за повідомлення. Сидіть, сидіть, не треба мене проводжати.

І, піднявши по-дружньому руку, я виходжу надвір у сині вечірні сутінки, що дедалі густішають.

* * *

Екскурсії на природу, зустрічі з люб'язними співрозмовниками й поверхове ознайомлення з проблемами мистецтва — все це добре. Погано лише, що я тупцюю на одному місці. Так само, як і в своїх особистих справах. Зауважу мимохідь, що ваш вірний слуга Петр Антонов мав би вже бути главою сімейства. Скромний обряд передбачався на Новий рік: новий рік — нове щастя. От лише щастя не прийшло на призначену зустріч. Замість нього прибула чергова справа.

Дуже загадкова історія. Знову кімната на останньому поверсі, тільки із замкненими зсередини дверима і так само дбайливо зачиненими зсередини вікнами. Коротше кажучи, класична містерія «замкнутої кімнати». А на ліжку, як ви вже, можливо, здогадуєтесь, лежав, відпочиваючи від земних турбот, небіжчик. Експертиза встановила отруєння. Убивство чи самогубство? В небіжчика було за життя чимало конфліктів, внаслідок яких він міг дуже просто вмерти не своєю смертю. Конфлікти головним чином на грунті амурних зв'язків. Запальна натура, до того ж з ухилом до мародерства: два-три стрибки в заборонену шлюбну зону ближніх. Самосуд і залякування з боку осіб, що постраждали.

Убивство чи самогубство? Через п'ять днів з'ясували — ні те, ні те. Чоловік напився, йому стало погано з серцем, тоді він проковтнув щось заспокійливе, і в його організмі забродив отруйний коктейль. От як буває, коли не знаєш, чого хочеш: спочатку п'єш, щоб повеселішати, а потім ковтаєш таблетки, щоб заспокоїтись.

Взагалі ця історія швидко прояснилась, і виникла вона, либонь, тільки для того, щоб зірвати заплановане скромне торжество. А потім опосіли інші турботи, за якими забуваєш геть усе на світі, й справа з одруженням знову затяглася. Звісно, не можна сказати, щоб через ті злочини ніколи було й угору глянути — адже ми живемо не в США, де кожних п'ять хвилин стається вбивство. Просто нас, інспекторів, тільки четверо на всю країну, а ведення слідства пов'язане з багатьма неприємностями, бо наші справи не з тих, що закінчуються вражаючим зізнанням: «Я викрав у товаришки сумочку, і в ній справді було три леви й п'ятнадцять стотинок».

Добре, що моя майбутня дружина, вчителька, досить терпляча людина, з певним філософським спрямуванням мислення. Коротше кажучи, задовольняється тим, що приїздить раз на тиждень з Перніка до Софії довідатись про моє здоров'я, промимрити своє: «Петре, Петре…», й трохи прибрати в моїй кімнаті.

Погано, як я вже казав, те, що я тупцюю на одному місці не лише в особистих справах. Та, як кажуть, лихо не без добра. Затримки на переходах дають мені час для роздумів.

Нарешті невеличкий перепочинок для моїх нижніх кінцівок. Знову канцелярія. Перевірка деяких свідчень. Нові факти. Дружні розмови з колегами з інших служб про такі приємні речі, як відбитки пальців і трасологічні дослідження. З останніх двох питань — нічого істотного. Але «нічого істотного» — це вже само собою становить дещо істотне: вбивця діяв у рукавичках, очевидно, в тонких синтетичних рукавичках, деталь, на яку й слід було сподіватися, коли взяти до уваги всю широчінь задуму й відносну елегантність його виконання.

Другу «дрібницю», наявність якої я підозрював з самого початку, підтверджують дослідження мого приятеля, судового лікаря. Паганіні розтину трупів зазирає в мою кімнату з власної ініціативи, ще з порога застережливо піднімаючи вгору руку:

— Не пропонуй мені цигарки! Я не курю.

— Знаю, знаю: якщо не куритимеш і завтра, це буде вже два дні. Що нового?

При цих словах я не можу стриматись, щоб не простягти руку до цигарок на столі й не вибрати з тихою зловтіхою найм'якшу цигарку.

— Непогана партія цигарок. Такі м'якенькі, — зауважую, прикурюючи.

Паганіні кидає на мене такий погляд, ніби збирається просвердлити ним дірку в моїй голові, та я собі спокійнісінько курю.

— Знаючи, що ти поспішаєш, а протокол тільки зараз готують, я прийшов попередити тебе: при розтині трупа виявлено незначні сліди люміналу.

— Значні чи незначні, але це вже щось, — кажу я, машинально підсовуючи гостеві пачку «Сонця».

Лікар піднімає руку, мовляв: «Згинь, нечиста сило!», але вона повисає в повітрі й за мить стрімко падає на стіл, якраз на пачку з цигарками. Паганіні хапає цигарку, чиркає сірником і закурює так гарячково, наче боїться, щоб хтось не схопив його за комір. — Врятуй мене, боже, під друзів, а від недругів я й сам врятуюся, — декламує лікар з нотками трагізму й прямує до дверей, оповитий хмариною запашного диму.

Я знову поринаю в папери й, поки дзвоню по телефону або сушу собі голову над різними зіставленнями, ніяк не можу позбутися почуття двоїстості, що, як стверджують психіатри, є одним із симптомів шизофренії. Бо в цій історії, принаймні на сьогоднішньому етапі розслідування, є справді щось шизофренічне. Історія розділена на дві частини, які не мають між собою жодного зв'язку й виглядають не як дві частини цілого, а як дві різні справи. З одного боку — дія, реальна або уявна, в кімнаті на п'ятому поверсі: дбайлива підготовка, здійснення й замаскування вбивства. З другого боку — накреслене мною коло, в якому повинен перебувати вбивця. І між цими двома справами — кримінальним злочином і можливим його виконавцем — нема ніякого зв'язку, навіть натяку на зв'язок. Якщо так триватиме й далі, я можу до безконечності вивчати біографії людей, замкнених у моєму колі, їхні інтимні стосунки, конфлікти, сварки, звички й навіть кількість пломб на їхніх зубах, нічого до пуття не з'ясувавши, окрім хіба що відомих загальних положень про світлі й темні сторони людської натури.

Час од часу в мене зринає підступна думка, сковуючи мій мозок: можливо, людина, яку я шукаю, перебуває поза межами того кола, яке я накреслив. Шеф має рацію: коло загалом окреслено правильно, але не забувай, що вбивця не обов'язково повинен бути в цьому колі. І все-таки повідомлення і всілякі довідки свідчать про протилежне: вбивця, чи в крайньому разі важливий співучасник злочину, повинен бути в цьому колі, а це практично одне й те саме, бо, викриваючи співучасника, ти викриваєш і вбивцю. Асенов, судячи з усього, не мав інших особистих зв'язків, окрім тих, що нам відомі. Це з одного боку. З другого — вбивство, безперечно, здійснено людиною або з допомогою людини, яка чимало знала про Асенова й про його помешкання і, отже, мала з ним контакти. Ці елементи лежать в умовах задачі. Прикро лише, що їх зовсім не досить для того, щоб її розв'язати.

Ось з такими цілком правильними, але не дуже втішними думками я спускаюсь до відомчої їдальні, потайки сподіваючись, що до моїх службових прикростей не додадуться ще й харчові. Марні надії! Головна страва в меню — ненависна мені свинина з цибулею. Після супу одразу ж беруся за рис з молоком, потім закурюю цигарку, щоб забити в роті запахи кухні, й знову піднімаюся в кабінет.

Близько п'ятої години передаю документи туди, де їм місце, й вирушаю перевірити, скільки кроків од Левового мосту до вулиці царя Аспаруха. На щастя, переді мною лежать ще не «розвідані землі», одну з яких звати Магдою. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте правильно, тим паче, що в певному відношенні Магду аж ніяк не можна вважати «нерозвіданою»… Скоріше навпаки. Та будемо серйозними й триматимемося подалі від нетрів сексу.

Магда мешкає на горищі високого кооперативного будинку й займає приміщення, яке дотепні хазяї перетворили на житло, об'єднавши дві комірчини й витративши копійки на те, щоб поштукатурити стіни й пробити вікно. Нічого спільного із затишком просторого горища Лічева. Бідненькі меблі з поганого гарнітура, але в кімнаті більш-менш прибрано й часто. Зате господиня — в усій красі своєї щедрої плоті й закордонних товарів типу «одяг і взуття». Блуза й жилет з блідо-синього меланжу, темно-синя вузька міні-спідниця й лаковані чорні туфлі з десятисантиметровими каблуками. Опасиста надміру Магда намагається високими каблуками й вузькою спідницею надати своїй фігурі хоч якоїсь стрункості.

— Радий, що застав вас удома, — починаю я, присівши на не дуже стійкий стілець, пеки Магда для більшої певності влаштовується на канапі. Завважу між іншим, що вона поки що тримається ввічливо, але стримано, навіть намагається прикрити спідницею свої дебелі стегна, але зробити це виявляється неможливо — плаття мало, а плоті забагато.

— Всі ці дні я вдома, — відповідає жінка, відмовившись од наміру прикрити свої форми.

— Когось чекаєте?

Вона ствердно киває.

— Либонь, мене…

— Вас чи когось іншого, хто прийде й забере мене… Отже, годі грати комедію. Казатиму те, що думаю, — хоч пан, хоч пропав. Можна й так.

— Не поспішайте, — заспокоюю її. — Ще не настав час когось брати.

Оглядаю меблі й зауважую:

— Тут стоїть ще одна канапа… Маєте сусідку?

— Мала, — вточнює Магда. — Раніше ми жили з Дорою.

— То чому ж ви не винесете канапу, щоб звільнити місце?

— Я хотіла була винести, та потім передумала: навіщо робити подвійну роботу! Все одно Дора не сидітиме вічно біля Марина.

— Ви так гадаєте?

— А як же інакше? Якщо вже записали твою біографію…

— Хіба це так важливо: записали чи ні? Важливіше, яка вона. Хто робив вашу біографію: той, хто записував, чи ви самі?

— І то правда! Що я такого зробила! Жила своїм життям.

— Ну, й до чого ж це призвело?

— Призвело… Я хотіла, щоб призвело до того ж, до чого призводить усіх, коли б не втрутилася якась сила… Я була вже майже заручена з Асеновим.

— Що ж то, по-вашому, за сила?

— Звідки я знаю? Як мені здається, тут не обійшлося без Гелевої. Гелева не може мене терпіти.

— За що?

— Думає, ніби це я відбила в неї Асенова. Та дурепа навіть не розуміє — якщо Асенов один-два рази й заскакував до неї, то це були звичайнісінькі походеньки холостяка.

— Вона розраховувала вийти за нього заміж чи?..

— Саме на це й розраховувала своїм курячим розумом!

— Гм… Дехто любить зрілих жінок….

— Але ж не перезрілих.

— Гаразд, — кажу я. — Облишимо статеве питання. Розкажіть мені докладніше про ваші зустрічі з Асеновим під час його останнього приїзду, про розмову в «Балкані» й, звичайно ж, про заключний скандал. Спокійно, докладно й без пропусків.

— А чому ж ні! Я вам усе розповім… Тільки пошукаю цигарки… Я б пригостила вас кавою, та немає… Може, хоч вип'єте коньяку?

— Можна, — холодно кажу я, вирішивши, що це непогана ідея.

Звичайно, в Магди ця ідея пов'язана з іншим: пригадати під час частування вказівки Філіпа і взагалі повторити подумки весь урок.

Господиня приносить півлітрову пляшку «Плиски» й дві чарки, звичним жестом наповнює їх, знову сідає на канапу, повторює номер з підтягуванням спідниці і тільки після цього закурює цигарку. Відтак починає розповідь, сповнену зайвих подробиць і зайвих відхилень, розповідь, яка нічим не доповнює те, що мені вже відомо.

— Та-ак, — зітхаю я, вдаючи, ніби не помічаю, як Магда знову наповнює мою чарку.

Вже досвідчена дівчина, а не може збагнути, що такого, як я, двома наперстками коньяку не здивуєш.

— Та-ак. А як же ви все-таки познайомилися з Асеновим?

— Е… точно не пам'ятаю.

— Як же це так? Початок великого кохання, зустріч з майбутнім нареченим, а ви «точно не пам'ятаю»… Спробуйте пригадати.

Жінка напружено морщить невисоке біле чоло, чи то поринаючи в спогади, а чи розмірковуючи, що сказати, а що замовчати. Бо навіть найдокладніший попередній інструктаж ніколи не може передбачити всіх запитань, які виникають під час допиту.

— Ми були, здається, в «Ропотамо» з Філіпом та іншими. За сусіднім столиком сидів Асенов, якого я спочатку вважала за іноземця, і він так витріщився на мене, наче ніколи в житті не бачив жінки. Я теж кілька разів зиркнула на нього… не те, щоб він мене зацікавив, — просто в нього на руці був масивний золотий браслет… як у дами.

— Цікаво…

— Нічого цікавого, потім я збагнула, що це браслет для годинника… тільки годинник він чомусь носив на внутрішньому боці руки, й тому цей браслет скидався на жіночу прикрасу…

— Що сталося з тим браслетом? Він його вам подарував?

— Усі ви з тої хати допитуєтесь про подарунки…

— Я ні про що не допитуюсь. Просто цього браслета в Асенова не знайдено.

Магда знову морщить чоло й дивиться на мене так, наче хоче перевірити, чи нічого я не переплутав, потім пояснює:

— Бо він більше його не носив. Останні два рази, коли приїздив, він уже був без нього. Хіба не знаєте: митницька декларація, зайва морока…

— Можливо. А чи багато він мав при собі грошей?

— Звідки мені знати?

— Як це «звідки мені знати»? Ви щовечора бували разом, ходили в ресторан, він виймав гаманця й розраховувався…

— Дрібні гроші він виймав з маленької кишеньки.

— А ті гроші, що давав вам?

Вона намагається заперечувати, та, зустрівшись із моїм поглядом, замовкає й схиляє голову.

— Бачите, Коєва: ви не тільки щовечора ходили з Асеновим по ресторанах, а й бували в нього на квартирі, одержували від нього гроші й тому не можете не мати уявлення про його кошти.

— Я маю уявлення, але не рахувала його гроші.

— Мова не про це. Не викручуйтесь.

— Ну, він носив при собі стільки, скільки було треба. В усякому разі, гаманець у нього завжди був повний.

— Іноземної валюти?

— Валюти в нього майже не було. Я це знаю, тому що просила його купити дещо в магазині «Кореком», але він мені відмовив.

— Неправда, — зауважую спокійно.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю, але ви говорите неправду. Асенов збирався їхати з Болгарії в Туреччину. В його паспорті стоїть турецька віза. Людина, яка збирається в Туреччину, не може їхати туди без валюти.

— Тож чи не я викрала ту валюту?

— Слухаючи, як ви вперто говорите неправду, можна припустити й таке. І потім не забувайте, що в нас карають не тільки за крадіжку, а й за лжесвідчення.

Магда мовчить і курить, схиливши голову.

— Я не хотів заводити цієї розмови, — кажу я, — та оскільки ви примушуєте мене до цього, хай буде по-вашому. Ви добре знаєте, що проти вас уже зібралося чимало компрометуючих фактів. Тільки завдяки тому, що останній рік ви трохи вгамувалися, проти вас тимчасово не застосовували санкцій закону. Але тепер усе може змінитися. Остаточно й безповоротно. Той скандал у ресторані знову ставить на порядок денний питання про вашу поведінку, а сьогоднішня ваша брехня — то остання крапля, що переповнює чашу терпіння…

— Що ж вам треба від мене, господи!..

— Тільки без сліз. Ви добре знаєте, що мені треба: правди. А ваша поведінка — це справа інших органів.

— Моя поведінка! Моя поведінка! Що ж тут особливого їв моїй поведінці?.. Наче я вбила своїх батьків…

Вона враз схлипує й заходиться слізьми. Я закурюю нову цигарку, чекаючи, поки мине буря.

— Один час я справді збилася на манівці, — починає Магда, витираючи сльози й намагаючись узяти себе в руки. — Та це вже давно минуло… Тепер у мене єдиний друг — Філіп.

— …і його друзі… Але щодо Філіпа, то він не дасть за вас і щербатої копійки.

— Я це знаю. Не думайте, що я сліпа. Але хто ще подбає про мене? Кожний прагне порозважатися, а потім проганяє… Де ж його взяти того, хто б подбав про мене?

— Перш ніж щось брати, треба його заслужити. Влаштуватися на роботу. Знайти для себе чисте місце в житті…

— Як? — нервово уриває мене Магда. — Я поступала в університет — не набрала балів… Потім подалася в ТПК^[9] та не можу ж я виконувати таку стомливу й нудну роботу за якихось п'ятдесят левів… Далі Філіп виклопотав мені місце офіціантки, але мене там потримали тільки три місяці, бо я заступала…

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Якщо ви серйозно замислились над цим, знайдуться люди, які вам допоможуть. Але про це — потім. А зараз давайте закінчимо справу. І ні в якім разі не забувайте мого попередження. Я повторюю запитання: чи носив Асенов при собі валюту, скільки й яку саме?

— Носив, — тихо відповідає Магда. — Цілу пачку доларів. Не знаю, скільки їх там було, але він мав цілу пачку банкнотів по сто доларів.

Жінка, втомлена й змучена, повністю капітулювала.

— Де він тримав ці долари?

— В гаманці… Коли зайшла мова про «Кореком», він витяг гаманця, показав мені пачку банкнотів і сказав: а може, каже, дати тобі сто доларів, щоб ти і їх розтринькала, хоч я й без того приношу тобі все необхідне… Не думайте, що Асенов був надто щедрий, мало того, що він не був щедрий, він ще й був дуже недовірливий і, перш ніж лягти спати, клав свій гаманець під подушку, наче я з тих, що нишпорять уночі по кишенях чоловіків і потім тікають.

— Хто ще знав про долари?

— Не маю поняття.

— Коєва!..

— Ну що «Коєва»? Може, про це знала й хазяйка, а може, й інші…

— Мене цікавить, кому про це казали ви!

— Здається, я одного разу прохопилася про це Філіпові, мовляв, в Асенова повно грошей, а я й досі ношу торішні сукні, та Філіп не звернув на це уваги.

— «Повно грошей» чи «повно доларів»?

— Можливо, я сказала «доларів», бо це було невдовзі після випадку з магазином «Кореком».

Ставлю ще кілька запитань, не так для того, щоб довідатися щось нове, як для того, щоб уточнити вже відомі мені деталі. Потім для годиться випиваю другу чарку коньяку й підводжусь. Жінка також встає. Вона не лише огрядна, а й висока на зріст, та зараз здається зовсім маленькою й безпорадною, — доросла людина з дитячим розумом.

— А тепер вислухайте мене, Магдо, й постарайтеся запам'ятати мої слова: якщо ви готові стати до роботи, можете повністю розраховувати на мене й на моїх колег. Але якщо ці добрі наміри — лише наслідок тимчасового страху, мушу вас застерегти: буде вам кепсько. Невже вам не набридли приниження й перед нами, й перед тими, з ким ви водитесь, і перед вашими близькими, які не бажають вас бачити? Невже ви не можете сказати собі: «Я теж людина й маю в собі сили жити, як людина»?

— Я це вже казала… — тихо мовить вона.

— Скажіть іще раз! Скажіть голосніше! Скажіть так, щоб ці слова запали вам у душу і більше ніколи не вилітали звідти! Якщо ви це зробите, в усьому іншому вам допоможуть.

І я поспішаю до виходу, щоб випередити черговий приступ плачу.

Плач — це добре, розмірковую я, спускаючись сходами. Плач очищає людину, кажу я собі, простуючи вечірньою вулицею. Погано лише, що деякі жінки, виплакавшись, вважають, що вони вже спокутували свої гріхи, очистились і тепер можуть знову починати все спочатку. А оскільки ніколи не можна почати з самого початку, вони починають звідти, звідки не треба — з брудних історій, за якими йдуть образливі пояснення, виселення й таке інше, поки не настає останній зрив… В даному разі, звичайно, не такий випадок.

На бульварі Вітоша в цей час ще багатолюдно. Люди йдуть у кіно або поспішають додому. Ліза, напевно, вже накрила в кухні стіл для вечері, поки її зразковий чоловік, який кинув курити, дивиться телевізор, якщо його не запрягли в господарські справи. А чим, власне, Магда гірша за Лізу? Трохи суворішу ізоляцію від поганого оточення, трохи більше сили волі, й та сама Магда могла б стати якщо не світилом інтелекту, то принаймні скромним світилом домашнього вогнища, доброю матір'ю й турботливою дружиною…

Мої думки урвав пронизливий свисток міліціонера: поринувши в думки, я переходив вулицю Алабін при червоному світлі. Нічого не вдієш: повертаюся назад і водночас одриваюся від морально-побутових проблем, щоб переключитися на розділ криміналістики, відомий під назвою «Розслідування вбивств».

І все-таки, які щасливі мої колеги з морально-побутового відділу! Виправні їхні пацієнти чи ні, але вони завжди в наявності.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Коли розв'язуєш задачу з підручника, можеш братися за неї з будь-якого кінця, випробувати сто різних варіантів, закреслювати й починати все спочатку, аж поки знайдеш правильну відповідь. Та коли маєш справу з живими людьми, найменше порушення послідовності, зайва поспішність можуть назавжди перешкодити з'ясуванню істини. Бо поки ти розв'язуєш свою задачу, злочинець так само б'ється над своєю — намагається проникнути в твої наміри, заплутати сліди, підсунути тобі фальшиві факти.

Можливо, це тільки чиста теорія і в багатьох випадках все не так уже й складно, особливо, коли злочинець — дурень або викрив себе з самого початку. Та оскільки вбивця Асенова зовсім не дурний і не виявляє ніякого бажання викриватися, я теж з самого початку слідства постарався дотримуватися суворої послідовності ходів, і якщо хтось гадає, що я навмання кружляю містом і розмовляю будь з ким, то він глибоко помиляється. Досі все йде точно за програмою, й останній номер цієї програми — громадянин Спас Влаєв.

Наша зустріч відбувається аж на четвертий день уранці: атракціон влаштовано в моєму кабінеті, бо є особи, яких з певних міркувань треба допитувати в суворо офіційній обстановці, точно за процедурою, аж до заключного протоколу.

Чоловік, якого вводять до мене, ще молодий, але вже не юнак, десь у віці між двадцятьма й тридцятьма роками, досить високий на зріст, широкоплечий, у куцому темному плащі й вузеньких штанцях. Вигляд у нього геройський. Він ще здалеку пильно дивиться на мене примруженими недовірливими очима й наближається впевненою ходою, трохи похитуючись, наче ступає палубою пароплава у відкритому морі. Особа для мене нова, але тип добре знайомий. Для таких, як він, весь світ — звичайнісінький пароплав пригод, нестійка, хитка палуба, на якій згодом мають відбуватися веселі події, бійки, кровопролиття тощо.

Кидаю швидкий погляд на гостя, тільки для того, щоб пересвідчитись, що він справді ввійшов до кімнати, і приступаю до формальностей — ім'я, вік, домашня адреса й т. ін. Новоприбулий відповідає на мої запитання неквапливо, ніби хоче показати, що моя офіційність йому не дуже імпонує. В його позі — широко розставлених ногах і трохи випнутих грудях — відчувається прихована агресивність, властива отим тварюкам, що сунуть вулицями так, наче тротуар тільки для них, і намагаються ніби ненароком штовхонути плечем перехожих, шукаючи найменшого приводу для бійки — не з якоюсь метою, а просто так, аби показати, хто вони такі й на що здатні.

Показую очима на стілець біля столу, і Влаєв сідає, так само повільно, трохи схилившись уперед, наче надмірні м'язи не дозволяють йому триматися прямо, як усі люди.

Пропоную гостеві дещо розповісти мені, зокрема детально описати вечір і ніч його останньої пиятики з Моньо, й, очікуючи, спрямовую байдужий погляд на його обличчя. Таке собі майже кругле обличчя, не вродливе й не потворне, з невеликим, трохи кирпатим носом і маленькими нахабними очицями, надивовижу бліде як для такого здорованя, майже безкровне, немов уся кров збігла в могутні м'язи.

Влаєв починає свою розповідь так само повільно, розбавляє її порожньою балаканиною, загальними фразами, зайвими паузами, наче вирішив до кінця випробувати моє терпіння:

— … Здається, ми полаялися з матір'ю… хіба ви не знаєте цих жінок. — коли вони досягають критичного віку, їм нічого не варто влаштувати скандал тільки тому, що ти не поклав на місце носовичок… Я, власне, й не знаю, чого ми посварилися — через носовичок чи щось інше… Потім я прибрав у своїй кімнаті… Симеон кудись вийшов… Я почав читати, навіть можу точно сказати, яку саме книжку…

Він і справді вирішив перевірити моє терпіння чи мої розумові здібності й верзе оце, либонь, тільки для того, щоб поглузувати з мого дурного наміру проводити допит. Його розтягнута, зовсім скупа на факти розповідь триває аж п'ятнадцять хвилин, поки він нарешті приступає до викладу подій того вечора. Я зиркаю на годинник і, аніскільки не прикидаючись, делікатно позіхаю.

— Зрозуміло, — уриваю його. — Годі вже про ваші літературні й музичні інтереси. Ви, якщо не помиляюсь, вивчаєте право?

Влаєв мовчки киває, навіть не завдає собі клопоту відповісти.

— В такому разі перш за все треба було б навчитися розмовляти. Ви користуєтеся стилем старих плетух, Влаєв. З тією різницею, що слова плетух усе-таки мають якийсь вміст. Ви ж, очевидно, не спроможні висловити своїх думок, бо їх у вас або немає, або ви змушені їх приховувати.

Гість неприязно блимає на мене, і його права рука несамохіть здригається.

— Може, ви збираєтесь мене вдарити? — доброзичливо всміхаюсь я.

— Я знаю, що такі, як ви, дуже сміливі, коли сидять за столом, — буркає Спас, опановуючи себе. — Та якщо ви викликали мене для того, щоб ображати…

— Ви добре знаєте, для чого я викликав вас, — відповідаю зовсім спокійно. — І оскільки ви, як я вже сказав, не вмієте або не бажаєте говорити осмислено, я дам вам один маленький урок, і ви надалі відповідатимете на мої запитання ясно й точно, ні на мить не забуваючи про те, що ви несете відповідальність за кожне неправдиве свідчення. Отже…

Я роблю невеличку паузу, допитливо вдивляючись у маленькі нахабні очиці. Влаєв сидить, так само визивно нахилившись до столу, але у виразі його обличчя помітна напруженість.

— … ви покликали Симеона з «Бразілії» під приводом того, що одержали дві пляшки домашньої сливовиці. Від кого ви їх одержали?

— Від знайомих.

— Надто загально сказано. Конкретніше, якщо можна!

— Ну, мені дав один студент, він привіз із села…

— Хіба ви не чули, що я сказав: конкретніше! Тобто назвіть ім'я і прізвище!

— Запрянов… Любен Запрянов, студент з нашого курсу.

— Так. І коли Запрянов приніс вам горілку?

— Точно не пам'ятаю… Здається, напередодні…

— Якщо напередодні, то навіщо вам було аж увечері йти в «Бразілію», щоб сповістити Симеонові цю радісну новину, коли ви могли сказати йому про це ще вранці?

— Коли б я сказав йому вранці, він ще вранці захотів би випити її, — досить логічно відповідає Спас.

— Правильно, — киваю головою. — Але він не міг би випити цю горілку вранці з одної причини. Здогадуєтесь чи ні, з якої саме?

Влаєв силкується надати своєму обличчю виразу зневаги, але воно знову напружується.

— Симеон не міг би випити цю горілку вранці, бо вранці її ще у вашій квартирі не було. Ви принесли пляшки аж в обід. Щоправда, вони були загорнуті в газету. На жаль, ви не змогли загорнути в газету себе, і вас бачили люди.

— Еге ж, саме так і було, — оживає бліде Спасове обличчя. — Любен мені зранку зателефонував, і я пішов по горілку. Саме так і було, тепер я згадав.

— Але не згадали іншого, — охолоджую його ентузіазм. — Якщо починається раптова перевірка, вона вже йде до кінця, або, як ви кажете, «до дірки». Ваш Любен не має ніякого стосунку до тієї горілки. Ви купили її в ресторані «Рила» на вулиці Раковського. І хоч зробили це в досить віддаленому місці й в обідню перерву, коли скрізь завізно, офіціант, який загортав вам пляшку, запам'ятав вас.

— Велике діло! — презирливо всміхається Спас. — Я хотів піддурити Моньо. Він із тих, що хизуються, наче вони добре розуміються на напоях.

— Ви намагаєтесь піддурити й мене, але я вас уже попереджав, що все це вам тільки на шкоду… Ось ваше перше лжесвідчення.

— Так одразу й «лжесвідчення»… Ви тут звикли полоскати горло гучними словами…

— Ближче до справи, — киваю я, не звертаючи уваги на його заперечення. — Чому ви так зненацька вирішили влаштувати пиятику з Моньо, і саме того вечора?

— Не розумію, що ви маєте на увазі, кажучи «саме того вечора». Той вечір нічим не різнився від попередніх… Ми не вперше зібралися випити…

— Облиште свої просторікування. Як вам відомо, саме того вечора вмер чи загинув чоловік, близький до вашої компанії.

— Звідки мені було знати, що він загине саме того вечора?

— Припустімо, ви цього не знали. А тепер я вас запитую: чому ви так несподівано влаштували гульбисько?

— Звідки мені знати. Такі рішення завжди несподівані: стане сумно — і нап'єшся…

— … Засумуєш за другом, з яким розсталися п'ять-шість годин тому… — додаю я. — Якщо ви вже пішли за Симеоном у «Бразілію», можна було залишитися там або податися в якусь іншу забігайлівку… тим більше, що ви полюбляєте такі заклади. Та замість цього ви ще в обід вирушаєте аж за п'ять вулиць купувати горілку, чекаєте, поки звечоріє, приводите додому свого сусіда по кімнаті, знаючи, де й коли його можна розшукати, й пиячите з ним у тій кімнаті, яка вам остогидла, тільки для того, щоб послухати мелодію, що також уже сидить у вас у печінках. Чи не здається вам усе це трохи дивним?

— Не здається, — зневажливо кидає Спас. — І взагалі я не розумію ваших натяків, хоч здогадуюсь, до чого ви ведете.

— Щоб вам було зрозуміло, ходімо далі. Доки тривала ця дбайливо підготовлена гулянка?

— До другої години ночі… а може, і до третьої години… Точно не пам'ятаю. В таких випадках не стежиш за часом.

— Скільки душ досиділо до кінця гулянки?

— Стільки ж, скільки було й напочатку: я й Моньо.

— Моньо не спав?

— Ні, ми лягли разом.

— І ніхто з вас під час гулянки нікуди не виходив?

— Такого не було.

— Отже, тепер на вашому рахунку вже три лжесвідчення, — сухо констатую я.

Спас кидає на мене швидкий погляд, та відразу ж опускає очі. Він схрещує руки, щоб приховати в них дрож чи, може, просто заспокоїтись, перш ніж зробити наступний рух. Долоні в нього широкі й міцні, з, короткими пальцями й, певно, дуже швидко перетворюються на досить небезпечні кулаки. Нема сумніву, що в іншому місці й за інших обставин ця людина-біцепс неодмінно застосувала б свої кулаки проти такого співрозмовника, як я.

Людина-біцепс. Влаєв, звичайно, пишається тим, що належить до цієї породи: респектабельна поза, піратська нахабність у модерному варіанті — проти цього паскудного світу, де ніхто не подбав про те, щоб заздалегідь забезпечити тобі зручне місцечко; де всілякі телепні роз'їжджають на власних автомобілях, роблять екскурсії на Середземномор’я, а тобі відмовляють навіть у паспорті для поїздки н Югославію.

Людина-біцепс. Влаєв не замислюється над тим, що м язи не залишають слідів в історії. Навпаки, він, мабуть, пишається тим, що в наш вік, коли люди дедалі більше цікавляться не м'язами, а інтелектом, бо саме інтелекти роблять революції та епохальні відкриття, він, людина-біцепс, і далі сповідає культ грубої фізичної сили, бо вона допомагає йому зігнати свою злість на життя на якійсь випадковій особі.

Можливо, була б цікаво простежити, звідки береться ця злість, де приховані її джерела. Та, на жаль, у мене немає часу для психоаналізів. Тому я знову переходжу до фактів:

— Вся ця історія з гулянкою, Влаєв, не випадкова. Ви це добре знаєте. Я спробував вам довести, що чимало з цього відомо й мені. Для вас та гулянка була необхідна, щоб при нагоді можна було довести, ніби протягом тієї ночі ви нікуди не виходили зі своєї квартири.

— Що ж тут доводити — це й так очевидно.

— Зовсім не «очевидно». Більше того — це брехня.

— Це ваша особиста думка, — презирливо кидає Спас. — Я не збираюсь сперечатися. Факти в наявності.

— На щастя, так. Але вони зовсім не такі, якими ви хочете їх бачити. Факт номер один: гулянка була організована навмисно, і ваша заява про подаровану вам горілку виявилася чистісінькою брехнею. Факт номер два: Симеон знепритомнів або заснув ще далеко до півночі…

— Симеон сидів до кінця!

— Так, але всупереч інструкціям, які ви йому дали, він підтвердив зовсім протилежне.

— Невже ви повірите п'яній людині?

— Не забувайте, що ця п'яна людина — єдиний можливий свідок при захисті вашого алібі…

— Мого алібі?

— А ви що ж думаєте? Що я покликав вас сюди точити ляси? Кожне ваше лжесвідчення збільшує підозру, що й ви брали участь у вбивстві Асенова.

На Спасовому обличчі поступово з'являється вираз збентеження, його очі нерухомо дивляться на кут столу. Мені здається, що він навіть перестав слухати мене. Але саме зараз йому необхідно слухати. Перебороти порожнечу, яка заполонила йому голову, пригадати наступний можливий варіант захисту й слухати далі.

Я виймаю зім'яту, майже порожню пачку «Сонця» й закурюю.

— Чи можна й мені закурити? — запитує Спас, підкоряючись умовному рефлексові, коли побачив, як димить сигарета.

— Після того, як закінчимо. Тут не курять.

— Але ж ви курите! — задерикувато заперечує молодик.

— Бо я тут сиджу цілий день, а ви лише дві години. Стільки ж, як у кіно. Уявіть собі, що ви в кіно.

— Ви хочете сказати, що мені можна «йти в кіно»? — починає так само задерикувато Влаєв.

— Це вам видніше. А тепер ближче до справи…

— Та зачекайте! Квартирант із сусідньої кімнати може підтвердити…

— Що він може підтвердити? Що у вас грало радіо? Але ж радіо може грати і за вашої відсутності. Увімкніть — і воно гратиме. І хіба не красномовний той факт, що близько дванадцятої години ви перемкнули приймач зі станції «Радіо Софія» на хвилю іноземної станції, яка працює далеко за північ?

— Що ж тут такого? Ми хотіли послухати танцювальну музику, от і перемкнули.

— Але ж саме тоді «Радіо Софія» почало передавати танцювальну музику. До цього ви слухали Софію близько трьох годин, а як тільки почалася танцювальна музика, перемкнули приймач на іншу хвилю.

— Коли б знати, що ви так усе повернете, я б не перемикав.

— Знову неправда. За будь-яких обставин ви мусили б перемкнути приймач, бо передачі наших радіостанцій закінчуються опівночі, а вам було треба, щоб радіо грало ще довго після півночі…

— Але скажіть: на біса мені це було потрібно?

— Щоб сусіди думали, наче ви вдома, хоч у цей час ви були далеко від своєї кімнати, зовсім в іншому місці.

— Казки… — знизує плечима Спас.

— Але не дуже приємні, Влаєв. Отже, факт номер три: напоївши Моньо до такого стану, що він утратив тяму, ви тихенько вистрибнули у вікно й подалися туди, куди збиралися.

— Неправда!

Вигук — різкий, плечі молодика знову набули своєї попервах прихованої агресивності, очі настирливо пронизують мене, наче промовляють: «Цього разу — дзуськи! Я не поступлюся, хоч ти лусни».

— Вас бачили сусіди з горішнього поверху, Влаєв, — спокійно кажу я.

— Це, напевно, було іншим разом.

— Отже, ви часто виходите через вікно?

— Ну й що з цього?

— Нічого поганого. Але навіщо? Важко зачинити двері чи, можливо…

— Важко закрити рот старої. Куди йдеш, навіщо й так далі. Не люблю суперечок. До того ж це моя дитяча, звичка.

— Ага, дитячі витівки. І в убивства ви теж гралися?

— Навіщо такі натяки?

— Бо ви брешете!

— Доведіть!

— Про це свідчать ваші сусіди зверху.

— Свідчать… Склеротик і злюка. Не може мене терпіти й досі…

— Чому ж це він не може вас терпіти?

— А тому, що ми заважали йому спати.

— Гаразд. Облишмо музику й повернімось до спорту. Отже, ви вмієте стрибати… І взагалі проходите крізь вікна й балкони…

— У нас немає балкона.

— Ага, немає. Але ж в іншому місці є й балкон.

Спас готується заперечити, але змовчує.

— Отже, якщо підбити підсумки, трьома неспростовними доказами вас викрито у брехні, й таким чином ваше алібі пропало остаточно й безповоротно. Залишається відповісти на питання: куди ви пішли й що робили після того, як вистрибнули з вікна своєї квартири десь близько півночі?

— Для мене такого питання не існує, — повільно відповідає Спас, знову втупивши в мене свій настирливий нахабний погляд. — Протягом тієї ночі, яку ви маєте на увазі, я ні на хвилину не виходив зі своєї квартири.

— Це ваше останнє слово з приводу цього питання?

— Я вам уже сказав: для мене такого питання взагалі не існує.

— Справа ваша… Тільки майте на увазі, що впертість — не завжди цінна якість, а в вашому становищі це навіть дуже небезпечно. Настільки небезпечно, що я змушений вас негайно затримати!

Після таких слів деякі брехуни складають зброю. Але Спас тільки зіщулився від якогось ледь помітного трепету, немов приготувався витримати удар.

— Я сказав вам правду! — наполягає він.

За роки своєї роботи я зустрічав багато людей, які заперечують очевидні факти з різною мірою переконливості і в різній манері — виражають щире чи удаване здивування, обурюються або лаються, повторюють у заціпенінні одну й ту саму фразу або пробують захищатися розумними аргументами. Брехня, так само, як і правда, може звучати по-різному. Та, маючи певний досвід, не важко розрізнити, коли людина, яка сидить перед тобою, бреше, навіть якщо погляд у неї такий невинний і світлий, мов у святого немовляти. Важче встановити, наскільки ця людина бреше і з якою метою, бо не кожний, хто бреше, є неодмінно вбивця або співучасник убивства.

— Вас і справді треба було б затримати, — кажу йому, — та я зроблю виняток: ви ще молодий, вами керує легковажність і, можливо, вам треба дати відстрочку, щоб ви сповна усвідомили своє становище. Отже, подумайте і, якщо вам на думку спаде щось розумне, повідомте мене. Ви вільні!

Він підводиться якось скуто, наче все ще не може отямитися після таких несподіваних поворотів протягом останніх хвилин. Потім, навіть не глянувши на мене, так само скуто йде до дверей. Хода в нього повільна й непевна. Здається, в нього під ногами аж надто сильно хитається палуба.

— Хвилинку! — зупиняю я його в останню мить. — Мало не забув: що то за історія з вашою поїздкою до Югославії?

Спас повільно повертає до мене обличчя. На відкопилених губах — апатія і втома.

— Спитайте ваших людей. Вони відмовили мені у видачі паспорта.

— Вони відмовили, але ж ви хотіли його одержати. До кого й з якою метою ви збиралися їхати?

— Ні до кого. Просто хотів побачити світ, як це роблять багато громадян.

— А де зараз живе ваш батько?

— Не маю уявлення. Мабуть, десь в Австрії.

— Хіба він вам не пише? Ви з ним не листуєтесь?

— Чи листуюсь я з ним?..

На обличчі Влаєва з'являється така неприязнь, що питання про стосунки між батьком і сином стає зайвим.

— І все ж таки, чи є у вас бажання зустрітися з ним?

— А чому б ні! — сердито кидає Спас. — Я б із задоволенням зустрівся з ним, щоб затопити йому в пику.

Здогадавшись, що в мене більше немає до нього запитань, молодик відчиняє двері й виходить з кімнати.

* * *

Отже, допит двох останніх осіб з накресленого кола — Магди й Спаса — дещо збагатив реєстр моїх даних. При цьому виявилось, як я вже не раз підкреслював, що з жінками порозумітися легше. Товаришка Коєва, крім плутанини в своєму особистому побуті, подарувала мені також два дуже важливих факти. Повідомлення про пачку стодоларових банкнотів, яких не було знайдено в кімнаті Асе нова, майже повністю підтверджує версію про мотив убивства. А та обставина, що Асенов мав звичку класти гаманець під подушку, підкріплює одне з можливих пояснень складної операції: оскільки об'єкт крадіжки був не в піджаку, що висів на стільці, а безпосередньо біля Асенова, для вбивці було не досить, щоб Асенов просто заснув, — йому треба було, щоб він заснув непросипним сном. Та це не виключає другого можливого пояснення: злодій вважав за потрібне вбити свою жертву, бо жертва добре знала його й могла викрити на другий же день після крадіжки.

Ці подробиці добре підпирають мою версію, однак аніскільки не підтверджують її. Так само не підтверджують; її і наслідки допиту Влаєва. Звичайно, Влаєв — дуже підозріла особа, і це та ланка в моєму колі, на яку треба буде добряче натиснути. Звичайно, Спас серед ночі виходив з дому і влаштував цілу виставу з гульнею для того, щоб приховати свою тимчасову відсутність і забезпечити собі алібі. Але ж це ще не повністю доведено. Свідчення одного вороже настроєного сусіда не можуть бути вирішальним доказом, і Спас це дуже добре знає. Та й потім, навіть якщо це свідчення підтвердиться іншими фактами, навіть якщо сам Влаєв одступить і признається, що з того? Од вікна, черев яке звик вистрибувати Спас, до того, другого, вікна на п'ятому поверсі, — чимала відстань, і не тільки в лінійних метрах, а й у необхідному доказовому матеріалі.

Усі ці питання та деякі додаткові, більш технічного характеру, уважно аналізуємо разом з полковником.

— Небокрай прояснюється, — визначає без особливого ентузіазму полковник. — Однак мета ще далеко. А тим часом емігранти вже почали на цьому спекулювати. Учора ввечері «Вільна Європа» передала коментар.

— Дуже швидко пронюхали.

— Що ж тут пронюхувати. Ми повинні були повідомити матері Асенова в Мюнхен. Такі речі не можна приховувати. Та й у нас немає підстав це робити.

— Звичайно.

— Так, але все це вимагає максимально прискорити слідство. Я вже казав тобі, що не збираюся сковувати твої дії, та май на увазі: кожний зайвий день збільшує в ефірі потік наклепів проти нашої країни.

— Розумію, — відповідаю я, ледь стримуючи зітхання, й підводжусь.

— Що ж до іншого — дій за своїм планом, — закінчує полковник і злегка всміхається, що його лаконічною мовою означає: «Вибачай, що я тебе підганяю, але ж і мене підганяють».

* * *

Після всього цього дехто може подумати, ніби я борсаюся в накресленому мною колі, як розлючений тигр у клітці, чіпляюся кігтями й зубами за слабкі ланки ланцюга, поки хтось не заволає: «Ой-ой! Змилуйтесь! Це я вбивця!»

Нічого подібного. Спокійно сідаю за свій робочий стіл, і хоч сьогодні настав п'ятий день відтоді, як я почав цю справу, беру в одну руку телефонну трубку, а в другу — цигарку і,озброївшись цими двома мирними інструментами, починаю розмови з колегами інших служб. Потім, вичерпавши теми для розмов, згадую, що я останнім часом одірвався від подій у світі й всередині країни, й розгортаю газету.

Хочете — вірте, хочете — ні, але читання газети триває цілий день. Головним чином тому, що мені заважають її спокійно дочитати. Після того, як я зателефонував у різні інстанції й поставив запитання, мені тепер безперервно дзвонять і дають відповіді на ці запитання.

Приблизно за такими ж вправами минає й наступний день. Жодного відлучення з робочого місця. Ніяких подій, принаймні з тих, що стосуються замкненого кола, яке мене цікавить. Зате не бракує подій, що відбуваються на дальшій відстані. Ще дві емігрантські передачі з натяком на політичне вбивство й кримінальні методи самосуду. Наша преса також опублікувала коротке повідомлення про те, що ведеться слідство. Це примушує мене знову взятися за газети.

Але за газетами стоять живі люди, і я переконуюсь у цьому на сьомий день слідства, коли до мене в кабінет вдирається кілька журналістів. Я відправляю їх до відповідної служби і тільки-но збираюся набрати номер телефону, як до кімнати входить лейтенант і повідомляє, що мене настирливо хоче бачити якась молодиця, яка вперто; відмовляється назвати себе.

«Дора. Нарешті», — зринає в мене здогад, і я наказую впустити її.

Але дзуськи! Жінка, яка входить, не має з Дорою нічого спільного, окрім, звісно, статі й почасти віку.

— Ви від мене так просто не відкараскаєтесь! — застрашливо заявляє вона, наближаючись до мого столу. — Наша громадськість має право знати правду, товаришу підполковник!

Ач яка спритна. Пронюхала навіть про те, що мені дали ще одну зірку.

— Ну, якщо йдеться про громадськість, — то це зовсім інша справа, — здаюсь я. — Але ж майте на увазі: на даному етапі не про все ще можна голосно говорити.

— Це нам відомо. Я поставлю вам лише кілька скромних запитань.

— Якщо скромних — прошу.

Жінка одразу ж влаштовується на стільці, блискавично виймає з сумки нотатник і авторучку, прибирає з чола кучерик волосся, що заважає їй бачити мене, й запитує:

— Хто, на вашу думку, вбивця?

— Вбивця може бути лише один: той, хто вбив.

— Ви жартуєте.

— Аніскільки. Я кажу вам святу правду.

— З якою метою вчинено вбивство?

Я трохи мовчу, зосереджуючись, потім відповідаю:

— Як на мою думку, метою вбивства було перешкодити потерпілому жити далі.

Вона вже почала була писати, але посередині фрази зупиняється й кидає на мене повний обурення погляд.

— Невже я помилився? — запитую її.

— Скажіть хоч, яку форму слідства ви обрали.

— Та, звичайно ж, найпростішу: ходжу від людини до людини й розпитую.

— Ви просто неможливий!

— Навпаки, — заперечую я. — Можливий і навіть цілком реальний, проте більш нічого не знаю.

— А хто ж знає більше?

— Вбивця.

— Але ж наша громадськість має право знати правду.

— Ви про неї дізнаєтесь, не хвилюйтесь.

— Тоді комюніке буде опубліковане в усіх газетах.

— Так ще й краще.

— А яка ж тоді роль репортера? Де полювання за інформацією? Де радість знахідки?

— Радість знахідки? — вигукую я. — Невже ви гадаєте, що мені не потрібно трохи такої радості?

Тільки-но я здихався представниці преси, як задзвонив телефон. Беру трубку й приймаю повідомлення. Отже, моє передчуття все-таки мене не підвело. Привіт від Дори. Хоч і побічним шляхом. Щойно на Орлиному мосту відбулася зустріч між нею й Філіпом. Опускаю трубку на важіль для того, щоб набрати інший номер телефону. Треба буде поговорити з Дорою віч-на-віч, і зробити це сьогодні ж.

У дверях знову з'являється лейтенант:

— Біля прохідної якийсь Влаєв…

— Нехай зайде.

Хоч як це дивно, людина-біцепс цього разу заходить мов у воду опущена, нерішуче похитуючись на своїх довгих ногах у вузьких штанях. Я його не кликав, тому лише підводжу очі й запитально дивлюся на нього. Не одержавши від мене ніякого запрошений, Влаєв сам наближається до мого столу, бурмоче нерозбірливе «дозвольте?» й сідає на стільці.

«Біцепс» зовсім зніяковілий, не знає, з чого почати, хоч, ясна річ, добре обміркував свою промову. Напевно, вирішив — чи йому хтось порадив — зіграти роль грішника, що розкаявся. Але грішити Спасові властиво, а каятися — ні. Звідси й утруднення.

— Хочу подякувати вам, — нарешті починає він, — за те, що ви дали мені можливість подумати… Я й справді подумав і зрозумів, що моя брехня… хоч я вважав її невинною… зрозумів, що моя брехня справді може нашкодити вашій справі, хоч вона здавалася мені зовсім безневинною… і тому я вирішив розповісти вам усе так, як було…

Він замовкає, мабуть, очікуючи, що зараз з мого боку посиплються гарячі привітання, та я мовчу, роздумуючи над тим, що коли від хуліганського зухвальства таких типів стає прикро, то їхня лицемірна покірливість — просто відразлива.

Збагнувши, що оплесків не буде, Влаєв бере слово знову:

— Вся ця історія дуже дурна… але те, що я вам розповім, свята правда… Коротше кажучи, в мене певний час була подруга, не з нашої компанії, справжня подруга, знайома з університету, щодо якої я маю дуже серйозні наміри, і оскільки її батьки зараз перебувають за кордоном… одне слово, вона в квартирі сама… і того дня ми домовилися зібратися завтра по обіді в неї на квартирі, вона та її знайомі… Й наступного дня, як було домовлено, я купив дві пляшки горілки, ті самі дві пляшки з ресторану на бульварі Раковського, і заніс їх до неї… І тут сталася прикра історія: вона сказала мені, що не попередила своїх знайомих і що взагалі не хоче нікого бачити. Я запитав її, чому, адже ми домовлялись, а вона каже, ну й що з того, що домовлялися, мені набридли ці компанії й пиятика. А я розізлився й сказав — тоді залишайся сама, без компанії, забрав свої пляшки й пішов…

Влаєв знову замовкає, може, для того, щоб перевести подих, а може, щоб оцінити ефект. Але ефекту немає, я сиджу так само байдужий, чекаючи кінця цієї горілчаної історії.

— Що було далі, вам уже відомо, з тою лише різницею, що я таки виліз через вікно після того, як Моньо напився як чіп, бо, підвипивши, я добрішаю, і вирішив, що вчинив щодо неї дуже жорстоко… і взагалі мені захотілося до дівчини… Ну, сказано — зроблено, я зіскочив з карниза й пішов до неї й залишайся там ще довго за північ, а потім утік, щоб мене не побачили сусіди… Бо дівчина серйозна, з порядної родини, батько в неї професор, саме тому я сказав вам тоді неправду — не хотів вплутувати в цю історію дівчину, бо її батьки можуть довідатися про це й влаштувати їй скандал, навіть заборонити бачитися зі мною.

Спас замовкає, цього разу остаточно, усе ще дивлячись на свої опущені руки, хоч, очевидно, згорає від бажання підвести очі, щоб перевірити, яке це справило на мене враження.

— Цей епізод справді пояснює, для чого ви купували горілку й вистрибували у вікно, — зауважив я зовсім байдуже. — Та не всяке пояснення відповідає дійсності. Сподіваюсь, що у вашому випадку це не так.

— Свята правда! — промовляє з внутрішньою переконаністю Спас.

— Так краще. Ім'я дівчини?

— Це конче необхідно? — майже благаюче запитує юнак.

— А як же інакше?

— Антуанетта Савова.

— Вулиця, будинок?

Чмихаючи, він повідомляє й адресу.

Я спостерігаю, як він із шкури лізе, щоб справити враження доброзичливої людини, котра покаялась у своїх вчинках, і думаю про деякі речі… які, можливо, не мають безпосереднього стосунку до ходу слідства, але непогано було б про них довідатися.

— Минулого разу ви висловили певну неприязнь до свого батька…

— Я ненавиджу його. І ніколи цього не приховував.

Голос юнака знову набув свого природного запального звучання. Погляд його мимоволі втупляється в кут, наче там, виструнчившись, стоїть його батько й слухає присуд.

— Чим же викликана ця зненависть?

— Як це «чим»? Тим, що він залишив мене без батька.

Проти такого аргументу важко заперечити. І все ж я наполягаю:

— Можливо, в нього були якісь причини для виїзду?

— Причину можна знайти завжди… Тільки його батько не вчинив із ним так, як він зі мною. Він виховав його й залишив йому в Австрії спадщину, з такою спадщиною він міг би виховати й мене, послати вчитися туди, куди я хочу, замість мучитись тут… і жити з цією істеричкою-матір'ю, яка стала істеричкою також через його підлість…

— А як, до речі, ваш батько виїхав?

— Утік, як же інакше? Йому дозволили виїхати, щоб одержати спадщину й повернутися назад. Він спадщину одержав, «забув» тільки повернутися, навіть забув про те, що залишив тут дружину й десятилітнього сина. В цьому немає нічого дивного, бо, коли він був тут, ми його теж майже не бачили. Де він перебуває, — про це краще знали його подруги, ніж ми, домашні…

— Ви вважаєте, що він скалічив вам життя?

— Не вважаю, а так воно й є! Скалічив! І мені, й матері.

— Є люди, які взагалі не пам'ятають своїх батьків…

— Можливо, є й такі. Коли б мій батько здохнув, я б теж не мав до нього претензій. Але ж він живий, розумієте: живий, і навіть ні разу не згадав про те, що залишив тут сина!

«Так, але ж я маю на увазі не його, а вас», — хочеться додати мені, та я стримуюсь. Немає рації.

На прощання кажу гостеві ще кілька офіційних фраз і знову поринаю в свої думки. «Тобі треба було б поставити своєму батькові пам'ятник, — кажу подумки, — а не ненавидіти його. Ти повинен поставити йому пам'ятник, бо він єдине твоє виправдання й перед людьми, й перед власним сумлінням. Велике виправдання. Благородне виправдання — за неробство, за прогуляні семестри, за відсутність людських інтересів, за озлоблення й паразитизм. Трагедія людини-біцепса: «Утік замість того, щоб забезпечити мені життя, послати за кордон, купити мені спортивний «фіат».

Спортивний «фіат»— ось заповітна мрія таких людців. Ми були куди скромніші. Юрмилися біля вуличної крамниці, де видавали напрокат велосипеди, й напружено чекали, поки підійде черга й за п'ять левів можна буде зазнати п'янкого задоволення — покататися півгодини на розхитаному велосипеді, викликаючи захоплення й благородну заздрість навколишніх.

Ми з моїм другом Стефчом не мали такої можливості. П'ять левів — це ціле багатство. Тим-то ми стояли трохи віддалік, байдуже спостерігаючи за групкою обранців долі, що каталися на велосипедах і ласували морозивом. Але в нас зі Стефчом теж були свої несміливі надії. Якщо звідкись з'являвся наш сусід і заступник Кіро, він катав нас по черзі — спочатку одного, потім другого — на рамі велосипеда. Власник крамниці забороняв це робити, боячись, щоб не спустили шини. Але ми чатували на Кіро за рогом, спритно сідали на раму й мчали зі своїм заступником на шаленій швидкості — двадцять кілометрів на годину.

А тепер — спортивні «фіати». Звичайно, в спорті, як і в «фіаті», на перший погляд немає нічого поганого. Навпаки — треба сміливо опановувати техніку нових часів. Тільки не можна підступати до неї недозволенний шляхами.

Спортивний «фіат». Коли б людина-біцепс одержала його від свого закордонного батечка, вона одразу ж відкрила б для нього своє гостинне серце: «Заходь, батечку ти мій любий». Бо ж хіба для «біцепса» батько дорожчий за спортивний «фіат»? І хіба для нього може бути більша трагедія, ніж відсутність вищезгаданого транспорту?

Але годі з трагедіями — ще залишається історія з Антуанеттою. Звичайно ж, Антуанетта — не міраж, вона справді мешкає точно за адресою, яку дав Спас. І, звичайно ж, ця історія в цілому підпирає два хисткі пункти в алібі Спаса — купівлю горілки й прогулянки через вікно. Але ж Спаса, як це незаперечно випливає з попередніх свідчень, найменш за все приваблюють жінки. Отже, ці претензії на мужність і ця перебільшена агресивність — лише жалюгідна спроба якось компенсувати свій недолік. З другого боку, коли б усе було саме так, як розповідає Спас, він неодмінно виклав би це ще в критичний момент минулої розмови. Він дуже добре розумів, що йому загрожує, й ніколи б не замовчував деталі, яка відразу одвела б від нього всі підозри. Просто тоді цієї деталі, мабуть, ще не було в його голові. Бо її хтось інший ще не вигадав і як слід не відшліфував.

Взагалі у мене таке передчуття, що вся ця історія з Антуанеттою шита білими нитками. Досить на неї дмухнути — й вона розвалиться. Але чи варта вона того, щоб я на неї дмухав?

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Минає шоста година, й Дора вже повинна була б прийти, але скажіть мені, де ви бачили пунктуальних жінок? Вони стають пунктуальними, навіть суворо пунктуальними, лише в тому віці, коли це вже не так важливо. І все ж таки Дорі слід бути б пунктуальною хоч би з вдячності за те, що я влаштував їй виклик у такий прихований спосіб, аби Марин ні про що не здогадався.

Триденне сидіння в кабінеті — винятковий випадок у моїй службовій практиці. Підводжусь, щоб розім'ятися й подивитися крізь вікно, як живуть люди. Вони живуть нормально — заходять і виходять з магазинів, розглядають вітрини або кудись поспішають. Робочий день закінчився, листування й реєстрацію паперів припинено, і службовці знову перетворилися на тат і мам, на чоловіків і жінок, окрім тих, для кого шлюб — це ще справа майбутнього.

Щасливі ті громадяни, які працюють з папірцями й цифрами. Закриєш папку, поклавши до неї папірці з цифрами, і йдеш собі, не думаючи більше про них. А я працюю з людьми. І ці люди супроводжують мене навіть після того, як я розпрощався з ними й викреслив їх зі свого списку. «Та йдіть собі своїм шляхом, — подумки кажу я. — Забирайтеся геть, хіба не бачите, що слідство закінчилося». А вони й далі переслідують мене, зі своїми історіями й незгодами, кидають мені репліки або сваряться між собою й потроху забуваються тільки тоді, коли їм на зміну приходять люди з нової справи.

Трапляється й так, що, кружляючи містом в якійсь новій справі, тут чи там зустрінеш когось із давніх знайомих. Одні вдають, ніби не помітили мене. Другі між іншим кивають і поспішають вшитися. Треті зупиняються перекинутися двома-трьома словами.

Недавно я зустрів Жанну, ту саму Жанну, причетну до справи про смерть Маринова, яка вела світське життя у «Варшаві» й пригощала мене фразами на зразок: «Мене ніщо ні з ким не зв'язує» — і таке інше. Але я не вірю, щоб цього разу вона прямувала до «Варшави» — поперед себе Жанна штовхала дитячу коляску. Вгодоване немовлятко, що сиділо в колясці, туди-сюди хиталося, немов хотіло прискорити рух цього транспортного засобу.

— Здрастуйте, інспекторе! — зупинила мене Жанна. — Невже ви мене не впізнали?

— Як же вас не впізнати! — відповів я. — Та оскільки інші не завжди впізнають мене… Ти ба! Невже це дочка інженера?

— Син! — поправляє мене мати. — І спочатку мій, а вже потім інженера.

— Вибачайте, — кажу я. — Коли вони маленькі, їх важко розрізнити.

Гладжу по голівці русявого товстунчика, а він намагається спіймати своїми пухкенькими ручками мою лапу, мабуть, упевнений, що з ним граються.

— О, я радий, що ви не забули мене… — мимрю, не знаючи, що їй ще сказати.

— Хіба ж можна вас забути! Адже я колись була у вас майже закохана.

— Якщо «майже», — то це не страшно. В мене є один друг, який закохується («майже» — звичайно!) в кожну вродливу жінку, та, незважаючи на це, не має гарему, навіть навпаки — він дуже вірний чоловік.

Ми обмінюємося ще кількома жартами й розходимося кожний своєю дорогою. Вона шукає черевички для дитини, а я — чергового вбивцю. В кожного з нас досить складне завдання.

«Правильні» люди чомусь мене не дуже цікавлять, хоч, правду кажучи, варто було б у них дечого повчитися, й думки мої звичайно зайняті іншими, тими, кому треба підставити плече, щоб вони не впали, тими, що збиваються на манівці, и ти — хоч-не-хоч — напружено стежиш за ними, аби побачити, що в них нарешті візьме гору — людське чи оте, друге, гидке, тваринне, від чого тхне спертим смородом ледарства й злочину. І може, все це нуль без палички, але іноді таки приємно зустріти когось із тих, що гинули, зустріти й побачити, як вони міцно тримаються за дитячу коляску, й почути:

— Здрастуйте, інспекторе… Невже ви мене не впізнали?

Отакі думки крутяться у мене в голові, поки я стою біля вікна й неуважно дивлюся вниз на людський натовп, що суне по мосту й по бульвару. Напевно, я трохи захопився споглядально-розумовою діяльністю, бо, поглянувши на годинника, помічаю, що вже двадцять хвилин до сьомої. Дора ухилилася від умовленої зустрічі. Цікаво, чому?

Цікаво чи ні, але цього не відгадаєш, сидячи в канцелярії. Прибираю на столі, збігаю звичною риссю сходами вниз і тільки-но виходжу на вулицю, як бачу перед собою Дору.

— Насилу втекла від Марина, — повідомляє вона замість вибачення.

— А як ви втекли від його брата?

Жінка стріляє в мене колючим поглядом:

— Ви за мною стежили.

— Зовсім ні. Випадковий збіг обставин.

— Знаю я ваші «збіги».

— Про вас відомо все наперед. Тільки давайте не будемо сваритися отут, на розі.

Мовчки перетинаємо людський потік на мосту й збочуємо ліворуч по алеї вздовж каналу. Надворі ще світло, але небо вже вичахло й фасади навколишніх будинків поринають у затінок.

— Я спитав вас про недавню зустріч з Філіпом…

— Це не була зустріч. Ми здибалися випадково.

— Неправда. Він вам зателефонував.

— Отже, ви за ним стежили…

— Це наша справа. А зараз я питаю про вашу справу.

— Справді, він мені зателефонував. Я вийшла, й ми зустрілися на Орлиному мосту.

— Я питаю: навіщо? З якою метою? І про що ви розмовляли?

— Ну, чого ви причепилися до мене? — впівголоса, але дуже нервово вимовляє Дора. — Що поганого в тому, що я побачилася з давнім другом?

— Погано, що ви не знаєте, хто ваші справжні друзі.

— Їх у мене не так уже й багато, щоб не знати.

— І Філіп серед тих небагатьох, але вірних друзів?

— Я такого не казала. Друг — у звичному розумінні цього слова.

— Одначе, як я пам'ятаю, під час нашої минулої розмови ви висловили відверту зненависть до цього вашого друга.

— Тут ви теж не точні. Я ставлюсь до нього з презирством, і не більше.

— Але це не заважає вам прийняти його запрошення й зустрітися з ним…

— Він просив мене про незначну послугу. Все ж таки я певною мірою зобов'язана йому. Саме він, а не хтось інший, витяг мене з того багна.

— І якої ж послуги зажадав од вас Філіп?

— Грошової.

— І ви допомогли йому?

— Ні. Не мала можливості.

— Зрозуміло, — киваю я.

Ми йдемо алеєю вздовж каналу, але цей напрямок, либонь, не дуже подобається Дорі, бо вона раптом запитує мене:

— Що ще?

— Мабуть, я забираю у вас час?

— Можливо, й так.

— Але ж ви забрали в мене майже годину, поки, я вас чекав. Отже, ви заборгували мені принаймні годину.

— О, не турбуйтесь. Я лише спитала.

Ще кілька кроків по шляху в невідоме, й ми дістаємося до майданчика з кількома лавами.

— Дозвольте лише трохи посидіти. Я втомилася бігати.

— Чому ж ні, — погоджуюсь я. — Тим паче тут, серед природи.

Природа, між нами кажучи, досить жалюгідна, з цим цементованим каналом і рідкою поскубаною травицею довкола, та ми не прийшли сюди кохатись. Сідаємо. Я припалюю цигарку й опускаю долу замріяний погляд. І що я бачу? На лівому черевику в мене зовсім послабився шнурок. Встаю, зав'язую шнурок, відтак зовсім байдужим тоном кажу:

— Минулого разу ви зауважили, що такі, як я, люди отруєні недовірою, чи щось у такому роді. Але якщо ми частково отруєні, то вас — даруйте на слові — вже можна забирати в морг.

— Можливо, й так, — байдуже відповідає жінка..

— Але навіщо вам така недовіра?

— Вона захищає мене від ударів в обличчя.

— Ну, якщо так… Але в мене таке враження, що, поки ви захищаєте обличчя, вам загрожують удари з тилу.

Дора дивиться на мене, наче розуміє, що саме я хочу сказати, але мовчить. Я теж певний час мовчу, зосереджено курю й радію з того, як я спритно зав'язав шнурок на черевику. Потім недбало запитую:

— Невже ви справді вважаєте себе чимось зобов'язаною перед Філіпом?

— А як же інакше? Він дав мені стільки уроків життєвої мудрості.

— Овва! Чи не могли б ви хоч один з тих уроків переказати мені?

— Звичайно! Та краще зверніться безпосередньо до нього. Ви зробите йому приємність.

— Не знаю, скільки він за це з мене здере…

— Не візьме й копійки. Уроки він дає безкоштовно. Йому досить того, що він відчуває себе добродійником підростаючого покоління. Якщо, скажімо, Моньо з'явився до товариства неголений або Спас зробив якийсь хуліганський вчинок, Філіп лише похитає головою й жалісно скаже: «Не можна так, діти. Найпевніший спосіб жити непорядно — мати вигляд порядної людини. Хоч який би ти був забруднений, ніколи не поводься брутально, бо на тебе відразу ж накинуть оком…»

— Мудра думка.

— А якщо побачить, що Магда задивляється на якийсь столик, — таємниче підведеться й нагадає: «Не забувай, люба, що повіям платять за тарифом. Важкоприступна жінка може одержати куди більше…» І ще низка подібних сентенцій.

— Тепер я розумію, чим ви йому так зобов'язані, — кажу я.

Я мав на увазі одне, а жінка подумала про інше. Її обличчя раптом кривиться, наче я дав їй ляпаса. Потім за якусь мить на ньому знову з'являється вираз байдужості.

— Облиште вашу недовірливість, — зауважую я, розлючений більше на себе, ніж на неї. — Гадаю, що моя думка вам зрозуміла: чим ще може тримати вас Філіп після всього цього?

Вона не відповідає.

— Шантажем?

Знову мовчання.

— Шантажем чи ні? Відповідайте!

Жінка ніби готується щось сказати, потім ковтає слину й лише киває головою.

— Чим він шантажує? Вашим минулим?

Вона знову киває. В мене таке відчуття, що вона заплаче, та я поспішаю заспокоїтись: такі вперті натури не плачуть.

— Ну, про ваше минуле я знаю. Воно справді не рожеве, але це вже перегорнута сторінка. Якщо людина кохає, вона повинна зрозуміти вас…

— Зрозуміти? — майже нечутно запитує Дора. — Що саме зрозуміти? Те, чого я й сама не розумію?..

— Буває, — заспокоюю її. — У вашій короткій біографії справді є три періоди, які дуже різняться один від одного. І якщо між другим і третім усе ще можна знайти певний перехід, який до того ж дуже обнадіює, то між першим і другим…

— … лежить прірва?

— Атож.

— Це якраз та прірва, в яку я провалилась.

— Випадково послизнулися?

— Навпаки: спроба самогубства.

Вона більш нічого не каже з цього приводу, як нічого не сказала й під час минулих допитів, протоколи яких я перегорнув сьогодні.

Сутеніє. Небо над будинками ще світле, а над нами воно вже темно-синє й на ньому де-не-де мерехтять самотні зірки. Вдалині блищать на мосту ліхтарі. У віттях дерев шелестить вечірній вітерець.

— Гаразд, — кажу я, — не буду вас випитувати. Це ваша особиста справа. З ким не трапляються невдачі — покине кохана людина, чи ще там щось…

— Мене покинув батько…

Ох, ці вже батьки! І вона сфабрикувала собі виправдання по батьковій лінії.

— Як: пішов із сім'ї чи вигнав вас?

— Зовсім ні. Просто покинув мене.

— А матері у вас немає? — запитую я, хоч відповідь мені відома наперед.

— Моя мати померла, коли мені було тринадцять років.

— У тринадцять років це тяжка втрата… Вона однаково нелегка раніше чи пізніше. але в такому віці…

— Я пережила цю втрату не дуже важко. Звичайно, я любила свою матір, але без особливого… тепла… бо вона була не з тих людей, які викликають до себе щось більше, ніж повагу… Вона була людиною настрою, найчастіше роздратована або сувора, завжди готова зробити тобі зауваження або за щось вилаяти. Тільки я поверталася зі школи, відразу ж: «Сідай за уроки!»— «Та я ж щойно зі школи!» Ні: «Сідай вчити уроки!» В такий же спосіб вона командувала й батьком: «За обідом газет не читають!», «Взуй черевики — сьогодні чудовий ранок!», «Цьому піджаку тут не місце!» — і все в такому ж дусі. Вона робила це, звичайно ж, дбаючи про нас і про порядок у квартирі, і їй, мабуть, не спадало навіть на думку, що в людини може урватися терпець від її отаких турбот…

Вона говорить, неуважно дивлячись на міст, і за звичкою різко жестикулює руками. Потім замовкає й мимохіть зиркає на мене:

— Хіба я сіла сюди, щоб розповідати вам про все це…

— Гадаю, ви розповідали про це небагатьом?

— Нікому.

— Тоді хоч один раз не завадить розповісти комусь. Звичайно, якщо у вас є таке бажання. Буває, поділишся з кимось думками, й самому все стає зрозумілішим…

— Можливо. Власне, всі ці речі мені й без того зрозумілі… я маю на увазі — кожна окремо… а як підведеш рису, виходить зовсім інше…

Вона відкидається на лавку, дивлячись уперед, на далекі невиразні вогники па мосту, й замовкає, поринувши в своє минуле. Я зовсім не збираюся підбивати її на сповідь. І якщо в цю мить вечірнього мовчання озветься чийсь голос і скаже: «Невже ти не співчуваєш цій дівчині і її драмі?»— я змушений буду відповісти: «Так, співчуваю, хоч напевно й не знаю, яка саме драма була в неї, тільки це співчуття — моя особиста справа, а цими днями мій шеф дав мені інше доручення, набагато складніше й важливіше для мене в даний момент». Це може здатися вузьким практицизмом і меркантильністю, але в цей вечір для мене не так важливо дізнатися про Дорину драму, як завоювати її довір'я, довір'я, без якого моє завдання страшенно ускладнилося б.

— Отже, ви не дуже важко перенесли смерть матері? — запитую я, аби нагадати жінці, що вона почала мені щось розповідати.

— Не дуже. Звісно, і я, й мій батько любили її, але я вам уже казала… Після того, як померла мама, я сама взялася вести господарство, дарма що мені було лише тринадцять років. До нас приходила тільки праля, все інше лягло на мене, і я з усім справлялася, бо мама добре подбала про те, щоб навчити мене господарським справам. І хоч ця робота забирала в мене весь вільний від навчання час, я виконувала її із задоволенням, бо робила це для батька. Можливо навіть, оті роки до закінчення гімназії були найщасливішими в моєму житті — роки, сповнені запаху мильної води й начищеного паркету.

Вже зовсім стемніло. Вітер похолодшав. Дора виймає з сумки сигарети, сірники й закурює, напевно, для того, щоб зігрітися. Цілком слушно.

— Батько мій — тихий, сумирний чоловік. Не тому, що його видресирувала мати, — просто такий у нього характер. Прийде з роботи — він якийсь начальник у торгівлі, — купить дещо в дім, потім піде до друзів у ресторанчик випити чарчину горілки — лише одну чарчину — й повертається додому читати газету або слухати радіо. Пам'ятаю, якось завітали до мене дві подруги з нашого кооперативу, й одна з них каже: «Заздрю тобі, Доро, що в тебе такий батько». А друга: «Годі їй заздрити — бо як надумає її батько одружитися…» Доти в мене ніколи не виникало такої думки, і, пам'ятаю, як тільки батько повернувся, я його, ні сіло ні впало, запитала: «Татку, хіба ж ти одружуватимешся вдруге?», а він засміявся й каже: «А навіщо мені одружуватися, коли в мене така господарка?» Та я наполягала на своєму: «Ні, ти обіцяй мені, що більше не одружишся», а він: «Яка комаха вкусила тебе сьогодні, дитинко? Гаразд, заспокойся, обіцяю тобі».

Вона замовкла, поринувши у спогади, й забула, що тримає запалену сигарету. Я вже вдруге помічаю в ній оцю погану звичку, притаманну деяким жінкам, — переводити цінний матеріал.

— Батько дотримав свого слова, поки я закінчила середню школу. Але останні місяці він став дедалі частіше запізнюватись або йти з дому в недільні дні. Я вже була не дитина й розуміла, що може бути причиною цих запізнень, але казала собі: нічого, краще так, аніж би він одного дня привів її мені в дім. Тільки він таки привів її, вже після того, як вони побралися. Звичайно ж, була й деяка попередня підготовка, неясні натяки, знайомство за два тижні до цього «зі співробітницею», спільний похід у кіно, та коли він її привів — це було для мене несподіваним ударом. Я навіть не нагадала йому, що він обіцяв, бо мені було соромно за нього. Просто замкнулася в собі й спробувала пристосуватися до нового становища.

Вона говорить, роблячи рукою свої звичні короткі рухи, немов щось малює, а потім закреслює. Відтак підносить до губів сигарету, але сигарета вже згасла, і жінка зневажливо кидає її.

— Спробувала пристосуватись, але з цього нічого не вийшло… Надто вже звикла я до попереднього життя, а в тої, нової, були зовсім інші плани, й деякими рисами свого характеру вона-дуже скидалася на мою маму, тільки ж вона не була мені матір'ю, хоч їй дуже хотілося грати цю роль, Взагалі вона уявила собі, ніби одне з її завдань — узятися за перевиховування покинутої напризволяще дитини, а в мене не було ніякого бажання, щоб мене перевиховували, тим більше вона, що й сама була тільки на сім-вісім років старша за мене й не вміла нічого приготувати, не перевівши продуктів… Вона постійно робила мені зауваження, і я не залишалася в боргу, а мій безхарактерний батько намагався зайняти нейтральну позицію, чим ще більше дратував Єлену — її звали Єленою, — і взагалі атмосфера в квартирі ставала зовсім отруйною, я почала дедалі частіше тікати з дому й повертатися аж після того, як вони вже зволили повечеряти, а Єлена дорікала батькові так, щоб і я чула: «Хіба ти не бачиш, що дитина зовсім розпустилася». Або: «Хіба, отак швендяючи, вона складе вступні іспити?» Однак я все-таки склала вступні іспити й була зарахована до університету, тільки невдовзі після цього стався остаточний розрив… через п'ять левів.

— П'ять левів?

— Так, через п'ять левів. Єлена твердила, буцімто я їх узяла, а я їх не брала, потім вона сама згадала, що віддала їх прибиральниці за те, що та помила сходи. Коли б не ті п ять левів, знайшлася б якась інша дрібниця, — потрібний був лише привід, — тож коли додому повернувся батько, я заявила йому, що не можу залишатися в домі, де на мене дивляться, як на злодійку, а він знову спробував зайняти якусь примирливу позицію, але мені все це вже набридло, я схопила плаща — тільки плаща — випурхнула з квартири й більше не поверталася…

Дора мерзлякувато щулить плечі, наче лише тепер при слові «плащ» відчула холод, і повертає до мене обличчя:

— Може, ходімо? Похолодало…

Ми підводимось і знову рушаємо алеєю вздовж каналу під тьмяним освітленням рідких ліхтарів. Жінка ступає повільно, дивлячись під ноги, і я машинально підлаштовуюсь під ритм її кроків.

— Першу ніч я переспала в одної подруги, другу — в другої, і так кілька днів, поки обійшла всіх своїх подруг, і тільки тоді збагнула, що мене ніде не чекають з розкритими обіймами. У мене не було ні копійки грошей, але й ніякого бажання повертатися додому; хай мене ріжуть на шматки, сказала я собі, — все одно додому не повернуся. Одне слово, опинилась я у повній безвиході. Ще до втечі, коли я намагалася якомога менше бувати вдома, у мене зав'язалися певні знайомства в одній компанії, й серед цих знайомих була Магда. Тому я вирішила пошукати притулку в Магди й побачила, що нарешті натрапила на людину, яка може мені допомогти…

— Гм… — вимовляю я з деяким сумнівом.

— Так я думала спочатку. А коли зрозуміла, як живе Магда й що коли я залишуся біля неї, то буду змушена жити так само, я сказала собі: це ще й краще, це один із способів покінчити життя самогубством, бо тобі бракує сміливості накласти на себе руки відразу, хоч не залишається нічого іншого, крім самогубства… І тут почалися гульки й усе інше… були й приємні години сп'яніння, коли я переконувала себе, що це, зрештою, і е життя. Й інші години, гидкі й образливі, коли я казала собі з озлобленням: нічого, хай побачить, до чого він мене довів, до чого довів свою дитину заради якоїсь нахабної жінки…

— А він знав, як ви живете?

— Дізнався, коли ваші працівники прийшли до нього. З'явився у Магди на квартирі, умовляв мене повернутися додому, обіцяв, що все якось налагодиться… Та я вирішила: або вона, або я, — і заявила йому про це; він і далі крутився, як вуж на вилах, і я сказала: в такому разі забирайся геть і прошу тебе — ніколи більше не піклуйся про мене… Взагалі мене охопив цілковитий відчай, я просто чекала, коли настане той день, що мені змінять місцепроживання, і такий день напевно скоро б настав, коли б не появився Філіп…

«Щаслива поява», — думаю собі. Бо саме цей момент розмови потрібен мені, щоб спрямувати її в інше річище.

— Правильно, — кидаю я. — На жаль, Філіп з'являється й досі. Яка ж усе-таки ціна його мовчання?

Жінка не відповідає, вона йде так само повільно, дивлячись на алею поперед себе.

— Бо ж не станете ви переконувати мене, що він задовольняється дрібними грошовими послугами…

— Він не настільки підлий шантажист, — відповідає Дора. — І якщо я правильно зрозуміла вашу цікавість до Філіпа, мені здається, що ви помиляєтесь. Він — позер, цинік, комбінатор і ще хтозна-що, але досить розумний для того, щоб вчинити щось зовсім… ненормальне.

— Хитрість і кмітливість — це ще не. ознака нормальної людини, — заперечую я. — Але то окреме питання. Йдеться про ціну шантажу.

— Дрібні послуги, але не грошові.

— Наприклад?

— Він звертався до мене лише тричі, враховуючи й сьогоднішню зустріч. Перший раз вимагав, щоб я дала йому на день-два Маринів паспорт — закордонний паспорт — купити на долари якісь дрібнички в магазині для іноземців у «Балкантуристі». Я, звичайно, відмовила, але він залякав мене, і оскільки це здавалося мені справді дрібною послугою, я вийняла з шухлядки паспорт і віддала йому. Філіп повернув його наступного дня.

— Коли це було?

— Не можу точно пригадати. В усякому разі, десь перед Новим роком, бо Філіп казав, що йому треба купити подарунок своїй подрузі.

— Гаразд. А другого разу?

— Другого разу він зустрів мене біля університету, не знаю, випадково чи навмисне чекав на мене, і лише запитав, коли Марин виїздить у Туніс — Марин працює в Тунісі на будівництві, — а я відповіла, що не знаю. Тоді він сказав, щоб я повідомила його про це листовно «Експрес-поштою» відразу ж, як тільки дізнаюсь, що Марин готується виїздити; я запитала, чому його це так цікавить, але він відповів, що збирався попросити Марина дещо купити йому, однак хотів би це зробити перед самим його від'їздом, щоб Марин про це не забув, бо він дуже неуважний. Я сказала: як же ти даси йому доручення, коли ви посварилися, але Філіп відповів, що це не моя справа, і недвозначно дав мені зрозуміти, що, коли я своєчасно не попереджу його, він повідомить Маринові дещо про мене…

— А сьогодні?

— Ну, й сьогодні те саме. Дізнався, що Марин має їхати — Марин справді від'їздить через три дні, — й запитав мене, коли він точно від'їздить і чому я не попередила його, як ми умовлялись, а я сказала, що забула, бо й справді забула через оці мої зустрічі з вами. Тоді він сказав, що, мовляв, буде, якщо й він забуватиме про свої зобов'язання, і знову почав залякувати мене.

— І ви сказали йому, коли від'їздить Марин?

— А чому ж не сказати? Хіба не можна?

— Я вам нічого не кажу, лише запитую.

— Сказала. Якщо б він звернувся до Марина, той теж сказав би.

Жінка міркує цілком логічно. Якщо не зважати на одну дрібну деталь: Філіп не прагнув одержувати інформації безпосередньо від самого Марина. Чому? Це знає тільки він.

— Чудово, — кажу я, хоч у цю мить не бачу нічого чудового. — Що ж до іншого — то ваша особиста справа, та якщо хочете знати мою думку — найкраще ризикнути: розкажіть Маринові те, що вважаєте за потрібне розповісти, і вам полегшає. Інакше Філіп або хтось із його друзів можуть вас усе життя шантажувати, підвищуючи ціну відповідно до своїх примх. І потім, союз на все життя не можна будувати на піску… Що то за співжиття, коли воно основане на брехні?

— Ви гадаєте, що кожне співжиття будується на правді?

В її голосі трошки глузування й трошки гіркоти.

— Ну, якщо ви хочете, щоб і ваш союз був таким…

— Але ж він настільки старомодний… я хочу сказати, непримиренний до всього цього… я навіть уявляю собі, як він ледве чутно прокаже: «Ти завдала мені підлого удару цим своїм зізнанням», — і одвернеться від мене…

— Ну, а потім?

— Він одвернеться від мене назавжди, розумієте? Я ж вам казала: він — єдина межа, що відділяє мене від тієї компанії, від минулого, від багна… бо Магда ще й досі береже моє ліжко там, на тому горищі… і я навіть уві сні бачу те порожнє ліжко, що чекає на мене, як остання пастка… хоч, напевно, мені на роду написано повернутися знову туди, на те горище… й Магда знає, чому й досі зберігає моє ліжко…

Я не бачу обличчя жінки, яка йде поруч мене, та й не треба його бачити, аби зрозуміти, що буря нарешті знялася. Дора плаче, але без зойків і схлипувань, плаче мовчки, ковтаючи сльози, розлючена на життя й на себе за те, що розплакалася.

— Ви хоч розумієте, що ви говорите? — запитую я, зупиняючись і дивлячись їй в обличчя. — Чому ви мусите відразу ж падати, втративши чиюсь підтримку? Спочатку — батькову, тепер — чоловікову. Ви ж не скляна іграшка, щоб вас хтось постійно тримав у долонях, боячись розбити! Яке ліжко і які сни?.. Якщо ви хочете бути людиною, треба бути самостійною, розумієте? Ви маєте стипендію, навчаєтесь. Невдовзі закінчите навчання, одержите роботу… Про яке ліжко й про які сни ви оце мені розповідаєте?..

Дора втупилась у мене, забувши про свої сльози, вражена не так моїми словами, як роздратованим тоном. А втім, я поспішаю змінити тон.

— Що ж до всього іншого, то це лише дружня порада, — кажу я вже м'якше. — Можливо, не треба поспішати, можливо, треба вибрати слушну нагоду й зручну форму, а може, взагалі… Зрештою, це ваша особиста справа. Хоч я вважаю, що, коли чоловік не спроможний вас зрозуміти — маю на увазі, зрозуміти, що ви розумна людина, — він все одно не вартий вас…

Дора знову починає болісно ковтати слину, і я рушаю, щоб не пригнічувати її своїм поглядом; ми йдемо поруч, аж поки помічаємо, що вже вийшли на бульвар Раковського, куди ні мені, ні їй не треба.

— Давайте я вас трохи проведу, — кажу я, — тільки витріть очі. І обіцяйте, що, як тільки довідаєтесь щось про Філіпа і його компанію, відразу ж мені зателефонуєте.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я знаю, що вся ця історія розплутується досить важко й до того ж на зовсім безбарвному тлі. Немає тобі ні Потаємних і зловісних закутків великого міста — порожніх депо, занімілих у нічному мороці залізничних складів, глибоких льохів, звідки ще не вивітрилися запахи домашніх солінь. Немає навіть обов'язкового бару «Асторія», що без нього, як відомо, не обходиться жоден кінофільм на морально-побутову тему.

Мені також не доводиться ходити в бар, та що робити, коли саме в цей час люди, за якими я спостерігаю, раптом стали незвичайно скромними й, судячи з повідомлень, які надходять, уперто проводять вечори у себе вдома. А бар, що й казати, розкриває багаті можливості для посилення драматизму. Поставиш героїні фатальне запитання: «Хто вбив Асенова?» — і в цю саму мить оркестр починає грати «Балалайку». Вражаючий контраст. З одного боку, страшне звинувачення, з другого — «Балалайка». Не кажучи вже про якість імпортних напоїв.

На лихо, немає не тільки бару, а й бракує таємничих замірів у темних закутках великого міста. Я теж бувала людина, теж ходжу в кіно, тому уявляю собі, який ефект мала б, наприклад, така сцена.

… Північ. Десь вдалині старовинний дзиґар дванадцятьма ударами відлічив нуль годин. Один з убивців вилазить з льоху й подає своєму співучасникові ногу мерця: «На ось, сховай у валізу й поганяй!» Кмітливий читач, напевно, здогадується про гаспидський план злодіїв — розкидати частини трупа в усі кінці міста, щоб знищити докази.

Маючи в руках такий сюжет, я б легко спекався деяких письменників, що приходять до мене в пошуках карколомних сюжетів. Тільки де ж вони, ці сюжети? Порпаєшся в людській буденності, стикаєшся з банальними історіями, звичайними людськими драмами. І немає навіть натяку на напруження, на екзотику…

Але повернімося до дійсності.

Отже, ця елегантна, вихована й приємна людина Філіп Манев псує життя Дорі. А також і мені. Долари, махінації з паспортами, новорічні подарунки… — все це вимагає певних довідок з торговельної мережі.

Наступного дня, поки я чекаю в своєму кабінеті цих довідок, мене не перестають цікавити деякі люди: цей самий Філіп і особливо Дора. Можливо, жінка має рацію — відкриє свою душу, а чоловік, спокійний і серйозний, в подяку за це вижене її геть. Це трапляється з такими людьми: мовчать, мовчать, а потім візьмуть та й утнуть якусь дурницю.

Тим паче, що він має певні підстави для цього. Зрештою, може, те минуле — вже минуле, але ж це не сон. Все це факти, а факти завжди полишають сліди. Ніби дефект, якого позбулися. Щоправда, деякі люди з виправленими дефектами живуть навіть довше за здорових, бо вони обережніші. Це, звісно, не означає, що треба прагнути мати якийсь дефект.

Нічого дивного, якщо її виженуть за минуле. Треба було б узяти приклад з моєї вчительки, яка терпить не тільки моє минуле, а й сучасне. Навіть тактовно старається приховати, що це сучасне її просто-таки жахає.

Трапляється, піду в нею кудись у ресторан після тривалого перебування десь у провінції, ще переповнений свіжими враженнями від якоїсь справи, й заводжу розмову між гарячим і десертом:

— Він отруїв її дустом… Груба робота… Делікатніші люди використовують снотворне й інсценують самоотруєння… І уявляєш?.. Протягом п'яти днів нею навіть ніхто не поцікавився… Ми знайшли труп, що вже розклався…

Або:

— … Справжня бойня… Голова в нього була настільки спотворена, що ми ледве впізнали труп…

Моя вчителька перестає їсти й відводить погляд кудись убік, роблячи неприховані зусилля заглушити нудоту, що підступила їй до горла.

— Вибач, — кажу я, — хіба ж ти не знаєш, що ми, болгари, відпочиваючи, говоримо про роботу і навпаки.

— Але ж у тебе, Петре, й робота, ох і робота… — упівголоса відповідає вчителька з жалюгідною подобою усмішки на обличчі.

Потім, боячись не образити моєї професіональної честі, додає:

— Я хотіла сказати, що не всяка нервова система може витримати це.

— Авжеж, — кваплюсь погодитись я. — Але нерви, як і все інше, загартовуються.

— Тобто грубішають.

— Може, й так. Просто важко призвичаїтись до того, що викликає в тобі відразу. Ті паскудства є в кожному моргу, навіть у кожній лікарні. Та вони лише наслідок іншого, справді гидкого, чим ще забиті голови деяких типів…

— Так, — у свою чергу погоджується моя вчителька.

І щоб знову не заглиблюватись у безодню паскудства, вона намагається змінити тему розмови:

— Ти вже прочитав ту книжку?

— Ще ні… але ти маєш рацію: вона справді чудова. Це видно з перших же сторінок.

— Хіба ти ще й досі на перших сторінках?

— Ну, я точно не пам'ятаю, до якого місця дочитав, але за такої вічної крутанини, сама розумієш…

— Але ж книжки вдень не читають. Для цього є ночі й вечори…

Ночі й вечори. Вона не знає, що ночами й вечорами я дуже часто роблю те саме, що робив удень, роблю, звичайно, подумки, намагаючись розплутати якийсь страшенно заплутаний клубок, аби дати лад купі суперечливих фактів. І потім усі ті люди, що крутяться в моїй голові, не хочуть розходитись, хоч я вже разів сто кажу їм: «Годі вже, йдіть, дайте мені спокій». Аж ні, вони не зникають, усе стоять мовчки й дивляться на мене — Дора зі своїм батьком і безпорадна Магда. І Моньо з тремтячими губами, і взагалі вся їхня компанія в повному складі. Як же тут сядеш читати книжки про вигаданих людей, коли тобі не вистачає часу розібратися з живими.

Але це зовсім інше питання, я тільки хотів сказати, що моя вчителька добровільно сприймає мене таким, яким я є, з моїм минулим і сучасним. І це повинно правити за приклад отим типам, що ладні через якісь там минулі гріхи одвернутися від людини…

В цю мить різко дзеленчить телефон, щоб нагадати мені: зараз іще не час для розумових вправ у ліжку — я перебуваю на робочому місці.

— Так, це я… слухаю… Невже? Ага, отже, той самий? Ну, чудово, вишліть мені довідку…

Після цих загальних слів, з яких складається кожна телефонна розмова, я схиляюсь над столом з наміром знову зосередитись, аж у кімнату входить лейтенант.

— Вас шукає якась жінка…

— Чи не та журналістка?

— Вона не схожа на журналістку… Якась Колева чи Коєва…

— Нехай увійде.

Спочатку в кімнаті з'являється імпозантний бюст. Потім і його власниця. Це, звичайно ж, наша Магда. Вона соромливо спиняється у дверях, наче вперше заходить до такої установи й не знає, як поводитись.

— Здрастуйте, — киваю головою. — Проходьте сюди. Що сталося?

— Нічого. Нічого не сталося, — поспішає заспокоїти мене Магда, сідаючи на запропонований стілець. — Просто зайшла…

— Дуже добре. Ви, я чув, більше не буваєте у «Бразілії». Це випадково чи ні?..

— Чому ж «випадково»! Минулого разу ви так насолили мені, що…

— Он як? Я й забув. А що поробляють ваші друзі?

— Я не хочу їх знати.

— Ви взагалі їх не бачили?

Магда дивиться трохи збентежено й починає соватись на стільці:

— Я ж вам сказала: не хочу їх знати.

— Це ви сказали. А я запитую вас про інше: бачили ви когось із них чи ні?

Вона тут же пробує удати з себе «ображену невинність», тому я додаю:

— Не поспішайте казати неправду. Подумайте й відповідайте точно.

— Ну… заскакував Філіп… невдовзі після того, як ви пішли… Став мене розпитувати, як пройшов допит, тобто я хотіла сказати — наша розмова, і я йому розповіла…

— Що ви йому розповіли?

— Я не розповідала йому того, про що ви попереджали мене мовчати…

— Магдо!..

Вона кидає на мене погляд і винувато підводить очі:

— Що ж поробиш!.. Така вже я… І він такий… Нічого не можна приховати від нього. Спочатку я спробувала ошукати його, а потім слово за словом усе вибовкала.

— Добре, що ви хоч признаєтесь. А як реагував Манев?

— Ніяк. Навіть не розсердився. Хоч попереджав не вдаватися в деталі, якщо ви викличете мене на допит.

— Що ще?

— Це вже стосується мене особисто. Оскільки ви обіцяли, а цього ранку мені сказали, що в ресторані при новому готелі є місце, то…

— Гаразд. Я спробую вам допомогти. Але за однієї умови: якщо у. вас буде зразкова поведінка.

— За це не хвилюйтесь.

— Бо в ресторані буває багато іноземців…

— Ха, іноземці! Я для іноземців уже вмерла! Навіть щось вам розповім, хоч ви, може, й не повірите… Вчора якраз по обіді зустрічає мене біля «Рили» пан Кнаус…

— Філіпів друг?

— Саме він. І галантно запрошує пообідати з ним. Як ви гадаєте, що я зробила?

— Навіть не уявляю собі.

— Просто відмовилася від його запрошення. Ви мені вірите?

— А чому ж ні. Ви стаєте серйозною дівчиною. Важливо виявляти сталість характеру.

— Хай вас це не турбує.

— Ну, а з роботою, гадаю, все буде гаразд. Я вас повідомлю.

Магда готується встати, та я зупиняю її:

— Хвилиночку! Філіп не цікавився, чи не розпитував я вас про щось інше?

— Про що саме?

— Про снотворне.

Жінка напускає на себе невинний вираз, щоб кинути таке саме безневинне «яке снотворне?», та я застережливо піднімаю палець:

— Не забувайте, про що ми умовлялися!

— І про снотворне теж запитував… Ох, і ви також диявол!..

— Облиште компліменти. Розкажіть краще, які Філіп давав вам інструкції щодо снотворного і як ви їх виконали.

— Ну, казав, що зателефонує Асенову, і як тільки той підійде до телефону, я повинна влити у свій келих трохи снотворного, потім помінятися келихами з Асеновим так, щоб не бачив кельнер, а потім, коли повернеться Асенов, примусити його випити. Той Філіп обмірковує все до найменшої дрібниці, просто заздриш його розуму.

— Не поспішайте заздрити йому. Ну, й що? Ви виконали інструкцію?

— Еге ж, виконала. Але влила йому лише п'ять-шість крапель.

— І навіщо був потрібний увесь цей спектакль?

— Як навіщо? Щоб він не бешкетував! Філіп вирішив влаштувати Асенову цю сцену, щоб показати йому, що він, себто Філіп, підтримує мене, примусити Асенова приревнувати мене й поновити заручини. А щоб запобігти скандалові, влий, каже, йому кілька крапель, бо інакше, ти ж його знаєш, він сказиться…

— Он воно що, — киваю головою. — Розумно!

— Не хвилюйтесь! — утретє повторює Магда.

Вона підводиться й несе до дверей свій розкішний бюст і добре самопочуття, не забуваючи перед виходом обернутися й підбадьорливо всміхнутися, наче якщо комусь із нас потрібне підбадьорювання, то це не їй, а мені.

Власне, й у неї може налагодитися життя. Все залежить від того, чи стрінеться на її шляху чоловік, що одружився б з нею. Бо такі, як Магда, іноді до всього ще й дуже перебірливі. Та якщо їй пощастить вийти заміж і поринути в турботи про дім, чоловіка, а потім і про дитину, тоді вона влаштується і вийде на дорогу… А якщо не влаштується… Ну, якщо не влаштується в житті, то бодай влаштується на роботу.

* * *

Надворі сутеніє, коли я, поспішаючи, долаю довгі сходи, що ведуть на затишне горище громадянина Лічева. Натискаю на дзвінок, та замість знайомого різкого дзеленчання зсередини долинають кілька ніжних тактів старовинної мелодії. Запитально поглядаю на дзвінок — чи не натиснув я помилково замість нього на кнопку радіоприймача. В цю мить двері прочиняються й з'являється зморщене, задоволено усміхнене обличчя Лічева.

Заради точності відзначу, що, забачивши мене, старий пригасив усмішку.

— Ви з'єднали радіо із дзвінком? — запитую я, щоб дати йому отямитись.

— Та ні… Але це знову мій винахід.

— Хіба до вас не можна зайти? — вдруге запитую я, бо господар заступив двері, ніби гадає, що ми побазікаємо просто тут, на сходах, як оті плетухи.

— Звичайно ж, заходьте, — неохоче відступає старий. — Я, знаєте, чекаю гостей…

— Я вас не затримаю. Поки гості прийдуть…

Обстановка на горищі така сама, як і шість днів тому. Немає ні пляшок, ні бутербродів, ні солодощів, що залишилися ще з різдвяних свят, — взагалі ніяких ознак того, що мають прийти гості. Проте, чекайте, помиляюсь! Власне, їжа є, тільки духовна: біля стіни стоїть чудовий великий телевізор. Екран освітлений. Диктор, встромивши носа в рукописи, читає інформаційний бюлетень.

— Це теж ваш винахід? — недбало показую на телевізор.

— Е ні.

— Але модель чудова. На рівні «Корекома».

Господар не подає вигляду, що мій комплімент тішить його.

— Якщо не помиляюсь, ви одержуєте дуже скромну пенсію? — кажу я, сідаючи в зручне старе крісло.

Чудове крісло. Воно, як промокальний папір, враз висмоктує з тебе втому.

— Зовсім скромну, — визнає старий. — Але ж і потреби в мене невеликі. Знаєте, стара людина… Одне слово, маю деякі заощадження…

— В доларах, чи як?

— Ну, навіщо ви так: «В доларах»… Я ж не родич Рокфеллера.

— Я не досліджував ваш родовід. Але як я вже натякав, цю річ куплено за долари. Можу навіть назвати вам точну дату, коли саме. Й навіть ім'я людини, яка супроводжувала вас і купила його, мабуть, за ваші гроші.

— Якщо вам відома ця історія, навіщо ви мене запитуєте?

— Я запитую вас про передісторію: як це сталося, що Асенов заборгував вам аж на телевізор?

— Я ще минулого разу казав вам: моя дружина, тобто колишня дружина, заборгувала мені гроші й, оскільки вона домовилася з Асеновим, що він розраховується з нею доларами…

— Ви не казали цього минулого разу, навпаки, заперечували. Будьте уважнішим, Лічев, бо, попри мою принципову повагу до старих людей, я змушений буду вжити щодо вас відповідні санкції…

— Але ж хіба…

— Зачекайте! — зупиняю я його. — Щоб застерегти вас від нової брехні, хочу звернути вашу увагу на те, що заборгованість Асенова перед Гелевою не досягала суми вартості телевізора.

— Саме це я й хотів вам пояснити: це було щось на зразок авансу з боку Асенова. Так би мовити, послуга за послугу.

— За яку послугу?

— Я ж вам уже казав… — Старий, зніяковівши, замовкає. — Я зібрав для нього деякі відомості про ту нікчему, з якою він збирався одружитися.

— Справді, я й забув. Ну, в такому разі винагорода була досить солідна.

«Досить солідна, — думаю собі, роздивляючись охайне, затишне горище. — А потім іди й доводь, що обстановка це, мовляв, своєрідна посвідка людини, яка серед неї живе. Це горище мало б бути сховищем невинного янгола».

Старий мовчить, по-дідівському схрестивши руки на колінах. Потім позирає на мене краєм ока, щоб відгадати, що я збираюся робити, і взагалі, чи не надумав я вже йти.

Піду, але трохи згодом. Шкода розлучатися з таким чудодійним кріслом.

— Телевізор — не єдина ваша комбінація, Лічев. Ви й раніше користувалися послугами Асенова, а ще раніше, до обмеження, самі купували товари на бони.

— Та тоді ж бони продавалися на вулиці…

— Так, але ж вони не валялися на бруківці. Й ціна на них була на «чорному» ринку досить висока.

— Я ж вам пояснив: скромні заощадження.

— А яку частину ваших заощаджень зараз становлять долари? Й де саме ви їх зберігаєте?

— Не розумію вашого натяку.

— Я не натякаю, а кажу просто у вічі. І щоб бути до кінця відвертим, скажу вам, що у небіжчика Асенова в гаманці була значна сума доларів. Сума, якої під час огляду не виявилося.

Обличчя старого, й без того не дуже рум'яне, зовсім жовтіє.

— Ви… ви просто дивуєте мене подібною підозрою… — Він піднімає свої зморщені, як у півня лапи, руки. — Це просто жахлива підозра…

— Проте вчинок ще жахливіший.

— Але як можна припускати, що вбивство вчинив…

— Зараз ми не говоримо про вбивство. Ми говоримо про долари…

— У мене немає доларів, запевняю вас…

— Ніяких? Жодного банкнота?

— Е… власне, один банкнот є… я зберігаю його на чорний день… це теж частина авансу…

— Покажіть, щоб я побачив цей аванс…

Старий підводиться й іде, як сновида, на кухню. Звідти долинає гуркіт, мабуть, Лічев пересуває меблі чи якісь інші предмети, відтак знову з'являється в кімнаті, тримаючи двома пальцями згорнутий вчетверо банкнот. Мені не треба його розгортати, аби впевнитись, що це сто доларів.

— Як ви роздобули цей банкнот?

— Мені дав його особисто Асенов.

— У присутності вашої дружини, чи то пак, колишньої дружини?

— Ні. Він дав без свідків.

— Де? Коли?

— Відразу ж після купівлі телевізора. Він обіцяв мені триста доларів, а оскільки телевізор коштував двісті…

— Це ми ще перевіримо, — кидаю я, забираючи банкнот. — Коли вас викличуть відповідні служби, ви одержите документ на конфіскацію…

— Але ж, товаришу інспектор… Навіщо «відповідні служби»? Візьміть банкнот, якщо він вам потрібний для слідства, але навіщо «відповідні служби»? Я стара людина…

— А я не хабарник…

Мені трохи неприємно свербить рука, але фізичні дії — це не мій метод. Тим паче, стара людина…

З передпокою лунають ніжні такти старовинної мелодії. Нічого спільного з бразільською самбою. Хоч між ними існує якийсь не зовсім чистий зв'язок.

— Ваші гості… — нагадую я й підводжусь.

— Та зачекайте! Не треба «відповідної служби»!

— Треба, і навіть обов'язково, — відповідаю я. — Ну ж, рушайте, бо ваші гості розтрощать двері.

Зараз господар, напевно, не дав би за тих гостей і щербатої копійки, але я прямую до дверей, і старий змушений іти слідом за мною саме в ту мить, коли знову звучить старовинна мелодія. Я виходжу, мало не зіткнувшись із парою пронафталінованих дідусів часів Фердінанда або Батенберга, й збігаю сходами вниз.

Ще одне відкриття з невідомими наслідками. Небокрай, як казав мій шеф, і далі прояснюється. Але без будь-якого практичного ефекту. Зв'язку між моїм колом людей і тією кімнатою на п'ятому поверсі все ще не видно. А вже збігає восьмий день. І ворожі радіостанції гавкають дедалі лютіше. Поки ваш вірний Петр Антонов піднімається й спускається сходами, шукаючи собі роботу. Стодоларовий банкнот? Один-єдиний, до того ж, можливо, справді переданий з рук у руки, віч-на-віч, він поки що не може нічим допомогти мені. Грошові знаки самі по собі — то не моя галузь. Для цього існує «Кореком». І деякі інші служби, де не продають телевізори.

* * *

Слідом за восьмим днем, як, мабуть, здогадуються найкмітливіші читачі, настає дев'ятий день. Шеф ще мене не викликав, та це нічого не означає. Полковник — терпляча людина й гадає, що після того, як він один раз щось мені сказав і потім повторив, утретє нагадувати не треба. Але всяке терпіння не безкінечне, і я невиразно відчуваю, що скоро мене покличуть.

Я згадую про це для того, щоб ви уявили собі, в якому настрої я приходжу на роботу вранці на дев’ятий день. Перший телефонний дзвінок лунає близько десятої години, й розмова не приносить мені полегшення. Мертвим голосом Дора повідомляє, що між нею і Марином усе кінчено. Слухаю її без вигуків, неуважно думаючи про те, що так буває завжди, коли сунеш носа не в свої справи. Й аби хоч щось сказати, запитую:

— Отже, ви все-таки насмілились йому все розповісти?

— Нічого я не розповідала, — підхоплює в трубці мертвий голос. — Зате йому про все повідомив Філіп…

«Ну, — мовчки зітхаю я з відтінком малодушності, — добре хоч, що не я став причиною. А як би й я — то що змінилося б?..»

— Коли це сталося?

— Увечері. Він повернувся пізно, я навіть не чула коли. Зате сьогодні вранці я все добре відчула. Філіп виклав йому геть усе і в найбрудніших тонах.

— Послухайте, ви повинні пояснити…

— Щоб вийшло, ніби я виправдовуюсь? Не збираюсь нічого пояснювати, і взагалі в мене вже ні на що немає сил.

— Не кажіть дурниць. Де ви зараз?

— Телефоную з Орлиного мосту.

— І куди йдете?

— До Магди, куди ж іще? Моє ліжко зберігається…

— Слухайте, — кажу я, — не виводьте мене з терпіння. Ідіть до Магди й чекайте там, поки я… взагалі поки за вами прийдуть. Зрозуміло?

Вона щось машинально бурмоче й вішає трубку.

Зараз мені не вистачає тільки цього: залагоджувати особисті справи. Наче мої й особисті, й службові справи цвітуть і процвітають. Добре, що в даному випадку приватні інтереси якоюсь мірою пов'язані із слідством. Цікаво знати, як саме вчинив Філіп і чому він учинив саме так. Щоб покарати Дору? Але така людина, як Філіп, змонтувавши чудовий механізм для шантажування, не стане знищувати цей механізм просто так, щоб когось покарати. Бо віднині він остаточно втратив останню можливість шантажувати Дору.

Я думаю про це, раз по раз звертаючись до послуг телефону, бо в голові у мене не один Філіп. Наближається година дня, коли я припиняю ці паралельні заняття і йду провідати Марина.

Архітектор відчиняє мені двері, водночас намагаючись проковтнути їжу. Є люди, які що більше засмучені, то більше відчувають потребу добряче попоїсти. Хоч обличчя Марина справді-таки змарніло й стало похмурим.

— Пробачте, я саме їв…

— Нічого, я тільки на хвилинку.

Він безцеремонно заводить мене до кухні, біленької, зі стінними шафами, електричною пічкою, холодильником та іншим господарським начинням. На столі стоять дві тарілки з ковбасою й сиром.

— Чому ж так, по-холостяцькому? — прикидаюсь я на трійку з плюсом.

Марин теж прикидається на трійку з плюсом. Мовляв, «я не чув, що ви сказали».

— Чи, бува, не пішла від вас ваша подруга?

— Гадаю, ви прийшли у службових справах, — бурчить господар, сідаючи за стіл.

Потім, вирішивши все-таки бути гостинним, додає:

— Прошу, сідайте! Разом підобідаємо.

— Я щойно поїв, — і оком не змигнувши, брешу я, але сідаю.

— Тоді чашечку кави. Тільки-но зварив.

Він бере з пічки кавник і наливає мені щось середнє між чаєм і кавою, щось дуже рідке, але з густою парою. Беру чашку, запалюю цигарку й далі співаю своєї:

— Їжте й спробуйте спокійно вислухати мене…

— Я ж вас слухаю.

— Не ображайтесь, коли я, можливо, торкнуся деяких ваших особистих справ. Іноді особисте й службове настільки переплітаються, що… Саме тому під час слідства виникла потреба ознайомитися з деякими деталями Дориного минулого…

— Отже, й ви в курсі… — гірко зауважує Марин, переставши їсти. — Виявляється, всі були в курсі, крім мене.

— Ви кохаєте Дору, чи не так?

— Я кохав її! — огризається Марин, наголошуючи на минулому часі дієслова.

— Ну, тоді виходить, що ви її й досі кохаєте. Людина не змінює свої почуття за одну ніч, то більше, коли для цього немає серйозних причин.

— Немає серйозних причин? Ви що, глузуєте?

— Зовсім ні…

Але тут господар жбурляє на стіл виделку й, не чекаючи моїх пояснень, спалахує від обурення:

— Слухайте: адже вона взялась обплутати мене тільки заради того, щоб виграти парі! Брудне шинкарське парі! Довести, що вона може зіграти роль цнотливої дівчини, незважаючи на всю свою розбещеність, що в неї вистачить таланту і… і сексуальних здібностей… «задушити» такого серйозного чоловіка, як я… що хоч вона мерзотниця…

— Годі! — зупиняю я його. — Дора — не мерзотниця. Дора — чудова людина… Визнаю, що це людина, яка зазнала певної катастрофи, але це безумовно чудова людина. Якщо ж вам потрібен мерзотник, — краще шукайте його серед своєї рідні!

Манев дивиться на мене майже перелякано — трохи роззявив рота, аби щось сказати, але так і завмер.

— Нема чого дивуватися. В цьому немає нічого надзвичайного. Дора прийшла сюди не заради парі, а для того, щоб врятувати Філіпа з небезпечного становища, в якому він опинився з власної вини. Якщо казати точніше, це він примусив її прийти, і вона прийшла, щоб допомогти йому, бо, погодьтеся зі мною, тоді вона ще не була знайома з вами й не брала щодо вас ніяких зобов'язань, вона мала дружні зв'язки з Філіпом, і якщо відчувала якийсь обов'язок, то лише перед ним.

— Це аж ніяк не змінює становища, — глухо й спокійніше відповідає Марин, втупивши безтямний погляд у свою тарілку.

Він, напевне, чекав, навіть невиразно сподівався на те, що я одним махом спростую Філіпові слова, а тепер зрозумів, що йдеться тільки про нюанси, й знову спохмурнів.

— Послухайте, Манев. Філіп робив вам чимало капостей, майже всі вони мені відомі, і, якщо минулого разу я не наполягав на тому, щоб ви перераховували їх, це було тільки з. поваги до ваших братерських почуттів. Однак майте фа увазі, що в даному випадку він намагається зробити вам таку капість, якої ви ніколи не забудете…

— Облиште, — махає рукою Марин. — Я знаю свого брата. Чудово знаю, що він здатний дещо прикрашати й перебільшувати просто для того, аби зробити сенсацію й похизуватися перед іншими. Але ви, людина, яка вивчила цю справу, а не почула про неї від Філіпа, чи візьметесь ви стверджувати, що все це вигадка?

— У мене немає таких намірів. Я вже сказав вам: була катастрофа. Однак дізнатися про самі факти, не розібравшись у їх причинах, це означає… це означає ковзати по поверхні.

— Облиште, — знов махає рукою Марин. — Поверхня свідчить і про те, що всередині. І взагалі збоку легко давати мудрі поради. Бо ж не вам одружуватись з нею, а мені!

— Бачте, — коротко кажу я, — я не прийшов сюди одружувати вас. Я — не піп. І не збираюся втручатися у ваші особисті справи. Але вам треба вислухати цю жінку, розумієте? Ви повинні вислухати її! Бо вона щиро прив'язана до вас. Не до цієї пічки чи цього холодильника, а саме до вас. Тому що зараз ви для неї єдина опора. І тому, що, зрештою, вона не повинна давати вам ніяких пояснень про свої вчинки тих часів, коли навіть і не підозрювала про ваше існування!

— Але ж вона мусила була мені розповісти!

— І напевно збиралася це зробити, коли б ви заохотили її до цього. Немає такого дурня, який би носив у собі свій тягар і не хотів висповідатись перед близькою людиною, якщо він вірить, що ця людина його зрозуміє. Слухайте-но сюди: вона нічим не ділилася з вами не тільки тоді, коли все було гаразд, а навіть під час розриву, коли після її пояснень усе могло б обернутися щасливим кінцем. Ось до чого ви налякали її.

— Не я — вона мене лякає. І не лякає, а просто жахає! Він хапається руками за голову, наче боїться, що вона лусне. Потім невпевнено мовить глухим голосом:

— Звичайно, незважаючи ні на що, я завжди готовий вислухати її. Це справді мій обов'язок.

— Саме так. Тільки не сприймайте це як неминучий і прикрий обов'язок. І не тримайтесь як обвинувач або як іноді маю звичку триматись я з певних причин службового характеру. Майте на увазі, що на щирість вона має цілковите право. Кінець кінцем раніше вона вам не належала, якщо взагалі можна вживати Цей дурний вислів.

— Але й тоді й тепер вона залишається тією самою людиною, чи не так? Тому не переконуйте мене, що то була одна Дора, а це — інша…

— Бачте, — перепиняю я його. — З огляду на мій фах, якому я присвятив більше двадцяти років, повірте, що я теж трохи розбираюся в людях.

— Ваші люди — це вбивці. Звичайно, якщо підходити з такою міркою, то решта людей — святі.

— Помиляєтесь, Манев, це не так. Поки дістанешся до вбивці, часто доводиться пройти через безліч квартир, перескочити через силу-силенну корзин з брудною білизною, порпатися в багатьох людських долях і навіть — до вашого відома — познайомитися з багатьма гарними людьми, заради яких варто тягти цю лямку й копирсатися в багні. У Дори всі нещастя випадкові, просто зриви. Нетактовний чи нетямущий батько, який травмував їй серце, реальні чи викликані цією травмою нестерпні умови, що не дозволяли дитині далі залишатися вдома, дилема «або — або», самогубство чи зіпсоване середовище, бо дитячий розум не міг відшукати третьої можливості, — і ось вам ці зриви. Коли б катастрофа тривала далі, то вже не знаю… Але, на щастя, вона була короткочасною.

— Ви забили мені баки своїми доказами, — мученицьки зітхає Марин.

Він уже згоден на поступки, але ще неспроможний проковтнути гірку пілюлю й, напевне, ще довго не зможе її цілком проковтнути. Ну, без цього не можна. Люди купують телевізор і, дізнавшись, що він зіпсований, теж киснуть, хоч знають, що полагодять його, а тут ідеться не про річ, а про щось набагато дорожче.

— З цим питанням покінчено, — обіцяю я. — Проте, як я вам уже сказав, для мене це питання становить інтерес і з фахового боку. Навіщо ваш брат після того, як ви з ним майже посварилися, вирішив пригостити вас вечірнім одкровенням?

— Щоб одержати щось на заміну, це в його характері. Одкровення було приводом для зустрічі, і я залишився перед ним у боргу.

— Що ж він хотів од вас?

— Та пусте. Філіп має допотопний БМВ, куплений зовсім випадково, і, довідавшись, що я від'їжджаю, він попросив мене привезти йому два нових поршні, бо старі вже зовсім зносилися. І ще кілька подібних дрібниць, точно не пам'ятаю, які саме, — він дав мені списочок, — я був настільки вражений іншим, що майже не слухав його.

— А коли він просив вас допомогти йому одержати закордонний паспорт?

— Напевне, це було приблизно рік тому. Десь у той час, коли він перебрався в барак. Власне, за це він найбільше образився на мене й невдовзі після цього переїхав.

— А чому ви відмовились допомогти йому? Боялися, щоб він не втік?

— Я такого навіть не припускав. Перш за все, у Філіпа великі ілюзії щодо моїх зв'язків і можливостей. Я не настільки всюдисущий, щоб одним помахом руки забезпечити його паспортом для поїздки в Австрію. І потім… ви вже маєте уявлення про нього… звідки мені відомо, яку він іще утне дурницю — контрабанду, чи щось подібне…

— Оце й усе, що мені було потрібно, — кидаю я, підводячись. — Дякую за терпіння.

— Може, й мені треба було б подякувати вам, — сухі зауважує Марин, — але ви самі бачите, в якому я стані Де я можу знайти Дору?

— Вона сама вас знайде. Скажіть тільки, що мені їй переказати.

— Ну, нехай прийде ввечері, що ж іще? Я, знаєте, зараз мушу бігти за візою на виїзд.

— Не побивайтесь.

— Хай приходить о восьмій. Я її чекатиму тут. Мало мені «інкасаторства», то тепер я ще й посередник у коханців, що посварилися.

* * *

І ось нарешті я вдома. Коли я кажу «нарешті», це треба розуміти — десь о 21-й годині. Не хвилюйтесь, я не описуватиму обстановку. А хоч би й описував її, це зайняло б не більше п'яти рядків, включаючи і вміст мого гардероба. Парубоцьке життя.

Взуваю пантофлі, натягую піжаму, відтак лягаю на канапу, засвічую нічну лампу й беру зі столика книгу. Беру головним чином з цікавості — подивитись, до якої сторінки мені вистачило мужності дочитати її. Потім знову кладу її на столик — треба дещо обмізкувати. В горизонтальному положенні людина найкраще зосереджується. Кров рівномірно зрошує всі частини тіла, включаючи й мозкові центри. І взагалі ти так зосереджуєшся, що навіть не помічаєш, коли засинаєш.

Пронизливий дзвінок уриває мою глибоку дрімоту. Другий дзвінок зовсім вибиває мене з колії. На третій дзвінок я вже тримаю в одній руці телефонну трубку, а другою масажую собі чоло.

— Товаришу Антонов? — Масаж допоміг: я відразу ж упізнаю Дорин голос. — Мені треба негайно вас бачити… Зник Марин…

— Що ти мелеш? — вигукую я, спросоння несподівано перейшовши на «ти». — Як це — зник? Звідки зник?

— Звісно, з дому. Ви ж самі повідомили мене, що він чекатиме о восьмій, а зараз уже двадцять на одинадцяту, а його ще немає…

— Мабуть, десь затримався… У чоловіка справи, завтра він виїздить… — намагаюсь заспокоїти її, сам не дуже вірячи в те, що кажу.

— Це виключено. Марин до педантизму пунктуальний. Навіть коли б у нього й були справи, він все одно заскочив би попередити мене.

— Гаразд, гаразд. Тільки не хвилюйтесь. Я негайно виїжджаю.

За п'ятнадцять хвилин службова автомашина доставляє мене до будинку Манева. Дора нетерпляче стирчить біля входу.

— Чого ви тут стоїте? Хіба не маєте ключа від квартири?

— Маю, але мені вже незручно користуватися ним.

— То давайте я ним скористаюсь.

Швидко піднімаємося вгору, відмикаємо двері й кидаємося в темряву. Якщо ми сподівалися виявити щось жахливе чи загадкове — то помилилися. Хол, спальня і навіть кухня в цілковитому порядку.

Жодного сліду від Марина.

Повертаємося назад, замикаємо квартиру й спускаємося вниз, Дора сідає зі мною в машину.

— Вези до «Вітоші», — наказую шоферу.

— Чи має ваш друг близьких людей, де б він міг затриматись? — запитую жінку.

— У нього є друзі, але ж я вам уже сказала: це зовсім не в його манері — призначити зустріч і не з'явитися, — відповідає вона нервово.

«Еге ж, може, він завагався й визнав за краще не з'являтися», — подумки вирішую я, але й це не звучить для мене переконливо.

— Тут зовсім повільно!.. — кажу шоферові, коли ми наближаємося до кав'ярні «Бразілія».

Машина ледве повзе. Крізь широку вітрину добре видно, що діється всередині. За столиками ще сидять деякі відвідувачі, але осіб, що мене цікавлять, серед них немає. Ач які. Вже не піклуються про своє алібі. Звичайно, якщо не фабрикують його зараз десь в іншому місці.

— Вези в Симеоново! І якнайшвидше!

Це останній можливий об'єкт. Якщо й там немає слідів Марина, доведеться вжити рішучих заходів. Але й це ще не означає, що ми його відразу ж знайдемо.

Машина з гуркотом підіймається на пагорб Лозенця, повертає біля Семінарії і мчить по шосе через ліс. Потужні фари кидають світло на стовбури й листя дерев. Дора від нервового напруження кусає собі губи, і взагалі ситуація — як у кіно.

За кілька хвилин ми наближаємося до вишнево-яблуневого садочка, і я показую шоферові, де спинитися. В будинку не світиться, і його ледь видно з-поміж стовбурів дерев. На щастя, над головами в нас сяє місяць майже уповні, і ми дістаємося до будинку, не пошкодивши собі кінцівок. Зазираю у низеньке віконце, але нічого розгледіти не можу — в приміщенні надто темно.

— Він кладе ключа ось сюди, — згадує Дора.

Проте ключа не залишено, нема його й ніде поблизу. Доводиться скористатися пристосуванням, що заміняє ключ. Заходимо всередину і вмикаємо світло. Ательє має приблизно той самий вигляд, який запам'ятався мені під час перших відвідин. Жодної згадки про двох братів. Решта приміщень — кухня й комірчина. Вони також порожні.

— Та-ак, — кажу я. — Треба повторити прогулянку уважніше. Погріб, горище, підвал?

— Я цього не вмію робити, — шепоче зблідлими губами Дора, в якої згадка про допоміжні приміщення викликає уяву про вбивство.

— Ану, Кольо, оглянь з того боку, — кажу я шоферові, а сам обстежую ательє.

Власне, це обстеження триває не більше двох хвилин. Різкий поштовх канапи — і під нею відкривається квадратна ляда. Піднімаю її й спрямовую в отвір промінь ліхтаря. Це невеликий цементований погріб. Перше, що одразу ж вихоплює промінь ліхтаря, — це зв'язане мотузкою людське тіло. Марин.

Тіло ворушиться, і я зосереджую свою увагу на Дорі, щоб запобігти в неї припадок, який уже наближається. Гукаю Кольо, разом витягаємо на поверхню незвичайний пакунок і починаємо його розпаковувати. Коли я виймаю ганчір'я, яким було заткнуто Маневу рота, потерпілий певний час робить спробу поновити в легенях запас повітря і тільки після цього зітхає:

— Ще трохи, і я б задихнувся.

— А хто ж вас прилаштував сюди?

— Філіп.

— «Хто тобі вирвав око?» — «Брат мій», — мовить повчально Кольо, знавець крилатих фраз.

— Як це сталося?

— Тільки-но я повернувся з роботи, десь о сьомій годині з хвилинами, бачу, він чекає на мене в своєму БМВ біля нашого будинку. «Мерщій, — каже, — трапилось щось жахливе». — «Що саме?» — питаю я. — «Дора, — каже, — отруїлась». — «Як, де, коли?» — «Сідай, — каже, — по дорозі все поясню». Я, звичайно, сів, він поїхав і дорогою почав мені безладно розповідати, що коли недавно прийшов у барак, то не знайшов ключа там, де завжди залишав його, штовхнув двері, вони були не замкнені, а в кімнаті лежала отруєна Дора. «Біля неї валялося шість порожніх тюбиків з-під фанодорму, це неминуча смерть, добре, що поблизу живе знайомий лікар, я знайшов його, і ми відразу ж вжили заходів. Тепер, — каже, — небезпека минула, так принаймні сказав лікар, але я нічого не знаю». В ту мить усе це здалося мені цілком імовірним, я не сумнівався, тільки запитав: «Як ти гадаєш, чому вона прийшла труїтися аж у барак?» А Філіп: «Ясно, чому — щоб відплатити мені за те, що я вчора увечері розповів тобі про неї. Звідки мені було знати, що вона це так тяжко переживатиме?» — і так далі, а я був усім цим настільки приголомшений, що мені навіть на думку не спало взяти під сумнів його слова…

Він зводить на мене стомлені очі, в яких і досі збентеження, й промовляє:

— Якщо можна, трохи води…

Дора вибігає й приносить склянку води. Марин випиває воду великими спраглими ковтками й витирає губи рукою. Пальці в нього й досі тремтять.

— А потім?

— Приїхали сюди, Філіп, вилізши з машини, відразу ж поспішив до барака, мовляв, становище тривожне, і я, звісно, подався слідом за ним; на порозі він пропустив мене вперед, я увійшов, та не встиг і огледітися, як мене чимось стукнули по потилиці… А коли опритомнів, то вже лежав зв'язаний у темряві.

— Все-таки братерський напад, — втішно зауважую я. — Коли б він не був вам братом, міг би й прикінчити.

— Але навіщо йому треба було це робити? — питає Марин, безпорадно дивлячись на мене.

— Де ваш закордонний паспорт?

— При мені.

Манев засовує руку у внутрішню кишеню, аби пересвідчитись, що він не помилився, й вигукує:

— О, він зник. І квиток на літак теж! І валюта…

— От вам і відповідь на ваше запитання… — кидаю я, думаючи собі, що це водночас відповідь і на деякі мої запитання.

— Але ж це безглуздя! Паспорт же на моє ім'я! — обурюється Марин.

— Не турбуйтесь, — кажу я. — І, якщо ви не заперечуєте, рушаймо.

Вони виходять разом із Кольо. Я ставлю знову на місце меблі, щоб не дратувати господаря, якщо він ненароком вирішить повернутися й перевірити, гашу світло, замикаю двері й поспішаю наздогнати інших.

І ось автомобіль знову летить повз невиразні темні силуети дерев і будиночків, а потім повільно в'їжджає в ліс. Марин ще кілька хвилин ставить уривчасті запитання, здається, більше собі, аніж мені, що звільняє мене від необхідності відповідати йому. Можливо, він просто говорить, аби щось говорити, бо йому незручно перед Дорою, яка сидить поруч з ним на задньому сидінні. Після всього, що сталося, — розрив, домовленість про зустріч, метушня навколо вигаданого отруєння, — нелегко розпочати розмову так, ніби нічого й не було.

Щоб не заважати цій парі, я сів попереду, біля Кольо.

І наскільки можна судити з картини, яку я споглядаю в люстерко, справи на задньому сидінні йдуть на краще.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Великий настінний годинник на аеродромі показує рівно сьому, коли я перетинаю зал чекання й прямую до службового приміщення для паспортного контролю. Власне, моя присутність тут необов'язкова, але в мене є певні міркування й тому я хочу особисто простежити за розвитком подій.

Десь хвилин через двадцять пасажири починають один за одним проходити повз віконце, пред'являючи для перевірки паспорти. Ставши осторонь, так що мене не видно, я сподіваюсь побачити знайоме вродливе обличчя з чорною борідкою. Але що це? Високий ставний молодик з чисто виголеним обличчям зупиняється біля віконця контролера.

— Марин Стефанов Манев… — читає контролер.

Марин, себто Філіп, лише киває головою, ледь-ледь усміхаючись.

— Зайдіть на хвильку на цей бік…

Філіп знову киває, всміхаючись. Коли він заходить «на цей бік», там опиняюсь і я.

— Добридень! Останнього разу ви, здається, були з бородою?

Нарешті високий вродливий чоловік ховає свою усмішку, але не втрачає самовпевненості.

— Так вам краще, — зауважую підбадьорливо.

— А чи не можна без ефектів? — спокійно запитує Манев. — Мені й без цього зрозуміло, що номер не вийшов.

Філіп тримається так поблажливо, наче затримали не його, а мене.

— Як завжди в таких випадках, зробіть обшук, — наказую митникові, що зупинився в дверях.

Через десять хвилин мені стає зрозумілим, чому цей красень тримається так зухвало. Обшук нічого не дає. Зокрема щодо валюти — її не більше зазначеної суми, викраденої з Маринової кишені.

— Хоч би запитали про свого брата… — нагадую я, коли ми йдемо до виходу.

— А що запитувати? Якщо ви тут, то й він уже вдома.

— Еге ж, але ви його так запакували, що він міг попасти й на той світ.

— Люди так легко не вмирають, — відповідає зневажливо Філіп.

— Але ж Асенов умер.

— Це вже не моя справа.

Молодик уже, напевно, знає, що загруз у багні обома ногами. Але загруз іще не настільки глибоко — вирок за користування чужим паспортом не смертельний. Треба якийсь час зразково потриматися в ув'язненні — а наш «герой» уміє зразково триматися, — і все мине, як поганий сон. У певному розумінні — якщо шукати втіхи — те, що його схопили, для нього навіть і краще: це яскравий доказ того, що Філіп не викрадав у Асенова долари — дзуськи! Отже, він взагалі не причетний до справи, яка розслідується.

Ще після першого допиту Магди я почав стежити: що буде далі. Щось неодмінно мало статися. Магда хотіла попередити Філіпа про те, що навколо нього заварилася каша, Філіп — якщо мої припущення правильні — хотів примусити себе діяти, а я хотів одержати можливість застукати його на гарячому, хоч не знав точно, що й де він робитиме. І ось усе вийшло точно так, як і передбачалося, крім однієї деталі: він виявився з порожніми руками. Жодного доказу, жодного зв'язку між затриманим порушником і тією кімнатою на п'ятому поверсі. Знову й знову ця шизофренічна історія повного роздвоєння. Можна збожеволіти! Добре, що в нас міцні нерви.

Супроводжую Манева до автомобіля і, щоб він не сумував, сідаю поруч нього. Шофер — це випадково знову мій друг Кольо — дає повний газ, ми минаємо переїзд, завертаємо до комплексу «Ленін» і їдемо в центр Софії. Повз нас пропливають фасади високих сучасних житлових будинків, але коли я дивлюсь краєм ока на свого супутника, в мене виникає підозра, що ця чудова картина, осяяна променями травневого сонця, не вражає його.

— Сумне повернення в рідний край, чи не так? Особливо, якщо ти його й не покидав.

— Це ви робите його сумним, — неприязно відповідає Філіп. — Якщо людина може вільно виїздити, їй радісніше й повертатися назад.

— З цього приводу, здається, ми з вами вже дискутували. Хоч — це, звісно, моя особиста думка — таким, як ви, я б дозволяв вільно їхати, куди вони забажають, саме тому, що в них немає наміру повертатися назад. Прочиститься повітря, і взагалі буде менше мороки.

— В такому разі я можу тільки шкодувати, що не ви вирішуєте ці питання.

Голос у нього такий же самовпёвнений, як і раніше, з легкою ноткою внутрішньої переваги над співрозмовником.

— А де ви, власне, думали влаштуватися?

— Будь-де. Аби тільки можна було жити, як мені хочеться.

— Ви ніде не могли б жити, як вам хочеться, Манев. Скрізь існують закони.

— Так, але інші.

— Інші чи ні, але всі закони однаково забороняють злочинність у загальному значенні цього слова.

— Я не вважаю себе злочинцем ні в загальному, ні в конкретному значенні цього слова.

— Зрозуміло. І все ж таки, де ви хотіли оселитися? Ви не з тих людей, що вирушають в далеку дорогу навмання, без конкретного плану в голові.

— Мої плани мертві. Тож не будемо турбувати мерців.:

— Включаючи й Асенова?

Він не відповідає. Я теж не наполягаю. Важко вести серйозну розмову, коли навколо весь час змінюються краєвиди весняних вулиць, відволікаючи твою увагу.

Зупиняємося біля нашої установи, і я веду Філіпа сходами вгору, до свого кабінету. Той факт, що ми опиняємося в моєму кабінеті, здається, викликає у молодика якесь неприємне передчуття. Він добре знає, що я не маю стосунку до порушень кордонів і паспортного режиму.

— Отже, — кажу я, коли ми сідаємо за стіл один навпроти одного, — облишмо тему про далекі подорожі й перейдемо до ближчих справ. Хто вбив Асенова?

Манев уже готовий до цього запитання, бо, не змигнувши оком, витримує мій погляд.

— Не маю уявлення, — спокійно відповідає він.

— Ви, здається, просто не усвідомлюєте свого становища, — кажу я також спокійно, — все ще дивлячись йому в очі. — Досі у вас була хоч можливість маневрувати, ходити від одного знайомого до другого, давати інструкції, кому як триматися, й довідуватись, хто що сказав, пускати в хід інтриги й вживати оборонні заходи. Зайве нагадувати про те, що за всією цією вашою активністю уважно стежили. Але тепер, Манев, кінець всякій активності! Вас затримано, щоправда, поки що з іншого приводу, але немає ніяких надій на те, що вас буде звільнено і ви знову зможете організувати собі алібі. Тому давайте грати розкритими картами. Я запитую вас: хто вбивця?

Філіп слухає мене уважно, але незворушно, мовби все це його не обходить. Потім недбало знизує плечима, мовляв, марна справа розмовляти з людьми, які тебе не розуміють, і з притиском зауважує:

— Чи треба мені вам пояснювати, що ви помилились адресою, з тієї простої причини, що в ніч, коли вмер Асенов, мене затримали ваші органи й, отже, я остання людина, яка могла бути в курсі цієї справи.

— У вашому міркуванні є одна логічна помилка, — терпляче зазначаю я. — Вбивство було дбайливо підготовлене ще задовго до того, як його здійснили. Тому вам зовсім необов'язково було бути присутнім на місці злочину для того, щоб знати, хто вбивця.

Замість заперечувати Філіп знову знизує плечима.

Я відкидаюсь на спинку стільця, спостерігаючи якийсь час за людиною, що сидить навпроти мене. Манев не виявляє нервовості чи неспокою, — взагалі не видно, щоб він збирався відступати. Теоретично в мене також немає жодного аргументу, щоб примусити його поступитися. Якщо цей чоловік справді причетний до убивства, чим я можу примусити його зізнатися? Сказати, що це полегшить його долю? Такі ніжності не в моїх звичках. Та й потім — це буде брехня. В його становищі вимушене зізнання ніяк не допоможе. І все-таки треба його примусити зізнатися, хоч що б там було. І не стільки заради самого факту зізнання, скільки заради тих кількох подробиць, яких мені не вистачає. Запалюю цигарку й якийсь час мовчки курю. Філіп не виявляє ніяких ознак нетерплячки. Навіть не питає дозволу закурити. Мабуть, вирішив холоднокровно стерпіти все, бо це єдиний вихід для нього.

— Навіщо ви відпускали бороду? — несподівано запитую я. — Навіщо треба було відпускати її, а потім голити?

— Примха, — знизує плечима Філіп.

— Ви не з тих людей, які щось роблять з примхи.

— Якщо моя відповідь вас не задовольняє, пошукайте іншого пояснення.

— Я вже маю пояснення. Просто хотілося почути його від вас.

— Навіщо ж обтяжуватись повторами?

— Свого часу ви вимагали від Дори братовий паспорт під приводом того, що хочете щось купити в магазині «Балкантурист». Довідка свідчить, що ви нічого не купували на той паспорт ні там, ні в іншому місці…

— Для купівлі мало паспорта — треба ще й долари. А доларів я не міг знайти.

— Коли б у вас не було доларів, ви б не шукали й паспорта. Ви намагаєтесь міркувати логічно, Манев, але складається таке враження, ніби ви навіть не припускаєте, що інші також не позбавлені цієї елементарної здатності.

Він слухає, ніяк не реагуючи.

— Вам був потрібний паспорт, щоб виготовити точну копію сухої печатки на фотознімку, а потім підробити так; саму печатку на своєму фотознімку, щоб у слушний момент можна було замінити братів фотознімок на свій і забезпечити собі виїзд.

— Як бачите, я нічого подібного не зробив.

— Так, бо підробити сухупечатку для вас виявилося нелегкою справою або ж ваша підробка була надто грубою взагалі ви зрозуміли, що фокус із заміною фотознімків не пройде. Приблизно тоді ви й відростили бороду…

— Можливо. Я не записав тієї дати.

— Дата не має значення. Важлива сама причина. Ви встановили, що ваше обличчя досить схоже із братовим на фотознімку в паспорті, оскільки знімок зроблено кілька років тому й дуже заретушовано. Тому ви вирішили, що з тим знімком дуже легко пройдете паспортний контроль, тим паче, що ваш імпозантний вигляд викликає довіру…

— Дякую.

— Нема за що. Імпозантний вигляд, що викликає довіру, Манев, це перша зброя всіх шахраїв і здирників. Це, так би мовити, частина їхнього робочого реквізиту. Але повернімося до фактів. Ви вирішили, що в інтересах запланованої операції було б добре, щоб люди звикли бачити вас з бородою, щоб про вас склалося враження як про людину з бородою, аби зменшити ризик під час вашого від'їзду, бо раптом хтось зупинить вас саме тоді, коли ви цього не бажаєте, й скаже: «Добридень, Філіпе». Тому на такий випадок ви уже мали бути без бороди. Власне, так воно й сталося.

— Цікавий хід думки. Хоч і дещо складний.

— Авжеж. Бо проект — ваш власний. Ви завжди дуже педантично все обмірковуєте, ретельно опрацьовуєте свої проекти. Ця ретельність помітна й у підготовці та здійсненні вбивства Асенова. Це ваш почерк, Манев.

— Мій почерк справді вишуканий і педантичний, — нахабно посміхається Філіп. — Не забувайте, що я малюю літери й етикетки. Але цим і вичерпується мій почерк.

— Взагалі ви — те, що зветься «розумна й холоднокровна людина», — веду далі я, пропускаючи повз вуха його пояснення. — Але людський розум — не механічна сума інтелектуальних якостей, він — органічне ціле і діє. тільки як єдине ціле, цим пояснюються такі його особливості, як совість, людяність і таке інше, одне слово, те, що вам зовсім не притаманне.

Гашу сигарету й після короткочасного вагання беру нову. Ці сигарети дуже короткі. Треба переходити на «фільтр».

— Ще одна якість, що, незважаючи на вашу високу зарозумілість, також зовсім не притаманна вам, — це загальний погляд на речі, велика логіка, а не логічні вправи. Коли б у вас було хоч якесь уявлення про ту велику логіку, Манев, ви б взагалі не зважилися на такий фатальний крок. Ви хотіли здійснити «зразкове» вбивство, вчинити ідеальний злочин, тобто злочин, який не можна було б розкрити, а отже, й покарати за нього. Та якщо б у вас був загальний погляд на речі, ви мали б зрозуміти, що не існує й не може існувати злочину, який не можна розкрити, тому що будь-який злочин, крім усього іншого, це ще фізичний акт, отже, як і кожна фізична дія, він залишає сліди, відбувається в матеріальному середовищі, пояснюється фізичними законами. А крім того, це ще й людський акт, викликаний певними психологічними мотивами, тобто повністю пояснимий і з цього боку.

— Цікавий погляд на філософію злочину, — киває співчутливо Філіп. — Визнаю, що такого роду проблеми зовсім нові для мене.

— Можливо. Ваша діяльність — переважно діяльність практика. І оскільки ви згадали слово «філософія», ви, Манев, — жертва повзучого емпіризму, як казала колись моя викладачка філософії. При цьому, незважаючи на вишуканість вашого почерку, ви припустилися істотних огріхів і саме в практичному виконанні. Наприклад, ваше алібі.

— О, виходить, що викликає сумнів навіть моє алібі? Ви починаєте вагатися навіть у тому, чи справді мене було затримано?

— Зовсім ні. Та коли б ваша логіка була трохи вищого гатунку, нам треба було б зметикувати, що сама «залізна» непохитність вашого алібі здатна викликати підозру. Таке справді «залізне» алібі потребує тільки та людина, якій це конче необхідно.

— Тут нема чого метикувати, оскільки моє алібі створено не мною, а випадком.

— Помиляєтесь. І це, власне, ваша друга помилка. Ви сфабрикували собі алібі вчинком, що різко дисгармонує як з вашим характером, так і з реальною ситуацією в даному випадку. Ви не з тих людей, що вчиняють публічні скандали. Ви створюєте скандали підступними доносами, а не публічними вчинками. З іншого боку, у вас не було й натяку на якийсь серйозний інтерес до Магди, що мотивував би вашу поведінку в «Балкані». Та жінка була для вас не більш як випадковою розвагою, при чому розвагою, яка вам уже давно набридла. Після того, як розладналися заручини між нею й Асеновим, Магда стала для вас просто нулем без палички. А така, як ви, людина, Манев, не зчиняє публічних скандалів заради якогось нуля.

— Ви все перебільшуєте для того, щоб виправдати свою версію, — спокійно заперечує Філіп. — По-перше, Магда, не була для мене нулем. Я не кажу, що мав до неї бозна-які почуття, але хотів їй допомогти. І по-друге, я відчував неприязнь до Асенова.

— Це вже щось нове. Але також абсолютно суперечить фактам. Жоден факт не підтверджує цього.

— Який вам потрібен факт? Удар по пиці Асенова чи що? Просто він був мені антипатичний, і все. В мене немає симпатії до тих типів, чия самовпевненість грунтується на добре набитому гаманці.

— Ви втрачаєте почуття реальності. Ви просто не можете збагнути, що антипатія — ще не привід для скандалу, надто для такої вихованої людини, як ви. Але перейдемо до згаданого гаманця. Отже, на вашу думку, він був таки добре набитий?

— Не намагайтеся робити капітал з банального вислову, — кидає зневажливо Філіп.

— Тільки в даному випадку цей банальний вислів точно відповідає даним, які ви мали про згаданий гаманець. Ви одержали ці дані від Магди. І ви добре знаєте, що це мені відомо знову ж таки від Магди. І взагалі — оскільки ми з вами граємо розкритими картами, треба вам сказати, що я навмисне дав їй можливість поінформувати вас про це. Бо гадав, що це повідомлення налякає вас і прискорить вашу підготовку до втечі. Так воно й сталося.

— Коли б я знав, що ви зробите такі глибокодумні висновки з одного нещасливого збігу обставин, можливо, я б трохи відклав від'їзд, — байдуже відповідає він.

— Коли б ви знали ще про деякі речі, то взагалі не організовували б убивства Асенова. Тому що, коротше кажучи, саме ви організатор цього вбивства. Обмірковуючи й так старанно виконуючи план свого алібі, би забули про ще одну елементарну річ: коли розслідується вбивство, слідчі органи шукають не тільки безпосереднього виконавця злочину, а й його можливого натхненника. Власне, це ви вбивця Асенова!

— Ви просто вигадуєте, — знизує плечима Філіп. — І також забуваєте про деякі елементарні речі. Я не повинен доводити вам свою невинність. Це ви повинні довести мій злочин. Доведіть, що це вбивство здійснив я, — і крапка.

— Останні дні я тільки цим і займався, — кажу, щоб заспокоїти його. — І мушу довести до вашого відома, що кінець, який увінчує всяку добру справу, вже близький. Просто можливо… можливо, — не кажу більше нічого, — одне ваше зізнання перед тим, як ви будете приперті фактами до стіни, буде для вас корисніше, ніж вимушене зізнання або категоричне заперечення.

— При всьому моєму бажанні зробити вам приємність я не в змозі визнати того, що не існує.

— Скажіть точніше: ви б не хотіли, щоб воно існувало. Я чудово розумію, що вам хотілося б повернути дещо назад — не для того, щоб воскресити Асенова, а щоб повторити всю ту операцію «чисто», цього разу без граматичних помилок і огріхів. Та, на ваше нещастя, це неможливо. Що зроблено, те зроблено. Всі дурниці — в наявності. Не кажучи вже про найбільшу дурницю — дурницю вашого життя, — яка довела вас до цього злочину.

— Якщо вже говорити про граматичні помилки й огріхи, то їх до біса і в обраній вами версії, — зауважує Філіп, не звертаючи уваги на мою останню фразу.

— Зовсім ні. Я тільки занотовую ваші власні помилки. Наприклад, підливання снотворного в келих Асенова.

— Я щось перестав розуміти плин ваших думок, — каже нахабно Манев. — Не збагну, про що ви говорите.

— Навпаки, ви все чудово розумієте з тієї простої причини, що ви інструктували Магду, що саме зробити й як це зробити.

— Я й справді не розумію, — і далі дивується Філіп.

— А Магда стверджує протилежне. Ви наказали їй непомітно підлити снотворне в келих Асенова. Її показання в письмовій формі й досить розбірливі.

— Я знаю, що таких правопорушників, як Магда — ваших давніх клієнтів, — ви легко можете примусити написати все, що вам заманеться. Більше того, Магда має на мене зуб…

— Ви взагалі оточені людьми, які зовсім безпідставно вас ненавидять, Манев. Ви із шкури лізете, щоб зробити їм добро й дати мудрі поради, а вони… У мене таке відчуття, що навіть ваш рідний брат чомусь охолов до вас. Не кажучи вже про Дору. А що ж до наклепу про мій тиск на Магду, збережіть його для суду.

Філіп мовчить, дивлячись безцільно кудись у простір над моїм плечем. Я передчуваю, що йому дуже потрібно залишитися на самоті, заново переосмислити мої звинувачення, зважити, чого варті докази, які є в моєму розпорядженні. В такому випадку непогано підкинути йому додаткову порцію.

Гашу в попільниці чергову сигарету і втуплююся поглядом у чоловіка, що сидить навпроти мене:

— Вам усе ще вдається триматися спокійно, Манев, але це не завдяки силі вашого характеру, а завдяки вашому переконанню, що поки вам не загрожує нічого серйозного. Ви й досі вірите в бездоганність вашої комбінації. Але ваша комбінація не бездоганна, окрім усього іншого, ще й тому, що в ній бере участь не одна людина. Ваша доля не в ваших руках. Зараз ваша доля в руках іншої людини. Та людина не поруч із вами, і ви не маєте ніякої можливості увійти з нею в контакт, вплинути на неї або — якщо це потрібно — знищити її. Ота друга людина, Манев, і вирішить вашу долю!

Я натискаю кнопку дзвоника й наказую лейтенантові, який з'являється у дверях:

— Виведіть його!

* * *

Удар сильний, і Філіп, безперечно, відчув його, хоч обличчя нічого не виказало, тільки зненацька тіпнулося. Щоб усвідомити всю силу цього удару, потрібний час, а часу для роздумів у нього досить. Погано тільки, що в мене самого на обліку кожна година. Бо весь мій ефектний нокаут зараз під сумнівом. Мені потрібні дві речі для того, щоб одержати необхідний матеріальний ефект. Дві речі. Дві.

Зиркаю на годинник і забігаю до шефа на доповідь.

— Я чекав на тебе. Сідай, — каже коротко полковник, що його алегоричною мовою означає: «Ти прийшов тільки тепер? Давно вже треба було це зробити. Справа ж бо невідкладна».

Сідаю й починаю не дуже доладно розповідати про те нове, що з'явилося в ході слідства.

— Закури, якщо хочеш, — пропонує мені шеф з лагідними нотками в голосі.

Це означає: «Гаразд, я визнаю — ти часу не марнував».

— Будемо сподіватися, що вже видно кінець, — зітхає полковник, коли я закінчую свою доповідь. — З твоїм планом я в принципі згоден. Але кажучи «в принципі», я маю на увазі — за суворого додержання законів. Ти, Антонов, майстер своєї справи, але іноді мені здається, що ти вважаєш себе розумнішим за тих, хто створював ці закони. З іноземцем тримайся тактовно. І взагалі — ніякого свавілля.

Після такого напуття, незвичайно довгого як для його лаконічного стилю, шеф іде до свого столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Як уже було сказано, в мене теж обмаль часу, тому я поспішаю до дверей.

— Бажаю успіху, — всміхається мені полковник, аби показати, що, незважаючи на повчання, ми з ним залишаємося друзями й що взагалі він розраховує на мене, попри мої деякі колишні витівки.

Спускаюся сходами, сідаю в автомобіль, що чекає мене біля виходу, й вирушаю на пошуки отих «двох речей».

«З іноземцем тримайся тактовно». Це я знаю, але в тім-то й справа, що є люди, які у відповідь на твою тактовну поведінку зовсім нетактовно сміються тобі в обличчя. Що ти йому зробиш? Він знає, що ти йому нічого не зробиш, і тому чхає на твої шляхетні манери.

Заходжу в одну зовнішньоторговельну установу до свого приятеля, з яким ще вчора мав невеличку розмову, однак і сьогодні нічого втішного для мене нема. Намагаюся втовкмачити своєму приятелеві кілька директивних ідей, та він лише знизує плечима й бурмоче: «Знаю, знаю», «Побачимо», «Не можу нічого сказати», і взагалі вживає ті паразитичні слівця, які використовуються для того, щоб звільнитися від зайвого клопоту.

— Чи є директор? — запитую я.

— Навіщо тобі директор?

І він скаже те саме.

— Можливо, але я хочу почути це на власні вуха.

Директор справді каже мені майже те саме, але з нюансом, який вселяє хоч якусь надію.

— Гаразд, спробуємо, — поволі відступає він, коли мій натиск досягає кульмінації. — Я вам нічого не обіцяю, бо це від мене не залежить, але пошукаємо спосіб.

Я виходжу з таким враженням, що перша з моїх «двох речей» вислизає у мене з рук, як вологе мило. До вечора вона взагалі може зникнути з поля мого зору.

Залишається друга. Там хоч немає необхідності виявляти тактовність, якої мені й без того бракує. Вся ініціатива в моїх руках. Взагалі все в моїх руках, окрім бажаного наслідку.

— О, ви ще й досі причепурюєтесь? — привітно кидаю я, входячи до кімнати двох холостяків.

Власне, Моньо вже одягнений і кладе останні штрихи на свою біляву чуприну, розгладжуючи її перед дзеркалом спритними пальцями. А Спас іще тільки голиться електричною бритвою, сидячи перед нічним столиком, де також встановлено дзеркало. В кімнаті, як і в кожному холостяцькому помешканні під час ранкового туалету, стоїть запах дешевого одеколону. З магнітофона незвично тихо лунають знайомі такти «Бразільської мелодії».

Моньо намагається всміхнутися й витискує з себе зніяковіле: «Добридень». Спас лише швидко блимнув на мене й робить своє.

— Симеоне, — кажу я, — ти, я бачу, вже готовий. Маю на увазі, якщо в тебе є якісь справи, я тебе не затримую.

Моньо поспішає зникнути, і я розташовуюсь на його канапі, яка, на диво, прибрана й застелена жовто-зеленою ковдрою.

— Ну от, ваш друг намагався вас покинути, розумієте? Ми його ледве схопили в останній момент на кордоні.

Спас на мить перестає голитися й дивиться на мене:

— Ви про кого кажете?

— Про вашого найближчого друга — Філіпа.

— Його схопили на кордоні?

— Авжеж.

— Такого я від нього не чекав, — мимрить Спас і знову притуляє до щоки електробритву.

— Що саме ви не чекали? Те, що він перейде кордон чи що він вас покине?

— Як це — покине мене? Я ж не малолітній!

— Вік — це одне, а розум — інше, — непевно відповідаю я. — Тобто я хотів сказати, що він тікає від вас після того, як добряче вас підмочив.

— Не розумію, про що ви говорите, — відповідає Спас.

Він дуже поглинутий своїм заняттям: зараз голить найделікатнішу частину обличчя — між носом і верхньою губою. Я терпляче чекаю, поки він закінчить, щоб дати йому можливість включитися в розмову.

— Не розумієте, що він вас зрадив? Ну, знаєте! Кажете, що ви вже не малолітній, а прикидаєтесь дитиною. Спільна втеча, спільна сума — всьому цьому кінець, невже не зрозуміло? На вашому рахунку залишається один-єдиний актив: злочин.

— Який злочин? — підводить на мене свої нахабні очі Спас, перш ніж почати голити шию. — Хіба ж я вам не пояснив? Добровільно прийшов до вас і все розповів.

— Розповіли мені нову брехню. І оскільки я вислухав вас без заперечень, ви вирішили, що ця брехня пройшла. Я просто не хотів вас хвилювати, Влаєв, тому й відклав перевірку. Але перевірку все-таки було проведено, хоч і не мною особисто, так що ваш фокус із добровільним зізнанням провалився. Того дня, коли ви сварилися й мирилися тут, у Софії, з Антуанеттою, та сама Антуанетта перебувала у приємній компанії в Боровці, а точніше — в готелі «Балкантурист». Не треба навіть було їздити до самої Антуанетти, щоб з'ясувати це. Яка невдача, га?

Я співчутливо дивлюсь на нього, але він не зважає на це. Голиться собі, потім вимикає електробритву, видуває з неї волосся й ховає у футляр — робить усе це для того, щоб мати час отямитись після нищівного удару.

— Взагалі, — кажу я, щоб допомогти йому, — та історія з вашим другим приходом була аж надто дурна. Перша брехня — це ще сяк-так. Людина може брехати і з якихось особистих міркувань. Але коли та сама людина приходить знову, щоб замінити брехню, яка луснула, новою, — це вже свідчить про фатальне прагнення замести сліди. Звичайно, Філіп — не дурний, і коли порадив вам з'явитися до мене — бо це саме Філіп дав вам таку пораду, — ваш друг чудово знав, що підозра на вас катастрофічно збільшиться. Та йому було чхати на вас. Він думав про себе, тільки про себе. Йому був потрібний час, щоб підготувати й здійснити втечу, і саме цей необхідний йому час він одержав чи сподівався одержати завдяки вашому повторному свідченню. А що нове свідчення вимагає нових перевірок, отже, мине кілька днів, а Філіпові саме ці кілька днів і були потрібні. Зрозуміло чи ні?

— Нічого Філіп мені не радив, — не здається Спас. — А щодо Антуанетти… Це правда, що вона була в Боровці, але вночі повернулася додому, і я справді ходив до неї і…

— Годі, — перепиняю його. — Ваша брехня з цього приводу більше мені не потрібна, тим паче, що я можу її спротувати. Ви не ходили до Антуанетти, але це вже зайва балаканина. Зараз ідеться про вбивство.

— То й розмовляйте з убивцею.

— Саме це я й роблю, — спокійно відповідаю я. — Зараз я розмовляю з убивцею, Влаєв.

Спас підводиться зі свого місця, не дивлячись на мене. Його обличчя стало зовсім як крейда:

— Чи можу я вийти вмитись?

Нахабство цієї людини безмежне. Як і моє терпіння.

— Встигнете, — кажу я. — Коли вже чекали аж до обіду, зачекаєте ще трохи.

Він знову сідає на стілець біля нічного столика, вперто уникаючи мого погляду.

— Якщо ви просто хочете перевірити, чи не збираюсь я вас негайно ж затримати, мушу вас заспокоїти: поки що в мене немає такого наміру. Я хочу, щоб ви самі прийшли й принесли мені своє зізнання. В мене з цього приводу свої міркування. Власне, вам і не лишається нічого розумнішого, крім як почастувати мене зізнанням. Ви не можете більше радитися з Філіпом. Філіп у наших руках. І зараз мені треба передусім займатися ним, бо для мене важливіший натхненник злочину, а не його виконавець.

На Спасовому обличчі з'являється блідий промінчик надії. Це надія потопаючого, коли він бачить оту горезвісну соломинку. В його не дуже розвинених мозкових звивинах у цю мить, напевно, пробігає струм невиразної здогадки: а може, Філіп утік і його не спіймали, можливо, все сказане — то лише припущення без фактів… інакше навіщо звинувачену в убивстві людину залишати на волі?

Я гадаю, що вже час охолодити вогонь його безумних надій:

— Майте на увазі, що відстрочка, — це тільки відстрочка і що вона дається вам з огляду на ваше розумне рішення. Власне, вся комбінація була продумана так, що ваше затримання передбачалося з самого початку. Ваш друг Філіп заздалегідь одвів вам у цій грі роль жертви. З перших же днів він поставив вас у непевне становище, створюючи для себе надійне алібі, й великодушно, нашвидкуруч зліплюючи вам такий дурний самозахист, який від першого ж дотику розвалився. Ваш друг водив вас за носа, як останнього йолопа, Влаєв.

Підводжусь і, не дивлячись більше на людину-біцепса, залишаю холостяцьке житло. Біля будинку на мій великий подив я несподівано мало не стикаюся з Моньо, який терпляче очікує мене.

— Я хотів вас про щось попросити… Навіть збирався піти до вас на роботу, але потім засоромився…

Юнак говорить, затинаючись, відтак замовкає й сіпає носом і губами, наче відганяє невидиму, але набридлу муху. Його бліде веснянкувате обличчя виражає щось середнє між соромливістю й занепокоєнням.

— Про що конкретно йдеться?

— Та… щоб ви не повідомляли моєму батькові… Знаєте, я вже обіцяв йому, що буду акуратно відвідувати лекції… і взагалі…

— Он як?.. Наскільки мені відомо, ви акуратний тільки у відвідинах «Бразілії» та навколишніх шинків.

— Вже перестав… Для мене, знаєте, це було просто втечею від нудьги…

— А я гадав, що забуття — в нудьзі. До речі, звідки ця нудьга? Від ваших власних лінощів?

— Так, мені ліньки дуже заважають вчитися, — раптом зізнається Моньо. — Можливо, причина цього в тому, що я поступав до вузу навмання, аби тільки поступити. Помилився у виборі професії…

— Не тільки ви, — кажу я. — Але якщо помилилися тільки в чомусь одному, не помиліться в усьому своєму майбутньому. Покінчіть з одним, а потім думайте про інше.

— Так я й збирався це зробити. Навіть не раз. Але потім перемагали інші настрої. Життя почало здаватися мені безглуздим і…

— О, ви поринули у філософію. «Життя є життя» та інше. Чи, може, темою роздумів було: «Розвиток як рух до самогубства»?

— Це вам хтось казав…

— Нічого дивного. Ваші філософські концепції вже претендують на певну популярність. Ні, я ще не зустрічав їх у філософських виданнях, але стикався з ними під час деяких свідчень.

— Напевне, ви розпитували Лізу.

— Лізу? Історія одного кохання?

— Щось подібне, — визнає Моньо. — Але це вже перегорнута сторінка. Ліза була не для мене. Та й я не для неї. Вона думала тільки про практичні речі, реальний світ, а мене хвилюють ідеї, я шукаю сенсу речей, розумієте?..

— Де ж ви шукаєте цей сенс, дозвольте вас запитати? В запліснявілих книжках чи… Щоб шукати сенс речей, гадаю, треба спочатку пізнати самі речі. І потім, якщо людина живе, думаючи тільки про те, що вона помре, який сенс жити? Краще відразу ж перетворитися в неживу матерію.

— І такі ідеї мені теж спадали на думку, — скромно признається Моньо.

— Чудово. Отже, ви дослідили всі напрямки думки, крім напрямків нормальної думки. Але це не потребує зусиль — воно все вже відоме…

— Я й не заперечую. Ці речі нам подають в університеті в готовому вигляді…

— І тому що їх подають вам у готовому вигляді, ви ображаєтесь. Але ж вони не виникли в готовому вигляді, Симеоне. Люди за них накладали головами, тому на це треба зважати. Хоч якось. На мою думку, поступове повернення до практичних справ вам не зашкодить. Маю на увазі лекції, іспити і взагалі всю ту нудоту…

— Я так і вирішив. Складу восени всі іспити. Хоч мені зовсім не хочеться вивчати це право. Таке дурне діло…

— Що, право?

— Ні, лінощі. Думаю, що коли б я поступив на інший…

— Думайте краще про те, що ви обіцяли своєму батькові. А все інше якось буде…

Киваю йому й сідаю в автомобіль.

— Вези на службу!

Отже, і друга з моїх «двох речей» поки що лишається під запитанням. Та й це передбачено. Треба тільки зачекати. «Дурне діло», як каже Моньо, полягає ось у чому: вся комбінація тобі ясна з початку до кінця, і все-таки ти не в змозі нічого довести, єдине, що ти можеш зробити, це завести механізм так, щоб убивця сам приніс тобі докази. А коли це станеться й чи станеться взагалі — з цього приводу тебе може поінформувати лише сам убивця.

«Хоч би він це зробив», — думаю я, маючи на увазі не вбивцю, а Моньо. «Хоч би вже закінчив…» Здається, він твердо вирішив. Незважаючи на те, що… І я вже бачу того Моньо, бачу, як він важко зубрить і складає іспити, які його не цікавлять, і потім невдоволено ходить на роботу, яка його теж не цікавить, і живе, пригнічений своїм невеселим життям, жодного разу не відчувши радості від роботи, навіть не припускаючи, що робота може давати людям іще щось, крім гіркоти. Ну, звісно, якщо він не зіп'ється, це напевне буде порядний громадянин — дружина, діти, післяобідній аперитив і вечірки з родичами, — порядний напівінвалід, як і багато інших, тільки через те, що не пішов туди, до чого мав здібності, тільки тому, що не розвинув у собі цих здібностей до такого ступеня, коли починаєш чути їхній поклик, тільки тому, що кинувся наосліп второваним шляхом — диплом, призначення, пристойна зарплатня.

Ну що ж тут вдієш, кажу я собі підбадьорливо. Так і буде. Не всі ж можуть, як ти, досліджувати трупи й шукати вбивць. Мало таких щасливців, як ти, Петре.

* * *

Надворі сутеніє, і вікно мого кабінету стає темно-синім, наче воно не скляне, а порцелянове.

Натискаю кнопку дзвоника на столі й кажу лейтенантові, який з'являється у дверях:

— Введи отого. І, будь ласка, увімкни світло.

Лейтенант клацає вмикачем. У кімнаті стає затишніше, а вікно ще більше темніє. Вводять Філіпа.

— Сідайте.

Він сідає, зовні спокійний, як і вранці, але тепер цей спокій поєднаний з легкою напругою. Кілька годин ув'язнення, особливо попервах, завжди даються взнаки.

Удаю, ніби переглядаю кореспонденцію, хоч, між нами кажучи, це зовсім не кореспонденція, а видрукувані на ротаторі всілякі розпорядження, що не мають жодного відношення до сьогоднішньої справи. Нехай гість отак посидить, збереться з думками, призвичається.

Він і справді сидить, трохи зніяковілий від того, що я проти звички не кидаю йому реплік, навіть не звинувачую в убивстві. Краватка з нього зникла. Щоки потемніли — почала пробиватися щетина. Очі втомлено дивляться на підлогу. Одне слово, його шляхетний вигляд почав деградувати.

Різко й настирливо дзеленчить телефон. Нарешті. Знімаю трубку:

— Це я… Так… Так… Чудово…

Так, нарешті. Зараз буде ще один телефонний дзвінок. У голові мені недоречно спливає спогад про дитячу пісеньку:

Вчителька водила нас алеєю саду, й ми, взявшись за руки, підступали, мов каченята, до грядок із квітами й співали:

Навіть не «син», а «синь», для більшої точності рими. А тепер от займаємось обстеженням убивць.

Ніби відгадавши моє бажання, знову дзвонить телефон. Беру трубку й з деяким розчаруванням дізнаюсь, що це Дора.

— Товаришу Антонов? Нарешті ми вас упіймали. Вже кілька разів дзвонимо вам… не в справах, звичайно… Хочемо запросити вас, я і Марин, до себе на вечерю… Будь ласка, звичайно, нам приємно… нічого, можна й пізніше… взагалі, коли звільнитесь.

Телефон потріскує й замовкає. Річ у тому, що мій апарат не дуже звик до такої лірики — йому незручно передавати розмови неслужбового характеру. Дякую за запрошення й поспішаю покласти трубку на важіль, щоб звільнилася лінія для іншої, потрібнішої мені розмови. Та ба, апарат підступно мовчить.

— Чекаю ще одного відвідувача, — пояснюю Маневу, щоб він не хвилювався. — Тому доведеться трохи потерпіти. Якщо, звичайно, вам нічого мені сказати.

— Ні, абсолютно нічого.

— Шкода. Напевне, ви здогадуєтесь, що той, кого я чекаю, — друга половина вбивці. У вашій історії, як вам відомо, вбивця складається з двох індивідів: автора плану й виконавця. А точніше: Філіп Манев і Спас Влаєв.

— Товаришу інспектор, — промовляє втомлено, але спокійно чоловік, що сидить навпроти мене, — ви дотримуєтесь зовсім помилкової версії…

— Невже?

— Це дуже помилкова версія, вона суперечить усім фактам і не має жодного доказу…

— Будуть і докази, не бійтеся. Такі справи, як вам відомо, не можливі без доказів.

Знову заглиблююсь у видрукуване на ротаторі розпорядження й несподівано помічаю, що воно датоване минулим роком. Треба нарешті якось розчистити цю шухляду.

У двері стукають, і відразу ж входить міліціонер:

— Привели, товаришу підполковник.

— Нехай зайде!

До кімнати входить Спас, якого підштовхує міліціонер. Він у наручниках. З людиною-біцепсом у певні моменти треба бути уважним, бо меблі коштують грошей.

— Ну ж, ходіть сюди!

Спас знехотя наближається, похитуючись. Очевидно, впертість не покине цього хлопця аж до самої могили. Не сила волі, а саме дурна впертість іти як йому хочеться й куди хочеться, проти волі інших, ось так, щоб показати, що він не такий, як є насправді.

— Де той предмет?

Міліціонер порпається у своїй кишені, виймає щось загорнуте в носовичок і кладе на мій стіл масивний золотий годинник з важким золотим браслетом. Ось нарешті доказ, що перекидає місток між цими раніше зовсім роз'єднаними об'єктами — кімнатою на п'ятому поверсі і вбивцею, який діяв там. Філіп, який досі намагався дивитися на підлогу, зводить очі на золотий годинник, а потім презирливо блимає на Спаса, ніби хоче сказати: «Дурень!» Спас відповідає йому також швидким поглядом, що означає: «Падлюка».

Я не можу до кінця простежити за цією розмовою глухонімих, бо у дверях лейтенант робить мені знак рукою.

— Подивись за ними! — наказую міліціонерові й виходжу в коридор. Отже, телефонного дзвінка не буде. Мій приятель з торговельного підприємства особисто виконав моє прохання. Разом з ним прийшов і мій колега. Вони передають мені необхідні дані, словесні й матеріальні, і я поспішаю повернутися в кабінет, щоб гості не нудьгували. Тепер я вже маю й другу з тих «двох речей», а це ще один місток між убивцею і його справою, ще один з тих доказів, що їх називають «фатальними».

— Що ж, Влаєв, ви все-таки вирішили принести мені свої зізнання, хоч і не зовсім добровільно. Годинник — у наявності, інакше кажучи, ваша роль у вбивстві більш ніж зрозуміла. А що сталося з доларами? Схованка виявилась порожньою, чи не так?

— Коли маєш справу з падлюками… — цідить крізь зуби Спас, пронизуючи поглядом Філіпа.

— А ви, — кажу я, звертаючись до Філіпа, — нічого не додасте?

— Все це мене не обходить, — холодно відповідає Манев. — Ви ж знаєте, що я весь час був у відділенні міліції.

— Падлюка! — повторює Спас.

— Спокійно, — втручаюсь я. — Компліменти потім. Ну, Манев, чекаю ваших свідчень!

— Все, що я міг сказати, я вже сказав. Інше мене не стосується.

— Вас навіть не цікавлять докази, на яких ви так наполягали? — запитую я, показуючи на годинник, що лежить на столі.

— Ці докази до мене не мають відношення. Вони мене не обходять. І все, що каже тут оцей…

— Зачекайте! Він ще нічого не казав. Та й поки що це навіть не потрібно. Що він скаже, нам відомо наперед. Відомо й те, що ви заборонили йому викрадати годинник, бо це аж надто, так би мовити, викривальний доказ. Той факт, що він сховав його окремо від доларів, досить красномовний.

— А де ж долари? — презирливо запитує Філіп. — У моїй кишені?

— Вони не в такому помітному місці. Долари були там, куди Спас щойно бігав шукати, щоб перевірити, справді ви забрали їх чи ні. Звісно, він не знайшов доларів, бо ви їх викрали. Тільки ви обачливіші за Влаєва й не ризикнули переправляти через кордон долари у власній кишені…

— Гаразд, але де ж ті долари? — вигукує Філіп, який вочевидь починає нервуватися.

— Ось вони, — відповідаю я, виймаючи з кишені щойно одержаний конверт і показуючи складені в ньому банкноти.

— І на тих доларах написано, що вони мої, що я їх викрав і таке інше?

— Е ні, таких написів на банкнотах немає. Але вони є в письмових свідченнях вашого доброго знайомого, австрійського громадянина Кнауса, якому ви передали долари, щоб він перевіз їх через кордон і в Австрії повернув вам. Можу швиденько прочитати ці свідчення…

Виймаю аркуш із свідченням, але дивлюсь не на нього, а на Філіпа. Його спокійна поза — це вже тільки інерція. Погляд затьмарився неспокоєм, щелепи нервово стиснуті. І все ж таки він знаходить у собі сили проказати:

— Якщо ви вірите якомусь іноземцеві більше, ніж болгарському громадянинові…

— А ви вважаєте себе болгарським громадянином? Пізно, Манев. Фатально пізно.

І дивлячись на лейтенанта й міліціонера, які стоять біля дверей, наказую:

— Виведіть їх.

Власне, ще й не дуже пізно. Як для вечері. Хоч такі вечері, щиро кажучи, не для мене. Не знаю чому, але я не звик до обстановки сімейного затишку й безхмарного щастя. Мабуть, це професійна деформація, але я не знаю, що мені робити там, де усе вже гаразд і розмова йде про модерну архітектуру й останню п'єсу в Народному театрі. Цікаві розмови, які інтелектуально збагачують людину, тільки я в таких розмовах обмежуюсь роллю слухача. А яке це має значення — на одного слухача більше чи менше…

Спускаюсь униз, киваю міліціонерові, що стоїть біля входу, і прямую до трамвайної зупинки. Все-таки треба заскочити до майбутнього сімейства. Сьогодні — на вечерю, завтра — на весілля. Тільки, на жаль, не на моє. Але якщо я цього разу покладу собі за будь-яку ціну скористатися паузою в роботі для скромного громадянського ритуалу, то все може бути. Двоє тих, що розписуються, і плюс свідки. Тихо й спокійно, без світського блиску, без напутніх промов і звуків фанфар. І головне, без бразільських мелодій.

ЗМІСТ

Інспектор і ніч

Бразільська мелодія

_{Примітки}

₁

_{Боровець — гірський курорт у Рилах.}

(обратно)

₂

_{Шукайте жінку (фр.).}

(обратно)

₃

_{Початкові слова відомої арії герцога з опери Верді «Ріголетто».}

(обратно)

₄

_{Долче віта (італ.) — солодке життя.}

(обратно)

₅

_{Герої однойменного роману французького письменника Бернардена де Сен-П'єра (1734–1814). (Прим. перекл.).}

(обратно)

₆

_{«Кореком» — болгарська торговельна організація, де продаються товари на іноземну валюту. (Прим. перекл.).}

(обратно)

₇

_{Симеоново — передмістя Софії. (Прим. перекл.).}

(обратно)

₈

_{Копривщиця — місто-курорт у горах; в ньому збереглося багато архітектурних пам'яток епохи болгарського Відродження. (Прим. перекл.).}

(обратно)

₉

_{ТПК — Трудова виробнича кооперація: громадсько-господарська соціалістична організація, що об'єднує на принципі добровільності трудящих ремісників. ТПК переважно займається побутовим обслуговуванням населення. (Прим. перекл.).}

(обратно)

Оглавление

Богомил Райнов ІНСПЕКТОР І НІЧ БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ Пригодницькі повісті

ІНСПЕКТОР І НІЧ

БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЗМІСТ

*** Примечания ***