Світотворче слово Олеся Бердника [Тетяна Метельова] (fb2) читать постранично

Тетяна Метельова Світотворче слово Олеся Бердника

70-ті роки минулого століття. Намагаючись надати економічній, політичній і духовній стагнації суспільства видимість невпинного прогресу, ідеологи радянської системи оголосили цю добу новою фазою існування соціалістичної системи — розвиненим соціалізмом. Свіжій ярлик, за задумом його творців, мав надати задушливій атмосфері імперії привабливої аури, а її мешканцям, що поволі занурювались у стан збайдужіння й апатії, повернути ілюзію життя, достойного заздрості решти землян, переконати всіх у тому, що імперія невпинно прямує до світлого майбутнього. Однак ані офіціозна тріскотня промов з приводу «нових досягнень», ані позірна лібералізація суспільного життя, ані зростання масштабності святкових заходів, що лавиною з року в рік котилися країною, уже не були спроможні вдихнути життєву енергетику в мешканців задзеркалля.

Юнь 70-х, котра, як і будь-яка юнь, марила звершеннями й дорогою до незвіданого, зіштовхуючись із усталеним і жорстко регламентованим світом, ідеологічна доктрина якого виключала якісні перетворення й змальовувала безкінечний путь «покращання» й «поліпшення» вже існуючого, відчувала себе обманутою й закинутою в колодязь зупиненого, запліснявілого часу. Соціальна стабільність, якою так пишалося старше покоління як своїм чи не найбільшим досягненням після перемоги у Другій Світовій війні, нагадувала молоді стабільність болота, що затягується цвіллю й приховує під зеленим покривалом смердючу багнюку. Юнь марила минулим, бо не бачила в майбутньому нічого, крім повтору існуючих форм, юнь заздрила — своїм ровесникам з буремних революційних років і барикад, закатованим повстанцям і розстріляним бунтівникам.

Заздрила і співчувала, адже їх незчисленні жертви були, як здавалося, ні до чого, адже їх подвиги обернувся безвихіддю змертвілого світу — «найсправедливішого і найкращого» з усіх побудованих людством. Який сенс був у принесених попередниками жертвах, якщо, прикуті до буденності, ми втратили крила й найвищою метою життя особи й спільноти стало саме життя? Який сенс у драмі життя й трагедії смерті, у вимерлих динозаврах і птеродактилях, у перетворенні мавпи на людину, у зникненні Хараппи і Могенджо-Даро, у загибелі Трої, якщо наслідком буремної історії людства, найвищим наслідком усіх поривань і боїв за свободу є затишне життя до старості й смерті — наше й прийдешніх поколінь?

Затишне життя… Чи за цей ідеал ішли на муки й вогнища Жанна д’Арк, Джордано Бруно, Кастелліо?! Хіба заради ситого існування нащадків віддавали вони своє тіло на наругу катам і тим зберігали душу — душу, якої немає?! І Голгофа, і мільйони загиблих на війнах і в концтаборах, і мільярди тих, що просто пішли в небуття — вони навіщо, якщо невблаганні закони природного та історичного розвитку все одно породили б нас — тебе й мене, і решту, а якщо й не нас, то таких самих, як ми — приречених жити, щоб, народивши дітей, які народять своїх дітей, посадивши дерево, яке дасть нові плоди, і звівши пристойну хату для себе й нащадків, померти, померти, померти?! Чи саме життя в мирі та злагоді — це той єдиний достойний людини шлях, вартий усіх попередніх жертв і страждань?! Чи справді білка має повірити в надцінність свого колеса?

У романтиці Сорбонського повстання 1968 року, що спалахнуло вже за їх життя, діти 70-х чули відгомін скорботи. Навіщо? Чи варто було «дітям квітів» кидати ситу Європу і прямувати до далеких буддійських храмів, якщо відповіді немає? Захват пристрасних ночей бунтівної рок-музики Вудстоку віддавав присмаком маріхуани, примарою втечі від безжальних питань, піднесена на знамена гіпі любов оберталася безтямною і безглуздою розпустою, позбавленої смаку, а оспівані ними квіти непомічені в’янули на асфальті. Гіпі ставали япі, одягали фраки і смокінги, сідали за кермо власних роллс-ройсів і мерседесів, керували успадкованими заводами й відпочивали в морських круїзах.

Це там. А за залізною завісою, у найкращому зі світів діти з шахтарських династій, відспівавши піонерських пісень біля багаття, перебирали досвід від батька і брали в майстерні руки відбійний молоток, діти з сімей вчителів і лікарів, заплющивши очі на деякі недоліки світобудови, вибивалися у вчені й отримували доцентські й професорські звання, діти секретарів парткомів, навчившись гамувати глузливі посмішки під час виголошування доповідей черговими вождями, заступали батьків у керівному кріслі. І всі як один стрункими шеренгами прямували у світле майбутнє — без мерседесів і навколосвітніх подорожей, однак і без голодних смертей, і нібито без катівень. У майбутнє, яке, в кінцевому підсумку, крім зовнішнього оздоблення нічим не відрізнялося від того, яке чекало на їхніх колег «з-за бугра»: одруження, діти, робота, пенсія, смерть.

Гіпі ставали япі, і з усмішкою та ледь помітною тугою згадували юнацьке божевілля, полум’яні революціонери доживали свій вік і ділилися спогадами,