Катар [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 3

наче викрадав шматочки краєвиду. Зелений простір, замкнений на обрії горами, був чудовий. З лівої смуги мене зігнав плоский, мов блощиця, “феррарі”. Я знову чхав залпами, наче лаявся. Переднє скло заляпане рештками розплющених мух, штани щільно облягали литки, мигтіння “двірників” разило очі. Коли я витягав нову хустинку, щоб витерти носа, пакет упав між сидіння й зашелестів на протязі. А як дивовижно поводяться речі на орбіті! Коли думаєш, що вже все закріплене, намагнічене, прив’язане, приклеєне пластирем, починається справжній цирк — роєм злітають ручки, окуляри, незакріплені кабелі звиваються, мов вужі, а найгірше — це крихти. Полювання з пилососом на кекс… А лупа з голови? Про закулісний бік космічного поступу людства ніде не пишеться. Тільки діти спочатку цікавились, як на Місяці роблять пі-пі…

Гори здіймалися бурі, спокійні, тяжкі і наче рідні. Одна з найпривабливіших прикмет Землі. Дорога змінювала напрям, сонячні квадрати пересувались по машині, і це теж нагадувало безмовний, урочистий рух світил на орбіті. День посеред ночі, одне поряд з іншим, як перед створенням світу, і сон про літання, що став явою, і якесь божевільне, остовпіле відчуття тіла, що все є так, як не повинно бути. Я був на лекції про локомоційну хворобу, але насправді все далеко не так. Це не просто нудота, а справжня паніка кишок і селезінки, пручання нутрощів, звичайно невідчутних, їхній протест. Мені жаль було їх, приголомшених. Ми захоплювалися Космосом, та наші тіла страждали від нього. Вони відразу ж зненавиділи його. Ми тягли їх туди, а вони ставали дибки. Тренування, звичайно, робили своє. Адже й ведмедя можна навчити їздити на велосипеді, та хіба ж він створений для цього? Посміховисько, та й годі. Ми не здавалися — і припливи крові до голови припинялися, кишки розслаблювалися. Та це лише на якийсь час відсувало зведення порахунків — кінець кінцем доводилось повертатися. Земля зустрічала нас убивчим навантаженням — випростати коліна й хребет було справжнім подвигом, голова падала на бік, мов олов’яна куля. Я знав, що так має бути, бачив, як дужі чоловіки соромилися, що не можуть кроку ступити, сам вкладав їх у ванну, щоб вода хоч на хвилинку звільнила їх тіла від ваги, а все ж чомусь вірив, що зі мною такого не буде.

Той бородатий психолог запевняв, що так буває з кожним. А згодом, коли людина знову звикає до тяжіння, орбітальна невагомість повертається ностальгічними снами. Ми непридатні для космосу і, власне, тому не відступимося від нього. Моя нога підсвідомо зреагувала на червоне світло. І я лише за мить зрозумів, що гальмую. Під колесами захрупотів розсипаний рис, крупинки ставали щораз більшими, як град. Ні, це скло. Колона гальмувала все більше. Права смуга відгороджена конусами. Я намагався пробитися поглядом крізь нагромадження машин. Де? Здіймаючи під черевом хмару білої, наче борошно, куряви, на поле сідав жовтий вертоліт. Два збиті докупи кузови зі сплющеними капотами. Так далеко від дороги? А люди? Колеса знову захрупотіли по склу, ми ледве повзли мимо поліцейських, що махали: “Швидше! Швидше!” Поліцейські шоломи, “швидкі допомоги”, ноші, колеса перекинутої машини ще крутяться, блимає поворот. Дорога куриться. Асфальт? Ні, мабуть, бензин. Колона звернула на праву смугу, від швидкості стало вільніше дихати. На сьогодні передбачається сорок трупів. Виринув ресторан на мосту, обіч нього в темряві корпусів великої Area di Servizio^[4] раптово спалахували вогні зварки. Я глянув на лічильник. Скоро буде Кассіно. На першому ж віражі мені раптом перестало крутити в носі, наче плімазин аж тепер продерся крізь макарони.

Другий віраж. Я здригнувся, відчувши раптом чийсь погляд, який незбагненним чином ішов знизу, наче хтось, лежачи горілиць під сидінням, стежив за мною. То сонячний промінь вихопив обкладинку журналу з блондинкою, що показувала язика. Не дивлячись, я нахилився й перекинув лискучий журнал на другий бік. Як на астронавта, сказав мені той психолог після тесту Роршаха, ви живете надто багатим внутрішнім життям. Я тоді викликав його на відвертість. А може, він мене. Він вважав, що страх буває двох видів: високий — від свідомості і низький — з нутрощів. Може, хотів мені полестити, запевняючи, що я надто хороший?

Небо витискало з себе хмарини, які зливалися в суцільну пелену. Скоро мала бути заправка. Я скинув газ. Мене випередив юнацького вигляду дідок: розпустивши довгі сиві патли на вітрі, він гнав уперед, не вимикаючи захриплої сирени — підстаркуватий Вотан. Я під’їхав до колонки. Поки машину заправляли, вихилив усе з термоса, лишивши на дні коричневий цукор. Скло так і зосталося не протерте, заляпане масними і кров’яними плямами мушиних решток” Від’їхавши далі, до котлованів, я вийшов з машини і випростався. Переді мною стояв великий торговий павільйон. Тут Адамс купив колоду карт для тарока, скопійованих з італійських карт XVIII чи XIX століття. Станція розбудовувалася,