Чотири танкісти і пес – 3 [Януш Пшимановський] (fb2) читать онлайн

Януш Пшимановський
ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС
(ЧАСТИНА ТРЕТЯ)

Scan, OCR (c) gun-fan

Розділ І Б'ЮТЬ ГОДИННИКИ

На війні час нерідко буває дорожчий за хліб і патрони. Тільки новачок у солдатському фахові довго мізкує, зволікає і марно тратить хвилини, чекаючи на годину відпочинку. Бувалий же фронтовик одразу може заснути по команді, а прокинувшись – одразу піти в бій. На привалі негайно почистить зброю, пришиє ґудзика, попоїсть консервів із сухарем, бо знає: доля його невідома – будь-коли може пролунати новий наказ. Вміння ощадити хвилини дуже потрібне кожному, хто не бажає марнувати днів своїх; солдатові воно необхідне не менше, ніж уміння влучно стріляти.

Командир полку наказав екіпажеві «Рудого» чекати свого командира в Рітцені, щойно здобутому радянськими й польськими військами. Танкісти разом із розвідниками Чорноусова негайно розташувалися в цегляному будинку на головній площі. На першому поверсі влаштували лазню та пральню, поверхом вище, у просторій, майже порожній кімнаті – штаб-квартиру.

У вікно, де вже давно не було шибок, а подекуди й рам, вирваних вибуховими хвилями, до кімнати вливалося нагріте сонцем повітря та долинав характерний гомін військових підрозділів, які в прорив прямували на фронт. Містом проходили піхотні батальйони, артилерійські дивізіони, важкі саперні колони й транспорти з боєприпасами.

У безхмарному блакитному небі патрулювала двійка винищувачів, виблискуючи на сонці, креслила широкі кола.

Запах квітневої зелені змішувався з гострим духом бензину й мастил, а стугін автодвигунів – із хрускотом кроків та брязкотом зброї. Чутно було вигуки й розмову, а часом, наче повів вітру, дзвінко долинали й затухали пісеньки про Касю, яка виганяла воликів, про російську річку, широку й глибоку, мов Вісла, й про цигарку з махорки на двох. Російські та польські слова спліталися так тісно, що інколи зразу й не розбереш, хто марширує, хто співає. Фронтовики ділилися один з одним не лише махоркою та патронами, не тільки сухарями та гранатами, але й словами. Нікого не дивувало, коли росіянин запитував: «Ктура годзіна?», гукав: «Напшуд до дябла!», або коли поляк говорив «бомбежка» чи «картошка». Це нікому не здавалося дивним, бо спільна праця і спільна боротьба потребують спільної мови.

Расцветали яблони и груши,

А я сподне упрасоваць муше, -

виспівував Саакашвілі не грузинською, не російською і не польською, проте зрозумілою всім мовою.

Він стояв біля покритої ковдрою дошки, один кінець якої лежав на підвіконні, а другий на перекинутій боком шафі. Підв'язаний картатою хустиною, схожий у цьому вбранні на шотландця, справді прасував штани здоровою кравецькою праскою, в середині якої тліло вугілля. Щохвилини він кидав свою роботу, вимахував праскою в повітрі, щоб роздмухати жар, а коли знову брався до діла, з мокрої матерії бурхала сива пара.

На клубах пари, так само, як на воді або вогні, можна ворожити, можна в них побачити майбутнє, і часом ті клуби своєю формою скидаються на танк, який означає дружбу, або на ліс, який провіщає подорож, або на стрічку з дівочих кіс. Та дарма, що Григорій кропив добряче, – сьогодні нічого не показувалося. Протяг з вікна розганяв пару й разом з нею всякі шанси на ворожбу. Коли б хоч Лідка була, можна б про сердечні справи погомоніти. Голодний голодного зрозуміє. Але вона десь при штабі, працює на генеральській радіостанції, а там офіцерів – мов патронів у автоматному диску, та всі як один показні, вродливі…

Пирснув з рота водою, пришкварив праскою і різко провів нею по штанях, не дуже розуміючи, що його так схвилювало. Може, Чорноусов або Томаш – перший стукав і стукав молотком, а другий висвистував одну й ту саму мелодію.

Рядовий Черешняк присів босий навпочіпки в кутку; на підлозі, біля почепленої на цвяшку ротмістрової конфедератки й відшуканого рюкзака. Насупившись, пришивав ґудзика схожою на шило голкою і товстою, вдвоє скрученою ниткою.

Пришиваючи, думав про те, як людині не щастить. Ось, наприклад, добряча гармошка пропала, а мізерні чоботи, що їх уночі залишив під стіною у ворожому тилу, вціліли. Простояли собі на тому самому місці, поки він крізь фронт прокрадався, і навіть під час штурму ніхто їх не зачепив, і снарядом не розірвало. Коли б пропали, нічого не вдієш, на те й війна, мусили б видати нові, бо солдатові босоніж не личить. А коли б не видали, то він сам у будь-якого цивільного за законами війни міг би забрати – адже, коли йде бій, не годиться, щоб цивільний, та ще й ворог, тупотів цілими підошвами, а солдат світив голими п'ятами.

Поряд на табуретці, у сорочці з засуканими рукавами сидів Чорноусов. Між колінами він тримав крісло догори ніжками й, вдівши чобіт на одну з них, мов на колодку, прибивав зірваний підбор, ритмічно б'ючи молотком. Врешті зняв чобіт, оглянув і, з полегкістю зітхнувши, вручив Томашеві.

– Скоро перемога, повинен витримати.

Старшина сподівався, що на цьому його шевство скінчиться, але його розвідник, худорлявий, невисокий хлопець, висунув уперед босу ногу і вже подавав йому інший чобіт – зграбний, на невеличку ногу, з м'якою халявкою.

– Хай йому біс! – старшина скривився, щоб не проковтнути гвіздків, які тримав у роті. – Скільки у вас ніг?

– Дві, – спокійно відповів розвідник і додав, показуючи на чобіток. – Це Марусин. Я їй свого позичив, щоб могла піти з Янеком гуляти.

Старшина осміхнувся, а потім, грізно настовбурчивши вуса, показав на оберемок полагоджених раніше чоботиськ, що їх тримав солдат поряд з ним.

– А це? Розмножились, як таргани…

– Що це таке? – спитав Черешняк, підтягуючи коротку халяву.

– Тарган? – здивувався Саакашвілі й знизав плечима. – Як це буде по-польському… Чорний, шість ніг, швидко бігає і дуже шкідливий.

– Я знаю, – вихопився Томаш, згадавши своє партизанське минуле. – В лісі таку загадку загадували; есесівець на коні.

– Ні в якому разі! – обурився Григорій. – Навіщо створіння гидким словом ображати? Я зараз пригадаю, бо по-польському щось схоже по-нашому на пустелю… Кизил-Кум, Кара-Кум… Кара-мух?

– Люх, – поправив Черешняк. – Не мух, а люх. На стіні за його спиною глухо вдарив годинник, і Томаш одразу насупився, сердито зітхнув і знову заходився пришивати ґудзика. Саакашвілі і Чорноусов перезирнулися, глянули на нього й повернулися до своєї роботи.

Годинник бив спокійно й поважно, з великими інтервалами, в яких поступово вщухав металевий звук гонга. Затихав саме дев'ятий удар, коли крізь причинені двері долинув вигук Єленя:

– Союзники, дорогу!

Всі зацікавлено глянули на двері. Якусь мить було тихо, потім брязнула клямка, й біля одвірка з'явилася нога. Руки в Густлікаї мабуть, були зайняті, бо двері відчинив носком чобота. Нарешті він став на порозі – обличчя сяє, чуприна скуйовджена вітром, лоб виблискує від поту, – і чекав, спершись на одвірок, даючи всім змогу помилуватися його трофеєм.

Коричневе листя виноградної лози, більше від людської долоні, вирізьблене в дереві, вилося в нього по шиї, стирчало навколо пояса. Серед листя й гілок виблискували латунні римські цифри та стрілки, а трохи вище великі стулки закривали дупло, з якого щомиті могла вистрибнути весела зозуля і повідомити, котра година.

Ніхто не промовив ні слова, отже, Єлень, упевнений, що всім одібрало від захоплення мову, сам вирішив зробити необхідні пояснення.

– Музикантів у цьому Рітцені вдень з вогнем не знайдеш. Я обійшов, Томеку, п'ятдесят будинків або й більше, був у десяти крамницях – даремно. На щастя, з'явилася в мене чудова ідея: ви тільки гляньте, хлопці, на цього годинника… З музикою! Зозуля кує, і грає музика…

Черешняк устав, кинув мундира й шило на рюкзак, не турбуючись, що нитки поплутаються, але, замість рушити з простягненими руками по дарунок, похитав головою і, спершись ліктями на підвіконня, задивився на вулицю.

Єлень ступив уперед. За ним грюкнули двері.

– Чого баньки витріщив, мов на труну? – гаркнув на Саакашвілі. – Годинника не бачив?

– Ідея, любий Густліку, хороша, – відповів Гриць і, полишивши праску на дошці, підійшов до друга. – Тільки що не дуже оригінальна.

– Яка? Грузин не встиг відповісти, бо годинник лунко вибив три удари, і кімната виповнилася мелодією вальса Штрауса. Густлік підвів очі й побачив розвішані на гаках та цвяхах годинники: з маятниками, з гонгами, з коромислами, з дзвіночками й курантами, овальні та округлі, з римськими й арабськими цифрами. Всі вони цокали, махали маятниками, і кожен показував іншу годину.

– Цього приніс гвардії старшина Чорноусов, – пока зував і пояснював тоном екскурсовода Григорій. – Оті шість – його розвідники, а того зверху – я. Ніхто міг добути гармошку, тому всі…

Вальс ще не закінчився, коли з-під Густлікового підборіддя лопочучи крилами, вистрибнула дерев'яна зозуля й голосно закричала:

– Ку-ку!

– Візьми. Забери це, бо кину! – розізлився Єлень.

– Ку-ку! – висунувшись, пронизливо заверещав другий птах.

Саакашвілі вхопив годинника, повісив на цвях і хотів зупинити його хід, проте потяг не за той важіль, і птахи закували один попереду одного мов навіжені.

Саме в цю, може, не вельми зручну хвилину, в дверях з'явився цивільний з червоною пов'язкою на руці й постукав у одвірок.

– Обер-єфрейтор Кугель, – доповів, прикладаючи долоню до фетрового капелюха, – заступник коменданта міста в справах цивільного населення.

Єлень ударив долонею по дерев'яному циферблату – зозулі замовкли. Тоді він надав обличчю спокійного виразу, гідного солдата-переможця, і промовив поважноз

– Заходь! Що з трояндами?

– Троянди? – німець махнув безнадійно рукою, потім кволо посміхнувся. – Бузок цвіте біля цегельні, бо там гора, і вода не дійшла. Але є люди. Дід, дитина, жінка.

– Турбуйся про них, – наказав сілезець. – Тільки кабелів більше не кусай, бо вдруге це так тобі не минеться. – Він насварився на німця кулаком.

– Гаразд, – кивнув Кугель. – Тепер треба тільки з'єднувати кабель, ладнати, ремонтувати. В ратуші вже прибирають, незабаром годинник на вежі піде…

– З цим можеш не поспішати, – буркнув Єлень.

– Я маю вдячність, – промовив німець. – Я звелів принести подарунок на пам'ять, а потім щось скажу.

Відступив убік, пропускаючи вперед своїх помічників, які на поясах, перекинутих через плече, мов справжні носії, внесли великий довгастий предмет, загорнутий в простирадло.

– Домовина чи шафа? – запитав Єлень.

– Шафа, – радісно всміхнувся колишній обер-єфрейтор, допомагаючи поставити річ вертикально в кутку кімнати. – А всередині…

– Шнапс, – підказав Густлік.

– Ніякий не шнапс, – Кугель трохи підняв простирадло й потайки порався під ним якусь хвилину. – Щоб час добре минав, – додав загадково.

Потім одним духом, ніби відкриваючи пам'ятник, скинув простирадло. Всі побачили здоровенний годинник з червоного дерева, який, весело заскреготівши, зацокав так голосно, немов хотів розбудити зі сну артилериста.

Цього вже було забагато навіть для спокійного Єле-ня. Не в силі опанувати себе, Густлік перекинув автомата зі спини на груди, підскочив до гостя й люто прошепотів:

– Щезни! – А потім загорлав: – Забирайся геть! – І замахнувся, та щось ураз зупинило його, і він виструнчився перед дверима.

До кімнати ввійшов генерал у чорному комбінезоні, втомленим рухом зсунув з голови танкістський шолом, одкриваючи лоба, майже білий на тлі закуреного, засмаглого обличчя.

Кугель і двоє його помічників, відчуваючи, що вони зайві, непомітно вислизнули з кімнати поміж штабними офіцерами й автоматниками, які охороняли генерала.

На мить запала ніякова тиша, бо Чорноусов чекав, що подяки самі доповідатимуть своєму командирові, а потім, коли поважно й спокійно почав бити вмонтований у шафу годинник, подарунок обер-єфрейтора, обидва водночас із Єленем зважилися рапортувати:

– Товаришу генерал…

– Громадянине генерал, – голоси злилися в один, але переміг могутній бас сілезця, – доповідаю, що радянський підрозділ розвідників та екіпаж танка «Рудий»…

Густлік обірвав, шукаючи відповідних слів. Скориставшися з перерви, несподівано обізвався Саакашвілі й сумним, тихим голосом сказав наперекір усім правилам статуту:

– «Рудого» нема… Ми залишилися без захистку.

– Знаю, – спокійно відповів генерал і, показуючи на дим, що валив з-під розпеченої праски, додав: – Ще трохи – залишишся ще й без штанів.

Грузин схопив праску, хлюпнув водою на ковдру, що стала тліти.

– Машину ми втратили. То було так… – почав був Густлік, але, почувши за спиною тонкі, срібні звуки музикального ящика, який саме заграв менует, загубив думку.

– Знаю, – виручив його генерал. – У скрутну хвилину зустріли абверівського капітана, який показав вам, куди саме треба їхати, щоб уникнути смерті. Цей самий капітан через дві години доповів нам усе по радіо.

– Хай йому грець… – пробурмотів Єлень і, похопившись, докинув: – Так точно, громадянине генерал!

– Де командир танка?

Чорноусов ступив на півкроку вперед і доповів:

– Пішов з Марусею в місто шукати гармошку…

– Навіщо їм гармошка?

– Це вони для рядового Черешняка стараються, – пояснив Густлік, – бо тієї старої, яку подарував Віхура, вже нема.

– Нагадайте сержантові Косу, що досі не подав рапорта.

– Якого?

– У письмовій формі. Він знає. Ми говорили з ним про це ще на тому березі Одеру, коли його до мене контррозвідники послали…

Генерал на мить замовк, і тепер ясніше було чути, як голосно цокає подарунок обер-єфрейтора Кугеля, а до того ж, на біду, божевільний галоп Густлікового хронометра, що вистрілював секунди, мов кулемет. Проте генерал, заклопотаний своїми думками, здавалося, нічого не чув, певніше, не помічав.

– Механіку, – звернувся він до найстаршого за чином танкіста, і Саакашвілі, знов поклавши праску, став струнко, – о чотирнадцятій годині формуватиму танкову групу для спецзавдання. Об одинадцятій п'ятнадцять хочу бачити всіх членів вашого екіпажу на місці.

Густліків годинник саме наздогнав одинадцяту, й над самісінькою головою командира, з-поміж різьбленого листя винограду, почали вистрибувати одна за одною зозулі та хрипко верещати. Здивований генерал глянув на годинника.

– Дурниці. Слід його відрегулювати… – і замовк, бо, повернувши голову, побачив завішану годинниками стіну. – А це що таке? Спекуляція?

Дерев'яна зозуля крикнула востаннє, сховалася, і в кімнаті знову запала тиша. Порушив її Томаш своїм сильним, спокійним голосом:

– Таж вони незолоті й такі здорові, що з собою не візьмеш. Воєнні трофеї, громадянине генерал.

– Трофеї, кажеш? – задумався генерал. – Вкрадений війною час усім зараховується… Ну, гаразд, – махнув рукою. – Об одинадцятій п'ятнадцять знову зайду, – нагадав уже з порога.

Танкісти стояли ще струнко, прощаючися із штабними офіцерами, коли з-за одвірка обережно визирнув Кугель.

– Гер унтер-офіцер, – несміливо мовив він до Єленя.

– Підслухуєш?

– Ні в якому разі.

– Чого тобі треба?

– Хочу щось сказати.

– Про годинник?

– Ні. В цегельні сховався один німець. Він утік з концтабору в Крейцбурзі, там збройний завод.

– Послухайте! – гукнув Саакашвілі, який стояв задумавшись і насупивши брови. – Щось вам скажу…

– Добре, – обірвав його Єлень і звернувся до обер-єфрейтора: – Заспокой його, нагодуй і дай якийсь одяг.

Поплесказши Кугеля по плечу, легко виштовхнув його за двері, бо хотів знати, що скаже Гриць, і хотів попередити пожежу.

– Зважте, друзі! Начальство має до нас справу. Це означає, що танк дадуть…

– Горить, – показав Густлік на праску, з-під якої клубами валив дим.

– Нехай, дошка товста, – махнув рукою грузин.

Вхопивши в одну руку шаблю, а в другу свої не-випрасувані штани, він почав вимахувати ними, мов прапором, і, підспівуючи, затанцював по кімнаті.

– Гамарджвієба! Побєда! Звицєнство! – вигукував усіма мовами, які знав.

– Поїдемо на танку як десантники, – похитав головою Томаш.

Слова Черешняка засмутили Григорія. Він перестав танцювати, вигукувати. Полив водою дошку. На мокре дерево поклав праску й почав підстрибувати на одній нозі, вдягаючи штани.

Густлікові також, здається, стало прикро, але природний оптимізм швидко взяв гору.

– Як накажуть, так і буде. Тільки не забувайте, що кінець війни близько, людей менше, а танків щоразу більше. Можуть дати.

– Треба зараз же Янека відшукати, – порадив Саакашвілі.

– І Марусю, – докинув Чорноусов.

– Бо почнуть радитись, як зробити, щоб після війни було, більше людей, – то швидко не повернуться,- засміявся Густлік. – Тільки де шукати?

– Як то де? – сказав старшина поважно. – За містом, де зелені багато. Німець казав, що біля цегельні бузок цвіте.

– Правда, казав…

Зранку, від часу «високої води», здобувши Рітцен, танкісти не гаяли часу, тому повернення на передову не було для них несподіванкою. Всі вже встигли виспатися після важкої безсонної ночі. Ніхто не хотів залишитися й чекати, тож усі троє рушили на розшуки Янека.

У центрі містечка працьовитий трактор витягав з вулиці на подвір'я розбиті гармати; численні, організовані Кугелем мешканці міста очищали тротуари від битого скла й тиньку, розбирали руїни розбитого бомбою будинку. А війська так само просувалися на захід, у напрямі порослих темним лісом пагорбів.

Однак бічні вулички були безлюдні й мали мирний вигляд. У металевих держдках над воротами, у вікнах і над димарями стриміли дрючки, палиці та прути, на них маяли рушники, наволочки й простирадла; шелест білого полотна давав знати, що завойоване місто не збирається чинити опору. Подекуди з вікон крадькома визирали бліді обличчя й відразу ж зникали в півтемряві помешкань.

Прямуючи до димаря цегельні, танкісти звернули на бічну вулицю і несподівано здибали молодого ще чоловіка, який штовхав дитячу коляску, навантажену всілякими мішечками й пакунками. В першу мить німець начебто хотів кинути все й накивати п'ятами, але, збагнувши, що далеко не втече, взяв себе в руки й, похнюпившись, підійшов до танкістів.

Вони з цікавістю роздивлялися зеленкуватий светр німця та його сірі цивільні штани, заправлені в новенькі чоботи. Светр і чоботи, як видно, він щойно дістав по наряду або сам узяв з військового складу.

– Мій номер, – сказав Черешняк, дивлячись на німцеві чоботи.

Німець раптом випустив ручку коляски, й вона з розгону прокотилася по вулиці ще кілька метрів. Ставши струнко, поволі підніс руки вгору. Лише тепер хлопці побачили, що замість правої руки в нього шкіряний протез, прикріплений металевими шинами до ліктя.

– Хочеш брати – то бери, – сказав Єлень.

– Ні, – рішуче відмовив Черешняк. – Доношу старі. Не оглядаючись на каліку, вони пішли далі.

– Цікаво, скільки він постріляв людей, поки втратив руку, – сказав Саакашвілі, але зразу ж додав: – А може й нікого…

Бруківка закінчилася, і над ровом, вздовж великого саду, танкісти вийшли на околицю. Попереду простягалося поросле рідкими кущами пустирище, яке далі поступово переходило в височину. Посередині пустирища руділи зарослі бур'янами печі, сіріли дахи сушарні й стирчав пощерблений снарядами димар. Зупинилися серед яблуньок, укритих блідо-рожевими тугими пуп'янками, які за кілька днів мали розквітнути. Густлік, висунувшись на крок уперед, оглядів у бінокль околицю і відразу на тлі жовтавого лужка запримітив вівчарку.

– Правду казав старшина, – обернувся він до друзів. – Шарик є, значить, і вони десь близько.

Поклавши долоні на повішений на грудях автомат, Густлік попрямував уперед. За ним Григорій і Томаш; вони мимоволі пішли обабіч сілезця. Один оглядав територію праворуч, другий ліворуч, страхуючи товариша, ця звичка лишиться в солдатів ще надовго по війні.

Проминуть роки, і колись син чи дочка звернуть на це їхню увагу, а вони всміхнуться збентежено та й обернуть усе на жарт, бо фронтові звички видаються смішними за мирних часів.

У квітні і945 року війна ще не скінчилася, але тут, на околиці Рітцена, було тихо й спокійно. З передової, приглушеної віддаллю, долинали звуки війни, а рух на шосе чутно було звідси, наче шум знайомої річки.

– Пане взводний, – обізвався Черешняк трохи згодом.

– Я ж дозволив по імені.

– Але я в такій справі, що краще згідно із статутом.

– Чого тобі?

– Якби так не поспішали вперед, то менше б людей загинуло. Чи не так?

– Ні, – палко заперечив Саакашвілі. – Як фрица не гнатимеш, то він глибочезні окопи вириє, міни порозтикає і знов його тоді виколупуй… Треба гнати, перш ніж отямиться.

– Отож-то й є, – підтвердив Єлень. – А до того в таборах, у в'язницях люди чекають. Щогодини смерть тисячі косить, – він на хвильку задумався і згадав: – Кугель казав, ніби в цій цегельні – полонений, що втік із фабрики…

Підійшли до Шарика, який уже довгенько поглядав у їхній бік, махав хвостом, але не рухався з місця.

– Де Янек? Де Маруся? – спитав Саакашвілі.

Пес заскавчав, показав носом на палицю, даючи зрозуміти, що дістав наказ її пильнувати, а тому не має права зійти з місця.

– Ну, я її заберу, – Густлік підняв палицю. – Куди пішли?

Опустивши носа, винюхуючи свіжий слід, пес попрямував до димаря й печей.

– Можна покликати, – сказав Томаш, набираючи повітря в груди.

– Тихо! – стримав його Густлік і, скрививши по-щельмівськи обличчя, додав: – Застукаємо їх зненацька.

Усі троє засміялись і пригнулися до землі, щоб Янек не помітив їх передчасно. Шарик, який ішов попереду, раптом зупинився, піднявши передню лапу, немовби почув дичину. Не виказав себе ні звуком, тільки наїжив шерсть на хребті й люто вишкірив зуби.

Пустотливі усміхнені обличчя танкістів миттю споважніли. Вони ще нижче Пригнулися, тримаючи зброю напоготові. Ступали поволі під захистом кущів, аж поки, висунувши голови з-за пагорба, побачили фундамент димаря і печі до-випалювання цегли.

Помітили там високого чоловіка в чоботях з високими халявами, в чорному галіфе. Тримаючи в руках німецький автомат, він стояв у пробитому в печі виломі, нетерпляче поглядаючи на годинника.

Григорій і Томаш запитливо глянули на Густліка. Єлень спочатку приклав до губів палець, а потім широким помахом руки показав, що найкраще буде зайти ззаду. В хлопця стислося серце від передчуття біди. Дідько його знає, скільки таких з автоматами сидить у цегельні?…

Разом з Шариком вони відступили трохи назад і поповзли під кущами розквітлого бузку. Від ратуші долинув приглушений глибокий удар годинника. Він вибив пів на одинадцяту, сповіщаючи мешканців міста, які залишилися в живих, що починає одмірювати новий час.

Розділ II РОЗЛУКА

Янек і Маруся, обнявшися, ішли узбіччям пагорба поміж рідкими кущами, вкритими яскравою весняною зеленню. Місто лишилося далеко позаду і звідси, з висоти, здавалося дуже гарним: похмурі сірі стіни ховалися в блідо-рожевому гіллі садів; над морем червоними капелюхами широко розкинулись дахи будинків. Янек подумав, що десь між тими будинками ростуть троянди обер-єфрейтора Кугеля, і зрадів, що квіти вціліли, – ворота від шлюзу були виламані поступово, а це ослабило напір води і врятувало вулиці міста від затоплення.

Маруся, немов відчувши, що хлопець думає про неї, глянула йому в вічі й зупинилася. Янек пригорнув її міцно, поцілував. Губи дівчини були як весняний дощ – запашні й холодні.

Шарик, що гасав між кущами, негайно обернувся, гавкнув і стрибнув передніми лапами їм на груди. Висунувши рожевенький, наче шматок свіжої шинки, язик, витягував морду то до свого хазяїна, то до хазяйки- теж хотів цілуватися.

– Не заважай, Шарику, – попросила Маруся.

Янек підняв із землі палицю, поплював на неї і кинув якнайдалі. Собака побіг, вхопив палицю і хотів був принести назад, але сувора команда зупинила його:

– Сидіти на місці!

Пес присів на задніх лапах над палицею, незадоволено заскавчав, проте підкорився наказові. Маруся засміялася:

– Он як наказ виконує!

– Так, як і ми, – відповів Кос. – Уперед, вліво, вправо, кроком руш, струнко…

Янек і Маруся зустрічалися часто, тому що армія, до складу якої входили розвідники Чорноусова, нерідко діяла поряд, стикаючись флангом із польською армією. В жодному статуті не написано, яке значення на війні відіграє солдатська дружба, проте великі воєначальники охоче посилають на стикування армії або дивізії, що раніше разом брали участь у боях. В штабах цих підрозділів офіцери знають один одного,, знайомі між -собою і:командири полків, а там, де знайомство та особиста дружба, частіше буває перемога, ніж поразка.

Ось у чому й полягала таємниця зустрічі під Варшавою, під Гдинею і в Гданську, на східному й західному березі Одеру. Сержанти Кос і Вогник зустрічаються, коли воюють поруч їхні армії, але ненадовго – на день, на годину, на кільканадцять хвилин. Саме тому радість зустрічі ніколи не буває повною. Завжди вони звикли чекати, що хтось із начальства скомандує одному з них – іди, а другому – залишайся…

– Ще сьогодні напишемо обоє, – поважно сказав Янек. – Тільки-но повернемося з прогулянки. Я командуючому польською армією, а ти своєму…

– Тобі простіше: попросив дозволу на шлюб, та й годі, – із сумом відповіла дівчина. – А мені треба писати рапорт із проханням про переведення не лише до іншого підрозділу, армії, але й про дозвіл змінити батьківщину.

– Ні, це не так, – заперечив Кос. – Тепер буде інакше, ніж до війни. Зараз кордон між Радянським Союзом і Польщею буде не залізною завісою, а мостом між нашими народами. Адже ж і я ніколи не забуду про ті роки, про Юхима Семеновича, про кедрову хату в Приморському краї. Нас, тебе і мене, на обидві батьківщини вистачить…

– Але як мені писати про розлуку зі старшиною Чорноусовим – він же став для мене рідним батьком, – говорила Маруся, незважаючи на Янекові слова. – Під Волгою, на спаленій землі, залишилися жінки, тисячі людей, покалічених кулями й осколками. Хоч би які слова я написала в рапорті, вони означатимуть: я не хочу до них повернутися.

– Після цієї війни ніде, а тим більше в Польщі, не забракне людей, яким будуть потрібні твої добрі руки, твоя допомога, – тихо відповів хлопець. – А втім, – додав іще тихіше, – в твоїх словах є багато правди, проте я вже не можу уявити собі життя без тебе.

– Я також, – прошепотіла Маруся.

– Отже, треба написати рапорти. Ще сьогодні.

Хвилину стояли мовчки. Війна привчила їх вирішувати справи, від яких залежало життя або смерть людей, але ж більш прості: там ворог – тут друг, там ганьба – тут слава, там фашизм – тут воля. В бою не залишалося місця на сумніви, а подробиці вирішували накази.

– Усміхнись, – попросила Маруся.

Слова й погляд, що їх супроводив, були мов вітер, вони прогнали хмари з Янекового чола. Він усміхнувся і, схопивши Марусю за руку, потяг її за собою. Весело сміючись, побігли трав'янистим узбіччям до цегельні. Вогник накульгувала, бо той позичений чобіт був трохи завеликий.

Коли зупинилися попід товстим, пощербленим снарядами димарем, біля довгої, зарослої бур'яном печі з величезною дірою в стіні, між покинутими тачками й заржавілою формувальнею, знову затихли обоє. Янек довго і ніжно цілував дівчину в чоло, щоки та губи, а потім вона, показуючи пальцем то на себе, то на нього, як роблять діти, починаючи гру, промовила по складах:

– Я те-бе лю-блю. А ти?

– Пан Твардовський на півні, – теж почав по складах хлопець і швидко закінчив: – Одна нога в капці, друга у чоботі.

І засміявся, показуючи на Марусині ноги.

У старій печі щось грюкнуло. Янек рвучко повернув.голову й поклав долоню на рукоятку маузера. По сипучому, мов попіл, піску котилися крихти випаленої глини. Хлопець знизав плечима, ступив крок уперед і крізь отвір у стіні витяг сіру цеглину.

– Невипалена, – пояснив Марусі. – Сохне і тріскається.

– Ходімо назад. Якщо сьогодні хочемо написати…

– Встигнемо. Почекай тут хвильку, – попросив, побачивши за піччю на урвищі квітучий бузковий кущ.

– Хвильку почекаю, – кивнула Маруся.

Сіла на перекинутій тачці, скинула позичений чобіт і, старанно витрусивши з нього камінці, стала перемотувати онучу.

Там, де стояла піч, знову щось грюкнуло. Дівчина здригнулась, але навіть не оглянулася, гадаючи, що то тріскаються невипалені цеглини.

Аж раптом вона почула поряд із собою шелест, хотіла повернутися, та було вже запізно. Хтось високий і дужий однією рукою вхопив її за горло, другою вправним рухом засунув у рота ганчірку й, викрутивши за спину руки, потяг за собою. Якусь мить Маруся ще бачила скинутий чобіт, що лежав біля тачки, на утоптаній, вкритій купками свіжої трави глині, а потім напасник накинув їй на голову пропотілу блузу з грубого військового сукна.

Видираючись на стрімке узбіччя і весело висвистуючи пісеньку про радиста, Янек вишукував у кущах фіолетові та білі, найпишніші китиці бузку й робив з них букета. Глянувши вниз і не побачивши на перекинутій тачці Марусі, тільки всміхнувся, впевнений, що вона сховалася навмисне.

Нахиляючи високі кущі, він зірвав ще кілька гілок, зв'язав їх добутим з кишені шматком кабеля і збіг униз, долаючи великими стрибками перешкоди й весело гукаючи під мелодію пісеньки:

– Це я, це я, це я, кличу тебе, люба, я…

Добігши до тачки, занімів, побачивши чобіт. Простяг руку до пістолета, та в цю ж мить хтось притулив йому дуло до спини й вирвав зброю з кобури.

– Мовчати. Повернися, – тихо сказав напасник по-німецькому і, міцно вхопивши хлопця за плече, допоміг виконати наказ.

Повернувшись, Кос заціпенів: в отворі печі стояла Маруся з кляпом у роті і зв'язаними за спиною руками, а росллй есесівський офіцер приклав їй багнета до шиї- шкіра злегка вгиналася під натиском вістря.

– Твоя дівчина… Життя або смерть! – Той, що цілився в Янека з пістолета, намагався підбирати найпростіші слова: – Померти або жити. Нам потрібен інший одяг, – показував жестами, що хоче перевдягнутися. – Розуміти?

Янек кивнув, що зрозумів, а той, розчепірюючи пальці на руці, пояснював далі:

– П'ять одягів… Цивільних костюмів, не мундири. Ти маєш десять хвилин часу, – знову показав, що йдеться про п'ять цивільних костюмів і десять хвилин. – А то…

Есесівець, який стояв поряд з Марусею, зробив вимовний жест багнетом.

– Розумієш?

Кос знову кивнув головою і, за дозволом німця, кинувся туди, де, видніли найближчі будинки містечка. Біг мов очманілий, жах проймав його всього. Кущі, трава і щораз ближчі будинки мріли наче крізь імлу, липку й сіру, освітлену блиском багнета, прикладеного до Марусиної шиї.

Він не знав і навіть багато пізніше не міг пригадати, до якого увірвався будинку, з якої шафи, а може, скрині витяг П'ять чоловічих костюмів. Отямився лише, женучи назад, коли мало не спіткнувся об труп солдата, якого на околиці йіста наздогнала куля. Лежав горілиць, розкинувши руки, а з його сумки викотились у траву важкі яйцеподібні нарізні оборонні гранати. Кос мимоволі помітив – гранати з запалами, і пригадав собі, що одне таке «яйце» дає понад сотню осколків, які смертельно б'ють у радіусі п'ятдесяти метрів.

Вхопивши гранату, він помчав далі. Обличя заливав рясний піт, що пік очі, каламутив зір. Оберемок цивільних костюмів, перекинутий через руку, дедалі важчав і важчав. Пагорб ще затуляв фундамент димаря і перекинуту тачку, коли, боячись, що запізниться, Янек загукав:

– Алло! Алло! – і жадібно хапав ротом повітря, а коли вже був близько, закричав по-німецькому: – Кому передати одяг?

– Мені, – відповів есесівець у сорочці й чорному галіфе, виходячи назустріч хлопцеві з автоматом у руці:

– Ти говориш по-німецькому, – сказав здивовано і простяг руку по костюми.

Кос позадкував.

– Де дівчина?

Від міста почувся лункий удар годинника. Німець секунду прислухався, чи не вдарить удруге, а потім підняв дуло автомата і змінив тон:

– Твоя дівчина, ти, дурню… – промовив, хапаючись лівою рукою за одяг, і вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Янек зненацька накинув одяг на автоматне дуло. Заторохтіла приглушена черга. Кос рвонув запобіжника, однією рукою вхопив ворога за шию, а другу, з гранатою, сунув перед самісінькі очі есесійцю.

– Моя дівчина або…

Німець уже виплутав автомата з одягу, але, побачивши гранату, опустив зброю – постріл став би для нього самогубством.

Цю ж мить усередині печі звалилася купа цегли. Крізь діру в стіні бурхнув клуб рудуватої пилюки, хтось заверещав. Мов із катапульти, вилетіли звідти двоє есесівців, за ними, перевернувшися в повітрі, – третій; на спині четвертого з гарчанням виїхав Шарик і повалив його на землю.

Все це тривало хіба що дві секунди. Потім з темної пащі печі показалися Густлік і Томаш, підтягуючи рукави й оглядаючи кулаки.

– Четверо були всередині, а цей п'ятий, – порахував Єлень. – А навіщо ти їм одяг приніс?

– Погрожували, що вб'ють Марусю. – Кос показав очима на Григорія, який під руку виводив дівчину з середини печі і, вибачливо всміхнувшися, докинув: -Хвилиночку, ось у руці граната із знятим запобіжником, вже пальці задубіли.

Він підбіг до димаря, крізь вибиту снарядом діру кинув сталеве яйце і стрибнув убік.

Гримнув приглушений вибух, просвистіли в повітрі поодинокі осколки, вивалився клуб сажі, і раптом звідкілясь ізнизу долинув стогін, а потім слабий голос покликав по-німецькому:

– Люди! Рятуйте!

– Хай йому чорт! – вилаявся занепокоєний Густлік і перший зник у каналі, що вів під димар.

– Томашу, пильнуй оцих душогубів, – наказав Янек. Вхопивши пістолета, він кинувся за Єленем.

– Вогнику, що з тобою? – запитав Григорій, дивлячись на зблідле обличчя дівчини.

– Господи… – злякано проказав Томаш.

– Поранили. В останню мить ударив багнетом. – Маруся доторкнулася до липкої плями на лівому передпліччі. – Та це дрібниця, рана неглибока, до весілля загоїться.

Густлік виніс із підземелля худющого чоловіка з поголеною головою, в якому неважко було вгадати в'язня, що про нього казав Кугель. У закривавленій на грудях сорочці, у тикових штанях, з-під яких, мов висохлі патики, стирчали ноги, в дерев'яних черевиках, що ледве трималися па ступнях, втікач видавався химерною потворою. Лише темні, змружені від світла очі на блідому, немов у трупа, обличчі робили його схожим на живу людину.

– Вогнику, бинти! – покликав Янек, не знаючи ще, що дівчину теж поранено. – Хай йому грець, осколок моєї гранати…

Шарик ішов поряд. Німець з жахом стежив за кожним рухом пса, намагаючись захиститися рукою, яка безсило звисала вниз.

Санітарна машина, що їхала вгору головною вулицею Рітцена, була переповнена; поранені лежали на носилках, поставлених одні над одними, по троє з кожного боку. В задніх дверцятах, наполовину зрізаних снарядом, спустивши ноги, сидів молодий Шавелло і сперечався з Костянтином, який лежав на нижніх носилках і димів здоровенною самокруткою.

– Ви ж бачили мене в бою. Ну й що з того, що вказівний негнучкий, коли середній палець згинається.

– Не марудь, Иосифе. Ми в госпіталі не забаримося: перев'яжуть, а потім побачимо, що доведеться робити.

– Ось зараз вистрибну і повернуся в полк.

– Не стрибай, любий. Хто ж дядька відведе, дужим плечем підтримає? Чекай-бо, чекай…

У бічній вулиці Костянтин помітив гурт танкістів, розігнав рукою густу хмару тютюнового диму, пізнав Томаша й Марусю, за якими йшли полонені, несучи ще когось на плащі.

– Стійте, пане хорунжий, стійте! – гукнув він і, вхопивши палицю, на яку спирався, загрюкав у кабіну.

У прямокутному віконці, з якого давно вже вилетіла шибка, показалося налякане обличчя літнього фельдшера.

– Наліт? – запитав, насупивши брови.

– Ні. Візьмемо ще одного пораненого, – пояснив сержант і додав, звертаючись до племінника: – Посунь-ся-бо трохи, звільни місце.

Побачивши, що санітарна машина гальмує, танкісти прискорили ходу. Кос підбіг до машини і, привітавшись із Шавеллами, заглянув до кабіни.

– Громадянине хорунжий, доповідає сержант Ян Кос, просимо…

– Станіслав Зубрик, – простягаючи руку у віконце, відрекомендувався той цілком по-цивільному, – з Мінська Мазовецького.

– Візьміть двох поранених.

– А можна? Я фельдшер, тільки три тижні як у війську, тож і не знаю, що можна, а що ні. А тут ще весь час стріляють…

– Мабуть, на дах їх покладемо, – буркнув водій.

– Таке скажете! – обурився Шавелло. – Ми зараз посунемося. – Засичавши з болю, він сповз на підлогу: – Куля-дурепа ногу зачепила.

Густлік і Томаш обережно зняли пораненого з плаща й поклали на носилки. Есесівці похмуро стежили за їхніми рухами.

– Але ж і худенький! Сволота, мабуть, ваш ротний кухар, – обізвався до пораненого здивований Шавелло.

– Не розуміє, – пояснив Кос. – Німець.

– Ану забирайте його! Хай йому чорт! Для наших місця не вистачає… – розсердився водій і, вистрибнувши з кабіни, підбіг з карабіном у руні.

– Спокійно, – Кос поклав руку на кобуру. – Хорунжий дозволив.

– Звичайно, якщо помістяться, – фельдшер заглянув крізь віконце в кузов.

– Це щоб я німцеві поступився місцем? – скоріше здивувався, ніж розсердився сержант.

– Пане Шавелло, – втрутився Томаш. – Цього німця гестапо до концтабору посадило. Це порядна людина.

– Хлопці, я не поїду. Залишуся з вами, – тихо просила Маруся. – Навіщо в госпіталь?

– Хто знає, який той багнет, – умов'ляв Янек. – Зроблять укол, продезинфікують… І простеж, щоб німцеві перев'язку зробили за всіма правилами.

Дівчина зрозуміла, що Кос має рацію, тож кивнула головою, що простежить, проте зачепливо додала:.

– Візьми перстень назад, коли ти такий.

– Візьму, – всміхнувся Кос, допомагаючи дівчині сісти в машину. – Приїзди по нього, тільки не барися.

Шарик, передчуваючи розлуку, голосно заскавчав, став на задні лапи, передніми сперся на машину й намагався лизнути Марусю, яка гладила його по голові.

– З тобою нічого не боюся, а сама…

– Ось бачиш, – Янек погладив її по обличчю. – Напиши рапорт і вишли з госпіталю.

– Голубонько, хіба ти сама? Ти ж із нами, – басом прогув Костянтин.

Томаш витягав зі своїх бездонних кишень якісь банки з консервами і тицяв їх у руки старому.

– Ви простежте, пане Шавелло. Саму її нікуди не пускайте.

Заревів мотор, водій із скреготом перемикав швидкості.

– Де вас шукати? – гукнула Маруся.

– У Берліні! – крикнув у відповідь Кос, насовуючи перстень на мізинець.

Танкісти весело махали вслід машині, аж поки та зникла на вулиці, забитій військами; проте незабаром їхні обличчя спохмурніли.

– Як під Студзянками, – сказав Янек.

– Ну то й що? – обізвався Григорій. – І місяця не минуло, як ви зустрілися.

– У госпіталі…

– Тьху, бодай тобі з такою мовою… – розсердився Густлік. – Але що з бабами завжди клопіт, то правда. Я не поспішатиму. Одружусь, коли посивію…

– Товаришу, – Саакашоілі зупинив червоноармійця, який вів групу полонених. – Бери й наших.

– Своїх вистачить, – відмовив той.

– Твої нікчемні, старці в мундирах, од вітру хитаються, – кепкував Єлень. – А наші, сам поглянь, кожен у два рази за Гітлера більший. За таких медаллю можуть нагородити.

– Почастуєш цигаркою, візьму, – погодився вартовий.

Томаш загнав своїх полонених у колону, яка повільно марширувала до Одеру, якийсь час простував поруч і, встановивши, що ніхто не бачить, рубонув підбором по мозолях есесівця, який погрожував багнетом Марусі.

– Не воюй більше з дівчатами! – наказав на прощання.

Згаяв на це довгу хвилину, отже, мусив наздоганяти своїх, проштовхуючись поміж військами, що сунули нескінченною колоною. Наздогнав аж біля входу до цегляного будинку на площі в центрі Рітцена. Там уже чекав Чорноусов зі своїми розвідниками.

– Де Вогник? – стурбовано запитав товариша.

– Поранили.

– Значить, не вберегли, – з докором сказав Чорноусов. – А вона нам усім у загоні як дочка.

– У засідку попали… – намагався пояснити Янек, але, бачачи, що так – у поспіху й на вулиці – не переконає, докинув: – За півгодини буде в госпіталі, за кілька днів повернеться.

– Наші підрозділи йдуть. Час прощатися. Чорноусов розкрив був обійми, але перешкодив йому Томаш.

– Там нагорі нікого нема?

– Всі тут.

– А речі?

– Думаєш, комусь оті твої годинники потрібні?- втрутився Густлік.

– Ні, але рюкзак там, – занепокоєний Черешняк поспіхом потиснув Чорноусову руку й бігцем кинувся до будинку.

– Де тепер зустрінемось? – запитав старшина.

– Давай у Берліні! – запропонував Янек. – 3 Марусею ми теж так домовились.

– Давай. У самому центрі, звідкіля Гітлер командує.

Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР

– Розвідники, струнко! Шикуйсь! Кроком руш! – скомандував Чорноусов.

Танкісти ще хвилину дивилися, як розвідники, карбуючи крок, влилися в людську масу, що рікою пливла по бруківці, а потім сходами- піднімалися на перший поверх. СаакашвІлі, побачивши зажурене обличчя Коса, взяв його під руку.

– Адже з гранатою вийшло ненароком. А Маруся… добре, що вона в госпіталі. Повернеться на фронт, а фронту нема.

– Як це нема? – здивувався Густлік,

– Отак і нема. Сидять за столом усі союзники: хау ду ю ду, бонжур, дзень добри, здрастуй, а німець ходить і пиво розносить. Нема фронту, ніхто нікого не вбиває.

З вулиці почувся стугін дизельного мотора й характерний брязкіт гусениць. СаакашвІлі оглянувся, хотів повернутися і виглянути, але саме в цю мить Шарик раптом гавкнув, рвонувся вперед, штовхнув лапами двері. Зацікавлений Кос перестрибнув дві останні сходинки, ввійшов за ним і зупинився на порозі остовпілий. Григорій та Густлік налетіли на нього та й собі заклякли на місці, і мить мовчки дивилися, як по підлозі котиться клубок рук і ніг. Собака напружився до стрибка.

– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!

Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і СаакашвІлі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.

– Що сталося? – спитав Янек Томаша.

– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.

– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.

Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.

– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.

СаакашвІлі та Кос теж пустили свого бранця.

– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?

– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:

– Разом воюватимемо.

Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшися, Кос подав свою, відрекомендувався:

– ПідпрапорщикДанило Лажевський.

– Сержант Ян Кос.

– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.

– Мене, якщо коротко, просто Магнето.

– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?

– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.

Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.

– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.

– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.

– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.

Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.

– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…

– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.

Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.

– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.

– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.

– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…

– Де він?

– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.

– Поляк?

– Німець.

– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?

– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.

Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.

У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:

– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.

– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Че-решняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.

Кос також підвів очі на Томаша і над його схиленою головою побачив Лідку, яка, піднявшись навшпиньки, посилала йому усмішку й поцілунок. Хлопець підніс руку на привітання. Дівчина була така сама, але водночас і якась інша. Не міг збагнути, що саме в ній змінилося. Може, зачіска інша, може, мундир краще підігнаний? У них там, при штабі, є всякі шевці, кравці…

Тим часом генерал гостро заструганим олівцем повернув на північ найдовшу чорну стрілку на карті й звернувся до офіцера:

– План операції, Козубе, залишається старий, коли не брати до уваги концтабору. Просунетесь ще на десять кілометрів уперед і форсуєте канал.

– Ясно, товаришу генерал.

– Проникнути, оволодіти, утримати до підходу наших підрозділів, – рішучим, упевненим голосом наказував генерал. – Для цієї операції виділяю самостійний розвідувальний дозор, до складу якого входить мотоциклетний взвод під командою Магнето, два важкі танки поручика Козуба і ваш екіпаж.

– Як… – затнувся Саакашвілі, ледве проковтнувши слину. – Як десантники? – видушив із себе запитання.

– Правда, я ще не казав, – Генерал поплескав понагрудній кишені, витяг конверта й подав Косові. – Ось тобі лист. Батько був на тому березі, але вже вас не застав. Залишив коробку від поморян і пішов на Щецін.

– Що залишив? – здивувався Кос і застиг з ножем у руках, яким хотів розрізати конверт.

– Коробку, – повторив генерал сміючись. – Хіба, не пам'ятаєте, як на танцювальному вечорі в Гданську збирали гроші на танк? Ще тоді Франек Віхура й Григорій Саакашвілі закохалися в таких гарних близнючок… То вони навіть фотокартки через батька прислали… – Він заходився шукати знімки в своїй планшетці.

– Новий? Нам? Де? – немов скорострільна гармата, вигукував Саакашвілі, ще не вірячи, але вже знетямле-ний з радощів.

– На подвір'ї, – удавано спокійно відповів генерал. – Я думав – ви чули, як під'їздив.

Саакашвілі кинувся до вікна, за ним увесь екіпаж. Під стіною стояв танк – новенький, просто з заводу, навіть фарба, подібна кольором до весняного листя, ніде не була подряпана. Збоку на броні білів напис: «Рудий». У відкритому люці сидів Віхура й, побачивши танкістів, вигукнув:

– Привіт, хлопці!

Хотів помахати їм і за звичкою вдарився головою об броню.

З усього екіпажу перший отямився, Саакашвілі, метнувся до дверей і, не помітивши Лідки, мало не збивши її з ніг, мов куля вилетів з кімнати. За ним, на бігу віддаючи честь генералові і погладивши Лідку по голові, побіг Єлень. Томаш упхнув до кишені консервну бляшанку, вхопив з кутка рюкзак, а з карти ротмістрову конфедератку. Маючи зайняті руки, вибачливо осміхнувся високому начальству, вклонився радистці й помчав сходами вниз.

Бойове завдання було поставлене, офіційна частина генеральського візиту закінчена, отже, Лідка, поправивши зачіску, підійшла до Коса, який і досі стояв біля вікна з непрочитаним листом у руці.

– Привіт, Янеку, – простягнула руку. – Я дуже хвилювалася. Такі радіограми надходили…

– Привіт. Як бачиш, ми всі здорові, – відповів Янек усміхаючись і повернувся до генерала: – Звідки напис на танку?

– Віхура малював, а я не мав нічого проти. Бачу, ти найменше радієш.

В цю ж мить стриманість, яка сковувала молодого сержанта, мов вітром здуло. Янек сунув листа до кишені, вибачливим жестом торкнувся плеча дівчини і як стояв, майже без розгону; стрибнув у вікно на танк.

Шарик, що увесь час сидів біля свого хазяїна, виглянув, заскавчав і, вирішивши, що цей шлях все ж таки не для нього, гавкаючи побіг до сходів.

Підпрапорщик Лажевський, який довгу хвилину приглядався до Лідки й розгладжував мундир під поясом, тепер, однак, також перехилився через підвіконня, буцімто й сам мав охоту стрибнути.

– Ура-а-а! – гримів знизу тріумфальний гук екіпажу,

– Не радієте разом з ними? – заговорив Данило. – Усмішка вам дуже до лиця.

– Радію, – відповіла Лідка крізь сльози. – Ще й як.

– Три танки готовий підпалити за вашу усмішку.

– Почекайте, громадянине підпрапорщику, до осінніх холодів, тепер дуже жарко, – пирхнула на нього мов та кицька.

– Ура-а-а! – басом кричав Густлік, а Томаш пронизливо свистів на пальцях.

– Діти, – з осудом мовив поручик Козуб.

– Шмаркачі, – підтвердив генерал.

– А коли підведуть?

– Ні, не підведуть, Іспанцю.

Зі стіни, завішаної годинниками, обізвався чистий, високий звук курантів.

– Не підведуть, – повторив генерал. – Кращих танкістів у всій Польщі зі свічкою не знайдеш.

Внизу на подвір'ї заревів мотор, і стугін п'ятисот кінських сил заглушив усі інші звуки.

Про початок наступу сповіщає артилерія. Гармати, міномети, реактивні установки кидають на позиції противника десятки, сотні й тисячі тонн вибухівки та металу; за двадцять кілометрів од передової розбивають окопи, трощать бункери, нищать вогневі точки. Авіація підсилює удар, розбиває шосейні та залізничні вузли, руйнує мости, розсіває викриті резервні групи, полює на штаби.

Проте, хоч би яка була сильна, довга та жахлива ця вогненна буря, коли вперед рушить піхота, тут і там оживуть мовчазні бетонні форти, відізвуться невиявлені батареї, із засипаних сховищ виповзуть автоматники. Піхота повинна здобути і знищити ці позиції, закидати ворога гранатами й автоматними чергами викурити його звідти, де не дістали його снаряд чи авіабомба. При підтримці польової артилерії, мінометів, бронебійних протитанкових гармат і танків солдат знищує пункти опору, відбиває численні контратаки і в сотнях сутичок перетинає лінії оборони, здатні до опору.

Командири напружено стежать за цим етапом бою, знаючи, що наближається хвилина, коли під ударом, котрий за своєю силою дорівнюватиме сотні попередніх, лопне якась головна артерія, зламається психічний стам оборонців. Цієї хвилини не можна проґавити. Саме тоді, не раніше й не пізніше, слід із максимальною енергією завдати удару, який змусить противника до втечі, а наші підрозділи з наступу перейдуть до переслідування.

У такі хвилини командуючі фронтами віддають накази своїм арміям, а командуючі загальновійськовими арміями – своїм бронебригадам, механізованим дивізіям і оперативно діючим полкам. У брязкоті броні та стугоні сотень тисяч кінських сил, мов кіннота, закута в залізо, мчать важкі військові підрозділи. Вони ламають рештки оборони і рвуться вперед на всю потужність двигунів, оволодівають дорогами й мостами, у блискавичних атаках здобувають пункти зв'язку, форсують водні перешкоди, ламають лінії оборони, поки ворог устигне укріпити їх своїми військами.

Переслідування противника танковими військами для командуючих арміями – як жнива для селянина, протягом годин і днів приносить урожай, плеканий місяцями копіткої підготовки.

Кілька кілометрів на захід од Рітцена, де асфальтове шосе, виплутавшись з лісу, піднімається на пагорб, у глибокому рові, під самісіньким обрієм, причаївся бронетранспортер. Над ним з-під маскувального прикриття поблискувала антена радіостанції, а поряд з машиною стояв генерал і дивився в бінокль.

По шосе прибували й прибували танкові батальйони, бронебійні гармати, піхота на транспортерах та автомашинах; генерал розгортав їх праворуч або ліворуч і спрямовував у бій в напрямі перехрестя доріг, над якими здіймався дим пожеж і чорні фонтани вибухів.

На пагорб в'їхав дивізіон польової артилерії і зайняв вогневі позиції на протилежному схилі. Тягачі повернули в укриття. Обслуга правофлангової гармати почала пристрілку, і незабаром залпами гриміли всі дванадцять стволів.

Генерал уже довгий час не користувався радіозв'язком. Не мав звички підганяти своїх підлеглих і заважати їм у розпалі бою. Прислухався лише до уривків хрипких команд у навушниках розміщеної на транспортері радіостанції та стежив за ходом бою. Ось перші два спалахи червоного диму над полем – то противник розбив три наші машини, що йшли в атаку. Тепер, однак, виросли три, ні, вже чотири світлі плюмажі над палаючими ворожими машинами. Ще хвилина – й черга вибухів стрибнула на перехрестя, швидше поповзли наші танки та транспортери. Отже, зламали опір і пішли вперед… Генерал повернувся, глянув на шосе за спиною, а потім, опускаючи бінокль, гукнув у бік транспортера:

– Зв'язок з Іспанцем є?

– Так точно, – відповіла Лідка і простягла генералові навушники з мікрофоном.

– Іспанцю, я тебе бачу. Повертай на захід, два кілометри перед тобою вільні, а далі давай собі раду як сам знаєш.

– Я Далекий, зрозумів. Прийом, – відповів поручик Козуб.

Якусь мить генерал і дівчина дивилися, як колона самостійного розвідувального патруля, не доїжджаючи до височини, повертає праворуч: попереду мотоцикли, озброєні ручними кулеметами, далі два важкі танки з довгими могутніми 122-міліметровими гарматами, а за ними «Рудий» і знову мотоциклісти. Проте останній мотоцикл не повернув, а щодуху мчав уперед у напрямі командного пункту.

– Лідко… Старий покинув нам навушники? – непевно прошепотіло біля генералового вуха.

Генерал оддав навушники радіотелеграфістці.

– Здається, це не мені.

– Лідко, який гарний у нас танк! Чуєш нас? – конспіративним шепотом вів далі Кос.

– Замовкни, – обізвався Козубів голос. Зиркнувши, чи командир не бачить, Лідка показала навушникам язик і вирішила, що той поручик грубіян, та й годі. Нічого б не сталося, якби ще одне, два слівця. Хто знає, коли екіпаж «Рудого» знов одізветься?

Мотоцикл загальмував, аж покришки завищали, солдат стрибнув з сідельця і, зсунувши на лоба окуляри, простяг конверта.

– Від сержанта Коса, – доповів.

– Добре. – Доганяйте, – дозволив генерал.

Водій натиснув на газ, розвернувся і поїхав назад.

– Сховай до моєї планшетки, – сказав командир, подаючи дівчині конверта. – Зараз не до рапортів. Туди, де особисті справи.

Лідка взяла розпечатаного конверта, не відриваючи очей від жовтавих клубів куряви, що закривали колону, яка віддалялася, а її наздоганяв мотоцикл – мчав мов стріла.

Поряд залпами били польові гармати. Від різких звуків боліли вуха й скроні. Ліворуч од гармати нова танкова рота з похідної колони розгорталася в бойову лінію і, набираючи швидкість, просувалася в напрямі Берліна.

Шість кілометрів на північний схід од височини, з якої генерал водив у бій армію прориву, грунтові дороги повзли між полями й купами густих кущів і збігалися всі до шосе, щоб разом із ним пройти поміж торфовищем та пагорбом. Пильнував цю ущелину мурований будинок на пагорбі, вікна якого, затулені мішками з піском, правили за бійниці.

Обабіч у шосе врізувалися короткі перепони: густо вбиті в землю балки, між ними прокладено величезні каменюки. Проїхати тут можна було тільки на невеликій швидкості, та й то роблячи часті повороти, зигзагом узбіччям з торфовища проходила вузькоколійка; на рейках стояли три заржавілі вагончики із щебінкою та залізним брухтом. Досить перерізати канат, який утримував вагони, – і вони з'їдуть униз, загородивши ущелину між торфовищем та пагорбом.

Біля вагончиків сидів вартовий, сивуватий і гладкий літній німець. Мабуть, ще з першої світової війни він звик до гулу передової, бо куняв, незважаючи на канонаду. Поволі опускав голову нижче й нижче, гачкуватий ніс майже торкався грудей. Проте, почувши недалеко торохтіння мотора, взяв телефонну трубку й доповів:

– Мотоцикл.

Бічною дорогою на шосе вилетів мотоцикл з коляскою, різко загальмував перед барикадою в ущелині. Коли, переключаючи швидкості, спритно лавірував між балками й каменюками, вартовий дивився на закурених солдатів у сталевих шоломах і в плащ-палатках. Німцеві навіть на думку не спало, що це можуть бути чужі. Він знову покрутив ручку телефону: – Мотоцикл… Ні, не один.

Перший мотоцикл в'їхав на шосе з іншого боку, другий долав перепону, третій наближався до неї. Про третього вартовий не встиг уже повідомити – з будиночка на пагорбі вийшов унтер-офіцер, позіхнув і, чухаючи груди, глянув униз. Протер очі, ніби не хотів їм вірити, а потім простяг руку по автомата, що висів у нього за спиною, перекинув його на груди й зарепетував:

– Тривога!

Не встиг вистрілити, як упав, зрізаний кулями. Сипнуло з розірваних мішків піском, що захищали вікна-бійниці.

З будинку зацокотів кулемет, потім другий. Кулі вибили з сідла одного розвідника, але будинок уже атакували шість мотоциклів.

Мотоцикл, який подолав перепону, натужно завиваючи мотором, в'їхав стрімким узбіччям аж під самісіньку стіну будинку. Солдат із заднього сидіння кинув у вікно гранату, слідом за нею другу, звідти бурхнув дим. Стрілянина вщухла.

Інші мотоцикли негайно помчали вперед, а до перепони один за одним під'їхали танки. «Рудий» перший подолав її, виліз на пагорб і, затулений збоку будинком, оберігав інші машини, водив гарматним дулом ліворуч, праворуч. Дочекавшись, поки обидва важкі танки пройдуть перепону, «Рудий» з'їхав униз і помчав слідом. Останнім їхав мотоцикл, на якому везли загорнуте в плащ-палатку тіло вбитого солдата.

Біля перепони залишився тільки один мотоцикл і підпрапорщик, який докурював цигарку. Кинув недокурок у пилюку, притоптав, потім перерізав канат багнетом. Вагончики посунули по рейках, перевернувшися, з гуркотом вивалили брухт і щебінку, загородили дорогу. Лажевський стрибнув на мотоцикла. Водій різко рвонув з місця, і мотоцикл зник у хмарах куряви.

Коли звук моторів затих, з рову виліз вартовий, обережно розглянувся навколо, потім, одриваючи ґудзики, похапцем стяг мундира, засунув карабін між балки і в брудній пропотілій сорочці побіг через пагорб світ за

– В голову колони! – гукнув Лажевський у самісіньке вухо водія.

Мотоцикл рвонув уперед, врізався у густу хмару куряви, яку здіймали за собою гусениці, і обігнав «Рудого». Хвилину йшов за широкою спиною важкого танка, а там, де колона повернула з шосе на трав'янисту, мало їжджену дорогу, обігнав і його.

– Повзеш, мов тарган у сметані, – підпрапорщик нетерпеливо штовхнув коліном у бік солдата, який вів мотоцикла.

Той збільшив швидкість. Данило оглядав територію – треба було знайти укриття, щоб затриматися на декілька хвилцн і познайомитися з трасою, яка пролягала над каналом і вела до лісу.

Праворуч дороги Данило помітив старі сліди, залишені колесами підвід; в кінці слідів видніли велетенські купи гравію, і хлопець інстинктивно вгадав: то закинутий кар'єр.

– Гальмуй! – наказав і жестами подав команду розвідникам, що мчали за їхнім мотоциклом.

Кар'єр заріс скупою зеленню. Лише в заглибинах, де було більше вологи, темніли купи вільхи й килимчики соковитої високої трави.

Паслася тут череда корів; її доглядав старий неголений пастух, який дивився на Лажевського, нічого не розуміючи. Коли б не далеке гудіня літаків високо в небі та стугін, од якого злегка тремтіла земля на сході – наслідок вибухів тисяч снарядів, – було б зовсім тихо.

Новий звук змусив пастуха підвести голову. Торохтіння блискавично наближалося, і через рів, на стрімку, давно не їжджену і зарослу бур'янами дорогу в'їхав мотоцикл з кулеметом у колясці. За ним другий, третій і ще два відразу.

Німець лише зараз збагнув: тут щось не так. Схопивши батіг, хотів зігнати докупи худобу й, можливо, втекти, але мотоцикли, роз'їхавшись широким віялом, оточили кар'єр з усіх боків.

Слідом за ними з'явилися танки, сповзли вниз, втиснули свої зеленкуваті тулуби кожен у купу вільхи. Машини зупинилися, вимкнули мотори, і за якусь мить ніщо вже не свідчило б про цей раптовий наїзд, аби не низькі смуги куряви, що ліниво снувалися на сонці.

Селянин роздивлявся танк з білим орлом на броні, безгучно ворушив губами, намагаючись прочитати напис, а потім примирився з долею і, присівши з батогом у руці, дивився на корів, які спершу налякались, але незабаром знову стали пастися.

З танка висипав увесь екіпаж і відразу, без зайвих слів, почав зрізати товсті гілки вільхи для маскування машин.

Шарик натомлений довгим сидінням, помчав уперед, повернув, для годиться гавкнув на старого – хотів засвідчити, що бачить чужого, – а потім заходився зганяти корів у тіснішу череду.

Єлень забрав у Черешняка сокиру й показав йому ца пастуха. Коли Томаш підійшов, німець підняв руки, даючи себе обшукати – напевне, й у своїх не раз відбував цю процедуру.

У кишенях не знайшли нічого підозрілого. Черешняк узяв батога. Це був звичайнісінький селянський батіг: сировий ремінь на ліщиновому, не очищеному від кори держаку. Томаш сів і, примруживши очі, якусь мить дивився тільки на корів. Перезирнувся зі старим. Потім, зітхнувши, солдат устав, повернувся до танка, біля якого Віхура та Янек півголосом розмовляли.

– Мені наказали привезти й передати.

– Але ж ця машина на п'ять місць. Ти згодився поїхати.

– Тільки до командного пункту нашого генерала.

– Там зупинки не було.

– Але ж я в цій залізній коробці не можу, мені душно…

– Повертай, Франеку, я не затримую.

– Як? Через фронт…

– То посидь тут трохи. Худобу попасеш і наших діждешся.

– Хай йому грець! – вилаявся Віхура й смикнув маскувальну гілку. – Я не танкіст.

– Поклади гілку на місце, – наказав йому Кос.

– Командире, до мене! – покликав Янека поручик Козуб.

– Слухаю.

Під стрімким схилом мотоциклісти копали могилу полеглому в бою товаришеві. Гостро скреготіли лопатки, натрапляючи на каміння.

– Маскування закінчено?

– Так.

– Гаразд.

З пагорба збіг підпрапорщик Лажевський з темним од пилюки лицем, на якому піт прорізав жолобки.

– Дорога до лісу вільна, – доповів він. – Можемо вирушати.

– Попоїжте. Зачекаємо тут до сутінків.

– Втратимо години зо три, – зауважив Кос.

– Генерал наказав берегти кожну хвилину, – докинув підпрапорщик. – Я можу трьома, чотирма мотоциклами…

Поручик поклав свою важку руку на плече Данилові.

– Давно воюєте? – запитав.

– Від першого серпня.

– А ти?

– Теж приблизно стільки. Від Студзянок. Вже понад дев'ять місяців, – відповів Янек.

– А я з тридцять шостого, дев'ятий рік. – На мить запала мовчанка. – Ці танки й мотоцикли можна втратити за хвилину, а я хочу, щоб вони дійшли цілі до Крейцбурга.

Поручик повернувся і відійшов ходою втомленої, завчасно постарілої людини. Обидва молоді командири стояли якусь мить збентежені – Іспанець мав слушність, хоч вони й горіли бажанням діяти. А втім, найкраще про це не думати.

– Зволікає, – буркнув Кос і, побачивши, що грузин та Томаш уже розстелили під деревом чистий рушник, крають хліб та намащують його тушонкою, запросив новачка: – Попоїж із нами.

– Охоче, – погодився підпрапорщик і, підійшовши до танка, сказав: – У штабі ходять чутки, що той шлюз ви розбили?

– Це правда.

Вони підсіли до решти екіпажу. Черешняк подав гостеві чималу скибку хліба з тушонкою. Саакашвілі налив із дволітрового термоса ячмінної кави.

– Зв'язок із генералом підтримуєте? – спитав Данило після першого ковтка.

– Старий не любить балакати без потреби, – відповів Кос.

– Давно з ним знайомий?

– Коли ми з Густліком прийшли над Оку, він уже командував.

– А з радисткою?

– Ще раніше. Ми з Сибіру їхали в одному ешелоні.

– Гарна.

– Як де… Люблю тайгу, особливо кедри.

– Я про твою дівчину, про Лідку.

– Чому думаєш, що вона моя? – усміхнувся Янек. Данилові слова тішили його самолюбство, немов подяка в наказі.

– Я ж не сліпий, – відповів Данило, ковтаючи кусень хліба. – Бачив, як вона на тебе дивиться. Закохану дівчину пізнаю за кілометр.

– А ти поменше зиркай у її бік, – зачепливо обізвався Саакашвілі. – Хоч би як там було – Лідка нам мов рідна сестра, і скривдити її не дамо.

Лажевський ураз споважнів і, пильно глянувши на грузина, коротко сказав:

– Гаразд.

Розмова урвалася. Щоб розрядити обстановку, Густлік запитав:

– Чому тебе звуть Магнето?

– Псевдонім. Нібито, як крутнути, то іскра стрибне.

Черешняк узяв скибку хліба, підвівся і пішов до пастуха, що й досі сидів на тому самому місці.

– Молодці твої мотоциклісти, – похвалив Саакашвілі. – Не так легко за ними встигнути.

– Повільних наздоганяють кулі.

Уважно вивчали один одного – три години спілкування в бою замінять кілька місяців мирного знайомства.

Повернувся Черешняк; підпрапорщик скривився.

– Бився, як тигр за ці бляшанки, а ти фрицові віддаєш, – підняв догори намащений тушонкою хліб.

– Одне діло, коли силою хочуть узяти, і зовсім інше – коли доброхіть даєш, – відповів Томаш, показуючи на німця. – Над Віслою лопатою добив би, а тут дам хліба, хай наминає.

– Над Одером він, можливо, твого не захоче. Густлік намагався збити Черешняка з пантелику.

– Але ж узяв, – одказав той серйозно. – Ми ж тут довго не затримаємось. Тільки Гітлера в клітку посадимо, то відразу й повернемо голоблі.

Розмова точилася чимдалі млявіше, і, користаючись прикриттям розвідників Лажевського, хлопці навіть задрімали із кільканадцять хвилин.

Прокинулися від холоду. Силуети мотоциклів і танків, замасковані гіллям, видніли ще досить чітко, але в закутках кар'єру вже був морок. Під горбом чорніла свіжа солдатська могила. Біля передового танка поручик Козуб, зібравши командирів і механіків, давав їм вказівки.

– На кожному перехресті доріг звіряйтеся з картою. Краще втратити зайві півхвилини, ніж заблукати. Вночі це легко може статися.

Обміркувавши найрізноманітніші варіанти траси, вони позначали можливі вогневі точки, коли підійшов старий пастух, скинув капелюха з обшарпаними крисами й, спершись на держак батога, сказав, не підводячи голови, але чітко й голосно:

– Я можу показати дорогу.

Довгу хвилину всі мовчали. Козуб не квапився скористатися з послуг старого. Німець відчув нехіть і недовір'я, проте ступив ще крок уперед і пояснив, добираючи найпростіші слова:

– Один син у Польщі, – він накреслив батогом хрест на піску. – Другий на Кріті, третій і четвертий у Сталінграді.

Обвів прямокутником цей цвинтар з чотирьох хрестів і знову сказав:

– Можу показати дорогу.

Козуб кивнув головою. Підпрапорщик Лажевський узяв пастуха під руку, підвів до переднього мотоцикла й, саджаючи за собою на сідло, промовив:

– В Крейцбург.

Застугонів заведений мотор. Німець показав напрямок батогом. Патруль рушив уперед. Танки, виїжджаючи з кар'єру, на мить вимальовувались проти задимленого прифронтового неба, а потім опадали нижче обрію і рухались, мов темні купи сплутаних кущів.

Пробивалися крізь надвечірні сутінки – цю дивовижну суміш світла й темряви. Обриси предметів уже розпливалися, важко їх було розпізнавати, хоч дорогу видно було ще добре. Козуб, котрому, певно, не раз доводилось потрапляти в таку ситуацію, використав її і зараз, щоб учасно привести патруль до лісу, який ще заздалегідь помітив на карті.

В лісі було неспокійно. Розташувалися в ньому якісь військові частини, якісь танки міняли позиції, а тягачі тягли по просіках гармати. Проте цей рух, що вдень неодмінно призвів би до сутички, вночі маскував їхній власний марш.

Надлетіли літаки, розсипали кільканадцять бомб десь недалеко попереду, збільшуючи сум'яття та розгардіяш. Це було на руку танкістам. Патруль просувався далі й далі на захід. Путівцем поміж деревами, освітленими загравою пожежі, попереду їхав розвідувальний мотоцикл: повною ходою мчав од прикриття до-прикриття, зникав у темряві для спостереження, щоб потім знов кинутись уперед. Коли в'їхали на пагорб, побачили охоплені вогнем будівлі; біля них метушилися солдати, намагаючись гасити пожежу водою, яку носили у відрах.

Пастух сказав Лажевському повертати. Мотоцикл розвернувся на місці, позадкував і в'їхав у бічну просіку. Кулеметник у колясці просигналив ліхтариком наступному мотоциклістові; сховавшись у кущах, вони поставили регулювальний пост.

Регулювальник просигналив танкам, які, лишаючи за собою глибокі сліди, посунули у вказаному напрямку, супроводжувані чотирма мотоциклами, що їхали обабіч і позаду. Врешті останнім, забираючи регулювальника, виїхав з кущів той мотоцикл, який раніше йшов другим.

Цей маневр повторювався на кожному повороті, при кожній зміні напрямку. Солдати діяли, мов на показових заняттях, виконуючи суворий наказ поручика Козуба, який у кар'єрі заявив усім: за найменшу неточність він оддасть винного до військово-польового суду.

Отак просувалися лісом довгенько, аж поки дісталися до шосе, по якому без угаву мчали вантажні автомашини, транспортери, тягачі з гарматами.

Лажевський зіскочив з мотоцикла і заглибився на кілька кроків у ліс, щоб затримати важкий танк. Виліз на нього і гукнув у люк:

– Дорога! Значить, канал близько.

– Блокуйте з обох боків, і будемо форсувати.

– Якби не той старий…

Підпрапорщик хотів додати ще кілька слів, але Козуб глянув на годинника і сказав:

– На тому боці шосе негайно розвідайте переправу. Лажевський, зціпивши зуби, віддав честь і мовчки пішов назад у сосняк. Хлопець подумав: хоч поручик – солдат бувалий, проте він, підпрапорщик Лажевський, не хотів би ще колись виконувати його накази. Бо хіба це годиться – не дати людині слова сказати? Може, інші менше воювали, але теж дещо знають…

Щоб показати Козубові чисту роботу, він кілька хвилин чекав на слушний момент. Коли в напрямку передової проїхала шестигарматна зенітна батарея, на шосе врешті стало вільно.

– Уперед! – гукнув Лажевський.

З кущів на асфальт рвонули чотири мотоцикли й попарно роз'їхалися в протилежних напрямках. Ще не встигли вони розтанути в сутінках, як із лісу виповзли всі три наші танки, проминули викорчуване поле, подолали рів і вийшли на шосе.

Справа зацокотів наш ручний кулемет, трохи далі спалахнула автомашина, але вже останні мотоцикли перетнули асфальт і зникли в лісі по той бік шосе. Єдиним свідком переходу через шосе залишилася підпалена автомашина; навколо неї, мов нетлі біля лампи, кружляли чорні силуети німецьких солдатів.

Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ

Розвідувати переправу можна потайки й відкрито.

У першому випадку треба непомітно підповзти, спостерігати й терпляче прислухатися, поки вартовий зійде з місця, брязне зброя в окопі, надійде колона солдатів з-за річки або каналу, демаскуючи варту.

Другий метод – це блискавичний стрибок, щоб спровокувати противника й відкрити вогонь, і такий же блискавичний відхід.

Поручик Козуб не дав точних вказівок щодо методу розвідки переправи, отже, Лажевський виконав завдання швидко. Може, навіть швидше, ніж хотів, бо, вирвавшись з-за кулеметного обстрілу, помчав берегом річки, поки несподівано налетів на німецьких вартових, які охороняли другий міст.

Поверталися вчотирьох на одному мотоциклі, оглушені пострілами, засліплені вогнем і пригнічені втратою. Ледве не збилися з дороги, бо лише в останню мить помітили зв'язкового, який причаївся за кущем. Зв'язковий метнувся до них, а коли мотоцикл на мить загальмував, стрибнув ззаду на причеп і рукою показав напрям.

– Наші палац захопили, пане підпрапорщик! Здається, генеральський! – гукав він Лажевському у вухо. – Без єдиного пострілу… Ліворуч і прямо! – гукнув водієві. – У браму.

Мотоцикл проскочив бетонний поріг, і Данило побачив у місячному сяйві великий, мов ліс, парк, а в глибині його, в кінці широкої алеї, правда, не палац, але модерну чималу віллу, поряд з нею гараж і будиночок для слуг.

Під будинками, схожі на купи високих кущів, нерухомо стояли танки; біля них походжали вартові. Трохи далі, сховавшися за товстими стовбурами дерев, чатували розвідники біля своїх ручних кулеметів.

Підпрапорщик зіскочив на ходу з мотоцикла й швидко ввійшов до вілли.

За подвійними дверима, в просторому вестибюлі, де на стінах висіли шкури й роги тварин, яскраво горіли гасові лампи, а велике дзеркало навпроти дверей одби-вало їхнє жовте яскраве світло. На канапі, між завішаними старою зброєю стовпами, що підпирали внутрішні сходи, лежали Козуб, Кос і Віхура. Перед ними на килимі- чотири трофейні автомати, запасні магазини й кілька гранат.

Трохи збоку, поклавши автомат на коліна, сидів на стільці Густлік і пильнував полонених, які стояли обличчям до стіни – четверо солдатів, дебелий старий цивільний, вдягнений у спортивний костюм, і двоє жінок. Підпрапорщик, кинувши на них оком, став струнко перед поручиком, але той підсунув йому стільця.

– Сідай і випий, – подав чашку. _ Лажевський засяяв, нюхаючи напій.

– Кава, справжня кава!

– А ти що думав? У нас є все.

Кос показав на одну з жінок під стіною. Це була огрядна молодиця в сірому, добре пошитому костюмі, зі старанно закрученими кучерями на голові.

– Куди? – спитав Козуб, переводячи розмову на головну тему.

– Не знаю. Біля меншого мосту є бункери, й на тому боці позиції протитанкових гармат, а до бетонного навіть під'їхати не можна, – він на мить замовк і підвів голову. – Німці розбили наш мотоцикл, загинув один солдат і… – одним духом допив каву, поставив чашку, дістав з-за халяви уламок батога. – Провідник загинув.

Козуб стиснув у кулак руку, що лежала на коліні, потім повільно розтулив її, але нічого не сказав. Є люди, які ніколи не плачуть над розбитим склом, не гадають, щб було б, аби не сталося те, що сталося.

– Коли несподівано вирватися з темряви, осліпити німців снарядом, то, може-таки… Можна попробувати, – обізвався Кос.

– Ні, – поручик похитав головою і повторив те саме, що в кар'єрі: – у Крейцбурзі мені потрібні всі танки.

Хвилину всі сумно мовчали.

– Виїде себе не стрибнеш, – по-філософськи сказав Франек Віхура й зморщив кирпатого носа.

– Може, якась мілина, – сказав Гуетлік. – У нас, біля Устроя на Віслі…

Він замовк здивований, бо раптом одна з жінок, які стояли під стіною, пронизливо скрикнула. Єлень грізно насупив брови, підвівсь із стільця, але не дуже знав, що робити. Поки встиг щось сказати, повновида веснянкувата дівчина повернулася так рвучко, аж підстрибнули вгору її довгі коси, і вигукнула:

– То ти з Устроня?

– Так.

– А я з Конякова, з-за перевалу! – Вона обняла Єленя за шию, сміючись і плачучи воднораз.

– Чому ж мені не сказала? – сердито буркнув Гуетлік.

– Я ж рота не могла розкрити, бо ти відразу автоматом залякав. «Раус, раус!», розпустив губу, – поскаржилася Козубові. – Під стіну поставив разом із цією генеральською відьмою…

Сліз як не було. Щоки в дівчини порожевіли, а сама вона, взявшися маленькими руками в боки, відкинула ногою ріг килима. Показала заховану під ним металеву ляду в підлозі і звеліла остовпілому Густлікові:

– Підніми! Що, сили бракує?

Єлень, натужившись, підняв ляду й, побачивши східці, спустився ними. Внизу відчинив товсті двері, що вели до невеличкого приміщення, увійшов туди й, засвітивши ліхтарика, побачив під стінами нари.

– Сховище на цілий штаб, – сказав, піднявшись нагору.

– Все для оцієї відьми. На фронт дідів та дітей гонять, а в неї вартові мов бугаї…

Не замовкаючи ні на мить, дівчина підбігла до стіни, шарпнула першого з краю німця за плече й, показуючи відкрите сховище, гукнула:

– Лізь туди! Тепер уже не даватимеш волі лапам. Лізь!

Одного за одним усіх загнала в сховище. Допомогла останньому коліном і захлопнула ляду. Маленькими, але міцними руками замкнула її на замок, ще й підперла ломом, який лежав біля входу.

Лажезський, Коста Віхура повставали з своїх місць і разом з Густліком мовчки стежили за моторною дівчиною. Аж хурчала плісирована барвиста спідниця, коли вона східцями вибігла нагору, перехрестилася, стала навшпиньки й поцілувала Янека.

– Гонората. Я дала обітницю, що першого польського солдата…

Не докінчивши,-цмокнула підпрапорщика й за одним махом Віхуру, який широко розкрив обійми.

– Називайте мене Гонораткою… Що першого поцілую, якби навіть був…

Вона стала перед Густліком, але той був гвардійського зросту, тому, навіть звівшись навшпиньки, дівчина не мала б успіху, коли б не поміг сам атакований.

– …Якби навіть був більшовик, – докінчила Гонората.

– Та які ми більшовики! – сказав Єлень, підставляючи щоку.

– Прийшли зі сходу, значить, більшовики, – відповіла Гонората, поцілувала Густліка й зробила кілька кроків до Козуба, який сидів на канапі. – А втім, – махнула рукою, – хай і більшовики, але ж поляки.

Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:

– Я вам покажу, де є такий міст, якого- ніхто не стереже.

– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?

– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.

– Підйомний, – підказав Янек.

– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.

– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.

– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.

– Яка? – спитався підпрапорщик.

– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…

– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.

– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.

– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.

– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.

– Велика й чорна. З прапорцем.

– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.

Він підвівся і надів шолом.

Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.

Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.

– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?

– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.

– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.

– Поставлю їх у куток.

– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.

– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.

В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.

– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…

– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?

– Правда, – з жалем кивнула дівчина.

Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.

– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.

Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.

– Є? – запитав його Кос.

– Є. Треба перевірити, скільки вартових.

– Я це зроблю.

– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.

– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.

– Приїду, – запевнив її Густлік.

Він міцно потис Гонораті руки й поїхав назад до своїх друзів. Стрімголов мчав лісом і вільно зітхнув Лиш тоді, коли побачив силуети танків, що причаїлися під деревами.

– Де поручик?

– Там, попереду.

Єлень оддав мотоцикла розвідникам, а сам пішов на узлісся. За кілька метрів побачив на невеличкому горбику, поміж кущами лози, кремезну зсутулену постать поручика Козуба, а поряд – худорлявого Лажевського. Обидва мовчали. Схоже було на те, що вони посперечалися – підпрапорщик сидів спиною до офіцера і лише зрідка повертав голову та зиркав спідлоба в його бік.

За луками, порослими високою травою і рідкими кущами, у тьмяному нічному сяйві білів піщаний край бруствера протитанкового рову, чорнів насип каналу, над яким стирчали вгору дві половини підйомного мосту й невеличка сторожова будка.

Густлік вийшов з кущів, пригнувшись до землі, підкрався до поручика й пошепки доповів:

– Доставив на місце. Про всяк випадок там є трофейні автомати.

Козуб не відповів, лише жестом наказав Густлікові сісти. Знову довго всі мовчали. Підпрапорщик ворухнувся, немов хотів щось сказати, але осікся під серйозним поглядом офіцера.

Вони не почули жодного шелесту, нічого не помітили, аж ось за кілька кроків перед ними з'явилися Шарик і Кос. З обох стікала вода. Сержант був у трусах; через плече на поясі висів мисливський ніж.

– Рів танки подолають легко. Вартових біля мосту двоє.

– Ну, то нарешті почнемо діяти, – пожвавішав Лажевський. – Відразу треба було зняти…

– Зате на тому березі не тільки одна гармата, а ціла крупнокаліберна зенітна батарея.

– Хай йому чорт! – вилаявся Густлік. Знову запала мовчанка.

Янек сховався в лозняку, обтер спершу себе, а потім пса рушником і швидко вдягнувся. Вийшов з кущів і, глянувши на поручика, подумав, як той поведеться в цій ситуації. Коли не захоче почекати до світанку на цьому березі, треба буде прийняти бій, але тоді без втрат не обійтися. Не всі танки дійдуть до Крейцбурга.

– Ми згаяли марно понад годину, – порушив мовчанку підпрапорщик. – Доведеться вертатися.

– Ні, – перепинив його Козуб. – Краще заскочити зненацька батарею, ніж мати перед собою готову до пострілу гарматну обслугу. Побачимо, може вдасться відвернути чимось їхню увагу.

Поручик підвівся, пішов у кущі. Кос попрямував за ним.

Лажевський схилив голову, стиснув кулаки, аж хруснули пальці.

– Більше розмов, аніж діла. Яка користь з наших трьох гармат, коли вони мовчать?

– У старому танку нас було четверо, – сказав Єлень, – а тепер п'ятеро. Командир нагорі біля рації, стежить за місцевістю – і тільки командує. Я раніше заряджав, а тепер біля прицілу. Аж рука свербить натиснути спуск.

– Саме такі Я тобі кажу, той поручик…

– Але я вважаю, – вів далі Густлік, – найкраще виграти битву без пострілів.

Підпрапорщик знизав плечима і нічого не відповів. Відхиляючи вологе від роси гілля, хлопці повернулися до танків.

– Списе, Списе, я Далекий, чуєш мене, я Далекий, – поручик Козуб сидів у башті й викликав утомленим голосом, аж нарешті зняв шолома. – Сплять вони, чи що?

– Громадянине поручик, на нашому танку нова рація, – підказав Кос.

– Спробуй.

Янек виліз на «Рудого», надів шоломофон і почав поратися біля рації. Гриць і Франек підійшли до нього.

– Списе, я Далекий, прийом.

На хвилину настала тиша. Всі прислухалися.. – Лідко, спиш? Відгукнися, Лідко! – викликав Янек. Підійшов Козуб, виліз на танк і насупив брови, почувши цей виклик не за статутом.

– Ні, – відповіла дівчина сонним голосом, але вже наступні слова прозвучали бадьоро: – Це ти, Янеку? Всі цілі?

Голос був такий виразний і чистий, що Шарик, підвівшися на задні лапи, сперся передніми на гусеницю» замахав хвостом і весело заскавчав.

– Усе гаразд. Давай старого.

Сержант подав свій шолом поручикові, і в навушниках почувся м'який баритон:

– Списе, слухаю вас.

– Я Далекий. Чотири жердини на дорозі, дайте жменю пороху для світла. Координати цілі: тридцять два нуль три… П'ятдесят один сімнадцять на західному березі. Чекаю відповіді.

Попискувала морзянка, перекликалися чужі голоси, а за хвилину тихо, тихесенько дівочий голос, заспівавши кілька тактів пісеньки, раптом замовк, і знову почули генерала:

– Далекий, висипати вогонь за двадцять один.

– Я Далекий, зрозуміввас, Списе, за двадцять один. Козуб зняв шолома і, віддаючи його власникові, злегка потис Янеку руку, немов хотів подякувати.

– Скільки часу треба, щоб зняти вартових?

– Шість хвилин, – якусь мить подумавши, відповів Кос. – Піду із взводним Єленем, там потрібна дужа людина, щоб опустити міст.

– Вирушайте.

– А «Рудий?»- запитав Саакащвілі.

– Для нього теж знайдеться робота, – запевнив його Козуб.

Над насипом каналу, мов подвійне віко величезної скрині, стирчали підняті половини мосту, поряд чорнів підйомний механізм і сторожова будка.

Один солдат з автоматом на грудях сидів на лавці під стіною, другий лежав на нарах усередині і, ховаючи в долоні вогник, докурював цигарку. Щось зашелестіло в траві, привернувши увагу вартового. Німець підвівся і почав вдивлятися в темряву.

З-за куща лози вистрибнув собака, загарчав і помчав до мосту, то появляючись на лузі, то зникаючи в сутінках.

– Собака, – солдат нерішуче підняв автомата.

– Зачекай, – стримав його другий. – Це не росіянин і не поляк, а німецький пес.

Він підвівся, і тепер обидва дивилися в бік мосту, виглядаючи собаку, який десь зник.

– А де ж провідник собаки?

З-за будки безшумно висунулися два силуети й накинулися на вартових. Один німець устиг повернути голову, підняв автомата, але обидва відразу впали під ударами Густліка і Янека.

Кос побіг до мосту, а Єлень підняв убитих, виліз нагору й по мокрій траві спустив їх до каналу.

Саме в цю мить здалека загули літаки. З того берега, де стояла зенітна батарея, завила на сполох сирена.

Єлень підбіг до Коса, який вовтузився біля підйомного механізму, намагаючись опустити міст.

– Не повертається.

– Стривай, подивимося, – сказав Густлік. Нахилився над шестірнями, уважно їх оглянув і знайшов звичайний лом, вставлений між два зубчасті колеса.

– Повертай назад… ще трошки.

Колесо ослабило шестірні, Густлік вирвав лом і скомандував:

– Уперед!

Тепер колесо закрутилося із скрипом. Крила мосту, здригнувшися, почали опускатиcя вниз.

Був саме час, бо вже чувся щораз ближчий стугін танкових моторів і чимраз голосніше гудіння літаків.

Важкий танк з поверненою назад гарматою, під'їхавши до широкого рову, уповільнив рух, подолав перепону і вийшов на луг. Відразу за першим рушив другий танк.

Перший, наближаючись до мосту, на ходу повернув гармату вперед.

За каналом гримнув перший залп зенітної батареї. Через кілька секунд засвистіли бомби з невидимих літаків.

До рову, розритого гусеницями двох важких танків, наблизився «Рудий», поволі з'їхав униз і ще повільніше почав підніматися на той берег – на довгому канаті тяг за собою мотоцикли, які без цієї допомоги загрузли б у перемішаному з болотом піску.

Поряд з мотоциклами бігли солдати, підтримуючи керма та причепи. Тільки-но мотоцикл долав рів, солдати різали ножем зашморга, яким машина була прив'язана до головного каната, і вона повним ходом об'їжджала «Рудого», щоб швидше опинитися на мосту та наздогнати танки, що форсували канал.

На тому березі вже вибухали бомби й щораз густіше стріляли зенітки. Важкі танки піднялися по насипу каналу, зупинилися й, опустивши нижче гармати, з двохсот метрів ударили в освітлені блиском власних пострілів німецькі зенітки.

«Рудого» випередили вже останні мотоцикли, але він затримався біля в'їзду на міст, щоб забрати увесь екіпаж. Шарик перший, а Янек і Густлік за ним стрибнули на свою машину.

Важкі танки обстрілювали ворожу батарею. Виїхавши на насип, Кос побачив крізь візир, як снаряди влучають у зенітки, високо вгору злітають сталеві шматки. Важкі кулемети з танкових башт і, мабуть, з п'ятнадцять ручних кулеметів сікли ворожих артилеристів.

– Має голову на плечах той Іспанець, знає своє діло! – крикнув Густлік, залазячи через люк у башту.

Янек подав йому пса і, мов капітан підводного човна, останнім спустився в танк. Затримався ще на мить, щоб подивитися навколо. На позиції батареї яскравим полум'ям горіли покришки гармат. Бомбардувальники, які допомогли нашим солдатам під час переправи, тепер скинули бомби на місто, що виднілося попереду, мабуть, уже Крейцбург, і заграва пожеж освітлювала дорогу, по якій щораз швидше мчали танки, оточені мотоциклами.

Кос захлопнув люк і тільки надів шоломофона, як почув у навушниках Козубів голос:

– Усі мене чують? Відповідайте.

– Другий важкий, – почув Янек.

– «Рудий» чує, – доповів Кос, натискаючи перемикача.

– «Магнето» чує, – з запізненням на секунду обізвався Лажевський.

Знову минуло кілька хвилин, наповнених лише ревом моторів і попискуванням сигналів. Кос дивився крізь перископ, і зростала в ньому та грізна, горда радість, відома всім, хто в атаках перемагав ворога. Машина набирала швидкість, і хлопець, притулившись спиною до броні, відчував, як земля тремтить, коливається під гусеницями. Він знав, що «Рудий» може ще збільшити швидкість, і це дозволить йому вийти в голову танкової колони. Нетерпляче чекав на команду. Врешті почув трохи змінений голос Козуба, в якому бриніла урочиста нотка.

– Перед нами об'єкт атаки. Все без змін! Уперед! – наказав командир групи.

– Піддай газу, Грицю.

Крізь приціл Кос побачив, як кілька мотоциклів рвонули вперед, щоб обійти противника з флангів і з тилу. Перед мостом танки розгорнулися клином. Перші мотоцикли вже в'їхали на вулицю, в кінці якої, освітлена пожежею, виднілася загорожа з колючого дроту, сторожові вишки, фабричний корпус і димар, з якого валив коричневий густий дим.

– Прямо на вишці кулемет, – показав Янек.

– Бачу, – сказав Густлік, схилившись над прицілом. Вишка чимраз більшала в перископі.

– Повільніше! Ще повільніше! – наказав Кос. – Стоп!

Зупинилися на якусь секунду, але вона здавалася дуже довгою. Німецький вартовий нахилився через парапет – роздивитися, що то за машини ганяють по вулицях.

Врешті з поручикового танка злетіла вгору ракета, Кос «коріше відчув її, ніж побачив, і скомандував:

– Вогонь!

Кулемет Єленя, з'єднаний з гарматним дулом, короткою чергою змів чорну фігуру німця, який перелетів через бар'єр на колючий дріт.

– Уперед!

Навколо вже били кулемети з танків і мотоциклів. Кос бачив блакитні іскорки, що стрибали по наелектризованому дроті, почув, як у таборі завила сирена на сполох. Якась кулеметна черга зачепила бочку з пальним, угору високим смолоскипом шугнуло полум'я.

– Управо! Ще!

Вирвалися з-за рогу одноповерхового будинку просто під браму. На її сталевій конструкції, мов павук на високих лапках, зависла велика сторожова будка, а на ній виднілися величезні білі букви АРВЕІТ МАСНТ РЕЕІ. Під черевом цього павука розжеврілися сліпучі диски прожекторів, проте Густлік, не чекаючи команди, розтрощив їх довгою чергою. Віхура з нижнього люка зрізав вартового, який кинувся навтікача від брами.

– Дріт, – доповів Саакашвілі.

– Рви! – наказав Янек.

«Рудий» легко поламав і розчавив обмотані дротом козли.

– Праву підпірку тараном! – командував Кос. Єлень одхилив дуло гармати вліво, і танк з розгону підрізав лобовою бронею металеву конструкцію. З гуркотом і тріском брама впала на землю. «Рудий» в'їхав на широке подвір'я, оточене півколом похмурих бараків.

– Праворуч піхота, – остеріг Кос, побачивши солдатів, які вибігали із сторожової будки.

Танк загальмував, викресавши сталевими гусеницями іскри з бруківки, але, поки встиг повернути вправо, з-під барака на німців кинувся натовп. Есесівці, тікаючи, відстрілювалися. Хтось із в'язнів крикнув, упав на землю, але решта вже наздогнали солдатів у чорних мундирах і почали бити їх залізними прутами, повириваними з нарів дошками, дерев'яними черевиками. Мов мурашки, вкрили есесівців, звалили з ніг і зім'яли.

Услід за «Рудим» в'їхали важкі танки. Мотоциклісти рухалися віялом в усіх напрямках, займаючи оборону.

В'язні, залишивши на землі кілька безформних, застиглих у неприродних позах фігур, підняли на палиці прапор. Знесилені боротьбою з есесівцями, поволі підбігли до танка. Почали підсаджувати один одного, незграбно видиралися по гусеницях на броню.

Одні, немов сліпі, обмацували «Рудого», інші, простягши руки, підходили до Густліка й Коса, які висунули голови з люків; куди оком кинь, виднівся смугастий в'язнівський одяг, тонкі, мов патики, руки й кулясті, обтягнені шкірою черепи, великі сумні очі, тремтячі розчепірені пальці. Всі були дуже схожі один на одного – брати в пристінку смерті. Не насмілювалися, не мали відваги обняти своїх визволителів. Насилу, тихо вимовляли:

– La liberte! Kameraden…

– Тихо, Густліку! – попередив Кос,

Він обережно обняв найближчого в'язня, пригорнув його до себе, не витираючи рясних сліз, що збігали по щоках.

Розділ V КЛИН

На початку останньої декади квітня 1945 року радянська артилерія почала обстрілювати Берлін. І це не якісь там далекобійні гармати, а звичайні 122- 152-мілі-метрові били по центру гітлерівської столиці. Двадцять першого, в суботу, кілька п'ятдесятикілометрових снарядів влучили в Бранденбурзькі ворота, пробили склепіння рейхстагу і вибухнули в канцелярії рейху.

Панцерні клини розірвали німецьку оборону на клоччя. Радянська піхота наздоганяла танки, й перед нею відступала фашистська армія. Патруль поручика Козуба кільканадцять годин оберігав здобутий Крейцбург, кулеметним вогнем розсіював або відкидав назад групи противника, а потім, раптом опинившися в тилу, у безпечній зоні, чекав на дальші накази.

На рештках металевого риштування поваленої брами, що вела на територію колишнього концентраційного табору, легкий вітерець гойдав прапори. На самому верху два великі: радянський і польський, а нижче – десь із двадцять менших: їх пошили з чого тільки вдалося в'язні, яких німці звезли під Берлін з усієї Європи.

Розчавлені-гусеницями дротяні засіки відтягнено вбік. До табору прибула польова кухня з гарячою їжею, а за нею ваговоз із ковдрами й величезними каструлями.

Відтоді, як екіпаж «Рудого» вирушив з Рітцена, минуло заледве кілька днів, але тепле проміння сонця встигло вже заквітчати яблуневі дерева. Яблуні добре маскували танк, що стояв у мілкому розі під стіною невеличкого будиночка, поблизу в'їзду до табору.

Черешняк ходив по саду в самій сорочці з високо підкасаними рукавами, кривим, гострим, мов бритва, ножем зрізав поламані гілки і замазував маззю покалічені місця на деревах.

Кос сидів на танку і, користаючися тишею, чигав Саакашвілі, мабуть, утретє батьківського листа.

– «…обіцяв, що саме вам, зважаючи на відмінну службу всього екіпажу, віддасть танк».

– Генерал нас поважає, – Григорій ніжно поплескав танкову броню.

– «Хай веде вас до перемоги: а потім додому…» Захопившися листом, хлопці не помітили, як Шарик тихенько вліз на башту, взяв у зуби шапку, що висіла на замку відчиненого люка, і кудись подався з нею.

– «Я командую оперативною групою, до складу якої входять цивільні люди, – читав далі Янек. – Тільки-но визволимо Щецін, приєднаємо його до Польщі».

Читання обірвала раптова гарматна стрілянина. Кос повернув голову.

– На сході, – промовив здивовано.

– Ми на фланзі, за каналом німці. Мабуть, Рокосов-ський рушив… Читай далі.

– Уже майже все: «Чекатиму тебе тут, а найкраще приїздіть всі, весь екіпаж. Обійми міцно Густліка, Григорія…»

– Лише Григорія?

– «…Григорія й Томаша, потисни також Шарикові лапу».

Саакашвілі, мов кіт простягся на гавжу, заглянув крізь люк до середини, а потім сів.

– Пса потім, спить у своєму кутку. А мене можеш і зараз.

– Що зараз?

– Обняти.

Янек, сміючись, обійняв його.

– Почекай, – пригадав раптом, – адже я від самого Рітцена везу дві фотографії. Генерал передав для тебе й для Віхури.

Саакашвілі зрадів, схопив фото, але відразу ж охолов.

– Кацо, як угадати, котра з них…

– На звороті написано, – показав Янек. – «Любому Грицеві…» Це твоя, – і Кос став прислухатися до канонади, що лунала десь за кільканадцять кілометрів.

Саакашвілі дивився на невеличкий прямокутний папірець, і серце щораз дужче стукотіло йому в грудях. Так, звичайно, це і є Ганя. Певно, у фотографа була незабаром після балу, бо вдягнена в ту ж саму білу блузку з рукавами вище ліктя, з матроським комірцем, тричі обшитим темно-синьою тасьмою. І ця широка краватка з плоским вузлом під декольте…

А може, й ні… Звичайно, не після балу пішла, а тепер, недавно, але щоб пригадати щасливий день, умисно вдягла те саме, в чому була тоді. Лукаві очі, високий лоб під густим волоссям, губи, куточки яких в усмішці трохи піднімаються вгору. Так, це Ганя, запевняв самч себе хлопець, але про всяк випадок глянув униз: «Любому Грицеві…»

Велика радість охопила його, і коли він підвів голову й глянув навколо, то дерева й будинки здалися йому більш барвистими, чіткішими.

– Здорово б'ють, молодці, – сказав Янек, – більше ста гармат, і звук, наче…

– Сусід зрушив з місця, – впевнено відповів Саакашвілі, ніжно поглядаючи на фотокарточку. – Твій батько, може, вже у Щеціні.

– Б'ють фриців, аж пір'я летить! – весело гукав Густлік, підходячи до друзів.

– Дістають те, на що заслужили, – додав Кос.

– Довго пам'ятатимуть, – задоволено сказав Єлень.

Усі троє, солдати-ветерани, які разом починали бойовий шлях, залізли до башти й на шершавій сталі, трохи вище гарматного прицілу, почали приклеювати фото першого командира. Робили це мовчки, але дуже старанно: Густлік намастив метал клеєм, Янек рівно приклеїв знімок, Григорій через носовичок пригладив його долонею.

Крізь нижній люк до середини заліз зацікавлений Томаш, сів на своє місце в башті праворуч гармати.

Кос повісив на рації два хрести і, закінчивши роботу, замислено сказав:

– Він радів би з такої машини.

– У моторі на півсотні кінських сил більше, ніж у старого, і по шосе тягне, аж любо дивитися, – захоплювався Григорій.

– Така гармата наскрізь проб'є «тигра», – похвалив Густлік. – Тільки снарядів малувато; на старому сотня, а тут, – п'ятдесят п'ять.

– Навіщо тобі більше, коли й так не стріляєш? – став кепкувати Янек.

– Це правда, ні разу. Тільки з кулемета. Той Іспанець не дурний, тишком-нишком уміє воювати.

Над ними, у відкритому люкові на тлі блакитного неба, з'явилася постать Віхури. Григорій кивнув йому головою.

– Франек теж стріляв. Не знаю, чи влучно, але густо.

– Він непоганий хлопець, – сказав Єлень, удаючи, що не бачить Віхури. – Але крутити любить не лише баранку. То одного, то другого машиною підкине, пачку цигарок або бляшанку консервів заробить, а на танку…

– Не клей дурня, Густліку, – капрал поторсав Єле-ня за чуприну, а потім, наче відро в криницю, опустив у танк оберемок пляшок, зв'язаних телефонним проводом. – Ось вам добряче вино, щоб не сумували за дівчиною.

– Яке це? – спитав зацікавлений грузин.

– Іспанське. А взагалі – вилазьте з коробки. Окрім вина, є ще новина.

– Ти що, хворий на голову?

– Що віршами розмовляю? Ні. Весна діє. Перший вистрибнув з танка Саакашвілі.

– Сестри фотокартки прислали, – він дістав знімки 6, перевіривши написи, подав один Віхурі. – Ганя мені, Аня тобі.

Віхура глянув, сховав знімок до нагрудної кишені мундира і, присівши на башті, почав пояснювати танкістам, які колом оточили його.

– На півдні Свєрчевський захопив Будзишин, його танки підійшли до Дрездена, та німці вдарили з флангів, прорвали фронт, і битва там тепер розгорілася не на життя, а на смерть.

– А позаду нас? -запитав Кос.

Канонада трохи вщухла, проте поодинокі гармати ще стріляли.

– Чую.

– Не знаєш, хто стріляє?

– Не має значення. – Водій махнув рукою. – На південь од Берліна радянські війська оточили багато ворожих дивізій. Дві танкові армії стиснули фашистів мов кліщами. Ще трохи – й Гітлерові каюк…

– Не поспішай, – похитав головою Кос. – Щоб захопити фашистське лігво, треба буде ще добряче попотіти.

– Зате почесна робота. Знаєте, що подейкують? – Віхура стишив голос, немов боявся, що хтось підслухує. – Польська піхота й танки теж підуть до Берліна. На парад. Батальйон понтонерів, бригада гаубиць поїхала…

– Звідкіля ти все це знаєш? – недовірливо спитав Густлік.

– А може, капралові все це приснилося? – насмішкувато сказав Томаш, пригадавши Віхурині кпини над собою в лісництві.

– Армійська санітарна колона прибула, – повідомив Франек, не звертаючи уваги на ущипливі слова. – В'язнів з табору перевозитимуть до тилових госпіталів. Санітар мені сказав, бовдуре.

– А йому хто? – допитувався Густлік.

– Поранені генерали.

Григорій слухав цю перепалку одним вухом. Знову вийняв з кишені фотокартку Гані і повернувшись трохи вбік, пильно роздивлявся її.

– Віхуро, покажи свій знімок.

– Мій?

– Близнючки.

Капрал досить байдуже віддав йому надписану пам'ятку. Ненароком упустив на броню блакитний бантик, що його взяв у дівчини в Гданську. Густлік, який не любив, коли на танку валявся хоч найменший непотрібний предмет, підняв і поклав у кишеню.

– Знаєте, – Саакашвілі почав порівнювати, – вони, підписуючи знімки, мабуть, помилилися…

– Наприклад, коли в якогось штабного полковника заболять зуби, – вів далі Віхура, – то вони їх вилікують, можна багато чого довідатися Не забувайте, я перший сказав, що поїдете до Берліна на парад.

– А ти не їдеш? – спитав Кос.

– Я вже казав: мені під бронею душно, – неохоче кинув Франек і відразу змінив тему: – Ходімо покажу вам, яка лікарка з санітарками приїхала. Пальчики оближеш. На всі сто! Ходімо, Григорію!

– Звичайно, – грузин сховав обидві фотокартки до кишені.

– А ти, Косе, не підеш?

Янек знітився. Він дуже б хотів побачити оту гарну лікарку, і водночас якось це йому не дуже випадало.

– Біля машини ще треба б…

– Все одно літати не буде. Тільки подивимося, – спокутував Франек.

– Подивитися можна, – сказав Густлік. – Як на мене, слід іти далі, на той берег…

Він підтяг штани, поправив пояс, потім підняв руки до голови, щоб поправити шапку, але її там не було.

Саакашвілі стояв перед «Рудим» і нишпорив у люкові.

– Що ти там шукаєш?

– Шапку, – буркнув грузин.

– Моєї там нема? – запитав Густлік. – Адже я по клей ходив без шапки.

– Жодної нема, – відповів Григорій, у якого вже тільки ноги стриміли з люка. – Лише ця конфедератка ротмістрова.

– Я пам'ятаю – свою повісив на затворі, – Кос здивовано зазирнув у люк.

– Для мене лікарка не дивина, я залишусь і попильную, – заявив Томаш. – Але тут побував злодій, бо моя висіла на яблуні, на сучку, і мундир теж, а тепер нема.

Десь на сході били й били гармати. Хлопці трохи звикли до цього і вже не звертали уваги. Аж раптом на повній швидкості повз них промчав мотоцикл, але вони навіть не оглянулися, зайняті пошуками.

– Є! – гукнув Саакашвілі із танка.

Разом із вигуком долинуло грізне, глухе гарчання, а потім хтось заборсався.

– Янеку, забери цього бандита! – просив грузин.

– Шарику!

Пес вистрибнув з танка і уважно дивився на Янека. Слідом за ним полетіли викинуті Григорієм шапки і мундир Черешняка.

– Розбійник, ненаситний буржуй! – лаяв собаку механік, вилазячи переднім люком, і пояснив екіпажеві: – Твердо йому було, і він вимостив собі лігво.

– Це моя провина, – признався Кос, але сказав Шарикові з докором: – Так не можна, навіть коли твердо.

– Тоді, коли ми в розвідку їздили, то він мене, не* гідний; увесь час із сидіння зіштовхував, – поскаржився Віхура й насварився на собаку пальцем.

– Треба було помізкувати й придумати щось інше, – тлумачив Шарикові Янек. – За кару – варта поза чергою.

Шарик, вислухавши докори, засоромився, похнюпив голову й скромно сів біля гусениці.

– Я проведу, – рушив перший Франек.

Коли виходили на вулицю, перед ними проїхав мотоцикл; за кермом, нахилившись, сидів військовий у касці та окулярах. Машина мчала на граничній швидкості.

– Трофейний мотоцикл, – сказав Кос, коли вони повернули до табору, – а на ньому, здається, підпрапорщик.

Усі оглянулися. Водій через якихось сто метрів різко загальмував, аж покришки завищали, й, повернувши машину на сто вісімдесят градусів, знову рвонув з місця уже в протилежному натрямку.

– Збожеволів, чи що?

Кос підняв руку й вибіг на бруківку. Водій загальмував лише в останню мить, аж дим пішов з-під коліс і гостро засмерділо гумою.

– Привіт, Магнето! Машину хочеш розбити чи голову? – спитав Янек.

Простяг руку, але Лажевський її не помітив. Зсунув на лоба окуляри.

– І те, й друге, – відповів.

Він стрибнув із сідла. Різким поштовхом поставив мотоцикла під металевим риштуванням колишньої брами, на якому майоріли прапори. Стяг рукавиці з високими манжетами і, вдаривши ними об лискучий бак, звернувся до здивованих танкістів, які оточили його:

– Чистите, драїте свою металеву тварюку, – кивнув на танк. – Ну й що?

У нього на обличчі був дивний вираз.

– Драїте, – повторив, – і навіть не маєте уявлення, що вони тут виробляли.

– Хто? -запитав Саакашвілі.

– Фрици. Знаєте, чому на грядках під фабричною стіною така рання буйна салата? Бо туди замість гною сипали попіл'спалених людей. Знаєте, навіщо оті бетонні клітки?

Він,потяг Янека за руку в бік табірної брами, по вернув у заґратовану хвіртку і ввів танкістів на мале квадратне подвір'я, оточене з усіх боків бетонного стіною,, з брунатними патьоками від дощу. Тут було порожньо. На утоптаній глиняній долівці не залишилося нічого, окрім двох куп сипкої землі у кутках подвір'я.

– Заганяли сюди в'язнів, ділили на дві групи, – глухим голосом говорив Лажевський, – і наказували тачками перевозити землю. Звідсіля туди й звідтіля сюди. Хто швидше. Розумієте? Хто швидше не протягом п'ятнадцяти хвилин або годин, а протягом року, двох, трьох… Або й коротше, тільки до смерті, – на мить він замовк і раптом, не витримавши, перейшов на крик: – Бігом марш! Лауфшріт!… Швидше! Шнеллер!

З-під темної землі виглядала блакитна ганчірка, клапоть смугастого в'язнівського одягу. Кос зняв шапку, витер долонею лоба. За ним шапки поскидали всі, крім Лажевського, який, вигукуючи, прямував, немов сновида, до хвіртки. Проте, перш ніж вийти, зупинився й повернувся до танкістів.

– Бачили отих старих жінок у госпіталі поряд з лабораторією? Кожній з них не більше вісімнадцяти, дев'ятнадцяти років. Це наші дівчата, які брали участь у повстанні; гітлерівські лікарі робили на них експерименти. Мов на кроликах або пацюках. На людях їм дешевше виходило. Я був тут скрізь, усіх розпитував, заглядав у кожен закуток.

– Навіщо це тобі? – буркнув Віхура, знизуючи плечима.

– Сестру шукав, – підпрапорщик підійшов до Нього з божевільним блиском у очах. – Хлопці! – вимовив голосним шепотом. – їх треба вбивати, поки не закінчилася війна. Чавити, як блощиць. Потім буде пізно.

Секунду тривала тиша, в яку, мов підковані закаблуки есесівця, вривалися щораз ближчі вибухи артилерійських снарядів. Кос дивився в обличчя Лажевському, а потім, нахилившися, витяг із-за халяви його чобота цурпалок поламаного батога. Накреслив на землі п'ять хрестів, обвів їх лініями, що утворили прямокутник, подібно до того, як пастух біля кар'єру, і лише тоді запитав:

– Таких, як він, також?

Лажевський не відповів. Забрав батіг і знов засунув його за халяву. Потім, похнюпивши голову, перший пішов за хвіртку. Зупинився біля свого трофейного мотоцикла.

– Може, хтось хоче проїхатися? – запитав хрипким голосом.

– Я, – обізвався Густлік. – Тільки командирові слово скажу.

Він одтяг убік Коса і пояснював йому спішним шепотом:

– До мосту одна мить, а там уже рукою подати й негайно назад. Адже я не можу саму залишити. Біля Одеру, Янеку, я сам тобі сказав: «Мусиш, то йди».

– Мусиш, то мчи, – кивнув Кос.

– Не встигнеш оглянутись, як ми повернемось назад! – уже на ходу гукнув Густлік.

Підбіг до Лажевського, перекидаючи автомат з грудей на спину, стрибнув на заднє сидіння й глибше насунув шапку.

– Їдьмо, пане підпрапорщику, на міст. Подивимося, чи не вкрали.

Данило насунув окуляри на очі, різко натис ногою на стартер. Якусь мить мотор працював на холостих обертах, а потім мотоцикл, немов кінь, стиснутий острогами, рвонув уперед, сипнувши щебінкою з-під коліс.

Хлопці дивилися вслід мотоциклу, який мчав вулицею, аж поки він зник за поворотом, а потім довго ще стояли мовчки. Хоч день був чудовий, обличчя в них насупились.

Янек думав з гіркотою, що хоч узяв гору над Лажевський, переконав його на якийсь час, проте сам розшаленів. Невже можна вважати за людей тих, які роками знущалися над в'язнями, насолоджувалися тортурами? Чорні, коричневі та гнило-зелені, оздоблені свастиками й черепами, мов гнійні бактерії, вони заразили світ божевіллям. Знищили б не тільки села й міста, але й цілі народи, якби не Сталінград, якби не боротьба, якою відповіли загарбникам ці народи.

Данило боїться нашої й своєї власної лагідності. Він знає, якщо вже сьогодні не можемо відплатити смертю за смерть, то тим більше не зможемо помститися завтра, коли війна закінчиться. Есесівці схопили у повсталій Варшаві його сестру. Тому й замовк, коли тоді, в кар'єрі, Саакашвілі сказав, що Лідка для всіх них наче рідна сестра…

– Ви ж хотіли на оту лікарку подивитися, – нагадав Віхура.

– Показуй, – неохоче згодився Кос і, похнюпивши голову, пішов за Франеком.

Біля машини були тільки водії та старі санітари.

– Де ваша начальниця? – спитав капрал.

– Пані хорунжа з вашим поручином розмовляють, – жилавий дядько показав на барак.

Глянувши туди, хлопці побачили біляву жінку в гарно пошитому мундирі, яка зверталася до поручика Козуба. З відстані кількох метрів добре було чутщ її теплий, лагідний голос.

– Громадянине поручик, – говорила вона, – я можу вирушати. Половина санітарних машин готові в дорогу.

– Завантажуйте решту.

– Є дуже виснажені, тому кожна година має значення.

– У мене не вистачає машин і людей, щоб прикрити дві колони.

– А навіщо прикривати?

– Виконуйте, – наказав Козуб і, вважаючи, що питання вирішене, повернувся до в'язня з пов'язкою на руці, який уже хвилину чекав поруч.

– Alors…

– A quelle heure mangeons-nous?

– Cette cuisine dans une heure, – поручик показав паруючу польову кухню, на казані якої була намальована велика двійка.

– По-якому це вони? – зацікавився Григорій.

– По-французькому, – гордо пояснив Віхура. – Той питав, коли якусь їжу матимуть, а поручик обіцяв йому, що за годину.

Лікарка знизала плечима й відійшла до санітарних машин. Коли проходила мимо танкістів, ті впевнилися: Віхура казав правду, – вона була така красуня, що очей не відвести. Проте не личило так одразу бігати за спідницею, тож хлопці лишилися стояти на місці, слухаючи, як Козуб вирішує справи колишніх в'язнів.

– Хворі з голландської групи від'їздять сьогодні? – запитав він німецькою мовою.

– Ні. Післязавтра.

– Де розмістять британських пілотів? – питав по-англійському високий, стрункий, рудий юнак у полинялому мундирі англійського льотчика.

– Будинок номер сім на Берлінерштрасе у вашому розпорядженні.

Танкісти й досі не рухалися з місця. – Ти диви – скільки мов знає… – шанобливо буркнув Віхура.

– Війна навчила, – сказав Кос. – Був у Іспанії в Інтербригаді.

У головну браму в'їхав запилений газик з обірваним крилом, з пробитим кулями вікном. З машини вистрибнув вкритий з ніг до голови курявою сержант і підбіг до офіцера.

– Пакет од генерала.

– Права рука, якою віддавав честь, була перев'язана бинтом, що швидко темнів од крові.

– Давно поранили? – запитав Козуб, розкриваючи пакет.

– Десять хвилин тому.

Поручик читав, і обличчя його похмурніло. Потім він згорнув папір, сховав його до планшетки й покликав;

– Хорунжий!

Лікарка чула, але подумала, що звертаються не до неї. Саакашвілі погладив вуса і, користаючись нагодою, підбіг до неї, відсалютував і показав на поручика.

– Хорунжий, підійдіть! – повторив Козуб.

– Слухаю.

– Хворі залишаться в санітарних машинах. Поставте їх під фабричною стіною. Водіям організувати оборону, на допомогу їм можете взяти здорових в'язнів. Усі санітари із зброєю повинні зійтися до мене за десять хвилин. Виконуйте.

Тон поручика не допускав заперечень. Не питаючи пояснення, лікарка відсалютувала й швидко пішла до своїх.

– Сержанте Кос!

– Слухаю.

– Що з танком?

– Машина у повному порядку.

– Виїздіть на територію табору й займайте позицію біля східного наріжного будинку. Додам вам трохи піхотинців, як організую.

– Із санітарів?

– Із кого вдасться, – відповів Козуб і, підійшовши до хлопця, додав тихіше: – На півночі противник у кількості трьох дивізій перейшов у контрнаступ і вбив клин у паш фланг. Генерал наказує обороняти табір.

– Де зараз німці?

– На тому боці каналу. Там, де ми була вночі.

Розділ VI УДВОХ

Єлень стиснув колінами боки Лажевському, руками щосили вхопився за держак, бо знав: їдуть не на прогулянку. Не хотілося падати, щоб не побити собі обличчя перед любовним побаченням.

Замиготіли обабіч будиночки передмістя. Мотоцикл вискочив у поле. Повернувши голову вліво, Густлік устиг побачити зенітну батарею, розбиту снарядами важких танків, і шанобливо зітхнув. Пожалкував, що не встиг вистрелити хоч кілька разів із своєї вісімдесятп'ятки. Можна було б перевірити, як снаряди пробивають метал.

З розгону подолали насип, проскочили міст і загальмували перед роз'їждженим протитанковим ровом.

– Молодець, не приїхали, а прилетіли, – похвалив Єлень водія.

– Почекати? – запитав Лажевський.

– Звичайно. Але я повертатимусь не сам…

– То спочатку панночку Гонорату відвезу, а потім уже по тебе примчу.

– Дуже вдячний! – Сілезець ляснув його по плечу.

– За сорок п'ять хвилин буду знову тут, – пообіцяв Магнето.

– Гаразд.

– Густлік збіг на дно рову, перестрибнув найбільше болото й почав видиратися на протилежний схил. Оглянувсь, але там, де оце стояв мотоцикл Лажевського, тільки курява знялася.

Єлень ішов швидко й незабаром забув про Лажевського. Не лише про нього, але й про «Рудого», про своїх товаришів і про війну… Такі думки почали лізти в голову, що весь час то пояса підтягував, то мундира обсмикував, то шапку на голові поправляв, аж урешті, оглянувшись навколо, чи ніхто не почує, голосно заспівав:

Ген, у замку там, на горі,

Моя люба і днює й ночує.

Сидить собі при яснім віконці

Білих орлів гаптує!

Не було замку на горі, й мила білих орлів не збиралася гаптувати, але подобалася йому ця пісенька.

Всміхнувся, покрутив головою, бо аж дивно стало, що ось у сонячну днину йде собі так безжурно до панночки Гонорати, й після невеличкої перерви завів знову:

Добре тобі, моя люба,

Білих орлів гаптувать, гаптувать,

Ми тут мусим…

Згори долинув різкий свист, Єлень кинувся вперед, упав у глибоку колію, залишену гусеницями танків, і, вже ткнувшися обличчям у пісок, доспівав:

…вояченьки бідні.

Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.

– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:

Ми тут мусим, вояченьки бідні,

В чистім полі в лаву стать.

Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:

В лаву стали, наче скеля,

В лаву стали наче мур, наче мур,

Раптом куля вдарила пекуча…

Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.

Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі по-яснішали.

Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.

Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.

Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.

Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Бо мені серденько горе й сум обвили…

Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.

Закохалась в тебе аж по самі вуха,

Закохалась в тебе аж по самі вуха,

Хочу пригорнути хлопця-відчайдуха…

Пісенька обірвалась, і вийшла Гонората, несучи тарілку, повну яєчні з м'ясом, і чималий кавник з чорною кавою. Поставила все це на столі, поправляючи червоні стрічки в косах.

– Ви, панночко Гонорато, як соловейко.

– Таке скажете… їжте, пане Густліку, – сором'язливо припросила вона й відкраяла від хлібини дві здоровенні скибки…

– Хто це стільки подужає? – відмагався Єлень.

– Ви, пане Густліку, якщо схочете, то й не таке подужаєте, – прохопилася Гонората і зразу, немов чогось злякавшися, прикусила спідню губу.

Хлопець замислився, що б його відповісти на такі чемні слова, але нічого не придумав, отже, не гаючись одкусив кусень хліба, аби не видатися мовчуном або недотепою.

Гонората дістала з буфета чималу кришталеву карафку й від щирого серця налила своєму гостеві повний келих вина.

– Сам не питиму.

Налила собі трішечки, як і годиться дівчині.

– Але ж ви чудова куховарочка.

– Спершу треба свіжини покраяти, з цибулькою підсмажити, а вже тоді яйця.

– А звідкіля у вас, Гоноратко, свіжина?

– В генеральші було три підсвинки, отже, як ви поїхали, і прийшла польська піхота…

– Піхота прийшла?

– Хіба я не сказала? Прийшли і всіх свиней знайшли. Я їм кажу: «Добре, зроблю вам гуляш, але половину шинки дасте й мені». А вони: «Дамо, як ви нам теж щось дасте».

Єлень, слухаючи Гонорату, нервував і злостився щораз дужче, хоч і сам не знав чому. А що дужче злостився, то швидше уминав яєчню, як звичайно буває з нервовими людьми. Врешті, однак, не стерпів – урвав дівчину:

– Шибеники ті піхотинці! Як треба танки в атаці прикрити, то в борозни позалазять і лежать собі…

– Я й кажу: «Дам щось таке, що сховала і чому зрадієте».

Густлік поперхнувся з несподіванки, але Гонората гупнула його по спині і цокнулась з ним келихом. Танкіст випив одним духом, а вона ледве вмочила губи і розповідала далі:

– Отже, коли вони дали мені м'ясо, то я відкрила сховище і віддала їх усіх: старого, чотирьох вартових і генеральшу. Трохи здивувалися, але взяли. Тільки зброї не схотіли, сказали, що по це добро трохейники прийдуть.

– Трофейники,-- поправив Єлень. – То такі, що трофеї, тобто всяку здобич беруть. А якби на такий скарб, як ви, панночко, натрапили…

– Який там з мене скарб! Тільки й усього, що на мені, та руки для роботи.

Дівчина налила солдатові другий келих і знову цокнулася своїм, прислухаючись, як гарно дзвенить. Єлень випив, одітхнув з полегкістю й знову заходився їсти.

– Пане Густліку, я б хотіла знати, яка у вас професія.

– Танкіст.

– А точніше?

– Наводчик.

Одірвався на мить від яєчні й показав, як цілиться, простягаючи вперед руку, ніби гармату.

– Ба-бах!

Рука смикнулася, як гармата при відкаті, а потім мовби ненароком торкнулася плеча дівчини. Гонората вдарила Густліка по пальцях, але водночас присунулася ближче, щоб не треба було далеко тягтися.

– 3 такої стрілянини користі мало, та й війна кінчається. Генералом не станете, пане Густліку…

Єлень глянув на свої погони, повернувся до дзеркала й кивнув головою, стверджуючи слова дівчини.

– Я хотіла б знати, пане Густліку, як ви думаєте на себе та на родину заробляти?

– У кузні! – зраділо відказав Єлень, збагнувши нарешті, куди вона хилить. – Батько з молодих років у кузні працював, і я також. Біля молота. Це така машина, що під неї підкладається розпечене залізо, а вона згори як уперіщить…

Гонората в останню мить притримала Густліковий кулак, рятуючи фарфор, і так якось вийшло, що зразу ж після цього вони опинилися поруч, одне в одного в обіймах.

– Нема чого жалкувати.

– Не жалкуй, Густлічку, не жалкуй, – прошепотіла Гонората.

– Чого жалкувати, коли все німецьке? – пробурмотів Єлень про посуд на столі.

Дівчина відсунулася, зітхнула й почала збирати посуд, щоб однести до кухні.

– Неправда, не німецьке, – промовила з жалем. – Тарілки від датчан, карафка з Польщі, чарки французькі. Все крадене на війні, і коли б я захотіла, то могла б навіть забрати.

– Як забирати, то краще той чорний автомобіль – ви, панночко, тоді про нього згадували, – заявив злегка підпилий Густлік і, незважаючи на те, що дівчина вийшла з посудом до кухні, повів далі: – Але, якщо бажаєте, – можемо й тарілки забрати, і вас, панночко, також…

Випивши, Густлік посміливішав. Сам дивувався, що хвилину тому йому забракло відваги і він.ганебно змарнував таку виняткову можливість.

Підвівся, притупнув ногою, обсмикнув мундира і пішов назустріч дівчині. Гонората вибігла з кухні, але обличчя в неї було налякане: підбігши до вікна в кімнаті, вона виглянула надвір і повернулася до Єленя:

– Німці.

– Де німці?

– Скрізь. Із гвинтівками.

– Що нам кілька фриців! – Єлень простяг руку по автомата.

– Не руш! – крикнула Гонората й тупнула ногою. Вона налила чорної кави в келих.

– Пий!

Густлік слухняно вихилив два келихи. Гонората тим часом принесла з кухні повне відро води.

– Підстав голову. Нижче.

Єлень мовчки нахилився, і вона вилила на нього все відро.

– Німці повернулися, – прошепотіла, подаючи рушника.

Густлік протверезився. На ходу витираючи обличчя, підбіг до одного, до другого вікна. Взяв командування на себе.

– Третій вихід є?

– Ні.

– А до гаража?

– Із середини. Але знадвору зачинений.

– Де та залізяка, якою ми сховище замикали?

– Ось там, – показала на камін.

– Погрібна мотузка, міцна та довга.

Єлень поскидав старі шаблі та пістолети, розвішані па стовпах, що підпирали сходи, а потім, витягши з кутка німецькі трофейні автомати, почав прилаштовувати їх на ті місця. Гонората принесла великий клубок мотузки і, миттю збагнувши, про що йдеться, взялася допомагати взводному протягти мотузку крізь спускові скоби автоматів.

За кільканадцять секунд, що минули з моменту першої перестороги Гонорати, парком підійшли до вілли німецькі піхотинці – передовий взвод полку гренадерів, який входив до складу ударної групи генерала Штай-нера.

Зосередивши на північ од каналу Гогенцоллерн, який тепер називають Гавельканал, Сьому танкову і Двадцять п'яту гренадерські дивізії, а також дюжину назбираних у тилу батальйонів, Штайнер несподівано атакував фланги Першого Білоруського фронту. Гітлер наказав йому прорватися до Берліна. Натрапивши на захисні загони Першої Польської Армії, німці, маючи велику перевагу у вогневій силі, відкинули їх і просунулися на південь.

Добре озброєні солдати справно виконували команди унтер-офіцерів. Дві групи прикриття зайняли позицію за товстими стовбурами дерев, готові відкрити вогонь, тим-часом як головна група наближалася до вілли. Поодинокі солдати вже підійшли до самого будинку, попробували відчинити двері, а один почав гупати прикладом.

– Хто там? – долинув зсередини чоловічий голос, невпевнений і наляканий.

– Die Wehrmacht. Aufmachen!

– Слава богу! Зачекайте хвилинку, я хворий… – простогнав у відповідь Густлік і прошепотів: – Почекайте, кляті мерзотники, я вам покажу, який я хворий!

Підбіг навшпиньки до Гонорати, яка відчиняла двері, що вели з квартири до гаража. Там у темряві дрімав великий чорний лімузин. Тьмяне світло, яке проникало в гараж крізь віконце над дверима, падало на трикутний червоний генеральський прапорець з орлом і свастикою.

– Не вибухне? – неспокійно спитала Гонората, притримуючи пелену спідниці, в якій обережно несла щось важке.

– Ні. Де ключ од машини? – пошепки відповів Густлік, вішаючи на клямку кінець мотузки, що тягся до середини вілли.

– Он там, на гачку.

Єлень зняв з гачка гарненький ключик, одчинив дверцята й протиснувся в машину.

– Покладіть на сидіння, – сказав Гонораті, відчиняючи з другого боку.

– Не вибухне?

– Ні.

Поки вона виймала з пелени й клала на переднє сидіння німецькі гранати, Єлень підійшов до дверей гаража, засунув під них лом, підважив і досить легко зняв двері з завіс.

Гонората, покінчивши з гранатами, знову побігла- до вілли.

– Euh, du Kranke, mach auf. Shсneller! – почувся нетерпеливий голос одного із солдатів і удар чоботом у двері.

– Ein moment, – пробурмотів собі під ніс Густлік. Зняті з завіс двері ледве трималися на замку, досить злегка штовхнути – і вони впадуть на землю.

Єлень сів за кермо,, перевірив, чи є бензин, підняв угору великого пальця на щастя, як звик робити перед кожним пострілом з гармати, і натис на стартер.

Мотор запрацював на малих обертах, Єлень підбіг до дверей, що вели до вілли.

– Гонорато!

– Вже біжу! – відгукнулася дівчина і з'явилася з курткою, шапкою та поясом високого чина нацистської партії в руках.

– Придасться? Це генеральський цивільний костюм…

– У вас, панночко, є голова на плечах, – промовив шанобливо Густлік.

Правду кажучи, голови в цей момент не було видно, бо дівчина поставила на заднє сидіння кошик з сервізом, який вирішила забрати з собою.

– Genug! Mach auf! – почули вони розлючений голос унтер-офіцера і відразу по цьому важкі удари прикладів: солдати вибивали двері.

– Правда, вже годі. Зараз я вам одчиню, – буркнув Густлік, поволі натягуючи мотузку.

Двері вже хиталися, коли раптом над самісінькими головами німців сипонули тріски, вибиті кулями, а в віллі загриміли автоматні черги. З брязкотом посипалися шибки, засвистіли кулі. Заскочені гітлерівці попадали ниць під стіни, вириваючи з-за поясів гранати.

Обидві групи прикриття відразу відкрили вогонь. Кулеметні черги дзьобали стіни, трощили рештки шибок. Проте, коли стрілянина ослабла, а потім на мить ущухла, з вілли знову затріскотіли автомати.

– Feuerschutz! -скомандував офіцер. – Вогневе прикриття!

Град куль ударив у вікна першого й другого поверхів. Ті, що причаїлися під стінами, кидали гранати.

У цю ж мить з вілли втретє довгими чергами озвалися автомати й замовкли.

Під вибухами гранат двері вілли піддалися. Двоє німців висадили їх і кинулися до сіней.

– Припинити вогонь! – вигукнув командир групи.

– Припинити вогонь! – повторив за ним офіцер і водночас подав сигнал до зміни позицій.

Солдати короткими обережними кроками почали ні ближатися довілли, з якої знову гриміли постріли.

Крізь висаджені двері, вслід за першою групою, вдерлася решта солдатів. Вони просували дула гвинтівок і автоматів до покаліченого вибухами вестибюля, сторожко озиралися навколо, – і справді, за розбитими меблями хтось ворушився. Гримнуло воднораз кілька пострілів, і зі стіни посипалися осколки величезного дзеркала.

– Це ж дзеркало, бевзі! – вилаявся унтер-офіцер. Він зірвався на ноги, вбіг досередини і, помітивши мотузку, прив'язану до спускових гачків автоматів, що висіли на стовпах, брудно вилаявся.

Коли вибухнули перші гранати, Густлік уже сидів за кермом генеральської машини, одягнений у світло-коричневу куртку високого чину нацистської партії, підперезаний поясом з широкою портупеєю через ліве плече та червоно-чорною пов'язкою вище лівого ліктя. Зиркнувши в дзеркальце, поправив кашкета і всміхнувся до Гонорати, щоб підбадьорити її.

Почувши вибухи, востаннє натяг мотузку, притримав, а потім, кинувши її кінець у опущену шибку, натис на педаль. Машина зрушила з місця і вперлася радіатором у зірвані з завіс двері гаража. Густлік міцніше натис педаль – двері впали; машина, вихопившись з гаража, об'їхала задвірками віллу, вискочила на стежку, що вела до лісу, і помчала вперед. Як виїздили з подвір'я, трапився їм загін піхоти, але унтер-офіцер, побачивши прапорець на машині та мундир за шибкою, поспіхом оддав честь.

– Ви, панночко Гонорато, могли б бути взводним, – з пошаною сказав Густлік, перемикаючи швидкості.

– Пане Густліку, який ви маєте чин?

– Такий, що називається командир.

– А насправді?

– Насправді я в чині взводного.

Захоплено всміхаючись, вони дивилися одне одному в вічі, аж поки на вузькому лісовому шляху наїхали на високий пеньок. Машину підкинуло,- Гонорату й Густліка шарпнуло вперед. На щастя, їхали поволі. Дівчина поправила кошик з фарфором на задньому сидінні. Єлень дав задній хід, вистрибнув з машини, оглянув радіатор.

– Зможемо їхати далі? – запитала Гонората.

– Треба крило випрямити, бо чіпляє за колесо, – сказав хлопець і кинувся до машини по ломик.

Впоравшись з роботою, підвів голову й раптом далеко ззаду, поміж стовбурами дерев, побачив машину з солдатами й три мотоцикли, які швидко наближалися…

Єлень метнувся до автомобіля, натис на педаль і на другій швидкості рвонув з місця. «Коли не пильнувати за дорогою, – картав себе подумки, – то заїдеш туди, звідки вже нічого не побачиш».

Помітив у дзеркальце, як позаду злетіла вгору ракета. Повертав ліворуч, праворуч, вибираючи рівніші місця на лісовій дорозі. Над самітною машиною пролетів клубок світила й розсіявся вишневими зірками за кільканадцять метрів перед радіатором.

– Стріляють по нас? – запитала налякана Гонората. Нахиливши голову, вона притисла долонями коси до вух.

– Ще ні, – відповів Густлік. – Лише просять, щоб ми зупинилися – тоді вони нас піймають і розстріляють.

– Зупинимося, пане Густлік?

– Нізащо в світі! Беріть, панночко, оті галушки, витягайте кільця. – Єлень сам простаг руку, зубами вирвав кільце і додав: – А потім назад шпурляйте…

Гонората слухняно зняла запобіжник з гранати.

– Назад? – запитала, не дуже розуміючи, як це робиться.

У дзеркалі Густлік уже бачив обличчя мотоциклістів, які з кожною секундою наближалися.

– Ось так, – висунувши руку за вікно й кидаючи гранату назад, показав Густлік..

Гонората повторила його рухи. У цю ж мить затріскотіла черга, засвистіли кулі. Кілька з них продірявили метал машини. У передньому вікні теж з'явилися три невеличкі дірочки, оточені променями розколотого скла.

– Стріляють? – запитувала Гонората й, вириваючи одне кільце за другим, кидала гранати на дорогу.

– Угу, – промимрив Густлік.

Вона не почула, бо минуло вже зо три секунди від першого кидка, й один по одному загриміли вибухи: схоже, що то чорно-червоні кущі раптом виростали в траві й на лісовій дорозі. Мотоциклісти намагалися оминути, прослизнути між ними, але вже один, а за ним другий врізалися в вивернуте з корінням дерево, полетіли на стовбури.

Піхотинці з машини якусь мить вели густий вогонь, але, наїхавши на гранату, машина стала – відірвалося колесо.

– Годі! – гукав Густлік, але Гонората з переляку не розуміла його. – Годі, кажу, годі! – притримав її за руку.

Лише тепер дівчина оглянулась і побачила, що на порожній дорозі шугає вгору полум'я впереміш з пилюкою, а вибухи, здавалося, наздоганяють автомобіль.

Коли останній клуб диму розсіявся в повітрі, Гонората знову спокійно вмостилася на своєму місці. Попереду групки німецьких піхотинців переходили з правого боку дороги на лівий. Коли під'їздила машина з фашистським прапорцем, давали їй проїзд.

– Чудово! – раділа Гонората.

Раптом згори на автомобіль упала тінь, повітря завило, руді товсті смуги трасуючих куль прочесали крони дерев, і над самісінькими їхніми верхівками промайнули штурмовики з шахівницями на крилах.

– Чудово, але не дуже! – відповів Густлік. – Од своїх не хотів би дістати.

Зиркав у дзеркальце назад, крізь шибки вперед і по боках – чи багато тієї німецької піхоти на дорозі.

– Ви мене любите, Гонорато?

– Може й люблю.

– Зробите, що скажу?

– Зроблю, – рішуче відповіла дівчина.

– Під'їдемо до каналу, і коли я скажу – ви щодуху побіжите через міст, і кого зустрінете, скажете: «Взводний Єлень стримує переважаючі сили противника і просить допомоги».

– Але ж…

– Гоноратко, люба, хоч цього разу не опирайся. Побіжиш?

– Побіжу.

Густлік піддав ходу, і чорний генеральський автомобіль, стрибаючи по вибоїнах, помчав уперед.

Канал, який уночі форсували танки й мотоцикли під командою поручика Козуба, міг бути добрим прикриттям флангів військ генерала Штайнера. Тому німцям конче треба було знищити на ньому всі мости.

Взвод німецької піхоти разом з групою мінерів затримався на узліссі, поблизу підйомного мосту. Офіцер пильно оглядав у бінокль територію з вершини того самого горба, на якому вночі сиділи Лажевський і Козуб. Передпілля, здавалося, було зовсім порожне, тільки по той бік каналу по насипу їздив туди-сюди мотоцикл. Мчав на південь, потім гальмував, повертав і летів на північ. Лейтенант не міг збагнути, що він там робить, яке виконує завдання.

Втомлені солдати полягали в холодку під лозняком. Витирали спітніле обличчя, важко відсапували й, розстібаючи мундири, підставляли груди під свіжі подуви вітерця. Ззаду, за командиром взводу, стояли двоє зв'язківців, до яких він урешті звернувся, показуючи на мотоцикліста:

– Abschiessen!

Зв'язківці засалютували і, пригнувшись де землі, побігли до каналу. Обидва незабаром зникли з очей.

Офіцер дивився, чи їх ще десь не побачить, а потім оглянувся, почувши за спиною стугін мотора. Між деревами майнув чорний силует, зник, і за декілька метрів далі з'явилася генеральська машина.

Командир взводу вийшов на дорогу й підняв руку, щоб зупинити машину. Водій, певне, не розумів, на яку небезпеку наражається, і не збирався гальмувати. В останню хвилину офіцер устиг одскочити вбік. Щось його занепокоїло, бо вирвав пістолета з кобури й прицілився у покришку автомобіля. В цю ж мить вибухнули дві гранати, викинуті на ходу з вікна машини.

Гренадери зірвалися на ноги, хтось скрикнув, не розуміючи, що сталося. Хтось інший нахилився над мертвим командиром. Тим часом машина вже від'їхала якихось сто метрів і зникла так несподівано, немов під землю провалилася. Запізніла автоматна черга зрізала лише кілька гілок лози.

Кулі просвистіли високо над протитанковим ровом, на дні якого, зарившись капотом у грязюку, стояв генеральський мерседес із простреленою шибкою, продірявленим дахом і багажником, прорізаним чергою.

– Біжи, Гоноратко! – наказав Густлік.

– Ти залишишся?

– Залишуся. Не переч мені, біжи, – показав на міст.

РОЗДІЛ VII САМОТНІСТЬ

Гонората, перехрестивши себе й Густліка, помчала виконувати його наказ. Бігла не оглядаючись, спершу по дну рову, потім повернула між кущі в напрямку сторожової будки.

Дівчина була не з тих, хто бездумно виконує чиїсь накази. Навпаки, якийсь перекірливий бісик завжди під'юджував її не слухатися; бувало, від матері не раз перепадало за це ганчіркою. Густліка теж думала слухати тільки тоді, коли їй це буде на руку. Але зараз мимоволі підкорилася. Хотіла бути разом з ним, але покинула його самого, бо щось таке бриніло в голосі солдата, перед чим мусила поступитися.

Дівчина почала згадувати Густлікові слова й повторювати їх, уважно позираючи ліворуч, чи її з лісу не помітили. Сторожова будка наближалася, та й до мосту було вже недалеко, коли несподівано Гонората наскочила на двох гренадерів у засаді. Стояли на колінах з автоматами, спрямованими в бік каналу, витріщали очі на той берег, немов сподівалися дідька побачити, тому поява Гонорати їх дуже здивувала.

– Was machst du hier? Що ти тут робиш? – запитав один.

Другий оглядав дівчину з ніг до голови й дурнувато всміхався.

Гонората, смикнувши кільце гранати, яку тримала в руці, кинула нею, мов каменем, граната влучила ближчому німцеві в голову. Той схопився за лоба і впав. Другий кинувся до дівчини, хотів схопити за горло, але, діставши коліном у живіт, зігнувся навпіл.

Граната покотилася бетонованим схилом, впала в канал і оглушливо вибухнула, викинувши вгору фонтан води.

Якусь мить всі троє лежали не рухаючись. Перша схопилася Гонората, трусонула головою, бо в ушах дзвеніло. Ледве вилізла на насип і побігла до мосту.

Той, хто щойно сміявся, важко підвів голову, став на одне коліно. Хитало його, мов з похмілля. Побачивши, що не наздожене дівчини, підняв автомата. Довго цілився, бо нудило його після вибуху, нарешті натиснув спуск. Осічка.

– Хай йому біс! – вилаявся німець, перезаряджаючи автомата.

В цю ж мить з протилежного боку влетів на міст мотоцикл Лажевського. Підпрапорщик побачив дівчину, що тікала, й німця, який цілився в неї. Миттю оцінивши ситуацію, хлопець стрибнув на ходу з мотоцикла, вихопив з кобури пістолета й вистрелив.

Схибив, але врятував життя Гонораті, бо німець, помітивши більш грізного ворога, перевів дуло з дівчини на мотоцикліста. На якусь частку секунди випередивши чергу, Магнето впав і перекотився вбік, під насип. Коли кулі просвистіли над головою, хлопець швидко висунувся з укриття і вистрелив знову – цього разу без промаху.

Ту ж мигь поряд опинилася Гонората.

– Взводний Єлень б'є ворога і казав, щоб привезти допомогу.

– Гаразд.

Підпрапорщик підняв мотоцикла, який уже кілька секунд лежав долі.

– Поїдемо до нього? – запитала Гонората з надією.

Над головою засвистіли перші кулі, послані з лісу за триста метрів звідси.

– Ні. Одного пістолета замало, – відповів Лажев-ський. – Сідай та тримайся міцно.

Коли дівчина обняла його за талію, Магнето, завівши мотоцикла, пустив його повним ходом уперед, намагаючись якнайшвидше вийти з-під обстрілу двох ворожих кулеметів.

Лишившись на самоті, Густлік спершу думав тільки про одне: як урятувати дівчину, не втративши власної голови. Проте вже в гаражі, готуючи автомобіль до втечі, пригадав, про що говорили вранці біля танка: Віхура розповідав про запеклі бої, які вела Друга армія, а Янек непокоївся, що то за артилерія б'є на північний схід до Крейцбурга. Може, то не малий загін, який заблукав у нашому тилу, а передовий взвод полкового бойового забезпечення…

Те,, що Єлень побачив на дорозі, підтвердило найгірші припущення. Тож він вирішив залишатися біля мосту, а Гонорату послати, щоб попередила своїх. Адже вони нічого такого не сподіваються, і навіть кілька ворожих танків або рота піхоти, коли блискавично атакуватимуть, можуть захопити місто й табір. Тоді тисячі людей, яким кілька днів тому танкісти врятували життя, чекає негайне знищення. Цього Єлень не міг допустити. В'язні розмовляли незнайомими мовами, він не знав, звідкіля вони родом, як їх звуть, проте, дивлячись на їхні нужденні, виснажені нелюдськими катуваннями постаті, відчув: відколи «Рудий» зім'яв дротяні засіки й розтрощив браму, ці люди потрапили під його опіку, і він якоюсь мірою відповідає за їхнє повернення додому.

Саме тому, вирядивши Гонорату за міст, Густлік залишився на дні протитанкового рову. Залишився з автоматом, двома запасними магазинами патронів і кільканадцятьма гранатами, що лежали в генеральському мерседесі. Відшукав серед них чотири оборонні, одну засунув-до кишені, а три причепив до пояса.

Перебрався до воронки від снаряда, який, вдаривши у край схилу, вирив чималий окоп, добре замаскований з боку лісу сплутаним кущем лози. Густлік, залишаючись непомітним, бачив звідсіль усі підходи, що його дуже влаштовувало, бо, причаївшись, мов дикий кіт, мусив стерегти дорогу, якнайтриваліший час не виявляючи своєї позиції. Можливо, противник знехтує його сховищем, забуде або ж омине, прямуючи на Берлін. Єлень пригадав, як тут недалеко казав Лажевському, що найкращий командир – той, хто вміє перемагати, не відкриваючи вогню.

Навколо, немов зливаючись з лінією обрію, невпинно гриміла артилерійська канонада. У димному небі трьома колами кружляли штурмовики-«іллюшини», атакували бомбами колони противника. Але найближчий ліс весело й приязно зеленів листям, був спокійний і тихий. Ніхто звідти не з'являвся, ніщо не ворушилося поміж деревами. Стріпнув крилом дятел і лунким скреготом покликав самичку. Може, німці, втративши командира, відступили або ж пішли далі на південь?

Саме в цю мить вітер доніс із півдня торохтіння мотора. Насипом по тому боці каналу наближався мотоцикл. Поза всяким сумнівом – на ньому підпрапорщик, бо мчить стежиною, розвиваючи швидкість понад вісімдесят кілометрів. Тільки де Гонората – вона ж повинна вже добігти до мосту?

Біля сторожової будки вибухнула граната. Мотоцикліст збільшив швидкість і з'їхав із насипу. Хтось стрельнув з пістолета, потім застрочив автомат, знов луснув поодинокий постріл.

Єленеві раптом стало жарко. Рукавом витер лоба і, помітивши, що й досі одягнений у гітлерівський мундир, зірвав з себе куртку і шпурнув на дно рову.

– Волів би праву руку втратити… – буркнув він безпорадно.

На узліссі відізвався німецький кулемет. Трасуючі кулі показали ціль, в яку стріляв кулеметник: мотоцикл, що мчав за мостом. Неозброєним оком Єлень помітив на ньому яскраву спідницю, навіть, здалося йому, і коси, які метлялися круг голови від швидкої їзди.

Густлік, прицілившись у лісові хащі, звідки вилітали трасуючі кулі, послав туди одну чергу, потім другу, правіше на метр. Автомат системи ППШ бив рівно, тремтів гнівно в долонях, мов жива істота. Єлень подумав із вдячністю, що удвох – він і автомат – перемогли фашистську машинку: ворожий кулемет замовк після першої ж черги, не влучивши в підпрапорщика й Гонорату.

Повернувши на мить голову, Густлік побачив: мотоцикл уже за насипом і недосяжний для німецьких куль.

Та, незважаючи на це, радіти зарано. Ворожий кулемет спровокував його на відкриття вогню, і він викрив свою позицію. Зник останній шанс, що вдасться спокійно відсидітися до приходу своїх. А поки вони не підійдуть, взводний Єлень відповідає за оборону мосту і затримання ворога.

Обіпершись спиною об стрімку стіну воронки, Густлік дивився на хмару куряви, що зависла над насипом у тому місці, де зник мотицикл підпрапорщика. Над ровом летіли запізнілі, але щораз густіші черги з автоматів. Єлень зсунувся на дно рову, відламав генеральський прапорець од машини і встромив його в пробитий кулями дах. Потім гострим осколком накреслив уздовж тіні товсту риску.

Енергійно рвонувши, відчинив продірявлений багажник. Чимало тут було різноманітних речей, але придалася тільки саперна лопатка. Сховав до брезентової сумки решту гранат, що попадали з сидіння, поправив кошик з фарфоровим сервізом. Торохкотіло в ньому, але не дуже. Коли б пощастило зберегти все, що в ньому залишилося, було б ще чим Гонораті святкового стола заставити.

Кулемет замовк, хтось вигукнув незрозумілу з такої відстані команду. Застрочив німецький автомат. Єлень неспокійно слухав, потім, поплювавши в жменю, взяв лопатку, виліз нагору схилом рову й обережно виглянув через край.

Зробив це вчасно, бо по луці, навіть не ховаючись, підходила команда гренадерів. На всякий випадок пострілювали час од часу, розсіюючи перед собою кулі, не вірячи однак, що поодинокий автоматник, який оце випустив кілька черг у кулемет, наважиться чинити їм опір.

Густлік підпускав ворога ближче, маючи намір заскочити його влучним вогнем. При відношенні сил десять на одного це був єдиний правильний вихід. Навіщо даремно кулі випускати? Такий вогонь лише надає противникові відваги – так мовиться в бойовому статуті, і Єлень вирішив тільки тоді натиснути на спуск, коли побачить свастику на грудях найближчого солдата. На мить здалося, що гітлерівці сповільнили ходу, мабуть, помітили його. Проте помилився.

Коли застрочив ППШ і звідкілясь майже з-під ніг густо посипалися кулі, німці з несподіванки заціпеніли, Поки встигли попадати на землю, кілька з них, уже мертві, випустили з рук зброю. Решта, сховавшись у траві, відкрили вогонь по тому місцю, звідки застріляв автомат.

Єлень, використавши слушний момент, одбіг на кілька метрів праворуч, примостився за купою зів'ялої торішньої трави. Побачив каску й плечі найближчого солдата, але не спокусився легкою здобиччю – чекав. Лише коли, підігнані командою, гренадери зірвалися з землі й побігли вперед, взводний ударив по них з флангу і знову стримав їхню атаку.

Потім Густлік знову відбіг убік, на цей раз ліворуч, і з розмаху кинув чотири гранати, які, пролетівши рекордну відстань, вибухнули одна за одною.

Єлень дивився, як, покинувши вбитих, німці відступають короткими перебіжками від куща до куща. Витер піт з лоба і глянув на дах автомобіля – на жаль, кут між рискою й тінню майже не збільшився. В бою кулі летять швидше, ніж секунди. Розстебнувши мундира, взяв лопатку й заходився рити окоп.

У дужих, звиклих до праці, руках, мала лопатка може багато зробити. Єлень копав землю, кидаючи її за себе в рів, а не на передпілля, щоб ворог цього не помітив. Швидко викопав одну заглибину і негайно взявся за другу, бо знав: німці більше як півхвилини не дадуть йому стріляти з одного місця, вони зосередять в одну точку вогонь кількох кулеметів, а то і з міномета вдарять.

Викопавши другий окопчик, Густлік сів трохи перепочити, бо якби саме зараз довелося стріляти, важко було б німця на мушку впіймати. Хвильку міркував,, чи вже далеко доїхав Лажевський і чи скоро повернеться з підкріпленням, та й ще на кого залишить Гонорату. Проте думки незабаром повернули до реальності. Щоб витримати до вечора, треба сконцентрувати всі зусилля м'язів і мозку на цьому протитанковому рові, передбачити, як діятиме противник, захопити його зненацька. Чим захопити, цього хлопець не знав. У кожному разі не вогнем, бо в його розпорядженні заледве один автомат…

Навіть кілька добрих солдатів; зайнявши розумно вибрану позицію, можуть затримати більшого за чисельністю противника. Коли передовий загін піхоти, потрапивши під зосереджений вогонь, буває відкинутий назад, резерв повинен розгорнутися і атакувати ворога… Поки командир розбереться в ситуації і подасть команди, обов'язково потрібен певний відрізок часу…

Тепер уже не тільки в Крейцбургу, але і в штабі армії знають, чим це може скінчитися, тож командування, не гаючи часу, кинуло в атаку найшвидші бойові підрозділи, тобто авіаційні полки. Тісніше й тісніше ставало в повітрі над лісом. Вже не тільки «іллюшини» штурмують ворога, але й винищувачі атакують, а вище над ними з'явилися моторні бомбардувальники. Ось гостроноса ескадрилья, зробивши коло, із свистом і завиванням ринулась униз, а потім шугонула в небо. Від сильного удару здригнулася земля, посипалися грудки рудої глини із стін Густлікового окопу.

Час, потрібний німцям до підготовки атаки на міст, уже минув. Територія між лісом і ровом ще пустує, та коли авіація не змусила противника відступити, – щомиті може з'явитися ворожий цеп, і тоді настане кінець. Густлік глянув ліворуч, праворуч, зиркнув на густий насип за каналом. Ніде нікого. Єлень був один. Коли цеп піде в атаку, він зможе відкрити вогонь, скосити двох, п'ятьох, але цим не зупинить ворога. Збереже тридцять секунд, хай навіть хвилину, однак далі-кінець. Кінець усьому – дружбі з Янеком, Грицем і Томашем, почуттю до Гонорати, якого ще не назвав справжнім ім'ям, надії на повернення додому і зустріч з батьками…

Мов у кольоровому фільмі, промайнули'в уяві картини дитячих і юнацьких років. Хлопець згадав розповіді бувалих солдатів про те, що коли хтось має загинути, то ще раз бачить своє життя, неначе переглядає якусь кінокартину. Пригадав це собі саме зараз і за мить заплющив очі – уявити, яке почуття охоплює людину, коли в її очах назавжди гасне сонце. Сонце світило крізь повіки, кидало теплі промені на його обличчя. І саме тоді прийшов страх, схопив холодними пальцями за горло.

Не встиг ще нічого подумати, як помітив, що сповзає вниз схилом. Вирішив – він заляже на насипу за каналом і буде обстрілювати міст. Звідти ближче до своїх, і ворог не обійде з флангів. Так сам себе переконуючи, біг дном рову, знаючи водночас, що й там не всидить на місці.

Минаючи чорний лімузин, опустив очі, аби не бачити свого сонячного годинника. Проте біля дверцят у піску помітив щось червоне. З розгону Густлік пробіг ще десяток метрів і повернувся назад. Нетерпеливо вхопив червоний предмет, підніс до обличчя, бо туман застилав очі. Так, то була стрічка. Стрічка Гонорати. Мабуть, Загубила, коли побігла за його наказом по допомогу,, а він обіцяв затримати ворога.

Страх стискав Густлікові груди, кричав, навіщо повернувся і стоїть, коли дорога кожна мить, а він дивився й дивився на стрічку. Бачив її зараз дуже чітко: червону стрічку Гонорати, Чомусь згадалося, що такі стрічки бачив дома, у матері. Потім сховав стрічку до кишені на грудях, застебнув ґудзика.

Знову мав доволі часу, отже повернувся, виліз схилом нагору. Заходився лопаткою робити в стінах окопів невеличкі ніші й складати туди гранати. Зручніше було потім брати, ніж із сумки.

Передпілля й досі було безлюдне. Авіація так само бомбардувала й обстрілювала ліс за два-три кілометри від каналу. Єлень присів і почав гострити об камінь лопатку. Адже в рукопашному бою лопатка – річ не зайва, кожен, піхотинець, який бився в окопах, знає про це і не нехтує цим видом зброї.

Кулемети, які тріщали десь далеко зліва й справа, стріляючи невідомо куди, раптом замовкли. Єлень кинув оком на тінь од прапорця і риску – час, що минув, устиг збільшити між ними кут, – а потім обережно виглянув з окопу.

Нічого ще не було видно, але в лісі заревів мотор і замовк. Хтось крикнув. Знов застугонів мотор.

З-поміж дерев показався мовчазний широкий цеп. Солдати просувалися швидко, проте не бігцем. За першим цепом на відстані кільканадцяти метрів – другий. Гренадери йшли просто на Єленя, йшли праворуч і ліворуч, широким фронтом до каналу. З кожною секундою вони ставали вищі, чіткіше зеленіли їхні мундири.

– Треба було тобі, Густліку, тікати завчасу, – буркнув солдат собі під ніс. -Здається мені, Гонората даремно яєчню смажила.

Застебнувся, обсмикнув мундира, поправив комірець, одтяг назад затвор автомата і, набравши повні груди повітря, гукнув щосили:

– Рота, стій!

Найближчі в цепу солдати завагалися. Двоє чи троє зупинились, і тоді Єлень одкрив вогонь. Короткими прицільними чергами скосив кількох німців.

Проте решта солдатів не зупинилася. Навпаки, побігли з криком, обходячи Єленя з флангів.

Водночас од лісу вдарили міномети. Міни лягли на передпіллі, одна вибухнула на ескарпі. Стрільці визначили напрям, і кулі густо засвистіли над Густліковим окопом.

Єлень, кинувши три гранати, зігнувся і великими стрибками перебіг на іншу позицію.

Вистачило цієї короткої хвилини, щоб німці наблизилися, кинули гранати й побігли в атаку.

Густлік відповів їм двома останніми гранатами. Поливав найближчих довгою чергою куль з автомата, аж поки затвор застиг на місці. Єлень блискавично перевірив магазин – патрони закінчилися. Покинув автомата і, міцно вхопивши за держак лопатку, присів на дні окопу.

Коли на тлі неба з'явився перший німець, він рубонув його вістрям лопати в коліно, і той звалився на дно рову.

Це помітив сусід гітлерівця в цепу. Повернувся й побіг до окопу, стріляючи з стегна. Кулі щораз нижче впивалися в глиняну стіну окопу. Грудки землі бризкали на всі боки. Єлень заплющив очі і прикрив лопаткою голову.

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

На території колишнього табору в Крейцбурзі після бойової тривоги всі заметушилися. Санітарні машини виїздили в найнебезпечніші місця, розвідники поставили кілька кулеметів у вікнах фабрики, козли, обмотані колючим дротом, повернули на попередні місця, залишивши в брамі вузьку круту стежку для в'їзду.

Все це скінчилося за чверть години – не більше. І знову – тиша, погідного сонячного дня; навіть трохи нудно стало. Гуркіт гармат на сході затих, мовби зупинився на місці; схоже було – той німецький клин, про який ішлося в наказі генерала, наткнувся на твердіший матеріал, притупився й застряг на місці.

Всі потроху заспокоїлися, завели розмови з сусідами. Порозстібали мундири і вигрівалися на сонці.

«Рудий» стояв напоготові на розі табору поміж стінами, які утворювали прямий кут. Танкісти збили верхню частину, муру, щоб вільніше маневрувати гарматою. На башті, спустивши ноги в люк, сидів Янек і в бінокль оглядав околицю. Хлопця турбувала доля Густліка й Лажевського, які опинилися в розташуванні ворога.

– Щось довго взводного не видко, – вихилившися з люка, казав Томаш, мабуть, уже втретє.

Внизу біля танка Віхура й Саакашвілі залицялися до вродливої лікарки, ніби забувши про все на світі.

– Ви, панночко хорунжа, може, й не повірите, але наш танк – найславетніший в усій армії, – заявив Франек.

– Наш танк, – підкреслив Григорій.

– Наш, – підтвердив капрал. – Власне кажучи, цей табір визволив наш екіпаж.

– Наш.

– Я ж і кажу, що наш.

Саакашвілі, якому важко було перебалакати Віхуру, та ще й польською мовою, відштовхнув його вбік.

– Очі твої горять, мов зорі в літню ніч, губи твої рум'яні, мов ягоди кизилу, – пішов в атаку грузин.

– Ми ж не пили на брудершафт, – удавано обурилася лікарка.

– Коли хочеш, можемо випити. Слово «брудершафт» тут не підходить, бо ми не брати. Грузини кажуть «вахтангурі».

Григорій у запалі підняв руку, а Томаш, перехилившися з танка, подав йому склянку вина і вже наливав другу.

Дівчина сміялася, не знаючи, чим одмагатися.

– Зараз і собі принесу, – сказав Віхура…

– Не лізь до танка, – застеріг його Григорій.

– Чому?

– Бо там задуха.

Всі засміялися, правда, водій досить кисло, а лікарка несміливо, не знаючи суті справи.

– Такого симпатичного екіпажу я ще не стрічала, – говорила дівчина, позираючи на Янека. – А що ми будемо пити? – спитала в грузина, не зводячи очей з Коса.

– Іспанське трофейне вино, – втрутився Віхура.

– Вахтангурі! – сказав Григорій.

– З усім екіпажем?

– Звичайно, – відповів Янек. – Тільки Шарика немає.

– Кого?

– То наш собака. Я його зняв з поста, а він пішов і ще не повернувся.

– Невеликий клопіт, – буркнув Віхура, – однаково не пив би.

– Хто знає, – осміхнувся Кос, пригадуючи нічну пригоду в Чорному лісі.

Хотів був зіскочити з танка, але затримався, вдивляючись перед себе.

– Магнего мчить сюди. Без Густліка, але Гоно-рату везе.

– Залишив Єленя на дорозі й повернеться по нього, – заспокоїв Григорій, цокаючись з лікаркою склянками. Схрестили руки, випили по ковтку. Поцілував Саака-швілі губи стиглого кизилу, але не так міцно, як хотів, бо дівчина відсахнулася.

– Григорій.

– Ірена.

Простягла руку зі склянкою до Коса, але підійшов Віхура, заступаючи дорогу Янекові. Кос не звернув на це уваги, бо дивився туди, де Козуб біля важкого танка влаштував свій командний пункт. Перед поручиком стояв Лажевський, і навіть з такої відстані Янек угадував у його постаті напруження, хоч слів, звичайно, не чув.

А там доходило до конфлікту.

– Отже, важких танків не даєте, громадянине поручику, людей для оборони мосту теж? – обурювався підпрапорщик.

– У регулярній армії не заведено двічі казати одне і те ж, – цідив слова Козуб, – але я повторюю: можете взяти три мотоцикли та середній танк. Оборонятимете міст, а якщо підійдуть більші сили противника, спробуєте пошкодити міст і відступити на Крейцбург.

– Там одна людина тримає оборону, може загинути, ймовірно, що вже загинула, а оці тут байдикують! – Данило показав на санітарів, які розташувалися під стінами концтабору.

– Я дістав завдання обороняти табір і його вчорашніх в'язнів, – сказав Козуб, випростався і крижаним голосом додав: – Ще одне слово – й ви будете командувати взводом.

Лажевський якусь мить змагався сам з собою, щоб не скипіти, але врешті мовчки віддав честь і за статутом повернувся кругом. Залишивши здивовану Гонорату, яка весь час підтримувала трофейний мотоцикл, побіг до розвідників.

– Третій відділ, заводь машини! – кричав так голосно, що чути було біля «Рудого».

– Григорій, Франек, Томаш, – перераховувала лікарка, а Черешняк тим часом доливав їй вина до майже порожньої склянки. – Тепер з тобою вахтангурі, – усміхнулася до Янека.

– Його не варто цілувати, – підступно мовив Віхура.

– Чому? – примружила кокетливо очі лікарка.

– Він заручений. Наречена в госпіталі.

– Гарна?

– Руда. Марусею Вогником звуть.

– Різана рана на передпліччі, – відразу пригадала лікарка. – Її привезли разом з Шавеллами.

– До вашого госпіталю? – Янек аж підстрибнув з радощів. – Як вона себе почуває?

– Добре. Молодий Шавелло доглядає її, послуговує і так дивиться…

Гуркіт моторів заглушив останні слова – три мотоцикли з причепами під'їхали до танка. Лажевський випростався і гукнув з першого мотоцикла:

– Єлень один обороняє міст, їдьте за ним. Іспанець дозволив.

Не чекаючи на відповідь, махнув рукою; водії рвучко зрушили з місця, аж гравієм сипнуло з-під задніх коліс.

– У танк! – наказав Кос. – Запустити мотора! Екіпаж миттю зник у танку, загув двигун. Ірена ступила два кроки назад – од вихлопних газів.

Сигналячи, «Рудий» покинув свою позицію, розчавив гусеницею пляшку з недопитим вином, кинуту поспіхом на землю. Повільний ще і, здавалося, незграбний танк повертався на місці. Янек виглянув з башти, махнув лікарці, а та підняла склянку й випила до дна за успіхи всього екіпажу.

Танк швидко перекотив свій сталевий корпус через табірний майдан і уповільнив хід, повертаючи в браму.

Гонората гукала до Коса, але він не чув, отже, кинувши мотоцикла на землю, дівчина побігла за «Рудим», наздогнала його, коли минав браму, прикрашену різнобарвними прапорцями. Вхопила за буксирний канат, скручений позаду танка, зграбно, мов сарна, стрибнула на «Рудого», не помічена Янеком, який зник у башті й зачинив за собою люк.

Танк набирав швидкість і тепер скидався на грізного, темного слона з невеличким барвистим бантом на хребті.

Заплющивши очі й прикривши голову лопаткою, Єлень чекав на удар кулі. «Коли ще потім вистачить сил, і гренадер підійде близько, то так рубону його по носі, як отого першого», – думав хлопець.

Чекав дві, може, три секунди, а потім раптом кулі перестали цмокати над головою, засвистіли вище й густо, а одна вдарила в ескарп з того боку, звідки наступали німці. Густлік зрадів, бо збагнув – то б'ють наші з-за каналу і не менше як три кулемети.

Обережно висунув голову, щоб од своїх не перепало, глянув навколо, Кулемети притиснули цеп до землі. Під захистом їхнього вогню один мотоцикл мчав через міст, але з лісу вже почали пострілювати німці, подекуди підривалися гренадери. Троє добігли до протитанкового рову поряд з окопом Єленя, стрибнули вниз, щоб сховатися від вогню та зустріти кулями мотоциклістів, які швидко наближалися.

Густлік, зсунувшись з ескарпу, кинувся на них ззаду. Рубонув одного лопаткою, аж держак розколовся, другому ударом ноги вибив із рук автомата.

На узбіччі з'явився мотоцикл із порожнім причепом і, з'їхавши до половини схилу рову, щоб уникнути обстрілу противника, різко загальмував. З заднього сидіння сплигнув Лажевський і, блискавично прицілившись, кулею з пістолета повалив гренадера, який готувався до пострілу.

Тим часом той роззброєний кинувся до Єленя з ножем. Густлік ухопив його лівою рукою за підняту до удару праву, а правою ударив знизу в підборіддя.

Лажевський встромив до рота два пальці, пронизливо свиснув і махнув рукою.

Густлік розумів – дорога кожна мить. Він ухопив німецького автомата, кількома стрибками опинився біля мотоцикла. Встиг іще зиркнути на прапорець-годинник, застромлений в мерседес: тримався сам, без підмоги, добрих сорок хвилин.

– Гарний автомобіль! – вигукнув підпрапорщик. Утрьох з водієм ухопили мотоцикла, повернули його назад і підштовхнули до краю рову.

– Гонората – гарна дівчина, – підштовхуючи машину, сказав Єлень. – Правда?

– Що правда, то правда!

Колеса натрапили на твердий грунт, мотоцикл рвонувся вперед. Водій стрибнув на сидіння, ліг грудьми на бак, аби зменшити ціль для ворога. Лажевський, ногами тримаючись за сідло, низько нахилився, як під час гонок на повороті. Густлік пригнувся в причепі, повернувся назад і довгими чергами стріляв по цепу, що заліг на землі.

Під лісом блиснуло, і снаряди, пущені прямою наводкою, завили над їхніми головами. Два пролетіли вгорі, один зачепив за насип, одбився рикошетом і вибухнув угорі, мов шрапнель.

– Гармати! – крикнув Лажевський.

– Танки, – відповів Єлень.

Перед самим мостом їх наздогнали гвинтівочні кулі. Голосно луснувши, лопнула шина, й мотоцикл так різко занесло вправо, що водій насилу встиг вирівняти його, ледве не врізавшись у бар'єр моста.

– Капут! – крикнув Лажевський.

– Міст, – відповів Єлень.

Як на команду, обидва стрибнули на повному ходу з мотоцикла, що, хляпаючи пошматованою гумою, встиг перекотитися за насип.

Кулі дзьобали по мосту, поручні відлунювали металевим брязкотом. З насипу відповідали польські кулемети й автомати, проте їх було замало, щоб надійно прикрити Лажевського та Єленя, які короткими рвучкими перебіжками доскочили до коловорота, вхопили за держаки й почали повертати рипучий механізм.

Потрібні були максимальні зусилля, щоб підняти важкі половини мосту. Хлопців трохи прикривала металева балка конструкції, але вона не була надійним захистом. У повітрі свистіли кулі, гриміли гармати з німецьких танків, які вже рушили в атаку.

Підпрапорщик побачив, як перша машина, підійшовши до проходу в протитанковому рові, уповільнила хід й почала опускати вниз свою квадратну морду.

– Гарний був той мерседес.

Густлік також помітив танк, що з'їжджав із насипу.

– Мало що залишиться від Гоноратиного фарфору. Лажевський побачив верхівку башти, потім з рову висунулося дуло.

– Зараз нам всиплять.

Виїжджаючи з рову, танк виволік за собою рештки чорного мерседеса. Коли, видираючись нагору, повернувся боком, над насипом різко гримнула гармата, й червона вогняна пляма закрила ворожу машину.

– «Рудий!» – радісно вигукнув Густлік.

Випустивши бронебійний снаряд, Янек помітив у прицілі на першому плані неясні обриси крила підйомного мосту, яке так само підіймалося вгору. А далі повільно сповзала у рів «пантера». Танк, що їхав за нею, увімкнув задній хід і почав одступати.

– Ще раз! – наказав Янек.

– Готово, – відповів Томаш, закриваючи затвора.

Блиснуло, гук ударив у вуха, мов боксерська рукавиця, віддача відкотила дуло назад, брязнула викинута гільза.

Німецькій машині влучило в гусеницю; риючи боком пісок, танк з'їхав з неї.

– Бронебійним!

«Рудий», прикритий земляним валом, стояв, зіп'явшись гусеницями на насип. Гармата здригнулась, трохи піднялася вгору, й різкий звук знов пролунав у повітрі.

Гонората, що сховалася за баштою, ще більше скулилася, затулила долонями вуха.

Блискало й гриміло раз у раз, тремтіла од віддачі броня, але дівчина й не думала тікати. Ворушила тільки губами, немов когось кликала або молилася, і заплющувала очі.

Коли розплющувала їх, то бачила – від Крейцбурга прибуває підкріплення: з машини сплигували піхотинці, тягачі розвертаючись, установлювали гармати на вогневі позиції. В небі пролітало щораз більше літаків, з-за каналу долинав свист бомб, гриміли вибухи.

Час од часу вибухали снаряди, кидаючи вгору чорні фонтани. Густо хурчали осколки. Один навіть упав на броню, закрутився, мов джміль, і попік Гонораті пальці, коли вона з огидою скидала його додолу.

До того башта, за скоби якої трималася Гонората, поверталася то вправо, то вліво, тягнучи за собою дівчину. В голові почало паморочитися, туман застилав очі.

Все це тривало дуже недовго і водночас – дуже довго. Потім запанувала цілковита темрява, а коли дівчина розплющила очі – побачила поряд блискучу гусеницю і заболочені колеса «Рудого», а над собою – добродушне стурбоване обличчя Густліка, який тер їй скроні мокрою ганчіркою.

Гонората всміхнулася, спершу очима, а потім усім круглим, веснянкуватим і замурзаним личком.

– Я відвіз її і залишив у Крайцбургу під опікою поручика, – виправдувався Лажевський.

– Якби постукала по броні, то я б її сховав, – докинув Янек.

– Чому не пересиділа в безпечному місці? – лагідно запитав Єлень, який дуже зрадів, побачивши,, що дівчина прийшла до тями.

Гонората зашарілася з радощів, а потім, примруживши очі, знічено відповіла:

– Я знала, що до танка ви, пане Густліку, неодмінно повернетесь.

Янек, усміхаючись, дивився на цю пару з башти «Рудого», але раптом споважнів, глибоко насунув шоломофона,,щоб краще чути, і за хвилину передав у ефір:

– Я «Рудий», зрозумів вас, Списе. Виконую! – І, звернувшись до екіпажу, подав команду: – Всі на свої місця! Генерал кличе. Тебе, Магнето, теж.

– Візьмете? – запитала налякана Гонората.

– Звичайно, – пробурмотів Густлік, підняв її й поставив на танк.

Ще не встигли залізти в машину, як Григорій зрушив з місця і, даючи задній хід, повертав танк.

На тому боці каналу залишилося бойовисько: догоряло кілька танків і транспортерів, лежали вбиті. Через опущений міст крокувала піхота, їхали гармати. Над лісом, до якого відступали гренадери, кружляло зо два десятки штурмовиків, скидаючи бомби й ракети.

Генерал оддав мікрофона Лідці, що сиділа в бронетранспортері, оснащеному високою щоглою радіостанції. Жестом стримав санітарів з носилками, на яких лежав увесь забинтований Козуб.

– Не опритомнів?

– Ні, – відповіла лікар Ірена, скидаючи гумову рукавичку й білий фартух, в якому робила перев'язку.

– Довезете живим?

– Постараюся.

– Дев'ять років у боях. Було б схоже на те, що, перепливши море, потонув, входячи до порту.

Останні слова генерал сказав скорше до себе, ніж до неї. Хвилину мовчав, а потім наказав командирові транспортера:

– Вирушайте за ними.

– Почекайте трохи, – попросила Лідка, – поїдемо разом з «Рудим».

– Не по дорозі. Проведете санітарну колону до госпіталю і надвечір повернете до штабу армії.

– Громадянине генерал, – сказала Лідка, підвівшися й перехилившися вниз з транспортера, – я мушу побачити Янека, хоч на п'ять хвилин, хоч на дві, повинна йому сказати…

Обірвала, ковтаючи сльози, відгорнула пасмо шовковистого волосся, що впало на обличчя.

– Щось сталося? – різко запитав командир.

– Так, – кивнула головою і зважилася сказати правду: – Я бачила його рапорт…

– Але ж він не тобі адресований, – підняв брови і зморщив лоба генерал.

– Я ненароком… Коли клала до планшетки, конверт одкрився, і в першому ж реченні я побачила…

Лікар Ірена, завантаживши останню санітарну машину, підходила доповісти про готовність до від'їзду. Генерал жестом дозволив їй рушати і знову звернувся до сержанта – командира транспортера:

– Довго ще тут будете муляти очі?

Броньована машина рвучко зрушила з місця і першою виїхала за стіни табору. За нею – мотоцикли й санітарні машини.

Генерал постояв на місці, а потім пішов майданом до брами, минаючи кількох забитих у плямистих шіящ-па-латках і касках. Кілька метрів за ним, мов вірний кінь, сунув одкритий газик, у якому, крім водія, сидів автоматник.

З-поміж погнутого риштування брами вистрибнув Шарик, побіг назустріч – привітатися з другом, якого вже кілька днів не бачив.

– Що ти тут робиш? – здивувався командир, смикаючи його за шерсть. – «Рудий» воює, а ти вештаєшся?

Собака гавкнув, заскавчав, намагаючись розповісти про свою ранкову пригоду з шапками, але не дуже це йому вдалося.

– Трохи розумію, але не все, – відповів генерал. – Почекай.

Не встигли ще всі санітарні машини від'їхати, коли, сигналячи, повз них, проти течії, протиснулась невеличка колона мотоциклів і зупинилася під стіною.

– Струнко! – скомандував Лажевський і доповів: – Громадянине генерал, міст утримали. В третьому відділі одного вбито, двох поранено. Решта взводу…

– Решта твого взводу прикриває санітарну колону, – урвав його командир. – Де танк?

– Зараз буде, – зиркнув назад через плече підпрапорщик і додав: – Взводний Єлень відбив першу атаку, під час другої підтримали його наші мотоциклісти, потім «Рудий», а незабаром підійшли військові підрозділи. Ми не пропустили фриців через канал, а тепер їх так авіація трощить, що тікати почали, наші їх переслідують. Якби поручик Козуб пустив важкі танки й весь мій взвод…

– Решта вашого взводу допомагали відбити атаку диверсійної групи. Табір заміновано, вони повинні були висадити його в повітря, – генерал показав на вбитих у плямистих плащ-палатках. – Козуб дістав дві кулі в груди.

– В груди… – повторив Лажевський, насупивши брови.

Загув двигун, з'явився танк. Генерал підвів руку, і «Рудий» зупинився перед брамою. У відкритих люках показалися голови танкістів.

Кос стрибнув додолу, підбіг і став струнко перед командиром, удаючи, що не бачить Шарика, який силів біля ноги.

– Дякую за те, що втримали міст, – звернувся генерал до танкістів і мотоциклістів. – То були ударні підрозділи сильної групи ворога, яка мала завдання прорватися з півночі до столипі рейху. Ви затримали передові загони на кілька хвилин, цього було досить, аби ввести в дію артилерію та авіацію, а згодом перекинути сюди піхоту.

– Служимо Батьківщині! – відповів за всіх Кос.

– Втомилися?

– Ні, – клацнув підборами Лажевський.

– Чому залишили пса?

– Зробив собі лігво з наших шапок, тому дістав наряд поза чергою, – пояснив Янек.

– Ще загубиться, – сказав генерал, одкриваючи планшет з картою.

– Образився, кудись заліз. До танка! – звелів Шарикові Кос.

– Ти ж сам наказав йому комбінувати, – вступився Густлік за собаку.

Шарик не послухався наказу і, гарикнувши, побіг туди, звідки щойно виліз, – до риштування.

– Якщо не втомилися, – командир жестом запросив ближче Коса й Лажевського, – тонегайно рушайте на Берлін.

– На парад! – не витримав Віхура. – Я ж казав… Під грізним поглядом генерала хотів був пірнути в танк і ударився головою об броню.

– Парад не скоро. Наші війська ведуть важкі бої, оточуючи ворога. Тут поляки, там радянські, ось тут німці, – і знову радянські війська. Не до жартів зараз. У самому місті бої вже ведуть наші сапери й артилерія. Треба доставити наказ особисто командирові гаубичної бригади. Автомашина не доїде, там треба прориватися. Оминати, а якщо не вдасться – відкинути того, хто заступить дорогу.

У танку Саакашвілі штовхнув свого сусіда в бік:

– Віхуро, скажи генералові, що тобі душно. Я тут Гоноратку посаджу.

– Чи ти ба, чого захотів… Мені ж потім діти і внуки докорятимуть, що міг бути в Берліні й не був.

Ударив себе рукою в лоба, показуючи, який би був дурний, коли б покинув зараз танк.

Тим часом Шарик притяг здорову зелену подушку, гаптовану трояндами й метеликами, обшиту подвійним рядом золотих торочок. Мабуть, ховав її під риштуванням. Звівшись на задні лапи, лизнув Григорія в руку й заскавчав. Механік утягнув постіль до танка.

– Янеку! – гукнув з башти Густлік, який спостерігав усе це. – Собаці буде м'яко, але коли ти схочеш на його лежанці подрімати – не знаю, чи він тобі дозволить…

Розділ IX ВИНО

Удар групи генерала Штейнера у правий фланг Першої армії було відбито протягом кількох годин. Польські взводи й роти, атаковані батальйонами та полками, завзято оборонялися, виходячи з-під удару короткими перебіжками, відкривали вогонь із нових рубежів. Опір міцнішав з кожною хвилиною, у бій вступали полкові та дивізійні резерви, і водночас, тільки-но почався ворожий наступ, гітлерівські підрозділи й райони їх вихідних позицій атакував з повітря польський авіаційний корпус. Винищувачі, бомбардувальники й штурмовики зробили того дня вісімсот бойових вильотів.

Через кілька днів німці зазнали повної поразки; в битві наші війська швидко просувалися на захід, у бік головного напрямку боїв, на якому Перша армія, знищуючи точки опору й форсуючи щоразу нові водні перепони, тіснила ворога на північний захід од Берліна, до широкої низинної рівнини Гавелю.

У широкому потоці військ, між набитими піхотою машинами, гарматами різноманітного калібру й великими ящиками понтонів на тракторних причепах просувався «Рудий». На лівому крилі, тримаючись за гарматне дуло, стояв Віхура, показував перепони й допомагав Саакашвілі вести машину, лаючи при цьому сусідів у колоні, які намагалися випередити танк.

– Куди лізеш, недотепо? Хочеш капці загубити? Кос за звичкою сидів на башті, спустивши ноги в танк, і дивився вперед, а вряди-годи на карту, щоб не проґавити перехрестя, і заразом слухав Єленя.

– Говорю, прошу – і все даремно: Каже, що нікуди не піде, а тим більше до німця, – пояснював взводний, відштовхуючи командирові чоботи й підводячи голову.- Може, довеземо до тих гаубиць, що в Берліні, а звідтіля, як будуть по боєприпаси їхати…

– Густліку… – застережливо почав Кос.

– Таж вона маленька, багато місця не треба.

– Хіба не знаєш, що означають для танка вуличні бої? Не пам'ятаєш, як нам всипали в Празі? Хочеш ризикувати її життям?

– Ні, – відповів взводний.

Посмутнів і, подумавши, докинув:

– Віхура казав – їдемо на парад… Коли б його здихатися, то місце знайшлося б.

– Нам потрібен кулеметник. Густлік знову задумався.

– І то правда, – відповів і зник у танку. Скулившись, проліз під гарматою, став навколішки біля порожнього сидіння Віхури, за яким на подушку, вишиту трояндами та метеликами, поклали втомлені голови Гонората й Шарик.

– Панночко…

– Ні до якого Кугеля не піду. Не треба було мене забирати.

– Там, у Берліні, дуже небезпечно.

– Розумію, але тут добре, залізо товсте.

– Тут ще гірше. В такій сталевій коробці… – Хотів розповісти, як буває в танку, особливо під час вуличних боїв, але передумав і, змінивши тактику, почав з обіцянок: – Ще трішечки – і війна закінчиться, заїду по вас до Рітцена…

Хотів узяти її за лікоть, але дівчина заплакала. Шарик, який вважав, що завжди треба стояти на боці слабшого, застережливо гавкнув, Єлень одсмикнув руку. Саме в цю мить танк загальмував, почав сигналити.

Густлік повернувся на своє місце й висунув голову з люка.

– Щось сталося?

– Повертаємо на південь, до міста.

З-за танка вперед вирвалися мотоцикли, розвідники затримали порожні машини, які їхали з протилежного боку. Після боїв біля каналу в екіпажах мотоциклів лишилося тільки по двоє бійців, і кулеметники мали залишити кулемети, щоб регулювати рух на дорозі.

Дорога на хвилину опустіла, й підпрапорщик Лажев-ський жестом показав, що можна їхати далі. «Рудий» повернув, з'їхав з автостради на вузьке асфальтове шосе, яке біля невеличкого озера зникало в лісі.

З руїн розбитого будинку, де раніше, можливо, жив лісник, вистрибнув здичавілий кіт, перебіг дорогу перед танком.

– Хай йому грець! А собаку для чого возите? – вилаявся Віхура, повертаючи голову до башти. – Чорний кіт нічого доброго не віщує.

– То повертай назад! – порадив Густлік. – Я тобі потім розповім, що було в Берліні.

– Задалеко назад повертати, – вередливо промовив Франек. – Ноги намуляю.

Густлік вліз у башту, зупинився і, завагавшись на мить, постукав у вичищений до блиску чобіт командира.

– Янеку!

– Ну?

– Ти б не міг пояснити тій дівчині? В тебе так розумно виходить.

– Я її на танк не підсаджував. Коли б кожна дівчина…

– Янеку! – грізно вигукнув Густлік.

Поманив рукою, а коли сержант нахилився, вхопив його за мундир на грудях.

– Кожна? Прошу тебе, думай, що говориш. Гонората – моя наречена.

– А вона про це знає?

– Вона? Ні.

– То скажи їй.

– Гаразд, скажу. А залишиш її?

– Ні. Я ж Марусю в танку не вожу.

Густлік знову скулився, пролазячи під гарматою до Гонорати, і заявив:

– Командир звелів сказати, що ви, панночко, моя наречена.

Дівчина підвела голову з собачої подушки, витерла сльозу, вхопила Єленя за чуприну, притягла до себе й поцілувала в обидві щоки.

– Правда? – запитала, осміхаючись так, аж у танку посвітліло.

– Щоб я кінця війни не діждав, коли брешу.

– Але… – дівчина, відчувши міцніший грунт під ногами, почала вередувати: – Але заручин не було і персня ви мені не подарували.

– Де я тобі тут перстень знайду, – зітхнув Єлень. Саакашвілі, відірвавшись на хвилину від керма, штовхнув друга кулаком у бік і, понишпоривши в ящику за сидінням, сунув йому в руку гайку.

– Хіба такого… – зорієнтувався Густлік. – Танкового.

– А такий дійсний?

– Зв'язує міцніше, ніж золотий, – докинув Саакашвілі, шкірячи свої білі зуби.

Якусь хвилину він приглядався до дівчини, що враз ніби погарнішала, а, глянувши знову на дорогу, різко загальмував.

– Що ти робиш? – гримнув Густлік. – Адже людей, а не картоплю везеш.

– Якого чорта! – залементував грузин, вихилившись до пояса з люка.

– Шорта? – весело перепитав худий високий чоловік у береті, який вибіг на середину шосе й затримав танк. – Les Russes? – Відхилився, глянув на башту і, побачивши орла, заговорив: – Polonais… Viva la Pologne! Vive la liberte!

Мотоцикл Лажевського, що мав їхати попереду «Рудого» і розвідувати дорогу, розвернувся й помчав назад.

Віхура стрибнув з танка на землю і недовірливо глянув на незнайомця.

– Чого тобі треба, ля франсе? Пуркуа тут стоїш? Француз однією рукою обійняв його, а другою натиснув на живіт капрала.

– Niks?

– Niks не дістанеш, – відповів Франек, думаючи, що той просить їсти.

– Vin, – француз показав, буцімто вихиляє склянку. – Bien?

– Bien, але нема. Niks vin.

– Le vin, le cochon, – намагаючись порозумітися, француз зарохкав, удаючи порося. – Venes, Polonnais! – тяг Віхуру за руку.

Танкісти й мотоциклісти зацікавлено дивилися, як ті двоє, переплигнувши рів, помчали поміж кущами й зупинилися край лісового яру, над яким здіймався димок і тремтіло нагріте повітря.

– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.

Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.

– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…

– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.

– Куди ти? А обід?

– Залиште нам.

Підпрапорщик наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.

Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.

– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.

– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.

Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.

– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.

– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.

Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.

– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.

– Командир не дозволяє.

– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.

– Пам'ятаю, – сказав Янек. – Пам'ятаю, але не дозволяю.

– Я тобі, Густліку, теж не дозволяю. Тепер у мене інші права, – блиснула надітою на палець гайкою Гонората, – танковий міцніший од золотого.

– Quatre vingt chasseurs, quarte vingt chasseurs! – французи виспівували веселу пісеньку про вісімдесят стрільців та їхні любовні пригоди.

– Де ж ти, моя Суліко? – вторував їм підпилий грузин.

Лисий підвівся, підійшов до городницького візка, на якому вони везли своє майно. Понишпорив у ньому й витяг гармонію.

У Томаша проясніло обличчя, а руки самі потяглися до інструмента, але, зустрівшися поглядом з Косом, хлопець зрозумів, що так не випадає, і вдав, буцімто захотів м'яса.

Француз, який не зовсім твердо стояв на ногах, заграв веселий паризький вальс. Його патлатий товариш запросив Гонорату на танець.

Саакашвілі простяг руку до барильця, а коли високий наповнив його склянку, виголосив тост:

– Друзі! Нам перебіг дорогу чорний кіт. Кіт малий, танк великий, і взагалі: забобони – опіум народу. Досить плюнути позад себе, випити з представниками виз-болєних європейських народів – і нічого вже не трапиться, бо війна закінчиться ще перш ніж ми до проклятого Берліна доїдемо… Чому так сердито дивишся, командире? Чого брови насупив? – звернувся до похмурого Коса. – Коли хочеш, можу замовкнути.

Одним духом вихилив до дна, поставив склянку й зааплодував Гонораті та патлатому, які скінчили танцювати. Потім сам, підспівуючи, став пританцьовувати, а гармоніст, збагнувши, що до чого, заграв танець із шаблями.

Гонората, всміхаючись, дивилася на грузина і плескала в такт долонями.

– Добре танцює, – сказала Густлікові.

– Ви краще.

– Я б краще танцювала, якби коса в мене не розв'язалася.

– Є, є! – вигукнув щасливий Єлень, засовуючи руку до нагрудної кишені. – Ви загубили в генеральському автомобілі, а я знайшов і на серці заховав.

Він вивернув кишеню: два пістолетні патрони, шматок кабелю та мотузки і – о жах! – аж три стрічки: дві блакитні і тільки одна червона.

Кілька напружених секунд обоє мовчали, а потім дівчина тихенько заговорила:

– Ви, пане Густліку… Ви кожній так само… – сльози не дали їй закінчити, і вона, закривши обличчя фартушком, побігла вгору узбіччям, де стояв «Рудий».

За нею кинувся Шарик, думаючи, що то. гра Вони разом підбігли до танка й залізли в люк.

Почулося рокотання моторів – то поверталися мотоциклісти Лажевського. Кос пішов їм назустріч.

– Пообідаєте.

– По дорозі мої поїдять, будуть мінятися. Зараз у мене повний комплект людей.

– Звідки взяв?

– Наздогнав санітарні машини й забрав. По-перше, то мій взвод, по-друге, – вони в тил їдуть. Генерал виділив ще свій транспортер для захисту, а в ньому Лідка біля рації. Ота гарна лікарка питала про тебе. А тут весело було? – він обвів очима товариство.

– Не дуже, – відповів Кос.

Саакашвілі саме цілувався з французами, які показували йому фотографії, уперто й голосно пояснюючи:

– Maman… Papa… Ma femme…

Черешняк тримав уже в руках гармонію, перевіряв баси й тільки собі знаною мовою пояснював щось патлатому. Густлік підсів до барильця і, наливши склянку, промовляв до високого худющого француза:

– Випий зі мною, ля франсе. Все пропало через оті дурні стрічки. Зрозумів?

Кос повернувся спиною, щоб не бачити цього всього. Витяг трофейну карту Берліна та його околиць.

– Ти з якого боку повернувся?

– З півдня, – осміхнувся Лажевський. – Зовсім не зустрічав військових підрозділів.

– Наші пішли вже на захід. Росіяни повернули на Берлін, тож, мабуть, тому, – промовив Янек.

– Порожньо, – повторив підпрапорщик. – Нема кого про сестру запитати…

До танка підійшов Черешняк з гармонією.

– На що обміняв? – спитав Янею.

– На автомат.

– Ти зброю віддав?

– Хіба її мало? Та й не свій давав, але він не взяв. За те, що визволили, віддав.

Допомагаючи один одному, з яру вилазили Саакашвілі та Єлень, який ніс на плечі барильце.

– Екіпаж! – скомандував Кос.

Танкісти виструнчились. Густлік хвилину вагався, не знаючи, що робити з ношею, але під твердим поглядом Коса поклав барильце на землю. З танка вистрибнув Шарик і, зрозумівши наказ, теж сів на задні лапи по формі «струнко».

З люка визирнуло мокре від сліз обличчя Гонорати.

– Мені теж вилазити?

– Ні, – сказав Кос- Панна Гонората – до переднього кулемета. Віхуро, вас команда не стосується?

– Адреси ховаю, громадянине сержант. Записав, бо якщо доведеться бути в Парижі…

– Поведете танк.

– Слухаюсь.

– Черешнику, на своє місце!

З лісу повилазили французи, тягнучи й штовхаючи свій візок під трикольоровим прапором.

– Vivent les braves Polonais! – гукали хором патлатий та лисий.

Французи подалися геть, штовхаючи візок, а мотоциклісти й танкісти махали їм руками на прощання. Лише Григорій та Густлік стояли нерухомо, бо ніхто не скомандував їм «вільно».

– Шарику! – покликав Кос з башти танка. Пес стрибнув у люк і зник під бронею.

Вже стугоніли заведені мотври мотоциклів, загув танковий двигун. Лажевський підняв долоню, що готовий. Кос жестом наказав йому рушати і лише після цього, дивлячись убік, скомандував:

– Обидва ззаду на броню!

Хлопці підбігли до «Рудого». Механік стрибнув на танк, а Єлень удав, ніби хоче повернутися по барильце. Цю ж мить Янек вистрелив з пістолета, і на асфальт тонким струменем полилося вино.

– Віхуро, вперед!

«Рудий» рвонув з місця. Знизу, біля гарматного затвора, виглянула Гонората і, вхопивши Коса за ноги, підняла вгору ясне веснянкувате личко.

– Я назавжди залишаюсь?

Янек простиг їй руку, підняв дівчину й посадив біля себе на башті.

– За першої ж нагоди поїдете в тил і там почекаєте. Останні дні бувають найгірші. Моя наречена в госпіталі, а я не плачу, а радію.

Коли піднімав дівчину, вона помітила, що командир танка має на пальці персня.

– То від неї?

– Сам випиляв у госпіталі, подарував. А тепер вона мені дала його на кілька днів, до кінця війни.

Гонората присунулась ближче і, оглянувшися, приглушеним голосом спитала Янека:

– Забере після війни? Можна йому вірити?

Вона крутила на пальці гайку, подаровану Густліком.

Кос повернувся з грізною міною, глянув згори на винуватців, які, хоча ще сердились, але вже й журилися; а потім так само тихо відповів:

– Можна. Із ста кілограмів ваги дев'яносто щирості та доброти.

Розділ X ВТЕЧА

За кілька кілометрів од лінії фронту, в селищах, розташованих осторонь шосе, у лісових видолинках, крилися армійські госпіталі. Ворог не визнавав міжнародних законів, не шанував знаків Червоного Хреста, отже, госпіталі, старанно маскувалися від авіації, лікарі в польових умовах, безсонними ночами й днями боролися за життя солдатів, прострелених кулями, пошматованих осколками, травмованих контузіями.

Тут не було ні вигод, ані зайвих ліків, операції робили на простих столах, при миготливому світлі лампочок, що живилися енергією від польових електростанцій, під полотном намету. Наркоз застосовували в крайніх випадках, знеболювали рідко. Тут солдат мусив мобілізувати всю силу волі та відвагу, щоб перемогти біль.

Не допомагало провітрювання – у перев'язочній вже за годину робилося жарко, стояв нудний, солодкуватий запах крові та поту. Тільки тепер, коли дивізії почали переслідувати ворога, поранених було значно менше, ніж під час форсування Одеру і в перші дні боїв на передмостовому укріпленні. Цей з простреленими м'язами правої руки був сьогодні останній.

Коли йому чистили рану, лежав спокійно, тільки закам'яніле обличчя зрошував щораз рясніший піт. Біль довго не вщухав, але врешті настало полегшення, і солдат кволо всміхнувся до санітарки.

Фельдшер Станіслав Зубрик насилу розігнувся, обтер рушником обличчя, а Маруся, нахилившись, добинтовувала нерухомо в лікті руку. Хоча в самої ліве передпліччя було перев'язане, робота йшла добре, тільки поволі.

– На сьогодні кінець, – з полегкістю зітхнув свіжоспечений хорунжий.

Він скинув білого фартуха й, відхиливши вхід до намету, щоб впустити більше повітря, почав надягати мундира, застібати пояса.

– Чудова робота, – похвалила його Вогник.

– П'ятнадцять років практики. Немало зшивав: після весіль, хрестин, за окупації. Мене знають не тільки в Мінську Мазовєцькому, але й у Венгровському, Гарволинському, ба навіть Луковському повітах. Але я, Марусю, – він стишив голос, немов звіряв їй велику таємницю, – я фахівець зовсім іншого профілю. Якщо у вас буде син або дочка, то прошу тільки до мене.

– Ну, що ви… – зашарілася Вогник, але очі в неї радісно заблищали.

– Серйозно – рука в мене вправна. І щаслива. Семеро трійнят маю на своєму рахунку, а близнюків уже й не пам'ятаю. – Зубрик ставав дедалі веселіший, але раптом посмутнів, згадавши про фронт. – А тут… Правду кажучи, я боюсь стрілянини. Мирна в мене вдача, панночко. Мушу старатися, мобілізувати волю, щоб не втрачати свідомості, коли десь близько гримне…

Помахавши рукою санітарці й пацієнтові, хорунжий Зубрик вийшов з намету на сонце. Біля Марусі залишився чуйний Юзек Шавелло, який, тримаючи в лівій руці ножиці та пластир, а в правій бинти, асистував, немов справжня операційна сестра.

– Прошу, – подав англійську шпильку. – Вказівний не ворушиться, але ж середній згинається.

Вогник сколола бинта й легенько плеснула пораненого по плечу.

– Готово.

Солдат підвівся і сів на столі.

– Дякую, сестричко, – сказав од щирого серця.

– Нема за що, – засміялася й легенько погладила його по голові.

– І я дякую, – Шавелло нахилив трохи голову, щоб Марусі легше було дістати.

– За що?

– Що дозволяєте допомагати вам.

Юзек не дочекався, щоб і його погладили, бо раптом загули мотори, і в рідкому березняку з'явилася колона, що просувалася до гоепіталю. Попереду їхали розвідувальні мотоцикли, за сто метрів позаду – автомашини, а останнім – кутастий бронетранспортер з товстим кулеметним дулом над бортом. Вогник не встигла скинути білого фартуха, як санітарні машини були вже біля наметів.

– Запитай, чи їм ніхто не зустрівся, – наказала Юзекові Маруся і перша побігла до прибулих.

З усіх наметів виглядали поранені, звідусіль шкутильгали назустріч. У блакитних полинялих фланелевих піжамах, зовсім не схожі на солдатів, але серця й думки в них залишилися ті ж самі.

– З якої дивізії?

– Де поранили?

– Є хто з четвертої?

– Артилеристи, до нашого намету!

З цієї маси вигуків і запитань виринув могутній баритон сивіючого водія.

– Відчепіться! Фронтовиків немає. Тільки в'язні з німецького концтабору.

З першої машини вийшла лікар Ірена. Перед нею виструнчився взводний, командир мотоциклістів.

– Дозвольте повертатися, громадянко хорунжа.

– Чому такий поспіх? Пообідайте в госпіталі.

– Слухаюсь, – відповів взводний, повернувся і гукнув до своїх: – Шлунки заправимо тут!

Ірена помітила серед поранених руду голову Марусі.

– Сержанте Вогник, підійдіть сюди!

– Слухаюсь.

Дівчина, як і всі поранені, була в госпітальній куртці, проте у власній спідниці та чоботях. Вигляд мала простий і водночас елегантний. Лікарка дивилася на неї допитливо й уважно. Подумала, що молодий командир танка має добрий смак, і тепло всміхнулася.

– Я зустріла «Рудого» й екіпаж.

– Усі здорові?

– Всі.

– Танк одержали?

– Одержали. Дуже приємні хлопці. Я з ними після вахтангурі.

– Після чого? – запитала здивована й трохи налякана санітарка. – Що це таке – вахтангурі?

– Грузинський брудершафт. Ми пили чудове вино, називали одне одного по імені…

Ірена взяла Марусю під руку і, розповідаючи далі, повела до штабу госпіталю. Коли обидві зникли між пораненими, Юзек Шавелло, який одним вухом прислухувався до їхньої розмови, знову закружляв біля машин, заговорюючи до санітарок і водіїв. Після кількох невдалих спроб натрапив урешті на більш балакучого взводного, командира мотоциклістів, що супроводили санітарну колону.

– Дозвольте запитати?

– Про що?

– Чи ви часом не зустріли десь дорогою славний танк «Рудий» з екіпажем?

– Аякже! – засміявся взводний. – Кілька днів од самого Рітцена ми були разом у бою. Вони тепер на Берлін пішли, до району Шпандау, і з ними командир нашого взводу із своїми хлопцями… Де тут можна пообідати?

– Я проведу.

Вони відійшли з дороги, пропускаючи санітарів, які несли ноші з колишніми в'язнями до лазні, а потім молодий Шавелло відвів мотоцикліста туди, де парували польові кухні.

– Юзеку! – гукнула здалеку Маруся.

– Вже біжу, – помчав на голос Вогника хлопець.

– Важливі вісті. Приведи дядька під каштани.

– Я б теж хотів послухати, бо…

– Послухаєш, але біжи швидше, не гайся, – дівчина махнула рукою і всупереч власним словам затримала його: – Не знаєш, де командир оцих мотоциклістів?

– Наминає.

– Що ти сказав?

– Їсть на кухні.

Маруся швидко знайшла взводного й підсіла поруч на лавці.

– Привіт! – привіталася, примруживши око. – Смачно?

– Привіт! – хлопець усміхнувся всім обличчям. – Коли на таку дівчину дивлюся, то й камінь стає тістечком.

– Скоро будете повертатися?

– Тільки-но поїмо.

– Підвезете?

– За поцілунок? Хоч до самого Берліна. Розвідник простяг руки, але Вогник притримала його за долоню.

– Доїдайте спокійно. Я незабаром повернуся.

Вона побігла до намету забрати польову сумку й деякі дрібниці – все своє майно. Поспішала дуже, але біля входу зупинилася мов укопана, побачивши на лавці Лідку.

– Привіт!

– Здорова була!

Дівчата обнялися й поцілувалися.

– Добре, що ти тут, Вогнику, бо я на хвильку. Наш транспортер супроводить поранених, і ми зараз вирушаємо далі. Я тільки хотіла тобі сказати…

– Вже знаю, що всі живі та здорові, одержали новий танк, поїхали на Берлін.

– Хто тобі сказав?

– Листа дістала, – збрехала Маруся і на мить задумалась. – Куди тепер їдеш? – запитала в радистки.

– До штабу армії.

– Генерала коли побачиш?

– Увечері. Хотіла тобі сказати…

– Лідко, люба! Маю до тебе велике прохання. Візьми цього конверта, віддай генералові та скажи, що командуючий армією…

– Якою армією?

– Моєю, радянською… Скажи, що коли він провідував своїх поранених у госпіталі, то я подала йому рапорта, і він одразу підписав.

Лідка взяла сірий прямокутник, навскіс прошитий білими нитками, запечатаний сургучем. Зважила в руці, прислухаючись до нетерпеливих сигналів транспортера, а потім тихо промовила:

– Гаразд. Оддам генералові. Бувай здорова, Марусю, водій уже сердиться.

Повернулась і побігла, а Вогник залишилася стояти з простягненою на прощання рукою. Якийсь час іще дивилася вслід транспортерові, а потім швидко пішла до березового чагарника, а звідти вузькою стежиною вгору.

Над лісистою долиною, де розташувався госпіталь, піднімалась пласка височина. На самісінькій вершині ріс крислатий каштан, що вже почав укриватися молодими листочками. Під деревом лежала гранітна брила. На цьому сірому камені Маруся не раз уже сиділа у вільний час, дивлячись на зелене дерево і думаючи про весну, що надходила після років воєнної зими, про свою майбутню долю.

Під каштаном на неї чекали обидва Шавелли. Швидко обмінявшися одержаними інформаціями, вони схилилися над трофейною картою, розстеленою на камені, мов на штабному столі.

– Ми хотіли в'їхати в Берлін зі сходу, але тепер мусимо змінити план, – сказала Маруся. – Шпандау лежить на тому боці.

– Тоді треба в'їхати з заходу, – озвався Костянтин Шавелло, показуючи напрям кінцем ліщинової палиці, з якою ходив, відколи його поранено.

– Транспорт є. Мотоцикли чекають, – похвалилася Вогник.

– Зброя б не завадила, – сказав Костянтин.

– Воно-то так, але без мундирів швидко спіймають, – зітхнув Юзек.

– У мене є план, – промовила Маруся. – Коли б ви, товаришу сержант, відвернули увагу начскладу…

– План підходящий. Я їй так баки заб'ю! – зраділо вигукнув Шавелло, знімаючи й ховаючи до кишені окуляри. – Тільки було б добре, щоб ви, Марусю, в нашому мундирі, польському.

– Чому?

– На контрольних пунктах у союзників не так документи вимагають, як у своїх…

Ще якийсь час обговорювали подробиці. Основну проблему – тікати чи не тікати – вирішено ще чотири доби тому, тільки-но в Марусі затяглася на плечі рана, а сержант Шавелло почав ходити. Всі троє зійшлися на думці, що не для того роками воювали, аби тепер, коли настав останній момент, вилежуватись у госпіталі. Проте ніхто не хотів тікати будь-куди. Щоб не наскочити на жандармів і не опинитися під арештом, треба було знати розташування своєї військової частини. Швидкість і точність дії давали шанс пробитися на фронт. Саме тому вони розпитували всіх водіїв, які возили поранених, та пощастило їм лише сьогодні.

Після наради під каштаном перший побіг униз Юзек, підтримуючи завеликі на нього госпітальні штани. Діставшися до господарської частини госпіталю, зайшов у великий, мов клуня, намет, де під товстим брезентом ховалося справжнє царство простирадел, піжам, сорочок і кальсонів.

У наметі, захаращеному полицями й заваленому сотнями мішків, ніс службу сам начальник складу, а точніше, могутня, дебела пані капрал. Вона була така заклопотана, а може, тільки хотіла таку вдати, що зовсім не помітила Юзека.

– Рядовий Юзеф Шавелло! – вигукнув хлопець і виструнчився.

– Ну?

– Мені треба… – простяг руку до мішків на ближній полиці.

– Не руш, там бабські мундири. Чого тобі треба?

– Куртка тріснула, і в спину дме.

– Так би й сказав. Ось тобі голка, нитки. Сідай і зашивай.

– Слухаюсь.

Начскладу знову заходилася перелічувати цілу скирту кальсонів, щойно привезених із пральні.

Так, як і хвилину тому на Юзека, не звернула вона уваги й на Костянтина Шавелла, що ввійшов, накульгуючи, і зупинився перед нею, спершись на ліщинову палицю. Могла його не помічати, бо на блакитній піжамі не було погонів ані жодних відзнак; та, зрештою, в госпіталі по-іншому ставляться до чинів.

– Але ж… – почав сержант глибоким басом.

– Чого? – перепинила його начскладу. – Нещодавно міняли, чистих не дам.

– А я б і не взяв, – спокійно відказав сержант, присуваючись ближче до столу. – Тільки дивлюсь я, дивлюсь і думаю собі: які ви бліді, бо в наметі сидите й сонця майже не бачите.

– Війна, не час загоряти, – одрізала жінка, насупила брови й окинула поглядом Шавелла, ніби намагаючись угадати його наміри.

– Війні незабаром кінець, – правив своєї сержант, лагідно посміхаючись. – А від прогулянки часом більша користь, ніж од сидіння на роботі.

– Що ви маєте на увазі? -лише тепер жінка покинула рахувати. – Яка може бути користь од прогулянки? – спитала вона й замислено поплювала на хімічний олівець.

– А коли б, приміром, якийсь сержант, людина, може, і не першої молодості, але ще дядько хоч куди, хотів вам щось сказати…

– Хай каже…

– Тут він не скаже, – зітхнув Костянтин. – Є речі, про які можна говорити тільки на лоні природи, під весняним сонцем, а не, вибачте на слові, серед кальсонів, хоч і щойно привезених з пральні.

Начскладу вийшла з-за столу, пильно оглянула сержанта спереду і боків. її не часто запрошували на прогулянку, отже, подив якийсь час змагався в її серці з надією, аж поки надія перемогла і схилила до згоди.

– Катерина, – простягла вона руку, фіолетову від постійного писання хімічним олівцем.

– Костянтин, – сержант нахилився і ґречно поцілував руку, стукнувши, мов закаблуками, голими п'ятками в госпітальних капцях.

– Зашиваєш, малий?

– Зашиваю, – відповів з кутка Юзек. Начскладу хвильку роздумувала, чи не почекати, поки хлопець закінчить, але їй кортіло почути, що ж саме скаже сержант, отже, махнула рукою:

– Ну, то й ший собі.

Пані капрал підштовхнула Костянтина, вперед, і коли обоє вийшли з намету, справно зашнурувала вхід і повісила кілограмовий висячий замок на скобах, що з'єднували брезент зверху. Не могло бути сумніву – ніхто не проникне досередини. Глянула на сержанта, І він здався їй ще вродливішим, ніж у наметі.

– Ну, коли маємо йти… – вона відставила лівий лікоть.

– То ходімо, – підхопив Костянтин, узяв жінку під руку й повів у холодок під дерева.

– До лісу ведете, – сказала суворо пані капрал.

– Правда ваша, – відповів.

– Ви ж мали щось сказати.

– І то правда, – кивнув Шавелло. – Отже, пані Катерино, війна кінчається, весна буяє, кожна пташка, от хоч би ластівка, шпак, жайворонок, горобець, сойка, лелеченя, сорока…

– Скажемо, пане сержант, коротко: а також інші птахи, – начскладу хотіла пришвидшити хід подій.

– А також інші птахи, – згідливо мовив Костянтин, – гніздо мостять.

– І що з того?

– А те, що людина все-таки розумніша від пташки, також про майбутнє повинна думати… – розводився Шавелло і, оглянувшися, вирішив походити ще трохи, а тоді вертати назад, бо між деревами біля кухні помітив струнку Марусину постать.

Вогник підійшла до госпітальної їдальні під брезентовим дахом саме вчасно: за довгим, вузьким столом, сяк-так збитим із шершавих дощок, мотоциклісти вже дообідували. Взводний ковтав останні шматки, коли до нього підступив зброяр, літній чоловік з трьома автоматами, перекинутими за спину. Позаду нього стояла Маруся з оберемком магазинів через забинтоване плече.

– Санітарка казала, що вам потрібні.

– Нам? – здивувався взводний, але, побачивши сигнали, які подавала йому Маруся, змінив тон: – Ах, автомати, саме так…

– То беріть. Війна закінчиться, буде інвентаризація, а в мене на складі їх лишок.

Зброяр повернувся й пішов, а Маруся, прямуючи за ним, устигла ще прошепотіти мотоциклістові:

– За п'ятнадцять хвилин біля горба з каштаном. Проминаючи склад з мундирами, дала знак Костянтинові, щоб поспішав, а той кивнув головою – мовляв, розуміє. Начскладу не помітила їхніх жестів, бо саме відмикала замок, а потім, сміючись, розшнурувала брезент.

– Ох, пане Костянтин, ви таке кажете…

– Я вас прошу, пані Катерино.

– Отже, після вечері, – простягла йому руку для поцілунку. – Цікаво, як ви своє оповідання закінчите.

В кутку намету скромно сидів на стільці Юзек Шавелло, старанно зав'язував вузол і відкусував нитку.

– Готово?

– Так точно. Ось кладу нитки, тут голка, дякую, пані капрал.

– Добре, добре, синку, – відповіла лагідно жінка. Вона знову взялася рахувати білизну, але робота не йшла так справно, отже, перегодом усміхнулася сама до себе і, вийнявши з кишені дзеркальце, почала поправляти зачіску.

Молодий Шавелло ще раз уклонився й, покинувши намет, поволі обійшов його довкола. Оглянувся, чи ніхто не бачить, і, вхопивши кінець мотузки, що виглядала з-під брезенту, сховався в густих кущах ліщини край лісу. Присівши в траві, став тягти мотузку, мов рибалка, який знає, що гачок його вудки ковтнула велика риба. І ось у траві біля хлопця з'явилися три чималі мішки. Юзек ухопив їх і, не гаючи часу, шмигнув у березняк.

Якийсь час між деревами не було видно нікого. Потім прилетіли двоє жовтодзьобих закоханих шпаків – тупцювали одне біля одного на траві, заглядаючи під торішнє листя. Прибігла білочка, викопала.з-під пенька якийсь скарб і втекла, залишаючи вітрові на забаву рудий пух із зимової шубки.

Сорока заскрекотала на вершечку берези, попереджаючи про прихід Станіслава Зубрика. Хорунжий крокував весняним чагарником, насолоджуючись тишею та запахом молодого весняного лісу. Йшов стежиною, яка завела його на вершину горба; тут Зубрик зупинився мов скам'янілий, бо на близькій берізці, вкритій тільки ніжними листочками, раптом зависли дві госпітальні куртки й пара штанів. Зубрик підняв руку і, хто знає, може б, і перехрестився, щоб прогнати злих духів, коли б за густим кущем не побачив Марусю, яка застібала мундира, та обох Шавеллів.

– Агов! Агов! – гукнув безжурно фельдшер, зрадівши, що дивовижа з'ясувалася сама собою.

Проте ті троє не виявили радості, знітились, сховали назад руки.

– Я вийшов на прогулянку. Хочете разом зі мною? – запропонував Зубрик.

– Ми краще… – почала Маруся.

– Вам, громадянине хорунжий, туди? – спитав Костянтин Шавелло й показав у глиб лісу, а коли фельдшер ствердно кивнув, додав: – А нам, пробачте, он у той бік.

Хорунжому стало прикро. Він насупив брови, розвів руками й, похнюпившись, подався далі. Але, ступивши декілька кроків, розсердився на невдячність нижчих за чином і повернув назад.

– Що означають ці піжами на дереві? Хто їх на склад однесе? – спитав, заклавши за спину руки. – І чому саме ви, пані Вогник, у польському, а не в своєму мундирі? Га?

Усі замовкли. Ті, до кого звертався хорунжий, були неспроможні дати тямущу відповідь, а Зубрик не знав, як їх до цього змусити і на додаток з жахом повідомив: його пацієнти ховали за спиною не що інше як автомати.

Хтозна, чи довго стояли б мовчки, та на шосе з'явилися мотоциклісти і зупинились, як було домовлено, біля горба.

– Гей, змовники, готові? – гукнув взводний, перекрикуючи торохтіння моторів.

– Тікаєте з госпіталю? Куди? – занепокоївся хорунжий.

– В Берлін, – відповіла Маруся і попрямувала до шосе.

– Але ж там найзапекліші бої, вогонь, бомби, снаряди.

– Саме тому, – підтакнув старший Шавелло й пішов услід за Марусею.

– Голову мені зніме комендант госпіталю, кола довідається, що я дав вам утекти! Може, навіть розстріляєі

– Отож-то, – вдруге підтакнув сержант.

Становище, напевне, видавалося хорунжому безнадійним, і він навіть подумав, чи тут його поховають, чи все-таки тіло повезуть до Мінська Мазовєцького.

– Товаришу військовий фельдшер, їдьмо з нами, – несподівано запропонувала Вогник з чарівною усмішкою.

– Я?! – Зубрик, жахнувшися, аж позадкував і заточився.

Розмовляючи, всі наближалися до шосе, на якому ждали мотоцикли із заведеними моторами. Вогник, не дочекавшися відповіді на свою пропозицію, засалютува-ла хорунжому й зграбно скакнула до причепа, обидва Шавелли зробили те саме. Молодий допоміг старшому, якому ще трохи заважала поранена нога.

За ці кілька секунд Станіслав Зубрик зробив най-рішучіший крок у своєму житті: з розпачливим виразом на обличчі стрибнув на сидіння останнього мотоцикла, що зрушив уже з місця, і рішуче насунув кашкета на самісінькі вуха.

Розділ XI ПИВНИЦЯ

На трофейних картах, які мали Янек і Данило, Берлін скидався на величезного павука, що простяг шість лап у різні кінці світу. Поміж ці лапи із заходу втискувалися ліси й довгасті озера, ніби намагаючись підступити якнайближче до центра. Танкісти вирішили використати одну з тих зелених смуг, проскочити між Ген-нігсдорфом та Шенвальде й вступити в Шпандау біля цвинтаря.

Звернувши із шосе на південь, «Рудий» і мотоциклісти незабаром опинилися на майже безлюдній території. Дивізії, що переслідували ворога, просунулися вже далі на захід, полки, які штурмували Берлін, уже ввійшли на його вулиці і, здобуваючи будинок за будинком, стискали противника в залізному кільці. Артилеристи далекобійних дивізіонів установили гармати на галявинах, на полях далеко від видимих неозброєним оком об'єктів і давали про себе знати лише громом залпів, шелестінням крупнокаліберних снарядів, які, мов риби, пливли в повітрі до пожеж і диму.

«Рудий» просувався бічним шосе під прикриттям двох мотоциклів. Третій, розвідувальний, крутився попереду і тепер, повернувши назад, мчав назустріч танкові. На його місце, відразу збільшивши швидкість, висунувся інший мотоцикл, а Лажевський, який їхав на першому, порівнявшися з «Рудим», показав жестом Янекові, що тут недалечко можна заправитися пальним.

– Добре! – крикнув Кос, кивнувши головою.

На ближчому розгалуженні доріг повернули вліво й зупинилися біля заправної станції на околиці містечка. Сотні зо дві будинків, критих червоною черепицею, дрімали внизу на узбіччях похилих горбів, що обступали невеличке озерце. Звідси їх було видно, мов на макеті, зробленому старанним учнем.

Не лише на всіх будинках, але майже з кожного вікна звисали білі прапори – простирадла, рушники, білизна. Містечко немов вимерло – такі тихі були його вулиці.

Незважаючи на цю тишу й спокій, двоє мотоциклістів з кулеметами зайняли позиції обабіч станції.

– Бензин, мастило, нафта, все, що хочеш, – скинувши кашкета, говорив Магнето до Коса, який саме зістрибував з танка. – Струму нема, проте ручні помпи діють.

– Віхуро! – наказав Янек, пригладжуючи скуйовджену чуприну. – Наливай повні баки, щоб до Берліна вистачило.

Густлік і Саакашвілі теж злізли з танка і стали позаду «Рудого», не знаючи, як повестися.

– Ходімо подивимось на місто, – запропонував Косові Лажевський.

– Я б зараз пива випив, – нерішуче відповів Янек і зразу додав: – Гаразд. Капрале Віхуро, залишаєтесь за старшого.

– Слухаюсь. – Водій виструнчився і, почекавши, поки начальство відійшло на кілька кроків, мовив до покараних: – Не скажеш, що друг. Дає вам прикурити.

– Не твоє собаче діло, дає чи не дає. Це нас стосується, а не тебе, – пробурчав Густлік.

Він потяг за собою Григорія до місця, де миють машини, зняв мундира, сорочку й почав одкручувати кран.- Якось треба виправити становище! – сказав Григорій.

– Спершу полий водою макітру, – відповів Єлень, підставляючи голову під холодний струмінь.

Віхура глузливо поглядав на них, тримаючи кінець шланга біля отвору бака, а Томаш завзято помпував бензин. Гонората дивилася то на одного, то на другого і врешті сказала:

– Може б, я попросила за вас командира?

– Ви, Гонорато, не втручайтеся не в свої справи, бо все почалося через чорну кішку й вас, – відповів капрал.

– Хоче мене вирядити звідси.

– Правильно хоче, – кивнув Томаш.

– То чому до німця, та ще й до обер-єфрейтора, коди я в генерала служила?

– Поміж обер-єфрейторів хороших людей більше, – пояснив Черешняк. – Я того Кугеля знаю. Він для взводного Єленя старатиметься і вас не скривдить.

Дівчина задумалась. Командир танка говорив те ж саме, але запитати його ще раз немає змоги – подався до міста. Ще видно, як вони разом з підпрапорщиком ідуть безлюдною вулицею. І пес із ними – зараз мчить попереду.

Звідти, з вулиці, також видно було Гонорату: в барвистій спідниці стояла біля танка – міцного, зграбного, з висунутим уперед, мов кавалерійський спис, дулом.

Вітер гнав по вулиці зірваний плакат і на мить притиснув його до розбитої автомашини. Великі чорні літери виголошували гітлерівський лозунг: «Ein Reich, ein Fuhrer».

Здавалося, з-за фіранок, із темряви помешкань стежать чиїсь очі. Лажевський штовхнув ногою консервну бляшанку, щоб порушити моторошну тишу. Шарик, сприйнявши це як запрошення до забави, покотив бляшанку далі. Хлопці засміялися й, згадавши про футбол, мов школярі, почали бігати за бляшанкою та бити її ногами.

Бігали, граючись, аж поки зупинилися біля будинку з продірявленим кулями вікном. За шибкою побачили піраміди однакових скляних банок з написом «Штучний мед». Між банками висів чималий портрет – Гітлер з широко роззявленим ротом, витріщеними очима та піднесеною рукою.

– Бачив сучого сина? Наші, мабуть, зненацька захопили місто, і продавець не встиг зняти. – Магнето простяг руку до кобури.

– Облиш, – стримав його Кос. – Ліпше пошукаємо пива.

Лажевський пильно подивився довкола.

– Он там, напевно, є.

– Подивимось.

У поперечній вулиці, над однією з крамниць висіла вивіска «Bierstube». До пивниці вели два східці вниз, а далі були важкі двері з латунною ручкою, витертою за баґато років тисячами рук. Од поштовху двері розчахнулися, задзеленчав дзвінок.

Стіни пивниці були темні, склепіння – в готичному стилі; столи – з товстих дощок; важкі стільці. Хлопцям, які зайшли сюди з вулиці, видалось би тут спершу зовсім темно, якби не'запалена свічка на прилавку. За прилавком стояла гладка, мов налита жінка в чоловічому піджаку. В глибині зали над недопитими кухлями мовчки сиділи кілька цивільних. Вони не звернули уваги на нових гостей. Лажевський і Кос сіли в кутку біля дверей, щоб бачити всю залу.

Підійшла дівчинка у фартушку й коротенькій спідничці.

– Два кухлі пива й води, – замовив по-німецьки Кос.

– Зараз, – чемно відповіла кельнерка й, стукаючи черевиками на товстій дерев'яній підошві, попрямувала до прилавка, налила й принесла.

Янек поставив миску з водою долі. Шарик хлебтав, не спускаючи очей з німців, – відчував чужий запах. Янек і Данієль пили мовчки, насолоджуючись холодною гіркуватою рідиною. Від прилавка долинав дзенькіт скла об метал, од столиків – гомін притишеної розмови.

– Я б ще випив, – сказав Лажевський.

– Ще два кухлі!

Кельнерка принесла, поставила і, боязко позираючи на пса, забрала порожні кухлі та витерла столик. Кос дав їй дві окупаційні банкноти. Підпрапорщик узяв свій кухоль, глянув на світло й буркнув:

– Скажи їй, щоб чесно наливала. Половина піни.

Дівчина широко розкрила очі, побігла до прилавка й повідомила хазяйку шепотом, який чути було по всій залі:

– Це поляки.

Сивий, мабуть найстаріший з усіх присутніх, німець одразу підвівся і, дуже виразно вимовляючи слова, сказав:

– Місто вже капітулювало.

– Зброя? – запитав Кос.

– У нас немає.

– Перевір, чи справді не мають зброї! – наказав Кос Шарикові.

Пес, принюхуючись, почав обходити залу. В пивниці запала глуха, напружена мовчанка. Всі позаклякали на місцях. Біля одного столика в кутку пес зупинився і остерігаюче гавкнув. Хлопці зірвалися з-за столика, схопили автомати. Кос підійшов ближче й повторив:

– Зброя!

Високий чоловік одгорнув полу піджака, витяг із-за поясапістолет і, тримаючи його за дуло, простяг уперед. Кос забрав зброю.

– Це чужий, – пояснив сивий.

– Дай йому в зуби, – сказав Лажевський. – Щоб його не спокушали більше пістолети.

– Ходімо, – підвівся Янек, залишивши пропозицію без відповіді.

– Допивати не будеш? – здивувався Магнето, підсуваючи йому кухоль.

– Ні. Наші вже, напевно, заправилися.

Янек притримав двері, пропускаючи підпрапорщика, який в одній руці тримав автомат, а в другій – повний кухоль пива. Дзвінок над дверима знов задзеленчав. Шарик кілька разів озирнувся. Хлопці поверталися замислившись.

– Дідько б їх узяв! – сказав раптом Кос- Пам'ятаєш, що ти говорив у таборі?

– Щоб нищити, поки не пізно. Пусте.

– Але той, у кутку, пістолета сховав. У кого він хотів стріляти?

– Я ж казав: дай у зуби.

З-за рогу по вулиці, де вони нещодавно «грали в футбол», викотилося чорне кружалко, наткнулося на бровку тротуару й розкололося на кілька кусків. Шарик гавкнув, побіг і, підстрибуючи, намагався вхопити зубами друге, третє і четверте кружалка, які викотились услід за першим.

Кос, звернувши в бічну вуличку, побачив Саакашвілі та Єленя, які сиділи в дверях магазину грампластинок. Біля них лежало їх на порозі аж два стоси. Хлопці брали пластинки по одній, виймали з конвертів і пускали згори по асфальту. Вони так захопилися цією роботою, що лише в останню мить помітили свого командира.

– Навіщо б'єте?

– Їм це вже не згодиться, – збентежено пояснював Густлік. – Самі фашистські марші.

– Облиш. Дурна гра.

– Хочете ковтнути холодного пива? – Лажевський показав кухоль.

– Ні, – різко відмовив Густлік.

– Ні, – повторив Григорій, облизуючи губи й ковтаючи слину.

– Ми, Янеку, вийшли тобі назустріч, – вів далі Єлень, – сказати, що тепер уже ані краплини.

Єлень і Саакашвілі виструнчились.

– Ані краплини, ніколи? – Кос насмішкувато примружив око.

– Ніколи! – рішуче вигукнув грузин.

– Хіба що трапиться якась надзвичайна нагода… – засумнівався Густлік.

– Здається, зараз трапиться, – сказав Кос, який помітив нових гостей і швидко пішов назустріч.

До заправної колонки під'їхали три ваговози. До одного ззаду прив'язано візок, на якому гордо майорів французький прапор, а збоку виднів напис французькою мовою: «В Париж».

– Привіт, союзники! – гукав русявий радянський солдат, вилазячи з першої машини. – Заправитись дасте? Можна заливати баки?

– Звідкіля і куди їдете, хлопці? – запитав Кос.

– А ти хто такий, що питаєш?

– Командир, – пояснив Густлік. – Має право питати.

– Вашим артилеристам снаряди возимо. Снаряди для польських гармат.

– Для стодвадцятиміліметрових гаубиць?

– Точно.

– Це вони стоять?

– Як у Шпандау за поперечне шосе проїдеш, зразу ліворуч побачиш.

– Тепер куди?

– На той берег Одеру.

– Через Рітцен?

– Так.

Розмовляючи, солдат водночас устромив кінець шланга в бак. Віхура став помпувати.

– Дівчину візьмете з собою? – запитав Кос.

– Гарна?

– То не твоє діло, – втрутився Єлень. – Помацай, – підставив йому руку, напружуючи м'язи. – Мою дівчину повезеш.

Саакашвілі саме підводив Гонорату, яка зацікавлено глянула на молодого та вродливого радянського водія, а потім одвернула голову, вдаючи, що плаче.

– Мало того, що до німця, – схлипувала вона, – а ще й більшовики везтимуть мене.

– Дівчино, та що ви? – знітився водій. – Довеземо, чесне комсомольське.

– Годі! – крикнув Янек, бо хоч бак був уже повний, солдат цього не помітив, а Віхура помпував далі, і бензин лився через край.

– Що він сказав? – допитувалася Гонората.

– Сказав, що неодмінно довезе, – відповів Густлік.

Із кузова другого ваговоза виглянув заспаний довгов'язий француз і протер очі, гадаючи, що це сон. Врешті стрибнув на землю і доторкнувся до Віхури, який стояв найближче:

– Добрий день, це ви?

– Ми, – відповів капрал. – Не в той бік вас везуть, що ви хотіли.

– О-ля-ля, ото біда, адже нам на Париж! Французи засмутилися, що мимоволі подовжили свій шлях додому. Поспіхом одв'язали візок і відкотили вбік.

– Попробуйте, – почастував їх Лажевський, простягаючи кухоль з пивом, який терпляче тримав у руці.

– Добре, – сказав довгов'язий, жадібно відпивши половину.

– Візьми оце собі на дорогу. – Магнето подав йому відібраний у німця пістолет.

– Ні! Ніколи! Ми не солдати. Хай живе мир! – відмовився сміючись довгов'язий.

– У дорогу! – вигукнув Кос.

– Гаразд! – кивнув Лажевський.

Водночас застугоніли всі мотори. Екіпаж танка й мотоциклісти зайняли свої місця. Лише Густлік ще стояв біля радянського ваговоза, розмовляв про щось з Гоноратою, яка сиділа в кабіні. Довго тиснули одне одному руки і врешті сором'язливо поцілувалися.

Радянські ваговози рушили на схід, а мотоцикли й танк у інший бік – на південь.

Троє французів ще стояли біля свого візка. Жартували й голосно сміялися. Потім довгов'язий показав рукою на захід, потяг візка. Його товариші гальмували, тримаючи за задні колеса.

Ще хвилину постояли, а потім, видно, погодивши всі питання, рушили вниз до містечка. Візок,'хоч його й стримували, з'їжджав щораз швидше саме туди, де на металевій вивісці видніли позолочені літери «ВіегзіиЬе».

У кабіні ваговоза, навантаженого боєприпасами, якщо не брати до уваги гуркоту мотора, довгенько стояла тиша. Русявий радянський водій не обзивався ані словом до Гонорати. Позирали одне на одного: вона трохи лякливо, а хлопець думав, з чого б почати розмову. Врешті зважився.

– Гарна погода, – сказав.

– Не така я вже там і гарна, але поговорити можу, – відповіла дівчина.

Знову хвилину тривала ніякова мовчанка. На цей раз наважилася Гонората – показала крізь шибку:

– Квіточки.

– Любиш квітки? – зрадів солдат і загальмував. Вилазячи з кабіни, водій помітив, що Гонората перехрестила його.

– Ти що це?

– У селі казали, що більшовик не страшний, як його перехрестиш.

Водій весело засміявся, зірвав у рові кілька блакитних братків і подав дівчині.

– А в нас кажуть: полька не страшна, коли їй квітку подаруєш…

Зненацька з-за повороту виринуло кілька мотоциклів, їхали швидко. Сонце блиснуло на кулеметних дулах.

– Лягай! – водій смикнув Гонорату за руку.

Сам узяв автомата, відтяг затвора, але, пізнавши, що це свої, поклав зброю. Проте звелів Гонораті не показуватись і зачинив дверцята кабіни.

Мотоциклісти загальмували, і взводний, який їхав попереду, запитав:

– На Шпандау правильно їдемо?

– Правильно.

– Польський танк 102 бачили? – дзвінким голосом гукнув молоденький солдат із причепа, дуже схожий на дівчину.

– П'ять хвилин тому попрощалися. Разом пальним заправлялись. Мотоцикли там теж були.

– А командир який? – занепокоєно питав взводний.

– Нормальний, тільки в нього ось тут, – показав на рукав, – як у генерала.

– Спасибі.

Потиснули один одному руки, росіянин сів у кабіну, і ваговоз поїхав далі.

– В кабіні у цього росіянина була якась дівчина, – сказав сержант Шавелло, злазячи з мотоцикла.

– Але він не впізнав, подумав, що я хлопець! – раділа Маруся. – Зараз доженемо «Рудого».

– Далі не поїду! – несподівано рішуче заявив взводний.

– Чому?

– До дідька на роги, але не туди. Як піймає підпрапорщик Магнето, що зійшов з дороги…

– Має слушність, – підтвердив Шавелло…

– Тоді ходімо, – поквапила Маруся.

– А поцілунок? – нагадав взводний. – Такий не годиться, – запротестував, бо Вогник послала йому поцілунок рукою.

– Як довіз, так і цілую.

Хорунжий Зубрик і Юзеф Шавелло теж стояли вже готові в дорогу. Всі четверо рушили вперед. Сержант, дарма що трохи накульгував, ішов так швидко, що фельдшер мусив бігти підтюпцем, аби не відстати. Молодий Шавелло оглядався на хорунжого і, буцімто чекаючи на нього, крадькома зривав придорожні братки.

Одне діло на колесах, а інше – ногами дорогу міряти. Кожен кілометр для піхотинця в десять або й більше разів довший. Вже добряче потомилися, поки побачили містечко. Коли підійшли до заправної колонки, із шланга ще капав бензин у підставлене відро, але навколо не було ані душі.

– Тільки-но поїхали! – засмутилась Маруся.

– Якщо обминути місто й вийти на дорогу, може, хтось підвезе, – голосно роздумував Костянтин.

– Через місто швидше, – сказала Вогник.

– Без потреби краще між будинками не вештатися.

– Немов людей нема, така тиша, – обізвався Юзек. Хлопець ховав свої братки – соромився дарувати.

Врешті зважився, простиг з-за спини руку – аж раптом одсмикнув її назад і стрибнув за помпу, бо в цю мить знизу долинув приглушений пістолетний постріл, потім ще два, один за одним.

Сержант і собі присів біля Юзека. Фельдшер одбіг кілька кроків під захист мурованого гаража, Маруся стала навколішки за бензоколонкою.

Раптом звідти, де пролунали постріли, щось заторохтіло – спершу тихо, потім чимраз дужче, і з бічної вулички виїхав на головну візок і вдарив у вітрину. Задзвеніло вибите скло, потім усе стихло.

– Біжімо? – спитав Зубрик.

– Авжеж, – відповів Шавелло й наказав: – Юзю, йтимеш праворуч і забезпечуватимеш лівий фланг, а панночка Маруся правий.

Рушили втрьох вулицею, тримаючи зброю напоготові.

Фельдшер, який пропонував тікати в інший бік, на мить завагався, але потім витяг пістолета і теж помчав серединою вулиці.

Вогник перша побачила вбитих і показала їх товаришам. Короткими перебіжками перебралися до них і зупинились навпроти пивниці. Маруся й Шавелло, притиснувшись до заглибини в стіні, стежили за вікнами. Прикривали одне одного й заразом Зубрика, який, нахилившись над постріляними, по черзі оглядав їх – чи всі троє справді мертві.

Раптом Юзек підкинув автомата, пустив коротку чергу вгору. З вікна в мансарді випав чорний німецький автомат і, вищербивши шмат черепиці, впав на вулицю. Вдарив об бруківку біля самого Зубрика, але на цей раз фельдшер не злякався, а тільки відсунув од себе зброю. Через декілька секунд підвівся і голосно сказав:

– Їм нічим уже не допоможеш.

Лише тепер з вікна, з якого випав автомат, до половини вивалився чоловік і завис на підвіконні головою вниз. Фельдшер глянув на нього, на зброю біля ніг, і раптом йому стало млосно, ноги зм'якли, підігнулися.

Підбігла Вогник, підтримала хорунжого, подали недопитий кухоль, що стояв край тротуару. Фельдшер жадібно припав до пива.

– Ми тут не потрібні, – сказав сержант. – Нас замало, щоб оволодіти містом, і забагато, щоб марно загинути.

Маруся підняла німецький автомат, всунула хорунжому в руки.

Тримаючи зброю напоготові, подалися назад. Знову минули французький візок з трикольоровим прапором, який в'їхав у вітрину, повну скляних банок із штучним медом. У крамничці на стіні, мабуть, нещодавно висів портрет, бо виднів ясний прямокутник.

– Дома будуть на них чекати, – зітхнула Маруся.

– Неспокійний зараз час, – відповів Юзек.

– На велосипедах зручніше, ніж пішки, – обізвався Костянтин.

В розбитій крамничці взяли велосипеди. Юзек з кутка витяг дамський для Марусі, прикріпив до керма пом'ятий букетик братків.

– Велосипеди як люди, самі лиш нікудишні лишилися, – нарікав сержант, оглядаючи свою машину. – Кращих відправили на фронт, проти нас воювати.

– Той з даху хотів у мене стріляти, коли я оглядав убитих, авжеж? – лише тепер здогадався фельдшер і, враз ослабнувши, прихилився до стіни, витираючи з лоба піт.

Незабаром усі котили на велосипедах, пильно озираючи вікна будинків, мимо яких проїздили.

Розділ XII МІЖ ФРОНТАМИ

За містечком, де пили пиво й напували своїх залізних коней, деякий час їхали по шосе, а потім звернули в рідкий ліс, на путівець. Низьке вже сонце скупо просвічувало зверху, заливаючи багрянцем стовбури сосон.

В «Рудого» були відкриті всі люки, але на башті вартував лише Янек. Решта сиділи в танку, звідки лунали слова пісеньки, яку співали під гармонію:

Десяте серпня – гарячий день,

Стогне земля від сталі.

А третя рота в димах іде

У танковому валі.

Грозить їм «тигра» зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий,

З гармати в «тигра» бий!

– Облиште! – крикнув Кос.

Спів обірвався, і з люка виглянула голова Віхура.

– Не подобається?

– Знайшли час. Репетуєте так, що пострілів не чути, а фронт близько.

Справді, канонада гриміла тепер куди гучніше, навіть чути було сухий стукіт крупнокаліберних кулеметів.

– Близько б'ють, – занепокоївся капрал.

– На війні як на війні, – буркнув командир танка.

– А що буде по війні? – по-філософському спитав Віхура й сам собі відповів, щоб Янек не випередив: – По війні треба мати фах. З ордена Хреста Хоробрих не проживеш.

– А ти думаєш прожити з цих пісеньок, що вигадуєш?

– Не думаю, але от у Казахстані я знав одного такого, що віршами листи на фронт писав. За найкоротший ніхто не давав менше кілограма хліба, а дружина голови колгоспу за три сторінки відвалила йому баранячу ногу.

– Тому й ти взявся за це діло?

– Пробую. А до того – щоб пам'ять про битву під Студзянками не загинула, – він замовк, а трохи згодом запитав: – Ти пам'ятаєш, як мене просив, аби я швидше Марусю до госпіталю відвіз?

– Пам'ятаю. – Янек глянув на Марусин перстень на пальці, і раптом йому стало так сумно, аж серце защеміло.

– Слухай, – пригадав собі Віхура, – тоді в Сельнях ти справді шарфик у вихлопну трубу засунув?

– Усі по місцях! – наказав Кос, побачивши сигнал Лажевського, що їхав із своїми мотоциклістами попереду.

Всі люки враз закрилися, у танку стало тихо. Густлік уважно дивився в приціл.

Янек спостерігав у свій перископ, як мотоцикл підпрапорщика, подолавши канал, зник за насипом.

– Механіку, повільніше! Осколочним заряджай!

– Готово! – відповів Густлік. – Готово! – повторив Томаш.

Кос із карти знав: десь тут канал Гавель різко повертає на захід, і, просуваючись на південь, вони повинні перетнути його. Якщо противник утримає хоча б рештки фронту, якщо блокує підходи до Шпандау, то саме тут він чинитиме організований опір або принаймні зробить засідки. Проте на тому боці було тихо.

Мотоцикли, що супроводили танк, заплуталися в кущах, та «Рудий», не чекаючи на них, форсував річку й чомусь загальмував на тому березі.

Не далі ніж двадцять метрів перед танкістами стояв Лажевський і двоє його розвідників з піднятими вгору руками; біля них п'ятеро радянських солдатів тримали гвинтівки з багнетами напоготові. До танка прямував юний молодший лейтенант з пістолетом у руці й гукав:

– Стій! Стій!

– Пильнуй, Густліку, – наказав Янек і, сплигнувши з танка, пішов назустріч офіцерові.

– Ви хто такі?

– З Першої польської.

– Куди?

– На бойові позиції нашої артилерії, до Шпандау.

– Попереду нема наших військ.

– Як поїдемо, то будуть. Накажіть опустити гвинтівки.

– Не можна нікого пропускати.

– Але ж вам наказано затримувати тих, що їдуть на північ, а не на південь, – намагався здогадатись Кос, слушно міркуючи, що цей загін – певно якась маленька частка військ, які оточують Берлін.

– Стійте на місці! – Офіцер не мав наміру дискутувати. – Здайте зброю, а я повідомлю сбоє начальство…

Становище ускладнювалось. Янек оглянувся на танк і побачив на тому березі добре'замасковану гармату сімдесятишестиміліметрового калібру, дуло якої грізно дивилося в спину «Рудому». Отже, вони опинилися в пастці, безглуздій та грізній. Видно було: лейтенант, ровесник Коса, який тільки-но закінчив училище, суворо дотримуватиме правил військового статуту. Ще хвилина – і він скомандує відкрити вогонь.

– Мене звуть Янек, – Кос вирішив змінити тон і, усміхаючись, простяг руку. – А тебе?

– Олександр, – трохи здивований, лейтенант переклав пістолета в ліву руку, щоб привітатися.

– Олександр – це значить Сашко. А звідки родом?

– З Далекого Сходу.

– Я полював в Уссурійській тайзі. На тигрів. Ось глянь…

Янек витяг з кишені загорнуте в ганчірку кошлате вухо.

– Ай справді! – здивувався лейтенант.

– Ти ще довго будеш порядних людей і союзників на прицілі тримати?

– А все-таки, чому ви вперед лізете, коли там наших військ немає! – стояв на своєму лейтенант, але жестом наказав своїм опустити гвинтівки.

– А чому ти сидиш із своїми гарматами в засідці? Бо маєш такий наказ.

Лажевський підійшов ближче, розгледівся навколо й свиснув. Із кущів на тому березі виїхали розвідники на мотоциклах. Лейтенант здивувався.

– А ти як думав? – сказав Кос. – Так нас одразу й застукав?

– Правду кажучи, – признався лейтенант, – не дуже й знаю, що це за військо. В училищі такої форми не бачив, а на фронті я лише тиждень.

– Я так і думав. Приглядайся, Сашко, швидше, бо нам пора.

– Їдь, Іване. А коли щось трапиться – повідом мене. Я й мої хлопці завжди готові виручити з біди.

Рвонули різко з місця, щоб надолужити згаяний час. Поїхали лісом, переправилися через невеличку річку. Не зустрічали нікого, тільки вряди-годи між деревами бачили зім'яті купи мундирів, зброю, кинуті в кущі каски.

Віхура знов виліз на башту й базікав:

– У мирний час без дружини не обійдешся. Після війни виберу собі дівчину, але про фах заздалегідь треба подумати. Звичайно, найлегше придбати трофейний автомобіль і так само крутити баранку, але це вже мені трохи остогидло.

Ліс дедалі рідшав, і незабаром Кос побачив панораму великого міста. Над містом шаленіла пожежа, слався дим. Над цим димом кружляли зграї бомбардувальників, без упину скидаючи бомби, що поблискували в сонячному промінні.

Під самим лісом стояло кілька покинутих, похмурих будівель з червоної цегли із зірваними дахами і купка невеличких незграбних будиночків, а далі – перемолота бомбами земля, якісь розбиті снарядами фабричні споруди.

Ніде ні руху, людини. Але це вже був Берлін, тож неможливо, щоб тут було так порожньо, як у лісі.

– Всім залишатися на місцях,- наказав Кос, а сам, вихилившись з танка, розглядався довкола.

Крім свисту важких снарядів, що пролітали вгорі, чути було спереду, з боків і навіть ззаду сильну гвинті-вочну стрілянину. Враз не далі ніж триста метрів попереду люто затріщали черги. Янек побачив: мотоцикли розвідників, що вирвалися раптом уперед, повернули в в напрямі пострілів, які гриміли з-за фабричного муру. Стріляючи з кулеметів, мотоциклісти блискавично наближалися до ворожої піхоти, що засіла у фабричних руїнах.

– На допомогу нашим, уперед!- крикнув Кос, закриваючи люка, і прикипів до перископа. Побачив фрагмент бою, потім танк кинуло в якусь воронку, і видимість зникла. Мотоциклісти тим часом уже вибивали ворога з руїн гранатами. Густлікові вдалося наздогнати кулеметними чергами двох фашистів, які нишком тікали поміж руїн, і на цьому битва так само раптово скінчилася, як і почалася.

Навперейми, пригнувшись, вибіг Лажевський, показав місце, захищене руїнами, бо танк став немовби в окопі.

– Не відкривай горішнього люка!-вигукнув підпрапорщик, почувши, як здригнулася залізна плита на башті, і постукав прикладом у броню.

Брязнув замок, відкрився долішній люк, у ньому, біля розпаленого їздою Григорія, з'явився Кос. Збоку просовував цікаву морду Шарик.

– На горищах можуть сидіти їхні снайпери.

– Окрім того лейтенанта, який хотів нас роззброїти, ані сліду фронту,- вголос міркував Янек,- і раптом…

– У місті гірше, ніж у лісі.

– Як твої?

– Одного тільки дряпонуло.

Підпрапорщик показав на солдата, який скинув гімнастерку й допомагав перев'язувати власне плече, притримуючи зубами кінчики бинта.

– Мої мотоциклісти навально кинулися на ворога, ви допомогли – тому й обійшлося без втрат,- трохи помовчавши, додав Лажевський.

– Засідка?

– Мабуть, ні. Просто випадкова зустріч. Що будемо робити?

– Пошукаємо артилеристів. Вони десь недалеко і, певно, трохи лівіше.

– Гаразд. Тільки тепер будьмо обережніші.

Янек кивнув головою, але в цю мить за кілометр попереду різко спалахнула стрілянина: автоматні черги та вибухи снарядів зливалися в суцільний гуркіт, а на цьому тлі через якихось десять секунд гримотіла крупно-каліберна гармата.

– Може, польська?

Кос вислизнув із танка, і вони вдвох із Лажевський розхитаними протипожежними сходами, що ледве держалися стіни, вибігли на балкон, який чудом уцілів на другому поверсі.

– Нам в іншому напрямі,- не дуже впевнено сказав сержант.

– Пакет треба вручити,- докинув підпрапорщик.

Розглянувся, немов шукаючи когось третього, і з жалем подумав – нема з ким порадитись. Якби не ота могила під вербами біля Вейгерова…

– Може, підскочимо на допомогу?- запропонував, перечачи своїм недавнім словам.

– Ясно,- тамуючи смішок, кивнув Данило. Збігли вниз, стукаючи чобітьми по залізних сходах.

– Скидається на гаубицю!- устиг ще крикнути Кос, залазячи в танк.- Може, справді наші артилеристи? – додав, підключаючи шоломофон до рації, але підпрапорщик уже його не чув.

Від вулиці залишилися тільки два будинки, що стояли один навпроти одного, з'єднані руїнами й барикадою. У проломі барикади стояла 122-міліметрова гаубиця і вела швидкий вогонь прямою наводкою. Передпіллям повзли три ворожі танки й два транспортери, б'ючи з усіх стволів. Снаряди дзьобали стіни будинків, по барикаді стрибали чорно-червоні клубки вибухів.

Трохи позаду під стіною стояв обгорілий ваговоз і пошкоджена снарядом агітмашина з гучномовцем над кабіною. У рідкі моменти тиші між пострілами й вибухами з гучномовця чути було уривки повільного танго:

І знов заквітли квіти,

І… ов їх дух розлитий,

І знов Вар… ава жде,

І знов нам чари шле.

Навколо будинків ставало щораз темніше від диму й пилюки, щораз ближче вили мотори машин. Стрункий сержант, втиснувшись поміж уламками бетону й стіною будинку, дах якого вже зайнявся, кричав хрипким голосом:

– Готуйсь! У правий. Наводь нижче. Вогонь! Один танк уже горів, але транспортери вповзли за руїни і висипали піхоту. Німці, щось вигукуючи, кинулися вперед.

– Осколочним по піхоті! – кричав сержант. Обличчя його було чорне від поту, диму й пилюки.

Стиснувши зуби, він застрочив з автомата по ворожій піхоті, щоразу оглядаючись, назад, бо знав уже – не втримає цієї позиції. Гімнастерка, яка звисала на вузьких плечах, чимдалі темнішала від поту.

Саме в цю мить між будинки в'їхали три мотоцикли. Мотоциклісти відразу зникли серед руїн, і за кілька секунд звідти полетіли гранати, заграли автомати й кулемети, кидаючи град куль в обличчя ворожої піхоти.

Сержант, зрадівши з несподіваної підтримки, оглянувся ще раз і заціпенів з жаху – з-поміж хмари диму та пилюки виринув танк і на повному ходу помчав просто на гармату.

– А бодай тебе!…

Сержант метнувся навперейми сталевому велетню, стріляючи з автомата, немовби це могло його затримати.

Артилеристи теж стривожились, розбіглись по боках, щоб не потрапити під гусениці; проте танк повернув під лівий будинок, де барикада була не така висока, загальмував і, опустивши гармату, відкрив по німцях вогонь.

– Наш! – артилеристи повернули на свої місця, і гаубиця знову загриміла.

Сильний вогонь затримав наступ ворога й змусив його до втечі. Стрілянина вщухла, дим повільно розсіявся. Останні промені призахідного сонця змішувалися з блиском пожежі на даху правого будинку. На передпіллі, мов смолоскипи, горіли два розбиті танки й транспортер.

Кос підійшов до сержанта й привітався.

– Саме вчасно, – радів сержант, розмазуючи рукавом пилюку й піт на обличчі.

– З гаубичної бригади?

– Ні, з агітаційної. Сержант-підпрапорщик Стасько.

– Лажевський, – підійшов збоку Данило й похвалив: – Міцна оборона.

– Міцна, – кивнув сержант і додав: – Інакше не можна. Агітмашина й тягач розбиті, не було на чому тікати.

Підійшов Черешняк, уважно слухав, хитав головою.

– Гаубиця та – агітмашина, – сказав Кос і докинув насмішкувато: – Хто ж кого підтримував?

– Сідайте, розкажу. Курите? – запитав Стасько, витягаючи з кишені кілька книжок, а вже потім цигарки.

– Батько казав, щоб я кинув, – мовив Кос.

– Дякую. – Лажевський взяв цигарку, розстебнув комбінезона й сів на ящик. – Бібліотечку в кишенях носиш?

– Я просто з офіцерського училища. А коли взнали, що вірші пишу, то в політуправлінні дали мені агітма-шину й сказали: «Відремонтована гармата наздоганяє свою бригаду, артилеристи доведуть тебе до місця».

– І не довели? – спитав Кос.

– Попали під вогонь. Ось дивіться, – і Стасько почав старанно креслити на кам'яній плиті схему.

– Цей розбитий патефон візьмете з собою? – спитав Черешняк.

– А як? На спині? – обурився Лажевський.

– Саме так, – буркнув Томаш і відійшов убік.

– Є два фронти. Внутрішній, що безпосередньо оточує німців залізним кільцем, і зовнішній – навколо внутрішнього, – пояснював тим часом Стасько. – Радянська армія стискує кільце, а решту ворожих сил одкидає на захід. А ми перебуваємо між двома фронтами.

– Вогневі позиції бригади, кажуть, недалеко, зараз за шосе, – зауважив Лажевський.

– Знаю, але шосе захопили гітлерівські війська, які вирвалися з берлінського котла. Можете переконатися в цьому на власні очі.

Стасько виліз на барикаду, ввійшов у вікно до будинку й сходами провів Коса та Лажевського на другий поверх.

– Отам, бачите? – показав на ледь видиму в сутінках стрічку шосе; по шосе повзли машини, просувалися колони військ; їх обстрілювала артилерія, і вони теж вели вогонь.

– Як прорвуть зовнішній фронт, опиняться над Ельбою, – сказав Кос.

– Все одно – там їх американці накриють, і теж капут, – зауважив Магнето.

– Накриють, але їм не байдуже, хто це зробить, – відмовив Стасько й знову почав шукати в кишенях цигарку, перекладаючи якісь книжечки.

– Викинь їх, – порадив Лажевський. – Після війни будемо читати. Тепер головне – добра карта, план міста.

– План теж у мене є. Навіть два. Ось, – подав Косові чималий, складений увосьмеро аркуш цупкого паперу.

Якийсь час усі мовчали. Внизу чути було розмови й окрики гармашів, брязкіт металу й Черешнякову гармонію – він підбирав мелодію до складеного Віхурою вірша.

Грізний вигляд мали ці війська, що просувалися по шосе між розбитими будинками.

У хлопців були гострі очі, тому вони добре бачили, що ворожі солдати озброєні до зубів, що в колоні багато танків, бронебійних гармат і транспортерів. Не перший день були на фронті й розуміли: противник боїться відплати за вчинені злочини, отже, зустрівши опір, битиметься до останнього.

– Наскочили на мене – перевірити, чи можна тут прорватися, – півголосом говорив Стасько. – Дістали по пиці і поки що більше не полізуть. Але виходити на шосе не раджу… Незабаром наші підкинуть сюди якийсь резервний підрозділ – тоді інша річ. А зараз треба сидіти тихо.

– Для нас і чверть години має значення, – відповів Лажевський.

– Незабаром смеркне. Підійти в темряві, тихо, без світла… – уголос роздумував Кос. – Лише коли помітять – на повному ходу вперед…

– Хочете мене тут із гаубицями залишити?

– Ні! Щоб прорвати отой ланцюжок, треба як слід ударити; тут кожна гвинтівка, кожен багнет на обліку. Але наказувати тобі не будемо. Як хочеш.

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Що ближче до шосе, то більше понівечено будинки бомбами та артилерією. Серед чимраз густіших воронок од снарядів на вулиці чорніли розбиті, обгорілі скелети автомашин. Покалічені гармати барикадували дорогу, ніхто навіть не збирався прибирати вбитих – вони лежали там, де наздогнали їх кулі або осколки. В темряві не можна було розрізнити їхніх мундирів.

Десь за кілометр попереду вулиця вибігала на невеличкий пагорб. Саме там її перетинало шосе зліва направо ним просувалися темні силуети ваговозів, гармат, колони піхоти. Вибухали там щоразу снаряди далекобійних гармат; спалахи на мить освітлювали людей і зброю, проте ближче, поміж будинками, схожими на порохняві пеньки, було темно й тихо.

Швидкі кроки задудніли в брамі, але, навіть поруч не видно було людей, що принишкли в темряві під стінами.

– Нікого, – сказав хтось пошепки.

– Перевірте наступний.

Дві постаті вистрибнули з брами, пригнувшись, пробігли кілька метрів під стіною і розтанули під чорними стінами будинку. Довга хвилина чекання, потім блиснув ліхтарик, подаючи сигнал, що дорога вільна.

Розвідники викотили з брами мотоцикла і, важко дихаючи, заходилися штовхати його до ближчої схованки. Лажевський просигналив ліхтариком.

З-поміж будинків поволі висунулася дивовижна потвора, наїжачена шматками погнутої Жерсті та збитими з дощок хрестами. Повзла й тихо гуділа, але то не був характерний звук танкового мотора. Лише коли потвора зупинилася за розбитими вантажними машинами, можна було все-таки пізнати Т-34, побачити зблизька колеса, обмотані ганчір'ям, і незграбні, горбаті обриси гаубиці, яку тяг на буксирі танк.

– Ну, як? – спитав Кос, вихилившись з башти.

– Поки що нікого, – відповів Лажевський, вилазячи на танк. – Нема кому захищати, всі тікають.

Шарик, благально повискуючи, намагався висунути морду в передній люк.

– Не смій, – посварився на нього Григорій. – Йди на свою подушку, – відштовхуючи пса, хлопець натрапив рукою на чималий пакунок, обмацав його й буркнув: – Що за дідько?…

– Не лайся, – сказав Черешняк, який сидів навпочіпки поруч з грузином. – Це музика.

Попереду тричі коротко блиснув ліхтарик.

– Хай йому грець, хлопці остерігають. Почекай, – прошепотів Данило Косові й побіг під стіною будинку до розвідників.

У темряві забіліла хустина, якою розвідники подавали сигнал. Данило став мов укопаний.

– Де? – запитав пошепки одного з розвідників.

– Ліворуч, у другій брамі, навпроти поваленого стовпа.

– Скільки?

– Четверо на велосипедах.

– Брати без шуму, – наказав Магнето розвідникам. Тишу сколихнув вибух важкого снаряда поблизу шосе. Блиснуло й потемніло ще більше. Розвідники стояли нерухомо, вдивляючись у браму, де зникли оті четверо.

Врешті щось ворухнулося в темряві, зашелестіло. З брами одна за одною вийшли чотири людські постаті, посідали на велосипеди й покотили вулицею під будинками.

З вікон першого поверху, мов яструби на зграйку куріпок, кинулися на них розвідники. Все заклубочилося в мовчазній нічній сутичці, такій тихій, що чути було приглушений стугін і шелест колеса, яке оберталося після падіння велосипеда.

– По макітрі його, Юзеку! – сказав хтось урешті стишеним голосом.

– Припинити бійку! – гукнув неголосно Лажевський і запитав: – Поляки?

– З ними дівчина? – здивувався якийсь розвідник.

– А ви що думали? Де ваші очі були?

– Не сердьтеся, батьку. Ви від німців їхали?

– По шосе не можна. Там фриців, мов мурашок.

– Учотирьох не можна, але нас більше, та й танк маємо. Підете з нами?

– Танк? А який?

– Нормальний.

– Та ми ж… – почав старий, але дівчина, смикнувши його за рукав, промовила:

– Ми йдемо з вами.

Данило хотів був запитати, чому це баба сержантом командує, але передумав. Адже йшлося про те, щоб якнайшвидше зайняти вихідну позицію. Кожна згаяна хвилина збільшувала небезпеку викриття їхньої групи.

Затриманий на хвилину механізм знову почав діяти – спершу йперед пішли поодинокі розвідники, потім мотоцикли, що їх солдати штовхали від схованки до схованки.

– Чому ви, Марусю, за рукав смикали, не дали запитати? Може, саме вони?

– Ні, – рішуче відповіла Вогник. – Ходімо.

– Ви що, з глузду з'їхали? – неспокійно запитав хорунжий Зубрик. – Адже ми на власні очі бачили – там німці. Ми ж оце мало не…

– Ей ви, піхото! – Лажевський підійшов ближче. – Тримайтеся ближче до машин, а потім я поясню, що і як.

Почекав хвилину, дивлячись, як новаки допомагають штовхати мотоцикли, і повернув до танка.

– Що там таке? – запитав Кос.

– Нічого особливого. Я підібрав чотирьох піхотинців. Як так далі піде, то приведемо до артилеристів цілий батальйон.

– То що, рушаймо?

– Краще трохи почекаємо, розвідаємо місцевість, а потім уже будемо діяти напевно.

– Гаразд.

– Піду до своїх, а тоді повернуся по вас.

Коли підпрапорщик зник з очей, Кос, не довіряючи артилеристам, з якими недавно познайомився, вирядив Віхуру й Томаша в дозор. Сам сидів у башті й дослухався. Шосе обстрілювали дві або три батареї, бо коли давали недружний залп, можна було розрізнити вісім, дев'ять пострілів. Снаряди не пролітали над танком, отже артилерійські позиції розташовані, мабуть, на південь од шосе. Калібр важко визначити по вибухах, а звук пострілів теж губився серед мурованих стін. Поручик, звичайно, зумів би. Він не тільки погоду вмів передбачати, а й усе. Несправедливо, що така людина загинула.

Янек усвідомлював собі: хоч рішення пробитися через шосе було спільне – його прийняли після наради з Лажевський, Густліком і Григорієм, – але ж цю пропозицію подав саме він. Якщо вони нарвуться на гармати або танки, якщо не зуміють заскочити противника зненацька – втратять техніку й людей, не виконають завдання.

Може, й справді краще почекати підходу якогось більшого радянського чи польського підрозділу? Німці прорвали кільце, повзуть, мов мурашки, але ж їм, безперечно, не дозволять довго тікати. В штабі фронту, напевно, вже дали команду підтягувати резерви, й ще до сходу сонця…

Повернувся Лажевський, дав знак рукою й повів «Рудого» між розбитими машинами, потім бічною вуличкою далі через подвір'я, через невеличкий скверик з поламаними деревами – аж до товстого бетонного МУРУ. густо подзьобаного кулями, осколками й снарядами.

– Янеку, – покликав тихо. – Йди-но сюди.

Кос виліз долішнім люком. Шарик рвався за ним, вищав обурено, але Кос наказав Саакашвілі:

– Держи собаку! Рветься як дурний.

Далі жодного прикриття. Треба зважитися на раптову перебіжку.

Обережно вийшли перед стіну на розвідку.

За кілька метрів од танка стояла в темряві Маруся, обоє Шавеллів і фельдшер. Звідси видно білі цифри й орла на башті та напис на бортовій броні.

– Я вас ніяк не можу зрозуміти, – бурчав Костянтин. – Адже ви, Марусю, весь час…

– Що тут розуміти? – шепнула дівчина, кладучи палець на губи.

Стасько відійшов од своєї гаубиці, став біля танка. У відкритий передній люд виглянув Віхура.

– Командир казав, що ви, пане підпрапорщик, вірші складаєте? – спитав він зацікавлено.

– Складаю.

– У мене буде до вас діло. Звуть мене Віхура.

– Стасько. Зараз чи потім?

– Потім, бо вже повертаються. – Ховаючи голову, Віхура вдарився, як завжди, об броню і зморщив кирпатого носа.

У виломі стіни з'явився Кос і крізь передній люк поліз у танк. Лажевський на мить зупинився біля Шавеллів.

– З нами, піхото?

– 3 вами.

– Поки танк не вистрілить, ідемо навшпиньках, а потім, як хто хоче, то може й з гиком, свистом.

– Але ж там німці, – намагався пояснити Зубрик.

– Як когось поранить, громадянине хорунжий, то покладемо ззаду на танк або в причеп якогось мотоцикла, – сказала Вогник і погладила фельдшерову руку, додаючи йому відваги.

– Уперед… уперед… уперед… Команда поповзла вздовж цепу, і люди, зігнувшися, виходили перед стіну крізь виломи й діри. Рідкий і короткий був той цеп, але вночі міг видатися взводом: сім артилеристів, чотири піхотинці та десять розвідників.

Мотоциклісти котили своїх «коней» на лівому фланзі, ближче до вулиці, яка, ширшаючи в цьому місці, виходила на шосе. Німці йшли зліва, отже звідти загрожувала більша небезпека, там більше потрібні були кулемети.

За цепом, ламаючи стіну, викотився «Рудий», з якого танкісти зняли потворне маскування. Ганчір'я, намотане на колеса, глушило металевий брязкіт гусениць. Хитаючись на вибоїнах, ззаду сунула гаубиця, прив'язана до танка короткою линвою.

В танку, під бронею, у тьмяному світлі лампочок для підсвічування прицілів і приладів, у заграві далеких пожеж, що проникали сюди крізь перископи, екіпаж готувався до бою.

Віхура перевірив кулемета, дістав з кишені дві грудочки цукру, одну засунув у рот, другу дав Шарикові.

– Держись!

Саакашвілі зручніше вмостився на сидінні, перевірив, чи добре висить над ним ротмістрів кашкет, чи на місці шабля.

Томаш Черешняк ногою пхнув далі в куток рюкзак, навпомацки порахував снаряди, перевірив, чи добре пам'ятає, де осколочні, де бронебійні і де підкаліберні, придатні для найбільшого звіра.

Густлік пересів од прицілу до перископа, який давав більший сектор огляду. Побачив у цепу немовби постать дівчини, й навіть видалась вона йому знайомою.

– Янеку, – штовхнув ліктем командира. Кос, не одриваючись від перископа, буркнув:

– Чого тобі?

– Нічого. Я думав… Але ж не в польському мундирі.

– Хто? Не розумію, – нетерпеливився сержант.

– Ніхто. Добре, що Гонорати з нами нема, довелось би переживати за двох.

Кос знизав плечима і з прикрістю подумав, що Єлень не зосереджує всієї уваги на прицілі, раптом вихоплюється з дивними спогадами. Хвилину тривала тиша. Тільки в навушниках шуміло, наче в морських черепашках, коли їх прикласти до вуха. Кос у перископ бачив, як попереду просувалися гармати й вантажні машини. Зиркнув угору, де на броні в темряві неясно видніла фотокартка. Час починати, подати команду. З-під шоломофона по щоках стікали тоненькі струмочки поту.

– Ліворуч десять – транспортер. Бронебійним заряджай! – Голос у Янека був спокійний, приглушений і в той же час напружений, як струна.

Гітлерівський транспортер стояв у мілкому рові, прикриваючи дорогу. На тлі червоного від заграв неба чорніли стволи вчетверо спряжених двадцятимілїметро-вих гарматок і силует вартового. Німець, мабуть, щось помітив, бо заворушився. З транспортера висунулося ще двоє, і навідник почав опускати стволи вниз.

Лажевський бачив усе це краще, бо був ближче до ворога й знав: нема чого зволікати. Діставши з-за пояса ракетницю, він вистрілив просто в гітлерівців.

Зашипіли ракети. Двічі кудкудакнули гармати, але не встигли закінчити черги – снаряд, пущений з двохсот метрів, розпоров транспортера, мов сокира, навпіл.

Постріл був сигналом, а транспортер – смолоскипом. Короткий цеп бігцем кинувся вперед, стріляючи на ходу з усіх стволів.

Заторохтіли мотоцикли, і розвідники, стріляючи з трьох ручних кулеметів, вихопилися на шосе, запалили ваговоза.

Наступні снаряди, що їх випустив танк, розтрощили дві гармати, розірвали колону.

Якась величезна автомашина, зарипівши гальмами, з'їхала до рову, нахилилась набік, і з неї посипалися ворожі піхотинці. Частина гренадерів по команді вибігла на шосе і, не встигнувши зайняти бойові позиції, зіткнулася з нашими лице в лице. Довгими чергами заговорили автомати. Якийсь цибатий чолов'яга з пласким багнетом на гвинтівці шарпнувся до Марусі, але Юзек зрізав його автоматною чергою.

На сержанта Шавелла – він саме замінював магазин-накинулось одразу троє з багнетами. В старого заблищали очі; згадавши довоєнні уроки фехтування, він одскочив убік, пропустив першого, як тореадор бика, і, присівши, рубонув прикладом у нахилену голову німця. Другого відбив багнета вниз і автоматом, якого держав обома руками, зацідив у обличчя. Останнього звалив ударом у коліно. Метнувся далі, а коли той третій повернувся і підняв зброю, цілячись у сержанта, підбіг фельдшер, відчайдушно замахнувся і прикладом насунув гренадерові каску на очі.

Наші солдати вже подолали шосе, танк з гарматою саме в'їхав на бетонну стрічку, коли з-за підпаленого німецького ваговоза вискочив швидкохідний гусеничний транспортер. Протаранив найближчий наш мотоцикл і, зім'явши його, повернув до другого. «Рудий» сповзав уже з шосе, коли Кос помітив, що діється. Танк повернув башту, вистрелив позад себе – сталева коробка розлетілася на шматки.

Від розбитого мотоцикла відірвався солдат, помчав у темряву, гімнастерка на його спині горіла. Маруся кинулась навперейми, підбила солдатові ноги і, коли він упав, накинула на нього плащ-палатку й заходилася гасити вогонь. Потім розрізала ножем гімнастерку, зірвала її і, вхопивши пораненого за руки, почала піднімати. На допомогу дівчині підбіг хорунжий Зубрик.

– До причепа! – вигукнув Лажевський, під'їхавши мотоциклом. – Чіпляйтеся.

Мотоцикл з п'ятьма людьми завив важко мотором, од коліс сипонуло гравієм і землею, перемеленою вибухами снарядів.

Мов дикі кабани, які, пробігаючи просіку, вриваються в лісові хащі, солдати пірнали в темряву, лавіруючи між руїнами. Щораз далі від машин, які палали на шосе, гриміла гармата «Рудого», щораз рідше йшли трасуючі черги його кулеметів, аж поки зовсім згасли, бо ніхто їх не наздоганяв. Опинилися знову на території, якщо не нічиїй, то, мабуть, з невеликою кількістю військ.

Мотоцикл Лажевського заточувався, мов важко поранена людина, лавіруючи серед руїн. За ним сунув «Рудий», тягнучи гармату. За гаубицею бігло кілька засапаних артилеристів.

Один бік вулиці було спалено, другий ущент зруйновано. Невеличка колона просувалася в тьмяному світлі заграви, яка кожні чверть хвилини, посилювалася блисками залпів. Солдати прямували на ці блиски, вірячи, що артилеристи знають одні про одних, то, може, дорогу до наших покажуть.

Підпрапорщик перший помітив над руїнами прапор з червоним хрестом, повернув у цей бік мотоцикл, загальмував.

– Є там хтось? Візьміть поранених.

– Хвилинку, – відгукнулися до нього. Блиснуло світло, з підвалу вийшли санітари.

– Звідкіля ви тут узялися?

– Обережно, спина обгоріла…

– Нога…

У тьмяному світлі силуети поранених, Марусі, яка їм допомагала, і фельдшера видавалися меншими, вростаючи в землю.

Лажевський глянув на танк, що з'їхав на узбіччя і, поваливши рештки якоїсь стіни, став, затулений руїнами.

– Ескулапе, – притримав за плече одного з санітарів.

– Чого?

– Де тут гаубична бригада?

– Ми з бригади.

– Чудово. А штаб не знаєш де?

– На тому боці вулиці. Хай йому грецьі Танк майже на самий вхід заїхав.

– До світанку не знайдеш, – пояснював Янекові Густлік. – Це все одно, що спіймати блоху за ногу в темряві.

– А де кінчається це місто? – спитав Томаш.

– Верста буде, ґаздо, – відповів ізнизу Віхура. – Від Студзянок вдвоє або втроє більше.

– Чого дурня клеїш? – буркнув Саакашвілі.

– Бо душно. Відкрий люка.

– Команди не було.

– Боїшся, що фрици під танком сидять?

Внизу під танком за якусь хвилину справді зашаруділо, а потім хтось сильно ударив ломом у броню.

– Що за дідько? – здивувався Саакашвілі.

– Танкісти! – гукав Лажевський. – Від'їдьте на п'ять метрів уперед.

– Давай, – наказав Янек механікові.

Не чекаючи, поки танк зрушить з місця і загальмує, він виліз на броню, стрибнув додолу. Хотів запитати Данила, навіщо пересувати танк, але не встиг. З місця, де стояв «Рудий», з вузького, майже вертикального проходу, виліз поручик і допомагав вибратись старшому офіцерові.

– Ото справді невезіння, що саме…

– Яке там невезіння! – штовхнув його в бік Магнето. – Доповідай, бо це той, кого шукаєш.

– Жартуєш? – запитав Янек.

– І не думаю, – Лажевський підняв два пальці немов до присяги.

Танкіст витяг пакета з планшетки і клацнув підборами.

– Громадянине полковник, пакет од командування армії. Доповідає сержант Кос.

Артилерист у відповідь оддав честь, узяв пакета.

– Вам що, казали доштабу танком в'їжджати? – буркнув незичливо.

Відійшов під склепіння вцілілої брами, розрізав ножем нитки, зламав печатки і почав читати при світлі ліхтарика, що ним присвічував офіцер, який допоміг йому вийти з підземної квартири штабу.

– Вирушаємо за годину, – сказав полковник поручикові. – Попередьте полки. Пересуваємось до Шарлоттенбурга підтримувати Костюшківську дивізію, що наступає.

Поручик оддав честь, зник у дірі, а полковник підійшов до Коса, який стояв по формі «струнко».

– Поїдете з нами.

– Окрім танка, є ще четверо піхотинців, п'ять розвідників і гаубиця з обслугою.

– Гаубицю включимо до батареї, а решту заберіть як десантників.

– Слухаюсь.

– Не думав, що мене хтось знайде в цій каші, та ще й уночі.

Потиснувши руки сержантові й підпрапорщикові, полковник повернув до брами.

– І я з вами, – запропонував Стасько. – Гаразд.

– Янеку! – гукнув Густлік. – Иди-но сюди, шибенику, бо не витримаю.

– В чім річ? – неспокійно спитав Кос.

– Глянь на піхотинців, які нас у бою прикривали! – показав на обох Шавеллів.

– Вже з госпіталю? – здивувався Янек. – А як сержант Вогник?

– Повний порядок! – переможно вигукнула дівчина, висуваючи голову з-за спини Костянтина та Юзека.

– Марусю, – тихо промовив хлопець, застигши на місці. – Ти пробивалася з нами крізь це гаспидське шосе? Чому не сказала?

– Твоє місце в танку, моє – в цепу. Не було коли говорити.

– Навіщо ти сюди прийшла?

– По перстень, – усміхнулася дівчина й обійняла Янека.

– В польському мундирі? – не тямився з дива Кос.

– Авансом, – відповіла Маруся й, усміхаючись, пригорнулася до хлопця, прошепотіла на вухо: – Я написала так, як ти мене просив, командуючий армією черкнув на папері згори: «Згоден» і розписався червоним олівцем.

– Екіпаже, дивитися в інший бік! – скомандував Густлік.

Усі відвернулися, даючи змогу поцілуватися зарученим, а Єлень мовив до пса:

– Йди-бо сюди, Шарику. Дивись ось сюди. Обійняв Шарика за голову, щоб теж не дивитися, і раптом приголомшений закляк на місці. Побачив: із штабу виходить поручик, їхній поручик, перший командир танка, тільки що в радянському мундирі І в званні капітана. Хлопець затулив рукою очі, а потім знову глянув на капітана, який замість розтанути в повітрі так само прямував вулицею.

– Янеку!…

– Не заважай! – засміявся Кос.

– Григорію! – гукнув на мить Єлень, коли капітан уже зник у темряві: – Слухайте, я бачив на власні очі!

– Удруге сьогодні. Кого?

– То не він загинув під Вейгеровом! Я його щойно бачив.

Хвильку всі мовчали, а потім обізвався Кос:

– Якщо це жарт, то, їй-право, дурний!

– Янеку!

Густлік сказав це так, що Косові стало раптом прикро. Підійшов ближче і обійняв друга за шїечі.

– Ну, годі. Чого наприндився? В таку ніч що завгодно може примаритися.

Коли генерал вечеряв, Лідці здалося, що він уважніше, ніж завжди, дивиться на неї і мовби хоче заговорити, але вагається. Допиваючи склянку міцного чаю, мовчав, грався невеличкою зграбною коробочкою з чорного дерева, а потім, кинувши її в куток, пішов до своєї кімнати. Крізь прочинені двері видно було його важку чорняву голову, схилену над паперами.

Лідка винесла посуд до кухні, погасила світло, відчинила вікно й сіла біля рації. Сьогодні мала чергувати до півночі – п'ятнадцять хвилин слухати, п'ять хвилин відпочивати і знову слухати.

Дівчина скинула чоботи, спустила босі ноги на пухнастий килим. Поклала вигідно руки на бильця шкіряного крісла. На стінах темніли картини, в скляних шафах виблискували кришталь і срібло. Знадвору віяло приємною прохолодою, пахощами сосон та лісу.

Штаб армії розташувався в багатій віллі під Берліном. Тут було повно гарних речей, але Лідці чомусь здавалося, що вони крадені. Не сувора заборона стримувала її від того, аби щось узяти, а дивна незрозуміла огида. По-справжньому сподобалася їй лише коробочка, яку генерал кинув на підлогу.

Лідка підняла коробочку й поскладала туди свої дівочі скарби: губну помаду, пудру, ножички, напилок до нігтів, флакон фіалкових парфумів.

Потім вислухала два рапорти, розписалася в прийомі. Генерал, почувши стукотіння ключа, прийшов по них.

– Добре, – сказав, прочитавши радіограму, і спитав: – Де коробочка?

– Чорна? – здивувалася дівчина. – Та, що ви викинули? – вона поклала коробочку на стіл.

Командир кивнув головою, і, виклавши все, що там було, забрав коробочку до себе в кімнату.

Лідку взяла досада. Звичайно, не тому, що стало шкода коробочки, ні – дівчина була розчарована. Хіба так роблять? Спочатку викидає як непотріб, а потім… Певно, генерал помітив, як вона підняла коробочку з підлоги, і лише тоді вона впала йому в око…

Генерал знову прийшов, сів поряд і мовчки дивився на Лідку, яка була рада, що в темряві не видно сліз, що бриніли в її очах.

– Перерва, – сказав командир, дивлячись на годинника, і коли дівчина зняла навушники, спитав: – Маруся казала тобі, про що йдеться в рапорті, який ти привезла?

– Ні.

– То прочитай, – сказав генерал, підсуваючи аркуш паперу.

– Я здогадувалася, – сказала за хвилину Лідка.

– Знаю, що для тебе це не радісна звістка, – генерал говорив тихо й від щирого серця, – але ти молода й гарна, попереду в тебе все життя, де буде багато хорошого. Гадаю, ти не повинна заважати їм.

– Чому? – запитала Лідка, розгнівавшись, що командир втручається в її особисті справи.

– Бо це все одно, що простягати руку по раніше покинуте. Чи не тому це тебе зацікавило, що хтось інший його підняв?

Лідка, зовсім розсердившись, промовчала. Хіба можна порівнювати людину з коробкою?

– Маруся перейде зараз до нашої армії, а по війні владнаємо всі формальності, – вів далі генерал. – Головне зроблено. Ось цей аркушик паперу вирішує долю двох людей, долю закоханих, – він розгладив долонею папір і, повагавшись, додав: – Я б хотів, щоб ти все зрозуміла і не мала на них зла.

Віддав дівчині коробочку з чорного дерева, погладив по голові й вийшов.

Лідка, не обізвавшися й словом, включила рацію. Уважно прислухалася, чи з маси звуків не долинуть позивні «Рудого». Марила, що тримає в руці отой аркушик паперу, розриває на дрібні клаптики й розсіває по вітру. Або що кидає його в вогонь і дивиться, як він звивається, чорніє і скручується.

Опівночі, коли чергування скінчилося, дівчина заснула.

На світанку прокинулася від звуку сирени, яка вила на сполох; ту ж мить земля захиталася від вибухів. Коли Лідка вибігла на вулицю, літаків уже не було.

– Прилетіло три, – пояснив водій транспортера. – Одного наші зенітки збили. Накидали чимало невеличких фосфорних, а ліс сухий, горить, як солома…

Лише тепер Лідка побачила, що вілла, де вони поселилися, горить од горища, і полум'я повзе щораз нижче.

– Вже година минула, як генерала командуючий армією викликав, – говорив водій, – але в нас усе гаразд: нікого не поранило, рації та сейф учасно вивезли…

– На письмовому столі були папери, – прохопилася Лідка.

– Цього я не знаю. Ми не брали. Хіба що генерал, виходячи, сховав до планшетки. Але зараз перевірити не вдасться.

Лідка дивилася на яскраві омахи полум'я, що лизали віконну раму в кімнаті генерала, і серце її забилося дужче.

Розділ XIV НІЧНИЙ МАРШ

Діставши наказ супроводити гаубичну бригаду до Шарлоттенбурга, Кос трохи збентежився. Скидалося на те, що їм ще раз доведеться форсувати це шосе і йти ним на схід, до центра міста, б'ючись із гітлерівськими військами, що просувалися на захід. Такі дії можна провадити з допомогою піхоти або, ще краще, танкового підрозділу. А в них самі тільки гармати…

Але годину тому ситуація в Шпандау докорінно змінилася: перекинуті з резерву радянські танкові полки почали переслідувати ворога, що тікав, і, тиснучи його дужче й дужче, погнали німців у пастку, поставлену десять або п'ятнадцять кілометрів далі, десь за передмістям Фалькензее. Діру в берлінському мішку було залатано.

Коли віддали команду вирушати, шосе, яке вело до центра Берліна, вже пустувало. Кожних сто, двісті метрів зустрічалися групки солдатів служби регулювання руху, зміцнені автоматниками, готові в разі необхідності відбити якісь заблукалі ворожі підрозділи.

«Рудий» ішов у середині колони, разом із штабними автомашинами, везучи на собі чималий десант; біля танка їхав останній мотоцикл, який вийшов з боїв не-пошкоджений.

Ніч освітлювалася пожежами. Коли дійшли до Гавеля, лінива вода у скованій бетоном ріці скидалася на розплавлене залізо. Навколо стирчали обгорілі стіни будинків, прикрашені, немов під час маскараду, клаптиками афіш, обірваними вивісками й десятками пихатих гасел, серед яких найчастіше впадали в око правильні в своїй основі висловлювання, що «Краще смерть, аніж неволя!», а також: «Берлін назавжди залишиться німецьким», – і величезна літера «В» – «Вікторія» – «Перемога».

Янек штовхнув у бік Густліка й сказав:

– Звичайно, Берлін залишиться німецьким, але не гітлерівським.

– Правда, – відповів Єлень. – І те «В», тобто «Вікторія» – теж правда, тільки це наша перемога.

То тут, то там гасла завішані білими ганчірками – прапорами капітуляції.

Там, де вулиця підходила до річки, бетонні береги були підірвані, і узвіз спускався до самого мосту, густо підпертого понтонами.

З берега було видно значну частину колони, що просувалася попереду. Похитувались гаубиці. На ваговозах, які їх тягли, на ящиках із снарядами сиділи втомлені солдати. Над їхніми головами тріпотіли біло-червоні прапорці. На машинах біліли гасла.

«За Варшаву!», «Помститися за Майданек!», «Від Любліна до Берліна!»-читав Кос, терпеливо чекаючи, поки проїдуть машини полку, який ішов попереду штабу, потім пропустив командування, і нарешті, скориставшись прогалиною, наказав Григорію рушати вперед.

– Стій! – Сапер, який регулював прапорцем рух, затримав танк біля самого мосту.

– Ми з ними, – пояснював Лажевськин зі свого мотоцикла.

– Треба почекати. Хлопавки по три тонни важать, а ця бричка тридцять три.

– Це річка чи канал? – запитав Кос із башти.

– Річка Гавель, а там, трохи далі на північ, впадає до неї Шпрее.

– Переправа давно діє?

– З двадцять сьомого. Четверту ніч відтоді, як її наш батальйон для радянських танків організував. Приємно співвітчизників побачити.

– Привіт, сапер! – гукнув Віхура, стрибаючи з танка й засовуючи регулювальникові до кишені плаща пляшку трофейного вина. – Як ненароком ноги промочиш, то після роботи добре розігріває. Вливаєш згори, а п'яти гріє.

– Попробую. Ну, то проїздіть, – дозволив сапер, показуючи на порожній уже міст.

Підпрапорщик різко зрушив з місця, і мотоцикл, підстрибуючи на дошках мосту, промчав на той бік. «Рудий» посунув уперед, немов повільний, слон. Віхура підбіг ззаду, видерся на броню.

Т-34 ішов, чалапаючи гусеницями. Саакашвілі вів машину обережно. Понтони під її вагою глибоко осідали в воду, а потім випливали нагору, вирівнюючи поверхню мосту.

Зверху на башті сиділи Томаш і Янек, а тепер виліз і Густлік, втиснувся поміж заряджаючого й командира, обійняв їх сильними руками.

– Думав хто з вас, що ми аж до самого міста Берліна, до самого гада Гітлера доберемось?

– Я до Радома тричі вибирався, але ще не був там, – засміявся Черешняк.

– А я потайки сподівався, що так буде, – сказав Кос. – Вперше, коли танки над Оку прийшли. Загадав: якщо тричі влучу в десятку, то, може, й до Берліна попаду, коли мене поручик до свого екіпажу візьме…

– Янеку, – Густлік трохи стишив голос, – ти казав, що в темряві, що ніч, а я його справді бачив.

– Ми б усі хотіли, щоб так було, – сумно посміхнувся хлопець. – Дуже б хотіли…

Поплескав Густліка по плечу, оглядаючись туди, де на броні танка сиділа Маруся в польському кашкеті на голові.

Криваво блиснув зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий!

З гармати в «тигра» бий! -

виспівував Віхура з запалом і, закінчивши, запитав Стаська, який сидів поряд:

– Ну, як?

– З точки зору рими…

– Саме так. А коли щось не так, то можна поправити. У мене в танку справжнє іспанське вино, можу дати кілька пляшок.

– Віхуро, я думала – ти до мене прийшов, а ти, мов астраханський купець.

– Який там ще купець? Я, Марусю, пісеньку складаю про битву під Студзянками.

– Навколо Берлін палає, а він тут консультації з літератури…

– Правду кажучи, Вогнику, то я за свіже повітря, бо в разі чого з цієї залізної коробки не виберешся, а тут простір, – розвів широко руки.

Танком саме підкинуло на переході з мосту на берег, і капрал, зсунувшись на землю, ледве втримався на ногах.

– Почекайте, бо Віхура не допливе, – сміялася Маруся.

Танк зменшив швидкість, з'їхав управо й зупинився, затриманий артилеристом-регулювальником.

– Командира танка до командира бригади! – гукав поручик із штабу.

Кос зняв шоломофон, надів кашкет, стрибнув з танка на вулицю і, обсмикуючи комбінезон та поправляючи пояс, попрямував до гурту офіцерів, які стояли біля газиків і ваговозів. Поряд біг Шарик і, за прикладом командира, також пригладив язиком скуйовджену на боках шерсть.

– Громадянине полковник, сержант Ян Кос прибув за вашим розпорядженням.

– Гармати пішли на вогневі позиції. Ми з оцими взводами їдемо організовувати спостережні пункти. Ваш танк прикриватиме нашу колону з тилу. План міста у вас є?

– Є.

– Ми повинні проникнути між Шпрее і канал Ландвер. Знайшли? На північ од політехнічного, на захід од парку Тіргартен.

– Знайшов.

– Вирушаємо за вісім хвилин. Можете йти.

Кос оддав честь, клацнув підборами й повернувся до танка. Густлік і Томаш чистили ствол гармати, Віхура й Григорій перевіряли гусениці. Звичайно, відразу кинули роботу й, зацікавлені, обступили командира.

– Магнето, сержанте Шавелло! – покликав Янек. – Йдіть сюди, порадимось!

– Поета б гукнути, – запропонував Віхура. – Він теж сержант.

– Гаразд, – дозволив Кос і, не чекаючи, поки капрал приведе Стаська, переказав завдання:

– Ми повинні йти в ар'єргарді колони командування бригади й прикривати її.

Саакашвілі виліз на танк і роздивлявся колону автомашин, що проїздили мимо них.

– Що це?… – прошепотів раптом і протер очі. Випростався, немов пружина, і скочив з танка на землю, гукаючи:

– Янеку! Густліку!

Помчав за ваговозом – там біля водія сидів у формі радянського капітана чоловік з таким 'знайомим обличчям.

Машина різко збільшила швидкість, щоб наздогнати ваговози, які їхали попереду. Грузин зупинився, побачивши, що наздоганяти – марна справа. Ваговоз швидко віддалявся, ще хвилину видно було дивне гасло, намальоване білими літерами на кузові: «Стукнеш – щезнеш!»

Перший наздогнав грузина Шарик, зразу за ним Кос.

– Що сталося? – спитав задиханий.

– Дівчата їхали чи вино везли? – посміхнувся Густлік.

– Я його бачив.

– У якому був мундирі? – Єлень навіть не спитав, про кого йдеться.

– В радянському, з погонами капітана.

– Я його теж бачив. Щось тут не так, – сказав сілезець, помовчавши. – Номера не запам'ятав?

– Ні. Тільки на кузові два слова.

– Які? -запитав Кос.

– Щось немовби: «Прийдеш – вийдеш». Не пам’ятаю.

– Неможливо, – похитав головою Янек. – Адже ж самі…

– Все може бути, – заперечив Густлік. – Одна знайома моєї тітки Герменегільди, яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…

– У знайомої? – зацікавився грузин.

– Ні, кажу ж, ще в тітки. Але в знайомої був зять, то його за першої війни шість разів убивали, а він вижив.

– А знаєш, як могло бути? – промовив Саакашвілі. – Може, він під Вейгеровом дав комусь шинель, щоб зігрітися, того вбили, а документи були в кишенях. Його тим часом поранило…

– Ви що, здуріли? – урвав їх Кос. – Хто ж документи в шинелі носить?… Не може бути, щоб живий і не дав знати про себе.

Підбіг Томаш.

– Наказують їхати, – повідомив.

Там, де стояли штабні автомашини, тричі загув клаксон.

– До танка! – наказав Янек.

Всі кинулися до «Рудого». Вмить усі проблеми відійшли на задній план; тепер слід було блискавично діяти, тепер усі четверо – звичайно, четверо й пес, – становили одне-єдине ціле: екіпаж бойової машини.

У підвалі наріжного будинку, звідкіля вузькі вікна виходили на дві перехресні вулиці, піхотинці влаштували полковий командний пункт. В глибині біля столу, освітленого переносною електролампочкою, сидів начальник штабу й кілька офіцерів, а ближче до дверей – радист, телефоністи та командир полку, який хриплим голосом кричав у трубку:

– «Росомахо», не тупцяйся на місці! Доповіси, що взяв оті будинки не пізніше, ніж за годину. «Бурсук» і «Куниця» готові, чекаємо на тебе. На світанку мусимо вдарити по станції.

Телефоніст на льоту піймав трубку. Все скидалося на обстановку, яка була під Леніно, в Празі, на Поморському валу або під Рітценом, і водночас тут – усе інакше, бо навколо палав і гримів вибухами Берлін.

– Як радянські танкісти? – запитав полковник начальника штабу.

– Про нові атаки не доповідали. Тільки дві машини згоріли на самому початку.

– Нема сенсу кидати їх уперед. Між будинками будь-який шмаркач із фаустпатроном може накоїти біди… Що сказав полонений?

– Це станція метро. Вся під землею, залізобетонне перекриття. Навколо бункери й укріплені будинки, з'єднані підземними ходами.

Десь поряд спалахнула стрілянина. Майор якусь мить прислухався, а потім повів далі.

– Ворог укопав в землю «тигри». Полонений каже, що їх десь із чотири, точно не знає. На станції повно всякого наброду: кадрові есесівці, рота з офіцерської школи й трохи молодиків з фольксштурму.

– Під землею їх не вгризуть ані радянські, ані наші сімдесятшестиміліметрові гармати. Коли будуть обіцяні гаубиці?

– Годину тому проїхали міст на Гавелі. Кількадесят метрів од підвалу гримнуло відразу кілька гранат, затріщали автомати.

– Хорунжий!

– Слухаюсь, – виструнчився молодий офіцер-жандарм з медаллю «За бойові заслуги» на грудях:

– Що там за шум? Проженіть їх, бо заважають працювати.

– Каналами пролазять, громадянине полковник.

– Перевірте напрямок на Берліненштрасе. Чи нашої артилерії там не видно на підході?

Хорунжий віддав честь і вибіг з підвалу.

– Дайте мені «Росомаху», – наказав полковник телефоністові.

– Кабель розірваний. – А ти сидиш?

– Люди вже пішли на лінію.

– Хай йому грець! Досить цього. Переходимо ближче до лінії фронту. Там і безпечніше, і менше проводів до розриву.

– Почекаємо на артилеристів, – порадив начальник штабу. – Вночі легко заблудитися.

Невеличка колона газиків і ваговозів, що везли взводи командування гаубичної бригади, повернула з Шпан-дауерштрасе на широку Берліненштрасе, лавіруючи між глибокими воронками, обгорілими машинами, рештками барикад і протитанкових надовбів. Кільканадцять метрів за останньою машиною чалапав «Рудий», на якому сиділа десантна піхота; танка супроводив мотоцикл.

Лажевський залишився ззаду, потім збільшив швидкість, з'їхав убік – прочитати назву вулиці на стовпі, обліпленому численними німецькими, російськими та польськими дороговказами.

Раптом спереду, з темного будинку праворуч, затріщали черги з автоматної зброї. Трасуючі кулі зарико-шетували по бруківці попереду колони.

Кос блискавично закрив люка.

– Механіку, вліво під стіну!… – скомандував він. – По кулемету на четвертому поверсі осколочним!

– Готово! – доповів Томаш.

– Піймав гада на приціл, – сказав Густлік.

– Вогонь!

Спалах пострілу освітив мотоцикл Лажевського, що мчав уперед, і захисну групу солдатів Шавелла, які стрибнули з танка. Піхотинці та розвідники зникли всередині будинку з лівого боку вулиці, відкрили вогонь. Артилеристи, які потрапили під обстріл, шукали сховища за розбитими машинами, ведучи вогонь по вікнах будинку.

З танка вдруге гримнула гармата, снаряд зірвав увесь балкон, а з ним один ворожий кулемет.

Хорунжий Зубрик, який хвилину тому, стрибаючи з танка, упав і підвернув ногу, пошкутильгав за розбитий ваговоз, став навколішки і звідти стежив за боєм. Розвідники Лажевського викурили німців із засідки на дах будинку, група Шавелла обстрілювала їх, заганяючи за комини. Тепер на кожен постріл ворога відповідало декілька наших.

Раптом з темної діри вікна на першому поверсі по купі щебеню скотилася консервна бляшанка, дзеленькаючи, вдарилась об розбитий ваговоз. Фельдшер глибше сховався в темряву, затулив руками обличчя і закляк на місці. Коли обережно підвів голову, щоб витерти піт, то з жахом побачив: за кілька метрів од нього у віконній ніші двоє цивільних ціляться в танк з фаустпатрона.

Хорунжий мимоволі ще більше зігнувся, затулив вуха, але, мобілізувавши всю свою відвагу, подолав страх і тремтячою рукою відтяг затвор автомата, прицілився, натиснув спуск.

Зацокотіла черга, широко розсіваючи кулі, жодна з них не влучила в ціль, але ж на якусь мить сполохала німців. У ворога здригнулася рука. Снаряд фаустпатрона не влучив у мотор, а лише зачепив запасний бак: бак вибухнув, і нафта спалахнула.

Обидва німці, кинувши непотрібну вже трубу, побігли сходами на вищий поверх, щоб обстріляти танкістів з автоматів.

У передній люк виплигнув Саакашвілі з вогнегасником у руках, покотився тротуаром за танк. Незважаючи на автоматні черги та свист куль, що рикошетували від броні, вдарив головкою вогнегасника об асфальт і спрямував пінистий струмінь на полум'я.

Ляда горішнього люка трішечки піднялася, з щілини виглянуло, мов жало, дуло снайперської гвинтівки. Між іскрами, що їх кресали на броні кулі німецьких автоматів, блиснув поодинокий постріл. Один автоматник упав на підвіконня, другий хотів підтримати його, вихилився, але його зрізала автоматна черга – Зубрикові вдалося замінити диск і знов одкрити вогонь.

Згасло полум'я на танку, замовкли постріли. З машини вистрибнула решта екіпажу.

– Хай йому грець! – лаявся Віхура. – У всьому винен кіт.

– Який? – здивувався Густлік.

– Чорний кіт. Треба мені було тоді повернути!

– Громадянине хорунжий! – гукав Кос, шукаючи фельдшера біля розбитого ваговоза.

– Пішли вже собі геть? Га? – обізвався Зубрик.

– Лежать. – Кос показав на нерухомі постаті під стіною.

Хорунжий мимохіть підійшов до них, нахилився – перевіряв пульс, заглядав у вічі і, промовляючи: – Правду кажучи, я боюсь пострілів! – розстебнув цивільну куртку на одному, щоб послухати серце. – Помер. Дивіться – в нього під цивільним убранням мундир. В другого теж.

Від голови колони прибігла задихана Маруся. Побачивши, що всі танкісти цілі та здорові, знеможено сперлася на стіну, переводила подих. Зразу за нею примчав невідступний, мов тінь, Юзек Шавелло.

– Якби не ви, – тепло сказав фельдшерові Зубрику Кос, – «Рудому» й нам був би капут.

Замість відповіді Зубрик нараз ослаб, захитався і повалився під стіну.

– Поранено? – захвилювався Кос.

– Мабуть, ні, – відповіла Маруся, стаючи поряд на коліна, – Як налякається, відразу умліває. Сам казав, що має мирну вдачу, – підсунула Зубрикові під ніс пляшечку з нашатирним спиртом.

Підійшов накульгуючи Шавелло.

– Така тактика не годиться, – заявив він. – Біля танка вартувати треба, як біля клуні після жнив, щоб недруг не підпалив.

– Я вартуватиму, – вихопилася Маруся.

– Припильнуйте танка, та ще й Янека, – пробурмотів Віхура, штовхаючи в бік Густліка.

Спереду вже гули клаксони. Під'їхав Лажевський і гукнув, не злазячи з мотоцикла:

– Вирушаймо! Попався нам хорунжий, який проведе до штабу полка.

Не чекаючи на команду, екіпаж зник у танку. Піхотинці повилазили на броню і присіли за баштою «Рудого».

– Дядьку… – промовив Юзек до Костянтина, але, зустрівши суворий погляд старшого Шавелла, швидко виправив помилку: – Дозвольте, громадянине сержант, мені також охороняти танк і панночку Марусю.

Розділ XV МІЦНИЙ ГОРІШОК

Минуло добрих чверть години, поки вщухла стрілянина біля командного пункту піхотного полка, поки телефоністи з'єднали обірвані проводи, що вели до батальйону під кодовою назвою «Росомаха». Потім ще довгенько було чути, як охорона штабу полює на німецьких автоматників, котрі сховалися в будинках на сусідній вулиці; далі спалахнула густими чергами гостріша сутичка й згасла, придушена гарматними пострілами.

Трохи згодом на дверях до пивниці з'явився посивілий від перемеленої на борошно штукатурки хорунжий-жандарм і доповів:

– Артилеристи!

– Де? – запитав полковник.

– Сюди йдуть.

– То не стій в дверях.

Протяг захитав полум'я лампи. На стінах, заворушилися химерні тіні. Увійшов командир гаубичної бригади, й обидва офіцери потиснули один одному руки.

– Сідай, – запросив хазяїн. – Мабуть, голодний, вип'єш трохи?

Подав знак, і за хвилину на карті з'явилася тарілка з хлібом та консервами, темно-зелена пляшка коньяку.

– Трофейний, – пояснив командир полку, наливаючи в чарки, – ця фірма виготовляє коньяк з тисяча сімсот п'ятнадцятого року, щоб тобі сьогодні догодити.

– Не підкупиш, – буркнув артилерист і цокнувся з піхотинцем. – Коли тебе вогнем підтримати?

– О другій, о пів на третю. Щоб хоч за годину до світанку.

– А що треба розбити?

– Станцію метро.

– Бетонне склепіння. Мої зуби не вкусять. Тут треба б снаряди калібру двісті три міліметри.

– Але як кинеш зо дві тисячі снарядів, то хоч оглушиш. Останній міцний вузол опору, розумієш? А там три з половиною кілометри парком – і відразу рейхстаг, Бранденбурзька брама…

Командир гаубичної бригади, слухаючи, крутив у руках склянку, вдивляючись у золотавий ароматний напій. Випив ковток, почекав, доки тепло розіллється по всьому тілу.

– Гаразд. Постараємось. Подарую ще тобі танк і трохи піхоти.

– Танків маю доволі, але і твій згодиться. Звідкіля він у тебе?

– Командування армії прислало. Номер сто два.

– Я знаю його екіпаж, фахівці по шлюзах, – осміхнувся хазяїн і гукнув: -Хорунжий!

– Слухаю, – виструнчився в дверях жандарм.

– Знайомі приїхали. Ті, що ви їх хотіли саджати й розстрілювати… Попросіть сюди сержанта Коса, дам йому завдання.

Руїни на передовій скидалися на поверхню місяця і ніби хиталися в різкому сяйві пожеж. Верхівки бетонних будинків-велетнів були яскраво освітлені, нижче панувала темрява. Ударна група сержанта Коса розташувалася в темному, розбитому бомбою будинку.

Кожен дістав уже завдання, мета атаки – жовтий чотириповерховий будинок на тому боці вулиці. З його підвалу вибивалося ліниве полум'я і освітлювало псевдо-готичні обриси вікна. Чекаючи артилерійського вогню, а згодом сигналу до атаки, солдати ще раз перевіряли зброю, кишені, думали кожен про своє.

Під захистом товстої стіни біля вікна стояв м колінах Кос із снайперською гвинтівкою в руках і дивився на той бік вулиці. Біля нього навпочіпки присіла Маруся, повторюючи:

– Командир повинен бути в танку, в танку!

– Не завжди.

– Завжди!

– «Рудий» вестиме вогонь з одного й того ж місця. Вистачить трьох чоловік.

– Я піду з тобою.

– Ні. Ти сама заявила, що хочеш прикривати танк і як когось поранить…

– А Зубрик для чого?

– Хорунжий піде з нами.

– Він же боїться пострілів.

– Це добре. Буде берегтися… Марійко, – хлопець ніжно торкнувся її волосся, що вибилося з-під каски, – облишмо суперечку. Як гадаєш, буде галас, коли наші побачать, що ти поміняла мундир?

– Та ні. Генерал одержав папери та й наказ, мабуть, де говориться про моє переведення до польської армії…

Чотири метри нижче від них, з підвалу, обережно виглядав хорунжий Зубрик і атакував запитаннями Лажевського, який сидів серед своїх розвідників під захистком решток брами й курив цигарку.

– Будуть стріляти?

– Будуть. Треба бігти вперед, тільки-но гаубиці припинять вогонь, тоді не вб'ють.

– Найнебезпечніше тому, хто відстане, – доброзичливо жартував якийсь солдат, – бо як спіткнеться, то нікому буде підтримати.

Навколо всі нервово засміялися.

– Я не відстану, – промовив Зубрик. – Питаю, бо я тільки-но з Мінська, лише чотири тижні в армії служу, то маю право запитати, га?

Хвильку всі мовчали.

– Дай, – попросив солдат.

– Бери, – другий подав йому половину запаленої цигарки.

– Пане Магнето, – стишуючи голос, прошепотів Зубрик, присунувшись ближче до підпрапорщика.

– Що?

– Я, хай йому чорт, часом непритомнію зі страху, отже, коли щось таке трапиться, то ви мені ляпаса по пиці! – показав жестом.- Зробіть мені цю послугу.

– Гаразд,- поважно кинув Лажевський, бо добре знав – тіло не завжди слухається людини, і додав, щоб змінити тему: – А ці купаються/ мов на Великдень.

Нахилився, взяв грудку бетону і, розмахнувшися, кинув угору, звідки проникало жовте тьмяне світло.

У вцілілій чудом ванні на поличці біля дзеркала горіла свічка, а біля неї, замість склянок з зубними щітками, стояли дві пари чобіт. Григорій та Густлік, сидячи край ванни, мочили у воді ноги. Щоб не гаяти часу, Саакашвілі нахилився ближче до свічки й вивчав фотокартки близнючок.

– А що, як забули? – запитав трагічним тоном.

– Нагадаєш,- по-діловому заспокоїв його Густлік, шаруючи пемзою п'яти, і з великою пошаною додав: – Гарний камінь, стирає, немов наждак.

– А ще я собі думаю: пороху не нюхали, в танку не сиділи, то чи будуть добрі дружини солдатові?

– Дружини? Тобі, бусурмане, дві потрібні?

– Ні, одна, але непогано мати б спільні переживання, як от, наприклад, з Лідкою…

– Наприклад, як тоді, коли вас у возовні, мов поросят, зв'язали,- пригадав Єлень, витираючи ногу узорчатим рушником.

– Я ж розв'язався.

– Не ти, а пес,- уточнив Густлік, вилазячи з ванни. Немов на підтвердження, внизу двічі гавкнув собака.

Єлень прислухався. Крізь гомін берлінської ночі ледве пробивалася бадьора, весела мелодія. Слів не можна було розібрати, але взводний знав їх напам'ять.

– «Тигра» бери на приціл і бий! – співали Стасько та Черешняк.

Віхура диригував; зразу після слова «бий!» він подав знак Шарикові, і той загавкав під гармонію:

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

Гав, гав!

– З собакою добре виходить,- сказав Стасько,- тільки, як на вашу думку, з оцими склянками?

– Склянки – то непогано,- впирався Віхура,- але може що інше треба поправити.

– Як здобудемо Берлін, то сядемо разом, одшліфує-мо… Нумо, Томеку, ще раз:

Черешняк узяв кілька акордів, і всі дружно завели:

Зростає вибухів чорний кущ,

Кулі дзвонять, як склянки.

Перша бригада в полях чимдуж

Валить на штурм Студзянки.

«Тигру» ламає зуб тупий…

Гав, гав!

Взяв «тигра» на приціл і бий…

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

На цей раз вийшло не найкраще, бо в руїнах свиснули, й Шарик помчав туди, покинувши своє місце в хорі.

Коли пес підбіг до танка, тут уже стояли Кос, Лажевський, офіцер-артилерист та сержант Шавелло.

– Поручик повідомив, що незабаром почнуть,- звернувся до Костянтина Янек.- Однохвилинний наліт з усіх стволів – і вперед, бо зі снарядами скрутно.

– Триста снарядів,- пояснив поручик і неофіційним, доброзичливим тоном запитав:- Візьмете станцію?

– Наше завдання – захопити лише отой будинок,- показав Лажевський.

– Історія покаже,- по-філософському мовив Шавелло.

– Ну, то по місцях! – скомандував Кос.

– Ми з Томашем три елегантні діри в першому поверсі зробимо,- жартував Густлік, залазячи до танка.- А ви мерщій туди стрибайте.

Франек Віхура із знятим з танка кулеметом став біля Коса.

– Пісенька вийшла гарна. Я навіть Шарика навчив співати.

– Зовсім непогана пісенька,- підтакнув підпрапорщик.

Кос махнув рукою, щоб одчепилися з піснею, і підійшов до артилериста.

– Ви, громадянине поручик, знаєте всіх офіцерів у обличчя? – спитав значущо.

– Всіх до одного,- осміхнувся той.

– У вас є поручик або капітан…

Аж тут за їхніми спинами застогнала земля, захурчало повітря, і останні слова Кос вигукнув уже крізь цей гуркіт і свист:

– …був тоді командиром танка, а до армії синоптиком, це такий, що передбачає погоду.

Гаубичні снаряди, описуючи криву дугу, падали за кільканадцять метрів од їхньої позиції, на тому боці вулиці, вибухи зливалися в невпинне ревище. Янек і артилерист попадали на землю, бо в повітрі густо захурчали осколки. Поряд з ними, схована в руїнах, різко гавкнула польова гармата піхотинців. Захищений рештками стін «Рудий» рубонув першим снарядом у протилежний будинок.

– Ні! – гукнув поручик просто у вухо Янекові. – Такого не було й нема, напевне нема.

Кос підвівся, за ним Віхура, Стасько… В руїнах зароїлися зігнуті фігури піхотинців. Солдати вибігли на широку вулицю, кинулися просто в полум'я, в дим, у пекло вибухів артилерійських снарядів. Гармати замовкли. З будинку навпроти із трьох місць водночас, із різних поверхів, затріщали трасуючі черги. Кос прицілився із снайперської гвинтівки і зняв стрільця з даху. Віхура чергою з ручного кулемета змусив замовкнути третій поверх.

Прудкий Лажевський уже встиг перебігти вулицю і, притиснувшись до стіни біля самісінького ствола, що бризкав вогнем, кинув гранату в підвал, де засів ворожий кулеметник. Там блиснуло, бухнуло звідти курявою, стогоном і димом.

– Ура-а-а-а!

Крізь проломи, слідом за снарядами «Рудого», до будинку з криком увірвалися спішені розвідники, а за ними – решта солдатів. Між мурами, освітлюючи високу браму, горіла скирта всякого мотлоху.

– Наглядай за підвалом! – наказав Магнето своєму розвідникові, а сам метнувся сходами вгору.

Випередила його низька безшумна тінь. Шарик дременув з танка, щоб узяти участь у бою. Коли підпрапорщик вибіг на наступний поверх, з темряви бризнула черга, але враз пішла в стелю і змовкла, обірвана криком і оскаженілим гарчанням собаки.

Десь вище пітьму розрізали блиски другої черги. Магнето стрибнув убік, а Віхура знизу послав у ворога жмуток куль з ручного кулемета.

У жодному бою немає стільки несподіванок, як у нічному бою в місті. Попередні дані розвідки втрачають вартість уже за кілька хвилин – щойно порожні руїни може зайняти противник, якого перекинуто сюди з сусідніх вулиць. Ситуація змінюється блискавично, і той, хто наступає, мусить пильно стежити, щоб його не заскочили зненацька контратакою, щоб не потрапити в оточення.

Намагаючись бути ближче до своїх ударних груп, командир полку спостерігав атаку крізь напівзатулене мішками з піском вікно третього поверху. Сюди проведено телефон, тут зосереджено резервну роту автоматників.

Бінокль був зайвий. З відстані кільканадцяти метрів полковник бачив, як цеп добіг до стін, як солдати пробували вдертися в будинок через вибиті снарядами в стінах діри, як з темряви били по них ворожі автомати й кулемети. Тих, що хоч на' мить зупинилися в атаці, притиснув до землі перехресний вогонь ворога. З верхніх поверхів і з перетворених на фортеці дахів будинків полетіли гранати. По асфальту повзли поранені, застигли на тротуарах убиті.

З глибини, від видимої між будинками станції загриміли гармати «тигрів», закопаних по башти в землю. Над будинками горів ріг напису: «Станція метро».

Танкам щоразу частіше відповідали наші польові гармати, але вони не могли пробити товсту лобову броню на баштах «тигрів».

– Так! Розумію!… – кричав у трубку начальник штабу й пояснював командирові: – «Росомаха» здобула один будинок, але на всій лінії наступу затримана… Так, чую!… – кричав знов і доповідав: – На лівому фланзі, над самою Шпрее, німці контратакують.

– Накажи їм одступити на вихідні позиції! Відкрий по противникові мінометний вогонь! Прокляті фрици, пересиділи артилерійську підготовку в підвалах, а тепер повилазили! А що з жовтим будинком?

– Знов у німців, – відповів майор, дивлячись у бінокль. – Танкісти не втримали.

Майорові слова були близькі до правди, хоч не зовсім точні. Противник після навальної контратаки оволодів першим поверхом, але верхні поверхи були ще в наших руках.

Тим часом, як ударні групи Коса й Лажевського рвалися сходами вгору, за кількадесят метрів од жовтого будинку, з підземель станції метро широкими сходами вибігали штурмові групи есесівців. Одна з них, обминувши прострілювану територію, ввірвалася в широку браму, де догасала пожежа.

– Вгору по сходах! – скомандував офіцер.

У темряві сходів знову закипів бій. Знизу летіли що-раз^густіші черги, згори падали гранати. Наші відступили й організували оборону третього поверху.

Раптом стрілянина вщухла. На вулиці гриміли часті постріли й вибухи, а в жовтому будинку запала така тиша, що чути було кроки й рипіння підлоги. У смугу світла, яке падало крізь вікно, задом увійшов Зубрик, сів, спершись головою на полицю з книжками.

– Пане Стасько, – попросив підпрапорщика, – коли доведеться йти далі, то зробіть мені послугу…

Фельдшер підвів голову, а потім знову сперся нею об полицю.- Звичайно, – чемно відповів сержант. Перекинув пістолета в ліву руку, машинально витяг кілька томів, оглядав обкладинки. Сховав маленьку книжечку, повну малюнків і планів, до кишені, і, помітивши Коса, позадкував, немов спійманий на гарячому.

Янек підійшов до вікна, обережно визирнув і наказав Шарикові:

– Стрибай!

Пес якусь мить принюхувався і не послухався наказу: боявся висоти.

– У танк! Марш! – рішучим, грізним голосом повторив Янек, легенько штовхаючи пса…

Шарик нарешті зважився, плигнув у вікно й опинився на невеличкому дахові над сходовою кліткою. Звідти стрибнув на вулицю й зник у темряві, прорізаній навхрест чергами трасуючих куль.

Німці в будинку, видно, закінчили підготовку до атаки, бо вдарили відразу з усіх стволів.

– Янеку! – гукнув Віхура.

– Я тут, – відповів Кос, стріляючи в есесівця, який біг сходами вгору.

Кілька хвилин захищали третій поверх, але до ворога прибували й прибували підкріплення, а наша піхота, хоч була на тому боці вулиці, нічим не могла допомогти. Есесівці розбили фаустпатронами склепіння, видерлись поставленими один на одного столами та шафами нагору, атакою з флангу змусили танкістів покинути позицію біля сходової клітки.

Бій не вщухав. Коли автомати замовкали на кілька секунд, то лише для того, щоб застрочити з подвійною силою. Дедалі коротшими, ощаднішими чергами стріляли поляки, дедалі довшими – німці.

Невеличка-група наших бійців стрибками відступала нагору. Врешті, кинувши гранати, щоб хоч на мить стримати натиск ворога, солдати видобувались на горище. Один за одним виповзли вузьким лазом на плаский дах. їх було семеро – хорунжий Зубрик, обидва Шавелли, Стасько, Віхура, Кос і Лажевський.

– Ось і кінець будинку, – сказав Янек.

– Треба було залишитися в танку, хоч там і душно, – відповів -Віхура, плескаючи долонею по лобі.

Знизу стріляли по лазу, кулі виривали тріски з дощок. Фельдшер, широко розкривши очі, дивився на лаз і поволі сповзав на поруділу бляху – зомлів.

– Шкода, що гранат уже нема, – покрутив головою Костянтин. – Я ж казав: Юзеку, бери більше.

– В мене було сім, – виправдувався'племінник.

– Молоде – зелене, взяв та й порозкидав, – бурчав сержант, просуваючись щораз ближче до лазу й, використавши перерву, пустив униз довгу автоматну чергу.

– Товариство, живемо! – крикнув Лажевський, вибігаючи з-за комина з трофейними гранатами в руках, які тримав за держаки, немов макогони.

– У них, гадів, тут була позиція.

Почав кидати гранати одна за одною в темний лаз. Гримнули вибухи, відбиваючись луною в бетонному колодязі сходів. Знизу заверещали, застогнали, крізь лаз захуркотіли кілька осколків.

– Бережіть очі! – весело вигукнув підпрапорщик, знову вирушаючи по гранати.

– Не сиди без діла, Юзеку, коли старші носять, – нагадав Шавелло.

– Магнето! – покликав Янек, який лежав скраю даху й поглядав униз.

Підпрапорщик ліг поряд, і якусь мить обидва дивилися мовчки: із станції метро виходили нові й нові резервні взводи. Звідціля видно було закопані в землю «тигри», густу мережу траншей і огорожі, що перешкоджали доступу піхоти.

– Ясно, – сказав Лажевський і притиснув за руку Коса, який підтягував до себе снайперську гвинтівку, – облиш.

– Не так швидко до нас доберуться.

– Помиляєшся. Підпалять горище. У Варшаві навчилися, як такі фортеці здобувати.

На початку атаки Вогник разом з усіма вела вогонь з автомата. Пильно вдивлялася, звідки стріляють фашистські автомати й кулемети, і посилала туди короткі прицільні черги. Розуміла, що в такий спосіб найкраще допомагає Янекові. Потім цілі зникли, з'явилося декілька поранених; дівчина їх перев'язала й довідалася від них про невдалу атаку.

– Міцний горішок, – говорив вусатий солдат з медаллю за Леніно на грудях. – Тут потрібні були крупнішого калібру.

Маруся занепокоєно дивилася на жовтий будинок, до якого знову вдерлися гітлерівці. Вона зовсім занепала духом, коли Шарик повернувся один. Сіла під стіною біля танка і, забувши про те, що має охороняти «Рудого», плакала, обнімаючи за шию собаку. Шарик скавчав, ніби намагався потішити дівчину, та, не вміючи пояснити ситуацію, лизав їй руки шершавим рожевим язиком.

«Рудий» раз у раз стріляв з гармати. Крізь одкритий люк Черешняк викинув гільзи, які ще курилися, помітив дівчину.

– Чого плачеш?

– Шарик повернувся без них.

– Вогнику, годі рюмсати! – гримнув Густлік. – Пса вирядили, бо по сходах бігати не вміє. Пильнуй, щоб нам ніхто не заважав працювати.

Обидва зникли в башті танка, знову гримнула гармата, і снаряд, пробивши стіну, глухо вибухнув усередині будинку.

На останньому поверсі вмить пояснішали вікна, світло ставало щораз яскравіше, аж урешті звідти вгору шугнуло полум'я.

– Густліку! Густліку! – щосили гукала Маруся.

– Чого тобі?

– Це від снаряда?

– Ні, не від снаряда. Німець сам підпалив.

– Навіщо? Бо наші на даху?

Густлік не відповів, лише шолома насунув на лоб, немов захищаючи очі від сяйва, і вдивлявся в пожежу, яка блискавично охоплювала будинок.

Коли Лажевський сказав, що есесівці не будуть штурмувати, а підпалять горище. Коса кинуло в холод. Може, досвітній вітерець подув по спітнілій спині, а може, то жах простяг несподівано свою лапу до нього.

Якусь мить Янек лежав не рухаючись, нічого не чуючи, та й, мабуть, ні про що не думаючи. А втім, про що мав думати в цьому безвихідному становищі? Отямився, немов прокинувся від сну, коли підпрапорщик поклав йому руку на плече.

– Чуєш, бензином тхне. Зараз Підпалять. Треба тікати.

– Як тікати? Маєш парашута?

– Є інший вихід. Глянь-но.

Повів Коса на другий бік даху й показав вертикальну драбину на сліпій стіні.

– Протипожежна! – закричав на весь голос, бо метрів за п'ятсот далі пікірували бомбардувальники, скидаючи бомби; гуркіт стояв жахливий. – Я її побачив, ще коли ми були на вихідній позиції. Відразу подумав, що може згодитися…

Першого привели старого Шавелла, який, перехрестившись і сказавши, що вперше в житті бачить драбину, «по якій, поставивши десять клунь одна на одну, можна б вибратися на найвищу», спритно поліз униз, мов той кіт.

Перші омахи полум'я бурхнули з-за ринви, коли за дядьком поліз Юзек. Слідом – підпрапорщик Стасько та Віхура.

– Встигнемо, поки нагріється, – зрадів Лажевський, але, як виявилось, зарано. Хорунжий Зубрик учинив рішучий опір.

– О ні! Нізащо! – Зубрик, наче рак, одповзав якнайдалі від драбини,що спускалася в безодню. – Я навіть до вікна другого поверху боюся підходити…

Не доказавши, ліг горілиць і зомлів.

– Не зможемо спустити. Доведеться залишити на вишкварку, – буркнув люто Лажевський до Коса.

Обидва лежали біля непорушного хорунжого край даху, а за ними щораз дужче шаленіла пожежа. Полум'я охопило лаз, високо шугало вгору – гуло внизу на сходах, немов у могутньому димарі.

Внизу на щаблях драбини темніли силуети тих, що злазили додолу. На протилежному даху блиснув поодинокий постріл, за секунду повітря донесло його гуркіт, внизу зойкнув поранений. Хтось упав із найнижчих щаблів на руїни.

– Хай йому грець! Снайпер прокинувся, познімає нас усіх із стіни.

Кос помітив, звідки блиснув постріл, миттю прицілився і закам'янів з прикладом біля плеча. Поволі натискуючи спуск, спокійно вистрелив і відповів Лажевському:

– Цей уже не познімає.

З-за комина викотився ворожий снайпер, з'їхав по даху й упав додолу.

Постріл привів до тями Зубрика.

– Поранений чекає! – гукнув Кос.

– Правду кажучи, я пострілів боюсь, – квапливо промовив Зубрик, який ще не зовсім оговтався й лише за хвилину збагнув, що звертаються до нього: – Де?

– Внизу.

– Двадцять років стажу, – пробурмотів Зубрик і, долаючи страх, поповз по гарячій уже блясі, – але ще ніколи…

– Ногами вниз, – притримав його Лажевський.

– Добре, – ледве не плачучи, кивнув Зубрик. – Це теж брати з собою? – запитав Коса, простягаючи руку з автоматом.

– Ні, я візьму.

– Бодай би той негідник Гітлер здох… – Хорунжий поліз униз.

Лопнула перегоріла кроква, ширше шугонуло полум'я, сипнуло іскрами. Покотилася головешка, пропалила мундир на рукаві. Кос засичав, одкинув її, вдарив рукою по мундиру.

– Пора, – сказав Лажевському.

– Сам забирайся геть звідси, – сказав Магнето. – Я останній. Маю досвід – брав участь у повстанні.

Лежали поруч край даху і якусь мить дивилися у вічі один одному.

– Я командир, – сказав Кос. – Іди! Магнето скорився наказові.

Янек ще якийсь час мусив залишатися на даху, щоб Лажевський устиг спуститися хоч на кілька метрів нижче – і це, мабуть, були найважчі секунди. Навмисне поволі чіпляв на плечі Зубриків автомат. Спробував засвистати мелодію пісеньки про битву під Студзянками.

Зламалася ще одна кроква, ще вище бурхнуло полум'я. На горищі гримнув снаряд, який раніше не розірвався; вибух кинув у повітря зім'яті листи розжареної бляхи, які, описавши дугу, заскреготіли по стіні.

Цей несподіваний гуркіт зовсім налякав Зубрика. Хорунжий зашпортнувся за металевий щабель, пустив поручні. Впав, але, на щастя, вже з нижчих щаблів – просто в обійми Віхури.

– Сюди, пане доктор! – гукав старий Шавелло, добинтовуючи ногу підпрапорщика Стаська. – Поламана.

– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.

Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:

– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…

– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.

Але підпрапорщик не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.

Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.

– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.

Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.

– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:

Криваво блиснув зуб тупий, Взяв «тигра» на приціл і бий…

– Годилося б… – почав Янек.

– Ноші готові, – перепинав його Шавелло.

– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я поцупив її в одному будинку з бібліотеки.

Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.

– Піднесіть його ближче до вулиці.

– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.

– Не мудруй! – різко обірвав Янек.

Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.

Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Череш-няк і Маруся з собакою.

– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.

Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.

– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.

– Не треба.

– Вірите в чудеса?

– Ні. В друзів.

– Візьміть тимчасово.

– Не треба. Екіпаж повний.

– З псом?

– Теж солдат. Пайок одержує…

Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.

– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.

– Що таке? – запитав полковник.

– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.

– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.

Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:

– Піхота… на мою команду, вогонь!

Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.

В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.

Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.

– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.

– Таж не дають.

Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.

– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…

– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.

– …повернення п'яти солдатів ударної групи. Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.

– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.

– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.

– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?

– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.

– Ходімо.

Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадо-волена.

– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?

– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.

На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже гот'ові, працював над «А».

Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:

– Грай політичному. Йому було б приємно.

Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:

Роками йде смертельний бій

За волю – не за славу…

За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.

Пароль і відгук твій і мій

Це – Сталінград, Варшава.

І на обох нас рветься «тигр».

Вогнем по «тигру» я і ти,

Вогнем і я, і ти!

Томаш хотів сказати, що війна незабаром закінчиться, тож люди не повинні гинути, але, пригадавши, слова Густліка над Одером, нічого не сказав і грав далі.

Займався день, і було відомо – не всі дочекаються ночі, бо, щоб скінчилася війна, треба ще цю станцію під землею_здобути. Либонь, десь у іншому місці й перечекали б, та тут, у Берліні, не можна. Треба здобувати.

Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ

До штабного підвалу крізь закладені мішками вікна сочилося холодне світло. Похмуро тут було й на перший погляд майже порожньо. Лише коли очі звикали, можна було розрізнити силуети офіцерів та солдатів, які спали на лавках, сиділи під стінами. Не спав тільки черговий телефоніст у кутку й двоє, що схилилися над столом, у крузі світла акумуляторної лампочки. Полковник і сержант дивилися один одному в очі, як після стомливої дискусії, а може, навіть, суперечки. Мовчали.

На столі лежав мальований Косом ескіз: те, що було видно з даху будинку в районі станції. Поряд – невеличка книжечка, яку Стасько витяг з бібліотеки в жовтому будинку, і розгорнений, вклеєний у неї план берлінського метрополітену.

Врешті полковник підсунув тарілку з нарізаним хлібом, ніж і відкрив бляшанку консервів.

– Їж.

Сержант намащував чорний хліб тушонкою, а офіцер говорив.

– Твій ескіз поверхні й план підземної мережі збігаються з нашими. Правда й те, що там, де затопили тунель, не повинно бути їхніх постів.

– Не повинно, – кивнув Кос, жуючи хліб.

– Я зважував усі «за» і «проти». А тепер час кінчати дискусію, – урвав полковник. – Переходимо до дій.

Сержант хотів устати, але командир полку простяг руку й притримав його за плече.

– Їж. Протягом дня візьму в саперів водолаза, перевірю, чи під водою нема перешкод… Ризик великий, але на одній шальці терезів – шанс здобути станцію та прорватися до рейхстагу, а на другій – життя п'яти людей.

Кос проковтнув кусень хліба, додав квапливо:

– І пса.

– Танкістів і пса, – ледь помітно всміхнувся полковник, кивнузши головою, і наказав: – Зараз усьому екіпажеві відійти з танком у спокійніше місце і спати. Сам розбуджу.

Крізь відчинене вікно на першому поверсі видніла башта «Рудого», вкрита пилюкою, з-під якої ледве просвічувала зелена фарба. В ніші сидів з автоматом на колінах вартовий Юзеф Шавелло. Тепле повітря смерділо пилюкою й горілим.

В кімнаті на м'якому кріслі дрімав Костянтин з дротяними окулярами на носі. Розбуджений скрипом вікна, взявся пришивати відірваний погон. За вікном гриміла битва, яка охоплювала величезне місто, але гуркіт її не заважав нікому спати.

Густлік, Саакашвілі й Черешняк полягали впоперек ліжка. Індивідуаліст Віхура примостився на зсунутих кріслах, накритих периною.

Маруся спала на невеликій канапі. Пальці лівої руки вплела в волосся Янекові, який лежав на килимі, підклавши рюкзака під голову. Шарик дрімав біля ніг свого хазяїна.

Нараз у руїнах за вікном хтось засвистів мелодію повстанського маршу. Юзек спустив ноги з підвіконня, обсмикнув мундира й став струнко саме в ту мить, коли Лажевський входив до кімнати.

– Тс-с-с, – старший Шавелло приклав палець до губів. – Хай поки що відпочивають.

– До вечора недалеко. Вже по них ідуть, – відповів підпрапорщик. – Краще, щоб мали час помитись і прочуматись після сну.

Змінивши тон, він крикнув різким, «капральським» голосом:

– Підйом, підйом, вставайте!

Єлень простяг руку позад себе й, ледве розплющивши очі, шпурнув чобота. Магнето відскочив, спіймав чобіт на льоту.

– Ех ви,зелене військо!

– Де це ми? – спитав Густлік, сідаючи на ліжку.

– В Берліні, – чітко відповів Шавелло.

– Той, що відбій грає, кращий від того, що сигналить шикуватися. Правда, Магнето?

Прокинулись усі, повставали, розминали м'язи, які боліли після вчорашнього бою, а Єлень, взувши один чобіт, ганявся по кімнаті за Лажевським.

– Зелене військо, зелене! – вигукував підпрапорщик, спритно викручуючись.

– Віддай! – спіймав його врешті Густлік, одібрав чобота і, взувши, притупнув. – Хлопці, та ж сьогодні Перше Травня! Все свято проспали.

– З водою погано, – нарікала Маруся, прямуючи до сусідньої кімнати.

– В бочку наносили! – гукнув їй услід Юзек.

– Ще перше не закінчилось. Встигнете до півночі посвяткувати, – ущипливо промовив Лажевський і гукнув: – Янеку!

– Чого? – відповів Кос, що вмився над мискою і витирав обличчя свіжим простирадлом.

– Ти чому не береш мене з собою?

– Тільки екіпаж потрібний. Навіщо ризикувати?

– Але вас за це доля покарала. Дають вам шостого до танка.

– Можу поступитися, – обізвався Віхура.

– Кого це дають? – запитав Янек.

– Командира.

– Навіщо він нам? У нас є свій! – гукнув Густлік, що саме голився.

– На біса! – вилаявся Саакашвілі. – Не треба!

– Офіцера полковник вам дає. Капітана. Та ще й росіянина.

Всі замовкли. Вмита й зачесана Маруся саме повернулась до кімнати з гарячим чайником у руках:

– Кому тепленької? – наливаючи до миски, спокійно запитала вона. – А що, капітан-росіянин гірший?

Костянтин Шавелло, який сидів найближче до дверей, схопився на ноги і скомандував:

– Струнко!

– Вільно, – промовив заходячи полковник. – Не доповідайте, я сам хочу вам доповісти, що водолаз перешкод не виявив. Можемо починати. А для зміцнення екіпажу я вам привів мінера-віртуоза, коли так можна сказати, – відступив од дверей, пропускаючи капітана.

До кімнати увійшов офіцер у радянському мундирі, в кашкеті з червоною зіркою, став струнко і тренованим рухом підкинув пряму долоню до чорного козирка.

Четверо присутніх на мить скам'яніли. Єлень щораз міцніше стискував бритву в руці, аж лопнула колодочка, проте він цього не помітив. Маруся стояла з нахиленим чайником, струмінь гарячої води лився на підлогу біля вікна. Саакашвілі безгучно розтулив рота, закрив, рвонув під шиєю коміра – клацнув об шибку відірваний ґудзик. Кос, осміхаючись, дивився в обличчя капітана, таке схоже на обличчя їхнього першого командира, і, штовхнувши пса, сказав:

– Привітайся, Шарику.

Собака глянув, немов запитуючи, чого від нього хочуть, підійшов до прибулого, байдуже понюхав його долоню і повернувся до свого хазяїна. Це було вирішальним фактором – обличчя всіх чотирьох умить змінилися, напруження щезло.

Капітан, як і личило за радянським статутом, не відриваючи руки від козирка, відрекомендувався:

– Капітан Іван Павлов, мінер.

Тунель освітлювали яскраві електричні лампочки в дротяних сітках. Гув двигун пересувної електростанції, отруюючи вихлопними газами повітря, якого тут і так бракувало. На дні повзли зігнуті, порвані рейки, вилазили На невелику купу руїн, за якими виднів чорний отвір тунелю, що опускався вниз і зникав у воді і в темряві.

Кілька роздягнених до пояса саперів, обливаючись потом, кирками й лопатами копали рів під стіною. Почувши стугін танкового мотора й брязкіт заліза, підвели голови, розпростали спини, а один, витираючи піт з лоба, запитав:

– Оцей піде під воду?

– Еге ж, – відповів взводний, який наглядав за роботою. – Поспішайте, бо він хоч от стільки повітря під стелею мусить мати, – показав руками скільки. – Адже не підводний човен.

Знов узялися до роботи, прискорили навіть темп, час од часу поглядаючи в бік, звідки неквапом під'їздив «Рудий».

Танк зупинився. Густлік підняв руку до низького склепіння, подивився на відблиски світла в нерухомій воді.

– Пішов у танкісти, а з мене моряка роблять, – сказав до Коса. – Якби тут була Гонората, то сказала б тобі, що я про це думаю.

– Стеж за гарматою й прицілами.

– Не хвилюйся. Так заткну, що жодна краплина не просочиться.

Стрибнули на землю; за ними Томаш, Саакашвілі та Шарик вилізли переднім люком. Пес підбіг до води, хлебнув.

– Що ти п'єш, дурню? – буркнув Янек. – Ходи-но сюди.

Черешняк засунув у люк руку, дістав термоса й налив собаці в миску води.

– Як священик… – бурмотів у кошлате вухо. – Своє маєш, а до чужого носа пхаєш.

Під'їхав ваговоз, з кабіни вистрибнув капітан Павлов і наблизився до танкістів.

– Мені потрібне місце.

– З правого боку внизу. Кулеметник не їде, – доповів незичливо Кос; водночас він і весь екіпаж мов зачаровані дивилися саперові в обличчя.

– Я знаю танк, – спокійно відповів росіянин. – Треба багато місця. Все, що зайве…

– Вже викинули, – сказав Кос.

– Особисті речі теж у машину. Одержите перед станцією, в місці зустрічі з ударною групою Ша-велла.

– Аби тільки з цієї проклятої діри вилізти… – пробурмотів Густлік.

– Як не виліземо, – відповів приглушеним голосом капітан, – то й не будуть потрібні. Однак хто не хоче, може не їхати.

Кос мозчав. Єлень оглянув обличчя танкістів і пояснив Павлову:

– Товаришу капітан, ми – екіпаж. Розумієте? Екіпаж. Або всі їдемо, або ніхто.

– Забирайте речі! – наказав Кос і додав, звертаючись до Єленя. – Візьми мої.

Троє членів екіпажу полізли до танка, а сапер мовив до сержанта:

– 3 самого початку дивитесь на мене, наче в мене на голові роги ростуть. Скажіть, у чому річ?

– У вас, громадянине капітан, є або, може, був близнюк?

– Двоє хлопців, – пожвавішав той і дістав з кишені фотографію. – Ванько й Сашко. Не близнюки, але схожі один на одного. Зараз із дружиною в Новосибірську. Туди Гітлер не дійшов. І я ввесь час був на японському кордоні. Тільки тиждень, як перекинули. І до польського війська. Не встиг поміняти мундира.

– Чому до польського?

– Мову знаю. Виріс під Житомиром. Там польських сіл чимало.

Густлік заніс два рюкзаки, Саакашвілі один, Шарик волік у зубах свою гаптовану подушку. Стали біля машини. Останнім насилу виліз Томаш із важенним мішком і чималим довгастим брезентовим пакетом.

Кос показав на відкритий люк.

– Прошу.

Пропустив уперед капітана й, минаючи Черешняка, кинув приглушеним голосом:

– Що це за мотлох знову?

Павлов, присвічуючи ліхтариком, розглянувся в танку. Кружальце світла впало на ротмістрів кашкет, що висів ліворуч од сидіння механіка.

– Чекаєте підвищення по службі?

– Ні. Поранений офіцер просив його кашкет до Берліна довезти.

Капітан кивнув головою і торкнувся ефеса шаблі.

– Механік – кавалерист?

– Грузин.

Капітан легко доторкнувся до снарядів, гарматного затвора, радіостанції, затримав погляд на орденах, на Хресті Хоробрих і Віртуті Мілітарі, а потім – на фотокартці, приклеєній до броні.

Витягши з кишені дзеркальце, Павлов глянув у нього, порівнюючи своє обличчя з фотографією. Нарешті збагнув ситуацію, в якій опинився.

– Давно?

– Шість тижнів тому, під Вейгеровом.

Капітан випростався, скільки міг підвів руку до козирка і відсалютував двійникові на фотокартці. Потім виліз із танка й наказав:

– Екіпаж – до мене!

Танкісти обступили його тісним півколом.

– Я не прийшов зайняти чиєсь місце, – поволі говорив капітан. – Не мине й двох годин, як розпрощаємося. Але на цей час мусите прийняти мене до свого гурту…

– Громадянине капітан, – почав Кос, хвильку подумавши. – Ми бачили вас у Шпандау й потім на мосту через Гавєль. Думали, що, може…

– Починайте конопатити, – урвав його сапер. – Двоє допоможуть мені переносити вибухівку.

– Я, – зголосився Густлік.

– Я, – приєднався до нього Томаш.

Підходячи до автомашин, Єлень випередив офіцера і розмахнувся, щоб одним ударом одкрити замок на задньому борту. Капітан притримав його за руку і показав білий напис на темно-зелених дошках: «Стукнеш – щезнеш».

Не всім на війні випадає однакова праця. Тим часом, коли одні армії наступають, інші стоять на пасивних дільницях фронту. Навіть у одній роті може статися так, що одні потом обливаються, а інші сплять або шукають собі роботи, аби тільки не нудитися.

У напівзруйнованому будинку, в кімнаті на другому поверсі займали бойові позиції Зубрик і Віхура. Підсунули стіл до стіни між вікнами і, вмостившися на принесених з кухні табуретках, різались у карти.

З боку сходової клітки, крізь отвір, вибитий, певно, не інакше, як фаустпатроном, увійшла Маруся.

– Граєте?

За нею, мов тінь, з'явився Юзек Шавелло і сів у кутку.

– Граємо, – підтвердив капрал і, кинувши оком за вікно, крикнув: – Нижче голову!

Вогник присіла, кулі відбили шматок штукатурки, яка посипалась на стіл.

– Впертий фриц, – сказав Віхура.

Вхопив з колін автомата, різко повернувся і через ліве плече, не підводячись з табуретки, рубонув двома короткими чергами у вікно на тому боці вулиці. Потім спокійно повернувся до дівчини.

– Нащо? – спитала Маруся.

– Щоб його заспокоїти. Тепер півгодини сидітиме тихо.

– Питаю не про стрілянину, а про гру. На що граєте: гроші, спирт?

– За гроші мало купиш, а протягом тих кількох днів, які залишаються до кінця війни, не варто пити. Після чарки людина стає гарячою, легше на той світ потрапити. Ми на бензин граємо.

– Навіщо тобі бензин?

– Не зараз. Після війни в Мінську Мазовєцькому має Зубрик мені віддати три бочки і сім каністер. Знадобиться тобі транспорт – звертайся до мене. Відкрию фірму: «Привіз – вивіз, капрал запасу Віхура».

– Віхура, – повторила мов ехо дівчина й раптом запитала: – Любиш мене?

Спантеличений капрал узяв під стіною гранату, знизав плечима, вирвав кільце І, ніяково всміхнувшися, жбурнув через вулицю. Гримнув вибух. Обережно висунувши голови, Віхура й Зубрик подивилися на порожній віконний отвір, з якого валив дим.

– Постежте тут, пане хорунжий. Я зараз повернуся. Взяв Марусю за руку, вийшли разом на сходи, присіли під закіптюженою стіною.

– Чого баньки витріщили, рядовий Шавелло? Що тут дивного? Чоботи собі почистіть.

– Поки що не варто, – всміхнувся Юзек. – Скрізь пилюка.

– То повернись хоч спиною, – буркнув водій і звернувся до Марусі: – Я, Вогнику, всіх гарних дівчат люблю. Така вже дурна макітра. – Ляснув долонею по лобі. – І все для них зроблю. Що хочеш? Ось тобі, – не даючи дівчині відповісти, витяг з кишені шовкові панчохи.

– Ой! – прошепотіла Маруся і, витерши руки об штани, підклала їх під прозору павутинку.

– Від щирого серця, даром.

– Ні, – зітхнула і рішучим рухом одсунула подарунок. – Я про інше. Поясни, що вони повинні зробити?

Віхура знизав плечима, загорнув панчохи в носовик і сунув назад до кишені. Вийняв складаний ніж і коротким вістрям до відкривання консервних бляшанок почав креслити на закіптюженій сажею стіні, пояснюючи рисунок якомога стисло:

– Тут ота проклята станція, яку ми вранці не могли взяти. Поки наша артилерія б'є, фрици сидять спокійно г.ід товстим склепінням, а тільки-но припиниться вогонь, вилазять і б'ють наших. Є прохід через тунель, його ніхто не пильнує, бо там, де рейки йдуть униз, все затоплено. Наші пройдуть під водою сто метрів і атакують з тилу, а ми водночас ізгори, і тоді дорога відкриється до самого рейхстагу, де сидить Гітлер.

– А як не пройдуть?

– Все одно візьмемо, тільки людей сила-силенна загине.

– І навіщо це Янек вигадав?

– Бо гарячий.

– А ти залишився?

– При тобі була розмова, що місце для сапера потрібне. Мені в танку душно.

– Ти не дуже гарячий.

– Ні, – твердо відповів Віхура.

Чвиркнула автоматна черга, кулі засвистіли крізь вікно, відбившись од стін, гидко завили. Одна з них одколупнула шматок штукатурки від капралового креслення. Віхура доторкнувся до білого краю, свіжого, мов рана, і тихо сказав:

– Не мороч голови. Під землю хай мене інші кладуть, сам не піду.

Якусь мить ще дивився їй в очі. Відчував – сказав не те, що треба, але не знав, як виправити становище. Мовчки запхнув у кишеню дівчині панчохи, підвівся й повернувся на свою бойову позицію.

– Ви, Марусю, відпочили б трохи, – запропонував Юзек.

Дівчина неначе й не почула. Підвелася й пішла сходами на вищий поверх. Юзек подався слідом з автоматом напоготові.

Вогник увійшла до кімнати, такої самої, як попередня, тільки що менш зруйнованої. Лажевський, який у чоботях лежав на канапі, побачивши її, сів, осміхнувся. Дівчина машинально кивнула йому головою, попрямувала в куток, де біля стереотруби вартував сержант Шавелло..

– Мені треба побачити Коса.

– Побачите, Марусю. Вони внизу, а ми з того боку. Ще й перші півні не заспівають…

– Я раніше мушу, – сказала благально, із слізьми на очах. – До того, як під воду підуть.

– Тихо, тихо, – старий кінчиками пальців змахнув солону краплину з рожевої щоки. – Ось тобі й маєш. Тихо… Коли вже так треба, то слід вигадати якусь імовірну небилицю, щоб полковник дозволив.

З-під танка виповз Саакашвілі, замащений тавотом.

– Добре законопачений, – похвалив Томаша, який стояв навколішки біля гусениці, і мовив до Коса: – Машина готова, командире.

Янек мовчки обійшов танк довкола, уважно його оглядаючи. Всі щілини було замащено грубим шаром жовтого густого тавоту. Над баштою стирчала труба, майже сягаючи склепіння тунелю. Брезентові чохли на дулах кулеметів і гармати обклеєно ізоляційною стрічкою і також обліплено грубим шаром тавоту.

– Ну, якщо і в Шарика хвіст замащений, то можемо вирушати, – сказав Єлень, затягуючи останню гайку.

Пес, почувши своє ім'я, підбіг ближче й почав ластитися.

– Руки!

Перший Кос, а за ним інші помили руки в риновці з нафтою, а потім сполоснули їх водою.

– Томеку, що в тому брезенті? Соромно за тебе.

– Грамофон.

– Який ще там грамофон?

– Той, що на ньому політичний сержант грав, хай земля йому буде пухом. Якби я не взяв, то так і пропав би. А коли в селі заведу, то в усіх хатах почують.

– Село електрифіковане?

– Ні, але небіжчик Стасько казав, що буде електрифіковане після війни.

Витерши долоні клоччям, Кос обсмикнув мундира й пішов до капітана. Павлов стримав його жестом-стояв над викопаним саперами каналом, кидав у воду дерев'яні тріски, дивився на годинника й щось обчислював на логарифмічній лінійці. Закінчивши, підвів голову, всміхнувся.

– Машина готова! – доповів Янек.

– Вирушаємо за чотирнадцять хвилин.

– Чому не тринадцять або п'ятнадцять?

– Так вимагають підрахунки. При такій течії за п'ятнадцять хвилин у найглибшому місці каналу буде досить повітря над рівнем води. При швидкості три кілометри на годину за хвилину будемо саме в тому місці.

– Як цим користуватися? – Янек показав на логарифмічну лінійку. Зараз він скидався на зацікавленого хлопчика.

– Потім.

У тунелі загудів мотор, блиснули прожектори й під'їхав газик. З машини вийшов піхотний полковник, зупинився в світлі ліхтаря.

– Струнко! – скомандував Павлов. – Усе готово. За одинадцять хвилин вирушаємо.

– В такому разі опівночі можна сподіватися?

– Так.

– А вибух добре буде видно?

– Гадаю, що добре, – всміхнувся сапер..

– Якщо до дванадцятої не впораємось, почнемо самі. Дайте команду «вільно!».

– Вільно!

Маруся, яка досі ховалася в темряві, підбігла до Янека.

– Привіт екіпажеві! – весело гукнула до всіх. – Не сподівалися мене побачити?

– Думали, що стрінемось уже нагорі, – сказав Саакашвілі. – Скучила?

– Ні, я в службових справах. Сержант Шавелло просив, щоб ви взяли з собою фляжку.

– Юзек не може поносити? – забурчав Єлень. – У танку повно-повнісінько, нікуди впхнути, сам укладав…

Кос штовхнув друга в бік, і Густлік не доказав, що саме він укладав.

– Що у фляжці? – спитав Янек.

– Ліки, настій з мурашок од ревматизму. Під час атаки треба стрибати, може вилитись, а у вас як у сейфі.

Кос ніжно взяв дівчину за руку, відвів убік.

– Непогана вигадка з оцими ліками, – сказав тихо, – але нас не треба дурити. Скажи правду, хто тебе прислав і з якою метою?

– Хто прислав? – Маруся торкнулася пальцями грудей в тому місці, де б'ється серце, і пояснила: – Воно… Щоб притримати стремено бійцеві, який кидається в атаку на сталевому коневі…

Хлопець слухав ці слова, і на якусь мить йому видалось, що спала пекельна задуха в тунелі, повіяло свіжим вітерцем і не так дере горло повітря, отруєне бензиновим чадом. Подумав, що не може статися нічого лихого з екіпажем і з ним самим, бо це завдасть горя Марусі.

– Пора, – сказав спокійно капітан Павлов. Екіпаж мовчки поліз на танк. Танкісти зсувалися досередини, мов до підводного човна, крізь єдиний ще відкритий горішній люк.

Павлов, надівши шолома, став ще більш схожий на першого командира «Рудого». Саакашвілі послав поцілунок рукою Марусі. Томаш, підтримуючи Шарика, благально всміхнувся водієві саперної машини. Густлік, виглядаючи з люка, висунувся трохи більше, зробив глибокий вдих і опустився вниз, буцімто ниряв у ставок.

Командир полку, всміхаючись, спостерігав за посадкою, але тепер обличчя його трохи спохмурніло. Взяв під козирок, так само зробила Маруся. Кос оддав честь полковникові, дівчині махнув рукою і зник у танку, закривши за собою люка.

Водій-сапер увесь час стояв біля башти з коробкою матеріалів для законопачування. На якусь мить у щілину танкового люка визирнуло Томашеве око.

– Не побий, – наказав.

– Не хвилюйся, – відповів той і, притиснувши люк лядою, почав приклеювати ізоляційну стрічку, замащувати щілини тавотом.

Полковник і Маруся, які стояли біля самого танка, чули ізсередийи приглушені, проте ясні голоси.

– Механік готовий, – доповідав Саакашвілі.

– Готовий, – зітхнув Черешняк.

Відповідаючи на перекличку, коротко гавкнув Шарик.

– У мене, як у домовині. Порядок, – пожартував Густлік.

Сапер тричі стукнув у башту й зліз на землю по гусениці.

– Машина готова, – сказав Кос.

– Затримка під водою означає кінець. До того, мій вантаж не любить поштовхів, – поволі говорив Пав-лов. – Пора.

– Заводь двигун.

Свиснув стартер, зашуміло махове колесо. Полковник торкнув Марусю за плече. Обоє відійшли під стіну, де в рові стиха плюскотіла вода.

– Ви віддали їм ліки з мурашок?

– Забула, – знітилася й закашлялась дівчина.

– Гадаю, – сказав, усміхаючись, офіцер, – це не так важливо.

Рикнув танковий двигун, хвилину дуднів на малих обертах. Потім механік раз, другий перевірив перемикання швидкостей і засвітив прожектори.

Машина поволі зрушила з місця, перелізла через зсув і обережно почала спускатися в темну і ніби густу воду. Світло прожекторів лягало на неї щораз більш горизонтально, врешті потьмяніло й згасло під поверхнею води.

Ще трохи – і хвилька, яка йшла від ствола гармати, сягнула кігтів орла на башті. «Рудий» зник у мороці. Чути було ще рівне, але дедалі тихіше й глухіше гудіння двигуна.

Розділ XVII ШАРИК ПОМИЛЯЄТЬСЯ

У щільно законопаченому танку, де єдиний отвір назовні – вентиляційна труба, інакше гуде двигун, інакше відлунює кожен звук. Інакшими видаються й обличчя членів екіпажу, котрі знаєш краще, ніж своє власне. Та й страх тут не такий, якийсь незнайомий. Так, буцімто ходиш по дошці – одної вистачить, щоб пройти по підлозі, але коли доведеться йти на висоті четвертого поверху, то й п'ятьох буде замало, бо кожна похибка загрожує падінням у прірву.

Так само зараз у танку. Якщо водолаз помилився у вимірах чи Павлов неправильно підрахував швидкість стоку води або ж танк зачепить балку, звислу із склепіння, – їх чекає неминуча загибель.

Всі куточки заповнені ящиками й мішками, вантажем сапера, місця для людей обмаль. Світло з приладної дошки ледве розсіває темряву. Серця б'ються швидше, ніж звичайно. Здається, з кожною хвилиною в танку стає жаркіше, задушливіше.

Шарик сидить біля механіка і, відчуваючи тривогу екіпажу, тихенько повискує. Передні його лапи тремтять, вуха опущені.

Саакашвілі, напружений, немов тятива лука, втупив очі у візир, де в пригашеному світлі прожектора ледь видніють найближчі шпали залізничного полотна, а часом, немов грізний вус, блисне зірвана рейка.

Томаш теж застиг біля свого перископа -т ще якусь мить бачив на воді відблиски далекого світла, що їх лишав за собою танк, а вгорі вібрувало бетонне склепіння. Потім одна, друга хвиля хлюпнула в скло, й настала темрява.

– Залило! – сказав із жахом Томаш.

– Тебе хтось питає? – пробурчав Густлік, одводячи очі від прицілу, і раптом зацікавлено почав оглядати свої долоні.

Кос, який сидів найвище, тільки тепер спостеріг те, що хвилину тому Черешняк, і доповів Павлову:

– Повне занурення!

– Усе в нормі. Йдемо за графіком, – відповів капітан і почав тихо насвистувати мелодію пісні, яка народилася під час війни, про українську Віслу: – «Ой Дніпро, Дніпро, ти у даль течеш…»

Заскреготіла гусениця, танк здригнувся. Саакашвілі, відчувши, що «Рудий» зійшов з полотна, знову вивів його на шпали. Перед очима замайоріла рейка-провід-ниця. За ці кілька секунд грузин упрів, губи в нього пересохли.

Капітан якусь мить свистів трохи голосніше і врешті повідомив:

– Половина дороги.

Заскреготіло, вентиляційна труба зачепилася за склепіння, здригнулася над головою Черешняка. Томаш злякано глянув угору, і на груди йому, під розстебнутий комбінезон, хлюпнув твердий струмінь води.

– Тече, пробі!

– Тебе хтось питає, йолопе… – Густлік прослизнув повз гарматний затвор, почав затикати щілину ганчірками.

Хвилину тривала ця, здається, безнадійна боротьба, але несподівано струмінь ослаб, зупинився, і тільки поодинокі краплі капали на Томашеве обличчя.

– Починаємо виходити з-під води, – доповів Кос.

З полегкістю спостерігав у візирі, як з'являється кінець гарматного ствола, а згодом і передня частина танка. Насамперед над прожектором розлилася яскрава пляма, потім світло пробило поверхню, шугонуло в глиб тунелю, і всі побачили крізь перископи: вода закінчується, а далі на рештках обгорілих балок лежать покручені рейки, порозкидана, зім'ята у вогні, почорніла від кіптяви бляха.

– Можна? – запитав Єлень.

– Відкривай.

Брязнув замок, Густлік щосили наліг на ляду люка. Сілезець вистрибнув на броню з автоматом напоготові.

– Стоп! – почули команду Коса.

«Рудий» слухняно зупинився. Гусениці були ще занурені в воду, але сам танк уже стояв на березі, на мокрих шпалах.

Тепер усі діяли гуртом, не чекаючи команд, але за раніше виробленим планом. Густлік шоломом затулив світло прожектора спереду, щоб його не було видно здалека. Клоччям витер тавот з переднього люка, зірвав ізоляційну стрічку.

– Відкривай!

Щоб підсилити свої слова, вдарив прикладом по броні, а коли люк розкрився, свиснув тихо до пса. Разом з Шариком побігли в темний тунель, а за ними, трохи загаявшись, великими стрибками помчав Томаш.

Янек із Григорієм скинули вентиляційну трубу, що погнулась від удару в склепіння, познімали чохли із стволів кулеметів і гармати. Клоччям витирали ізоляцію. Саме кінчили, і Кос подумав, що треба ще очистити аварійний люк, коли помітив, як з-під танка виповзає Павлов.

– Громадянине капітан, не треба було чіпати. Там найбрудніша робота, – сказав шанобливо.

– Ну, то допоможіть біля чистої. Вивантажуйте, а я укладатиму.

Янек заліз у танк, підтяг ящики й мішки на край переднього люка; Саакашвілі забирав їх у нього, ступав кілька кроків і подавав саперові, котрий складав усе в чималу нішу в стіні.

Десь глибоко в тунелі заскреготала ненароком зрушена з місця бляха. Григорій щільніше затулив світло, відступив за гусеницю і з автоматом напоготові пильно вдивлявся вперед. Спершу тихо, мов тінь, з'явився Шарик, потім почувся тупіт.

– Це я, – стиха озвався Томаш і, зупинившись, пошепки доповів: – До роз'їзду нікого, а ліворуч, далі за сто сажнів, німців, наче мурашок. Взводний сказав, що повартує. Можна працювати спокійно.

– Ну, то лови.

Саакашвілі подав йому ящика, і якийсь час усі працювали ритмічно в повній тиші. Потім невеличка перерва, ще два ящики – і Кос, вихилившись у люк, повідомив: – Усе.

Підійшли до капітана, який, присвічуючи собі ліхтариком, рахував ящики, щось шепотів і врешті голосно сказав:

– Порядок! Танк готовий?

Саакашвілі з Томашем мовчки повернулися до танка, але Кос, замість відповісти, промовив:

– У нашому екіпажі таке правило: кожен повинен знати план операції.

Правду кажучи, Янек почував себе ображеним. Адже це він підказав командирові полку думку, щоб атакувати з-під землі, і навіть переконував його в цьому. А потім, коли екіпаж відпочивав, інші опрацювали детальний план, і ніхто його з ним не познайомив.

Павлов напихав у кишені кубики толу, а тоді, випроставшись, пильно глянув на сержанта.

– Ходімо.

Пройшли кілька кроків, і капітан почав вистукувати стіни – на висоті метра від землі бетон одлунював глухо: там усередині була порожнеча. Проміння ліхтарика ковзнуло по шершавій поверхні – побачили шпарину. Колись тут зробили діру, потім залили цементом, але пломба почорніла й спорохнявіла по краях.

– Стукни.

Янек ударив прикладом, потім ще раз, дужче – і кусень потемнілого бетону провалився досередини, відкриваючи овальний отвір. Павлов посвітив туди, потім подав ліхтарика Косові.

– Держи.

Сапер спритно склав толові шашки одна до одної, встромив поміж них капсуль запалу з бікфордовим шнуром. Блиснуло полум'я бензинової запальнички, зробленої з гільзи протитанкової рушниці. Засичав бікфордів шнур, випускаючи вузьку стьожку сивого диму.

– Шарику, до мене! – наказав Кос.

Хотів побігти, але, зробивши два швидкі кроки, уповільнив ходу, бо побачив: капітан не квапиться.

– П'ятнадцять секунд – це дуже багато часу, – сказав сапер, а коли дісталися до танка й стали під захистом броні, додав голосніше: – Не висовуватися!

Ще мить – і всіх засліпив блиск, сипонуло рясним градом бетонних осколків.

– Ходімо.

Капітан провів танкістів до діри в стіні, яка ще пахла толом і курилася пилюкою.

– Ваш командир нагадав, що я докладно не познайомив вас із планом операції, – сказав він спокійно і, наче вчитель біля дошки, заходився пояснювати: – Паралельно до тунелю лежить канал, через який прокладено електрокабелі. Ним можна пройти й пронести вибухівку. Сильний вибух на тому місці станції і водночас атака танка з цього боку повинні викурити німців. Ясно?

– Ясно, – відповів Саакашвілі, задумливо усміхаючись, бо на якусь мить видалося йому, що вони знов усі разом, увесь давній екіпаж.

Черешник теж кивнув головою і відразу запитав:

– Хто носитиме вибухівку?

– Я. Це робота сапера, – всміхнувся Павлов.

– А коли… – почав Кос.

– Що б там не було, піхота піде в атаку опівночі, отже й ми мусимо. Що ще?

Янек глянув у обличчя своїх підлеглих, хвильку вагався, але ні про що більше не запитав.

– Перевірю танк, – сказав, оддаючи честь.

За ним рушив Саакашвілі, а за два кроки позаду – Томаш.

Капітан, залишившись один, почав працювати спокійно та швидко, без єдиного зайвого руху. До вузького брезентового мішка з довгими ремінцями поклав вибухівку. Петлю на кінці тонкої линви прив'язав собі ззаду до пояса; другий кінець линви був прикріплений до ремінців мішка.

Потім спритно просковзнув крізь діру з линвою, прив'язаною до пояса, і поповз, тягнучи за собою мішок. Канал був прямокутний, височенький, але вузький, і просування вимагало неабиякої фізичної сили та спритності. Заважали кабелі, підвішені на гаках, убитих у стіну.

Саакашвілі від танка бачив сапера, що зникав у бетонній стіні, і йому кортіло глянути зблизька, як він там дає собі раду.

– Посвіти! – гукнув Янек з машини, відкриваючи гарматний затвор і нахиляючи голову.

Ліхтарик у руці Григорія ворухнувся, і спіраль нарізів усередині ствола злегка завирувала. На стінах – ані сліду бруду. Кос брязнув затвором і сказав:

– Усе гаразд. Можемо, починати хоч зараз.

– Ще є час, – Саакашвілі глянув на годинника, що світився на дошці приладів. – Попустимо з Томашем гусениці, бо на цих шпалах…

– Гаразд. Я зараз повернуся.

Янек побіг до отвору в стіні. Дивився, як рівномірно, не кваплячись, просувається вперед сапер, присвічуючи ліхтариком. Кос чекав хвилину, заглядав досередини, аж раптом світло застигло на місці.

– Що могло статися? Може, засідка?

Ні, засідки не було, просто Павлов дістався до місця, в якому ззовні крізь просвердлену в бетоні діру проходив товстий кабель у металевій оболонці. Підвішений посередині каналу, він звузив прохід так, що людина не могла прослизнути далі.

Насвистуючи крізь зуби пісеньку про Дніпро, сапер на хвилину зупинився. Потім, мов акробат, почав міняти положення тіла, щоб повертатися назад.

Тим часом до Коса, який стояв біля діри, тихцем підійшов Густлік.

– Німці сюди йдуть? – занепокоєно спитав Янек.

– Ні, – пошепки відповів сілезець, – але за стіною щось шарудить і свистить.

Захоплений спостереженнями, Кос машинально сказав:

– Поручик.

– Хто? – запитав Густлік, витріщивши очі та витираючи піт з лоба.

– Павлов… Пробач, – Кос поклав йому руку на плече. – Схожий цей сапер і, можливо, не тільки обличчям…

Почули шелест і важке дихання втомленої людини. За хвилину виповз капітан. Не кажучи ні слова, сперся спиною на бетонну стіну й сів, знесилений.

– Першу порцію закладено? – спитав Кос. Офіцер мовчки потяг за линву, і з діри висунувся довгастий брезентовий мішок з вибухівкою.

– Не можна пролізти, – догадався Густлік. Павлов кивнув головою, витер рукавом обличчя.

– Екіпаж! – покликав Янек.

Обидва негайно підбігли, і Саакашвілі доповів:

– Підводний корабель «Рудий» готовий до наземних дій.

– Підземних, – похмуро спростував Густлік.

– Станеш на варті, – наказав Кос Черешникові. – Ось тут…

– Знаю. Біля стрілки, де оті ями у два боки розходяться, де я із взводним ходив.

Черешняк узяв два запасні магазини в грузина, засунув їх за халяву, де стриміло вже по одному, і пішов у темряву.

Трохи жалкував, що лишився на варті саме в цей момент, але, ясна річ, хтось же повинен прикривати. Може, навіть і добре, що це випало йому, бо з обличчя сержанта Коса зрозумів: щось не гаразд. Щось не виходить, будуть радитись, і він мало чим зможе допомогти їм. У полі – інша річ, а тут, у цих велетенських погребах, що їх люди, мов кроти, вирили під землею, почував себе непевно. Подумати тільки – над головою стоять будинки, і все це може завалитися…

Незабаром Черешняк занудьгував. Позіхаючи рахував ґудзики на мундирі й овальні отвори на кожухові автоматного ствола. Заходився навіть копирсатися біля рейок і врешті, витягши з кишені французького ключа, відкрутив чималу гайку, зважив у руці й сховав – здавалося, що саме підійде до воза.

Ось-ось війна закінчиться, і можна буде повернутися до праці. Батько правильно вирішив, що коли вже воювати, то краще з розумними й добрими людьми, як, наприклад, сержант Кос, Густлік та Григорій. Таким і свого не жаль оддати. А ще краще, якби серед воєнних трофеїв найти річ гарну, але непотрібну в господарстві… Приємно прислужитися своєму екіпажеві, і варто в такім ділі так зробити, а може, навіть головою заризикувати…

Перед ним був роз'їзд і два тунелі. В одному, що завертав уліво, вдалині виднілося тьмянесвітло, часом вихоплювався силует людини, яка ходила по рейках. Долинав гомін, схожий на шум розбудженого вулика. Інколи згори чулися приглушені вибухи і навіть кулеметна стрілянина.

В тунелі просто перед ним було темно, аж раптом блиснуло світло, загойдався в чиїйсь руці ліхтарик. Черешняк миттю припав до землі і застиг з автоматом напоготові.

Світло наближалося; потім затупотіли чоботи. Ще хвилина, і хлопець побачив шістьох німців, зігнутих під важкими рюкзаками. Попереду крокував унтер-офіцер. Дійшовши до роз'їзду, вони повернули вбік. При тьмяному світлі ліхтарика Томаш побачив, що під пахвами несуть буханки хліба, в одного з розірваного рюкзака виглядала ковбаса й консервні бляшанки. Крізь сморід мастил і металу запахло навіть чимось копченим – рибою чи м'ясом.

Коли постачальники відійшли далі, Черешняк підвівся. Радів, бо не довелося стріляти в людей, які несуть їжу. А втім, це, мабуть, на краще, адже ж нам належить дбати про те, щоб ворог не знав, що ми сюди пробралися. Якусь мить ще стояв на місці, але не давала спокою думка, звідки оті взяли стільки добра. Дедалі частіше ковтав слину, борлак ходив йому то вниз, то вгору.

Вийняв з кишені загорнений в хустину сухар, вкусив і поволі жував. Проте за кілька секунд сховав хліб і котячою, м'якою ходою подався в глиб правого тунелю.

Йти довелося недовго. За сто метрів од роз'їзду тунель перекрито якимись завісами з брезенту, а за ними темрява була не така густа. Ще кількадесят кроків – і Томаш побачив на лівій стіні важкі сталеві двері, трохи розсунуті на роликах. За ними чорніли товсті грати. З-за ґрат проникало тьмяне світло лампочок – вони ледь жевріли від напруги спрацьованих. акумуляторів.

Проте світла вистачало, щоб побачити вартового, сутулого солдата з багнетом на гвинтівці, який ритмічно прогулювався двадцять кроків в один бік і двадцять – у другий. Над входом до складу сірів великий напис. Томаш намагався прочитати його, але швидко відмовився від цієї марної роботи. Навпроти напису на рейках стояла невеличка дрезина.

Вартовий, пройшовши свої двадцять кроків, повернув назад. За його спиною від стіни тунелю відірвалася безшумна тінь, майнула ближче і зникла в темній ніші.

Це повторилося вдруге; за третім разом Черешняк вирішив подолати решту відстані. Пригнувшись і напружившись, мов рись до стрибка, мчав великими кроками. На свою біду, зачепив за шмат бляхи, і сполоханий вартовий прийшов раніше, зразу ж за смугою світла, що падало від складу.

Німцеві забракло часу підняти гвинтівку до пострілу, але, знаючи військове ремесло, він присів, напружив м'язи і вдарив багнетом перед собою. Черешняк заледве встиг зупинитися на бігу й відстрибнути вбік. Вістря багнета пройшло за кілька сантиметрів од нього.

Коротку мить дивилися один на одного. Томаш не хотів стріляти, а з автоматом у руці небагато міг удіяти. Вдався до хитрощів: глянувши за спину вартового, кивнув головою і зробив рух, мовби показуючи комусь – атакуй з тилу.

Німець трошки повернув голову, глянув назад, і ту ж мить Черешняк одбив гвинтівку вбік, ударив автоматом. Вартовий упав горілиць, головою в тінь.

Томаш озирнувся, прислухався – тиша. Підійшов до ґрат і запитав, схований ще сталевими дверима:

– Є там хто?

Тиша.

Оглянув здоровий висячий замок і почухав потилицю-ані відімкнути, ані розбити. Просунув руку, обмацуючи гайки, якими закріплено грати. Витяг свого французького ключа і заходився відкручувати.

Ій-право, якщо швидко впорається, то зробить подарунок екіпажеві. Сержант Кос, можливо, не дуже зрадіє, але Густлік – напевно.

Коли Томаш, засунувши за халяву два запасні магазини, попрямував до роз'їзду, Кос глянув на годинник капітана і запропонував:

– Сідайте. Порадимось.

Умостився на шпалі навпроти Павлова. Григорій і Густлік присіли на ящик із толом. Шарик підійшов до командира, коротко гавкнув.

– Так, звичайно, і ти, – кивнув сержант.

Пес, присунувши морду до Янекового вуха, тихенько гарчав, немов пояснюючи якусь складну, важливу річ.

– Чекай-бо, чекай, шибенику! Зараз усе з'ясується… Янек покрутив головою, повертів пальцем у вусі, бо йому залоскотало від того собачого шепоту, і мовив до сапера:

– Чи далеко звідси до місця, де треба закласти міну? Хоч приблизно…

– Скажу точно: триста сорок метрів. Можна визначити по сигналах, встановлених перед станцією для машиністів.

– Треба б роздобути німецького мундира, взяти мішок на спину… – міркував Густлік.

– А яким вернешся? – спитав Саакашвілі. – У вигляді порошку?

– Коли взагалі дійдеш… – сказав Кос. Хвильку мовчали; потім обізвався капітан:

– Проте треба заризикувати. Кожен, хто закриває собою бійницю дзота або веде на таран літак, знає, що не повернеться, а тут є шанси, хоч дуже невеликі.

– Я піду, хай йому грець! Найбільше з усіх вас підніму.

– Не підеш! -обрізав Павлов,

– А хто мені заборонить? – підводячись, гостро спитав Слень.

– Я тут командую, і я піду! Це робота сапера.

– Ні! – рішуче втрутився Кос.

Глянув на Шарика, погладив його по голові. Пес добродушно гарчав, тупцюючи на місці.

Шарик, звичайно, не знав, про що йдеться. Природа не обдарувала його здатністю розуміти людську мову, зате наділила чудовим нюхом і слухом, який безпомилково відрізняв відтінки кожного слова. Вже деякий час пес відчував: саме тут, у цій великій норі, зростає напруження найближчих йому людей. Він дуже хотів їм допомогти і дедалі нетерпеливо чекав, поки Янек перекладе бойове завдання на мову зрозумілих команд.

Колись давно трапилося щось схоже – була ніч, слабкий запах люлькового тютюну на дні шолома, і Янек просив його відшукати власника цього запаху. Він довго біг крізь темряву, боровся, боліла розірвана шкіра, а потім настала радість, яка сповнила все його єство… Шарик пригадує це, мов крізь імлу, бо дев'ять місяців у собачому житті – то приблизно п'ять років у людському.

Цього разу, однак, завдання простіше. Йдеться про те, щоб по команді тягти важкого пакета й по команді кинути його, а потім швидко повернутись до Янека по похвалу. Так думає Шарик, тримаючи в зубах шлейки, мов шори. Міцно впираючись лапами в бетон, тягне брезентовий саперський мішок. До нашийника прив'язана мотузка; її смикають, і водночас лунає команда:

– Стій!

Пес чудово розуміє це слово, отже, зупиняється, чекає.

– Поклади, – воднораз із командою мотузку тричі смикають.

Шарик розціплює зуби, випускаючи шлейки, повертає і біжить до Янека.

– Ось тобі, бери нагороду, – Кос простягає йому на долоні шматок консервованого м'яса, гладить і дряпає за вухом. – Ще раз, але тепер будь розумний. Будеш?

Пес гавкнув, запевняючи, що буде. Потім радо схопив зубами шлейки, на яких висить новий вантаж, і знову потяг – аж доти, коли вже без команди Коса смикають мотузку – сигнал, що треба зупинитися, а потім тричі – що повинен залишити вантаж і вертатися.

– Хороший, хороший пес! – Кос обняв голову Шарика й рішуче промовив: – Починаємо.

Підохочений сержантовим жестом, Шарик узяв у зуби шлейки, глянув розумними очима, немов запитуючи, чи вже можна вирушати.

– Вперед! – наказав Кос.

– Час добрий, – докинув капітан.

Усі троє мовчки дивилися, як у темному отворі каналу зникали клубки мотузки.

– Всього толу не встигне, – сказав Павлов, – але того, що перенесе, напевне, вистачить.

Тягнучи темним каналом свій вантаж, Шарик спочатку чув ще позаду розмову Янека й сапера, а потім тільки шарудіння брезенту по бетону. Не злякався, коли, дійшовши до вужчого місця, натрапив на товстий металевий кабель, бо легко прослизнув мимо нього.

Спершу було темно, але дедалі ставало видніше; трохи згодом долинув якийсь гомін.

Шарик нашорошив вуха, пішов повільніше. Запахло ворогом, але пес знав: поки не смикнуть за мотузку, йому не можна ні зупинятися, ані повертати. Обережно виглянув крізь пролом у стіні.

Підземний вокзал був повен солдатів у касках. Вони сиділи на лавках, на пероні, на рейках. Деякі полягали подрімати, проте щохвилини їх будили різкі команди офіцерів. Якийсь загін зірвався і, прилаштовуючи спорядження, попрямував до виходу.

Шарик знав – це ворог. Розумів, що треба лишитися непоміченим. Вишкірив зуби, позадкував і, припавши до землі, став переповзати небезпечну ділянку. Повзти було важко, але Шарик щасливо проповз небезпечне місце І далі знову пішов.

Незабаром мотузку різко рвонули, а за хвилину – тричі.

Поклавши мішок з вантажем, Шарик повернув і помчав назад. Попереду нього повзла мотузка, яку хлопці поступово змотували на клубок. Шарикові це дуже подобалося. Пес навіть мусив побороти щеняче бажання ловити мотузку, хапати її зубами.

Повернувся збуджений, втомлений і радісний, але це ще було не все. Відразу зрозумів, що повинен мандрувати ще раз і зробити те саме. Отже, знову пішов, повернув, але й цього разу Янек дав йому відпочинок лише кілька секунд.

– Уперед, уперед! – наказував і водночас просив.

Якби-то можна попередити собаку, пояснити, що роботи буде багато, що він повинен берегти сили… На жаль, ніхто не міг цього зробити, і Шарик у кожен рейс вкладав стільки енергії, немов це було востаннє. Пес не вмів рахувати, отже не знав, за котрим разом сталася з ним лиха пригода.

Втомлений уже до краю, притяг новий вантаж і, випустивши шлейки з зубів, приліг, важко дихаючи. Зусиллям волі підвів через хвилину важку голову, насилу встав і поплентався назад.

Поповзом минув небезпечну ділянку дороги, поволікся далі, але в якусь мить очі йому заслало туманом, пес захитався, обперся об кабелі й зачепив нашийником за гак.

Мотузка натяглася, але зразу попустила. Той, хто тримав її кінець, зрозумів – щось трапилося. Пес хвилину ще важко дихав, повиснувши в нашийнику. Потім зібрався на силах і почав підстрибувати, дряпаючи передніми лапами бетон. Не пощастило за першим разом, ані за десятим, але врешті нашийник сповз із гака.

Та коли Шарик повернувся назад до своїх – зовсім знемігся; передні лапи в нього підігнулися, впав і лежав, важко дихаючи.

– Усе. Зробив усе, що міг, – сказав Кос.

– Ще раз, – відповів сапер. – Треба ж занести запал.

– Хай відпочине, – попросив Янек, дивлячись на пса.

– Ми ризикуємо. Собака ходить дедалі повільніше, останні два рази зупинявся, – капітан глянув на годинника. – Згідно з домовленістю, коли нас не почують до півночі, то все одно атакуватимуть. Багато добрих солдатів загинуть за кілька годин до кінця війни, не дочекаються перемоги.

– На людину можна вплинути по-всілякому, – озвався Саакашвілі. – Можна погрожувати, прохати. Можна по комсомольській чи партійній лінії, можна й по-науковому, а то й до серця промовляти, але як на собаку вплинути?

Капітан щомиті поглядав на годинника,, а Кос переводив очі з циферблата на обличчя Павлова.

– Краще б я на власній спині… Вже треба йти? Сапер кивнув головою і, зваживши в руках невеличкий довгастий предмет, пояснив:

– Механізм заведено на певний час, до півночі недалеко.

– Хай йому чорт! – вилаявся Янек і відчайдушно вигукнув: – Шарику!

Собака лежав не підводячись.

– Шарику!

Пес розплющив одне око, ворухнув лапою і винувато заскавчав.

– Хай йому грець, я не можу на це дивитися! – буркнув Густлік.

Попрямував до танка, а за ним, похнюпившись, пішов Саакашвілі.

Кос присів, затулив обличчя долонями. Ще хвилину було тихо, але пес розплющив очі й побачив: його хазяїн зажурився. Шарик зібрав усі сили й підповз. Глухо застогнав, став на хиткі ноги, лизнув Янекові руку, тихо загарчав.

– Шкода мені тебе, Шарику, – промовив Янек, – знаю, як тобі важко, але мусиш іти. Мусиш. Зроби це для мене.

Показав жестом, допоміг собаці підійти до входу в канал.

Павлов засунув запал у брезентовий мішечок і сказав:

– Там усередині смерть.

Кос обережно взяв пакунок у руки, розгладив брезент, дав собаці, який понюхав і, пізнавши запах свого хазяїна, обережно стиснув зуби на поясах, що перев'язували брезентовий мішечок.

– Уперед, старий! – благально сказав він.

Пес ворухнув хвостом і вирушив у путь. Боліли м'язи, кололо в грудях. Час од часу туманом застилало очі, але Шарик пам'ятав голос хазяїна, знав, що мусить дійти, і дійшов.

Дійшов туди, де в тісному каналі біля електропроводів лежали один на одному брезентові мішки. Пес, ледве дихаючи, простягся на цих пекельних ковбасах. Втрачав свідомість і знову приходив до тями. Вистачило сил доповзти й покласти мішечок із запалом, але забракло їх на повернення.

Тричі смикнули за мотузку. Потім вона напружилась і, натрапивши на опір, знов ослабла.

Знову тричі смикнули. На цей раз Шарик очуняв. Розплющив повіки, підвів морду, спробував звестися на ноги, але в очах потьмяніло, і він упав на землю.

Біля самого носа лежала торба з запалом, яка пахла руками його хазяїна. В ушах собаки лунав його голос, голос, що благав і наказував водночас: «Зроби це для мене! Вперед, старий!» Шарик ще раз напружив м'язи і встав. Машинально взяв у зуби запал і поволі побіг назад.

Розділ XVIII ШТУРМ

Чай не п'ють з ополоника, суп не розливають з казана чайною ложечкою – ополоник і ложечка мають своє призначення. Так само й на війні: зброю слід застосовувати за її призначенням. Кулемети можуть вести ефективний вогонь з відстані тисячу метрів, але все ж найкраще, коли вони стрічають ворога раптовими тергами з шестисот метрів. З такої самої дистанції починають стріляти снайпери, з чотирьохсот метрів б'ють із гвинтівок, з двохсот – з автоматів. Зважаючи на все це, скажіть: хіба розумно стріляти з гармати на сто метрів?

Та все залежить від обставин. Життя багатше, ніж наша уява, тому неможливо в статутах та інструкціях передбачити всі ситуації. Ніде не написано, як повинен діяти танк у затопленім тунелі метро. Ніхто теж не передбачав, як вести артилерійський вогонь з горішніх поверхів будинків.

– Разом… взяли! – командував приглушеним голосом молодий поручик. – Увага, тепер угору… взяли!

Двадцять артилеристів, мов мурашки, обліпили і насилу підняли на плечі ствол гаубиці.

– Ви з лівої, а ви з правої, – вів далі поручик. – Уперед… кроком руш! Раз-два, раз-два!

Незграбна людська сороконіжка рушила з подвір'я до будинку, поповзла вгору по сходах.

– Раз-два, раз-два! – Голос поручика лунав щораз вище.

За всім цим спостерігав командир гаубичної бригади. Повернувся, почувши кроки кількох людей Г гучний голос поряд з собою.

– Громадянине полковник, ударна група жандармського взводу готова до атаки.

– Тихше там! – гукнув артилерист.

– Здрастуй, – привітав його командир полку. – Чому на моїх кричиш?

– Щоб не репетували. Фрици на тому боці вулиці, а каноніри ствол піднімають. їм спокій потрібний.

– Високо?

– Всю батарею на шостий поверх.

– Вдаримо з повітря, з землі і з-під землі.

– Не думав я, що матиму вогневу позицію на горищі.

– А думав, що свої пукалки приведеш під рейхстаг, на одну третину дальності дії гаубиці?

– Звідти його видно, – артилерист показав рукою на шостий поверх, – а правіше монумент перемоги і Бранденбурзькі ворота. Пожежі все освітлюють. Подивитися хочеш?

– Веди.

Коли ввійшли до будинку, дорогу їм заступив сержант у насунутій на очі касці.

– Громадянине полковник, ударна група сержанта Шавелла…

– Готова до атаки, – доказав командир полку. – Знаю, але вже одинадцята давно минула – і нічого… Тиша… Санітарко, підійдіть ближче, – угледів у темряві Марусю. – Той ваш хлопець завжди такий повільний? Хто кому перший освідчився в коханні?

Якусь мить стояла тиша, підкреслена близькою автоматною чергою, а потім Вогник чесно сказала:

– Я.

– Ото ж то.

– Але на них можна покластися, – докинула швидко Маруся. – Екіпаж зробить усе, а то й більше, ніж усе, якщо тільки через воду…

– Побачимо.

Вогник і Шавелло повернулися до кімнати на першому поверсі, в якій були замуровані вікна на вулицю і де зібралася ударна група. Всі в касках, з гранатами за поясами. Двоє солдатів з вогнеметом, одягнені в, сталеві напівпанцирі та азбестові ковпаки, сиділи осторонь.

– Чого так відокремилися? – запитав сержант.

– Подалі від курців.

В іншому кутку, біля Зубрика, Віхури й Лажевсько-го, молодий Шавелло зробив вигідне містечко, поскладавши під стіну валики з дивана.

– Чому це так? – Вогник звернулася до Костянтина, коли тільки сіли. – Не маєш нікого, серце ниє. А коли є, ще більше.

– Бо світ по-дурному влаштовано, – сказав Віхура.

– На те й серце, щоб інколи боліло, – відповів Костянтин.

– Котра година? – занепокоєно спитала Вогник.. – За чверть дванадцята, – вихопився Юзек.

– За п'ятнадцять хвилин північ! – доповів Зубрик.

– Повинні вже…

– Що повинні, те зроблять! – різко урвав дівчину Лажевський, а за мить, глянувши на неї, додав: – Ну, що ти? Зовсім як моя сестра, – не доказав і одвернувся, бо заболіло серце від спогаду.

– Він для мене найближчий у світі! – прошепотіла Костянтинові Маруся, витираючи сльози. – Якщо живий з-під землі вийде, то до свого села не повернуся, залишуся з ним назавжди. Аби тільки…

– Нема чого нервуватися, все буде гаразд, – заспокоїв Шавелло.

На сходах загупотіли солдатські чоботи. Віхура вибіг на розвідку.

– Привіт, дротяний бог! – узяв за плече зв'язківця з котушкою на спині. – Куди?

– Пусти, – шарпнувся телефоніст і, побачивши погони капрала, пояснив: -На горище тягнемо, Старому.

– Ще хвилина залишилася, – промовив полковник, дивлячись на годинника. – Складні маневри рідко проходять вдало.

– Бригада… – сказав артилерійський командир у мікрофон, – зарядити, доповісти.

У телефонній трубці шуміли голоси, а поблизу піхотний полковник говорив, дивлячись у бінокль:

– Нічого не вдієш, мусимо починати самі.

Він бачив освітлені пожежею руїни будинків і рештки станції метро. На великій білій вивісці, що чудом уціліла, чітко виднілися чорні літери.

Отже, не дійшли. Не можна мати до них претензії. Адже знав – весь план побудовано на теорії неймовірності. Час уже відкривати вогонь. Артилерист даремно зволікає.

Раптом у входах до зруйнованої станції блиснуло, і, мов з кратера вулкана, звідти шугонули клуби пилюки та диму.

– Дійшли! – радісно прошепотів піхотний полковник.

До спостережного пункту долинув протяжний грім вибуху, і дальші слова треба було вигукнути на повний голос.

– Починай!

– Бригада, залпом вогонь! – скомандував артилерист у мікрофон.

Навколо загриміли гармати, а за мить майдан біля станції закипів блисками й вибухами, що зливалися в суцільне ревіння.

На першому поверсі не видно було блиску, але тільки-но здригнулася земля і в світлі каганця завирувала пилюка, всі кинулись до вікон. Віхура й молодий Шавелло раз у раз били ломами в надбиті цеглини. Не минуло й хвилини, як кинули ломи й, важко дихаючи, відступили під стіну. Ще хвилину тому замуровані вікна зяяли проломами.

Солдати зі зброєю в руках поставали густою шеренгою під стіною, готові за першою ж командою кинутися в атаку.

Зубрик витирав спітніле обличчя і шию вийнятим з кишені рушником.

– Є? – запитав Віхура, доповнюючи слова жестом.

Капрал дістав з кишені пласку пляшку й подав фельдшерові. Той тремтячими руками відкрив корок.

– Що поробиш? – зітхнув він скрушно. – Коли я не люблю пострілів, просто не зношу!

Відкинувши голову, хильнув добряче з пляшки.

Найспокійніше тримався старий Шавелло, який пошепки молився.

Лажевський докурював цигарку біля вибитого в стіні отвору, ховаючи вогонь у долоні.

Маруся проштовхалася вперед і запитала підпрапорщика:

– Спершу був вибух, артилерія потім одкрила вогонь?

– Потім.

– Значить, наші почали.

– Наші, Вогнику. Хотів би я там бути, – сказав Данило і подумав, що радіти ще рано, бо вибух не розбирає, де чужий, де свій, отже, міг бути останнім привітом од «Рудого» та його екіпажу.

– Так воно й було, панночко, – пояснював Юзек. – Тільки-но блиснуло, дядько сказав: – «Рудий».

Вогник зопалу поцілувала молодого Шавелла в щоку і гукнула:

– Дійшли наші, дійшли!

В Юзека від щастя запаморочилася голова, він почервонів. Квітів, певна річ, близько не було, тож відчепив од пояса гранату.

– Візьміть, Марусю, – подав дівчині. – Це найгарніша з усіх, які я маю.

Вогник зважила гранату в руці й приязно осміхнулася.

Коли артилеристи гаубичної бригади виносили на шостий поверх розібрані гармати, Янек Кос переживав найтяжчі хвилини в житті. Мотузка, прив'язана до Шарикового нашийника, все ще не піддавалася, значить, сталося щось непередбачене. Собака міг заплутатися або знепритомніти, або ж механізм діяв, і ніщо вже не могло запобігти вибухові – він мав настати так само неминуче, як ніч після дня або день після ночі.

Ковтаючи сльози, хлопець промовив до Павлова;

– Це відразу. Хоч не мучитиметься.

І саме тоді, коли вже втратив надію, відчув – мотузка попустила. Спробував намотувати. Пішла рівно й швидко.

– Молодчага, Шарик! – сказав капітан.

– Ослаб. Мусив відпочити, – говорив Кос, складаючи мотузку. – Хлопці! – закричав радісно. – Скочте хтось уперед, покличте Томаша. Зараз вирушаємо.

Перший вистрибнув і побіг Саакашвілі.

– Кілограмів сто добрячого толу залишилося, – бурчав капітан, прикидаючись незадоволеним.

– Головне, що там рвоне. За скільки?

– Хвилин за вісім.

У каналі зашелестіло, з темного отвору вистрибнув Шарик. Втримався на ногах і, гордий, що виконав завдання, помахав хвостом, оддаючи своєму хазяїнові сумку з запалом.

– Хай йому грець, – сказав Янек і мимоволі відсмикнув руку.

– Забери в нього! – наказав капітан. Насвистуючи крізь зуби свою пісеньку, взяв у Коса мішечок, підійшов до краю затопленого тунелю і закинув його у воду якнайдалі.

– Забираємось звідсіля, – сказав до Коса, – вся робота пішла марно.

Янек на руках доніс собаку до танка і подав його Густлікові крізь люк.

– Багато зробив! – виправдував Шарика. – Тільки в кінці помилився.

– Кожен може помилитися, – відповів Павлов, – але вибуху не буде.

Задихавшись, підбіг Саакашвілі.

– Томаш іде? – запитав Кос.

– Іде.

– Чим?

– Не знаю, як по-польськи…

Постукуючи по стиках рейок, під'їхала дрезина. Томаш загальмував перед самим танком і, щасливо всміхаючись, показав гору продовольчих запасів.

– Перевернемо? – запитав Густлік і нахилився, щоб ухопити за борт.

– Звичайно, – кивнув Густлік. – Дорогу загороджує. Черешняк, гадаючи, що друзі з'їхали з глузду, стрибнув уперед, розставивши широко руки.

– Почекайте! – крикнув Кос і звернувся до капітана, показуючи на невикористаний тол під стіною. – Від снаряда вибухне.

– Звичайно, – підтвердив Павлов, ще раз глянувши на годинника. – Завантажуйте.

Ящики блискавично мандрували з рук у руки. Черешник стояв між Густліком та Григорієм і, щоразу повертаючись уліво або вправо, намагався пояснити то одному, то другому:

– Ковбаса… зі складу… хліб і масло… а на пляшках які наклейки… певно, для високих чинів… або для Гітлера…

Павлов укладав ящики тісно один до одного, підривні капсулі висипав з коробки всередину, між тол. Зв'язав усе мотузкою. Кос допомагав йому.

– Розганяй, Густліку, а за стрілкою стрибай… Томаш допоможе.

Єлень і Черешняк вилізли на дрезину. Сілезець плюнув у жменю і почав командувати:

– На себе – від себе, на себе – від себе! Дрезина зрушила з місця, швидко набираючи розгін. Решта членів екіпажу стрибнули до танка. Загудів, розігріваючись, двигун, ще мить – і машина помчала вперед.

Не встигли далеко від'їхати, як позаду вода вдарила фонтаном у склепіння і помчала за ними широкою хвилею. Пролунав вибух, здуваючи з бетону пилюку.

Янек прикипів до гарматного прицілу, поволі опустив ствол трохи нижче.

– Механіку, вимкни світло, – скомандував. Прожектор згас. Дрезина попереду була схожа на чорну коробку; над нею ритмічно нахилялися і випрямлялися фігури Густліка й Томаша, які ставали дедалі чіткішими на тлі світла, що йшло від станції. Але замість повернути на стрілці, дрезина проминула її. Томаш і Єлень розгубилися, замахали руками.

– Повільніше!… Стій!…

Кос вистрибнув на броню, з броні плигнув на землю і підбіг до роз'їзду. Дрезина під'їжджала заднім ходом.

– Хай йому біс, погано переведено стрілку! – вилаявся Густлік.

Зіскочив і перекинув важеля, проте рейки й не здригнулися.

– Розкрутили, поганці!

– Зачекайте, пане взводний, – попросив трохи наляканий Томаш.

Перекинув назад важіль, вийняв з кишені гайку і з'єднав зчіпку.

– Зараз закручу!

– Дві хвилини до півночі! – крикнув Павлов із люка танка.

Брязнули рейки, перекинуті важелем.

– Уперед!

– Давай!

– Тільки швидко, бо близько.

Німці помітили рух біля роз'їзду. Двоє чи троє попрямували в цей бік по колії. Ступивши декілька кроків, зупинилися, щось кричали, вимахуючи руками. Один засвітив ліхтарика, проте його світло було заслабке, щоб подолати майже двохсотметрову відстань.

Кос уперся ногами в шпали, штовхав щосили. Єлень натиснув важеля, Черешняк потяг, і дрезина різко зрушила з місця. Стукнули колеса на першому, на другому стиках рейок.

«Рудий» ревнув двигуном і пішов слідом. Командир ззаду стрибнув на танк, пробрався до башти. Хотів сам зарядити, але на місці Черешняка вже стояв Павлов.

– Осколочним! – наказав Янек.

Капітан спритно витяг снаряд із держаків, всунув у ствол і, закриваючи затвора, крикнув:

– Готово!

Приціл скорочував віддаль, і Косові здалося: дрезина вже в'їжджає на станцію. Майнула думка, що Густлік занадто ризикує. Такої думки був і Томаш, який з острахом оглядався через плече.

– Треба тікати! – крикнув, працюючи важелями.

– Ще! – відгукнувся Єлень.

Крізь брязкіт коліс чути було, як німець верещить до товариша:

– Gib mir Leuctkugel! Дай мені ракету!

– Відчалюй! – скомандував Густлік.

Черешняк зіскочив з дрезини. Дарма що поспішав і боявся – все ж устиг схопити кружальце ковбаси.

Єлень ще раз рвонув важеля. Стрибнув тої ж миті, коли по них вистрелили ракетою, яка впала на полотно і, догоряючи, освітила темний тунель. По стінах застрибали химерні тіні. Заграли автоматні черги, що їх німці посилали наосліп вздовж тунелю.

Томаш і зразу за ним Густлік уже домчали до танка, стрибнули на нього. Один за одним зникли в башті й закрили люка. «Рудий» рвонув уперед.

Янек увесь час не відривав очей від прицілу і бачив, як розігнана дрезина, вимахуючи важелями, вкочується на підземну станцію. Кілька солдатів одскочили їй з дороги. Хтось кинув камінь на рейку, щоб зупинити.

З перону на дрезину стрибнув офіцер у плямистій плащ-палатці, вхопився за гальма. Дрезина проїхала ще трохи і стала.

– Стоп! – наказав Янек.

Танк, уповільнюючи ходу, плавно опускав ствола, зупинився. Цей постріл мусить бути влучний. Хрестик у прицілі лягає точно в центр дрезини.

– Вогонь!

Густлік натискує спуск – і майже водночас з відко-том гармати всі перископи й приціли засліплює раптовий блиск. Грім вибуху б'є в броню, мов боксерський кулак – м'яко і сильно.

– Все нормально. Порядок, – чують танкісти приглушений спокійний голос Павлова в навушниках шоломофонів.

Дим і пилюка опадають, у перископах щораз чіткіше видно підземну станцію, завалену брилами бетону, трупами і покинутим військовим спорядженням. На відстані кільканадцяти метрів стіну розвалив вибух. Біля широких сходів, що ведуть нагору, горить і димить купа порожніх ящиків.

Чалапаючи гусеницями, «Рудий» повільно посунув уперед.

– Стільки добра змарновано, а пляшки, напевно, побиті, а там же коньяк…

– Закрий рота, Томеку! – перепинив його Густлік. Навіть у танку чути було, як нагорі вибухають снаряди.

Спочатку поодинокі, а потім групками почали збігати вниз німецькі піхотинці, яких артилерійський вогонь заганяв під землю. Хтось помітив танк, хтось по-німе-цьки репетував:

– Танки! Увага, танки!

– Стій! – подав команду Кос.

Уперед крізь натовп пробивалися винищувачі танків з фаустпатронами, ховаючись за купами розбитого бетону.

– По піхоті прямою наводкою, осколочним…

– Готово! – брязнув затвором Томаш.

– Готово! – доповів Густлік.

– Вогонь! – скомандував Янек.

Майже водночас блиснуло біля вихідного отвору ствола і вибухнув снаряд на сходах. Злетіла вгору брила бетону, спорядження і покалічена зброя.

Один фаустпатрон, ударивши в стіну, прикипів до неї вогненною плямою. Другий влучив попереду в жерстяний фартух, зірвав і відкинув його.

– Вмазали нам?

– Ні, – відповів Саакашвілі, – прикриття полетіло.

Застукотів кулемет, бив короткими чергами у вправних руках Павлова. Гриміла танкова гармата, строчив другий, спряжений з нею, кулемет, з якого стріляв Густлік.

Раз у раз лунало:

– Готово!… Готово!…

– Вогонь!… Вогонь!… – командував Кос.

– Ура-а-а-а-а!

Ударна група Шавелла, перебігши вулицю, опинилася серед зруйнованих будинків. Солдати йшли швидко, автоматними чергами просічуючи темні закутки. Не стрічали опору. Слабо диміли свіжі воронки від снарядів.

Перші бійці вже дісталися асфальтового подвір'я. З льоху затріщав важкий кулемет. Солдати попадали на землю, залягли у воронках, відповідаючи вогнем.

Двоє бійців у азбестових костюмах, з панцерними бляхами на грудях нишком промчали під стіною, зникли в темряві, і раптом струмінь вогню освітив сутінки, червоний омах полум'я сягнув до кулемета в підвалі і погасив його вогонь.

Ліворуч на руїнах показалися якісь постаті. Солдати навели на них зброю, не знаючи ще, свої це чи чужі.

– Варшава! – вигукнули ті, що надійшли.

– Варшава, – відповів сержант Шавелло і наказав: – Вперед!

Лажевського куля зачепила під час перебіжки. Він присів, скривився од болю, притис до грудей ліву руку, але побачив, звідки в нього стріляли, зняв поодиноким пострілом снайпера, який причаївся високо на рештках стіни.

Біля підпрапорщика з'явився Зубрик, розрізав мундир на плечі і взявся вправно бинтувати рану.

– Швидше, – квапив Данило.

– Швидко тільки…

Від станції загриміла гармата вкопаного «тигра». Влучена прямою наводкою, стіна повалилася. В повітрі захурчали, засвистіли осколки. Хорунжому стало погано, голова йрго схилилася на плече.

– Зав'язуй! – зарепетував Магнето. – Після штурму будеш мліти.

– Вже зав'язую, – фельдшер допомагав собі зубами. Поряд з ними Віхура лаявся, показуючи на танк:

– Гранатою до погані не дістанеш!

– Зараз ми його… – відповів Костянтин Шавелло. Поволі опускаючи долоню, щоб відчути потрібний кут підйому, він прицілився з ракетниці, вистрелив, і світлова куля, описавши дугу, розсипалась над танком зеленкуватими зірками.

Зірки віщували погане для танка, освітили башту й гармату. З шостого поверху артилеристи ясно побачили величезну прямокутну сталеву коробку.

– Згідно з координатами ракети готуйсь! – вигукнув командир гарматної обслуги, вихилившись за підвіконня.

– Трішечки ліворуч, – бурмотів навідник, дивлячись крізь відкритий затвор у дуло. – Можна заряджати!

Снаряд зник у стволі, брязнув затвор, і артилеристи відскочили вбік. Один із них натяг мотузку.

Гаубиця вагою в дві з половиною тонни стояла посередині великої кімнати, зарившись лемешами в розбиту ломами підлогу. Із своїм короткуватим стволом вона скидалася на фантастичного звіра, що виглядав у вікно.

– Вогонь!

Шарпнулась мотузка, гармата, відкочуючись, зітхнула, гнівно підстрибуючи на покришках.

Шавелло, який нетерпеливо чекав пострілу, помітив куточком ока блиск, і майже в цю саму мить побачив, як у схованого в окопі «тигра» згори мов грім ударив важкий снаряд, розірвав броню. В небо високим стовпом шугонуло полум'я – загорівся бензин.

Сержант скочив на ноги, обсмикнув мундира і крикнув щосили:

– Уперед марш, синки!

Зірвалася вся ударна група і рвонула вперед.

– Варшава! – вигукнув пароль Віхура.

– Варшава! Варшава! – зірвалися з усіх боків голоси.

Піхотинці висипали з руїн, з воронок – йшли в атаку, стріляючи з автоматів. Відповідали їм нервові, поспішні черги. Де-не-де рвалися снаряди. На великій площі назустріч піхотинцям вистрибнули есесівці. Закипіла рукопашна.

Солдати Шавелла билися біля подірявленого бункера лопатками, прикладами автоматів. Лажевський пістолетним пострілом поклав офіцера, і відразу мов по команді фашисти кинули зброю, підняли руки вгору.

– Пильнуйте їх! – наказав Віхура вогнеметникам.

– А ти?

– Чого будете з отим шлангом бігати! Я танк шукаю.

– Вниз! За мною! – кричав Шавелло, але голос його потонув у загальному гармидері.

– «Рудий»! «Рудий»! – гукнув Лажевський, і це слово подіяло мов пароль, зібрало розвідників докупи.

Проштовхуючись між полоненими й солдатами, побігли Сходами вниз. Німці, що хотіли здатися, зачіпали їх, кричали:

– Гітлер капут! Ми здаємося!

– Іди к бісу, – Костянтин штовхнув з дороги товстуна в офіцерському мундирі.

– Нагору! – гукнув Магнето, щоб вилазили нагору, на майдан.

Увірвалися на станцію, завалену вбитими, мовби ганчір'ям, поламаною зброєю і бетонними брилами.

– Геть! Геть! – Лажевський одганяв останніх німців.

– Я не можу встати, – стогнав унтер-офіцер, який лежав долі, стискаючи руками пробите осколком стегно. – Ох, перев'яжіть мені рану.

Маруся присіла поряд, розрізала холошу. Перев'язуючи пораненого, неспокійно питала:

– Хлопці, де «Рудий»?

– Пошукаємо – і знайдеться, не голка, – пробурмотів Шавелло і побіг у тунель.

– Панове, я хвилиночку відпочину, бо, далебі, вже не можу, – попросив Зубрик, простягаючись на землі.

У глибині станції, під однією з колон, що підпирали склепіння, грюкнув ящик. Магнето глянув туди і побачив офіцера СС, який цілився в Марусю. Блискавично підняв пістолета, проте ворог раніше встиг натиснути спуск. Підпрапорщик влучив у німця після перших його пострілів, фашист упав горілиць, і решта черги з автомата вдарила в стелю.

Підбіг Юзек, став на коліна біля Марусі.

– Панночко!

– Дрібниця, – заспокоїла його дівчина, дивлячись на свого мундира, немов ножем розрізаного на стегні, – можна зашити.

– Ось він! -крикнув сержант Шавелло. – Ось де сховався!

Віхура стрибнув на колію і немов у танці замахав руками.

– Хлопці, станція наша! йдіть сюди! Ура-а-а!

Голосніше загурчав мотор, що працював до цього на малих обертах, під низьким склепінням загуркотіло, і, побрязкуючи гусеницями, на станцію в'їхав «Рудий». Один за одним одкрилися всі люки.

Машина ще не зупинилася, а Віхура вже стрибнув на броню, обняв теплу гармату й зарепетував:

– Молодці, молодці!

Обняв Янека, але той вилаявся й побіг до Марусі, тоді Віхура схопив за голову Густліка, який вихилився до пояса з люка, і поцілував у обидві щоки.

– Облиш, бо дощ буде, – буркнув сілезець і, оглянувшись навколо, несподівано заявив: – А ніхто не скаже, як ми звідси виліземо?

– Як заїхали, так і виїдете, – посміхнувся Лажевський, потискуючи йому руку.

– То ще раз купатися? Краще машину по частинах винесу.

Віхура вхопив в обійми Григорія, щиро поцілував. Грузин відповів тим же, але зразу ущипливо запитав:

– Душно тобі не було?

– Кацо, – капрал, присунувшись, заглянув Григорію в очі. – Запам'ятай – з вами важко жити, а без вас іще гірше…

Томаш, скориставшися з метушні, виліз із танка і нишпорив навколо, заглядав під товсті бетонні колони.

Кос, привітавшися з дівчиною, повернув до танка, став біля Єленя, оглядаючись навкруги.

– Може, з того боку вдасться по сухому виїхати нагору?

– Не думаю, – сказав Густлік.

Капітан Павлов вийшов з машини останній, допоміг вилізти знесиленому Шарикові. Узяв його на руки й поставив на землю. Пес, насилу ступивши кілька кроків, простягся біля фельдшера.

– Що з ним? – занепокоїлась Вогник.

– Напрацювався.

Зубрик розплющив одне око, потім друге і, сідаючи, сказав:

– Зараз я його підкріплю.

Дістав із сумки ампулу і вправним рухом одбив шийку.

– Не зашкодить? – насупився Кос.

– Навпаки. – Хорунжий сам випив ліки, щоб показати їхню дію, а другу ампулу вилив на долоню й підніс собаці.

– Пий! – заохотив Янек.

Шарик обережно лизнув язиком, пирхнув і, поглядаючи на хазяїна, заскавчав.

– Не вередуй, пий.

Собака слухняно випив ліки, хоч губа тремтіла в нього від огиди, оголюючи білі ікла.

Павлов тим часом розглянувся, обстукав стіни станції і сходи.

– Виведемо танк, тільки треба ще трохи вибухівки.

– Юзеку! – гукнув сержант Шавелло. – Біжи пошукай толу для пана капітана.

Щасливий, з сяючим обличчям, повертався до товаришів Черешняк, несучи сплющені вибухом консервні бляшанки.

– Трохи погнулися, але їсти можна буде, – сказав, показуючи очима на трофеї.

Якусь мить усі мовчки дивилися на нього, дехто сердито. Така обстановка, а він лізе з консервами… Перший засміявся Густлік, потім Саакашвілі й Кос, а за ними Віхура, Павлов і решта. Навіть Зубрик тихенько хихотів, хапаючись за живіт.

Саме на цей сміх прибіг назад Юзек Шавелло, який хвилину тому метнувся шукати тол для капітана. Зупинився на останній сходинці й закричав щосили:

– Люди, тихо!

В його словах було щось таке, що райтом загасило сміх і наказало повернути голови.

– Чого ти, Юзеку, репетуєш? – запитав Костянтин.

– Німець по радіо пощади просить.

Настала така тиша, що чути було, як важко дихає молодий Шавелло, як десь далеко цокоче кулемет. Широкими сходами, разом із повівом вітру, долинув голос з недалекого гучномовця:

– Achtung! Внимание! Увага! – говорив дерев'яним голосом диктор з німецьким акцентом. – Говорить радіостанція командування оборони Берліна. О годині першій нуль нуль до віадука біля Шарлоттенбургерштрасе прибуде з білим прапором делегація командування оборони Берліна для обговорення умов капітуляції.

Люди так довго чекали на цю хвилину, так прагнули її, що зараз ледве повірили в неї.

Сержант Шавелло надів окуляри, щоб краще чути, і безгучно ворушив губами; Томаш усміхався і, не гаючи часу, взявся відкривати ножем бляшанку; Зубрик зітхнув з полегкістю і прошепотів до Юзека:

– Стріляти перестануть.

– Слід було б прапор пошити,- сказав Юзек Марусі.

– А не бреше той фриц? – запитав Віхура Лажевського.

Підпрапорщик закусив губу, махнув рукою, щоб той замовк. Гучномовець верещав, немов навколо були глухі.

– Прошу припинити вогонь і вислати уповноважених представників од Радянської Армії…

Маруся пригорнулася до Янека, він обійняв її.

– Achtung! Внимание! Увага! – знову заговорив той самий голос.

Павлов знайшов лом під колоною, підважив ним бетонну плиту.

– Можу допомогти,- запропонував Густлік.- Мабуть, це кінець.

– Може, ще не кінець, але напевно початок,- відповів капітан.- Що б там не було, а танк треба вивести нагору, поки не пішли поїзди.

РОЗДІЛ XIX БРАНДЕНБУРЗЬКІ ВОРОТА

Підпалити значно легше, ніж погасити. Бляшані гучномовці на вулицях, через які ще кілька день тому репетував Гітлер, просили переможні армії припинити вогонь, проте не всі вузли оборони припинили опір. В руїнах задимленого міста тріщали ще автомати й кулемети, десь на півдні паскудно скрипів шестиствольний міномет, що його наші солдати називали «шафою» або «коровою». Здавалося, офіцери СС і вермахту квапляться витратити всі боєприпаси, турбуючись про те, щоб гранати й кулі встигли вбити якомога більше людей, поки настане мир.

О першій пополудні до віадука на Шарлоттенбур-герштрасе мала прибути делегація командування оборони Берліна з білим прапором, а зараз було тільки пів на восьму. Пів на восьму за західноєвропейським часом.

Годинники в радянських і польських штабах показували пів на десяту – фронт жив за московським часом.

– «Росомахо», не філософствуй. Коли стріляють, то ще раз запропонуй, щоб здавалися, і бери будинок силою! – кричав захриплий командир у трубку.- Пора війну кінчати й повертатися додому. Доповідай про виконання.

Телефоніст на льоту спіймав трубку. Його бліде, неголене обличчя осяяла усмішка.

– Поголися, синку,- наказав полковник, позіхаючи. Командний пункт уперше розмістився не в підвалі, а на поверсі. У вибиті вікна, в яких лежали покинуті німцями мішки з піском, видно було площу перед станцією метро.

Сонце давно вже зійшло, але його промені ледь пробивалися крізь хмару диму й пилюки, що повисла над переможеною столицею рейху. На всіх предметах лежало дивне приглушене світло, немов під час затемнення.

– От якби поспати хвилин триста тридцять!-сказав полковник начальникові штабу і тільки зараз помітив, що майор уже хропе, спершись лобом об завалений паперами стіл.

На підлозі дзенькнуло розбите скло, клацнули підбори.

– Громадянине полковник, сержант Кос прибув за вашим розпорядженням.

Танкіст, виструнчившись, стояв у ніші висаджених вибуховою хвилею дверей. З-під чорного шолома на лоб спадало пасмо ясного волосся, на замурзаному обличчі, мов безкрає небо, весело виблискували блакитні очі.

– Сідай,- запросив полковник, одсуваючи карти з рогу столу.- Вип'єш?

– Після горілки на сон хилить.

– А хто тобі, шмаркачу, горілку пропонує? – буркнув хазяїн, наливаючи дві чашки з чайника, що грівся на спиртівці.- Клади більше цукру, бо мішки майже з вогню витягли, і кава дуже підгоріла, гірка.

Хвилину сиділи мовчки, п'ючи малими ковтками каву.

– Нагородні листи писатимемо за кілька днів, коли штаб виспиться,- сказав командир полку.- А тепер для вас є ще одна робота. «Рудий» виліз з ями?

– Незабаром вилізе.

– На радянських танках одправлю батальйон через парк Тіргартен до Бранденбурзьких воріт і рейхстагу. Не повинні наразитися на опір. Хоч ще не всі перестали стріляти, але стає щораз тихше.

Наперекір полковниковим словам за вікнами гримнув еильний вибух, а потім один за одним кілька слабших.

– На лівому фланзі сильний вогонь… – бурмотів розбуджений начальник штабу.

– Спи, – заспокоїв його командир, підходячи до вікна.

– Капітан Павлов розбив толом станцію і сходи, щоб дати можливість…

«Рудий» саме вилазив з-під землі на поверхню. І Кос замовк. Потрощеними сходами, ревучи двигуном, танк виповз на площу і, повернувши ліворуч, зайняв позицію за розбитим «тигром».

Полковник повернувся до стола й провадив далі:

– Я хочу, щоб попереду цієї колони йшов танк з орлом на башті.

– Слухаюсь.

– Помийтеся, швидко поголіться. Вирушите за чверть години. На броню посадите ударну групу Шавелла.

Повертаючись до танка, Янек стрибав через три східці, радісно насвистуючи. Здійснилася його мрія – підуть попереду колони, в самому серці Берліна. Майже як на параді. Віхура не помилився, коли обіцяв їм таке в Крейцбургу. Проте біля танка Кос споважнів і, не пояснюючи завдання, наказав бути в повній бойовій готовності. Краще дмухати на холодне, ніж попектися.

Невеличкою була колона радянських важких танків і невеличким був польський батальйон у травні 1945 року. Зібралися швидко – п'ятнадцяти хвилин не минуло, як вирушили. Зразу ж за площею «Рудий» в'їхав поміж дерева парку Тіргартен. Машина йшла з закритими люками. За баштою причаїлася шестиособова десантна група, пильно оглядаючи територію попереду й по боках. Ззаду, на відстані кількох десятків метрів, сунула колона важкихтанків з десантом польської піхоти.

Навколо було тихо, на покалічених, почорнілих од вогню деревах зеленіли перші листочки… Тільки десь далеко тріщала якась заблудла, вперта черга і, мов сич, погукував самотній міномет. Парк сповнився бадьорим, дзвінким звуком танкового двигуна, що стугонів дужче, коли машина долала якусь перепону.

Чимало траплялося таких перепон на шляху в Григорія: окопи, рови, засіки з колючого дроту, протитанкові їжаки, спішно зварені з рейок, які треба було розсувати бронею або оминати. Танк лавірував, піднімався, сунув униз. Часом, гнівно ревучи, відштовхував обгорілу гармату або автомашину, що захаращувала проїзд.

– Кілометри можу так їхати, – сказав Зубрик сержантові Шавеллу. – Аби лише не стріляли…

Машину знов підкинуло, фельдшер мало не зсунувся додолу.

– А мені б ліпше, на возі, – відповів Костянтин.

– Нудно, – сказав Лажевський і постукав у броню. – Нудно! – гукнув до екіпажу.

Кос одкрив люка, висунувся.

– Що, видно вже оті ворота?

– Звичайно, – кивнув Костянтин. – Чималенькі.

– Я дав капітанові місце, – нагадав Черешняк, який сидів зверху на броні.

– Хочеш щось за це?

– Інструмент залишився. Заграти б. Он пан підпрапорщик каже, що нудно.

– Фасон – неабищо, – підтримав його Лажевський. – Нехай чують, що поляки їдуть.

– А коли не почують, то ще подумають – німці? – несміливо сказав Зубрик і більше сховався за башту.

– Гаразд, – дозволив Кос, побачивши, що до- мети недалеко і навколо нікого не видно.

– На! – вигулькнув з другого люка Густлік з гармонією в руках.

– Зараз би веселої годилося, – промовив сержант.

– До самих воріт грай, – наказав Янек. – І голосно. Черешняк сів на башту, розтяг гармонію. Не пробуючи акордів, пронизливо свиснув і ушкварив оберека.

Зліва між деревами вже виднівся рейхстаг, накритий, мов друшляком, погнутим куполом. Звідти, в колоні по чотири, наближався загін чоловік з п'ятсот.

– Німці, – сказав фельдшер.

– Полонені, – поправив Юзек.

Колона німців йшла не в ногу, але пліч-о-пліч. Офіцери в першій четвірці. Минали саме танк, коли раптом кілька чоловік щось закричали. Колона розсипалася. Солдати поховалися за стовбурами і в ровах, застукотіло декілька автоматів, полетіли гранати.

Танковий десант мов вітром з броні змело. Грюкнули люки, повернулася башта, і гармата плюнула снарядом.

Вдарили обидва танкові кулемети, затріщали автомати Шавеллів і Лажевського, Марусі й Зубрика.

А Томаш грав і грав на гармонії. Зіскочив лише на землю і сховався за танком, який поволі сунув уперед.

З боку батальйонної колони гуркнуло воднораз кілька стволів, передні танки відкрили вогонь, і чотири снаряди вибухнули серед дерев, ламаючи стовбури, як олівці.

Знов залунали вигуки. Німці перестали стріляти, і над цепом замиготіли білі ганчірки.

– Припинити вогонь! – гукнув Кос, одкриваючи люка.

– Досить з них, – сказав Костянтин Шавелло.

– Братимемо їх? – запитав Юзек.

– Це не наш клопіт, – відповів сержант, показуючи на піхотинців, які бігли на допомогу від колони, що їхала позаду. – Наше завдання – розвідати дороги. Сідаймо на машину, – сказав таким тоном, немов ішлося про підводу.

Вони допомогли залізти на танк Черешнякові, який грав і досі.

– Чому дурня клеїш замість стріляти? – суворо запитав Кос.

– Граю. Наказ був – до самих воріт.

– Прапора розгортати? – втрутилась Вогник. – Я чула, як ти казав.

– Розгортай, – кивнув Янек.

Коли «Рудий» в'їжджав на подзьобану мінами Шарлоттенбургерштрасе, екіпаж підняв над баштою біло-червоний прапор. Григорій піддав ходу, і танк помчав до Бранденбурзьких воріт – довгастої важкої шухляди на дванадцяти парних колонах; на самому вершечку стояла квадрига, над якою вже майорів червоний прапор.

Обабіч Бранденбурзьких воріт височать будівлі псевдокласичного стилю, прикрашені колонами, з трикутними фронтонами на взірець старогрецьких храмів. Ці будинки утворюють зі східного боку площу, на якій пізнього ранку 2 травня 1945 року зібралося кількасот радянських солдатів.

Біля прольотів поміж колонами Бранденбурзьких воріт, забарикадованих до висоти чотирьох-п'яти метрів, стояли ваговози й кілька танків. Ближче, біля важкого танка і бронетранспортера, навколо високої щогли радіостанції весело гомонів гурт солдатів, до яких із танка промовляв огрядний офіцер.

Коли з'явився «Рудий» з червоно-білим прапором ї залунав оберек, всі повернули голови до танка.

– Хто це?

– Що за дідько?

– Американці!

– Ні, білий з червоним і орел, значить, поляки.

– Товаришу генерал! – гукав огрядний полковник з танка. – Он ваш танк приїхав!

Частина піхотинців побігли назустріч «Рудому», стало просторіше, і лише зараз можна було побачити орла на броні транспортера та польський кашкет із срібною змійкою. Генерал махнув рукою, мовляв, бачу, повернувся й пішов назустріч своїм.

А на площу в'їжджали ще танки з піхотою на броні; під Бранденбурзькими воротами ставало дедалі тісніше й гамірніше.

Коли генерал підійшов до «Рудого», весь екіпаж стояв струнко, а за кілька метрів присів фотограф.

– У газеті надрукуємо! – гукнув. – Увага, товариші! Усміхніться – і готово.

Генерал поклав Косові руку на плече. Сержант повернувся й радісно доповів:

– Громадянине генерал, завдання виконано, і війна…

Враз замовк, побачивши на погонах генерала не одну, а дві зірочки. Зрозумів, що треба б привітати, проте від хвилювання здавило в горлі. Та й екіпаж теж не зміг нічого сказати. Тільки Шарика не збентежила нова зірочка; він стрибнув лапами на груди генералові, махав хвостом і радісно гавкав.

– Бачу, що ви всі живі та здорові, – говорив генерал і раптом підвів брови. – Маруся в польському мундирі? Я збирався перший тобі сказати, але, бачу, ти вже знаєш про наказ.

– Ні, – зашарілася дівчина. – Це я для того, щоб з госпіталю на фронт…

– Правильно зробила. Саме час офіційно владнати дозвіл на одруження.

– Велике спасибі, громадянине дивізійний генерал, – нарешті прорізався голос у Янека.

– Гаразд. Лажевський з вами?

– Слухаюсь, – підпрапорщик вийшов уперед.

– Добре, що ти тут, бо в мене є щось для вас обох, для тебе й Коса, – дістав папір із планшетки і, розгортаючи його, буркнув: – Шабля б згодилася.

– Є, громадянине генералі – радісно вигукнув Саакашвілі.

– Довоєнна, пане генерал, – додав виструнчений Костянтин Шавелло.

Грузин приніс зброю з танка, вийняв шаблю з піхов і подав, тримаючи за лезо. Генерал узяв шаблю.

– Від імені Головного Командування Війська Польського, – сказав, не дивлячись на папір, і став струнко.

За його прикладом навколо застигли непорушно польські та радянські солдати, навіть ті, що не почули слів або ж не зрозуміли їх.

– Присвоюю нові звання. Відразу підпоручика, бо час воєнний, а заслуг на три підвищення вистачить. Підпрапорщик Данило Лажевський, сержант Ян Кос.

Обидва трохи зблідли, стали на одне коліно. Двічі блиснула в повітрі шабля, ударяючи по плечу посвячених в офіцери.

– Ура-а-а! – заверещав Віхура.

Солдати підхопили так голосно, що Зубрик захитався, заплющив очі, але прийшов до тями, діставши стусана в бік од Марусі.

– Не зараз.

Генерал обняв обох, пригорнув до серця, а. потім, ховаючи зворушення, вручив добуті з кишені зірочки.

– Привіз із собою, – намагався перекричати натовп, – бо, певно, у вас немає, а прикріпити треба відразу.

Лажевський почав прикріплювати з допомогою Віхури, Густлік підійшов до Коса, але Янек досі не міг оговтатися.

– Не тепер, – похитав головою. – Я зараз повернуся. Через передній люк заліз до танка і, взявши ротмістрів кашкет, щодуху побіг до Бранденбурзьких воріт.

Маруся ступила за ним кілька кроків, але Густлік її зупинив.

– Не треба зараз чіпати його.

– Лідка не приїхала? – запитав Гриць.

– Попечена.

– Скільки разів я їй казав, щоб була уважна, коли чай наливає… – озвався Єлень, але замовк, зустрівшись з поглядом командира.

– Не чаєм, – сказав генерал. – Обидві руки попекла, і волосся обгоріло під час пожежі.

– Що сталося? – злякано вигукнув Саакашвілі.

– На світанку ворожі літаки атакували штаб армії. Від фосфорних бомб загорілося кілька будинків.

– А спить вона міцно? – не витримав Густлік.

– Прокинулась вона вчасно, але потім побігла рятувати папери. Мене саме викликав командир; поки я повернувся, її вже забрали до госпіталю, – пояснив генерал. – Лікарі кажуть, що незабаром одужає.

– Це вже не та дівчина, з якою ми познайомились в ешелоні, – задумливо промовив Єлень.

– Та самаї – різко заперечив Григорій. – Тільки очі треба мати. Такої, як Лідка, днем з вогнем не знайдеш.

– Командир танка втік, – звернувся генерал до екіпажу, – а в мене до вас є ще Дві важливі справи.

– Я за нього! – виструнчився Єлень і, думаючи про своє, буркнув собі під ніс: – І чого вона у той вогонь полізла?

– Ще сьогодні представники Першої армії їдуть до Варшави, щоб доповісти польському урядові про здобуття Берліна, – говорив генерал. – 3 різних підрозділів по одному солдату від кожного підрозділу, отже, від танкової бригади, може, когось із вашого екіпажу…

Єлень дивився на Григорія, який погладжував вуса, на Віхуру, який значущо мружив око, і, врешті, на Томаша, який утупився в нього.

– Хай рядовий Черешняк їде. Там у нього батько близько.

– Перенеси, Томашу, свої речі в мій транспортер, – наказав генерал, киваючи головою.

Томаш уже зрушив з місця, але Єлень притримав його за рукав.

– Пам'ятай: коли хоч на годину запізнишся – голову відірву. А мотлоху половину залиш, бо підвередишся.

– Не підвереджуся! -запевнив Черешняк.

– Єлень! – покликав генерал.

– Слухаю.

– А кого на його місце?

Густлік замість відповіді оглянувся на сапера, який стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за подіями. Генерал і собі глянув на сапера – та й занімів з подиву.

– Капітан Іван Павлов, – доповів офіцер, – сапер, приданий екіпажеві танка на період бойового завдання.

– Неймовірно – пробурмотів генерал, простягаючи руку. – Схожий, як викапаний.

– Ми разом під водою воювали, брали станцію під землею, – пояснив Єлень. – Звикли вже…

– Хочете цих кілька днів їздити з нами? – запитав генерал капітана.

– Славний екіпаж, – відповів капітан.

– Наші підрозділи вже підходять до Ельби. Марусю, Лажевського й решту я заберу з собою, а танк хотів би кинути саме туди. Куди ж той Кос подівся?

– Підпоручик Кос? – перепитав Єлень, смакуючи нове звання. – Зараз його покличу. – Підніс долоні до рота й гукнув у бік Бранденбурзьких воріт: – Янеку!

Тепер усі побачили нагорі біля квадриги маленьку постать хлопця в білій сорочці, який махав рукою, даючи знати, що чує.

Проте Янек не поспішав повертатися. Сів на сходи й прикріплював зірочку до погона, розмірковуючи, скільки подій відбулося за останні години.

Одягнув мундира, застебнув пояса, а потім поліз ще вище, аж до копит здиблених коней. Поклав на постамент ротмістрів кашкет. Подивився, відсунув далі від краю, щоб вітром не скинуло.

Знизу знову долинуло:

– Яне-е-е-ку!

– Почекаєш, не горить, – буркнув хлопець собі під ніс. Поспіхом збіг на кілька східців униз, а потім пішов спокійно, кидаючи оком то на лівий, то на правий погон, на блискучі зірочщ. Обличчя в Янека було серйозне, а очі сміялися.

Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешник оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.

Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.

Їхав навіть кореспондент армійської газети. Носив окуляри в дротяній оправі, був ясноволосий, кучерявий, дуже язикатий – ввесь час анекдоти розповідав, тупаючи довгими, мов у лелеки, ногами в зеленкуватих брезентових чоботях.

Черешняк бачив усіх з-під лавки, але не обзивався. Хотів слухати сам. А коли набридало, заплющував очі і думав, як улаштувати, щоб часу вистачило до батька завітати, бо з Варшави до рідної домівки – менш ніж вісімдесят кілометрів. Потім знову розплющував очі і крізь шпарину між бортом та лавкою дивився на зелену озимину, на села, де спалені, а де цілі, на міста, якими проїздили.

Їхали півдня, потім цілу ніч, тільки з короткими зупинками, щоб дати поспати водієві, бо поливання водою вже не допомагало – хлопець до цього боєприпаси на фронт возив. Поспішали дуже, але до Варшави прибули тільки десь опівдні. Черешняк дивився здивовано на руїни, на рештки будинків, де подекуди вже зеленіла трава, потемнілі від вологи, а може, моху. Дивувався, де живуть ці люди, які, мов мурашки, висипали на вулиці.

Кореспондент був варшав'янин і називав вулиці, якими проїздили. Отже, Томаш знав, що їхали Єрозолім-ськими Алеями, повернули на Познанську вулицю, потім на Новогродську і зупинилися перед будинком, котрий, наче дівчина, називався Рома і не був зруйнований.

З першої машини вилізло четверо, серед них худий полковник – заступник по політичній частині самого командуючого армією. З другої висцпали офіцери, сержанти, солдати, останній стрибнув з кузова Томаш. Трохи здивувався, що повний рюкзак – тільки в нього. Іншим, мабуть, усе було байдуже. Юрбою, мов в атаку, побігли до будинку, аж вартові, які там стояли, – міліціонери й цивільні з пов'язками, – трохи здивувалися.

– Громадяни! Товариші! Куди?

– Делегати Першої армії на сесію Народної Ради, – відповів полковник.

– Не впізнаєш? – прошепотів старший із цивільних міліціонерів, який стояв на дверях, і відступив з дороги.

За полковником усі один за одним увійшли до вестибюля і стали підніматися по сходах, застелених червоним килимом.

– Громадянине… – наздогнав черговий Томаша і плеснув його по рюкзаку. – 3 цим у залу не можна.

– Я стану збоку й біля ноги покладу… Черешняк захищався хоробро, але чергові наполягали і затягли його до гардеробу.

– Ніхто нічого у вас не забере. Віддасте потім номерок і одержите назад.

Томаш недовірливо оглянув маленьке кружальце з цифрами. Волів би не розлучатися з трофеями, але його рюкзак уже повісили на гаку, мов зарізане порося: держак сокири стирчав, як задубіла нога.

З зали чути було оплески, гомін, а потім раптом усе затихло, і лише один голос долинав крізь стіни.

– Ви запізнюєтеся, і громадянине, – підганяв черговий.

Томаш заспокійливо кивнув головою, адже збори – не танк, і пішов по м'яко застелених сходах. Килим припав пилюкою після солдатської делегації – не було коли ані помитися, ані поголитися, ані обтрусити куряву. Черешняк легко знайшов бічний вхід, а потім залишилося пройти ще з п'ять метрів одкритої території. Подолав цей останній відтинок, нахиляючись, як під вогнем, і виструнчився на лівому фланзі шеренги делегатів, що стояли обличчям до зали.

– На руїнах Берліна, – говорив полковник з високої трибуни, – поряд з переможними червоними прапорами майорять наші знамена. На шляху битв од Вісли до Берліна ми завдали ворогові великих втрат: п'ятдесят п'ять тисяч німецьких солдатів і офіцерів убито, взято в полон двадцять вісім тисяч, знищено сто шість танків, захоплено дев'яносто вісім, знищено сімсот шістдесят три1 гармати, захоплено шістсот п'ятдесят дві…

З погано прихованою гордістю, з ледь помітною переможною усмішкою слухали ці слова делегати всіх родів військ, всіх підрозділів Першої армії, а серед них і Томаш 3 Шоломом у руці- У вибілених дощами і сонцем мундирах, Й незграбних чоботях, у заяложених кашкетах, і з обличчя кожного видно було: всі багато пережили, а душа в кожного – солдатська.

– Ми є і будемо мечем польської демократії Перша армія ніколи вас не підведе!

Усі обличчя, здавалося, скидались одне на одне, всі дивилися на трибуну й солдатів. У дальніх рядах майнуло двоє ніби знайомих, а впізнати не було коли, бо посли вже зірвалися з місць, заплескали в долоні й закричали щосили:

– Хай живе армія! Хай живуть!

Якась жінка підбігла, дала три білі й золотисті нарциси льотчикові, за нею рушили інші, зробилася тиснява. Навколо кожного – десять усміхнених облич, до кожного простягнено десять пар рук. Томаш потискував ці руки, але дивився поверх голів, немов когось шукав, бо здалось йому, що побачив селянина, дуже схожого на батька.

Коли раптом вигулькнув біля нього саме той, схожий на батька. Зблизька був не такий схожий, бо урочистий, в темному костюмі із краваткою, але виявилось – це все-таки він. Простяг руки до сина. Міцно обнялися, хвилину мовчали, а потім перший обізвався батько, намагаючись говорити суворо:

– А що ти тут робиш, Томеку? На дверях стоїш, чи що?

– Я делегат разом із заступником командуючого армією…

– Саме тебе вибрали? – не йняв віри старий Черешняк.

– Мене. А як ви сюди потрапили?

– Я теж делегат. Тобто депутат. З батьком твого командира, – показав на Станіслава Коса, який махав їм рукою над головами, проштовхуючись ближче.

– І що ви тут робите? – не міг надивуватися Томаш.

– Керую, – сказав старий.

– Чим?

– Польщею, – відповів батько і, відчуваючи потребу детальніше пояснити ситуацію, за якусь мить додав: – Не сам. Разом з іншими.

Помовчали довгу хвилину, дуже здивовані обидва, бо хіба ж це не дивно, щоб із села, та ще й з фільваркового, до уряду брали або делегатом од армії посилали. Нові наставали часи, інші, ніж раніше. Врешті син зітхнув і запитав, стишивши голос:

– Взводний привів?

Старий злегка кивнув головою, усміхнувся.

– Тільна. Як із війни повернешся, то вже теличка буде або бичок…

– Привіт, Томашу, – пробився врешті до них Вест.

– Добрий день, громадянине поручику, – подаючи руку, хлопець швидко переклав у ліву номерок з гардеробу, який весь час тримав у долоні, щоб не згубити.

– Що там ховаєш?

– Нічого, таке кружальце, – показав і дав батькові. – За жерстяночку рюкзак дадуть, і ви там знайдете добрячу сокиру, вуздечку й ще щось, – засоромився раптом, але витяг із кишені коробочку, подав старому. – Мазь. Як повернуся, будемо деревця щепити…

– Як екіпаж? – запитав Станіслав Кос.

– Усе гаразд. А підпоручик, мабуть, незабаром одружиться.

– Який підпоручик?

– Ваш Янек. Учора вранці зірочки одержав. Мають лише до Ельби доїхати, а звідти повернуться назовсім.

Їхати через Берлін було важко. 3 руїн, з підвалів, з тунелів метро повилазили тисячі в гнило-зелених мундирах. У перші години після капітуляції не вистачало вартових, не встигали приймати зброю, тому деякі колони німців ішли з карабінами й автоматами, тільки що несли їх прикладами вгору.

За містом рухалися швидше, і вже під вечір наздогнали транспортери армійського розвідувального батальйону. За той час, коли брали місто, фронт одкотився далеко на захід. Чотири польські дивізії та кавалерійська бригада, підтримані чотирма артилерійськими бригадами і авіакорпусом, тіснили гітлерівців до Ельби, до якої з заходу вже підходили союзники.

Генерал, витративши на кидок до Бранденбурзьких воріт не більше трьох годин, підбирав по дорозі танки, гармати й транспортери, а Кос і Густлік нишком осміхалися – мовляв, усе це знадобиться хіба що на парад.

Проте виявилось: генерал, а не підпоручик, мав рацію, бо четвертого травня танкова група, піднята наказом по радіо, швидко вийшла вперед, на вихідні позиції, тому що фронт раптом став на місці. Треба було зламати опір ворога сталлю, вогнем, дати змогу піхоті просунутися вперед. Бригада розгорнулася на рівнині. Ліворуч і праворуч «Рудого» виднілися десятки машин. Густлік хотів порахувати, але збився після п'ятдесяти.

Не маскувалися, бо ворожі літаки вже не мали звідки підніматися в повітря, а від фронту їх затуляв широкий дорожній насип з двоповерховим будинком.

Григорій тихесенько мугикав щось грузинське, тримаючи руку на важелях, Віхура біля кулемета обмахувався кашкетом – показував, як йому жарко. Капітан Павлов з місця заряджаючого дивився на поле в перископ. Густлік порався біля прицілу. Двигун мовчав. Позаду раз у раз лунав низький свист і вибухали важкі міни.

Єлень знизав плечима, покрутив головою і порушив мовчанку.

– Адже ж я вам уже тричі казав: товаришу, ставайте до прицілу, а я кидатиму снаряди до ствола. Капітанові не личить заряджати.

– Капітан і партизан усе можуть робити. Я на місці Томаша тимчасово. До кінця війни залишилося хіба що кілька кілометрів.

– На карті близько… – сказав Янек із свого командирського місця; обірвав на мить – поряд вибухнув снаряд, осколки дзенькнули по броні, і крізь щілини сипнуло пилюкою, – а потім докінчив: -…а доїхати важко. Хочуть решту боєприпасів витратити, чи що?…

– Мабуть, не те кажеш, – відповів Павлов. – Їм не однаково, кому здаватися в полон. Ані в американців, ані в англійців Гітлер Освєнціму не будував…

В танку знов стало тихо. Янек подумав, що Іван має рацію – одне діло спробувати на власній шкурі, інше – знати з чуток і, можливо, не до кінця повірити, бо це таке жахливе, що й повірити важко. Потім розгорнув на колінах чималий аркуш, на якому було намальовано силуети американських та англійських танків – М-3, М-4 А-2, «Матільда», «Валентин», «Черчілль»… Йшлося про те, щоб ненароком не підстрелити союзника, коли б раптом під'їхав з протилежного боку.

– Увага, всі по машинах! – почули в навушниках знайомий голос генерала. – Завести мотори.

Ззовні долинули голоси команди піхотинців:

– Головний взвод – перший. Напрям – три тополі… Рота… кроком руш!

Заревів мотор, і генерал скомандував по радіо:

– Напрям – Ельба! Вперед!

«Рудий» зрушив з місця, а за мить усі танки й самохідні гармати, скупчені на вихідній позиції до атаки, посунули пологим схилом. Здіймаючи легку куряву, машини повзли, ще невидимі для ворога, який методично бив з важких мінометів по порожньому місцю. Янек відчув холод у грудях, як завжди, коли йшов назустріч небезпеці, і з полегкістю подумав, що всі їхні дівчата далеко в тилу. Чому Лідка полізла у вогонь наприкінці війни? – майнула в голові думка й одразу згасла, бо на війні треба думати тільки про бій.

Піхота вийшла на обрій, прискорила ходу. Танки піддали газу. Водії вирівнювали стрій, щоб водночас форсувати хребет височини і не дати ворогові змоги випустити багато фаустпатронів. Ще мить – і загриміли гармати, зацокотіли, кулемети, сталева лавина перекотилася на другий бік насипу, брязкаючи гусеницями по кам'яній бруківці.

Наша артилерія вела вогонь з максимальною швидкістю. Зграї важких снарядів пропливали по небу, падали чорно-червоною хмарою на плутанину окопів, що виднілася попереду. Пологими полями, за якими вже вгадувався берег великої ріки, могутньою лавиною йшла в атаку піхотна дивізія. В останню атаку поляків у цій війні.

Ворог не поступався, не мовчав, стрів наступаючих сильним артилерійським і кулеметним вогнем.

– Прямо тополя, праворуч десять, гармата!… – командував Кос.

– Єсть гармата, – прицілившись, відповів Єлень.

– Готово! – зарядивши, відповів Павлов.

– Вогонь!

Гримнув постріл, і Григорій негайно змінив напрям, щоб зійти з лінії прицілювання, якщо хтось у них намірявся стріляти. Важко дихаючи, спітнілий Віхура очищав дорогу короткими кулеметними чергами. Били густо… Між одним і другим пострілом з гармати Павлов заледве встигав глянути в перископ, проте помітив, як сусідній танк натрапив на міну і зник у фонтані вибуху, потім спалахнуло вишневе полум'я.

Засвистіла важка міна. Близький вибух струсонув танком. «Рудий» покотився далі, але капітан помітив позаду смужку диму, що проникала досередини.

– Горимо! – доповів.

– За прикриття! – наказав Кос.

Саакашвілі слухняно з'їхав у старий окоп, закритий од заходу стіною зруйнованого будинку. Ще не замовк двигун, як Павлов зірвав вогнегасника, відкрив люка і, не зважаючи на свист куль, вистрибнув і скотився по броні на землю.

За баштою по жалюзі над мотором повзло полум'я. Павлов спрямував на нього струмінь піни з вогнегасника.

З переднього люка вистрибнув Григорій, теж із вогнегасником у руках, але йогб втручання вже було не потрібне.

– Вогонь погашено! – гукнув він.

– Допомогти вам? – спитав задиханий майор, підбігаючи з кількома піхотинцями, один з яких ніс батальйонну рацію.

– Ні, спасибі, – промовив Павлов.

«Рудий» загримів гарматним пострілом, бив з кулемета, підтримуючи з місця атаку піхоти.

– Коли впораєтесь, виїздіть на берег Ельби, – наказав майор.

Піхотинці побігли далі, а Павлов і Саакашвілі почали стирати піну з танка.

– Головне – вентиляційний отвір очистити, – бурчав ірузин, – решта сама випарується.

Хвилин за дві танк був готовий до маршу.

– Як справи? – запитав капітана Віхура, що сидів спітнілий у танку.

– Все гаразд, – відповів Павлов. – За годину будеш рибу ловити в Ельбі.

Мотор завівся легко. Виїхали з окопу і помчали щодуху вперед, проте поки наздогнали цеп і встигли випустити заледве три снаряди, проти неба замайоріли білі прапори.

– Підготовили заздалегідь, чи що? – здивувався Янек.

Піхотинці вели полонених. Танки, серед них і «Рудий», оминали їх і з відкритими люками їхали в напрямі дедалі яскравішої зелені. Крізь укриті молодим листям гілки блиснула вода, і Павлов сказав:

– Ельба.

– По-польськи Лаба, – додав підпоручик Кос.

– Не знаю, як ви, – обізвався Віхура, – а я вже скинув чоботи.

Віхура виніс із танка сидіння, поклав його на чотири камені й мочив ноги в теплій воді прибережної мілини, тримаючи в руці чималу жердину, яка правила йому за вудку. Мокла мотузка, прив'язана до корка від термоса замість поплавця.

Щораз дужче припікало сонце. Капралів мундир висів на вербі, біля нього державний прапор, а під кущем стояли чоботи.

Трохи поодаль, в тіні величезного куща, лежали на брезенті решта членів екіпажу. Нікому не хотілося ані мити танк, ані чистити гарматне дуло, бо війна закінчилася. Взагалі невідомо було, що робити. Загоряли, відпочивали, ліниво перемовлялися.

– Спершу риба, – говорив Янек.

– Ні, головне – командування гітлерівців, – заперечував йому Густлік.

– Риба.

– Та ж ні. Кажу тобі – оберкоманда швидше здасться.

– Поб'ємось об заклад?

– На що?… Як я виграю, ти даси мені перепустку до Рітцена.

– Не маю права. Генерал може. Скучив?

– Дуже хочеться, – зітхаючи, признався сілезець, – і до Гонорати, і додому, Скоро вже чотири роки, як батьків не бачив.

– А як моя візьме, то ти того пічкура будеш чистити, розчиняти і смажити.

Підсунули сплетені руки Павлову, щоб розбив. Григорій подумав – це йому, і разом з капітаном ударив. На мить долоні всіх чотирьох з'єдналися, нагадавши давні часи під Окою. І двох років відтоді не минуло, а скільки подій відбулося, скільки змінилося, як багато чого вже ніколи не вернеться. Всі задумались, засумували, не знали, що буде далі.

Саакашвілі, взуваючи чоботи, заявив:

– Піду на шосе, може, про щось довідаюсь.

– Іди.

Кос теж підвівся, босоніж заліз на танк.

– Почекай, – відсунув убік Шарика, який сторожив на башті.

Переступаючи з ноги на ногу, бо розпечений метал пік ступні, зняв ордени з танкової рації. Виліз із танка, сів на розісланий брезент і заходився чистити їх ганчіркою.

– Ні, я вже ні, – відповів Павлов на запитання Густліка, якого Янек не чув. – Навіть метал з часом зношується, а людина тим більше. Наприклад, після визволення Варшави на вулиці Шуха… Навіть відповідати немає бажання. Хай інші розміновують, а я буду переходити вулиці тільки на перехресті, буду пити кип'ячене молоко і завжди носитиму шарфик од простуди. Ми вже своє відпрацювали…

Кос не погоджувався з сапером, навіть подумав, що Іван так тільки говорить, щоб легше на серці стало. Вирішивши змінити тему, запитав:

– Куди тепер, товаришу капітан?

– Коли?

– Зараз. Тепер, – повторив Густлік, думаючи про те саме, що й Кос. – Війна кінчається.

– Повернуся до своєї частини. Мабуть, ще на місяць або на два пошлють кудись комендантом міста, бо знаю мову, і зразу після цього – до Новосибірська. До своїх. Я ж показував вам фото.

– Я б ще раз подивився, – сказав Єлень.

Обережно взяв фото, приглядався до хлопчиків і повновидої усміхненої жінки, крутив головою. Один, другий раз одкрив рота, але не міг зважитися, і лише за третім разом несміливо й тихо сказав:

– Важко таких синків змайструвати?

– Навіть не оглянешся, – серйозно сказав капітан, – а коли вже будуть, то на голову сядуть.

– Жаль, – сказав Кос.

– Чого?

– П'ять днів як познайомились, а ви кажете: додому.

– Воювалось нам разом непогано, – додав Єлень. – І у воді, і в огні. Ви сьогодні «Рудого» врятували…

– Я теж звик до вас, як до братів, – перепинив його Павлов, щоб не вислуховувати подяк.

Віхура, який досі сидів нерухомо, раптом зірвався на ноги з вудкою в руках.

– Риба? – запитав Кос з надією в голосі.

– Їдуть! До нас їдуть! – гукав капрал.

Водночас всовував босу ногу в чобіт, надягав мундира й прив'язував прапора до лозини, що правила йому за вудку.

– Хто їде?

– Причепуріться трохи, дуже вас прошу, щоб сорому перед чужими не набралися.

Кос стрибнув на танк і з висоти Шарикового поста побачив чималий гумовий човен, що перетинав річку. Течія зносила його на кущі лози, серед яких стояв «Рудий». В човні сиділи троє американських солдатів: спереду чорний як ніч негр, за веслами молодий хлопець з коротко підстриженою чуприною і на кормі трохи старший за віком капрал з вусиками.

Собака гавкав на чужих. Вони його теж помітили, всі враз заговорили, засміялися, і той молодший дужче наліг на весла. Ще хвилина – і гума зашурхотіла по піску. Всі троє вистрибнули на берег, витягли понтона й зупинилися.

Навпроти стояли наші хлопці, вже в мундирах і чоботях, тільки Густлік, вибачливо посміхаючись, застібав гаплики під шиєю. Собака сидів біля Янека і уважно придивлявся до чужих.

Ще якусь мить усі мовчали. Коли Кос уже розтулив рота, молодий американець, діставши стусана від капрала, скривився, немов укусив недозрілого лимона, і врешті прошкварчав, мов сало на сковороді:

– Ссстрассвуйче!

Шарика і Єленя здивували ці дивовижні звуки, але Павлов зрозумів їх і, пригадавши уроки іноземної мови в школі, ввічливо відповів по-англійськи:

– Хто ви?

Всі дружно засміялися. Негр перший простяг руку, і всі почали потискувати один одному долоні, поплескувати по спині й перекрикувати один одного:

– Нацистам капут!

– Перемога!

– Росія, Америка, попєда! – гукав молодий, якому здавалося, що трохи вміє по-російськи.

– Побєда, – поправив Павлов.

– Мир, – сказав капрал, трусячи Густлікову руку. – Мир у всьому світі.

– Звідкіля по-польськи знаєш? – несподівано спитав американський капрал.

– Ти ще питаєш, американський лопух, звідкіля я по-польськи вмію? – не на жарти розсердився Густлік. – А ти звідкіля?

– Яз Огайо, але моя мати мала маленьку ферму біля Нового Тарга.

– Так би й казав. Давай сюди свою дурну головешку! – розкрив обійми Густлік. – То аж над Ельбу нам треба було приїхати, щоб зустрітися…

– Поляк? Поляк? – Американець тикав у груди Ві-хуру та Коса. – А ти?

– Росіянин, – відказав Павлов. – Рашен.

Віхура тим часом метнувся, розіслав на танковій броні чистого рушника, поставив пляшку, хліб, одкрив банку консервів.

– Будь ласка, – запрошував жестами, наливаючи горілку.

– Польська горілка? – перепитав капрал і урочисто переклав своїм друзям: – РоІіаЬ уосіка.

– А ти що думав? – підтакнув Густлік. – Це тато з мамою, а інакше спирт з водою.

Всі взяли в руки кухлі.

– Friendship, – сказав негр.

– No more war, – докинув молодий.

– Ніякої війни, тільки дружба, – переклав капрал з Огайо.

Вихилили горілку одним духом. Рідина обпекла горло, забила подих, в американців аж очі на лоба полізли.

– Міцна, – капрал перший перевів подих.

– Треба закусити, – порадив Густлік.

– В таку спеку підійшло б щось легше, – неохоче буркнув Янек.

– Своєї не маєте? – запитав Віхура. – Випивки?

– Віскі немає, – з жалем сказав капрал, – а пиво є. Американці принесли дві бляшанки, прокололи їх, налили повні кухлі пива.

– Техніка, – захоплено промовив Віхура, стукаючи пальцем по бляшанці.

Американці вже після першого тосту повеселішали. Наші хлопці смакували пиво, обережно здуваючи піну. Тим часом американський капрал, який встиг собі налити і швидко випити ще півкухля, почав філософствувати.

– Тут росіяни, там американці, а поляки і тут, і там, – показав на обидва береги Ельби. – Люблю вас, хлопці, а коли повернуся і скажу матінці… Я вас люблю і хочу мати від вас пам'ятку.

Капрал схопив Густліка за ґудзик з орлом, не випускаючи з руки,спитав:

– Можна?

– Навіщо тобі? – здивувався Єлень, але, побачивши посмутніле обличчя, дістав з кишені ножика й одрізав: – Бери.

Американський поляк розхвилювався, відірвав од свого мундира ґудзик і дав Єленю.

– Бери.

Молодий американець і негр, побачивши це, теж одірвали від своїх мундирів ґудзики і подарували їх нашим хлопцям. Чорний ухопив Віхуру за ґудзика й намагався відірвати його.

– Стривай, П'ятнице, не рви, я сам дам! – крикнув Франек з англійським акцентом і, діставши з кишені жменю ґудзиків, пороздавав американцям.

Наймолодший з гостей подарував Косові складеного ножа. Янек заліз у танк, витяг з рюкзака свої старі єнотові рукавиці й мовчки віддав молодому американцеві. Той аж скрикнув із захвату й обома руками потис Косову долоню.

– Це ваш собака? – запитав він і гладив Шарика по пухнастій голові.

Саме з цю мить, не помічений ніким, окрім Шарика, повернувся Григорій і, зупинившись за кілька кроків, спостерігав за всім товариством. Собака загавкав, звертаючи увагу свого хазяїна на повернення механіка.

– Григорію, ходи-но сюди, познайомся.

– Саакашвілі, – тричі повторив грузин, потискуючи простягнені руки.

– Грузія, Кавказ, – пояснював Єлень. – Там, звідки Сталін.

– Густлік виграв парі.

– Війна закінчилась, війна закінчилась, хлопці! – зрадів Єлень і плеснув американця по плечу, а той відповів тим же.

– Загальна капітуляція?

– Ще ні, але на нашій ділянці кінець. Усі підрозділи повинні вишикуватись у колону на шосе, – пояснив Саакашвілі. – Генерал наказав, щоб негайно.

– Ідемо, – вирішив Кос і звернувся до американського капрала: – Поясніть своїм, яка ситуація.

– Доведеться, – насупив брови трохи підпилий капрал.

Віхура засунув недопиту пляшку негрові до кишені, зібрав рештки їжі. Саакашвілі заліз до танка, відкрив подачу пального.

Американець притримав Коса за руку.

– В мене є ще одне прохання.

– Кажи.

– Якщо б я привіз додому такий прапор, мати б зраділа, бо справжній, польський…

– Бери, – погодився Кос, потис капралові міцно руку і стрибнув на танк.

Гаркнув мотор, «Рудий» повільно посунув заднім ходом. Американці простигли руки з піднятими вгору великими пальцями – на щастя.

– Щасливо! – гукав негр, приклавши долоні до рота. Капрал одв'язував прапора.

– Навіщо? – запитав молодий.

– Для моєї матері, – пояснив той.

Зіпхнули човна на воду й повільно попливли на західний берег, передаючи з рук у руки недопиту пляшку «тата з мамою».

«Рудий» крутився на місці, а потім узяв напрям на схід. Янек, помахавши гостям шоломом на прощання, зник у башті, проліз до механіка й спитав:

– Знаєш, куди?

– Знаю, тільки не хотів говорити при чужих.

– Але нам скажеш? – підліз з другого боку Густлік.

– Над Нейсе. Але спершу загальний збір біля Рітцена…

– Мені буде близько, – вставив Єлень.

– … і великий прийом у генерала на честь перемоги.

– Там у нього перепустку попрошу і дозволу взяти Гонорату з собою, щоб з нами повернулася…

Сказав «повернулася», і від цього слова немов посвітлішало в танку. В цю мить усі відчули: щоб не сталося в майбутньому, але саме зараз почався новий, уже не воєнний період у житті екіпажу «Рудого».

Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ

Опівночі, між 8 і 9 травня 1945 року, в місцевості Карлсгорст, на околиці Берліна, маршал Жуков наказав привести фельдмаршала Кейтеля і його двох колег до зали, де на столі лежав підготований акт беззастережної капітуляції.

«Ми, нижчепідписані, діючи від імені німецького головного командування, погоджуємось на беззастережну капітуляцію перед Головним Командуванням Радянської Армії і одночасно перед Головним Командуванням Експедиційних Сил Союзників усіх наших збройних сил" на суші, на морі і в повітрі…»

В нуль годин за московським часом акт капітуляції було підписано, і війна закінчилася.

О другій годині ночі московська радіостанція передала цю звістку, і тоді на всій лінії фронту спалахнула стрілянина, як ніколи під час боїв – усі стріляли на радощах, уже не в противника, а в зоряне темно-синє небо. Наступного дня в усіх арміях, дивізіях і полках почалися гучні бенкети, прийоми, святкування. Всі, хто залишився живим, хотіли гуляти.

Танкісти звикли діяти рішуче і швидко, тому в танкових і моторизованих підрозділах столи було накрито, тільки-но колони підійшли до районів зосередження.

Травневе сонце виблискувало на міді інструментів, засвічувало вогники на срібній паличці диригента і в окулярах худого капрала, який дудів у найбільшу трубу. Оркестр грав, стоячи на сходах білого великого будинку. З яблунь, груш і слив несміливо падали пелюстки в такт ударів бубна.

Під деревами, за столами, поставленими в ряди і застеленими простирадлами, сиділи танкісти, генералові гості. Співали під музику «Землянку», «Оку», «Розшумілися верби плакучі», піднімали тости, які закінчувались неминучим: «Хай живе!»

Екіпаж танка 102 сидів за невеличким столиком під розлогою яблунею, всипаною блідо-рожевим пахучим цвітом. Столик угинався від страв, не бракувало й пляшок, але здалека було помітно: ці четверо не дуже веселяться.

Може, тому сумували, що саме сьогодні вранці попрощалися з капітаном Павловим – його призначили комендантом містечка. Запрошував усіх у гості, але не знали, чи буде їм по дорозі.

Віхура, розмахуючи руками, вже довгий час пояснював щось, а коли оркестр обірвав музику, щоб передихнути й перекусити, закінчив, стукаючи по столу кулаком:

– Усі будинки позаймають, роботу розберуть, найвродливіших дівчат до шлюбу поведуть, а нам з нашими орденами доведеться горобців на городах лякати.

– Не так уже й погано, – заспокійливо буркнув Густлік. – Ти сам казав, що або автомобільну фірму відкриєш, або вірші писатимеш…

– Що там вірші, – урвав його Франек. – Я старим парубком залишуся. Один Кос може не журитися.

– Я теж, Панночка Гонората…

– Не будь такий упевнений. Може, її давно вже в Рітцені нема або за Кугеля вийшла заміж.

– Є і не вийшла, – всміхнувся Густлік, але відразу посмутнів, бо подумав -з дівчатами все може статися.

– Франеку! – Григорій штовхнув під бік Віхуру. – Напишімо разом листа до Гданська, щоб сестри Боров'янки приїхали нас навідати.

– Перепусток їм не дадуть, – капрал зморщив носа й потер лоба долонею.

– Може, хай спробують приїхати до Лідки й Марусі, до госпіталю, – порадив Янек і одразу ж додав: – Я одержав листа від Марусі, але не все там розумію.

– Покажи, може, разом… – запропонував Григорій. Проте читати листа не довелось, бо підійшов генерал, який з келихом у руці ходив од столу до столу, усміхався, поздоровляв і цокався, як доброму господарю личить. Він дуже здивувався, помітивши, що екіпаж «Рудого» майже не доторкнувся до їжі й напоїв.

– Що це таке? Піст? – спитав, перекрикуючи оркестр, який заграв вальса.

– Так, – відповів за всіх Саакашвілі. – Спершу піст, потім торт.

– Не розумію.

– На солодке чекаємо, громадянине генерал, – пояснив Кос. – Старший сержант Шавелло попередив, що він сьогодні з нагоди закінчення війни…

– Щось таке приготує, чого ніхто з нас не куштував, – докінчив Густлік.

– А може, він вас обдурив, і залишитесь голодні, – засміявся командир і простяг руку з келихом до Коса. – Випиймо за цю зірочку, щоб не остання…

– За другу велику ми теж не пили, – підказав Єлень, показуючи на генеральський погон.

Випивши трішки вина, командир пішов далі.

– Чому про перепустку не попросив? – буркнув Янек.

– Не встиг, – виправдувався Єлень.

– Може, й справді Шавелло нас дурить? – занепокоєно запитав Віхура.

– Ідуть, – перший помітив Григорій.

Між деревами з'явився довгий ряд кухарчуків у білих фартушках, з тістечками- й тортами на тацях, а попереду в розкішному ковпаку крокував сержант Шавелло з окулярами на носі, які одягав лише в найповажніших випадках. Побачив генерала і, виструнчившись, попрямував туди, щасливо всміхаючись. На кришталевій таці ніс запашний торт, удвічі більший за протитанкову міну, який виблискував глазур'ю і кремом. Навіть не помітив, як минув екіпаж «Рудого».

– Пронесе повз нас, негідник, – прошепотів Густлік.

– Не пронесе, – крізь зуби відповів Віхура і, повернувшись у кріслі, спритно підставив ногу Шавеллу.

Той захитався, витяг уперед руки. Саакашвілі перехопив тацю і поставив торта на стіл. Віхура кинувся піднімати сержанта і робив це так, щоб той якнайдовше не міг устати. Аби не Юзек, який поставив тацю з тістечками в траву і теж поспішив дядькові на допомогу, тривало б це дуже довго.

– Іде людина, іде й раптом спотикається, – бурчав Костянтин, стріпуючи пісок з колін. – Добре, що хоч торт…

З подиву й розпачу сержантові враз одібрало мову. Танкісти, облизуючись, наминали торта. На таці лишилася вже тільки половина з ножем, що стримів у шоколадному пагорбі.

– Танкісти! – заверещав мов навіжений Шавелло і, вириваючи з-під кітеля пістолет, прошепотів крізь сльози: – Моліться, поки не пізно…

– Дядьку, що ви? – схопив його за руку Юзек.

Ззаду підбігло двоє чергових розпорядників з пов'язками, вирвали пістолета й попід руки повели сержанта до будинку.

– Що сталося? – запитав суворо генерал, підходячи від сусідніх столів. – П'яний?

– Та ні, здається, – відповів Янек. – Не знаю, чому він на нас з пістолетом…

– З'ясуємо.

Командир пішов перший, за ним підпоручик Кос, Єлень і слідом Віхура. Швидко минули столи, обійшли будинок. Юзек Шавелло з поясом у руці й солдат у дверях стали струнко. У відповідь на нетерпеливий жест вартовий одчинив засув.

Не звикнувши ще до темряви, що панувала в приміщенні, генерал грізно запитав:

– Ви що, збожеволіли, Шавелло?

– Нерви… – схлипнув голос десь у кутку.

– Війна закінчилася, то ви в своїх хочете стріляти? Старший сержант вийшов без пояса з темряви, став струнко і,схлипуючи, пояснював:

– Я ж усю ніч старався… Губи зробив з апельсина, носа й очі з горішків, волосся виклав з шоколаду, а вони ножем у саме лице – і зубами… – розпачливо махнув рукою.

Слова на мить потонули в сльозах, але Шавелло опанував себе й доказав до кінця:

– Я ж портрет улюбленого генерала на торті зробив, а вони зжерли, й ніхто не побачив…

– Випустити, – наказав генерал і, сердито глянувши на танкістів, пішов у сад,

– Пане Костянтин, ми не навмисне… – примирливо простяг руку Кос.

– Хіба можна було впізнати портрет? – лагідно докинув Віхура.

– Придивившись, можна було… – схлипнув Шавелло, потискуючи Янекову правицю. – Тепер уже пізно, нічим не зарадиш. Але якби за руку не вхопили… – застібаючи пояса, відійшов убік, заспокоюючись.

Слідом за ним, як тінь, подався Юзек.

– Тепер кілька днів про перепустку і не згадуй, – сказав Кос до Єленя.

– Сам одпусти. Скочимо з Франеком, одна нога тут, друга там.

– Дозволь йому, – підтримав приятеля Григорій.

– Звідсіля й тридцяти кілометрів не буде, а потім, як вирушимо на Нейсе, важко будо повертатися, – доводив Віхура. – Навмисне сьогодні навіть краплі в рот не брав…

– Гаразд, – дозволив Янек, розуміючи, що ситуація заплутується, – але щоб повернулися перед світанком.

Хлопців немов вітром здуло. Саакашвілі, зітхнувши, повторив своє прохання:

– Покажи того листа, може, разом розшифруємо. До столів уже не хотіли повертати, вийшли садом у поле, посідали в траві під терновим кущем, і там під весняний радісний щебет жайворонків Янек прочитав Григорію листівку від Марусі:

«Любий! Не знаю, чи ми коли-небудь зможемо віддячити Лідці за те, що вона зробила для нас. А тепер прошу і тебе, і всіх членів екіпажу – не приїздіть до госпіталю…»

Кос обірвав речення на середині й запитав:

– Розумієш щось?

– Не все, – зітхнув Саакашвілі. – Єдине певне – не хоче, щоб її навідували – бачили оте обсмалене волосся. А що Лідка для вас зробила, не знаю, але такої дівчини днем з вогнем не знайдеш…

Вже годину Віхурин газик підстрибував на корінцях і камінні лісової вибоїстої доріжки.

– Чорти б забрали таку дорогу! – лаявся Єлень, тримаючись, щоб не вилетіти з машини.

– По шосе без перепустки далеко не заїдеш, – крізь зуби відповів Віхура. – Найгірше ще попереду, бо, як не крути, а доведеться перетнути головну дорогу на Костжинь і Познань, а по ній невпинно ідуть війська.

– Не можна більше чекати. Як Гонорату Марусі до госпіталю віддамо, то всі троє разом до Пол'ьщі повернуться. Вже не загубиться.

– Невідомо тільки, чи ще чекає, – ущипливо промовив водій.

– Ти вже це казав, – спокійно промовив Густлік. – Дивись краще за дорогою…

Хвилину їхали мовчки. Ліс дедалі рідшав, і незабаром машина, долаючи мілкий рів, виїхала на узлісся та зупинилася в тіні крислатого куща ліщини.

Трохи ліворуч, на вигорілому викорчуваному полі, хлопець у довгому плащі вів за вуздечку сухореброго коня. Старий у сорочці з засуканими рукавами, у військових штанях і в пілотці, на якій залишилася пляма після відпоротого гітлерівського орла, тримав плуга. Закінчивши ряд, зупинилися відпочити і подивитись із пагорба вниз, на широке шосе, яким сунули війська, мов рвучка, неспокійна річка.

Віхура заглушив мотора, і тоді крізь гудіння військових машин хлопці почули веселі, бадьорі голоси солдатів, та й слова можна було розрізнити.

Перезирнувшися з Густліком, Віхура дістав з-під си-діня бінокля, подивився в нього, передав Єленю.

– Він.

– Справді, – підтвердив Густлік. – Варто б під'їхати, потиснути руку.

– Відразу б улипли. Треба перечекати якийсь час, а тоді на повному ходу.

У бінокль ясно видно було вусатого командира, який їхав попереду, вже не вахмістра, а поручика Калиту. Його легко було пізнати, хоч на щоці з'явився новий шрам і медалей на грудях побільшало. В першій трійці їхав баяніст, з боків найголосистіші співці в розвідувальному ескадроні. Виводили по-молодецьки і водночас тужно.

Голоси щораз більше заглушував гуркіт моторів. Бригада важкої артилерії під'їздила до перехрестя доріг.

У відкритих газиках -офіцери, на тягачах -тсоманди-ри гарматних обслуг, а на лафетах, як горобці на паркані, – артилеристи.

Під брезентом ваговозів для боєприпасів було повно солдатських пожитків, на бортах біліли свіжонамальовані лозунги: «Здрастуй, Вітчизно!», «Перемогли в бою, переможемо у відбудові країни».

Єлень повів біноклем і прочитав на дороговказі біля роздоріжжя два великі написи BERLIN, латинськими літерами й кирилицею; вістря затесаних дощок показували, звідкіля йдуть війська. Прямою дорогою до Костжиня було 20 кілометрів, до Познані – 207, а польські підрозділи, як кавалерійські так і артилерійські, повертали в напрямі Франкфурте, Котбиса й Шпрєм-берга.

Ще не проїхали гармати, як узбіччям блискавично промчала мотоциклетна рота, і Густлік подумав, що, коли б не пилюка, то, може б, і підпоручика Лажевського розглядів.

На шосе вийшов радянський гвардійський піхотний полк. Попереду прапор і командири при орденах, за ними – розвідники, які співали пісеньку про Катюшу і квітучі яблуньки, присвистуючи після кожного куплета.

Марширували радянські піхотинці на Познань, і разом з ними – поляки, теж із командиром полку попереду. Колона повертала на південь, співаючи:

Коли я вернуся з Берліна, з Берліна,

То вийде стрічати дівчина, дівчина,

Буде повно сміху, буде трохи сліз,

І в дулах автоматів бузок заквітне скрізь.

Лунали пісеньки, як колись на тій сибірській станції, де вони зустрілися з Янеком. Солдати весело гукали і більше для забави, аніж з потреби обмінювалися цигарками й тютюном. Слів, звичайно, не було чути, а згодом і пісню заглушило ревіння танків, колона яких з'явилася на шосе, знявши хмару куряви.

Війська йшли, а вони так само сиділи в газику, що причаївся під ліщиною. Тінь пересувалася, сонце припікало в спини, Густлікові ставало дедалі сумніше й нудніше

– До осені думаєш тут чекати? – запитав Віхуру.

– Поки на шосе не утвориться пробка, нема про що й мріяти.

– А якщо ніколи не утвориться?.

– Стільки машин їде, якась і зупиниться, – впевнено сказав Франек.

Чекали ще хвилин з п'ятнадцять у напруженій мовчанці, і виявилося – Віхура мав рацію. З боку Берліна за півкілометра від їхньої схованки щось трапилось, якась машина з причепом перегородила дорогу, дві інші намагалися воднораз оминути її і заклинили шосе. По той бік пробки натовп густішав, а з цього боку стало вільніше.

– Держись міцно, – сказав Франек Густлікові, запускаючи мотора.

Рвонули вперед, немов на гонках. Піщаною доріжкою в хмарі пилюки проїхали викорчуване поле, різко загальмувавши перед ровом, подолали його і, сигналячи, мов на пожежу, проштовхнулися між піхотою.

Різко повернувши, Віхура розминувся з ваговозом, водій якого, нічого не підозрюючи, впевнено їхав головною дорогою і не думав змешувати швидкості. Через місток, продірявлений снарядом, з'їхали на бічне шосе, відірвалися від головного шляху і лише тоді, витираючи піт з лоба, капрал зітхнув з полегкістю.

– Я вже думав, що мене той гладкий зупинить, і будуть неприємності, – сказав до Густліка і, показуючи табличку з написом «Рітцен», додав: – Глянь, уже близько.

Сілезець на радощах гупнув його в спину, газик вилинув убік і ткнувся в кам'яний стовпчик.

– А щоб тебе дідько забрав! – вилаявся Франек, гальмуючи. – Слід залишиться.

Виліз з машини, оглянув ум'ятину на радіаторі, потім знов сів за кермо; далі їхали мовчки.

Коли з лісистого пагорба побачили Рітцен, місто видалося їм більшим, ніж раніше. Може, тому, що на вулицях було чимало людей, військових і цивільних. Місто вціліло завдяки тому, що вчасно було висаджено в повітря греблю і обійшлося без вуличних боїв.

Хлопці не знали адреси й вирішили почати розшуки з центра, з тієї трикутної площі, де раніше стояла зенітна батарея. Виявилося, що діяли вони правильно, бо в цегляному будинку, в якому вони колись жили, тепер розмістилася комендатура і міська управа. Біля дверей у юрбі жінок побачили чоловіка в костюмі, перешитому з німецького мундира: він давав розпорядження й тицяв у простягнені руки карточки, черкнувши на них кілька слів.

Радянський офіцер, що саме проходив мимо, відповідаючи на уклін, оддав німцеві честь.

Жінки з лопатами та граблями почали перекопувати газон, на якому залишилися ще сліди окопів.

Коли газик з Густліком та Віхурою під'їхав ближче, чоловік повернувся і радісно розкрив обійми.

– О, гер Єлень! Чекаю на вас з великою тугою. Густлік вистрибнув з машини, став за два кроки і, не подаючи руки, суворо запитав:

– Як себе почуває панночка Гонората?

– Я гадаю, дуже добре…

– Ну, то…

Лише тепер він схопив німця за руку, міцно потис її, а потім одрекомендував:

– Обер-ефрейтор Кугель. Капрал Віхура. Де вона?

– Зараз їдемо, тут близько. Кілька кроків.

– Поїхали, – жестом запросив Франек.

Газик різко розвернувся, помчав праворуч у бічну вуличку і зупинився перед віллою, що тонула в білому й рожевому тумані яблуневого, грушевого та вишневого цвіту. Над брамою великі літери: «MILITARANSZTALT».

– Що. це за військовий ansztalt? – спитав Єлень.

– Це і є фрейлейн Гонората, – з пошаною відповів Кугель.

Гонораті вже не раз снилося, що по неї приїхав Густлік, вона вже й скриньку наготувала, а назавтра із слізьми в очах мусила розпаковувати.

Дівчина сиділа на другому поверсі в кімнаті, захаращеній меблями, заваленій скатертинами й накидками, прикрашеній безліччю фаянсових статуеток, знесених з усієї вулиці на розпорядження Кугеля, який сказав, що очищення їх од пилу трохи заспокоїть панну Гонорату. Сиділа біля вікна, тихо й сумно підспівуючи:

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Бо мені серденько горе й сум здавили,

Закохалась в тебе аж по самі вуха…

Співала, не стільки вишиваючи білих орлів, скільки випорюючи гітлерівських із серветок та обрусів. Залишала лише гарно вишивані вензелями готичні букви, схожі на польські.

В одній косі дівчина мала червону стрічку, кінець другої був розплетений на згадку про певну подію, що сталася місяць тому. На пальці виблискувала шестигранна гайка, що правила за обручальний перстень.

Коли на першому поверсі пролунав дзвінок, Гоно-рата покинула роботу, підвела голову і, зашарівшись, чекала.

Чути було брязкіт замка, гомін приглушеної розмови, а потім швидкий стукіт черевиків на дерев'яній підошві по сходах. В дверях зупинилася покоївка в фартушку і мереживному чепчику.

– Гер Кугель з двома солдатами.

– Не хочу його бачити, – тупнула ногою Гонората. – Ані його, ані тих… – обірвала на півслові і вколола себе голкою в стегно – пересвідчитись, що не спить.

За покоївкою у відчинених дверях з'явилися, крім Кугеля, двоє польських солдатів; один із них був взводний Єлень. Гонората, побачивши його, давно очікуваного, хотіла підвестися, піти назустріч, проте не мала сили.

Єлень ступив кілька кроків, зупинився перед кріслом.

– Ось і я, Гоноратко.

Дівчина несподівано для самої себе грізно насупилася.

– Чому так пізно? Скільки днів тут сиджу і сиджу, двадцяту скатертину випорюю.

– Війну кінчали. А тепер ходімо…

– Не піду за вас, пане Густліку.

Єлень хитнув головою, немов хтось уперіщив його палицею, і мовчки повернувся до дверей.

– Йди-бо сюди. Забери перстень.

Не змогла зняти гайку з пальця і прохально простягла руки.

– Густлічку…

Хлопець упав на коліна, нахилився до рук дівчини. Вона сором'язливо, закриваючи монограму на скатертині, підняла її до вологих очей.

– Чистий, – подав їй Густлік свій носовичок. – Не витирай очей цією гітлерівською поганню.

До них підійшов Віхура і, віддаючи честь, сказав:

– Ну, Густліку, забирай свій скарб – і мерщій назад! Командир наказав швидко повертатися.

– Не поспішайте! Тут командую я! – озвалася Гонората.

Підвелася, простягла руку Єленю, а потім ударила в латунний гонг.

На цей сигнал з усієї вілли збіглася челядь: садівник, двірник, кухар, його помічник і дві покоївки. Поставали шеренгою під стіною, немов добре вишколене військо. І Гонората взялася в боки й заявила:

– Загальна тривога! Різати, варити, смажити! Сьогодні ввечері прийом. Таке велике свято, якого ви ще не бачили.

В нічне небо високо шугонула ракета, описала дугу й розсипалася різнобарвними зірками. Кугель, який стояв біля відчиненого вікна, знов заряджав ракетницю, але. Єлень схопив його за руку.

– Годі!

– Остання.

– Годі, кажу! Час їхати.

– Давно пора, – підтвердив Віхура. – Що це за гульня, коли не всі можуть пити.

– Вистрелю, тоді поїдете. Щоб ми ще колись зустрілися.

– Я побіг до машини, а ви виносьте манатки.

– Тільки щоб наша зустріч, Кугелю, була не така, як тоді на шлюзі.

Густлік підняв недопитий келих і цокнувся з німцем.

– Спати хочеться, – сказала Гонората, простягаючи руку. – Дякую вам, пане Кугель. Справді, серед обер-єфрейторів трапляються люди.

– Сон перейде, Гоноратко, як вирушимо в дорогу, і вітер тебе обвіє.

Тим часом до кімнати повернувся Віхура і сердито сказав:

– Нікуди не поїдемо.

– Чому?

– Бо в нас машину поцупили! Була – і нема. Якийсь час усі стурбовано мовчали.

– То заночуємо тут, – запропонувала Гонората, яка була трохи напідпитку.

– Армія завтра вирушає на Нейсе. Запізнення на двадцять чотири години рівнозначне дезертирству, – пояснив Віхура, підняв невидимий карабін до плеча і голосно клацнув пальцями.

– Та невже? – налякалася дівчина і відразу протверезилась.

– Де ж машину роздобути, коли війна закінчилася? – вголос бідкався Єлень.

– У більшовиків тут зараз, мабуть, сотні автомашин, – несміливо підказала Гонората.

Кугель, почувши ці слова, явно занепокоївся і позадкував до сходів.

– Пишіть, – говорив, водночас піднімаючись сходами.

– Бувай, – кивнув йому головою Віхура і повернувся до Єленя: – Іншої ради немає.

– В союзників, з якими разом кров проливали? – обурено гукнув Єлень і запитав Гонорату: – Пильнують добре?

– З одного боку вартовий, з другого – дротяна огорожа, – пояснила дівчина, витягаючи з кутка передпокою садові ножиці.

Сілезець узяв їх і, перевіривши, повторив за Віхурою:

– Іншої ради нема. Треба позичити.

Рівними щільними рядами стояли великі ваговози, зграбні півторатонки й кремезні, приземкуваті газики. Ось один із них раптом тихенько зрушив з місця, викотився крізь діру в сітці на газон у парку, з газону на алею і зупинився біля густих кущів.

З кущів вибіг Віхура, миттю повантажив у машину три валізи й скриньку, посадив на них Гонорату, сам сів за кермо і крізь зуби скомандував:

– Перша швидкість!

Газик, підштовхуваний невидимою силою, слухняно зрушив з місця, набрав швидкості, виїхав на вулицю, повернув за ріг будинку, й лише там з-за машини вийшов засапаний Густлік.

– Вистачить. Зможеш завести? – запитав утомленим голосом і сів біля водія.

– Ключик підходить, – зрадів Віхура.

Мотор завівся відразу. Набираючи швидкість, виїхали на шосе. Позад них у небо злетіла прощальна ракета обер-єфрейтора Кугеля.

– Порядний фриц, – сказав Франек.

– Але ми нечесні, – сердито буркнув Густлік. – Хай йому чорт – у своїх красти!

– Позичати, – поправив Віхура.

Виїхали з-поміж будинків; на шосе, обсадженому фруктовими деревами і осяяному місяцем, було видніше.

– Щось муляє, – сказав сілезець.

Підвівся, підняв сидіння і витяг з-під нього номер машини.

– Глянь, Віхуро, мабуть, наша…

– Точно, – підтвердив капрал.

З'їхав на узбіччя, загальмував, вискочив з машини і оглянув радіатора.

– Йди-но сюди, – покликав Густліка. – Глянь. – Показав ум'ятину, що залишилася від удару об кам'яний стовпчик. – Власну машину позичили.

– Оце історія! – здивувався Єлень, залазячи в машину і дбайливо вкриваючи ковдрою Гонорату, яка солодко спала.

– А що тут дивного? – знизав плечима Віхура, вмикаючи першу швидкість. – Нормально, як це між сусідами буває, – філософствував далі. – В сумі на одне виходить: скільки було машин у нас і в них, стільки й залишилося.

Їхали дедалі швидше порожнім шосе, щоб устигнути вирушити разом з усією армією на південь, на землі над Лужицькою Нейсе, які знову стали територією Польської Народної Республіки.

Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ

Хлопці повернулися з Гоноратою вчасно. Спочатку навіть здавалося, що ніхто й не помітив їхньої відсутності. Та коли танкові підрозділи слідом за піхотою рушили на Лужиці, генерал затримав екіпаж «Рудого».

– Залишіться тут ще на два-три дні. За цей час, підпоручику Кос, владнайте формальності, пов'язані з особистим життям екіпажу.

– А може, ми… – почав був Кос.

– Досить, – обрізав генерал. – Я хочу командувати танком, а не групою туристів чи сімейним будиночком на гусеницях. У Віхури я відібрав машину, щоб покарати. Поїде з вами кулеметником і помічником Саакашвілі.

– Все одно залишається вільне місце, бо Томаш ще не повернувся.

– Не біда. Поїдете вчотирьох. Черешнякові заступник командуючого армією дав у Варшаві двотижневу відпустку для відвідання родини в Студзянках. Повернеться прямо до Лужиці.

– Хитрий той Томаш, як лисиця, – з визнанням буркнув Густлік, коли генерал пішов.

– А ти хитрий, як муха, – сказав Янек. – Треба до осені клопотатися, поки Гонората солдатом стане.

Формальні справи були й справді копіткі, бо всім штабним писарям після війни в головах замакітрилося, і треба було їх міцно до стіни притискати, щоб виписали потрібний папірець. Ходили владнувати справи гуртом, і там, де не допомагав офіцерський чин Янека, ані прохання Григорія, Густлік хапав упертого за руку і, потискуючи її, повільно говорив:

– Я був би дуже радий, якби ви нам оце підписали.

Лише на кінець третього дня Гонорату мобілізували і призначили помічником медсестри Вогника, що керувала відділом польового госпіталю армії. Коли відвезли нову санітарку на місце призначення, Маруся, скориставшися з нагоди, пояснила Янекові зміст свого листа і на закінчення додала:

– Якби не Ліда, все довелося б починати спочатку, а тим часом нас роз'єднали б кілометри, дні й місяці, а може, й роки…

Вони всі троє просили (Віхура лишився біля машини), аж поки Лідка погодилася підійти до вікна. Сховавшись за завіскою, сказала:

– Я тут… Добрий день.

– Одужуй швидше, – перший обізвався Янек, – і повертайся до нас. Дякую тобі, Лідко.

– Якщо захочеш, то навіть у танку є місце, бо Томек у відпустці, – додав Густлік.

Григорій нічого не сказав, хоча навіть рота розтуляв і вуса гладив. Махнув тільки рукою й відвернувся, бо сумно йому стало. Нелегко говорити до порожнього вікна, особливо коли хочеш багато чого важливого повідомити.

Вже відходячи од вікна, Саакашвілі, оглянувшися, на якусь мить побачив за шибкою схудле обличчя і білу хусточку на голові. Хлопець не дав по собі пізнати, що помітив Лідку, боячись завдати їй прикрість.

Через три дні вирушили на світанку, бо на ніч хотіли зупинитися в капітана Павлова, в місті, куди його призначено комендантом. Опівдні, не зупиняючи машини, попоїли хліба з м'ясними консервами і помчали далі, змінюючи час од часу Саакашвілі за важелями, щоб міг розім'ятися.

– Іван нам таку вечерю організує, якої вже давно не їли, – запевняв Густлік.

– Обіцяв мені показати, як користуватися логарифмічною лінійкою, – згадав Янек.

«Рудий» мчав осяяним сонцем шосе, обабіч якого росли фруктові дерева. Окрім Григорія, який знову вів-машину, всі сиділи на башті, нетерпеливо давлячись уперед.

– За тим пагорбом, – сказав нарешті Кос, поглядаючи на карту;

Виїхали на плаский пагорб і внизу, десь за півкілометра попереду, над річкою побачили лужицьке містечко. Темним багрянцем жевріли його стрімкі дахи, виблискували бані костьолів, вежа ратуші золотистою голкою проколювала небо. Над самою річкою видно було порослі зеленню руїни старого замку, а поряд з ними широкі бастіони форту минулого століття.

Все це купалося в промінні травневого сонця, на околицях біліли сади, і ця картинка годилася для фотографії з написом: «Пам'ятка з-над Нейсе», аби не люди, які виповзали з міста, немов мурашки з палаючого будинку. Молоді й здорові пішли, мабуть, раніше, бо тепер шкандибали тільки старі, діти та каліки, внук штовхав візок, на якому сиділа паралізована бабуся.

Керували цим рухом радянські піхотинці, слабкішим допомагали залазити в машини, які йшли на захід.

Танкісти, нічого не розуміючи, перезирнулися.

– Що за чорт? – прошепотів Віхура.

– Збожеволіли, чи що? – буркнув Густлік.

Коли під'їхали ближче, Кос помітив Павлова в гурті людей, що керували цією дивною евакуацією.

– Зараз дізнаємося. Зупини машину! – наказав механікові і ще здалека гукнув з башти: – Товаришу капітан!

Іван повернувся і, прикриваючи долонею очі від сонця, здивовано розглядав танк. Янек зіскочив на землю і, простягши руки, побіг назустріч Павлову.

– Ми до вас у гості. Не впізнаєте?

– Невчасно, – стурбовано відповів сапер. – Евакуюємо місто.

– Чому?

– Склад вибухівки у форті замінований, – показав на місто. – Все злетить у повітря.

– Коли? Чому?

– Ходімо зі мною, довідаєшся, – Капітан перший пішов уперед. – Наша контррозвідка спіймала саме того, хто мінував.

– Командуй, тут, Густліку, – гукнув Кос. – Я незабаром повернуся.

– Слухаюсь.

Один з піхотинців-регулювальників помітив «Рудодого», підбіг на край рову і, вимахуючи червоним прапорцем, кричав до Єленя:

– Відійди назад, бо як довбоне, то гусеницями накриєшся!

– Не репетуй, синку, бо захрипнеш! – заревів йому у відповідь сілезець.

Павлов і Кос зійшли з шосе біля невеличкого бетонного містка на схил, укритий окопами й сходами сполучення. Зіскочили на дно траншеї, пішли один за одним, спішно минаючи гострі повороти, і, врешті, за третім Янек майже наштовхнувся на вартового.

– Стій! – наказав солдат.

– Я комендант міста, – протиснувся вперед Павлов.

– Проходьте.

Після наступного повороту окоп розширився; тут стояв радянський полковник, який гукав у телефонну трубку:

– Повторюю: жодного солдата не пускай за встановлену межу. Війна закінчилась, і ти не маєш права кидати людей на видиму смерть заради спасіння кількох калік. У їх крові винен той мерзотник, який замінував.

Кинув трубку й привітався з Павловим.

– Здоров був, коменданте. Як справи?

– Евакуація закінчується. Тепер ще піду в форт і пошукаю.

– Хто це з тобою?

– Підпоручик Кос, – одрекомендувався Янек.

– Друг із польської армії. Ми разом у Берліні воювали.

– Ти сам підеш шукати?

– Та я ж сапер.

– Не клади голову під сокиру. Сапер чи не сапер – не твій клопіт. Ну й що з того, коли ще двох або трьох німців виведеш; адже вони самі прирекли на смерть своє власне місто.

– Я не по трьох хочу йти, хочу врятувати місто. Коли б пощастило знайти детонатора.

– Часу обмаль. Ота погань каже, що о шостій – всьому кінець. Думаю, ніхто краще за нього не знається на цій справі, – показав на полоненого.

В кутку окопу стояв гітлерівський майор з чорними саперськими вилогами, з завзятим фанатичним обличчям. Правою рукою в шкіряній рукавичці підтримував ліву долоню, замотану бинтом.

– Більше нічого не скаже, – додав полковник, – крім того, чим нас уже кілька разів почастував: «Після смерті фюрера хай гине весь світ».

– Я знав… – замислившись, сказав Павлов. – Знав про сотні вибухівки у старому форті, але де б я взяв транспорт і вантажників, щоб усе це вивезти? Треба було організувати людям якесь життя.

– Ти життя, а він смерть. Убив вартового, проліз до підземелля, і десь там поклав детонатора або, може, тільки завів годинниковий механізм, який ще з часів Гітлера там лежить…

– Коли ми його брали, підстрелив гвардії старшину, і старий солдат повернеться додому без ноги, хоч усю війну пройшов щасливо…

– Піду! – рішуче промовив Іван.

– Поїдемо, – втрутився Янек. – По-перше, швидше, по-друге, під бронею безпечніше і, по-третє, шукати допоможу.

– Дозвольте діяти, – попросив капітан. Кос теж виструнчився.

Полковник глянув на годинника, стрілки якого показували шістнадцять годин сорок три хвилини, і, на якусь мить замислившись, відповів:

– Не маю права заборонити.

Німецький сапер, видно, зрозумів розмову, а може, здогадався про її зміст, бо раптом глузливо засміявся.

– Блискавична смерть – хороша смерть! – сказав дерев'яним, приглушеним голосом.

– Маєш рацію: блискавична смерть – хороша смерть, – буркнув Кос і, підійшовши до нього, підняв руку.

Здавалося, що хоче вдарити, але хлопець лише зірвав німцеві з голови пілотку.

– Не каркай! – сказав коротко.

Віхура, сидячи на танку, розглядався довкола і говорив Густлікові:

– Невчасно ми сюди приїхали. Поки там що, треба б у інший бік повернути дишло, – показав на гармату.

– Сиди поки що.

Саакашвілі вже встиг поговорити з німцем і, повернувшись, сказав:

– Усе заміноване, і місто має ось-ось злетіти в повітря. Час тікати. Куди це Янек подався?

Єлень не відповідав, гладив по голові Шарика і розглядався довкола.

– Ти надіслав? – запитав раптом Григорій Віхуру.

– Що?

– Листа. До Гані й Ані, щоб приїхали.

– Вже й відповідь маю, – флегматично відповів Франек, витяг з кишені конверта й прочитав приписку пошти: – «Адресат вибув».

– Як це вибули? – здивувався грузин.

– Пошта не знає, – буркнув Густлік. – Може, кудись виїхали, а може, їх хтось украв, – розводився далі, але, помітивши Павлова та Янека, що підходили до танка, обірвав і попередив друзів: – Увага, наш командир повертається.

Повисовувавшися з люків, танкісти всміхалися і віддавали честь капітанові.

– Вилазьте з машини! – несподівано наказав Янек.

Послухався його тільки Шарик і радо затанцював біля свого хазяїна.

– Заспокойся! – наказав Янек і здивовано спитав: – Ви що? Не чули? Я сказав: з машини! Сам поведу!

– Машину передавати не дозволяється. Кажи, куди їхати, – заявив Саакашвілі, вигідніше вмощуючись за важелями. – Якщо тобі тісно, то можеш викинути кулеметника або навідника.

– Грицю! – застережливо буркнув Єлень.

– Що?

– Йди під три чорти, – порадив сілезець, залазячи до башти.

– Йдеться про те, – говорив Кос, підвищуючи голос, – щоб знайти детонатора і знешкодити його. Всі не потрібні, нащо ж ризикувати всім.

– Учотирьох швидше знайдемо, – стояв на своєму Єлень.

– Що значить учотирьох? Уп'ятьох! – сердито вигукнув Віхура. – Я в Берліні вже залишався сам, то ще досі, як згадаю, гикається.

– Там це в тебе пройде, – закепкував Єлень. Кос виліз на башту. Надів шоломофона.

– Запускай мотора! – скомандував, і враз загув двигун. – Шарику!

Пес стрибнув механікові на коліна, поповз до свого кутка, де лежала м'яка подушка, вишита метеликами й квітами.

– Місце Томаша вільне, – пояснив Янек, допомагаючи залізти в танк Павлову.

– Нормально, повний екіпаж, – додав Густлік.

Танк рушив по шосе, набираючи швидкість. За. хвилину вже мчали повним ходом, перетнули приміський лан, продерлися крізь садок і в'їхали на вулиці містечка. Тут лункіше гудів мотор, брязкали гусениці по бруківці. Дудніла луна, відбиваючись од стін порожніх будинків, що стояли з розчиненими навстіж вікнами й дверима. На всьому видно було сліди спішної, панічної втечі: лежали порозкидані валізи, які виявилися заважкі, стояв повний різних речей городницький візок з поламаною віссю, на середині бруківки біліла велика лялька.

«Рудий» трохи звернув убік: Саакашвілі обминав іграшку, щоб не потрапила під гусениці.

– Повільніше… праворуч, – командував Янек. Танк вирвався з-поміж будинків і липовою алеєю помчав до фортечного рову.

– Поволі… ще повільніше…

Під вагою «Рудого» затріщав і ввігнувся дерев'яний міст. Обережно, мов ноги розвідника, який скрадається до ворога, чалапали сталеві гусениці. «Рудий» скидався на звіра, що готується стрибнути.

Закрили люки. Всі прикипіли до перископів, окрім Віхури, який уткнувся в куток і закрив руками собаку на випадок раптового струсу.

Міст закінчився, по-іншому загудів двигун під склепінням фортечної брами, машина навіть пішла трохи швидше, але раптом загальмувала.

– Кабель, – доповів Саакашвілі. – Рвати?

– Ні, – поспішно відповів Павлов. – Треба перевірити, – простяг руку до ляди люка.

– Стоп! – стримав його Кос. – 3 танка перевіриш, Іване, – вперше назвав капітана по імені, але ніхто не звернув на це уваги. – Зачини за мною, – наказав Густлікові.

– Янеку…

– Облиш балачки.

Кос уже був на броні, закрив люка й обережно зійшов по гусениці на землю, Над брамою на оббитій штукатурці чорнів напис, прикрашений намальованим черепом: «Краще смерть, ніж поразка».

Чорний водонепроникний кабель лежав навскіс на бруківці. Один його кінець зникав у водоканалізаційному колодязі, другий вів до низьких прочинених дверцят, на яких також намальовано череп із схрещеними кістками.

На тлі лагідного, спокійного гудіння танка, мотор якого працював на сповільнених обертах, кожен Янеків крок чітко відлунював у повітрі. Розсипані по бруківці шматки коксу хрускотіли під ногами.

Далі виднілося кругле подвір'я форту. Над написом щось ворухнулося. Янек зупинився, тримаючи долоню на рукоятці пістолета, але то, мабуть, був вітер, або йому привиділось, отже хлопець підняв з-під стіни дві кам'яні плити для вимощування тротуарів, поклав їх навпроти правої гусениці з обох боків кабеля і жестом скомандував Григорію їхати далі.

«Рудий» здригнувся, наїхав гусеницею на плиту, переїхав кабель, і тоді Янек дав знак Григорію трохи повернути вбік і зупинитися.

Коли Кос знову заліз до танка, десантний люк уже відкрили. Капітан лежав на дні «Рудого»; натягнувши гумові рукавички, він обережно знімав ножиком ізоляцію, тихенько насвистуючи пісеньку про Дніпро.

За якусь мить блиснули оголені дроти. Павлов обережно приєднав до них клеми амперметра. Перемикач клацнув, і цей звук видався різким, немов постріл. Стрілка здригнулася, але тільки від легкого струсу. Клацнуло ще вдруге і втретє… Стрілка стояла нерухомо…

Павлов, насвистуючи, зняв клеми, і Густлік, витираючи піт з лоба, подав йому саперні ножиці. Перерізаний кабель скрутився, мов поранена змія.

– Уперед! – пролунала команда.

Танк виїхав із брами на невелике кругле подвір'я. Башта поволі виконала повний оберт. Перископи уважно оглядали форт.

– Вилазьмо, – наказав Янек, – Густліку, зоставайся біля гармати.

– Лишається двадцять сім хвилин, – сказав Павлов. – Якщо доля нам не всміхнеться…

– Або пес не допоможе, – докинув Янек і, видобувши з кишені пілотку німецького майора, дав Шарикові понюхати.

Саакашвілі й Віхура підійшли тим часом до металевої брами, одної з кількох, що зеленіли у фортечній стіні. Зарипіли завіси важких дверей. У складі до самої стелі стояли сотні або й тисячі ящиків з толом.

Саакашвілі протиснувся вузьким проходом до середини, посвітив ліхтариком. За першим складом був другий і третій, теж заповнений під саму стелю. Григорію стало страшно, він повернувся назад і, важко дихаючи, сказав Віхурі:

– Там ще в сто разів більше, ніж тут. Якщо…

– Чого хвилюєшся? – урвав його Віхура. – На нас з тобою по чверть кілограма – і то забагато. Чи тисяча тут тонн, чи сто тисяч – байдуже.

– Шукай, Шарику, – заохочував собаку Кос. Собака, обнюхуючи ящики, обійшов склад і повернувся розчарований.

– Не було тут того поганця? Не було?

Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.

– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.

– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.

– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.

– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.

– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.

– Янеку! – покликав Павлов, який стояв біля танка і уважно оглядав подвір'я форту.

– Що? – хлопець підбіг разом з Шариком.

– Німці люблять порядок і запаси…

– Авжеж, – підтвердив Кос.

– Гадаєш, що весною вони готували паливо на зиму?

Під ногою Саакашвілі захрустіла чимала грудка коксу.

– Ні. Тим більше наприкінці війни. Зрозумів, – сказав Янек.

Він ступив кілька кроків, дивлячись під ноги: скрізь валявся кокс, а найбільше – перед низькими металевими дверцятами.

– Замкнені.

– Стривай, – підійшов Віхура і плечем одсунув командира.

Не було часу на балачки, отже, не вагаючись, дістав з-за халяви тонку пилочку для металу і спритно розпиляв скобу.

– Добра сталь на танки пішла, – буркнув, одкриваючи дверцята. – Не залізо, а барахло.

– Зачекай, – стримав Янека Павлов. – Тепер моя робота.

Присвічуючи ліхтариками, один за одним почали спускатися вниз. На сходах під ногами теж хрускотів кокс. Зразу за першим півповерхом на сходинці лежав укритий пилом і павутинням пістолет відомої бельгійської марки, з товстою рукояткою, куди влазив магазин на шістнадцять патронів.

– Це мій, я перший побачив! – сказав Віхура і, нахилившись, метнувся вперед.

Проте Гриць був спритніший: стрибнув до Франека, вжшив його за руку і викрутив її назад.

– Ти що? Пусти.

– Вірі!

– Що «вірі»?

– По-грузинськи значить осел, – сказав Саакашвілі. – В тебе що, зайві пальці?

– За ріг! -наказав Павлов.

Коли танкісти відступили назад, сапер, тихенько насвистуючи, наклав зашморг з тонкої мотузки на ствол пістолета. Потім одступив за ріг і смикнув за мотузку. Гримнув вибух.

Капітан підняв одкинутий вибухом пістолет, оглянув його й подав Віхурі. Капрал мимоволі сховав руку за спину.

– Бери. Здається, цілий.

Зійшли сходами ще на один поверх нижче, і тут вузький коридор розгалузився. Глиняна долівка була чисто підметена – ані сліду вугілля.

– Куди? – спитав Павлов.

Янек дав ще раз понюхати собаці німецьку шапку і наказав:

– Шукай!

Шарик знову втяг у ніздрі неприємний запах німецького сукна. Принюхуючись, обійшов усі коридори й повернув назад. Покрутив головою, помахав хвостом – нема.

– Мусить бути, песику, – переконував його Янек, нахиляючись до собаки. – Шукай!

Шарик знову заходився шукати. Був зосереджений і точний, заходив у коридори, повертався назад.

Павлов глянув на годинника.

– Скільки ще? – спитав Кос.

– Вісімнадцять.

В одному коридорі, на півтораметровій висоті від землі, вздовж стіни тяглося дерев'яне поруччя з заглибленнями – можливо, туди ставили гвинтівки. Шарик зупинився, підвів голову, принюхався, стрибнув на стіну й заскавчав. Побіг далі коридором, стрибнув ще раз на стіну і тріумфуюче гавкнув.

– Знайшов! – зрадів Кос і наказав собаці: – Веди! Тупаючи ногами, присвічуючи ліхтариками, побігли за Шариком. Раптом собака стрибнув, долаючи якусь перепону.

– Стій! – наказав Павлов. – Зупини його.

– Шарику! – гукнув Кос. – Ні з місця!

За метр попереду легенько тремтіло павутиння тонких дротів, що їх зачепив собака.

– Сам не впораюся, – сказав капітан, – Ні одна з цих чотирьох струн не повинна бути ослаблена.

– Ясно, – відповів за всіх Віхура.

Всі троє обережно підступили до дротів, і кожен по-своєму взявся гіальцями за дріт. Віхура сперся ліктем на коліно, Григорій приставив кулак до чобота, Кос ліг і вхопив дві металеві нитки біля самої землі.

Шарик хотів допомогти: поволі піднімаючи лапу, присувався ближче.

– Стій, не смій!

– Готово? – запитав Павлов і, глянувши на зосереджені обличчя, сказав: – Ріжу.

Довгу хвилину ніхто не промовив ані слова. Чути було тільки часте дихання і спокійне посвистування капітана.

Перерізавши металеве павутиння, Павлов перейшов на другий бік, став на коліна і почав блискавично працювати пальцями. Спершу відгорнув грудки глини, оголив кінець запалу, потім ухопив його пальцями і, відвівши вбік руку, що тримала дріт, почав викручувати детонатора з міни. Першого звільнив Коса, якому було найнезручніше тримати. Потім, глянувши на краплі поту, що рясніли на лобі Віхури, відпустив і його.

Найдовше тримав дрота Григорій, і коли вже пустив його, з пальців капала кров.

Капітан освітив ліхтариком коридор і уважно оглянув його.

– Чому стискав так міцно? – Янек розірвав перев'язочний пакет і подав Саакашвілі бинт.

– Я подумав, – відповів Григорій, – що коли втримаю, то в цьому році дівчина мені судилася.

– Вперед! – наказав Павлов.

Пройшовши кільканадцять кроків, потрапили до великого довгастого каземату, засипаного під однією стіною коксом до висоти людського' зросту. Зупинилися, вражені розмірами підземелля.

– Скільки? – ще раз запитав Кос.

– Тринадцять.

– Дня не вистачить, щоб перебрати, – почухав потилицю В]хура

– Хто його знає, чи саме тут.

Шарик, який, принюхуючись, мандрував уздовж купи палива, дійшов майже до самого кутка, голосно гавкнув і, стрибнувши передніми лапами на кокс, почав завзято гребтися. З шелестінням посипалися грудки коксу.

– Ах ти ж шибенику! – вигукнув Іван.

– Стій, Шарику, сюди! – кинувся до собаки Янек. Пес не слухав. Ще кілька разів шкрябнув лапами, загарчавши, схопив щось зубами і стрибнув на груди свого хазяїна з рукавичкою в зубах. Янек одібрав її, присвітив ліхтариком.

– Ліва й чорна. Тут її той гітлерівець загубив.

– Увага! – Павлов показав на чорний дріт, що стирчав із коксу. – Коли до нього доторкнутися, злетимо в повітря. Все залежить од того, чи вчасно доберемось до міни.

– Григорію, біжи до танка! – наказав Кос.

– Чому, я можу, – грузин показав на ліву руку, а праву сховав за спину.

– До танка! – різко повторив командир. – Бігом! Пришли Густліка з лопатою.

Ще не затихли кроки Григорія, а вже всі троє взялися до роботи. За прикладом Павлова хлопці легкими ударами пальців збивали вниз грудки коксу. Треба було робити це рівномірно, обережно. Віхура копнув заглибоко в одному місці, і кокс одразу посунувся лавиною…

Усі закам'яніли на мить. Іван грізно зиркнув і знову узявся до роботи.

– Скільки? – спитав капрал.

– Не має значення, – відповів капітан. – Вже й так не втечеш.

Кокс зсувався трьома струмками, а внизу під стіною працював Шарик, із запалом одкидаючи вугілля лапами за себе.

Прибіг Густлік з лопатою. Одразу зрозумів становище.

– Відсунься, Шарику. Відпочинь трохи, а я попрацюю.

Ритмічно побрязкувала лопата. Під трьома парами рук купа коксу меншала,- дедалі вище стирчали грізні вуса запалів, і врешті з'явився могутній корпус авіаційної бомби.

Тепер робота пішла швидше. Павлов дістав з кишені лікарського стетоскопа, засунув кінці у вуха.

– Стоп!

Приклав трубку стетоскопа до бомби – тиша. Просунув нижче і почув грізне, чітке цокотіння годинникового механізму.

– Підтримайте мене, щоб не посунувся.

Густлік широко розставив ноги, вхопив Павлова за поперек і, зігнувшись у дугу, застиг.

Капітан, посвистуючи, припасував спеціального ключа до обох округлих заглиблень. Легенько натиснув. Метал не піддавався. Різко смикнути за ключ було небезпечно, бо саме тут стирчали найгустіше грізні вусики дротів. Поступово, аж до болю, напружував м'язи. Та ось гвинтова нарізка заскреготіла. Кришка повернулася один раз, другий і нарешті зсунулася вниз по купі коксу.

Янек подав ліхтарика. Іван заглянув досередини, потім засунув туди руку і деякий час робив там щось пальцями. Врешті цокання вщухло. В тиші чути було лише дихання людей, посапування Шарика. Капітан двома пальцями вийняв невеличкий механізм, оглянув і кинув на кокс.

Ще раз засунув руку в бомбу й кількома швидкими рухами викрутив запал, поклав його до нагрудної кишені. Це був кінець. Сапер байдужим рухом торкнувся до дротяних вусів, що вже не загрожували смертю. Темне від вугільного пилу обличчя осяяла усмішка. Потім Іван дістав з кишені хусточку і витер спітнілий лоб Густліка.

– Ходімо на повітря, – сказав утомленим голосом.

– Скільки? – запитав Віхура.

– Чотири хвилини залишалося до вибуху.

Саакашвілі зняв нижній кулемет з танка, сів на башту і поклав зброю на коліна. Хлопець уважно роздивлявся навколо і сердито смоктав покалічені пальці правої руки. Зрадів, тільки побачивши друзів, які виходили з фортечного каземату.

Мундири на хлопцях були запорошені, обличчя вкриті вугільним пилом; мружили очі після різкого переходу з темряви на сонце, глибоко втягували свіже повітря в легені.

– Відпочинок, – заявив Густлік. – Грицю, якби ми не присяглися, то зараз би випили, чи не так?

– Аби ж то було, – невдоволено буркнув Віхура. -Мої запаси американці видудлили, а тут, здається, сухо.

– За годину нагодую вас і напою. Все буде як слід, – запевнив Павлов.

Кос підняв руку, наче збирався вдарити Єленя, той удав, що налякався, стрибнув на металеві сходи, прикріплені до стіни, за ним Шарик, і обидва вибігли на верх бастіону, порослий молодою травою. За ними, сміючись, помчали Віхура й Кос, і, нарешті, капітан.

– Хлопці, а я? – гукнув Саакашвілі.

– Покинь залізяку і гайда за нами, – дозволив Янек.

– Справді. Хто вкраде, як тут душі живої немає? -знизав плечима Віхура.

Пес качався в траві, витрушуючи пилюку з шерсті. Підбіг Саакашвілі, обійняв Густліка й Франека.

– Як чудово жити! – сказав. – Я ворожив, і випала мені ще в цьому році дівчина.

– Або й дві, – муркнув Густлік, обіймаючи грузина. Павлов і Кос стояли збоку. Внизу під ними у призахідному сонці розкинулось врятоване містечко.

– Гарне місто, – задумливо сказав Іван. – Людям тут буде добре, коли забудеться війна.

На тому боці рову стежкою мандрував чорний кіт.

– Шарику, поглянь туди! – показав Янек.

Пес підвівся, але дивився не на кота, а в протилежний бік, за спини хлопців, і щораз більше вишкірявся.

Тої ж миті гримнув постріл. Чотири танкісти блискавично обернулися, схопившись за зброю. За п'ятдесят метрів од них стояв хлопець з пов'язкою фольксштурміста на рукаві. Він кинув на землю карабіна й підняв руки вгору.

Павлов, який після пострілу немовби трохи випростався, ступив уперед, повільно повернувся і впав горілиць.

– Уб'ю! – просичав крізь зуби Віхура.

– Гад! – видушив з себе Саакашвілі.

– Почекайте, – стримав їх Густлік. – Я сам.

Кос опустився на коліна біля капітана.

– Іване!

Поранений намагався всміхнутися. Насилу підняв руку, витяг з нагрудної кишені запал.

– Викинь, Янеку, щоб когось не покалічило. Простяг удруге руку, подав логарифмічну лінійку, але не мав уже сили говорити. Корч болю промайнув по його обличчю, м'язи на щоках задубіли. Янек підняв з трави шоломофона, закрив Іванові лице і підвівся.

Єлень тримав за коміра позеленілого від страху стрільця.

– Останню кулю вистрелив. Більше в нього не було.

Хлопець, не розуміючи, про що йде мова, вкрай переляканий, дивився на вбитого, на автомати і, раптом збагнувши, що ніщо його не врятує, істерично заверещав:

– Хайль Гітлер!

Густлік ударив його в обличчя.

– Тихше! Якщо у вас ще один Гітлер народиться, то потім нікому вже буде по-німецьки розмовляти.

Янек стоявнерухомо. Сухими очима вдивлявся в фольксштурміста. Раптом відчув, як його пройняв дрож, і він порухом автомата дав знак Густлікові одступитися від німця.

Проте Єлень ступив уперед і сказав:

– Полонений. Та ще й дурний.

Жестом наказав Віхурі та Саакашвілі забрати вбивцю. Коли ті зникли на сходах, нахилився і підняв Івана. Кос раптом ніби збожеволів.

– Досить цього, досить! – натужно шепотів і, присідаючи, бив кулаком об коліно, а потім пожбурив геть автомата.

– Підніми! – грізно наказав Єлень.

Якусь мить люто дивилися один одному у вічі. Врешті Кос поступився, підняв зброю.

– Поки не домовляться, що всі на світі це залізо на землю кинуть, і ти не маєш права!

Густлік з Іваном на руках попрямував до залізних сходів. За кілька кроків побачив танк, що стояв унизу, а біля нього Григорія, Віхуру й полоненого. На мить зупинився, повернув голову і, глянувши на нерухоме обличчя Івана, на яке смерть уже кинула синювату тінь, лагідно сказав до Янека:

– Автомат не винен. І, ти його не кидав. Ніхто не бачив. Ані я, ані він.

Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ

Спека стояла така, що навіть листя на вербах посивіло й прив'яло, але від води тягло прохолодою. Шавелли на збитому з дощок човні, який різко пахнув смолою, повертали через Нейсе на німецький берег. Костянтин сидів на носі, крізь окуляри оглядав на долоні стиглі колоски жита і подумки підраховував, що вже три місяці минуло, відколи скінчилася війна, а службі ще й кінця не видно.

Юзек веслував поволі, підставляючи обличчя сонцю, немов хотів розбагатіти на веснянки. Молоді завжди мають час. Лише біля берега дужче наліг на весла.

Причалили, як завжди, – біля стовбура, зваленого весняною повінню або, може, польським квітневим снарядом. Старий замкнув колодку на ланцюгу; а Юзек засунув весло в кущ лози, під засохле торішнє листя.

Крутою стежиною вийшли на горбок. Звідси вже вид-нілися на перелозі машини танкової роти, а праворуч – невеличке село з цегляними будиночками, що потопали в зелені.

– Зайдемо провідати? -запитав Юзек.

– Обов'язково, – відповів Костянтин і попрямував до села.

В саду, біля першого скраю будиночка, стояв старший сержант Саакашвілі і смачно їв яблуко. Біля нього за садовим столом підпоручик Кос уважно рахував і записував щось у обгорілому коричневому зошиті.

– Можна? – запитав Костянтин, спираючись на пліт.

– Звичайно, – запросив підпоручик і гукнув, повертаючись до будинку: – В нас гості!

– Які там гості, ми тільки так зайшли.

– Чудова пора.

– Ой, дуже чудова, – Костянтин сів на лавці й показав колоски: – З-за Нейсе, з нашого села повертаємося. Отож, хоч пізно засіяне, а вже визріло.

З саду й будиночка з'явилися решта членів екіпажу: сержант Єлень, взводний Віхура, капрал Черешняк. У нових випрасуваних мундирах, з Хрестами Хоробрих і медалями на грудях. Привіталися з гістьми і посідали біля них.

– Якщо за тиждень не почнуть косити, осиплеться, – пояснював Шавелло.

– Кому холодного квасу, кому? – весело гукала Гонората, несучи на таці запотілий від холоду глечик і глиняні кухлі.

– А ось і господиня. Де таку другу знайдеш? – чемно привітав її Костянтин. – Коли вже не для мене, то хоча б для молодого.

– Що ви, дядьку? Мені ще не пора, – засоромився Юзек.

– Ти думаєш, що в мене очей нема і я не бачу, як ти на ту радистку дивишся? Тобі пора, і житові пора. Тільки ти не дуже сміливий.

– Пора, – підтакнув Черешняк. – Я б, може, і жати допоміг, – пообіцяв, розгризаючи тверду зернину.

– Справді, сидимо тут без усякого діла, – буркнув Віхура і плюнув з огидою. – На батьківщині всіх гарних дівчат порозбирають, а нам почвари залишаться…

Григорій підійшов до нього і, обнявши, прошепотів на вухо:

– Ганка – гарна дівчина.

– Вже другий тиждень сердиться, – буркнув взводний.

– Якби не кохала, не сердилась би, – тихо сказав Григорій і, сумно усміхаючись, відійшов.

– Адже я тобі, шибенику, пояснював, чому тут мусимо сидіти! – гримів Густлік, гупаючи кулаком по столу.

– В армії постарієш і посивієш, а з місця без наказу не зрушиш, – зважився вставити Юзек.

– Не в цьому річ, зараз у Потсдамі радяться.

– Недалеко від того місця, де вас підпрапорщик Лажевський у полон брав, – додав Черешняк. – Від нашого уряду там також є представники.

– Відколи я тебе, Томеку, до Варшави послав, ти дуже мудрий став, – сказав Густлік.

– Іншим разом самі їдьте.

Єлень розмахнувся, щоб стусонути нахабу, але стримав руку на півдорозі і прошепотів до Коса:

– Командир.

– Струнко! – скомандував Янек.

– Вільно, вільно! – гукнув генерал од хвіртки. – Я в суто приватній справі. Зайшов до госпіталю по ліки, а сержант Вогник наказала мені заїхати до вас.

– А дівчата? – запитав Григорій.

– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.

– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?

– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.

– Налий квасу, якщо холодний.

Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.

– Якби їй раніше дали звання сержанта і цих двох дівчат, то ми б війну у квітні закінчили, пане генерал, – сказав Густлік.

– Лідка – справжній командир, – похвалив Кос. – Щоб легше підлеглих розрізнити, підвищила Ганю до старшого стрільця.

Допомагаючи сісти на лавці, подав дівчині руку і легко потис вузьку долоню, на якій вогонь залишив білий шрам.

Боров'янки не обзивалися. Скромно стояли збоку, проте зайняли таку позицію, щоб Аня могла дивитися на Юзека Шавелла, а Ганя – стати спиною до Франека Віхури.

Генерал допив, витер долонею губи і, поставивши кухля на стіл, вклонився Гонораті.

– Чудовий квас. Чим я можу віддячити за нього?

– Може, якась добра звістка надійшла? – запитала дівчина. – Бо ми тут радилися… – обірвала, помітивши суворий погляд Густліка.

– А про що радилися? – спитав командир. Хвилину всі мовчали, дивлячись на Коса, найстаршого серед них за званням.

– Про дім, громадянине генерал. Хочемо вже до Польщі повернутися. Шавеллів, наприклад, демобілізують, тільки-но перейдемо кордон. Одержали господарство під самою Нейсе. Жито достигає…

– Тебе, мабуть, жнива не цікавлять. Дам дозвіл – і одружуйтесь хоч завтра.

– Що ви? – засоромилась Маруся. – Почекаємо.

– Ми домовились з Густліком, що разом, в один день, – пояснив Кос.

– І йому дам дозвіл.

– Поки мої батьки й Гоноратині не дадуть благословення, нічого не вийде, – обізвався Єлень. – Треба чекати, поки повернемось додому.

– Ми тут стоїмо й пильнуємо, щоб стіни спільного дому стояли на своєму місці, – замислено мовив генерал.

– Сержант Єлень пояснював, пане генерал, – промовила Гонората, – але нам дуже тужно.

– А мене на те весілля запросите?

– А як же інакше? – обурився Єлень. – Усіх, хто тут є.

– Вас першого, – запевнила Маруся.

– В такому разі скажу під секретом, що завтра кінець Потсдамської наради і, мабуть, уже за три дні… – показав туди, де за рікою зеленіла Польща.

Того ж дня увечері, коли вже всі, крім вартових, полягали спати, Гонората вийшла в сад і при місяці, дивлячись на схід, зірвала троє яблук на добру ворожбу.

Застав її за цим Густлік, який саме вартував, ніжно взяв за плечі й спитав:

– На мармелад?

– Ні. На повернення. Щоб уже не затримали.

– Згода, – сказав Єлень. -

Навіщо було заперечувати Гонораті – коли начальство вирішить, то й ворожба не перешкодить.

Зайняті собою, вони не помітили, що в другому кінці саду, за густими кущами пахучої малини, був ще хтось, кому місяць і думки спати не давали, хто снував плани на майбутнє.

– Серце не капрал, що сержанта слухається, і не полковник, який мусить виконати наказ генерала, – говорив тихо Саакашвілі, спершись на паркан. – Що таке слово, сказане під час забави, стрічка або фотографія порівняно зі справжнім почуттям…

– Другий тиждень сердиться, – перепинила його Ганя.

– Не сердився б, якби не кохав. Франек шершавий, як броня, але то тільки зверху. А всередині він людина, справжня людина.

– І такий вродливий, – зітхнула Боров'янка.

– Можливо, – визнав Григорій і, відразу ж змінивши намір, прчав розповідати: – Колись давно-давно, війна тоді тільки в Іспанії починалася, я поїхав на Далекий Схід змінювати світ і будувати комсомольське місто. Відтоді Грузії не бачив. А наші гори цілий рік у снігових шапках, ріки цілий рік мчать до моря, ліси цілий рік зеленіють. Обіцяй мені, що приїдеш до нас…

– Обіцяю, – сказала й міцно притулилася чорнявою голівкою до грудей старшого сержанта Григорія Саакашвілі, помічника командира роти по технічній частині і її помічника – в сердечних турботах. – Разом з Анею та її Юзеком приїдемо. Восени, коли вже менше роботи і Костянтин сам припильнує…

– Можна й восени, – погодився Григорій. – В листопаді дозрівають мандарини, молоде вино набирає сили, а барани жирні та соковиті.

Ганя перша пішла додому. Саакашвілі тихенько проспівав пісню про меча, згадуючи найважчу для нього годину війни, а потім пішов малинником; здивований, помітив під яблунькою знайоме обличчя.

– Чому не спиш? – запитав.

– Плутаєш мене з Ганею, – тихо сказала дівчина, показуючи на погони без личок.

– Пробач, – усміхнувся Гриць.

– Не біда, пане сержант, – відповів Юзек Шавелло, виходячи з темряви. – В таку ніч гріх спати, і ми з панночкою Анею про життя розмовляємо.

За ці три дні, мабуть, разів сто оглянули машини і карти, перевірили запаси палива й мастил. На четвертий день прийшов наказ, а на п'ятий на світанку вирушили через Нейсе понтонним мостом.

На пагорбі стояв високий стовп, біло-червоний, з орлом І написом «Польща». Минаючи його, підрозділи салютували, як бойовому прапору.

– Наш із грузинською горою, – пригадав Єлень, – бо Гриць його малював.

Косові здалося, що це було дуже давно – тоді ще їздили на старому танку, не знали ні Лажевського і Стаська, ні хорунжого Зубрика і капітана Павлова. Тоді тільки-но познайомилися з Шавеллами, які тепер стояли тут поряд, тримаючись за держаки на башті, в святкових мундирах, без зброї.

– Тут? – спитав Янек, пізнаючи кущ ліщини і каштан на межі, що, мов зелений купол, стирчав над ланом.

– Тут, – підтвердив Костянтин.

Злегка притискуючи ларингофона, Кос скомандував:

– Рота, стій! Привал!

Машини звернули на узбіччя.

«Рудий» зупинився, за ним інші дев'ять танків. Всі повилазили з машини. Відчепили прив'язаний ззаду до танка дволемішний плуг і гуртом перетягли його через рів на край поля.

– Ось тобі, Костянтине, від нас дарунок, – сказав Густлік. – Щоб глибоко брав.

– Од щирого серця дякуємо вам! – відповів Костянтин, і обидва Шавелли низько вклонилися.

Костянтин підняв грудку землі, розтер на долоні.

– Ліс тут не такий великий, і криниці без журавлів, але земля добра.

Попрощавшись, ще якусь мить стояли один.проти одного, а потім підпоручик Кос, повернувши голову до шосе, наказав:

– Рота!… По машинах!

Коли Янек просигналив прапорцем «Заводь мотори», Костянтин гукнув:

– Викопаємо картоплю – приїдемо! Пишіть нам!

– Будемо дзвонити! – відповів Єлень. Заревіли мотори, і танки рушили.

Шавелло довго дивився їм услід, а потім мовчки розстебнув мундира під шиєю, закинув пояса на плече. Зітхнув і, перехрестивши себе й лан, почав косити.

Юзек почекав, поки дядько зайде далі в пшеницю, і, рівно змахуючи косою, розпочав другий покіс.

Нахилялись і випростувались в одному ритмі. Блискали на сонці коси, брязкотіла тонка сталь, мов далекі розгойдані дзвони на костьольній вежі.

Розгойдані дзвони на костьольній вежі поперемінно виглядали з темних стін на сонце і ритмічно виблискували, мов коси на жнивах. У повітрі, вже заснованому нитками бабиного літа, линула весела музика.

Темно-зелені, зарослі ялинами гори відповідали луною. Музики в капелюхах, оздоблених стьожками та квітами, по-молодецьки насвистуючи і приспівуючи, мчали на возі по шосе.

Фурман тричі стрельнув батогом над спинами в коней, оркестр затих, обізвалася кобза, підказуючи мелодію, а бояри й дружки з задніх возів завели:

Женяться, женяться солдати;

Ой, кожний дівчину свата,

Ой, вояк покидає друга,

Бо життя настало друге.

Торохтячи високими колесами, їхала бричка, позичена в старшого лісничого. Обабіч мчали вершники, серед них чорніла шкіряна куртка Саакашвілі та зеленів мундир капрала Черешняка, на грудях якого видзвонювали медалі. Біля коней, весело погавкуючи, біг Шарик.

У бричці сиділи Гонората в білому вбранні і розвіяному вітром серпанку, Маруся в польському мундирі з квіткою в косах замість шапки, а навпроти у випрасуваних мундирах Янек і Густлік. Правив кіньми веселий і щасливий Віхура. Їхали, підставляючи обличчя сонцю та вітру, міцно обнявшися, а може, й трохи налякані цією швидкістю і кучером-новачком.

Попереду знову залунали тонкі голоси дружок:

Танкісти, танкісти, Які ж ваші мислі?

На що бояри загули басами:

Мислі наші чисті, Готуйте колиски…

Вози один за одним повертали на бічну дорогу, повним ходом влетіли у воду і, промчавши по камінню через річку, уповільнили швидкість на дорозі, що круто піднімалася вгору.

Перший уже спинився біля паркана, за яким серед саду стояв високий дерев'яний білий будинок.

Музики скочили на землю, настроювали інструменти. Позлазили з возів веселі гості.

– Думав, що не приїдеш, – генерал простяг руки до Станіслава Коса.

– Прямо з поїзда. Три доби зі Щеціна разом з Лажевським їдемо.

– То ти, Даниле, не в Варшаві?

– Кордон, громадянине генерал, стережу. А коли демобілізуємося, разом з Янеком думаємо до політехнічного інституту вступати, щоб потім кораблі будувати. Море є, то і флот великий потрібен.

– Кажуть, ти секретарем, – звернувся генерал до Веста.

– Ні, але майже.

– Мене, пане генерал, секретарем вибрали, – встряв Томашів батько.

– У гміні? – запитав командир.

– Не в гміні, а партійним.

– Я не знав, що ви такий політик, – щиро здивувався генерал.

– Делегат у Крайову Раду, але який там політик… То коли ми землю поміщиці ділили, селяни сказали: непогано було б, щоб я партійним став. Тоді, кажуть, напевно землю панам не віддамо, – пояснював старий, зиркаючи вбік, де біліли серпанки.

Обидві молоді пари стояли біля брички, дружки поправляли вбрання й букети.

Трохи осторонь, сумно всміхаючись, приглядався до них Зубрик, одягнений у цивільний одяг, єдиний, мабуть, у цьому товаристві з чорною мушкою під білим комірцем.

– Добрий день, – привітався до нього Костянтин Шавелло. – То ви вже не хорунжий?

– Вигнали мене за те, що до Берліна з вами втік, – зітхнув фельдшер і показав на вилогу піджака. – Медаль дали, але вигнали з війська.

– А де зараз працюєте?

– В тому самому госпіталі.

– Пане Зубрику, а хто там, пробачте на слові, кальсони на складі рахує? Патлата?

– Патлата.

– Якби ви дали мені її адресу… Бачите, син одружився з начальницею поштового відділення, а я сам лишився, мов борсук, хоча ще козак моторний.

– Привіт! – гукав, підходячи, Віхура. – Як там мій бензин?

– З кожної зарплати відкладаю.

– Тільки-но демобілізуюсь, відразу фірму «Привезу – вивезу» організую.

– Прохання є, пане взводний. Як тут усі посідають, то, може б, ми…

– Що?

– В очко. Хочу відігратися… – пояснив Зубрик. Віхура вхопив фельдшера за лікоть, одвів убік і тихо сказав:

– Нічого не вийде, пане Станіслав, дружина не дозволяє.

– А котра ж це? – спитав колишній хорунжий.

– Отих двох однакових бачите? Одна Шавеллами командує, а друга мною.

– Четвернята можуть бути, – по-фаховому визначив Зубрик і, побачивши зблідле обличчя Віхури, швидко додав: – Звичайно, мається на увазі дві пари близнюків. Бо це, пане взводний, як і колір очей або волосся, може бути спадкове.

До молодих підійшов боярин у гірському вбранні й сказав:

– Тільки музика заграє – відразу йдіть!

Бояри кинули цигарки, затоптали недокурки. Дружки поправили мережива на голові. Біля них повільно йшов Григорій, крутив головою, розглядаючись навколо. Під сливою, рясно всипаною плодами, побачив Лідку. Зайшов ззаду, зірвав кілька слив і, поклавши одну до рота, решту подав дівчині.

– Хочеш сливку? Роздивився на дружок, усі гарні, але серце швидше не забилося.

Здивувався, що дівчина не обертається і не відповідає, обійшов навколо і глянув їй в обличчя. Помітив сльози на очах.

– Ти що? Скажи хто, то я його… Ну, скажи, – Зціпив зуби і почав засукувати рукави.

Дівчина тихо сказала:

– Пожартувати, поцілувати – то кожен лізе, а щоб так, як Янек і Маруся, то ніхто.

– Неправда. Кожен, аби тільки схотіла.

– Кожен? Ні…

– Правда.

– А ти?

– Я?

Саакашвілі дуже здивувався, бо справа була ясна і проста, але раніше якось про це не подумав. Скинув кашкета, надів знову, перевірив, чи серце б'ється дужче, зрадів, але за мить зажурився.

– Ти ж у Грузію не поїдеш.

– Поїду, Грицю, коли хочеш, – підняла заплакане обличчя, на якому щасливо сяяли очі.

Може б, і поцілувалися, та музики вдарили урочистий марш.

Обидві пари рушили крізь густий сад зеленою травою, мимо столів, що аж угиналися від багатих страв. За ними – різнобарвні ряди дружок та бояр, і серед них генерал та підпоручик Лажевський за Янеком, Томаш Черешняк і Костянтин Шавелло за Густліком. Шарик, хоч і не передбачений програмою, пробрався поміж обидві пари і поважно виступав у першому ряду.

Біля дому чекали Гоноратині батьки. Мати на таці, вкритій вишиваним рушником, тримала хліб і сіль. На півкроку за ними стояли Густлікові батьки, Янековий батько і старшина Чорноусов, що спирався на палицю.

Молоді низько схилилися над тацею і вислухали благословення батьків, яке глушила музика.

Гоноратин батько довго подавав знаки, щоб музики перестали грати. Нарешті оркестр замовк.

– Люди, солдати й ви, жінки! Щиро просимо до столу, чим хата багата…

– Люди, люди! – кричав високий сивий чоловік, який ніс великий апарат на штативі. – Спершу фотографію треба зробити, бо після бенкету всі криво стоятимуть…

– Фотографія… Давайте зніматися… Має рацію, тільки хутчій, – залунали голоси.

Перепрошуючи й запрошуючи одне одного, гості почали тісно гуртуватися під стіною, на східцях, на веранді. Попереду діти, в першому ряді хлопці поставали на коліна, полягали на траві.

– Старшино! – гукнула Маруся. – Ви тут мені за батька, підійдіть ближче!

– Гаразд, дочко. – Вусатий старшина, накульгуючи, підступив ближче. – Тільки ось по війні кривий став.

– На фотокартці не буде помітно, – втішив його Янек.

Підбіг Григорій, тягнучи за руку Лідку, і проштовхався в самісіньку середину.

– Куди? – стримав його Кос.

– Ті, хто не жениться, хай збоку, – буркнув Густлік.

– Щоб двічі не фотографуватися, – пояснив Саака-швілі. – Завтра шлюб.

– А хай йому грець! – крикнув Віхура, який лежав на траві. – Чий?

– Наш, – відповіла йому Лідка й показала язика.

– ЇЇ! – запищали на радощах обидві близнючки, з яких одна була вже Шавелло, а друга Віхура.

– От бачищ, Юзеку, який конфуз, – сказав Костянтин, – а ми тільки дві колиски в подарунок привезли.

– Дивіться сюди – зараз птичка вилетить! – гукав фотограф.

Усі замовкли, повитягували шиї, щоб їх краще було видно. Звичайно, об'єктив не міг усіх охопити, проте місця вистачить і для батьків молодих, і для найпочесні-ших гостей.

– Дивіться сюди, зараз птичка вилетить! – знову повторив фотограф.

Він зняв кришку з об'єктива, зробив нею магічний рух і знову закрив об'єктив.

– Вже? – запитав хтось збоку.

– Хвилиночку.

Замінив касету, накрив голову чорною матерією, піднявши штатива, ступив кілька кроків уперед.

– Готово!

Це, власне, був той самий знімок, на якому видно Густліка з Гоноратою, Янека з Марусею і Григорія з Лідкою, внизу лежать Томаш і Віхура, а посередині сидить веселий Шарик.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1973

Оглавление

Розділ І Б'ЮТЬ ГОДИННИКИ

Розділ II РОЗЛУКА

Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР

Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ

Розділ V КЛИН

Розділ VI УДВОХ

РОЗДІЛ VII САМОТНІСТЬ

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

Розділ IX ВИНО

Розділ X ВТЕЧА

Розділ XI ПИВНИЦЯ

Розділ XII МІЖ ФРОНТАМИ

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Розділ XIV НІЧНИЙ МАРШ

Розділ XV МІЦНИЙ ГОРІШОК

Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ

Розділ XVII ШАРИК ПОМИЛЯЄТЬСЯ

Розділ XVIII ШТУРМ

РОЗДІЛ XIX БРАНДЕНБУРЗЬКІ ВОРОТА

Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ

Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ

Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ