Коктейль "ёрш" от фантастики. Первые две трети - космофантастика о девственнике 34-х лет отроду, что нашёл артефакт Древних и звездолёт, на котором и отправился в одиночное путешествие по галактикам. Последняя треть - фэнтези/литРПГ, где главный герой на магической планете вместе с кошкодевочкой снимает уровни защиты у драконов. Получается неудобоваримое блюдо: те, кому надо фэнтези, не проберутся через первые две трети, те же, кому надо
подробнее ...
космофантастику, останутся в недоумении от последней.
Выше оценки неплохо 3 том не тянет. Читать далее эту книгу стало скучно. Автор ударился в псевдо экономику и т.д. И выглядит она наивно. Бумага на основе магической костной муки? Где взять такое количество и кто позволит? Эта бумага от магии меняет цвет. То есть кто нибудь стал магичеть около такой ксерокопии и весь документ стал черным. Вспомните чеки кассовых аппаратов на термобумаге. Раз есть враги подобного бизнеса, то они довольно
подробнее ...
быстро найдут уязвимую точку этой бумаге. Игра на бирже - это вообще рассказ для лохов. Маклеры играют, что бы грабить своих клиентов, а не зарабатывать им деньги. Свободный рынок был, когда деньгами считалось золото или серебро. После второй мировой войны для спекуляций за фантики создали МВФ. Экономические законы свободного рынка больше не работают. Удачно на таком рынке могут работать только те, кто работает на хозяев МВФ и может сам создавать "инсайдерскую информацию". Фантики МВФ для них вообще не имеют никакого значения. Могут создать любую цифровую сумму, могут стереть. Для них товар - это ресурсы и производства, а не фантики. Ну вод сами подумайте для чего классному специалисту биржи нужны клиенты? Получить от них самые доходные спекуляции, а все менее удачное и особенно провальное оставить им. Основной массе клиентов дают чуть заработать на средних ставках, а несколько в минус. Все риски клиентам, себе только сливки. Вот и весь секрет их успеха. Ну и разумеется данный специалист - лох и основная добыча маклеров хозяев МВФ. Им тоже не дают особо жиреть. Поднакопил жира и вот против вас играет вся система биржи. Вроде всегда "Надежные" инсайдеры сливаю замануху и пипец жирному брокеру. Не надо путать свободный рынок со спекулятивным. И этому сейчас вас нигде не научат, особенно в нашей стране. А у писателя биржа вообще выдаёт кредиты для начала спекуляции на бирже. Смешно. Ну да ведь такому гениальному писателю надо придумать миллионы из нуля. Вот спрашивается зачем ГГ играть на бирже, если ему нужны деньги для расширения производства и он сам должен выкинуть на рынок свои акции для привлечения капитала.
Покотилося по селу, що баба Марійка померла. Першими забігли, по дорозі до школи, сестрині онуки. Через поріг — а баба Марійка наварила вермішелі, маслом засмачила й кошенят годує. Привела їх кішка двійко, аж тут Дзюнзюрка нагодилася: давай, каже, я в рівчаку їх потоплю, саме негода така, бурчак реве, подумати страшно. Марійка й пожаліла кошенят, тепер ось клопіт.
— Ой бабо, а ми чули, що ви померли!
— Та ні, онучки, це у мене давлєніє, приступ був…
Дала їм по пряничку, побігли.
Ще слід не прочах, коли машина біля двору зупиняється. Марійка не стала чекати, вийшла за поріг, а вже по стежці покійної сестри зятьок черевом трясе — шофер у колгоспі, а розпасся, наче який кухар з ресторану. Уздрів бабу, аж за черево вхопився:
— Ха-ха, а я вас ховати приїхав!
— Так-таки не терпиться бабу закопати?
— Нам аби зачепеньку, щоб випити! — підхопив зять.
Легко жив, легко й балакав. А бабу не забував, хоч яка вона йому там рідня: вугольку добуде, дровепь нарубає, і город Марійчин перший на кутку ореться, бо йому все доступніше — голову колгоспу возить. Правда, хату вона на нього переписала, бо на кого ще?
— Встигнеш мій курінь пропити.
— Е, бабо, ви такого не кажіть: як продамо ваш курінь, гроші покладемо старшій дочці на кооператив.
— Мо', й справді час мені помирати?
— Живіть спокійно — вона у Києві ще й не прописалася.
З тим і поспішив до машини, бо вже, каже, покликав колія, щоб кабанця порішив. Краще б не казав такого — тільки розсердив бабу Марійку. Хіба в них кабан? Поросятко, влітку купили, сала того, мо', ще на палець, сама шкурка, — і зіпсувати на поминки! Людей, звісно, одбути треба, і обід поминальний, і дев'ять днів, і шість тижнів. Тепер що похорон, що весілля — однаково, тільки й того, що не співають, як у землю спровадять. Але чому ж у колгоспі м'яса не купити, хіба голова своєму шоферові не випише? А в місті риби мороженої та ковбаси купити, люди вони не бідні, та й вона, баба Марійка, на похорон грошиків припасла. А поросятко тепер заколоть — все одно що викинути. Аж «давлєніє» від тих думок піднялося — пішла в хату, прилягла, руки на грудях склала і очі заплющила. Чи не морочити людям голову та й справді померти? Але ж сира земля-матінка, а в неї — ревматизм і сіль у кістках, якби ж знаття, що є воно на тім світі, пекло, вченими людьми відмінене, що буде як руки-ноги погріти…
Аж тут розчахнулися двері, і заголосило, заспівало з порога:
— Ой ти ж моя подруженько золота, сусідонько ненаглядная! Нащо ж ти пішла од мене в доріженьку невозвратную?! Нащо ж ти залишила-покинула мене самісіньку на весь білий світ?! Сходжу ж я з автобуса біля лавки, сонечко сяє, горобчики скачуть, людоньки веселяться, а мою душеньку з дня у ніч, як в ополонку: баба Марійка померла! Рученьки-ніженьки мені віднялися, нащо ж я ту квасолину на базар возила, нащо ту копієчку торгувала, а моїй подружці дорогенькій оченяток не закрила, останню доріженьку словом ласкавим не встелила-а-а!
Дзюнзюрка дріботіла через хату бочком, права нога тіпалась, наче замітала слід лівої. Це у неї відтоді, як колгоспної роботи стала уникати, по лікарях їздила та діставала довідки. Кирило глузував з неї, коли напивався і сміливішав: на милиці зіпнеться, дерев'яною кульгою дриґає. А до базару Дзюнзюрка, ще як молодша була, мішок попереду, мішок за спиною — машиною не наздоженеш. Вік — на пучках, лише базар та свій город і знала. А чому їй на пучках було не сидіти, прожила за Кирилом, як за кам'яною горою, єдиний чоботар на всеньке село, хоч і пив горілку, як воду. Може, й пив через неї, ротату. А не стало Кирила (їхав п'яний на своїй інвалідці та з містка у бакай і шугонув) — і Дзюнзюрка осіла. Тільки й зосталося, що поганий норов її. Бачила Марійка крізь примружені вії: голосить-співає, а очима по стінах так і шнирить. Ще голосом тужить, а вже не до Марійки йде, а до вікна прямує. Зирк на город, зирк на вулицю: чи ніде нікого, — а тоді коліньми на лаву, як сімнадцятка, і ну нишпорити за рушниками та вишитим на полотні портретом Тараса Шевченка. Посміхнулася Марійка в кістляву спину Дзюнзюрки: шукай, мовляв, шукай, чорта лисого знайдеш! А вголос сказала:
— Хай, сусідонько, вороги наші мруть та нам доріженьку труть, а ми сухарів насушимо, аж тоді рушимо…
Сказала — наче стелю над Дзюнзюркою обвалила; затремтіла вся, веретеном крутнулася, сповзла з лави на долівку, сіла й ноги розкинула.
А баба Марійка шпетила:
— Ой ти ж паскудниця, отака паскудниця! Хіба я не знаю, що ти по закутках шукаєш, за чим увесь вік полюєш? Голосом своїм поганим голосиш, а душею радієш, що Марійка руки склала, та скоріш Кирилові листи вудиш. Не бачити тобі листів од Кирила, собача твоя тінь погана, як своїх вух, помру — і листи з собою заберу, бо не тобі, розлучниці, ті листи дорогі писано…
Дзюнзюрка як сиділа, так і посунулася до порога, відштовхуючись від долівки руками й п'ятами. Сковзнула з порога в сіни — тільки й шелеснуло попід
Последние комментарии
15 часов 18 минут назад
1 день 7 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
3 дней 22 часов назад
4 дней 2 часов назад