Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))
С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...
В начале
подробнее ...
(терпеливого читателя) ждет некая интрига в стиле фильма «Обратная сторона Луны» (битый жизнью опер и кровавый маньяк, случайная раборка и раз!!! и ты уже в прошлом)). Далее... ОЧЕНЬ ДОЛГАЯ (и местами яб таки сказал немного нудная) инфильтрация героя (который с большим для себя удивлением узнает, что стать рядовым бойцом милиции ему просто не светит — при том что «опыта у него как у дурака махорки»))
Далее начинается (ох как) не простая инфильтрация и поиски выхода «на нужное решение». Параллельно с этим — появляется некий «криминальный Дон» местного разлива (с которым у ГГ разумеется сразу начинаются «терки»))
Вообще-то сразу хочу предупредить — если Вы ищете чего-то «светлого» в стиле «Квинт Лециний» (Королюка) или «Спортсменки, комсомолки» (Арсеньева), то «это Вам не здесь»)) Нет... определенная атмосфера того времени разумеется «имеет место быть», однако (матерая) личность ГГ мгновенно перевешивает все эти «розовые нюни в стиле — снова в школу, УРА товариСчи!!!)) ГГ же «сходу» начинает путь вверх (что впрочем все же не влечет молниеносного взлета как в Поселягинском «Дитё»)), да и описание криминального мира (того времени) преподнесено явно на уровне.
С другой же стороны, именно «данная отмороженность» позволит понравиться именно «настоящим знатокам» милицейской тематики — ее то автор раскрыл почти на отлично)) Правда меня (как и героя данной книги) немного удивила сложность выбора данной профессии (в то время) и все требуемые (к этому) «ингридиенты» (прям конкурс не на должность рядового ПэПса или опера, а вдумчивый отбор на космонавта покорителя Луны)) Впрочем — автору вероятно виднее...
В остальном — каждая новая часть напоминает «дело №» - в котором ГГ (в очередной раз) проявляет себя (приобретая авторитет и статус) решая ту или иную «задачу на повестке дня»
P.S Да и если есть выбор между аудиоверсией и книгой, советую именно аудиоверсию)) Книгу то я прочел дня за 2, а аудиоверсию слушал недели две)) А так и восприятие лучше и плотность изложения... А то прочитал так часть третью (в отсутсвии аудиоверсии на тот момент), а теперь хочу прослушать заново (уже по ней)) Но это все же - субьективно)) Как говорится — кому как))
Вообще-то если честно, то я даже не собирался брать эту книгу... Однако - отсутствие иного выбора и низкая цена (после 3 или 4-го захода в книжный) все таки "сделали свое черное дело" и книга была куплена))
Не собирался же ее брать изначально поскольку (давным давно до этого) после прочтения одной "явно неудавшейся" книги автора, навсегда зарекся это делать... Но потом до меня все-таки дошло что (это все же) не "очередная злободневная" (читай
подробнее ...
политизированная) тема, а просто экскурс по (давным давно напрочь, забытой мной) истории... а чисто исторические книги (у автора) получались всегда отменно. Так что я окончательно решил сделать исключение и купить данную книгу (о чем я впоследствии не пожалел). И да... поначалу мне (конечно) было несколько трудновато различать все эти "Бургундии" (и прочие давным-давно забытые лимитрофы), но потом "процесс все же пошел" и книга затянула не на шутку...
Вообще - пересказывать историю можно по разному. Можно сыпать сухими фактами и заставить читателя дремать (уже) на второй странице... А можно (как автор) излагать все вмолне доступно и весьма интересно. По стилю данных хроник мне это все сдорово напомнило Гумилева, с его "от Руси, до России" (хотя это сравнение все же весьма весьма субьективно)) В общем "окончательный вердикт" таков - если Вы все же "продеретесь сквозь начало и втянетесь", книга обязательно должна Вас порадовать...
И конечно (кто-то здесь) обязательно начнет "нудный бубнеж" про: "жонглирование фактами" и почти детективный стиль подачи материала... Но на то и нужна такая подача - ибо как еще заинтересовать "в подобных веСчах", не "узколобую профессуру" (сыпящую датами и ссылками на научные труды очередного "заслуженного и всепризнанного..."), а простого и нескушенного читателя (по типу меня) который что-то документальное читает от раз к разу, да и то "по большим праздникам"?)) За сим и откланиваюсь (блин вот же прицепилось))
P.s самое забавное что читая "походу пьесы" (параллельно) совсем другую веСчь (уже художественного плана, а именно цикл "Аз есмь Софья") как ни странно - смог разобраться в данной (географии) эпохи, как раз с помощью книги тов.Старикова))
Третья часть делает еще более явный уклон в экзотерику и несмотря на все стсндартные шаблоны Eve-вселенной (базы знаний, нейросети и прочие девайсы) все сводится к очередной "ступени самосознания" и общения "в Астралях")) А уж почти каждодневные "глюки-подключения-беседы" с "проснувшейся планетой" (в виде галлюцинации - в образе симпатичной девчонки) так и вообще...))
В общем герою (лишь формально вникающему в разные железки и нейросети)
подробнее ...
клянувшемуся (в частях предыдущих) "учиться и учиться" (по заветам тов.Ленина) приходится по факту проходить совсем другое обучение (в стиле "...приветствую тебя мой юный падаван")) и срочно "шхериться" в иной реальности - ибо количество внеземных интересантов ("внезапно понаехавших" на планету) превысило все разумные пределы))
В финале же (терпеливого читателя) ждет очередная локация и новая трактовка (старой) задачи "выжить любой ценой")).
P.s к некоторым минусам (как я уже выше писал) можно отнести некоторую нестандартность сюжета (по сравнению с типовыми шаблонами жанра) и весь этот "экзотеричный" (почти Головачевский) экзорцизм))
Плюс, "к минусам" пожалуй стоит отнести так же и некоторую тормознутость героя (истерящего по поводу и без), что порой начинает несколько раздражать... Как (субьективный) итог - часть следующую я отложил (пока в голове не уляжется предыдущая)) и пошел "за'ценить" кое-что другое ...
В принципе хорошая РПГ. Читается хорошо.Есть много нелогичности в механике условий, заданных самим же автором. Ну например: Зачем наделять мечи с поглощением душ и забыть об этом. Как у игрока вообще можно отнять душу, если после перерождении он снова с душой в своём теле игрока. Я так и не понял как ГГ не набирал опыта занимаясь ремеслом, особенно когда служба якобы только за репутацию закончилась и групповое перераспределение опыта
подробнее ...
уже не работает. Во всех РПГ распределяется опыт за убийство, но не личный опыт от других действий.ГГ автора видимо имеет выключатель набора опыта. Таких минусов много, как и детских глупостей ГГ. Имя Земную богиню мог бы и не брать с потолка. Да и богине Землян явно наплевать на захват планеты чужими игроками. В общем минусов много. Если автор поправит своё произведение, оно бы было бы намного лучше.
Страшна це річ — любов. Коли вже находить на тебе — забувай про закони логіки. Любов — це ніби море, а ти — човник у тому морі, коли буря. З хвилі на хвилю, з хвилі на хвилю. А може, це тільки у мене така особливість душі й тіла, що я кохаю — мовби останню хвилину живу? Ще ніким гаразд не досліджено. Я — кібернетик за фахом, кандидат наук, мене шанують в інституті, у громадській роботі беру активну участь. Але мушу зізнатися, що навіть для нас, кібернетиків, любовний процес — ніч темна. Це я вам щиро, ми ж не на вечорі запитань і відповідей. Любов жодним законам не підлягає. Буря по всій системі, коротке замикання. Якби в наші тіла були вмонтовані запобіжники, відключили б систему — і все. Але запобіжників творцем не передбачено (безсумнівна вада конструкції, до речі!), і так тебе всього перемолотить, поки минеться отой ненормальний стан організму, що ми його звемо коханням. Дивуюся, чому не займається цим медицина, я навіть лікарняні видавав би. Грип у найтяжчій формі — ось що таке любов. Тут, безперечно, існує вірус, хоч його й досі не виявлено. Бо що ж тоді — курортні епідемії?
Років дев'ять виповнилося мені, коли вперше захворів на цю хворобу. Закохався я у сестрину подругу, через вулицю од нас жила. Так закохався, що хвостиком за нею метлявся: вона по щавель у яр — і я по щавель, вона до клубу — і я слідком. Кіно привезуть, а звідки в мене гроші? Так я попід мостинами, норою, що старші хлопці прорили, а таки поруч сиджу. У неділю серед дня спати ляже — я під вікном, неначе на варті, стою. Дорослі жартують: «Женитись хочеш?» — «Хочу». — «А кого братимеш?» її ім'я називаю. Усі сміються, і вона сміється. «Чекатиму, — обіцяє, — поки підростеш...» А вона вже на виданні була.
Аж ось приїздить з міста механік (казани парові на свинофермі складати) і за два тижні обкручує її — уже й до весілля готуються. Пироги печуть, курей ріжуть, самогон у кущах за городами женуть. А я в бузку за хатою нагана розбираю, мастилом вмащую. Як ітимуть до сільради розписуватися, планую собі, я з-за тину і вистрелю в нього, нахабу, зайду. Аж зубами скрегочу — такі в мені ревнощі. Потім у неї вистрелю, а останній патрон — для себе (патронів лише три). Наган я на горищі в солом'яній потерті знайшов: ще з громадянської війни зброя, із барабаном. Змастив як слід, склав, цілитися тренуюсь. У банку консервну на кущі цілюся, а механікове ненависне обличчя бачу: бах, бах, бах! Оте бабахкання язиком і видало мене. Мати підкралася, однією рукою — за наган, другою — за чуприну. Стусанів надавала, скільки хотіла, а наган — на колоду та обухом сокири хрясь! На млинець розтовкла, як ще ті патрони не вибухнули? Мабуть, порох давно висипався.
Отак моє перше кохання закінчилося. А вистрелив би — такий залюблений був.
Усього не розкажеш, що замолоду переживалося. Та й дружині воно не потрібне, мало що там у мене до знайомства з нею було. Бо я такий: одружився — зав'язав. Ніяких фліртів собі не дозволяю. Суворий контроль над емоціями. На роботі з жінками — стосунки рівні, ділові. Зосередився на роботі науковій і родинних обов'язках, вечорами — преферанс і фотографія. Фотографувати я люблю, у ванні обладнав фотолабораторію. Дружина збирає кришталь, дочка — марки, а я книги — фантастику й детективи. Живемо.
І раптом — путівка. У Болгарію, на Золоті Піски. Мав їхати шеф, але загострилася виразка, ліг у лікарню. За тиждень треба було всі документи зібрати. А я шарпанини не люблю. Не хочу, кажу, навіть Золотих Пісків, якщо треба бігати, висолопивши язика, по канцеляріях. Ніби душа передчувала, що на муку сердечну їде. А дружина у плечі виштовхує: і не думай, їдь, по дублянці купиш нам з дочкою, знайома до родичів у Болгарію їздила, то аж три кожушки привезла, та й для анкети добре — побував у соціалістичній країні. Мусив папірці збирати й оформлятися.
Закохався я ще в Києві. Під час інструктажу. «Керуватиме групою Таїса Юріївна Неледва», — відрекомендував її той, хто наставляв нас, як поводитися на міжнародному курорті. І з-за столу в президії підвелася молода жінка в строгому темному костюмі, а на плечах у неї білим крилом — шаль. Ніби з першого снігу зіткана. Може, з цієї шалі все й почалося. Правда, ще очі її мене дуже вразили — темні-темні (пізніше, уже в Болгарії, довідався, що в її крові є трохи циганської, дівчиною навіть об'їжджала молодих коней). У літаку ми сиділи в одному ряду, через прохід, і в мене аж шия заболіла, бо очей з Таїси Юріївни не зводив. Тут я вже її роздивився. Високе чоло, спокійні, владні очі, а підборіддя гостре. Наші інститутські фізіономісти, безумовно, засвідчили б неабияку силу волі...
Ішла від літака по аеродромному полю — ніби снилася, і прокидатися не хотілось. І як воно так швидко в мені спалахнуло? І не тліло, а одразу — вогнем. Вона йде по аеродрому, а я мрію, щоб людей навколо не було: упав би на коліна і сліди її цілував. Тільки й стримує те, що ми не вдома. Якби у себе, в Борисполі, — і колінкував би, і сліди цілував, хай у міліцію забирають, хай на п'ятнадцять діб садовлять, за такі почуття і постраждати можна! От так її всю любив.
Валіза Таїси Юріївни — моїх три треба, така важка, а для мене — наче пір'їнка. Вона й не торкнулася до тієї валізи за всю поїздку, я носив. Але всього словами не розкажеш, тут відчувати треба.
Перші дні ми по Болгарії їздили, потім на курорті осіли. Принесу її валізу в номер — розігнутись не можу, рука ніби паралізована.
— Дякую вам, — скаже стримано, а мені — наче по голові погладила.
Одного разу ми з нею разом у ліфті піднімалися. Це вже на Золотих Пісках. Сучасний ліфт — вузький пенал, нас лише двоє, по кутках принишкли. А підніматися довго — дванадцять поверхів. Кімнати наші поруч були: вона сама жила, в «люксі», а я — удвох з товаришем. Скажу, думаю, отут, у ліфті, все, що на душі, бо коли ще ми отак залишимося без свідків. Адже навколо неї весь час люди рояться — керівник групи. А напроситися в гості — мужності бракує. Тільки я так подумав, а Таїса Юріївна усе в очах моїх прочитала і випередила мене. Бо, тепер уже думаю, не могла допустити, щоб у групі всілякі флірти почалися, все ж таки закордон, а не власна земля, і оточення на курорті в основному із капкраїн. «Це у вашій кімнаті учора після дванадцяти співали?» — строго питає. «Так ми ж упівголоса, хлопці зібралися, хоч і Золоті Піски, а додому вже хочеться», — виправдовуюсь. «Розпорядок є розпорядок, і виконувати його ми зобов'язані, з нас тут приклад беруть. Мало що нам хотілося б, але дозволити собі не можемо».
Тут ліфт зупинився, вона вийшла, а я стою, ніби ноги до підлоги приклеїлися. Двері зачинилися, і ліфт униз поплив. Хочу натиснути на кнопку, щоб зупинити, й не можу — руки тремтять. Це ж вона натякала, шепочу, що теж до мене не байдужа, але не може собі дозволити, бо — відповідальність за групу. Дивлюсь у дзеркало, а на обличчі — усміх до вух, як у блаженного. Відтоді як побачу її саму — зведу сяючі очі й миттю опускаю: хай ніхто не підгляне, не дізнається про нашу таємницю. А Таїса Юріївна вмить строгішає з обличчя, як мене стріне. Талановито грає, втішаю себе, ніхто нічого не запідозрить, і моральний клімат у групі буде на потрібній висоті.
Щасливі то дні були для мене. Бо я вірив, що не байдужий їй, хотів вірити. Сонце, море, пісок (справді золотий) і — кохання. Хай невидиме для чужого ока, затамоване в душі, але від того — ще жагучіше. А потім — ніби відплата за щастя — почалися муки мої. Як я страждав од ревнощів! Тепер самому дивно, як я міг отак страждати через якусь там жінку, хай вона хоч міністр буде, а не директор звичайної трикотажної фабрики...
Поїхали ми автобусом на екскурсію у Варну. Вертали пізно увечері. Я фотографував і не встиг сісти поблизу Таїси Юріївни. Примостився біля неї один гуцулик, з Ужгорода. Дорога, вогні, різна там лірика, ось він, той гуцулик, і почав співати. А вона підспівує йому, багато пісень знала. Од матері, каже, навчилася. Гарно співали, хапало за душу, що там казати. Ну, якось я той концерт пережив, хоч і муляло душу, а вранці дивлюся — уже гуцулик біля Таїси Юріївни треться. І на пляжі свого килимка поруч розстелив (я собі ніколи такого не дозволяв), і все про пісні та про гори...
Надвечір чоловіки з групи вирішили на пляж для нудистів піти — ну, де голі купаються. І гуцул з нами. Побрели через піски. Коли бачу — відстає: «Вернуся, хлопці, бо, мабуть, ногу підвернув, болить дуже». А я що — не побіжу ж за ним назирці. Та й хочеться нудистів побачити, щоб було про що в інституті розповідати. Що в Болгарії бачив, запитають. Нудистів, відповім, бачив. А що це таке — нудисти? Ну, тут я й подивую колег... Добрели ми до нудистського пляжу, сіли на пісок, аж вибігають із-за бархана чоловіки й жінки — голі, у чім мати народила. Дивлюсь, а мені не дивиться, бо одна лише думка в голові: чого це гуцул повернув назад? Ходімо, хлопці, кажу, додому, в готель, що ми, голих не бачили, хай без нас розкладаються і загнивають, кляті капіталісти. Ні, одвічають, прийшли — то треба поспостерігати, одне діло теоретично знати, а зовсім інше — в натурі. Ледве на вечерю встигли.
По вечері зібралися у нас в кімнаті, по склянці кисленького випили, хлопці й почали під'юджувати мене: мовляв, твоя Таїса Юріївна із гуцулом у своєму номері зачинилася... А хоч я і ховався із своїми почуттями, усі в групі знали, що закоханий. Я не витримав, постукав у двері — не одчиняють, а ніби хтось там стиха розмовляє і сміється. Ревнивому вухові що хоч вчується. Це вони, думаю, з мене сміються. І мовби навпіл мене той сміх розколює. Хлопці пожартували та й пішли прогулятися перед сном, а я відмовився: голова, кажу, болить, мабуть, перегрівся на сонці. Це ти, сміються, біля нудистів перегрівся. Та й пішли собі. Я миттю на балкон, перегнувся через поруччя, зазираю — а двері її балкона прочинені. Світла, правда, нема. Чого б це вони, думаю, світло світили, якщо удвох. І весь у вогні, хоч ніч і вітер прохолодний з моря...
І подерся я — з балкона на балкон. Досі не вірю — невже це я? Униз, пам'ятаю, глянув: ніч південна, темна, лише під'їзд готелю освітлений і три машини біля під'їзду, малесенькі такі, ніби іграшкові, як ті, що в доччиній кімнаті на піаніно стоять. Зірвався б — капець, хіба що по документах і впізнали б, у цинковій труні додому ту-ту... А Таїсі Юріївні яка неприємність, «енпе» у групі! Та ще ж кисленького ковтнув, експертиза показала б, що п'яний з балкона зірвався, ніхто б не сказав, що закоханий. Часто тепер згадую і засуджую власну дурість. Але жінкам подобається, коли розповідаю. Не дружині, звичайно, та неправильно зрозуміє...
Це тепер я такий мудрий. А тоді ні про що не думав. Одне в голові: зазирнути до її кімнати і пересвідчитися. Хай навіть вони там удвох, все ж мені легше буде, бо вже якась ясність. Не пам'ятаю гаразд, як я перебрався з балкона на балкон. Там не менше метра буде, а ліплення сучасне, таке крихке, візьмешся рукою — осипається і довго униз летить, аж поки об асфальт — бамць!.. Ніби в колодязь. Двері прочинив ширше, зайшов навшпиньках до її кімнати. Очі звикли до темряви, бачу — постіль застелена, на кріслі шаль Таїси Юріївни біліє, квіти на столі, вода з крана у ванні тоненько дзюрчить, а мені здалося, що за дверима сміється хтось...
І тут мені вся моя дурість відкрилася. Опустився я в крісло, бо ноги не тримали, а сам думаю: ну і що тепер? Замки у номерах внутрішні, без ключа зсередини не відкриєш. Чекати, поки повернеться Таїса Юріївна? Вибачте, мовляв, тут я випадково, через балкон потрапив до вашої кімнати, до побачення, спокійної ночі, вибачте, що потурбував... Та вона, як усе збагне, таку характеристику мені напише, що й в інститут не з'являйся! А я тоді щодо докторської саме промацував, стежку мостив. Та краще вже померти, ніж таке! Вийшов на балкон, намагаюся дивитися не вниз, а на зорі. А зорі ті ніби зовсім поруч. І згадалося мені, як спокійно, затишно жилося вдома, коли я ще й чути не чув ні про яку Таїсу Юріївну. А ще ж хвилину тому думав, що життя без неї нема й не буде. Заплющив очі, щоб машинок унизу, біля під'їзду, не бачити, бо голова запаморочиться, упаду. Поліз навпомацки.
Як ступив на свій балкон — ніби вдруге народився. Фух! Ну, тепер довго житиму... Лише ноги довго ще не могли одійти — ніби крижані зробилися і не згинаються. Притулився я до стіни — і не знати скільки так простояв, поки й товариш, з яким мешкав, не прийшов. «Зорями милуєшся?» — запитує. «Ага, — кажу, а голос ще ніби не мій, ніби чужий, — завтра сонячно буде». — «А наші в кіно ходили, колективний похід на чолі з Таїсою Юріївною. Ми їх зустріли, ще трохи пройшлися та разом і повернулися в готель». Аж і справді, засвітилося в кімнаті сусідній. І так він далеко здався, той балкон освітлений, що мене аж занудило від запізнілого страху: та невже я там побував?!
— Давай спати, — кажу товаришеві, а сам ледве доплентався до ліжка.
Відтоді я вже перестав упадати за Таїсою Юріївною. Серце ще, правда, йойкало, і в літаку намагався поруч сісти, і телефон службовий узяв у неї: подзвоню, сказав, як віддрукую фотографії, — але морально себе переборов. Перший вечір, правда, як додому повернувся, дуже скучав за Таїсою Юріївною. Подумаю, що нема її за стіною і хтозна коли вже її побачу, — тоскно стає. Роздав подарунки, дружина й дочка приміряють, від дзеркала одна одну відштовхують, а я у ванні зачинився — проявляти плівки і фотографії друкувати. І так мені солодко дивитися, як вона, мов жива, на фотопапері у проявнику з'являється. Надрукував, може, з сотню, бо я тільки те й робив у Болгарії, що Таїсу Юріївну фотографував. Навіть на пляжі в купальнику знімати дозволяла. Дружина як глянула вранці, одразу все зрозуміла.
— Закохався?! Хто вона?
— Яке це має значення? Директор трикотажної фабрики.
— Дурненький. Те має значення, що мені обридло за трикотаж спекулянтам переплачувати. Одглянцюй, сама понесу фотографії.
Кілька днів я опирався дружині, а потім подзвонив-таки Таїсі Юріївні. Секретарка запитує, хто дзвонить, як доповісти, а в мене язик однімається і губи холонуть — слова сказати не можу. Нарешті оговтався, пояснюю плутано: з наукового інституту дзвонять, у справі недавньої поїздки до Болгарії. Вона мій голос одразу впізнала. Поговорили про здоров'я, як хто почувається після відпустки, згадали Золоті Піски добрим словом, тоді вона засміялася й запитує: — Ну як, ви вже вилікувалися від сердечної хвороби?
— Вилікувався... — кажу і сам засміявся, бадьоро так, життєрадісно. — Я фотографії надрукував, але їду завтра у довготривале відрядження, то дружина вам занесе, коли скажете.
— Дякую. Хай тільки дружина одразу разом з дочкою приїздить і в ощадну касу перед тим зайде... — попрощалася і трубку поклала.
Здогадалася.
Наступного дня дружина з дочкою майнули на трикотажну фабрику. Повернулися з двома трикотажними костюмами, а мені светр купили — білий, аж сяє, із чистої вовни. І на дотик ніжний-ніжний, наче шаль Таїси Юріївни.
Той светр досі ношу — на великі свята одягаю...
1981
Последние комментарии
1 час 27 минут назад
5 часов 35 минут назад
5 часов 52 минут назад
6 часов 13 минут назад
8 часов 55 минут назад
16 часов 18 минут назад