КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 420193 томов
Объем библиотеки - 568 Гб.
Всего авторов - 200561
Пользователей - 95507

Впечатления

Казимир про Поздеев: Операция «Артефакт» (Фэнтези)

Скажу честно, меня эта книга порадовала, как оригинальностью сюжета, так и авторским стилем написания текста. Читается легко, стройное изложение мысли, глубокое знание описываемых исторических событий. Особенно хочется отметить образы главных героев, как в первой, так и во второй книге. Бесспорно, автору удалось создать образ новых героев нашего времени. Они не оторваны от реальной жизни, они представлены перед нами воплоти, каждый со своими достоинствами и недостатками. А это, поверьте мне, многого стоит. В общем, рекомендую Операцию «Артефакт» к прочтению как старшему так и младшему поколению.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Буркина: Естество в Рыбачьем (с иллюстрациями) (Эротика)

не осилил, секса много однообразного

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Грон: Шалость Судьбы (Фэнтези)

нормальная дилогия, в обычном стиле: девушка в академии, в конце любовь счастливая

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
кирилл789 про Снежная: Хозяйка хрустальной гряды (Любовная фантастика)

уже по сумбурной аннотации ясно, что читать не стоит.
но я открыл. знаете, чем начинается? эту дуру, ггню, сбила насмерть машина, и её отвезли в морг. потом тройка абзацев - описания: как чувствует себя труп-ггня в морге - холодно ей, оказывается, трупом-то. (а я подумал, что афторша не курила, похоже - инъекции).
а потом этот труп-ггня восстала, на опознании родственницей.
а я - закрыл файл.
то, как эта снежная (???) ал-ндра шифруется, блокируя свои "шедевры", и отсылая дерьмо-письма денежным читателям, которые готовы с остальными поделится текстами "шедевров", уже понятно, что на такой особе - нужно экономить.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Стриковская: Купчиха (Любовная фантастика)

потрясающе.)

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
каркуша про Гончарова: Маруся-2. Попасть - не напасть (Фэнтези)

Интриги, расследования, тайны! А главное - абсолютно непонятно, чем же все закончится...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Буремні дев'яності (fb2)

- Буремні дев'яності (пер. Леонід Тихонович Солонько) 1.95 Мб (скачать fb2) - Катаріна Сусанна Прічард

Настройки текста:



Катарина Сусанна Прічард Буремні дев’яності

ВІД АВТОРА

В цій повісті про золоті приїски Західної Австралії я прагнула не тільки відтворити життя окремих осіб, але й подати історію певної галузі промисловості.

Протягом кількох років я збирала матеріали — жила й працювала на приїсках, розпитувала старих шукачів золота, слухала їхні розповіді про золоту гарячку та злигодні тих днів. Я прочитала всі старі газети і майже все, що було написано на цю тему; але в основу цієї повісті лягли спогади двох людей, що діють під іменами Дінні Квіна та Саллі Гауг. Зображені події їхнього життя — справжні, і решта героїв теж мають своїх двійників серед перших старателів, хоча, з цілком зрозумілих причин, я уникала повної тотожності.

Добираючи імена для своїх героїв, я намагалась оминути ті, що були поширені на приїсках якогось часу, хоч це й виявилось дуже важкою справою при такому широкому полотні; проте не змінені лише ті імена, які набрали історичного значення або ж стали майже легендарними.

Зокрема, збережено прізвища людей, що брали участь у боротьбі за права старателів на видобуток розсипного золота, а також наведено деякі їхні висловлювання, бо це дає найкраще уявлення про тогочасні настрої, чого неспроможна зробити ніяка фантазія автора.

«Буремні дев’яності» задумано як першу книгу трилогії, присвяченої життєпису Дінні Квіна й Саллі Гауг та історії золотих приїсків.

Висловлюю глибоку подяку власникам «Калгурлійського гірника», які дали мені можливість ознайомитися з архівами газети. Я також використала дані, що є в книгах «Боротьба за золото» Джона Маршалла, «Золоті деньки» Жюлеса Ресайда й «Ото були дні» Артура Рейда, — всі вони містять багато цінного фактичного матеріалу.


Катаріна Сусанна Прічард

РОЗДІЛ І

Дим здіймався високим стовпом у чисте сухе повітря. Наче, зітхання живої істоти, злітав він з положистого схилу пагорба й танув над широкою рівниною, аж до самого обрію вкритою сірими чагарями. На сході небо розгорялося сліпучим сяйвом — сходило сонце.

Темношкірі кочівники, що спали біля вогнища, заворушились. Один з них, ще зовсім молодий, підгорнув докупи тліючі головешки, взяв свої списи й, випроставшись на весь зріст, став пильно вдивлятися в навколишні безкраї дикі простори — місця, де він полював. Роздуваючи ніздрі, він нюшив ранкове повітря, шукаючи дичини, і раптом вловив якийсь чужий запах. Його сильне й гнучке оголене тіло напружилось, темні очі уп’ялися в далечінь.

— Юккі! — різко й хрипло, немов крик птаха, пролунав його остережний вигук.

Ще не прочумавшись від сну, люди, які лежали біля вогнища, посхоплювались на ноги й обступили юнака.

Ген-ген на півдні, над морем непролазного чагарникового плетива, в повітрі тихо повзла хмарка куряви. Темношкірі, чоловіки й жінки, заговорили навперебій, і їхні голоси уривались від хвилювання та страху перед тією далекою темною хмариною, що повільно сунула на них.

Це була невелика сім’я австралійців — старий дідусь, четверо дорослих чоловіків, їхні дружини та діти; всі вони добре знали, що саме збило куряву на тлі світанкового неба: сюди йшли чужинці з своєю худобою, щоб заволодіти землями, де полювало плем’я. Йшли люди, в яких є смертоносні палиці, що плюються вогнем, люди, які хапають кожного тубільця, де тільки їм щастить його підстерегти, і вимагають показати воду. Воду або золото — ці чаклунські скарби, які шукає біла людина і які ховаються під шаром пилюки в руслах пересохлих струмків чи виблискують прожилками на вивітрених схилах гір. Багато білих людей сконало на цих рівнинах та серед голого бескеття, бо ні їх мудрість, ані чаклунство не допомагали їм знаходити їжу й воду в посушливу пору. Але приходили все нові й нові дивні люди та їхні тварини, вони випивали всю воду з ковбань, розполохували звірину, шматували землю у божевільному прагненні знайти жовтий камінь, якого так боялись темношкірі, бо він накликав на них усі нещастя.

За кілька хвилин жінки забрали дітей та коряки для води, чоловіки — свої списи, палиці та бумеранги, і табір зрушився з місця. Темні постаті майнули між деревами, почувся тріск та шурхіт, кущуваті акації, всіяні пухнастим жовтим цвітом, на мить розступились, а потім м’яко зімкнулись. Тубільці линули крізь гущину, мов тіні дерев, і в їхніх рухах було стільки ж гнучкості та пружності, як і в молодих стовбурцях, коли їх хилить і погойдує вітер.

Чоловіки-мисливці обігнали інших, розсипалися врізнобіч і зникли з очей. Старий з жінками та дітьми неухильно прямував на північний схід, туди, де край небосхилу тяглося довге пасмо сизих горбів. До півдня, просуваючись тією ж легкою ходою, вони подолали багато миль.

Та ось одна з молодих жінок почала приставати. Разом з нею відстала й стара. Вона відокремилася від гурту й пішла понад звивистим яром, промитим зливами в твердій рудуватій землі. Молода жінка попленталась за нею. Вона була вагітна, і їй дедалі важче ставало йти, вона задихалась. Зрештою вона прихилилась до дерева і, певне, лягла б на землю, але стара, озирнувшись, вилаяла її і змусила йти далі. Коли вони дістались до маленької улоговинки, оточеної величезними валунами, молода жінка сіла, а стара поставила долі свої коряки і поклала біля них шкіряну торбинку та загострену на кінці палицю. Іншою паличкою вона витерла вогню й обережно притрусила кволу жаринку купкою сухого листя та тонких хмизинок.

Потому вона видерлась на скелі і з тривогою зазирнула через край обточеного негодою валуна. В міленькій кам’яній ямці блищало крихітне озерце чистої води. Задоволене бурмочучи, стара сповзла назад, взяла коряк —містку дерев’яну посудину, в якій тубільці зберігають їжу та воду, — знов подерлась на скелі, напилася сама, наповнила коряк і принесла води молодій жінці. Далі руками вигребла гальку з-під низькорослої ясно-зеленої акації й очистила місцинку навколо багаття.

Сухе листя і хмиз, що були спалахнули яскравим полум’ям, уже перегоріли, від них лишилось тільки трохи приску. Стара опустилась навпочіпки, згребла його на купу і, підкладаючи сухе паліччя, знов роздмухала вогонь. Потім привалила багаття оберемком зелених віт, і над землею заклубочився густий пахучий дим. Молода жінка через силу звелася на ноги й навкарачки заповзла в дим. Там вона низько присіла, спираючись вагою всього тіла на п’яти, важко дихаючи й напружуючись в муках. Стара, одійшовши вбік, пронизливо верещала, лаялась, співала, тупала ногами й плескала в долоні. Нараз вона змовкла — в довколишній тиші пролунав крик дитини.

Стара витягла з своєї торбинки сплетений з людського волосся шнурок і перев’язала ним пуповину. Гострим, міцним нігтем великого пальця спритно перерізала її.

Поки вона порала матір, дитя лежало на землі, захлинаючись од крику. Стара взяла його на руки, змастила смердючим жиром, добутим з тієї самої торбини, притрусила зверху м’яким попелом і поклала біля породіллі.

Підкинувши у вогонь довгу трухляву гілляку, що могла тліти кілька годин, вона прилягла поруч матері й немовляти. Невдовзі всі троє вже спали під кущем, який ворушив густою мереживною тінню по рудій закам’янілій землі.

Вони ще спали в супокої, порушуваному тільки шелестінням листя та несміливим щебетанням дрібного птаства, коли, вже надвечір, між деревами показалося двоє білих чоловіків. Вони обережно підкрадались, тримаючи револьвери напоготові, приваблені димом багаття, біля якого лежали жінки; та ось під їхніми важкими чобітьми зарипіла й посипалась галька. Стара підхопилася й, угледівши чужинців, гнівно зарепетувала, стискаючи в руках свою палицю.

Жоден з чоловіків її племені не посмів би наблизитись до цього святилища. Навіть батько дитини має право побачити її лише тоді, коли стара з молодою матір’ю повернуться до водойми в далеких горах, де збиралося все плем’я.

Білі знемагали від спраги. Засунувши револьвери за пояс, вони на мигах показували старій, що їм потрібна вода. Проте вона й без цього розуміла, що означають оті божевільні очі, обвисла, пересохла шкіра на щоках, розпухлі язики, якими чужинці ледь ворушили, з зусиллям викидаючи слова. Але в крихітному озерці лишилося так мало води, що старій не хотілося віддавати її. Та від них все-таки треба було якось відкараскатись, і тому стара подерлась на каміняччя, за яким ховалась вода, а вони полізли слідом за нею.

Білі пили ощадливо й наповнили свої міхи. Потім привели коней і вичерпали всю воду до останньої краплі; коней вони поїли з своїх повстяних капелюхів. Стара стежила за ними, похмуро щось бурмочучи собі під ніс, а вони реготалися з її гніву.

Згодом білі підстрелили кілька диких голубів, що прилетіли до водойми напитися. Вони засмажили здобич на вогні, але жінкам дали тільки по шматочку твердої солонини з своїх сакв. Жінки поїли, проте вони ще дужче перелякалися, коли побачили, що білі лаштуються біля багаття на ніч. Стара попередила молоду, що їм треба буде тікати, як тільки почне зоріти. Води немає на десятки миль довкола, і їм доведеться без перепочинку йти цілий день, аби дістатись до найближчої водойми.

Білі стали допитуватись, де ще можна знайти воду. Стара прикинулась, ніби не розуміє їх, і нічого не відповідала. Вони заговорили до молодої, але й та лише насупилась і мовчала, міцно пригортаючи до себе дитину й кидаючи на них злякані, гнівні погляди. Тоді білі схопили стару і скрутили їй руки та ноги. Молода спробувала втекти; однак вона була ще надто квола, і їй заважала дитина. Вони швидко наздогнали її, привели і теж зв’язали. Після цього лягли й поснули, не зважаючи на гнівне буркотіння старої та принизливі зойки молодої жінки.

Другого ранку білі знову торочили тільки про воду. Де ще є водойма? Покажуть їм ці відьми воду? Стара вперто мовчала, але молоду мучила спрага; вона знаками попросила пити. Білі ще раз нагодували її солониною й відмовились дати хоча б краплю з своїх міхів, хоч самі налили води в кварту й пили в неї на очах.

Вони добре знали, що роблять. Не вперше доводилось їм вдаватися до цього трюку: нагодувати тубільця беконом або солониною, а потім не давати пити, поки той, божеволіючи від спраги, не приведе їх до найближчого мочара чи потаємного озерця. Молода жінка розуміє, чого вони домагаються, і напевне приведе їх просто до води, вирішили вони.

Один з білих згріб її на оберемок і посадив на коня. Жінка одчайдушне пручалася й тяглась до дитини. Тоді другий білий схопив немовля і кинув матері. Вони поскакали.

— Габбі! Габбі![1]— вигукували білі. Молода жінка голосила і зрештою показала рукою на злам синюватої гори, що виднілася вдалині. Нехай їдуть туди. Стара тим часом зникла за деревами.

Шукачі золота отаборились біля підніжжя цієї гори, де ховався викопаний тубільцями колодязь, а рано-вранці на них налетіло плем’я. Чорним дощем сипонули списи. Пізніше, коли в Кулгарді почали добувати золото, біля цього колодязя знайшли кістки білих.

Калгурла — молода жінка, що того дня народила дитину, — була вже старою бабусею, коли розповіла Дінні Квіну про тих двох білих. Вони були не перші, з якими вона стикалась. Та дитина померла, але потім у Калгурли народилася дівчинка Мірі; це сталось після того, як її і ще двох жінок викрали білі старателі.

Все життя Калгурла шанувала звичаї свого народу. І хоч вона десятки років кочувала з своїми одноплемінниками, між розкиданими по всій країні таборами старателів, ненависть до білих і страх перед ними ніколи не згасали в ній.

РОЗДІЛ II

Нічого так не полюбляв Дінні Квін, як згадати старовину, погомоніти про давноминулі дні.

Цей старий золотошукач, наполегливий і розумний, з покаліченою ногою і насмішкуватими іскорками в блакитних очах, був ще юнаком, коли з першою партією старателів рушив у вересні 1892 року із селища Південний Хрест до Кулгарді по слідах Артура Бейлі.

Того дня, розповідав Дінні, коли Арт Бейлі з натоптаними золотом саквами в’їхав з боку солоних озер у Південний Хрест, там не було майже нікого.

Стояв свіжий весняний ранок. Мілкі озерця біля підніжжя горба, на якому розкинулось селище, виблискували сріблом у сонячному промінні. Білі мазанки й саманні халупи нагадували здалеку жменю розсипаних кимось черепашок. Більшість із них були порожні, неначе там вимерло все живе. Ні гомону біля сараїв, ні руху біля вишок рудника, що своїми павучими лапами вп’ялися в небо.

І все-таки селище на цьому сумовитому горбі, що випинався над безкраїм морем чагарів, було аванпостом цивілізації, островом серед незвіданих просторів.

Темно-сіре плетиво кущів під блякло-голубим небом тяглося аж ген до далекого обрію: незаймана дика глушина — низькорослі дерева, кам’янисті кряжі, голі піщані рівнини на сотні миль у всі боки.

Південний Хрест! Всього кілька років тому народилося селище, висіялось, немов сузір’я з тією ж назвою темної ночі. Саме воно, це сузір’я, привело партію старателів до води й до золота, і на його честь так названо місце. Південний Хрест спростував запевнення тих, хто твердив, ніби ніколи не буде знайдено в Західній Австралії стільки золота, щоб справа стала варта заходу.

В той час селища на Лебединій річці переживали тяжку економічну кризу — наслідок провалу земельного буму та фінансового краху в інших, старіших колоніях — Новому Південному Уельсі й Вікторії. Звістка про те, що навколо Південного Хреста відкрито золотоносні землі, вивела Західну Австралію із стану депресії.

Невдовзі лісисті кряжі та широкі рівнини від самого узбережжя й аж до селища Південний Хрест зароїлись старателями, рудокопами, крамарями та перекупниками. Вони тяглися поруч своїх запряжок та в’ючних коней усі двісті сорок миль або їхали залізницею, яка доходила лише до Нортема, центру квітучого краю пасовиськ, і далі покривали решту шляху в фургонах чи пішки. Маленькі гримотливі поїзди — їх було мало й ходили вони рідко — зовсім не відповідали вимогам того навального руху, який почався одразу після відкриття нових золотих приїсків.

Про золото, знайдене в Ілгарн-Хіллі, ходили неймовірні чутки, і люди, охоплені золотою гарячкою, зривалися в дорогу, нерідко по місяцю плентаючись пішки й ночуючи просто неба, аби лиш не пропустити нагоди відразу нажити ціле багатство. Вони марили тим, що десь там, на краю далекого незнаного заходу, їх чекає новий Балларат або Бендіго[2].

Південний Хрест зростав на очах у клекотінні нестримного оптимізму божевільних сподівань. Все нові й нові старателі поверталися з довколишніх районів з добрими вістями. Один за одним вступали в дію багаті рудники. Після першого самородка, переплавленого в місцевій кузні, надії виросли до небес, хоч сам злиток якось таємниче зник. Невдовзі компанії «Фрезерc», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» і «Сентрал-Екстендід» уже набрали по дві-три сотні робітників, і селище із жменьки хаотично розкиданих наметів перетворилося на справжню вулицю з шерегами критих бляхою та старими дошками халуп, з землянками й халабудами з мішковини, з крамничками, пивницями та канцелярією інспектора.

Але літо тут було довге й сухе, не вистачало ні їжі, ні води. Прісну воду мізерними порціями добували з кількох водойм, розташованих поблизу оголених гранітних порід. Буріння дало тільки солону воду. Треба було будувати опріснювачі, щоб її могли пити люди й тварини. До того ж солона вода підступно руйнувала недавно привезене устаткування: вона роз’їдала стінки котлів, забруднювала дробарки. Фрезерівські рудники давали лише чорну амальгаму, хоч руда обіцяла неабияку здобич.

Акції впали до нуля, почався застій. Та от з’явився новий директор, було застосовано нові способи опріснення води, і рудники на деякий час ожили. Чорна амальгама, на тих же машинах і з тією ж солоною водою, стала давати добрий вихід золота. Видобуток зріс, але водночас зросли й виробничі витрати. Підприємці зрізали заробітну плату, і рудокопи застрайкували.

— Людина не могла прожити на те, що нам намірились платити хазяї, — оповідав Дінні. — Їжа й вода коштували страшенно дорого, а Фрезери, завважте, платили дивіденди. Рудники закрились, і майже всі, хто міг, розійшлися. Дехто з рудокопів очікував, сподіваючись, що рудники поновлять роботу або що їм пощастить наскребти трохи золота в околицях. На Хоупс-Хіллі й на двох-трьох інших приїсках сяк-так ще добували дещицю. Старателі міняли потроху «пісочок» на продукти та воду. Та це були одиниці, й того ранку, коли Арт Бейлі в’їхав у селище з боку солоних озер, лише ті рудокопи й старателі, що не змогли звідси вибратись і сподівалися дістати роботу у фургонників, топтались біля пивниці, понурі й пригнічені.

Ганяючи знічев’я футбольного м’яча, кілька чоловіків лише мимохідь глянули на самотнього вершника, що їхав вулицею. В такому поверненні старателя, ледве живого, на змордованих конях, не було нічого незвичайного. Тож Арта Бейлі, що важко сидів у сідлі, зарослого бородою, брудного, і його коней, таких же занехаяних, як і нав’ючені на них сакви, ніхто й не пізнав аж доти, поки Арт не під’їхав до канцелярії інспектора.

Тільки тоді щось в умисне піднятих плечах вершника, в тому, як був насунутий на лоба його заношений повстяний капелюх, і в тому, як він старанно одвертався від людей, що стояли біля пивниці, здалося підозрілим Джонсу Крупинці.

— Хто це? — поцікавився він.

— Знаєш, — відповів Дінні, — я готовий заприсягтися, що то шкапина Арта Бейлі, хоч вона просто на себе не схожа.

— От вам і Арт — проїхав повз пивницю, а на своїх давніх друзів навіть не глянув!

Тут вони побачили, як вершник, під’їхавши до грубо збитого сарая, де містилась канцелярія, стягнув ривком сакви і, нетвердо ступаючи, протиснувся в двері.

— Клянусь Єгосафатом, він щось знайшов! — задихаючись, вигукнув Білл. Всі з’юрмилися навколо нього.

— Уже четвертий місяць, як вони з Гаррі Фордом гайнули по тракту Ханта, — докинув хтось.

— Томмі Телбот ще місяців зо два тому, коли Арт приїздив по харч, зметикував, що той натрапив на жилу, — пригадав Джонс Крупинка. — Томмі одразу купив три чи чотири тутешніх конячки й запропонував Гаррі Бейкеру та Діку Фоссеру поїхати разом з ним подивитись, чим зайнятий Бейлі.

Очі у слухачів загорілись, кров гарячкове запульсувала в жилах. За кілька хвилин усі, хто вештався перед пивницею, вже бігли вулицею до канцелярії інспектора. І там, збившись біля порога, вони побачили те, про що так нестямно мріяли: золото великими самородками, уламки кварцу з золотими прожилками — сотні унцій золота! Арт Бейлі робив заявку на ділянку за сто двадцять вісім миль на північний схід від Південного Хреста.

Тільки-но поширилась чутка про знахідку Бейлі, як містечко наче знавісніло. І така, чорт забирай, пішла гулятика, коли Арт Бейлі, закінчивши справи, надумався відсвяткувати свою удачу і пригощав усіх підряд, поки в пивницях не лишилось ні краплі хмільного! Кожен, хто міг, закупляв продукти, намагався випросити, позичити, вкрасти коней, воза чи тачку, хапливо складав інструмент і все, що потрібно для табору. Крамарі здули ціни на п’ятдесят процентів. Ще напередодні за коня правили п’ять фунтів, а того вечора не можна було його докупитись навіть за п’ятдесят.

Джонс Крупинка й Білл Джерріті, більш відомий під ім’ям Білла Єгосафата, із спритністю бувалих золотошукачів, які в свій час добре набили руку в Кімберлі та Мерчісоні[3], домовилися з власником фургона, Петом Мерфі, що прибув з півдня. Пет лаштувався їхати на ділянку Арта Бейлі у неділю вранці. Він брав з кожного по п’ять фунтів за право покласти сто фунтів вантажу на воза і йти біля нього по дорозі.

Але Дінні Квін сидів на мілині. За час безробіття в Південному Хресті він змарнував купу грошей на розшуки золота в прилеглих північних районах, і тепер у крамниці, в шинку, в пансіоні місіс Гауг на нього було заведено довжелезні рахунки.

Щоправда, на ці борги ніхто не зважав. Кожен знав, що Дінні — добрий старатель і чесна людина. Але того дня всім мешканцям Південного Хреста гроші потрібні були до зарізу: люди буквально видирали з рук продовольство та інструмент, зважаючи на скажені ціни. Нарешті Дінні пощастило умовити крамаря дати йому набір борошна, цукру, чаю та м’ясних консервів; однак п’яти фунтів у нього все ще не було, і він подався до Олфа Брайрлі, сподіваючись позичити в нього дещицю.

Дінні нітрохи не сумнівався, що вранці вирушить разом з усіма, навіть коли б довелося перти на собі старательський вантаж усі сто двадцять з гаком миль до ділянки Бейлі. Та він розумів краще за багатьох інших шукачів золота, що їх чекає попереду і що означає кожна втрачена хвилина, коли всяк поспішає закілкувати нові ділянки.

Знання місцевих умов і досвід старателя підказували йому, що в таких обставинах згубно пасти задніх. Проте в скаженій метушні підготовки до походу кожен дбав лише про себе. А той, хто не в змозі був оплатити дорогу, мусив влаштовуватися як умів. Звісно, Джонс Крупинка та Білл Єгосафат охоче прийняли б Дінні до свого гурту, та їм самим було сутужно: вони ледь назбирали ту суму, яку правив Мерфі.

Останню надію Дінні покладав на Олфа Брайрлі, в якого він сподівався роздобути кілька фунтів. Олф був добрий хлопець; він служив обліковцем у компанії «Фрезерс», поки не закрились рудники, і мешкав у пансіоні місіс Гауг, коли сам Дінні працював рудокопом і харчувався там же.

Під час кризи вони з Олфом не раз ходили на розвідку й чудово ладнали; іноді їм перепадало по жменьці «пісочку», і тоді було за що разом гульнути. Непогано б і зараз піти з ним у парі, подумав Дінні. Звісно, якщо в нього знайдуться гроші на харч та дорогу.

Коли Дінні прийшов до пансіону, Олф саме складав речі. Він укинув трохи харчів у брезентовий мішок, загорнув його в намет та ковдру і збирався прив’язати все це до лопати та кайла. В нього теж не було грошей на фургон, і він вирішив добиратися до ділянки Бейлі пішки.

— Чалапати пішки не біда, — похмуро сказав Дінні, — а от перти на собі сто з гаком миль харчі, намет, постіль, та ще й кайло з лопатою, — далебі, не вельми приємно. І потім, ця галич раніше за нас прибуде на місце, якщо ми тягтимемо все це на своєму горбі. Там все так закілкують, що нікуди буде й поткнутись.

— І все-таки ми підемо! Га, Дінні? — весело спитав Олф.

— Авжеж, підемо, — погодився Дінні. — Та коли б я міг вимантачити в когось хоча б фунтів десять, мені б полегшало на душі.

— І мені теж, — кинув Олф.

Ось тут місіс Гауг і прийшла до Дінні. В її карих очах бриніли сльози.

— Ох, містер Квін! — вигукнула вона. — Морріс теж надумався їхати на ділянку Бейлі. А який з нього старатель! І не має він доброго товариша, як ви, щоб показав, де шукати золото. Пропаде він у тій страшній пустелі — помре од спраги або ж загине від списа темношкірих дикунів.

— Не хвилюйтеся, місіс, — заспокоював її Дінні. — Нічого з ним не скоїться, місіс Гауг!

Дінні дуже поважав місіс Гауг. Чудесна маленька жіночка, казав він. Коли Морріс втратив роботу у Фрезера, вона відкрила в Південному Хресті пансіон і працювала, мов чорний віл.

Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг дістав посаду помічника управляючого на одному з рудників як винагороду за те, що його умовили вгатити свої гроші в це підприємство. А що він нічого не тямив у гірничій справі і вчитися йому було ліньки, то його й потурили звідти при першій нагоді. Це обурило містера Гауга — він лишився і без грошей, і без заробітку. Він пригрозив компанії судом, проте задовольнився обіцянкою, що його поновлять на роботі, як тільки буде знайдено спосіб запобігати шкідливій дії солоної води на машини і зросте видобуток золота. Однак повернутись на колишню посаду містеру Гаугу так і не пощастило.

Подружжя зосталось над розбитим коритом і майже дійшло до злиднів, отож місіс Гауг і взялася варити обіди для гірників, що працювали на рудниках. З неї була добра куховарка, і її їдальня зажила слави. Згодом вона перенесла до себе на подвір’я кілька покинутих халуп, опорядила їх і здала внайми. Високородний Морріс вибухнув гнівом, йому було начхати на всі старання жінки’та на її пожильців, хоч пансіон давав йому змогу жити безбідно, спокійно чекаючи поновлення на роботі.

— Страшенний ледацюга він був у ті дні, цей Морріс Гауг, — розповідав Дінні. — Я просто бачити його не міг. Він звалював на місіс Гауг всю чорну роботу, — і по хазяйству крутись, і його годуй, — а сам, бувало, навіть пальцем не ворухне, аби їй помогти. Та для неї тільки й світу було, що її чоловік.

Місіс Гауг розповіла Дінні історію свого заміжжя того ж самого дня, коли просила його доглянути Морріса в дорозі. Тоді вона була ще зовсім молода, ледь третій десяток розміняла, не красуня, але жвава й весела, мов пташка, з ясними карими очима, з ямочками на щоках і з такою посмішкою, що жоден чоловік нездатен був їй відмовити, чого б вона не попросила. А тим паче він, признався Дінні, бо він таки багато їй заборгував.

— Мій батько, містер Квін, був піонером південного заходу, — сказала йому місіс Гауг, — отже, я корінна австралійка і не боюся труднощів. Інша справа Морріс. Він приїхав сюди, в колонію, щоб зайнятися сільським господарством і розбагатіти. Звісно, він уявлення не мав, як тяжко обробляти землю, й не міг упоратися з усім цим — випалювати чагарі, розчищати ділянки під ниву, відбирати й таврувати худобу. Спершу в нас були наймити і пастухи, але вони чомусь довго не затримувались. Худоба розбрідалася по степу, й темношкірі її забивали. Я пробувала допомогти Моррісу, та це було марно. Господарство наше занепало й розвалилось, а він зненавидів суворе життя в глушині.

Місіс Гауг була дуже стурбована — Дінні це ясно бачив — і всіляко намагалась пояснити, чому вона просить не спускати з Морріса ока.

— Його батько страшенно розгнівався, коли Морріс продав ферму, вклавши гроші в тутешні рудники, і перестав йому допомагати. Як знаєте, так і викручуйтесь!

Вона всміхнулася куточками уст і вела далі:

— Мої батьки не давали згоди на наше одруження. То ми втекли. Це було дуже романтично, але й не менш жахливо. Тато з мамою ніколи не простять мені. І нікому навіть розповісти про наші злигодні. Морріс гадає, що коли він піде в цей похід, то теж знайде золото, як Арт Бейлі, вмить забагатіє і зможе повернутись до Англії. Однак він запевняє, що мені не можна йти з ним, а я так боюся за нього, містер Квін, у нього зовсім немає друзів, і він одразу заблудиться в цих диких нетрях.

Вона вилила перед Дінні свою душу, завоювала його симпатію, сподіваючись на його допомогу. Отож йому нічого більше не лишалось, як тільки сказати:

— Гаразд, мем. Нехай містер Гауг іде зо мною та з Олфом, коли він має чим заплатити Мерфі, щоб скинути речі у його фургон. Хоча ми самі ще не розстаралися на потрібну суму.

— Господи, та я ж можу позичити вам! — радісно вигукнула місіс Гауг. — Коли на фрезерівські рудники приїхав новий управляючий з інженером, вони жили в моєму пансіоні, і я заощадила трохи. Тільки, прошу, не говрріть Моррісу. Вчора ввечері він просив у мене грошей на карти, а я йому не дала, сказала, що не маю вільного й пенні.

— Можете покластися на мене, мем, — запевнив її Дінні. — А з Олфом я домовлюсь.

Того дня Дінні до зарізу потрібні були гроші, і йому було байдуже, де їх узяти. «Я ладен був у сліпого старця видерти з рук його мідяки», — признавався він. За звичайних обставин він, звісно, вважав би підлістю брати у місіс Гауг ці гроші, зароблені нею тяжкою працею. Він і без того заборгував їй немало. Не раз вона давала йому продукти, коли він рушав на пошуки золота; до того ж він з Олфом не розплатився з нею за квартиру й харчі.

Та місіс Гауг була дуже добра і не дріб’язкова, — мовляв, їсти їм все одно треба, а з нею встигнуть розрахуватися й тоді, як закінчиться страйк або їм пощастить накопати цілі мішки золота. Самого цього вже було досить, щоб не відмовляти їй і взяти під опіку містера Гауга. Тим паче, що для Саллі це, очевидно, була швидше послуга з їхнього боку, аніж обов’язок.

— Я певен, що настане день, коли я поверну вам свій борг з процентами, місіс Гауг, — сказав Дінні, заспокоюючи свою совість. — А зараз тільки бог знає, які дорогі для мене оці п’ять фунтів. Ніякими грошима не зможу я вам віддячити за вашу доброту. Гадаю, що й Олф скаже те ж саме.

— То, значить, домовились? — спитала місіс Гауг, і обличчя її засяяло посмішкою. — Морріс піде напарником з вами й містером Брайрлі? Тепер скажіть мені точно, що вам потрібно. Я дам вам продуктів з своєї комори, а Моррісу приготую одяг.

Дінні з радістю пристав і на цю пропозицію. Він пояснив, що найкраще — це об’єднати їхні припаси. Таким чином вони зможуть навантажити на фургон значно більше. Він з Олфом бере інструмент, намет і табірне начиння — всього цього зараз тут ні за які гроші не купиш. А внеском Морріса будуть харчі, за них також деруть втридорога, та майже всі вони вже й розпродані.

Повідомивши Олфу добру новину, Дінні чимдуж побіг до Пета Мерфі, щоб домовитись про місце на трьох у фургоні та про час від’їзду.

Коли Дінні через кілька годин вийшов з «Клаб-готелю», де в товаристві Арта Бейлі та інших старателів вихилив не один кухоль, він був п’яний і від пива, й від того, що наговорив йому Бейлі; але не настільки, щоб забути про справи, й одразу заходився складатись. Морріс покірливо слухався його наказів; він був схвильований і зговірливий не менше за Олфа, й обидва вони раділи, мов діти, що їх бере під свій захист такий досвідчений золотошукач та знавець місцевих умов.

Дінні переказав їм усі чутки, що ходили по місту про знайдене Артом Бейлі золото.

— Арт каже, — весело гомонів він, — що загалом привіз п’ятсот п’ятдесят вісім унцій. А скільки там ще лишилось! Вся земля ущерть набита золотом. Томмі Телбот з своїми хлопцями спробував був захопити його ділянку, та Форд пригрозив їм револьвером. Він і зараз там — стереже місце. Арт каже, що такого родовища він ще ніколи не бачив, а він немало перебачив на своєму віку. Туди кинуться всі, тільки-но ця новина дійде до Мельбурна й Сіднея. Наше щастя, що ми вже готові в дорогу і зможемо зразу ж закілкувати ділянку. Ви взяли дозвіл на старательство, містер Гауг? Взяли? Тоді все гаразд. Ну й напосіли ж на інспектора — одразу всією братією. Певне, за все життя йому не доводилось так попріти, як сьогодні, з отими дозволами. Він підписував їх навіть за обідом, та, мабуть, і вночі йому не дадуть спокою… Гадаю, ми обійдемось одним наметом, адже є ще ваш брезент, містер Гауг. Я роздобув просмолений мішок — згодиться нам для води; а якщо ви, місіс Гауг, зможете перебитись без отих двох бідонів з-під гасу, що стоять у вас на веранді, вони нам дуже стануть у пригоді. Ми покладемо в них харчі, а потім триматимемо там воду.

Дінні перевірив їхнє спорядження. Він дозволив Олфу й містеру Гаугу взяти для переміни по фланелевій сорочці, парі штанів та чобіт, хоч сам мав лише одну запасну сорочку. Кожен з них брав для себе вовняну ковдру, міх для води, похідний котелок, кварту, бляшану миску, ніж і виделку. Ступка Дінні, товкачик і два тази для промивання золота були ретельно сховані між одежею. Вірьовки й моток дроту разом з інструментом — кирками, лопатами, сокирами, кресалом та трутом — загорнули в намет і брезент, а потім у мішковину і міцно перев’язали мотузками. Харчі складалися з борошна, цукру, чаю та кількох бляшанок м’ясних консервів. Дінні додав до них пляшку «цілющого зілля». Вирішили також узяти рушницю Олфа й коробку патронів, а Моррісу дозволили прихопити револьвер.

До півночі все добро було акуратно спаковано і підготовлено для відправки фургоном, який вирушав на світанку.

Увечері прибігла Марі Робійяр і, заливаючись слізьми, кинулась в обійми місіс Гауг.

— О Саллі, — заголосила вона, — мій Жан теж іде й каже, що мені не можна з ним!

— І Морріс іде, — бадьоро відказала місіс Гауг, — а я мушу зостатись сама. Нічого не вдієш, Марі. Містер Квін запевняє, що нема ніякої небезпеки. Їй-бо. Адже інші чоловіки жили в тій глушині місяцями — і містер Бейлі, і містер Форд, і Томмі Телбот зі своїми друзями. Містер Бейлі каже, що тубільці там зовсім сумирні, як і тут у нас.

— Та вже ж, я знаю,—перебила її Марі. — Жан мені, те саме казав. І, може, він знайде багато золота. Тільки все одно це жахливо, що він їде так далеко, а я повинна тут скніти сама як палець та куховарити в готелі. Досі я завжди була разом з чоловіком, і просто страшно, що він тепер мене по кидає.

— Мені теж страшно, — призналася Саллі. Однак життєрадісність і здоровий глузд ніколи не зраджували її, і вона додала: — Але ми тут нічого не вдієм, Марі. Всі чоловіки в селищі немов знавісніли, кожному закортіло неодмінно піти в цей похід. Доведеться нам потерпіти, а там видно буде, як підуть справи у Жана та Морріса. Бог дасть, вони хутко й повернуться, або ми до них зможемо поїхати.

Така перспектива трохи втішила Марі. Вона сказала Саллі, що її Жан піде у парі з двірником готелю — той досвідчений старатель. Звісно, Жан був гордістю «Клаб-готелю» — ще б пак, кухар-француз! Та насправді Жан зовсім не кухар, пояснила подрузі Марі. В Англії він був учителем, хоч мріяв стати фермером, купити клапоть землі й поселити там своїх старих батьків, висланих з Франції через політичну неблагонадійність. Марі також була дочкою емігрантів, але її батьки померли, коли вона була ще дитиною.

Невдовзі після одруження вони з Жаном переїхали в Західну Австралію, сподіваючись знайти тут роботу й ті добрі заробітки про які так багато наслухались. Жан найнявся на ферму, аби збити грошей на землю та худобу. Та наймитський заробіток був такий жалюгідний, що Жан зістарівся б швидше, ніж здійснилася б його мрія. Отож він приєднався до першого ж походу старателів у Південний Хрест, і Марі, разом з ним притряслася з Евонської долини на підводі.

Золота Жан не знайшов і якийсь час працював на руднику. В ті дні у селищі було дуже мало жінок, і місіс Гауг та Марі Робійяр, якось здибавшись у крамниці, швидко заприязнилися. Навіть Морріс дружелюбно поставився до молодої французької парочки: вони так ніжно кохали одне одного й у цій чужій для них країні дещо нагадували рибин, викинутих із води. Проте його дружелюбність мов рукою зняло, коли Робійяр найнявся шеф-поваром у готель. От і на неї він образився за те, подумала Саллі, що вона влаштувала у своєму домі пансіон. Морріс казав, що цим Саллі виявила цілковиту відсутність почуття власної гідності й небажання рахуватися з ним.

— Але ж їсти щось треба, Моррісе, — заперечувала вона. — Тільки пансіон дасть мені певність, що ми будемо мати і шматок хліба, і дах над головою.

Марі Робійяр і місіс Гауг дуже зблизились за ті місяці, коли Морріс був таким вередливим і незгідливим: він гордував платними відвідувачами, відмовлявся їсти разом з ними і взагалі не бажав нічого робити, щоб посприяти хоч трохи успіхові справи, яку затіяла Саллі. Цілими днями він сидів на ґанку з книгою або газетою в руках, а вечорами пропадав у пивниці за покером, де на гроші, які йому щастило виканючити в Саллі чи позичити в когось, вигравав або ж програвав кілька фунтів.

Завжди весела і незрадлива, Саллі навіть взнаки нікому не давала, що вона, як казала Марі, з Моррісом «у сварці». Та Марі й без слів відчувала, коли інша жінка нещасна чи занепокоєна своїми сімейними справами. Сама вона була стримана й сором’язлива; чорне волосся, гладенько зачесане, строго облямовувало її бліде, простеньке личко, і вся вона справляла враження тихої, простакуватої жіночки, поки щось не зачіпало її за живе. Тоді чорні шовковисті вії прудко злітали над сіро-зеленими очима, в ній спалахувала жвавість, і вона враз ставала зовсім іншою людиною.

Морріс вважав Марі за жінку вельми розумну. Вона заводила з ним розмови про книжки й про людей, і Саллі з подивом відзначала, що вона знає більше за нього. Але Марі вміла прикинутись, ніби смиренно схиляється перед думкою Морріса, й тут же позбиткуватися з нього легко й дотепно. Моррісу це страшенно подобалось. Якби Марі була кокеткою, то Саллі, мабуть, приревнувала б її до свого чоловіка. Однак Марі не була кокеткою, а до Саллі вона виявляла свою прихильність так палко і з такою надзвичайною безпосередністю, що це навіть спантеличувало місіс Гауг і примушувало її червоніти, хоч вона й дорожила такою приємною і так несподівано знайденою дружбою. Як часто вечорами, коли Марі здавалось, що Саллі почуває себе нещасною і самотньою, вона приходила до неї погомоніти за шитвом; зрештою за ті місяці, коли Морріс так непривітно ставився до неї, в Саллі прокинулись не менш теплі почуття до мадам Робійяр, ніж та мала до неї, хоч Саллі й не вміла виливати їх з такою легкістю.

Але того вечора, напередодні походу за золотом, Морріс скинув з себе понурість і невдоволення. За той час, поки він тинявся без діла, він нагуляв черевце й поруч з Дінні та Олфом здавався особливо товстим та крихкотілим; костюм старателя, в який він вирядився, — молескінові штани та фланелева сорочка, — в поєднанні з золотим пенсне на аристократичному носі, надавав йому недоладного вигляду. Але Морріс був пустотливий, мов школяр, без угаву балакав і люб’язно жартував з Дінні та Олфом, ніби бажаючи запевнити їх, що він цілком усвідомив переміну в їхніх відносинах, готовий коритися всім наказам і бути найприємнішим товаришем у цій подорожі.

Коли речі було спаковано, Дінні вирішив, що тепер все гаразд і що за таких обставин він і його компаньйони не могли спорядитись краще.

Олф і Морріс присягалися, що їм все одно не заснути. Вони намірились просидіти всю ніч, аби вчасно бути біля фургона. Та Дінні погнав їх у ліжка.

— Вам, хлопці, треба добряче виспатись, щоб запастися силами на перший день дороги, — сміючись, сказав він.

Місіс Гауг була тієї ж думки.

— А я не лягатиму до ранку, — сказала вона. — І приготую вам добрий сніданок, щоб ви йшли не голодні.

Дінні згадував, що вона так і зробила. І він був такий вдячний їй за можливість виступити з першим фургоном, який прямував до Кулгарді, що навіть забув лайнутись на адресу шляхетного Морріса, накинутого йому в напарники.

РОЗДІЛ III

На світанні юрми старателів посунули з Південного Хреста. Люди й коні пливли плавом по широкому білому шляху до солоних озер і зникали в далеких темних чагарях. Вершники з важко навантаженими в’ючними кіньми; люди в двоколках, запряжених парою напівдиких австралійських коней, які ставали дибки, брикались і шарахали в боки, сідали на крупи, рвалися з упряжі й хропли, загрожуючи потрощити на друзки хисткі візочки; люди на полозках, що їх ледве тягли старезні шкапини; піші — молоді й старі, — що несли своє добро на плечах або пхали перед себе тачки, куди було звалено все хідне начиння — кайла, лопати, ковдри й харчі; дехто просто поставив ящик чи бочку на колеса, поприбивав з боків дрючки і впрягся в ці імпровізовані голоблі. Штовханина, метушня, лайка, вибухи гніву, сміх, вигуки: «Бажаємо щастя!», «Зустрінемось на ділянці Бейлі!»

Везти свої речі на підводі вважалось того дня розкішшю. Коли Цибатий Мерфі гикнув на свою запряжку, ляснув довгим батогом і виправив на шлях, в його фургоні здіймалася ціла гора продуктів та старательського спорядження. Ті, чиї речі лежали на возі, йшли бадьорим кроком, дякуючи долі за те, що їм доведеться нести лише самих себе під час довгого переходу в сто двадцять вісім чи сто тридцять миль по невторованих путівцях серед диких заростей. Та хіба це могло їх стримати? Ніхто з них не сумнівався, що виживе і здобуде багатство на цих нових золотоносних полях, хоч місіс Гауг та мадам Робійяр, які спустились до броду, щоб попрощатися з своїми чоловіками, піднімаючись знову на пагорб, плакали та гадали, чи побачать вони їх ще коли-небудь.

За фургоном Мерфі їхало два інших, і збоку також крокували власники наваленого на них майна. Цілий день тривав цей масовий від’їзд; з сусідніх таборів прилучалися нові й нові партії старателів, а ті, що запізнилися, квапились наздогнати передніх. До вечора в Південному Хресті лишилося не більше п’яти-шести працездатних чоловіків.

Потік старателів рухався старим шляхом, що його проклав Хент, топограф, який тридцять років тому виступив на розшуки нових пасовищ.

Дорога в’юнилась по твердій крем’янистій землі, схилами пологих хвилястих горбів, через діброви, де росли дикі вишні, каучукові дерева і слалась кучерява низька акація, з моховитої зелені якої випинались, наче колони, поцятковані ніжно-рожевими плямами евкаліпти; через хащі дубків з темним листям, з природною нарізкою на тонких бронзових стовбурцях; по гребенях залізняку, що звіддалік здавалися блакитними; через долину, де грайливо починали вицокувати колеса й лункіше карбувалися кроки; через гаї густої акації, сандалового дерева й терну — у край солончакових нетрів. Приблизно через кожні шістдесят миль траплялись скупчення величезних, схожих на поснулих мамонтів валунів, між якими під кам’яним куполом ховалась вода. А біля підніжжя оголених гранітних порід лежали мочарі, з яких також можна було добути воду.

Нещодавно випали рясні дощі. Пора року була сприятлива. На шляху — вдосталь питної води, тут і там яскраво вруніли латки свіжої трави. Валки старателів посувались під блакитним куполом неба, здіймаючи над собою хмари рудої куряви. Сонце пекло немилосердно, і вдень стояла задуха, зате ночі були холодні.

— Нам було не до того, щоб висиджуватись біля вогню за теревенями, — розповідав Дінні. — Всі гналися один поперед одного, аби швидше дістатись до місця. А як спали? Протюпаєш, бувало, цілісінький день — і валишся, мов та колода. Якусь мить ще чуєш дзенькіт дзвіночків на конях, що пасуться в кущах, примостишся біля тліючого багаття, та не встигнеш здрімнути, коли тобі вже світає. Мерфі з лайкою термосить Олфа або розштовхує іншого хлопця — вести під запряг коня. В молокососа Педді вже кипить у котелках вода, і коен готує собі щось вкинути в рот перед тим, як рушати далі.

А коли вже всі були в дорозі, Олф Брайрлі затягував «Джона Брауна» чи якоїсь іншої, і кожен, як міг, підспівував, хоч голоси в нашої братії більше скидалися на вороняче каркання, аніж на співи. Передні й задні також підхоплювали. І якщо не знали, якої співає Олф, то просто горланили першу-ліпшу старовинну пісню. Не було дня, щоб Олф не заводив любовної пісеньки на честь своєї коханої дівчини. Він приїхав з Вікторії саме тоді, коли Південний Хрест трясла золота лихоманка, сподіваючись швидко забагатіти й одружитися.

— Гарний був парубок цей Олф Брайрлі, ставний, широкоплечий, і лице чесне, відкрите, — говорив Дінні. — А втім…— і при цьому в його блакитних очах спалахував лукавий посміх, — тоді ми всі були хлопці хоч куди. Сила, надії, завзяття хлюпали через край. Ніколи ще на розвідку не виступала така славна ватага, як та, що крокувала тоді по дорозі до Кулгарді.

Сім днів підряд вони йшли від світання до смерку. Дінні невтомно шкутильгав попереду, хоч покалічена нога нила, як хворий зуб; містер Гауг ночами стогнав уві сні — він так спікся на сонці й понатирав ступні, що ледве міг пересуватись. Та все одно вони щодня вставали удосвіта, рушали в дорогу разом з фургоном Мерфі, вперто, немов заведені, крокували попереду своєї партії і відраховували милі, поки перші п’ятдесят не лишилися позаду. Тоді, упевнившись, що шмат тяжкого шляху все-таки подолано, вони підбадьорились, почали жартувати й заводити балачки на ходу, а вечорами, швиденько попоївши, посмоктували люльки, лежачи біля багаття.

Треба-таки віддати належне містеру Гаугу, — згадував Дінні, —в дорозі він показав себе непоганим товаришем. Я бачив і гірших. Він терпляче зносив усе, хоч це було вельми не легко для такого білоручки.

Певне, він збагнув, що хоч він і «високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг», але в такій справі, як похід за золотом, це пусте. Щоправда, спершу ми величали його «містером» і були дуже ввічливі; однак примушували в черзі з усіма розпалювати вогнище й варити чай. Ми робили це, щоб віддячити за місіс Гауг, бо надивились, як вона йому догоджала, навіть дрова намагалась рубати сама, а коли ми з Олфом забирали в неї сокиру, говорила, що для неї це іграшки. Та й перед нами в своєму домі містер Гауг дуже гнув кирпу: бувало, іноді просто злість візьме — наче ми не люди, а так, порожнє місце. Але в поході образливо бути «містером», коли всі ми один для одного просто Дік, Том чи Гаррі.

І от якось увечері містер Гауг просить:

«Послухайте, хлопці, якщо я вам не годжуся в товариші, ви так і скажіть, тільки перестаньте звати мене «містером», а то я пристану до інших».

«Ну, гаразд, Моррі», — кажу я.

Олф мене зрозумів.

«Ніхто ж не хотів тебе ображати, Моррі!» — каже він.

«Ні, хотіли, і по заслузі!»

Всі посміялися досхочу й відтоді заприятелювали по-справжньому. Ніхто більше не обзивав його «містером».

— Щиро кажучи, — вів далі Дінні, — Моррі з усіх сил старався забути, що він графський синок. Я так гадаю, що йому не хотілось навіть згадувати про це. Тепер він був просто старателем, як і всі ми. За кілька днів дороги він став таким же бродягою, як і кожен з нас: зарослий щетиною, брудний, з набряклими ногами, але веселий. Коли ми вийшли з Південного Хреста, він був чистенький і прилизаний, з черевцем, на носі золоте пенсне, у світлому волоссі плішинка. А тепер черевце розтрусилось, плішину припорошило рудою пилюкою, а пенсне він розбив ще задовго до того, як ми добулися до місця.

Але один грішок за ним водився: навіть у дорозі він не міг втриматися, щоб не зрізатись у карти з Фріско Джо та його шатією, хоч я й застерігав його, що це до добра не доведе.

«Про Фріско негарні чутки ходять у Кімберлі, Моррі, — сказав я. — Придивись до нього».

«Гаразд, придивлюсь», — відповів Моррі.

Подеколи вони грали в покер біля вогнища на привалах. І от якось увечері ми чуємо, Моррі бурчить:

«Не вмієш ти пересмикувати, Фріско! Навіть я спритніше зробив би!»

Фріско як підскоче та як зацідить йому в зуби. А Моррі удвоє менший за нього, дрібний і гливкенький — куди йому супроти Фріско, — а все ж кокошиться, не відступає. Тут підхопився й Олф. «Ану, — каже, — якщо ти хочеш побитися, Фріско, я готовий!» Хлопці розступилися, стали колом. Олф і Фріско зчепились. Фріско добре молотив кулаками, він був сильніший за Олфа; зате Олф, нехай йому всячина, умів-таки битися. Він міг би одразу покласти Фріско, але спочатку примусив його потанцювати та покректати, а тоді вже так йому загатив, що той і простягся.

— Фріско на все життя запам’ятав цю поразку. — На вродливому старечому обличчі Дінні, обвітреному й помережаному зморшками, згас вираз задоволення, яке навівали йому ці спогади. — Коли трапилось так, що Фріско міг би виручити Олфа, він навіть пальцем не кивнув. Єдиний чоловік на світі, наскільки я знаю, що мав зуб проти Олфа Брайрлі, хоч ніхто цього прямо й не сказав би. Вже пізніше, через кілька років, Фріско жартував і сміявся, пригадуючи, як вони тоді зчепилися. Проте жоден з них не забув тієї бійки. І хоч як багато минуло часу, хоч вони обидва вже стали багатими й шановними людьми, проте їм, певне, не раз кортіло скинути піджаки й налетіти один на одного, як того вечора по дорозі в Кулгарді.

Загалом-то він був і непоганий, цей Фріско, такий собі американізований молодчик родом з Ірландії: любив похизуватися в картатій сорочці й високих чоботях, у які засовував холоші штанів, носив повстяного капелюха з широченними крисами, а за поясом — револьвер. Він запевняв, що звик його тягати при собі на каліфорнійських приїсках і в Мексіці. Але він, як і кожен з нас, мав і свої хороші риси. От сказати хоча б про випадок з Педді Кеваном. Він узяв хлопчину, так би мовити, під своє крильце після того, як Пет Мерфі відлупцював шалапута: той поцупив у нього тютюн і проміняв дорогою у старателів на складаний ніж та ще якесь барахло, яке, на думку Педді, могло йому знадобитись.

А й спритний же був хлопчина цей Педді Кеван. Всі корчились від сміху з його зухвалості, коли він ув’язався за фургоном Пета Мерфі. У Педді тільки й було добра, що на ньому, та за плечима метлялася в ганчірці бляшанка з харчами. Штани з дорослого, підрізані знизу й затягнуті на животі очкуром, синя вовняна фуфайка й шапочка задом наперед — сміхота, та й годі! Отак він і стояв перед Цибатим Петом, коли той замірявся дати йому коліном нижче поперека й одіслати назад у селище. Пет не хотів мати безбілетних пасажирів..

«Як тебе звати?» — запитав він.

«Патрік Алоїзіус Кеван», — відповідає хлопчина.

«А скільки тобі років?»

«На різдво стукнуло вісімнадцять», — не затинаючись, заявляє хлопчина, хоч Пет Мерфі не дуже повірив цьому, та й сам Педді пізніше признався, що йому лише тринадцять чи десь близько цього, бо з того, що він про себе розповідав, вісімнадцять ніяк не виходило.

«Звідки ж ти заявився?»

Пет Мерфі мало не луснув од сміху, вислухавши розповідь Педді, і приставив його доглядати коней.

Одного вечора — ми всі тоді сиділи навколо багаття — він примусив Педді розповісти, як той втратив роботу, коли старателі рушили з Південного Хрести за золотом.

— Ми всі тут, як бачиш, друзі, — сказав Пет. — Ніхто тепер не викаже тебе поліції.

Педді й сам це чудово розумів. Він був рудоволосий, веснянкуватий, нечистий на руку і хитрий, мов бісеня, а що вже нахабний та одчайдушний — кого завгодно за пояс заткне.

«Я служив юнгою на торговельному барку «Енні Руні», приписаному в Нью-Йорку, — почав він. — Ми пливли в Банбері[4] по ліс. Коли до берега лишилося днів зо два путі, всі матроси на борту стали запасатися сухарями і збирати своє манаття, щоб, як тільки ми пришвартуємось, дременути на золоті приїски. І кожен силкувався рознюхати дорогу на Ілгарн.

А капітан зметикував, що й до чого, та й кинув якір за кілька миль від молу. Капітан Хаукінс не хотів втратити свою команду і заявив, що буде вантажитись з ліхтера, а харчі та воду поповнить по дорозі. Ох і казились матроси! Але ж капітану треба було зійти на берег, щоб з’явитися в контору компанії, і хтось мусив його одвезти на ялику.

«Слухай ти, — гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. — Тримай-но оце».

Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.

Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, — власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…

Капітан закрокував по молу до міста, а я підтюпцем подався слідом за ним. Він виступав так гордовито, що могло здатися, ніби від цього залежить честь всього американського флоту, а я скидався на посильного, що несе панові речі. «Здрастуйте! Здрастуйте!» — самовдоволено кидав він усім зустрічним і надимався, мов той індик.

Коли ми прибули до контори компанії, директор вийшов з свого кабінету, розтягуючи в посмішці рот від вуха до вуха, щоб показати, який він нам радий. Хаукінс забрав у мене книги і пішов з ним у кабінет.

«А ти пожди тут», — каже він мені.

«Слухаю, сер!» — відповідаю я.

Тільки-но двері за ним причинились, я — зирк на вулицю. Бачу — там селяни з кіньми та возами, корови пасуться край тротуарів, дві-три крамнички, навкруги скрізь дерева. Потихеньку задкую, тюпаю спроквола, ніби прогулююсь, завертаю за ріг і — фіть! Ех, бачили б ви, як я біг! Аж у вухах свистіло.

Ясно, тинятися поблизу містечка для мене було небезпечно, — вів далі Педді. — Я знав, що капітан Хаукінс пошле за мною погоню. Він так і зробив, та я зумів вислизнути. А через кілька днів я побачив з пагорка, як «Енні Руні» виходить у море. Струмків було скільки завгодно, і з водою у мене було все гаразд. Та коли я дохрумав сухарі, їсти стало зовсім нічого. А до осель я підходив, тільки коли стемніє, — боявся. Никав навколо будинків та слухав, що люди балакають. І дізнався, що в порту вантажиться баржа палями для нового молу в Фрімантлі[5]. Я й забрався на неї. Через кілька діб я уже був на пристані Фрімантла і почвалав далі битим шляхом.

А наголодувався — будьте певні як! Майже тиждень жив самим святим духом! І от раз бачу — на шляху зупинився якийсь хлопець з запряжкою волів; я собі прикидаю, що краще — попросити в нього роботи чи просто чогось на зуби, а він уже запримітив мене та й гукає:

«Гей, ти, куди розігнався?»

«Йду на золоті приїски», — кажу.

«Он як, на приїски? — каже, а сам регоче, аж за живіт береться. — Ну, — каже, — тоді я раджу тобі скинути свого млинця, в ньому ти далеко не зайдеш».

А й справді, на мені ж була безкозирка, і напис «Енні Руні» в очі так і ліз! Ох, і нареготалися ж ми!

Я розказав хлопцеві, як розпрощався з капітаном Хаукінсом, і він узяв мене з собою — доглядати волів. Звали його Барні; він сам був колись моряком і сказав, що також зійшов на берег шукати золота. Зараз він їде в Ілгарн — хоч там, здається, й кепські справи, — і мені можна приєднатись до нього, а там буде видно, чим я зможу йому прислужитись. Отак я й потрапив у Південний Хрест. Нагодився саме тоді, як Арт Бейлі верхи припер з своїм золотом».

Педді вже прочалапав двісті сорок миль. В ті дні дорога від Фрімантла до Південного Хреста забирала не менше місяця, і ось тепер він знову вирішив одмахати сто з гаком миль, та ще з таким завзяттям, ніби йшов на веселу прогулянку. У Фрімантлі на нього, як дезертира, чекала лише тюрма й батоги, отож він, звісно, й не мав ніякої охоти туди повертатись.

— О, тепер він велика людина, цей Педді Кеван, — вів далі Дінні. — Я так і думав, що він свого доб’ється — байдуже якими засобами. Та коли б ви тільки бачили, як він плентався тоді по дорозі, — шкарбанці підв’язані мотуззям, підметки раз по раз відкопилюються й хляпають, — ви б нізащо не повірили, що він колись стане сером Патріком Кеваном, акціонером численних рудників на Золотій Милі.

Іноді між нами виникала гостра суперечка, хто ж перший знайшов золото в Західній Австралії. Почалося з того, що Джонс Крупинка якось сказав:

— Мій батько доводив, ніби це якийсь каторжник раніше за всіх натрапив на золото на Північному Заході. Було то в шістдесят четвертому році. Каторжник пустив чутку, буцімто власноручно назбирав цілу пригорщ золота на березі біля Кемден-Харбора, ще коли служив матросом на голландському торговому судні. Судно називалось «Марі-Августа» і плавало між Роттердамом та Явою. Великий шторм збив його з курсу, і воно зайшло в бухту на ремонт. Там воно простояло кілька днів, і цей хлопець божився, ніби за пару годин набрав стільки золота, що продав його за чотириста вісімнадцять фунтів комерсантові в Лондоні, який скуповував самородки. Святкуючи свою удачу, він встряв у якусь бійку. Когось там було вбито, і Уайлдмена — так звали хлопця — засудили на довічну каторгу.

Ось цей каторжник і запропонував провести експедицію на те місце, де він знайшов ті самородки, але з умовою, що власті скасують йому вирок, якщо золото буде знайдено. Ця розповідь викликала в колонії бурхливу реакцію. Адже на той час про Північний Захід нічого або майже нічого не було відомо, а якийсь каторжник говорив про це узбережжя так, ніби знав його як свої п’ять пальців. Умову його було прийнято.

Уряд на розвідку видав субсидію в сто п’ятдесят фунтів. Спорядили судно «Нью-Персеверенс», і на ньому в цей край, нібито повнісінький золота, під наглядом інспектора поліції Пентера відпливла партія переселенців, старателів та тубільців з кіньми. Судно трохи не потонуло під час шторму, та все ж йому пощастило благополучно ввійти у бухту й кинути там якір. Однак, прибувши на місце, Уайлдмен замовк, наче язик проковтнув. Ані погрозами, ні обіцянками його неможливо було примусити показати, де він знайшов самородки.

Обнишпоривши місцевість на двадцять миль довкола, партія розвідників повернулась на корабель, не знайшовши навіть сліду золота, і всі вирішили, що каторжник просто пошив їх у дурні. «Персеверенс» відплив на південь. Через два дні Уайлдмен зробив спробу втекти на одній із шлюпок. Його спіймали, закували в кайдани, і він дожив віку у фрімантлській в’язниці.

Після цього ніхто вже не вірив байкам про золото, яке нібито знайшов той каторжник. Призабулися й чутки про якихось злочинців, що йшли в шістдесят п’ятому році цим трактом з Хентом і натрапили на золото.

Проте кілька старих рудокопів і старателів пам’ятали ці балачки. Вони вважали, що в них все-таки є якась правда. — Адже тоді втекло чотири арештанти, — сказав Сем Маллет. — А спіймали лише трьох. У них витрусили кілька невеличких самородків. Один мій приятель знав тюремного наглядача в Фрімантлі, і той розповів йому всю цю історію. Арештанти обіцяли показати, де вони знайшли золото, якщо їх звільнять. Та власті вдруге на таке не пішли. І більше про це не було ніяких чуток.

Дінні докинув, що Арт Бейлі розповідав йому про одного старого майстра-капелюшника з Мерчісона, який запевняв, нібито в тій місцевості, через яку проходив Хент, на схід від Нарлбін-Роксу, є золото. Старий назвався Макферсоном, але і лишилось загадкою, звідки він усе те взяв. На думку Форда, казав Бейлі, цей старий і був тим четвертим арештантом, якому пощастило втекти.

Все одно, заперечив на це Джонс Крупинка, ще до того, як Бейлі здибав Макферсона, золото вже знайшли і на хребті Дарлінг, в Північній Дандалупі, і на Південному Заході в Блеквуді, і в Маунт-Теллерінгу за Джеральдтоном, і в Серпентині, і в Ройбурні. Виходить, що золото було розкидано по всій цій клятій країні, але скрізь у мізерній кількості. I тільки коли почався похід до Кімберлі, рудокопи й старателі з усієї Австралії потяглися на Захід.

— Мій батько був рудокопом, — пояснив Дінні, — одним з тих, хто в п’ятдесят четвертому році будував промивні естакади в Баллараті[6], а потім боровся за права рудокопів. Я приїхав туди, коли вперше заговорили про Холлс-Крік[7]. Філ Саундерс знайшов там золото ще на початку вісімдесятих років, та тільки у вісімдесят шостому старателі кинулись туди. Боже милостивий, що то була за подорож! Чотириста миль від узбережжя, а коли ми зрештою приплентались на місце — золота виявилось як кіт наплакав. Починаючи від Дербі, люди мерли як мухи: пропасниця, спека, москіти й інша подібна нечисть, протухла їжа, а ще — тубільці. Вони були злі, мов чорти: так і чекай, що в тебе полетять списи. Зібралося на приїсках одразу дві тисячі чоловік, але поповзли чутки, що золото є й далі на південь, на річці Мерчісон і в глиб країни. Землемір Остін розповідав про чудесні самородки, знайдені в Маунт-Магнеті та біля озера Еннієн. Ми з товаришем подалися туди й чимало наколупали в Нанніні. Але найбільше гримів район Ілгарна, і тому ми перебралися морем з Ройбурна у Фрімантл, а звідти прийшли в Південний Хрест.

Джонс Крупинка опинився там раніше за інших. «Їлгарн», пояснив він, мовою тубільних кочівників означає «кварц» — мабуть, там на всіх довколишніх горбах виступають оголені породи. Поселенець, на прізвисько Чарлі Чарка, перший запримітив золото на далеких відрогах хребта Дарлінг. Він мав ділянку миль за сто від Тудайя. Копав землю для загати, а наскочив на самородок.

Кольріві з партією старателів пішов у розвідку і знайшов жилу — те місце вони назвали Золотою Долиною. Раррі Енсті з іншою партією добув хороші зразки біля озера Дебони. А незабаром Том Ріслі відкрив багате родовище за тридцять миль на південь від Золотої Долини і охрестив те місце Південним Хрестом. Він зі своїми товаришами дві доби мучився без води і, як казав Том, зараз там, мабуть, біліли б їхні кісточки, якби Чарлі Кроссленд не взяв напрямку на сузір’я Південного Хреста, а воно вивело їх до болітця, де можна було націдити води. На тому ж самому місці Том Ріслі знайшов і перший «кавалочок» та визначив розташування жили. Х’ю Фрезер провадив розвідку північніше, навколо Маунт-Джексона, але потім вернувся й закілкував ділянку в сусідстві з Ріслі. Щоправда, хтось із його напарників — Енсті чи Пейн — перший знайшов золото в районі Ілгарна, проте не може бути сумніву, що саме Том Ріслі відкрив Південний Хрест, хоч ділянку й перехопив Фрезер; і тоді компанії «Фрезерс», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» та «Сентрал-Екстендід» почали там промисловий видобуток золота. Ще рік тому Їлгарн давав більше золота, ніж будь-який інший західний приїск. Компанії й зараз би сплачували дивіденди, якби власники не утискали рудокопів, чим викликали страйк.

Білл Єгосафат любив поглузувати з «експертів», які пророчили, що в Західній Австралії ніколи не буде знайдено промислового золота і що пустеля в глибині материка — то згубна пастка для старателів.

— Суть справи в тому, — говорив він, — що уряд тоді боявся, як би золота гарячка не стала на перешкоді заселенню країни. Перші поселенці жадали землі. Вони й шукали тільки землі — пасовиськ для худоби та овець, ланів для посіву пшениці, їх лякало, що, коли буде відкрито родовища золота, всі їхні робітники порозбігаються; кинуться нишпорити по країні в пошуках багатства, кожен сам собі стане господарем.

— Білл був недалекий від істини, — посміхнувся Дінні. — Коли Хент в шістдесят четвертому пішов на розвідку, він, можна сказати, просто топтався по золоту. Але шукав він не золота. Він шукав гарних пасовиськ і гадав, що знайшов їх. Наступного року уряд знову послав його туди, а з ним — кілька тубільців, загін солдатів і каторжників, щоб прокласти тракт для поселенців. Отоді й утекли чотири каторжники, і при них було знайдено золото, хоч ніхто з цього не зробив належного висновку.

Але кінець кінцем саме золоті приїски розчахнули ворота вглиб материка, і скотарів у тих краях спіткала нелегка доля, хоч кормів там було вдосталь — густі зарослі акацій та низькорослих евкаліптів, а після дощів взагалі вся місцевість ставала квітучим морем.

— Отак-то було в дев’яносто другому році. Коли я поглянув тоді на цей край з вершини Нарлбін-Роксу, він здався мені просто казковим. Всі ми аж роти пороззявляли. Бо ж ми гадали, що нас чекає пустеля, а всюди буяла трава, яскріли квіти: білі безсмертники, мов сніг, устеляли землю під деревами, на акаціях за жовтим цвітом не було видно листя.

Дехто з тих, що їхали верхи або на легких возах, запряжених парою коней, вже наступного дня вирвались далеко вперед і зникли з очей, і щодня все нові старателі обганяли фургон Мерфі. На останньому етапі подорожі багатьох охопила нетерплячка. Джонні Майклджон та Джордж Уорд вирішили йти цілу ніч. Вони взяли з собою лише котелок, міх для води, трохи борошна на прісні коржі, жменьку цукру та чаю і подалися, сказавши Пету Мерфі, що заберуть свої речі, коли фургон прибуде на ділянку Бейлі.

Ніч була місячна, але вони рискували збитися з дороги. Поміж кущів петляло безліч звіриних стежок, а низькорослі дерева стелили під ноги непевні, оманливі тіні. Олфу страшенно кортіло приєднатись до Джонні Майклджона й закілкувати ділянку раніше, ніж насуне весь натовп старателів, але він розумів, що Дінні знайде краще місце, а хвора нога не дає Дінні йти швидше. Моррі теж запевняв, що просто звалиться на дорозі, якщо йтиме ще хоч півночі після цілоденної ходьби. І Олф залишився з товаришами. Це він один з перших, хто був при фургоні Мерфі, помітив табір Бейлі та Форда й почав на всю горлянку кричати «ура».

Томмі Телбот і рудокопи з Південного Хреста, що були разом з ним, гучними вигуками привітали з своєї ділянки на пагорбі прибулих старателів. Коли фургон зупинився у видолинку, вони збігли вниз і відразу ж почали міняти своє золото на харчі, привезені Петом Мерфі. А старателі похапали свої речі й, мов навіжені, кинулися відміряти собі землю у видолинку або ж поруч з ділянкою Бейлі.

«Розсипного золота в тій низинці багато, — сказав тоді Бейлі інспектору, — весь пісок поцяткований, як вікно мушиними слідами».

— Ось чому ми й назвали те місце Мушиною Низинкою, — пояснив Дінні.

РОЗДІЛ IV

Оточене скелями озерце в кінці довгого й низького пасма гір кочівники називали Кукарді. Та перші старателі не гналися за точністю і вважали, що годиться й Кулгарді. А дехто з них запевняв, що справжня місцева назва — Кулгаббі.

Бейлі і Форд отаборились з північного краю гірського кряжа. Томмі Телбот, Гаррі Бейкер і Дік Фоссер — далі на південь.

Коли прибула основна маса старателів, повсюди на рудій землі виросли намети: одні — з старої, пошарпаної негодою парусини, із зшитих докупи ряден та мішків, інші — новісінькі, з цупкого білого полотна. Дехто просто розіпнув між гіллям шмат брезенту або ж, зрубавши кілька кущів, спорудив собі курінь. У ранкове небо здіймався дим від безлічі багать. В, низині, де золото не промивали, а просіювали, протягом усього дня бурою млою стояла курява. З гірського кряжа долинав гуркіт і тріск, — там старателі вгризалися в тверду, непіддатливу породу, — скреготіли лопати, розгрібаючи відвал, дзвеніли кайла об камінь, і рявкали сокири, розчищаючи непролазний чагарник. Вигуки «є!» і тупіт ніг з сусідні.х ділянок, коли хтось знаходив самородок, — все це підтримувало у людей гарячкове збудження.

Надвечір усі підраховували здобуте за день: ті, що просівали, показували один одному свої самородки та пляшечки з піском, а ті, що працювали на гірському кряжі, поспішали розтовкти руду в ступах і, поки ще не зовсім смеркло, вимити золото. Повітря було просякнуте запахом солонини та прісних коржів, що пеклися у приску багать. А коли нічний морок брав у обійми табірні вогнища і на потемнілому небі спалахували зорі, у всіх на язиці тільки й було, що розмови про золото, різні чутки про те, як повезло іншим партіям старателів.

Томмі Телбот, Гаррі Бейкер та Дік Фоссер закілкували ділянку на південь від ділянки Бейлі. І часто навколо вогнищ обговорювалась розповідь Томмі про те, як Бейлі та Форд колись потурили його з товаришами з багатющої місцинки. Дінні й деякі інші рудокопи, які тоді страйкували в Південному Хресті, знали, що після того, як Бейлі і Форд приїздили першого разу в селище по харчі, Телбот, Бейкер і Фоссер рушили по їхніх слідах. За розповіддю Томмі Телбота, вони одразу запідозрили, що Бейлі з Фордом напали на щось путнє, бо ж недаремно ті подалися на північний схід, аж за озера, маючи при собі п’ять в’ючних коней і запаси харчів на кілька місяців. Тоді Томмі і його напарники купили коней, в’ючні сідла, сакви та упряж, повантажили свої припаси і гайнули слідом за Бейлі. Вони мали лише одного верхового коня і через те їхали по черзі, притримуючись тракту, що його проклав Хент до Нарлбін-Роксу.

Зараз Томмі Телбот вже сивий дідуган, шановний і багатий і чоловік, досі він часто розповідає, як знайшов у Кулгарді жильне золото, причому розповідає цю історію з таким же запалом, як і тоді, сидячи біля багаття в таборі старателів.

Біля Нарлбін-Роксу, казав Томмі, він з своїми напарниками зустрів Джека Ре1ді та ще трьох старателів. Рейді сказав, що вони повертаються в Південний Хрест; дещицю золота вони добули, але, правду кажучи, таку мізерію, що й говорити про нього не варто. Він також розтлумачив Томмі, де саме окопався Бейлі з своїми напарниками, і показав туди дорогу — на північний схід від тракту Хента.

Через кілька днів Телбот і його товариші набрели на водойму. Навколо неї були свіжі сліди кінських копит, і Том вирішив, що, значить, Бейлі десь недалеко.

— Наступного ранку, пройшовши з півмилі вздовж хребта, — розповідав Томмі, — я мало не вмер од переляку, коли хтось біля самісінького мого вуха сказав: «Доброго ранку», — і я побачив Арта Бейлі. Я пояснив йому, що ми йдемо на розвідку, і він сказав: «У цій низинці варто покопатись». Ми стояли на гребні, за кількасот кроків звідси…

Томмі Телбот з своїми напарниками отаборився біля водойми і деякий час шукав золото в низині. Першого ж дня вони добули невеличкий самородок і більше унції золотого піску…

— Біля табору Форда та Бейлі проходив товстий шар оголеного білого кварцу, — вів далі Томмі. — Форд знайшов у ньому маленьку жилу, але вона була майже вироблена. Він залишився у таборі й продовжував її розробляти, а Бейлі знову пішов на розвідку. Десь аж за двадцять миль, біля самого Ред-Хіллу, він натрапив на розсипне золото. А ми тим часом нишпорили вздовж хребта й то тут, то там дещо знаходили. Та ось одного ранку я раптом наскочив на багату місцину; обстежуючи її, ми подерлися вгору схилом горба і не встигли дістатись до вершини, як побачили, що всі скелі довкола так і виблискують золотом.

Ми мало не подуріли з радощів. Верхній шар пласта всуціль був із кварцу та золота. Ми заходились розбивати його, а потім поскидали куртки, зав’язали вузлом рукави й набрали стільки, скільки могли подужати. Та забрати всього було несила. Тоді ми викопали яму й заховали в ній цілу купу найдобірнішої руди — на добрий лантух з-під цукру. Коли ми звідти пішли, щойно перевалило за полудень. І от, повертаючись до свого табору, ми якось примудрились заблудитися, — надто густі були хащі, а ми такі схвильовані, що й під ноги собі не дивились.

Стемніло, і ми зовсім вибилися з сил, петляючи в темрявї з вантажем золотої руди. Але десь опівночі вчули побрязкування дзвіночка й пішли на цей звук. Невдовзі ми набрели на своїх коней: вони стояли навколо водойми, чекаючи, поки напоять. Ми так і зробили й завалилися спати.

Вранці ми знов подалися до нашого пласта. Після страшенної втоми ніч проспали як убиті й вирушили пізно. І чого ми не закілкували місця, де знайшли золото?! Бог його знає! Певне, засліпило нас те багатство, позбавило всякого глузду.

Та коли ми добралися до свого скарбу, ділянку нашу вже кінчали закілковувати Бейлі і Форд. Вони заявили, що ми просто жовтороті дурники і що, коли шукаєш золото, усе дозволено. Так слівце за слівцем — і ось уже Форд витяга револьвер і погрожує, що буде стріляти, якщо ми не заберемося звідси. Але Бейлі сказав: «Заховай-но цю штуку. Я не допущу стрілянини».

Бейлі був згоден, щоб ми залишилися з ними, але Форд уперся. Тоді Бейлі сказав: «Тут скоро почнеться бум. Якщо ви, хлопці, закілкуєте ділянку поруч з нашою, осюди на південь, ви візьмете з неї тисяч п’ять-шість. Адже ми закілкували дрібницю на такій багатій і великій місцині».

Ми так і зробили. Але Бейлі і Форд забрали собі ті зразки, які ми заховали в ямі. Частину з них подрібнили, а решту одвезли в Південний Хрест.

Томмі Телботу йшов тоді двадцять перший рік; девонширець, куцуватий на зріст, чорноволосий, очиці блищать, мов у пацюка. Чому він був таким роззявою і не закілкував ділянки одразу, як тільки помітив там золото? Цього старі золотошукачі ніяк не могли зрозуміти. Але ж Телбот і його товариші були страйкуючими гірниками, і старательське ремесло було для них новиною. А Форд і Бейлі собаку на цьому з’їли, та й, треба віддати їм належне, це ж вони перші розвідали приїск.

Більшість старателів стало за Бейлі та Форда: на їх думку, ті діяли цілком правомірно. Хоч дехто й доводив: мовляв, Телбот з своїми напарниками лише тому не закілкував ділянки, що просто не знав, як це робиться, — вони ж бо навіть не запаслися й дозволом на розвідку.

Арт Бейлі був чудовий хлопець, компанійський і добродушний, знавець місцевості й старательского діла. Перше, що він зробив, коли приїхав у Південний Хрест і оформив документи на ділянку, — про це всі знали, — він сповістив своїх товаришів у Мерчісоні, щоб вони перебиралися в Кулгарді і захопили з собою Макферсона; але старий Мак кудись щез. Ніхто про нього більше не чув.

Бейлі інакше розповідав історію про жильне золото в Кулгарді, ніж Томмі Телбот, а Форд — ще інакше, ніж Бейлі.

Бейлі розказував так:

Якось уночі Телбот з своїми дружками вдерся на нашу ділянку, набрали розсипного золота й закопали купу зразків. У мене вже закралась деяка підозра, і наступного ранку я пішов перевірити, чи все там гаразд; коли бачу — з’явилася яма і вибрано дуже багато золота. Я мотнувся до табору Телбота, але застав на місці лише одного з його дружків. Той сказав, що решта на розвідці. «Якщо вони знову вестимуть розвідку там, де й минулої ночі, доведеться їм скуштувати від мене свинцю», — попередив я.

Мені треба було поїхати в Південний Хрест, щоб зробити заявку. Я пообіцяв не вживати ніяких заходів проти Телбота і його молодчиків, якщо вони не чіпатимуть нашої ділянки і дадуть Фордові спокій. Навіть місце їм показав, де вони також могли непогано розжитись. Ми там за три дні взяли п’ятдесят унцій; та їм цього було мало. Разів двадцять ми були на ділянці, показували їм свої заявочні кілки. І все-таки Форд мусив знову і знову їх одганяти. Поки я їздив, він допоміг їм закілкувати поруч з нами ділянку на чотирьох. Ось, хлопці, як було діло, і більше мені нічого додати.

Форд, як видно, був справжній скупердяга. Завжди понурий і вовкуватий, він терпіти не міг, коли інші совали носа на його ділянку, і не мав ніякої охоти показувати будь-кому те золото, що вони його з Артом збирали в мішки, щоб одвезти в Південний Хрест. А золота було багато, хоч завались. Дінні клявся, що ніколи не бачив стільки золота в жодному таборі. Однак Форд розповідав історію про те, як його знайшли, по-своєму й зовсім інакше, ніж Бейлі.

Він казав, що вів напувати коней до водойми і це йому попався перший самородок у Мушиній Низинці. Того дня вони з Артом назбирали там же вісімдесят унцій, включаючи й самородок на п’ять унцій. Коли в них набралося близько трьохсот унцій, вони вирішили повернутися в Південний Хрест. В той час там страйкували гірники, жити було важко, і сотні людей готові були кинутись шукати золото при першому натякові на можливу удачу.

Бейлі і Форд у той перший приїзд не зробили ніякої заявки на знайдене розсипне золото; вони лише запаслися харчами й подалися назад, сказавши, що мають намір розшукати Джека Рейді та його напарників і подивитись, як у них справи.

Рейді та його напарники стояли табором поблизу водойм. Бейлі і Форд спустились до них, признались, що знайшли дещо, й запропонували Рейді трохи затриматись і пошукати довкола: адже розвідку можна провадити й спільними силами. Це, звісно, був трюк, розрахований на те, щоб збити Рейді із сліду. Та виявилось, що в Джека і його товаришів кінчаються припаси й вони збираються повернутись у Південний Хрест.

— Коли останній з них щез з наших очей, ми від радості підкинули в повітря капелюхи, — любив додавати Форд з хитренькою усмішкою на понурій фізіономії. — А коли повернулись у Мушину Низинку, отоді Бейлі і знайшов у вивітреному кварці багату жилу. Я обнишпорив увесь кряж і натрапив на золото в обох його кінцях — і з півночі, і з півдня. Золота було більше, ніж ми могли забрати з собою. Я заходився шити мішки, а Бейлі пішов ловити наших коней. Води там було дуже мало, коні зайшли далеко, й треба було поморочитись, щоб їх пригнати.

Коли раптом з’являються три молодики і стають табором просто біля нас. Вони весь час позирали на нашу ділянку. Якось уранці вони попросили мене показати їм наші заявочні кілки. Я показав. Ми пройшли мимо золотоносного пласта. Його ще ніхто не чіпав. Я повернувся в палатку й продовжував складати добуте нами золото в мішки.

Бейлі повернувся надвечір. Він запитав, чи навідувався я до пласта. Я відповів, що лише показав тим хлопцям кілки.

— А вони там були й забрали купу золота, — сказав Бейлі.

Наступного ранку Бейлі пішов до табору Телбота, і вони повернули йому частину золота, одначе далеко не все що взяли.

Навколо табірних вогнищ вибухали запальні суперечки. Одні вважали, що Томмі Телбота разом з його напарниками пошили у дурні: всі права на знахідку за ними. Інші доводили, що всі права за Бейлі і Фордом, навіть якщо вони й перенесли свої кілки, аби прилучити до своєї ділянки багату жилу, — бо ж Телбот і його хлопці самі знають, що вони ніяких кілків не ставили.

Дінні, Олф Брайрлі та Моррі Гауг закілкували в Мушиній Низинці ділянку на трьох. Насамперед вони почали розгрібати верхній шар золотоносного грунту. Олф мало не збожеволів від щастя, коли першого ж дня знайшов чистий самородок на дві унції. Наступного дня Моррі викопав такий же самородок на три унції. Дінні робив промивку, і щоразу в його залишалась широка смужка чудесної золотої крупи. Майже всі старателі у перші дні знаходили золото. Але води ставало дедалі менше. Тим часом на приїск з кожним днем прибувало все більше й більше людей та коней. Старателі, заощаджуючи воду, пересипали гальку й пісок з одного аного листа на інший, щоб вітер здував порох, і на дні залишалось важке золоте зерно. Ця робота вимагала неабиякої вправності. Олф опанував її швидко; Моррі — не одразу, зате працював він уважніше і з часом став чи не найкращим майстром сухого провіювання.

Якось, длубаючись на ділянці Бейлі, кілька хлопців напали на багате розсипище. Бейлі і Форд закілкували ділянку під розробку руди, і тому, як запевняли досвідчені старателі, всі мали право добувати розсипне золото навколо пласта. Так чи не так, а їхню ділянку приступом взяв цілий натовп, і почалася страшна колотнеча за золото. Люди греблися в землі голими руками, штовхалися й падали одне на одного, охоплені нестямним бажанням ухопити хоча б якийсь там кавалочок запорошілого червонястого металу.

Бейлі побіг за інспектором, який приїхав разом з ним з Південного Хреста. Коли інспектор Фіннерті прибув на місце подій, старателі виклали йому суть справи й зажадали, щоб він розсудив, чи мають вони право на розсипне золото на ділянці, взятій під розробку руди. Інспектор Фіннерті сказам що, згідно з діючими правилами, власники ділянок мають виключне право на будь-яке золото в межах двадцяти футів навколо пласта, але поза цими двадцятьма футами кожен може робити заявки на розсипне золото. Як тільки Дінні зметикував куди гне інспектор, він вислизнув з натовпу й оголосив себе хазяїном ділянки, що впритул підступала до переритого розсипища. Він закілкував її й одразу взявся до роботи, а ввечері показав своїм напарникам двадцять унцій золота.

— До біса золота знайшли ми на тому узвишші, — розпові-1 дав Дінні, — та не менше і в низині, яку ми назвали Картопляним Полем, бо там траплялись самородки завбільшки з картоплину, а вагою в чотири, п’ять і навіть сім фунтів.

З кожним днем у табір напливало все більше людей — верхи, возами, пішки. Фургони підвозили продовольство й старателів. Партія за партією вирушали в чагарникові зарослі, обстежуючи місцевість в усіх напрямках. Дінні занепокоївся. Розсипне золото його не дуже приваблювало. Йому кортіло на більше: податись на розвідку, знайти багатий пласт і взяти дозвіл на розробку руди, щоб зрештою таки збити добрі гроші. Олф і Моррі погодились працювати на розсипищі, поки Дінні буде відсутній.

Незабаром з Південного Хреста до Кулгарді став ходити диліжанс. З’явились каравани верблюдів. Коли великі незграбні тварини в супроводі погоничів-афганців, погойдуючись, потяглися низиною, чітко вимальовуючись проти ясного блакитного неба, місцевість набрала якогось нового, чужоземного вигляду. Серед рудокопів і старателів, акціонерів, агентів промислових компаній, власників «пансіонів», торговців м’ясом та бакалією, приваблених сюди золотою гарячкою, можна було зустріти представників усіх національностей світу.

Продаж алкогольних напоїв було заборонено. Але поставщики продовольства завозили їх контрабандою, примудряючись уникати невсипущого ока поліції. Спочатку констебль Маккарті, що приїхав разом з інспектором, пильно стежив за тими, хто нишком торгував грогом. Піймавши одного з них на гарячому, він вилив цілу партію рому в пісок, а останню пляшку забрав із собою як речовий доказ. Справа розглядалася в Півде’нному Хресті, там констебль Маккарті й виставив цю пляшку як доказ того, що такий-то й такий продавав спиртне на приїсках. Пляшку відкоркували. В ній була вода, і справу припинили.

— Хтось добре розіграв констебля з тим ромом, — сміявся Дінні.

У жовтні чотириста чоловік стояло табором у низині, вздовж золотоносного пласта, й на плоскогір’ї, що тяглося на схід, туди, де обабіч широкого курного шляху вже починало виростати містечко. Життя подорожчало. Вода піднялася в ціні до кількох шилінгів за галон, і її не вистачало. Борошно й цукор — до шилінга й семи пенсів за фунт, м’ясні консерви— до трьох шилінгів, масло — до шести шилінгів за банку.

Поширилась чутка, ніби Бейлі і Форд продали свою ділянку Сильвестру Брауну за чотирнадцять тисяч фунтів. Надходили вісті про все нові й нові знахідки, про багату золоту руду на ділянках Леді Форест та Маунт-Берджес.

Коли ласкава весняна погода змінилась на палючу літню спеку і безхмарне синє небо мов розжареним обручем стисло мертву суху землю, чорні бурі й нестача води змусили багатьох старателів з прокльонами повернутися в Південний Хрест. Правила розробки було пом’якшено, і власники ділянок дістали змогу залишити їх до початку сезону дощів. Але ті, кому поталанило знайти золото, здебільшого зоставались на місці, хоч інспектор і радив їм повернутись. На стовпах були розклеєні оголошення, які закликали людей виходити з збору невеликими партіями, щоб не вичерпати по дорозі всі природні водойми. Від водовозів стали вимагати письмового дозволу. Говорили навіть, що тим із них, котрі брали воду в Нарлбін-Роксі, доводилось чекати по два дні, щоб наповнити свої бочки. Ці чутки викликали паніку.

Спалахнула епідемія тифу. Ресайд, представник відділу водопостачання, гірко скаржився, що афганці та їхні верблюди забруднюють воду, отаборяючись біля озерець та колодязів.

— Навколо деяких колодязів, — сказав він, — не земля, а суцільне гнойовище, і смердить, що підступити не можна. Афганці перуть брудну білизну на цямринах, і змилки стікають у воду. У більшості верблюдів парші, їх не слід було б підпускати до питної води.

Уряд поставив сторожів до кожної водойми, до кожного; колодязя та озерця на всьому шляху від Південного Хреста до Кулгарді, щоб оберігати воду і видавати її тільки для людей; фургонників та водовозів було зобов’язано платити за воду, яку пили їхні коні та верблюди.

Піщані бурі налітали на табір, засипаючи його гарячою рудою пилюкою; ще довго після того, як ущухав вітер, пилюка стояла в повітрі і, поступово осідаючи, вкривала все товстим шаром. Майже завжди буря супроводжувалась кількома спалахами блискавки та гримотінням грому, яке завмирало десь вдалині.

В такі хвилини рудокопи й старателі вискакували з наметів і волали до похмурого, брудного неба, заволоченого хмарами рудої куряви:

— Давай, боже, давай!

Найчастіше гроза минала, тільки злегка покропивши пилюку рідкими краплинами. Люди тугіше затягували пояси, лаялись, жартували й ощадливіше споживали запаси продовольства. А на світанні брали на плече кайла та лопати і йшли працювати на свої ділянки; там вони одвалювали пусту породу, врубалися в товщі кварцу та залізняку і працювали до знемоги, аж поки пригасало пекуче денне світло. Тоді вони юрмами поспішали до шинків та пивниць і заливали спрагу пивом, яке коштувало не дорожче за воду; або, розпаливши багаття і приготувавши окріп, заварювали чорний чай, якого жадали пересохлі горлянки та порожні шлунки, і потому лягали біля своїх наметів під мереживні тіні тонких дерев.

Навзаході сонця земля палала вогнем. Густо-сині й багряні тіні переповзали по громаддях залізняку. Сонце зникало за обрієм малиновим розплавленим диском. Малинове й золоте полум’я поймало все небо над бурими хвилями чагарникових хащ.

В сутінках, поки ще не стемніло, навколо любителів ту-апа[8], що грали на курному шляху, починали збиратися купки людей: групувалися партії на покер. Тільки вигуки глядачів, що стежили за польотом підкинутих монет, та ляскання карт, якими гравці з веселим азартом гепали об землю, порушували задушливу тишу. Одчайдушною і нестямною була ця гра, за якою люди намагались згаяти гнітючі вечори, коли ані найменший подув не колихав повітря і зорі тьмяно блимали в небі, схожому на безкраїй свинцевий дах.

Іноді перед світанням на якусь годину зривався свіжий легіт, і завмерлий табір вітав його полегшеним зітханням: люди перекидалися вві сні з боку на бік і потягались, ніби силкуючись ковтнути якнайбільше життєдайної прохолоди. Але зі сходом сонця вітерець зрадливо тікав, доокілля знову заливала суха, нерухома спека, і градусник показував сто[9] ще до початку робіт, далі піднімався до ста восьми, а опівдні до ста дванадцяти — і так до самого вечора.

Ці люди, які прожили перше літо в Кулгарді, це збіговисько страшних опудал, виснажених і почорнілих, брудних і обшарпаних, не забудуть його до самої смерті. Не всі гаяли ночі за пивом, покером чи божевільним ту-апом, де можна було за якусь мить виграти або програти сотню фунтів. Багато було й таких, що лежали крижем на твердій гарячій землі біля своїх наметів, вдивлялися в зорі й відкритими ротами хапали повітря в надії піймати хоча б натяк на прохолодний вітрець або сідали кружка погомоніти про важкі походи, про майбутнє цього приїску, про те, чи випадковий і єдиний оцей поклад золотоносного кварцу на ділянці Бейлі, чи є ще й інші такі ж багаті жили в цьому неозорому й невивченому краї, що простягнувся на сотні миль довкола.

В усіх тільки й було розмов, що про золото: про зрадливість жовтовидої сирени, яка їх полонила, про давноминулі часи та походи старателів на Кімберлі, Мерчісон, до Нанніна і Кью. До безшабашних вигуків, реготу та суперечок тих, що товпилися навколо гравців у ту-ап і перед шинками, часом долучалися хрипкий сміх або звуки пісні. З табору теж долинали вибухи сміху — за побрехеньками та жартами швидше минали короткі літні ночі, — частенько під розпачливе голосіння тубільців над старою водоймою в скелі, котру якийсь навіжений йолоп у пошуках золота розвалив динамітом.

РОЗДІЛ V

Однією з найважливіших подій у ті дні було прибуття поштового диліжанса або фургона з продовольством. Тоді кожен чимдуж кидався назустріч візникові — розпитати про новини у світі, купити хоч трохи харчів.

Серед усіх візників Джек Баламут здобув найбільшу прихильність старателів. Високий, ставний парубійко, красень і веселун, він був одчайдушно сміливий і готовий на все, коли йому не щастило, як він казав, «смикнути писульку» — дістати дозвіл на воду, — бо коней таки треба поїти. Того літа на шляху від Південного Хреста до Кулгарді він не раз лице в лице стикався зі смертю.

— От, хлопці, їду я раз по старій писульці, — розповідав він. — Наближаюсь до тридцять четвертої милі, а коники мої так запарились, що хоч лусни, а води їм дай. А сторож біля цистерни, старий шкарбун, не хоче поїти худібку, лише мені дозволив промочити горлянку. Він, бачте, береже воду для поштаря та його коней: такий йому дали суворий наказ.

Та я прикинув, що там стане й для мене, і для моїх гриватих. Ну, гиркались ми, добре так, з перцем, коли він раптом — беркиць і завмер. Я сторопів: ну що з ним у біса робити? А далі — стій, та це ж сам перст господній! Змикитив оце — й хап у нього з-за пояса ключ від цистерни, а далі гукаю свого помічника. Ми вщерть наповнюємо наші міхи, напуваємо коней. Після цього я повертаюсь до сторожа — глянути, як і що. А він уже потроху став приходити до тями. Ну, ми й драпонули геть, щоб зайве не розбалакуватись.

Старателі завжди були готові послухати Джека і потішалися з того, як він примудрявся роздобувати воду на шляху.

Іншого разу він виїхав з Південного Хреста з вантажем продовольства. Його коні два дні були непоєні, коли він нарешті добився до казенного водосховища. Але Джек не мав дозволу, і сторож не дав йому напоїти коней, хоч води був повний запас. Серед своїх товарів Джек контрабандою віз партію рому; щоб піддобрити сторожа, він вирішив пожертвувати пляшкою. Проте Чарлі Півняче Око, як усі називали сторожа, мав зуб проти Джека, і помста здавалась йому солодшою навіть за ром.

— Ні, цим ти мене не візьмеш, Джек, — сказав сторож. — І води для коней ти все одно без дозволу не одержиш.

Джек розташувався на ночівлю поблизу водосховища, твердо поклавши собі в думці будь-що напоїти коней; однак цілковитої певності, що Чарлі Півняче Око піймається на його гачок, у нього не було. Підліток з тубільців, його помічник, розпалив багаття; Джек видав йому його пайку харчів і вже зібрався був перекусити сам, коли з’явився візник на ім’я Джім Райєн. Він їхав з Кулгарді, і його коні мало не падали від спраги.

— Дозвіл є? — запитав Джек Баламут.

Виявилось, що Джіму теж не пощастило запастися «писулькою» на одержання води для коней.

— Еге! — присвиснув Джек, — Півняче Око заявив, що без дозволу не дасть жодної краплі.

— Та як він сміє, паршивий виродок! — зарепетував Джім. — Я йому покажу, як не давати води! У мене коні здихають!

— Зажди трохи, — утихомирив його Баламут, який не бажав брати на себе гріха смертовбивства. — Півняче Око сказав, коли я замірився спокусити його пляшкою рому, що не стане випивати з таким запеклим водяним злодієм, як я. Гаразд, кажу, тоді я сам вип’ю і твоє, і своє! Сколотив пляшку — й до рота; вдаю, ніби ковтаю, а сам патякаю казна-що. Коротше, роздрочив його страх як, бачу, йому аж жижки трусяться випити. От я й «забув» біля нього пляшку, а він подумав, що то я з п’яних очей.

Джім був у захопленні від цієї витівки і підсів до Джека, щоб разом з ним підвечеряти. Вони почекали до смерку. А тоді, побачивши, що в халупі Чарлі не засвітилося, пішли до води. Шукати ключа нема потреби, вирішив Джек Баламут. Він постукав по цистерні, щоб визначити рівень води. Джім пробив невеличку дірку, щоб вона дзюрчала потихеньку, і Баламут підставив відро. Вони наповнили всі свої цебри, понапували коней і роз’їхалися в різні боки. От яку штуку втяв зі сторожем Джеків ром: звалив йог з ніг, і візники домоглися свого.

Та найгучніщий свій подвиг Джек Баламут зробив тоді, коли повертався з Кулгарді до Південного Хреста і мав чекати відплати від усіх сторожів, яких він одурив по дорозі туди. Джек саме сушив голову над тим, як напоїти коней біля першого ж казенного водосховища, коли раптом уздрів англійського солдата; той ходив шукати золото й тепер чвалав назад у селище, ледве переставляючи ноги. Джек запропонував підвезти його.

На солдатові був корковий шолом, «отой, знаєте, — Стенлі в африканських нетрях», пояснив Джек. А у Джека в кишені лежала повістка з викликом до суду за те, що він без дозволу їздить з селища до Кулгарді. Папір мав вигляд цілком офіційного документа — навіть з величезною печаткою. Ота печатка й солдатський шолом і надихнули Джека на блискучу ідею.

Він розтлумачив становище своєму пасажирові.

— Треба в найближчому водосховищі роздобути для коней води, а то нам капець, — сказав він. — Тільки в мене нічого не вийде, якщо не вигорить отакий план: ми, мовляв, з відділу водопостачання, шукаємо водні джерела, а ви особисто — уповноважений. Я кудись ушиюсь, коли ми під’їжджатимемо до сторожки. Мій малюк догляне коней. Його ніхто не пізнає. А від вас вимагається лише одне: підскакуйте до сторожки, здіймайте галас і тицяйте старому під ніс оцю печатку, ніби ви дуже велика птиця. Тільки боронь боже дати йому прочитати, що тут написано! Забивайте йому баки, хапайте воду і чимшвидше — ноги на плечі!

Англієць погодився взяти на себе цю роль і зіграв її, наче справжнісінький актор. Він виконував її аж до кінця мандрівки.

Протягом усього довгого літа Джек Баламут ганяв свій фургон туди й сюди і всіма правдами й неправдами привозив новини та продовольство людям, прип’ятим до пересохлої пустельної землі. І майже щоразу він привозив Моррісу листа та посилку від місіс Гауг, а також листи й пакунки Жану Робійяру від його дружини.

Життєрадісно і безстрашно зустрічали старателі всі злигоди, що випадали на їхню долю. Бідкатися та бурчати вважалося ознакою слабодухості. Песимісти і боягузи давно повтікали з приїску. А всі, хто лишився, пишалися своєю витривалістю. Відчайдушна відвага спонукала їх не припиняти боротьби за багатство, яке, вони вірили, чекає на них, причаївшись десь в оцих сірих безмежних чагарях під рудою розпеченою сонцем землею.

Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.

Встановилось неписане правило, що коли людина помирає з голоду, вона може взяти якийсь харч у чужому наметі. Та коли на чужій ділянці лежав інструмент, це означало, що хазяїн хворий, і горе тому, хто наважився б загарбати цю ділянку.

Коли з водою стало особливо сутужно, ледве не дійшло до бунту.

Прибув караван верблюдів з двомастами галонами води для Білла Фаахана, який збудував готель і домовився з одним афганцем, що той возитиме йому воду з болота за п’ятдесят миль від приїску. Люди накинулись на караван, мов навіжені, і стали з боєм наповнювати свої міхи. Це тривало доти, поки Білл не зторгувався з ними, запропонувавши залишити для готелю п’ятдесят галонів, а решту розподілити поміж старателів. Якийсь стариган, очманілий від спраги, так перехилився через край бочки, що втратив рівновагу і впав у воду. Його довелось виловлювати звідти, мов рибину.

Старателі жартували, що в той день він вижлуктав більше води, ніж йому належало; а Білл лаявся на всі заставки, що якийсь смердючий старий пень споганив йому воду. Однак і лайка, і сміх були звичною справою. Начхати на все, аби стало харчів та води, поки підуть дощі.

— Ось коли задощить…

— Ось коли дочекаємось дощика…

Кожен тільки про це й говорив. Навіть золото не так тепер вабило людей, як вода.

Тубільці обминали табори білих, поки стояли погожі дні і можна було полювати на кенгуру, бунгарра та ему на рівнинах і в далеких горах. Коли ж настала посушлива пора, вони перекочували до Нарлбін-Роксу, до свого колодязя в Кулгарді, і побачили, що там хазяйнують білі і що це стовпище чужих людей і тварин майже все випило. Для них лишилися тільки болітця та невеличкі водойми серед скель, які вони тримали в суворій таємниці.

Та скоро виснажилися й ці водні джерела. Навколо них валялися трупи загиблих від спраги кенгуру й навіть круків; а білі мали їжу, і тубільці, як мухи, оточили табір, животіючи на тельбухах та інших покидьках у пляшках і бляшанках, що їх викидали на смітники торговці.

Вино й тютюн! Рано чи пізно будь-якого тубільця можна було купити на цю принаду. Вони виходили з чагарникових хащів худі й голодні, з самою лише волосяною пов’язкою навколо стегон, а жінки — молоді були досить привабливі — зовсім голі. За мить вони вже шастали по табору, вирядившись у викинуте лахміття, канючили їжу й тютюн, пускали на обмін своїх жінок, а потім у заростях, під зоряним небом, творили заклинання, благаючи дощу та оплакуючи свою гірку долю.

Скоро тубільці вивчили якийсь десяток слів з мови білих, а білі — стільки ж з мови кочівників. Так зародилась мішана говірка, яку розуміли обидві сторони.

Тачка була широковживаним предметом на приїску, і темношкірі назвали диліжанс «тачка з людьми», а запряжений конем віз — «тачка з конем». Побачивши вперше верблюда, вони вигукнули: «Великий ручний ему!»

Серед білих тубільці трималися з понурою замкнутістю, але поміж себе глузували з чужинців і співали пісень, у яких висміювали їх божевільну гонитву за жовтим камінням, яке названо золотом і якого не можна ні з’їсти, ні випити, і ту впертість, з якою білі шукають це каміння, зариваючись у землю, мов ховрахи.

Багато старателів, які добре вивчили край чагарів, встановили дружні стосунки з тубільцями і вдавалися до їхніх послуг як провідників, коли йшли на розвідку. Але знаходились і такі, для кого тубільці були лише «чорношкірими»; вони поводилися з ними, наче з собаками, зловживали їхньою довірливістю, викрадали їхніх жінок, ображали й били їх з найменшого приводу.

— Сам я ніяких сутичок з тубільцями не мав, — казав Дінні. — Ставився до них добре, їхніх жінок не чіпав. Кожен, хто так робив, міг бути спокійний за себе. Хоча в них інші поняття про помсту, ніж у нас. Якщо хтось з одного племені уб’є когось з іншого племені, то, за їхніми законами, потерпіле плем’я мститься на будь-кому з того племені, до якого належить убивця. Ось чому не один старатель з тих, що вели розвідку на сході і півночі, загинув від списів, а табори їхні були розгромлені. Вони наклали головою за грабунки й убивства, вчинені іншими білими. До речі, чорношкірі з Лейвертонових горбів завжди славилися своєю лютістю. А ті, що кочували між Південним Хрестом та Кулгарді, були люди мирні й незлостиві — справжні тобі діти.

Дінні вважав, що треба лишатися в Кулгарді, поки щастить дістати хоч трохи води. Коли ж з водою стало особливо скрутно, він підбадьорював своїх напарників, всіляко доводив їм, що тепер з дня на день можна чекати грозової зливи. Дінні обстежив місцевість за двадцять п’ять миль на північний схід і сподівався знайти там золото. Він мав намір гайнути туди відразу, як тільки почнуться дощі.

Олф і Моррі, згнітивши серце, пристали на його рішення. Вони розуміли, що без Дінні їм навряд чи щаститиме, а повернення в Південний Хрест нічого доброго їм не обіцяє. Без грошей і без роботи яке там життя? Вони готові були важити власною головою, аби домогтися багатства, і щоночі плентались по черзі за тридцять миль в Нарлбін-Рокс, де разом з іншими старателями вистоювали до світанку жалюгідні порції води.

Природні джерела серед скель мали чудесну властивість: цілий день вони могли бути порожні, але на. ранок неодмінно давали свіжу й чисту воду, що націджувалася в них за ніч.

— Коли працюєш, то забуваєш про спеку й голод, — казав Дінні. — І краще робити діло, аніж стовбичити в пивниці чи вилежуватися й потіти, поки зовсім знесилієш.

Він сам працював і примушував працювати Олфа й Моррі, незважаючи на нещадну палючу спеку цих нескінченних днів. Коли їхня ділянка в Мушиній Низинці виснажилась, вони закілкували іншу на південь від ділянки Бейлі і з раннього рання махали кайлами та вигрібали породу, а вечорами товкли шматочки золотоносної руди. Це підтримувало в них мужність.

Але вся праця, яку вони вкладали в цей клаптик землі, пробиваючи шурфи та копаючи шахту, була майже марною, бо їхні старання винагороджувались надто скупо. Золото, правда, було, але в такій мізерній кількості, що справа не варта була заходу. Його ледве ставало на прожиття — ото й усе. Поки була надія на кращі знахідки, бідну руду ніхто не купував, а під час засухи торгівля взагалі занепала. Дінні розраховував тільки на те, що разом з дощами прийдуть нові партії старателів і ділянку пощастить збути перекупникам: вона ж бо майже прилягала до ділянки Бейлі і могла обіцяти глибші поклади золота.

Олф уперто працював кайлом; на убогому пайку в’ін схуд і висох. Його обличчя набрало кольору дубленої шкіри й заросло бородою. В очах застигли страх і розпач, але він ще знаходив у собі сили сміятися, пускати шпильки на адресу Дінні та Моррі й співати любовні пісеньки та «Джона Брауна», як співав їх по дорозі сюди.

Старателі дражнили його за ці любовні пісеньки й листи, що він їх кожного вечора, на заході сонця, писав своїй коханій, простягнувшись на землі. Всі знали, що її звати Лора і що батько її, багатий політичний діяч у штаті Вікторія, не дозволяє дочці вийти заміж за Олфа Брайрлі, поки той не добере якогось способу заробляти свій хліб.

Олфів батько теж був не з бідних, та, певне, все втратив під час земельного краху. Олф подався на Захід шукати роботи, найнявся у «Фрезерс голд майнінг компані» і був викинутий на вулицю, коли рудники закрились. От він і пнувся із шкіри, аби розбагатіти, повернутись у Вікторію й одружитися з своєю дівчиною. Заради цього він з дня у день гупав кайлом при пекельній спеці, а вечорами, коли до Дінні приходили старателі погомоніти про се, про те, він про це мріяв, лежачи горілиць на землі й дивлячись на зорі або на місячне сяйво, що струмило розплавленим сріблом з гострого темного листя сухорлявих дерев.

Більшість товаришів Дінні, рудокопів з Південного Хреста, прихильно ставились до Олфа. Що там казати — добродушний хлопець, щиросердий і чесний, хоча й має одну химерну ваду: завжди утримує Дінні, щоб той менше пив. Але Олф — добрий товариш, і це, зрештою, було найголовніше в ті дні. Треба віддати належне й Моррі — він також тримався мужньо. Витерпівши перші знегоди, — у нього, як і в усіх новачків, шкіра була попечена сонцем, ноги розтерті до крові, руки в водянках, — він перестав плакатись і поклав собі не піддаватись розпуці. Життя шукача золота давалось йому нелегко. В цього зніженого, крихкотілого й короткозорого панича завжди боліла спина, або живіт, або ще щось; Дінні казав, що ніколи не бачив людини, яка б мала стільки всіляких слабостей. Але з часом Моррі взяв над ними владу, навчився не скаржитись і твердо вирішив довести, що й він має характер. І він довів це, хоч кров йому мало не закипала в жилах від спеки, а випещене сите обличчя набрало кольору сирої шинки і заросло грубою щетиною.

Раніше Морріс ніколи б не вийшов на люди неголеним чи немитим. Його нудило від запаху поту й бруду; але вода була надто великим скарбом, щоб марнувати її на вмивання, гоління та прання. Все, що можна було собі дозволити, — це обтерти обличчя та руки вологою, а то й сухою ганчіркою. Поступово Моррі звик до бруду й до мух, що кружляли роями навіть у шахті, залишаючи в складках його липкої від поту фланелевої сорочки ворушких личинок. Та все це були дрібниці порівняно з тими муками, яких він зазнав, коли на нього напала місцева хвороба «барку». Його спина, руки й ноги вкрились величезними гнійними болячками, губи потріскались, розпухли і кровоточили.

Дінні й Олф присилували його на деякий час облишити роботу. Вони перев’язували його, лікували різними солями та цитриновим соком, коли щастило його роздобути. Моррі вже звик до праці під землею, і тепер страждав від неробства дужче, ніж коли відгрібав породу чи на палючому сонці провіював золотий пісок.

Здавалось, він боявся, що товариші обійдуть його: знайдуть багату жилу і заберуть усе собі. Дінні підсміювався з його страху проґавити здобич, хоч сам не припускав навіть думки, щоб Моррі запідозрив їх у такій підступності.

Старателі на приїсках суворо карали за найменше порушення неписаного закону, що забороняв обманювати свого товариша. Табірний кодекс моралі виконувався свято; найтяжчим злочином вважалось приховати або вкрасти золото у напарника і зрадити спільні інтереси золотошукачів.

Час від часу відбувалися збори всіх рудокопів і старателів приїску, якщо виникала сварка за ділянку чи бійка між напарниками. Щоб скликати всіх до гурту, били в бляшаний таз. І кожен, почувши цей сигнал, вважав за свій обов’язок негайно кинути будь-які справи і прийти на збори.

Починалося з того, що покривджений викладав причини, які спонукали його скликати громаду. Обирався суддя, а решта старателів виконували функції присяжних. Обвинувач говорив, які він має претензії, і наводив докази на свою користь. Підсудного питали, визнає він свою провину чи не визнає і що він може сказати на своє виправдання. Суддя все це підсумовував, як правило, досить уміло й безсторонньо, а вирок виносили загальні збори. Питання про те, винуватий чи не винуватий підсудний і чи треба його покарати за порушення законів табору, вирішувалось звичайним підняттям рук. Кара була в тому, що винуватця виганяли з табору з однодобовим запасом харчів та води. Віднині його цуралися скрізь, куди б він не прийшов.

Дінні годинами міг оповідати про такі зборища громади. На його думку, це був єдиний реальний засіб підтримувати закон і порядок на приїску, куди сходились люди різних національностей, бо громада виходила з загальновизнаного в таборі поняття про справедливість, коли виносила свій присуд. Це була стихійна організація трударів, яку доводилось поважати, і саме завдяки їй Кулгарді прославився з перших днів як єдиний у світі золотий приїск, де люди не вбивали і не калічили одне одного.

Тут жили вкупі французи й німці, що були ворогами під час франко-прусської війни, шведи, датчани, поляки й російські політичні емігранти, англійці й ірландські повстанці, кокні й шотландці, старателі з золотих приїсків Каліфорнії та Мексики, євреї й афганці, хоч основну масу старателів все-таки складали корінні австралійці — батраки, фермери, скотарі, рудокопи, стригалі, клерки, торговці й крамарі.

Національні відмінності стиралися в цьому стовпотворінні рас та релігій. Нерідко людину знали більше за прізвиськом, а не за справжнім її ім’ям. Кожен, наприклад, одразу сказав би, хто такий Джек Баламут, але більшість просто похитали б головою, якби ви спитали про містера Джоана Кракауера, — ні, такого вони не знають. Фред Француз, Джордж Німець-Швед, Томпсон Верблюд, Грін Шибайголова, Гаррі Лобода, Мік Круча, Доу Динаміт, Джонс Крупинка, Янкі Набрида, Білл Єгосафат, Тупе Кайло, Сем Кефальна — все це були люди відомі; та навряд чи хто серед старателів міг назвати їх справжні прізвища й імена.

Пошуки золота й жорстока боротьба за існування в цьому глухому краю, оточеному на сотні миль сухою, майже безводною пустелею, ставили людей в залежність від першооснови людського суспільства — охорони взаємних інтересів. І загальні збори старателів служили цій меті.

Було призначено інспектора, який стежив за додержанням правил, встановлених для золотошукачів. Сходіть хоч увесь світ, а кращого чоловіка, ніж Фіннерті, на цю посаду ви все одно не знайдете, запевняв Дінні. Інспектор Фіннерті цілком відповідав тому духові, що панував у таборі Кулгарді. Він несхибно виконував свої обов’язки та разом з тим співчував старателям і визнавав їх неписаний закон. Багато історій розповідав Дінні про інспектора Фіннерті.

Повноважність загальних зборів ніколи не піддавалася сумніву, їх не скликали без достатніх підстав. А рішення громади незмінно утверджували принципи рівноправності й чесності.

Невдовзі в таборі з’явилася кінна поліція, однак і вона змушена була рахуватися з неписаним законом приїсків. Ходило багато легенд про безладне й розгульне життя старателів Кулгарді, але Дінні запевняв, що в ті ранні часи поліції мало було роботи. Хіба що іноді прикувати на ніч до дерева п’яного забіяку, а ранком одвести його на суд до інспектора під полотняний намет чи податись на розшуки старателів, що десь заблудилися; але протягом майже трьох років серйозних злочинів не було.

На тисячі фунтів лежало золото в мішках у наметах, і по тижню везли ці мішки крізь чагарникові зарослі на відкритому возі, без охорони. Але не було тоді пограбувань, не було нападів на тих щасливців, що поверталися в Південний Хрест з цілим багатством у саквах.

І тільки коли ділянки було перепродано великим компаніям і ті зажадали охорони, поштовий диліжанс з золотом стали супроводити верхівці, озброєні карабінами та револьверами.

РОЗДІЛ VI

Після того як Фріско Дже Мерфі відзначився на зборах старателів, що вигнали Чарлі Мопса з вовчим білетом, його популярність зросла ще більше.

Невдовзі по приїзді в Мушину Низинку Фріско наскочив на багату жилу, потім продав свою ділянку й купив пару верблюдів. Він об’єднався з одним старим золотошукачем, який мав запряжку коней, і вони подалися на розвідку на південний схід, взявши з собою тубільця з дружиною та запаси харчів на два-три місяці.

Коли почалася засуха, Фріско повернувся назад з кількома унціями золота й розповіддю про те, як йому страшенно не поталанило: тубільці втекли, а самець-верблюд покусав йому руку. Коли біль стало несила терпіти, він, Фріско, сів на другого верблюда й ось бачте —приїхав. А Джордж їде своїми кіньми слідом за ним.

Але Джордж заявився лише через кілька тижнів. Фріско вже вів розмови про те, щоб зібрати хлопців та піти пошукати товариша, коли Джордж приповз до табору без штанів, до нестями лютий, і розповів, як підло з ним учинив Фріско: кинув його без води і забрав усе золото, яке вони добули. Коні кудись запропали, а сам він заблудився у хащах по дорозі до табору.

Фріско божився, що Джордж Німець-Швед (так його звали) не інакше як з’їхав з глузду. Мовляв, він коли їхав, то залишив Джорджу стільки ж води, скільки сам взяв з собою, і, крім того, опріснювач. Порадив йому не затримуватись, бо вода у ковбані, яку вони викопали на краю пересохлого солоного озера, стояла дуже низько. Він готовий повести кого завгодно туди, де вони з Німцем-Шведом знайшли сущу мізерію розсипного золота. Він привіз його з собою, як було домовлено, і говорив чоловікам десяти, що частка Джорджа в нього.

Ніхто не міг спростувати Фріскових запевнень. Але Джордж більше не хотів мати з ним справ. Він так і лишився якимось чудним, наче не при собі, і кожного разу, побачивши Фріско, скипав шаленою люттю: починав бурмотіти щось про золото, яке Фріско украв у нього там, біля солоного озера.

Фріско не звертав на це жодної уваги. Він був загальним улюбленцем, легко й безтурботно переносив усі злигоди, що їх спричинила засуха. Одне слово, хлопець хоч куди: незмінне сомбреро, строката сорочка, потерті молескінові штани, за поясом револьвер. Якщо хтось піддражнював його й питав, навіщо йому зброя, Фріско лише добродушно сміявся. «Це мій талісман, моя «Марія», — говорив він. — Без неї я щастя не маю». Потому стріляв у підкинуту монету й починав розповідати про свої любовні походеньки в Мексіці та на узбережжі Південної Америки, коли «Марія» не раз виручала його в критичні моменти.

Щедрий і з кожним привітний, Фріско вважався хлопцем-друзякою, попри всю його когутячу бундючність та хвастовитість. Якщо він строїв з себе велике цабе і приймав, наче справжній господар, якогось знатного іноземця чи багатого акціонера, що приїздили на приїск, ніхто не заперечував. Вже хто-хто, а Фріско постарається, щоб новачок-зальота поставив могорич для всіх, та ще завжди й порадить старателям — заправити з нього більшу ціну чи, навпаки, поступитися, бо інакше справа не вигорить. І якщо за кожне таке дільце він брав комісійні, це також сприймалося як належне. Невгамовна життєрадісність Фріско була благом у ті гнітючі дні, коли всі чекали рятівного дощу, вона живила бадьорістю табір. І вдень, у палючу спеку, і задушними вечорами було чути, як він бренькає на гітарі і з пристрастю в голосі виводить:

Вона й добра була,
Вона й чесна була,
І волосся було кучеряве…

Навкруги лютувала засуха, та Фріско все було за іграшку: до півночі він різався в карти, а більшу частину дня вештався по табору; і жодна важлива подія не обходилась без його участі.

Він напосів на санітарний комітет і домігся, щоб кілька брезентових наметів було поставлено спеціально для тих, кого звалили дизентерія і тиф; він помагав добровольцям, які доглядали хворих, хоч при нестачі води й хмарах куряви та мух, що проникали крізь хворостяні стіни курінчиків, у пацієнтів було дуже мало шансів на одужання. Вони лежали на ношах, змайстрованих з товстих гілок та мішковини, як були, в робочому одязі, часто навіть у чоботях, немиті, і тижнями марили. Приставлений до них дід навіть не вважав за потрібне накривати бідони з-під гасу, якими користувалися хворі на дизентерію, і годував своїх підопічних згущеним молоком. Більшість з них помирало.

Жан Робійяр того літа теж був на волосинку від смерті. Нізащо б він не вижив, коли, б не товариші. Дивак був отой старий пень, на прізвисько Коров’яче Пузо, казав Дінні. Збанкрутілий хазяйчик, він, англієць родом, цілий рік шукав золото навколо Південного Хреста, а потім улаштувався двірником при трактирі, де куховарив Роббі. На приїсках вони добре ладнали, хоч Коров’яче Пузо, старий негідник, п’яниця й ледащо, примушував молодого француза робити на їхній ділянці майже всю найтяжчу роботу. І все-таки саме йому, Коров’ячому Пузі, завдячував Роббі своїм життям: коли Роббі захворів на тиф, той не відходив від його постелі, обтирав його вологим ганчір’ям і поїв перевареною водою.

Все лікування Коров’ячого Пуза зводилось до того, що він рішуче залишив хворого в своєму наметі й, наскільки міг, тримав його в чистоті та прохолоді. Але експеримент виявився вдалим: Жан вижив, тоді як в шпитальних палатках люди мерли як мухи. Олф і Дінні всіляко допомагали старому. Привозили йому воду й варили для нього, по черзі сиділи біля Роббі, коли той був у гарячці. Вони з болем згадували Марі Робійяр, її сповнені тугою очі, коли вона прощалася з чоловіком.

Фріско примусив санітарний комітет звернутись до уряду по допомогу. Прохання було відхилено. Старателі кляли уряд, збирали гроші на ліки і вперто тримались, не відступаючи ні на крок у боротьбі з сонцем, мухами, тифом. І ця боротьба — як усяка боротьба — давала вихід напруженню, в якому жили люди.

Не одну сварку і навіть дику бійку розсудив Фріско з допомогою власних кулаків, щоб відновити порядок і закон, коли гравці втрачали самовладання і в колотнечу встрявали всі глядачі.

Це він скликав загальні збори після того, як з’ясувалось, що Чарлі Мопс грає в ту-ап на фальшиві гроші. Громада дала Мопсу дві години, щоб він зібрався. Мопс відмовився залишити табір і озброївся сокирою.

Тоді Фріско на чолі кількох сотень розлютованих чоловіків став перед ним з револьвером.

— Забирайся геть, Мопсе, — сказав він.

— Дуже ти багато на себе береш, базікало нещасний! — зарепетував Мопс. — Нічого ти мені не зробиш. Ні ти, ні твої посіпаки. Нехай тільки хто спробує зачепити, зарубаю оцією сокирою.

Фріскова куля пробила навиліт Мопсову руку. Мопс випустив сокиру. Лікар Тодд, що свого часу кинув медицину заради золота, вийшов з натовпу, послав по сумку з медикаментами та інструментом, перев’язав Мопсові руку, і старателі вивели його на шлях, давши води й харчів на добу.

Якби не Фріско, в таборі могло б створитися загрозливе й небезпечне становище. Досі ще не було випадку, щоб хтось знехтував присудом громади. Авторитет Фріско піднявся ще вище — Фріско відстояв неписаний закон золотошукачів, і того вечора весь табір вшановував його.

Хлопчисько Педді Кеван, який завжди мов з землі виростав там, де зчинялася сварка, захлинаючись, розмальовував Фріскову сміливість та холоднокровність — як влучно, з першого пострілу, прошив він Мопсові руку і як той одразу скис, коли сокира випала у нього з рук, а кров так і заюшила його.

Та Фріско й самому Педді пригрозив загальними зборами, коли постеріг, що малий негідник потяг щось у нього з намету. Але Педді унадився за Фріско, мов цуценя, і весь час крутився біля нього. Спочатку Педді жив разом з Фріско, всіляко намагаючись догодити йому: носив воду, бігав у крамничку за продуктами, куховарив і навіть прав Фріскову білизну, коли була зайва вода. Після того, як Фріско потурив його, Педді став підробляти чим трапиться — допомагав торговцям контрабандним грогом, був на побігеньках у крамарів, продавав газети, коли їх привозили, втирався в довір’я до якогось удачливого старателя і доглядав його, коли той напивався, канючив воду та їжу, коли не мав за що купити їх, і спав де попало — в пилюці, під першою-ліпціою халупою чи крамничкою різника.

Він зліпив собі конуру неподалік від намету Дінні Квіна й хазяйновито збирав старі мішки та бляху, щоб замостити дах, перш ніж почнуться дощі.

Нахабний і самовпевнений, хлопчисько вештався по табору, не пропускаючи жодної нагоди заробити собі кілька шилінгів. Коли б він не був такий нечистий на руку, говорив Дінні, багато хто охоче взяв би його під своє опікування. Та Педді не бажав бути під будь-чиїм опікуванням. Він вважав себе нітрохи не гіршим за будь-кого з дорослих і тільки й чекав, коли знайде собі напарника та піде з ним на розвідку.

А тим часом він копирсався у відвалах — диви, й вигребе гарненький самородок — або тинявся поміж наметів, збираючи всілякий мотлох, що міг йому знадобитися у власному господарстві. Частенько такі походи кінчалися потиличником або штурханом під зад. Та це мало тривожило Педді. За хвилину він уже знову скалив зуби й продовжував тягати все, що йому було треба, удаючи з себе ображену невинність і сиплючи, мов з торби, такими дотепами-жартами, що добродушні старателі здебільшого прощали йому його капості. Кмітливе й забавне бісеня, але довіряти йому не можна — така була загальна думка.

Педді доглядав Джорджа Німця, коли той хворів, і незабаром оголосив, що після дощів вони разом підуть шукати золото.

— Після дощів… Після дощів…

— Коли вони вже почнуться, ті дощі?

Ось що не сходило з язика в кожного.

А місяці спливали, і спека нестерпним тягарем гнітила людей. Чорні бурі одна за одною налітали на намети та хисткі халабуди, валяли їх на землю, виривали шматки мішковини і в сухому гуркоті грому та спалахах блискавки мчали далі. Дні тяглися за днями під тим же залізним, до білого розжареним небом.

Люди сипали прокльонами, тугіше підтягали пояси, жартували і вперто трималися свого, зціпивши зуби й твердо поклавши перемогти погоду.

І ось нарешті одного дня, після особливо задушливої спеки та пилового вихору, він прийшов, цей благословенний потоп. Дощ хлющив і барабанив по стінках наметів та бляшаних покрівлях халуп, і цей шум здавався людям найсолодшою музикою, викликав нестямну радість. Вони вибігали під зливу, вітали її криками «ура»; задерши голову, ловили ротом прозорі краплини; з галасом і дикими криками танцювали й пустували, мов діти, промокаючи до рубця.

Найбільше казився Олф. Він стрибав як навіжений, хапав у обійми Діні та Моррі, потім роздягся догола й став під зливу. Коли всі намети наскрізь промокли й довелося спати на вогких постелях, усі сприйняли це як веселий жарт. На ранок сухої нитки ні на кому не було. А дощ усе лив, лив та лив.

Водою заповнялася кожна западина, кожна вибоїна і ковбаня; по всіх канавках мчали бурхливі потоки, вода грайливо поблискувала в найменших нерівностях грунту, і в низині, і в чагарникових хащах.

РОЗДІЛ VII

Коли рознеслася чутка про дощ, люди знову посунули назад в Кулгарді. Натовпи старателів, рудокопів, агентів компаній та перекупників прибували з кожним поштовим диліжансом, верхи, фургонами, легкими візками. Розсипного золота ставало все менше: лише кілька старателів копошились заради нього в Мушиній Низинці; але в довколишній місцевості вже кілкували нові ділянки. Золотошукачі розбрідалися в усіх напрямках, поспішаючи до гірських пасом та кряжів, що тьмяно голубіли на обрії.

Дінні продав ділянку, на якій працював разом з Олфом Брайрлі та Моррі Гаугом, синдикатові в Південних штатах за дві тисячі фунтів стерлінгів та пакет акцій. Він запропонував напарникам купити коней і перебратися за двадцять п’ять миль на північ від старого табору, бо там він іще до посухи знайшов кілька дрібних самородків.

Олф вирішив їхати з Дінні; але Моррі зажадав одержати готівкою свою частку від продажу ділянки. Ходили чутки про багаті розсипища поблизу Маунт-Юлу. Фріско змовився з одним старателем, що знав туди дорогу, й Моррі ризикнув купити пару верблюдів та приєднатися до партії, що вирушала до Маунт-Юлу. Так їхня компанія розпалася: Моррі поїхав на схід, а Дінні й Олф Брайрлі повернули на північ.

Лише через два місяці вони почали знаходити золоті блискітки, що залишалися в їхніх тазах після кожної промивки, і натрапляти на шматки породи у відвалах пісковика біля підніжжя кряжа, де, як запевняв Дінні, він нюхом чув золото. Але він марно згаяв кілька днів, нишпорячи вздовж хребта, перш ніж натрапив на скелю, де виблискували золоті крупинки. І ще пізніше серед вивітрених валунів він знайшов пласт, помережаний золотими прожилками.

Олфу аж дух забило, коли Дінні показав йому брилу золотоносного кварцу. Він ледве міг повірити своєму другові, який запевняв, що пласт тягнеться на десять футів у довжину і дасть принаймні по десять унцій на тонну. Для Олфа це означало здійснення всіх його мрій, обіцяло багатство й одруження з Лорою.

Вони переселились до пласта, закілкували ділянку й набрали повний мішок зразків. Наступного ж ранку Олф поїхав зробити заявку та взяти дозвіл на розробку руди. Коли довкола вештається стільки людей, баритися ризиковано, вирішив Дінні, хоч, звісно, почувши новину, привезену Олфом, всі так і кинуться по їхніх слідах і швидко підчистять розсипне золото.

Кулгарді дуже змінився за останні місяці. Забудова міста провадилась уже по плану. Табори золотошукачів було витіснено на околиці. На головній вулиці відкрилось чотири трактири; обабіч широкої курної дороги виросли крамниці та дерев’яні будинки під гофрованим залізом. Коли прибували фургони, вулиця кишіла старателями та перекупниками. Аукціонери надривали горлянки з помостів, споруджених під відкритим небом. Товари розпродувалися раніше, ніж їх встигали зняти з верблюдів. Кожна звістка про нову знахідку блискавично облітала всіх, і тоді люди товпилися навколо намету Білла Бенстіда, що водночас правив і за м’ясну крамницю, і за поштове відділення, або поспішали до брезентової халабуди інспектора.

Місто кипіло, немов казан; прибувало все більше й більше старателів з багатими зразками у саквах, вони робили заявки, продавали своє золото або свої права на розробку і затівали гулятики, пригощаючи кожного зустрічного. Надходили вісті про багаті родовища вздовж Дев’яностої Милі та на Ревучому Бураві. Після кожного повідомлення про сенсаційну знахідку люди прожогом зривалися з місця — на верблюдах, конях і пішки, тягнучи свій інструмент та манаття на ручних тачках або приторочивши їх до велосипедів. Олфу просто проходу не було: всім хотілося знати подробиці про золото, яке вони знайшли з Дінні Квіном.

В Кулгарді жило тоді понад тисячу чоловіків та кілька жінок. Трактирники послали по своїх дружин, виписали офіціанток. Дружини старателів мешкали разом з своїми чоловіками в наметах. Високі розкарячені копри впиналися в блакитне небо. Японські та китайські проститутки сиділи, мов розмальовані ляльки, біля відчинених вікон своїх полотняних та рогожних халабудок, що тяглися вздовж вулиці, названої Рю-де-Ліндсей.

Капіталісти та їхні агенти, кілька англійських аристократів — серед них лорд Персі Дуглас і лорд Чарльз Соуербі — оселилися в трактирах і почали скуповувати перспективні ділянки. Відкриті торги аж кишіли представниками компаній та перекупниками. Рудокопи, старателі та прогорілі авантюристи вночі заповнювали вулиці і юрмами зустрічали фургони. Усі пройдисвіти, нероби та шахраї, що паразитують у кожному таборі золотошукачів, зібралися тут. З’явився і божий служитель. Афганці в довгому білому одязі, горді та неприступні, повагом проходили крізь натовп.

Мелькали й поодинокі темношкірі, ледь прикриті лахміттям; іноді з’являлась молода жінка-тубілка, зовсім гола, в самому подертому капелюсі золотошукача або в крохмальному комірці. Серед рудокопів і старателів у просякнутих пилюкою куртках, старих штанях, фланелевих сорочках та строкатих жилетках наїжджі тузи спочатку виділялись своїм «колоніальним» шиком: новенькі молескінові штани, блакитні сорочки й фетрові капелюхи з широченними крисами. Але невдовзі вони втрачали свій блиск і зливалися з загальною масою: пилюка і бруд так само вкривали їх з голови до ніг, як і всіх інших. Лише кінні поліцейські, в синіх мундирах, білих бриджах та начищених до блиску чоботях, незмінно зберігали чепуристий вигляд, коли роз’їжджали по вулицях або велично заходили до трактиру, дзенькаючи острогами.

Агент одного синдикату в штаті Вікторія пропонував за ділянку Дінні та Олфа п’ять тисяч фунтів стерлінгів і на таку ж суму акцій. Дінні хотів одержати більше, хоч ретельне обслідування пласта не справдило його сподівань. Золото капризувало: воно з якихось незбагненних причин то з’являлось на глибині кількох футів, то зовсім зникало, а старателі щодня поверталися з інших місць із зразками й розповідали про багаті знахідки. Олф же був у нестямі від щастя та нетерплячки; йому кортіло чимшвидше продати ділянку, поїхати додому й одружитись. Він телеграфував своїй Лорі, що знайшов купу золота й відпливає першим пароплавом з Фрімантла, аби підготувати все до весілля.

Дінні засмутився, бо гадав, що Олф задумав кинути приїск назавжди.

— Нізащо в світі, — сказав Олф. — Нам треба наглядати за. рудником синдикату. Бо ж ми тепер акціонери.

Він мав намір привезти свою наречену в Перт[10] — нехай живе в місті, а він по кілька місяців на рік працюватиме на приїсках з Дінні.

Агент попросив Олфа домовитись про все остаточно з його хазяями в Мельбурні. Нарешті купчу було підписано, і Олф, примостившись на козлах біля кучера, з першим же диліжансом рушив на Південь. Весь табір вийшов провести його, побажати йому щасливої дороги, й сам Олф, стоячи, також кричав і махав рукою, аж поки хмари куряви, збиті кінськими копитами та колесами диліжанса, не сховали його від товаришів.

Джонс Крупинка, Янкі Набрида і ще дехто з старих приятелів Дінні вважали, що Дінні, поки при ньому був Олф, жив надто скромно й тверезо. Тепер, коли Олф поїхав, Дінні не знаходив собі місця. Він боявся, що багатство й одруження занапастять Олфа, і глибоко переживав втрату доброго товариша. Приятелі повели його в найближчий трактир, щоб він утопив своє горе в шампанському. Бо ж нічого іншого, крім почастунку шампанським, не можна й чекати від старателя, в якого завелося в кишені дві тисячі фунтів. І Дінні гульнув на всю губу, щедро частуючи кожного рудокопа й старателя що траплялись йому на око.

Ця гулянка обійшлася Дінні недешево. Потім йому розповідали, що він просив якусь дівку з Рю-де-Ліндсей вийти за нього заміж. Та погодилась при умові, що він покладе на її ім’я тисячу фунтів. Дінні дав їй чек на тисячу фунтів, і вона, забравши чек, зникла. Коли Дінні, після двотижневого приступу білої гарячки, прийшов до тями й почув розповіді про свої подвиги, він вухам своїм не повірив; але названої суми справді не вистачало на його особистому рахунку в банку — він ще й досі містився в жалюгідній халупі з натягнутого на дерев’яний каркас брезенту, — розтрусилося чимало грошей і поза цією тисячею. По правді кажучи, Дінні лишилось ледь-ледь, щоб дотягти до кінця року.

Тоді він узявся за розум і став готувати свої інструменти для нового походу. Саме в цей час повернувся Педді Кеван з новиною про багаті родовища, знайдені на шляху до Маунт-Юлу.

«Цікаво, чи там Моррі та Фріско», — думав Дінні. Всі, хто міг, спішно пакували своє добро й рушали слідами Хеннана, за тридцять миль на північний схід від Кулгарді.

Дінні також кортіло піти разом з іншими, але тут нагодився Біллі Фрост з своїм напарником Боннером; вони зробили заявку на ділянку в місцевості, що дістала назву «Сибір». Це був пустельний край, казали вони, — чорний залізняк немов лишаями вкриває руду землю, — але золота там достобіса. Одразу ж зібралася партія, і Дінні пристав до неї.

— Це був найжахливіший похід з усіх, де я брав участь, — згадував Дінні, — якщо не вважати походу до Маунт-Блеку, бо той був ще страшніший. Я мав пару коней; на одному коні їхав сам, другого нав’ючив манаттям. Але більшість старателів йшли пішки, тягнучи на собі інструмент та спорядження, або везли все це на тачках..А попереду — сімдесят миль без води. Коли ж ми нарешті добрались туди, золота, окрім ділянки Фроста, виявилось мов кіт наплакав, води так само — за вісім миль якесь болото. В нашій партії — з півсотні людей, отже, марно було й сподіватись, що те болото напоїть усіх. Ніхто не знав, чи повернеться живий.

Я повернувся, але в дорозі набрався лиха. Коні мої поздихали, і в мене теж ледь душа трималася в тілі. Один бог тільки знає, скільки загинуло людей. Був би капець і мені, аби не зустрів я чиновника відділу водопостачання Рену з караваном верблюдів, якими везли воду. Багатьох він врятував під час цього походу. Двох моїх знайомих поховали по дорозі. Скільки померло всіх — досі ніхто не знає, але й через багато років старателі все ще знаходили купи кісток в чагарникових заростях і шанобливо переносили їх у могили.

В Кулгарді на Дінні чекав лист від Олфа. Олф писав, що він одружився і що правління синдикату призначило його головним управляючим «Леді Лори», так вони вирішили назвати рудник. Сам Олф повернеться одразу ж після Нового року разом з місіс Брайрлі. Устаткування вже вислано; з ним їде інженер-гірник. Нехай Дінні допоможе цьому інженерові, в чому буде потреба, і повідомляє Олфові, як ідуть справи на руднику.

Дінні не скоро оговтався від своєї подорожі до «Сибіру». На сонці він почував себе дуже недобре: йому здавалось, що він весь висох, немов тараня, що в голові якась дивна порожнеча, і перед очима йому й досі поставали міражі й хотілося бігти до води, що рівною смужкою мріла на обрії. Знов потяглися нестерпно палючі дні, і Дінні лишалося тільки сидіти й не рипатися, доки не набереться сил.

Він був радий, що в таку спеку у нього немає іншої справи, як тинятися навколо рудника. Старателі, що поверталися з розвідки, розповідали страхітні історії про те, як люди мучаться без води і помирають від спраги серед безкраїх сірих чагарів. Там, де Хеннан знайшов золото, вода коштувала п’ять шилінгів за галон, та й за таку ціну її майже неможливо було дістати.

У грудні пройшла гроза, і всі підбадьорились. До Кулгарді з’їхалось близько двох тисяч старателів з довколишніх таборів: кожен вирішив пишно відсвяткувати різдво. Бучна гульня не припинялася багато днів. Відбулися спортивні ігри, по вулицях з молитвами ходила Армія спасіння, в трактирі Фаахана було влаштовано бал; крамнички, готелі, публічні та ігорні доми загрібали скажені прибутки. З вечора до ранку лунали пісні та вибухи сміху. Дзвін бубна в руках сестри Агнеси і її голос, що закликав: «Чи все ви зробили, браття, в ім’я свого спасіння? Чи омилися ви в крові агнця?». — зливалися з п’яною лайкою гравців у ту-ап. Час від часу хто-небудь гепав на коліна, щоб підтримати комерцію сестри Агнеси, або якийсь п’яниця голосно каявся у своїх гріхах під гучні оплески присутніх.

В буйному веселому розгулі старателі вважали, що з нагоди різдва просто необхідно виявити увагу до сестри Агнеси: вона добра жінка, цілими днями працює в лікарні. Звісне все це затіяв Фріско: пішовши на побачення з міс Вишневою Квіткою, він по дорозі співав псалми разом з сестрою Агнесою, а на свят-вечір придибав на молитовні сходини. Однак переважну більшість грішників чомусь тягло напитись до нестями раніше ніж зійде сонце, і каяття їхнє обмежувалось тим, що вони кидали кілька монет або золотих крупинок їй у бубон і з реготом ішли собі далі.

Перед світом зчинялися бійки, а ввечері в пивничках відбувалось примирення. Пили й гуляли, не знаючи впину, поки в замшевих калитках не лишалося й дрібки золота.

Після Нового року гульня закінчилась, і старателі розбрелися по далеких таборах. Робота на ділянках та рудниках пішла своїм звичаєм. Місто неначе вимерло. Фургон, що прибув з Есперанса[11], запряжений парою ослів, викликав більшу цікавість, ніж обладнання нового підйомника на руднику Бейлі. Всі стовпилися навколо фургона і з сміхом вітали терплячих маленьких тварин, що притягли три тонни вантажу аж ген з узбережжя — за двісті миль від Кулгарді!

В Ревучому Бураві та Білому Пері золото йшло непогано, коли знов стала гостро відчутною нестача води. Старателі посунули назад до старого табору. Але й Кулгарді все ще не міг задовольнити повністю потребу в воді. Урядові колодязі не забезпечували безперебійної роботи опріснювачів, а природні водойми в Нарлбін-Роксі майже виснажились. Старателі домагалися відстрочки на розробку своїх ділянок, і почався зворотний похід до Південного Хреста. Дорогу між Південним Хрестом та Кулгарді було закрито для фургонів, лише диліжанс продовжував ходити раз на тиждень.

Дінні зрадів, мов дитина, коли поштар приніс йому звістку про те, що Олф Брайрлі з дружиною уже в Південному Хресті. Вони зупинилися в місіс Гауг і приїдуть першим диліжансом, як тільки випадуть дощі.

РОЗДІЛ VIII

Диліжанс, що з гуркотом в’їхав у Кулгарді одного квітневого дня 1894 року, був до самого верху заповнений людьми та багажем. Серед пасажирів були й три жінки. Одна з них сиділа поруч з кучером, дві інших примостилися всередині й, обхопивши руками свої клунки, з подивом і страхом дивились на безладно розкидані халупи таборів та клубочіння куряви в Мушиній Низинці, по якій розтягся караван верблюдів; поряд з ними крокували афганці.

Забрьоханий, обліплений багном, жовто-червоний екіпаж на високих колесах повернув на головну вулицю. Великий Мак ляснув довжелезним батогом, щоб з форсом в’їхати в містечко, і шестеро змучених коней, брязкаючи упряжкою, потрюхали між двох рядів будиночків з гофрованого заліза, дощаних халуп і полотняних наметів. Він хвацько осадив їх перед готелем Фогарті.

Коні стали, понуривши голови, спини в них були змилені, боки ходили ходором. Люди миттю з’юрмилися навколо диліжанса, один поперед одного вітаючися з Маком та знайомими пасажирами. А коли вони впізнали Олфа Брайрлі і здогадались, що молода жінка, яка сиділа біля кучера, — його дружина, знялась ціла буря здивованих вигуків та за’хоплених привітань.

Олф і собі кричав щось у відповідь, гордий і щасливий від такої теплої, дружньої зустрічі. Він допоміг місіс Брайрлі зійти на землю. Що й казати, на неї любо було подивитись: пухкенька, світловолоса, вся в білому, з легеньким блакитним газовим шарфиком, накинутим поверх білого капелюшка. Давні друзі Олфа проштовхувались крізь натовп, щоб потиснути йому руку. І треба було всіх познайомити з місіс Олф Брайрлі.

— Лоро, це Джонс Крупинка, мій хороший друг. Джонсе, це місіс Брайрлі.

— Здорово, Джоне! Моя дружина — містер Джон Майклджон.

— Диви, і Білл вже тут як тут!

— Побий мене святий Єгосафат, Олфе, то ти все ж таки привіз свою кралю! — вигукнув Білл.

— Вона нізащо не хотіла залишатись, — весело пояснив Олф. — Лоро, це Білл Єгосафат!

— Добрий день, містер Єгосафат, — сказала Лора під загальний регіт усіх присутніх.

— А де ж це Дінні, старий чортяка?

Дінні насилу протиснувся крізь натовп.

— Та пропустіть же! — горлав він. Коли вони з Олафом міцно потисли один одному руки, Дінні не сказав, а видихнув: «Господи, друже, який же я радий тебе бачити знову!»

Старателі трохи відступились, і Олф познайомив Дінні з своєю дружиною.

— Це Дінні Квін, Лоро, найкращий товариш, який тільки може бути на світі.

Дінні по-старомодному схилився над Лориною рукою.

— Щасливий познайомитися з вами, місіс Брайрлі, — сказав він.

Захоплені зустріччю Олфа Брайрлі та його дружини, старателі майже не звернули уваги на двох інших жінок, що вийшли з диліжанса.

Але ті кілька чоловіків з натовпу, що не знали Олфа, з приємністю спостерігали любовну сценку, що розігралася між Роббі та мадам Робійяр, які палко стискали одне одного в обіймах і цілувались, сяючи від щастя й захоплено перебиваючи одне одного. Роббі хутенько витяг свою дружину з натовпу і, міцно тримаючи її під лікоть, повів геть, прихопивши вільною рукою її чемодан. Місіс Гауг стояла сама й нетерпляче поглядала довкола, очевидно чекаючи, щоб і її схопили в обійми й розцілували.

Дінні та найближчі Олфові друзі не помітили її, бо, забравши речі молодого подружжя, пішли всі разом до готелю Фогарті, де містер і місіс Фогарті вже чекали на них. І знову вибухнув хор привітань та розпитувань.

— Привіт, Олфе!

— А ти, нівроку, розтовстів, хлопче!

— Ласкаво просимо до нас, місіс Брайрлі!

— Ну, як тут справи?

— Краще не може бути!

— Дощі випадали?

— В Південному Хресті вода на два дюйми стояла.

— Та що ти кажеш!?

— Фургони ходили в об’їзд на Булла-Буллінг.

Місіс Брайрлі павою ступала по курній дорозі, й десятки чоловіків проводжали її очима. Вона була гарненька, наче картинка, вирізана з ілюстрованого журналу. Чоловікам цікаво було знати, як же вона, хай йому грець, призвичаїться до життя в таборі золотошукачів? Та як видно, місіс Брайрлі радіє, що приїхала сюди: поводиться просто і весело, очевидно, переконала Олфа, що дуже легко до всього звикне, вирішили всі.

Про те ж саме говорив і Олф Біллу Фогарті й місіс Фогарті, Дінні Квіну, Джонсу Крупинці та Біллу Єгосафату, коли всі вони посідали в їдальні, щоб випити по чарочці вина.

— Лора сама забажала приїхати сюди, — пояснював він. — їй хочеться знати, як люди живуть на золотих приїсках. Нехай буде й тяжко, говорить, зате будемо разом — все ж таки краще, ніж залишитися так скоро після весілля солом’яною вдовою. Хоч на літо, звичайно, їй доведеться поїхати звідси. Я збираюсь поставити дім. Він уже в дорозі. Ми житимемо тут, поки рудник не стане давати добрі прибутки; тоді ми відкладемо про чорний день кілька тисяч і подамося в подорож навколо світу.

Всі співчутливо засміялись.

— Тепер життя на приїсках вже не таке тяжке,—зауважив Білл Фогарті. — І диліжанси ходять, і фургони безперебійно підвозять продовольство. Вода подешевшала — вісім пенсів за галон, хоч знову починається нестача, бо кожен божий день з’їжджається стільки люду! Є й пасовиська тут поблизу. Дік Лайонс пригнав на цьому тижні цілу череду волів, так що буде в нас свіже м’ясце, принаймні хоч кілька тижнів.

— Зимою тут найкращий клімат у світі, місіс Брайрлі, — підбадьорливо докинув Крупинка.

— Просто рай земний цей Кулгарді, — підтакнув, Дінні, — коли б не пилюка, мухи й посуха.

— А які чутки з Хеннана? — спитав Олф. — На сході подейкують, що саме Хеннан перевершить усі інші приїски.

— Брехня це, ось що я тобі скажу, — скипів Білл Фогарті. — Далеко Хеннану до Кулгарді.

— Що ти мелеш, Білле! — перебив його Джонс Крупинка. — Дік Іган знайшов таку жилу в Крезі, що Бейлі може тільки облизатись.

— А в Марітані на глибині дев’яти футів відкрито такі розсипища, яких я в житті не бачив, — додав Білл Єгосафат.

— По-моєму, Курналпі[12] має не менше шансів посісти перше місце, ніж приїск Хеннан, — втрутився Дінні. — Знайомі хлопці взяли там минулого тижня дві тисячі унцій, а Міккі повернувся з двома самородками, кожен по вісімдесят чотири унції. Він каже, що старий Моліне підчепив там «камінчик» на дев’яносто вісім унцій.

— Про розсипне нам нічого говорити, — вперто стояв на своєму Білл Фогарті. — Щоб жило ціле місто, потрібне рудне золото, як тут, на руднику Бейлі. От згадаєш мої слова, Олафе, Кулгарді стане столицею приїсків. Ще б пак, днями розкопали жилу у мене на задвірку.

— Овва! — в очах Олфа спалахнули неспокійні вогники. — Тепер ти розумієш, Лоро, чому я не міг не приїхати? Життя тут таке цікаве!

— Справді? — півголосом промовила Лора. Погляд її блакитно-сірих очей ковзнув по стінах з гофрованого припорошеного заліза і по великій, схожій на сарай, порожній кімнаті з лавами та кількома стільцями круг довгого ряду накритих столів.

— А як Моррі, поталанило йому? — спитав Олф, оглядаючи знайомі обличчя й дивуючись, що серед них немає гордовитого обличчя Морріса Гауга.

— Та не можна сказати, щоб дуже, — відповів Дінні. Зараз він у Хеннані з Фріско та ще двома хлопцями. Не приїздив сюди вже місяців зо три.

— Що? — Олф навіть підскочив. — Але ж ми привезли з собою місіс Гауг! Вона сподівалась зустріти його тут. Написала йому заздалегідь, що їде.

— І тепер, бідненька, мабуть, не знає, що й робити! — вигукнула місіс Брайрлі. — Збігай за нею, Олфе, приведи сюди.

Олф негайно підвівся з-за столу, а з ним і Дінні. Та Олфа на порозі затримав інженер з «Леді Лори». Дінні вийшов сам і побачив, що місіс Гауг сидить біля диліжанса серед торб та пакунків на своєму бляшаному сундучку.

Коней було випряжено, і люди, що товпились перед поштою — новою брезентовою халупою, — чекаючи листів та газет, з цікавістю розглядали самітну молоду жінку. Кілька чоловіків навіть підходили до неї й питали, чи не можуть вони їй чимось допомогти. Але Саллі, налякана їхніми зухвалими поглядами та грубуватою чемністю, з гідністю відкидала ці пропозиції.

— Ні, дякую. Я чекаю свого чоловіка.

Коли вона побачила Дінні, обличчя її заясніло.

— Містер Квін, — вигукнула вона, — а де ж Морріс?

— Розумієте, мем, — лагідно відповів Дінні, — він зараз у Хеннані — це за тридцять миль звідси.

— О господи! — жалібно скрикнула місіс Гауг, і в очах у неї забриніли сльози. — Що ж мені робити?

Олф закінчив розмову з інженером і підійшов до них.

— Ходімте в готель, побудете з нами, — сказав він весело. — Лора вас кличе до себе.

Місіс Гауг зібрала свої пожитки: два саквояжі, напхані книжками, одягом та різними жіночими дрібничками. Паперовий мішечок з виноградом, який вона так старанно оберігала всю дорогу, розірвався — виноград упав у пісок.

— Виноград розкис, і я теж! —з гіркотою вигукнула вона, силкуючись посміхнутись.

— Нічого, нічого, — Олф підняв гроно й струсив з нього пісок. Він знав, що цей рідкісний гостинець призначався Моррісу. — Та ви не сумуйте. Ми дамо знати Моррі, і він через день-два буде тут, а то й раніше.

— Будьте такі ласкаві! — сказала місіс Гауг, глибоко зітхнувши й тамуючи сльози. Дінні, накульгуючи, пішов до готелю, завдавши собі на плечі її бляшаний сундучок.

Місіс Гауг не така гарненька, як місіс Олф Брайрлі, дійшли єдиної думки чоловіки біля пошти, проводжаючи очима Саллі до готелю Фогарті. Вона їм здалася просто маленькою жіночкою в чорному, чимось дуже засмученою, з карими очима й розкуйовдженим волоссям, що пасмами стирчало в усі боки з-під солом’яного капелюшка, обв’язаного червоно-жовтим шарфом; але в її ході, в тому, як вона ступала ніжкою на пісок та хибкий гравій, було щось таке, що притягало їхню увагу.

Дружина Олфа нагадувала білого метелика, що випадково залетів у табір і невдовзі знову полетить геть. А по Саллі одразу було видно, що вона тут своя. Ця уже скорше була з породи тих коричневих метеликів, що набирають забарвлення деревної кори і в літніх сутінках кружляють над полум’ям свічок та гасових ліхтарів у наметах старателів.

Олф картав себе за те, що, схвильований зустріччю, яку товариші влаштували йому та його дружині, забув про місіс Гауг. Він почував себе відповідальним за приїзд Саллі на приїск, хоча й пробував відрадити її. коли вона вперше сказала йому, що збирається поїхати до Морріса. Але потім і Лорі закортіло поїхати, і він зрадів, що в таборі буде ще одна жінка, з якою його дружина зможе подружити. Лорі буде веселіше! Та коли Марі Робійяр і собі намислила поїхати з ними, його почало турбувати, як же вона й місіс Гауг житимуть тут, коли Роббі й Морріс не зможуть дати їм хоча б того комфорту, яким він сподівався оточити Лору.

Звісно, він привіз Лору лише з тим розрахунком, що вона повернеться в Перт і житиме в друзів, а він поїде в Кулгарді. Коли вони з Лорою, чекаючи дощів, жили в місіс Гауг, вони побачили, що Саллі дуже нудьгує за Моррісом і непокоїться за нього. Вона вже багато місяців нічого про нього не знала. Щоправда, Джек Баламут та поштар запевняли її, що Морріс живий і здоровий; але місіс Гауг все ж таки зважилась після дощів провідати свого чоловіка. Олф порадив їй написати містеру Гаугу і попередити про свій приїзд, побоюючись, що, не бачивши Морріса майже два роки, вона просто злякається його вигляду, коли той не встигне підготуватися до зустрічі.

В Південному Хресті обидві жінки швидко здружилися і стали звати одна одну Саллі та Лора. Олф дізнався від Лори багато такого з життя Саллі та Морріса, про що досі навіть і гадки не мав. Він надто звик до того, що місіс Гауг — це всього-на-всього весела щебетушка, така собі маленька жіночка, яка з ранку до ночі працює мов проклята в своєму пансіоні, — йому й на думку не спадало бачити в ній істоту, подібну до його Лори.

Він дуже жалів місіс Гауг, вважаючи, що Морріс зовсім не | дбає про неї. А вона ж йому така стійка, віддана подруга! Ніхто не чув від неї жодної скарги.

Лора ніяк не могла зрозуміти містера Фітц-Морріса Гауга. Що це за чоловік? — обурювалась вона. Хіба можна кидати жінку саму в такій дірі, як оцей Південний Хрест? Вона цілісінький день не розгинає спини, працює мов віл, а ночами проливає ріки сліз через те, що він їй не пише!

— Якщо ти знову підеш шукати золото, то чи я можу бути певна, що й зі мною такого не буде? — вигукнула вона, виказуючи свій таємний страх. — Ти також захворів на золоту гарячку, Олфе. Я бачу по твоїх очах. Але я не дозволю тобі кинути мене саму. Я не залишусь без тебе, щоб мучитись місяцями, чекаючи від тебе листів!

— Такого не буде, люба, — відповідав щасливий Олф. — Ти для мене дорожча за все золото світу.

Зараз, супроводжуючи Саллі до Фогарті, він пригадав цю розмову з Лорою і в думці лаяв Морріса за те, що той поставив свою дружину в таке незручне становище. Місіс Гауг була молодша за Лору і, коли хотіла, ставала просто чарівною. По дорозі сюди вона була весела, мов пташка, вечорами сиділа біля багаття, пов’язавши голову строкатим шарфом, наче циганка, й співала пісень разом з усіма. Подорож удалася на славу: жінкам подобалось ночувати під зоряним небом, слухати при світлі вогнища розповіді чоловіків про золото, про те, як старателі здобувають багатство в оцій дикій таємничій країні, що розкинулась довкола них.

Кожен вносив свою частку в цей концерт біля вечірнього багаття: співала Лора — дзвінким, добре поставленим сопрано, співала Саллі — весело, з природженим запалом, співала Марі — низьким грудним голосом, дуже зворушливо, хоча ніхто й не розумів, про що вона співає.

Марі була невимовно щаслива, бо вона їхала до свого Жана.

— Два роки — як це довго! — зітхнула вона. — І мені зовсім не хочеться куховарити для чужих чоловіків. А на ніч замикатися на ключ!

Саллі була не зовсім певна, що Моррі схвально поставиться до її приїзду.

— Він скаже: тут дуже важкі умови і приїжджати було не слід, — міркувала вона уголос. —Та все одно він буде радий, що ми знову разом. Я знаю. А я скажу: «Ніякі труднощі мені не страшні, коли ти, любий, зі мною. Тільки коли тебе немає, мені тяжко їх переносити».

Навіть з Олфом місіс Гауг була стримана й сором’язлива, як і з більшістю чоловіків, з якими їй доводилося мати справу. В дорозі це була зовсім інша жінка: життєрадісна, сповнена своєрідної чарівності; але зараз, пригнічена й нещасна, вона ніби втратила всяку привабливість.

Коли Олф познайомив її з Біллом Фогарті, місіс Фогарті, та з друзями, що сиділи круг столу, місіс Гауг вибачилась за свій сумний настрій. Авжеж, це просто нерозумно, призналась вона, побиватись отак через те, що Морріс її не зустрів.

Кожен постарався розрадити й підбадьорити Саллі, висловлюючи різні припущення щодо можливих причин, які затримали її чоловіка. А може, Моррі просто не одержав її листа, казав Білл Фогарті. Або ж не роздобув коня й ніхто не їхав з Хеннана, хто б міг його підвезти. Чи, може, він пішов на розвідку.

— Та ви не хвилюйтеся, місіс, — умовляв її Білл Єгосафат. — Випийте, вам полегшає. Коли нам тут непереливки — нема нічого кращого за пиво, чудово заспокоює.

— Всі п’ють за наше здоров’я, місіс Гауг, — сказав Олф. — Ви теж повинні побажати нам щастя!

Він поставив перед нею масивну склянку й наповнив її. Саллі взяла склянку, усміхнулась йому й Лорі.

— Бажаю багато щастя… й багато золота, — сказала вона, затинаючись.

Всі засміялися й випили.

— І вам того ж самого, місіс Гауг, — відповів Олф і зажадав, щоб усі налили собі ще й випили за її здоров’я, щастя та багатство.

З бару вийшов один з відвідувачів з листом для місіс Гауг. Він сказав, що лист щойно приніс якийсь тубілець, що прибув з Хеннана.

— Це від Морріса! — радісно вигукнула Саллі, розгортаючи клапоть брудного паперу.

Дочитавши, вона підвела голову; в її карих очах була розгубленість.

— Він пише, — повільно промовила вона, — що натрапив щось путнє. В Кулгарді він не може приїхати раніше ніж через кілька днів. І щоб я тут чекала, поки він не приїде по мене.

— Чоловіки всі такі, моя люба, — сказала місіс Фогарті. — Якщо ти помиратимеш, а вони знайдуть золото, вони про те навіть не згадають.

Саллі через силу стримала сльози, які мимоволі набігали їй на очі. Лора взяла її за руку.

— Місіс Фогарті, ми можемо піти в наші кімнати? — спитала вона.

Місіс Фогарті заметушилась і повела їх з їдальні.

— Ваше щастя, — сказала вона, — що вчора всі кинулись на Дев’яносту Милю і в мене є вільні ліжка, а то бог його знає, де б я вас поклала. Олфу треба було попередити мене, що ви приїдете.

РОЗДІЛ IX

Кімната, до якої місіс Фогарті привела Лору, була маленька, задушна. Два вузеньких ліжка, туалетний столик з ящиків, застелених дешевим кретоном, і комод, також із ящиків, на якому стояли емальований таз і глек, займали її майже всю. Але ліжка були акуратно прибрані, вкриті білими покривалами, на підлозі лежали половички. Кімната Саллі була ще менша, з такими ж саморобними меблями.

— Ось!—з гордістю вигукнула місіс Фогарті. — Не дуже пишно, та коли б ви знали, як важко тут створити хоч якісь вигоди й підтримувати чистоту та порядок, ви б зрозуміли, що це просто розкіш порівняно з іншими готелями в Кулгарді.

— Після такої подорожі в диліжансі це справжній рай, — люб’язно відповіла Лора.

Саллі надто звикла до запаху несвіжого пива, тютюну та чоловічого поту, яким була просякнута її кімната, щоб це могло її дратувати. Коли місіс Фогарті вийшла, вона замкнула двері, впала на ліжко й дала волю сльозам.

Трохи перегодом вона почула розмову Олфа та Лори в сусідній кімнаті. Лора, певно, відчинила вікно.

— Ради бога, кохана, — запротестував Олф. — Хазяйка просто зомліє. За хвилину в кімнаті буде повно пилюки й мух.

У відповідь почувся дзюркотливий сміх Лори.

— Нічого, любий, — сказала вона. — Я вже звикла до мух та пилюки в диліжансі, і краще хай будуть мухи та свіже повітря, ніж отака задуха.

— Ну, роби як знаєш, — погодився Олф.

— От і чудово, хороший мій.

Лорин голос понизився і перейшов у пристрасне вуркотіння.

— Олфе, я така щаслива, що приїхала! Подумай, як жахливо, коли б ти жив тут, а я десь далеко-далеко, в якомусь іншому місті за багато миль звідси. Поки ми разом, мені все байдуже — і спека, і мухи, й пилюка.

— Кохана моя!

Крізь тонку перегородку місіс Гауг було чути кожне слово,кожен рух. Ось Олф обняв дружину, ось вони стоять, міцно. пригорнувшись одне до одного. Вона чула їхні поцілунки, короткий уривчастий сміх, їхнє щастя тільки ще дужче загострювало відчуття її особистого горя. Як давно Морріс не стискав її отак в обіймах і не цілував! Вона відчувала, що задихається у цій тісній, наглухо закупореній коробці, але не могла примусити себе поворухнутись і відчинити вікно.

Раптом вона почула, як верескнула Лора, очевидно зазир нувши у глек для води.

— Диви, Олфе, та він повнісінький! Як ти гадаєш, а раптом мені насправді можна помитись?

Олф пройшов через кімнату і теж зазирнув у глек.

— Подумайте тільки, як Білл Фогарті розщедрився, — весело вигукнув він. — А кажуть, що хоч і випали дощі кілька тижнів тому, з водою все-таки зараз сутужно. Як-не-як, а на приїску зібралося три тисячі душ. Ну що ж, ми можемо заплатити за все, що нам треба. Ти, люба, помийся, як кішечка. Обітрися мокрою лапкою, тільки, ради бога, не вимагай ванни. Білл неодмінно спитає, яка тобі до смаку — з пива чи з води. Він має звичку такими запитаннями ошелешувати новачків.

— О, звісно, з пива, містер Фогарті! Це моя давня звичка — купатися в пиві! — сміхотливо защебетала Лора. — Ось що я скажу йому, Олфе, якщо стане несила обходитись без ванни.

— Тс-с-с… — застеріг її Олф. — Тут стіни просто з мішковини, обклеєні папером. Кожне наше слово чути на весь будинок.

Раптом до них долинуло приглушене ридання місіс Гауг.

— Нещасна жінка, — прошепотів Олф. — Просто обурливо, що Моррі її не зустрів. Звичайно, він міг приїхати, коли б захотів.

По другий бік кімнати місіс Гауг була кухня. Саллі чула, як там лагодили обід: бряжчав посуд, місіс Фогарті пересувала на плиті казани. Коли зайшов її чоловік — спитати, чи все готово, — вона зустріла його не вельми привітно.

— Ні, не готово! — буркнула вона. — І невідомо, коли буде готово. Ти як гадаєш, що я можу й варити, і все господарство порати, та ще й прийоми різним дамочкам влаштовувати? На якого лисого дідька Олф Брайрлі та Моррі Гауг підкинули, мені своїх благовірних? Що для них приїски — курорти, чи що?

— Ну годі, Ліззі, не треба кричати, — бурмотів Білл, силкуючись утихомирити її. — Вони обидві дуже милі.

— Он як! Уже накинув оком! — Спроба Білла заспокоїти дружину тільки підлила масла у вогонь. — Перш за все їм засвербить купатись. От побачиш. А потім, чого доброго, ти ще ганятимеш мене по воду для цих мокрохвостих. Ну то знайте, Білл Фогарті, по-вашому не буде! Сам влаштовуй їм ванни, якщо твоя ласка, хоч з гір повертається більше тисячі душ. Крупинка каже, вони ледь не загинули без води, і в нас через тиждень також не стане ні краплі, якщо не випаде дощ. Можеш сказати від мене Олфу Брайрлі — чим скоріше він знайде гніздечко для своєї голубки, тим краще. Що ж до того песиголовця Моррі Гауга, то в мене просто в голові не вкладається. Це ж треба додуматись —витяг жінку сюди та й покинув.

— Та він же цього не робив, люба, він…

— Мовчи вже, ради бога. Коли б схотів — приїхав би. Дінні каже, він і вдома в неї на шиї сидів. Вона працювала, мов каторжна, в своєму пансіоні, а він, бувало, й пальцем не ворухне, щоб їй допомогти. Великого пана із себе строїв. Не подобається мені цей Моррі Гауг, і ти, Білле, добре це знаєш. Скільки він зараз нам винен? Немалі грощі, напевне, і завжди, бачите, в нього порожні кишені, коли йдеться про сплату боргів, а от на покер хоч коли знаходиться як не гроші, то кілька унцій золота.

— Замовч! — гримнув на неї Білл. — Ти хочеш, щоб вона все це почула? Так?

— Якщо вона досі не знає свого чоловіка, то час їй знати, — огризнулася місіс Фогарті.

. Місіс Гауг сіла на ліжку, щоки їй палали вогнем. Вона через силу стрймувалась, щоб не кинутися в кухню й не крикнути: «Це неправда!» Морріс зовсім не такий. Він не зобиджав її. Він нізащо не хотів, щоб вона держала пансіон. Через те він і сердився. Хоча, звичайно, іншого виходу не було. Але ж не винен Морріс у тому, що на рудниках Фрезера виявилось мало золота і всі їхні гроші пропали.

Люди тут не розуміють Морріса: адже він приїхав у цей край працювати й почати нове життя. І як йому тяжко все це дається, хоч у, нього найкращі наміри! Щоправда, він не знає ціни грошам, бо вони завжди давались йому надто легко. Він просто уявити собі не може, який дорогий кожен пенні для того, хто в поті чола заробляє свій хліб. Всі, хто народився в сорочці, такі.

Гіркі й гнівні думки вихором крутилися в її голові. Це просто жах, що люди таке говорять про неї та Морріса. Вона не в силі терпіти їхню жалість. І не буде терпіти, вирішила Саллі. Але грошей у її гаманці дуже мало. Хоча б Морріс скоріше приїхав… Посилки з харчами, які вона слала йому з Південного Хреста, і плата за проїзд сюди в диліжансі забрали майже всі її заощадження, а життя в цьому готелі, мабуть, обійдеться страшенно дорого.

Містер Брайрлі сказав їй, що коли вони з Дінні продали ділянку, Морріс забрав свою частку готівкою. Невже це правда, що він багато заборгував у готелі і знов почав грати в карти? Прокляті карти й винуваті в усіх його нещастях! І навіщо йому ото грати? Звідки вона, оця хвороблива пристрасть до азартних ігор?

А може, він просто розлюбив її? Покинув саму в Південному Хресті — і жодного листа не написав! Хоча б якусь вісточку подав, хоча б слівцем озвався, чи живий та здоровий. Ось що мучило її найбільше. Ось чому вона й вирішила їхати в Кулгарді.

Як місіс Фогарті сказала? «Якщо вона досі не знає свого чоловіка, то час.їй знати…»

Так, час уже знати, погодилась в думці Саллі. Досі вона бачила Морріса крізь романтичний серпанок, яким сама його огорнула, коли вони разом втекли з дому і він одружився з нею; але тепер якийсь внутрішній голос заговорив у ній тверезо, критично, безжально. Навіщо закривати очі на правду? В Південному Хресті вона почала розуміти, що таке боротьба за існування, вона бачила, що людині доводиться вкладати в цю боротьбу всі свої сили й волю. Не можна без кінця бути такою наївною дурепою — робити все лише за покликом серця.

Якщо Морріс справді такий — якщо він ледацюга, егоїст, неакуратний у грошових справах, якщо його почуття до неї охололи, вона мусить влаштувати своє життя незалежно від нього, прибрати його до рук, коли треба. Надалі вона не дозволить своєму чоловікові нехтувати своїми обов’язками, як це він досі робив. Ні, ні! І більше не допустить, щоб він поводився з нею так, як до цього, її життя з Моррісом буде життям двох рівноправних сторін, в якому й вона зможе виявити свій розум, свою енергію. Обов’язок дружини перед ним вона виконає, але він теж мусить визнати за нею право мати голос у їхніх спільних справах.

Ніби підкріплюючи цим своє рішення, вона стисла тонкі, смагляві руки. Потім підвелася з ліжка, підійшла до вікна і розчахнула його навстіж.

Це вірно, думала вона, соромно Моррісу так ставитись до неї, залишати її так надовго саму-самісіньку й навіть не написати листа; одержувати від неї посилки й примушувати її оплачувати його рахунки за харчі, хоч у нього в самого — хай не завжди — були гроші. Міг би, здається, скинути з неї хоч трохи турбот та праці. Але ж ні, замість цього він грав у карти, розкидався грішми, як йому хотілось.

Далі так бути не може. Вона не дасть йому програти в карти і його життя, і своє. Вона сама здатна прогодувати себе: відкриє пансіон для старателів тут, в Кулгарді, або в Хеннані, як зробила в Південному Хресті. Але він повинен зрозуміти, що вона бореться не тільки за його майбутнє; а й за своє.

Саллі підійшла до умивальника. Глек був порожній. Вона відімкнула свій сундучок і витягла рушник. Потім глянула в дзеркало, що стояло на саморобному туалетному столику: в ньому відбилося сумне, забруднене обличчя. Сльози проклали світлі смуги в рудій пилюці, що вкривала її ніжну шкіру. Повіки запухли. Вона спробувала витерти пилюку сухим рушником, і в цей час до неї постукала Лора.

— Заходьте, — озвалася Саллі.

Лора зайшла свіжа, мов квітка, в білій мусліновій сукні.

— Ой моя люба, та у вас немає води?! — скрикнула вона. — Олф пішов випити пива.

Саллі відчула, що зараз їй нічого так не треба, як помитись, щоб повернути самовладання. Вона пішла слідом за Лорою в її кімнату. Лора налила в таз трохи жовтої теплуватої води, а Саллі скинула сукню.

— Здається, слово «ванна» тут навіть вимовляти не можна, — зітхнула Лора. — І все-таки мені страшенно хочеться прийняти ванну! А вам?

Саллі легенько усміхнулась.

— Я вже навчилась обходитись без ванни. Можу вимитися з голови до п’ят у блюдечку води. У Південному Хресті нам частенько доводилось берегти кожну краплину, отже, якщо ваша ласка, я використаю цю воду якнайкраще.

— О, прошу, — сказала Лора. — А я постою біля дверей, щоб Олф не зайшов.

Місіс Гауг роздягнулась догола і, намочивши рушник, почала енергійно терти своє струнке смагляве тіло.

— От тепер інша справа! — вигукнула вона, переконана, Що знищила всі сліди сліз та душевного хвилювання. — Ну, я піду до себе та вдягну все чисте.

Коричнева фулярова сукня з маленьким вишиваним комірцем з тонкого небіленого полотна, в якій Саллі вийшла до обіду, не була такою новою і модною, як Лорине пишне муслінове вбрання, але вона була з смаком пошита і дуже личила Саллі.

— Вона й у старенькому платтячку привабливіша, ніж я у найкращому з свого посагу, — сказала Лора Олфу, коли вони залишились самі.

— Дурниці, люба, — відповів Олф. — Ти чарівна в усьому. Місіс Гауг одягла цю сукню, наївно сподіваючись, що в ній вона швидше викличе довіру до себе. Але їй і на думку не спадало змагатися з Лорою. Цю сукню купив для неї Морріс, коли вони тільки побрались. Зараз Саллі хотілося справити добре враження на місіс Фогарті своїм статечним і цілком пристойним виглядом.

А місіс Фогарті просто збилася з ніг, подаючи обід. Як правило, пояснив Олф, Білл Фогарті брав на підмогу кількох хлопців, що опинялись на мілині. Вони прислуговували за столом, мили посуд; та тільки приходила чутка, що десь знайдено золото, всі кидались туди ловити своє щастя, і тоді вже нікого не можна було заманити на цю роботу. Доводилось Біллу самому допомагати дружині — носити в їдальню важкі таці, заставлені тарілками та квартами з чаєм. Сьогодні ж він був зайнятий у барі, й місіс Фогарті мала лише одного помічника— старого золотошукача, на прізвисько Дротяний Вус.

Місіс Фогарті була гладка жінка, вже літня, але сповнена енергії; на ній було синє ситцеве плаття, все в масних плямах, повстяні пантофлі на босу ногу; вона без упину снувала між кухнею та їдальнею, перекидаючись жартами з своїми постояльцями та покрикуючи на свого помічника.

Місіс Фогарті, за словами Олфа, була роботяща й добра, але вдача в неї — ого!… Тільки щось їй не так, враз ця місіс спалахує й бушує, мов лісова пожежа. Саллі була в захопленні від її спритності й моторності. Час від часу хто-небудь з чоловіків вставав з-за столу, ніс на кухню стос брудного посуду і повертався навантажений тарілками, на яких горою лежала розпарена солонина, картопля з цибулею, пудинг з ізюмом або плавали в жовтому сиропі сушені абрикоси. Потім подавали чай, причому кілька чашок з товстої порцеляни приберігались для особливо почесних гостей, а постійні відвідувачі пили з емальованих кварт і навіть просто з бляшанок з-під згущеного молока.

Бряжчання тарілок і неймовірний гамір — чоловіки з реготом та лайкою ділилися новинами дня — припинились тільки тоді, коли всі понаїдались і, ситі й вдоволені, вийшли на вулицю.

Після сбіду Саллі пішла на кухню.

Місіс Фогарті сиділа на ящику, скинувши свої пантофлі.

— Ох, мої ноги! Мої нещасні ноги! — стогнала вона. — Просто пекельні муки, як болять в мене ноги, місіс Гауг.

Саллі співчутливо поохала, коли місіс Фогарті показала їй свої хворі набряклі ноги, обплетені товстими жгутами вен.

— Дозвольте, я принесу гарячої води, — запропонувала вона, — ви попарите ноги, а потім ми розітремо їх метиловим спиртом. Це дуже помагає, коли ноги втомились, по собі знаю.

— Ще чого! От треба мити посуд та подавати чай, — роздратовано заперечила місіс Фогарті. — А той старий пень, Дротяний Вус, такий незугара, половина води у нього пропадає марно.

— Я все перемию, а ви відпочиньте, — сказала Саллі.

У місіс Фогарті аж дух перехопило від подиву.

— Оце таке! А я, грішним ділом, подумала, що ви теж з отих дамочок-білоручок, з якими треба панькатись.

— Я? — засміялася Саллі. — Та в мене в самої був пансіон у Південному Хресті, тому я добре знаю, скільки тут роботи.

Місіс Фогарті таки зважилась спробувати лікування, запропоноване Саллі. Вона голосно гукнула глухому Дротяному Вусові, який обідав за кухонним столом, щоб він починав мити посуд — нехай хоч раз попрацює як слід за свої харчі…

Саллі знайшла гасовий бідон із зрізаним верхом і налила в нього гарячої води. Місіс Фогарті опустила в бідон ноги, сказавши не без гордості, що вони дуже маленькі для її статури і що дівкою вона дуже пишалася ними. Скільки їй робили компліментів з приводу її гарненьких ніжок!

— Але я ніколи не думала в ті дні, що мене отак розіпре й мотуззям повилазять вени, — зітхнула вона. — І, далебі, в гадці не мала, що буду колись головним куховаром та посудницею в трактирі на золотих приїсках!

Коли Саллі попросила в містера Фогарті метилового спирту, він приніс їй пляшку віскі особливої міцності, заявивши, що не тримає такої гидоти, як метиловий спирт, але, можливо, його замінить віскі. Оскільки місіс Фогарті була надто гладка, щоб дотягтися до своїх ніг, Саллі сама заходилася розтирати їх, а Дротяний Вус, перемиваючи тарілки, бідкався, що марно переводиться таке добро.

— Ви б, хазяйко, краще в себе його вливали, а не розхлюпували на ноги, — благальним голосом сказав він, — це б вам куди більше допомогло.

Після закінчення лікувальної процедури місіс Фогарті сказала, що вона просто як на світ народилась, і вирішила годинку спочити. Саллі примостилась біля неї, і місіс Фогарті почала розповідати, як важко на приїсках з продуктами: овочів та фруктів майже немає, часто-густо в неї на хазяйстві лише самі консерви та солонина. А свіже м’ясо в таку спеку навіть годину не пролежить. Для охолодження не вистачає води, і ще ці мухи — просто напасть! Навіть у масло відкладають черву — тільки одвернись!

Покінчивши з продуктами, місіс Фогарті заговорила про жінок з тутешніх приїсків: дівчата з барів понаживали цілі багатства на удачливих старателях, які щедро обдаровували їх золотом за минулі чи обіцяні любовні втіхи. До порядних жінок чоловіки тут ставляться з повагою, але вони так знудьгувалися за жіночою ласкою, що просто втрачають розум, коли перша-ліпша вертихвістка поманить їх пальцем. Оце кілька днів тому зчинилося ціле побоїще за офіціантку на подвір’ї готелю, а одна жінка докотилась до того, що дозволила розіграти у карти власну дочку. На Рю-де-Ліндсей тільки й бачиш скандал за скандалом.

— Рю-де-Ліндсей? — Саллі здивувало, чому ця вулиця в Кулгарді має французьку назву.

— А це тому, що там є веселий дім, його утримує жінка, яку хлопці називають «мадам Марсель», — пояснила місіс Фогарті. — В неї живе кілька француженок. А в інших, другосортних домах, здебільшого китаянки та японки.

Саллі зрозуміла, що за всією цією балаканиною крилося дружнє застереження. Останнім жестом довіри та прихильності було те, що місіс Фогарті задерла спідниці й показала багрово-сині вузли набряклих вен на своїх масивних стегнах.

— Але ж це жахливо, так мучитись, — палко вигукнула Саллі, — та ще й цілісінькими днями бути на ногах!

— Поки терпиться — терплю, голубонько, — весело відгукнулася місіс Фогарті. — А далі видно буде. Навіщо вже зараз тривожитись?

Вона важко звелася на ноги й босоніж заснувала по кухні, готуючись до вечері.

— Поки я тут, я вам допомагатиму, — сказала Саллі. — Це мені й самій допоможе — в роботі менше хвилюватимусь за Морріса.

— Гаразд, голубонько. Платню призначте самі, — запропонувала зраділа хазяйка.

— Платню? — Тонкі Саллині брови зійшлися на переніссі. Потім вона усміхнулась, ніби таке й на думку їй не спадало, — Про це ще встигнемо поговорити, — кинула вона, ніби між іншим. — Покажіть мені, де у вас що стоїть, та я накриватиму столи до чаю.

Вона знала, що на приїсках вечеря зветься «чаєм».

РОЗДІЛ X

Того вечора, коли Саллі з’явилася в їдальні й почала обслуговувати відвідувачів, більшість чоловіків просто вирішили, що нарешті місіс Фогарті знайшла собі служницю. Саллі так спритно розносила тарілки з солониною та печеними яблуками у солодкій підливі й ставила поруч них кварти та бляшанки з гарячим чаєм, ніби все своє життя тільки це й робила.

— Даремне ви це затіяли, місіс Гауг, — запротестував Олф.

— Чому? — весело заперечила Саллі. — Мені це не дивина, а місіс Фогарті страшенно мучиться з своїми ногами.

Олф давно звик до того, що місіс Гауг працює й обслуговує за столом у своєму пансіоні. І зараз слугування місіс Гауг засмучувало не стільки його, як Лору, котра здогадувалась, що справа тут не в хворих ногах місіс Фогарті, що Саллі, напевне, спонукали до цього інші причини.

— Вам не слід цього робити, люба, — сказала вона Саллі перед тим, як іти спати. — Олф просить вас бути нашою гостею, поки повернеться ваш чоловік.

Саллі усміхнулась, але на обличчі в неї з’явився упертий вираз.

— Це дуже люб’язно з його боку, — сказала вона. — Але я не можу дозволити, щоб містер Брайрлі утримував мене.

— Олф каже — вашому чоловікові було б неприємно, що ви працюєте в цьому готелі.

— Нічого! — стояла на своєму Саллі, і Лора потім скаржилась Олфу, що місіс Гауг уперта, як мул. — Можливо, і є різниця: працювати у себе вдома чи в чужому трактирі. Але Морріс, — вела Саллі далі, — повинен зрозуміти: я не можу сидіти склавши руки й байдикувати, коли треба щось робити.

За кілька днів стало ясно, що вона розуміла під тим «треба щось робити»: Саллі прокидалася вдосвіта, чистила і замітала, накривала столи, готувала все до раннього сніданку. Вона застеляла ліжка, бігала цілими днями, годуючи клієнтів та прибираючи після них, і навіть мила посуд, коли Дротяний Вус відсипався після перепою на гулятиках з давніми друзяками, яким пощастило продати ділянку за кілька тисяч фунтів.

Лора була обурена.

— Це жах! — вигукувала вона. — Я просто дивитись не можу, як ви надриваєтесь, Саллі! Олф запевняє, що місіс Фогарті залюбки могла б найняти дружину чи дочку якогось рудокопа. Тепер уже тут чимало їх живе з сім’ями.

Та Саллі у відповідь лише тихенько сміялась.

— Мені просто хочеться бути доброю феєю для місіс Фогарті, Лоро, — відповідала вона.

Всі готелі в Кулгарді були забиті постояльцями. Щодня приїздили все нові фінансисти, золотопромисловці та старателі. Місіс Фогарті пускала в хід всю свою винахідливість, щоб якось розмістити цю армію чоловіків та кількох жінок, які вимагали найбільших вигод, що їх тільки міг забезпечити нашвидкуруч зліплений готель Фогарті. Хазяйка поступилася своєю кімнатою високородному містеру Кенді, а Саллі віддала свою двом сиділкам, які прибули диліжансом на цьому ж тижні. Одній з сиділок довелося спати на солом’яному матраці долі, проте вночі Білл підселив до них ще й дружину якогось старателя з дітьми. Чоловіки спали покотом скрізь — у їдальні, на веранді, просто на землі. Саллі та місіс Фогарті влаштувалися в наметі на подвір’ї, а Білл ночував у барі.

Місіс Фогарті рвала й метала на саму думку, що їй треба годувати таке «збіговисько», як вона називала своїх досить-таки різношерстих клієнтів. Але вона примудрялась робити це тричі на день, без упину човгаючи по готелю в своїх пантофлях, лаючись і потіючи біля плити та раз по раз влаштовуючи скандали Біллу за те, що він не може підшукати хоча б якусь трухляву бабу, яка допомагала б їй на кухні. Як вона все встигає — це просто чудо, говорила Саллі. Чудо, яке твориться з допомогою самої Саллі, жартівливо додавала місіс Фогарті і привселюдно вихваляла свою молоду помічницю за те, що вона не боїться забруднити своїх ніжних ручок і, коли треба, береться за будь-яку чорну роботу.

— Якщо бог і виявляв коли до мене ласку, — сказала місіс Фогарті Дінні Квіну, — то саме тим, що послав сюди оцю маленьку жіночку, і тим, що тримає її чоловіка в Хеннані.

Проте Дінні був не зовсім певен, що ця ласка божа приємна самій місіс Гауг.

— Моррі відшмагати мало за те, що він не приїхав її зустріти, — сказав Дінні.

— Ет, все це дурниці! — переконано сказала місіс Фогарті. — Їй тут краще, ніж було б з Моррі Гаугом, будьте певні. Але місіс Гауг, що правда, то правда, добре себе шанує. Це я кому завгодно можу сказати. Буває, іноді й порегочеться з чоловіками, але завжди тримає їх в межах дозволеного.

— Це вірно, — погодився Дінні.

— Жоден відвідувач не скаже їй, чого не слід. Розуміють, що вона не з тих, кого можна купити за пляшку вина чи дрібку золота. — Місіс Фогарті хихикнула. — Хоча оце днями мені й довелося приструнчити Мака.

— Мака Дарра?

— Він повернувся з Курналпі з цілою купою розсипного. Продав золото й загуляв. Подумав, що відтепер він пан бог, все, що хоче, може купити. І от чую, гукає по всьому дому й горлає: «Місіс Гауг! Де місіс Гауг? Подайте мені місіс Гауг!» А вона була зі мною на кухні. «Не хвилюйтесь, голубонько, — кажу я, — зараз я з ним побалакаю». Ну, й побалакала. «Що з вами, Мак Дарра? — кажу. — Якого дідька ви тут дерете горлянку? Це що, повага до порядної жінки?»

Ну й дала йому чосу. Бачили б ви його після цього! Підібрав хвіст — і як ошпарений з кухні, а вранці, коли протверезився, приходить до мене та й каже: мовляв, пробачте, він зовсім не хотів образити місіс Гауг.

«Оце, — кажу, — у вас, песиголовців, найгірше: нахлещетесь, а потім верзете казна-що».

«Господи милосердний, — каже, — невже я ляпнув щось недоречне місіс Гауг? Я ж тільки хотів попросити її стати моєю дружиною!»

«Вашою дружиною? — кажу. — Один чоловік у неї вже є,. і я не певна, щоб їй кортіло мати ще й другого».

Дінні усміхнувся.

— Все одно, — сказав він стурбовано, — якщо Моррі скоро не повернеться, я сам поїду до нього. Дуже багато чоловіків гадають, що місіс Гауг вдова і до неї можна позалицятись.

Всі ці дні були для Саллі сповнені всіляких турбот і спливали непомітно. Вона раділа, що в неї багато роботи, за якою ніколи тужити по чоловікові та непокоїтись про нього. У Фогарті вона почала побувати себе як вдома, її впевненість У собі й почуття незалежності зміцніли. Вона вміла сміятись і жартувати з чоловіками в їдальні, поводитися з ними невимушено й просто, водночас зберігаючи вигляд недоторки, за що вони її дуже поважали. Але робота була важка, особливо тоді, коли доводилось обслуговувати сотні відвідувачів, мотатися туди й сюди з купами важких тарілок, та ще й бути при цьому завжди веселою і моторною. Спину ломило, в голові наморочилось. Пізнього вечора вона падала в цілковитій знемозі на свою парусинову койку і кожної ночі проливала кілька сльозинок, згадуючи Морріса. Чому він не їде? Навіщо залишає її так надовго саму серед чужих людей?

— Знаєте, голубонько, — сказала якось місіс Фогарті, — працювати вам стає надто тяжко. Та й мені теж. Білл виписує з Перта кухаря й парочку офіціанток. Ми хочемо прибудувати кілька кімнат, нову їдальню та кухню. «Фогарті» ще встигне стати шикарним готелем, перш ніж ми прогоримо.

— Отже, я втрачу роботу? — спитала Саллі.

— Зовсім ні, якщо не захочете, — заспокоїла її місіс Фогарті.

Лора поїхала з Олфом на рудник і пробула там, кілька днів. Вони кликали з собою і Саллі, але та відмовилась— вона не кине місіс Фогарті, поки не приїде нова офіціантка. Та й Морріс може несподівано з’явитись, і йому буде прикро, що Саллі його не дочекалася на місці. Проте з кожним днем їй все більше щеміло серце, що Морріс так довго бариться.

Олф та Лора повернулися з рудника «Леді Лора», коли новий похід за золотом ніби вимів з міста натовп приїжджих: всі подалися на південь. Не втримався й Олф, він теж гайнув ловити щастя. На кілька днів готель майже спустів. Вмостившись у кріслі й підклавши що-небудь під ноги, місіс Фогарті дозволяла собі здрімнути після обіду, а Саллі нічого було робити.

Стояли чудові, сонячні дні, хоч ночами й під ранок було досить холодно. Саллі нестерпно хотілося вибратись з задушного, тісного готелю, де пахло прокислим пивом, потом та тютюновим димом. Цікаво, як поживає Марі? Вона не чула про неї від самого приїзду, хоч Коров’яче Пузо частенько бував у Фогарті, і містер Фогарті розповідав, що Пузо сердитий на Роббі, мовляв, навіщо він припер дружину в їхній табір.

— А де це? — спитала Саллі.

— На дальньому кінці Мушиної Низинки, — пояснив Білл Фогарті. — Роббі й Коров’яче Пузо взяли там багато розсипного.

Саллі вирішила провідати Марі. Лорі дуже сподобалась ця ідея, і вона охоче пристала на пропозицію Саллі прогулятися втрьох по чагарях або просто побродити навколо ділянки Роббі.

Вони не були певні, що Олф та Моррі поставилися б схвально до їхньої прогулянки в чагарникових заростях чи по табору старателів без чоловіків. Та Саллі запевнила Лору, що вона не заблукає в чагарях, які оточують місто, а в таборі їх теж ніхто не покривдить.

І все-таки чоловіки, повз яких проходили місіс Гауг та місіс Брайрлі, зупинялися й здивовано дивились їм услід, ніби то були привиди, а не дві звичайні гарненькі і зі смаком зодягнені жінки; та Саллі й Лора, ні на кого не звертаючи уваги, сміючись і розмовляючи між собою, прямували до табору Робійяра, і їхні постаті у світлих довгих платтях ніби пурхали над порепаною кам’янистою землею, а голови у маленьких солом’яних капелюшках пірнали, мов поплавці, серед кучугур породи й відвалу.

— Скажіть, будь ласка, як нам пройти до табору містера Робійяра? — звернулась Саллі до старого чоловіка, який тряс грохот на Мушиній Низинці.

— Провалитись мені на цьому місці, якщо це не місіс Гауг! — вигукнув той, простягаючи їй величезну брудну долоню. — Хлопці казали, що ви приїдете з Південного Хреста. Мабуть, зібралися в Хеннан? Я чув, що Моррісу та Тріско Джо там добряче повезло. Подейкують, ніби Хеннан незабаром стане найбагатшим приїском, але й тут, навколо старого табору, до біса ще золотця. Даремно вважають, що все розсипне тут уже викачали. Коли прийшли хлопці з Мерчісона, вони розкопали старе пересохле русло струмка і на глибині трьох-чотирьох футів під закинутими розробками знайшли добре золото, а тисячі людей топталися по ньому й не знали.

Над низиною, поритою ямками і всіяною білими та червоними купами вибраної породи, від незліченних грохотів здіймалися в повітря хмари рудої пилюки.

— Вони привезли з собою оці ось штукенції, — захлинався від захоплення старий, показуючи на грохот, що складався з трьох-чотирьох настилів металевої сітки та листа оцинкованого заліза, поставленого на хисткі ніжки. — Та це ж чудо-винахід! Сьогодні вранці він приніс нам удачу. Вірно я кажу, Уоллі?

Старатель, що мляво длубався в землі на краю ями, кинув свою лопату з довгим держаком і підійшов до них.

— Це мій товариш Уоллі Сторз. — Старий на правах доброго друга Саллі, хоч Саллі його зовсім не зналаг гордо представив свого товариша дамам: — Місіс Гауг і…

— Місіс Брайрлі, — підказала Саллі.

— Покажи їм, Уоллі, ту штучку, що ми сьогодні знайшли, — сказав старий.

Уоллі витяг з-за пояса брудну замшеву торбинку, розмотав на ній довгу мотузку й поклав на долоню шматок золота, вкритого шаром рудої пилюки. Старий ухопив самородок, поплював на нього й потер об свої штани. Золото заблищало.

— Ось! — у захваті вигукнув він! — Майже двадцять унцій ваги. Славний камінчик! Правда, не такий великий, як той, що днями принесли з Хеннана, той затягнув дев’яносто дві унції. Але за три тижні, що ми гребемося в землі, це вперше нам підкотилось таке яєчко, і сподіваємось, що воно там лежало гай-гай не одне.

— Ну ще б пак! — підтакнула Саллі, знаючи, якої відповіді від неї чекають. — Авжеж, воно не сирітка. Скоро ви знайдете всіх його братиків та сестричок і станете обидва багачами. Однак нам хочеться побачити мадам Робійяр…

— Ах господи, я й забув! — старий розтяг у посмішці рота. — Ділянка Роббі отам, у кущах. Та я вас доведу. А то, буває, земля обвалюється біля ям.

Він повів Саллі й Лору поміж купами пустої породи, обминаючи грохоти, що куріли пилюкою. Марі помітила їх здалеку й побігла назустріч. День уже закінчувався, і вони лише встигли посидіти й побалакати під повіткою з гілля, що її Роббі спорудив біля намету. Але наступного дня, коли Саллі запропонувала прогулятися в чагарях, Марі охоче погодилась. Вона була дуже весела й цілком задоволена як тим, що жила в наметі, так і тим, що куховарила для Жана просто на багатті.

— Наче другий медовий місяць переживаємо, — радісно говорила вона. — А я вчуся бути старателем: допомагаю своєму, коли містер Коров’яче Пузо п’яний. Я теж трясу грохот, і навіть знайшла маленький самородочок у породі, яку покинули всі. Зараз вам покажу.

Вона принесла невеличку пляшечку, наповнену до половини крупинками та шматочками золота, і витрусила з неї крихітний самородок. Було видно, що Марі пишалася ним не менше, ніж старий напарник Уоллі — своїм.

— Я вмила йому личко, — сказала Марі. — Він був такий замурзаний, навіть не впізнаєш, що це золото. Коли я трясу грохот, в мене теж все обличчя в рудій пилюці. Попервах мені страшенно ломило плечі та спину, ой-ой-ой! Жан сказав, що ніколи більше не підпустить мене до грохота. А тепер я вже притерпілась і щодня працюю разом з ним.

Повертаючись з Лорою в готель Фогарті, Саллі відчула, що заздрить Марі. Бач, яка вона радісна та щаслива, що живе і працює разом зі своїм чоловіком.

«Ще б пак, — думала Саллі, — я була б також не менш щаслива, якби приїхав Морріс і забрав мене до себе в намет».

— Все це виглядає добре зараз, — скептично й холодно зауважила Лора, — а ось коли почнеться спека та закрутять чорні бурі, Марі тут нізащо не всидить.

РОЗДІЛ XI

Мабуть, з тиждень, поки Олф десь блукав, а в готелі було затишшя, Лора й Саллі ходили гуляти в чагарникові зарості. Іноді до них приєднувалася Марі.

Весняне сонце заливало доокілля чарівним сяйвом, червона земля вкривалась повсюди яскравою зеленню. На кущах розпускалися квіти, і було страшенно приємно хоч ненадовго втекти від потворного, змертвілого міста, впиватись на повні груди чистим повітрям, милуватись безхмарною блакиттю неба, збирати дикі квіти або сидіти під тонкими деревцями і гомоніти про своїх чоловіків — згадувати, як вони полюбились та як поженились і що їх чекає попереду.

Місіс Фогарті застерігала, щоб вони не заходили далеко і не губили з очей намети старателів та гори відвалу, нагромаджені біля шурфів і ям. Бо дуже легко збитися з дороги і загубитись назавжди серед цих безкраїх чагарів, казала вона. Навіть з досвідченими людьми таке трапляється.

Але Саллі заспокоїла її, сказавши, що вона народилася й виросла в подібній місцевості і знає, що треба просто добре пильнувати та не відходити далеко від стежок.

Безсмертники біліли під деревами, мов сніг; крихітні рожеві квіточки рясніли поміж скель і віночками оточували грузькі западинки навколо них. Високі розложисті кущі були обсипані жовтим цвітом, що видихав найтонший аромат, а дикий горошок, яскраво-червоний і чорний серед волохатого сірого листя, заплів усю лощовинку біля колодязя кочівників. Безтурботні, немов школярки, три молоді заміжні жінки збирали квіти й ділилися своїми сердечними тайнами, що поклало початок їхній багатолітній дружбі.

Їх не лякали темношкірі, яких вони раз по раз зустрічали. Це були нещасні, нужденні створіння, одягнуті в лахміття, викинуте білими на смітник. Жінки та діти здебільшого були зовсім голі. Йдучи до міста чи повертаючись додому, тубільці іноді просили хліба або тютюну. Зате Саллі намагалась уникати верблюжих стежок — вона боялася гострих і зацікавлених поглядів афганських погоничів та їхніх образливих жартів. А верблюди просто нагонили на неї жах. Колись за Саллі погнався кульгавий верблюд, і тепер, як тільки жінки натрапляли на якогось верблюда, що пасся поміж кущів, вони чимдуж тікали геть.

Якось, проходячи повз великий рудник, копри якого високо вп’ялися в небесну блакить, вони зупинились поглянути на розробки. Сам містер Сильвестр Браун показав їм шматок багатої руди, добутої з нової штольні. Він провів їх також на те місце, де в Кулгарді було знайдено перший золотоносний пласт, і на згадку про рудник Бейлі подарував кожній по маленькому шматочку кварцу з золотими прожилками.

Марі часто розповідала про Жанових батьків, які жили в Лондоні. Вона стала для них дочкою, коли її батько та мати померли. Марі жила з ними поблизу Тотенхем-Корт-род й навчалася шитва в однієї кравчині. Свою рідну матір Марі ледь пам’ятала. Мадам Робійяр розповідала їй про ті утиски, яких після придушення Паризької комуни зазнавали її учасники, і як батько Марі загинув у бою на барикадах. Так само наклав головою і Жанів дід. Він був ювелір і, як патріот, віддав усе, аж до власного життя, за справу народу.

Один англійський друг допоміг їхній родині втекти з Франції, і мадам Робійяр пощастило забрати з собою Марі та її матір. Та невдовзі після цього мати Марі померла від горя й страждань, що випали на її долю, казала мадам Робійяр. Марі з дитинства любила Жана, але вони жили, як брат з сестрою, під одним дахом, і вона страшенно боялась, що, коли Жан виросте, він зустріне вродливішу дівчину й закохається в неї. Жан навчався в університеті, потім поїхав викладачем у якусь велику школу. Та коли він повернувся, вони заручились, і мама, й тато Робійяр казали, що іншого вони ніколи й не бажали. Всі четверо були дуже щасливі, але дуже бідні, а жити в лондонських трущобах було дуже й дуже тяжко.

Жан мріяв дати батькам притулок, щоб вони могли доживати віку спокійно і в людських умовах. Заради цього він вирішив податися в Австралію, і Марі поїхала з ним. Спочатку вони набралися немало горя й зазнали багатьох розчарувань у цій країні. Після перших пологів Марі тяжко захворіла, і лікар сказав, що, мабуть, вона вже не матиме більше дітей. Та Марі не хотіла вірити цьому. Тепер їй здавалось, що всі їхні мрії повинні здійснитися. Тільки б знайти золото! Тільки б поталанило Жану знайти достатню кількість золота, щоб купити ферму й забрати до себе батька та матір!

Лора висловила рішуче бажання, щоб їй з Олфом ніколи не довелося жити разом з батьками. Вони з Олфом покохалися ще в школі, й було само собою зрозуміло, що настане день, коли вони поберуться. Олфів батько вважався багатим чоловіком, та зненацька вибухнув страшний скандал. Казали, він втратив багато грошей під час земельного краху, а потім розтратив гроші тресту. Олф ще вчився в університеті на інженера, коли до нього прийшов батько, дав йому п’ять фунтів і сказав, щоб віднині він дбав за себе сам.

Незабаром у всіх газетах з’явилось повідомлення про арешт містера Брайрлі та про суд над ним. Лорин батько, відомий політичний діяч, заборонив дочці зустрічатися з Олфом; та перед тим, як Олф мав їхати на Захід, вони побачились таємно, і вона пообіцяла вийти за нього заміж, як тільки він знайде собі заробіток, а вона досягне повноліття.

— І, звичайно, — закінчила Лора з щасливою посмішкою, — коли Олф знайшов золото, моїм батькам не лишалось нічого, як примиритись. Вони справили нам пишне весілля — і ось ми тут.

Коли Саллі почала оповідати історію свого кохання, серед низькорослих сіролистих дерев задзвенів веселий жіночий сміх. І не те, щоб у цій історії було щось дуже смішне, просто Саллі розповідала дуже забавно.

— Мій тато страшенно пишався тим, що був одним з перших піонерів на Південному Заході, — почала вона. — А мама, звісно, ні на мить не дозволяла нам забувати, що вона уроджена Рассел з Расселтона, хоч і поїхала з татом в ці дикі краї, працювала мов віл і викохала велику сімейку. Нас було в неї аж шестеро — п’ятеро дівчаток і один хлопець. Брат — найменьшенький, молодший за мене. Ми всі страшенно схвилювались, коли від губернатора сера Уїльяма Робінсона прийшов лист, в якому він просив дозволу в тата прислати до нас із Англії сина свого давнього друга, щоб юнак познайомився з життям у колоніях.

«Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, — писав губернатор, — має намір купити тут землю і хоче подивитись, як ми господарюємо на тваринницькій фермі». Ну, тато запросив його до нас у гості, в Воррінап, і Морріс приїхав.

Мама сказала, що він типовий молодий англієць, «такий ввічливий і просто чарівний». І як же ми сміялись, особливо Боб та я, коли Морріс постав перед нами у замшевих бриджах, височенних начинених чоботях з острогами, шовковій сорочці та великому фетровому капелюсі, щоб їхати на відбір худоби. Боюсь, що скрутно йому довелось, коли ми першого ж дня помчали крізь чагарі. Капелюха свого він загубив, шовкову сорочку подер на шмаття, та ще до всього й упав з коня, що несподівано спіткнувся на березі струмка. Морріс перелетів через його голову і шубовснув у воду. Але Морріс сприйняв цю невдачу дуже добродушно, і їздець він був справді чудовий. Через те ми охоче все йому показували, вчили, як заганяти худобу і як поводитись з тубільними робітниками.

Тато називав мене своїм старшим пастухом. Я з шістнадцяти літ повсюди з ним їздила. Тоді на Південому Заході важко було з пастухами, і я дуже пишалась, що вмію їздити верхи і заганяти худобу не гірше за будь-якого мужчину. Мама не заперечувала, бо ж треба було, щоб хтось допомагав татові. А Боб був ще підлітком, і в нас працювало тільки два тубільних пастухи. Мама ніколи не думала, що Морріс зверне на мене увагу. Я була така незграбна, засмагла, аж чорна, ну справжнє гидке каченя, як казала на мене мама…

— Та що ви кажете, Саллі! — вигукнула Марі. — Не може бути!

— Отож мама й плекала надію, що Морріс закохається в Сесілі або Грейс, — продовжувала Саллі. — Вони були русяві, гарненькі. Та й дві інші мої сестри, Фанні та Філліс, також були як картинки. Але Грейс і Сесілі провели ціле літо в Перті, побували там на балу й на прийомі в губернаторському домі. Вони мали кращі убрання, ніж ми, бо мама вважала, що їм треба першими вийти заміж. Звичайно, вони підсобляли Фанні та Філліс на фермі й виконували деяку хатню роботу, але мама більше піклувалася про Сесілі та Грейс, ніж про всіх нас. Вона примушувала їх мастити кремом руки і на ніч одягати рукавички, вмивати обличчя сколотинами й годинами розчісувати волосся. Бідна мама, перед приїздом Морріса вона цілими днями гибіла над їхніми сукнями, підновляючи їх. З мого боку це було дуже негарно, що я зруйнувала її плани.

— Ой Саллі, — засміялася Лора, — та як же ви це зробили?

— Сама не знаю, — й собі засміялася Саллі. — Я зовсім цього не хотіла. Коли Морріс поцілував мене і сказав: «Я обожнюю вас, Саллі!» — мені відняло мову. Але це було чудово: адже він був як справжній прекрасний принц із казки, і я не могла зрозуміти, чому він закохався саме в мене. Мабуть, подумала я, його просто зачарувало моє вміння управлятися з кіньми, заганяти й таврувати худобу. Але Морріс і слухати про це не хотів.

— Моя кохана маленька Саллі, — казав він, — я люблю вашу молодість і сміливість. Я люблю ваш кирпатенький носик і вашу безпосередність. Та найдужче я люблю вас тому, що я вас кохаю. Оце й усе, що я можу сказати.

— Ну, звісно, я теж закохалася в нього, — вела Саллі далі, — і дуже боялась, що скажуть тато та мама, коли дізнаються. Тато дуже розсердився, почувши від Морріса, що той хоче одружитись зі мною.

— Ви можете взяти будь-яку з моїх дочок, — грубо сказав він Моррісу, — але я не можу обійтися без Саллі.

— Я теж, — сказав Морріс.

Мама пояснила мені, що для моїх старших сестер буде страшним ударом, якщо я вийду заміж раніше за них. Просто образа. Та й татові потрібна моя поміч — доглядати худобу. А я лиш плакала та плакала і все доводила, що тато може найняти пастуха, якщо покладе пристойну платню. Проте все було марно. Мама й тато навідріз відмовились дати згоду на моє одруження з Моррісом. Мовляв, мені всього лише вісімнадцять років, я надто молода й сама ще не знаю, чого хочу, і вони бояться, що Морріс не та людина, якій вони могли б довірити моє майбутнє, — хоч це їм і на думку не спадало, коли вони надіялись видати за Морріса Сесілі або Грейс.

— І чому це батьки завжди такі нерозсудливі? — вигукнула Лора.

— Тоді ми з Моррісом втекли. Доїхали верхи до Банбері, а там сіли на пароплав — і до Фрімантла, а там уже й побрались. Тато й мама так мені й не простили цього.

— А ваші батьки живі? — спитала Марі.

— Тато потонув, переправляючись через річку під час повені,—сказала Саллі, й обличчя її спохмурніло. — А мама померла минулого року.

— Але ви не жалкуєте, що вийшли заміж за Морріса? — спитала Лора, гадаючи в думці, чи не спала вже романтична позолота з цього одруження.

— О ні! — палко вигукнула Саллі. — Ми були дуже щасливі, хоч іноді й випадали тяжкі хвилини. Спочатку ми жили в готелі в Перті, і Морріс накупив мені цілу гору уборів. Адже я була такою собі сільською простушкою, і він вирішив, що мене треба навчити добрих манер. Мама жахнулася б на саму тільки думку, що котрась з її дочок не вміє поводитися в товаристві мило і з гідністю. Але Морріс змушував мене ходити з кутка в куток по кімнаті, щоб перевірити, чи я зумію впоратися з шлейфом вечірньої сукні, і безліч разів я повинна була робити реверанси, перш ніж він повів мене обідати в губернаторський дім до леді Робінсон. Сер Уїльям Робінсон вилаяв Морріса за те, що Морріс, за його висловом, зловжив колоніальною гостинністю і втік не з тією дочкою, що треба; але прийняв він нас дуже добре. Кінець кінцем Морріс посварився з ним за щось інше. Я так і не дізналася за що. Потім ми виїхали на село.

Моррісів батько купив йому вівчарську ферму за Йорком. Морріс був дуже задоволений, але я з самого початку зрозуміла, що в нас нічого не вийде. Води там немає, робітників калачем не принадиш, а Моррісу хотілося жити як у себе в англійському маєтку. Коли Морріс продав Бунгарра і вклав і усі гроші у фрезерські рудники в Південному Хресті, батько його розгнівався не на жарт. Він перестав висилати Моррісу гроші, а тут рудники закрились, і ми, ясна річ, зосталися ні і з чим. Та якось треба було жити, і тоді я відкрила пансіон. Морріс злився за це на мене, але ж не могла я без кінця брати в крамницях у борг та позичати гроші.

Саллі заговорила тихше, в її голосі вчувався не тільки розпач, а й виклик:

— Морріс гадає, що з мене досить бути місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг, а я кажу йому, що я дочка піонера, я не стидаюсь робити й робитиму все, що треба, щоб заробити на прожиття.

Вона підхопилася з місця і пішла геть.

Марі та Лора, глянувши одна на одну, підвелися з каменя, на якому сиділи, і побігли за нею.

Саллі обернулась і подивилася їм просто в обличчя, очі у неї палали.

— Я не винувачу Морріса, — сказала вона. — Просто ми по-різному виховані, від цього й усі незлагоди між нами. Я люблю його. І певна, що він мене любить так само, — хоч цього, може, й не скажеш, судячи з того, як він примушує мене чекати його тут. Навіть не завдав собі клопоту приїхати й зустріти!

Вона раптом заплакала. Та коли Марі й Лора почали втішати її і шукати виправдань для Морріса, запевняючи, що і він, звичайно, хотів приїхати, але не зміг, Саллі швидко опанувала себе.

— Яка ж я дурепа! — вигукнула вона, усміхаючись крізь сльози.

І вони купкою пішли до міста, весело перемовляючись та сміючися, мовби нічого й не порушувало їхньої приємної прогулянки.

РОЗДІЛ XII

Якось надвечір три подруги, з цілими оберемками квітів у руках, повертались до готелю Фогарті. Йдучи однією з вулиць повз жалюгідні халупи з гофрованого заліза та циновок, вони побачили, що біля вікон сидять китайські та японські дівчата. З розмальованими обличчями й старанно розчесаним волоссям, дівчата ці здавались неживими, мов ляльки. Марі зупинилась і, посміхаючись, стала їх розглядати. Саллі вражено зойкнула, а Лора була шокірувана і поривалась чимшвидше втекти геть. Японки дивились на них застиглими чорними очима, не посміхаючись, ніби то були просто картинки, вставлені в дерев’яні віконні рами цих убогих іграшкових будиночків.

Вулиця була майже безлюдна. Лише кілька чоловіків повільно чвалали широкою курною дорогою. В дальньому кінці стояв більший будинок, також з гофрованого заліза, але з вузькою дерев’яною верандою. На веранді у великому кріслі сиділа повна літня жінка, в чорній сукні, туго затягнута в корсет, а біля неї примостилося кілька дівчат. Одна з них млявим голосом наспівувала по-французьки:

В місячному сяйві,
Друже мій П’еро,
Напишу записку,—
Дай своє перо.
Свічка догоріла.
Скоро ніч мине.
Відчини ж бо двері,
Пожалій мене.

Почувши знайомий з дитинства мотив і звуки рідної мови, Марі радісно скрикнула. Яка несподіванка — зустріти землячок у цій глушині! За хвилину вона вже весело щебетала до дівчини, яка співала, до повної жінки та решти дівчат. І вони їй відповідали з такою ж привітністю, сміючись і мало не плачучи, радіючи зустрічі з нею, ніби вони були давніми друзями, що неждано-негадано зустрілись після довгої розлуки. Нічого не вдієш, довелося Марі та її приятелькам погодитись випити скляночку чаю з мадам і дівчатами. Так рано відвідувачів у них не буває, пояснила мадам, до того ж усі чоловіки гайнули зараз шукати золото. Справи зовсім кепські.

Лора жахнулась. Вона спробувала відмовити Саллі від цього чаювання, але Марі була вже на веранді, а Саллі вважала, що не може залишити її тут саму. І навіть на Лору подіяла добродушна гостинність мадам та намагання сміхотливих дівчат заспокоїти її.

Бідолашна Лора, вона була страшенно збентежена: їй не хотілося ні кинути Марі та Саллі в такій компанії, ні образити дівчат, що їх запросили, своєю скованістю та нелюб’язністю. І тому вона всіляко намагалась прибрати невимушеного вигляду, сидячи за склянкою чаю з легковажними жінками в домі розпусти. Зате як вона накинулася на Марі, коли чаювання закінчилось і вони нарешті пішли своєю дорогою до готелю!

Звичайно, з її боку такий порив був великою необережністю, призналась Марі, і вона дуже про це шкодує, їй не слід було тягти Лору та Саллі в товариство цих «нестерпних» жінок, як називала їх Лора. Але, виправдувалась Марі, вона зовсім забула, хто вони й що вони, коли почула, як співає Лілі. Лора навіть уявити собі не може, яка це радість — почути знову рідну мову і говорити нею, коли ти не чула її так довго. Крім того, французи дивляться на проституцію дещо інакше, ніж англійці. Вони вважають її інститутом, що підтримує міцність сім’ї. Сама Марі не поділяє цієї точки зору, її навчили бачити в цих жінках нещасних жертв злиднів, через які вони й змушені стати на такий шлях, якого жодна жінка не обере собі добровільно.

Саллі призналась, що не згодна з Лорою і не вважає, що молодим заміжнім жінкам не можна й поговорити з такими особами. Вірно, вона не заперечує, це просто жахливо, що ота задумлива брюнетка Ніна чи ота граціозна й така жвава Лілі змушені коритися грубим пестощам зовсім незнайомих мужчин, заробляючи гроші для мадам Марсель, та все-таки дівчатка не здаються нещасними.

Белл виглядає міцнішою і витривалішою за Лілі, вона більше годиться для своєї професії. До того ж вона — вродлива жінка, світловолоса й рум’яна, з небесно-блакитними очима й пишними грудьми — англійка, і дуже цим пишається. Живе у мадам лише до тих пір, поки настягається на свій дім. Один з її клієнтів обіцяв допомогти їй, як тільки мадам її відпустить. Берта — німкеня, затуркана й тиха, одне око в неї трохи косить.

Лілі запевняла, що мадам ставиться дуже добре до своїх дівчат; одна з них уже вийшла заміж за багатого золотошукача. Мадам загрібає багато грошей, через кілька років вона хоче закрити свій заклад і стати благопристойною жінкою; обіцяє підшукати усім дівчатам добрих чоловіків — при умові, щоб кожна відпрацювала на неї три роки. На приїсках так мало жінок, що знайти чоловіка — досить легка справа.

Лілі заявила, що вона особисто не має наміру вдруге виходити заміж. У неї був чоловік, оперний співак, і він покинув її, коли їй не сповнилося навіть двадцяти років. Вона нічого не вміє і заробляти свій шматок хліба здатна тільки так. Вона очікує того часу, коли сама зможе обирати собі коханців, і сподівається умовити якогось збагатілого старателя одвезти її назад у Париж.

«Дурненька, це вона розраховує на Фріско Джо, — пригадала Саллі слова Белл. — А Фріско навіть не згадає про неї, якщо розбагатіє».

Лілі тоді лише усміхнулась і байдуже махнула рукою.

— Не він, то інший! — вигукнула вона.

— Послухайте, дівчатка, — різко урвала мадам. — Не слід говорити про клієнтів при наших молодих гостях.

Це було статечне і добропристойне чаювання, з розмовами про погоду та про цю дивовижну незвідану країну, з обуреними вигуками на адресу темношкірих дикунів, які, буває, ходять, нічим не прикривши своєї наготи, з гіркими скаргами на нестачу води та неможливість навіть скупатись. Лілі наочно показала, що таке старательське купання: вона набрала в рот води, побризкала собі на руки, а потім мокрими долонями потерла обличчя та шию.

— Отак найкраще! — вигукнула вона, коли всі засміялися з її пустування.

Поговорили й про останній похід золотошукачів, і про те, що іноді багатство валяється просто на землі, тільки підбирай його. Ось, наприклад, мадам якось вранці після дощу власноручно знайшла біля стосу дров маленький самородок.

Марі була вдячна Саллі за те, що вона не вбачала ніякого гріха в цьому чаюванні, хоч Саллі й погодилася з Лорою, що краще не розповідати про нього ні місіс Фогарті, ні своїм чоловікам.

РОЗДІЛ XIII

Минув майже місяць, коли Морріс нарешті під’їхав до готелю Фогарті у вкритій пилюкою повозці, запряженій парою худющих волохатих шкапин. Білл Фогарті кинувся шукати Саллі, щоб порадувати її новиною.

Саллі вибігла з готелю і ледве впізнала свого чоловіка в бороданеві, який ішов їй назустріч. Морріс! Оцей зарослий темною щетиною бродяга в молескінових штанях, пом’ятій сорочці та пошарпаному фетровому капелюсі? Перш за все вона впізнала його потертий коричневий піджак. Потім його очі — він був без пенсне — і серце її тьохнуло.

— Морріс! — скрикнула вона і кинулась на шию бородатому незнайомцеві.

Морріс стримано її поцілував. Саллі знала, що він не любить показувати свої почуття на людях.

Чоловіки, що стояли біля готелю, весело, по-дружньому вітали його. Морріс відповідав їм невимушене й просто, як давнім знайомим. Він нічим не відрізнявся від першого-ліпшого старателя чи рудокопа, хіба що тільки в його поставі відчувалась деяка самовпевненість.

— Ну, як там справи в Хеннані? — спитав хтось.

— Та можна миритись, — відповів Морріс.

— Принаймні в старому таборі тобі сьогодні добряче повезло, хай тобі всячина, Моррі!

— Час уже щастю й до мене повернутись обличчям, — засміявся Морріс, заходячи до готелю. Олф, який вийшов зустріти його, повів Морріса до їдальні, де Лора кінчала снідати. Морріс присів побалакати з ними, а Саллі метнулась на кухню і принесла йому попоїсти. Коли вона поставила перед ним яєчню з беконом і почала прибирати зі столу брудні тарілки, вона відчула, що його очі стежать за нею. Очевидно, його здивувало, що Саллі хазяйнує тут як у себе вдома.

Високородна місіс Кенді, англійка, що приїхала сюди провідати сина-золотошукача й купила рудник «Тетере», зупинила Саллі, яка пробігала повз неї на кухню із стосом тарілок.

— Місіс Кенді дуже схвильована чутками про якусь нову знахідку, — сказала Саллі Моррісу.

Старатель, що сидів за столом у дальньому кутку кімнати і явно ще не проспався після вчорашнього перепою, гукнув:

— Гей, місіс, а як би ще там кварту чаю?

— Зараз, Чарлі, — жваво озвалася Саллі й намірилась бігти на кухню.

Морріс швидко простягнув руку й затримав її. Потім він обернувсь до старателя.

— А чом би вам не сходити самому, шановний? — спитав він.

— Почекай, Моррісе, — запротестувала Саллі. Вона бачила, що Морріс зрозумів, яку роботу вона виконує в готелі, і сердиться на неї. Вона присіла біля нього й стала пояснювати, що в місіс Фогарті було роботи по саму зав’язку і вона страх як мучилась з ногами, а тут понаїжджало сила-силенна людей, і хазяйка не могла впоратись сама — куховарити й подавати на стіл. Одне слово, нема ніякого гріха, що вона взялась їй трохи допомогти. Кожен би так зробив.

Морріс її майже не слухав. Певне, його більше цікавили балачки про нову знахідку. Уминаючи свій сніданок, він розпитував Олфа:

— А можна вірити чуткам? Кажуть, там більше золота, ніж на руднику Бейлі, і це всього за кілька миль від Кулгарді. Мені натякнув про це один візник, якого я зустрів по дорозі сюди.

— Важко сказати, — відповів Олф. — Вже кілька днів тут казна-що про це плетуть. Та поки що невідомо, хто ж знайшов золото й де саме.

Саллі вирішила, що її розмову з чоловіком можна спокійно відкласти до того часу, коли вони зостануться самі.

Олф та Лора намагались переконати Морріса не брати Саллі з собою в Хеннан. Адже їхній будиночок майже готовий, казали вони, і Саллі може пожити в них, поки Морріс збудує що-небудь для неї.

— Щиро вам вдячний, — відповів Морріс. — Але я вже домовився: місіс Гауг зупиниться в пансіоні.

Саме отут і втрутився в розмову Білл Фогарті.

— У тебе чудесна жіночка, Моррі, — сказав він захоплено. — Моя хазяйка сказала, нехай вона живе в нас, поки її охота, і ми платитимемо місіс Гауг стільки, скільки вона сама зажадає.

— Місіс Гауг не служниця, — пихато процідив Морріс після хвилинної мовчанки.

— Безсоромні твої очі! — скипів Білл. — А хто каже, що вона служниця? Ти, будь ласка, переді мною носа не задирай, містер Гауг. Тобі це зовсім не личить. Твоя дружина — завжди бажаний гість в моєму домі, чого я не можу сказати про тебе.

— Пробач, Білл, — винуватим голосом сказав Морріс. — Я сьогодні трохи не при собі. Коли б ви не бачилися з місіс Фогарті два роки, я певен, що й ти поводився б не краще.

Олф гучно зареготав, щоб розвіяти напруженість, і Білл Фогарті полагіднішав.

— Ходімте вип’ємо, — сказав він, — і — хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Чоловіки пішли в бар, а Саллі почала прибирати в їдальні. Лора їй допомагала. Якщо треба показати Моррісу, що й вона готова в скрутну хвилину підсобити місіс Фогарті, то вона це покаже, запевнила Лора свою подругу.

Коли Морріс неквапливо вийшов з бару, Саллі повела його У свій намет на подвір’ї.

— Як ти могла так зганьбити мене? Прислужувати за столом у цій паскудній корчмі! — роздратовано почав Морріс.

— Тихше, любий, — сказала Саллі. — Що ж мені лишалось робити? Таких грошей я не мала, щоб платити за кімнату, а я не могла дозволити, щоб’за мене платив містер Брайрлі.

— А чом би й ні? — не вгамовувався Морріс. — Олф тепер багатий чоловік.

— Я волію нікому не бути зобов’язаною, — твердо відповіла Саллі.

— Може, й слід було загодити Білла Фогарті, — відступився Морріс. — Я йому винен кілька фунтів. Але тобі треба більше дбати про свою гідність і пам’ятати, що тут багато англійців, а ми займаємо певне становище в суспільстві.

Очі в Саллі спалахнули.

— Принаймні містер та місіс Фогарті зрозуміють, що я старалась не зловживати їхньою добротою, — вигукнула вона. — Безглуздо патякати про гідність та становище в суспільстві, коли людина зовсім безпорадна!

— Дік Іган, Камальєрі й багато інших хлопців заробили купу грошей в Хеннані, — пригнічено пробурмотів Морріс. — Хеннан буде головним приїском, а не Кулгарді. Ми шукаємо там не розсипне золото, а рудне. Якщо ділянка, яку ми зараз розробляємо з Фріско, дасть нам те, на що ми сподіваємось, ми зможемо розрахуватись з усіма і жити в достатку до кінця наших днів.

— Якщо!… — заперечила Саллі. — А поки що я не хочу, щоб люди казали, що ми позичаємо й не повертаємо боргів.

— Вся біда в тому, — роздратовано вигукнув Морріс, — що тобі слід було сидіти там, де ти сиділа, — в Південному Хресті. Мужчина живе на приісках як прийдеться і забуває про все інше. А жінці тут не місце, тим паче моїй дружині. Та раз ти приїхала, я не збираюсь тебе тут залишати на милість якогось негідника. О так, я знаю, що мені слід було раніше приїхати до тебе. Але я просто не міг ні випросити, ні позичити, ні вкрасти повозки.

Пильний погляд Саллі збентежив його. Він звик до того, що вона виконує всі його забаганки, звик до беззастережної відданості. І тому він просто рота роззявив від подиву, коли Саллі повільно сказала:

— А я б воліла залишитись тут, Моррісе, і працювати у місіс Фогарті.

— Про це не може бути й мови, — відрубав Морріс. — Ми виїдемо в Хеннан завтра вранці.

Проте наступного ранку вони нікуди не поїхали. До обіду все місто вирувало новинами про багатющу знахідку. Останніми днями про неї точилося стільки розмов! Із чагарів повернувся старий золотошукач; торбинки в нього на поясі були натоптані вщерть. Він сказав, що повернувся тільки тому, що захворів, але одразу ж пішов хильнути. Він щедро розкидався своїм золотом і вихвалявся, що знайшов з своїми товаришами справжнє золоте дно.

— А хто вони, твої напарники?

— Де їхній табір?

Було цілком ясно, що старий рано чи пізно вибовкає свою таємницю. Поповзли неймовірні чутки, «аж волосся дибом ставало», як казав Дінні. Старателі лементували біля контори інспектора, вимагаючи подробиць про нову знахідку.

Коли з’ясувалось, що Джек Міллз та його напарники добули вісім тисяч унцій, оцінених у тридцять дві тисячі фунтів стерлінгів, на ділянці під назвою Лондондеррі, місто немов знавісніло. Люди штурмом брали крамниці, закупляючи продовольство. Кожен, хто мав можливість, поспішав дорогою на південь за десять миль.

Морріс Гауг не гаяв марно часу: він миттю запріг своїх конячин, кинувши на задок трохи харчів. Його оточили старателі, вимагаючи, щоб він їх підвіз. Морріс взяв лише Джона Крупинку та Білла Єгосафата; він повантажив їхнє старательське знаряддя, заправив по кілька фунтів за дорогу й поїхав.

Бар і їдальня у Фогарті в той вечір не працювали; але вже опівночі агенти іноземних фінансистів та великих синдикатів повернулися з Лондондеррі; вигляд у них був спантеличений і губи міцно стулені. Вони не могли повірити, що багатющу руду, яку їм показували, було взято з викопаної старателями ями всього в три фути завширшки й чотири фути завглибшки.

Але ніхто не заперечував, що цей виробіток буквально сяяв з усіх боків золотом. Більшість агентів та біржових маклерів сиділи майже до ранку, прикидаючи та сперечаючись про можливу вартість нового рудника. Кур’єр Армстронг помчав на своєму велосипеді з важливими телеграмами, які треба було відіслати з Південного Хреста. Агент одного з фінансових магнатів на верховому верблюді намагався випередити його. Кілька інженерів-гірників засідлали коней і теж поїхали в Південний Хрест, щоб зв’язатися телеграфом з своїми принципалами. Казали, нібито за нову ділянку вже було пропоновано двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів, але старателі відмовились продати її.

Білл Фогарті був на сьомому небі: похід на Лондондеррі обіцяв старому таборові приплив нових життєвих сил. Він справджував Біллову віру в те, що саме Кулгарді, а не Хеннан був і залишиться центром золотодобувної промисловості, а його готель — центром цього центру.

Лора й Саллі пішли подивитись на виставлені в банку зразки з Лондондеррі. По дорозі вони зустріли Марі, яка теж прямувала туди, і вони втрьох змішалися з натовпом, що вирував навколо зразків. Одна величезна брила брудного кварцу важила понад півтора центнера і на третину складалася з золота. Решта зразків була густо помережана прожилками сяючого металу. Строката юрба старателів, рудокопів, крамарів, акціонерів, фургонників, афганських погоничів верблюдів божевільними очима пожирала ці скарби, щойно вирвані з таємничих надр землі, і збуджено гула:

— Боже всемогутній!

— О аллах!

— Єзус-Марія!

— Та такого не бувало від часів Бейлі!

— Нічого схожого навіть Бейлі не знаходив!

— І це ж вони тільки копнули! Тонни золота, мабуть, заховані там!

— Він поб’є світовий рекорд, цей Лондондеррі!

Коли три подруги поверталися до готелю, їх охопила невиразна тривога, ніби вони вперше відчули грізну й зловісну владу золота — оте безумство, в яке, тільки-но глянувши на нього, мов під дією злих чарів, впадають чоловіки.

— І чому це так важливо — золото? — спитала Саллі.

— От дивачка, — не задумуючись, відповіла їй Лора. — Золото дає багатство, владу. Через те мужчини й ганяються за ним, мов божевільні. Адже, вони можуть мати все, чого забажають, якщо у них достатньо золота.

— Я знаю… — Саллі замислено наморщила чоло. — Тільки чому вони повинні залежати в своїх бажаннях від якогось маленького кавалочка металу, який доводиться видлубувати з брудного каміння? Мідь та залізо значно корисніші.

— Цінність золота — марновірство, — докинула Марі таким тоном, ніби в цьому не могло бути ніяких сумнівів.

— Ради бога, — вигукнула Лора, — тільки не говоріть про це вголос! Тут золото — божество, якому поклоняються всі. Навіть Олф! Іноді я жалкую, що він поїхав у Кулгарді, — хоч, звісно, якби він не знайшов тут золота, хто його зна, коли б ми з ним одружились. Але все-таки він якось змінився. І мені б не хотілось, щоб він сюди повертався…

— «Звабний голос сирени його спокій порушив…— стиха продекламувала Саллі. — Ні пестощі жінки, ні місто, ні праця селянська уже не приваблять збентежену душу».

— Не говоріть так! — вигукнула Лора. — А то мені здається, ніби я вже лежу в землі і хтось ходить по моїй могилі. Іноді, щоб позлити Одфа, я кажу йому, що золото — моя найлютіша суперниця.

— Це слова одного старателя, на прізвисько Суходув, — із сміхом пояснила Саллі. — Днями він пиячив у Фогарті, складав вірші і всім їх читав. Хіба ви забули?

— Ах, так! — Лора посміхнулась, і страх зник з її блакитних очей. — Звичайно, якщо тобі щастить на золото, скаржитись не випадає. Але наступного року я таки ублагаю Олфа виїхати звідси й пожити хоч трохи для себе. Коли подумаєш, що залишишся до кінця своїх днів у цій пилюці й задусі — аж моторошно стає, правда?

Саллі погодилась з нею.

— Mon Dieu, c’est effrayant, un tel sort![13] — вигукнула Марі.

День за днем через місто з ранку до пізньої ночі валом валили старателі з віддалених приїсків — з Хеннана, Білого Пера, Ревучого Бурава, з Кешмена й Курналпі. В місті вони робили перепочинок, мчали до банку й пожадливо дивились на виставлені зразки, потім запасалися харчами, частувалися чарчиною-другою в пивничках, вислуховували останні новини про похід і рушали далі. Це була нескінченна процесія: люди верхи, возами і в ресорних колясках, запряжених кіньми та верблюдами; люди пішки, вкриті пилюкою, патлаті, з вантажем старательського інструменту; вони без упину йшли вперед у підв’язаних мотуззям черевиках або їхали на велосипедах, приторочивши до них свої клунки і табірне спорядження.

Тільки й було розмов, що про нечувану ціну, яку давали за родовище в Лондондеррі.

— Кажуть, Біглхол, директор рудника Бейлі, уже запропонував п’ятдесят тисяч фунтів!

Білл Фогарті кинувся на кухню, щоб одразу ж сказати про це своїй дружині.

— Але Міллз з своїми дружками править іще дорожче!

Всі переповідали один одному, як Джек Міллз натрапив на перше золото. Він подався на розвідку з п’ятьма напарниками одразу після закінчення дощів; похід був нелегкий, бо вони мали при собі тільки одну конячину та віз, на якому везли припаси. Не один місяць хлопці шукали золото, забрались далеко на південь, аж до Лефрой-Лейка, а спромоглись за весь час лише на кілька копійчаних знахідок. З розтертими ногами, пригнічені, вони вже поверталися назад до Кулгарді, лише попутно ведучи сяку-таку розвідку. І от раптом одного вечора Джек Міллз ввалився в табір з повним-повнісіньким мішком зразків, і сум його товаришів змінився шаленою радістю.

— Довбу я собі породу на одному кряжі, — розповідав сам Джек Міллз Біллу Фогарті. — За цілий день блискітки золота не побачив і, коли сонце вже стало сідати, сів і я відпочити хоч кілька хвилин. Почував себе просто ідіотом і вже був надумав кинути к бісу старательство та найнятися до якогось фургонника чи піти на рудник. Сиджу та й штурхаю ногою такий собі вивітрений замшілий валун. І раптом там, де я відбив шматочок, бачу, щось блиснуло. Нахиляюсь, щоб роздивитися, яка там ще холера. А воно, клянусь господом богом, тут як тут! Я зірвався на ноги та й давай гатити по всіх каменюках навколо. Бачу — в кожному уламку повно золота!

Наступного ранку, вдосвіта, вони обнишпорили вподовж увесь кряж, знайшли багатющі поклади і взялися за діло. Побоюючись, як би сюди не набігли люди, поки вони вибиратимуть розсипне, Джек Міллз та його напарники, роблячи заявку, приховали справжні розміри знайденого скарбу. Вони сподівались, що цей золотоносний пласт даватиме пів-унції на тонну породи, і тому спорудили невеличке горно для випалу руди, потім товкли її в ступці й отак добували золото. Майже сім тижнів їм щастило зберігати свою таємницю.

Спочатку старателі були обурені таким шахрайством відкривачів Лондондеррі. Але в загальному сум’ятті, коли всі кинулись кілкувати ділянки, воно само собою забулось.

Морріс повернувся в кінці тижня страшенно роздратований тим, що вся земля на багато миль довкола була вже закілкована. Розсипного золота виявилось дуже мало, сказав він, і за межами ділянки Міллза ніхто не знайшов нічого путнього. Весь мед був у його вулику. Морріс ніколи не бачив таких багатющих родовищ: вся скеля у неглибоких виробітках горіла золотом.

У Дінні та деяких старателів з Мерчісона були сумніви щодо можливості налагодити постійний видобуток золота в місцевості, де немає великих золотоносних пластів; однак вони тримали язик за зубами і говорили про це лише поміж себе. Вони вважали Джека Міллза та його компаньйонів просто безумцями, що ті відмовляються продати ділянку. Ходила чутка, ніби ці щасливчики не взяли навіть ста тисяч фунтів стерлінгів. Тоді лорд Фінгал запропонував сто вісімдесят тисяч фунтів і шосту частину прибутків. Цю пропозицію було прийнято. Якщо ж до цього додати вартість уже добутого золота, то Міллз і його товариші з повним правом могли себе назвати найбагатшими старателями Заходу.

Бум у Лондондеррі розпалив апетит заокеанських фінансистів до приїсків Західної Австралії. Агенти компаній пропонували скажені гроші за багатообіцяючі ділянки.

Щойно повернувшись, Морріс почав квапливо збиратися в Хеннан. Він сказав, що хоче умовити Фріско негайно підвищити ціну на їхню ділянку. Крім того, він позичив коней та повозку в директора рудника Кассіді-Хілл, а Чарлі Хент може забажати сам приїхати з Хеннана, щоб подивитись на Лондондеррі. Недарма ж бо це родовище прозвали «золотим чудом світу».

РОЗДІЛ XIV

Одразу по приїзді з Лондондеррі Морріс подався закупляти харчі. Саллі не знала, де він спав цієї ночі. Звечора вона бачила, як він грав у карти в барі, потім чула, як Білл Фогарті замикає на ніч двері, й чекала, що Морріс прийде до неї в намет. Та він не з’явився до ранку, а потім викликав її на подвір’я, і вигляд у нього був пом’ятий, очі запухлі. Він сказав, що здрімнув на веранді, і зараз буде запрягати, щоб виїхати якомога раніше.

Не було ще й шостої години ранку, як Саллі вже зібралася й чекала на подвір’ї, — в капелюшку й дорожньому плащі, з коричневим бляшаним сундучком, саквояжем та різними пакунками. Але виявилось, що Морріс поїхав іще щось докупити і повернувся аж після сніданку. Зупинивши коней біля готелю, він гукнув Дінні Квіна, що стояв з купкою старателів на вулиці, і попросив сказати місіс Гауг, що він на неї чекає.

Дінні розшукав Саллі й завдав її сундучок собі на плече. Вона взяла туго набитий саквояж та пакунки, вийшла слідом за Дінні з готелю й попрямувала до повозки. Морріс повантажив увесь цей багаж, Саллі залізла в повозку й сіла поруч нього. Всі вийшли на веранду попрощатися з нею.

— Не забувайте нас, Саллі, — сказала Лора, — частіш приїздіть до нас в гості, а я примушу Олфа повезти мене в Хеннан при першій нагоді.

Місіс Фогарті й Білл стояли на порозі.

— Приїздіть до нас як до себе додому, люба, в будь-який час, — гукнула місіс Фогарті. — Білл вам навіть ванну влаштує, аби лиш випала хоч крапля дощу.

— І без дощу викупаю вас, коли на те пішло, — крикнув навздогін Білл.

— От нахаба, — пробурмотів Морріс, хльоснувши сухоребрих коней, — ще таке бовкне, кину віжки і провчу по-своєму цього Білла Фогарті.

— До побачення, до побачення! — гукала всім Саллі. Їй було трішечки сумно й хотілось поплакати, розлучаючись з цими добрими, милими людьми, хоч узнала вона їх зовсім недавно. — Вони такі хороші, Моррісе, — заспокійливо пояснила вона. —.Вони просто жартують, щоб підбадьорити мене.

— Я вважаю подібні жарти на адресу моєї дружини зовсім недоречними, — холодно кинув Морріс. — Ти повинна поводитися з більшою гідністю, Саллі. Репутація жінки тут нічого не варта, якщо вона потурає різного роду фамільярностям.

Мабуть, подумала Саллі, він хотів би додати, що йому дуже не сподобалось, коли вчора, повернувшись з Лондондеррі, він застав її у їдальні, де вона сміялася й жартувала з кількома відвідувачами.

Морріс, звичайно, знав, що на приїсках обмаль жінок, і в Саллі, коли б вона захотіла потішитись за його відсутності, завжди було б на вибір з десяток мужчин, зголоднілих на жіноче тепло. Продавши за готівку багату знахідку, вони ладні були б дати їй все, чого вона тільки забажала б, за саму обіцянку переспати з ними ніч. Мабуть, з такими пропозиціями до неї вже й липли, подумав Морріс, і ця думка викликала у ньому лють. Але заговорити з нею про це йому заважала свідомість власної провини: адже він сам поставив її в таке становище. І ясно, що Саллі так легко не подарує йому цієї провини. Морріс вже мав нагоду переконатися, що його «кохана маленька Саллі» може бути досить упертою і самостійною.

Бідолашний Морріс! Давно йому не доводилось ревнувати її, думала Саллі. По суті, аж відтоді, як вони приїхали в Перт. Безперечно, за час їх медового місяця вона з лялечки стала метеликом.

Їй хотілось показати Моррісу, що йому не доведеться червоніти за неї в будь-якому товаристві. І як приємно було усвідомлювати, що її вважають привабливою! «Ваша дружина, містер Гауг, така дотепна, така чарівна», — казала Моррісу леді Робінсон, і сер Уїльям був дуже уважливий: кожного ранку присилав для неї коня, і вони разом каталися верхи.

«Навіть дуже уважливий», — сказав собі в думці Морріс на одному з балів, дивлячись, як сер Уїльям втретє танцює з його дружиною. Морріс дувся: йому не подобалось, що Саллі з радістю поринула в це нове для неї, веселе життя і з задоволенням вислуховує компліменти, якими засипали її мужчини.

— Ваш чоловік ревнує, серденько, — застерегла її леді Робінсон. — Не давайте йому приводу.

Ревнує? Саллі ніколи навіть на думку не спадало, що в цьому причина похмурого настрою, в який час від часу впадав Морріс. А вона ж робила все, щоб він пишався нею і радів її успіхам у товаристві.

Але потім, коли вони поїхали на село і Морріс признався, що він радий цьому — «тепер вона знову належатиме тільки йому», — Саллі вирішила, що, може, леді Робінсон казала й правду.

Яке горе, яке розчарування принесла йому земля! Спершу він був дуже щасливий, що володіє тисячами акрів. Таких маєтків, казав він, немає ні в кого в Англії. Звичайно, він розумів, що тут все треба починати на голому місці й докласти багато праці, але нестача води та робочих рук, необхідних для розчистки ділянки та будівництва приміщень, доводила його до відчаю. А того, що жити вони мали у звичайній халупі з неструганих дощок, він уже зовсім не міг перенести.

І от Морріс вгатив силу-силенну грошей у матеріали для спорудження пристойного будинку, не послухавши Саллі, яка радила йому спершу полагодити обори для худоби та насипати загати для води. Саллі знала, що треба робити. Адже все її життя проходило серед людей, які.боролись за освоєння нових земель. Морріс був дуже задоволений, що Саллі допомагає йому, але волів господарювати по-своєму.

В цьому й було все лихо. Він ніяк не хотів зрозуміти, чому не можна на тваринницькій фермі у майже первобутній країні господарювати, приміром, так, як на півдні Англії. Його помилка була в тому, що він став нукати на пастухів та наймитів замість того, щоб прислухатись до них і ставитись просто, по-товариськи. А це ніколи до добра не доведе, особливо коли люди краще за тебе знають своє діло. Навіть тесля й пічник утекли; не закінчивши роботи.

Першого ж року Морріс втратив майже всю худобу. Посуха та спустошливі наскоки тубільців немало цьому сприяли. Він робив все, що міг, аби врятувати худобу, та було вже запізно. Пізно було рятувати й саме Бунгарра. І ферма, і всі пов’язані з нею турботи йому вже давно остогидли, а боротьбі з посухою та боргами, які дедалі зростали, не видно було кінця-краю.

Найкраще, що Морріс міг зробити, — це продати рештки свого господарства. Щоправда, виручив він лише кількасот фунтів. Але й це його щастя, казали люди, хоч вівці й ферма в Бунгарра обійшлися батькові Морріса у кілька тисяч фунтів, коли він їх купував.

Саме тоді всі кинулись на приїски в Південному Хресті. Цілком природно, що й Морріс ухопився за цю нагоду нажити великі гроші. Його батько страшенно розгнівався, дізнавшись, що син продав землю і збирається спекулювати на акціях золотих рудників. Мені коштувало цілого багатства, казав він, дати Моррісу можливість спробувати щастя в колоніях; але раз так, нехай віднині розраховує тільки на себе. Жодного пенні він од мене більше не одержить.

Саллі розуміла, що в минулому Морріса було щось ганебне, за що його й послали в Австралію. Сер Уїльям Робінсон у листі до її батька натякав на це. «Юнак дещо пустився берега, захоплювався азартними іграми і взагалі марнував життя», — писав його превосходительство. Принаймні щось у цьому дусі.

Але Саллі вважала нерозумним винуватити Морріса за невдачу з фермою чи за те, що він вклав гроші в рудники компанії «Фрезерс». Зроблена йому пропозиція здавалася цілком прийнятною: вона обіцяла посаду й дивіденди. Але робота, на жаль, виявилась тільки тимчасовою. Тепер Саллі підозрювала, що це була просто приманка, аби спонукати Морріса вкласти гроші у приїски. Коли рудники закрились, сплата дивідендів припинилась і Морріс опинився біля розбитого корита без копійки грошей.

Саллі розуміла: треба було щось зробити, зробити негайно, а то їм доведеться або помирати з голоду, або ж старцювати. Морріс відкинув її намір пустити в дім постояльців, — і чути про це не хотів. Але їй ніяк не щастило розворушити його, вивести із стану тієї понурої апатії, в яку він поринув, і тому вона була змушена не порахуватися з його бажаннями і здала кімнату Олфу Брайрлі та одному банківському клерку, якому жити в готелі не дозволяли кошти.

Згодом вона перенесла два порожніх сараї на своє подвір’я, за будинок, і розквартирувала там ще кілька чоловік. В одному поселився Дінні Квін у парі з гірником, її пансіон процвітав, незважаючи на застій.

Саллі усміхалась, пригадуючи ті часи. Як їй ломило спину й боліли всі кісточки, хоч вона постійно запевняла Морріса, що готувати обіди й клопотатися господарством, заробляючи гроші, для неї просто розвага! Вона намагалась бути веселою і жвавою, щоб вдихнути бадьорість в нього. Може, він ще й досі сердиться за те, що вона взяла тоді все в свої руки і довела, що здатна прогодувати їх обох? Щоправда, за цією тяжкою працею вона дуже огрубіла і втратила колишню привабливість. Стала такою собі звичайнісінькою маленькою хазяйкою готелю, ощадливою і навіть скупою. Лише за останні тижні у Фогарті, серед людей, які хвалили її та лестили їй, вона відчула, що до неї частково повертається її вроджена життєрадісність. «Повітря на приїсках іде вам на користь, голубонько, — казала місіс Фогарті. — Ви наче помолодшали на кілька років, відколи сюди приїхали. І, як мені здається, навіть поповніли. У вас такі ямочки й такі лукаві оченята, — нізащо не повірю, що ви не були в свій час великою пустухою».

А може, Морріса саме оце й турбує, може, йому не подобається, що вона погарніла? Чому він так намурмосився, коли побачив, що вона розмовляє з рудокопами в їдальні Фогарті? І ото так розсердився на грубуватий жарт Білла Фогарті? Її втішала думка, що як там не є, а Морріс ще любить її, хоча й зустрів досить непривітно й так довго тягнув з приїздом.

Саллі не простила йому цієї образливої затримки. Вона вважала, що Морріс і досі їй нічого як слід не пояснив і нехай не прикидається, ніби й гадки не має, в яке скрутне становище вона потрапила через його недбальство. Обурював її і зверхній, зневажливий тон чоловіка.

— Ти заплатив по моєму рахунку, Моррісе? — спокійно спитала вона.

Морріс мовчав. Тоді Саллі сказала:

— В такому разі ми перед ними нечесні. За моє столування та житло ми заборгували містеру й місіс Фогарті, за моїми підрахунками, до двадцяти фунтів. Навіть коли б я взяла з них гроші за свою працю, ми все одно лишилися б їм винні кілька фунтів. Учора ввечері ти грав у карти, Моррісе. На карти в тебе гроші знайшлися, отже, ти міг би заплатити й містеру та місіс Фогарті. Чому ти цього не зробив?

— Послухай, Саллі, якщо ти гадаєш, що я дозволю тобі гризти мене, — роздратовано вигукнув Морріс, — то ти дуже помиляєшся! — Він стьобнув коней, і вони рвонули вперед, збивши на дорозі руду пилюку, яка, ніби туман, огорнула перевантажену чотириколісну повозку, — Ще раз почую щось подібне, і я відішлю тебе назад у Південний Хрест.

— Ні, Моррісе, — сказала Саллі, і в її очах майнула прихована посмішка, — ти не відішлеш мене назад у Південний Хрест. Ти мене нікуди не відішлеш. Я поїду туди, куди захочу.

Містер Гауг здивовано глянув на неї. Ніколи ще Саллі не розмовляла з ним таким тоном, ніколи так рішуче не відкидала його права вирішувати все за неї. Вона й раніше виявляла іноді впертість і робила по-своєму, наприклад, у Перті, коли вони тільки одружились, а потім у Південному Хресті, коли вона взяла постояльців у їхню вбогу чотирикімнатну халабуду. Але при цьому вона завжди була з ним така улеслива й ніжна, ніби відчувала провину, що не догодила йому, і намагалась її спокутувати.

В найтяжчі хвилини їх спільного життя, пригадував Морріс, Саллі завжди була стійкою і відданою йому. Ніколи вона не дозволяла йому картати самого себе за ті нещастя, що звалювались на них. Ніколи не давала приводу пожалкувати про той нестримний романтичний порив, що поєднав їх. І він ніколи не сумнівався в її незрадливості, навіть у той швидкоплинний період, коли їй так подобалось зображати з себе метелика, що пурхає по світських вітальнях англійської колонії в Перті. А як його вразило, коли він побачив, що вона принадна й для інших мужчин! Може, Саллі й бувала трохи необережна, але завжди ставилась до нього з тим наївним обожнюванням, яке допомагало йому забувати про те, що його власні батьки дивляться на нього як на паршиву вівцю і ледацюгу. Що ж це зараз найшло на Саллі? Чому вона з ним так розмовляє? Чи не розлюбила вона його? Невже його довга відсутність і вдавана байдужість до неї вразили її так глибоко, що вона охолола до нього?

Заглиблений у ці похмурі роздуми, Морріс не робив спроб відновити розмову. І так вони сиділи поруч, немов чужі, мовчки дивлячись перед себе через спини коней, які повільно трюхали вибоїстим путівцем, що крутився поміж чагарів.

На околицях міста були розкидані поодинокі намети, виднілась покопирсана земля, купи червоно-жовтого гравію і високі копри над шахтами. Кілька старателів, що поверталися з півночі, куди вони ходили на розвідку, окликнули Морріса: їм хотілось почути новини про похід на Лондондеррі. А Морріс розпитав, де вони провадили розвідку, чи знайшли щось варте уваги. Ні, нічого, відповідали ті, марно тільки згаяли час та втратили товариша, якого закололи темношкірі. Вони вчинили напад на табір і забрали усе їстівне. Потому старателі пішли далі в напрямі Кулгарді, а Морріс та Саллі поїхали своєю дорогою — на Хеннан.

Трохи далі вони наздогнали караван верблюдів з погоничами-афганцями, що повільно брели узбіччям дороги.

Спливали години й милі — години й милі пересохлої рудої землі, всіяної уламками чорного залізняку, серед якого росли чахлі, покарлючені деревця з темним, наставленим ребром до сонця листям, що зливалося вдалині в суцільне сіре море. Години й милі блідої одноманітності неба, під яким, мов комаха, спроквола повзла повозка, запряжена парою шкапин.

Раптом Саллі тихенько скрикнула, і Морріс подивився на неї, чекаючи, що вона заговорить. Але Саллі нічого не сказала. Гордо випроставши спину, вона сиділа поруч нього, й обличчя її здавалося юним і неприступним. Зараз Саллі, мабуть, двадцять два, розмірковував Морріс. Авжеж, коли вони одружились, їй було вісімнадцять, а відтоді минуло чотири роки. Про що вона думає, вдивляючись в обрій посуворілим поглядом, міцно стуливши неусміхнені губи? Яке вона скорчила серйозне личко!

Що з нею? Здавалось, вона думає іншою мовою, про яку Морріс має тільки невиразне уявлення. Морріс ніколи не забував, що він — англієць, а Саллі народилася в колонії, та ще й пишається тим, що вона дочка й онука піонерів, ніби це робило з неї якусь принцесу. Отут їхні погляди різко розходились, і це його дуже дратувало.

Звісно, треба зважати на звичаї країни, на умови життя в новому, чужому для нього оточенні; але в душі Морріс зберігав вірність деяким традиціям, яких Саллі зовсім не поважала. Вона, наприклад, ніяк не хотіла погодитись, що місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг не личить працювати простою служницею в якомусь трактирі на золотих приїсках. Моррісу було б ще зрозуміло, коли б ця робота викликала в неї обурення й огиду; але те, що вона віддала перевагу лакейській роботі, коли Олф пропонував їй свою допомогу, цього Морріс вже ніяк не міг зрозуміти.

Так само Саллі ставилась до всього, в чому Морріс вбачав привілеї аристократії. Вона вважала безглуздям претендувати на такі привілеї в країні, де ще стільки треба докласти праці. І, певне, вона має рацію, думав Морріс. Він відчув це на собі, коли спробував господарювати на фермі. І тут, на золотих приїсках, людина мусить показати своє вміння працювати, притому на рівних умовах з усіма іншими. Морріс уже позбувся багатьох застарілих уявлень про взаємовідносини між хазяїном та робітником, але деяка упередженість ще жила в ньому.

Він досі не міг сприйняти потягу колоністів до демократичного устрою життя і вважав це хворобою, з якою доводиться миритись, раз її неможливо вилікувати. Але Саллі мала дивні плебейські нахили, що його спантеличували. Як видно, вона почувала себе в своїй стихії і таке життя здавалось їй цілком закономірним.

Може, це пояснюється тим, що вона виросла в колонії? Бо ж недарма говорять, що піонерство розвиває в людині самовпевненість і незалежність, і, звичайно, допомагаючи батькові на його фермі, вона звикла покладатись на себе й робити все по-своєму. Але Джордж Уорд залишався твердолобим старим консерватором. Сім’я мала добрі зв’язки, і Морріс не міг собі уявити, щоб місіс Уорд схвалила поведінку будь-якої з своїх дочок, коли б тій заманулось виявляти самостійність та опиратись авторитетові чоловіка, як це робила Саллі.

Звичайно, в тому, що сталося, він і сам немало завинив, Морріс не міг ні виправдати себе до кінця, ні пояснити, чому він так зволікав з приїздом. Тепер йому було соромно за той розпач та апатію, що охопили його, за те, що він так довго не писав їй і не піклувався про неї. Але він сподівався повернутись до неї переможцем, з великим багатством у кишені, винагороджений за роки тяжкої праці; випадає ж таке щастя на долю багатьох людей! А вони, безголові, тільки й знають розкидати сотні фунтів на п’яну гульню та повій.

Морріс переконував себе, що лише тиждень тому він сподівався вигідно продати ділянку, яку вони розробляли з Фріско, і зустріти Саллі хорошими новинами: довести їй, що він не такий уже й невдаха, що навіть у важкому ділі золотошукача він показав себе молодцем. Та, якщо не кривити душею, тільки тоді, як до нього дійшли чутки, що Фогарті мають нову офіціантку, і він збагнув, чим там зайнята Саллі, в ньому прокинувся інстинкт власника і погнав його в Кулгарді, щоб забрати дружину в Хеннан.

І його прикро вразило, коли він побачив, що Саллі не дуже поривається їхати з ним. Та ще більше його розчарувало відкриття, що Саллі вже не та любляча й покірна дружина, якою він її залишав. Зустрічаючись з нею поглядом, він більше не бачив у її очах глибокої ніжності, його вже не кликали до себе її губи, завжди готові до поцілунку. Все це зникло без сліду. Риси обличчя посуворішали. Хоч, по правді, це зовсім їй не пасувало.

Саллі робилась гарненькою, тільки коли сміялась і була збуджена, їй, з її смішним кирпатеньким носиком, ніяк не личив суворий чи трагічний вираз; але вона явно намагалася підкреслити, що сказане нею — не жарт, що це серйозно. Чи ймовірно, щоб Саллі перестала його кохати? Невже вона здатна покинути його? Морріс просто не допускав такої думки. Його дивувало й ображало, що Саллі розмовляє з ним так, ніби готова в будь-яку мить зректися своїх обов’язків дружини перед ним.

Та він був би ще дужче здивований і ображений, якби знав, про що думає Саллі, сидячи поруч нього. А в її пам’яті спливали уривки тих балачок про Морріса, які їй доводилось чути в Кулгарді.

«І як йому не сором тягти цю маленьку жіночку в Хеннан! Там жах що робиться. Те, що Морріс називає пансіоном, — просто нічліг з повітками з гілля!» — казав Білл Фогарті. А місіс Фогарті додала від себе:

«І на біса вона там йому здалася? Чому він не може залишити її в нас?»

На це Білл відповів:

«А навіщо взагалі чоловікові жінка?»

«Бодай йому очі рогом стали! — обурено вигукнула місіс Фогарті. — Ех, потрапив би він мені до рук, цей містер Фітц-Морріс Гауг, я б йому показала!»

Відповідь Білла потонула в її веселому реготі.

Місіс Фогарті заговорила знову:

«От згадаєш мої слова, матиме він ще халепу з отим ледацюгою Фріско: адже вона єдина гарненька жінка в таборі. Ближче, ніж на Рю-де-Ліндсей, жодної не здибаєш. Хоч, кажуть, Фріско злигався з якимсь тубільним дівчиськом».

Пригадався Саллі й приглушений голос Олфа, коли він розмовляв з Лорою в сусідній кімнаті:

«Ніяк не збагну, що за чоловік цей Гауг: наче і з хорошої сім’ї, і виховання має, і все таке інше. А от в грошових справах — ніякої порядності. Йому й на думку не спадає, що борги треба повертати, і йому зовсім байдуже, хто б не позичив, аби позичив. Звичайно, ми тут дуже легко й самі позичаєм і даємо в борг. Таке вже правило на приїсках: якщо в тебе є готівка або кредит, а інший потрапив у скруту, треба розкошелитись і допомогти йому, сподіваючись, що він цього не забуде, коли йому теж поталанить. Ніколи не знаєш, чи не опинишся й ти в такому становищі, чи не потрібна буде й тобі дружня допомога. Але Моррісу на все це чхати: як тільки в нього заведеться золото, він програє його в покер, а боргів не повертає. Ось Дінні Квін, наприклад, той по натурі джентльмен. Він ніколи такого не зробить. Випити, правда, любить, це є. І все-таки Дінні я б довірив своє життя,.а от Моррісу — ще б подумав».

Над усім цим зараз замислилась Саллі, пригадуючи і свою розмову з Моррісом, і його ставлення до неї, і їхнє спільне життя, і ті романтичні ілюзії, якими вона його оповивала. Саллі не мала сумнівів, що любить Морріса її відданості й незрадливості ніщо не похитнуло. Але вона повинна брати більш рішучу участь у їхніх спільних справах, щоб їм обом було не сором дивитися людям у вічі, щоб їх обох поважали навіть у цьому розгульному товаристві.

Її думки перейшли на Фріско Джо Мерфі. Саллі чула про нього багато й гарного і поганого і тепер дійшла висновку, що він просто непутящий чоловік, картяр і розпутник. Зовсім не підходяща компанія для Морріса, хоч Фріско й користується дуже великою популярністю серед старателів. Узяти, приміром, Лілі…

Усмішка майнула на губах Саллі, коли вона згадала про своє знайомство з Лілі. Ото б розлютувався Морріс, якби він дізнався!… Але ж насправді все трапилось так просто й несподівано.

Дивлячись на дерева, що бігли обабіч дороги у безкраю далечінь, Саллі уявляла собі, як співає Лілі, вона мовби ще й зараз чула її веселий тонкий голос та журливу мелодію пісеньки:

Свічка догоріла,
Скоро ніч мине.
Відчини ж бо двері,
Пожалій мене.

Саллі глянула скоса на Морріса, відчуваючи, що не виправдала до кінця його віри в неї. Свідомість того, що й вона перед ним завинила, настроїла її на примирливий лад. Зрештою кожен робить помилки. Неможливо завжди бути розсудливою і обережною. Треба зважати на різні характери, бо саме через них людям і буває нелегко зрозуміти одне одного.

Вона здогадувалась, як важко було Моррісу пристосуватися до життя на приїсках. Але він зробив це, та ще й з такою рішучістю, що вона просто дивом дивувалася. І все-таки у глибині душі він залишився таким, яким був. Незважаючи на брудний пошарпаний одяг, на скудовчену бороду й чуприну, це був той самий високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, і він вимагав від неї, щоб вона про це не забувала. Саллі хотілось, щоб Морріс ставився до неї з тією ж дружньою невимушеністю, як і до інших. Та, мабуть, це неможливо. Вона мусить виявляти до нього належну повагу, дозволяти йому диктаторський тон, на який, за переконанням Морріса, йому давали право його високородність і виховання, а також та обставина, що він на кілька років старший від своєї дружини.

Їй подумалось, що, певне, то з розпачу Морріс став у кого попало позичати гроші і програвати їх у покер. Мабуть, він волів би краще сплатити борги, та, очевидно, не в силі побороти нестримного потягу до карт. І чи можна його картати за те, що він шукав забуття і хоч якоїсь розваги після довгих годин виснажливої праці під палючим сонцем, після нескінченних самітних днів, коли йшов на розвідку в ці сірі чагарникові нетрі, що тягнуться далеко-далеко за небокрай. І що залишається робити чоловікам, коли вони повертаються з безрадісних розвідувальних походів або цілісінький день, не розгинаючи спини, працюють у гарячій, задушливій куряві, як не пиячити й не грати в карти? Слава богу, що Морріс хоч не п’яниця! Саллі сподівалась вплинути на нього, щоб він не грав так багато в карти, не залазив у нові борги.

У нього все ще насуплений і скривджений вигляд. Може, вона була з ним надто різка. Ну, ясно ж, вона його ніколи не покине! Їх єднає щось незрівнянно більше, ніж звичайні узи подружнього життя. Вони так палко кохалися, і їхній шлюб овіяний такою романтикою! Цей шлюб викликав невдоволення і в його, і в її сім’ї — всі родинні стосунки обірвались на довгі роки.

У неї є обов’язки перед Моррісом, думала Саллі, яких вона не може забувати. І Морріс так само має обов’язки перед нею, яких він теж не повинен забувати, хоч ці обов’язки й можуть на деякий час відходити для нього на другий план.

І все-таки вони сидять ось з Моррісом поруч, близенько одне біля одного, мовчазні й відчужені, у цьому дикому краю, де тільки чагарі, чагарі та небо. І такими жалюгідно-маленькими здалися Саллі вони обоє, немов дві крихітні темні мурашки, що повзуть своєю дорогою під сліпучим промінням сонця. Саллі відчула, ніби вона тоне в бездонних глибинах цієї тиші й самотності. Охоплена страхом та невиразною тривогою, вона щільніше пригорнулася до Морріса.

Та й до кого ж їй пригорнутись, як не до нього? Кому, як не їй було турбуватись про Морріса і бути разом з ним у найбільшій біді? Вони самі в цьому світі, чужому й незрозумілому. Хіба вони можуть забути все те, що поєднало їх в єдине ціле?

Чи зрозумів Морріс той панічний страх, що пронизав її істоту, коли вона вдивлялася в довколишню сіру незнану безкраїсть, думала Саллі. Ніби підслухавши її думки, Морріс раптом схвильовано сказав:

— Поклянись мені, Саллі, що ти більше цього ніколи не скажеш. Що ти ніколи не покинеш мене!

— Клянусь тобі, Моррісе, — прошепотіла вона, задихаючись. — Але ж ти сам забув про мене в останні місяці.

— Ти єдина у світі, хто мені дорогий, Саллі, — з гіркотою озвався Морріс. — Як я міг про тебе забути? Але тут людина іноді сама себе не пізнає. Ніби іржа її роз’їдає. І тоді вона безсила скинути з себе апатію, що діє немов наркотик. Тобі це стане зрозуміло, коли ти поживеш тут довше.

— Я відчувала, що з тобою трапилось щось подібне, — сказала Саллі. — Через те я й приїхала, Моррісе.

РОЗДІЛ XV

Коли сонце схилялось надвечір, вони під’їхали до купки наметів та куренів, безладно розкиданих біля підніжжя гірського кряжа, над яким випинались поодинокі стрімчаки. Це й був Хеннан.

Мідно-червоне світло заливало покопирсаний схил кряжа й кучугури рудої та бурої землі. Тут і там на тлі чистого неба, голубувато-зеленого й прозорого, неначе вода, бовваніли дерев’яні копри. Навколо готелю — ветхої споруди з гофрованого заліза — та кількох крамничок, зліплених з обрізків жерсті й мішковини, із плетеними з гілля піддашками, по широкій дорозі, на якій ще подекуди стирчали захлялі дерева, снували старателі. Люди нескінченним потоком ішли до опріснювача, що стояв оддалік при тій же дорозі. Дим від численних багать, запалених для готування вечері, висів у нерухомому повітрі, перемішуючись з пилюкою, яку цілісінький день збивали грохоти.

Морріс зупинився перед однією з крамничок. Кілька чоловіків, які там стояли, відгукнулись до нього млявими привітаннями. Вони помітили жінку, що сиділа біля нього, і неквапливо підійшли до повозки. Морріс зіскочив на землю, роздав листи та газети, пакунки з м’ясом та овочами, інструмент і пару чобіт, які йому було доручено купити в Кулгарді.

Його закидали питаннями про «старий табір», як вони називали Кулгарді, та про похід на Лондондеррі. Поки він розповідав, старателі з цікавістю розглядали Саллі, яка мовчки сиділа в повозці, страждаючи від того, що про неї знову забули.

Саллі була обурена, що Морріс не познайомив її з товаришами, як Олф познайомив Лору по приїзді в Кулгарді. Мабуть, вирішила вона, Морріс твердо собі поклав не дати їй подружитися з чоловіками в Хеннані так, як вона дружила з усіма відвідувачами готелю Фогарті.

З крамнички вийшов рослий бородань; легкі впевнені рухи, крислатий фетровий капелюх і порівняно охайна зовнішність вигідно виділяли його серед старателів, які з’юрмилися навколо Морріса, — нечесаних і немитих, в занехаяних сорочках та штанях, припалих рудою пилюкою.

— Хелло, Моррі! — весело гукнув він. — Таки привіз свою господиню?

І він зухвало блиснув усміхненими очима в бік місіс Гауг, що й досі сиділа в повозці серед своїх речей.

— Милості просимо до нас у Хеннан, місіс Гауг, — він спроквола підійшов до неї. — Доведеться мені самому представитись: Моррі, як видно, надто заклопотаний, щоб зробити мені таку честь. Франсіско Хосе де Морфе, більш відомий, як Фріско Джо Мерфі, до ваших послуг.

Він скинув капелюха і, на втіху всім присутнім, низько вклонився Саллі.

— Як поживаєте, містер де Морфе? — відгукнулася Саллі.

— Дякую, пані, просто чудово, — в тон їй церемонно відповів Фріско, а очі його все сміялись. В думці він уже вирішив, що ця маленька дамочка не завжди буде з ним така стримана і неприступна. Втомлена довгою подорожжю й незадоволена поведінкою свого чоловіка, Саллі здалась йому мало привабливою. Далеко не красуня, подумав він, хоч очі прекрасні, та й постать струнка, міцненька.

— Вам, певне, дуже хочеться чаю, — спробував Фріско вгадати її бажання. — Я піду поставлю котелок.

— Прошу вас, не турбуйтеся. — Саллі відчувала, що поводиться з гідністю, як вимагав від неї Морріс.

А Морріс в цей час зник у крамничці. Повернувшись звідти, він підійшов до повозки.

— Бачу, ти все-таки привіз свою жіночку, Моррі, — звернувся Фріско до Морріса і на губах його майнула іронічна посмішка. — А ти ж начебто збирався залишити її в Кулгарді?

— Передумав, — буркнув у відповідь Морріс.

— Піду трохи приберу в нас, — зголосився Фріско, не звертаючи уваги на поганий настрій Морріса. — Як ми влаштуємось? Якщо хочеш, я виберусь геть, і місіс Гауг поселиться в моєму наметі.

— Дякую, — відповів Морріс, але в голосі його не відчувалось ніякої вдячності Фріско за таку великодушну пропозицію. — Я вже домовився з місіс Баггінс, ми поживемо у неї деякий час. За крамницею є прибудова, там ми й поселимось. Так буде зручніше для місіс Гауг, поки я поставлю для неї хижку.

Фріско засміявся. Він збагнув, що Моррісу зовсім не до душі таке загравання компаньйона до його ясноокої голубки. Запроторивши дружину у прибудову Баггінсів, він розраховував тримати її подалі від сторонніх очей. Старий Монті та матінка Баггінс завжди вдома, і вона завжди буде під наглядом. Вони держали дешеву поганеньку харчевню, яка містилася в сараї, зліпленому з іржавої жерсті від гасових бідонів, а поруч була халабуда, куди вони пускали людей ночувати.

— Моррісе, можна мені вже зійти? — спитала місіс Гауг.

— Зажди, я тобі допоможу, — буркнув Морріс.

— Ні, я сама.

Саллі передала йому через колесо роздутий саквояж та кілька клунків, а Морріс занепокоєно стежив, як вона підводиться з місця, повертається спиною і непомітно розправляє спідниці. Потім вона намацала носком підніжку й легко зіскочила на землю, ледь відкривши перед зацікавленими чоловіками лише струнку кісточку та запорошений чорний черевичок.

Моррісу, видно, було дуже приємно, що вона так спритно та пристойно все це зробила. Мабуть, він боявся, що, злазячи з повозки, вона зачепиться спідницями і всі побачать її ноги та білизну. Морріс наполіг на тому, що сам перенесе її саквояж та клунки до крамнички.

— Та що ти, не треба, — заперечувала Саллі, — вони зовсім не важкі.

Фріско та інші свідки цієї сценки весело усміхались, їх страшенно смішило те, як урочисто і поважно Моррі Гауг упадає біля своєї дружини.

Саллі теж не могла стримати посмішки і, йдучи за Моррісом, блиснула очима в бік містера де Морфе.

— Бувайте щасливі, — сказала вона церемонно.

Морріс познайомив дружину зі старими господарями, які тримали крамничку й жили в ній. Прибудова за крамничкою виявилась звичайною невеличкою повіткою з жердин, переплетених гілками. Зверху було насипане сухе листя. У повітці стояла кривонога дерев’яна розкладушка з таких самих жердин, обтягнутих мішковиною. За стілець правив дерев’яний ящик, і все. Морріс пообіцяв принести з табору рядно й повісити його на мотузці перед входом, щоб Саллі могла, сховатися від сторонніх очей. Вона зрозуміла, що їй доведеться жити тут, поки Морріс не влаштує її якось інакше.

— А що я робитиму, коли піде дощ? — спитала вона, розгублено озираючись.

— Ради бога, не коверзуй, — роздратовано відповів Морріс. — Дощі тут нікого не лякають. У нас їх і так замало. В усякому разі, я постараюсь спорудити для тебе якусь халупу до початку дощів.

Він вийшов і приніс з повозки її бляшаний сундучок, потім сказав, що йому треба напоїти коні та погнати їх на нічліг. А тоді вони з Саллі підуть у харчевню та щось поїдять. Краще почекати трохи: зараз там повно людей. Він попередив місіс Баггінс, щоб вона залишила їм тушкованого м’яса та гарячого пудингу.

Саллі присіла на свій сундучок, їй страшенно розболілась голова, вона почувала себе розбитою і пригніченою.

— Мені б тільки чашечку чаю, — втомленим голосом сказала вона. — Ах, Моррісе, чому ми одразу не поїхали до тебе в табір? Я б там швиденько прибрала і нам було б набагато зручніше, ніж тут, де збирається стільки людей. Я б могла готувати для тебе і…

— Дозволь мені знати, що для тебе краще в Хеннані, — холодно відповів Морріс. — Ти не уявляєш, який набрід стікається сюди з усіх кінців світу, і не забувай, що ти жінка.

— Але ж, Моррісе, — стримано заперечила Саллі, — до мене в Кулгарді ставились з великою повагою. Всі кажуть, що старателі — дуже порядні люди.

— Все це я знаю, — нетерпляче насупився Морріс. — Не треба мені доводити, що таке золоті приїски, Саллі. Попервах так справді було в Кулгарді; але в Хеннані — зовсім не те. Тут люди хижі й зажерливіші на золото. Інакше й бути не може. Адже сюди з’їжджаються покидьки суспільства з усього світу. Я був би щасливий, якби ти залишилась жити мирно та тихо в Південному Хресті, замість того щоб волочитися за мною сюди.

— Але ж ти покинув мене саму майже на два роки, — нагадала йому Саллі. — Невже ти гадаєш, що весь цей час я жила там мирно та тихо?

— Звичайно.

— Ти просто зовсім про це ніколи не думав.

— Ах перестань уже, Саллі, — скипів Морріс. — Не будемо починати все з початку. Якби ти знала, що мені тут довелось пережити, ти б зрозуміла. Я ходив з Фріско на розвідки, що тривали по кілька місяців. Одного разу, повертаючись назад, ми трохи не подохли від спраги…

— Ой, Моррісе!

— Послухай, люба, — Морріс присів на ящик поруч з нею. — Я дуже погано вчинив з тобою. Каюсь. Мені слід було писати тобі, навідатись додому, щоб подивитись, як ти живеш. Але клята золота гарячка хапає, немов чума, і людина робить таке, що в нормальному стані не спало б їй навіть на думку. Ми всі тут трохи божевільні. Не можемо ні говорити, ні думати ні про що інше, крім золота. Зрозумій, я бачив сотні людей, які знаходили цілі скарби, а мені жодного разу по-справжньому не поталанило. Ага, один раз я одержав свою частку за ділянку, де ми працювали з Дінні Квіном та Олфом Брайрлі. Але я купив верблюдів та харчів і подався на розвідку з Фріско в надії подвоїти те, що вже мав, — і втратив усе. Кажуть, якщо людина невтомно шукає золото, вона неодмінно знайде своє щастя. Отже, настане день, коли і я знайду своє. Тоді ми обтрусимо з своїх ніг порох золотоносних полів і рушимо в подорож навколо світу…

— Це було б чудесно, — зітхнула Саллі, захоплена його мрією.

— Ось заради чого я працюю. Ось чого я домагаюсь.

Морріс підвівся. Він весь тремтів від стримуваного хвилювання.

— Я хочу повернутись на батьківщину і жити в достатках до кінця наших днів. Ну як, варто попотіти й потерпіти тут якийсь час, щоб потім у нас було скільки завгодно грошей? Я хочу довести своєму старому, що блудні сини повертаються іноді мільйонерами і можуть відновити родинне багатство.

— Ах, Моррісе! — Саллі була засліплена картиною майбутнього.

— Іншим це удавалось, чому ж не вдасться й мені?

Окрилений оптимістичними надіями, Морріс здавався помолоділим, сповненим енергії і віри в свої сили.

— Ось, — сказав він, — подивись! — Він витяг з кишені бумажник і розгорнув перед нею аркуш цупкого паперу. — Це акції нового рудника, що відкривається на ділянці Брукмена. Один досвідчений гірник, мій знайомий, запевняє, що цей рудник буде чи не найбагатшим на тутешніх приїсках.

Саллі подивилась на документ. Потім Морріс згорнув його і поклав назад у бумажник, а бумажник жбурнув на бляшаний сундучок.

— Краще сховати його подалі, — сказав він, кинувши погляд на двері. — Тут тепер треба бути дуже обережним.

Люди раз по раз мелькали повз незапнутий вхід їхньої повітки: старателі й погоничі-афганці, що заходили й виходили з крамниці. Прийшло й кілька тубільних жінок, щоб поглянути на білолицю місіс; вони з’юрмились перед входом, розглядаючи її та пирскаючи сміхом. Морріс так сердито гаркнув на них, що вони метнулися врозтіч, мов зграйка наполоханих пташок. З сутінків виринув щуплий рудуватий хлопчина в штанях, підкочених вище колін, і в подертій на шмаття білій сорочці на засмаглих плечах.

— Гей, Моррі! — закричав він. — Ви що, не збираєтесь сьогодні напувати коні? Просто жаль дивитись на них.

— Одведи їх, Педді, до опріснювача, — відгукнувся Морріс. — Я зараз прийду і заплачу за воду. — Помовчавши трохи, він додав: — Це місіс Гауг. А це Педді Кеван, Саллі.

— Щасливий познайомитися з вами, мем. — Хлопчисько досить граціозно вклонився.

— Постарайся догодити моїй дружині, і ти від цього не програєш, Педді, — сказав Морріс.

— З радістю, — усміхнувся Педді. — Щасливий буду прислужитися вашій леді, містер Гауг.

— Ну, ну, не будь нахабою! — гримнув Морріс, коли Педді вже зник. — Спритне хлопчисько, — пояснив він Саллі. — Прийшло сюди з нами, а до того було юнгою на американському торговому судні і втекло звідти. Добралось до Південного Хреста, а потім — до Хеннана. Живе на випадкові підробітки. Як — тільки богу відомо. Але Педді нічим не гребує, щоб наскребти кілька монет. Ну що ж, треба піти доглянути, щоб напоїли коней. Бо цей Педді здатен сказати, що їх уже напоєно, а воду перепродати іншим.

Коли Морріс пішов до повозки, яка все ще стояла перед крамницею, в повітку зайшла місіс Баггінс з квартою чаю і товстою скибкою хліба з маслом на емальованій тарілці.

— Ах, велике спасибі, — сказала Саллі, — я просто вмираю, так хочеться пити.

— Не мені дякуйте, а Фріско, — відповіла місіс Баггінс кислим голосом. — Це він розпорядився, а я не маю часу панькатися з приїжджими.

— Це дуже люб’язно з його боку, — вдячно пробелькотіла Саллі, сьорбнувши гарячого міцного чаю.

Місіс Баггінс, висока літня жінка, сухорлява, з хитринкою в трохи розкосих, безбарвних очах, з довгими зубами і владним виразом обличчя, осудливо розглядала свою нову пожилицю. Морріс сказав Саллі, що матінка Баггінс — жінка роботяща, що вона набагато молодша за свого чоловіка і тримає в руках і його, і все господарство. Схоже на правду, вирішила. Саллі.

— Якби Морріс попередив нас, що ви приїдете, ми поставили б вам намет, або хлопці звільнили б один із сараїв, — пробубоніла вона.

— Нічого, — заспокоїла її Саллі, — я звикла обходитись без вигод. А сьогодні так натомилась, що засну де завгодно. Висплюся добре і буду свіженька, як рожа.

— У нас тут рожі не водяться, — єхидно буркнула матінка Баггінс і пішла геть.

Бідолашна жінка, подумала Саллі, вона дуже незадоволена, що Морріс накинув їй свою дружину. Мабуть, боїться, що їй доведеться морочитись з кволою, безпорадною білоручкою. Через те вона така й непривітна. Саллі вирішила наступного ж дня подружитися з місіс Баггінс і довести їй, що зовсім не збирається строїти з себе велику пані.

Допивши чай і доївши хліб з маслом, що їх принесла матінка Баггінс, Саллі залишилась сидіти на своєму сундучку, дивлячись на широку плоску рівнину, засновану плетивом густих чагарів, і на чисте зеленкувате небо, де миготіли перші зірочки. Вона дивувалася з долі, яка закинула її та Морріса у цей похмурий, необжитий край.

Невже оте, про що говорив їй Морріс, колись та збудеться? І вони знайдуть золото — крихітку тих величезних скарбів, які ховає в собі оця темна земля, — і стануть багатими, забезпеченими людьми, будуть їздити по світу і повернуться до його батьків «переможцями», як казав Морріс. Ні, не віриться, це — мов чарівна казка. З іншими людьми таке, може, й буває, але до неї та Морріса, передчувала Саллі, щастя не прийде так легко.

Морріс і раніше тішив її мріями про чудесне майбутнє, — на фермі, у Південному Хресті. Хоча, роздумувала Саллі, тут може вийти інакше. Людині не треба тут так надриватись, чекаючи удачі. Кожен може зненацька натрапити на своє щастя: відбити уламок скелі, знайти шматки золота й продати ділянку за тисячі фунтів. Проте, з іншого боку, сотні людей. залишали приїски після довгих місяців розвідки та провіювання, переконавшись, що справа не варта заходу.

І Саллі не раз доводилось чути від них, що шанси розбагатіти дуже невеликі й навряд чи є сенс гибіти тут у нелюдській праці й нестатках, які випадають на долю золотошукача. Багато старателів, як казали вони, повертали землі те, що від неї взяли, витрачаючи гроші на верблюдів та продовольство, щоб вирушити в довгий розвідувальний похід, або вкладаючи все, що в них було, в розробку рудника. Моррі на цьому вже колись погорів.

Ні, сказала собі Саллі, не віриться, щоб вони з Моррісом так швидко обтрусили з своїх ніг порох золотоносних полів. Та вона ладна потерпіти, призвичаїтись до життя навіть у такому місці, як Хеннан; тільки нехай Морріс швидше забере її до себе в намет або поставить хижку, як обіцяв. А поки що — невже він гадає, що вона отак і сидітиме, згорнувши руки під оцією повіткою з гілляччя? Ні, вона буде допомагати місіс Баггінс, як допомагала місіс Фогарті. Щоб жити в злагоді з людьми, треба ділити з ними їхню працю й турботи. У неї надто багато здорового глузду, казала собі. Саллі, щоб строїти з себе велику пані перед місіс Баггінс.

Коли Морріс прийшов з ліхтарем та ряднами, які він приніс з табору, Саллі вже спала, згорнувшись клубочком на розкладушці. Він завісив вхід до повітки сірою ковдрою і розбуркав дружину, щоб вона роздяглаєь. Вона скинула з себе одяг і надягла нічну сорочку, здивована тим, що Морріс збирається спати разом з нею на такому вузенькому ліжкові. Морріс теж роздягнувся і ліг біля неї під брудну сіру ковдру.

РОЗДІЛ XVI

Морріс давно вже спав, а Саллі все ще лежала з розплющеними очима, дивлячись крізь просвіти між сухими гілками на мерехтіння яскравих зірок.

Вона була до глибини душі обурена тим, що Морріс поводився так непристойно. Він одразу затис її в обіймах, хоч люди снували за кілька кроків від них. Вона чула їхні смішки й масні жарти на адресу Морріса, який «беркицьнувся в ліжко разом з курми», так чітко, ніби ці люди стояли поруч, у головах. Хіба не принизливо для самого Морріса, що він повівся так грубо і зробив її об’єктом сороміцьких пересудів?

Звичайно, вона знудьгувалася за його пестощами, вона з нетерпінням чекала тієї миті, коли забуде в його обіймах про всі їхні життєві незгоди, їхнє примирення в дорозі дало їй солодке відчуття спокою та міцності їхнього кохання. І ось тепер все це було зруйновано. А вона ж так надіялась, що, зустрівшись після довгої розлуки, вони вдруге переживуть медовий місяць!

Колись, у першу пору закоханості, Морріс був для неї божеством, на якого вона ледь не молилася. Вся її істота трепетала від кожного його дотику. Усі ті нескінченні місяці, коли вона жила самітно в Південному Хресті, Саллі болісно, до сліз жадала його тепла. Але це брутальне, скотське зближення глибоко образило її. Він опоганив її почуття. Більше ніколи-ніколи в житті, казала собі Саллі, вона не дозволить Моррісу так зловживати їхніми взаєминами. Вранці вона рішуче заявила:

— Я не буду жити в цій кошарі. Покажи мені, де твій намет, і давай переберемось туди.

— Гаразд, — погодився Морріс, винувато опускаючи, очі. — Але побудь тут хоч день-два, поки я все приготую та перенесу намет трохи далі в кущі.

За сніданком у харчевні матінки Баггінс Саллі дала Моррісу ясно зрозуміти, що вона не стане потурати його забаганкам, не буде цуратися хеннанців та величатися перед ними. Вона зайшла в розмову з своїми сусідами по столу, розпитала про місцеві новини й сама переказала все, що знала про похід в Лондондеррі.

Вставши з-за столу, вона пішла до кухні, щоб привітатися з місіс Баггінс та запевнити її, що спала добре і почуває себе чудово.

— Якщо я можу вам чимось допомогти, — весело прощебетала Саллі, — я з радістю це зроблю. Не звикла я сидіти без діла. Та й добре було б зайнятись якоюсь роботою, поки Морріса не буде вдома.

Але в місіс Баггінс день, як завжди, почався з головного болю й поганого настрою. Щирі наміри Саллі вона сприйняла підозріливо.

— Робіть своє діло, — кисло сказала вона, — а я робитиму своє.

Саллі враз зів’яла під її недружелюбним поглядом.

— От бачиш, — буркнув Морріс, ведучи Саллі назад до повітки. — Я ж попереджав тебе, що своєю настирливістю ти тут нічого не доб’єшся. Баггінс нездатна зрозуміти твоїх добрих і щирих поривань.

— Мабуть, вона просто невихована, — сказала Саллі, сідаючи на розкладушку. — Ну сам подумай, Моррісе, що ж тут поганого, коли я хочу їй допомогти?

Морріс усміхнувся:

— Матінка Баггінс була єдиною жінкою в Хеннані і тепер, по-моєму, просто ревнує, що на її дорозі з’явилася інша. Кажуть, вона не гребує постіллю тутешніх кавалерів…

— Та що ти! — з огидою вигукнула Саллі.

— Фріско запевняє, що й на старій скрипці можна зіграти пісню, а він у таких справах мастак. — Морріс натягнув на голову капелюха. — Ну, мені ніколи правити теревені, треба йти на ділянку, погребтися трохи в землі.

— Я піду з тобою. Не можу я тут байдикувати цілісінький день, — з запалом сказала Саллі.

— Де мій бумажник?

Морріс повів очима довкола, обмацав кишеню.

— Твій бумажник? — перепитала Саллі, силкуючись згадати, що він казав їй про бумажник учора…

Морріс зігнувся над сундучком, викидав звідти одежу. Саллі теж почала шукати. Вони перерил всі речі, облазили підлогу, але бумажник як у воду впав.

— Я ж просив сховати його. Я ж тобі казав, що в цих акціях ціле багатство! — розлютувався Морріс.

— Ах, Моррісе, — жалібно виправдувалась Саллі. — Та я в руки не брала твого бумажника. Ти сам кинув його на сундучок, сам.

— Але я сказав, щоб ти його сховала! — закричав Морріс. — Хіба я не попереджав, що тут тобі не Хрест і не Кулгарді?! Тут на ходу підметки зривають. Господи, якщо справдяться надії Зеба Лейна на рудник, я тобі ніколи не прощу!

Вже ледве не плачучи, Саллі сказала:

— Якщо це моя вина, Моррісе,. то я дуже шкодую, але ж…

Та Морріс уже вискочив з повітки.

Саллі чула, як він галасував у крамниці, а старий Монті та місіс Баггінс сердито кричали йому щось у відповідь. На порозі кухні з’явилася місіс Баггінс.

— Ану, збирайте свої манатки і вимітайтеся геть! — зарепетувала вона. — Якщо вам здається, що ви можете у вічі обзивати мене злодійкою, то ви дуже помиляєтесь, містер Гауг. Ідіть собі під чотири вітри і заберіть з-перед моїх очей свою пані. Приходять сюди біс знає з чим, та ще й обвинувачують чесних людей. Вас обікрали? І правильно зробили. Так вам і треба, ось! Ви самі не перший день нас обкрадаєте. Мідяка ніколи не заплатили, а золото ховаєте. Вас давно слід було потурити з табору, вошивий голодранець. Було б катюзі по заслузі.

— Я сказав тільки, що в мене улсрали бумажник. І на вас не маю ніякої підозри, — намагався втихомирити її Морріс. Його лють одразу вщухла перед бурею, що звалилась на його голову. — А золота там дрібки не було. Лише трохи грошей та кілька акцій.

— Акцій? — заверещала матінка Баггінс. — На акції, бач, гроші знайшлись? А цілий місяць у мене жере й ні разу не заплатив! Ні, йому закортіло в Кулгарді, щоб притаскати сюди свою шлюху. Зразу видно, яка вона птиця. І не кяжи мені, порядна жінка не злигається з таким пройдисвітом, як ти, Моррі Гауг.

— Прошу не ображати мою дружину, — сказав Морріс.

— Замовкни нарешті — гримнув на свою жінку старий Монті. — Якого біса ти до неї причепилась, що вона тобі зробила?

— Так їх, так, тітонько, дайте їм перцю! — почувся глузливий чоловічий голос. Саллі одразу впізнала його.

Фріско й кілька старателів зайшли на подвір’я.

— Геть звідси! — зовсім. знавісніла матінка Баггінс. — І швидше забери оцю вертихвістку! А ви, хлопці, можете все перевернути в моїй хаті, коли не вірите, що ні Монті, ні я навіть пальцем не торкались його клятого бумажника. Я не захищаю того, хто потяг той бумажник. Можете повісити злодюгу на гілляці, я буду тільки рада, раз через нього мені така халепа. Але в нас ще нікого не обкрадали. Ви всі це знаєте. Я нікого не кривдила і себе скривдити не дозволю. А він, безталанний ледащо, приходить сюди і зчиняє мені отаку бучу, ніби це ми винні в тому, що в нього вкрали анахтемський бумажник. То й нехай вимітається звідси к бісовій матері, поки не пізно!

Саллі вся тремтіла, коли Морріс зайшов у повітку. Він і сам був пригнічений, що його так осоромила місіс Баггінс.

— Збирайся, — буркнув він понуро, — підемо в табір.

Саллі повкидала жужмом у свій сундучок речі, які витягла звечора, а Морріс позгортав ковдри. Вона одягла плащ та капелюшок, взяла в руки саквояж та клунки і вийшла на подвір’я, залите яскравим сонцем.

Кілька чоловік стояло біля повітки, обговорюючи пригоду. Серед них вона помітила Фріско та Педді Кевана.

— За акціями ти не побивайся, Моррі, — сказав один з чоловіків. — Треба тільки повідомити компанію, що ти їх загубив. А ми попитаємо, хто тут був зранку, і, якщо спіймаємо злодія, скличемо загальні збори.

— А ти де вештався, Педді? — спитав Фріско.

— От тобі й на!—обурився хлопець. — Чи не на мене ти хочеш усе звалити, Фріско? Ми ж були друзями з Моррі підчас походу. Такої підлості я б йому ніколи не зробив. До того ж звечора я водив напувати його коней в Кассіді, а вранці тут і не з’являвся.

— Ну гаразд, не лови гав і, коли що почуєш, катай до нас, — сказав Морріс.

Він був узявся за Саллин сундучок, щоб завдати собі на плечі, коли до нього підскочив Педді.

— Ні, ні, Моррі, давайте вже я, — вигукнув він.

Морріс передав йому сундучок і полегшено зітхнув. Він попрямував з двору, несучи свої ковдри та Саллині пакунки, але тут з крамнички знову вибігла місіс Баггінс.

— А може, ви спершу зі мною розплатитесь, а потім підете, містер Гауг? — зарепетувала вона.-— 3 вас належить п’ятдесят фунтів за обіди й провізію.

Морріс став мов укопаний і безпорадно озирнувся до неї.

— Всі мої гроші були в бумажнику, — через силу видушив він.

Саллі відчула,.що їй треба заступитися за чоловіка.

— Не хвилюйтеся, місіс Баггінс, ми повернемо вам усе, що заборгували, — сказала вона. — В житті моєму такого не було, щоб я комусь залишилася винна хоч пенні.

Матінка Баггінс злорадно заквоктала.

— Он як? — сказала вона. — Ну, скажу, легко ж вам дістаються ті пенні. Але мені потрібні грошики зараз.

— Ми не можемо вам дати того, чого в нас немає, — сказав Морріс.

Фріско виступив наперед і ривком висмикнув з-за пояса замшеву калитку.

— Нате, одважте скільки треба і заткніть свою пельку! — роздратовано вигукнув він.

— О, без нього й вода не освятиться! — верескливо зареготала матінка Баггінс. — Чекайте, Фріско, а чей вам окупляться ці грошенята.

Саллині щоки пашіли вогнем, очі палали гнівом. Вона була рада, що може нарешті повернутися спиною до крамнички і до цієї лихої жінки. Морріс пробирався поміж наметами та шурфами, прямуючи до пагорбів, що виднілись по той бік дороги. Але він ішов занадто швидко, і Саллі не могла за ним угнатись. Тоді вона відстала і приєдналась до Педді, який, спотикаючись, тяг на плечах її важкий сундучок.

Коли їх наздогнав Фріско, вона не наважилась підвести очі й лише квапливо пробелькотіла:

— Дякую вам, містер де Морфе. Чоловік розплатиться з вами при першій можливості.

— Не турбуйтеся про це, місіс Гауг, — недбало відповів Фріско. — Моррі для мене зробив би те саме. У нас так заведено — якщо в тебе, є золото, а в товариша немає, то треба поділитись.

Він пішов уперед і приєднався до Морріса.

Саллі була йому вдячна за це не менше, ніж за те, що він допоміг їм відкупитись від матінки Баггінс.

Педді зупинився, щоб перевести дух, і втупився очима в спину Фріско.

— Хай йому чорт, цьому Фріско, і завжди в нього золото є, — захоплено сказав він. — Ось побачите, місіс, колись ми з ним будемо першими людьми на приїсках.

РОЗДІЛ XVII

Старательські табори були розкидані по всій низині, тяглися вони й вздовж гірського кряжа — на захід, до Великого Боулдера, та на північ, за приїск Хеннан, аж до широких стрімких схилів Маунт-Шарлотт. Морріс та Фріско розіпнули свої намети рядком біля підніжжя Марітани — крутої гори, вкритої низькорослим колючим чагарником та сірими кошлатими кущами, заквітчаними рожево-ліловим цвітом; вона високо здіймала до блакитного неба свою голу вершину.

Намети з брудно-рудого, просякнутого пилюкою полотна, намети із зшитих докупи мішків, криті мішковиною халабуди з іржавої жерсті від гасових бідонів, яку прибивали до каркасів з необтесаних жердин, курені з сухого гілля стояли повсюди серед тонких веретеноподібних дерев з рідким віхтем галузок біля самого вершечка, прикритим шапкою темного листя. Подекуди щирим золотом цвіту жовтіли купки приземкуватих кущів.

Цілий день скреготіли грохоти і хмари червоної куряви здіймались над ділянками старателів. Люди повзали по кряжу, мов якісь фантастичні комахи, порпалися в землі навколо шурфів, вигрібали пусту породу, розчищали нові шари. Монотонно рипіли коловороти, гуркотіло каміння, що його скидали на купи, шурхотіла, осипаючись в ямах, земля, порушуючи таємничу тишу пустельних рівнин. Час від часу хто-небудь з старателів кричав щось своєму товаришеві, і його голос дзвенів у чистому повітрі, немов уривок пісні. В безхмарній синяві неба похмуро й зловісно каркала ворона, нагадуючи всім про довге пекуче літо, коли вона клюватиме кістки людей, загиблих від спраги там, аж за обрієм, серед зарослів акації.

Ночі все ще були дуже холодні. Від різкого сухого холоду зорі сяяли, мов діаманти, і Саллі рано ховалася в постіль. Вдосвіта, коли вона вставала, щоб розпалити багаття та приготувати Моррісу сніданок, паморозь товстим шаром вкривала землю. Години через дві яскраве сонце уже зогрівало її; але траплялось, що крижаний вітер дув над рівнинами цілий день і вночі наскрізь пронизував намет, примушуючи Саллі цокотіти зубами й щільніше закутуватися в ковдри.

Але Моррісу вона казала, що їй подобається жити в наметі. Це набато приємніше, ніж морочитися з пансіоном і з ранку до ночі тільки те й знати, що чистити, скребти, стояти біля плити та мити посуд. Якою нудною і виснажливою здавалась їй тепер та робота! А коли живеш у наметі, клопоту, по суті, дуже мало. Трохи наведеш чистоту та порядок — то й усе діло. Варити на багатті досить легко, це хіба не дрібниця — підмести деркачем землю навколо свого житла, коли гарна погода.

Звичайно, в такому житті були і свої незручності: ні умивальника, ні шафи, ані вбиральні. Доводилось залазити в кущі, а потім по-кошачому загрібати пісок. З ранку до вечора повз намет швендяли чоловіки. Морріс застерігав її, щоб вона обережніше милась та переодягалась, особливо увечері, коли гасовий ліхтар відкидає на полотняні стіни намету чіткі тіні. Ще добре, що зима затяглася. Пилюка, мурашки та мухи поки що не дуже ускладнювали життя. Дні були сонячні, теплі, на голубому небі — ані хмаринки, зате на ніч страшенно холодало.

Вогонь весело потріскував хмизом, що його Саллі збирала звечора й складала в жерстяний ящик, щоб вранці було чим розпалити багаття, хоч часто в попелі вона знаходила тліючі головешки. А тоді тільки й треба було, що згорнути на купку присок та пригнітити його сухим ломаччям. Приємно було грітися біля яскравого полум’я, вдихати пахучий дим, що струмів у чисте ранкове повітря, і слухати передзвін пташиних голосів. Підігріваючи зачерствілі коржі, помішуючи вівсяну кашу, перевертаючи на сковорідці шкваркотливі кавалки сала, вона з гордістю й радістю думала про те, що зможе нагодувати Морріса ситним сніданком перед тим, як він піде на роботу. Опівдні вона готувала обід, а потім, пізніше, — вечерю.

Морріс жартував, що вона вміє творити чудеса, маючи на хазяйстві якусь банку м’ясних консервів, пару цибулин та шматочок сала. Свіже м’ясо було тут розкішшю, овочі, навіть консервовані, — рідкісним продуктом, проте Саллі, як запевняв Морріс, примудрялася готувати смачні супи й апетитну печеню з чого завгодно. Вона так і не наважилася навідатись до крамниці матінки Баггінс, але часто ходила за покупками в іншу крамничку. Пляшечка томатного соусу чи маленька бляшанка сушених корінців були безцінним скарбом.

Морріс вихвалявся, що він краще пече коржі. І це правда, погоджувалась Саллі. Коржі у Морріса виходили такі пухкі та рум’яні, наче з рук майстра-кондитера. Їй довелося повчитися в нього, як замішувати тісто на воді, як швиденько розкачувати його й садовити коржа у велику макітру, а потім ставити макітру, що правила за своєрідну піч, на вогонь, присипавши покришку жаром. Фріско, за звичкою, снідав і обідав разом з Моррісом; але вечеряти йшов до харчевні матінки Баггінс.

Дні спливали легко й непомітно. Часу було вдосталь, кожна справа робилася розмірене і неквапливо, ніби все це не мало особливого значення, та так воно й було — аби лиш попада лося золото та вистачало продуктів і води.

Дбати про це Саллі полишила на Морріса. Вона ніби по ринула в солодкий безтурботний сон, годинами сиділа нерухомо, дивлячись у небо або спостерігаючи, як люди працюють на схилах кряжа.

Її просто вражало те, як Морріс навчився працювати. Взявши лопату та кайло, він виходив з дому, ледь починало сіріти, і повертався з ділянки надвечір, весь укритий рудою пилюкою. Йому було байдуже, що одяг на ньому брудний і потертий, що він лише раз на тиждень міняє білизну.

Саллі стала іншими очима дивитися на свого чоловіка: в ній народилось почуття, значно глибше за ту жагучу пристрасть, що кинула їх в обійми одне одному. Побачивши, як Морріс живе, вона майже простила йому те, що він так довго про неї не турбувався. Навіть його легковажне ставлення до грошей вже менше обурювало її. Здавалось, що так і повинно бути в житті старателя, в якому немає нічого іншого, крім жорстокої боротьби за існування та гонитви за золотом. Тепер вона краще розуміла і ту жадобу золота, що нею тут були охоплені всі.

Золото, золото, Золото!

Ніхто ні про що інше не говорив. Ніхто ні про що інше не думав. Золото було основою основ усіх їхніх поривань і зусиль. Від нього залежало існування цієї людської громади. Кожен марив про казкове багатство, яке одного чудового дня дасться йому в руки. Засліплені цією мрією, просякнуті до кісток рудою пилюкою, старателі та рудокопи день у день працювали до знемоги, недоїдали й недосипали, але не могли відмовитись від надії на золото та щасливе майбутнє. І тільки ворони пересторожливо каркали в ці ясні весняні дні.

Ті, хто розумів воронячий крик, ненавиділи цих чорних птахів. Унк Трегурта — старий корнуелець, який одного разу ледве не загинув у чагарникових нетрях і втратив по дорозі товариша, — бачити не міг цих зловісних птахів; він хапав рушницю й стріляв по них, як тільки вони злітали з дерев, щоб поживитись покидьками біля його намету.

Тихі сонячні дні з ясними морозними ночами низалися один на один, і люди все частіше з тривогою поглядали на безхмарне небо. Потрібен був дощ. Минулого літа, казав Морріс, в Хеннані було дуже скрутно з водою. А зараз щотижня сотні старателів, перекупників та ділків, з кіньми та верблюдами, приїжджають на приїск, і, якщо не випаде добрий дощ, питання про воду постане дуже серйозно.

Кілька днів підряд крижаний вітер гнав над рівнинами брудні скудовчені хмари. Потім линула злива. Від радості люди не тямили, що роблять. Вони по-дикунськи скакали й витанцьовували навколо наметів, сміялися й галасували, мов навіжені. Але як куховарити на. відкритому багатті під дощем — Саллі не знала.

Використавши жерсть від кількох гасових бідонів, Фріско спорудив над багаттям дашок, а позад вогнища поставив лист гофрованого заліза, щоб захистити полум’я од вітру. В ті часи гофроване залізо цінувалося в Хеннані майже як золото. Просто неймовірно, як Фріско завжди вмів роздобути, що йому треба.

— Випрохати, позичити чи вкрасти — для мене все одно, мем, аби я мав те, що хочу, — весело пояснив він.

Котелки з варивом Саллі віднесла в намет, і вони з Моррісом пообідали, не роздягаючись. Раз по раз, проходячи мимо, до них зазирали старателі, щоб поділитися радістю з приводу зливи. Промоклі до рубця, але збуджені й веселі, вони пророкували, що сезон намічається вдалий і що незабаром у Хеннані буде не менше жителів, ніж у Кулгарді.

Дощ лив цілу ніч і, згорнувшись калачиком під ковдрою із шкурок опосума, Саллі прислухалась, як вода періщить по парусині й цівками стікає в намет. Але їй було затишно й тепло, а Морріс мирно хріп поруч неї. Саллі дивувалась, чому вона почуває себе такою щасливою і вдоволеною. Чи буде їй ще коли-небудь так хороше, навіть якщо ділянку Морріса й Фріско буде вигідно продано і вони забагатіють, назавжди позбувшись нестатків?

В цьому примітивному житті не все, звичайно, було гаразд. Саллі не тішила себе ніякими ілюзіями. Але поки що вона охоче сприймала буття, яким воно є, і не заглядала в майбутнє. Непокоїло її тільки те, що Морріс досі нічого не дізнався про свій бумажник, і вона не уявляла собі, на які гроші вони живуть. Звичайно, Фріско та Морріс ділилися золотом, яке давала їхня ділянка, але Морріс сам говорив, що цього дуже мало. Вони вирішили або продати ділянку, або роздобути грошей та купити машинне обладнання. На інших приїсках — Кассіді й Марітані, Мідасі, Крезі, Лейк-В’ю та Старі — справи йшли добре, і ходили сенсаційні чутки про поклади у Великому Боулдері.

Та що це дасть, коли вона буде про все турбуватись? Треба жити так, як живуть у таборі всі золотошукачі: мов ті пташки, що добувають свій харч, де трапиться, і більше ні про; що не турбуються. Єдине, що вимагається від людини, — це не втрачати бадьорості й миритися з тим, що приносить тобі нинішній день. Саллі подумала, що, можливо, вона надто легко ставиться до всього цього.

Вранці дощ перестав. На рудій землі виблискували глибокі калюжі. Чоботи в старателів були обліплені глиною, одяг заляпаний рідким багном. Повсюди — на кущах, на підпірках наметів — сохли ковдри, штани й сорочки. Під промінням гарячого сонця вони парували. Але старателям мало було цього, дощу, і вони з досадою дивились, як вітер жене хмари кудись і у глиб країни.

— Гарний ранок для пошуків — вигукнув Морріс, показуючи на людей, що повзали схилами кряжа та в низині.

— Я теж піду пошукаю, — сказала Саллі. Вона не раз бачила в Південному Хресті, як після дощу чоловіки, жінки та діти шукають на землі самородків. Звичайно, недосвідченому оку важко відрізнити шматочки золота від уламків залізняку та пісковика, вигорнутих з ям і розкиданих скрізь, куди не глянь. Але дощ змиває пилюку, і в такий ранок, як сьогодні, кожен може помітити блиск золота. Саллі не поталанило, і вона винуватила в цьому зозулю. Протяжне сумне кування долинало з далеких чагарникових хащів, ніби зозуля хотіла знову накликати дощ. «Дощова пташка» — називали її старателі, і Саллі вистежувала її в кущах, бажаючи хоч мигцем побачити цю подружку своїх дитячих літ. Всього за кілька кроків від утоптаної землі навколо табору хаща ставала майже непролазною. То тут, то там; стрункий евкаліпт з кораловими плямами на стовбурі височів серед карликових сандалових дерев та сіролистої акації.

Яскраві острівці різнотрав’я зеленіли на рудій землі, і колючий чагарник був обвішаний пухнастими китицями жовтого цвіту. Зграйки маленьких зелених папуг пурхали між дерев з дзвінким і ніжним щебетанням. Гарненькі чорно-білі мухоловки блискавкою миготіли серед кущів, хапаючи на льоту мошву. Важко було нишпорити очима по землі в такий ранок, коли хащі вигравали всіма барвами, дзвеніли веселими пташиними голосами.

Але Саллі все-таки намагалась знайти самородок, хоча б маленький-малесенький, щоб принести його Моррісу. Та натомість вона наламала цілий оберемок гілок з жовтим цвітом і повернулася до табору.

— Поглянь, — вигукнула вона радісно, коли Морріс прийшов на обід, — он скільки золота я принесла!

Педді Кеван знайшов десять унцій золота за кілька кроків від табору, сказав їй Морріс.

— От мале чортеня, — пробурчав він. — Це вже не вперше йому трапляється ласий шматочок. Але що він робить з тим золотом? Ось що хотів би я знати. Ніколи навіть сорочки цілої на ньому нема, і завжди канючить їжу.

— Згадаєте моє слово, — сміявся Фріско. — Цей хлопчисько— великий пройда. Не сьогодні-завтра він усіх нас купить і продасть.

Кожного вечора старателі сходились погомоніти з Фріско та Моррісом біля табірного вогнища. І Саллі нічого так не любила, як сидіти на ящику перед багаттям і слухати ці вечірні розмови. Вогняні бліки витанцьовували на худих, огрубілих постатях старателів. Чоловіки стояли купками в забрудненому землею, пошарпаному негодою одязі, невимушене покурюючи та перекидаючись словами, або умощувались на ящиках чи просто долі. Багрове світло осявало їхні обличчя — м’ясисті, попечені сонцем і бородаті або худі, з гострими рисами, засмаглі, аж чорні. Тут з пітьми визирав чийсь гачкуватий ніс, там — пасмо посивілого волосся, усміхнений рот, спотворений місцевою хворобою «барку», засмаглі жилаві руки, товсті вузлуваті пальці, блискучі очі, подерті черевики.

Поверх ситцевих та фланелевих сорочок, іноді двох і навіть трьох, були накинуті піджаки або жилети; потерті молескінові, вилинялі на сонці бавовняні та попрілі сукняні штани були підперезані різномастими пасками. При поясі в кожного висіла замшева торбинка на гроші та золотий пісок, бляшана коробочка для сірників чи кресала і, якщо чоловік у цю мить не курив, за пояс була заткнута також люлька. Пошарпаного фетрового капелюха старатель рідко коли скидав з голови: ніщо так не зогріває макітри взимку й не захищає від сонця влітку, як старий фетровий капелюх, запевняв Фріско.

— Є чутка, ніби вся дорога за Південним Хрестом захаращена возами, — кидав хто-небудь з присутніх.

Інші голоси враз підхоплювали:

— Там не було дощу. Може, тільки минулого тижня ледь-ледь покропило, коли в нас тут була гроза. У «Сибір» возять воду верблюдами за п’ятдесят миль…

— Подейкують, ніби зроблено заявку на Маунт-Маргарет, це в бік Лейк-Кері, за двісті миль від старого табору. Довкола — непролазні чагарі. Води ні краплини. Один з напарників Білла Кінга помер у дорозі. І тубільці там скажені — покололи списами коней Сенді Мака. Вся їхня партія і сам Сенді Мак ледь не загинули. Три дні без води були. На них випадково натрапив караван верблюдів і привіз усіх на Дев’яносту Милю.

— А що ото плещуть, ніби на старому Кулгардійському шляху згорів Гобсонів готель одразу після того, як виїхала охорона з золотом?

— То правда.

— Ото вже хтось волосся на собі рве!

— А ви чули — Кассіді-Хілл перепродано в Лондоні за сім тисяч фунтів.

— Нічого дивного: лорд Фінгал дає за Лондондеррі сто вісімдесят тисяч.

— Чарлі де Роз запевняє, що рудники Лейк-В’ю та Айвенго скоро почнуть працювати.

— Ну, там здорово попоморочились! То ж не іграшки — перевезти обладнання з Південного Хреста! Вони пригнали з Аделаїди цілу запряжку волів. Дорога була закрита через нестачу води. Чарлі довелось забезпечувати їх фуражем та водою вздовж усього шляху.

— А тепер він злиться, що гірники теж хочуть їсти!

— Ще б пак! Ми зажадали підвищення зарплати на десять шилінгів і застрайкували. Як по-’вашому, справедливо це — платити три фунти десять шилінгів за роботу під землею? Та ще при нинішніх цінах на продукти та воду в Хеннані, га, Сем?

— Не мене про це питати. Я тут ні до чого, Тед. Тупе Кайло і я — ми не наймаємось. Щоб ми за якісь нещасні чотири фунти пішли гнути спину на чужий рудник…

— Зразу видно, що тобі не треба жінку та дітей годувати.

— Поки що ні, та хіба знаєш, коли Тупе Кайло попросить Джіглді Джен призначити весілля?

В загальному реготі тоне лайка Тупого Кайла. Так ллється некваплива дружня розмова, перекидаючись з одного на інше, а іноді переходячи в палку суперечку. Та ось багаття згасає, голоси стихають, і старателі йдуть у трактири або, вирішивши, що час уже спати, розходяться по своїх наметах.

РОЗДІЛ XVIII

Серед старателів, що працювали на ділянках з розсипним золотом, а також гірників з рудника Кассіді та відкритих кар’єрів на Марітані, Саллі знала багатьох. Проходячи мимо чи вмощуючись у колі біля багаття, вони скромно і шанобливо казали їй: «Доброго вечора, місіс».

Тут були Елі Нанкерроу та його напарник Піп Ярн, Сем Маллет, Браун — Тупе Кайло, Доу Динаміт, Янкі Набрида, Томпсон Верблюд, Ден О’Салліван — Танцюрист і Тессі Ріган, а також Довготелесий Джім, візник з Квінсленда, його товариш Клері Мак-Клерен та Унк Трегурта, старий корнуелець з сивою кучерявою борідкою.

Елі та Піп Ярн теж були корнуельці; завбачливі й пронозливі люди, вони мали гарну ділянку на Браун-Хіллі. У себе на батьківщині Піп Ярн був проповідником. «Поки не спився», — пояснював Унк. Елі допоміг йому в біді й забрав з собою сюди в Австралію. Їх рідко бачили порізно. Та на приїсках всі корнуельці завжди трималися купи.

Сем Маллет мав знамените ім’я. Коли він напивався, то вважав за необхідне нагадати кожному стрічному, що звати його Самюель Вордсворт; але взагалі Сем був поважний і розсудливий коротун, не схильний до бешкетування і дуже небалакучий. Здавалось, він завжди був заглиблений у якісь роздуми, а коли говорив, то тільки до діла. Тупе Кайло, його товариш, навпаки, здатен був наговорити за двох. Це був жилавий, верткий і енергійний чоловік, з різким, верескливим голосом, з єдиним оком та перебитим носом. Тупе Кайло врятувало йому життя, любив пояснювати він. Якось у бійці його вдарили кайлом, та завдяки тому, що воно було тупе, «к бісовій матері полетіла тільки краса». І він «глибоко вдячний тому кайлу»! Нікого й не цікавило його справжнє ім’я.

Ден О’Салліван, рослий ірландець, з м’ясистим, попеченим на сонці обличчям, хвалькуватий і життєрадісний, без упину снував між своїм наметом та ділянкою і завжди приносив приголомшливі новини.

Томпсон Верблюд рухався повільно, був незграбний і відлюдкуватий, а гострий блиск його сталево-сірих очей свідчив про те, що він витриваліший за будь-якого верблюда і витримав немало розвідок у таких безводних місцевостях, де інші напевне загинули б.

Янкі Набрида скидався на американського індіанця — ставний, вродливий, з гладеньким чорним волоссям і смоляними очима. Але, за його свідченням, він воював проти індіанців під командою полковника Коді. До того ж він був циркови наїзником, а його сестра жила в жіночому монастирі. Вони з Фріско знали один одного віддавна і працювали разомна інших приїсках; тепер напарником Набриди був Тедді Доу, й вони успішно добували золото на своїй ділянці південніше Кассіді.

Люди на приїску безперервно мінялись: одні поверталис з розвідки, інші вирушали в похід за сотні миль. Були й такі, що за прикладом Елі Нанкерроу та Попа Ярна, Сема Маллета й Тупого Кайла взялись за промислову розробку ділянок і були цілком задоволені своєю здобиччю на Хеннані.

Сем і Тупе Кайло ніяк не хотіли примиритися з тим, що вони могли б мати прибуткову ділянку на кряжі, якби вели розвідку саме там, а не пішли в похід на Маунт-Юл. Тупе Кайло без кінця розповідав про це.

— Дві-три сотні хлопців, у тім числі й я, з повозками та запасом харчів подалися шукати золоті гори і зайшли казна-куди від найкращої ділянки в країні, — бідкався він. — На першу ніч ми зупинилися біля підніжжя горбів на Дев’яностій Милі. Том Фленнінган, Педді Хеннан та Ден Ші наздогнали нас і почали розпитувати про подробиці походу. Вони були в розвідці і повернулись у старий табір, тільки-но ми звідти вийшли. Вони загнуздали чотирьох коней, що паслись в чагарях, і помчали слідом за нами. Десь через пару днів ми стали табором у низині й сіли ввечері пограти в карти, коли бачимо — повертається Педді. Каже, що в нього лопнув міх і він з своїми напарниками зостався без води. Отож і їде тепер на Дев’яносту Милю по воду.

Ми рушили далі, навіть не підозрюючи про те, що сталось насправді. Потім Ден Ші розповідав, що Фленнінган знайшов перше золото біля Маут-Шарлотт — невеличкий самородок та кілька пристойних зразків.

Ден сказав, що йому подобається ця місцевість. «В таких горах, схожих на цукрові голови, завжди є золото, це точно», — запевнив він Педді Хеннана. Вони вирішили зупинитися тут і провести розвідку. Фленнінган та Педді Хеннан пішли шукати воду й за кілька миль набрели на болітце, проте воно подарувало не більше кварти води. Тоді Педді поїхав назад, у бік Кулгарді, але вночі випав дощ, і коли наступного ранку Педді повернувся до свого табору, Фленнінган показав йому цілу пригорщу золота, взятого у виярку біля Марітани.

— «І там ще багацько лишилось», — додав Фленнінган. Він закидав те місце гіллям, не став більше копати й пішов геть, щоб не привернути чиєїсь уваги. В низині ще був дехто з наших, в тім числі і я з Семом. Але ми навіть гадки не мали, чому це Педді та його дружки не поспішають звідси.

Вони дочекались, поки ми зникли з очей, і тільки тоді взялися до діла. Перенесли свій табір, закілкували ділянку на трьох. І відразу вкопали дев’яносто чотири унції! Далі почали віяти та просівати пісок. Педді Хеннан поїхав зробити заявку. Поки він їздив, напарники взяли ще сотню унцій. А ми з Семом в цей час вибивалися з сил, щоб швидше дістатись до Маунт-Юлу. В цьому поході золото нам і не блиснуло, а по дорозі назад ми почули про знахідку Педді Хеннана! Ех, сто чортів йому в ребра, як же ми злились! Та й як не злитись — адже проґавили щастя всього нашого життя, і тільки тому, що не здогадались покопатися вздовж хребта раніше, ніж Педді Хеннан та його дружки закілкували це місце!

— Є хлопці, яким щастя саме лізе в руки, — з жалем промовив Сем.

— Бісового дідька воно тобі полізе саме, — сказав Довготелесий Джім. — Просто вони вправні старателі, а ви — ні, бо не вмієте дивитися собі під ноги.

Тупе Кайло погодився:

— Що й казати, вхопили облизня. І все-таки деяким хлопцям везе — дивися, йдуть та й спіткнуться об самородок, а справжній старатель переступить через нього і не помітить.

— Був ось такий випадок, — спроквола заговорив Клері Мак-Клерен, задумливо посмоктуючи люльку. — Джек Мор з напарниками викопали шурф і вклали безліч праці в розробку пласта. Але нічого путнього не знайшли, повисмикували свої кілки й покинули ділянку. Місяців через два з’являється якийсь старий волоцюга, кладе на землю свої манатки й починає кип’ятити в котелку воду. Коли гульк — щось поблискує у величезній каменюці, яку Джім прикотив, щоб захистити багаття од вітру. Торохнув він по каменюці й бачить: є! Ну просто вогнем палає! Приставив зразки, організував синдикат. Синдикат заручився правом на розробку, а потім продав ділянку за вісімдесят тисяч фунтів.

— Оце здорово!

— Господи, буває ж таке!

— Золото — воно капризне.

Кожному легко було зрозуміти і скруху Джека Мора, і радість того старого волоцюги, бо всі вони могли опинитись на їхньому місці.

— Я не кажу, що щастя тут ні до чого, — підтакнув Довготелесий Джім. — Але я певен: добрий старатель рано чи пізно, а знайде золото, якщо принюхуватиметься до землі й не кидатиме ділянки, коли спершу нічого немає.

— Де воно е, там-таки воно е, — з сумом промовив Унк. — А де воно є, там немає мене.

Чоловічий регіт котиться далеко по осяяних зоряним світлом рівнинах. В хрипких, надсадних голосах — весела, добродушна іронія:

— Не вішай носа, Унк!

— Ти своє знайдеш!

— Перед смертю ще багачем станеш!

— Таким, як і ми!…

Білл Єгосафат повернувся з Курналпі з сенсаційними новинами про загальні збори старателів.

— Був там один пройдисвіт, Уїнтерботтом; мав собі ділянку за Яром Мертона, — оповідав Білл. — А в напарниках у нього — хлопчина, Джонні Буйвол. Справи йшли не блискуче, але домовленість між ними була така: все ділити порівну. І от цей старий плутяга нишком продав золото крамареві: взяв за один самородок вісімдесят фунтів і переслав гроші дружині в Аделаїду. А потім каже Буйволу, що вирішив кинути цю ділянку, бо з неї користі, як з козла молока, й бере собі в напарники іншого.

Білл зробив паузу, щоб передихнути, а також щоб посилити драматичний ефект; одвернувшись убік, він гучно висякався з допомогою пальців і витер ніс волосатою рукою. Потому заговорив далі:

— Крамар відчув, що тут пахне підлістю. І розповів Буйволу про самородок. Той, звісно, за барки Уїнтерботтома, а старий негідник йому у вічі: мовляв, ти байдики бив на роботі, і тобі нічого не належить за самородок.

Слухачі дружно висловили своє обурення. Це був великий злочин. Він порушував основний принцип життя на золотих приїсках — принцип чесності перед своїм товаришем.

— На Курналпі зараз коло двох тисяч старателів, і бачили б ви, скільки люду повалило на збори, як тільки вдарили в тази. Хлопці просто посатаніли, коли почули історію з Буйволом.

Ну що ж, обрали суддю, а самі, як заведено, були присяжними. Уїнтерботтома поставили на воза, накинули мотузку на шию, а кінець — через балку на веранді крамниці. Деякі так розходилися, що трохи не задушили Бема тією мотузкою, коли він відмовився визнати себе винним. Крамар і той хлопець, якого Бем підмовляв собі у партнери, дали свідчення. Суддя все це підсумував і спитав збори, який їхній присуд.

«Винен!»

«Винен, нечиста сила!» — загорлали ми. І всі, як один, піднесли за це руку.

А деякі запальні голови вимагали:

«Повісити його!»

«Повісити, падлюку!»

Святий Єгосафате! Ніколи я не бачив, щоб люди на зборах так гарячкували! Вони кидались до воза, на якому стояв Уїнтерботтом, і коли б тільки вхопили його, був би йому капець. А той тремтів усім тілом. Зробився не людина, а тінь. І, щоб я луснув, зосталася б від нього сама лише тінь, якби ми не оточили воза та не примусили хлопців схаменутись.

Ну, трохи попрацювали кулаками, потім Ед Джошуа та Джонні Маршалл підвелися з місця й почали умовляти. «Ніколи ще, — сказали вони, — на цьому приїску не було самосудів. Ми, старателі, завжди пишалися тим, що свято шанували закон. Ми не хочемо, щоб про Курналпі пішла погана слава». Мало-помалу всі вгамувались. Було ухвалено, що Уїнтерботтом поверне Буйволу те, що привласнив. Після цього хлопці випровадили його з табору, давши харчів та води на добу, і так горлали та свистіли йому вслід, що за кілька миль було чути.

— Тепер кожен у Курналпі надовго запам’ятає, як обдурювати свого товариша, — сказав на закінчення Білл і задоволено посміхнувся.

Білл збирався їхати в Кулгарді, щоб купити верблюдів і разом з Крупинкою податись на південний схід від Курналпі. Та не встигли вони знятися з місця, як табір загув, мов розтривожений вулик, — всі говорили про те, що Джек Дан натрапив на нове родовище за п’ятнадцять миль на північний захід від Сорок П’ятої Милі.

— Кажуть, багатше за Лондондеррі, — скакав від радості Білл. — Кавалки золота повсюди так і пруть із землі.

Вони з Крупинкою вирішили йти слідами Дана. Хутенько спакували пожитки й побігли закупляти продукти. Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен метнулись у чагарі ловити своїх верблюдів. Джоді Джеймс, Динаміт та ще з десяток страйкуючих шахтарів, не гаючи часу, також поскладали своїречі й приготувалися йти разом з Крупинкою та Біллом. Морріс горів бажанням приєднатися до цього походу, але Фріско був проти. Поки вони туди доберуться, сказав він, там уже все буде закілковано, а їм треба зберегти свою ділянку. Тепер ввійшло в моду захоплювати чужі ділянки. Інспектор Фіннерті вже розглядав сотні таких справ, а ділянка на Хеннані буде варта більше, ніж якась яма, викопана під час цієї гарячки. Через кілька днів заговорили про сутичку на Дановій ділянці: коли старателі приперлись до нього, щоб зробити заявку на розсипне золото, він пригрозив зброєю і викликав солдатів на захист своєї власності.

— І якого чорта він ото комизиться, цей Джек Дан?! — обурювались старателі. — Хіба він не знає законів? Кожен старатель, що добуває розсипне золото,.має право закілкувати ділянку за двадцять кроків від жили.

Елі сплюнув і глибокодумно затягся тютюновим димом.

— Коли воно так, як запевняє солдат Райєн, і хтось із цієї шатії почав колупати жилу, то Джек Дан мав право потурити їх у три вирви. Та я й сам, от не встати мені з цього місця, почастував би їх свинцем, якби вони роззявили пащу на мою жилу, хоч клятий Ярн, сто болячок йому в печінки, й зіпсував мою рушницю.

— Все це вірно, — заявив Тупе Кайло. — Але задля чого Джеку Дану треба було вплутувати поліцію в наші старательські справи? Зібрати збори, вони й розсудять, що до чого, і Джек дістав би те, що йому належить.

Інрді Фріско приносив свою велику гітару з сталевими струнами й голосно заводив якусь популярну пісню. Інші підхоплювали, один по одному прилучаючи до хору свої грубі, хрипкі голоси, які звучали то сумно та журно, то з безтурботною хвацькістю. Хтось просив Меллокі О’Дуайра заспівати «Баладу про зелений колір». Піп Ярн виконував «Зберемося біля річки», а кожен, як міг, підспівував. Часто Елі порушував мовчанку, що западала по тому, комічними куплетами, які він викрикував своїм надтріснутим фальцетом, або Фріско утинав безконечну мексіканську пісеньку з веселим приспівом. Він співав сороміцькі пісні та арії з опер, супроводжуючи спів деренчливими звуками гітари.

Бренькання Фріско на гітарі доводило Морріса до шаленства. Найбільше його дратувало, коли Фріско, розсівшись на землі, починав удавати з себе хлопця-друзяку і, торгаючи струни свого незграбного інструмента, хвальковито запевняв, що об’їздив з ним увесь білий світ.

— Але ж, Моррісе, — заперечувала Саллі, — послухати іноді музику біля табірного вогнища дуже приємно.

— Музику?! — гаркав Морріс. — Ти називаєш оте гидотне завивання музикою? Коли я його чую, мене тягне на вбивство.

— А людям подобається, — сміялася Саллі, — і мені теж.

Морріс ледве стримувався, слухаючи оглушливі дисонанси Фріско, коли той шарпав як попало струни і, майже до невпізнання спотворюючи відомі мелодії, ревів на всю горлянку. Та ще дужче гнівило Морріса те, що Саллі подобались Фріскові концерти, вона аплодувала йому, підспівувала сама й відповідала сміхом на кожен його жарт. Не схвалював Морріс і її манери, розмовляючи з чоловіками, звертатися до них на прізвисько, а також поблажливого ставлення до їхніх жартів. А вони теж не соромились її і починали розпускати язики, називаючи її «маленькою місіс» або «місіс Саллі».

— Ти не повинна лигатися з кожним тутешнім Томом, Діком чи Гаррі, — роздратовано вичитував він Саллі після одного з вечорів, коли вони співали хором біля вогнища.

— Лигатися? Саллі здивовано підвела брови. — Скажи, Моррісе, а що ти називаєш лиганням?

— Ну, — зам’явся Морріс, якому було досить важко дати врозумливу відповідь на це запитання. — Не треба так вільно поводитись.

Саллині очі спалахнули, вона пильно подивилась на свого чоловіка.

— Отже, я надто вільно поводжуся з ними?

— Ти звертаєшся до людей на прізвисько, — пробурмотів Морріс зніяковіло.

— Але ж я не знаю їхніх справжніх імен. Я знаю тільки ті, які чула від тебе, Моррісе. Наприклад, Піп Ярн, як його звати насправді?

— Я й сам не знаю, — неохоче признався Морріс. — Але непристойно, що ти ото співаєш, посміхаєшся і…

— Непристойно співати й посміхатися? — перепитала Саллі.

— Ну, бути такою веселою з чоловіками, — додав Морріс. — Адже тут золотий приїск. Так, так! Незчуєшся, як твоя репутація зійде нанівець.

— Моя репутація? — Очі Саллі блиснули гнівом, — Ти більше б дбав про свою репутацію, Моррісе.

— Саллі!—тільки й спромігся вигукнути Морріс. Вигляд у нього був ображений і розгублений.

— От що, любий, — Саллі посміхнулась своєю найчарівливішою посмішкою. — Ти пробач. Але не говори мені більше про якесь там лигання. Нам треба жити тут у згоді з людьми. Ставитись до них з тією ж добротою та прихильністю, що й вони до нас. А щодо поведінки, то, слово честі, Моррісе, не треба мене вчити, як себе поводити на людях.

РОЗДІЛ XIX

Навколо табору завжди вешталися тубільці, ледь прикриті лахміттям з чужого плеча, в подертих штанях та сорочках, у ветхих спідницях і старих повстяних капелюхах. Брудні, з запаленими очима, схожі на страхітливі опудала, вони сідали навпочіпки перед продовольчою крамничкою чи рундучком м’ясника, випрошували їжу та тютюн, виконували різну випадкову роботу або чекали, щоб якась партія старателів найняла їх за провідників. Морріс застерігав Саллі, щоб вона не привчала темношкірих ходити до неї по їжу та одяг.

— Якщо ти даси їм що-небудь хоч раз, то вже ніколи від них не відкараскаєшся, — сказав він і сердито проганяв тубільців геть, коли заставав їх біля свого намету.

Під кінець місяця з чагарникової хащі прийшло ціле плем’я. Чоловіки й жінки, всі голі, в самих лише волосяних або ж хутряних пов’язках на стегнах. Вони стояли маленькими купками, з цікавістю розглядаючи все довкола, або походжали по табору, мов справжні господарі цієї землі. Здивовано й глузливо вони стежили за тим, як білі люди метушаться на гірському кряжі, риючись у землі, мов величезні щури. Вони хихикали й перегукувались різкими пташиними голосами, а з заходом сонця подалися назад у чагарі й стали табором біля одного з солоних озер.

Того ж вечора Саллі почула веселий і співучий сміх дівчини-тубілки біля багаття Фріско й побачила тоненьку темну постать, що рухалась у світлі вогню.

Наступного ранку та сама дівчина купалась за його наметом. З природженою грацією і простодушністю дикунки вона, стояла на видноті й хлюпалась в одному з Фріскових тазів для промивання золота.

— Фріско дала пахуче мило. Сказала я треба митись, — радісно пояснила вона, вкриваючи білою піною тіло та волосся.

Ніколи ще Саллі не бачила такої привабливої тубільної дівчини. Струнке брунатне тіло з тугими гостренькими персами було схоже на бронзову статуетку. У дівчини були чудові карі очі, але дещо плескате і грубувате обличчя; рот тільки ледве окреслювався блякло-кораловими губами. Намилившись з ніг до голови, вона вилізла з таза, підняла його й вилила воду на себе.

В цей час, щось насвистуючи, з’явився Сем Маллет — він ішов на свою ділянку пізніше, ніж звичайно. Саллі відступила за намет. Але Сем лише мигцем глянув на дівчину, хоча й гукнув до неї жартівливо:

— Мийся, мийся як слід, Марітано!

— Мийся, мийся як слід, Марітано, — так само весело озвалася вона.

Дівчина струсила воду з волосся і стала походжати на осонні, щоб обсушитись. Потім шмигнула в намет і за кілька хвилин вийшла звідти в старій Фрісковій сорочці; навколо стану вона обгорнула шматок ситцю з червоними та жовтими візерунками, а на шию почепила кілька разків скляного намиста.

Застелюючи ліжка, Саллі побачила дівчину біля входу до свого намету. Босонога, з грайливими блискучими очима, вона цілком могла зійти за мексіканку або іспанку. Саллі привітно посміхнулась до неї, і цілий день дівчина з сором’язливою цікавістю крутилася біля намету та раз у раз здивовано вигукувала, спостерігаючи незрозумілі звичаї білої жінки і засипаючи Саллі запитаннями каліченою англійською мовою.

— Що то за дівчина в наметі Фріско? — спитала Саллі в Морріса, коли той увечері повернувся з роботи.

— Марітана, — пробурчав Морріс. — Він присягається, що вона метиска.

— Марітана? — Саллі посміхнулась. То он, виходить, чому містер Фріско Джо Мерфі співав з таким іронічним пафосом:

Марітано, лісова моя квітко,
Навіщо тобі твоє горде ім’я?
Посадили тебе в позолочену клітку
І зганьбили навіки, кохана моя.

— Звісно, це брехня, — сказав Морріс. — Одна з чергових його вигадок.

— Але вона не схожа на тутешніх жінок, — заперечила Саллі. — І шкіра в неї світліша, і вираз обличчя осмисленіший.

— Дурниці! — роздратовано вигукнув Морріс. — Марітана — звичайна тубілка, і даремно Фріско хоче когось переконати, що це не так. А дісталась вона йому теж звичайним шляхом.

— Тобто?

— Першої ночі, коли ми поставили намети під цією горою, неподалік було кочовище тубільців. Вони прислали до нас двох дівчаток. Фріско вирішив залишити в себе одне з них, а друге з плиткою тютюну та бляшанкою варення одіслав назад. Дівча, яке обрав Фріско, було дуже молоде і полохливе, воно почало кусатися й дряпатись, мов дика кішка, і зрештою втекло. Ось через що Фріско й назвав його Марітаною. Темношкірі присилали інших дівчат, але Фріско вони не сподобались. Старателі почали піддразнювати його цією маленькою темношкірою мегерою і, щоб позлити Фріско, назвали гору її ім’ям.

Через кілька тижнів Марітана прийшла знову. Очевидно, скоряючись волі та звичаям племені, її батько та майбутній чоловік мали розмову з Фріско. За право залишити її в себе Фріско подарував їм кілька пляшок вина та дві плитки тютюну. Але треба віддати йому належне, Фріско добре ставився до неї, годував її і одягав барвисто, немов циганку. Деякий час вона була нібито цілком задоволена, але потім знову втекла в чагарі, забруднила своє вбрання й роздарувала намисто. Тепер вона йде і повертається назад, коли їй заманеться. Але Фріско примушує її залишати свій одяг і всі оті брязкальця тут, поки вона гостює у своїх, а повертаючись, вона повинна викупатися й надіти все це на себе.

Та все-таки Морріс обурювався, що Фріско тримає Марітану в таборі, коли поруч живе місіс Гауг. Цей одвертий, безсоромний зв’язок з темношкірою, казав він, ображає гідність білої жінки, і Морріс забороняв Саллі мати будь-які стосунки з Марітаною.

— Ти повинна ігнорувати її… і Фріско теж, — сказав Морріс.

— Як же це зробити? — заперечила Саллі. — Дівчина ні в чому не винна. І я не можу поводитися з нею грубо, коли вона приходить до мене з чагарів, мов дике звірятко. А щодо містера Мерфі, то, певне, ми й досі ще не розплатилися з ним?

— Перестань мене гризти, — буркнув Морріс.

— Якщо це так, то ми не можемо його ігнорувати, — стояла на своєму Саллі. — Тільки, прошу, зрозумій мене правильно, Моррісе. Я не менше, ніж ти, осуджую такі зв’язки наших чоловіків з тубільними жінками.

— Оцього вже ти ніколи мені не закинеш, — запевнив її Морріс. — Тубілки брудні; від них погано тхне, хоч деякі замолоду й бувають досить привабні. Але вбий мене, не розумію, як може порядна людина мати з ними щось спільне. І найгірше те, що є негідники, які викрадають цих жінок і ґвалтують їх, а іншим доводиться розплачуватись за чужі гріхи.

Саллі це знала. Приємно було усвідомлювати, що Морріс ніколи не водився з тубільними жінками: вони викликали в нього відразу. Морріс і раніше розповідав їй, що сутички між старателями та кочівниками здебільшого виникали саме через те, що білі зазіхали на їхніх жінок.

Тубільці охоче позичали своїх дружин білим, але вважали, що білі за це повинні ділитися з ними всім, що в них є. Коли ж так не виходило, вони перед світанням вчиняли раптові наскоки на старательські табори і засипали їх хмарами списів, а білі відповідали стріляниною з рушниць, проливаючи кров тубільців. Починалась кривава ворожнеча. В свідомості тубільців всі білі належали до одного племені й були відповідальні за злочин кожного свого одноплемінника. Це був їхній закон — єдиний закон, який вони знали: око за око, зуб за зуб!

У тих місцевостях, де кочівники були настроєні вороже, вони іноді засилали своїх дівчат до табору білих як принаду. Деякі старателі не могли побороти спокуси, дивлячись на смуглянок, що вештались поміж наметами після заходу сонця. Інші були обачніші й більше боялися списів, вони спроваджували дівчат назад, добровільно обдарувавши їх кількома бляшанками варення, борошном або цукром. Нехай собі йдуть, був би тільки мир. Та у віддалених районах, за Лейк-Кері чи в напрямі Ерроу, старателі, що залишали в себе на ніч тубільних жінок, важили своїм життям.

У великих таборах, таких, як Хеннан, де кочівники жили, мов ворони на смітнику, парування з тубілками було досить поширеним явищем, хоч більшість золотошукачів соромилися своїх взаємин з темношкірими жінками. З почуття добропристойності кожен намагався якось це приховати. Але Фріско виставляв Марітану всім напоказ, вбирав її у строкатий ситець і так хизувався нею, ніби вона справді була коханкою, якою варто пишатись. І це страшенно дратувало Морріса.

Родичі Марітани обліпляли Фрісків намет, наче мухи. Вони сиділи в пилюці, чекаючи його з роботи, і як тільки він з’являвся, починали щось збуджено лопотіти. Фріско походжав серед них, посміхаючись і весело вітаючись з кожним. Він обділяв їх бляшанками з варенням, борошном та цукром, а іноді — старим одягом, плитками тютюну та клаптями барвистого ситцю. Для цього він мав спеціальний ящик, де, за його висловом, лежали «предмети товарообміну», і доводив Моррісу, що з «негритосами» треба жити в злагоді. Мовляв, на власному досвіді переконався в цьому, коли плавав матросом у південних морях.

Звісно, австралійські тубільці в багатьох відношеннях зовсім не те, погоджувався він. З ними не дуже поторгуєш. Та, власне, для обміну вони нічого й не мають, крім води, жінок, та ще знають оті закапелки, де можна знайти золото. З цілком зрозумілих причин вони сахалися чужинців, які загарбували їхню землю, але їжа білих людей, вино та тютюн зрештою брали гору над інстинктивною недовірою. Проте Фріско обстоював думку, що темношкірі можуть неабияк прислужитись тому, хто провадить розвідку в безводній країні: покажуть і воду, й золото, коли відчуватимуть до себе дружнню прихильність. І з ними зовсім не важко ладнати, якщо добре до них ставитись, давати їжу, вино та тютюн і взагалі поводитись пристойно.

Дорога витівка, казав Морріс. Щоправда, подеколи якийсь тубілець і приводив старателів до багатої жили або туди, де була вода, без якої білим загрожувала неминуча смерть; та загалом дикі племена оберігали в ті дні таємницю своїх водосховищ з лютою впертістю. Нічим неможливо було їх примусити показати схованку золота чи води. Вони надто добре знали, що золото накликало в їхні краї незліченні стовпища людей та тварин, які поглинали всі водні запаси й витоптували мисливські угіддя. Морріс запевняв, що Фріскова щедрість пояснюється тільки бажанням удержати біля себе Марітану.

РОЗДІЛ XX

Марітана ступала так тихо, що камінці ледь шурхотіли під її босими ногами. Лише побрязкування скляного намиста, подарованого Фріско, та приглушений дзюркотливий сміх сповіщав про її наближення. Ну як тут не посміхнутись до неї, не зрадіти її появі, коли вона стоїть отак перед тобою, легка, струнка та принадна, і боязко позирає на тебе з-під довгих вій, наче звірятко. Так подумала Саллі, коли Марітана завітала до неї одного ранку зразу ж після того, як Фріско й Морріс пішли на роботу.

Раз у раз захоплено вигукуючи, Марітана годинами стежила за тим, що робить Саллі, пильно вдивлялася в її обличчя, силкуючись прочитати думки білої жінки, як люди її племені читають сліди на піску. Вона була така чутлива, що одразу ж угадувала, коли Саллі бувала чимсь незадоволена чи просто стомлювалась від неї, і тоді тихенько й покірливо йшла собі геть.

Але наступного дня вона знову приходила з простодушним веселим сміхом та запитливими очима.

Саллі відчувала, що її теж вабить до цієї тубільної дівчини, як Марітану до неї. «Мірі», — казала на неї Саллі: так її звали одноплемінники. Вони пробували порозумітись між собою, користуючись жахливою мішаниною тубільних та англійських слів, і Марітана в простоті душевній пересипала свою мову добірною лайкою, яку постійно чула від золотошукачів.

— Не можна так говорити, Мірі! — казала їй Саллі. І Мірі зрозуміла, що є слова, заборонені для жінок.

Вона була дуже кмітлива і швидко переймала все, що говорила й робила «місіс Саллі». Зв’язала собі віник з гілок і почала мести та прибирати навколо Фріскового намету так само, як Саллі підмітала навколо свого. Потім перемила посуд, випрала Фріскову брудну білизну й розвішала її на кущах сохнути. Саллі навчила її куховарити й шити. Вони разом пошили для Марітани плаття з шматка ситцю з червоними та жовтими візерунками; досі вона просто обгортала ним стегна, а він завжди сповзав униз; тоді вона підхоплювала його і недбало перекидала через руку. Марітана дуже пишалася своїм новим платтям, точнісінько таким, які носять білі жінки, і вже збагнула, що його не можна скидати при всіх.

Вечорами до них іноді приходив Фріско і поводився, як завжди, з нахабною зухвалістю. Але вже не було співів біля вогнища Саллі. Фріско співав і бренькав на гітарі біля власного багаття, й чоловіки збирались тепер там. Більшість з них, бо дехто ще за звичкою заходив погомоніти до Морріса, поки Фріско не розпочав у себе гри в ту-ап. Але підкидання монет принадило навіть Морріса, і він став коротати вечори у Фріско при світлі багаття та гасового ліхтаря.

Саллі зосталася сама з собою біля свого багаття; щоправда, частенько з пітьми тихо виходила Марітана й сідала навпочіпки поруч неї; дівчина мовчки втуплювала очі в огонь, поки не починала куняти або поки Саллі не йшла спати. Хоч спати Саллі не могла. Шум та крики біля сусіднього багаття не змовкали до ранку. Охоплена ненавистю до Фріско Джо Мерфі, Саллі намагалась уявити, скільки Морріс виграв або програв, в однаковій мірі боячись і того, й другого: адже в ньому знову Могла прокинутись пристрасть до азартних ігор.

Останнім часом Морріс став дуже вередливий і незговірливий. Вони трохи не посварилися через те, що він майже кожного вечора грав у ту-ап. Були на це й інші причини, хоча б та сама Марітана. Саллі ніяк не могла збагнути, що найшло на Морріса. Він просто бачити не міг нещасної дівчини і ставився до неї з брутальною жорстокістю: лаяв і проганяв геть, коли заставав її біля Саллі.

Тепер Марітана вже не чекала, поки її проженуть. Угледівши Морріса, вона тікала сама. Саллі пробувала угомонити свого чоловіка, але той заявив, що її дружба з Марітаною, по суті, означає мовчазне схвалення Фріскового перелюбства з тубілкою. Це принижує в таборі Саллин престиж, а його, Морріса, ставить у дуже незручне становище.

— Я просто не можу тебе зрозуміти, Моррісе, — заперечила Саллі. — По-моєму, жодна жінка не відмовилася б допомогти такому юному створінню, а потім — мені подобається гуляти з нею в чагарях.

Фріско реготався, мов божевільний, коли Марітана почала нашивати нову синю латку на його робочі штани, хоч у цьому не було ніякої потреби, тільки тому, що бачила, як Саллі латає драні штани Морріса. Місіс Гауг виховує з його дикої кішечкя доброчесну стару діву, казав він; однак сама Марітана, здавалось, була дуже задоволена своїми досягненнями.

Проте вона нічого не забула і з того, що знала раніше. Саллі любила згадувати, що Марітана також навчила її багато чого. Гуляти з Марітаною було страшенно цікаво. Іноді вона знаходила маленький самородок і пояснювала Саллі, що шукати треба в тих місцях, де розсипана галька, серед вивітреного кварцу та уламків скель. Забавно було також спостерігати, як Марітана висліджує змію або гігантську ящірку, спритно вбиває її і несе в табір на кінці палиці.

Марітана пекла цих плазунів у приску й частувала їхнім білим м’ясом Фріско. Той запевняв, що воно дуже смачне, особливо з розтопленим маслом, — зовсім як риба. Але Саллі не могла примусити себе скуштувати цих делікатесів або, ще гірше, великих білих личинок, що їх Марітана видлубувала з-під кори старих дерев.

Одного разу, коли вони гуляли на південь від Маунт-Шарлотт, на очі їм трапилась дивна маленька потвора, що її місцеві жителі називають «гірським чортом». То був хамелеон; на сонці він ставав жовтим з коричневими цяточками, а коли повзав серед каміння, то набирав іншого захисного забарвлення — бурого й сірого. Створіння абсолютно безневинне, але жахливо потворне. Все його тіло було вкрите пухирчиками, банькаті очиці блищали, мов намистини. Ну чисто тобі маленький дракон, подумала Саллі, або якийсь перевертень із казки.

— Мінгарі! — тихо скрикнула Марітана, помітивши тварину. Вона сіла на землю трохи віддалік, щоб не сполохати хамелеона, який вигрівався на сонці. Але мінгарі зник так швидко й безшумно, що Саллі навіть не помітила, куди він подівся.

— Мабуть, вона робила кубу[14], — пояснила Марітана і, благоговійно притишивши голос, почала розповідати про те, що в давні-прадавні часи, коли сюди прийшли перші темношкірі, мінгарі були жінками, які цуралися чоловіків. Закон забороняв їм розмовляти чи свистіти, щоб їх не почули чоловіки, а коли мінгарі проходили місцями полювання, їх охороняли злі духи. Жінки-мінгарі повинні були народжувати дітей для всіх тубільних племен. І де б вони не сіли відпочити — біля водойми чи під великим каменем, — вони залишали там купу немовлят. Та одного разу, коли жінку-мінгарі схопив молодий воїн, вона закричала, й тоді злі духи обернули всіх її сестер на оцих маленьких тваринок, позбавивши їх голосу й усіявши тіла роговими наростами для захисту від ворогів.

— Але мінгарі й досі залишають дітей скрізь, де вони відпочивають, і якщо Марітана та й навіть сама Саллі посидять трохи на тому місці, де був хамелеон, у них неодмінно народиться дитинка, — з надією в голосі сказала Марітана.

— Тоді ходім звідси швидше! — вигукнула Саллі, удаючи, ніби вона дуже злякалася. — Я зовсім не хочу мати зараз дитину, Мірі.

Марітана засміялась своїм дзюркотливим сміхом, але поди вилась на білу жінку з подивом і недовірою.

— Як! Не хочеш кубу? — пробурмотіла вона.

Іншим разом під час прогулянки вони підійшли до солоного озера й побачили, що вся його поверхня аж рябіє дикими качками. Марітана побігла назад, щоб попередити Фріско. Наступного ранку, до сходу сонця, Морріс та Фріско подались до солоного озера. Вони перебрались через болото, забрели в озеро й, ховаючись під кущами, як це робили кочівники, почали стріляти птахів. Марітана пішла разом з ними й, скинувши з себе одяг, шубовснула в крижану воду: вона збирала забиту дичину.

Щаслива й радісна, вона повернулася в табір, несучи на плечі довгу палицю, унизану невеличкими чорними лискучими птахами. Цілий день вона поралась біля них, заліплюючи кожну качку з тельбухами й пір’ям у грязюку, а потім викопала яму в землі, щоб так їх і запекти, за звичаєм свого народу.

— Дика качка а-ля Марітана — смачнішого зроду не їв! — вихвалявся Фріско.

Але Морріс волів, щоб качку було обпатрано й вичищено, і Саллі засмажила його частку здобичі у великій закопченій макітрі, що правила їй за похідну піч. У них з Моррісом не; було гостей на обіді. Зате з десяток родичів Марітани раптом з’явились невідомо звідки, щоб взяти участь у бенкеті. Вони сіли півколом позад Фріскового вогнища, ніби мали незаперечне право на здобич чоловіка їхньої одноплемінниці.

Побачивши цю братію, Фріско розсміявся. Він сказав, що йому подобається роль знаменитого мисливця, і він роздавав шматки печеної качатини з добродушною щедрістю. Нарешті бенкет закінчився, й тубільці пішли. Та коли наступного вечора, Фріско повернувся з роботи, він знову застав їх біля свого намету: вони просили борошна, цукру, чаю та тютюну. Фріско розлютився й потурив їх геть, сиплючи брутальною лайкою та прокльонами їм услід, аж поки останній темношкірий зник з очей.

Марітана сприйняла його гнів’дуже спокійно, ніби так і повинно було бути. Вона, як і раніше, походжала по табору, заливаючись веселим дзюркотливим сміхом, і з захопленням робила все, чого навчилась від Саллі. Та через кілька днів вона зникла. Пішла до своїх, пояснив Фріско, і кочуватиме тепер з племенем доти, поки її чоловікові, старому Бардоку, не забажається вина та тютюну. Тоді він знову пошле Марітану у табір до білих.

РОЗДІЛ XXI

Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, — наближалося літо.

Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами — смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.

Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.

Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.

— Я поставив!

— Іду на фунт!

— Ану, кидай!

— Сюди, до мене, мої миленькі!

— Так і є — орел!

— Хай йому дідько — знову орел!

— Ставлю долар!

— Десять шилінгів!

— Соверен!

— Катай!

— Крути, Янкі!

— Свята мадонна!

— Решка буде!

— А хай їй грець!

Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок — все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.

Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», — казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.

Щонеділі вони з ранку до вечора стояли або сиділи навпочіпки колом, в пилюці, під пекучим промінням сонця, пожадливими очима стежачи за тим, як перекидаються в повітрі дві монетки. Дебелі бородаті старателі, старі золотошукачі-одиночки, практичні й розсудливі рудокопи, наїжджі хижоокі шулери, жовтороті молодики — всі з диким азартом чекали, яким боком упадуть на землю ці монетки. Ввечері надворі, як правило, не грали: через непевне світло надто часто виникали суперечки. Та коли золото йшло погано й час тягся страшенно повільно, ті, що довіряли один одному, затівали гру навіть у темряві, як оце зараз біля намету Фріско, і тупцювались до півночі на піщаному майданчику, освітленому тьмяним гасовим ліхтарем.

І не можна винуватити людей, чиє життя таке суворе й безрадісне, за те, що вони шукають хоч якоїсь розваги, казала собі Саллі, ту-ап давав їм короткі хвилини забуття у тій жорстокій, тяжкій боротьбі за існування, яку вони повсякденно вели. Саллі дивувалась, як можуть дорослі, поважні люди отак захоплюватись дитячою грою, але Морріс пояснив їй, в чому тут справа.

— Ту-ап — азартна гра й до того ж чесна, — сказав він, — чесніша за всі інші азартні ігри. Вона дає і бідній людині шанси на виграш. В цьому її спокусливість.

Морріс сам, бувало, програвав до півсотні фунтів, а вигравав іноді й більше. Янкі Набрида, коли йому таланило, ставив на кін великі гроші. Саллі чула, як іноді з рук у руки переходило до сотні фунтів і чимало старателів швидко вилітали в трубу. Та це була не біда. Кожен міг позичити грошей на ставку, а крамарі давали продукти в борг.

Якщо гра йшла за всіма правилами й за банк відповідав добре відомий і грошовитий чоловік, ставки досягали великих сум; але з «чужаками» більшість старателів грала дуже обережно. Дехто з них уже попадався на гачок шахраїв, які пускали в хід монети, однакові з обох боків. Коли такого пройдисвіта ловили на гарячому, над ним вчиняли досить жорстоку розправу. В Курналпі одного з них трохи не забили до смерті, однак це не заважало іншим при нагоді показати спритність своїх рук.

Кожен гравець міг вийти на середину кола і заявити про своє бажання підкинути монети, їх клали «орлом» догори на «лопатку» — вузьку дерев’яну дощечку, — щоб кожен міг перевірити, чи не однакові вони з обох боків.

Ставки робились одразу після того, як гравець, що підкидав монети, вручав свою ставку «банкірові» або клав її на землю біля його ніг — це могло бути і п’ять чи десять шилінгів, і цілий фунт стерлінгів. Метальник ставив на «орла». «Банкір» оголошував умови і подавав команду.

Ті, що грали на «решку», клали свої ставки на землю перед собою, а ті, що на «орла», — кидали гроші в середину кола. Решта «примазувалась» на менші суми — шість пенсії або шилінг. Якщо монети падали на різні боки — «один на один», метальник мав право підкинути їх ще раз. При двох «решках» він втрачав свою ставку, передавав «лопатку» іншому й виходив з кола. При двох «орлах» він міг залишитись і подвоїти ставку, підкинути ті самі монети або ж замінити їх іншими. Після того як гравець тричі «крутнув на орла», він мусив заплатити «банкірові» п’ять шилінгів. Якщо ж він «зривав» великий «банк», то одразу ж розпозичував фунт або два іншим, і кидав десять шилінгів тому, хто підбирав монети.

Іноді удачливий гравець, поставивши спершу на «орла» й вигравши, ставив потім «проти себе» і теж вигравав. Це називалось «обдурити щастя». Але такі трюки дозволялись не більш одного-двох разів за вечір. «Банкір» міг також забракувати кидок на тій підставі, що монету було пущено «дзигою» або метальник торкнувся «лопатки» пальцями. Коли гра відбувалась на піщаному майданчику, монети можна було пускати «метеликом», але цей прийом заборонявся, якщо довкола було каміння і монетка могла підскочити й викликати суперечки.

Морріс запевняв, що не любить цієї гри. Для нього вона надто груба й галаслива. Він віддавав перевагу спокійному покеру або марамбіджі. Але ту-ап став національною грою, і недобре сахатися людей. Він грав тому, що хотів бути в дружніх відносинах з старателями і не хотів, щоб його вважали чваньком та скупирдягою. Тільки старі скнари, такі, як Елі Нанкерроу та Ун Трегурта, уникали гри в ту-ап. Та ще, звичайно, Піп Ярн, але всі розуміли, що сан зобов’язує його засуджувати гру в ту-ап, як пастку для заблудних душ.

В душі Саллі погоджувалась з ним. Але їй хотілось, щоб Морріс грав не так часто. Каменем гнітила думка, що він розтринькує гроші, коли треба розрахуватися з боргами та придбати будинок, їй остогидло вже позичати гроші і брати продукти в кредит. Невже Морріс не розуміє, що не можна без кінця жити так безладно, як вони живуть зараз?

Краще виконувати якусь чесну роботу, ніж давати таким людям, як матінка Баггінс, право глумитися з них. Саллі не бачила причин, чому б їй не заробляти свій хліб у Хеннані так само, як вона заробляла його в Південному Хресті та Кулгарді; а Морріс нехай працює з Фріско в шахті, яку вони копають, чи ходить на розвідки… Люк Джогеган спорудив готель поруч з своєю пивничкою «Чорний лебідь», яка містилася в наметі, йому потрібна куховарка. Чому б їй не найнятися на цю роботу? Та Морріс і слухати про це не хотів. І страшенно сердився, коли Саллі намагалася умовити його не грати в покер чи в ту-ап — адже вони не можуть дозволити собі «ризику програшу», казала вона.

— Я завжди залишаюсь у виграші, — нетерпляче огризався Морріс.

— Тоді, гадаю, ти повернув борг містеру Мерфі? — запитувала Саллі.

На це Морріс не давав певної відповіді і просив не втручатися в те, що її не стосується.

— Дуже навіть стосується, — не відступала Саллі.

— Я веду наші грошові справи, — починав дратуватися Морріс. — Згоден, був такий період, коли я ніби забув про це, але ж, здається, по дорозі сюди з Кулгарді ми порозумілися одне з одним і дійшли певної згоди.

— Це вірно, пробач. — Згадка про їхню домовленість примушувала її замовкати.

І все-таки її розмови, подумала Саллі, очевидно, вплинули на Морріса: він рідше став тікати вечорами, та й Фріско тепер влаштовував гру лише по суботах.

— Кажуть, Зеб Лейн спродав Великий Боулдер в Лондоні, — докинув якось увечері Фріско, підійшовши до Саллиного вогнища, біля якого Тупе Кайло та Сем Маллет балакали з Моррісом.

— Щастить же чортам, — озвався Тупе Кайло. — У них в кишенях гуляв вітер, коли Брукмен зробив заявку на двадцять акрів навколо Боулдера. Потім Сем Пірс трохи далі натрапив на жилу, і Брукмен подався в Кулгарді взяти дозвіл ще на два дцять акрів біля Лейк-В’ю. Сорок акрів — непоганий шматочок, є про що написати додому.

— Брукмен каже, остання проба з Лейк-В’ю була ще кращою за попередні, — з заздрістю сказав Фріско.

— А геологи та експерти, що побували тут недавно, вважають, що глибока розробка Великого Боулдера не виправдає себе, — зауважив Морріс.

— Теж мені — геологи, експерти! — зневажливо сплюнув Тупе Кайло. — Вони ганять ділянку Брукмена, кажуть, що це — кіт у мішку. А що вони торочили кілька років тому? «Ніколи в Західній Австралії не буде знайдено золота, вартого промислової розробки». А Бейлі, а Багатство Націй, а Карбін, не кажучи вже про Біле Перо та Курналпі? Прорахувалися, любі, і тепер хочуть довести, що Хеннан ніколи не дасть жильного золота, а розсипне, мовляв, уже вичерпується. Я думаю, вони знов помиляються.

— А к бісу їх! — весело вигукнув Фріско.

— Брукменів приїск, може, й не дасть того, що рудники Бейлі, — обережно зауважив Сем. — Але жильного золота там багато й на більшій площі. Принаймні ми з Тупим Кайлом будемо триматися своєї ділянки біля Боулдера.

— Ще б пак! — підтвердив Тупе Кайло.

— Поки не заявиться якийсь тип та не купить її у вас для англійського синдикату? — спитав Морріс. — Чи ви сподіваєтесь збути її в Аделаїді?

— Ну, знаєш, я не капіталіст і не можу вкладати гроші в розробку, — з деяким сумом у голосі відповів Сем. — А ділянка хороша, зручно розташована. Я так гадаю, що ми за неї візьмемо добрі гроші, коли тут почнеться бум.

— Почнеться! — впевнено сказав Тупе Кайло.

— От і я доводжу це Моррі, — з усмішкою пояснив Фріско. — А він хоче кинути ділянку й перекочувати в Біле Перо. Я ж запевняю, що дуже скоро на Хеннан, мов круки, налетять товстосуми.

— Ті, що покинули свої ділянки тут і повіялися в Мензіс[15], Біле Перо, Курналпі чи Дан, рватимуть на собі волосся, — спроквола й діловито промовив Сем, ніби в цьому не могло бути ніякого сумніву.

— Афера Зеба Лейна з Великим Боулдером — погана прикмета, — сухо зауважив Морріс. —Це удар по австралійських промисловцях. А що він одержав? Дулю готівкою й лише третину паїв в англійській компанії. Відколи стали відомі висновки експертів, лондонські пайовики бояться й починати розробку.

Фріско спалахнув:

— Якщо руда, яку показував мені Чарлі де Роз, не підніме акцій Лейк-В’ю та Східного Боулдера, коли почнеться розробка, я одразу виходжу з гри. А доти я скуповую їх на всі свої гроші.

— Акції Лейк-В’ю та Східного Боулдера? Брешеш, Фріско!

— Щоб мені луснути, не брешу. Купив — і притримую їх. Лише в старого Уїтфорда взяв дві тисячі по шилінгу за штуку.

— Цілком очевидно, — сказав Морріс, повертаючись до своєї думки, — що синдикату Брукмена дуже сутужно. Бракує грошей. Директорат в Аделаїді реорганізував його в компанію з обмеженою відповідальністю. Тепер він зветься «Кулгардійська золотопромислова компанія», і вони випустили сто тисяч акцій по номіналу.

— Хай йому чорт! — Фріско підвівся, позіхаючи й потягуючись. — Він ще себе покаже, наш Великий Боулдер, а якщо лусне, я підберу друзки.

Його веселий сміх розрядив атмосферу, хоч Морріс усе ще сидів нахмурений.

— Правильно, Фріско! — підхопив Сем. — Будемо триматися за Хеннан — і всі ми станемо мільйонерами.

— Може, це й добре для тих, хто ухопив собі перспективні ділянки чи має гроші, щоб спекулювати на акціях, — встряв у розмову Великий Джім. — Але старателям ні до чого ковтати пилюку в порожніх ямах. По-моєму, Морріс каже діло. Я сам уже не вірю в Хеннан. Ну то й що? Не тільки світу, що у вікні, місця ще вистачить і кожного дня можна надибати своє щастя.

Він та Клері Мак-Клерен повернулися з розробки Дана, нічого там не знайшовши. Клері затримався в Кулгарді, щоб позичити грошей, докупити кілька верблюдів і податись на тривалу розвідку на північний схід, а Джім завернув до гурту разом з Янкі та Тедом Доу по дорозі в пивницю.

— Ходімо вип’ємо! — весело гукнув Тед.

Цим на приїсках закінчувалось більшість суперечок. Всі повставали з землі, де лежали простягнувшись або сиділи навпочіпки.

Коли далеко за північ вони повертались до своїх наметів, всі були п’яні, сміялися й горлали пісні, й найголосніше за всіх — Тед та Фріско.

РОЗДІЛ XXII

Саллі з подивом відчувала, що скучає за Марітаною.

Вдома, на Південному Заході, вона звикла щодня стикатися з тубільцями, її батько, на відміну від багатьох піонерів, добре ставився до них. Темні, затуркані люди, казав він. Молоді тубільці пасли в нього худобу, розчищали землю від чагарів, а мати привчила жінок та дівчат допомагати їй у хаті, коли мала на своїх руках двоє-троє малих дітей. Коли народилася Саллі, її теж доглядала стара тубілка, бо взяти якусь іншу няньку було просто ніде. І все-таки кочівники залишалися чужими й незрозумілими істотами для їхньої родини.

Хоч Саллі завжди була в дружніх стосунках і з старою Поллі, і з молодими служницями, жартувала й сміялася з ними, вона не пригадувала, щоб колись у своєму житті відчувала справжню прихильність до тубільної жінки. Але Марітана дуже відрізнялася від тих тубілок, яких вона знала. Була кмітливіша й охочіше переймала звичаї білих людей.

Саллі мусила визнати, що знайомство з Марітаною принесло їй приємну розвагу. В її табірному хазяйстві робити було майже нічого, і нескінченно довго тяглися дні, поки Морріс працював на ділянці, та вечори, коли він ішов грати в ту-ап. Саллі часто здавалося, що Фріско, може, справді має рацію, запевняючи, що Марітана — метиска, її бронзова шкіра була світліша, ніж у інших тубілок, волосся м’якше, темно-каштанове, з світлим полиском, коли вона його вимиє.

Сем Маллет був згоден з Саллі.

— В усякому разі, метисок, старших за Марітану, я зустрічав чимало в цих краях, — казав він. — Очевидно, не всі піонери в експедиції Ханта були святі. Були серед них і солдати та каторжники, якийсь каторжник навіть втік і його не спіймали. Темношкірі запевняють, що коли їхня жінка походить в тіні білого чоловіка, вона народжує не таких темних дітей, як інші. Цим вони пояснюють світлошкірість Марітани. Калгурла, її мати, до смерті боїться білих чоловіків і десятою дорогою обходить їхні тіні. Вона ненавидить Фріско й завжди блукає навколо його табору, коли Марітана там. А коли дочка затримується в нього надто довго, вона кличе її з кущів, і Марітана миттю зникає, мов наполохана пташка.

Невдовзі після чергової втечі Марітани Фріско поїхав на кілька днів у Кулгарді. Він повернувся у візку, запряженому парою австралійських коней, — все це йому продав один старатель, що, розбагатівши, поїхав з приїсків. Та Фріско мав при собі ще й інше. Зіскочивши на землю й не розпрягаючи потомлених коней, він урочисто передав місіс Гауг два листи, а з-під сидіння витяг пляшку вина, яку послала їй місіс Фогарті.

Саллі радісно скрикнула й, зовсім забувши про те, що вона не схвалює поведінки містера Мерфі, палко подякувала йому, а потім сіла читати листи. Один був від Лори, другий від Марі. Лорин лист містив найдокладніший опис будинку, що його поставий для неї Олф поблизу рудника. Не дуже великий, але цілком комфортабельний, з гратчастою верандою і сіткою на вікнах від мух. Там була прохолодна комора, кухня з плитою, лінолеум на підлозі, білі мереживні завіси і справжня спальня з усім потрібним. Крім того, була ще ванна кімната й два великих баки для води, які зараз повнісінькі вщерть. Саллі обов’язково повинна приїхати до них у гості на кілька днів, писала Лора, хоча б заради того, щоб поніжитись у ванні.

Поки Саллі, примостившись на ящику, читала листи, Фріско розмовляв з Моррісом. Вона подивилась краєчком ока на його гінку молодецьку постать і прислухалась до його жвавої розповіді:

— Я збігав глянути на їхню «Леді Лору». А потім Олф повів мене додому перепустити чарчину. Ах, біс йому в ребра, ото утнув домок — є на що глянути, Моррі! А який сад — повсюди квіти, овочі! Олф каже, що на цій землі досить краплини води — і все буяє. А місіс Олф — ну просто лялечка! Коли сидиш у них у вітальні, забуваєш, що ти на приїсках. Тільки Дінні щось непокоїть «Леді Лора». Він вважає, що рудник вичерпався і що Олф надаремно вкладає в нього гроші. Дінні ходив на приїск Дана, приніс звідти триста сімдесят унцій і продав свою ділянку лорду Седлі. Дільце покропили у Фогарті.

Морріса більше цікавило нове родовище за дванадцять миль на північ від приїску Дана, про яке повідомили Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.

Фріско зареготав, ніби то був веселий жарт.

— На приїску Дана було лише кілька пристойних ділянок — поруч з Багатством, — сказав він. — І будьте певні, одну з них Педді Пекар прибрав собі до рук. Він їздив у Мельбурн та Сідней розтринькувати золото, здобуте в Курналпі. Каже, повернувся голий мов бубон — один лише перстень вцілів на руці — і знову почав гребтися в землі. За три-чотири дні знайшов жменю самородків і продав ділянку за три тисячі. Та загалом земля там бідна, розповідають хлопці. Справжніх покладів золота немає. Багато старателів покидали свої ділянки і пішли звідти — серед них і Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.

Фріско запалив товсту сигару — він дуже любив їх, але не часто міг дозволятй собі таку розкіш — і вів далі:

— Джіммі й Карбін подалися на північ, та от біда: чорношкірі пограбували їхній табір. Довелось повертатися в Кулгарді за харчами. Дорогою Джіммі не припиняв розвідки, цюкав по скелі то тут, то там. Знайшов невеличкий виступ породи, почав нишпорити довкола, коли бачить — вомбатова[16] нора під кущами. Нахилився, щоб подивитись, чи там малий халамидник, і трохи не впав непритомний: вірите — всі стіни тієї нори всуціль золоті! Певне, й звіряті подобалось, щоб все навколо нього сяяло. Воно гарненько почистило стіни й почувало себе чудово у золотій хатці.

Морріс жадливо слухав товариша; його очі волого блищали.

— Джіммі зойкнув, і його напарники кинулись до нього, — Фріско посміхався, смакуючи свою розповідь. — Вони нав’ючили верблюдів зразками — все кварц у золотих прожилках — і поїхали до контори інспектора. Продали ці зразки за десять тисяч фунтів. Слово честі, Моррі, не брешу: золота в зразках було більше, ніж породи, принаймні в деяких з них. Потім їх виставили в банку. Джіммі хизується, що з такими зразками й таким напарником він побив світовий рекорд. Отож він і назвав свою шахту «Карбін», але вона в бідній місцевості. Я так гадаю, що то просто один з випадкових покладів, як ото Лондондеррі чи Багатство.

— Господи, Фріско, — схвильовано вигукнув Морріс, — якого ж біса нам тут гибіти?! Хеннану капець — це ясно. А скрізь довкола раз по раз знаходять справжні скарби!

— Один знаходить, а тисяча ні, — спокійно і твердо сказав Фріско, хоч голос його все ще звучав безтурботно і весело. — Не варто ганятись за привидами, Моррі, у нас тут хороша ділянка, і треба триматись за неї. Ти й незчуєшся, як ми її продамо. Англійські вкладники — мов дурна риба, хапають усе, що трапиться під руку.

— Тільки не в Хеннані, — заперечив Морріс. — їм за грошики покажи землю, де блищить золото, а ми його зараз бачимо дуже не густо.

Він хлюпнув води з гасового бідона в старий таз для промивання і пішов за намет сполоснути обличчя та руки після цілоденної праці.

Фріско спроквола підійшов до Саллі, яка сиділа задумавшись над одержаними листами і водночас прислухалась до розмови між Фріско та чоловіком.

В листі Марі не було того захоплення, що в Лоринім. Нічим радісним вона не могла похвалитись. Від своєї ділянки, писала Марі, їм довелося відмовитись. Містер Белл тепер працює двірником у Фогарті, а Жан найнявся на рудник Бейлі. Марі холоне від жаху щораз, коли він спускається під землю, але він обіцяв їй, що недовго працюватиме рудокопом. Тільки поки зіб’є грошей, щоб знову піти на розвідку. А тоді, каже Жан, він гайне до Білого Пера або ж кудись за Хеннан. Коли це збудеться, вона, можливо, знову побачить свою кохану Саллі; та поки що все це непевно, а жити зараз в Кулгарді ой як невесело, хоч вона тепер і має біля рудника власний будиночок з гофрованого заліза. Жити там, звісно, приємніше, коли йдуть дощі, та дощу вже хтозна-відколи не було, а в спеку в цьому залізному ящику почуваєш, себе, мов у розжареній печі.

Саллі зітхнула: коли ж нарешті Морріс збудує ту хижку, що він їй обіцяв з дня її приїзду? А якщо він розчарований у Хеннані, то що він збирається робити далі? І куди вони подадуться?

— Якщо ви маєте бажання прокататися до місіс Брайрлі, мем, — сказав Фріско із звичною для нього глузливою галантністю, — моя карета й рисаки до ваших послуг.

— Дякую вам, містер Мерфі! — Саллі сміливо зустріла зухвалий виклик його пронизливих очей і враз відкинула всяку думку про поїздку до Лори. — Я не збираюся їхати.

— У мене й на думці не було, щоб така недостойна особа, як я, стала вам супровідником, — докинув Фріско, зухвало посміхаючись. — Може, ми умовимо вашого Моррі. А то, будь ласка, їдьте й самі.

Він крутнувся і пішов геть, але озирнувся ще раз. Піймавши погляд Саллі, спроквола промовив:

— До речі, вам низенько кланялася ще одна ваша приятелька — мадам Марсель.

Саллі спалахнула, очі її потемніли від гніву. Як він сміє їй таке говорити?! Як він сміє натякати на те, що…

Та Фріско, видно, лише потішало її замішання. Він пішов розпрягати й напувати своїх коней, усміхаючись, ніби почув дотепний жарт, що викликав у нього чудовий настрій.

РОЗДІЛ XXIII

Фріско ще раз прийшов того вечора — віддати Моррісу його частку грошей за золото, продане в Кулгарді. До них підсів Янкі Набрида, а згодом пришвендяли й Сем Маллет та Тупе Кайло послухати новини про старий табір. Не встигли вони зручно вмоститися, як вихором примчав Педді Кеван; очі в нього дико горіли, волосся стояло дибом.

— Гей, Фріско, — безладно заторохтів він, — а знаєте, що в Бардоці вбито людину? Хлопці розповідали в матінки Баггінс. Вони провадили розвідку вздовж дороги на Сор-Фут. Та бачать — діло пусте: поживитися зовсім нічим. Повернули назад і йдуть; вирішили пошукати в чагарях за вісім миль від Бардока і раптом бачать — якийсь тип прикипів до землі, мов божевільний. Вони подумали: мабуть, знайшов щось путяще, а другого ранку пішли подивитись. А там мертвяк, ще й засунутий головою у яму, яку він сам же й викопав!

Навколо вогнища загомоніли, почулася лайка. Правду сказав Педді Кеван чи збрехав? І скільки доплів від себе?

Досі ніхто ще не чув про вбивства на приїсках. Тому ця звістка всіх приголомшила й стривожила. Підривався неписаний закон, від дотримання якого залежало їхнє життя — вірність товаришева.

— Якщо не вірите мені, підіть спитайте тих хлопців, — ображено зарепетував Педді. — Вони зупинились біля опріснювача.

— А кого вбито?

— А вбивцю зловили?

Педді закидали десятками запитань. Та він нічого не знав, крім того, що труп було страшенно спотворено, його ніхто не зміг розпізнати і що старателі з Бардока розшукують чоловіка, якого вони підозрюють у злочині.

Сем і Тупе Кайло підвелися з своїх місць біля вогнища, попідсмикували штани й пішли самі побалакати з хлопцями, на яких посилався Педді! Фріско та Янкі подалися слідом за ними, а Педді, не перестаючи торохтіти, підтюпцем біг збоку.

Все правда, сказав Фріско наступного ранку Моррісу. Вперше в своєму житті Педді не збрехав. На пошуки вбивці вислано солдат. Вони прочісують околиці. Але Айк Магфорд запевняє, що нема ніякої можливості встановити ні особу забитого, ні того, хто вчинив цей злочин.

Кожного вечора Морріс ішов до опріснювача й разом із сотнями інших вистоював у черзі галон, а подеколи й півгалона води. Її мусило вистачити на все. Після тієї благословенної зливи, ще навесні, не випало більше жодної краплі дощу, і з настанням спеки кожного охоплював страх перед загрозою посухи.

З Кулгарді їздили по воду до опріснювачів на солоному озері біля Хеннана й везли її майже тридцять миль повозками та на верблюдах. У таборах ощадливо використовували кожну краплину: сполоснувши обличчя та руки, люди в тій самій воді мили посуд і прали білизну. Вода взагалі була розкішшю, а для більшості старателів, яких ледь годували їхні ділянки навколо Хеннана, — просто майже недоступною. Коли поширилась чутка, що власники опріснювачів збираються підвищити ціну на воду, це викликало загальне обурення.

Того вечора Морріс забарився й пізніше налагодився йти до опріснювача, коли Фріско раптом підійшов до його намету без звичайних своїх вихилясів та жартів.

— За воду заварюється каша, Моррі, — сказав він дуже серйозно. — Макдональд вже править не шість пенсів, а шилінг за галон. Хлопці не згодні. Будуть загальні збори.

— Давно б так, — сказав Морріс, підводячись. Він щойно закінчив вечеряти, і Саллі прибирала посуд. — Джеррі Моліф розказував мені днями, що він з напарником дві доби був без води, поки добувся до опріснювача на Пікс-Файнді. За ковток води для коней кожен з них заплатив по два фунти. А загалом це поїння обійшлося їм п’ятнадцять фунтів.

— Досить вже власникам опріснювачів тримати нас за горлянку, — гнівно сказав Фріско. — Пригадуєш наше перше літо тут, у Хеннані, — тоді платили п’ять шилінгів за галон. Тепер Макдональд пробурив свердловини до озера, качає солону воду й переганяє її по одинадцять тисяч галонів за день. В Кулгарді посуха — то він і старий табір постачає водою. Але хлопці вважають, що він досить наживається і при шести пенсах заі галон, а він ще підмовляє інших не продавати воду дешевшу шилінга.

Здалеку долинав передзвін бляшаних тазів.

Морріс і Фріско пішли й собі на загальні збори.

Коли пізньої ночі Морріс повернувся додому, він розповів, що зібралось понад тисячу чоловік. Всі невмивані, брудні, змарнілі, — давалася взнаки нестача води. Розсипне золото в Хеннані вичерпалось, і старателі перебивалися сяк-так, вперто тримаючись за свої ділянки і сподіваючись спродати їх, коли промисловці нарешті звернуть увагу на цей район.

Рудокопи й старателі прийшли на збори, розгнівані тим, що власники опріснювачів користуються з посухи, щоб утиснути їх ще дужче. Вода належить народу, казали вони, а власники опріснювачів і так мають добрі прибутки за своє обладнання та працю, навіть продаючи її по звичайній ціні.

Власники дрібніших опріснювачів відступилися під тиском зборів і погодились не підтримувати Макдональда. Проте впертий і зажерливий Макдональд, найбагатший і найвпливовіший серед усіх володарів води, наполягав на шилінгу за галон і не хотів рахуватися з думкою зборів.

Наступного дня старателі зробили опудало, написали на ньому «Макдональд» і пронесли по головній вулиці Хеннана та довколишніх таборах, а потім спалили під зневажливі вигуки та прокльони натовпу. Це ще більше розпалило людей.; Було скликано другі збори, на які прийшло понад півтори тисячі чоловік. Вирішили всім гуртом піти на озеро й самим побалакати з негідником, що хоче спекулювати водою і наживатися на горі старателів.

Макдональд держав крамницю у брезентовому наметі біля озера, від якого залишилось тільки пересохле дно, що виблискувало під палючим промінням сонця товстою кіркою солі. Поруч крамниці стояли опріснювач та баки з водою.

Більшість старателів, розповідав Морріс, сподівались на те, що відверта розмова та енергійно продемонстрована рішучість не платити по шилінгу за галон приведуть до тями старого шкуродера. Але по дорозі до озера кілька ошаленілих ірландців та п’яних гульвіс, у яких чесалися руки затіяти бійку, почали підбурювати натовп, спрямовуючи людський гнів у дуже небезпечне русло. Уже йшли розмови про те, щоб полічити Макдональду ребра й спалити його крамницю.

Сем Маллет, Тупе Кайло, Елі Нанкерроу, Фріско та ще кілька чоловік, які скликали загальні збори, тепер боялись, що не зможуть стримати натовп, якщо Макдональд не послухається розуму.

Коли старателі прийшли на озеро, виявилось, що Макдональд втік у Кулгарді. Прикажчик, залишений стерегти крамницю, страшенно розгубився й не знав, як йому бути. Фріско, Сем та інші зрозуміли: треба негайно щось зробити, аби не допустити згубного самочинства старателів. Деякі навіжені уже замірялись підпалити крамницю й розбити перегінний куб.

Фріско проштовхався наперед, зайшов у крамницю й засунув двері. В задній кімнаті він побачив дружину Макдональда та двоє дітей; всі троє спали. Він спровадив їх через чорний хід у чагарі, а слідом за ними й прикажчика. Коли він знову вийшов з крамниці, на вулиці уже точився справжній бій: розлютований натовп поривався підпалити крамницю й розбити опріснювач, а купка старателів твердо поклали собі не допустити безглуздого знищення продовольства й води.

— Сем та Фріско похрипли від крику, силкуючись утихомирити натовп, — розповідав Морріс своїй дружині, повернувшися з озера. — Нарешті їм пощастило сяк-так угомонити більшість старателів. Але якийсь шмаркач здуру загатив кайлом у бак, що вміщав одинадцять тисяч галонів, і вода, за яку ми ладні були віддати життя, потекла на землю. Тупе Кайло зірвав з себе сорочку й заткнув нею дірку, а я накинув свою куртку на вогонь, бо крамниця вже зайнялась. І тільки тоді, коли все кінчилось, ми дізналися, що нас спіткало б, якби ми не загасили пожежі: в крамниці було десять ящиків динаміту й три тисячі детонаторів.

Рішучий протест старателів все ж таки зробив своє: Макдональд особисто з’явився на наступні загальні збори і пояснив, чому він хотів підвищити ціну на воду. Головним його доказом було те, що надто дорого коштує корм для коней та завіз дров для опріснювача. Збори відрядили чотирьох делегатів, які, ознайомившись з витратами Макдональда, доповіли, що навіть при шести пенсах за галон той має чималий зиск. Тоді старателі дали собі слово ні в якому разі не купувати в нього воду по вищій ціні.

Знайшлися люди, які встановили нові опріснювачі. Спроба Макдональда організувати кругову змову провалилась. Вода подешевшала до одного фунта за сто галонів.

Тупе Кайло тріумфував.

— Все вийшло так, як казав Дінні, — сміявся він. — Якщо робітники тримаються один одного і діють гуртом, вони можуть домогтися всього. А коли б знавіснілий натовп кинувся тоді за Біллі Королем і спалив крамницю, нас би всіх порозривало на шмаття.

РОЗДІЛ XXIV

День був звичайний — спека та курява. Надвечір, коли старателі вже повертались до своїх наметів після роботи на схилах кряжа та на ділянках біля підніжжя Марітани, а Саллі акуратно нашивала латку на сіру фланелеву сорочку Морріса, вона, підвівши голову, раптом побачила, що до неї наближається Дінні Квін.

Але таким вона його ще ніколи не бачила. На Дінні був новенький фабричний костюм, біла сорочка, комірець з краваткою, крислатий фетровий капелюх. В одній руці він стискав пучечок квітів, а другою притримував перекинутий через плече мішок. Саллі, мабуть, і не пізнала б його, коли б не крива нога та звернена до неї з-під капелюха сором’язлива посмішка на худорлявому змарнілому обличчі.

— Дінні! — вигукнула вона, здивована й зраділа. І вперше усвідомила, що почуває до цієї людини глибоку прихильність.

Дінні зрозумів, що вона рада його бачити. Він передав їй букетик — нагідки, герань та сокирки, — а мішок поклав на землю.

— Це вам від місіс Лори, — зніяковіло пояснив він, скидаючи капелюх і витираючи спітніле чоло. — Я щойно приїхав диліжансом. Цілу дорогу віз їх у газеті, та вони все одно зів’яли. Тут, у мішку, трохи фруктів і овочів. В старому таборі тепер шик, пташиного молока хіба що не можна купити. Десять трактирів майже не зачиняються навіть вночі, а крамниці забиті продуктами та різним убранням.

— Апельсини, лимони… і головка капусти! — вигукнула Саллі, розв’язавши мішок і зазираючи в нього. — Як люб’язно, що ви все це привезли, містер Квін!

Пам’ятаючи настанови Морріса, вона намагалась не допускати фамільярного тону й не називала Дінні на ім’я.

Дінні зашарівся, немов школяр. Його чисте, старанно поголене обличчя здавалося зовсім юним, ясні блакитні очі сяяли радістю.

— Ну, а як же тут ви? — зніяковіло спитав він. — Ми дуже непокоїлись за вас — і я, і місіс Фогарті, і Олф з дружиною. Фріско нам сказав, що ви живете в наметі разом з Моррі. А мені ще не доводилось бувати в Хеннані, от я й надумався приїхати, подивитись, як тут ви…

— Я? Та добре, — сказала Саллі, — мені подобається. Краще жити в наметі, ніж так, як я жила сама в Південному Хресті. Але, я бачу, вам пощастило, містер Квін! Дуже, дуже рада.

— Клянусь Єгосафатом, це ж Дінні!

Білл наближався до намету разом з Моррісом та Фріско. Одним стрибком він опинився біля Дінні й міцно схопив його руку. Морріс та Фріско підскочили слідом за ним і з не меншою радістю привітали гостя. Поки вони говорили всі разом, піддразнюючи Дінні, що він вирядився в такий шикарний костюм, Саллі поставила квіти у воду, підкинула хмизу в багаття й повісила над ним котелок. За кілька хвилин вона подала на стіл кварти з чорним чаєм і шматочки прісного коржа, спеченого нею вранці.

Чоловіки посідали — хто на ящик, а хто просто на землю, як кому було зручніше, і приготувалися слухати новини, що їх привіз Дінні.

Інші старателі, проходячи мимо, теж зупинялися й віталися з Дінні. Тут був і Сем, і Тупе Кайло, і Джон Крупинка, й Елі Нанкерроу. Саллі сполоснула кварти, ще налила чаю і порізала решту коржа, хоч на всіх все одно не могло вистачити. Дінні розпитував, як ідуть справи в Хеннані, в Широкій Стрілі, в Курналпі та Кеноуні — так тепер називалося Біле Перо. Сам він поділився новинами про Кулгарді та довколишні табори.

— Поміж Френком Воспером та лордом Персі Дугласом розігрався страшенний скандал, — розповідав він, сміючись. — Лорд Персі щойно повернувся з Лондона, а Воспер взяв та й пощипав його в «Кулгардійському гірнику», обізвав пройдисвітом і шахраєм. Френк пише, що тепер вигадали слово для благородних лордів, які стають членами різних правлінь, ні біса там не роблять, а грошики смокчуть, та ще й не малі, їх називають «морськими свинками». Мовляв, не для того виходить «Гірник», щоб потурати різним паразитам та плазувати перед аристократами і товстосумами.

— Ах, чортяка! Вірно сказав! — вигукнув своїм рипучим голосом Тупе Кайло. — Скільки вже разів той лорд Персі випускав дуті акції, ганьблячи добре ім’я приїсків!

— Молодчага цей Воспі! — підтримав його Білл.

— Воспер усім своїм нутром за рудокопів, хоч сам більше схожий на поета або на якогось дивака сектанта, — вів далі Дінні. — Під час великих страйків овечих стригалів у Квінленді захищав страйкарів і за це потрапив за грати. Лорд Персі хотів побитися з ним, але Воспер — зовсім не вояка. І все ж таки лорд наскочив на нього й почав молотити, поки наші хлопці не відтягли його. Трохи не забив Френка до смерті!

Фріско глузливо чмихнув:

— Так йому й треба. Нічого відпускати попівські патли й отак боятися бійки, якщо ти проповідуєш такі погляди.

— Кулаками нічого не доведеш, — зауважив Сем, як завжди задумливо і серйозно.

— От і Воспер те саме’каже, — підхопив Дінні. — Він вважає, що людина повинна боротися перш за все своїм розумом. Тільки в кого дурна макітра або переконливих доказів зовсім немає, той і пускає в хід свої кулаки. Скажу тобі, Фріско, хлопці в старому таборі дуже поважають Френка Воспера. Він не з полохливих. Завжди захищає старателів та гірників від власників рудників та спекулянтів-перекупників. Він член комітету боротьби проти забруднення водойм і разом з нами протестує проти розбійницького загарбання чужих ділянок. — А хазяї, так ті ладні просто живцем його з’їсти. Кожен з них хоче одного: якнайменше платити робітникам і прибрати до своїх рук півкраїни.

Всі палко висловлювали своє обурення незаконною конфіскацією та загарбанням старательських ділянок, коли підійшли Хейлс Зубоскал та Янкі Набрида. Хейлс приїхав з Курналпі напередодні ввечері, і Янкі водив його подивитись на відкриті розробки в Марітані та на свою ділянку поблизу Браун-Хіллу. Хейлсу хотілось, щоб його вважали старателем, а журналістом він ставав, тільки коли йому було сутужно. Його веселі дотепи мандрували по всіх приїсках, а сам він був бажаним гостем у кожному таборі. Вони привіталися з Дінні, мов рідні брати після довгої розлуки, і Зубоскал, з люлькою в зубах, теж сів на землю, щоб послухати розповіді Дінні про загарбання ділянок у Північному Лондондеррі та Південних Масивах.

— Це якийсь мерзенний трюк! В чому тут заковика, Дінні? — спитав Хейлс. — Ми в Курналпі добре знаємо, що робити з пацюком, коли він забирається на ділянку чесного трудяги старателя і в потемках ставить свої кілки. Але виходить, що тепер власті самі держать професійних загарбників, які працюють на них в інтересах могутніх синдикатів.

— Отож-бо й є, — відповів Дінні. — Вони кружляють довкола, немов ворони, й тільки очікують, коли старатель порушить якесь правило, щоб налетіти на нього й забрати ділянку для котрогось із товстосумів.

— Людина, яка живе з того, що загарбує чужі ділянки, — найостанніша падлюка! — вигукнув Фріско.

— Не знаю, чому б нам не посвятити в ангели першого ж такого грабіжника, який потрапить до наших рук, — зауважив Хейлс. — Навіть якщо доведеться заради цього спершу попсувати йому шкуру.

Вибухнув дружний регіт.

— Щодо мене, — спокійно вів далі Хейлс, — то я б ні миті не вагався і щедро, по-християнськи почастував би такого гостя добрячим дрюком, якби застукав його біля своєї ділянки.

— Я теж, Зубоскале, — жваво підхопив Фріско.

— Для таких паразитів є лише один закон…— Хейлс зробив паузу, — закон старателів. Кайло в міцній руці розгніваного старателя — переконливіший доказ, ніж будь-який офіційний документ.

— Виходить, так, — сказав Дінні. — Взяти хоча б історію з ділянками в Південних Масивах. Шахрайство від початку до кінця! Почалося з того, що інспектор Фіннерті пропонує провести конфіскацію і відмовляється передати справу на судовий розгляд. Тоді Хекслі та Міллз звертаються до уряду зі скаргою, пишуть, що вони мають дозвіл на свої ділянки, а в загарбників дозволу нема. На скаргу уряд не відповідає. Виконавча рада рекомендує урядові затвердити конфіскацію ділянок, і уряд вносить законопроект, що підтримує домагання загарбників. А потім виявляється, що все це — сімейна справа, загарбники працювали на синдикат, а в синдикаті всі дружки або ж родичі членів ради.

Чоловіки сердито загомоніли, не в силі стримати свого обурення.

— Це ж треба дійти до такої підлоти! — сказав Морріс.

— Джордж Лекі звинуватив сера Джона Форреста в грубому порушенні права і справедливості, — закінчив Дінні. — Але загарбникам все-таки перепав ласий шматок.

— Хай мене дідько візьме, коли я розумію, чого ми тут сидимо склавши руки! — гнівно вигукнув Тупе Кайло. — Адже це б’є по всіх старателях на приїсках. Якщо Джек Міллз та його товариші будуть боротися, наш обов’язок — підтримати їх.

— Їм тепер не до боротьби, — сказав Дінні. — Вони набрали досить золота в Лондондеррі і сидітимуть тихенько-смирвенько.

Він підвівся. Інші теж повставали, потягаючись та обтрушуючи з одягу порох. Вони очікувально дивилися на Дінні. Адже йому поталанило — тепео слово за ним! Але погляд Дінні був звернений туди, де на саморобному триніжку сиділа місіс Гауг, все ще латаючи Моррісову сорочку.

— Ходімте вип’ємо! — сказав Фріско те, чого чекали від Дінні.

— Я частую, — квапливо підхопив Дінні. — Пообідаємо в трактирі.

Фріско простежив очима за поглядом Дінні, звернутим на місіс Гауг.

— Як кепсько, що ви не можете піти з нами, мем! — вигукнув він, підступно розкривши таємну надію Дінні на те, що може, Саллі пообідає з ними.

— А чому й ні? — Хейлс був людина цілком світська і неабиякий дамський догідник. — Якщо місіс Гауг зробить намчесть і пообідає з нами в «Клаб-готелі», ми її спершу проведемо додому, а вже потім перейдемо до розваг, які для нас приберігає Дінні.

Саллі перехопила погляд Морріса і прочитала в ньому сувору заборону.

— Щиро вам дякую, — відповіла вона. — Але я тільки обтяжила б вас. Дінні ще завітає до мене перед від’їздом у Кулгарді. Правда ж, містер Квін?

Саллі обдарувала Дінні своєю найчарівнішою посмішкою. Вона не дозволить містеру Франсіско Джо Мерфі збиткуватися з неї і примушувати червоніти Дінні, який заради неї одяг новий костюм та цей крислатий капелюх. Він її гість, і нехай кожному стане ясно, що він їй друг і що вона дуже рада його бачити в себе.

— Неодмінно, місіс Гауг! — Дінні почервонів по самі вуха від посмішки Саллі. — У мене для вас ціла купа новин від місіс Фогарті та Олфової дружини. Може, зайти завтра вдень?

— Я вас чекатиму, — сказала Саллі.

Старателі обступили Дінні з усіх боків і потягли його в трактир.

Проте минуло кілька днів, перш ніж Саллі знову побачила Дінні, але й тоді він тільки почервонів від сорому й квапливо пошкутильгав геть, ніби боявся, що вона його зупинить і заговорить до нього. Від того першого частування в день свого приїзду Дінні пиячив майже тиждень, і вигляд у нього був відповідний. Без комірця, неголений, з почервонілими, запухлими очима, у зашмарованому й пом’ятому новому костюмі, він шаснув назад у трактир, як тільки помітив, що місіс Гауг наближається до нього.

РОЗДІЛ XXV

«Повний бідон золота!»

«Новий приїск південніше старого табору!»

Саллі чула гомін чоловічих голосів, збуджені вигуки, нетерплячі запитання. Вийшовши того задушного ранку з тіні піддашка, вона побачила Клері Мак-Клерена на рослому гнідому коні: він щойно примчав з Кулгарді. Змилений кінь важко відсапувався, а обличчя Мак-Клерена пашіло вогнем. Він привіз з собою газету.

З десяток чоловіків уже товклося навколо нього, нишпорячи очима по друкованих шпальтах. З усіх кінців збиралися люди: одні бігли з підскоком, інші трюхали підтюпцем, треті йшли перевальцем, так ніби жодні новини в світі не могли примусити їх хоч трохи поквапитись.

Морріс та Фріско прилучилися до тих, що читали газету. Саллі чула, як Клері розповідав старателям, що в одній з ранкових газет з’явилось повідомлення про сенсаційну знахідку.

«Нещодавно до Кулгарді було привезено гасовий бідон, ущерть наповнений золотом, — писалося в замітці, — отже, є всі підстави гадати, що відкрито нове надзвичайно багате родовище». Місто немов збожеволіло від цих вістей і гарячково почало готуватися до грандіозного походу. Подробиць поки що ніхто не знає, але Клері примчав оце попередити Великого Джіма, забрати свій інструмент та продукти, і негайно подасться назад, щоб з першою ж партією рушити на південь, у безводний край кам’янистих хребтів.

Клері забрав свою газету й поїхав далі, залишивши позаду себе неймовірне сум’яття. Старателі, що віяли золото на майже виснажених розсипищах біля підніжжя Марітани та Кассіді, вже складали свої немудрі пожитки. Власники пластових ділянок і ті, що розробляли вздовж кряжа руду шахтним способом, домовлялися, кого б залишити поки що замість себе, й чимдуж бігли до міста купувати продукти, роздобути коня з візком або верблюда. Фріско подався в чагарі ловити своїх коней, а Морріс заходився збирати кайла, лопати, згортати ковдри й табірне манаття. І все це мовчки, не змовляючись. Морріс від хвилювання був червоний мов рак, очі його гарячкове блищали.

— Саллі, давай сюди всі консерви, які в тебе є, — сказав він нетерпляче. — Клади оту літрову кварту, залізну миску, ніж, виделку. Ага, не забудь про чай та цукор! Я візьму один котелок, оцей міх для води й маленький бачок.

Саллі метушилася біля чоловіка, допомагаючи йому зібратися в дорогу. В кожному наметі вздовж шляху йшли зараз такі самі приготування.

Фріско привів коней, запріг їх у свій візок і поїхав купувати продукти. Як тільки він повернувся, Морріс повантажив речі, а Фріско пішов до їхньої штольні.

Йому треба було знайти людей, які б продовжували там працювати, поки він та Морріс будуть відсутні. Фріско сподівався умовити на це кількох дідів, що порпалися на покинутих ділянках, і одного багатодітного шахтаря. Моррісу він сказав, що їде ненадовго — тільки погляне на те нове родовище, — і залишиться лише в тому разі, коли там справді багато золота. Морріс і сам упорається з ділянкою, яку пощастить закілкувати, й допильнує, щоб вони нічого не прогавили. Хоч особисто він, Фріско, зовсім не схильний ганятися за привидами: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

За кілька хвилин Фріскове майно також було спаковано й повантажено на візок. Уже перед самим від’їздом Морріс сказав, ніби це йому щойно спало на думку:

— А ти, Саллі, побудеш тут, поки я не сповіщу про себе. Якщо за кілька днів не матимеш ніякої звістки, їдь до Олфа та Лори.

— Ти за мене не турбуйся, Моррісе, — весело відповіла Саллі, чудово знаючи, що він навіть і не подумав про. те, як вона житиме тут сама. — Нічого зі мною не станеться.

— А ви молодчина, мем, — засміявся Фріско.

Морріс повагався, потім таки зважився поцілувати Саллі.

— Авжеж, молодчина, — сказав він. —: Коли б я не був цього певний…

— Бажаю щастя! — гукнула вслід йому Саллі. — І привези повен бідон золота!

Візок огорнувся хмарою рудої куряви і влився в загальний потік, що посувався в напрямі Кулгарді.

Чутка про нову знахідку блискавично облетіла увесь Хеннан, і старателі з усіх кінців потяглися на Кулгардійський тракт. В’ючні верблюди, важко навантажені підводи, легкі візки й бідки, запряжені старими шкапинами, незграбними ломовиками, витривалими австралійськими кониками та віслюками, — все це плавом пливло до старого табору. Люди верхи на конях і верблюдах, люди на велосипедах і просто піші, серед яких одні штовхали перед себе тачки, а інші тягли на плечах свій інструмент та манаття, — до пізнього вечора з довколишніх таборів прибували старателі, все більше поповнюючи широкий потік, що котився до невідомих золотоносних полів.

Коли вже зовсім споночіло, на Хеннан спала незвична тиша. Немов під дією якихось чарів, все його гамірне, неспокійне життя завмерло. З майданчика, де грали в ту-ап, уже не долинали вигуки гравців, а з трактирів — розгульні співи.. Лише де-не-де в темряві червоніли багаття. Саллі залишилася майже в самотині серед спустілих ділянок, розкиданих біля підніжжя темніючого кряжа.

Вона надто добре знала те божевілля, яке гнало людей у походи за золотом, і вже не дивувалась йому. Коли їх охоплювала золота гарячка, вони ні про що інше не могли думати, а Морріс був сприйнятливіший до цієї хвороби навіть більше за інших. Самотність не лякала Саллі, хоч зараз Саллі й жалкувала, що не здогадалась попросити Морріса підвезти її до Кулгарді, де вона могла б провідати Марі та Лору.

День у день Саллі чула розмови про новий похід — у крамниці, від Елі та Попа Ярна, що були задоволені своєю ділянкою і вирішили сидіти на місці. Юрми рудокопів та старателів посунули до Кулгарді навіть з таких віддалених місць, як Курналпі, Ревучий Бурав та Фініш. Проте й досі ще ніхто до пуття не знав, де саме знайдено те «надзвичайно багате родовище».

Закон вимагав, щоб кожен старатель протягом десяти днів повідомляв про знайдене ним золото і показував місце, де він його знайшов. Однак минуло вже стільки часу, а жоден золотошукач не зробив заявки на якусь знахідку і навіть не бачив нічого такого, на що її варто було б робити. Сотні розгніваних людей вимагали пояснення від редакції газети «Золотий вік», де було вміщено повідомлення про «гасовий бідон, ущерть наповнений золотом».

Через тиждень Фріско повернувся, щоб подивитись, як працюють на його землі залишені ним люди. Він сказав, що учасники походу збираються розгромити редакцію газети і зчиниться казна-що — хай тільки газета нічим не підтвердить свого повідомлення. Коли нарешті з’ясувалось, що про золото наплів старатель, на ім’я Мак-Кен, який нібито справді знає, звідки привезено той бідон, Фріско знову подався в Кулгарді. Але докладно всю цю історію Саллі почула вже аж тоді, як повернувся з походу Морріс.

Як і всі інші старателі, що зірвалися з місця й тепер ні з чим поверталися в Хеннан, Морріс страшенно обурювався обманом і звинувачував газети в тому, що вони беруть на віру патякання всякого п’яного ідіота. А Мак-Кен, на загальну думку, виявився просто негідником: наполягав на своїй побрехеньці, хоч знав, що люди йдуть за сотні миль по безводній пустелі й можуть померти від спраги та голоду, шукаючи родовище, якого не існує на світі.

Тільки Джону Маршаллу, почесному секретареві Асоціації старателів, пощастило відвернути трагічні наслідки цього походу, казав Морріс. Маршалл докопався, звідки прийшла в газети ця байка; він розумів, що почнеться страшне безладдя, коли тисячі старателів, які зібралися в Кулгарді для нового походу, дізнаються, що їх пошили в дурні.

Коли Маршалл побачив, що розлючений натовп вже ось-ось кинеться на Мак-Кена, він пробився наперед, став поруч Мак-Кена і закричав:

— Послухайте, хлопці, ви мене знаєте. Настав час покінчити з ідіотською непевністю і з’ясувати цю справу. Газетні повідомлення, очевидно, не мають під собою грунту. Я вирішив поки що припинити наш похід і перевірити, правду сказав Мак-Кен чи ні.

Гамір трохи вщух. Під свист та лайки на адресу Мак-Кена, заохочуваний схвальними вигуками, Маршалл вів далі:

— Від імені Асоціації я сьогодні ж о третій дня скликаю загальні збори. Отам Мак-Кен виступить і розповість нам усе, що знає, а потім можна буде виділити групу, яка піде разом з ним перевірити — існує те родовище чи це пуста вигадка. Мак-Кена полиште на мене: я сам подбаю, щоб він з’явився на збори.

Оповісник обійшов усе місто, й через кілька годин величезний натовп зібрався навколо фургона біля приміщення Асоціації старателів. Мак-Кен — високий на зріст, плечистий, з чорними обвислими вусами — говорив з фургона; мертвотно-блідий і з глибоко запалими очима після затяжного перепою, він стояв лице в лице перед сотнями старателів, що нахвалялися віддати йому по заслузі, якщо він їх обдурив. Збори зустріли його свистом, гнівними вигуками та глузливими аплодисментами. Але Мак-Кен тримався так добре, що багато людей повірило в правдивість його слів.

Мак-Кен признався: він був добряче напідпитку. Що саме витягли з нього, п’яного, газетярі, він, слово честі, не знає. Не можна ж судити людину за кожну дурницю, яку вона ляпне з п’яних очей. І не він, а газети винні в цьому поході, хоча… Надії старателів знову воскресли, коли Мак-Кен раптом запропонував повести виділених зборами люДей у таке місце, де нещодавно справді знайдено багаті розсипища.

Оголосили грошову підписку на спорудження експедиції, і четверо старателів, обраних зборами, вирушили на двох легких візках з міста. Все це були витривалі й досвідчені золотошукачі, до того ж добре озброєні, бо лунали погрози порішити Мак-Кена, якщо його привселюдна заява виявиться брехнею. Поліція та інспектор попередили супровідників Мак-Кена, що вони особисто відповідають за його життя. Старателі поклялися привезти його цілим назад, щоб він міг стати перед судом усієї громади.

Звістки про тих, що вирушили в перші дні походу й тепер застряли без їжі та води серед пустельних кряжів між Кулгарді та Віджімултою, розпалювали загальне обурення й гнів. Уже організовувалась їм допомога, коли раптом пройшла грозова злива. Це багатьом врятувало життя. Коли учасники походу повернулися й розповіли, що вони тільки натерпілись нелюдських страждань, а ніде не знайшли жодних стежок чи будь-яких слідів нових розробок, всі ще більше підупали духом.

В конторі Асоціації старателів вивішувались повідомлення про шлях просування вирядженої зборами розвідувальної експедиції. Старателі юрмилися перед папірцями, читаючи й обговорюючи їх. Та не давали ті повідомлення ані найменшої надії, що Мак-Кен дотримає своєї обіцянки. Почалися розмови про те, щоб перейняти експедицію, коли вона повертатиметься в Кулгарді, й застрелити або повісити Мак-Кена на місці. Тоді Дінні та ще кілька літніх, розсудливіших старателів організували цілодобове вартування на тій дорозі, якою мала їхати назад експедиція.

Вона прибула невдовзі, в один з недільних вечорів. Старателі, що супроводили Мак-Кена, одвели його в дім Маршалла й доповіли, що він весь час водив їх околясом та напускав туману: він так і не зміг показати їм хоча б поганенької золотоносної ділянки, не кажучи вже про свіжі розробки якихось там багатих розсипищ. Маршалл задвірками, щоб непомітніше й швидше, побіг у поліцейську дільницю, і Мак-Кена, заради його ж власної безпеки, було спроваджено під замок. А хлопець він був з характером, казав Маршалл: попри все хотів стати перед старателями, і його насилу умовили не робити цього. Морріс був певен, що коли б Мак-Кена не втримали, йому б не жити. Перед дверима Джона Маршалла галасував розлютований натовп. Джона зустріли вигуками:

— Де Мак-Кен?

— Повісити його!

— Шкуру спустити з падлюки!

— Пристрелити!

— Кулі на нього жалко!

— Вішати — велика честь!

— Розтрощити йому макітру!

— Роздерти на шмаття!

Це було страшне видовище, розповідав Морріс. Він би ніколи не повірив, що люди можуть дійти до такої нестями. Вони навіть ладні були зігнати свій гнів на Джону Маршаллі. Звинувачували його, що він ховає Мак-Кена, й погрожували розметати його дім. Але кожен, хто зберіг хоч трішечки глузду, розумів, як мудро і мужньо вчинив Маршалл, відмовившись віддати Мак-Кена до рук знавіснілого натовпу.

Старателі, з тих, що вже чимало пожили на світі й навчилися тверезо дивитись на речі, оточили Маршалла кільцем, готові захищати його ціною власного життя. Скочивши на ящик біля будинку, Маршалл звернувся до натовпу.

Він стояв, немов на трибуні, мужній, вродливий і — всі це знали — чесний та чистий, як скельце. Благородство його постави й безстрашність, з якою він виступив проти безумства, що охопило сотні людей, безперечно, вплинули на юрбу. Йому пощастило зробити те, чого б не зробив ніхто інший: угамувати бурю. Озвірілі горлодери, що вимагали крові Мак-Кена, й ті вмить замовкли, щоб послухати Джона Маршалла. І Маршалл заговорив з такою переконливістю та простотою, що всі порядні люди схаменулись.

Спокійно й чітко виклав він обставини, що спричинили цей похід, і закликав старателів, незважаючи на їхнє цілком природне обурення й гнів, не йти на поводі в надто гарячих чи просто злостивих людей, які підбурюють натовп до необачних вчинків. Джон Маршалл пояснив, що поліція та інспектор поклали відповідальність за безпеку Мак-Кена на нього й тих, хто супроводив цього чоловіка під час експедиції, і що в інтересах самих старателів він попросив поліцію посадити Мак-Кена під замок. В дорозі Мак-Кен весь час благав своїх охоронців дати йому револьвер — він пустить собі кулю в лоб. Кілька разів експедицію затримували старателі, які хотіли помститися над Мак-Кеном.

Маршалл закінчив проханням помилувати нещасного п’яного дурня, який став жертвою гонитви газетярів за сенсаціями. Мак-Кен сам намагався знайти вихід з цього жахливого становища і глибоко усвідомив свою провину.

— Цю людину вже й так жорстоко покарано тим страхом і горем, які вона пережила, — сказав Джон Маршалл. — Одразу ж по приїзді Мак-Кен готовий був віддати себе в руки старателів, аби покласти всьому край. Та якщо над ним учинять фізичну розправу, дуже багатьом старателям доведеться розплачуватись за це. І, звичайно, жодна розумна людина не за хоче, щоб цей злощасний похід мав ще трагічніші наслідки.

Маршалл запропонував натовпові розійтись, а більш розсудливих старателів попросив допомогти йому не допустити безладдя, яке тільки затягне всю цю трагікомедію з походом, що за неї головну відповідальність несуть газети, надрукувавши неперевірену інформацію.

І от знавіснілий, засліплений люттю натовп несподівано швидко відгукнувся на його заклик. Люди повірили Джону Маршаллу й почали розходитись. Це врятувало багатьох від участі в самовільній розправі над Мак-Кеном і, можливо, від нападу на самого Маршалла, який захищав Мак-Кена.

Щоправда, в декого ще вихоплювались гнівні вигуки та погрози, але вони вже адресувалися редакції газети, куди й ринув натовп. Проте поліція підоспіла туди раніше, і, крім побитих вікон, особливої шкоди завдано не було.

Наступного ранку вдосвіта Мак-Кен нишком виїхав з міста.

Морріс не повертався до Хеннана, аж поки не побачив заключного акту цієї трагікомедії. Остання партія старателів, повертаючись з марної розвідки на Південних Масивах, вступила в Кулгарді з опудалом Мак-Кена, повішеним на шибениці.

Старателі, які й досі тинялися по місту, швидко приєднались до прибулих, і процесія знову рушила до редакції газети, що спровокувала цей похід. Опудало облили гасом і підпалили. Воно яскраво горіло, а юрми старателів проклинали і лаяли на всі заставки газету і всіх газетярів взагалі. Потому палаюче опудало жбурнули в легку дерев’яну будівлю.

Так закінчився «похід Мак-Кена». Безліч старателів покидали свої ділянки й пішли за сотні миль від насиджених місць, змарнувавши і гроші, й час, і ледь не загинули від голоду та спраги, обнишпорюючи невідомі краї. І причиною всьому була якась п’яна байка про таємницю багатющого родовища, якого ніколи й не існувало.

— Тож хіба дивно, що старателі ладні вбити кожного, хто винен у брехні? — похмуро сказав Морріс. — Трапляється й так, що крамарі та трактирники навмисне поширюють такі чутки, бо кожен похід сприяє їхній торгівлі. Але я сподіваюсь, Саллі, що більше ніколи не потраплю до натовпу обдурених старателів. Я теж тоді озвірів разом з ними.

РОЗДІЛ XXVI

Спливали місяці — в сухій, нестерпній спеці, під сірим металічним небом, в потоках яскравого білого світла, з пиловими бурями й задушливими ночами.

Цілий день табір лелів у сліпучому мареві: розжарене повітря тремтіло над залізними дахами та побіленими халупами селища. Руда пилюка куріла на шляхах, де повільно тяглись каравани верблюдів. Фургони раз у раз зупинялись: могутні вікторійські ломовики ледь не падали від утоми після довгої дороги з Південного Хреста. Місцеві конячки легше справлялися з своїм вантажем, а ослячі запряжки, розтягнувшись валками по п’ятдесят голів, уперто проповзали сотні миль до найдальших таборів.

Хмари рудої куряви висіли над ділянками, де поодинокі старателі все ще віяли сухий пісок. 3 ранку до пізнього вечора з гнітючою одноманітністю гуркотіло й бряжчало на розробках вздовж кряжа, хоч через нестачу води було зроблено деякі послаблення в правилах, і багато власників ділянок — рудокопів та розвідників — виїхало на узбережжя. Лише ті, хто вже звик до спеки і не мав змоги перебратись на південь, залишались на своїх ділянках і працювали, зціпивши зуби, обливаючись потом та проклинаючи нещадне сонце.

Куди ж подінешся, треба терпіти цю спеку й не вішати носа, казали вони, і Саллі розуміла, що їй теж не залишається нічого іншого. Вона не сумнівалася в своїй витривалості. Якщо Морріс, працюючи на ділянці, може витримувати оте пекло, то вона й поготів. Зрештою, казала собі Саллі, вона ж корінна жителька, тут народилася й виросла, як і ті місцеві конячки, що зросли в чагарях: Джек Баламут клявся, що краще за них ніхто не біжить по дорозі у літню спеку.

І Саллі робила своє діло, удаючи, ніби вона така ж весела і вдоволена, як і раніше, твердо поклавши підтримувати самовладання й бадьорість не тільки в собі, а й у чоловіків, коли вони приходили до її вогнища, хоч нерідко життя у цей час зводилось до пекучої туги за ковтком свіжого повітря та тривог про запаси харчів і води; всі жили тільки сьогоднішнім днем, намагаючись не заглядати в майбутнє, у спеці й сліпучому світлі, що, здавалось, випалювало все всередині, але не розлучалися з посмішкою й жартом, щоб показати одне одному свою мужність та витримку.

Нестача води та свіжих продуктів викликала безліч захворювань. Місцева хвороба барку спотворювала людям руки і ноги гнійними болячками. Очі, запорошувані піском, червоніли і запухали. Лютував тиф. Щодня тільки й чути було, що такий-то марить у гарячці в своєму наметі, а такий-то й такий-то помер у зліпленій нашвидкуруч з мішковини та жерсті халупі, яку тут гучно називали лікарнею.

Не кращі справи були і в Кулгарді, в казенній лікарні, хоч там і працювали дві професіональні сиділки. Але лікарня ще й досі містилася в кількох полотняних наметах, крізь стіни яких просякала пилюка і де над хворими дзижчали рої мух. Кожного дня когось ховали, і кладовище було в жахливому стані: похапцем закидані могили раз у раз провалювались, трупний запах отруював повітря.

З чагарів несло смородом нечистот людей і тварин. Мухи хмарами летіли звідти, заражаючи їжу та воду. В епідемії звинувачували афганців і верблюдів, мух і бруд. Кожен тремтів від страху, що може захворіти. Було зроблено спробу очистити місцевість навколо таборів, поліпшити умови в лікарні, навести порядок на кладовищі.

В Хеннані дорога до кладовища петляла поміж чагарів, і люди похмуро жартували, що небіжчик може там заблукати. Коні ледве пересували ноги і часто по кілька годин вистоювали на сонці, поки старателі копали могилу для свого товариша.

— А ви чули історію про мерця, що раптом зник? — якось увечері спитав сміхотливо Дінні.

— Облиш, Дінні, то, мабуть, чергова Зубоскалова вигадка, — озвався Тупе Кайло.

— Може бути, — погодився Дінні. — Але я чув її від знайомого, він запевняв, що напарник його брата розповів Зубоскалові про те, як хлопці ховали старого Боббі Мофліна. Діло, мабуть, було так: хлопцям здалося, що їхній дружок Боббі віддав богові душу; отож вони виправили свідоцтво про смерть і роздобули труну. Але вони були новачками в цій справі і через те погано прибили віко. По дорозі на кладовище трапилась їм пивничка, хлопці й вирішили, що скляночка вина їм не зашкодить. Ну, вихилили вони не по одній, а коли повернулись до тачки, на якій під палючим сонцем залишили труну, то виявилось, що мрець кудись зник. У них волосся встало Дибом!

Вони ніяк не могли вирішити, чи то нечистий потяг до себе Боббі, а чи трунар, якому він не встиг заплатити за свою домовину. Але вони зовсім не повідомляли в поліцію, як запевняє Зубоскал, і не давали в «Гірник» оголошення: «Загублено, вкрадено або втік труп людини, охлялий на вигляд і більш-менш мертвий». Просто вони знайшли Боббі в наметі біля пивниці, і в ньому виявилось достатньо життя, щоб випити разом з ними. «За упокій душі Роберта Мофліна, — сказав він. — Прости йому господи, і земля йому пером».

Після цього він знову ліг і помер уже вдруге. Товариші відклали його похорон до наступного дня. Але цього разу вони заплатили трунареві й примусили його добре забити труну, перш ніж везти її на кладовище.

Табір охочіше сприйняв версію Дінні, а не Зубоскалову, бо негоже збиткуватися з людей, що віддають останню шану своєму старому товаришеві.

Та, незважаючи на задушливу спеку, пилові бурі, дорожнечу продуктів, гостру нестачу води і лютування тифу, жадоба золота не покидала людей. Спрагу вони гамували в трактирах, коли надвечір поверталися з роботи: пива завжди бувало вдосталь навіть при найсуворіших обмеженнях на воду. Золота мрія допомагала людям забувати про випалену сонцем землю навколо них, про їх одчайдушну боротьбу за життя, вона зміцнювала почуття товариськості між ними, давала сили зберігати бадьорість за будь-яких обставин.

Чутки про нові знахідки та сенсаційні відкриття на далеких приїсках передавалися з уст в уста. Дік Ідес привіз дві тисячі унцій з ділянки, яку облюбував собі західніше Блискучого Призу і яку назвав «Світанням». Одразу ж там було закілковано ділянки на північ, південь, захід та схід. Буллі Хейс та його напарники показували чудові зразки з «Удачі» й «Міс Майн», що лежали за двадцять миль на південь від Білого Пера. Великі Фінгалові Брили в Еджудіні було продано англійському синдикатові за сто сімдесят тисяч фунтів. Шарп закілкував сорок два акри на північний схід від Мензіса.

Тихими задушними вечорами старателі, простягшись на землі, балакали й палили, а Саллі лежала горілиць і дивилась на зорі, що туманіли в паркому серпанку. Темрява і тьмяне сріблясте сяйво були цілющим бальзамом після сліпучого сонця й нестерпної спеки, що, здавалось, висушувала з тіла геть усю вологу. Але навіть цей короткий спочинок порушувався голосним ревом та форканням, що долинали із смердючих верблюдячих загонів Файзи і Таг Магомета.

Після роботи Морріс, як правило, завертав разом з Фріско в найближчу пивницю. Там нестача води зовсім не відчувалась, пиво лилося рікою, і коли Морріс повертався додому п’яний, Саллі навіть не могла дорікати йому: нехай потішиться, якщо це хоч трохи допоможе йому пройти крізь ці пекельні дні.

В усіх таборах тільки й було розмов, що про гори золота, знайдені в Маунт-Кетрін, та криваву розправу над тубільцями біля Піндінні.

Після «походу Мак-Кена» Дінні повернувся в Хеннан і тепер жив у наметі біля Браун-Хіллу з одним своїм давнім товаришем. За його словами, це Мік Джеральд привіз оті самі зразки, що породили легенду про гори золота. Мік пішов на розвідку з братами Перрі та невеликою партією інших старателів до Маунт-Маргарет, розповідав сам Мік. Там партія розкололась: він з Біллом та Сідом Перрі знайшли великий кварцовий валун, розбили його, взяли чимало крупнистого золота й назвали це місце Маунт-Кетрін. Розсипного там не було, але трохи далі вони натрапили на один пласт, який вирішили зареєструвати під назвою «Дезі-Белл».

Поки вони провадили розвідку, тубільці вчинили напад на табір і покололи списами в’ючних коней. Потерпілі кинулись доганяти кочівників і дорогою зустріли Неда Робінса, який, виявляється, намацав дальній кінець пласта Дезі-Белл і закілкував там ділянку. Нед подався разом із ними, щоб провчити тубільців.

Не гаючи марно часу, Мік Джеральд та Сід Перрі поїхали в Хеннан, щоб зробити заявку на Маунт-Кетрін. Робінс поскакав слідом за ними. Тоді Джеральд та Сід завернули до Кулгарді. Робіне наздогнав їх, і відбувся великий скандал. Джеральд побожився, що не робив заявки на Дезі-Белл, і Робінс повернувся диліжансом в Хеннан, щоб зробити заявку самому. Але Білл Перрі, який залишався в Хеннані, скочив на коня й раніше за нього примчав до контори інспектора. Коли прибув Робінс, все вже було оформлено — він запізнився. Більшість старателів гадали, що Джеральду й братам Перрі так і минеться нечесний трюк, яким вони позбавили Неда Робінса права на Дезі-Белл, але Робіне поклявся відплатити їм тим же.

Він пішов у поліцію і розповів про розправу над темношкірими. Джеральда й Білла Перрі було арештовано. Сід, почувши про це, сам віддав себе в руки властей.

В «Кулгардійському гірнику» з’явилась стаття, що закликала звернути увагу на звіряче поводження деяких безвідповідальних старателів з тубільцями.

«Над темношкірими було вчинено страшну різанину, — писала газета. — Не щадили ні стариків, ні жінок. Дітей видирали з рук матерів і розтрощували їм голови об каміння. Жінок піддавали варварським насильствам та гвалтуванню, і нещасних дикунів було безжально винищено майже до ноги».

Що можна було сказати? Кожен мешканець золотих приїсків знав, які знущання терплять темношкірі від деяких старателів. І нікому не треба було пояснювати, чому племена Піндінні вважаються особливо жорстокими та непокірними. Вони одчайдушне боролись за своє життя. Чужі люди й тварини — верблюди та коні — спустошували їхні криниці й мочарі, дичина гинула без їжі та води. Кочівники пускали в хід списи, щоб захистити свої права. А білі за це стріляли й убивали їх. Та якщо білі крали в тубільців їжу і воду, кочівники також вважали, що мають право красти у білого їжу. Відбувалися люті сутички, і кожен, хто в ті часи йшов на розвідку в глиб країни, знав, що він важить своєю головою.

Джонс Крупинка та Білл Єгосафат казали, що вони ніколи не мали клопоту з темношкірими, бо завжди ділилися з ними їжею і не чіпали їхніх жінок. Але там, де кочівники були настроєні особливо вороже, друзі теж не ловили гав і весь час були насторожі: спали на чималій відстані від табірних багать і пускали пастися коней так, щоб вони завжди були під рукою.

Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен були згодні, що краще дати кочівникам відступного й розійтися мирно. Та коли над кимсь із тубільців було вчинено насильство, плем’я вважає своїм обов’язком помститися за нього. І тоді для них існує лише один закон: око за око, зуб-за зуб; і їм байдуже, чиє то око чи зуб, — помста лягає на будь-кого з білих. Отож білому хоч-не-хоч, а доводиться стріляти, щоб захистити себе.

Але оточити ціле кочовище й вибити всіх чоловіків, жінок та дітей — такої звірячої розправи не схвалював майже ніхто. Більшість старателів були глибоко обурені й різко засуджували це варварство, доводячи, що за нього поплатиться багато невинних.

Тільки Фріско та ще кілька чоловік стали на захист Міка Джеральда й братів Перрі.

— Клятих негритосів тільки так і треба вчити, — заявив Фріско. — Якщо вони візьмуть гору, тоді нам хоч тікай звідси. А то, бач, забрали собі в голову, що їм дозволено безкарно вдиратися в будь-який табір і залишати людину без крихти їжі за сотні миль від усього живого.

Ніхто не мав сумніву, що Нед Робінc сказав правду, але ніхто не міг йому також пробачити розголошення цієї правди. Як же — пішов, бачте, ляпати в поліцію! Авжеж, він зробив це заради особистої помсти. Звичайно, воно боляче й кривдно, що його ото так обкрутили з заявкою на Дезі-Белл; та зрештою хто ж йому винен? Не будь роззявою! Міг здогадатися, що Мік Джеральд спробує встругнути такого коника. Одна справа розізлитись на когось і мати проти нього зуб, і зовсім інша — посадити на лаву підсудних три чоловіки за вбивство кількох темношкірих. Всі добре знали, що жоден суд на приїсках не покарає за це арештованих. А от Нед Робінc ще пожалкує за свій донос. Така палиця завжди з двома кінцями. І, звісно, товщий прийшовся по Неду.

Справу розглядав інспектор Фіннерті. Міка Джеральда та братів Перрі було звинувачено у вбивстві «з вогнепальної зброї багатьох аборигенів».

Підсудні заявили, що вважають себе невинними. Нед Робінc, головний свідок обвинувачення, розповів, як почалась стрілянина і як було вбито кілька темношкірих. Але його свідчення прозвучали непереконливо, та й давав він їх неохоче. Тубільний слуга Робінса Бен сказав, що чув постріли й бачив забитих темношкірих. Сержант Стокс потвердив, що він та один солдат знайшли поміж скель труп тубільця, а ще кілька трупів лежало поблизу. Мік Джеральд та брати Перрі призналися, що справді стріляли, але стояли на тому, що змушені були робити це з метою самооборони.

«За недостатністю доказів» інспектор припинив справу і звільнив арештованих. Зате Неда Робінса взяли під варту «за співучасть у злочині». Його випустили лише через кілька днів.

Інспектор Фіннерті чинив суд швидко й рішуче, як і вимагалось від нього, до того ж з почуттям похмурого гумору. Хіба ж не здорово вийшло — Нед Робіне, донощик, сам себе посадив під замок, а ті, кого він звинувачував, гуляли на волі! Старателям припав до смаку вирок Фіннерті, і вони скрізь у таборах та пивницях глузували з Робінса.

З донощиками так тільки й треба робити, казали вони. Робіне хотів, щоб трьох людей повісили тільки за те, що він має зло проти них.

А йому потрібні ті чорношкірі, як і Міку Джеральду. Ніхто не перечить, Робінса гарненько нагріли — вихопили з-під носа цінну ділянку, яку він уже закілкував; але ж май клепку в своїй макітрі й роби заявку вчасно, як тільки поставив кілки, бо інакше вхопиш патоки шилом.

— Старатель повинен знати закони приїсків і вміти користуватися ними, якщо він хоче вдержати ласий шматочок, — сказав Дінні. — Закон мов дишло. Пригадуєте, як Карр-Бойд та Білл Адамс потурили Спікмена та Райєна з Двадцять П’ятої Милі?

Деякі старателі посміхнулися, інші похмуро лайнулись.

— То був наймерзенніший грабіж, про який я будь-коли чув, — рішуче сказав Сем Маллет.

— Але Карр-Бойд все ж таки залишився, — гмукнув Тупе Кайло.

— То ти правду сказав, Сем, — задумливо покурюючи, відгукнувся Дінні.

— Спікмен, Райєн та ще один хлопець — Еріксон — виступили на розвідку з Південного Хреста. Це було в дев’яносто другому році, ще до відкриття приїсків Бейлі. Вони знайшли золото в Улларінзі, а потім і далі, на Двадцять П’ятій Милі. Та перш ніж робити заявку, надумались обстежити довколишню місцевість. І от одного ранку помітили верблюда з якимсь вантажем на спині. Навели на нього бінокля — коли то не вантаж,, а людина. Наздогнали верблюда і бачать: з горба на мотуззі звисає доктор Шнейдер. Чоловік уже хтозна-відколи не пив, не їв, і йому, щиро кажучи, залишалося три чисниці до смерті. Але Спікмен з товаришами відходили його, і Шнейдер розповів їм про похід на ділянку Бейлі.

Він сам, Адамс та Карр-Бойд були на Мерчісоні, коли прийшла звістка про похід; вирішили негайно їхати в Кулгарді. Але виникла маленька сварка, і Адамс та Карр-Бойд поїхали вдвох, без Шнейдера. Шнейдер рушив услід на верблюді, проте невдовзі загубив їхні сліди.

Коли Спікмен та Райєн подалися в Південний Хрест робити заявку, Еріксон і доктор Шнейдер вирішили пристати до партії старателів, що прибула з Кулгарді. Їм теж закортіло глянути на ділянку Бейлі. І на кого ж там напоровся Шнейдер? На Карр-Бойда та Адамса! Він почав вихвалятися перед ними, що знайшов золото, що Спікмен та Райєн їдуть зараз у Південний Хрест зареєструвати чудову знахідку на Двадцять П’ятій Милі.

Карр-Бойд моргнув Адамсу, і, поки він сам забивав баки Шнейдеру, Адамс дав дьору на верховому верблюді, обскакав Спікмена та Райєна й зробив заявку на їхню ділянку раніше, ніж ті встигли дістатись до Південного Хреста. Цю справу розглядав інспектор Фіннерті і, згідно закону, мусив вирішити її на користь Адамса. Та коли Карр-Бойд зажадав свою частку, Адамс послав його під три чорти.

— Живуть же такі падлюки, — буркнув Сем.

— Чудеса — рота роззявиш, — підтакнув Тупе Кайло.

— А я б такого розумаку на лопату та живцем у вогонь — і квит, — докинув Педді Доу.

— Чого ви розходились? — засміявся Фріско. — Всі засоби добрі, коли людина шукає золото, аби не чіплявся закон.

РОЗДІЛ XXVII

В ці пекельні літні місяці, коли повсюди лютував тиф і люди гинули без води, обурення проти афганців дедалі зростало. У безводному краї, де життя людей і тварин залежало від нечисленних озерець та мочарів, забруднювати воду було злочином. Однак, просуваючись глухими путівцями, афганські погоничі верблюдів ставали на ночівлю біля водойм, і кожна пилова буря змітала у воду купи покидьків з їхнього табору. Та й не тільки це: було відомо, що афганці купаються і миють ноги в тій воді, яку змушені пити старателі.

Дінні з гнівом розповідав про це, коли повернувся з походу на Дев’яносту Милю.

— Поки дороги не захарастили афганці з верблюдами, можна було йти куди завгодно і бути спокійним, що вода, яку ти п’єш, чиста й здорова, навіть коли її небагато. Тепер же це часто-густо просто рідкий гній. А пити її доводиться — іншої нема. Афганці кажуть: воду дає аллах, — і вони використовують її для обмивання, як того вимагає їхня релігія, їм зовсім байдуже, коли після них залишається загиджена вода і її потім питиме якийсь християнський собака, хоч самі вони нізащо не стануть ні пити, ні їсти того, до чого ми торкнулися пальцем.

— Треба з цим якось покінчити, — погодився Морріс. — Джім Шеррі розповідав мені днями, що коли він добувся до скель, приблизно за шістдесят миль від Мензіса, де, він знав, була вода, то побачив там трьох афганців, які прали білизну в найкращій водоймі. Він почав умовляти їх, намагаючись пояснити, що вони ж можуть набрати води в якусь посудину і прати собі скільки завгодно десь збоку, а не в самій ковбані. Але ті підступили до нього всім гуртом і одвели його до іншої ковбаньки, де було так мало води, що не вистачило б навіть напоїти коня. При ньому не було зброї, а то б він не скорився. А потім вони поставали неподалік і почали вимахувати револьверами та жбурляти в нього каміняччям. Довелося йому тікати. Він подався в Мензіс, гукнув кількох хлопців і повернувся з ними назад. Та афганців уже й слід прохолов.

Фріско сердито вилаявся.

— Хотів би я бачити, як би клятий афганець відігнав од ковбані мене або надумався мити ноги в тій воді, що мені пити! — сказав він.

— Пару тижнів тому один фургонник приїхав із Джеральдтона, — докинув Сем, пихкаючи люлькою. — Теж каже, що вода в загаті між Джеральдтоном та Муллева ні к бісу тепер не годиться. Афганці купали в ній своїх верблюдів, а в тих спини геть-чисто в лишаях та коростяних болячках. Така смердота довкола — підступитися гидко.

—— Ми з Семом якось спробували наставити їм носа, — встряв у розмову Тупе Кайло. — Стояли тоді табором миль за п’ятдесят від Фініша, але там була непогана ковбаня. Коли бачимо, якийсь афганець полоще в ній свого паршивого верблюда, їй-бо, пристрелили б його, та ні з чого, не мали при собі ніякої зброї. Тоді ми шмат солоної свинини на палицю та й підвісили її над ковбанею, — афганцям і зась до води, бо їхня релігія забороняє їм брати в рот те, чого торкалася свиня. Але афганців було мало не з десяток, а нас тільки двоє. Вони погрожували, що зв’яжуть і застрелять кожного старателя, якого заскочать на такій капості.

— Господи! — вигукнув Фріско. — Невже, ми будемо все це терпіти?

— Афганці страшенно знахабніли, — забуркотів Янкі Набрида. — Додумались ще до такого штукарства — красти верблюдів. Скажімо, пропав у когось верблюд — заявляється афганець і враз: «Давай гроші, знайду твого верблюда». — «Гаразд, — каже ста’ратель, — знайдеш верблюда — матимеш два фунти». — «То віддай поки що гроші крамареві, — торочить афганець, — а я піду шукати». Він іде й за кілька годин приводить верблюда, бо сам же його прив’язав десь у чагарях.

— Щира правда, — сказав Дінні. — 3 недавнього часу наче пошесть яка пішла — всі верблюди навколо Кулгарді один за одним почали щезати. І афганці за кожного вимагають винагороду. Старателі, які поверталися з чагарів, казали, що бачили там багато прив’язаних верблюдів, і це їх страшенно дивувало.

— Гаррі Вернон зупинився з своїми верблюдами на Третій Милі. Наступного дня два з них мов провалились крізь землю. Він обнишпорив усю місцевість на тридцять миль довкола. А потім у солончакових заростях біля Маунт-Берджесу зустрів старателя, і той сказав, що бачив, як афганець вів двох верблюдів у напрямку водопою Кетл-Свомп, Гаррі подався їхніми слідами і знайшов своїх худобин: вони були живі-здорові й стояли прив’язані в таборі афганців. Ті відмовились повернути верблюдів: мовляв, один з них покусав їхнє верблюденя.

Афганці зажадали відшкодування. З войовничими криками обступили Гаррі, але покусаного верблюденяти йому не показали. Гаррі був без зброї. Афганці недвозначно дали зрозуміти, що вони з ним зроблять, якщо він їм не заплатить; вони й справді могли його порішити, і жодна душа про те не дізналася б. Гаррі віддав їм ті кілька соверенів, що були при ньому, й вони його відпустили. Повернули також і верблюдів, але Гаррі каже, що це востаннє він ходив у табір афганців без зброї, — більше такого з ним не повториться.

— То що ж ми робитимем? — спитав Фріско. — Чи нехай афганці отак і хазяйнують на приїсках?

— В старому таборі ми створили Антиафганський комітет, — сказав Дінні. — І він візьметься за цю справу, щоб покласти край усім неподобствам. Звісно, крамарі з піною проти, бо афганські погоничі верблюдів дешевші, ніж білі. А фургонники за нас. Вони кажуть, що афганці витісняють їх з доріг. Ми, трударі, мусимо покінчити з засиллям афганців. Великі тузи, як от Файза, Таг Магомет, мають власність на землю. Вони прибирають до своїх рук права на воду, і їхні раби дістають роботу, а наші товариші помирають з голоду. Ну як же не обурюватись! Афганці копають колодязі, афганці лагодять дороги, афганці служать у поліції! До їхніх хазяїв пливуть усі підряди, бо ті правлять найменшу ціну. Адже вони платять копійки за працю своїм нещасним рабам.

— Капітан Саундерс, управляючий на руднику султана Раджа Магомета, доводить, нібито продукти й вода подешевшали завдяки афганцям, — пробурмотів Морріс.

— Брехня! — палко заперечив Дінні. — Коли білі погоничі ділом показали, що вони можуть поратись біля верблюдів не гірше за будь-якого афганця, отоді вже афганцям і довелося знизити ціни. В Курналпі саме завдяки білим погоничам було знижено ціни на продукти. Афганці, навпаки, завжди наганяли ціни, як тільки могли.

— Скрізь, де є рабовласники, з’являється і «біла шушваль», — подав голос Янкі Набрида. — Точнісінько так було і в Америці. Афганці навезли рабів, а це — найдешевша робоча сила. Скоро й рудокопи на приїсках стануть «білою шушваллю», якщо ми не здихаємось клятих афганців.

— Здихаємось, — сказав Дінні.

— Викуримо їх, правда, Дінні? — засміявся Фріско.

— Один з власників шахт у Кулгарді, — вів далі Дінні, — якось днями признався, що рудокопи на наших приїсках заробляють, звичайно, не дуже багато. «Але можу запевнити вас, — сказав він, — що афганські та китайські робітники обходяться значно дешевше…»

— Ну, їм не вдасться позбавити наших рудокопів законних прав, хоч би як вони гналися за дешевизною робочої сили, — заявив Тупе Кайло, — ми цього не дозволимо.

— Правильно, друже, — погодився Дінні. — Взагалі я нічого не маю проти афганців, але не можна допустити, щоб вони наклали свою лапу на всі водойми і задушили нас дешевою робочою силою.

Коли Тедді Ноулса було заарештовано і звинувачено в убивстві афганця на одній з південних доріг, кожен старатель готовий був стати на захист Ноулса. Це був тихий і славний чоловічок, якого всі знали й любили на приїсках. Дінні поїхав у Кулгарді й допитався про всі подробиці в Антиафганському комітеті, що саме займався цією справою.

— Тедді Ноулс та його напарник Хетфілд їхали у фургоні, запряженому волами, дорогою на Есперанс, — розповідав він Моррісу, Фріско та іншим старателям, що зійшлися до його намету, як тільки Дінні повернувся. — Вони їхали з Уднадатти й зупинилися біля водойми, щось миль за п’ятнадцять на північний захід від Понтон-Стейшн. В чагарниках стояв великий афганський табір з десятками верблюдів, і десь годині о четвертій дня, коли афганці вже набрали води, скільки їм було треба, під’їхав Тедді з наміром взяти води й собі. Коли бачить — якийсь афганець миє ноги в водоймі. Тедді гукнув, щоб він припинив неподобство.

— І не подумаю, — відповів афганець.

Тоді Тедді звернувся до афганців, що купкою стояли поруч: мовляв, скажіть же йому, нехай візьме таз і миється на здоров’я, бо ж воду мають пити й білі. Але ті лише гигикали та перезиралися між собою.

—— Звідки тобі це відомо, Дінні? — спитав Морріс.

—— Тедді про все це сам написав у листі до комітету, — відповів Дінні й вів далі: — Тедді підійшов до афганця і спробував відтягти його від води, але тут враз набігли інші афганці і давай жбурляти камінням, вимахувати киями та вогнепальною зброєю. Одна каменюка вдарила Тедді в обличчя, він вихопив револьвер і вистрелив у афганця, що знов цілився в нього каменем. Куля поранила афганця в плече, і натовп кинувся на Тедді. Коли він одбивався, його револьвер вистрелив ще раз, і куля влучила іншому афганцеві в живіт. Афганці видерли в Тедді револьвер і почали бити й топтати хлопця ногами. В цей час підбігли Хетфілд та ще один старатель з рушницею, що завжди лежала заряджена в їхньому фургоні.

Афганці скрутили і цих, потім одвезли всіх трьох у свій табір і там поприв’язували до дерев. Хвилин через сорок хазяїн-афганець наблизився до Хетфілда й кілька разів шмагонув його батогом. Він нахвалявся, що спалить всіх трьох живцем на вогні, якщо Нур Магомет помре.

На Тедді так позатягали вузли, що він задихнувся б, якби один хлопець, Томас Бутчер, що їхав разом з афганцями, не вговорив їх попустити мотузку. Отак, прикручені до дерев, Тедді та його товариші й стояли аж до третьої години наступного дня, коли із станції приїхали Понтон та Коулмен і вблагали афганців звільнити їх. Тедді подався в Ізраеліт-Бей і повідомив про все поліцію.

Слухачі бурхливо висловили своє глибоке обурення і протест.

— Хетфілд посвідчив, — додав Дінні, — що спершу на Тедді напало восьмеро афганців, а старатель, який намагався визволити Тедді, доводить, що в таборі афганців було щонайменше сто вісім верблюдів і при кожному, звісно, погонич.

Старателі на всіх приїсках з глибоким зацікавленням стежили за справою Ноулса, що розглядалася в Олбані. Кожен міг легко уявити себе на місці Тедді. Адже вони також страждали від того, що афганці забруднюють воду і чинять насильство над беззбройними золотошукачами, які подорожують одинцем або парами в глухих місцевостях країни.

Виправдання Тедді Ноулса старателі зустріли бурхливою радістю. Цей випадок ще більше загострив ворожнечу між афганцями й білими. Та коли власникам великих верблюдячих караванів Файзі та Тагу Магомету пригрозили забороною робити перевозки, вони наказали своїм погоничам на всіх шляхах країни поважати місцеві закони й не чинити перешкод іншим подорожнім в користуванні убогими запасами води.

РОЗДІЛ XXVIII

Того задушливого ранку Саллі щойно впоралась з своїм немудрим господарством і тільки розігнула спину, як побачила, що до неї з зарослів наближається Марітана. Марітана була зовсім гола, і її струнке смагляве тіло чітко вимальовувалось у яскравому світлі.

— Господи, це ти, Марітано! — вигукнула Саллі, щиро зрадівши появі дівчини.

— Егем, — протуркотіла Марітана, посміхаючись.

— Чого ти тоді втекла? — спитала Саллі.

Марітана задзюркотіла тихесеньким сміхом і похитала головою, ніби причини її втеч та появ були таємницею для неї самої.

Саллі раптом згадалось крихітне кенгуреня, що вона його викохувала в Південному Хресті. Кенгуреня приніс їй Дінні. Його пес накинувся на матір-кенгуру й загриз її, і Дінні витяг маля з материнської сумки. То був гірський кенгуру, симпатичне маленьке створіння, карооке, з довгими віями і м’яким сіро-коричневим хутром. Саллі вигодувала його соскою, і воно почало стрибати навколо неї, гризло травинки та гичку з її рук і бігало слідком, немов цуценя.

Дінні відгородив куточок у дворі, і Саллі тримала його там. Але одного разу на подвір’я вдерлися бродячі собаки. Вони пошматували кенгуреня у неї на очах. Саллі ніколи не забуде того страшного видовища, того жаху та гніву, що охопили її. Вона била собак і несамовито кричала, аж поки Морріс вискочив з хати. Та кенгуреня було вже мертве.

Яка жорстока доля спіткала це смирне, безпорадне звірятко! Саллі гірко ридала, впавши Моррісу на груди. Морріс запевняє, що вона ніколи не плакала з таким глибоким розпачем. Минуло багато часу, перш ніж цей трагічний випадок почав стиратися в пам’яті Саллі. Карі оченята й тоненькі безпомічні лапки кенгуреняти ще довго переслідували її.

І тепер Марітанині очі та руки нагадали їй те звіря. Дівчина рухалась з тією ж дикою і настороженою грацією, як і маленьке гірське кенгуреня, і в Саллиній уяві знову постала жахлива картина його загибелі. Саллі намагалась відігнати цей спогад. Марітана не така, як інші тубілки. Ось вона стоїть, простодушна і беззахисна, яскраве сонце осяває її струнке оголене тіло. Саллі здригнулась, знову згадавши, як пси шматували кенгуреня, її охопив панічний страх за Марітану, хоч вона розуміла безглузду недоречність цього почуття.

Марітана збагнула, що місіс Саллі чимось стривожена. Але її привітний жест та посмішка показали, що все вже минулось. Саллі сподівалась, що ніхто з чоловіків не проходитиме мимо, поки Марітана зодягнеться. І Марітана вмить здогадалась, про що думає Саллі, коли та кинула погляд на дорогу.

Їй не довелось говорити — піди одягнися. Марітана сама пурхнула геть і за хвилину вже виконувала свій обряд обмивання. Мабуть, Фріско дуже розсердиться, коли побачить, скільки води вона перевела, подумала Саллі. Але вона не змогла зупинити Марітану, яка з радісним сміхом намилювалась та обливала себе водою.

Її волосся було ще мокре і звисало довгими лискучими пасмами, коли вона знову прийшла до Саллі, що сиділа в своєму саморобному триногому кріслі: обрубок корча, обтягнутий шматком мішковини. Марітана вирядилась у те плаття, яке допомогла їй пошити Саллі. Побризкуючи намистом, з сяючими очима, вона чекала, щоб місіс Саллі її похвалила.

— Отак буде краще, — сказала з посмішкою Саллі. Марітана відповіла їй своїм дзюркотливим сміхом — їй здавалось, що вона розгадала причину хвилювання білої жінки.

Гостя присіла навпочіпки і по-дитячому наївно сказала:

— Все йшла, йшла. Сонце вгору, сонце вниз, я іду, іду… Дуже хочу їсти.

«Здалеку, видно, притьопала, охляла, бідолаха», — подумала Саллі.

— Еге, розумію, — сказала вона квапливо. — Зараз ти вип’єш чаю і чогось поїси, Марітано.

Поки Марітана уминала товсті кусні хліба з варенням, Саллі підгорнула жар і повісила над багаттям котелок з водою. Понад усе на світі Марітана любила випити чаю з Саллі, як з подругою і рівнею. А зараз вона до того ж була ще й страшенно голодна. Гостя не промовила більше жодного слова, поки не з’їла всього, що їй було дано, й не випила кілька кварт чаю.

Після цього обличчя Марітани знову заясніло, і вона була готова продовжувати бесіду.

— Маєш кубу? — спитала вона весело.

— Боронь боже! — Саллі вражено звела очі на Марітану. — Ні! Чого ти мене про це питаєш?

— А я маю, — пояснила Марітана. — Мінгарі залишив дитинку на камінцях, а ми там сиділи, пам’ятаєш? Бардок сказав — іди в табір, там є багато їсти. У чорних — нічого. Їсти? Нема. Вода? Нема.

— Он воно що! — Саллі з жахом, дивилась на свою гостю. Отже, її родичі через те і прислали Марітану до Фріско, що в них скрутно з водою та їжею! Але як сприйме Фріско звістку про дитину від мінгарі? І хто батько дитини? Фріско чи Бардок?

Саллі знала, що Марітана стежить за нею. Вона силкувалась приховати почуття тривоги й відрази, що охопило всю істоту. Та Марітана миттю побачила зміну в настрої місіс Саллі. Вона посмутніла й насупилась. Потому різко звелася на ноги й пішла геть.

Того вечора в таборі Фріско було дуже гамірно. Під кінець дня він повернувся з роботи, привівши з собою кількох своїх приятелів. Побачивши Марітану, Фріско бурхливо привітав її, але одразу ж почалапав у трактир і заявився додому аж після заходу сонця. Разом з ним прийшли і його приятелі; коли зовсім споночіло, вони засвітили ліхтар.

Саллі бачила, як червонясте світло вихоплювало з пітьми легку химерну постать Марітани; чоловіки чіплялися до неї з жартами, а вона відповідала, пересипаючи свою мову непристойною лайкою, що викликало добродушний регіт. Фріско, наспівуючи, бренькав на гітарі.

Потім чоловіки сіли кружка й почалася гра: вгору злітали монети, лунали збуджені вигуки. Надійшло ще двоє старателів, які недавно приїхали на приїск. З кишень штанів у них визирали пляшки: хлопці знайшли самородок на тридцять унцій і вирішили покропити свою першу удачу в Хеннані.

Але один з них був такий п’яний, що всім заважав, і його виштовхали з кола. Заточуючись, він поплівся до багаття, де сиділа Марітана, щось стиха мугикаючи собі під ніс та граючись з собаками, які привели своїх господарів на ту-ап. П’яний сів поруч неї. Марітана миттю схопилась на ноги і шаснула геть, але він схопив її і почав тягнути в кущі.

Марітана заверещала, собаки кинулись на її кривдника. Здійнявся страшенний ґвалт — сердиті крики та лайка чоловіків, верещання Марітани, собачий гавкіт і репетування п’яного: «Вона сама до мене причепилась! Теж мені, за якусь чорнопику суку отакий лемент!»

Фріско одним ударом звалив його з ніг і накинувся на Марітану. Він тряс її за грудки, бив по голові та обличчю, аж поки Марітана нарешті не вирвалась та не зникла в пітьмі. Саллі чула, як вона схлипує десь у кущах. Фріско, відстоявши свою честь, повернувся у коло гравців, де його зустріли гучним реготом. Гра не припинялась майже до півночі.

Вранці, вийшовши з намету, Саллі побачила Марітану, що спала біля її вогнища.

— Юккі![17] — скрикнула гостя, схоплюючись на ноги і мружачись від сонця. — Довго були закриті мої очі!

Вона уважно стежила, як Саллі розгортає попіл і кладе на жарини сухий хмиз, наповнює водою котелок і вішає його на гачок над вогнем.

— Інкі схопив мене, — пояснила вона, лякливо озирнувшись на Фрісків намет. — Фріско злий, бив мене.

— Я знаю, — відповіла Саллі. — І я дуже сердита за це на Фріско.

— Правда? — здивувалась Марітана.

Вона метнулась до Фріскового намету й так само, як Саллі, розворушила жар, розпалила багаття, налила в закопчений котелок води й повісила його над вогнем. Потім сполоснула обличчя та руки, як робила місіс Саллі, й поставила чашки та блюдця на стіл під повіткою біля намету. Вона вже навчилась варити вівсяну кашу та смажити яєчню з салом і тепер куховарила, готуючи сніданок Фріско.

Звечора Морріс теж ходив грати до Фріско, але повернувся рано й ліг спати. Саллі й собі зібралася була лягати, але трохи засиділась, втішаючись свіжістю зоряної ночі. Отак вона й стала свідком того, що спіткало бідолашну Марітану. А Морріс тільки чув крики та злився, що йому не дають заснути.

— Треба перебратися звідси, — сказав він Саллі за сніданком. — Я більше не можу терпіти Фріскового сусідства.

— Якби ми жили далі від дороги, — гаряче підхопила Саллі, — було б зручніше, й не стільки над тобою очей. А вчора ввечері — то просто жах, я навіть хотіла заступитись за Марітану, тільки…

— Ще чого! — сердито крикнув Морріс. — Не наше то діло, і не можна в нього встрявати! Такі скандали виникають завжди, коли в таборі заведеться тубілка.

— Але ж, любий, — запротестувала Саллі, — Марітана нічим не завинила, а Фріско її так жорстоко побив!

— Не твій це клопіт! — Морріс терпіти не міг, коли йому перечили. — Фріско винуватий, що держить у себе Марітану. Він знає, чим це кінчиться. Але я не дозволю тобі втручатися в такі справи, бути заступницею якоїсь тубілки.

— Ах, Моррісе!

З одного боку Саллі не хотіла сваритися з чоловіком, а з другого — вона не могла не дорікнути йому в душі за те, що він не вважає за потрібне захистити Марітану від побоїв. І Саллі дуже потерпала, відчуваючи, що їй не легко буде примиритися з цим, хоча вже й починала розуміти, в яке незручне становище вона може поставити саму себе, втручаючись у долю Марітани. Як, наприклад, владнається справа з дитиною Марітани?

Наступного ранку Марітана знову сиділа навпочіпки біля Саллиного вогнища. Вигляд у неї був розгублений і нещасний — наче собака, яку побив той, хто завжди її годував і пестив.

— Фріско каже — йди геть, каже — к бісу, — промовила вона, дивлячись на Саллі так, ніби чекала від неї пояснення цих слів — Не хоче мене. Не хоче, щоб темна приносила йому в табір кубу.

Саллі спалахнула. Вона просто не тямила себе від болю й образи за Марітану. Фріскова брутальність і безстидство обурювали її до глибини душі. Вона не знала, що сказати Марітані. Але раптом їй спало из думку.

— А Бардок хоче кубу? — спитала Саллі.

— Егем! — обличчя Марітани просяяло. — Він хоче. Багато сміявся і стрибав. Стара жінка давно не приносила кубу.

— То йди до Бардока, Мірі! — сказала Саллі. — Дитині буде краще з твоїми родичами.

— Ні, — рішуче сказала Марітана. — Дощу — нема. У чорних їсти — нема. Фріско дає їсти.

Саллі зітхнула: так і є, родичі послали Марітану до Фріско, щоб одержати від нього частку його запасів. Вона нагодувала дівчину добрим сніданком, і та зникла в чагарниках ще до того, як Морріс прокинувся.

Наступного дня до Фріско прийшли Бардок, його брат та один з найстаріших чоловіків племені. Фріско кричав і лаявся й відмовився дати їм подарунки, якими звичайно наділяв своїх темношкірих гостей. Потім Морріс розповідав Саллі, що Фріско намагався втовкмачити тубільцям своє категоричне небажання нести будь-яку відповідальність за дитину Марітани.

А Бардоку здалося, ніби Фріско хоче забрати дитину собі, і зчинилась страшна буча. Але Бардоків брат, який не раз водив на розвідки партії старателів і розумів мову білих краще за своїх одноплемінників, сяк-так з’ясував непорозуміння. Він пояснив, що Марітана — Бардокова дружина, і той може позичити білому саму її, а не дитину, якою її нагородив мінгарі, бо в дитині живе дух одного з предків племені. Через те дитина належить племені і Бардокові, бо він є її племінним батьком.

Коли Фріско збагнув, що Бардок не пов’язує вагітність Марітани ні з собою, ні з ним і щиросерде вірить байці про мінгарі, він аж покотився від реготу. Насміявшись, Фріско щедро обдарував тубільців харчами, додавши до всього, як завжди, пляшку вина та плитку тютюну.

— Очевидно, вони вважають, що в кожної тубілки відбувається непорочне зачаття! — жартівливо вигукнув він, радіючи, що уник неприємних обов’язків. — Вона може підхопити дитину від будь-якої каменюки чи ковбані з водою, де живуть духи предків, а мінгарі, певне, — один з них.

Але Саллі не могла так легко зняти з Фріско всяку відповідальність. І кожного разу, коли Фріско наближався до табору Гаугів, він наштовхувався на її спину. Місіс Гауг демонстративно не бажала ні дивитися в його бік, ні розмовляти з ним. Морріс казав, що вона поводить себе просто безглуздо. Адже Фріско нічого іншого й не міг зробити.

— Принаймні він міг потурбуватись, щоб Марітана не ходила голодна, виношуючи його дитя, — гнівно заперечила Саллі.

Марітанине плем’я ще деякий час стояло табором біля пересохлого озера; кочівників часто бачили в місті. Води й дичини було тепер так мало в глибині країни, казав Дінні, що тубільці змушені жебрати їжу в білих.

Якось Марітана привела своїх родичів до місіс Саллі, цілком переконана в тому, що та буде з ними така ж добра й ласкава, як і з нею самою. І Саллі відчула, що під поглядом сміхотливих очей Марітани незрівнянно важче відмовити старій тубілці й не дати їй кілька жмень борошна чи цукру, ніж раніше, коли вона казала кочівникам, що приходили старцювати до її намету: «Нема, нема нічого! Ідіть собі геть…»

Марітана трохи побоювалась своїх родичів: покірливо мовчала в присутності чоловіків і виявляла належну шану старим жінкам. Зате Саллі траплялося бачити, як вона весело хизувалася серед дівчат та дітей у своєму колись гарному барвистому платті, тепер пом’ятому і брудному. Вона до сліз смішила своїх подруг, величаво ступаючи по нерівній кам’янистій землі, підібравши спідницю, удаючи з себе місіс Саллі, або показувала, як матінка Баггінс поспішає до опріснювача, вихляючи гладкими стегнами, і верещить на Педді Кевана за те, що він допомагає фургоннику розпрягати коні, замість того щоб нести до неї додому два важчезні гасові бідони з водою.

Саллі швидко переконалась, що Марітана не дуже побивається за Фріско. Вона була весела й безтурботна, як і раніше, перекочовувала з своїм племенем з місця на місце, завжди голодна і майже гола, хоч на ній ще й лишалося намисто та клапті від колишнього плаття.

Морріс відмовився від наміру перенести свій табір далі від Фріско.

Чи варто? — сказав він. — Можливо, ми скоро взагалі переїдемо в Мензіс або Кеноуну.

Від’їзди старателів, зневірених у багатстві Хеннана, сіяли загальну невпевненість і тривогу. Морріс також вважав, що вони з Фріско мають з своєї ділянки надто мало. Людей дедалі більше приваблювали Мензіс та Кеноуна. Розвідники й фінансисти уже сперечались, який з цих приїсків може стати центром золотодобування.

Крах рудників лорда Фінгала в Лондондеррі викликав паніку. Коли шахта, заморожена до початку розробок у великих масштабах, нарешті стала до ладу, раптом виявилось, що багаті руди в ній уже вибрані. Нова штольня та поперечний шурф дали майже пусту породу під верхнім золотоносним шаром. Акції катастрофічне знецінились, і хоч правління компанії намагалось відшкодувати збитки, багато вкладників розорилось. Золоті приїски Західної Австралії стали неходовим товаром на європейському ринку.

Крамниці й трактири в Хеннані позакривались. Лише кілька літніх старателів ще віяли пісок у виярку між Марітаною та Кассіді. Але Фріско все-таки вірив, що недаремно Брукмен, Чарлі де Роз та Зеб Лейн так міцно тримаються за свої розробки на Великому Боулдері. Вони запевняли, що «незабаром ці рудники справдять найбільші надії і слава Хеннана підніметься до небес».

РОЗДІЛ XXIX

Морріс виявляв все більшу нетерплячість і невдоволення ділянкою, на якій вони працювали з Фріско. Він остаточно втратив віру в Хеннан, і його дратували розмови про те, що на інших приїсках люди лопатами гребуть золото, тоді як він марнує час, очікуючи того, чого, може, не варто й чекати.

В штольні, яку вони з Фріско пробили на ділянці на південний захід від Кассіді, золото вичерпалось. Уже багато тижнів підряд вони його навіть у вічі не бачили. Але ділянка була зручно розташована, і Фріско упирався, сподіваючись все ж таки спродати її англійським перекупникам. А ті, налякані торговим застоєм, не поспішали купувати ділянки, які не обіцяли негайного багатого виробітку. Скидалось на те, що не скоро заявляться покупці на південний захід від Кассіді.

У Морріса в кишенях гуляв вітер. Як Фріско примудрявся завжди мати гроші, цього Морріс не міг збагнути. Щоправда, одного разу Фріско поталанило: він збив кілька тисяч під час буму в Кулгарді, хоч більша частина цих грошей пішла в нього на розвідки та спекуляцію акціями. Але все-таки він якось тримався, скуповуючи та перепродуючи золото, беручи комісійні за різні послуги, верховодячи в грі в ту-ап. Саллі знала, що Морріс по вуха в боргах у крамарів та трактирників. Отож не дивно, що він так рветься, щоб десь роздобути грошей.

Коли Кон Магаффі вернувся з Кеноуни з новинами про похід на південний схід, Морріс вирішив їхати разом з ним. Кон був уже старий чоловік, але добрий розвідник. Його напарник щойно помер у лікарні після страшного перепою, і Морріс легко умовив Кона взяти з собою його.

Фріско не став умовляти й затримувати свого напарника і заплатив йому двісті фунтів відступного за його частку; Морріс вважав, що це дуже благородно з боку Фріско, а надто як взяти до уваги, що він, Морріс, мав намір просто кинути їхню розробку і що ділянки в Хеннані зовсім знецінились.

До Кеноуни було якихось дванадцять миль. Та коли Саллі йшла поруч бідки під палючим промінням сонця, їй здавалось, що вона ніколи ще не долала такої далекої і втомливої дороги. Морріс купив цього візка, а до нього стару білу кобилу, щоб перевезти їхнє майно. От воно й їхало, навалене горою, не залишивши на біді анітрішечки вільного місця: намет, ковдри, невеличкий опріснювач, грохот, кайла, лопати, бачок для води, харчі, бляшаний сундучок Саллі та Моррісів чемодан.

— Якщо втомишся, ти зможеш примоститися збоку, на крилі, — сказав Морріс, коли вони вдосвіта вирушали в дорогу. Він уже не був ні похмурий, ні пригнічений, а навпаки — веселий і сповнений енергії, хоч було понад сто градусів у холодку і сонце нещадно палило дорогу, що змією звивалася поміж чагарів. Кон їхав попереду на кудлатій австралійській конячці, а слідом за ним ішов нав’ючений кінь. Курява огортала і старого верхівця, і Моррісового візка.

Кон був похмурий дідуган, кошлатий, мов дикий цап, та й тхнуло від нього теж цапом. Йому не сподобалось, що його напарник тягне з собою жінку, і він вирішив не помічати її. Проте звернув з головної дороги, поораної колесами фургонів, і поїхав обіч, верблюжою стежкою, щоб курява не летіла Саллі в обличчя; і він же опівдні запропонував зробити привал. Морріс ще не встиг зупинити коня, що спітнів і запарився на важкій піщаній дорозі, а Кон уже розпалив багаття і повісив котелок з водою.

— Можна трохи й підобідати, — пробурчав він. — Нема чого надривати пупи.

— Вірно сказано, Коне, — засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

— Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, — пробурчав Кон. — Тільки ріжте мені потовще.

— І мені теж, — усміхнувся Морріс. — Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

— Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

— А смачно, — погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

— Чудово! — сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. — Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне — хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

— Шикарний табір ця Кеноуна, — вів далі Кон. — Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.

Морріс охоче здрімнув би часинку. Хоч сонце немилосердно розжарювало руду землю, присадкуваті дерева подекуди відкидали на неї латки чорної тіні. Але Кон хотів завидна дістатися до Кеноуни.

Поки люди закусували, коні трохи перепочили у холодку. Кон уже засідлав свого й готовий був рушати, а Морріс все ще позіхав та потягався. Саллі поскладала харчі у мішки й почала запрягати Квіні. Кон підійшов до неї допомогти.

— От тобі й маєш, — засміявся він. — А я, грішним ділом, подумав, що ви з білоручок. Бачу, місіс, не вперше ви в таких мандрах.

— Я народилася й виросла в тутешніх чагарниках, — сказала Саллі. — І коней знаю краще, ніж Морріс. Я б йому нізащо не дозволила купити цю шкапу, якби він зі мною порадився.

— Що й казати, конячка нікудишня, — погодився Кон.

— Пузо обвисле, ноги не пружинять. І, здається, вже кульгає, — сердито мовила Саллі.

— Щастя, що нам недалеко, — занепокоєно буркнув Кон. — Ви вже постарайтеся, щоб вона не звалилась на півдорозі.

Вони рушили далі, але невдовзі Квіні почала сильно накульгувати й ледве повзла по сипучому глибокому піску. Морріс зрозумів, якого він дав маху, купивши її разом з бідою в одного старателя, що повернувся з Курналпі. Він уже вирішив, що нічого не залишається, як дати старій шкапині відпочити — нагодувати її, покинути на деякий час при дорозі візок, а самим пішки добиратися до Кеноуни. Але Саллі здогадувалась, що таке порушення планів викличе незадоволення старого Кона, і, взявши віжки в свої руки, примусила конячку йти, ласкаво умовляючи її, вйокаючи та підбадьорюючи на підйомах, обираючи рівнішу дорогу, співаючи пісні, а подекуди й стьобаючи кобилу по жижках.

В таку спеку, під палючим промінням сонця це було неймовірно важко. Час від часу Кон оглядався на місіс Гауг, яка невтомно йшла курною дорогою і мало не тягла кобилу на собі, коли та застрявала в піску, а Морріс підштовхував возика ззаду.

— Добре, місіс, добре, — гукав він, — підганяйте її, лишилось не більше двох миль.

Але ці останні дві милі були просто жахливі. Кобила йшла тільки завдяки об’єднаним зусиллям Саллі, що її тягла, та Морріса, який без упину шмагав її гілкою. Саллі знала: якщо зараз дати кобилі зупинитися — все пропало. Ніщо в світі тоді вже не зрушить її з місця. Треба будь-що й будь-як примусити злощасну Квіні повзти хоча б тією повільною, майже автоматичною ходою, якою вона зрештою і дотяглась до Кеноуни.

РОЗДІЛ XXX

Кеноуна розкинулась на рівнині, покопирсаній ямами і всіяній купами жовтуватого відвалу, червонястої та бурої глини. Сірі, як море, чагарникові хащі тут відступали далеко до обрію, мінячись темно-бузковим та густо-синім полиском, коли призахідне сонце розливало над ними золоті й малинові заграви, що поступово танули в неосяжності неба.

Тоді в халупах та будках, що вишикувались обабіч широкого шляху, спалахували вогники. Тутешні будівлі були такі ж старі та жалюгідні, як і в Хеннані чи на пагорбі в Кулгарді, хоч подекуди між ними й виділялись то готель з каменю-пісковина, то крамниця з гофрованого заліза, синьо-сіра або побілена крейдою. Надвечір, коли головну вулицю заповнювали старателі, містечко здавалося сповненим діловитого й привільного життя. Люди, повертаючись партіями з своїх ділянок, юрмились перед відчиненими закусочними та крамницями, розплачуючись за напої та продукти золотом.

То був грубий і буйний натовп, грубіший і багатший, ніж будь-коли були золотошукачі в Хеннані, запевняв Морріс. Золоті розсипища тяглися вздовж широкого закруту підземної річки, і майже всі, хто робив розвідку по її руслу, знаходили золото. Земля була обкілкована на десятки миль в усі боки, і хоч окремі золотоносні пласти й могли спокусити багаті синдикати, Кеноуна в основному вважалася приїском старательської дрібноти. Високопробне золото, що містилося в масній сірій глині, яка залягала на дуже великій глибині, обіцяло багатство тому, хто знайшов би вигідний спосіб його добування.

Трактир Тома Дойла був найбільшим і найрозкішнішим — з широкою верандою на дерев’яних палях. Але Кон чомусь не захотів там пити. Він зупинився далі, біля трактиру Джіотті, і Саллі довелося чекати в їдальні, поки вони з Моррісом напували та годували коней, а потім почвалали в бар, щоб і самим вгамувати спрагу.

Та Морріс невдовзі повернувся до неї і запитав, чи не хоче вона скляночку портвейну. Слідом за ним, уже похитуючись, підійшов Кон і став наполягати, щоб «місіс Моррі» неодмінно випила з ним.

— Гей, Вайолет, — обернувшись, гукнув він у бар, — принеси пляшку шампанського для дружини мого товариша!

— Але, містер Магаффі…— почала була Саллі.

У неї нестерпно боліла голова. Пройшовши цілий день пішки під палючим сонцем та ще без упину підганяючи кобилу, Саллі почувала себе вкрай знесиленою. Понад усе на світі їй хотілося зараз помитись і випити склянку води. Та, певне, про це тут годі було мріяти. А от шампанське — будь ласка! Саллі ледве стримала в собі нервовий смішок. Морріс пересторожливо нахмурився. І вона зрозуміла, що не можна відмовлятися випити з Коном. Адже він — Моррісів напарник. Дуже багато залежатиме від того, чи ладнатимуть вони, коли підуть в чагарникові хащі на розвідку, а Кон може образитись, як вона знехтує його частуванням.

—…з великою приємністю, — покірно закінчила Саллі.

Над столом висіла саморобна люстра: зв’язані в трикутник соснові палиці з лойовими свічками по кінцях. Лій капав на стіл, і миготливі язички полум’я тьмяно освітлювали незатишну кімнату. В сутінках Саллі розгляділа долівку й запорошені стіни з гофрованого заліза, засиджений мухами календар на стіні й вазу з рожевими паперовими квітами на протилежному кінці столу. За лави правили колоди, покладені на вкопані в землю стовпці.

— Фургони запізнюються, а в них вийшов весь гас, — сказав Кон і залився деренчливим смішком. — Та це не біда, поки е випивка й золото. Ну, скоро ти там з шампанським, Вайолет?

— Несу, — спокійно відповіла дівчина.

За мить вона вже поставила на стіл склянки та пляшку. Це було зовсім юне створіння, з чорним, неначе смола, волоссям та синіми очима на блідому серйозному личку. І тут, в оцій прокопченій, задушній кімнаті, дівчина здавалася такою ж недоречною, як і шампанське.

— Скажи хазяїну, нехай запише на мене, — недбало кинув Кон.

— Гаразд, містер Магаффі, — відповіла дівчина й вийшла.

— Хто це? — спитала Саллі.

— Це Вайолет. Вайолет О’Брайєн. У неї просто ангельський голос. Працює офіціанткою в барі, — буркотливе пояснював Кон, відкорковуючи шампанське. — Славне дівча. Кілька місяців тому приїхало з Кулгарді. Я знав її батька. Більше року, як пішов на розвідку й наче у воду впав. Залишив жінку з купою дітей. Вайолет найстарша.

Його майже не було чути через гомін, що долинав з бару; крики грубих, хрипких голосів, вибухи сміху та веселі п’яні розмови. Крізь розчинені двері Саллі бачила дівчинку в білому платті: Вайолет стояла біля огрядного смаглявого італійця.і подавала клієнтам вино.

Кон наповнив високі склянки шампанським. Одну поставив перед Саллі, другу простягнув через стіл Моррісу.

— Ну що ж, місіс, вип’ємо — нехай нам поталанить.

— Аякже, звісно! — Саллі примусила себе здаватись веселою. — Щоб ви знайшли багато золота та якнайшвидше!

Кон коротко зареготав і одним духом вихилив іскристий напій.

— Чим швидше, тим краще, га, Коне? — Морріс так само спорожнив свою склянку.

Це було справжнє вино. Дуже смачне, тільки теплувате, через що воно швидко втрачало свою шипучість. Саллі сьорбала його маленькими ковтками. Спочатку її занудило, а потім головний біль став проходити, тіло перестало нити. Саллі відчула приємне тепло і раз по раз безпричинно сміялась.

— Наливай ще! — вигукнув Кон. — Сьогодні ми з Моррі гуляємо! Гей, Вайолет, ще пляшку!

— Ні, ні! — заблагала Саллі. — Я не звикла стільки пити, містер Магаффі.

— Тепер я плачу, — Морріс підхопився й намірився йти замовляти шампанське.

— Сідай, хлопче! — зупинив його Кон; він уже добре захмелів, і в ньому заговорила амбіція. — Останнього разу, коли ми з напарником гуляли отут, у Джіотті, — з журбою в голосі почав згадувати він, — ми були ого-го: щойно повернулися з розвідки і привезли чотириста п’ятдесят унцій… А спрага була така — здавалось, ціле море випили б… Боже милостивий, ми трохи не залишили Джіотті без товару! А Барні, той просто з глузду з’їхав, почав відстрелювати головки в пляшках. По всій підлозі так і лилося вино, пиво та віскі. Хлопці хапали пляшки й пили нахильці — порізали губи до крові. Тоді офіціанткою була тут така собі товстуха, дівка з розумом. «Нехай казяться, — каже вона Джіотті, — все одно за все заплатять». А що, й заплатили. Поклали двісті п’ятдесят фунтів — і було за що! Бідолашний старий Барні не зміг витримати такої гулянки. Звалився в гарячці й дав дуба раніше, ніж ми встигли розрахуватися з хазяїном. А добрий був товариш цей Барні. Такого я ніколи не мав і вже не матиму.

Рясні сльози набігали на почервонілі очі Кона й повільно скочувались по зморшкуватому обличчю, в яке глибоко в’їлась пилюка. Саллі з полегкістю зітхнула, коли до нього підійшла Вайолет з другою пляшкою шампанського.

— Треба уважити старого, Саллі, — пошепки сказав Морріс, — а потім я спроваджу його в бар.

Склянки знову було наповнено. Саллі тільки вдавала, що п’є: кімната й без того крутилась у золотавому тумані. Голоси в барі зливалися в далекий невиразний гомін. Вона чула лише свій власний голос, який щось говорив — захоплено й весело. Їй хотілося сміятись і співати. Все тепер мало зовсім інший вигляд. Вона вже не відчувала ні втоми, ані нудьги й була задоволена всім і всіма, їй подобалась і ця брудна кумедна пивничка, і старий Кон, такий щедрий та добродушний, хоча й трішечки п’яний; а втім, вона, й сама, здається, тепленька.

Та хіба це біда? Очевидно, в таборі старателів треба вміти і пити, й веселитися разом з усіма. Саллі цілком покладалась на Морріса: авжеж, він помітить, що вино вдарило їй у голову, й догляне її. Та Морріс, як видно, сп’янів не менше за Кона. Хоча, подумала Саллі, ні, бо все ж таки він спромігся умовити старого повернутися знову в бар. Вона сміялась до сліз, дивлячись, як вони йдуть, плутаючи ногами, сперечаючись та обнімаючи один одного, — Морріс і цей кудлатий смердючий стариган.

Потім її стало хилити на сон. Отак би де впала, там би й заснула. Вона підвелася, щоб знайти кого-небудь, хто показав би їй, де можна лягти, але кімната закрутилась у неї перед очима. Нараз Саллі з жахом помітила, що не тримається на ногах. Вона безсило опустилась на стілець і тужно заплакала. Веселого настрою мов і не було. Вона відчула, що так само видихалась і втратила силу, як рештки шампанського у товстостінних склянках, забутих на столі. Чаділа, розпливаючись, остання лойова свічка.

В барі все ще стояв гамір. Та раптом буйні вигуки, громові розкоти сміху, гелготіння хрипких голосів урвались, і в тиші залунав жіночий голос. В пам’яті Саллі, немов з туману, спливли Конові слова: «Це Вайолет. У неї просто ангельський голос».

Крізь запаморочення та задушливу темряву Саллі чула чисті переливи молодого голосу, що огортав її чарами. Потім настало забуття: Саллі задрімала й прокинулась тільки тоді, коли дівчина стала термосити її, нетерпляче говорячи:

— Ну ходімте вже. Місіс Джіотті сказала, що ви спатимете в моїй кімнаті.

— Ой господи! — в голові й досі наморочилось, і Саллі через силу намагалася звестись на ноги. — Пробачте, Вайолет, я… я зайве випила.

— Еге, ви добре нагазувались, — погодилась дівчина. — Держіться за мене, я проведу вас до ліжка.

— Та я… сама…— Саллі підхопилась, їй стало соромно, Що з нею морочиться оце мале дівча. Але вона одразу ж похитнулась, і Вайолет, підхопивши її під лікоть, одвела через темне подвір’я до якогось сарая.

Там стояла лише одна розкладушка, а кілька ящиків з-під цукру, поставлених один на один, правили за туалетний столик. Вайолет засвітила недогарок свічки й засунула двері. Саллі впала на ліжко.

Вайолет почала роздягатись.

Саллі безтямно дивилась на неї.

— Вам теж краще скинути сукню й корсет, — порадила Вайолет. — А спатимете в нижній спідниці.

Вона вже встигла натягти міткалеву нічну сорочку; дві довгі тоненькі й тугі кіски робили її схожою на маленьку дівчинку.

— Давайте я розшнурую вам черевики.

— Ні, ні, не треба, — почала відмовлятись Саллі, та Вайолет уже розв’язувала шнурки.

— Добре, що ви не товста, — сказала Вайолет. — До того, як мені прибудували оцю кімнату, я спала разом з місіс Джіотті, й було страшенно тісно. А в офіціантки, що працювала до мене, стояв власний намет на подвір’ї. Вона вийшла за Боба Пірса, коли він продав свою ділянку. Та ви це знаєте.

Саллі не знала, але балачки Вайолет дали їй змогу розстебнути ліфчик і розшнурувати корсет. Як зразу полегшало, коли вона їх скинула разом із сукнею і навіть нижньою спідницею! Саллі хотіла показати Вайолет, що не зовсім безпорадна; вона вирішила спати в самій комбінації та панталонах.

Простирадл на ліжкові не було. Вайолет пояснила, що спить на старому рядні,.а коли холодно, вкривається іншим.

«Яка насолода лягти й поринути в солодку дрімоту», — подумала Саллі. Вона була глибоко вдячна Вайолет і хотіла пояснити їй, що не звикла пити так багато вина. Взагалі вона вперше в своєму житті отак напилася, хоча в вечір їхнього весілля Морріс і замовив пляшку шампанського. То був казковий напій, крижаний і іскристий, мов зріджене проміння сонця. Вони були такі закохані й такі безмірно щасливі, що Саллі навіть не знала, від чого вона п’яна — од вина чи від кохання.

Але сьогодні вона пила жадібно, безрозсудно, щоб побороти втому й не образити старого Кона, який хотів показати себе галантним кавалером. А тепле вино, та ще натщесерце, хоч кого, мабуть, звалить з ніг. До того ж вона страшенно вимучилась за день. От через все це і маєш — «нагазувалась», як сказала Вайолет, і тепер хоч крізь землю провалися від сорому. Оце познущався б з неї містер Фріско Джо Мерфі, якби знав. Та Саллі сподівалась, що він ніколи не дізнається про її гріхопадіння.

А що скаже Морріс? Що про неї думає оце дівча?-І як вона зможе знову дивитися людям у вічі? Та скоро сон поглинув і всі Саллині страхи, і розтривожене сумління, що вона поводила себе непристойно.

Вранці, коли Саллі прокинулась від тупого болю в голові й нестерпної нудоти, вчорашнє повернулось до неї. Вона встала, вийшла на подвір’я, і там її вирвало. Саллі ледве допленталась назад до ліжка й лягла, почуваючи себе зовсім хворою.

— Тепер усе пройде, — запевнила її Вайолет, встаючи й собі.

Дівчина акуратно одяглась під нічною сорочкою, вийшла на подвір’я і принесла таз, в якому було трохи води.

— Місіс Джіотті сказала, що це на двох, — з жалем промовила вона. Відливши половину води у кварту, вона другою половиною сполоснула обличчя та руки.

Потім розплела коси, розчесала чорне густе волосся й закрутила його вузлом на маківці. Посвіжіла, мов квітка, й дуже приваблива в голубому ситцевому платтячку, Вайолет уважно подивилась на Саллі.

— Вам треба похмелитись, — діловито сказала вона. — Я попрошу чого-небудь у містера Джіотті. І на вашому місці я б не лежала. Коли ви вмиєтесь, вам одразу полегшає. Сьогодні трохи прохолодніше, й чоловіки вже запрягають, їм краще не знати, що ви вчора перепили, правда?

— Атож. — Саллі звелася на лікті й сіла, їй було млосно. Але вона не могла навіть припустити, щоб Морріс чи хтось інший здогадався, як подіяло на неї шампанське.

Вайолет вийшла з кімнати й за мить повернулася з чаркою віскі. Саллі випила, їй трохи полегшало. Вона вмилась над тазом і, намочивши ганчірку в тій же воді, розтерла все тіло. Глянувши в тріснуте люстерко Вайолет, побачила змарніле, з жовтизною обличчя, але все ж не таке, як буває у жінки, що напередодні перепилась і не може оговтатись. Саллі змочила волосся, й воно розсипалось по плечах шовковистою хвилею, її очі лукаво блиснули в дзеркальці. Тепер їй здавалось уже безглуздим, що вона так картала себе за вчорашнє.

— Це просто нещасний випадок, Вайолет, — прощебетала вона повеселілим голосом, — але в майбутньому, коли доведеться пити, я буду обережніша.

— Всі так кажуть, — відповіла Вайолет. — Тут дуже мало жінок, і коли мужчина при золоті, він нічого для неї не пошкодує. Отож і мусиш пити з ним, а то він образиться.

— Отож-бо й є, — посміхнулася Саллі, — через те я…

— Мама говорить, що коли без цього ніяк не можна, то краще пити віскі, — повчально зауважила Вайолет. — Та містер Джіотті поки що зовсім не дозволя мені пити. Він дуже суворий зі мною, але це від доброти. Чарлі каже, що я тут живу як у монастирі. Але ж це не одне й те саме, правда?

І вона посміхнулась своєю млявою сумовитою посмішкою.

— Це жахливо, що така дівчина, як ви…— нерішуче почала Саллі. Вона хотіла сказати «змушена працювати в пивниці».

Та Вайолет розгадала її думки.

— Це щастя, що я знайшла тут роботу, — сказала вона трішечки винуватим голосом, ніби захищаючись. — Мамі зараз дуже скрутно з грошима А коли повернеться тато, мені не треба буде тут працювати. Може, він розбагатіє, і ми поїдемо звідси. Тоді я зможу вчитися й стану співачкою.

— А скільки вам років, Вайолет?

В синіх очах Вайолет майнула легенька усмішка.

— Вважається, всі вісімнадцять, та це неправда. Мені сповнилось тільки чотирнадцять. Але ви нікому про це не кажіть, гаразд? Навіть Чарлі цього не знає.

— А хто такий Чарлі?

— Чарлі? Та Чарлі Лей! — Дівчину явно здивувало, що хтось може не знати Чарлі. — Це мій хлопець, тобто був би моїм, та де там: містер Джіотті не дозволяє мені з ним навіть розмовляти. Каже, що Чарлі — страшенний ледацюга, весь час байдикує в барі і п’є забагато. А мені Чарлі подобається, і він хоче зі мною одружитись.

РОЗДІЛ XXXI

Кон та Морріс налаштувалися їхати рано. Вони вирішили не чекати сніданку, бажаючи швидше дістатись до місця. А підтягне живіт, то й у дорозі можна закип’ятити котелок і попоїсти.

Саллі мала підозру що чоловіки теж уже встигли похмелитись. Обличчя в Морріса було брезкле, очі посоловілі, а блакитні очиці Кона й досі блищали від добрячої порції віскі. Обидва були не в гуморі і уникали говорити між собою.

Місіс Джіотті та Вайолет вийшли на подвір’я, щоб попрощатися з місіс Гауг. Місіс Джіотті лаяла чоловіків за те, що вони спішать мов напожежу, але до Саллі виявила максимум привітності та дружніх почуттів: запрошувала погостювати в них, коли Саллі відчує себе самотньою або нещасною з цими нестерпними чоловіками.

Джіотті не показувався. Рахунок, поданий ним, виявився більшим, ніж Морріс міг чекати. Кон, як видно, був тут своєю людиною і пив у борг, а чужакові доводилось платити готівкою. І Морріс розкошелився, щоб заручитися довірою на майбутнє.

Свою досаду він вилив потім, розповідаючи про це Саллі, коли вони знову, слідом за Коном, міряли поруч біди курний путівець, що вів то на південь, то на схід по випаленій сонцем глинистій рівнині; а ген попереду, на самому обрії, тремтів міраж, ваблячи зір гладенькими розливами води в облямівці тінистих гаїв.

— А знаєш, чому золотошукачі так ненавидять оці міражі? — похмуро спитав Морріс. — Бо вони занапастили безліч змучених спрагою людей.

Справді, важко було повірити, що це чудесне видиво води та дерев — лише обман зору. І Саллі добре розуміла, як воно повинно діяти на людину, що помирає від спраги серед гарячої безводної пустелі. Там, де кінчався міраж, на схід тяглося пасмо блакитних гір, до яких і поспішав Кон. Кобила й зараз дуже кульгала, але все ж таки вперто тяглася вперед. Тепер можна не підганяти її, сказав Морріс. По твердій дорозі, де глина спеклася в суцільну кору, йти зовсім не важко, та й до місця вже близько. Кон вважав, що від Кеноуни до лощовини в горах, де вони з Барні Мелоном кілька місяців тому натрапили на багату місцинку, всього десять миль.

Кон передумав, що варто пошукати щастя біля ділянки Тома Дойла та Біссенберджера. Надто багато людей туди позбігалось, і всі знаходять просто дрібницю, так сказав йому сам Візі Баггер.

Сонце підбивалося вгору, і спека на глинистій рівнині дедалі посилювалась. Вона душила Морріса й Саллі, що пішки брели через голу, відкриту місцевість, над якою, мов розжарений до білого метал, нависло небо; вона здіймалась від землі, обпікаючи ноги крізь черевики й висотуючи з тіла всі сили; невдовзі Морріс та Саллі ледве плентались за Коном та його кіньми. Вчора було сто десять градусів у затінку, але зараз довкола не було навіть натяку на будь-який затінок. Ніщо не захищало Морріса та Саллі від вогняного проміння, яким щедро плюскало сонце, ніщо, крім одягу, який, здавалось, тлів на їхніх плечах.

І яке вони відчули полегшення, коли доповзли до кам’янистого кряжа, де поодинокі дерева відкидали на землю мереживні тіні, й нарешті зупинилися в лощовині, де й досі стояв зроблений з гілок Конів курінь. Кон поскидав на землю в’юки та сідла й пустив своїх коней пастися, почепивши одному з них на шию дзвіночок.

Моррісова кобила стояла, де її зупинили, понуривши голову й ледве дихаючи. Саллі розв’язала посторонки й вивела її з голобель, поки Морріс відміряв коняці її частку води. Кон збирався встановити опріснювач на солоному озері, що було на рівнині приблизно за милю від кряжа. Щоправда, зараз озеро пересохло, але на глибині кількох футів ще можна було добути якусь каламуть. Перш ніж вони почали видиратись на кряж, Кон оглянув яму, викопану ним та Барні край озера, й пересвідчився, що вода потроху натікає.

Але користуватися нею поки що треба дуже ощадливо. Опріснювач даватиме питну воду, тільки спершу слід наготувати для нього дров та викопати ще один колодязь на той випадок, якщо в старий упаде якась тварина й загидить воду. Кип’ятильники, щоб вони не ржавіли, раз по раз доводиться — очищати від солі та інших мінеральних осадків, так що вода вимагає багато часу й праці. І разом з тим вона становить основу основ життя у цій напівпустелі.

Навіть не розпакувавши речей і не поставивши наметів, Кон та Морріс пішли обстежити місцевість. Саллі здалеку бачила, як вони присідають навпочіпки, згрібають руками землю і розтирають її на долоні.

— Ну як, годиться, га? Кажу ж тобі, я носом чую золото,—І долинув до неї Конів голос. — Завтра я піду дзьобати вздовж кряжа, а ти, Морр.ісе, поставиш грохот на краю лощовини і будеш сіяти-віяти.

Саллі почала збирати каміння, щоб скласти огнище. Коли чоловіки повернулись, в котелках уже кипіла вода й обід був готовий. Вони усмак попоїли, якусь часинку смоктали люльки, а потім неквапно, як належить справжнім старателям, взялися ставити намети. Коли вони впорались, майже споночіло, і в сутінках забіліли, немов дві мушлі, запилені, латані-перелатані й брудні парусинові хатки, поставлені за кілька кроків одна від одної на кряжі над мертвим солоним озером та широкою глинистою пустелею.

Ніколи Саллі не спала так солодко, як тієї ночі, казала вона. Спочатку, коли вона тільки лягла, у неї боліла кожна кісточка, кожен нерв сіпався і тремтів. Та скоро вона провалилася в блаженне небуття і всі болі як рукою зняло; ранок, як завжди, приніс їй бадьорість. Переїзд був не дуже далекий, Морріс захопив із собою їхні матраци. А тепер він обіцяв сьогодні ж нарубати жердин і зробити тапчани, так що вони матимуть зовсім шикарні постелі.

Морріс підхопився вдосвіта й подався вивчати грунти в лощовині. Кон грів воду в котелку і підсміювався з його нет’ерп-лячки.

— Встигнемо, — сказав він, — золото нікуди не втече.

Але Морріс похапцем проковтнув свій сніданок і знову пішов. Він поставив грохот і цілий день копав та просіював землю.

Кон відмовився від допомоги Морріса і сам пішов на розшуки слідів золота вздовж кряжа. З «дзьобання», як називав він це заняття, Кон повернувся надвечір і приніс у торбинках зразки, які треба було потовкти у ступці й промити, щоб дізнатися, чи є в них золото.

Завтра вони збиралися піти до озера копати колодязь та ставити опріснювач і тому вирішили, що можна витратити трохи води на промивання. Про всяк випадок вони зливали використану воду в бідон з-під гасу, щоб знову пустити її в хід, коли вона відстоїться. А може, сліди золота знайдуться й у воді.

Моррісу поталанило більше, ніж Кону. Після того, як він промив пісок з нижнього листа грохота й обережно злив воду, він побачив на дні таза широку смужку золотого зерна. Таз мінився всіма кольорами веселки, і золото яскраво виблискувало. Дивлячись на нього, Морріс усім тілом тремтів від хвилювання. Обличчя його сяяло радістю.

— Здається, ми його знайдемо тут, чуєш, Коне! — тріумфуюче вигукнув він. — Треба негайно закілкувати ділянку!

— Ми можемо відгородити на чотирьох, — у тон йому сказав Кон і хитро підморгнув оком. — Нас тут уже троє, а коли треба буде, візьмемо й четвертого.

— Принаймні я запаслася правами, — сказала Саллі. — Містер Квін говорить, що кожна жінка на приїсках повинна мати свідоцтво. Диви, та й пригодиться.

— Чудово зробили, місіс, — заквоктав Кон і пішов слідом за Моррісом до грохота. Морріс уже приготував кілки з своїм прізвищем та номером свідоцтва на розробку. Вони точно відповідали встановленому розміру. Але Кон вдовольнився старими кілочками, які вже не раз служили йому за подібних обставин.

— Був час, — з обуренням заговорив він після того, як вони з Моррісом закілкували ділянки й сіли вечеряти, — коли чоловікові не треба було отак турбуватися про свої кілки. Покладеш кілька гілок чи купку каміння, та й годі, а якщо старатель залишав на ділянці кайло або лопату, він міг бути спокійний — ніхто не загарбає цієї ділянки: значить, хазяїн хворий чи пішов за ділом. А тепер тут вештається стільки шахраїв та злодюг, що тільки дивись та дивись, інакше з-під самого носа видеруть у тебе ділянку, і якщо ти хоч трішечки порушив правила, суд буде на їхньому боці.

Морріс працював на грохоті під палючим сонцем увесь наступний день, а потім ще кілька днів, і кожного вечора на дні його промивочного таза залишалась лише тоненька смужечка золотих блискіток. Від роботи він одривався тільки для того, щоб допомогти Конові встановити опріснювач та привезти води. Тим часом Кон обнишпорив весь кряж, але жили ніде не знайшов, і тепер наперемінку з Моррісом він теж копав землю й тряс грохот.

Морріс перший вигукнув: «Є!» І в його голосі прозвучала така радість, що Саллі прожогом збігла до нього в лощовину, а Кон кинув лопату й за мить був уже поруч. Покритий шаром рудого пилу самородок, що його тримав у руці Морріс, був невеликий. Кон вважав, що в ньому не більше двадцяти унцій. Але Морріс, сяючи від гордості та щастя, побився на десять шилінгів об заклад, що в його знахідці не менше тридцяти унцій. Він поплював на золото, витер його об штани і з захопленням почав розглядати.

— Ручаюсь, він тут не сиротинка! — хихотів Кон. Потім вони піднялись до намету, і Морріс дістав терези, він вийняв тендітний, чутливий інструмент з обклеєного оксамитом футляра й установив на ящику. Вагу золота треба було визначити з найбільшою точністю, і самородок довго погойдувався перед їхніми очима. Та ось Кон залився дрібним смішком — він виграв десять шилінгів. У самородкові було двадцять унцій сто сорок чотири грани. Але це не зменшило Моррісової радості, і Кон теж був вдоволений.

Протягом кількох наступних днів вони майже щодня знімали з верхньої сітки грохота два-три чималих самородки, а з нижніх листів — кілька «маленьких красенів».

— Певне, ми напали на їхнє гніздечко, — сказав Кон.

Він радів і хизувався ще більше, ніж Морріс після своєї першої знахідки, коли за кілька кроків од свого намету, просто з землі, підібрав «татуся» всіх попередніх самородків. То був якийсь поморщений кавалок золота, ніби виплавлений в доісторичному горні й кинутий тут для охолодження. Зате важив він цілих шістдесят унцій, а тільки це й цікавило обох старателів.

Вони продовжували шукати інших «родичів», але найближчі дні успіху не принесли. Тим часом харчі закінчувались. Треба було комусь їхати в Кеноуну по борошно та консерви.

— Та й на золото теж уже час зробити заявку, — сказав Морріс.

— Зажди трохи, — Кон хитро примружився. — Поки се та те, ми можемо взяти права на двадцять чотири акри під розробку руди. Хоч, бачиш сам, ми ще не знайшли тієї жили, де ховаються всі оці красені. Але мені здається, що там, де ми з Барні копнули золотця, варто ще подовбтися. І якщо ми зробимо таку заявку, то матимемо більше землі, щоб зібрати розсипне, поки ніхто не пронюхав, в чім справа.

— Якщо ми заявимо про наші самородки, натовп сюди посуне негайно, і його нічим не зупиниш, — сказав Морріс.

— Щира правдонька, — усміхнувся Кон, — але ми поки що не будемо про них заявляти.

— Щоб у нас конфіскували ділянку? — пробурчав Морріс.

— А ти за це не турбуйся, — заспокоїв його Кон і заквоктав, мов півник. — Хлопці в Лондондеррі те саме робили. Треба бути дурнем, щоб не приховати трохи розсипного, коли випадає нагода.

Ці докази не дуже задовольнили Морріса, та зрештою він пристав на Конів задум. Він допоміг старому прокопати траншею й добутися до основної породи. На свою радість, потовкши цілий мішок каміння, вони висіяли трохи золота — цілком достатньо для того, щоб справдити їхні сподівання. Кон вирішив їхати в Кеноуну по харчі, зробити заявку на ділянку, яку вони з Моррісом закілкували, а щодо найкрупніших самородків поки що тримати язика за зубами.

— Ніякого лиха не станеться, коли ми витрусимо їм дрібноту, — сказав він. — Можеш мені повірити, я знаю, як треба розмовляти з хлопцями. У мене комар носа не підточить: нікому й на думку не спаде, що ми натрапили на щось путнє.

Саллі теж навчилась працювати на грохоті. Тепер і вона щодня йшла туди, де просіювали землю Кон та Морріс. Трясти грохот, тримаючись за його ручку, було неважко; але попервах вона не вміла відрізнити золота, що довше затримувалось на місці, від камінців та шматочків породи, які танцювали й підскакували на сітці. З дитячим захопленням Кон раз у раз хапав руді від пилу дрібненькі самородки, яких вона не помітила. Але невдовзі вона збагнула закони руху легких камінців і значно важчого золота, яке застрявало у верхній сітці або, провіяне від пилу та дрібного піску, падало на нижній лист.

Стоя’ти годинами під палючим сонцем, дихати пилюкою, робити одноманітні механічні рухи й стежити за нескінченним танком бурих та червонястих камінчиків було нудно і стомливо. Саллі дивом дивувалась, як працює Морріс — настирливо, нестримно, ніби все його життя залежало від того, скільки він навигрібає з землі отих вивертливих золотих зерняток. Вони з Коном розбивали кайлом твердий грунт або згрібали у відвал гальку й час від часу припиняли роботу, щоб підсипати породи в грохот та поглянути, як Саллі управляється і ним. Чоловіки з ніг до голови були вкриті гарячою рудою пилюкою. Обличчя та руки здавались від неї зовсім червоними, і піт, стікаючи струмками, прокладав у цьому гримі різкі борозни.

Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь : одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті — скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.

Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» — а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.

Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію — помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.

Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.

Не треба було пояснювати, чим це загрожує. Скоро землю буде закілковано в усіх напрямках, і Кон та Морріс уже не зможуть добувати розсипне золото, як збирались, перш ніж узяти право на розробку руди. Щоправда, перед від’їздом з Кеноуни Кон побував у конторі інспектора і зробив заявку на ділянку, яку вони вже закілкували, але було мало надії на те, що їм дозволять користуватися цією ділянкою, поки старателі не перетрусять усі розсипища.

РОЗДІЛ XXXII

Між Коном та старателями, яких він привів, одразу почалися непорозуміння. Не минуло й кількох днів, як учасники цього походу прислали делегата, і той звинуватив Кона та Морріса в тому, що вони захопили більше землі, ніж дозволено, і приховали розсипне золото, не зробивши на нього заявки. Після цього старателі повалили валом на ділянку й закілкували її аж до самої траншеї, де, за твердженням Кона, починалась знайдена ним жила.

В нестямі Кон схопив рушницю й погрожував застрелити кожного, хто тільки спробує шукати розсипище на його землі. Морріс ледве угомонив старого. Було послано по інспектора. В неділю зранку відбулися бурхливі загальні збори, на яких інспектор виніс рішення на користь старателів.

Це означало, що заявки на розсипища можна робити вздовж усієї лощовини, а також на прилеглій до неї низині. Кон та Морріс зберегли за собою лише нерозроблену ділянку кряжа і втратили багатообіцяючі розсипища біля його підніжжя.

Кон не міг примиритися з тим, що в нього відібрали цю землю. Він злостився на старателів і всіляко їм мстив; нікому не дозволяв користуватися своїм опріснювачем, посилаючись на те, що, мовляв, апарат дуже малий і води вистачає тільки для нього самого з напарником та їхніх коней. Це була правда, але відмова ще більше настроїла всіх проти Кона. Один із старателів поставив свій опріснювач на березі озера й почав продавати воду в Коновій Лощовині, як вони назвали це місце.

Морріс продовжував працювати на ділянках з розсипним золотом, залишених йому та Кону, і на ділянці, яку вони закілкували для Саллі; але Кон вештався без діла, накидаючись з лайкою на кожного, хто траплявся йому під руку. Він ніяк не міг заспокоїтись і побороти в собі ворожість до людей, які захопили розвідану ним землю. Спершу декому щастило: вони знаходили самородки вагою від десяти до сімдесяти унцій. Але більшість старателів невдовзі повитягали свої кілки й пішли в інші місця, вирішивши, що в Коновій Лощовині золота майже немає і лише два-три чоловіки зможуть добути щось путнє біля старого річища.

Коли в них знов кінчалися харчі, в Кеноуну поїхала Саллі. Морріс боявся залишати Кона самого, щоб той тут ще чогось не накоїв. Він прикинув,, що Саллі встигне повернутись до вечора, якщо виїде удосвіта.

Було дуже заманливо і приємно вибратися з табору, де не припинялися сварки між Коном та старателями через оті злощасні розсипища. Морріс показав себе молодцем, думала Саллі: весь час наглядав за Коном і не давав йому встряти у бійку з старателями, коли ті знаходили золото.

Морріс зумів побороти свою вдачу. Він залишався спокійним і бадьорим, незважаючи на загальну недоброзичливість до нього та Кона. Він не звертав уваги ні на похмурі погляди, ні на образливі репліки. Зате Кон без угаву кричав: «Грабіжники, злодії, мерзотники!» — коли Сем Мак-Гін чи якийсь інший удачливий старатель проходив мимо. Якось увечері Мак-Гін зі своїми дружками заявився до Кона, і старому було б непереливки, якби Моррісу не пощастило втихомирити гостей.

— Це в нього від сонця, хлопці, — сказав Морріс. — Він просто не при собі. Не тямить, що ляпає. Тож не станете ви бити хворого старигана!

— Все це дуже добре, — пробурчав Мак-Гін. — Але ми не дозволимо йому обзивати нас. Ви обидва хотіли обдурити старателів, приховати розсипища. Ми діємо по праву. І ви це знаєте. Якщо він не заткне пельки, ми його потуримо з табору, аж загуде.

Після цього Кон прикусив язика й став поводитися тихше, обачніше. Він розумів, що старателі справедливо обурюються з його словоблудства. Вони могли пробачити йому спробу обійти закон, але не його злість на товаришів, коли ця спроба провалилась. Кон був сам собі винен, що все розляпав і привів їх у лощовину, і саме це йому найбільше й пекло. Морріс казав, що тепер пізно плакати та махати руками, все одно нічого не вернеш. Коли розсипне вичерпається і вони з Коном дістануть право на розробку руди, можна буде продати ділянку хоча б за кількасот фунтів.

Саллі, не поспішаючи, їхала майже непомітним слідом, залишеним колесами на глинистій землі, і з насолодою вдихала ранкову прохолоду. Вона не боялась збитися з дороги, хоч придорожніх стовпів не видно було протягом багатьох миль у цій випаленій сонцем пустелі. Морріс попереджав, що коли їй дорогою зустрінуться афганці або тубільці, нехай вона спокійно їде далі, не звертаючи уваги на те, що вони казатимуть чи робитимуть. Тубільців Саллі не боялась, зате в душі молила, аби не зіткнутись віч-на-віч з караваном верблюдів та їх смуглявими погоничами.

Але за цілий ранок вона не побачила жодної живої істоти, окрім ворон, що кружляли високо в блакитному небі. Й лише коли вола вже наближалась до міста, її обігнало кілька старателів, які на велосипедах поспішали до Кеноуни. Вони здивовано подивились на жінку, що самотньо сиділа на біді, поганяючи закурену білу шкапину, шанобливо кинули їй: «Доброго ранку, місіс» — і покотили своєю дорогою.

Трохи згодом вона наздогнала старого чоловіка, що ледве плентався по дорозі з важким клунком на спині, з ніг до голови обвішаний старательським спорядженням; Саллі зупинила кобилу й запропонувала підвезти його.

— Чи не ангела мені бог послав? — посміхнувся старий. Він поклав на біду свій вантаж і заліз сам.

Він іде на північ, розповідав старий, примостившись біля Саллі на дошці, яку Морріс прилаштував для неї замість сидіння. Почався великий похід до Лейк-Дарлота. Там у нього є давній товариш, і цей товариш переказав, що не можна гаяти часу. Як його звати? Та чи не все одно! А втім, може, леді й чула щось про Гаррі Лободу? Так його прозвано відтоді, як він трохи не дав дуба і примудрився втримати душу в тілі тільки завдяки тому, що жував лободу. До табору приповз увесь заляпаний зеленою жуйкою. За це хлопці отак його й охрестили, а він благословляє той бур’янець, що врятував йому життя. Якщо поталанить забагатіти в Дарлоті, додав старий, він ніколи не забуде дня, коли, смертельно стомлений, з розтертими ногами, пішки тягся до Кеноуни, а місіс Гауг люб’язно його підвезла.

Вони попрощались біля крамниці, де Саллі зупинилась, щоб зробити покупки. В крамниці роєм гули старателі, а на головній вулиці було більше людей, коней та верблюдів, ніж звичайно в таку ранню годину.

— Схоже, що чутки про Дарлот дійшли вже й сюди, — засміявся Гаррі Лобода. — Бачите, місіс, далі я піду не один.

Саллі довелося чекати. Торговець з ніг збився, обслуговуючи зразу стільки покупців… Всі тільки й говорили, що про похід на Лейк-Дарлот. Якийсь Девід Карнегі приїхав звідти в Кулгарді й привіз добрячу торбу розсипного. А Джіммі Росс, один з перших золотошукачів на Лейк-Кері та Маунт-Маргарет, запевняє, що на Лейк-Дарлоті та в Боуден-Рейнджі багатющі золотоносні пласти, яких немає більше ніде, бо ж хто краще за нього знає місцевість від Холл-Кріка до Віджімулти. Кетморс за кілька днів набрав не менш як сто унцій. Деякі проби, очевидно, дадуть тисячу унцій на тонну. Джіммі вважає, що там можна запросто набрати й понад тонну багатої руди.

Нещодавно пройшли грозові зливи. Але треба запастися добрим струментом, щоб вести там розвідку, і мати на увазі, що більшу частину року воду доведеться возити за десять, а то й двадцять миль. Лейк-Дарлот лежить за триста миль на північ від Хеннана, і кочівники навколо Піндінні та Маунт-Кетрін люті й ненавидять білих.

Нарешті надійшла черга Саллі. Купивши, що треба, й наповнивши бачок свіжою водою, вона під’їхала до трактиру Джіотті провідати Вайолет. Як давно вона не бувала в гостях! Саллі прикинула, що її Квіні встигне ще схрумати торбу вівса, а сама вона випити чашку чаю, перш ніж треба буде рушати назад.

Містер Джіотті сам одвів кобилу до стайні — це була звичайна повітка з гілля на чотирьох нетесаних підпорах — і засипав їй корму, а Вайолет та місіс Джіотті зустріли Саллі так, ніби вона була їм найближча подруга.

— Ласкаво просимо! Заходьте! Зараз будемо пити чай, — щиро припрошувала місіс Джіотті. — А ми з Віолеттою згадували вас: як там живе бідолашна місіс Гауг? Адже в таборі немає жінок, тільки ви? Ох-хо-хо! Я знаю, що то за життя і як приємно буває зустрітися з друзями.

Весело щебечучи, пересипаючи англійську мову італійськими слівцями і без угаву сміючись, місіс Джіотті повела Саллі в маленьку кухню, де стояли пахощі часнику та солонини, що її готували на обід, дзижчали мухи й палило сонце. Пересуваючи каструлі на плиті, вона не переставала говорити про те, як важко жити в цій клятій пустелі, й висловлювала співчуття місіс Гауг, якій доводиться бідувати й терпіти всілякі незручності в старательському таборі.

Місіс Джіотті, крихкотіла добродушна жінка, зберегла свою привабливість, незважаючи на повноту. Чорне, як воронове крило, волосся було високо збите над повним обличчям, що пашіло від спеки та надмірного вживання вина. У неї були чудові очі й блискучі білопінні зуби. Колись вона співала в опері. Але не зажила такої слави, як її Альберто. Той навіть цілий сезон співав Ріголетто в Ла-Скала, хоч у маленьких ролях Біанка також мала незаперечний успіх. Авжеж. Поки не пішли діти. А як можна, перекочовуючи з місця на місце, виховувати дітей?

Вона навчилась куховарити, й Альберто каже, що куховарка з неї краща, ніж співачка. Це їй стало дуже в пригоді, коли він втратив голос через хворобу горла, і їй довелось відкрити маленький «рісторанте». Та, мабуть, за їхні гріхи пречиста мати послала їх до Австралії, де Альбертів брат заробив купу грошей на приїсках. Жити в оцій Кеноуні — то справжня мука, але грошей тут можна заробити більше, ніж виступаючи в Ла-Скала чи в «рісторанте». Колись вони всією сім’єю — вона, Альберто й діти — повернуться на батьківщину і заживуть там без біди, без горя.

Поки місіс Джіотті балакала, Вайолет приготувала чай. Вона не промовила жодного слова, але Саллі не раз перехоплювала її серйозний, задумливий погляд і посміхалася їй, аби дати Вайолет зрозуміти, що вона завітала до Джіотті заради неї.

Коли дівчину покликали в бар, місіс Джіотті сказала, що дуже непокоїться за неї.

— Я люблю Віолетту. Вона хороша дівчина, має чудовий голос! — Місіс Джіотті перейшла на таємниче шепотіння. — І буде до смерті жалко, якщо вона занапастить себе заради такого пройдисвіта, як Чарлі Лей.

Але зразу ж після цього місіс Джіотті призналась, що їй особисто Чарлі подобається. Та й усім він подобається. Чоловіки запевняють, що він добрий товариш, хоча й був таким собі англійським дженджиком, коли об’явився на приїсках кілька років тому. Спершу йому таланило, але він розтринькував гроші на вино та карти. Зараз він на мілині, та ще й закоханий у Вайолет — просто до нестями! Погрожує застрелитись, якщо вона за нього не піде.

Спочатку, як зрозуміла Саллі, Вайолет не звертала уваги на Чарлі. Вона звикла до того, що чоловіки жартували з нею, або, як вони самі говорили, «жирували». Та коли хтось дозволяв собі вільність чи непристойне слово, вона враз ставала неприступна, мов маленька принцеса; Джіотті, з свого боку, теж не терпів нічого подібного; якщо відвідувач не вміє ставитись з повагою до дівчини, що працює в нього, то нехай забирається геть. Але Чарлі Лей відкрито залицявся до Вайолет і, напившись одного разу, збив таку бучу, що Джіотті закрив для нього двері свого трактиру. Джіотті дуже сердиться на Вайолет за те, що вона кожної неділі по обіді ходить на побачення до Чарлі. Джіотті відмовився давати їй уроки співів і заявив, що відішле її додому, якщо вона не порве з Чарлі.

— Але Віолетта надто вправна офіціантка, — сказала на закінчення місіс Джіотті, — й Альберто нікуди її не відішле. Він просто боїться, що Чарлі умовить її вийти за нього заміж.

Вайолет повернулась на кухню, і Саллі почала прощатись. Але місіс Джіотті зчинила гвалт: як можна відпустити місіс Гауг без обіду! Саллі пояснила, що вона обіцяла чоловікові повернутися завидна, і тому їй час уже їхати. Інакше він подумає, що вона заблудилась, та й неважко збитися з дороги, коли споночіє.

Така перспектива не на жарт стривожила місіс Джіотті, і вона сама стала квапити Саллі.

— Але ви неодмінно приїздіть іще, — гостинно запрошувала вона, — тільки з ночівлею. Не можна робити два кінці в таку спеку.

Місіс Джіотті запропонувала, щоб Вайолет трохи прокаталася з місіс Гауг. Це якось розважить дівчину, а до обіду вона встигне повернутися й пішки.

Вайолет видерлась на біду й сіла поруч Саллі. Обличчя в неї було похмуре, блакитні очі потемніли й насторожились. Та як тільки вони від’їхали від трактиру, вона сказала зніяковіло й трохи задирливо:

— Місіс Джіотті, мабуть, говорила з вами про Чарлі?

— Атож!

Посмішка Саллі викликала в дівчини довіру, і Вайолет відчула, що вони добре розуміють одна одну і можуть говорити, як щирі подруги.

— Я люблю Чарлі, — сказала вона, нахмуривши брови і дивлячись кудись перед себе, де розкинулася суха безлюдна рівнина. — Але я не хочу виходити за нього заміж.

Саллі не знала, як на це відповісти. Вона сказала те, що перше їй спало на думку:

— Ви ще надто молоді, Вайолет.

— Та не в тім річ, — нетерпляче перебила її Вайолет. — Якщо я досить доросла, щоб закохатись, то я вже можу й заміж вийти.

— Авжеж…— Саллі раптом збагнула, що, певне, це дівча знає про кохання та шлюб більше, ніж вона сама. Принаймні про те, як воно ведеться на приїсках.

— Я не хочу виходити заміж, — з запалом продовжувала Вайолет. — Я не хочу, щоб чоловік командував мною і накидав мені дітей. Мама каже, що всі чоловіки однакові. Вони на все готові, аби домогтися свого. А потім — прости-прощай! Їм байдуже, що буде з тобою та з дитиною. Мама каже, що рано чи пізно дівчина повинна вийти заміж і пристосуватись до свого чоловіка. Але це не для мене. Я не збираюсь пристосовуватися до чоловіка, який сьогодні мене любить, а завтра радий покинути. І тато такий. Хоч мама сама в цьому винна. Коли він приходить додому п’яний і говорить їй ніжні слова, вона перед ним тане, а він поставить їй під оком синця, подарує дитину і знову йде на розвідку. «Але ж я люблю його, — каже мама, — та й хіба знає людина, що вона робить, коли вип’є…»

Стара кобила повільно пленталась по дорозі, збиваючи куряву. Ніби це давало їй полегкість, Вайолет продовжувала виливати всі свої турботи й жалі:

— Вона, права. Я теж дуже люблю тата. І він так пишається мною, та й усіма нами. Коли йому щастить, він нічого для нас не шкодує. Тоді мама — найвродливіша жінка на приїсках, і ні в кого немає таких чудових дітей. Тато розкидається грішми направо й наліво, а сам завжди веселий і добрий. Та досить лише справам погіршати, як він враз розкисає. Починає пиячити, робить всілякі неподобства. І мама вже — задрипанка й дурепа, а ми — паршиве кодло, яким покарав його бог. А все через те, що він великий пан, каже мама. Тато певен, що він має право на все найкраще в житті,.а коли щось не клеїться, це зразу вибиває його з колії.

Мабуть, мама була вродлива замолоду, хоч зараз цього не скажеш. Вона працювала в трактирі, коли тато з нею одружився. Його батьки вважали, що мама йому не пара. Ось через що ми не маємо ніякої рідні, і мамі доводиться дуже тяжко, коли треба годувати нас, поки тато шукає десь золото. Я досить надивилась на заміжнє життя, і тепер сто разів подумаю, перш ніж зважитись на такий крок. До того ж я працюю. Мама ніяк не змогла б звести кінці з кінцями, якби я не посилала їй своєї платні. Але Чарлі…

В суворому, гнівному молодому голосі забриніли ніжні, сумовиті нотки:

— Я люблю Чарлі. Ніколи не думала, що зможу так у когось закохатись. Але він такий вродливий і зовсім не схожий на інших. Коли протверезиться, вмиється, одягне чисту сорочку, — просто очей не відведеш! А коли він приходить у бар, у мене серце завмирає. Тільки погляне на мене — і я вже наче на молебні, музика грає, а всередині все співає і ніби бринять дзвіночки…

Інші хлопці теж упадають коло мене й хочуть взяти собі за дружину, — задумливо вела далі Вайолет. — Але так, як Чарлі, ніхто не закоханий, — тільки й чую від нього, що очі мої — це дві зарошені фіалки й таке інше, і він ні від кого не ховає своїх почуттів. Чарлі каже, що коли я пообіцяю вийти за нього заміж, він одразу почне нове життя, кине пити, складатиме гроші й забере мене з цього проклятого шинку.

Ми будемо жити в Лондоні, Парижі або Нью-Йорку, і я зможу вчитись співати. Його мати — багата жінка, каже Чарлі, вона кличе його додому, але він нізащо не поїде без мене. А як я можу залишити маму й дітей, поки тато не повернувся? І як вірити Чарлі, місіс Гауг, коли він на другий же день напивається до нестями, зчиняє бешкет, і друзі змушені волоком тягти його з бару. На нього дивитись тоді гидко, і я ненавиджу його.

«Що можна на це сказати?» — подумала Саллі.

— Ах, люба! — вигукнула вона. — Я розумію, як вам тяжко. Але було б ще гірше, коли б ви…

— Знаю, — погодилась Вайолет. — Я так і сказала Чарлі, коли він місяць тому знову обіцяв виправитись. Було б ще гірше, якби ми були одружені. Він старався не пити, місіс Гауг. Майже три тижні краплі в рот не брав. А потім все пішло по-старому…

Тепер Чарлі не вилазив з трактиру кожної суботи, напивався й починав виливати свою любов до Вайолет, влаштовуючи дикі сцени ревності. Він ладен був зчепитися з кожним, хто тільки наближався до стойки і починав жартувати з дівчиною. Джіотті заборонив пускати Чарлі в трактир, бо він став просто нестерпний.

— І це правда, — визнала Вайолет. — Але містеру Джіотті до всього було байдуже, поки Чарлі платив за випите. Він викачав з Чарлі багато грошей. А тепер, коли в Чарлі грошей немає, містер Джіотті перемінився до нього й погрожує відіслати мене додому, якщо я не перестану знатися з Чарлі. Минулої суботи був страшенний скандал, і Чарлі пішов, сказавши, що вкоротить собі віку.

— Який жах! — вигукнула Саллі; її мучило те, що вона нічим не може допомогти Вайолет.

— Мама каже: якщо мужчина нахваляється вкоротити собі віку, він ніколи цього не зробить, — нахмуривши брови, задумливо промовила Вайолет. — Але я боюся за Чарлі, місіс Гауг. В очах у нього було таке безумство та відчай. І він ще сказав: «Без тебе, Вайолет, для мене життя нічого не варте. Якщо я не можу бачити тебе і розмовляти з тобою, то чим швидше воно увірветься, тим краще!»

— Це недобре, що він завдає вам таких страждань, — сказала Саллі.

Вона подумала, що Вайолет, мабуть, не з тих дівчат, які легко плачуть. Погляд її говорив, що вона глибоко усвідомлює весь трагізм свого становища, але очі її були сухі.

— Цього він навіть на думці не має, — сказала Вайолет. — І чому я його кохаю, місіс Гауг? Якби він не пив, я, мабуть, все-таки пішла б за нього. Але я хочу виїхати звідси, коли повернеться тато, і стати співачкою.

— Співачкою? — перепитала Саллі, радіючи, що за любовними переживаннями дівчина не забула про свою мрію. — У вас чудовий голос, Вайолет.

— Містер Джіотті каже, що я можу стати світовою знаменитістю, як Мельба, — просто сказала Вайолет. — Він давав мені уроки співів, поки не розсердився на мене через Чарлі. А тепер каже, що коли я ладна занапастити своє життя заради першого-ліпшого чорнобрового гультяя, то не варто зі мною й морочитись.

— Я не вірю, що ви здатні занапастити своє життя, Вайолет, — впевнено сказала Саллі. — У вас надто сильна вдача й достатньо здорового розуму.

— Ви так гадаєте? Ви справді в цьому певні? — Вайолет звернула на неї зосереджений погляд.

— Цілком певна, — сказала Саллі.

Вайолет спохватилася, що їй уже час вертати назад. Вона зіскочила з біди й кілька хвилин стояла’в пилюці, дивлячись на Саллі.

— Сподіваюсь, що ви праві. Я хочу сподіватись, що ви праві, місіс Гауг, — промовила вона з сумнівом у голосі.

Саллі хотілось сказати їй на прощання щось підбадьорливе, втішне.

— І пам’ятайте, Вайолет, — гукнула вона, обернувшись, — перше кохання — не останнє кохання!

Чого раптом вона це сказала? — питала себе Саллі, поганяючи конячину. Хіба вона сама не закохалася в Морріса, коли була лише трішечки старшою за Вайолет? І хіба вона й досі не кохає його? І чи могла б вона покохати когось іншого? Ні, звісно, ні! Та все-таки… Саллі всіляко намагалась відігнати думку, що її палке кохання до Морріса перейшло у спокійну прив’язаність. Живучи разом, подружжя звикає одне до одного. Цілком природно, що між ними вже немає колишньої закоханості, але це зовсім не означає, що те, що їх єднало і зв’язувало, стало не таким міцним чи не таким дорогим для них. Навпаки, це означає… Що ж це означає?

Саллі вйокнула на свою шкапину. Вона поспішала завидна перетнути пустельну глинисту рівнину. Поки точилася розмова з Вайолет, Квіні повзла, мов черепаха, і буде зовсім кепсько, якщо вона тепер закульгає. Саллі було приємно, що Вайолет довірилася їй. І вона сподівалась, що Вайолет послухається її поради. Дівчина ще така молода, а міркує, немов доросла; так тверезо дивиться на життя, і все-таки її розтривожило кохання до Чарлі.

Хоч би поталанило бідоласі — вона могла б стати всесвітньовідомою. співачкою, думала Саллі. Дівчина, безперечно, має чудовий голос, і, якщо обставини складуться сприятливо, вона здобуде собі славу. Але чи вирветься вона коли-небудь з того задрипаного трактиру, з атмосфери невгамовних пристрастей, що їх породжує оцей пустельний, випалений сонцем край?

Саллі так була заклопотана думками про долю Вайолет, що не помічала, як повільно вона їде. Сонце вже сідало, заливаючи небо багряним вогнем, а гірський кряж усе ще невиразно бовванів удалині, коли Саллі раптом збагнула, що споночіє раніше, ніж вона встигне добратися до Конової Лощовини. Але вона бачила на обрії знайомі нагромадження валунів і знала, що треба правити просто на них.

Небо набрало бузкових, потім зеленкуватих тонів, зайнялися перші зірки; Саллі почала тихенько наспівувати під розмірене шкутильгання Квіні, яка, незважаючи на втому, йшла тепер бадьоріше, бо відчувала близький кінець подорожі.

Саллі не почувала себе чужою серед цих неозорих таємничих просторів. Зрештою, казала вона собі, все це Австралія. Щоправда, тут зовсім інакше, ніж у південних лісах, де вона виросла. Але це теж її батьківщина, і тут вона вдома. Саллі раділа: вона таки довела Моррісу, що може бути самостійною і не боїться цього. Зараз їй кортіло поділитися з ним своїми новинами — розповісти, що вона чула про похід на Лейк-Дарлот і як вона гостювала в Джіотті.

«Перше кохання — не останнє, Вайолет!» Все-таки дивно, чому вона це сказала? Що породило ці слова? І чому вони весь час крутяться їй у голові?

Коли Квіні, спотикаючись, подолала кам’янистий підйом і стала спускатися вниз, Саллі зіскочила на землю й повела її за вуздечку. Неважко було й заблудитися в такій пітьмі. Саллі голосно покликала Морріса, і той здалеку відповів їй. Вона з полегкістю зітхнула, побачивши нарешті полум’я багать у лощовині. А ось і Морріс, іде зустрічати її з ліхтарем. І Саллі вигукнула:

— Ах, Моррісе, як хороше знову бути вдома!

РОЗДІЛ XXXIII

Поки Саллі їздила в Кеноуну, чутки про похід на Лейк-Дарлот уже дійшли до Конової Лощовини. Лише з півдесятка старателів ще порпались на своїх ділянках вздовж лощовини, але й ті, без упину розгрібаючи й просіюючи землю, в останні тижні мали за свою виснажливу працю всього по кілька унцій. Через те всі вони зараз негайно повисмикували кілки, позгортали намети та ковдри й налаштувалися в дорогу.

Звістку про похід привіз агент одного англійського синдикату. Він їздив оглядати ділянку Хома Дойла та Біссенберджера на північному сході й вирішив також поглянути на Конову Лощовину. Родовище зацікавило його як досить перспективне для організації промислового промивання золота, і він висловив бажання скупити всі ділянки. Мак-Гіну та його товаришам агент заплатив по сто фунтів; Моррісу й Кону він також запропонував сто фунтів за розсипище і триста за ділянку під розробку руди.

Кон ухопився за цю пропозицію. Старий мав намір гайнути в Дарлот, і хоч Морріс вважав, що слід було б дочекатися вищої ціни, зрештою він також збагнув, що й це добре, бо пласт на перевірку виявився досить бідним. Розсипне золото в лощовині, за всіма ознаками, було майже вичерпано, а головне — Морріса не менше, ніж Кона, тягло на Лейк-Дарлот. Як тільки Саллі розповіла йому про балачки, почуті в крамниці в Кеноуні, про «багатющі зразки», взяті на півночі, він погодився з Коном, що з лощовиною треба кінчати, і загорівся новим походом.

Наступного ранку Кон підхопився вдосвіта і привів своїх коней. Саллі допомогла Моррісу зняти намети, розібрати грохот, повантажити на біду інструменти й табірне начиння. Вона теж була рада втекти від цього пустельного сумного місця, від ланцюга застиглих скель, від мертвого озера на широкій, випаленій сонцем рівнині, їй так само, як і чоловікам, хотілось чимшвидше зібратися і рушити в дорогу. Через годину вони з Моррісом уже пленталися слідом за Коном по твердій, закам’янілій глині.

Кон їхав попереду на верховому коні, а за ним ішов в’ючний. Саллі та Морріс трималися своєї перевантаженої біди. На неї довелося взяти й опріснювач, який вони розібрали, зупинившись біля озера. Вони дуже побоювались, чи подужає їхня Квіні такий вантаж: адже вона лише напередодні пройшла весь шлях у два кінці.

— Нічого, витягне, — сказав оптимістично настроєний Морріс. — Вона молодець, наша старенька, так само, як і ти, люба.

Саллі засміялась:

— Хіба я схожа на цю стару шкапу?

— Не зовсім. У тебе немає задишки і не тремтять коліна, — погодився Морріс. — Але ти так само чесно готова тягти найважчий тягар.

— Моррісе! — Саллине серце радісно стріпнулось: все-таки він визнав, що й вона може бути справжнім, надійним товаришем.

— Конова Лощовина — найтрудніший з усіх таборів, які мені доводилось бачити, — сказав Морріс. — І ніколи старателі не ставились до мене так неприязно, як тут. Звісно, ми з Коном самі винні: обійшли правило. Але зрешто’ю скаржитись було б грішно: дещиця й нам перепала. Ось побачиш, скоро акції Конової Лощовини буде випущено на ринок по фантастичній ціні і якийсь англійський біржовик наживе на цьому тисячі.

— А інші розоряться?

— Це невідомо. Може, тут виявиться більше золота, ніж нам здається, якщо закласти шахту й почати розробляти руду. Ще, може, будемо лаяти себе, що продали ділянку.

— А я рада, що ми вибралися звідси.

Сонце обпікало їх, наче вогнем. Піт стікав струмками по обличчю Саллі. Курява, здіймаючись з-під ніг та коліс, осі дала на її одязі й тілі.

— Там, куди ми йдемо, буде ще гірше, ніж у Коновій Лощовині, — невесело сказав Морріс. — По суті, тобі не можна туди їхати.

— Але ж, Моррісе…— Саллі не могла приховати свого страху.

— Ти могла б поїхати на деякий час до Олфа й Лори, або до Марі Робійяр, чи пожити у Фогарті, тільки не служницею. Такого безглуздя я більше не допущу.

— Ні, — твердо сказала Саллі. — У Лори чи Марі я можу прожити якийсь тиждень, не більше, а тебе не буде кілька місяців. Та й чому мені не можна їхати з тобою на північ, Моррісе? Кон каже, що в таборі я управляюсь не гірше за будь-якого мужчину.

— Знаю, Саллі, — знехотя погодився Морріс. — Ти витерпиш усе, що не під силу ніякій іншій жінці.

— Сенді Галлахер повсюди возить з собою жінку, — не відступала Саллі. — Вона була і в Курналпі, і в Фініші.

— Я не Галлахер, і ти не така здоровуля, як Сара. Недарма ж старателі охрестили її Боронь Боже.

Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Морріс, глянувши на зажурене обличчя й похилені плечі дружини, тихо промовив: — Досить і того, що я притяг тебе сюди, Саллі. Я просто дивитися більше не можу, як ти плентаєшся оцією дорогою, змучена, брудна, та ще й намагаєшся бути веселою і бадьорою.

Він знову обернувся до неї, і в його погляді запроменіла глибока любов та ніжність, які так рідко прокидалися в ньому. Саллині очі розширились, коли вона відповіла на цей погляд.

— Моррісе, — вигукнула вона, — не залишай мене саму! Мені добре скрізь, коли ми разом. Тоді ніщо не страшне. Навіть оця спека та курява!

Морріс пригорнув її до себе й поцілував. Це була хвилина солодкого забуття. Якби Кон озирнувся й побачив, як вони стоять, обнявшись, під палючим полуденним сонцем, він, мабуть, подумав би, що вони просто збожеволіли. Жодного разу, промайнуло у Саллі в голові, старий не бачив, щоб вони голубились чи милувались одне з одним. Але ж як чудесно усвідомлювати, що Морріс і зараз іще здатний забути, де вони й з ким вони, стиснути її в обіймах і цілувати з усією палкістю закоханого. Такого пориву в нього не було вже багато місяців.

І коли вони рушили далі курною дорогою, їм навіть здавалось, що милі пролітають швидше. Вони йшли, тримаючись за руки, неначе діти, страшенно задоволені одне одним і відчуваючи на серці незвичайну легкість. Довгі спідниці Саллі мели пилюку, а по обличчю Морріса стікав піт, прокладаючи борозни в зашерхлій кірці бруду. Та для них зараз не існували ні сліпуче проміння сонця, ні задуха, ні курява. Вони перекидалися жартами і пустували, немовби знов повернулось до них щасливе кохання юних літ.

Опівдні Кон зробив привал. Він скип’ятив воду, і Саллі та Морріс випили з ним чаю й перекусили.

Після того вони рушили далі. Кон уже забув про свою кривду, що трохи не довела його до божевілля у лощовині. Він був веселий і наперед смакував гулянку в Джіотті. Старий навіть запропонував «місіс Моррі» проїхати трохи на його коні, але Саллі сказала, що, коли стомиться, вона сяде на власного воза.

— Нам з Моррісом треба потренуватись перед походом У Дарлот, — весело похвалилась вона.

— Для такої подорожі потрібні верблюди, — відповів Кон, — та ще й добрячі.

Саллі, однак, не сіла на біду, хоча ще задовго до Кеноуни так підбилась, що ледве переставляла ноги. Але вона тішила себе тим, що Моррісові та Квіні, далебі, не легше, ніж їй.

— Пройти десять миль при ста градусах у затінку, та до того ще й поганяти стару шкапу з важким вантажем, — це тобі не вийти погуляти погожого дня. Правду я кажу, любий? — звернулася вона до Морріса.

— Авжеж, не те, — погодився Морріс. — І не забувай, що завтра ми повинні прочалапати ще дванадцять миль від Кеноуни до Хеннана.

Головна вулиця Кеноуни аж кишіла рудокопами та старателями, верблюдами й кіньми. Крамниці й трактири були переповнені. Одні золотошукачі поприходили з поблизьких ділянок, щоб за звичкою перехилити чарчину на сон грядущий, інші, покинувши безперспективні розробки в далеких таборах, їхали або йшли до Хеннана, а звідти на Лейк-Дарлот.

Кон, не зупиняючись, поїхав просто до Джіотті. Це були найклопітніші години дня, і в маленькому убогому трактирі стояв стоголосий гомін.

— Моррісе, давай заночуємо край дороги на околиці міста, — попросила Саллі. — Переспати можна під возом. Це краще, ніж мучитися ніч у трактирі, де стільки людей і такий ото лемент.

— Гаразд. Але спершу треба повечеряти. Я піду поговорю з місіс Джіотті. — Морріс зайшов до трактиру, але за кілька хвилин повернувся.

— Що там твориться! — сказав він з досадою. — Місіс Джіотті п’яна. Якийсь стариган порпається біля плити, та й він уже встиг нализатись. По-моєму, сьогодні тут не дочекаєшся вечері. А твоя приятелька, Вайолет, у великому горі, її милого, Чарлі Лея, сьогодні вранці знайшли мертвого на дні старої шахти поблизу Білого Пера. Вайолет втекла додому до матері, місіс Джіотті обливається сльозами, жаліє її і водночас лає на всі заставки, — як це вона кинула свою хазяйку, коли такий наплив людей і всі вимагають вечері, а Альберто в барі без Вайолет мов без рук. Я не сказав місіс Джіотті, що ти тут, отже, ми можемо їхати далі.

— Бідолашне дівча! — Саллі було дуже шкода Вайолет та молодого англійця, чия смерть нітрохи не порушила розгульного життя, яким вирувало містечко.

Молода парочка не сходила їй з голови, і думки про неї засмучували Саллі. Як зненацька й легко доля може вбити людину й обірвати будь-яке єднання душ у цій величезній байдужій країні, де страх перед смертю незрівнянно менший, ніж всесильна жадоба золота.

Морріс знову пішов у місто, щоб купити свіжого м’яса та хліба. По дорозі назад він заскочив до бару Джіотті й випив з Коном та іншими старателями.

Саллі розклала багаття на узбіччі дороги. Вони підсмажи м’ясо над вогнем, наштрикнувши його на розсішки з гілок, намастили по скибці хліба згірклим маслом та малиновим варенням і напилися міцного чаю. Одне слово, «розкішно пообідали», як сказав Морріс.

Він стягнув з візка матрац, і вони полягали, вкрившись тільки легенькою ковдрою. Саллі раділа, що Морріс не залишився пиячити з Коном у Джіотті, раділа, що його потягло до неї, і тепер їм так хороше разом під темно-синім, у діамантових розсипах куполом неба.

«Треба взяти все, що можна, від життя, — думала Саллі. — І якщо ми хочемо перемогти смерть чи будь-яку небезпеку, що на нас чигає, ми повинні міцно триматись за своє кохання й одне за одного». І Саллі бачила, ніби вві сні, як вона не згірш за стару Квіні плентається поруч Морріса то під гору, то з гори, через усі підйоми і провалля, пилові бурі та міражі їхнього життя на приїсках.

РОЗДІЛ XXXIV

Наступного вечора вони зробили привал, не доїхавши до Хеннана якоїсь милі. Кон наздогнав їх іще вдень, сказав, що йому треба нагодувати та напоїти коней, і подався вперед. Морріс доволі намучився за день, підганяючи свою кобилу, й вирішив дати їй відпочинок до ранку. Щоправда, Квіні хоча й повільно, але сумлінно пленталась усю дорогу, та для походу в Дарлот вона вже не годилась. Морріс мав намір продати її і зараз турбувався тільки про те, щоб вона не здохла на підступах до міста.

Коли вони опівдні добралися в Хеннан, Морріс найняв кімнату в готелі Мак-Суїні. Того ж дня Морріс та Кон поїхали на Конових конях до Кулгарді, щоб купити верблюдів. Повернулись вони через два дні з шістьма верблюдами та спеціальним возом і дуже раділи, що їм пощастило все це купити в старателя, який щойно переніс тиф і якому потрібні були гроші, щоб поїхати на південь відпочити.

Верблюди були не вельми розкішні — коростяві, з болячками на спинах, і серед них буй один норовистий, від нього тільки й чекай якоїсь халепи. Але Кон запевняв, що приборкає неслуха, на якому стояло чорне афганське тавро, і взагалі це просто щастя, що вони змогли купити верблюдів, коли похід на Лейк-Дарлот у самому розпалі.

Увечері Кон напився, але під обід наступного дня вже досить протверезився, щоб заходитися біля верблюдів; він помив їм спини і змастив сіркою, змішаною з жиром. Морріс закупив харчів на три місяці, й вони готові були рушати в дорогу.

Саллі знала, що Морріс витратив усі гроші на верблюдів та запаси харчів. Питання про її участь у поході вже не піддавалося сумніву. Само собою вирішилось, що вона правитиме верблюдячим запрягом, їй ніколи не доводилось мати справу з верблюдами, але вона чудово править кіньми, сказав Морріс, і, безперечно, дасть собі раду з парою старих верблюдів.

Авжеж, якось справиться, погодилась Саллі, радіючи, що наполягла на своєму і теж їде на північ. Після кількох днів дозвільного життя та відпочинку в Мак-Суїні вона була сповнена бадьорості й енергії і готова до будь-яких випробувань.

Приємно було скупатись, помити голову й переодягтися в усе чисте! Але Саллі навіть не могла собі уявити, як би вона просиділа кілька місяців без діла в цьому брудному, гамірному трактирі. А втім, вона шкодувала, що Кон продав своїх коней. То були міцні, витривалі тутешні конячки, їй було б набагато приємніше правити ними або навіть запряженою в біду старенькою Квіні, ніж оцими верблюдами. Та Квіні вже працювала на коловороті в руднику, де пайовиком був Фріско.

Фріско одним з перших привітав їх після повернення з Конової Лощовини. І привітав так радісно та бурхливо, ніби Морріс був йому рідним братом, що давно пропав безвісти й раптом знайшовся, а Саллі — світом очей його, отих темних очей, які завжди будили в ній тривогу. Проте коли Фріско дізнався, що Саллі теж збирається їхати в Лейк-Дарлот, вія просто вухам своїм не повірив.

Лишившись з Моррісом сам на сам, Фріско з запалом почав його відмовляти:

— Ти просто з глузду з’їхав, Моррі, — сказав він. — Для чого тягнеш з собою дружину? Край там лихий, темношкірі настроєні вороже, і взагалі не для жінки така далечінь.

На це Морріс недвозначно натякнув йому, щоб він не втручався не в свої справи.

— Залиш її тут, у Хеннані. Нехай поживе в Мак-Суїні. Якщо скрутно з грошима, я тобі позичу, — не відступався Фріско.

— Дякую, не треба, — Фріскова пропозиція ще дужче зміцнила Морріса в думці, що Саллі повинна їхати з ним. — Місіс Гауг сама цього хоче, — сказав він.

— Але ж вона не знає, що чекає на неї, — знову почав Фріско. — А ти знаєш! І ти не маєш права брати її з собою. Це просто злочин, коли хочеш знати мою думку.

— Ні, не хочу, — сухо відповів Морріс. — До речі, — вже дружелюбніше додав він, — у Хеннані зараз теж як у пеклі; лютує тиф і з’їхалась така погань з усіх кінців світу, що їй таки, мабуть, безпечніше буде зі мною. Джіммі Росс каже, що в дорозі легко роздобути і їжу, й воду. Погода, принаймні місяців зо два, стоятиме гарна. А Кон запевняє, що тубільці не вчиняють наскоків на табори, де є жінка.

— Заради цього ти й тягнеш з собою місіс Гауг? — осміхнувся Фріско.

Морріс густо почервонів.

— Іди ти під три чорти, — пробурмотів він. — Саллі їде тому, що так їй хочеться. Вона не хоче залишатися сама, і Кон її підтримує. Каже, що в поході вона варта будь-якого чоло віка.

Він одвернувся й пішов геть, а Фріско мовчки дивився йому вслід. Невдовзі він мав розмову з Коном.

— Ти просто йолоп, що дозволяєш Моррісу тягти з собою дружину в Дарлот, — навпростець заявив він.

Кон зареготався.

— Я? А я тут до чого? — грайливо запитав він. — Ти думаєш, мені ото треба, щоб за мною волочилась жіноча спідниця? Чи це треба Моррі? Місіс сама собі забрала в голову: поїду з вами — та й квит. А ти, Фріско, візьми й умов її залишитися в Хеннані, от нам і буде нагода перепустити по чарчині.

Старий лукаво підморгнув і вилаявся, але Фріско пустив його патякання повз вуха. Одне діло — мати славу джигуна, і зовсім інше, коли хтось витлумачить його щиру тривогу за місіс Гауг як спробу зав’язати любовну інтрижку.

Правда, Саллі віддала йому належне й не запідозрила його ні в чому, коли він сказав їй, що, за його відомостями, дорога на Дарлот дуже важка, а надій на золото мало.

— Я боюсь, вам буде дуже тяжко, мем, і ви просто не витримаєте, — сказав він. — Багатьом чоловікам це не під силу. Хоча Кон — досвідчений старатель і може виручити вас, якщо скоїться лихо. Та коли чоловіки чують золото, коли їх охоплює золота гарячка, на їхню розсудливість годі покладатись.

— Все це я знаю, — на Саллинім обличчі ледь майнула задирлива посмішка. — Можливо, через те я й хочу їхати з ними.

Перші дні походу минули без пригод. Вони лосувалися курною дорогою крізь чагарі, опівдні зупинялись перекусити й напитися чаю, а ввечері розвантажували верблюдів і ставали табором на ночівлю.

Кон їхав ча першому верблюді, Морріс — на останньому, а Саллі тряслась поміж ними на возі, запряженому парою верблюдиць та навантаженому баком з водою, старательським інструментом і табірним спорядженням. Стояла задушлива спека, відстані між водоймами, що їх доводилося долати щодня, були дуже великі; але верблюди йшли і йшли вперед своєю розміреною тихою ступою, поглинаючи милю за милею і заглиблюючись усе далі й далі на північ крізь неозорі сірі простори під злинялим від сліпучого сонця блідо-голубим небом.

Після великих солоних озер на Дев’яностій Милі почалася смуга пісків та обмілілих озер, і їхати стало важче. Але нещодавно пройшли дощі, а далі дорога побігла крізь зарослі акації та галяви соковитої трави. Під величезними валунами ховалися ковбані з водою, від каменя до каменя тягся суцільний мочар. Тут Морріс устрелив дикого індика, і спокусливі пахощі смаженого м’яса привабили собак дінго, які цілу ніч вили навколо табору.

Кон натерпівся лиха з своїм норовистим верблюдом. Пожирувавши на добрій паші, тварюка почала брикатись, шарахати в боки, опиратися й крутитись на місці, і це доводило старого до нестями. Він їхав, весь час тримаючи в руці товстелезного скрутня, і гамселив ним верблюда по голові, як тільки той починав норовитися. Кон був упертий не менше за свого верблюда. Морріс пропонував пристрелити худобину, та й квит, але Кон навіть чути про це не хотів. Ще не народився той верблюд, якого б він не приборкав, нахвалявся старий. Або він укоськає мерзотника, або ж сам віддасть богові душу.

Саллі боялась верблюда. Якось він налетів на верблюдицю в її запряжці й жорстоко її покусав. У Саллі кров холола в жилах, коли він ревів ночами або вишкіряв довгі жовті зуби, щоб укусити Кона, тільки-но той до нього наближався. Іноді він, стриножений, кидався тікати геть, а Кон біг за ним, повисав на віжках і бив його держаком кайла. Між людиною і смердючою цибатою потворою розпалилась непримиренна люта ворожнеча. Кон залишався господарем становища тільки тому, що нещадно бив верблюда, а сам завжди був насторожі.

Морріс також побоювався наслідків, до яких могла призвести ця ворожнеча. Йому зовсім не хотілось, щоб верблюд покалічив Кона або щоб старий по-справжньому зсунувся з глузду через цю злобну худобину. І те, й друге означало б провал їхнього походу.

Біля Скель Вісімдесятої Милі вони зустріли Паркіса, першого розвідника, що відкрив Лейк-Дарлот. Він повертався до Кулгарді. Паркіс похвалився, що за три місяці добув сімсот унцій золота й що там його залишилося ще сила-силенна.

Він розповів про дві нові ділянки, закілковані ним під розробку руди по той бік Маунт-Кетрін; розвідники кажуть, що це справді золота гора — величезний кварцовий пласт тягнеться щонайменш на дві милі. Заввишки він п’ятдесят футів, а завтовшки — п’ятнадцять; проби з глибини в тридцять футів показали дрібне і крупнозернисте золото в такій кількості, що й двадцяти п’яти машинам стане роботи не на один рік. А довкола, і в Чорному Пасмі, сотні акрів золотоносних земель, лише злегка промацаних, але ще зовсім не займаних.

Кон та Морріс були приголомшені. В думках і на язиці в них крутилося тільки одне: як швидше дістатись до Дарлота й закілкувати ділянки, поки на новому приїску не розхапали все до останнього золотоносного клаптика.

Саллі вже кілька днів мучилась від дизентерії. Вона силкувалась удавати, що почуває себе чудово: куховарила, з ранку до вечора правила возом, сміялася й жартувала. Але з кожним днем вона все більше підупадала на силі, від нестерпного головного болю їй туманилося в очах, і вона просто неспроможна була стежити за дорогою; вночі, коли вона лежала, загорнувшись у ковдру, під возом, її кидало в жар, а над ранок починало морозити. Одного разу, прокинувшись на світанні, зона побачила в складках своєї ковдри жовточереву чорну гадюку і закричала від жаху. Але гадюка зникла так швидко, що Саллі не знала, чи справді то була жива змія, чи їй таке тільке привиділось.

Саллі розуміла, що вона хвора, і хвора дуже тяжко, але твердо вирішила не говорити про це Моррісу. Вона нізащо не хотіла визнати, що труднощі походу виявились їй не під силу. Легше померти, казала вона собі, аніж позбавити Морріса шансів знайти золото. Тільки чи зможе вона їхати далі?

Якби ж то Морріс погодився залишити її тут, на дорозі, щоб вона могла вернутися в Хеннан з кимось із старателів, що їдуть туди в справах! Та він цього не зробить. Він теж захоче зостатися, захоче доглядати її. Він сам повезе її в Хеннан. І Кон розлютується, що всі їхні плани зруйнувалися. Та й небезпечно старому їхати одинцем з отим злющим верблюдом під постійною загрозою нападу тубільців. Зараз вони саме в тих краях, де нещодавно було вчинено різанину над темношкірими, і тутешні кочівники все ще жадають помсти. Всі старателі, що партіями зустрічалися їм на дорозі, застерігали, щоб вони не спали поблизу своїх багать, завжди мали зброю напоготові й триножили верблюдів десь подалі від табору.

Думки вихором крутилися в Саллиній голові, уривчасті й тривожні. Скільки вона ще зможе протриматись? Чи довго ще Морріс не помічатиме, що вона хвора?

Під’їхавши до Скель Двадцять П’ятої Милі, вони здибалися з партією старателів. Удалині бовваніли зубчасті вершини Маунт-Маргарет. Тут був добрий мочар. Перед заходом сонця Кон помітив групу тубільців, що квапливо тікали в чагарі.

Старателі розповіли про нову знахідку на північний схід звідси. До Флет-Рокса, сказали вони, веде добре вторований шлях, а до Маунт-Маргарет — осляча стежка. Є ще одна дорога — прямо на схід. Але там місцевість пустельна, самі колючки, води мало, є лише пересохле озеро та сипучі піски тягнуться на десять миль. Цією дорогою і втрапиш на Менанкілі, що означає «багато черепів», — так назвали той закуток темношкірі. Але саме там Сміт Нічогенько із своїми напарниками закілкували ділянки. І саме там вони знайшли багатющі зразки, які оце зараз везуть у місто, щоб взяти дозвіл на розробку жильного золота.

Лежачи на ковдрі осторонь багаття, Саллі знала, що її подорожі настав кінець. Вона була надто слаба, щоб їхати далі.

Крізь гомін збуджених голосів навколо багаття вона невиразно чула, як Кон та Морріс розпитують про дорогу у це безводне царство колючок та пісків.

Саллі наважилась попросити старателів, що прямували на південь, взяти її з собою. Та коли вона звелася на ноги і спробувала підійти до них, в очах їй потемніло, ноги підкосилися, і вона впала. Певне, вона пролежала непритомна цілу ніч, бо, прийшовши до пам’яті, побачила, що вже світає і в таборі вирує життя. Ніби крізь сон вона чула, як старателі, що їхали на південь, весело й галасливо прощаються. Вона хотіла покликати їх, побігти за ними, але не мала сили навіть поворухнутись, і голос відмовлявся їй служити.

— До скорої зустрічі!

— Щасти тобі, Моррі!

— Зустрінемось в старому таборі!

— Катай навпростець, Коне, і ви неодмінно знайдете те, що треба, коли не в Менанкілі, то в Дарлоті!

Кон та Морріс кричали щось у відповідь. Видно, у них теж був піднесений настрій. Обидва вирішили податися до Смітової знахідки і ризикнути пройти через безводну місцевість, запасшись водою з мочара, біля якого ночували.

Вони привели верблюдів, наповнили водою баки та міхи, потім почали вантажити речі. А Саллі лежала безпорадна, вкрай знесилена болями. Від кволості вона не могла поворухнутись, раз у раз втрачала свідомість, але зусиллям волі примушувала себе на кілька хвилин повертатись до дійсності.

В одне з таких пробуджень вона побачила над собою Кона та Морріса. їй здалося, що то якісь велетенські, зловісні страховища, а наступної миті їх заволокло чорною хмарою. Потім вона почула Конову лайку і голос Морріса, який сперечався з старим. До Дев’яностої Милі було понад сто миль, але Кон вимагав, щоб Морріс одвіз свою дружину туди й полишив її на жінку трактирника. Морріс заперечував: він не хотів кидати Кона в такому скрутному становищі й відмовитися від їхнього плану — розвідати навколо Менанкілі, перш ніж їхати в Дарлот, до якого ще залишалося майже двісті миль.

— Може, в Саллі просто дизентерія, — сказав він похмуро. — Вона відлежиться тут день-два і зможе їхати далі. Але якщо це тиф, мені доведеться одвезти її в Хеннан.

Кон сердито вилаявся.

— Ось що значить тягати за собою спідницю в такий похід!

— Все це правильно, — з гіркотою погодився Морріс. — Але ж ти сам казав, що коли в таборі є жінка, тубільців нічого боятись.

Зрештою вони погодились на тому, що Кон поїде далі з верблюдами і пошукає собі або провідника-тубільця, або якогось іншого старателя. Моррісу він залишить одного верхового верблюда й запряжку з возом, щоб той наздогнав його, як тільки зможе.

Поки Кон лаштувався в дорогу, Морріс пішов набрати води. Біля мочара він побачив двох тубільних жінок.

Морріс почав умовляти їх, щоб вони пішли з ним у табір: У нього тяжко захворіла дружина.

Калгурла впізнала його. Вона ненавиділа білих, але знала, що цього чоловіка темношкірим нема чого боятись. Це була літня жінка, мовчазна і похмура; в її очах спалахувала невгасима лють, як тільки вона бачила перед собою чужинця. Але розпач у голосі Морріса і благання про допомогу цього разу, як видно, зворушили її. Вона пішла поглянути на хвору місіс.

Коли Калгурла та молода тубілка прийшли слідом за Моррісом до табору, Саллі лежала непритомна в затінку під кущами і кволим голосом марила про спеку та мух, про жовточереву чорну гадюку, яку вона побачила одного ранку на своїй ковдрі. Ця гадюка й норовистий Конів верблюд наг няли на неї жах.

Морріс змочив їй обличчя холодною водою, яку приніс з мочара, поклав на голову вогку ганчірку. Калгурла та молода тубілка, сидячи навпочіпки, уважно стежили за ним. Коли Морріс пішов до багаття, щоб скип’ятити для Саллі води, Калгурла зламала гілочку акації і почала відганяти мух від її обличчя.

— Місіс дуже хвора? — спитав Морріс з тривогою.

— Егем, — відгукнулася Калгурла.

Морріс приніс борошна, цукру, бляшанку варення й покла усе це біля Калгурли. Побачивши таке багатство, молода ту білка радісно скрикнула, однак Калгурла не відривала по гляду від хворої. Вона продовжувала обережно помахуват гілкою акації, відганяючи мух, і раптом завела якусь дивну монотонну пісню, тиху, як подих вітерця. Вона співала півголосом, без кінця повторюючи ту саму мелодію, заколисливуй ніжну. Гарячкове белькотання хворої припинилось. Саллі заснула. Але Калгурла все співала й співала, помахуючи гілкою з сірим пахучим листям.

Коли Саллі прокинулась, перше, що вона побачила, була, молода тубілка. Саллині очі прояснилися, і вона посміхнулась.

— Мірі, ти? — прошепотіла вона. — Ти прийшла мене доглядати?

Це була не Марітана, але Калгурла сердито щось пробурмотіла, і дівчина квапливо відповіла:

— Егем, Мірі.

За мить по єдиному слову Калгурли вона зникла в заростях чагарів. Невдовзі до табору наблизилось кілька тубільців В руках у них були бумеранги та довгі мисливські списи. Але пронизливий крик Калгурли примусив їх покласти зброю на землю, після чого вони обережно підступили ближче.

З дитячою цікавістю вони з’юрмилися навколо хворої жінки, але Саллі вже знову спала. Калгурла пробурмотіла кілька слів, і чоловіки відійшли. Вони тупцювалися на місці, поки вона пояснювала, що трапилось: як Морріс побачив її біля водойми і попросив прийти до хворої дружини.

Конові раптом сяйнула думка.

— Найкраще, що ми можемо зробити, Моррі, то це забратися звідси, доручивши місіс Саллі тубільцям, — сказав він. — Калгурла догляне її. Ми залишимо їм частину наших харчів. А якщо й ми застрянемо тут, нас обдеруть, мов липку, і взагалі хто його знає, що може статись. Домовся з отим старим, пообіцяй йому хоч місяця з неба, якщо вони доставлять місіс живою і цілою в Хеннан. Це все, що ти можеш зробити. І кращого ти не вигадаєш.

— Господи! — застогнав Морріс. — Я ж не можу її покинути, Коне!

Проте він знав, що коли повернеться до Хеннана разом з Саллі, то Конові доведеться пристрелити злого верблюда і їхати далі самому. А чи ж легко людині справлятися з п’ятьма верблюдами й подорожувати без товариша в цих краях! Провал походу означав і для Кона, і для Морріса цілковите розорення. І, навпаки, якщо їм пощастить, якщо вони знайдуть золото, — всі мрії здійсняться, казав собі Морріс. А він вірив, що золото вони знайдуть. Жоден старатель не повертався з півночі, чи то з Менанкілі, чи з Маунт-Кетрін, з порожніми руками. Як же можна пропустити таку нагоду! І Морріс не встояв перед спокусою. Золота гарячка палила його не менше, ніж тиф палив Саллі, хоч, треба сказати правду, він не знав, що то тиф. Кон запевнив, що в місіс Гауг просто дизентерія.

— Якби це був тиф, — сказав він, — вона б більше марила й була б кволішою. Все, що їй потрібно, — це спокій та переварена вода, і вона скоро оклигає.

Морріс вирішив: якщо Калгурла погодиться доглянути Саллі і плем’я доставить її в Хеннан, то він завтра ж поїде разом з Коном.

Він поговорив з найстарішим у племені, сказав, що зали шить йому харчів і що місіс Саллі дасть їм борошна, цукру, тютюну та вина, якщо Калгурла доглядатиме її, поки вона хвора, і якщо плем’я за один-два дні однесе білу місіс в Хеннан.

Старий погодився, хоч Калгурла сердито зиркала на нього з-під густих насуплених брів.

Саллі чула майже все, що казав Морріс. Вона знала, як лютує Кон через те, що її хвороба затримала їх. Але вона страшенно знесиліла, і її зараз ніщо не хвилювало. Головне — не треба буде рухатись, і це здавалось їй щастям. Щастя й те, що Кон та Морріс поїдуть далі й не будуть нарікати, що всі їхні плани руйнуються.

— Я згодна, Моррісе, — сказала вона стомлено, коли він підійшов до неї розповісти про свій намір. — Так буде найкраще. Ти повинен їхати. Про мене не турбуйся. Нічого зі мною не станеться. Адже ти знаєш — з тубільцями я завжди була в злагоді.

Морріс зрубав кілька тонких дерев, спорудив ноші й покрив їх мішками та ковдрою. Він поклав на них Саллі й показав кочівникам, як треба їх нести. Потім звелів сплести над ношами курінець з гілля акації і постарався розтлумачити Калгурлі, що воду треба кип’ятити, перед тим як поїти нею місіс Саллі, і що на голові їй треба частіше міняти мокру ганчірку. А давати тільки ріденький чай та згущене молоко, коли вона попросить. Наламавши гілок, він підмів землю навколо нощ і сказав Калгурлі, що треба підтримувати чистоту й відганям мух. Калгурла вислухала всі ці настанови у суворому мовчанні.

Потім Морріс, соромлячись самого себе й не дивлячись Саллі у вічі, підійшов до неї попрощатись.

— Просто серце кров’ю обкипає, люба, що я кидаю тебе саму, — поцілувавши дружину, сказав він таким голосом, ніби ще остаточно не вирішив, що йому робити. — Але ж ти знаєш, які в нас справи. Всі надії тільки на цей похід. Я б нізащо тебе не покинув, коли б ти була серйозно хвора, але Кон запевняє, що це просто дизентерія. За кілька днів ти одужаеш. А нам треба поспішати. Скоро всі водойми по дорогах на північ пересохнуть, і зрештою ми прогавимо своє щастя, якщо не доберемося до місця, відкритого Смітом, раніше, ніж він роздзвонить про свою знахідку всім зустрічним старателям.

— Авжеж, авжеж, — Саллі силкувалася говорити бадьоро й весело, хоч їй важко було навіть язиком ворушити. — Мені дуже прикро, що я тебе так підвела. Повір, Моррісе, я б ніколи собі не простила, якби зірвала вам цей похід.

РОЗДІЛ XXXV

Саллі не знала, скільки часу вона, хвора й безпорадна, пролежала в таборі кочівників. Як тільки Кон та Морріс поїхали, з чагарів вийшло все плем’я й розташувалось поблизу її курінця. Саллі могла тільки здогадуватись, що багато днів спала майже безпробудно і, мабуть, іноді втрачала свідомість.

Вона невиразно пам’ятала, що їй було приємно лежати нерухомо, замість того щоб плестися під палючим промінням сонця, знемагаючи від нестерпного головного болю та різі в шлунку; вона раділа, що вже не треба правити величезними незграбними верблюдицями й бачити, як Кон лупцює свого норовистого верблюда, що біля неї невідлучно сидить Калгурла або якась інша тубілка, відганяє мух, прикладає їй до голови мокру ганчірку, подає напитись.

Подеколи у півсні вона бачила, як повз її курінець — то в яскравому денному світлі, то в надвечірніх сутінках — сновигають кочівники. Одного разу її розбудив гамір у таборі. Гули сердиті, збуджені чоловічі голоси. Потім долинув голос Калгурли, яка, здавалось, совістила і картала чоловіків. Саллі здогадалась, що вони хочуть кинути її, але Калгурла гнівно сперечалася з ними, нагадувала, що вони дали слово Моррісу й Кону, що біла місіс наділить їх тютюном, вином та варенням, коли вони доставлять її в Хеннан. Потім Саллі відчула, ніби кудись пливе: кочівники знялися з місця й по кілька годин на день несли її на ношах.

Далі у пам’яті спливало інше: коли жар спав і в голові їй прояснилось, Саллі побачила крізь листя свого курінця, як під сліпучим сонцем сновигають оголені темні постаті. Зранку чоловіки йшли на полювання й надвечір приносили кенгуру або якусь дрібну дичину. Жінки сиділи навпочіпки й шеретували на плоских каменях зерно, діти галасували й вовтузилися біля них. А вечорами, коли вона прислухалась до постукування бумерангів і тужливих мелодій тубільних пісень, їй здавалось, ніби вона відродилась для якогось нового, первісного життя. Так, це було одчайдушне змагання зі смертю, і дивно, що вона вижила в такому двобої. Вижила й почуває себе безмежно щасливою. Ніколи ще життя не здавалося їй таким чудовим. Серце її сповнювалось вдячністю до цих темношкірих людей, що витягли її з небуття, до цієї дивної країни, схожої на опал молочного кольору, в якому причаїлися вогонь і всі барви веселки.

Того ранку, коли вона сіла й посміхнулась, Калгурла вигукнула «Юккі!» з такою радістю, що чоловіки, жінки та діти миттю оточили Саллині ноші, сміючись і захоплено щось вигукуючи.

І оце таку радість принесло всім її одужання, подумала Саллі. Вона збагнула, що плем’я вже багато разів міняло стоянку, відколи воно взяло на себе піклування про неї. Ось і зараз двоє чоловіків підняли ноші й понесли. Протягом дня їх заступали все інші й інші. Кочівники посувалися вперед розміреною легкою ходою, опівдні зупинялись на відпочинок, а перед заходом сонця ставали табором на ніч. Вони розпалювали багаття, і пахощі бунгари — велетенських ящірок-ігуан — або диких голубів, що смажились на вогні, викликали Саллі вовчий апетит. Калгурла частувала її печеними личинками, отими самими жирними білими личинками, що їх так смаковито поїдала Марітана. Саллі тепер також їла з вдячністю, і вони здавалися їй просто чудовими.

Вона здогадувалась, що харчі, які Морріс залишив племені, давно вже вийшли, і їй доведеться жити тим, чим тубільці зможуть поділитися з нею. Пізніше її кидало в дрож на саму думку про те, що вона їла в ті дні, але тоді вона готова була їсти і ящірок, і змій, і навіть отих потворних маленьких звірят, що їх недаремно прозвано сумчастими дияволами. Але й цього було обмаль, і Саллі постійно відчувала голод, поки вони не дійшли до тих місць, де почали зустрічатися табори золотошукачів. Тут Саллі іноді щастило роздобути трохи борошна, цукру та чаю, і вона всім ділилася з кочівниками, хоч цих продуктів їй самій могло вистачити не більше як на день. В одному з таборів старателі запропонували одвезти її в Хеннан підводою, але тубільці на це не погодились. Калгурла намагалась пояснити, що Морріс доручив свою дружину племені і що плем’я мусить доставити її в Хеннан, де темношкірих чекає винагорода. Саллі розуміла, що тепер, коли вони пройшли з нею найтяжчу частину шляху, було б несправедливо позбавляти їх законного почуття задоволення: адже вони додержали слова, даного Моррісу, й чесно заробили плату за свої труди. Тепер вона почувала себе досить зміцнілою, щоб закінчити подорож тим самим способом, і тому охоче дозволила тубільцям нести її аж до місця.

— Вони були такі добрі до мене, — казала Саллі, згадуючи той час. — Ви б не дивувались, чому я завжди по-дружньому ставлюсь до тубільців, якби знали, скільки вони для мене зробили, коли я була хвора.

— А якби вони покинули вас і втекли?

— Ну, певне ж, ворони клювали б мої кісточки. Але тубільці принесли мене в самісінький Хеннан. Це понад півтораста миль. Щоправда, важила я, мабуть, небагато, та все ж вони звикли кочувати порожнем, і їм нелегко було тягти ноші зі мною в таку далечінь. Вони йшли спокійно, ніколи не поспішали, хіба що тільки тоді, як між водоймами була велика відстань. Вони ні разу не ставали на день, і всі чоловіки, ба навіть жінки по черзі несли мене. Коли вони нарешті поставили ноші в Хеннані, на тому місці, де раніше стояв наш намет, я мало не заплакала від радості. Намету там, звичайно, не було, але моя повітка з гілляччя збереглась.

З усіх сусідніх наметів поприходили старателі, і Саллі розповіла їм про те, що з нею сталось. Вони вмовляли її лягти в лікарню або принаймні оселитися в готелі. Та Саллі сказала, що нікуди не хоче: їй лише треба відпочити й відчути, що вона «вдома».

Для неї одразу ж поставили намет і десь роздобули ліжко. Хтось приніс її речі, що були на збереженні в трактирника Мак-Суїні. В котелку закип’ятили воду. Як смачно було їсти хліб з маслом і запивати його гарячим чаєм!

Фріско та Сем Маллет пішли з тубільцями до крамниці й накупили їм м’яса, борошна, цукру, тютюну, варення й на додачу — кілька пляшок вина. Плем’я отаборилось біля озера й бенкетувало до півночі.

На той час уже чимало рудокопів жило на приїсках з дружинами й дітьми. Сімейні здебільшого селились по низинах навколо Хеннана та Великого Боулдера. Найближчою сусідкою Саллі була місіс Моллой, дружина шахтаря, що працював на руднику Креза. Вони з чоловіком приїхали з Південного Хреста легеньким возом і привезли з собою купу дітлахів та стадо кіз. Старателі жартували, що в місіс Моллой дітей не менше, ніж кіз. Та місіс Моллой не турбувалася, скільки в неї дітей, поки є кози, щоб годувати їх. Загадкою було тільки те, як вона примудрялася годувати самих кіз в посушливу пору; але так чи інакше, кози в неї виживали, поскубуючи колючі кущі, підбираючи покидьки навколо таборів і вдовольпяючись мізерними порціями води, яка неймовірно дорожчала.

— Місіс Моллой жінка грубувата, але добросерда, вона поділиться з вами останньою скоринкою, — сказав Сем Маллет, коли Фріско пішов, щоб привести місіс Моллой до Саллі.

Місіс Моллой не забарилась і принесла з собою простирадла, подушку, рушник, ковдру та кварту свіжого козячого молока. Весело цокочучи, вона зразу ж заметушилась коло хворої, витягла з Саллиного сундучка чисту білизну, допомогла їй умитися й одягти нічну сорочку.

— О, я розумію вас, люба, чого ви не схотіли лягти в лікарню, — з властивою їй одвертістю, ніби давній знайомій, сказала Тереза Моллой. —.Звідти живою не вийдеш. Люди там щоденно мруть від тифу, як мухи. Та й у трактирі вам було б не з медом: доглянути нема кому, хазяйці треба й наварити, й поприбирати — вгору ніколи глянути. А моя халупа поруч, милі немає, і я можу забігати до вас щодня, зробити те-се. Для мене це іграшки, та й давно вже я не мала втіхи побалакати з жінкою. Тільки й гасаєш з Тедом по дорогах та морочишся з дітьми й козами.

— Яка ж ви хороша, — сказала Саллі, відчуваючи, що в особі цієї товстої неохайної жінки знайшла собі нового друга.

— Еге, хороша, аж далі нікуди! — щиро засміялась місіс Моллой. — Поспитайте тутешніх плетух, вони вам казна-чого наговорять. Ми ж бо з Тедом не вінчані. У нього є десь ще одна жінка. А де — він навіть сам не знає, і мені зараз також це байдуже. Ми прожили з ним чотирнадцять років, і нікому від того гірше не стало. То в чому ж мій гріх?

Наступного дня дружини інших старателів, вирядившись у свої найкращі сукні та капелюшки, також завітали до Саллі спитати: чи не можуть вони по-дружньому чимось прислужитися місіс Гауг? Вони принесли коржиків і супу, приготували їй чай, а потім посідали й почали скаржитись на тяжке життя, що випадає жінці на приїсках. Але вони враз перестали набиватися з своєю допомогою, коли довідались, що хвору доглядає місіс Моллой і що Калгурла привчається прати, стелити постіль та куховарити. Вночі Калгурла спала біля багаття. поруч Саллиного намету, але ховалася щоразу, як тільки в гості до Саллі приходили білі жінки. Їй не подобалось навіть, коли місіс Моллой втручалася в її справи.

Саллі гадала, що Калгурла вирішила не залишати її до повернення Морріса. Принаймні так їй здавалось. Час від часу: до намету приходили родичі Калгурли, які принесли сюди Саллі, й вони дружелюбно сміялись та розмовляли, радіючи і з того, що вона вже може встати з ліжка й підійти до них. Пам’ятаючи, як вони ділилися з нею всім, що в них було, Саллі частувала їх кожного разу, коли тільки в неї було їстівне.

Потім вони йшли собі, а Калгурла залишалась, хоча й вона іноді зникала на цілий день до своїх у табір, розташований біля озера.

Калгурла завжди була небалакуча, навіть серед своїх одно племінників, але досить добре розуміла те, що говорила Саллі; Здавалось, її тяжко гнітила розлука з племенем: ночами вона понуро сиділа біля багаття, а вдень, упоравшись з своїмі нечисленними обов’язками, йшла поблукати в чагарях. Відколи її родичі перекочували в інше місце, залишивши її саму, в очах Калгурли постійно горів неспокійний, гнівний вогонь, вона миттю ховалася в повітку, як тільки Фріско, Елі Нанкерроу, Сем Маллет чи Тупе Кайло приходили навідати місіс Гауг і поспитати, чи не потрібна їхня допомога.

— В ті дні й старателі, і рудокопи були справжніми лицарями, — згадувала Саллі. — Не було такого, чого б вони не зробили для хворої жінки. Коли в Маунт-Кетрін особливо жорстоко лютував тиф, а вода вийшла, прибув повнісінький диліжанс з жінками та дітьми, хворими на дизентерію. Чоловіки робили для них все можливе, поїли перевареною водою, прибирали після них. Мені розповідала про це одна з тих жінок. Ви просто не повірите, казала вона, якими уважними і дбайливими няньками показали себе тоді чоловіки. Можна що завгодно валити на перших старателів Заходу: мовляв, вони були і грубіяни, і п’яниці, й думали тільки про горілку та золото. Однак коли мова заходила про жінок — звичайно, білих, — вони поводились бездоганно. Якби не це, бог його знає, що б зі мною було.

Давні друзі по Хеннану не могли пробачити Моррісу, що він кинув тяжко хвору дружину на милість кочівників, їм чудово було відомо, що таке золота гарячка, коли люди, немов знавіснівши і втративши всякий розум, женуться один поперед одного за новими ділянками. Та все-таки, казали вони, йшлося про життя місіс Гауг, і Морріс виявив неприпустиму легковажність, звірившись на чорношкірих. Кочівники запросто могли кинути хвору жінку й утекти, якби запідозрили в неї ту хворобу, що сіє смерть по всій країні. З своєю одноплемінницею вони нізащо не стали б панькатися, особливо в такий скрутний час, коли водойми пересихають, дичини стає все менше і часто доводиться перекочовувати з місця на місце, з неймовірними труднощами добуваючи кожну крихту їжі.

З того, що розповіла Саллі, всі зійшлися на думці, що своїм життям місіс Гауг, очевидно-таки, завдячує Калгурлі. Але яка причина спонукала Калгурлу піклуватись про неї — цього ніхто не розумів. Вона ненавиділа білих, а до того ж тубілка, навіть якщо вона має вагу серед своїх одноплемінників, ніколи не чинить опору волі чоловіків.

Все з’ясувалося, коли Марітана прийшла провідати місіс Саллі разом з своїм чоловіком. Він належав до родової групи, що полювала далі на захід від тих земель, де полювали родичі Марітани, але й ті, й інші були з одного племені. Марітана пояснила, що Калгурла — її мати і що вона завжди буде доброю до місіс Саллі, бо місіс Саллі також була доброю до Марітани.

Марітана тримала на руках кругловидого малюка з золотистою шкірою. Вона дуже пишалася своєю дитиною і була невимовно щаслива, що в неї такий син. Її чоловік, худий літній воїн, не відходив від неї ні на крок і, коли вирішив, що візит до місіс Саллі надто затягнувся, наказав їй повертатися в табір. Він виявляв себе у відношенні до своєї дружини й дитини таким же власником, як і білі чоловіки. Марітана слухалась його з належною покірливістю. Зате на Фріско, немов з мішка, посипалися масні жарти, і він пригрозив, що відлупцює кожного, хто буде в’язнути до нього з питаннями, якої він думки про Марітанине хлоп’я.

В усякому разі, казали старателі, не Моррісу Саллі зобов’язана тим, що не померла в чагарях більш як за сотню миль від людської оселі. А людей вимащували в дьоготь і викачували в пір’я навіть за менші гріхи, ніж таке ставлення до дружини. Проте Саллі не дозволяла ганьбити Морріса. І вона так засмучувалась, коли чула їхні різкі й обурені репліки на його адресу, що старателі зрештою замовкали.

Місіс Моллой сказала їй, що Фріско, Сем Маллет, Елі Нанкерроу й Тупе Кайло вирішили по-своєму побалакати з Моррісом, коли він повернеться. Саллі стала прохати їх не засуджувати чоловіка.

— Ну що ж йому було робити? — палко захищала вона Морріса. — Адже не міг він кинути Кона напризволяще з отим злющим верблюдом. А раптом на старого напали б кочівники! Певне, у мене був тиф, але ж Морріс про це не знав. Я сама в усьому винна: затялася по-дурному — їхати з ним, та й годі. І якби він зоставсь коло мене чи сам повіз мене в Хеннан, я б тільки мучилась, що зруйнувала йому плани, й нізащо б не вижила. Ось чому я прощу вас забути про це й не завдавати Моррісу прикростей, коли він приїде.

— Ваша воля — закон, мем, — відповів Фріско. — Та, слово честі, коли б хтось інший отак повівся з жінкою, як Морріс із вами, наші хлопці добре його провчили б.

РОЗДІЛ XXXVI

Як тільки Саллі більш-менш зіп’ялася на ноги, вона одразу замислилась — з чого ж їй жити? Грошей у неї не було, а користатися й далі ласкою Фріско, Сема Маллета та інших, хто приносив їй воду і їжу, вона вважала просто за неможливе.

А тут іще тубільці. Якщо вона хоче ділитися з ними своїм шматком хліба — це її справа; але ж не можуть рудокопи й старателі, що ставлять їй у комору їжу, годувати і її, й Калгурлу з купою родичів, які й досі вештались навколо табору!

Морріс прислав вісточку через візника, що прибув з Лейк-Дарлота: після того, як він залишив Саллі, їх з Коном спіткало нещастя. Коли Кон сідав на свого верблюда, той приловчився вкусити його за ногу й жахливо покалічив її. Моррісу довелося пристрелити звірюку, а Кона посадити на воза. Кон ще сяк-так правив конем, але про те, щоб їхати в Менанкілі, не могло бути й мови; вони повернулись на дорогу в Дарлот і під кінець місяця добулися до приїску.

Кон страх як намучився з своєю ногою, та зараз вона вже підгоїлась. В Дарлоті вони знайшли розсипище, закілкували ділянку і справи поки що йдуть непогано. Але тут всі балакають про золотоносні жили далі на схід, і вони з Коном вирішили податися днями туди — глянути, що там таке.

Далі Морріс повідомляв, що один тубілець, який привіз з Флет-Рокса партію старателів, розповів йому, що хвора біла місіс вже потрошечку дибає. Здається, хлопець щиро вірить, що це Калгурла вигнала з неї хворобу. А Калгурла, за його словами, повернулася разом з іншими тубільцями, що несли білу місіс, на велике стійбище — по їхньому Кагурларрі.

Морріс сподівається, що Саллі тепер уже зовсім одужала. Він пришле їй чек, як тільки вони з Коном продадуть синдикатові Карнеги свої права на ділянку. Тим часом він радить Саллі брати в борг усе, що їй треба, в крамниці Кіллінгтона. Нед Кіллінгтон ніколи не відмовляє, коли старателеві треба взяти щось у борг, і він, звичайно, буде дуже радий, якщо місіс Гауг виявить йому таку честь.

Містер Кіллінгтон сприйняв Моррісову пропозицію далеко без того захвату, на який чекав Морріс, хоча й цілком поблажливо. Зате він аж розцвів, коли Саллі призналась йому, що має намір відкрити їдальню для старателів у повітці біля свого намету і гадає, що за кілька тижнів купуватиме в нього продукти вже за готівку.

Фріско вважав, що місіс Гауг нема ніякої потреби відкривати їдальню. Вона ще не досить зміцніла, щоб брати на свої плечі таку тяжку працю, та й Моррісу це буде не до смаку. Нехай її не турбує те, що роблять для неї старателі. Морріс сам розрахується з ними, коли приїде, а крім того, кожен з хлопців просто вважає за честь зробити для місіс Гауг все, що тільки може.

— Щиро вам дякую, містер Мерфі, але я цілком здорова, — сказала Саллі. — Мені й так уже ніколи не віддячити Моррісовим друзям за їхню доброту. Та й треба ж щось робити. Якщо я відкрию їдальню, мені одразу полегшає на душі.

Сем Маллет та Елі погодилися, що їдальня — не така вже й погана ідея. Вони пообіцяли намовити хлопців столуватися в місіс Гауг і запропонували їй допомогти обладнати повітку до прийому відвідувачів. Змайстрували стіл та лави на козлах, поставили навколо відкритого вогнища загорожу з гофрованого заліза, а з ящиків з-під масла збили ще один столик, щоб Саллі могла на ньому готувати та накладати страви у тарілки.

Хеннан уже вступав у пору розквіту, справджуючи передбачення далекоглядних голів. На Великому Боулдері працювало понад п’ятсот рудокопів, і ділянки вздовж усього кряжа — від найпершої заявки на розробку руди й аж до Хеннанського озера — перепродувались по фантастичних цінах. Землі, на яких ніхто ще не бачив жодної блискітки золота, миттю скуповувались і збувалися на лондонській фондовій біржі за сотні тисяч фунтів. Акції наводняли ринок. Агенти німецьких та французьких фірм також укладали угоди. Місцева фондова біржа й аукціон кишіли заповзятливими спекулянтами. Всі хеннанські готелі були переповнені — знайти помешкання й харч ставало дедалі важче. Приїжджі часто змушені були спати, закутавшись у плед, десь на веранді або й на землі просто неба.

Старателі з ділянок, розкиданих навколо гори Марітана, охоче відвідували їдальню місіс Гауг, бо роздобути якісь продукти в містечку було дуже й дуже нелегко. Калгурла допомагала Саллі подавати на стіл і мити посуд. І все-таки готування сніданків та обідів на двадцять-тридцять чоловіків завдавало куди більшої мороки, ніж гадалося Саллі. В літню спеку це було особливо важко, і Саллі примудрялась управлятися з усім тільки завдяки своїй моторності та працьовитості. Від куряви й мух можна було збожеволіти. Мухи роями кружляли скрізь, куди не ступи, і відкладали черву навіть у масло, коли його хоч на мить залишали відкритим; а то налітав зненацька шалений вихор і засипав рудою пилюкою обід і тих, що обідали.

Чоловіки посміювалися з незручностей трапезування в кафе «Під кущиком», як вони прозвали Саллину їдальню, їхні добродушні жарти підбадьорювали розгублену Саллі, і вона й собі весело віджартовувалась. Але в душі Саллі пишалася тим, що її клієнти мають здорову і смачну їжу, яку тільки можна знайти в Хеннані. Всі вони були її добрими друзями, і вона старалася для них з усіх сил. І їй приємно було бачити, як вони, виходячи з-під повітки, розпускають пояси і вдоволено крекчуть. А ще подобалось, коли хтось при цьому казав:

— Добрячий сьогодні був харч, мем. Бачите, наївся — трохи не лусну.

Або:

— Місіс Гауг, хлопці кажуть, що ви найкращий кухар на приїску. Вони, здається, були б не від того, щоб Морріс затримався там надовше.

Коли чоловіки вставали з-за столу, Калгурлі частенько залишалися самі недоїдки. А Саллі, намотавшись за день, почувала таку втому, що зовсім втрачала апетит. Кварта міцного чаю та скибка хліба з маслом — оце й усе. Після хвороби у неї, мабуть, щось не гаразд було з шлунком. Майже кожного ранку її нудило. А промарудившись кілька годин з куховарством, вона вже й дивитись не могла на їжу.

Сніданок доводилось готувати вдосвіта, щоб чоловіки могли попоїсти перед тим, як іти на ділянки; потім Саллі бігла в крамницю — дізнатися, чи не привезено свіжі продукти. Опівдні їй щастило урвати хвилинку на відпочинок, але потім знов треба було братися до куховарства. Всі просто дивувалися її енергії та витривалості. Худа, мов скіпка, але завжди бадьора й весела, вона зуміла зробити свою їдальню надзвичайно популярною серед старателів, і всіх їх просто чарував незмінно добрий настрій господині.

Іноді вечорами, коли Саллі закінчувала прибирати недоїдки та мити посуд, Фріско знову приходив до їдальні. Простягшись долі й покурюючи, він починав теревенити, розповідати місіс Гауг приїскові новини. Як правило, майже слідом за ним з’являлися й Сем Маллет, Тупе Кайло та Елі з товаришами.

— Он уже йдуть ваші охоронці, — з кривою усмішкою казав Фріско, потішаючись з того, як червоніє і розгублюється Саллі.

Її й досі коробило, коли вона згадувала натяки матінки Баггінс, та й Фріскова увага щоразу чомусь викликала в неї почуття ніяковості. Фріско завжди вмів зробити їй якусь послугу, за яку Саллі не могла не дякувати йому в душі. Він, наприклад, приніс її триноге крісло з сидінням, обтягнутим мішковиною. Дуже зручне крісло, нічого не скажеш, — так приємно сісти в нього й відпочити після цілоденної біганини. Фріско забрав у них це крісло, коли вони з Моррісом їхали до Конової Лощовини. І зараз, повертаючи його, він примусив почервоніти Саллі, заявивши, що це крісло було його найдорожчим скарбом.

Частенько траплялось, що в Саллиній коморі не знати як і звідки з’являлись апельсини або виноград. Саллі пробувала дякувати Фріско, але той лише реготався і запевняв, що збагнути не може — про що це вона? Чоловіки ставились до Саллі з такою добротою та лицарською шанобою, що вона зрештою звикла сприймати це як належне.

Мабуть, не слід було б дозволяти їм усе це робити, думала Саллі: тягати з заростей величезні оберемки хмизу й наповнювати її бак водою. Але наносити самій води та дров на всі потреби їдальні їй було просто не під силу. Хоч-не-хоч, а доводилось приймати ці послуги. Тим