Блакитна лінія [Юрій Дмитрович Ячейкін] (fb2) читать постранично

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін БЛАКИТНА ЛІНІЯ Пригодницький роман

Рецензент П.Ф.Автомонов

Розділ перший ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ

У тимчасовий табір для військовополонених генерал Роговцев вирішив навідатись, коли дізнався про перебування в ньому «нетипового» німця. Так склалося, що вже мало не рік Матвій Іванович багато часу мусив приділяти фашистській пропаганді, особливо відтоді, як у полон захопили кореспондента з Берліна Адольфа Шеєра, відрядженого з геббельсівського міністерства пропаганди. Роговцев переконався, що газетярі зазирають трохи далі у майбуття, аніж пересічні вояки, задурені на один копил. Але те, що сьогодні нуртує одиниці, завтра стає загальним настроєм. Відтак це дає змогу робити досить певні прогнози, що подекуди надзвичайно важить у ратній праці фронтових розвідників.

Табір був розташований у неглибокому вибалку, нашвидкуруч огородженому колючим дротом. Охороняли його лише два автоматники. Проте полонені поводилися смирно, слухняно, дисципліновано виконували всі накази й розпорядження. Відоме німецьке гасло «Орднунг іст орднунг!»^[1] і тут діяло безвідмовно.

Сюди й викликали «нетипового», що був записаний як Отто Хубе. І ось уже клацають німецькі закаблуки, груди випнуті наперед, руки — по швах з трохи відхиленими вбік ліктями. Одягнений в забруднену форму рядового вермахту. Очі боязкі, сторожкі.

— Скажіть, чому ви у формі рядового?

— Яволь. За професією я журналіст. Як надто короткозорий, від служби в армії був звільнений. Однак війна тривала два роки, а не два місяці, як планувалося, і мене мобілізували.

«Так, за два роки добірні частини вермахту припинили своє існування, — подумав Матвій Іванович, — з резервами у німців сутужно, дійшла черга й до отаких…»

Отто Хубе сказав, ніби поява його на фронті не залежала від «тотального гребінця».

— Справді-бо, якщо я можу працювати в тиловій газеті, то чому не зможу в фронтовій?

— Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав генерал Роговцев.

— Яволь. Відповідаю на ваше запитання, гер генерал. Вичерпно! Трохи терпіння, і ви в цьому переконаєтесь.

— Тоді продовжуйте, як вважаєте за потрібне.

— Яволь. Недавно мені надали короткочасну відпустку. Обставини примусили мене затриматися вдома на два тижні понад строк. Військова жандармерія затримала мене як дезертира, коли я вже повертався на місце служби. Мене зразу ж розжалували і включили рядовим у штрафний батальйон. Все робилося надзвичайно швидко — саме розпочався штурм Краснодара вашими військами. Наш батальйон одразу ж кинули в самісіньке пекло. Порятунку не було: попереду атакуючі лави росіян, позаду — есесівці з кулеметами. Це був не бій, а справжнісінька бійня. Ніби нас, штрафників, зібрали з єдиною метою — повбивати. Безглуздо? Проте все відбувалося саме так.

— Як же ви врятувалися? — поцікавився Роговцев.

— Коли я побачив, що навколо мене всі валяться трупами, я теж звалився до першої-ліпшої воронки. В ній дочекався кінця бою і здався в полон. З мене досить!

— От ви, можна сказати, добровільно і свідомо здалися в полон. Скажіть, про що ви думали?

— Яволь. Солдати давно знають: радіобалачки, ніби росіяни розстрілюють полонених, — то все брехня, геббельсівські байки. Про це не говорять, але знають… Однак більшість боїться здатися в полон, бо пам’ятає, що ми накоїли на вашій землі. Я особисто ніякого злочину не вчинив. Бій, в якому я взяв участь, був перший у моєму житті. Я нікого не вбив і не намагався вбити. Чого ж мені страхатися полону, якого однаково не минути? Якщо пощастить вижити в цій велетенській бійні…

— Звідки у вас така впевненість?

— Можна відповісти відверто?

— Звичайно, інакше ми тільки даремно згаємо час.

— Ви твердите, що хочете бачити вільну Німеччину без фашистів. Про це чують солдати, коли на передовій з вашого боку говорять німці, які раніше потрапили в полон. Я в це вірю.

— А інші?

— Хто зна. Всі роблять вигляд, ніби нічого не чули й не бачили. Ця тема для обговорень заборонена. Небезпечно. За такі розмови належить розстріл, як за поширення поразницьких настроїв і зраду фюрерові.

— Ви хочете сказати: тільки певність, що з вами нічого лихого не трапиться в полоні, спонукала вас підняти руки?

— Ні, не тільки.

— А що ж іще? Кажіть!

— Яволь. Я не буду лаяти фюрера й горлати напоказ «Гітлер капут!», хоч це вже стає немовби паролем до здачі в полон. Я твердо знаю: війна нами програна. «Третій рейх» підписав собі вирок ще того дня, як вермахт переступив ваш кордон. Відтоді фашизм прирік себе на загибель. Катастрофа неминуча. Але скільки фашисти тягнуть за собою жертв, людей, не причетних до їхніх страхітливих злочинів. «Тотальна війна» винищує Німеччину під мітлу. На убій женуть підлітків,