Капітан піратів Поль Джонс [Теодор Мюґґе] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Теодор Мюґґе КАПІТАН ПІРАТІВ ПОЛЬ ДЖОНС
Художник М. А. ПРОКОПЕНКО
— Буде буря, — промовив старий Блеверпул, висовуючи з вікна величезний гачкуватий ніс. — Жодного разу ще не обходилося без грози, як тільки он та сніжна вершина засяє червонуватою загравою. Він знову прислухався до далеких розкотів грому, які глухо долинали з моря, і, ствердно кивнувши головою, промовив сам до себе: — Це вже я добре знаю. Рвучкий вітер завиває серед скель біля затоки, стогін його нагадує тужливу музику рога. В її супроводі злі відьми танцюють свій диявольський танець… У таку годину неодмінно трапляється нещастя. О боже милосердий, зглянься на бідолашних людей, що опинилися серед розбурханої стихії, захисти наше місто! В цю мить поривчастий вітер на якийсь час розігнав сірі, важкі хмари, і з вечірнього, щойно похмурого неба на землю впало яскраве проміння сонця. Незважаючи на туман, що змішувався з димом із численних димарів, воно освітило квітуче портове місто, над яким гордо височіли башти і підносилися дахи торгових будинків. — Яка чудова картина! — промовив старий чоловік, згортаючи на грудях руки. — Яка велична картина для кожної добросердої людини у трьох королівствах![1] Коли я замолоду вперше потрапив сюди, тут стояло кілька халуп, а зараз — он яке місто. В порту, куди не глянь, — щогли, мов справжній ліс, а тутешні купці своїм багатством не поступляться перед панами самого Лондона. Побачивши свою дружину, яка в цю мить увійшла до кімнати, Блеверпул зробив те саме, що робить усякий хороший господар, коли його добру загрожує небезпека. — Мері, — промовив він, — сьогодні будь особливо обережною, зачини всі вікна, замкни двері крамниць, стаєнь і не розпалюй занадто великого вогню у печах. Гора за містом одяглася в червоні шати. Доведемо ж їй, що ми нічого не боїмося. Де Моллі? Мері глянула на чоловіка жвавими, хитрими, але добродушними очима, що виділялися на її кістлявому шотландському обличчі, і, посміхнувшись, відповіла якомога лагідніше: — Моллі сидить у своїй кімнаті й плаче. — Дивись мені, Мері, — промовив суворо Блеверпул, — держи її в покорі, у неї ще багато дуру в голові! — Томасе, — палко відповіла жінка, — наша донька — хороша дитина. Де ти ще знайдеш дівчину, яка зрівнялася б з Моллі? Робота аж горить у неї в руках; та й у школі дівчина дечого навчилася, а що вже личко дав їй господь бог — кожний замилується. — А я не хочу, щоб кожний милувався, — вигукнув упертий старик. — Ой жінки, жінки! Хвастощі ви любите над усе! Справді, коли б матері не потурали так своїм донькам в цьому гріху, то його давно б уже вдалося викоренити. Та ба! Кожна вважає свою дочку найвродливішою, найкращою і, привчаючи її цим самим до легковажності й непослуху, псує дитину. Ну й часи тепер настали! — Невже ти справді хочеш віддати бідолашну Моллі за отого крамаря. з Уайтхейвена, Томасе? — з серцем запитала чоловіка Мері. Блеверпул випростався, його суворе обличчя почервоніло від люті. — Не дратуй мене, Мері, — рішуче промовив він, щосили вдаривши кулаком по столу. — Буде так, як я сказав. Пан Вілбі зовсім не крамар, а купець. Він посилає свої кораблі аж у Лорк і ще далі — у безмежні морські простори. Але звідки у тебе такі думки? Тут щось не так, — говорив Блеверпул. — Я вже давно помітив. Це, мабуть, орендатор з Кіттігейта, отой молокосос, отой здоровило, Ральф Сортон, у якого немає за душею нічого, крім боргів, каламутить воду. Мабуть, він більше до смаку нашій Моллі! — А коли й так, то чи можна ганити дівчину за це, Томасе? — озвалася дружина. — Ральф молодий, роботящий і до того ж вродливий хлопець, а сорокалітній Вілбі з своїм кінським обличчям і висхлим, наче тріска, тілом скидається на городнє опудало. Чи ж може він сподобатися такій дівчині, як наша Моллі? А який у нього пожадливий вираз обличчя — я ніколи в житті не бачила нічого подібного. Він добре знає, що справи наші йдуть непогано, і грошенята у нас є, що наше майно не заставлене і що Моллі — наша єдина донька. — Дурне створіння, — гримнув на дружину Блеверпул. — Якщо ми тепер живемо заможніше, ніж колись, то кому ж повинні ми завдячувати цим, як не панові Вілбі? Хіба не він допоміг мені одержати акції вугільних копалень, хіба не він сприяв моїй торгівлі продовольством з Ірландією? — І, скориставшись із цього, старий скнара познайомився з нашою дочкою, — ущипливо підхопила Мері. — Це ж ганьба — за гроші й майно продати єдину дитину, позбавити її щастя. Цей докір справив певне враження на Блеверпула. Він не розлютився, як цього можна було чекати, а задумливо сидів у кріслі, втупивши перед собою невидющий погляд. — Позбавити щастя, — пробурмотів він. — Крий боже! І чого їй ще треба? Адже Вілбі — порядна людина, яку шанує і поважає все місто. — Та від цього молоде
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Последние комментарии
16 минут 33 секунд назад
41 минут 53 секунд назад
45 минут 42 секунд назад
10 часов 16 минут назад
10 часов 19 минут назад
10 часов 31 минут назад