Заповіт мисливця [Рудольф Рудольфович Лускач] (fb2) читать онлайн

Рудольф Лускач ЗАПОВІТ МИСЛИВЦЯ

Художник Зденек Буріан

_{Переклад здійснено за виданням: Rudolf Luskac, Odkaz lovca tajgi. «Mlada fronta», Praha, 1957.}

Розділ I ДОРОГА В СИБІР

Я поспішав.

Транссибірський експрес відходив за кілька хвилин, а я щойно під'їхав машиною до Ярославського вокзалу. З цього вокзалу кожної хвилини відходять поїзди далекого слідування, і тому тут завжди панує велике пожвавлення.

Проштовхавшися крізь натовп пасажирів, я, захеканий, опинився, нарешті, перед вагоном номер три свого поїзда, і провідник привітав мене звичайним «здрастє» й тут же додав:

— Не хвилюйтесь, ми рушимо тільки за три хвилини чотирнадцять секунд.

Потім узяв мій квиток і провів мене в купе, де вже сиділи два пасажири.

Приводячи нового пасажира в купе, провідник немов би офіціально знайомить його з іншими пасажирами і робить це з такою серйозністю, наче виконує важливий громадський акт. Пасажири теж сприймають цю церемонію серйозно: мовчки вклоняються, вітаючи новоприбулого, або підводяться й кажуть своє звичайне «здрастє». Цим вони ніби визнають, що відтепер ви належите до їхньої компанії і будете кілька днів ділити з ними спільне житло на колесах. Дорога в Сибір довга, і, мабуть, тому пасажири тут ставляться один до одного уважніше, ніж в інших поїздах.

Я уклав свої чемодани, сів до вікна й глянув на годинник.

До відходу поїзда лишалося кілька секунд. У цей час хтось швидко постукав у вікно. На пероні стояв високий юнак і, ледве переводячи подих, кричав:

— Візьміть, будь ласка, швидше мої речі, бо двері вагона вже замкнені, і поки провідник їх одімкне, я не встигну вскочити з чемоданами.

У таких випадках виявляють особливу послужливість — за якусь мить два великі чемодани опинились у нашому купе. Тим часом провідник відімкнув двері, і, хоч поїзд уже й рушив, юнак благополучно стрибнув у вагон.

Цілком випадково він правильно вибрав вікно для своїх чемоданів — саме цей чоловік і був четвертим пасажиром нашого купе.

Провідник привів його до нас, пояснюючи, що транссибірський експрес це не якась там електричка, котра їздить щогодини й інколи може спізнитися на цілу хвилину.

— Приятель підвозив мене власною машиною і дорогою проколов шину…

Провідник кивнув і промовив поблажливо:

— Буває. Проте людина повинна мати на увазі такі випадки і заздалегідь виділяти на це певний час. Ось, будь ласка, ваше місце номер дванадцять.

Юнак подякував, мовчки вклонився нам і склав свої речі. Потім сів, голосно відітхнув, напіврозкривши гарно скреслений рот, і витер піт з високого, облямованого білявими кучерями чола.

Здавалося, що його великі сині очі дивляться на світ якось зачудовано, і тільки серйозний вираз обличчя дещо послаблював добродушність, яка прозирала в тих очах. Юнак був старанно поголений; з-під дещо закопиленої верхньої губи виблискував ряд бездоганно білих зубів. Хлопець потирав руки, начебто хотів прискорити кровообіг. Він скидався на дилетанта-поета, яких ми зустрічаємо в літературних клубах або на виставах аматорських театрів.

Новий пасажир подивився на нас і промовив:

— Якби не ви, поїзд відійшов би в мене з-під самісінького носа. Ще раз дякую за…

— Нема за що, — відповів один із присутніх — кремезний, середнього віку чоловік, з величезним носом, який різко виділявся на його повному обличчі. — Головне, що ви не запізнились. А далеко їдете? — додав він згодом.

— Зрозуміло, в Сибір, — пролунала дещо ухильна відповідь.

— У Сибір? Е-е, батеньку, не дуже зрозуміло. Не думайте, що я надто цікавий, але сказати «Сибір» — це все одно, що сказати «море». Зелене море! Море — безмежне, і такий же безмежний наш Сибір.

— Ви сибіряк? — жваво спитав юнак.

— Еге ж. Народився і весь час живу там. Сибіряк з Іркутська. Коли їдете до нас, то я до ваших послуг.

— Дякую, але я їду далі, аж в Амурський край.

— Воля ваша. Їдьте собі. Певне, що не на екскурсію, а в службове відрядження, — зауважив сибіряк.

Я посміхнувся — адже я також їхав у Амурську область, і, якщо хочете, — саме на екскурсію.

Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.

— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.

— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.

— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.

В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.

— Жартуєте? — запитав сибіряк.

— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.

— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.

— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.

— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?

В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише після деякого вагання відповів:

— Дивно, але я справді їду в Алдан.

— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.

Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.

Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував у Сибір.

Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.

Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.

Мої супутники одразу збагнули, що я іноземець, хоч на той час я вже понад сім років жив у Країні Рад і досить добре володів російською мовою. Всі ми погодилися, що навіть чехові не під силу найтонші відтінки російської мови.

— Та ви не журіться, — мовив агроном Холкін, — мені у вас, у Чехословаччині, було б набагато гірше. Головне ж, що в нас ви маєте змогу застосувати свої знання і хист, не те що в капіталістичній країні. Ви самі визнали, що наші п'ятирічки — це щось таке, чого досі світ ще не бачив.

Так, Борис Степанович справді мав рацію.

Потім почалися розмови про Прагу, про її історичні пам'ятники, про наше славне минуле, про Яна Гуса, Яна Жіжку, про боротьбу нашого народу за незалежність та самостійність.

Я побачив, що присутні добре обізнані з історією нашої Батьківщини, а особливо вразив мене своїми докладними знаннями агроном.

— Не дивуйтесь, — пояснив він з усмішкою. — Я родом з колишньої Волинської губернії на Україні, де живуть кілька тисяч чехів. За молодих літ я пристойно говорив по-чеськи і навіть «тршіста тршіатршіцет кршепелічек»^[1] вимовляв досить успішно. Знав я також кількох чеських мисливців, але не бачив жодного, хто б пожертвував своєю відпусткою і поїхав за багато тисяч кілометрів полювати в тайгу. Та ще й у літню пору, коли вбивати хутрового звіра не можна.

— Я пройшов з рушницею й вудочкою через ліси Карелії та Півночі, але тайги не знаю. Для мене тайга —. це книга за сьома печатками…

— Оце справжня мисливська натура! — перебив мене Рогаткін. — Я розумію вас, Рудольфе Рудольфовичу. Хотілося б тільки застерегти вас, що для розгадки життя тайги часто не вистачає навіть восьми семестрів університету. До цього треба додати ще кілька років практики, гостре око, здатність спостерігати, природжений хист, витривалість і вміння розуміти природу. Це все передумови для пізнання тайги. А тайга варта того, щоб людина, яка кохається в природі і в усьому, що з природою пов'язане, під час відпустки вирушила туди хоча б і з Ленінграда.

— З ваших слів можна зробити висновок, що звичайна людина взагалі не здатна вижити в тайзі, — озвався геолог.

— Так, я дозволяю собі твердити, що звичайна людина була б у тайзі безсила. Я не хочу сказати, що всі, хто полює в тайзі, люди надзвичайні. Подивіться хоча б на мене… — підвівшись, вигукнув Рогаткін, потім розпростер руки і обернувся навколо.

Ми всі засміялися й погодились, що його зовнішність справді не має нічого особливого. Так, цілком середня людина — середня на зріст, середнього віку.

Рогаткін сів, закурив і почав знову:

— Природні умови тайги дуже суворі, однак було б несправедливо вважати її за якесь зелене пекло, де на людину чатують самі лише неприємності, небезпека й труднощі. Але тайга приховує свої багатства та скарби й стереже їх тим дбайливіше, чим коштовніші ті скарби. Ще ніхто не міг оцінити всього багатства тайги, не тільки захованого під землею, в надрах гір, як, наприклад, золото, платина та інші дорогоцінні метали, але й того, що бігає по землі, в глухих куточках пралісу.

— А, — вигукнули ми, — певно, ви маєте на увазі коштовні хутра…

— Так, саме їх, бо різне там срібло, золото чи платина лежать собі та чекають, поки їх відкриє який-небудь старатель. А звірятка з такими коштовними шатами живуть, так би мовити, за околицею: махнуть хвостом — і шукай вітра в полі. От взяти хоча б соболя. Я навіть сказав би, що ця істота розуміє, які на ній розкішні шати. Соболь обережний, хитрий, сліди свої немовби мітелочкою замітає. Він спритний акробат, і коли його переслідують, то цілий день «їде верхи» — перестрибує собі з дерева на дерево і взагалі не спускається на землю. Ех, що не кажи, нелегкий хліб у мисливців на хутрового звіра!

Геолог слухав розповідь Рогаткіна з неприхованою цікавістю і на запитання, чи він часом не мисливець, відповів ствердно й додав, що з радістю їде в тайгу на полювання, — адже тайга відкриває зовсім інші можливості, ніж Ленінградська область.

— Он як! Нашого полку прибуло! — вигукнув я. — Очевидно, ви збираєтесь полювати на великих лісових хижаків — на ведмедів, а може, й леопардів, барсів чи навіть тигрів…

Олег Феклістов якусь мить вагався і, врешті, відповів посміхаючись:

— Ну, так далеко мої мрії не сягають. Не такий я досвідчений мисливець, щоб одважитись полювати на ведмедя, не кажучи вже про тигра. Мене найбільш цікавить скарб тайги. Так, так, один із її скарбів — соболь.

— Соболь? — здивувався Рогаткін. — Але ж на соболя полюють тільки взимку. В іншу пору ловити соболів заборонено.

Геолог трохи збентежився; перш ніж він відповів, озвався агроном Холкін:

— Очевидно, йдеться тільки про спостереження над соболями.

— Так, так, — поквапливо ствердив Олег. — Я хочу докладно вивчити їхнє життя.

Рогаткін кивнув головою і зауважив:

— Це дуже цікава робота, тільки пора року для цього зараз не сприятлива. Тепер, наприкінці літа, спостерігати соболя й ловити його в капкани майже неможливо. Дивно, що ви зважились їхати. Певне, у вас є ще якесь завдання, бо тільки заради соболів така далека подорож не виправдала б себе.

Феклістов трохи помовчав, насупив брови, наче над чимось замислившись, потім скуйовдив волосся й пробурмотів:

— Звісно, роботи вистачить.

Це було досить-таки скупеньке пояснення, і взагалі вся соболина історія здавалася трохи дивною. Вже те, що геолог займається спостереженням за соболями, було чимось не зовсім звичайним. Феклістов або жартував, або хотів приховати справжню мету своєї подорожі. Це заінтригувало мене, і я спитав у геолога:

— Ви їдете в тайгу в геологічну розвідку?

— Ні, мета моєї подорожі інша. Це пов'язано з працею мого дядька, за фахом біолога. Він хотів вирушити в тайгу до знайомого мисливця, але раптово виїхав у Стокгольм на наукову конференцію. От я і їду замість нього.

Таке пояснення дуже здивувало мене, тому що разом зі мною до тайги теж мав їхати один біолог. Майже рік тому в транссибірському експресі, їдучи в службове відрядження до Омська, я познайомився з одним біологом. Він тоді так само, як і я, прийняв запрошення того сибірського мисливця, і ми про все з ним уже домовились, але в останню мить біолог повідомив мене по телефону, що від'їздить у Стокгольм. Уже перед самим від'їздом я одержав від нього листа, якого не встиг прочитати і поклав у портфель. Може, в листі йдеться саме про цього юнака?

— Я знаю біолога Анастаса Серафимовича Реткіна, з яким…

— Мого дядька! — здивовано перебив мене геолог. — Ви часом їдете не до Петра Андрійовича Чижова?

— Ви вгадали, — засміявся я. — Адже йдеться про одне й те саме запрошення. Бракує тільки третього супутника, професора Ленінградської консерваторії Гудкова. Він теж через службові справи не зміг поїхати. Одначе дивно, як це дядько не розповів вам про всіх, кого запросив до себе Чижов.

— Мушу признатися, він щось казав про це, навіть написав про подробиці та імена. Але, поспішаючи, я не прочитав того листа, а потім забув його вдома… Вас, мабуть, дивує, що я не виявив належної цікавості до осіб, з якими зустрінусь в Алдані. Та в мене й так було дуже багато клопоту!

— Ми квити! Я теж не прочитав листа вашого дядька. Але я можу ще надолужити втрачене — лист у мене в портфелі.

Лист біолога Реткіна був короткий. Реткін повідомляв, що я зустрінуся з його племінником, геологом Олегом Андрійовичем Феклістовим в Алдані у Чижова і просив, щоб я допоміг хлопцеві в роботі, яка буде, певно, важка, але й дуже цікава.

Я замислився над цим, оскільки Реткін не писав, про яку роботу йдеться. Невже вся річ тут у соболях?

Олег вивів мене з задуми.

— Наскільки я знаю, дядько написав Чижову, що не зможе скористатися з його запрошення, і повідомив про мій приїзд. Зрештою, про всяк випадок, у мене є ще один дядьків лист до Чижова. Його я, на щастя, не забув.

— Отже, ми їдемо разом до Алдана, і…

— Шкода, — озвався геолог, — але я мушу зробити зупинку в Читі. В мене там деякі службові справи, так що ви будете в Петра Андрійовича раніш за мене.

— А чи не міг би я передати йому листа від вашого дядька?

Ця пропозиція явно здивувала Олега. Він намагався приховати своє збентеження дещо вимушеною посмішкою.

— Дякую за турботу, але я не хочу обтяжувати вас. Це не спішно, і я передам листа сам.

Тепер уже я змушений був ховати під усмішкою своє збентеження, дорікаючи собі в душі за надмірну послужливість. Двоє інших пасажирів уважно стежили за нашою розмовою, а Рогаткін визнав, що наша випадкова зустріч — це просто-таки удача.

Агроном додав:

— Якщо ваша подорож уже тепер така цікава, коли ви ще тільки в поїзді, то що буде в тайзі!

— Чудовий прогноз! — захопився Рогаткін. — Невідомо тільки, що ви знаєте про тайгу… Напевне те саме, що й інші люди європейської частини Радянського Союзу: або мало, або взагалі нічого.

Я ствердно кивнув, а сибіряк вів далі:

— Ви збираєтесь полювати, мандруючи по тайзі. Отже, потрапите в цілком незнайоме середовище. Ви, так би мовити, ще зовсім жовтороті пташенята, і, якщо хочете, я трохи відшліфую ваші дзьобики. Вам доведеться попрацювати як слід, бо в тайзі одна добра порада дорожча за будь-які гроші.

Слова Рогаткіна всіх нас розсмішили, але натяк на жовторотих пташенят прикро вразив мене особисто. Адже з моєї розповіді сибіряк знав, що я вже маю на рахунку чимало вовків та ведмедів. Але й такий мій досвід, очевидно, здався йому недостатнім.

Рогаткін помітив, що дійняв мене до живого, і заспокійливо додав:

— Я без заміру, Рудольфе Рудольфовичу. Хоч ви й знаєте Карелію і бували в лісах Архангельської, Вологодської та Ленінградської областей, але то, батечку, не тайга. Принаймні не Амурська і не Якутська. Я дещо розповім вам про неї, а на власному досвіді ви пересвідчитесь, що я казав правду. Моя розповідь буде, може, надто докладна, та інакше не можна. До тайги в мене особливе ставлення — і як мисливця, і як пильного спостерігача. Я вже дещо й написав про тайгу. Люди читали й не лають. Навіть навпаки. Видавництво вимагає, щоб я писав далі. А це вже такий стимул, який підганяє примхливе натхнення. Значну частину року я мандрую по нашій пущі. Їжджу по факторіях та мисливських кооперативах і укладаю угоди на поставку хутровини центральному закупочному пунктові. Я оцінюю і відбираю буденні, святкові й парадні хутра різних звірків та звірів. Від білки й до тигра. Сам я мисливець і виріс у тайзі. Спочатку вивчав медицину, але поклик тайги був сильніший, ніж добрі помисли моїх батьків. Через рік почав вивчати природознавчі науки. Пересів на свого улюбленого конька, але до мети не доїхав. Через два роки залишив університет і одразу ж почав застосовувати здобуті знання на практиці. Я присвятив себе виключно блукаючому золоту і от тепер я — офіціальний експерт і оцінювач хутровини. Таке моє буденне, офіціально записане в паспорті «я». Але друге моє «я» цікавіше. Наче губка, вбираю я в себе все, що бачу, спостерігаю й переживаю в тайзі, і переношу ці враження на сторінки своїх рукописів. Пишу дома, в поїзді, на пароплаві, в слушний і неслушний час. Навіть і в парній лазні пишу. Я не відкидаю жодної думки, — тільки-но вона народиться, миттю заношу її до зошита. Спочатку друзі сміялися з мене, але тепер вони схвально кивають головою і притишують голоси, щоб часом не заважати мені. Отже, про зміст свого життя я вже розповів. Це тільки про себе — про тайгу доведеться розповідати значно довше.

На обличчі Івана Івановича майнула невиразна посмішка, потім мисливець випростався, відкашлявся й почав знову:

— День за днем ходить людина тайгою, і для поверхового спостерігача на перший погляд усе в ній лишається без змін: повсюди панує похмурий присмерк темних, майже чорних лісів. І саме тут новаки часто помиляються, не розрізняють ніяких відмінностей і легко губляться. Тайга наче створена для танку гномів та інших чудернацьких персонажів казок і балад. З високих дерев схиляється відмерле віття, на якому погойдуються химерні гірлянди сивих і сріблястих лишайників. Подекуди з нього звисає зелене сухе волосся й сиві вуса ніби тут спочивають волохаті чудовиська та карлики. З вогкого грунту стирчать гілки, високі пні зламаних дерев; вони заважають ходити, і людина кожної миті чекає, що звідкись вискочить ведмідь або рись… але тільки пронизливий крик крапчастої горішанки та барабанний бій дятла порушують гнітючу тишу, яка панує в темній, похмурій тайзі.

Суворий стародавній ліс — ось перше враження від тайги. Як і багато віків тому, на тисячі кілометрів розкинулося це зелене царство пралісів. На місці могутніх дерев, які загинули, виросли нові. Колись вивернуті вітром дерева перегородили русло річки, і вода століттями струмить крізь ту перепону. Стовбури згнили, а вітер, який позбавив їх життя, приніс сюди насіння, і тепер тут стоять нові велетні — могутні стоп'ятдесятирічні ялини. Подекуди простягається густе сплетення чорних дерев, що стоять, висять і лежать, наче поламані хрести на велетенському кладовищі. То німі свідки вогню, гарячі язики якого лизали й пожирали тут усе живе. Вітер довгий час гуляв по цьому мертвому простору і, нарешті, прогнав смуток чорного кладовища. Рік за роком приносив він сюди крилате насіння, ягоди, горішки… І ось знову воскрес могутній суворий ліс.

Молода поросль здійнялася над мертвими тілами своїх предків, у зелених кронах знову стрибають білки, а цікава всюдисуща крапчаста горішанка літає між деревами, оглядає їх і покрикує на пустотливих білок — ллє тільки так, для годиться, щоб показати свою радість: адже тут знову буяє життя.

У цих лісах до наших днів збереглися також сліди мисливців, які жили багато віків тому: ями для звірів, давно прогнилі огорожі, що тягнуться іноді на цілі кілометри.

Ці огорожі, збудовані з великих стовбурів, перепинали дорогу загнаним звірам. Люди криками примушували їх бігти до єдиного виходу, де на звірів чатували мисливці з напнутими луками. Тварини, які уникали стріл, падали в глибокі ями, викопані перед воротами.

В тайзі ще на початку нашого століття існував культ шаманів, шайтанів, різних лісових та водяних божків, страховиськ і примар. Тільки за часів Радянської влади народи Сибіру, національні меншості та племена почали прилучатися до соціалістичного побуту і культури.

Ще й досі в старих селищах можна побачити рештки дерев'яних жертовників на високих стовпах. Тут колись шамани спалювали жертовні дари злим духам і головному володареві всього лихого — шайтану. На маленьких кам'яних лавочках тліли хутра бобрів і соболів…

Царські сатрапи за допомогою шаманів викликали у відсталих народів Сибіру страх перед «всемогутніми» духами, чортами та страховиськами й тримали людей у незнанні та покорі. Слід підкреслити, що саме сувора, неосяжна тайга з глухими похмурими лісами, непрохідними хащами, великими мочарами, горбатими сопками, могутніми ріками та безіменними озерами могла викликати у темних людей уявлення про гномів та різну таємничу нечисть.

Ставні ялини та кедри стережуть похмуру тишу, яка панує в глибоких урвищах. По схилах ярів стримлять гострі верхівки скель, і довгі коси світлих лишайників та мохів коливаються під вітром, наче невидима рука грає ними, погладжує їх і чеше. Сонячне світло, сто крат заломлене й відбите кронами дерев, просякає на землю вже лише як зелений присмерк.

Надвечір останні промені сонця помалу ковзають по горбатій горі, і гострі кам'яні верхівки, здається, зовсім міняють свій вигляд. Мертво відсвічує срібляста патина лишайників, переплетена тонкими пасмами іржавих ниток, розкиданих між зморшками скель. Тіні ростуть, витягуються, наче довгі знаки оклику, падають у заглибини і ще більше підкреслюють зморшкуватість обгризеної часом і негодою скелі.

Ріка Алхан, яка протікає біля підніжжя скелі, темною стрічкою в'ється навколо гори, і коли барви згасають, лишайники та мохи все ще віддзеркалюються в її гладіні, освітлені тьмяним відблиском померхлого сяйва небосхилу.

З безмежного мовчазного моря лісів, крізь які тече ріка, віє холодний вітер, несучи гострий запах тайги. Темна ніч. Тільки довгі волокнисті вії на скелі флуоресціюють і розсуваються, наче завіси, щоб випустити тихих нічних літунів: сов, пугачів та кажанів. Вони вилазять із тріщин та нір у скелі й тихо шугають у безмовний простір. При місяці гора ще дивовижніша — гострий контраст синюватого місячного світла й тіней утворює на скелях та в урвищах химерні образи.

Давно вже немає тут шаманів, а ріка, як і раніш, обмиває підніжжя гори. І ніч також не перестає творити свої дивні чари. Якщо ми станемо тихо на скелі, то побачимо безшумних нічних літунів. Один з найбільших крилатих володарів пітьми — пугач здивує вас своїми незвичайними діями: він ловить рибу, та ще й як спритно! Тихо вночі. Риба безтурботно плаває на мілині, нагрітій вдень сонцем, вона певна, що в пітьмі світ, який схилився над гладінню ріки, нічим не загрожує їй. Але пугач, як відомо, бачить навіть у пітьмі те, що потрібно йому для їжі…

Як справжній рибалка, він зовсім не боїться змокнути. Птах стоїть непорушно у воді, іноді присідає, розчепірює крила, занурює їх у воду й утворює таким чином загату. Тільки-но якась рибина наштовхнеться на несподівану перепону, як пугач блискавично хапає її дзьобом. Що під час ловів пугач замочить і голову — то байдуже. Упоравшись із здобиччю, він знову розчепірює крила й ловить далі. Велику рибу пугач відносить на берег — не водою, а безшумно злітає в повітря й приземляється на суходолі. Потім він повертається назад і наполегливо рибалить далі.

Не знаю, чи є ще десь такі пугачі, але запевняю, що в тайзі взагалі багато що робиться зовсім не так, як в інших місцях. Навіть кровожерні хижаки тайги час від часу стають вегетаріанцями. Я, звичайно, не хочу цим сказати, що вовки їдять сіно, а тигри пасуться на луках, мирно ремигають і ніжаться у затінку дерев. Таких чудес не буває навіть у тайзі.

Але за певних обставин хижаки з насолодою споживають рослинну їжу…

Далеко за пишнобарвною горою на темному тлі світяться сосни — тайгові чепурухи. Там ясно й весело, бо сонячні промені, пронизуючи зелене шатро віття, сягають до землі, яку щедра природа помережила яскравими орнаментами з барвистих квітів, ягід і кущів. Тут щебече незліченна армія птаства, що гніздиться в чагарниках та підліску. Повсюди тут шумно й жваво, і в людини аж серце тріпоче, коли вона йде по зеленому килиму трав, де шастають різні гризуни та полівки. Звірятка зводяться на задні лапки й цікаво дивляться вслід людині, яка прийшла сюди.

Зеленява темрява пралісів часто облямовує обрій, наче зловісна грозова хмара, і звідси, з ясних місць, здається, що зарості та хащі плинуть у тьмяно виблискуючому сріблі, бо до химерної гри барв домішується ще блиск мільйонів стебел трави.

Життя в тайзі було підпорядковане, особливо раніше, законові, який створила сама природа. Іноді природа правила цілком самостійно, іноді в її дії втручалася людина, яка, однак, за часів царату не мала змоги зробити в житті тайги якісь істотні зміни.

В багатьох місцях праліс лишився недосліджений, покинутий сам на себе, і прогресивні дослідники зі своїми скромними засобами — а часто і з небезпекою для життя — продиралися крізь зелене море дерев, щоб оглянути глухі ліси, сопки, мочари, ріки, озера, та гори.

Золото приваблювало до тайги золотошукачів та авантюристів, підприємці організовували в деяких місцях факторії, скуповували жовтий метал у змучених, виснажених людей, які добували його в надзвичайно важких умовах. Разом з цим підприємці систематично грабували місцеві племена та національні меншості, забираючи в них коштовну хутровину й даючи їм натомість дешеві знаряддя, непридатну зброю, горілку та необхідні продукти. В деяких місцях далекого Сибіру дзвеніли кайдани жертв царського свавілля — засуджених на каторгу людей, що працювали в шахтах, приковані до знарядь, якими вони добували руди, дорогоцінні метали та інші корисні копалини. В глухих селищах жили політичні засланні — сувора тайга здавалася царським сатрапам цілком придатним місцем для поступового знищення противників самодержавства.

До Жовтневої революції по всій Росії тайга мала славу краю знедолених. Проте вона була не тільки острахом для невдоволених і принадою для авантюристів та безжальних здирників-купців, тайга приваблювала до себе деяких натхненних дослідників та мисливців. Загалом же, якщо не брати до уваги безжального винищення соболів, ведмедів, бобрів, сріблястих і полярних лисиць, видр та інших цінних звірів, тайга лишалася незайманою.

Зелене царство хвойних і листяних велетнів, потвор, недорозвинених і карликових дерев пережило віки, утримало своє суворе панування, але життя в тайзі змінилося. Змінилися й люди, котрі стали господарями своєї землі і всього її багатства.

В епоху п'ятирічок у тайзі завирувало кипуче життя. В найвіддаленіших куточках тайги тепер гуркочуть різні машини, вгризаються стальними щелепами в грунт, пережовують його й вибирають звідти дорогоцінні метали, корисні копалини або добувають деревину, будують автостради. Повітряні простори над зеленим морем дерев борознять літаки, і в найглухіших місцях працюють гідрометеорологічні, гідрологічні та інші дослідні експедиції й станції, які позбавляють тайгу ореолу таємничості та жахів і роблять її доступнішою. Ці дослідники є авангардом армії техніків, агрономів, мисливців, лісничих, металургів і будівників. Усі вони добувають величезні багатства, які тисячоріччями стерегла тайга. В просторих заповідниках живуть і розмножуються тварини, яких колись так нещадно винищували, що вони майже зникли.

Повсюди точиться боротьба, і тайга дарує життя та засоби існування відповідно до сили, спритності, кмітливості й наполегливості. І лише у виняткових випадках і в певну пору року під кронами могутніх дерев панує мир. Та й то тільки під кронами певної породи дерев. Ці дерева — кедри, російські кедри, зовсім не схожі на кедри ліванські або гімалайські. Сибірський кедр подібний до сосни, проте відрізняється від неї зовнішнім виглядом. І взагалі це дерево не мало б ніякого значення і не варте було б уваги, коли б не його шишки. Вони набагато більші, ніж соснові, а зернятка в них схожі на малі горішки. Шишки падають на землю, і їх зернятка правлять за їжу всім тайговим тваринам і людині.

В час, коли на кедрах дозріває, багатий урожай, ведмеді, росомахи, рисі, лисиці, глухарі, тетерюки і незліченна армія різних нориць та гризунів набивають собі шлунки малими горішками. Птахи та тварини розсівають насіння красенів кедрів: ніби в подяку за надану їм їжу, вони розносять кедрові горішки по всій тайзі. Щоб привернути до себе щонайбільше зацікавлених, кедр надав своїм горішкам чудового смаку і виняткової поживності.

На пристойній відстані од ведмедів ласують горішками олені, лисиці, куниці, миші, дикі кабани та найрізноманітніше птаство. Інколи навіть барс бере участь у цій учті, а деякі тайгові мисливці твердять, що й тигри, щоб урізноманітити своє меню, їдять кедрові горішки. Це справді дивне видовище: така різнорідна компанія хижаків і травоїдних тварин, замість того щоб жерти одне одного, ласує вкупі малесенькими горішками.

Люди також приділяють цим малесеньким плодам багато уваги та часу. Мешканці селищ у дрімучих лісах Сибіру організовано збирають кедрові шишки. І не тільки на землі. Вони вилазять по них на дерева і роблять це з такою спритністю, що їм позаздрив би будь-який акробат. Молодіжні бригади збирають восени врожай шишок за наперед установленим планом.

Здебільшого транспортування шишок до селищ та їх подальшу обробку організовують тайгові мисливські кооперативи, до яких належать збирачі.

З достиглих шишок горішки вилущуються самі, а недостиглі для цього доводиться пряжити. Горішки з пряжених шишок дуже смачні і мають специфічний присмак кави, проте зберігати на складах можна лише горішки із достиглих шишок.

Тепер багато кооперативів у тайзі мають власні пресозаготовчі цехи і виробляють просто на місці ароматну й дуже смачну олію. І тару — дерев'яні діжки — кооперативи виготовляють самі. Таким чином, і в період, коли промислові лови на хутрового звіра ще не розпочато, мисливці мають чималий заробіток.

Не перебільшують, коли кажуть, що й з рушницею в руках недосвідчений мисливець без доброго собаки може вмерти в тайзі з голоду. Зокрема навесні, коли дичина кублиться, здається, що все навкруги вимерло, тільки де-не-де затріщить суха гілка під лапами непомітного звіра та зашумить на льоту якийсь птах. Єдине, що рятує випадкового мандрівника, — це річки, в яких нереститься безліч риби. Але після того як ви знайшли річку або річечку, ваша дальша дорога стає з кожним кроком важчою, ноги підламуються від утоми, у вухах гучно стугонить кров. Напружуючи останні сили, дошкандибає блукач до малої хатини, що стоїть на високих стовпах посеред безіменної галявини. Від зворушення забринять на його очах сльози і вихопляться ледь чутні слова подяки невідомому благодійнику.

Мисливці та мисливські кооперативи на час ловів на хутрового звіра влаштовують у найвіддаленіших куточках пралісу такі хатини і залишають у них продукти. На початку зими до цих «амбарів» везуть на санях борошно, жир, солону і сушену рибу, сіль та інші продукти й знаряддя. Наступної зими припаси знову поповнюються. Ці склади ніколи не замикаються на замки. Від небажаних візитів ведмедів та іншого звіра їх охороняє лише те, що стоять вони на високих стовпах, і дістатися до них можна тільки по драбині, схованій під складом; крім того, на дверях хатин є міцні засуви.

За неписаним законом тайги, кожний, хто потрапить у біду, має право користуватися продуктами цих складів. Однак лихо тому, хто знехтує цією гостинністю і обікраде склад. Хоч тайга неосяжна й мовчазна, місцеві мисливці знайдуть злочинця. Вони, розумієте, звертають увагу на зовсім дрібні ознаки присутності людини в безлюдній тайзі і по ледь помітних слідах можуть пояснити вам поведінку цієї людини, її наміри і навіть характер.

Варто сказати, що тепер умови життя в пралісі, завдяки всебічному піклуванню Радянської влади, значно легші. Але й сьогодні життя мисливця, крім усіх потрібних знань та здібностей, вимагає всебічної фізичної загартованості, витривалості й сміливості. До цього треба додати ще деякі якості — в цьому ви самі пересвідчитесь. Що чекає вас у тайзі — не знаю, але гадаю, що на брак пригод ви не скаржитиметесь. Не знаю, чи сподобалась вам моя розповідь. Може, я іноді захоплююсь і змальовую все надто гостро. Але сприйміть усе так, як я хотів, — я прагнув наблизити до вас зелене море пралісу й трохи освітити його таємничі глибини.

Ми сприйняли цікаву розповідь пристрасного знавця тайги з великою вдячністю. Хоч в Алдані нас чекав знаменитий мисливець Петро Андрійович Чижов, те, що ми почули, не могло нам зашкодити.

Розповідь справила велике враження і на Олега. Він вмостився на дивані зручніше і, заплющивши очі, замислився. Мені здалося, що хлопець надає цій подорожі надто великого значення, хоча йшлося тільки про соболів. Ну, та нічого!

Сибіряк мав рацію, коли казав, що його серце б'ється для тайги. Так могла розповідати тільки людина, яка кохається в неосяжних лісах. Тому-то він висловлював свої враження так цікаво й жваво.

— Ви пророкуєте, то пригод нам не бракуватиме, — знову почав я розмову. — А чи не розповіли б ви про якусь власну пригоду в тайзі?

— З задоволенням, — відповів Рогаткін, але раптом гнівно насупив брови и додав: — Я розповім вам історію, про яку не люблю згадувати, бо вона могла скінчитися для мене трагічно. Вимкніть радіо, музика надто вже гучна.

Транссибірський експрес тоді вже був радіофікований і взагалі дуже зручно обладнаний. Крім вагонів-ресторанів, тут були читальня, кіно, туристський вагон, навіть лазня та перукарня. Зрозуміло, що всі вагони були спальні: довжина колії від Москви до Владивостока становить майже десять тисяч кілометрів.

Перш ніж Олег встиг вимкнути радіо, диктор оголосив, що настав час обідати. Рогаткін відклав свою розповідь на післяобідню пору.

Наш обід дещо затягнувся. Коли ми повернулися до купе, сон почав змагати нас, мов курчат у надвечірню пору, і ми полягали відпочивати. Колеса вагона відбивали такт на рейках, і земля під нами бігла кілометр за кілометром.

Прокинулись ми аж надвечір, і сибіряк почав свою розповідь тільки тоді, коли я нагадав про його обіцянку.

— Пробачте, — сказав він, — я мало не забув про це. Як знаєте, про неприємні речі ми згадуємо неохоче, та все одно з пам'яті їх не викинеш.

Іван Іванович зручніше вмостився в м'якому кріслі й почав оповідати.

— Пригода, про яку я хотів вам розказати, трапилася в березні, в час, коли особливо лютують хуртовини.

Тайга протяжно стогнала, а кедри нарікали під натиском злобних ударів хурделиці. Вночі хуртовина була ще лютіша, а в димарі моєї лісової хатини, яка стояла в глибині зеленого моря, вітер свистів так тужливо, що можна було оглухнути. То була чортівська музика, якою диригував всесильний капельмейстер, сердитий через те, що незабаром змушений буде залишити диригентський пульт, — зима.

Час від часу чулися гучні удари бубна. То старі кедри, не витримавши фортіссімо цього жахливого концерту, падали на землю, з корінням вирвані вітром. Зима, власне, вже минула, а весна ще не настала, і тому я надумав уполювати кількох полярних лисиць. Я поставив на них дві дюжини капканів і одного ранку вирушив перевіряти пастки. Не знаю, як це сталося, але я пішов, не захопивши з собою рушниці. Перший капкан був порожній і незайманий. Я рушив далі, але раптом почув якесь дивне бурмотіння. Я був сам — бо й собаку лишив у хатині — і тому міг покладатися лише на власні сили. Я обережно підходив до місця, звідки долинав цей дивний звук, і що, гадаєте, там побачив? Двох ведмежат на старій, великій, покривленій березі. Не знаю, чому зони туди вилізли і що там шукали, але звірята спокійнісінько сиділи собі на товстелезних гілках. Побачивши мене, ведмежата запирхали якось дивно і почали дертися вище. «От, — промовив я вголос, — чудова можливість спіймати ведмедика живим». Я знав, що волохаті малюки не гуляють по лісу самі і що десь тут поблизу блукає ведмедиця. Отже, часу на роздуми не лишалось. У мене були при собі тонкі ланцюжки та ремінці, якими укріплюють пастки. Я рішуче видерся на дерево й приготував ланцюжок, щоб накинути його зашморгом на одного з волохатих малюків. Але це мені не вдалося. Ведмежата лізли, все вище й вище на тонкі гілки, які дутою згиналися під ними. Звірята висіли на тих гілках, мов стиглі груші, і тому були для мене недосяжні. Отже, лишалося тільки чекати, поки ведмежата втомляться і полізуть назад.

Час спливав, і сили ведмежат танули. Одне з них жалібно скиглило і пирхало, друге безупинно цмокало, бурчало й позирало на землю. Проте земля була далеко, і це відбило у ведмедика охоту розціпити лапки і впасти вниз. Тому він почав помалу рачкувати на товсту гілку. Це вимагало від нього великих зусиль, бо гілля під ведмежатком вгиналося, гойдалося і тріщало. Другий клишоногий пустун швидко опанував фізкультуру й спускався вправніше.

Моє спостереження над вправами малих акробатів було раптом перервано голосним гарчанням. Я глянув на землю і затремтів. Під деревом стояла величезна чорна ведмедиця. Тепер прийшла моя черга шукати вищого місця й тонших гілок, на яких я почував би себе більш-менш безпечно. Зрозуміло, ведмедиця була матусею двох волохатих пустунів, — бо тільки-но вони її вгледіли, як зчинили такий лемент, що я мало не оглух. Матінка відповідала їм голосним гарчанням, яке звучало для мене, мов грізна пересторога, а для її нащадків було багатонадійною підтримкою. Одне ведмежатко, знехтувавши небезпекою, якою загрожувала йому людина, що сиділа на грубезній гілці, почало спритно спускатися долу. Тим часом його матуся звелася на задні лапи, передніми охопила березу і… ні, ні, вона не полізла на дерево, — для цього ведмедиця була занадто важка, — але почала трусити стовбур так, що віття берези розгойдалося і другий волохатий малюк небезпечно захитався на своїй гілці. Він сприйняв ту допомогу матусі з жалібним скиглінням. Спроба першого ведмежатка спуститися на землю теж не вдалася, бо тільки-но воно опинилося поблизу мене, як я швидко накинув на малюка зашморг, незважаючи на те, що під деревом дико гарчала його матуся.

Ведмежатко дуже злякалося, заверещало й зробило те, що на людях може дозволити собі зробити тільки безсловесна тварина.

Мій вчинок і реакція ведмежати викликали в ніжної матусі справжню бурю гніву й люті проти людини, котра наважилася посягнути на її любих дитинчат. Ведмедиця грізно загарчала, затрусила березу й почала дряпати кору своїми довжелезними пазурами. Вона стрибала й крутилася навколо стовбура, мов навіжена. Мушу признатися: мені тоді було не до сміху, — що як ведмедиця полізе до мене і виллє свою лють в єдиному ударі лапою, який забезпечить мені передчасний відпочинок на маленькому кладовищі нашого районного містечка. Я сидів, зіщулившись, затамувавши подих. Час спливав, і ведмедиця, мабуть, зрозуміла, що перед нею стоїть проблема, котру не можна розв'язати грубою силою. Через деякий час вона, очевидно, прийняла певне рішення. Ведмедиця звелася на лапи, кілька разів озирнулася на мене й помалу відійшла. Недосвідчена людина, певно, піддалася б спокусі накивати в цей момент п'ятами. Проте я знаю, що можуть втнути ведмеді! Вони дуже хитрі й люблять заманювати своїх ворогів у пастку.

Тому я був насторожі й стежив за ведмедицею, аж поки вона не зникла з очей. З нудьги я курив цигарку за цигаркою, і мене поступово почала змагати спокуса злізти з дерева, швидко добігти до хатини, взяти рушницю, собаку і… решту ви можете собі уявити самі.

Але десь у глибині мозку бринів голосок перестороги, повстаючи проти того, що нашіптувала мені моя легковажність. Я навіть гадки не мав, що ведмедиця могла чатувати десь поблизу, аби, коли я спробую втекти, напасти на мене й покарати. Та, як ви побачите, я надто вже недооцінював розумові здібності цієї тварини, бо те, що потім сталося, і досі лишається для мене нерозв'язною загадкою.

Ведмідь, треба зазначити, може і в лісі ходити так тихо, що навіть сам не чує власних кроків, не кажучи вже про інших. От саме це й продемонструвала тепер ведмедиця. Я помітив її тільки тоді, коли вона стала під березою, на якій я сидів. І, уявіть собі, вона прийшла не сама. Вона запросила з собою ще декого: ведмедиця йшла на задніх лапах і несла в обіймах бобра…

— Що?! Бобра? — здивувалися ми.

— Так, так, — підтвердив Іван Іванович Рогаткін. — Живого чотириногого дроворуба і майстерного будівника водяних загат, великого бобра. Вона несла його так, як матері носять дітей. В обіймах. У першу мить я подумав, що я раптом захворів на цингу, і в мене затьмарився зір. Але, протерши гарненько очі, пересвідчився, що бачу добре. Ведмедиця справді принесла в обіймах бобра. Проте найбільш мене здивувало те, що бобер не виривався, не борсався й не вищав, а спокійнісінько сидів собі в обіймах велетенського хижака, котрий, як відомо, при кожній нагоді, коли тільки йому пощастить злапати бобра, схрумає його, наче справжні ласощі, аж до останньої кісточки. Тепер я пересвідчився, що трапляються винятки і навіть між такими різними тваринами може бути дружба. Я зрозумів, що знання людини ще надто недосконалі, щоб проникнути в таємниці чотириногих істот. Під березою бобер зіскочив на землю, не довго думаючи, став на задні лапи, обіперся на свій широкий хвіст і почав довгими різцями підгризати дерево, на якому я сидів.

Отже, ведмедиця якось пояснила бобру, що треба робити: перегризти березу й допомогти захопити найстрашнішого ворога всіх чотириногих — людину, яка зважилась посягнути наведмежат.

Тільки тепер я зрозумів хитрість і незвичайну кмітливість ведмедиці, тільки тепер я усвідомив собі, яку страшну загибель вона мені готує. Від жаху волосся на голові в мене стало дибом, аж шапка, здавалося, заворушилася. Це була страшна мить.

Рогаткін замовк і подивився на Олега. Вигляд у геолога був надзвичайно дивний. Він кліпав очима, потирав ніс та підборіддя, покашлював і кректав, наче намагався побороти сильне збентеження. Потім Олег відкрив рота, поволі закрив, і з горла в нього вихопився якийсь незрозумілий звук. Я ледве стримувався, щоб не розреготатись. Адже розповідь сибірського мисливця аж до моменту повернення ведмедиці з бобром була правдоподібною й захоплюючою, але дальша її частина могла бути лише чистісінькою мисливською вигадкою. Проте я зберігав серйозний вигляд, кивав головою, висловлював свій подив цілою гамою вигуків і взагалі поводився цілком гідно.

— Я не буду випробовувати вашу цікавість, — поблажливо вів далі сибіряк. — Як бачите, я виплутався з цієї жахливої ситуації живий, цілий і здоровий. Правда, мені довелось пережити на тій березі страшні хвилини, тому що бобер обгризував дерево з такою швидкістю, наче орудував пилою. Я лічив секунди, коли дерево разом зі мною впаде і мстива ведмедиця кинеться й роздере мене на смерть. Волохаті малюки не розуміли, про що йдеться. Вони радісно бурмотіли, знову вгледівши свою матусю, й почали нетерпляче бити лапками по гілляці. Ведмедиця теж не могла дочекатися, поки чотириногий дроворуб звалить дерево, і неспокійно бігала навколо. Нарешті настала вирішальна мить… Бобер скінчив свою справу, дерево нахилилось, затріщало і почало падати на землю…

Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:

— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний. Передо мною — хоч вірте, хоч ні — відкрилася зовсім не ждана картина: поблизу під важким стовбуром зеленої берези лежала, не виявляючи жодних ознак життя, ведмедиця. Навколо неї вовтузились ведмежата і торсали матір своїми лапками. Бобер зник, і на малій галявині, якщо не зважати на бурмотіння ведмежат, було тихо, наче в церкві.

Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.

Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.

Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.

Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.

Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.

Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:

— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,

При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.

Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.

Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.

Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:

— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що сміливець, підбігши до ведмедя, схопив його за щось, що той тримав у пащі. А потім уже моєму подиву не було меж. Мій товариш повісив рушницю на плече й спокійно повів ведмедя за собою, наче б то було якесь слухняне ягнятко. Я не витримав, кинувся цій парі назустріч. Те, що я побачив, було прямо-таки приголомшливе. Зубов тримав у руці короткого ведмежачого хвостика-обрубка, якого затис у зубах ведмідь, що так спокійнісінько йшов за моїм колегою.

— Що це ви розповідаєте? — озвався Рогаткін.

— Я кажу, що Зубов вів ведмедя номер два за короткого ведмежого хвостика-обрубка, якого майстерним пострілом відстрелив у першого ведмедя. Треба сказати, що мій колега був чудовий стрілець.

Подив і безпорадне збентеження відбилося на обличчі сибіряка, але я лишився цілком серйозним і, навіть оком не змигнувши, вів свою розповідь далі:

— То був справді винятковий випадок, такі рідко коли в житті трапляються, адже ведмідь, якого вів Зубов, був майже сліпий, і перший ведмідь правив йому за поводиря. Підсліпуватий ведмідь завжди тримав у зубах його хвіст, і отак разом вони ходили по лісі. Це чудовий приклад співжиття звірів, який доводить, що звірі здатні допомагати одне одному. Мовчки повели ми ведмедя за відстрелений хвіст додому. Ми не розмовляли між собою, щоб незвичні людські голоси часом не налякали його. Та, зрештою, цей ведмідь-інвалід швидко звик до нового оточення в селищі будівельників і став улюбленцем усіх і…

— … і якщо не здох, то живе й досі! — перебив мене Рогаткін, обличчя в якого трохи почервоніло. Якусь мить у купе панувала тиша. Агроном був перший, хто порушив її, — він вибухнув щирим, заразливим сміхом, і всі присутні поступово приєдналися до нього.

— Квити, — коротко сказав Олег і вдоволено потер руки.

— Як це? — здивувався сибіряк.

— А так, зовсім просто, — сказав агроном. — Ви нам розповіли про надзвичайну здатність звірів порозумітися з метою виконання певної, добре обміркованої дії, в даному випадку — ведмедиця та бобер проти мисливця. Потім ви побажали, щоб Рудольф Рудольфович, котрий, як ви гадали, повірив вашій розповіді, проаналізував і пояснив цей випадок з точки зору мисливця. А Рудольф Рудольфович віддячив вам байкою за байку.

Агроном так сміявся, що в нього аж підстрибували на носі окуляри, а геолог витирав сльози, що виступили від сміху.

Рогаткін збентежено посміхався. І перш ніж він щось відповів, Холкін вигукнув:

— Та ба! Іване Івановичу! Ваша спроба наставити носа членам зеленого цеху зазнала аварії, наче шкаралупка в зеленому морі. А ви ж знаєте, як такий гріх треба спокутувати за старим звичаєм сибірських мисливців?

Рогаткін кілька разів позіхнув, наче прокидаючись від важкого сну і знову збираючись поринути в сон. Він хотів цим виказати свою байдужість, але вигляд у нього був дуже кумедний.

— Нічого не вдієш, підкоряюсь. Але чинність цього старого закону завжди поширювалась тільки на Сибір, — спробував було він захищатися.

— Добре, зачекаємо, коли будемо проїжджати тайгою, — охоче погодився агроном.

Пропозиція була прийнята, і Рогаткіна під загальний сміх засудили до штрафу за сибірським звичаєм до аршина горілки. Ця стара міра відповідає нашому ліктю і, якщо перевести її на метричну систему, становить сімдесят один і дві десятих сантиметра. Невтаємничена в цю справу людина, певно, запитає: відколи це спиртні напої вимірюють сантиметрами? Та річ ця дуже проста: оштрафований повинен випити або сплатити стільки чарок горілки, скільки їх можна поставити щільно одна за одною на лінії завдовжки сімдесят один і дві десятих сантиметра.

Сибіряк повернувся до геолога й промовив похмурим голосом:

— Ось бачите, Олегу Андрійовичу, які непередбачені події можуть статися вже по дорозі до Сибіру. Майте це на увазі!

Геолог злегка посміхнувся, скривив губи й процідив крізь зуби:

— Тільки б зі мною не трапилось нічого гіршого.

— І це може бути, — сухо промовив сибіряк. — Дорога крізь тайгу — це вам не прогулянка. Подекуди там панує дивний присмерк, якого навіть сонце не може прочесати золотим гребенем своїх променів, навіть сонце не може проникнути під непрозоре шатро смерек, ялин і кедрів, щоб вгамувати свою одвічну спрагу й виссати вологу землі.

Сибіряк знову почав малювати картини тайги, і всі ми заслухались його образною розповіддю.

— Треба сказати, — вів далі Рогаткін, — що там, куди не проникає світло, волога грунту створила сприятливі умови для таких неприємних явищ, як мочари та трясовини. Мох у мочарах відсвічує у напівмороці дивним світлом усіх відтінків зеленого кольору, і це тішило б людське око, якби люди не грузли у мохових диванах з розкішними, але дуже небезпечними пружинами, — рідкою, подекуди дуже глибокою, всепоглинаючою кашею. Лихо тому, хто потрапить сюди. До цього додайте ще різних хижаків, котрі никають тут, — і ось вам ще одна мозаїчна картина зеленого царства.

— Цього я не боюсь! — рішуче заявив я.

Рогаткін запитально глянув на мене, але нічого не сказав, і я вів далі:

— Мене поглинали різні мочари в Карелії та у Валдайському краю, і не думаю, що ваша тайга буде гіршою. А щодо хижаків, то, гадаю, влучна куля і в тайзі стає в пригоді.

— Ви й самі знаєте, що іноді однієї кулі мало, — промовив Рогаткін. — А чи буде у вас час вистрелити вдруге, це часто-густо залежить від обставин, або, якщо хочете, від щастя. Я думаю, ви не образитесь, коли я скажу вам прислів'я: «Щастя як стомиться, то й на осла сяде». Іноді я пристрасно бажав, щоб це прислів'я збулося.

Ми вибухнули сміхом, до якого приєднався і провідник, що саме приніс нам чай. Він так реготав, що ледве не вилив чай на нас. Ще довго, до самісінької ночі, точилися розмови про предковічні ліси.

І ніч, проведена в швидкому, як птах, експресі, має свою чарівність. Мої супутники давно вже спали, а я все ще не міг заснути, бо весь, час щось примушувало мене розплющувати очі й дивитися на темний екран вікна, де мелькали химерні картини нічного краю. Коли ми проїздили лісом, стукіт коліс озивався тихою луною, наче монотонний акомпанемент. На мить місяць розірвав завісу хмар, і світло його припорошило силуети дерев. Потім ліс, здавалося, став ще похмурішим.

Яка ж вона, тайга, оспівана в піснях і проклята тайга?

Ліс, крізь який ми проїжджали, ще не був тайгою. Це був оброблений ліс, у глибині якого гуркотіли мотори та електричні пили, гуділи трактори, автомашини, скрипіли стріли підйомних кранів, що вантажили повалені стовбури.

І все ж цей ліс був інший, ніж ліси Європейської частини СРСР — ленінградські, карельські, новгородські та інші. Вже від усвідомлення того, що ці зарості є щупальцями таємничої тайги, висунутими до залізничної магістралі, вони уявлялися людям цікавішими й привабливішими. Про них казали, що це — сіни до зеленого лабіринта, де на тебе чатує не один, а тисяча мінотаврів.^[2] І справді, людей, котрі бояться цього царства пралісу та гір, набагато більше, ніж тих, що кохаються в ньому, захоплюються ним.

Я належав до тих, хто захоплюється цим царством, і не без деякої поваги, бо чув про тайгу багато такого, що вже наперед викликає пошану й підвищену цікавість. Те, про що нам розповів Рогаткін, розпалило в мені ще більше нетерпіння й бажання наблизити мить, коли з рушницею та вудочкою я вперше ступлю до похмурого й величного храму зеленого царства, в якому тисячоліттями панував жорстокий закон природи й жили люди, загартовані в боротьбі з неприборканою стихією.

Ніч — союзник чотириногих і крилатих тайгових розбійників, котрі плазують і літають безшумно й тихо, щоб у темряві здійснювати свою розбійницьку справу.

Може, саме в цю мить десь біля підніжжя скелі причаївся тигр, і стадо оленів з шумом стрімголов кинулося тікати. Шум поступово віддаляється, змішується з монотонним стукотом коліс вагона й замовкає в нічній тиші, яка розпростерла над лісом та людьми свої важкі чорні крила і мене також примушує заснути.

Дальша дорога в Сибір минула дуже приємно. Рогаткін і Холкін виявились невтомними оповідачами, а в експресі було все для того, щоб розважитись і відпочити.

Наше невеличке товариство близько здружилося, і тільки Олег Андрійович був стриманіший і серйозніший, ніж це личило йому за віком.

Лише іноді його обличчя прояснялося, наче він забував про те, що його гнітило; тоді молодий геолог веселішав і дивував нас своєю дотепністю та життєрадісністю. Але після цього він раптом без усяких видимих причин знову ставав мовчазним і задумливим. Агрономові поведінка Олега Андрійовича теж здавалася дивною, проте він висловлював думку, що молоді наукові працівники часом заглиблюються в проблему, над якою вони працюють, до такої міри, що все інше відступає для них на задній план.

Може, агроном і мав рацію, але було дуже дивно, що геолога могли так зацікавити соболі.

Поступово наша компанія зменшувалася. В Красноярську з нами сердечно попрощався агроном Холкін, а в Іркутську я міцно потис руку державному експерту хутровини Рогаткіну, з яким ми дуже подружилися. Іван Іванович пообіцяв при першій же нагоді завітати до мене в Ленінграді.

Олег Феклістов вийшов у Читі. На прощання він запевнив мене:

— Я влаштую тут усі свої справи за кілька днів, бо аж палаю з нетерплячки дістатися вже до Алдана і до Петра Андрійовича. До побачення в тайзі!

Поїзд мчав мене далі на схід.

Решту шляху я проїхав без будь-яких пригод, і коли, кінець кінцем, вийшов на станції Сковородіно, то був радий, що довга подорож уже позаду.

Я почав розпитувати, як би мені дістатися до Алдана, і врешті довідався, що за кілька хвилин туди від'їздить поштова автомашина. Вона не була пристосована для перевезення людей, але добре слово й та надзвичайна обставина, що я їду аж з Ленінграда, щоб пополювати з тайзі, вплинули на шофера, і він узяв мене до себе в кабіну.

Ми швидко мчали по новому шосе і за дев'ять годин, проїхавши п'ятсот двадцять кілометрів, прибули до містечка Алдана, розташованого в південній частині Якутської автономної республіки.

Тут жив сибірський мисливець Петро Андрійович Чижов, запрошення якого змусило мене вирушити в таку далеку подорож. Я розшукав його домівку, де мене привітали дуже щиро. Але Петра Андрійовича не було вдома, його сестра розповіла, що він два дні чекав на дорогих гостей з Ленінграда, а потім поїхав до невеличкого селища Вертловки в службових справах.

Від біолога Рогаткіна він одержав повідомлення, що той не приїде, проте запрошенням скористується племінник біолога Олег Андрійович. Третій сподіваний гість, професор Гулков, не повідомив нічого, бо сподівався, що я вибачусь за нього.

Щодо мене, то я не визначив точно день свого приїзду — написав тільки, що приїду близько п'ятнадцятого серпня. Проте я затримався в службових справах і дістався до Алдана тільки двадцятого. Я пояснив хазяям, що мій супутник Олег Феклістов затримався в Читі і приїде сюди за два чи три дні. Та я не хотів чекати на геолога бездіяльно в містечку і вирішив, що поїду до Петра Андрійовича у Вертловку.

Це селище лежало за двісті п'ятдесят кілометрів від Алдана, і я спершу не міг навіть збагнути, як мені подолати цю відстань. Але завдяки клопотанню сестри Чижова я знайшов спільну мову з районним транспортним відділом і наступного дня вже сидів у кабіні вантажної автомашини, що їхала в напрямі Вертловки.

Дорога вилася вздовж вузької западини між пасмом сопок, які хоч давно вже згасли, проте ще не втратили свого характерного вигляду, ще більше підкресленого чорними ланцюгами верхів'їв, обпалених вогнем. Долина згодом розширилася, і автомашина почала підстрибувати по м'якому горбкуватому шляху під зеленим шатром велетенських сосен та беріз. На довершення всіх благ, пов'язаних з їздою, дорогу густо вкривали великі камені й глибокі вибоїни. Місцями колеса аж по саму вісь грузли в грязюку, а двічі ми так застрявали в цій рідкій каші, що не змогли зрушити з місця. Шофер, зрозуміло, був готовий до цього. Без зайвих роздумів він прив'язав до дерева блок, застебнув стальний трос на диску заднього колеса, зачепив його на осі, завів мотор і включив швидкість. Трос помалу намотувався на колесо, і машина, таким чином, видряпалася з болота. Але шофера після цього не можна було б відрізнити від чистильника водостічних канав. Проте настрій у нього не погіршився і, витираючи грязюку, він весело казав: «Як бачите, тайга не дуже-то панькається з нами, та ми її скоро приборкаємо. Он там, близько двохсот кроків праворуч, уже будується новий шлях. Як тільки він буде готовий, то їздитимемо інакше».

Кілька цікавих крапчастих горішанок з криком літало над нами, оповіщаючи зеленому царству, яке простягалося навколо нас у своїй непорушній своєрідності, то тут відбуваються незрозумілі речі. Я простежив за їхнім польотом, і мені здалося, що на темному тлі, облямованому непроглядною стіною заростей, здіймаються якісь загадкові фігури. Вони нагадували мені страховиська із казок.

— Полетухи, — пояснив шофер. — Їх тут тьма-тьмуща. Тільки-но розкричаться горішанки, як ці планеристи починають спускатися з високих дерев у зарості.

Йшлося про полетух — рідкісний вид білок. Їхні задні лапки з'єднані з передніми особливими складками шкіри — перетинками, які під час стрибка правлять їм за парашут. Мабуть, серед цих полетух були особливо спритні пілоти, які так вправно використовували своє природне парашутне знаряддя, що могли навіть «висіти» в повітрі. Пухнасті хвостики правили їм за кермо й мелькали в повітрі, наче блискучі мітелочки.

Мене так розтрясло під час їзди, що я був радий, коли ми, нарешті, зупинилися поблизу селища. До нього було, так би мовити, рукою подати, і тому я вирішив решту путі пройти пішки.

Шофер їхав ще далі, але він сподівався ввечері повернутися до Вертловки з останнім вантажем і заночувати в селищі, і я лишив свої речі в машині. Взяв з собою лише дробовик та сумку і вперше ввійшов у тайгу сам.

До села було не більше трьох кілометрів, і з горба я ясно побачив дзвіницю невеличкої церкви. Шосе робило великий закрут навколо горба. Я вирішив скоротити путь і піти навпростець лісом. Визначив напрям дороги і, побачивши перед собою вузеньку стежечку, подумав, що вона якнайшвидше доведе мене до мети. Невеличкий дощик, який застав нас у дорозі, осів безліччю краплин на деревах і траві і тепер вони виблискували в променях сонця мільярдами кольорових вогників. Стежка, котрою я йшов, почала звужуватись і через деякий час зникла зовсім, наче її поглинула тінь, яку кидали на землю крони могутніх ялин і смерек.

Аромат смоли та вересу напахав повітря, в якому дзвеніли голоси різноманітних птахів. Раптом, наче за наказом, пернаті мешканці тайги замовкли і запала тиша… тиша така гнітюча, що я зупинився, затамував подих і прислухався. Німа тайга грізна, бо здається, що ось-ось станеться щось неждане.

Я роздивився навкруги і побачив кількох птахів, які, витягуючи шиї, нерухомо сиділи на гілках, білочок, що причаїлися у вітті, — деякі з них опустили одне пушко, а друге разом з лапкою підняли вгору. Навіть іволга нахилилась, опершись хвостом об стовбур, зацікавлено повернула дзьобик і прислухалась. Це раптове мовчання порушив крик журавлів, що летіли ключем над непроглядним шатром лісових велетнів. Тільки-но пролунали в повітрі їхні голоси, як у зеленому царстві дерев знову завирувало життя. Заспівав багатоголосий хор птахів, білки почали стрибати з гілки на гілку, застукотів дятел, десь затуркотів турман, і у відповідь йому полинув протяжний стогін іншого голуба. Я прискорив ходу. Ліс почав рідшати, і між деревами вже просвічував трибарвний простір: угорі синє небо, на обрії синювате пасмо протилежного лісу, а під ним жовта смуга болота, порослого осокою.

Багнище було велике. Я зупинився, безпорадно дивлячись на неочікувану перешкоду, коли раптом між деревами почали рухатись якісь великі коричневі плями. Одна, друга, третя, за нею ще. До мочара йшло дев'ять алтайських оленів — сибірських маралів. Олені просувалися поволі, не кваплячись. Зненацька перший олень швидко підвів голову й могутнім стрибком вискочив з лісу. Решта злякались, запирхали, віялом розбіглися в усі боки і за якусь мить зникли в тайзі.

Я зірвав з плеча рушницю й побіг за маралами. І тут я мимоволі став свідком звичайної для тайги трагедії.

Величезна рись кинулася з дерева на першого оленя, вп'ялася зубами в горло тварині й важко повисла на ній. Марно намагався рогатий красень струснути з себе грізного нападника. Перш ніж встиг я добігти на відстань пострілу, олень повалився, з такою силою гребучи ногами, що мох розлітався на всі боки. Розчепіривши лапи, кровожерний хижак став над своєю жертвою і почав жадібно лизати кров, що струмила з великої рани на шиї могутньої тварини. Олень був у кілька разів більший за рись, і все ж таки підступний нападник здолав його.

Зціпивши зуби, я натиснув на курок рушниці. Хижак коротко вереснув. Я вистрелив ще раз. Поранена в голову рись беркицьнулася в повітрі, широко роззявляючи пашу. Коли я наблизився до неї, вона ще безсило сіпалася всім тілом і ледь чутно гарчала; вуса на її морді то їжилися, то опускалися.

Здавалося, рись хотіла поскаржитися на свою наглу смерть, та в неї вже не вистачило сил. То був скоріше подих смерті, яку ця тварина все життя несла іншим, а тепер сама стала її жертвою.

Оленя я оббілував і прикрив гіллям, а рись повісив за лани на дерево, і, щоб легше відшукати це місце, позначив навколишні дерева зарубками. Потім я трохи посидів, щоб заспокоїтися, бо і в нас, мисливців, у таких випадках прискорюється кровообіг і навіть починають тремтіти руки й ноги. Та це й не дивно — адже я не чекав, що поблизу села зустрінуся з оленями й такою величезною хижою кішкою.

У тайзі велика й мала відстань іноді буває дуже, відносною. Я подивився на мочар і тільки тепер усвідомив собі, який він великий. Обійти цей мокрий струп на землі — означало б витратити багато часу, і тому я вирішив піти просто через болото.

Я вирізав довгу, міцну палицю, потім перекинув рушницю через плече й ступив у мочар. Тільки-но я зробив кілька кроків, як грунт під ногами затремтів, мов холодець, і опустився так, що я раптом опинився посеред великої воронки. Переступивши з ноги на ногу, я лише погіршив своє становище і швидко став провалюватися. З усієї сили намагався витягти одну ногу, але перш ніж це мені вдалося, я занурився в рідку кашу аж по самі стегна. Мочар булькотів, начеб не міг дочекатися, поки поглине мене цілком. Я швидко поклав перед собою палицю, з надлюдською напругою скочив на неї й щосили рвонувся до краю драговини. Мені пощастило схопитися за гостру траву, і я гарячково вчепився в неї. Трава різала руки, та все ж за її допомогою я поступово виліз на твердий грунт. Геть весь вимазаний у багно, сів я на землю й почав міркувати, що робити далі. Вертатися на шосе не хотілось — у мене прокинулося самолюбство: я боявся, що мене вважатимуть за новачка, який не зміг пройти самотужки тайгою навіть три кілометри. Я ж мисливець, який вздовж і поперек пройшов усі ліси Карелії та Півночі.

І ще одне: олені довели, що мочар прохідний!

Я уважно оглянув болото; його поверхня виблискувала в променях полуденного сонця, наче була густо помазана жиром. Деякі місця мали рожевувате забарвлення, а легкий вітерець здіймав на воді брижі. Подекуди виднілися мініатюрні ясно-зелені лужки, порослі восковим лататтям. То були небезпечні місця, котрі я знав ще з Карелії. Ці привабливі лужки — насправді зрадливі заглибини, що ведуть до самих надр мочарів. І мені треба було пильно уникати їх. Перша невдала спроба не розхолодила мене. «Не слід зупинятися, треба швидко й сміливо йти вперед, тримаючи напоготові палицю, — казав я сам собі. — Палиця може бути опорою, якщо поверхня провалиться».

І я рішуче ступив на мочар. Спочатку в мене перехоплювало дух й тремтіли ноги, тому що поверхня драговини небезпечно двигтіла й осувалася. Та через деякий час я звик до цієї ходьби і вже намагався при кожному кроці рівномірно розподіляти вагу тіла. Це було дуже втомливо. Несподівано одна моя нога провалилася в невеликій іржавій калюжі, якої я не помітив. Не встигнувши навіть отямитись, я втратив рівновагу і впав. Спробував спертись на лікті, але не знайшов ніякої опори, і рука аж по плече провалилася в багно. У цю небезпечну мить мені допомогла палиця. Я став на неї колінами, з великим зусиллям випростався й стрибнув якомога далі. Цей стрибок, як видно з обставин, врятував мене від повільної жахливої смерті, і тепер я більше біг, ніж ішов, щоб тільки чимшвидше дістатися до твердого грунту.

Ходьба так виснажила мене, що перед очима попливли червоні, зелені і сині кола, і я обминув зелений лужок, наче вві сні. Останнім зусиллям відштовхнувся я від палиці й ступив однією ногою на твердий грунт. Друга нога стирчала в грузькому багні. В такому положенні я постояв деякий час, поки не перестала стугоніти кров у скронях і не затих дзвін у вухах.

Струмочки поту на обличчі помалу висохли, і я, нарешті, став обома ногами на твердий грунт, відчуваючи безмірну радість від того, що подолав небезпечну путь. Адже я сам напросився на неї!

Тільки тепер я побачив, де опинився. Столітні ялини та смереки, що облямовували мочар, стіною стояли передо мною. Порослі аж до самої землі віттям, вони так щільно переплелися, що пройти через цю огорожу було неможливо.

Я пішов уздовж зеленої огорожі, сподіваючись відшукати прохід, але за кілька хвилин упевнився, що мої пошуки марні. Тайга створила сторожовий мур проти непроханих гостей, і пробратися тут можна було тільки поповзом. Не довго думаючи, я опустився на землю й побачив, що між найнижчими вітами і поверхнею грунту є досить місця, щоб плазом просуватися вперед. Навіть не підводячи голови, я поліз по землі далі і за мить потрапив у якийсь дивний присмерк. Він був зовсім не такий, як вечірні сутінки при заході сонця. То була якась зелена імла, крізь котру важко було побачити щось навкруги. Сюди не проникав жодний промінь світла, все потонуло в мертвій, примарній тиші, і власне дихання лунало в моїх вухах, наче пахкання ковальського міха.

Незабаром я втратив відчуття часу й простору і вже не знав, куди рухаюсь. Я вдихав дивний запах землі, століттями затопленої зеленою імлою. Вже багато років тліли на землі відмерлі гілки й цілі стовбури, що загинули в боротьбі за світло й життя. Я ліз через мертві тіла дерев, що яскраво флуоресціювали синьо-зеленим світлом. Тільки-но я доторкнувся до них, як холодне світло померлих велетнів прилипло до моїх рук і просякло поміж пальці. Я знав, що флуоресценцію викликають різні бактерії і що світлова енергія виникає в результаті складних хімічних процесів, головним чином, окислення, і зветься вона… я напружено згадував, намагаючись хоч так подолати пригнічення.

— Хімолюмінісценція… хімолюмінісценція… — тихо повторював я, та все одно мене наче трусила пропасниця. Адже не можна сказати, що було приємно лежати в зеленій імлі цього незнайомого предковічного лісу, куди навряд чи заходять коли-небудь люди. Що б вони тут шукали?

І тут я раптом засміявся, сам не знаю чому.

Може, тому, що я зрозумів все безглуздя своєї поведінки; а може, це була спроба подолати пригнічення, і вибух сміху мав відкрити клапан, крізь який воно зникло б…

Мій голосний сміх викликав дивну реакцію. Десь поблизу почулися повільні кроки, затріщала гілка і озвалось дивне гоготіння. Я напружив слух і поспішно приготував рушницю на випадок, якщо…

Та все знову затихло. Я поповз далі — і раптом на мене повіяло сильними фіалковими пахощами. Як могли рости фіалки в місцях, де панує темрява і безпросвітна зелена імла? Минув деякий час, перш ніж я згадав, що той запах також викликають певні бактерії на трухлявому дереві. При дотику вони здійнялися в повітря і, так би мовити, напахали мене. Я швидко повз далі, і зелена імла, нарешті, почала рідшати. Між деревами з'явилися клапті небесної блакиті, потім у кронах застрибали сонячні зайчики, і, кінець кінцем, можна було звестися на ноги.

Я зітхнув з полегшенням, радий, що, нарешті, щасливо вибрався з темної пастки тайги, до якої завела мене власна нерозважність. Я переконався, що розмови про віроломність тайги не були тільки побрехеньками. Я відчув це на власній шкурі, тільки-но ступив у тайгу.

Далі довелося йти навмання, бо, ще повзучи крізь зарості, я втратив орієнтацію. Незабаром я вийшов на невеличку галявину, облямовану могутніми кедрами. Вони росли біля підніжжя горба. Треба вилізти на цей горб і встановити, де село. Та це виявилося не легкою справою, я не знайшов ніякої дороги і мусив продиратися крізь густі зарості, перш ніж опинився перед скелею. Ця скеля утворювала щось наче природні сходи, і зійти на неї було вже неважко. Та тільки-но я ступив на перший східець, як згори почало падати каміння. Воно підстрибувало й котилося вниз. Я глянув на верхівку, боячись, чи не починає десь зсуватися кам'яна лавина, та одразу ж збагнув, що тут щось не так. Каміння не зсувалося, а летіло в повітрі, наче хтось кидав його. Коли ж зсувається лавина, каміння здебільшого прогуркотить одразу, а потім знову западає тиша. А тут камінь летів за каменем. Я обережно рушив далі і раптом, зупинився від подиву: на скелі стояв ведмідь і камінь за каменем скидав у долину. При цьому він витягував шию, нахиляв голову і з видимою цікавістю спостерігав наслідки своєї праці. Мені здалося, що я почув навіть бурмотіння, яким ведмідь супроводжував свою надзвичайну забаву.

Я розміркував, що ведмідь, який здатний так коротати час, виявиться досить розумним, щоб не заважати мені сходити на гору. Стріляти в такого грайливого ведмедика було б, зрештою, жорстоко, і тому я тільки крикнув на нього.

Наслідки були дуже цікаві. Ведмідь обернувся, похитуючись і всіма своїми рухами виказуючи подив, що хтось дозволив собі заважати його забаві. Я виступив на великий прискалок і показався ведмедеві в усій своїй величі.

Певно, це справило враження, бо він швидко повернувся, трохи звівся на задніх лапах і подивився так, наче не повірив власним очам. З обережності я тримав рушницю напоготові і чекав, що робитиме мій волохатий візаві.

Звір і справді був мудрий. Він не примушував довго вмовляти себе, кілька разів махнув передньою лапою, наче хотів виявити мені свою зневагу, й помалу пішов собі геть.

Я рушив далі, охоплений приємним почуттям: досить було мені з'явитися, щоб звір спасував. Очевидно, з тайзі навіть ведмеді поважають господаря живих істот.

Коли я нарешті дістався до верхівки горба, передо мною розгорнулася картина надзвичайної, захоплюючої. краси. Та я не зрадів їй. Навколо, скільки сягало око, простяглися неозорі ліси, забарвлені в найрізноманітніші відтінки зеленого кольору, який подекуди переходив у крикливі жовтогарячий та жовтий тони. Довгими пасмами вилися серед лісів ясно-зелені галявини, помережані неймовірно пістрявими орнаментами осінніх квітів.

Я дивився на цю красу, але не тішився нею, бо пристрасно бажав побачити зовсім інше — село.

П'ять годин я блукав по тайзі, і тепер мене охопило почуття гнітючої самотності. Я почував себе серед лісового моря, як та людина, що зазнала корабельної аварії. Сонце вже кінчало свою денну путь — за якусь мить воно зайде-за зубчасту зелену стіну, що здіймається на далеких горбах і скелях. Отже, мені доведеться перебути в тайзі ніч! До цих невеселих міркувань приєдналося ще й відчуття голоду, що аж ніяк не поліпшило мого настрою.

Я знову задивився на цей прекрасний край і пошкодував, що не володію пензлем. Тоді я принаймні не сидів би склавши руки, а переносив би чари, створені природою, на полотно, щоб навіки зберегти їх у фарбах. То було б більше, ніж слова, якими не можна навіть приблизно описати захоплюючу красу цього краю.

Розмірковуючи отак і не знаючи, що діяти, я раптом вгледів на північному заході стовп диму. То був очевидний доказ того, що поблизу є люди. Якусь мить я чекав, чи дим часом не зникне, проте курилося чимраз дужче. Дим товстим стовпом здіймався в небо, наче з комина. Так, саме так куриться з комина, а не з вогнища, — з вогнища дим здіймається клубами і кружляє від найменшого подуву вітру. Отже, там лежало село.

Я точно закарбував у своїй пам'яті напрямок, визначив орієнтир по годиннику й кинувся бігти з горба. Минуло майже дві години, перш ніж я, нарешті, дістався до невеличкого селища Вертловки.

Обабіч річки, яка утворювала тут кілька закрутів, стояло близько двадцяти будинків. Тільки-но перейшов я міст, як хтось гукнув мене. Я обернувся й побачив вантажну автомашину, якою приїхав сюди. Шофер біг назустріч.

— Еге, довгенько щось тривала ваша прогулянка тайгою, — кричав він, — ми вже почали боятися за вас. Я тут понад дві години, а про вас ні слуху ні духу. Де ж ви були, Рудольфе Рудольфовичу?

Я не встиг відповісти, як хтось схопив мене в міцні обійми й затрусив, мов деревце. То вітався зі мною Петро Андрійович Чижов, мій знайомий з сибірського експреса й гостинний хазяїн.

Це був середній на зріст чоловік років сорока. Засмагла шкіра його обличчя напиналася на ледь помітних вилицях, і кілька зморщок біля очей підкреслювали їх жвавість. Очі були великі й сині, мов незабудки. Над ними нависали чорні й такі кущуваті брови, що здавалося, наче вони кидають на повіки густу тінь. Блискуче чорне волосся було оповите на скронях ледь помітним срібним павутинням. Петро Андрійович високо носив на широких плечах свою гордо посаджену голову з високим чолом і виразним носом.

Мій знайомий лишився вірним собі: тільки-но привіталися зі мною, він сів на свого улюбленого коника, якого я пам'ятаю ще з минулого року, відколи познайомився з Чижовим у транссибірському експресі.

— Ручуся, що ви стирчали в Козачому болоті чи блукали в Мінайському ялиннику?

Навкруги почувся веселий сміх. Нас оточило кілька місцевих жителів, певно шофер повідомив їх про мій приїзд.

— Визнаю, визнаю, — відповів я, — заблудився у вашій тайзі.

— Ех, батечку, тайга — це вам не рідна тітка. Вона не панькається з своїми дітьми, не кажучи вже про чужих, і одразу ж вищиряє зуби. Приїхав Ілько, шофер, питає, де ви. Я одразу ж зрозумів, що трапилось. Вони хотіли шукати вас, але я відмовив. Адже ви мисливець, правда з привітніших країв, та я сподівався, що ви здогадаєтесь роздивитися навкруги звідкись з вишини. Ми розпалили в печі сирі дрова, щоб ви помітили дим. Ну, і як — допомогло?

— Допомогло, — ствердив я.

— Це головне. Отже, вітаємо вас у наших краях. Чим багаті, тим і раді. Заходьте, прошу…

Я зайшов до солідного будинку сибірського мисливця. Він стояв над рікою, оточений садком, і нагадував великий кубик. Будинок був споруджений з грубезних колод і зовні прикрашений віялоподібно складеними дощечками. Веранда, віконні наличники й невеличкий балкон над дверима були розкішно оздоблені різьбою і свідчили про майстерність сибірських теслярів та столярів.

Мене помістили в горішній просторій світлиці, на підлозі якої були розстелені ведмежі шкури. Я нарахував їх п'ять.

Диван був укритий чудовою тигровою шкурою, а з спинки його звисало хутро барса. Ці багаті трофеї свідчили, що Петро Андрійович — мисливець, який справді-таки може похвалитися своїми успіхами.

Після тернистої путі крізь тайгу я вмився й переодягся, а потім ми сіли до багато накритого столу. Петро Андрійович шкодував, що Олег затримався у Читі, а коли я розповів, за яких обставин ми зустрілися з Феклістовим під час відходу транссибірського експреса з Москви, він щиро засміявся й зауважив:

— Та ви ж могли в Ленінграді домовитись по телефону! Певно, це від метушні вам світ геть замакітрився. У тайгу не їздять, наче на загородню прогулянку!

Потім я докладно розповів про свої пригоди в тайзі. Сибірський мисливець організував доставку оленя й застреленої рисі з Козачого болота до селища. Грайливий ведмідь не справив на нього враження. Петро Андрійович пояснив, що ведмідь кидав каміння, аби виявити джмелині гнізда, бо мед — це улюблені ведмежі ласощі.

Я повідомив також про те, що Олег готується до ловів на соболя і що це, на думку нашого супутника по вагону — експерта хутровини Рогаткіна, майже безнадійна справа.

Господар відповів не одразу. Він замислився, і мене знову охопила підозра, що за цією соболиною історією щось ховається.

Але Петро Андрійович порушив мої роздуми:

— Тепер, на початку осені, мисливцеві на соболя важко знайти щось пристойне. Та, мабуть, науковець має собі на гадці щось особливе.

— Невже геолог може захопитися такою важкою справою?

Сибіряк махнув рукою і пробурмотів:

— Я маю на увазі біолога Реткіна. А щодо його племінника Олега, то цілком можливо, що й він захопився.

Так Чижов і відбувся, проте його пояснення не переконали мене.

Зрештою, соболь дуже дороге звірятко, і хто знає, що навколо нього може затіватися.

Багато чого в тайзі здається новачкові загадковим. Першого ж дня я звернув увагу на різноманітні позначки на деревах. Петро Андрійович сказав, що то знаки, які лишають один для одного ведмеді. Я посміхнувся — такий тютюн був для мене заміцний. Та Петро Андрійович лишився серйозним.

— Якщо гадаєте, що це жарт, то помиляєтесь. На тому розмова й припинилася.

Проте це явище зацікавило мене, бо я не зустрічав нічого подібного ні в Карелії, ні на півночі Європейської частини Росії. Ранком наступного дня разом з мисливцем я вирушив у тайгу. Поки ми йшли до потрібного нам місця, Петро Андрійович розговорився, і йото розповідь була дуже цікавою.

— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».

Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…

— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.

— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.

Зацікавлений такою дивною організацією розподілу ведмежих володінь, я незабаром зупинився перед великою сосною і пересвідчився на власні очі, що Петро Андрійович нічого не вигадав.

Досить високо на стовбурі дерева були добре помітні борозенки, зроблені, очевидно, міцними пазурами. Ми рушили з мисливцем далі, і такі самі позначки я вгледів ще на декількох деревах.

Проте для мене все ще лишилося загадкою, як інші ведмеді, блукаючи по тайзі, розпізнають і знаходять своїх сильніших родичів. Потім мені пояснили, що ведмеді для позначок вибирають такі дерева, які обов'язково привернуть до себе увагу інших волохатих. Це, мовляв, передусім дерева з розложистими кронами, з дуплами, в яких іноді рояться дикі бджоли, а також стовбури, примітні ще чимось, цікавим лише для ведмедів.

Усе це було тим загадковіше, що вимагало від ведмедів принаймні деяких знань з дендрології. Та, зрештою, хто знає, чим обдарувала природа ведмедів, щоб вони тільки могли витримати в боротьбі за життя в суворих умовах тайги.

Петро Андрійович знову розговорився, і цього разу він майже переконав мене.

— Людині важко було освоювати тайгу. Вона валила дерева, що витримали всі бурі, хурделиці, пожежі… Будувала собі міцні споруди, які б могли протистояти всім стихіям. Спочатку самотні житла, а потім об'єднаними зусиллями — цілі селища. Важко було орати цілинний грунт, обробляти поля й вирощувати культури. Наші прадіди та батьки окропили цю землю не тільки потом, але й кров'ю… Ведмеді й вовки, барси й тигри відстоювали своє право на владу в тайзі і не хотіли даремно віддавати людям це дике царство. Словом — глушина. Вона поглинала хоробрих, а боягузів подекуди випльовувала. І саме хоробрі й мужні люди вирішували та й зараз вирішують тут усе — люди, здатні протистояти всім небезпекам і труднощам. Звірі, кінець кінцем, побачили, що людина сильніша, й відступили.

Вертловка — віддалене селище, і кордон між людьми й хижаками пролягає тут за колгоспними полями та рікою.

Як ви вже знаєте, в нас дуже багато ведмедів. Кожного року я здираю щонайменше півдюжини ведмежих шкур, а інші мисливці здобувають їх щебільше, і все одно ведмедів досить. Може, саме тому ці звірі розподіляють між собою свої мисливські угіддя.

Так, позначки тут були, але їх доцільність, принаймні для мене, лишилася ще не зовсім переконливою.

Пізніше я розпитував про це компетентних людей у Ленінграді. Деякі з них розвели руками й знизали плечима, а інші — ті, які добре знали тайгу, — ствердили, що ведмеді справді таким чином позначають свої ловища.

Шкода, що в мене не вистачило часу, а головне, терпіння, щоб ходити по тайзі й побачити ведмедя, який би позначав свій район, або принаймні простежити, яке враження справила б ця позначка на якогось кошлатого приблуду.

Ми поверталися після обходу в село, коли раптом зовсім низько над нами пролетів літак. Петро Андрійович простежив за його польотом і вигукнув:

— Він, мабуть, сяде на лузі біля ріки, дивіться, кружляє! Цікаво, хто це впаде до нас з неба.

Коли ми прийшли в селище, на лузі вже панувало надзвичайне пожвавлення. Жителі, головним чином молодь, бігли до літака, з якого виходило два чоловіки. Підійшовши ближче, я, на превеликий подив, пізнав одного з них. То був геолог Олег Андрійович Феклістов. Весело посміхаючись, він махав мені рукою й гукав:

— От я вже й тут! Як бачите, дуже поспішав, щоб вам не довелось довго чекати.

Петро Андрійович подав Олегові обидві руки:

— Щиро вітаю вас, дорогі гості з небес.

І тільки тут мені спало на думку, що приліт Олега до загубленого в тайзі селища — не зовсім звичайна подія. Де і як роздобув він літак, що примусило його так поспішати? В мене вже вертілося на язиці запитання, чи не пов'язаний цей політ через тайгу з його соболями, як геолог засміявся, взяв льотчика під руку й пояснив:

— Дозвольте представити вам Михайла Дмитровича Карасика, начальника нашої аерогеологічної розвідувальної служби. Це він люб'язно подбав, щоб я не розтрусив свої кістки по дорогах тайги. Він виїхав зі мною з Чити, бо буде тепер провадити повітряну картографію деяких місць в околицях Алдана. Не заставши вас у містечку, я спочатку відчував себе зовсім безпорадним, тому що вантажна автомашина мала виїхати до вас аж через чотири дні. На щастя, тут був Михайло Дмитрович. Він переговорив із своїми співпрацівниками, вони якийсь час розглядали подекуди неповну карту цього району і потім дозволили нам летіти. А політ через тайгу, — скажу я вам, — це щось приголомшливе, навіть шкода, що тривав він так недовго.

— Ну, тут я можу допомогти, — промовив Карасик, — зараз же відвезу вас назад.

— Дякую, відмовляюсь. Я такий радий, що нарешті опинився на місці, яке для мене так багато означає, тому що… — проте Олег не закінчив почату фразу. Очевидно, він не хотів тут, поміж чужими людьми, говорити про причини своєї подорожі. Мабуть, у нього були на це свої міркування. Може, знову йшлося про соболів.

Аж тут озвався Чижов:

— Якщо ви, дорогий гостю, справді можете взяти когось із собою в зворотний політ до районного міста, то ми скористаємося з цієї нагоди і пошлемо з вами нашого «чарівного стрільця» Урманінова, котрий їде на всесоюзні змагання в Москву. Уявіть собі, він вибиває з гвинтівки сто одне очко із ста можливих. Так пристрілявся, що останній постріл робить заплющивши очі і вимагає за це додатково одне очко!

Ми засміялись, а льотчик промовив:

— Згоден, хай збирається. За дві години стартуємо.

Проте відліт затримався, бо небо раптом закрила чорна завіса хмар і незабаром линув дощ.

Олег також оселився в Чижова; тільки-но поклавши свої речі, він разом з хазяїном пішов до найстарішого мешканця селища Родіона Родіоновича Орлова, нічого не сказавши мені про мету свого візиту.

Через деякий час він повернувся, і ми сіли в просторій світлиці до столу, на якому, за сибірським звичаєм, було стільки страв, що в мене розбіглися очі і я просто не міг збагнути, як могла господиня так швидко приготувати справжній бенкет.

Тут стояли миски з дичиною, смаженою, печеною рибою, шаньги, копчена шинка, печеня з свинини, огірки з часником, черемша, тобто дикий часник, у сметані, ікра, солоні та мариновані гриби.

За столом, крім мене, сиділо дев'ять чоловік, з яких я знав хазяїна, Олега, шофера Ілька та пілота. Інших мені тільки представили, і тепер саме відбувалося ближче знайомство.

Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.

Справді гідним уваги гостем був старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Він прийшов разом з Олегом, сів поруч нього й весело гукнув:

— Бачу, ви приготували тут невеличкий бенкет. Що ж, я цілком підтримую це. Для далеких гостей хай течуть молоко й мед. Адже у нас гостює навіть Олег Андрійович Феклістов, онук славного борця проти царської тиранії і наукового піонера нашого краю Івана Хомича Феклістова!

Слова Родіона Родіоновича викликали в усіх присутніх оплески, а в мене — надзвичайний подив, бо я не мав навіть найменшого уявлення про знаменитого предка Олега. Та перш ніж встиг я запитати про подробиці, хазяїн весело вигукнув:

— Цим, шановні гості, ви зобов'язані насамперед моїм турботам і проникливості дядька Олега Андрійовича — біолога Реткіна, котрий послав його замість себе. А головне — дружбі мисливців, які випадково зустрілися в поїзді по дорозі в Сибір. Але досить розмов, пригощайтеся, прошу!

Угощення було чудове. Ми зайнялися ним так самозабутньо, що розмови припинилися, і тільки той, хто проголошував тост, вимовляв кілька здебільшого жартівливих фраз.

Я вже наївся, як то кажуть, донесхочу, коли на стіл подали сибірські пельмені — маленькі варенички, з м'ясом. Це гордість господині і справді надзвичайна страва. За власним смаком їх поливають на тарілці оцтом, сметаною й томатом.

Узимку пельмені готують про запас у великій кількості. Десять, а то й п'ятнадцять тисяч заморожених пельменів висять під стелею в білих мішечках і при дотику хрустять, наче горіхи. Досить їх кинути в окріп — і знаменита страва готова. Сибіряки запевняють, що тільки мороз надає їм справжнього смаку; мені ж особисто пельмені подобалися завжди — і влітку, і взимку.

Одної речі, проте, слід остерігатися — чим більше їх з'їси, тим більше вони тобі смакують. Нормальний їдок з'їдає приблизно шістдесят-вісімдесят штук, і мушу признатися, що цього разу і я подужав таку порцію.

Вечеря затяглася, тост проголошували за тостом, дзвеніли чарки, і нарешті на столі з'явився самовар. Цим частування формально закінчувалося. За самоваром на столі з'явилися різні солодощі — пироги та варення з порічки й чорної смородини, з суниць, малини, ожини, брусниці, клюкви, терну, дикого винограду та шипшини. Вибір такий великий, що досить було тільки покуштувати всього.

Тільки тепер почалася справжня розмова.

Олег розпитував, яке враження справила на мене дорога через тайгу, і я коротко розповів йому про свої пригоди.

Присутні зацікавлено слухали мою розповідь, часом сміялися, і тільки геолог лишався серйозним, а коли я кінчив, запитав:

— А соболів ви часом не бачили?

Я відповів йому заперечно, а Петро Андрійович додав, що в околицях Вертловки ці володарі золотих шубок взагалі не водяться.

— Якщо хочете побачити соболя тепер — восени, то ви повинні мати всевидющі очі і семимильні чоботи, щоб швидко дістатися на п'ятдесят, а то й сімдесят кілометрів у глиб тайги, — посміхаючись порадив голова колгоспу.

— Мене це не зупинить, — завзято відповів Олег, кинувши погляд на самовар, який так булькав і клекотів, наче був прикро вражений, що старі мисливці сумніваються в здібностях молодого геолога.

— Правильно, Олегу Андрійовичу. На копі ви там будете за два дні. Пішки по тайзі тягтися не доведеться, — підтримав геолога хазяїн. Олег, кліпаючи очима, наче дивився на рефлектор, пояснював:

— Я хотів би ознайомитися з місцями, найбагатшими на соболя, і взагалі з усіма особливостями краю.

— А їх у нас справді багато, — погодився вчитель Антонов. — Ви самі побачите, в якому краї ми живемо. Відстань міряємо сотнями кілометрів. До районного міста двісті п'ятдесят кілометрів, до найближчої залізничної станції двісті, до пристані на ріці Алдан двісті тридцять кілометрів, до філії мисливського кооперативу і закупочного пункту хутровини сто двадцять. Куди не кинеш оком, всюди тайга, гори, сопки, болота… Тут усяке трапляється. Влітку нам дошкуляють комарі та мухи, взимку — люті морози. Але це наш рідний край, і він приріс нам до серця. Чи так, Родіоне Родіоновичу?

Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:

— Правду кажеш, голубе. Без тайги ми — наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш — на південь чи на північ, на захід чи на схід — всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.

— Родіонович ще молодець, — ствердив Тит Андрійович. — Минулої зими він ходив з нами на білок.

— Щоправда, багато я не настріляв. Та мисливська кров не дає мені спокою. Як же я сидітиму вдома, коли все селище виїздить полювати на білок!.. А зараз — хочеш чи не хочеш — знову чекає на мене шмат праці з отими, хлопче, вашими соболями. — І старий мисливець глянув на Олега.

Потім зайшла мова про вовків. Тит Андрійович був про них особливої думки. Він твердив, що вовки іноді здатні на справжні хуліганські вихватки.

— Я нічого не вигадую, — запевнив він. — Ось послухайте, яка пригода трапилася в селищі Єрмилівці, і ви самі побачите, що це правда. Селище лежить від нас за якихось шістдесят кілометрів на південь. Це сталося саме рік тому. Зима була сувора, навіть для Сибіру. Вдарили такі люті морози, що птахи гинули на льоту, а мисливці навіть не виходили з своїх хатин, бо всі тварини поховалися.

В Єрмилівці живе усім відомий п'яниця, колишній шинкар Зубров. Одного морозного дня він вирушив у сусіднє селище за сорок кілометрів до свого родича на якесь родинне свято. Щоб не замерзнути, він, крім довгого кожуха та ковдри з ведмежої шкури, захопив з собою в дорогу ще й чималий запас горілки. В дорозі Зубров так ретельно підігрівався сорокаградусним напоєм, що вкрай впився і випустив з рук віжки. Вороний уже звик до таких речей і біг собі підтюпцем далі, час від часу трусячи головою, щоб збити льодові бурульки, які наростали в нього навколо ніздрів. Раптом кінь нашорошив вуха, високо підніс голову, принюхався й здригнувся від переляку. В морозному повітрі чути було запах, який у кожного коня викликає жах: то був запах вовків, сірих хижаків, котрі несуть смерть. Тому й не дивно, що завжди смирний кінь злякано заіржав, підстрибнув і щодуху помчав уперед.

На першому ж завороті сани перекинулися, безцеремонно розбудивши п'яного Зуброва. Він вилетів із саней, беркицьнувся в повітрі й пірнув у сніг. Перш ніж Зубров збагнув, що тут, власне, сталося, вовки опинилися біля нього. Сп'яна чоловікові здалося, що то не вовки, а маленькі кумедні собачки, і тому він зовсім не відчув страху. Хитаючись, п'яниця підвівся й почав цмокати, ваблячи «цуценят» до себе. Вовки, а їх було семеро, оточили Зуброва й дещо розгублено позирали один на одного — адже за все їхнє розбійницьке життя нічого подібного їм ще не траплялося. До людей вони відчувають особливу відразу. Людина для них — страшний ворог, вона кидає в них громи й пекучі смертоносні кульки, а цей — глянь-но тільки — поводиться цілком дружньо.

Не знаю, чи чули вовки людську приказку, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, але діяли вони саме за нею. Було сумнівно, щоб їм пощастило наздогнати коня, який вчасно зачув вовчий запах, а тут трапилась інша нагода наситити свої порожні шлунки. Тому, трохи повагавшись, один з них, певно, ватажок зграї, стрибнув просто на Зуброва. Решта наслідувала приклад свого старшого… і раптом зупинилася, наче примерзла до землі.

П'яниця Зубров був дуже здивований, що оті «цуцики» дозволяють собі кидатися на нього, і так почастував пляшкою по морді першого сірого розбійника, що зухвалий хижак жалібно завив, відскочив і закрутився на одному місці.

Зубров також утратив рівновагу і впав. Таке положення здалося йому, зрештою, дуже зручним. Лежачи на животі, він підпер голову руками і, гнівно дивлячись на вовків, почав вивергати на них цілий водоспад лайок, які тільки міг вимовити його язик.

Не знаю, яке враження справив на вовків цей каскад крутих слів, але незвичайна поведінка п'яної людини їх таки збентежила. Зграя трохи відступила. Вовки витягли вперед шиї й вищирили ікла. Час від часу вони підносили вгору морди й принюхувалися, чим пахне від людини, яка щось лопотіла і вигукувала. І цей запах був вовкам такий огидний, що вони аж трусили головами, а деякі навіть пирхали.

Тим часом п'яний Зубров нарешті збагнув, що ті, кого він вважав за мирних «цуциків», насправді кровожерливі вовки, і в ту ж мить у нього відібрало мову. Борода в п'яниці затрусилася, зуби зацокотіли, і в його запамороченому мозку виникли похоронні думки. «О-о-о! — стогнав він. — Як же мене добрі люди поховають, коли ці чорти роздеруть мене на шматки? Моє бідне тіло ніхто вже не збере докупи. Тьху, ото буде видовисько…»

Раптом його охопив приступ гніву та буйства. Зубров крикнув, скочив на ноги, стягнув з голови ушанку й шпурнув нею в найближчого вовка. Той злякався й відстрибнув, але відразу ж кинувся на шапку й вп'явся в неї зубами. Грубезна хутряна ушанка недовго опиралася вовчим іклам і незабаром уже лежала пошматована на землі.

«Отак… отак і мене ви, бусурмани, будете шматувати, як мою парадну ушанку?» — горлав Зубров так, що вовки аж вуха нашорошили.

Після цього розлючений бранець вовків почав гарячково нишпорити по кишенях своєї шуби і нарешті намацав там ще одну пляшку горілки. Обличчя його розпливлось у посмішці, і він, ударивши долонею об денце пляшки, вибив пробку й жадібно почав смоктати — адже Зубров у цей час, як ніколи, відчував потребу «зміцнити» своє тіло й дух.

Але п'яниця недопив усієї горілки, бо похлинувся так, що на шиї в нього аж жили здулися. Похитуючись, почав він повертатися й виливати рештки горілки навколо себе і на вовків, начебто бажаючи відвернути небезпеку, що загрожувала йому, й створити круг себе зачароване коло, яке тримало б вовків на безпечній відстані. Раптом у голові в Зуброва запаморочилося, і він знову повалився на землю. П'яницю охопив невимовний жаль і відчай, він голосно плакав і схлипував, потім став на коліна, натяг собі на голову комір шуби й віддався на поталу вовкам. Зненацька Зуброву стало млосно, він захитався, потім повалився в сніг і заснув, мов бабак. Усе це було таким незвичним для вовків, що вони наїжачили шерсть, а ті, на яких потрапила горілка, почали качатися по снігу, щоб стерти з себе смердючу рідину.

Зубров спав собі, а вовки нерішуче тупцювали навколо нього; та ось вони наважились підступити ближче до п'яниці…

Дальші подробиці цієї пригоди, на жаль, лишились повиті темрявою невідомості, бо єдиний її учасник, який міг би щось розповісти, вже нічого не відчував. Але по слідах на снігу пощастило відтворити хід подій, і тому я можу описувати їх далі не тільки на основі здогадів.

Вовки поводились дуже зухвало й по-хуліганськи. Вони виявили свою огиду до алкоголіка, від якого страшенно неприємно тхнуло, тим, що геть всього його обмочили. За звичаєм родини собачих, виконавши малу потребу, вони почали загрібати задніми лапами і майже поховали п'яницю під снігом.

Кінець цієї ганебної процедури здалеку спостерігали два родичі Зуброва, що поспішали на місце пригоди.

В село, де чекали на гостя, примчав, наче скажений, кінь, вкритий клубами пари і піною, яка на сильному морозі замерзала на ньому білою попоною.

Від саней лишилося тільки полоззя. З цього можна було зрозуміти, що кінь десь покинув свого хазяїна, намагаючись сам врятуватися від небезпеки, якою, загрожували йому бродячі хижаки.

Вмить були запряжені сани, й рятівники рушили в путь. Сани тяг буйний жеребець Білий чорт; його кличка була цілком виправдана, тому що якось на пасовиську цей кінь розбив ударом копита голови двом вовкам. На місце нещасного випадку рятівники прибули саме в той час, коли вовки вже помалу відходили, і постріли, послані їм наздогін, не досягли мети. Гук рушниць лише примусив усю зграю прискорити відступ. Рятівники, охоплені жахом, кинулися до нерухомого тіла свого дорогого родича, гадаючи, що той уже віддав богові душу. Вони мали підстави для таких думок, бо ще здалеку помітили на снігу бліді плями крові. Та, як виявилося, то були замерзлі калюжі вовчої сечі, а мнимий мертвий насправді був лише п'яний, мов чіп.

Тут жах родичів змінився на подив і сміх, а в тому селі відтоді кажуть: «Якщо тхнеш горілкою на сто гонів, не бійся вовків, вертаючись додому».

Розповідь викликала загальний сміх, а коли слухачі заспокоїлися, Тит Андрійович розповів далі:

— Цей надзвичайний випадок, однак, не заперечує тієї істини, що вовк лишається вовком, завжди небезпечним, кровожерливим і підступним хижаком. Знаєте старе народне прислів'я: «Як вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться». Пригода, що трапилась у селі Чановці, цілком його стверджує.

Село це лежить за сто кілометрів на північ від нашого районного міста Алдана на березі Лени, там, де тайга велетенським темно-зеленим язиком врізається між поля й луки.

Наш колгосп у той час освоював вівчарство. Чановський колгосп «Нове життя» славиться племінними вівцями. Гладкі череди худоби, стада свиней, отари овець випасались там на ситих луках. Вовки ходили навколо тих пасовиськ, як коти навколо сала. Іноді чабани стріляли по них дробом, але сірі розбійники не зважали на небезпеку. Вони трималися поблизу отар, вичікуючи, поки якась вівця непомітно відіб'ється і зайде в глиб тайги, а там на неї давно вже чатують грізні ікла та зажерливі язики.

Сторожові собаки вівчарів сумлінно виконували свою службу, але хитрих і підступних хижаків було багато, і собаки не могли з ними впоратися.

Нарешті голові колгоспу пощастило придбати знаменитого пса Бурана, батьками якого були вовк й чистокровна алтайська вівчарка. Про не свідчив і вигляд собаки — Буран був викапаний вовк. Він мав точнісінько такі, як у вовка, широко поставлені світлі, заокруглені на кінчиках вуха, але був сильніший від самого великого вовка. Проте, незважаючи на це, пес не справляв враження хижака — в нього були м'які обриси тіла і приємний вираз морди.

Придбавши такого чудового пса, колгоспні чабани позбулися будь-яких клопотів з вовками.

Отари тепер спокійно випасалися на луках; сірі розбишаки їм більше не загрожували, хоч ніхто й не знав до ладу, як це Буранові вдалося так розправитися з вовками, що від тих навіть сліду не лишилося.

На пасовищі пес поводився цілком самостійно: він безупинно оббігав отару й не дозволяв жодній вівці відокремлюватися від решти. Пустотливих ягнят Буран обережно підштовхував мордою і, гавкаючи, застерігав, щоб вони не відходили далеко від отари. Старих овець і норовистих баранів він карав за неслухняність легкими укусами та сердитим гарчанням, а двох інших сторожових собак, Буран не спускав з очей і безжалісно розправлявся з ними навіть за найменший прояв лінощів або неслухняності.

Слава про Бурана швидко поширилась по всьому краю, а на обласній виставці службових і мисливських собак його визнали кінологічною рідкістю і відзначили золотою медаллю. Відтоді чабани з інших колгоспів почали привозити в Чановку до славнозвісного Бурана своїх самок-вівчарок, щоб розвести знаменитих собак. Старий Сидорович, старший чабан колгоспу, надзвичайно пишався своїм чотириногим помічником і запевняв, що Буран неймовірно розумний і що він, Сидорович, навіть не здивувався б, якби цей пес навчився розмовляти. Про цього собаку розповідали найрізноманітніші історії, твердили навіть, що Буран уранці сам відчиняє двері будинку, потім ворота кошари, за допомогою двох інших собак виганяє овець і лише потім біжить до господаря, який у цей час спокійнісінько снідає, і особливим гавканням доповідає старшому чабанові, що овець можна гнати на пасовисько.

А навесні Буран вчинив справді геройський подвиг. Ризикуючи життям, він урятував чотирьох ягнят, які мало не потонули під час розливу Лени. Бурхливі води ріки підмили берег, на якому стояли ягнята, й понесли їх у стрімкому потоці. Буран сам стрибнув у ріку й почав щодуху гребти, бо потік миттю підхопив його й поніс на середину широкого річища. Напружуючи всі сили, пес підплив до першого ягнятка, схопив його і, тримаючи в зубах, виніс на берег. Навіть не струсивши воду з своєї густої шерсті, пес кинувся бігти вздовж берега, щоб ближче було до другого ягнятка, якого швидко зносила течія. Берег на тому місці був високий, та собака не вагаючись знову скочив у воду. В ту ж мить він потрапив у вир, де опинилось і ягнятко; тільки завдяки неймовірному напруженню всіх сил Буран врятував і цього малюка. Третє ягня зачепилось у вітах дерева, яке десь вирвали нищівні води й тепер несли за собою. Дерево весь час крутилося, а разом з ним оберталось і ягня, то занурюючись під воду, то знову разом з вітами виринаючи на поверхню.

Виринаючи з води, ягнятко намагалося плисти, проте віти заважали йому, і малятко втрачало останні сили. Не встигало воно жалібно бекнути, як наступний оберт дерева знову стягував його під воду. Це не минуло й Бурана. Пес опинився під водою, а коли знову виринув на поверхню, в зубах у нього було ягня. Собака виконав під водою справжню водолазну роботу і з третім потерпілим щасливо доплив до берега. Тут на нього чекали чабани, що схвильовано спостерігали це надзвичайно зворушливе видовище. Сидорович обняв собаку за шию і, певно, розцілував би його, якби інші два чабани не послали Бурана врятувати й четверте ягнятко. Буран не примусив себе просити, вирвався з обіймів старшого чабана, уникнувши таким чином дальших пестощів, і помчав уздовж берега наздогін четвертому потопаючому.

Ягнятко вже ледве трималося на воді і, перш ніж Буран устиг доплисти до нього, зникло в каламутному потоці. Рятівник якусь мить нерішуче плавав навколо, потім і сам занурився у воду. Чабани безпорадно стояли на березі, а Сидорович мало не плакав, бо він був певен, що сильний вир затягнув його незамінимого собаку в глиб Лени, звідки вже немає рятунку.

Важко висловити подив усіх трьох чабанів, коли Буран, якою вони вже почали було оплакувати, раптом виринув далеченько від попереднього місця, тримаючи в пащі напівживе ягня. Радості пастухів не було меж. Ще трохи, і вони пустилися б у танок.

Коли чотириногий рятівник підплив з ягнятком до берега, всі троє схопили його в обійми і мало не на руках віднесли Бурана додому.

Ягнята були ледве живі. Останнє взагалі лежало нерухомо, і його довелося разом з трьома іншими перенести в будинок Сидоровича. Там малюкам зробили штучне дихання, розтерли їх рушником і знову повернули до життя.

Згодом ягнят поклали на теплому припічку. Буран стрибнув до них і почав облизувати їм мордочки. Так він, напевно, проявляв батьківське піклування про своїх вихованців. Зрозуміло, що після такого відважного вчинку всі колгоспники вважали Бурана найкращим з усіх собак, які будь-коли стерегли овець. Голова колгоспу написав про цю пригоду до редакції обласної газети, і через кілька днів у Чановку приїхав репортер, щоб з'ясувати подробиці. Спочатку він вислухав розповіді всіх чабанів, а потім сфотографував Миколу Сидоровича з Бураном і Бурана з ягнятками.

Репортер, мабуть, був у захваті від Бурана, бо не пошкодував пишномовних слів і під заголовком «Самовідданий страж» описав у газеті цю історію так гарно й цікаво, що всі тільки й говорили про Бурана.

Тут я хочу звернути вашу увагу на те, як деякі собаки можуть зрозуміти ситуацію. Буран, очевидно, помітив, що люди ставляться до нього з особливою увагою, і раптом змінив свою поведінку. На настирливі намагання людей нав'язати йому свої ніжності Буран відвертав голову, а коли такої демонстративної зневаги не вистачало, він вищиряв ікла й гарчав. Але до чабанів його ставлення не змінилося, а найбільше любив він Сидоровича; та й старий чабан ні на мить не розлучався з своїм чотириногим помічником. У селищі жартували, що, напевно, Сидорович прочитав своєму псу хвалебну статтю з газети й показав йому опубліковані фотографії, і тому, видно, Буран так запишався. Проте всі в Чановці сходилися на одній думці, що навряд чи знайдеться десь поблизу собака, який зміг би змагатися з Бураном у вірності й відвазі.

У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.

Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.

Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними — жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.

Проте ця думка незабаром відпала — наступної ночі напад повторився за таких же обставин, як і напередодні. Двох ягнят було задушено, а стадо і дуже пильна вівчарка навіть не здійняли тривоги. Цей загадковий випадок обговорили на засіданні правління колгоспу. Колгоспники ухвалили попросити сусідів з Чановки, щоб ті позичили їм на якийсь час свого знаменитого сторожа овець — Бурана.

Однак чановці не задовольнили просьби сусідів, боячись, що бродячий вовк знайде дорогу й до них, крім того, вони не хотіли лишати свою отару без розумного сторожа.

Тому сусідам чановців нічого не лишалося, як організувати регулярне нічне вартування. Цю справу взяли на себе місцеві мисливці. Вони запевняли, що за всяку ціну доберуться до шкури сірого розбійника. Мисливці влаштували біля кошари добре замасковану засаду й чергували там цілими ночами, чатуючи на зухвалого хижака.

Проте хижак примусив довго чекати себе. Минуло кілька ночей, і ніхто не порушив спокою отари. Але через дві ночі після того, як засаду зняли, таємничий розбійник знову проник туди, задушив двох ягнят, насмоктався теплої крові й безслідно зник.

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака — величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима — вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, — промовив колгоспний коваль, — адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»

Дехто не погодився з ним, дехто сміявся, але, кінець кінцем, два колгоспники й коваль вирішили відвідати своїх сусідів.

Старий Сидорович мовчки вислухав тяжке обвинувачення, яке пред'явили пізні відвідувачі, а коли вони скінчили, чабан сміючись підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати, де спала його дочка Зоя. Мовчки показав він непрошеним гостям на підлогу, щоб вони пересвідчилися в безглуздості своєї підозри.

Перед Зоїною постіллю спокійно лежав Буран. Побачивши людей, він голосно позіхнув, наче в посмішці, розтягнув свою пащу й привітно постукав хвостом по підлозі. Сидорович зачинив двері, трохи насупив чоло й переконливо промовив:

— Як тільки собака потрапив до нас, він з першого ж дня спить у кімнаті дочки. А кошару стережуть інші пси. Ваша підозра просто смішна, і я взагалі не хочу про це говорити…

Тепер і сусіди це бачили навіч. Вони згадали, з якою любов'ю та самовідданістю піклувався Буран про свою отару, і зрозуміли, що погарячилися. Зніяковіло потупцювавшись у кімнаті, вони вибачились і пішли.

Сидорович був так схвильований цими нежданими відвідинами, що цілу ніч не міг заснути.

Вранці він з обуренням розповів своїй дочці, як оті липові мисливці з сусіднього села наважилися звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і, попестивши Бурана, поспішила до колгоспної контори, де вона працювала.

Проте робота падала в неї з рук, і дівчина весь час думала про дивний випадок. Як сусідам могло спасти на думку, що Буран душить овець? Адже він цілу ніч спить біля її ліжка…

Раптом у Зоїній пам'яті спливла згадка про одну з минулих ночей, коли їй у півсні здалося, наче хтось відчиняє вікно, яке вона лишила напіввідчиненим. Зоя тоді напружила зір, та все одно нічого не побачила в пітьмі. Вона простягла руку, щоб погладити Бурана, який звичайно спав біля її ліжка, але рука потрапила в порожнечу. Мабуть, пес лежав у кутку на килимку.

В нічній тиші навіть дзижчання мухи лунає голосно, а в кімнату до Зої долинав тільки ледь чутний шелест квітів на підвіконні, якими бавився нічний вітерець. Згодом Зоя заспокоїлася, зарилася головою в подушки і заснула.

Дивна була та ніч. Зненацька дівчина прокинулася знову, бо їй здалося, що стиха скрипнуло вікно, потім пролунав приглушений звук, ніби хтось стрибнув або впав, і нарешті в кімнаті почулися тихі, обережні кроки.

Якусь мить дівчина не знала, чи це їй сниться, чи насправді хтось вліз у кімнату. З переляку вона широко розплющила очі. Потім рвучко обернулася й простягла в темряву руку. Її рука занурилася у густу шерсть собаки, що, як завжди, лежав біля ліжка.

Тільки тоді Зоя прокинулась остаточно і засміялася.

Цікаво, хто б це наважився пробратись у кімнату, де лежить такий вірний сторож. Та Буран роздер би непрошеного гостя на шматки!

Проте, коли дівчина тепер згадала все це, в голову їй закрався сумнів й почав гризти пам'ять, викликаючи страшні думки. Що коли вона спала під одною стріхою з кровожерливим хижаком? Але Зоя струснула головою й так голосно засміялася з цієї абсурдної думки, що бухгалтер одірвався від роботи й здивовано глянув на неї. Коли ж дівчина розповіла йому, про що йдеться, бухгалтер насупив брови.

— Дурниці, — вигукнув він. — Нашийник, кажуть? Уночі, при тьмяному світлі місяця, може здатися, що не один вовк носить нашийник. Але то всього лише світле пасмо шерсті на гриві старих вовків, яке справжній мисливець відрізнить од нашийника з першого ж погляду. А ті халтурники, мабуть, зроду не бачили старого вовка і верзуть щось про нашийник…

Ввечері Зоя розповіла батькові, як бухгалтер висловився про сусідів, і Сидорович, почувши це, сміявся до сліз.

— Ходи сюди, вовче, — гукнув він на Бурана, — як побачиш Дурманова, отого дурного півня з сусіднього села, який називає себе мисливцем, то хапни його за стегно, йому так личить рушниця, як комару чоботи!

Буран, побачивши, що його хазяїн сміється, розпустувався й почав стрибати по кухні. Нарешті, намагаючись лизнути Сидоровича в обличчя, він так навально стрибнув на нього, що мало не скинув зі стільця.

— Та тебе тільки в цирк! У цирк! — вигукнула Зоя і обхопила собаку за шию.

Минуло кілька днів, і про цей випадок забули.

Якось у колгоспному клубі показували новий фільм, Зоя, повернувшись додому пізно ввечері, довго не могла заснути. Фільм справив на неї сильне враження. Вона лежала, задумливо дивлячись на стелю, де ледь помітно відбивалися візерунки віконниць, що купалися в холодному сяйві місяця.

Буран лежав на своєму місці біля ліжка і, здавалося, спав. Але раптом він підвівся, тихо підійшов до вікна, потім знову повернувся до постелі й став передніми лапами на спинку ліжка. Він вдивлявся в дівчину, і його погляд був зовсім не такий, як звичайно.

В очах собаки світився зеленавий відблиск, морда була оскирена, і в півтемряві блищали його великі зуби.

Зоя хотіла було гукнути на Бурана, але щось нашіптувало їй, щоб вона не рухалась і стежила далі за поведінкою собаки. З усього було видно, що він хотів пересвідчитись, чи спить дівчина, і на це в нього були, певно, свої причини. Пояснення не довелось довго чекати: собака опустив лапи з ліжка й пішов до вікна, яке було замкнене на клямку. Зоя очам своїм не повірила, коли побачила, як Буран затис у зубах засувку, відсунув її і відчинив вікно. Дівчина виразно почула легкий брязкіт зубів об метал, і цей звук був такий неприємний, що в Зої аж мурашки пробігли по спині. Пес одним стрибком зник у пітьмі.

Зоя якусь мить вагалася, потім скочила з ліжка й підбігла до вікна, щоб простежити за бродягою.

Але ніч уже поглинула Бурана. Над землею, що потонула в тиші, здалеку линув самотній тужливий крик сича. Могутні дерева стояли, наче шеренга занімілих велетнів. Зоя довго чекала біля вікна, сторожко вдивляючись у темряву, аж поки її не пройняв холод, що раптом повіяв з ріки. Дівчина хотіла було зачинити вікно, щоб покарати бродягу за нічну екскурсію. Хай спить там, де й інші собаки! Але вона любила Бурана, а тому тільки причинила вікно і знову лягла в ліжко.

Проте заснути Зоя не могла — вона марно намагалася знайти пояснення такої дивної поведінки свого улюбленця. Легкість, з якою пес відчинив вікно, показувала, що в цій справі він мав навик і досвід.

Буран був дуже спостережливий і, очевидно, навчився від батька та Зої, як відчиняти вікно. Що ж за цим ховається? І який хитрий цей добряк Буран: спочатку пересвідчився, чи Зоя спить.

Що ж примушує його відчиняти вікно, крастися з дому й бігати кудись? Може, він пішов на побачення до якоїсь сусідської собаки?

Думки дівчини порушив старий настінний годинник, який хрипко пробив другу годину й нагадав, що вже час спати. Проте Зоя вирішила дочекатися бродяги і як слід вилаяти його.

Час спливав, і, коли сон уже майже здолав дівчину, вона знову почула шум біля вікна. Дівчина побачила, як Буран вилазить на підвіконня — вікно було дуже високо, і тому пес не міг одним стрибком дістатися в кімнату. Видершись на підвіконня, Буран зупинився й прислухався.

В тиші кімнати чути було його голосне дихання, уриване коротким цмоканням, — це свідчило, що пес довго біг і неабияк захекався. Переконавшись, що в кімнаті спокійно, собака обережно скочив з вікна і вже збирався було лягти в кутку.

В цю мить Зоя швидко засвітила світло, підвелася й вигукнула:

«Де це ти був, га?!»

Спочатку Буран з переляку остовпів, але наступної ж миті отямився. Здавалося, що він раптом позбувся всіх рис собаки і в ньому прокинулась вовча кров. Може, в його мозку відчинилися потаємні дверцята, крізь які вирвались шаленство й лють вовка. З грізним гарчанням пес присів, напружився і кинувся на дівчину.

У Зої з переляку підломилися ноги, і саме це врятувало її, бо інакше оскаженілий звір затопив би їй ікла в шию. А так Буран не влучив у ціль і лише клацнув зубами в повітрі — це пролунало, наче брязкіт величезного замка.

Той звук застеріг дівчину, що перед нею не її вірний Буран, а небезпечний звір, у якому прокинулись інстинкти його прабатьків-вовків. Бурана не можна було пізнати. Очі в нього палали вогнем і ненавистю, паща була широко роззявлена, а з горлянки вихоплювалося люте гарчання.

Зоя не кричала — жах здавив їй горло. Водночас це викриття хижака падало дівчині сміливості й злості, і Буран навіть і незчувся, як Зоя сильно вдарила його чоботом по морді. Пес заричав і відскочив, а Зоя, скориставшись цим, швидко висунула шухляду буфета й схопила ніж. Гострий ніж, яким дівчина завжди краяла хліб. Тепер він став її зброєю. Все це тривало лише кілька секунд, але й цього часу вистачило, щоб Буран отямився й знову кинувся на дівчину. Зоя встигла трохи відхилитися, і вовчі зуби вп'ялися їй в плече. Від болю Зоя скрикнула, проте зберегла самовладання й блискавичним рухом ударила нападника ножем. Собака загарчав, знову кинувся на дівчину й вагою свого тіла повалив її на землю. Ніж випав з рук Зої, і обеззброєна дівчина гарячково вчепилася пальцями в шерсть кровожерливої тварюки, відчайдушно гукаючи на поміч і захищаючись, як тільки могла.

Гарчання пса і крик Зої розбудили батька, але він зразу не міг добрати, що скоїлось. Почувши крик дочки, Сидорович схопився з постелі, перекинув у темряві стілець; щось задзвеніло на столі. Старик скочив до дверей і швидко відчинив їх.

У першу мить він прикипів від подиву до місця, тому що не впізнав свого пса, який зовсім змінився від люті. Та відчайдушний крик Зої привів старика до пам'яті. Мертвою хваткою схопив він розлютованого звіра за ноги. Проте старик не врахував спритності й підступності пса. Буран вигнувся, мов стальна пружина, і так міцно вкусив Сидоровича в плече, що той застогнав від болю і трохи послабив затиск. Опинившись на землі, собака одразу ж напружився до нового стрибка, намагаючись затопити зуби в шию свого хазяїна. Та цей стрибок був уже не такий сильний, як раніше, бо Зоя поранила Буранові стегно, і Сидоровичу вдалося ударом кулака відбити нападника, схопити його й щосили шпурнути на скриню, яка стояла в кутку кімнати. Проте це не допомогло. Буран протяжно завив, беркицьнувся на землю і, клацаючи зубами, спробував кусатись. Сидорович роздивився по кімнаті. Погляд упав на рушницю, що завжди заряджена висіла на стіні. Ця трохи небезпечна звичка збереглася в старого чабана з часів, коли вовки взимку блукали навколо самісіньких домівок і винюхували овець. І ось тепер вона стала старому в пригоді.

Не вагаючись зірвав він рушницю з стіни, відвів курок, націлився й натис на спусковий крючок. Громовий удар розлігся в кімнаті, й сніп смертоносного дробу пробив череп підлої тварюки.

— Звідки тут узявся вовк? — ледве видавив з себе схвильований і задиханий Сидорович. Та Зоя не відповіла. Вона лежала на підлозі, і пережитий жах стискав їй горло. Тільки сльози струміли по обличчю, дівчина безупинно схлипувала.

Сидорович підняв її, поклав на ліжко й заспокоював, як тільки міг. Зоя помалу опритомніла.

Почувши, що сталося, старик був приголомшений: він вважав, що забив справжнього вовка. Тепер, опустивши руки, Сидорович пригнічено сидів на ліжку своєї дочки. В кімнаті пахло порохом, і гнітючу тишу порушував лише старий годинник, який з хрипким стукотом відмірював час.

Нарешті Сидорович підвівся, нерішуче підійшов до мертвого пса. Якийсь час він стояв нерухомо, потім нахилився й тремтячою рукою розстебнув пряжку нашийника, жовті кнопки якого блищали на закривавленій шиї мертвого Бурана. Старик відчинив скриню і, навіть не стерши слідів крові, поклав нашийник у відділення, де зберігав свої найцінніші речі.

— Тату, татусю, — озвалася Зоя. — Не побивайся так, адже Буран нас зрадив!

Сидорович махнув рукою й витер мокрі очі. Потім повернувся і, вже виходячи з кімнати, кинув:

— Ти, дочко, цього не зрозумієш…

Тієї ж ночі викопав старий чабан колгоспу в саду під старим горіхом яму для Бурана і, коли кидав на тіло пса першу лопату глини, плакав, мов дитина. Він оплакував свого загубленого помічника, свого чотириногого друга, в жилах якого текла кров вовків, що пробуджувала в ньому інстинкти, сильніші за слухняність і відданість людині.

Що ще вам сказати?

Хіба те, що ця історія належить до загадок, які важко пояснити. Буран жив фактично подвійним життям, що вимагало від нього, до певної міри, «інтелігентності», хитрості, зухвальства й лицемірства. Крім того, цей гібрид собаки й вовка мусив виявляти багато самовідданості й винахідливості.

Буран сам навчився відмикати віконну засувку, щоб вибратися вночі з кімнати, отже, його здібності переходили межі того, що іноді називають «інстинктом», а іноді — «спадковими якостями».

Цікаво й те, що справжні вовки поважали Бурана і, очевидно, вважали його за свого — адже вони звільнили йому ловище навколо колгоспу, в якому раніше розбійничали самі.

Тит Андрійович помовчав трохи і згодом додав:

— Мушу признатися, що багато чого в цій історії я вважаю трохи перебільшеним. Проте голова колгоспу і агроном цілком підтвердили правдивість цих подій. Вони покликали Зою, що аж посмутнішала, коли я почав розпитувати проБурана. Але згодом дівчина розговорилася і описала все так переконливо, що в мене зникли будь-які сумніви.

Ввечері ми стояли перед будинком Сидоровича й чекали, поки він повернеться з пасовища. То був кремезний старик, привітний і не скупий на слова. Він теж розповідав про знаменитого пса з гіркотою і хвилюванням — видно було, що ще й тепер, майже рік по тому, він ніяк не міг примиритися з його втратою.

Тит Андрійович закінчив свою розповідь, і в кімнаті запала тиша. Та й не дивно. Це була справді найдивніша пригода, яку тільки пам'ятав хто-небудь у цих краях. Олег сидів тихо й смирно, потирав підборіддя й час від часу позирав на мене. Чекав, видно, що я скажу. Я признався не криючись, що під час розповіді Тита Андрійовича в мене іноді мороз пробігав по спині.

Не завадить, певно, ще дещо додати про вовків — про справжніх. У нас, у Чехословаччині, де вовки не водяться, люди навіть не уявляють, якої шкоди завдають ці звірі народному господарству там, де їх багато. В неозорих степах, горах, лісах та па полях Радянського Союзу цих хижаків завжди було багато, хоч їх повсякчасно винищували.

Під час Великої Вітчизняної війни радянський народ кинув усі свої сили на боротьбу проти німецьких фашистів, і не дивно, що саме тоді вовки дуже розплодилися. Сотні тисяч мисливців було мобілізовано в армію, а всі сили тилу були спрямовані насамперед на забезпечення потреб фронту. Для вовків настало безтурботне життя, і тільки після війни, коли мисливці знову перемінили автомати, кулемети та гармати на мисливську зброю, боротьба проти вовків відновилася.

Вовки живуть, головним чином, у тих місцевостях, де є худоба — коні, свині, вівці. Але трапляються вони і в тундрі, де нападають здебільшого на північних оленів; зустрічаються вовки і в Арктиці. Тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року на острові Врангеля було спіймано дев'ять вовків; ці небезпечні бродяги дісталися туди двохсоткілометровим шляхом через льодові поля й крижини. В горах вовки живуть і взимку, бо сніг там твердий, а подекуди його взагалі здуває вітер, і це дає змогу сірим хижакам успішно переслідувати муфлонів, козерогів, сарн, оленів та іншу дичину.

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім'я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.

На відміну від собак, у всіх вовків на задніх лапах коротка шерсть. Довга шерсть обтяжувала б їх узимку, бо сніг, у якому хижакам доводиться пересуватися, примерзав би до неї і заважав би бігати.

Але, як не дивно, трапляються люди, що захищають вовків, вдаючись до різних досить сумнівних доводів. Передусім вони посилаються на те, що багато тисячоліть тому вовк зробив людству велику послугу — він, мовляв, був прабатьком багатьох порід мисливських, службових і сторожових собак. Далі ці «заступники» твердять, що вовки здійснюють у природі так званий «природний добір» — винищують слабких і хворих тварин, залишаючи на плем'я тільки сильні та витривалі екземпляри, з якими вони не можуть так легко впоратись.

Проте розумні люди дотримуються іншої думки і відповідають на це: дякуємо вовкові за собаку, але хижаки нам не потрібні. Добір слабких та хворих звірів здійснюють мисливці, а не вовки, які часто знищують і вагітних самиць, і молодняк. Під час ожеледі вовки знищують кожного звіра, який тільки потрапить до їхніх пазурів, від сарни і до лося, не цікавлячись їхнім станом здоров'я й витривалістю.

Захист вовків був би надто дорогою втіхою для колгоспів та державних господарств, які розвивають тваринництво. Будь-яка сентиментальність щодо вовків шкідлива.

За даними, які я чув од мисливців, у Радянському Союзі щорічно винищують п'ятдесят — п'ятдесят п'ять процентів фактичної кількості вовків. Проте їх число, незважаючи на це, лишається таким, що боротьба проти вовків — завжди дуже актуальна справа.

Навесні, коли прокидається природа і після кількох місяців білої тиші всюди лунають радісні голоси птахів, багато хто ввечері за селом прискорює ходу, коли з лісу долине вовче виття. Вовк-батько виє басом, вовчиця-мати — тенором, а вовченята скавулять або підвивають гавкаючи. Цей дивний концерт означає, що вся сім'я вийшла на полювання і тато з матір'ю навчають багатообіцяюче потомство нападати на свою жертву й душити її. Спочатку вони полюють поблизу лігва, згодом віддаляються дедалі більше і нарешті вже не повертаються до своєї нори. Старі вовки йдуть своїм шляхом, а до молодих приєднуються вовчата сім'ї минулого року. Влітку ці вовчата жили вже цілком самостійно — вони багато чого навчилися, і тепер молода зграя починає кочувати. Чужих вовків вони вважають за непроханих гостей, і тим дорого обійшлася б спроба познайомитися з молодою зграєю ближче. Тому-то чужі вовки й намагаються уникнути зустрічі з тими семи-або десятичленними зграями молодих войовничих зухвальців, які кожної миті ладні розпочати люту бійку навіть з старим вовком, якщо тільки той заступить їм дорогу.

Влітку вовки жирують, та коли випадає сніг і стада рогатої худоби — овець, коней і свиней переселяються до закритих приміщень, вовки розширюють межі району своїх ловищ до п'ятдесяти і більше кілометрів.

У глибокому снігу вовкам важко бігати. Тому вони ходять звичайно один за одним, ступаючи по слідах переднього вовка. В півтемряві, коли забарвлення вовчих шуб майже зливається з оточенням, вони виходять на розбій, вештаючись по шляхах між селами.

«Взимку вовка годують ноги», — говорить старе російське прислів'я, і це справді відповідає дійсності. Довгими зимовими ночами вовкові доводиться долати багато кілометрів, перш ніж він уполює якогось роззяву-собаку або пробереться в кошару. Коли-не-коли пощастить зграї схопити й задушити лося і навіть обережного дикого кабана. А іноді вовк цілісіньку ніч пробігає, так і не вполювавши нічого, і голодний залягає в снігу серед глибокого лісу. Перш ніж вмоститися, він довго крутиться на одному місці, щоб витоптати собі глибше лігво.

Цю звичку успадкували від своїх прабатьків-вовків і собаки, — смішно дивитися, коли собака довго й безцільно крутиться по паркетній підлозі або на килимку, перш ніж укладеться. Сон сірих розбійників чутливий — кожну мить вони то нашорошують, то опускають вуха. Чим дужчий мороз, тим чутливіший у них сон.

Викликає подив наполегливість і витривалість цього хижака. Взимку вовк легко, навіть не знесилившись, витримує тижневий піст, та коли йому пощастить злапати багату здобич, він одразу з'їдає двадцять — двадцять п'ять кілограмів м'яса — нажереться про запас і прагне якнайшвидше залягти. В таких випадках вовк поводиться дуже обережно. Кілька разів обійде він своє сховище, уважно принюхається і, лише пересвідчившись, що повітря чисте, зігнеться калачиком і прикриє морду кінчиком хвоста. Я мав нагоду спостерігати кілька разів, як організовано вовки полювали взимку на зайців та іншу дичину. Частина зграї виганяє зайця на якусь поляну, де вже на нього чатують інші. Ясними зимовими ночами вовки полюють на зайців на полях, і лихо вухатому, якщо вовки поженуться за ним. Здебільшого в такому разі доля зайця вирішена.

У січні та лютому починаються вовчі весілля, навколо вовчиць збираються самці, між якими відбуваються жорстокі бої. Переможець немилосердно роздирає слабкішого противника, якому вже не під силу рятуватися втечею. Іноді здійснити цю екзекуцію допомагає йому обрана вовчиця. Через шістдесят — шістдесят три дні після парування вовчиця приводить п'ять-вісім сліпих і глухих вовченят. Вуха малят зарослі особливою шкірою, яка відпадає лише через вісім-десять днів, тоді, коли звірята починають бачити. Протягом трьох тижнів вовк сам годує нащадків та дбайливу матір, яка тільки на четвертому тижні виходить із лігва, залишаючи вовченят на самоті.

Про виховання піклується мати, і батько цілком їй підкоряється. Часто буває досить одного лише суворого погляду вовчиці, щоб глава «сімейства» покірливо відійшов і ліг на своє місце. Батьки старанно піклуються про дітей; вовченята швидко ростуть і вже невдовзі беруть участь у походах старших вовків. Середній вік вовка — п'ятнадцять-двадцять років. Деякі вовки досягають чималих розмірів — на Алтаї в тисяча дев'ятсот сорок другому році спіймали вовка, який важив сімдесят два кілограми.

Вовк — не тільки м'ясоїдна тварина. Він їсть усе що завгодно, і часто-густо завдає шкоди навіть баштанам, де ростуть кавуни та дині; трапляється, що вовк, ставши на задні лапи, обгризає нижні гілки фруктових дерев, а іноді викопує картоплю або буряки. Спостерігаючи приручених вовків, починаєш розуміти, що саме з цих тварин, змінивши умови їх життя, пощастило за допомогою штучного добору і гібридизації вивести різноманітні породи собак.

Деякі успадковані якості вовків збереглися в собак і досі, і за це їм частенько перепадає на горіхи. Згадайте хоча б звичку, яка, на перший погляд, здається нам огидною: пристойний пес, наприклад, чисто вимитий фокстер'єр або бульдог, починає раптом качатися по смітнику або на якомусь падлі… Цю звичку собаки успадкували від вовків. Старий вовк, знайшовши якесь падло, качається на ньому і так «напахує» своє тіло, щоб вовченята згодом по цьому запаху змогли відшукати ласий шматок.

Схрещування вовків та собак проводять і тепер, щоправда, здебільшого з дослідною метою, і результати цих дослідів, як свідчить історія вівчарки Бурана, бувають іноді дуже несподівані.

Часто під час своїх мандрів вовки раптом сідають на землю і починають вити. Дехто твердить, що звірі виють з голоду. Але чому ж вони виють тільки в присмерк і вночі, а не вдень, коли вони насправді голодні? Згадаймо, що й ситі собаки виють. Твердження, що собаки й вовки виють на місяць, не витримує критики, бо й темної ночі лунають тужливі голоси чотириногих горе-співаків, переходячи в найрізноманітніші високі тони.

Вовчі пісні викликають тугу, і коли туманного осіннього вечора озвуться протяжні голоси звірів, а місяць, наче жовте око сови, боязко визирне з-за хмар, у людини аж мороз поза спиною піде і рука мимоволі міцніше стисне рушницю.

То йдуть вовки, скликаючи своїх братів на полювання.

Було вже далеко запівніч, коли ми розійшлися. Я познайомився з дуже цікавими людьми, з яких найбільше сподобався мені старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Розповідали, що він багато років прожив сам у глибокій тайзі і зазнав там надзвичайних пригод. Прощаючись, Орлов запросив мене на завтра до себе, і я з радістю прийняв запрошення.

Вкладаючись спати, я виглянув з вікна. Зовсім близько шуміла ріка, а з тайги долинала тиха пісня, яку співав у могутніх кронах дерев нічний вітерець. Передо мною простяглася неосяжна, безмежна тайга, повита пітьмою, а з імли над річкою виникали невиразні примарні фігури, які безупинно линули над зеленим морем дерев. Гукання й протяглий крик пугачів лунав, паче пересторога тим, хто не належить до челяді володарки темряви.

Вранці мене розбудив чийсь голос. То був Олег, який встав ще вдосвіта, бо на світанні пілот разом з місцевим «чарівним стрільцем» вилетів до Алдана, і геолог проводжав його до старту. Провести літак прийшло також багато жителів Вертловки — не часто ж траплялося, щоб хто-небудь з мисливців у цьому глухому селищі міг скористатися таким засобом транспорту, як літак.

Я швидко одягнувся й збіг униз. Після сніданку ми оглянули всю садибу нашого господаря, потім пішли відвідати старого мисливця Орлова.

Старик мешкав у новому будинку, спорудженому після Жовтневої революції, — раніше він жив у глибокій тайзі. Господарство вела його внучка Тамара, чорноока красуня в розквіті літ.

Дівчина зустріла нас такою привітною посмішкою, що ми одразу ж відчули себе в цьому домі справді бажаними гостями.

Родіонович пригостив нас по-своєму. На столі з'явилися копчена риба, сибірський лосось, або таймень, і копчені дикі качки. Горілка була забарвлена в зелений колір кількома стеблинками трави, що лежали в пляшці. Дід запевняв, що то справжнє ведмеже коріння.

— Серед ведмедів трапляються гурмани, — пояснював він, — і вони шукають оцю траву з гідною подиву наполегливістю. І якщо знайдуть, то надовго розташовуються поблизу.

Ми засміялися, проте Родіонович лишився серйозним і пояснював далі, що ведмеді, мабуть, лікуються тією травою, зокрема при розладі шлунку, про що свідчить послід, залишений ведмедями на полях, де росте трава.

Ми засміялися ще дужче — адже ні я, ні Олег зовсім не відчували потреби регулювати своє травлення. Дід стримав нас, пояснивши, що кілька таких травинок у пляшці роблять горілку не тільки приємним напоєм, а й ліками проти всіх недуг і додав:

— От побачите, ведмеді знають, що корисне, я пересвідчився в цьому. Моя горілка — справжній еліксир. За ваше здоров'я!

Ми випили ведмежої горілки, дуже приємної на смак, і погодилися з Родіоновичем, що ведмеді справді розуміються де в чому, що добре і для людей.

Ще раз добре поснідавши, ми розговорилися, і розмова, над усі мої сподівання, йшла саме про те, що особливо цікавило мене, — про соболів.

— Наші золоті звірятка соболі справді-таки терті калачі, — розповідав Петро Андрійович.

— То правда, — підтвердив Родіонович, — до того ще й жадібні та кровожерні. Добре, що, як кажуть, битливій корові бог роги не дає. Коли б соболь був завбільшки, ну, скажімо, з вівчарку — натерпілися б ми лиха. Страшно було б навіть увійти у тайгу. Він би кидався на людину, роздирав і душив оленів, козуль, іншу дичину й висмоктував кров із своїх жертв. Словом, убивав би кожного зустрічного. То був би найстрашніший хижак у світі. Досить уже й того, що він витворяє тепер. Там, де водяться соблі, білкам, полівкам та іншим дрібним звіряткам не солодко живеться. Він небезпечний і для пернатих. Тихо, як тінь, повзе або дряпається соболь по гілках і зненацька стрибає з високого дерева на нижче, де сидить собі спокійнісінько глухар, рябчик або тетерюк. Тут і кінець птахові. Та й зайцям від нього непереливки, особливо взимку, коли соболь легко «читає» їх найзаплутаніші сліди. А сам соболь дуже спритно замітає свої сліди. Певно, знає, що його шкурка ціниться дорожче, ніж справжнє золото… так, так, вона дорожча від золота!

— Хитра тварина, — озвався Олег. — Тому… він мене й цікавить.

— Живе золото вабить більше, ніж справжнє, але по-побігай за ним. Ноги собі відходиш, — засміявся Петро Андрійович.

— Вони в мене міцні. Тільки б дістатися туди… сто тридцять п'ять — шістдесят один…

— Про що це ви? — вихопилося в мене.

Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.

— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?

— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.

Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:

— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім'ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?

Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:

— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов'язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…

Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.

З нею було пов'язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…

Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.

Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….

Розділ II ТІНІ ПРЕДКОВІЧНИХ ЛІСІВ

Це сталося тисяча вісімсот дев'яносто шостого року.

У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом'якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.

Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.

— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.

— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.

— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?

— До сарни, тітонько, до лані.

— Гляньте-но на нього! І ти гадаєш, що вона сама прискаче й почне крутитися навколо тебе? Еге ж бо! Як би не трапилось навпаки!

— Не лякайте мене, тітонько… а то я, кінець кінцем, почну боятися жінок.

— Ти диви який! Полює на ведмедів і леопардів, а жінок боїться. Оце так герой!

А герой лишився таки неодружений.

Настала весна, на осонні вже пробивалася подекуди молода трава. Бруньки на деревах сповнювали повітря пряним ароматом, що змішувався з випарами землі й пахощами гниючого листя.

Летіли вальдшнепи.

Родіон Орлов так захопився красою весняного вечора, що проґавив перших вальдшнепів, які з'явилися над лісом. Та він і не шкодував. Не хотілося порушувати тишу оглушливим пострілом. Проте на обрії знову з'явилися довгодзьобі птахи, і один з них пролетів так близько, що Орлов не втримався й вистрелив. Птах беркицьнувся в повітрі і впав на землю. У величній тиші тайги покотилася лупа від пострілу. Здавалося, що природа, стрепенувшись, сторожко прислухається до того гуркоту, і тільки мала гомінлива річка шуміла спокійно, ніби нічого й не сталося.

Вальдшнепи пролетіли. Тайгу облягла ніч. Стало холодно. Мисливець швидко назбирав дров, і за мить на невеличкій галявинці весело запалало вогнище, освітлюючи навколишні берези. В маленькому котелку закипів чай, мисливець дістав кілька сухарів і шматок копченого ведмежого окорока — от і вся вечеря.

В гущавині бекнула козуля, десь на сусідній сопці їй відповіла інша. Здалеку вже долинали тужливі голоси сов.

Орлов лаштувався спати. Він підкинув у вогонь дров і вмостився на своєму плащі. Раптом нічну тишу порушив протяглий крик болотної сови. Він лунав так чітко й голосно, наче сова сиділа десь поблизу. Але ж далеко навкруги не було жодного болота! Мисливець якусь мить напружено прислухався, а коли крик повторився, схопив рушницю й, пригнувшись, швидко відійшов од вогнища.

Він відчув небезпеку. Хоч крик звучав майже природно, проте гострий слух мисливця розпізнав, що той звук імітовано людиною. Така прикмета в нічній тайзі не віщує нічого доброго. Звичайно так перегукуються люди, для яких ніч сприятливіша за день. Волоцюги або навіть розбійники та просто всякий набрід — люди, з якими треба бути насторожі.

Мисливець зручно вмостився за вивернутим деревом і чекав, що буде далі. Незабаром у лісі затріщали гілки, і під чиїмись ногами зашелестіло сухе листя. З пітьми хащі виринула постать людини. Якусь миті, чоловік роздивлявся навколо, потім перейшов галявину й зупинився біля вогнища. Освітлений червоним сяйвом огню, цей чоловік здавався справжнім велетнем. Він обернувся на всі боки, скинув з плечей велику торбину й голосно гукнув:

— Гей, чоловіче, де ти? Вилазь, я не людожер.

Орлов спочатку вагався, та, зрештою, він усе ж вийшов із свого сховища й повернувся до вогню.

— А-а, мисливець. Навіть із Сигурської долини — а боїться людей. Я знаю тебе, хлопче. Кілька разів спостерігав, як ти ходиш тайгою. Полюєш на золотих звіряток. А мене ти жодного разу не помітив, еге ж?! Та й хто б міг мене помітити такого карлика, як я! Орлов вимушено засміявся, тому що «карлик» був на дві голови вищий за нього і принаймні вдвічі кремезніший. Шия велетня була, мов пень, — коротка, знизу, біля тулуба, ширша, наче вростала в плечі могутнім корінням.

— Не дивуйся, — посміхнувшись, вів далі велетень, — я знаю чудовий спосіб, як лишитися непомітним.

Потім з невимушеною безпосередністю він милостивим жестом, наче він був тут хазяїном, запросив Орлова сісти до вогнища.

— Ти, певно, вважаєш мене зухвальцем, — вів далі незнайомець, — та щоб ти знав, з яким добряком зараз розмовляєш, я розповім тобі рецепт. Добре запам'ятай його: коли буде повний місяць, ти вийдеш на перехрестя оленячих стежок, візьмеш у рот сім зерняток пороху і почнеш заклинати духа тайги. Потім розкусиш зернятка й виплюнеш їх на всі сторони світу. Зовсім немудра процедура.

Орлов засміявся, але в ту ж мить завмер — поблизу знову озвався крик болотної сови.

Незнайомий жартівник приклав до рота руку й загукав у відповідь. Він посерйознішав. Насупив брови й зосереджено ворушив щелепою, наче жував щось тверде. Потім голосно зітхнув і стиха промовив:

— Сюди прийдуть кілька людей, моїх друзів. Добре буде, коли й ти станеш моїм другом. Вони вимушені якийсь час перебути там, де не дме й не дощить. Ти трапився мені на путі саме вчас. Я хотів би, щоб вони оселилися в тебе. Ти не пошкодуєш.

Перш ніж Орлов встиг відповісти, незнайомець витяг з кишені кілька асигнацій.

Мисливець спохмурнів, з погордою глянув на велетня й сердито вигукнув:

— За кого ти мене вважаєш? Коли ти хочеш купити дружбу, то пошукай собі когось іншого. Може, він за кілька карбованців укладе з тобою угоду, наче з тим чортом, якого ти заклинаєш сьома зернятками пороху!

Орлов підвівся й зібрався було йти.

Силач поклав руку на плече Орлову. Незнайомець стояв нерухомо, трошки схиливши голову й шию, наче згинаючись під важким тягарем. Поза й вираз обличчя цієї людини так явно виявляли його збентеження, що Орлов спинився й чекав, що той скаже.

— Я не хотів тебе образити, і справа тут не в якійсь там чортівні. На одного впливає багатство, на іншого добре слово. Сідай, поговоримо.

Орлов якусь мить вагався, проте сів до вогню.

— Я фельдшер адміністративного округу Микола Микитович Бобров. Я веду з собою кілька виснажених пацієнтів. Вони знесилились під час довгої подорожі й конче потребують відпочинку. До найближчого селища вони вже не дійшли б.

Орлов дивився недовірливо, адже було зовсім незрозуміло, чому це фельдшер тягся з хворими по тайзі пішки, коли він міг би скористатися кінним транспортом.

— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…

Орлов тихо свиснув.

— Утікачі?

— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.

— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.

— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.

— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.

— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного. Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?

— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?

Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.

Вони рухались помалу, широко переставляючи ноги й спираючись на палиці. З першого погляду було видно, що всі три вкрай виснажені й ледве тримаються на ногах.

— Ось вони, мисливцю. Тепер скажи мені, як буде з пристановищем?

Орлов мовчки спостерігав, як ці кволі люди допомагали один одному, сідаючи біля вогнища.

Один з них спробував посміхнутися й пояснив:

— Ноги вже відмовляються нам служити — стали товсті, наче стовпи…

Потім він відгорнув штанини й почав розтирати рукою спотворені ноги. Вони були страшенно набряклі, темно-червоні, вкриті коричневими плямами.

— Найважча стадія цинги, — пояснив фельдшер, — з ознаками слонової хвороби. Бачите ці слонячі ноги? Це результати мук на царській каторзі. Тяжка праця в шахті й недостатнє харчування. Судини втрачають пружність, не витримують кров'яного тиску й лопаються. Спочатку тонкі судини на губах, а згодом і великі, головним чином, на ногах. Потім кров розливається під шкірою і утворює синяки та набряки. Хай їм чорт, цим царським тварюкам! До якого страшного стану призводять вони людей!

Орлов понад усе любив волю, і, очевидно, саме тому він оселився в глибокій тайзі, куди лише зрідка приїздила якась адміністративна особа, і то лише для того, щоб нагадати жителям тайги про суворість і немилосердність царського самодержавства.

Мисливець більше не вагався, йому вже не потрібні були пояснення, і, коли один з утікачів спитав у фельдшера, куди вони направляються, замість фельдшера відповів Орлов:

— До мене, до моєї оселі. Ви відпочиньте тут, біля вогню, а я приїду по вас підводою.

Бобров підвівся, мовчки потис Орлову руку й так щиро поплескав його по плечу, що мисливець аж зігнувся.

— Я знав, що ти не покинеш нас напризволяще, в тебе справжнє серце, мисливцю.

У хатині Орлова втікачі знайшли, нарешті, необхідний відпочинок і піклування. Другого дня Орлов одвіз фельдшера: Боброву треба було якнайшвидше повернутися до окружного центру, де його тривала відсутність могла викликати небажану цікавість. Вони розлучилися в лісі — зв'язок фельдшера з мисливцем мав лишатися в таємниці. Така обережність була не зайва. Адже царські жандарми та охранка могли шукати втікачів і тут, майже за триста кілометрів від місця їх каторги.

Втеча вдалася лише завдяки допомозі фельдшера Боброва, далекого родича одного з в'язнів. Знайомий лікар, який наглядав за каторжниками, допоміг Боброву. Він наказав помістити трьох хворих на цингу в'язнів на лікування до примітивного тюремного лазарету. Тут з хворих зняли кайдани — режим у лазареті був менш суворий. Звичайно, пояснювалося це не людяністю — просто в лазарет потрапляли в'язні, в котрих, як то кажуть, душа трималася на волоску. Майже всі ті пацієнти залишали похмурий лазарет ногами вперед.

Втеча трійки була підготовлена добре. Підкуплений охоронець приніс в'язням терпуги, а також ключі від обох воріт. Потім цей охоронець затримав зміну нічної варти і таким чином забезпечив непомітну втечу. На березі ріки втікачів ждав у човні Бобров з одним знайомим тунгуським мисливцем, який добре знав дорогу.

Вони мали вирушити на південь до транссибірської залізниці. Всі ріки Східного Сибіру течуть на північ, отже, на втікачів та їх рятівників чекала важка, виснажлива подорож. Велетенська сила Боброва знайшла тут собі гідне застосування. Він невтомно веслував, викликаючи захоплення тунгуса, який і сам був вправним веслярем. Там, де ріка зустрічається з гористою тайгою, втікачі залишили човен і рушили далі пішки.

Для хворих ця подорож була сповнена невимовних страждань. Вони переоцінили власні сили, які в перший день, здавалося, швидко повертались до них під впливом нервового напруження, але потім почали так само швидко танути. Останнього дня втікачі вже в буквальному розумінні ледве тягли ноги, і тому Бобров вирішив розшукати хатину Орлова, розташовану, як фельдшерові було відомо, десь поблизу, в глухому закутку тайги. Тут втікачі знайшли заслужений спокій, і Орлов став для них самовідданим санітаром. Він дбав про них і спочатку навіть сам варив їм їжу.

Тайга — багата комора для того, хто знає всі її таємні сховища, а Орлов знав їх досконало. Як і завжди, йому допомагали в ловах три собаки, спритні лайки, і в хатині мисливця завжди була достатня кількість дичини: глухарі, тетерюки, рябчики, дикі качки та гуси. Він привіз також деякі запаси продуктів із факторії і таким чином цілком забезпечив хворих поживною їжею.

Проте цинга виліковувалась дуже повільно. Справжньої причини цієї хвороби в ті часи ще не знали. Але жителі тайги мали щодо цього свою думку. Вони були пильними спостерігачами природи й запобігали хворобі за допомогою різних рослин, зокрема дикого часнику та жвачки з хвої, а також напою з тюленячого жиру. Фельдшер Бобров теж застосовував ці засоби лікування й запевняв, що цинга виникає від нестачі хлорофілу, тобто зелені листя, яка завжди повинна бути в їжі людини. Його твердження були недалекі від правди — тепер відомо, що цингу викликає нестача вітаміну «С», який міститься в свіжих овочах, фруктах і навіть у сирому м'ясі.

Фельдшер порадив утікачам робити для набряклих ніг теплі ванни з хвоєю.

Незабаром Орлов привіз із факторії великі посудини, і відтоді хворі почали сумлінно робити приписану фельдшером процедуру. Чудно було дивитись, як троє мужчин годинами сиділи перед садибою мисливця, хлюпаючись у, бочках, жували дикий часник або цибулю й пили риб'ячий жир.

Завдяки дбайливому піклуванню Орлова, хворі поступово видужували і через два місяці вже почали подумувати про дальшу подорож. Їхнє перебування в самітній лісовій хатині так і лишилося таємницею. Незабаром утікачі вже могли виходити в тайгу, стріляти тетерюків і рябчиків, ловити рибу в річці та озерці.

Час від часу приїздив фельдшер, оглядав хворих, привозив ліки. Водночас він намагався дістати втікачам документи для від'їзду за кордон.

Найпристраснішим мисливцем з цієї трійки був Іван Хомич Феклістов, за професією учитель, натхненний любитель природи й чудовий геолог. Блукаючи по тайзі, він досліджував мінерали, дбайливо обстукував скелі геологічним молоточком. Примітивним способом геолог зондував грунт, креслив плани деяких місць тайги. Одного разу Іван Хомич повернувся особливо радісний: у висохлому руслі струмка він знайшов золотоносний пісок. Другого дня всі мешканці лісової хатини вирушили до родовища й почали примітивним способом видобувати дорогоцінний метал. Проте видобуток був незначний, а через кілька днів вибрали все золото.

Як твердив Орлов, в околицях було чимало таких родовищ. Багато років тому тут пробував щастя не один золотошукач, але знахідки були такі мізерні, що згодом старателі відмовлялись від дальших пошуків. Незважаючи на це, Феклістов зовсім облишив тепер полювання й цілком віддався розшукам золота. Втікачі відклали від'їзд, тому що під час подорожі на далеку чужбину золото дуже пригодилося б їм.

День у день вирушали друзі в тайгу, підіймалися на скелі та сопки, продиралися крізь хащі. Кілька разів вони потрапляли в мочари, звідки рятувалися ціною неймовірних зусиль.

Незабаром утікачі пересвідчилися, що шукати родовища золота, навіть маючи геологічні знання, — справа нелегка. Виснажливі пошуки знесилювали їх, і друзі один по одному відмовлялись від дальших вилазок. Кінець кінцем Феклістов лишився сам із своїми дослідженнями. Невтомний, завжди у доброму настрої, він кожного ранку вирушав у путь. Повернувшись якось увечері, Іван Хомич сповістив:

— Я розшукав місцину, в якій дещо може бути. Треба там грунтовніше роздивитися.

Товариші підтакували йому, проте самі вони вже зовсім втратили надію. Місце, про яке казав Феклістов, була ділянка пралісу площею понад два квадратних кілометри. Кілька нерівних шпильчастих скель надавали цій місцевості особливої дикої краси. Маленька гомінка річечка віками терпляче гризла кам'яну стіну, а там, де вона не змогла пробити собі путь, вода підмила скелі, й кам'яні брили впали вниз. Потім бурхливі води принесли сюди каміння з інших місць. Важкі камені котилися по річищу, а найважчі — поміж ними й ті, в яких було золото, — осідали в заглибинах на дні.

Ці природні процеси Феклістов визначив по групуванню скель, по розколинах і складках породи. Він розповів про це так жваво й переконливо, що всі, незважаючи на свою неохоту, знову взялися до роботи. Товариші копали й промивали, але результатом їхньої цілоденної важкої праці було лише кілька зерняток золота. І всі знову облишили марні пошуки — всі, крім Феклістова.

У неділю Бобров привіз радісну звістку, що за тиждень у Владивостоку для втікачів будуть готові закордонні паспорти й квитки до Канади.

На цьому золота гарячка скінчилася.

Проте Феклістов навіть останні дні перед від'їздом провів, у своєму куточку, де гомінливі води безупинно нашіптували йому свої таємниці.

Повертаючись якось з такої подорожі, Феклістов почув біля підніжжя стрімкого схилу гори стогін. Він підійшов і побачив людину, яка, скривившись від болю, обмацувала собі ногу. То був тунгуський мисливець, весь обвішаний убитими птахами. Він спіткнувся на вузенькій стежці, втратив рівновагу й скотився зі схилу, поранивши собі кісточку.

— Я — Хатангін, — стогнучи пояснив він Феклістову, який приспів йому на допомогу, — з роду Белтир. Наш чум — за дев'ять верст звідси по дорозі на Алтиш-Мар. Ой, нога, нога…

Феклістов не вагаючись вирішив допомогти мисливцеві і зробив йому тимчасову перев'язку. По дорозі він допомагав мисливцеві йти, і, нарешті, обидва, стомлені, дісталися до стійбища тунгусів.

Тут Феклістова, за звичаями племені, щиро привітали й пригостили. Потім його запросили до чуму шамана Шолеута, який одразу ж узяв на себе піклування про Хатангіна. Шаман був водночас знахарем і лікував усі хвороби своїх одноплемінників.

Оглянувши потерпілого, шаман продемонстрував нежданому гостю всю процедуру заклинання злого духа, який, на думку Шолеута, був причиною поранення Хатангіна.

Шаман відчинив дві невеличкі дерев'яні клітки, де він тримав по дюжині жаб і великих ящірок, прислужників шайтанів тайги. Б'ючи в бубон, Шолеут перевертав їх одну за одною на спину й клав на ликовий килимок.

Жаби лежали нерухомо, ящірки згорнулися в дивні неприродні пози й теж застигли. Шолеут, без упину щось, бурмочучи, розпалив на невеликій кам'яній підставці вогонь і почав кидати в нього смолу та якісь запашні трави. Потім він нахилився над нерухомими тваринами, стиха промовляючи незрозумілі слова. Якусь мить шаман прислухався й розмірковував, потім показав на заціпенілих тварин і пояснив:

— Ці діти наймізерніших шайтанів тайги заснули з мого наказу. У сні вони повідомили, що шайтани готують пастки для російських чоловіків. Ти ходиш навколо води і шукаєш жовте сім'я, яке посіяв шайтан для пожадливих людей. Природа та її пан — людина перебувають в одвічному протиріччі. Прообраз природи — тигриця. У неї красива шкура і смертоносні пазури. Це стосується особливо нашої тайги. Тому зважуй кожен свій крок!

Після цього Шолеут доторкнувся до заціпенілих ящірок та жаб — вони миттю опритомніли, пострибали й розповзлися по шатру. На цьому чаклування скінчилося, і гостеві подали чай, заварений по-тунгуськи. У невеличкому котелку закип'ятили воду й кинули в окріп кубик пресованого китайського чаю та велику грудку масла. Напій подавали в дерев'яних чашечках, так званих піалах.

Шолеут мовчав, а Феклістов розмірковував про його чаклунство.

Трюк з усиплянням жаб та ящірок не справив на геолога ніякого враження. Іван Хомич знав, що в основі цього «чаклунства» лежить гіпноз — тварини стають нерухомі, коли їх швидко обертати і натиснути на певні нервові центри. Від цього виникає так званий каталептичний стан. А бурмотіння підсилює гальмування нервового центру.

Феклістов сам колись присипляв у такий спосіб голубів і кролів, щоправда, без бубна та заклинань. Він показував це «чудо» учням старших класів у нагороду за їх успіхи з природознавства. Та геолога дивувало, що шаман знав про його часті походи вздовж ріки. Очевидно, Феклістова помітив якийсь тунгус, а про все інше вже неважко було догадатися. Ті, хто шукає золото, завжди копають і промивають пісок. А втім, не завадило б попросити, щоб тунгуси про це не розповідали нікому. Щоб надати своєму проханню належної солідності, Феклістов вирішив подарувати Хатангінові свою рушницю, яку дав йому фельдшер. Все одно вона вже непотрібна геологові — адже за кілька днів він від'їздить до Владивостока.

Тунгуський мисливець не хотів лишитися в боргу. Феклістов мусив узяти дві соболині шкурки — відмову сприйняли б як образу. Ціна шкурок у кілька разів перевищувала ціну рушниці.

Потім Іван Хомич дружньо розпрощався з мисливцем і шаманом. Провідника він не взяв — був певен, що не заблукає, — і рушив у путь.

Тунгуси показали Феклістову вузеньку звірину стежку — найкоротший шлях до річки, звідки вже неважко було дістатися до хатини Орлова. Феклістов, весело насвистуючи, крокував вузенькою стежечкою.

Через таку безтурботність він зненацька спіткнувся і впав у велику яму. Бурі, що гуляють по тайзі восени та взимку, вивернули тут стару ялину, а густа й висока трава приховала цю природну пастку. Феклістов ледве виліз із ями, весь подряпаний і брудний. Недобрим словом згадав він тунгусів, що показали йому цю стежку, і вирішив збочити з неї. Зорієнтувавшись по своєму кишеньковому компасу, геолог пішов через тайгу навпростець.

За своїм характером він був людиною спокійною, але рішучою, а іноді навіть упертою. Саме ця риса і взяла верх, коли Феклістов зупинився перед непрохідною хащею, яку необхідно було обійти. Щось ніби нашіптувало геологові, що йому треба повернутися на звірину стежку, але впертість вела його далі, йти було дедалі важче, подекуди доводилося продиратись крізь густі чагарники та підліски, і лише після кількох годин блукань Феклістов змушений був визнати, що зробив помилку, коли збочив зі стежини.

Час від часу він сполохував глухарів і рябчиків, кілька разів чув, як з шумом утікав якийсь звір. Місця, якими проходив геолог, вражали дикою красою та барвистістю. Веселі берези стояли поруч ясно-зелених модрин, з високої трави й різних кущів здіймалися невеличкі скелі та валуни. Маленька річечка вперто пробивала собі шлях… Цю чудову панораму облямовували темні гори, порослі майже синіми ялинами, над якими подекуди височіли велетенські самотні сосни. Розчісувані вітром крони дерев здавалися старими жалобними прапорами, що майоріли тут одвіку.

Феклістов сів відпочити біля струмка, понад яким вирішив іти далі, — адже струмок, певно, впадав до знайомої золотоносної річки. Іван Хомич перейшов на другий берег і тільки-но ступив кілька кроків, як почув сердите бурмотіння і побачив перед собою ведмедя.

Феклістов став мов укопаний, затамувавши подих. Він почував себе, наче миша, перед якою раптом з'явилася гадюка. Таке порівняння в мить страшної небезпеки могло зародитися справді тільки в голові шкільного вчителя, для якого природознавство було другою натурою. Хто-небудь інший в першу чергу подумав би, звичайно, про свій порятунок.

Феклістов натрапив на ведмедицю, яка лежала з ведмежам поблизу в барлозі. Коли минув перший переляк, Феклістов хотів було швидко перейти струмок. Але тільки-но він ступив крок, як волохата матуся люто загарчала й звелася на задні ноги.

Тут уже часу для роздумів не лишилось. Феклістов кинувся до розлогої берези й блискавично видряпався на неї. Ведмедиця, видно, не чекала такого — вона захитала велетенською головою, начебто висловлювала свій подив або задоволення з того, що її поява примусила непроханого гостя втекти.

Ведмежатко вискочило з барлога, проте матуся задньою лапою згребла малого пустуна, і він скотився під її кошлатий живіт.

Феклістов з цікавістю спостерігав цю сцену, бо був певен, що звір не полізе за ним на березу. Досі йому ніколи не доводилося бачити зблизька, так би мовити, інтимне життя ведмедів. А тут раптом трапилась така чудова пагода. Ведмедиця здалася Феклістову добродушною, а ведмежатко навіть чарівним. Дбайлива матуся, певно, влаштувала тут собі на ніч барліг і раптом відчула небезпеку. Ведмедиця якийсь час принюхувалась, потім подивилася на непроханого гостя й, нарешті, рушила до потоку. Вона щось тихо бурмотіла, мабуть, наказуючи малому йти слідом за нею. Біля струмка ведмедиця зупинилася й знову глянула на Феклістова. Ведмежа тим часом почало пустувати на мілині. За це воно дістало ляща і жалібно заскімлило. Після цього ведмеді швидко зникли в лісі.

Феклістов почекав ще якийсь час, потім зліз з дерева й пішов оглянути барліг ведмедиці.

Травата дерен на тому місці були вирвані пазурами сильних лап. Утворилась яма, в якій і влаштувався так затишно хижак.

Яма не являла собою нічого цікавого, проте очі Феклістова прикипіли до одного місця, де щось дивно блищало в промінні призахідного сонця.

Феклістов ступив кілька кроків і навколішках сповз у барліг. Геолог не вірив власним очам: перед ним лежала купка золотих зерен.

Від хвилювання в нього аж у голові запаморочилося.

Феклістов розгрібав руками глину, пересівав між пальцями золоті зернята і звичайні камінці, задихаючись, гарячково хапаючи повітря, наче робив щось важке, виснажливе.

Помалу він заспокоївся, та вгамувати бурхливої радості від багатої знахідки все одно не міг. Іван Хомич раптом заспівав, але в ту ж мить схаменувся й сторожко оглянувся, наче злякавшись, що його спів міг привабити нежаданого спостерігача.

Золота було так багато, що Феклістов навіть не міг забрати всього з собою. При ньому була лише невеличка шкіряна торбинка, яку він завжди носив на своєму ремені, та гаманець з тютюном. Феклістов згадав про соболині шкурки, що лежали в нього в сітці від комарів, дбайливо поперев'язував їх і теж наповнив золотом. Потім почав загрібати ведмежий барліг, де лишилося ще чимало золотих зернят. Геолог загорнув ямку глиною, засипав галькою та піском з річки, сокиркою, яку завжди носив за поясом, зрубав кілька невеличких смерек і накидав їх на барліг. Проте від цього, здавалося, місце стало помітнішим, і тому він відкинув смереки й приніс із лісу кілька оберемків сухої глиці та листя. Нарешті навалив на родовище кілька важких каменів. Лише тоді Феклістов вирішив, що зробив усе, щоб знищити сліди багатої знахідки.

Околиці родовища геолог позначив непомітними зарубками на деревах. І тільки після цього рушив додому, не підозрюючи навіть, що ця дорога стане для нього фатальною.

В тайзі відбуваються дивні зустрічі, і людина ніколи не певна, що її не жде якась несподіванка. Головним чином, від людей, авантюристів різних видів та й від грабіжників, котрі за часів царизму шукали в тайзі легкого життя.

Цей набрід зневажав суворі закони тайги. Нехтування цих законів часто-густо каралося кулею, але й це не віднаджувало бандитів од грабежів та вбивств.

І тепер, несучи знайдене золото незнайомими місцями, Феклістов шкодував, що при ньому немає рушниці. Тільки-но геолог здобув золото, як його одразу ж охопив неспокій і побоювання знову втратити свою знахідку.

Феклістов згадав шамана, який назвав золото сім'ям шайтана. Старий хитрий Шолеут був по-своєму непоганим психологом і добре знав не тільки життя тайги, але й життя взагалі. Мабуть, саме це давало йому можливість впливати на своїх одноплемінників.

Поринувши в думки, Феклістов навіть не помітив, що йде він уже не сам.

За ним, наче привід, скрадався звір, у цих краях справді рідкісний.

Барс.

Великий жовто-коричневий звір з темними круглими плямами, що густо поцяткували його лиснючу коротку шерсть. Барс здебільшого живе в горах і в тайгу приходить лише взимку полювати на муфлонів, кабарг та оленів, які під час лютих морозів шукають собі поживу в долинах. Але цей барс полював у тайзі тепер, наприкінці літа. Він вивів своїх малюків раніше, ніж звичайно, тому самка не могла піти звідси доти, доки її дитинчата не виросли настільки, щоб полювати цілком самостійно.

Барс важить понад вісімдесят кілограмів, завдовжки він приблизно два з чвертю метри (причому шістдесят-сімдесят сантиметрів припадає на хвіст). На людину барс нападає рідко, як правило, він обминає її. Але те, що цьому великому котові не вистачає сміливості, цілком надолужується хитрістю та підступністю. В період, коли дорослі звірі доглядають своє потомство, вони дуже злі й люто. захищають малят від будь-якого непроханого гостя, включаючи й людину.

Спіймавши мускусну кабаргу, барс якраз ніс її в барліг до самиці та двох малюків. Аж тут він раптом учув Феклістова.

Нічого не підозрюючи, замислений золотошукач підійшов до лігва, і тут його зачула самка.

Вона тихо виснула, малюки одразу, ж забилися в глиб барлога, а їхня матуся безшумно поповзла туди, звідки чути було кроки людини.

Пара барсів нападає на ворога в особливий спосіб. Самка намагається підступити ззаду, а самець тримається. так, щоб ворог весь час лишався позаду нього. На якусь мить самець з'явиться перед ворогом або здійме шум у лісі, щоб привернути до себе увагу. Жертва опиняється, як то кажуть, у лещатах. Велетенські коти на зручному для себе місці нападають зовсім несподівано. Звичайно, першою кидається самка.

Маленькі барси, грайливі, як і всі малюки, трохи пововтузившись у барлозі, вийшли назовні. Вони розпустувалися саме в ту мить, коли до них наблизився Феклістов. Самка заходила до Феклістова збоку і не помітила пустощів свого потомства, інакше вона б їм показала! Сталося так, що Феклістов зненацька опинився просто перед малюками. В першу мить він злякався, та вгледівши, що це маленькі, рідкісні тваринки з породи котів, одним стрибком скочив до них. У ньому прокинулась мисливська пристрасть: захотілося будь-що спіймати звірятко. Не довго думаючи, Феклістов скочив до найближчого малюка, впав на нього й притис до землі. Барсеня жалібно запищало і засіпалося під ним, тоді як другий малюк, вереснувши, кинувся навтіки.

Зойки малят почули батьки. Вони кількома велетенськими стрибками примчали сюди і не вагаючись кинулися на чужинця.

Першим налетів самець.

Напад був такий навальний і раптовий, що Феклістов спочатку навіть не зрозумів, хто на нього кинувся. Він тільки почув дикий рик і в ту ж мить відчув страшенний біль у плечі. Не встиг він отямитись, як на нього з лютим гарчанням наскочила самка й затопила йому в бік свої пазури.

Наповнені золотом соболині шкурки, що висіли в мисливця через плече, врятували його від неминучої смерті. Барс намагався затопити в шию людини свої пазури й величезні ікла. Та імпровізовані шкіряні торбини зав'язли в пазурах хижаків, і звірі дряпали й шматували їх зубами з такою люттю, що золото летіло на всі боки. Феклістов старався вивільнити свою сокиру. Але це була не легка справа. Обидва хижаки кидалися на нього так оскаженіло, що він лише безсило борсався між ними, намагаючись врятувати хоча б своє обличчя.

З нелюдською напругою Феклістов звівся, нарешті, на коліна, вивільнив сокирку й почав завдавати нею ударів, люто, як людина, що рятує своє життя.

Він так сильно поцілив у голову барса, що той, дико зойкнувши, відскочив і кілька разів перекинувся в траві. Та самка, не випускаючи мисливця, затопила свої гострі пазури йому в стегно. Проте влучні удари сокиркою примусили відступити і її. З оскаженілим сичанням вона, мов змія, відповзла назад. Феклістов скористався з цього і, знесилено хитаючись, пошкандибав геть. У руці він гарячково стискав сокиру, безцільно вимахуючи нею в повітрі.

Іван Хомич відчував нестерпний біль у боку й на спині, а рани на стегнах дуже заважали йому просуватися. Сутеніло, але пораненому здавалося, що вже зовсім темно. Кров, стікаючи з чола, заливала Феклістову очі, і він не бачив, що підходить до глибокого байраку. Раптом мисливець втратив грунт під ногами й полетів униз.

Від страшного болю він майже втратив свідомість, в очах у нього спалахнув жовто-зелений вогонь, а потім Феклістов поринув у пітьму…

Тим часом барс очуняв і підповз до краю байраку. Він люто бив по землі хвостом і безупинно витирав собі лапою голову, в якій відчував тупий, незвичайний біль. Шорстким язиком звір облизував морду, по якій струміла тепла кров, смикав головою, немовби хотів відігнати від неї дошкульних комах.

Барс зазирав у байрак, на дні якого нерухомо лежала людина. Здавалося, хижак хотів пересвідчитись, чи справді одвічний ворог чотириногих тайгових розбійників уже нічим не загрожує йому. Барс потроху почав відступати назад, і незабаром хаща поглинула його.

Тайга потонула в притушених барвах присмерку, пригасли кольори рослин, затихли голоси денних звірів. Настала чорна, непроглядна ніч.

У хатині Орлова не вистачало четвертого столовника. Всі присутні вгадували, з чим це він повернеться. Жартували, що, мабуть, Іван Хомич відшукав десь велетенський скарб і тепер, видно, буде сторожити його цілісіньку ніч. Але Феклістова все не було, і товаришів охопив неспокій.

Та до того ж ще й Орлов сказав, що для людини недосвідченої ніч у тайзі не дуже приємна річ, бо в цьому пралісі часто-густо життя людини висить на волоску — ввечері ти живий-здоровий, а вранці над твоїм холодним тілом закряче ворон.

Було вирішено вдосвіта розпочати спільні розшуки зниклого друга.

І мисливські собаки, навіть тунгуські лайки, бувають пустотливими. У стійбищі було кілька десятків чотириногих помічників мисливців, два з яких дуже любили блукати вночі.

Це були Комбо та Кежма, цікаві до всього й пустотливі лайки, невтомні в ловах, спритні й безстрашні. Тому-то цим «героям» миналось іноді таке, за що іншим перепало б на горіхи.

Коли настала ніч і в чумах усе затихло, Кежма та Комбо вийшли на полювання.

Літо для лайок — здебільшого пора відпочинку, бо участь у полюванні мисливців на пернатих не стомлює собак, а тільки ще більше розпалює у них мисливську пристрасть, тому влітку лайки ніби шаленіють.

У нічній темряві Комбо та Кежма бігли тайгою, принюхуючись і чітко схоплюючи кожен порух тайги.

Тайга вночі живе непомітним, але бурхливим життям. З лігов та барлогів вилазять борсуки, лисиці, норки. Самотні соболі зустрічаються з своїми братами-куницями. В гущавині лісу відмахується від дошкульних комарів величний лось. Ведмідь-самітник, од якого тікає сон, іде лісом на лови. Нічні птахи безшумно літають між деревами, а на вітах гордовито розправляє свої крила поважний пугач.

Серед цих приглушених звуків навіть тріск сухої гілочки здається застережливим знаком, і не один нічний бродяга заціпеніє в цю мить, прислухаючись, чи не загрожує йому якась небезпека.

Лайки уповільнили біг — вони раптом зачули ще не зовсім виразний запах звіра. Комбо високо підніс морду й тихенько загарчав, бо Кежма все ще біг далі. Після цієї перестороги Кежма обернувся і тепер уже сам зачув запах одвічного ворога собак: ведмедя. Наїжачивши шерсть, обидва собаки скочили в зарості й безшумно почали скрадатися далі. Вони зовсім не боялися. Лайки потрапили в свою стихію — адже полювання було для них потребою, змістом усього їхнього життя. Після довгого й виснажливого полювання їм навіть снилися лози. Собаки тонко повискували, дзявкали крізь сон і швидко ворушили в повітрі лапами, начебто йшли по сліду звіра, їм снилося те, чим було сповнене їхнє життя, — лови.

Вночі ведмідь був для собак далеко не такий небезпечний, як за білого дня, бо він погано бачив зухвалих нападників, які намагалися поскубти йому шубу. Без будь-якої необхідності — просто так, з мисливського азарту.

Меткіший Комбо заходив зліва, а Кежма тим часом лишався позаду і біг за ведмедем назирці.

Раптом сталося щось зовсім несподіване.

Озвався злобний застережливий гавкіт. Кежма підстрибнув, як ужалений. Той гавкіт мав означати щось зовсім незвичайне, тому що нічне полювання завжди відбувалося безшумно. Тільки коли-не-коли прозвучить короткий рик, чи то як пересторога, чи то як зойк у боротьбі з невеличким хижаком. Але тут було щось інше.

Собаки відчули свого володаря — людину.

Їй лайки служили вірно й самовіддано, заради неї ризикували своїм життям і вмирали в боротьбі з великими хижаками. Комбо спочатку нанюхав сліди барсів і запах їхньої крові. Трохи згодом він наштовхнувся на соболині шкурки і, зненацька скотившись у байрак, опинився біля Феклістова. Той усе ще лежав непритомний.

В ту ж мить до Феклістова підійшов ведмідь, який теж почув запах крові. Ведмідь забурмотів, але Комбо блискавично кинувся на нього й вчепився зубами в спину клишоногого. Не встиг ведмідь навіть відмахнутися, як уже приспів Кежма й затопив свої гострі зуби у шию звіра. Роздратований несподіваною сутичкою, ведмідь злобно заричав, потім швидко звівся на задні лапи й почав лупцювати наліво й направо, але нападники не відступали. В'юнкі лайки уникали ударів, а їхні ноги були наче стальні пружини, що розпрямлялися, тільки-но торкаючись землі.

Втративши охоту до безрезультатної сутички, ведмідь відступив. Він відходив помалу, майже поважно, начебто показуючи, що така бійка нижче його гідності.

Однак собаки розуміли це інакше. Відступ ведмедя надав їм відваги й зухвальства, і Комбо вчепився звірові в хвіст з такою люттю, що потерпілий заревів од страху. Щелепи Комбо, наче капкан, стискали короткий хвостик волохатого. Кежма також не відставав. Одним стрибком опинився він на широкій спині ведмедя і втопив у неї гострі зуби.

Ведмідь обернувся, спіткнувся і перекинувся через великий камінь, так що мало не задушив нападника. Комбо в останню мить випустив із зубів хвіст звіра, а Кежма беркицьнувся в повітрі й прудко відскочив убік. Обидва собаки, втомлені боротьбою, припинили дальші напади і тепер тільки сипло гавкали, дивлячись, як відступає ведмідь.

Відгомін цієї нічної сутички губився в глухих хащах. До Феклістова помалу поверталася свідомість. Пораненому здалося, що він чує тихий дзвін і шум вітру. Потім він затремтів од холоду і відчув тупий біль у голові. Хотів було обмацати її, та не здужав підвести руку. Часом слабкий дзвін стихав, наче його відносив вітер, що безнастанно гудів у вухах пораненого. Феклістов ледве дихав, огидна липка каша заважала розтулити губи. Поранений лежав обличчям до землі, і в рот йому набилася глина, змішана з його власною кров'ю. Іван Хомич втратив так багато крові, що тільки з неймовірним зусиллям зміг перевернутися горілиць, щоб тіло не так давило йому на груди.

Раптом його торкнулось щось приємне й вологе. В першу мить Феклістов нічого не бачив, бо очі в нього були заліплені засохлою кров'ю та брудом. Дотики супроводило сипле гарчання, яке наганяло на пораненого жах. Геологові здалося, що він знову чує сопіння хижака. Та це було тільки щире намагання засапапого Комбо облизати обличчя лежачої людини. Кінець кінцем потьмарений мозок людини почав прояснюватися. Феклістов відчув у всьому тілі страшенний біль, надсилу підняв руку й протер очі та обличчя.

Бездонна темрява, яка поглинула його після падіння, була набагато чорніша за ніч, серед якої він зараз прокинувся. Феклістов побачив перед собою собаку, котрий облизував його і торкався до нього мордою, видно бажаючи показати пораненому свою відданість. Мисливські собаки більш віддані людині, ніж собаки інших порід. Полювання зближує їх, у них з мисливцем існують, так би мовити, спільні поривання та інтереси, а іноді навіть і спільна пристрасть. Дуже часто собака переживає разом з мисливцем небезпечні моменти. Мабуть, саме тому лайки не можуть лишатися байдужими, коли вони бачать людину безпомічну, в жалюгідному становищі.

Помітивши закривавлену людину, яка нерухомо лежить на землі, собаки всіма силами намагаються примусити її підвестися. Там, де їхні намагання виявляються марними, у лайок прокидаються успадковані властивості їхніх прабатьків. Вони сідають і починають вити. Виють довго, пронизливо і жалібно.

Саме так і вчинив тепер Комбо. Він сів біля Феклістова, підніс угору голову й завив. Голос його розлягався над пралісом, відбивався від скель і губився в зеленому морі дерев. І зелене море поглинало цей голос, як і кожну лиху звістку, що порушує величну тишу лісу.

Кежма тим часом крутився на одному місці, потім почав бігати навколо лежачого, нетерпляче дзявкаючи. Собака знову спробував примусити людину підвестися. А потім у лайок виявилася ще одна властивість. Якщо мисливські собаки знаходять невідомого звіра або щось інше, варте надзвичайної уваги, вони біжать доповісти про це своєму хазяїнові й приводять його на місце знахідки.

У північних лайок цей складний навик виховують спеціально. Він вимагає від собаки майже самостійної праці, а це дається не кожній лайці. Лише деякі з них засвоюють таку звичку, і їх вважають цінними собаками. Комбо та Кежма були обдаровані цією здатністю. Нерозлучні друзі на полюванні завжди чудово доповнювали одне одного.

Коли собаки вистежать і заженуть якогось рідкісного звіра, вони повідомляють про це гавкотом. Якщо мисливець не з'являється, один з них побіжить, відшукає свого хазяїна й приводе його, тоді як другий пес, гавкаючи, залякує звіра.

Саме так і зробили собаки зараз. Моторніший Комбо коротко виснув, потім побіг і зник у темряві. Кежма лишився біля Феклістова і, принюхуючись на всі боки, пересідав з місця на місце, крутив хвостом, начебто хотів у такий спосіб виказати свою симпатію до пораненої людини.

В стійбищі тунгуських мисливців Комбо зчинив справжню тривогу. Він прибіг до чуму свого хазяїна Хатангіна й стрибав та вищав доти, доки не розбудив усю сім'ю. Спросоння мисливець гримнув на собаку, та, прокинувшись остаточно, збагнув, що Комбо прибіг з якоюсь важливою звісткою.

Хатангін з пораненою ногою не міг іти слідом за собакою і тому негайно послав по свого брата Орджана. Той незабаром прийшов, але він зовсім не хотів глупої ночі оглядати глухі закутки тайги. На його думку, собаки могли знайти якусь там чортівню, котра не варта навіть понюшки тютюну. Хатангін, однак, наполягав на своєму і запевнив, що Комбо не прибіг би, якби йшлося про щось незначне.

— Не собака в тебе, а волоцюга якийсь, — вичитував Хатангінові Орджан, — посадив би ти його на ланцюг, щоб не вештався поночі. Добігається, поки якийсь шайтан розірве його на шматки. А де ж Кежма?

— Той, певно, лишився там, куди поведе тебе Комбо. Хіба ти не знаєш, як працюють мої собаки? — промовив Хатангін.

— Е-е, наче інші собаки гірші за них! І мої повідомляють, коли вполюють щось, але вони не нічні сови!

— Ти ще занадто зелений, брате, тому-то й оцінюєш моїх собак так погано. Вони полюють вночі в той час, коли твої сплять, як бабаки.

— Ну, то ще побачимо, який там скарб вони знайшли.

— Що ж, побачиш, — сказав Хатангін і випровадив брата з чуму.

Чорний серпанок ночі ще висів над тайгою, коли Орджан повернувся до стійбища, розбудив Хатангіна і, ще не віддихавшись, почав розповідати:

— Сталося нещастя. Біля Чорної берези лежить російський чоловік, і смерть уже зазирає йому в очі. Я піду запряжу оленів і розбуджу когось, щоб допоміг мені. Комбо й Кежма лишилися там. Твої бродяги кращі, ніж можна було собі уявити…

Промовивши це, — Орджан вийшов із чуму, лишивши брата здивованим і замисленим.

Незабаром у нескладну упряж запрягли дужого оленя. Олень тягнув за собою дві довгі жердини, з'єднані плетивом.

Цей примітивний віз, який тунгуси називають «нюлга», має одну перевагу: він проїде скрізь, де тільки пройде кінь або олень, і навіть на найгіршій дорозі не поламає коліс, бо їх немає.

З Орджаном пішов ще один мисливець. Лайки зустріли їх радісним гавкотом. Тунгуси поклали пораненого на нюлгу й прив'язали його під пахви широкими м'якими ременями, виготовленими із жил морської риби білуги.

Їхали помалу, обминаючи круті місця. У стійбищі пораненого взяв на свій догляд шаман, який лікує тунгусів од всіх хвороб та недуг. Через велику втрату крові Феклістов знову втратив свідомість і на якусь мить опритомнював лише тоді, коли шаман перев'язував йому рани.

— Тільки великий бог тайги Торин знає, чи буде битися серце російської людини ще завтра, — серйозно промовив шаман Шолеут.

Орджан кивнув, очевидно теж вважаючи, що тільки Торин може вилікувати Феклістова.

— А може, треба умилостивити володаря тайги? Російська людина допомогла моєму братові! Помолися за нього.

— Торин допомагає тільки нам, синам Арканзая — евенкам, — зауважив Шолеут. — Але, якщо хочеш прихилити до себе волю великого бога, принеси жертовний пар.

Орджан пішов і згодом повернувся з двома соболиними шкурками, одну з яких шаман заховав у своїй юрті, а другу почав рвати й кидати на маленький вівтарик, на якому горів вогонь.

Тим часом Хатангін, за допомогою своєї сестри, молодої дівчини Майюл, дошкандибав до чуму шамана і, зневажливо посміхаючись, дивився на жертовний вівтар. Вогонь поглинав дорогоцінне хутро, і запах смаленої шкіри та шерсті змішувався з ароматом палаючої смоли. Дим стелився по вівтарю й клубочився навколо, поки слабкий подув вітерця не підняв його вгору. Вітерець погрався з димом, розвіяв його, потім знову згорнув у клубок і відніс до тайги.

Феклістов нерухомо лежав на ложі, вистеленому оленячими шкурами, і важко дихав. Тунгуський мисливець сів біля нього, співчутливо похитав головою й прошепотів, наче вичитуючи пораненому:

— Російській людині не треба було ходити тайгою без зброї, не треба було ходити самому там, де він ніколи не бував. У тайзі вчена голова з великого міста не допоможе…

Майюл чекала, поки шаман зробив їй знак увійти до чуму. Вона сіла біля хворого, щоб наглядати за ним. Брат її помалу підвівся, дівчина допомогла йому дійти до виходу й знову повернулася.

Хоч не за звичаями племені було, щоб незаміжня дівчина піклувалася про чужого чоловіка, проте Хатангін наполіг на своєму — адже Феклістов поставився до тунгуса, як-до рідного брата, а потім його самого спіткало нещастя.

Шаман спочатку не погоджувався, та коли мисливець пообіцяв йому багатий подарунок, Шолеут став поступливішим. Майюл оглянула хворого й відігнала маленькою мітелочкою дошкульних комарів та мух. Чужинець здався їй таким безпорадним, що дівчина не втрималася і погладила його по обличчю.

Хворий розплющив очі і, вгледівши перед собою дівчину, щось прошепотів. Він говорив так тихо, що Майюл нічого не зрозуміла. Вона нахилилась, і її розкішне чорне волосся торкнулось обличчя Феклістова. Дівчина ніжно спитала, що він хоче.

Засмаглі від гарячки губи пораненого злегка ворухнулись, і він промовив слабким, ледь чутним голосом:

— Води… пити… води!..

Майюл посміхнулася, кивнула й вийшла з юрти, щоб принести напій, що добре вгамовує спрагу — холодний чай з журавлиновим соком.

Тільки-но посланці дня осяяли небосхил над тайгою, як Орлов і його друзі вирішили шукати Феклістова.

Дві моторні лайки бігли з ними, описуючи великі кола, час від часу повертаючись до людей і одразу ж знову зникаючи між деревами. Орлов вирішив, що розшуки Феклістова вони почнуть від золотоносної долини, біля річки Безіменної, де геолог провадив свої досліди.

Біля річки панувало пожвавлення. Собаки сполошили зграю диких гусей, які тут ночували. Була саме пора зимових перельотів, і водяні птахи летіли з півночі в тепліші краї. Орлов і його друзі, звичайно, не могли проминути такої нагоди і з засідки настріляли стільки гусей, скільки вже їм забажалось. Великі сірі птахи були ще зовсім не полохливі, вони безтурботно перелітали з місця на місце, аж поки кінець кінцем не натрапили на собак. Орлов, задоволений здобиччю, вийшов з підліску; гуси, побачивши його, з криком знялися в повітря й зникли між горами.

— Вони відгодовані й важкі, — мовив мисливець. — На півночі гуси мали всього досхочу, ніхто їх там не чіпав, і тому вони ще такі необережні. І до грому та блискавок птахи звикли. Але вони дуже хитрі й швидко зрозуміють, які на смак порох і дріб.

Здобич — сім гусей — стрільці поклали до сіток, які в тайзі звичайно носять замість рюкзаків, і рушили далі на розшуки.

Орлов був досвідчений слідопит. Він помічав кожну дрібницю, не пропускав жодного сліду і незабаром уже відшукав місце, де Феклістов перейшов річку. Мисливець здогадувався, що той, мабуть, шукав притоки річки, сподіваючись знайти багаті золотоносні річища, хоча б і висохлі.

Шукачі рушили вздовж річки Безіменної і прийшли до струмка, що вився у вузенькій долинці. Тут раптом пролунав лютий гавкіт собак, які нанюхали сліди барсів.

Орлов швидко рушив туди, звідки чувся гавкіт.

Підійшовши до лайок, Орлов зупинився розчарований. Собаки, майже риючи носами землю, бігали по колу і збуджено обнюхували все навкруги.

Коли Орлов з рушницею напоготові придивився уважніше, він не зміг стримати крику подиву. На землі лежали пошматовані соболині шкурки й розсипані зернятка золота. Сліди засохлої крові свідчили про те, що тут відбулася кривава боротьба. Підійшли інші і стали, як громом прибиті.

— Що тут скоїлось? — питали вони один одного.

— Напевне, нічого доброго. В тайзі заради золота проливається й кров, але тоді на місці залишаються тільки сліди крові. Тут же лишилося ще й золото, а це дивно й, по-моєму, дуже погано.

— Погано? Чому? — допитувалися друзі Феклістова.

— Я не хочу каркати, але мені здається, що той, хто лишив тут золото, вже не потребував його.

Запала гнітюча тиша, яку порушувало тільки сопіння собак, котрі невтомно винюхували криваві сліди.

Орлов зупинив погляд на кількох низеньких кущиках ліщини, потім рвучко нахилився й підняв щось з землі. То був гаманець з табаком, який усі добре знали. Гаманець Феклістова.

— Лишенько, так це був він, наш Іван Хомич! Та де ж він, де?..

Орлов мовчки знизав плечима. Якусь мить усі стояли, поринувши у важкі роздуми, потім сибіряк запропонував пильно оглянути околиці.

Собаки невпинно бігали навкруги, принюхувались, наїжачивши шерсть, злобно гарчали і дзявкали. З цього Орлов зробив висновок, що тут хазяйнував хижак. Мисливець спонукав собак шукати далі, а сам з товаришами прочісував кущі та хащі, аж поки вони не вийшли до краю байраку. Тут лайки зачули сліди ведмедя й знову зайшлися оглушливим гавкотом.

Шукачі обережно спустилися стрімким схилом у байрак, де Орлов, нарешті, знайшов на м'якому грунті сліди людей, собак, оленя та нюлги.

— Ну, тепер усе перед нами, як на долоні. Двоє людей, олень, собаки, а тут щось лежало! — показував мисливець своїм розгубленим товаришам, яким відбитки та сліди анічогісінько не говорили. — Тут лежала людина! — вів далі Орлов. — Ось ці борозенки на м'якому грунті — сліди від так званої нюлги. Нею користуються замість підводи, головним чином, місцеві племена. А ось на нюлгу щось навантажили — борозенки стали глибшими. Я вже догадуюся, що тут сталося. Ми підемо по цьому сліду — це єдина можливість довідатись про долю Івана Хомича.

— Ви гадаєте, що ці борозенки приведуть нас до нього?

— Будемо сподіватись.

Вони йшли швидко, Орлов не зводив очей зі сліду. Тим часом собаки кинулися до невеличкого видолинка й люто загавкали. Вони зачули ще нічні сліди ведмедя, і мисливцям ледве вдалося підкликати лайок до себе.

Нарешті Орлов з товаришами дісталися до тунгуського стійбища. Кілька тунгуських мисливців, серед яких був і Орджан, привітали їх, запросили до чуму Хатангіиа і докладно розповіли про все, що трапилось.

— А золото? — спитав Орлов.

Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.

— Тунгуси правдиві, це я знаю, — сказав він своїм товаришам. — З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.

— Свята правда, — підтвердив тунгус, — якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?

— Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, — промовив один із товаришів Орлова: — Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.

— Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?

— Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.

— Знаю, добре знаю, — підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.

— Де зараз наша людина? — спитав Орлов.

— Ходімо, він лежить у чумі шамана, — покликав їх тунгус.

Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко — єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.

Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.

— Що це шаман робить? — спитав у Орджана один із революціонерів.

— Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин — бог тайги, якому поклоняються евенки.

Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя — в боротьбі з неосяжною тайгою.

Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.

— Застрельте тих барсів… — тихо промовив Феклістов.

— Він марить, — сказав один із друзів.

Орлов нахилився до пораненого й спитав:

— Барси… вони на вас напали?

Феклістов ствердно кивнув головою.

— А золото, чиє то було золото? — розпитував далі мисливець.

Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.

— Знайшов…

Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.

Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.

Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.

Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.

— Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? — спитав Орлов.

Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.

— О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, — посміхаючись промовив Орлов. — Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.

Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.

Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.

Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, — під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.

Отже, лови не відбулися.

Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.

Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.

Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:

— І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!

Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.

Того ж вечора сибірський мисливець виїхав в округ і повідомив фельдшера Боброва про нещастя, яке спіткало Феклістова. Ця лиха звістка дуже схвилювала Боброва — адже закордонні документи для всіх трьох утікачів були вже готові і день від'їзду визначено. — Ось тобі й маєш, — журився він, — і саме зараз ті кляті хижаки мали заступити нам шлях! Що ж ми тепер будемо робити з Іваном Хомичем?

— Не про це зараз клопіт. Тільки б нам його знову поставити на ноги, — похмуро кинув мисливець.

— У нього рідкісне здоров'я. Цингу він подолав дуже легко, будемо сподіватися, що викрутиться й з цієї халепи. Знаєш, у цих геологів життя буває іноді таке, мов ті скелі..

— Миколо Микитовичу, не покладайся на його здоров'я й допоможи йому сам, адже ти розумієшся в медицині. Знаєш старе прислів'я — на бога надійся, але й сам пильнуй! — напосідав на фельдшера Орлов.

— Ми, медики, вже перемогли страх. Там, де все відмовляється служити, допоможе рідкісний корінець…

— Чи не думаєш ти часом про корінь життя? — перебив фельдшера мисливець.

— Так, саме про нього. Жень-шень допоміг багатьом, хто вже ледве дихав. Треба було б і нам спробувати.

— А я гадав, що він допомагає тільки тим, хто в нього вірить: китайцям, корейцям, індійцям і, може, ще японцям. Та щоб корінь допоміг російській людині, даруй, — це мені здається трохи смішним.

— У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно — що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.

— Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.

— Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван Хомич, мабуть, уже ледве дихає, а шаман, найімовірніше, окурює його своїм кадилом. Я поїду з тобою, мисливцю, і чим скоріш, тим краще, а по дорозі ми ще поговоримо про той корінь жень-шеня. Шкода, що я не можу взяти його з собою.

— Невже цей чудодійний корінь не можна транспортувати, чародію?

— Чому ж ні! Але його може дістати лише той, хто добре заплатить. А я, їй-богу, саме зараз і не можу.

— А чому ж ти не можеш?

— Та звідки ж я візьму цілий фунт щирого золота? Шукачі жень-шеня продають його тільки за золото. Не беруть ні асигнацій, ні навіть золотих монет. Вони дали мені на збереження один корінь, але за нього треба заплатити. Іншому шукачі продали б його набагато дорожче, а мене вони поважають, бо я вилікував двом шукачам цього підземного скарба потрощені кістки. А взагалі вони справжні шкурники — продають женьшень лише за щире золото, і край.

— Я знаю їх. Дехто вважає, що вони користолюбці, але й у них важкий хліб. Це справді дорогі ліки, та якби тільки вони допомогли. А золото знайшлось би, щире, в зернах.

— Оце вже інша справа. Я зараз повернусь.

За хвилину фельдшер приніс дерев'яну шкатулку і поставив її на стіл. Коли він відімкнув ту шкатулку, мисливець побачив у ній дорогоцінний корінь життя — жень-шень. Корінь лежав у тій самій глині, в якій він ріс довгі роки, перш ніж став завбільшки з велику петрушку. Жень-шень був жовтуватий і, що найцікавіше, формою своєю був схожий на тіло людини. Від маленького тулуба відходили руки та ноги, на невеличкій шиї сиділа голова з косою, схожою на ті, що їх носили колись китайці. На одній руці малесенькі корінці створювали навіть щось на зразок пальців.

— Ось він, чарівник, — хвалився фельдшер. — Я знаю дещо про нього. Він з'явився тоді, коли на нашій старій матінці-землі тільки-но дожили свій вік велетенські зубаті змії та гігантські ящури, завбільшки з вітрила, — так, ще тоді, в третинний період, як сказали б учені. Був, Родіоновичу, такий період в історії нашої землі. Про це Іван міг би розповідати тобі цілими днями. Я знаю також, що корінь жень-шеня ріс тоді в лісах, порівняно з якими наша тайга — це, так би мовити, дитячий садок. Відтоді все на землі змінилося невпізнанно, але він лишився таким, як і був. Твердять, що в далеку давнину він був значно більший. Може, саме в ньому і зберігається сила віків, сила, зібрана протягом незліченних тисячоліть. І щось від тієї сили допомагає людині — що саме, важко сказати. Може, то якісь соки, що їх корінь помалу висмоктує із землі? Цей корінь — скарб тайги. Адже ти й сам знаєш, з якою наполегливістю шукають його і скільки людей заради нього набралися лиха. Китайські лікарі не можуть навіть уявити собі лікування тяжких хвороб без цього кореня.

Допомагає, кажуть, він і тоді, коли людина носить його на тілі. Та це, мабуть, вигадки. Але порошок або каша з кореня зціляє часто навіть у тих випадках, коли всі ліки вже нічого не можуть вдіяти. За допомогою кореня жень-шеня, якого ще називають «корінь-людина», я врятував кількох чоловік. Останнім з них був купець Пуговкін. Ти, мабуть, знаєш його, жмикрута, в нього оптова торгівля хутровиною. Так оцей Пуговкін поїхав якось скуповувати по факторіях хутра, і його зненацька поніс кінь. Купець не зміг втримати коня, і перш ніж він сам наважився вискочити з воза, його скинуло в байрак. Розшукали Пуговкіна тільки на другий день. Це вже була не людина, а суцільна рана, суцільний синець. Пульс — мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло — одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима — хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.

— Це просто неймовірно. А що ж сталося з тією половиною багатства, яку обіцяла купчиха?

— Та що ж від купців можна чекати — то були тільки пусті слова. Вона заплатила за корінь і мені за лікування дала кілька карбованців, але було їх, повір, небагато. Ну, та облишмо це. Я згадав одну веселу, а водночас і смутну історію. Правдива вона чи ні…

— Про що це?

— Та, може, не варто й розповідати. Кажуть, що в Китаї у давнину лікар, у якого помер хворий, мусив сам везти його на кладовище. Як бачиш, Родіоновичу, для лікаря це була не дуже приємна путь. Нізащо в світі не хотів би я виступати, за китайським звичаєм, на чолі похоронної процесії Івана Хомича. Ну, рушаймо!

Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.

Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди — маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву — жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка — до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот — чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.

Лікарі та фармакологи східних народів приготовляли й приготовляють з кореня жень-шеня порошки, відвари та мазі, які застосовуються при різних видах слабості організму. Слава про цей корінь дедалі зростала, а з нею зростали й ціни, тому рослину шукали так наполегливо, що з роками вона траплялася дедалі рідше. Згодом були організовані жень-шеньові плантації, проте корені, вирощені на них, не мають таких лікувальних властивостей, як ті, що виросли на волі.

В Радянському Союзі провадяться широкі досліди з коренем життя як з фізіологічної, так і з біохімічної точки зору. Радянська фармакологія застосовує цей корінь для стимулювання функцій різних органів та систем організму людини і досягає в цій справі надзвичайних успіхів.

В Індії, Японії та Англії також застосовують препарати з кореня жень-шеня для лікування тяжких хвороб.

Але на початку цього століття в Європі ще не було науково досліджено склад кореня та його вплив на організм людини, і лікарі чинили опір застосуванню жень-шеня.

До стійбища тунгусів Орлов з фельдшером приїхали надвечір.

Два каганці тьмяно освітлювали чум шамана, і при їх миготливому світлі Феклістов здавався восковою фігурою. Боброва охопила туга.

— Спить, — тихо промовила Майюл. — Цілий день спить, а як прокинеться, то все просить пити.

— Розумію, дівчино. Ти в нього за санітарку, як мені сказали. І це для нього справжнє щастя.

В цьому Орлов був згоден з фельдшером — мисливець раптом відчув гарячу симпатію до дівчини, яка, всупереч звичаям, поводилась невимушено і з почуттям власної гідності.

Нарешті Феклістов прокинувся. Впізнавши свого друга, він кілька разів облизав язиком засмаглі губи й прошепотів:

— Микитовичу, мені погано.

— Вірю, вірю, хлопче, що тобі зараз не до танців. Та коли вже ти сокирою відбився од барсів, то невже тепер утратиш віру в самого себе? А зараз, друже, стисни зуби, я огляну тебе й перев'яжу рани.

Хоч Іван Хомич не був легкодухою людиною, але цю процедуру він переніс важко. Від болю поранений скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладилайого по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.

— Нічого, герою, зараз тобі полегшає, — заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.

Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.

Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.

— Що буде з нашим Іванушкою? — питали друзі Феклістова.

— Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. — Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.

Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і одужання залежало тепер лише від дбайливого лікування та часу.

Цей поворот на краще викликав у друзів Феклістова щиру радість. Але ця радість затьмарювалася тим, що Іван Хомич не міг разом з ними виїхати за кордон. А до від'їзду лишалося тільки два дні. Товариші сиділи біля хворого і втішали його. Адже вони розлучаються не назавжди — за місяць-два він одужає і приїде до них. Бобров та його друзі обов'язково подбають про Феклістова.

— Приїду, — запевняв Феклістов. — Чекайте на мене. Тут, у краю царського свавілля, я задихнувся б. Ви заберете з собою золото і…

Друзі запротестували, але Феклістов був невблаганний і доводив, що в родовищі залишилося золота набагато більше, ніж він узяв з собою.

Кінець кінцем друзі поступились і домовилися, що золото вони з допомогою Боброва продадуть, щоб на перший час забезпечити собі прожиток на чужині, а з решти грошей організують невеличкий фонд допомоги тим, хто теж вимушений покинути свою батьківщину.

І ось друзі розпрощалися, як прощаються мужчини — коротко, просто, але з твердою вірою в прийдешнє.

Феклістов лишився у чумі сам. Майюл вийшла провести його товаришів. Повернулася вона така радісна, що хворий аж здивувався.

— Твої друзі просили, щоб я була з тобою і там, куди тебе перевезуть; казали, що там бракує жіночої руки. А в мене їх аж дві… Наші називають те місце Співучою долиною. Там справді буде весело.

— Ах, це в Орлова… А ти згодна?

— З великою радістю. Піду в інший світ. У світ, якого я не знаю. А хочу знати. Я хочу знати, як живуть російські люди, як живе Орлов…

Майюл недомовила й зашарілась. Вона була нелукава й не вміла приховувати своїх почуттів.

«Диви-но, жінка, а не вміє лицемірити», — подумав Феклістов і розсміявся. Та в ту ж мить він скривився від болю й застогнав. Майюл погрозила пальцем хворому і нагадала, що фельдшер прописав йому цілковитий спокій.

— Спокій, кажеш, — зітхнув Іван Хомич, — а чи знаєш ти, що означає лишитися тут, у цій жахливій тайзі, коли твої друзі від'їжджають… Хто знає, чи побачимось ми ще колись…

— Ти не будеш самотнім. Кажеш, тайга жахлива. Мені здається, що жахливі деякі люди, котрі живуть у ній. Тайга дає нам майже все, що потрібно. Щоправда, дає неохоче, але хто тобі дасть більше? У нас нелегке життя, і інколи ми заздримо людям, які живуть у великих дерев'яних чи навіть кам'яних чумах. Правда, шаман каже, що ті люди, мов жирні птахи з підрізаними крилами, нікуди не летять. Сидять у своїх барлогах і не знають, що є воля і широка, неосяжна тайга.

— А чому ж тоді ти хочеш до тих жирних птахів?

— Та не всі ж люди такі і не у всіх у них підрізані крила. От хоча б Орлов…

Феклістов посерйознішав. Що таке підрізані крила, він відчув на власній шкурі. Іван Хомич згадав своїх друзів, які покидають землю, де немає волі для народу. Він проковтнув гірку слину. Так, доля не милувала його. Згадав Петербург, сяючий Невський проспект, красуню Неву… Петропавлівську фортецю та її каземати, де мучаться в'язні царської охранки, як мучився колись він сам, поки не відвезли його на каторгу… Згадав прощання з дружиною та сином, і очі затьмарилися сльозою. Скільки лиха зазнала його сім'я — дружина Ольга й син Андрійко! Скільки турбот і розчарувань пережили вони! Які б вони були щасливі, коли б йому пощастило втекти за кордон! Вони приїхали б до нього… А тим часом він лежить тут, безпорадний, безсилий…

Від думок Феклістова одірвала Майюл. Вона поклала руку хворому на чоло й тихо спитала:

— Серце болить? Чому — серце?

В тебе затьмарились очі, — таке у чоловіків буває лише тоді, коли серце їх стискається від жалю. У нас, жінок, інакше. Ми іноді плачемо сльозами, а серце в нас не болить. Наші сльози не такі важкі, як чоловічі.

«Ця дівчина зросла в тайзі, — подумав Феклістов, — але як вона розуміє людські почуття».

До чуму зайшов шаман.

— Несу ліки, як наказав твій лікар. Ліки для великих начальників. Тисяча по тисячі років перемелено в цьому порошку. Певно, Торин почув мої просьби, бо інакше корінь-людина не знайшов би до тебе дороги. Ти навіть не уявляєш, скільки сил набрав жень-шень в таємничих улоговинах, у надрах землі. Земля, яка держить на собі тайгу, дає тобі силу через цей рідкісний корінь. Він вилікує тебе. Повір, тайга не забере в тебе життя, якщо в ній виріс для тебе корінь життя.

Шаман подав хворому порошок з кореня жень-шеня, глибоко вклонившись: він вважав тепер, що Феклістов, для якого привезли такий рідкісний корінь, — великий начальник.

Феклістов був здивований поважною промовою Шолеута. Про корінь-людину досі він тільки читав. Його дивували ті великі сподівання, які покладав фельдшер на дію цього кореня, і та пошана, яку викликав женьшень у старого шамана.

Порошок мав особливий смак.

Спочатку гіркий, а потім, здавалося, солодкий, його аромат, однак, був такий приємний, що хворий дихав жадібно, на повні груди, намагаючись вдихнути всі пахощі.

Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.

— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.

У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.

— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай-бо!

— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.

— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.

— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.

Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:

— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…

— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.

— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.

— Тільки не гасіть того, що вам не пече! — заперечила Майюл. — Що б зі мною сталося, якби він згас?

— Та я ж не віхоть соломи! І, зрештою, ми нікому не дозволимо дмухати на наш вогник, правда ж, Майюл?

— Хай собі дмухають, він тільки дужче розгориться.

— Глянь-но, чого захотіла наречена. Про своє домашнє вогнище подбай, будь ласка, сама! — зауважив Хатангін.

— І подбаю, брате!

— Ого, як ти змінилася! А в чумі вогник у тебе іноді згасав…

Багато що змінилося за ці два місяці. Феклістова, за порадою фельдшера, перевезли в хатину Орлова, і Майюл, з дозволу братів та тітки, і тут взяла на себе обов'язок доглядати хворого. Вона дуже швидко освоїлася з новим середовищем, і Орлов, на якого дівчина з самого початку справила сильне враження, незабаром відчув, що з приходом Майюл до його самітної хатини ввійшло щось таке, чого він раніше не знав. Родіон Родіонович став трохи соромливим, навіть несміливим. Він намагався розмовляти невимушено, як і раніше, але це йому не завжди вдавалося. Інколи мисливець навіть заїкався, що викликало сміх у геолога. Феклістов теж швидко зрозумів, чому так змінився безстрашний мисливець, і при нагоді поговорив про це з Орловим.

— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…

— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.

— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?

— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.

Феклістов мав рацію.

Одного дня перед домом тітки Гафії задзвеніли бубонці й зупинилися сани Орлова. Такі відвідини траплялися нечасто, а тому тітонька з цікавістю підбігла до вікна.

— Чи то мене очі вже зраджують, чи так тільки здається через замерзлу шибку. До нас іде якась пара. Чуєш, Фронько, біжи подивись!

Тітчина онука відчинила двері, та так і застигла від подиву. На порозі стояла незнайома жінка, а за нею Родіон Родіонович.

— Добрий день! — схаменулася дівчина й привітала гостей. — Заходьте, будь ласка, заходьте!

Майюл була одягнена в оленячу шубу, прикрашену соболиним коміром, а на її чорних, буйних кучерях сиділа маленька соболина шапочка. Фронька не могла очей від неї одірвати — Майюл здалася їй красунею з старого календаря журналу «Нива», який дівча знало, можна сказати, напам'ять.

— Доброго здоров'я, тітонько! — ще в дверях весело вигукнув Орлов. — Чи приймете нас? Везу вам наречену.

У тітки на мить відібрало мову, але, трохи отямившись од подиву, вона жваво зацокотіла:

— І що ж це ти витворяєш? У мене від переляку аж ноги підломилися! Кажу, хто це до нас їде, а тут тобі маєш — жених з нареченою. Вітаю, вітаю вас. Любі мої, сідайте! А ти, Фронько, чого стоїш і гав ловиш? Став самовар!

Потім тітка оглянула Майюл, яка трохи збентежено стояла посеред кімнати, — адже дівчина не чекала такого шумного привітання.

— Ну, справді красуню ти мені привіз, Родіонушко! Дай бог кожному таку. Як лялечка, дуже красива, тільки, здається мені — не росіянка вона…

— Я з племені евенків. Мене звуть Майюл, по батькові Каундіга.

— А скажи-но, ти хрещена, православна? — розпитувала цікава тітонька.

— Хрещена, православна й письменна.

— Навіть так! Диви, який ти молодець, дівчинонько!

— Ну, тітонько, — чемно стримував свою родичку Родіон, — ви ж розпитуєте, наче губернський суддя. А Майюл полохлива, мов лань.

— Гляньте-но на нього! Кажеш, Родіонушко, лань, та ще й полохлива? Ото ж я й дивуюся, що вона збирається вийти заміж за такого дикого мисливця. Та ви ж сідайте! Фронько, як там самовар?

Тітка Гафія була дуже цікава. І Родіон Орлов мусив докладно розповісти їй всю історію знайомства і все, що пережив він, перш ніж наважився висловити дівчині свої почуття.

— Ось тобі й маєш. Можна сказати, герой, гроза ведмедів, а ходить круг лані й тільки облизується! Добре, що тобі допоміг товариш! Інакше ти б ще казна-скільки жив у тайзі, мов самотній пугач. Може, й гукати навчився б. Ну, дівчинонько, запала ти мені в душу! У Родіонушки немає батьків, то благословіння вам дасть його тітка. А як у вас удома?

— У мене теж немає батьків. Десять років тому в нашому стійбищі спалахнула страшна хвороба, і багато людей померло. Мої батьки теж. Лишилося два брати й тітка. Вони дадуть мені посаг.

— Отже, зійшлися дві сирітки. Добре, що є на світі тітки. Яке ж це було б весілля без благословення, тоді небо й щастя вам не послало б.

Цілий тиждень приймала в себе тітка Гафія заручених і відкривала нареченій таємниці домашнього господарства, про які дівчина-евенка мала тільки приблизне уявлення.

— За місяць до весілля привезеш мені наречену ще раз — треба її ще дечому навчити. А весілля справимо в мене. І ніяких відмовок! Чи ти хочеш, щоб весілля відбулося під ялиною біля твого барлога в тайзі? Так, хлопче, діла не буде. Що б на це люди сказали! Чоловік ти солідний, перший мисливець на всю округу — а весілля в глушині тайги, де самі лише ведмеді грають у піжмурки. Е ні. А ти, дівчинонько, подбай, щоб ваші прийшли при повному параді. Ми таке весілля влаштуємо, що про нього десять років говоритимуть!

— Ну, це мої родичі люблять. Аби тільки на полюванні їм щастило. Інакше їх небагато прийде. Кожний день зими дорогий для мисливця. Полювання годує нас, а весілля в наших краях триває аж шість днів.

— А в нас буде сім! — весело додав Орлов, прощаючись з тіткою.

— Ай-я белапі таура! — вигукнула Майюл.

— Глянь, а це що значить?

— Бувайте здорові, тітонько! — пояснив Родіон, уже сидячи в санях, і ляснув бичем. Застоялий кінь рвонув з місця в кар'єр, і бубонці задзвеніли так, що аж луна пішла поміж будинками.

Так і вирішили. Турботи з підготовкою весілля взяла на себе тітка Гафія. Вона була рада, що стане центром уваги всього села і зможе похизуватися своєю незвичайною невісткою, яка затьмарить красою дочок усіх заздрісних сусідів.

Заручені повернулися до хатини Орлова, де Феклістов з Хатангіном цілий тиждень господарювали самі, чекаючи, поки приїдуть хазяїн та його обраниця.

Феклістов перестав читати й замислено гортав пошарпану книжку, яка, очевидно, пройшла через багато рук, перш ніж потрапила до фельдшера, а вже від нього до Співучої долини.

— Облиш свої думки, Хомичу, — урвав його роздуми Орлов. — Знаю, де зараз твоя душа. В Пітері, в сім'ї. Ти бачиш, які ми з Майюл щасливі, а сам блукаєш очима по обрію і згадуєш… Читай далі, читай про Китай. Всьому свій час. Твоє деревце принесе плоди пізніше…

Феклістов вимушено посміхнувся й махнув рукою. Почав читати далі:

— «Китайські лікарі твердять, що жень-шень зміцнює організм людини й навіть омолоджує його. До вмираючих, яким давали відвар з кореня, поверталася свідомість, і вони ще деякий час жили — іноді годину, іноді навіть кілька днів.

Старі й нові лікарські книги свідчать, що цей корінь виліковує третину всіх відомих хвороб.

Відомий стародавній підручник з фармакології «Бень Цао-ганьму», що його написав знаменитий лікар за панування династії Мінів у тисяча п'ятсот дев'яносто шостому році, наводить понад сто рецептів виготовлення ліків з цього кореня.

У Лхасі, столиці Тібету, в головному монастирі старших лам навчали лікування хвороб за допомогою ліків з кореня жень-шеня. При китайському імператорському дворі була спеціальна лікарська колегія, яка досліджувала дію, вплив і силу кореня.

Простий люд, для якого жень-шень був недоступний, століттями складав різні легенди про рідкісний корінь.

Одна з них розповідає.

Колись давно жили два стародавні роди Сун Сін-лі та Сін Сао-вин. Вони ворогували між собою. Старшим сином роду Сун Сао-лі був хоробрий воїн Жень Шень. Він мав добре серце, захищав бідних і слабких. Ці якості юнак успадкував од своїх предків, які вели свій рід від царя лісових звірів — тигра. Старший син роду Сін Сао-вин, воїн Ші Хо, надзвичайний красень, був повною протилежністю Жень Шеню. Він був грубий, немилосердий і жорстокий. Ші Хо грабував і палив селища і винищував урожаї селян на їхніх полях. Обурений люд прийшов якось до Жень Шеня просити захисту. Жень Шень пообіцяв допомогу, вибрав слушний час, напав на Ші Хо, обеззброїв його й прикував до скелі. Одного разу він привів свою сестру Ліу Лу і показав їй полоненого. Дівчина закохалася в бранця: вночі, коли всі спали, вийшла тайкома з табору, звільнила Ші Хо і втекла з ним у гори. Однак Жень Шень переслідував утікачів і викликав противника на бій. Боротьба була запекла й довга. Жень Шень був дужчий, бо в ньому жив дух тигра, і він смертельно поранив Ші Хо. Ліу Лу, яка спостерігала бій з укриття, скрикнула від жаху.

Жень Шень оглянувся на сестру, а Ші Хо в ту мить зібрав свої останні сили й встромив кинджал у серце героя. І тут же обидва воїни вмерли.

У відчаї від горя Ліу Лу схилилася, поцілувала брата й коханого і пішла в ліс. Вона йшла й плакала. І всюди, куди падали сльози красуні, виростала чарівна квітка жень-шень, могутнє й чудодійне джерело життя.

Інша легенда розповідає, що жень-шень народився з блискавиці. Якщо попаде блискавиця в кришталеве гірське джерело, вода зникає глибоко в землі, а на тому місці виростає корінь життя, наділений силою небесного вогню. Тому-то жень-шень іноді означає ієрогліфами жень-дань-шень, що значить корінь-блискавка.

Легенд про чудодійний корінь існує кілька сотень, і з них можна було б скласти цілу книгу.

В свій час у Китаї збирання кореня жень-шеня було монополізоване. Монополію було введено в тисяча сімсот дев'ятому році указом імператора Хан Сі, і указ той діяв аж до першої половини дев'ятнадцятого століття. За цим указом імператорський двір щороку видавав намісникам країв сім тисяч дозволів на розшуки та збирання кореня. Шукачів, які купували ці дозволи, військовий ескорт відводив у тайгу або в гори. Тут кожному з них була визначена площа, на якій він міг шукати.

Щоб шукачі не затримувались довше, ніж це було дозволено, їм давали з собою лише обмежений запас їжі.

Наприкінці осені, коли шукачі поверталися з тайги, військові патрулі обшукували їх і записували їхню здобич. Після цього їм вказували найкоротший шлях до головного імператорського збірного пункту.

Біля воріт Великого китайського муру шукачів ще раз обшукували, вони платили тут данину відповідно до кількості та ваги знайдених коренів. На головному збірному пункті корені приймали досвідчені фахівці. Їх не можна було ні обдурити, ні підкупити, бо вони одержували від імператора надзвичайно високу платню. Якщо шукач жень-шеня намагався збільшити вагу кореня, ховаючи в ньому крупинку олова, або з'єднував пошкоджений корінь тонюсінькими дерев'яними паличками, його завжди викривали, тому що кожен корінь дуже пильно перевіряли. Нічого не можна було приховати від імператорських контролерів. Після викриття шахрайства шукача негайно заарештовували, судили і садовили в тюрму.

Найсуворіше карали тих, хто разом з коренями, знайденими в тайзі, підсовував інші корені, вирощені на таємних плантаціях. Про такі випадки негайно ж доповідали самому імператорові, який тут же призначав суворе розслідування. Справа в тому, що лікарі з'ясували, ніби штучно вирощені корені не мають бажаного впливу.

На імператорському збірному пункті корені потім ретельно досліджували й класифікували. Найцінніші залишалися в дворі. То були передусім великі, добре розвинені корені з ознаками чоловічої статі.

Гірші корені йшли на продаж. Але й вони були такі дорогі, що їх могли купити тільки багачі. Звичайно жень-шень купували лікарі, аптекарі та заможні люди для особистої потреби або як весільний подарунок для сина.

Ціни на корені були дивовижно високі. Покупець мусив платити за корінь у п'ять чи шість разів більше золота або в двадцять три рази більше срібла, ніж важив сам корінь.

Протягом кількох тисячоліть китайські, тібетські та індійські лікарі випробували благодійне діяння цього чудового кореня на багатьох поколіннях. Тому дуже бажано, щоб, нарешті, і наші лікарі та фармацевти зацікавилися цим рідкісним дарителем сили й здоров'я. Адже він росте в нас, на нашій землі, в Уссурійській тайзі…»

Феклістов дочитав і відклав книжку.

— От бач як! Людина всього не охопить. А зрештою, ти сам, Іване Хомичу, безсумнівний доказ того, що й православній людині корінь допомагає, — захоплено вигукнув Орлов.

— Спасибі Боброву, що я лишився живий. Він, мабуть, єдиний російський медик, який знає всі властивості жень-шеня і вміє ним лікувати, йому б треба бути професором східної медицини, а не фельдшером. Я почуваю себе вже так добре, що за тиждень встану. Майже три місяці пролежав я, і на мене чекають серйозні справи.

— Тільки б ти не надірвався, Хомичу, треба помалу-помалу, а твої серйозні справи почекають.

Феклістов якось збентежено закліпав очима й почухав голову.

— Родіоне Родіоновичу, а куди ти поїдеш з Майюл у весільну подорож?

— У весільну подорож? Ну, це личить тільки міським людям, а в нас такої звички немає.

— А чим же ти гірший за міську людину? Поміркуй про це, дуже тебе прошу!

— Признайся, Хомичу, — ти щось задумав?

— Так, я був би навіть радий, коли б ти поїхав.

— Жартуєш?!

— Зовсім ні. Я думаю про це цілком серйозно. Я був би дуже радий, якби ти поїхав у весільну подорож до Петербурга.

— Чому саме до Петербурга?

— А куди ж ще? Майюл принаймні хоч побачить прекрасне місто, столицю Російської імперії, місто Петра Великого…

— І тільки заради цього?

— Є ще одна дрібниця. Там мешкає моя сім'я — дружина й син.

— І ото треба видумувати якусь весільну подорож! Ех, Хомичу, прямо б так і сказав — їдь до моєї сім'ї! Якщо треба, поїду.

І вони поїхали зразу ж після весілля. Всупереч місцевим звичаям, Орлов з молодою дружиною вирушив у весільну подорож до Петербурга, дуже здивувавши цим тітку Гафію.

— Модні вигадки! — сердилася вона. — І хто це їм порадив? Нема того, щоб спокійно прожити медовий місяць з молодою дружиною!

Зрозуміло, вона нічого не знала про Феклістова, який з відомих причин не був на весіллі.

А весілля справді вдалося на славу. Шістдесят гостей, між якими було п'ятнадцять евенків, бенкетували цілий тиждень. Надзвичайно цікаве видовище влаштували на весіллі евенки. Вони привели наречену до тітки Гафії і, оточивши будинок, зажадали, щоб жених пройшов випробування сміливості, кмітливості й вірності. Три тунгуси, переодягнені в шайтанів і тайгових страховиськ, нападали на жениха, намагаючись накинути на нього мотузяні зашморги. Потім прибіг четвертий тунгус, одягнений у ведмежу шкуру, й теж кинувся на жениха. Коли Орлов подолав усіх нападників, до нього підступили ще три евенки й почали ставити йому різні запитання.

Наприкінці під'їхали дні оленячі упряжки-нюлги. На одній лежали різні хутра, а на другій сиділа святково вбрана дівчина. Тунгуси пропонували женихові хутра та дівчину, вихваляли її красу й чесноти, вмовляли його, щоб він узяв її собі за жінку. «Вона краща й багатша» — кричали вони.

— Майюл найкраща, а багатство мені непотрібне. Я багатий тим, що Майюл буде моя! — відповідав на це жених.

Потім Орлов почав розкидати дрібні монети на доказ того, що в нього всього досить, і він гордує запропонованим багатством.

На цьому випробування закінчилися. Брати Майюл розстелили перед женихом ведмежі шкури, по яких він попростував до будинку. Тунгуси ж почали стукати в двері палицями й голосно домагатись доступу. Тітка Майюл з удаваним подивом виглянула з вікна й запитала:

— Оні неду? Хто ви?

— Хіте хову! — лунала відповідь. — Діти тайги!

— Немі бізу? Що вам треба?

— Аса хітені! Твою дочку!

— Пейво Амба! Йдіть до тигра!

— Мі мечалайві! Ми його застрелили!

— Соропе айя! То вітаємо вас, дорогі!

Двері відчинилися, на порозі з'явилася Майюл, одягнена у весільні шати, й запросила жениха та дружків до хати. Потім усі гості поїхали до церкви.

По дорозі назад молодих зупинили, примусили платити викуп, перед домом почали бити в каструлі, стріляти й відганяти злих духів, щоб вони нічим не зашкодили молодому подружжю.

Звичайно, тітка Гафія не знала справжньої причини подорожі Орлова. Про це їй ніхто не казав. Зате в хатині Орлова подорож обговорювали дуже докладно. Цілими вечорами просиджував мисливець з Феклістовим. який пояснював, що треба зробити в Петербурзі.

А перед цим вони обидва пішли до родовища золота у ведмежому барлозі і працювали до упаду чотири дні. Земля вже замерзла, доводилося розпалювати великі вогнища, щоб вона відтанула; тільки після цього можна було копати й просівати пісок, гальку та глину.

Орлов був незадоволений такою роботою, незважаючи на те, що вони видобули майже сорок кілограмів чистого золотого піску, а це ж було ціле багатство.

— Ми погано робимо, — весь час казав він, — без промивки родовища водою не можна закінчити справу. Тут лишилося ще багато дрібного золотого піску. Ми прийдемо навесні, відведемо сюди струмок, збудуємо справжній приїск і видобудемо все, що вислизнуло від нас тепер узимку.

Феклістов запропонував мисливцеві половину всього золота, але той відмовився.

— Хіба ти не знаєш наших звичаїв? Це твоє родовище, Хомичу. Перший видобуток не ділять. Він твій. Я візьму тільки те, що належить мені за працю.

Не допомогли ніякі умовляння. За допомогу Родіонович узяв лише два з половиною кілограми золота, але весняний виробіток вони вирішили поділити порівну.

Цілих двадцять кілограмів жовтого металу віз сибірський мисливець до Петербурга. Більша частина золота була призначена сім'ї Феклістова, а менша мала послужити «особливій меті».

Справа в тому, що більшість царських чиновників, од найнижчих і аж до самих високих, в принципі не були противниками побічних доходів. Вони не чули слізних благань, коли йшлося про те, щоб поклопотатися про помилування або про пом'якшення кари. Але ті ж самі чиновники значно краще розуміли людські страждання, коли діставали відповідний хабар.

Дружина Феклістова — Ольга Петрівна та син Андрій жили дуже скромно. Син учився, а Ольга Петрівна викладала в жіночій школі. Після засудження чоловіка вона втратила свого посаду. Приїзд Орлова та Майюл зробив справжній переворот у їх житті.

Радість і смуток!

Орлов привіз листа і докладно розповів про все, що пережив Феклістов од моменту втечі. Ольга Петрівна ніяк не могла отямитись від подиву. Вона хотіла зразу ж поїхати до чоловіка. Та про це нічого було й гадати, бо своєю подорожжю вона легко могла навести царських шпигів на слід утікача.

Коли Орлов віддав їй золото, жінка була так приголомшена, що в першу мить не знала, що з ним робити. Орлов порадив Ользі Петрівні діяти за бажанням і вказівками Івана Хомича.

— Ой Родіоне Родіоновичу, серце моє заходиться від туги за Іваном. Мені ж сказали, що він загинув — потонув при спробі втекти. Викликали мене до вищого жандармського управління й повідомили там цю страшну звістку. Як же вони брехали!

Мабуть, так повідомили з каторги, щоб не признаватися, що від них утекли три в'язні. Але, на щастя, Іван Хомич живий, здоровий, навіть барси його не подолали.

— Я зроблю все, щоб добитися його звільнення. Завтра ж пораджуся з друзями. Обіцяйте мені, що ви з дружиною пробудете в нас доти, доки все не з'ясується!

Орлови пообіцяли.

Золото — це такий ключик, який колись у царській Росії відмикав навіть залізні грати. Проте в даному випадку він тільки прочинив браму в'язниці.

Після багатьох клопотань, під час яких на столах чиновників непомітно з'являлися пакунки з грішми, вдалося пом'якшити кару Феклістова. П'ять років каторги було замінено на п'ять років заслання в Сибір без права виїзду. Та й це був просто-таки нечуваний успіх.

Один високий чиновник, який знав Феклістова особисто, взяв на себе «опіку» над цією справою.

— Він крикун, бунтар і баламут, — сказав цей чиновник Ользі Петрівні, — і цілком заслуговує на п'ять років каторги. Але у нас є кілька нових. рекомендацій та просьб про помилування і, крім того, повідомлення, що слідство жандармського управління було не зовсім об'єктивне. Тому тепер можна пом'якшити його покарання. Можу вас поздоровити. Проте в мене є маленька… я б сказав, умова. Я знаю, що ваш чоловік великий любитель геології. Тому я прошу, щоб він дослідив для нас місця, призначені йому для вигнання. А якщо ви поїдете до нього, то передайте особисто від мене, хай порозумнішає і облишить своє бунтарство. Бо цим він мало що досягне, нам потрібен спокійний розвиток, а не революційні заворушення та розруха. Як бачите, я людина прогресивна й ліберальна, але поважаю порядок…

«Гарний порядок, — гірко подумала Ольга Петрівна, — коли найкращі люди страждають по тюрмах і каторгах».

І все ж з кабінету чиновника жінка вийшла наче вві сні. Вона поїде до свого чоловіка! Життя знову здалося їй радісним, і Феклістова згадала старе східне прислів'я: «Каркання ворони, виття шакала та сичання змії не можуть затримати схід сонця».

Ольга Петрівна наче знову на світ народилась — вона була сповнена надій, для кожного в неї знаходилось привітне слово. Вона з великою радістю поїхала б до чоловіка зараз же, негайно, але з почуттям вдячності Ольга Петрівна на деякий час цілком присвятила себе Майюл — відвідувала з нею театри, концерти та виставки, знайомила молоду сибірячку з життям столиці. Все викликало в Майюл подив і захоплення. Два місяці перебування в Петербурзі відкрили перед нею новий світ, і Майюл надзвичайно швидко призвичаїлась до столичного життя, хоч і виросла в тайзі.

— Ви навіть не уявляєте, який скарб ваша дружина, — казала Ольга Петрівна Орлову. — Вона дуже уважна й кмітлива. До того ж у неї великий хист до малювання, і шкода було б, якби він занепав. Я бачила, як Майюл малювала візерунки для хутра. Це ж справжнє мистецтво! Їй треба вчитися й вчитися. Поки я буду з ними, то допоможу їй здобути принаймні хоч основи знань.

У Петербурзі вже капало з дахів, а ранками над містом висів густий туман. Проте сонце швидко розвіювало його, і вітер відносив рештки брудного клоччя до моря.

— Ми веземо в Сибір весну, — сміялася Майюл, коли разом з чоловіком, Ольгою Петрівною та Андрієм сідала на поїзд на Миколаївському вокзалі.

— Так, весну й радість! — додала Ольга Петрівна.

— Оце так сюрприз буде для вашого чоловіка!

— Це правда. Ні з жандармського управління, ні з каторги не можуть сповістити його про велику ласку вельможних панів, бо не знають, де ховається втікач. Ми привеземо цю звістку самі.

Проте вони не врахували, що Бобров підтримував постійний зв'язок з лікарем каторги. Від нього фельдшер довідався про успіх, яким увінчалась подорож Орлова, й негайно ж розповів про це Феклістову. І от одного чудового дня втікач, якого власті проголосили померлим, з'явився до окружного жандармського управління.

— Подивіться-но на пташку, — глузливо привітав йогоначальник управління, — зачула про велику милость, подаровану їй, і негайно ж прилетіла. Де ж це ми вештались, де зимували?

— В могилі поміж померлими, до яких ви зволили мене записати, — посміхаючись, відповів Феклістов.

— Мовчати! Тут не жартують! Я хочу знати, де ви переховувалися!

— В тайзі, пане офіцер.

— Ви ще скажете мені, що спали у ведмежому барлозі й ведмідь люб'язно зігрівав вас?

— Майже так воно й було. Я жив у покинутій хижі, а їв що доведеться. І хижаки на мене нападали, ось дивіться…

Не встиг жандармський офіцер відповісти, як Феклістов роздягся й показав свої страшні, ледве загоєні рани.

— Гм, цікаво, що саме такий баламут і розбійник живучий, наче кіт. Але хто ж вас лікував? Не будете ж ви запевняти мене, що ці рани зализав вам якийсь доброзичливий ведмідь?

— Не буду. Мене прихистили незнайомі тунгуси, довезли з собою по Лені аж до самого побережжя Північного Льодовитого океану, а там уже мене долікував лікар імператорського флоту.

— Глядіть-но, далеченько літала пташечка, навіть з підстриженими крилами. І чого тільки чорт не змете тих клятих тунгусів кудись у море! Скрізь ці бродячі інородці лізуть нам під ноги!

— Вони підданці нашого царя й мають повне право…

— Мовчати! Мене не цікавлять ваші промови, А про право вам взагалі краще не згадувати. За правом ваше місце на каторзі.

Феклістов мовчки одягався. Брутальний жандармський начальник тим часом розглядав його документи, якийсь час гортав їх і, нарешті, запитав:

— Яке місце ви оберете собі для вигнання? І цю милость, на жаль, вам дано. Ви самі можете визначити, де захочете оселитися.

— Якщо дозволите, я оберу саме цей округ. Сподіваюся, що в вашій особі, вельмишановний пане, я завжди матиму прихильного заступника, — іронізував Феклістов.

Тупий і зарозумілий охоронець царського самодержавства не помітив цієї іронії, поворухнувся на стільці й поблажливо глянув на помилуваного. Потім відкашлявся й почав поважно цідити крізь зуби:

— Я не знаю, яких заступників ви маєте в Петербурзі, та це мене й не цікавить. А щодо мого заступництва, то воно залежатиме від вашої поведінки. Кожного місяця будете приходити особисто до мене. І попереджаю: ніякої агітації, ніяких політичних гуртків і подібних безчинств. Ми будемо тримати вас на мушці, навіть якщо ви знову заберетесь у якийсь ведмежий барліг. Ось підпишіть.

Огидна процедура скінчилась, і Феклістов, виходячи з управління, глибоко зітхнув.

Проте до оселі в Співучій долині він поїхав не одразу. Іван Хомич затримався на кілька днів у свого друга Боброва, з нетерпінням чекаючи на повернення Орлова. Він навіть і в гадці не мав, що разом з мисливцем та Майюл приїдуть також Ольга Петрівна з Андрієм.

То була зустріч, яка всіх зворушила. Бобров провів своїх давніх і нових друзів аж до самої Співучої долини.

Невпізнанно змінилася тиха оселя. Сміх, пісні та музика линули з відчинених вікон. Андрій привіз із собою гармонію, на якій він грав справді майстерно; голоси співаків у супроводі її звучних акордів дзвеніли на всю долину. Для сім'ї Феклістова прибудували дві кімнати, з окружного міста привезли нову обстановку для всього будинку.

Плани від'їзду на чужину, які Феклістов складав під час хвороби, канули в Лету. Іван Хомич не припинив революційної діяльності, але спочатку мусив бути дуже обережним і обмежуватися тим, що підтримував зв'язки між революціонерами та надавав посильну допомогу втікачам. Ольга Петрівна прожила в тайзі все літо, а восени поїхала з сином у Петербург.

Феклістов зовсім не був у захваті від завдання, яке поклали на нього петербурзькі власті, і не збирався робити для них геологічні дослідження Сибіру.

— Та щоб я працював на своїх тюремників, на панів фабрикантів, біржових спекулянтів і пихате дворянство?! Хай зачекають…

Разом з Орловим, Хатангіном та ще двома тунгусами Феклістов почав будувати приїск на місці ведмежого барлога. За чотирнадцять днів виснажливої праці вони відвели струмок у нове річище і поставили невеличку загату, щоб вода мала напір, необхідний для промивки родовища. Проте результат виявився далеко не таким, якого сподівалися. За три тижні старателі видобули близько двох кілограмів золота, та й усе.

— Отже, це тільки гніздо. Але виходить, що тут, крім води, котра руйнувала й розмивала гірську породу, діяли ще якісь сили. Я мушу докопатися до суті цього явища.

І всі свої зусилля Феклістов спрямував на розв'язання цієї проблеми. День у день бродив він по тайзі, досліджував і копав, робив бурові розвідки, закладав невеличкі розвідувальні шахти. Серед тунгуських друзів у нього було немало добрих помічників. Улітку знову приїхала сім'я, і Феклістов залучив до роботи сина. Хоч Андрій і намагався кожну хвилину використати для полювання, проте він беззастережно супроводив батька в усіх його експедиціях.

Минав час, і Феклістов усе більше й більше зживався з тайгою. Він любив її в усі пори року — влітку, взимку і особливо тоді, коли високо в небі летіли лебеді та дикі гуси, протяглими голосами віщуючи весну, і коли ліс стояв, сповнений тисячами різних запахів квітів, трав і дерев. Найсильніше дихали берези. Їх подих був чистий, мов кришталева вода лісового струмка. Феклістову здавалося, що сильний аромат, зірваний вітром з крон дерев, нагадує солоний подих моря.

Орлов, з яким Іван Хомич часто ділився своїми спостереженнями, кивав головою і посміхаючись казав:

— Пропав ти, Іване Хомичу. Хто так поринає в життя тайги, той ніколи вже не зможе покинути її. Ти застряв тут навіки.

Феклістов лишився в тайзі навіть після того, коли минув строк його вигнання. Він провадив широкі дослідження, складав геологічні карти, активно листувався з кількома науковими товариствами.

А до того ж він став мисливцем. Узимку, коли не було можливості займатися улюбленою справою, Іван Хомич невтомно полював на хутрового звіра. Найбільше вабило йото полювання на соболя. Часто Феклістов брав участь і в полюванні на ведмедів.

Коли одружувався син Андрій, Феклістов поїхав у Петербург на синове весілля, пожив там кілька місяців і знову повернувся у Співучу долину. Повернувся разом з Ольгою Петрівною — адже вона теж закохалася в тайгу, де предковічні дерева стояли, наче німа сторожа багатств, захованих у надрах землі.

Більшу частину року Ольга Петрівна проводила в своєму тайговому домі і була незамінною порадницею для Майюл, яка вже народила Орлову сина й дочку.

Минав час, і молоді Феклістови, що жили в Петербурзі, теж дочекалися радісної події: в них народився син, якого назвали Олегом.

Щасливі дід та бабуся поїхали подивитися на внука. Але цього разу вони вимушені були залишитися в Петербурзі, тому що Ольга Петрівна серйозно захворіла: далися взнаки довгі й суворі сибірські зими, які Феклістова переносила важко.

Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.

Нева несла на своїх хвилях рештки зими — брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.

— Іванушко мій, — боязко шептала вона, — чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…

Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.

В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.

— Ольго! Оленько! — відчайдушно гукав Іван Хомич. — Я тут, біля тебе…

Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…

Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.

Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило — охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.

В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.

Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.

— Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір — настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав:

— Ну, що ти скажеш, Родіоновичу? Між іншим, цей вірш — у списку заборонених. Тільки тоді, коли це пророцтво збудеться, — а воно спирається на цілком реальну силу, — я опублікую результати своєї праці, щоб вони служили всім.

— Мені здається, Хомичу, що ти довгенько чекатимеш. Столипін добряче взявся за вас.

— От саме тому. Кобила, яка здихає, завжди брикається.

— Та вже давно б час!

Улітку до Співучої долини завітали молоді Феклістови з сином Олегом. Дідусь дуже тішився внуком, моторним хлоп'ям, яке дуже скоро прив'язалося до Івана Хомича.

Андрій іноді супроводжував батька під час його експедицій, але найбільше приваблювало його полювання.

— Андрію, — повчав Хомич сина, — те, що ходить, бігає й літає тут, у тайзі, ти знайдеш і в іншому місці. А те, що приховано від людського ока під землею, в печерах, скелях і горах, — набагато цінніше, і його не так легко можна знайти. Я хотів би, щоб ти вів далі мою справу або принаймні хоч був добрим сторожем підземних скарбів тайги. Про них знаю поки що тільки я, бо не хочу, щоб ці скарби потрапили до рук ненажерливих кровопивць. Не знаю, чи діждуся я того дня, коли Росія збудиться від сну, як пише Пушкін. Але ти, напевне, дочекаєшся, і тому я хотів би, щоб ти знав, про які скарби йдеться.

Андрій замислився, йому здалося, що батько трохи перебільшує, — за довгі роки, прожиті в тайзі, у геолога з'явилися деякі дивацтва.

— Ти часом не золото знайшов, батьку?

— Золото… хіба на світі немає нічого ціннішого? Тайга ховає в собі й інші скарби, ще корисніші, ніж золото. Шкода, що ти не пішов по моїх стопах і не став геологом. Малий Олег повинен ним стати… Якщо треба буде, я довірю тобі важливу таємницю, хоч вона й стосується геології.

Більше вони про це не говорили, а за кілька днів після тієї розмови молоді поїхали.

Іван Хомич провів їх до залізничної станції і на зворотному шляху заїхав до Боброва.

Фельдшер був не сам. У зручному кріслі сидів огрядний, чисто виголений чоловік. У нього були великі губи та вуса, які нагадувалищітку для взуття, лиснючі й вологі очі, чорне, з сивиною волосся, дбайливо зачесане на проділ. То був оптовий торговець хутрами Пуговкін, який час від часу відвідував Боброва.

— Ви прийшли якраз вчасно, вельмишановний пане!. — вигукнув він писклявим голосом. — Я тут саме заради вас. Щоб ви знали: я член-благодійник Імператорського географічного товариства. А чому б мені й не бути ним? Людина мого становища повинна підтримувати корисні заклади. Зрештою, я член ще кількох корпорацій, але не це головне. Я саме збирався відвідати вас у вашій резиденції в тайзі н просив Миколу Микитовича поїхати зі мною. Чи не так?

Бобров кивнув і непомітно усміхнувся, з чого Феклістов зрозумів, що Микола Микитович не в захваті від цієї історії.

Тим часом Пуговкін витяг з кишені якийсь лист, начепив пенсне й почав читати:

«Імператорське географічне товариство в Петербурзі

Його Благородію

панові Феофану Парфеновичу Пуговкіну, кавалерові Хреста за громадянські заслуги III ступеня, поставщику Його Високості великого князя Сергія Миколайовича і т. д., і т. д.»

Купець на мить замовк, щоб перевести подих, бо всю адресу він прочитав без передишки. Потім почав читати далі, й Іван Хомич довідався, що географічне товариство доручає Пуговкіну одержати від Феклістова інформацію про результати його досліджень. Геологічний комітет товариства посилався на давнішню вимогу певного високого чиновника, за якою Феклістов мав провести геологічні дослідження й доповісти про їх наслідки. Оскільки протягом багатьох років від нього не надійшло жодної значної праці, товариство просило вельмишановного Пуговкіна як члена-благодійника товариства потрудитися відвідати пана Феклістова й люб'язно повідомити про успіхи, досягнуті геологом.

Іван Хомич мовчав. Він поглянув на купця, знизав плечима й закліпав очима — так Феклістов робив завжди, коли обмірковував свою відповідь.

— Мене дивує, що вони звертаються до вас, — роздратовано промовив Феклістов, — недавно я надіслав геологічному комітетові докладний матеріал.

— Можливо. Це похвально, але вони, певно, чекали чогось іншого.

— Шкода, але інших результатів своїх спостережень я не можу повідомити.

— Саме так я маю відповісти?

— Так!

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Проте я чекав більшого…

— Праця геолога нелегка й часто-густо приносить розчарування, — втрутився в розмову Бобров. — Скільки разів я дивувався, що Іван Хомич не втрачає терпіння.

— Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…

Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:

— Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!

Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:

— Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…

І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.

Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.

Феклістов досяг своєї мети — петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.

Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.

— Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!

Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч — вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.

— Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? — допитувався Орлов.

— Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?

— Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.

— Яка це їх нечиста сила туди занесла?

— Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.

Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.

А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.

Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою професію й присвятити себе «справі» скарбів тайги, які його батько знайшов і оберігав до кращих вільних часів.

— Я вже старий і стомлений. Але за тебе я не боюсь. Тебе призвали до залізничних військ, а там рідко коли свистять кулі. Запам'ятай добре, що я тобі сказав на випадок, якщо зі мною щось трапиться.

Під час прощання Іван Хомич знову нагадав Андрієві про важливість своїх відкриттів у тайзі.

— І візьми з собою на дорогу Пушкіна, — подав він йому томик поезій. — Він розвіє будь-яку тугу й журбу. Бувай здоровий і повертайся скоріш…

Андрій узяв книгу, поклав її в свій військовий ранець і посміхнувся. У батька бувають дивацтва — з Пушкіним на фронт…

Іван Хомич прожив у Петербурзі кілька місяців і оточив свого онука такою любов'ю та піклуванням, що малий Олег навіть і чути не хотів про дідусів від'їзд.

— А хто ж буде стерегти ті скарби тайги, про які я тобі, розповідав? — заперечив старий геолог, і малий Олег погодився з цим доводом.

Іван Хомич поїхав, а Олег довго ще тужив за дідом. Мати мала клопіт, поки не заспокоїла хлопчика обіцянкою незабаром поїхати разом з ним у далеку, таємничу тайгу.

А в тайгу тим часом прийшла весна. Вже кілька ночей тяглися над Співучою долиною перелітні птахи. Тужливі голоси журавлів, трубний клич лебедів, веселий крик качок і поважний говір диких гусей линув над тайгою.

Іван Хомич не спав. У місячному світлі було щось веселе, привабливе, що збуджувало спогади про давні весни, пережиті в безмежних просторах предковічних лісів. То було весняне безсоння, передвістя ловів. Воно охопило й старого Феклістова, який не відставав від Орлова. Давно колись геолог сміявся з мисливця, що той не може дочекатись, поки стане дружкою на шлюбних гульбищах різних звірів і птахів, а тепер він сам відчував у цей час тугу.

Мабуть, ті ж почуття охопили і прирученого їжака Петю — він цілісіньку ніч стиха пихкав, кректав і безнастанно тупцювався навколо печі так, що аж кочерга з лопатою деренчали. Іван Хомич не гримав на їжака — він розумів, що Петя зачув своїм смішним рильцем подув весни.

— Гаразд, іди вже собі, непосидо, хоча ти міг би трохи зачекати. Твоя обраниця ще тільки-но вилізла з нори.

Проте в їжака щодо цього були свої міркування. Він подивився на Івана Хомича, запирхав й почимчикував через поріг. На сходах Петя зупинився, оглянувся на всі боки й закрутився.

— Може, ти ще передумаєш?

Але їжак принюхався, обережно спустився на землю, помалу подріботів стежкою і зник у передранковій пітьмі.

Петя вже кілька років з весни і аж до самої осені бродив по тайзі і в околицях садиби. Але, зачувши, що наближається зима, він завжди повертався додому.

Іноді Іван Хомич навмисне не впускав його, і тоді їжак діставався в хату зовсім особливим способом. Спочатку Петя пихкав, тупцювався по сходах і шкрябався в двері, а коли це не допомагало, він прямував у сарай і чекав, поки хто-небудь прийде по дрова. Дрова носили невеличкими в'язками, а тріски для розпалювання набирали в кошик. Петя, діждавшись слушного моменту, залізав у кошик і спокійнісінько собі чекав, поки його віднесуть додому. В кошику він сидів тихо й смирно, мов боявся, щоб його не викрили.

Іван Хомич якийсь час дивився вслід їжакові, потім повернувся в дім і швидко одягся. Серце старого мисливця прагнуло почути весняну пісню глухарів. Токовище було поблизу. Вже тиждень тому ходив Феклістов з Родіоном Родіоновичем і запам'ятовував місця, де вечорами великі чорні птахи сідають на нічліг, а ранками починають своє кльочення. В околицях Співучої долини мисливці помітили чимало дерев, під якими глухарі лишили багато посліду. Тут було їхнє токовище.

Ледве пройшов Феклістов кілька сот кроків, як уже зачув весняну пісню пернатого володаря лісових хащ і моховищ. Зовсім близько пролунав слабкий стукіт, який, прискорюючись, перейшов у першу трель. Наче у відповідь йому праворуч і ліворуч почулося токування другого, третього й четвертого глухарів. Серце Феклістова закалатало, але він очікував. Хотів вволю натішитись пробудженням природи, що виявлялося в тихій пісні, котра ховала в собі дику пристрасть.

Через деякий час мисливець рушив до першого глухаря. Чим ближче підходив він, тим голосніше лунало токування, і, нарешті, в сіруватому світлі раннього світанку Феклістов побачив на сухій верхівці кедра темний силует чорного птаха. Ще чотири-п'ять кроків — і мисливець бачив його вже зовсім чітко. Розпустивши віялом хвіст, витягнувши шию, випнувши груди, глухар в любовному екстазі, забувши про все, співав першу й останню пісню своєю весни… Гримнув постріл, глухар розпростер крила, полетів униз, ламаючи сухі гілки, і з шумом упав на сніг. Червоні краплини окропили білий сніговий покров і заблищали, наче великі рубіни.

Смертоносний дріб урвав пісню кохання, але поблизу, не далі як за сто кроків звідси, дзвенів інший, такий же пристрасний спів. І той глухар за мить упав у м'яку перину танучого снігу.

Феклістов сів і замислився. Ясною червоною загравою спалахнув весняний ранок, відусюди почулися звуки життя, що прокидається. Сувора тайга готувалася відзначити свято весняного пробудження. Незабаром знову залунають тисячі голосів невгасимого життя, яке дрімало під білим покровом і встояло проти крижаного подиху немилосердої зими.

Може, саме під враженням цього відродження життя відчув Феклістов гнітючий смуток. Сам, знову сам зустрічає він весну. Скільки їх уже було і скільки ще буде, поки не відмовиться служити втомлене серце, яке весна

Сповнила такою дивною тугою за життям? Але доки є сили, доки витримують м'язи, він мусить жити! Жити тут, у тайзі, серед зеленого моря, серед скель та гір, які ховають у собі скарби…

Феклістов труснув головою, наче відганяючи від себе дошкульну муху, підняв глухарів і, вже заспокоївшись, попростував додому. З комина вже курилося. Сусіди Орлови сиділи навколо столу й чекали на Родіона Родіоновича, який ще вдосвіта пішов на поблизьке токовище тетерюків.

Весняні лови скінчилися. Настало літо, а за ним прийшла осінь. Одного разу Феклістов з Хатангіном з'їжджали з гори в долину. Цього року було стільки павуків, що коні були геть обвішані осіннім павутинням.

— Це погана прикмета, — зауважив тунгус. — Чим більше павуків, тим більше турбот чекає нас узимку.

— Павуки непричетні до людських турбот. Люди завдають їх собі й без павуків… Перш ніж ударять морози, ми повинні закласти другу розвідувальну шахту на Вовчій горі.

— Це нелегко зробити. Але стільки соболів, як там, навряд чи знайдеш деінде. Це, мабуть, важливіше, навіть, ніж твоя друга шахта, Хомичу. Ти щось надто вже поспішаєш, наче боїшся, що не дочекаєшся весни.

Весни Феклістов дочекався, друга розвідувальна шахта на Вовчій горі теж була викопана, але сили старого геолога підупали, йому стало важко дихати, страшенно набрякали ноги. Та він і далі працював на Вовчій горі. Бобров з Орловим радили облишити все й поїхати на курорт лікуватися.

— На курорт, кажете? А чи допоміг він Ользі Петрівні? Цієї зими я не дмухну на вогник життя жодному соболю, жодному лосю. Хто знає, чи не догоряє вже й мій вогник.

А вогник догоряв.

У той час, як мисливці виїздили до глухої тайги на зимове полювання на білок, лисиць, куниць та соболів, Іван Хомич сидів у кріслі й читав свого улюбленого Пушкіна. Він тяжко переживав те, що вже не може бродити в глибоких снігах тихих хащ та глухих закутків пралісу, прислухатися до дзвінких голосів моторних мисливських собак лайок.

— Дядечку Іване, — гукав на нього синок Орлова Борис. — Татко тобі щось прислав. Сьогодні це привіз молодий тунгус. Ось подивись!

Він поставив перед Феклістовим кошик і відгорнув хвою.

— Ведмежий окорок прислав тобі. Застрелили ведмедя вагою п'ятнадцять пудів. Матуся засмажить м'ясо, і тобі одразу ж стане краще, от побачиш, дядечку…

Та ні ведмежа печеня, ні відвар з чудодійного кореня жень-шеня, який хворий пив за порадою Боброва, не могли повернути втрачені сили.

— Родіоновичу, чи приїде сьогодні мій особистий лікар, знаменитий Бобров? — тихим голосом питав Феклістов. — Щось пустує серце, та й дихати не можу…

— Приїде, Хомичу, неодмінно приїде. І Пуговкін хоче з тобою побачитись. Тепер цей купець буде в нас днювати й ночувати — адже він привіз документ про призначення тебе дійсним членом геологічного комітету Імператорського географічного товариства. Трохи пізно згадали про тебе пани.

— Пізно, кажеш? Дивно, що взагалі згадали. Мені так і кортіло подякувати їм за цю честь і відмовитися від призначення, та навіщо марно дратувати тих гусаків… І де ж це той Бобров запропастився? — Феклістова душив кашель.

Незабаром приїхав Бобров, але й він нічого не міг зробити. Фельдшер розумів, що його другові вже важко допомогти.

Лишалась єдина надія: концентрований відвар жень-шеня. Велика порція цих ліків допомогла. Старому геологові полегшало, але водночас він знав, що раптове поліпшення не буде тривалим.

— Ти воскрешаєш мене, Микитовичу, а не лікуєш. Подай мені, будь ласка, бювар, я напишу Андрієві. Хочу ще раз нагадати, які обов'язки чекатимуть на нього, коли він успадкує мої тайгові скарби.

Феклістов писав помалу; рука була важка; він часто заплющував очі, мов напружено обмірковував щось. Нарешті, скінчив писати і звернувся до Орлова.

— Родіоновичу, цього листа я довіряю тобі. Обіцяй, що особисто вручиш його моєму синові, якщо я не доживу. Ти добре знаєш, скільки часу і сил пожертвував я, поки вирвав у тайги її скарби. Я хочу, щоб вони лишались в таємниці доти, доки не настануть інші, кращі часи. Після моєї смерті все моє успадкує син. Дещо я вже пояснив Андрієві, а тут даю йому останні вказівки…

— Іване Хомичу, ти бачиш усе в занадто чорному світлі…

— Я знаю, що роблю, Родіоновичу. Обіцяй, що виконаєш мою просьбу.

— Гаразд, друже. Андрій одержить твого листа, навіть якщо мені доведеться йти пішки до Петербурга. Але на такому важливому документі має бути печатка. Зачекай-но, я принесу віск.

Іван Хомич лишився сам. Він стомлено приплющив очі і незабаром поринув у сон. У цю мить тихо відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Пуговкін. Побачивши на столі списаний папір, він оглянувся на дрімаючого Феклістова і з цікавістю почав читати. Прочитавши перші рядки, купець тремтячою рукою надів пенсне. Надзвичайно схвильований, широко розплющеними очима перебігав він рядки листа. Тільки-но встиг Пуговкін дочитати й відступити до вікна, як повернувся Орлов у супроводі фельдшера.

— Ми тут, Хомичу, — весело промовив Бобров і підійшов до ліжка. — А-а, наш пацієнт заснув. Це добре.

Оптовий торговець почав розсипати компліменти лікарському мистецтву Миколи Микитовича. Він, мовляв, десь читав, що старі греки високо цінували сон і шанували його дарителя — бога Морфіна, якому, крім цього, кажуть, треба дякувати й за знаменитий снотворний засіб морфій.

З ліжка хворого раптом почувся сміх. Гучні слова пана Пуговкіна, очевидно, розбудили Феклістова. Геолог повернув до купця своє повеселіле обличчя.

— Дивіться-но, як ви розходились. Мало того, що грецького бога Морфея ви перекрутили на Морфіна, та ще й приписуєте йому патент на винахід морфію. Ще одна така лекція — і я вмру од сміху.

— І цілком даремно, шановний Іване Хомичу. Я не хочу за це ручатися, бо йдеться про бога поганського, але щось таке я читав.

— У вас усе переплуталось, Феофане Парфеновичу, вірте мені. Чи не хотіли б ви чогось перекусити? — запропонував Бобров. — На вас чекають.

— З радістю, — подякував Пуговкін, хоч у душі й злився, що не може бути присутнім під час запечатування листа, його цікавило, чи не покладуть у конверт іще щось. Справа була дуже приваблива, і в пожадливого купця аж слина текла, коли він уявляв те багатство, що могло б потрапити до його рук, якби…

Як тільки друзі запечатали листа, Феклістов знову заснув. Бобров приписував такий стан хворого дії кореня жень-шеня.

— Якби серце було хоч трохи міцніше… Я був би майже певен, що корінь і на цей раз не підведе.

Але корінь підвів.

Виснажене серце Івана Хомича зупинилося у ту мить, коли прокидався новий день і червона заграва залила вже небо, але сонце на обрії ще не з'явилося.

Розділ III ЖИВІ КОШТОВНОСТІ

Тепер, знаючи вже, так би мовити, всю біографію Родіона Родіоновича Орлова, я дивився на старого мисливця ще з більшою пошаною та захопленням, ніж під час нашого першого знайомства. Дивно тільки, що досі я не зустрічав його дружини Майюл. Господарчі клопоти, як видно було, не заважали їй розвивати свій художній хист. Про це свідчили численні портрети, акварельні, олійні та штрихові малюнки, що висіли на стінах кімнат, кухні, веранди й передпокою. З цікавістю розглядав я краєвиди тайги, мисливські сценки, етюди з життя евенків, пейзажі та натюрморти.

Старий Родіонович розповідав мені історію багатьох картин, їх особливості. Я набрався сміливості й запитав Орлова, де перебуває його господиня, яка так майстерно володіє пензлем.

Старий мисливець посміхнувся, почухав бороду й пояснив:

— Бачите, моя дружина дещо переборщує в своїй пристрасті. Вона вже не така й молода, але не проминає жодної виставки. І не тільки свої картини виставляє — в неї багато ще й іншої роботи. Саме зараз готується крайова виставка народної творчості Сибіру. До кого ж звернутися в цій справі? Звісно, до Майюл Каундігівни. Знаєте, різні там комітети, комісії, наради, збори, пропозиції та бог знає що ще. А після цього ви ще й питаєте, де моя дружина. Організовує, координує й дає поради художникам, а ми з Тамарою сидимо тут, наче бідні сирітки.

— Тільки, дідусю, не наговорюйте! — засміялася внучка. — Ви ж самі туди бабусю посилаєте. А хто каже: чому тобі не поїхати, їдь! Допоможи їм там, подбай, хай і наші себе покажуть. Та ще й радите, які саме картини слід виставити. Тільки не викручуйтесь!

— Але ти й щебетуха! — вичитав Родіонович внучці. — Я сказав так лише для, того, щоб розмова пішла веселіше, а не точилася тільки навколо мене. І без того вже про мене говорили, говорили…

Про життя Родіона Родіоновича нам і справді розповідали дуже багато, але багато чого недомовили. Що сталося, приміром, з листом Івана Хомича Феклістова? Чи передав його Родіонович? Чи успадкував Андрій батькові багатства в тайзі? Про які скарби, власне, йшлося?

Всі ці питання лишилися невисвітленими, та ніхто й не збирався на них відповідати. Очевидно, старий Феклістов був усе-таки диваком, геологом-ентузіастом і надавав своїм знахідкам набагато більшого значення, ніж вони були варті насправді. Може, йшлося про випадкові родовища золота, такі бліді, що їх взагалі не можна було розробляти старим примітивним способом, і вони чекали, поки в землю вгризуться екскаватори, а в далеких неприступних місцях тайги виникнуть промислові будови та підприємства по видобутку цього дорогоцінного металу.

А може, мова йшла про соболів чи про жень-шень. Я дійшов висновку, що самими здогадами цю заплутану справу не розв'яжеш. Мушу признатися, що я піддався спокусі й запитав Петра Андрійовича Чижова, бо мені не хотілося випитувати про це Орлова.

Але й Петро Андрійович не зміг дати задовільної відповіді.

— Я мало що можу вам сказати, бо й сам нічого точно не знаю. Андрій Феклістов загинув під час першої світової війни, невдовзі після смерті свого батька. Що сталося потім — не знаю. Та все, мабуть, скінчилося з смертю батька й сина. Не сушіть собі над цим голову. Може, колись усе з'ясується, хоч особисто я не дуже високої думки про всі ці «скарби». Бо інакше Орлов знав би щось про них і після Жовтневої революції, безумовно, зробив би все можливе, щоб багата спадщина Феклістова не пропала.

— А як же внук? Він, очевидно, приїхав сюди з певною метою, і мені здається, що справа тут не тільки в соболях.

— Я й не знав, що ви така недовірлива людина. В мене ж є лист від його дядька — біолога Реткіна. Реткін просить, щоб я допоміг йото племінникові дістатися туди, до водиться багато соболів. Йдеться, головним чином, про те, щоб з'ясувати, чи можна переселити звідти живих соболів у місця, де вони жили раніше, але були по-хижацькому винищені. Реткін сам хотів зайнятися цією справою, але, як знаєте, йому перешкодило відрядження в Швецію. Тоді він звернувся до свого власного і єдиного племінника, що, звичайно, цілком зрозуміло…

— Коли не зважати на те, що племінник — геолог і його знання про соболів навряд чи досягають потрібного рівня. Для нього Martes sibellina занадто міцний горішок.

— Отут ви, любий друже, помиляєтесь. Латинською назвою соболя його не застрахаєш. Олег маху не дасть. Він довів нам, що ми робимо велику помилку, залишаючи взимку соболя хоча б на ніч у капкані. Звірятка не мають змоги рухатись, Мерзнуть, дістають запалення легенів і здебільшого гинуть. Олег показав мені навіть нові капкани на соболів. Він хоче випробувати їх уже тепер, восени. Вчора Олег домовився з нашим сільським столяром, щоб той швидко виготував йому ще кілька таких капканів. Сумніваюсь, однак, що тепер, у теплу погоду, йому пощастить щось спіймати.

— Отже, я повинен відмовитись від своїх настирливих думок про те, що Олег має на гадці щось інше, ніж соболі?

— Це, Рудольфе Рудольфовичу, ваша справа. А для мене ясно одне: ми їдемо шукати соболиний рай в Сурунганських горах, про які розповідав, а може, й писав Іван Хомич Феклістов. І край!

— А яка дорога веде до того раю?

— Жодна. Як і завжди, до землі обітованої ведуть лише вузенькі стежечки, перегороджені найрізноманітнішими перепонами. Влітку й восени за нормальних умов нікому не спаде на думку подорожувати там.

— А старий геолог ходив туди в будь-яку пору року.

— Ну, на це був здатний лише Феклістов. Але він вирушав туди не сам. Геолога супроводжував його друг Хатангін, досвідчений тунгуський мисливець. Тепер Хатангіна вже нема в живих, а з того часу, як помер Іван Хомич, у тайзі дещо змінилося. Адже відтоді минуло більше двадцяти років. Орлов там теж був. Здається, навіть двічі, але завжди взимку, коли замерзали ріки, річечки та мочари. Він їхав на санях, а частину дороги проходив на лижах. Орлов розкаже вам про всі подробиці.

Того ж вечора Родіон Родіонович докладно розповів нам про свої подорожі до Сурунганських гір. У нього була хороша пам'ять; старик звертав увагу на непрохідні місця, переходи, броди, мочари, стрімкі урвища, хащі, буреломи. Проте він підкреслив, що всі ці дані стосуються подорожі взимку, і не приховував свого побоювання, що на початку осені нам навряд чи пощастить подолати таку тяжку путь.

Олег Андрійович спершу занотовував дані, які повідомляв Орлов, потім раптом закрив зошит. Якусь мить він мовчки дивився на старика, потім почав зосереджено терти рукою чоло. Глянувши на Орлова, він тихо промовив:

— Я сподівайся, Родіоне Родіоновичу, що ви проведете нас…

— У нас не сходяться строки, хлопче. Про подорож була мова, це правда. Але ж ти не сказав мені, голубе, що збираєшся зараз, під осінь. На санях я ще зміг би, але в сідлі, а часто навіть пішки — куди вже там мені…

— Чому — пішки?

— Бо ти скалічив би коня на урвищах, утопив би його у болотах, поламав би йому ноги й розпоров живіт об гострі брили, яких серед високої трави вороний не може помітити.

— А хто ж тоді нас поведе? — спитав Олег, не зводячи очей з губів старого мисливця.

— Про це ми порадимося з Андрієм Петровичем.

Чижов не наважувався взяти на себе керівництво експедицією, оскільки ніколи не доходив до самих Сурунганських гір. Він полював колись, та й то взимку, на Лосячій гриві, але ті горби лежать майже на половині путі.

— В усьому селі не знайдете людини, — запевняв він, — яка могла б ручитися, що доведе вас туди цілими й здоровими. Мій брат Тит радив пошукати провідника серед евенків. Завтра я з ним поїду туди.

Олег дуже хвилювався, сумніваючись, чи взагалі пощастить здійснити заплановану подорож. Наступного дня обидва брати поїхали, і він ніяк не міг дочекатися їхнього повернення. Я ловив харіусів у річці на самому краю села. Олег був зі мною. До нас приєдналася також внучка Орлова. Ледве вгледівши Олега, вона розсміялася і докірливо вигукнула:

— Що це ви вовком дивитесь? Вам зовсім не до лиця. Гляньте-но тільки на нього — перші ж труднощі зіпсували дитині настрій. Не може дочекатись, коли вже він, нарешті, вирушить у путь. Сподіваюсь, ви не думаєте, що в тих горах живуть жар-птиці? А коли гадаєте, що в тайзі їздять, як по Невському проспекту в Ленінграді, то помиляєтесь.

— А що ви знаєте, Тамаро, про наш Невський проспект?

— Певно, більше, ніж ви, Олегу Андрійовичу, про нашу тайгу. Від Адміралтейського стовпа і до самісінького Московського вокзалу пам'ятаю майже кожен будинок.

— У такому разі ви перемогли. Але звідки можете ви так добре знати Ленінград?

— Я знаю багато чого про вашу північну перлину. Адже я там вчилася.

— В Інституті народів півночі?

— Так, і тепер я вчителюю в евенківській національній школі.

— Виходить, мені треба повчитись у вас, щоб знати тайгу так, як ви знаєте Ленінград.

— Навряд чи у вас вистачило б на це терпіння. Принаймні зараз, перед подорожжю до Сурунганських гір ви не можете ним похвалитися.

— Це залежить від учительки, бо… — втрутився було я в розмову, але тут же замовк, тому що раптом в мене почала клювати риба. Я підчепив величезного харіуса, і вудлище зігнулося мало не в дугу. Рибина намагалася досягти протилежного берега й сховатися там у сплетенні коренів. Олег і Тамара увірвали розмову й напружено спостерігали боротьбу харіуса за волю й життя.

— Він перерве вам волосінь або зламає вудлище! — кричала Тамара.

— Не зламає! — заперечив Олег. — Вудочка пружна. При її виготовленні все було розраховано за формулою пружності, тобто здатності матеріалу повертатися до вихідного стану, коли перестає діяти сила, що тимчасово змінювала його форму. Отже, в даному разі рибина тягне з силою, яка дорівнює вазі її тіла та рушійній силі м'язів, і…

Тамара розсміялась так голосно, що маленькі рибки на мілині злякалися й іскорками розсипались по водяній гладіні. Тим часом мені пощастило затримати харіуса в невеличкій ковбані, а потім вивести на мілину. Не довго думаючи, я кинувся в річку і в сачку виніс сріблясто-перого красеня на берег. Тамара була в захваті.

— Чудово! — кричала вона. — Видно одразу, що ви розумієтесь на цій справі. Я теж рибалю, але такого з своєю горіховою вудочкою нізащо не змогла б зробити.

— От бачите, тепер знов у науку треба було б іти вам, — підсміювався Олег.

— То й що ж, і пішла б. Вчитися ніколи не пізно, до того ж мені й не довелося б вивчати різні складні формули пружності та вираховувати рушійну силу м'язів риби. Ходімо, теоретику, не будемо заважати рибалці.

Олег з радістю задовольнив бажання Тамари; вони обоє помалу пішли вздовж берега й незабаром зникли.

Коли ввечері я з багатим уловом повернувся в село, питання про експедицію до оптованого краю соболів було вже вирішено. Внук Хатангіна, молодий зоотехнік евенк Єменка Наминки, погодився провести нашу експедицію аж до Сурунганських гір.

Єменка ще хлопчиком часто супроводжував свого діда, і згодом сам став найкращим мисливцем у стійбищі евенків.

Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».

Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха — страхітливого амби.

— Що! Ти помітив сліди тигра? — здивувався Чижов.  То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.

— Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш — я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.

— Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?

— Знаю, та ви саме були в той час у Москві.

Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.

Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:

— Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.

Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.

— Ведмеді є, — цілком байдуже відповів Єменка. — За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.

Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней — справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам'янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.

Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.

— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.

— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.

— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.

— А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в'ючаків.

— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.

— Відгадайте, — промовив Чижов.

— Невже Родіон Родіонович таки не втримався? — не знав, що й думати, Олег.

— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.

— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.

Тим заступником була Тамара.

Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.

— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.

— П'ятий вершник, сьомий кінь, — коротко сказав я.

Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.

— Так, сьомий кінь, — підтвердив Орлов. — Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, — адже в твоєму колгоспі коні — один одного кращі.

Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.

— Ким це ти нас ощасливиш? — спитав його брат.

— Не бійтеся. З вами поїде досвідчений слідопит Тимофій Карпович Староборов, коротше — Старобор. Він зголосився сам, коли почув, що ви збираєтесь у Сурунганські гори.

— Цей нам справді допоможе! Він пройшов тайгу вздовж і впоперек і багатьом ведмедям полоскотав волохаті шуби. Це той самий, у якого ведмідь був сватом? — допитувався Петро Андрійович.

— Так, той самий, — ствердив Тит Андрійович.

— Ведмідь — сватом? — здивувалися ми. — Як же це могло статися?

Голова колгоспу кашлянув і почав розповідати.

— За селом, там, де тепер стоїть клуня, росло колись кілька сосен, беріз та осик. На них токували глухарі. Навколо дерев лежали луки та поля Староборових. Молодий Тимофій, або, як ми його звемо, — Тимко, успадкував од свого батька весь його мисливський запал і тому кожної весни приходив сюди на полювання.

Була ще тиха й темна ніч, коли Тимко почув перші звуки співу глухарів. Мисливець почав обережно підступати до токовища. Але зненацька він спіткнувся об щось і впав на сухий хмиз. Рушниця була зведена і, падаючи, Тимко натис на обидва курки; пролунали оглушливі постріли, і зброя вилетіла в нього з рук. Аж тут раптом купа хмизу, на яку він упав, ворухнулась і грізно загарчала. То був ведмідь. Клишоногий підхопився, наступив лапою Тимкові на живіт і щодуху накивав п'ятами. Тимко теж злякався — в нього аж зуби зацокотіли. Проте, заспокоївшись, хлопець вирішив таки спробувати щастя на поблизькому токовищі глухарів. У мисливця лишилося тільки п'ять патронів — решта випали з патронташа, коли хлопець спіткнувся на ведмедя. Щоб не затримуватися, Тимко не схотів їх шукати, вирішив, що на глухарів вистачить і п'яти патронів, а решту він позбирає на зворотному шляху.

До висохлого мочара, де глухарі провадили свої шлюбні поєдинки, він прийшов саме вчасно — встиг двічі вистрелити й убити двох занадто пристрасних закоханих, які все ще не припинили бою, хоч переважна більшість чорних кавалерів уже шукала своїх подруг.

Після цього Тимко повернувся на те місце, де зустрівся з ведмедем. Шукаючи патрони, мисливець помітив шматок кудлатої шерсті. То була частина ведмежого хвоста. Випадкові постріли з двох стволів дробовика на такій короткій відстані відтяли ведмедеві частину хвоста. За цей дивний трофей Тимка підняли в селі на сміх та ще й прізвисько дали: прозвали хлопця Тимко Ведмежий хвостик. Він не дуже сердився, але його тітка Докія при кожній нагоді вичитувала:

«Ех, хіба ж теперішня молодь може рівнятися до старих мисливців? Мій небіжчик брат, твій батько, не відтинав ведмедям хвостів, а як тільки брав ведмедя на мушку, то вже все. Дивись, Тимко, як би тебе ведмідь удруге не затоптав».

Крім цього, тітка вважала, що настала вже пора Тимкові женитися, й називала йому завжди цілу низку наречених. Племінник спокійно слухав, не лаяв дівчат і не хвалив, але з одруженням не поспішав.

Якось поїхав він на вівсяне поле. Кілька років тому його батько вирубав ліс, викорчував пні і засіяв цілинний грунт вівсом. Тієї ж таки осені він застрелив на цьому полі велетенського ведмедя, котрий прийшов поласувати вівсом. Після смерті батька син вирубав ще одну ділянку тайги, підготував грунт під овес, але пнів не чіпав. Вони стояли, розкидані по полю жовтуватого вівса, наче якісь чудернацькі темні голови. Тимофій завзято працював і не помітив, коли настав вечір. Хлопець уже збирався було йти додому, як раптом хтось закричав:

«Рятуйте!»

Парубок кинувся на голос і побачив дівчину, яка щодуху бігла через поле. Її жовта сукня маячила на фоні вівса, наче квітка кульбаби. Вгледівши Тимка, дівчина почала кричати ще дужче:

«Рятуйте… рятуйте… ведмідь!»

Але в неї перехопило дух, і вона більше нічого не могла вимовити. Коли мисливець підбіг, дівчина поточилася від слабості. Тимко підхопив її й посадив на великий пеньок…

«Що трапилось? Де той ведмідь?!»

«Не… не можу… Ніг під собою не чую…»

Нарешті, отямившись, дівчина розповіла, що біля Чорного струмка зустріла ведмедя. Клишоногий розлютився, звівся на задні лапи, забурмотів, почав плюватися й заступив їй дорогу.

«То чого ж ти плачеш, Надійко, він же нічого тобі не зробив. От почекай, достигне овес, ведмідь, напевно, прийде знову — тоді я йому дам».

Тимофій своєю широкою рукою заспокійливо гладив дівчину по плечу. Надя позирала на нього з-під мокрих вій і дивилась так віддано, начебто хлопець і справді вирвав її з ведмежих лап.

Надя була дуже гарна й моторна дівчина. Її трохи засмагла шкіра чудово гармонувала з розкішними каштановими кучерями, що спадали аж на плечі. Обличчя в неї було довгасте, а лінії ніздрів свідчили про її сторожку вдачу. Ніхто не міг сказати про неї нічого поганого, але ні тітка Докія, ні Тимкова мати не внесли її до списку наречених. Мабуть, тому, що дівчина певний час жила в місті й лихі язики розповідали про якусь романтичну історію, зв'язану з нею. Але то були звичайні плітки.

Вечір уже оповив землю, коли Тимко з Надею поверталися додому. Переживши небезпеку, дівчина дивилася на село з якоюсь особливою радістю. Потім глянула на свого супутника й вигукнула:

«Ти врятував мене! Ти заслужив, щоб я насипала тобі повну шапку золота!»

«То сип!» — запропонував Тимко й підставив свою шапку.

«Коли б воно в мене було. Але, якщо ти застрелиш того страшного ведмедя, я тебе нагороджу».

«Гаразд. Зачекай, хай достигне овес, я нагадаю про твою обіцянку».

«Аби тільки ти дотримав слова!»

Надя засміялася, зашарілась, швидко відчинила хвіртку і побігла додому.

Відцвіли луки. Літо надходило до кінця. В селі святкували обжинки — старі й молоді гуляли й розважалися. Серед гурту дівчат на сільському майдані Тимко побачив Надійку і, підійшовши до неї, спитав про її обіцянку. Надя розсміялася й запитала, чи живий ще ведмідь.

«Я саме й збираюсь на поле, може, він там вечеряє?»

«На овес? У свято?»

«Саме сьогодні. Всі зараз дома, розважаються, а на полях і в лісі панує спокій. Коли смеркнеться, я вже буду на місці».

«Ой, не ходи! Я не пішла б ні за що в світі. Той велетенський ведмідь ще роздере тебе».

«Невже ти думаєш, що я так і піду з голими руками?»

«Ні, звичайно! Але того не застрелиш одним пострілом».

«Побачимо».

Коли Тимко відійшов, дівчата засміялись, а одна з них глузливо сказала:

«Ти за нього не бійся. Цей герой відстрелює в ведмедів тільки хвости».

Надя почервоніла як мак.

Тим часом Тимко Старобор поспішав до лісу. Навкруги вівсяного поля панувала гнітюча тиша. Зненацька цю тишу порушив тетерюк, який сидів на товстій гілці осики. Він уже давно спокійно собі сидів на тій гілляці, коли раптом зацокотів, злетів у повітря й зник між деревами. Тут Тимко згадав: батько розповідав колись, що іноді глухарі починають раптово цокотати, коли побачать ведмедя, адже з високого сідала птах помічає звіра раніше, ніж людина з землі.

Стебла вівса зливалися в пітьмі, й поле зі старими пнями скидалося на грубезний килим, вкритий чорними плямами. Часом осінню тишу порушував шум листу, який спадав з дерева, або полівка, що пробігала в траві. Несподівано здалеку почувся шум — немовби вітер зашумів у кронах дерев або пролетіла зграя диких качок. Потім знов усе затихло.

«Може, то заєць пробіг», — подумав Тимко, але серце в нього закалатало. Знову щось зашаруділо, шум усе наближався, й невдовзі з вівса виринула темна довгаста пляма. Тимко підвів рушницю, націлився, але розчаровано спустив її. Темрява цілком поглинула мушку. Тим часом ведмідь зупинився приблизно за двадцять кроків од мисливця і, задоволено бурмочучи, цмокаючи, мов теля, що п'є з відра, почав їсти овес. Чим дужче мисливець напружував зір, тим гірше він бачив, а іноді Тимкові здавалося, що він уже й зовсім не розрізняє — де ведмідь, а де пень. Раптом зашелестіло прямо перед Тимком, не більше як за десять кроків. Велетенська чорна постать помалу підходила чимраз ближче.

«Тепер або ніколи», — майнуло в голові мисливця… Він довго цілився й, нарешті, натис на курок…

Вогонь, оглушливий постріл і ревіння!

На Тимка навалилося щось велике й важке. Хлопець відчув різкий біль і знепритомнів.

Запанувала глибока тиша, і лише зрідка в лісі гукала сова, ніби нагадуючи, що вона пильнує й знає про все, що відбувається під чорними крилами ночі.

Того дня Тимко не прийшов додому, і його дбайлива мати зранку бігала по хатах — розпитувала, чи не бачили де її сина. Пішов, мовляв, і не повернувся.

Надя від хвилювання не спала всю ніч. Вона уявляла собі, як Тимко сидить у лісі й чатує на страшного, волохатого велетня. Час від часу дівчина виглядала з вікна, бо її переслідувала невідступна думка, що ще сьогодні вночі хлопець привезе ведмедя. Щось нашіптувало їй, що Тимко впорається з клишоногим; тоді Наді доведеться сплатити борг. Ця думка не була дівчині неприємною. Надя заснула тільки на світанні й пробудилася саме в ту мить, коли схвильована Тимкова мати прибігла до неї розпитувати про сина.

«Що? Тимко не повернувся?! — вигукнула дівчина. — Боже мій, мабуть, той ведмідь роздер його! Мерщій до лісу, до вівсяного поля!»

Та не встигли жінки вибігти з двору, як на вулиці почулися крики.

«Вже везуть його!..»

Перед будинком зупинилося дві підводи. На одній лежав закривавлений ТимофійСтаробор, а на другій — величезний ведмідь. Привезли їх селяни з сусіднього села. Вони їхали до млина лісовою дорогою й тільки-но переїхали через Чорний струмок, як коні залякано шарпнулися — зачули вбитого ведмедя. А неподалік від струмка селяни знайшли мисливця і його трофей.

На щастя, до села саме приїхав лікар робити школярам щеплення. Він одразу ж оглянув Тимка, зашив здерту шкіру на голові і велику рану, що тяглася від скроні аж до нижньої губи.

Тимко лежав на постелі, і з-під пов'язки було видно лише його ніс, губи та одне око. Мати плакала над сином, а тим часом односельчани перед домом розглядали ведмедя.

«Дивіться, в нього немає хвоста!» — вигукнув коваль Уткін — пристрасний мисливець.

«Оце так поталанило хлопцеві! — закричали інші. — Та це ж той самий ведмідь, якому Тимко Ведмежий хвостик відстрелив хвоста. Такого ще не чувано, щоб хтось стріляв клишоногих по частинах. Мабуть, наш герой і сам не знає про це. Підіть розкажіть йому!»

«Ходімо!»

Дев'ять чоловік зайшли в дім так обережно й тихо, як раніше входили в церкву на Великдень. У сінях вони зупинилися, постукали й один по одному навшпиньки ввійшли до світлиці. Тимко дивився на них єдиним вільним оком — йому важко було навіть головою поворухнути, а хотілося привітати гостей. З кухні прибігла мати, побачила стільки людей і аж за голову схопилась — адже лікар приписав хворому цілковитий спокій!

«Ми тільки на хвилину, — поважно промовив Уткін, — щоб побачити хворого героя і поздоровити його. Він утяв справді надзвичайну штуку: застрелив, як бачите, ведмедя, котрому бракує того самого хвоста, що зберігається в Тимка вдома ще од весни».

«Ви щось плутаєте, дядьку…» — ледве прошепотів Тимофій Старобор.

«Нічого не плутаю. Нас тут дев'ятеро, і всі підтвердять, що твій трофей без хвоста».

І справді, це був той самий ведмідь, на якого колись упав Тимко під час полювання на глухарів; той самий, що влітку заступив Наді дорогу, за якого щасливому мисливцеві належала тепер заслужена нагорода.

Як тільки відвідувачі пішли, в кімнату ввійшла Надя. Побачивши пораненого, дівчина заплакала. Старобор обернувся до неї й радісно зашепотів:

«Надю! Надійко!..»

Надя нахилилася над хворим і поцілувала його в губи так ніжно, що Тимко мало не захлинувся від блаженства.

«Мій любий, дорогий Тимко, — шептала дівчина, — пробач мені, все це сталося через мене. Ох, адже той ведмідь міг роздерти тебе. Що б я тоді робила?»

До Наді підійшла Тимкова мати, взяла її за руку й сказала посміхаючись:

«А я й не гадала, що мій син знайде собі таку красуню наречену…»

А в сінях тим часом тітка Докія шушукалася з сусідками, які щойно проливали над Тимком сльози:

«Ось тобі й маєш! Тепер ясно, чому Тимко відмовлявся від усіх наречених. Але подумайте тільки, хто їх посватав? Ведмідь! Та це ж жах, не по-християнськи!»

Старобор за два місяці видужав, і на масляну справили весілля. Мисливець був добре-таки позначений ведмежими пазурами, і, треба сказати, ті шрами не додали йому краси.

Відтоді Тимко зненавидів геть усіх ведмедів. І коли тільки йому доводилося натрапляти на слід клишоногого, мисливець не міг заспокоїтись, доки не продірявлював йому кулею шкуру.

— Сподіваюсь, не з помсти за посередництво в сватанні? — спитав Олег.

Ми засміялися, але Тит Андрійович запевнив нас:

— Звичайно, ні. Тимко з Надією й досі живуть, мов голуб'ята, й вже виховали собі двох жвавих голуб'яток. Він просто зненавидів ведмеже плем'я за те, що воно позначило його на все життя. Ось ви самі з ним познайомитесь.

Було вже пізно, коли ми розійшлися спати. Наступного дня лаштувались у путь. Досвідчений Петро Андрійович давав нам поради й наглядав за всім. Кожна річ пройшла через його руки, все зайве він відкидав, щоб не переобтяжити коней.

Важливим вантажем були палатки, без яких подорож у тайзі взагалі немислима. Це були невеличкі намети на дві-три особи, дуже практичні й зовсім водонепроникні. Спальні мішки теж були необхідні. Для Тамари брали окрему маленьку палатку.

Зовсім несподівано до Петра Андрійовича завітав опівдні гість, з яким Чижов довго розмовляв і, нарешті, представив його нам.

То був Федір Лаврентійович Шульгін, лісничий, ділянка якого простяглася на багато сотень кілометрів навкруги Вертловки. Дізнавшись про нашу експедицію, Шульгін просив Чижова дозволити йому приєднатись до нас. Він, мовляв, уже давно збирався до далеких Сурунганських гір, щоб зробити там таксировку лісу, — тобто визначити кількість древесного матеріалу, вік рослин, сорт деревини і таке інше, оскільки про ліси тієї частини тайги взагалі не було ще ніяких відомостей. Лісничий зовсім не обтяжить нас, тому що, в нього є власний верховий кінь і в'ючак, який не дуже навантажений і зможе нести також частину нашого вантажу.

На запитання Чижова, чи згодні ми взяти Шульгіна з собою, ніхто не відповів. Олег вагався, Тамара знизала плечима, а мені було байдуже, — збільшиться наша експедиція чи ні. Нарешті озвався Тимофій Старобор, високий, плечистий чоловік у розквіті сил, з великим шрамом на обличчі.

— Лісничий знає тайгу, і він добрий мисливець.

Такої ж думки були обидва Чижови, і це вирішило справу. Федір Лаврентійович поїде з ними.

Це був ставний, енергійний і спритний чоловік з вольовим обличчям, широким квадратним підборіддям, густими чорними бровами й сірими очима, в яких світилася кмітливість. Розмовляв Шульгін голосно, супроводжуючи свої слова жвавою жестикуляцією.

Тамара одвернулася й тихо сказала:

— Він хитрий, як лисиця. Я б не поклала йому пальця в рот.

Олег засміявся, а наш провідник Єменка, почувши таке зауваження, додав:

— Адже він лісник, а ті завжди напоготові. Але цей, здається, такий поважний, що, мабуть, не кусається.

Шульгін виявився дотепним компаньйоном, навіть, може, занадто вже говірким. Він розповідав про свого батька, що вбив сорок ведмедів, про полювання на барса, про те, як знайшли скелет мамонта, про своє перебування на Камчатці та Сахаліні, про купання під час тридцятиградусного морозу в озерці, яке наповнював гарячою водою гейзер. Шульгін запевняв навіть, що вдома в нього жила дресирована лисиця, яку він часто брав на полювання замість собаки. Лісничий явно плутав правду з мисливськими вигадками, але ніхто на нього за це не сердився. Тільки Тамара ставилась до лісничого стримано й заявила, що він базіка.

Надвечір усе було готове до від'їзду, і рано-вранці наш караван вирушив у глиб недослідженої тайги.

Перед від'їздом старий мисливець дав нам ще кілька вказівок. Він застерігав від можливих небезпек і наказував обов'язково позначати свій шлях. Ми розрахували, що повернемось за вісімнадцять днів. Правда, Олегові такий строк здавався недостатнім, але Чижов запевняв, що вісімнадцяти днів цілком вистачить для того, щоб комарі, мухи та кліщі примусили нас прагнути якнайшвидшого повернення.

День, коли ми від'їжджали, був чудовий. Уже зранку сонце заливало землю золотистим сяйвом, яке помалу змінювалося на теплі кольори розплавленого срібла.

Першим їхав Єменка Наминки, а замикав похід Шульгін. Спочатку ми рухалися клусом по цілком пристойній дорозі. Через декілька годин дорога розгалузилась. Чижов пояснив, що взимку цією дорогою мисливці з Вертловки їздили колись до тайги на полювання — хто на північ, хто в інші сторони, відповідно до того, де в кого була зимова хатина.

Так було раніше. Тепер полюють організовано. Мисливські кооперативи розподілили тайгу на ділянки. Окремі групи мисливців певний час полюють на одній ділянці, потім переходять на іншу. Такий порядок забезпечує раціональний відстріл хутрового звіра.

За розмовою ніхто не помітив, як наш караван розтягнувся, хоч ми й домовилися їхати на певній відстані, недалеко один від одного. Тамара та Олег лишилися далеко позаду й, очевидно, захопившися жвавою розмовою, десь на роздоріжжі звернули в інший бік. Тимофій Старобор розсердився.

— А позначати дорогу забули? — спитав Чижов.

Він звернувся до всіх разом і ні до кого особисто, тому ніхто й не відповів.

Тоді я сказав, що це завдання треба поручити комусь особисто.

Тут Старобор хлопнув себе по лобі й так нахмурив брови, що шрам на його чолі став подібний до знаку оклику.

— Ох, і пам'ять же в мене! Адже позначати дорогу взявся Федір Лаврентійович! Мабуть, тому він і відстав. І не знає навіть, що Тамара з кавалером поїхали іншим шляхом.

— Нам треба встановити порядок, щоб шановні члени експедиції не розбіглися часом по тайзі, мов пустотливі козенята! — гнівався Чижов. — Почекаємо на них тут. Не розумію, де подівся Шульгін. Значкування — немудра справа: вдарив сокиркою, витесав стрілу на дереві і їдь собі далі. А ще й лісничий!

— У тому-то й річ, — засміявся Старобор. — Він оглядає дерева й вибирає, мабуть, найгірші, щоб зарубками не пошкодити, бува, своїх красенів.

Ми хотіли злізти з коней, але Єменка порадив їхати далі до Іванового джерела, де можна напоїти коней. Це джерело, певно, дістало ім'я одного з тих відважних Іванів, які давно колись першими проникали у глиб тайги. Може, він полював на соболів, яких у давнину водилося тут дуже багато, може, шукав золото.

Так чи інакше, а струмочок носив ім'я російського сміливця. Ліс тут був рідкий, і ріс він в глибокій улоговині, навколо якої розкинулись болота. Все тут було просякнуте водою. Найпідступнішими вважалися «висячі» болота — явище зовсім неприродне, тому що виникали вони на стрімких схилах. Стежка, якою ми спускалися, була звивиста й дуже крута, наші коні аж присідали на задні ноги, щоб не посковзнутися й не впасти вниз. Мені так і хотілося скочити з коня, але я вчасно зрозумів, що при цьому кінь міг би втратити рівновагу і скотитися разом зі мною вниз або ж упасти на бік і придушити мене. Що й казати, обидві ці перспективи мало привабливі, і тому я сидів у сідлі тихо й смирно.

Нарешті, подолавши цей карколомний шлях, ми опинилися на дні улоговини. Тут розсідлали коней і пустили їх пастися. Старобор закип'ятив чай, без якого не обходився навіть найменший привал. Тільки через деякий час з'явилися першими Тамара та Олег. Вони зупинилися на краю улоговини і, певне, розмірковували, як спуститися в долину. Коли ж, нарешті, вони дісталися до нас, Чижов дорікнув їм за те, що запізнилися і затримали інших. Проте Олег запевняв, що вони їхали одразу ж за Шульгіним, а той на якомусь повороті раптом зник.

Це було дивно: адже Федір Лаврентійович мав їхати останнім.

— Так воно й було. Але він позначав дорогу, іноді випереджав нас витісував стрілки на деревах, потім знов опинявся позаду.

Нам не лишалось нічого іншого, як чекати. Тільки через дві години Шульгін з'явився на горі, окликнув нас і почав з'їжджати вниз так швидко, що в'ючак, котрого він вів на поводі, мало не впав.

— Сто чортів! — накинувся на нього Чижов. — Де це ви загубилися?!

— Ви, Петре Андрійовичу, даремно хвилюєтесь. Я в тайзі не загублюсь, а от в'ючак мене таки підвів. Поки я позначав дорогу, він повернувся — і гайда назад. Кінь ще молодий, і я, певно, й не сердився б, якби одразу повернув його. Але в'ючак вибрав собі такі звивисті стежечки, що я тільки дивувався, як це кінь, тварина, в цілому, розумна, може бути здатна на дурні витівки. Ось тепер веду його на повідку.

Тон, яким говорив Шульгін, не можна було назвати вибачливим, і Тамара не втрималась від зауваження, що з його ласки вони заблудилися, бо він зник, наче дух.

— Ми, люба Тамаро, живемо в часи, коли люди не вірять у духів. Шкода, що шамани в тунгусів вимирають. Ви могли б розпитати котрогось з них про цей випадок. А так вам доведеться задовольнитися моїм поясненням.

— Цей не лізе за словом у кишеню, — пробурмотів Старобор.

— Не дивуйтесь, адже не дуже-то приємно шукати по тайзі коня.

Надходив вечір, але Єменка запропонував їхати далі, бо про ночівлю в улоговині говорити не доводилось — тут було стільки комарів та мошви, що вночі ми й очей не заплющили б.

Ми рушили далі. Місцевість була горбкувата, понад стежкою виднілося чимало ям. Олег запитав, чи не провадила тут робіт якась геологічна експедиція. Але Чижов пояснив, що то ведмеді викопували тут бурундуків. Ці гризуни, дуже схожі на білок, тільки живуть вони в земляних норах, де влаштовують собі склади.

Ведмеді, певно, люблять поласувати і м'ясом бурундуків, і тими запасами, які зберігаються в їхніх складах.

Ми проїхали вузькою сідловиною між двома горами, і перед нами відкрилася чудова картина. На положистих схилах росли високі змішані ліси, і вся місцевість нагадувала величезний амфітеатр, обриси якого губилися в синювато-зеленій далечині. Примхлива природа урізноманітнила цю картину, розкидавши поміж лісовими хащами чудові барвисті луки.

Десь далеко позаду нас лишилися селища, містечка, столиці, де вирувало бурхливе життя. А тут усе потонуло в миролюбній тиші.

Не встигли ми намилуватися її красою, як щось заревіло. Потім почулося протягле жалібне виття — і все затихло.

Коні нашорошили вуха, собаки почали принюхуватись, а Єменка схопив рушницю, але потім махнув рукою, виїхав на галявину й скочив з коня. Нічого дивного: десь в тайзі точилася боротьба за життя.

Ми розсідлали коней і, жваво перемовляючись, поставили палатки.

Наші собаки — три моторні безстрашні вогульські лайки, які поводилися в дорозі тихо й непомітно — тепер бігали по галявині й розгрібали маленькі нірки ховрашків. Коли почулося ревіння, лайки рвонулися в зарості, але окрики Чижова та Єменки зупинили собак.

Поки ми ставили палатки, Олег пішов назбирати сухих дров. За мить Тамара вигукнула:

— Олег Андрійович повертається, мабуть, щось там з ним скоїлося!

Геолог біг через галявину, озирався й жваво жестикулював. Підбігши до нас, він ледве перевів дух і видавив:

— Я зустрів ведмедя! Несу із заростей оберемок хмизу, коли раптом виринає передо мною ведмідь. Став і дивиться на мене. Потім повернувся й повільно пішов собі геть, з цікавістю озираючись на мене. Тут я вже не втримався й крикнув. І ведмідь одразу ж зник, наче крізь землю провалився. Все це відбулося так швидко й так несподівано, що я навіть не встиг подумати, як мені бути.

Розповідь Олега викликала загальний сміх, — так, очевидно, намагався він показати, ніби прибіг до табору лише для того, щоб швиденько схопити рушницю, а не тому, що перелякався…

Найбільше сміявся лісничий Шульгін і сміючись запитував у геолога, чи добре той запам'ятав цікавого ведмедя, щоб колись при нагоді ввігнати йому кулю в шубу.

Тамара кинула поратися з вечерею, глянула на Шульгіна й дещо ущипливо спитала:

— Якщо ви можете давати такі чудові поради, то, певне, маєте самі в цьому чималий досвід. Цікаво, чи багатьом ведмедям ви повинні сплатити борги?

Шульгін, очевидно, не чекав такого запитання. Він здивовано поглянув на дівчину, зсунув шапку на потилицю й зітхнув:

— Дивіться, а я й не знав, що в товариша Феклістова тут є адвокат. Тому навіть і не збагну, що б мені сказати на свій захист.

— А ви спробуйте сказати правду, якщо вона навіть і гірка, — порадив Феклістов.

— Гаразд, — відповів Шульгін з удаваною покорою. — Признаюся, що таке траплялося й зі мною, аж двічі, отже, я можу тепер давати поради.

Вся ця ведмежа історія скінчилася загальним сміхом.

Наші собаки знову почали принюхуватись і прислухатися. Певно, вітер доніс до них щось таке, чого людина не могла відчути. Чижов тюкнув, лайки вмить схопилися й зникли в тайзі. Чижов, Єменка та я зарядили рушниці й швидко пішли слідом за ними.

Тінь столітніх дерев, здавалося, поглинула нас. Під ногами тріщали сухі гілки, час від часу я спотикався об коріння. Мої товариші були вже далеко попереду, коли собаки раптом голосно загавкали. Лайки й справді незамінні помічники мисливців — моторні, рухливі, безстрашні і кмітливі. Ось і тепер вони довели це. Тупіт і шум наближався до нас, тоді як гавкіт долинав здалеку. Отже лайки напали на дичину й женуть її на нас. Я відступив за кущ, котрий дає значно кращий захисток, ніж дерево. Шум наближався, і, нарешті, я побачив стадо плямистих оленів. Попереду мчав величезний олень, і було дивно, як він міг бігти між деревами, не торкаючись їх своїми розлогими рогами. Перш ніж стадо встигло підбігти на відстань пострілу, пролунав крик Єменки:

— Не стріляйте!

Почувши той окрик, олені повернули просто на мене. Собаки наздоганяли їх, і тварини, поспішаючи втекти, зовсім не звернули на мене уваги. Тільки тепер я помітив, що стадо веде стара олениця. Вона пробігла за п'ять кроків од мене. Не знаю, що мені спало на думку, але я ступив крок уперед. Олені забекали й на всьому ходу зупинились так швидко, що глиця та дерен полетіли з-під їхніх ніг у різні боки. Маленьке оленятко посковзнулось, беркицьнулося й тільки біля самих моїх ніг звелося. В цю мить мене раптом охопила спокуса утнути щось пустотливе. Я зірвав з голови капелюх і вдарив ним оленятко по спині. Від подиву воно жалібно закричало і не рушило з місця. Я був здивований не менше. Оленятко з цікавістю втупило в мене свої гарні коричневі очі. Очевидно, воно ще ніколи не бачило людини і не відчувало, яка небезпека йому загрожує. Звірятко стояло непорушно й тільки ворухнуло вухами, коли пролунав застережливий клич олениці. Потім воно вдарило кілька разів передньою ніжкою, відскочило вбік, мов пустотливе козеня, й помалу подалося слідом за стадом.

Проте цікавість була дужча за страх перед незнайомим — оленятко ще кілька разів оглядалося на мене.

А де ж ділися лайки? Собаки не прибігли сюди, та й гавкоту не було чути. Я не знав, що вони дисциплінованіші за інших лайок, навіть карельських. Ті так швидко не припинили б переслідування великого звіра. А ці собаки прибігли на свист своїх хазяїв, щоправда, не дуже охоче: тихим скавулінням виявляли своє невдоволення й крутилися навколо нас, наче під ними земля горіла.

Я запитав у Єменки, чому він застерігав мене не стріляти. Він пояснив, що ці олені під охороною закону. Колись вони були майже винищені. Тепер кожен мисливець дотримується правил одстрілу, тому що знає, який скарб носять олені на головах: білі панти — м'які, молоді роги. Щороку, в час, коли роги оленів вкриваються шкіркою, в деяких районах тайги тварин заганяють у загородки. Тут оленів спутують і відрізають у них м'які роги. Роблять це дуже обережно, щоб не поранити виступів лобових кісток. Операція триває недовго, але вона дуже болісна. Молоді олені стогнуть і ревуть, але старі не хникають. Здебільшого вони навіть оком не моргнуть, щоб не принизити себе перед людиною. Потім оленів знову випускають на волю.

Роги плямистих оленів стерилізують кип'ятінням і висушують. У фармацевтичних лабораторіях з пантів виготовляють дуже ефективні й цінні ліки.

Єменка любив свою професію, своїх оленів і все, що було з ними пов'язано. Він не шкодував сил, щоб збільшити поголів'я тих рідкісних тварин, і невтомно переслідував їхніх ворогів. Він не щадив ні рисі, ні ведмедя, ні барса, кожного браконьєра передавав властям на покарання.

Колись зоотехнік Єменка вбив навіть тигра, який забрів сюди й роздер двох оленів. Єменка розповів нам про Тигрову гору, яку раніше обминали й евенки, і росіяни. Там були лігва тигрів. Тигри живуть завжди самотньо, але ця гора була винятком: на ній рік у рік кублилися дві, а то й більше тигриці, і весь той район евенки називали Чу адакосі амба — страшна місцевість тигрів.

— А чи далеко та небезпечна гора?

— Днів шість путі на південь від Вертловки, — відповів Чижов. — Двічі були ми там з Єменкою і тільки за другим разом пощастило нам вполювати незвичайну здобич…

Кам'яний хребет гори ажурний, наче мереживо, і за формою подібний до підкови. Гору назвали Тигровою в тисяча дев'ятсот тринадцятому році, коли біля її підніжжя застрелили тигра величезних розмірів; звір важив триста сорок кілограмів. Тепер таких тигрів уже не зустрінеш — небезпечних хижаків переслідують настільки енергійно, що вони рідко коли досягають свого фізичного розквіту. Більшість тигрів, які потрапляють під кулю мисливців, це, так би мовити, молодняк, п'ятнадцяти-двадцяти років і середньою вагою до сто п'ятдесяти — двохсот кілограмів.

Тигрова гора має тисяча двісті метрів заввишки, вона стрімка й мало доступна; на півночі до неї примикає ще кілька гір, що так само, як і вона, прямовисно здіймають в небо свої нерівні схили. Про Тигрову гору ходило багато легенд, зв'язаних з шануванням тигра. Відсталі сибірські народності вбачали в тигрові могутнього, злого духа. Неприступність гори і забобонний страх перед злим духом, який нібито жив на верхівці її у вигляді тигра, примушували мисливців-евенків обминати цю гору.

Нерівні скелі, глибокі улоговини, ущелини та кам'яні лабіринти цієї гори і справді були улюбленим місцем тигрів. Тепер ці хижаки трапляються там, головним чином, наприкінці зими, коли дикі кабани переходять з кедрових лісів у дубові, до підніжжя гори. Навесні, а іноді й влітку, тигри виховують там своїх дитинчат, а коли над осінь спокій лісів порушує шум електричних пил та гусеничних тракторів, хижаки переходять до спокійніших місць, у глиб тайги. Проте Чижову з Єменкою вдалося-таки перехитрити небезпечного хижака. Від старого гольда, котрий шукав біля Тигрової гори жень-шень, Єменка довідався, що в розколині скелі старик натрапив на тигрове лігво з малюком, не більшим за щеня. Єменка й оком не зморгнув, довідавшись про це, бо він знав, що традиційний культ забороняє старому гольдові посягати на лігво тигра. Єменка поїхав до Петра Андрійовича і переказав йому те, що почув. Мисливці вже якось були біля гори, але безрезультатно, і тому Чижов трохи повагався, але потім вирішив ще раз спробувати щастя.

До гори дісталися надвечір. Біля коней лишили племінника Єменки, а самі обережно подерлися по стрімких схилах. Просувались доти, доки було видно. Коли ж настала ніч і над горами засвітилися зірки, мисливці лягли спочивати в невеличкому видолинку понад гірським струмком. Вони знали, що тигриці звичайно вирушають на полювання аж наприкінці ночі. Тільки-но на обрії з'явилася сіра патина — подих ранку, що прокидається, мисливці рушили далі. Ішли в півтемряві, крок за кроком, з рушницями напоготові. В лабіринті каміння та рослин просувались дуже повільно; це почало непокоїти мисливців — адже вони повинні були прийти до лігва раніше, ніж тигриця повернеться з полювання. За описом, який Єменка чув від старого шукача кореня життя, мисливці вирішили, що тигрове лігво має бути вже близько. Вони йшли зіщулившись, часто зупинялись і шукали слідів. Нарешті знайшли їх на м'якому грунті вздовж гірської річки: округлі відбитки лап великої кішки. З усього було видно, що до лігва вже зовсім недалеко. Мисливці стали й прислухались. Жоден звук не порушував тиші невисокого лісу. Поблизу із сплетення трав та кущів стриміла величезна кам'яна брила, біля якої росла покручена, пошарпана вітром сосна.

Єменка видерся на брилу й роздивився навкруги.

З виразу обличчя товариша Чижов зрозумів: Єменка щось помітив, і сам теж виліз на брилу. Коли ж Петро Тимофійович опинився на горі, Єменка показав йому під прискалком лігво тигриці. Чижов був вражений: який гострий зір треба мати, щоб у вранішньому присмерку помітити серед кущів, трави та каміння отвір, що вів у глиб скелі.

Справді, там щось ворушилося, але що саме, не можна було розпізнати. Єменка шепотів, що це, очевидно, тигреня; Чижов у цьому сумнівався, бо знав з досвіду, що тигриця приводить здебільшого двох чи трьох нащадків.

Усе свідчило про те, що матуся досі не повернулася з полювання. Швидкий і рішучий тунгуський мисливець відклав убік рушницю, витяг ніж і обережно спустився з брили. Від самої думки, що настав вирішальний момент, у мисливців затремтіли руки, проте вони обидва самовіддано наближалися до лігва. Чижов з рушницею напоготові, Єменка з ножем та мішком.

А що коли грізний хижак раптом повернеться? Але ця думка промайнула в голові Чижова лише як слабкий сигнал неусипного інстинкту самозбереження. Опинившись перед лігвом, мисливці почули жалібне нявчання. Мале тигреня, побачивши їх, забилося у найдальший куток лігва й зіщулилось біля стіни. Шерсть на ньому настовбурчилась, тигреня сичало, пирхало, шкрябалось і тремтіло від страху. В диких очах прозирав невимовний жах: уперше в житті звіреня побачило незнайому істоту — людину й не знало, що робити.

Та на роздуми не було часу.

Єменка спритно кинув тигреня в мішок і зав'язав його ремінцем. Маля принишкло і не виявляло жодних ознак життя. Мабуть, від жаху воно позбулося всієї своєї сили та волі.

Чижов тим часом стояв при вході в лігво, тримаючи палець на курку рушниці. Вже зовсім розвиднілось, і кожної миті тигриця могла повернутися. Цієї зустрічі треба було уникнути. Єменка швидко перекинув через плече мішок з тигреням, схопив рушницю і мерщій подався від лігва. Чижов ішов за ним назирці. Щомиті він обертався, готовий прикрити відступ, який скидався скоріше на втечу. Обидва бігли з гори навпростець поміж терном, чортополохом та камінням, прагнучи тільки одного: якнайшвидше добігти до коней, де мисливців нетерпляче ждав третій супутник. Ловці одним стрибком скочили в сідла й щодуху помчали геть, начебто їх переслідував той самий дух у вигляді тигра, що, як розповідали легенди, живе на верхівці гори.

Мисливці благополучно довезли тигреня до Вертловки, де воно, звичайно, викликало велику цікавість. Це вперше місцевим мисливцям пощастило впіймати живого тигра, хай навіть і такого малого, що він уміщався в мішку.

Не знаю вже, яку чашку я допивав, коли Чижов скінчив розповідь про це незвичайне й ризиковане полювання. Ми запитали в нього про дальшу долю викраденого тигреняти. Сибірський мисливець показав на Тамару:

— Запитайте ось у неї, яку халепу вона з ним мала.

— Не можу згадувати без жалю, — зітхнула дівчина. — Довго не могло воно звикнути до людей. Перші дні взагалі нічого не їло й не пило, і тільки тоді, коли з голоду вже ледве трималося на ногах, почало смоктати з пляшки молоко. А вже після цього тигреня швидко призвичаїлось до нового оточення; малюк був дуже гарненький і грайливий. Однак незабаром у нього почали прокидатися дикі інстинкти. Тигреня переслідувало свійську птицю, кусало овець і ганялося за поросятами. Одного дня ми лишили його в садочку, і звіреня втекло в тайгу. Собаки два дні шукали його: після цього малому хижакові наділи нашийник і пустили бігати в подвір'ї на довгому ланцюзі. Це його дуже сердило, і я взяла малюка під свою опіку. Я брала його з собою скрізь, куди б не пішла або не поїхала. Тигреня швидко росло. Та й не дивно: дідусь Родіонович дуже добре годував його, дбав, щоб воно щодня мало свіжу звірину. Довго тримали ми його в себе в домі. Але вночі малюк тинявся по кухні, нявчав, бурмотів, а згодом почав ревти. Тигреня будило нас кожної ночі, й ніякі вмовляння не допомагали. Тоді ми стали залишати його на ніч у клуні, але там воно казилося ще дужче. Очевидно, вночі йому найдужче хотілося на волю. Адже навкруги була його стихія — тайга. Згодом тигреня стало небезпечним для чужих людей, кидалося на них і нас почало слухатися дуже неохоче. Довелося розлучитися. Петро Андрійович одвіз його на станцію й відіслав звідти в Московський зоопарк.

А зараз я вам розкажу найцікавіше. Через рік я приїхала в Москву і в перші ж дні відвідала нашого тигра. Ми його звали Тассо. У вольєрі зоопарку бігало і лежало навколо невеличкої скелі кілька тигрів, та нашого серед них я не впізнала. Не знаю, що мені спало на думку, але я підійшла до самого краю рову, що відокремлював людей від хижаків, і гукнула: «Тассо, Тассочко!»

В ту ж мить один тигр схопився, витягнув шию й почав принюхуватися. Навколо мене стояло багато людей, і тому, мабуть, він не міг одразу ж пізнати мене. Але, уявіть собі, він пам'ятав мій голос! Працівник зоопарку, який з цікавістю спостерігав цю сцену, підійшов до мене, ми з ним розговорились, і він завів мене в рів. Не питайте, що витворяв Тассо. Він ліг на край стіни, нахилив голову й муркотів так тужливо, що я мало не плакала. Інші тигри, очевидно, дивувалися, що їх товариш мав таких знайомих, повертали голови, а один з них, мабуть, найцікавіший, навіть перехилився через край рову. Я просила, щоб мені дали драбину, хотіла погладити Тассо, але служитель зоопарку не дозволив — побоявся брати на себе таку відповідальність: а що коли…

«Ідіть, — каже, — громадянко, до директора…»

Я пішла. Директор з цікавістю вислухав мене, проте й він не був схильний дозволяти будь-які пустощі з тигром. Але, кінець кінцем, я вмовила його; директор наказав, щоб Тассо впустили в спеціальну клітку, де звичайно ізолювали тигрів під час лікарського догляду. Два служителі стали перед гратами, тримаючи напоготові брандспойти, щоб, на випадок небезпеки, спрямувати на тигра струмені води. Я стояла перед кліткою й чекала Тассо. Він вбіг і одразу ж впізнав мене, почав тертися головою об грати й муркотіти, а коли я, трохи вагаючись, пройшла крізь дверцята, тигр підскочив до мене так навально, що мало не збив мене з ніг. Я присіла біля нього, як робила це колись у Вертловці, гладила його, а звір так терся головою об мої ноги, що розірвав мені панчохи. Він мружився від насолоди, коли я чухала йому шию, і кілька разів так ніжно «погладив» мене лапою, що я довго потім носила синці на плечах і спині.

Та найгірше було, коли я зібралася йти. Тассо підвівся й заступив вихід. Я відштовхувала його, вмовляла; нарешті він скорився й ліг. Директор, який весь час стежив за поведінкою тигра, швидко відчинив спускні дверцята, і я вислизнула з клітки. Тассо похнюпив голову, потім підніс її й підступив до гратів. Я ще раз на прощання погладила його й пообіцяла, що прийду знову.

Потім я змушена була докладно розповісти директорові всю Тассову історію.

Він усе занотував собі, бо таких випадків у його практиці ще не було.

Після мого візиту інтерес спеціалістів до нашого тигра значно підвищився. Ним зацікавилися наукові працівники Інституту зоології. Тассо став відомою «особою». Він тепер улюбленець всіх працівників зоопарку. Тассо надзвичайно лагідний і виявляє найбільшу прихильність до ветеринарного лікаря та директора зоопарку Борисова з Інституту зоології Академії наук.

Кілька разів Тассо навіть демонстрував сольні номери в державному цирку, але тільки як гастролер. Науковці так полюбили цього тигра, що вперто тримають його в зоопарку. Вони дбають, щоб Тассо якомога менше жив у клітці, і тому довіряють його лише Московському цирку, та й то не більше як на чотирнадцять днів. Після цього Тассо знову повертається до вольєри в зоопарку. Я була в Москві рік і щотижня приходила до тигра. Якось я познайомилася в зоопарку з відомим приборкувачем хижаків Борисом Едером. Він дуже зацікавився моїм тигром, тричі підходив до клітки, щоб познайомитися з Тассо, — а на четвертий раз зайшов разом зі мною. Тассо обнюхав його і, мабуть, тому, що приборкувач прийшов разом зі мною, не звертав на нього особливої уваги. Едер розмовляв і жартував з ним. Нарешті Тассо пустотливо загріб приборкувача лапою й сів навпроти нього. З того часу вони стали друзями.

Коли повернетесь до Москви, підіть подивіться на нашого Тассо й передайте йому сердечне вітання.

— З вами, Тамаро, я не побоявся б піти до нього і в клітку, — раптом промовив Олег і збентежено потер рукою лоба.

— Гляньте, який герой! — вигукнув Шульгін і голосно засміявся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася Тамара. — Не знаю, чи наважився б навіть шановний Федір Лаврентійович зайти в клітку тигра.

— Боронь боже! — скрикнув лісничий. — Я в принципі не довіряю жодній кішці!

— Сподіваюсь, ви не маєте на увазі жінок, — знову озвалася Тамара.

— Не маю, але згадайте старе російське прислів'я: «Курка не птиця, а жінка не людина». Ну, та не сердьтеся!

Ніхто з нас не відповів йому. Тільки згодом озвався Чижов:

— Тут можна було б проголосувати, але вже пізно. Навіть дуже пізно, а завтра на нас чекає нелегка дорога. Тому без ніякого голосування — спати!

Петро Андрійович казав правду — було вже далеко запівніч. Ми розійшлися по палатках і лягли відпочивати.

Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.

Ранкова побудка була незвичайна — хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов'язки днювального, його хазяїн — Чижов стояв при вході до палатки й гукав:

— Снідати!

Ми з апетитом з'їли шашлик — соковиті шматочки баранячого м'яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.

Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати — кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.

За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.

Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.

— Це вам здалося, — запевнив його Чижов, — тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.

Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.

— Я помітила, — озвалася Тамара. — Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.

— Дивно… — задумливо промовив Чижов. — Хто б це міг бути?

— І потім, — додав Старобор, — чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.

— Дурниці, — загудів лісничий Шульгін. — Побачили світлячків на мочарах і здалося, що то вогнище. Я знаю тутешні околиці й можу підтвердити те, що сказав Петро Андрійович: восени в цих місцях не ступає людська нога.

Питання про загадкове вогнище так і лишилось відкритим. Кожний зостався при своїй думці.

Дорога знову погіршала, точніше сказати — взагалі зникла.

Навкруги нас лежала так звана чорна тайга — густий предковічний кедровий ліс. Ми їхали один за одним, долаючи місця, де колись ніби гарцювали мамонти.

Здавалося, якісь велетні повикопували тут ями, поламали дерева й наробили такого безладдя, що природа навіть протягом багатьох тисячоліть не змогла навести порядок. Похмурість і хаос — ось ознаки чорної тайги. Єменка обіцяв, що невдовзі виведе нас звідси оленячою стежкою, та виявилося, що це було не так легко.

Один в'ючак раптом спіткнувся і впав. Ми збентежено дивилися, як він марно намагався підвестися. Кінь загруз у невеличкій ковбані. Незабаром з коричневої грязюки стирчала вже тільки шия та голова тварини. Кінь іржав від жаху, відчуваючи, як бридке багно невблаганно поглинає його. Ми швидко розв'ючили коня, зрубали кілька деревець, підважили ними бідолаху і витягнули з небезпечної пастки.

Кінь увесь тремтів і кивав головою, начебто дякуючи нам за порятунок. Мохом і травою ми трохи обчистили його від багна, знову нав'ючили вантаж і рушили далі.

Єменка сердився на Шульгіна, бо той, мовляв, не вів коня як слід. Проте він не лаявся, а тільки сухо зауважив, що в чорній тайзі в'ючака треба вести на довгій вірьовці або на поводі — тут і сам шайтан скрутить собі в'язи.

— Це й видно, — розпалився лісничий. — Повів нас дорогою, якою, справді, тільки шайтанові й ходити. Невже не знаєш нічого кращого?

— Хай амба буде мені свідком, що ніхто ще не знайшов тут кращої дороги. Незабаром буде ще гірша.

І справді, минуло небагато часу, як ми пересвідчилися в цьому. Чорна тайга підготувала нам нові митарства — дорога пішла крізь лісове кладовище. Воно було таке велике, що й поглядом не окинеш. Колись тут горіла тайга. Горіла довго, й пожежа охопила багато квадратних кілометрів лісу.

Після пожежі лишилося гігантське чорне кладовище. Дорога крізь нього була небезпечною. Стовбури, вивернуті й поламані вітром, часом утворювали справжній лабіринт. Дерева лежали тут поодинці й цілими купами. З них часто здіймалися товсті сухі віти, що нагадували розложисті оленячі роги. Ці гілки були особливо небезпечні — вони легко ламалися й могли поранити коней. Особливо небезпечно тут під час вітру. Обгорілі дерева під натиском вітру зовсім несподівано падають, наче підтяті.

Один за одним ми просувалися слідом за Єменкою, безмежно дивуючись його здібностям орієнтуватися. Зупинившись перепочити, ми помітили, що Шульгіна знову немає. Він звичайно їхав останнім і тепер, певне, блукав десь по чорному кладовищі. А тим часом наш караван лишив по собі такі сліди, що їх помітив би навіть новачок у цій справі, не кажучи вже про досвідченого лісничого! Адже Шульгін чудово знав тайгу, його затримка була не зрозуміла. Якийсь час ми чекали, але потім Чижов вирішив їхати далі.

Дорога ставала все гіршою. Я вже почав втрачати терпіння і сказав, що така подорож могла б бути гідним додатком до Танталових мук. Олег засміявся:

— Тантал міг би тільки дякувати долі, якби Олімп зробив йому таку ласку.

Голос Олега був якийсь незвичайний. А коли я помітив, як Тамара оглянулась і засміялася, мені все стало ясно.

— Ваша правда, Олегу Андрійовичу. Я наче осліп і не побачив одразу, що для вас ця дорога — справжня прогулянка в садочку серед троянд. Чи не так, Тамаро? — невинно запитав я.

— Що ви маєте на увазі, Рудольфе Рудольфовичу? — озвалася дівчина.

Та я вперто мовчав, поплескуючи коня по шиї. Тамара промовила:

— Якщо ви зараз же не скажете, що маєте на увазі, я намну вам чуба.

Та по мені, мабуть, не видно було, щоб така перспектива була для мене неприємною, тому Тамара обмежилась тільки погрозою, кивнула Олегові й поїхала далі.

— Що скажете, хіба не молодець ця дівчина? — промовив Олег.

— Думаю, що це перший скарб, який ви знайшли в тайзі, — відповів я.

Геолог вдячно нахилив голову, пришпорив коня і поїхав наздогін за дівчиною.

На невеличкому пагорку нас чекали Єменка і Чижов. Вони показали нам розлогу далечінь. Тут, на горбі, вітер довершив руйнівну дію пожежі й повивертав усі обгорілі дерева, звідси ніщо не заважало оглядати околиці.

— Бачите оте синє пасмо на обрії? Там починається світла тайга й тече річка Алуган. Уздовж неї ми й поїдемо до самого Ведмежого озера. Якщо ви не дуже голодні, ми пропустимо обід і отаборимося вже біля озера.

Ми погодились і через деякий час уже під'їхали до річки. Прозорі води струміли широким річищем, крутилися, вирували й пінилися поміж незліченними брилами й валунами. Річка була неглибока, але підступна. Стрімка течія з коловертнями утворила на дні силу-силенну вимивин та ковбань, і нам довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб перейти цю річку вбрід.

Але на протилежному березі ми не змогли йти далі вздовж річки, — заважали скелі та кам'яні брили. Довелося продиратись крізь лісові хащі. На щастя, наш караван набрів на стежку, протоптану ведмедями, і вона вивела нас на високий берег. Але й тут нас чекали нові труднощі.

Вузька дорога подекуди була захаращена вивернутими деревами. Ми взялися за сокири. Старобор рубав з такою люттю, що аж тріски летіли на всі боки. Нарешті ми в'їхали у великий сосновий ліс. Земля тут була вкрита блискучим зеленим мохом, в якому росла безліч різних ягід. Річка в кількох місцях робила круті повороти, і перед нами знову постали перешкоди.

В одному місці ми змушені були спуститися з стрімкого берега в воду. Коні виконали цю гімнастичну вправу просто-таки хвацько, але коли вони з шумом шубовснули в воду, то вода сягала їм майже по шию. Отже, всіх нас чекало не дуже приємне купання. Потім коні вибрели на мілководдя, але згодом їм довелося перестрибнути через кілька напівзатоплених стовбурів, після чого вони видряпалися на протилежний стрімкий берег. Це була вистава, гідна циркового манежу, з тою лише різницею, що мимовільні глядачі, які тішились карколомними номерами своїх товаришів, в наступну мить самі мусили виконувати такі ж точно трюки.

Кінець кінцем річка залишилася позаду, і перед нами простяглася густа, здавалося, зовсім не прохідна тайга: суцільні масиви модрин. Тільки тепер нас наздогнав Шульгін. Він пояснив, що в його в'ючака лопнула попруга й розгубився вантаж по лісі. Поки Федір Лаврентійович упорався з усім цим, минуло багато часу.

Що ж, йому не щастило.

Лісничий ще якийсь час сердився й бурмотів, що в таку подорож він не вирушив би й під загрозою кари, потім запитав у Єменки, чи той часом не вирішив перевірити силу нашої витримки.

Тамара вибухнула дзвінким сміхом і вигукнула:

— Мабуть, у вас, Федоре Лаврентійовичу, вже всі кісточки тріщать?

— Та не про мене йдеться. Я звик і до гірших доріг. А от наші новачки в тайзі, ті справді-таки відчувають кожну кісточку в тілі.

Я поспішив запевнити, що почуваю себе чудово, і Олег сказав те саме. Тамара, видно, була задоволена нашою відповіддю, махнула рукою й ущипливо зауважила:

— Ви даремно тільки турбуєтесь.

Шульгін кисло посміхнувся. Було помітно, що він чимось роздратований.

Єменка та Чижов поїхали вперед, щоб розшукати якусь стежину, якою можна було б увійти до густих заростів модрин, і, нарешті, знайшли вузеньку звірину стежку. Щойно ми досягли узлісся, як нас обліпили комарі та мошва, яка, певно, знайшла собі в молодому ліску захисток од вітру та негоди.

Це лихо тайги допалося до нас з такою люттю, що мені небо здалося з макове зернятко. Мошва лізла в очі, у вуха, в рот і ніс. Комарі кусали обличчя, шию та руки, і навіть сітки, які ми наділи, не допомагали. В цих сітках було нестерпно жарко, піт зализав нам обличчя, а зухвалі кровопивці все одно кусали нас за руки. На щастя, повіяв вітер, і шайтанове плем'я помалу щезло.

Але нас чекало ще одневипробування. Ми в'їхали в такий густий ліс, що взагалі втратили орієнтування. Навкруги нас — обабіч стежки і позаду — не було видно нічого, крім безлічі кволеньких стовбурів і галуззя ясно-зелених модрин. Напрямок, очевидно, визначався тепер лише за допомогою так званого шостого чуття, яким був обдарований Єменка. Зоотехнік вів караван з просто-таки дивовижною впевненістю. Кожний з нас уважно стежив за хвостом переднього коня, який в цьому зеленому морі був єдиним орієнтиром і єдиною ознакою того, що ми ще не розгубили один одного.

А потім, коли після тривалого і, здавалося, нескінченного переходу ми, нарешті, минули густий підлісок, почалися грузькі місця. Караван і досі просувався не дуже швидко, а тепер ішов іще повільніше. Коні грузли в чорній грязюці, спотикалися об гнилі пеньки й коріння вивернутих дерев.

За словами Єменки, до Ведмежого озера лишалося вже три-чотири кілометри. Раптом на галявину перед нами вибігло стадо плямистих оленів. Вони зупинились менш як за сто кроків од нас, мабуть, здивовані такими чудернацькими створіннями, яких вони бачили вперше.

У всьому стаді не було жодної самки; величезні роги тварин тьмяно виблискували на сонці. Мене здивувало, що олені не виявляли жодних ознак страху і спокійно стежили за нами. Та ось ватажок стада підніс угору голову й поволі, не поспішаючи побіг. Інші подалися за ним. І тільки-но олені зникли, як перед нами промчала рись. Кровожерливість, очевидно, позбавила її обережності: рись не звертала на нас уваги й бігла слідом за оленями. Тихого наказу Чижова було досить — і наші лайки щодуху помчали за розбійницею. Коли рись помітила собак, було вже пізно: моторні лайки майже наздоганяли її. Відчувши небезпеку, рись могутнім стрибком опинилась біля найближчої модрини й поповзла по її стовбуру. Ми пришпорили коней, залишивши кровожерливого хижака на розсуд наймолодшого серед нас мисливця — Олега. Той на ходу зірвав з плеча рушницю, зупинився приблизно за тридцять кроків од дерева і прямо з сідла вистрелив. Кінь навіть не поворухнувся, а геолог, не чекаючи результату першого пострілу, натис курок удруге.

Рись протяжно завила й підстрибнула, судорожно намагаючись утриматись на дереві. Якусь мить вона ще висіла на гілці, але смерть розціпила її пазури, і хижак гепнувся на землю.

Собаки кинулись до рисі з такою люттю, що Чижов змушений був відкликати їх, щоб вони часом не роздерли звіра.

Це був здоровенний хижак, завдовжки метр і сорок сантиметрів. На рисі була ще літня шуба, яка вважалася неповноцінною, та Олег усе ж таки вирішив забрати її.

— Покладіть рись через сідло, шкуру з неї знімемо біля озера, — порадив Чижов.

Нарешті ми дісталися до Ведмежого озера. Воно розкинулося перед нами, віддзеркалюючи в своїй гладіні високі береги і примхливо розкидані скелі. Озеро названо Ведмежим, бо й, справді, ведмедів водилося тут більше, ніж деінде. Особливо багато бувало їх тут навесні. В цей час вода в річці біля озера аж кипить, мов у казані, — стільки риби збирається там для нересту. Для ведмедів настає пора справжніх бенкетів. Клишоногі ласуни спускаються з гір, залишаючи лісові нетрі та хащі, і цілими днями товчуться біля гирла річки, ловлячи рибу. Стоячи на березі або у воді, вони швидким ударом лапи, викидають рибину на суходіл. Зібравши собі чималу купку риби, ведмідь починає ласувати. З багатого столу залишається чимало покидьків і для інших звірів. Сюди вчащають лисиці, куниці, соболі та інші чотириногі, прилітають птахи.

В мальовничому місці на маленькому прибережному лужку стояла мисливська хатина, по-місцевому — балаган, зимовий притулок для мисливців. Ми вирішили не ставити палаток і під'їхали прямо до цієї хатини.

За пописаним законом тайги, кожен, хто побуває в хатині, повинен залишити її в такому ж стані, в якому вона була до його приходу, і обов'язково з запасом дров для наступного, хай і незнайомого відвідувача.

Але виявилося, що цього разу закон тайги було грубо порушено. Балаган був занедбаний, все свідчило про те, що перед нами тут господарювали якісь негідники. Вони зірвали шмат стріхи, порозкидали нари та дрова під навісом. Велика сільниця, вирізана з березової колоди, була перекинута, сіль висипана на землю. За цю безцеремонність сибіряки послали на адресу незнайомих бешкетників чимало крутих слів, бо сіль у глухій тайзі — дуже цінна річ. Коли мисливець, буває, витратить під час полювання всі свої запаси і прийде до балагана, то приготована сіль дасть йому змогу зварити їжу. Інший мисливець знову поповнить сільничку, і так у хатині завжди підтримуються запаси солі, борошна та дров.

Ми, як могли, навели порядок у балагані. Але всім місця там не вистачило. Нам з Олегом довелося поставити палатку собі та ще одну для Тамари.

Єменка варив чай. Чай власного збору — з жовто-зеленого листя якоїсь не відомої нам рослини, запах якої нагадував запах полуниць.

Тунгуський мисливець пояснив, що це листя так званого «запашного прутика» — куща, який росте в горах і цвіте розкішними рожевувато-фіалковими квітками. Добра якість цього чаю полягає, головним чином, у тому, що він проганяє ознаки втоми. Ось чому його п'ють мисливці під час виснажливих походів.

Дискусія про якість чаю з «запашного прутика» не дала ніяких наслідків, бо ніхто ніколи не чув про цей кущ, навіть лісничий Шульгін нічого не знав про нього, хоч і твердив, що знає тайгу, як свої п'ять пальців. Найбільше зацікавила нас дія цього чаю проти втоми. Очевидно, за якостями він був подібний до китайського цитринового дерева або до африканського дерева виду стеркуліаценів — Cola.

Ми саме прибирали хатину, коли раптом пролунав сміх, і Старобор вигукнув:

— Петре Андрійовичу, а чи ви сердитесь на господаря, коли він не замів хату й довів її до такого стану, що там і чорт собі в'язи скрутить?

— Я в такі справи не втручаюсь, хай собі робить, що йому заманеться.

— Тоді ми даремно сердились. Адже безладдя тут вчинив сам господар.

— Оце так новина! Що ж це за господар?

— Волохатий, клишоногий. Ведмідь. Він володарює тут, як йому заманеться. Ось дивіться, навіть лишив тут свою візитну картку.

Виявилося, що в хаті справді побували ведмеді, й Чижов жартома зазначив, що тепер нам треба остерігатися, щоб волохаті господарі не прийшли з претензіями до нас.

Поки Тамара з Старобором варили вечерю, ми оглянули околиці.

На високих берегах озера розкішними барвами пізнього літа пломеніла тайга, а між могутніми шапками високих сосен просвічували обриси далеких гір.

Барвиста осінь у тайзі коротка. Але тут, біля великого озера, крижаний подих зими на якийсь час затримується. Може, природа тому наділила це озеро такою стійкою красою, щоб останні мандрівники з тайги могли тут приємно відпочити. З півночі над тайгою пролітають тисячі різних мандрівних птахів; коли починається зима, вони по дорозі на південь можуть тут відпочити, ще раз помилуватись чудовим краєвидом, посумувати за краєм, який покидають. Безперечно, ці птахи повернуться сюди знову!

Хоч до зими було ще далеченько, та слова Чижова нагадали нам про неї. Колись тут було багато соболів, водяться вони тут і зараз, хоч і менше. Олег хотів було поставити кілька капканів, але Єменка та Чижов відрадили його: якщо навіть соболь і попадеться в пастку, він здохне з голоду, поки ми знову повернемося до Ведмежого озера.

Ведмеже озеро простягається на п'ятдесят кілометрів у довжину, і його поверхня зникає з очей у зеленій тіні високих лісів, які лежать над водою. Протилежний берег зливається з ясним тлом скель.

— У цьому місці до протилежного берега шість кілометрів, а там, за мисом, двадцять. Я двічі перепливав його на плоту.

Розповідь про рибні багатства озера заохотила мене спробувати під кінець дня рибальського щастя. Я приготував вудочку, вибрав блешні, якими сподівався привабити тутешню рибу, і вже поспішав до води, коли мене раптом покликала Тамара. Я повернувся дуже неохоче, бо рибальська гарячка іноді дає себе знати сильніше, ніж мисливська. Запитав у дівчини, що вона хоче. Тамара показала на сідла й промовила:

— Шульгін казав, що в його в'ючака лопнула попруга і тому він затримався на згарищі. А ось, погляньте!

Підійшовши, я уважно оглянув сідло. Воно було зовсім справне, якщо не зважати на кілька великих стібків, зроблених «таємним швом», але це ще не свідчило про те, що попруга була перервана.

Досить-таки нечемно я зауважив Тамарі:

— Не розумію, чому ви звертаєте увагу на такі дрібниці. Видно, що попругу лагодили. А що вона не перервана — тим краще. Може, Шульгін задрімав на часинку, а потім звернув усе на сідло.

— Може, ви й маєте рацію, — відповіла дівчина трохи роздратовано. — Але мені його вибрики щось не подобаються.

Я жартома запитав, чи перевірила вона й Олегове сідло, щоб там, бува, щось не тріснуло і хлопець не впав. Зашарівшись, Тамара відрізала:

— Це не що інше, як виклик моїй витримці. Ви не тактовний і виходите за межі…

— Пристойності?

— Ні, того, про що дозволено говорити, коли вже ви знаєте, що, що…

— Торкнувся ваших почуттів?

Тамара ледь кивнула головою і посміхнулася.

— Слухайте, Тамаро, я ж бачу, що Олег вам небайдужий. Це помітив і лісничий Шульгін, але він тільки й жде, щоб посміятись над вашим геологом. А я далекий від цього. Насправді Олег тактовний, розсудливий і взагалі чудовий хлопець. Ви йому подобаєтесь, — це я знаю. Навіщо ж вам ставити між собою перепони?

— Не вигадуйте. Ніяких перепон я не бачу.

— Гм. Цікаво. Треба сказати про це Олегові, хай він знає ситуацію.

— Довірте це мені самій. І… дякую за увагу.

Помахавши на знак привітання рукою, я відійшов.

Мене вабило озеро, в якому, за словами Єменки, вигравала форель — по-місцевому ленець — і розкішні таймені. Саме вони й цікавили мене найбільше. Це не що інше, як лососі.

Біля озера я відразу ж наткнувся на перешкоду: береги були круті й непрохідні. Я спустився до гирла річки і вибрав місце, де зручно було закидати блешню. Зафурчала котушка, жилка свиснула в повітрі, й блешня булькнула в воду. Я крутив котушку, з нетерпінням чекаючи, що — ось-ось… Ні, марно. Закинув ще і ще раз, але знову безуспішно.

Блискуча принада, мабуть, не приваблювала тутешню хижу рибу. Я переходив з місця на місце, проте всі мої намагання спокусити тайменя зазнали невдачі. Я вже радий був задовольнитися хоч би фореллю, але й вона не виявляла бажання познайомитись зі мною ближче.

Ось тобі й маєш! Хвалені води глибинної тайги. Тут навіть у недосвідчених рибалок без пристойних снастей бували нібито неймовірні улови. Навіть ведмеді тут, кажуть, виловлюють цілі гори риби… А я з своїм клеєним вудлищем, досконалою котушкою з регулятором швидкості, ідеальною жилкою і цілим арсеналом блешень не міг нічогісінько піймати.

Та не встиг я отак подумати про озеро й річку, як щось смикнуло, мало не вирвавши вудлище з моїх рук. Я майже інстинктивно підсік, прогаявши не більше секунди. Це був, мабуть, умовний рефлекс, який, за академіком Павловим, не лишає часу для роздумів.

На гачку щось є. Про це свідчило шалене розмотування котушки. Спробував загальмувати швидку тягу, від чого вудлище зігнулося в дугу. Раптом вода завирувала: на гачку-тройнику металася рибина. Ось вона стрілою майнула в повітрі, вигнулася й знову шубовснула в воду. Такі сальто в повітрі рибина повторювала кілька разів. Це брьохання привернуло, нарешті, увагу Олега.

— Що трапилось? — гукав він, біжучи берегом.

Я застережливо махнув рукою, мовляв, не дуже галасуй, а сам знову взявся виводити. Після кількох стрибків рибина ослабла, і хвилин через десять, яким, здавалося, не було кінця, я, нарешті, підвів її до берега. Приловчившись, зачепив здобич багорком і виволік на берег.

Лосось був чудовий. Він дещо відрізнявся від європейських лососів кольором своєї луски, був світліший — так і виблискував сріблом — і стрункіший.

Олег прикинув: кілограмів десять-дванадцять. Але виявилося, що лосось потягнув усі чотирнадцять. Я здобув загальне визнання табору, бо перед цим, напевне, тут не було одностайної думки про мої рибальські здібності.

Вечеря була знаменита. Юшку з лосося і печеню з рябчиків та глухарів доповнював пиріг з ягодами, що нагадували ожину. Потім ми до самого заходу сонця пили чай.

Блакитно-фіолетовий небосхил усе більше ставав гіацинтовим. Велетенські гіацинти деякий час квітли там, де кілька хвилин тому сховалося сонце, потім вони почали поступово в'янути, зникали за тьмяною небесною запоною. Тоненький серп місяця, ніби срібний. лук, поплив за легенькими вечірніми хмаринами, і в безмежній височині замерехтіли зірки.

Я дуже стомився і довго не міг заснути. Олег теж неспокійно ворушився в своєму мішку. Я запитав, чому він не спить.

— Не знаю… — зітхнув хлопець. — Щось важко мені.

— Напевне, якийсь марний клопіт.

— Що ви знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, про мої клопоти?

— Більш, ніж ви гадаєте! А щоб ви краще спали, я скажу вам таке, чого, може, й не слід було б говорити, бо це небажано для Тамари.

— Для Тамари? — аж стрепенувся Олег, висовуючись із спального мішка. — Вона щось казала вам?

— І так, і ні. А я й не знав, що ви, людина розсудлива, маєте дещо спільне з токуючим глухарем: нічого не бачите й не чуєте. Але ваше становище краще вже хоч би тим, що я можу відкрити вам очі:

Геолог розсміявся, встав і засвітив ліхтар. Потім сів і, склавши руки на колінах, мовив:

— Що ж, послухаю, а щоб видно було, про що йдеться, я ще й засвітив.

— Тож наставляйте, друже, вуха й слухайте. Ви, здається, не бачите того, що діється навколо. Тамара з вас очей не зводить, а ви за звичкою шукаєте скарби тільки в землі і помічаєте все що завгодно, крім живого скарбу тайги, який з вами поруч. Ніби на очах у вас полуда! А було б непогано, якби в вашій голові уляглися всі оті літосфери, гідросфери, тектонізми та петрографії і з досліджень всіляких складок гір ви переключилися б на аналіз своїх власних почуттів.

Олег, видно, зрозумів натяк і принишк. Здавалося, він справді намагався збагнути, що діється в його душі. Зітхнувши, хлопець відповів.

— Справді, я, мабуть, закоханий. І закоханий, хоч це й дивно, в людину, яку так мало знаю…

Не закінчивши фразу, він знизав плечима, ніби від холоду.

— Слово — срібло, — промовив я, — а мовчання іноді — золото. Ось ви замовкли, і я відчув це більш, ніж будь-коли.

— Можливо, ви й маєте рацію, бо, відверто кажучи, єдина особа, яка впливає на мене, це — Тамара. Мушу признатися, що я закоренілий і невиправний холостяк. Уже кілька років я повністю зайнятий науковою роботою, і мені майже ніколи було думати про дівчат.

— А ви часом не жартуєте? — недовірливо спитав я.

— Ні, це цілком серйозно. Зрозумійте, будь ласка: звістка про те, що я небайдужий для Тамари, мене зовсім приголомшила. Голова моя сповнена думок про майбутні відкриття, можливо, навіть незвичайні… Тому ви не дивуйтеся.

— Відкриття, кажете? Цікаво. Що ж то за відкриття, коли вже сама згадка про них тамує ваші почуття?

Олег мовчав.

Мимоволі я подумав про старого шкільного вчителя, невтомного геолога Івана Хомича Феклістова, про його розвідки в тайзі. Може, внук успадкував натуру діда? Може, він шукає зовсім не соболів, а нас тільки дурить розмовами про них?

По обличчю Олега промайнув подив, потім юнак спохмурнів і, кашлянувши, повільно сказав:

— У мене свої інтереси, і вони захоплюють мене найбільше. Але, як видно, на все свій час. Я боявся, що стану смішним, коли виявлю до Тамари щось більше, ніж увагу, і мої почуття безнадійно зайшли в тупик. Та ви сказали, що вона почуває до мене — ну, скажімо, прихильність — і вивели мене з цього тупика. Виручили ви мене, Рудольфе Рудольфовичу, як ніхто…

— Тільки не треба похвал. Принаймні тепер ви хоч спатимете спокійно.

— А можливо, навпаки. Бо не знаю навіть, що мені завтра казати, що робити.

— Тільки одне. Ідіть до Тамари, натякніть їй про нашу нічну розмову й скажіть те саме, що й мені. І додайте ще те, чого мені не сказали, що призначене тільки їй. На добраніч!

Світ, по суті, не такий уже й великий, і в ньому весь час щось повторюється. Саме в цих краях Олегів дід Іван Хомич допоміг колись в одруженні Орлова і Майюл. І ось тепер познайомилися внуки Івана Хомича та Орлова, хто знає, чи й моє посередництво не приведе до заручин.

Втома і дрімота, нарешті, перемогли мне, і я заснув таким глибоким сном, що ледве прокинувся, коли хтось серед ночі почав трясти мене. Це був Олег. Він щось кричав, але я не розумів його слів, бо ще не зовсім прочунявся.

— Чуєте, що діється? — схвильовано запитував геолог.

Я нічого не чув і вже хотів було дати юнакові зрозуміти, що нетактовно порушувати блаженний сон свого товариша, коли й так дошкуляють комарі та ще якесь чортовиння.

Проте Олег був на диво невблаганний і повторив своє запитання так голосно, що я остаточно прокинувся і прислухався. В нічній тиші раптом почулись якісь дивні трубні звуки, що переходили в ревіння.

— Чуєте, які страшні звуки?

Спершу й мені ці звуки видалися жахливими, але за мить я вже сміявся.

— Ех, юний мисливцю, ви що ж, ніколи не чули зблизька, як ревуть олені? Але заждіть, здається, що це не олені…

Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.

Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.

З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.

— Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? — спитав Олег.

— Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.

Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.

Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.

Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.

— Чорти, мабуть, весілля справляють, — зауважив Шульгін.

— Та година ж не підходяща, — в тон йому відповів Старобор. — Нема ні бурі, ні хуртовини.

— То ще може початись, — вставив Єменка.

— Чорти чортами, але де ділися собаки? Ні гавкання не чути, ні самих їх нема, — мовив Чижов.

Та за хвилину почулося чмихання, а потім з'явились і самі гончаки. Вони гарчали й скавуліли, ніби просячи пробачення, що повертаються ні з чим.

— Ех ви, бельбаси, — дорікав їм Чижов, — на що ви здатні!.. Ану, гайда спати!

Але собаки не заспокоювались, а один з них почав качатися по землі. Єменка присвітив, і ми побачили у нього на спині велику рану, яка сильно кровоточила.

— Ну, не хникай, — пестив його Чижов. — Поліз у бійку — то й дали здачі. Ходімо, перев'яжу тебе.

Ми зрозуміли, що собаки повернулися після відчайдушної сутички з невідомим ворогом, подолати якого їм було не під силу.

Чижов підняв ліхтар, щоб краще нас бачити, і підкреслено серйозно сказав:

— Думаю, всі за те, щоб надолужити перерваний сон. А завтра зранку підемо до гирла річки й глянемо, що там скоїлось. На добраніч.

І всі повернулися до палатки. Я з Олегом ще якийсь час обмінювались думками про таємничий нічний концерт, який, однак, не заважав лосям паруватися. Напевне, вони звикли до таких речей. А втім, хто знає, що відбувалося в тайзі під покровом ночі.

Я вже дрімав, коли геолог озвався знову:

— Ви ще не спите? Слухайте, а що як спробувати вполювати лося?

Сну як не було.

— Лося, кажете? Непогано було б, але ж спати нам лишилося небагато. Треба ж вийти вдосвіта, а це значить _ розбудити всіх інших. Не знаю, що вони скажуть на це.

— А ми й не питатимемо, — вирішив Олег. — Ми ж не маленькі, самі справимося. Чи, може, ви боїтесь?

Я випнув груди і — оскільки в темряві цього не видно було — ударив у них рукою:

— Ви ще питаєте? Невже не вірите в мій досвід?

— Боронь боже! Але ж ми вперше в тайзі, місця незнайомі, ще заблудимось?

— Боятися нема чого, біля озера не заблудимось, а щоб не заспати, я повішу будильник у себе над головою. Ну, а тепер спати!

Звичайно, Олег почув дзвіночок кишенькового будильника — геолог, певно, спав тільки на одне око, як це буває з кожним перед першим полюванням на царя лісів. Юнак розбудив мене досить-таки безжально.

Швидко одягнувшись, ми вийшли з табору. Темрява трохи порідшала, але над тайгою все ще стояла ніч. Наші собаки, що лежали перед палаткою, теж підвелися. Напевне, їм не терпілося піти з нами, але ми знаками наказали їм знову лягти. Ми тихо пройшли до озера. Все тепер залежало від того, чи затримаються лосі-суперники на бойовищі до світанку. Ми напружували слух, але в непроглядно-сивій пітьмі нічого не чути було. Тільки час від часу в озері плескалася риба.

Та ось пролунав якийсь голос, що перейшов у рев: він поступово стихав, аж поки не вирівнявся до протяжного басовитого трубного звуку. Крізь ревіння чулося жалібне, ніби від болю, мукання.

Олег стояв мов зачарований і напружено прислухався до звуків, яких він ще ніколи не чув. Лось, який шукав собі пари, трубив на нашому березі, трохи південніше. Ми швидко пішли на голос, але тут же зупинилися, бо попереду були непрохідні хащі. Втративши надію продертись крізь гущавину, ми змушені були рушити далі берегом озера. Ішли доти, поки Олег не спіткнувся об щось на крутому березі. «Перешкода» сердито пирхнула, підскочила і майнула геть. Отже, це був не камінь, а, напевно, борсук або заєць. Хотів, мабуть, виждати, поки ми пройдемо, і, звичайно не врахував того, що може стати «каменем спотикання».

Для геолога це теж була несподіванка. Він зойкнув, ніби підстрелений заєць, і, посковзнувшись, з шумом посунувся з крутого берега у воду. Почувся гучний плескіт, а за ним цілий потік слів, яких краще не повторювати.

Я ледве стримався, щоб не розсміятись, і, нарешті, крикнув:

— Ну, як, цілий, нічого не трапилось?

— Якби-то нічого! Багнюкою заліпило весь рот, очі й вуха. Та ще й рушниці десь нема!

Проте рушниця знайшлася на березі: зачепилася ременем за кущі. Геолога це трохи втішило. Ледве-ледве видряпався він на берег, і, коли став передо мною, я не впізнав його. Навіть у півтемряві Олегове обличчя лисніло, мов у негра, і тільки під очима, де багно було витерте, біліли плями. Олег харкав і плювався, аж поки біля невеличкого струмка не змив грязюку з обличчя. Несподіване купання, проте, не відбило в нього охоти йти далі. Ми обережно посувалися вузькою звіриною стежкою туди, звідки долинало трубіння лосів.

В густому лісі було ще темно, але між кронами дерев уже ясніло небо, ніч поступово відходила.

Раптом лось перестав трубити. Олег збентежено глянув на мене, і я пояснив, що самець, певно, чекає, чи не відгукнеться хто на його бойовий клич.

І ось здалеку, ніби луна, почулося ревіння. Це одізвався інший, готовий до бою лось. Він ревів дедалі голосніше, і саме в той бік ми й рушили.

Вже розвиднілося, коли на схилі пагорба ми побачили, нарешті, великого лося. Він стояв на галявинці, піднісши голову з могутніми розлогими рогами, й поглядав навколо, ніби на когось чекаючи. І недаремно.

В кущах зашаруділо, лось блискавично повернувся і нахилив голову. Та це була тільки лосиха, що, грайливо підстрибнувши, кинулася тікати. Лось пирхнув і погнався за нею аж до галявини. Тільки тепер ми помітили, що на краю лісу стояли ще чотири самки. Кокетуючи, до них приєдналася і грайлива лосиха. Вона підстрибувала, ніби пустотлива дівчина, приваблюючи царя лісів.

Гнаний пристрастю, лось помчав за нею, та раптом зупинився мов укопаний і заревів погрозливо й сумно.

Ми стояли як зачаровані, не сміючи ступити жодного кроку. Наморщивши морду, лось принюхувався. Зовсім несподівано нам допоміг його суперник. З кущів навпроти показалися ще одні роги, за ними могутня голова, і, нарешті, на галявині з'явився другий лось. Шия в нього була сильнішою, ніж у господаря галявини, і, напевне, він був готовий помірятися силою. Наш знайомий сердито запирхав, розціпив щелепи й висолопив язика. Та ця пересторога аж ніяк не вплинула на суперника. Лосихи повернули голови й зацікавлено стежили за своїми войовничими кавалерами, які не роздумуючи, помчали один одному назустріч і зчепилися рогами. Господар галявини подався, але утримався на ногах. Від ударів широкими, як лопата, рогами, по тайзі аж луна йшла, і мені довелося штовхнути Олега — треба було, нарешті, одірвати погляд від бойовища і, вибравши слушну мить, несподівано підійти ближче.

Щойно пробігли ми кілька десятків кроків, як лосі розійшлися для нової атаки. Обидва красені хропучи завмерли в грізній позі, готові щомиті ввігнати свої роги в бік чи серце супротивника.

Як тільки їх роги знову зчепилися, ми вибігли на край підліска і залягли. Я шепнув геологові, якого саме лося він має взяти на мушку. Сам я не думав стріляти, бо й однієї тварини нам було цілком досить.

Гримнув постріл, і лось, який під ударами рогів свого суперника впав було на передні ноги, раптом підскочив, мов його підкинула пружина. За мить він повалився, потім несподівано знову звівся і, напруживши останні сили, так ударив противника, що той поточився і впав.

Гадаючи, що постріл Олега не смертельний, я прицілився й теж вистрілив. Лось саме збирався підвестись ще раз, і куля влучила його в ту мить, коли він був вже на колінах. Самець усе-таки підвівся, але тут же захрипів і важко впав на землю.

Другий лось, розпалений боєм і пристрастю, тільки тепер зрозумів, що його суперника звалила невідома і страшна істота, яка визирала з підліска. Він грізно пирхнув, копнув передньою ногою, нахилив голову і метнув на нас погляд, який не віщував нічого доброго. Я вже, було, підвів рушницю, та лось схаменувся, миттю обернувся і помчав галявиною, ніби його переслідував сам чорт тайги. Лосихи тривожно замекали й зникли в кедрових зарослях.

Ми підійшли до мертвого лося. Він не дуже відрізнявся від європейського. Могутні лопати-роги були майже білі, шия коротка і міцна, голова масивна, довгаста, з помітним горбочком на носі. Верхня губа, як і в кожного лося, сильно розвинена й нависала над нижньою. На великому підборідді — довга мичка шерсті, так звана сережка.

В Олега тремтіли руки, обличчя пашіло, юнакові захопило дух. Мисливська лихоманка так трясла геолога, що він мусив сісти. Пальцями розчісував шерсть звіра, гладив його величезні роги. Я щиро поздоровив його з незвичайними ловами, зламав гілочку, змочив її кров'ю лося і подав юнакові — за традицією чеських мисливців.

Олег спочатку не зрозумів, що це означало визнання і вшанування мисливця, та коли я пояснив, він промурмотів:

— Але ж лося вбили ви.

— Помиляєтесь, я тільки добив його, а це могли зробити й ви самі. Можливо, я навіть трохи поспішив, бо на ваш другий постріл чекав тільки мить. Але досить розмов, треба лося випотрошити.

Поки я патрав лося, Олег закопував неїстівні нутрощі, а лівер — тобто печінку, легені, серце і нирки — ми загорнули хвоєю і поклали в мішок. Потім, накривши лося гіллям, поспішили до табору.

Тут нас привітав Петро Андрійович. Правда, спочатку він вилаяв нас за те, що ми пішли, нікому не сказавши, і примусили всіх хвилюватися. Ми присягалися, що інакше зробити не могли, й розповіли, що трапилось.

— Вітаю з успішним полюванням. Але чому ж це, шановний Олегу Івановичу, ви купалися в болоті одягнений?

Розповідь геолога викликала щирий сміх. Було вирішено, що він, Єменка і Старобор підуть до лося, покладуть його на полозки й конем притягнуть у табір.

— І куди ми дінемо стільки м'яса? — спитав Олег, лаштуючись у путь.

— Трохи спечемо і візьмемо в дорогу, решту засолимо і залишимо в льодовні, а коли повертатимемось назад, заберемо додому, — пояснив Єменка.

«І де б тут узятися льодовні?» — дивувалися ми. Проте виявилось, що недалеко від мисливської хижі був глибокий колодязь, його викопали колись золотошукачі. На дні там був лід, що розтавав тільки у велику спеку.

Поки готувалися полозки, Чижов заходився біля принесених лосячих потрухів. За місцевим звичаєм, він понадрізував печінку, серце і нирки, посолив їх, посипав перцем, нашпигував цибулею, а потім настромив на березові рожни і спік над вогнищем. Єменка ж приготував ще й підливу. «Шашлик» з лосячого м'яса сподобався всім.

Олег з товаришами вирушили по тушу лося. До них приєдналася й Тамара. Я, Чижов і Шульгін пішли до гирла річки, щоб подивитися на сліди звірів, які не давали нам спати вночі.

Шукаючи слідів, ми натрапили на стежки, якими звірі ходили на водопій. Але на кам'янистому березі слідів не було. Згодом ми побачили піщану місцину, на якій Чижов розпізнав сліди ведмедів. Проте ведмеді не могли здійняти тієї страшної веремії, що не дала нам уночі спати, і ми продовжували пошуки. Шульгін кілька разів вертався назад, а потім вискочив на великий камінь і почав придивлятися до води.

— Петре Андрійовичу, — гукнув він, — я бачу щось дивне.

Камінь був далеченько від берега. Щоб не скупатися часам в одежі, Чижов роздягся й почав уважно розглядати дно. Я теж приєднався до нього. Піщане дно було всіяне різними слідами, і хоч вода вже трохи змила їх контури, ми зрозуміли, що то не відбитки ведмежих лап. Сліди були округлі, часом овальні, й обидва сибіряки прийшли, нарешті, до висновку, що тут побував хижак з родини котячих.

— Тільки не рись, — зауважив я, — її сліди я добре знаю — вони менші.

— Ваша правда, це не рись. Придивіться, напевне, це барс або тигр.

Повинен визнати, що від цього припущення в мене мороз пішов поза шкірою. Зрозуміло, я нічого не сказав про це і ходив далі по мілині, шукаючи виразніших відбитків лап небезпечних хижаків. Та вода вже позмивала їх, і дальші пошуки були марними. Ми повернулися до табору.

По дорозі ми приблизно встановили, що відбувалось уночі біля водопою. З усього було видно, що тут зустрілися ведмеді з барсом або тигром. Зустріч кінчилася бійкою. Обійшлося, напевне, без трагедії, бо всі учасники сутички зникли, не проливши й краплі крові, якої при таких зустрічах іноді ллється немало:

Отже, тут водяться небезпечні хижаки. Треба подумати про обережність.

В таборі Єменка і Старобор уже розбирали тушу лося.

Із стегон запекли мисливським способом окіст. М'ясо посолили, наперчили, нашпигували різним корінням, а потім кожний шматок обліпили густою глиною, поклали на палаючі головешки і загорнули зверху приском. Решту засолили і спустили в глибокий колодязь.

Чижов запропонував решту дня відпочивати біля озера, але Єменка рішуче заперечив:

— Не заслужили відпочинку! Сьогодні ж ми повинні бути вже біля Чорних горбів.

Чижов злегка кивнув і з удаваною серйозністю відповів:

— Ти сказав краще, ніж я думав. Знімаю свою пропозицію, їдемо далі.

Цього дня Олег був у чудовому настрої і по дорозі розповів мені про розмову з Тамарою. Вислухавши його освідчення, дівчина спершу сказала кілька не дуже приємних слів на мою адресу. Вона розсердилась, що я передав Олегові розмову з нею. Але Тамара була щирою і не. заперечувала, що зацікавилася хлопцем. Тільки вона думає, що треба деякий час виждати, щоб краще пізнати одне одного. Потім дівчина поділилася з Олегом своїми поглядами на життя в майбутньому. Олег вірив, що в цьому майбутньому йому належить не остання роль.

— От бачиш, друже, — мовив я, — щасливий той, хто носить любов у серці і не зітхає на місяць, а вважає за розумніше поговорити про все з безпосереднім винуватцем своїх розбурханих почуттів. Тож їдьте поруч з Тамарою і намагайтеся прискорити час, потрібний для поглиблення вашого знайомства.

Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.

— Куди це погарцював наш закоханий геолог? — запитав він, кивнувши головою услід Олегові.

Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:

— Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.

— Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.

— Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.

— Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!

— Вас так цікавить наша країна?

— Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! — зареготав лісничий, блиснувши очима.

— А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?

— Авжеж, саме так. Ще б трошки — і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.

— А ви шкодуєте? — запитав я.

Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.

— Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя — це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?

Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:

— Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи — і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?

— Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь — механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.

— На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.

Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого — його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.

Ми пришпорили коней, бо товариші вже чекали на нас перед бродом. Переправа відбулася без будь-яких пригод, і наша кавалькада риссю рушила широким лугом понад берегом. З усіх боків, мов величезний килим, переливалися яскравими, червоними, зеленими і синіми барвами мохи. Чудовий краєвид! Проїхавши луг, ми спустилися до ріки й посувалися далі піщаним берегом понад водою. Чижов радів хорошій погоді, а Олег, посилаючись на свій дорожній барометр, передбачав, що вона стоятиме довго. Ця обставина мала велике значення для успіху нашої подорожі, бо дощ у тайзі — страшна річ. За кілька хвилин людина тут промокає до кісток, а численні стежки і доріжки через годину-дві стають майже непрохідними.

Проте наш веселий настрій швидко підупав. Ми заїхали в таке місце, звідки, здавалося, не було виходу. Круті скелі перетяли шлях, а великі валуни і водопад заважали йти далі річищем. Не встигли ми роздивитися навколо, як у повітря, голосно ґелґочучи, знялося велике стадо диких гусей; заторохтіли постріли, і луна громом відбилася від високих берегів. Стріляли всі, навіть Тамара. Готовність до стрільби у тайгових мисливців просто надзвичайна. Вмить зривають вони рушницю з плеча і стріляють, причому завжди успішно. Так трапилося й цього разу. Гуси, лунко плюхаючи, падали на воду.

За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.

— Восьмеро гусей, що ж з ними робити? — знову запитав Олег стурбовано.

— Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, — заспокоїв його Єменка. — Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.

Коли знову настала тиша, ми роздивилися, куди Єменка нас завів. Ріка тут була затиснута між двома скелями і з ревом пробивалася через великі валуни. Не лишалося нічого іншого, як вернутись назад, заїхати в тайгу й пошукати іншу дорогу. Та ось Єменка і Чижов знайшли якусь стежку. Незабаром ми дісталися до пагорба. Зоотехнік зорієнтувався і повів нас просто на захід. Довго ще їхали ми густою і темною тайгою, поки, нарешті, не вибралися з хащів. Навколо стало світліше. Тепер ми їхали розлогими сосновими гаями. На горизонті у відблисках передвечірнього сонця жевріли рожеві гори. Я думав, що то відблиск сонячного проміння, але Єменка твердив, ніби гори й справді майже червоні. На їх схилах росте червоний мох і стільки журавлини, що здається, наче гори сходять кров'ю. На одній з галявин Єменка скочив з коня і зняв картуз.

— Замолоду на цьому місці я полював із своїм батьком. Он там наш курінь. Зимою батько захворів і пролежав цілий тиждень, поки згодився, щоб я одвіз його до нашого стійбища. Незабаром він помер. Ох і дід же був! Здавалося, проживе років сто, та, бач, недотягнув якихось дванадцять років…

Під високим кедром і досі стояла мисливська хижа. Була вона, правда, обшарпана і похилилась від старості, але витримала всі бурі, вітри і морози. Навколо було Просто чудово. Луки, вкриті неймовірно барвистими квітами і високою травою, слалися на всі боки, а окремі кедри, що в гущавині виглядають похмуро, тут ніби пишалися поруч ясних і веселих берізок. Від північних вітрів місцевість захищав скелястий хребет, біля підніжжя якого вирував потік. Гучним водопадом спадав він униз, омиваючи дві величезних розколини.

Це місце справді заслуговувало назви «райський куточок». Єменка оглянув курінь. Старобор збирав дрова для вогнища, і всі інші заходилися напинати палатки.

Вечеря затяглася. Смажене і запечене в глині м'ясо збуджувало такий апетит, що ми не могли відмовитися й від чарчини горілки, яка була серед наших запасів.

Точилася жвава розмова про лосів, і Чижов розповів нам цікаву річ. В одному колгоспі, поблизу Вертловки, вже два роки робили спроби приручити лосів. Адже ця сильна тварина, вага якої досягає півтонни, могла б бути в тайзі дуже корисною. Бігаючи по тайзі, лось майже не знає перешкод, він легко проходить навіть там, де ніяк не пройде кінь. І байдуже — влітку чи взимку. В колгоспі, про який розповідав Чижов, лосів з однаковим успіхом використовують і в упряжці, і під сідлом. Це було настільки цікаво, що я твердо вирішив, повернувшись у Вертловку, заїхати до сусіднього колгоспу і покататися на породистому лосі. Бо досі я знав його тільки як дуже полохливого, а часом і небезпечного владику лісів, полювання на якого було пов'язане з великими труднощами.

Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.

Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.

Так воно й було.

Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.

Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха — хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага — тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.

Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.

Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.

Коли ми посідали на коней і рушили в дальшу дорогу, сонце вже піднялося над верхівками дерев. З усіх боків стояла велична і сувора тайга, де звідусіль — як мені здавалося — чигала на нас небезпека.

Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.

— За законами природи, — заспокоїв мене Чижов, — людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану,що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!

Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.

В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.

— Єменка, — приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, — здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.

— Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня — то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.

— Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.

— Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, — втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, — та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.

Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.

Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.

З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси — на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-місцевому — пінишник. Єменка пояснив, що з листя цієї рослини теж можна варити цілющий чай, який проганяє втому. Ми нарвали з кущів дві торбини соковитого листя.

Захопившись збиранням листя, ми розбрелися на всі боки. Раптом люто загарчали собаки. Я обернувся: напевно, лайки переслідували якусь дичину. Та ось гарчання стало хриплим і погрозливим. Так гарчала колись моя лайка в Карелії, піднімаючи звіра. Я перестав збирати листя й поспішив до коня, де, всупереч звичці, залишив свою рушницю.

Шульгін і Старобор були тут і. намагалися заспокоїти коней. Але завжди послушні тварини тепер форкали, збивалися докупи. Отже, вони почули хижого звіра.

— А де всі інші? — запитав я.

— Андрій Петрович з Єменкою десь за горбом, а Олег Андрійович побіг до Тамари. Он туди, праворуч від гущавини, де валують собаки.

Я мерщій продерся через хащі й опинився на невеличкій галявині. Тут відбувалося щось незвичайне. Підстрибуючи у високій траві, люто гавкаючи, собаки намагалися зупинити величезного ведмедя. Як розвивалася ця боротьба, я вже не бачив, бо ведмідь швидко віддалявся.

Продираючись зарослями через повалені вітром дерева, я зненацька почув жіночий крик. Потім прогриміли два постріли, і знову хтось перелякано скрикнув. Я біг що було сили, падав, стрибав через каміння й кущі, аби тільки вчасно поспіти на допомогу.

Та вже було пізно. Тамара ще раз скрикнула від жаху, бахнули ще два постріли, і настала тиша. З розгону я зачепився за корінь і впав, боляче вдарившись коліном. Думка про те, що я спізнююсь, паралізувала на мить мою волю. Не маючи сили підвестись, я чув тільки, як стукотить моє серце. Раптом біля мене порхнув маленький зухвалий звірок, схожий на білку: це був бурундук. Нарешті оціпеніння минуло, я схопився на ноги. Десь недалеко лунали людські голоси, гавкали собаки. За кілька хвилин я прийшов туди, де відбувся останній акт несподіваної пригоди.

На землі лежала Тамара, а над нею нахилився Олег. За крок від них нерухомо лежав ведмідь. Собаки скубли його величезне тіло, аж шерсть летіла.

— От, Рудольфе Рудольфовичу, що скоїлося… — з болем промовив Олег.

Обличчя у дівчини було жовте, як віск, з губів стікала кров; глянувши на неї, я похолов. Бо подумав про найстрашніше…

— Що з Тамарою? — спитав я тихо.

— А нічого… що б там зі мною трапилося… — несподівано мовили закривавлені дівочі вуста.

— Ви живі? — заметушився я.

— А ви сумнівалися в цьому? — запитала дівчина, витираючи на підборідді кров.

— А я вже злякався, що…

— Якби не Олег Андрійович, напевне, так воно й було б… Це він врятував мені життя, — промовила дівчина майже урочисто.

Олег посміхався, а Тамара, заглядаючи хлопцеві в очі, гладила його кучеряве волосся.

Щирий вияв дівочої вдячності цілком відповідав хвилюючій миті, яку переживали щасливі молоді люди. Ця мить зблизила їх ще більше.

Нарешті, мені розповіли, що трапилося. Собаки набрели в гущавині на ведмедя й кинулися на нього. Клишоногий розлютувався, вибіг на галявину і, незважаючи на собак, підійшов аж до Тамари. Зіп’явшись на задні лапи, він струснув з себе двох лайок, що вчепилися йому в спину. Коли Тамара вистрілила, звір заревів і присів, але тут же підвівся знову й рушив на дівчину. Тамара пальнула вдруге, ведмідь рвонувся вперед, але саме в ту мить, коли звір приготувався кинутись на Тамару, йому на спину скочив собака. Похитнувшись, ведмідь тільки трохи зачепив Тамару лапою, та й цього було досить, щоб дівчина, як підкошена, впала на землю. Тамара відчула гаряче дихання звіра і гострий біль у плечі. Потім вона втратила свідомість.

Якраз у цю мить і наспів Олег. Він встиг з обох стволів вистрілити в звіра, і череп ведмедя продірявили дві кулі. Смертельно поранений звір, присів, потім спробував ще раз підвестись, але тільки заревів і впав біля Тамари. Собаки вп'ялися в нього зубами з такою люттю, ніби в останню мить, поки звір ще не відійшов до вічного барлога, хотіли покарати його за непростимий гріх: напад на людину.

— Поганий з мене мисливець, — зітхнула Тамара. — В що завгодно поцілю, а тут промазала.

Я підняв забуту рушницю, вийняв порожні гільзи й запитав дівчину, чим вона стріляла. Тамара глянула на свій патронташ і сплеснула руками: всі заряди з кулями були на місці.

— Ви ж стріляли по ведмедю дробом, — жахнувся я. — Поранили його. Звір, звичайно, розлютився і кинувся на вас, щоб поквитатись. Щастя ваше, що все так скінчилося.

— Забула поміняти набої, — мовила Тамара засоромлено.

— Полюючи на ведмедя, не можна втрачати ні пам'яті, ні самовладання. Запам'ятайте це надалі.

— Надалі я Тамару вже не лишатиму саму, — заявив Олег.

— Для неї це буде найкраще, і для ведмедів теж, не кажучи вже про вас. Не лишайте Тамарочки самої.

Дівчина почервоніла, проте вибачливо глянула на мене і лукаво запитала:

— Напевне, ви хотіли сказати: тільки полюючи в тайзі?

— Та що ви! Я мав на думці більш тривалий час, можливо, все життя.

Тамара посварилася на мене пальчиком, але Олег перехопив руку дівчини й поцілував її.

— Не треба сердитись. Рудольф Рудольфович сказав тільки те, чого він бажає нам від щирого серця.

Тамара посміхнулася й опустила очі. Я зрозумів, що моя присутність тут зовсім зайва, і поспішив відійти. На галявині зустрів Чижова і Єменку. Відсапуючись, вони запитали, що трапилося.

— Щастя в нещасті. Ведмедеві не повезло, і він поплатився життям. Зате повезло Тамарі. У дівчини, правда, обідране плече, під час падіння вона прикусила собі губи й язика, але з нею надійний охоронець Олег, йому перепало найбільше. Він, правда, застрелив ведмедя і врятував красуню, але сам опинився в полоні: віддав їй своє серце…

Обидва мисливці раділи й дивувалися.

— Що ж, це щедрий подарунок, а головне, все добре скінчилось. А як собаки?

— Тільки Вірному дісталося, він захистив Тамару від лапи ведмедя. Аж зігнувся й заскавчав бідолаха, від удару, та, може, все обійдеться.

Мисливці пішли далі, а я попрямував до коней. Тут мені знову довелося розповісти все спочатку, після чого Старобор побіг по Чижова. Ми лишилися вдвох з Шульгіним. Сміючись, він хвальковито сказав:

— Так ведмідь, кажете, завдав вам жару? А буває часом куди гірше. Такого вам і не уявити. Для цього треба багато каші з'їсти, — повчав мене» мисливець.

Я вже хотів, було, розповісти самовпевненому лісничому дещо про ведмедів, на яких я полював у Карелії і Вологодській області, про тигра, якого вбив в очеретах Аму-Дар'ї, але передумав. Хай він думає, що я новачок — тим більше дивуватиметься, коли про все дізнається.

Вдаючи цікавого, я запитав, що за надзвичайні пригоди переживав він з ведмедями. Шульгін, мабуть, тільки й чекав цього, бо тут же почав:

— Різні бували пригоди, деякі з них кінчалися навіть трагічно. Ведмідь — звір проворний і хитрий. Не тільки людину може обдурити, а й тигра. Я сам бачив, як кілька мисливців поплатилися життям за дріб'язкові помилки й необережність при полюванні на клишоногого. Бували, звичайно, і веселі випадки, особливо один, який мені добре запам'ятався. Якось вийшов я до старшого лісничого без рушниці, в службових справах. Проходжу повз стару березу і чую якесь дивне бурмотіння. Дивлюсь, біля берези стоїть ведмідь. Я не розгубився, схопив рукою за лапу, якою ведмідь хотів мене вдарити, і мерщій за березу. Але ведмідь обняв старе дерево і, бачу, дістає мене другою лапою. Нічого іншого мені не лишалося, як схопити вільною рукою і цю лапу; на хвилину ми заклякли, обійнявши дерево. Потім звір давай мене шарпати, а я, зрозуміло, не піддаюся, і почався дикий танець навколо дерева. Ведмедеві це, мабуть, сподобалось. А я відчув, що довго не витримаю такої каруселі, й покликав на допомогу. Поблизу проходив молодий лісник. Він почув та прибіг, але теж без рушниці. Побачивши, як я танцюю з ведмедем навколо дерева — коло за колом, коло за колом — він спершу здивувався, а потім на всю пащеку зареготав. Зрозуміло, я аж затіпався від злості й забув про всяку пристойність. Як гаркну до нього: «Не стій, роззяво, допоможи мені! Хапайся швидко за цю лапу!» І обережно передаю йому ведмежу лапу. «Взяв добре?» — питаюсь для певності.

«Авжеж, — відповідає, — як обценьками».

«Молодець, — підбадьорюю. — А тепер ставай за мною і хапай за другу лапу, взяв?»

«Держу!» — відказує хлопець.

«Гаразд, — кажу. — А тепер увага. Я пускаю і цю другу. Отак…»

І вчасно вислизнув між березою та лісником на волю. Тепер у ведмедя був новий партнер до танцю, і я, нарешті, сам побачив, що це було за диво.

Шульгін мовчки посміхався, пригадуючи цю пригоду. Я мовчав, прикидаючись здивованим, і він розповідав далі.

«Поскачи трошки, — крикнув я лісникові, — а я зараз повернуся. — І побіг до сторожки погукати старшого лісничого. Та його не було вдома. — Тоді дайте мені його рушницю, — попросив я дружину».

Та як на зло старий узяв її з собою, і мені довелося позичити в них револьвер системи «Наган»: Він був заряджений, але ж це була не та зброя, з якою ходять на ведмедя. Вона годилася хіба що для стрільби з відстані двох кроків і то між баньки або прямо в них. На всяк випадок я захопив з собою ще й довгий, гострий кинджал. Озброївшись, я поспішив до берези, та було вже пізно. Ведмедя й сліду не стало, а хлопець сидів нерухомо, спершись спиною на березу. Формений картуз його був насунутий аж по вуха.

Спершу я подумав, що ведмідь забив лісника та, на щастя, він тільки зомлів. Минуло добрих чверть години, поки мені вдалося його воскресити. А ще через п'ятнадцять хвилин лісник розповів мені, що трапилось. Ведмідь ще трохи поскакав навколо дерева, та згодом це йому набридло, і він висмикнув лапу. Потім виглянув із-за дерева, буркнув щось і вдарив лісника лапою по голові. Удар був не сильний, а то б череп луснув, як горіх. Напевне, ведмідь хотів тільки насунути йому картуза на лоб.

Скінчивши свою розповідь, Шульгін поглянув на мене, чекаючи, що я скажу. Якусь хвилину я помовчав, ніби перетравлюючи цю побрехеньку, потім глибоко зітхнув, наче відчуваючи полегшення після напруженого слухання такої незвичайної пригоди. Шульгін, напевне, подумав, що я повірив цій байці, та я вже не міг більше стримуватись.

— Ваша баєчка цікава, але зі мною в Карелії сталася ще цікавіша пригода.

Я швиденько зняв куртку, закачав рукав сорочки й показав Шульгіну шрам над ліктем.

— Бачили?

Шульгін здивовано прицмокнув і хотів щось сказати, та я перебив його.

— Мене поранено під час полювання на ведмедя. Кулею.

— Кулею? Хто ж це? — здивувався лісник.

— Підстрелив поранений ведмідь, — відповів я не моргнувши.

— Не вигадуйте, — буркнув Шульгін.

— Серйозно. Коли ведмідь кинувся на мене, я пальнув йому прямо в лапу. Та звір блискавично повернувся, куля вискочила через спину й поранила мене самого, на щастя, легко, — от сюди, в плече.

Сказавши це, я повернувся й пішов геть від остовпілого Шульгіна. Лісничий щось буркнув і, нарешті, зареготав. А я швиденько попрямував галявиною шукати товаришів.

Сама пригода й білування ведмедя забрали чимало часу, а тому нам довелося отаборитися. Ми вибрали місце під горбам на березі струмка. З ведмедя Старобор узяв тільки задні стегна, засолив їх і обклав хвоєю. Єменка й Чижов поралися біля шкури, вишкрібаючи з неї жир і натираючи попелом.

— Ну от, шановний Олегу Андрійовичу, ви маєте ще одну пам'ятку про тайгу, — оказав Чижов. — Але якщо й надалі так підуть справи, то наш в'ючак не потягне здобичі.

— Майбутні трофеї можете сміло вантажити на мого коня, — гукнув Шульгін.

Після доброї вечері всі пили чай з «пахучою галузкою». Ми відчували спрагу й наливали кухоль за кухлем, хоч сам напій мало кому подобався.

Я підсів до Тамари та Олега, щоб запитати, як оправи, але дівчина заговорила першою.

— Я послухалася вашої поради, бо вважаю, що ми з Олегом ще мало знайомі. Нам, справді, варто частіше бувати разом, щоб краще познайомитись. Як ви гадаєте?

— Чим швидше ви впізнаєте одне одного, тим краще.

— Те саме казав і я, але в Тамари свої погляди. Може, разом нам пощастить її умовити.

— Навіщо! Хіба не ясно, що ми знаємо одне одного настільки, щоб сміливо судити про глибину почуттів, які спалахнули так раптово?

Олег допитливо глянув на мене, але я заперечливо похитав головою і звернувся до Тамари:

— Може, ви ще скажете, що для пізнання навколишнього світу і себе самого однаково що вивчати — зорі чи власне серце? На це я міг би відповісти, що ви нещирі або начиталися старих книг. А це вам не личить. Запам'ятайте, Тамаро: щасливий той, хто любить серцем і без зайвого самоаналізу може сказати, наскільки його любов справжня й міцна.

— Ви це з досвіду чи теж десь вичитали? — сміючись, запитала дівчина.

— Це уроки життя, — відповів я сухо. Тамара замислилась, а потім суворо сказала:

— Чиїсь погляди на любов не повинні бути для нас еталоном. Думаю, що ми з Олегом порозуміємось і зможемо щось вирішити тільки після повернення до Вертловки.

— Ну, звичайно, я — за! — прохопився Олег, поглянувши на Тамару. І мені здалося в цю мить, що вони розуміють одне одного по очах, читаючи поглядом те, чого раніш не помічали і до чого іншим немає ніякого діла.

Я підвівся й пішов до палатки.

Незабаром зовсім стемніло. Ми вкладалися спати, але сон ніби хтось відігнав. Я повертався з боку на бік, Олег у своєму мішку теж не спав. Що ж, для нього це було цілком природно. Але чого ж моє серце б'ється дужче, ніж звичайно?

Ось я бачу, як Олег підводиться і бурчить:

— І що воно таке? Ніяк не засну, ніби щось примушує мене повертатися з боку на бік!

Із сусідньої палатки теж почулася розмова, нарешті, звідти визирнув Чижов.

— І ви зорюєте, мов сови? Можу вас потішити: ніхто з нас тепер не засне. Чай «пахуча галузка» дасть себе знати — поверне бадьорість і прожене сон. Місцеві мисливці просто полюють на нього і не випадково. Самі бачите, зілля справді проганяє втому. А це дуже важливо для мисливця, особливо тоді, коли день або й два доводиться ганятися за якоюсь звіриною з коштовним хутром. Може, колись трапиться, то ви вже знаєте, що треба вживати. А тепер на добраніч, якщо ви зможете подолати бадьорість і заснути.

Ми задрімали тільки перед світанком. Здавалося, я ще й не спав, коли пролунав знайомий усім сигнал Чижова: «кукурікання» і «лопотіння крильми».

Ми швидко поснідали і незабаром були вже в сідлах.

Єменка попередив, що шлях далі важкий, і порадив бути обережними. Скоро ми пересвідчилися, що він казав правду.

Перед нами лежала місцевість, пересічена горбами і глибокими ярами. Повсюди ріс густий ліс — чудові кедри, смереки, модрини. Ми їхали ніби по килиму. Серед розкішних трав і різноманітних ягід виднілася типова сибірська рослина бадан — так званий монгольський чай, який, звичайно, нічого спільного не має зі справжнім чаєм. Проміння сонця відбивається на його великому листі, а на товстих стеблах висять, ніби грона, яскраві рожеві квіти.

Але в цій красивій місцевості дорога дуже небезпечна. Земля тут всіяна великим камінням, якого не видно в заростях різних трав і високої папороті. Коні легко можуть покалічитись. Ось чому нам доводилося просуватись дуже обережно. Незабаром ми зупинилися перед високою горою, яка здіймалася в небо, ніби гігантське крісло.

— Он бачите стежинку на скелі? — показував Єменка. — Ловці соболів там частенько нівечать своїх коней. Якщо не спішитися, кінь може потрапити в розколину і зламати собі ноги. Найкраще, коли ми трохи відпочинемо тут, а потім уже подряпаємось до небес. Коней поведемо на поводі.

Підніматись на гору було справді важко. Піт з нас лився ручаями. Змилені коні пирхали, важко дихаючи, але йшли, обережно ступаючи між камінням. І ось, нарешті, вершина. Перед нами відкрився чудовий краєвид.

Величезна долина простяглася внизу у всій своїй незайманій красі і величі. Половину долини осявало сонце, а друга половина була в тіні. Велика хмара над обрієм повільно опускалася, мов театральна завіса, поки зовсім не закрила сонце. За кілька хвилин стемніло. Рвучкий вітер несподівано дунув так, що Олег, який стояв, спершись на берізку, мало не впав, підкошений невидимою силою. Почалася буря.

— Ну й завів же ти нас, Єменка! — гукав Шульгін. — Це ж чистилище, а не райські сади, яких ти нам наобіцяв.

— Дорога в рай теж усіяна кістками і тернами. Що й казати, не щастить нам, але ж за погоду я не відповідаю. Тепер треба тікати звідси. Погляньте на дерева — більшість з них побиті грамом.

Тільки-но мисливець сказав це, як небо засяяло сліпучим вогнем, блискавка розірвала чорну хмару і вдарила у високу смереку за якихось сто кроків од нас. Грім загуркотів так грізно, що ми захиталися, мов п'яні. Коней не можна було втримати, — вони іржали, ставали дибки, виривались. Один таки вирвався. Незатягнута вуздечка сповзла, кінь заіржав, легко перескочив два великих камені і помчав, задравши хвоста.

Стався переполох.

Кожний з нас намагався якнайшвидше сісти на свого коня, щоб утекти з місця, куди розгнівані небеса вергали свої вогняні стріли. Та це нам коштувало великих зусиль, а в'ючаки вперлися і ось-ось могли скинути з себе вантаж. Старобор підбіг до них, схопив за поводи і якось таки примусив тварин скоритися. Швидше, швидше вирушати звідси, поки не вдарило ще раз!

Та позаду загаявся Олег — це його кінь одірвався і втік. Довго не роздумуючи, я підскакав до геолога, і за мить уже Олег сидів позад мене. Вороний оглянувся і послушно рушив уперед.

Коні повільно чвалали на північний захід. Вузька звивиста стежечка то збігала вниз, то піднімалась і ставала дедалі непрохіднішою. Здавалося, вона приведе нас в якусь непролазну гущавину чи трясовину, але зненацька ми опинилися перед вузькою ущелиною. На дні її зеленів невеличкий лужок, порослий буйною травою. Поміж травою звивався прудкий струмок і петляли ведмежі стежки.

Раптом позаду щось затупотіло, аж посипалося каміння. Що воно таке? Це Старобор спускався крутим схилом, ведучи коня-втікача. Що й казати — Старобор таки справді був спритним вершником. Певно, ніхто з нас не зважився б на таке.

З північного боку над лужком нависала скеля з виступом, немовби створеним спеціально для того, щоб ми заховалися під ним від негоди.

Не встигли ми злізти з коней і розміститися під кам'яним дахом, як важке олов'яне небо насунулося на нас, ніби збиралося ось-ось упасти. Здавалося, до хмар можна дістати рукою. Вони клубочилися й надималися великими темно-сивими парусами, шугаючи довгими зелено-блакитними язиками небесного вогню. Блискавки то сягали землі, то миготіли в пошматованій безодні небозводу. Весь час грізно гуркотів грім.

— Суха буря найлютіша, — крикнув Чижов. Та я ледве його зрозумів.

— А коли ж почнеться дощ? — гукнув я до нього.

— Не знаю, але краще б його зовсім не було, бо попливе все на світі.

На жаль, небо не зважило на його побажання. Важкі хмари прорвались, і на тайгу линула вода. Сказати, що це був дощ — замало, бо вода лилася як з відра. За кілька хвилин зі скель помчали потоки, маленькі річечки грізно завирували. На щастя, злива тривала недовго, вітер швидко розмів чорну облогу хмар, і крізь сиву завісу неба знову блиснуло сонце.

Навколо повеселішало. Першими з укриття вибігли наші собаки. З-під каміння й нір повилазили ховрахи, бурундуки, чорноголові сибірські бабаки та інша дрібна звірина. Вода позаливала їх житла, і хоч-не-хоч їм довелося вилазити.

Під виступом скелі, де земля була сухою, ми вирішили отаборитись. Увечері я спитав Єменки, чи скоро ми прибудемо на місце. Він знизав плечима: адже саме тут і починаються соболині місця. От тільки чи пощастить нам тепер, під осінь, побачити соболя, а тим більше піймати його в капкан!

— Для чого ж тоді ми веземо такі снасті? — спитав я.

— Повірте, не знаю. Це снасті Олега Андрійовича, але піймається чи не піймається щось у них — це знає певно лише він. Та поки що ці капкани й непотрібні, адже тут тільки починається соболиний край. Підождемо, поки доїдемо до Червоної гори.

Олег промовчав, але Шульгін не стримався й запитав, чи геолог коли-небудь щось піймав своїми капканами.

— Вони зроблені за рекомендацією зоологічного інституту і випробувані одним моїм товаришем на Шантарських островах.

Більше Олег не сказав нам нічого, і мені здалося, що взагалі хлопець неохоче розмовляє про соболів. І знов у мене виникло підозріння, що Олег щось замовчує. Шульгін тільки рукою махнув і, побажавши нам на добраніч, пішов до своєї палатки.

Вранці Чижов повідомив, що Шульгін ще вдосвіта поїхав нібито оглянути навколишні молоді зарості сосен і смерек, які нібито тут особливо гарні й варті того, щоб занести їх до колекції. Сказав, щоб його не чекали, він, мовляв, розшукає нас, бо домовився з Старобором, що той позначатиме дорогу за караваном.

Сонце вже пригрівало в ущелині, і над мокрими від роси й туману палатками піднімалася пара. Я помітив у видолинку чотирьом маралів. Олені спокійно собі паслися, хоч поблизу горіло наше вогнище, чулися голоси і дзеленчали дзвоники, які ми на ніч прив'язували коням.

Раптом увагу всього табору привернула якась бура тінь, що несподівано з'явилася між деревами. Ведмідь! За хвилину з іншого боку показався ще один клишоногий. А за якихось п'ятдесят кроків од ведмедів паслися олені. Тільки після того, як ведмеді опинилися за п'ятнадцять-двадцять кроків, олені неспокійно підвели голови й повагом одійшли далі. Це була справді чарівна картина. Ведмеді ще довгенько тинялися по улоговині, зовсім не звертаючи уваги на наш табір, хоч ми досить голосно розмовляли, стримуючи собак, які весь час гарчали.

Незабаром ми почали лаштуватися в дорогу, збирали речі, складали палатки, і тільки ця метушня примусила ведмедів покинути облюбоване місце.

Тим часом на небосхилі з'явилися якісь дивні хмари, схожі на пишні султани. За словами Чижова і Єменки, такі хмари означають різку зміну погоди. А це для нас було дуже небажано.

Караван посувається далі понад річкою. Ущелина несподівано ширшає, і перед нами відкривається овальна, схожа на арену, долина, серед буйної рослинності місцями видніються лисини, а на них — безліч звіриних стежок.

— Ми вже біля Тухлої води, — пояснює Єменка. — Це чудовий курорт для четвероногих жителів тайги.

І справді, в цій місцевості били численні джерела мінеральних вод. Сюди, за словами сибірських мисливців, звідусюди приходять на «лікування» олені, ведмеді, лосі та інші звірі. Безліч слідів утворюють на м'якому грунті дивовижні орнаменти. Сотні копит оленів і лосів відбилися на стежках поряд з характерними слідами ведмедів. Приглянувшись уважніше, Єменка показує на стежці відбитки соболиних лапок. Отже, й соболі ходять сюди купатися чи, може, пити цілющу воду?

Ми й собі покуштували води з джерела, але вона дуже погано пахла і не сподобалася нам. Напевне, така водичка до смаку лише четвероногим пацієнтам.

Ідемо далі. Земля тут ніби вкрита справжнім оксамитовим килимом, всюди високий мох, усіяний курячою сліпотою і — як це не дивно — фіалками. Долина поступово переходить у косогір, порослий густою травою, з якої людини й не видно. Тут лише деякі рослини виділяються зеленими плодами й квітами, а все інше навколо — барвиста мішанина. Сибірський борщівник підносить на товстих стеблинах свої білі зонтики з тарілку завбільшки. Сині й фіолетові квіти сокирок звисають метровими гронами, а поруч — такий же завбільшки аконіт, або вовчий корінь.

Чижов і Єменка обережно йдуть попереду. Час від часу вони натрапляють на ведмежу чи оленячу стежку, і тоді караван рухається швидше. Ідемо мовчки, усі, напевне, трохи пригнічені в цих джунглях гігантських трав.

Раптом пролунав крик. Чижов, як виявилось, потрапив у халепу: його кінь загруз у багні, з якого витікав теплий ручай, і впав. Вершник встиг зіскочити, але теж упав головою в тепле, булькаюче багно і мало не задихнувся.

Ми всі почали рятувати Петра Андрійовича і з веселими вигуками таки витягли його.

Гірше було з конем. Він качався в гарячій багнюці й іржав з переляку. — Нарубавши гілля з дерев, ми підмостили його коневі, гукнули, тягнучи його за поводи, і недосвідчена тварина таки вилізла на сухе. Кінь був у багні по саму голову, дико вертів очима й здригався всім тілом.

Не кращий вигляд мав і сам вершник. Чижов лаявся, спльовував, обтирав лице й виколупував з вух теплу темно-сіру кашу.

— Тьху, прокляте баговиння! Моя старенька кобила такі місця проходить, як той канатоходець, а цей підвів. Молодий ще він, незвичний. Тьху! Не завадило б десь викупатись.

— Гайда за мною! — з готовністю гукнув Єменка. — Я знаю теплий ручай. Про всяк випадок тут, як бачите, є й ванна.

Чижов послухався. У невеликій ковбані булькотіла вода, над якою клубочилася пара. Чижов заліз у майже гарячу воду, і обличчя його засяяло таким блаженством, що ми теж не витримали спокуси і вирішили скупатися.

— Мені тут починає подобатись, — захоплювався Чижов. — Напевне, це підлікує і нашу покусану комарами шкіру. Посиджу тут з півгодини, поки висохне одежа. Старобор, будь другом, розведи вогник.

Тамара тим часом від'їхала далі, і Єменка гукнув їй услід:

— Жіночі ванни отам за горбком. Бажаю вам приємної купелі!

Швиденько роздягнувшись, ми один за одним позалазили в теплу воду. Це було справжнє блаженство. Вода промивала пори шкіри й розчиняла всі отруйні речовини, що їх занесли комарі своїми хоботками.

Минула ціла година, поки ми вирушили в дальшу путь. Коні йшли знехотя, стригли вухами, нахиляли голови й боязко ступали ногами на драглистий грунт. Нарешті, вони зовсім зупинилися, почали пирхати й повертати голови до вершників, ніби хотіли сказати: «Злазьте».

Що лишалося робити? Ми неохоче позлазили з сідел, узявши коней за поводи і по коліна в багні почалапали далі. А болоту й кінця-краю не було.

Нарешті, терпець нам урвався. Ми знов усі викупались у невеличкому потоці, почистили взуття та одяг і вирішили трохи відпочити. І тут мені судилося відчути, на що здатні кліщі. З повним правом їх зараховують до семи лих, якими нібито шайтан діймає усіх тварин тайги. Комарів і всяку там комашню можна — хоч і не без труднощів — зігнати, а от від уїдливих кліщів не відмахнешся. Вони підстерігають свою жертву, сидячи на деревах, кущах, у траві, і тільки зачують людину, коня, собаку чи якусь іншу істоту, падають, спускаються й кидаються на неї з усіх боків. Щойно я виліз із води й почав одягатись, як ці кляті паразити сипонули на мене з дерева. Мені не лишалося нічого іншого, як знову залізти у воду, а потім одягтись у такому місці, де не було жодного деревця. На пагорбі нас чекали нові неприємності. Вузенька стежка загубилася серед високих трав, у яких навіть коней не видно було. Поміж цими гігантськими травами скрізь лежало велике й гостре каміння,»дуже небезпечне для коней. Знаючи про цю небезпеку, Єменка веде караван повільно й дуже обережно. І все ж кінь Тамари наступив на камінь, але, на щастя, тільки підкову загубив.

Нарешті ці небезпечні місця лишилися позаду, і ми зупинилися на краю кедрового лісу.

Неповторна панорама відкрилася перед нами. Великі кедри на схилах горба надавали всьому краєвиду якогось готичного вигляду. Поміж дерев смарагдовим килимом проглядали луки, а на півдні виднілося три якісь величезні дзеркала. Під промінням сонця вони вигравали міріадами іскор. Це були три сліпуче-білі мармурові скелі. Під скелями вирувала ріка.

— Вони майже чотириста метрів заввишки, — стиха промовив Чижов, а Єменка додав:

— За нашими легендами ці скелі поставив тут син великого Торина — Арханзай — для своїх трьох дружин: весняної, літньої і осінньої: жодна з них не хотіла дивитися в дзеркало, яке вже відображало красу її попередниці. Наші мисливці прозвали це місце Долиною сяйва. По-моєму, це хороша назва.

— Кращої й не придумати, — приєднався Олег. — Я за те, щоб тут розташуватися табором. Сьогодні дорога була така важка, що відпочинок у нас цілком заслужений.

Всі пристали на цю пропозицію, і ми отаборилися недалеко від ріки, навпроти першого мармурового дзеркала.

Поки товариші ставили палатки, я взяв спінінг і пішов до річки… її прозора вода текла так швидко, що, ввійшовши в річку, я ледве встояв на ногах.

Єменка й Чижов кричали мені з берега, щоб я був обережний, бо такий бурхливий потік може…

Далі я вже не чув: камінь підо мною похитнувся, і я опинився у воді. Тільки тепер я пізнав характер бурхливих рік тайги. Вода крутонула мене кілька разів, я ледве встиг вдихнути повітря і тут же вдарився головою об камінь. У вухах задзвеніло, в очах якось дивно, скакаючи над водою, замерехтіло безліч іскор. Не розгубившись, я схопився руками за той самий камінь, об який ударився, і з величезним зусиллям звівся на ноги. Води тут було тільки по пояс, але довелося триматись з усіх сил, щоб не знесло знову. На щастя, між камінням застряв і спінінг, отже, з несподіваної купелі мені вдалося вибратися без пошкоджень і втрат. Я ліг на воду й за течією доплив до берега далеченько від нашого табору.

Поки я плив, поблизу тричі вискакували з води великі сріблясті риби. Це були сибірські лососі — таймені. Можливо, з цікавості вони хотіли зверху поглянути на дивну істоту, яка порушила їх незаймані володіння. Це знову збудило в мене мисливську пристрасть, я побіг до табору, не слухаючи напучувань сибіряків-мисливців, швиденько зняв мокрий одяг, надів сухий і мерщій поспішив до річки.

Цікавість не завжди закінчується добре. В цьому, я думаю, пересвідчилися й таймені. В моїй рибальській практиці ще не бувало, щоб за одною нікельованою принадою гналися аж два красені лососі. Тутешні лососі, мабуть, ніколи не бачили такої фантастичної принади. Один з них, мабуть найцікавіший, жадібно схопив штучного живця й не помітив шести гачків, які в ту ж мить впилися йому в губу. І все це я міг спостерігати — у прозорій воді видно було кожний камінець.

Другий лосось проводжав свого напарника доти, поки я не підсік. Спіймана риба рвучко вистрибнула з води. З переляку чи, може, із солідарності стрибнув і другий таймень, так що спочатку я навіть не зрозумів, який з них піймався. Та про це я дізнався дуже швидко, бо пійманий опирався, а другий майнув собі геть, ніби за ним гнався водяник.

За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.

Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.

Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.

Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.

— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.

— І який з цього висновок? — здивувався я.

— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?

— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.

— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.

День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.

Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха — майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.

— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.

— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.

— Поганий же з вас мисливець, — озвався Єменка. — Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!

І справді, наш білоухий знайомий з'явився знову. Тільки цього разу він обрав собі дуже незвичайну дорогу: ведмідь ліз по краю стрімкої скелі, що височіла на південному боці долини. Напевне, йому не хотілося продиратися крізь густі зарослі. Тому звір обрав дорогу важчу, але чистішу.

Долізши десь до середини скелі, він зупинився. Шульгін вважав, що тут звір заляже, але Чижов і Старобор твердили інше: косолапого не зупинить майже прямовисна стіна, і він таки вилізе нагору.

Так воно й сталося. Обмацуючи вузенькі пороги й виступи, ведмідь, нарешті, видерся до самого верху. Але тут на його дорозі виступала козирком велика брила, і щоб перелізти через неї, треба було мати неабиякі здібності альпініста. В мене аж дух захопило. Кілька хвилин ведмідь висів між небом і землею на висоті близько двохсот метрів, а потім кумедно дотягнувся передніми лапами до виступаючого дашка, перевалився на бік і одним махом опинився на самісінькій горі. Тут він хвилину постояв, оглядаючись навколо себе, потім глянув униз, ніби прикидаючи висоту скелі чи милуючись карколомною стежкою, яку щойно подолав. Нарешті повернувся і не поспішаючи зник між камінням. Ми всі зааплодували, і навіть стриманий Шульгін був зворушений незаперечними здібностями ведмедя.

Не пам'ятаю вже, що спонукало мене запитати у Єменки, чи росте тут жень-шень.

— Чого це ти раптом згадав про нього? — здивувався мисливець.

— Панцуй — так, здається, називають цей корінь у Кореї і Маньчжурії — росте нібито в якихось незвичайних місцях. Цих місць начебто уникають звірі, зате там трапляється особливий вид ліщини. А таку ліщину я недавно бачив.

— Ви знаєте щось цікаве про женьшень? — запитав Олег, який з інтересом прислухався до нашої розмови.

— Дуже мало. Правда, я ще в Ленінграді прочитав невеличку книжку про це «земне чудо». Написав її якийсь лоцман, що плавав колись по Охотському і Японському морях на невеличкому каботажному судні, а потім став шукачем цілющого кореня.

— Дивна зміна професії, — зауважив Олег. — А скажіть, ви нічого не чули про умовні знаки на деревах?

— Я читав, ніби трикутники, витесані на великих кедрах, означають мовою тайги, що поблизу росте женьшень і його вже знайшов хтось.

— Правильно, — вставив Єменка. — Тільки ти, здається, не звернув уваги ще на одну річ: ось із тих дерев колись були зідрані довгі смуги кори, з яких роблять особливі коробочки для збереження знайденого кореня.

— Справді, я й забув про це. Але скажіть, Єменка, невже в цих краях росте корінь-людина?

Тунгус замислився. Люди, які знають, де росте рідкісний корінь, говорять про це дуже неохоче. Мені здалося, що і Єменка, помітно вагаючись, зволікав з відповіддю, та я помилився. Мисливець уважно придивився до старих, зроблених уже давно зарубок на кедрі і сказав:

— Це умовний знак каошу-куа, тобто колишніх шукачів жень-шеня. Це були переважно китайці і корейці.

Кожен з них мав свій умовний знак, яким позначав місця, де знаходив дорогоцінний корінь. Ви не помилилися. Десь тут жень-шень росте й тепер. Про ці місця, пригадую, розповідав ще мій дід, а батько, коли я був маленьким, шукав тут корінь і таки знайшов. Але більше старий не згадував про це місце, напевне, він викопав останній корінь.

— Минуло вже багато років, можливо, за цей час тут виріс новий корінь, — зауважив Чижов. — Треба було б уважно оглянути тайгу.

Але Тамара заперечила:

— Це тільки затримає нас, і хто знає, чи не марно ми шукатимемо.

— Якщо жень-шень ще росте тут, то пошукати б його — самий час. Наприкінці серпня вже достигають його плоди — невеличкі червоненькі ягоди, і їх легко помітити, — пояснював далі Єменка.

Думки розходилися, і Чижов заявив, що тут нас вивезе його улюблений коник: голосування.

Він вирвав з блокнота сім аркушиків, кожний з нас написав своє «за» чи «проти» і, згорнувши аркушик, вкинув у картуз Єменки. «За» виявилось п'ять голосів, «проти» — два. Олег, як і Тамара, голосував проти, але в душі він був з тими, хто вирішив іти на пошуки.

— Тайга слабких не любить, — вигукнув Шульгін.

— Але жень-шень любить витримку й чисті серця, інакше він заховається так, що й не знайдеш його, — відповів Єменка.

— Це балачки, вигадки для дітей. Аби тільки тут був панцуй, а я вже допоміг би йому одірватись від земельки, — сміявся лісничий.

Для мене, новачка в тайзі, шукання чародійного кореня було надзвичайною справою, і, коли я повільно проходив між вікових дерев, оглядаючи кожний куточок, серце моє тривожно калатало.

З великої отари небесних овець вітер відлучив одну буру й погнав її прямо над нами. Ця хмара закрила собою сонце. Під кедрами запанували гнітючі сутінки. І саме в цей час я раптом помітив перед собою незвичайну рослину. Мені аж кров у голову вдарила: поміж травою виднілися чотири зелені листочки, що своєю формою нагадували людську руку. Вони схилялися над кущами папороті, обважнілі від рожевих ягід.

Я весь тремтів від радості: мені одразу пощастило знайти чудесний корінь, а шукачі-фахівці часто марно шукають цілі місяці. Викопувати корінь — справа досить складна, цього ні в якому разі не можна робити металевим предметом, щоб не пошкодити навіть тоненьких, як волосина, корінців. Я не мав навіть уявлення про те, на якій відстані від стебла треба копати, і тому вирішив покликати товаришів, приставивши долоні до рота, я гукнув:

— Панцу-уй!

З глибини лісу одразу ж почулося:

— Біжимо! Зачекайте!

Я з нетерпінням ждав, що скажуть про мою знахідку Єменка й Чижов. Колись я читав, ніби чотири листочки бувають у жень-шеня з старим і дуже цінним коренем.

Ставши навколішки, я почав обережно розгортати траву і прибирати сухі гілки, щоб було краще видно, який жень-шень я знайшов.

За кілька хвилин підійшов Чижов, зупинився, окинув картуз.

— Поздоровляю вас! Уже сім років у наших краях не чути, щоб хтось знаходив корінь життя. Покажіть-но мені цього красеня.

Але тут прибіг Єменка. Він обережно підійшов, став навколішки біля мене і почав розглядати листя. Я сподівався побачити його здивування, але помилився. Тунгус махнув рукою і розчаровано зітхнув.

— Щось не так? — запитав я стурбовано.

— Ех, Рудольфовичу, та це ж не жень-шень!

Я так і завмер. Потім, здивований категоричним висновком, гукнув:

— Як це так? Хіба це не чотирилистик?

— Чотирилистик? Ви ще, може, скажете п'ятилистик.^[4] Ні, це гірська петрушка, або «собача ніжка». Вона трохи нагадує жень-шень, але насправді нічого спільного з ним не має.

Моє розчарування було настільки велике, що я підвівся і мовчки вдарив кашкетом об землю.

— Не беріть близько до серця, —втішав мене Чижов. — З іншими теж бувало таке. Листя «собачої ніжки» схоже на жень-шень, але плоди з цього зілля зовсім інші. Ягоди тут рожеві і продовгуваті, а в справжнього кореня життя вони круглі й зовсім червоні. Словом, заспокойтесь і ходімо далі.

Та в мене вже зовсім пропала охота шукати. Трохи поплентавшись слідом за іншими, я звернув убік. Гукаючи, щоб не заблудитися в густому лісі, я сполохнув зграйку рябчиків. Це був молодий виводок. Трохи відлетівши, птахи сіли на деревах. Я зняв рушницю, прицілився і вистрілив. Два рябчики впали. Решта — всього їх було дев'ять — сиділи на гілках, і тільки стурбована мати з тривожним криком літала навколо. Я знову швиденько зарядив рушницю і підстрелив ще двох молодих птахів. Тільки тоді поріділа зграя розлетілася.

Збираючи здобич, я знайшов ще й величезного, мов пень, гриба красноголовця. Ніжка його була така товста, що я не міг обхопити її двома долонями, а шапка — майже вдвічі більша від мого картуза. Я склав у ягдташ рябчиків, обережно зрізав гриба і, прямуючи на голоси, приєднався до товаришів.

Усі намагання знайти корінь життя цього разу не мали успіху, і ми повернулися до табору.

Тамара не забула нагадати, що вона передбачала цю невдачу, бо знайти чудодійний корінь нелегко — для цього треба мати багаторічний досвід.

— А ви хотіли так собі — мимохідь — зробити те, на що досвідчені знавці часом витрачають по кілька місяців. Я знала дядька Федора, який добував жень-шень ще з китайцями, і пам'ятаю, скільки зусиль він докладав, щоб знайти його.

— Дядько Федір бував і в тутешніх місцях, — зауважив Єменка. — Він ходив з моїм дідом і з Хо Чжу-ляном, славетним китайським шукачем панцуя.

Тунгус доскуб одного рябчика, розпатрав його, розірвав воло і, чимось вражений, свиснув. Потім якось гарячково почав розглядати щось усередині вола, збив картуза на потилицю й знову протяжно свиснув.

Ми всі обернулися до Єменки. Видно було, що він чомусь дуже зрадів, бо навіть почав насвистувати незнайому мелодію: потім мовчки оббіг усіх нас, показуючи на долоні те, що знайшов у волі рябчика. Між мурашиними яйцями і ягодами виділялося кілька кругленьких яскраво-червоних бубок.

— Панцуй, панцуй — танцюй, танцюй! Ех, щасливий мисливцю! — вигукував Єменка. Він схопив мене за руку і справді мало не потягнув танцювати. Потім, засапавшись, зупинився, широко розставив ноги й почав пояснювати.

— Зовсім недавно рябчик дзьобав оці ягідки. А це ж плоди справжнісінького жень-шеня. Помилки бути не може, я знаю їх добре. А тому вперед! Оточимо місце, де були ці птахи, і почнемо шукати. Аби тільки самі Рудольф Рудольфович знайшов це місце.

Знайти місце, де я застрелив рябчика, звичайно, було важкувато. Я пам'ятав тільки високу смереку, поблизу якої ріс отой велетенський гриб, що його Тамара вже готувалася засмажити, й більше нічого.

— Не біда, — проголосив Єменка. — Ви були недалеко від нас, так що коло стає вужче. Смерек тут, у кедровому лісі, не дуже багато, та й під гриба лишився білий корінь, так що його помітити неважко. А я ще візьму свого собаку на повід. Нюх у нього чудовий, собака знайде сліди рябчиків.

Усе здавалося ясним і логічним, треба було тільки вдало провести операцію.

На цей раз біля коней лишився Шульгін, бо Тамара горіла нетерпінням побачити місце, де росте корінь життя — той самий корінь, який надовго зберігає молодість і силу.

Шукати було дуже важко. Ми ходили по тайзі, продиралися гущиною, повзали по болотах.

Тільки вже надвечір мене гукнув Єменка, який стежив за собакою:

— По всьому видно, що ми на місці. Погляньте на собаку.

Лайка Туляй, знайшовши сліди рябчиків, раптом почала дивитися на дерева… І тут я побачив високу смереку і зрізаний корінь гриба, його велике біле кружало виділялося між травою і мохом.

— Сюди! — гукнув Єменка. — Тільки ступайте обережно, оглядайте кожну п'ядь землі.

І ми таки знайшли його, корінь життя!

Настала тиша. Але тиша особлива, сповнена настороженого чекання, ніби все навколо чигало на нас. Такого відчуття ви не зазнаєте ніде.

Єменка взяв мене за руку і обережно підвів до того місця, де ріс жень-шень. Я нестерпно довго блукав поглядом по барвистому килиму трав, моху й папороті, поки помітив на досить довгих стеблинах два темно-зелені листочки, які нагадували своєю формою розчепірену людську руку. На них лишилася тільки одна-єдина ягода, решту склювали рябчики.

Так, це була вона, ота доісторична рослина, що пережила сотні тисяч, а може, й мільйони років і збереглася, незважаючи на всі зміни, які відбувалися на нашій земній кулі. Скажу відверто: перше моє враження було дуже далеке від захоплення. Навколо стоять могутні кедри, модрини й смереки, а він — цей володар життєдайної сили — зіщулився, ніби сирітка, закритий від сонця, немічний і такий тендітний, що його б могла пошкодити будь-яка шишка, а то й слимак. Адже від найменшого пошкодження листочків жень-шень на довгі роки засинає і пробуджується дуже неохоче.

Два листочки нашого жень-шеня вже повністю розвинулись, а третій тільки зав'язався. Отже, панцуй не такий уже й молодий, Єменка визначив, що йому років дванадцять-чотирнадцять.

Що ж робити з нашою знахідкою? Викопати? Єменка й Чижов рішуче заперечили: адже женьшень, рослина тільки з двома листочками, ще недорозвинений, корінь його не має ще достатньої сили, а тому й оцінюється низько.

Думка обох мисливців була для нас вирішальною, і за порадою Єменки ми «засікли» знайдений корінь. Спочатку Єменка відміряв од панцуя по дванадцять кроків у різні боки і поставив на всіх деревах на корі особливий значок. Отже, корінь уже мав свого хазяїна, і якщо хтось випадково набреде на це місце, то він не має права підходити до рослини. Такий закон тайги. Потім усю місцину ми очистили від бур'яну й різного хмизу, а навколо кореня поставили невеличку загорожу. Нарешті Єменка виліз на найвищий кедр, віти якого звисали над коренем, обірвав там усі шишки і навіть обрізав кілька гілок, на яких могли рости шишки: адже, зачепивши при падінні благородну рослину, шишка пошкодила б її тендітні листочки.

Покінчивши з цим, Єменка майже урочисто проголосив:

— Цей жень-шень належить особисто вам, Рудольфе Рудольфовичу, бо тільки завдяки вашій пригоді ми знайшли його. Отже, запам'ятайте, росте він для вас, а я вже його доглядатиму.

На мить запала тиша. Я порушив її:

— Не згоден. Якби не ви, Єменка, мені б ніколи не знайти кореня. Я б не розпізнав ягід у волі рябчика…

— А мечі б їх ніколи не бачити, якби не ваш рябчик, — перебив тунгус.

— Шукачі жень-шеня дотримуються старовинних звичаїв, — пояснював Чижов, і вам нічого не лишається, як скоритися їм. Єменка має рацію. Той, хто перший знайшов жень-шень, ніколи не повинен від нього відмовлятися, бо інакше його чекає нещастя. Так принаймні кажуть старі шукачі. А ви ж не хочете накликати на себе якусь небезпеку?

— Боронь боже, — засміявся я. — Але виходить, що, знайшовши корінь, я, власне, нажив собі ще одну турботу в житті. А що як цей всесильний корінь засохне?

— То був би поганий знак, — вставив Єменка.

— Усе це повір'я, — підхопив Чижов. — Багато легенд, забобонів і ритуалів було колись пов'язано з добуванням цього цілющого кореня. Не сушіть собі голови. Корінь ваш. Ось він підросте, а років через п'ять-сім приїздіть

І власноручно викопуйте його костяною лопаткою…

Петро Андрійович не доказав. Раптом пролунав страшний вибух, земля здригнулася, і всі ми попадали, повалені могутньою повітряною хвилею. Високо в небі над нами пролетіла світла куля з довгим вогняним хвостом, що так і пирскав іскрами. Від нестерпного сліпучого сяйва ми позаплющували очі. Почулися нові оглушливі вибухи, щось загриміло, протяжно зашипіло.

Ми лежали як очманілі, не наважуючись встати. Собаки заскавуліли і тремтячи почали гребти землю лапами… Десь вдалині заторохкотіло ще раз. На небосхилі спалахнув новий дивовижний феєрверк. Стало тихо, тільки земля ще немовби здригалася. Я виразно відчував коливання. Охоплений жахом, я схопився, як ошпарений, щось закричав і вибіг на велику галявину. Напевне, це від страху, що коріння дерев не витримає коливання землі і вікові велетні попадають, поховавши під собою все живе…

Уже смеркалося, і небосхил палав грізною червоно-зеленою загравою, ніби його краяли тисячі блискавиць, з півночі на південь тяглися довжелезні смуги диму.

Що б це могло бути? Катастрофа, якої нам не пережити? Виверження сопки?

Нічого подібного! Ми були свідками падіння метеорита. Десь поблизу — звичайно, високо в небі, за 10–20 кілометрів од землі, — в земну атмосферу врізався великий болід, який летів з швидкістю кілька десятків кілометрів на секунду. Внаслідок опору повітря швидкість його різко зменшувалась, а енергія руху перетворювалась у світлову й теплову. Шари повітря, через які пролітав метеорит, при цьому нагрівалися до кількох тисяч градусів. Метеорит почав плавитись, перетворюючись на гарячий газ, і космічний гість розлетівся на куски. Падаючи на землю, вони й викликали місцевий землетрус.

Отак можна коротко пояснити незвичайне і грандіозне явище, яке нам довелося побачити.

Ми збилися докупи й чекали, що буде далі. Небосхил ще пломенів сяйвом пожежі, освітлюючи тайгу грізною загравою.

Я і Єменка пішли до кореня життя, щоб побачити, як цей володар сили й здоров'я пережив катастрофу. З усього було видно, що він уцілів. Поблизу кущика лежало кілька сухих гілок. Ми їх прибрали й разом з усіма повернулися до табору.

Знеможений Шульгін з нетерпінням ждав нас. Під час падіння метеорита коні сполохались, двоє з них порвали пута і злякано металися навколо. Незабаром одного коня лісничому вдалося піймати, але другий зник. Старобор з Єменкою сіли на своїх коней і помчали за втікачем. Добре, що в того був дзвоник на шиї, — по ньому й знайшли коня. Наляканий воронько забився в гущавину і вже не міг далі рухатися. Незабаром Єменка і Старобор привели його до табору.

Грандіозне явище природи, звичайно, справило на нас незабутнє враження. З острахом поглядали ми на небо, чи воно, бува, не готує нам нової несподіванки. Десь недалеко над тайгою піднімалися вогняні язики й густий дим. Тайга горіла. Вона зайнялася від розпечених уламків метеорита, і невідомо було, яких розмірів набере ця пожежа.

Чижов висловив побоювання, що вогонь може дійти до нас, але Єменка заперечив: болота і луки перегородять вогню шлях.

Повечерявши, ми сиділи навколо багаття. Олег розповідав про боліди. На його думку, боліди утворюються від розпаду якоїсь меншої планети в космосі. До поверхні землі долітають лише невеликі боліди, які врізаються в земну атмосферу з швидкістю до двадцяти кілометрів на секунду. А ті, що пролітають з більшою швидкістю, розпадаються на дрібні уламки високо над землею.

— От ви, Олегу Андрійовичу, кажете: болід, — запалився Єменка. А знаєте, що двадцять або двадцять п'ять років тому це грізне явище викликало б нечувану паніку серед шукачів жень-шеня? Вони сприйняли б його як пересторогу неба, як знак розлютованих духів, що стережуть корінь життя. Погрішили й ми з вами проти старих звичаїв та правил. Адже той, хто шукає корінь, не повинен мати зброї, бо жень-шень. як передають легенди, любить тільки мирних людей з чистим серцем: а ми ж знайшли корінь за допомогою вдалого пострілу. Добре, що ми живемо в радянський час, а не в темну пору самодержавства і шаманських заклинань. Але те, що. ми пережили, справді ближче до фантастики, ніж до повсякденної реальності. Коли і з ким траплялося щось подібне? Між сотнями мільйонів людей, напевне, тільки ми знайшли корінь життя в ту хвилину, коли на нас упав небесний грім. Воістину це такий збіг обставин, про який, мабуть, я до смерті не забуду.

Ми полягали спати, і над табором запанувала тиша. Тільки зрідка форкали коні, яких непокоїли вогняні язики над тайгою. Це горів праліс, підпалений гостем з неосяжних космічних просторів.

Настав незвичайний ранок. З усіх палаток було чути кашель, собаки завивали, коні нетерпляче гупали копитами. Густий дим, навіяний вранішнім вітерцем, покривав табір. Лісова пожежа за ніч розрослася. Ми нашвидку поснідали, зібрали палатки й рушили в дорогу, вирішивши пошукати рештки боліда. З пагорба нам вдалося оглянути весь виднокіл і визначити напрям пошуків.

На пропозицію Чижова ми поділилися на три групи, кожній визначили район пошуків. Орієнтирами нам служили місця пожежі. Було цілком ймовірно, що уламки знаходяться саме там, де все вже повигоряло. На всякий випадок Єменка докладно розповів, як нам іти до Сурунганських гір, і визначив місце збору.

Лісничий Шульгін відмовився від участі в експедиції, вважаючи її марною тратою часу. Він погодився доглядати наших в'ючних коней, і всі з задоволенням пристали на цю пропозицію, бо кожний із нас горів бажанням знайти уламок рідкісного мандрівника із всесвіту.

За словами Єменки, до Сурунганських гір лишалося щонайбільше чотири дні їзди, і ми охоче пожертвували одним днем ради такої надзвичайної експедиції.

Мене ж разом з тим дуже цікавили й гори. Я не міг позбутися передчуття, що там, у маловідомих і ще не обжитих краях, нас чекає щось особливе.

Розповідь старого мисливця Родіона Орлова глибоко засіла в моїй пам'яті, і чим більше я роздумував над життям шкільного вчителя й геолога — дідуся Феклістова, тим більше сумнівався в меті подорожі його внука Олега.

Чи справді там якесь соболине царство? А може, щось зовсім інше?

Такі думки роїлися у мене в голові, коли я їхав поряд з Чижовим шукати між обгорілими деревами уламки метеорита. Нарешті, я не втримався й запитав:

— Петре Андрійовичу, ви справді вірите, що в Сурунганських горах ми знайдемо соболине царство?

— Забагато питаєте, хлопче. Єменка запевняє, що соболі там неодмінно будуть, і це підтверджує припущення біолога Реткіна, який посилається на записи старого геолога Феклістова. Та не будемо гадати. Зачекаємо і побачимо самі.

На цьому розмова скінчилася, і моя цікавість аніскільки не була задоволена.

Спроби знайти осколки великого космічного тіла поки що не мали ніякого успіху. Ми з Чижовим старанно оглянули й розгребли кілька згарищ, проте не помітили жодних ознак тих невеликих кратерів, які мали б утворитися при падінні уламків на землю.

Втративши бажання шукати далі, ми, запилені й стомлені, опівдні приїхали на призначене місце збору. Тут нас чекав Старобор, але більш нікого ще не було. Надвечір прибули Єменка і Олег з Тамарою. Олег помахав нам і, злізши з коня, показав знахідку своєї групи: три уламки боліда, привезені в дорожніх мішках. Один з уламків заважив майже двадцять кілограмів, другий — дванадцять, а третій — вісім. Ми поздоровили групу з успіхом і з інтересом почали розглядати космічне тіло.

Уламки були темно-сірі, гранчасті, з обгорілими краями, вкриті тоненькою плівкою якоїсь залізо-кам'яної речовини. Олег пояснив, що ці куски складаються з заліза, нікелю та сірки. При ґрунтовному аналізі тут, мовляв, знайдеться ще й тріоліт, лауренсіт, олівін та інші мінерали. Потім геолог розповів нам, як саме йому пощастило знайти ці уламки, а Єменка почав вихваляти геолога, твердячи, що в того надзвичайний «нюх». Уже на другому пожарищі він, мовляв, знайшов кратер від уламка.

— Я б ніколи його не знайшов, — признався Єменка. — Він був засипаний попелом та головешками, і хай мене біс візьме, коли я збагну, як це Олег Андрійович міг його знайти.

Олег посміхнувся і тільки махнув рукою:

– Що ж, у кожного свої здібності. Я ледве розрізняю, де слід куниці, а де домашнього кота. Вам же немає потреби примічати різні незначні зміни конфігурації певної місцевості. Для цього потрібні досвід і, звичайно, відповідні спеціальні знання.

Ніхто з нас не виявляв бажання їхати далі. Ми заходилися шукати місце для табору. Під виступом скелі зеленів невеличкий лужок. Між кущами й камінням тут звивався маленький струмок. Отут і вирішили отаборитися.

Проте Шульгіна з в'ючними кіньми ще не було, тому розставляти палатки й готувати вечерю ми не могли. Де міг затриматися лісничий? Усі сушили голови, шукаючи відповіді на це запитання, а найбільше досадував Старобор — він уже добре зголоднів: поснідавши вранці, бідолаха нічого не взяв з собою перекусити, бо не сподівався, що обідати доведеться аж увечері.

Шульгін приїхав уже в сутінках. Замість привітання на нього посипались докори. Та він спокійно їх вислухав, а запізнення своє пояснив дуже просто: трохи збився з дороги, бо один в'ючак десь забіг, і, шукаючи його, лісничий заблудився.

Старобор вдав, що не розуміє:

— Як це в'ючак міг забігти, коли він весь час був у вас перед очима?

— А коли очі не бачать, тоді що? Коли людина спить, то хіба вона бачить щось інше, крім снів? Звичайно, ні. Отаке було й зі мною. Я ж не доспав минулої ночі, ну й задрімав трохи довше, ніж думав, а той в'ючак, лукава худобина, скористався з цього і відбився. Клянуся, що ти не ображатимешся на мене, — закінчив лісничий і поплескав Старобора по плечу.

Той тільки рукою махнув.

Чудова вечеря була нагородою за голодний день, і настрій у всіх знову поліпшився.

Блідо-червона заграва свідчила про те, що місцями вогонь ще пожирав тайгу. Та небосхил уже застилався непроглядною завісою хмар, віщуючи кінець пожежі.

Густа пітьма оповила все навколо. Налетів вітер і розбурхав зелене море, але густий дощ швидко заспокоїв його. Язики полум'я засичали, повзучи по землі, марно старалися залізти під коріння і в дупла дерев. Дощ змивав полум'я, заливав його на землі. Великі краплі лопотіли по палатці, і їх монотонні звуки навівали сон.

Коли вранці ми прокинулися, надворі весело іржали коні, протяжно пищали яструби, що гніздилися поблизу. Я швиденько одягнувся і вийшов з палатки. Тайгу не можна було впізнати. Дощ давно перестав, і проміння сонця відбивалось у мільйонах краплин.

З апетитом поснідавши, ми знову вирушили в путь. Мені здалося, що такого прекрасного дня в тайзі я ще не бачив. Настрій у всіх був чудовий, кожний почував себе бадьоро, жарти і дотепи не вщухали. Непомітно минав час. Стежка була широка, зручна, ніби спеціально створена, щоб по ній їздити верхи.

— І хто це тут протоптав парадну стежку? — поцікавився Олег.

— Хто ж як не олені, — відповів Чижов.

_ Звичайно, олені, — підтвердив Єменка. — В них тут свої постійні стежки-спуски. Олені ходять по них між горами до води й на свіжі пасовиська. Не знаю тільки, куди ця стежка нас виведе. Он там удалині височать скелі, між ними є вузька ущелина — єдиний прохід до Сурунганських гір. Аби тільки його не завалило камінням. Бо скелі тут часом «оживають». Тому їх називають те й «живими».

Олега це явище дуже зацікавило, і він попросив розповісти докладніше про «живі» скелі. Єменка пояснив, що скелі ці дуже вивітрені, і весною, коли тане сніг, з них інколи сповзають цілі брили на дно ущелини.

— А коли ущелина завалена, що тоді? — озвався Шульгін.

— Не знаю. Навколо скрізь майже непролазна тайга й болота. Довелося б тоді шукати звіриних лазів, продиратися крізь хащі. Але навіщо загадувати наперед? Приїдемо — побачимо.

Тайга прибралася, ніби на свято. В ній не чути було жодного сумного звуку. Все веселилося, жило, блищало або злітало у височінь, до ясного неба. А небо звелося високо над тайгою, мов прозоре шатро.

В траві не вгавали цвіркуни й коники, видзвонюючи, мов ті ковалики, молоточками па маленьких ковадлах, а птахи ніби змагалися між собою, хто краще співає. Десь недалеко хруснуло сухе гілля і ніби вдарився камінь об камінь. То лось чи олень скрадався лісом і рогами натикався на тверді стовбури беріз. Повітря духмяніло безліччю пахощів — природа змішувала їх так досконало, ніби дбала, щоб людині дихалося легко й приємно, жилося радісно.

За такими думками й почуттями непомітно минув час, і ми, нарешті, під'їхали до «живих» скель. Вони звелися перед нами як висока й недосяжна перепона: вузька ущелина справді була тут єдиним проходом крізь цей кам'яний лабіринт. Єменка виїхав уперед, щоб розвідати дорогу, а ми зупинилися і з тривогою чекали його. Незабаром зоотехнік повернувся з радісною звісткою: дорога хоч і завалена великим камінням, але все ж проїхати можна. Прохід був настільки вузький, що нам довелося їхати вервечкою — один за одним.

Попереду їхав Шульгін, за ним Олег, Тамара, а потім, поміж навислими і обвітреними стінами, обережно пробирався мій кінь. Своїми фантастичними формами — розколинами, зсувами і бескеттям — скелі нагадували ілюстрації до книжок про казкові країни і фантастичні землі. Старобор їхав останнім і щось бурчав на собаку, який, мабуть, ліз коням під ноги. Раптом собака прошмигнув біля мене і люто загавкав. Олегів кінь злякано стрибнув убік, і саме в цю мить оглушливо гримнув несподіваний постріл. А за ним — і другий. Олег пронизливо скрикнув, захитався в сідлі і впав з коня.

— Напад! Обережно — бандити!.. — кричав хтось попереду так, що я не впізнав його по голосу.

Удар грому не міг бути для нас більш несподіваним, ніж цей напад. Але тут же я побачив, що таке готовність і самовладання тайгових мисливців.

З неймовірною швидкістю вони познімали рушниці з плечей, натягли поводи й почали стріляти. Стріляли туди, куди, несамовито гавкаючи, рвалися собаки. Ліва сторона ущелини була особливо порізана розколинами, і там, напевне, засіли напасники. Поки сибіряки стріляли, я скочив з коня і поспішив до геолога, над яким схилилася Тамара. Олег лежав непритомний, з пораненої голови стікала кров. На очах у Тамари бриніли сльози, дівчина ледве стримувала ридання. Вона обережно підвела хлопцеві голову, і я помітив, що в Олега вухо залите кров'ю, від якої злиплося волосся на голові.

— Він живий… скажіть мені, живий?.. — допитувалася Тамара.

— Будемо сподіватися, — відповів я сухо, але сам був майже певен, що всі надії марні.

Стрілянина тим часом не вщухала, собаки, люто гавкаючи, дерлися на скелі, а коні, наші чудові коники, стояли мов укопані. Стригли тільки вухами та часом іржали. Ця витримка врятувала нас від ще більшого нещастя, — адже сполохані коні могли б розтоптати в цьому вузькому жолобі і Олега, і Тамару, й мене самого.

Коли стрілянина стихла, всі кинулися до нас, навперебій розпитуючи, що з Олегом. Чижов і Єменка підвели геолога, оглянули рану на голові, яка безсило звисала мені на руки. Невже справді мертвий?

Я згадав, що від хвилювання забув пощупати пульс у геолога.

— Живий!

Ритмічні удари крові відчувалися цілком виразно, отже, поранений тільки втратив свідомість. Ми перенесли його на рівне місце, розстебнули куртку, сорочку і почали обережно приводити хлопця до свідомості. Коли Чижов бинтував рану, Олег глибоко зітхнув, скривився й розплющив очі — напевне, йому заболіло.

— Що… що трапилось? — промовив стиха. Потім мацнув себе за голову і, побачивши на руці кров, здивовано розширив очі… — Що це, кров? — спитав розгублено. — А-а, в мене ж хтось стріляв, так?

— Нічого, все обійшлося добре, — заметушилася Тамара. — Ви впали з коня. Руки й ноги не болять?

Олег розвів руками, потім поворушив ногами, спробував посміхнутись і через силу промовив:

— З руками і ногами все гаразд, тільки голова дуже болить, пече вухо й коле в попереку.

— Дрібниці, — озвався Єменка. — Вухо загоїться на завтра, дряпини на голові — післязавтра, а спину ми зараз оглянемо, тільки спочатку перев'яжемо голову.

Оглянувши рану, ми встановили, що куля трохи зачепила вухо і зідрала на голові клаптик шкіри.

— Це велике щастя, дорогий друже, — вигукнув Чижов. — Ще трошки — і був би вам кінець. А так куля прорвала тільки борозенку на шкірі черепа і вискубла клаптик вуха, а від цього ж ніхто ще не вмирав. Одним словом, щастя, та й годі. Удар кулі й падіння з коня вас оглушили. Все це вже минуло, і ви знову почуваєте себе молодцем, правда ж?

Тамара принесла аптечку, промила рану на голові, потім вухо, наклала стерильну подушку і закріпила її великим пластиром.

— Це собака вас врятував, — зауважив я. — Він, мабуть, побачив або відчув засідку, бо несподівано метнувся під ноги вашому коневі і загавкав. Кінь відскочив саме в ту мить, коли бандити вистрілили. Та й наші відповіли їм добре, аж загуло…

— Мусиш стріляти, хлопче, коли йдеться про власну голову, — бадьоро сказав Чижов. — Але ніяк не придумаю, хто б це міг напасти на нас тут, де роками не ступає людська нога.

— Як бачимо, ти помиляєшся, — озвався Шульгін. — Сюди заходять люди, та ще й які — негідники!

— Де там заходять, — передражнив Єменка, — вони сиділи й чекали. Знали, що ми поїдемо цією дорогою. Оце мене й дивує.

— Авжеж, — притакнув Старобор, — навряд щоб цей напад був випадковим. Адже тепер у тайзі, а тим паче в цих краях, бандити, розбійники й всяка інша наволоч взагалі не водиться.

— І ти теж помиляєшся, — вів своє Шульгін. — На нас напали, a це хіба не бандитизм? Чи, може, ці песиголовці нас шишками закидали?

— Ти що ж, не розумієш, мудрий господарю лісів, що йдеться не тільки про самий напад, але й про його причину? А це якраз і незрозуміло.

— Ти знову помиляєшся, — наполягав Шульгін. — Саме така глушина й може бути сховищем для бандитів, які взялися тут чортзна-звідки. Мабуть, вони помітили нас ще вчора, і їм приглянулося наше спорядження, зброя, коні. В такому дикому краю для волоцюг це дуже цінні речі, от вони й вирішили будь-що оволодіти ними. І вибрали для цього місце справді диявольськи зручне. Інакше все це взагалі не пояснити.

— А знаєш, Федоре Лаврентійовичу, це схоже на правду, — підтримав його Чижов після коротких роздумів. — Це може бути якась зграя, що боїться світла наших днів. Та ми виведемо її на сонечко. Як ти гадаєш, Єменка? — блиснув мисливець соколиними очима.

— Може, й так, але невже ти зараз же хочеш кинутися в погоню?

— Це було б важкувато. Зазнавши невдачі, бандюги намагатимуться залізти в такі нетрі, де й сам чорт спіткнеться. Та знайдуться, де їм діватись? Навряд, щоб у них були коні, а пішки в тайзі далеко не зайдеш. Ні, на цих птахів доведеться послати спеціальну експедицію з участю органів державної безпеки.

На тому всі й погодилися, і як тільки Олег трохи опам'ятався, ми рушили в дальшу путь. Щоб запобігти поворотному нападові бандитів, ми вжили відповідних заходів. Попереду пустили собак, за ними їхав Єменка з рушницею напоготові, а потім, на відстані тридцяти-сорока метрів, посувалися всі інші, також готові щомиті застосувати зброю.

Їхати ущелиною було препогано, коні спотикалися, з неймовірною вправністю долаючи кам'яні завали, яких було так багато, що ми вже й лік їм втратили. Іноді доводилося злазити з коней і відкочувати валуни, що коштувало нам великих сил і поту. В одному, мабуть найвужчому, місці дорогу перегородив уламок скелі, який ми ніяк не могли відсунути.

— Що ж тепер? — запитав лісничий.

— До виходу з ущелини лишилося якихось дві версти, а пройшли ми вже добрих десять. За всяку ціну треба відсунути цей камінець з дороги; ех, був би у нас підривний порох! — зітхнув Єменка.

— Підривний порох? — недбало запитав Олег. — Амоніт не підійде?

— Амоніт? Це в десять раз краще. Але де ж його взяти? — бідкався тунгус.

— У моїй геологічній скриньці. Там є все, що потрібно геологові: компас, молоток, кишеньковий нівелір та інший інструмент, а також амоніт. Вистачить на десяток таких камінців, — лаконічно пояснив геолог.

— Ніколи не думав, що ви такий запасливий, — здивувався Чижов.

— І цю небезпечну вибухівку ви теж припасли для соболиних ловів? — запитав Шульгін.

— Самі бачите, що за даних обставин вона дуже до речі, — відповів Олег не моргнувши.

Тим часом принесли скриньку, і сам господар відкрив її. Він передав Старобору молоток і спеціальне долото, пояснивши, де треба довбати дірки, бо сам Олег ще не міг працювати — різкі рухи руками боляче віддавалися в його пораненій голові.

Коли все було готове, Олег заклав заряди, і ми швидко відійшли. Кілька вибухів струсонуло ущелину, і луна покотилася по скелях, віддаляючись і западаючи в неосяжні розколини й закутки.

Величезна брила розлетілася на кілька уламків, у повітрі продзижчали дрібні осколки. Коли торохкотіння уляглося й каміння перестало обсипатися з навислих стін, ми побачили, що прохід вільний.

За півгодини ми вибралися з ущелини, де підступні вбивці приготували нам таку небезпечну пастку.

Рельєф раптом змінився. Перед нами прослалася долина, в синюватому тумані якої м'яко тануло зелене море тайги. Затремтіло нагріте повітря, яскраво-зелений праліс почав мінитися темними тінями й заколихався, зашумів, наче морський прибій, і тайга справді стала схожа на море.

Олег скаржився на біль у голові, і ми вирішили зробити привал. Розміститися треба було так, щоб добре бачити все навкруги, бо після нападу всі стали обережнішими.

Тайга тут була густа. Суцільними масивами росли високі кедри, й смереки, і тільки по краях цих масивів виднілися вільхи та берези. Нарешті, ми побачили кілька лужків, і на одному з них, біля муркотливої річечки у затишку під невисоким горбом отаборилися. Тамара старанно доглядала Олега. Поки ми ставили палатки, вона влаштувала його поблизу багаття, а після вечері одразу ж примусила хлопця лягти.

Тим часом біля вогнища точилися розмови — всі обмірковували пригоду з нападом. Я почував себе стомленим і пішов до палатки. Тут сиділа Тамара, й мені здалося, що я прийшов невчасно. Я вже хотів було вийти, та Олег спинив мене.

— Залиштесь, Тамара чекала на вас, щоб я не був тут сам. Вона вже хоче йти спати в свою палатку.

За хвилину Тамара вийшла. Я зручно ліг на своїй постелі, — після чаю мене зовсім зморила втома.

Якусь хвилину Олег мовчки дивився на мене, потім підпер голову рукою, і обличчя його стало дуже серйозне. Він оглянув нашу тісну палатку, немов хотів пересвідчитися, що ми тут самі, і попросив:

— Рудольфе Рудольфовичу, може б ви глянули, чи нікого немає біля нашої палатки?

Я сприйняв це прохання як каприз хворого, але вийшов. Багаття помалу дотлівало, усі вже розійшлися по своїх палатках. Це помітно заспокоїло Олега, і, коли я знову ліг, він, трохи виждавши, стиха заговорив:

— Мушу вам де в чому відкритися. За інших обставин я б цього не зробив, але сьогоднішній випадок довів мені, що мовчати більше не можна. Та перш ніж сказати вам, у чому справа, я хотів би знати, що ви думаєте про напад.

— Гм, що я про нього думаю? Не знаю навіть, що й подумати. Тайги я не знаю, тому схильний поділити думку Шульгіна. Напевне, це була якась банда.

— Безперечно. А вас не дивує, що бандити стріляли саме в мене?

— Справді, я про це не подумав. Може, це випадковість? Чому невідомі розбійники з глухої тайги мали б убивати саме вас?

Олегове обличчя спохмурніло, і він майже пошепки мовив:

— Вони цілили саме в мене, і для цього є дуже серйозна причина…

Я спантеличено поглядав на геолога, Чи не гарячка в нього? Але обличчя у хлопця було ясне, хоч трохи й схудле. І говорив він цілком тверезо.

— Не розумію вас, — вихопилось у мене.

— Охоче вірю. Та зрозумієте, коли узнаєте мою таємницю. Оскільки це справді таємниця, я хочу бути певним, що ви не скажете про неї нікому жодного слова.

— Обіцяю. Але чому ви хочете розповісти про це саме мені?

— Я довго думав, кому б довіритися — Чижову, Тамарі чи вам. Чижов після дядькового листа може не повірити мені. Тамарі? Не хотілось би завдавати їй зайвих турбот. І я зупинився на вас. Бо пересвідчився, що ви зі мною відверті, за що я вам дуже вдячний. От хоча б і з Тамарою. Саме ви допомогли нам зблизитися. Важливим аргументом була і ваша підозра, що… я приховую справжню мету небезпечної подорожі до Сурунганських, чи, вірніше, Стоголосих гір. Я зрозумів, що ви не з легковірних, коли випадково почув вашу розмову з Чижовим ще у Вертловці. Сподобалась мені й ваша певність у тому, що мій дід — Іван Хомич Феклістов — був прекрасною людиною і не менш прекрасним геологом. І це мало вирішальне значення. А тепер слухайте. Я був ще маленьким хлопчиком, коли дід посадив мене якось собі на коліна і сказав серйозно: «Ти повинен стати геологом. У тайзі на тебе чекає велика праця, і якщо ти будеш хорошим спеціалістом, тебе всі шануватимуть…»

Ці слова назавжди лишилися у мене в пам'яті. Я виконав бажання покійного дідуся і, захистивши диплом, наполегливо удосконалював свої знання про землю та її структуру, про космічні тіла, їх внутрішню будову, склад їх мінералів, структуру земної кори від початку її виникнення аж до наших днів. Геологія як наука базується на широкій основі. Походження гірських порід, вулканічні явища і багато інших проблем так захопили мене, що на все інше в мене не вистачало часу.

Так минали роки, поки одного дня не завітав до мене несподіваний гість. Це був старий, суворий на вигляд чоловік, огрядний і трохи згорблений. Над великим ротом у нього звисали сиві вуса, закриваючи куточки губів. Він назвав себе Миколою Микитовичем Парфеновим, близьким приятелем мого дідуся Івана Хомича Феклістова.

Гість розповів стільки подробиць про діда, що цілком переконав мене в правдивості своїх слів. Нарешті, він показав мені листа від діда. Я впізнав дідову руку, а слова «Дорогий Миколо Микитовичу, рятівнику мій» були достатнім доказом того, що дід справді поважав колись мого відвідувача. Я попросив матір приготувати вечерю — адже такого шановного гостя треба було прийняти як слід.

Тільки після вечері вияснилося, навіщо шукав мене цей сибіряк. До Ленінграда він прибув, мовляв, у справах до родичів, а крім того, хотів побачитися з моїм батьком. Дізнавшись, що батько давно помер, гість розшукав мене. Зайшов нібито, щоб познайомитися з внуком «славетного» геолога Сибіру, колишнього політкаторжанина і, між іншим, щоб попросити невеличку річ на спогад про мого діда — одну книгу. Я здивувався, але він з усмішкою повторив:

«Так, так, одну лише книгу — томик поезій Пушкіна, заборонених за царського режиму».

За словами Парфенова, ця книга була йому дуже дорога, бо мій дід часто читав її і декламував з неї вірші великого поета, робив там власноручні помітки: тому книга близька серцю Миколи Микитовича. І він хотів би її мати.

Я був трохи здивований таким незвичайним і досить скромним бажанням і вийшов до кабінету, щоб пошукати книгу. Мати саме принесла нам чай і, почувши, що я шукаю, замислилась, а потім сказала з докором:

«Так ти, хлопче, забув, що я тобі казала? А пригадай, лишень, як писав дідусь, що в цій книзі твій батько знайде цінні відомості про тайгу. Тільки через татусеву смерть вона роками лежить забута. Скільки разів я казала тобі: переглянь її уважно. Але ти закохався в свою науку і не знайдеш часу прочитати книгу, про яку дідусь так часто згадував. Та ось людина приїздить за нею аж із Сибіру, і ти готовий віддати книгу. Погано ж ти цінуєш пам'ятки дідуся, якому повинен завдячувати всім, що маєш і чим ти сам є».

Ці слова справили на мене глибоке враження. Мати казала правду. Я поцілував її в руку і, повернувшись до гостя у вітальню, пояснив, що з поваги до діда не можу подарувати книги. Може б він прийняв якийсь інший подарунок? Микола Микитович був дуже розчарований і, нарешті, запропонував мені за книгу величезну суму. Цим самим він, мовляв, не хоче мене образити, але ця книга — настільки дорога йому реліквія, що він ладен її купити.

Проте я стояв на своєму, і відвідувач незабаром пішов. На прощання він сказав, що розуміє моє становище і сподівається, що я, може, передумаю, тому перед від'їздом він ще раз дозволить собі зайти.

Несподіваний гість, зрозуміло, знову пробудив у мене спомини про діда. Я дістав старі папери свого батька і почав їх перегортати. Це були листи батька з фронтів першої світової війни. І серед них — його останній лист. Батько писав, що збирається у відпустку, й радів майбутньому побаченню з матір'ю, зі мною і сестричкою, яка недавно народилася. Та не приїхав! За день до від'їзду він загинув.

Олег мимоволі здригнувся, пригадавши страшну долю свого батька, помовчав якусь хвилину і стиха зітхнув. Напруження моє зростало, і я з нетерпінням чекав, коли геолог заговорить знову.

— Між різними листами і доповідними записками я знайшов великий конверт, на якому рукою моєї матері було написано: «Заповіт діда». Я прочитав поруділі аркуші. Листи, телеграми і остання воля небіжчика. Признатися, я майже нічого про це не пам'ятав, а тому почав читати з великим інтересом. Це був лист, адресований моєму батькові. Ось він:

«Дорогий сину,

посилаю свій палкий, можливо, останній привіт і поцілунок. Тобі й моєму внукові… Великий скарб, який я знайшов і про який тобі розповідав, заповідаю російському народові. Але скарб цей не повинен опинитись в руках наших ворогів, а тому не відкривай його, доки народ не стане вільний, доки не зникне назавжди соболина шапка^[5] що гнітить усіх нас і гальмує наш політ. Шапка, обтяжена золотом, самоцвітами і кров'ю… Цей час настане тоді, коли збудуться пророчі слова найвидатнішого нашого поета, якого я так люблю… Не забувай, що наша невеличка бібліотека зберігає справжній скарб і що книга є ключем до багатства майбутніх вільних поколінь…

Твій люблячий батько».

Як бачите, лист був написаний дуже незвичайним і надто урочистим стилем, і тому здавався трохи неправдоподібним. За всіма ознаками це був останній лист дідуся. Старий був розчулений, і кожне слово тут зігріте надією, що його прагнення здійсняться. Може, тому він і написав цей лист так, щоб ніхто сторонній нічого з нього не вичитав. І справді, зміст написаного можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали інтереси дідуся і всі обставини, зв'язані з листом.

Книга, про яку дід згадує, була збіркою віршів його найулюбленішого поета Пушкіна. Пророчі слова великого поета вказували на якийсь вірш. Я довго думав, поки не заснув зовсім знеможений.

Ранком, як і завжди, я проходив повз пам'ятник Пушкіну. В очі мені впали слова, висічені на постаменті:

Признаюсь вам, Рудольфе Рудольфовичу: я відчув тоді якесь несподіване хвилювання. Я добре знав цей вірш, але тепер слова поета якось особливо вразили мене. Хотілося мерщій повернутися додому й перечитати всі інші дідові листи та батькові нотатки. Проте я вирішив спочатку дослідити вірш.

Прийшовши з роботи, я одразу ж кинувся до своєї бібліотеки. Книга була на місці. Я знайшов погрібний вірш. Внизу дідовою рукою була дописана примітка:

«57°25′8'' п. ш.

128°12′5'' с. д.

Сурунган. — Співучі г.

Суцільний шар і деформація.

Часта зміна шарів. Молода формація».

Далі була накреслена карта, стояло кілька якихось чисел і ліній. Я зрозумів, що це географічні координати якоїсь місцевості, мабуть, назва самої місцевості й характеристика властивостей осілих гірських порід. Я виписав собі всі дані й перемалював карту до свого блокнота. І тут трапилася невелика пригода. На письмовий стіл несподівано вискочив мій сибірський кіт Вася й перекинув пляшечку з тушшю. Туш пролилася на відкриту книгу і залила частину вірша. Я намагався витерти пляму, але слово «Сурунган» і кілька цифр на карті все одно прочитати не можна було. Кота я провчив як слід, а книгу знову поставив на місце. Наступного дня на роботі — в науково-дослідному інституті геології — я знайшов докладну карту Сибіру і по всіх записах встановив, про яке саме місце йдеться. Але назв «Сурунган» і «Співучі г.» не знайшов. Я подумав, що дід, можливо, мав на увазі Співучу долину, де він прожив довгі роки. На другий день я пішов до свого дядька, біолога Реткіна, з яким ви познайомилися в транссибірському експресі. Ми довго обмірковували ситуацію. Заповітові діда дядько надавав набагато більшого значення, ніж я. Він радив мені офіціально поставити питання про спорядження експедиції в зазначені місця. Проте я не погодився. Боявся невдачі. Хтозна, що дідусь міг вважати за скарб.

Але дядько наполягав, і я пообіцяв під час своєї двомісячної відпустки поїхати в сибірську тайгу і дослідити згадані у заповіті місця.

Було вже далеко запівніч, коли я повертався додому. Живу я в гарному передмісті Ленінграда — Лісному, яке ви, напевне, знаєте. У мене там невеличка родинна дача. Від трамвайної зупинки до неї всього п'ять хвилин ходи, проте я добре змок, поки дійшов. Поспішаючи, я не звернув уваги, що хвіртка була відчинена. Але, помітивши, що двері теж незамкнені, я схвилювався: адже мати поїхала до сестри — аж на другий кінець міста, на Ліговку, а будинок не замкнула!

На порозі сидів кіт Вася. Він привітно муркотів, і це мене трохи заспокоїло. Та коли я проходив через сіни, в кімнаті почулися чиїсь квапливі кроки. Я так і застиг на місці з переляку, скажу вам відверто. Раптом щось гупнуло, задзвеніло скло. Коли знову настала тиша, я опам'ятався і вхопив перше, що було під руками — залізну кочергу. Готовий кинутися на злодія, рвонув двері, що вели в кімнату, але тут уже нікого не було: до напівтемної кімнати заглядав лише промінь вуличного ліхтаря.

Увімкнувши світло, я пересвідчився, що в будинку побували злодії: все було повідкриване, скрізь панувало безладдя. Письмовий стіл у моєму кабінеті був зламаний, більшість книг валялася на підлозі, сторінки моєї наукової праці були розкидані, телефонний шнур обірваний. Зате у спальні, на превеликий мій подив, усе було в порядку. Вхопивши мисливську рушницю, я зарядив її і вибіг у садок. Та злодія уже й сліду не було.

— Куди це ви з своєю цяцькою в таку темряву і негоду? — гукнув хтось до мене.

На щастя, це був міліціонер. Коли я нашвидку розповів, що трапилося, він зайшов на дачу, щоб самому все побачити. Потім повідомив відділ розшуку, і за півгодини прибули працівники міліції з собакою.

Вони спитали, які саме речі пропали. Та минуло чимало часу, поки я встановив це. Кілька перснів і фотоапарат. Міліціонери дивувалися, запевняли, що ніякий злодій не перевертає геть усе в трьох кімнатах, щоб знайти тільки ці речі, не чіпаючи набагато цінніших. У шкатулці лишився золотий годинник з ланцюжком, два персні мого батька і ще деякі дорогоцінності — колишні подарунки діда. Злодії, напевне, шукали чогось іншого. Чого ж саме?

Нарешті по слідах злодія пустили службового собаку, але він дійшов до головної вулиці й там зупинився. Виявилося, що злочинець утік на мотоциклі, і це ускладнило переслідування. Склавши протокол, міліціонери пішли, пообіцявши ще зайнятися цією подією.

Тієї ночі я вже не спав. Ніяк не міг збагнути, що ж саме злодій міг у насшукати. Тільки над ранок я ще раз оглянув письмовий стіл, бібліотеку і, на превеликий свій подив, побачив, що не вистачає деяких листів дідуся і томика поезій Пушкіна. Від блискавичного здогаду в мене аж мороз пішов поза шкірою. Як же я міг не надати значення заповітові свого діда! На щастя, я залишив у дядька останній лист дідуся і записи батька про його подорож до Співучої долини. І мій власний блокнот був у кишені. Отже, злочинцям дісталося всього кілька дідових листів і книга з картою та координатами місцевості. Добре, що запис там був трохи залитий тушшю. Я подумав: чи немає, бува, якогось зв'язку між цією крадіжкою і відвідинами старого сибіряка? Ні, неймовірно, щоб Микола Микитович, якому я дав би років сімдесят — сімдесят п'ять, міг сам піти на такий риск. Для цього потрібні були зухвальство, спритність і, нарешті, вміння їздити на мотоциклі. Навряд, щоб ця стара людина була на таке здатна. Тоді я припустив, що дідуган, який канючив у мене книгу, міг мати спільників, проте нічого конкретного не надумав. Нарешті, вирішив порадитися з органами безпеки, але через два дні мої погляди на справу змінилися.

Сибіряк прийшов до мене знову, запитував, чи я не передумав, чи не поступлюся йому книгою. Він з таким хвилюванням і пошаною говорив про діда, що я рішуче відкинув думку про його причетність до грабунку.

Правда, я ні словом не згадав про те, що книга зникла, і відповів йому так же, як і минулого разу. Микола Микитович тут же попрощався, додавши, що двері його дому в Читі для мене завжди відкриті, що він, як господар, мовляв, образиться, коли я буду в Сибіру й не завітаю до нього.

Зворушений, я признався, що літом виїжджаю в тайгу і при нагоді зупинюся в нього.

Цим, власне, й скінчилася чи, вірніше, почалася історія з заповітом мого дідуся.

Через кілька тижнів мій дядько Реткін у службових справах виїхав на Далекий Схід і в поїзді познайомився з вами та Петром Андрійовичем Чижовим. Це знайомство мало для мене велике значення. З розповідей Чижова дядько дізнався про Вертловку і Співучу долину, а також про те, що близький приятель мого дідуся Родіон Родіонович Орлов ще живий. Це значно полегшувало мою подорож до незнаних країв. З обережності я навіть не сказав Чижову про справжню мету своєї поїздки в Сибір, хоч повідомив про це директора нашого інституту. Директор наш, людина розумна, я поважаю його не тільки тому, що він керівник інституту і член-кореспондент Академії наук, його ставлення до мене, як і до інших наукових працівників, справді-таки батьківське.

Директор зацікавився моєю справою і вирішив, що поїздка моя має бути службовим відрядженням для дослідження невивчених районів тайги перед організацією великої наукової експедиції. Справжня мета подорожі лишалася таємницею. Директор не поділяв моєї думки про те, що відвідини сибіряка і крадіжка — це випадковий збіг обставин. Тому він порадив бути обережним і до того ж повідомити про все органи безпеки.

Тоді я вважав, що це зайве, але, бачу, припустився великої помилки. Вже в Читі мене спіткала перша неприємність. Трохи раніше до Чити виїхала наша експедиція, що мала досліджувати Яблуневі гори. Мені доручили обміркувати з керівником експедиції деякі додаткові завдання. Я вирішив скористатися з нагоди і відвідати старого сибіряка Миколу Микитовича Парфенова — самозваного приятеля мого дідуся. Але по адресі, яку він дав, я не знайшов Парфенова. Навіть більше: ніхто з сусідів його не знав. Запит у довідковому бюро теж не дав бажаних наслідків і тільки підтвердив слова працівника житлового управління: ніякого М. М. Парфенова в Читі не було.

Ця обставина переконала мене в правильності думки мого дядька і директора нашого інституту, що в старого Парфенова рильце в пушку. Отож не дивуйтеся, що, приїхавши до Вертловки, я вперто обходив мовчанням справжню мету своєї подорожі. Але хто міг припустити, що зухвальство цих невідомих волоцюг дійде аж до замаху на моє життя. Напад розкрив карти злочинців, до зграї яких, без сумніву, належить і цей підозрілий дід Парфенов. Не розумію тільки, як вони могли так швидко довідатись про наш виїзд, випередити нас і приготувати цю небезпечну пастку. Звідки вони так досконало знають ці непрохідні місця і глухі нетрі тайги? Адже ми встановили, що шлях до Сурунганських гір мало кому відомий. І тому я вважаю, що напад — заздалегідь підготовлена справа. Можливо, нас навмисне новели через цю вузьку ущелину: тоді Єменка — зрадник. Ви припускаєте таку можливість?

Олегова розповідь так вразила мене, що я не міг одразу ж відповісти на запитання. Моя підозра, що Олег приховує справжню мету подорожі, виявилася, таким чином, небезпідставною, але його розповідь перевершила всі мої сподівання.

Геолог з нетерпінням чекав на відповідь і, коли я завагався, насупив брови.

— Заждіть, Олегу Андрійовичу, — мовив я, розуміючи нетерпіння хлопця, — не можна ж так відразу, не подумавши, відповісти на це серйозне питання. Я все-таки думаю, що ви помиляєтесь.

— Можливо, але тоді перед нами абсолютно загадкова ситуація.

— Цю таємницю, напевне, ми так швидко не розгадаємо, але не вірю, що нам не вдасться розгадати її трохи пізніше.

— «Пізніше» нічого вже не дасть. Уявіть, що ці негідники можуть дістатися до Сурунганських гір швидше, ніж ми.

— Сумніваюсь. Навряд, щоб після невдалого нападу вони відважились нас обганяти або ще раз робити засаду. Знаєте, про що я зараз подумав? Можливо, що минулої доби вони весь час їхали за нами по п'ятах.

— Не може бути, вони ж підстерігали нас біля кам'яної ущелини.

— Це правда, — погодився я. — І все ж я непевний, що ми вдвох зможемо розплутати цей клубок.

— Тоді доведеться ще комусь відкритися, за принципом «більше голів — більше розуму».

— Думаю, що найдоцільніше було б розповісти про все Чижову, і негайно.

Трохи подумавши, Олег погодився. Я вийшов до сусідньої палатки й попросив Петра Андрійовича зайти до нас. Він подумав, що Олегові стало гірше, і одразу ж рушив за мною. Побачивши геолога, мисливець запитав, як його здоров'я.

— Від вас залежатиме, чи я збережу його, — мовив Олег суворо.

Звичайно, Чижова здивувало те, що з його особою чомусь пов'язують фізичний стан Олега, але, дізнавшись про таємницю, він зрозумів усе. Розповідь геолога буквально приголомшила сибіряка. Похитавши головою, він пробурмотів щось невиразне, потім прокашлявся й повагом, якомога спокійніше, заговорив:

— Та це ж прямо роман з продовженням, і ми, напевне, герої передостаннього розділу. Тепер треба подбати, щоб ми стали авторами заключної частини.

— Це ми доручаємо вам, Петре Андрійовичу, — сказав я. — Адже краще за вас ніхто не знає літописів тайги. Тому тільки ви зможете знайти найкраще продовження та закінчення цієї історії.

— Що ж, тайгу я знаю, а от як ці волоцюги так швидко тут опинились і що вони замишляють — цього й сам чорт не знає. Але підозрівати, що Єменка — зрадник, вважати його за спільника отих нікчем — нерозумно. За Єменку я ручусь головою! Треба шукати когось іншого.

— Може, ви когось уже маєте на увазі? — схвильовано запитав Олег.

— Нікого і нічого я не маю на увазі. Але це не означає, що до ранку не дійду якогось висновку. Раджу й вам не сушити більше голови і спокійно спати. Вночі ніхто не нападає. Наші собаки — чудові сторожі, вони вмить розбудять, як тільки хтось підійде до табору…

— Цього ми не боїмося, — перебив геолог. — Ми не страхополохи. Але ще раз просимо вас: нікому — ні слова.

— Хай буде по-вашому, хоч я не певен, що це правильно. Без участі інших обійтися буде нелегко. А втім, усе можна буде пояснити тим, що ми не гарантовані від нового нападу банди! Отже, завтра я оголошую надзвичайний стан. А тепер на добраніч!

Коли Чижов пішов, Олег замислився. Здається, хлопець був не дуже вдоволений прийнятим рішенням, бо сухо сказав:

— На Петра Андрійовича найбільше враження, бачу, справила розповідь про минуле. А те, що буде зі мною далі, його мало турбує.

— Я б цього не сказав. Ви повинні розуміти, що він сибіряк, мисливець з тайги і, мабуть, не вперше переживає важкі хвилини та небезпечні пригоди, його спокій саме свідчить про витримку. Невже було б краще, якби він розхвилювався і втратив рівновагу? Досить і того, що у вас голова йде обертом, ви збуджені і, мабуть, не заснете. Будьте певні, — Чижов зробить усе можливе для нашої безпеки на шляху до Сурунганських гір. До речі, що означає помітка «Співучі г.»? Може, «Співучі гори»?

— Цілком правильно. Мабуть, це назва, яку дали горам евенки, хоч слово «Сурунган» може бути й тунгуського походження. Що саме воно означає, я так і не знаю.

— У Єменки не питали?

— Не питав. Зрадів, що й він, і Чижов легко здогадалися, про які гори йдеться, хоч жодна з карт назви «Сурунган» не дає. Та я запитаю в нього.

— Тепер це якраз вчасно. Можливо, назва «Співучі» або «Сурунган» щось вам пояснить. А зараз я пораджу те, що й Чижов: спати. Вам потрібен спокій і сон. На добраніч!

Не знаю, коли заснув Олег, бо я, зручно влаштувавшись у спальному мішку, відразу ж заснув і прокинувся тільки вранці, під знайоме «кукурікання» Чижова.

Петро Андрійович був дуже веселий і, здавалося, зовсім безтурботний. За сніданком він підвівся, поплескав у долоні і проголосив:

— Товариство, прошу уваги. Скликається чергова, але надзвичайно важлива нарада. Керуючись відомим прислів'ям, що ранок від вечора мудріший і що сон — хороший порадник, я вирішив об'явити надзвичайний стан. — При цих словах він обвів усіх нас поглядом і, не чекаючи, хто що скаже, говорив далі: — Несподіваний напад, якого ми зазнали, напевне, вчинила якась банда: можливо, що її лігво міститься десь у цих найглухіших місцях тайги. Не буду гадати, звідки вона тут узялася і що це за люди, але констатую незаперечний факт: бандити тут є. Хто може ручитися, що після невдалої спроби вони не повторять нападу? Мабуть, ніхто. Намірів цих волоцюг ми не знаємо, але добре знаємо, що означає ховатися в тайзі, уникаючи людських осель. Напевне, злочинцям не вистачає найнеобхідніших життєвих речей, скажімо, набоїв, та й звичайна сіль — річ, без якої вони обійтися не можуть. Мисливських хатин у цих краях майже немає, розбійникам поживитися нічим. Певно, бандити в такому становищі, що не погребують нічим, аби тільки врятувати життя. Інакше вони б не відважились напасти, бо ж цим викрили себе. Отож будемо стерегтися волоцюг, які опинилися у відчайдушному становищі. Вони небезпечніші від хижого звіра. А тому пропоную виставити головний і бокові дозори, дотримуватись дистанції, в'ючних коней вести слідом за переднім вершником, бо саме в'ючаки можуть приваблювати волоцюг. А найголовніше, ніхто з нас не повинен відставати або відлучатися від інших. Попереду їде Єменка, а замикатиму колону я. Оце й усе. Заперечення будуть?

Усі притихли від несподіванки. Та ось Єменка, ради престижу, напевне, а може, з поваги до Петра Андрійовича, першим висловив свою згоду. Старобор же тим часом шкрябав у голові п'ятірнею і щось мурмотів. Тамара допитливо поглядала то на промовця, то на Олега, який, підтримуючи мене, похмуро мовчав. Озвався тільки Шульгін, заявивши, що запропоновані заходи — зайві. Мовляв, банда, якщо вона взагалі існує, навряд чи відважиться на повторний напад, бо вже видала себе й позбулася ефекту раптовості. Він не новачок в тайзі і знає, що тут можливе, а що ні. Бандити розуміють, що не сьогодні-завтра ми повідомимо відповідні органи про їх появу, а тому вже подалися, мабуть, до інших країв, щоб уникнути можливої зустрічі не тільки з нами, але й з іншими людьми.

Хоч ці аргументи й здавалися серйозними, але Чижов уперто стояв на своєму. За прийнятим у нас звичаєм, він поставив свою пропозицію на голосування. Шульгін був єдиним, хто голосував проти, і йому довелося пристати до загальної думки. Посміхнувшись, лісничий сказав:

— Здається, Петро Андрійович бере на себе функції славетного Дон-Кіхота, не вистачає тільки…

Чижов голосно перебив його:

— Ти маєш на увазі цього воскресителя запорошеного лицарства? Але ж він їздив не сам, у нього був слуга, обачливий Санчо Панса, і ти б для цього підійшов.

Лісничий був здивований такою меткою відповіддю, проте опанував себе і відповів:

— Дозволю собі нагадати, що після Жовтневої революції слуг у нас нема, хоч для тебе я зробив би виняток, якби ти платив мені червінцями.

— В такому разі будеш рядовим. Поїдеш за Єменкою.

Лісничий з робленою серйозністю виструнчився і відрубав:

— Слухаюсь, товаришу командир!

Ми всі засміялися й один за одним повторили те саме. Потім швиденько нав'ючили коней і вирушили в путь.

Олег почував себе цілком добре, хоча й змушений був уникати струсів і різких поворотів голови. Через це ми посувалися помалу. Раз по раз Тамара гукала Єменці, щоб він їхав повільніше і вибирав рівніші місця.

Олег вдячно їй посміхався. Коли зупинялися, він соромлячись пестив Тамарину руку, і дівчина червоніла, немов та півонія.

Було тихо і душно. Собаки, висолопивши язики, йшли поряд з кіньми і хекали так голосно, що заглушали навіть кінський тупіт. Вдалині над тайгою височіли тьмяні вершини якоїсь безіменної гори, що час від часу зникала за високим частоколом дерев. Вузенька стежка знову завела нас під густе верховіття дерев, куди не проникав жоден сонячний промінь. Але зате тут роїлися мухи й комашня, які страшенно дошкуляли нам. Опівдні, під'їхавши до невеличкої річки, ми зробили короткий привал. Поки Тамара й Старобор готували обід, ми так накупалися в холодній воді, що аж зубами цокотіли. Наші коні теж позаходили у воду, вибирали, де глибші місця, і з видимим задоволенням занурилися по самісінькі голови. Пустотливий собака Вірний, плаваючи біля коней, намагався вилізти одному з них на спину. Якось йому це вдалося, але тільки на хвилинку. Коли кінь знову заглибився, собаці довелося плисти самому, і він невдоволено загавкав.

Далі ми їхали без будь-яких пригод, дотримуючись-встановленого порядку й визначеного кожному місця. Увечері Єменка з Чижовим так розмістили наш табір, що підійти до нього непомітно було неможливо. Ми отаборились у вузькій долині, де з одного боку протікала досить широка річка, а з другого — нависала стрімка скеля. За річкою розкинулися великі болота, тому і з цього боку нам ніщо не загрожувало. Крута скеля теж була неприступна, отже, лишався єдиний хід до табору — долиною, але його стерегли собаки.

Сонце вже сідало, на обрії помітно згасали червонясті барви, пурпурові хмарки в піднебессі втрачали свій мерехтливий блиск. Міняючи прекрасні шати, хмарки ставали все менш привабливими, поки, нарешті, не розтанули в однотонній сивині присмерку. Останні промені сонця лягли вузенькими пружками на скелю з одинокими деревами й кущами, звеселивши їх усіма барвами райдуги. Війнув тихий вітерець, прошумівши кронами дерев, потім спустилися сутінки й затягли опоною все навколо.

Та володарка пітьми подбала про незвичайне освітлення. Замерехтіло безліч світлячків. З них утворилося ніби єдине сяйво. Літаючи, світлячки виписували в темряві прямі й ламані вогняні лінії. Часом комахи збиралися великими роями й світили по кілька хвилин. Та ось шугонули крила кажанів, світлячки загасили свої ліхтарики і поховалися в траві. Але згодом вони знялися таким роєм, що освітили навколишній ліс мерехтливим зеленим сяйвом.

Десь поблизу протяжно завила сова, і знову все стихло. Добре повечерявши, ми сиділи біля багаття. Тайга ніби завмерла, зачарована тишею. Нам здавалося, що все навколо чигає на нас, готуючи якусь несподівану неприємність, і це гнітило. Чижов сидів на попоні і замислено м'яв у пальцях стебла трави. Єменка теж про щось задумався, а Шульгін шпортався прутиком у вогні. Олег з Тамарою розмістилися осторонь на ведмежій шкурі, стиха про щось розмовляючи. Старобор, простягнувшись біля вогнища, попихкував цигаркою й мугикав мелодію старовинної народної пісні про Байкал.

Я тихо підвівся і ступив у темряву. Мене тепер не бачив ніхто, а я спостерігав усіх своїх товаришів, освітлених червоними відблисками полум'я.

Про що вони думали?

Зовсім непомітно біля мене з'явився собака Вірний і тернувся мордою об чоботи, блиснувши очима в пітьмі. Я погладив його, і собака від радості мало не звалив мене з ніг. Життя мисливського собаки в тайзі дуже суворе, тому він вдячний за кожну ласку людини. Вірний був собака меткий, веселий і дуже сміливий. Зараз він тримався лагідно і, коли я перестав його гладити, зашкрябав лапами по моїй руці, немовби просив, щоб я продовжував. Але зненацька Вірний підвів голову, нашорошив вуха й погрозливо загарчав. Вмить відскочивши од мене, він почав принюхуватись. Я теж прислухався, але нічого підозрілого не почув. Ще хвилину собака зорив у пітьму, потім заспокоївся й знову сів біля мене.

Він був насторожі, реагуючи на кожний підозрілий шелест, якого не вловлює людське вухо. З такими сторожами можна було не боятись ніяких несподіванок.

І все ж несподіванка трапилася. Ми вже полягали спати в палатках, тільки Старобор ще затримався чогось біля коней.

Саме в цей час, не вибираючи дороги, тайгою проходив ведмідь. Несподівано для себе він набрів на майже загаслий вогонь. Почувши в останню мить запах диму й уздрівши щось нечувано дивовижне й незрозуміле, звір перескочив вогнище й ткнувся мордою в палатку, де спокійно спали Чижов з Єменкою. Отоді його й почули собаки, що терлися біля Старобора. Попрокидалися й люди. Собаки погналися за клишоногим, Чижов вискочив з палатки… Зненацька прокинувшись, ми з Олегом спершу взагалі не могли зрозуміти, що трапилось. Потроху метушня уляглася. І тільки тепер Старобор, який почасти був свідком цієї незвичайної пригоди, розповів нам, що скоїлось.

Уявивши собі весь хід подій, ми весело зареготали, хоч за інших обставин усе могло б скінчитися не так комічно.

Чижов розповідав, що він уже почав було дрімати, коли раптом щось застугоніло, і в палатку просунулась величезна голова ведмедя. Сибіряк дивувався, як це звір не пошматував палатки чи й зовсім не повалив її.

Незабаром усі знову полягали, сподіваючись, що до ранку все буде спокійно.

Та ніч у тайзі для людини — це книга за сімома замками. Бо ж під чорним крилом ночі вирує життя. І в ту ніч ми мали можливість пересвідчитися в цьому.

Щойно я задрімав, як у таборі зчинився страшенний гармидер, щось закувікало, заревіло. Я ще не опам'ятався, а до палатки, хрюкаючи і важко сопучи, вдерлася якась мара. Опорні тички затріщали, гупнуло кілька ударів… і палатка впала нам на голови. Олег кричав щось до мене, я до нього. Очманілі в цьому сум'ятті, ми ладні були повірити, що сам Алі-Баба напав на наш табір з усіма своїми сорока розбійниками. Ми вибиралися з-під палатки, шукали свої рушниці, а тим часом навколо лунали голоси товаришів, щось стугоніло, пронизливо верещало й сопіло, несамовито гарчали собаки. Якусь мить мені здавалося навіть, що поблизу пихкає паровоз. Що за чудасія?

Так ми відчули, що означає поява найстрашнішого хижака — амби, тобто тигра. Правда, сам грізний володар неприступних хащів до нас не завітав, але досить було тигрові з'явитися поблизу, щоб у його стаді одразу зчинився переполох. Сибірські мисливці не випадково кажуть, що тигр пасе диких свиней. Нічого не скажеш, пастух він грізний, бо ходить за стадом тільки для того, щоб поступово його виловлювати й пожирати.

Кожне стадо свиней має свого вожака — дуже обережного кабана, який часто відчуває небезпеку, що загрожує від кровожерного «пастуха», і негайно виводить своє стадо в інші місця. Тигр переслідує свиней і здебільшого має багату здобич.

Але цієї ночі полювання тигра було невдале. Дикі свині дізналися якось про небезпеку й кинулися тікати. Вони пішли мочарами, перебрели річку й бігли далі вузькою долиною. На їх дорозі опинилися наші палатки, про які свині зовсім не знали. Поспішаючи, тварини навіть не принюхувались і з розгону налетіли на нашу тимчасову оселю. Отож і не дивно, що чорні підсвинки, вага яких часом сягає до двохсот п'ятдесяти кілограмів, своїми солідними тушами розметали наші палатки, як пір'я.

Ну й сміху було, коли всі ми збагнули, що трапилось, і виплуталися, нарешті, з покривал, спальних мішків і палаток.

Та найбільше галасу чулося з-під палатки Чижова. Пронизливе кувікання свідчило про те, що там опинився підсвинок, якого досі не було в нашій експедиції. Незважаючи на раптовий переполох, Єменка не розгубився і схопив порося, яке гарцювало в нього на животі, шукаючи виходу з несподіваної пастки, і що було сили стис його. На допомогу Єменці поспішив Старобор. Він накинув на голову підсвинка ковдру й скрутив йому ноги. Бранець перестав репетувати і вже тільки голосно сопів.

Про те, що тигр десь близько, ми, звичайно, нічого певно не знали, але, почувши суворий наказ Чижова й Єменки «не галасувати», я зрозумів, що сибіряки надають серйозного значення цій навалі четвероногих розбійників. Ми перейшли на шепіт, хоч і не могли стримати сміху, бо щойно пережиті хвилини були справді комічними. Тамара ніяк не могла знайти своїх чобіт, у Шульгіна десь пропав піджак, а Олег був без штанів. Свині все порозкидали.

Старобор з Чижовим почали заспокоювати коней, які, па щастя, були прив'язані на лужку біля річки і не бачили диких свиней. Та все ж вони були наполохані й іржали, збившись докупи.

Раптом нічну тишу потряс такий рев, що в мене мороз пішов поза шкірою. Протяжний, грізний, сповнений люті, цей рев нагадував далекі перекати грому.

Це був голос найбільшого і найнебезпечнішого хижака тайги — тигра, його несподіваний рев вразив і всіх інших членів нашої експедиції. Тамара притулилася до Олега, який мовчки вдивлявся в темряву. Чижов, стиснувши кулаки, завмер, мов статуя, а Старобор з Єменкою приставили руки до вух, щоб краще було чути, де реве хижак. Шульгін хльоснув прутиком по штанях і процідив крізь зуби:

— От сатана, і звідки він тут узявся! Напевне, голос володаря тайги примусив замовкнути й найменші створіння, бо навіть нічні музиканти-комахи перестали сюрчати.

Тигр досадував і злився, бо дикі свині втекли і він лишився без вечері. Разом з тим це свідчило, що хижак знову вийшов на лови. Адже на багатьох тварин тайги рев тигра впливає майже так само, як несподіване сичання гадюки: обрана жертва ціпеніє і на якусь мить майже втрачає здатність рухатись. Але як тільки рев потоне десь у глибині пралісу — олені, лані, дикі свині та інші звірі опам'ятовуються, і починається загальна паніка. Кожна покладається на свої ноги й шукає порятунку в несамовитій втечі. Ось тоді звірина часто і стає жертвою розбійника, який знає силу свого голосу й поспішає тайгою навперейми нечутно, мов тінь, щоб у слушну мить кинутись на загнану серну, оленя чи іншу парокопитну тварину.

Єменку й Чижова поява тигра дуже стурбувала: адже раніше в цих краях тигрів майже ніколи не було, Сибіряки вважали, що це був «зайшлий» тигр, а вія зажди небезпечніший і агресивніший, ніж «осілий». Шукаючи місце для полювання, амба може пройти за ніч величезну відстань. Натрапивши на стадо тварин, він уже не відстає від нього і тримається десь поблизу. Отже, тигр, якого ми чули, або вже був «пастухом», або щойно їх вислідив, але зазнав невдачі. Хто знає, так це було чи ні, але відомо, що на свиней тигр полює більш охоче, ніж на інших тварин. Дуже можливо, що він любить їх жирне м'ясо. До того ж свині живуть стадами, і тигр протягом довгого часу може успішно полювати на них.

На думку Єменки, ми не мали права уникати зустрічі з тигром. Хоч закон тайги й не говорить про це нічого конкретного, але честь мисливця не дозволяє обминути амбу. Проте переслідувати хижака — це означало втратити чимало дорогоцінного часу, адже полювання на тигра — справа складна, а досвід тут мали тільки Єменка і Чижов.

Та все ж несподівана нагода пополювати на найбільшого і найлютішого хижака всього континенту виявилась настільки спокусливою, що відмовитись було важко. Тому я почав підбивати й Олега, щоб він не пропустив такої чудової можливості й відклав на два-три дні дальший похід до Сурунганських гір. Мене підтримав Шульгін — гріх, мовляв, дозволити звірові безкарно сваволити, треба як слід провчити його.

Єменка й Чижов, звичайно, попередили, що полювати на тигра дуже небезпечно. Тут потрібна абсолютна точність і впевненість у стрільбі, та й стріляти треба не з дробовика. Правда, Тамара та Олег, мали тільки дробовики, а в усіх інших були, крім дробовиків, ще й гвинтівки. Тому вирішили, що молодята візьмуть участь у полюванні тільки як запасні мисливці.

Отже, ми про все домовилися, і тепер не вистачало тільки одного: тигра.

Рано-вранці Єменка і Чижов вирушили оглянути місцевість і пошукати слідів тигра. Мені не хотілося сидіти без діла, і я запропонував Шульгіну піти разом услід за дикими свиньми. У Старобора я попросив дозволу взяти для цього з собою його собаку Вірного, Він погодився з умовою, що я весь час триматиму собаку на поводу. Лісничий Шульгін спершу був завагався, але потім погодився. Ми вирушили, напучувані побажаннями товаришів: «Ні пуху ні пера». Старобор порадив нам старанно значкувати свій шлях.

На кам'янистому грунті сліди свинячого стада знайти було нелегко. Та все ж ми їх помітили. Коли собака зрозумів, що ми шукаємо, він упевнено повів нас далі. Незабаром грунт став м'який, відбитки ратиць диких свиней були добре видні, і ми посувалися без особливих труднощів. Гірше стало, коли собака вивів нас із високого лісу й пішов густим чагарником, а потім майже непролазними зарослями. Тут наш запал дещо охолов, бо перспектива продиратися між колючими кущами, плетивом сушняку і бурелому була мало приємною. Потім сліди повели понад краєм пралісу аж до великої галявини й загубилися на скелястому березі невідомої річки. Собака скочив до води, принюхався, знову повернувся на берег, повів нас понад річкою, знову поліз у воду й спробував переплисти на протилежний берег.

Нам нічого іншого не лишалося, як знайти мілке місце і перебрести. Так ми й зробили. На другому березі нас чекала несподіванка. Тільки-но Вірний струсонув з себе воду й ступив кілька кроків, як шерсть на ньому наїжилась, і собака став наче вкопаний. Він принюхувався на всі боки, шкірив зуби й сердито гарчав.

На всяк випадок я зняв рушницю з плеча. Але навколо — нікогісінько. Проте Вірний не рухався з місця, скавчав і, принюхуючись до землі, тремтів.

— Що за чортівня з цим собакою! — сердився Шульгін. Та все ж він сам нагнувся, уважно оглянув грунт і раптом протяжно свиснув.

— Подивіться-но, подивіться, — схвильовано скрикнув лісничий і смикнув мене за рукав.

Ставши навколішки, я помітив на грунті майже круглий відбиток лапи з тоненькими борозенками пазурів. Ступня була сантиметрів шістнадцять завдовжки і сантиметрів чотирнадцять завширшки. Сумнівів не лишалося — тут пройшов тигр. Від думки, що звір може бути десь поблизу, у мене кров зашумувала в голові, а поза спиною аж мороз пішов. Я підвівся, відчуваючи, що ноги в мене мимоволі почали тремтіти. Тільки не від страху, а мисливського запалу. Шульгін теж виглядав не краще, якщо не гірше. Руки в нього тремтіли, борода затіпалась, ніби від приступу раптового сміху, хоч старому, звичайно, було не до сміху.

— Амба… Ви бачили? — запитав лісничий.

— Бачив поки що тільки сліди його лап, — відповів я.

— Отже, він і сам десь тут. Треба бути напоготові. Тигр не тільки нічний хижак. Він може блукати тайгою і вдень, особливо після того, як лишився вчора без вечері.

— Невже звір може напасти на нас?

— Може. Я не раз чув, як тигр непомітно ховався і пропускав мисливця вперед, а потім кидався на нього ззаду. Така перспектива мене зовсім не приваблює, тому будьмо готові. Добре, що з нами собака.

І справді, Вірний зробив нам неоціненну послугу, без нього, напевне, ми не помітили б слідів тигра.

На цьому березі ми знову знайшли сліди диких свиней. Трохи згодом нам пощастило встановити цікавий факт: свині тікали далі по воді. Було очевидно, що вів досвідчений кабан, який хотів збити тигра з сліду. І вожакові пощастило, про це свідчила поведінка лютого хижака. Собака повів нас за течією річки, потім вернувся назад, перебрів на другий берег і там зупинився. Місцевість тут була нерівна, і ми рушили далі з рушницями напоготові. Та це було зайве, бо собака знову пішов у воду й переплив на протилежний берег. Ми вже були зовсім мокрі, отже, пересвідчились на собі, що сибірський тигр не боїться води, як інші хижаки з родини котячих. Дорога, якою ми йшли, весь час петляла і зонам збила нас з пантелику. Ми орієнтувалися тільки по річні. Видно, амба завзято переслідував диких свиней, тому ми припинили пошуки й повернулися туди, де вперше переправилися через річку. Коли ми сюди підходили, наш Вірний загавкав. Та цей гавкіт не віщував небезпеки, бо собака почав радісно підстрибувати й махати хвостом. Це він почув своїх чотириногих друзів — двох інших собак з експедиції, які незабаром підбігли до нас.

Єменка й Чижова були дуже здивовані, що ми раніше від них знайшли сліди тигра. Хижак був обережний і не пішов слідом за свиньми, інакше б він наткнувся на наш табір. Петляючи по тайзі великими колами, тигр хотів заплутати сліди, хоч сам добре відчував, куди тікало «його» стадо.

Єменка порадив усім повернутися до табору, знятися і йти далі понад річкою, бо, мовляв, обережні свині не скоро зупиняться. Чижов погодився з цим, ну, а нам, новачкам, лишалося тільки притакувати.

Як потім виявилось, дорога понад річкою збігалася з основним напрямом нашої подорожі до Сурунганських гір, тому, переслідуючи тигра, ми не марнували час. Витривалість звіра дивувала нас. Ми знаходили його сліди то на лівому, то на правому березі річки. Хижак то завертав у тайгу, то знову повертався. Отже, він безліч разів перепливав річку, обнюхував береги, луки, галявини й скелі, щоб пересвідчитися, чи не вийшли дикі свині з води. Та їх сліди ніби вітром здуло. Сибірякам здавалося неймовірним, щоб стадо диких свиней могло подолати — де йдучи берегом, а де пливучи водою — таку величезну відстань. Але наші собаки невпинно йшли по слідах тигра, і нам, зрештою, було байдуже, куди поділися свині, аби тільки не губилися сліди амби. Лише опівдні справа трохи прояснилася. Річище стало ширшим, мохові болота від самих берегів простяглися до густої тайги, де, мабуть, переходили в трясовини. Тут ми побачили сліди диких свиней. Тварини вийшли з води: в м'якому грунті пролягло кілька стежин.

На думку Єменки й Чижова, в стаді було сорок-п'ятдесят свиней. Ось чому кровожерний «пастух» так завзято переслідував їх. Адже хижак на довгий час був би забезпечений ласим і поживним шматком, якщо, звичайно, дикі свині знову несподівано не підвели б його.

На превеликий жаль, від річки свині рушили десь на болота. Звірі пересуваються тут без особливих труднощів, а наше становище було досить кепське, адже місцями такі болота для людини взагалі непрохідні. Ми отаборилися біля річки, і Єменка з Чижовим пішли оглянути місцевість. Вони повернулися аж під вечір і повідомили, що тигр у кількох місцях переходив через мочари. Напевне, він знову кружляв навколо стада.

Ми намагались триматися якомога тихіше, вечерю приготували на кількох грудочках сухого спирту. Цілком зрозуміло, що всі розмови так чи інакше були зв'язані з тигром. Першим почав іронізувати Шульгін.

— Подумайте, як глибоко схвилював нас тигр. Протягом цілого дня ми навіть не згадали про суворо визначені «правила надзвичайного стану» і гасали по тайзі, мов навіжені. У кожного в голові був тільки тигр, і зовсім забулася небезпека, що, за словами Петра Андрійовича, загрожує нам від банди грабіжників. Як бачите, я казав правду: банда вже давно дременула.

— Один день нічого не значить, — відказав Чижов. А Єменка додав:

— Звір є звіром: полюючи на чотириногого звіра, ми були готові й до зустрічі двоногого.

Старобор погодився, заявивши, що йому теж було абсолютно однаково, куди розрядити рушницю — в тигра чи в бандита, головне, що він був готовий до блискавичного пострілу.

Кивнувши головою, лісничий спитав у Єменки:

— Чи давно евенки вважали постріл у тигра смертельним гріхом?

— Чверть століття тому для ойротів і частини евенків тигр був священною твариною. Полювати на нього заборонялось. Амбу дозволялося вбивати лише тоді, коли він кидався на мисливця, і то обов'язково кулею, влучивши в серце або в око. Після того, як звір остаточно сконає, ніхто з мисливців до нього не смів підступати, ніхто не смів порушити глибокої тиші, яка наставала в тайзі. На мертвого амбу було заборонено навіть дивитися. Ойроти робили вигляд, що вони взагалі не посягали на життя великого володаря тайги, що стріляв хтось зовсім інший. Нарешті один з мисливців-ойротів звертався до лісу, немовби дорікаючи комусь іншому, що той дозволив собі стріляти. За вигаданого і неіснуючого мисливця відповідав хтось із гурту, мовляв, що тигр збирався плигнути й когось із них погубити. Це підтверджував і третій мисливець, кажучи, що тигр справді загрожував його життю, і закликав великого володаря тайги визнати свою хибу.

Тільки після цього мисливці підходили до вбитого звіра і починали готувати похорон. Адже амбу треба було поховати одягнутим, а тому на місце поховання приносили святковий зимовий одяг. На задні лапи тигра надівали штани з хутра, на передні — рукавиці, на голову натягували велику хутряну шапку. Потім амбі приносили жертву: найстарший мисливець заколював біля могили тигра молодого собаку і закопував його поруч з володарем тайги. Над могилою на високих кілках ставили дерев'яний олтарик. З того часу це місце діставало назву «ху-мі» і ставало для ойротів святим. Щороку перед початком зимового полювання мисливці приходили до «ху-мі» й просили амбу, щоб він дав їм багаті лови протягом цілого року. Старшинство у ватазі назавжди лишалося за мисливцями, які застрелили тигра…

Єменка замовк. Він думав про те, якими відсталими і марновірними були люди різних народностей Сибіру до Жовтневої революції. Царська влада підтримувала серед них темноту і забобони, страх перед духами та чортами, щоб зручніше було їх визискувати і триматив покорі.

— У нас ще й досі по деяких селах тиняється один шаман, — пригадував Чижов. — Я його знаю. Це старий дід, що живе в невеличкому селі поблизу Вертловки. Своє «ремесло» він показує тільки з люб'язності та ще, мабуть, за звичкою. В час відкриття зимового полювання він часом наїжджає до віддалених поселень і виконує там біля колишніх напівзогнилих олтарів свої обряди. Проте ніяких прихильників у нього вже нема, тільки діти з цікавості стежать за цим старим шаманом і, коли він іде, просять віддати бубон та інші цяцьки, які шаман носить, щоб виконувати давно забуті церемонії. Охо-хо-х, за старих часів було людям клопоту в тайзі! На духах і чортах, на купцях і царських чиновниках — всюди доводилось тільки свого докладати. Саме в тайзі найбільш помітно, яких величезних успіхів досягли колись відсталі народи. Навіть малі діти вже не вірять у чортів і нечистих, у злих духів і всемогутнього володаря тайги — амбу.

— Щира правда! — підтвердив Єменка. — А тепер поговоримо про нашого амбу. Що робитимемо завтра?

Вирішили зранку поділитися на дві групи і оглянути болота. Одну групу поведе Чижов, а другу — Єменка. Оскільки всім хотілося взяти участь у полюванні, довелося жеребкуванням вирішувати, кому зоставатись у таборі біля коней. «Повезло» Шульгіну, який проклинав своє безталання. Та все ж лісничому довелося примиритися з неминучістю. Але він попередив, що коли полювання буде безуспішне і потім знову провадитимуть жеребкування, то він у ньому не братиме участі.

Розбитись на групи було нелегко. Тамара не хотіла їхати без Олега. Гвинтівки ні в кого з них не було. Олег позичив її в Шульгіна. Нарешті, ми домовилися, що Єменка піде зі мною, а до Чижова пристане Старобор, і в їхній групі буде четверо.

Щойно зайнявся світанок, ми вже були на ногах. Біля болота розійшлися. Кожній групі визначили напрям руху і побажали одне одному успішного полювання. Єменка взяв із собою свого собаку. Два інших лишились у таборі біля Шульгіна.

Брести по болотах було дуже важко. Обдираючи руки і обличчя, ми пробиралися крізь густі колючі зарості. Одяг рвався, над нами висіли хмари комашні, від утоми нило усе тіло. Опівдні по слідах ми встановили, що дикі свині знову почули свого грізного ворога й круто повернули з цих небезпечних місць кудись до річки.

Зробивши чималий круг, ми сіли трохи відпочити й перекусити, а потім теж повернули до річки. Було душно. Раптом наш собака сердито загарчав і наїжачившись завмер. Єменка миттю впав на землю й махнув рукою, щоб я зробив те ж саме. Я ліг у високу траву і, обережно підвівши голову, приставив до очей бінокль. У сонячному сяйві щось майнуло перед лінзами, схоже скоріше на величезного плазуна, ніж на тигра. В низькій рослинності тигр змушений був плазувати просто по землі. Причому це виходило в нього так досконало, що здавалося, ніби звір зовсім не рухає лапами. І в цьому було щось справді страшне. Я підвів гвинтівку. Але тигр, мов той дух, раптом зник у густих заростях. Від мисливської гарячки в мене затремтіли руки. Я тихо підповз до Єменки. Він наказав бути спокійним і пильнувати. Та це вже було зайве, бо тигра ми більш не бачили. Тільки набридливі комарі дзижчали над нами та рябенькі пташки горішанки, певно, сміялися, що ми тут марно лежимо.

Тим часом дикі свині опинилися хтозна-де. Отже, тигр сьогодні лишився без смачного обіду. Поки ми лежали, собака заспокоївся. Все свідчило про те, що хижака поблизу вже немає.

Ми вирішили знайти його сліди. Я лежав, не зводячи очей з місця, де помітив тигра, і направив туди Єменку. Мисливець швидко помітив сліди. Вони петляли понад очеретами до густого чагарника, поки не зникли біля продовгуватого болота.

Дорога ставала все важчою, і ми, нарешті, зрозуміли марність своїх намагань. Було доцільніше знову пошукати слідів диких свиней, за якими наглядав їх грізний «пастух».

Коли ми повернулися до табору, Шульгін сидів біля палатки і щось писав і креслив. Він запитав нас, як полювалося. Коли ми розповіли про нашу вилазку, лісничий сміючись відказав, що наступного разу, коли піде він сам, результати будуть зовсім інші.

Група Чижова повернулася тільки надвечір і повідомила цікаві новини. Їм довелося довго шукати слідів і свиней, і тигра. Та згодом вони помітили, що сполохані тигром свині раптом вийшли з болота. Незабаром мисливці виявили і відбитки лап самого амби, але почати негайне переслідування не змогли, бо дикі свині знову пішли понад річкою і час від часу заходили в воду, з'являючись то на одному березі, то на другому. Це ускладнювало розшуки тигра.

Так ми прийшли до думки, що найкраще нам було б вирушити по воді вниз за течією. Але як? Про човен тут нічого було й думати, а тому ми вирішили спорудити плоти. Сухого лісу навколо — досить. За хвилину ми всі вже були за роботою і рубали й пиляли дерева. До вечора ми зробили і випробували обидва плоти.

Всі погодились продовжувати похід вночі, що обіцяло нам більший успіх, ніж удень.

У таборі на цей раз лишилася Тамара. Всі інші розмістилися по троє на кожному плоту. Коли стрілки годинника перевалили за дванадцяту ночі, я з Олегом теж зайняв своє місце на плоту, яким керував Єменка. Ми відчалили першими. Відштовхувалися двома жердинами, а правили нашвидку зробленим довжелезним веслом.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Ще звечора вітер нагнав з півночі хмари, а потім стих, залишивши їх висіти над нами. Чорна запона неба місцями була розірвана, але поодинокі зірки своїм мерехтливим світлом не могли розвіяти мороку. Я нічого не бачив далі ніж на відстань простягнутої руки. Тому здивувався, коли Єменка, стоячи за нами, раптом тихо скомандував:

— Обережно, нагніться!

Одразу ж після цього у мене злетів з голови картуз, бо я не встиг пригнутись перед величезним стовбуром дерева, поваленого вітром. Крона цього велетня зав'язла в гіллі іншого дерева — на протилежному березі, а стовбур повис низько над водою. Який зір треба мати, щоб своєчасно помітити цю перешкоду!

Попереду могла бути ще одна така несподівана «запруда», і тому я ліг просто на пліт, що, звичайно, було не дуже зручно: між нашвидку зв'язаними стовбурами зяяли великі щілини, крізь які час від часу проступала вода, заливаючи весь пліт, особливо на бистринах.

Це була надзвичайна подорож. Нас огортала таємнича пітьма, з якої виступали фантастичні обриси дерев, кущів і скель. Здавалося, що вода кожної хвилини може поглинути нас. Ми всі мовчали, вдивляючись у пітьму, ніби чекаючи на щось незвичайне. Плоти йшли тихо за течією. Єменка беззвучно і майстерно керував нашим «судном». На берегах ледь виднілися тьмяні силуети дерев і кущів, що зникали міняючись, мов страховинні куліси на чорному фоні сонної тайги.

Незабаром ми опинились у вузькому проході між очеретом. Раптом з берега почувся якийсь дивний шурхіт, ніби хтось розгортав кущі… Єменка зупинив пліт — усе стихло. Але як тільки ми рушили далі — на березі знову зашурхотіло. Собака почав непокоїтися. Сумнівів не було — нас переслідував якийсь таємничий звір. Побачити його в пітьмі нам не пощастило.

Єменка пошепки наказав приготуватись до стрільби. Олег уже хотів було ввімкнути великий електричний ліхтар, але завіса хмар, нарешті, розсунулася, і місяць освітив усе навколо.

Аж ось праворуч від нас нахилився очерет — там поворухнувся наш зухвалий переслідувач.

— Амба!.. — стрепенувся Єменка.

Я миттю прицілився. Тільки-но в повітрі прогримів мій постріл, як за ним вдарили ще два з рушниці Єменки. Олег, який ще не зовсім одужав, не встиг вистрілити.

З берега озвався такий рев, що в нас похололо в жилах. Від несподіванки чи то з переляку Олег навіть рушницю впустив. Бо ж рев таки справді був жахливий. Він пролунав над рікою, ніби могутня хрипла сирена.

— Ми не промахнулися, — тремтячим голосом вигукнув Єменка.

І справді, кулі з наших гвинтівок засіли в тілі тигра, але звір утік, лишивши тільки сліди свіжої крові. Звичайно, це було встановлено трохи згодом, коли настала тиша і ми пристали до берега. Собака стримано заскавулів і обережно подався вперед. Ми з рушницями напоготові рушили за ним і незабаром набрели на прим'ятий очерет і сліди крові могутнього звіра.

Переслідувати його далі було небезпечно, бо для нас це могло б скінчитися тільки трагічно: підстрелений тигр часто в засаді піджидає свого ворога, щоб напасти зненацька. Темрява трохи порідшала, та все ж далі ніж за кілька кроків ми нічого не бачили. А це було вигідним для грізного хижака, який добре бачить навіть уночі.

Тільки неук міг відважитися піти по «гарячому» сліду амби.Ми повернулися на берег до свого плоту, щоб зачекати, поки прибуде Чижов із своєю групою. Вони, мабуть, уже поспішали до нас, бо, почувши постріли, мали зрозуміти, що ми натрапили на хижака.

І справді, за кілька хвилин товариші були вже біля нас, розпитуючи, де ж чортів тигр.

Єменка розповів, що тут сталося. Коли розвиднілося, ми ретельно оглянули місце, на якому підстрелили тигра. Звідси й почалася найтяжча і найнебезпечніша частина нашого полювання: переслідування пораненого хижака.

Біда мисливцеві, якщо він неуважний, якщо нерви в нього не залізні, зір поганий і рука нетверда, бо поранений тигр небезпечніший, ніж троє здорових.

Ми обережно ішли вперед, готові в першу-ліпшу мить стріляти, а попереду вели своїх собак Єменка і Чижов. Який тільки шлях вибирав амба! Спершу він пройшов болотом, понад трясовинами. Потім завернув до гущавини, де вперше заліг. Напевне, рана була важка, бо все лігво було закривавлене. Звідси звір пішов поміж скелями до лісу, де зробив кілька великих кругів ущелинами, і, нарешті, звернув широкою терасою на плато. Біля невеличкої річки собаки загубили його слід. Хитрий звір вчинив те саме, що перед цим робили дикі свині. Він пішов руслом річки. Ми не знали, куди пішов амба — уверх чи вниз по річці, тому поділилися на дві групи.

Я пішов проти течії. Зі мною були Єменка й Шульгін. Чижов з Олегом і Старобором пішли в протилежний бік. З нами був тільки один собака, і це утрудняло переслідування, бо, йдучи одним берегом, ми могли проґавити сліди на другому. Ось чому ми посувалися дуже повільно. Єменка лишив собаку на мене, а сам із Шульгіним пішов протилежним берегом. Години через дві повільної ходи собака знайшов, нарешті, місце, де тигр вийшов з річки. Ми ще раз пересвідчилися, що сибірський тигр не боїться води, тоді як усі інші хижаки з родини котячих уникають її.

Єменка пошепки порадив нам триматися якомога тихіше і не забувати про обережність, бо підступний хижак міг звернути з дороги, пройти стороною назад і залягти. Він міг обдурити собаку і кинутись на нас абсолютно несподівано.

Серце моє стукотіло так, що я мимоволі притулив руку до грудей. Єменка посміхнувся й мовчки подав мені баклажку з якоюсь рідиною.

— Ковтніть, Рудольфовичу, — прошепотів, — це допоможе.

На вираз німого запитання й недовіри на моєму обличчі Єменка відповів:

— Це ж чудодійні ліки — жень-шень.

— Жень-шень? — здивувався я. — Звідки він у вас?

— Спадщина від діда й батька. Дома в мене є ще три корені. Пийте, це ліки від перевтоми.

Вперше в житті я покуштував цього славетного й коштовного напою. Корінь був добре виварений, а щоб відвар не псувався, до нього додали спирту чи горілки. На смак напій був чудовий. Спершу трохи терпкуватий, він ставав у роті м'яким і запахом нагадував селеру і суниці.

Шульгін тільки посміхнувся й жестом відмовився сьорбнути напою з живодайного кореня. Після мене ковтнув сам Єменка. Незабаром втоми як не бувало. Голова стала навдивовижу ясною, я відчув бадьорість, мисливська пропасниця уляглася. Ніби її зняв хтось помахом чарівної палички. Ефект був справді разючий.

Підкріпившись, ми обережно й тихо посувалися далі. Попереду виринув скелястий пагорб, зарослий кущами й рідким лісом. Тут у глушині й зліг поранений тигр.

Про це свідчила поведінка не тільки нашого собаки, а й рябеньких пташок горішанок, цих допитливих і пустотливих вістунів усіх змін у тайзі. Собака наїжившись затремтів, як осиковий лист, і почав оглядатись на всі боки. А пташки пронизливо кричали й перелітали з місця на місце. Вони добре знають найстрашнішого ворога всього живого в тайзі.

На знак Єменки ми залягли і, трохи виждавши, повільно поповзли слідом за собакою.

Незважаючи на всю нашу обережність, тигр помітив нас і несподівано виринув з того місця, де його ніхто навіть не сподівався. Він лежав між великим камінням праворуч, ховаючись за поваленим деревом, колір якого майже зливався з забарвленням шерсті хижака.

Оглушливо заревівши, тигр могутнім стрибком злетів у повітря. Не встиг я ворухнути пальцем, щоб натиснути курок, як гримнули два постріли моїх товаришів. Тигр вигнувся в повітрі, ніби стальна пружина. Мені не видно було, куди саме він упав. Але відчайдушний зойк людини сповістив, що хижак знайшов-таки серед нас свою жертву. Стрепенувшись, я кинувся рятувати життя товариша й побачив страшну картину: на невеличкій галявині між кущами звивався тигр, а біля нього лежав лісничий Шульгін.

Звір знову звівся на лапи, дико заревів і напружився, готуючись до нового стрибка.

В мене блискавично майнуло в голові: на кого він наміряється? В кого ще він хоче запустити свої страшні пазури і зуби?

Можливо, що відвар з кореня жень-шень надав мені витримки й рішучості. Я зовсім спокійно прицілився в голову хижака і натиснув курок раз, другий. Втретє вистрелити я вже не встиг, бо слідом за цим гримнули два постріли з рушниці Єменки, і тигр не довершив свого смертоносного стрибка. Звір крутнувся в повітрі й важко гепнувся на землю.

Велетенський хижак дико хрипів, звивався, спинався на ноги, витягував свої грізні пазури, дряпаючи землю. З жахом я спостерігав, скільки сили було в тілі цього звіра. Я вже хотів було підбігти до лежачого Шульгіна, але тигр зненацька перевернувся і знову зіп'явся на лапи. Та це вже був останній порух, бо в наступну мить куля з Єменкової гвинтівки пробила звірові череп. Я теж всадив йому кулю в лоб. Ці два постріли погасили останні ознаки життя в тілі переможеного амби. Він звалився на бік. Безсиле хрипіння, судорожні конвульсії, і кінець.

Нарешті!

Але що з лісничим? Єменка опинився біля нього раніше від мене, і по виразу його обличчя я зрозумів, що справа кепська. Перевернувши пораненого на спину, я побачив страшні рани на грудях і в боку. Тигр запустив у його тіло свої смертоносні пазури. Нещасний Шульгін! Рани в нього настільки тяжкі, що він, мабуть, не виживе. Мерщій ми зняли з лісничого пошматований піджак і сорочку, перев'язали його бинтами, які завжди носили у своїх мисливських сумках. Потім Єменка притулив йому до губів баклажку з живодайним напоєм, і поранений випив її повільними ковтками майже всю.

Дивлячись нам у вічі, він ледве чутно прошептав:

— Не лишайте мене тут помирати.

А через мить він заплющив очі і скривився від болю, бо страшні рани, мабуть, дуже мучили його. Що діяти?

Ми вирішили зробити ноші й віднести лісничого на пліт, щоб негайно відправити його до табору, де можна було б організувати за ним кращий догляд. Ми вже збиралися нести пораненого, коли здаля долинув тривожний гавкіт двох собак із групи Чижова, а за хвилину прибули й самі люди. Вони почули нашу стрілянину і негайно поспішили до нас.

Приголомшені побаченим, товариші з докором подивилися на Єменку.

— Хто вбив тигра? — запитав Чижов.

— Стріляли всі троє, — відповів Єменка. Кивнувши на лісничого, він додав: — І він теж стріляв, навіть перший.

Але для докладної розповіді нам бракувало часу, треба було спочатку доставити пораненого в табір, а до нього було далеченько. Біля тигра ми залишили Старобора. Всі інші вирушили в дорогу.

Я побоювався, що поранений не витримає такої важкої подорожі, та він виявився міцнішим, ніж я сподівався. По дорозі Єменка ще двічі дав йому відвар жень-шеня, і це підтримувало Шульгіна. Проте лісничого мучили болі, він весь час стогнав. Нарешті, ми дійшли до табору, і назустріч нам вибігла радісна Тамара. Побачивши, що трапилося з лісничим, дівчина мерщій кинулась до палатки, де в нас була аптечка. Тамара колись закінчила курси медсестер. Вона зробила все, що могла, аби затамувати кров. Під час цієї процедури лісничий втратив свідомість. Він опритомнів тільки надвечір. Ми по черзі сиділи біля його постелі. Саме в той час, коли чергував я з Тамарою, Шульгін опритомнів і попросив покликати Олега та Чижова. Коли Тамара вийшла, я запитав хворого, чи не потрібно йому чогось. Шульгіна мучила спрага, і я дав йому холодного чаю з відваром жень-шеня. Губи в пораненого зовсім пересохли, він ковтав через силу.

Коли прийшли Олег з Чижовим, лісничий спробував трохи підвестися. Ми допомогли хворому, за що він подякував поглядом і насупився так, що брови майже закрили його очі.

Важко відсапуючи, Шульгін хвилину мовчав. Потім перевів погляд на Олега. Рукою запросив його сісти ближче. Олег трохи здивувався, але послухався. Коли геолог сів біля постелі, Шульгін узяв його за руку й тремтячим голосом сказав:

— Напевне, мені вже не жити. Ні, не махайте рукою — я відчуваю, що мене покидають сили і вже переслідують страшні видіння. Якби навіть сталося чудо і я лишився б у живих, то почував би себе мерзотником і навіть проклятим відступником…

— Він марить з гарячки, — мовила стиха. Тамара, та Шульгін заперечливо похитав головою і вів далі:

— У мене гарячка, але я знаю, що кажу. Буду відступником. Перед вами, Олегу Андрійовичу, у мене страшний гріх, обтяжений зрадою, підступами й замахом на вбивство… Так, так… замахом на вбивство.

Слова лісничого так вразили Олега, що він притулив руку хворому до лоба і мовив:

— Не говоріть дурниць, Федоре Лаврентійовичу: у вас гарячка, і ви плетете казна-що.

— Я вам перешкоджав, усіх вас обманював… Це ж я організував напад, чуєте, я сам.

Від несподіванки ми заніміли. Раптова поява ведмедя біля палатки вразила б менше, ніж ця дивна сповідь.

— Усе це марення й вигадки хворого. Від гарячки йому наморочиться в голові, — вигукнув Чижов.

— О-хо-хо, якби ж воно так! Але я добре усвідомлюю, що кажу. Я справді вчинив такий великий злочин, якого ви, мабуть, не зможете простити.

— Федоре Лаврентійовичу, запевняю вас, ми все простимо, — вмовляв його Олег.

Тамару дуже зворушили ці слова. Але за мить дівчина спохмурніла і шепнула мені:

— Олег поспішив, хто знає, що в Шульгіна на совісті.

А на совісті у нього було чималенько.

Шульгін почав свою розповідь з того, що він — син колишнього промисловця, власністю якого були майже всі тартаки й буксирні пароплави на Лені. Вчився в Москві. Під час громадянської війни був офіцером у Колчака. А коли Червона Армія розгромила білогвардійців та інтервентів, хотів утекти за кордон, та це йому не вдалося, і Шульгін виїхав до Москви. Тут зустрів давнього знайомого, скупника хутра Пуговкіна, у якого теж горіла сибірська земля під ногами. Колишній гендляр жив під чужим ім'ям у свого родича-адвоката. Цей хитрун зрозумів ситуацію, нашвидку «перефарбувався» і став головою великого торговельного кооперативу, що організувався в період непу. Шульгін трохи пожив у нього, а потім повернувся в Сибір, його батько давно втік за кордон, лишивши синові чималі кошти. Під маскою ентузіаста будівництва нового життя Шульгіну вдалося обманути місцеві організації, тим більше, що про людське око він зрікся свого батька. Так Шульгін дістав вигідну посаду в лісничому управлінні. Проте він лишався запеклим ворогом радянського ладу, налагоджував зв'язки з різними «колишніми людьми» і використовував своє службове становище для різних махінацій. Коли Шульгіна почали підозрювати, він використав свої зв'язки з людьми, яким раніше сам «допомагав» і таким чином уник суду. Проте йому довелося розпрощатися з вигідною посадою. І він почав каятися, зрозумівши, що треба бути обережнішим. Погодився на посаду лісничого. Якось Шульгін знову зустрівся з колишнім торговцем хутром Пуговкіним, що повернувся в Сибір. У період непу Пуговкіну, завдяки знайомству, пощастило дістати посаду товарознавця в кооперативі хутряних виробів. Він поселився в Іркутську. Мав намір працювати до пенсії і, таким чином, легалізувати своє становище. Коштів у нього було досить ще з минулих часів, бо він зумів їх приховати, і тепер думав пожити на «широку ногу». Проте дома Пуговкін не хотів привертати до себе уваги і тому на гульбища їздив у Владивосток і Москву, де його менше знали. Таке розгульне життя помалу, але невпинно пожирало його кошти. Любитель легких і дармових заробітків, він з жахом думав про те, що колись доведеться заощаджувати. Почав будувати різні плани, поки, нарешті, не згадав про старого геолога Івана Хомича Феклістова, який колись помер у його присутності. В своїх паперах Пуговкін якось натрапив на згадку про лист геолога до свого сина. Непман аж потирав руки від задоволення. Блискуча ідея! Він вирішив будь-що скористатися з давно забутої справи, бо буй певен, що невтомний дослідник тайги в цьому листі повідомляв про багаті поклади золота і заповідав їх своєму синові. Пуговкін майже напевне знав, що ці поклади й досі лежать у глибокій тайзі: адже він підтримував зв'язок з Шульгіним, який жив недалеко від поселення колишнього вигнанця Івана Хомича Феклістова і, безперечно, міг знати про знайдені поклади.

Та Пуговкін був уже надто старий, щоб самому здійснити цей старанно продуманий план, тому він підшукав собі надійного помічника. Це й був Шульгін, з яким старий виїхав до Ленінграда. Там Пуговкін дізнався, що син Хомича загинув під час світової війни, а внук його Олег живе в домі свого батька. Пуговкін відразу зметикував, що це може тільки полегшити виконання його намірів. Він знайшов Олега і відрекомендувався хлопцеві під чужим ім'ям, пославшись на лист, писаний у свій час Олеговим дідом до фельдшера Миколи Микитовича Боброва. Бобров забув колись цього листа у Пуговкіна.

Пуговкіну не пощастило виманити книгу, в якій були записані дані про місце покладів, і шахрай намовив Шульгіна викрасти її. Для цього Пуговкін позичив у знайомого мотоцикл, повіз Шульгіна в Лісне, показав йому будинок і описав розміщення кімнат.

Шульгін не відважився піти на грабунок один. Пуговкін знайшов вихід. Десь у Ленінграді він розкопав знайомого шинкаря, якого знав ще до революції, а той уже порадив йому «підхожу» людину. Саме з нею Шульгін і пограбував уночі Олегову дачу.

Щоб замаскувати справжню мету крадіжки, він, крім томика поезій Пушкіна, забрав ще й деякі дорогоцінності, віддавши потім їх найнятому помічникові як винагороду. Коли Шульгін передав книгу Пуговкіну, той з нетерпінням почав її гортати, поки знайшов те, що йому було потрібно: запис і карту. Він задоволено потирав руки від радості, мовляв, знайшов ключ од скарбу, але, придивившись уважніше, побачив, що найважливіші дані залиті тушшю. Його піднесений настрій раптом пропав, і Пуговкін сердито відсунув книгу.

Та Шульгін переконав його, що не все ще втрачено. Тільки й того, що скарб тепер доведеться шукати трохи довше, але ж основний напрямок вони знають.

Проте коли Пуговкін відвідав Олега вдруге, ситуація змінилася. Олег сказав йому про свій намір виїхати до Вертловки, і колишній купець Пуговкін зрозумів, що внук поїде шукати скарб свого діда. Ось тут у голові старого шкуродера та хапуги Пуговкіна й виникла думка позбутися небажаного спадкоємця.

Шульгін нібито й думати не хотів про таке, Пуговкін умовляв його, а коли й це не помогло, почав погрожувати:

— Ми злигані однією вірьовочкою і повинні тягнути тільки разом. А хто потягне не туди — у того ця вірьовочка зашморгнеться на шиї!

Ця погроза вплинула на Шульгіна. З того дня лісничий і став послушним знаряддям у руках Пуговкіна, який, повернувшись у Сибір, почав готуватися до здійснення свого задуму. До участі в цій справі лісничий залучив ще двох запеклих ворогів радянського ладу, про яких він з усмішкою говорив, що за гроші й золото вони продалися б самому сатані.

Одному з них, Чуваєву, вдалося влаштуватися скупником у споживчій кооперації, а другий — колишній власник кількох млинів Арбузов — працював обліковцем на пункті по заготовці хутра.

Та обставина, що нові «компаньйони» працювали в окрузі, в яку входила й Вертловка, була дуже до речі.

Обидва часто їздили в службових справах і знали навколишню місцевість. Сам Пуговкін знав також старого мисливця Орлова і був певний, що Олег обов'язково заїде до нього. Тому він послав Шульгіна на розвідку. Через Родіона Родіоновича, який нічого не підозрював, посильний довідався, що Олег зупиниться в Чижова. Тепер лишалося найлегше: дочекатись, коли приїде геолог.

Пуговкін добре знав, що Олег сам не зможе вирушити в глибину тайги і, напевне, шукатиме провідника. Тому він наказав Шульгіну, щоб той будь-що попав у склад експедиції і ввійшов до Олега в довір'я. Два інших змовники, Чуваєв і Арбузов, повинні були непомітно йти назирці за експедицією.

Було видно, що старий негідник Пуговкін дуже добре все зважив і продумав.

Шульгін добився свого. Він зумів приєднатись до нашої експедиції немовби для того, щоб зробити опис і класифікацію ще не досліджених ділянок лісу. Чижов і Старобор вважали його за знавця тайги, отже бажаного і цінного учасника походу. їм і на думку не спадало підозрівати в чомусь усім відомого і енергійного лісничого.

Перебуваючи в нашому товаристві, Шульгін швидко зрозумів, що Олег приховав від усіх справжню мету експедиції. А це великою мірою полегшувало йому виконання злочинного задуму. За даних обставин справжня причина смерті Олега — єдиного, хто знав про поклади, лишилась би назавжди похованою, могла б здаватися справою випадкового нападу зграї бандитів.

Пуговкін був переконаний, що Олег матиме при собі точні дані про місцезнаходження покладів, і намовив Шульгіна обов'язково роздобути ці записи, щоб вони ні в якому разі не потрапили в руки комусь іншому. Лісничий зрозумів, що основне його завдання — захопити ці записи. Якщо Олега вдасться усунути, їх справа, напевне, вигорить: без Олега експедиція, звичайно, далі не піде, і таємниця Сурунганських гір опиниться в руках самих змовників.

Обидва спільники Шульгіна до часу переховувалися в околицях Вертловки, а потім пішли слідом за нашою експедицією. Позначки на шляху, які лишав за нами лісничий, дуже полегшували їм переслідування. Шульгін повинен був підтримувати з ними зв'язок, — щоб інформувати, як ідуть справи. Саме тому він часом відставав, хоч намагався зустрічатися з своїми спільниками якомога рідше. Проте вони були настільки необережні, що — вже на початку подорожі розвели велике вогнище, яке, на їх щастя, помітила тільки Тамара. Тому наступного дня Шульгін зустрівся з ними й вичитав за необережність. Нам він пояснив своє запізнення тим, що, мовляв, заблудився в лісових нетрях, коли в'ючак порвав попругу. Кмітлива Тамара, яка інстинктивно недовіряла лісничому, все ж помітила фіктивно «поправлену» попругу і сказала нам, але ні Олег, ні я не надали цьому ніякого значення. Потім, коли ми зав'язли в баговинні, Шульгін знову розшукав своїх спільників, щоб показати їм дорогу. Наступна і найважливіша зустріч змовників відбулася в той час, коли ми шукали уламки метеорита. Саме тоді Єменка розкрив нам дальший маршрут на той випадок, коли б ми розминулися, і намітив пункт збору, біля кам'яної ущелини, яку теж докладно описав. Ось тут Шульгін і зметикував, що цей вузький прохід ніби спеціально створений для нападу. Він сам виявив бажання побути з в'ючними кіньми, і як тільки ми роз'їхалися, поспішив до своїх спільників. Разом з ними він докладно розробив підступний план нападу. Оскільки бандити знали Олега тільки з розповіді, лісничий вирішив їхати попереду, щоб показати, в кого саме цілитися.

Змовники не сумнівалися в успіху. Та на всяк випадок все ж домовились і про дії в разі невдачі. Чуваєв та Арбузов тоді повинні були знову чекати слушного часу, стати ще обережнішими й нічого не починати без відома Шульгіна.

Шульгін дедалі частіше переривав свою розповідь, щоб перепочити. Напевне, йому було важко говорити. Закінчуючи своє зізнання, він сказав з видимим зусиллям:

— Олегу Андрійовичу, коли я починав свою розповідь, ви сказали, що прощаєте мені все наперед… Тепер вам усе відомо, і я знаю, що це непростимо і… взагалі неможливо…

Олег повільно підвівся й пішов до виходу з палатки. Відкинувши полог, він став, задивившись на світлі берези. Позад них тяглися непроглядні хащі. Берези видавалися білою огорожею на краю зеленого лісового моря, що ховало безліч несподіванок і небезпек…

Шульгін заплющив очі, і в тиші палатки чути було тільки його стогін та неспокійне дихання. Олег тихо підійшов, сів біля нього і сказав тремтячим від хвилювання голосом:

— Багато зла ви наробили, але те, що я сказав правда… я прощаю вас!

Лісничий розплющив очі й підвів голову. В нього тремтіли куточки губів, стримуючи ридання, він хотів щось сказати. Але раптовий напад кашлю болісно скривив обличчя пораненого. Силячись проковтнути слину, він витер долонею рожеву піну, що пробивалася крізь уста.

Тамара нахилилася над ним і промовила:

— Заспокойтесь. Не треба хвилюватись, це вам шкодить. Будьте мужні…

Два дні Шульгін марив у гарячці, а на третій йому полегшало, він опритомнів і випив багато холодного, освіжаючого чаю. Навіть поїв наваристого бульйону, який приготували спеціально для нього з кількох рябчиків, упольованих Старобором. Лісничий запевняв, що болі його зменшились. Тільки очі у нього були якісь дивно прозорі, і він час від часу засинав. А вночі стан Шульгіна погіршав настільки, що нам знову довелося невідступно чергувати біля його постелі.

В останні хвилини життя Шульгін звелів покликати Чижова, щоб при ньому написати коротенький заповіт. У ньому він розповів усе і назвав своїх спільників.

Потім поранений заснув глибоким сном і більш не прокинувся. Смерть лісничого Федора Лаврентійовича Шульгіна поставила перед нами важку проблему, йти далі чи повернутися з покійником до Вертловки і про все повідомити відповідні органи?

Обмінявшись думками, всі прийшли до висновку, що було б недоцільно відкладати експедицію в Сурунганські гори, до яких лишалося два-три дні їзди.

Проте нас турбували спільники Шульгіна, які нічого не знали про його смерть і, напевне, чекали від нього чергових відомостей. Без вказівок Шульгіна вони на нас не нападуть. Отже смерть лісничого треба було приховати від них, навіть якщо волоцюги й стежили за нашим табором.

Ми викопали яму під палаткою і поховали в ній померлого. Грунт старанно зарівняли, а саму місцевість з могилою нанесли на карту. На всякий випадок ми докладно описали цю подію в трьох примірниках, які підписали всі члени експедиції. Один примірник дали Чижову, другий Олегові, а третій довірили мені.

Ми знищили також усі сліди забитого тигра, якого Єменка з Чижовим на другий день після ловів перевезли плотам до табору. Це був величезний самець завдовжки двісті тридцять сантиметрів, не рахуючи хвоста довжиною сто сантиметрів. Вага його — сто п'ятдесят кілограмів. Звір мав чудове забарвлення. Переважала червонясто-руда фарба з багатьма вузенькими чорними смугами впоперек тіла. Голова була оздоблена складними візерунками чорних смужок. Літня шерсть коротка й груба.

Вісім куль продірявили тіло цього хижака, і п'ять із них були смертельними.

Хто, власне, його застрелив?

Ми втрьох, невеличка група відважних мисливців.

Зідрану шкуру Єменка старанно вичинив і запакував разом з іншими нашими трофеями. Питання про те, кому дістанеться тигрова шкура, Єменці чи мені, — бо третього мисливця вже не було в живих, — мало вирішитися жеребкуванням після повернення до Вертловки.

Самого тигра ми закопали, щоб наші небажані слідопити — Арбузов і Чуваєв — не довідались про полювання та його наслідки. Єменка при цьому зауважив, що ми нагадали йому марновірних мисливців з племені ойротів, які в давнину теж ховали амбу.

Трохи пригнічені, ми почали розбирати палатки і, нарешті, залишили місце нашої п'ятиденної стоянки, де пережили так багато хвилюючих подій. Почався останній етап нашої подорожі до заповітних гір.

Розділ IV СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР

Чижов з Єменкою почували себе трохи незручно від того, що Олег приховав од них справжню мету експедиції. Вони сприйняли це як прояв недовіри, і Олегові довелося мобілізувати все своє красномовство, аби переконати їх, що лише обережність змусила його так зробити.

Приїхавши до Вертловки, Олег довірився в усьому тільки старому мисливцеві Родіону Родіоновичу Орлову, який теж дотримувався думки, що краще не розголошувати справжньої мети подорожі аж до прибуття на місце. Погладжуючи вуса, він підморгував і радив:

— Обережність ніколи не завадить. У вас буде час повідомити членів експедиції про суть справи, коли ви доберетесь до Співучих гір. А може, ви взагалі туди не дійдете! Пильність у тайзі дуже потрібна. Там навіть позіхати треба обережно, бо комашня може забити вам рота.

Олег, мовляв, і дотримувався цієї поради, поки Чижов, нарешті, не зметикував, що удавана подорож на ловлю соболів продиктована обережністю.

— Тільки Рудольф Рудольфович дещо пронюхав раніше, — пригадував Чижов, — але я з простодушності ще й вичитував йому.

— Цілком правильно, — признався Олег. — З його натяків я теж зрозумів, що він догадується.

— Аякже, — втрутився я, — хоч я й довіряю людям, але ще у Вертловці помітив, що Родіон Родіонович щось приховує, а вже потім, біля Ведмежого озера, ви й самі проговорились.

— Тут не треба особливої проникливості, — перебила мене Тамара. — Я теж розуміла, що Олег Андрійович везе капкани на соболів тільки про людське око. Бачте, він і зі мною про це не говорив, мовчав як риба, хоч де в чому іншому був набагато відвертіший.

Олег почервонів по саме волосся, бо не знав, чи дівчина серйозно йому докоряла, чи жартувала.

— Та я… я ж не знав, що… — знітився геолог, і ми засміялися… — Та й Родіон Родіонович мені наказував навіть вам, Тамарочко, нічого не говорити. Адже це тільки повага до волі вашого діда. Сподіваюся, ви не образились?

— Бачили, дід уже рідний внучці недовіряє, — лукавила дівчина.

— Аякже, він називав вас щебетухою, — пригадав я.

— І ви теж на мене, бач, які добрі. Ще гуртом заклюєте, — гукнула дівчина і, стьобнувши коня, помчала вперед.

— Заждіть, — гукнув Чижов, — не всі гуртом, бо ця мавка ще пірне у зелену глибінь тайги, тільки її й бачили. Зупинимося, друзі, поговоримо про дальшу дорогу.

Ми всі зібралися навколо Петра Андрійовича.

— З слів Шульгіна ясно, що обидва його компаньйони і далі йтимуть за нами по п'ятах. Адже вони їдуть по наших позначках, які дуже допомагають їм. Ми з Єменкою домовились трохи поводити бандитів за носа. Як тільки досягнемо кам'янистого грунту, де сліди наших коней будуть менш помітними, Єменка зверне в тайгу й почне мітити шлях кудись в іншому напрямку. Поведе їх убік, поки натрапить на якесь велике болото. Там він витопче добре помітне таборище і повернеться назад. Нехай собі сушать голови, куди ми поділись.

Думка ця була схвалена. Ми досягли скелястого плато, і тунгус одразу ж звернув на північ, де простяглася непрохідна чорна тайга. Ми спішилися, віддали поводи Тамарі, а самі взялися «замітати» і без того мало помітні сліди копит.

Через плато протікала річка. Щоб зовсім не лишати слідів, ми поїхали її руслом. Лише через кілька годин наш невеличкий загін зупинився, щоб дочекатися Єменки. Він наздогнав нас тільки опівдні і розповів, що заїхав до такої оманливої трясовини, з якої сам ледве вибрався. Для змовників ця стежка, мовляв, буде твердим горішком.

Надвечір ми досягли горбастої місцевості, яка поступово переходила в гори. На рівній поверхні височини привільно розрослися листяні дерева. Води тут не було, і ми поїхали далі, поки, нарешті, не натрапили на маленьку річечку, де можна було напоїти коней і приготувати вечерю.

Крізь плескіт річки було чути якесь особливе булькання, ніби хтось кидав у воду каміння. Ще здалеку ми помітили, що з хвиль виринають сріблясті плавці, а під'їхавши до берега, побачили силу риби, що, вискакуючи, ловила комашню над водою.

Уже смеркалося, я почував себе втомленим, але не міг не скористатися з такої нагоди випробувати своє рибальське щастя. Нашвидку я приготував вудлище, прив'язав до жилки штучного сірого мотиля і сильним помахом закинув його аж на середину плеса. Тільки-но принада торкнулася води — почувся сплеск, і перший ласун дізнався, що навіть гарні на вигляд метелики бувають неїстівні. Рибина вистрибнула, намагаючись зірватися з гачка, але марно. За хвилину опинилася на березі. Це був харіус вагою кілограмів два з половиною.

Я тихо пішов понад берегом, наглядаючи нову зграю риб, і раптом помітив на протилежному боці якогось велетня у вивернутому кожусі. Коли придивився уважніше, в мене аж дух перехопило. Майже навпроти мене, за вісім-десять метрів, сидів ведмідь і жер рибину. Моя поява анітрохи не збентежила його, він ласував рибою далі. Тільки коли я зупинився прямо перед ним, звір замотав головою і став на всі чотири лапи. Почулося глухе ричання, і ведмідь повагом почвалав берегом.

У мене відразу відпало бажання ловити рибу, і я швиденько повернувся до табору. Але моя розповідь не оправила тут особливого враження, бо сибірські мисливці звикли до таких зустрічей з ведмедями.

Річечка була цікава і в іншому відношенні. Вечорами й ночами сюди сходилась усяка звірина, щоб напитись, а то й викупатись, і наші собаки весь час принюхувались, скавучали й гарчали. Щоб мати, нарешті, спокій, Чижов зачинив їх у палатці. Собаки трохи помовчали, а потім знову завели своє тоскне тріо. Якийсь із собак таки вислизнув з палатки і, тривожно гавкаючи, зник між деревами. За кілька хвилин його приклад наслідували й два інші. Незабаром біля річки зчинився підозрілий лемент, почулося ревіння.

Наше багаття вже майже погасло, і навколо запала темрява. Я поспішив до палатки, щоб узяти рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!

Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.

Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.

Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.

— Піймала, піймала! — закричала Тамара з палатки. — Але ж брикається…

Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.

— Ху-х… — видихнув Олег, не в змозі вимовити й слова. Підвівся і вже повільніше зайшов до палатки. Це було так комічно, що я реготав до сліз. Тим часом Старобор з Єменкою теж подолали якусь звірину. В їх руках верещало дике порося. Воно кувікало й хрюкало, дриґало ногами, доки його не зв'язали, накинувши на голову спальний мішок.

Тамара у своїй палатці спіймала схоже на сарну оленятко мускусної породи. Воно тремтіло, виривалося, квилило й мекало.

— Куди його? — спитав Олег. — Воно тремтить з переляку.

— І не дивно, — сміявся Єменка, — ускочило просто в палатку, та ще й Тамара, мабуть, так його обняла, що мало не задушила. Куди його — потримаємо до ранку та й випустимо. Поросяти нам вистачить на два дні.

Тамара гладила перелякане оленя, намагаючись заспокоїти його. Випустити звірятко зараз не можна було, бо наші собаки ще й досі не повернулись і могли розірвати його. Отже, Тамарі довелося ночувати разом з нами.

Наші чотириногі волоцюги повернулися в табір, коли я вже засипав. їм дісталося від господарів, хоч кара була не суворою, бо собаки все-таки подбали про наш сніданок.

Ніч минула без пригод. Ранком ми випустили оленятко на волю. Та воно й не думало тікати. Тільки замекало і подріботіло собі помаленьку. Перед тим як зникнути між деревами, оленятко двічі зупинилося, оглядаючись, наче хотіло ще раз подивитися на дивовижних істот, які цілу ніч тримали його в полоні.

Після сніданку Єменка виїхав на гребінь височини і, оглянувши долину, показав рукою на південний схід, де сива смуга туману ще закривала обрій. Зійшло сонце, зняло сиву запону з небосхилу и відкрило темні обриси гір.

— Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! — вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.

На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:

— Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.

По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять — тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.

По дорозі Олег все допитувався, що означає назва Сурунган. Єменка почував себе дуже ніяково, бо не міг пояснити первісне значення цього терміну. Він відповів, що в тунгуській мові такого слова немає, але віддалено воно нагадує слово «сурі», що означає «погане». Геолог заглянув у свій блокнот і сказав:

— У мене тут цілком ясно зазначено: «Сурунган» і «Співучі г.». Літера «г» може означати тільки «гори». Це що, назви різних гір?

— Співучі, співучі… — розмірковував Єменка. — Здається, що дід розповідав про скелю, яка співала, але щоб так називалися гори, я не чув.

Тут озвався Чижов. Він спитав, чи певен Олег, що літера «г» означає скорочено «гори». Може, йдеться про щось інше.

— Але чого б це дід позначав тільки однією літерою слово, значення якого важко відгадати? Він же писав заповіт для мого батька!

— А може, це тільки натяк на те, що ваш батько добре знав, — міркував Чижов.

— Кілька рисок, підкреслень і поміток у книзі Пушкіна — дуже сумнівні орієнтири для виявлення покладів, — резюмувала Тамара.

— Ви забуваєте про невеличку карту, по якій ми теж можемо орієнтуватись. Я дістав докладну карту цієї частини Сибіру і точно наніс на неї координати місцевості. Крім того, я знайшов у батьковому блокноті опис місцевості, де він бував кілька разів з дідусем, а це теж може стати нам у пригоді.

— І я маю деякі надії, — озвався Єменка.

— Цікаво послухати, — заохочував його Олег.

— Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.

— Сумніваюсь, — втрутився я, — шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.

— Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них — загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.

Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п'ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.

— Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.

— Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! — весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.

Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.

Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.

Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:

— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!

Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:

— І тільки тепер ви це побачили?

Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.

— Для нас це абсолютно однаково, — констатував Олег, — скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?

— Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…

Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.

— Що це означає? — спитав Олег.

Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»

На другому дереві була інша позначка. Вона нагадувала собою коло з двома ламаними лініями поруч. Розшифровка в зошиті говорила: «Трясовини, шлях помічений навмисне, для обману недругів».

Олег на мить задумався, потім його обличчя повеселіло, і він сказав:

— І все-таки це означає, що ми йдемо шляхом, яким пройшли мій дід з вашим після того, як їм пощастило знайти скарб у горах. Мабуть, вони самі й позначили цю стежку, щоб заплутати непроханих гостей. Отже, ми йшли вірним шляхом до мети, але не помітили роздоріжжя, де, напевне, був відповідний знак. Повертаймося назад! Ми ще нічого не втратили.

— Авжеж, Тільки всього-на-всього п'ять літрів поту і гарний настрій, — буркнув Старобор таким густим басом, що ми засміялися.

І знову ми продиралися крізь хащі. Духота ставала нестерпною, хоч сонце вже хилилося на захід і промені його губилися в зеленій покрівлі над нашими головами. Здавалося, дорозі не буде кінця. Єменка, Чижов і Олег уважно придивлялися до дерев, щоб часом не проминути сподівану мітку. Коні йшли, понуро звісивши голови. Раптом один з них спіткнувся, аж дзвякнула підкова. Оглянувшись, Єменка зупинився і докірливо гукнув:

— Старобор, чи ти спиш у сідлі? І кінь твій разом з тобою? Спотикається на рівному місці.

— Я не сплю навіть тоді, коли в мене заплющені очі. І коня мого не ганьби. Спіткнувся об якесь каміння.

— Де тут візьметься каміння на м'якому грунті? — дивувався тунгус.

— Якщо не віриш, то подивись, — відповів йому Старобор.

Єменка не полінувався і зіскочив з коня, а коли побачив купку каміння в траві — свиснув так голосно, що до нього прибігли всі три собаки, які досі пленталися позаду.

— Наша взяла! Знак!

Ми теж спішилися, щоб поглянути на орієнтир, об який спіткнувся втомлений кінь. Єменка розгорнув траву, зрізав її мисливським ножем. Перед ним лежала купка каміння. Камінці були складені неправильним колом. Тунгус голосно їх порахував і, нарешті, сказав:

— Дев'ятнадцять кроків на південь… — І бігцем зник за темно-зеленою стіною молодняка.

Незабаром він повернувся і усміхаючись повідомив, що знайшов правильний шлях!

Він пролягав на відстані приблизно п'ятдесяти метрів на південь від нашої стежки, за гущавиною. На це і вказував знак із каміння. Іван Хомич Феклістов з Хатангіном колись чимало тут попрацювали, спрямовуючи випадкову звірину стежкою, яка навіть через двадцять років спокушала подорожніх і збивала їх з правильного напрямку. Ми насилу провели коней через плетиво дерев та кущів і, нарешті, вийшли на хорошу стежку, що вела на схід. Де й поділася втома! їхали ми швидко і надвечір уже досягли невеличкого джерела, звідки тихо жебонів струмочок, стікаючи схилом у долину. Він був майже непомітним під зеленим покривалом. Забувши навіть про посуд, ми черпали воду просто пригорщами, поки не втолили спрагу. Потім помили руки й довго хлюпали собі в обличчя прохолодною прозорою водою, що збігала ручаєм до гірського потоку. Ховаючись у заглибині, бурхливий потічок стікав до низини, ніби прагнув швидше знову зникнути у зеленому лабіринті непрохідної тайги.

Години дві ми згаяли, шукаючи місце, звідки можна було б оглянути все навколо. Вже смеркало, коли ми, нарешті, вибралися на високий пагорб, що панував над буйно-зеленою пущею.

Опинившись на ньому, ми радісно зітхнули. Перед нами височіли гори — так, так, Сурунганські гори, вершини яких танули у вечірньому тумані. Могутній масив складчастих скель здіймався до неба.

Гори якось несподівано виростали над рівниною. їх головний хребет тягнувся зі сходу на захід. В кількох місцях його прорізали ущелини. Схили хребта подекуди були вкриті лісом, а місцями сіріли голим камінням.

Ми не хотіли ночувати на горбі і швиденько, наскільки дозволяла дорога, почали спускатися південним схилом, поки не досягли розкішного лугу. Десь у траві дзюрчали струмки. Смереки тут стояли, мов обеліски.

Місця для палаток ми не вибирали, а поставили їх нашвидку там, де зупинились. Добре повечерявши, одразу залізли в свої спальні мішки.

Після такої важкої, стомливої дороги страшенно хотілося спати. Та цієї ночі нам не судилося відпочити. Ночами до підніжжя Сурунгану, мабуть, збігалися різні звірі. На смереці, під якою стояла наша палатка, щось голосно заляскало, а потім так зарепетувало, що Олег вискочив із свого мішка і розбудив мене.

— Чуєте? — запитав він стурбовано.

Галас і ляски залунали знову, і я здивовано розплющив очі. Мені ще ніколи не доводилося чути нічого подібного. Напевне, це кричав пугач. Я був сердитий, що мене розбудили, а тому голосно гукнув:

— А киш, проклятий!..

Віднесподіванки Олег аж відскочив. Диявольський сміх і протяжне кутикання знову пролунали над нами. Потім усе стихло.

Раптом з нічної пітьми виринули кілька згорблених постатей і, незважаючи на наші окрики, стали як укопані.

— Вірний, Вірний! — кликав я собаку, а сам тим часом шукав свою рушницю. В сусідній палатці теж прокинулися. Хтось сонним голосом запитав, що трапилось.

— Собаки, де собаки? — кричав я. — На нас лізуть якісь потвори…

З палатки почувся сміх. Проте хтось усе-таки відкинув положок і виглянув. Не знаю, що він побачив, але за мить з палатки вискочив Єменка і витріщився на силуети, які в пітьмі видавалися нам просто фантастичними.

— Стій, стрілятиму! — громовим голосом гукнув тунгус.

Та на загадкові створіння це не вплинуло, навпаки, вони підійшли ще ближче. Навіть у темряві ми побачили, що їх було четверо.

Блиснув вогонь, пролунав громовий постріл. Це Єменка не витримав і спустив курок.

У відповідь почувся протяжний рев. Але як тільки луна від пострілу уляглася, настала тиша. Дивовижні потвори зникли. Олег знайшов свій електричний фонарик, і яскравий сніп світла впав на місце, де щойно стояли незвані нічні відвідувачі. Саме в цю мить з'явилися й наші собаки, які навдивовижу тихо полювали десь у тайзі.

Вони підбігли, винувато поглядаючи на нас, бо добре знали, що залишили палатки, які мали стерегти.

— То це ви, погань, швендяєте по тайзі й наганяєте на нас усяке чортовиння?! Хто вам дозволив? — діймав Єменка неслухняних псів. А ті повзли по землі до його ніг і так махали хвостами, що аж вимітали з землі маленькі камінці й галуззя.

Проте обійшлося без заслуженого гарапника. Єменка тільки потягнув кожного тоненькою лозиною. Потім він поприв'язував собак біля палаток.

Ми оглянули місця, де стояли загадкові істоти, коли Єменка по них стріляв, але ніяких слідів не знайшли.

Почали гадати, що то за звірі могли бути. Чижов і Старобор вважали, що до нас навідались росомахи, а Єменка твердив, що це були хижаки з породи котячих.

— Думаєш, ірбіси? — спитав Чижов. — Ті зрідка бродять великими зграями. Може, це була пара з виводком?

— І я так вважаю. В цю пору року саме дозрівають жолуді. Дикі свині збираються на галявинах, а кровожерні хижаки переслідують їх, щоб поласувати якимось поросям.

— Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду — щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували — гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив'язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з'явилася друга. Я сидів закам'янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

— Олег, Олег! — заволав я. — Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з'явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.

— Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам'яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.

— Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!

Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м'ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.

Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.

Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…

І ось ми знову осідлали коней, нав'ючили вантаж. Починався найцікавіший етап нашої подорожі: треба було знайти місце, яке Олегів дід на кресленні в книзі позначив колом… Олег розгорнув перед собою карту з нанесеними горами і спробував визначити наше місцеперебування. Але це йому не вдалося, бо карта була неточна й великого масштабу. Лишалося тільки покластися на Єменку, який запевняв, що приведе нас до самого підніжжя гір, а там, мовляв, уже буде легше зорієнтуватись і по карті. Могли стати в пригоді і нотатки Олегового батька про подорож, яку він зробив ще замолоду з дідом, бо в цих записах були згадки про цікаву конфігурацію різних частин гір, про їх геологічну будову і незвичайну форму окремих скель. Згадувалося також про три озера, що лежали на різних рівнях. Найцікавішим з них було те, яке лежало найвище, Чортове Око.

Нарешті ми вирушили. їхали лукою понад струмком, поки не досягли крутого схилу, що переходив у скелястий пагорб. Перед нами відкрився чудовий краєвид з гірським хребтом, який треба було перейти, щоб дістатися до підніжжя Сурунгану. Дорога в горах була дуже важка. Коні важко відсапували, хоч ми самі йшли пішки, а їх вели за поводи. Частенько доводилося зупинятися, щоб перепочити.

Гірські полонини перейшли в моховища, порослі «тайожками». Так місцеві жителі звуть острівці низеньких кедрів і модрин з купками берізок. Ми посувалися вздовж скелястого хребта, поки не дійшли до вузького перевалу, який бачили ще з нашого табору. Труднощі переходу ускладнювалися ще й тим, що місцями нам доводилося бігти разом з кіньми, які брали підйом кількома стрибками. При цьому ми змушені були маневрувати, щоб не опинитися під копитами.

Нарешті, перевал було пройдено, і ми побачили довгожданий Сурунган. Пасмо гір відкрилося перед нами у всій своїй величі й красі. Характер місцевості мінявся дедалі більше, бо тайга, що підступала майже до підніжжя гір, тут переходила в чудові гірські полонини.

— Мерщій напинаймо палатки, бо надходить дощ, — гукнув Єменка, показуючи на хмари, що несподівано запнули вершини гір непроглядним саваном. Не встигли ми розставити палатки, як небо вкрилося немов сивою ватою; тільки на сході виднілася блакитна прогалина. Десь вдалині ще світило сонце, а тут раптом посутеніло. Незабаром хмари прорвались, і на землю линув дощ. Наші палатки над головами аж прогиналися під вагою води. Ми не встигли навіть розсідлати коней, і сідла теж намокли.

За годину злива вщухла, і ми повиходили з палаток. У небі все ще клубочилися хмари, проте вони вже посвітлішали і більше нам не загрожували. Важка завіса пересунулась на схід і вкрила блакитну прогалину, яка ще недавно була залита сонячним сяйвом.

За порадою Єменки ми негайно перенесли свої палатки ближче до скелястої стіни, під широкий виступ, який міг захистити нас від можливої негоди й порушеного каміння.

Картина гір поступово змінилася. Сиві скелі потемніли й закурілися в тих місцях, на яке попадало сонячне проміння. Краплі дощу на траві й деревах вигравали всіма барвами веселки. Мох, наче губка, насочився водою так, що під ногами голосно чавкало. Несподівано задзюрчало безліч ручаїв, які мчали до річки, що враз стала бурхливою, вийшла з берегів і покотила каміння до водоспаду. Гуркіт валунів змішувався з ревом води.

З тайги повиходили стрункі олені-марали, на лужку з'явилися і безрогі мускусні олені-кабарга. Звірі нас не помічали, а собаки тим часом сиділи поприв'язувані біля палаток і скавучали, поглядаючи на таку багату здобич.

Свіжину з дикого поросяти ми вже з'їли, і Старобор натякнув, що непогано було б скористатися з нагоди і поповнити свої запаси. Єменка теж не заперечував, тільки попросив, щоб стріляли кабаргу, а маралів з їх дорогоцінними рогами пощадили. Чижов, Олег і Старобор пішли на полювання, яке від початку й до кінця відбулося у нас перед очима. Поки Старобор обходив оленів з боку гір, відвертаючи їхню увагу на себе, двоє інших мисливців непомітно прокралися на узлісся, потім обережно підповзли на потрібну відстань і вистрілили. Два олені впали на місці, а третій, поранений, спробував утекти до лісу, та і його наздогнала куля Старобора. Всі інші марали та їх безрогі побратими на мить завмерли, потім злякано замекали й величезними стрибками кинулися тікати, намагаючись якнайшвидше досягти рятівної тайги.

Решту дня ми провели за нотатками Олегового батька, розшифровуючи копію креслення, що було в книзі поезії Пушкіна. Єменка з Чижовим пішли шукати родинні знаки старого тунгуського мисливця, який колись допомагав натхненному геологові.

На думку Олега, нам треба було починати з розшуків Співучої гори, бо саме це місце на карті обведене колом і підкреслене. Від того кола було проведено кілька прямих ліній на північ, північний захід і захід. Насправді гірський масив невідомої ширини простягнувся на десятки кілометрів зі сходу на захід. Географічну широту й довготу, вказані в плані й записці, ми на місцевості могли тільки вгадувати. Для точного визначення в нас не було потрібних приладів. Надійнішим орієнтиром була згадка про озеро Чортове Око. Назва його свідчила, що озеро якесь незвичайне.

Старобор, який саме білував кабаргу, почув наші міркування й пробубнів своїм густим басом:

— І навіщо ви сушите голови, міряєте географічну широту й довготу на мінути й секунди? Усе це ні до чого. Завтра об'їдемо гори, посвітимо добре очима і знайдемо знаки Івана Хомича. Сьогодні ж увечері змалюємо собі всі двадцять родинних Єменкових секретів, до ранку вивчимо їх напам'ять, мов школярі, та й вирушимо в дорогу. Один — на схід, другий — на захід, третій — на північ, а четвертий — на південь. П'ятому не вистачає сторони світу, хай він видирається на оті верхи. Шостий — думаю, це буде наша Тамара, — лишиться тут на господарстві…

— Ви тільки подумайте! Він посадив би мене, як ту квочку, саме тепер, коли ми вже біля мети! — запротестувала дівчина. — Потягнемо жеребки, кому лишатися на господарстві.

— Не сердься, красуне, — заспокоював її Старобор. — Я хотів трошки пожаліти тебе і замовити собі й іншим хороший обід…

— Бачили, про що дбає цей хитрун, про шлунок!

— І про твоє благо, хороший настрій і спокій, дівчино. Відомо ж бо, що жінок ми повинні берегти як зіницю ока, особливо коли вони готуються до весілля. Правда, Олегу Андрійовичу?

Та за хлопця поспішила відповісти Тамара:

— І що ти мелеш! Я не білоручка, що боїться засмагнути од вітру. А щодо весілля, то не поспішайте. Поки що про нього не було й мови. А якщо навіть воно й буде, то ще невідомо, чи покличу я тебе, такого осоружного.

— Це мене отак за добре слово й піклування! Раджу вам, Олег, не женитися. Бачите, яка сварлива істоти дістанеться вам?

Тамара вхопила чобіт і погналася за мисливцем. Дальшому розвитку подій перешкодили собаки, які заплигали навколо дівчини і, весело гавкаючи, кинулися на Старобора. Мисливець підняв руки й закричав:

— Здаюсь на милість і немилість. Перед такою силою хіба встоїш.

Ми зареготали, а собаки почали радісно скубти одне одного.

— Цих жінок треба стерегтись, як фальшивих грошей, бо пропадеш ні за цапову душу, — додав Старобор і знову заходився білувати звіра.

Надвечір повернулися Єменка з Чижовим. Вони проїхали майже п'ятнадцять верст на захід, але жодної мітки не знайшли.

— Нелегко нам буде шукати малопомітні знаки в горах. Це вам не проспект для прогулянок, а сувора тайга, де майже не ступала людська нога, — виправдовувався Чижов.

— Саме тому ми мусимо покладатися на записи й карту, а не на випадок, — зауважив Олег.

— Мій дід хоч і небагато розповідав про ці гори, — мовив Єменка, — але, пам'ятаю, він згадував про озеро, в якому мало не затонув купаючись. Його врятував, Олегу Андрійовичу, ваш дідусь Іван Хомич. Думаю, найкраще буде піднятися в гори до озера. Там, напевне, ми знайдемо якісь знаки.

— За нотатками мого батька виходить, що він з дідом побував біля трьох озер. Проте я думаю, що найважливіше з них Чортове Око. Гірські породи — це складова частина певного шару земної кори, і їх утворення підлягає певним геологічним законам. Оскільки йдеться, очевидно, про золото, треба мати на увазі можливі види його залягання. Річних наносів тут, напевне, не буде. Найімовірніше, золотоносні жили в цих горах такі, які зустрічаються в старих формаціях крем'яних пластів, — відповів Олег.

— То вам і карти в руки, Олегу Андрійовичу, — заявив Чижов. — Кому ж, як не вам, людині з такими знаннями, шукати поклади Феклістова?

Це прозвучало дуже переконливо, а тому я запропонував не шукати умовних знаків, а просуватися в гори понад річкою, яка, напевне, приведе нас до озера. Моя пропозиція була схвалена, і ми склали план розвідок на завтра. Та комусь треба було лишатись у таборі, щоб доглядати коней і приготувати обід. На це, звичайно, ніхто не погоджувався, і нас знову виручило жеребкування.

Цього разу не пощастило мені, бо я витяг з картуза Чижова папірець з хрестиком, тобто мусив лишатися в таборі у прозаїчній ролі кухаря і конюха. Я проковтнув гірку пілюлю з таким виразом на обличчі, що всі засміялися і пообіцяли наступного разу звільнити мене від участі в жеребкуванні.

Ми полягали спати, але незабаром прокинулись від страшенного гуркоту. Всі вирішили, що почалася буря, бо саме так розкотисто гуркотить грім. Але незабаром під нами задвигтіла земля, а це означало, що в дію вступили якісь інші сили природи. Ми повискакували з палаток і побачили незвичайне явище. На наших очах, очевидно в наслідок ерозії, розпадалися скелі. Нічну тишу порушив громовий гуркіт — то падали велетенські уламки скель. Це було недалеко від нас. На превелике щастя, наш табір був під захистом кам'яного виступу.

Олег пояснив нам, що причини цього явища можуть бути різні. Голі скелі нерівномірно нагрівалися на сонці: зверху — більше, всередині — менше. Вчорашня злива збіглася, напевне, з високою різницею температур у камінні, що призвело до внутрішніх розривів. Скелі тріскались і під власною вагою падали вниз.

Сповзання скель припинилося тільки перед світанком. Про це нам сказав Старобор. Тільки він з усього загону за цілу ніч не склепив очей. Всі інші, заспокоєні поясненням Олега, спали як убиті.

Вранці мої товариші вирушили в гори. Вони взяли з собою двох собак, а третього — моторного Полкана — залишили зі мною в таборі.

Експедиція мала повернутися аж надвечір, і в мене було багато вільного часу. Спутавши коней, я пустив їх на луку, посидів трохи біля палатки, потім вирішив піти порибалити до водопаду, що був поблизу табору. Взявши з собою спінінг, штучні мухи, блешні й рушницю, я разом з собакою вирушив до гірської річки.

Звідси було видно наш табір. Отже, він не лишився без догляду. Та й хто, зрештою, міг прийти до наших палаток у такій глушині?

Річка була досить широка, і тут, безперечно, могли водитися сибірські лососі-таймені. Я причепив блешню, оздоблену яскравим пучечком барвистих пір'їнок, і спробував свого щастя в невеликій затоці.

Та мені не везло. Я хльоскав спінінгом вздовж і впоперек, міняв блешні — і все безуспішно. Та ось я помітив у траві великих коників-стрибунців. Мені спало на думку, що, можливо, ця місцева принада смакуватиме рибі краще, ніж мої блискучі блешні. Негайно змінивши поводок, я перейшов ближче до водопаду й закинув на середину затоки. Жилка була легенька, змащена спеціальним жиром і плавала на воді разом з коником, якого я насадив на гачок так, щоб він міг ворушитися.

Зненацька з води виринула величезна риб'яча голова і так блискавично схопила коника, що я мало не спізнився підсікти. В ту ж мить вудлище зігнулося в дугу. Я попустив жилку з котушки, а коли тяга ослабла, спробував намотати жилку, але таймень опирався. Нарешті, мені ввірвався терпець, і я знову почав намотувати жилку. Рибина десь у глибині ковбані не витримала, трохи попустила, потім стрілою вискочила з води, майнула в повітрі і знову плюхнула до рідної стихії. Шість разів лосось вистрибував із води, аж поки я силою підвів його до кам'янистого берега й підчепив приготовленим гаком. Сильний ривок — і лосось опинився на березі. Це була чудова рибина вагою шість кілограмів.

Щасливий улов заохотив мене, і я вирішив порибалити ще. Щоб підійти до дальшої затоки, мені довелося обходити крутий поворот річки, яка огинала скелі. Це забрало в мене чимало часу. З нового місця наш табір уже не було видно. Та я на це не зважав. Значно більше мене непокоїло те, що тут я не міг піймати жодного коника. Прив'язавши собаку і залишивши свої снасті на камені, я пішов на барвистий лужок під горою добувати наживу для лососів.

Насилу піймавши двох зелених і двох коричневих крилатих стрибунців, я повернувся до річки. Але тутешні лососі були обережніші. Один з них виринув і вже хотів було схопити принаду, але помітив щось підозріле й дужим ударом хвоста збив коника з гачка. Зникнувши в глибині, лосось через кілька секунд блискавичним ривком таки схопив коника, що вже вільно плив на воді.

Ці риб'ячі хитрощі коштували мені трьох коників. Тільки на четвертий прийшла жадана здобич. Навчений невдачею, я насадив принаду на гачок так, що лососі її не могли збити. Напевне, вони вже переконалися, що поява смачної поживи нічим не загрожує, і коли я закинув майже під протилежний берег, мені, нарешті, пощастило підсікти ще одного лосося. В першу мить він був настільки ошелешений, що його вдалося довести до середини річки. Але тут риба опам'яталася й завдала мені чимало клопоту. Двічі я замахувався гаком, щоб витягти її на берег, та кожного разу лосось зникав. Тільки через п'ятнадцять хвилин боротьби він заморився й скорився долі. Це була найбільша риба, яку ми спіймали за весь період подорожі: лосось важив цілих десять кілограмів.

Я вже втретє лаштувався спробувати щастя, коли почув голосне іржання наших коней. Нічого особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»

Полкан принюхався й побіг. Підбігаючи до табору, він погрозливо загавкав і повернув туди, де лежав наш вантаж, покритий брезентом з палаток. Прискоривши ходу, я тільки кроків за п'ятдесят від табору побачив, чому так сполохалися коні й люто гарчав собака. Біля нашого вантажу діловито хазяйнували три ведмеді. Вони вовтузились коло одного з добутих учора оленів. Щоб його туша не зіпсувалася, ми заповнили черевну порожнину свіжою зеленню. Тепер два ведмеді розкидали її на всі боки, а третій ласував найкращими шматками з другого оленя, які ми думали засмажити.

Незважаючи на всю зухвалість клишоногих, я був їм вдячний за те, що вони не зайняли коней.

Спочатку я крикнув на ведмедів, а коли побачив, що це анітрохи не вплинуло — зарядив гвинтівку й вистрілив.

Куля зачепила ведмедя, що порядкував біля м'яса, приготовленого для печені. Звір заревів і скочив між наше кухарське начиння, яке з брязкотом розлетілося. Два інші ведмеді відразу ж залишили оленя, звелися на задні лапи й подивились на мене. Я розумів, що зустріч з трьома ведмедями — річ мало приємна для одного мисливця, навіть якщо він озброєний першокласною п’ятизарядною гвинтівкою. Тому кількома стрибками я добіг до берези. Закинувши гвинтівку за спину, з небувалою легкістю видерся по стовбуру, ледве переводячи дух, умостився на грубій гілляці і почав обстрілювати клишоногих. Руки в мене тремтіли, і три постріли не завдали хижакам ніякої шкоди. Проте вони наполохали звірів настільки, що ті припинили погром і почали поспішно відступати. Підстрелений ведмідь відставав, огризаючись од насідаючого собаки. Я знову взяв звіра на мушку. В обоймі лишався один патрон, а тому я цілився особливо пильно. І все ж куля, замість голови, куди я цілився, влучила звірові в коротку шию. Ведмідь на мить остовпів. З цього скористався хоробрий пес і скубнув пораненого так, що з того на всі боки полетіла шерсть. Ведмідь одразу ж опам'ятався й огрів лапою малого, хоч і завзятого ворога. Кілька метрів собака пролетів у повітрі, а коли торкнувся землі, закрутився на місці, мов ошпарений.

Тим часом я намацав у кишені два останніх патрони, які завжди носив із собою на всякий випадок, і зарядив гвинтівку. Тут же я поклявся ніколи не виходити з табору без мисливського пояса з набоями і патронташами з кульовими патронами.

Два ведмеді, що тікали, зупинилися, наджидаючи пораненого. Звірі вагалися: йти чи не йти йому на допомогу. Очевидно, всі вони були з однієї ведмежої родини. Я знову прицілився і вистрілив. Та й цього разу, мабуть, тільки легко поранив звіра. Незабаром обидва ведмеді зникли між скелями біля річки. Важко поранений третій ведмідь непевною ходою наближався до берези, на якій я сидів. До мене повернулися спокій і рівновага. Я поклав ствол гвинтівки в розвилку між гілками і виждав, поки ведмідь підійде кроків на двадцять-тридцять. Останній набій обірвав йому життя.

Спустившись з дерева, я насамперед оглянув пораненого собаку. В нього була велика рана на стегні, яка сильно кровоточила. Собака весь час її зализував. Я спробував накласти пов'язку, але собака зірвав її. Тоді я промив рану риванолем, що був у нашій аптечці. Потім підійшов до забитого ведмедя. Це був майже дорослий самець світло-бурого кольору. Він важив кілограмів сто п'ятдесят.

Тимчасом коні й досі не могли заспокоїтись. Я побіг до них, узяв двох за вуздечки і повів на протилежний бік табору. Решта пішли слідом, стригли на ходу вухами, форкали й дико позирали на ведмедя: навіть мертвий звір наганяв на них жах.

Нарешті я зміг перевірити наше спорядження. Ведмеді все тут порозкидали, порвали частину мішків. Трохи оленячого м'яса уціліло, і я вирішив засмажити його на вечерю. Тут я згадав про лосося, якого лишив біля скелі, й кинувся до річки. На превеликий мій подив, від красеня тайменя не лишилося й сліду… Спершу я подумав, що помилився місцем, та, придивившись уважніше, пересвідчився, що мій багатий улов украдено. На піску виднілися сліди ведмежих лап. Нечуване зухвальство!

Два ведмеді, з яких один був поранений, навіть утікаючи, знайшли час підібрати спійманого лосося.

Надвечір усі ми зібралися в таборі. Я уважно слухав розповідь товаришів. Вони повідомили, що Сурунганські гори дуже порізані ущелинами. Отже, досліджувати їх буде нелегко. Олег з Тамарою знайшли озеро, Чижов — друге, а Єменка й Старобор — дві мітки своїх попередників-дослідників. Ці знаки вказували напрям далі в гори. Причому одна з них мала ще й інше значення: вона попереджала, що далі дорога йтиме через перевал на північ, а потім поверне на схід. Побувати там товариші вже не змогли, бо надходив вечір.

Ми вирішили наступного дня вирушити в гори з кіньми і спорядженням.

Ранок застав нас уже в дорозі. Було холодно, на скелях клоччям висів туман. Коней ми вели за поводи. Посувалися обережно, зупиняючись в особливо трудних місцях, щоб обміркувати дальші кроки.

З великими труднощами брали круті підйоми, обходили урвища, валуни й западини, пробиралися скелястими ущелинами. Нас оточували гостроверхі скелі, схожі на фантастичні піраміди, і барвисті полонини. Величне й холодне кам'яне царство справляло неповторне враження. Десь угорі кричали крилаті хижаки, купчилися хмари, а внизу, спадаючи в глибоку чорну безодню, шуміла вода.

Опівдні ми досягли першого озера. Воно, за словами Олега, виникло, як і більшість гірських озер, внаслідок діяльності льодовиків четвертинного періоду. Льодовики колись вибили тут величезну улоговину, нанесли в неї каміння й піску, так звані морени, а після відступу лишили озеро.

Улоговина, де ми зупинились перепочити, нагадувала справжній амфітеатр, ареною якого було блакитне дзеркало величезного озера. Проте ми не затримувалися тут, бо попереду була важка й довга дорога. Гори, що вимальовувалися на обрії ламаною лінією гострих верхів, мали таку запаморочливу висоту, що, здавалося, торкалися неба. Друге озеро ми обігнули великим півколом по гірському хребту, з якого ніби смарагдовими стрічками збігали донизу гірські полонини, обрамлені низеньким лісом.

Нарешті, ми досягли заповітного місця з двома позначками, залишеними дідом Олега. Вони були витесані на величезній кам'яній брилі, яка лежала під прямовисною скелястою стіною. Таємничі знаки, нарешті, вивели нас на дорогу, якою колись пройшли мужні дослідники. Але за двадцять років гори дуже змінилися, і місцями дорога вже була захаращена великим камінням, якого не змогли знести бурхливі потоки.

Вечір застав нас на гірській терасі. З скелі тут пробивалося джерело, що стікало по гладкому камінню до природної водойми, схожої на велику ванну.

Швиденько поставивши палатки, ми розбрелися на пошуки палива для вогнища.

Сонце вже сіло, але верхів'я гір ще пломеніли рожевим сяйвом. Високо над нами, на вузькому переході між двома скелями, звідкись появилися силуети мешканців гір: сибірських гірських козлів. Їх голови були увінчані величезними рогами, які майже півколами загиналися назад, сягаючи до половини хребта. Козли стояли нерухомо, дивлячись на нас. Стріляти було далеко, і ми тільки милувались граціозними тваринами.

Сибірські мисливці високо цінують м'ясо гірських козлів і шкуру, з якої шиють м'яке й міцне взуття, особливо зручне в горах.

Як тільки рожеві барви пригасли на верхів'ях, козли кудись зникли, наче розтанули в сивій імлі, що оповила Сурунганські гори.

Наше вогнище розливало навколо тремтливе червоне світло, від якого на стінах скель танцювали фантастичні тіні. Десь гуркотіло зсуваючись каміння, і глуха луна повільно затихала в долинах. Собаки поводили вухами, озирались і скавучали, ждучи вечері. Раптом лайки, мов по команді, замовкли. Я мимоволі повернувся до них і побачив, що собаки насторожились і почали нюшити. Не встиг я розкрити рота, як вони зірвалися з місць і тихо зникли в пітьмі. Я інстинктивно схопився на ноги і потягнувся до рушниці, що лежала на сідлі. Все це я зробив, не промовивши ні слова, що страшенно стривожило товаришів. За мить усі вже стояли із зброєю в руках і вдивлялися в пітьму.

Незабаром почулося голосне пирхання, а потім відчайдушний вереск. Залементували собаки, і з пітьми виринув якийсь звір, дуже схожий на рись. За ним з'явився другий. Ось вони вибігли на освітлене місце, і одразу ж пролунало кілька пострілів.

— Каракал, каракал! — вигукнув Чижов. — Стріляйте, це кровопивця!..

Нові постріли заглушили слова мисливця, але обидва хижаки зникли.

Собаки несамовито гавкали, біжучи по сліду каракалів. Олег і Чижов мерщій добули свої електричні ліхтарики і поспішили за собаками.

— Он він, дряпається по скелі!.. — закричав Старобор.

Промені двох ліхтарів упали «а каракала. Гримнуло ще кілька пострілів: величезний кіт протяжно заревів і сповз униз по скелі. Пітьма поглинула звіра. Він звалився в розколину, над якою вже стояли собаки, гавкаючи так завзято, що аж у вухах лящало.

В темряві засвітилися вогники в очах смертельно пораненого хижака, який був тепер дуже небезпечний. Він так несамовито ревів, що собаки мимоволі задкували.

— Не гаймо часу, — радив Єменка, — бо ще знайде якусь дірку й шмигне туди. Посвітіть-но мені!

Сніп світла вихопив каракала з пітьми. Звір звивався, харчав, але тікати вже не думав: його розбійницьке життя згасало. Чижов, добре прицілившись, вистрілив. Звір кілька разів здригнувся і сконав.

Коли ми витягли каракала з розколини, собаки мало не розірвали його. Вони добре знали, якого кровожерного хижака ми знешкодили. Каракал — небезпечний ворог парнокопитних та інших диких тварин. Він нападає на кабаргу, козу або й оленя, прокушує на шиї артерію, висмоктує теплу кров, пожирає найсмачніші частини м'яса і йде шукати нову жертву.

Забитий каракал був дорослим самцем. Тіло його мало вісімдесят п'ять сантиметрів завдовжки, п'ятдесят п'ять сантиметрів заввишки, довжина хвоста — двадцять п'ять сантиметрів. Важив звір вісімнадцять кілограмів. Лапи у каракала схожі на леопардові — довгі, з пазурами, на кінчиках вух — щіточки, наче в рисі. Рудувато-сива шерсть на шиї, на животі — світліша, майже зливається з кольором скель. Темних плям, які бувають на тілі звичайної рисі, у каракала зовсім немає. Тільки від морди до вух у нього проходить чорна смужка, а вуха майже зовсім чорні.

При нагоді каракал може кинутися навіть на людину, його великі й гострі пазури, так само як і міцні зуби, — дуже страшна зброя. Наш Вірний на собі пересвідчився в цьому: каракал своїми пазурами майже зовсім обдер йому бік. Єменка, не роздумуючи довго, зробив дезінфекцію рани й кількома швами пристебнув собаці зідрану шкуру до тіла. Під час цієї операції Вірний жалібно скавучав. Чижов і Старобор, які асистували Єменці, міцно забинтували свого бідолашного пацієнта.

Поранений собака став предметом загальної уваги і піклування, йому дісталися найкращі шматки печені, а Тамара навіть розвела для нього згущеного молока.

Зважаючи на стан здоров'я Вірного, ми вирішили не брати його на полювання, а другого дня Єменка навіть хотів посадити собаку на коня у спеціально приготовлене сідло, щоб поранений менше рухався і рана швидше загоювалася.

Коли над горами поплив місяць, скелі немовби залило сріблом, а темні западини стали схожі на чорні завіси над проходами в кам'яних стінах, які оточували нас з усіх боків.

Перед тим, як лягти спати, я пішов до потоку. В ньому тріпотів місяць. Там, де була бистрина, світло вигравало, ніби в скалках великого розбитого дзеркала. Вода повільно цідилася, жебоніла, булькала й пінилася, зникаючи десь поміж камінням. І тут, у невеличкому гірському потоці, вирувало життя. З води вискакували маленькі сріблясті рибки, на яких іскрилися вогняні краплини. Це — форель. Як потрапили ці рибки на таку височінь? Очевидно, потік був з'єднаний з озером. Можливо, він протікав під скелями вузьким жолобом і розколинами. А може, руслом його були печери. Хто знає, які таємниці крилися під цими горами в далекій глухій тайзі!

Я був одним з перших людей, що прийшли сюди добувати гірські скарби, які двадцять років тому Іван Хомич Феклістов знайшов і дбайливо оберігав, прагнучи, щоб вони дісталися справжньому господареві великої землі — народові.

Коли я вранці прокинувся, Старобор уже оббілував каракала, а Єменка з Чижовим радилися, чи не краще було б спробувати зробити чергову розвідку без коней. Це, звичайно, означало, що хтось має лишатися в таборі з кіньми. Але згодом було вирішено вести в'ючаків з собою доти, доки буде можливість.

Ми з великими зусиллями перейшли скелястий хребет, який спускався у широку долину. По топ бік бовваніло громаддя похмурих скель. На дні долини шумувала гірська річка, що витікала з ущелини. Мені мимоволі пригадалася далека рідна Моравія і підземна річка Пунква, хоч різниця між двома цими краєвидами була велика. Перед нами постав масив великих пустинних гір. Тут не було й сліду асфальтованого шляху, який в'ється при виході Пункви на поверхню біля нашої Масохи.

— Погляньте, Олегу Андрійовичу, ця річка, напевне, витікає з Чортового Ока! — вигукнув я.

Олег кивнув і почав переглядати нотатки батька. А Єменка знову взявся шукати умовний знак свого роду і, знайшовши його, рушив назад по шляху, яким ми щойно пройшли. Він мав хороший нюх, а ще кращий зір. Виявилося, що долина тягнеться на захід, а нам треба було повертати на схід. Ми не помітили проходу між двома скелями, зарослого карликовими ялинами, як не посмітили й родового знаку Хатангіна. Прохід виявився таким вузьким, що наші в'ючаки ледве пройшли ним. Далі |ми підіймалися вже зручнішою стежкою, яка подекуди проходила понад крутими схилами. Через кілька годин караван вийшов на косогір, що являв собою кам'яну пустелю без будь-яких ознак життя.

Дорога пішла круто вниз. Ми обережно почали спускатися, коли несподівано шлях нам заступила прямовисна скеля. Тоді Олег з Єменкою повернулися назад і знайшли вихід з цієї кам'яної пастки.

Через природну браму поміж двома химерно розколотими скелями всі вийшли на велике плато, яке переходило в широкі луки.

Тут і зупинилися перепочити. Поки ми полуднували і кип'ятили чай, Олег з Єменкою пішли розвідати дальший шлях. Важка дорога так мене втомила, що я й не помітив, як заснув. Прокинувшись, побачив біля себе тільки пораненого собаку та коней, що спокійно паслися на лужку.

На сідлі була прикріплена записка: «Будили, але ви спали як убитий. Коли прокинетесь, догляньте коней, помилуйтесь краєвидом, а тоді подумайте про те, що ми повернемось голодні. За дорученням команди альпіністів — Чижов».

Оце так удружили! Товариші без будь-якого голосування залишили мене самого на хазяйстві, і на мою долю знову випала малоприваблива роль кухаря.

Винен у всьому був, звичайно, я сам, а тому нічого іншого мені не лишалося, як назбирати дров, розкласти багаття і заходитися готувати вечерю. На лузі я знайшов дикий часник, щавель і наварив такого борщу, що аж слина котилася. Потім засмажив лосося і м'ясо кабарги. Порядкуючи біля вогнища, я помітив, що на плато з'явилися великі птахи. Це були великі гірські курочки. Я вирішив не ждати, поки вони наблизяться до мене, а підкрастись до них самому.

Нерівна місцевість сприяла моєму полюванню. Я підповз до дичини на відстань пострілу, зачекав, поки птахи збилися вкупу, і натиснув на гачок. Два постріли обірвали життя трьом курочкам. Поки інші птахи ще не знялися в повітря, я миттю зарядив рушницю і бабахнув знову. Ще дві сіро-коричневих курочки впали, стріпнувши крильми, і тільки тепер зграя з криком «к-ак-куру» знялася й полетіла. Не встиг я підбігти до здобичі, як там уже опинився собака, що, незважаючи на рану, теж вийшов на полювання. Тепер я переконався, що це справді птахи з родини гірських курочок, так звані уларі, що в зоології мають назву fetraogaнlus altaica. На колір вони сірі з коричневими плямами на спині. Крила в уларів — кольору вохри, з чорними бережками, на шиї світло-жовта манишка з коричневими прожилками. У самців великі шпори, проте ні розміром, ні забарвленням самець майже не відрізняється од курочок.

У зграї було всього чотирнадцять птахів, з яких п'ятеро поплатилися життям за безтурботність. У них, мабуть, на землі небагато ворогів, а тому птахи більше стежили за небом, де ширяють орли і яструби. Молоді уларі важили по кілограму, а старі — по два з гаком. М'ясо в них дуже смачне.

Одного з птахів я зварив у борщі, а решту засмажив на рожні. Коли повернулися члени експедиції, багата вечеря була вже майже готова.

Старобор кульгав, опираючись на палицю, а в Олега на лобі синіла гуля. Коли я спитав, що за лихо їх спіткало, кожен тільки мовчки махнув рукою. Вже за вечерею в них розв'язалися язики, і я, нарешті, довідався, що трапилось.

Вони всі разом пройшли широким уступом скелі, потім спустилися в улоговину, де після розшуків помітили дві позначки. Одну з них витесав на скелі, мабуть, дід Єменки — Хатангін, а другу — Іван Хомич, дід Олега. Ця позначка була надзвичайно цікавою і складалася з кількох літер і цифр. Олег подав мені блокнот, куди він списав усі знаки, і я прочитав:

Цифри, видно, вказували певний напрям по компасу, а скорочення «сп. г.», мабуть, означало «Співуча гора». Я мимоволі пригадав запис у книзі Пушкіна і запитав, чи він не збігається з написом на скелі.

— Так, ви вгадали, — відповів Олег. — Перші числа збігаються. Всі інші знаки я відгадав. Знак «2в» означає дві верстви підйому, трикутник, — напевне, скелю, схожу на піраміду, а другий рядок — спуск на 120 сажнів до Співучої гори. Значення стрілки і латинського S для мене неясне. Все це, правда, забрало чимало часу, особливо визначення напряму. Спершу я думав, що дані, наведені в книзі, означають географічну широту, але з умовних знаків зрозумів, що тут йдеться про напрям, азимут відносно сторін світу. Я зорієнтував бусоль за вказаними градусами і по азимуту визначив напрям. Цим напрямом я й вирушив разом з Тамарою і Старобором. Петро Андрійович і Єменка пішли за позначкою Хатангіна. Ми, звичайно, спочатку не розуміли, чому ці напрями розходяться. Тільки потім збагнули, що обидва шляхи ведуть до однієї певної точки і розвідані на випадок, якщо один з них стане непрохідним внаслідок руйнування гір. Це передбачення справдилось, бо протягом двадцяти років у горах відбулися такі істотні зміни, що ми ледве могли дотримуватися визначеного напряму. Дорога була завалена великим камінням. Перелазячи через один з них, я послизнувся і вдарився головою об невеликий уламок скелі, який, на щастя, був порослий лишайником, і це пом'якшило удар. Перепочивши, ми вирушили далі, хоч Тамара дуже радила мені повернутися в табір.

— Не дивуйтесь, — озвалася дівчина. — Олег після падіння лежав як прибитий, і я вже думала, що в нього струс мозку.

— Весь наш рід твердоголовий, і саме це сьогодні мене врятувало, — жартома сказав Олег.

Далі вони розповіли, як досягли вершини і з неї побачили скелю, трохи схожу на піраміду. Ця скеля стояла майже самітно на рівнині, але підступи до неї були такі круті, що без вірьовок і альпіністських костилів наші мандрівники навіть не пробували спуститися вниз.

Незабаром вони з'єдналися з другою групою, в якій не пощастило Старобору. Спускаючись крутим схилом, він придержувався за невеличкі деревця; одне з них не витримало дядю вагою в центнер і вирвалося з коренем. Старобор зсунувся на спині до кінця схилу й зупинився тільки на купі каміння. Він подер штани, збив коліно й зідрав зад так, що тепер не міг сидіти і весь час лаявся.

Так минув день, який закінчився більш-менш щасливо для всіх, крім Старобора.

Під час розвідки мандрівники знайшли шлях, де вільно могли пройти коні, а тому ми вирішили перенести табір ближче до рівнини, на якій стояла самітна скеля, схожа на єгипетську піраміду.

Ніч минула без будь-яких пригод, і вранці, тільки-но сонце піднялося з-за гір, ми вирушили в похід. Опівдні дісталися до місця, яке було дуже зручне для нас своїм положенням і рельєфом. Тут з-під землі пробивалося кілька струмків, на гірській луці зеленіла розкішна паша для коней, карликові сосни годилися на паливо, а великий виступ на скелі був чудовим захистком для палаток.

Ми домовилися, що це місце буде нашим останнім привалом перед заключною фазою пошуків таємничого скарбу старого революціонера.

Вранці, взявши вірьовки і альпіністські костилі, ми вирушили на місце, де минулого дня зупинилися наші розвідники. В таборі лишився Старобор: у нього боліло коліно, яке набрякло і посиніло.

З великими труднощами подолали ми стрімку скелясту стіну й опинилися на рівній площині, що нависала, мов дах, над глибоким проваллям. Площина з'єднувалася карнизом з вершиною, звідки був спуск у продовгувату улоговину. За допомогою костилів ми піднялися по стіні, прив'язавшись, по черзі пройшли карнизом і, нарешті, опинилися в ущелині. Тут ми почали шукати бодай якихось слідів або знаків, що вказували б дорогу далі. Хоч, по суті, це було зайве, бо за орієнтир нам тепер правила скеля-піраміда.

Дорога до неї, звичайно, була важка, а найгірше те, що, навіть опинившись біля підніжжя скелі, ми орієнтувалися не краще, ніж досі. Чижов довго розглядався навколо, а потім весело сказав:

— Видно з усього, що ми вже біля Співучої гори. Раджу вам як слід її оглянути й вистукати. Якщо нічого особливого не виявимо, то сядемо тут і ждатимемо, поки вона подасть голос. Цікаво, якої-то заспіває нам ця гора.

Чижов зняв свої речі й сів на камінь.

— Щодо мене, то ніякої гори я тут не бачу, це просто скеля, — заперечив Єменка.

Олег мовчки розглядав креслення й записи, киваючи головою. Потім, зорієнтувавши компас, заявив, що йому конче потрібно залізти на скелю. Це, звичайно, було складним завданням навіть для альпініста, бо гладенькі схили скелі майже прямовисно здіймалися вгору. До того ж ніхто з нас не розумів, чого Олег хоче видиратися на вершину. Коли ми запитали, яка Мета цього карколомного підйому, геолог показав на креслення: на вершині трикутника була намальована стрілка.

— Чи не думаєте ви, що ваш дід і його напарник Хатангінвипробовували тут свої альпіністські здібності? — запитав Чижов.

Та Олег тільки знизав плечима і мовчки почав підніматись на скелю. Ніхто не виявив бажання бути його супутником; тоді я скинув свої дорожні черевики, взяв арчі,^[6] які носив у похідному мішку, обв'язався вірьовкою і пішов на допомогу геологові. За годину ми досягли вершини і нетерпляче почали роздивлятись, очікуючи якихось несподіванок.

Та навкруги громадилися тільки гострі скелі, порізані ущелинами, зеленіли альпійські луки — все було як звичайно в горах. Розчарований, я запитав Олега, — навіщо, власне, цей ризикований вояж, від якого в мене руки пашіли вогнем.

Та Олег не відповів і почав орієнтувати компас. Раптом геолог прикипів поглядом до південного схилу гори і збуджено вигукнув:

— Тільки тепер я прозрів, отут, на цьому горбочку! Нарешті ми знайшли те, що так довго шукали. Погляньте он туди, на оту скелю…

Я подивився якомога уважніше туди, куди вказував товариш, але, крім вивітрених і вкритих зморшками кам'яних стін, нічого незвичайного не побачив. Помітивши моє розчарування, Олег засміявся і квапливо почав пояснювати:

— З усіх приладів, які повинні бути в дослідника, найчутливішим і найважливішим є його власне око. Особливо це стосується геолога. Отой частокіл прямовисних скель — явище унікальне. Ці скелі гранітні. Давно, певно, мільйони років тому, коли вулканічні породи застигали, об'єм їх змінювався, і граніт тріскався. За довгастою розколиною ви бачите порожнину в скелі, що звичайно буває у вапняках. От про неї і сказано в записах мого діда. З підніжжя піраміди порожнини взагалі не видно, бо її заступають оці химерні маківки нижчих скель. Отже, перед нами справжня печера, розумієте, незвичайна печера! І нарешті, загадкове «Співучі г.» розв'язане. Літера означає гроти, а не гори. Тепер мені майже все зрозуміло в останній позначці діда на скелі і в його записах в книзі поезій Пушкіна. За трикутником-пірамідою, на якій ми з вами сидимо, стрілкою позначено відповідний напрям за компасом. Потім іде латинська літера «S», що безумовно, є скороченням латинського Sреlaеum — печера. Тепер усе прояснилося, печеру знайдено, і скарб, напевне, там… у тій печері. Наша взяла! Ур-ра-а!

На радощах Олег так голосно гаркнув це «ура», що наші друзі біля піраміди замахали капелюхами й теж закричали тільки не «ура», а «що трапилось?»

Ми з Олегом приклали долоні до рота і почали скандувати щосили:

— Знай-шли ска-арб! Знайшли скарб!

І товариші відповіли могутнім «ура».

Перед тим як спускатися вниз, Олег накреслив в альбомі точну конфігурацію південного пасма скель з усіма деталями та можливими підступами до відкритого входу в печеру. Вхід, очевидно, був на висоті, вказаній в останній позначці, яку Олег знайшов на скелі, тобто близько двохсот сімдесяти метрів над землею.

Ми благополучно спустилися з скелі, і товариші обступили нас, тиснули руки, наперебій розпитували, як це нам пощастило знайти печеру.

Коли ми розповіли про свою мандрівку на гору, всі негайно ж вирушили оглядати місцевість: чи не можна, бува, піднятися на скелястий кряж просто з підніжжя. На превелику нашу радість, виявилося, що на скелі є карниз, який після вирівнювання може нам правити за стежку для підйому. Всі одразу ж взялися за роботу і працювали майже до смерку.

Вечеряти ми повернулися в табір, де нас чекав Старобор. Дізнавшись про наслідки нашої вилазки, він дуже шкодував, що не зміг узяти в ній участь. Мисливець усе ще кульгав, коліно й досі було опухле, тому й наступного дня ми не взяли його в експедицію.

Поласувавши смаженою ведмежатиною, всі відразу ж полягали спати. На цей раз ніч мені видалася особливо довгою. Кілька разів я прокидався. Олег теж перевертався на своїй постелі й бурмотів крізь сон щось незрозуміле.

Зненацька Олег прокинувся, встав з постелі і відкинув положок палатки. Починало світати. Гори були схожі на куліси величезної сцени, які художник розмалював у похмурих тонах. Повиті серпанком, вони здавалися майже нереальними, наче стояли за матовим склом.

Тишу порушувало тільки плюскотіння джерел та крики гірських курочок.

Олег трохи постояв, потім сів на свою постіль, пошкрябав п'ятірнею голову й промовив:

— Цілу ніч мені надокучали страшні сни. Двічі я зривався із скель, раз потопав у озері і, нарешті, — вже перед самим пробудженням — опинився в палаючій тайзі! Ну й нічка! Та воно й не дивно. Ми стоїмо перед розгадкою заповіту мого діда! Десь тут, напевне, бував і мій батько, допомагав дідові. Шкода, що він не дожив до того часу, коли поклади, які дід заповідав нашому народові, почнуть розроблятися. Він би міг керувати цими роботами.

— Це завдання тепер лягає на вас, і, думаю, ви не жалкуєте, — зауважив я.

— Я не жалкую і постараюся, щоб усе було зроблено так, як хотів дід.

У напівдрімоті ми дочекалися ранку. Потім умилися біля струмка й, нашвидку поснідавши, вирушили в дорогу.

Підніматися вузьким карнизом було важко, бо ми несли кирки, заступи, невеликі залізні ломи та інше знаряддя. Весь цей інструмент колись, ще при від'їзді з Вертловки, викликав у мене подив. На моє запитання, що він має спільного із соболями, Олег тоді сухо відповів: інструмент потрібен для «допоміжних робіт». Вхід у печеру трохи виступав над скелястою стіною. Карниз проходив попід виступом. Нам лишалося подолати якихось п'ятнадцять-двадцять метрів, але це був найважчий відрізок шляху. Єменці довелося повернутись униз до підніжжя по альпіністські костилі і додаткові вірьовки. Після цього ми метр за метром почали наближатися до входу в печеру.

Першим піднімався Олег. Опинившись на виступі, він не стримався і радісно вигукнув. Тамара йшла слідом за ним, і тільки-но Олег подав їй руку, щоб допомогти ступити на край печери, як раптом костиль з-під її ноги випорснув — і дівчина скрикнула від жаху. На мить Тамара повисла в повітрі, але Олег сильним ривком втягнув її до печери. Ця подія запам'яталася нам надовго.

Випадок з Тамарою насторожив усіх. Останні чотири костилі ми забивали так надійно, що витратили на це майже півгодини. Тим часом Олег з Тамарою зникли десь у печері. Коли ми гукнули їх, Олег з'явився біля входу, і Єменка дуже вправно кинув йому канат.

Минуло кілька хвилин, поки Олег прив'язав канат у печері. Один по одному ми подолали останні метри шляху.

Коли я став на краю виступу, з печери на мене війнуло холодом. Я зайшов усередину. Це була простора печера заввишки шість-сім метрів. Під ногами в нас лежав товстий шар річкового піску. Це було доказом того, що колись, багато тисячоліть тому, тут вирувала вода. Головний прохід, у якому ми стояли, переходив у низький грот, а далі темнів ще один вужчий прохід. Попід стінами в канавах з піску виднілися купи гострого каміння.

Олег стояв нерухомо, спираючись на кирку, і обличчя його аж світилося від радісного збудження. Коли всі зібралися, він розвів руками, став раптом надзвичайно серйозний і промовив:

— Ось, товариші, ми й досягли мети нашої подорожі. Невимовно вдячний вам за все, що ви зробили для її успішного завершення. Це тут багато років тому мій дід з дідом Єменки знайшли поклади. Вони заповіли своїм нащадкам оберігати скарб і передати його народові. Ця почесна місія випала на мою і вашу долю. У нас немає часу для довгих промов. Тож до роботи!

Звичайні слова пролунали урочисто під склепінням печери. Перед початком робіт геолог пояснив:

— Ця печера утворилася внаслідок руйнування скельної маси. Підземна ріка, що протікала тут сто тисяч років тому, пробила собі дорогу в скелі. Печера все більше розширювалася і згодом набула теперішнього вигляду. Пропоную усім поки що не йти далі, а почати розкопки ось тут, у цих канавах, вимитих водою.

Не гаючись, ми взялися до роботи. Розкопали невеликий шар піску, перемішаного з щебенем, і натрапили на золотоносну жилу. Між камінням заблищали зерна дорогоцінного металу завбільшки з ліщиновий горіх. Місцями вони мали вигляд тонких пластинок. Ми так захопилися роботою, що не відчували ні голоду, ні спраги і все копали, копали, розгрібаючи й пересипаючи пісок і щебінь, аж поки не почало темніти. Хоч в печері було прохолодно, ми спітніли. Нарешті, закінчили свою незвичайну роботу золотошукачів: перед нами лежала купка золота вагою, може, з кілограм або два. Правду кажучи, ми всі трохи здивувалися такому малому видобутку. Адже дід Олега писав у заповіті про поклади великого значення, а наслідки нашої праці цього не підтвердили.

Проте Олег вважав, що ці золотоносні жили, напевне, з'єднані з іншими — головними, значно багатшими.

Після короткого перепочинку ми лаштувалися вже повертати назад, коли щось раптом дивно захрипіло. Ніби якийсь великий звір хрипів у вузькому проході. Я мимоволі стрепенувся й кинувся до рушниці, що стояла під стіною. Всі інші теж схопили зброю і прикипіли поглядом до чорного отвору вузького проходу. Та ось в руці Олега спалахнуло світло електричного ліхтарика й освітило прохід. Він простягнувся перед нами у всій своїй холодній незайманості й був порожній, скільки сягало око. Проте саме звідти й лунали дивні звуки. Протяжні, хрипкі, вони з низьких тонів поступово переходили у високі, поки, нарешті, не перетворилися в завивання. До цих неприємних звуків приєдналося ніби якесь квиління далекої завірюхи, що аж лящало у вухах.

Раптом все вщухло, але тільки на мить. З жерла проходу знову прорвалася какофонія кількох розладнаних, хрипких трубних звуків. Печера гула, мов рупор. Акустика збільшувала ефект цієї страшної какофонії, і Чижов не витримав, зірвав з плеча рушницю й вистрілив у темний прохід.

До гуркоту пострілу, що прогримів у підземеллі, наче удар грому, приєднався несмішливий свист і завивання.

Тамара затулила пальцями вуха й злякано вирячила очі. Олег миттю зірвався з місця й кинувся в прохід.

Дівчина скрикнула й побігла за ним. Та Чижов притримав її.

— Не лізь туди, все це дитячі іграшки — не більше!

— Чому ж ви тоді стріляли, Андрійовичу? — вигукнула Тамара.

— Чому, чому… Щоб припинити цей відьомський шабаш. Від нього у вухах лящить.

Єменка єхидно посміхнувся, штовхнув Чижова в плече і пробасив:

— Слухай, слухай, Петре Андрійовичу, пісеньку, яку ти хотів почути внизу, біля підніжжя піраміди. Зрозумів, нарешті, що ми в Співучій печері? Ніяке допотопне страховище такої не втне…

— Товариші, товариші, — почулося з горловини, — все ясно! Зараз я вам поясню це явище…

Олег повертався, щоб провести нас у прохід. Ми рушили за ним і незабаром побачили кілька вузьких тунелів та маленьких отворів, над якими стояли три великих комини. З усіх отворів свистячи виривалося повітря. На думку Олега, це явище викликане різницею температур на поверхні скель і всередині численних тунелів після заходу сонця. На цій же підставі в різних місцях гір і улоговин виникали повітряні течії, вітри проходили до скельних порожнин і розколин, утворюючи тут диявольські концерти.

Свідком такого явища був і Олегів дід, коли досліджував колись ці гори. Тому він і назвав печеру Співучою. Таємницю було розгадано. Так перший день розкопок завершився несподіваним підтвердженням легенди про Співучу печеру.

Вже стемніло, коли ми повернулись до табору. Тільки за вечерею я відчув, як стомився. Руки й ноги боліли від важкої роботи, спина ледве розгиналася. Попоївши, я відразу ж пішов у палатку й ліг спати. Тільки-но голова торкнулася подушки, як я поринув у глибокий сон. Прокинувся аж уранці.

Всі учасники експедиції вже снідали. Я підсів до них. Ніхто навіть не натякнув, що я довго спав. Тільки Тамара пирснула від сміху, але одразу ж прикрила обличчя записною книжкою, яку тримала в руках. Блиснувши очима, вона мовила з лукавою посмішкою:

— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.

— І всі ці шпильки тільки за п'ять хвилин зайвого сну…

— П'ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.

Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.

На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав:

— Порівняємо креслення з розташуванням печери прямо на місці і потім побачимо, наскільки правильні мої припущення.

Це, зрештою, було найрозумнішим, а тому ми більше не гаяли часу на розгадування записів і вирушили до печери. Старобор проводжав нас в дорогу найкращими побажаннями.

Без пригод ми прибули на місце і одразу взялися до роботи. Щоб видно було в темних коридорах печера, ми запаслися ліхтарями — трьома електричними і двома гасовими.

По черзі ми розкопували щебінь і пісок, а Олег тим часом освітлював стіни печери і старанно оглядав їх. Ось він клацнув пальцями. Значить, геолог знайшов щось цікаве. Справді, Олег натрапив на слід давнього вогнища. Про це свідчила закурена стіна й підпалини гірської породи на дні печери.

Можливо, печера за давніх, доісторичних часів була житлом пралюдини. На таку думку наводили й стіни, подекуди обтесані і вирівняні. За інших обставин цей факт міг би надовго привернути нашу увагу. Можна було б вивчити сліди прадавніх жителів цих гір доби кам'яного чи бронзового віку. Та перед нами стояло інше завдання.

Ми шукали золото, багато золота. Проте ці надії не справдились. Навпаки, ми були прикро розчаровані, бо жила чим далі ставала біднішою і, нарешті, зовсім зникла. Ми розгублено поглянули одне на одного, а потім усі разом на Олега.

Геолог мовчки нагнувся, набрав у жменю піску й висипав його крізь пальці.

— Що ви на це скажете, Олегу Андрійовичу? — запитав Чижов.

— Не знаю, що й казати. Я й раніш знав, що ця жила не може бути багатою. І чекав тільки, коли мої побоювання справдяться.

— Вони справдилися надто швидко. Я уявляв собі пошуки багатих покладів зовсім не так, — розчаровано промовив Єменка.

— Шановне товариство, здається, у вас уже пропав запал до роботи? — вигукнув Чижов. — Ми ж тільки-но почали, і хто поручиться, що поклади не лежать десь у темному коридорі, куди ми ще й не заглядали?

— Правильно! — підтримав Олег. — Облишмо копати й огляньмо прохід!

Усі погодились, і настрій знову поліпшився. Ми наділи светри й куртки, взяли ліхтарі, канати і пішли за Олегом, який уже зник в темному проході.

Прохід був вузький і навдивовижу вітряний. Протяг тут був такий сильний, що я мусив придержувати картуза, бо інакше його зірвало б з голови. Коридор весь час петляв. Вертикальні комини над головою вели кудись в незвідану утробу скель. Часто нам зустрічалися горизонтальні тунелі, що зяяли чорними горловинами. Місцями уламки скель так завалили коридор, що майже не можна було пройти. Та ось, нарешті, коридор став ширший, і ми зупинилися, мов зачаровані, оглядаючись навколо. Перед нами була майже кругла скельна порожнина.

Світло електричних ліхтариків падало на стіни, які переливалися всіма барвами веселки, відбиваючи проміння цілими снопами, і сяяли так, що сліпили очі.

Зі стін рікою ринуло сяйво — червоне, зелене, синє, жовте, біле, і всі ці кольори мінилися найрізноманітнішими відтінками.

В глибокій тиші, що запала в цю мить, з уст Тамари зірвалося протяжне:

— А-ах… Яка краса!

І справді, мало кому з нас доводилося бачити таке диво. Ми дивилися на Олега, чекаючи, що той скаже, але він мовчав. Оглядався навколо, потім підійшов до стіни і відбив молотком грудку блискучої породи. Потримав її в руці, повертів і кинув на землю. На обличчі його несподівано з'явився вираз смутку й розчарування.

Тамара підійшла до хлопця, обняла його за плечі і з тремтінням у голосі запитала:

— Олег, Олежка, що трапилось, чому у вас такий сумний вигляд?

Олег піймав руку дівчини, притис її до обличчя і вимушено посміхнувся. Але одразу ж стрепенувся, кашлянув і пояснив:

— Ця краса, товариші, тільки про око.

Всі ми аж здригнулися, геолог знав, що казав, і його висновок ніби обдав нас холодним душем. Казкову красу стін печери ми вважали за виявлені, нарешті, поклади незмірної цінності, і раптом Олег заявив, що, незважаючи на чарівний блиск та сяйво, вся ця краса — пустоцвіт!

— Олегу Андрійовичу, не вірю, ви помиляєтесь! — вихопилось у Чижова.

— На жаль, не помиляюсь. Хоч з погляду геології це явище — справді рідкісне, але суть його від того не міняється. Ми перебуваємо в порожнині, яка утворилася внаслідок руйнування двох розколин. Навколо залягають поперечні кварцові жили, в яких розпилено трохи золота, крім того, сюди занесено з інших малих порожнин кристали гірського кришталю, аметистів та інших напівдорогоцінних самоцвітів. Ця ефектна краса справді рідкісна, але тільки про око. Не може бути, щоб мій дід, знаменитий геолог, не визначив справжньої ціни і значення цього шару скельної породи. Золотоносні жили тут, як бачите, зовсім бідні і при промивці ручним способом давали б зовсім незначний видобуток. Набагато більше могли б зробити новітні машини для добування золота. Але я сумніваюся, щоб мій дід мав їх на увазі, коли писав про великі поклади. Виходить, що ми йдемо не тим шляхом або, вірніше, не дійшли ще до місця справжніх покладів. Тож не дивуйтесь, друзі, моєму розчаруванню — я сподівався побачити зовсім інше. Проте досі нам не пощастило знайти того, що мій дід вважав скарбами. Отже, я не відгадав ще значення ліній і цифр у його заповіті.

— Це цілком ясно, хоч і невтішно, — озвався Чижов. — Треба шукати далі. З огляду на важливість ситуації, за нашим звичаєм, пропоную проголосувати…

— Згодні без голосування, — відповів за всіх Єменка і засміявся.

Ми приєдналися до нього, і поганого настрою як не бувало. З цікавістю оглянули ми стіни, відколупали собі аметистів та кришталю, щоб мати матеріальну пам'ятку про перебування в цій підземній печері мнимої краси.

Олег накреслив план печери в блокноті і кілька разів сфотографував її стіни.

Потім усі пройшли довгим коридором назад до першої печери і сіли перепочити та попоїсти. Олег знову розглядав карту, гортав блокнот з нотатками діда й батька і раптом так ляснув себе долонею по лобі, що аж луна пішла печерою.

— От голова! — гукнув він. — І як це я міг не помітити такої важливої вказівки! Ось погляньте!

Те, що він показав у своєму блокноті, не здалося мені чимсь особливим. То був опис умовного знака, який ми раніше знайшли на скелі, тобто трикутника, що означав спуск і був помічений цифрами.

Але Олег надавав цій позначці великого значення, бо на кресленні в книзі було таке саме замкнене коло, кілька ліній і цифр, які мали пряме відношення до напису на скелі… Олег раптом підвівся і пройшов трохи коридором, голосно рахуючи кроки. Потім зупинився, посвітив на стіну і радісно скрикнув. На кам'яній стіні було висічено напис: «Перший тунель направо 60 с. Увага. Провалля. Прохід».

Це несподіване відкриття ми привітали громовим «ура».

— Нарешті, ми на правильному шляху! — радісно вигукнув Олег.

На висоті трьох-чотирьох метрів у стіні печери ми справді знайшли тунель і дісталися до нього за допомогою альпіністських костилів. Далі просувались дуже обережно, рахуючи кожний крок. Через шістдесят сажнів, тобто сто двадцять сім метрів, помітили глибоку штольню, що круто спускалася вниз.

Олег обв'язався вірьовкою і, освітлюючи ліхтариком стіни колодязя, обережно пішов углиб. Чижов, Єменка і я попускали канат по команді геолога. Штольня була звивиста, світло поступово тьмяніло, і незабаром перед нами зяяла тільки темна паща, яка поглинула Олега. Він гукав або смикав вірьовку, щоб ми попускали далі. Ось геолог озвався знову, але ми не зрозуміли, що він кричав. Тому я вирішив спуститися в штольню аж до першого повороту і дізнатися, що там трапилось.

Чижов не дуже охоче погоджувався на це. Але вірьовка в мене була міцна, та й спуск полегшувався тим, що я міг триматися за Олегів канат. Обв'язавшись вірьовкою, я шурхнув по гладенькій поверхні штольні у прірву.

Як тільки я досягнув повороту, почувся голос Олега.

— Стою біля виходу в долину-каньйон метрів п'ятнадцять над землею.

Я повторив його слова, щоб їх почули нагорі, а потім уже без вагання почав спускатися далі. Галерея справді була звивиста, але за першим же поворотом у неї проникало денне світло. Нарешті, я дійшов до Олега: він сидів на краю виходу з штольні, яка пролягала тут майже горизонтально.

Перед нашими очима простяглася долина, що знижувалася на південь, вдалині виблискувало дзеркало невеличкого озера.

— Знаєте, що це за озеро? — запитав Олег усміхаючись.

— Може, Чортове Око?

— Так, саме воно, Чортове Око! — запевнив Олег. — Отут кінець нашій подорожі і початок таємничої загадки. Бо в галереях, які ми пройшли, а може, й десь у цьому глибокому каньйоні, лежить досі не знайдений скарб. Здається, долина зовсім замкнена, бо я не бачу ніякого виходу з неї. Ви гляньте, навколо тільки прямовисні скелі, які, напевне, з усіх інших сторін взагалі неприступні. Я дивуюсь дідусеві, як це він знайшов таке загадкове, рідкісної геологічної структури місце.

Олег раптом замовк, напружено вдивляючись у невеличкий лужок біля озера. Потім квапливо дістав з футляра бінокль, з хвилину дивився на нього і збуджено вигукнув:

— Ось погляньте, погляньте, там стоять кілки, це залишки якогось житла… Там, напевне, жив мій дід! Негайно ж униз!

Я почав умовляти збудженого геолога, щоб він не поспішав спускатись у каньйон. Але Олег наполягав на своєму: йому хотілося ще сьогодні бути біля озера.

Звісивши ноги, геолог сидів біля виходу, мабуть, не в силі одірвати свого погляду від панорами каньйону. Я мовчки відійшов і повернувся тунелем назад аж до місця крутого підйому. Гукнув Чижову та Єменці, і ті витягли мене нагору. Товариші засипали мене запитаннями.

Коли я розповів їм про наше відкриття, Тамара від хвилювання аж присіла і радісно заплескала в долоні. Чижов тримався спокійніше. Він почухав за вухом і сказав:

— Отже, тут кінець нашій експедиції. І після цієї проклятої подорожі з усіма труднощами й небезпеками нам доведеться ще чортзна-скільки чекати наслідків?

— Рівно стільки, скільки нам буде потрібно, щоб знайти цей…

— Еге ж, — перебив мене Чижов, — цей невидимий, дивовижний, таємничий чортів скарб! І ви, шановні друзі, гадаєте, що я зможу тут сидіти, мов сова на гілляці, й чекати, поки ви простукаєте скелі, облазите всі ходи, тунелі, горизонти і всякі там закутки? Мені треба вертатись до Вертловки! Через дванадцять днів відкривається крайова конференція колгоспників і членів мисливських кооперативів, на яку я обраний делегатом. Я не можу нехтувати громадськими обов'язками. Олег Андрійович має час, то й нехай собі тут шукає, вистукує, розкопує, розгрібає і вимірює — це його спеціальність. Що ж до вас, Рудольфе Рудольфовичу, то, мені здається, ви теж не маєте зайвого часу, хоч, видно, чомусь не поспішаєте.

Чижов казав правду. Моя відпустка невблаганно наближалася до кінця. Мене чекали службові справи в далекому Ленінграді. Тому я, згнітивши серце, легенько кивнув Чижову на знак згоди, і це викликало несподівану реакцію в Тамари. Вона підхопилася, взялася в боки і гнівним голосом почала вичитувати Чижову за нетерпіння й недооцінку виключного значення нашої незвичайної експедиції. На закінчення дівчина заявила:

— Ніхто вас, Петре Андрійовичу, не затримує. Не думаю, щоб Олег Андрійович заперечував проти вашого повернення назад. їдьте собі хоч сьогодні, навіть зараз! Я тільки скажу вам, що ви бачите не далі свого носа, як те курча…

— Ха-ха, — зареготав Чижов, — знайшла курчатко. Ти сама ще жовторота, щоб учити інших. Хіба ти не розумієш, що в мене є громадські обов'язки, а шукання скарбів — це справа, коли хочеш, особиста…

— Посоромилися б, дядечку Чижов, — розпалилась Тамара. — Цю роботу Олег провадить з відома Ленінградського геологічного інституту. А це вже входить до компетенції Академії наук. І це зовсім уже не те, що ваші обов'язки…

— Годі, — промовив Чижов. — Облишмо суперечки про те, що важливіше: справа вертловського колгоспу й мисливського кооперативу чи Ленінградського геологічного інституту, Чижова чи Олега Андрійовича Феклістова. Гаразд, визнаю, що трохи погарячився. Але цього курчати я тобі не забуду, вертихвістко.

Тамара, незважаючи на грізний погляд Чижова, обняла його і цмокнула в щоку. Так був встановлений мир, і Єменка сухо зазначив:

— Ось бачите, чого може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.

— Ті часи вже ніколи не повернуться, — зауважив Чижов.

— Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, — наполягала Тамара.

Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.

Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.

Загальна площа каньйону, на наш погляд, становила три — три з половиною квадратних кілометри. Грунт місцями вкривала висока трава, подекуди росли самотні берези, кедри й чагарники. З південного боку долина, поступово знижуючись, переходила в улоговину, на дні якої блищало озеро. В північній частині каньйону, позбавленій рослинності, землю густо вкривало каміння різних розмірів. Найбільше нас зацікавило, звичайно, озеро. Береги його були закуті в гладенький граніт скель. Водойма нагадувала своєю формою величезну балію. Ні притоку, ні витоку з цієї дивної посудини ми не помітили. Але ж вони мали бути! Осторонь озера на розкішному лужку, що нагадував яскравий килимок, усипаний барвистими квітами, виднілися рештки будівлі. Ще зберігся каркас хатини і навіть складена з каміння піч. Отже, ця халупа була колись зимовим житлом геолога Івана Хомича. Ця обставина свідчила про те, що дід Олега прожив тут досить довго, мабуть, закінчував свої дослідження.

Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.

В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.

— Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. — крикнув хтось поблизу.

Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.

Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.

Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але — який жах! — перед очима були тільки сині круги.

Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…

Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!

В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.

Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.

Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.

Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.

Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.

Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.

— Що правда, то правда, — мовив Олег, — Сурунганські гори — це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати підтвердження знахідки, на яку ми натрапили біля хатини. Повірте, друзі, я з нетерпінням чекаю, коли, нарешті, зможу вам сказати, що ось тут лежить скарб, який заповідав мій дід вільному російському народові. Ви пережили зі мною вже не мало розчарувань, і поки я не переконаюсь, що знаю все до останньої літери в цій справі, я не скажу вам нічого. Я не піду з цієї долини, доки не розгадаю таємниці заповіту Івана Хомича Феклістова!

Ми розуміли його прагнення і ні про що більше не питали. Але ніхто з нас не хотів повертатися до табору. Ми вірили: талановитому потомкові славетного геолога Івана Хомича, нарешті, пощастить знайти те, що ми так давно шукали.

Я сушив собі голову над тим, що ж мав на гадці Олег, але мовчав, час від часу поглядаючи на Тамару, яка не зводила очей з хлопця.

Вона сиділа біля Олега, тримаючи його за руку. Обличчя її світилося ласкою і ніжністю. Дівчина схилила голову на груди геологові, і той аж сяяв од щастя.

Чижов поглянув на них лагідно, узяв мене під руку і повів до озера. Спокійна гладінь Чортового Ока вигравала золотаво-червоними відблисками. То були чари вечірньої зорі.

— Я не хотів їх тривожити, — мовив Чижов майже пошепки. — Вони переживають найщасливіші хвилини з житті. Олега чекає велике, може, навіть державного значення відкриття, і я розумію, що відбувається у нього зараз в голові і в серці. Мозок його зайнятий геологією, а серце стукотить про щось інше. Одне скажу вам напевне: буде весілля! А чи будуть знайдені поклади, про це важко сказати без голосування всіх учасників експедиції.

— Ви думаєте, Петре Андрійовичу, що Олег нездатний розгадати таємницю Сурунганських гір, таємницю заповітного скарбу? — запитав я.

— Пророкування — невдячне ремесло, — зауважив той у відповідь і заперечливо замахав обома руками. Потім він обернувся, поглянув на двох молодих людей, що сиділи біля руїн халупи, і, лагідно посміхаючись, вів далі: — Замість пророкування можу вам сказати свою думку про Олега: я вважаю, що він дуже обдарований юнак і гідний довіри геолог. Але, зрозуміло, всього цього ще замало, щоб розібратися в такій заплутаній справі, як заповіт, написаний у роки царського самодержавства і першої світової війни. Час поглинає все. Він поглинув, напевне, і залишені умовні знаки та застереження старого Івана Хомича тут, у цій халупі. Почекаємо до завтра і побачимо, чим здивує нас Олег Андрійович: розгадкою таємниці скарбу чи повідомленням про одруження з Тамарою!

— Я бажав би йому і того, й другого, — зауважив я коротко.

— Даю наперед своє благословення, якщо буде потреба, — додав Чижов напівжартома, напівсерйозно.

Не знаю, про що воркували Олег з Тамарою, але дівчина заявила, що лишається в долині і радить нам зробити те саме.

— Справа давно вирішена, — гукнув Чижов, — я не рушу звідси, поки не дізнаюся, що там Олег Андрійович приховує.

Всі лишилися ночувати в цьому забутому закутку землі і взялися лаштувати постелі. Нарубали хмизу, розклали три великі багаття і, коли вони догоріли, встелили вітами нагріту землю. Над кожною постіллю напнули низенькі халабуди з довгих галузок, щоб не так швидко виходило тепло. Скромну вечерю запили чаєм і полягали.

Я швидко заснув. Та зненацька серед ночі мене розбудили якісь дивні звуки. Крізь сон мені здалося, що сурмлять труби. Товариші теж прокинулися і почали уважно прислухатися до дивовижних звуків, які нагадували диявольську сонату в Співучій печері.

Звуки линули з кількох невеликих отворів у скелі, де був вихід з нашого тунелю. Отже, ми спостерігали вже знайоме явище: коли зійшло сонце, від нагрівання скель почали утворюватися повітряні течії, які примусили зазвучати кам'яні органи.

За сніданком Олега не було. Він ще вдосвіта пішов кудись і досі не повернувся. Тамара сказала тільки, щоб ми не турбувалися: Олег, мовляв, розвідує печеру і перевіряє свої вчорашні здогади.

Вона намагалася бути цілком спокійною, але рум'янець на щоках свідчив про її хвилювання. Щоб приховати неспокій, Тамара закинула голову й задивилася на гору, що пломеніла в золотавих променях вранішнього сонця. Дівчина стояла, освітлена їх сяйвом, мов чудесна статуя, вилита з бронзи.

Чижов залюбувався цим образом квітучої молодості, лукаво посміхнувся і сказав:

— У старовинних книгах я вичитав, що колись астрологи в день народження людини уважно вивчали положення зірок, щоб скласти гороскоп новонародженого. По-моєму, Тамара народилась не інакше, як під сузір'ям Діви.

— Це видно й без астролога, — зауважив я категорично.

Єменка, що, іронічно посміхаючись, слухав нашу розмову, зітхнувши, промовив:

— За старих часів шамани теж пророкували нам по зірках різні нісенітниці. Але тепер кожний знає, що між зірками на небі й долею новонародженої дитини ніякого зв'язку немає. Хоч деякі бабусі ще й сьогодні вірять у це. Вони йдуть у тайгу, шукають перехрестя стежок і вигукують різні слова про зірки, потім прислухаються до луни…

Тамара скоса глянула на Єменку і перебила його розповідь про астрологічні вигадки старих бабів.

— Можу вас запевнити, шановні, що й без ворожіння по зірках я знаю напевне: Олег знайде те, що шукає.

— Тож хай не підведе нас твоя віра! Амінь! — промовив Чижов і, взявши рушницю, додав: — Не можу сидіти без діла. Піду пройдусь по долині.

Коли Чижов пішов, я підсів до Тамари і, спонукуваний цікавістю, спитав, що, власне, Олег шукає в печері.

— Поклади, звичайно, — сухо відповіла дівчина.

— Оце так новина! Але я хотів би знати конкретніше, що мається на увазі — золото, платина, срібло чи, може, самоцвіти?

Дівчина насупилась, хоч очі дивилися весело.

— Хіба я пророк, чи що? Я знаю не більше, ніж ви. Олег був дуже обережний й навіть мені не сказав про свою знахідку. Раджу вам піти краще до озера порибалити.

— Рибка з Чортового Ока, напевне, вам не сподобається, — буркнув я.

Що було робити? Очевидно, Тамара сказала правду. Для риболовлі в мене не було ні настрою, ні потрібної снасті, і тому я вирішив пошукати Олега в лабіринтах скель.

Хоч Єменка відмовляв мене од цього, та я наполіг на своєму. Закинув за плече рушницю, причепив до пояса найкоротшу линву і по вбитих костилях подерся по скелі до входу в печеру.

Звідти мені в обличчя війнуло прохолодою. В коридорі панувала тиша, і тільки струмінь повітря з шелестом виривався з темної горловини. Я засвітив ліхтарик, рушив уперед і, тримаючись за линву, яку ми залишили тут, швидко дійшов до штольні. Підніматись було важче, ніж я сподівався. Добравшись майже до половини крутого схилу, я раптом відчув свист вітру з боку темного виступу. Зацікавившись, я посвітив на стіну і побачив, вузький прохід, що віз убік. Раптом мою увагу привернула зовсім світла стрілка, висічена на скелі. Я обережно виліз на низенький виступ, придивився до позначки: і зрозумів, що її міг висікти тільки Олег, бо під стіною-лежали ще свіжі уламки камінців, які під час роботи обсипались на темне дно печери.

Я гукнув у прохід, сподіваючись, що Олег відповість. Мій голос луною відбився од стін і десь пропав у долині, знову настала тиша.

Я нерішуче потупцювався на виступі і вирішив оглянути коридор, на який вказувала стрілка. Вузький прохід несподівано став широким і пішов похило вниз. Навчений досвідом, я ступав дуже обережно, крок за кроком, бо в цьому тунелі десь міг бути глибокий колодязь, пробитий колись водою. І справді, незабаром я побачив перед собою глибочезну розколину. Вона була з метр завширшки, але для кам'яної труни цього цілком досить.

Обережно перескочивши цю кам'яну пащу, я за хвилину опинився у великій печері. Дно тут було завалене уламками породи, химерні темні закутки здавалися численними отворами до кам'яних надр. Біля однієї стіни я натрапив на якусь перешкоду. Присвітивши, я завмер і скрикнув з переляку.

Переді мною були обриси людських ніг у білих шкарпетках. Точнісінько так «наряджають» людину в труну.

За кілька секунд я вже опам'ятався, ступив уперед, присвітив ліхтариком ще раз і побачив на землі… Олега! На мить я розгубився, але потім кинувся до нього.

— Олег, Олег, що з вами?

Реакція на мій вигук була несподівана.

Геолог розплющив очі, скрикнув, і не встиг я опам'ятатись, як він ударив по ліхтарику. Ліхтарик погас і відлетів десь у пітьму. Олег схопився на ноги й крикнув:

— Хто ви?

— Тьху, сонько, це ж я…

— У-ух, — зітхнув геолог. — Ну й налякали ж ви мене! Де мій ліхтар?

— А ви мене. Я подумав, що тут якийсь покійник.

Після цієї короткої розмови Олег розповів мені про свої пригоди.

Під час вчорашнього огляду вузького проходу штольні геолог знайшов на землі кілька уламків породи, які за звичкою з професіональної цікавості поклав у ранець. Натрапивши потім на уламки такої ж породи в каньйоні біля зруйнованого житла, він зрозумів, що саме знайшов його дідусь. Олег вирішив на ранок негайно дослідити прохід. Дійшов до великої печери, старанно оглянув стіни, відбив кілька кусків породи і побачив, що не помилився. Хлопця охопила невимовна радість, після чого настала реакція. Адже геолог цілу ніч перед цим не склепив очей, бо думки про те, що він знайшов ключ до покладів, не давали йому заснути. Зморений хлопець приліг на хвилинку перепочити. Черевики він поклав під голову замість подушки і заснув як убитий.

— Найбільше злякали мене ваші білі вовняні шкарпетки, — вигукнув я, ледве переводячи дух від сміху. — Але досить, скажіть же, нарешті, що ви знайшли?

Олег посвітив на кусок породи, яка заблищала тьмяним сріблом у променях ліхтаря, зважив грудку в руці й виразно вимовив:

— Молібден!

— Молібден? — перепитав я здивовано.

— Так! Метал молібден, вірніше кажучи, мінерал молібденіт, з якого добувається молібден. Цей мінерал зустрічається на землі в такій кількості дуже рідко. Мій покійний дідусь був людиною надзвичайно прозорливою. Ще тридцять років тому він передбачав, яке величезне значення матиме цей рідкісний мінерал. Тому він так дбайливо оберігав поклади, боявся, щоб скарб не потрапив до рук ненависного царського самодержавства. Здається просто неймовірним, як взагалі дід знайшов цей скарб. Яку треба було мати винахідливість і витримку, які глибокі знання, щоб самому, в тяжких умовах, блукаючи в лабіринтах скельних горизонтів, ходів, шахт і коминів, знайти цей дорогоцінний мінерал. Його ім'я назавжди буде вписано золотими літерами в історію нашої геології.

Олег стояв випроставшись і ліхтариком освітлював печеру. З усіх боків іскрилися сріблясті стіни, западини й виступи. Ця печера теж утворилася внаслідок ерозії — тут не було задухи, бо навколо зяяли отвори, крізь які циркулювало повітря.

— Думаю, що вся ця частина гори складається з молібденіту і дальша розвідка покаже, які запаси мінералу тут залягають, — міркував Олег.

— Напевне, час уже повернутися до товаришів. Вони там сидять і з нетерпінням чекають обіцяної розгадки, остаточних наслідків нашої важкої подорожі.

Олег ляснув себе по лобі й заметушився.

— Звичайно. Я так захопився своїм відкриттям, так сп'янів од радості, що про все забув…

— І про Тамару? — спитав я жартома.

Він голосно зітхнув. Наступила коротка пауза. Нарешті хлопець серйозно відповів:

— Тамари це не стосується. Ви ж самі добре знаєте, що не можна забути того, хто завжди в серці. Ходімо!

Як тільки ми з'явилися у «вікні» білого світу, товариші одразу ж побачили нас і побігли назустріч.

Олег спустився додолу першим і майже впав Тамарі в обійми.

— Олег, Олежка, з чим ви прийшли? — нетерпляче питала дівчина, заглядаючи хлопцеві в очі.

Ми теж пильно дивилися на Олега.

— Двадцять років тому сюди, в цей незвіданий світ скель, — почав геолог свою розповідь, — проник мій дід зсвоїм вірним товаришем і помічником — Хатангіном, дідом Єменки. Дідусь мій був геологом рідкої вдачі й витримки і після довгих, важких шукань справді знайшов тут неоціненний скарб. Усі ми були певні, що це золото. Так само думав і той бандюга та спекулянт, організатор нападу — Пуговкін. Та ми помилилися. Золото справді є з цих горах, але його значення тут другорядне. Ще вчора я знайшов у печері інший, дуже рідкісний мінерал, який у темряві не зміг роздивитись. Я поклав невеликий уламок породи в мішок, а коли ми підійшли до цієї зогнилої хатини, я побачив на землі багато уламків такого ж мінералу. За багато років вони дуже обвітрились. Тільки розбивши їх, я впевнився, що вони такі ж, як і той кусок, знайдений у печері. Признаюсь, я вагався, поки встановив напевне, що це мінерал…

— Сто чортів з цього пекельного озера! Не тягніть, — перебив Чижов оповідача, — не зловживайте нашим терпінням!

Олег співчутливо посміхнувся і вів далі:

— Золотоносні структури тут залягають у формі кварцових жил. Це ми всі бачили в Співучій печері, де натрапили на одну з таких збіднених жил. Проте в інших горизонтах вона знову збагачується. Я виявив її сьогодні в розширеному проході, що відходить од середини шахти. В цій жилі є трохи золота, але, в основному, вона складається з рідкісного мінералу — молібденіту. В такій структурі супровідними породами бувають здебільшого кварц і слюда. Але тут природа порушила закономірність: малоцінних порід у цьому пласті зовсім небагато. Крім невеликої кількості золота, в ньому майже самий молібденіт. Для нашої країни це справжній скарб!

— Молібденіт, молібденіт… — бурмотів Чижов. — Пригадую, щось читав про цю диковину…

— Так, так, це велика рідкість, — вів далі геолог. — Молібденіт знали ще в давнину. Тоді ж виникла і його назва, бо античні природознавці Діоскарид і Пліній вважали його за графіт і називали molybdaena, тобто графіт. Інші його називали свинцевим блиском. І тільки в тисяча сімсот сімдесят восьмому році шведський хімік Шеєле довів, що цей мінерал нічого спільного з графітом не має, а ще через п'ять років швед Гьольм уперше одержав з нього метал молібден. Молібден, як і золото, розчиняється тільки в царській водці, він крихкий, плавиться лише при температурі дві тисячі двісті п'ятдесят градусів за Цельсієм. Застосовується він, головним чином, у виробництві марганцевої сталі та інших видів високоякісних сталей. Ним покривають також деякі швидкоіржавіючі сталі. Молібден використовують також замість вольфраму у виробництві електричних та електронних ламп усіх видів. Отже, йдеться про поклади, значення яких для нашого радянського господарства важко переоцінити. Я щасливий, що мені, за вашою допомогою, дорогі друзі, випала честь здійснити давні мрії мого славного предка і віддати цей скарб в руки трудового народу!

Олег скінчив. Настала урочиста тиша. Всі були схвильовані й захоплені, а в Тамари від радості та зворушення навіть забриніли в очах сльози. Дівчина ледве стримувалась, щоб не заридати від щастя. Вона повільно підійшла до Олега. Той обняв її і, нахилившись до сяючого дівочого обличчя, поцілував.

— Гірко, гірко! — гукнув Чижов, і ми приєдналися до нього.

Отже, таємниця долини була розгадана. Кожний з нас переживав цю подію по-різному. Олег блаженно посміхався, записуючи до грубого зошита дані про знахідку. Він заявив, що лишиться тут сам, бо має визначити точніше запаси молібденіту, розвідати під'їзні шляхи до глухої долини…

— А чи не час би вже подумати щасливому дослідникові й женихові про більш прозаїчні речі? — перебив його тираду Чижов.

— Але ж, Петре Андрійовичу, зрозумійте, що… Чижов знову не дав йому договорити, заперечливо похитав головою і підніс палець:

— Мій шлунок ремствує! Воно й не дивно, бо вже два дні не одержує того, що потрібно. В ім'я спокою цього важливого органу в моєму тілі прошу вас, Олегу Андрійовичу, негайно ж повернутися до табору. Всім треба вже відпочити і підкріпитися доброю їжею. Не кажучи вже про те, що відкриття покладів і ваші заручини треба відзначити як годиться. За звичаєм, проголосуємо чи…

— Згода, облишмо зайві процедури! — гукнув Олег, винувато кліпаючи очима.

Шлях до табору пройшли без пригод, і собаки ще здалеку привітали нас радісним гавкотом. Старобор, усе ще кульгаючи, кинувся нам назустріч і взявся вичитувати за те, що ми змусили його так непокоїтися.

Поки нас не було, Старобор не сидів склавши руки.

Він вполював кількох гірських курочок, наловив форелі, назбирав грибів і прокоптив залишки ведмежого м'яса.

За кілька хвилин у затінку біля скель, які так довго оберігали свою таємницю, був накритий імпровізований стіл, і все наше товариство сіло до вечері.

Ми домовились, що завтра вирушаємо назад до Вертловки. Але це стосувалося тільки трьох учасників експедиції: Чижова, який поспішав на крайову конференцію, Старобора, який мав бути в колгоспі, і мене: відпустка моя вже кінчалася, а до Ленінграда було далеченько…

В горах лишався Олег, щоб завершити потрібні дослідження. Тамара заявила, що не покине геолога і допомагатиме йому. З ними лишався також Єменка. Він взявся постачати їм свіжу дичину, рибу і дбати про безпеку. А втім, Єменка мав бути і за провідника, якби назад довелося повертатися раніше, ніж сюди прибудуть запрошені Олегом робітники.

Ми готувалися до зворотної подорожі цілих два дні. На третій день я спустився з Олегом у каньйон, щоб ще раз побувати в цьому кам'яному світі, тепер уже позбавленому таємниці. Постояв трохи біля Чортового Ока і боязко ввійшов у прохолодну воду. Олег з Єменкою стояли н березі, тримаючи вірьовку на випадок, якби примхливе озеро знову схотіло поглинути мене.

Проте поверхня озера була гладенька, мов дзеркало. Навіть подих вітерця не порушував її спокою.

Мені хотілося надовго запам'ятати цей ще ніким не вивчений загублений світ, сповнений таємниць.

Колись предки Єменки поклонялися «таємничим» силам природи і вважали явища, що відбувалися в таких озерах, як Чортове Око, за витівки чортів та злих духів. Тепер ми звільнилися від марновірства та забобонів і сміємося з усього того, що лякало колись навіть хоробрих людей. Але я сам ладен був повірити, що в зрадливих водах озера ховається якась доісторична потвора.

Я жалкував, що не спробував тут свого рибальського щастя. Може, мені пощастило б піймати в озері незвичайну рибу. Єменка, засміявшись, пообіцяв, що надолужить втрачене мною і про наслідки напише мені в Ленінград.

На гірських вершинах почулися крики. Пара яструбів закружляла в повітрі, вилетівши на лови. Я ще раз оглянув долину і повернувся до входу в печеру. Мені здалося, що я переступив поріг, який відділяв сьогоднішній світ від тих далеких часів, коли ловці мамонтів бенкетували тут біля палаючих вогнищ.

Раптом пролунав глухий постріл. Потім ще один. Ми занепокоєно глянули один на одного: що трапилося? Може, це невтомний Старобор полює десь за скелями?

Ми швидко пройшли шахту й печерні ходи. А коли минули Співучу печеру, на нас війнуло теплим повітрям. Осінній день видався теплий, мов літом. Скелі нагрілися, дзижчали мухи й різноманітна комашня, а десь за скелястими верхами чулися крики. Жіночий голос! Олег кинувся вузеньким кам'яним прискалком, який природа витесала над урвищем, і зник десь за виступом.

Я саме проходив це небезпечне місце слідом за Єменкою, коли почулися сердиті вигуки і знову бабахнули два постріли.

Кількома стрибками Єменка досяг певнішого місця, зірвав на бігу рушницю з плеча і теж зник за виступом скелі.

Вибігши, нарешті, на кам'яну площину, я побачив дивну картину. Біля великого каменя на землі лежала Тамара, а збоку, піднявши руки, стояли два незнайомі вусаті чоловіки. В цій вимушеній позі вони застигли перед дулами трьох карабінів, які навели на них вершники у військовій формі.

Олег відразу ж побіг до Тамари, а Єменка широко покрокував до незнайомця, що був схожий на тунгуса-мисливця і стояв біля військових.

Сталося так, що останні два змовники з банди Пуговкіна після довгих пошуків вислідили нас і прийшли до Сурунганських гір. Наші каверзні позначки завели їх у такі трясовини, що бандити ледве вибралися звідти. Кілька днів вони відпочивали, а потім почали настирливо шукати слідів нашої експедиції. Коли знайшли, зрозуміли, що ми їх обдурили. Кляли свого спільника Шульгіна, не знаючи, що він давно вже лежить у сирій землі. Дійшовши до Сурунганських гір, вони завагалися. Сліди зникли, і бандити почали блукати, поки випадково не натрапили на кізяки наших коней і не вийшли знову на нашу дорогу.

Сподіваючись зв'язатися з Шульгіним, вони отаборилися на глухій рівнині в горах і пішли на розвідку пішки, щоб знайти наш табір.

Але бандити не знали гірської стежки. Вони ненароком зірвалися і загриміли разом з камінням на галявину. Поблизу була Тамара, яка саме вийшла на полювання. Дівчина з переляку закричала, і змовники зрозуміли, що виказали себе через необережність.

Вони завагалися, не знаючи, що робити далі, коли це на вузькій стежці зацокотіли кінські копита, і на галявину вилетіли четверо вершників.

Це були прикордонники. В безсилій злобі змовники рвонули з плечей свої рушниці, але тут гримнули два застережних постріли, і пролунала невблаганна команда: «Руки вгору!» Доля обох негідників була вирішена.

В Ленінградському відділенні служби державної безпеки допитували невиправного ледаря і майстра «легких» заробітків Бундусова. Його спіймали, коли він збував дорогоцінний перстень. За ознаками й протоколом слідчий встановив, що перстень належить родині геолога Олега Андрійовича Феклістова, квартиру якого пограбували невідомі злодії, хоч, правда, вони забрали тільки деякі дорогоцінності.

Цей випадок досі лишався нез'ясованим. Бундусов твердив, що перстень він узяв на продаж з комісійного магазина. Довго відмовлявся назвати особу, яка довірила йому перстень, поки, нарешті, не зрозумів, що своєю впертістю тільки обтяжує вину; тоді назвав ім'я. Міліція вже знала його. Це був Кальсонов, колишній власник ресторану. Тепер Кальсонов працював молодшим офіціантом і тягнувся за кожною копійчиною, брав участь у різних аферах, продавав крадені речі.

Того ж дня Кальсонова арештували і влаштували йому очну ставку з Бундусовим. Під час обшуку на його квартирі знайшли і всі інші дорогоцінності, вкрадені в геолога. Припертий фактами, Кальсонов назвав ім'я злодія — Кропивкіна, якого він рекомендував Пуговкіну — справжньому організаторові крадіжки. Колишній лахмітник і збанкрутілий торговець москателями Кропивкін теж довго відпирався, але, нарешті, признався, що разом з Шульгіним пограбував квартиру Олега Феклістова.

Проте ці відомості не задовольнили лейтенанта Сидорова, який вів слідство, його цікавило, чому злодії взяли тільки частину дорогоцінностей, хоч перевернули майже все догори ногами, чогось, напевне, шукаючи.

Кропивкін знизав плечима і насмішкувато сказав, що його спільник був якийсь дивак, бо шукав тільки книгу. Він нібито був пристрасним книголюбом.

Проте лейтенант Сидоров мав свої погляди на такі пристрасті і, встановивши, що Олег виїхав до Сибіру, негайно розшукав його дядька.

Біолог уважно вислухав лейтенанта і пояснив йому значення вкраденої книги поезій Пушкіна. Сидоров спочатку висловив жаль, що Олег відразу ж не заявив про зникнення книги. Але потім, коли біолог сказав, що цінність книги з нотатками померлого геолога до деякої міри проблематична, трохи заспокоївся.

За кілька днів Пуговкіна розшукали й затримали в Іркутську.

Старий лис викручувався як міг, твердячи, що він чесний громадянин, живе тільки на свої заробітки, допомагаючи місцевому кооперативу визначати якість хутра.

Досвідчені працівники розшуку не повірили йому і зробили трус у квартирі цього «чесного» громадянина.

Крім великих запасів цінного хутра, працівники розшуку знайшли велику суму грошей, наявність яких Пуговкін не міг до ладу пояснити. На запитання, де схована книга, вкрадена в квартирі Олега Феклістова, і хто був організатором крадіжки, Пуговкін здивовано вирячив очі. Хоча він і бібліофіл, але, мовляв, усі книги придбав чесно. Нарешті Пуговкін байдуже запитав, про яку книгу, власне, йдеться. А коли почув, що розшук цікавить томик поезій Пушкіна, голосно зареготав. Щоб отаку книжку він крав? Та ж у його бібліотеці є повна збірка творів Пушкіна. На цьому він і затявся, назвавши запротоколовані показання ленінградської трійки Бундусова, Кальсонова і Кропивкіна справжнім наклепом, вимагав очної ставки з цими особами.

Місцеві органи безпеки зупинилися перед складним завданням: де шукати вкрадений томик поезій? До справи взявся один з найкращих працівників розшуку Лисичкін. Він ще раз ретельно обшукав квартиру колишнього промисловця. Цілих два дні Лисичкін пробув у просторій кімнаті, де містилася бібліотека, перегорнув по черзі кожну книгу, ще раз оглянув старанно все приміщення, але книги не знайшов.

Лисичкін вирішив, що Пуговкін, напевне, не держить цієї книги в будинку. Він машинально взяв з письмового стола тоненьку книгу в червоній оправі з написом: «Стандарти хутряних шкурок». Мабуть, Пуговкін часто користувався цим посібником і тримав його під руками. Відкривши книгу, Лисичкін почав гортати сторінки, на яких були зроблені рукою Пуговкіна всілякі критичні зауваження щодо опису різних видів хутра. Слідчий хотів уже відкласти книгу, як раптом помітив, що один листок в обрізі відрізняється кольором від інших. Він був наче більш поруділий. Лисичкін мав звичку уважно, до найменших дрібниць, оглядати все, що могло стосуватися справи, і почав гортати книгу, поки знайшов цей листок. Поглянувши на нього, він аж свиснув від несподіванки. Листок був з книги віршів Пушкіна. Лисичкін прочитав:

На цій же сторінці була накреслена невеличка карта, якісь цифри й знаки. Безсумнівно, йому пощастило знайти найважливіший аркуш з книги віршів великого поета. Пройдисвіт Пуговкін вклеїв його в довідник товарознавця. Він залишив книжку просто на письмовому столі, певний, що вона не зацікавить небажаних гостей.

Наступного дня його арештували. Злочинця привели на допит. Він почав було протестувати, що його арештовано незаконно, але затнувся на півслові, коли слідчий мовчки поклав перед собою довідник товарознавця в червоній оправі…

Переляк Пуговкіна означав мимовільне зізнання. Проте Пуговкін усе ще хитрував і зізнавався тільки в тому, що, на його думку, вже знали слідчі органи. Він усе звалював на Шульгіна і заплутався в суперечливих свідченнях, які переконали працівників розшуку в тому, що вони мають справу з організованою бандою злочинців.

Звичайно, Пуговкін замовчав те, що він намовив Шульгіна спробувати «усунути» небажаного спадкоємця — Олега, і категорично заявив, нібито нічого не знає про наміри лісничого.

Та працівники безпеки не повірили. Негайно з'єдналися з Алданом і передали розпорядження арештувати Шульгіна.

Оскільки Шульгін жив далеко від районного центру, тільки через сорок вісім годин надійшла відповідь, що лісничий вирушив з експедицією в глибоку тайгу і повернеться нескоро.

Знаючи ситуацію, працівники розшуку зрозуміли, що треба наздогнати Шульгіна до того, як експедиція прибуде на місце. Адже в Шульгіна мають бути спільники, хоч Пуговкін присягався, що про це він нічого не знає, оскільки всі плани пограбування скарбів виношував лісничий.

Лисичкін вилетів до Алдана, тут взяв з собою ще двох працівників безпеки і з ними вирушив до Вертловки.

Надвечір літак приземлився на колгоспному лузі. Голова сільради Тит Андрійович поінформував військових про експедицію і Шульгіна. Але коли його попросили дати досвідченого провідника до Сурунганських гір, той тільки знизав плечима і пояснив, що, мабуть, на все село не знайдеться людини, яка б відважилась вирушити в цю подорож, поки не замерзнуть зрадливі трясовини й болота. Та й взагалі ніхто з тутешніх мисливців ніколи ще не доходив до Сурунганських гір, крім старого Орлова. Може, старий Орлов допоміг би товаришу Лисичкіну і його супутникам? Учасники групи переслідування зрозуміли, що погоня буде набагато складнішою, ніж вони думали, а тому й звернулися до старого мисливця. Дізнавшись, що Орлов був найближчим другом Івана Хомича Феклістова, розповіли йому докладніше про суть справи.

Старий аж сплеснув руками, бо ніколи не сподівався, щоб Шульгін і Пуговкін могли стати на шлях злочину. Але потім замислився і додав, що крамар завжди був здирником і заради грошей міг піти на злочин. На думку Орлова, один Шульгін не міг бути небезпечним для експедиції, бо там були досвідчені мисливці Чижов, Єменка і Старобор, яких нелегко обдурити чи заманити в пастку, мов курчат. Проте Шульгін міг мати спільників. Тому треба було якнайшвидше попередити експедицію. Орлов натякнув, що знає досвідченого провідника. Це був родич Єменки — Бойгно, мисливець, що жив у невеличкому стійбищі евенків і завідував там тваринницькою фермою. Правда, він тільки раз побував біля Сурунганських гір, та й то взимку, але, зважаючи на серйозність справи, тунгус, напевне, не відмовиться поїхати й зараз.

Голова сільради послав по Бойгну, і, коли той надвечір прибув, Орлов усе пояснив йому.

Бойгно довго не відважувався вирушати в небезпечну дорогу в глухий і далекий край тайги, де він був тільки один-єдиний раз взимку на соболиних ловах. Він розповідав про труднощі й небезпеки їзди по трясовинах і непролазних нетрях, по кручах і буреломах. І тільки коли дізнався, що експедиція повинна була значкувати пройдений шлях, погодився, нарешті, провести групу військових у район Сурунганських гір. У самих горах Бойгно не бував навіть зимою, а тому застеріг, що співробітникам розшуку доведеться просуватися там на власний страх і риск.

Приготування закінчилося пізно вночі. Колгосп виділив для погоні трьох добрих коней, і вранці група вирушила з Вертловки. Через шість днів напруженого і швидкого маршу вершники без особливих пригод досягли Сурунганських гір. І саме вчасно. Сліди на дорозі свідчили, що експедицію переслідують два вершники. Може, це й були змовники. Отже, погоня приготувалася до зустрічі з ними в першу-ліпшу мить, і ніхто з військових не здивувався, коли вони зустріли в горах двох невідомих. Це були спільники Шульгіна — Чуваєв і Арбузов.

Потріскували дрова у вогнищі, весело булькотів і парував чайник. Кожен з нас після доброї вечері вже випив кухлів по сім чаю, але чайник усе ще приємно співав над вогнищем.

Ми сиділи навколо багаття і по черзі розповідали про подорож. Потім Олег передав Лисичкіну писане зізнання і заповіт Шульгіна. Лисичкін нахилився до вогнища, щоб зручніше було читати. Ми всі допитливо дивилися на нього. Раптом Чуваєв, що сидів з напарником осторонь, рвонувся, вихопив з рук лейтенанта напір і з вигуком: «Цей гад нас продав…» розірвав його і кинув у вогонь.

Ми всі скрикнули. Лисичкін вихопив з жару напівзгорілий аркуш паперу, списаний рукою Шульгіна. Чекісти в ту ж мить кинулися на Чуваєва і без зайвих розмов зв'язали його. Арбузов теж було скочив на ноги, але Старобор схопив його за плече і примусив знову сісти. При цьому наш товариш не втримався й попередив:

— Ще раз поворухнешся, падлюко, і я зверну тобі в'язи, мов гусеняті!

Арбузов захпикав. Він твердив, що Пуговкін шантажував його, погрожував виказати давні гріхи, коли він відмовиться од участі в задуманій операції, що в Олега стріляв не він, а Чуваєв.

— Який там з мене стрілець, я на людину взагалі не зміг би підняти руку. Це Чуваєв намовив мене їхати далі, коли ми ледве живі вибралися з трясовини. В чому завинив — не відрікаюсь, чуєте, громадяни, я зізнаюся. Але ніякого замаху на життя Феклістова я не чинив… повірте!

Зв'язаний Чуваєв аж посірів од цих слів свого спільника і злісно просичав:

— А, тремтиш, єхида! Арбузов, як видно, казав правду.

— Твоє щастя, бандюго, що тут працівники безпеки! — пролунав грізний бас Чижова. — А то б я судив тебе за давніми законами тайги, по заслузі. Провчив би не кулею твою макітру, а вірьовкою.

Знову настала тиша. Тільки потріскували дрова у вогнищі та неугавно співав чайник…

Наступного дня ми вирушили назад до Вертловки. В горах лишилися Олег з Тамарою та Єменка. На допомогу їм мали прибути робітники із знаряддям та інструментами.

Прощання було сердечне і коротке. Олег обняв мене і сказав:

— Я вдячний вам за все. Хто знає, чи без вас я був би сьогодні такий щасливий… До побачення в Ленінграді. Тамара погодилась, щоб там відбулося весілля.

Дівчина кивнула і мовчки подала мені руку. На очах у неї забриніли сльози. Одна краплина впала мені на руку.

— Тамаро, — спитав я здивовано, — чому ви плачете?

Вона провела рукою по обличчю і посміхаючись мовила:

— Від великого щастя…

Чим ближче ми під'їздили до Вертловки, тим більше нервували обидва змовники. Чуваєв насупившись мовчав, але очі його горіли злістю. Арбузов зітхав і надокучливо доводив, що пристав до зграї злочинців тільки тому, що йому загрожував Пуговкін, справжня сатана в людській подобі.

Коли до Вертловки лишилося тільки два дні ходу, ми зупинилися на нічліг біля Безіменної річки. Всі були уже стомлені, але чи не найбільше подорож далася взнаки Чуваєву. Він зліз з коня, відразу ж упав і заснув як убитий. Ми спробували розбудити його повечеряти, але він забурмотів щось невиразне, повернувся на другий бік і захропів знову.

Працівники безпеки вартували вночі по черзі, але цього разу Старобор запропонував їм підміну. Та мисливець переоцінив свої сили: серед ночі він на хвилину задрімав. А коли прокинувся — побачив, що Чуваєв зник. Напевне, бандит симулював перевтому і втік, як тільки Старобор задрімав. Ненадійний вартовий зняв такий переполох, що всі ми забули про сон і кинулися до зброї.

Коли Старобор розповів, що трапилося, Чижов розрядився добірною лайкою.

Ніч ще повивала тайгу непроглядною пітьмою, а тому не було рації рушати в погоню за втікачем, який вибрав собі найкращого коня, що належав Старобору.

— І як це він ще не забрав рушниці у тебе з-під носа або кисета з кишені, — діймав його Чижов.

Лисичкін картав сам себе — не можна було довіряти варту Старобору, який не відповідає за злочинця.

Ще вдосвіта ми осідлали коней, а тим часом Старобор, Чижов і Бойгно пішли по слідах втікача. Вони повернулися через кілька годин безуспішної погоні і сповістили, що Чуваєв подався прямо на південь. Важко сказати, куди саме злочинець попрямує, але він неозброєний і без харчів, а тому має десь появитись між людьми.

Арешт його — тільки справа часу. Як тільки всі місцеві Ради будуть офіціально попереджені про втечу злочинця Чуваєва, йому не уникнути правосуддя.

Решту шляху ми проїхали без будь-яких пригод і другого дня прибули до Вертловки.

Цього ж дня працівники державної безпеки виїхали з Арбузовим на залізничну станцію, щоб негайно повернутись до Іркутська.

Я зупинився в Чижова і відразу ж пішов до старого мисливця Родіона Родіоновича Орлова. З великою цікавістю вислухав він мою розповідь, погладив білий вус, помовчав хвилину, пильно дивлячись мені в обличчя, потім нахмурився і повагом сказав:

— Скарб Івана Хомича виявився обплутаним тонким павутинням минулого. Але павук Пуговкін сам заплутався в тенета, міцніші, ніж його павутиння. Народ наш не має жалю до злочинців! А якщо Чуваєв надумає ховатися в тайзі, то загине там, як усякий, хто порушив її закони!

Та ось обличчя Орлова полагіднішало, старий махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу комашню, і заявив:

— Не віриться, щоб моя вередлива внучка отак раптом закохалася в Олега та ще й квапилася з весіллям. Проте бачу, вигадкою буває тільки те, що правдоподібне, але те, що неправдоподібне, збувається. Мені навіть і не снилося, що породичаюся з своїм давнім і найдорожчим другом Іваном Хомичем…

Перед від'їздом у Ленінград я знову зайшов до старого мисливця. Він потиснув мені руку і обняв мене. Коли заговорив, голос його трохи тремтів.

— Їдьте, хлопче, і не забувайте нас, — сказав мисливець, і голос його трохи тремтів. — Ми живемо в тайзі, далеко від Ленінграда. Але що тепер відстань для людини? Коли ви засумуєте за нашим зеленим морем, де протягом шести тижнів пізнали більше, ніж хтось за цілі роки, сідайте в літак і… ми вам завжди раді. Та що я кажу, ви обов'язково сюди приїдете… Адже для вас росте під Сурунганськими горами жень-шень, ваш корінь життя. Коли він підросте, тільки ви, а не хтось інший, повинні викопати його кістяною лопаткою…

— Звичайно, як підросте, але ж це буде, мабуть, років через…

— Щасливий шукач повинен повернутись раніше, ніж корінь достигне. Такий наш звичай! Але не дивуйтесь, коли ми спочатку зустрінемося в Пітері! Я колись пообіцяв внучці, що обов'язково приїду на весілля, якщо взагалі дочекаюся цього дива. Ви ж самі знаєте, що чоловікові не годиться кидати слова на вітер: пообіцяв — повинен виконати. Отже, до побачення у вас в Ленінграді!

— До скорого побачення, Родіоне Родіоновичу! Перед будинком уже нетерпляче били копитами коні.

Тільки я сів на віз поряд з Петром Андрійовичем Чижовим, як вони весело заіржали і з місця взяли риссю.

Коли ми в'їжджали під зелене шатро тайги, я оглянувся. Біля будинку ще стояли старий мисливець Орлов і брат Чижова — Тит Андрійович. Вони махали нам руками, і я почув здалини:

— До побачення! Щасливої дороги!

1

«Тршіста тршіатршіцет кршепелічек» (триста тридцять три куріпки) — чеська скоромовка.

(обратно)

2

Мінотавр — у старогрецькій міфології — потвора з тілом людини і головою бика, яка жила в лабіринті — будові з складними заплутаними ходами, — і годувалася юнаками і дівчатами, що їх афіняни змушені були посилати як данину.

(обратно)

3

Вірші в перекладі Г. Брежньова.

(обратно)

4

Дуже старий жень-шень, корінь якого оцінюється найдорожче. Державна ціна такого кореня 50 000 карбованців за один кілограм.

(обратно)

5

Тобто, царська корона, яка являла собою соболину шапку з золотими обідками, прикрашеними діамантами, смарагдами і перлами. (Прим. автора).

(обратно)

6

Взуття кавказьких горців.

(обратно)

Оглавление

Рудольф Лускач ЗАПОВІТ МИСЛИВЦЯ

Розділ I ДОРОГА В СИБІР

Розділ II ТІНІ ПРЕДКОВІЧНИХ ЛІСІВ

Розділ III ЖИВІ КОШТОВНОСТІ

Розділ IV СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР

*** Примечания ***