Волоцюги [Павло Шевченко] (fb2) читать онлайн

Павло Шевченко
Волоцюги

Дружині й донечкам присвячую

Майже інсайт^[1]

Щойно лінива океанська хвиля відлягла до глибини, на піщаному перекотиполі пляжу розігралися прудкі перегони крихітних крабенят. Вони наввипередки, боком-боком то втікали від загрозливого виру, то, зашпортавшись у викинутій на берег драговині, блискавично ховалися у пробурені нашвидкуруч нірки. Океан відкочувався, малеча безпечно вилітала на повітряних булькахсвітлячках зі своїх схованок. І тільки хода білошкірого чужин ця та знайомі чорні тіні тропічних кажанів полохали феєрію вічного нічного руху.

Забрьоханий по матню «русо-туристо» Антон Веремій (світ ніяк не второпає різницю між Україною і Росією) бавився з крабенятами, мов мала дитина. Здавалося, ще мить — і його долоня, налита втомою бездіяльності, врешті накриє якого-небудь знахабнылого клишоного ведмедика.

Та накочувалася чергова піщана каламуть і ні крабенят, ні зоставлених на піску слідів 44-го розміру. Океан жадібно злизував найменші сторонні втручання на свою територію, щоразу навертаючи береговій смузі її природну цнотливість. «Отак і житіє наше — перманентний пілінг».

Тільки-но зберешся з думками, піднімеш лапу, аби розставити обабіч бодай якісь дорожні мітки, знаки, засічки на пам’ять — про самого себе любимого й довкілля, тільки-но відчуєш глибинний порух наближення до чогось більш-менш визначеного — «темрява таїни навалюється, мов вечірній туман». Хвиля нападає на океан… Людина мурашка, яка не здатна до кінця збагнути навіть природу електрики. Ротор, статор, електрони — а лампочка чому світиться? Намагається здолати Дерево пізнання, а не відає елементарного: чому всупереч всесвітньому закону тяжіння соки під ні — маються догори — від коріння до гілок? Це що ж: стоїть там, унизу, у коріняччі така собі помпа з вічним двигуном?

Марнота марнот, або ж, як кажуть росіяни, «томлєніє духа», причому небезпечне для здоров’я… Якось в інтернеті попався на очі прес-реліз крутої приватної психіатричної клініки. Поряд із шизофренією пропонувалося всього за 500 баксів вилікувати й від такої хвороби, як невідчепне «стремление познать самое себя». А що — у цьому щось є, точніше, з цього усе й починається. Хто я, навіщо я, чому так спритно, але марнотно перебираю стількома лапками? Ось зусиллям волі піднімаю одну, волохату милицю, підсвідомий душевний біль, ось пішла інша костуряка, травмована в дитинстві, усе байдуже… Затим нестерпно, якось «амбівалетно-сублімативно» дріботять передні-задні, ліві-праві, внутрішні-зовнішні, грішний перелюбний хвостик. І впала, бідолашна.

Був Крабом — став заприпічковою Стоножкою, зґвалтованою самотуж або ж у компанії з яким-небуть, ну, дуже «помазаним» месією чи новомодним земним психоаналітиком. «Шукав мудрістю усе, що робиться під небом», віддавшися глибинному пізнанню своєї дрібної релігійно-мурашиної сутності, а занесло бозна-куди — Богзнаєкуди…

Навіщо ж Він дає ту тяжку й небезпечну працю «щоб мозолитися нею», при цьому «побільшувати й біль»? Хто вивів Його за межі людського пізнання, зробив недосяжним фантомом? Бог — це таїна, перед якою наші думки знесилюються, зупиняються і навертають до богадільні? Невже божевілля, Божаволя — саме та дорога до під свідомого, істинного світла, яке й здатне підняти завісу темряви, відвернути провину спотикання, страх самітности і смерти?

Ох, Веремію, добавишся колись зі своїми незграбними інтелектуальними, і, зазвичай, нетверезими вправами. Колишня дружина Ірина (яке гарне слово — «Дружина»!) має рацію: немає духовного стрижня (так і сказала, ніби про його катер «Стриж»), немає глибини інтуїції (це, перепрошую, пані Ірино — як?) — потрохи нахапався всього, а всередині…

Ну, і Бог з ним, тобто… — граємо те, що граємо… Добре, що хоч тут не так, як у північного сусіда: у нас красиво — «божевілля», «шаленство», у них — якось прісно, буденно «сходят с ума». І навіщо «сходят» — щоб об тебе із задоволенням витерли ноги? Садомазохізм, солодощі самознущань, торжество нуля без палички. Божа сила волі, вольова сила… «Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй… і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє». Пошли тишу й неспішність. Мені майже нічого не треба. Ні жінок, ні грошей, ні утіх, ні друзів. Спокій! І знаєш, здається, відтепер я в добрій злагоді з собою… Колись про те ж молив у листі до мадам Н. старий Антуан де Сент Екзюпері (який потужний звукоряд — Антуа-ан де Сент Екзюпері-і). Ледве не став під кінець свого роману щасливою людиною! Та вона, жінка, дістала: мій, усе одно ти будеш мій!..

— Ал-лах акба-ар… — почулося гортанно-протяжне, підсилене динаміками десь із неонових нетрів містечка, що розкинулося за стіною прибе реж них кокосових пальм. «Я ж не в Арабії, — про май нула тривожна думка, — це — нібито буддистська країна». Он неподалік пливе в місячному сяйві фосфоричний дзвін дагаби (дагоби, ступи, пагоди?), на березі — туземні пироги, он вештаються добродушні нащадки дравідів-друїдів у картатих саронгах… Учора в храмі бачив Зуб, ні — рундучок із Зубом Будди. Це ж треба — пронести таку дрібницю через тисячоліття і не загубити!

Дорогою російськомовний гід єхидно показував скульптуру такого собі ланкійського Павлика Морозова, — тільки навпаки. Колись цей місцевий хлопчик (як же його звали?) відмовився зрадити свого неправедного батька. «Взвейтесь кострами, синие ночи…»…

З півгодини тому Антон не встояв проти настирливості беззубого чорнофіолетовошкірого торговця, всунув йому чи то 500, чи то 600 рупій за п’ять грамів якогось висушеного зеленкуватого зілля під місцевою торговою маркою «маріхуана». І ось тепер вимушений був чи не вперше в житті за своєю селянською звичкою «надкушувати» щось явно сумнівне. Грубезна козяча ніжка, скручена зі шматка недочитаної сторінки роману Лади Лузіної «Кієвскіе вєдьми», потріскувала у тропічних сутінках, мов намокла китайська петарда. Глибока, до тремтіння кишківника затяжка, пауза-плато, повільне «ху-у».

Йога-мантра — ух!

Густі хмари п’яти порцій пахкого зарін-зоману якось боком-боком перенесли (ну, капець!)… на крихітну задушливу сцену столичної майстерні театральних мистецтв «Сузір’я». Саме там, перед його туристичною втечею на острів, ставили «Жінку в пісках» японця Кобо Абе (Кобе Або?).

Піротехніки, видать, перестаралися, і все дійство відбувалося в суцільному димовому тумані. Така собі режисерська «маріхуана»… Піщаний полон логвища самотньої Жінки. Марні намагання побороти плин Часу, Простору й Обставин. Жах безнадії і абсурдність невільницької праці-метушні…

Пливе пісок, стелиться дим, тече життя. У якому завжди знайдеться місце для комфортного Смислу, — його треба лише придумати. Є цей смисл — усе на вітер, як у героя-мухолова японця Кобо.

Врешті йому опускають до ями-Дому рятівну драбину: піднімайся, втікай, ти ж так про це мріяв. Не зміг, залишився в комфортному полоні, на дні своєї, наповненої придуманим мірилом долі.

Знає, що робить той, хто сіє насолоду погоні за манливими секреторними виділеннями шпанської мушки. І хоча б раз на декілька днів посилає спраглому дощ. Шукаєш комах, знаходиш… Рабство солодке, людина прагне бути волоцюгоюрабом. Вибір лише в тому — чиїм: а) своїх бажань і пристрастей, читай — людей і обставин; б) свого духовного начала.

Це ж уже… інший Кобо-Кобе… І за що старого милосердного безбожника відлучили від церкви — за дзеркало російської революції? І ти диви: століття сплило, родичі «дзеркала» просили московських церковників нарешті зняти анафему з бідолашного класика. Відповідають: гріх, ніззя, дуля з маком!

Як він там, далекий, залишений без захисту континентальний дім, його Дім? Стоїть чи так, як господар написав заяву: «Прошу звільнити з посади, бо я її ненавиджу»… Гарна єврохатинка на 900 квадратних метрів (і навіщо стільки!?). Озеро, ліс, італійський басейн, фінська сауна, альпійські гірки із субтропічними ялівцями, два японці в гаражі — чорнявий двохсотий «Ленд Краузер» і золотава «Кемрі», «хазяйство» — гібридні міні-курочки з Ямайки, грайливий німець-юніор Тайсон-Алекс фон Лінкс та товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ (тьху ти, Вавилон!). Космополіти, безбатченки, волоцюги глобалізації… Одне козеня своє, українське, та й те заводив лише на літо — замість газонокосарки. «Троянди й виноматеріал, красиве і корисне».

Щось стало зовсім зле. Незвикле до тутешнього тропічного клімату тіло й без того зайшлося липким солонкуватим потом. Здавалося, що він капав навіть із мобільної «Nokia» в нижній кишені шортів. Пульс десь пропав, сама плоть почала якось байдуже спостерігала за усім цим збоку. Рухатися в часі та просторі вона рухалася, проте незнайома млость і ліниве бажання злягти прямо тут, до своїх ніг, усе настирливіше стукали у скроні.

— Маріхуана? — улесливо тицьнув крючкуватим пальцем на самокрутку якийсь місцевий волоцюга-примара.

Антон майже з полегшенням віддав раптовому дружбану куций зажований наприкінці недопалок. Братан з ходу затягнувся до кашлю, затремтів масними риб’ячими ніздрями й, гойдаючись на саморобних костуряках, розчинився в напівтемряві прибережної пальмової зелені.

Океан ласкаво запрошував продовжити забави. Проте піщані крабенята пішли спати. На кам’янисто-кораловій косі зареготала сова, налякана розбишаками-кажанами. Велетенський однорогий жук повільно, з останніх сил тягнув над берегом океану до найближчого вогника свого нічного бару-аеродрому…

— Repeat one more, please, — попросив Антон люб’язного бармена. І щоб не видати свого неадекватного стану та поганої англійської, припідняв пустий бокал з-під щойно випитого «Chi vass».

На бамбукових циновках за грубо обтесаною пальмовою колодою розляглися гамірливою зграйкою смачні європейські туристки. «Приїхали на Різдво Христове до Будди?». Поряд погідно — живуть вони тут — валялися рябі напівсонні собаки. Один із них, з коростяним вухом, усівся прямо на босу ногу Антона. Гарний пес, бідний, добрий…

Але що це за лоскотний холод на тілі?

Йому божевільно закортілося захиститися від собачих блошниць. Спочатку тихенько (щоб не привернути увагу молодих привабливих сусідок), потім — із шаленою силою і рішучістю. Нема на то ради! «Господи, я не можу здатися — навіть тоді, коли увесь світ проти мене, Я б’юся за своє життя, Я поклав занадто багато старань, щоб стати таким, яким я є…». «Починав із кращими намірами — вони випарувалися, збудував Дім, посадив купу дерев (Веремій навіть почав рахувати — скільки), — а от із плодами… Допоможи мені, Боже, не дай увійти двічі в одну й ту ж…».

— Ал-лах акба-ар…

Гаряча хвиля кинула в холодний піт і потягла за горизонт. Він зримо відчув себе безвинною жертвою — прикованим до скелі Прометеєм (ну, блін, капець!). Кровоточила — ні, — «дзюркотіла кровію» драглиста печінка, роз’ятрена собачими Pulicaria Gaertn. «Свобода! Рівність! Бра…Сестринство!». Першотравневі образи відчайдушного революційного спротиву змінювалися в унісон із масовими сценами прориву під акомпанемент бетховенського «Фіделіо» та хімічної реакції розпаду С2 Н5 ОН (що значить свого часу стругнути в обласній партійній газеті 16 звітів про місцеві демонстрації і паради!). Бригадир слюсарів автобусного заводу Герой Соціалістичної Праці Михайло Цукор (дякую тобі, друже!) підхопив червоне знамено…

У голові, ніби в надрах старенького процесора, тихо зашурхотіла легкість. Відчуття воїна, що мужньо відстояв свою територію, колисало на теплих хвилях порожнечі. Та після чергового нападу наркотичного свербіжу реальний світ остаточно розлетівся на шмат ки. Величезна океанська мега-Хвиля навалилася зверху й розмазала тіло в ніщо по дну безкінечно чуттєвого хаосу. Непереборна сила чорношкірого жіночого начала, у якому він упізнав страшенно розлючену дружину індуїстського бога Шиви в образі богині Калі (яка розкішна жінка, а груди, а волосся!), повернула його осяяне жахом обличчя до відтятих голів якихось чоловіків у чалмах, потім — до широко розкритої волохатої піхви, повної чи то менструальної крові, чи то гидкої післяродової рідини. Він покірно занурився у єство войовничого жіночого божества й розчинився в теплому вагінальному слизу. Червоне світло вихоплювало з підсвідомості сцени сексуальних оргій, ритуальні танці жриць кохання, сплетені в єднанні вусаті тіла на фронтоні індуїстського храму… Оголена булгаковська Маргарита-Ковальчук летіла верхи на величезному чорному фалосі бога Шиви. З маківки солодко тиснуло сім’я, готове передчасно злитися із собі подібними живчиками в радісному срібному вирі…

Пахло гріхом.

Коли абсолютно реальний і добродушний бармен усе-таки витяг його з того містичного світу, мовляв, бар зачиняється, у віртуальному процесорі Антона промайнуло SMS-повідомлення: «Я народився раніше часу». Це був останній вогник, як йому здалося, логічного мислення, що, ніби комета, залишив хвостатий слід на нічному небосхилі просвітленої маріхуаною алкогольної свідомості. Він так-сяк доплентався до свого номера, згорнувся калачиком і відчув, що може щасливо надолужити дні, які колись не використав сповна в утробі матері, Тетяни Харитонівни.

* * *

— Щоб ви вже повиздихали, махновсько-куркульські виблядки!

Чорна хитка тінь комнезамівця Путкіна спіткнулась у темряві об приставлені до сінника вила і, дихнувши самогонним перегаром, спересердя грюкнула дверима сараю. Десятирічна Тетянка двома руками обійняла щойно підхоплений полумисок із теплою лушпайковою затиркою, заправленою першою весняною кропивою, і ніяк не могла погасити мимовільну усмішку, що по-дурному зачепилася за краєчки її уст. Знайшла в темряві підходяще місце — не дай, Боже, розлити, легенько розштовхала кістляве тільце. — І чого це дядько Микола такі злі? — заспано прошепелявив малий Сашко, що виборсався із соломи й одразу потягнувся до кандьору з дерев’яною ложкою. — Їж уже, — по-материнськи буркнула Тетянка.

— Та не налітай дуже, бо ще захлинешся, як минулого разу…

Вона відчувала своїм божевільним шлунком, чому так причинно змінилося село. До голодної зими 1933-го — люди як люди, а ниньки — заціпенілі, байдужі до себе напівпривиди. Байдужі — бо так легше вижити? Коли вдавалося вигребти на засніжених городах і полях бодай щось їстівне: залишки помий, корінняччя хрону, лопуха, мерзлих буряків, картоплі, моркви, упіймати очманілих котів, собак, горобців, ворон…

Зустрінеш на вулиці спухлого від голоду сусіда-колоду, — дивно, але все-таки не відсахується, мов від тифозної, довго задивляється у вічі, ніби застерігаючи на відстані цим довгим спочутливим поглядом: не бійся, дитино, ти не одна. Мабуть, мати правильно кажуть: біда добріє людей, вони, зневірені у своїх оди ночних силах, вимушені бути добрішими, надіються на взаємну підтримку, співчуття ближнього. Це як зараз у неї, Тетянки: усмішка слабшого — з надією отримати у відповідь такий же сигнал доброти, жалості, допомоги, звірити біологічну програму милосердя…

Жаліслила й тітка Мотря, далека родичка мами, жінка дядька Миколи, до яких вони із сусідським Сашком пристали місяць тому. Як тільки господар з двору — ой, ви мої сиротинки! Своєму виводку дає мелясові коржики та їм тайком суне за пазуху… Аби не знав і не бачив Микола, старший «буксирної» бригади місцевого продзагону, озвірілий від полювань за хлібом і людьми.

Лишні роти, — але ж не си-роти? Коли на Масленицю їх сім’ю вивозили після «реквізиції» за село, мама на вухо пошепки наказала: «Порівняємося з посадкою — втікай, донечко, додому, — вибалком, щоб ніхто не бачив. Під ґанком розгребеш жужелицю — там торішні горішки. Усе, що не забрали… І сторонися Деркачів — вони дітей їдять, м’ясо мертвяків на ковбасу пускають (тут мама перехрестилися). А ми скоро вернемося, як Бог дасть…».

Парокінка з матір’ю, старшою Варварою і якимись озброєними дядьками давно розчинилася в паморозній мжичці степу, а вона ніяк не могла зрушити з рятівних хащ бузини та будяків. Через загороджувальні кордони весь день снували тудисюди кіннотники з гвинтівками й сани, вантажені усіляким збіжжям. А під вечір привезли до її посадки купу задубілих босоніж колод. Дядько Микола — він правив за їздового — підважив плечем змерзлу в’язку мерців — і в занесений снігом рівчак.

З рівчака сполохано виплигнув здичавілий кіт.

Було страшно — як і тоді, під Різдво, коли голод забрав батька і братика. Лягали спати на печі усі разом, а проснулися лише мама, Варька й Тетянка.

Від побаченого вона аж ожила — кров пішла носом. А через декілька днів на маківці поміж кіс звідкілясь налилася дивна, з квасолину, родимка.

Мабуть, у голові їсти дуже хотілося…

Мама з Варькою вернуться — яка ж я си-ротинка! І в сусідського Сашка, підібраного нею в порожній хаті, рідні знайдуться. А може, Сашко — то її живий братик? Удвох дочекаємося, перезимуємо. Он уже весна потріскує соками.

У стайні, поряд із сінником, тяжко зітхала молочним теплом тільна Лиска. Чого вона тут стоїть — це ж тітки Миронихи корова, — усе за биками зривалася. Тетянка гірше дідька боялася її, з кривавим напіврогом, зламаним у весняних коров’ячих бійках.

Невже правду гомонять у селі, ніби дядько Микола вибився у велике начальство — має преміальну десятину від реквізованого. А хто тоді махновці й куркулі?..

Тетянка поправила на сонному Сашкові перину — єдине придане, яке вона встигла взяти з колишнього рідного дому. Усе інше вимели буксирники. Міцно-міцно притиснулася до кістлявого тільця — і, напівсонна, забулася. …Тепло так, гарно, сонячно. Вона сидить на колінах у татуня і роздивляється стару світлину, щойно дістану із сімейної схованки. Купа військових на тачанці з кулеметом, якимось чорним прапором, посередині — він, татко-претатко, вусатийпревусатий, красивий-прекрасивий, вільний-превільний…

— А оце поряд зі мною, бачиш, у білій фаті, за молоду — наш отаман, батько Махно, сам Нестор Іванович! — гладив світлину своєю правою культею татунь. — Не зборонили від московських ординців сільську правду й волю, трясця його матері… Ти, доцю, тримай язик за зубами — нікому!

У небі простуджено кашлянув клин їхніх домашніх гусей. Чи то Сашко уві сні? Боже, що ж удома скажуть — погнала пасти та й не догледіла!

То все гусак сусідський, усе-таки підманив, у небо покликав. А щоб тобі… «Де гусей сховала, курва німецька?!» — сполошив видіння голос об’їждчика радгоспу Путкіна.

— Як двох байстрюків нагуляти — уміє, а совхозне добро…«…Мамо рідна, де це я і що зі мною?

— Ти вже доросла, донечко, — почулося згори, з-під павутинок.

— Мамо…

— Я з тобою, моя сонна мрійнице, я твій сонячний промінчик, твої дитячі видіння світла й тіні, чистих срібних купель…

— Ти там, мамо… А про що це дядько Микола лається?

— Так він говорить про твоїх діточок — Володю і Валю. Первісток — синок твого малого Сашка, який зараз теплиться в соломі під боком. Валю ти понесеш на війні, від полоненого німця Мартіна.

Так серце повелить — твоє і його. І буде носити ваші половинки в пошуках втраченої частинки душі… Пробач людям лихослів’я, не прив’язуй себе уразою до темряви, будь милосердною, вільною у виборі Потоку…

— Мамо… Сашко ще малий, сам дитина…

— Виросте, стане твоїм чоловіком, трактористом.

— Сашко — тракторист, він же так цього хоче!

— Мрії, мрії…Одного разу на оранці під лемехи його плуга попаде прицепник, і відправлять твого малого у допр, а звідти — на фронт, у штрафний батальйон… Загине Сашко в першому ж бою, від своїх яничар. Не бійся…

— Мамо, я хочу до тебе… Мамо!

— Темна сила хазяйнує в наших степах, доню, випиває душі, закриває світло… Геть змуліли джерела життя, потонули в покорі поклики серця і розуму… Біль, страшний біль — він забрав волю. Так мало залишилося, так багато втрачено. Слухай свої дзвони, зорій добром, умій чути, бо ти — остання ясонька, світличка нашого роду, нашої родинної енергії…

Тетянці страшенно захотілося розпитати і про те дивне світло, у якому жила її мамуся, і про того — як його — німця… Від бажання вона навіть заплямкала губами, ніби промовляючи до видіння.

Та з надвору долетіли відбірні матюки дядька Миколи. Загуркотіло перекинуте порожнє відро, зайшлася плачем дитина. Із сусідньої садиби по чулася п’яна пісня опричників, розквартированих на ніч продзагонівців-енкаведистів:

— По ди-ким степям Забайка-алья…

Бродя-га-а, судьбу проклиная-я…

* * *

Він проснувся близько дев’ятої ранку від тривожного відчуття тиші та провини. Усю ніч грудневий мусон укупі з набридливим прибоєм та рясним дощем гримів у вікна-бійниці бунгало «Ла Тартаруга». А зараз — ні звуку. «Учора… — мать, заклало…». Плакала й рибалка, про яку домовився з місцевими фішменами. Неділя, другий день святого католицького Різдва Христового — а він!

Добре, що хоч… до нашого православного ще є час… Щоб колись хоча б іще раз — ганьба!

Боковий зір усе-таки зафіксував на столі невідкорковану пляшку рідної, привезеної про всяк випадок «Української з перцем». Але недоречно згадавши крилате: «зранку похмеляються лише…», Антон рішуче ступив зі своєї прохолодної келії в теплий вологий тропічний світ.

Гаряче сонце вже висушило дерев’яні настили та пальмову зелень, залило жаром усе навкруги.

Дивно, але під навісом готельного бару, що причепився в декількох метрах від бунгало, — ні душі.

Кудись поділися і його постійні вранішні завсідники — собаки. Мимо, геть від пляжу прошмигнув очманілий рудий кіт. Десь несамовито каркала ворона. Страшенно метушилася припнута за кокосову пальму місцева забава — мавпа Жизель. Вона тривожно поглядала у бік океану виряченими беньками, з усіх сил намагаючись перекусити короткий невільницький мотузок.

Усе було, як у містичному кіно:…а пляжу немає! Точніше, «пляжем» стало дно океану. Ще вчора он там, метрів за сто від берега зачепилася блешня його спінінга. А зараз на тому місці піднімалися з пісків руїни якогось древнього поселення. Оголилися величезні валуни, коралові рифи, залишки остову утопленика-човна. В озерцях води судорожно билися сріблясті батер-фіш і голуба мрія Антона — підсвинки-тунці. Саме вони найчастіше й ставали жертвами декількох десятків місцевих жителів та білих туристів, що прудко снували у глибині океанської лагуни-пляжу. Оце так улов!

Антон зміряв поглядом півкілометрову відстань від берега до нового краю води, пошукав на прозоро-чистому небі Місяць. Може такий аномальний відлив — його звична робота? Мусон ледве дихав, Місяць ніби бродив по ту сторону земної кулі. А ондечки…

На прибережному видноколі раптово повстав безкраїй свинцево-сріблястий вал і з неприродною швидкістю кинувся затягувати у свій вир усе суще. Здавалося, стрімко наближається не тільки гігантська хвиля, а весь океан-спрут, силою піднятий із глибин. Ударила далека канонада, у якій потонули прощальна сирена невидимого прогулянкового судна, дзижчання водного «Бомбардира», відчайдушні крики безпечних пошукачів океанських дарів. Ті, що були далі від берега, очманіло кинулися втікати. Та за мить десятиметрова товща води мовчки проковтнула їх, як дрібних мурашок.

Вражений тихою панікою поодиноких глядачів (більшість туристів безтурботно досипала в номерах) і, не відриваючись від екрана, Антон інстинктивно потягнувся до бокової кишені за мобільником. А куди телефонувати — в Україну? Там ще ніч…

Величезний водяний кряж то зупинявся, то катастрофічно, з наближенням до берега ріс на очах.

Якась пришелепувата англомовна парочка продовжувала захоплено фотографувати Хвилю цифровим «Ніконом». Знайомий глухонімий під слі пуватий ланкієць (за десять днів вони викурили не одну пачку контрабандного китайського «Marllboro») з пластиковим мішком через плече поїхав в океан прямо на велосипеді. Він ледве не збив розпорядника готелю, якому Антон принагідно — від Миколая подарував напередодні класний американський бінокль. Джаянтха хазяй но вито походжав новим суходолом, ніби приміряючи його під майбутню готельну територію…

Час стиснувся. Те, що раніше відбувалося за хвилини, тепер сталося за кілька секунд. Каламутна піщана стіна оскаженілої води легко взяла берег і, зминаючи все на своєму шляху, доганяла переляканий натовп утікачів уже на суходолі. «Ще трохи і…вимокнемо до нитки, — в інтернет-кафе!».

А куди ж іще: туристичне селище — на рівнині, убогі хатинки місцевих жителів ледве животіють, гора Арарат далеко…

Та мить — і стіни вестибюля протаранив перевернутий на гребені триметрової хвилі автомобіль.

Якась страшенна сила кинула потрощені «туктуки», лежаки, столи, стільці з пляжу. За грозливо вперся в годинник на стіні стовбур вирваного з корінням мангового дерева. Завалився, мов підкошений металевий навіс перед входом. Зі страшенним тріском розлетілося масивне скло.

Повінь почорніла. У пекельній воді Антон спіткнувся об чиєсь обм’якле тіло. Та залишки хвилі (чи то друга хвиля?), як тріску кинули в бік колони. Він судорожно вчепився за її фронтон обдертими до крові пальцями. Нестримний океан прибував на очах, — треба було по-мавп’ячи підбиратися опорою вище. І коли голова вперлася у стелю, стихія трохи ущухла.

Моторошно бовтатися в кількаметровій товщі солоної океанської води у приміщенні, від якого місцями залишився лише бетонний каркас. Поряд тихо борсалися, кожен за себе, уцілілі люди, собаки, коти, щурі, гадюки. З-за колони виглядала страшна зубата голова величезної черепахи. На плече намагалася вдертися гидотна ігуана, боляче дряпаючи шкіру своїми доісторичними пазуряками. Вони нагадали про дотик того ще теплого людського тіла. Певно, спочиває десь тут унизу, поряд із колоною. Може, спробувати?

Він розгріб запінену купину ганчір’я, відштовхнувся від фронтону й пірнув у брудну павутинну глибину.

* * *

Радгоспний курятник — величну цегляну будівлю під шифером — звели осторонь села, у березі нещодавно загаченого ставка. До кормоцеху притулилася підсліпувата мазанка, вкрита почорнілою від дощів соломою. Як піднімався сильний вітер, Тетяну проймав знайомий страх: а раптом не витримають перевесла чи лати — як тоді жити з дітьми просто неба?

Мазанку вона вилизала-вибілила, підвела призьбу сажею, насадила довкруг вишень, малини, засіяла подвір’я споришем, обгородила накопаним у підліску живоплотом.

У палісаднику — чорнобривці з матіолою, м’ята, чебрець, кручені паничі. Дев’ятирічному Володі й шестилітній Валі — роздолля. А головне — від людей подалі.

— Я в поле — досапаю буряки, а ви ж, дітки, до курятника: нагодуєте-напоїте птаство — комбікорми я вже запарила, і доглядайте теличку, — щебетала Тетяна, пораючись біля вранішньої печі. — Оце вам на сьогодні спекла трохи ячних коржів, отут розігрієте картопельку. Пильнуйте городину від совхозних корів — як будуть гнати мимо череду.

А ввечері принесу вам від зайця пончика, напечу торішніх буряків — ото поласуєте…

Радгоспні все точили язики, мовляв, ти дивись, двоє дітей на руках, у халупі — як виметено, а вона… Очі — горять, коси як розплете — до пояса, груди налилися — наче з ланцюга зірвалися… У поле йде — співає, з поля вертається пташкою. І не соромно — чоловік не вернувся з війни, нагуляла дитину від «хвашистів»! Сиділа б уже тихо, курва німецька!

Тяжко, проте світло їм утрьом жилося. Слава Богу, пережили по людях війну, ще одну голодовку 47-го, трохи угамувалося начальство. «Сама сіяла, сама вибирала…». Щоправда, старшому вже треба було б до школи, та куди там — пуп’янок, худий як тріска! До контори радгоспу, звідки возили дітей на волах, — кілометрів зо три безлюдним бездоріжжям. А потім ще сім полями — до райцентру. І в чому ж воно піде до школи — чоботи одні на трьох.

А перед жнивами прибився до Тетяни біглий Омелян. Багато тоді вешталося степами таких «ворогів народу», жертв невмирущого сталінського указу про п’ять колосків. Омеляна також не оминула лиха доля. Упіймали на гарячому, з торбинкою молодого ячменю, натертого вночі в колгоспному полі — мали «припаяти» п’ять років тюрми.

Ледве встиг накивати п’ятами з рідного села, а тут — притулок, хатинка осторонь від людських очей.

Бідне, голодне, занехаяне, — чого б не прийняти, не пожаліти. Та й з чоловіками після війни сутужно. А Омелян хоча трохи й калічний, усе інше — в порядку. По хазяйству порається, добрим словом озивається, пестить ночами — ось воно, таке далеке, знайомо тепле! До діток — спідлоба, та то мій хрест, якось убережу, якось воно буде.

Відігріла Омеляна, відгодувала, а наступної весни, коли її живіт округлився, прийма пропав.

Був чоловік — і нема.

Схоже, люди схильні творити зло за першої нагоди. Що вже було в радгоспі розмов — до «управляючого» Артюшкова дійшло! Ще одного байстрюка нагуляла! На «собранія» до клубу не ходить, на демонстрацію до цукрозаводу на Первомай не поїхала, самогонку, кажуть, на продаж гонить! Усе згадали — «вплоть» до злучки з фашистами…

— Женщина ти, конечно, работящая, но всєму єсть прєдєл, — гнусавив у своєму кабінеті пузатий Артюшков до геть переляканої Тетяни. — Мнє вон уже с парткома сахзавода закідивают, мол, развєлі тут блядство с расхітітєлями соціалістіческой собствєнності, да єщо, счітай, на проізводствє. Ето лєто єщо поживьошь в казьонной квартіре, прі курятнікє, а там рєшай куда… Тєм болєє, што ми мєняєм спєціалізацію, отказываємся от птіцеводства и бросаєм всє сіли на свьоклосємєна.

Ой, лишенько, ой, знову… Третій, Петрусь від Омеляна, народився хворобливим — сама в себе в мазанці на сьомому місяці пологи приймала, старшенький із Валею також слабкі — діти голодовок і війни. Останнє їм віддавала, кожного до трьох років груддю кормила — а бач… Радгоспну теличку, виписану в конторі «только для членов коллектива», певно, відберуть. А така ж надія була на свою, хай і «вибраковану», первістку — годівницюкорову, — ще ніколи в житті не мала! У радгоспі, на відміну від колгоспних паличок, за трудодні хоч якусь копійку платили, а за що купити одежину тепер? Знову побиратися по людях?

Того ж вечора вона загорнула Петрика у стареньку кухвайчину й почимчикувала полями до знахарки в сусіднє село. Люди казали — вміє виливати Страх. Той причинний страх, який уже до дна спопелив її нутро, прикував до землі ноги, засів відчаєм у серці. Страх, що пульсував нестерпним болем у родимці на голові, тиснув темрявою уночі, посіявся в її погляді, очах її трійок. «Страшко!», — обзивають старшого радгоспівські діти, а молодший он цілими днями марніє, звивається на руках.

Уже й тряпчану ляльку з жованим маком ссати давала, і травами поїла, і до серця притискала…

Стара Горбачиха зарізала на очах Тетяни принесену нею чорну курку, поклала під образок, на блюдечко яйце, голки, і звично взялася за свою відьмацьку роботу — «виливання» нечисті, нашіптуючи при полум’ї свічки та спльовуючи через плече: «Іди собі на болота, у темні ліси, там собі плодися, там собі родися…». Петрик якось неприродно пересмикнувся всіма клітиночками тіла — у Тетяни також серце зайшлося — і затих.

— А твій Омелян живе з Фроською Німенковою в сусідньому з нами селі, — мовила знахарка на прощання. — Тільки не ходи туди — там дуже сильно пороблено…

Тетяну вже нічого не могло зупинити. Наостанок вона злякалася лише одного — наростаючого у грудях страшного чорного клекоту: «Не віддам!

Моє! Відіб’ю-б’ю-уб’ю»!

* * *

Під водою він тримався професійно — скільки сезонів присвятив дайвінгу. Головне — правильне внутрішнє дихання і обережність: не ковтнути цієї бридкої води, не заплутатись у якихось дротах, не вдаритися головою… Глибина метрів зо три, перевернутий стіл, диван, посуд, ноутбук, валіза, мобільний телефон, сандалі… на людській нозі.

Антон мерщій, з останнього запасу кисню в легенях, потягнув волохате тіло нагору. І тільки відхекавшись, побачив: Хемінгуей! Старший чолов’яга, із сивою бородою, міцним тілом. Ще б знамениту люльку і…

Він покликав на допомогу сусіда по колоні, що також обхопив її, мов щоглу Ноєвого ковчега.

Проте з водою сталося нове диво: за мить вона почала стрімко спадати. Стрічка фільму жахів розкручувалася на початок. Обібравши догола суходіл, нестримний водяний вир потягнув трофеї до своєї яруги. Усе знову ожило, загуркотіло, закричало, намагаючись вирватися із щупальців всюдисущого і всемогутнього океанського спрута.

Втриматися на плаву, найти хоча б якусь зачіпку виявилося ще складніше. Колона підкосилася, як згорілий сірник, рухнула частина стелі, даху. Вир засмоктав їх разом із людьми, сміттям, розвалинами інших прибережних будівель і поволік у глибину. Антона з утоплеником, якого міцно тримав за шиворіт, понесло на металеву огорожу, уже подалі, метрів за п’ятдесят від колишнього притулку. Удар з усього маху об загострені прутні, нога!

Ти моя спасительниця…

Вода відійшла геть — ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів — через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім — слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…

Хемінгуей, мать твою нехай, — молодець!

* * *

— Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?

Скликані сільським «телеграфом» — син Антон Омелянович приїхав! — бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!

— А цитьте, кумо, — по-доброму приструнила глухувату балакучу сусідку беззуба тітка Дуська.

Вона першою почесно всілася по праву руку від гостя і увесь час відганяла від його миски мух. Чомусь саме від сьогодні ці, так і неприручені, але одвічні супутники селянина починають страшенно кусатися.

Ілля у воду насцяв, скоро — яблучний Спас, кінець літу…

— Та що розказувати, мамо… Люди як люди, тільки живуть на острові, в океані, темношкірі як ото сливи-угорки за хатою, — почав Веремій, дещо спантеличений шанобливою увагою старших. — Рис та карі — приправа така — ось і вся їжа. Ну, там банани, кокоси, вище в гори — наша кукурудза й патейта, вона ж картопля. Землі зовсім мало, людей — купа, бідність безпросвітна, проте живуть якось легко, радісно, духовно…

Антон на відчутті спіткнувся об прислівник, явно чужий для вуха засміченого матюками степового краю і радгоспної старості. Небеса обітовані… Далека, давно не тренована пам’ять, а з нею і найдорожче — спогади минулого розчинилися в пелені набутого склерозу, залишків внутрішніх заборон та боязні зурочити, порушити те, що вже не можна змінити. Ближня, безнадійна, — ледве жевріє, тримаючись на інтересі до дітей, своїх років та оперативних сільських новин. «Не встигли й оглянутися, а воно пора на Синдикат…». Смерті не бояться — сприймають її як відпочинок, великий довгий сон, — та й не має на то ради. До розмов про вічне та духовне старі не звикли — ніколи цим не переймалися та й ніколи було за рутинною роботою, хазяйством, дітьми. Ніколи не було коли…

Що нажили досвідом, що чули від інших, надумали-нагадали самі — природним шляхом склалося у прості прагматичні формули, зайві для нових товарно-грошових часів. Що сталося — немає про що довго балакати! Ну, що вони бачили — усе життя, вважай, тут, на Комсомолі безвиїзно товклися. Та й кому розказувати?

Нового — хіба що похорони.

— Хутір геть вимирає, — бідкалася мати. — Залишилося нас на совхозі душ двадцять, та й то — більше пенсіонери. Уже немає кому викопати яму та винести на цвинтар. Ото хіба що на поминках й робимо перекличку…

Вони, радгоспні жінки, не хотіли бути якимись інакшими, інакшими й не були. Не вимагали від цього земного світу, перемолоченого компартійними ціпами, більше ніж він їм дав. «У нас баба — не жінка». Голодовки, війну, Сталіна, «димократію» — пережили, чоловіків — поховали («Ото тільки й пожила після нього!»), на шиї в дітей не сидять (хати свої, город під боком!) — то й добре.

Душа болить за «непутящих дітей» та землю, занедбані чорноземи-годувальниці. Їх поля, здобрені потом, піснею-молитвою своєму споконвічному Храму природи, — не важливо, хто в «церкві» правив службу. Що ж то воно робиться, куди начальство дивиться?

Звідси, від своєї хати — ні кроку. Молодими були — усе за неї трималися, а перед Синдикатом — і поготів. Старість відчуває, що про неї насправді думає молодість: лишні, віджили своє, пора звільнити місце під сонцем, поступитися полем іншим ланковим. Стерти з тіла всі принади жіночості, випустити на волю болячки, встигнути забути, що таке бажання. Щоб уже ніколи ні в кого не викликати заздрощів. Немає бажань — немає зазіхань, немає страждань. Сухе дерево краще горить…

Антон не став ворушити той світ. Хай доживають у спокої, спогадах про свої «такі веселі» молоді роки, хай от так радісно святкують Маковея, язичницького бога Маку.

Цікаво, як сприйняли б метаморфозу ті семеро святих братів-мучеників Маккавеєвих, їх мати Соломонія та фанатичний учитель-зілот Єлезар із Єрусалима? Які саме в цей день 166 року ще до Різдва Христового страшною смертю й постали проти язичницьких ідолів. Нібито відстояли Закон Божий, віру у пришестя Спасителя? Іронія історії — за що боролися!?

Щоправда, одні джерела — штибу православного церковного календаря — стверджують: гнів нечестивого сирійського царя Антіоха Єпіфана викликали відмова ортодоксальної єврейської родини їсти всупереч вірі свинину, спротив намаганням чи то осквернити зоровавелевий храм Господень, чи то привернути іудеїв-протохристиян до поклоніння Зевсу Олімпійському, назвати імператора Риму богом (у маккавеєвих був свій єдиний утаємничений від Слова Бог: Саваот, він же Яхве, Га-Шем, Елокіт, йод-хе-вав-хе). З інших джерел випливало: родина полягла за «злочинні зв’язки» з репресованими родичами — царственим сімейством Маккавеєвих. Мовляв, саме в 166 році й саме вони необачно підняли першу національновизвольну революцію в Ізраїлі, от ні за що, ні про що й постраждали від «сталінського» режиму. Недаремно Іонафан Маккавей трохи пізніше нібито став першосвященником ієрусалимського храму…

Щоправда, ніде не гарантувалося, що учительзілот Єлизар був «саме тим Єлизаром». Бо «саме той» загинув разом з останніми героїчними захисниками-самогубцями фортеці Масада аж два століття потому, десь у 70 році вже нашої ери. І перша висадка римських легіонів у Палестині, виявляється, відбулася також пізніше — на ціле століття від революції Маккавеїв. Власне імперією з боголиким імператором Рим став лише у 27 році до нашої ери.

То як на селі: доки дійде чутка з однієї хати до іншої — святі іудеї-Маккавеї стають опіумним українським Маковеєм. А істина?! Як воно тоді, понад 2000 років тому, відбувалося насправді?

Який стосунок має фанатичне сімейство власне до Ісуса Христа і християнства? Чому тут, нібито у християнських українських степах так змиршавіли, вивітрилися, оязичнилися і ця історія, і багато іншого з того, що називають православною вірою?

Слово, слово… правослов’я… «Правь» — назва слов’янського язичницького світу богів… Виходить, християнське православ’я означає: «слава язичницькому світу богів»? А «коляда», тобто Новий рік за старим стилем, — знову від язичницького «коло-да», тобто «новий цикл, народження Сонця». «Не-коло» — свято святого Ніколи (Миколая), переддень католицького Різдва, що припадає на 24–25 грудня, період астрономічного рівносонцестояння, — народження Сонця. На цю ж дату дивним чином приходиться поява на світ усіх головних богів і містичних месій у багатьох інших дохристиянських релігіях, починаючи з древнього Єгипту, шумерів, ассірійців, персів, вавилонян…

Десь ще вичитав: того ж таки дня народився навіть Вакх, древньогрецький бог вина, розваг і, за деякими містеріями, — бог Сонця, з тіла якого створений Всесвіт. Пишуть, що він також творив великі чудеса, зокрема перетворював воду на вино, їхав на чолі тріумфальної ходи на віслюку, був приречений Титанами на смерть і воскрес із мертвих…

У нас, у них — старий стиль, новий… Невже і святі речі не оминули метаморфози грішного земного Слова? 46-річний Антон Омелянович Веремій, цілком прагматичний і успішний столичний газетяр, принагідно полюбляв політати от так, «уві сні й наяву». «Цвяхи» номера, тиражі, рекламне наповнення декількох видань медіа-холдингу, марнотні змагання за виживання… Та як не відмахувався — Воно час від часу дзижчало над вухом, мов настирлива муха. Правду кажуть: як не тримайся за «базис», — рано чи пізно все одно «надбудова» спитає… І що характерно: подібні «невиробничі питання» наздоганяли, зазвичай, тоді, коли залишав столицю. За роботою — комфортно, ніколи, та й у багатому Києві, заставленому банками, казино й церквами, існує бодай ілюзія ду шевного затишку. «Свята життя» — і ти на ньому ніби не лишній…

Від’їхав сотню кілометрів за Окружну…

Навідувався до села й рідні на день-два. Для себе подумки пояснював — ніби писав статтю, приблизно так: «…не витримую занурення у безпросвітність убогості, занедбаності й щодалі занепаду радгоспного життя», — крапка. І справді — щоразу повертався додому розбитим, хворим від побаченого та почутого. Як не дивно, щоразу наливалася і нестерпно боліла вроджена, з квасолину родимка на маківці голови (яка, до речі, завжди доставляла клопоту перукарям з елітного салону «Коте»).

Чому така безбожність — невже в цьому винні лише 80 років правління атеїстів-комуняк? Після них спливло он скільки часу, а тут, на селі, нічого не змінюється. Час ніби завмер. Немає голоду, війни — от і добре!

Чому б у його радгоспі не поставити, наприклад, церкву? Була б церква — та ж тітка Дуська з тією ж тіткою Марією знали б достеменно: празник іудейсько-християнських святих Маккавеїв — це не веселе опіумно-коржисте застілля на честь якогось там не існуючого місцевого Маковея. Люди поклали життя за віру! Чекай, як там було?

Другим після учителя, ні, першим перед учителем пішов на страту найстарший син Соломонії Авім.

Цар наказав відрізати йому язика, здерти з тіла шкіру, відтяти руки й ноги, а потім кинути ще живий обрубок на розжарений сковорідень — усе це на очах бідної матері. Такою ж страшною смертю полягли ще п’ятеро хлопців. Коли дійшла черга до сьомого,наймолодшого, Антіох запропонував Соломонії схилити свою останню кровиночку до зречення віри, мовляв, хай їй хоч один залишиться живим. Мати не погодилася. «Прийми, сину, смерть, щоб я по милості Божій знову знайшла тебе з братами твоїми».

Утім, може, і добре, що вони, українські жіночки, не знають цього жахливого сценарію… А то б стовідсотково заголосили ще більшу єресь: «Боже, Боже, вона ж мати, жінка, невже віра в якісь «видумки» вартісніша бодай кровинки рідних діточок!».

А, бач, наші не готові! Чи, видать, зовсім поіншому розуміли й цінували світ, себе в ньому ті нові далекі боговибрані іудеї? Міфологізований месія яких і така ж вивищена, закодована, винятково національно-територіальна новоєврейська релігія дивним чином одного разу стали предтечею вже європейського, а значить — і нашого християнства. А всього-то три букви вставилося… До того ж дорогою щось із воза впало, щось до чогось прилипло, тихенько, під церковним склепінням написалося-дописалося… «Одні зерна склювали птахи. Другі — упали на скелля: в одне вухо ввійшло, з іншого — вилетіло. Треті — занесло в бур’яни. Люди чують, та нічого не роблять…». Виходить, тільки чверть зерен лягла в добру родючу землю? На якій розкидане каміння, проростають бур’яни, з якої живляться птахи?

Чому саме в цей нібито трагічний день церковного календаря українці смакують опіум, з музиками й танцями освячують криниці та джерела?

Радість «з приводу» тим більше незрозуміла з огляду на те, що саме на Маккавеїв розпочинається Успенський піст — предтеча одного з найбільших християнських свят успіння земної матері Ісуса Христа — Марії-Маріам. Оскільки піст збігається за часом зі жнивами (до речі, а де ж сили на жнива брати?), у народі його називають хто обжинками, хто госпожинками. Якийсь суцільний подієво-понятійний коктейль: Маккавеї-Маковей, єврейський біблійний пророк Ілія і наш, балуваний язичницький пісюн Ілля, християнський піст і народні гуляння, госпожинки… «Госпожинки» — який багатий смисловий код схований у цьому переповненому космічними вібраціями слові! Господь-господиня-жну-життяжінка… Спіткнешся об такий діамант — і починаєш розуміти біблійне, від Івана: «Споконвіку було Слово…».

Як фахівець, що все поуніверситетське життя тільки те й робив, що мав справу зі словом, Антон декілька разів уперто намагався здолати сутність і цієї цехової (а чому б і ні?) формули журналістики. Ще у брежневсько-компартійні часи його, молодого викладача університету (односеместровий спецкурс «Журналістська майстерність», півставки — 30 карбованців на місяць), занесло так далеко, що ледве не втратив партквитка. Мало того, що публічно підтримав явно «нематеріалістичний» постулат свого вчителя-професора, вітчизняного дисидента від партійної журналістики, який на весь Союз заявив: «Слово — тоже єсть дєло!». Антон майже на шпальту багатотиражки «поштового ящика» — оборонного заводу імені В. І. Леніна — опублікував таку собі кореспонденцію під заголовком: «Сліпі, глухі, лишні». Це про кого — трудящих, будівників комунізму!? І звідки воно, те «дрібнобуржуазне» в нього навіялося. «Слово — це не набір голосних і приголосних, а такий собі носій чистої енергії творення і творчості Вищого Розуму Всесвіту, надпотужної енергії-начала. Небесна музика, спів, спалахи-імпульси, райдуга, океан хвиль, потік чистого світла, згустки віртуальної інформації. Паралельний світ, свято життя, на якому ми, двовухі та двоокі амеби з туфельками, — поки що сліпі, глухі, лишні».

Еники-беники, їли вареники…

— Навіщо ж Творець усе-таки продовжує стукати в наші двері, нагадує про те, що ми маємо відкритися його енергії, його Любові? — як волвх на майдані звертався Антон до читача. — Чи не тому, що без цієї відвертості, здатності сприймати світло ми задубіємо на холодному протязі Всесвіту? Як замерзає без материнського тепла мала дитина. Як гине фітопланктон, тускніють світ лячки в Океані життя. Як не розпускається холодною весною первоцвіт…У тіні нелюбові не розсіюють світло хрусталики душі. Світло, яке так бояться сили хаосу й темряви…

Від втрати партквитка врятувала лише рубрика «Ліричне», під якою були розміщені «літературно-ноосферні» (мовляв, за стилем академіка Вернадського) вправи молодого позаштатного автора та безадресність заголовку. «А можливо, це не ми сліпі, глухі, лишні!». Тим паче, що немає там до чого особливо прислухатися…

— Життя прожили, а щастя, щитай, так і не бачили, — тітка Дуська, кректячи на всі боки, полізла під стіл поправляти рвану панчоху.

— А може, кумо, воно, щастя, тільки й того, що в телєвізорі показують?

* * *

Хемінгуей виявився Мартіном Лютером (це ж треба — тонуть одні класики й реформатори!). Німець із Фрайбурга, етнограф-дослідник, мандрівник, схоже, такий собі український волоцюга Сковорода. «Світ ловив мене, та так і не впіймав!».

Острів в океані давно став для нього майже рідною домівкою. «Як тільки-но в Європі зима — я сюди, до тепла». Його хіппі-хатинка, відчинена всім вітрам, сонцю і зорям, приліпилася на мальовничому пагорбі. Каркас — із дрючків бамбука, так-сяк зв’язаних мотузком, стінами і дахом слугують рогожки з пальмового листя й очерету. Як ця конструкція трималася купи, тим паче вистояла під час цунамі — для Антона залишалося таємницею.

Та кращого лазарету для двох «неходячих» в умовах тропічного клімату та дефіциту житла годі було й придумати. Удень — прохолода, вночі ще свіжіше, — і ніяких кондиціонерів! «Ліжко-місця» із захисними сітками-балахонами від комашні, плетені стіл і крісла, відчинив хвіртку — «ванна кімната» просто неба, з гордістю Мартіна — справжнісінькими євроунітазом і такими ж рукомийником та душем. Щоправда, стіни й дах бунгало місцями час від часу зривало поривами вітру, вода бігла цівкою, скрізь ганяли мурашки, ящірки й тутешні смугасті білки — та жити можна!

У той трагічний ранок Лютер як завжди спустився до сусіднього інтернет-кафе за традиційним європейським сніданком (бекон, омлет, джем, масло, тост, чай з молоком). Хвиля накрила його так раптово, що він навіть не встиг піднятися з-за столу. Удар об шинквасну стійку, закрутило-завертіло…

— А де мої сандалі, Ентоні? — старий втупився дивним поглядом у свої босі ноги.

— Мабуть, там, де й моя «Українська з перцем»…

— Я бачив їх тоді, тебе з ігуаною на плечі й… твою цупку холодну руку, — мовив вчорашній утопленик.

— Професоре, ти ще розкажи про світло в кінці тунелю і голос…

— Він мені сказав, — Мартін болісно підшуковував потрібні слова, — щось на зразок: вертайся, ще зарано… А мені так не хотілося, бо там добре було, чисто… Ні-ні, спочатку було страшно, потім мене зустріла… вона…і заспокоїла…

— Шановний пане професоре, дихайте глибше.

Усі потойбічні видіння, якщо вони узагалі були, — це результат кисневого голодування мозку: прості біохімічні реакції шокованих, е-е, нейронів. Так би мовити, інстинкт самозбереження: внутріклітинні везекули з останнього виділяють, е-е, нейротрасміттери з нейромодуляторами — ядерна реакція у критичній точці! Синоптичні переплетення — енергія б’ється, мов пташка у клітці!

Звідси й кіно…

Нахапавши з миру по нитці, журналісти знають усе про все, але врешті — нічого до пуття.

Добре, що хоч не англійською довелося вичавлювати із себе подібні сентенції. Антон подумки вкотре подякував німцеві за досконале володіння російською — професор!

Утім, балачки-балачками, а де ж та «невідкладна допомога», яку обіцяв віднайти Соломон, місцевий дружбан професора? Що скалічена нога Антона — заживе, а от підстаркувате, хоча й треноване тіло його «колеги по нещастю» ніяк не хотіло повертатися до звичного стану. Ні лікарів, ні ліків, ні зв’язку — доводилося на перших порах ставити діагноз самому собі. А лікуватися тим, що попадало під руку з похідної аптечки німця.

Від селища залишилися товстий шар мулу, сміття та розвалища. За винятком хіба що дивом вцілілої хатинки Мартіна, Дагаби-ступи й остову інтернет-кафе. Живі — білі туристи, місцеві жителі не втрачали надії, з острахом нишпорили групами й поодинці ближче до берега. А раптом усе-таки знайдуться рідні та знайомі, що пропали безвісти.

Організацією складування і вивозу тіл, як і життя загалом, переймалися всюдисущі монахи — хазяйновиті хлопчаки в незмінних саванах, з яйцевидними головами, вибритими до синяви. Виявляється, чуб — це зайве.

Океан сам виколисував утоплеників на вселенське кладовище. Декілька аборигенів під проводом господаря колишнього дайвінг-центру Тілака запливали на дошках до глибини. І щоразу також привозили звідти мерців. Переважно жінок, дівчат, дітей.

Діти є діти. Ланкійські жінки взагалі не вміють плавати. Зайдуть по коліна в океан одягнені, присядуть у хвилю раз-другий подолом і… з вереском на берег! Дівчата тихенько сохнуть із парубками у віддалених куточках: куди не глянь — парочка. Цнотливо пестяться — як папужки на жердинках лавок, труться незаймано одне об одного мов листочки Дерева Будди… «What to do».

Куди діваються птахи, коли вмирають? З людьми — усе просто. Їх тіла, мов зірвані з якорів буї, неприродно гойдаються на кілометрових за довжиною хвилях брунатно-зеленкуватого океану.

Напівсидять і лежать скоцюрблені на окрайцях прибою, замулені нанесеними з берега піском і нечистотами, припнуті ганчір’ям до залишків будівель та рослинності. Тіл десять — в однакових майках і шортах, із рюкзаками за плечима. Група туристів із Китаю: як дисципліновано йшли берегом, так дисципліновано… Краш-синдромні тіла виглядають неприродно — ніби після удару вибухової хвилі. Тепер зрозуміло, чому в арсеналі стратегічної зброї супердержав є глибинні атомні бомби…

Біля колишнього дайвінг-центру розпачливо кидалася до своїх, європейців, напівбожевільна жіночка-скандинавка:

— Його затягло он туди, він там, живий, мій синочок, — показувала жінка на кораловий кістяк в океані. — Я їм телефонувала, чому не вислали рятувальників, гелікоптери, це ж так просто…

Цунамі… Для ланкійців така ж екзотична заморська аномалія, — навіть цього японського слова не чули. Як і освічені європейці, виявилися абсолютно незахищеними перед, здавалось би, рідною стихією. Проте все робили спокійно, легко, запопадливо, допомагаючи насамперед білим туристам. Ще невідомо де свої рідні, що за біда, а вони… Посіяна португальсько-голландсько-британськими колонізаторами «повага» до білих, природна доброта, звичайне людське спочуття чи…?

Смішні ці буддисти. Вважають, що основою життя має бути свідомий рух до щастя, пошук щастя, щиро вірять, що його — щастя — можна досягнути на землі й за життя через «пробудження» свідомості, медитаційні практики, техніки, тобто через внутрішню самодисципліну розуму, «поступове витіснення, «трансформацію факторів і уявлень», що ведуть до страждання, посилення того, що зробить тебе щасливим. Мовляв, проблем немає до того часу, поки ти сам не вирішиш, що вони є. Ось так — сам собі лікар, сам собі Бог.

У нас щастя — птах, удача, миттєвість, фата моргана, у них — цілком конкретна, звична винагорода за пізнання істини, медитаційну доброту, терпимість, уміння прощати, спокійний урівноважений розум, зв’язок із глибинною духовною природою. Історія хвороби, діагноз, усвідомлення можливості видужати, рецепт лікування… У нас смерть — дорога переважно до пекла, у них — народження, початок нового кола життя. Жити — радісно, вмирати — з надією. Кінцева мета — не народитися знову! «Смерть для мене тепер — як запах пахощів, як мандри під парусом, коли віє вітер. Смерть для мене — як аромат лотоса, досягнутий берег країни насолоди, захвату, захоплення…».

Майже християнські десять заповідей, тільки якісь особистісні, прикладні, реальні й земні. А головне — технологічні. Пройшов «курс досконалості-пробудження», упокорив «Півня, Змію та Кабанчика» (образи пристрастей, гніву та незнання), — дивись, маєш нірвану, кінець земним поневірянням «калами Сансари», життя «досконалого, вільного духу».

Кожному — своє і у свій час, згідно з віком.

Поки молодий — продовжуй рід, будуй дім, сади дерево. Виконав земну функцію — ванапрастху, — торбу в руки й за духовну підготовку до наступного кола. Аскетизм не бажаний: цілком земний принц Суддгартга Гаутама, він же Будда особисто переконався в цьому під час шестилітнього усамітнення в печерах. Ні, каже, то зайве, людині протипоказано природою: ідіть «серединним» шляхом.

Що характерно — жінці в буддизмі дозволяється перескочити декілька чорнових марудних ступенів духовного росту, — як досконалішій, ніж чоловік, істоті, відразу, без розминки приступати до духовних, зокрема месіанських практик — накпи. Мовляв, теорію вона відчуває інстинктивно, чого тут морочити голову — за діло. «Будда», «буддизм», — хвилиночку, це ж один до одного по-нашому: «будити», «пробуджувати», «збуджувати»… Кала — коло, родинне коло… «І навіщо було стільки бавитися з вивченням «мертвого» санскриту — усе й так зрозуміло!», — посміявся Антон над своїми нелегкими туристичними мовними вправами. Чи направду мають рацію ті, хто вважає і Будду, і його батька Суддгодана («суд» — правдивий, «дан» — «даний»?)… оріянами, що зі своїм плем’ям прийшли сюди з Оріяни-Скитії-Праукраїни? «Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа…», — склалися слова на одному з прапорців-мантр, що гойдались на океанському бризі при вході до хатинки Мартіна. «Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде весна, дає тепло…», — з ходу, на далекому відчутті, склалося в українській голові. «Свят-свят!» — постцунамні галюцинації, сіє не оминуло і його…

Мобільні телефони-утопленики мовчать. Дороги, у тому числі й єдину на побережжі залізницю, змило. Цілий потяг із локомотива й з десяток переповнених людьми вагонів знесло на ходу, розкидавши тропічним підліском на сотні метрів.

Миттєвість — 1 500 трупів! Ні питної води, ні нормальної їжі, ні сторонньої допомоги, ні грошей.

Залишився в самих шортах та подертій футболці кольору української помаранчевої революції (тоги ланкійських монахів — такого ж кольору життя). У хаосі острова пропали разом із бунгало закордонний паспорт, авіаквитки, відеокамера, дві тисячі «зелених», мобільник, кредитні картки, пляшка «Української з пер цем». Утім, навіщо вони, папірці зараз? Пляшка горілки (пев но, бідна волає «SOS!» в океані), — згодилася б…

Тропічне сонце, райський куточок, туристичний сезон, на пляжі — мерці. Зримий дисонанс краси природи й людського горя. На душі — до непристойності буденно та байдуже. Чужа смерть чіпляє в міру її віддаленості чи наближеності до свого власного «я»? «О-ммм»… — монотонно, мов дзвони, розхитувалися помаранчеві силуети будистських монахів. Ні плачу, ні голосіння. Мертві самі хоронять мерців. Аби спокійно усвідомити свій новий стан…

Хотілось утомитися остаточно і сховатися за вічне.

— Мартіне, як ти думаєш: за нами стежать звідти? — Антон повів оком догори.

Професор явно не чекав такого повороту розмови, тим паче — «вічних» запитань, на які чи не в кожного християнина є готова відповідь.

— Ентоні, думаю, що у Творця і без з нас вистачає клопоту — Океан он який безкінечний! — мов про щось буденне повів професор. — Мурашки метушаться в мурашнику — ну, і хай… Якби Він усе контролював, то рай би був на землі! Зручна для навіювання страшилка, жертовний обряд, алегорія, придумана жрецями для упокори людини, паралічу волі до самопізнання, усвідомленої саморегуляції. Тим паче, досконалість не могла закласти в систему таку недосконалу, руйнівну моти — вацію, як страх.

— Але ж Божа боязнь додає й мудрого страху, так би мовити, «усвідомленої потреби»…

Антон зупинився на півслові: чи варто взагалі у свої сорок із великим хвостиком звірятися в наївних матеріалістичних сумнівах, тим паче — за допомогою цитат із класиків марксизму-ленінізму.

— Прислухайся до себе, — Мартіну, схоже, такі теми були близькими. — Принаймні, для себе я визначив: це — Совість чи як там ще можна назвати те самодостатнє, зі своїм розумом «тіло Абсолюту», внутрішнє продовження Бога, частинка океану Світла, яке за складеною Ним програмою автономно здійснює енергообмін, звіряє рівень гармонії, чистоти поступків і намірів твого «я» з Його енергетичним Камертоном. А звіривши — дає інформаційний сигнал іншим системам, внутрішнім і зовнішнім. За кольором обличчя бачу: у тебе проблеми зі шлунком — чи не так?..

От Мартін, от утопленик-ясновидець: змішав мінімум Дарвіна, Фройда, ньютонівську механіку, квантову фізику, пансофію, християнство й буддизм, церкву й гастроентерологію, святе і грішне… Виходить, коли підчепив якусь спірохету — це така собі «дисгармонія», кара Божа? Користуйтесь презервативами, пане професоре!

Але ж виразка… Ця гадина справді відкрилася саме після того, як у відомого депутата-банкіра вдалося, нарешті, вибити зарплату редакції в далекому 1994 році! Ну, не заробляли тоді самі й не могли заробити — довелося йти з простягнутою рукою… Гнучкість спини, приниження, неправедні зобов’язання «відпрацювати на виборах», позичання очей у Сірка, бридота… Пізніше він навертався до цього традиційного способу виживання вітчизняної преси якось спокійніше, а тоді, вперше… Вийшов із банку — у загорнутому в його ж газету пакунку «гріли» аж п’ять пачок сотенних волохатих папірців! І раптом — занудний біль…

— Значить, усе залежить від того, наскільки чутливий і мудрий у кожного цей внутрішній кат «трансдюсер»? — знавцеві рибальських ехолотів перехотілося ставити крапку.

— Думаю, що в усіх він однаковий і усі платять за збої в системі базових координат — добра, зла, любові, ненависті, ставлення до жінки, усього того, що забруднює чи очищає, устами Шекспіра склалося у формулу «Бути чи не бути».

— При чому тут жінка (!?) та й правда в кожного своя, — почав звично заводитися Антон.

— Ентоні, відчепися: хто скільки — рано чи пізно платять усі, — такий закон збереження енергії. Щоправда, совість, розуміння Бога — у кожного справді свої, рідні, персональні. Недаремно у старі часи кожен мав свого бога, маленького, сімейного, проте свого, який, до речі, сьогодні трансформувався в менш претензійного ангела-охоронця. Та світло, що пронизує, засвічує ці людські енергетичні скупчення уявлень і цінностей — універсальне. Чисті вони як діамант, не закриті скорлупою черствості, нелюбові — людина світиться. А жінка…

— Що ж виходить, Мартіне, — поспішив уже самостійно вибудувати якусь кострубату причиннонаслідкову конструкцію Антон. — Нечиста, інфікована вірусом «безсовісності» енергія-інформація одного тіла блокується-накопичується, притягується до такої ж енергії-інформації другого, третього — тисяч, мільйонів, бац — і маємо Виразки й Цунамі? Але ж чому тоді в Автора ніяк не доходять руки до вдосконалення першопричини — свого творіння «за образом своїм і подобою»: базові координати людини не вдосконалюються тисячоліттями…

— Хто бачив чи знає, які насправді ці «образ і подоба» і що це за сутність взагалі, — неочікувано для Антона здався професор. — Гоноріфікабілітудінітатібус…

Що він сказав?

* * *

— Ви ж, мабуть, чули про цунамі? — звернувся Антон до своєї «правої руки», тітки Дуськи. «Яке ж повне ім’я цієї посивілої, спрацьованої, скільки пам’ятає, — вічної вдови?». Дуська — можливо, Дульсінея? Було б красиво, романтично, як у пасії Дон Кіхота — Дульсінея комсомольська… Ні, згадав: тітка Євдокія з російських старовірів-переселенців десь з-під далекого Оренбурга. Привезли чужинців ще перед війною у вимерлі під час голодомору українські степи, кинули до бараків — зміцнюйте Інтернаціонал! Піднімайте разом із хохлами-махновцями, тими, хто вижив, кого зігнали нужда та партійно-комсомольський примус, — перше бурякове відділення відомчого радгоспу цукрового заводу…

Стривай, так це і він, Антон Веремій, інші новонароджені громадяни-земляки з’явилися на світ Божий не в якомусь людському населеному пункті, а у виробничому підрозділі «сахзаводу» № 1? Виходить, так, — до останнього часу навіть на дорожньому вказівнику писалося «Совхоз «Комсомол». Ні церкви, ні сільради, ні пра батьків — ського коріння — у цивільно-господарських справах, за різними папірцями селяни-робітники ходили на поклін до керуючого відділенням, колишнього пітерського пролетарія Артюшкова. Ох, і жорстокий був чоловік, царство йому небесне, — страшніше цунамі…

Тітка Дуська, вона ж Дульсінея комсомольська, майже зримо почала ритися на поличках старечої пам’яті, перебираючи кострубатими пальцями кінчики хустки, такої ж вилинялої від часу, як і вона сама. Проте так і не спромоглася виговорити гіпнотичне іноземне слово.

— Та, конешно, Омеляновичу, чули, — прийшла на допомогу подружці сухенька балакуча кума Марія. — По телевізору показували: в океані піднялася величезна хвиля, от вона й накрила півсвіту! Скільки ж там людей погибло! І діти, і старі, цілими сім’ями — як ото у нас у голодовку… І хати море забрало, і хазяйство. Боже, боже, це ж яке горе!..

Антонові чомусь перехотілося саме зараз витягувати з пам’яті подробиці трагедії острова в океані. Кума Марія, вважай, майже все сказала — чого тут товкти воду в ступі. Він тихенько наліг на інший монолог — мамині коржі з маком. А старі якось слово за слово перейшли від цунамі до своєї рідної статистики: хто, коли і за яких обставин помер у цьому році, де, хто і як похований на Синдикаті.

Поганяло «Синдикат» місцевий цвинтар перейняв від розташованої на краю кладовища заправки паливно-мастильних матеріалів. Колишні керівні пролетарі-жреці постаралися, найшли під — ходяще місце. Мабуть, для того, аби механізаторипокійники й на тому світі не забували про головне — роботу на благо світлого майбутнього…

Раз на рік, чомусь за тиждень після Пасхи, сюди, до цих колишніх трактористів, комбайнерів, водіїв, доярок, свинарок, їздових, різноробочих притягує далеких дітей та родичів якась незбагненна сила. Гробки, Проводи, єдиний, але уже традиційний язичеський ритуал, — чи то генетичний потусторонній поклик предків, чи то використаний раз на рік шанс залишитися на власному плаву, спокутувати провину живими, заради себе, любимого… Добираються за будь-якої погоди, хто чим — до Виски, потім — до залізничного роз’їзду Войновка. Звідти — три кілометри роздовбаною «бурковкою», «дорогою життя», так-сяк вимощеною ще при Хрущові.

Раніше ховали хто де і хто як, — місця було вдосталь, а віднедавна, як розрісся дубовий ліс, — кучкувато.

Одні лежать ногами на південь, до Синдикату і старого саду з гуртожитками-розвалищами. Колись сюди щоліта звозили на сезон у поля сотні найманців-«западенців» — з Білорусі, Львівської, Рівненської, Закарпатської, Івано-Франківської областей. На заробітки приїжджали переважно дівчата. Ночами, після тяжкої праці, тут, у гуртожитках, у них — немитих, стомлених учорашніх школярок зливали молоду дику сперму місцеві парубки. Хто вагітнів — тому щастило: виходили заміж і тут-таки й залишалися..

Другі дивляться на схід, до свіжих пеньків, того, що залишилося від дубового лісу, висадженого комсомольцями для стримання ерозії ґрунтів ще наприкінці 50-х. Як раділи цій першій у степах зелені, як за нею доглядали, як полюбляли відпочивати тут на майовки! Лісничий лютував, бувало, за одного спиляного сухостоя відправляли «на хімію». А нещодавно, за півроку до виборів, на молодий ліс (що для дуба п’ятдесят!) налетіли приїжджі бізнесмени, випиляли все під корінь і на німецьких пилорамах у райцентрі пустили на паркет. Кажуть, пішло на експорт. Старі комсомольці навіть пальцем не ворухнули: куди там — сила!

Зате відтепер із розчисткою місця під могили немає проблем…

Треті вляглися ногами на захід, до розтасканих свинарень і корівників із півметровими наскальними матюками. Минулого року Антон опублікував у своїй газеті знімок цього кінця світу, мовляв, ось до чого дійшло… Після виходу накладу всі падали зо сміху. На першій полосі крупним планом розвалений корівник, на його стіні, 16-м кеглем — непристойність. Буває, служба випуску недогледіла…

Якось недавно чи не вперше хоронили з батюшкою, — родичі небіжки Пидорички привезли аж з Кіровограда. Так він сказав, що не по-християнськи лежать на кладовищі комсомольці. Мало того, що дехто без хрестів, так ще й ногами — не туди. Отакої — що ж, усі могили повертати?

А ще, виявляється, на гробках, під час поминок не можна їсти й пити самогонку — гріх! Ну, то таке…

— Здрастє, — м’явкнуло щось поряд.

— Ой, Мариночка, дитино, іди сюди, скуштуєш бабиних коржів з маком, — Антонова мати підхопили на коліна маленьке тіло хирлявої дівчинкипривида. — Тобі ж у первий клас скоро, треба добре їсти. А солодкі ж, а пухкі — як мед…

Беззуба соплива тінь несміливо потяглася за грубезною, явно завеликою для її лівої рученяти, дерев’яною ложкою. Права притискала до брудного віскозного платтячка пусту пластмасову пляшку з-під ситра.

— Давай, донечко, ту бутилку сюди, навіщо вона тобі…

Мала сторожко глянула на незнайомця — можна довіряти? — і прошепелявила:

— То папка послав за самогонкою до баби Дуськи. Я заходила до їхньої хати: сказали, вони тут, у вас.

— Ой, лишенько… — тільки й зітхнула баба Дуська, а коли занедбане кошеня наїлося досхочу макових ласощів і пішло з двору зі шматком коржа, продовжила:

— Оце ж, Омел’яновичу, старшенька нашої Люби Некайдашихи, царство їй небесне. Така була роботяща — в руках усе горіло. Цього сезону взяла в бирзулянського фермера два гектари буряків. Сапала-повіряла, а перед Маковеєм получила аванс — три мішки сахарю. Так її Василь, гадина, виносив за тиждень на самогонку. З того горя запила й Люба. А якось під ранок знайшов її поряд з собою у ліжку мертвою — серце водки не витримало.

— Згоріла від водки, — уточнила кума Марія.

— Ай-яй-ай… трійко діточок осталося без матері, — підвела риску в ще одній, мабуть добре відомій у радгоспі історії огрядна кума Морозиха. — А він тепер бігає ночами Синдикатом, допився до білої гарячки… Божа кара на наші голови!

Антон підняв голову — на верхівці горіха прудко нишпорила руда пухнаста білка (святсвят)! Звідки така екзотика в цих степових краях?

— У нас тут усе дичавіє, немає удержу, — тихо, ніби прислуховуючись до далекого внутрішнього голосу, мовила мати. — Хати спустошіли, садки посохли, скрізь бур’яни по пояс. Скоро вовки з’являться! А мишей, жаб розвелося — страшне! Мабуть, так кимось пороблено: усі й уся мають вимерти, стертися з лиця цієї грішної землі, і лише потім — по-новій…

— То самогонку погану продають, — не полишала актуальну тему тітка Дуська. — Я от по своїй бачу: раніше з восьми кілограмів сахарю виходило дев’ять літрів доброго самогону, а тепер, попробуй сім (!) з трудом взяти. На продаж для крепості підсипають карбід, ізвєсть, усе, що під руку попадеться. Валька Нестройнова казала, що зараз і лікарство в ход пішло… Ну, цей, як його — дімадрол!

— А мені Дудлєй учора розказував, — затарахкотіла наввипередки Тонька Шевченчиха, що тихо сиділа навпроти Антона. — Каже: йду зранку на ставок мимо бувшого свинарника, чую — дитина плаче. Підійшов ближче — під кущем щось у хвільонках валяється! Туди-сюди, точно — за метрів двадцять Анька Пузир (ну, що коло магазіну живуть) лежить напівмертва у вибалку. На день рождєнія в куми так набралася, що дитину загубила.

— Вона ж спеціаліст не по етому дєлу, — зі знанням справи зауважила кума Морозиха. — Не напилася, люди бачили: колеться шпріцьом якоюсь гадістю. Наркомантка. У нас же тепер ще одна мода!

* * *

З підсвідомості ніяк не стирався позавчорашній флеш-кадр: відірвана голова улюблениці пляжу мавпи Жизель, скривавлені залишки удавкимотузки… «За повідомленням агенції АFR, катастрофічне цунамі 26 грудня цього року забрало життя понад 30 000 жителів острова в океані (дані уточнюються). Усього в регіоні загинуло чи пропало безвісти близько 200 000 людей. Жінок серед загиблих — утричі більше, ніж чоловіків.

Місцеві мусульмани вважають, що ця трагедія століття — наслане Аллахом покарання за нехтування його законів. Як докази наводяться знімки з космічного супутника Digital Globe Quickbird, зроблені за мить до початку катастрофи.

— На знімках можна абсолютно точно прочитати арабською мовою святе для кожного мусульманина слово «Аллаh», — заявив глава Ісламського центру в Коломбо Мухаммед Файзі, маючи на увазі дивовижні обриси Хвилі, що справді повторювали гігантську букву «Є» (знак Всевишнього).

— Аллаh спочатку насилає людині малі покарання — депресії, втрату успіху в житті, — сказав пан Фарзі кореспондентові AFR. — Відкидається попередження — вона вмирає. Коли ж глухими до знаків Аллаха залишаються всі — він обрушує на наші голови землетруси й Цунамі.

Напередодні саме в цьому районі викинулися на суходіл десятки китів та дельфінів. Як повідомляє британська газета «Independent», ще 4 грудня з цього приводу в інтернеті з’явилася тривожна інформація, яку оприлюднив професор Аруначалам Кумар. Відомий індійський натураліст стверджував: масове самогубство китів і дельфінів — це знак Природи, попередження людству про небезпеку Хвилі. Гіпотеза ученого підтвердилася з похибкою на тиждень.

Дещо іншої думки дотримується Далай-лама.

Серед основних причин подібних природних катаклізмів він не виключає непорозуміння між людьми й релігіями, а також накопичення в певних регіонах негативної чорної енергії, викинутої homo sapiens у ноосферу. Причому ця енергія не обов’язково дає про себе знати там, де вона породжується. Світ єдиний.

— Попри суттєві розбіжності, у всіх релігійних традиціях є поняття «вища сутність», — сказав агенції AFR Далай-лама. — Її називають Богом, Аллахом, Буддою чи Бодхісаттвою, дають різні пояснення. Проте всі визнають, що вона є: Сутність, яка володіє обширнішими знаннями, глибшим досвідом і колосальною енергією…

Останнє повідомлення AFR. Майже за голлівудською версією фантастичних фільмів «Чу жий»: до Старого Світу прийшли гриби-людоїди!

Наш кореспондент повідомляє: «Труни із залишками туристів, що загинули під час Цунамі, ще прибувають до Європи, а тут вже хазяйнує жахливий біологічний «чужинець» — рідкісна форма грибкового захворювання, не знаного раніше. Особ лива паніка почалася у Швеції, яка втратила від Цунамі близько шістсот чоловік. Четверо людей захворіло, сотні прибулих кинулися до лікарень перевіряти, чи є в їх тілах смертельний гість азійського походження. На думку доктора Фернандеса зі Стокгольмського інституту захисту від інфекційних захворювань, на європейців напала грибкова пліснява, яка піднялася хвилею з океанських глибин. Ті, що постраждали, — або ковтнули її з водою, або вдихнули з повітрям, коли вибиралися з районів потопу. Смертність серед вражених досягає 80 відсотків…».

Страшенно свербіла гіпсова нога. У подихах легкого океанського мусону ледь шамотіли мовчазними мантрами розвішані ще до цунамі різнокольорові прапорці з текстами й зображеннями міфічних тварин. Лунгта, Кінь вітру, символ удачі в потойбічних мандрах… Сонні дерева ніби розчинялися в мареві марнотних людських намагань заручитися спочуттям могутніх божеств і місцевих духів, спроб повернути гармонію з природою. Солодкуватий сморід кремованої людської плоті впереміж із димом воскурень і спалених жменьок жертовних санг тягнувся вибалком до надокеанської Ступи.

Мартін вимкнув портативний радіоприймач, і вони ще довго не могли заснути на своїх розкладачках у місячних сутінках 30-градусної тропічної ночі.

* * *

— А чули, Антоне Омеляновичу, що в горбатої Вєрки геть усі кури подохли?

Кума Марія якось раптово перескочила до цієї гарячої теми від похорону «такого молодого» Геньчиного зятя Сергія. Біда, та й годі: відколи вернувся з афганської війни — усе смерть шукав. «А то ж було так гуляв! Пороблено — вони всі, наші солдатики, повернулися звідтіля не в собі»… А це якось перед Спасом одягнувся у все чисте, напився до чортиків і — повісився на бантині в сараї.

— Сьогодні зранку зайшла в курятник — а вони всі лежать покотом.

Компанія сама перетворилися на сполоханий курятник. Здорового глузду не втрачала все та ж кума Морозиха. Надивилась-бо ще й не такого — колись працювала старшою куховаркою радгоспівської їдальні для сезонних найманців. Авторитет — усі розписувалися у відомості про пенсію хрестиком, а кума як махнуть вензелями, — королева…

— Яка чумка, яке отравлєніє гербіцидами?! — зі знанням справи перебила вона нестримну повненьку сусідку Цвіркуншу, що саме розказувала про своїх курей (також дохнуть, ніби мухи, тільки не разом, а поодинці). — Гербіцидів у нас не бачили з времьон павловської грошової реформи. Пташиний грип — ось! До циган треба їхати, вошей купити та по три штуки — кожній курці. Помните, як ми колись від жовтухи спасалися? І не слухайте того заїжджого п’яничку-ветерінара — бреше, усі вони брешуть. Божа кара прийшла на наші грішні голови!

Бабусі принишкли вдруге і, знаючи дещо войовничий характер побожної Морозихи та її зв’язки з новомиргородськими штундами, врешті звели все до класичного: «Що поробиш — якось воно буде».

— Приїде сьогодні моя Тамара, — підвела риску кума Марія. — Вона ж на охматдета в Черкасах вчилася, може знає шо до чого…

Зморшкуваті очі старенької Марії ні з того ні з сього затяглися сухим туманом, а з нього тоненькою цівкою, як із горловини самогонного апарату, потекли самотні сльози. Згорблена кума, ніби мала дитина, заходилася шмаркати носом, хаотично облизувати посинілі губи беззубого підборіддя, силоміць стримуючи хвилю душевного болю.

Усі знали, чому плаче Марія. Мало того, що намучилася у війну «острахбахтєром» у Германії, — он до сих пір на погану погоду руки від побоїв крутить. Дочки від покійного чоловіка Тамара та Галина як поїхали десь на заробітки — так і не вертаються. Двох діточок бабі на утримання прислали — п’ятирічного Гіві й семирічну Анжелу, — ото й уся радість. Пізніший син Марії — байстрюк Юрко — тут у радгоспі телятником на фермі. Його синочка Артура також доглядає баба. Після Чорнобиля, куди непутящого Юрка призвали «партизаном» на ліквідацію аварії, геть спився, з першою дружиною, молдованкою, розвівся, у другій сім’ї, уже із сезонною білорускою — також колотнеча. «А больне ж від атому — єлі ходить…». Тиждень тому вкрав у матері «возмєщеніє», з таким трудом отримане нею за німецьку неволю. Вчора під вечір знову приходив до переляканої Марії, «требував цілу трилітрову банку самогонки».

— Каже: треба — і все, — безутішна кума Марія вже не стримувалася, мов безсила риба, хапаючи повітря. — А я ж знаю навіщо треба — щоб зі своїми дружками знову напитися до нестями, а потім ганяти всю ніч бідну Ядвігу. Горе мені, горе… Кажу йому: побійся Бога, я ж на смерть собі приберегла!

А щоб ти уже очі тою водкою залив, а щоб тебе уже той атом розірвав! Так він як загарчить, схопив мене за барки — нову кофту, дивіться, порвав, — ледве втекла городами…

— А ви, кумо, зачиняйтесь у хаті на замок, — дала пораду мудра Морозиха. — Хоча, канешно, замок — воно до сраки, у мене он наші бомжі всю консервацію забрали, та все-таки…

— А мою Лиску, ви ж знаєте, маловищани уночі вивели із сараю та й зарізали у посадці…

Останнє смиренне покоління жінок, що вміло терпіти та старіти.

— Давайте, кумоньки, краще заспіваємо, — порушила неловку тишу мати Антона. І першою затягла високим, густим, трохи застудженим голосом, від якого мурашки по тілу побігли:

Посадила огірочки Близько над водою,

Поливала огірочки Дрібною сльозою…

Пісня не пішла. Застрягла у горлі, мов лопнула струна. Ой, горечко… Антон, слава Богу, приїхав, а як там ще двійко її синів? Минулоріч, саме отак перед жнивами, усі троє покинули свої сім’ї! Не встигла оговтатися після нещасливого отелу корови, а тут вони — Володя, Петро, Антон. Біда одна не ходить. У кожного — по двоє онучок, на кого ж їх, бідних, зоставили! Невістки — гарні, працьовиті, мали квартири, машини, роботу, — живи собі як у Бога за пазухою! Ні, сивина в чубі, а їм усе щось не так!

Про Тетянине горе тоді також знав увесь хутір.

Прийшли сусідки, ще раз побідкалися переважно про своїх «непутящих». «Люди ж он якось живуть мирно — може й твої за розум візьмуться».

Чуло її серце… Сонний горобець декілька ночей стукав у вікно. Було вийде за хвіртку — а вона раз і сама зачинилася! У комині як загуде ні з того ні з сього! І її родимка: налилася, ниє під хусткою на голові…

Треба їхати. Скоро вісімдесят, ноги, як колодки, поки розходиш — сонце піднімається. А ще гостинців дві величезних торби. До Войновки, де зупиняється новомиргородський автобус, — три кілометри пішки. А далі — автовокзали, а то й залізничні станції — сини розлетілися бозна-куди.

Дякувати сусідкам, надоумили — де, що і як, хоча вона й сама «у курсі дєла». Скільки разів ще з живим Омеляном навідувались до онуків. Старий усе бормотав: оце тобі — шестеро, і ні одного хлопця, пропала фамілія! А Тетяна не могла надякувати Богові: дівчатка — це ж перші помічниці, ніжні, зрозумілі, солодкі квіточки!

Ну, нічого, сусідки за хазяйством наглянуть, а дорога — якось доберуся. Головне ґав не ловити — щоб гроші бува не вкрало (цілу пенсію взяла із собою!). Читати, щоправда, не вміє, та язик і до Києва доведе. А ще треба зайти до діда Німенка, кажуть, він на прощу до Лаври ходить…

Старший жив аж в обласному центрі. Ще на кустанайській цілині, а пізніше — ліквідатором у Чорнобилі заробив добрі гроші, «виплатив» тут, недалечко від автовокзалу, трикімнатну кооперативну квартиру. Міла, його дружина, мила, чорнява розумниця працювала вихователькою в дитячому садку, головне — до дому близько. А Володя все на своїх залізяках — шоферує на міжміських автобусах. Казала йому — скільки можна, ти ж на чорнобильській пенсії, кидай ті далекі рейси!

Звичайно, лишньої копійки не буває. Та Міла вже якось шептала: є хтось у нього, мамо, є, і саме в тих рейсах. Батько любив погуляти, і вони туди ж?

— Ну, дурне, я йому ось покажу! — беззаперечно взяла сторону невістки свекруха, коли аж надвечір присіли на кухні. — Така образована роботяща жінка, з ранку до ночі не присяде — і обіжати! Дивлюся на тебе, доцю, й не нарадуюся: і наварено, і прибрано чистенько скрізь. А що то за розквітчані подушки — сама вишивала? Коври ж які гарні на стінах, парове отоплєніє, книжок повен сервант, новий телевізор. Слава, Богові, дівчатка вже повиходили заміж, живі-здорові. І вся ти така — аж світишся…

— Та де я там, мамо, свічуся — он всі очі ночами виплакала, — жалілася повненька, також у літах, невістка. — І не за тим, що на старості років злигався з тою курвою з автопарку, — який з нього ухажор, десь пропав — і все!

— Ой, горечко, як це пропав? — застогнала Тетяна.

— А отак, мамо: поїхав недавно за льготною путівкою на море — і з кінцями. Останній раз дзвонив з Одеського порту, каже: надоїло валятися на березі, проскочу я’ка з хлопцями в Турцію, куплю новий акумулятор до «Жигулів». Бачте, ішов набережною, а тут знайомі з корабля руками махають — давай, мовляв, з нами. Він і не встояв…

— От уже ж, волоцюга, його вічно по світах носило…

— Його, мамо, не по світах, а в ліжко саме до тої кондукторші затягло. Не треба нас дурити: «помахали з корабля» — у нього навіть закордонного паспорта немає!

— А може, все-таки контрабандістом прорвався — бідне, голодне, заробляє на чужині копійку для сім’ї…

— Я вже не знаю, що й думати, кого слухати, — змахнула сльозу Міла. — Це мені одна знайома з дитсадка сказала. Побожилася, що нібито на власні очі бачила на днях Володю — тут, у місті. Я порилася в його речах — так, про всяк випадок, і ще й фотографію її знайшла! — залилася сльозами бідна невісточка. — Он, дивіться, яка краля!

Поговорили-поплакали, та чим вона, старенька, може ще зарадити? Міла — на роботу, а Тетяна зібралася — і поковиляла на автовокзал.

Підійшов якийсь рейсовий автобус — із нього виходить «кондукторша», вся худа, зухвало нафарбована, у хімічних завивках, і… такому ж — як на тій фотографії, платті.

— Ах, ти ж гадино, зміюко підколодна, — Тетяна з усього маху, де й сили взялися, опустила свого «парашута» на голову зухвалої кондукторші. — Я тобі зараз покажу, як чужих чоловіків зманювати! Дорогу до Володі забудеш! Люди!

— Бабушка, ви шо! — зойкнула піймана на гарячому кондукторша, з останнього ухиляючись від ударів нестримної баби. — Какой Володя, я знати його не знаю, і вообще, ми з другого города…

Міла потім розповідала, що її Володя об’я — вився буквально того ж таки дня, голодний, спрацьований і трохи переляканий. Моряк далекого плавання прямо з порогу запитав:

— А де ж мати, її сьогодні на автовокзалі бачили…

Ну, а з Петром… Добре, що дочка Валя допомогла, а то б сама не впоралась — года вже не ті. І поробили ж там! Син було вже й вертався до її любимої невісточки (спасибі Тоні, от же «впечатлітєльна», приймала назад), та посидить вдома, посидить, і як місяць зійде — за картуза й знову до своєї ветеринарші! З такими трудами купленого «Москвича» продали, усе хазяйство захиріло. Щоправда, Тоня молодець: як би там не було — тримала корову, теличку, шестеро свиней, курей, качок. Одне, своїм горбом усе таскала! Ніби знала, що її Петро вернеться.

Повернувся, аж через літо! І то як вийшло.

Довго думали-балакали з Валею і все-таки переконали Тоню: треба йти до знахарки! Столітня баба Горбачиха, знайома їй ще з повоєнних років, мешкала все в тому ж сусідньому селі. Колишнім промислом за немічністю вже не займалася, та Тетяна упросила. Продали теличку — і днями снували туди-сюди.

Чи то Горбачиха втратила кваліфікацію, чи справді було сильно пороблено — а свого добилися.

На Спаса розбавили вином намовлений знахаркою настій із трав, запросили Петра в гості. І коли гуляка зовсім набрався за столом — підсунули йому тихенько, — на, запий «кампотом». А потім швиденько на Вітькиного «бобіка» — і на Синдикат.

Самим було ой як страшно: опівніч, мертве кладовище і ще й три рази навколо батькової могили треба обійти. А Петро ледве ноги волочить, тягли попід руки.

Що ви думаєте — помогло! Блудник присмирів, узявся за хазяйство. Молодший, Антон допоміг йому з грошима на нову хату — зараз роботи непочатий край! А щоб закріпити успіх, Тетяна з Валею ще й вимазали дьогтем ворота — ну, тієї ветеринарші. Хай люди знають!

Третього — Антона — не вберегла. Поки збиралася в далеку дорогу — сам навідався зі свого Києва. Відчиняються двері до хати — стоїть з якоюсь ловкою жіночкою. І така ж красіва, волосся — як у Валі, золотаво-русе! Оце, каже, мамо, Ахвро-діта… Так-то воно так, але ж що покійний Омелян казав:«Перша жінка — від Бога, друга — від людей, а третя — від чорта!». Щоправда, Тетяна й сама в Омеляна третя, оце як у Антона, ця, як її…

Та ще й городська — он вся ухожена, накрашена, нігті — півметра. Як з такими пазуряками полоти в городі чи корову доїти? Та бач — молодша від сина майже на двадцять. Може, ще одну онучку діждуся?

Чуло її серце — не пара, краще б до другої, Іринки вернувся. Та хоча й «від людей», а красива, бойова, культурна жіночка, мати її онучки. Приїде було з города, перво-наперво все почистить-перемиє своїми хімікатами, а потім… щось таке наквецяє! Кабачка, якого тільки свині їдять, на ско ворідку! Каже, їжте, мамо, дуже пользітєльно для здоров’я… Пробували з Валею — гімно, не вкусно!

А так — хороша жіночка, хоч до рани прикладай!..

Що тут тепер зарадиш — коли вони не слухають, кожне сходить з розуму по-своєму…

* * *

На третій день до океану пробилися перші вантажівки з гуманітарною допомогою. Вони довго кружляли колишніми вуличками замуленого містечка, боячись зупинитися і бути поглинутими юрбою зголоднілих людей. Місцеві жителі, як мурашки, обліплювали кожен суховантаж, і за мить від нього залишалися одні кріплення та заморські етикетки «Не кантувати!».

Країна із залишками азійсько-совєтського соціалізму — ради не могли дати навіть монахи.

Особливим попитом користувалися солдатські повстяні ковдри й армійські консерви-пайки. Води, рису б хоч трішки, навіть без карі… Так пече, градусів 40 у тіні…

Нарешті вернувся — захеканий, проте щасливий Соломон. В одній руці балон ізраїльської очищеної води, на голові — трипудовий мішок гречки.

Під пахвою — упаковки італійської спагеті, іспанської олії, американського шоколаду і… жіночих прокладок «Олвейс». Старе, кістляве, руки — ноги — як мотузки, а допер!

— Тепер живемо! — Мартін гречно подякував за турботу англійською і ледве не звалився під тягарем підхопленого лантуха.

Кепські справи. Німець ніяк не міг очухатися після трагічного океанського сніданку. Як і Антон, валявся на розкладачці. Під вечір виходив, ніби відповідь на загадку Сфінкса, на «трьох» (з паличкою) до своїх коханих орхідей і гіацинтів, що чудом уціліли під ґанком. Поряд в оточенні кокосових пальм з гірляндами зелено-жовтих горіхів підпирали небо евкаліптові велетні, що кишіли усіляким різнокольоровим птаством. За ними, у джунглях, виросло таке ж гамірливе наметове містечко, де знайшли тимчасовий притулок тисячі постраждалих. Старі, малі, дорослі, батьки й матері без дітей, удівці й удовиці. Тіла іноземців швиденько вивезли військові, а своїх поховали по-різному. Індусів, для кого знайшлися дрова — спалили, щоб саме так, через вогонь «відкрити найкоротшу дорогу до іншого стану». Буддистів — зарили у братсько-сестринську могилу. Цим не важливо, як і де схоронитися, важливо не народитися для страждань…

Боялися епідемії. Тропіки — чого тут, виявляється, тільки немає! Черевний тиф, холера, лептоспироз, гепатит А, малярія, лихоманка денге, стовбняк, кишкові інфекції — ротавірусна діарея, сальмонельоз…

Мобільні телефони — в океані, акумулятор приймача сів, електрики — катма, і вони розмовляли годинами, стійко захищаючись від комарів і москітів. Говорив Мартін, Антон за журналістською звичкою більше слухав.

Німець спішив виговоритися.

— То ти, Ентоні, родом з півдня України! — аж захлинався від нетерплячки професор. — Майн ґот — ми ж земляки! Мої батьки, з діда-прадіда — німецькі колоністи з хутора Фрідріхсталь, що поблизу Гуляй-Поля!

Антон якось не здивувався. Тиждень тому, прямо в океані (криво в океані!) він абсолютно випадково познайомився з ще більш «неймовірнимочевидним» — миловидною, трохи огрядною панею Маргаритою (наших видно здалеку й одразу — хоч трісни!). Щоправда, спочатку «русо-туристка» назвалася «масквичкой», а вже потім виявилося: з Новомиргорода, сусіднього районного містечка — кілометрів зо три городами й полями від його рідного радгоспу.

Гуляй-Поле — далеченько, за кількасот кілометрів, аж у запорізьких степах. Та хіба має це значення — за дев’ять тисяч кілометрів від рідного радгоспу! Фрайнбург-Фрідріхсталь-Комсомол — земляки!

— Наприкінці громадянської війни наше сімейство вимушено покинуло свій фільварок, — педантично перебирав події схвильований Мартін. — Услід за залишками німецьких військ, кинутих кайзером напризволяще, чудом утекли аж до вільного міста Данціга. Мама розказувала: більшовики навалились — таке почалося! Продзагони, примусове вилучення хліба, коней, майна, примара голоду, розбій, бандитизм. Батька з дідом… роз стріляли за чоботи!

А потім… А потім я вернувся на батьківщину в 1942-му, але вже молодим солдатиком, військовим перекладачем вер махту. Воював недовго: восени наступного року — полон, і потяглися каторжні дні в дарницькому концтаборі під Києвом. Триклята війна…

Влітку нас, десяток калічених, обідраних, голодних «фриців», чомусь перекинули у глибинку, на сільськогосподарські роботи. Виганяють з товарняка на залізничній станції, прямо в полі: тиша, сонце, пшениці стоять, ось-ось жнива, — ніби на планеті й не працював молох вселенської м’ясорубки. І я побачив її…

Мартін поперхнувся на півслові й усім тілом зайшовся сухим глибинним кашлем. Антон хутко подав бідоласі надрізаний кокос із теплим «помийним» соком і чомусь приготувався до ще однієї «реанімації». Ледве відпустило… Та професор, схоже, ніби забув, про що він хотів щойно так гаряче розказати. Тіло неприродно обм’якло, втомлені, набряклі очі, зволожені від змагань з кашлем, знову втупилися в кінцівки босих ніг — ніби там і далі показували якийсь заворожливий кіносюжет.

— Агов, земляче! — Антон помахом руки спробував вивести старого з раптового заціпеніння. І коли той відірвався від свого кіна, перевів стрілки на нейтральнішу тему, подалі від гріха.

— А чого тебе, старого волоцюгу, занесло на острів Тапробан? Невже одна ностальгія за земляками, древніми аріями — дрібним випадком в історії індусів й буддистів, які сьогодні такі ж близькі до німців, як, скажімо, циган до свого прапращура — єгипетського жреця?

Після тритижневих мандрівок храмами, святими для буддистів й індуїстів місцями не лише на острові, а й материковому Індостані — від Дарамсали, Бодгхаї, Варанасі до Делі, Канді й Коломбо, «русо-туристо» доволі пристойно орієнтувався принаймні в основних поняттях буддизму й індуїзму, засвоїв чималі шматки із шеститисячолітньої історії, звичаїв цих країв. Чим більше пізнавав, а попутно ще й бесідував з попутниками, читав усе, що попадалося під руку, тим частіше переконувався: «Як я мало знаю!». А тут ось готовий «всезнаючий» професор — чому б не скористатися «безплатною інформацією» — для роботи журналіста пригодиться!

— Я, Ентоні, у такому віці, що пора знати Дорогу, — запалив люльку (ну, дуже доречно!) професор Мартін і остаточно став схожим на Хемінгуея.

— Щодо древніх аріїв… Вони не мої, а скоріш, твої земляки.

— Орія і орії-арії, тобто Праукраїна і праукраїнці-скити як предтеча індостанського буддизму й буддистів, одна з версій всесвітньої історії, — ти це мав на увазі? Мартіне, у сучасній Україні деякі гарячі голови доходять до того, що й Ісус Христос — прапращур українців!

— Не знаю, як у вас, а в тутешніх наукових і буддистських колах це доконаний факт: Будда, Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племені, що прийшло сюди за 500 років до нашої ери, належала до касти кшатриїв. До речі, якщо не помиляюсь, санкритське «кша», з якого походить слово «кшатрия», — ваше українське «кіш»? Що ж до німців — наше материнське коріння тягнеться від тевтонів.

— Скільки людей і націй — стільки й доріг, скільки релігій — стільки й біблій, пророків, проповідників, церков, — «мудро» зауважив Антон, інстинктивно втікаючи від примари «українського буржуазного націоналізму». — Причому погодься, цим різним віруванням дивним чином удається тисячоліттями залишатися окремими паралельними світами — навіть глобалізації не по зубах…

— Усе-таки на цьому шматку суходолу, біблійному місці пострайського періоду проживання Адама і Єви, залишилися не лише сліди, а й витоки історії людства, — підтримавши правила гри співбесідника, Мартін говорив неспішно, мов жрець храму Гермеса: — Тут закарбовані знаки розуміння боговибраності й величі Жінки. Після розп’яття на хресті та воскресіння в цьому спільному домі продовжував нести Боже слово Ісус Христос, по-тутешньому Йуз Асаф, Авалокитешвара, Ісана, Іса, Хозрат Іса. Ти був на його могилі в Кашмірі?

Антон відчув, що в нього відбирають віру — те безсумнівне комфортне сприйняття себе й довкілля, завдяки якому навіть у найтяжчу хвилину можна з горем пополам триматися на плаву або ж з найменшими втратами для психіки піти на дно.

Він ніби знову опинився на прибережній смузі пляжу, і перекотиполе океанської хвилі лоскотно вимивало з-під п’яток, здавалося б, таку надійну опору — пісок. Навіть загартований журналістський мозок почав тонути в містерії хаотичної інформації. Роздертий у просторі тисячолітній час, святі-грішні Адам і Єва, велична жінка-Богиня, син Божий Ісус Христос, він же Авалокитешвара, Могила Господня (плита від неї — у Єрусалимі, у храмі Гроба Господньому — він там був і на власні очі бачив!), «масон» Мартін, точніше, віце-президент міжнародної організації «Ісус-назарей»…

Про останнє професор заїкнувся ненароком вчора, коли знайомилися ближче. І поки Антон розмірковував над ребусом, чим традиційно біблійний «назаритянин» (Ісус із Назарета) відрізняється від «назарея», тобто члена ранньої ессейсько-кумранської общини дисидентів-ревнителів Мойсеєвої віри — предтечі християнства, реформатора Мартіна знову накрила хвиля цунамі — розпочався приступ нестерпного кашлю. Розмову про версії вічного, зрозуміло, довелося тоді відкласти.

— Тобі здається, Мартіне, що тут, на індостанському Сході, більше шансів пізнати «чистоту експерименту»?

— Абсолютно чистих джерел, на жаль, уже не залишилося, — продовжував професор. — Проте саме тут найменше того, що їх замулило — нав’язаного жрецями й можновладцями всезнайства, страху, гордині, нетерпимості, культу офіційності, раціоналізму, матеріального. Посередники — скоріш, гуру, рівні тобі вчителі, віра — природна сутність довкілля, якою воно дихає, мов повітрям, — її, віри, ніби й немає. Людині надається бодай шанс самому, без бюрократичного насилля, агітації та пропаганди, дійти до істини.

— Буддисти взагалі не мають традиційного уособленого божества, — спробував ліниво заперечити Антон. — А ледве не в кожного індуса — свій Бог, своя енергетична стежинка в той світ.

— Багато богів — різні лики одного бога. У них безпосередній автономний вихід на Вищу Досконалість, зрозуміла, радісна, світла Дорога, — не має значення, як це назвати: Богом, Богами, Нірваною чи, наприклад, вашим слов’янським Дажбогом.

Над розумом не висить караючий меч — першородний гріх, пекло, нікчемність «раба Божого» і, що головне, — колективістська мораль, розрахована на усіх гуртом — юрму. Релігійні світогляди максимально зберегли цноту, первісний стан, — зразка 4000-500-років до різдва Христового, коли люди ще не втратили здатність спілкуватися з Вищою Сутністю без слів, через інтуїцію, по сучасному — паранормальний зв’язок чи абсолютну свободу — свідоме звільнення від земних пут і зашореності.

— Мартіне, ти хочеш сказати, що раніше люди знали більше про себе і світ, ніж наша освічена цивілізація?

— Різниця — у визначеності, рівні категоричності, природності віри, — професор випустив хмарку духмяної «Джакаранди». — У нашій Європі, стерилізованій середьовічними інквізиціями, агресивним протистоянням з ісламом, зіпсованій або ж нетерпимістю, або ж пофігізмом до релігійного інакомислення, лише народився — за тебе вже все вирішили. Хрестять з немовляти, відразу навішують ідентифікаційні знаки, силою гріховності, страху, посилення нікчемності навертають до формальних обрядів, догм, конфесій, сканують свідомість — тільки так, і тільки туди. Біблія видається як беззаперечне доконане Святе Письмо, — хоча деякі його сторінки таємно знищені, приховані, а на деяких — ще чорнило не висохло. — І чи стали ми від цього хоча б на грам щасливішими, — вставив свої п’ять копійок Антон. — Читав в інтернеті: нещодавно у Єгипті знайдено і прочитано рукопис Євангелія від апостола Іуди…

— Це один з тих тридцяти Євангелій, які на рівні з відомими нині чотирма колись також несли Слово про Учителя — Ісуса Христа, — професор аж піднявся з розкладачки, явно задоволений «обізнаністю» співбесідника. — Однак жреці раннього римського християнства піддали вогню та мечу і ці послання, і їх послідовників — гностиків, на тисячоліття позбавивши людство альтернативних першоджерел пізнання.

— Що такого «вічного й доброго» можна почерпнути з послання «зрадника», того ж таки Іуди?

Це все одно, що прийняти Євангеліє від Гітлера, — було ж і таке! — заперечив Антон.

— Ентоні, Ентоні… Не знаю, що у твоєму розумінні «зрадник», та у згаданому тобою Євангелії стверджується, що Ісус сам настирливо просив Іуду видати себе римлянам, поклавши на свого найближчого учня водночас — особистого охоронника-сікарія та ще й родича — дуже тяжкий хрест. Ісусові єдиновірці знали, що його шанси вижити в зіткненні з храмом і римською владою були мізерні. Думаю, вони абсолютно не вірили в успіх революційного експерименту одинака! — І ти диви: якою мірою невдячна місія — виконавець завжди знаходиться!

— Виконавець-фанатик, — уточнив професор, — бо яка нормальна людина на тверезу голову могла відважитись врешті й у Єрусалимі, напередодні весняного новомісяця — єврейської Пасхи повторити архіризикову древню містерію Бога, що вмирає і воскресає. Ісус Христос, як і десятки його відомих месій-попередників (древ ньоєгипетський Осіріус, древньогрецькі Адоніс і Аттіс, перський Мітра тощо), — універсальні мученики всіх часів, народів і релігій. Саме такий «богопосланий» Великомученик-Месія і мав би стати спочатку знаменом добре продуманого націо наль но-визвольного повстання радикально налаштованих новоіудеїв проти Риму, а потім — новим царем іудейським..

— Чому ж тоді не сталося, як планувалося: Ісус на хрест пішов, а «революційні маси» єдиновірців навіть вусом не повели?

— По-перше, за єврейськими законами не можна було мітити відразу на два крісла: цивільно-царське й церковно-божественне. По-друге, кажучи устами ваших класиків марксизму-ленінізму, — на той час в окупованій Іудеї не визріла «революційна ситуація». Ісус погарячкував: вітрила поставив, а вітру… — «Ваших класиків»: не тільки наших, а й ваших. Хто «спокусив», підсунув другому Риму — Російській імперії — гниле яблуко-кисличку — ну дуже експериментальну теорію комуністичної революції?

— Ти, Ентоні, говориш, як райський Адам, мовляв, не винен я, «жінка подала мені з того дерева — і я їв». Ну, добре, добре, я про інше, — не став відволікатися Мартін. І далі заговорив, ніби Карл Маркс із його олігархом-меценатом Фрідріхом Енгельсом:

— Тамтешні провідні політично-релігійні партії — компрадорських саддукеїв, угодовців-фарисеїв — влаштовувала і тодішня поміркована політика римського прокураторства, і їх власний ситенький статус. Це пізніше, 30 років потому, вибухне тотальна визвольна війна євреїв проти ненависних поневолювачів, а тоді… На престолі — ніби свої наступники царського роду Ірода Великого. Невеличкий Єрусалимський храм — нарешті відбудовується. Квола римсько-язичницька міфологія, та її боги явно безсилі перед непорушною войовничою глибою Мойсеєвого вчення і єдиного власного іудейського Бога. Месія, а з ним і царство небесне, тобто звільнений Ізраїль, — ось-ось прийде… Звабливий комфортний Смисл! Тотальна релігійна й політична корупція! Подібних Ісусові-назарею нетерплячих проповідників-санітарів з радикального крила іудейства (того ж страченого недавно Іоана Хрестителя) вони побою валися не менше, ніж римляни. А головне…

З Лютером сталася якась дивна метаморфоза.

Після короткого заціпеніння старий одним махом піднявся з розкладачки (де сили взялися!) і за мить змовницьки шепотів майже над вухом Антона.

Того аж у піт кинуло: ну, все, масона понесло!

— А головне, Антоне, — професор витримав ще одну паузу, ніби не відважуючись усе-таки видати якусь особисту таїну, — Ісус виявився чужим навіть серед своїх затятих іудеїв-дисидентів. Вони — свої, нібито однодумці, не зрозуміли його Слова!

Мати, брати — і ті відвернулися!

— Відкрив Америку…

— Ні, Закон Мойсеїв він визнавав, «кесарю кесареве» — також. Про програму-максимум — невідкладне повстання, крісло царя іудейського, сина Давида, водночас — богоподібного Месію, визволення вогнем і мечем «царства небесного», тобто Ізраїлю, — пам’ятав. Гностично-йогинські чудеса для переконливості творив…

— Ну?

— Але що з нього часом проривалося, особливо на завершальному етапі мандрівок Іудеєю й Галілеєю?! — гаряче, мов Змій-Горинич, задихав професор. — Тільки рівність між чоловіком і жінкою врятує єврейський світ! Антоне, відчути й навіть публічно сказати таке й тоді, за врай патріархального укладу, повсюдної жорстокості, влади сили, пригнічення слабких, — чоловікові, революціонерові, до того ж фанату-іудею, близькому до кумранської общини целібатників, де жінка не допускалася на гарматний постріл, — було протиприродно! Захист жінки, тим паче на війні — це не чоловіча логіка!

— Ну?! — відчувши фінал, вичавив із себе Антон, намагаючись з останнього (скільки інформації!) утримати ниточку логіки професора-реформатора.

— Що «ну» — ти Старий Заповіт читав? Яким виглядає Бог там, по суті, в іудейській Торі № 2?

Переважно такий собі роздратований капризун: по-своєму справедливий, проте жорстокий, мстивий, із тяжким характером, якому весь час треба догоджати. Не догодив — вигнання, смерть, потоп, пекло, — ніякого співчуття, ніякої поваги до інтересів людей і особистості! Ісус також часом зривався, наприклад, влаштував справжній погром робочих місць торговців і міняйл — звичайних простих обмінників римських динаріїв на єврейські срібники (і навпаки). Полеміку вів категорично, роздратовано, вкрай агресивно, постійно погрожуючи розправою. А згадай послання Нового Заповіту від нібито його духовного учня — спочатку ревнивого гонителя і фальсифікатора вчення ранніх християн, римлянина Савла Тарсянина, пізніше — святого апостола Павла: бу-бу-бу… І професор слово в слово забубонів Павлове: «Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі.

А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні. Адам бо створений перше, а Єва потому. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ…».

— Мартіне, кажи вже — не муч: до чого ти гнеш?

— Ти ще не второпав? — професор нетерпляче вирвав зі свого щоденника аркуш паперу й нашвидкуруч, одним розчерком олівця, вибудував іншу, «для особливо тупих», схему.

— Оце іудейсько-християнський Ісус Христос, внутрішня природа якого місцями наскрізь жіноча, — так? А от наступне коло — будистський(!) Ісус Христос, «пробуджений» учитель милосердя і любові бодхисатва Авалокитешвара, про якого я вже згадував. І який з’явився в Індії приблизно у тридцятих роках І століття нашої ери, після свого Воскресіння в Єрусалимі! Саме такої думки дотримуються і дослідники — члени нашого наукового товариства, і багато авторитетних учених, археологів, теологів древнього й сучасного світу, у тому числі — буддистського. Врешті, цьому є переконливі древні артефакти й цілком матеріальні свідчення, зокрема усипальниця та гроб з тілом Ісуса в селищі Розабале поблизу Кашміру!

— А тепер стеж за наступними метафорфозами, — професор аж сопів від нетерплячки. — У китайському і японському буддизмі наш мило сердний Ісус-Авалокитешвара в ті ж 30-ті роки ж остаточно скидає свій чоловічий образ і стає… жінкоюбодхисаттвою милосердя й любові на ймення Гуань Інь. Причина все та ж: тамтешні уявлення не допускали й не допускають навіть можливості втілення таких «витончених» чуттєвих якостей в образі чоловічого начала! І знаєш, як він там, наш Ісус-Авалокитешвара зображався, — мов на християнських іконах! У пучці пальців правої руки тримав квітку, але де — біля християнського серця.

За Біблією, серце — це завжди розум, а виявляється — ні, серце — це серце. У лобі Ісуса-Авалокитешвари — три ока: Трійця, що слідкує за всіма трьома сферами життя. І за буддизмом — готова поматеринськи милосердно допомогти кожному.

— Нарешті, ще одне жіноче втілення Христа! — професор забив останній цвях у домовину ортодоксів. — А саме — чи не найвідоміша бодхисаттва буддизму — Тара (Спасительниця, Захисниця, образ Милосердя), що згідно з легендою-вченням народилася саме зі «сльози» Авалокитешвари, а значить, нашого Ісуса…

— Ну…

— Так-от, Антоне, що я тобі скажу: Ісус Христос — це реінкарнована Жінка! Вона говорила його устами! Через нього вона намагалася нарешті достукатися до людства, по-жіночому спасти світ, навернути його до вічних жіночих цінностей, гармонії з природним єством! Жінка — це син Божий! «Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй…»

За хвірткою бунгало хлюснула суцільна стіна тропічного дощу, що за мить пробився і крізь «такі надійні» Мартінові рогожки даху та стін. Без блискавки, грому — ніби хтось тихенько розв’язав небесні міхи. Кострубатим понівеченим гіллям із виразками лишайників потягнулася до неба стара аракалія. На верхівці «дерева Будди» серед аскетичних листочків просто на очах розкрилися антени велетенських білих квіток.

А за декілька хвилину, коли знову спалахнуло сонце, вологе повітря завібрувало від стоголосого пташиного співу. У якому перші голоси чомусь вели нахабні чорні круки. «Ка-р-р! «…

Круки — це чоловіки ворон чи реінкарновані ворони, священні птиці грецького бога Аполлона? «Зробили з чорноклена й втопили смерть, що звалася Марена», навіялося ще звідкись. Морена, Марена, Мара…Смерть — завжди жінка, що дає життя?

Ну, все, Мартіне, здаюсь!

* * *

З нотаток професора Лютера Життя після смерті… Тепер я розумію людей, які побували в потойбіччі: вони божевільні. Бо злилися з потоком Божої волі. Я занурився в Його хвилю, я помер, потім — повернувся. Зі мною — абсолютно свідомим говорили й не говорили: словоформами, звуковою думкою, енергетичними імпульсами, інформаційними згустками, сигналами безпосередньо в мозок і тільки мій… Якась незбагненна універсальна мова Абсолюту, наповнені низькочастотним звучанням музичні паузи…

Ентоні стверджує, що повернув мене до тями хвилин за п’ять після удару хвилі, а я знаю — промайнуло хвилин п’ять і тисячі років, вічність…

Там немає часу і простору, бо ти рухаєшся водночас із потоком цього часу і простору, у полоні їхньої швидкості…

Там нічого не можна утаємничити — в універсальному світлі істини й розуміння… Усе, про що коли-небудь думав, говорив, робив…з раннього дитинства й до останнього земного часу, найменші деталі — усе як на долоні. Я сам став частинкою світла, інформаційного потоку, ні — хмаринкою, туманом… Усе було зі мною і усе ожило — усе й відразу.

Я не міг зрозуміти одного — я вмер чи живий, у якому я тілі, і від цього було якось моторошно.

Вони заспокоїли мене — протоформи мами, батька, брата, моїх учителів, друзів, знайомих, навіть мого аспіранта Вольфганга, який колись загинув в автомобільній катастрофі… вони так хотіли допомогти мені освоїтися…Відчуття, думки, пам’ять — усе стало досконалішим… Тіло — тюрма…

А потім голос спитав мене: чи любив я життя, яким жив, чи здатен на любов, кохання до жінки, не принижуючи її… Чи не вперше я говорив суто правду — собі та їм. Про своє незбориме его, чоловічу гординю, що занечищували моє серце й душу щоразу, коли жінка не віддавала того, що я очікував.

Цинізм, байдужість самозахисту — чому я так боявся щирості, світла? Про якусь хворобливу жертовну пересторогу до жінки — незрозумілого, паралельного для мене божества.

Молився — і до нестями користувався її солодким тілом, грішив, грішив, грішив, соромлячися хворобливого потягу, недосконалості, гріховності, нещирості, боягузтва, слабкості, — ніби передчасного виверження сімені, грав придумані нашвидкуруч ролі, закохувався в одну, мріяв про іншу, ту єдину, яка мені була потрібна для одноразового використання… Я кохав жіноче тіло, через нього — себе й Бога? Сексуальний екстаз — це духовна дорога до єднання з енергетичними вібраціями Творця?

Волоцюга бажань…

Як спалах, з’явилася серед видінь вона — Тетянка, моя українка-селяночка, зматерніла красуня з полоненого літа 1944-го. Ми знову на краю стернистого поля біля молотарки зі снопами пшениці.

Я, зморений неволею привид, із відчуттям вини перед батьківською землею, і вона — жінка-мати.

Для якої я був не «фрі цем»-чужинцем, а звичайним селянським парубком, її дорослим сином.

Солдатики-наглядачі з тилової частини, що відлучилися у своїх справах, наша копа зі снопів пахкої пшениці, окраєць солодкого хліба, домашній борщик у горщику… «Їж, Мартіне, ти ж такий голодний…». Тайком прала моє лахміття, а одного разу принесла навіть коржів з маком… Я знав російську — ще від рідні передалося, та слова видавались зайвими, — тільки й заглядав у її великі сірі очі. Серед кривавого мотлоху, жахіть війни, людської ненависті та взаємопомсти вони випромінювали якусь невловиму енергію миру, надії, життя, забутого жіночого тепла, ніжності, сили.

Я ніколи не довіряв своїм внутрішнім почуттям, а тоді сталося диво — я плакав, уперше за всю війну… Від власного просвітління, людської несправедливості, тотальної неправедності земного світу. Чому я нічого не можу змінити, чому ми зустрілися в такий жорстокий час? Я готовий був розчинитися в ній, моїй жінці-богині, моєму чистому джерелі, ввійти в її єство усім своїм тілом, народитися знову.

Це сталося так раптово і природно, що ми навіть не встигли усвідомити солодку миттєвість єднання, блаженства, божественного екстазу, абсолютної втрати себе, свого «я». Вихід за межі земного, святе та грішне — і хай буде, що буде…

Вона, взявши мене за руку, мовила: «Пішли зі мною, я покажу тобі земну світлотінь нашої донечки. Тяжко там, бо не залишилося чистої енергії в криницях приниженого степового роду. Виснажилися криниці, спустошіла земля, обірвався зв’язок…».

Ентоні, навіщо ти повернув мене з життя до смерті?

* * *

Жителі острова сприймають довкілля переважно у трьох кольорах: океану, пальм і неба.

Після зливи прямо над бунгало Мартіна повисло розкішне коромисло райдуги Будди, ніби нагадуючи людям, що світ значно різнобарвніший.

Такий собі еталон-зразок — щоб очі не зазнавалися, бачили те, що зазвичай не бачать. Що видиме — далеко не реальність.

Професор узявся розвішувати на живоплоті намокле ганчір’я хатинки, Антон перебирав у пам’яті щойно почутті «вправи хворобливої свідомості» про реінкарнацію і «трохи жіночу» природу християнства. От Мартін-еманаціоніст: ніби все сходиться!

А якщо згадати ще й передісторію офіційного прийняття цієї релігії імперським Римом? Хто мав визначальний вплив на прийняття нелегкого для імператора-язичника рішення — його мати Олена!

Сама зорганізувала фанатиків-новохристиян, сама відібрала з купи тогочасних священних писань найбільш підходящі, сама відправилася в Єрусалим святими місцями. І хоча з дня трагедії на Горі минуло понад 300 років, тут панували араби, а від Єрусалимського Храму не залишилися навіть руїни, — відразу віднайшла дорогу на Голгофу, Хрест Господній, інші матеріальні підтвердження.

Системна самодисципліна імперської нації! А язичник-імператор до останнього тримався за своє, лише на смертному одрі, схоже, про всяк випадок, зрадив прабатьківських олімпійсько-римських богів, навернувся до чужої християнської віри.

Жінка першою пішла за Ісусом-жінкою. За Євангеліє від св. Луки «Із ним Дванадцять були та дехто з жінок, що були визволені від злих духів і хвороб: Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло, і Іванна, дружина Худзи, урядника Іродового, і Сусанна, і інших багато, що маєтком своїм їм служили». Останнє віддавали, грішні, занехаяні демонами, а йшли.

Чому? Чому насамперед жінка так фанатично й масово навернулася до релігії, здавалося б, суто чоловічої за ієрархією моральних цінностей?

Взяти книги Старого Заповіту: автори чи не вперше за всю історію людства переінакшили первинність жіночого начала (мовляв, жінка — вторинна шкідлива істота, створена з ребра чоловіка — щоб останньому не було так нудно). До того ж навісили на неї повну відповідальність за «першородний гріх» (Адам — бідна жертва домагань!).

На шість століть позбавили жінку душі. Приписали відьмацьку містику менструальній крові й місячним циклам жіночого організму. За матріархату вважалося, що саме органістичні виділення жінки оплодотворяють і творять світи. Правовірний єврей і сьогодні може розлучитися зі своєю дружиною, якщо вона раптом необачно дозволить близькість під час менструального періоду.

Плюс — відібрали в жінки одвічне виняткове право на матеріальний спадок влади, родоводу, етносу, під страхом смерті заборонили перелюб і, у зв’язку з цим, — можливість набуття ду ховного сану. По суті, остаточно завершили патріархальну революцію, відкинувши на смітник гінекократію — тисячолітню природну організацію людського співжиття.

Можливо, злякалися містичної колосальної сексуальної енергії, здатної змінити стан свідомості, сили зваби, принадливості й чарівності жінки — як можливих альтернатив прямої дороги до Бога? Реальна любов до земної жінки зрозуміліша й сильніша від містичної любові до віртуального божества — досить складного поведінкового алгоритму.

Чи боялися випустити з-під контролю, не впоратися з підсвідомим реактором божественних жіночих пристрастей, екстазу й… багаторазового оргазму? Жінка, мов космічний човниковий корабель «спейс-шатл», здатна злитися з потойбічним декілька разів підряд, а що робити при цьому дрібному одноразовому чоловікові!?

Добре, що хоч його колишня дружина № 2 не чує цього внутрішнього богохульства. Утім, можливо, саме тут заритий собака дивної лише на перший погляд невідповідності жіночої віри? Якось просто цю аномалію розклав поличками його кум, колега по перу, затятий «поціновувач і знавець» жінок. Жоден із виданих ним романів не обходився без докладних описів палких злягань чоловіка й жінки, млосного проникнення «прутня» і вершин насолоди. Щоправда, кум уперто стверджував, що то лише польоти його авторської уяви, переважно про наших лярв, а от коли взяти в масштабах інтернаціональних…

— Для більшості «мадам» секс — це, скоріш, смиренне задоволення постійних домаганнь з боку вічно голодного «перпетум кобіле», — кум тягнув свій улюблений джин «з толіком». — Таке собі нудне пиляння пилкою. По молодості ще якось «літають», а вийшла заміж, зматерніла, особливо в Європі, — і свято перетворюється на чорнові будні із заготовки дров. Які остаточно згорають в кострищі менопаузи…

От кум, перелюбець! А що як усе-таки примірити хай і батярський досвід (усе пізнається через нього — теорія, друже, суха!) до вищих матерій?

Протягом тисячоліть жінка трактувалася лише як фабрика з виробництва потомства. Аби мати в сім’ї три-чотири дитини, треба було народжувати мінімум удвоє більше — смертність, а потім їх годувати-виховувати, часто-густо без чоловіків, що так полюбляли змагатися на війнах. За таких умов (про ґвалтування переможцями, страждання вагітності, біль породілля — помовчимо) затуркана інтернаціональна жінка навіть не здогадувалася, що, окрім материнства, секс може приносити ще й задоволення, «вищої сили божественний екстаз, коли відключається розум і зупиняється час»…

Жіноче, милосердне християнство, принаймні, хоча б місцями, хоча б у тому вигляді, у якому ми його знаємо, уміло зіграло на цих рудиментах «історичної свідомості» й підсвідомих фройдівських комплексах жертви. «Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться з пожадливістю, той уже вчинив з нею перелюб у серці своїм. Коли праве око твоє спокушає тебе, — його вибери, і кинь від себе; бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене…»(Євангеліє від св. Матвія). Ерос, з якого у древніх греків розпочалося створення світу, сексуальність, насолода, любострасність (а значить — і домагання чоловіків) були кваліфіковані як гріх, породження нечистої сили. Їх викинули з релігії — кастрували релігію! Могутній бог Ерос, за участі якого ще у древніх греків створювався світ, перетворився в Купідончика, такого собі пустотливого шалапута з луком і са гай дачком зі стрілами.

Усе інше також підмінили комфортним для жінок єлеєм: любов’ю до фригідного сина Божого, що навіть не пізнав жінку, цнотливістю Божої Матері, гріхом перелюбства, цінністю страждань, праці до сьомого поту, загробного життя. Там, мовляв, уже не ґвалтують… До речі, знавці мовних першоджерел стверджують, що словосполучення «ґвалт», «ґвалтування» один до одного перекочувало в українську саме з івриту. Моногамній за природою істоті, яка завжди прагнула сексуальної вірності чоловіка, особливо прийшлися до душі й святі, що дали обітницю безшлюбності. «Вороги чоловіка — це домашні його…». Целібат — це святість, те, чого немає у звичайної тварюки-чоловіка…

Ну, з цим якось з горем пополам розібрався, хай живе професорське «Ісус Христос — Жінка!» і його, Антонове, кострубате «Християнство — жіноча релігія». Щоправда, залишилася ще одна неув’язка…

— Мартіне, можливо, я й погодився б з твоїм причинно-наслідковим матріархатом, — перехопив спітнілого професора Антон, щойно той повернувся до своєї розкладачки. — Та який стосунок до християнства має індуїстсько-буддистська реінкарнація?

— Свого часу я також ставив собі це запитання, допоки не дослідив історію вселенського Константинопольського Собору 533 року нашої ери, — загримів з кутка прокуратор острова місячного каменя. — Чого вартує його декрет! Одним розчерком пера імператора Юстиніана було назавжди відкинуте наріжне знання Христа про перевтілення душ за законами карми й реінкарнації. І, знаєш, Ентоні, хто намовив його на цей крок?

— Шерше ля фам, — шукайте жінку, — навмання бовкнув Антон.

— Цього разу ти не помилився. Дружина Юстиніана була страшенно амбіційною, маніакально гордою дочкою охоронника візантійського амфітеатру. Вона розпочала свій стрімкий злет до управління імперією як куртизанка. А ставши імператрицею, взялася несамовито зачищати територію. Наказала допитати і стратити 500 своїх колишніх колежанок-повій, щоб остаточно стерти пам’ять про своє сумнівне минуле і таким чином зміцнити імідж. Боячись наслідків жахливого злочину, використала увесь свій вплив на чоловіка, щоб прибрати ще одного незручного «суддю» — знання про карми та цикли реінкарнації. Тоді вважалося: усе, що піддане анафемі «божественним наказом» імператора, — несправжнє, значить, кінці у воду. Що і зробив Кон станти но польський Собор під головуванням Юстиніана.

— Значить, до риття ям на дорогах Істини, як і занечищення її величності Жінки загалом доклалися і жіночі руки?

— Бо дуже хотіли бути схожими на чоловіків, грати за їх переконливими правилами, — Мартін закурив чергову порцію «Джакаранти». — Утім, через десять років первинне вчення про енер — гетичну єдність Бога, Природи й істоти, необхідність вивільнення від карми, досягнення досконалості тощо було вдруге оголошене єрессю вже без впливів жінки, на ще одному корпоративному зібранні. Дослідники стверджують, що обидва Собори були нелегітимними, вето імператора — одноосібним.

— Такі собі «напрочуд ефективні нейролінгвістичні технології», — підхопив Антон своє рідне знамено. — Кожен свідомо втрачає розум поодинці, по-своєму, а божеволіє підсвідомо й уже однаково разом з усіма. Спіралями сансари до безкінечності, щораз гірше…

— Одні відверто переінакшували Слово на свою користь, іншим дуже нетерпілося донести його беззаперечно й відразу, — трохи стих Мартін. — Звели все до кіночудес, неминучої кари, мук розп’яття і чарівності воскресіння — того, що засвоювалося простіше, швид ше й переконливіше.

Як підсумок — перетворили другорядне в основне, формальне — у реальне.

— Формальна логіка бюрократії… Даруй, Мартіне, — взявся заспокоювати розпашілого професора Антон. — При цьому так підмиває сісти комусь на шию, скинути хоча б дещицю не комфортного тягаря. Ну, наприклад, на Творця. Одного разу він усе-таки зробив те, за що я йому вдячний, — дав енергію, життя, але ж особисто я його про це ніколи не просив!

Антон очікував, що масон Лютер відшмагає «бурсака», на цей раз — за невдячність і нестримне бажання піддати іронії, скепсису «усе, що загрожує власній некондиційній шкурі». Та професор досить швидко, вже якимись іншими нитками зумів поєднати святе і грішне.

— Недосконала природа (вона тільки вчиться) виробляє людські організми, мов наші сучасні телефабрики — естрадних зірок. Звичайно, копія все таки близька до плану Вищого Розуму. І образу Універсальної Боголюдини — справді досконалого любимого безсмертного витвору самого Творця. «Взірець-Еталон» ніколи не виганявся з «раю» —

Любов не здатна на зло, помсту — навіть заради прозріння і «повернення блудного сина». Живе, як і раніше в Божому Світлі, і посміхається, бо баче згори тінь на землі й відображення у воді, — свою тінь і свій образ.

— Красиво й майже за легендою про Нарциса…

— Отак закохався у своє відображення і суверенний Універсум. Хитра природа (чого не скористатися нагодою!) ввібрала ту енергію-любов, якою окутує, огортає Людина своїх земних двійників, — і злилися вони! Що буде, то і буде! Душа й земне тіло, Життя, Світло, Слово і смертний будівельний матеріал, реальність, темнота ілюзій…

Сонце сідало в океан. Словесні потоки енергії, які вібрували в хатинці з розкладачки професора, «окутали-огорнули» й Антона. «Ще трохи — і маріхуана…». Ну, не міг він після двох десятків років суцільного «вислуховування» сотень різних людей — цікавих і нецікавих, розумних і дурних, щирих і брехунів — нормально переварювати довгі монологи! Включалася якась професійна система самозахисту. Перевантаження — очі солов’їли, у вухах гуло, у голові роїлося. Старіємо… Останнім часом спасав лише диктофон і прямий прискіпливий погляд в очі співбесідникові. А що робити, коли інтерв’юер не сидить навпроти, а лежить на розкладачці в темному кутку? — …і сім земних людей, перших сім рас також постали андрогінами, жінкою-чоловіком одночасно, — закінчував міні-лекцію професор. — Хоч і недосконалі копії, однак головне Природа не могла не повторити! «Ну, от, — знову щось пропустив мимо вух.

Значить, навіть комар досконаліший, бо був створений раніше людини на мільйони років! Творець не має до нашого тіла ніякого стосунку? Віддзеркалена духовна енергія, «тіло Абсолюта» — дісталися випадково. Богочоловік, Адам, його похідне — Єва… Скоріш, це — пропагандистська витівка жреців періоду первинного накопичення патріархату. Більшість дохристиянських зображень Божества мають у собі риси і жіночого, і чоловічого начал, єдності Інь-Янь. Прамати-батько всіх нас — андроген!».

— Та наприкінці Періоду вузол Долі розв’язується волею Бога і зв’язок усіх сутностей ослаблюється, — остаточно заплутав знесиленого напівмарксиста професор Лютер. — Земні творіння-гермафродити були розділені на чоловіків і жінок — знову ж таки згідно з волею Розуму. «Плодіться і розмножуйтеся, та не втрачайте дорогу до Безмертя і Світла…».

Тобто робота Всевишнього не доведена до кінця, маємо такий собі недосконалий напівфабрикат, і при цьому намагаємося щось пізнати. «Не показуй дурневі незакінчену роботу»…

У пам’яті пропливли гамірливі кольорові вулички Катятані — культового містечка розваг іншого океанського півострова. Якось занесло туди разом із журналістською братією, що супроводжувала пустий хаотичний візит українського президента. Перший день никалися услід офіційній делегації. А на другий, вільний від удаваної зайнятості, пішли подивитися на нічних трансвеститів і гермафродитів.

Тут їх — як собак недорізаних: коли народжується дівчинка — у сім’ї горе. На вулицях, у барах, нічних клубах не то жінки, не то чоловіки проходу не дають. Антон «знявся» на пам’ять в обіймах відразу з трьома «мадам» (20 доларів). І коли пізніше придивився на моніторі — чарівність, куди там навіть Вєрці Сердючці!

У готелі ввімкнув якийсь телеканал — уся країна завмерла в очікуванні результатів операції з корекції статі відомої місцевої гермафродитки (гермафродита?). До цього почувала(ав) себе комфортно, навіть у думках ніколи не бачила(ив) себе «такою(им), як усі». Та раптом зустріла його, закохалася, він палко відповів взаємністю. Перед весіллям вирішили все-таки розставити дещо на свої звичні місця.

— Щодня наша клініками за власним бажанням пацієнтів робить п’ять-шість таких операцій, — розповідав на екрані головний хірург. — На жаль, ми поки що не можемо задовольнити попит: черга на чотири роки вперед.

Скальпель розпоров живіт — від пупка-Свадхистхани до Муладхари-простати, по-живому вирізав кривавий шматок міжпіхвової мант ри-вимені з геть зів’ялим прутнем і геть обвислими яєчками; хірургічні ножиці з хруском перекусили конвульсійні жили, сечовий і сім’яний канали; гак підхопив хрящувату вирізку плоті й кинув у кошик! Страшні металеві щипці-домкрати, голка, нитка, скривавлені рухи хірурга — і скроєні симпатичні малі-великі статеві губи, виведені зовні сечопровід, клітор… Кастрація батька Урана серпом сина Кроноса: наречена готова!

Жах! Аж у самого заболіло, — саме те, і саме там. Два дні відходив від «комплексу втрати найдорожчого». Буквою «П» ледь пересував ноги, тривожно прислуховуючись до повного штилю у штанах. «Нелюди, хіба ж так можна!». А коли адміністратор готелю ввічливо запропонував: «Ser!

Sex-masseuse, please?», Антонові захотілося його вбити. Він, як бугай по-дурному замотляв головою і заревів: «No!».

Усе, здаюся… Даєш свободу Жінці-Месії, сестринству-братерству! Бідна Боголюдина, посередник між Абсолютом і земними homo sapiens, — навіщо ж вона (він? воно?) так погарячкувала, замилувалася своїм віддзеркаленням, і тим самим звалила на себе відповідальність за грішних земних мурашок, волоцюг комфортного смислу!

Копія оригіналу, як і дзеркальне відображення, — це ілюзія, марево, деформація, метаморфоза, паралельний світ, ніщо…

Антон хряпнув склянку вже теплої дистильованої води з бутиляки Соломона і знову відчув себе зґвалтованою (наразі — професором Лютером) стоножкою. У голові здіймалися знайомі клуби піротехнічного диму з вистави «Жінка у пісках». «Пора згортатися калачиком…».

Серед вечірніх сутінок острова з квіткою Маку (чи не тому радгоспні сусідки святкують Маковея — «інсайт!»?) блукала в пошуках душі — своєї викраденої доньки древньогрецька Церера.

Вона присіла за стіл тайної вечері дванадцяти представників розумних істот, що дружньо смакували чиєсь тіло і кров. Відблиски факелів — Інтуїції і Розуму вихоплювали з темноти фігури папського ченця в компанії з апостолом Павлом. Придивився — переписують Біблію. У полум’ї cусідніх кострищ інквізиції догорали древні Книги мудрості бібліотек Олександрії і Києво-Печерської лаври, головешки відьом-жінок та гермафродитів. На шестах переповненого товстосумами стриптиз-бару «Вавилон» імітували шалений екстаз молоденькі жриці-циганки. Наприкінці вони кинулися до зали й почали рвати на шматки тіло неприступного естрадного Орфея (оце тобі за Еврідику!). А рекламний електрозварник укотре бубнив з телеекрана: «Відтепер я нічого не боюся, бо отримую зарплату не в конверті, а легально. Відтепер я не тільки будівельник, я — Будівничий свого Майбутнього!».

Збоку на Шабаш дивилася самотня Марія-Маріам. Десь поряд колисково шурхотіли крила тропічної сови. За тверезе доглядання розуму взявся його таємничість Сон.

Масон-Мартін поринув у свої традиційні нічні медитації, величний момент таїнства звільнення, втечі від земного… Простелив у віддаленому самотньому кутку коцик, запалив свічки, пахучі палички-вонявки, сів позою «лотос» й опустив повіки… Він був, і його не було. «Ом-м Many Padme Hum-m», велична закодована мантра жінки-бодхисатви Ісуса Авалокитешвари… Птахи-словоформи налаштувалися на потрібний віброканал і вільно полинули у простір, до його свободи-монади видимим лише йому сріблястим промінцем-струною.

Щоб остаточно розчинитися у цілому.

* * *

Зранку, ще не встигли продерти очі, Антон узявся наздоганяти вчорашнє: про Жінку.

— Ентоні, боюсь, що ні ти, ні я до кінця не готові усвідомити основну істину, — професор усміхнувся у свою сиву бороду, яка за вимушеного недогляду почала проростати хаотичними пасмами.

— Тому що ми — чоловіки, рядові громадянської війни між жіночим і чоловічим началом, яка ведеться вже декілька тисячоліть. То розбурхується, то стихає, але стан війни, страх остаточно програти засів у наших мізках вже на рівні підсвідомості.

Німець ледве ворушив язиком. Нічна температура трохи спала, проте старечий організм геть охляв. Що не з’їсть — вирве, спробує піднятися — запаморочення, гойдає на хвилі.

Далекий від елементарних знань медицини, Антон, як міг, доглядав Мартіна, з яким вони так зблизилася за три доби. Шкандибаючи на одній костуряці, готував таку-сяку їжу, діставав у наметовому містечку бодай якісь ліки, телефонував чужими мобільниками до німецького посольства.

Пополудні приїхали, — білі іноземці. Антон кинувся з надією — лікарі! Ні, — туристи-екстремали. Заглянули, аби побачити і почути екзотику — «жертв цунамі». Виявляється, наметове містечко й уцілілу хатинку Мартіна хтось встиг внести до маршруту, який миттєво організувало підприємливе турагентство. «Познімали» на фото, відео — і «good bye, my love!. «І я там був»…

Кожному — своє.

— Не переймайся, Ентоні, — намагався втримати Мірило професор. — Життя — це така собі форма процесу самоосвіти. Не вдалося осилити в цьому житті, завжди є шанс надолужити прогаяне у житті наступному. До-любити, до-вірити, до-пізнати. Круговорот шансів, смертей-народжень.

Любов до тіла — ото смерть…

Тишу острова розкололи два військових гвинтокрили, і — за півгодини в їх хатинку ввійшли люди в білих халатах. Нарешті! Поки лікарі оглядали-прослуховували тіло, Антон збирав професора в дорогу. Вицвілий від часу напіввійськовий рюкзак, такий-сякий похідний одяг, книги, грубезні зошити для нотаток, статуетка Будди.

Двоє ескулапів вийшли перекурити на ґанок.

Антон краєм вуха вловив слово, якого вони з Мартіном так уникали — «stranger». «Чужий»! Господи, це ж азійський грибок! Можливо, помилка?

Про що вони там шепчуться? «Уражені легені, увесь мозок, кров…»? Звідки такий діагноз — нічого ж толком не досліджували?! Це звичайна інтоксикація чи алергія — Мартін астматик! Чи він щось не так зрозумів, — клята англійська…

В оточенні декількох охоронців простір хатинки раптово заповнив якийсь здоровезний, поєвропейськи офіційно одягнутий чолов’яга зросту під стелю. Щось дуже схожий (Антон відразу зафіксував) на Гельмута Коля, колишнього канцлера Німеччини. Звідки?

— З небес, з небес, — звів очі до стелі відомий німецький політик часів горбачовської перебудови. — Мартіне, друже, радий тебе бачити живим і… Що сталося, солдате, що ти тут такого наковтався.

Вони обнялися, про щось швидко заговорили німецькою. Совок Антон знав її ще гірше, ніж англійську. Проте все-таки вичавив з себе декілька «Bitte!», коли колишній канцлер гаряче потис йому руку. Мабуть, Мартін розказав йому про свій вранішній сніданок з беконом і Цунамі на десерт.

Ще з декількох обривків зрозумілих фраз відчув, що Коль також зустрічав Різдво в теплих краях, заодно тут і підліковувався. Готель «Парагон», у якому він зупинився із сім’єю, розташований кілометрів за 200 звідси, на південно-східному березі острова. Там, де руйнівна сила Хвилі виявилася ще більшою.

— Було щось схоже на східний фронт, де ми з тобою, Мартіне, воювали, — сказав Коль і взявся допомагати професорові підвестися з розкладачки. Пора на Велику землю.

— Ентоні, а ти чого не збираєшся? — Мартін ледве переставляв ноги. — Гельмут доставить нас хоч на край світу! Сподобалося на острові — ану, мерщій! Костуряки в руки і вперед! До речі…

Старий дістав з рюкзака записник, «погрів» його в руках і вручив Антону.

— Можливо, знайдеш там про те, що я не встиг і не зміг…

— Мартіне, ти ж пізнав…

— Принаймні, я намагався це робити. Бо як сказав один великий буддист, мій друг Раджніш, якщо тобі поталанить пізнати сенс твого життя навіть за декілька миттєвостей до смерті, значить ти не змарнував свого життя…

Гвинтокрил ВМС Німеччини нісся над понівеченим островом на захід, до переповненого біженцями аеропорту. Помічник колишнього канцлера вже в повітрі узгодив усі формальності, і через три години «русо-туристо» з полегшенням брав на своїх трьох трап попутного еменесівського «Ил-86».

Прощай, острове місячного каменю, прощай, волоцюго Мартіне!

* * *

З щоденника професора Лютера Загублений у горах буддистський храм. У закутку храмового подвір’я — розкішний чорний «Мерседес» випуску кінця 30-х років минулого століття. Подарунок таємної місії Гітлера — нарешті я знайшов його, вони тут були!

Чому саме тут працювала секретна група жреців Третього рейху? Чому саме після цього у фашистських концтаборах почалися таємні експе рименти над жінками, їх статевою системою і чакрами, а потім — масова стерилізація полонянок?

Невже має рацію професор Кернкофф: Гітлер намагався віднайти своєрідну жіночу Шамбалу, розгадати механізми сексуальної енергії жінки як містичного каналу Абсолютної енергії. Шукали алгоритми доступу до джерела вічного життя, колосальної вищої сили, — заради самопосилення, створення такої собі енергетичної психотропної зброї? Намагалися відкрити таємницю реінкарнації душі чи боялися Жінки як носія невідомого містичного начала?

Неймовірно: буддиський храм, монахи-аскети й символ еротичного поклоніння пізнього Відродження чи, ба, відвертого лібертінажа-маньєризму!

Велична, на повний зріст скульптура оголеної жінки з розкішними, ніби силіконовими грудьми, потужними антенами-сосками й усіма іншими принадами прекрасного тіла, довершеного майстром. Досконало відполірований вулканічний камінь, темна зона піхви, така собі Чорна Діра, що, здавалося (я це відчував!), поглинала всю навколишню енергію…

У Книзі буття (якщо вірити автентичності тексту) Бог під страхом смерті забороняв Адамові куштувати спокусливі плоди з Дерева пізнання.

Хіба не можна було бодай натяком дати знак — чому? Чому є злом, наприклад, усвідомлені, «скуштовані» бажання, пристрасті, чому ці яскраві спалахи підсвідомості такі небезпечні для розширення свідомості, духовного пізнання таємниць людської душі? Як пізнати світ і самого себе без земної любові до жінки, шаленого кохання, еросу?

Чи секс моральний лише приблизно раз на рік, коли ним займаються, як тварини, винятково з репродуктивною метою (те, що підтримує офіційна церква)? А коли зливаються дві близькі енергії, серце із серцем, коли двоє розчиняються одне в одному, — просто так, у відчутті радості, щастя?

Бути здатним на безумовне кохання і бажання означає бути релігійним! Як там у тантриків: найди того, хто зайде разом з тобою до твого внутрішнього світу, тоді другий стає дверима до найвищої мети…

Чому ж тоді просвітління Будди сталося саме під Деревом пізнання — он воно, священний символ буддистів росте на території храму в індійському місті Бодхаї? Можливо, тому, що це відбулося… задовго до виникнення заборонного аскетичного християнства?

А що коли страшне табу, така безкомпромісна заборона спокуси — це, навпаки, привернення до спокуси, піднесення її статусу й жаданості! Мудрий закодований хід, знак Божий — прагніть, лише знайте ціну!

Заборонений плід — солодший, особливо цінний! Заборонений плід — ось дорога до Мене! Коректори раннього офіційного християнства перекрутили істину з точністю до навпаки? Бо будьяка дорога, навіть стежинка до Бога, має контролюватися, пролягати не прямо, а через церкву?

Виходить на кшалт шаманського: «Не можна займатися любов’ю під час сезону приготування пивних дріжджів: пиво зіпсується».

З Фройдом також збігається: нав’язлива добропристойність батьків дає поштовх більш ранньому розвиткові сексуальності в дітей…

Чим більше люди сприймають і діють на рівні слів, тим вразливіші вони для вербального навіювання, прищеплення і управління. Тому всі масові релігії застосовують нескінченну кількість словесних повторів і морально не схвалюють правосторонню, змінену, свідомість, забороняючи з різною мірою суворості музику, пісню, танець, розваги, пристрасті й, насамперед, ерос. Мораль, намагання розвинути лівопівкульну свідомість (те ж робить гіпноз) — це спроба назавжди закрити альтернативну дорогу до Бога. …Навіщо опублікували всупереч посмертній волі щоденники матері Терези!? Господи, невже і я повторюю той шлях, невже Ти відвертаєшся й від мене — так, як відвернувся від найбільш милосердної Жінки нашого часу? Наприкінці вона залишилася самотньою, покинутою, розчарованою, бо скільки не зверталася до Тебе — не почув…

Невже Ти справді одного разу й назавжди не завершив свою справу, зоставив недосконалу людину сам на сам із собою, вклавши до суми лише душу і повний набір незнайомих нам хірургічних інструментів для пізнання цього орендованого статку?

Боже Ісусе Христе, я також втрачаю Тебе…

* * *

Антон лежав горілиць на винесених з хати половицях у глибині старого саду й дивився на незвичне для міського жителя чорне небо. У малиннику хазяйновито метушилися тлусті їжаки. Від найменшого подиху вітру тихо падали перестиглі червиві сливи, гупали й котилися у спориш ранні антонівки. Під стріхою сарайчика пискляво вовтузилися у гнізді ластів’ята — другий за літо виводок.

Ще трохи — й усе остаточно замре в солодких снах про новий трудовий день.

У тьмяному світлі насупленого місяця біля воріт живоплоту промайнула якась тінь. Вона сторожко відчинила скрипучу хвіртку й, витягнувши вперед крила, примарливо направилась до його лігвища.

— Антоне, не лякайся, це я — Тамара, — прошепотіла з темряви нічна гостя. — Щойно приїхала до своїх, дай, думаю, зайду до сусіда…

Справді, вона — Тамарка-лускунчик, мила сусідська дівчинка, з якою колись ночами чистив чужі садки й лускав смачні черешневі кісточки. До кого ж це вона приїхала — кума Марія вмерла ще перед похоронами мами. Коли це було, а, бачиш, тягне — як і його до рідної хати. Матері, матері…

Антон напівлежачи запалив свічку й хотів було встати, та «мадам» перехопила:

— Ні-ні, відпочивай, я на хвилинку: побачу тебе — й усе…

Зрілі, ледь округлені подихом років форми, густе смолисте волосся, ті ж затуманені циганські очі з промінцями-бісиками. Модні джинси, грайливий топік з оголеним пупком і налитими пуп’янками ще не зовсім зів’ялих грудей. Дорогий мобільник на поясі, сучасний макіяж, уся в золотих ланцюжках. Оце так «охматдит»!

Антонові страшенно закортілося, щоб ця раптова зустріч з нічною зматернілою жінкою не була короткою. Коли підросли — як хотів її дівочого тіла в нічних хлопчачих полюціях! Дивно, але зараз це бажання не засмічувалося звичними в таких ситуаціях планами захвату аеродрому. Майже Тантра…

— Як поїхав до університету — я тобі листи писала, — заглянула в очі Тамара. — Отримував?

Чесно кажучи, з пам’ятю на такі дрібниці «сивої» давнини в Антона завжди було сутужно.

Проте він згадав: на першому курсі пошта справді приносила йому коротенькі листи зі зворушливими дівчачими сповідями в коханні. «Любила, люблю, мучусь, чекаю…». Ні імені, ні зворотної адреси. Щоправда, за штемпелем можна було визначити загалом з якого краю, але ж загризли сесії, затягло студентське життя.

— Даруй, але мені навіть на думку не спадало, що це міг бути мій малий Лускунчик, — з якоюсь вдячністю і теплотою зізнався Антон. — Ти ж знаєш — у нас тоді були дивні правила: зі своїми дівчатами не водитися, своїх не чіпати. Тільки під вінець: своє, та й що люди скажуть! Берегли вас — на відміну від білоруських полонянок! Одначе, ви, красуні, любилися чи виходили заміж тільки за чужаків. Хоча б із сусіднього села, краще — з «города». Аби не своє…

— А я так і не знайшла більше свого кохання, — видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала. — Мати казали — пороблено.

— Усі кажуть: «пороблено», — а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?

— Доля така, дівоча, — продовжувала своє нічна гостя. — Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, — калікою по життю за — лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, — кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й — уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…

— Ну, заміжні жінки, погодься, вже спуску не давали, сповна надолужували своє! А виконати функцію «месниці» — скочити в гречку, коли свій не справляється, — свята справа! Аби люди не знали. Може тому й «ввижалося»: сексу в нас немає, ви, жінки, лишні на цьому радгоспному святі життя, — іронічно опустив планку бесіди Антон, дивуючись співзвучності настроїв Тамари.

Коли і як вона до цього дійшла? Чим займається ця зневірена у визначеності, самотня, проте явно не зламана жінка, його колишній Лускунчик?

— Ну, от і все, Антоне, тобі завтра в дорогу, — раптово піднялася Тамара. — Значить, листи мої ти отримав…

Вона сказала так, ніби це відбулося вчора.

Господи, чому ж так разюче відрізняється вся природа, усе воїнство, що сотворив Ти в перші дні на небі й на землі, від основного Твоєго труда за образом Твоїм — долі української Радгоспної Жінки? Війни, голодомори, полони, допри, похорони. Соціальні експерименти жреців. Втрати, страх, тривога. Матюки. «А курва, а блядь, а матьперемать!».

Звідки воно взялося, оте матюкливе Слово, у здавалось би незлобивих хліборобських степах?

Принесли зайди чи, як каже начитаний дід Німенко, «сталося за Хвройдом». Таке собі «вивільнення бажань», підсвідомий протест проти утиску, насилля чужого аскетичного, «антиперелюбного»?

Грішу, грішу…

Власне, за радгоспними мірками й син дівчини-сироти та вітчима, старого есея-теслі, стельмаха, сокирника, що зглянувся над покриткою, — байстрюк! Не ображайся на ці Слова — «байстрюк», «покритка», ну, отака тут соковита енергетична «солов’їна» мова. До речі, яку Ти послав, разом з приниженням. Навіщо? Навіщо посилював їх земну нікчемність, похідність, прабатьківський гріх? Чи, навпаки, бив на сполох? Щоб через страждання привернути до прозріння, істинного саморозуміння єства жінки-матері? Що це: Божий присуд на безвихідь чи вказівка на всесильність і безмежність її вселенського Смислу? Такий собі ек сперимент з відточування генетичної майстерності виживання роду людського, який вона вимушена продовжувати. Пригодиться в тому, Великому Світі, де занечищеній душі радгоспної жінки уготована довга дорога через темряву до Світла?

Не Боже це діло діяти з певною прагматичною метою, дорікати недосконалістю. Не Боже це діло напучувати церковників до тотального знищення жіночого божества, інших богів і вірувань, фанатичної агітації і пропаганди за самого себе, єдиного. Чого добились? «Ще гіршими стали…». І знаєш, чому Твоя ідол-ікона — зображення розпатланого чоловіка — висіла в покутті сільської хати?

Боюсь розчарувати твоїх ревни телів-жреців: скоріш задля порядку, мовляв, треба — «пожалуста».

Очі бачили одне, душа відчувала інше: своє розуміння легального зв’язку з Вищою Небесною Силою, вічним Вогнем Добра, Краси, Любові, Життя. Бо духовні закони жили тут у серці, генетичній пам’яті. Вони не знали священні писання, церковні обряди, майже не ходили до церкви (інстинкт самозбереження та й куди ходити, у райцентрі — катма). Проте берегли душу в чистоті — земними добротою, спочуттям, милосердям, продовжували людський рід, прикрашали землю, працювали на ній до сьомого поту. Жили тими законами, що й предки, природа, у якій Ти розлився, втілився, — а тому, мабуть, за правильними законами. «Моральна підзвітність самому собі…», — був Ти в хаті чи ні. Генетичний код, матриця, — розумієш, Христе-Боже?

А могли ж кинути того «неправедного» плуга, поголовно податися в ченці, схимники, приєднатися з торбами до твоїх любимих і немічних божих людей. Чи — як свого часу прокуратор Понтій Пілат, «умити руки»^[2], ми, мовляв, не причетні до далеких єврейських розборок і візантійських інтриг…

У темряві зі старої яблуні, під якою розмістився холостяцький поміст Антона, зірвалося яблуко, і — свят-свят, зі всього маху влупило напівсонного волоцюгу прямо (криво!) в лоба. І це вже з кимось було… Тілом пробігла блискавиця нічного переляку, а потім якось ніби небеса «розверззглися». У просвітках листя яблуні затанцювали тонкі грайливі промінчики (чи то якісь відблиски від сусіднього вуличного ліхтаря?). Розбуджена ними зграйка сонних горобців, що ночували в густій кроні, гамірливо шугонула куди очі не ба — чать. «Жив-жив..».

— Ти хо-чеш ще каза-ти? — спитало зверхузбоку-знизу, звідки, — Антон уже й не торопав.

— Е-е…

— Го-вори… «Ой, про що ж це я недого-ворив!», почав гарячково збиратися з роз-Христаними думками столичний боян. «Господи, я ж розмовляв з ним, захищав радгоспну Жінку — і воно мені було треба!». Та далі — у голові закрутилося-завертілося, мов підключився до якогось інформаційного потоку, майже Цунамі. «Зараз я все скажу!».

— Чому я, ні — ми, ні — я-ми маємо нести хрест відповідальність за «політично-кон’юнктурний» вибір нащадка найнятих свого часу норманів-Рюриковичів!? — бурхливий потік бранця української журналістики зовсім «криво» змів останні залишки переляку. — Ти знаєш, про кого йдеться — царя Володимира, хрещеника глибоко язичницької Київської Руси-України! Хотів як краще, вийшло як завжди! Хотів шапку з діамантами й царгородську царівну в дружини — символів влади від чужого Бога — Христа, а отримав владу чужинських візантійських церковників. Хотів ще міцніше об’єднати князівства — по смерті потужна імперія смиренно віддала чужому богові душу. Бо що сказали чужинці: не протився злу, кидай свого косацького меча, досить танців і співів, ти раб, нікчема, молися, спокутуй свою гріховність і знай: якби наш Бог спитав з тебе за «повною програмою» — було б ще гірше… З вільних русичів до греків-ченців і далі… З храму природи до церкви скорботи. Бач, що з того насилля вийшло: духовна й… екологічна катастрофи!

— Мабуть, справа справді не в тому, правдива віра чи ні, а в тому, кому вона служить, — спіткнувшись об екологію, якось непевно спробував підвести риску напівсонний радгоспний волвх. — Може, вистачить?

— Го-вори!.. «Ну, блін, я скажу!» — Як могли і вміли, — в Антона аж дух перехопило, — наперекір новим жрецям любили-кохалися, і були любимими, коханими, у їх домі лунав сміх і плач, вряди-годи жевріли вуглинки «християнського» щастя-нещастя. (Ну, тримайся!)… Любили спочатку діточок, сім’ю, життя, свій Рід, аж потім — Тебе, співчутливо пропускаючи мимо вух євангельське від Матвія: «Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене не достойний». Бо жили не на спраглому п’ятачку Іудейської пустелі, серед гір чи печер, під релігійним гнітом ортодоксів-ревнителів, а на багатих, омитих дощами чорноземах, благословенній Тобою ж землі, у гармонії з божественною природою, вільним просторим степом, царством усякої «тварі по парі».

— Я ж бачив, що добре воно було, — підтримало зверху-збоку-знизу…

Веремія несло далі.

— Вони ніколи не покидали своєї землі обітованої (чого це він про свою землю саме так?), бо на чорноземах коріння пускається глибоко. А ще божеством цих степів тисячоліттями була ЖінкаМати — символ життя і родючості. Жінка ще за п’ять тисячоліть(!) до твого народження зоріла тут мудрою Берегинею-Орантою, скарбником і продовжувачем роду — Богинею. Лише одного разу пересохло річище її енергії. Коли за наказом московських прокураторів на ці родючі землі опустився молох Голодомору. Навіть мон го ло-татарським ординцям вистачило терпцю не знищувати тих, хто годує їх армії. А тут — під корінь мільйони годувальників! «Если враг не здается, его уничтожают!». Щось дуже схоже на Твоє, візантійськоапостольське: «Хто не зі Мною, той супротив Мене»…

— Це я ка-зав?..

Ех, сюди б ще професора Мартіна, пожалкував Антон, ми б на пару дали жару. «Не ка-зав», — а де до-кази? Утім, ти диви — і йому не переливки… Усі лише переписують, просять, а хто хоча б раз поцікавився: як тобі там, Боже? Може, чимось допомогти?

— Розумієш, — збавила оберти горизонтальна двонога «копія оригіналу», натягнувши ковдру до вух. — Я чого такий злий? У нас усе було і є, та душі так зледачіли, занечистилися і змаліли — вважай, до розмірів мишки-полівки, що ми навіть не розуміємо те, що маємо. На рідній землі славимо чужих святих, чужих мудреців. За що їм поклоняємося? За те, що вони дали нам чужу мудрість. А споживши те жебрацьке слово — славимо в молитвах-мантрах, неволю називаємо волею, зайдів — просвітителями. І лише зачепи — передусім від своїх почуєш: ах, ти ж фашист-націоналіст-антисеміт паганий!

— Ну, тут я «пас», — небесна музика раптово стихла разом з останніми промінчиками світла. — «Пас»…

— Прости їх, — кинув навздогін дивному Слову Веремій. — Позаяк жаліли тебе — за муки, дуже жаліли і співчували, а просили не так вже й багато — легку смерть. І ти змилостивився, дозволив нелітургійним душам покинути зморене, калічне тіло. Зрубав сухе дерево…

Немає більше матері, як і більшості її сусідоккумів.

А я, бачиш, зустрічався з ними на Маковея, під розлогим горіхом біля літньої кухні, розповідав про острів в океані й Цунамі, а вони — про радгоспне життя.

Мені дуже хотілося зустрітися.

Я пам’ятаю — вони могли б саме так розказувати й саме про таке розпитувати.

Коли б я з ними зустрівся… «Як там невісточка, онуки?». «Коли приїдете в гості разом?». «Скоро копатимемо картоплю». «Незабаром вмирати…». Діти, робота, смерть — промінці, що зв’язували їх з минулим і майбутнім.

Прості Слова: хто, що, де, коли…

Мати ніколи не розказувала про себе синам більше, ніж дорослі чоловіки могли зрозуміти. А вони не розпитували.

Про ту ж давню сімейну таємницю появи сестри Валі, голодомори, війни, затяжну боротьбу з Фроською за батька… Ніколи не очікувала вдячності. А вони не дякували. Не жалілася на свою жіночу «курвонімецьку» материнську долю, намагаючись з останнього під три- мати видимість нормальної (як у всіх) сім’ї. Виростуть — «самі поймуть».

Якось силкувалися всі разом згадати, коли ж у неї день народження? Марно. Вони й самі ще за життя не пам’ятали: старий стиль, новий, — «а десь після Спаса». Так-то воно так, але ж що на надмогильниках писати? Дата смерті відома, а день народження?

Згадалося: материна сусідка — тітка Марія — вмирала двічі.

Уперше — сніжної зими, коли якось присіла в хаті біля вікна — та й закоцюбла. Їхати за лікарем — нікому, дорогу замело, своє за віком ніби віджила, — поклали до домовини. А на третій день узялись виносити — хтось із сусідок необачно зачепив порожнє відро з-під помий. Марія тихенько так підводиться (свят-свят!), злазить додолу й заходилася підмітати віником хату. Каже, забула прибрати землю.

Гарне українське слово «Домовина»…

Зграйка волохатих горобців, заливаючись своїм пташиним сміхом, весело коментувала вранішні збори столичного гостя. Гула ґуля на голові, під очима набубнявіли мішки. Щось-таки було цієї ночі, з кимось він розмовляв…

З Тамарою-Лускунчиком — так, вона приходила до його нічного лігвища. Може, не втримався і… Зі штанів відповіло налите двотижневим стриманням: ні, лопух… Що ж тоді цієї ночі сталося?

У підсвідомості пульсувало лише одне слово: «домовина». Усе інше розвіяв уранішній вітерець…

Midlle of the road

Двохсотий «Ленд Краузер» не врізався в «камаз» прямо-таки (криво-таки!) дивним чином.

Коли ж не прибріхувати — завдяки відразу трьом активованим системам контролю руху, ребристій дорозі, що встигла підсохнути на пекучому степовому бистрокрилі, а також обідній перерві в індуктивно-дедуктивних вправах. Інколи справді краще жувати… — І куди мене несе! — видихнув гіркий спалах тваринного страху Антон і вкотре зафіксував кнопку внутрішньої безпеки. Водій грузовика, що раптово, мов укопаний, завмер посередині дороги («Midlle of the road!»), на сліпому повороті також заціпенів за кермом. А цьому чого переживати, — за старе відро, що метлялося ззаду?

Щоразу, коли вибирався з таких форс-мажорів, ще довго не залишало й інше «собаче» відчуття. «Я десь це бачив», deja vu… Підсвідоме сканує досвід минулого (чи май бутнього?), свої переселенські подорожі, вперто розставляє вздовж Дороги попереджувальні знаки?

Ось такі, як тут, на розбитому шляху районного значення. Через кожні півкілометра — два-три іржавих вказівники-трикутники — «Яма!». Нікому не потрібен, проте найбільш поширений «жіночий»^[3] символ-нагадування на дорогах української глибинки. Дуже схожий обрисами на арабську горбату в’язь і перевернуте мусульманське «Є», знак Всевишнього.

Ямангеліє — недобра звістка!

За темнозеленим тонованим склом пропливали поля зматернілої пшениці, молочної кукурудзи, пелехатих, закоханих у себе соняш ників-парубків. Їх усміхнені, по-дівочому вбрані голівки з відвертою товарною пропозицією купалися в жовто-гарячому сонячному морі. Високо в небі самотньо кружляв п’янкими потоками степовий дельтапланерист-шуліка… «Дивись, хтось-таки ще сіє, доглядає на цих безлюдних чорноземах», — з вдячністю за вірність споконвічному подумав Антон. І вперся бампером у колону новеньких комбайнів «Джон Дір». Вони прямували до пшеничного поля, яке з усіх боків оточила купа іншої заморської техніки. Між нею снували, піднімаючи куряву, круті позашляховики.

Геть по-столичному виряджена пані шалено матюкалася в портативний радіотелефон, нервово розмахувала руками, навертаючи комбайнів-жуків до ближніх загінок.

— Приїдуть навесні, наобіцяють нам за паї золоті гори — одну гривню із сотки, — ото й усе, — згадав Антон сумні розповіді сусідок за маминим столом. — Своя техніка, свої люди, свої автоматчики — місцева міліція. На кращих землях швиденько посіють, ще швидше — зберуть, навіть на тік не завозиться. З поля — до портів Одеси. Солому — вогню і мишам. Украсти навіть не можна…

Чому мудрі, вправні сільські люди, які виросли на цих чорноземах, укотре виявилися такими наївними, беззахисними, не конкурентноспроможними перед цунамі на «Джон Дірах»?

Збай дужіли заради самовиживання, втомилися на дні своєї переобтяженої негативом долі, спопелив їх віковічний біль втрат? «Немає на світі справедливості. Є лише насилля»…

Колись московська цариця Катерина ІІ саме тут, між Дніпром-Синюхою, на анексованих землях вільних запорізьких козаків, насадила указами й багнетами таку собі санітарну резервацію — Новосербію. З усіх усюд, як круки, зліталися на козацькі могили збанкрутілі волоцюги — поміщики, генерали, сановники, латифундисти, колоністи з Росії, Польщі, Прусії, Австрії. «Вільними» степи стали для іноземних зайд, яким відразу безоплатно нарізали по 62 десятини землі, звільнили від податей, забезпечили дармовою робочою силою. Для кріпаків-українців Новосербія понад століття залишалася територією безпросвітного рабства, наруги, кривди і злиднів.

Що характерно: саме в ті часи одним із ключових міністрів при Катерині ІІ служив колишній син запорізького козака, його світлість князь Олександр Безбородько…

А світ усе дивується, як це батькові Махнові, сільському отаману-анархістові з чотирма класами освіти, вдалося у громадянську війну зібрати на цих степах з місцевих селян 100-тисячну армію! «Бий червоних — поки не побіліють! Бий білих — поки не почервоніють!». І на сто днів установити першу в новітній історії самоврядну республіку — без влади комісарів, бюрократії, партій, центру, формальних неекономічних законів. Абсолютна «усвідомлена необхідність», сила свободи, яка змогла вистояти перед дивізіями і більшовиків, денікінців, врангелівців, німців, фран цузів, англійців, поляків, і своїх жовто-блакитних та червоних.

Останній на цих землях енергетичний вибух волі зґвалтованих поколінь. Який вдалося загасити лише через десяток років потому — Голодомором…

Що характерно: саме в ті часи найзапеклішим ворогом Нестора Івановича, його степової республіки й України загалом був головком Червоної армії, земляк Махна, уродженець степового села Ясновка, що поблизу Бобринця нинішньої Кіровоградської області, — Лев Бронштейн. Більше відомий за прізвиськами «Троцький», «соратник Леніна» і «троцькіст»…

Дорога посвіжіла, і попереду вишкірилася Пляшка: пишнобарвний білборд з рекламою місцевої горілчаної торгової марки. Далі — вказівник англійською мовою: «Marjanovka». Наближаємося до Європи? Метрів п’ятдесят — і «Ленд Краузер» справді опинився в більш звичній для нього стихії. Сучасний дворядний мостовий переїзд через залізничну колію, усі європейські дорожні прибамбаси. У степу, далеко від магістральних автотрас!?

Не збрехав, значить, 80-літній дід Сопливий, відомий у радгоспі блядун, який з півгодини тому охоче напучував Антона при виїзді:

— Будеш їхати до города, синку, — не роби крюк. Там ваш покійний Карпо такий міст поставив!

Антон знав колишнього міністра транспорту ще по роботі у відділенні залізниці, потім зустрічалися на тусовках «політеліти» столиці.

Якось перед «драматичним» третім туром президентських виборів міністр запросив до свого розкішного кабінету на Тверській. Набирала сили політична «партія залізничників», і треба було запустити супровід — потужний медіа-холдинг.

Карпо знав, з ким можна мати справу й особисто (це було його правило) вирішив остаточно залагодити проект.

О пів на восьму ранку вони сиділи за багатим столом, інкрустованим цінними породами дерева, уточнювали деталі «інформаційного прориву». Усе чітко, ясно, зі знанням реалій політичного ринку і його проститутської служби сервісу — українських мас-медіа. Ще заходячи до кабінету, Антон запримітив у приймальній знайомі обличчя ходоків — трійцю народних депутатів.

Відчиняються масивні двері, помічник запопадливо передає Карпові «нагадування звідти» — розкішні візитівки.

— Я ж говорив тим мудакам — ні! — стримуючи раптовий внутрішній вибух, якось втомлено промовив міністр помічникові. — Передай: я зайнятий протягом усього дня — пішли вони н…уй!

А за два тижні, після виборів, трагічна новина: міністр «покінчив життя самогубством на власній дачі». Хронічна психічна хвороба, «пороблено» чи великі гроші? Нічого ж такого переможці помаранчевої революції ні одному з колишніх можновладців так і не «зробили»! Соромно, прикро…

А міст стоїть. Обабіч в’їзду Антон зафіксував боковим зором явно недоречний для такого «марнотного» місця свіжий надмогильник з місцевого червоного граніту. Невже на новому мосту вже встигли загинути в аварії? Натиснув гальма, дав задній хід і за мить через привідчинене вікно зчитував дещо задрібний для такої відстані текст «епітафії». Виявляється, урочисту каменюку вста новили не за упокій, а за здравіє. Напис золотими буквами так і повідомляв подорожникам: ця «прекрасна споруда» носить ім’я місцевого народного депутата такого-то і такого-то, «за сприяння якого вона й побудована». Ще один символічний знак сучасної України районного значення, встановлений «самим самому собі», дорогенькому. Так би мовити, щоб знали, хто насправді визначає долю цих місць за бюджетні гроші…

По ту сторону переїзду якось несміливо голосувала попутку скромно вбрана жіночка непевного віку. Попадаються такі: ззаду — піонер, анфас — пенсіонер. Зоране зморшками обличчя, що ніколи не знало зволожуючих кремів і вибухів прогестерону, сиві пасма з-під «платка», вицвілі, без єдиного живого вогника, очі. Антон зупинився, відчинив дверцята, а вона — тупцює на місці. «Ой, спасибі! Ой, дай вам, Боже…». Не хоче повірити, що таке авто може зупинитися перед нею, сільською жінкою?

— Та сідайте вже — у ногах правди немає…

Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, — ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські «руминки», і з острахом вмостилася на краєчок розкішної «свині».

— А в мене сина вбило, — промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.

Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з «камазом», то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…

— Поліз на опору — за другою лісопосадкою — електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, — жіночка не могла стримати своє. — А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго — вчора поховали…

— От горе, — співчутливо глянув на бідну матір Антон. — А чого ж його понесло на того стовпа?

— Так потім на металолом здають!

— Стовпа? — не второпав Антон.

— Та ні — дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!

— А навіщо ж синові гроші?

— Я й сама не знаю, — жіночка змахнула рукавом сльозу. — Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують — переносний телехвон! Усе відмовляла — навіщо він тобі, сину! А він своє — з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… «Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю», — подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе — в «Ленд Краузер» з «Тойотою Камрі».

Хати й земля тут — дармові. За материну, — під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!

Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут — менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!

Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…

Благими намірами дорога до пекла вимощена.

Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.

Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення («не-на-вид-жу!»), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного «Автопоїзда дружби», розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під «Кока-коли», яйця, страшні «поминальні» записки, що летіли у відчинені вікна і привітні «морди» зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона «Страсті Христові»: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: «Fuck you!». Господи, прости, бо не відають…

А під агресивною шахтарською столицею вже з автоюрби бритоголових хлопчаків, що взяли «поїзд дружби» в щільний коридор-супровід, полетіли під колеса їжаки. Морозна ніч, у передніх колесах по два-три зігнутих загострених цвяхи (намертво, по-пролетарськи незграбно зварені навхрест на промислових установках), сльози переляканої до смерті світської киянки з «Skoda-Fabio». Усю дорогу на боковому склі її авта висіла мирна грайлива налипка-оголошення: «Привет! Ищу мужа!». Знайшла…

Антон узявся ставити «запаску». Жіночка, трохи посидівши в салоні, уклінно подякувала за поміч, навернула до ґрунтовки понад посадкою і зникла в полях.

Коли перековане авто знову рвонуло у дорогу, Антон випадково кинув погляд на підставку мобільного телефону поряд з плазмовим дисплеєм супутникового навігатора. Титанової «Nokia» останньої моделі як не було…

Ну, і хай! Син уже розмовляє з Богом, можливо, поговорить і мати. Є ж такий вид сучасного телефонного сервісу — електронний лист Творцеві Небесному. Десь читав, що відома ізраїльська компанія «Бузок», отримавши подібне віртуальне послання, за помірну плату навіть вкладає його до єврейської святині — Стіни Плачу…

Якщо ця історія насправді мала місце. Якщо в цих степах нарешті налагодять надійний мобільний зв’язок. Якщо жіночка десь віднайде (а де?) зарядний пристрій до «Nokiа» останньої моделі з титановим корпусом… І чого вона не сказала, що їй треба?

* * *

«Як називалася горілчана фірма, реклама якої загубилася перед мостом Карпа в цих безгрошових самогонних степах?».

Антон натиснув клавішу «круїз-контролю», і стрілка спідометра завмерла на позначці 100 км/год. Нарешті вибрався на шосе (соше? сошу? сосе?). Під шинами противно захлюпотіла розплавлена на сонці смердюча смола. Разом з нею з-під коліс на зустрічні авто й під днище «Краузера» зі страшним свистом обрушився дрібний відсів-шрапнель. Треба ж було так «зекономити»! Утім, кажуть, розробники цього варварського методу покриття укра їнських доріг колись отримали державну премію… «Іріда», «Ісіда», «Аїда»… Антон, усміхнувшись, згадав своє студентське «ноу-хау»: батярські словесні лічилки, які незбагненним чином вибудовувалися в голові на схожих звукових відчуттях.

Вібрація енергії споріднених слів-звуків — дивний інтуїтивний знак-камертон. Інакше ніяк не можна було запам’ятати, скажімо, сотні, ну, дуже далеких древньогрецьких Богів, Напівбогів, Героїв, Людей.

Схибив — краще не йти на екзамен до світила елінської міфології професора Фідика.

— Доб-ге, доб-ге, юначе, а тепер поп-гошу назвати усіх п-п-поіменно!

Цікавий був старий. Зросту з гобліна, весь опецькуватий, сивина в борідку. Страшенно картавив і заїкався, але коли читав правдивою древньогрецькою величну «Батрахоміомахію» («Війну мишей і жаб»), — від його харонського голосу й гомерівського гекзаметру-пектаметру студентки заходилися оргазмом. Чорноока Марічка з Самбора — та взагалі втратила розум: віддалася старому прямо на студентській вечірці в гуртожитку. Поклав партквиток, втратив посаду завкафедри, витримав осуд і знущання колег, — а втримався на Олімпі! Ох, і гуляли ж на студентсько-професорському весіллі — як Боги!

А коли «місяць-вдев’ятеро-оббіг-своє-коло», у 50-річного професора і 19-літньої студентки народилася гарненька дівчинка. Назвали Артемідою, на честь грози чоловіків, цнотливої обітниці, символу незайманості, Богині-покровительниці породіль і маленьких звіряток, що ссуть матку. Хай, мовляв, захищає радянських студенток…

Який стосунок має тутешня горілчана торгова марка до тієї Богині з острова Делос, дочки самого Зевса? Правильно: це — виборчий округ її величності Галини Артем’євої, народного депутата, президента горілчаної імперії. А поруч ще одне жіноче царство — електоральна територія народного депутата, президента фірми «Інтердизель» Людмили Перун…

Западав вечір, і придорожній ліс добігав кінця.

— Наступного разу перед ловами треба буде принести балуваній Галі щедру жертву на лісовому вівтарі, щоб уласкавити її, — мовив старий кремезний Киємон, що зручно всівся на задньому сидінні «Краузера».

— Атож, усе залежить від волі Артеміди, і треба пильнувати, щоб ні в чому не образити богиню, яка вміє жорстко мститися чоловікам, — погодився другий пасажир Фемістіон. — Ви, мабуть, пригадуєте історію Адмета, який здобув руку прекрасної Алкести. Але потім, під час шлюбної церемонії, не приніс богині належної жертви. І розгнівана Артеміда послала в ложницю молодят клуби змій! «Хто вони і що вони верзуть», — прислуховувався Антон до розмови випадкових, щойно підібраних подорожників — аж очі на лоба лізли, проте не втрачав контролю за дорогою.

— Я день і ніч молюся, щоб у моєї Телетуси народився хлопчик, — підхопив розмову ще один попутник, миршавий Лігд. — Бо зі своїм народженням дівчатка зазвичай приносять батькам багато клопоту й додають їм зайвих турбот. А користь з них для отчого дому невелика. Зазвичай, вони слабкі, хворобливі й вередливі…

— Тихіше, молодіж! — присікався козарлюга Киємон, і кинув тривожний погляд за тоноване вікно.

— Потім виходять заміж і поривають з батьками усілякі зв’язки, — монотонно, ніби на проповіді, гнусавив Лігд, не звертаючи уваги на застереження сусіда. — То ж якщо Телетуса народить дівчинку (отут він, нарешті, завагався і змовк), — мені важко вимовити ці слова, і хай Артемідапростить мене, — дитина має вмерти!

— Дурню ти критський, кретин, — розійшовся не на жарт Киємон. — Де ти бачив, щоб Артеміда, захисниця жіночого начала (його аж пересмикнуло), зрозуміла тебе, бовдура! Та вона лише отримає інформацію — вмить замочить стрілою!

Самого секс-гіганта Тітія ухоркала! — І хитра ж, сучка, — Фемістіон ледь не проковтнув язик. — Коли покоління секс-гігантів вирішило помститися (кидали в небо величезні скелі, дерева, гранати), Артеміда оголосила їм війну. Не Зевс, а саме вона, стерва (ой!). І шо ви собі думаєте? Прикинулася ланню, макіяж, міні-бекіні, те-се й, виляючи задом, пі-шла собі між мужиками! Який мисливець вистоїть — така легка здобич! Ну, значиться, метнули хлопці списи, а так звана лань, вона ж Артеміда, шась у сторону! Були секс-гіганти й немає: один одного проткнули списами та й попадали, бідолахи, мертвими.

— От, дурні! — не стримався Антон, проскочивши червоне світло у якомусь подорожньому населеному пункті.

— Ягідки! А що вона зробила із завзятим мисливцем Актіоном? — на цей раз байкар чомусь не матюкнувся. — Той лишень підгледів (!) оголене дівоче тіло Артеміди під час купання у прохолодному джерелі на території її приватної долини під Гівораградом. Вона ж черпає воду — і бризь в обличчя Актеонові! Мовляв, іди, пацане, і розказуй усім, що ти побачив голу жінку, — якщо зможеш говорити…

— Ну!.. — аж настовбурчився від жаху й нетерпіння кучерявий оселедець старого Киємона.

— Тієї ж миті на голові бідолашного Актіона виросли гіллясті роги, шия витягнулася, руки обернулися під гомілки, плямиста шерсть укрила тіло. Короче, — перетворила на оленя!

Фемістіон нервово затягнувся дешевою «Примою» і, явно задоволений шаленим корпоративним успіхом його акторського таланту, зверхньо пускав салоном кільчики їдкої місцевої маріхуани.

— Олень то й олень, — уже якось примирливо резюмував Антон. — Що в цьому поганого: сила, п’янке відчуття свободи, гуляєш лісами як кіт — сам по собі. Щоправда, роги…

— Не переживайте за свої роги, — багатозначно підморгнув Фемістіон. — Навіть того не залишила!

Актіона загризли до кісток його ж собаки! Звідки їм було знати, що олень, який розгулює лісом сам по собі, їх господар! Так-от, накинулися і давай шмагати. Він їм кричить: «Фу, до ноги, апорт Артеміду!». Де там: псиська залишили від оленя-мужика одну криваву рану. А вона, скотина (ой!), підходить та так по-зміїному до нього й сичить:

— Це тобі, — каже, за твоє свято-ТАТЬ-ство!

* * *

З інтернет-видання «Вголос», рубрика «Побут і звичаї» «Щорічно в Індії умертвляється до п’яти мільйонів дівчаток — як новонароджених, так і тих, що не встигли з’явитися на світ. «Люди більше співчувають тиграм, — заявив міністр у справах жінок і дітей Ренука Чонудхарі. — Деякі борються за життя бродячих собак на дорогах, проте суспільство загалом безжалісно труїть малюків жіночої статі. Інакше, ніж геноцидом, це явище не назвеш» Перша причина того, що батьки позбавляються дочок — народне повір’я в те, що первістком має бути хлопчик. Дівчинка — дурний знак. Та частіше дитину вбивають з раціональних мотивів.

Видати дочку заміж — означає ледве не розоритися, розміри приданого мають ледве не перевищувати річний дохід сім’ї. Син же, навпаки, приносить придане в дім…

Найбільш поширений спосіб «позбутися проблеми» — засипати новонародженій рот і ніс піском, підвісити її головою вниз. Якщо сім’я особливо забобонна — краще закопати живцем у глиняному глеку.

У зв’язку з поширенням дородового геноциду дівчаток міжнародні правозахисні організації домагаються заборони ультразвукового визначення статті дитини в утробі матері до її появи на світ».

* * *

Гарний цей «двохсотий»! Майже триста к. с., 4,7 літра, повний привід, три тонни, обтягнуте шкірою розмашисте кермо, розкішні — як дивани сидіння, салон — муху чути. Бордель великої жриці кохання Таїс Афінської! Їдеш наче на комфортному броньовику — ні ями не страшні, ні «камази» намази (оце не треба!). Комфорт, бокс-холодильник, нормальна компанія — дружбани. Чули такі байки? Може, по чарочці з сальцем і цибулькою?

Випадкові пасажири, яких Антон нещодавно підібрав на автобусній зупинці, не відмовилися. І незабаром чотиризонний японський клімат-контроль задихався від стійкого перегару домашнього самогону, клятої цибулі й молодого часнику.

Добре, що сестра Валя, як завжди, поклала до багажника «на дорогу». Плюс — мішок молодої картоплі, сирі й варені яйця, банки сметани, варення, торбинки вив’ялених минулорічних горіхів, квасолі, сушок для узвару, соняшникового й гарбузового насіння, а також — яблука, груші, сливи, огірки, помідори, укріп, петрушку, гарбуз, іще — головки маку.

— У вас у городі, мабуть, також наркоманти усе повирізали! А я тайком за сарайчиком посіяла, щоб участковий не побачив, — уродило, посмакуйте нашого.

— Та не треба, Валя, у нас усе є!

— Нічого, нічого, гостинці ж додому треба привезти…

Сестро, моя, сестро…

— Чуєш, братан, — звернувся до Антона четвертий подорожник Орфілох, підстрижений під Елвіса Преслі, у якого після випитого нарешті розв’язався посинілий язик. — Про ту незайману кровопивцю мені в Аркадії розказували ще одну історію. Гасаючи гірськими манівцями разом зі своїми курвами-німфами, Артеміда часто зустрічала такого собі Буфага — Пожирача Биків.

Урешті-решт велетень закохався, ну, так сталося, у цю вічну цноту в штанях…

— Що, і тоді жінки штани носили? — перепитав Антон.

— Та, хто в штанях, хто в чоловічих шафранових туніках, галстуках-фалосах, — неважно, вони нас у всьому хочуть запнути за пояс. Ти слухай, шо вона відрізала:

— Краще повертайся додому, — каже, — й залишайся біля своєї дружини Промни!

— Бачила, що клієнт готовий — вони спинним мозком відчувають! — зайшовся реготом Фемістіон.

— Невже ти й справді, Артемідо, зовсім без серця, — Орфілох так ввійшов у роль, що вже нічого не чув і не бачив. — Невже не можеш зрозуміти, що я просто-таки втьопався в тебе?.. Здогадуєтесь, що вона йому відповіла?

Антон про всяк випадок збавив швидкість.

— Каже: це твій клопіт, я хочу, щоб ти мені дав спокій! — дихнув гарячим перегаром Орфілох. — Мол, я незаймана, дала обітницю, тири-пири… Як вони уміють ламатися!

Налили по другій. Вогняна лавина 60-градусного первака напалмом обпекла слизисту порожнини рота, аденоїдів, горлянки, стравоходу й зашкварчала на сковорідці зголоднілого шлунку. Охлялий кендюх скукожився від несподіванки та за мить виплюнув на голови твердолобих чужинців пекельну соляну кислоту. «Старі пердуни, не відають наверху, що творять!». На фланзі заметушилася спрацьована заздрісна печінка, стягуючи з усього організму воду. Несміливо пішло в хімічну атаку з’єднання ферментів-блокіраторів. Вайлувато кинувся на агресора загін антиоксиданта. Не дожену, так хоч зігріюсь…

Пізно.

Одне — занадто високий статус самогону: ніякими кислотою, тоніками, содовою чи іншою HО не розщепити таку міць (і навіщо хімік Менделєєв придумав свою «оптимальну» формулу?). Друге — частина гримучої суміші проникла до крові в обхід шлунка, і напряму блокувала комп’ютер головного мозку. Потухла ближня пам’ять, розкодовані мембрани клітин, знищена системи «SOS», упізнавання «свій — чужий». Зависли спантеличені підшлункова, нирки, жовч. Усе стало по фіг прокуреним легеням.

У наркотичній радості бухало лише самогубець-серце.

Через хвилин десять Антонові довелося пригальмувати. Мабуть, з останнього спрацювала аварійна система утилізації.

— Хлопчики наліво, дівчатка — направо!

Геть сп’янілий Орфілох, гадина, помочився прямо (криво!) на заднє колесо двохсотого «Ленд Краузера». Ще б лапу підняв, волоцюга! Проте, ковтнувши свіжого повітря, схоже, отямився, і за хвилину компанія на повному ходу захоплено слухала другу серію аудіожахів.

— Ну, от, Буфаг пішов, знітившись, проте в серці його запалала образа, — спітнілий критянин витер рукавом слинявого рота. — Ну, шльондра (ой!), я тобі! І одного разу підстеріг її біля струмка, заступив дорогу. Вона витягує, сука, лука, вставляє стрілу, бабах — і в самісінькі груди!

— Я ж тебе так кохав, — тільки й встиг видихнути велетень (а за ним і Орфілох). Та й стік кровію!

Запала тиша.

— Шо вона робить далі, — Орфілох не стогнав — ревів. — Закриває отак йому очі, кидає жменьку землі на холодне тіло — і пішла собі…

Хряпнули мовчки, ніби на поминках, ще по одній — Бог трійцю любить. Третю, зазвичай, піднімають за жінок, а тут вийшло якось… Щоправда, Антон більше не пив — усе-таки за кермом. «Зараз заспівають», згадався смішний епізод з ще радянського мультфільму «Жив був пес». Цікаво, яку пісню затягнуть ці дивні попутники з незвичними древньогрецькими іменами? Аж нафталіном тхне… Звідки вони взялися, звідки знають Артем’єву, українську балувану Галю? Заморські партнери по горілчаному бізнесу, приїхали підписувати контракт? І ти диви, які в них недобрі, підступні, сварливі богині — страх and ужас! Ні за що, ні про що можуть замочити на місці, а вже віддатися (що ж тут такого!) — ніби на Голгофу! У нас…

У нас Жінка-Богиня — «утаємничена досконалість, продовжувач Роду, такий собі недосяжний горизонт, майже Мрія. Утім, про кого це я?…» Індуктивно-дедуктивні й літературні вправи порушив світлий образ опецькуватого даїшника, ну, дуже схожого на професора Фідика. Люмінесцентна шкірянка раптово вискочила на дорогу зі своєї засідки — придорожніх кущів, і рішуче махнула жезлом. «Знову перевищення швидкості!».

Антон не розгубився, завченим рухом опустив руку до кишені бокових дверцят, і за мить на ходу привітав «колегу» точнісінько такою ж смугастою міліцейською паличкою. «Свої»!

За мить кинув погляд на заднє сидіння — пасажирів ніби вітром здуло. У кутку біля дверцят, під ременем безпеки, виднівся шматок пергаменту. З одного його боку Веремій прочитав: «Антоне, дружище, дякуємо за компанію і сто грам. Бійся жінок, що приносять дари. Ідеш до жінки — візьми батіг. Інакше занапастиш себе й перестанеш бути мужиком. Перестанеш бути мужиком — усе втратиш».

Щось дуже знайоме… Невже поцупили у провокативного німецького професора класичної філософії, мирного викладача грецької мови Фрідріха Ніцше? А де ж посилання на першоджерело?

Перевернув аркуш і вже на звороті прочитав: «Інформація до роздумів. Цими степами шастають ще двоє небезпечних осіб — перевтілена грецька богиня мудрості Афіна й така ж олімпійська курва, богиня кохання Афродіта, породження морської піни та мертвого сімені відрізаних яєчок батька Урана. Друга — ще більша розпусниця, ніж усі вони разом: хитра, підступна, мстива. За нашими даними, на цій шльондрі висить мінімум чотири «мокрих» справи.

1. Моряк Нерід (пере творений на двостулкового молюска).

2. Кривий Гефест (перший її чоловік, бог вогню і ковальства, якому вона наставила роги).

3. Пастух Анхіс (скалічений ні за що в розквіті сил).

4. Красунчик Адоніс (розірваний вепром). Особливі прикмети: вродливі, віддають перевагу парфумам «Агентпровокатор». Можуть працювати під виглядом політиків чи бізнес-леді, а також подорожніх повій.

Афродіта, за останніми даними, тимчасово перебуває на березі Мертвого моря. Істинні мотиви спецоперації нам не відомі.

Щиро твої».

Панель приладів противно спалахнула червоним. Ну, й жере цей трьохтонник! Добре, що народні депутати натикали свої автозаправки не тільки поблизу столиці: он зелена «GOW» і не першого, а й не другого колишнього.

Поки заправляли, Антон сходив до туалету — приміщення з Трикутником (!?) на дверях. Отож…

На виході ледве не зіткнувся з такою собі нічого… юнкою. Вона дивилася якось скоса, з-під ледь піднятого плеча, довгим поглядом сірих очей з розширеними чоловічками. Розставлені ноги, напіввідкритий рот, у всьому — легка войовничість і готовність. Чорна клепана металом шкірянка й така ж коротенька спідничка, — вище нікуди. Клаптик «хрому» ледь тримався на вишитому бісером поясі з масивною пряжкою у формі корони Нефертіті й написом, викарбуваним грецьким орнаментом — «Class!». Надмірно фарбована, пружні груди навиворіт (третій розмір мінімум!)! У руках — червона сумочка, з якої виглядала одна «нога» зім’ятої панчохи («чулки», згадалося тутешнє сільське словечко).

— Може покатаємося, — грайливо усміхнулася німфа-незнайомка. — Можливі варіанти, але все з презервативом, — лайф!

Після древньогрецьких богинь, — хоч як їх не кляли дружбани, якось складно було відразу врубатися не лише у швидкісну товарну пропозицію дівчиська, а й в те англомовне «лайф» («життя» чи назва торгової марки презервативів?). «Богиня побачила його, коли він пас свої отари поблизу Трої на схилах Іди, і відразу спалахнула до нього нездоланним бажанням. «Хочу поринути у прекрасну насолоду…». Але їй ще стало сили запанувати над собою і спершу податися на Кіпр до свого храму в Пафосі. Там вона звеліла харитам викупати її, змастити тіло олією, убрати в шати фригійської царівни, надіти золоті оздоби… І потупила очі.».

Подорожня повія очей не опускала, з цікавістю насолоджуючись непевністю паузи з боку «крутого», мабуть, досвідченого у зносинах з жінками, чоловіка («аякже!»). Ні, цей грошовитий пристаркуватий кінь уже за життя натрахався вдосталь («ну, це як сказать!»), бачте, летить до дружини (де ти, моя Промночко!), а мені знову ловити клієнта («співчуваю!»).

— Співчуваю, мадам — робота є робота, — Ан тон з останнього подавив Зону дорожніх пригод, «щось муляло». — Проте я дуже, е-е-е, спішуся.

Термінові справи, знаєте. Із задоволенням іншим разом, у столиці — телефон не залишите?

В авто він взявся себе картати. «От, старий тюхтій, чом би не…». Та перед очима постала чулка, а потім — пряжка з грецьким орнаментом.

Ой…

Авто продовжувало пливти океаном теплого степу. На превеликий жаль — без дівчиська (а раптом — не Мата Харі?) і примарливих, проте таких близьких за ідеологічними переконаннями подорожників-греків. Ніяк не залишала «обіда за наших»! Ну, напилися, ну, обісцялися — все-таки дружбани!

У бардачку авто лежала свіжа роздруківка переданої е-мейлом «хохми» колишнього однокурсника Толіка. Солідна людина, професор філософії, а вперто бавився в «доросле» дитинство. І періодично надсилав Антонові всілякі «крейзі».

Черговий його витвір стосувався схеми облаштування мізків чоловіка. За версією професора Толіка, усе виглядало так. Дві третини сірої речовини займав Секс. Далі за важливістю йшов Центр здатності водити авто з ручною коробкою передач (от, гадина!). За ним слідували Центр відданості телевізору й пульту дистанційного управління, Блок чухання в паху, Сфера уникнення (за будьяку ціну) незручних запитань про себе. Маленьке, проте важливе місце на схемі професора філософії займали Зона гострих пригод, Гланда «лівих» відмазок, Клітини прицілювання в унітаз, навичок роботи по дому, а також Зона прасування штанів і Частинки уваги до інших.

Окремо, уже нонпареллю, Толік дописав: «Можливі аномалії — сектор «Прислуховування до плачу дітей вночі» не показаний на схемі через його дрібний розмір. Бажано розглядати у мікроскоп. Привіт!».

Жарти жартами, але ж чому? Кожен сам по собі, наодинці з жінкою (особливо в ліжку), — хоч до рани прикладай. Ніжні, співчутливі, «духовні».

А тільки вийшов із зони впливу, поплентався добувати хліб насущний або там на війну — твориться щось незрозуміле. Поклик дідів-предків, природа солдата чи прості корпоративні інстинкти самозбереження? «Ступінь моральності чоловіка прямо пропорційний мірі зануреності у стадо собі подібних». Не даремно ж у політиків таке популярне сьогодні поняття «команда»…

Антон нашвидкуруч підхопив гру й відправив професорові свою схему облаштування мізків сучасної жінки. У центрі він поставив сектори «Мані», «Страх втрати мані», «Боді», «Фейс», «Ювілеї, свята, дні народження». Чільне місце відвів Гландам «Я тобі казала!», «Ти знову насвинячив (особливо, щодо кухні та кришки унітаза)». За тим пішли «Нерозуміння різниці між бажаннями й можливостями», сенсорний апарат на імпульсивні покупки, золото, новий одяг, листання жіночих журналів і телефабрику «Ще не пізно все змінити». Довго думав, на яке місце серед жіночих пріоритетів поставити секс. І врешті-решт відвів йому на схемі досить пристойну, але бульку.

Майже цяточку, проте якщо добре придивитися — майже кульку чи навіть хмарку.

Наприкінці набрав курсивом: «P.S. Можливі винятки, — білявка-блондинка. Винятки підтверджують правило. Привіт!».

М-да… Антон пропустив невеличку компанію фермерських бичків, що переходила дорогу і врубав аудісистему «Bose». З басового сабвуфера та десятка динаміків салону вдарив по вухах придуркуватий шлягер співака-нерезидента: «Я шоколадний заєць, я подліний мєрзавец». Поганяв іншими FM-станціями — скрізь одне й те ж, політрекламно-патріархальне: «Не зрадь майдан, бо ми його вже зрадили!», «Зробимо заможними не громадян, а олігархів!».

На радіо «Ера» якась жіночка сипала числами: «У нас 60 відсотків працівників з вищою освітою — жінки. За статистикою, вони приносять у сім’ю більше половини доходу. Заробітна ж плата жінки в Україні складає дві третини від платні чоловіка: 1 гривню 93 копійки за годину…». Щось справді до непристойності дешево порівняно з…

В одному з вибалків авто влетіло у величезне криваве місиво з розчавлених колесами жаб, мишей і розсипаного зерна. Обабіч чорніло тисячами маленьких курганів закинуте необроблене поле. Знову згадався професор Фідик: може це володіння царя М’ясоїда й сина його Крохобора, а місиво на шосе — невдала нічна спроба переправити воїнство хлібогризів для нападу на підступних жаб-жінок? А раптом саме на цьому відрізку шосе, вже у наш час, за участю моторизованих Богів й відбулася вирішальна битва «Батрахоміомахії»?

Якось професор Толік давав Антону «для преси» передвиборне інтерв’ю.

— Про національну ідею пізніше, — хитрувато примружилися скіфські щілинки. — Розкажу тобі анекдот (вимкни диктофон). Жив-був собі маленький українець. Сам маленький, а тут народжується ще менший — син. Оце тобі… Виріс, женився молодший маленький українець. Народжується в нього синок, він же онук. Ще менший — і за діда, і за батька!

— Ну, блін, — спересердя каже старий. — Так недовго й мишенятами стати…

Антон мимохідь глянув праворуч і треба ж: на низенькому постаменті обабіч дороги, в будяках стояла облуплена скульптура… Артеміди. Ну, прямо як на картинці! Грецький профіль носа, повна пазуха цицьок, довга спідниця, поверху — чоловіча мисливська туніка, акуратно підібране у бублик волосся. У правій руці степова Артеміда тримала залишки заіржавілого серпа (а де ж оленячі роги?), у лівій — тріснутий пополам снопище…

Добре, що, скажімо, не Клара Цеткін, а всетаки ближче до землі — своя Колгоспниця-трудівниця. Скільки ж це їй: стоїть, мабуть, ще з 50-х років минулого століття? Натикані колись радгоспами-манкуртами скульптури різних Клар, що «у Карла украли корали», а також самі Карли — Леніни, Кірови, Тольятті, Рози Люксембург etc. і нарешті автор — Карл Маркс зі своїм олі гархом-меценатом Фрідріхом Енгельсом — так би мовити, не витримали випробування часом. І ти диви: той же Фрідріх свого часу якось чесно попереджав про небезпеку — ще одну авантюристку, Віру Засулич! Мовляв, мадам, жодному революціонерові, який прокидався вранці, після революції, ще не вдавалося побачити того, що він насправді очікував від трудів своїх неправедних. Недослухались Орфея…

На Черкащині авто, ніби кінь древньокиївського Муромця, опинилося навпроти каменя великого Вибору. Поїдеш направо, — попадеш на Черкаси і Київ, наліво — до Києва і Черкас, прямо — до Сміли, Києва й Черкас… Величезне кільце в сосновому бору з трьома дорогами-відгалуженнями, і жодного вказівника!

Витяг з бардачка «Карту автомобільних шляхів України». Куди не глянь — жіночі назви населених пунктів: Олександрія, Катеринівка, Покров ка, Васелинівка, Калинівка, з десяток Мар’янівок, Ульянівка (це що — від прізвища вождя (?!) чи колись поширеного на цих землях імені «Уляна»?).

Шпола, Сміла, Золотоноша, Знам’янка… Безбожна пострадянська степова Україна-мати, Українажінка… І «українки з українцями — найнещасніші на Землі люди».

Що-що?! Повернув регулятор звуку приймача, і вухам своїм не повірив. Усе те ж мовне радіо «Ера» знову сипало попіл на голову: «За висновками професора університету імені Еразма Роттердамського пана Рута Вінховена, керівника щорічного наукового дослідження, найщасливіші люди серед 90 країн світу проживають на Мальті, а найбільш нещасні — у Зімбабве й Україні. Індекс задоволення власним життям виводився на основі репрезентативних опитувань 100 000 землян за десятибальною шкалою. Серед критеріїв оцінки — ставлення до жінки…»

Останні сто кілометрів до Києва Антон подолав майже на автопілоті. Тримав дорогу, тиснув на педаль газу, обганяв старенькі «Жигулі», проводжав боковим зором довколишній потік краєвиду, що втікав поза вікна, кудись у підсумок. У русі й мандрах є свій особливий смуток марноти…

Цікаво, що б сказав принагідно, з приводу «національних особливостей» українців інший професор — його дружбан-волоцюга з острова Тапробан Мартін Лютер, дослідник «буддизму, Христа, сексу й «жіночого начала»? Певно, як і у переданому Антонові щоденнику, почав би про своє — велич і боговибранність Жінки… Занечищуєш, виснажуєш, недолюблюєш, не поціновуєш цю пряму дорогу до Бога — мінус друге місце!

Три професори про одне й те ж — уже занадто.

Щось підказує і йому, Антонові Веремію: пора. Попереду Київ, розкішний дім на березі озера, проте хто його, господаря, там чекає, — хіба що пес та, можливо, трішки — кіт. Це для сестри Валі таємниця (півавто гостинців для родичів надавала!), а насправді з «родичами» як у відомому грузинському анекдоті: «зовсім один». Двоє донечок, розібраних колишніми дружинами… У першої, Ірини — своя сім’я, бачаться лише у дні народження дочки та внуків; з другою Іриною (!) — також не склалося, уся у своєму бізнесі, переважно за кордоном, дякувати, хоч зрідка спілкується з «колишнім» телефоном; третя — дев’ятнадцятирічна Ірена (!) — ну, це окрема розмова… Ірина, Ірина, Ірена… Жаннетта, Жоржетта…

Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу — і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний «Краузер» управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис «Подаруй жіноче щастя на щодень!», пральна машина посередині…

* * *

Здолавши автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії «Інтердизель» Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт «Бориспіль». При виїзді на Південний міст передній «Хаммер» супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, «новенький» водій її «Лексуса», хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:

— Об’їжджай! Наші розберуться!

За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.

— Що там? — ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.

— Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), — біда, — доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний. — Серйозна аварія — боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…

— Не ми, а ви, — Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного. — Які пропозиції?

— Думаю, треба викликати даїшників, ну і…

— Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, — після паузи трохи потеплішала директриса. — Щойно сказали: «є сумніви», «не уникнути розголосу», а самі туди ж. Трупи?

— Та хто його знає, — заметушився в мобільнику Запашний. — Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер — там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні — треба лізти…

— Треба — лізьте! — перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.

Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: «Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…». Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі «Жигулі»…

— Докладаю, Людмило Сталінітівно, — на цей раз полковник у відставці не схибив. — Чолов’яга з того «Ленд Краузера», що обняв рекламного стовпа, живий — подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…

— А лікар з бригади супроводу у вашому авто?

— Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і «константі-рр-ував», — удруге дав маху Запашний.

— Слухайте уважно, полковнику, що треба зробити, — кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості. — Постраждалого — в авто, і якнайшвидше — до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде — він справді може дуба врізати. А так — двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було — зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.

Через годину чартерний «Як-140» (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії «Інтердизель» та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного «Гленфідіка» (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації — і на тобі! «Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: «Ну, уся в батька!»…

Вона справді була «донечкою свого батька».

Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, — ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів — інші діти до тих жуків підступитися боялись — і пускає їх по черзі зі «злітної смуги» підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.

Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері — не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: «Не досягли успіху». Коли зовсім підросла, могла повчати: «Мамо, будь нарешті прагматичною!». І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.

Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.

На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних «стариків» вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. «Бізнес — аморальний!», — любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.

Називали ж колись такими іменами новонароджених!

На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати — примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом — о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок — тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза — і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з обов’язковим печивом на десерт, сніданок коту, собаці, папузі, черепасі, їжачкові, хом’якам, пилосос, посудомийка, швабра…

Ніби не вірила, що її можна любити просто так.

Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі — абсолютна чистота й порядок, життя — кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!

Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.

Запив-загуляв, словом, як у «мильному» серіалі…

Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!

Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче «мистецтво зваби й ліжка».

Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: «Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!». Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам — усім на панель… своєї сімейної домівки?

Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і — пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз — усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з «вовчим білетом» на дорогу — Людмила доклала руку за повною програмою…

Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате «тоді, коли їй зручно». З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого — чого ще бажати «жінці середніх літ»? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, — красива! Це дуже важливо — подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), — для себе вона завжди красуня.

Ой, ледве не забула — успішна й затребувана. Це — наркотик, відбери — анофілактичний шок.

Чим далі від дівочих років — тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.

Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто — Організація Об’єднаних Недолюблених — ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови — суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.

Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її «Інтердизеля». До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець — недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту — особливого елітного медичного закладу — взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем — клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! «Галю ж, моя, Галю», давня степова подруго!

Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще «студентським»: уже клімакс наближається, а Германа — нема… Вистачить, Германів-Вікторів — ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, — сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я — у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) — таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…

Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів «Як-140» — і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…

Спаси й сохрани, спаси й сохрани…

* * *

У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма «Ленд Краузера». Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.

Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань — загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-«охматдит», його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, — Антон врешті прокинувся.

— Тамаро, ми де — у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу «Комсомол»? — він явно почав приходити до тями.

— Оце тобі — Антоне Омеляновичу! — знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра. — Ой, лишенько… Де ж це вас так?

— Там, де й усіх — на дорозі, — він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту. — А ти ось тут!

Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської «невідкладної допомоги» і твої руки!

— А ви не у травматології, — ніяк не відважувався перейти на «ти» Лускунчик. — Це — клініка репродуктивної медицини, я тут ось вже другий рік — старшою медсестрою. «Оце тобі», у свою чергу подумки зашарілася «жертва автомобільної аварії». Він краєм ока оглянув своє лігвище: чи бува не гінекологічне. Ні, ортопедичне, до того ж з педаллю, — ліжкові можна надати найзручніше положення. Поряд модерновий торшер, живі квіти. Сучасні меблі, оригінальна картина на стіні, телевізор, кондиціонер, холодильник. Свіжа і красива го лу бу вато-синя постільна білизна. Здавалося, це не лікарняна палата, а одномісний номер у мінімум тризірковому готелі.

— Уночі вас, непритомного, доставив сюди начальник охорони Запашний. Сказав, що за особистим наказом самої Людмили Сталінітівни! От нашим черговим хірургам-гінекологам і довелося згадувати на ходу все, чому вчили в медінституті.

Будьте певні: ногу склали вправно! Через два тижні знову стрибатимете на своїх двох! А синці й подряпини — то дрібниці…

Чому він опинився саме тут, хто така «сама Людмила Сталінітівна» (це ж як — дочка Сталіна?!), як там його двохсотий «Краузер» з яйцями, сушками й маком від Валі…

— А дітки ж твої вже з тобою? — згадався непосидючий чорноволосий Гіві, внук радгоспної тітки Марії.

— На днях шкільну форму приміряв — цієї осені у перший клас! Живемо нарешті разом, знімаю квартиру на Кіровоградській. Зі степів — у степи!

Тамару раптово викликали до ординаторської.

Антон взявся за телефон. Треба ж якось «повідомити світу» — не на курорті!

Донечкам?

Старша Оленка відпочиває із сім’єю в Єгипті.

Молодша Катруся другий рік пропадає в «його» Індії. Перед тим місяцями депресивно (так їм з колишньою дружиною здавалося) не спускалася вниз зі свого четвертого поверху (довідково — корисна площа 170 квадратних метрів, облаштована навіть автономним шинквасом, — що вона там робила і що ще їй не вистачало — невідомо). Ще більшою таємницею залишалося те, коли молодшій вдавалося попутно спалювати на місяць щонайменше тисячу сімейних доларів. Зокрема, на імпульсивні витрати щодо:

1) інтернету й розмов мобільним телефоном з усім світом; 2) 24-годинних відлучок до столичних нічних клубів з таким же за тривалістю 24-годинним відсипанням; 3) походів на книжний ринок Петрівка і втрати восьми мобільних телефонів; 4) утаємничених від батьків танців з вогнем (файер-данс), стрибків з парашутом — мінімум з кілометрової висоти (слава тобі, Господи, що не без нього!), а також десятків інших небезпечних для життя «атракціонів»; 5) далеких поїздок на якісь «міжнародні семінари» своїх і заїжджих екзотичних психологів-шаманів, просунуті екстрім-тренінги на Трухановому острові, а також щоліта — гульок на «святі вільних людей», таких собі сучасних яппі-хіппі-наркоманів (не треба нас дурити!) у кримському жовтовалізовому Казантипі; 6) масових наркотично-алкогольних (так кваліфікувала колишня розумниця-дружина) оргій однокурсників двох університетів, у яких вона навчалася одночасно; 7) періодичних шоп-турів елітними сто личними магазинами й салонами; 8) занять у студіях живопису, скульптури, виготовлення «ловців нічних снів»; 8) любові до кота, кохання до «чоловічого начала», походів до церкви на сповідь і причастя… Плюс найголовніше — музика, театр, кіно, йога, інші переважно правокульомозкові польоти…

Остання забаганка Катрусі ледве не закінчилася плачевно для рідного «батечка». У час, вільний від навчання і «дозаміжнього діалектичного хаосу», молодша найнялася волонтером до міської служби соціальної допомоги, спеціалізація — опікування дітьми, хворими на ВІЧ-СНІД… Переляканий до напівсмерті «татусик» (звичайно ж, за впливів ще більш переляканого до смерті «матусика») плюнув на свою «відповідальну» роботу і про всяк випадок найнявся до молодшої особистим водієм. Одного разу, коли як «невідкладна допомога» доставляв до спеціалізованої лікарні на Святошино підопічну — хворобливу шестирічну Надійку, мале необачно спіткнулося, розбило колінце, а він рукою необачно витер краплинку крові… Перед тим саме ту руку подряпав об колючий агрус, підрізаючи кущі на своїй фазенді…

Молодша подалась до Індії через міжнародну студентську мережу AIESEC і ось стажується у тамтешній компанії за своєю майбутньою бізнеспсихологічною спеціальністю. Водночас викладає англійську тібетським монахам, допомагає місії матері Терези, відвідує курс лекцій Далай-Лами…

Мале, неповних 19, а відважилася до такого далекого, чужого й непевного для дівчини світу! От волоцюжка (з яким до того ж періодично втрачається будь-який зв’язок). І в кого воно вдалося!

Можливо, варто зателефонувати своїм родичам-селянам? Навіщо турбувати трударів від землі і свинарника, у яких зараз гаряча літня пора, та й чим вони зарадять. Хочеш бути корисним родичам — нічим з них не користайся…

Друзям? Так сталося, що усі вони залишилися переважно в містах «бойової журналістської молодості». Як перебрався до Києва — почали тихенько губитися. І, схоже, усіх це влаштовує…

Колегам по новій роботі в редакції журналу «Лідер ХХІ століття»? Він ще в офіційній відпустці, та й не встиг «злитися» з колективом, стати для нього незамінним хлібодавцем…

Може колишнім дружинам-дружбанам? «Іриночки мої, котики, я тут потрапив у аварію, ногу зламав!» — а дулю з маком…

От «Маша», — а Ірена, моя красунечка, мій вулкан пристрастей? Певно, вона десь тут поряд, у столиці, переймається своїм косметичним салоном «Едем». Рік тому Антон пригледів занедбане приміщення на Подолі, тихенько зробив шикарний ремонт і… «подарував» на день народження «його юної Афродіти». Взяв і… не роздумуючи!

Та скільки було незнайомої бурхливої легкості від того, що й ти можеш дозволити собі необачну чоловічу забаганку! Заради довершеної, недоступної для інших жінки, яка здатна щиро відповісти палкою взаємністю, бути безмежно, мов дитина, вдячною, щоразу підсвідомо, проте зримо пробуджувати нестримний сексуальний поклик, насолоду життя, краси, творчості! Що ти, нарешті, зміг зробити це — розкутися, звільнитися від нав’язливих комплексів скромності, стриманості, інших звичних пересторог сірої буденності, влаштувати справжнє романтичне свято — їй, і собі, любимому..

А познайомилися вони на березі далекого Мертвого моря. До Ізраїлю запросив — хто б міг подумати — Боря Сокулевський, з яким вони ще за глухої радянщини, у вільний від основної роботи час, на пару клепали сценарії перших відеофільмів до ювілеїв особливо грошовитих облспоживспілок. Наприкінці 80-х Борюсик, зрозуміло, емігрував до землі прабатьків. І, як не дивно, став там успішним режисером.

Мертвого моря, поблизу торговельного комплексу відомої косметичної фірми «Ахаба». Пустельна спека, навкруги — розпечений місячний гірський ландшафт, ні деревця, ні травинки, внизу — свинцевий сонцеграй страшенно солоного моря, що колись нібито поглинуло біблійні Содом і Гомору… І тут, мов з морської піни, виходить на берег вона, цілком реальна богиня!

Куди там полотну Ботічеллі: витончена грація викоханого тіла, розкішне, вогненно золотисте волосся, хтиві, налиті соками бажань, груди (на жаль, прикриті клаптиками купальника), гріховні відкриті вуста, полум’яні очі, що навіть на сонці палали манливим вогнем… Цнотлива розпусниця… Здавалося, її запахами, еротичним магнетизмом, від якого паморочилося в голові й наливалося у шортах, переповнилося все довкілля.

А коли пішла, провокативно, але цілком природно виляючи стегнами, — вирватися з її зачарованого (кум би сказав — сучого!) енергетичного поля вже було неможливо. Та й не хотілося…

Богиня виявилася україночкою Іреною, що за «липовим» запрошенням і скінченою візою працювала заробітчанкою ось тут, над морем, у торговельному комплексі «Ахави». Багата ізраїльська фірма не тільки пристойно (як для наших) платила, а й надала працівницям окремі чистенькі кімнати. Через три дні Мишко й забрав звідти щасливого, сп’янілого від любощів Антона. Що потім, під час розмови з режисером Борюсиком ніяк не міг второпати: чому саме він «створений» для написання сценарію про таємні операції ізраїльської розвідки проти мусульманськихтерористів…

Утім, чого кривити — за столичний салон частково довелося заплатити кредитом, узятим у банку під заставу його будинку. Та Антон Омелянович, на посивілу голову якого протягом життя так і не впала жодна дармова копійка, навіть у думках не пошкодував про свою «лебедину пісню». Це ж через нього, його триденне безумство в заробітчанському хоспісі Ірену поперли з «Ахави» (принаймні, так вона сказала, з’явившись раптово у Києві). Та й салонні справи золотоволосої красуні, від природи талановитої у всьому, схоже, йшли добре. Вона ніби справно, як і передбачалося договором та Антоновою генеральною довіреністю, повертала із зароблених статків банківську позику (бач, яка — не дозволила йому самостійно докурликати до кінця!).

Моя ти бджілко, Ірено, Іреночко… З нею він забув різницю у віці, втому душі й непевність тіла, а от її улюблені парфуми «Агент-провокатор» та номер телефону — пам’ятав.

Антон узяв з тумбочки апарат, що своїми стилізованими під старовину формами нагадав побатькові «самої» директриси «Інтердизеля», і набрав дев’ятизначне число.

— Вы обратились в столичную службу «Эскорт», добрый день, — мило затарахкотів на другому кінці автовідповідач. — Рады приветствовать вас — представьтесь…

— Антон… Веремій,… головний редактор, — випалив колишній подорожник.

— После сигнала мы с удовольствием примем ваш заказ… Дежурного оператора звать Жизель…

— Здравствуйте, Антон, — мило зашурхотіло після паузи у слухавці. — Можете называть меня просто…

— Даруйте, але… мне нужна Ирена, моя, то есть, ваша Ірена, Афро-дитовна, — продовжував пливти на своїй хвилі Антон Омелянович, аж гіпсова нога сіпнулася.

Та на тобі! Щось там гапликнулось, заникалось, а за мить… чоловічий голос «мило» повідомив:

— А она у нас больше не работает! І кинули трубку. Аж дзявкнуло.

Треба ж було так пошитися в дурні з номером мобільника! Невже «поробила» та подорожня повія?

Може воно й на краще — навіщо Афродіті бачити свого Гермесика в такому безпорадному гіпсовому стані. Скульптура ще не готова.

* * *

Тільки-но відчинилися масивні дубові двері квартири, Людмила Сталінітівна стрімголов кинулася мимо Галини, ледь не промахнувшись зі спантеличеною господинею своїм звичним «цьомцьом».

— Ой, більше не можу — прямо зараз упісяюся! — роздягаючись на ходу, гостя рвонула до туалету та потрапила на кухню. — Галю, після ремонту в тебе й туалет перемістився!

Подруга схопила гарячу Людмилину руку й потягла до дверей навпроти.

— Слава тобі, верховний Зевсе! — з полегшенням видихнула гостя і, оголивши сідниці, плюхнулася на унітаз, продовжуючи разом з джинсами спускати до колін неслухняні стрінги. — Ху…

Десь знизу, з глибини унітазу обізвалося якесь чудернацьке плямкання — ніби собака спрагло хлебтав воду, а за мить — підсилений невидимими динаміками чоловічий голос:

— Вітаю тебе, моя володарко! Vivat…

Людмила Сталінітівна Перун не була готова до такого брутального втручання в її правильне особисте життя, з останніх краплин волі перервала солодкий струмінь, спробувавши було швиденько піднятися з фарфорового витвору часів пізнього Ренесансу. Та завирувала вода — ніби спустили злив бачка, потім щось похапцем сьорбнуло, і сідниці, мов присоски, намертво прилипли до кришки унітазу. В туалетній кімнаті… попливла чарівна мелодія Равеля. Її улюблена мелодія з «Болеро», витвору генія, що зумів в одному творі передати всі відчуття любовного акту…

— Я хочу тебе, моя володарко, I want you…

Щось явно вусате — ті завзяті вуса нестерпно лоскотали її оголене лоно, переповнене свіжою кров’ю, занурилося гарячим подихом до найпотаємніших глибин її хтивого єства… Тремтливе жало Змія, всепоглинаючі хвилі передчуття, неземна безпоміч… «Треба кричати, кликати на допомогу — ґвалтують!» — промайнуло в затуманеній насолодою свідомості…

За мить з грудей вирвалося інше — могутнє, безгрішне, фінальне…

Двері до туалетної кімнати відчинилися, і у просвітку з’явився бездоганно грецький профіль обличчя господині, готової вибухнути сміхом.

— Вибач, моя володарко! — подруга вже не стримувала своїх емоцій. — Не встигла попередити — це моє ремонтне ноу-хау! Ну, як!?

— Щось я дуже зашвидкою стала! — по-дівочому грайливо підхопила Перунша, розморена Равелем. — Ну, Галино!

Вона мимохідь кинула погляд до глибин ґвалтівника, та там нікого не було. Потягла серветку — зі скриньки знову знайомий чоловічий голос:

— Вітаю тебе, моя володарко!

— Подруго, у тебе тут справжня комп’ютерна Камасутра!

— Не треба — герої цілком реальні! — Артем’єва залилася сміхом так, що на її очах виступили сльози. — Так би мовити, віртуальна, але реальність! І знаєш, хто там наразі чергує в унітазі — наші політики!

Вони перекинулися ще декількома легкими жіночими непристойностями, і Людмила Сталінітівна взяла себе в руки. Часу обмаль, справи — он мобільник розривається від пропущених дзвінків.

— Добре, що зайшла, — випередила Перуншу Галина, видать, припекло. — Можеш собі уявити: у моїй передвиборчій команді — знову зрадник!

Перекинувся на сторону бандюків — щоб він узагалі перекинувся! Люся, не повіриш: а достойнішої заміни під рукою немає… Зрозуміло, потрібен досвідчений, а головне відданий вовкодав з гострим пером і світлим розумом. «Пише добре не той, хто добре пише, а той, хто добре думає!» — видала сентенцію, явно заготовану для спілкування з мас-медійною братією, така ж, як і Перунша, кандидатка в народні депутати.

У Людмили Сталінітівни, на подив подруги, не знайшлося готової відповіді. Мовляв, у самої далеко не повний комплект цього творчого матеріалу.

— Подумаю, — якось непевно пообіцяла вона і перейшла до своєї домашньої заготовки.

— Галю, є серйозна розмова, — розпочала здалеку Перунша, що означало: проблема справді архіскладна. — Під загрозою — весь наш стратегічний проект екстракорпорального запліднення! З Грецією — усе згідно з контрактом, а от поставки яйцеклітин єврейських дівчат-рецепієнтів до України обміліли майже до нуля. Ізраїльські партнери — я вчора з ними зустрічалася — зовсім безпорадні.

Бачте, останнім часом у них з цим — «затягують гайки!». Кур’єр, сволота, злиняв! Пробувала послати іншого, — так він відразу попався ще при проходженні паспортного контролю. Навіть не попередив, гадина, що декілька разів відвідував сусідні арабські країни. Для ізраїльських спецслужб — це гірше зеленої ганчірки!..

Галина ще не знала, чим конкретно можна зарадити спільній справі, та всередині вже вирував знайомий мисливський азарт. На карту ж кинутий не просто комерційний проект на кшталт її горілчаної імперії чи виборчих політичних проектів. То так, забавки — аби гроші були! А от ідея, вважай, особисто підказана Людмилі, частинка Великого плану — екстракорпоральна реформація її знесиленого степового краю, — це…

Звичайно, роки, темна невидима сторона Місяця, що так довго не бачиться жінкою, летять мов «дим-димок від машин». Утім, вона й зараз безстрашно кидається у зрілість (яка чудова пора!) — ніби перед нею знову бігова доріжка шкільного стадіону чи заплутаний лісовий маршрут спортивного орієнтування. У 16 років — абсолютний чемпіон України з цього виду «задоволення»! Біг, знайомі блаженство, захват від досконалості й сили свого організму, дару енергії, насолода вітром, станом особливої дзвінкості свідомості…

Скільки не намагалася привернути Людмилу на вранішні лови природою, бодай, у сусідньому парку, — ні в яку. Замкнулася на своїх трьох «б»: бізнесі, колишньому «бичкові» Вікторові, такому ж егоїсту-синочкові — батечку № 2, — і хоч кілок на голові теши! Чоловіки мають бути для жінки у кращому випадку лише дружбанами, союзниками чи колегами, у гіршому — спаринг-партнерами, з бігу… Близькість, чуттєвість, кохання — слова, придумані Орфеями для прикраси власного сексуального потягу — приємної чоловічої розваги та природного задоволення фізіологічної потреби.

Звичайно — це конспективно, але усе інше — можемо самі, аби ніхто не заважав…

Людмила чомусь не здається, усе закликає подругу згадати степове дитинство, стати… трохи «уразливою»(!), і заглянути у вічі «власної деструктивності» — як вона каже «Калідонського кабана». Та як від цього відмовитися, коли світ чорно-білий, ледь розслабишся — зхрумкають. Ні, тільки сила волі, непорушна власна точка зору, активні дії. До речі, саме те, чого не вистачає зараз.

— Мені наснився сон, — Артем’єва стала схожою на одного з персонажів картини Рєпіна про мисливців на привалі. — Ніби я біжу звичним маршрутом по снігу Труханового острова, а переді мною… падають яблука. «Ліголь», «Пінова», «Горець, «Ліза» — саме тих сортів, які доставляє мій Іпполіт з Володимирського ринку. Отак падають і котяться під ноги, заважаючи бігти…

— Ти про яблука розказуєш, чи про те, як зарадити справі?

— Кажуть, сон в руку, — рука Артем’євої потяглася до мобільного телефону, і за мить по черзі щебетала англійською з декількома далекими співбесідниками. — Іпполіте, хлопчику мій, — не підведи свою богиню! — грайливо кинула наостанок і поклала слухавку.

— Сподіваюся, ти розмовляла не лише зі своїм голубим дружбаном з Володимирського ринку? — перепитала Людмила Сталінітівна.

— Люсю, вважай, на тому кінці — в Ізраїлі справа залагоджена… Але потрібен наш надійний кур’єр, причому, як сказав той придурок Іпполіт, «бажано з журналістським алібі». І був же такий десь, та ніби крізь землю провалився…

* * *

Крихітний павучок невміло перебирав лапками кілометри видимої лише йому липкої дороги.

Видать, щойно поповнив сімейство палатних членистоногих, і відразу, ще за дня вирішив розвідати: що там, нижче рідної стелі? Може й йому дістанеться крихітка зі смачних, майже ресторанних сніданків і обідів, які доставлялися сюди на візочках.

Нижче стелі, в ортопедичному ліжку нічого цікавого не відбувалося. Антон Омелянович вже третій день дисципліновано, тихо сам із собою відлежувався на стальних розтяжках. Доглядала за ним переважно Тамара, раз на день, ближче до 11.00 робив обхід лікар. «Усе йде по плану!», — бадьоро говорив пацієнтові «вічно зайнятий» завідувач хірургічним відділенням репродуктивної медицини, при цьому чомусь підморгував лівим оком.

Колись, у часи «раннього» редакторства, Антон полюбляв хоча б раз на рік утікати до лікарняної палати подалі від виснажливої робочої круговерті. Знайомий професор Хвойдецький поцупив зі своєї докторської дисертації для таких випадків навіть серйозний медичний діагноз: вітастенія, втома від життя… Соромно сказати, йому подобалося, коли жаліють. Співчуття рідних, близьких, знайомих, «товаришів по роботі»: замів, головного бухгалтера, профспілкових активістів. На тумбочці — мрії «тяжкого дитинства»: шоколад, яблука, гори дефіцитних, від грузинів з базару, цитрусових, якими із задоволенням смакували сусіди по палаті і молодший медичний персонал. А коли нікого — так добре писалося те, що на волі недописалося… «Темної густої ночі, коли кривавий серпанок утомленого Місяця накрив Столичне шосе, чорнявий двохсотий «Ленд Краузер» похмуро виповзав на самотинну естакаду хиткого Південного мостуу-а-а», — почав було складатись у голові веселий «гіпсово-трагічний» сюжет.

Продовжити сценарій фільму жахів не вдалося. Без стуку відчинилися двері, і до палати ввійшла Вона. Антон відразу зрозумів: це та сама Людмила Сталінітівна. Класичний діловий костюм, на зворушливому, з горбинкою носі — стильні окуляри в золотій оправі, круті стегна, стрункі ноги, років 35–40…42, оберемок польових квітів і хвиля якихось далеких знайомих парфумів — оце й усе, що він встиг схопити поглядом і відчути, перш ніж директриса привіталася приємним вишколеним голосом.

— Будьмо знайомі, Антоне Омеляновичу, — вона по-чоловічому простягла руку. — Людмила…

Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.

Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.

— Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, — Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала «свою» мінімум тризіркову палату. — Як самопочуття, як нога?

— Та дякувати Богу й вашим лікарям…

— Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, — посміхнулася пані Людмила. — Що ж до до інших обставин аварії — мої помічники владнали всі формальності. Авто — у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.

Протокол ДАІ…

— Було б краще, пані Людмило, звичайно, і цю справу якось уладнати, — порушник правил дорожнього руху почав м’ятися під поглядом Медузи Горгони (оце так метаморфоза — ще трохи й закам’янію!). — Зрозуміло, за умови, коли ваша сторона не проти… Не люблю цієї тяганини… Готовий відшкодувати… І за авто, і за турботи клініки, репродуктивної. Взагалі дуже вдячний…

— Запашний також дав маху — можна ж було пропустити чи об’їхати, — директриса ніби й не помічала його мимрення. — Добре!

Антон чекав, що час формальних відвідин хворого нарешті сплив, ще раз гречно подякував за «розуміння і ногу», однак господиня, вже прямуючи до дверей палати, зупинилася на півдорозі.

— Антоне Омеляновичу, а я пам’ятаю ваші статті ще з 90-х, якщо не помиляюсь — в економічній газеті «Діло». На них багато хто з новачків-підприємців вчився. Ото були цікаві часи… Ну, про це — якось іншим разом…

За Перуншою не встигли зачинитися двері, — до палати зі шваброю шаснула старша медсестра.

— Що ж ви цілими днями у стелю дивитеся, — а головного й не побачили?

— Тамаро, є така сільська прикмета: не чіпати хатніх павуків…

— Людмила Сталінітівна також наказала: не вбивати, вона у нас така акуратистка! Та якось того паразита треба дістати — премію втратимо!

Врешті павучок помандрував і, схоже, без травм, за вікно, у розморене серпневе літо.

— Операція закінчена, недоліки усунуті! — Антон, як міг, затримував Тамару, що заходилася прискіпливо досліджувати кожну шпаринку палати. — Сподіваюся, екстрадиція павучків і складання ноги — це не основні турботи клініки репродуктивної медицини?..

Яскравому представникові української політжурналістики конче бракувало інформації з лігвища Медузи Горгони, — раптом ще раз нагряне.

Але ж не запитувати в лоб: як тут, мовляв, успіхи в бізнесі? Зачепитися б за щось простіше, проте на близьку Тамарі «медичну тему», потім…

— Щось я сьогодні притомилася — голова геть розвалюється! — Лускунчик сама захлопнула мишоловку.

— Скільки себе, сільського, пам’ятаю, — підхопив «близьке» підступний журналіст, — наші радгоспні жінки також поголовно страждали на головний біль — мігрень. Тільки-но зустрінуться на вулиці, першим ділом — ой, боженьку, голова розвалюється, аж в очах темніє: «чи не позичите анальгіну!»… І далі видав:

— Недавно прочитав у досить поважному медичному виданні: найпевніше мігрень переслідує жінок, які не звідують, е-е, оргазму. Мовлять, у такому разі в жіночому організмі порушується гормональний баланс, високий тиск крові, мало якихось бета-ліпотрофінів, ендорфінів, естрогенів… «Так, і що ж далі, як його вирулити на пряму дорогу?».

Старша медсестра лише втомлено осяйнула ввічливо-грайливою посмішкою і за хвилину принесла до палати якийсь ротапринтний фоліант.

— Антоне, оскільки тебе так цікавить «серйозна» медицина і, зокрема, екстракорпоральне запліднення, — читай ось, для службового користування… А мені справді треба прийняти… анальгін! «Тамаро-Лускунчику, де ж я був раніше».

Буквально через півгодини Веремій вже володів темою. Усе, виявляється, просто. Коли наші спринтери-живчики не можуть здолати фалопієву трубу чи ще щось там — ну, через усілякі жіночі болячки, яйцеклітину запліднюють напряму, — шприцем (шприцьом, шпринцем — тьху ти!).

Гірше, коли жіночий організм узагалі не спроможний видати на-гора здорову яйцеклітину. Тоді замість неї туди вживлюють донорську, забрану переважно від більш молодшої реципієнтки (о, жах!). Знову кап нашого — і в дамках!

Якщо коротко, оцим «туди-сюди» переважно й опікувалася клініка Перунші. Репродукція! Екстракорпоральне запліднення! Звичайно, складні дослідження, лікування, підвищення «гор мо нального фону», підбір і консервування підходящих яйцеклітин та їх носіїв, точніше носійок, — ціла наука!

Щодо останнього — у газетяра виникало найбільше запитань. Це ж стільки треба жінок-донорів, і то — лише заміжніх, обов’язково з дітьми, — он усі поверхи лікарні забиті пацієнтками! Вони що, здають яйцеклітини щомісяця, як звичайну кров? Вартість однієї ходки — сотні доларів, — непоганий заробіток! Приїжджають іноземки — певно, у нас дешевше? А наші туди їздять? І що — донорська яйцеклітина може жити деякий час автономно, у контейнері?

Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити — за етносом, ментальністю, генною енергетикою!

Слабкі народи перетворити в сильні, некрасиві — у прекрасні, чорних — на білих і, навпаки, додати, відняти, поділити, перемножити… Головне — налагодити конвеєр і задати алгоритм! І все це — не відходячи від каси клініки дизельної принцеси…

Незабаром у багеті палатного вікна запалахкотів повний Місяць. Узяти б його отак і повісити на стіну — у склопакеті фірми «Веко».

— А чого це воно тут висить!? — обурилась би Перунша. — Негайно зняти!

* * *

Прикро, проте за своє життя йому так і не вистачило мужності бодай одного разу вичавити з себе рішуче спартанське «ні!». Ні собі, ні іншим.

Коню, бувало, ясно: не треба спішити з походами під вінець, не можна приставати до явно сумнівних проектів, не варто безоглядно відгукуватися на «дуже дивні» прохання, хай навіть зі сльозами на очах… А він — як ті поневолені перси, що не спроможні були відмовити через свою рабську природу. Особливо паралізувала простягнута рука — замурзана дитяча, тремтлива алкогольна, лов — ка циганська…

Містика! Якось забув переключити клавіатуру комп’ютера, набрав ніби-то рідне кирилично-українське «ні», а на екрані висвітилося латинкою «ys», майже «yes», майже «так»…

От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему «А чом би й ні!». Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни — і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку — он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, — цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його «ахабським» молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші — воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.

— Приємна безпечна поїздка! — мило напучувала вона з глибокого шкіряного крісла в кабінеті головного лікаря. — Грати доведеться лише роль самого себе: журналіст збирає матеріал для якогось там опусу — ну, вам видніше про що. У потрібний час і потрібному місці дадуть знати наші ізраїльські партнери. Передасте їм оцей пакет, заберете те, про що ми говорили, — і додому! Вибачте, що нагадую — чоловіки зазвичай такі неуважні: не забудьте взяти у дорогу свій ціпок — без страховки вашій нозі ще зарано!..

— Я так розумію, Людмило Сталінітівно, що саме у схованці того ціпка я й маю переправити через митний контроль «те, про що ми говорили», — раптово прозрів неслухняний шпіон. — Майже як у гайдаївській кінокомедії «Діамантова рука»! Ідеться ж про імплантати. З ізраїльськими митниками, натренованими на терористів, краще не ризикувати — це контрабанда!

Антон Омелянович не без задоволення порадів за свою поінформованість («Хто володіє інформацією, той володіє свободою!» — дякую тобі, Лускунчику!), і чи не вперше за час розмови вже якось без остраху заглянув у зеленкуваті чоловічки Медузи Горгони.

Перунша на мить завмерла, і, вибачившись, мовляв, треба терміново зателефонувати, зникла з кабінету.

Ну, амазонки! «Особлива місія», а вони — мініконтейнер з яйцеклітинами й куди — у ковіньку!

Кур’єр — кульгавий журналіст-контрабандист з обличчям, на якому все буде написано! Бідні яйцеклітини… Faux pas — хибний крок!

Стривай, а чому б їх не переправляти без видалення «звідти» — так би мовити вживу, усередині донорів-донорок? Домовитися з партнерами: дозріли перед місячними — під виглядом звичайних туристок — у літак і до Києва. До того ж перекласти на «реципієнток» ще й функцію кур’єра — кожній по міні-контейнеру з іншими донорськими яйцеклітинами! Інсайт!

Великого комбінатора понесло б ще далі, та двері відчинилися і разом з Перуншою до кабінету ввійшла… ну, дуже схожа на неї «мадам» років так 35–40…42. Одяг, колір волосся, риси обличчя, фігура — окремо все різне, а разом, коли скласти до купи — ніби Путін з Медведєвим. Однакові пружність у рухах, манери, енергетика — наче клоновані з однієї яйцеклітини.

— Знайомтеся, Галина Артем’єва, моя колега, — ледь закінчила Перунша своїм вишколеним голосом, а ще в одного «колеги» голова втяглася у плечі. Був би під ногами не паркет, а пісок — скористався б страусиним «ноу-гау». «Це ж та «горілчана» Артем’єва, у команді якої ішачив минулої виборчої кампанії! Господи, хоча б на сьогодні відніми в неї зорову пам’ять, усе інше — хай буде…».

— Я тому Іпполітові яйця відірву, — кинула майже з порогу Артем’єва, але при цьому чомусь подивилася на Антона. — План вони вибудували — телепні! Даруй, Людмило, довірилася, у деталі не вникла… То як будемо діяти?

Альтернативний ціпкові план «живого контейнера» був сприйнятий «мадам» неадекватно. Людмила Сталінітівна якось принишкла, а Артем’єва більше клацала на калькуляторі, кудись телефонувала, щось з кимось уточнювала. Автор ідеї не наполягав, побоюючись привернути особливу увагу до своєї грішної персони. «Ні» то й «ні», а зігрітися можна. Тим паче, що в запасі ще «тижнів зо два».

Як повільно й нестерпно ті два тижні тягнулися! Клята Яйцеклітина — вона діставала його ледве не кожної ночі! Тільки-но зімкне очі — разом з 500-ма мільйонами подібних голо вас тиківгаплоїдів несе бурхливим потоком у суцільній кривавій темряві якимось безкінечним звивистим тунелем. Слизько, скрізь слизь, спека, задуха, справа, зліва, позаду боляче луплять боки аж посинілі від перенапруги джгутики конкурентів.

«Куди ти лізеш, мудак! Якби кожен живчик запліднив яйцеклітину — одним махом можна було б заселити дві такі країни, як США!». Без увімкненого світла, поворотників, порушуючи всі правила дорожнього руху, — шалено, мов зграя лососів на нерест, рвалися вперед, вперед, вперед! «Може пригальмувати?». Та поклик предків, нестримне бажання бути першим додавали нової жадібності, сил, завзяття, вперто несли до божевільної мети…

Відшумить перша серія — стартували перегони з нав’язливої телереклами оператора мобільного зв’язку. «Кожної восьмої секунди нас стає на одного більше»… Більше, більше… Комп’ютерна зграя риб-пуголовків перетворювалася в косяк, який ріс і збільшувався, збільшувався на очах.

Врешті Антон разом з косяком «реінкарнувався» у птаха, що линув до царства небесного… «Веремій, ти — не рибалка, ти — риба»…

— Яка риба?

— Риба-назарей, один з мільйонів єдиновірців нашого вселенського косяка в океані… Розслабся, спінінгісте!..

Гарячі нічні змагання за виживання зупиняла старша медсестра Тамара. «Розслабтесь, Антоне Омеляновичу…». Він звичним рухом стягував труси і покірно підставляв під її вранішній шприц, переповнений пекучою гадістю, свою сороміцьку сідницю. «Ой!» — не стримувався від раптового уколу.

«Оце тобі за той прокол під час виборчої кампанії Артем’євої!».

А хотілося ж як краще… Тоді у їх РR-команді захворів «польовий» куратор, і амбразуру довелося закривати Антону, тихому столичному аналітикові-підпільникові. У гарячу передвиборну пору він по 16 годин не відривався від комп’ютера, стосів свіжих газет, журналів, прес-релізів, соціологічних досліджень, оглядів, довідок, політичних заяв, доносів з місць — словом, усього того мотлоху інформації до роздумів, що потім, після переплавки, дозволяє триматися на плаву будь-якому кандидатові в депутати. Треба, значить треба!

Марш-кидок на інший кінець країни — і ось вона, Галина Артем’єва, уособлення Справедливості, на крилах охорони дає історичну прес-конференцію в переповненій людом залі. Що скаже кандидатка, — йому, зрозуміло, неважко було передбачити, а от як про це напишуть місцеві газетярі…

Кого ж попросити?..

Ондечки, у кутку зали — ліниво очікує фуршету регіональна акула пера, його добрий знайомий Сашко Кузнечук! От хто зможе втнути «піснь пісень»! І не про політика, як зазвичай це робиться, а про Жінку з великої букви! Так ще ніхто не кохав, точніше, ніхто не писав: вона, тендітна жінка-мати, у якої за все болить, такий собі архетип незайманої Артеміди з вкрапленнями Афродіти, Афіни, Гери, Гестії, Персефони й Деметри вкупі, воїн світла, нічна варта-Амазонка, одна проти всього цього темного олігархічного болота в штанах!

— Га, Сашко, зможеш, так би мовити, привнести свіжий струмінь в українську політичну журналістику?

Як він на повний голос написав! На другий день Антон читав матеріал у найбільш тиражній газеті регіону — і хотілося плакати. До яких глибин, включно з наповненням кандидатської косметички, не докопався автор! Бо, бачте, збираючи волю в кулак, вона в нього пудрила носик. При цьому секретарка-німфа, також воїн світла, тільки зовсім рядовий, так «нервово кусала губи, що, здавалось, от-от розірве на собі одяг, посипе голову попелом та почне рвати на собі волосся».

Потім пішов докладний опис військового вбрання нічної варти: уся чорно-біла (на війні не буває яскравих кольорів), щоб самій не відволікатися на дрібниці й не пробуджувати в інших надмірних еротичних фантазій. Усі мають бути зосереджені на чорному — наприклад, нафтогазовому питанні, і білому — санітарці Галині.

Потім Сашко добросовісно порахував, скільки цитат і які цитати класиків використала найдостойніша кандидатка (остаточно спаливши таким чином домашню заготовку столичної PR-команди супроводу), ніби випадково декілька разів вишукано матюкнувся по тексту і взявся за епітети (закони жанру — піснь пісень!). Вона вперта, емоційна, екзальтована, ущиплива, збурена, пристрасна, еротична, пружна, повногруда, крутостегна, всемогутня, непокірна, підступна, пустотлива, темнозора, вузькорота, богобоязлива… Вона епіцентр праведного гніву. Вона пророк, який хоче виявити люду Божому всі його провини. «А позаду неї серафими з архангелом Мисаїлом!».

Судячи зі звіту Сашка, під кінець прес-конференції бажання виговоритися, вилити душу, яке десь «нуртувало» у великому серці кандидатки, поступово згасло (що поробиш — звичайна жінкамати!). Мовляв, якось раптово попустило, і вона взялася «сангвіністично» посміхатися й жартувати. При цьому Артем’єву нібито «ковбасило не по дєцкі», вона гарно, глибоко по-жіночому, відмазалася від запитання журналіста про використання адмінресурсу та пообіцяла відрубати руки, які ніколи не крали й викинути їх у гієну вогняну, щоб інших не спокушали…

Молодець, Сашко! Тільки не дай, Боже, його екзальтований витвір, свіже слово в українській політичній журналістиці, попадеться на ясні очі зрозуміло кого… На жаль, це сталося раніше, ніж в.о. «польового» куратора Антон Веремій прибув з відрядження. Казали, Галина Артем’єва особисто розшукувала «того яйцеголового» по всьому Києву. Дякувати колегам — відвели від праведного гніву! Підпільник Антон, мов жук-гнойовик, не вилазив зі своїх аналітичних схованок до кінця виборчої кампанії.

Мудро хтось сказав: коли очевидні істини суперечать одна одній, — нічого не залишається, як шукати інше Слово, іншу мову.

* * *

Три тисячі сімсот сімдесят… року від шостого дня створення людського світу за іудейським місячним календарем перед заходом сонця у п’ятницю затремтіли пожовклі бескиди Хірбет-Кум рану. Гігантська за силою тріщина, як удар блискавки, розколола навпіл спрагле підніжжя гірської пустелі, залишаючи по собі камінні руїни поселення комуни «ревнителів Мойсеєвого Закону».

Братія — зо дві сотні бородатих чоловіків після трудів праведних приймала щоденний обряд очищення, омиваючись у рукотворних камінних купальнях. Розколина вмить поглинула занечищені ритуальні води, ледь не засмоктавши до глибин й душі оголених набожних містиків. Запалало приміщення кузні, скажений чорторий перекинув вогонь на дахи прилеглих житлових будівель. Обрушилися камінні тераси, оборонні вали, плато потонуло у хмарах жовтого мергелевого пилу.

Натворивши лиха в передгір’ях, гігантська звивиста тріщина розчахнула, мов лід, і прибережну зону, від Кумрана аж до пальмового Ієрихона. Ударив фонтан вивільнених з глибин вод, спінився свинцевий вал Мертвого моря… Підземний гуркіт то спадав, гублячись у густому тягучому повітрі Йорданської долини, то знову наростав, громовито відлунюючи аж в Іудейській пустелі. «Не буде милосердя до тих, хто ухиляється зі шляху… ні спокою… допоки шлях їх не стане досконалим…»…

Антон стояв на висоті 300 метрів нижче рівня світового моря, біля древніх розвалищ Кумрана, і майже зримо уявляв, що могло відбуватися дві тисячі років тому ось тут, на місці мовчазних куп каміння, просякнутого пилом далекої новозаповітної історії. Залишки уцілілої башти, кузні, фундаментів помешкань, слідів зрошувальних каналів, потріскані підземні резервуари для збирання води, зачовгані часом сходи… Реальна, відірвана від реального світу, вічність…

На нижньому краю мергелевої тераси — древнє кладовище зі 1200 похованнями, камінні насипи-горбки, на відміну від іудейської і мусульманської традицій, зорієнтовані по осі північ-південь. Між ними вишукували бодай якусь поживу крихітні козороги. На трьох, смиренно схрестивши задні ноги, мудро бовванів бедуїнський верблюд.

Ще далі — глибока ущелина. Десь там, на урвищах міжгір’я, збереглися легендарні печери Кумрана. Півстоліття тому саме в цих скарбонах було зроблене одне з найбільших археологічних відкриттів християнської епохи. Світу постали так звані сувої Мертвого моря. Оригінали сакральних рукописних текстів, частина з яких належить до часів ранньої протохристиянської церкви й ще не міфологізованого Ісуса Христа.

Одного разу затятий «ревнитель» пізнання нової інформації вже мав нагоду відвідати Кумран.

Та фатальний подорожній торговий комплекс косметичної фірми «Ахаба» з його не менш фатальною красунею Іреною буквально за десяток кілометрів звідси перекреслили давню туристичну мрію. І ось нарешті Антон тут, на землі, якою імовірно ходив великий месія, він же, як нібито випливає з кумранських текстів, — цілком земний «Праведний Учитель». «Чоловік зовнішністю простий, дорослий, з темною шкірою, щуплий, зростом три кубіта, спина згорблена, обличчя довгобразе, ніс довгий, брови зрослися,… волосся рідке з проділом посередині голови за звичаєм назореїв, борода маленька».^[4] Міряв землю, про яку писав саме тоді, на початку І століття нашої ери, римський мислитель Гай Пліній Старший у своєму подорожньому трактаті «Природнича історія»: «На західному боці Мертвого моря, дещо осторонь від отруйних прибережних випаровувань, живе відлюдькувате плем`я ессеїв, яке вирізняється серед усіх інших племен світу тим, що серед них немає жінок, бо вони відреклися від статевих жадань, не мають грошей, а єдині їх друзі — пальми…».

Ось воно, сучасне видання трактату Плінія, лежить у його «кравчучці» від книжкового бутика музейного Кумрана! Там же Антон пожадливо придбав купу інших історичних книг. Магазинчик майже в пустелі — а який вибір: «Єврейські війни» Флавія, «Маккавеї, саддукеї, християни і Кумран» Ейзенмана, два оглядових томи «Відкриттів в Іудейській пустелі», «Сувої Мертвого моря» Бейджента й Лі, чиїсь коментарі до Біблії… Саме тут, у кумранському бутикові він нарешті набрів на зібрання езотерики Миколи Реріха й Олени Блаватської, «книги щастя» Далай Лами, давню мрію — «Богинь у кожній жінці» Болен! Зібрався було купити ще й кілограмовий Коран у перекладі російською, та доречно згадав, яка то ноша і як далеко він від рідної домівки. «Жаль, немає мого «вічного реформатора» Мартіна Лютера, — подумалося нав’юченому книгами солдатові «особливої місії». — От тепер можна було б дискутувати на рівних, особливо, щодо… святого письма ісламу!».

Про Кумран професор також протуркотав тоді всі вуха. Схоже, що для нього існували лише два священних місця цивілізації — острів Тапробан та оці руїни й печери ессейської секти протохристиян. «Блаженних убогих, покірливих, лагідних, милостивих, чистих серцем, голодних та «спрагнених правди» ревнителів, що не тільки плакали за зруйнованим храмом свого Бога, єдино достойних свого Бога… «Їх було на початку всього 200 осіб, а перевернули вони увесь світ!».

Антон тоді не володів «предметом», а тому перевів мартінолютеранське на своє, ближче. Мовляв, у Росії ще в лютому 1917 року нара ховувалося також «усього» більшовиків (щоправда, трохи більше — до тисячі штиків), а в підсумку втнули не гірше… Масон Мартін перескакував з одного «факту» кумранської історії на інший, від спражнього кумранського праведника, лідера общини Ієшуа Бен Йосипа до Ісуса, «стовідсотково міфологізованого-переписаного апостолом Павлом», від кумранських першохристиянських текстів до їх копій, новозавітних євангелій, що, мовляв, «далеко не одне й те ж».

Черговим шоком для Антона стали тоді чи не «останні» аргументи професора щодо його нав’язливої ідеї про реінкарнацію Жінки-Ісуса. Ну, Мартін, емансипат-гінекократ! Посилаючись і на Біблію, і на кумранські тексти, він звично сипав на голову знесиленого однобунгальника:

— Згадай чи не першу публічну появу Ісуса на людях — власному весіллі в Кані Галілейській. Усупереч правилам «чистих», боговибраних кумранців, що навіть у думках не допускали долучення простих смертних до відлюдькуватих членів общини та її таємних знань, Учитель дозволив приєднатися до нього й «нечистим» — одруженим чоловікам, калікам, і, що узагалі було неприпустимо, — жінкам! Уявляю, чого коштувало аскетичному проповідникові вичавити із себе вперше за 33 роки: жінка так само, як і чоловік, здатна грішити перед Богом, отож вона має такі ж — якщо не більші — права на спасіння! Воістину революційна ідея рівності, яка згодом стала вершиною Христового народно-жіночого вчення.

— Майже по-нашому: «Нехай дівка грішить, а то не буде у чому каятися!» — зазвичай іронічно зауважив Антон. Та професор не реагував на сторонні втручання у свої павутиноподібні конструкції.

— Далі — більше. Член кумранської общини як рівний до рівних несе своє Слово в дім збирачів податків, а також… грішних «блудниць і повій».

На очах свого шокованого гордовитого єдиновірця захистив свою дружину — колишню розпусницю Марію Магдалину і простив її гріх: «бо багато вона полюбила». Навіть припустити, що саме таке міг сказати і зробити вкрай ортодоксальний чоловік тієї жорстокої доби — неможливо! Його устами знову раптово заговорила реінкарнована Жінка!

В Євангеліє від Хоми знову ні сіло, ні впало — зчепився з Симоном Петром: жінка рівна чоловікові! Мовляв, я сам поведу її — щоб «вона могла стати живим духом, подібним вам, чоловіки». І слухай що при цьому ще каже: «Бо кожна жінка, яка зробить себе чоловіком, ввійде до Царства Небесного». Окрім іншого — хіба це не прямий натяк на можливість реінкарнації-перевтілення! А далі в ньому взагалі заговорила буддистська бодхисаттва Гуань Інь: щоб там не було — він «воскресить жінку з мертвих», тобто прийме до суто чоловічої кумранської общини, і вона займе місце серед еліти. Власне, за це вони його і…

Як це професорові вдалося ознайомитися з Євангелієм від Хоми — у Новому заповіті такого наче немає…

— Отож — викинули, а я навіть строфу пам’ятаю — 114-та!..

— Мартіне, я вже втомився від твого шпурляння каменюк у бік фальсифікаторів святого християнського письма. Біблію писали 40 авторів трьома мовами протягом 1500 років: державні діячі, селяни, військові, рибалки, релігійні учителі — навіть виночерпій царя! А ще редакторів скільки! По собі знаю: як не наступай на горло власній пісні, а бодай п’ять копійок вставиш у чужий текст. Корпоративна вселенська творчість, тобто безвідповідальність!

Ну, Лютер, блін, дістав! Знає ж бо: абсолютної істини немає, вона — не комп’ютерний косяк риб з реклами мобільного оператора. Сказавши «Це — істина!», ми тим самим паралізуємо розум, пошуки істини. Чи не того ж досягнув його тезка, німецький монах Мартін Лютер, який на початку ХVІ століття піддавав от такому ж бунтівному сумніву папське прочитання Біблії? Мовляв, римські жреці не так розуміють Слово, його істинне розуміння — ось так і тільки так! Що з того его вийшло? Лютер отримав статус реформатора, а от його послідовники — гори трупів. У вирі тридцятилітньої війни й насилля, боротьби за інше — протестантське слово полягло тоді понад 100 000 німецьких селян! А країна розкололась на дві окремі держави.

Людям підсовують зірки, а вони хочуть планети, вимагають Автора й оригінал, вчитуються у Слово, аж очі на лоба лізуть. У підсумку отримують нову — тільки свою, скажімо, Лютеранську церкву, що знову починає писати свою протестантську Біблію. Християнство — християнам, іудаїзм — іудеям, іслам — ісламістам, кожному — його придуманий комфортний смисл, — все, професоре, крапка!..

Ніби небеса обрушилися на землю: зовсім поряд, зі страшним ревищем летіла ескадрилья ізраїльських «F-16». Винищувачі летіли так низько над Мертвим морем, що в кабінах можна було розгледіти силуети пілотів. Потім різко, майже вертикально, взяли вверх, залишивши по собі стовп гару, а за хвилину — струсонули міжгір’я вибухом перебореного звукового бар’єра…

Початок христової ери і два тисячостоліття потому, древній Кумран і сучасна «особлива зона», частинка країни Ізраїль, що ось понад піввіку живе у стані постійної бойової готовності, вважай, війни… Внизу, за декілька хвилин ходу стежинками мергелової тераси — обнесений колючим дротом оазис кібуцу Калія. Військові, у тому числі й зодягнені в польову форму дівчатка з автоматами, — скрізь: на території музейного комплексу, у патрульних автівках, на контрольних пунктах вздовж вузенького шосе, що петляє між прибережними пагорбами Мертвого моря.

Утім, європейця, який бодай вважає себе християнином, на батьківщині Ісуса вражає інше: тут нема живого християнства, воно почуває себе сиротинцем. Сліди далекого земного міфологізованого життя Христа є: храми, церкви, каплички, монастирі — в Назареті, Ейн-Каремі, Віфлеємі, Ярденіті, Кфар-Кані, Капернаумі, Табге, Наблусі й, нарешті, у Єрусалимі (зберігся навіть Гефсиманський сад з десятком «біблійних» оливкових коряжин). А от власне жива христова віра — хіба що на території цих туристичних об’єктів та розгублених обличчях тутешніх церковнослужителів. Місцеві жителі зайняті переважно іншими — своїми великими релігіями, пророками й богами. «Jesus Christ? Oh, hi is greate jewish-pacifist!»^[5].

Вавилон!

Схоже, сучасній раціональній людині не під силу розплутати клубок кількатисячолітньої історії клаптика землі, де за дивним збігом обставин зійшлися докупи, навіть на одній Горі, відразу три великих релігії: іудаїзм, християнство, іслам. Вони продовжують жити своїм окремішнім життям, за височенними парканами канонів, іноді пострілюючи з-за них один в одного. А глобальна цивілізація — живе по-своєму. Вирвавшись на відкриті простори інформаційного швидкоплину, ери руйнації абсолютних істин, тотальної безбожної трансформації усього й уся…

Цивільна глобалізація, глобальна цивілізація!

Хитромудра божа боязнь, церква без бога, відповідальна, з презервативом, любов…

— Пора, нас чекають у Єрусалимі, — співчутливо звернулася до завантаженого книгами туриста також «наша», колишня мешканка Ленінграда, а нині — громадянка Ізраїлю, приватний екскурсовод Віра Гуревич. — Ну, ви, Антоне, й накупили!

При відльоті в аеропорту не забудьте відшкодувати ПДВ, — чеки із собою?

Громадянинові мирної країни, у голові якого до того ж ще не розвіявся туман заплутаної кумранської історії, почулося, що йдеться про запали до бойових гранат. Слава, Богу, сіли не до БМП, а старенького БМВ.

За мить авто полишило куряву Кумрану і, притискуючись до самого краю вузенького шосе, вправно долало крутосхили Йорданської долини.

* * *

Заміська вілла пані Артем’євої — не така вже й велика за метражем, зате багата ландшафтом, відкритими терасами, басейном, вишуканою архітектурою у стилі ампір, — розкинулася на правому березі Дніпра, в елітній зоні Конча-Заспи. Влітку, та ще й у гарну погоду, господиня полюбляла добиратися сюди власним катером. У річковому порту Києва зустрічав «капітан» Зайдель, він же бойфренд Іпполіт, що незмінно по-дурному «докладав» про повну готовність усіх систем судна. І вона летіла на своєму 24-метровому «АзимутіФрідом» назустріч дніпровим хвилям, вітру, скигленню чайок та матюкам човникових рибалок навздогін!

Цього разу по воді згодилась добратися до «хатинки» подруги й Людмила Перун. Тепле надвечір’я п’ятниці, кінець робочого дня — чому б нарешті не поєднати корисне і красиве! Щоправда, боягузка Сталінітівна, як завжди, забилася від страху аж до спальної — найглибшої з чотирьох кают («Зараз — вирву!»). А от Галині — за штурвалом, під шелест 500-сильних двигунів, на відкритій усім енергіям верхній палубі — клас!

Солідні бізнес-леді зібралися влаштувати такий собі дівич-вечір. Перунша начиталася книги Раймонда Моуді «Життя до життя», а горілчаній принцесі на вчорашній презентації нової продукції імперії хтось-таки всунув ну дуже оригінальний презент — величезну кришталеву кулю. Мовляв, маєте справу зі склом(!?), оптом-кругообігом, а куля ніби все це символізує… Галина навіть не взяла непотріб до рук (полковник Запашний навіщо?), та коли розповіла Перунші — у тої, мов у відьми, очі запалали. І ось затишна камінна зала. Домогосподарка щойно зібрала зі столу залишки вечері — японських суш, усілякої заморської зелені, фруктів, соків і — ні крихти хліба. What to dо, що поробиш — «кремлівська дієта».

Перунша підсунула ближче до себе — подалі від Галини глиняний полумисок зі смаженим соняшниковим насінням з Володимирського ринку і взялася за роботу.

— Значиться так, Галю: зараз ми спробуємо влаштувати очну ставку з нашим непізнаним «я».

Мавроді, чи як його там, каже: тим минулим, яке на щодень ми знатине можемо (чи не хочемо?).

Так би мовити — регресія…

— Ой, згадала: колись у нашому селі цією регресією займалися заїжджі циганки. У сусідки Каламацької якось усі кури за те скляне віщунство виманили! А в казках полюбляють люстерка…

— Що там твоя Каламацька й люстерка! Он тибетські мудреці вдивляються навіть в озера! Дивляться, дивляться у глибину — і нате вам кіно, а то й готові рекомендації, скажімо, можновладцям.

Політика деяких держав на цьому тримається! Середньовічна Англія часів Єлизавети І сиділа на так званому обсидіановому дзеркалі, мов наркоман на голці!

— Люсю, навіщо ж я витрачаю такі гроші на зарплату і премії чотирьом радникам голови правління?!..

— Стривай, то не так просто. Як вчить Мавроді, спочатку треба розібратися у причинах, які підштовхують до пізнання минулих життів. «Чому я цього хочу? Що я очікую?» — розумієш? От тебе, наприклад, щось мучить-карає?

— Та ніби ні, — знітилася подруга. — Горілочка тече, справи ідуть — тьху-тьху, замість Іпполіта я вже запримітила собі більш привабливого оленя…

— Галю, я ж серйозно: невже тебе хоча б інколи кішки на душі не шкребуть?

— Ой… Звичайно ж, подруго, буває… Останнім часом дістають якісь… «польові дослідження українського сексу». Ніби я… десь далеко-далеко — чи то у часі, чи у просторі, лечу степом на сивогривому коні… Вершник, такий потужний мужик — у сідлі, очі в очі (ніяк не запам’ятаю його обличчя!), а навпроти, у нього на передку — я, гола розчахнута полонянка, наскоками шаленію від кохання у такт галопу й поштовхам його войовничого кілка!

— Галю, Галю, заспокойся! — зупинила Перунша розпашілу подругу. — Ніколи не втрачай контролю, — це до речі треба пам’ятати й під час регресії. А ще ти маєш дуже захотіти ввійти туди… ну, не туди, а в минуле. Слухай що пише доктор…

Мауді: «Це — стан підвищеної концентрації і розслаблення, спокійний стан свідомості, — людина відпочиває. Переживання у регресії напрочуд життєві, бо є наслідком мозкової логіки трансу, здатності мозку одночасно вірити двом абсолютно протилежним фактам». Розумієш? Поки ти там, у польотах, одна півкуля усвідомлює, що ти тут, на віллі. А друга впевнена: водночас ти ніби мандруєш тими ж степами, злигалася зі своїм…

— А що — треба буде якось спробувати!

— Усе, Галино, відскакали! Отже: спокій, відчуття важкості — в руках і ногах, оніміння-мурашки в долонях і ступнях, повне відсторонення, звільнення… І головне — ставити собі чіткі внутрішні запитання.

Перунша накрила стіл чорним оксамитом (щоб вберегти кінозал від сторонніх зображень), встановила кришталеву кулю перед Артем’євою, вимкнула світло камінної зали, запалила свічку.

— Перенеси центр своєї свідомості — чуєш: центр! — до м’язів повік, — почала вона вольовим загробним голосом (пауза 5 секунд). — Напруга покидає тебе, ти розслабляєшся (пауза). Розслабляйся! (пауза). Зараз ти усвідомиш свої очі. Хай розслабляться м’язи повік. Відчуй, як вони розслабляються (пауза). Розслаблення! (пауза) Розслаблення (пауза 2 секунди). Зараз перенеси центр своєї свідомості нижче, до м’язів верхньої частини обличчя (пауза). Усвідом ці м’язи (пауза)…

Таким чином — з генеральськими наказами й паузами Станіславського Перунша «знесилила» всі органи піддослідної подруги: щоки, губи, щелепу, тім’ячко, потилицю, «усю голову», потім взялася за легені («Відчуй, як приємно ними тече повітря!»), живіт, хребет, верхню частину тіла, плечі, передпліччя, ноги, стегна, литки-п’ятки «аж до кінчиків пальців»…

— Усе твоє тіло дуже важке, — невтомно продовжувала чаклувати Перунша. — Воно ось-ось провалиться крізь м’яке крісло. Відчуй сухість у роті, допоможи собі в цьому, перемістивши центр свідомості на дно черевної порожнини (пауза).

Зараз я розпочну відлік від десяти до нуля. З кожним числом ти будеш розслаблятися все більше… «Десять», «дев’ять»… «нуль»: ти абсолютно розслаблена — як ніколи раніше. Подивись — як тут навкруги затишно (пауза). Уяви собі й відчуй, як виходиш зі свого тіла. Піднімися на декілька метрів над тілом. Потихеньку знижуйся, ставай на землю. Як тільки ноги будуть на землі — ти опинишся в одному з твоїх минулих життів…

Наїздниця, мов кисіль, ледве не сповзала з крісла.

— Ти відчуєш, що те життя — твоє, ти прожила його в минулому, до того, як народилася цього разу. Ти зможеш побачити сцени зі свого життя, входити й виходити з них, розповідати про них.

Відчуй, як піднімаєшся над своїм тілом, усвідом потік енергії…

Залишене без догляду регресивне тіло Артем’євої обмякло ще більше.

— Тепер донизу, донизу, донизу. Повільно, обережно підготуйся доторкнутися до землі. Як тільки доторкнешся — занурюйся в бажаний спогад-пласт. Дивись вниз на свої ноги. Ти бачиш свої ноги?

Піддослідна, мов кішка, зашкрябала об підлогу нігтями пальців правої ноги.

— Тепер повільно підводь погляд. Повільно.

Будь готовою сприйняти те, що побачиш. Дивись прямо перед собою. Навколишній світ прояснюється. Поступово прояснюється. Картина стає все яснішою. Все ясніше. Сприймай те, що бачиш, сприймай довкілля. Один, два, три… Розповідай!

Скажи мені, що ти бачиш у своєму минулому житті?

— Я бачу себе з пи-ши-ними стегнами, товстими целюлітними ногами й маленькими, мов горобчики, грудьми, — ледве ворушила язиком Артем’єва, втупившись сонним поглядом у видиму лише їй голограму кришталевої кулі.

— Ти що — зовсім гола?! — продовжувала Перунша камінним голосом доктора Моуді, встигнувши, однак, піймати себе на цілком слушній думці: «Горобчики» в неї — а хіба не теж саме зараз!?».

— На мені набеде-реник з ведмежої шкіри, дуже кара-сивий. І підрізане до потилиці волосся з червоною міткою в поро-борі. Я горо-жуся ним — бо це означає, що я замі-жаня. А які кара-сиві коралі — чистої боро-низи. Узагалі, я кара-суня з кара-сунь. Я інь — жінка, на яких в общині тримається усе.

— А поряд хто?

— Поряд такі ж заміжні сусідки з нашого великого поселення. Вони готують квіткові пахощі, розтирають зерна, ту-чуть одяг, шиють зі шкірок взуття. Я розмальовую ги-линяну фігурку БогиніМатері, нашої берегині материнства й родючості, сусідки — писанки, фігури-ки вола, який допомагає нам обороби-ляти землю, і голуба — символ неба.

Ми спішимо, бо скоро — маківка літа, па-разник Богині-Матері. Грації Богині-Матері дуже схожі на мої, вона зображається в нас з піднятими догори руками. Вечоріє: хлопці розпалюють на крутосхилому березі річки вогнище. Ой, як гаряче після стрибків через нього, скоріш до води — купатися!

А потім злягаємося з чоловіками — щоб наступної весни народжувалися здорові сонячні дітки..

Це свято сина й доньки прабога нашої віри — Купайла та Купали…

— А як називається ваше поселення?

— Ми називаємо його Тири-пілля, воно розташоване на крутосхилах величної річки, що має пороги, у заводях яких водиться багато риби. Проживаємо великими сім’ями он у тих заквітчаних глиняних хатинках з очеретяним дахом, без вікон.

Бачу плуга, дерев’яне колесо (уявляєш, Людмило — ми винайшли його на тисячу років раніше від шумерів!), — стоїть нікому не потрібне під хатою поряд з драбиною. Ми хлібороби — на полях піднялися китички по-роса, засіяного чоловіками ще на весні. У нас усе є: запаси зерна, меду, хутра, вовни, в’ялених м’яса, риби, вже два покоління тири-пільчан не знають голоду. (Ой, Людмило, запам’ятай, а то потім забуду: ми говоримо «хліб», — наче у хлібному відділі супермаркету на Печерську, — уявляєш!). Он моя темно-ряба корова, ремісники обмінюють товари з посланцями сусідніх поселень. Хтось поніс жбан зміїної отрути. Чоловіки-хлібороби не воюють — у них навіть зброї немає. Вони займаються домашнім господарством, вишивають, майструють ляльок — у вигляді жіночих фігурок, моляться на них і нас, у всьому підо-коряються. А он воїни-косаки на конях. Голова поголена, а на тім’ї — коса…

Артем’єва якось пересмикнулась — у Перунші мурашки тілом побігли. Куди занесло — аж у Трипільську цивілізацію. Це ж он поряд: труби Трипільської ТЕЦ можна у ясний день побачити з оглядової вежі її вілли! Скільки не пропливала мимо катером, скільки не запрошував до яхт-клубу його власник, знайомий грек Страхопопулос — усе ліньки було пристати бодай до причалу смт Українка. Звідти до поселення Галини — палицею кинути.

— Галю, з тобою все в порядку!?

— Я переглядаю вже іне-ше кіно, — співочо, з купою лишніх голосних, знову повела Артем’єва. — Люся, Люся, глянь: ой, чий то кінь стоїть? «От лярва, — усе-таки скористалася нагодою, добралась до свого кілка!».

Перунша до болі в очах навела різкість своїх окулярів, та не побачила у кришталевій кулі нічого, крім відблисків полум’я свічки.

— Ні, це не той кінь стоїть, у нього не сива гиривонька. — А чий то кінь?

Я бачу себе якось збоку. Ось мене садовлять на нього разом з іще однією дівчиною-кара-сунею на ймення Лаодіка. Матуся плаче, батько плаче, у смутку схилило голови все горде плем’я гіпербореїв. Я знаю: з причорноморських степів нас відправляють разом із загорнутими у пшеничну солому дарами на далекий острів Делос. Аби степові жінки мали легкі роди.

— Куди-куди — я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!

— Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми — священні дари гіпербореїв богині Артеміді!

— Бідна Галя, тебе що — спалять на жертовному вівтарі храму? — сплеснула руками Перунша.

— Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею — красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова — також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки — Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари підносили нам, — спочатку делоські, потім — усі жінки Греції!

На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!

Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою — з «голосом струни».

— Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це — у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…

— Галю, це коли і де? — спохватилася Людмила Сталінітівна.

— Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.

Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче — треба пирий-мати рішення, як-неяк — повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…

— Краще давай про дикого степового ґвалтівника! — не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки. — До речі, сармати — це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?

— Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, — на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка. — Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу — розумієш?

Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:

— Ну, от бач — збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла — як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться — «Victory!», кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді — гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!

— Галю, я тебе прошу — виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати — ще потонеш! — зарепетувала Перунша. — Мать його хай з тим диким кочівником!

— Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, — не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка. — Ось я пішла до вітру — щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі — сідницями наперед… на його передку!

— Ну, нарешті! — Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там — знову нічого.

— Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що — знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю — о, жрице домашнього вогню! Аж ні — посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси — золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці — плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!

— Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, — для моєї дизайнерки Вікторії — скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі — ото буде фурор!

— Я саме там, у Па-рижі, — перескочила через тисячоліття Артем’єва. — Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я — Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган — король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!»), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці — я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.

Даремно послухалася батьківської волі — треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж — Ярослав Володимирович, каже: «Те-реба!».

Доця, дурепа, відповіла: «Слухаюся і корюся!». Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…

Ти подиви — а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе-рестиком, — ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!

Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…

— Галю, що ти таке кажеш: он вже 2020-ті роковини від дня хрещення відзначили. Навіть гарант незалежності на колінце припадає, Царя-Бога вихваляє під юпітерами в київській Софії. Вселенського патріарха Варфоломія І, обидвох Бушів — старшого й молодшого під час візиту туди водили, а ти — «дід погарячкував»…

— Що відчуваю серцем, Люся, — те й кажу! «Запечатали мою руську душу і тіло…». Аж тошнить…

— Люсю, може ти у тому Парижі… з кимось підзалетіла?

— А цить — знову усе попливло! Ось річка, я намагаюся добратися на човні до острова Хортиці.

От, блін — косаки не підпускають — бо жінка!

Бачте, вони нас люблять, але як медовуху з квасом — потім, після військового походу і лишень за межами своєї Запорізької Січі. Що це за кіно: я Мавка лісова! «Несходимі пущі, очима світять сови невсипущі, цвіте латаття і мохи кошлаті…».

Злягла поряд зі своїм нервом Лукашем, гола і тремчу від млості, а він, затурканий матусею поліщук, каже: «Я вас, Ларисо Петрівно, contra spem spero…». Мовляв, мої електоральні уподобання належать Юлії Володимирівні…

Десь із зони канапи зацвірінькав мобільний телефон. Перунша витримала паузу — можливо сам замовкне, та додзвонювач виявився настирливим.

— А, це ви, Антоне Омеляновичу, — стримуючи роздратований нетерпець, кинула вона далекому ізраїльському абонентові. — Усе йде за планом?

Угу, угу, будьте здорові, — я дуже зайнята!

Поки туди-сюди — із залишеною без нагляду регресивною подругою сталися дивні метаморфози. Злившись з екраном кришталевої кулі, вона вже без своїх співочих голосних виголошувала якусь дивну мантру. — «Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу»…

— Галю, з тобою все о’кей? — перепитала стривожена Перунша. — Чому так сумно, подруго? Ти ж сама казала: «Контра сперм сперма!». Дзуськи, не дочекаються, світ нас ловив, та так і не піймав!

— А, то я так, щоб не зурочити… «Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.

Велике диво, що ця нація сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути».

— Галю… Давай краще заспіваємо — га? — «Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, Жінки.»..^[6] — Галю, чекай, а що ти бачиш?

— На мені просте квітчасте плаття з трохи старомодним розлогим коміром. На голові — копичка русявого волосся, у руках — степові волошки. Я майже щаслива, та в степу вже літо розмовляє з вереснем, осанна осені, о сум, осанна… Іду за часом, як за плугом, самотня поетеса…

— Ліна Костенко! — я ще з університетської програми пам’ятаю! А мені здавалося, що ти лише про природу, степових коників-стрибунців пишеш:

Ніжно, красиво і справді трохи сумно… Проте щось не второпаю: як можна було жити в тілі живої поетеси й водночас — працювати живим президентом горілчаної фірми? — не втрачала здорового глузду Перунша.

— То в нього спитай… Я дуже хотіла нею бути…

Маячня! Перунша глянула — по обличчю піддослідної подруги текла скупа жіноча сльоза.

— Люсю, я втомилася, і він сказав відкритим текстом — не люблю… Нема мелодій… Тече вода ка-ла-мутна, чого я така-я смутна… Літри, декалітри спирта… І за лірти буду бирта…

— Галю, Галю, зупинись! — перехрестила подругу перелякана Перунша. — Ще трохи — й до квартального звіту дійдеш! Ой, горечко: як же тебе вивести з того бісового трансу? Полковнику Мавароді!

Книга Раймонда Моуді, на щастя, знайшлася під рукою. Людмила Сталінітівна вже без пауз, підглядаючи до книжки, взялася навіювати:

— Ти більше не хочеш говорити!

— Ні, я хочу й буду говорити! — знову прийшла до тями колишня трипільська сарматка, делоська амазонка, королева Франції Ганна Ярославівна, вона ж Леся Українка, Ліна Костенко.

— Не треба, я тебе прошу! — плюнула Перунша на всі гіпнотичні настанови доктора Моуді. — Вертайся додому, назад, тобто вперед, тобто назад, у своє нинішнє життя! Що-що, тебе не пускають скорботні шевченкові Катерина і Марія? Яка ще махновська анархістка Маруся!? Куди тягне — на трибуну Верховної Ради!?..

Ой, боженьку, геть заклинило — що ж там усетаки треба наговорювати!? «Відчуй, як підсвідомість відділяється від минулого й вертається до тіла. Поступово, повільно. Входить у тебе, як рука в рукавичку… Галю, відчуваєш? Ти вернулася у своє тіло. Повільно — голову вправо, вліво, ворухни пальцями, три рази (ти тепер умієш рахувати?) глибоко вдихни. Раз, два, три…».

Знесилена й геть розбита Артем’єва гепнула мов торба з кістками, на оксамитову скатертину, столу, зачепивши лобом кришталеву кулю. Та крутонулася дзигою, і повільно, з регресивними паузами покотилася до краю. За мить уся вілла здригнулася від потужного вибуху. Гострі скалки й уламки кришталю зі свистом пролетіли над головою напівмертвої Перунші, а за тим прямо на її очах перетворилися у зграю крихітних жаб і мишей. Вони безпорадно, мов на льоду, ковзали на кахельній підлозі камінної кімнати, намагаючись якомога боляче ущипнути одне одного. «Свят-свят — «Батрахіомахія!»…

Трохи оговтавшись, Людмила Сталінітівна дотягла обм’яклу післядослідну подругу до дивану, кинула під неї простирадло і тремтячими руками взялася стягувати фірмові джинси «Лесбос», — хай перепочине. «Оце тобі пере-людія! — вовтузилася Перунша з неслухняним замком-блискавкою, впіймавши себе на думці про сороміцькі «дівочі» плани, що мали б реалізуватися подругами опісля спіритичного сеансу, під завісу сьогоднішньої вечірки. Була в них ще одна «маленька таємниця»…

На куцому простирадльці, під оголеними сідницями непритомної Галини, розпливалася пляма свіжої крові. Бездоганні за формами ноги Артем’євої, що пройшли нещодавно повний курс реабілітації на новомодному апараті «Бела Контур», якось потовщали й почали покриватися «апельсиновою» шкіркою. Друга стадія целюліту!

Не вірячи своїм очам, Перунша провела рукою стегнами сарматки й наткнулася на глибокий рубець. Звідки? Ввімкнула ближнє світло — від стегон до колін — суцільні синці!

— Полковнику Запашний, слухайте уважно, що треба зробити, — за мить говорила телефоном відома кандидатка в народні депутати, перетворившись, як і завжди за форс-мажорних обставин, на взірець рішучості. — Отепер терміново викликайте «невідкладну допомогу»!

* * *

Усе йшло за планом.

Пункт перший — масова доставка яйцеклітин вживу, тобто всередині ізраїльських донорок-реципієнтів. Заморським діловим партнерам Перунші й Артем’євої — туристичній агенції «Кесарія» — карти в руки! Спеціалізувалися-бо на молодіжному туризмі — раз, за маршрутом Ізраїль — Західна Європа — Південно-Східна Азія — два! Коригуємо тур з поправкою на подорожню «дозаправку» в Києві, включаємо додаткове меню з одноденних відвідин пам’ятних місць «другого Єрусалима», «прикраси в короні Греції», — і в дамках.

Зрозуміло, усе це за вищим класом, і що особливо привабливо — ще й з оплатою. Прогулюючись Андріївським спуском, ізраїльським дівчатам доведеться хіба що попити кави в тамтешній клініці, ну, і заодно оглянутись у кабінеті гінеколога. Так би мовити, на знак подяки за спонсорську туристичну мандрівку.

Де набрати стільки й саме репродуктивних туристок? «Інсайт» раптово осяйнув — хто б міг подумати — під час подорожніх балачок з кумранським гідом пані Гуревич. Говорили про родини, дітей, мама Віра хвалилася своєю чемною військовозобов’язаною донечкою.

— Ще місяць, і у моєї Роніт, вважай, «дембель» — кінець армійській службі. — І що вони після цього роблять? — з цікавістю запитав Антон.

— На їх мові це називається «відірватися за повною програмою»! Пак, тобто, рюкзак за спину — і, зазвичай, «автостопом» по усьому світу. Я — «за»: після такого напруження дівчатка мають загоїти рани, знову стати дівчатками, бажано через нові враження у більш спокійних і мирних краях.

— От вам і потенційні туристки-рецепієнтки, — говорив солдат особливої місії вже власнику агенції, панові Гаді й уже за філіжанкою кави та півдеки неабияк популярної тут української «Хортиці». — Відділення, роти, взводи! З грошима у вчорашніх солдаток не густо, здоров’я — відмінне, настрої — мандрівничі, усе це — далеко від дому…

— Ну, добре, але ж як мені підгадати з їх місячними, овуляцією? — розводив руками ізраїльський колега.

Маленька приватна клініка доктора Аді знаходилася в сусідньому Тель-Авіві, причому в його новому модерновому районі. Години дві їзди новенькою «Шкодою» і такою ж новенькою швидкісною магістраллю — вони на місці. Скляні глиби хмарочосів, затемнені від спекотного сонця пустелі, скрізь зелень — зрошувальна система підведена до кожного деревця, квіточки, травинки, європейські магазини, офіси, авто, ідеальна чистота — динамічна сучасна оаза!

Доктор Аді, схоже, давній партнер Гаді по спільному бізнесу, вже був у курсі, зокрема щодо того, з ким має справу. «Людина самої пані Перунші, тільки чомусь без серйозних повноважень, до медицини має стосунок лише тому, що цікавиться доказами жіночої реінкарнації Ісуса Христа. І взагалі — журналіст». Приблизно так. Можливо, тому Аді відразу сказав, як відрізав:

— Хто, коли і скільки — можу взяти на себе, так і передайте пані Людмилі! Скажіть: туристам Індії, тобто нашим донорам, належить мати різні там щеплення — так? Я готовий їх робити, зрозуміло, за окрему плату! Гаді, думаю, при цьому в медичній картці знайдеться місце й для такої собі необов’язкової графи — ну, про жіночі справи? От тобі й банк даних! До того я особисто берусь за підбір та поставку до київської клініки звичайних клієнтів. У нас таких стражденних ізраїльських жінок, тим паче, за нижчу ціну, — хоч греблю гати.

Щоправда, виходило якось «некоректно»: національність євреїв споконвіку визначається стовідсотково по матері, а в Україні, зрозуміло, доведеться користатися яйцеклітинами українок…

— Господь простить, для чого ж тоді Судний день! — весело зауважив Гаді. Виявляється, в іудеїв є особливі 24 години на рік, коли можна тричі прочитати молитву «Кол нідре» (звільнення від попередніх обіцянок-клятв) — і маєш. Усе інше — глобалізація!

Ну, от — кінець місії. З глобалізаційним відчуттям виконаного обов’язку Антон нарешті добирався до готелю. Був вечір п’ятниці, десь близько сьомої. Місто прямо на очах почало завмирати.

Швиденько, як по команді, зачинилися магазинчики, кафе, ресторани, принишкли навіть голуби на міській площі. Антон хотів було зайти за анальгіном до аптеки, яка мала працювати цілодобово (щось розболілася голова!), — sorry! На вулиці — лише поодинокі перехожі, що до того ж розмовляли переважно російською. У вестибюлі готелю також тиша. Біля ліфта стояв одинокий скорботний портьє, який при появі Антона схилив голову й шанобливо запитав:

— Сер, вам допомогти чи ви…?

— А що… сталося?

Певно, зрозумівши, що не на того натрапив, готельний Харон-перевізник нарешті відкрив карти.

— Шабат, сер, шабат, з 19.00 у п’ятницю до 19.00 у суботу. Нічого робити не можна.

— Навіть натискати на кнопку ліфта?

— Навіть натискати на кнопку ліфта…

От що значить законослухняні глибоковіруючі іудеї! А справді — що написано в Біблії: «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, — вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, — день шостий.» Вечір п’ятниці! Вихідний цілком природно починається тут з 19.00 у п’ятницю і закінчується о 19.00 у суботу (здається, ще й місячний календар має якесь значення). А неділя — це для них вже звичайний робочий день.

У нас хоч кілок на голові теши — не дотримуємося елементарних канонів. Вечір п’ятниці — навпаки, гучний завершальний акорд, «достойне» завершення трудового тижня. Індустрія розваг працює на повну силу — подвійні шоу «Свободи»!

А робочі суботи — їх встановлює навіть Кабінет Міністрів. Піст — їдять, п’ють, гуляють, Різдво — їдять, п’ють, гуляють, Розп’яття, себто Паска, Воскресіння Христове — знову те ж саме, або ще й гірше… Ганьба!

Антон тихенько дістався до номера, не включаючи верхнього світла, кондиціонера, телевізора, нишком-тишком засів до столу. Попереду чекала робота (прости, грішного): треба доопрацювати сценарій фільму про боротьбу з «арабськими терористами». Завтра — зустріч з Борюсиком, що ніяк не втрачав надії нарешті отримати те, про що домовлялися минулого разу.

Основу сценарію накидав ще в лікарняній палаті. Робити було нічого, необачна обіцянка далекому ізраїльському дружбану мучила совість, врешті — скільки можна втікати від самого себе?

Водилася за ним така професійна звичка: дотягувати до останнього. «Цікаво усе-таки, за яким генетичним кодом вестимуть себе ті майбутні єврейські громадяни, які будуть зачаті з яйцеклітин українок?!» — як за останню соломинку схопився подумки Антон, — та ні, працювати! Чогось потягло до холодильника, переповненого напоями.

Потім припекло до туалету. І за вікном який краєвид!

Власне, чого переживати: справа зроблена, ось він, майже готовий сценарій, лежить акуратним стосиком на столі із заголовком на титулі: «Апборак, або ж Чорний камінь». Ну, як, Борюсику, сильно! Хто такий «Апробак»? Борю, Борю, друже мій — не «хто такий», а «хто така»! За однією із сур священного письма мусульман дивне створіння на ім’я Апборак, або ж Блискавка, було віддано Пророкові Мухаммаду в помічниці. На вигляд — це біла тварина з тілом мулиці, головою красуні-жінки і хвостом такого собі павича. Саме вона доправила Пророка до Єрусалима, де він схопився за кінець золотої небесної драбини й уперше піднявся аж до сьомої потойбічної сфери. «Flash!», «Блискавка!», — відчуваєш, як точно, динамічно, образно!

— Ну, і що далі, — насторожено перепитав відомий режисер Борюсик наступного дня, під шумок кондиціонерів в офісі рекламного агентства, де вони нарешті зустрілися.

— Вибач, Борю, але це — не примітивний американський бойовик про славні рейди бравих морських піхотинців «у тил ворога». Головний герой тут — Жінка, так-так — проста мусульманська жінка, яка вирішила виконати свою високу місію і виступити проти зла разом з такими ж відважними єдиновірками.

— Щось я не читав і не бачив, щоб мусульманка… Кажуть, що і Мухаммад, і Кор’ан цілком заперечують навіть жіночу душу… «Варто було усе-таки придбати той кілограмовий російськомовний Кор’ан у Кумрані, — зараз не було б проблем з аргументами» — пожалкував Антон. Доведеться знову ритися в пам’яті, згадувати… свої інтерв’ю з муфтієм України! Саме цей колишній випускник Київського політехнічного інституту (факультет вичислювальної техніки!) і вищого Ісламського навчального закладу в Бейруті свого часу привідкрив Антонові новий незнайомий світ — іслам. А в ньому — вивищену, принаймні, у святому письмі, жінку. Зокрема, мудру Хадіджу, багату вдову, яка, власне, й вивела в люди бідного майбутнього Пророка, допомогла йому стати заможним підприємцем і, водночас, набожним мирянином, своїм жіночим серцем відчувала його душевні муки. Це вона була поряд, коли ангел Джибраїл уперше закликав зніченого 40-річного Учителя стати «віщуном живого Бога». Вона ж, дружина Хадіджа, стала «першим мусульманином» — офіційно посвяченою у віру свого чоловіка Мухаммада. За нею пішли й усі інші члени сімейства.

А наймолодша дружина — 20-літня Айша?

Пророк, якого вона сприймала скоріш як свого батька, помер на її ніжних, турботливих руках. У нього страшенно розболілась голова (ти диви, і великі від цього не застраховані!), от Айша і тримала її до останнього подиху. Коли запитали потім про звички чоловіка, вона розповідала: був лагідним, любив шити, лагодити взуття, одяг, допомагав їй по дому. Аби не забував щось важливе, вона прив’язувала йому до обручки нитку. Та якось взяв і викинув той золотий обідок геть — щоб у послідовників не з’являлась шкідлива звичка. А от із зубочисткою не розлучався ніколи…

— Борю, ти сам прикинь: чи міг такий чоловік після всього цього сказати про Жінку лихе — те, що йому інколи приписують? — увійшов сценарист Антон у роль професора Мартіна. — Муфтій якось читав мені 33-тю суру Кор’ану. Там чорним по білому написано: жінка і чоловік рівні, а в дечому вона вище чоловіка. Причому, спасіння її душі абсолютно не залежить від доброчесностей останнього. Коли у Пророка запитали, де знаходиться рай, він відповів: під ногами наших матерів. Значить, рай треба шукати десь поряд з жінкою…

А щоб зовсім добити Борюсика, точніше, спасти свій майбутній гонорар, сценарист Антон виклав останні козирі.

— Ви ж тут живете поряд одне з одним — хіба не бачиш, що священний день мусульман — також п’ятниця, і присвячується вона кому — Венері!

Улюблений зелений колір їх Пророка — це барви Світової Матері. Ісламський півмісяць — теж символ серповидних Місяця (Луни) і Жінки-Венери. І знаєш, що вони ще кажуть: мовляв, аби пізнати високу любов до Аллаха, мусульманин за Кор’аном має спочатку пройти через любов до жінки…

Щоправда, заміжньої, — це не дуже цікаво, у сценарії не буде. Вмираючи, Мухаммад віддав останню реліквію — своє волосся з голови у надійні руки саме жінки — на ймення Умму Суляйм. Інше: в нашій редакції працює мусульманка — знаєш, який клас!

Ну, що, пане режисере, — здаєтеся?

— Давай трохи хильнемо, — запропонував спітнілий Борис Абрамович Сокулевський. А коли «текіла-бум» із сіллю і лимоном обволокли нутро, продовжив уже мирно.

— Антоне, ти не подумай, ми готові жити в мирі з усіма сусідами, — аби нас не чіпали! Але ж є ваhhабісти, так звані «джама’а ісламія», «хізбут’-тахрип, інші екстремістські угрупування — це жах!

— Борю, так у цьому весь цимус фабули сценарію! — схопився за своє гість, спітнілий від тієї ж «текіли-бум». — Отже: місце, де розгортаються події — арабська країна; головні учасники інтриги — жінки-хабашитки, правовірні мусульманки, їх місія, — Борю, зверни увагу! — виконати волю свого великого ісламського ефіопа-учителя ‘Абдулаhа, який усе своє життя, починаючи з дев’яти літ, роз’яснював мусульманам небезпеку екстремізму.

Далі: ця група під виглядом служби супроводу реліквії великого Пророка — Його благословенного волосся — прибуває до місця дислокації терористів, під хіджабом — автомати Калашникова. Темної ночі, коли кривавий Місяць вийшов із-за насуплених хмар…

— Усе, Антоне, вистачить, я зрозумів, — зупинив розпашілого сценариста відомий режисер Борюсик. — Давай, прочитаю, а потім ще раз переговоримо, — тим паче, що маю терміново відлучитися у справах, вибач. «Темної ночі, коли кривавий місяць…», — це супер! Тримай завдаток!

— Борю, я ж ще не розповів тобі про Чорний камінь! Спочатку він був білим, а потім почорнів від…

Усі й скрізь кудись спішать, ніби проживають на залізничних станціях. Буває, поїзд вже відійшов, а чоловік усе не втрачає надію, наздоганяє останній вагон, — ніби останній шанс встигнути на свято життя. Куди ти летиш, волоцюго Хомо, себто Homo Sapienc? От і зараз Борюсик чкурнув, так і не допивши пляшку текіли. Зателефонував до Перунші — вона також «ну, дуже зайнята», кинула слухавку. Перебрав через півгодини — довгі гудки.

І це в той час, коли він тут сам, у чужій країні, самотньо виконує історичну, можна сказати, небезпечну для здоров’я транснаціональну місію! А якби взяли у заручники чи бомба поряд гахнула!

Глянув мимохіть на екран мобільника — жах, до відльоту залишилося півтори години! Полковнику Мавроді, таксі, хто завгодно, плачу будь-які гроші — мерщій в аеропорт!

* * *

На жаль, релігії не пояснюють, а змінюють світ. Філософи — ніби пояснюють, але не змінюють. Хіба що їх суб’єктивні вправи випадково попадають до рук мас — «колективного підсвідомого» чи малоосвіченого диктатора з біснуватим революціонером вкупі. І тоді, дивись, філософ Ніцше змінює світ разом з Гітлером, а, наприклад, такий же Маркс — з Леніним. Навіщо людина так пнеться змінити цей світ? У кожного — своя дорога, але чому вона навертає кожного до абсолютно протилежних істин?

Бізнес-політики Перунша й Артем’єва вміли і пояснити, і змінити, причому в режимі консенсусу.

Щойно захеканий Антон ступив за поріг кабінету київського офісу, Людмила Сталінітівна мовила (о Слово, ти є діло!):

— Антоне Омеляновичу, ми вдячні вам за готовність підставити плече, але все відміняється. І Греція, і Ізраїль…

— Як… усе відміняється? — у солдата особливої місії смикнулась «гіпсова» нога. — Я ж до вас прямо (криво!) з аеропорту, про все домовився, залишилося лише…

Пояснила Артем’єва:

— Розумієте, Антоне, — Галина вперше і якось майже по-материнськи почала здалеку. — За ці дні, поки ви були в Ізраїлі, точніше, в один із днів, а ще точніше — вечорів, — багато що змінилося. А потім ми з Людою проснулися і, знаєте, зрозуміли: те, до чого так палко прагнули ще вчора ввечері, зранку виглядало якось зовсім по-іншому… Так би мовити, інсайт. «Що вона мимрить?», — Антон хаотично перебирав можливі причини раптового просвітлення «мадам», а ще більше дивувався вміло замаскованій гулі на лобі власниці горілчаної імперії.

— Словом, екстракорпоральна революція степового краю заморськими яйцеклітинами скасовується. У нас вдома все є! І опустила очі. «У «нас» — це у кого: у них чи у нас? От тобі, бабо, і Юра, ото ж то й воно, от тобі й на! Значить, відтепер будемо запліднюватися винятково своїм. Свій до свого по своє… А що — правильно! А то занесло, дуреп, бозна куди. Останнє б зіпсували — перезапліднили українську Жінку!

Дякувати, хтось зупинив…».

У мобільнику Антона недоречно заграли перші акорди «Болеро» Равеля. Перунша стрепенулася, та гість миттєво наступив на горло електронному «лібідо» — відімкнув апарат узагалі.

— От так буває, Антоне Омеляновичу, — по-філософськи завершила покаяння Артем’єва. І шморгнула носом. — Так би мовити, життя прожити — не поле перейти… «Глибоко, — але ж навіщо я стільки часу угробив на цей проект! І знав же, що воно так буде. То чому ж не сказав тверде спартанське «ні»? Думав, якось воно буде. Бо ще такого не було, щоб воно якось не було. Отож…».

— Я вас розумію, — вперше й майже по-батьківськи завершив Антон. — Так би мовити, слава Україні!

На вулиці вже «літо розмовляло з вереснем».

Веремій зупинив таксі й подався нарешті додому. «Як він там стоїть, його самотній континентальний Дім?». Поки лежав у лікарні, поки мотався світами — геть відвик. «А може, і йому взяти та «відмінити» оці свої безкінечні гони за ексмезією, життям у минулому?». Чим ти до нього ближче, тим воно як горизонт далі, та й перевірити практикою — зась, минуле завжди минає, його ніколи нема! І що характерно: щастя від того якось не прибавляється! Взяти — і за острівною порадою Мартіна відверто заглянути у своє таке близьке, рідне і сьогоднішнє «я»! Скористатися нарешті тим автономним універсальним набором хірургічних інструментів, який цнотливо іржавіє в його подорожній сумі. «У нас все є»…

Масивні вхідні двері в «китайській стіні» з бутового каменю відкрила домоправителька Єлеонора, гарна така молодиця із сусідньої вулиці, що вже декілька років за помірну плату наглядала за Антоновою «хатинкою». А романтик у душі!

Якось наздогнала на порозі й прочитала йому семиструнне, явно вистраждане особисто:

Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора — далі про своє.

— А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього — тільки знову не пойміть неправильно:

Ум женский — это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.

Сильно, мабуть саме за це учительку молодших класів Елеонору й звільнили з роботи…

— Ой, Антоне Омеляновичу, а я вас видзвонювала як могла, — заходилася Елеонора навколо господаря. — Скільки грошей спалила на мобільнику, та — катма. Тут же ж ці, як їх, судові виконавці з банкірами вже декілька разів приходили. Кажуть, ніхто на суд по поводу хати не являється, от вони й пожалували з готовим ордером… Я їх на поріг не пустила! Кажу, нічого не знаю, ось приїде господар — тоді й «пожалуста». Тайсон, молодець, порвав судовому виконавцю штани! Кіт забився на четвертому поверсі під диван і не вилазить вже третій день. А так, Антоне Омеляновичу, усе в порядку, заходьте, будьте як вдома! «Гарно день розпочинається!» — подумав Антон, ще не встигнувши переварити потік Елеонориної інформації.

Добрі вісті ходять, погані — літають. За якихось дві-три години, схоже, усе місто знало: клієнт, нарешті, на місці, і з нього можна стягувати «останню свитину». Спочатку зателефонували з районної служби судових виконань (здається, так) і досить «коректно» попросили не покидати «територію об’єкта». Потім — дзвінок із банку, який під стовідсоткові гарантії безпеки надав свого часу кредит. Виявляється, той борг не відшкодовувався Іреною протягом останнього півроку. Замість грошей вона впевнено надавала все нові й нові гарантії. У тому числі вкотре, користуючись гене ральною довіреністю Антона, й під його дім.

Нарешті її, Ірени-Афродітівни, далекий, явно закордонний голос:

— Антончику, моє золотко! Sorry, я зробила все, що могла, та з косметичним салоном довелося розпрощатися. Наїхали комунальники-орендодавці разом із податковою — вважай, з кінцями, усе відібрали. До того ж кудись ураз подівся клієнт. Що я, слабка жінка, могла зробити одна, без тебе! Ти не думай, я все відпрацюю — лише не зараз! Чекай мене, мій котику!..

Антон Омелянович дав розпорядження Елеонорі, запросив знайомих адвоката й нотаріуса, залишивши їм генеральну довіреність для пред ставництва останніх майнових інтересів. І завів «Тойоту-Кемрі», останні колеса Гермесика. На задньому сидінні вмостився абсолютно щасливий Тайсон, він же німець-юніор Алекс фон Лінкс, на передньому — трохи переляканий товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ — зі своїм нерозлучним мішком «Адвансу».

Мудро колись жили хитрі степовики. Вони нічого не будували капітально, на віки, ніколи не випендрювалися перед чужинцями показною розкішшю, багатством. Бо знали: рано чи пізно може прийти хтось ще сильніший, ще хитріший, і усе те добро — відібрати. А коли «бідота» — що з неї візьмеш, що їй втрачати!?

Лови вітра в полі…

Колами сансари

Старий порожній сад зустрів зіржавілими сухостоями та поодинокими, ще кучерявими пепінками. Острівці здичавілого життя мовчазно шелестіли рудо-жовтим листям, серед якого ледь виднілися самотні зморшкуваті яблука. Он вони, налиті старечими соками, з останнього тримаються на гілках в осінньому мареві павутиння, безпомічно спочивають під кронами у бур’янах, гниють на радість осам і мурашкам. Одне, ще зеленкувате, докотилося аж до сусіднього пенька. Хтось, видать, спиляв сухостій на дрова — і то користь.

Низькоклірингова «Тойота-Кемрі» загрузла ще на під’їзді. Веремійпересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. «П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда — на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата — копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!». І він взяв — ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий «комсомольський» ліс…

Сестра, вертка, вічно непосидюща «баба Валька», в очах брата — усе та ж ясноока русявка, колись — «вогонь, вода і мідні труби» для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут — виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі — саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати — до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, — «вищани» винесуть усе, щойно підніметься! «Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого «Ленд Краузера» вистачить — і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую «по-європейськи», — це ж «золоті» елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять — реанімую, нові — насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона — на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків — навіщо віддавати прибутки посередникам?».

— Валю, а де ж наша колишня молодіж? — згадав Антон про визначального рушія виробництва — продуктивні сили.

— Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата — хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.

— А мої однокласники — усе тут, у райцентрі?

— Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки — усі приїжджають, а от хто, де — треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…

Невістка баби Козубенчихи — 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час «у цій тісноті» для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних — бартер вже біля хвіртки перепитала:

— А як же там хата твоєї мами — покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати — вимер хутір…

Немає вже хати — на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття — і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни — глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього — нормальної полови для замісу з поля не давав — крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами — трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу — пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз — чого триматися, коли пустка.

Наступного дня Антон зустрічався з «одногодками»: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, — живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився «у народні художники»: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

— А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? — запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе «Зєльоний попугай».

— Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив — він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної «речі в собі».

— А ти чого мовчиш?

— Турки ми, турки! — спересердя ледве не матюкнувся «народний художник». — Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним — він щось особливе зрозумів!

- І що він зрозумів?

— Давайте замнемо, — Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:

— Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду — га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули — за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?

— Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, — підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. — А то вернусь до Києва — і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, — що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому — як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя «не переходити», не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: «Прівєт, папа, я ваша тьотя!».

Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний «народний художник»! Хоча при чому тут російська — не візантійською ж, тобто, грецькою «гутарити» у столиці… Та й хто тебе неволить — говори собі рідною, «не переходь»! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..

От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!

Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…

Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) «Сон» — тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?

Поки всі приходили до тями — професор Мартін Лютер (а ти диви — Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:

— Я так розумію: Пашка — православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…

Сварога — от, і його сина літнього сонця — Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), — свого! Пашка на прощання так і сказав. «Поважай, — каже, — інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному». Якщо це «язичництво» — я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.

Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну «Анатомію художника»! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного — ха-ха!).

Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила — це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. «Катлєта по-кієвскі», «Газєта по-кієвскі» — це зрозуміло, а от… І ти дивись — як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду — спартанське «ні»!

Кому ліньки, кому страшно, кому «пофіг», хто взагалі не може «врубатися». Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля — основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті «зірвані греками» мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий — далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, — це ж клас!

— Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, — звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. — А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?

Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку — і на стіл.

— Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?

— Фінанси беру на себе, — Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. — Потрібна чи не потрібна церква — ось у чому питання.

— Хто його знає, — непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах — почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде — московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?

— У райцентрі яка, тобто чия?

— Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, — немає, — зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). — Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, — отуди й їздимо — коли треба похрестити дитину.

— Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? — перепитав Антон.

— Видать, поближче до Москви, — почесав потилицю кум. — Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…

— Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? — цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. — Прихід — із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…

Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш — ніби самогонки в рота набрав?

— Капець рідненькій-біленькій, — «народний художник» сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. — Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?

— Ти ж казав: ніби він є — Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!

— А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?

— Бусурмани — менше треба пити, — по-дружньому приструнив Толік. — Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика — і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, — це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає — який Він?

Ну, а щодо символу — ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів — предків, живих і богів…

— Толік, тпр-р, приїхали, — компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії. — А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…

— Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс — матеріали, техніка, люди…

— Усе на тверезу голову — крапка!

Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже «правильний» сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний «Стриж-екстрім», колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся — дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і — коряжина піддалася, виринула на поверхню — ніби її звільнили від донної прив’язі.

Повільно перевернулася — хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).

— Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, — заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, — і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…

Антон наліг на котушку, та шнур не витримав — дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?

Перун — це про нього за чаркою згадували?

Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана — скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини — це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. «Матриця», і слово ж яке знає…

Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…»^[7] Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна — аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: «Прости, Господи!..». «А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!»… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло — чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.

Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: «Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, — ja umiju lubiti!».

Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер — ще одна волоцюга — любові. Молодець — зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!

Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:

Ріка тече. Історія мовчить… І сон — як самогон дзюрчить…

* * *

— Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись — усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?

От, внучка-запитучка! Поряд — купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.

— Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще «не зовсім дід» Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму — головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула — хто б міг подумати — непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно «відповідальна» онучка. Так і сказала: «Пішли, дідусю, краще до Софії — мені скоро до школи». А начитана ж — уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі — то ремонт, то реконструкція, то «тільки для іноземців». Ганьба — роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…

Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) — і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами — у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут — ніби історія відбулася учора. Знай наших!

До речі, про них — наших — красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.

Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали — мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, — на перший погляд, виглядало якось «не зовсім». Та — молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! «Що віддав — те твоє». А ти чого не віддав, чистоплюю?!

Настя на те не звернула уваги — саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.

— Розумієш, онучко, — почав здалеку «дідусь», — так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе — дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, — так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля — пам’ятаєш?

— Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!

— Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода — он, дивись, підійшов…

Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї «достопрімєчатєльності» до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.

— Едва переступив порог Софии, — пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, — мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам — не помилились!). Обратите внимание — в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, — монументальный образ Христа Пантократора…

— Дідусю, — тихенько смикнула за рукав принишкла онучка. — А чому це доброго Ісусика обізвали панто… ну, як там? Він що — ведмедик?

— Це так по-грецьки, Настя, — хотів було швиденько відбитися Веремій.

— А чому я такого ніколи не чула? — вчепилася семилітня онучка.

— Підростеш — ще почуєш.

— А «панто…» — це від слів «пантофля» чи «пантоміма»?

Відступати було нікуди.

— Насте, скоріш від інших двох слів: «Пантеон», тобто — храм усім богам і «кратос» — влада, — видав розумниця-дід.

Онучка замовкла. Судячи з її впертого сопіння, доросла головоломка ніяк не піддавалася дитячій логіці. Антон Омелянович також спіткнувся — чи не дав бува маху? На співзвуччі випливли з пам’яті «панти», «понти», «прокуратор», «партократор»…

— Ой, Насте, вибач, певно, твоє «панто…» — це від слова «пан», себто, «най-най» — пан над панами, ну, ти розумієш! До речі, у древніх язичників саме великий бог Пан уособлював екстракорпоральну запліднюючу силу Сонця.

— Яку силу, діду?

— Ну, ту що дає життя усьому живому. От ти ходиш на танці в «Алісу», а, мабуть, не знаєш, що то й же Пан їх, танці, колись і придумав, — аби передати кругообіг небесних тіл…

— Ось чому Тетяна Анатоліївна називає нас «панночками». А як великий бог Пан зображався?

— Насте, боюся, що ні тобі, ні «панночкам» не сподобається: верхня частина — так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня — козлина. Але то було давніше…

Здається, виплутався.

— Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, — завчено заливалася далі жіночка, — в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя — лабарум с греческой надписью «свят, свят, свят»… «Не зовсім» дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…

— Ниже, в простенках, — цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, — апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!) вроде передают созерцание чего-то важного и недоступного физическому миру. Вверху, на четырех подкупольных арках — медальоны с изображением 10 из 40 севастийских мучеников… Мальчики, если вам не интересно — можете выйти! Остальные фрески севастийцев не сохранились. Их рассматривали как опору Церкви, на чьих костях и крови она созидалась…

— Діду, діду, — почулося знизу, — мені страшно…

— Кицю, сприймай то як казку — нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?

Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва — чомусь у короткій спідничці, а тут — довге плаття і взагалі — й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані — іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…

Черга дійшла до «аристократичної зовнішності» мозаїчної фігури першосвященика Аарона — з киданом, у стихарі й фелоні. А коли «мадам» добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості — вже потягло до запитань діда. Саме так — із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!

Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж «мудріший»: «зелена», чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?

— Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, — на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша. — Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…

— Насте, ти куди, — мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.

Шість тонн — а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати «свого» митрополита. Віками — одні намісники-греки. Не доросли!

— Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!

Боже, ще справді дитина налякається — вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!

За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, — значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось — верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась — і на лід. Щічки — кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.

Древній Київ — перлина в короні Візантійської імперії — грішно догулював шостий день від створення людського світу — святу суботу. «Бєсовєрно» перепльовуючи навіть композицію світської Кафізми — палацу грецького іподрому на стіні південної башти собору. Там якісь колісниці, візан тійська знать зі схрещеними на грудях руками, сам імператор чужої македонської династії Василь ІІ із сановним євнухом у позі… повної покори. Колядник у тюрбані, що несе ритуальне блюдо — свинячу голову й окіст. Сумні ряджені готи чи то з візантійських, чи то римських сатурналій. «Страшний суд», «Потоп», «Втеча Лота з Содоми», «Відділення (чи розпарування?) овець від козлищ», «Різня дітей у Віфлеємі», «Отсікновєніє голови Іоана в Іудеї», — повний Апокаліпсис, Blооd, Sweаt and Tears.^[8] Догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси, літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидот, парастас, ектенія, просфора… — мати рідна, невже ці мудрування заморських професійних жреців, церковна мертвячина є божою мовою українців? «Жінка — посудина гріха», «Жінка — знаряддя диявольської спокуси», «Чоловіки — усі до печер», — оце так пристрасні аборигени пустель і гір! Хай тобі грець…

Схоже, подібні сумніви в «історичності події» відвідали голови русичів-киян й у далекому 1017 році. «Пощо нам чужого Бога, свій стоїть біля порога», — сказали тоді корінні напівхристияни-напів’язичники Києва, розчавлені колісницею візантійської навали, і, як повідомляють літописи,… спалили першу велику дерев’яну церкву Софії грецької. Мовляв, у 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбога, тепер — «око за око», зі святої помсти за розіп’ятих волхвів, посічених простолюдинів, скинутого у Дніпро Перуна… А пощо нам забороняєте цілувати рідну землю, носити на грудях знак трисутності святої, грати на сопілці, співати пісень, вишивати півників, красити й розписувати яєць, — ось вам! «Діалектичні» то були роки, а ще більше — вперті, затяті кияни, що знали й берегли свою особливу таїну. Уцілілі волхви пішли в підпілля — до лісів. Цар Володимир помер, і ледве не того ж дня спалахнула кривава міжусобиця серед його 12 рідних і прийомних синів-напівкровок. Новоявлений християнин, греко-мадяр Святополк, не довго «сумяшеся», замовив новоявлених християн, синів болгарки Бориса і Гліба: найманці-варяги зарізали бідолашних як худобу — кухонним ножем, ще й голову відтяли. Потім жорстоко прибрав небажаного свідка злочину: ще одного брата Святослава, сина чехині, — наздогнав аж у Карпатах!

Довідавшись про те, взявся за меча Ярослав.

Певно, усе-таки далися взнаки впливи мачухи, однієї з багатьох дружин батечки — Анни, доньки цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії. Те, мачухівське, проривалося у Ярославові ще за життя могутнього Володимира. Новохристиянин Ярослав добре-таки нагрішив перед Києвом: синок за два роки так і не спромігся прислати з Новгорода данину (батько погрожував навіть військовим походом). Тихцем відправляв її з візантійськими намісниками до Константинополя. Мудро.

Та тут просвітлів, — мабуть, перспектива благословення з боку візантійського митрополита засвітила. Аякже! Уся ж бо влада відтепер «винятково від Христа!», «only of!», — інше не має сили…

Зібрав трохи своїх, трохи — чужинців-варяг, і вітряної морозної ночі, перебравшись по льоду Дніпра, напав на стан свого нечестивого братана. Той мав ще більше військо, однак… зрадили наймані печеніги, втекли половці.

Капець^[9], тут був «корінний лиш коник-стрибунець»…

Сильний Христос пішов на слабкого Христа.

Те, чого Візантія не змогла досягти зброєю, — довершили вишколені й добре організовані чорноризі воїни грецької церкви армії Христової. Тими ж — лише освяченими вогнем і мечем силою смирення, єлеєм своєї єдино правильної віри, «жалісливим жебранням дотліваючої душі», — упо корили язичницьку славу й гординю. Колись потужна дажбожівська Київська Русь, князівські дружини якої тримали у страху пів-Європи, почала марніти на очах і перетворилась на руїну.

Дійшло до того, що в Києві з’явився християнський король — помазаник римського папи Болеслав (укупі зі своїм біглим зятем-візантійцем Святополком). Розбивши мудрого Ярослава, ґвалтує його дружину, січе голови киянам-лжехристиянам. Бо, бачте, відтепер уже й грецькі ікони фальшиві, а латинські — правдиві. Не спасали навіть нагрудні хрестики й покірне знамення.

Уцілілі кияни-русичі на те все подивилися… і віддячили бодай за свого Дажбога — спалили церкву Софії грецької. Був би тоді костел — певно, пустили б по вітру і його.

Після «історичного хрещення» руська кров потекла рікою. Як тут не згадати кобзарсько-шевченкове: «Наробив ти, Христе, лиха!»…

Що в підсумку? Пантократор — наш Бог. Софія грецька, Мудрість візантійська — національна святиня. Хрещення — великий празник України. Візантійська релігія — візантійські інтриги між конфесіями, у політиці, владі. Світе ясний, світе тихий!

— Дідусю, — прощебетала розпашіла від ковзанки онучка Настя. — Вгадай, якою мовою я тобі зараз скажу: «Пантеля па-се!».

— Що тут думати: італійською, — самовпевнено бовкнув розумниця-дідусь. — Ні, чекай, французьською — «панте-ля-па-се! том бля неж». А може (згадався пантократор), — грецькою… Здаюсь!

От яскравий представник втраченого покоління, жертва тоталітарного режиму! Звичайно ж, українською: «Пан теля пасе!».

Ну, і сміялась над дідом онучка! А після першої порції морозива розказала в кафе «прикольний» дитячий анекдот. Першокласник приходить до київського бутіку шкільного приладдя і запитує:

— Тітонько, а у вас є клей для першого класу?

— Немає, хлопчику.

— А зошити у хрестики?

— У які такі хрестики? Немає.

Дорослий громадянин, що стояв позаду, сердито перебиває:

— Мальчік, не мороч продавцю голову. Дєвушка, покажіть мені глобус України…

Ну, і реготали вони знову: Настя забула навіть про другу, обіцяну дідом порцію морозива. Дідові ж чомусь страшенно хотілося хильнути — грам так 100, не більше.

Даремно автори Євангелій позбавили Ісусика дитинства.

* * *

Ще від матері Веремій пам’ятав народну прикмету: коли перейде дорогу піп, монах, баба з порожнім відром, свиня, лиса кобила чи чорна кішка — буде невдача. Ну, кобилі й коту протистояти просто: першої сьогодні немає, перевелась, а з другим — треба взятися за ґудзика.

З іншими зустрічними… Щойно в’їхав до Златополя — напереріз пом’ятий чолов’яга в чорній заяложеній сутані, що підмітала видимість містечкового тротуару, зверху — легенька кухвайчина-безрукавка, розкішна борода, ріденькі довгі пасма на голові. У руках — переповнений пакет з торговою маркою «Мальборо», через плече — ще якась торба, мобільний телефон біля вуха. Дріботів обабіч, і раптом — різко вліво, майже під колеса.

Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!

— Перепрошую, е-е, шановний, — вискочив Антон з авто. — Добридень! Чи не підкажете, де тут живе Пашка Голуженко? Оце в гості зібрався, адреси — не знаю…

— А, це наш язичник — вам тут навіть мала дитина покаже, — відгукнулася «нещаслива прикмета». — Ви що: у справах, просто так чи також з тих… відунів-самбістів…

— Вважайте, що просто так: колишнього однокласника хотілось би провідати, — саме по дорозі з Києва…

— Ну-ну. Підніметесь вгору, потім повернете — і до кінця вулиці, там його «кубло», — крайня хата…

Пашка щось майстрував у глибині двору.

Антон відразу його упізнав: та ж плечиста жилава статура, вайлуваті рухи, непокірне чорняве — ні, вже не зовсім чорняве волосся на голові, стягнуте на потилиці «по модному» — у хвостик. Стояла пізня осінь, а Пашка — ніби літо надворі, у клітчатій сорочці з рукавами, закачаними вище ліктів.

На прив’язі біля будки зайшовся противним дзявкотом собака, десь у садку, ніби спасаючи Рим, гоготіли гуси…

— Пашка-промокашка, друже, скільки літ, скільки зим, — Антон без лишніх «формальностей» відчинив хвіртку і ступив до двору.

Господар — ніби й не сплило 25 років: зустрів широкою посмішкою і цупкими обіймами ручищ.

Поки обмінювалися звичними репліками щодо ступені взаємної зношеності, на ґанку з’явилася привітна, коротко стрижена, така ж не зовсім чорнява жіночка, видать, дружина.

— Ой, здрастуйте, заходьте до хати!

— Моя Наталка, — потягнув під руку гостя явно розчулений Пашка. — Пішли, будемо обідати. Ґанок, сіни, передпокій, вибілені мазані стіни, трохи занизька як для зросту Антона стеля, підлога — фарбована суржиком дошка, дров’яна плита з духовкою і невеличкою грубкою, кремезний стіл під клейонкою з маками, двері, двері з кованими клямками, які не так просто було відчиняти, а ще складніше — зачинити. Чистенько, акуратно, затишно, декілька пожовклих від часу фото старомодних чоловіків і жінок у рамках під вишитими рушниками, передвиборний календар якоїсь політичної партії.

— Щось не бачу «червоного покуття», — жартома закинув господареві Антон, «набожно» потягнувшись до лоба.

— Ото ж казала йому — хай висить, так ні! — всерйоз сприйняла слова гостя Наталка, що заходилася біля столу і плити. Поки там щось шкварчало-булькало, вони присіли на дивані просторої вітальні, заставленої книгами, телевізором з супутниковим тюнером, комп’ютером, усілякими живими «пальмами-фікусами» в декоративних діжках, — прямо-таки зимовий сад.

— Якщо не зраджує «стареча» пам’ять, востаннє ми зустрічалися ще в університеті, на твоєму історичному, — почав перебирати минуле Антон. — Ох, і виручала ж тоді твоя підвищена стипендія! Збирався залишитися в аспірантурі — і що ж?

— Нудно стало на аспірантських «скрижалях історії», — усміхнувся відмінник Пашка. — Та й з житлом у великому місті сутужно. Наталка намовила: давай, каже, до рідної землі, мого Златополя, — батьківська хата стоїть пусткою. Так я став учителем історії у тутешній школі.

— А до язичників як записався? Он і наші хлопці у райцентрі розказували, і один твій землячок щойно «незлим-тихим» згадав…

— Це довга історія…

— Хлопці, гайда до столу, — Наталка запросила до двох десятків (не менше!) тарілок-мисочок, повних «закусок» і гарячих, щойно приготованих домашніх страв. Холодець з півня, вінегрет з капусти, варених бурячка, моркви, квасолі, картоплі; смалець зі шкварками, квашені та свіжі капуста, огірки, помідори, мочені яблука й кавуни, перець стручковий і «болгарський», смажені кабачки, домашня ковбаса, яєшня з салом, борщ, запечений у духовці кролик, каші-картоплі, вареники, пиріжечки, часник, цибуля, узвар, вишнева наливка, жбан меду «зі своєї пасіки» і навіть молозиво — «щойно Лиска отелилася»… Весілля можна відгуляти! А коли Антон мов мультяшний гуляка-Вовк непевно вибрався з-за столу — усе, дякую, більше не можу, — однокласники вийшли на перекур.

— Ти мені вибач, Пашко, що я так з ходу про язичництво, — Антон підозріло глянув на свій пантагрюелівський живіт. — Зібралися з хлопцями в радгоспі невеличку церкву ставити. Та Толік Тарапака, наш народний художник, збив з курсу: каже, навіщо церква… без свого розуміння Бога? І на тебе послався. Мовляв, ти щось особливе зрозумів.

— Та яке там особливе! — махнув рукою колишній аспірант КДУ. — Смішно сказати: допомогла офіційна православна церква! На початку ура-патріотичних 90-х школу закрили — «некомплект» учнів, а тут наш батюшка: мовляв, прислужися Богу, «відчуваю у тобі велику силу». Не повіриш: удень — такі-сякі депутатські справи (обрали якось до району), а під вечір, кожної суботи й неділі — до церкви. Вчився, співав у церковному хорі, заміщав регента. Усе йшло до того, щоб стати дияконом, а потім — ієреєм. І ти знаєш: прихожани вже бачили у мені батюшку!

— Пашка — батюшка?!

— А чим учитель відрізняється від священика?

Хіба що одягом та… На оцьому «та» я й спіткнувся…

— Я також нещодавно спіткнувся — разом з онучкою в Софіївському соборі, — принагідно пригадав Антон похід на льодову ковзанку, та не став, як водиться у степах, «з порогу — про своє».

Тим паче, що Павлова історія замішалася на суцільних діалектичних протиріччях. Виявляється, «вічний революціонер» рішуче взявся адаптувати місцеву грецько-візантійську церковку до нових історичних умов. Україна нарешті незалежна, то чому б тепер не повернутися до першоджерел — рідної української національної віри? «Добавити аскетичному християнському православ’ю його природного косацького язичницького перцю!». Світлої людяності, волі, народних обрядів, звичаїв, пісні, своєї історії, веселої вдачі, своєї мрії і психології степовика, краси душі, тіла, природи. Замість іудейського Старого Заповіту, євангелій чужоземних апостолів — древні веди праукраїнців-шумерів і оріян, послання волхвів Кам’яної Могили, Велесової Книги, Мага-Віри (і де Пашка того всього набрався?), літописців-русичів, великих вітчизняних світочів, народну мудрість, пісенність. Замість театру-абсурду — ускладненої церковно-візантійської літургії — прості, відверті, зрозумілі, задушевні бесіди-уроки Учителя, гуру…

Замість церкви — Священний Гай, тобто сусідній з древнім златопольським цвинтарем дубовий ліс.

А що?

— Врешті, що таке та чи інша віра, — господар запустив за вухо пасмо непокірного волосся, що вибилося з-під «хвостика» на потилиці. — Це та чи інша мрія, знання про світ, свій родовід, правила життя, своє Слово. Дивись, Антоне: на початках візантійська служба в київських церквах велася винятково грецькою. А потім бачать, що народ «непетрає Петра» й навіть самого Теоса — поцупили всі ключові давньоруські поняття: «Бог», «молитва», «віра», «свято», «храм», «поклін», «святий»… Взамін, щодо язичників — навісили свої грецькі поганяли: «ідол», «бєси», «сатана», «погани», «диявол», «кумир», «бовван». Отакий бартер.

— Молодці, добре засвоїли біблійне: «Спочатку було Слово», — підтримав «майже батюшку» Антон. — Можна сказати, діяли за інструкцією.

— Слово — то справді сила. Забили памороки так, що вже «непетраємо» і свого. Відбудовуємо християнські храми, а чи бачив ти у тому ж Києві хоча б одну відроджену язичницьку святиню? Таке враження, що наша історія й духовність розпочалася з 988 року…

— Даруй, Павле, — Веремію нарешті вдалося зупинити степового бояна, знову піймавши себе на думці: і це десь було. — Чим закінчилися твої «поганські» реформи?

— Зелений був, наївний, — сплюнув колишній шкільний учитель історії. — Старенький батюшка, що, до речі, відсидів свого часу на Соловках, — на диво спокійно сприйняв моє «богохульство і єресь». Ми довго з ним тет-а-тет бесідували ось у цій хаті. Слухає, бувало, мої «комсомольсько-молодіжні» вправи — і плаче. Та помер старий Силенко, а вже як прислали з Києва нового, молодого, — о, цей пацан взявся за мене серйозно. Я не міг воювати, бо й прихожани… ледве камінням не закидали. Ти, бач, кажуть, новий месія… Не так треба було діяти, тим паче — зразу нав’язувати хай і рідне, своє… — І Пашка пішов у «підпілля» — став автономним православним язичником та ще й «самбістом»?

— Впізнаю уста попа Василя — анафемі мене піддав, хоча навіть за церковними канонами не мав на те «повноважень». Наш, тутешній — із сусіднього Бирзулового… Щодо «самбістів» — то мої сини-студенти із Запоріжжя привезли! Давня школа козацьких бойових мистецтв — я сам із задоволенням освоїв! Ну, от златопольська молодь і потягнулася: на вигоні, під сміх корів, вправляємося.

Корисно для здоров’я і особливо для духу…

— А «відуном» чого обзивають: невже хмари можеш розігнати? — І ти туди ж! Якось спробував — та ну його, страшнувато, не маю ще тієї сили! Колись були характерники, оті, зростаючись із природою, справді «особливе» знали і вміли! Місцеві жителі дістають: мовляв, щось небо затягло, — чи бува не до ста грамів? Златопольське метеобюро! Та хай…

Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…

Зайшли до хати. Пашка відлучився — прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до «школи» православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на «па» з гопака.

Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета «Прапор перемоги». На першій шпальті стаття під заголовком «Скільки коштує «живе слово» язичника Влосила?». І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком — підпис: «Жрець-боян самозваної секти «Живе слово» Влосил Крижаний за проповіддю».

Поряд — відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: «Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у «дитинство» людства — темне минуле.

Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам — чом би й ні. Шкоди від цього мало». Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво — це крок назад. «Язичники — дивні люди. А їх «вірування» я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію». «Та це просто мода — кінчай випендрюватися!», вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.

З пагорка, куди «Тойота-Кемрі» ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, — треба готувати землю до наступної весни. «Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.

Це ви про кого, пані самотня Поетесо?

* * *

Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером — перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою «некондиційну шкуру» — закінчилася.

Внутрішні монади — Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились — і склалися докупи. «Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра — це самопізнання…».

Чи то баба з порожнім відром перейшла дорогу, чи перевтілений у гусака піп Василь, — внутрішній комп’ютер Веремія завис. Гординя освідченого розуму, впевненості у тому, що ти знаєш, що ти пізнав! Це зараз, під вечір, так здається, а що скаже завтрашній ранок? Тпр-рр, Зорька-Кемрі…

Дзявкнув мобільник, і на екрані висвітилося: «Антон».

— Добридень, Антоне Омеляновичу, — юнацький голос аж дзвенів енергією бізнес-молодості. — Це — Київ, Антон Перун…

— Радий чути «нову генерацію», — щиро відгукнувся Веремій своєму тезці, синові екстракорпоральної спасительниці Людмили Сталінітівни. — Як почувається матуся? Як справи у клініці?

З Антоном, «останньою надією» Перунші, молодим головним лікарем клініки «гіпсової ноги» він зійшовся після повернення з кумранського Ізраїлю. Треба ж було «солдатові особливої місії» якось усе-таки прилаштувати вистраждану ідею, а головне — готовий проект договору намірів. Матуся разом з Артем’євою категорично відкинула («У нас все є!», «Екстракорпоральна революція степового краю — відміняється!), але ж чого добру, тобто яйцеклітинам пропадати? Не треба нам, потрібно їм, — га, Антоне Вікторовичу?

— Докладаю, — тезка явно підігрував манері незмінного охоронця Перунші, полковника Запашного. — Перші дві сотні ізраїльських рецепієнток запліднені українськими яйцеклітинами і завагітніла на землі обітованній! Оплата — стовідсоткова, черга — на півроку!

— Двісті жінок — коли це ти встиг? — услід за «останньою надією» забув про самопочуття Сталінітівни й Веремій. — Вони що — до Києва косяками прилітають?

— Усе згідно з вашим планом, — «нова генерація» не стала вдаватися у подробиці явно відкорегованої бізнес-схеми поставок стражденного жіночого контингенту докторів Гаді й Аді. — Як полюбляє повторювати мамина подруга Артем’єва: «Лови щасливий момент»… «Давним-давно», коли на Антона ще чекала Дружина, а він почувався мов канал «1+1» (знову за свою іронію!?), — Ірина усе боялася втратити «щасливі моменти» подружнього життя. Боягузка!

Антон підхоплював свою не дуже тендітну дівчинку на руки, і вони кружляли кімнатою під телезвуки каналу «М-1». А потім — падали на кошлатого«ведмедя» біля одного з трьох камінів великого дому й, зідравши одне з одного одяг, кохалися до нестями!

На десерт — заради хохми (є такий населений пункт у Полтавській області, — чи там Хухра?) — «Камасутра». Антон якось необачно подарував Іриночці це розкішне імпортне видання на Восьме березня. І от…

Це потім він десь вичитав, що індуїстська «Камасутра» писалася ледве не євнухом і призначалась переважно для медитацій, а тоді — вперто освоював, мов четвертий том молодого Карла Маркса (і ти диви, поперек не хапав!»). Вони терлися і любилися скрізь: на кухні, у ванній, басейні, кріслі, на підлозі, велотренажері, під розлогою калиною в кутку присадибного саду — добратися до ліжка ніяк терпцю не вистачало! Бувало, й у дорозі встигав тишком-нишком десь подалі від людських очей солодко злитися в соняшниках, кукурудзі й навіть… гречці. Остання «не дуже», — занизька, холодна та ще вічно з бджолами, добре — не колюча.

Полетіли до Шрі-Ланки — першим ділом у Сігірію, колись величний центр Кандійського царства, у середині V століття — резиденцію принца Кашяпи, затятого поціновувача древньоіндійської Тантри. О, Тантра-йога, майже Камасутра, тільки ще «глибше і далі», майже на відстані!

Серед рівнини джунглів — як випадкова ґуля на маківці голови височить колосальна глиба, уся брудно-коричнева від потоків дощів і часу. Вхід — у формі камінної промежини Жінки! Піднімаєшся довжелезними сходами на плато — на висоті орлиного польоту в п’янкому тропічному повітрі пливе примара королівського міста-палацу. На одному з напівзруйнованих склепінь збереглися дивовижні фрески… 500 дружин принца Кашяпи (принаймні, так сказав місцевий гід)! Оголені жіночі чарівності — довершені пишні груди, манливий пупок, тонкі риси обличчя, гнучкий стан фігури стандарту мінімум 90х60х90, розкішні прикраси. У витонченій руці — символ вселенської любові: квітка лотоса… Смагляві, вродливі, чорняві, біляві, золотокосі, квітучі, розкохані, сліпучі, юні, ясночолі…

Загадкові, блудливі, величні, всемогутні, мудрі, норовисті, ніжні, поетичні, пристрасні, пустотливі, розпусні, темпераментні… І оце з кожною ясочкою принцу Кашяпі якось-таки вистачало сили бавитися зранку до ночі?

Виявляється, не все так просто. Спочатку потрібно освоїти «ткацький верстат» (так зі санскриту буквально перекладається слово «Тантра»). Інструмент, що розширює стан свідомості, можливості пізнання світу, плете мереживо духовноеротичного павутиння, а потім раз — і щось-таки попалося. Знання, філософія, духовні й тілесні техніки, — ціла наука! Его, «я» — тюрма, де людина приречена на самотні муки та страждання. «Ми», злиття жіночого й чоловічого начал, зокрема через усвідомлений, «духовний» секс, аби «відчути і пізнати космічну єдність усього живого», — оце дорога міжнародного значення!

Що цікаво: судячи з археологічних кам’яних знахідок, будувати цей автобан розпочинали ще за часів Трипільської культури в Праукраїні. Круг вселенської рівноваги, гармонії, взаємодії енергій, краси, кохання, дві сплетені сутності-пуголовки жінки й чоловіка, дня і ночі, зими і літа, чорного і білого, електрона з протоном, — символ універсальної єдності цих начал — Інь і Янь Антон бачив у все тому ж археологічному музеї. П’ять тисячоліть до нашої ери!

Принц Кашяпа також доклався до будівництва тієї дороги. Тантра-йога! Що характерно: про всяк випадок взагалі не віддавав ні краплини «надзвичайно цінної енергетичної сировини». Ні одній з 500 ясоньок-дружин! І ніколи!! Зранку до ночі — тільки твої очі… Мовляв, інакше — капець фізичному здоров’ю, розумовим і духовним здібностям.

А на рівні підсвідомості — чуєте, куме, — наростання ненависті до жінки.

Мудрий Кашяпа! Не дослухався навіть до поради доктора Фройда. Що Фройд казав? Вивільняйте накопичені бажання! Кохайтеся поки кохається! Не тримайте в собі ту чортову сексуальну енергію! На крайній випадок — сублімуйте в написання романів. Інакше — богадільня… І де воно поділося, куди вивітрилося? Мандруєш тією ж «сексуальною» Індією, — серед аборигенок оку немає за що зачепитися! Жінки — вибачте, якісь однакові, з голови до п’ят у матеріях-сарі, поголовно «старші», зморшкуваті, зачухані, краснороті від жованого тютюну. Усі щось продають або стоять з простягнутою рукою, — яка там Камасутра!

Розговорився з бідовим океанським дівчиськом, що затято торгувало на пляжі в’язкою дешевих брязкалець. Виявилось — заміжня. Океан, пісок, пальми, краса, гармонія — а любов, «чоловіче начало», вибачте, секс у вас є? Он дивишся Болівуд, читаєш мудрі камасутри і вєди — серце радіє!.

— Яка там любов, який секс, — квітково защебетала напіванглійською молодичка. — Чоловіка мені вибрали астрологи і батьки, — не люблю я його, бачити не можу. Так усіх нас вибирають…

Секс — воно ж також не вміє і не може, п’є з ранку до ночі свій аракс. Нещаслива я… та що поробиш?

What to do?

Міняйли у Храмі природи… І що характерно — не одинокі: у радгоспі «Комсомол», наприклад, те ж саме. Інтернаціонал, одначе…

Чий бог має нести відповідальність за «посудини і помийниці», вселенське занехаяння ЖінкиМатері, хіджаби-покритки, масовий дородовий геноцид дівчаток — насінинок Людства? Територіальні Брахми, Вишни, Шиви, Аллаhи, Саваоти чи «ніби наш» вселенський Ісус-Авалокитешвара?

Хто перший «умиє руки»? Хто затушить розпалену пристаркуватими жрецями холодну громадянську війну чоловічого й жіночого начал? Хто віддасть Богині Богове?

Веремія декілька разів «підмивало» якось усетаки отак взяти й — самовпевнено крикнути на увесь світ, та ще й у повний вголос: «я», ну, тобто ми! Та саме у цей історичний момент збивали з пантелику ще мудріші думки. Жінка первісно, від народження, Космосу, наділена духовними якостями більше, ніж чоловік? Так! Якби жінка правила сьогодні світом, усі сфери життя вже давно просякли красою, спочуттям, любов’ю, розумінням? Жінки розуміють світ інтуїтивно, вони витриваліші, довше живуть, менше хворіють (принаймні, до менопаузи)?

Урешті, первісно стать дитини в утробі матері — жіноча! Усього за дев’ять, а то й сім місяців саме там повторюється вся еволюція Людства! Ех, жаль, що в авторів Біблії не було під рукою бодай старенького діагностичного ульразвукового апарату. І Перунша туди ж: фа-фа, ля-ля, а свою ООН — Організацію Об’єднаних Недолюблених так і не створила!

У жінки значно більше сексуальної енергії.

Янь — чоловіча миттєвість — як сірник: спалахнула й погасла. Жіноча — Інь, мов свічка: поки розгориться — роса очі виїсть. Зате світить довго! Якби захотіла — мов порохотяг до останньої краплини висмоктала б зі слабкого чоловіка все сміття: волохате, чорне, грубе, тупе, скажене, зарозуміле, пихате, егоїстичне, нетерпляче, вузьколобе, неотесане, показне, матюкливе, байдуже, безпорадне, боязке, безсиле…

Кохайтеся, чорноброві! А що насправді роблять — ну, згідно з мудрою теорією кума: пиляють дрова!

Дай сексу волю — заведе в неволю. Не дай — наверне до печер, головного болю або ж тероризму. І це при тому, що у кожному Янь задля рівноваги й гармонії світу мудра божа природа заклала пристойну частку Інь. Майже 50х50, фіфті-фіфті: здатності кохати, любити, зоріти добром, світлом, красою, зливатися в одне ціле, перетікати, доповнювати одне одного, запалювати свічку, світити разом і довго. «Ти не йди від мене, без тебе я — половина. Я тужу за тобою — частина мого «я» в тобі. Є в нас щось — воно нас єднає, воно вийшло зі світу «я» нашого й дивиться пильно на нас, то воно нашими очима дивиться на нас, щоб ми у ньому краще пізнали себе, «ти» і «я» — «ми», і в нашому «ми» — значить «сва»…»^[10] Язичницька єдність «Янь-Інь», святих чоловічого й жіночого начал, — невже ця насінинка реального зв’язку енергій людини й Космосу закладена й до його матриці, — дрібної київської мурашки? Що так затято й далі переймається своїм самотнім «я». Намаганнями бодай перерахувати персональні волохаті лап ки-милиці. Інстинктивно захистити власну територію під Сонцем. Повірити чужій Надії на хоча б «десятину» реінкарнованої Жінки в місцями милосердному «мужчині» Христовому…

Оце так еволюція-регресія, волоцюга пристрастей! І ти диви — скільки себе не «чистив під Леніним», — його малий командирський катер «Стрижекстрім» усе збавляв хід, тягнув на дно волохатого чоловічого комфорту-ескорту…

А одного разу, коли вони «попливли» на Адріатику, Ірина врешті помахала ручкою і залишилася на березі Чорногорії. Мовляв, донечка виросла, ти — не пропадеш, а в мене тут купа термінових справ — па-па, мій котику! Вона завжди сприймала світ у форматі такої собі задачки, котру неодмінно (й обов’язково!) треба було вирішити. Під себе, своє відчуття і пиху, — речі, незбагненні для чоловічої мотивації. При цьому примудрялася бути щасливою. На своєму жіночому святі життя. І ясне сонечко сховалося за хмаринки… Може заїхати якось до того Монте-негро, тобто Чорногорії — ну, по дорозі? Хоча б одного разу послухатись матір, Тетяну Харитонівну… «Тойота-Кемрі» вже під’їжджала мимо двометрової огорожі до воріт його орендованого саду. «Що за чортівня?». Новенькі, добротно зварені металеві ворота лежали на землі, — покалічені, вирвані по живому з дюймових завісів. Кинувся до недавно зведеного модуля-складу — те ж саме, ні одного полінця від заготовлених до відправки яблуневих євродров.

Один Тайсон винувато виглядав із такої ж, але вцілілої євробудки.

Вкрали, звична справа. Мудро казала колись кума Морозиха, царство їй небесне: який замок не вішай — усе до сраки. Майже по-біблійному, від Еклезіяста — марнота марнот і усе на вітер…

Де набрати майстрів, які б вели тебе по життю за руку — мов малу дитину, до самої смерті — твого дня народження? Як хоча б трохи по-язичницькому реінкарнуватись, чи, бодай, місцями «екстракорпорально запліднитись» від Жінки-Матері, бажано своєї? Святий Дажбоже, Трисутність світів…

Підійшов на довгому цепку пес, лизнув у щоку, мовляв, даруй, так сталося — what to do. Не треба було прив’язувати.

Але ж живий сад — уцілів!

Веремій присів на пожовклу траву під найближчою старою яблунею. Легкий вітерець ледве гойдав останні травинки літа і одиноке стебельце дикого маку. Його невеличка, дивом уціліла голівка, хиталася мов маятник хронометра.

Нахилив стебло додолу — на долоню впала одна єдина чорна цяточка й така ж, сп’яніла від опіуму, мурашка. Намагався взяти насінинку — ніяк, воно таке крихітне! І диви — у цьому крихітному, беззахисному, легшому за подих вітру дивовижно живуть закодовані мільйони років еволюції його сімейства! Предки, могили, таїни основного Бога — Сонця, початок, середина дороги, кола сансари, Інь-Янь, Янь-Інь…

Утім, яка зима, весна, літо, осінь — Космос не знає такого відліку часу і часу узагалі. Космос, Океан, Абсолют, Бог, Мати-Земля — лише змінюються.

Та й «наркоманти» зелену голівоньку можуть зрізати…

Київ — Шрі-Ланка — Індія — Ізраїль — радгосп «Комсомол» — Київ.

Зміст

Майже інсайт… 5

Midlle of the road…. 126

Колами сансари… 240

Примітки

1

Інсайт — у теорії пізнання момент осяяння, раптового прозріння, проникнення у проблемну ситуацію, що завершується вирішенням проблеми; у психотерапії та психології — просвітлення або розуміння психічного стану, який раніше не усвідомлювався, нове нав’язливе усвідомлення чого-небудь без попереднього досвіду.

P.S. Не плутати з назвою столичної мережі салонів штор «Інсайт», — авт.

(обратно)

2

«Умити руки» — за древнім іудейським звичаєм «показати, що ти не винен у крові». Саме так, омивши руки водою на площі перед народом, поступив римський прокуратор Понтій Пілат після розп’яття Христа (див. Євангеліє від св. Матвія), — авт.

(обратно)

3

Споконвіку і у дохристиянських, так і постхристиянських віруваннях трикутник символізує монограму жіночого божества, жіночого начала у трьох вимірах: дівчина, мати, мудра старість. У Древньому Єгипті трикутник — це ієрогліф, що означав «жінка», у грецькому алфавіті — «мати-дельта», у древньоіндійській, зокрема тантричній традиції, — богиня Калі-янтра або Йоні-янтра. За однією з основних версій шестикінцева зірка Давида також складається з двох трикутників, накладених один на одного — символів жіночого й чоловічого начал. Колись трикутник був таким же предметом поклоніння і шанування, як і хрест у християнстві. Індуїсти, до речі, також не проти добрих доріг і безпечної їзди: Яма в них — бог підземного царства смерті, — авт.

(обратно)

4

К. Найт, Р. Ломас. Ключ Хірама. Там же (довідково): три кубіта — один метр тридцять п’ять сантиметрів, — авт.

(обратно)

5

«Ісус Христос? О, це великий єврей-пацифіст!», — авт.

(обратно)

6

Ліна Костенко «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (з дрібним украпленням від автора).

(обратно)

7

Т. Г. Шевченко. «Сон».

(обратно)

8

Кров, Піт і Сльози (не плутати з назвою відомої рокгрупи, — авт.)

(обратно)

9

Капець — нинішня назва річки Калка, що протікає поблизу Маріуполя і впадає в Азовське море, де 1223 року через внутрішні чвари київські князі програли історичну битву з татаромонгольською ордою.

(обратно)

10

«Мага-Віра».

(обратно)

11

Ліна Костенко. «Скіфська Одіссея», — авт.

(обратно)

Оглавление

Майже інсайт[1]

Midlle of the road

Колами сансари

Зміст

*** Примечания ***