Дика енергія. Лана [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать онлайн

Марина та Сергій Дяченки Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ПЕРША

Я працюю пікселем.

Щодня за годину до заходу сонця проходжу крізь велику прохідну біля підніжжя єдиного в місті пагорба. Прикладаю до сенсора посвідчення. У потоці інших працівників крокую до роздягальні. Номер моєї шафки — 401/512, він же — номер мого робочого місця — в самому центрі екрана. Я — хороший, кваліфікований піксель.

У шафці зберігається моя роба, допасована точно на мій зріст — до п’ят. Я надягаю робу зверху на чорне щільне трико. Застібаю ззаду липучку. Застібка на робі має лежати точно на четвертому хребці. Міліметр праворуч або ліворуч — світло впаде під іншим кутом, і ось уже брак у роботі. За це штрафують.

Одягаюсь, беру з полиці навушники й чорні окуляри. Босоніж виходжу з роздягальні й слідом за іншими пікселями піднімаюся сходами вгору Йти треба дуже довго, але я звикла. Звідси, зі сходів, чудово видно місто.

Я йду, підібравши край роби і намагаючись не наступати на чужі подоли. Місто залишається внизу, темне, наїжачене вежами. У цей час люди зазвичай виходять на вулиці — дивитись енергетичне шоу. А хто живе у невисоких будинках — ті, буває, лягають на пласкі дахи, щоб зручніше було дивитися в небо.

Я йду, аж поки дістаюся до позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюсь крізь вузький прохід, дорогою вітаюся з іншими пікселями. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте. Вона каже, що я щаслива, бо мені припав щасливий номер. Із задоволенням помінялась би з нею, але це суворо заборонено правилами. За це можуть оштрафувати так, що до кінця віку не оговтаєшся.

Єва завжди приходить раніше за мене. Коли я добираюся до місця, вона вже сидить, схрестивши ноги, на своїй платформі й хрумтить чіпсами. Я сідаю поруч, і вона мене частує. Завжди частує, хай навіть у неї залишиться останній пластівець.

Пагорб ліворуч і праворуч від нас — плаский майданчик на схилі горба — цілковито заповнюється людьми і гуде, наче вулик. До заходу сонця залишається хвилин п’ятнадцять. Край неба на південному заході все яскравіший. У нас над головами — низькі, щільні сріблисті хмари.

У навушниках починається відлік: п’ятдесят сім… п’ятдесят шість… Ми підводимося, надягаємо окуляри, перевіряємо застібку роби на четвертому хребці й повертаємося обличчями до південного заходу. Вітер погойдує важкі поли нашого робочого одягу.

Платформа під босими ступнями — гладенька й шорстка водночас. Триває відлік: п’ятнадцять, чотирнадцять… п’ять, чотири, три, два, один… почали!

І приходить ритм.

Коли мене запитують про нашу роботу, я не вмію як слід її описати. Ритм може бути простий, тоді він означає просто «червоний», «жовтий», «синій» або «білий». Спершу, на заставці, завжди простий ритм. Я широко розводжу руки, і роба розгортається на всю ширину. Спереду вона червона, ззаду біла. Якщо підняти праву руку, розкриється жовта складка, ліву — синя. Бачите, все дуже просто: я повертаюся на своїй платформі й змінюю колір. А якщо в навушниках раптом настає тиша, я закидаю поли на голову. Зі споду роба чорна.

Проба на готовність пройшла успішно. Ми знову стоїмо обличчями на південний захід, де світліший край хмар. Увесь екран зараз залитий червоним, та його ніхто не бачить, крім чергового адміністратора і кількох технічних співробітників…

У цю секунду сонце, опускаючись дедалі нижче, виринає нарешті з-під хмар, зависає між ними та обрієм. Яскраве світло заливає схил пагорба і людей-пікселів. Оце вони, ті двадцять хвилин на день, коли ми бачимо сонце. Якби не чорні окуляри, я, певно б, осліпла.

І ось, щойно сонце заливає пагорб, я також бачу наш екран. На небі! Яскраво освітлений, він відбивається у хмарах, його видно звідусіль. На вулицях від радості кричать і аплодують так голосно, що навіть тут, на пагорбі, чути гомін натовпу І починається!

У навушниках наростає ритм. Тепер він складний, це не просто чергування кольорів, це черговість, яку я пам’ятаю, як літери абетки. Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-жов! Жов-чер-чер-жов! Поли роби літають, збурюючи вітер. Майже не залишається часу, щоб дивитися вгору: я підстрибую на платформі, зливаючись із ритмом, я сама — ритм. Там, нагорі, з’являються картинки, повзуть по екрану слова: «Динамічні миші — сто кілометрів пробігу!», «Чесна робота — додатковий пакет!» і ще щось, я не встигаю прочитати. Я й це завважила лише тому, що воно часто повторюється…

Двадцять хвилин я відтворюю й повторюю послідовність кольорів, і Єва поряд зі мною, і всі сотні пікселів на пагорбі — одночасно. На екрані — реклама, блазні, біжучий рядок повідомляє новини, і кожні п’ять хвилин зринає величезний напис: «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста!»

Мені весело. Платформа нагрівається під ступнями. Навколо тріпоче різнобарвна тканина. У якусь мить летюча роба Єви раптом зникає з поля мого зору, я здивовано повертаю голову — ні, все гаразд. Єва працює, мій синій і її жовтий дають насичений зелений колір…

А потім екран знову заливає червоним. Ми завмираємо, розкинувши руки і повернувшись обличчям до південного сходу, а сонце повільно тоне за обрієм. Екран тьмяніє… тьмяніє… останнім зникає біжучий рядок — він аж на вершечку пагорба.

Зміна закінчилась. Ноги підгинаються, я сідаю на платформу і стягаю навушники. Поруч опускається Єва. Облизує губи.

Нам нема куди поспішати. Першими йдуть ті пікселі, які ближчі до краю.

* * *

— Я тобі заздрю, — каже Єва.

Ми йдемо з роботи. Давно посутеніло, черговий на перехресті крутить педалі динамомашини, над його головою мерехтить блідий ліхтар. Виступають із темряви світловідбивачі вздовж краю хідників, на розі будинків, на вивісках громадських кав’ярень.

У Єви косметика, що світиться, її обличчя пливе, наче місяць, у темряві поряд зі мною. В очі вона крапає «нічний погляд», від нього райдужна оболонка віддає зеленаво-білим яскравим світлом. Єва дуже втомилася і чогось боїться.

Я сідаю на хідник. Єва за мною. Тієї ж миті під’їжджає автоматичний вуличний рознощик, вивантажує два енерджі-дрінки. Це питво тільки так зветься — «енерджі». Насправді ж енергія в ньому — тільки й та, що на етикетці.

Рознощик їде далі: низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із питвом небезпечно хилиться вправо. Поки я дивлюсь услід рознощику, Єва відкриває свій дрінк і робить великий ковток.

— Щось сталося? — питаю я.

Вона хитає головою.

Я знаю, Єва живе над силу. Ледве дотягає до опівночі, і так щодоби. Зараз десята сорок п’ять, найгірший час для Єви, ось тому я й сиджу тут на хіднику і п’ю з нею дрінк, замість того, щоб іти додому.

— Ти ніколи не думала перейти на Завод? — питається Єва.

Питво стає поперек горла. Я похлинаюся і кашляю. Черговий усе крутить і крутить педалі, динамомашина перетворює на світло його сопіння, його піт, його нудьгу. Мерехтить ліхтар, мерехтять відбивачі на рукавах, на обличчях, на волоссі випадкових перехожих.

Я відновлюю дихання. Від кого, від кого, а від Єви подібної сміливості не чекала.

— Стеж за язиком, — раджу їй. — Люди навколо.

Вона втягає голову в плечі.

— А ти все одно віриш у Завод, — каже пошепки, не питаючи, а стверджуючи. — Ти віриш, що він є, що це не казка. І що його можна знайти.

* * *

Удома перш за все вмощуюся на старий велосипед без коліс, із тьмяним монітором на кермі. Кручу педалі, екран засвічується. Входжу в мережу. Перевіряю пошту. Лише один лист: від Гната. Кличе погуляти одразу після енергетичної години. Що ж, побачимо.

Тоді, затамувавши подих, входжу в розділ «Звіти та статистика». Набираю свій соціальний номер. Усе гаразд: є пакет на сьогодні й запаска на завтра. Живемо.

Наближається енергетична година. Вітру немає, вітрячок за вікном ледве повертає лопаті. Динамічна миша, яку Єва подарувала мені на день народження, спить без задніх лап. А в інструкції сказано, що динамомиші сплять тільки дві години на добу, а в інший час заряджають акумулятор!

Не знаю, чим себе зайняти. Ось ці останні хвилини перед підключенням — вони завжди так довго тягнуться! Трусить, лихоманить, і в роті сухо, а декому ще й голова паморочиться. І думки дурнуваті в голову лізуть: навіщо все це? Навіщо я? Як все обридло, піти хіба що кинутися з даху…

Застібаю манжету на лівій руці, вище ліктя. Зсередини вона вкрита крихітними голочками, вони встромляються у шкіру, але це не боляче. Від манжети тягнеться шлейф дротів, його я підключаю до роз’єму в стіні. На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три… Мороз поза шкірою продирає від цих звуків, я заплющую очі.

Дванадцять!

Манжета щільніше стискає руку. Від голочок розливається тепло: до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють, ой, як добре жити! Яке щастя, що ми живі!

Я співаю на повен голос. Динамомиша прокидається, залазить у своє колесо і все швидше перебирає лапами. Над кліткою засвічується тьмяна лампочка.

Енергетична година!

Мені не потрібне світло — я сама свічуся. Від радості. Мені не потрібне тепло — я сама кого хочеш зігрію. Я вмію співати, танцювати, малювати… мабуть. Я вмію складати вірші і грати в баскетбол!

Посміхаючись, знімаю манжету. Від неї на руці залишається слід: візерунок із червоних цяток. Він безслідно зникне за годину чи дві. Зараз, якщо придивитися, він складається в якісь літери… та мені не до цього. Мені весело!

Як добре, що я є! Як добре, що у мене є робота. І не проста — за двадцять хвилин участі в шоу мені дають пакет на дев’яносто вісім енерго!

Риплять двері — я їх не замикала. Тримаючись за стіну, входить Єва. Її обличчя горить у напівтемряві під шаром пудри, що світиться.

Щойно глянувши на це обличчя, я одразу ж припиняю танцювати.

— Мене оштрафували, — каже Єва тремтячим голосом. — На повний пакет.

— Як?!

— У мене немає запаски, — каже Єва ледь чутно й сідає на підлогу.

— Як же це? — розгублено питає Гнат.

Він наш сусіда. Мешкає з нами в одному блоці.

— Вона збилася сьогодні на шоу, — мляво пояснюю я. — Помилилася. Її оштрафували й не видали енергопакета. А запаски у неї нема.

Єва лежить на ліжку й дивиться в стелю. Іноді здригається, ніби від лихоманки. Її руки холодні, як… лід. Смерть?

— Гнате, — кажу я рішуче, — де можна в місті підзарядитися?

— Ніде, — швидко відповідає він і відводить очі. — Ти ж знаєш… тільки в енергогодину.

— Неправда. Пам’ятаєш, Гладкий з тридцять дев’ятого блоку розповідав…

— Ну і де тепер цей Гладкий? — тихо запитує Гнат.

— Я можу віддати їй свою запаску…

— Та ти що? — вражено питає Гнат.

Я його не слухаю:

— …можу віддати, але це буде завтра, розумієш? Тільки завтра! В енергетичну годину! Якщо вона не з’явиться на роботу — її виженуть. Та що я кажу — вона може просто не дотягнути!

Єва дивиться в стелю. Пудра, що світиться, наполовину стерлася, і виглядає моя подруга просто моторошно.

— Гнате, — кажу я, — їй потрібно підзарядитися, просто аби вижити!

— За незаконні оборудки з енергією позбавляють пакета на тиждень, — пошепки каже Гнат. — Це гарантована… огидна смерть.

Я дивлюся на Єву. Очі у неї провалилися, «нічний погляд» освітлює запалені повіки й вії, що позлипалися.

— Ти пробач, — каже Гнат. — Я справді не знаю… де шукати цих дилерів. Слово честі.

Енергетична година виводить усіх на вулицю. Люди сміються і обіймаються. Цілуються, сидячи на хідниках. П’ють. Я йду — майже біжу — повз них.

Здіймається вітер. Швидше й швидше крутяться лопаті вітряків на дахах. У вікнах один за одним з’являються вогники. Нічне місто стає яскравішим: синьо-білим горить шляхова розмітка. Світяться краї хідників. Поблискують відбивачі на стовпах. Я біжу, обминаючи людей у мерехтливому натовпі.

Вхід до підвалу — як нора. Над норою тьмяна вивіска: «Ігри. Games.». Збігаю крутими східцями. Внизу задуха, пахне цигарками й потом.

Люди юрмляться навколо великого столу. Стільниця, здається, гуде під лапами бігових тарганів.

— Пішла! Сьома пішла!

— Підрізає, це кікс!

— Не кікс!

Я кручу головою. Той, хто мені потрібен, сидить у кутку — розвалився в єдиному кріслі. Закинув ногу на бильце. На підошві важкого черевика фосфоресціює картинка: конячий череп. Навколо чоловіка у кріслі вільний простір.

— Лисий!

Він ледь розплющує праве око.

— Чого тобі?

Я беруся за горло. Висолоплюю язика, наче задихаюся. Лисий розплющує обидва ока.

— Чого?

— Підзарядження, — шепочу я. — Зараз. Терміново.

— Я за таке не берусь, — каже він, поміркувавши. — Брудні вони хлопці, ці дилери.

— Я б теж не взялася. Але дуже треба. До кого мені йти?

— Не знаю. — Він байдуже заплющує очі. — Не скажу.

* * *

Я знову вибігаю на вулицю. Безпорадно озираюся. До світанку Єва не дотягне. Дивлюся на небо: котра година?

Мене плескають по плечу:

— Когось шукаєш?

Озираюсь. Дівчина, ніби знайома, тільки не пам’ятаю, як її звуть. Волосся зелене, стирчить догори, як трава на газоні. У волоссі блимають іскри: не справжні, звичайно. Косметика.

Вона дивиться на мене й посміхається:

— Хіба можна після енергогодини бігати із заклопотаним виглядом? Що сталося?

Я вже відкриваю рота, щоб пояснити. Іще мить — і я скажу… Вона все посміхається. І раптом я розумію, що говорити ні в якому разі не можна. Вона донесе.

— Нічого не сталося, — кажу ввічливо. — Відвали!

Біжу через перехрестя. Розмірковую: вона має рацію.

У натовпі людей, які щойно отримали свої пакети, людина, що біжить так, як я, впадає у вічі…

Спотикаюсь об автомат із енерджі-дрінком і ледь не падаю. Розсипаються картонні банки. Свистить поліцейський на перехресті. От халепа!

Пірнаю в темне підворіття. Кажуть, поліцейським видають премію за кожного оштрафованого порушника.

Є в цьому підворітті вихід чи нема?!

Є. Вибігаю на торговельну вулицю. Прямо переді мною вітрина, в ній плавають, фосфоресціюючи, риби, кожна завбільшки з круглий стіл. У воді струменить синє холодне світло. Я, не довго думаючи, забігаю в крамницю.

Продавець — хлопець приблизно мого віку. Посміхається:

— Що, вляпалася?

Крізь вітрину спостерігаю за підворіттям. Поліцейського немає. Полінувався за мною бігти. А може, пожалів — усе-таки в нього теж була енергетична година, йому добре й весело, як усім.

Майже всім.

— Ти поцупила щось? Чи пику бойфренду набила? Ледь повертаю голову. Обводжу поглядом хлопця з голови до ніг. Він перестає усміхатися.

— Гей-гей… ти чого така… дика?

Хлопець худющий і дуже хитрий. Шрам на щоці. Чорні очі блищать, як у птаха.

— Мені потрібне підзарядження, — кажу зненацька. -Що?!

— Те, що чув. Мені потрібне підзарядження. Терміново. Ти знаєш, як знайти?

— Забирайся геть, — каже він знервовано.

Я повертаюся і йду до дверей. Сяючі рибини витріщають на мене величезні очиська. Я беруся за ручку дверей…

— Зажди, — каже хлопець.

* * *

— Єво! Єво, вставай скоріше! Я знайшла для тебе… — я мимоволі стишую голос, — підзарядження! Ходімо! Ходімо!

Я торсаю її й умовляю, аж доки вона розплющує очі. Абсолютно байдужі. Їй уже однаково, жива вона чи ні.

— Єво, будь ласка. Я знаю, куди йти. Вставай!

Гнат приносить зі спільної кухні ківш води — взагалі-то, водогін працює лише годину на добу і тільки до п’ятого поверху, але в нас, на щастя, четвертий. Холодна вода змиває з Єви рештки косметики і трохи приводить до тями.

— Ходімо, — умовляю я.

Вона уривчасто, схлипуючи, зітхає.

— Ти людина чи ганчірка? — кажу люто. — Ти збираєшся скласти лапки і здохнути? Тоді май на увазі, що я з ганчірками не дружу, я об них ноги витираю!

Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.

Вона підводиться.

— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?

Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.

— Я не можу.

— Боягуз паршивий!

— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…

Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.

Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.

— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.

— Не дуже. Візьмемо рикшу.

У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.

Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?

Єва ледве переставляє ноги.

— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.

— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!

— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!

Залишається пройти ще один квартал.

— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?

Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.

Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.

Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.

— Навіщо? — шепоче вона.

— Щоб ти рухалася, дурепо!

— Ні… Навіщо жити?

Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.

— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!

Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:

— Правда?

— Звичайно!

Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.

— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…

— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!

— У мене зміна закінчилася.

— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.

— Куди їхати?

Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.

— Гаразд. Сідайте.

* * *

Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.

Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.

Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.

Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:

— Приїхали!

Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.

Рикша від’їжджає. Тепер ми зовсім самі у цьому дивному місці.

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.

Ліхтар гасне. Минає ще хвилина, і двері, клацнувши, від’їжджають убік.

— Ваша бабуся хвора, — кажу я швидко. — Просила передати їй пиріжок і горнятко масла.

— Заходь, Червона Шапочко, — відповідає чоловік, якого не видно в темряві.

* * *

У кімнаті зовсім немає ламп. Тільки дзеркальна банка зі світлячками. Мене це дратує: ми не бачимо обличчя того, хто нас пустив. А на ньому нічні окуляри: він нас чудово бачить.

Єва намацує в темряві стілець і сідає. Хвилини три ми всі мовчимо: ми з Євою витріщаємося в темряву, чоловік нас роздивляється. Я тримаю себе в руках — вдаю, що мені байдуже.

Урешті він вирішує, що ми ті, за кого себе видаємо.

— Скільки? — запитує без передмов.

— Сто енерго, — кажу швидко. — Хоча б вісімдесят. Одним пакетом. Просто зараз.

— Тисяча монет. Готівкою.

У мене перехоплює подих: не вистачає грошей. У нас із собою на двох вісімсот вісімдесят дві, і ні копійки більше. А на рахунку — нулі і в мене, і в Єви.

Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.

— Сімсот, — кажу спокійно.

Він мовчить. Літають і метушаться світлячки у банці. Шарудять. Моторошний звук.

— Дівчатка, ви розумієте, куди прийшли? Або ви платите і заправляєтесь, або ви звідси не виходите. Таке правило.

Єва важко дихає. Я сильніше тисну ногою на її ступню. Їй, мабуть, боляче, але мені зараз треба, щоб вона мовчала!

— Якщо ми не повернемося до ранку, — кажу якомога байдуже, — ваша бабуся дуже засмутиться. І пришле дроворубів.

— Дурненька. До ранку тут нічого не буде. Навіть ваших трупів.

— Сімсот п’ятдесят.

— А ти дика, — мовить він здивовано. — Дев’ятсот п’ятдесят. І більше жодних поступок. Гроші з собою?

— Вісімсот. — Мені дедалі важче стримувати тремтіння.

— Дев’ятсот.

— Вісімсот вісімдесят дві. — Я не витримую і заплющую очі. І цілу хвилину слухаю шарудіння світлячків у банці.

— Згода, — каже він нарешті. — Просто з поваги до твоєї наполегливості, дитинко.

Він іде до банки зі світлячками. Відкриває кришку, занурює всередину руку, зачерпує у пригорщу (фе!). Викидає у кватирку. Знову закриває банку, ставить на те ж місце. Світлячки намагаються злетіти і б’ються об скляні стінки.

— Скільки вас тут ходить, — бурмотить чоловік. — Про запаски не думають, живуть одним днем… І мруть. Ти, — несподівано повертається до мене, — ти скільки б протягла без дозарядження?

— Не знаю, — гарячково нишпорю по кишенях, збираючи гроші. Сотні не вистачає. Могла я, розраховуючись із рикшею, замість десятки віддати сотню?!

— І я не знаю, — каже він із дивним виразом. — Довго мені чекати? Давай гроші!

Я простягаю йому все, що у мене є. Він перелічує миттєво — у цілковитій темряві. В окулярах.

— Дитинко, ти помилилася, — каже він дуже лагідно. — Тут сімсот вісімдесят дві.

Я вдесяте обмацую кишені. Бічні, нагрудні, внутрішні…

У глибині кімнати відчиняються ще одні двері. Входять, здається, троє — вони величезні, пахнуть шкірою й потом, дзвенять металом, сопуть. В опуклих лінзах їхніх окулярів віддзеркалюється банка зі світлячками.

— Ти що, гратися зі мною надумала? — Дилер майже сичить. І в цю мить, коли він робить крок до мене, мої пальці намацують — у глибині кишені штанів — туго згорнуту купюру.

Дилер заспокоюється. Знову перелічує гроші. Киває громилам у темряві:

— Повний бак. Одним пакетом. Ось цій, кволій… А з цієї дикої не зводьте очей!

У темряві поблискують зуби. Дилер усміхається.

— Ідіть за ними, дівчатка. Вони вас не скривдять.

* * *

Один іде попереду. Двоє — з боків. Ніби конвоюють. Єва чіпляється за моє плече.

Ми виходимо на задній двір, завалений мотлохом і непотребом. Я підводжу голову й бачу, що небо потроху світлішає.

Передній відлучається, наказавши нам залишатися на місці. Мені на плече опускається важка гаряча лапа.

— Чуєш, ти, чорна… У тебе хлопець є?

— Є, — відповідаю крізь зуби. — Чемпіон із кара-дзюдо.

— Брешеш! — Громило сміється. Зблискують окуляри й зуби.

Його рука проводить по моїй спині. Я відстрибую.

— Облиш, — каже його напарник. — Шеф приб’є.

— Ой, та я тебе прошу… Шеф навіть не дізнається.

Цієї миті повертається той, що йшов попереду. Кладе на землю перед Євою плаский портфель. Відчиняє. Витягає манжету. Єва закачує лівий рукав. Її тіпає.

Манжета охоплює Євину руку вище ліктя.

У цю хвилину я ні про що не думаю, навіть про громила за спиною. Я дивлюся на Єву. Портфель тихо гуде. Єва глибоко зітхає, напружується, по її обличчю розпливається посмішка… Ну от. Нарешті. Ми змогли, ми зробили, нарешті!

Яскраве світло заливає подвір’я — покинуті коробки, каністри, трьох громил із портфелем і нас із Євою.

— Стійте, де стоїте. Енергетичний контроль.

У мене відбирає ноги.

Громила й не думають «стояти на місці». Однаковим рухом лізуть за пазуху… Що у них там — розрядники? Самостріли?!

Єва підстрибує і, волочачи за собою портфель, кидається в тінь. Я за нею. Чомусь найважливішим мені здається зняти з Єви манжету — а потім хай доводять, що ми причетні до оборудки, може, ми просто тут проходили…

Ох, нічого вони не доводитимуть. На тих, кого підозрюють в операціях з енергією, не поширюються звичайні закони. А нас упіймали на гарячому!

Я озираюся через плече…

І бачу.

Контролер чомусь сам. Громила кидаються на нього з трьох боків — їм нема чого втрачати. Один розкручує над головою ланцюг. У другого самостріл, у третього розрядник. Я розумію, що треба тікати негайно, але не можу зрушити з місця.

Минає, певно, ціла мить.

Контролер відштовхується від землі. Правою ногою б’є в груди супротивника з самострілом. Громило падає. Контролер гвинтом провертається у повітрі, його ліва нога знаходить щелепу другого нападника. Той валиться, випускаючи зброю. Третій громило стріляє розрядником — я бачу тонку блакитну дугу. 1 одразу ж їй назустріч вилітає жмуток неймовірно потужного розряду — синя петля. Летять іскри. Різко пахне смаленим.

Громило падає, не зронивши ані звуку, і більше не ворушиться. Той, що дістав ногою в щелепу, також лежить непорушно. Зате інший підносить самостріл…

Мені здається, я чую, як співає в повітрі тонка сталева стрілка.

Контролер збиває її рукавицею — звук металу об метал. І наступної секунди знову спалахує синя дуга. Ледь чутне шипіння, ніби рветься тонка тканина. Важко падає тіло. І настає тиша.

Єва смикає мене за руку.

Розвиднюється. Прокляття — у темряві ми мали б шанс! Біжимо, як не бігали ніколи в житті. Розлітаються з-під ніг шкаралупи, недогризки, черепки, бляшанки; звалище величезне. Ми кидаємося пообіч штабелів каністр, пробираємося крізь хащі покрученої арматури, нам потрібен вихід, вихід, вихід, а виходу нема, тільки нові гори сміття, велетенське динамоколесо, що звалилося на бік, гнилі калюжі, гори чорних оплавлених покришок…

— Допомагай!

Єва не одразу розуміє, що я хочу зробити. Та я навалююсь плечем на башту зі смердючої гуми, і Єва, здогадавшись, кидається на допомогу. Раз… два… Очі вилазять на лоба. Три! Башта з покришок падає, завалюючи прохід між двома важкими блоками — використаними акумуляторами. Він не пройде! Він тут не пройде!

Зпотойбіч завалу б’є синя дуга. Покришки плавляться й просідають. Піднімається чорний дим…

Ми знову стрімголов біжимо.

Праворуч. Ліворуч. Нам слід було б розділитися, тоді в однієї з нас був би шанс… Я думаю про це відсторонено, ніби не моя доля вирішується, а чужа. А втім, вибору все одно нема: дорога вперед одна, без розгалужень. Праворуч, ліворуч…

Єва здавлено скрикує. За інерцією пробігши ще кілька кроків, повертаю голову; Єва лежить на землі, над нею височіє чорна фігура контролера.

— Біжи! — кричить Єва з останніх сил.

Я б і рада не послухатися, та не можу. На губах металевий присмак. Я біжу, як зацькований звір, я лечу, і раптом переді мною відкривається вихід!

Останнім ривком продершись крізь пролам у бетонному мурі, вибігаю на вулицю…

І в цю мить мене хапають за волосся. Ззаду.

* * *

Кімната, де ми розлучилися з грішми, порожня. На столі, як і раніше, стоїть банка зі світлячками: вони більше не світяться.

Контролер кидає нас з Євою на підлогу, до цього він нас тягнув. Я приземлююся на руки й коліна. Єва падає на бік — незграбно, як набита ватою. Стукається головою об стіну, але й далі усміхається дивною безглуздою усмішкою.

Контролер швидко озирається. У спорожнілій кімнаті немає нікого й нічого, тільки світлячки шарудять, як раніше. При світлі ранку зелені лелітки перетворилися на огидних комах. Увігнуте дзеркало всередині банки спотворює їхні відображення, і від цього вони стають іще потворніші. Просто чудовиська.

— Звичайно, він пішов, — каже контролер сам до себе. І повертається до нас. — Дострибалися, кози?

Ми мовчимо.

Контролер смикає Євину руку вгору. Рукав скочується до плеча: вище ліктя ясно видно слід від манжети.

— Скільки заплатили? — запитує контролер.

Єва тяжко дихає. Я називаю суму.

— Звідки у вас такі гроші?

Дивне запитання. Ми просто віддали все, що було, до копійки. Тепер будемо харчуватися безкоштовною синтетичною локшиною… аж доки помремо від нестачі енергії — Єва завтра, я післязавтра.

Контролер пильно дивиться на Єву. Потім переводить погляд на мене.

Він немолодий. Вірніше, він поза віком. Обличчя покреслене глибокими зморшками, але це не старечі зморшки. Це ніби стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних провалів, ніби з глибоких дюз. Я пригадую, як він упорався з трьома нападниками. Вони там досі, напевно, лежать…

— Ви заплатили за непотріб, — каже він несподівано м’яко. — За фальш. Це не енергія.

Я дивлюся на Єву. Вона усміхається.

— Це не енергія, — повторює він. — Це замінник. Дві-три таких заправки — і привіт, божевілля.

Єва усміхається. Так, ніби все, що відбувається з нами, — жарт. Гра. Я дивлюся на неї з жахом. Тоді переводжу погляд на контролера; він киває:

— Ця сволота труїть вас за ваші гроші.

— Але без цього вона б не дожила до ранку! — вихоплюється в мене.

Броньовані плити його обличчя ледь помітно зміщуються — він супиться.

— Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх. Її все одно не вистачає! Тому… такі людожерські штрафи.

Стає тихо. Єва мовчить. Я мовчу. Світлячки в банці потроху завмирають.

— Іди, — каже контролер. — Забирай її… І щоб духу вашого тут не було.

Я дивлюсь на нього і не вірю своїм вухам.

— Іди! — повторює він голосніше. — Рахую до п’яти. Раз…

Я підхоплююсь, ніби мене кольнули шилом. Єва відстає тільки на одну секунду. Ми з нею зіштовхуємося в дверях, прориваємося, плечем до плеча біжимо темним коридором… І вириваємося під небо. Праворуч — стіна покинутої вежі. Ліворуч — огорожа звалища.

— Чотири, — каже контролер десь там, позаду, в порожній кімнаті.

Я чула про таку забаву. Відпускають жертву, а потім наздоганяють — і вбивають ніби при спробі втечі. Така собі поліцейська розвага.

Ми біжимо. Пролітаємо крізь площу. Вилітаємо на вулицю, пірнаємо у підворіття, пробігаємо його наскрізь. Із-під ніг кидаються врозтіч пацюки. Нам учувається гонитва за спиною — цей контролер бігає так, ніби й не людина він зовсім…

Нарешті зустрічаються люди. Двірник крутить педалі машини для прибирання: із-під круглої щітки розлітаються обгортки цукерок і упаковки від енерджі-дрінку. Він дивиться на нас, як на шалених, і тоді ми трохи сповільнюємо темп.

При свідках контролер нас не вбиватиме…

Чи вбиватиме?

Ми нарешті наважуємося озирнутися.

Погоні нема. Давно пролунав рахунок «п’ять», та переслідувач так і не з’явився.

Ми падаємо на край хідника. Сідаємо, намагаючись перевести подих. Підповзає рознощик дрінку і з ним гусеничний візок із бутербродами. Бездумно встромляю в шпарину візка свою кредитну картку — засвічується обурене червоне око. Я забула: грошей нема…

А от дрінк нам належиться безкоштовно. Ми випиваємо по дві банки.

— Як ти?

Єва з хвилину мовчить, ніби дослухаючись до власних відчуттів.

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.

Я підводжуся й дибаю по вулиці, кручу головою, намагаючись зорієнтуватися. Тепер уже нам рикша не світить, доведеться на своїх двох добиратися…

Єва наздоганяє мене і кладе руку на плече.

— Знаєш…

— Що?

— Спасибі тобі, — каже вона ледь чутно.

* * *

Минає кілька днів. Щовечора, входячи в мережу й перевіряючи, чи є пакет, я тремчу, як миша на барабані: чи буде в мене енергогодина? Чи… офіційне повідомлення про штраф?!

Але нічого не відбувається, і я потроху припиняю смикатися. Зрештою, якби контролер надумав шукати нас, уже знайшов би.

Що більше я про нього думаю, то більше помічаю дивного. Ось, наприклад, він навіть не спитав, як ми вийшли на дилера, хто назвав нам адресу й пароль. Кажуть, у контролерів є спеціальні методи дізнання — щось приховати від них просто неможливо…

Якось уночі, одразу після енергетичної години, я йду до магазину з рибами, що світяться. За прилавком замість хлопця з пташиними очима стоїть похмура негарна дівчина.

— Привіт, — кажу недбало. — А де тут… такий працював хлопець? З чорними очима?

— Тут я працюю, — каже вона похмуро. — Більше ніхто. І вакансій немає, не сподівайся.

— Послухай, мені дуже треба його знайти.

— Такого тут нема й не було, — каже вона вперто. — Купуватимеш — то купуй. А ні — забирайся. Ходять тут усякі.

За інших обставин я б їй пояснила, що бути такою грубою — погано. Дохідливо пояснила б, на все життя. Але тепер нема бажання з нею зв’язуватися. Я просто розвертаюся й виходжу.

На перехресті танцюють хлопець і дівчина.

Добре танцюють, з душею. Натовп стоїть довкруж і плескає в долоні — нічого особливого в цьому ритмі немає, простішого не придумаєш. Я зупиняюся поряд і знічев’я починаю відбивати синкопи.

Заарештували зв’язкового? Чи він сам утік від гріха подалі? Може, він і неживий уже?

Дивлюся на веселі обличчя навкруг. Згадую слова контролера: «Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх».

Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.

Може, мені привиділось?

Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!

Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…

Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…

Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…

І я пірнаю в натовп. Іду.

* * *

Єва перехоплює мене на підході до дому.

— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!

Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.

Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.

У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.

Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.

У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.

Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.

— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:

— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.

— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.

— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…

Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.

Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.

— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!

Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.

— Ти програла, — каже Довгий.

Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.

А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!

— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?

— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.

Довгий піднімає брови:

— Ти знаєш правила.

— Знаю!

Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…

В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?

Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.

Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.

— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?

Далі грати ніхто не хоче. Єва пропонує розповідати страшні історії.

Довгий задмухує свічку. Тепер ми сидимо у суцільній темряві, і це на краще: ніхто не бачить, як на губах у мене здимається пухир.

Проказуємо лічилку. Першою випадає розповідати захриплій дівчині зліва від мене.

Вона починає навмисне глухим, сумовитим голосом:

— Жила одна дівчинка. У неї в районі пропадали люди. То один пропаде, то інший… Та вона над цим не замислювалася. Одного разу після енергетичної години вона познайомилася з хлопцем. У нього були дуже гарні очі, а обличчя підв’язане хусткою. І він цю хустку ніколи не знімав… От пішли вони гуляти. А хлопець і каже: давай заліземо на вежу! Вона і згодилася. Почали вони підніматися на вежу, дійшли до п’ятдесятого поверху. Дівчинка каже: я більше не можу. А хлопець: вище! Вище! Дійшли вони вже до сотого поверху, а дівчинка сіла й каже: ну все, тепер точно не можу. А хлопець їй: стрибни вниз. Вона: та ти що? А хлопець: стрибни, стрибни! І знімає з обличчя хустку…

Хтось із дівчат неголосно верещить.

— А рот у нього, — продовжує оповідачка, — такий величезний і круглий, що видно череп ізсередини. Дівчинка тоді зрозуміла, що це за хлопець. Але вона не розгубилася — стрибнула в шахту ліфта і зачепилася за противагу. Трос не був заблокований, противага пішла вниз і опустила дівчинку до самої землі неушкодженою… І це не казка, — раптом закінчила вона цілком нормальним, хоча все ще застудженим голосом. — Це зі мною було.

— Брешеш, — виривається у когось. Здається, це Гнат.

— У старих вежах троси ліфтів прогнили давно, — це Довгий.

— В деяких прогнили. А в деяких вони залізні.

Стає тихо. Якби не дихання — здавалося б, що кімната порожня.

— Життєїдів не буває, — тихо каже Єва. — Бо як ця людина може харчуватися життям самогубця? Непрожитим життям? Як?

— А хто сказав, що вони люди? — слушно заперечує застуджена дівчина.

— У нас у блоці троє пропали невідомо куди, — задумливо каже хтось із хлопців. — За півроку — троє.

— Їм просто енергії не вистачило, — каже Довгий. — Коли когось із знайомих штрафують… чи роботу втрачають, а запаски немає… Хіба ти не знаєш про це? Якось не заведено про це базікати.

— А мені казали, — ледь чутно шепоче Єва, — що люди, які зникли, ідуть на Завод.

Тиша. Метушня. Сопіння. Я штовхаю Єву ліктем у бік.

— Так, на Завод, — повторює вона вперто. — І там повно енергії для всіх. Ніхто не тремтить над своїм пакетом. Там навіть слова такого немає — «пакет». Просто Енергія струменить… як вітер. Або як вода, коли водогін працює.

— Життєїда я на власні очі бачила, — каже застуджена дівчина. — А Завод… ти мене вибач, але це однаково, що потойбічний світ. Є він, нема його — ми все одно не зможемо перевірити.

* * *

Наступного дня губи вже не так болять. Пухир луснув. Я можу розмовляти.

Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.

Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.

Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!

Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.

І прямую на робоче місце.

Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…

Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.

На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!

Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…

Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.

Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!

— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.

— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…

Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.

* * *

Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?

Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.

Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…

Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.

Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?

Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.

Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…

— Дівчино!

Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.

— Гей, ти! Оглухла?

Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.

Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?

— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!

Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.

Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.

— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.

Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…

На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…

Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!

Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:

— Що там у тебе?

— Браслет, — кажу спокійно.

Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.

— Зніми і пройди ще раз.

Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…

Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.

У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…

— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.

Поліцейський мовчить цілу секунду.

Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!

— Іди, — каже поліцейський.

Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.

— Стій!

Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!

— Браслет забула, — каже поліцейський.

На його долоні лежить мій металевий браслет.

* * *

Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!

Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.

Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!

Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.

Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.

Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.

— Єву не бачив?

Він дивиться сторожко.

— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.

— І з роботи не поверталася?

Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.

— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:

— Так? А де ж…

І замовкає.

* * *

Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.

Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.

За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.

Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».

І все. Кінець.

Цей лист так збиває мене з пантелику, що я мало не забуваю підключитися. За дві хвилини до дванадцятої застібаю манжету на лівій руці, клацаю роз’ємом… І тут пригадую, що не встигла перевірити: є у мене сьогодні пакет чи ні? Може, мене за щось оштрафували?!

На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три…

Дванадцять!

Від манжети розливається тепло — до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють…

Я усміхаюся.

Все добре. Всі живі. І у Єви все гаразд. Навіть краще, ніж можна було уявити: Єва знайшла дорогу на Завод! Вона про це завжди мріяла! Я за неї рада.

І ще я все можу. Співати, танцювати, конструювати…

Я годую динамомишу спеціальним кормом із баночки. Запускаю колесо. Миша біжить. Колесо крутиться. Засвічується лампочка над столом.

Я замикаю двері, сідаю за стіл і кладу перед собою навушники, які принесла з роботи.

За дві години розумію, що потрібен барабан. Або бубон. Щось таке просто необхідне. Я кладу у схованку розібрані навушники і стукаю в кімнату до Гната.

Він так радіє мені, що готовий, здається, руки цілувати.

— Ти?! Заходь… Вип’ємо чаю… У мене є вино…

— Ніколи, — кажу. — Позич-но мені ролики. Дуже треба.

Він розчарований.

Ролики Гната — його скарб. Він береже їх, чистить, змащує, сам рідко користується й іншим ніколи не дає. Вони дуже старі, можуть зламатися і ремонт не переживуть.

— Навіщо тобі? — питає Гнат, відводячи очі. Та я вже знаю, що відмовити він не наважиться.

— З’їздити в одне місце. Я дуже поспішаю, розумієш?

Я їду хідником, перестрибуючи через каналізаційні Грати. Ролики — чудова річ, але мені на них ніколи не зібрати грошей. Особливо після того, як ми з Євою витратили всі заощадження на нелегальний пакет.

Я знову думаю про Єву. Зараз, коли після щасливої енергетичної години минуло трохи часу, її лист уже не здається мені таким переконливим. «Завод є…» Могла Єва піти, не попрощавшись? Не сказавши ані слова? Кинувши все? Негарно з її боку. Після того, як ми разом ускочили в ту халепу…

Я згадую контролера, який нас відпустив. Може, зникнення Єви якось із ним пов’язане?

Я вилітаю за поворот. Посеред площі хлопці на роликах граються в гамбу: вхопившись одне за одного, їдуть паровозиком. Той, хто веде, різко повертає то праворуч, то ліворуч, і всі за ним. Ланцюжок звивається змією, і тих, хто вхопився останніми, мотає з боку в бік. Грають зазвичай доти, доки хтось упаде і ланцюжок розвалиться.

Я вичікую секунду — і приєднуюсь до паровозика останнім вагончиком.

Швидкість небачена. Я ледве встигаю перебирати ногами, щоб не налетіти на край хідника. Стоніжка, складена з людей на роликах, пролітає крізь площу і різко розвертається перед великою вітриною. Мене заносить, я б’юся об вітрину плечем: вона гуде, як бубон, але не розбивається. Гамба котиться далі. Летить шкереберть рознощик бутербродів. Котяться упаковки з дрінком. Двірник квапливо звертає вбік. Оддалік чутно поліцейський свисток…

Попереду хтось падає, і на нього падають усі інші. Я встигаю відпустити руки, за інерцією їду вперед і трохи вправо: повз купу-малу. Хлопці намагаються підвестися, хтось лається, хтось сміється. Поліцейський свисток дедалі ближче. Я встигаю махнути рукою хлопцеві-заводію (він, як і я, зумів утриматися на ногах). Він махає мені у відповідь.

На повній швидкості влітаю у темний провулок. Асфальт тут нерівний. Гуркіт роликів відбивається від низького склепіння. Поворот, ще поворот; безлюдна вулиця, тиха, тільки вітряки на даху тріпочуть. І — освітлена вітрина. Я гальмую.

Уся вітрина заставлена барабанами. Тут велетенські ударні установки і маленькі дитячі бубни. Тамтами. Тулумбаси. Шкіри й тканини натягнено на рами найрізноманітніших властивостей та обрисів. Я дуже люблю це місце. Але не можу тут часто бувати. Надто далеко від дому.

Двері зачинено. Я безнадійно смикаю ручку. Котра година? Скоро світанок, не дивно, що магазин зачинився…

Із глибини, з-поза барабанів-чудовиськ завбільшки з людину, повільно виходить чиясь тінь. У напівмороці я не бачу обличчя.

Скрегоче замок. Відчиняються двері.

— Заходь.

* * *

Господаря барабанного магазину звуть Римус. Він набагато старший за всіх моїх знайомих — йому років сорок. Для мене він запалює в крамниці всі вогні: будить мишей і білок, випускає світлячків, термосить єдиного електричного ската у глибокому, але тісному акваріумі. Я озираюся, ніби бачу все це вперше.

Барабанів тисячі. У кожного свій голос. Та зараз вони мовчать. Я простягаю руку, несміливо стукаю пальцем по жорсткій, дивно теплій шкірі. Звук дуже глибокий, низький, таємничий: бум-м…

— Пробачте, що потурбувала вас так пізно.

— Нічого. Я на тебе чекав.

Від здивування я обертаюся.

— На мене?!

— Я тебе запам’ятав, Дика. Ти часто приходиш. Подивитись на барабани.

— Не дуже часто… — Тепер я ніяковію по-справжньому. — Я далеко живу. І… у мене немає грошей. Тільки на дуже маленький… найменший барабан.

Він киває, ніби так і знав. Жестом кличе мене за собою — в глиб магазину. Там стоїть дивна установка, щось подібне до клітки з грубо спаяних арматурних прутів. Усередині клітки закріплено й розвішано барабани — на перший погляд абияк. Насправді в їх розташуванні є система. Не можу зрозуміти яка.

— Сядь. Розкажи, що тобі треба.

Я сідаю, ховаю під стілець ноги на роликах і розповідаю. Мені потрібен барабан. Краще — система барабанів, та це вже як вийде. Мені треба самій, на свій розсуд, сконструювати ударну установку. Мініатюрну. Це буде… Одне слово, це буде синтезатор ритмів.

Римус вислуховує дуже уважно. Киває. Довго думає, потім входить до арматурної клітки. У його руках дві тонкі дерев’яні палички. Потихеньку, монотонно починає вистукувати на великому барабані. Я мимоволі підхоплюю, починаю відбивати ритм долонею по коліну…

Римус мигцем дивиться на мене — і раптом його ніби прориває. Він шаленіє всередині клітки, барабани оживають — усі разом. Я чую, як стугонить моя кров — і кров Римуса. Я чую ритм цілого міста. На мить здається, що знову надійшла енергетична година і тепла хвиля ось-ось заллє мене цілком…

Римус уриває гру. Опускає руки. Вибирається крізь щілину між двома арматурними прутами. Моє серце калатає, як після довгого бігу.

— Скажи, — Римус робить паузу, запитально дивлячись на мене. — Ти могла б прожити… без підзарядження? Без енергетичної години? Хоча б добу?

Я не чекала цього запитання. Звучить неприємно й загрозливо. Я підводжуся. На роликах узагалі-то важко прийняти бойову стійку. Що він має на увазі? Невже здогадався, що я вкрала навушники і за це мене можуть відімкнути?!

— Та ні… — Він засмучений, що я його неправильно зрозуміла. — Я не збираюся нічого у тебе забирати… чи залякувати. Просто ти схожа на… деяких людей. Вони відчувають ритм, як ти. І у них… своя енергія. Енергія їхнього серця. А не з роз’єму. Розумієш?

— Мені потрібен барабан, — кажу холодно. — Всього лиш маленький барабанчик. Решту я зроблю сама.

* * *

Ми розмовляємо до світанку.

— Люди, які живуть на рівнині, не схожі на тих, хто народився і виріс у горах. Інший ритм, розумієш? Сам світ ритмічно організований. На рівнині — плавно, це протяжна пісня. А в горах — різкі перепади. Круті повороти. Вершини й провалля. У горах виживають по-справжньому дикі.

— Я ніколи не була ні в горах, ні на рівнині. Місто — ось мій світ. Сірі житлові квартали, вулиці, площі й покинуті вежі. І ще промислові райони, куди без перепустки не пройдеш.

— Ми всі — невільники ритму, господарі ритму. Ранок — ніч. Сон — дійсність. Вдих — видих. Наше серце — ударна установка. Наш мозок підкоряється ритму і творить ритм… Тобі не нудно?

— Ні! Що ви!

Він тре долоні, ніби у нього мерзнуть руки.

— Батьків пам’ятаєш? — запитує ні сіло ні впало.

Я намагаюся пригадати. Виходить погано. Ніби були якісь люди… Ніби я їх колись любила…

— Вони померли.

— Від чого?

— Від старості, — припускаю невпевнено. І замовкаю.

Римус тяжко хитає головою:

— Притулок… Притулок, а не дім. Тільки вихователі не ставлять у куток — вони відразу позбавляють пакета… волі до життя… мети…

Я не розумію його. Він і не чекає, що я зрозумію. Підводиться, іде кудись у глиб магазину і невдовзі повертається з маленьким, як дві мої долоні, барабаном.

Барабан старий — це зрозуміло з першого погляду. Шкіра на ньому витерлася, де-не-де засмальцьована. Крізь плями проступає невиразне зображення.

Я придивляюся. На барабані намальовано вовка.

— Це… стара річ?

— Це старовинна річ, — каже він з легким докором. — Вона не дуже гарна. Проте в ній є душа. Вона пам’ятає справжні ритми — народження, битви, смерті. Візьми. Тобі стане у пригоді.

Він усміхається. Непомітним рухом вихоплює із залізного ребра барабана тригранний стилет без жодної плями іржі. Я мимоволі сахаюся.

— Стане у пригоді, в усіх життєвих ситуаціях. — Він обережно ховає зброю назад. — Зверни увагу, на чому цей барабан кріпиться. На ланцюгу.

Він прилаштовує ланцюг мені на плече. Дуже зручно. І зовсім не важко.

* * *

Повертаюсь додому вранці, з барабаном на плечі. Мене похитує від утоми, але я абсолютно щаслива.

Гнат зустрічає мене біля дверей нашого блоку. Дочекатися не може, бідолаха.

— Та цілі твої ковзани, не бійся!

Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.

— Та що сталося?

— Ти знаєш… Єва знайшлася.

— Правда?!

— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.

* * *

— Темна історія, — каже Довгий.

В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.

— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…

Я не можу говорити. Захлинаюся.

— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.

Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.

— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.

Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.

— Її хтось убив?!

Довгий мовчить.

— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?

— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.

— А ти звідки знаєш…

— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.

Він знову має рацію. Я закушую губу.

— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.

Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.

Довгий якийсь час мовчить.

— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?

Я мовчу. І знову він має рацію.

— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.

Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.

— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.

Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…

— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.

Довгий хитає головою.

— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.

Від цих слів у мене волосся стає сторчма.

— Але…

— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?

* * *

«Не довіряй незнайомцям».

Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?

Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.

Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.

Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!

Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…

І одного чудового дня мій задум спрацьовує.

Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?

Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.

Оце-то іграшка!

На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.

Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.

Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.

Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.

— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!

Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.

— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.

— Що?!

Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.

— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.

Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.

Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.

У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні руки.

Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.

— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…

Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.

— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…

Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.

Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…

— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!

Із крихітних піхов, схованих на ребрі барабана, у мою руку нарешті вислизає стилет. Ніби жало. І коли механічний чоловік, який отримав сьогодні дев’ять доз фальшивої енергії, ледь відхиляється, я колю стилетом у стегно.

У першу страшну секунду здається, що хлопець цього не відчує. Він завмирає, його очі нарешті стають яснішими. Здається, він уперше мене побачив. Обертається, аби глянути, що ж таке його поранило…

На мене, пульсуючи, вихлюпується чужа кров.

Він гарчить. Ухопивши барабан, вужем вислизаю з-під нього. Він хапає мене за щиколотку — я прохромлюю стилетом його долоню. Він страшно лається, відсмикує руку…

І раптом завмирає, стоячи навколішки на хіднику.

— А може, й на краще, — каже він дуже ясним, спокійним голосом. Лягає на бік і підкладає долоню під голову. Ніби дуже втомився і хоче спати.

Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.

Він мертвий.

Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!

Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…

Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…

У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.

* * *

«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

* * *

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.

— До Олі, — кажу, не змигнувши оком. — Із десятого поверху.

Вона секунду розмірковує.

— Там на десятому такі хулігани живуть, — каже осудливо. — Ну гаразд, іди.

Спасибі, дозволила, думаю я з усмішкою. Іду далі. Барабан погойдується на боці, потроху починає звучати. Його ритм — та-та-та… та-ра-та… — додає мені сили.

На одному подиху піднімаюся до двадцятого. Тут зупиняюся, здивована. На сірій стіні кіптявою написано: «Тут кінець людського житла. Якщо ти не знайшов, кого треба, іди назад. Униз». Напис старий, але зовсім недавно його поновлювали. Цікаво, кому знадобилося витрачати паливо (свічку? скіпку?) на непотрібні слова? Чи вони потрібні?

Піднімаюся ще на один поверх — і знову зупиняюся. Сходів немає: замість них зяє пролам. Бракує цілого прогону. І що тепер?

Поруччя теж відірвано. Гладенькі стіни ліворуч і праворуч. Уміла б я літати… та я не вмію. Як порадив невідомий доброзичливець, «іди назад, униз».

Проте мені треба нагору!

Спускаюсь на найближчий сходовий майданчик. Тут вікно без рами й шибок. Сідаю на підвіконня й обережно визираю назовні.

Ну й краєвид! Усе місто як на долоні. Важко дихати — повітря дуже вологе, і вітер жбурляє в обличчя клапті туману, липкого, наче кисіль. Я уважно озираюся навкруги…

Ось вони. Сходи. Старі, іржаві. Тягнуться вздовж стіни знизу вгору лише за метр від мого вікна.

І там, на три поверхи вище, є ще одне вікно.

Нічого страшного, кажу я собі. Це просто пожежна драбина. Якби вона стояла внизу, на асфальті, я б стрибала по ній, як динамобілка. На асфальті чи у хмарах — яка різниця?

Намагаючись не мружитися, здираюся на підвіконня. Стугонить вітер. Долоні стають липкими, як пластир. Заплющую очі… Примушую себе розплющити їх. Випростовуюсь на повен зріст. Ось драбина — один стрибок, тільки один стрибок!

Тамую подих — і стрибаю. Ура, це драбина, я за неї тримаюся! Вона шерехата, холодна, але цілком…

Під ногами відколюється цілий пласт іржі. Підошви спорскують. Я повисаю на руках. Вітер грає моїм барабаном.

Підтягаюся. Знаходжу ногами опертя. Завмираю, щоб перевести подих.

Піді мною — місто. Угорі — щось, що мені дуже потрібне. А отже, мені треба вгору.

* * *

На п’ятдесятому поверсі ненадовго сідаю перепочити. І вперше стурбовано думаю: а коли я повернусь назад? За годину до заходу сонця мені треба бути на прохідній, інакше — все, втрачу роботу!

Нема чого сидіти. Йду далі.

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.

Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.

Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…

Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!

…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…

Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…

У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.

Тепер я стою між ними, і виходу нема.

— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?

— Я не синтетичка, — кажу йому.

Він регоче:

— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!

Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.

— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.

Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!

— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.

— Ні.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.

— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.

При слові «випускай» у мене з’являється надія. Але тільки на мить. Бо я дуже швидко збагнула, як вони збираються мене випустити.

М’язистий Алекс в один стрибок добирається до мене. Я не встигаю дістати стилет. Мій суперник не тільки сильніший — він б’ється краще. Дуже швидко мої лікті вже вивернуто за спину. Алекс тягне мене до вікна.

— Заждіть!

Ніхто мене не слухає. Мій барабан зривається з плеча і котиться сходами.

Алекс кидає мене спиною на підвіконня. Моя голова звішується вниз, у безодню. Я чіпляюся за життя ліктями, коліньми, підборами, я зубами готова вчепитися в бетонну балку…

— Постривай, — чую крізь вітер і стукіт крові у вухах.

Я вже лечу. Алекс підхоплює мене і втягає назад на підвіконня. Я задихаюся.

— Ану дай її сюди на хвильку.

Я сиджу на підлозі. Всередині. На вкритому пилюкою бетонному перекритті. Переді мною, на дві сходинки вище, стоїть старший із двох моїх убивць.

— Звідки це у тебе? — В руках у нього барабан із зображенням вовка.

— Подарував… Римус… — Мені важко розмовляти. — Сказав… іти… угору.

Жилавий Алекс та його старший товариш похмуро перезираються.

— Старий вижив з розуму, — каже Алекс. — З глузду з’їхав. Сенильний психоз.

Старший мовчить. І я мовчу. Мене лихоманить.

— А що іще він тобі казав? — вимогливо запитує старший.

— Нічого. Просто… угору. А коли я побачила картинку… на стіні…

І знову стає тихо. Тільки вітер гуде, пересипає куряву, замітає наші сліди на сходах.

— Ти синтетик? — запитує старший.

— Я не знаю, що це таке.

— Ти отримуєш свою дозу, як усі? Крізь роз’єм? Під час так званої енергетичної години?

Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.

— Так. Як усі.

— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?

Я давно це знаю.

— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?

Зрозуміліше нікуди.

Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима:

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди. Я піксель, урешті-решт! Я маю зосередитися на роботі! Я піксель. Крихітна цятка на великому екрані. Я дуже гарний піксель, за це мені дають дев’яносто вісім енерго кожного дня опівночі.

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

* * *

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

* * *

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.

— Дика енергія, — він мене не слухає, — єдине пальне для людей. Єдине справжнє пальне. Жучки ці, дилери, нею не гендлюють.

Я зніяковіло кручу в руках барабан. Зображення вовка перевертається.

— Бідолашні синтетики живуть на подачках, — тихо каже Римус. — Вони не здатні самі себе підзарядити. Але дике серце народжує дику енергію. Я сподівався, твоє також.

— Я синтетик, — кажу з гіркотою. — Мені ще поталанило, що вони, ці дикі, вчасно впізнали твій барабан.

— Це не мій барабан, — каже він недбало. — Ти синтетик… Як це сумно.

— Але чому?

Він скрушно хитає головою:

— Не питай… Якщо ти синтетик, краще не мороч собі голови. Іди… скоро енергетична година.

Я підводжуся з тамтама, на якому сиділа весь цей час, і плентаюся до виходу. Не озираючись. Не прощаючись. Беруся за ручку дверей…

— Зажди!

Слово звучить, як удар барабана. Я озираюся.

— Послухай, — каже Римус. — А може, це вони помилились? Вони, а не я? До них так довго не піднімалися нові дикі, що вони забули, як виглядають новачки!

— Удруге я до них не піду.

Римус потирає долоні:

— Послухай… Є лише один спосіб перевірити, дика ти чи синтетик. І не треба до них іти, треба тільки… — У нього дивно блищать очі.

Він чекає від мене цього запитання, ну щож, я запитаюся.

— Який спосіб?

Він розповідає.

— Ні, — кажу швидко. — Я знаю, як від цього подихають. Бачила. На собі випробовувати не хочу.

Римус опускає плечі.

— Тоді прощавай, — каже мляво. — На все краще.

* * *

До енергогодини залишається не так багато часу. Мені б крокувати швидше, та вся праця й злигодні цього дня навалюються на плечі. І я ледве ногами пересуваю. Так і запізнитися недовго.

Я згадую Єву. Як їй було зле, бідоласі, в кінці кожної доби, напередодні енергогодини. Вона казала: «Я тобі заздрю…» Чому заздрити? Ось, плентаюся тепер, як вона…

Стріпую головою, змушую себе відкинути дурні думки. Все добре. Зараз прийду додому, підключуся, і стане легше. Зовсім добре. Завтра піду на роботу. Стану на платформу 1001/005 і старатимуся щосили. І мене переведуть на 1001/006. А там за півроку повернуся знову в центр екрана. Головне — забути все це. Не лазити до покинутих веж. Не думати про Єву. Не…

Праворуч, з підворіття, на мене уважно дивляться. Я рвучко повертаю голову. Встигаю побачити спину — чоловік іде у темряву. Ззаду на плащі у нього нашитий відбивач — якийсь знак… Здається, коло…

Не вагаючись, кидаюся за ним у підворіття. Звідки й сили взялися. Мені й на думку не спадає, що там, у темряві, він легко може мене здолати… Але підворіття порожнє. Незнайомець ніби крізь люк провалився.

Повертаюся на вулицю. Людей дедалі менше: усі поспішають по домівках, квапляться встигнути до початку енергетичної години. Я прискорюю ходу. Майже бігцем влітаю до себе в під’їзд, ногою відчиняю двері блока. Надягаю манжету: тонкі голочки впинаються в тіло. З’єдную роз’єми…

На міській вежі б’є годинник. Дванадцять разів. Замружую очі, відчуваю, як манжета стискає руку. Як по кожній голочці всередину мене лине тепло, спокій, радість…

Повільно знімаю манжету.

На руці над ліктем залишився червонуватий відбиток — він зникне за кілька годин. Якщо напружитися, можна роздивитися у візерунку цяточок літери. А літери складаються у слово.

«С.І.Н.Т.» написано у мене на руці.

* * *

Кілька днів я щосили намагаюся перетворитися на скромного, зразкового синтетика.

Я ходжу на роботу. Відпочиваю. Після енергогодини виходжу на вулицю, п’ю енерджі-дрінк і веселюся разом з усіма. За гарну роботу мене переміщують на платформу 1001/007 — на два крихітні кроки ближче до центра екрана.

А коли засинаю — під ранок, — сняться жахіття. Мене викидають зі сто другого поверху. Падаю, силкуюся злетіти — і ніяк не можу. Зустрічний потік повітря ламає руки, крила…

Я прокидаюся від болю. Пальці зведено судомою.

Довго лежу без сну. Небо світлішає. Згадую слова Римуса: «Зовні це просто нічний клуб, аби очі замилити. За законом, клуби відкрито з нуля годин п’яти хвилин, та все найголовніше відбувається раніше… Вони не чекають на енергогодину. Вони не підключаються до роз’ємів. Вони добувають енергію самі. Це зветься диким ритуалом. Якщо ти така ж, як вони, сила ритуалу дістанеться тобі також».

А якщо ні?!

Чи хочу я бути такою, як укритий рубцями Алекс? Як його старший товариш, той, що холоднокровно звелів мене вбити?

Чи хочу я бути синтетиком?

За вікном прокидається місто. Цокає чоботами вранішній патруль. Шерхотить мітла двірника, порипують педалі.

Припустімо, прийду я в цей клуб до опівночі. Побачу енергетичний ритуал… припустімо, це гарно й стильно. Але ні краплини мені не дістанеться, бо я синтетик і синтетиком помру! Дуже скоро помру, до речі. Пропущу підключення… не одержу свого пакета… до наступної енергогодини можу й не дотягти. Забракне сил!

Я валяюсь у ліжку до полудня. Потім над силу встаю. Над силу обідаю. Змушую себе розім’ятися. Ось і день проминув — час на роботу…

У натовпі перед прохідною я зустрічаю білявого Миколу. Він страшенно радіє. Мало не кидається цілуватися.

— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…

— Оштрафували мене.

— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?

Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»

— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?

Він губиться лише на секунду.

— На руках можу пройти від прохідної до рогу.

— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?

Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.

— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.

— А якби була?

Він робить крок назад. Відводить очі.

— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.

— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?

— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.

— А… другові?

— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.

Я дивлюся йому вслід.

* * *

Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.

Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.

Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.

Там, де впала вежа, відтоді склади й звалища. А де-не-де — завали бетону й скла, цегли й арматури. Все це так і не змогли розібрати.

Рештки вежі стирчать, як гнилий зуб. Вона переламалася якраз на двадцятому поверсі. Кажуть, там був вибух.

У Зламаній Вежі живуть люди. Погано живуть: води немає зовсім, вікна забито жерстю, вітряки не працюють. А нагорі, на колишньому двадцятому поверсі, — нічний клуб. Зветься, звичайно ж, «Зірваний дах».

Знову здиратися сходами! Невисоко. Вище за двадцятий мені заборонили підніматися — що ж, будемо вважати, що я послухалася поради… На сходах темно. Дістаю з кишені старенький динамоліхтарик, розкручую над головою. Лампочка тьмяно світиться, я бачу сходинки, завалені битою цеглою. В самому центрі — акуратна стежка. Тут ходять, і ходять часто.

На одинадцятому поверсі мене обганяє гурт незнайомих хлопців і дівчат. Я притискаюся до стіни, щоб дати їм дорогу. Вони крадькома мене розглядають. Вигляд у них не войовничий — вони самі розгублені й трохи бояться, але хизуються одне перед одним.

Їхні голоси і нервовий сміх віддаляються вгору по сходах. Я йду далі. За хвилину мене випереджає закохана парочка. Вони йдуть і сваряться на ходу. Дівчина пошепки кидає хлопцеві в обличчя: «Тобі що, жити набридло?»

Минає кілька хвилин, і я чую, як закохані йдуть назад. Пробігають повз мене, навіть не глянувши. Стукіт їхніх підошов стихає внизу…

— Стій.

Із темряви назустріч виходить людина. Обличчя затулене чорним шаликом. Мені в очі б’є промінь динамо-ліхтарика — із тих, що працюють на еспандері.

— Чого ти прийшла?

Я пригадую, що мені казав Римус.

— За дикою енергією.

— Ти синтетик. Іди вниз.

Його рука ритмічно стискає кільце еспандера. Ліхтарик спалахує поштовхами — в такт ударам мого серця.

— Хто ти такий, щоб мене проганяти?

— Схаменися, дурепо! От-от енергогодина! Ти здохнеш без свого пакета!

Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.

— Не здохну.

Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.

— Що ж, дивися, сама схотіла…

І пропускає мене. Я піднімаюся далі.

До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…

Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.

Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я ступаю на балкон і йду вздовж стіни.

Праворуч — безодня. Ліворуч — стіна. Через кожен метр на ній закріплено такі собі широкі барабани із заліза й скла. Вперше таке бачу. Вікна? Прикраси? Які потужні лінзи…

Лише за кілька хвилин до мене доходить: адже це також ліхтарі! Старовинні прожектори! Скільки ж це енергії потрібно, щоб примусити світитися таку блямбу — хоча б одну! І скільки від неї має бути світла?! Так, власники клубу, чи хто там вони, полюбляють напустити туману. Де вони понабирали стільки викопного мотлоху? Без енергії прожектори мертві… Ще б кістяк динозавра на дах притягли!

Ці кляті прожектори дуже заважають іти. Кожен доводиться обходити обережно: не хочеться спіткнутися на слизькій арматурі, адже поручнів немає! Я зітхаю з полегкістю, коли шлях уздовж стіни закінчується, і нарешті входжу до клубу.

Клуб «Зірваний дах» дуже відповідає своїй назві. Наче зламані зуби, стирчать уламки стін — де-не-де на них прилаштовано ліхтарі. Немає рамки біля входу. Немає навіть охоронця. Заходь, хто хоче. Вірніше, хто наважиться.

Я заходжу.

Та тут повно народу!

Підлога по краях бетонна, в центрі дерев’яна. Коло, намальоване білою фарбою. За ним — залізна конструкція. Наче клітка. Щось дуже схоже я нещодавно бачила… Та звичайно! Така ж клітка з барабанами стоїть у крамниці Римуса!

Барабани лежать колом — велетенські, мені до пояса, і менші, із залізними деками. Ніколи таких не бачила. На кожному барабані намальовано коло і ще якісь символи. Намагаюся згадати, що б це означало.

Хтось мені розповідав, що коло означає Сонце?

Відступаю, даю пройти новоприбулим. Народу все більше. Усі розмовляють притишеними голосами.

Праворуч — барна стійка. Хтось неголосно перемовляється. Сміється. Подзенькує посудом. Потім у напівтемряві раптом стрибає блискавка — справжня, колінчаста, синя. На мить освітлює пляшки на стійці, підвішені догори дриґом келихи, похилені обличчя…

— Що тобі сьогодні змішати? — неголосно запитує хтось.

— Циклон, — відповідає хрипкий голос.

На стійку виставляється пляшка: рідина у ній світиться, поверхня вирує крихітними смерчами. Я витріщаю очі. Роблю крок до стійки — в цей момент налітає вітер. За спиною грюкають по підлозі чиїсь важкі підошви. Я вже чула цей звук.

Обертаюся — і встигаю побачити, як приземлюється другий.

Я готова руку віддати на відсіч: вони не пробиралися вздовж стіни по арматурному залізяччю. Вони з’явилися просто з темного неба. Ті самі? У напівтемряві не можна роздивитися. За плечима у них чи то плащі, чи то крила. Масивні фігури щось роблять, схилившись на краю даху, тихо дзвенить метал. Потім випростовуються…

Що це все-таки у них за спиною?

Забившись у темний куток, я дивлюсь, як вони по-хазяйськи входять до клубу Бармени щось їм змішують. Дуже швидко, бо до опівночі залишаються лічені хвилини.

Потім вони обидва підстрибують — і зникають угорі. Я готова повірити, що вони полетіли. І лише за мить примудряюся розгледіти другий ярус над нашими головами. Там розвішано крісла на ланцюгах, там з великим комфортом розташувалася публіка. І летючі незнайомці в тому числі. Вони сидять, кутаючись у плащі… чи все ж у крила?

Я знов озираюся. Що вони тут роблять перед початком енергетичної години?! Хтось боїться, я бачу. Хтось азартно чекає півночі. Хтось без поспіху робить свою справу… Бармени, наприклад. Я знову бачу, як пролітає блискавка у напівтемряві.

Унизу, на міській вежі, починає бити годинник. Бом-м… Від цього звуку в мене мороз іде поза шкірою: за багато років я звикла слухати бій годинника перед роз’ємом, з манжетою на руці. І раптом усвідомлюю — глибоко, болісно, — яка я дурепа. Ідіотка. Самогубця… Навіщо?!

Бом-м, урочисто і лунко озивається барабан.

Я озираюся. У центрі, в колі, зібрався натовп — не проштовхатися. У клітці — барабанщик. Барабан гуде, відповідаючи міському годиннику. Ніби розмовляючи з ним. Сперечаючись.

Із кожним ударом зростає напруга. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани. Кожен, хто зараз у клубі, хто чує цей опівнічний переклик, відбиває свої долі, сильні й слабкі. Сотні ніг б’ють об підлогу, звук все наростає…

І народжується ритм — саме в ту мить, коли міський годинник б’є востаннє.

Бом-м. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегкістю, відчуваючи тепле поколювання манжети. Все місто — але не я…

Я — поки що тільки глядач. Я стою, я слухаю, притискаючи до грудей свій барабан із зображенням вовка. Волосся ворушиться від цього звуку. Від цього ритму. Від цього єднання.

— Ми — енергія!

Здається, барабанщик не розтуляє губ, та я чую ці слова.

— Ми — енергія!

Підлога гуде під ударами десятків ніг.

Руки в залізних рукавицях б’ють у сталеві деки барабанів. Нагорі, на другому ярусі, завивають мегафони. У загальний гуркіт вливається звук сирени, але не такої, як у поліцейських. Від цього виття холоне в животі.

— Іди зі мною!

Над барною стійкою злітає сніп іскор — я бачу бармена, у нього в руках спиці з металевими кульками на кінцях, він грає на своєму склі. У пляшках стрибають, мов рибки, сині блискавки.

— Ми — енергія! Ми!

У моїй душі боротьба.

Синтетик страшенно боїться смерті. Б’ється в істериці. То де ваша енергія? Де?! Це просто шум і гуркіт, а не енергія! Піксель у мені дивується: незвичний ритм. Безглуздий. За ним не стоять кольорові послідовності. А я слухаю і все намагаюся зрозуміти… вловити… адже щось в їхньому ритмі є, щось дуже справжнє, правильне! І водночас…

Ритм наростає, наростає, наростає — і в мене в голові ніби всі лампочки вмикаються. Я кладу руки на свій барабан. Мене ніхто не чує в цьому гуркоті — але ж я себе чую! Відчуваю вібрацію деки із зображенням вовка!

Гуркотить підлога. Розгойдуються крісла над головою: публіка зверху свистить і щось вигукує в рупори. Сама не знаючи, навіщо і чому, я проштовхуюсь уперед, застрибую на найбільший, найгучніший барабан — і опиняюся в білому колі. Обличчям до обличчя з барабанщиком у клітці.

Він дивиться мені в очі. Не розумію, що в цьому погляді: здивування моєю зухвалістю? Схвалення? Виклик?

Мені здається, що все затихло. На секунду. Що я зависла у повному безгомінні…

Мить — налітає вітер. І налітає звук.

— Ми — енергія! — вибухають барабани.

«Ми — енергія!» — підхоплює барабан під моїми ногами. Я танцюю, підошвами вибиваючи ритм, і водночас веду тему на маленькому барабані з вовком. Ритм, ледь сповільнившись, наростає знову, накочується хвилею — але тепер веду я. Я задаю темп і ритм. Барабанщик на своїй установці повторює за мною.

— Дика енергія!

«Дика! Дика! Дика!»

Тепло розтікається по моєму тілу. Я сповнена ритму, я відчуваю його кожним пальцем, грудьми, коліном, я танцюю кожною клітинкою. Моє тіло — вогонь, кожен удар по барабану народжує спалах. Я танцюю.

В очах барабанщика — подив. Маячня це чи ні, та мені здається, що і з його барабанів, один за одним, вилітають гострі промені світла. Ритм знову накочується, і…

Я бачу місто з висоти пташиного польоту. Небо синє. І в зеніті — Сонце. Я бачу Зламану Вежу. Я бачу себе — на барабані. Але не вночі, а серед ясного дня.

Я бачу, як повзуть, обплітаючи стіни, виноградні лози. Високі гори… Темні провалля… На вершині, що найнедосяжніша, — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба йому допомогти… звільнити… Я тягнуся руками, Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Навколо щось відбувається. Ритм зник. Верхній ярус розгойдується, загрожуючи обвалитися мені на голову, вигукує, кричить, гуркоче. Я бачу кожну ланку на підвісних ланцюгах, кожну заклепку на одязі верхніх, їхні крила… У них справді крила! Навколо ясно, так не буває навіть удень… Що це?!

Мене хапають за руку. Від людини пахне шкірою, залізом і потом. Я отетеріло кліпаю очима — це барабанщик!

Він вражений ще дужче за мене. У нього неймовірно широкі зіниці. Він дихає, як загнаний. Показує щось жестами, тягне за собою, кличе. До мене доходить: він глухонімий!

Нема часу дивуватися. Він тягне мене до краю майданчика. До урвища. Я бачу нарешті, що відбулося, і мені перехоплює подих.

Прожектори. Вони горять — усі. На повну силу. Яскравіше від сонця, коли ввечері на двадцять хвилин заливає променями міський пагорб. Якби справжнє Сонце повернулося з-за обрію і звалилося б на стійку перед барменами «Зірваного даху», це б не справило такого враження на відвідувачів клубу.

Вони в екстазі. Вони в шоці. Хтось сміється. Хтось мовчить. І майже всі дивляться на мене. Чому?

Барабанщик хапається за залізну штуку, схожу на величезне й іржаве велосипедне кермо. Озирається на мене. Хоче, щоб я зробила те ж саме? Цих штук багато, вони кріпляться на уламках стін і, здається, в якийсь спосіб з’єднані з прожекторами…

Він рухає кермом. Чотири прожектори на одному кріпленні повертаються то праворуч, то ліворуч. Ставши навколішки, заглядаючи вниз, я бачу, як стрибають у темряві промені. Як метушаться захоплені зненацька людські фігурки. Так, уявляю собі, що тепер там коїться!

Ми разом керуємо прожекторами. Люди з майданчика приходять нам на допомогу. На барабанах знову хтось грає, ритм наростає. Очі сльозяться від світла й від вітру, і ніхто не може дорікнути мені, що я плачу від щастя. Промені прожекторів підвладні ритмові, вони перехрещуються, збираються в коло, розбігаються по вулицях. Дивляться в чужі вікна. Комусь світять. Когось засліплюють…

— Стійте, де стоїте! Енергетичний контроль!

Дочекалися.

Чорні фігури повзуть по балкону з арматури, затуляючи прожектори своїми тілами. Від їхніх бронежилетів іде дим: прожектори нагрілися. Та контролерам начхати: з такою бронею можна спати у вогнищі.

Їх багато. Дуже багато. Барабанщик намагається засліпити їх прожектором, але на поліцейських поляризуючі окуляри: вони бачать у темряві, бачать і на яскравому світлі.

Мені не страшно. Мені весело. Чудова вийшла вечірка. Живцем я, зрозуміло, не дамся. Полечу вниз у вільному польоті, але й із собою прихоплю — скільки зможу. Нехай спробують мене взяти!

Біля входу до клубу — бійка. Пішли в діло пляшки, ланцюги, арматурні прути. У відповідь тріщать сині паралізуючі розряди. Росте гора нерухомих тіл. Прожектори все ще горять, але їхнє світло тьмяніє з кожною секундою. Пахне паленою ізоляцією. Хтось зривається з краю і летить униз, — не розібрати, поліцейський це чи хтось із наших.

Помри, змагаючись! Я озираюся в пошуках якоїсь зброї…

І тут мене хапають іззаду. Затискають рот рукою в рукавиці. Я навіть вдихнути не встигаю. Мене тягнуть до краю! Отже, не штраф і не в’язниця… Гади! Ось гак зі мною вирішили поквитатися!

Я відбиваюся, як можу. Марна справа. Той, що захопив мене, на мить зупиняється на краю стіни — на самому краю. Я не витримую, заплющую очі.

— Час? — здавлений хрипкий голос.

— Раз… два… пішов.

Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!

Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…

А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.

Ми летимо?

Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?

— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.

Клац!

Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…

І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.

* * *

Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.

Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.

— Не тисне?

— Трохи тисне…

— Звикнеш.

Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.

— Ти тільки не бійся, гаразд?

— А чого мені боятися?

Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!

— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!

Раз. Два. Три. Ривок.

Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!

Мій рух сповільнюється. Я зависаю на тросі, як павук на павутинці, перед чиїмись балконними дверима. Балкона нема — двері виходять у порожнечу. На дверях табличка: «Гніздо Перепілки». І ще одна: «Ласкаво просимо. Витирайте ноги». І молоточок на ланцюжку, нічого собі!

Я не дотягаюся до молоточка. Стукаю як доведеться — каблуком. Це неввічливо, та що поробиш?

Двері відчиняються. На порозі, що веде в нікуди, — жінка років тридцяти. Звичайна жінка.

— Привіт, — каже, ніби нічого й не сталося. — Ти Дика? — І простягає руку.

* * *

Її звуть Перепілка. Вона дружина Маврикія-Стаха… тобто Мавра. Всього у гнізді живе чи то п’ятнадцять людей, чи вісімнадцять. Полічити складно, бо «ці троє вічно десь угорі шастають».

Перепілка ніколи не спускається на землю. Так і живе в гнізді. Готує їжу, лагодить ремінну збрую. Карбує прикраси з мідного дроту. І ще — у неї діти.

Справжні діти! Хлопчик і дівчинка. Десять років і сім. Коли Перепілка бачить, як я гублюся (і трошки лякаюся), дивлячись на дітей, вона регоче на весь голос. Але очі невеселі.

— У нас внизу дуже мало дітей, — кажу, виправдовуючись.

— Розумію. — Вона зітхає. — Своїх батьків пам’ятаєш?

— Невиразно.

— Ось так і всі… Нікому не потрібні батьки, нікому не потрібні діти. Хто буде замість нас за двадцять років? А за сто років?

Хлопчик і дівчинка граються на продавленій канапі: з ниток сітка, із давніх жовтих пігулок — блоки. На іграшкових тросах погойдуються фігурки дротяних ляльок.

— А що з ними буде, коли вони виростуть? — вихоплюється в мене.

Перепілка дивиться суворо.

— Залежить від нас…

Я допомагаю їй приготувати обід. Вода — у величезному залізному баці. Як їм пощастило підняти на таку висоту стільки води?!

— Це все Ліфтер… Його система. В інших гніздах живуть скромніше.

— А є інші гнізда?

— Ти що, з люка випала? Звичайно, є. З деякими ми дружимо, з іншими не спілкуємося. Третім і по зубах дамо. Якщо поткнуться. Крокодилам, наприклад.

— Крокодилам?!

— Гніздо крокодила. Так вони себе називають.

— А що таке крокодил?

— Точно не знаю, але, кажуть, давній хижий птах.

У мене язик свербить розпитувати.

— А Ліфтер… що у нього за система?

— Ой, він дуже розумний. Ліфтові шахти в цьому будинку широкі, ліфтів було багато. Троси сталеві, ще й досі не поіржавіли. Він систему противаг прилаштував, гальмівні колодки, блоки, а головне — налагодив підключення до того великого вітряка, що на сороковому поверсі. Так що у нас і світло вночі, й ліфт їздить. Щоправда, він іззовні їздить, це не дуже зручно, але ми звикли…

Закінчуємо накривати на стіл, коли в гнізді з’являються Мавр, Алекс, Ліфтер і — це викликає у мене захват — глухонімий барабанщик із клубу «Зірваний дах».

Його звуть Лесь.

* * *

Верхня частина вежі майже повністю зруйнована. Осіли перетинки між поверхами. Розвалилися внутрішні стіни — крім несучих конструкцій. У багатьох місцях не пройдеш без троса, страхувального ременя й карабіна. Мешканці гнізда давно до цього призвичаїлися: вони ходять по повітрю, серед натягнених тросів, так само легко й бездумно, як я по сходах.

Зате тут тихо й безпечно. Випадкова людина нізащо не підніметься так високо — без ліфта. А для поліцейських існує ціла система пасток. Контролери ломилися вже двічі — і відступали. Втрати надто великі. Списали на нещасні випадки.

Щоправда, надокучають самогубці. Чомусь багато хто з синтетиків, вирішивши вкоротити собі віку, здирається на вежу. І лізуть якомога вище — ніби відтягаючи момент розлуки з життям. Самогубців і Мавр, і Алекс зневажають усією силою презирства:

— Слимаки. У нас система оповіщення — ми завжди знаємо, що хтось заліз вище вісімдесятого. Спустишся, візьмеш його, почнеш розпитувати, чого не живеться. Очиці бігають: сил нема… набридло все… нудно… страшно… Цілковитий інфантилізм. Істероїди ювенільні. Але по що прийшов — те й отримуй. А наше гніздо не займай. Чого до нас лізти?

Перепілка вкладає дітей спати. У гнізді незвична тиша: вдень тут гамірно. Особливо відтоді, як хлопчик змайстрував собі — за моїм прикладом — барабан.

Ми сидимо за столом з Алексом і Лесем. Лесь читає розповідь Алекса по губах. Киває, згоджуючись. Його пальці у безперервному русі: нечутно вистукують щось на краю стола.

— Клуб треба відновлювати, — каже Алекс. — А то в мене депресія намічається.

Жилавий, вкритий рубцями Алекс обожнює читати книжки з психіатрії. У нього під дахом вежі ціла бібліотека.

— У поліцейських енергогодина об одинадцятій тридцять, о дванадцятій вони вже на посту. — Мавр хижо усміхається. — Нічого. Вони у нас пострибають… Так? — Він дивиться на мене. Його очі, зазвичай жорсткі, теплішають.

Мені несолодко було в перші дні після тієї пам’ятної вечірки. Не було сил. Здавалося, все, помираю без енергії…

І Мавр, і Алекс, і Ліфтер, і Перепілка, й Лесь сиділи зі мною цілими днями. Ні на секунду не залишали саму.

— Ти — синтетик?! — кричав Алекс, витріщивши налиті кров’ю очі. — Поглянь, що ти наробила! Адже це твоя робота, твоє світло, ти нас усіх запалила, розумієш? У тобі більше енергії, ніж в усіх нас, разом узятих! Тільки повір у себе!

Та найдужче в ті дні мені допоміг глухонімий Лесь. Він сідав навпроти, і ми розмовляли, передаючи одне одному барабан; виявляється, ритмом можна сказати те, чого словами не передаси.

Від нього я дізналася, що ніколи раніше прожектори на Зламаній Вежі не світили так яскраво. Вони, траплялося, ледь-ледь засвічувалися, коли енергетичний ритуал проходив особливо успішно. Ніхто не знав і не міг передбачити, що ці старі напівживі прожектори здатні світити з такою силою.

Він, Лесь, одразу зрозумів, що я можу. Щойно я застрибнула на барабан і ми зустрілися очима. І почалася наша розмова… Ось як зараз.

Лесь не чує — нічого. Але він дуже добре відчуває вібрацію. Всім тілом. Усією шкірою відчуває ритм. Тому став барабанщиком.

Я проводжу з Лесем багато годин. З ним легко. Він розуміє і підхоплює ритм. Він дивовижний співрозмовник.

Складніше з Маврикієм-Стахом. Він узагалі складна людина, по-моєму надто жорстока. Але до мене у нього особливе ставлення.

— Мавре, — запитую якось, — якщо людина вирішила відмовитися від енергогодини…

— Синтетик.

— Добре. Якщо синтетик наважився відмовитись від енергогодини і прийшов у клуб на дванадцяту… Це означає, що ця людина більше не синтетик?

— Два варіанти. Або вона дика. Або труп.

— Отже… не всі здатні підзарядитися від ритуалу?

Він зітхає.

— Не все так просто, дівчинко. Ритуал сам по собі нікому не дає енергії. Ритуал показує, можеш ти себе сам забезпечити паливом чи ні. Можеш — стаєш диким. Не можеш… тоді як пощастить. Деякі встигають змотатись до дилера. Деякі — ні.

— Але прожектори…

— Так. Того разу енергія вихлюпнулася через край… завдяки тобі. Справжня енергія.

І Мавр розповідає мені про енергетичний ритуал. Виявляється, його недарма проводять рівно опівночі. У цей час сонце в надирі.

— Де?

— В надирі. Це точка, протилежна зеніту. Ти колись бачила Сонце в зеніті? У найвищій точці неба?

— Ні.

Він зітхає:

— І я не бачив. Та однаково, воно там, за хмарами, піднімається у зеніт. А вночі опускається в надир, до нас під ноги, і знову починає рух нам назустріч…

Мені здається, що він марить. Та я все одно уважно слухаю.

— І в цей момент усе можливо. Все. Іноді здіймається сильний вітер, такий, знаєш, що можна налітатись на весь день наперед… Там, у клубі, хіба не здавалось, що ти купаєшся в сонці? У сонячному світлі?

Він дуже точно змальовує мої відчуття. Отже, і з ним бувало те ж саме. Я кажу йому про це. Він усміхається.

— У мене прожектори ніколи не засвічувались. Тільки у тебе. Так яскраво… Але цього замало. Енергією треба вміти керувати. Енергію треба збирати, передавати, акумулювати. А ми не вміємо. Поки що. Тієї сили, що ти вихлюпнула в клубі, вистачило б на підзарядження двом або трьом… Це ще не Завод.

… А я вже вирішила, що Сонце з неба знімаю!

— Завод? Ти кажеш про Завод?

Він морщиться:

— Ну, це для красного слівця… Насправді Завод є, звичайно. Але нам туди не потрапити.

— А якби?

Він мовчить. Розмірковує.

— Знаєш, — каже врешті, — я б дітей своїх переправив… на Завод. Кажуть, там є поряд селище… де живуть щасливі люди. Абсолютно щасливі.

— Так не буває.

— Не буває… — Він зітхає.

— Не хвилюйся за дітей. Вони схожі на тебе. І на Перепілку.

— Дякую. Я знаю.

* * *

Я вперше за кілька років бачу енергетичне шоу збоку. Це мрія кожного пікселя — і водночас кошмар. Адже якщо тобі сниться, що ти спостерігаєш за шоу збоку, — отже, ти запізнився на роботу. Отже, тебе вигнали.

Хто тепер працює на моєму місці?

Я згадую Єву. Не можу не згадувати її, коли на екрані вкотре засвічується цей дурнуватий рядок: «Енергетичне шоу для вас, городяни!»

Я сиджу, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Звідси екран, віддзеркалений на хмарах, видно майже повністю. Хіба лівий нижній кут трохи затуляє сусідня вежа.

Екран дивовижний. Я не можу розрізнити на ньому крапки-пікселі. Він видається єдиним, насиченим усіма барвами… веселки? Так мені казали в дитинстві. Та що таке веселка, я не знаю.

Картинки рухаються — люди ходять і розмовляють, нечутно відкриваючи роти. Справжні люди. Потім їх змінюють намальовані. Потім справжні й намальовані перемішуються. Смішно штовхаються, б’ють одне одного подушками, кидаються тістечками… Мені раптом страшенно хочеться тістечок. Здається, я не їла їх багато років.

Показують світло-овець, на яких росте вовна, що фосфоресціює. Показують, як їх стрижуть. Показують одяг із такої вовни. Супер. Це реклама.

Показують… Я примружую очі. Лише на одну мить показують величезний зелений простір, укритий деревами. Деякі вищі, деякі нижчі. Може, це і є гори?

«Енергетичне шоу для вас, городяни!» Я й не помітила, як пролетіли двадцять хвилин. Екран повільно згасає — згори вниз. Унизу ще довго біжить рядок: «Енергетична поліція попереджає: операції з енергією небезпечні для вашого…»

Екран згасає.

Зараз усі пікселі, збуджені й радісні, натовпом сунуть до роздягальні. І ми з Свою могли б зараз іти разом з усіма.

Чи шкодую я?

Єва померла. Вона випадково помилилась під час шоу, у неї не було запаски. Якби вона не помилилась, її б не оштрафували. Якби не оштрафували, ми б не пішли шукати дилерів. Якби ми їх не знайшли…

Можливо, все склалося б інакше.

А може, й ні.

* * *

Кілька днів стоїть такий щільний туман, що ні з п’ятдесятого, ні з двохсотого поверху нічого не видно. Немає міста, немає сусідніх веж. Нема й вітру. Ніхто нікуди не літає.

Ліфтер змащує блоки, Перепілка вчить дітей читати. Алекс і Мавр сидять на підвіконні, звісивши ноги над безоднею, в руках у обох — мегафони.

Вони базікають із сусідами. Просто так, знічев’я.

Мегафони дуже спотворюють звук. Металевий і трохи моторошний, він лине далеко, долаючи навіть туман. Людську мову, пропущену крізь мегафон і відстань, неможливо розрізнити. Тому тут, в Оверґраунді, на цей випадок виробилась особлива мова, що складається виключно з голосних.

Алекс чи то говорить, чи то співає. Виходить ніби пташиний крик, він летить у туман, за кілька секунд приходить відповідь. Я нічого не розумію, зате Алекс і Мавр розуміють чудово. Мавр смикає шнурок на руків’ї мегафона (підзаряджає слабенький акумулятор), кричить щось дуже коротко й дзвінко. Приходить відповідь — і обидва, Алекс та Мавр, аж заходяться від сміху, ледь не падають з підвіконня, а я стою, почуваючись повною дурепою. Ну чому вони мені не перекладають?!

Вежі залито туманом, як старовинним білим парафіном. І серед тиші, серед білої імли перегукуються голоси — металеві, пташині.

Це варто послухати.

* * *

Потім повертаються вітри, і Алекс учить мене керувати потоками. На мені «дика» збруя. До паска пристебнуто карабін. Я зависаю над безоднею, вітер шалений, мене кидає з боку в бік, як папірець.

Алекс щось кричить. Я, звичайно, не чую. Всі інструкції він мені дав раніше: я маю керувати польотом за допомогою крил, надягнутих, як плащ, мені на плечі. Розгорнути крила дуже важко — бракує сили рук, тут потрібна така маса м’язів, як у Алекса. Та коли я все ж примудряюся їх розкрити, стає легше: спрацьовують фіксатори, ніби в парасольці. Крила сконструйовано з тканини, шкіри й металу.

Невдалий поворот крил — і мене зносить праворуч і мало не розмазує по стінці. Я швидко виправляюсь. Алекс кричить, вимахує руками. »Синтепон!» — долинає до мене. Це в устах Алекса найстрашніша лайка: синтепон — себто нікчемний.

Я намагаюся змінити кут крил, як Алекс мені показував. Несподівано виходить. Піднімаюсь вище. Злітаю, як повітряний змій на мотузці. Ще вище! Вище за Алекса! Він уже не кричить. Дивиться на мене, приклавши долоню до очей.

Хочеться здивувати його. Я крутіше заламую кут крил… І вони ламаються. Не витримують сили вітру. Я лечу донизу — не прямовисно, адже я на тросі. Роблю дугу, як велетенський маятник, і ось-ось на повній швидкості вріжусь у стіну…

Бачу перед собою вікно.

Невідомо як примудрившись, влітаю в отвір, ледь забивши лікоть. Падаю і чимшвидше відстібаю від паска карабін. Із проламу в стелі зістрибує Алекс. Дивиться на мене круглими очима.

— Усе гаразд, — улесливо усміхаюся. — Ну… зламались. Трапляється.

Він переводить подих. Витирає з чола піт.

— Ефектної появи крізь вікно ми ще не проходили. За це тобі два чергування поза чергою!

* * *

Чергування — це справжня кара. Добре Мавру: він завжди користується пристосуваннями Ліфтера і сходами майже не ходить. А от мені доводиться лічити кожну сходинку.

Чергові допомагають здобувачам. Здобувачі — ті, хто добуває їжу там, унизу, в місті. Дещо купують. Дещо крадуть зі складів. Це важке й небезпечне, але почесне завдання, та все одно здобувані весь час змінюються. Кому хочеться проводити половину життя серед синтетиків?

У підвалі будинку — схованка. Перед енергогодиною, коли синтетики чекають на підключення і нікого нічого не обходить, чергові спускаються до схованки, набирають повний мішок пакунків, коробок і консервних бляшанок і тягнуть усе на тридцятий поверх. Там Ліфтер зі своєю системою противаг піднімає вантаж на самісіньку гору. У гніздо.

Тягти мішок на тридцятий поверх!

Він важить приблизно стільки ж, скільки я. Дихаю крізь стиснуті зуби. На двадцятому поверсі, де проламані сходи, мені допомагає Лесь — витягає на мотузці спершу мішок, тоді мене.

Хоче завдати собі на плечі, але я не даю. Проганяю його. Коли Алексові розходиться на тому, щоб я почергувала, — почергую! Не гірше за інших! Якщо він гадає, що проситиму ласки…

Піт заливає обличчя. На двадцять п’ятому поверсі переді мною виникає перепона. З хвилину тицяюсь у неї, як сліпе кошеня, перш ніж здогадуюсь підвести голову.

Переді мною — руки в боки — стоїть Алекс.

— Годі, відчергувала. Віддай Лесеві.

— Відчепись, — кажу, одсапавшись. — Гадаєш, не дотягну?

— Дотягнеш… Я тут до сусідів зібрався, у них показуха сьогодні. Підеш?

* * *

В Оверґраунді часто ходять у гості. Попри те, що населені вежі стоять аж ніяк не впритул одна до одної. І при цьому літати з даху на дах дикі не можуть, адже вони не метелики!

Алекс давно обіцяв узяти мене в гості. І от сьогодні нарешті я подивлюсь, як це робиться. Я маю на увазі мандри в небі.

Кодекс гостинності в Оверґраунді простий і нехитрий. Якщо хтось до когось зібрався, напинає величезний самостріл на даху і вистрілює залізним гаком (це чомусь зветься «залогінитись»). Гак летить, за ним розмотується тонкий шнур. Долетівши, гак чіпляється за віконний отвір або за арматуру. Якщо господарі раді гостям, прив’язують до гака товстий трос і пускають назад. Якщо не раді, скидають додолу. І без образ.

Цього разу Алекс вирішує керувати крильми сам. Він щільно пристібає мене до свого паска. Нас випускає Ліфтер: потроху розмотує котушку зі стопором, опускає, як вантаж, за вікно. Спустившись на тросі на кілька поверхів, Алекс розгортає крила й починає підніматись, як важкий повітряний змій. Вітер сьогодні сильний. Без вітру в піднебессі мандрувати не можна.

Ми висимо в небі на двох мотузках. Одна, напнута гак, що аж дзвенить, — з нашої вежі. Друга, що ледь провисає, — із сусідньої.

— Кр-риза, — бурмотить Алекс у мене над вухом. — Деліріум тременс. Синтепон, х-холера…

— Що?

— Не можу дотягтись до карабіна. Ти заважаєш.

— Ну, пробач… Мені зістрибнути?

— Ні. Просто відстебни, коли скажу. Тільки коли скажу! А не за секунду після того!

— Ти до трьох полічити можеш?

— Глузуєш? Я потоки прораховую, тут несподівано все… От зараз момент пропустили… Готова?

Я намацую карабін.

— Готова.

Він довго мовчить. Вітер грає нами, кидає туди-сюди. Гудуть на вітрі крила. Темним привидом вимальовується в тумані вежа — чужа. Мені починає здаватись, що Алекс заснув. Я вже хочу спитати його, чи не забув бува про мене, але тут він горлає, як ошпарений:

— Давай!

Пальці, навіть закоцюблі, спрацьовують самі по собі. Я відстібаю карабін. І ми починаємо падати. Тріщать крила. Падіння сповільнюється. Ми ковзаємо вниз, планеруємо… Єдиний трос, протягнутий від нас до місця нашого призначення, напинається як струна.

Ми знову летимо, подібні до повітряного змія. Нас поволі підтягають до сусідньої вежі. Наші життя в руках того, хто стоїть біля котушки з тросом і потроху змотує її — виток за витком. Недоречно згадується розповідь Перепілки — як у давні часи посварились двоє братів із різних гнізд, один заманив іншого в гості, підтягнув ось так до самого вікна — і перерізав мотузку. Тут про надійну людину кажуть — «Я б довірив йому котушку»…

— Приїхали, — буркотливо каже Алекс. Хоч я б сказала — прилетіли.

* * *

У першу мить я трохи гублюся. Ми з Алексом втрапили, схоже, на якесь збіговисько: людей на цій вежі аж ніяк не менше, ніж на майдані після енергогодини. Але яких людей!

Деякі носять на одязі пір’я і крила птахів, іменами яких названо їхні гнізда. Інші взагалі нічого не носять, окрім ремінної збруї та шкіряних штанів. Збруя також у всіх різна: у когось підкреслено груба й без прикрас. У когось — із мідними, срібними, бронзовими пластинками, а карабіни викарбувані у вигляді зубастих пащек. І крила різні — я бачила яскраво-червоні шовкові крила. Бачила сталеві, механічні. Крила у легковажну клітинку. Крила із зображенням ошкіреної пащі. Просто чорні з перетинками крила, як у кажана…

Чоловіки. Жінки. У деяких волосся до пояса. Інші підстрижені наголо. Але в усіх — особлива небесна хода, легка, балансуюча, ніби вони ступають по тонкому карнизу.

І ще погляд.

Не треба роздивлятись їхні крила й розглядати татуювання. Досить поглянути їм у вічі, щоб зрозуміти: вони дикі. Самі собі енергія. Живуть у хмарах, зверхньо поглядаючи на решту світу.

Вони чули про мене: про те, як засвітилися прожектори у «Зірваному дахові». Самі підходять знайомитися. Розмовляють шанобливо, як рівні з рівною. Я — дика серед диких.

Потім починається показуха — так вони недбало називають парад майстерності та відчайдушності, змагання небесних майстрів, для яких прямовисні стіни й тонкі троси — природне середовище.

Десяток хлопців піднімаються по стіні іззовні — ми спостерігаємо за ними, стоячи на підвісній платформі. В руках у кожного — по два ножі. Хлопці знаходять у старій кладці тріщини, встромляють у них леза, підтягаються на руках — на одній руці — і знову шукають опертя. Той, хто йде першим, двічі мало не зривається…

За кілька метрів до фінішу його ніж ламається. У мене перехоплює подих. Повиснувши на одній руці, хлопець витягає з-за паска запасний ніж, знаходить для нього місце, перевіряє на міцність… Підтягається, вкотре довіривши своє життя крихкій криці в ненадійній стіні…

Я помічаю, що гризу нігті. Швидко озираюсь. Усі дивляться — хто суворо, хто з усмішкою, але ніхто не переживає так, як я!

Примушую себе сховати руки за спину. Примушую себе не заплющувати очей — додивитися до кінця.

І все-таки він виграє, цей хлопець. Приходить першим. Відсапуючись, піднімається на платформу. Усміхається. Та йому років шістнадцять, не більше! На щоці свіжий шрам. І на паску немає страхувального троса.

— Алексе! Чому б йому не надягти страховку? Якби трос зірвався…

— Дурниці! Він дикий. Дикий живе з любов’ю — і помирає без страху!

Я замовкаю. Боюся бовкнути ще якусь нісенітницю.

Хлопець-переможець підходить до мене. Я тисну йому руку — дуже мозолясту. Дуже гарячу.

— То це ти влаштувала ілюмінацію в «Зірваному дахові»? — дивиться на мене із захватом. — Коли наступного разу будешзапалювати, поклич мене, гаразд?

Я обіцяю.

* * *

Потім усі охочі показують своє вміння. Алекс також дещо показує — він керує потоками так майстерно, що перестаєш помічати троси. Здається, він летить — вільно ширяє, і не механічні крила у нього за плечима, а справжні.

Я вболіваю за Алекса що є сили, кричу на все горло. А про себе вирішую: тренуватися щодня, кожну вільну хвилину віддавати тренуванням, але навчитися літати не гірше. А може, навіть краще. І наступного разу, коли прилетимо на показуху, мені теж буде що продемонструвати людям…

Над головою важко змахують шкіряні крила — я мимоволі присідаю. Змагання триває: на тросах і без, у переплетінні дротів, добутих дикими зі старих комунікаційних колодязів. Якесь дівчисько, голене під нуль, літає з вищалкою — крихітним пропелером, що розкручується на вітрі й видає протяжний загрозливий звук. Дівчисько всі називають Карлсоном. Може, це її ім’я?

На завершення показухи господарі гнізда приберегли «Вічний двигун» — особливий трюк. Щоб подивитись на нього, всі спускаються на сотий поверх: там у стіну іззовні вмонтовано величезний вітряк з довгими трикутними лопатями. Ми дивимося, звісившись із вікон (чого-чого, а вікон тут повно, гарний був будинок, світлий).

Участь у трюкові беруть усі мешканці гнізда, а їх багато. Вони по черзі вистрибують із вікна, чіпляються за лопать і своєю вагою змушують її опуститись. Проїхавши в такий спосіб на лопаті, зістрибують із неї й повисають на тросі, щоб тут-таки підтягнутись і шмигонути у вікно — п’ятьма поверхами нижче. Бігцем повертаються назад, аби знову вистрибнути і знову проїхати на лопаті; ось так вони сновигають по колу, розкручуючи вітряк своєю вагою, і у мене мерехтить в очах: як вони не заплутуються в отих своїх ременях і тросах?

Та виявляється, що основне видовище попереду.

Лопаті крутяться дедалі швидше. Механізм, що одвіку забирав енергію, починає її віддавати. Здіймається вітер — як від колосального вентилятора. Тоді пара молодих диких береться за руки, стрибає з сімдесятого поверху і повисає в повітряному потоці якраз навпроти вітряка.

Трос, який утримує закоханих, такий тоненький, що я його не бачу. Просто дивлюся, роззявивши рота, як двоє летять, то обіймаючись, то ледь відсторонюючись, як тріпотить їхнє волосся, як вони цілуються, зависнувши між небом і землею, сплівши крила на пружній повітряній подушці, які вони дикі — і які ніжні…

Забуваю про вітряк і про страховки. Дивлюсь, як вони пестять одне одного, і мені стає парко — хочеться ослабити ремінну збрую на грудях.

— Шкода, немає Ліфтера, — каже Алекс, та я майже його не чую. — Коли влаштуємо показуху у нас у гнізді, треба буде його попросити… дещо продемонструвати.

Знаєш, противаги у ліфтовій шахті — така універсальна фішка…

Трюк уже закінчився. Алекс говорить і говорить, а я дивлюся в небо й усміхаюсь невідомо чому.

Згодом ми сидимо, звісивши ноги у прірву, відпочиваємо; я, нашорошивши вуха, слухаю розмови. Про те, як якомусь Рудому стало затісно у батьківському гнізді і він проклав трасу на південний захід, дуже складну трасу серед повітряних потоків, «двісті метрів вільного польоту, уявляєш?». На тому кінці тієї нелегкої траси на нього чекала верхівка вежі — безлюдна поки що верхівка. «І він зів’є собі нове гніздо? — А як ти гадаєш? За Рудим знаєш скільки дівчат побіжить?»

Співрозмовники чомусь скоса поглядають на мене і переходять на шепіт. Алекс посміхається. А я ніяковію не знати чого: щось таке є в їхніх поглядах, якась іскра. Внизу, серед синтетиків, на мене ніколи так ніхто не дивився.

За кілька годин гості розлітаються. Алекс довго принюхується до вітру, потім каже, що у зворотний бік крила не витягнуть. Отже, нам доведеться повертатись маятником — на каретці.

Нас проводжає той хлопець, що виграв перегони по стіні. У нього дивне ім’я — Тримайсь. Він швидкий і чіпкий, як павучок.

— Бувай, Дика! — кричить він, відпускаючи трос. — Бувай, Алексе!

Я не встигаю відповісти: ми падаємо. У прямовисному падінні не дуже побазікаєш… Але падаємо не вертикально, а дугою.

Рипить каретка — два блоки, зв’язані між собою системою пружин. Наше життя залежить тепер від двох тросів: свого (біля котушки сидить Ліфтер) і чужого (біля котушки Тримайсь). На висоті приблизно сотого поверху ми проходимо точку рівноваги — два троси однакової довжини і натягнуті однаково. Потім, наче гігантський маятник, ми несемось далі — вперед і вгору. Додому.

Алекс про всяк випадок лається. Ремені впинаються мені в ребра. Це незручно. Мені страшенно набридло, що я при Алексі — вантаж. Ось навчусь літати сама…

Ми зависаємо в найвищій точці, на кілька метрів лівіше від дверей із написом «Ласкаво просимо». Одночасно хапаємося за арматурні прути, що стирчать зі стіни. У мене тремтять руки, якщо чесно.

— Приїхали, — відсапується Алекс. — Гей, є хто вдома? Принесіть капці!

* * *

Удома на нас чекає сюрприз. За столом у кімнаті Перепілки сидить Римус.

Кидаюсь йому на шию. Сама не чекала, що так зрадію: я не бачила Римуса відтоді, як він розповідав про клуб «Зірваний дах». І сказав потім мляво: «Прощавай. На все краще».

— Римусе! Привіт!

— Привіт, Дика! — Він поплескує мене по спині. — Літаємо потроху?

Мені так багато хочеться йому розповісти. Але ніколи: виявляється, Римус здолав небезпечний шлях нагору, щоб принести звістку для Мавра.

І для мене.

Мавр дуже похмурий. Таким я його ще ніколи не бачила. Моторошний у нього вигляд: зустріла б у підворітті — тікала б, не оглядаючись.

— Шукають тебе, Дика. Серйозно шукають, — каже він крізь зуби.

— Хто? — кажу недбало.

Людині, що вміє літати, не випадає боятися якоїсь там енергетичної поліції.

— Кінь в манто, — відповідає Римус. — Не контролери. Інші.

— Які інші? І гадки не маю…

— Є багато речей, про які ти й гадки не маєш, — уриває мене Мавр. — Розкажи ще раз, що там було з тобою і з подругою, яка потім загинула.

Я вже розповідала їм про Єву. Тепер розповідаю ще раз, намагаючись нічого не забути. Особливо детально описую контролера, який нас відпустив. Навіть намагаюсь надряпати на стіні його портрет — обличчя, ніби викарбуване з броньованих пластин. Очі, що дивляться з провалів, як із глибоких дюз. Мені здається, що виходить схоже.

Римус довго роздивляється малюнок.

— Ні, — каже. — Я такого ніколи не бачив… а коли б побачив, то запам’ятав би. Такі обличчя не забувають.

— То він не контролер?

— Ні. Скоріш за все, він із тих, хто тебе розшукує.

— Тоді навіщо він мене відпустив?

Римус знизує плечима.

— Мабуть, вони здогадалися, що вона генератор, — задумливо каже Перепілка. — Спершу переплутали з подругою… Вірніше, подругу переплутали з тобою…

— Хто такі генератори?

— Здатні генерувати енергію. Не тільки для себе, але й… — Не доказавши, Мавр обертається до Римуса. — Гадаєш, вони знають, де вона зараз?

— Гадки не маю. Але за моєю крамницею стежать цілодобово.

— Отже, ти привів їх до вежі?! — вибухає Алекс.

Римус холодно примружується.

— Іще чого, хлопчику. Повчи старого, як позбуватися хвоста.

Стає тихо. Всі про щось напружено думають. Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, чого вони непокояться. Тут, на вежі, мене ніхто не дістане!

Так я думаю, так і кажу.

— Може, ти й маєш рацію, — замислено каже Мавр.

— А хто вони такі, можете мені пояснити? Якщо не контролери, не поліція… Житгєїди, чи що?

Мені здається, що це кумедний жарт. Та ніхто, крім мене, не сміється.

— Мені пора, — каже Римус. — Бо до енергогодини додому не встигну.

Мавр та Алекс проводжають його до ліфта. Вірніше, до противаги, яку Ліфтер спускає далеко вниз, на сороковий поверх. Я дивлюся йому вслід і ніяк не можу добрати: а сам Римус, він синтетик, чи що? Чому ж тоді і Мавр, і Алекс, і всі його так поважають?!

Мавр повертається. Мимохідь опускає мені на плече важку руку.

— З гнізда ні на крок. Зрозуміла?

* * *

У гнізді повно роботи щодня. Кілометри тросів, які треба чистити, розплутувати, намотувати на котушки. Пружини та блоки, які слід змащувати. Крила, які треба лагодити. А крім цього, ще й тренування: з Алексом чи без нього, та я тепер тренуюся щодня.

Світлі мої мрії з’явитися з власною програмою на наступну показуху тануть, мов туман. У мене нічого не виходить. Вірніше, я не можу закріпити успіх. Сьогодні здається — молодець, навчилася. А завтра вітер ледь-ледь змінився — і знову метляєшся в повітрі, як мішок з ватою. Перепілка співчуває мені й радить не впадати у відчай. Алекс називає нездарою. Дні минають за днями, вони однакові, як іржаві арматурні прути. І мимоволі приходить відчуття, що нічого цікавого й вартісного в житті вже не буде.

Лише вечорами, коли я беру до рук свій барабан, повертаються сили й оживає оптимізм. Барабанщик Лесь грає на маленькій установці, яку зібрав йому Римус. І вдвох ми влаштовуємо невеличке енергетичне шоу: всі плескають у такт, навіть Мавр. У такт підвиває вітер за стінами. В такт блимає лампочка на стелі: ця лампочка працює від вітряка. Вона така яскрава, що її навіть доводиться вимикати на ніч.

Перепілчині діти сидять тут-таки. Дівчинка плеще найголосніше. У хлопчика блищать очі, він у ці хвилини дуже схожий на Мавра…

А потім приходить біда…

* * *

Він, звичайно, багато разів бачив, як це роблять старші. Але не врахував, що і крила, й карабіни, і вся система страховки розраховані на дорослого. На сильні руки. На велику вагу.

Він спостерігав за моїми тренуваннями і вирішив потренуватися сам. І зірвався. І його вдарило об стіну. Дорослий від такого удару помер би. У нього, легенького, переламалися кості — на руці й на нозі.

Він не кричав. Лежав, зелений від болю, і тихо непритомнів, поки лікар гнізда — його звали Слава — займався відкритими переламами. Перепілка також не плакала: вона ж дика. Але очі в неї були… страшно дивитися в такі очі.

Лікар узяв руку й ногу хлопчика в лубок. І звелів чекати. Тому що більше допомогти — він так і сказав — нічим не можна.

Хлопчик лежить тихо-тихо. Все гніздо просякло його болем. Мені здається, навіть вітер, що вічно виє надворі, відчуває цей біль.

— Перепілко, — кажу я, — треба дати йому знеболювальне. І збити температуру. Щоб не розвинулося запалення.

— Звідки ти знаєш? Хіба ти лікар?

Я ніяковію. У нас у блоці немає лікаря, ми приходимо до аптеки, описуємо хворобу, і нам дають ліки. Рік тому один хлопець теж ногу зламав…

— Невже в тебе зовсім немає ліків?

— Диким не потрібні ліки, — каже вона зверхньо. — Ми лікуємо себе самі. Своєю власного волею.

Я сідаю поруч із хлопчиком і награю йому ритми. Я граю про далекий вітер, про високі гори, про тиху воду. Він засинає. Та за кілька хвилин прокидається. Не може втримати стогін. Йому дуже боляче.

У гнізді тихо. Мавр десь нагорі, на даху. Алекс рано-вранці полетів з гнізда. Ліфтер порається зі своїми противагами. Дівчинка сидить біля братового ліжка, як маленька статуя.

Перепілка напуває сина водою з ложечки. Говорить, говорить, не зупиняючись, про те, що все буде добре, що не можна втрачати мужності, що тільки мужність рятує нас, а страх — губить…

Я крадькома, щоб ніхто не бачив, виходжу на сходи.

Скільки часу знадобиться, щоб добігти до найближчої аптеки? Я бігтиму щосили. Якби попросити Ліфтера мене спустити… Але не можна, не можна, щоб вони довідалися, що я збираюся зробити. Ніхто не повинен дізнатись.

І я поспішаю вниз. Перестрибую через сходинки. Ставлю, певно, рекорд — ніхто ніколи не спускався з двохсотого поверху так швидко…

Між п’ятдесятим і тридцять п’ятим розкинуто сторожки: наступиш, приміром, на сходинку, і піде сигнал нагору, в гніздо. Та я вже встигла вивчити ці пастки: сама допомагала Ліфтерові підновлювати їх. Тому спускаюся без зайвого шуму.

На двадцять другому, перед проламом, зупиняюсь. Мені вперше спадає на думку: а як я виглядаю? Чи не ошаліють синтетики, побачивши на вулицях дівчину в ремінній збруї поверх звичайного одягу?

Швидко відстібаю пасок. Акуратно згортаю ремені, ховаю їх під купою будівельного сміття. Ніхто не знайде: я швиденько. Повернуся за чверть години.

Спершу хочу залишити й барабан — заважатиме, коли бігтиму Але потім вирішую взяти його з собою. Я до нього звикла. До того ж із ним мені таланить.

Унизу, на сходах, мені зустрічається бабуся. Киває, як знайомій. Здається, ми вже бачились?

Перш ніж ступити за поріг, на мить зупиняюсь. Ось він, світ синтетиків. Я була частиною цього світу… не так давно.

Роблю крок.

Нічого собі! Я забула, як ходять по рівній землі! Як тут можна бігати, стрибати, не дивлячись під ноги… і яке це дивовижне почуття — надійна опора під ногами!

Я біжу — по-перше, тому, що треба поспішати. По-друге, тому, що на вежі ось так не побігаєш. Політаєш — так. Але бігати… це ж так прекрасно!

Перехожі на мене витріщаються, але без особливого подиву. Просто у дівчини гарний настрій. Просто є енергія. Просто хочеться побігати.

Я повертаю за ріг і бачу аптеку. Заходжу. Намагаюсь приховати збудження.

— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?

Я кажу це на одному подиху.

Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.

— У вас хтось серйозно захворів?

— Так. Дитина!

— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?

Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.

— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…

Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.

У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…

Пробач мені, аптекарко.

З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.

Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.

На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.

У спину б’є поліцейський свист.

* * *

У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.

Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.

Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…

І тут мене хапають.

* * *

Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…

А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.

«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».

Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.

— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!

Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.

— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.

— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.

Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.

— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.

* * *

— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!

— Туди не ходять кур’єри!

— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…

Десь я раніше про це чула.

— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!

— Він сам?

— Ні, але…

— У нього є мати, батько?

— Так, але…

— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?

Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.

Його звуть Стефан.

— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.

— Чому Ловець?

— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?

— Ні, що ви!

— Ми ж домовилися на ти.

У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.

— То я вільна?

— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.

Не можу повірити.

— На Завод? Чи це жарт?

— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.

— Наші? Стефане… тобто Ловцю, а хто ви такі?

Він тихо сміється:

— Дізнаєшся. Про все дізнаєшся.

Ми ночуємо в маленькій кімнатці з триярусними ліжками. Одну дівчину я впізнаю: вона була на енергоритуалі у «Зірваному дахові», перш ніж дах знесло остаточно. Інші незнайомі — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі радісно збуджені, довго вовтузяться у ліжках, не можуть заснути.

Ніч минає наполовину уві сні, наполовину в маренні. Мені сниться, що поряд, на сусідньому ліжку, — Єва. Що вона усміхається й каже мені: от бачиш, я ж казала, ми їдемо на Завод!

Мені сниться хлопчик, Перепілчин син. Краще йому? Чи гірше? Може, хтось із здобувачів здогадається купити ліки?

Або вкрасти…

Мені сниться моя збруя, прихована на двадцять другому поверсі під купою будівельного сміття. Вийшла на півгодини… І, виходить, ніколи не повернуся.

Я не знаю, чого в мені більше: чекання, страху чи туги. Туги за Оверґраундом… страху перед невідомим… радісного передчуття Заводу.

А може, я ще повернусь? Прийду до Перепілки, до Алекса, до Маврикія-Стаха і заберу їх усіх — на Завод?

Від цієї щасливої думки я засинаю, притискаючи до грудей свій вірний барабан. І одразу — здається, хвилини не минуло, — мене будять.

Час у дорогу.

* * *

Нас довго везуть у веломобілі. Потім пересаджують до вагона — у нього немає коліс. Зате є велетенські блоки на даху. Блоки кріпляться до залізного троса завтовшки з людську руку. Диким в Оверґраунді таке й не снилося.

Нам видають пайок — кожному по великій картонній коробці й великій банці дрінку. І кожному — згорнутий тонкий матрац.

— Хай щастить! — Ловець потискає нам руки. — їхати добу, запам’ятайте. Постарайтеся не втомитись, не посваритись… Відпочивайте. Розслаблюйтеся. З вами буде Григорій. — Він киває на згорбленого чоловіка, який із байдужим виглядом стоїть поруч.

Мені з першого погляду не подобається Григорій. Він когось нагадує. Неприємний спогад.

— Щасливої дороги, — каже Стефан.

Ми заходимо до вагона. Всередині немає меблів, лише поруччя на стінах. Спереду — кабіна, відділена ґратами, там улаштувався Григорій. Ззаду — фанерна стінка, що відгороджує туалет, тобто просто дірку в підлозі.

Ми сідаємо на згорнуті матраци. Чутно, як напружено риплять блоки на даху… Що за енергія приводить цей вагон удію?!

Вагон кілька метрів тягнеться черевом по землі, а тоді злітає. Я підводжуся, вхопившись за поруччя, і крізь каламутне скло бачу, як віддаляється земля. Як усе далі провалюється місто… Наче знову лечу з Алексом… Прощавайте, всі. Пікселі, Довгий, Гнат… Прощавай, Римусе. Прощавай, мертва Єво… Прощавайте, дикі. І ви, синтетики, прощавайте також.

Беру до рук свій барабан. Мої супутники слухають, сидячи навкруги на підлозі.

— Як це в тебе виходить, га? — тихо питає дівчинка, з якою ми зустрічались колись у «Зірваному дахові».

* * *

Григорій сидить у своїй кабіні, ніби йому нема до нас діла. Іноді вибирається на дах (вагон тоді розхитується), змащує блоки, перевіряє щось і повертається назад. Ми обідаєм. Потім вечеряєм.

Годині об одинадцятій вечора Григорій знову піднімається нагору, і блок, який раніше просто рипів, починає стукати. Тук. Тук. Тук-тук. Звук вкрадливий і ніби не дуже голосний, але скоро всі мої супутники засинають.

Сама я не сплю тільки через те, що в руках у мене барабан. Я відчуваю його ритм, навіть коли він мовчить.

Переступаючи через тих, хто спить, підходжу до вікна. Внизу — гори. Я не бачу їх, тільки вгадую. Де-не-де на схилах, на вершинах горять вогники.

Відкритий вогонь? Ті самі людожери, про яких казав Ловець-Стефан?

Григорій вовтузиться у своїй кабіні. У світлі фосфоресціюючої панелі я бачу, як він застібає манжету на руці. До мене доходить: енергетична година! Отже, Григорій — синтетик? Отже, всі, хто спить зараз навколо мене, — дикі?

Григорій глибоко зітхає. Він отримав підзарядку. Йому добре. Я знову дивлюся вниз, на далекі темні гори…

Григорій знову вовтузиться. Скрипить зубами. Щось бурмотить пошепки — лайки. Не вірю своїм очам — він знову застібає манжету!

Друга доза?!

Він не бачить мене. Вдруге підзарядившись, кілька секунд сидить нерухомо, розслаблено. Потім стогне крізь стиснуті зуби.

Третє підзарядження.

Мені зрозуміло, що він підзаряджається не від мережі. У нього в кабіні портфель, на зразок того, від якого заряджали бідолашну Єву. Фальшива енергія? Чи Стефан-Ловець і його невідомі товариші здатні дістати для Григорія справжню?

Справжня — тільки дика, поправляю себе. На дикого Григорій і близько не схожий.

Коли підзаряджається вшосте, я раптом розумію, кого він нагадує. Того хлопця, якого я штрикнула стилетом у підворітті. «Ти розумієш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає дев’ятої дози? Чи двадцятої? Чи двохсотої?»

Той чоловік помер не від утрати крові. Він просто вимкнувся. Як механізм.

Я, мабуть, надто голосно зітхаю. Григорій озирається і бачить мене.

— Ти не спиш? — запитує він з дивною посмішкою.

— Ні.

— Даремно… Як же ти без підзарядки?

— Я дика. Живу своїм ритмом.

— Що-о?

— Своєю енергією. Дикою.

— Отже, це правда, — каже з відразою. — Отже… тобі не потрібне підзарядження.

— Ні.

Він шкірить зуби в темряві. Страшна й жалюгідна гримаса.

— А мені не вистачає шести доз. Завтра не вистачить семи. Вони мене тримають на повідку… Ти знаєш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає шостої дози?!

Він точно повторює слова того чоловіка з підворіття.

— Ні, — відповідаю чесно. — Але спершу я теж підзаряджалася. А потім припинила. Це просто, треба тільки…

— Просто? — Його очі, здається, світяться у темряві. — Ти просто мутант. Потвора. Ви всі — мутанти. Помилки природи. За це вас згодують Заводу. Завод любить таких. Ви — дрова для його печі. Ви — паливо. Є паливо для людей… А є паливо для Заводу.

— Ти брешеш, — кажу твердо.

Він знову шкіриться.

— Завтра дізнаєшся, брешу я чи ні. Завтра ви всі підете в піч. Чи що там у нього замість печі… Я везу повний вагон корму. Він буде задоволений. Він ненажерливий, Завод… Але він не їсть таких, як я. Тільки таких, як ти.

— Григорію, — кажу я, голос у мене тремтить.

— Я сорок років знаю, що я Григорій! Гадаєш, я взявся б за цю роботу, якби вони мені не давали по шість зарядок за ніч?! Ти… «дика енергія»… «своїм ритмом»… але завтра тобі кінець. А я — я, може, протягну ще тиждень… і хто з нас розумніший?

Не дочекавшись відповіді, він іде в глибину своєї кабіни.

У темряву.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні не могло привидітись, що як паливо він використовує людей.

Що більше я про це думаю, то безнадійніше почуваюсь. Я шукаю вихід. Ще раз: двері замкнено іззовні на засув. Залізну сітку на вікнах закріплено сталевими штирями. Дірка у підлозі надто вузька… І звідти, з дірки, дме просто крижаний вітер. Щохвилини стає холодніше. Чорні вікна стають сивими, на них вирізняються складні, по-справжньому гарні візерунки. Що відбувається?

Мої товариші по нещастю сплять, щільно притиснувшись одне до одного. У деяких дівчат нічна косметика. Я намагаюсь не дивитись на їхні страшні мерехтливі обличчя.

Стає так холодно, що я піднімаю з підлоги свій матрац і загортаюся в нього. Не допомагає: мене б’є лихоманка. Ніколи в житті так не мерзла!

Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.

У нього в кабіні грубка! Справжня старовинна грубка, в якій палять вугілля й дерево! Отже, тут завжди так холодно. Щоб паливо для Заводу не перетворилося на крижини, його треба підігрівати.

Мені ніколи не доводилося грітись біля справжньої грубки. Але Перепілка розповідала, як багато років тому двоє молодих диких розпалили у замкненій кімнаті вогонь, заснули поряд із ним і не прокинулись: вони не знали, що де вогонь, там і дим, а димові треба давати вихід, інакше він уб’є тебе. Вчадієш. Задихнешся.

Від грубки Григорія все сильніше смердить димом. Якби не отвір у підлозі, ми всі могли б задихнутися на півдорозі до Заводу…

— Григорію, — кажу я, навіть не встигнувши додумати цю думку до кінця. — А що тобі буде, якщо ти привезеш на Завод одинадцять трупів?

— Ти ще не спиш? — питає він крізь зуби. — Краще спи.

— Кому краще? — Я підсміююсь у темряві. — Послухай, зараз я закрию матрацом дірку в підлозі. Буде повний вагон диму. Всі задихнуться уві сні. Що скажуть твої начальники? Як ти гадаєш, вони дадуть тобі підзарядку на наступну ніч? Хоч би одну порцію?

Він лається.

— А якщо ти погасиш грубку, вони замерзнуть уві сні. — У мене зуб на зуб не попадає, але вже не від холоду, а від хвилювання. — їм так буде краще. Але винним будеш ти. Ти насправді винен: хто тебе за язика тягнув? Нащо ти розповів мені правду?

— Я пожартував, — каже він із ненавистю. — Мені просто заздрісно. Ви житимете, маючи все, що заманеться, щасливі… А я так і ганятиму вагони туди-сюди.

На частку секунди я йому вірю. Просто тому, що дуже хочеться повірити.

— Спи, — каже він майже ніжно. — Спи, завтра вранці… ти сама побачиш, як вам пощастило… Навіщо псувати собі життя напередодні такого щастя?

Я не бачу його обличчя, але чую дихання. Він бреше. Мені вдалось налякати його, і тепер він зі шкури пнеться, щоб виправити свою помилку.

— Ні, — тихо сміюсь, — тепер ти мене не обдуриш. Все, я пішла затикати дірку матрацом.

— Ти ж сама задихнешся! — вихоплюється в нього.

— Ну то й що? Чи не краще тихо померти замість того, щоб живцем іти в пічку Заводу? Чи що там у нього замість печі?

— Послухай! — У голосі така ненависть, що у мене мороз поза шкірою йде. — Якщо ти тільки рушиш з місця, я тебе…

— Що?

— Я тебе на клапті поріжу, — каже він глухо, і при червонуватому світлі грубки я бачу довге вузьке лезо. — Повільно.

Я сміюсь, намагаючись не виказати страху.

— Як? Ти там… Я тут… Як ти мене поріжеш, дурню?

Його уривчасте дихання заглушує і стукіт блоків на даху, і шум вітру, і тріск вогню в печі. Я спинаюсь на ноги. Знімаю з плечей матрац.

— То я пішла, Григорію. Шкода, звичайно, що так сталось…

Він вагається лише кілька секунд. Потім я радше здогадуюсь, ніж бачу, як він прямує до дверей кабіни.

Я притискаюсь до стіни поруч із дверима — нашими дверима, які відчиняються назовні. У правій руці в мене стилет, у лівій — барабан на ланцюгу. Чую, як відчиняються двері кабіни. Вогонь у грубці одразу розгоряється яскравіше. Я бачу обриси вагона і людей, що сплять на підлозі. Здається, минає вічність.

Рипить засув. Повільно-повільно прочиняються двері. Холодний вітер вдирається знадвору, разом із ним влітає жменя замерзлого крижаного пилу. Я чекаю, коли увійде Григорій, і тоді я вперіщу його барабаном по голові — збоку…

Та він не входить. Замість цього у двері пролазить рука і хапає мене за горло. Я надто пізно розумію, що він в окулярах. Він бачить у темряві, а я ні!

Холодні тверді пальці стискаються у мене на шиї. Майже непритомніючи, б’ю стилетом по чужій безжальній руці. Стилет — подарунок Римуса — вдруге рятує мені життя: пальці Григорія на мить слабшають, і мені вдається вирватись.

— Погань! — сичить Григорій.

Він уже всередині вагона. Я ледве бачу його тінь. У правій руці в нього ніж. Ліва спливає кров’ю. І криваві вогники відбиваються в круглих опуклих окулярах.

— Я тебе не вб’ю. Ти маєш бути живою… Без очей, без вух, без пальців…

За спиною у нього — прочинені двері. Пірнувши під занесений ніж, я кидаюся на ворога, поціляючи головою в живіт. Та Григорій ухиляється зі спритністю, якої я не сподівалась від немолодого огрядного синтетика. Ніж свистить біля самого мого обличчя. Я сахаюся, спиною налітаю на двері, спотикаюсь і падаю. В останню мить щастить ухопитися за підніжку вагона — вузьку залізну сходинку.

Я вишу на руках над чорною безоднею. Виє вітер, проймає до кісток. Згори на мене дивиться Григорій. Червоні окуляри роблять його обличчя потворним і страшним.

— Отже, ти живеш своїм ритмом? — питається, знущаючись. — І довго прожила?

Вітер грає моїм тілом, як стрічкою. Раптом згадую Алекса: як він учив мене ловити вітер і нічого не боятися. «Дикий живе з любов’ю і помирає без страху…»

Я готова відпустити пальці. Та Григорій міцно бере мене за зап’ястя і втягає на підніжку.

— Якщо я тебе не довезу, мені не дадуть шостої дози, — бурмоче він собі під ніс. — Не кажучи вже про сьому…

Підніжка, вузька й довга, тягнеться вздовж стінки вагона до дверей у кабіну. Прочинених дверей.

Я нахиляюся до Григорія, ніби збираючись поцілувати, і щосили кусаю його за підборіддя. Огидна жорстка щетина. Солона кров.

Він горлає й відштовхує мене. Дивом утримавшись на підніжці, поспішаю до дверей в кабіну — маленькими кроками, боком. Григорій намагається дотягтися ножем — і промахується лише на кілька сантиметрів. Ніж розрізає на мені куртку — під рукавом.

— Стій! Уб’ю!

Я й не думаю стояти. Вдираюсь до кабіни, замикаю двері. Тут тепло, з-під дверцят грубки пробивається рівне червоне світло… але немає внутрішньої клямки на дверях! Теліпається залізний гачок — а петлі немає!

Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…

Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.

У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.

Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.

Відповзаю подалі від люка. За секунду він знову відчиняється: я бачу біле обличчя Григорія, підборіддя, що блищить від крові, й темні тарілки окулярів.

У мене нема зброї. Стилет давно полетів униз. Лише барабан якимось дивом залишився висіти на плечі.

Барабан із ланцюгом.

М’яко ступаючи по даху вагона, Григорій іде до мене. Я відступаю. Між нами тече й виблискує трос. Порипують блоки.

— Я тебе не чіпатиму, — пошепки каже Григорій. — Я тебе не чіпатиму… Мені треба, щоб ти була жива. До завтра.

Крутяться блоки — величезні залізні колеса. Котяться по тросу. Все ближче й ближче до Заводу Звідки стільки енергії? Що за сила змушує їх рухатись?

— Нічого не можна змінити, — каже Григорій. — Мені потрібна моя сьома доза. А ти — ти нікуди не дінешся. Ти приречена.

— Можна зробити так, щоб колеса крутилися в інший бік? — запитую я, побіжно глянувши на блоки. — Можна повернути назад?

— Фарш неможливо повернути назад. — Григорій криво посміхається. — Ці, що сплять, — також трупи. Але до завтра вони мусять дожити обов’язково. І ти. Спускайся.

— Зараз, — кажу я.

Знімаю з плеча барабан. І, перш ніж Григорій розуміє, що я збираюся зробити, опускаю ланцюг у вузьку щілину між двома блоками.

Скрегіт. Летять іскри. Блок на секунду спиняється — вагон сповільнює хід. Дах різко нахиляється. Я зіслизаю з нього…

І лечу в порожнечу.

* * *

У польоті знову згадую Алекса. Розкидаю руки, намагаючись зловити вітер, але немає точки опори — вітер не тримає мене. Я замружую очі й чекаю зустрічі з землею…

І земля розкривається піді мною. Від удару на мить непритомнію і приходжу до тями на дні глибокої шахти. Згори ллється місячне світло — крізь діру, що обрисами віддалено схожа на людське тіло з розкинутими руками.

Я жива. У мене болять коліна й ступні, дзвенить у голові. Хребет цілий — я можу ворушити руками й ногами. Білий порошок, у товщі якого я пробила діру, сиплеться за комір і хрускотить при кожному моєму русі.

І зусібіч підступає холод.

Я в снігу.

У місті не буває снігу — лише дощ і мряка. Перепілка розповідала, що іще її мати, стоячи на даху хмарочоса, якось упіймала в долоню сніжинку — можливо, останню з тих, що падали на місто. Якби місто завалили замерзлою водою, як би ми грілись?! Цілої сотні динамо-мишей не вистачить, щоб розтопити маленький замет…

Намагаюся вилізти нагору, до місяця. Сніг сиплеться мені на голову. Я більше не бачу світла: біла товща навалюється на плечі й не дає дихати. Мене охоплює паніка.

Борюся зі снігом. Борюкаюся в цілковитій темряві. Вжахнувшись, усвідомлюю, що не вибираюся нагору — навпаки, осідаю дедалі глибше. Примушую себе заспокоїтись. Товща снігу нерівномірна: у ній є сипучі пласти й злежані, щільні верстви. Отже, треба вибиратись по злежаному снігу, як по сходах…

У цей момент мої пальці натрапляють на щільну, як бетон, і таку ж холодну перепону. Що це?

Схоже на зморшкуватий стовп. Прогалини глибокі, легко можна вхопитись… щоправда, пальці мої закоцюбли, я їх майже не відчуваю. У місті я б здерлася по такому стовпу завиграшки, а тут доводиться мало не зубами ці пальці розминати, кожному м’язеняті щосили примовляти: тримай! Тримай!

Знаходжу опертя для ніг. Підтягаюся. Притискаюсь до цього холодного зморшкуватого стовпа і раптом розумію, що він живий. Це відкриття так мене вражає, що я сповзаю на півметра донизу.

Це дерево!

Всередині, під шерехатою корою, у нього є жили й нерви. І воно живе серед снігу, стоїть і не здається, то чому ж маю здаватись я?!

Притискаюсь до стовбура щільніше — як до друга. Майже одразу знаходиться гілка. Товста, дуже зручна. Я підтягаюся, стаю на неї коліном, тоді ногами, тоді…

Моя голова, проломивши щільний шар розталого, а потім замерзлого снігу, вистромлюється назовні. Я бачу місяць, місячні тіні, темне небо й зірки. А над собою — просто над головою — бачу величезне, як хмарочос, дерево з тисячами м’яких, укритих снігом лап.

Це чудово. Це дуже гарно.

Навколо ані душі. Сяє під місяцем незайманий сніг. Та я чомусь не почуваюся самотньою. І приреченості не відчуваю також.

Троса звідси не видно — небо надто темне. Я прислухаюсь. Тиша, навіть вітру не чути. Я, може, ніколи в житті не чула такої тиші.

Сідаю на сніг спиною до стовбура. Заплющую очі… Як добре!

Я здолала Григорія. Я вижила. Не знаю, чи дадуть йому завтра сьому дозу, але я — жива. Дивлюся на місяць. І на зорі. У місті ніколи не побачиш одразу стільки зірок — навіть на верхівці найвищого хмарочоса…

Що довше я дивлюсь, то більше перед очима зірок. Вони різнобарвні— сині, помаранчеві, червонясті… Можливо, це наш небесний екран, а зорі — також пікселі? Вони збираються в роздягальні, надягають роби і виходять на чорне небо — чекають, коли почнеться всесвітнє енергетичне шоу…

Яке яскраве небо.

Подув вітру ледь погойдує важку лапу дерева. Бух, падає сніг. Я усміхаюсь…

Губи не слухаються. Вони дуже великі. І чужі, ніби гумові.

Та я ж замерзаю насмерть!

Ну й нехай.

Устати! — безгучно кричу сама собі. Але тіло не слухається. Йому так добре. Йому тепло й спокійно, а будь-який рух завдає болю…

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло мертвим сном. Або замерзло.

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

* * *

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.

Кладу на деку змерзлу долоню. І, сама не знаючи нащо, починаю відбивати ритм.

Він звучить спершу тихо-тихо. Підлаштовуючись до ритму серця. А може, це моє серце, почувши знайомий ритм, почало битися сильніше?

Я відчуваю, як усередині мене народжується тепло. Від кожного удару воно робиться все гарячішим і гарячішим. По артеріях, по капілярах тепло рветься назовні — до обличчя. До ніг, до рук. До шкіри.

Барабан звучить усе голосніше, і вже незрозуміло, чи я на ньому граю, чи він на мені. Мої щоки відігріваються. Губи теплішають. Згинаються пальці на ногах — і я відчуваю кожен м’яз. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать по потилиці, по шиї прохолодні цівки і випаровуються просто на шкірі. Від мого одягу валує пара.

Вода стікає по куртці — і піднімається туманом. Висихають штани. Підсихають черевики. Дека барабана гаряча — мої долоні червоні, як роба пікселя, якщо поглянути на неї спереду. Мені тепло! Мені жарко, і я можу рухатись!

Навколо мене тане сніг. В ньому утворюється проталина, я просідаю глибше і на всяк випадок перестаю грати. Не провалитися б знову, цього разу до самої землі!

Останній удар ще звучить у повітрі, коли згори, з-за вкритого снігом лісу, долинає довгий, протяжний, тужливий звук.

Я ніколи не чула його раніше. Та в мені живе пам’ять предків: волосся стає сторчма, і мороз продирає по спині.

Тікати!

* * *

У мене вистачає розуму змайструвати собі снігоступи з гілок. І все одно йти по снігу важко: з кожним кроком я провалююся по щиколотку.

За якийсь час стає зрозуміло, що вовки напали на мій слід. Щоразу вони виють усе ближче. Я майже біжу, іноді провалюючись по коліно, піднімаюсь — і знову біжу.

Посеред голого простору росте самотня сосна. Добігши до неї, я обертаюся й бачу, як по білому схилу летять, ледь торкаючись лапамиснігу, сірі тіні.

Закинувши барабан на спину, лізу вгору по стовбуру. Добираюсь до першої гілки, товстої й вузлуватої. Гілка гойдається. Летить на землю сніг, глухо бухає, пробиваючи дірки в кучугурах.

За три хвилини вовки вже піді мною. Дивляться вгору. Не шкірять зубів, не гарчать (а я й не знаю, чи мають вони гарчати, побачивши, що здобич вислизнула? Може, вовки взагалі не гарчать?). Не блискають очима, як у старих-старих дитячих казках. Їх троє, і вони дуже, дуже великі.

Один задирає морду і виє. Від цього звуку стигне кров: хочеться розтиснути пальці й покірним мішком звалитися з дерева.

Я тримаюся.

Звідкись ізнизу долинає виття у відповідь. Несподівано низьке — не звіриний звук, а радше механічний. Я раптом згадую про Завод. Чи далеко він звідси? І з якого боку?

Двоє вовків залишаються під деревом — пильнувати мене. Третій зникає.

Мороз знову проймає до кісток. Я зручніше перехоплюю барабан — і розумію, що не пам’ятаю ритму. Не знаю, чи зможу зігрітися ще раз. Вовки мовчки стоять унизу — я чомусь певна, що вони чекають. Що вовк-по-сланець повернеться. І в цьому немає нічого доброго.

Я починаю вистукувати ритм. Це не спроба зігрітись. Це погроза — тим, хто вважає мене за здобич. Барабан звучить уривчасто й люто. Вовки настовбурчують шерсть на карку, показують ікла; помітивши, що мій ритм досягає мети, граю ще жорсткіше, ще наступальніше. На мить з’являється надія: вони злякаються, відступлять, підуть…

І в цей момент третій вовк повертається. Я бачу його крізь гілки. Він біжить, опустивши морду, а поряд із ним…

Барабан падає й повисає на ланцюгу. Пальці мої вростають у стовбур.

Поруч із вовком-посланцем іде істота, яка лише віддалено нагадує вовка. Вовча шерсть, вовча постава, вовчий хвіст і дуже велика, непропорційно велика голова. Він іде неквапно, важко ступаючи, і я не можу відвести очей від його сірої, довгастої, страхітливої морди.

Він зупиняється під деревом — просто піді мною. І підводить очі.

У нього зовсім людський погляд. І водночас нелюдський. Я не знаю, як це пояснити. Чекаю, що він заговорить, та він мовчить. Він все-таки вовк.

Так минає хвилина.

Тоді Головань повертає морду і дивиться на вовків. Вони зникають миттєво. Були — і нема. Лише місяць освітлює вовчі сліди на снігу.

Отже, Головань займеться мною сам?!

Він важко, всім тілом, повертається. І йде геть — так, щоб я його бачила. За двадцять кроків від дерева зупиняється, знову повертає голову й дивиться на мене через плече.

Його неможливо не зрозуміти. Він кличе за собою.

* * *

Спробуй Головань підійти до мене, я б, напевно, оперіщила його барабаном. Або зробила ще якусь дурницю. Та він не намагається підійти — повільно йде переді мною кроків за десять. Якщо я, провалившись у сніг, зупиняюся, зупиняється й він. Озирається. В очах немає нетерпіння — він просто чекає, коли підведусь, і тоді йде далі.

І я за ним.

І гадки не маю, куди він мене веде. Може, на смерть. На поживу своїм вовченятам… якщо у нього є вовченята.

Ми входимо в ліс. Потім виходимо з лісу. Місяць повільно опускається за верхівку найближчої гори. Я відчуваю запах диму. Першої миті він неприємно нагадує грубку Григорія, але за секунду я розумію, що запах інший. Скоріш за все, він схожий на запах дерев’яної тріски, яку підпалив для розваги Довгий.

Тут опалюють деревиною!

Головань іде по стежці, протоптаній чиїмись ногами. Минає ще кілька хвилин, і я бачу людське житло.

Важко назвати його хатою. У ньому лише один поверх, до того ж дуже низький. Дах білий від снігу, і над ним піднімається дим.

Я зупиняюсь.

Повільно прочиняю двері. Стає дуже ясно: я бачу високу жінку з надзвичайно довгим, майже до землі, розплетеним волоссям. В руці у неї палиця з живим вогнем на кінці. Вогонь горить так яскраво, що я мимоволі мружусь.

Головань не лякається вогню. Стоїть і дивиться на жінку, ніби на щось чекає.

Вона якось несподівано опиняється поруч — дуже стрімка, хоча вже й немолода. В її волоссі я бачу білі нитки. В її очах — жовтяві гострі зірочки. Вона, звичайно ж, не синтетик. І ніколи ним не була.

Жінка підносить свій вогонь ближче…

І раптом обличчя її спотворюється.

— Кого ти привів? — сичить, обертаючись до вовка. — Кого ти привів?!

Вона дивиться на мене, ніби я вбивця її дітей. В очах її ненависть, шал і на самому денці страх.

* * *

Я зустрічаю ранок у дерев’яному зрубі з великою піччю. Лежу в теплі, під шкурою. Мої руки й ноги стягнено ременями. Не можу сказати, що це веселий ранок.

Риплять двері. Потім ще одні. Входить хлопець (в отворі дверей йому доводиться нахилитися, щоб не стукнутись маківкою). Білявий. Безбородий. Ставить на стіл казанок, від якого піднімається пара. Кладе поряд окраєць хліба — я не зразу розумію, що це хліб. Швидше, здогадуюсь по запаху.

Як же давно я не їла!

Деякий час ми з хлопцем дивимось одне на одного. У нього в очах немає ненависті. І на тому спасибі. Я вже думала, що всі мешканці цього дивного міста щось проти мене мають.

Він ледь усміхається:

— Ти справді впала з неба?

Уночі я кілька разів повторила свою історію. Жінці з вогнем у руках, іншим жінкам, котрі збіглись на її крик. Чоловікам. Намагалась переконати, що не бажаю їм лиха.

Цього хлопця серед тих, хто зібрався, не було.

— Не з неба, — кажу, зітхнувши. — Я з міста. Мене везли на Завод. Я втекла.

Він посміхається, ніби я сказала щось кумедне. Допомагає сісти. Розплутує ремені на моїх руках. Руки затерпли.

— Їж, — підсуває до мене казанок. Простягає дерев’яну ложку. Я беру її до рук, довго розглядаю: вона більша й грубіша за наші ложки. На потемнілому від жиру дереві видно прожилки.

Спускаю з лежанки зв’язані ноги.

Їжа смачна. Я ніколи такої не їла. Це не можна порівняти ні з вітамінними пластинками, ні, тим більше, з безкоштовною вермішеллю. Хліб теплий і дуже м’який.

— Що це?

— Бануш із білих грибів.

У мене тремтять ніздрі. Фантастичний запах.

— Їж, — каже хлопець. — Ось бринза. Ось мед. Ось молоко.

Роблю ковток. Певно, мені б тут сподобалось, я залишилася б тут жити…

— Мені нікуди йти, — кажу я хлопцеві. — Можна, я поживу з вами?

Він перестає усміхатись. Хитає головою.

— Ти принесеш нам лихо. Багато людей загине.

— Чому?! Звідки ти знаєш?

— Я не знаю, але Цар-мати — бачить. Вона каже, що у тебе на лобі написана біда для всіх трьох родів. Молоді загинуть. Знаєш, я хотів би, щоб ти залишилась, але Цар-мати завжди все бачить наперед.

Їжа втрачає смак. Та жінка, що зустріла мене вночі, просто божевільна. А вони всі їй вірять. Чому?

— Наперед бачити не можна, — кажу я. — І потім… я ж нікому не бажаю лиха! Яку біду я можу принести, адже я одна, а вас багато!

Він відводить очі. Сумно хитає головою.

— Отже, мені доведеться піти? — питаю слабким голосом.

— Тобі доведеться померти, — зітхає він. І, побачивши мою реакцію, тут-таки додає примирливим тоном: — Ні, не вбивство, ми ж чесні вовки! Тільки двобій. Щоб після смерті ти могла спокійно полювати у Лісовому Краю.

* * *

Це не місто. Це вовче селище. Тут ні енергетичної години, ні контролерів, ні поліції. Веж також нема. Зате тут є зима, весна, літо й осінь.

У селищі живуть три вовчі роди — так вони себе називають. Кожен рід живе трохи відокремлено, але криниця спільна для всіх. І Цар-мати панує над усіма.

Люди-вовки і схожі, й несхожі на диких. Ярий — так звуть білявого — довго відповідає на мої запитання. Я дізнаюся, що місто лежить на південному сході, але дійти туди неможливо: надто стрімкі скелі, надто глибокі провалля й високі гори. Що на північному заході від селища є страшне місце, куди не можна ходити, — Те Місце, і якщо я буду розпитувати про нього, Ярий встане й піде. Я відступаю і розпитую про інше.

Гори не мають кінця і краю. У них повно звірів і птахів, у річках та озерах — риби. Кажуть, далеко-далеко в лісах живуть ще племена, і раніше вони приходили на землю трьох родів, щоб полювати й красти наречених.

Тоді три роди воювали з ними; але ось уже кілька років, як вороги не приходять. Мабуть, відкочували ще далі.

Я хочу ще розпитувати, але тут з’являється сама Цар-мати. Ярий іде.

Цар-мати сідає навпроти. У неї чорні очі, такі чорні, що майже не видно зіниць. У цих очей в’язкий погляд, що змушує заціпеніти. Потрібна чимала мужність, щоб не відвернутися.

— Я не бажаю твоєї смерті, — каже вона хрипко й лунко. — Та я захищаю моїх дітей.

— Від мене?

— Брати-вовки мали залишити тебе в горах. Головань помилився. Він уже старий. І він надто добрий. Доброта засліплює його. Він не бачить.

Дивовижно, але вона називає незвичайного вовка точнісінько так, як я назвала його — подумки. Головань.

— Це твоє? — Цар-мати бере до рук мій барабан. — Звідки це у тебе?

— Подарували.

Вона хитає головою:

— Ти заслуговуєш на гарну суперницю. Я випущу проти тебе найкращу дівчину з тих, хто отримає ім’я цієї зими. Це буде нелегка, але гідна смерть.

* * *

Важко уявити — минуло лише три ночі відтоді, як я покинула Перепілчине гніздо! Я вирвалася з лабет енергетичної поліції, вибралась із замкненого вагона, подолала Григорія, не розбилась, упавши з височини, не замерзла в лісі, мене не зжерли вовки… І все заради чого? Щоб незнайомі, в чомусь навіть симпатичні люди вбили мене нізащо!

Від образи я засинаю. Мені нічого не сниться. Коли врешті розплющую очі, у хатині вже темно. Виє вітер у димарі. Тьмяно світяться жарини. І горить, плаваючи у глиняному ковші, ґніт на шматку білого жиру.

Навпроти сидить Ярий. Вогонь відбивається у його широко відкритих очах.

— Дай попити, — прошу. Голос у мене хрипкий і лункий, майже як у Цар-матері.

Він підносить мені кухоль. Вода холодна, аж зуби ломить, і дуже смачна. Як усе тут.

— Завтра двобій, — каже Ярий. — Я умовив Цар-матір, щоб вона дала тобі довше відпочити… Послухай, коли ти все одно вже виспалася, може, розкажеш про місто? Як ви там живете?

Він слухає дуже уважно. По очах бачу, що не вірить і в половину моїх слів. Не розуміє, навіщо синтетикам підзарядження. Не розуміє, навіщо потрібні пікселі і що таке енергетичне шоу. Не вірить, що будинок може маги двісті поверхів. Іноді він перепитує, ще перепитує, з’ясовує знову, і я починаю сердитись: як можна не розуміти таких простих речей?!

— Як вони літають? — питає про диких. — Обертаються на птахів?

— Ні. Вони роблять крила, до паска прикріплюють мотузку…

— А навіщо? Вони не вміють перевертатись?

— Як це? — тепер уже я не розумію.

Він нетерпляче махає рукою:

— Та облиш… Ти мені ось що скажи: у вас дружина скількох чоловіків тримає?

Я дивлюсь на нього, і обличчя в мене, певно, дурне. Ярий зітхає, дивиться співчутливо: як можна не розуміти таких простих речей!

— У нас якщо одна дружина, то й чоловік один, — кажу здивовано.

— А в тебе?

Я знизую плечима.

— У мене нема чоловіка. Ще немає.

Він підходить до мене. Опускається на коліна. І цілує мене в губи, нічого не кажучи. Від несподіванки я сахаюсь.

— Якщо ти завтра її переможеш, Цар-мати залишить тебе живою, — поважно каже Ярий. — Такий закон.

* * *

Уранці сходить сонце. Мені весь час доводиться мружитись: шкода, що немає з собою чорних окулярів. Сонце горить. Сніг засліплює. З очей біжать сльози; люди-вовки, які зібралися подивитися на двобій, думають, що я плачу. Та мені байдуже до того, що вони думають.

Під конвоєм двох плечистих мовчазних чоловіків мене приводять на місце двобою. На секунду розплющую очі — так широко, як тільки можу: це величезна скляна лінза!

Тільки ступивши на скло ногою, розумію, що це крига. Замерзле кругле озеро зовсім прозоре. Широке. Як невеликий майдан. Дуже глибоке. З-під криги на мене дивиться рибина: величезна, завбільшки з руку, й баньката. А нижче, під рибиною, бачу руді стебла водоростей і уламки скель. У розколині на далекому дні біліє кістяк.

Лід пружинить під ногами і ледь чутно потріскує. Він дуже тонкий. Надто тонкий для такого холоду.

Я підводжу очі — і вперше бачу свою суперницю.

Вона трохи молодша за мене. Дуже юна. Майже оголена, незважаючи на холод. Дивиться, оцінюючи, — і вкрай безжалісно.

Навколо озера кільцем стоять люди-вовки в сірому, білому, рудому вбранні зі шкур. Другим кільцем глядачів стоїть засніжений ліс. І третім кільцем — гори. Всі дивляться на нас із суперницею. Всі на щось чекають.

З’являється Цар-мати, схожа на ведмедицю у своєму темно-рудому хутряному вбранні. Її волосся, як і раніше, розплетене і майже торкається снігу. Вона ступає на лід, і я відчуваю, як здригається його прозора лінза.

— Сьогодні ти отримаєш ім’я, — звертається вона до моєї суперниці. — Але не думай, що це легкий бій.

Вона простягає їй зброю. Я мружуся дужче: біле яйце завбільшки з голову немовляти з устромленими в нього шипами в палець завтовшки, нахромлене на довгу дерев’яну ручку. У пам’яті спливає слово «булава». Що ж, ми битимемось не навкулачки і навіть не на ножах, а такими ось… штуками?!

Вона кам’яна? Чи скляна? Я чітко уявляю, як біла булава опускається на голову, розбиває її й сама розлітається на шматки. Як летять урізнобіч зламані шипи — і клапті мозку…

Я заледве відганяю це видіння. Витираю обличчя тильним боком долоні — щоби кляті сльози не заважали дивитись.

— Тримай. — Цар-мати простягає й мені таку ж булаву. Я беру її до рук; біле яйце, вкрите шипами, виблискує на сонці, і я розумію, що воно крижане. Булава висічена з криги.

— Бийся за своє життя, як можеш. — Цар-мати дивиться, пронизуючи наскрізь, на дні її очей стрибають жовті зірочки. — Тільки сильні жінки народжують вовків. Візьми.

Судомно стискаю булаву в правій руці. У ліву мені лягає сталеве лезо на дуже довгій незручній ручці. Поки міркую, що це таке, моя суперниця, отримавши від Цар-матері таку ж зброю, спритно складає її навпіл. Це складаний ніж! Вірніше, враховуючи його розміри, складаний меч… Навіщо? Що з ним робити?

Схоже, вже за кілька хвилин доведеться про це довідатись. Цар-мати переводить погляд то на суперницю, то на мене.

Піднімає руки.

— Бийтеся, аж доки одна з вас помре, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — Починайте.

* * *

Моя суперниця стоїть за п’ять кроків від мене. На ній коротка хутряна камізелька й спідниця з такого ж хутра — ще коротша. Важкі чоботи з м’якими халявами. Тіло блищить, змащене жиром. Роздимаються ніздрі. Горять очі. Ловлю себе на думці, що не хочу її вбивати. Мені хочеться повернутися до цих людей і закричати на все горло: з якої речі? Чому я маю грати у ваші дурні ігри? Не збираюсь я бути ні вбивцею, ні м’ясом!

Я вже відкриваю рота, щоб заговорити з суперницею, але помічаю, як розширюються її зіниці. Не встигнувши ні про що подумати, відстрибую вбік, і там, де ще мить тому була моя голова, зі свистом пролітає крижана булава, вкрита шипами.

Глядачі схвально гудуть. Не розумію, чого вони радіють.

— Не думай, що це легкий бій, — повторює Цар-мати, зараз я її не бачу. — Не розраховуй на просту перемогу, Безіменна!

Суперниця зблискує очима й опускає собі під ноги складаний меч. Лезо впинається в кригу. Дівчина застрибує на грубе руків’я, відштовхується однією ногою — і я знову ледь устигаю відскочити з дороги.

Вона хизується, ковзаючи по льоду на тонкому лезі. Балансує, розганяється. Несеться, летить, залишаючи на кризі білу лінію-борозну. Глядачі кричать, захоплюючись і підбадьорюючи. Це дуже гарно, особливо коли вона різко розвертається, і з-під леза летять мерехтливі крижані бризки.

Тепер вона летить просто на мене. Сталеве лезо з шипінням ріже кригу. Крижана булава крутиться в її руках, і неможливо передбачити, звідки, в якому напрямку буде завдано удару…

То чого ж я стою?! Нерухома серед криги, я просто приречена стати здобиччю!

Намагаюся скочити на свій складаний меч, але втрачаю рівновагу і ледь не падаю. Ніколи в житті мені не доводилося кататися на льоду. Допомогли б висота і вітер — але тут немає ні того, ні іншого. Відкидаю непотрібний меч і підношу булаву: балансуючи на своєму лезі, суперниця летить на мене, я бачу її очі. І розумію: вона не зупиниться.

Відбігаю вбік, але вона завиграшки змінює напрямок і знову летить на мене. Вона швидша. Вона у себе вдома.

Потилиці ніби торкається холодний подув. Дивне відчуття. І дуже неприємне. Це передчуття смерті.

Суперниця налітає, як крижаний вихор. Булава проноситься за міліметр від моєї голови, гострий шпичак черкає по шкірі, на скроні набрякає гаряча крапля. Я не відчуваю болю. Суперниця проноситься повз мене й розвертається, викидаючи віяло крижаних бризок. Вона розлючена: третя атака має бути останньою.

Я опускаю булаву. Потріскує лід під ногами. Балансуючи, відхиляючись то ліворуч, то праворуч, на мене несеться моя смерть — молода, весела, сповнена внутрішнього ритму…

Секунди розтягаються. Зовсім завмирають. Я вловлюю її ритм так, ніби вона — долоня, а я барабанна дека.

Непростий ритм. Рухи леза, що викрешує іскри на поворотах. Рух тіла крізь простір. Рух булави. Я стою, вмерзнувши в лід, і лише ледь помітно похитуюсь. Я точно знаю, де буде моя суперниця за частку секунди. І, звичайно ж, знаю, як вона завдасть удару.

Я не поспішаю.

Коли вона під’їжджає впритул, ледь змінює напрямок, щоб не спіткнутись об моє тіло, і б’є мене булавою в скроню, я відхиляюсь на якийсь міліметр, хапаю зап’ясток у залізному браслеті й смикаю в напрямку удару, продовжуючи її рух.

Вона падає. Складаний меч ковзає далі сам по собі. Моя суперниця ривком вивільнюється й одразу ж зводиться на ноги. В очах у дівчиська — непроглядна ніч. Тепер вона готова не просто вбити мене — розмазати по льоду.

Булава злітає в її руці. Дівчисько не встигло — чи не схотіло — поміняти ритм, тому я знову ловлю її: ухилившись, захопивши руку, продовжую її рух. Вона втрачає рівновагу: я можу вдарити її булавою по потилиці. Але не роблю цього.

Вона відстрибує. Знову приймає бойову стійку. Навколо нас щось змінилося: я не одразу розумію, що на зміну шуму натовпу прийшла тиша. Люди-вовки мовчать. Чути, як мете по кризі поземка.

Суперниця нарешті починає сприймати мене всерйоз. Міцно стискає губи. Ледь торкаючись криги важкими підошвами, починає створювати новий ритм — розірваний, непередбачуваний. Вовчий.

Я відчуваю, як здригається лід. Уся поверхня озера перетворюється на мембрану. Вона тільки видається однорідною. У неї є свої лінії напруги, є слабкі й сильні місця, вона прогинається — надто вже тонкий лід для таких морозів…

Моя суперниця робить крок уперед, і я раптом розумію — не розумом, а радше хребтом, — що вона хоче зробити.

І я роблю це ж на частку секунди раніше. Підключившись до її ритму, б’ю ногою по тріщині, що ледь позначилася на льоду. Тріщина виривається з-під моєї підошви миттєво, як змія. Кидається під ноги суперниці — й розповзається, перетворюючись у пролам. У вирву.

Дівчина без єдиного звуку йде під воду.

На березі тихо.

Час знову завмер. Я бачу, як вона виринає — вся, як у цукрі, в крижаних крихтах. Як чіпляється за край тонкого льоду, але він кришиться під її руками і провалюється, не даючи опори. Тріщини біжать до моїх ніг — я відступаю. Дівчина дивиться на мене — в її очах образа. Ніби я обіцяла їй узяти з собою на показуху, але обдурила й пішла без неї.

Вона намагається зачепитись — цього разу булавою. Та крига дуже гладенька. Шпичаки шкребуть по ній, не залишаючи навіть подряпин.

Рум’янець, що залив обличчя моєї суперниці під час двобою, змінюється блідістю, а потім синявою. Люди-вовки мовчать. Ніхто з них не сходить з місця: двобій триває…

Вона силкується вибратись на лід спиною. Її хутряний одяг намок. Важкі чоботи просяклися водою і тягнуть донизу — туди, де коротає вічність білий кістяк вовка.

Мої черевики заливає водою.

Я відступаю ще. Тоді лягаю на живіт, розпластавшись, як павук на склі, й повзу до ополонки, виставивши перед собою булаву.

Наші булави чіпляються одна за одну. Потягши на себе дерев’яне руків’я, я відчуваю, яка вона важка. Ніби там, з іншого боку, за булаву тримається сама смерть.

Я відповзаю — крига залита водою. Вона страшенно, неймовірно слизька. Чіпляюся за неї нігтями, коліньми, носками черевиків. Повільно, по сантиметру, зісковзуючи й повертаючись назад, витягаю її, це дівча, з крижаної ополонки. А навколо тиша, глядачі завмерли. Двобій триває.

Нарешті вона стає рачки, кидає булаву й повзе вже сама — до берега. Повз мене, не дивлячись. У її волоссі крига, боки важко здимаються. Синя шкіра вже вкрилася сиротами.

Я зводжуся на ноги. Мені теж холодно.

Обводжу поглядом людей-вовків…

Вони дивляться з острахом. Ніби не вірять собі. Ніби у мене дві голови, і вони тільки зараз це помітили.

Потім уперед виходить Цар-мати. У неї темне, майже чорне обличчя, а очі палають жовтим. Я лякаюся, зустрівши її погляд.

— Ти насміялася з нас, — каже вона скреготливим, страшним голосом. — Ти за це заплатиш.

* * *

Ярий приносить мені казанок із кашею і мовчки дивиться, як я їм.

— Послухай, — я витираю губи, — хоч ти поясни мені…

Він хитає головою, кривлячись, як від болю.

— Навіщо? Ти чесно перемогла. Ти тепер була б вовчицею і вибирала б, кого з трьох родів узяти собі за чоловіка…

— А чому я зараз не можу?

— Бо ти порушила закон! Ти зганьбила всі три роди! Тобі ж ясно сказали: бийтеся, аж доки одна з вас помре! Чому ти витягла Безіменну?

— Бо вона людина! — горлаю я. — Вона мені нічого поганого не зробила…

Крім того, що хотіла мене вбити і мало не вбила, додаю мовчки і дуже засмучуюсь.

— Це ж традиція! — Ярий зітхає. — Це ж закон, якому багато віків! Нашим жінкам заборонено виходити заміж, доки вони не вб’ють ворога… чи принаймні проявлять себе у випробуванні.

— Хіба я ворог?

Він роздратовано махає рукою.

— Ти сама собі ворог. Якщо ти чесно перемогла у двобої, навіть Цар-мати не змогла б піти проти традиції. Ти була б однією з нас. А тепер Цар-мати викликала Мисливицю з гір, і завтра тебе вб’є Мисливиця. На очах у всіх трьох родів.

Я зціплюю зуби. Цар-мати подобається мені дедалі менше.

— Хто така Мисливиця?

— Побачиш.

— Що, знову буде двобій?

— А як інакше можна відновити гордість трьох родів?

Я знизую плечима. Менш за все на світі мені хотілося зазіхати на вовчу гордість.

— Ти так змагалась, — каже Ярий зовсім іншим тоном. — Ти… як ти змогла? Безіменна — найкраща учениця Цар-матері. Була.

— Її що, вбили?!

— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.

Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.

— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?

Ярий озирається на двері.

— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.

— Мати не може бути жорстокою!

— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.

— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!

— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!

— Отже, Безіменна мала гордо тонути?

— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.

Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.

— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.

— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.

Ярий супиться. Він не знає такого слова.

— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?

— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.

— І ти…

— Я вбив вепра.

— А що це таке?

— Дикий кабан з іклами.

— І як ти його вбив?

— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.

— Як?!

— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.

І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.

— Ну, молодець, — бурмочу я.

Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.

* * *

Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.

Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…

Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.

Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.

— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.

— Чому? Я виграла!

— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.

Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.

— Це Мисливиця? — запитую я.

Цар-мати киває.

— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.

Її тьмяні очі на мить оживають.

— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.

* * *

Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.

Мисливиця вища за мене на три голови. У плечах — половина мого зросту. Чорне волосся зв’язане у грубу косу. Очі круглі, без вій і без брів. Хоч скільки вдивляюсь, не можу помітити в них ні думки, ні жалощів.

Ніс зламаний. Розпластаний по обличчю, широкі ніздрі здаються двома чорними дірками. Коли Мисливиця, як ошкірений вовк, піднімає верхню губу, я бачу, що у неї бракує зубів. А ті, що залишились, — майже повністю чорні.

У неї руки ледь не до колін. У правій — сокира. Вона дивиться на мене, і під цим поглядом я завмираю. Мисливиця робить крок, наміряючись підійти і вбити мене, як худобу.

В останню секунду я, отямившись, кидаюсь навтікача.

Кам’яниста верхівка трохи ширша за сходовий майданчик: далеко не втечеш. Провалля з чотирьох боків. Туман гойдається поруч, із нього піднімаються, як статуї, безформні білі постаті. Я озираюсь. Мисливиця підносить сокиру, і моєї потилиці знову торкається ледь помітний крижаний подих, що змушує ціпеніти…

Я відстрибую назад. Засніжений камінь під ногами хитається, я зриваюся. Намагаюсь утриматись, але сповзаю на животі все нижче й нижче. Ноги не знаходять опертя. В останню мить чіпляюся за край скелі й повисаю на руках.

Високо наді мною стоїть Мисливиця. Дивиться згори вниз. Я згадую Григорія, як він втягнув мене на підніжку вагона…

А потім згадую того хлопчину, що під час показухи в Оверґраунді виграв перегони по прямовисній стіні. Як його звали?!

Його звали Тримайсь.

Притискаючись до майже прямовисної стіни, переходячи від опори до опори, намагаюсь обійти скелю. Чіпляюся за каміння, за корені. Крижини хрускотять під пальцями. Мисливиця йде за мною назирці — іноді я бачу над собою її чоботи, і на голову мені сиплеться сніг. Крізь вітер і шурхіт снігу чую її дихання…

І за мить встигаю відгадати удар.

Там, де щойно була моя права рука, опускається сокира. Летять кам’яні крихти. Мить — сокира опускається там, де щойно була моя ліва рука. Я зриваюся ще раз, пролітаю кілька метрів і з останніх сил хапаюся за гілку миршавої сосни, що невідь як виросла у розколині скелі.

Сосонка тріщить. Я метляюсь над проваллям. І несподівано збадьорююся.

Зараз усе на моєму боці: висота, вітер, який дужчає щосекунди. І навіть ця сосна, що змагалася за життя не рік і не два, тепер на моєму боці. Підтягнувшись, дістаюсь до її стовбура (зараз він стирчить зі скелі горизонтально). Влаштовуюся зручніше. Сідаю верхи.

Мисливиця дивиться на мене з кам’яної верхівки. В її круглих очах нема ні роздратування, ні люті, ні шаленства. Вона звикла вбивати спокійно. Навіть норовисту дичину. Вона не вступає у двобій, вона не змагається — вона просто вбиває.

Я бачу, як вона поглядом вимірює відстань до коріння сосни, що вчепилося в розколину. Лягає на живіт, притримуючись за випуклий камінь, звішується вниз. Б’є сокирою по сосні — і одним ударом перерубує стовбур майже до половини.

Та перш ніж сосна з тріском ламається, я встигаю застрибнути на стовбур ногами. І встигаю пробігти по стовбуру, як по тонкому карнизу. Крок, другий, третій… Вітер допомагає мені. З розгону наступаю на голову Мисливиці, яка все ще схилилася над сосною, і вистрибую на кам’яну верхівку. І майже одночасно сосна летить у провалля.

Мисливиця підхоплюється. В її очах уперше з’являються іскри: дичина, яка посміла наступити їй на голову, перестала бути дичиною. Вона стає ворогом.

Я готова пошкодувати про те, що зробила.

Мисливиця іде на мене, в її русі немає ритму. Взагалі. Вона не вимахує сокирою: сокира — продовження її тіла. Вона рухається швидше, ніж в моєму уявленні може рухатися людина. Це не жінка — це комбайн для вбивства; це по-справжньому страшно.

Я повертаюся й біжу назад, до мотузяного моста.

Мисливиця наздоганяє — ривком, на середині. Свистить у повітрі сокира. Я не намагаюсь уникнути удару. Не думаючи, не оцінюючи, а тільки підкоряючись інтуїції, продовжую удар своїм рухом — і стрибаю з моста.

Ми летимо.

За інерцією Мисливиця кидається за мною, занадто пізно розуміючи свою помилку. Частку секунди ми висимо в повітрі без опори — і я, й вона. Але вона важча. І ще: вона ніколи не жила в Оверґраунді.

Поли моєї куртки напружуються, як крила. Вітер стає підпорою — на якусь мить. Цього досить, щоб долетіти, дотягтися — і вчепитися за край мотузки, що звисає з моста.

А Мисливиця перевертається в повітрі, летить униз за своєю сокирою. На її обличчі — подив. За мить чую, як далеко внизу б’ється об каміння її велике тіло.

* * *

Я виходжу назустріч Цар-матері. Дивлячись на мене, вона старішає на очах.

— Досить, — кажу я і не впізнаю свого голосу. — Ти двічі намагалася вбити мене, і в тебе нічого не вийшло. Не знаю, що тобі було від мене треба, але більше я в твої ігри не граю. Я йду!

Повертаюся і йду геть — у гори.

Далеко піти мені не щастить. Двоє чоловіків наздоганяють мене, валять на сніг і завертають руки за спину.

* * *

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?

— Бо майбутнє ніколи не відкривається повністю. Воно виказує себе по краплині… Те, що ти перемогла Мисливицю, — знак. Ніхто у трьох родах не міг перемогти Мисливицю. Ні чоловіки, ні жінки. У тобі є особлива сила. Чи особливий талан.

— Якби у мене був талан, я б зараз тут не сиділа. Я була б у місті серед друзів…

Я замовкаю. Вперше думаю про те, що було б, якби я лишилася в Оверґраунді назавжди. Неба вистачить на всіх… але я не вмію жити у хмарах. Отже, все моє життя було б — старі вежі, зруйновані перекриття, зірвані дахи. Чужі гнізда. Можливо, я б звила своє і водила дітей на п’ятдесят шостий поверх — дивитись енергетичне шоу…

І найживіші барви відкривалися б їм на штучному екрані, що складається з пікселів. Нічого яскравішого в їхньому житті не було б і бути не могло.

— Ти про що замислилась?

— Немає в мені жодної особливої сили, — кажу повільно. — Я просто хотіла потрапити на Завод. Але не як паливо.

Ярий кліпає. І вчора, й позавчора я намагалася з’ясувати, що він знає про Завод. Та щоразу, коли вимовляла це слово, він замовкав, і його очі ставали непроникними.

А зараз він дивиться на мене уважно, і я розумію: він от-от заговорить. Нарешті.

І виявляється, я маю рацію.

— Поясни мені, — починає Ярий, — як можна прагнути потрапити… в Те Місце? Навіщо?

— У нас у місті існує легенда, що Завод — центр маленької країни, де живуть щасливі люди.

— Живуть? Щасливі?!

І Ярий викладає мені всю правду, яку я так хотіла — і боялась — почути.

На Заводі взагалі нема людей. Там лише залізні автомати. А керує ними чудовисько, яке ніхто ніколи не бачив. Його звуть Серце Заводу — це могутнє й абсолютно безжальне серце.

— Серце — частина Заводу? Чи це інша істота?

— Звідки я знаю? — Ярий стискає пальці. — Те Місце… Роздивитися його не можна, воно весь час огорнуте димом, туманом. І добре, що не можна роздивитись! Одного разу я глянув… Просто так, здалеку… — Ярий зціплює зуби, щоб не видно було, як він тремтить. — Це нелюдське місце. Там навколо прокляті землі, такі, знаєш, де зникають і звірі, і люди. Пішов — і пропав. Моторошне місце. Туди веде небесна нитка…

— Канатна дорога.

— Так. Але звідти ніхто не повертається. Ніколи.

— Зажди… А як ти знаєш?

Він утомлено хитає головою.

— Часом йому не вистачає тих, кого привозить Небесна Нитка. Тоді він відправляє своїх чудовиськ у гори. Іноді вони дерев’яні чи кам’яні, іноді у людській подобі, але без очей. Вони нападають на тих, хто живе далеко від селища: пастухів, лісорубів. Захоплюють живцем і тягнуть у Те Місце. Єдиною, хто змогла відбитися від них, досі була Мисливиця.

Кілька хвилин перетравлюю почуте. Клята Цар-мати! Тут таке коїться, а вона хоче мене вбити! Мені б поговорити з Мисливицею, може б, вона розповіла щось дуже важливе…

А тепер я ніколи не поговорю з нею.

Сніг падає й падає. Ярий приносить знадвору дрова. Це шматки справжнього дерева, припорошені снігом. Ярий кидає їх у вогонь. Вони димлять і сичать.

Я думаю: як далеко залишилося місто. Тут, у засніжених горах, дивно уявити людей, які щодня опівночі надягають енергоманжети. Якби городян, усіх до єдиного, випустити в ці гори, що б з ними сталося?

Вони б померли. Від голоду, холоду, від вовків. Але раніше — від небажання жити.

Я відкриваю рота, щоб спитати у Ярого, чи згодився б він жити в місті, чи ні. Та в цю мить двері прочиняються, впускаючи струмінь холодного повітря.

Ярий обертається — і мало не випускає з рук поліно. До кімнати, пригнувшись, входить старий з дуже великою головою. У нього гачкуватий ніс, сива — чи засніжена? — борода і величезні світло-блакитні очиська.

Я завмираю: десь я його бачила. Тільки не можу зрозуміти де. Невже у місті?!

— Ходімо зі мною, — каже він, не звертаючи уваги на Ярого. — Є розмова.

* * *

Старий веде мене від селища, у вітролом. Сніг валить і засипає стежки, я провалююсь по коліно. А старий іде по верхівках кучугур — його широкі, обмотані шкурами ступні майже не лишають слідів.

Перед нами відкривається вузька нора у снігу. Старий, не озираючись, пірнає всередину — він упевнений, що я піду за ним. І мені нічого не лишається, як зігнутися і слідом улізти в сніжний тунель.

Ніколи б не подумала, що це вхід до людського житла. Тунель усе темніший і темніший. Потім попереду запалюється вогник. За мить до запаху землі, морозу й снігу додається геть несподіваний запах — сухої трави.

У місті дуже мало трави. Але іноді зелений кущик виростає з асфальтової щілини, на даху високого будинку. В дитинстві ми розминали травинки між пальцями й нюхали. Часом жували. Часом висушували і клали під скло…

— Заходь.

Відчиняються двері. Струшую сніг із волосся й плечей, тупаю ногами, збиваючи грудки снігу, що прилипли. Заходжу.

Це землянка. І досить затишна, хоча невелика. Підлогу встелено сухою травою. Жмутки духмяних трав звисають зі стін і стелі. Ніколи в житті не бачила стільки трави.

— Сідай.

Я вмощуюсь на підлозі. Старий сідає навпроти, схрестивши ноги. У землянці немає ні печі, ні комина, але все одно тепло. І зовсім не відчувається вогкості.

Каганець із вогником стоїть між нами. Я чомусь упевнена, що вогонь — для мене. Старий напевно бачить у темряві — без усяких нічних окулярів.

— Тобі доводилось передбачати майбутнє?

Я відкриваю рота. Знову закриваю. Запитання захопило мене зненацька.

— Ні… мабуть.

Старий киває.

— Ти молода. І, скоріш за все, помреш молодою. Цар-мати не зупиниться — надто жорстоке майбутнє ти принесла трьом родам.

— Я не принесла жодного…

— Помовч. — Він ледь усміхається. — Цар-мати бачить лише один шлях. А я бачу розвилку. Ти помреш. Або занапастиш три роди. Або врятуєш їх. Подаруєш їм нове майбутнє. Заснуєш четвертий рід — найбільш життєздатний і сильний. І тоді нашим дітям не доведеться боятися Заводу.

— А вони бояться…

— Помовч. — Сніг на його бороді тане, і я бачу, що вона не така вже й сива — чорна, шпаковата. — Земля боїться весни. Тане крига, розриваючи жили. Напружуються й розпукуються бруньки — це біль… це пологи. Старе, що не встигло віджити своє, вступає у двобій з молодим, яке не встигло набратися сили… Ану підведись.

Моє серце пропускає удар. Я підкоряюся.

Старий підводиться також. Ставши навпроти, заплющує величезні очиська. І починає повільно гойдатися вперед-назад. Ніби тяжкий вантаж — потік розплавленої лави — то витікає вперед і майже торкається землі, то втягається назад, стискаючись у точку. Не можу навіть зрозуміти, що відбувається, не можу описати як слід — але підсвідомо повторюю його рухи. Ми мовчки розгойдуємось, як дерева під одним вітром.

Потім він різко підносить руку, ніби відводить з обличчя павутину. Жест, здається, зовсім не загрозливий, але я відстрибую і налітаю плечем на стіну землянки. Тріщить суха трава. Звідкись згори на мене летять дрібні легкі зернятка.

— Так, — каже старий вдоволено. — Тут є про що подумати… Тут є чого боятись. Ти була синтетиком?

Він знає, хто такі синтетики! І так легко про це говорить…

Старий усміхається, ніби мій подив його потішає.

— І я був синтетиком. І я був старшим за тебе, коли потрапив у гори… Тоді тут було два роди. І над усіма — Цар-мати.

— Вас теж хотіли вбити? А як ви потрапили у гори? Вас теж відправили на Завод? Ви тоді знали, що це таке? І як ви перестали бути синтетиком? Уже тоді був Оверґраунд? І енергетичний ритуал?

— Так багато запитань… — Він піднімає верхню губу, показуючи білі, зовсім не старечі зуби. — Так мало відповідей… Я розповім тобі все, що зумію. Якщо переживеш завтрашній день… Дика.

* * *

Уже посутеніло. Стежки замело снігом. Над селищем піднімаються дими. Ніхто мене не проводжає — старий залишився у своїй землянці. Вартових не видно. Я сама на краю лісу — можу, мабуть, і піти…

Хоча куди я подінуся сама в зимовому лісі?

Іду, куди очі ведуть. Ноги незрозумілим чином приносять до того ж будинку, де чекає на мене Ярий.

Беруся за ручку дверей — і раптом пригадую, де я бачила старого з великою головою. Мене обсипає морозом. Наче у відповідь на мої думки з лісу долинає виття — тоскне, тужливе. Один голос, другий, третій…

Відчиняю двері нешироко, щоб не випустити тепло. Пірнаю всередину, в сінях обтрушую сніг з одягу і, хукаючи на пальці, ступаю через поріг у задушливе тепло.

На столі горить вогник. Я бачу Ярого, що сидить біля печі, і встигаю здивуватись, яке у нього дивне обличчя. А потім здогадуюсь озирнутись.

Цар-мати сидить на моїй лавці. На її обличчі мерехтять відблиски вогню. Волосся лежить на плечах блискучим жорстким плащем.

— Добридень, — кажу я, бо ні Ярий, ні Цар-мати порушувати мовчання не збираються.

— А бодай тобі цур, — озивається Цар-мати таким тоном, яким люди зазвичай вітаються. — Ну, що сказав тобі Головань?

— Він бачить два шляхи. Я зовсім не обов’язково всіх тут занапащу. Я можу, навпаки, принести щастя… Є така… розвилка. Нове майбутнє.

— Я народила від нього дванадцять дітей, — повільно каже Цар-мати. — Двох роздер ведмідь. Двох забрав Завод. Одну вбила ти!

— Я не знала, — бурмочу вражено, але Цар-мати мене не слухає.

— Хоч би що було, всіх людей з трьох родів я вважаю своїми дітьми. Кого ти вб’єш завтра? Кого з них? Якими бідами ми заплатимо за ту химеру, яку чоловіки, — вона кидає зневажливий погляд на Ярого, — називають новим майбутнім? Я відповідаю за три роди. Я, а не він. Чоловік на чолі племені — це війна і смерть, гонитва за кращим по трупах хорошого… Трьом родам не потрібне нове майбутнє. Їм досить старого. Тому ти помреш.

Вона повертається і йде, не сказавши більше ані слова.

Вночі мені сниться місто. Сниться, як я шукаю підзарядження… але не для Єви. Для Голованя. А він ходить за мною назирці, сміється, глузує. Підзарядження? Для мене?! Ти збожеволіла!

У сні розумію, що все йде не так, але вдіяти нічого не можу. Сон несе мене, як каламутна ріка, і врешті приносить на пустирище в дільницю веж — навкруги громадяться залізні статуї вовків, звезені, напевно, з якогось музею. Або з виставки божевільного скульптора. У деяких вовків по п’ять, шість ніг, ощирені пащі… І величезні соски, майже як у корів. Дійні вовчиці? Що за маячня!

Посеред пустирища стоїть людина, побачивши яку, я щосили намагаюсь прокинутись. Це енергетичнийконтролер — вірніше, той, кого я мала за контролера. Чорний привид. Вісник нещастя. Обличчя його в борознах, але це не старечі зморшки. Це стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних проваль, наче з глибоких дюз.

— Багато хто не доживає до ранку, — каже він неголосно й моторошно. — Енергії на всіх не вистачає.

Залізні плити, з яких складається його обличчя, приходять у рух. Міняються місцями вилиці. Падає підборіддя, відкриваючи чорний тунель пащі. Я кричу…

І прокидаюсь.

Куди ніч, туди й сон. Хоч би як склалась моя доля, в місто я більше не повернусь.

* * *

Наступного дня по мене приходять конвоїри і ведуть… на страту? Чи знову на бій?

Іще не дійшовши до місця, чую гомін юрби і запах диму.

У величезній ямі з пласким дном розкладено вогнище. Чи багато вогнищ; я бачу ціле поле вогню, над яким — приблизно за півметра — натягнено напівпрозору сітку з дуже дрібними вічками. Невже мене хочуть підсмажити на решітці?!

Тремтить мінливими струменями розігріте повітря. Зі струменистого марева виходить Цар-мати — я не одразу впізнаю її.

Вона скинула шкури, які завжди вкривали її до п’ят. Вона набагато стрункіша, ніж здавалася мені раніше. Біла сорочка до колін перетягнута широким паском на талії. Босі ноги впевнено ступають на сітку з вогнем. Цар-мати виходить на середину вогненного поля й обводить поглядом три роди, що з’юрбились навкруг багаття.

Її довге волосся, зібране навколо голови, здається важким шоломом.

— Сьогодні я беру бій, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — За наше майбутнє.

І обертається до мене.

Вона беззбройна. Вона босоніж. Вона набагато старша за мене. І все-таки мене обсипає морозом, коли дивлюсь на неї. Мені одразу стає зрозуміло, що ця супротивниця набагато страшніша за Мисливицю, не кажучи вже про Безіменну.

Мені допомагають стягнути з ніг черевики й шкарпетки. Ступаю на сітку, внутрішньо завмираючи, — чекаю, що вона обпече. Та вона ледь тепла, хоча внизу, просто піді мною, видно язики полум’я. Ніколи в житті мені не доводилось бачити такого великого вогню! Чому ж він не палить нас? Це чаклунство?

І ще — ця сітка дуже пружна. Як мембрана.

Я не бачу серед тих, хто зібрався, ні Ярого, ні Голованя. Але це зовсім не означає, що їх немає. Юрба така щільна, та й у мене немає часу вдивлятися в обличчя… Останні людські обличчя, які я, можливо, бачу у своєму житті.

Цар-мати глибоко зітхає. Дивиться мені в очі. Без ненависті. Без люті. Без азарту. На секунду її погляд стає схожий на погляд Мисливиці.

Потім вона ледь помітно похитується. Вперед. Назад. Уперед. Як велетенський маятник. Цей рух заворожує. Я майже бачу, як зібрана в потік енергія — сила? воля? — пружно перетікає вперед, майже до самої сітки, і назад, і з кожним погойдуванням стає важчою, жорсткішою, небезпечнішою.

Потім я відчуваю ритм.

Це приходить поза моєю волею. Сітка-мембрана під ногами тремтить, і кожен язичок полум’я під нею підкоряється ритмові. Рівно, як барабан, калатає серце Цар-матері. То випереджаючи, то ледь відстаючи від нього, кров у артеріях і венах виводить ритмічний малюнок. І понад цим звучить бойовий ритм — дуже складний і неймовірно гарний. Здається, Цар-мати кожним рухом співає пісню.

Вона проводить рукою по повітрю — і я бачу зубчасте біле коло, схоже на оскаженілу циркулярну пилку. Я прогинаюся, щось пролітає у мене над головою — світло? звук? Не вичікуючи жодної миті, Цар-мати раптом присідає до самої сітки, повертається навколо своєї осі, і новий удар, тепер понизу, готовий відрубати мені ноги.

Я підстрибую так високо, як ніколи в житті не стрибала. А коли знову торкаюся ногами мембрани, ритм змінюється.

Новий удар — на рівні пояса. І ще один — на рівні очей. І ще один — по ногах. Цар-мати однаково впевнено існує на трьох рівнях, вона ніби розмазується у просторі, існуючи одночасно скрізь — і ніде. Можливий будь-який удар, з будь-якого місця; я то вловлюю ритм, то гублю його. Впіймавши, легко уникаю удару. Загубивши, починаю кидатися в різні боки. Не встигнувши відхилитись, пропускаю — на вильоті — удар по вуху. Дзвін і біль, майже непритомнію, але в цю мить, ніби жаліючи мене, ритм із розпорошеного знову стає цілісним. У цю хвилю я розумію Цар-матір краще за будь-яку істоту на землі. Я зрослася з нею. Я зріднилася з нею. Я — майже вона, і тому точно знаю, що зараз — за частку секунди — на мене чекає страхітливий удар по сонній артерії…

Збоку, мабуть, здається, що ми танцюємо. Так воно і є: Цар-мати підкоряється лише внутрішньому ритму. Я — від цього залежить моє життя — маю чути цей ритм також. Пружна сітка гуде під нашими ногами, вплітаючи в ритм свої синкопи. Ми танцюємо на велетенському барабані — над вогнем.

Піт заливає мені очі. Кожна жилка тремтить від напруги. Найважче — примусити себе розслабитися. Адже ритм — це чергування зусилля й відпочинку, напруження й розслаблення нервів. Я встигаю подумати про Голованя: адже це він, свідомо чи несвідомо, налаштував мене на потрібний лад. Показав — навмисне? — на що мені чекати, до чого готуватися, з чим доведеться зіткнутися в бою…

Цар-мати все прискорює й ускладнює ритм. Намагаючись не відстати від нього, впадаю у дивний стан. Я ніби сплю і не сплю водночас.

Босі ноги Цар-матері вибивають на мембрані лютий жорсткий малюнок. І раптом уперше в житті я розумію, що таке імовірність. Що таке розвилка.

Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!

Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.

Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!

Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…

І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.

Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…

Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…

Усе закінчується в одну мить.

Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…

Біля моїх ніг лежить Цар-мати. На спині. Дивиться в небо. На її білій сорочці не видно крові. Ні на обличчі її, ні на тілі немає сліду від удару. І я впевнена, що не торкалася її.

Її груди піднімаються й опадають. Дедалі рідше. Дедалі спокійніше. З кожним подихом Цар-мати стає все… тоншою? Пласкою? Вона схожа на снігову кучугуру, що осідає.

— Ти перемогла, — безгучно вимовляють її губи. — Лана.

Вона заплющує очі. Жовті лелітки згасають.

* * *

Я одразу відчуваю, як пече крізь сітку полум’я, що вже згасає. Я озираюсь: три роди стоять кільцем, чоловіки, жінки й діти. Її діти. А вона лежить біля моїх ніг, висохла й нерухома. Від її білої сорочки, від зібраного на голові волосся здіймається пара.

— Я не хотіла. Вона сама… Я не хотіла, слово честі!

Стояти на сітці неможливо. Не витримавши, біжу до краю і зістрибую в сніг — обпалені ступні огортає холод.

— Цар-мати померла, — каже знайомий голос за моєю спиною. Я обертаюся й бачу Голованя.

— Тепер ви мене відпустите?

Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.

Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.

— Заберіть її звідти! Та заберіть же!

Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.

Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.

* * *

— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.

Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.

— Вона сказала «Ти перемогла».

— Що-небудь іще?

— «Лана», — згадую я.

— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.

— Що це означає?

Він усміхається в темряві:

— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.

— Ви любили її? — запитую різко.

Він перестає сміятися.

— Так.

— Чому ж ви її не оплакуєте?

— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.

Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.

— Як ви мене назвали?!

— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.

— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…

— Ти передбачала колись майбутнє?

Я пригадую свої видіння над вогнем.

— Так, — відповідаю пошерхлими губами.

— Ти бачила її мертвою?

— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.

— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.

— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!

Він знову тихо сміється.

— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…

— Про що ви?

— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?

— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.

— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.

Я мовчу.

— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.

— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.

— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.

* * *

Мене звуть Лана. Тепер мені здається, що мене завжди, все життя, звали цим іменем. Воно пасує мені так, ніби це моя власна шкіра.

Головань із Ярим показують мені селище — три кутки для трьох родів. Зруби, що тонуть у снігу. У прибудовах ворушаться, спершу лякаючи мене, багацько тварин: здебільшого вівці. Є й свині, і кури. Навесні їх випустять на зелену травичку, каже Ярий. Весна не за горами, незабаром її треба буде кликати. І добре кликати, бо снігу цього року навалило силу-силенну.

Люди виходять зустрічати мене. Іноді запрошують у дім. Я завжди згоджуюсь — адже це моя родина, моя нова родина… Язик не повертається сказати: мої діти. Але треба звикати.

Майже в кожному будинку — багато дітей, сидять, зачаївшись, на печі або на лавах. Дивляться на мене, витріщивши очі. Дорослі, навпаки, відводять погляд. Намагаюсь бути привітною, а в глибині душі не розумію, як мені бути Цар-матір’ю. Як це можливо? Я для них чужа, вони мені чужі…

— Скоро весна, Цар-мамо? — запитує маленька дівчинка, звісившись із печі. У неї каштанове волосся і яскраво-блакитні, як у Голованя, очі. — Скоро? Скоро?

— Скоро, — кажу, не встигнувши подумати. Я радше відчуваю, ніж чую, полегшене зітхання, що проноситься по кімнаті.

— А я їм казав, — повідомляє Ярий, коли ми виходимо на вулицю. — Вони не вірили… Тобто вірили, але… Адже ти за законом Цар-мати! Ти знаєш, як робити весну!

— Що?!

Головань штовхає мене в бік, і я змовкаю.

В усіх оселях, куди ми заходимо, є зображення вовка. Вирізьблене з дерева, випалене на стільниці, намальоване на печі.

— Голованю, — кажу я, коли ми вчергове опиняємось на вулиці, — мій барабан… на ньому також вовк.

Він киває:

— Я знаю. Барабан урятував тобі життя.

І не раз, додаю мовчки.

— Мені його подарував у місті чоловік на ім’я Римус. Ти не знаєш, він бував у горах?

— Важко сказати. — Головань по-звіриному стріпує головою, з його волосся й бороди летить навсібіч сніг. — Не багато людей з міста приходять сюди… А щоб хтось із гір повернувся до міста — про таке я навіть не чув.

— А із Заводу?

— Із Заводу ніхто не повертається, — каже він твердо.

Мисливці збираються до лісу. Їх п’ятеро, за широкими пасками — ножі й сокири. Одягнені у шкури, вони самі схожі на диких звірів, особливо коли, вийшовши на околицю, по черзі перекидаються через обгорілий пень. Пень стирчить із-під снігу — величезний недогарок на зразок тієї тріски, яку я колись цілувала. Чоловіки розганяються і, відштовхнувшись від утоптаного снігу, летять через пень, перевертаються в повітрі і спритно приземлюються на напівзігнуті ноги.

— Що вони роблять?

— Пустощі, — зневажливо мружиться Головань. — Граються. Перекидаються. Не по-справжньому.

Ярий біжить до мисливців, щось каже, показуючи на ліс і на мене.

— Що він казав про весну? — запитую впівголоса.

— Якщо ти не знаєш, як закликати весну, — кутиком рота шепоче Головань, — нікому в цьому не зізнавайся.

Навіть Ярому. Навіть мені. У тебе є ще трохи часу… Одне запам’ятай: якщо Цар-мати зі своїми дітьми не закличе весну, вона не прийде. Ніколи.

Крижаний вітер проривається під поли моєї хутряної куртки.

* * *

Після слів Голованя мені хочеться втекти. Я ночую сама, у спорожнілому будинку Цар-матері, і всю ніч до світанку думаю, що тепер робити.

Весна начебто має приходити сама, без сторонньої допомоги. З іншого боку, звідки мені знати? У місті ніколи не було ні зими, ні весни. Може, колись і були, та не за моєї пам’яті. Жартував зі мною Головань? Він наче не схожий на жартівника…

Я не знаю, як закликати весну. Гадки не маю. І не повинна нікому в цьому зізнаватись. Весело?

Головань каже, що до мене перейшла сила Цар-матері. Але я не відчуваю за собою жодної додаткової сили. Може, перевірити?

Відкинувши шкуру, підводжуся з лежанки. При світлі зірок і снігу, що пробивається з віконця, при світлі жарин, що тліють у печі, починаю присідати на правій нозі, розкинувши руки в боки, витягнувши вперед носок лівої ноги.

Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Я присідаю, зціпивши зуби. Зараз у мені має відкритися сила Цар-матері. Адже вона була дуже сильна. Зараз… От-от…

М’язи відмовляються мене тримати. Я падаю на холодну дерев’яну підлогу. Ногу зводить судомою. Я масажую її, потім, перевернувшись на живіт, упираюся в шерехату підлогу руками. Починаю віджиматись. Не даю собі жодної хвилини на перепочинок. Працюю, як маятник, як механізм. Чекаю. Прислухаюсь до себе: де сила Цар-матері?

Нема. Віджавшись тридцять вісім разів, кидаю це заняття й сідаю на лаву.

Може, йшлося не про фізичну силу? А про силу духу, приміром? Може, я зумію тримати в руці гарячу вуглину?

Не залишаючи часу для вагань, відчиняю пічні дверцята, коцюбою підхоплюю червоно-сиву вуглину з купи жарин. Витягаю з печі (за нею тягнеться, мінячись, стрічка диму). Опускаю на долоню… І тут-таки, засичавши, скидаю на підлогу. Біль жахливий, і ніяка сила духу тут не допоможе.

На долоні здимається пухир. Жарина димить на підлозі; придавлюю її коцюбою. Ще пожежі тут бракувало.

Опускаю руку в ківш із крижаною водою. Переводжу подих. Де ж сила Цар-матері? Може, це просто традиція, вірування? Так мисливці стрибають через пень, в який поцілила блискавка, і вірять, що тепер вони вовки, і в лісі їм поталанить…

А Головань?

У лісі, де ми з Ярим збирали хмиз, я побачила пень із встромленим у нього ножем — руків’ям донизу. А навкруг — багато вовчих слідів. Ярий навіть близько підійти не дозволив — сказав, що це місце Голованя…

Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.

Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.

І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…

Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…

Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.

Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.

Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.

* * *

Уранці в хаті так холодно, що вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.

Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.

— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?

Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.

— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…

А в якій справі, і гадки не маю. І ніхто не збирається підказувати.

— Сьогодні, — кажу твердо, навіть різко. І по обличчю Ярого розумію: вгадала.

— Можна, я з гобою? — Він дивиться з надією.

Я киваю. Він весело кладе дрова на підлогу, весело розпалює піч, а я лежу, натягнувши до підборіддя жорстку шкуру, і думаю: куди й навіщо ми все-таки йдемо?

* * *

Мороз і справді неабиякий. На мені повний обладунок жінки-вовчиці: штани з кольорової вовни, щільно сплетені кільцями: червоне, сіре, біле. Поверх полотняної сорочки — вовняна. Коротка хутряна спідниця. Дублена куртка з овечої шкури, червоний пасок. На рукавах — шкіряні шнурівки, мідні прикраси із зображенням вовчої морди. Кудлата шапка, що обрисами нагадує звірину голову. Чоботи хутром всередину, на чоботах — снігоступи, хитромудро виготовлені круглі дощечки. Такі ж снігоступи у Ярого. Ми йдемо, залишаючи на снігу величезні вовчі сліди.

Від холоду злипаються губи й палають щоки. На хутряному комірі осідає паморозь. Ясноволосий Ярий здається сивим.

Спершу веде він, мені тільки й лишається, що йти за ним. Потім він поступається першістю, а отже, я маю вибирати дорогу.

Намагаюсь не замислюватися. Йду, куди очі ведуть, і невдовзі виходим до річки.

Річка гірська, вузька, з кам’яним покрученим річищем. Я мигцем бачила її раніше — вона хоробро бігла серед крижаних горбів. А сьогодні вона замерзла: лід нерівний, хвилястий, не засипаний снігом. Крижана дорога донизу.

— У мене тут схованка з льодорізами, — каже Ярий.

— Витягай, — відповідаю я, не дивлячись. У такі дні, як сьогодні, нічого випадкового не буває.

Льодорізами звуться складані мечі та складані ножі, придатні для того, щоб ковзати по кризі. Після перемоги над Безіменною я намагалась на них ставати раз або двічі — сяк-так. Ярий стверджував: щоб утриматись на льодорізі, потрібен стрімкий рух…

Під корінням дуплавого дерева у Ярого сховані два льодорізи. Один більший, з прямим лезом. Другий менший, легший, із вигнутим лезом. Цілком придатний для шаблі, якщо розігнути. А якщо скласти навпіл — так, щоб лезо на половину ширини виступало з руків’я, — можна котитися по льоду.

Я торкаюсь пальцем леза льодоріза. Лезо — майже в метр завдовжки — виступає з дерев’яної дошки, різьбленої, з двома кріпленнями для чобіт. Кріплення влаштовані так, що їх можна скинути майже миттєво. А лезо, виявляється, рухоме — повертається під різним кутом на дерев’яній дощечці і навіть гнеться. Ось чому Безіменна, похитуючись туди-сюди, примудрялась не лише встояти на ньому, а й розігнатись…

— Важко на них їздити, — кажу ніби сама до себе.

— Так, — безтурботно відповідає Ярий. — Дивись.

У нього блищать очі. Він скидає з ніг снігоступи. Перш ніж я встигаю щось сказати, застрибує на льодоріз і клацає кріпленнями.

Крига не дзвенить — вона гуркоче. Ярий, розкинувши руки-крила, нагадує мені когось із диких. По стрічці застиглої ріки, обминаючи каміння й крижані горби, він мчить усе вниз і вниз, а домчавши до невеликої заглибини-озерця, розвертається зі скрипом і крижаними бризками, зістрибує з льодоріза й дивиться вгору — на мене.

Ми зустрічаємось поглядами.

Я сильніший за тебе, кажуть очі Ярого. Нехай ти Цар-мати, але я вмію щось таке, чого ти ніколи не навчишся. Я чоловік. Я плювати хотів на смерть і біль. Дивись, який я!

Він усміхається і кричить, махає рукою:

— Зажди! Я зараз до тебе піднімусь!

У такі дні не буває нічого випадкового. Закусивши губу, стягаю снігоступи. Здираюсь на засипаний снігом берег. Сідаю на твердий замет, ставлю ноги на дерев’яну дощечку й, напружившись, застібаю кріплення. Набираю повні груди повітря — і застрибую на льодоріз.

Замерзла стрічка ріки кидається назустріч. Побачивши просто перед собою величезну брилу, що виступає з-під криги, інстинктивно смикаюсь убік — ступні самі по собі змінюють кут нахилу, лезо ледь вигинається, я рухаюсь у правий бік — і мало не вилітаю на засніжений берег.

Згинаю коліна. Щосили намагаюся втримати центр ваги спереду, на кінчику леза. Крижаний вітер б’є в обличчя, його доторк заспокоює. Я згадую польоти в Оверґраунді…

Пролітаю повз Ярого, що завмер на місці. Навіть якби схотіла, вже не можу зупинитися. Стрічка ріки стає ширшою, повертає то праворуч, то ліворуч, льодоріз підстрибує на застиглих хвилях, я лечу — з кожною секундою відчуваю, як до мене повертається влада над рухом.

Ось я повернула правіше. Ось лівіше. Ось перестрибнула крижаний виступ. Ріка, навіть замерзла, не збилася з власного ритму — важить кожен її вигин. Кожен камінь стоїть на своєму місці. Я можу спускатись із зав’язаними очима. Але тоді не побачу ні снігу, ні ялин, ні синьо-білих обрисів гір, ні долини, яка відкривається внизу!

Я співаю вголос, і в цю мить мене наздоганяє Ярий.

Кілька секунд ми котимось плечем до плеча. Ми могли б узятися за руки. Потім він випереджає мене і починає виписувати на льоду візерунки, то розганяючись, то пригальмовуючи, то перетинаючи мені дорогу й звергаючи за секунду до зіткнення.

Я сильно згинаю коліна й притискаю лікті до боків. Хочу випередити його, і випереджу. Треба тільки знайти найкоротший шлях між камінням… від крижаного горба до горба… По бистрині, зрізуючи закрути, вперед, вперед!

Ярий перестає бешкетувати й прилаштовується за мною. Він не дозволить, щоб я його випередила. Він сильний і досвідчений, швидко наздоганяє мене й котиться спереду, не даючи випередити себе ні справа, ні зліва. З-під його леза крижані бризки вихором летять мені в обличчя.

Я прикриваю очі. Прямо на нашому шляху велика плеската брила. Ярий має обійти її з правого боку. Так, річка в цьому місці робить різкий поворот, щоб обійти перепону…

Раз. Два. Три. Чотири. Зараз Ярий поверне…

І він повертає. По бистрині, слідом за течією ріки.

А я збираюсь на силі, відштовхуюсь від криги й злітаю над засніженою брилою. Швидкість шалена. Тільки зараз, опинившись у повітрі, я це зрозуміла. Я лечу, як камінь, випущений із самостріла, льодоріз черкає лезом по сніжній шапці…

Склавшись, як пружина, приземлююся знову на лід. На кілька кроків попереду Ярого.

Він кричить — не від страху, не від люті. Плавно похитуючись, розганяюсь на рівній ділянці ріки… І ріка раптом закінчується. Я лечу.

Не розумію, що сталося. Іще лечу; ріка опиняється далеко внизу. Надто далеко. Вона набагато ширша, все її річище вкрите гострим камінням…

Водоспад! Урвище!

Пролітаю над розсипом уламків скелі, незграбно вимахую в повітрі руками й ногами і нарешті приземлююсь на дуже глибокий, дуже жорсткий замет.

* * *

У заметі несподівано тепло. Пахне незвично й гостро. Я перевіряю, чи не вивернула щиколотку, — ні, кістки й сухожилля цілі. Тягнусь рукою донизу, намагаюсь намацати в снігу льодоріз…

І наштовхуюсь на шкуру. М’яке, тепле, зовсім сухе хутро.

Підводжу голову…

На відстані простягнутої руки — брунатна морда. Маленькі очиці, у першу мить каламутні й сонні, спалахують люттю. Я бачила цих звірів — у дитинстві, на картинці, а ще бачила плюшеві іграшки, схожі на цих звірів…

Ведмідь!

Роззявляє пащу. Я бачу заслинені жовті зуби. До роздратованого низького ревіння долучається чи то пхикання, чи форкання менших істот. Ведмежата, двоє! Це, виявляється, ведмедиця!

Я падаю. Рачкую. Барліг просторий. Дуже зручний, чистий, гарний барліг, спасибі господині. Спасибі за гостинність, я вже йду!

Ведмедиця реве, поїдаючи мене поглядом. Живою вона мене не випустить.

Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.

— Лано!

Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.

— А згинь ти!

Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:

— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!

Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.

Тиша. Гонитви нема.

Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!

Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:

— Знамення! От і відповідь!

Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.

— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!

Я поважно хитаю головою. Ніби все зрозуміла.

* * *

Свято плеса Блискавок розпочинається на світанку. День ясний і сонячний: добре, що мої очі вже призвичаїлись і до сонячного світла, і до блиску снігу. На пагорбі біля селища зібралися всі три роди. Здалеку бачу строкату юрбу, чую гомін та сміх. Над головами майорять три полотнища: на одному вишитий лис, на другому ведмідь, на третьому великий рогатий звір, схожий на оленя. З четвертого шкіриться вовча морда. Я підходжу ближче, всі обличчя повертаються до мене…

Немає облич! Від несподіванки збиваюся з кроку. Всі три роди, і старі, і діти, надягли маски в цей день. На мене дивляться рила вепрів, лисячі, вовчі, ведмежі морди. Крізь роззявлені роги масок блищать очі. Стає соромно за свій переляк.

Усі в передчутті події. Майже в усіх у руках барабани, бубни, дзвіночки — великі й маленькі. Під ногами у дорослих бігають діти з калаталами, брязкальцями, відрами — з усім, що може створювати стукіт та гуркіт.

Утоптаний сніг вкритий килимами. Мабуть, їх позносили з усього селища. Килими різнобарвні, строкаті, смугасті; я ступаю на них і йду, аж поки опиняюся в центрі кола.

Лопотять на вітрі полотнища з вишитими звірами.

За минулий тиждень я встигла зрозуміти, що Оберіг — і є той день, коли слід закликати весну. Треба звертатись до енергії землі й сонця, до підземних вод, до південних вітрів. Треба приводити в рух величезні маси повітря, сухого й вологого. Треба, щоб хмари зійшлися й зіштовхнулися, і на їхньому зіткненні народилась гроза. Треба, щоб ударила блискавка. Треба, щоб птахи та звірі відчули у вітрі тепло й вологу, а у стовбурах дерев зануртували соки. Все це потрібно, і все це маю зробити я, інакше зима триватиме нескінченно довго.

Я стою в центрі кола — вкотре за останні два тижні? Цього разу поряд немає суперниці. Тільки я, Цар-мати, єдина без маски в цьому звіриному царстві. І в голові немає жодної думки. Жодної.

Юрба вщухає. Всі дивляться на мене — крізь прорізи масок, крізь звірині роти. Всі чекають. І руки мої самі по собі лягають на барабан — на барабан із вовком, подарунок Римуса. На ньому більше нема ритм-блока, генератора ритмів. Це просто барабан — порожній.

Однак на удари моїх пальців він озивається з несподіваною силою. Та-та-там, та-та-там — народжується ритм.

За спинами юрби злітають у небо велетенські труби-трембіти. Кожну з них — я знаю — вирізано з дерева, в яке влучила блискавка. Все, чого доторкнулась блискавка, позначене особливою силою; я продовжую барабанити, і трембіти одночасно вибухають пронизливим ревом, що хапає за серце.

Це не вовче виття. Це не спів. Це голос трембіти, що народився з позначеного блискавкою стовбура. Від цього звуку волосся ворушиться на голові.

— Оберіг! — вигукує хтось.

— Оберіг! — підхоплює багато голосів. — Приходь, громе! Приходь, блискавко! Приходь, весно!

І ритм мого барабана підхоплюють десятки інших.

— Грім! — гуркотять барабани.

— Дощ! — надриваються бубни. Високий чоловік у ведмежій машкарі, весь обвішаний дзвіночками, танцює навколо мене, і дзенькіт його дзвіночків уплітається у слова пісні.

— Над верхів’ям грім гуркоче, до нас лихо не доскоче — Оберіг! Оберіг!

Присадкувата жінка з головою вепра приєднується до танцю, гатячи дерев’яною булавою у величезний, більший за неї барабан.

Хлопець калатає палицею по листу жерсті.

— Оберіг!

Я також танцюю, не перестаючи вистукувати ритм. Навколо стоїть страшний гуркіт заліза, дерева, напнутої шкіри; здавалося б, він має заглушити все навкруг, але голос мого барабана все одно чути.

— Не буде біди! — тріщать змійовики, повні сухого гороху. — Не буде біди!

— Іде гроза! — б’ють бубни. — Іде гроза!

Звуки барабанів віддаляються. Люди навколо мене відкидають барабани та бубни, стають у коло і кладуть руки одне одному на плечі.

— Права твоя щока — день.

— Ліва твоя щока — ніч.

— Дню, світло твоє — до нас! Світло твоє — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

І починають крутитись. Все швидше й швидше. За їхніми спинами ревуть трембіти. А я стою в центрі кола.

Кожним нервом відчуваю, як зростає напруга. Ніби зараз, саме зараз, я маю щось зробити. Зараз, коли навколо мене кільце їхньої волі, їхньої сили, їхньої енергії…

Я заплющую очі, але продовжую бачити коло тих, хто танцює. У темряві, під заплющеними повіками, воно вогняне. Ніби навколо мене зімкнулася й продовжує обертатися сонячна корона. Танцюють язики полум’я… Перехоплює подих, постаті тих, хто танцює, зливаються, щось має статись, мене розірве ізсередини, якщо не станеться!

Натомість розривається коло. Люди летять у різні боки, падають одне на одного. Зі сміхом підхоплюються, обіймаються, стукаючись масками-мордами. Розбігаються по пагорбу, продовжують танцювати, ніби нічого й не сталось, — парами… групками… поодинці… Я залишаюся сама серед зіжмаканих килимів. Голова йде обертом.

Я йду — здається, що йду до селища, а насправді все глибше заходжу в ліс. Мені погано. Мене нудить. Я притуляюсь до стовбура сосни, міцно її обіймаю.

І сосна обіймає мене сильними руками, що пахнуть живицею.

Підводжу голову Це не сосна. Це чоловік у масці ведмедя. Він скидає маску; у Ярого розкуйовдилось світле волосся. В очах — незнайомий вираз.

Я хочу сказати, що у мене нічого не вийшло. Це поганий сон, це біда, все так погано, як ще ніколи не було. Та він не дає вимовити жодного слова — затуляє мені губи своїми губами.

Навколо в обрядовому танці кружляє ліс. Дерева поклали руки одне одному на плечі.

На сніг летить шуба Ярого і моя дублена куртка. Вкривають замерзлу землю. А поверх постелі зі шкур Ярий ніжно вкладає мене. Сила і ніжність. У вухах дзвін: по всьому лісу розбрелись діти з дзвіночками…

Я — земля, вкрита кригою та снігом. У мені завмерло коріння дерев. У мені застигли джерела. Я замерзла, замерзла земля…

Та під руками Ярого, під його губами я починаю танути. Мої щоки відігріваються. Мої губи теплішають. Я відчуваю кожну волосинку на своїй шкірі, кожну зморшку, кожну клітинку, кожну травинку, кожен струмок. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать потилицею, шиєю прохолодні струмені. Як біжать ручаї сонячними схилами, осідають кучугури, болісно набрякають краплини на кінцях бурульок. У мені, в самих надрах, зароджується вогонь, збирається клубком, напружується… напружується…

І рветься назовні.

Усе, що було кригою, відігрівається й закипає. Все, що було снігом, перетворюється на пару. Я гаряча, гаряча земля, і плодюча, і щедра, і запліднена громом, який звучить у моїх вухах. Ярий кричить, і я кричу на весь світ. На груди мені навалюється теплий, солодкий тягар, а в спину ніжно впинаються, як носи вовченят, чиїсь слабкі пальці.

Вітер пахне теплом та вільгістю.

Коли ми підводимось і Ярий піднімає шкури з землі, снігу під нами нема. Там, де ми лежали, — широка чорна таловина. І на ній випростовуються один по одному тонкі зелено-білі проліски.

* * *

І настає весна.

Потоки переповнюються водою й котять у долину каміння. У горах стає небезпечно ходити: раз у раз сходять лавини, великі й малі. На сонячних схилах ростуть таловини, вкриваються, як пухом, першою зеленою травою. Худоба в загонах хвилюється, бекає, мукає, реве — хоче на волю.

Небо змінюється щохвилини. Гори то вкриваються тінню від хмар, що над ними пролітають, то знову виступають під сонце. З них пелюстками сповзає сніг — величезними сірими пелюстками. Гілки ялин опускаються майже до землі, скидають сніговий тягар і випростовуються, розсипаючи бризки.

Підлітки й діти ходять лісами, гримлять у барабани і розкручують над головами калатала — будять. Там, де вони пройшли, осідає сніг і бубнявіють бруньки.

Молоді чоловіки заводять на полонині Аркана, і Ярий з ними.

У центрі складають хмиз. Стають у коло, кладуть одне одному на плечі руки з топірцями. Починають рухатися — спершу повільно, а потім усе швидше, так, що вітер здіймається. Вся їхня сила, вся невитрачена енергія, що накопичилася за зиму, розмотується зі страшною швидкістю, як трос котушки, але залишається у колі — у замкненому просторі. Коло — символ Сонця. Коли мені здається, що танцюристи зараз збожеволіють або впадуть, хмиз у центрі кола злітає, ніби підхоплений смерчем, і спалахує.

Палає багаття. Коло розпадається, але танцюристи не падають знесилені: навпаки, енергія з них так і порскає. Розібравшись парами, вони кидаються одне на одного з топірцями — без люті, але серйозно. Криця налітає на крицю, викрешуючи іскри.

Б’ються до першої крові. Ярий виходить переможцем з усіх сутичок. Повертається до мене, розпалений, без тіні втоми. Мені здається, що я бачу сині блискавки, які пробігають у його волоссі, ніби тріскотливі змійки.

Ми з ним ідемо до лісу. І довго, довго, безкінечно триває наша весна.

Ліс навкруги божеволіє. Танцюють, обійнявшись, ведмеді. Танцюють дятли. Люблять одна одну вивірки. Весь ліс знемагає, сміється різними голосами. Опівдні бджола обіймається з первоцвітом. Опівночі над головою лопотять крила: не розібрати у темряві, хто й кого там любить, але що любить міцно й ніжно, чути по голосах. І я знемагаю і сміюсь не знати чого, і не розумію, що зі мною. Я ніколи не була такою. Ніколи в житті я не була така…

Щаслива?

Мабуть.

Вечорами палають ватри на схилах, грає скрипка. Хлопці танцюють, змагаючись за дівчину. Дівчата танцюють, спокушаючи: обличчя їхні — лід, тіла — вогонь. Байдужі обличчя пливуть над землею, відбиваючи світло багать; різкі точні рухи, гордий поворот голови, груди у танці здригаються, змушуючи чоловіків шаленіти.

Мені зав’язують очі. Я мушу в танці впізнати Ярого. Хлопці проходять вервечкою, танцюють зі мною по черзі, чую, як тремтить земля під їхніми ногами. Ловлю щоками гаряче дихання. Нічого не бачу, підкоряюсь ритмові, відчуваю, як рукави партнерів ледь торкаються моїх рукавів…

І раптом ніби блискавка б’є — між мною і тим, хто поряд! Зриваю пов’язку — ось він, Ярий. Не чую скрипки, сміху, схвальних вигуків натовпу — беру його за руку й веду подалі від вогнищ, у темряву, до лісу. Чи це він мене веде?

Ми кохаємось на траві і на розстелених шкурах. Ми бігаємо, перекидаючись, по таловинах, голі, як звірі, веселі й пристрасні. Жоден синтетик у світі такого не відчував. Як вибухає лід — так я люблю свого Ярого. Як реве вогонь — так я кохаю свого чоловіка. Як піднімається ранок, як налітає буревій — я кохаю його вітром і полум’ям, і не розумію, де закінчується моя душа, де починається небо…

— …Одна й та сама зірка. Дивись на неї й знай — на неї дивлюсь я…

Ранок зустрічаємо на верхів’ї гори. Сидимо, обійнявшись, укрившись однією шкурою.

Розходиться туман. Із сусідньої гори раптом долинає дивний звук — ніби трембіта співає людським голосом.

— Що це?

— Кугичать. — Ярий усміхається. Витягає з-за паска дудочку-флояру й відповідає. Голос флояри пливе, переплітаючись з голосом гір, і я згадую верхів’я хмарочосів і пташину мову, якою розмовляли мої друзі дикі…

І мені на мить стає сумно.

* * *

Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.

Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.

* * *

— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.

Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.

— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…

Він усміхається:

— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?

Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.

— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.

— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?

— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?

Він посміхається.

— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…

— Розкажи.

Він приплющує круглі блакитні очиська.

— Запитуй.

— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.

— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.

— Хто?

— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.

Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.

— Переродився?

— Так. Прийшли інші… істоти. Навряд чи вони були людьми. Бо рішення, яке вони запропонували Заводові, було геть нелюдське: Завод почав видобувати енергію з людей. Із тих, хто любить жити. Хто любить життя. Хто сильний. Використовувати їх, як дрова… І турбіни Заводу закрутилися знову. Якщо, звичайно, у нього є турбіни. Побудували канатну дорогу. Ти бачила, які там потужні блоки? Гадаю, вся енергія Заводу йде на те, щоб ця дорога працювала. Щоби вчасно постачалася сировина. Це безперервний цикл: Завод добуває паливо. Паливо не дає йому зупинитися. І так без кінця.

Головань говорить рівно, спокійно, ніби повторює давно відоме. У мене пересихає у горлі.

— У місті, — над силу вимовляю слова, — працює ціла система. У змові з енергополіцією… Ціла служба вистежує людей,які не потребують підзарядження. Які… самі несуть енергію. Їх відбирають для Заводу.

— Звичайно.

— Послухай… — Я переводжу подих. — Коли ти казав про нове майбутнє для трьох родів… про розвилку… що ти мав на увазі?

— Майбутнє ніколи не відкривається цілком, — каже він із жалем, — Цар-мати бачила, як ти ведеш молодь на Завод, щоб зруйнувати його. Битву програно. Всі ви гинете. Слуги Заводу приходять у селище і, щоб покарати нас, забирають тих, хто залишився: чоловіків, жінок, дітей. У кожному з них повно енергії, це ласа дичина для печей Заводу… Ось що вона бачила. Ось чому вона хотіла тебе вбити.

— А ти? — запитую я захриплим голосом. — Що бачив ти?

Головань усміхається.

— Я бачив й інший шлях. Ти ведеш нашу молодь на Завод… і руйнуєш його. Зупиняєш назавжди.

— Це можливо?!

Головань знизує плечима.

— Майбутнє часом грається з нами, як вовченя з мишею. Я нічого не можу сказати напевне. Ти тепер Цар-мати — ти й вирішуй.

* * *

Я Цар-мати. І я щось роблю не так. В очах Ярого зростає напруження. І я не знаю, як хитріше поставити запитання, як з’ясувати все-таки, де я помилилась.

— Молодший син Смереки добув оленя, — каже Ярий ніби між іншим. — А старший син Бондаря добув рись. Йому давно вже час.

— Так? — запитую з підкресленим здивуванням, ніби все, що каже Ярий, і без того знаю. Тримаю в голові — до слушного часу. Ось тільки до якого часу?

— Але син Смереки добув дорослого оленя! Три дні тому — ти бачила, як він притяг його в селище! Роги тяглися по землі! Йому шістнадцята весна, а він уже добув — сам — такого звіра! Невже він не гідний імені?!

Я ледве втримуюсь, щоб не стукнути себе по лобі. Ну звичайно!

— А ти вважаєш, він гідний? — питаю суворо.

Ярий знічується.

— А хіба ні? Якщо вона вважала, що гідний, то чому ж…

Він затинається. Я відводжу погляд: Ярий уже не вперше згадує при мені колишню Цар-матір. Мені дуже незручно від цих його обмовок: я злюся, відчуваючи, що не гідна довіри. І ще відчуваю провину.

— Отже, син Смереки, — дивлюся вбік. — Син Бондаря… І ще хтось?

— Ні, — сухо каже Ярий. — Цієї весни — лише двоє.

* * *

На обряд найменування — ініціації — збираються, як належить, усі три роди. Син Смереки — кругловидий гарний хлопець — виходить уперед, анітрохи не соромлячись.

— Ти вже знайшла йому ім’я? — запитує Ярий.

— Я?!

— А хто ж? Адже ти Цар-мати!

— Авжеж, — кажу якомога впевненіше. — Я дам йому ім’я… тільки не зараз.

— Ну звичайно ж — після обряду!

В очах у Ярого нетерпіння. Всі дивляться на мене і на щось чекають.

— Починайте обряд, — кажу просто аби щось сказати. І — о щастя! — вгадую. Далі мені нічого не треба робити — тільки дивитись.

На хлопчака налітає одразу троє дорослих чоловіків. Він відбивається, розлючено блискаючи зубами. Його валять на землю й лупцюють досить жорстоко, примовляючи:

— Вовк! Вовк!

— Вовк! — в одне горло вигукують усі три роди.

Наперед виходить, усміхаючись, Головань, устромляє в землю знайомий мені ніж — лезом догори. Хлопець, у три кроки розбігшись, стрибає — і перевертається в повітрі над ножем, обхопивши руками коліна. Приземлюється на ноги й тут-таки випростовується.

— Вовк!

Його вітають. Плескають по плечах. На голову надягають вінок, а іззаду на ремінь чіпляють вовчий хвіст. Хлопець стає рачки, гарчить, шкірить зуби й по-вовчому йде до мене.

— Ім’я, — напівголосом каже Головань за моїм плечем.

А я так задивилась на ініціацію, що забула придумати йому ім’я!

— Р-р-р! — Хлопець зблискує очима. Він увійшов у роль — зараз він вовк, і я ледве стримуюсь, щоб не відступити. У натовпі змовкають розмови й сміх, усі дивляться на мене, бояться пропустити мить, коли назву людину-вовка його іменем, справжнім, з яким йому жити все життя…

— Тримайся, — кажу несподівано для себе. І повторюю голосніше, для всього натовпу: — Тримайсь! Його звуть Тримайсь!

Зіниці хлопця розширюються. Він забуває, що він вовк. Він усміхається, і я розумію, що догодила йому іменем. А три роди кричать, плескають у долоні й тупають ногами так, що здригається земля.

Тримайсь підводиться. Його обіймають з усіх боків — мати, батько, якісь дівчата, дорослі хлопці і зовсім ще діти. Загальний захват ущухає; наперед виходить інший юнак — трохи старший. У нього жовтаве виснажене обличчя і довгі руки. Когось він мені нагадує; весь час, поки хлопця лупцюють, ніби вибиваючи пилюку, качають по землі, поки Головань устромлює в землю ніж, поки хлопець стрибає, а три роди кричать щосили «Вовк! Вовк!», я намагаюся згадати, на кого він схожий.

Він підходить до мене на чотирьох, гарчить, як вовк, дивиться знизу вгору. Вінок з’їхав на праве вухо. Я дивлюсь на нього і знову несподівано для себе кидаю:

— Римус!

І все стає на свої місця.

* * *

Нові вовки — Тримайсь і Римус — святкують присвоєння імен у колі друзів та родичів. Тримайсь — із роду Ведмедя, Римус — із роду Вепра, а друзі у них із роду Роганя, так що і друзів, і родичів назбиралося все селище.

Я потихеньку тікаю з-за столу. Люди-вовки співають бойових пісень, танцюють і змагаються. Пробираюсь порожніми вулицями селища до свого надто великого, надто холодного дому.

Біля криниці бачу самотню застиглу тінь. Людина, як і я, не хоче сьогодні святкувати. Роблю крок назустріч…

Світло зірок лягає на бліде витягнуте обличчя. Безіменна сильно схудла з часу нашої битви. Споганіла. Очі злі й тьмяні.

— Зажди, — кажу я, та вона вже йде геть, несучи в кожній руці по відру. Зникає за рогом.

Я з гіркотою розумію: ще одна моя помилка. Треба було дати їй ім’я, як і хлопцям — сьогодні! Це було б проти закону трьох родів, але за законом справедливості!

Я сама посеред селища. Заглядаю до криниці і бачу, як відбиваються зорі у темній холодній воді.

Зорі?

Рвучко підводжу голову. Там, на страшній височині, повзе по небу тьмяно освітлений вагончик канатної дороги.

* * *

Наступного дня прошу Ярого взяти мене в коло — танцювати Аркан. Ярий дивується. Намагається відмовити. Але зрештою здається. Стаю між Ярим та Носатим — кремезним чоловіком років тридцяти. Кладу долоні їм на плечі. Їхні важкі топірці лягають на мене, пригинаючи до землі.

Я зовсім не впевнена, що зможу витримати Аркана. Але вирішую про себе: нехай це буде випробування. Нехай сьогодні вирішиться, чи вистачить у мене сил зробити те, про що навіть подумати страшно.

Починається рух. Народжується ритм. Я бачу купу хмизу в центрі кола й обличчя тих, хто танцює навпроти; вони розпливаються, розмазуються, я їх не впізнаю. Ритм усе прискорюється й прискорюється, я ледве встигаю перебирати ногами, і душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнене коло не дає піти, не пускає. Болять м’язи, сухожилля на колінах готові розірватись. Я заплющую очі — та все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крихти. Порошинки. Злипаючись в одне ціле, стискаючись під страшним тиском, народжують нову сутність. У чорній порожнечі без гори й низу виникає пульсуючий клубок — він стискається, стискається, розігріваючись дедалі сильніше, він — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

Дуже довга мить.

Я провалююсь усередину себе. Темрява. Високі гори і темні провалля. На найнедосяжнішому верхів’ї — Сонце заплуталось у гілках, горить і не може піднятись. Треба допомогти йому… звільнити… Я тягнусь щосили. Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Відлітаю назад і падаю на спину На новонароджену весняну траву. А просто переді мною — перед обличчям — горить високе полум’я. Навколо кружляють, дзвенять крицею, б’ються, сміються, витираючи першу кров, мої діти — воїни, чоловіки, бійці…

— Це знак, — кажу я. — Це — знамення.

По той бік вогнища сидить Головань. Дивиться запитливо.

* * *

Я лежу, сховавшись, у кущах ожини, на верхівці гори. І дивлюсь на далекий Завод.

Він в імлі. Не туманній, звичній, природній. Ні: над Заводом клубами висить жовтий дим. Приховує від моїх очей те, що людині бачити не належить. Але вистачає й того, що бачу, щоб закричати по-вовчому й наїжачити шерсть на карку.

Завод велетенський.

Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.

Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.

Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?

Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.

* * *

— Бачила? — запитує Головань.

Важко опускаю голову.

— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.

— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…

— Що?

— Невже є сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?

— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.

Я кілька хвилин обмірковую його слова.

— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?

Він сміється, піднімаючи верхню губу.

— Ти це можеш? — запитую я з надією.

— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?

Я мовчу.

— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.

— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?

Він хитає головою.

— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.

* * *

Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.

Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.

До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.

Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.

— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.

Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.

Заніміли від жаху.

— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!

Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.

* * *

На вершечку гори ми зупиняємось. Я йду перша, тому ніхто не бачить мого обличчя… І добре. Бо в цю мить я вперше бачу його.

Це колосальний чорний смерч. Його єдина нога повзе по землі, захоплюючи дерева й каміння, видираючи з корінням столітні сосни. Його тіло пружне, темне, як згорнута у джгут просмолена тканина. А голова його впирається у небо. У хмарах, що вінчають цю голову, б’є і б’є колінчаста блискавка.

Неквапно — і все ж дуже швидко — смерч іде на нас. До селища.

Ніхто нічого не каже. Слова не потрібні. Я відчуваю у правій руці долоню Ярого. В ланцюг стають чоловіки й найсильніші жінки всього селища. У цю хвилину я бачу майбутнє так виразно, як ніколи раніше.

Можливо, хтось із нас помилиться. Або смерч виявиться сильнішим. Тоді — я бачу — нас одного за одним підхопить вітром і втягне в його пружне чорне тіло. Не має значення, відпустимо ми руки чи ні. Нас підніме на страхітливу височінь і жбурне додолу, ламаючи хребти, змушуючи зламані ребра ножами прохромлювати груди.

А можливо… Ні. Ніхто не знає, що станеться за кілька хвилин. Майбутнє ніколи не можна побачити цілком.

Людський ланцюг розтягається на пагорбі, обходячи страшного гостя праворуч і ліворуч. Я веду людей з одного боку, з другого веде Головань. Наші руки мають зустрітись раніше, ніж когось зачепить вихор. Ніж хтось злякається й відпустить руки. Раніше, ніж ланцюг розпадеться…

Я бачу Голованя за десять кроків перед собою. Залишилося зовсім трохи. Ось Головань за п’ять кроків. Їжачиться борода, горять блакитні очиська. Він простягає тверду долоню, важку й жорстку, як вовча лапа…

Я стискаю його руку. Коло замкнулось — велетенське людське коло. І смерч у центрі. Він завертає супротисолонь — проти ходу Сонця. Проти годинникової стрілки. Люди, що тримаються за руки, секунду стоять нерухомо, а потім рушають за рухом Сонця. За рухом годинникової стрілки.

Не перечепитись. Не впасти. Розірвати руки зараз означає загинути й навести загибель на інших. Лапа Голованя стискає мою долоню до хрускоту. Та я не відчуваю болю. Чорна нога смерчу всмоктує в себе каміння й воду зі струмка, ми ступаємо по майже пересохлому річищу. Смерч виє — на одній ноті, низько, від цього звуку холоне кров.

Іти стає з кожним кроком важче. Ніби йдеш крізь воду. Але це добрий знак: отже, ми все робимо правильно. Ми піймали, зачепили і тепер мусимо його дикій силі протиставити свою. Розкрутити. Розгорнути джгут у протилежний бік. Послабити. Здолати.

— Оберіг! — горлає Головань.

— Оберіг! Оберіг! — вигукують голоси в ланцюгу.

— Права щока твоя — день!

— Ліва щока твоя — ніч!

— Дню, світло твоє — до нас! Світло — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

— Оберіг! Оберіг!

Тепер ми не йдемо, з кожним кроком долаючи спротив, ми біжимо. Мчимо, не боячись упасти. Наша спільна сила перетікає у коло — і вступає в боротьбу з чорним смерчем.

— Оберіг!

— Дню, світло твоє — до нас! До нас!

Завивання смерчу переходить у вереск. Тіло його напружується, потім осідає, стає товстішим, товстішим…

Летить за нашими спинами каміння з неба. Ллється вода. Смерч осідає, віддає все, що встиг захопити.

— Оберіг! — кричить Головань.

Колосальна маса землі й води падає, збиваючи нас із ніг.

* * *

Приходжу до тями на купі поламаних гілок. Холодно. Вогко. Хтось когось кличе, хтось стогне крізь стиснуті зуби. Я ледве підвожу голову.

Там, де був смерч, тепер яма у землі й вивернуте каміння. Молоді й старі дерева лежать повалені, корінням догори. Когось із наших придавило, хтось зламав ногу, але мертвих нема. І смерчу немає. Ми його здолали.

— Цар-мамо! Допоможи!

Із поламаних гілок робимо ноші й волоки — нести поранених до селища. Потерпілих набирається цілий двір.

Я не вмію зрощувати кістки. Я не вмію загоювати рани. Мені на допомогу приходять бабусі-цілительки з їхніми травами й замовляннями. Вони бурмотять і помішують вариво у казанах, а я кладу долоні на мокрі лоби і замовляю біль, як можу.

І поранені усміхаються.

* * *

Вівці рікою витікають із селища і ллються по дорозі в гори на пасовище. Корови недовірливо мукають, уперше після зими полишаючи хлів.

Гори зеленіють. Зима минула. Усі біди залишились позаду.

Разом із вівцями йдуть чоловіки. Облаштувавшись на звичному місці, вони видобувають вогонь тертям двох сухих шматків дерева. Чистий вогонь. Чиста, дика енергія. Перша жарина падає на сухий трут. І, стрибаючи з гілки на гілку, виростає вогонь.

Дівчата плетуть вінки. Діти співають, танцюють у колі. Співають, пускаючи в струмок шматочки кори з кольоровими китицями вовняних ниток, а іноді із запаленими свічками.

— Потоки-потоки, пливіть далеко, несіть весну, несіть красну!

— Сонечко-сонечко, визирни у віконечко, на квіточки-гілочки, на малі діточки! Тут вони грають, тебе дожидають!

Пісня не змовкає з раннього ранку і до пізнього вечора. І навіть уночі хтось співає.

Соловейко?

Молодь грає в гамбу — бігає по лузі змійкою, вхопивши одне одного за талію, той, хто веде, різко змінює напрямок, а якщо хтось, не втримавшись, навалюється, то намагається дістати довгою вербовою лозиною.

Хлопчаки запускають весняних повітряних зміїв — червоних, зелених, жовтих, з обов’язковим намальованим сонцем. Змії стоять у небі, як сонячна зграя.

Вечорами горять багаття. Через них скачуть, скрикуючи, сміючись, іноді вдвох, узявшись за руки, іноді один за одним — вервечкою…

А я цілими днями блукаю лісом, стрибаю з каменя на камінь. Сиджу над річкою, дивлячись, як шматочки кори з китичками й свічками пливуть повз мене безкінечним строкатим караваном. Слухаю птахів. І намагаюся відповісти собі: чого, ну чого ще мені бракує?

Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.

І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.

* * *

Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.

Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.

— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.

— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?

Головань пильно дивиться на мене.

— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.

— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?

— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?

* * *

Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.

— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?

Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.

— Хто зі мною?!

Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?

— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…

Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.

— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.

Обводжу юрбу очима…

— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!

Юрба гуде. У мене темніє перед очима.

— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…

— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!

Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.

Безіменна бачить, що вгадала.

— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!

— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.

Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.

— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.

У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…

— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.

— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.

— І я, — додає Бондар.

Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…

— Виходимо завтра на світанку, — кажу я врешті. І, втягнувши носом повітря, додаю: — Буде вітряний день.

* * *

Моя трембіта лежить на строкатій вовняній ковдрі. Ясь зробив її з дерева, міченого блискавкою, — того дерева, яке я сама добула у лісі. Проводжу по трембіті рукою. Деревина здається теплою.

Поряд лежить мій барабан із напівстертим зображенням вовка. Той самий, що багато разів рятував мені життя. З подарунком Римуса мені завжди таланило — нехай і тепер він принесе мені перемогу.

— Не підведіть мене, — кажу я трембіті й барабану. — Як крило слугує дикому, так ви послужите мені.

Хочу ще щось сказати, але слова не приходять. Глибоко зітхаю, лягаю на звичну тепер лежанку. І думаю про Ярого. Мені хочеться, щоб він прийшов зараз. Адже він знає, яка важлива для мене ця ніч. Ми так і не змогли поговорити на майдані. А мені так треба, щоб він узяв за руку і сказав: усе буде добре…

Тиша. Я засинаю. Мені треба зібратись на силі, адже завтра головний у моєму житті день.

Я прокидаюсь, ніби від звуку трембіти. За вікном ледь-ледь сіріє небо. У домі порожньо. Піч порожня й холодна. Стогне вітер у комині. На секунду здається, що чую голос Цар-матері — він стогне і скаржиться. І від цих звуків мені стає моторошно.

— Ні, — кажу вголос. — Ти мене не залякаєш і не зупиниш. У мене досить сили, щоб зробити те, про що ти й думати боялась — навіть заради своїх дітей!

— Заради своїх дітей, — луною відгукується вітер у комині.

У моїх вухах дзвенить істеричний крик Безіменної: «Заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!»

Досить. Я стріпую головою, витрушуючи непотрібні думки та звуки. Піднімаюся й босоніж іду через усю кімнату— до трембіти на столі. До свого барабана. У напівтемряві простягаю руку, щоб погладити тепле дерево — Громовицю…

Трембіта розпадається під моїми пальцями, розсипається порохном. Я тягнусь до барабана — він осідає, як підталий сніговий замет, і розтікається по столу густою в’язкою юшкою….

Я прокидаюся. Рвучко сідаю на ліжку. Глибоко дихаю — груди наче здавило обручем. Коле в боку.

— Куди ніч, туди й сон, — бурмочу крізь зуби.

Ніч відступає. У кімнаті сіріє світанок. Моя трембіта й барабан лежать на столі — там, де я їх вчора залишила. Перевівши подих, підводжусь. Іду через усю кімнату. Зупиняюсь над столом, простягаю руку, торкаюся теплого дерева…

Трембіта розпадається навпіл — на дві довгі половинки. На розпанаханій деці барабана темніє ніби роззявлений рот. Зображення вовка більше немає — воно здимається безформними клаптями.

Це знову сон? Це дійсність. Я стою над уламками музики, над цвинтарем своїх надій…

Знамення? Попередження від Цар-матері? Знак?

Не знаю, скільки минає часу. Мої ноги коцюбнуть на холодній підлозі. Потім за спиною відчиняються двері. Я озираюсь. На порозі стоїть Ярий.

— Що з тобою? — питає він перелякано.

Надворі розвиднілося. Сутінки в кімнаті розвіялись настільки, що я можу бачити його очі. І от коли я у них зазираю, я раптом розумію все-все. У першу мить мені хочеться ще раз прокинутись, відкинути від себе це розуміння.

— Щось сталося? — повторює Ярий. І усміхається кутиками губів, ніби підбадьорюючи. Такі м’які, такі рідні губи.

— У тебе нічого не вийде, — кажу я, перестрибуючи через цілу низку запитань і відповідей. — Ти занапастив мою трембіту, мій барабан і наше кохання. Та я все одно поведу людей на Завод. Сьогодні.

Ніколи в житті не бачила, щоб люди так блідли. У нього наче вимкнули всю фарбу на обличчі — пригасили червоні й жовті прожектори, залишився сам синявий мертвотний відблиск.

— І не намагайся мені брехати, — кажу я. — Ти скажеш, що зробив це заради мене… А я скажу, що ти боягуз і зрадник.

Він відступає.

— Я зробив… заради тебе! Щоб зберегти твоє життя!

Я хитаю головою.

— Ні. Ти надто боїшся Заводу. Ти навіть не наважуєшся вимовити це слово, ти кажеш «Те Місце». Але ти не хотів визнавати свого боягузтва.

— Я не боягуз! Я голіруч убив вепра!

— Якби ти не був боягузом, ти пішов би зі мною. Або пояснив, чому не йдеш. Але і те, й інше здалось тобі однаково страшним.

Він відступає ще. Спиною впирається у зачинені двері.

— Ти збожеволіла через свою пиху! Ось воно, прийшла біда, якої чекала від тебе Цар-мати!

— Я Цар-мати, — кажу глухо. — І розмову закінчено. Йди.

* * *

Обливаюсь крижаною водою з діжки. Лічу до ста. Проганяю геть усі сторонні думки. Готую себе до великого бою.

Довго стою посеред кімнати, похитуючись, відчуваючи, як сила перетікає вперед, майже торкаючись підлоги невидимим згустком, як потім перетікає назад, і важкою стає потилиця. Вперед-назад: дедалі більша амплітуда. Дедалі пружніший гарячий згусток. Я сильна сьогодні. Можливо, сильніша, ніж будь-коли у своєму житті.

На околиці селища на мене чекає моя армія. Людей менше, ніж я сподівалась — менше, ніж учора, на майдані, зголосилося йти зі мною. Далася взнаки довга неспокійна ніч: когось умовили дружини, когось матері. Я оглядаю тих, хто зібрався. Майже всі вони молоді. Всі — відважні. Всі люблять життя. Кожен із них уміє танцювати Аркана краще від мене.

Так треба, розумію я. Ті, хто дав себе умовити, виявилися б у нашому поході баластом. Або ще гірше — гальмом. Ми чинимо правильно, залишаючи нерішучих у селищі. Головань, який стоїть трохи збоку від інших, киває, ніби прочитавши мої думки.

— Де твій барабан? — питається цікавий Тримайсь.

— Він надто маленький, — кажу я, намагаючись не дивитись на Голованя.

— Візьми мій! У мене, крім барабана, є ще й змійовик!

І Тримайсь показує мені довгу дерев’яну трубку, в якій пересипається сухий горох. Немає кращої принади для дощу, ніж гарний змійовик.

— Дякую, Тримайсь, — кажу я і приймаю його великий новенький лункий барабан.

Сонце піднімається — червоне, у клаптях хмар. Буде вітряний день, як я й передбачала. З півдня наближається маса теплого повітря, на півночі стіною стоїть холодне, і ось коли вони перетнуться…

— Ходімо, — кажу я.

І ми вирушаєм — спокійно й буденно, як на полювання. Спускаємося вниз із пагорба і далі йдемо вздовж річки. Не дивимось назад, але знаємо, що все селище проводжає нас поглядами.

* * *

Опівдні збираються хмари. Відчуваю, як вони сунуть з усіх боків. Намагаюсь дихати глибоко й розмірено: зіткнення грозових фронтів має відбутися просто над Заводом. Ще кілька годин — і ми побачимо схили, порослі іржавим лісом, бетонний саркофаг і вкриті кіптявою громовідводи над стіною жовтого диму.

Добре, що всі мої супутники вже бачили Завод — здалеку. Кожен молодий мисливець рано чи пізно приходив сюди, — страхітливе місце притягало, як магнітом. Кожен наодинці з собою переживав цей страх — перший погляд на чудовисько. І тому зараз, коли ми всі разом опиняємось на пагорбі, нічого особливого не відбувається. Ну серце пропустило удар. Ну хтось різко втягнув повітря крізь стиснуті зуби. А більше нічого: обличчя залишаються спокійними, хтось навіть усміхається.

— Якщо блискавок буде не чотири, а три, — бурмоче Головань, — або якщо вони вдарять не відразу, а з перервою в частку секунди… Чотири вишки відтягнуть їх на себе. А нам потрібна п’ята блискавка — всередину, в осердя. Май на увазі, що захисний контур відімкнеться ненадовго… Тобто увійти туди й вирубити Серце треба буде протягом десяти хвилин… Нехай п’ятнадцяти.

Поки смерч і злива хазяйнуватимуть назовні, ти, Лано, маєш увійти всередину.

— Увійду, — кажу я, стримуючи тремтіння.

Тримайсь дивиться на мене широко розкритими очима — як на диво.

— Тримайсь, — кажу я йому й нервово усміхаюсь. — Порядок буде такий: зараз ми, всі разом…

Налітає вітер. Куйовдить моє волосся. Пригинає верховіття дерев.

— Ми підемо до Заводу, одночасно закликаючи грозу, — закінчую я. — Зливу, вихор, смерч… Сюди. На нього.

Моя армія готує барабани, трембіти, бубни та змійовики, а я раптом згадую Ярого. Він мені потрібен — тут і зараз. Він мені потрібен!

І я мимоволі обертаюсь. Вдивляюсь у схили гір навпроти. І майже бачу, як він біжить — сюди, до нас. Бути з нами. В руках у нього старе мисливське калатало… Якщо тільки він зараз прийде, присягаюся Вовком, ніколи не пригадаю йому… все забуду! Тільки нехай прийде!

Шумить вітер. Розгойдуються верховіття. Моя армія дивиться на мене і не може зрозуміти, чого я чекаю.

Схил, звідки ми з’явились, порожній.

— Лано, — стиха каже Головань.

І я розумію, що Ярий не прийде. І що гроза, за допомогою якої ми здолаємо Завод, підійшла вже так близько, що можна відчути її запах.

Зручніше прилаштовую великий барабан Тримайся. Витягаю з-за пояса оправлені шкірою барабанні палички. Підношу їх над декою, на мить завмираю…

І вони опускаються на барабан, ніби з власної волі.

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють десяток барабанів. Гримлять змійовики. Ухкають, заходячись, бубни. І над усім цим ритмічним гуркотом здіймаються голоси трембіт. Голоси гір, лісу, потоків, круч. Голоси живих дерев, позначених блискавкою.

Хмари сповзаються з усього неба. Вони йдуть повільні, важкі, вагітні як життям, так і смертю. Реве мій барабан: хмари повільно розвертаються по колу.

Я примушу їх танцювати Аркан!

Ревуть трембіти. Щось швидко примовляє Головань. Підтанцьовує молодий Римус. А Тримайсь зривається з місця і починає танцювати, граючи на змійовику, розсипаючи звук дощу. Хмари, ніби увімкнувши другу швидкість, завертаються гвинтом.

Є.

Не припиняючи відбивати ритм, крокую схилом донизу, і моя армія — мої люди, мої діти — за мною.

— Дощ! Дощ! До нас! Бий! Бий! Грім! Грім!

Небо буркотить, гуркоче і — раптом озивається ударом! Від гуркоту закладає вуха, але блискавки не видно. Далеко.

— Голосніше! — кричу я. — Голосніше! Дужче!

Завод дедалі ближче. Все вище підіймається розтріскана стіна бетону. Жовтий дим пахне неприємно й різко. Обриси обгорілих конструкцій лякають, не треба на них дивитись. Опускаю погляд і бачу ворота — іржаві, перехняблені, заляпані червоною й білою фарбою. Мені треба буде увійти туди — всередину. Я намагаюсь поки що про це не думати.

— Грім! Бий! Грім! Бий!

Хмари нависають над головою, важкі, надто важкі. Мені хочеться потрусити їх руками, вдарити як слід: ми вже майже під стінами Заводу! Нумо, блискавки! Не спіть! Нумо!

До Заводу залишається кількасот кроків, не більше. Ми майже прийшли. Небо в напрузі чекає останнього сигналу: зараз ударять блискавки, все добре…

Наступної миті я починаю глухнути.

Не розумію, в чому річ. Трушу головою. Звуки на мить відновлюються, а потім знову слабшають, ніби мені затуляють вуха.

І приходить страх.

Поряд із Заводом людину покидає воля. Я про це знала. Та я не знала, що Завод, нерухоме чудовисько, гасить ритми. Я б’ю в барабан — звуки тонуть, як у ваті, я стрімко глухну.

У мене пересихає в горлі, одна за одною захлинаються трембіти. Терпнуть руки — я чую, як змовкають барабани. Завод навалився на нас, ніби колосальним кляпом затикаючи нам роти.

— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!

Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…

— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!

Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.

— Ще! Ще! Грими! Давай!

Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…

Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…

Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…

Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.

Боротися! Ще…

Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.

Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:

— Грім! Грім! До нас! До нас!

І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.

Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…

Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!

Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…

Більше я нічого не бачу.

Темрява. І серце зупинилось.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.

Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.

Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.

Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу — все ніби в тумані.

Кроків за десять лежить Тримайсь, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам’яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих…

Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.

Головань?!

Спотикаючись, іду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: «Ти принесеш біду трьом родам…»

Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.

Але серед мертвих немає Голованя. У мене з’являється надія.

Відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Чую їхні голоси й усвідомлюю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.

Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птахів, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.

Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів, то дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище…

Опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину впирається важкий, висмоктуючий погляд.

Я різко обертаюся.

Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.

Підходжу ближче і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода — в скипленій крові.

Сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. Язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив розвилку, два шляхи… Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?

Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.

— Я залишуся з вами, — кажу вголос. — Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі… Навіщо я вціліла, скажи?!

Головань не відповідає. Я згадую його слова: «…можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити…»

І він же тримає для мене двері!

Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів — найкращі, сміливі, веселі…

Витягаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.

Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих…

Але Головань тримає двері. І щілина — тепер я виразно це бачу — вужчає з кожною секундою.

Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і раптом я розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу. Своєю волею — не ввійду.

Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати…

Ні!

Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часу на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.

* * *

Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух — і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань — усі залишилися зовні.

Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б’ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і прохромити. Тоді їхня загибель не буде марною.

І, виставивши перед себе ножа, йду туди, звідки дме гарячий вітер.

Вітер дужчає. Повітря надто сухе, починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую — відчуваю всією шкірою — вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.

Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесяти двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмаття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.

Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором — ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.

Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті — красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.

Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо…

Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири…

У такі моменти важливо не думати — лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтинає пасмо мого волосся… Влітаю в туман. Падаю на долівку — вона вже не бетонна. Підлогою тут — сталева решітка. Вона впинається в мої долоні, боляче б’є по колінах. Я підхоплююся…

Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею — іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.

Безвихідь?

Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло.

Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.

Шкода, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки, але там не так страшно.

Вистукую ритм — по решітці, лезом ножа. Звук глухий і неприємний, але ритм нагадує, хто я і навіщо сюди прийшла. Просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити: кожен прут на палець завтовшки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу…

І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.

Відкручую дерев’яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар — наче ґудзик упав на барабан.

Страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу.Згадую, як ми літали з Алексом… як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я плачу. Затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу — спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.

А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені, бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина: почуваюся людиною, похованою живцем.

У роті — залізний присмак. На губах — кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві…

Ніколи — ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках— мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.

Угору рухатися не можу — отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона навіть не може бути дуже довгою — я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!

І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо трубу просто заткнуто пробкою?

Новий напад паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людину в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя — всю, до решти?!

Дика енергія…

Згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі… Що ж, тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!

Видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.

Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю — ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю — і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.

Я рухаюся дуже повільно, але рухаюся. Тепер вже нізащо не піднятися нагору — намагаюся про це не думати. Що чекає на мене там? Зараз труба закінчиться, я зістрибну…

Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку — на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.

Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни — і знаходжу двері.

Той, хто дуже хоче знайти вихід, — знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.

* * *

Чуття мене веде чи везіння, та, поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле — таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридору, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.

Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни — і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.

На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?

Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? «Щось мені підказує, що воно м’яке», — казав Головань.

Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує, що мета за два кроки…

Мені не страшно.

Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверима. Звідти падає світло. Там щось рухається: чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.

Безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Море світла, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть — спиною до мене — чоловік.

Тим краще. Заплющую очі. Можливо, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї…

Я зриваюся з місця, легко долаю ті п’ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді чоловік блискавично розвертається і перехоплює моє зап’ястя холодними твердими пальцями.

Я бачу його обличчя.

Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки-стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.

— Я знав, що ми ще зустрінемося, — каже він байдуже.

Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватись. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап’ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, віджбурює мене, як ганчірку.

Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох — трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера…

Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!

Я підводжусь. Мисливиця була вищою й дужчою за мене, вона була озброєна, а я ні, — але ж я її здолала!

Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я — комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і…

Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло — різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.

Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.

— Хто ти? — запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.

— Я Серце Заводу, — каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. — Його хазяїн.

— Брешеш, — кажу я, укриваючись холодним потом.

— Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.

Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м’яке, не податливе, його не можна так легко прохромити…

— Ти програла, — мовить мій ворог.

Він має рацію.

* * *

Він не зв’язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.

Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій трубі. Усе дарма.

Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті помру?

Безшумно відчиняються двері. На порозі стоїть Хазяїн — я бачу лише його силует. Хочеться відвести погляд. Але я мушу дивитися в очі своїй смерті.

— Пий, — ставить переді мною скляний кухоль з водою. Такі кухлі я бачила колись у місті, в дорогих кафе.

Я не рухаюся.

— Ти вирішила померти від спраги?

Я мовчу.

— Дуже шкода, — каже він. — Я саме збирався щось тобі показати… щось, пов’язане з Заводом. І з містом. Тобі було б цікаво, але якщо ти твердо вирішила померти…

І він вдає, ніби хоче йти.

— Що? — запитую я розтрісканими, пересохлими губами.

— Випий, — киває на воду.

Зробивши перший ковток, я вже не можу спинитися — за всі скарби світу. Допиваю до дна, злизую останню краплю і тоді тільки розумію, що це не просто вода. Там щось намішано. Солонуватий смак. Отрута? Тим краще. Дивлюсь на Хазяїна, очікуючи, що він тепер скаже.

— Мінеральна вода, зі свердловини, підтримує сили, — простягає мені руку. — Ходімо.

Я піднімаюся без його допомоги. Сильно паморочиться в голові. Перечікую, тримаючись за стіну.

— Ходи за мною, — каже Хазяїн.

На ньому чорна куртка з фосфоресціюючим візерунком на спині. Візерунок зеленаво світиться, його добре видно навіть у суцільній темряві. Я не зводжу очей із переплетення зелених ліній, і чим довше на нього дивлюся, тим дужче прояснюється в голові. Хазяїн іде, підставивши мені незахищену спину. Я на ходу знімаю чорний шнурок, що стягує комір сорочки. Він дуже міцний, сплетений із кількох смужок дубленої шкіри. А в Хазяїна шия відкрита…

Він перехоплює мене двома руками за зап’ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.

— Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, — каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Піднімаюсь і, принижена, майже біжу слідом — щоб не відставати.

Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.

— Бачиш драбину?

Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.

— Піднімайся, скільки вистачить сил, — каже Хазяїн. — Коли втомишся, зупинись, відпочинь. Я почекаю.

Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу…

Піднімаюся.

Розмірені рухи повертають цілковите самовладання. Я не сиджу на місці — я рухаюся догори. Якщо є рух — значить, щось змінюється. А якщо змінюється — значить, є надія. До того ж цей підйом нагадує, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом…

Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем роззираюсь. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі — цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.

Я уповільнюю рух.

— Утомилась? — запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: «Утомилась? Утомилась? Утомилась?»

— Ні, — швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: «Ні! Ні! Ні!»

Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, бачу небо — бліде, ранкове. Справжнє небо.

Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих — жовтий туман не минувся просто так. Але небо — ось воно!

Краї цегляної труби опускаються все нижче. І — наразі крізь туман — я бачу обрій. На обрії — далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?

Уже ледве перебираючи руками й ногами, лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря — ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу — товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни до опори на вершині гори. До опори… та звичайно, мусить же канатка на щось спиратися… Тепер я здогадуюся, що таке ці прокляті місця у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі — туди під страхом смерті не ходять мисливці… Цей страх охороняє таємницю опор краще за будь-якого сторожа.

Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми — на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене паморочиться в голові. Піді мною Завод — уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів — і дим, туман, ошмаття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію…

А над усім цим — якраз переді мною — незворушне обличчя, ніби викуване з броньованих плит. Хазяїн дивиться на мене.

Руки перестають коритися. Пальці не розтискаються. Стою, притиснувшись обличчям до залізного щабля.

— Утомилась? — знову запитує Хазяїн. Його голос доноситься ніби здалеку. — Ще трохи. Там майданчик.

Підводжу голову і бачу його — залізний майданчик майже на самісінькій вершині громовідводу. Отже, це сюди повинна була вдарити блискавка… Я озираюсь. Ще гри громовідводи стовбичать із туману: один дуже високий, два менші, оплавлені, як свічки.

Дуже повільно я починаю підніматися. Руки жахливо втомились. Коліна не гнуться. Нарешті я хапаюся за край залізного люка і вибираюся на неширокий майданчик без перил.

Ну й висота! Громовідвід погойдується. Не зважуюся піднятися на ноги, сиджу, вчепившись у підлогу. Гори, гори; канатна дорога внизу ледь помітна. З жодної вежі мені не відкривався такий величезний, такий величний шмат світу.

Хазяїн вибирається з люка. Сідає поруч.

— Глянь туди, — наказує, перекрикуючи вітер.

Я дивлюся слідом за його довгим пальцем, обтягнутим чорною рукавичкою. Мружуся від сонця. Прикладаю долоню до очей… і бачу далекі дивні обриси. Це не гори. Не далекий ліс.

— Це місто, — каже Хазяїн. — А тепер глянь сюди.

Його палець опускається трішки нижче. Спершу не розумію, що він хоче показати. Канатну дорогу? Ні, вона ж осторонь…

А потім бачу найтонші нитки, протягнені шлейфами від заводу, через гори, у напрямку міста. Багато ниток, пучки, низки, яруси. Усі вони лежать осторонь від освоєних людьми-вовками лісів. Усі вони — з погляду трьох родів — на проклятій землі, за Заводом…

Намагаюся зрозуміти, що нагадують ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.

— Що це?

— Це дроти, — каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. — Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася — через безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів — до цих дротів. До Заводу. Ти одержувала — щоб жити — шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер — опівночі — сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам’ятаєш енергетичну годину?

Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив… що Завод сам споживає енергію, яку виробляє…

— Я вам не вірю, — кажу йому.

Він киває:

— Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власного силою, власним ритмом… якщо він не буде викачувати з них живу енергію… він зупиниться. І не буде енергетичної години — ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?

— Єва, — вимовляю самими губами.

— Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей — на все місто!

— Я вам не вірю.

— Я теж не вірив.

Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити… Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків…

Заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене — наздоганяє й притискає до залізної підлоги.

— Це найпростіший вихід — стрибнути вниз, — каже на вухо.

— То відпустіть мене! Вам хіба що?

— Не сподівайся. Не дозволю.

— А-а-а… Вам хочеться мене теж — у топку. Щоб енергія не пропадала… Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.

— Ні, ти хочеш, — мовить він пошепки. — У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо мене послухаєш, зрозумієш.

— Я не хочу!

Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил — мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.

— Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?

— Я нічого не хочу! Я хочу померти!

— Ні, жити.

— Заради чого?

— Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби — соромно.

— Що ви знаєте про сором?!

— Усе знаю! — реве він так, що я на мить глухну. — Я все знаю, ти, шмаркачко! Я знаю таке, про що ти й гадки не маєш!

Він навалюється на мене. Мені нічим дихати.

— Ти знаєш, що диких усе менше? Ти знаєш, що місту не вистачає енергії? Ти знаєш, що таке щоденний вибір — цьому жиги, а тому здохнути? Ти чудово навчилася вмирати і вести на смерть! То давай, стрибай! Поклади гідну крапку у своєму нікчемному житті!

І він відпускає мене. Я лежу на краю залізного майданчика. Навкруги небо, унизу — жовтий туман, що огортає Завод. Один рух — і я на півдорозі до смерті.

Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів…

До того ж я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо лише синтетики. Справжній дикий ніколи не викине своє життя, як зім’ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?

Минає дуже багато часу Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилось. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв’язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.

— Ходімо вниз, — глухо каже Хазяїн. — Нам довго спускатися.

* * *

У коридорі, повному жовтого диму, нам зустрічається процесія чудовиськ. Попереду, напіввидний у тумані, їде на гусеницях величезний ківш. За ним шкутильгає на трьох суглобистих опорах щось на кшталт крокуючого крана: платформа, стріла, три гаки. Процесія виходить із арки зліва і звертає в коридор праворуч. Туман коливається і поглинає звуки. Скрипіння, скреготання, важкі кроки незабаром стихають удалині.

— Що це? — запитую пошепки.

— Слуги Заводу. Похоронна команда.

І одразу все розумію: і куди чудовиська йдуть, і що вони там робитимуть.

Хочеться лягти й перестати існувати. Хазяїн бере мене за лікоть і тягне далі — майже насилу. Я отямлююся в глибокому кріслі, шкіряному, холодному.

Він підносить до моїх губів скляний кухоль із підсоленою водою. Я не стримуюся й починаю пити. Захлинаюся. Кашляю.

— Навіщо ви їх убили?!

— Їх убила охоронна система Заводу.

— Ви не могли її зупинити?

Я чекаю, що він збреше, але він не опускається до брехні:

— Міг. Але не став.

Я згадую тишу, яка зруйнувала мій план і знищила мою армію; він ніби здогадується, про що я думаю.

— У хвилини небезпеки Завод виробляє антиритм — звукова хвиля накладається на поворотну хвилю. Реверсна монотонна ритміка — на виході тиша, нуль. Зупиняється серце, завмирають усі процеси в тканинах, у клітинах… Жива істота перестає бути живою. Автомати її ховають.

— Чому?! — виривається в мене.

— Бо із Заводу ніхто не повертається. Це закон. Чим далі від цього місця будуть триматися довколишні племена, тим довше проживуть.

— Убивця! — Я намагаюся підвестись. Ноги не тримають. — Мене теж? У топку? В піч?

— У Заводу немає печі.

— А що в нього є?

— Тобі так хочеться це знати? — Його обличчя схоже на залізну маску.

Я безсило відкидаюся на спинку крісла.

— Дозволь мені теж поховати… моїх друзів. Побути поруч.

— Ні. Ти ніколи більше не вийдеш за межі Заводу. Ти знаєш те, що нікому іншому знати не слід.

І він іде, зачинивши за собою двері на залізний засув.

* * *

Минає кілька довгих днів. А може, тиждень. А може, доба. У моїй кімнаті немає вікон і немає годинника. Є потерте шкіряне крісло, в якого дуже зручно відкидається спинка. І ще лазничка — труба в підлозі, прикрита бляшаною кришкою.

У кутку час від часу відчиняється віконце, з якого висувається, наче язик, стрічка транспортера. По стрічці пливуть до мене кухлі з водою, тарілки з паруючою рідиною — чи то кашею, чи то супом. Я не можу їсти. Я лише п’ю — і знову засинаю.

Віконце транспортера занадто вузьке. У нього не просунути й голови. Двері сталеві. Мені нікуди тікати. Раз за разом простукую стіни, обмацую сталеві шви й заклепки у пошуках потайного ходу. Стіни броньовані, об них можна бити хоч молотом — навіть не погнуться. Проте я всоте, втисячне шукаю лазівку, не знаходжу її — й засинаю, згорнувшись клубком у шкіряному кріслі.

Мені сниться Тримайсь — він піднімається по вертикальній стіні хмарочоса. Мені сниться Алекс — він танцює Аркана. Мені сниться Ярий, і я чимшвидше намагаюся випливти з цього сну. Мені сниться Єва — вона плаче і просить підзарядки. А я не можу їй допомогти. Тоді Єва перетворюється на Безіменну і каже зі зловтіхою: «А я попереджала! Ти погубила нас усіх заради своєї пихи!»

Поступово мої сни переплітаються з дійсністю. У сні я беру кухоль води з віконця із транспортером. Наяву — літаю в Оверґраунді разом із Перепілкою. Засинаю на льоту і вже не прокидаюсь. У сні обмацую заклепки на стінах — раптом одна розхиталася? Раптом вона випаде, і відчиняться двері?

Двері відчиняються. Я пробираюся чорним коридором, який стає все вужчим і вужчим. Я застрягаю і не можу вирватися, як не намагаюсь. Я кличу на допомогу Ярого, але він проходить мимо, і не глянувши на мене. Він вирішив узяти собі за дружину Безіменну — вона вже чекає від нього дитину…

Я прокидаюся від того, що мої зуби цокотять об край кухля із солонуватою водою. Я напівлежу в кріслі. Крісло таке ж, але кімната інша. Всю стіну займає пульт із клавіатурою й екранами. Серце Заводу сидить поруч, однією рукою притримує мене за потилицю, другою — вливає в мене рідину.

А на екрані за його плечем — енергетичне шоу. Я впізнаю заставку. Далі пробігає кольорова хвиля — синьо-помаранчева, від країв до центра. «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста! Чесна робота — додатковий пакет!»

Екран плаский, на кшталт того, що був установлений у мене вдома, в місті, на кермі велосипеда без коліс. Але тут не треба крутити педалі — екран працює сам собою, я бачу рухомі картинки: два клоуни, синій і фіолетовий, б’ються надувними кийками.

Ось тепер я точно знаю, що сплю. Навіть дивно, що підсолена вода така приємна, свіжа на смак, як наяву.

— Лано, — каже Хазяїн. — Отямся. Отямся!

Він називає мене ім’ям, яке дала мені Цар-мати. Я струшую головою, відганяючи сон, але він усе ще тут. І нехай. Це таки не найгірший із моїх снів.

На екрані триває дійство. Пропливає реклама динамічних білок, перелік вакансій на комбінаті з переробки сміття; я знаю, пакет там малюсінький, шістдесят енерго, а робота тяжка. Знову заставка, знову біжуча картинка: хлопець і дівчина гасають на роликах темними вулицями, хлопець розкручує за хвоста величезну світну рибу… Спалахують відбивачі на кутах будинків, на вивісках, мерехтить дорожня розмітка…

— Я хочу додому, — кажу вголос. Все одно це сон.

— А де твій дім? Де він?

Я дивлюсь на екран. Ролери підкочуються ближче, хлопець піднімає рибину на витягнутих руках. На світному риб’ячому боку темними лусочками викладено слова. «Енергетичний конкурс «Вільна думка». Бонусна енергія — монетка життя!»

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти сама його сказала. Як марила.

— Я марила? Я й зараз…

— Ні, зараз ти отямилась. Ти дивишся енергошоу. Залишилось одинадцять хвилин.

Я піднімаюся на ліктях. Оглядаюсь; бачу кімнату, де вперше зустрілася з Хазяїном і програла бій. Бачу екрани, чорно-білі або зеленуваті, і серед них єдиний яскравий — той, на якому великими буквами зараз написано: «Бережіть торгові автомати! Не допускайте вандалізму!»

— Що це, на екрані?

Він підходить до пульта, торкається панелі. Картинка укрупнюється, я бачу лише декілька букв, тоді фрагмент букви «р», далі кольорові крапки. Одну крапку — червону — на весь екран. І все повторюється у зворотному порядку — зображення від’їжджає. Картинка змінюється. Тепер там показують рекламу економічних вітряків.

— Це пікселі?!

— Так. Але тут, на екрані, вони просто крапки. А там, у місті, — люди.

Я тамую подих.

Далеко-далеко, на схилі пагорба, тисяча людей танцюють, підкоряючись ритму в навушниках. Сонячне світло заливає пагорб, картинка відображається на хмарах, й інші люди, мешканці міста, бачать те ж саме, що зараз бачу я… Хльоскають широченні поли роб. Шльопають босі п’ятки об плити прохолодних, ледь шорстких платформ. Я так виразно це собі уявляю, що й сама на якусь мить стаю пікселем — єдиною крапкою, провідником ритму, перетворювачем звуку й руху на колір…

Хазяїн торкається клавіатури. На картинці додається червоного кольору, меншає зеленого. Зміна майже не впадає в око, але вона є.

— Отже, це ви ними управляєте, — кажу я.

Це звучить по-дурному. Місто страшенно далеко звідси. Пагорб заливає вечірнє сонце. Там люди-пікселі роблять свою справу, заробляючи черговий енергетичний пакет… Як ними може управляти звідси, із Заводу, ця дивна й страшна людина?

А проте я знаю, що це правда.

— Так, — киває він. — Я запускаю програму. По ходу дії можу щось підправити… от як зараз. Або поміняти просто під час передачі. Але сигнал на всі ритм-блоки йде звідси. З цієї кімнати.

На мить заплющую очі. А коли розплющую, екран заливає червоним. Кінець шоу.

— Хочеш їсти? — запитує Хазяїн.

І раптом я розумію, що смертельно голодна.

* * *

У нього грубка, як у людей-вовків, лише не глиняна, а залізна, і топиться не деревиною, а довгастими чорними брусками, схожими на пресоване вугілля. Він розігріває мені суп, у якому плавають шматочки консервованого м’яса. Я ковтаю вариво, обпікаючи губи й не відчуваючи смаку, а Хазяїн сидить навпроти і мовчить.

— Я гадав, що помилився, — каже, коли я виціджую з дна останні краплі. — Ти майже вмирала… Я вирішив було, що в тобі зовсім не зосталося дикої енергії. Але ти дужча, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше.

— А вашої? — Я дивлюся йому в очі, але бачу тільки темні провали.

— Та й моєї приблизно на стільки ж, — каже він, не бентежачись. — Якби я міг своєю енергією врятувати десятки тисяч людей, я, мабуть, сам стрибнув би на розпилювач. Але Завод зжере тебе, зжере мене і зажадає ще. А в міста немає запаски… Так це звучить на жаргоні синтетиків?

— Немає запаски, — повторюю я і згадую Єву. І відразу спохоплююся. — Що таке розпилювач?

— Це те місце, яке інакше називалося б піччю. Хочеш подивитися?

— Ні.

— Воно зовсім не страшне, це місце. Там просто круглий майданчик… мембрана, дуже жорсткий батут. Унизу датчики й трансформатори. Угорі витяжка. От і все.

Я ковтаю слину.

— І як… це відбувається?

— Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори… А далі — дротами. У місто. На станцію призначення.

Я мовчу, намагаючись уявити все, про що він говорить. Згадую сітку над вогнищем, Цар-мати лежить біля моїх ніг. Вітер розвіває попіл…

— Вогненний Кін, — тяжко вимовляю я. — У них… людей-вовків… є…

І, болісно добираючи слова, розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю.

Він киває:

— Так. Горяни використовують технології Заводу, самі того не усвідомлюючи. Вогненний Кін, очевидно, передає енергію переможеного переможцю. Принаймні частину. А заводський розпилювач передає енергію будь-кого, хто на нього потрапить, Заводу.

— А може, це Завод використовує… технології горян? Людей-вовків?

Він хитає головою:

— Навряд чи. Але точно не знаю.

— Ви не знаєте?!

— Чого ти дивуєшся? Ти гадаєш, це я побудував Завод? Та я прийшов на нього, так само як ти… намагаючись щось змінити!

Він відчиняє залізні дверцята печі й підкидає чорний брусок на тліюче вугілля. Розгоряється полум’я, вихоплює з напівтемряви його важке, ніби броньоване обличчя. На дні очей спалахують вогники: вогонь відображається в маленьких, глибоко посаджених очах.

— І вам вдалося? — запитую я.

— Ні. — Він прикриває дверцята грубки. — Вона померла.

— Хто?

Він дістає з полиці пляшку з водою, зубами виймає корок. Утирає чоло тильною стороною долоні.

— Моя дружина.

— У вас була дружина?!

Він мовчить. Дивиться в темінь.

— Але Завод підпорядковується вам? — запитую я, аби хоч щось сказати.

— Так. Я його Серце. Ти гадаєш, це метафора, красне слівце? Ні. Я став частиною Заводу. Я зрісся з ним. Іноді, зрідка, я дозволяю собі сходити в місто. Ненадовго.

— Так, — бурмочу я. — Ви ж… я бачила вас у місті… я зрозуміла, що ви не контролер. Потім. Мені сказали…

— Я просто блукаю вулицями. Іноді вбиваю дилерів… Якщо впіймаю. Але найчастіше — дивлюся на людей. Спостерігаю. Мені потрібно бачити людське життя, особливо після енергетичної години. Розумієш?

— Ні… Ви говорите про дилерів, як про… тарганів.

Він гатить кулаком по столу. Підстрибують склянки.

— Енергії не вистачає на всіх. Я вже це казав. Із кожним роком її все менше. Це я теж казав. А вони роблять собі гроші з людських життів. Непрожитих життів. Ти чула про життєїдів?

— Це казки…

— Це не казки! Звичайно, життєїди — не чудовиська з пащеками до підлоги. Вони виловлюють самогубців на вежах, за декілька хвилин до стрибка. Висмоктують із нещасного синтетика, який вирішив померти, жалюгідні рештки енергії — останні краплі. Тоді мертве тіло скидають униз. Або вкидають у каналізаційний колектор. А з енергії… якщо це можна так назвати… з того, що вони висмоктали, майструють фальшиві зарядники. І продають синтетикам, із якоїсь причини позбавленим пакета. А енергополіція одержує відсотки від кожної угоди!

Він говорить, як людина, яка роками не розтуляла рота, — голос хрипить і зривається, але слова, що накопичилися за довгі дні мовчання, так і рвуться з горла.

— А ті, хто одержує по кілька зарядок за ніч… — бурмочу я.

— Це інше. Їм найчастіше дістається справжня енергія. За рахунок якого-небудь оштрафованого бідолахи. Але як тільки людина одержує більше однієї зарядки за ніч, вона починає вмирати. Мине кілька місяців — і їй не вистачить, щоб вижити, цілого Заводу.

Я згадую хлопця, що вмер на моїх очах у підворітті. І ще згадую Григорія.

— Ви ж їм платите… — Я не впізнаю свого голосу. — Ви самі їм платите підзарядками, щоб вони вам служили…

— Так. Інакше не виходить. Трансформаторна станція… звичайна енергетична підстанція, розподільний щит усього міста. Навколо неї — вищі чини енергетичної поліції. Вони ж усі синтетики. Їм потрібно по сто з хвостиком енерго щоночі. Їхнім дружинам, дітям, родичам, друзям. Їхнім радникам. Їхнім вірним слугам. Розумієш? Синтетиків, яких упіймали на незаконних оборудках із енергією, позбавляють пакета, прирікаючи на повільну смерть. А дилерів відпускають. Людей на брудній роботі — наприклад, ганяти вагони по канатці — підсаджують на мультидозу… тобто на декілька доз за ніч. Вони швидко змінюються на таких роботах. Нічого не встигають дізнатися, нічого не встигають збагнути. На їхнє місце беруть інших, і так без кінця.

— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!

Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.

— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.

— А нас ви не вбили.

— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.

— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!

— Твою долю я міг тоді змінити. Їхню долю ніхто не змінить. Яка різниця, жалію я когось чи ні? — Він запинається. Тяжко переводить подих. — Ти питаєшся, чому я терплю всю цю банду прилипал біля трансформаторної станції? Справа навіть не в тому, що, прожени я цих, на зміну прийдуть інші… не в цьому справа! А в тому, що головного ні я, ні ти, ніхто змінити не може. Заводу потрібна жива енергія, він повинен регулярно пожирати молодих і дужих людей. І у світі, де це можливо… нема сенсу клопотатися про справедливість або щось на кшталт цього.

Стіни здригаються. Чи то звук. Чи вібрація. Мій співрозмовник зводить голову: на Заводі щось трапилося.

— Що це?

— Прибула зміна, — каже він буденно і вмикає бічний екран.

Не знаю, що я очікую побачити. Але на екрані графік — десять зелених стовпчиків, вищих і нижчих, зліва шкала з поділками. Справа — диск, розділений на сектори, три чверті зелені, одна п’ята — жовта, і тоненька часточка, що зосталася, — темно-сіра. По картинці пробігають смуги-перешкоди.

— Ось, — каже Хазяїн, дивлячись на екран. — Бачиш, зелене поле — дика енергія, жовте — залишкова синтетична. До повного завантаження не вистачає чотирьох відсотків, і це ще нічого. Бували зміни, що й десятка не вистачало.

— Що це? — повторюю я, мимоволі зіщулившись у своєму кріслі.

— Пальне для Заводу, — сухо відповідає Хазяїн.

— Це люди?!

— Ти що, сліпа? Це графік! Десять одиниць загальною ємністю…

— Це люди!

Він кладе мені руку на плече. Стискає пальці — мені боляче, але я не зважуюся ворухнутись. Є в ньому щось… від чого ціпенієш. Втрачаєш мужність.

— Я знаю, що це люди, — мовить він пошепки. — Ти гадаєш, навіщо я їжджу в місто після енергетичної години? Я дивлюся на них. На щасливих синтетиків. Я кажу собі: ось заради чого. Я записую їхню радість на плівку, привожу на Завод і монтую відеоряд для енергошоу. Переглядаю ці плівки ще раз. І ще. І кажу собі: ось заради чого! Ясно тобі?

— Ви дуже нещасна людина, — шепочу йому. У мене зуб на зуб не попадає.

— Я?

Стає тихо. Чутно, як вібрують стіни. Як осипається десь пісок.

— Що зараз… із ними… роблять?

— Зараз погонич вивантажує їх на стрічку транспортера. Вони сонні, приголомшені. Не розуміють, що відбувається.

— Погонич?

— Чоловік, який їх привіз. За шість хвилин Завод дасть канатці задній хід, і вагон поїде назад.

— Разом із погоничем?

— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.

— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?

Він нарешті випускає моє плече.

— Тоді погонич нічого не одержує.

Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.

— А люди?

— Зміна? Зараз їх везе транспортер… За три хвилини вивантажить на розпилювач.

Я впиваюся в поруччя крісла:

— І нічого не можна зробити?!

Він сідає поруч зі мною і раптом обіймає мене за плечі.

— Нічого. Нічого не можна зробити. Ми ж пам’ятаємо про десятки тисяч людей, які…

— Нехай би здохли всі синтетики! — кричу я з раптовою злістю. — Трупоїди! На чужій енергії…

— А ти сама? А твоя подруга? А всі твої знайомі, друзі… батьки?!

Ми мовчимо. Стіни вібрують. Догоряє вогонь у грубці.

— Моя дружина теж була синтетиком, — каже він пошепки. — Вона ніколи в житті нікому не зробила зла. Вона не винна… що не хотіла жити. Вона чесно намагалася. Заради мене. Заради нашої майбутньої дитини.

— У вас… дитина?

Стіни Заводу здригаються. Дрібно тремтять. Мені ввижається цей транспортер — як жадібний липкий язик, що тремтить з нетерпіння.

— Я не встиг, — каже Хазяїн. — Я добув для неї зарядку, але надто пізно. Немає в мене ніякої дитини.

Вібрація наростає. Ритм конвульсивний, рваний — ніби Завод відчуває близькі судоми. Я намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів. Мені хочеться прокинутись.

— Тепер транспортер вивантажує їх на мембрану, — каже він. — Ти чуєш, стіни вже не так тремтять. — Він ривком притискає мене до себе. У мене перехоплює подих. — Синтетики не хочуть мати дітей. Майже не хочуть. Раніше в місті були мільйони людей, тепер значно менше. І вони майже не хочуть жити. Незабаром не залишиться нікого, придатного для переробки. Тоді Завод усе одно зупиниться, і синтетики все одно помруть. Розумієш? Але це трапиться не завтра і не післязавтра. Є ще час… І, зрештою, кожен із нас коли-небудь помре, але це ж не привід кидатися з вежі вниз головою?!

Мені здається, що він марить. Його рука все міцніше стискає моє плече. Усім величезним Заводом проноситься чи то подих, чи то конвульсія.

— Почалося, — каже Хазяїн. — Запрацював розпилювач.

У надрах Заводу зароджується новий ритм. Мої зуби починають цокотіти, як від сильного холоду. Я дужче стискаю щелепи. Мною трусить, Хазяїн відчуває цей дрож, я намагаюся вирватись, але він не пускає. Я завмираю.

— Іноді це триває годину, — мовить він. — Усе залежить… Але сьогодні швидко. Буде швидко. От побачиш.

У надрах Заводу щось із глухим стуком тріскається. Я відчуваю, як пробігає вітер кожним коридором і кожною вентиляційною шахтою, торкається моїх щік, завиває в щілинах, решітках і трубах. Злітають клапті жовтого туману. Яскравіше спалахує вогонь у грубці. Стовпом піднімається пилюка, по долівці бігають смерчики…

Потім вогонь у грубці гасне. Протяг слабшає.

— Усе, — каже Хазяїн і випускає мої плечі.

* * *

Я сиджу на верхівці громовідводу. Дивлюся на далекі гори. Металева платформа погойдується піді мною. Я піднялася сюди на світанку, а зараз сонце опускається за обрій.

Літо. У горах спіють полуниці. Я ніколи їх не бачила, про них розповідав Ярий… Все ще не можу не думати про нього. Але згадую вже рідше.

Коли сонце ховається, спускаюсь униз. Хазяїн, здається, чекає на мене. Змащує жиром шестірні огидної механічної стоноги.

— Що ти там робила?

— Вам-то що?

— Кожного разу, коли ти туди забираєшся, я боюся, що ти не повернешся, — серйозно каже Хазяїн. — Стрибнеш.

— Я ж дика, — змушую себе посміхнутися. — А дикі зневажають самогубство.

Він підштовхує стоногу під зад, і вона, гримлячи кінцівками, зникає в бічному коридорі.

— Що це?

— Чистильник. — Він витирає руки ганчіркою. — Хочеш, покажу тобі таке, що тебе розвеселить?

— Розвеселить? — Я скептично хмикаю.

— Ну, розважить принаймні… Ходімо?

* * *

Він знову йде попереду. Мерехтить зелений візерунок у нього на куртці. Я вже знаю, що це сенсори — майже як очі на спині.

Він приводить мене в підвал. Чи як іще можна назвати підземне приміщення?

Відчиняються важкі залізні двері — майже такі ж, як ті, у які я ввійшла. Хазяїн запалює ліхтаря, і я розкриваю рота від подиву: переді мною підземний хід! Широченний тунель веде вдалину, на підлозі поблискують рейки, на них стоїть, упершись буферами в земляний насип, платформа на чотирьох колесах. Дзюрчить вода: під залізобетонною конструкцією, під рейками, протікає струмок.

— Не оступися, — каже Хазяїн.

Я підходжу ближче. На платформі — величезний прозорий барабан, поставлений на ребро, на кшталт білячого колеса. На блискучих боках горять відблиски. Я зупиняюсь.

— Це дрезина на кулькових слимаках, — каже Хазяїн.

— На чому?

— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!

Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.

— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…

Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.

— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.

— А сенс?

— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.

— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.

Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.

— Навіщо тобі?

— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…

— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.

* * *

Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й зростає, доки нарешті на приймальний транспортер не прибуває зміна.

Здається, я починаю розуміти Хазяїна. Я ненавиджу його — але розумію. Для того, щоб не збожеволіти, треба бачити в змінниках не людей, а графіки на екрані. Ось повзе транспортер, ось він вивантажує одиниці палива на мембрану, ось оживає ритм розпилювача; у ці хвилини ми з Хазяїном завжди опиняємося одне біля одного. Це не випадково. Нам обом хочеться, щоб поруч була жива людина — якою б вона не була.

Хазяїн мало говорить, більше розпитує. Мені не хочеться бути з ним надто відвертою, але він завжди ухитряється розв’язати мені язика. Я розповідаю про Єву, про те, як я працювала пікселем. Як ми грали в недогарок, які чутки ходять у місті про життєїдів. Як я одного разу прийшла в музичний магазин…

Я вчасно встигаю прикусити язика. Якщо я розповім про барабанщика Римуса — навіть не називаючи імені, — Хазяїн зможе знайти його сам або нацькувати своїх ловців. А Римус — це ж ниточка до диких. А дикі — чудове пальне для Заводу: Алекс, Мавр, Ліфтер, глухонімий Лесь, Перепілка і двоє її дітей…

Я уявляю всіх їх на конвеєрі. Зелені стовпчики на екрані… Графіки, а не люди. Якщо на Завод привезуть хоч Перепілку, хоч старого Римуса, хоч навіть Ярого, я про це навіть не дізнаюся: забринять стіни, пробіжить вітер, торкнеться волосся на потилиці. І все.

— Що з тобою? — запитує Хазяїн.

Я заледве розтискаю кулаки.

— Нічого, — кажу якомога спокійніше. — Я чула від однієї людини… що раніше завод брав енергію від стихій. А потім стихії збунтувалися, і він… переродився. Це правда?

— Я не знаю.

— Якщо це правда… Може він ще раз переродитися?

Хазяїн байдуже знизує плечима.

* * *

Мені сниться, що всі вони живі.

Що серед полонини складено ватру зі зрубаних під корінь смерек — заввишки до неба. Ватра горить, як Сонце. І три роди танцюють Аркана всім селом — звівшись одні одним на плечі.

На фоні вогню я бачу їхні силуети. Чоловіки танцюють, ставши у коло, міцно зчепившись топірцями-бартками, на їхніх плечах стоять жінки, обіймаючи одна одну за плечі, а на плечах у жінок — легкі підлітки, дівчатка й хлопчики, їхні темноволосі голови майже врівень із верхівками дерев…

Я хочу, аби сон тривав. Але він обривається.

* * *

Коридори Заводу освітлені нерівномірно. Десь панує темнота. Десь пробиваються зі щілин червоні відсвіти. Десь світитьсястеля — блідо, синювато. Щільний туман лежить, як вода, сягаючи колін, або піднімається до пояса, або до стелі — тоді я намагаюся в цей коридор не заходити.

Хазяїн нібито не обмежує моєї свободи. Я можу ходити, куди захочу. От лише чого мені хотіти? Ясно, що із Заводу не вибратися. Я пробувала багато разів: коридори ведуть по колу, де-не-де зустрічаються — зненацька виступають із темноти, зринають із туману — огидні механізми й пристосування. Деякі стоять непорушно, піднявши залізні щупальця на рівень моїх очей. Інші роблять роботу — марну, як на мене. Натирають до блиску бетонну підлогу. Чистять стіни. Фільтрують повітря, всмоктуючи одним соплом жовтий туман і випускаючи з іншого сопла його ж, лише ледь розігрітий. Я ненавиджу залізних тварюк і боюся їх — до огиди.

Мені не вистачає мого барабана. Не вистачає ритму. Іноді я забиваюсь у дальні коридори — просторі, майже не освітлені — і танцюю. Мовчки співаю, слухаю своє тіло. Розлітаються з-під підошов калюжки, рветься туман. Я танцюю, ненадовго стаючи собою — Ланою. Дикою. Сильною. Я танцюю в тиші й у темряві.

Я проводжу в танку, певно, декілька годин без перепочинку. Ледве не падаю від утоми, умираю від спраги — але почуваюсь набагато краще. І не боюся зустрітися з Хазяїном віч-на-віч.

Хазяїн сидить у себе, в рубці. Монтує майбутнє енергошоу. Це єдине його заняття, за яким мені подобається спостерігати. Я влаштовуюся в кутку, в чорному кріслі, підтягаю коліна до живота. Хазяїн вдає, ніби не помічає мене.

«Енергетичне шоу для вас, мешканці міста!» Букви переливаються червоним, зеленим, помаранчевим, тло залишається білим. Я уявляю собі, як окраїнні пікселі завмерли, повернувшись до сонця білими спинами, і тільки нетерпляче шльопають босими ступнями об кам’яні платформи — відбивають ритм. А центральні — ті, яким завжди дістається найважча і найцікавіша робота, — танцюють, сплескуючи полами роб, змінюючи, змінюючи, змінюючи кольори…

Я дивлюся, як руки Хазяїна — чіпкі, майже чорні, з довгими гачкуватими пальцями — набивають слова на клавіатурі. На екрані з’являється напис: «Дитина — твоє майбутнє! Хай у тебе буде дитина!»

— Це щось новеньке, — виривається в мене.

Він морщиться:

— Це марно. Трата часу. Але я подумав…

Він знову кладе руки на клавіатуру. Напис змінюється: «Дитина — це престижно! Хай у тебе буде дитина!»

— Заводу не вистачає пального, — кажу я. — Треба, щоб виростали нові діти. На корм Заводу.

Він ніяк не реагує на мою провокацію.

— Скажіть, а ці… контролери, ловці, енергополісмени… знають про вас? Хто ви такий, що робите, де живете? Що можете й чого не можете? Хтось узагалі знає про вас?

— Піксель не може бачити картинки, — бурмоче він під ніс. — Цим людям, на СІНТ, доступні лише фрагменти інформації. Комусь більший фрагмент, комусь менший. Усієї правди не знає ніхто.

— Що таке СІНТ? — запитую я, насупившись. Згадую манжету для підзарядки, як вона здавлює руку вище ліктя. Згадую, як проступає на шкірі візерунок, укладається в літери… які зникнуть за кілька годин. С.І.Н.Т…

— Станція Імпульсної Некомерційної Трансформації, — каже Хазяїн, маніпулюючи важелями на пульті. — Незграбна назва. Але так історично склалося.

— Некомерційної?

— За гроші продається тільки фальшива енергія. Справжню можна заробити. Пікселем. Робітником. Полісменом. Агентом для особливих доручень… Відпрацювати. Не купити. Будеш дивитися сьогодні шоу?

Я мовчу.

— У мене є щось для тебе.

Він відходить убік і відчиняє довгасту нішу в стіні. Першої миті мені здається, що у нього в руках трембіта. Я завмираю — і ледь стримую розчароване зітхання.

Це не трембіта. Це дивний шкірястий матеріал, зібганий у гармошку, як складене віяло. Хазяїн розгортає його; по темному полю розбігаються гострі зелені спалахи.

— Сенсори, — каже Хазяїн. — Як у мене на куртці. Сенсорний екран.

Екран дуже великий — навіть розкритий наполовину, він майже перегороджує рубку. Матеріал чимось нагадує живу тканину — прошиту жилками, судинами, ніби внутрішня поверхня повік. Я торкаюся його. Він здається тонким і вразливим, але насправді дуже тривкий.

— Чудова річ, — каже Хазяїн. — Можеш дивитися шоу в своїй кімнаті. Можеш настроїти, як дзеркало. А можеш просто поставити ширмою, від протягів.

— Спасибі, — відказую байдуже.

* * *

Усамітнившись у своїй кімнаті, намагаюсь настроїти екран, але він, очевидно, несправний. Мені вдається знайти лише три канали: дзеркальний (я жахаюся, побачивши перед собою змарніле, бліде обличчя в кривому дзеркалі — моє обличчя), канал енергошоу (він працює тільки двадцять хвилин на день) і ще один, що відображає малюнок сенсорів на куртці Хазяїна. Виходить так, ніби я дивлюсь йому в спину — щодня, щогодини — і все одно не знаю, чим він зайнятий. Сенсори пригасають, коли Хазяїн сидить або стоїть, і блимають трохи яскравіше, коли рухається. От і все.

Склавши екран, ставлю його в куток кімнати. Сама виходжу на середину, заплющую очі й починаю танцювати, нарощуючи й нарощуючи ритм.

І знову — вкотре вже — туга й заціпеніння, що обліпили було мене, як липка шкурка, руйнуються і спадають, випускаючи мене на світло. Повертається мужність. А отже, повернеться й удача.

Я почуваюся громовідводом. Живим, танцюючим громовідводом. Я чекаю блискавки, я притягаю її, і ось…

Блискавка — думка — беззвучна й невидима, б’є мені в маківку, та так, що я ледь не падаю. Я бачу шлях до свободи. Такий простий і близький, що мені хочеться плакати.

Котра година? Там, зовні, похмуро — чи сонячно? Чи далеко до ночі? Мені потрібно, щоб спочатку було світло, але невдовзі після цього посутеніло…

Прихопивши під пахву величезний, майже невагомий екран, я йду коридорами, щомиті завмираючи: мені здається, що Хазяїн може читати мої думки на відстані. Тому, коли з-за повороту з’являється його височенна темна постать, я майже не дивуюся. Лише серце, востаннє стукнувши, зупиняється.

— Ти куди зібралася? — питається він із звичною байдужістю.

— Я випробовую екран, — кажу перше, що спадає на думку.

— Бігаючи з ним коридорами?

— Я хотіла…

— Іди в рубку.

— Але я…

— Іди!

Не маю сил ослухатись.

Може, завтра, говорить моя надія. Не варто поспішати. Не варто привертати уваги, він може щось запідозрити. Він уважний. Він уже запідозрив…

Я повертаюсь і, по коліна тонучи в клятому жовтому тумані, йду в рубку. Може, я набридла йому? Надокучлива іграшка? Може, він вирішив відправити мене на мембрану — сьогодні?

У рубці порожньо. Сліпо мерехтять екрани. На одному з них — червона заставка. Я втратила лік часу: таж зараз має початися шоу…

Оглядаюсь на двері. Хазяїн відстав. А може, й не збирався наздоганяти мене? Може, йому достатньо, щоб я сиділа в рубці, як під домашнім арештом? Ставлю згорнутий екран біля стіни. Підходжу до пульта. І бачу клавіатуру. Напівстерті зелені літери на білих клавішах.

І гадки не маю, яким чином передається на екран програма енергетичного шоу. Але зараз, на кілька секунд, мені привідкривається майбутнє.

Можливо…

Я промахуюся пальцями по клавішах, тому напис виходить не надто красивий.

ЗАВОД ІСНУЄ ПОЖИАЄ ЕНЕРІЮ ЛЮДЕЙ НЕ ВІРТЕ ЕНЕРГОКОТРОЛЕРМ ЛОВЦЯМ ШУКАЙТЕ СІНТ ЦЕ Я ЛАНА

І натискаю велику кнопку із написом «Ввести негайно». Я майже не вірю, що це можливо, але мої кострубаті слова висвічуються на екрані. Одразу після традиційного вітання «…для вас, мешканці міста!»

У коридорі кроки.

Я розумію, що загинула. Рятунку нема.

І кидаюся бігти, прихопивши екран, свою останню надію.

Я завертаю за ріг коридору, коли з протилежного боку — всього за двадцять кроків від мене — з’являється Хазяїн.

* * *

Я біжу, як не бігала ніколи в житті. Хазяїну потрібно кілька хвилин, щоб виявити моє мистецтво. І кинутися навздогін.

Я чую його кроки. Щомиті чекаю, що він схопить мене за волосся.

Зараз треба повернути. Другий коридор ліворуч — чи третій?!

Я зупиняюсь. Гаю час. Один із цих коридорів веде в глухий кут, і я не бачу майбутнього. Я не знаю, куди мені звертати.

Кроки Хазяїна все ближче, і я щодуху кидаюся в перший-ліпший коридор. Попереду згущується туман.

Безвихідь?!

Це автомат-стонога! Я перестрибую через нього і звертаю в коридор праворуч. Тепер я точно знаю, де я. Ще сто кроків — і вхід у цегляну трубу!

Біля підніжжя залізної драбини витрачаю ще кілька секунд, щоб засунути згорнутий екран за пояс на спині. Хазяїн вилітає з-за повороту — я ставлю ногу на залізний щабель.

— Стій, мерзото!

Якщо в нього є пістолет чи бодай що-небудь, із чого можна вистрелити, я загинула. Згорнутий екран заважає, б’є по спині; хоч би він не вислизнув із-за пояса! Хоч би не впав!

Піднімаюся залізною драбиною, на штирях-щаблях залишаються, певно, клаптики шкіри з моїх долонь. Я не відчуваю. Я граю в доганялки зі смертю. Вгору!

Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…

Ще побачимо, хто сильніший!

Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.

— Стій! Уб’ю!

Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.

— Дурепа!

Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!

Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.

Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…

— Лано, стій!

Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.

Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.

— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…

Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.

— Лано!!

Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.

— Лано!

Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.

Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…

Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі перетинки, усе ще падаю…

А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.

Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…

Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.

Я різко змінюю нахил крила…

Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…

І знову падіння переходить у політ. Цього разу майже горизонтальний. Частка секунди…

Я врізаюся в колючий чагарник.

Дуже колючий.

* * *

Долоні мої роздерті до м’яса. Обличчя подряпане, голова болить, на лобі ґуля завбільшки з кулак. Але я жива. І я вільна.

Завод поруч. Завод близько. За кілька секунд після мого приземлення-падіння навалюється тиша. Уповільнює серцебиття. Сіє паніку.

Я біжу, тілом прориваючи цю смертоносну вату, і невдовзі вже чую хрускіт гілок під ногами. Власне серце. Хрипкий подих. Я вийшла з зони антиритму. Я перемогла. Переможно оглядаюсь…

Щоб побачити крізь хирлявий лісок, як залізні ворота відчиняються, і з чорної темряви — не можу спокійно в неї дивитись — висуваються, напівприховані жовтим димом, механізми.

Хазяїн бачив мій політ. Не знає точно, жива я чи ні, хоче пересвідчитися. Автомати принесуть йому моє тіло. Або непритомну мене. Або засічуть рух, упіймають на бігу, скрутять, притягнуть назад…

Долаючи біль, залізаю на найвище дерево. І сиджу, притиснувшись до стовбура, серед колючих гілок.

Автомати все ближче. Шикуються півколом. Періодично викидають уперед і в сторони гнучкі щупи з сенсорами на кінці. Один збиває — на льоту — птаха. Сиплеться пір’я, як чорний сніг.

Мені треба стати частиною деревного стовбура. Злитися з ним. Охолонути, віддати стовбуру все тепло… Дерево,дерево, врятуй мене!

Один із автоматів — ходячий пристрій на трьох ногах, із трьома пазуристими маніпуляторами — оглядає сусіднє дерево. Щупи витягаються на десять метрів угору, трясуть гілку за гілкою. Падають шишки. Обшукавши черговий об’єкт, механізм іде до наступного. До дерева, на якому сиджу я.

Хочеться закричати й кинутися вниз. Спробувати втекти. Бодай спробувати! Але я сиджу — і запізно згадую, що моя кров заплямила нижні гілки. Кров із поранених долонь.

І автомат знаходить кров.

Лютим зеленим вогнем спалахують сенсори. Висувається антена — він передає сигнал Хазяїну? Щупи — їх два — обвивають стовбур із двох боків. Повільно, неквапно рухаються все вище. Обмацують гілку за гілкою.

Я притискаюся до дерева всім тілом. Я — дерево. Я його частина. У моїх жилах — деревний сік. Я нерухома… Я завмерла!

Щуп торкається підошви черевика. Вся моя сила волі йде на те, щоб не смикнутися.

Щуп піднімається вище. Торкає холошу. Сковзає по деревному стовбуру, обмацує кору, торкається моєї спини…

Я перестаю дихати.

Другий щуп з’являється просто переді мною. І повільно торкається обличчя.

Я не рухаюсь. Я дерево. Дереву однаково, хто його торкається. З деревом заграє вітер, блукають по гілках птахи, дятел довбе кору…

Із різким роздратованим пищанням щупи зникають. Миттєво втягуються усередину, під корпус механізму. Розхитуючись на трьох ногах, автомат іде до наступного дерева.

* * *

Я сиджу на гілці цілу ніч. Чую, як автомати нишпорять по лісу. Чекаю, що вони повернуться. Чекаю, що з’явиться Хазяїн; пошуки тривають довго, при світлі й у темряві. Нарешті автомати відступають на Завод.

Я боюсь, що вони залишили сторожа, який дочекається, коли злізу з дерева, і тоді схопить мене. Тому я сиджу на гілці до ранку.

Уранці ліс прокидається. Іржавий ліс. Дерево, що дало мені притулок, вкривається росою. Я жадібно облизую кожну голочку Тоді спускаюся вниз (руки-ноги оніміли так, що ледь не падаю) і злизую росу з трави.

Роса на моєму одязі. На волоссі. Роса змиває кров з обличчя й долонь. Я вмиваюся в росі — й оживаю. Ніби й не було страшної ночі. Ніби ми гуляємо в лісі — з Ярим… Але ж Ярий залишився в селищі трьох родів! І, може, чекає на мене? Може, якщо я повернуся й розповім усім правду, він пробачить мені?

Я не наважуюся вийти з лісу на відкритий простір. Ховаючись за стовбурами, підбираюся ближче, бачу горбки іржавої глини і звалені на них порвані барабани, непридатні бубни, зламані трембіти. Цвинтар моїх друзів. Цвинтар наших надій.

Роса висихає. Піднімається сонце. До селища — всього півдня ходу. Як мене зустрінуть? Що я побачу, коли повернуся?

Сідаю на траву. Страшенно хочеться їсти… І хочеться відпочинку. Спокою. Нормального людського життя. Вогню в печі. Розмов. Чоловічих і жіночих облич. І дітей. Як мені не вистачає настирливих, галасливих дітей, які вічно крутяться під ногами, яких так багато в селищі!

А якщо автомати побували й там?

Хазяїн не признавався мені, скільки я його не розпитувала. Ці стовпчики на екрані, ця вібрація стін, цей вітер у коридорах Заводу… Може, всі три роди вже там? І діти?

Розумію, що цього не може бути. Щоразу перед поглинанням приходив вагончик із міста…

З міста.

Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…

«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?

Мені треба в місто. Не в селище — у місто. Чому ця проста думка не прийшла мені раніше? Мушу попередити диких. Урятувати тих, кого можна врятувати…

Я маю розповісти їм правду. Вони ж нічого не знають! Може, вони вирішать — вони, а не я, — що Завод треба зупинити за будь-яку ціну. І тоді ми зберемо велику юрбу, величезну, прийдемо під стіни Заводу і тоді переможемо?

Я підводжусь… і зупиняюся, притулившись до смолистого стовбура. До селища — півдня ходу. А в місто… як я доберуся до міста? Там же непрохідні гори…

Страшенно хочеться їсти.

Бреду, дивлячись під ноги, знаходжу кілька полуниць, знаходжу гриби, які колись показував Ярий. Їм сирими. Мене одразу ж починає нудити. Не отруїтися б…

Чую струмок. Підходжу ближче. Струмок великий, ширший від того, на якому ми з Ярим улаштовували перегони на льодорізах… Знову ці спогади!

Лягаю на живіт і п’ю, як звір. П’ю, стогнучи від задоволення. Тоді заплющую очі.

Всі мої біди від того, що я хочу занадто багато. Мені не досить того, що є. Я хотіла більшого — і полізла на вежу, до диких. Я хотіла більшого — і пішла із селища на штурм Заводу… Адже в мене було все: і любов, і…

Сльози падають у струмок.

По стромовині пливе, наполовину занурившисьу воду, уламок стовбура з єдиною гілкою. Сама не знаючи навіщо, ловлю його за кінчик гілки і притягаю до берега.

Уламок стовбура. Куди він пливе?

Відпускаю колоду. Вона пливе, неквапно й урочисто, далі, за поворот, ховається з очей…

А куди впадає ця ріка?

Чомусь, думаючи про це, починаю хвилюватися. Мені треба пригадати щось дуже важливе. Я сиджу майже біля самого Заводу, хоча мені треба чимшвидше забиратися звідси, може увімкнутися антиритм, автомати можуть улаштувати ще одну зачистку… А вдруге їх не обдурити!

Чому я не тікаю світ за очі, в гори?

Шум струмка. Я згадую, де востаннє чула такий же шум. У тунелі, де стоїть дрезина на кулькових слимаках!

І підземний хід веде прямо в місто…

Пригинаючись, крадькома, ковзаю вздовж берега, ніби приміряючись, як це — бути рікою. Завод усе ближче. Крони іржавих сосон, під якими можна сховатися, все рідші. У Хазяїна в рубці є оглядові екрани…

Тоді я бачу колоду, що застрягла в закруті, й розумію, що мені треба робити.

Вода крижана. Але мені не звикати. Як є, в одязі, входжу в струмок, який перетворився вже на маленьку річку, і лягаю, обхопивши колоду руками. Колода перевертається. Я опиняюсь під водою.

Вибираюсь, піднімаючи намул із дна. Знаходжу на березі порожнисте гнучке стебло. Перекушую зубами. Роблю трубку. Знову лягаю, обіймаю колоду, дихаю крізь стебло.

Колода якийсь час роздумує, а тоді повільно рушає за течією. Колода пливе, і я під нею. Річка на стромовині достатньо глибока, щоб не черкати по дну спиною.

Колода випливає на відкрите місце. Крізь плівку води бачу, як насуваються стіни Заводу. Сподіваюсь, на крихітному екранчику непомітні мої руки, що вчепилися в колоду? Вони всі в намулі, чорні, кольору мокрої кори…

І вони зведені судомою. Холодно. Я ледь терплю.

Ріка поринає у відведену для неї бетонну трубу. Стає темно. Я розтискаю руки, випускаю колоду й зводжуся на ноги.

Вода мені по пояс. Крижана. Колода, вивільнившись, пливе далі й упирається в сталеві ґрати.

Ну звісно!

Ковзаючись на слизькому дні груби, підходжу ближче. Ґрати старі. Де-не-де поржавілі. Що там за ними, не розгледіти: воду скаламутили намул і пісок, які я ж і підняла з дна. Але ґрати можна зламати, їх потрібно зламати, вони віддаляють мене від міста!

Я беруся за один прут. Об другий впираюся ногами. Раз, два… три!

Прути лише ледь гнуться. Зате ґрати всі, усі, раптом виламуються й падають на мене, звалюють у воду. Я ледь не захлинаюся.

Колода повільно й урочисто пливе вперед. Я тримаюся за неї. Я не знаю, хто там зараз, біля дрезини, крім кулькових слимаків…

Бачу рейки над головою. Залізобетонна конструкція. Хапаюсь, підтягуюся з останніх сил. Ще сантиметр…

Над шпалами піднімається моя голова, тоді плечі, нарешті я вся, як велика рибина, вивалююся на рейки.

Все.

У тунелі напівтемрява. Дрезина стоїть, де стояла. Рівень рідини в скляному колесі трохи нижчий, ніж минулого разу. Кулькові слимаки-самці, довгасті сірі тіні, дрімають, присмоктавшись до каламутного скла.

Залишаючи за собою калюжі, підбігаю до бака в стіні. Піднімаю кришку. Здається, і самки на місці. Лише рідини в колесо треба б долити.

Тут же, у ящику без замка, знаходжу черпак на мотузці. Набираю рідини з бака для самок. Рідина дуже, дуже важка. Я підливаю її слимакам у колесо — вони пожвавлюються. Потім тим же черпаком намагаюсь виловити й самок, але вони не виловлюються.

Я шукаю в тому ж ящику інший черпак, зручніший, але знаходжу натомість нічні окуляри з одним тріснутим склом. Це подарунок долі. Удача знову на моєму боці.

Втративши терпіння, виловлюю самок просто так, рукою. Вони зовсім не бридкі на дотик і дуже гарні — великі, рожеві. Я мимоволі замислююсь: як їх випускати до самців? По черзі? Всіх одразу?

Підходжу до колеса. Рахую самців. Їх приблизно п’ять десятків. Самок має бути більше — чи менше?

У горлі пересихає. Не стримавшись, набираю собі води зі струмка і п’ю. Знову виловлюю самок, лічу їх і складаю просто на платформу дрезини. Вони хочуть розповзтися. Я ловлю їх і, одну за одною, вкидаю в колесо.

Важка рідина грає. Вириваються пухирі — як в окропі. Майже вертикально нагору вискакує сірий самець, за ним — рожева самка, і в ту ж мить равлики всією масою навалюються на стінку колеса. Їх накриває хвилею рідини, вони знову навалюються, їх знову накриває важкою хвилею. Колесо крутиться…

Але платформа не рухається.

Опановую себе. Надіваю окуляри й уважно вивчаю дрезину. Та звісно, для того, щоб колесо зчіплювалося з ходовою частиною, потрібно його опустити. Ось і важіль.

Важіль не піддається. Я обламую нігті. Колесо зі слимаками крутиться все швидше, гуркоче все дужче, щомиті може прийти Хазяїн… Важіль натужно клацає. Колесо опускається, сполучаються зубцюваті шестірні, натягається ланцюг. Дрезина рушає.

Кілька хвилин стою, дивлячись, як віддаляється насип. Як усе далі від мене втікають залізні ворота заводу. Гуркіт коліс відбивається від глинистих стінок тунелю. Равлики, як божевільні, рвуться на сушу, на слизьку стінку. Блищать ртутні кульки у них на підошвах. Колесо повертається, слимаків знову накриває хвилею, вони знову рвуться на сушу, і дрезина котиться…

Коли світло на початку тунелю остаточно гасне, вперше дивлюся вперед. У нічних окулярах усе червонясто-буре. Я бачу лише стіни і рейки.

Іноді тунель повертає. Тоді колесо з равликами нахиляється, а я, щоб не впасти, хапаюся за низьке поруччя.

Чим довше дивлюся вперед, тим виразніше здається, що мене проковтнула величезна змія. І ось я сковзаю по її стравоходу. Корені дерев, що іноді проступають на стінах, здаються ребрами. Я відвертаюся. Сідаю на витерту шкіряну подушку — спиною до напрямку руху. Знімаю нічні окуляри.

Пахне вологою і цвіллю. На мені мокрий одяг — я мерзну. Обхоплюю плечі руками. Ну ось. Усе в мене вийшло. Тепер залишилося ще трішечки.

Слимаки несуться по скляних стінках, мерехтять кульками на підошвах, прагнуть продовження роду. І я мчу крізь темінь підземного ходу. Що чекає мене в місті?

Так, скорчившись, намагаючись зберегти тепло, я дрімаю. Прокидаюсь від різкого «клац» і одночасно — ривка. Гарячково хапаюсь за поруччя.

Дрезина звернула.

Що це так клацнуло під колесами? Була там стрілка, розвилка колії — чи мені приснилося? Може, просто камінь упав на рейки?

Розвилка.

Я бачу розвилку, казав Головань. Хто був мудрішим — він, який в усьому шукав імовірності, чи Цар-мати, яка завжди бачила один-єдиний шлях і єдину мету? Головань мертвий. Але ж і Цар-мати мертва. Хто мені тепер скаже?

Я засинаю. Я страшенно втомилася — за ніч на гілці жодного разу не зімкнула очей. Мене студить. У мене все болить…

Дрезина котиться й котиться. Скільки їй ще котитися? Вагончик канатної дороги повзе майже добу. Але ж він іде не по прямій і повільніше…

Я сплю, тримаючись за поруччя. Мені сниться молода жінка. Вона веде мене за руку. Я маленька. Я теж була дитиною; зле, що майже не пам’ятаю той час. Лиш уривками. І звичайно, мені ніколи не снилися батьки.

Я хочу побачити обличчя цієї жінки. Але воно занадто високо. Її увесь час щось відволікає: то вона відвертається, роздивляючись вітрини, то зустрічає знайомого й довго з ним розмовляє, а я піднімаюся на пальчики й усе намагаюсь побачити її обличчя. Нарешті, втративши терпіння, кличу, тупочу ногами, вимагаю: мамо!

Дрезина смикається, я хапаюсь за поруччя й прокидаюся. Ще одна розвилка? Чи це частина сну? Он як розігналися слимаки, вітер свистить у вухах, і куртка майже висохла.

Попереду зринає світло. Рвучко підводжуся: скільки ж я проспала?!

Дрезина, збавляючи хід, викочується до земляного насипу. Налітає на буфери — я ледь не падаю. Клацає важіль — скляне колесо автоматично піднімається, слимаки все ще біжать, але зчеплення з ходовою частиною немає.

Зістрибую з дрезини. Бачу відчинені ворота. Бачу людину з ліхтарем у руці. Хто це? Хто мене зустрічає?

— Накаталася? — запитує знайомий голос.

Хазяїн світить мені в обличчя ліхтарем.

— Ти вважаєш мене йолопом, Лано? Ти гадаєш, я показав тобі це місце, щоб ти легко втекла? Там лабіринт! Пастка для дурнів!

Я б’ю його в лице. Намагаюся вдарити. Він легко блокує мій удар і, мало не зламавши мені руку, відкидає назад. Я заледве втримуюся на ногах.

— Тобі не достатньо тих людей, яких уже закопали під стінами? Ти приведеш інших?

Перед очима на секунду стає світло-світло. Я відлітаю, б’юся потилицею об стіну. Тепла кров із носа заливає підборіддя й губи. І тільки тоді розумію, що він мене вдарив.

Я сповзаю по стіні. Падаю. Я здолала Цар-матір, але він занадто сильний. І сила його інша.

Він іде до мене. Я бачу, як м’яко ступають по перемішаному з глиною гравію його важкі черевики. Хочу заплющити очі, але змушую себе дивитись.

Він нахиляється. Бере мене за комір. Підтягає вище… і раптом піднімає на руки.

Залізні двері зачиняються за його спиною. Я знову на Заводі. Знову огидний запах жовтого туману. Знову ненависний ритм і гул — на грані чутності.

Хазяїн Заводу несе мене, не кажучи ні слова. Несе так обережно, ніби я його найбільший скарб.

* * *

Він відпоює мене солонуватою водою і розповідає, як у юності ганявся у пневмотунелях. Виявляється, багато років тому в місті була система пневматичних перевезень: вузькими тунелями, прокладеними над і під землею, переправляли вантажі за допомогою повітря під тиском. Хлопці-розбишаки літали в цих потоках на саморобних крилах і повітряних дошках — як я розумію, саме там, у пневмотунелях, зародилося мистецтво польоту, яким оволоділи потім дикі мешканці веж.

І Хазяїн, який ще не став тоді Серцем Заводу, літав разом із ними.

Це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж теперішні польоти диких. Пневмонавти — а серед них чимало було й дівчат — нерідко калічилися й навіть гинули, у них лопалися барабанні перетинки і йшла носом кров. Та вони все одно ганяли — літали вузькими темними тунелями, всього на мить випереджаючи купу яких-небудь летючих мішків чи коробок, завжди об заклад, на виграш, і переможцем ставав той, хто дійшов до фінішу першим, без втрат і травм.

Хазяїн розповідає мені все це докладно: як робилися крила, як обточувались повітряні дошки, як це все працювало, — і я прекрасно розумію, що він не бреше. Він справді там був і вижив. І літав, мабуть, одним із перших.

Я лежу й слухаю. Ні про що не запитую. Я не можу говорити: у мене сильний жар, голова свинцева, з очей течуть сльози — не тому, що я плачу. А просто сльозяться очі. Запалилися всі рани й подряпини, він обробляє їх маззю. Напуває мене й годує з ложечки. Носить на руках у лазничку. Я не можу пручатися. Та й що б я робила без нього?

— Екран, у принципі, не повинен був тебе витримати. Просто ти впіймала вітер. Це дуже важко.

Зараз він запитає, хто мене навчив. Я не скажу — навіть якщо катуватиме.

Але він не запитує. Він розповідає, все тим же рівним голосом, що найважчим у мистецтві пневмонавтики був не старт, а фініш. І довго розповідає про дівчину, яка так хизувалась перед ним, що йшла іноді на божевільний ризик.

— Вона загинула? — хриплю я.

— Ні, що ти! Вона потім… у неї був чоловік. Здається, вона народила дитину. Дівчинку.

Він замовкає.

Його долоня лежить на моєму лобі. Я не можу її скинути. Від цього доторку вщухає біль.

— Ти пам’ятаєш своїх батьків?

Приблизно про те ж запитував Римус. Старий Римус із магазину барабанів.

— Пам’ятаєш?

— Майже ні.

— Мені чомусь здається, що та дівчина… стала потім твоєю матір’ю. Ти на неї схожа.

— Справді?

— Так. Я завважив це одразу, коли побачив тебе там, на цьому смітнику… поруч із дилерами. Ненавиджу цих тварюк.

— А ваша дружина, — мені тяжко говорити, — вона… не ганялась у пневмотунелях?

— Ні. Вона була синтетиком із синтетиків… Тиха. Боязка. Та дівчина в тунелі була, як трава, що пробивається крізь асфальт. А інша, моя дружина, — як квітка на відкритій землі.

Я мовчу.

Він обіймає мене. Притискає до себе. Я чую його серце.

— Знаєш… коли ганяєш у пневмотунелі, дуже важливо, яку пісню співаєш, мовчки. Усе, зрештою, залежить не стільки від швидкості реакції чи від уміння. І від умілих, бувало, лише мокре місце лишалось, попри всю їхню реакцію. А от важливо правильно вибрати пісню. Віриш?

Я гадаю, Головань співав про себе, коли бився чи полював. І Цар-мати, по-моєму, теж.

— У мене була дуже проста пісня, — розповідає Хазяїн. — Але вона ніколи не підводила.

Я не поспішаю звільнятися з його рук. Може, тому, що занадто ослабла. А може, просто не хочу.

Хазяїн чи співає, чи говорить наспівом:

— Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі, доки ласти ще не склеїв ти. Три-два-раз, не склеїв ти… І так далі. — Він обриває пісню, ніби збентежившись.

Пісня дивна і трішки кумедна. Ніколи раніше її не чула, але запам’ятовую одразу ж. «…Доки ласти ще не склеїв ти… Три-два-раз, не склеїв ти…» Ловлю себе на тому, що повторюю слова — самими губами.

Хазяїн ледь розтискає руки. Дивиться на мене зверху вниз.

— Лано, не покидай мене, — каже дуже тихо. — Ти остання радість у моєму довгому, нехорошому житті. Не тікай від мене. Будь ласка.

* * *

Мені сниться, що я лечу в щільному потоці повітря уздовж підземного тунелю. На стінах горять яскраво-жовті лампи, зливаються в русі, перетворюючись на дві нитки світла справа і зліва. На віражах дошка-крило черкає по стінах, викрешуючи іскри. Це схоже на наші перегони з Ярим по замерзлій річці, але страшніше.

Я знаю, що випереджаю суперника на якусь частку секунди, він дихає мені в потилицю, і коли пролітаємо повз чергову лампу, бачу його тінь на стіні.

— Не наздоженеш!

Я знаю, хто це. Але не дозволю йому ще раз упіймати мене. Нехай скільки завгодно співає свою пісню.

— Жив-був хлопець, звали його Вітер…

Я ловлю повітряний потік, намагаюся стати частиною його, частиною цього вітру, пройти до фінішу найкоротшим шляхом. Іноді потік злітає під стелю, іноді опускається аж до бетонної підлоги, але якщо я торкнуся її, миттєво втрачу швидкість. Я лечу, ошаліла від польоту, від миготіння вогнів, я вільна…

І, не вписавшись у поворот, врізаюся в стіну.

Прокидаюсь, обливаючись холодним потім. Навколо бетон, залізо, замкнені двері.

Я у в’язниці.

* * *

Вагон канатної дороги наближається до входу на транспортер. Я бачу його дах — далеко внизу.

Вагон входить у тунель. У мене шість хвилин — доки погонич виведе зміну, доки автоматика, що приймає, зіставить зелені стовпчики графіка з іншими, присланими із СІНТу при завантаженні. Завантажили стільки-то людей — вивантажили стільки-то одиниць пального загальною ємністю такою-то, стільки-то відсотків завантаження розпилювача. Якщо цифри зійдуться — погонич поїде назад із переносним акумулятором, зарядженим на декілька доз. Якщо не зійдуться — поїде без акумулятора. Але в будь-якому випадку в мене залишилося п’ять із половиною хвилин до відправлення вагончика.

Кидаю вниз мотузку. Вона летить, розкручуючись у польоті, кінець повисає, трохи не дістаючи до входу в тунель. Я дуже довго вираховувала довжину цієї мотузки — аж ніяк не треба, щоб погонич її побачив. Залишилось чотири хвилини. Я обережно сповзаю з вузького карниза, де просиділа кілька годин, і, перебираючи руками, відштовхуючись ногами від стіни, починаю спуск.

Я майже повністю відновила сили після хвороби. Майже. Секунди збігають, я опускаюся все нижче метр за метром. На мотузці зав’язані вузлики, за ними відраховую відстань. Намагаюсь дихати якомога тихше, але серце б’ється і груди ходять ходором.

Діставшись останнього вузлика, найбільшого, я зупиняюсь. Вишу на стрімкій стіні Заводу, прямо над входом у тунель, за метр піді мною тьмяно поблискує залізний трос канатки. Гуде транспортер — узагалі, він працює майже безшумно, але за багато днів на Заводі я навчилась розрізняти його звук серед безлічі сторонніх шумів. До відправлення вагончика залишились лічені секунди, зміна зараз ступить на стрічку останнього конвеєра…

Встигаю почути слабкий дівочий голосок:

— А куди тепер?

— На стрічку, — каже м’який, майже ласкавий голос, це, звичайно, погонич. — Тут транспортер, він відвезе вас, куди треба.

— А куди?

— Побачиш! Вибач, мені треба їхати, тут усе по годинах, ти розумієш…

Останні його слова зливаються зі стуком дверцят кабіни. Піт струмками тече по спині. Вибачте, друзі, сьогодні я не зможу вас врятувати. Вибачте!

Трос здригається. З тунелю з’являється дах вагона. Загаявшись, пропускаю потрібну секунду, і ось уже виїжджає каретка — якщо я стрибну зараз, мене намотає на блок. Тільки й залишається, що перечекати ще секунду і тоді вже…

Транспортер працює. Стіна Заводу здригається ледь чутно — розпилювач готується до запуску. Коли каретка від’їжджає, випускаю мотузку і м’яко застрибую на дах за кілька сантиметрів правіше від троса.

Як я не стараюсь, поштовх усе-таки є. Вагон схитнувся. Чи міг погонич цього не завважити? Зараз він закричить: «Стоп, машина! Перевірте дах!»

Блок скрипить. Я падаю на дах прямо під тросом — лицем униз, ногами до Заводу. Певно, погонич там, у кабіні, з подивом дивиться в стелю. Чи здогадається підняти люк, заглянути на дах і перевірити?

Скрип обривається. Каретка входить у робочий ритм, блоки котяться по тросу, як перевернуті колеса по перекинутих рейках. Вагон погойдується. Погонич мовчить. Я лежу, бажаючи стати пласкою, як тканина. З кожною секундою Завод усе далі.

Останніми днями я порушила нашу з Хазяїном традицію: зустрічати зміну разом. Він знає, що тепер, коли прибуває вагончик із міста, я ховаюся в темних коридорах, забиваюся далеко-далеко. То нехай пошукає мене: у звичайних таємних прихистках, у підземному тунелі, на майданчику громовідводу. А вагон тим часом від’їде вже далеко…

Трішки повертаю голову.

У горах осінь. Я бачу сині, зелені, призахідно-рожеві гірські пасма. Бачу величезний світ таким, яким його бачать найсміливіші птахи.

Я бачу грона дротів справа від канатної дороги — ними йде енергія в місто. І справа, і зліва від лінії передач жовтіють і червоніють схили, вкриті чагарником. Я пробула на Заводі довго, дуже довго.

Я вирвалася!

Сонце сідає. Ще тепле. Дах вагона майже гарячий — адже він був у дорозі весь день, добре нагрівся і не встиг охолонути за шість хвилин у тунелі. Від каретки тхне машинним маслом. А знизу піднімається запах гір, лісу, листя і хвої.

Чому люди не можуть жити у мирі й спокої, як ці гори? Усе на світі — енергія. Дрова, згораючи, віддають енергію Сонця, яку збирали все життя. Люди живуть, гріючись біля вогню, харчуючись свіжою дичиною або безплатною вермішеллю, але енергію черпають із зовсім інших, іноді випадкових, іноді дивних джерел; приблизно так говорив Хазяїн. Я навіть не запитала, як його звуть. Адже в нього, певно, є ім’я. Він не назвав мені його, а я не здогадалася запитати.

Чую, як ходить по кабіні погонич. Теплий дах вагона вистигає з кожною хвилиною, але я все одно почуваюсь, як на сковорідці. У будь-яку хвилину він може підняти люк і побачити мене.

Оглядаюсь на Завод — у призахідному світлі помітні лише обриси, страшні обриси бетонного саркофага. Час перебиратися нижче.

Я готувала свою втечу багато днів і ночей. Я стежила за вагончиками. Я знаю, що всього їх два, і ходять вони по черзі. На один колись повантажили мене. Другий — ось цей, і відрізняється від першого насамперед тим, що на днищі в нього є дві великі залізні скоби.

На них я й розраховую.

Звичайно, нелегко буде всю дорогу сидіти на залізній скобі під вагоном. Але якщо мені доводилося ночувати на деревах — невже я не зможу витримати добу на скобі? Зараз не зима. Зараз майже літо, хоча ночі й прохолодні. У мене з собою ремені й карабіни — я пристебнуся і зможу, певно, навіть спати. А головне — там, унизу, мене ніхто не знайде. Навіть якщо погонич буде спеціально обшукувати вагон, під днище він не загляне ніколи, та й кому спаде на думку заглядати під днище?!

Я уявляю погонича, як він щосили просовує голову в діру вагонної лазнички — лише так можливо перевірити дно. Посміхаюсь. Нехай би й застряг так, головою в дірі. Нехай би їхав так усю дорогу.

Вагон проходить першу опору. Розгойдується. Цього мені й треба: зводжусь навпочіпки і, затаївши подих, пробираюсь до задньої стінки вагона — там немає вікна, вірніше, його замазано фарбою. А залізна сітка є. Вона скрегоче, коли я повисаю на ній. Завмираю. На щастя, блоки теж скриплять, і я, зціпивши зуби, спускаюся все нижче, шукаю опори для ніг — знаю, тут є щось подібне до сходинки позаду… Ось вона… Переводжу подих. Тепер залишилося зовсім небагато: схопитися за сходинку руками. Повиснути над прірвою. І обережненько перебратися на першу скобу…

Я вишу, як на турніку. Піді мною гора — сосни зелені, височенні, отже, проминули рудий ліс навколо Заводу. Я бачу кожну верхівку. Якщо придивитись, побачу й вивірку на вершині, й сойку, і…

А скоби немає.

Я протерла б очі, якби руки не були зайняті. Немає скоби! Для того, щоб оглянути вагон знизу, мені доводилося пробиратися брудними, залитими туманом тунелями, збивати шматки потрісканого бетону з древніх вікон у залізній оправі, діставатися у вузенькі шпарини — заради того, щоб глянути знизу вгору на канатку…

Скоби були. Їх, мабуть, збило, коли вагон ніяково приземлився на станції призначення, на СІНТі. Від першої залишились пеньочки-штирі. А друга, дальня, так погнулась, що на ній можна лише висіти. Але й це не має значення: без першої скоби до другої все одно не дістатись…

Я ледь не розтиснула пальці. Долоні горять: на них щойно встигла нарости ніжна, без мозолів, шкіра.

Опора залишилася далеко позаду. Що тепер?

Опановую себе — у прямому й переносному значенні. Підтягуюся знову. Стаю на сходинку коліном. Хапаюся за нижній край залізної сітки. Їхати на даху, звичайно, зручніше…

Може, погонич не стане туди заглядати? Може, зараз він підзарядиться, порадіє життю з півгодинки та й ляже спати?

Сутеніє.

У напівтемряві знову вибираюся на дах і лягаю якнайдалі від люка. Над горами піднімається туман. Раз або двічі бачу вогники. Може, там сидять пастухи, варять вечірню кашу. А може, танцюють Аркана…

Різкий звук уплітається в мірний скрип каретки. 1 майже одразу чую переляканий голос погонича:

— Так?

Інший голос викривлено переговорним пристроєм. Але я все одно його впізнаю. І міцніше втискаюся в дах.

— Ні, — каже погонич, голос його трохи охрип. — Тут нікого немає. Тобто я, звичайно, подивлюся… Але ж їх прийняли по рахунку!

Знову слухає голос у переговорному пристрої.

— Так, — говорить зовсім уже хрипло. — Звісно. Зараз перевірю дах.

Я відповзаю назад. Чіпляюся за залізну сітку — вона гримить, але я не звертаю уваги. Спускаюсь нижче, повисаю на руках… Це все, що я можу зробити. Ніч, темно, я вишу між небом і землею, якщо він не придивиться, він мене не побачить!

Виє вітер у вухах. Крізь цей звук я чую, як відчиняється люк. Тоді з’являється світло — промінь ліхтарика-еспандера.

— Тут нікого немає, — каже погонич у переговорний пристрій. — Повторюю, на даху нікого немає…

Зупиняється прямо наді мною. І, певно для очистки совісті, світить униз. Промінь ліхтаря заливає мене всю. Синє коло з білою спіраллю в центрі — відбиток світла в напівосліплих очах. Обличчя погонича не розгледіти. І без того зрозуміло, що він дивиться просто на мене.

То що, розтискати пальці?!

— Нікого немає, — повторює погонич після довгої, довгої паузи. — Порожньо.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ми прибуваємо в місто зранку наступного дня. Над містом туман — не жовтий, як на Заводі, а звичайний сіро-бурий смоґ, який часто буває в місті. Я не дуже люблю його, але сьогодні він мені на руку. Обравши мить, зістрибую на дах якогось будинку (вагончик опустився так низько, що летіти доводиться метрів три, максимум п’ять).

Приземляюся доволі м’яко. Сиджу, чекаю, доки мине біль у відбитих ступнях. І ошаліло думаю: от і все.

Я так і не дізналася, як звуть цього погонича і хто він такий. Усю дорогу я лежала на даху, а він сидів у кабіні, не вимовивши ні слова. І лише коли ми впритул наблизилися до міста, ледь чутно стукнув у стелю, даючи знати, що час евакуюватись…

Я ніколи не дізнаюся, хто він і яка доля привела його на службу Заводу. Я не дізнаюсь навіть, скільки він проживе після нашої зустрічі. Але я буду пам’ятати його завжди.

Піднімаюсь. Глибоко вдихаю сирий туман. Я в місті. Я вдома.

* * *

Перше, на що звертаю увагу, — на вулицях дужебагато патрулів. Енергополісмени, у повному бойовому спорядженні, ходять по двоє-четверо, час від часу зупиняючи когось із перехожих і вимагаючи пред’явити соціальний код. А мій код давно анульовано, тому за жодних обставин не можна втрапляти їм до рук. Я йду, незалежно розглядаючись, але, завваживши патруля, одразу ж зникаю в підворітті. Йду до району хмарочосів, це неблизько і займає, таким чином, майже весь день.

Вежі піднімаються над містом, верхівки тонуть у тумані. Побачивши їх, я починаю хвилюватися. Усе, що трапилось останньої доби, не вкладається в голові. Учора в цей час я висіла на стіні, очікуючи відправлення вагона, а сьогодні — вже незабаром — побачу своїх. Диких. Алекса, Мавра, Перепілку, Леся. Усіх.

Лише зараз розумію, наскільки втомилася. Сідаю на край хідника. Одразу підкочує автоматичний вуличний рознощик, вивантажує в простягнену долоню упаковку енерджі-дрінку. Роблю великий ковток; рознощик котить далі — низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із напоєм небезпечно хилиться вправо.

Довкола сновигають перехожі. Звичайні люди. А я все осмикую себе — мені хочеться жадібно вдивлятися в обличчя, про щось запитувати, привертати увагу. Я скучила за ними. Мене переповнює знання, яке я їм принесла. Яке, може, змінить їхнє життя. Але навряд чи зробить щасливими…

Кидаю упаковку від дрінку в круглу пащу сміттєприймача. Налітає вітер, підхоплює зім’яту картонку, підкидає вгору й несе по хіднику.

— Порушення громадського порядку!

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись. Поліцейських четверо — у шоломах, зі щитами, у повній амуніції. Один — із численними нашивками на рукаві, мабуть, старший.

— Ти чого кидаєш сміття повз урну?

— Це вітер, — кажу я. — Зараз підберу.

І нахиляюся, щоб підняти картонку, але він наступає на упаковку.

— Чому не на роботі?

— Я працюю пікселем, — кажу перше, що спадає на думку. — Ще не час.

— Пікселем? — Він зводить брови. — Пред’яви соціальний код.

— Зараз, — кажу я. Вдаю, ніби лізу за пазуху. Пірнаю під його лікоть і стрімголов кидаюся навтіки.

— Стій!

Спиною зачувши небезпеку, різко звертаю ліворуч. Повз праве плече проноситься… я не встигаю збагнути, що це. Згусток вітру? Постріл із розрядника? І як вони сміють стріляти у мирних мешканців міста?!

Дорогу перегороджує велорикша. Я перестрибую через візок і кидаюся за ріг праворуч. Ліворуч. Знову ліворуч. Справа манливо зринає темне підворіття.

Піднімаю голову. Гладка стіна без вікон, у щілинах де-не-де мох і блідо-сіра трава…

Поліцейські з’являються за двадцять секунд. Звісно, кидаються в підворіття. Тупіт ніг стихає.

Тоді я потихеньку злажу зі стіни і щодуху біжу в протилежний бік.

* * *

Сходами вежі гуляє вітер. Замітає сліди дрібним піском. Після тридцять п’ятого я спеціально розшукую сигнали на старих місцях і зриваю їх усі до одного. Нехай вони вийдуть мені назустріч. Нехай вони здивуються!

Але ніхто не виходить.

Я піднімаюся все швидше. Починаю задихатись. Все-таки клята хвороба добряче мене підкосила… Забираюсь на сто перший. Звідси легко можна піднятися в гніздо за допомогою Ліфтера…

Заглядаю в пролам ліфтової шахти. Звідти віє холодом, смородом нечистот.

Мені стає страшно.

— Мавре!

Луна підхоплює мій крик, і він стрибає від поверху до поверху.

— Алексе! Перепілко!

— Кого ти шукаєш? — м’яко запитує чужий голос.

Я різко обертаюсь.

На сходах, перекриваючи шлях униз, стоїть чоловік у чепурному чорному костюмі. Нижня частина його обличчя зав’язана хусткою. У руках — маленька пласка валізка.

— Навіщо ти забралась так високо? — Його очі посміхаються. — Тобі набридло жити, дівчинко? Вирішила полетіти з вежі?

Мовчки дивлюся на нього. Це життєїд. За легендою — той, хто харчується непрожитими життями самогубців. Насправді — посібник дилерів, який вичавлює залишки енергії з синтетиків, що вирішили звести рахунки з життям.

Він дивиться на мене дуже уважно. Очі його робляться серйозними. Очевидно, попередні жертви поводились інакше. Принаймні інакше дивились.

— Я знаю одну людину, — кажу я. — Він таких, як ти, розмазує по стінці. Як тарганів.

— Познайомиш? — У його голосі звучить люте глузування.

— Ні, — кажу з жалем. — Він далеко звідси. Але я можу передати тобі від нього привіт.

— Спробуй, — глузує він. — Маленька хоробра пташина залетіла так високо, і…

Я стою кількома сходинками вище. Він статичний і не очікує нападу. Ті декілька уроків, які свого часу дав мені Головань, зараз дуже доречні.

Підстрибую і б’ю його ногами в лице. Він, не сподівавшись удару, падає на спину. Я приземляюся йому на груди. Зриваю хустку з обличчя.

У нього звичайний рот. Ніякої діри, крізь яку, за легендою, видно череп ізсередини. Губи в крові. Він скидає мене. Я відлітаю — і одразу ж стаю на ноги.

Ми кружляємо сходовим майданчиком. У нього рваний, непередбачуваний, дуже неприємний ритм. Він розвертається так, щоб за моєю спиною опинилась віконна пройма.

— Утратив через тебе порцію, — бурмоче життєїд. — Доведеться викинути ціленькою, як є…

І кидається на мене, намагаючись зіпхнути у вікно. Я переймаю його рух і, продовжуючи почату ворогом траєкторію, перекидаю чорне тіло через низьке підвіконня. Він волає, прагне вхопитися за повітря. І за частку секунди зникає в тумані.

* * *

Після сотого поверху починає траплятися сміття з розореного гнізда: битий посуд, грудки одягу, уламки меблів.

Внутрішній вхід у гніздо Перепілки — люк — розчинено навстіж.

Я входжу.

Усі вікна розбито. Сліди погрому занесено пилюкою. Іржаві котушки, прогнилі троси, зламані крила. Продавлений диван перекинуто. Бляшаний бак лежить на боку. Тут билися.

Я стою посеред цього погрому, опустивши руки. І думаю лише про одне: таж я не сказала йому ні слова! Ні слова про диких, ні слова про вежі!

А все одно твердо знаю, що це — через мене. Через той спалах прожекторів у «Зірваному даху». Або через мій стрибок із канатки — у сніг. Або через нашу атаку на Завод…

Невже їх усіх відправили на Завод?!

Довгу хвилину стою в прорізі балконних дверей без балкона. Саме тих, із написом «Ласкаво просимо». Унизу — ледь помітне в тумані сіре місто. Навпроти — інший хмарочос, на його вершині сусіднє гніздо. Навіть крізь туман помітні плями чорної кіптяви навколо кожного вікна: там, усередині, певно, все згоріло дотла…

У цю мить я близька до смерті, як ніколи. Я не хочу жити. Я вирішила стрибнути.

Мене рятує, як не дивно, спогад про Хазяїна. «Людина дикої енергії ніколи не стратиться від розпачу…»

Я не кину своє життя ось так, на вітер. Я чудово знаю, для чого воно мені потрібне.

* * *

Енергетичну годину перечікую за вивіскою великого кафе. Спочатку вулиці порожніють. Промінь фари останнього велосипедиста ковзає по вивісці, примушуючи її світитись білим. Я чую, як чоловік дихає — він поспішає, він спізнюється, він майже в розпачі…

І стає темно й тихо на довгі п’ять хвилин. А тоді починає бити міський годинник. Його удари грузнуть у тумані: бом-м… бом-м… Понурий ритм, від якого ціпенієш.

Потім декілька секунд нічого не чутно…

І над вивіскою, прямо наді мною, прочиняється вікно, і дужий чоловічий голос, бас, заводить пісню. Співає чудово. Жагуче. У голосі звучить радість життя — цієї радості вистачить йому на кілька годин. А життя — так-сяк — до наступної опівночі. Але зараз він живе й дихає на повні груди.

Вулиці сповняються людьми. Усім добре. Всі одні одних люблять. Катаються ролери. У багатьох світиться волосся, майже у всіх дівчат — світна косметика, у хлопців палають татуювання на голих руках. Спалахують відбивачі на одязі. Хлопці й дівчата цілуються. У них горять очі, але не від щастя, а від фосфоресціюючих крапель, що звуться «нічний погляд»…

Я сиджу за вивіскою і думаю: може, це частинка глухонімого Леся дісталася щойно цим людям? Або маленького сина Перепілки? У хлопчика ж дикої енергії було по вінця… бажання жити… мужності… на все життя. На все життя, яке він не прожив…

Втираю сльози тильною стороною долоні. Справді, хто мені сказав, що їх відправили на Завод? Може, мені вдасться їх відбити?

Я бадьорюся. Пробуджую в собі надію. Хоча насправді розумію: гніздо Перепілки було розорене кілька місяців тому. Може, ще тоді, коли я була Цар-матір’ю трьох родів і кохала Ярого.

* * *

Вітрину Римусового магазину заставлено манекенами з різнобарвним одягом. Я збиваюся з кроку. Може, це інша вулиця?

Ні, адреса та ж. І двері ті ж. Я впізнаю навіть дверні ручки.

У магазині задушливо, пахне пилом і косметикою. Із-поза манекенів виходить жінка років тридцяти: завваживши мене, фахова посмішка злітає з її губ.

— Дівчино, ви помилились магазином. Ви тут нічого не купите.

— Мені й не треба. — Я занадто втомилася, щоб ображатись. — Я шукаю колишнього власника магазину. Його звали Римус. Він торгував барабанами.

— Барабанами? — Вона вдає подив, хоча чудово знає, про що йдеться. — Секундочку…

Вона знову поринає за спини манекенів. Я роззираюсь. Тут усе, як за Римуса, навіть полиці залишились. Але тепер на них складено стопками кольорові ганчірки. А там, де стояла барабанна установка, юрмляться манекени… вірніше, стоять пліч-о-пліч. У їхніх пластмасових посмішках вчувається щось лиховісне.

— Як вас звуть? — запитує продавщиця, невидима за спинами штучних людей.

— Мене? Лана, — відповідаю неуважно. — Я шукаю Римуса…

І лише зараз, почувши і власне ім’я, й ім’я мого друга, розумію, звідки це відчуття небезпеки. Жінка зринає із-за манекенів, вона знову посміхається, але я не дивлюсь на неї — кидаюсь до дверей.

Пізно.

Усе повторюється, як у страшному сні. Як тоді в аптеці, коли купувала ліки для сина Перепілки. У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки, зачіпаючи манекени.

Заплющую очі. Смерть не дихає в потилицю: їм наказано брати мене живою. То що ж…

Двоє у дверях лише починають рухатись, їхні ритми вповільнені. Той, що вийшов із підсобки, йде не як боєць — як мисливець. Його примітивний ритм трохи скрашують гучні пластмасові манекени, порожні всередині: падаючи, вони штовхають одні одних, гуркіт злагоджено йде по висхідній.

Я припадаю до підлоги й повертаюсь навколо своєї осі, як жорна, — підсікаю того, що був за спиною. Один із тих, що в дверях, піднімає руку з розрядником — занадто повільно. Розрядник летить у куток. Репетує продавщиця — саме репетує: для неї все, що відбувається, дике, жахливе, ніби я перетворилась на смерч посеред магазину.

Обеззброєний полісмен поковзується на якійсь ганчірці й падає. Валиться манекен. Відлітає кучерява усміхнена голова, красиво котиться, підстрибуючи, — у цьому падінні є стиль, є ритм.

Третій і далі стоїть у дверях. Чекаю, коли він накинеться, але він зостається на місці. Минає секунда. У мене ще є час, але дуже-дуже мало… З його рота — з трубки — вилітає тоненька голка і впивається мені в щоку.

Це паралізатор.

Підкошуються коліна, але я ще стою; трощачи скло, кидаюсь у вітрину. Ноги ще тримають… з кожною миттю слабшають… крізь дощ скляних бризок я вилітаю на вулицю, завертаю за ріг…

І падаю.

* * *

Він підбирає мене і, зовсім не турбуючись про поранених товаришів, вантажить у поліцейську машину. Сам сідає на педалі. Натискає щосили, смикає мотузку сирени, дике виття лунає над вулицями, де ми їдемо. Люди кидаються врозтіч з дороги. Їде поліція, везе важливу здобич!

Я при тямі. Лише майже не відчуваю свого тіла. Можу згинати й розгинати пальці, але це, мабуть, усе. Щока, в яку вп’ялася голка, здається крижаною. Відмороженою. Я лежу на спині й бачу тільки верхні поверхи будинків. Туман згущується. І тому я не можу зрозуміти, якими вулицями мене везуть.

Сирена стихає.

Наближається енергетична година, людей на вулицях усе менше. Уже не чути ні сміху, ні голосів, ні шереху підошов об асфальт. Незабаром ранок. Чую короткий тоненький скрип: полісмен тисне на гальмо. Приїхали?

Він підводиться з сідла й схиляється наді мною. Його обличчя закрите щитком. Я бачу, як очі поблискують в оглядових щілинах.

— Отже, ти — Лана?

Можу лише ствердно опустити повіки.

— Що було на барабані, який Римус тобі подарував?

Я мовчу. Лише кліпаю.

— Ти вже можеш говорити, — цідить він крізь зуби. — Нумо, згадуй, що було намальовано на барабані! Чи ти не знаєш?

Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…

— …овк.

— Що?

— В…овк, — видавлюю я.

Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.

— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.

Я не одразу розумію, про що йдеться.

— Те… Стефан. Ло… вець.

— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!

В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.

* * *

Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.

— Вилізай.

Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.

— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.

Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.

— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.

Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Бо заради тебе я ризикую шкурою.

Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.

— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.

Я зітхаю.

— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.

Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…

А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!

А полісмени довкола так і нипають…

Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.

Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто дрібниця.

Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.

Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…

Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?

Єву знайшли в колекторі. Як вона там опинилась?

Хочеться негайно піднятись нагору й вибратися на поверхню, але я зволікаю. Якщо тут життєїди, тим краще. Я розквитаюся з ними й за Єву теж. Нехай приходять.

Згодом у коридорі справа блимає світло. Ближче. Ближче. Людина намагається ступати безшумно, але я все одно її чую. Кроків за десять вона зупиняється.

Промінь ліхтаря заливає мене всю. Ліхтарик слабенький, не те що в погонича. Звичайний супереспандер.

— Що? — роздратовано запитую я. Якщо це життєїд, його чекає великий подив. І розчарування, мабуть, теж.

Чоловік із ліхтарем мовчить. Я не можу розгледіти його обличчя.

— Що? — повторюю я, роблячи крок назустріч. У лівій руці в нього ліхтар, у правій — зброя, я не можу розібрати, яка, і це зле…

— Ти? — запитує він ледь чутно, але луна підхоплює його голос і грає — від стінки до стінки.

— Так, я.

— А це я, — каже він і освітлює своє обличчя.

* * *

Вони вижили.

Доки посилений наряд поліції піднімався з тридцятого поверху на сто п’ятдесятий, усі мешканці гнізда Перепілки встигли переправитись на сусідній хмарочос. Район веж було оточено, рятунку не передбачалося й тут, але хитромудрий Мавр відшукав хід у підвал, а звідти — в каналізаційну систему.

— А сусідів накрили, — розповідала бліда, схудла Перепілка. — Вони нахвалялися скинути полісменів униз зі свого гнізда. Кількох скинули, а тоді їх підпалили… Ми бачили, як вони розліталися — крила горіли, троси лопалися… Тих, хто вижив, полісмени забрали.

Я облизую сухі губи.

Ребра в мене тріщать від обіймів. Поруч із Перепілкою сидять її діти, вони добряче виросли. Хлопчик здоровий, але трохи накульгує. Тут же Алекс (він сидить на педалях динамо-лампи), Ліфтер, Лесь-барабанщик, ще дехто з давніх знайомих. Усі дивляться на мене, як на диво.

— Ви так і живете — під землею?

Усі мовчать.

— Як бачиш, — із неохотою каже Мавр, — після тієї історії… під час енергошоу… коли на екрані з’явився напис невідомо звідки…

— Завод існує, — заплющивши очі, декламує Перепілка. — Пожирає енергію людей. Не вірте енергоконтролерам, ловцям. Шукайте СІНТ. Це я, Лана…

— Це я, — повторюю луною. — Це… не невідомо звідки. Це з рубки Хазяїна Заводу. Він управляє енергетичним шоу. Він вирішує, що будуть дивитися синтетики.

У тісній підземній кімнатці — тиша. Чутно, як біжить вода по стоках. Алекс перестає крутити педалі, й лампа повільно гасне.

— Шизофренія, — каже Алекс у повній темряві.

І тоді я починаю розповідати. Усе докладно — із тої самої миті, як спустилася з вежі, щоб добути ліки для сина Перепілки.

У міру того, як я розповідаю, Алекс налягає на педалі — спочатку помалу, тоді все дужче й дужче. Динамо-лампа розжарюється так яскраво, що я бачу складку на чолі Перепілки. Бачу вражені очі хлопчика й дівчинки. Бачу сивину на скронях Алекса й чорні нігті Ліфтера. Вапняні патьоки на стелі, малюнки вугіллям на стіні навпроти…

Я розповідаю про людей-вовків, про селище трьох родів, про Цар-матір, про Голованя. Лише про Ярого не кажу нічого. Розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю, про те, як, умираючи, вона дала мені ім’я…

— Лана?! — вимовляють одночасно кілька голосів.

— Що? — запитую я.

— Розповідай, — хрипло каже Мавр.

Я розповідаю про плесо Блискавок, про прихід весни, про обряд ініціації, про розвилку в майбутньому і про своє рішення. Усі слухають. Алекс налягає на педалі. Коли я доходжу до атаки на Завод, лампочка, що розпалилася до білого блиску, раптом лопається й розлітається скляними скалками.

Ніхто не мовить ні слова.

— Зачекай, — похмуро бурмоче Алекс у темряві. — Нову лампу поставлю. Бо Лесеві не чутно.

І він у суцільній тиші замінює лампочку. На педалі сідає тепер уже Ліфтер. Він світить ощадливо — лише для того, щоб глухонімий Лесь бачив мої губи.

Я розповідаю, як загинули мої товариші. Як потрапила на Завод, але не змогла зупинити його Серце. І як Хазяїн розповів мені правду: Завод живиться енергією людей, щоб акумулювати її й передавати в місто, на СІНТ…

Усі мовчать.

— Що таке СІНТ? — запитує Мавр після довгої паузи.

Я пояснюю. Вони переглядаються.

— Знаєш, — каже Мавр, — якби це була не ти… я б не повірив жодному слову.

— Він тебе відпустив? — лунко запитує хлопчик.

Я зітхаю і розповідаю далі. Про першу спробу втечі. І про те, як мені вдалось утекти вдруге: просто тому, що погонич не видав мене. Певно, пожалів.

— Пожалів? — недобрим голосом запитує Алекс.

— Не всі вони негідники, — кажу я. — Вони… дуже залежать від енергії. Одержують декілька доз за ніч, їм потрібно все більше…

— Я бачив таких, — каже Ліфтер.

І знову стає тихо.

— Я шукала вас, — шепочу. — І вже гадала, що вас усіх згодували Заводу. Я зайшла до Римуса, а в нього…

Вони переглядаються.

Алекс, переступаючи через сидячих, підходить до мене. Світить в обличчя ліхтариком. Заглядає в очі. Відтягає повіки. Я здивовано дивлюся на нього.

— Гадаєш, я божевільна?

— Все можливо. Твоє марення логічне, але… як ти доведеш, що була в горах? Що була на Заводі? Що Лана — це ти? А ти — Лана?

Мені чомусь стає весело.

— Хочеш, я навчу тебе танцювати Аркана?

— А ти можеш? — швидко запитує Мавр.

* * *

Цей підвал чимось схожий на «Зірваний дах»: стійка барменів, ударна установка, круглі туші барабанів у центрі. Лише танцювати на них не можна: упрешся головою в стелю, досить низьку, нещодавно пофарбовану набіло, але вже вкриту іржавими патьоками.

У підвал можна ввійти з вулиці. Вивіска невеличка, але задириста: «Бан-Крутство: У Крутого Крота». Тут веселяться синтетики після енергогодини. Цілком легальний, законослухняний заклад.

Є й інший вхід. Із каналізаційного люка. У нього ми і ввійшли.

Хазяїна звуть Бан. Прізвисько, звісно, Крутий Кріт. Хазяїн мене вражає: він дуже худий, блідий і майже сліпий. Щулиться, часто знімає темні окуляри, аби протерти сльозаві очі.

— Що це з ним? — запитую Алекса, коли Бан відходить перевірити, чи замкнено зовнішні двері.

— Він кріт, — каже Алекс ледь чутно.

— Хто?

— Розумієш… ми живемо в підземеллі лише тому, що нам дозволили кроти. Це їхня територія. Хоча самі вони живуть значно глибше.

— Кроти?!

— Ти — Лана, і ти не знаєш, хто такі кроти? — запитує Бан, що непомітно зринув поруч. У нього дивна хода — незграбна і трішки кумедна, зате він пересувається з блискавичною швидкістю.

— Я Лана, — кажу, — бо мене так звуть. Що саме тебе дивує?

Алекс і Бан переглядаються.

— Потім, — вирішує Бан. — Отже… ти хочеш сьогодні гарненько потанцювати?

— Так, — кажу я. — Повеселимось як слід.

* * *

Зовнішні двері клубу й далі зачинено. Бан впускає лише тих, хто стукає особливим стуком. Цей коротенький ритмічний фрагмент Лесь-барабанщик переклав би як «свій, безпечно, дуже потрібно». Приходять різні люди — такі різні, що мені взагалі незрозуміло, як Бан наважується усіх впустити.

Приходять синтетики — завжди парами. Один приводить іншого: хлопець дівчину, чи дівчина хлопця, чи друг друга. Головний у такій парі намагається виглядати спокійним, упевненим. Інший — кого привели — дуже нервує і не може цього приховати.

Приходять дикі, замасковані під синтетиків. Я одразу впізнаю їх — за повадками, за поглядами.

Приходять і геть дивні персони з бігаючими очима. Я б і на поріг їх не пускала — із першого ж погляду ясно, що це мультипакетники, однією дозою такого не проб’єш!

Інший потік відвідувачів піднімається з люка. Приходять усі наші дикі, навіть Перепілка з дітьми. І є кілька людей, зовні схожих на Бана — худі, бліді, у непроникних темних окулярах, незважаючи на півморок.

Це і є Кроти?

Підземний зал помалу заповнюється. У напівтемряві бармени брязкають посудом, тихенько перемовляються з відвідувачами. Проскакує блискавка — штучна, бліда.

— Що тобі сьогодні змішати? — запитує хтось.

— Циклон.

— Алексе, — кажу я пошепки, — мені здається, що це все вже було. Це повторення… розумієш…

— Дежа вю, — киває він. — Звичайна справа. Не звертай ува…

У цю мить зовнішні двері знову відчиняються, і в них з’являються двоє. Я придивляюсь…

Один — мій полісмен. Я заледве впізнаю його, адже він одягнений, як звичайний синтетик. Він обводить очима залу; я хочу сказати про нього Алексу, але в цю мить супутник полісмена повертається до мене обличчям…

Це Римус!

Я біжу через весь зал, люди здивовано на мене косують. Не звертаючи ні на кого уваги, кидаюся на шию Римусу. А він обіймає мене.

Він страшенно радий. Але, здається, зовсім не здивований.

* * *

Наближається північ. У клітці з барабанами сидить Лесь, потихеньку пробує ударну установку. Бармени активно працюють — у келихах вертяться, піняться, іскряться бульбашками дикі коктейлі. Я сиджу на підлозі біля стіни — поруч із Римусом і його супутником, Максимом.

Я швидко, пошепки переказую їм усе, що вже чули дикі. Римус ледь посміхається. Максим слухає, щільно стиснувши губи.

— Отже, це була ти, — каже Римус замріяно. — Знаєш, я ж ніколи не дивлюся шоу. А в той день мене ніби щось штовхнуло. І я подивився.

— Римусе, вона ж нічого не розуміє, — втручається Максим. — Вона не знає, що тут трапилося, доки її… ну, загалом, через неї.

— А що через мене трапилось?!

Обидва дивляться на мене. Мені стає геть не по собі.

— Кажіть!

— Усі поліцейські підрозділи підняли по тривозі, — розповідає Максим. — Після того, як ти об’явилася в магазині. Коли я тебе нібито взяв, а потім упустив. Операція «Лана» триває повним ходом відтоді, як з’явилось твоє повідомлення на екрані.

Я мовчу.

— У колишньому магазині Римуса була засідка — щодня, — продовжує Максим. — Я чергував через добу. Знаєш, мені постійно снився жах: я приходжу вранці на службу, а мені кажуть, що тебе вже взяли — саме в магазині Римуса.

— Чому? — Я розумію, що питання дурнувате, але й мовчати не можу.

Макс і Римус переглядаються.

— Максим мій друг, — повільно мовить Римус. — Це я його переконав, що Лана, про яку всі говорять, коли поруч немає патруля, — це не легенда і не казка. Це реальна людина. І їй треба допомогти.

— Як це — «всі говорять»?!

Вони переглядаються. Максим стискає губи так, що їх майже не видно.

— Слухайте, — я хвилююсь, — я повинна всім розповісти… Тут ніхто не знає про СІНТ!

— Дехто знає, — нудним голосом каже Максим.

— Справді: контролери, вищі чини енергополіції…

— Скоро північ, — каже Римус. — Максе, тобі час.

Максим піднімається.

— Хіба ти синтетик?! — Я не вірю своїм очам.

— Я мушу використовувати свій службовий пакет, — каже він сухо. — Ведеться сувора звітність. Я ж енергополісмен.

— А… — Я запинаюсь. — Як тобі вдалося викрутитись… після того, як ти… мене упустив?

— Мене понизили в званні, — каже він так само сухо.

Більше я ні про що не зважуюся запитати. Максим іде, потиснувши руку Бану.

Ми з Римусом довго мовчимо.

— Він дуже ризикує, — тихо каже Римус. — Його батько працює на СІНТ.

* * *

Б’є міський годинник. Сюди, під землю, його бамкання ледь долинає, але в клубі така тиша, що чутно кожен удар.

Бом-м, б’є годинник. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегшенням, почуваючи тепле поколювання манжети.

Синтетики стоять щільною групкою, притиснувшись один до одного. Їм страшно. Хтось із них переживе цю ніч і впорається. А хтось приречений. Вони знали це, коли йшли сюди; вони знали, що ризикують життям, але все-таки спробували — жити своїм ритмом. Жити без манжети.

Я дуже поважаю цих людей. Мені хочеться допомогти їм.

Бом-м, годинник усе б’є. Бом-м.

Лесева паличка починає свій ритм: усупереч годиннику. Заперечуючи одвічний лад. Заперечуючи манжети, Завод із мембраною розпилювача, весь цей людожерський режим пакетів і штрафів. І всі, хто є в клубі — майже всі, — починають відбивати цей ритм. Долонями. Підошвами. Лесь грає, віддаючись ритму. Я знаю, він не чує його — відчуває всім тілом. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани: «Ми — енергія. Ми — енергія. Ми…»

Але я бачу, що це не енергія. Це всього лише ритм, який будить у людині приховані резерви. У кого вони є.

Синтетики й далі стоять у кутку, взявшись за руки. Я прекрасно бачу, хто з них доживе до світанку, а хто — ні. Ось ця бліда дівчинка з двома світлими кісками не доживе. Цей красивий хлопець із тінню вусів над верхньою губою — не доживе, і дарма подруга привела його, марна надія, завтра вона буде почуватися вбивцею…

Лесь метається в клітці. Він робить, що може. Ті з синтетиків, хто дужчий, починають допомагати йому, відбивати ритм, змушуючи власне серце працювати самостійно, пробуджуючи жагу й любов до життя — тільки свою, тільки в собі…

— Ми енергія! Іди зі мною!

Вони підуть. Але дійдуть — не всі. Це правильно. Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують… Зупинити Завод! Нехай виживають сильні! — так гримлять барабани. Чи так мені вчувається?

Я трясу головою, витрушую чужий ритм. Виходжу вперед — переді мною розступаються. Кладу руки на плечі дівчинці з кісками і красивому хлопцю, який уже ледве тримається на ногах. Поглядом велю — наказую! — Римусу, Мавру, Алексу зробити те ж саме. І ось у низькому підвалі, під білою з патьоками стелею вишиковується коло: ми стоїмо, поклавши руки одні одним на плечі.

— Грай, Лесю! — наказую я, і глухонімий музикант читає слова з моїх губ. На мить запановує тиша…

Я починаю рух. Заводжу коло. Задаю ритм. Лесь підхоплює його майже одразу. Вдаряє по барабанах, на мить здається, що в нього не дві руки, а щонайменше вісім.

Я бачу обличчя тих, хто танцює навпроти: вони розпливаються, розмазуються, і вже не зрозуміти, хто дикий, а хто синтетик. Ритм усе швидший і швидший, я веду його, не щадячи тих, хто став зі мною в коло, хто довірився мені. Хтось спотикається… Триматися! Якщо один упаде — всім кінець!

Ти не синтетик. Ти — Дикий!

Душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнуте коло не дає вийти, не пускає. Болять м’язи, зв’язки на колінах от-от розірвуться. Я заплющую очі — але все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крупинки. Порошини. Злипаючись в одне ціле, здавлені жахливим тиском, народжують нову сутність.

Якщо ти з нами — ти Дикий!

У чорній порожнечі без верху та низу виникає пульсуюча грудка, вона стискається, стискається, розігріваючись усе дужче, вона — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

За дуже довгу мить.

Я провалююся в себе. Темрява. Високі гори й темні провалля. На недосяжній вершині — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба допомогти йому… звільнити…

Визволи! Звільнися! Будь вільним і добрим, як Сонце!

Я тягнуся щодуху. Сонце у мене на долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я упіймала Сонце?!

Коло розпадається. Я відлітаю назад і врізаюся спиною у великий барабан. На потилиці одразу наливається ґуля. На мить настає тиша, лише хрипло дихає Лесь, кинувши палички на бетонну підлогу. Хапає ротом повітря і дивиться на мене. У нього ясні, щасливі, дуже добрі очі.

Хтось нипає руками по підлозі, намагаючись підвестись. Хтось комусь простягає руку…

— Мамо, — тихенько каже дівчинка з кісками. — Я живу! Я…

І починає плакати й танцювати.

Тиша вибухає. Всі сміються, плачуть, кричать, співають, б’ють у барабани, танцюють, як скажені, їхні ритми зливаються в один і розпадаються знову, перегукуються, сплітаються і стикаються, щоб знову розійтися. Крізь цей гуркіт проривається, тоненько й відсторонено, чийсь голос зовсім поруч, дівчинка чи то співає, чи то молиться:

Із-під каблуків, що б’ють об підлогу, летять іскри. У підвалі стає жарко; хтось бере мене за руку тремтячою гарячою рукою. Я повертаю голову. Це Бан, кріт.

— Ти Лана, — каже він із забобонним жахом.

Його приятелі, такі ж кроти, зупиняються поруч, справа і зліва.

— Чого ти хочеш? — питається один із них. — Чим ми можемо тобі допомогти?

А інший додає:

— Ми можемо сховати тебе в найглибшому каналі. Там тебе не знайдуть.

— Я не хочу ховатись, — відповідаю я і додаю, схаменувшись: — Спасибі. Але мені поки що не треба.

Бан мовчки відчиняє зовнішні двері. За кілька хвилин веселою юрбою входять молоді синтетики, які щойно одержали свої пакети, і зупиняються, вражені небаченим танком.

— Заходьте, — гукає від стійки один із барменів. — Вистачить на всіх! — і кидає комусь запечатану колбу з коктейлем.

Римус бере мене за руку і виводить у центр зали.

— Це Лана, — каже він майже пошепки. Дивна річ — серед сміху та галасу, серед тупоту багатьох ніг його слова звучать як удар грому.

Усі — і ті, що танцювали зі мною, і ті, які щойно прийшли, — застигають із відкритими ротами й дивляться на мене.

Потім новоприбулі починають перешіптуватись: «Це правда? Не може бути! А я казала… Не може бути!»

— Я Лана, — кажу трохи сварливо. — Що далі?

* * *

Минуло два дні. Ми з Алексом сидимо, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Туман, що стояв зранку, розсіявся, нам чудово видно небо над пагорбом. Ми чекаємо початку енергетичного шоу.

Алекс блідий, як усі мешканці підвалів. Його м’язи й далі випинаються, виклично виступають рубці на шкірі, але обличчя постаріле й очі тужні.

— Чому б вам не повернутись у гніздо? — запитую я. — Адже поліція…

— Ми й так дивом урятувались, — каже він глухо. — Поліція добре навчилася ставити пастки. Он, у сусідів бачиш що…

Дивимось на обгорілий будинок по сусідству.

— Ти обіцяв розповісти про кротів.

— Вони теж дикі, — каже він знехотя. — Але тільки не летючі. Ще їхні батьки знайшли якісь покинуті підземелля й перебралися туди. У них там підземні ріки, турбіни працюють, є сяке-таке світло, тепло… А сонця немає. І розігнутися ніде. Бачиш, які вони всі сутулі.

— Тобі не подобається таке життя, — кажу я.

— Лано, — Алекс зітхає, — я… Пам’ятаєш, як ми з тобою літали на показуху? — У голосі його гіркота.

— Ми ще будемо літати, — мовлю я твердо. — Ми будемо жити під сонцем і так, як самі захочемо. Треба збирати синтетиків, тих, що оштрафовані, тих, хто ледь дотягає до енергогодини. Треба збирати їх… і вони будуть жити.

— Скажи, — Алекс вагається, — вони… ти їх назавжди… вони стають дикими, так? Ти їх переробляєш?

Я хитаю головою:

— Я лише допомагаю їм вижити. А потім — вони можуть, якщо постараються, знайти Дику Енергію — у собі. Якщо не побояться. Якщо дуже захочуть… Це важко, але можливо. Ми зберемо багато-багато людей… зберемо їх, озброїмо і поведемо на Завод. І зупинимо його.

— Скажи, — Алекс дивиться на низькі хмари, — а якщо просто перекрити подачу сировини? Захопити СІНТ… Це теж тяжко, але можливо. Зупинити відвантаження. Завод без сировини зупиниться, хіба ні?

— Розумієш, — мій голос раптово хрипне, — якщо він не одержить сировини з міста, він відправить свої автомати в селище трьох родів. І буде працювати ще довго, убиваючи гірських жителів — усіх, до кого зможе дотягнутись. І надсилати нам… нашим синтетикам… цю енергію.

Я сковтую. Алекс мовчить.

— І потім, — я говорю все тихше, — розумієш… захопити СІНТ значно складніше, ніж Завод. Просто тому, що СІНТ підкуповує. Ось він пообіцяє чоловіку… або його дружині, або дітям… гарантований пакет щодня. І той не буде міркувати, звідки взявся цей пакет. Він візьме його, бо подумає: «Не візьму я, то візьме хтось інший». І буде на ньому жити. І ще… розумієш… захопити СІНТ — це однаково, що взяти участь у поділі. Ділити енергію… яку зробили з живих людей. Із горян, із… — Я ледь було не сказала «із Ярого», але вчасно прикусила язика. — Нехай ти або я не станемо її ділити, але обов’язково знайдуться такі, що стануть! Заради грошей або заради своїх коханих людей… Розумієш? Нам треба зупинити Завод! Якщо не буде Заводу, СІНТ розвалиться сам собою. Та спочатку…

Алекс хоче щось сказати, але тут починається енерго-шоу. Спалахує екран — червоним, білим, потім яскраво-зеленим. По ньому повзуть букви — брати і сестри мої, пікселі, працюють, стараються.

Ми з Алексом дивимось, як на екрані змінюють одна одну яскраві мальовані картинки. Кумедні люди з довгими, як сосиска, головами ганяють одні за одними по намальованих вулицях міста… Я мимоволі посміхаюсь. Це справді весело. Це смішно. Хто це придумав, намалював — невже сам Хазяїн?! Важко повірити…

З’являється заставка. Далі реклама водяного насоса. Я повертаю голову, аби щось сказати Алексу, але він раптом міниться на лиці, він дивиться на екран…

Я обертаюся — і встигаю побачити величезний напис, чорним по червоному: «ЛАНО, ПАМ’ЯТАЙ СЛОВА ЦАР-МАТЕРІ. ПОЩАДИ ЇХ».

* * *

Минають дні за днями, а я майже не сплю. Клуби, кімнати, якісь майстерні — люди збираються таємно, перед енергетичною годиною. Кожна зустріч починається зі страху та недовіри.

— Ти — Лана? — запитують вони презирливо й спантеличено. — Доведи!

Мені найменше хочеться що-небудь їм доводити. Я просто з ними танцюю — танцюю для них.

Деякі підхоплюють ритм одразу ж. Деякі — після довгих спроб. Мені трапляються кілька людей, узагалі позбавлених чуття ритму, вони не можуть повторити — пробарабанити — найпростішого ритмічного візерунка. Вони розбалансовані, не чують власного серця, тіла їх як холодець, але мушу врятувати і їх теж.

Дивна річ: із дня на день я не слабшаю. Навпаки — що більше вимотуюсь, то більше сил у мені накопичується. Люди за моєю спиною значливо переглядаються.

Зате, коли я засинаю, бачу один і той же страшний сон. Ніби виходжу з клубу, звертаю за ріг, а там стоїть, чекаючи на мене, Хазяїн Заводу. Намагаюсь утекти і не можу. Ноги прилипли до асфальту. Таке моторошне відчуття — ноги прилипли…

«Пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

А себе я хіба щаджу?!

* * *

— Римусе… де всі твої барабани?

— Роздав, — каже він безпечно. — Синтетикам.

— Не шкода?

— А що робити, коли в мене відібрали магазин? До того ж, може, вони нам ще знадобляться…

Ми сидимо в дальньому кутку підземного клубу. Вже ранок, синтетики розходяться. Ми з Римусом забилися в куток, де ніхто не заважає. І ще — це важливо — тут є другий вихід, углиб, до кротів. Про всяк випадок.

Останнім часом це стало моєю звичкою — завжди перевіряти, чи є другий вихід. А ще краще третій. Усю поліцію міста мобілізовано, щоб упіймати «цю Лану». Нам усе складніше знайти клуб для зустрічі з синтетиками, все більший ризик, що хтось, полестившись на обіцяний владою призовий пакет, мене видасть. І все більше не по собі: можу привести хвоста до тієї нори, де живуть зараз колишні мешканці гнізда Перепілки.

— Тобі нелегко, — каже Римус.

— Таке відчуття, ніби я намагаюсь викопати підземний тунель чайною ложечкою.

— Твій ритм — це не чайна ложечка. Твоє ім’я зараз робить більше, ніж усі мої барабани, навіть якби вони заговорили одночасно.

Я усміхаюсь. Римус кладе переді мною на бляшану тарілку шматочок вітамінного торта — дві тонкі висохлі смужечки зі смаком полуниці. Торт хрумтить на зубах.

— Римусе, — кажу я, — ти пам’ятаєш, колись була така забава… перегони у пневмотунелях?

— Так, — посміхається він. — Гарний був час. Я й сам там ганявся хлопчаком, ногу зламав… А що?

— Це правда, що пневмонавти співали пісень, коли ганялися? Мовчки? Задавали ритм?

Він придивляється до мене і раптом насторожується.

— Лано… це важливо?

— Ти мав знати його, — кажу я.

— Кого?

— Там був, — я підбираю слова, — такий чоловік… серед гонщиків. Він, коли літав, завжди співав про себе таке: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив…»

— А як його звали?

— Я не знаю.

Римус дивиться мені в очі. Відкидається на спинку стільця.

— Це правда, ми всі співали мовчки. Ті, хто не співав або співав неправильно, незабаром розбивались. Я й ногу зламав через те, що перейшов на іншу пісню… занадто повільну… настрій у мене був… такий. Лано, пісня — це талісман. Ми ніколи не говорили одне одному, хто що співає.

— Там була ще жінка, — кажу я. — Схожа на мене.

— Звідки ти знаєш? — запитує він майже різко.

— Він сказав.

— І хто ж він такий?

— Краще скажи, ти цю жінку знаєш?

Він хитає головою:

— Ми всі розсталися. Вона потім народила дитину. А ще потім, я чув, вона померла…

— Друзі, — за перегородку заглядає хазяїн клубу, — я зачиняюсь. Ідіть. Якщо можна, різними шляхами.

Я одразу підводжуся. Римус не рухається з місця: дивиться на мене запитально.

— Я тобі потім усе поясню, — обіцяю чесно. — Мені треба подумати.

* * *

«Жив-був хлопець, звали його Вітер…»

Я виходжу з клубу. Оглядаюся: вулиця порожня. На бетонній стіні мерехтить тьмяний рекламний напис: «Мешканці Міста! Для Вас! Завтра! Свято Енергії! Незабутня Енергетична Година! Прийди і Відзнач Двадцять П’яту Річницю…» Річницю чого, не розібрати: у цьому місці на стіну когось знудило.

Сьогодні вночі в місті буде особливо гамірливо. До кожного пакета додадуть по два-три енерго. І синтетики вийдуть на вулицю, де чекатимуть на них дешеві розваги, і вони безтямно радітимуть — без гадки про завтрашній день…

Замислившись, звертаю за ріг. Просто переді мною стоїть, розставивши ноги, висока фігура в чорному плащі. Я сахаюсь; помічаю спочатку поліцейські нашивки і лише потім, за секунду, впізнаю Максима.

— Ти збожеволів? Я могла тебе…

— Швидше.

У нього таке обличчя, що я слухаюсь без запитань. Він хапає мене за лікоть і кудись тягне; не встигаю й оком змигнути, як опиняюся в багажнику поліцейського авто, поруч із двома товстими, масними від жиру велоланцюгами. Оддалік чутно свист, тупіт, уривчасті накази «Всім залишатися на місці»… Я тихо радію, що Римус пішов через підземелля.

Лежу, намагаючись не дихати. Хвилин за п’ятнадцять чую над головою стукіт підошов, скрип днища, кашель і лайку. Машина наповнюється полісменами.

— Знов упустили, — мовить застуджений голос. — Сучка.

— Хтось їй допомагає…

— Якщо вона взагалі існує в природі, — каже третій.

— Існує, — глухо говорить Макс. — Можеш мені повірити.

— А, — насміхається перший, — ти ж через неї лички втратив…

— Тебе б туди! — огризається Макс.

Хтось сідає на педалі. Ланцюги напружуються біля самого мого обличчя, колеса крутяться, машина несеться невідь куди…

Минає майже година, доки полісмени розходяться й усе затихає. Ще за півгодини приходить Макс і визволяє мене з багажника.Руки-ноги затекли, звісно. Я уявляю, як хвилюються Алекс, Мавр, Перепілка, і мені стає не по собі.

Ми в гаражі. У напівтемряві рядами стоять поліцейські веломобілі.

— Слухай, — шепоче Макс, — у мене до тебе… дивне прохання.

— Яке?

Він довго не наважується заговорити. Вперше бачу його таким нерішучим.

— Я тобі життя врятував. Двічі.

Мені не подобається цей вступ.

— Чого тобі, Максиме?

— Ти не могла б допомогти моєму батькові й матері? І ще там… кільком людям? Вони теж синтетики.

— Допомогти?

— Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються.

— Ти хочеш, щоб я підбадьорила дикою енергією працівників СІНТу? Тих, хто щодня відвантажує Заводу людей як пальне?

— Таж не всі! Головне завдання СІНТу — розподіл енергії, розумієш? Щоб кожен одержав свій пакет вчасно!

— Розподіл пакетів, — кажу повільно. — Ніколи не повірю, щоб твій батько… ким він працює?

— Він головний інженер.

— Не повірю, щоб головний інженер страждав від того, що пакет маленький.

— У них там постійна гризня, — каже Макс дуже тихо. — Знаєш, від чого помер колишній начальник СІНТу? Від браку енергії! Його змістили… і одразу ж оштрафували нібито за недоробки. І він помер.

— Твого батька хочуть змістити?

Довга пауза.

— Поки що ні… але дуже скоро, мабуть, так. Місце головного інженера завжди було таким… ласим…

— Як ти собі це уявляєш, Максе? — запитую різко. — З’явитися в СІНТ і сказати: здрастуйте, я Лана?

— Слухай, — він стискає мою руку, — я ж можу бути тобі корисним! Я покажу тобі СІНТ. Трансформатори, станцію відвантаження… Слово честі, я проведу тебе. Покажу все, що зумію.

Уважно дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, пастка це чи ні.

— Я не зраджу тебе, клянуся батьком, — каже Макс, і мене раптом беруть завидки. У нього хоч батько є… — Лано? — Макс майже улесливо заглядає мені в обличчя.

— А як? — Я все ще роздумую.

Він видихає:

— Я знаю як. Сьогодні на СІНТі… Бачиш, вони теж відзначають Свято Енергії. Лише на свій лад.

* * *

Ніколи в житті не бачила так багато світла. Хіба що в розпал літа, у ясний день, на верхівці громовідводу.

Спираючись на руку Макса, входжу у величезний зал. Макс у парадній формі енергополісмена, чорній зі сріблом. Я — у сукні, яку він приніс півгодини тому. Сукня сидить незле. Волосся укладене під круглим капелюшком. Обличчя наполовину прикрите величезними темними окулярами — остання мода, як пояснив Максим. Дамам, які живуть серед такого блиску, необхідно берегти очі.

Я бачу, як повз нас проходить жінка років двадцяти, висока й тонка, з голови до ніг обвішана лампочками. Миготять вогні на кольоровому намисті, гронами спалахують брошки й шпильки у волоссі, ланцюг вогнів тягнеться подолом сукні, ліхтарі на туфлях підсвічують знизу стрункі ноги, натерті, для повноти картини, фосфоресціюючою пудрою. За всією цією розкішшю тягнеться шлейф дротів, і четверо слуг несуть акумулятор.

— Це дружина теперішнього начальника, — бурмоче Максим.

Зал освітлено мільйоном вогнів. Підлога й стеля майже дзеркальні, у мене, попри окуляри, невдовзі починає миготіти в очах. З Максом вітаються різні люди, і сам він вітається, представляючи мене як подругу. У юрбі походжають офіціанти з тацями. Макс бере два келихи, один простягає мені. Я роблю ковток — це звичайний енерджі-дрінк, хоча, може, злегка підсолоджений.

— Зараз буде концерт, — каже Макс.

Я допиваю свій келих до дна, та однак у мене сухо в горлі.

— Всі ці люди — вони хто?

— По-різному. Є інженери. Є адміністратори. Є ловці.

— Ловці?!

Я вдивляюсь. У парадних костюмах чоловіків не відрізнити один від одного, лише полісмени у чорній зі сріблом формі хоч якось виділяються. У багатьох на рукавах, на лацканах піджаків яскраво горять ліхтарі, але акумулятори, очевидно, заховано під одягом. А жінкам складніше: ось дві дами, мило порозмовлявши, розходяться, але так невдало, що дроти, які ведуть від прикрас до акумуляторів, плутаються. Ніяковість, взаємні закиди, дві бригади носіїв метушаться довкола, намагаючись визволити красунь…

Я згадую темні вулиці міста, відбивачі, ліхтарики-еспандери і динамо-фари велорикш.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже Макс.

— Не знаєш, — відповідаю різко. — Я допоможу тобі — але тільки заради тебе, Максе. А не заради твого батька!

На підвищення в кутку зали піднімається з десяток чоловіків і жінок, у когось гітари в руках, у когось скрипки, у когось бубни, в одного хлопця — барабан. Я дивлюся з інтересом; барабанщик тричі стукає паличкою, і починається музика, така ж аморфна й мертва, як безкоштовна вермішель.

— Зачекай, — каже Макс. — Мені треба переговорити з батьком. Я зараз вас познайомлю!

І зникає в оздобленій лампочками юрбі. Я залишаюся сама — із порожнім келихом у руках і мертвим ритмом, який грузне на барабанних перетинках.

Мені дуже хочеться вискочити на підвищення й відібрати в хлопця інструмент. Я стримуюся з останніх сил, верчу келихом, вистукую нігтями по склу. Ті з гостей, які стоять ближче, поглядають на мене зі щораз більшою цікавістю.

Дурепа! Я ж не повинна привертати увагу, Максим мені сто разів про це нагадував!

— Ви дозволите? — Чоловік із яскравим сузір’ям лампочок на лацкані забирає в мене келих, ставить на тацю найближчого офіціанта, замість нього бере новий і подає мені. — Я уперше вас бачу, мила панянко, ви подруга Максима?

Бурмочу щось невиразне. Жадібно п’ю. Чоловік не зводить з мене маленьких блискучих очей.

— Вам подобається?

Він має на увазі музику. Я хитаю головою, не в змозі прикидатися.

— Ми можемо запросити інший колектив, — каже мій співрозмовник. У нього м’який вкрадливий голос — і дуже владна манера триматись. Помітивши когось у юрбі, він різко махає рукою:

— Стефане! Ходи сюди.

Я повертаю голову…

Стефана-Ловця я ніколи не забуду і не сплутаю ні з ким, який би одяг він не начепив на себе. Зараз він крокує у темно-бордовому костюмі, на лацканах якого справа і зліва цілим морем вогнів горять відзнаки. Я сковтую: може, Ловцю дають по ордено-вогню за кожен десяток жертв? Чи за кожну сотню?

Я хочу втекти. Але ноги ніби приклеїлися до блискучої підлоги. Так буває у сні. Я припадаю до келиха — і кашляю, захлинувшись.

Чоловік, що першим заговорив зі мною, м’яко поплескує мене по спині:

— Ну, ну… Познайомтеся, це Стефан, мій заступник. А це подруга маленького Макса, мила… Як вас звуть?

Стефан дивиться на мене. Я знаю, чорні окуляри маскують мене. Знаю й інше: у людей із таким поглядом зазвичай фахова пам’ять на лиця.

Я кашляю.

— Ми бачилися раніше? — запитує Стефан. Я різко киваю. І кашляю ще, тепер уже навмисно. Через силу.

Усе ще дивлячись на мене, Стефан схиляється до мого співрозмовника і щось шепоче. У чоловіка з лампочками на рукаві на мить витягується обличчя — і одразу подив змінюється задоволеною посмішкою.

— Молодець, — каже він украдливо. — Браво, Ловцю.

І переводить погляд на мене.

Зі зброї в мене лише порожній келих. І це незле. Стою, чекаючи, що він скаже.

Він не помічає моєї напруги.

— Добрі новини. Дуже добрі, мила панянко.

Я спантеличена. Що сказав йому Ловець? Моє ім’я — чи…

І в цю мить із юрби з’являється Максим. Він зовні спокійний. Лише блідий, і на вилицях горять плями. У мене сам собою підтягується живіт: щось трапилось. Ще щось.

Макс знаходить у собі сили шанобливо привітатись і з моїм співрозмовником, і зі Стефаном. Потім бере мене під руку і веде крізь юрбу — повз дам із акумуляторами. Повз сцену з музикантами. Геть, до виходу в коридор. Я все чекаю окрику в спину: стій! Це Лана! Але окрику немає. У дверях я не витримую й обертаюсь: мій колишній співрозмовник і Ловець про щось розмовляють, не дивлячись у наш бік…

Отже, все-таки минулось?

Ми з Максом зупиняємось біля вікна, щільно запнутого важкою портьєрою. Тут не так світло. Хочеться зняти темні окуляри, але я вчасно стримуюся.

— Взяли твоїх диких, — ледь чутно каже Максим. — Щойно… хвилин сорок тому. Простежили… від клубу… всіх, і Перепілку з дітьми…

Я хапаюся за портьєру.

— Мавра? Леся? Алекса? Ліфтера? І…

— Усіх… — Максим судорожно сковтує. — Мало того, підкопуються вже й під мене… Ти знаєш, із ким ти розмовляла? Це головний координатор відвантажень…

У глибині мене — в голові? у грудях? — зароджується тоненький звук. Ніби пищання комара уночі в лісі. Він наростає, стає схожим на завивання вітру в трубі… на виття вовка в лісі… і в ньому прорізається ритм. Неквапний, стриманий, навіть холодний. Мої пальці самі собою починають барабанити по підвіконню. Так ось про що повідомив Ловець своєму начальнику…

— Їх відправлять на Завод сьогодні, — шепоче Макс. — Уже є наказ відвантажити їх…

— Максе, — кажу я дуже низьким, незвично низьким і впевненим голосом. — Завод не одержить їх. Ні сьогодні. Ні завтра. Ніколи!

* * *

Від цієї миті все, що відбувається зі мною й навколо мене, підпорядковане строгому, навіть суворому ритму.

Свято триває. Тоненькими, вульгарними, масними голосами співають скрипки. Гомін голосів наростає. Хвилина-дві — і Ловець пригадає мене, а по Макса прийдуть озброєні колеги, і цього разу його не врятує навіть батько, головний інженер.

Безглузда вечірня сукня починає заважати. Високо піднявши голову, ні на кого не дивлячись, йду до виходу. Відчуваю, яка напружена Максова рука під рукавом парадного мундира.

— Уже йдете? — привітно запитує брамник у великих, щільно зачинених дверях. Він посміхається, але в його словах мені вчувається прихований зміст.

— Так, — кажу холодно. — Відчиніть нам, будь ласка.

— Ваші перепустки?

У цей дім простіше увійти, ніж вийти з нього. Максим простягає два лілові папірці зі штампами. Брамник вдивляється в них, за його спиною сидять на диванчику двоє полісменів у повному обладунку, із розрядниками в розстебнутих кобурах. Мій внутрішній ритм підстьобує: швидше! Швидше!

Брамник дуже повільно підводить голову. Повільно-повільно простягає руку, повертаючи перепустки Максимові:

— Шкода, що ви так рано…

На столі пищить сигнал переговорного пристрою. Брамник підносить до вуха навушник, до губів мікрофон:

— Вахта слухає.

У Макса не витримують нерви.

— Ми поспішаємо! — каже він різко. Полісмени на дивані здивовано повертають голови.

— Зрозумів, — каже брамник. Кладе навушник і мікрофон на місце. Спокійно починає відмикати кодові замки — один, другий…

Коли двері нарешті відчиняються, переговорний пристрій дзвонить знову.

— Вахта, — каже брамник.

Ми виходимо на високий ґанок. Праворуч і ліворуч горять потужні ліхтарі. У жодному разі не можна бігти.

— Одну хвилину! — кричить брамник нам у спину. — Одну хвилину!

Ми одночасно зриваємося з місця. Біжимо сходами вниз: тільки б завернути за ріг, а там темрява…

На даху будинку СІНТу спалахує потужний прожектор. Клацають розрядники полісменів — позаду, всього за кілька десятків кроків…

— Тримайте її! Це Лана!

Макс обертається біжучи. У руці в нього — поліцейський розрядник.

— Тікай. Я їх затримаю.

Влітаючи у вузький провулок, залитий контрастним світлом прожектора, чую за спиною перестрілку.

* * *

Я знову сама. І дію на свій страх і ризик. Свято Енергії закінчилось. Місто спорожніло. На розі велорикша — вертить головою, намагаючись зрозуміти, звідки світло і що це за дивні звуки. Повільно думає. Нарешті вирішує поїхати від гріха подалі. Я збиваю його на хідник раніше, ніж він устигає поставити ноги на педалі.

Мій внутрішній ритм нарешті виривається назовні. Машина добротна — велике колесо, і шестірні крутяться без єдиного скрипу. На шаленій швидкості проїжджаю три квартали, тоді гальмую — дим з-під покришок — і витрачаю кілька дорогоцінних секунд, щоб надійно сховати машину в тіні підворіття.

Сама, схопившись за низько навислий край балкона, підтягуюсь — і піднімаюся вгору по стіні, від балкона до вікна, від вікна до виступаючої балки, від балки до іншого балкона, і так аж до даху. Сплигнувши на залитий бітумом дах, низько пригинаюся й біжу, що є сил.

Бігти легко. Внутрішній ритм гармоніює із зовнішнім. А отже, я можу думати.

Нічого ще не підготовлено. Синтетики роз’єднані, я ні про що не встигла домовитись. Я не запитала їх, чи готові вони ризикнути життям, чи готові вони померти, якщо знадобиться, заради того, щоб зупинити Завод… Та й що б вони відповіли?

Похмуро посміхаюся біжучи. Одна справа — легенда про всесильну Лану, яка дає енергію, дає життя. Інша справа — ось ці нічні перегони по дахах, і усвідомлення, що я ні крапельки не всесильна, і його послання: «Лано, пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

Я перечіплююсь і розтягуюсь на даху на весь зріст. Клята вечірня сукня, була б я в штанах, не зсадила б коліна…

Встаю. Оглядаюся. Позаду й унизу, на перехресті, мерехтять ліхтарі. Розтікаються праворуч і ліворуч. Оточують мене. У поліції є новий досвід: їм же вдалося захопити диких на верхівках веж…

Знову біжу. Всі будинки на цьому боці вулиці стоять упритул, так що я запросто перебираюся з даху на дах. Доки переді мною не відкривається вулиця — широченна щілина, яку ні перестрибнути, ні перелетіти. Озираюсь. Полісмени будуть тут за п’ять хвилин, і відсидітися на даху цього разу не вдасться.

До бічної стіни прибито пожежну драбину. Я спускаюся за кілька секунд. Вагон на Завод відправлять уранці, завтра — вже сьогодні — за кілька годин. А мене, здається, зацькували. Як звіра.

Зістрибую на землю. Озираюсь. Бачу за кілька кроків, просто посеред дороги, каналізаційний люк.

Важенна кришка. Нічим піддягти. Чіпляюся за край люка пальцями, нігтями, нарешті зрушую на кілька міліметрів. Іще.

Вулицю прорізає світло ліхтарів. Полісмени мчать на веломобілі — просто на мене. Прямо по осьовій. Ричачи з напруги, відсуваю люк (вхід у колодязь стає схожим на місяць перед повнею) і поринаю вниз. Встигаю завважити фари поліцейської машини — за декілька кроків перед собою…

За кілька секунд колесо втрапляє у відкритий люк, і машина — я чую — зазнає аварії.

* * *

Я пробираюсь уздовж бетонної шахти. Десь ллється вода. За спиною блимають промені ліхтариків — мене переслідують по п’ятах. А час біжить, секунда за секундою. Збігає дорогоцінний час!

Залізні труби. Гірлянди старих дротів, давно нікому не потрібних. Я пробираюсь, де на чотирьох, де на повен зріст, обходжу завали, перелажу через обірвані дроти. Мені бракує окулярів нічного бачення. Просуваюся майже наосліп, витягаю руку вперед, намагаючись намацати прохід…

Мене хапають за зап’ястя.

Я не стримуюсь і кричу. Луна стрибає від стіни до стіни, полісмени чують мій крик і повертають до мене промені ліхтариків…

— Тихо, — звучить у мене над вухом скрипливий голос. — За мною.

* * *

Я бачила цього чоловіка раніше. Це один із кротів, які пропонували мені допомогу в клубі Бана. Тепер він мовчки простягає нічні окуляри.

Він рухається, як вода, невимушено просочуючись у будь-які щілини. Я — за ним, трохи повільніше, але все-таки протискаюсь у вузький отвір між двома бетонними блоками. Пригадується та труба, у якій я застрягла на Заводі. Алекс сказав би клаустрофобія…

Спогад про Алекса підстьобує.

Поліція залишається далеко позаду. Кріт доповзає до проламу в бетонному покритті й зістрибує вниз. І я за ним.

Тут можна випрямитись на повен зріст. Це величезний, давно закинутий, темний і сирий коридор. Може, це один із пневмотунелів, у якому ганяв іще Хазяїн Заводу?

— Що тобі потрібно, Лано? — запитує кріт. Тут, у темноті, його очі широко відкриті. І на ньому немає окулярів.

Я тяжко дихаю. Із роздряпаної щоки крапельками сочиться кров. Вечірня сукня перетворилася на шмаття.

— Що тобі потрібно? — запитує він ще раз. — Пам’ятаєш, ми говорили тобі: все, що попросиш, зробимо для тебе?

— Будь ласка, — мовлю я благально, — дайте мені у що-небудь переодягтися.

* * *

Усе місто під землею пронизано тунелями. Уздовж тунелів тягнуться труби, здебільшого мертві, порожні. Я сиджу в одній з таких труб, у руках два старих гайкових ключі. Я граю на трубі.

Труба тремтить, вібрує. Вібрація передається моїм рукам. Ніколи в житті, ні в кого у світі не було такого інструмента. Вибиваю ритм, він розтікається тунелями від труби до труби. Проникає в отвори, куди не дістатись людині. Углиб і вшир. Десь обсипаються з труб лусочки іржі. Десь сиплеться пісок, капає вода. Я граю.

У підземну залу, куди кріт привів мене, сходяться люди. Когось із них я бачила раніше. Когось бачу вперше. Усі вони знають моє ім’я.

— Лана прийшла до нас по допомогу, — каже Бан, хазяїн «Бан-Крутства». — Говори, Лано.

— Мені потрібно відбити моїх друзів, — кажу я. — Вони в СІНТі.

— Де?

— У тому місці, звідки відправляють пальне на Завод… Там повно поліції. Там усі контролери міста. Я не знаю, що робити!

Вони переглядаються. Вони теж не знають, що робити, але в цю мить при вході зчиняється шум. Розштовхуючи кротів, до мене проривається чоловік у розірваній на плечі сорочці.

— Римусе! — Я не вірю своїм очам. — Ти вцілів! Вони тебе не забрали!

Він обіймає мене. І мені, вперше за тривалий час, стає спокійно.

* * *

До світанку кілька годин. Синтетики сплять без задніх ніг, стомлені фальшивим Святом Енергії.

Ми з Римусом пробираємось на Зламану Вежу. На той хмарочос, який обвалився багато років тому, від якого залишився тільки пень. На те саме місце, де уперше відчула себе дикою. Де колись був клуб «Зірваний дах», зруйнований поліцією.

Прожектори розбито геть усі, і вітер розметав скалки. Ударну установку розібрано, стійку барменів перекинуто, на місці сідал теліпаються обірвані ланцюги. Зате в центрі майданчика й досі стоїть величезний барабан. Верхню деку присипано пилом і дрібним летючим сміттям.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що роздав свої барабани синтетикам? Барабани, бубни, усе, що дзвеніло й гриміло, все, що в мене було?

Я мовчу.

— Спробуй, — він простягає барабанні палички. — Якщо в тебе не вийде, не вийде ні в кого.

Я торкаюся верхньої деки важкою барабанною паличкою. Барабан гуде.

— Римусе, — запитую я. — А… навіщо? Чим вони нам допоможуть?

— Бий, — каже Римус.

Я тамую подих — і б’ю з усієї сили.

Злітає пилюка. Підстрибують піщинки. Підстрибують крихти й засохлі клапті картону. Злітають, зависаючи над декою, крапельки води, хочуть опуститись і не можуть, підкинуті новою вибуховою хвилею. Ще, ще, ще; я розмірено б’ю, помалу заражаючись спокійною впевненістю барабана, який бачив різне й багато чого ще пе-ре-жи-ве…

Тоді Римус кладе мені руку на плече. Я завмираю, а барабан усе ще гуде, і крізь це гудіння я чую барабанний бій у відповідь.

Перший барабан відзивається зовсім неподалік — десь на дахах п’ятиповерхівок. Він дзвінкий, високий і зухвалий, як голос хороброго підлітка. Далі відгукується інший, басовитий, відтак третій, глухуватий, і ритм — мій ритм — летить від одного до іншого, як відлуння. Як відблиск вогню. Як наказ.

По всьому місту. На півдні, на південному сході, на заході. На півночі. Барабани перегукуються, змінюючи, розвиваючи, передаючи один одному той самий ритм — мій ритм.

— Це мої барабани. — Римус усміхається в напівтемряві. — Ось бачиш, я мав рацію. Вони нам ще знадобляться.

* * *

Синтетики виходять на вулицю. Як після енергетичної години. Тільки немає ейфорії: обличчя бліді, нашорошені, майже не видно усмішок. Я придивляюсь і впізнаю бліду дівчину з кісками, і ще одну, чорноволосу, впізнаю молодих синтетиків, що зовсім недавно наважились відмовитися від манжети. Хтось на один день. Хтось назавжди. Серед знайомих облич миготять незнайомі: застиглі, стурбовані.

— Несіть усе залізне, що може звучати й гриміти, — наказую я. — У горах так закликають грім. А нам дуже потрібна гроза. Сьогодні. Зараз.

Вони переглядаються. Не розуміють. Багато хто взагалі не знає, що таке гроза.

— Треба відволікти поліцію, — пояснює Римус. — Треба, щоб здійнялась тривога. Щоб вони не знали, що робити й куди бігти, а ми в цей час…

— Римусе, — я стискаю його руку, — спасибі. Але в СІНТ я піду сама.

* * *

Ми майже б’ємось. Ми майже полаялись навіки. Він хоче йти зі мною, час збігає, а я не можу, не можу пояснити йому, що це моя, тільки моя справа!

Римус потрясає кулаком. Я ловлю його на особливо темпераментному жесті й, продовжуючи його рух, кидаю через себе, намагаючись не сильно вдарити об асфальт.

Він мовчки піднімається. І довго не говорить ні слова.

— Добре, — каже нарешті, не розтискаючи зубів. — Тоді от що… Я зроблю так, що СІНТ у цей час узагалі спорожніє.

* * *

Світає. У мене в запасі залишається година, не більше. Місто заполонює досвітня тиша…

І ця тиша раптом вибухає.

Вони прийшли. Їх більше, ніж я могла очікувати. Вони несуть із собою залізні баки й каструльні покришки, жерстини й ланцюги, наконечники шлангів і обрізки труб. У центрі колони їде Римус на веломобілі, і всю машину обвішано великими й малими дзвонами. Римус крутить педалі, я йду поруч і б’ю в усі дзвони, а довкола коїться щось неймовірне.

Ревуть сирени з динамічним приводом. Гримлять бляшані банки, повні каміння. Гудуть бочки, торохкочуть ланцюги, б’є залізний прут об уламок залізної решітки — і ось із цього пекельного шуму помалу виростає ритм.

«Ми йдемо» — чується в цьому ритмі. І в мене по шкірі повзуть мурашки.

— Ми йдемо!

— Жити своїм ритмом! — кричить Римус у динамо-мегафон.

— Жи-ти сво-їм рит-мом! Жи-ти сво-їм рит-мом! — підхоплюють люди навколо.

Здригаються стіни будинків. Летять розбиті шибки, що не витримали навантаження. Місто роздирається між захватом і панікою. За вікнами метаються обличчя. На підвіконнях підстрибують склянки. Падають і б’ються, додаючи дзвеніння в музику нашого ходу. Я вибиваю синкопи по дзвонах, уплітаючись у загальний ритм особливим візерунком. Виходить красиво, хоча чую це, напевно, лише я.

— Вперед! Вперед! Іди вперед до вершини!

— Я — не синтетик! — кричить у Римусів мегафон дівчина, на секунду заскочивши на підніжку веломобіля.

Римус широко розкриває рота, щоб зберегти барабанні перетинки.

— Я — не син-те-тик! — вигукую разом з усіма, як клятву.

Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.

— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!

— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!

І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.

Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.

Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.

Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.

І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.

Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…

Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить.

Римус простягає мені мегафон, я кричу:

— Звільни! Звільнись! Будь вільним і добрим, як Сонце!

— Вільним! Як Сонце! — підхоплює юрба. — Гей-го! Гей-го!

— Ти зможеш! Ти зможеш! Енергія всередині тебе!

— Енергія всередині тебе!

Вулиця закінчується. Ритм заливає тепер майдан, небо над майданом і фасади будинків навколо. Юрба йде, ритм розгойдується над нашими головами, як важкий, оббитий сталлю таран…

І назустріч йому виповзає, вайлувато повертаючись у річищі вулиці навпроти, інший таран. Це полісмени — вони в броні, у них щити й кийки, вони б’ють металом об пластик і металом об метал. Чужий ритм, упевнений і потужний, стинається з ритмом нашої колони.

Удар.

Хочеться присісти, затиснувши долонями вуха. На мить мене проймає страх, що ось зараз із зіткнення ритмів народиться ватяна тиша, яка вбиває…

Тиші немає. Це мої вуха, вражені ударом, на мить відмовили. А ритми стикаються, намагаючись здолати один одного, зламати, заглушити.

— Вільним! Як Сонце!

— Корися.

— Енергія всередині тебе!

— По-ко-ри-ся.

Наш ритм живий і гнучкий, у цьому його сила. Ритм поліцейської колони не змінюється, він стійкий і монотонний — у цьому його сила. Я бачу, як колони завмерли: між передніми рядами порожній простір — десять кроків. Барабанщики на залізних баках і мідних тазах — проти барабанщиків на залізних і пластикових щитах. Від страшної звукової атаки підстрибують, здається, камені бруківки…

Ні, не здається. Кроти б’ють знизу в чавунні кришки каналізаційних люків, і люки підстрибують. І камені танцюють. Дикі, що захопили всі дахи навколо майдану, танцюють і стрибають на покрівельній жерсті, і кожен їхній стрибок обертається гуркотом грому. Я бачу, як синтетики на чолі колони ставлять на землю свої бочки і теж, за прикладом диких, застрибують на них… Гримлять, намагаючись придушити, здолати, захлеснути полісменів своєю енергією, підпорядкувати власному ритму…

Римус обертається до мене.

— Іди! — читаю по його губах. — Роби свою справу, а ми з друзями — свою!

Він має рацію.

Заледве вибираюся з голосної юрби. Звертаю на сусідню вулицю, біжу вздовж залізної огорожі. Праворуч. Ліворуч. Ще раз ліворуч. Через арку — далі. Протистояння на майдані триває — його не треба бачити, воно розкочується над дахами дужче від грози. Я інстинктивно відкриваю рота: зберегти б барабанні перетинки!

Звертаю в непримітний провулок. Стій. Тут. Ці двері показав мені Максим. Цю вічно зачинену залізну браму.

Зазвичай перед ними посилена охорона. Зараз на посту тривожно переминаються з ноги на ногу двоє. Ритми, що зійшлись на майдані, долітають сюди уривками, зводячи з розуму, як рев близького цунамі. Сторожа нервує: один притупує, несвідомо повторюючи ритм поліцейської колони, другий, сам того не помічаючи, стискає й розтискає пальці в рукавиці, і обидва настирливо питаються один одного:

— Що там таке? Ти щось можеш зрозуміти?

У обох важкі розрядники через плече. Не поліцейські. Більші й важчі.

Підходжу не криючись. Один пильно на мене дивиться. Другий хапається за розрядник:

— Хто така?

— Лана, — кажу я.

— Лана?!

Вони обидва — раби маршового ритму. Я рухаюся в ритмі вкрадливого танцю. Кожен із них більший і важчий за мене майже удвічі. Але моя мета — не битися з ними, а використати їхню силу.

Розрядник б’є яскраво-білою дугою. Пірнаю під неї, танцюючи, тягнучи за собою, доки не опиняюсь між двома поліцейськими. Хазяїн Заводу збив би супротивників у стрибку, але я не маю ні його сили, ні ваги, тому підставляю одного під розрядник іншого.

Вони майже встигають зреагувати. Майже. Один відхиляється, другий прибирає палець зі спускового гачка, але постріл уже зроблено, і заряд занадто сильний. Зачепивши навіть краєчком, оглушає.

Другого б’ю по його розряднику — знизу. Постріл летить у ранкове небо. Продовжуючи свій танок, припадаю до землі й підсікаю його ноги у важких черевиках.

Він ухитряється не впасти. Переслідуючи мене, повертається всім тілом. Продовжуючи його рух, різко смикаю ствол розрядника. Супротивник падає.

Я стрибаю зверху. Ствол розрядника впирається лежачому в підборіддя.

— Мені не треба, щоб ти помер, — кажу йому на вухо. — Покажи дорогу.

— Куди? — хрипить він. Я читаю, як Лесь, по губах: із майдану лине несамовитий гуркіт, який заглушає все на світі.

— До відвантажувальної станції.

— Я не знаю, про що ти, — каже він.

Бреше.

* * *

У мене в руках два потужних розрядники, готових до бою. Полонений охоронець веде мене глухими задвірками СІНТу. Зустрічним полісменам наказую кидати зброю й лягати. Дивно, але вони слухаються: очевидно, рев і гул на майдані справили враження.

Наражаюсь на переляканих музикантів: тих самих, чиї мертві мелодії розважали гостей на сьогоднішньому святі. Музиканти забилися в куток і не намагаються пручатись. Наказую хлопцеві з барабаном іти зі мною. Він страшенно переляканий, але під дулом розрядника не наважується сперечатись.

Тоді я раптом упізнаю це місце. Тут Стефан-Ловець проводжав нас, обдурених, у щасливе нове життя. На Завод. На стіні зберігся рекламний плакат: «Агентство «Загір’я» — реальне щастя вже завтра. Хороша робота потойбіч гір і десять енергопакетів на тиждень». Тут же яскрава картинка: дівчина з юнаком, обнявшись, ступають на підніжку вагона канатної дороги…

Переводжу важілець розрядника на мінімум і стріляю в спину полоненому охоронцю. Він непритомніє й падає без жодного звуку. Хлопець із барабаном кричить, як заєць.

Відбираю в барабанщика інструмент і наказую забиратися звідси. Хлопець зникає, як роса.

Далі йду дуже тихо. Вслухаюсь. Як я й сподівалася, ритм-таран на майдані відтягнув на себе майже всі поліцейські сили. Може, відправку пального затримали? Або, навпаки, вирішили відправити раніше?!

Я прискорюю крок. Вони ж усі тут залежать від безперебійної роботи Заводу. Не відправити вчасно пальне — значить втратити посаду, а може, й голову…

Я чую голоси. Притискаюсь до стіни. За дверима — тіні; один із голосів належить Стефану-Ловцю.

— Вони не прокинуться до завтрашнього ранку. Просто простеж, щоб вони не задихнулися власними шмарклями… І перед розвантаженням вийди на зв’язок із ним, поясни ситуацію.

— Ви мені гарантуєте мої пакети? — деренчливим голоском запитує жінка. — Завтра мені треба п’ять…

— Гарантія буває тільки на цвинтарі, — каже Стефан, і я чую, як він посміхається. — Це дуже цінний вантаж, надзвичайно цінний, підвищеної енергоємності. Якщо ти впораєшся, можеш розраховувати й на шість.

— Я впораюсь!

— Не думаю, — кажу я й стаю у дверях.

Переді мною — посадочна станція. Я чудово її пам’ятаю. Тут нам видавали пайки на дорогу і матраци, щоб спати. У повній готовності стоїть вагон канатки, той самий, на якому їхала я. Біля дверей у кабіну — Стефан і хирлява жінка-погонич у сірій поношеній сукні.

Відстань між нами — всього кілька кроків. Важільці обох розрядників повернено на максимум. Я не зможу промахнутись, навіть якщо захочу І Стефан це розуміє.

— Здрастуй, Дано, — мовить він рівно, ледь примружившись. — Я знав, що ти прийдеш.

І в цю мить відчуваю крижаний подих у потилицю. Подих смерті.

Не думка, не передчуття, навіть не інтуїція — чуття дикого звіра змушує метнутися вбік, і страшний удар, що повинен був розкроїти мені череп, проходить повз. Я все одно падаю, майже непритомніючи.

— Прудке стерво, — каже Стефан. — Добий її.

Я перекочуюсь, і приклад розрядника вибиває іскри в тому місці, де щойно була моя голова. Перекочуюсь іще раз: мій супротивник не здогадується змінити ритм.

— Пуск машина! — кричить Стефан, і я чую скрип каретки на даху вагона. — Пристрель ти її нарешті!

Знову холод у потилиці. Я тягнусь до одного розрядника — Стефан намагається наступити мені на руку, але я, обманувши його, підхоплюю з підлоги другий. Стріляю майже наосліп — знизу вгору.

І одночасно стріляє мій убивця.

Певно, ніколи нікому й на думку не спадало вистрілити з двох розрядників — одночасно — один до одного впритул. Білі розряди стикаються. Гримить вибух. Мого супротивника відкидає далеко назад і впечатує в стіну. Стефана вибуховою хвилею збиває з ніг. Мене обдає гарячими іскрами і волочить спиною по бетону, проте я при тямі й з ритму не збиваюсь.

Вагон уже відходить від платформи; ще раз перекотившись, схоплююсь на ноги. Підбираю барабан і, прихопивши розрядник, застрибую на підніжку.

Жінка-погонич дивиться на мене. Губи тремтять.

— Виходь, — наказую. — Пристрелю.

Вона вистрибує на платформу в останню мить. Мої вороги важко смикаються, приходячи до тями. Вагон від’їжджає, платформа затягується туманом. Я стою, піднявши розрядник, на випадок, якщо хтось захоче вистрелити мені вслід…

Бачу, як Стефан заледве підводиться. Знущально махає мені рукою.

* * *

Вони всі тут. Лежать, загорнені в матраци, як у кокони. Обличчя жовті. Мені стає страшно.

— Алексе, прокидайся!

Ніякої реакції. Очі закочені під лоба.

— Мавре! Маврикію-Стаху!

Він спить. Спить Перепілка, сплять хлопчик і дівчинка. Спить Лесь, задерши велику круглу голову. Спить Ліфтер.

Перебираюся в кабіну, але там, звісно, немає жодних важелів, жодної можливості управляти вагоном. Крізь люк у стелі вибираюсь на дах. Місто повзе внизу. Над дахами лине гуркіт. Я майже бачу, як озброєна ритмом колона врешті налітає — лоб у лоб — на озброєних щитами й кийками полісменів…

Тягнеться залізний трос. Крутяться колеса в каретці. Хоч би нікого не вбили, думаю я, дивлячись на місто, що віддаляється. Хоч би нікого не оштрафували сьогодні вночі. «Пощади їх», — сказав Хазяїн Заводу. Хіба він, мотор і серце колосальної фабрики-бійні, має право говорити про пощаду?!

Мені треба вірити в Римуса. Вірити, що все буде добре.

Вагончик біжить, обліплений туманом, як ватою. Біжить на Завод. Від думки про це мене починає нудити — із жаху. Потрібне величезне зусилля волі, щоб узяти себе в руки. Я тяжко зістрибую в люк.

Усе повторюється. Дежа вю, як сказав би Алекс. Я у вагоні, який несе мене до Заводу, навколо сплять люди, і я не знаю, не знаю, як урятувати їх — і себе!

Я сідаю, схрестивши ноги, в головах Алекса. Кладу перед себе барабан. Він примітивний, новенький, зовсім не схожий на той, із зображенням вовка… Але чомусь я його прихопила. Могла б узяти іще один розрядник, а взяла барабан!

Починаю вистукувати. Долонями. Не думаючи, лише слухаючи.

Я підняла людей, повела на прорив заради того, щоб урятувати друзів. Але не врятувала, а сама втрапила в ту ж пастку… Що з Максимом, який був полісменом? Його оштрафують, вважай, уб’ють? А його батька? А десятки й сотні синтетиків, яких, може, і не впіймають сьогодні вдень, зате вночі жорстоко покарають? Вони ж на ниточці — кожен. Достатньо просто не видати пакета… Людина, як завжди, заходить у мережу, дивиться розділ статистики… А навпроти її імені — повідомлення про штраф на тиждень уперед!

Не впадай у відчай, каже барабан. Не втрачай мужності. Не відчаюйся!

Барабан розмовляє? Чи я розмовляю сама з собою?

Він зовсім не такий примітивний, цей барабан. Він глибоко й чисто звучить під моїми долонями. Я згадую плесо Блискавок, свято весни. Я згадую Ярого. Згадую весняний світанок у горах, крик півня і пісню солов’я…

І коли я згадую свято ініціації, Алекс, який лежить поруч, раптом здригається і розплющує очі.

* * *

Найважче прокидається Лесь. Він же не чує. Доводиться підносити барабан до самої його щоки — аби він шкірою дужче відчував вібрацію.

Нарешті й Лесь приходить до тями. Цілу годину після цього ми сидимо, нічого не роблячи і ні про що не говорячи, узявшись за руки. Дивно, але ми щасливі.

Потім заціпеніння минає. У кабіні погонича знаходимо пайок на дві доби і, що найважливіше, бутель з водою. Даємо напитись насамперед дітям.

Унизу й далі туман. Зручно розташувавшись на матрацах, розмовляємо — спокійно і з задоволенням, як колись у гнізді Перепілки.

— Нас узяли, як ідіотів, — ремствує Мавр. Очевидно, ця думка для нього найболючіша. — Як сліпих, безпомічних…

— Забудь, — м’яко каже Перепілка. — Колись це мусило статись. Невже ти збирався решту життя прожити під землею?

— Залежно яка вона, ця решта, — бурмоче Ліфтер. — День, рік…

Лесь бавиться моїм барабаном. Посміхається.

— І що тепер? — резонно запитує Алекс. І сам собі відповідає: — А нічого. Шандарахнемо його із розрядника. Мало не буде.

Я хитаю головою:

— Буде. Вагон підходить до тунелю, там транспортер… і нікуди подітися. Слуги Заводу вміють воювати з людьми. А їх, автоматів, на Заводі сотні.

— А цей твій… Хазяїн? Серце Заводу?

— Він ніколи не дивиться на пальне, — тихо кажу я. — Для нього це не люди. Йому так простіше.

Мавр фиркає. Перепілка зітхає. Вагон біжить і біжить по тросу, ледь погойдуючись на вітрі. День саме в розпалі. До гір ще далеко. Діти Перепілки дивляться у вікно — запилюжене, у ґратах. Здається, вони задоволені самим лише денним світлом.

— Якби ми могли зістрибнути, — кажу я. — Ми б пішли до трьох родів. Але мені просто пощастило тоді, адже зараз не зима… Що ти хочеш сказати, Ліфтере?

Ліфтер, лукаво усміхнувшись, розгортає куртку. Із внутрішнього боку до неї пристебнуто товстий моток міцної дикої мотузки.

* * *

Уночі ми сидимо на даху, звісивши ноги, і милуємось горами. Туман розвіявся. Небо в зорях. Унизу пропливають ледь помітні гірські хребти, іноді у світлі зірок спалахують блюдечками озера. Запах лісу виразно долинає сюди, і його не в змозі перебити навіть сморід машинного масла, яким змазано блоки.

— Я щаслива, — тихо каже Перепілка.

Мавр обіймає її за плечі.

Алекс несподівано обіймає мене.

— Спасибі, Лано, — шепоче мені на саме вухо.

— Та за що?! Адже я…

— Мовчи. Мовчи. Там побачимо.

* * *

Уже не знаю як, але я ухитряюсь проґавити момент висадки. Чи то канатка рухається цього разу швидше, чи різниця між довгою зимовою ніччю і не дуже довгою осінньою спантеличила мене. Коли вагон раптом здригається на знайомій опорі, спохоплююсь, дивлюся вперед… І розумію, що вогні, які мені здавалися низькими зірками, насправді — прожектори Заводу.

— Униз! — кричу я. — Скоріше!

Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.

Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.

— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.

Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.

— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.

Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.

І відступаю.

— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.

— Дозволяю, — глухо мовить Перепілка. — Постарайся не вдаритись об гілку… Йди.

І хлопчисько спускається спритно, як справжній дикий, доки не зникає у кронах.

Перепілка спускається одразу за ним.

Тоді Лесь.

— Я останній, — каже Ліфтер.

Мовчки хитаю головою. Вогні Заводу вже зовсім близько.

— Лано… — мовить він докірливо.

— Спускайся!

Він кілька секунд дивиться мені в очі. Тоді спускається по мотузці. Я залишаюсь у вагоні сама.

Вже помітно приймальний тунель. Що скаже Хазяїн, коли побачить, що замість одиниць енергії Заводу дісталася цього разу порожня оболонка?

Згадую, як помахав мені рукою на прощання Стефан-Ловець. Криво посміхаюсь — і, вхопившись за мотузку, поринаю в темряву.

* * *

Ми знаходимо одне одного не одразу. Коли нарешті збираємося разом, сонце стоїть уже досить високо. Усі в подряпинах, у Алекса підбите око, у Леся садно на щоці, але серйозно ніхто не постраждав. Хлопчик, син Перепілки, посміхається до вух, його сестра дивиться навколо широко відкритими очима.

— А я гадав, ти прибріхуєш, — признається Мавр. — Коли ти розповідала… про гори…

Іржавий ліс закінчується. Навколо чудовна, нереальна краса: зелень сосон поруч із червоно-жовтими деревами і чагарниками, лимонно-жовтогарячий килим на траві, криваво-червоні клени — і синє небо над головою. Такого ніколи не буває в місті.

Але нам ніколи розглядатися. Завод близько. Я відчуваю його, як відчувають тінь на обличчі. Завод не одержав своєї здобичі. Він небезпечний. Смертельно небезпечний.

Я ледве впізнаю знайомі місця. Поспішаю відвести диких подалі від Заводу.

— Чому ти весь час оглядаєшся? — запитує Мавр.

Мені вчувається брязкіт залізних слуг Заводу, які йдуть за нами по п’ятах. Але в цьому я Мавру не признаюсь.

* * *

Дикі не звикли ходити по горах. Я збиваюся зі шляху, помилково роблю великий гак. Діти, та й дорослі, вибилися з сил — вочевидь, снодійне поліцейських лікарів не минулося марно.

Доводиться зробити привал.

Вогонь розпалити нічим. Їсти, власне кажучи, теж нічого — крім залишків сухарів із пайка погонщиці і пачки безкоштовної вермішелі, що виявилася в когось у кишені. Є вода — поруч біжить струмочок. Усі мовчать, настільки втомилися.

Що мені робити? Я чудово розумію, що єдиний порятунок для диких — у селищі трьох родів… якщо воно ще існує. Якщо нас приймуть. Незабаром похолодає, випаде сніг, це не літо, коли в лісі можна жити просто так, у курені… Не кажучи вже про те, що під боком у Заводу ніхто не може бути в безпеці.

Прихопивши розрядник, іду в розвідку. Обравши високе дерево край лісу, забираюсь на вершечок. Дивлюся на Завод: він схований жовтим туманом. Бетонним панциромпроглядає саркофаг, стовбичать обпалені громовідводи, але що робиться всередині, невідомо.

Думаю про Хазяїна. Майже бачу, як він сидить у рубці чи бродить темними коридорами в окулярах нічного бачення. Чи відчуває він, що я зовсім близько?

Ворота Заводу зачинено. Який запас енергії в акумуляторах? Мусить бути якийсь запас, на випадок, якщо зміна не прийде або виявиться непридатною…

Я спускаюся з дерева. Сідаю, привалившись спиною до стовбура. Мені треба побути самій. Мені треба подумати.

«Лано, пощади їх…»

Що ж це таке, виходить, я нікого не щаджу? І дикі в біді через мене, і друзі з трьох родів загинули, і ще в місті невідомо що робиться? Біжу, як динамо-білка в колесі, та енергії в мені занадто багато, тому під’єднані до колеса лампочки вибухають замість того, щоб світити. Вибухають, вибухають…

Завод не можна зупинити, бо загинуть люди. Заводу не можна дозволити працювати, бо люди гинуть уже зараз. Не можна, не можна, не можна!

Заплющую очі. Уявляю мембрану розпилювача — як Вогненний Кін, на якому я перемогла колись Цар-матір. Щось дуже важливе, пов’язане із Заводом… Щось, що давно знаю, але про що не думала, забула через непотрібність… Якісь слова Хазяїна… Чи Голованя?!

«Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори…»

Я мимоволі щулюся.

«…Але ти сильніша, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше».

Спасибі, не треба. Я хотіла пригадати щось інше. Розмову з Голованем? Стихії збунтувалися… Завод переродився… Громовідводи оплавились…

Я уявляю бунт стихій. Як блискавки луплять і луплять у громовідводи. Не щадячи себе… Нікого не щадячи…

Проста думка б’є в мене, як блискавка.

Я підводжусь, намагаючись більше ні про що не думати, закидаю розрядник на спину і, насвистуючи з підкресленою безтурботністю, йду до місця привалу.

* * *

Дикі сидять голова до голови, радяться. Діти сплять, укриті чиїмись куртками.

— То як, готові йти? — запитую весело й недбало.

— Ну ти й витривала, — з повагою каже Ліфтер. — У тобі стільки енергії — куди там Заводу!

Посмішка застигає в мене на щоках. Ліфтер не знає, не може знати, про що я думала. Він сам не розуміє, що сказав.

Алекс помічає, що я змінилась на лиці.

— Що з тобою?

— Зуб заболів, — кажу і сідаю поруч. — Жарти жартами, але треба йти. Незабаром посутеніє.

— Ми тут говорили… — Мавр, очевидно, змерз, у нього сині губи. — Ясна річ, у місто нам дороги немає? А ці три роди… ще незрозуміло, як нас приймуть, вірно?

— Заснуємо четвертий рід, — мовить Перепілка. — Тільки й усього.

Мигцем згадую пророцтво Голованя: «Заснуєш четвертий рід…»

— А що із Заводом? — уривчасто запитує Алекс. — Вони нас не дістануть?

Перепілка швидко дивиться на дітей. Я мовчу.

— І що з тобою? — Алекс підсувається ближче. — Що ти бачила? Що трапилось?

— Я нічого… — запинаюсь. — Одним словом… я бачу шлях, знаю, як… але я боюсь. Я не можу, я боюсь!

Вони всі дивляться на мене, ніби я щойно, у них на очах, звалилася з ясного неба.

— Заспокойся, — співчутливо каже Перепілка.

— Не сміши мої сандалі, — фиркає Ліфтер. — Ти нічого не боїшся. Я бачив.

— Ти нічого не боїшся, — луною відгукується Алекс. — Ти врятувала нам життя. І не лише нам. Ти пройшла вогонь і воду. Сильнішого за тебе я взагалі нікого не знаю! У тобі дикої енергії більше, ніж у всьому цьому дикому лісі!

Знову. Я хапаюся за голову.

— Лано? — тихо запитує Мавр.

Тоді я розповідаю їм свій план. Переказуючи при цьому слова Голованя і Хазяїна.

Вони дивляться й не розуміють. Дівчинка тихо стогне у сні, Перепілка кладе їй руку на лоба.

— Того разу стихії збунтувались, — розповідаю я. — Дали занадто багато… енергії одразу. Отож треба кинути на розпилювач одразу багато енергії… дуже багато. Він, можливо, захлинеться. І Завод… не зупиниться, але переродиться. Щось зміниться там, де нічого не можна змінити. Але для цього, друзі, я повинна йти на розпилювач. Сама.

День хилиться до вечора. Над нашими головами сонно курличе голубка. Мої друзі мовчать. Дивляться на мене.

— От і все, — кажу дуже тихо. — Отже, немає іншого шляху. Ні для мене. Ні для кого.

— Що за синтепон! — дуже голосно каже Ліфтер, так що хлопчик здригається і прокидається.

— Це не синтепон, — глухо мовить Мавр. — Ти певна, що це спрацює?

Я ковтаю клубок у горлі. Мотаю головою:

— Я не певна. Але це… мені здається… має спрацювати.

— Тоді я піду з тобою, — різко, навіть люто каже Мавр.

Перепілка здригається, ніби її торкнулись розпеченим залізом.

Я заплющую очі. І в темряві, що настала для мене, чую голос Алекса:

— Якщо це спрацює, і я теж піду. Я дикий уже багато років, хто скаже, що в мені мало енергії, горло перегризу.

— Послухайте, — тихо мовить Перепілка. — Це безумство… І як ви… як ми увійдемо на Завод?

— Ти не підеш. Ти будеш із дітьми.

— Ми теж підемо, — каже хлопчик.

Я скручую дулю й тицяю йому під носа:

— Хтось повинен залишитись, ти зрозумів? Хтось дикий повинен залишитись!

— Як ми увійдемо на Завод? — нервово перепитує Ліфтер. — Ми не увійдемо! Ти сама говорила…

— Я знаю, як увійти, — кажу. Всередині в мене порожньо, спокійно і дивовижно легко. — Я знаю.

* * *

Сутеніє, коли ми входимо в селище. Мої супутники розгублено крутять головами, я ж іду прямо до центрального майдану і б’ю на сполох — за правом Цар-матері. Зрештою, це звання в мене ніхто не відбирав.

Гримають двері й віконниці. Голосно перешіптуються люди, чоловіки й жінки. На серці легшає, коли бачу, що вони вціліли: брати, сестри, батьки й діти тих, кого я повела на загибель. Вони збігаються на звук тривоги, на поклик новини, що біжить по селу. Не зважуються підійти — завмирають оддалік, дивлячись на мене, як на примару.

У мене за спиною тісна групка. Величезний мускулистий Алекс недбало притримує розрядник — дулом у землю. Перепілка, примружившись, розглядає людей-вовків. Мавр стоїть праворуч від мене, Лесь ліворуч, Ліфтер прикриває тил.

Майже зовсім посутеніло.

— Запаліть вогонь, — наказую владно.

Приносять смолоскипи. У їх світлі бачу Ярого, і в мене падає серце. Він стоїть у юрбі, у самій глибині, і за його руку тримається… Так, я не помилилась. Це Безіменна, і вона вагітна.

Тим краще, думаю я. Ще одна обірвана нитка. Ще один крок до свободи.

— Ми з міста, — кажу глухо. — Завтра ми зупинимо Завод. Тобто не зупинимо, а… — Я не знаю, як пояснити, і тому запинаюся.

— Звідки ти взялась? — різко запитує Безіменна. — У тебе вистачило совісті прийти сюди з того світу? Де наші брати, ти, Цар-мачухо?!

— Ваші брати мертві, — кажу я. І знову запинаюсь.

Юрба гуде.

Мавр робить крок уперед — сухорлявий, хижий, безжальний.

— Нам не потрібне ваше схвалення. — Його голос разом обриває всі розмови в юрбі. — Нам потрібні від вас… ці, як їх. Трембіти. Барабани. Бубни. Усе, що закликає дощ і грім.

Настає тиша. Чутно, як шумить ліс на далеких горах.

Перепілка міцніше обіймає дітей.

— І поїсти, — тихо мовить дівчинка.

* * *

Розводимо вогнище осторонь від селища, поруч із покинутою норою Голованя. Я не наважуюсь туди увійти.

— Ти повинна залишитись, — усоте кажу Перепілці. Хоча вона давно вже погодилась: думка про те, щоб покинути дітей самих серед ворожих людей-вовків, зведе її з розуму.

Із селища прибігають, знемагаючи від цікавості, підлітки; я ледь упізнаю їх, так вони виросли. Приносять барабани, бубни і кілька трембіт. Мало. Відтоді як майстер Ясь не повернувся з Заводу, трембіти робить його старенька, але вона майже сліпа і не може багато працювати…

Кілька тижнів тому механічні слуги Заводу розорили пасовище в горах: захопили пастухів, трьох хлопців із роду Роганя, і забрали з собою. Але в селищі прояв не бачили.

Після невдалого походу на Завод три роди довго не могли оговтатись. Над горами літав плач невидимої трембіти. Цар-матері немає, і прабатьківські закони похитнулись. Безіменна, всупереч забороні, взяла собі чоловіка, і не з останніх — Ярого. У них буде дитина.

Літо було врожайним. Дичини повно. Якби не це, невідомо, що було б із трьома родами. А так — живуть помаленьку. У кожного роду — свій ватажок, а разом сходяться хіба що на весіллях. Але весіль мало цього року: найкращі хлопці полягли…

— Невже, Цар-мамо, ти підеш знову на Завод? — захоплено запитує чорнявий хлопчина з блакитними, як у Голованя, очима. — Не страшно?

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись від того, як він мене назвав: Цар-мати… Цар-мачуха…

— Піду. І цього разу в нас вийде, ось побачиш.

Він киває. Йому, як і його приятелям, дуже хочеться розпитати прибульців про життя в місті, але вони бояться підступитись.

Урешті підлітки знехотя йдуть. Ліфтер мало не вперше в житті гріє руки біля справжнього вогню, на його обличчі — недовірлива напівусмішка. Мавр і Алекс сплять. Перепілка сидить в узголів’ї чоловіка, мені ніяково дивитися їй в очі. Лягаю на спину й дивлюсь на зірки.

Пощади їх, казав Хазяїн.

Але ж якби не вони… я й сама б не зважилась. І що б там я не казала хлопчикові-вовченяті, мені страшно. Я навіть не знаю, чого боюся дужче — смерті чи поразки.

Там, на мембрані, всього лише танок… Це ж не боляче?

* * *

Під ранок земля береться інеєм. Трава, ще вчора зелена, раптом мерхне. Жовте листя, яке вчора прикрашало ліс, тепер лежить під ногами лимонно-бурим килимом. Небо ясне. Пізня осінь. Чекати грози в такий день — щонайменше безумство.

— Може… потім? — тихо запитує Перепілка.

Не дивлячись на неї, хитаю головою.

Алекс перевіряє розрядник.

— Скільки залишилось? — запитую я.

Він знизує плечима:

— Гадаєш, я розуміюсь на цих штуках? Щось залишилось… У них запас мусить бути. Мабуть.

Більше ми нічого не говоримо.

Наспіх снідаємо. Перепілка обіймає Маврикія-Стаха. Дівчинка не розуміє, що відбувається. Хлопчик здається кам’яним. Я згадую, як він терпів біль, коли зламав ногу.

Кладу йому руки на плечі.

— Слухай… Ти розумієш, так? — Показую очима на Перепілку.

— Так, — мовить він відсторонено. — Не хвилюйся.

І ми йдемо. У мене на плечі барабан, Ліфтер несе дві трембіти, Алекс озброєний розрядником і великим пласким бубном. Мавр іде позаду, не відриваючи очей від трави під ногами, що взялася памороззю.

На околиці селища нам перепиняють шлях.

Підрослі брати й сини тих, кого я погубила. Кілька молодих жінок. Усього двадцятеро. Багато. Я швидко оглядаюсь на Алекса: добре б обійтися без стрілянини.

Уперед виходить хлопець, учорашній підліток, чималенького зросту. Він дуже схожий на Мисливицю. Я просто вражена цією подібністю.

— Цар-мамо, — мовить він хрипло, — якщо ти йдеш на Завод, візьми і нас із собою. Ми танцюєм Аркана найкраще від усіх у селищі.

Мавр нарешті відриває очі від землі. Алекс опускає розрядника.

— Добре, — кажу після секундної паузи. — Сподіваюсь, ви здогадалися захопити… що-небудь, що гримить?

Відійшовши від селища подалі, обертаюся. Це місце стало мені рідним. Мій дім. Шкода, що все так вийшло.

Встигаю побачити людську постать на околиці — чоловік стоїть, дивлячись нам услід. Ярий?

Певно, здалося.

* * *

Коли ми піднімаємось на пагорб перед Заводом, на небі немає жодної хмаринки. Вітер зриває рештки листя, роблячи ліс прозорим, відкриваючи його сонячним променям. Від яскравого світла в диких сльозяться очі. І в мене теж, хоч і не так сильно.

Вовченятам, які вперше побачили Завод, не по собі. Я дивлюсь на нього спокійно й приречено: бетонний саркофаг. Рудий ліс праворуч і ліворуч. Клуби жовтого туману (мої ніздрі здригаються, я згадую його запах). Громовідводи. Гостряки іржавих металевих конструкцій.

Я намагаюсь побачити майбутнє, бодай краєчок. Але не можу. Кашляю, прочищаючи горло.

— Слухайте мене. Усі разом ідемо до Заводу і накликаємо грозу. Там, під стіною, нас накриє антиритмом. Ми перестанемо чути себе. Це — як у жахливому сні, як у порожнечі. Не здавайтеся, стукайте, кричіть, нам треба гриміти, щоб заглушити цю тишу! А потім… двері відчиняться. Напевно, вийдуть автомати. Алексе… спробуй збити їх із розрядника, добре? Інші… Нам треба прорватися всередину. За мною — у двері. Я виведу до мембрани… до розпилювача. Але якщо ми не доберемося, усе марно, знову все пропало, це ясно?!

— Не кричи, — каже Алекс.

Тільки тепер усвідомлюю, що кричу на весь голос.

— Пробач, — облизую губи. — Отож…

Перехоплюю зручніше свій барабан. Дістаю з-за пояса барабанні палички. Заношу їх над декою, на мить завмираю…

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють барабани. Гримлять змійовики. Ухають, заливаючись, бубни. Ревуть трембіти. Ми йдемо униз пагорбом. Намагаюсь не дивитись на порослі травою горбки біля стіни. Дивлюсь на ворота. Тільки на них.

Стулки щільно зімкнені.

Він там, за цими стулками. Сидить у рубці. Або бродить коридорами. Або змащує зчленування залізних автоматів — слуг Заводу, робітників і вбивць. Серце Заводу, зшите з броньованих пластин. Я не повинна про нього думати.

— Гр-рім, — гримить мій барабан. — Гр-рім, до нас!

Сонце сяє яскраво, бачу свою тінь на пожухлій траві, але мені начхати. Я йду на Завод. Я повернулась, але не переможеною. Не на заклання. Я повернулась!

І палички в моїх руках раптом самі собою змінюють ритм.

— Я йду! — реве тепер барабан. — Я йду! Я прийшла!

Завод наближається, нависає темним громадищем, але я не дивлюсь на нього. Я чекаю, наїжачившись, коли настане тиша…

І вона навалюється.

Раніше мені здавалося, що я до неї готова. Тепер розумію — ні. До цього не можна бути готовим. Це наче смерть прийшла. Я не чую ні свого голосу, ні голосів друзів, ні вітру, ні подиху. Знаю: кожне моє зусилля, кожен звук повертається назад, навиворіт. Моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю Стефана-Ловця, ненавистю багатьох людей, яких я позбавила спокійного, зручного життя. Ніби йду назустріч своєму дзеркальному відображенню, зараз зіткнуся з ним — і зникну, немов мене й не було…

Я розумію: всі зусилля марні. Як не намагайся, як не борися, назустріч підуть реверсні хвилі, вивернуті справи й наміри, і буде тиша. Абсолютний нуль.

Останні сили витрачаю на те, щоб обернутись. Якщо зараз прожену їх — може, хтось устигне врятуватися?!

Дикі луплять у барабани, кричать і гримлять — геть беззвучно. Молоді вовки не відстають ні на крок, гримлять, б’ють у стукалки, залізом об залізо, деревом об мідь. А за їхніми спинами, за спинами моєї розпачливої маленької армії…

Мені хочеться протерти очі.

Вони виходять із лісу. Піднімаються, як згустки туману, від ріки. Їх багато. Я не розумію, що відбувається, доки не бачу Єву. Вона махає мені рукою. Її наздоганяє Головань. Зустрічаюсь поглядом із його спокійними блакитними очима. Поруч іде Цар-мати, у підперезаній білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Дивиться похмуро. В очах — жовті зірочки. Іде сутулий, хмурий погонич — той, що дав притулок мені у вагоні канатної дороги. Не видав Хазяїну.

Я впізнаю в юрбі молодих Тримайся і Римуса, яким я дала імена. Бачу Яся, майстра трембіт. Синів Смереки. Усіх, хто загинув за Завод, і всіх, хто став його жертвою. Тисяча тисяч. Вони йдуть до мене, дивляться в очі, хто похмуро, хто безпечно, хто з болем. Живі ще борються, ще намагаються прорвати ватяну тишу — а мертві дивляться з-за їхніх спин, ніби чекають, щоб я пригадала, навіщо я тут і заради кого.

Я не зумів, промовляє кожен погляд. Я боровся, як міг, наскільки вистачило сил, але я не зміг; зможеш ти. Зможеш! Повинна! Заради тих, хто мертвий і хто живий, і заради тих, хто ще не народився, — не здавайся!

І тоді я знову обертаюсь до воріт.

Барабанні палички опускаються на деку одночасно. Звуку немає. Слухаючись внутрішнього ритму, підхоплена ним, підкидаю руки до неба…

Між паличками, затиснутими в моїх кулаках, б’є сліпучо-біла блискавка.

Бабах!

Звук, наказовий і різкий, прориває ватяну тишу. Я стою, обімлівши, дивлячись у небо. У моїх очах — відбиток блискавки, а далі, у небі, суцільне сіро-лілове марево, хмари сповзаються з чотирьох боків, закручуються смерчами, і в моє обличчя ллється дощ.

— Дощ!

Я чую свій голос. Опускаю голову й бачу, як краплі стрибають по барабанній деці. Кожна крапля — кругла, на довгій ніжці, у прозорому вінці. Я чую кожну краплю.

Бом! — б’ють палички, краплі підстрибують зграєю і знову стукають, видаючи синкопи: бом-бом-бом!

Бабах! — гуркоче грім. Я бачу, як розчерки блискавок тягнуться — і б’ють у зведені до неба трембіти.

Хочу кричати.

Вовченята — два брати, племінники майстра Яся — живі. Трембіти в їхніх руках димлять. Однаковим рухом вони знову піднімають їх, і звук, не слабший від грому, лине над пагорбами.

Я знову дивлюся вгору. Дощ сліпить. Заплющую очі, та все одно бачу небо — так, ніби воно було крилом над моєю головою. Або сенсорним екраном, із яким я стрибнула з верхівки громовідводу. Піднімаю руки…

І притягаю небо до себе.

Я відчуваю кожну блискавку. Вітер — мій подих. Грім — голос мого барабана.

Я ловлю вітер. Ледь нахиляю небо… Ледь-ледь…

Глухну від страшного небесного гуркоту. Потягнувшись, пускаю блискавку в покручений оплавлений громовідвід, і ще одну, і ще, а тоді одночасно у два громовідводи, і ще, і ще!

Антиритм мертвий.

Спалахи блискавок зливаються в один довгий, яскравий, безкінечний сполох. Гримлять небесні змійовики, пересипаючи каміння й сухий горох. І, вторячи їм, усередині заводу щось вибухає. Високо над дахом злітають іскри. Тремтять і тріскаються бетонні стіни. А дощ ллє, заливаючи пожежу, по схилах пагорба несуться не струмочки — потоки, підмивають коріння, перевертають каміння…

Небо вислизає з моїх рук — визволяється. Воно не терпить тривалої влади над собою — нічиєї.

Пахне свіжістю. Легкий, гострий запах. Приємно дихати. І чутно вітер.

Ворота заводу розчинено навстіж. Жовтий дим віднесло вітром, змило дощем. Перед воротами лежать, безладно розкинувшись, слуги заводу — залізні автомати. Мертві, нерухомі. По них стрибають, потріскуючи, залишкові розряди.

Лише тоді я опускаю руки.

Я вимокла до нитки. Вода збігає по волоссю. Калюжа на деці барабана; я обертаюсь…

Пліч-о-пліч стоять мої дикі й молоді вовки з трьох родів. Дивляться на мене. Але скільки не вдивляюся в схили пагорба за їхніми спинами, там нікого. Туман розвіявся. Не знаю, чого в мені більше: радості чи відчуття втрати?

Переводжу погляд на обличчя живих. І одразу розумію: вони не бачили. Усе, що їм відкрилось, — моє раптове перетворення, блискавки в моїх руках. Згадую слова Голованя: ти переломила долю. Перемагає той, хто зробить неможливе.

— Цар-мамо, — із забобонним жахом бурмоче хлопець, схожий на Мисливицю, — ти повеліваєш громами.

Алекс облизує й без того вологі губи. Мавр переглядається з Ліфтером. Лесь дивиться, як дитина, круглими очима. Я усміхаюсь.

— Це все? — тонко запитує дівчина-підліток, зовсім молоденька, років шістнадцяти. — Завод… зламався? Згорів?

Хотілося б вірити… Але я знаю, що це не так.

— Уперед, — кажу я. — Усе тільки починається.

* * *

Це кругла зала. Мені здається, я вже була тут. А може, бачила це місце у сні.

У залу ведуть два тунелі, один навпроти іншого. Перший — транспортер, звідти прибувають жертви на розпилювач. Другий — вузький хід, завалений непотребом, я дивом відшукала його серед задушливих лабіринтів, затягнутих жовтим туманом. Але відшукала.

Майже всю залу займає сріблиста кругла мембрана — вона трохи піднімається над бетонною підлогою. Тонка і на вигляд дуже вразлива, здається витканою з павутиння. Зовсім не страшне місце. Певно, ті, кого привозить сюди канатка, ступали на неї безпечно, розмовляючи, може, сміючись…

Знизу, з-під сітки, пробивається тьмяне біле світло.

— Здрастуй, Лано.

Хазяїн! Я не завважила його! Він стоїть так непорушно, що в напівтемряві схожий на механічну деталь, бездушну частину Заводу.

Бойовий ритм, що привів мене до мети, на мить дає збій. Алекс реагує миттєво — ствол розрядника вже спрямовано на Хазяїна.

— Не стріляй, — кажу я.

Хазяїн посміхається. Броньовані пластини його обличчя ледь змінюють обриси.

— Чому? Ти ж не послухалась мене… Домоглася свого.

Нас розділяє мерехтливе коло мембрани. Хазяїн стоїть спиною до порожнього вагона в тунелі. Так, як стояли до того тисяча його жертв. Він прийшов сюди… навіщо?

— Краще пристрелити його, Лано, — каже Алекс.

Я розумію, що він має рацію. Але мені потрібно одержати відповідь на ще одне, останнє запитання.

— Навіщо ти прийшов? — запитую Хазяїна. — Мені не треба твоєї крові.

— Краще пристрелити його! — квапить Алекс.

Хазяїн дивиться на мене. Інших ніби не бачить.

— Чому тобі не живеться спокійно, Лано? Чому тобі не живеться, як усім? Чому ти не залишилася в місті, чому ти не залишилася в горах? У тебе ж було все: друзі… влада… кохання!

Треба поспішати, дорога кожна секунда, але я зволікаю. Сама не знаю чому. Мені страшно? Я ввагаюсь? Відтягаю момент?

— Чому ти не залишилась зі мною? — мовить він ледь чутно. — Я дав би тобі все, що ти могла б побажати. Усе.

Мої супутники перешіптуються. Збігає час… сили… слабшає рішучість… скоріше!

Але я не можу йому не відповісти.

— Ти сам казав: нема сенсу говорити про справедливість. Аби хтось вижив, когось потрібно щодня вбивати. Ти казав, світ так улаштований. Отож: я не хочу і не буду жити в такому світі. Я зміню його… або помру, намагаючись змінити. Це все.

Щось каже Алекс. Я не чую його слів. Я бачу тільки очі Хазяїна. І другий раз у житті розрізняю їхній колір: вони зеленувато-карі.

— Ти дуже схожа на свою матір, — каже він глухо, і в цей момент я нарешті зважуюсь.

Павутинка розпилювача мерехтить переді мною. Як поверхня лісового озера місячної ночі. Скидаю важкі мокрі черевики — ніби справді збираюсь купатися.

Босі підошви торкаються бетону. Підходжу ближче.

Поверхня мембрани ледь здригається. Мерехтять іскри, як на паморозному склі. Стає дуже шкода себе. Я зупиняюсь на самій крайці розпилювача.

— Не смій! — кричить Хазяїн. У його голосі значно більший страх, ніж хвилину тому.

Я ковтаю клубок у горлі. Моє завдання — кинути на мембрану одразу багато енергії. Щоб розпилювач подавився. Хазяїн казав, що чим більше енергії в людині, тим більше проходить часу до того моменту, як вона розпилиться остаточно…

— Лано!!

Я ступаю на павутинку.

Вона здається дуже жорсткою. Майже не прогинається під ногами. Від того місця, де я стою, по білому мерехтінню пробігають яскраво-зелені хвилі — як літня трава з-під густого снігу. За мить мембрана вся зелена. Я хочу зробити ще крок…

І не можу. Підошви прилипли до павутинки. Я наче муха на липкій стрічці, а мембрана починає тремтіти, і її ритм пробирає до кісток.

Ось що таке — чужий ритм.

Я вириваюсь, намагаюсь відірвати ступні й утекти. Мембрана не пускає. У паніці, прагнучи визволитись, потрапляю до неї в резонанс, смикаюсь, підкоряючись чужому ритму, це схоже на конвульсії. От що відчувають жертви Заводу…

Але я — не жертва.

— Не жер-тва! — вигукую, налаштовуючи свій, нехай примітивний, ритм. — Не жер-тва!

Мій ритм на мить вириває мене з-під влади мембрани.

— Ди-ка! Ди-ка! Ди-ка е-нер-гі-я!

Ухитряюсь відірвати одну ступню, по зеленій поверхні розпилювача розходяться червоні хвилі. Напівосліпши від болю й страху, намагаюсь намацати свій ритм, який проломив би страшний ритм мембрани, і нічого кращого не спадає на думку, ніж старий, давно забутий танок пікселя під час енергетичного шоу.

— Чер-си-чо-біл! Жов-чер-жов!

М’язова пам’ять приходить на допомогу. Пам’ять рухів. Ритм пікселя змінюється танком на барабанах, ритмом Оберега й Аркана, ритмом вуличного походу. Із-під моїх ніг розходяться колами червоні смуги, як хвилі від кинутого в озеро каменя.

— Жи-ти сво-їм рит-мом!

Я нічого довкола не бачу. Я не бачу Хазяїна. Не бачу своїх друзів. Перед очима — зелень мембрани і червоні хвилі, які стають із кожною секундою все яскравіші. Утримати ритм! Утримати!

Мембрана різко прогинається. Просто переді мною приземляється Лесь. Обертається до мене. Розкидає руки; не одразу розумію, що він робить. А він грає на барабанній установці — уявній.

Він метається, не відриваючи підошов від мембрани, він б’є по повітрю уявними барабанними паличками. Не лунає ні звуку, але ж Лесь — глухонімий. Він сам — ритм.

Червоні смуги все яскравіші. Кривавий відблиск лежить на обличчях Мавра й Алекса, коли вони слідом за Лесем ступають на мембрану. За ними стрибає Ліфтер. Ми разом танцюємо під нечутну Лесеву музику.

Зламати чужий ритм! Утримати свій! Коли сите зелене світло остаточно заміниться червоним, ми переможемо!

Завод вібрує.

Він живе — від останньої цеглинки в стіні і до кожної ниточки розпилювача. Тремтить кожною трубою, кожною пружиною, кожною жилкою товстого дроту. Завод, важка туша, що вгніздилася серед гір, фабрика життя й смерті, трансформатор талановитого в посереднє, — важкий і дужий. Тисяча блискавок лупили в його громовідводи, але, навіть покручені та закопчені, залізні шпилі так само протикають небо. Тисячі молодих і сильних людей боролися з розпилювачем, але, він долав і пожирав їх, перетворюючи дику енергію в синтетичну.

То чим ти краща, Лано?

Не знаю, звідки прийшла думка.

Червоні хвилі на розпилювачі тануть, їх поглинає сита, неможливо яскрава зелень. Повне завантаження, поглинач працює, генератор заряджається, процес іде в штатному режимі…

Ноги прилипли — не відірвати. Мембрана тремтить, хвилі цієї дрожі прокочуються по моєму тілу, і я відчуваю, як розпадаюся зсередини.

Склала про себе надто високу думку?

Навколо, ніби в уповільненій зйомці, танцюють Алекс і Мавр, б’є в невидимі барабани Лесь, але на обличчі в нього розпач. «Пощади їх…» А я не пощадила! Червонуваті розводи на мембрані розчиняються, перевантаження спадає…

Із темного тунелю так само повільно, ніби в товщі води, вилітають один за одним молоді вовченята на чолі з довгоногим сином Мисливиці. І кидаються — як у чорторий — на мембрану.

З-під їхніх ніг біжать червоні розводи. Вовченята молоді. У них енергії — на все довге життя.

Я хочу крикнути: що ви робите?! Але голосу немає. Мовчки дивлюсь, як борються вовченята. Їхні підошви липнуть до мембрани, рішучість змінюється розгубленістю, а тоді страхом…

Чим ти краща, Лано? — шепочуть старі стіни. Склала про себе надто високу думку, підтверджують ґрати на стелі. Там, за ґратами, потужна витяжка — поривом вітру віднесе попіл… Вона вирішила змінити світ, хихикає мембрана.

Я готова впасти. Лесь стоїть навколішках, тремтить, як желе, у такт розпилювачу. Хтось із вовченят уже лежить… Я ж просила, наказувала їм залишатися надворі!

Ноги підкошуються. Роз-пи-люй-ся! Роз-пи-люй-ся! Я звалююсь на мембрану, торкаюсь її колінами, долонями, стегном; сила чужого ритму проникає в мене, як вода крізь пробоїни. Проблиски червоного на зеленому тануть, змінюючись рясною соковитою зеленню…

— Підводься.

Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.

— Підводься!

Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.

Він нахиляється до мене. Його обличчя перекошується від зусиль — і вперше, відколи я його знаю, стає не залізним. Живим.

— Ти на мембрані! — кричу я.

— Так! — Тепер він майже посміхається. — Я її ритм… придавлю, щоб ви набрали обертів! Нумо! Нумо!!

Зелене поле мембрани рожевіє. Я можу рухатись майже вільно. Простягаю руки Маврові й Алексу, ті підхоплюють Ліфтера і хлопчиків, за мить ми стоїмо на розпилювачі колом, узявшись за руки… ні. Поклавши руки один одному на плечі.

А в центрі кола стоїть Хазяїн. Його очі заплющені. Він не танцює — дивно погойдується, але його ритм стинається з ритмом мембрани, зелень блідне, наливається рожевим…

Наші ноги заледве відриваються від павутини. Далі все легше. Легше. Легше. Наш ритм — багатократно помножений один на одного — наростає й наростає, заглушає ритм розпилювача. Ар-кан! Ар-кан! Відве-ди біду! Відве-ди бі-ду!

Світ раптом наливається червоним.

Ми танцюємо на темно-кривавій мембрані, розпилювач дуже перевантажений, але й коло ось-ось розпадеться. Ритм мембрани не слабшає — наростає; стинаючись із затихаючим ритмом Аркана, він проймає мене до найглибших глибин, розхитує, розбиває, я роз-пи-лю-юсь!

До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.

Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»

Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.

«Три-два-раз…»

Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.

Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.

І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.

Настає тиша.

* * *

У цій тиші я простягаю руки.

Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.

* * *

Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.

Тисячі разів він мені насниться.

Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.

— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.

Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.

— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.

— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.

— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.

— Я неодмінно приїду. Але пізніше.

Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.

Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.

Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.

Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?

У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.

І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.

Ніхто, крім однієї людини.

Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.

На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.

Опускаюсь поруч.

— Що ти там говорив про серце?

Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.

«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем Заводу?»

— Тепер знаю, — кажу пошепки.

«Спасибі тобі, Лано».

— І тобі спасибі. Пробач.

ЕПІЛОГ

У моєму серці стільки енергії, що вистачає на всіх. Щоразу опівночі я розливаюсь дротами, по частинці приходжу в кожен дім, щоб зігріти й підбадьорити. Щоб дати жагу до життя — ще на одну добу.

Там, у місті, живуть синтетики. Добре живуть — без страху і без штрафів. Із впевненістю в завтрашньому дні. Забувши про власний ритм, повністю злившись зі своїми роз’ємами. Часом їм навіть здається, що енергія в мережі — їхня.

Щоразу опівночі я щаслива. Адже Завод переродився, канатна дорога зупинилась назавжди, і тепер тільки мене, моєї жаги до життя вистачає на всіх. Чим більше я віддаю, тим сильнішою стаю, тим легше в мене на душі.

Я працюю Серцем Заводу.

Але знаю, що головна битва ще попереду.

ПІСЛЯМОВИ

Від Марини і Сергія

Руслана — навдивовижу талановита людина. Не випадково наш роман присвячено їй як прообразу головної героїні. Ми радіємо з нашого спілкування, радіємо, що вперше в житті живемо музикою, піснями, майбутньою ритм-оперою. Наша десятирічна Стаска в захваті від Руслани й тепер мріє бути музикантом.

Від Руслани

Ритм роману «Дика енергія. Лана» зрезонував із моїм власним ритмом. Це моя філософія, мій стиль. У книжці закодовано те, чим живу я та чимало людей мого покоління.

Написане Мариною і Сергієм — це роман-ритм. Вони ніби вгадали те, до чого я довго готувалась. Ця книжка — не стільки історія майбутнього, скільки філософія сучасного. Це лише здогад, передчуття. Майбутнє ніколи не відкривається повністю. Завжди існує розвилка, роздоріжжя. Ми самі вибираємо шлях.

Вивчаючи минуле й думаючи про майбутнє, пропускаючи книжку крізь себе, часом уявляю себе Ланою, героїнею роману. І ось тепер хочу звернутись до читача від свого та від її імені. Це не просто, проте я спробую.

Від Лани

Ми звикли думати, що енергетична криза — це коли не вистачає нафти і газу, коли закінчується вугілля й вичерпуються ресурси планети. Ми кажемо «енергетична криза», коли нам темно і холодно.

Але якщо людині нема чого жити, якщо в ній зовсім не залишилося сили духу, а лише безвільність і туга, якщо вона їсть синтетичну їжу і слухає синтетичну музику, якщо навіть її почуття віддають синтетикою — хто ця людина і що з нею буде далі?

Якщо людина настільки слабка, що їй темно і холодно навіть у сонячний день, якщо вона нікого не любить, крім себе, та й любов до себе в неї млява й синтетична, — хіба це не найстрашніша енергетична криза?

І, може, настане такий день, коли виснажені зневірою, позбавлені сенсу буття люди одержуватимуть енергію життя по дротах — як подачку?

І, може, зостануться ті, хто збереже й примножить жагу до життя — Дику Енергію? Енергію сонця, вітру і гір, енергію справжнього кохання… Так, вони виживуть. І звати їх будуть — Дикі.

Дика Енергія — енергія творення й творчості. Вона не терпить штучних стимуляторів, наркотиків, істерик. Вона — не для слабких. Але якщо у твоїй душі є бодай краплина Дикої Енергії — ти зможеш стати справжнім Диким.

Що більше ти віддаєш своєї сили іншим, то дужчим стаєш, бо завод, який виробляє Дику Енергію, у твоєму серці. Твоє серце не зупиниться ніколи.

Настане день великої битви за цей завод. Він уже настав.

Я виходжу на цю битву. І ти виходь.

Твоя Лана

Літературні редактори: Іван Андрусяк, Наталя Брискіна

Технічний редактор: Юрій Клименко

Коректор: Світлана Гайдук

Д99 Марина і Сергій Дяченки

Дика енергія. Лана. — Вінниця, ПП «Видавництво «Теза», 2006. — 350 с.

ISBN 966-8317-83-1

ББК 84.4УКР6-4

УДК 821.161.2

Тут люди працюють пікселями. Енергію життя отримують по дротах. Істоти з величезним ротом чатують на самогубців. На вершинах покинутих хмарочосів в’ють гнізда бунтарі, глибоко в закинутому метро живуть люди-кроти, і щодня вагончик канатної дороги вирушає на Завод — легендарне місце, де кажуть, всі щасливі…

«Дика енергія» читається на одному подиху і звернена в першу чергу до молоді. Водночас це роман-метафора, цікавий читачам будь-якого віку.

На міжнародному конгресі фантастів «Єврокон-2005» (Ґлазґо, Шотландія) Марину і Сергія Дяченків визнано найкращими фантастами Європи.

Відома співачка Руслана, переможниця «Євробачення», створює новий стиль-проект у жанрі фентезі за мотивами цього роману.

© Марина і Сергій Дяченки. Текст. 2005.

© Юрій Лабунець. Дизайн обкладинки, 2006.

© Олексій Степанов. Фото, 2006.

© ПП «Видавництво «Теза». Видання, оформлення, 2006.

Переклад з російської Лесі Ворониної та Івана Андрусяка.

Переклад авторизовано Мариною і Сергієм Дяченками.

Друк блоку і палітурні роботи ДП «Державна картографічна фабрика», м. Вінниця. Зам. 6-280

Видавництво "Теза"

Звертайтесь до нас по книги, права та ліцензії

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців ДК № 632 від 12.10.2001 р.

а/с 2890, м. Вінниця, Україна, 21027 Тел.: (+38 0432) 46-48-16 e-mail: thesis@in.vn.ua сайт www.teza.in.ua

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЕПІЛОГ

ПІСЛЯМОВИ

  Від Марини і Сергія

  Від Руслани

  Від Лани