Острів тисячі самоцвітів [Мірко Пашек] (fb2) читать онлайн

Мірко Пашек ОСТРІВ ТИСЯЧІ САМОЦВІТІВ

Малюнки чеського художника В. КОВАРЖИКА

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Ostrov tisice drahokamu. Praha. 1964.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Два тропічні острови

Хоч обидва хлопці, Тікірі та Бандала, народилися на Ланці й ніколи її не залишали, довгий час їм і на гадку не спадало, що Ланка — це тільки великий острів; тож можна сказати, що вони не відали, де живуть. Декому це видасться смішним, ба навіть неймовірним, але насправді тут не було нічого дивного, їхні односельці мали досить турбот і клопотів, їм було не до того, щоб викладати дітям географію; слово «школа» Бандала й Тікірі лише чули. Ніщо навколо них і знаку не давало, що Індійський океан, на березі якого вони були день при дні від зорі до зорі, омивав їхню рідну землю з усіх боків. Хоч як вони напружували зір, бачили тільки поросле кокосовими пальмами узбережжя, що бігло обабіч села в безмір'я. Коли ж якось випливли з рибалками в широке море — вертаючи, побачили свою батьківщину як нескінченну смугу, накреслену на обрії і різноколірну, мовби веселка: внизу бірюзова гладінь океану, облямована білим мереживом прибою… над нею фіолетово-сірий пояс пальмових стовбурів… іще вище зелена хаща крон кокосових пальм, густих і сплетених, наче мох. А над ними вічноголубе небо…

Було це дуже гарно, груди їм розпирала невимовна радість, вони вигукували й співали, погойдуючись на хвилях. Лише тоді, коли море аж занадто вирувало, забували про домівку й пантрували радніше балансир: від нього залежала рівновага човна, а отже, і їхні життя.

Їхньою мовою, сінгальською, рибальський човен звався «катамаран». Був це легесенький човник, зроблений із пальмової кори, схожий скорше на стрілу, аніж на судно, на якому ловлять рибу в неспокійному морі. Такий довгий він був, такий вузький і хисткий, що, здавалося, перша велика хвиля мала б перевернути його й віддати все — екіпаж і вилов — на поталу акулам. Аби запобігти цьому, до борту катамарана (як, зрештою, до всіх рибальських човнів у південних морях) прикріплена двома зігнутими гілками довга міцна тичка з легкого дерева. Це й є балансир, що втримує катамаран у рівновазі, бо робить ширшою його основу. Тікірі якось спало на думку, що той балансир, по суті, другий, іще тонший човен, котрий пливе біля катамарана, нерозлучно з ним зв'язаний; а Бандала завважив, що, коли хвилюється море, катамаран спирається на свій поплавок так, як стомлена людина, йдучи, спирається на палицю.

Човен, на якому хлопці супроводжували рибалок, уміщав шістьох дорослих чоловіків і здобич — іноді багату, іноді мізерну… Зграї риби кочували з місця на місце, часом зовсім зникали, але акули залишалися завжди: в глибині під катамараном ковзали лискучі тіла, навіть не ворушачи плавцем, а тільки ледь-ледь стріпуючи хвостом. Тривожно стискається серце, коли дивишся, як вони там ширяють, схожі на фантастичних величезних птахів з маленькими крильцями або й на винищувачів, котрі під час війни проти японців часто пролітали над узбережжям Ланки й мали такий самий вигляд, як акули, той же сталевий колір і навіть майже однакові плавці-крильця, звернені назад, як вістря стріл, але, звісно, куди більші. Так, англійці потребували до польотів набагато дужчих крил і зчиняли більший гуркіт, аніж акули, що мелькають у прозорім океані німо, наче тіні.

Можливо, саме тому Тікірі більше до душі акули, ніж літаки білих панів. Подобався йому їхній безгучний, швидкий плин, сповнений затаєної сили, їхній спинний плавець, що нараз випірнав на поверхню, як трикутне вітрило, і мчав уперед куди прудкіше, аніж човен. Тікірі навіть трішки подобався страх, що викликали акули, страх цей його приємно лоскотав — приємно, бо він вірив і в певність човна, і в спритність рибалок. Ні, катамаран ніколи не перевернеться! Ані в бурю, ані тоді, коли з далини мчать пошрамовані хижі хвилі на білих коронах, сичать і звиваються! Човен, щоправда, здригнеться, захитається, ніс його задереться на мить у повітря, і тоді видно, як віяла бризок спадають у море… але відразу ж по тому ніс сідає на гладінь і чека нового натиску хвиль.

Гірше, коли хвиля наскакує збоку. Тоді, бувало, зводився вгору весь балансир — достеменно так, як легесенька шалька терезів, — і здавалося, що настав кінець рибалкам, що вони перевернуться вкупі з човном і ролі поміняються: тепер уже їх їстиме риба. Але в такий момент Вікрена робить отой свій порух: нахиляється, впирається об зігнуту гілку, що нею прикріплено балансир до човна, а тоді налягає на неї своїм могутнім тілом, — балансир слухняно припадає до води, як і слід.

Вікрена, Бандалин дядько, міг гратися з човном, як йому забагнеться. Мав квадратні плечі, веселі очі й довге синювате волосся, заплетене на потилиці в косу, скріплену великим целулоїдним гребінцем. Якби не було оцих квадратних плечей — скидався б здалеку на жінку. Однак хлопцям і на гадку не спадало, щоб він був схожий на жінку. Смішно! Усі чоловіки їхнього села носили волосся зв'язане у вузол, у вузлі гребінець, а довкола крижів саронг — вузьку спідничку з пістрявого полотна, що сягала половини литок, — і все-таки нічого жіночого в цьому не було: просто вони одягались і зачісувалися за сінгальським звичаєм. Втім, ані Бандала, ані Тікірі ніколи не одягали на себе нічого іншого, крім такої спіднички-саронга, і в обох волосся вільно розвіювалося по спині; а коли виростуть, стануть чоловіками, теж візьмуть волосся у вузол, застромлять у нього гребінь, званий «конде». Тоді вони будуть, як Вікрена: такі ж гарні, спритні й дужі…

Так вони думали обоє, звісно, кожен сам про себе. Один про одного думали зовсім інакше: Бандала про Тікірі, що той ніколи не зрівняється з Вікреною, навіть коли виросте, бо занадто вже він маленький та кволий. Тікірі про Бандалу, що той на свого дядька ані на остілечки не схожий і ніколи не буде схожий, бо занадто він гладкий, важкий; тож ніколи йому не бути таким, як Вікрена, — йдеться-бо про спритність і кмітливість.

Але вголос ніхто з них і словом не прохопився, щоб не уразити приятелевого самолюбства. Тільки іноді Бандала завважував подумки, що голова в Тікірі надміру велика як на таке дрібненьке тіло: «Як ти її носиш?!» — А Тікірі хитав, тряс, крутив головою, доводячи, що нести йому її дуже легко, сміявсь і нічого не казав. Не хотів навіть сваритися з Бандалою, не те що ламати дружбу. Без Бандали навряд чи взяли б його рибалки з собою, він-бо не мав серед них родича, та ще й такого дядька, як Вікрена. Якби Тікірі залишився на березі, було б йому сумно… Та й берег до ладу він не розгледів би, не побачив би оті чудесні чотири кольорові смуги, що роблять його схожим на веселку й губляться ліворуч і праворуч у легесенькій імлі, наче розпливаються у ній. Але насправді вони не розпливаються, а тягнуться далі й далі — так, як море тягнеться за обрієм, і завжди воно велике, хоч би скільки ти плив, так само, як небо ніде не кінчається, хоч би скільки ти йшов, — висить тобі над головою і біжить поперед тебе, як твоя власна тінь. І так само тягнеться в безмір узбережжя, рівне, пряме, мов туго напнена нитка, складене зі своїх кольорових смужок, далі й далі біжить… і світ складається лишень з неба, з океану та з нашої землі… і наша земля й наш океан лежать побіч, і я живу саме там, де вони стикаються, — оце й усе, і це чудово.

Так Бандала й Тікірі уявляли собі світ і були щасливі, що народилися саме на тій межі, де стрічаються море й земля, бо користали з них обох. І гадки не мали, що їхній рідний берег, який вони бачать з човна, не рівний, мов напнена нитка, а округлий, мов яйце, що їхня земля порівняно з материком мізерна — словом, це лиш острів, який має вигляд чайного листу, привішеного до південного кінця Індії.

Острів! Зрозуміло, вони знали це поняття, їхньою мовою «дува». Але в їхньому уявленні дува — острів було щось маленьке, таке, що легко оглянеш, просто малий кус суходолу, вставлений в океан так, аби тільки його видно було. Приміром, як стирчав з моря навпроти села отой гарний острівець, званий Калудува, тобто Чорний острів. Стримів він поблизу узбережжя, весь порослий кокосовими пальмами, і щоразу, коли заходило сонце, перетворювався на чорну купку з тоненькими пальмовими стовбурами, над якими висіли розкошлані пальмові крони, схожі на чорні зорі. Між острівцем і узбережжям блищало море, коли перепливеш на Калудуву і пройдеш навпрошки п'ятдесят кроків, то знов наштовхнешся на океан. Словом, був то ОСТРІВ, сухе зернятко посеред води.

А Ланка було зовсім інше: величезна земля аж із двома іменами. Англійці та інші білі люди називали її «Цейлон», хоч «Ланка» лунає куди приємніше.

Вдома і в селі хлопці часто чули мову про «наш острів», однак у їхній уяві ті слова не сполучалися з Ланкою, а лише з Калудувою: «Наш острів? Це, звісно, Калудува, наша мала купка скель і пальм». Вони знали також, що англійці мають іншу, холодну батьківщину, звідки приходять до Ланки кораблі; вона, мабуть, холодна того, що лежить дуже далеко ліворуч або праворуч звідси, так далеко, що туди не доходить сонячне світло. Білі їздять на Ланку на кораблях лише тому, що морем мандрувати легше, ніж суходолом, адже й рибалки часто діставалися до сусідніх сіл човнами, аби не витрачатися на автобус.

Втім, навіть Жожо, котрий був англієць і білий, не міг їм про свою вітчизну нічого конкретнішого розповісти. Був це хлопець років п'яти, тобто найменший серед них, а про Англію він знав хіба трішки більше, ніж вони. Приплив-бо на Ланку немовлям… Власне, звався він Джонні Ліндсей, а порівняно з іншими англійцями мав ту велику перевагу, що непогано розмовляв по-сінгальськи, бо виріс із Тікірі та Бандалою.

Вони з ним чудово ладнали й могли йому закинути лиш одне: Джонні здуру виказав їхню пригоду з блакитним страховиськом.

Блакитне страховисько

На острівець Калудуву обидва хлопці заїздили частенько, але щоразу з Вікреною. Іноді — а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, — Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, — щонайперше балансир, — тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.

Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, — позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду Бандала, що своєю вагою мав притиснути ніс катамаранчика, аби не стирчав із хвиль. Лавочок бракувало, борти муляли — плавба, безперечно, була не така-то вже й зручна, однак ту малу невигоду стократ надолужувало відчуття, ніби ширяєш над гладінню, як водяний птах. Обабіч — власне, просто під тобою — синювата глибина, що тихо тріпоче, коли сонце просвічує брижі хвиль і тремтить на дні, на кущах коралів, на купах мушлів, на миготливих зграях риби. Часом, у безвітряні дні, тобі здається, наче ти ковзаєш не по океану, а по нескінченній похилій скляній дошці, що гойдається на пласких, майже непомітних хвилях: так, ніби якась величезна істота у сні поволі диха. Бо ніколи-ніколи не буває океан непорушний. Отак, як у людини ніколи не перестає битися серце, отак, як у джунглях ніколи, й на мить, не бува зовсім тихо, отак, як у пальмовому гаю ніколи не застигають крони в цілковитому мертвому спокої. Світ живий, бо складається з живих істот, живих дерев, живого моря. Хлопці швидко осягнули істину: природа є життя.

Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.

Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо — як вона казала — цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.

Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо — як заявила одного разу — не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця — у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.

У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.

Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева — такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не міг би пояснити; мабуть, під впливом того, що пан Альваро — португальський перекупник копри й риби — справді майже не рухався, хіба що їздив авто, а на шиї в нього завжди висів польовий бінокль, що тарабанив по здоровенному Альваровому череву.

Тож довелося хлопцям погамувати спрагу падалішніми кокосовими горіхами, молоко яких було далеко не таке холодне й смачне, як у свіжих плодів. Вони повернулися на узбережжя, вдоволені лише наполовину: дядько Вікрена був дужий, спритний та добрий, але на острівці він їм заважав. Не дозволив навіть викупатися, дарма що берег острівця облямований скелями, запливати між які акула не зважиться. Але Вікрена мав тверду вдачу і ще твердіші п'ястуки, тож хлопцям довелося підкоритися. Потай же вони думали і навіть домовилися між собою, що скоро вже подадуться на острівець самі, без Вікрени. Хай тільки-но трошки підростуть і змайструють свого власного човна.

Проте, коли ця мить настане, коли вже вони будуть такі великі, що зможуть змайструвати човна, хлопці гаразд не уявляли собі. На їхню думку, дуже важливо було стежити, як швидко вони ростуть. З цією метою друзі викарбували на глиняній стіні хатини Тікірі дві риски, до яких діставали тім'ям, і щодня приходили туди вимірятися. На жаль, росли вони так помалу, що Тікірі це незабаром набридло, і він вечорами потай сипав на місце під тими рисками глину, змішану з камінчиками, і ретельно втоптував її босими ногами. Оскільки діяв Тікірі обережно й підсипав грунт потроху, то Бандала не помічав обману. Аж сам Тікірі дивувався… Бо ж розказували, що коли Бандала був маленький, дала йому мати з'їсти ігуанячий язик, загорнений у щавель, — щоб Бандала був найметкіший поміж людей. Це вельми небезпечне чаклунство, бо — як дехто на узбережжі вірив — ігуанячий язик дуже отруйний; коли ж дитина не загине, то буде надзвичайно розумна. Але чаклування, без сумніву, досі не почало діяти, — інакше хіба можна було б ошукати Бандалу цією купкою глини! Отже, Тікірі й далі провадив свою таємну працю, а за два тижні щасливий Бандала повідомив, що він тепер уже майже дорослий чоловік, бо виріс на цілу руку.

І тільки тоді вперше далась узнаки дія ігуанячого язика: Бандала дійшов думки, що безглуздо будувати власний човен, коли ось тутечки є Вікренин. Треба тільки виждати, як дядька не буде вдома, й позичити човна.

— Ах, ах, — зітхнув Тікірі, — видно, що ти їв язик, хоч він і дав тобі скорше відвагу, аніж розум. Хай мені всячина, але я давненько вже накидав оком на Вікренин човен. Тільки не зважувався… Зовсім не того, що боявсь, а того, що Вікрена не мій дядько, тож і його човен не мій анітрохи, а ось тобі він трішечки належить. Я хочу сказати, що в найгіршому разі… хоч нічого найгіршого не може статися, бо ти вже дорослий чоловік.

Насправді ж Тікірі мав на язику зовсім інше: «… В найгіршому разі ми все звернемо на тебе, а тобі перепаде од Вікрени менше, бо ти йому родич». Але вчасно прикусив язика, бо говорити загодя про прочухана було б немудро — Бандала міг би злякатися. Тепер же Бандалині груди розперла гордість і серце його сповнилося рішучості, справді гідної дорослого чоловіка.

За два дні, коли Вікрена, після ранкового лову, поїхав автобусом до Мінгаладона купити чаю, цукру, ниток та інших потрібних речей, хлопці узяли його човен і рушили до острівця.

Віяв легенький вітрець, розчісуючи верхівки пальм, гладінь моря була скреслена незчисленними жмурками, наче хтось пестливо водив по ній незчисленними пальцями. На півдорозі вітер ущух, і нараз перед ними постала прозора глибінь.

Під човном непорушно завмерла величезна зграя риби «крама», — червоної у чорну смужку, непридатної до їжі риби, яка існує, мабуть, тільки для того, щоб тішити красою око. Зграя стояла щільно, наче жива стіна з червонястих цеглин, між якими виднілися чорні щілини, а темно-голуба тінь човна, схожа на два списи, ковзала по цій «стіні». Коли Тікірі з Бандалою трішки нахилилися, то побачили й тіні своїх голів — дві круглі блакитні плями летіли гладінню. А як звели вгору весла й поворушили ними в повітрі —тінь човна перетворилася на тінь дивного птаха, який має два вузенькі тулуби й махає двома кумедними крильми. Так вони стиха пливли й летіли, летіли й пливли над живою червоно-чорною стіною, котра тепер нагадувала скорше плаский дах… відтак не стало ні стіни, ні даху — все на млі ока розпалося. Великі червоно-чорні іскри-рибки крама, які до цієї миті лежали непорушно, раптом зметнулись угору, до гладіні. Утворилася грандіозна жива зірка, промені-рибки якої розлітались увсібіч, наче палаючі головешки.

Тривало це дві-три секунди. Відтак зірка згасла, бо вже не було рибок. Розсипалися, зникли. А внизу, в глибині, показалася могутня шпичаста голова, синя, мов сталь. Голова поволі підіймалася щораз вище. Хлопці розгледіли вже й двійко очиць, посаджених далеко одне від одного по обидва боки писка, але все ще не бачили рота, пащі — тож їм здалося, що тварина під ними не тільки німа, а й беззахисна, вона-бо не може ні кусати, ні їсти.

А тварина усе наближалася, шпичаста голова росла, цілячися просто в човен, тінь від якого на мить упала на неї і ніби перетнула її двома рисками. Відтак тварина зупинилася і ледачкувато перевернулась, як людина, що ніжиться у траві. Тут хлопці вкмітили білувате черево акули, під шпичаком голови акулячу пащеку, схожу на серп, а обабіч голови дві дрібні чорно-жовті рибки.

— Зрадники! — вигукнув Тікірі, маючи на увазі рибок, які водять акулу на її лови і живляться рештками її здобичі.

Тієї хвилі Бандала плюснув веслом по воді, і голуба акула знов перевернулася, показавши їм свою спину, що зблиснула, немов сапфір… Бандала ще раз плюснув веслом — чудовисько блискавкою прошмигнуло під човном, пірнуло в блакитну глибину й злилося з нею.

Хвилину-дві хлопці веслували мовчки. Врешті озвався Тікірі:

— Тобі не треба було її проганяти, я хотів її роздивитися. То була голуба акула. Голуба!

— Якраз ці їдять людей.

— Я її не злякався!

Бандала мовчав.

— Чуєш? — повторив Тікірі. — Я її не злякався. Хоч вона і їсть людей.

— Тебе вона й не з'їла б, — засміявся Бандала. — Кому смакує отака торба з кістками.

Тікірі погрозливо обернувся до нього.

— Як ти сказав?

— Як чув, — буркнув Бандала. — Торба з кістками.

— Зате ти Бандала! — вигукував Тікірі, поклав весло і заходивсь обома руками бити себе по животу. — Бан-да-ла! Бан-дала!

— Облиш, — буркнув Бандала. — Хто має більше тіло, той має більше сили.

— Але ж не той, хто має більше черево!

— І черево — тіло. І в череві є сила.

Тікірі засміявсь, але не сказав більше нічого. Підпливали до острівця й мусили пильнувати, щоб прибій не викинув їх на скелі.

Причалили до берега щасливо. Коли стали під пальмами на вершині острівця й роздивилися, їх залила хвиля щастя.

Вони вперше були на своєму Калудуві самі!

Несподівано їм здалося, що острівець неймовірно виріс, розкинувсь, наче якесь королівство, їхнє королівство! Тихо перебігли аж на другий бік, зворотний від Ланки, і втупили очі в широчінь океану. Була вона безмежна й цілковито порожня, не така, як тоді, коли дивишся на неї з рідного села. Звідти завжди видний якраз оцей острівець Калудува, що на ньому вони тепер стоять. Хоч який малий це шматок твердої землі, але саме він розбив неозорий простір і порушив враження порожнього безмір'я. Зараз перед ними не було нічогісінько, крім жовто-блакитної гладіні, що блищала на сонці, прославшись аж до небосхилу. Справді, ніде нічого — ні човна, ні вітрила, ні людини. Ані Вікрени. Він хоч і добрий та веселий, але дорослий, і тому дивиться на все інакше і обмежує їх, малих. Лиш небо, та вода, та вони… Нараз їх опанувало почуття, що все це їм увижається: безмежна блакить і це безмежне плесо води, адже тут нема нікого, крім них двох. Є, правда, зелені папуги, що кричать угорі в галуззі, та ящірки в дірах під пальмами. Але то не розумні істоти, які могли б суперничати із законними володарями цієї казкової країни, з ними двома, з Бандалою й Тікірі. Однак шелест у траві нагадав про голод, і вони заходилися ловити ігуанів. Але як тільки наїлися, знов сіли над океаном і милувались його непорушною могутністю.

— Я люблю море, — мовив Бандала. — Воно страшенно велике й дуже, але я по ньому пливу, — отже, я його пан. Розумієш, — додав сквапно, — я його пан саме тому, що можу на нього сісти, коли схочу, і пливти, куди забагнеться. Воно мені служить так, як автомобіль панові Ліндсею та Альварові.

— Море тобі не служить, служить тобі човен. Човен — це як авто, — осміхнувся Тікірі.

Бандала насупивсь і хвилю мовчав. Загалом Тікірі мав слушність, хоч і не цілком; він-бо гаразд знав, що Бандала має на гадці: море його — Бандалу з човном — мусить носити на своїй спині, як мул чи віслюк свого пана. Але Тікірі, мабуть, і досі сердиться на нього через торбу з кістками.

— Кажи, що хочеш, а воно таки служить мені, — нарешті зронив Бандала. — Човен — це як сідло на коні, а море — як кінь, а я його пан, і ніхто не заборонить його осідлати, коли мені забагнеться. Це я можу зробити без тебе. А ось ти без мене — ні.

— А чом ні? — спалахнув Тікірі. Слова про торбу з кістками таки справді не йшли йому з голови. — Гадаєш, це мені не до снаги?!

Авжеж, Бандала був саме такої думки, але побачивши, як сердито насупилося приятелеве чоло, вирішив перевести розмову на спокійний лад.

— Дурниця, — буркнув миролюбно. — Таж я можу взяти сідло, тобто човна, сам, бо Вікрена мій дядько, тоді як тобі човна він напевно не позичив би. Сказав би: коли так, то їдь з Бандалою.

Пролунало це не дуже переконливо, бо Вікрена ніколи й словом не обмовився, що його човен — також і Бандалин: через те вони й узяли катамаранчик тайкома. Відчувши, що суперечка може зіпсувати цей щасливий день, хлопці мовчки підвелися, щоб нарвати кокосових горіхів. Сьогодні вони могли це зробити, сьогодні ніхто не наглядав за ними, не лякав товстим паном Альваром з його польовим біноклем та підглядами.

Запрошки видряпалися на дві найвищі пальми. Саме для цього прихопили вони з собою мотузяні кільця, що їх застосовували і вдома, збираючи кокосові горіхи з тих кількох пальм, які їм належали. Досить тільки натягти мотузок на кісточки й лізти: зв'язані ноги не так томились, а на похилих пальмах навіть можна було зупинятися, махати руками в повітрі й триматись об стовбур лише мотузком і ступнями.

Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, — геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.

Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!

Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.

Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.

Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку — забачиш лезо в усій його ширині.

Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю — даром ігуанячого язика.

Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп — то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал — самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.

Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій — звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, — до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку — навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…

Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.

Раптом на морі завирувало — саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз — це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.

Так. Бандала дивився саме туди.

— Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?

— Звісно, акула. Чекає на нас!

— Що? Дурниці, — засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.

— Ось давай поїдемо додому, то побачиш!

— Навіщо? Ще маємо час.

— Не звертай на час, коли боїшся, — сказав Тікірі й почав злізати.

— Не боюсь!

— Тоді їдьмо!

Але Бандалі не хотілося додолу.

— Ще не хочеться.

— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.

— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.

Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!

— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!

— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.

— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.

Але Бандала ще нагнувся по горіх:

— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?

Але Тікірі навіть не обернувся.

— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!

— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.

— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…

Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.

Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.

— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.

— Авжеж, — відказав Бандала. — Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.

— Дзуськи! — войовничо вигукнув Тікірі… — Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!

І таки заспівав.

— О ти, дурна акуло! — волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. — Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!

— Заткни пельку! — вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. — Веслуй краще!

Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…

Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.

— Чортяка! — затнувся Бандала. — Тутки! Чекала-таки!

Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…

Авжеж, акула була тут, ба навіть чекала на них! Ось вона дісталась до балансира, але не зупинилася там — відчувала, мабуть, що не це головна частина човна. Гострий плавець рушив далі, розтинаючи гладінь без жодної хвильки, гейби ніж… Щойно була вона за спиною… а тепер ось підпливла до правого боку, закінчуючи коло. А за мить побачили хлопці свого ворога ще виразніше, ніж уранці.

Величезне синювате тіло, як сталева сигара, з двома очицями та двома жовто-чорними рибками-лоцманами, що пливли обабіч пащеки.

— Ох! — схлипнув Бандала. — Це ти винен! Якби хоч тут був дядько!..

— Що б він зарадив? — видихнув Тікірі. — Нічого. Сиди тихо!

Але Бандала його не послухав.

— Вікрено! — заволав. — Вікрено!

Раптом акула зникла десь під човном.

— Бач, злякалася мене! — заверещав Тікірі. — Вже не вернеться. А як вернеться, то чахну її веслом по писку, штрикну… Отак! — він глибоко занурив весло. Несподівано вода завирувала, човен захитався, щось смикнуло руки Тікірі, а коли він у жасі швидко звів їх, то побачив знівечене весло. Від дерев'яного диска, що його сінгальські рибалки примоцовують до тички, зостався дерев'яний серп: решта зникла в пащеці акули. Так, ніби якийсь велет уп'явся зубами в млинець або здобну булку й відшматував добрячу партику.

Дві, три секунди сиділи хлопці німі. Тікірі тримав руку з веслом угорі, Бандала вхопився за борт човна, але відразу ж, мов обпечений, відсмикнув руку й притис до грудей, ніби хотів сховати її від того страховиська, яке хапало все, що тільки мигне перед його очима.

Але потвора більше не показувалася. Може, їй припало не до смаку дерево, може, подумала, що і вміст човна такий само нестравний… а може, їй просто обридло бавитися з ними. Хтозна. Ще мить хлопці чекали, перш ніж зважилися рушити. А тоді погнали човна так, як тільки можна було зі спотвореним веслом Тікірі. Відлягло їм лише тоді, коли зачули шум прибою на знайомому, чудовому, безпечному узбережжі.

— Гей, ти, кухарю! — горлав Бандала. — Яку маєш у руці жалюгідну копистку! — гиготів, аж голос йому уривався.

— Це не копистка! — вищав Тікірі переможно. — Це — грізна зброя.

Захромив її акулі до писка, потримав, а тоді як шарпонув! Таку маю силу!

— Ха-ха-ха! — реготався Бандала. — Ти прохромив акулу?

Пхнув весло до води, та й по всьому.

Однак він мусив визнати, що Тікірі весла таки не випустив — хай навіть з жаху.

Сховали човен на його місці в бамбуковій гущавині біля гирла річки, а весло Тікірі одніс додому, тішачись думкою, що це доказ його величезної сили й доблесного вчинку; безумовно, іще й через те, що інакше Вікрена одразу ж довідався б, що з човном приключилось. А так він уважатиме, що весло попливло чи хтось його позичив.

Дорогою додому хлопці здалеку забачили на веранді Жожо Ліндсея. Той нудився і своїм звичаєм стьобав довгим бамбуковим прутом, збивав зі стелі павуків та ящірок, стрибав за ними туди й сюди. Мав на собі білі штани, білу сорочку, на голові бриль із широкими крисами, з-під яких виглядала шпичка веснянкуватого носа. Скидався на якогось чужоземного метелика, білого англійського метелика, бо в Англії геть усе біле, навіть з неба пада білий дощ, як розповідав колись сер Ліндсей.

Допіру Жожо загледів хлопців, облишив своїх ящірок і до них бігцем.

— Де були?

— Вгадай, — буркнув Бандала.

Авжеж, скажи Жожо, що та як, — ураз роздзвонить.

Але Жожо вже помітив фатальне весло й тягнув його з руки Тікірі.

— Що ви з оцим веслом робили? Хто його вкусив? Леопард?

— Пхе, леопард! — з погордою сплюнув Тікірі. — Щось гірше!

— Брешеш! Нічого гіршого нема! — роздратовано сказав Жожо. Пан Ліндсей багато разів даремно чатував у джунглях на леопарда-людожера, що загрожував селу, і Жожо був переконаний: істота, яка зважиться чинити опір його батькові, має бути справжнім дияволом. — Леопард має силу-силенну страшних зубів.

— Але він легкодухий, — збрехав Тікірі, і Жожо мить розгублено супив брови. Не йнялося йому віри, що звір, котрого боявся кожен, легкодухий, але, з іншого боку, це переконливо пояснювало, чому пан Ліндсей повернувся з джунглів з порожніми руками: леопард злякався тата і дав драла.

— Ми випадково билися з акулою, — похвалився пихато Тікірі, дарма що Бандала застережно моргав йому. — Тобто я бився! Хотіла нас ізжерти вкупі з човном, роззявляла вже пащеку, але я їй ухромив туди весло з такою жахливою силою, що вона лишень зарохкала.

Жожо вирячив бляклі свої очі спершу на весло, потім на Тікірі, а тоді на Бандалу, котрому не лишалося нічого більше, як потвердити, що така пригода сталась, і доповнити її всіма подробицями.

— Гм, — промовив нарешті Жожо, — але хтозна, чи все це правда! Розказуєте мені якусь дурну баєчку. Ви самі на острівець не зважились би ані за…

— Що?! — вигукнув Тікірі. — То поїдь іншим разом з нами й побачиш!..

— Коли? — жадібно урвав його Жожо. Ніколи ще не був він на острівці, хоча мріяв про це давно. — Завтра?

— Завтра не випадає, — відказав Бандала замість Тікірі. — Не раніше як за тиждень, коли не буде Вікрени.

Жожо спохмурнів.

— Гаразд. Але слово!

— Слово! — проголосив урочисто Тікірі.

Бандала не мовив нічого. Він потяг Тікірі за собою, щасливий, що одговорив Жожо і відклав затію. За тиждень Жожо може забути про розмову, і тим усе скінчиться. Жожо загалом гарний хлопчина, але занадто вже малий. Ану ж із ним щось скоїться…

Не хотів навіть уявити собі.

— Але нікому анічичирк! — ще крикнув Бандала через плече. — Чуєш, Жожо! Інакше з того не буде нічого!

— Авжеж!

— Ти дурень! — напався Бандала на Тікірі, допіру вони відійшли. — Хіба ми його можемо взяти без дозволу? А в кого ти питатимеш дозволу? В пані Ліндсей? Ото закинь несло, мовчи та диш! Одразу видно, що ти не їв ігуанячого язика.

Тікірі перекинув весло через плече і не відказав нічого. Він уже охолов і розумів, що Бандала має рацію.

— Ну що ж, — буркнув насамкінець. — Ми ж його ще нікуди не взяли. Але мовчати я не міг. Хай знає, на що ми здатні!

Більше про це не говорили. Тікірі сховав у кущах весло, і обидва подалися додому, певні, що витівка їхня скінчилася щасливо і що це була найбільша і найризикованіша пригода їхнього життя.

І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.

По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.

По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.

Кобра

Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.

— Тіссо! — гукнув. — Приведи-но панича!

Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.

І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.

— Що це ти плещеш про акул?

Жожо почав викручуватися:

— Нічого. Брехав.

Сер Ліндсей не зводив з нього очей:

— Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?

— Такі собі хлопці.

— Які?

— Чорні, — сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. — Як звати їх, не знаю.

— Де вони мешкають?

— Не знаю.

— Де ти з ними зустрівся?

— Там, — махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.

— Які вони собою?

— Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, — вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів — як уже сказано — набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. — І мали весло.

Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.

— Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, — завважив Тісса по-англійськи.

— Знайдеш їх і приведеш сюди! — звелів пан Ліндсей.

— І даси їм хльору, — додала пані Ліндсей.

Тісса вклонився.

— Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. — Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. — Лишень — з вашого дозволу — як я їх упізнаю?

— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.

— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи побильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.

Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.

— Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! — промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.

— Хлопцям не було повелено, мемсагіб, — завважив Тісса. Широке смагляве обличчя його не знало іншого виразу, крім слухняності і покірливості. Вбраний був у білий саронг, котрий щільно охоплював його боки й сягав босих п'ят, але на відміну од рибалок носив ще білий китель та білу пілотку на коротко остриженій чуприні. Він слугував біля столу й мусив одмовитись від сінгальської зачіски, бо мемсагіб здавалося, наче довге волосся легко падає до юшки. — А крім того, вони обидва ще малі, — додав Тісса на виправдання.

— Авжеж, — погодився пан Ліндсей. — Але де знайти надійну людину?

— З вашого дозволу, я запропонував би Карангу, — мовив Тісса трохи схвильовано. Каранга був його первісток, на три роки старший від Бандали й допомагав тепер на Ліндсеєвій кухні. Бути компаньйоном і охоронцем панича — куди почесніша й вигідніша служба, ніж тельбушити живність і терти часник, та й платять більше. — Це — гідний, правдивий хлопець, за котрого я ручаюсь.

Пан Ліндсей не казав ні так ні інак.

Однак уранці пані Ліндсей звеліла покликати Карангу й зміряла його поглядом від голови до п'ят, бо досі вона зовсім не помічала його серед темношкірої челяді.

— Обернись!

Каранга обернувся.

— В тебе гострі лопатки!

— Пробачте мені, мемсагіб, — пролебедів Каранга так само схвильовано, як учора його батько. — Але я вельми дужий. Направду вельми дужий. — На доказ цього він зігнув руку й напружив м'язи. — Боронитиму містера Жожо від усіх небезпек. Присягаю!

— Не кажи паничеві Жожо! — крикнула пані Ліндсей. — Для тебе він містер Джон.

— Авжеж, містер Джон. Даруйте мені, мемсагіб, — вклонився Каранга.

Каранга був бронзовий цибатий хлопець з гарними мигдалевидними очима. Мав одинадцять років, але високий зріст робив його старшим.

— Гаразд, — сказала пані Ліндсей. — Довіряю тобі містера Джона хоча б тому, що ти розмовляєш по-англійськи. Не хочу, щоб він безперестанку цвенькав по-вашому.

Каранга блаженно всміхнувся, вислухав детальний інструктаж, у тому числі вказівку, аби вишкріб себе щіткою та милом, і того ж дня після обіду став слугувати містерові Джону — охороняти його від спокус поганих хлопчисьок. Що ті погані хлопчиська — його брат Бандала й Тікірі, йому й не снилося.

Бандала й Тікірі сміялися з того цілий тиждень.

Але невдовзі радість їхня обернулась у смуток — болісний, невиліковний.

Коли Тікірі думав про це пізніше, то доходив дивного висновку: в усьому завинила тільки сіра мавпа «вандура» (ці створіння жили на узбережжі сотнями й нікому не заподіювали шкоди).

Але та клята мавпа зламала Жожо прута і таким робом спричинилася до всього…

Був це той самий прут, що ним Жожо недавно стьобав на веранді, звичайнісінький бамбуковий пагін, з якого Жожо обчухрав листя. Хлопець дуже вподобав цього прута і власноручно оздобив вирізаними літерами Д. Л. Жожо Ліндсей не ходив іще до школи, тож був не набагато письменніший від Бандали й Тікірі. Однак ті літери знав, бо вони красувалися на всіх серветках і скатерках у господі Ліндсеїв; пан Ліндсей звався Джек, а пані Ліндсей Дженні. Коли ж пізніше Жожо вдалося ті літери скопіювати й вирізьбити на бамбуковому пруті, пані похвалила сина за його меткість. Жожо розперла велика гордість. І відтоді він не випускав прута з рук. Мабуть, і спав з ним. А що вже вдень, то не розлучався з ним ні на мить. Бігав з прутом, грався з прутом, розмахував прутом, ганяв прутом павуків, стоніг, навіть кажанів, його новий охоронець Каранга дозволяв йому це доти, доки панич полював на нешкідливу нечисть. Коли ж Каранга помічав, що Жожо заміряється прутом на скорпіона або на тарантула, великого павука з волохатими ногами, то хапав його за руку, мовлячи: «Обережно, пане Джоне!», «Дозвольте, пане Джоне!», брав у нього прут, аби самому знешкодити отруйну погань.

А от у випадку з вандурою Каранга не зміг удіяти нічого. Мавпа сиділа серед гілок бананового дерева біля самої стежки, що вела до шосе, і щирила до хлопців свої жовтаві зуби.

Жожо Ліндсею це так не сподобалося, що він сунув їй до носа кінець свого прута, щоб — як він пояснив — трохи полоскотати мавпу, аби вона дивилася приємніше. Але вандура хапнула прут, стисла його в зубах і закрутила головою так рвучко, що бамбук тріснув і u Жожо в руці лишився тільки уламок з ініціалами. На цьому все й скінчилось, і ніхто навіть гадки не мав, що можуть бути гірші наслідки.

На жаль, Жожо був прикутий серцем до своїх перших літер і не вирізав нового прута. Просто проголосив уцілілий кецик кавалерійським стеком і замість стьобати по ящірках, як перше, штурхав ним до кожної діри, бо в землі різної нечисті теж було досить. А Каранга ходив назирці, мов тінь, і дивився, куди сер Джон штрика. Аж любий Жожо розсердився.

— Чого ти без кінця вештаєшся за мною? Раніше ніхто не опікував мене, і ніщо мене не вкусило.

— Маю наказ, містере Джоне.

— Який? Аби захищав мене від акул, а не від мурах!

Жожо лютував, що ані на хвилину не може позбутися охорони. Спочатку він думав, що Каранга не виконуватиме свій обов'язок так сумлінно і що йому, Жожо, пощастить попливти з Бандалою й Тікірі на острівець. Жожо пробував-навіть домовитися з ними в присутності Каранги, моргав їм потайки, кивав головою в бік океану, але в хлопців не було аніякісінького бажання наражатися через нього на покару. Втім, удруге на острівець вони не плавали. Побоювалися, щоб пані Ліндсей, чи Тісса, чи хтось із челяді не побачив з веранди й не зміркував, хто були ті два лихі спокусники Жожо.

Так минали дні, й нічого цікавого не відбувалось, якщо не брати до уваги випадку, коли Жожо сполохав шакала, котрий спав на узліссі пальмового гаю. Хлопець угрів звіра «кавалерійським прутом», а той своїм звичаєм захистився хмарою гидючого смороду. Жожо замлоїло. Тікірі з Бандалою бралися за животи з реготу, а Каранга потерпав, що трохи сопуху прилипне до пана Джона і мемсагіб гніватиметься. На щастя, саме того дня пані Ліндсей поїхала до Коломбо, а пан Ліндсей не почув нічого, бо курив люльку.

Аж ось — якраз за два дні — це сталося.

Пообіднє сонце розпікало повітря, вітер спав, і листя кокосових пальм висіло непорушно, наче вирізьблене з бляхи. Прохолодніше було тільки на узбережжі, там, де Тікірі з Бандалою сиділи в тіні купи пальм, що нахилилися над океаном, ніби хотіли напитись або милувалися своєю красою. Таких заблуканих пальм було на всьому узбережжі лише чотири. Вони тулились одна до одної, аж Тікірі інколи здавалося, що це упертюшки, які посварилися зі своїми приятельками в лісі й утекли до моря, або це сестри, які затужили по далях, тож і зійшли на берег виглядати човен. Так чи так, нахилялися ті пальми над прибоєм низько-низько, тож найменший хлопець, а чи вайло із села міг легко на них вилізти. Тому й звелів пан Альваро — пальми-бо належали, звісно, йому — прикрасити їхні стовбури намистом із колючого дроту, аби й горішок не пропав.

— Якби я хотів, — промовив Тікірі, — не побоявся б дроту і з'їв би панові Альвару геть усі горіхи. До єдиного!

— Я теж, — буркнув Бандала.

— Дуже сумніваюся, — похитав Тікірі своєю великою чорною головою. — Цілком можливо, що ти їх з'їв би… навіть напевно. Тільки ж не з'їси, бо не вилізеш до них.

— Авжеж не вилізу. Бо не хочу.

Тікірі засміявся:

— Брешеш. Не вилізеш до них тому, що подряпаєшся. Але я не боюся. Бо я такий дужий, що ніякий дріт не проколе моїх м'язів.

— Ану доведи! — осміхнувся Бандала.

— І доведу! — вигукнув Тікірі, схопився й почав спинатися на похилий стовбур.

— Цікаво, що з тебе потече, як наштрикнешся, — кричав Бандала. — Б'юся об заклад, що то буде сироватка!

Тікірі не відказав. Бандала підступив до пальми й випростав долоню.

— Зловлю тебе, як шкрябнешся й упадеш. Дивися, піймаю тебе, як муху!

Але Тікірі ліз мовчки далі й далі. Коли ж дістався до перших витків дроту, підвівся тілом і став схожий на мавпочку з довгими ногами; обережно обмацував стовбур, шукаючи діри у сплетінні іржавих наїжачених шпичок. На жаль, дріт творив щільний широченний комір, і перш ніж Тікірі доповз до його середини, капнули Бандалі на долоню дві червоні краплини.

— Облиш, Тікірі! — крикнув Бандала примирливо. — З тебе тече кров. Я пересвідчився, що це кров, а не сироватка. Лізь назад!

Замість відповіді Тікірі заспівав:

— Я великий і дужий! Дивися, море, який я силач! Я переміг блакитну акулу, а зараз переможу й дріт! Врешті переможу й пана Альваро і заберу всі його горіхи. Таку страшенну маю силу! Дивіться всі!

— Не дурій, які там усі, коли тут лишень я, — розсердився Бандала. — Але як зачує пан Альваро, то відлупцює тебе палицею, та й мені ще перепаде. Зіскоч!

Однак Тікірі ліз далі, незважаючи на кров, що тепер потекла йому і з ступень. Коли ж здолав останній колючий перстень, переможно вигукнув… Відтак сидів серед листя пальми, над порогом океану, дививсь униз і в блискучому, тремтливому дзеркалі моря бачив велику скуйовджену голову й частину стрункого тіла. Був то стовбур пальми та її крона, що цілком сховала у собі хлопчину, але тієї хвилі йому здалося, ніби то він сам, велет Тікірі, покликаний творити подвиги. Ліниві хвилі, прилинувши здалеку, щомиті перетинали ту картину, щоб зашуміти на піску, однак щоразу картина з'являлася знову й повільно хиталася на тому самому місці.

— Го! Ого! — співав Тікірі. — Готуюся до великого стрибка! Нахилюся вперед і назад, наберу розгону, стрибну і переможу море!

Він так захопився своїми видивами, що геть забув про горіхи й повернувся до Бандали з порожніми руками. Хіба що обдертими до крові.

— Тепер бачиш, — мовив гордовито. — Тепер я тобі довів свою відвагу.

— Ні, — сказав Бандала. — Ти довів тільки свою дурість. Розумний болю не шука. Біль — це страждання.

— Дай мені з тим спокій, — відрубав Тікірі. Він не любив Бандалиних слів про страждання, які той часто повторював. Бандалин батько Тісса сповідував буддистську релігію, яка радить уникати страждань і жити в спокої.

Коли Тікірі обмив рани солоною морською водою, щоб не запалились та щоб знову довести свою мужність, подалися вони з Бандалою до села. І день скінчився б щасливо, якби не пекли так рани. Хоч Тікірі ані писнув, однак збочив зі стежки, аби нарвати в підліску прохолодного листя кудуру. Цю низьку рослину з квітками, схожими на фіолетові блюдечка, він знайшов одразу ж. На жаль, хлопець помітив у траві й щось інше…

Від хвилювання він аж поперхнувся:

— Бандало… Хутко! Гіканелла!

Бандала прибіг миттю, бо ящірка гіканелла, завгрубшки як зап'ястя, — створіння рідкісне й до того ж оповите таємничістю: так само, як чорно-жовті рибки-лоцмани водять акулу, гіканелла сповіщає про появу очкової змії, кобри.

Зачувши голоси й кроки, гіканелла зупинилася, звела оливкового кольору голову й втупила у хлопців очиці, схожі на корали; на спині в неї чорніли два пруги, ніби накреслені тушшю.

— Так, це гіканелла, — видихнув Бандала. — Гукни кого-небудь!

Тікірі розгублено розглянувся. Ніде ніщо не ворухнулось. Мертва тиша… Лише здалеку долинав гуркіт каміння в копальнях, згори — шемрання пальмового листя, а від океану — тихий шелест прибою. Над дахом Ліндсеєвого будинку літали горобці, але це так далеко, що цвірінчання їхнього не було чути.

Цієї хвилі на веранді з'явилася цибата темна постать.

— Каранго! — вереснув Тікірі. — Мерщій, тут ворог!

Чому обрав саме це слово, чому не крикнув «тут гіканелла!» або «тут кобра!», Тікірі не міг згодом пояснити: може, тому, що за мить перед цим удавав з себе героя й подумки змагався з ворогом.

Каранга не відказав. Побіг. А слідом за ним війнулася мала біла постать, гейби чужоземний метелик…

Допіру Тікірі крикнув, ящірка стьобнула хвостом і зникла в заростях.

— От лихо! — закляк Бандала. — Кінець, відведе кобру.

Однак гіканелла кобри не відвела, а навпаки — прикликала, ніби мала над нею чудодійну владу, що змусила кобру здолати вроджений страх перед людьми. Щойно втекла ящірка, плазун виліз із діри серед коріння банана.

Був це інший банан, не той, під яким Жожо недавно зав'язав бій з вандурою, що зламала йому прут. Цей банан був менший, хоч мав таку саму сріблясту кору і гілки його так само звисли до землі й переплелися, що оком не проглянеш. Ні, він був куди нижчий від банана Жожо. Однак це дерево наганяло жах: замість сірої сумирної мавпочки воно прихистило чорного гада.

— Каранго! — відчайдушно крикнув Бандала й стрибнув до банана, аби перепинити кобрі дорогу назад.

Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.

Але там саме виринув Каранга.

Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.

— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!

— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!

Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.

— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!

Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…

Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.

Запізнився на секунду.

Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…

Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.

За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.

Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.

Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.

Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.

Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.

— Хто її забив?

— Жожо, — сказав Тікірі.

— Як?! — остовпів пан Ліндсей.

— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!

— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?

— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.

— Ти хоробрий хлопець, молодець, — проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. — Справді відважний хлопчина, — додав, коли Тікірі пішов. — Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.

Пані Ліндсей нахмурила брови:

— Ах ні! Таке цуценя! Хоч у того були гострі лопатки, але цей такий чорний та потворний. Не хочу я весь час його перед очима мати.

Надто вже огидна була їй велика чорна голова Тікірі та його товсті губи.

— Як знаєш, — сказав пан Ліндсей, устав і пішов пройтися під верандою. Сьогодні за ним ніхто не носив крісла; Тіссу відпущено, аби поховав свого сина.

Але по хвилі пан Ліндсей згадав убиту кобру й вернувся, щоб роздивитись її пильніше. Дійшов висновку, що це чудовий екземпляр, — варт його дати відпрепарувати й поставити в кутку канцелярії, аби лякав відвідувачів.

Слони

Тікірі поволі вертався додому. Сонце вже сховалося, місяць досі не зійшов, але океан мінився тисячами іскринок — зеленими, фіолетовими — гейби друге небо, повне зірок, примандрувало згори донизу. Посередині того яскріння бовванів чорний обрис острівця Калудуви, теж поцяткований зірками, тільки великими, темними й наїжаченими. То були пальми пана Альвара.

Перед хатиною, з якої чувся похоронний спів Каранжиної матері, сидів Бандала. Тікірі підсів до нього.

— Жожо вбив Карангу, — сказав він. Бандала захитав головою.

— Так! Жожо в усьому винен, — стояв Тікірі на своєму. І додав, близько до правди — Я сказав про це пану Ліндсеєві.

— Ах ні, — мовив Бандала. — Жожо не можна винуватити. Він білий і не знав, що кобру не слід дражнити. Тепер він це зна і вже ніколи такого не зробить.

Але Тікірі вперто повторював одне й те саме, аж Бандала вигукнув:

— Так само можна було б сказати, що в усьому винен ти. Так, ти! Якби ти не розказав Жожо про акулу, зостався б Каранга на кухні. А якби ти не поліз на пальму пана Альвара, не подряпався б об дріт, не шукав би гойного листя, то не найшов би ящірки гіканелли!

Тікірі похлинувся від обурення, на очах йому забриніли сльози. Та коли він трохи поміркував, то здалося йому, що Бандала має до певної міри слушність. Але потім Тікірі знову відчув, що той і крихти правди не має. Він мовчав, неспроможний усе це збагнути. Голосіння Каранжиної матері на мить стихло, від океану почувся глухий гуркіт — то хвилі накочувалися на берег. Море починало вирувати.

З хатини падало червоне світло аж до стовбурів найближчих пальм, на яких висіла маленька халупка — курник. До халупки вела драбинка з бамбукових прутів. Драбинка прогнулася під вагою трьох курей та півника; ніхто сьогодні не згадав, що кури хочуть спати і що їм треба відчинити дверцята курника.

Тоді вийшов батько Тісса й зробив це. З вигляду він був вельми спокійний. Широке лице його з далеко поставленими очима не мало слідів туги, очі були сухі, тільки губи стиснуті в одну вузьку риску, але й та риска зникла, коли Ticca сів обіч хлопців. У тьмяному світлі зблиснули його білі зуби.

— Не плачте, — всміхнувся він. — Каранга вмер, але скоро він ізнов повернеться на землю, оскільки ж він був добрий, то буде ще кращий.

Буддисти вірять, що людина проходить низкою життів: у наступному збирає те, що в попередньому засіяла; коли була добра, чекає на неї лише добре; коли ж погана — то тільки зле.

— Так, — схлипнув Бандала, намагаючися стримати сльози.

— Можливо, — сказав Тікірі. — Але мені все-таки сумно. Я хотів би, щоб Каранга був живий. Навіть дав би йому свого ножа — так я зрадів би.

— Ти малий і дурний, — урвав його Тісса. — Нерозумно бажати собі чогось. Коли бажання не справджується — ти мучишся й терпиш. А коли справджується — радієш недовго. Бо потому виникне нове бажання, і так далі й далі, поки дійдеш до нездійсненного, і тоді вже мучитимешся.

— Я любив Карангу, — завважив Тікірі.

— Любити когось або щось — так само дурниця, — сказав Тісса глухо. — Втратиш те, що любиш, і мучишся. Розумний той, хто нічого не бажає й нічого не любить.

Він проказав це монотонним голосом, бо лиш повторював те, що йому нашіптували жебрущі буддистські ченці, котрим часто давав притулок: «Зречися бажань і любові, і позбудешся муки. Так говорив Веда». «Ведою» ченці звали свого вчителя Будду, який жив багато століть тому. Будда був королівський принц, але відцурався від своєї родини та всього багатства й став жебраком, бо дійшов висновку, що так уже нічого не зможе втратити, ні за чим не жалкуватиме, ніщо не гнітитиме його.

— Ти не любив Каранги? — руба спитав Тікірі.

Тісса мить мовчав.

— Я любив його, — мовив нарешті, підвівся й пішов у хатину.

Тікірі розгублено дивився йому вслід. Він не розумів Тісси. Сам був з народу тамілу, який не визнавав Буддиної науки, тобто індуської релігії, і Тіссині слова хлопець уважав жорстокими, безсердечними. Втім, його, Тікірі, батько не дбав про жодну релігію, він любив життя… однак надто рано його втратив.

— Бачиш, який розумний мій батько, — озвався Бандала; голос йому ще трохи тремтів. — Я теж буду такий розумний і спокійний. Це велика справа, тільки, зрозуміло, багато доведеться мені докласти праці й терпіння.

— Не вірю я тому. Гадаю, це дурниця, — сказав Тікірі. — Я ж бо сам страшенно дужий, здолав акулу, колючий дріт і кобру, але жаль здолати не можу. І твоя мати теж не може, бо плаче й нарікає.

Схвильований Тікірі пішов. Коли підвів голову, побачив білі зорі, що просвічували крізь пальми, й на мить спинився роздивитись їх. Вітер з океану подужчав, неподалік прибій гуркав об узбережжя, як молот об кувалду, гойдалися величезні крони кокосових пальм, зорі між ними то зникали, то знов показувалися, ніби грались у піжмурки, пальмове листя сухо шемрало — здавалося, ніби вгорі танцює юрба кістяків… Аж від того Тікірі запаморочилася голова.

Цієї хвилі зачув він голос своєї матері, яка його шукала, й відгукнувся.

Другого дня подарував пан Ліндсей Тіссі п'ятдесят рупій — відшкодував йому втрату сина, а пані Ліндсей взяла Бандалу за кухарчука.

— Це твій другий син — як його звати? Так, Бандала. Отже, цей твій Бандала, чи як його, куди менший, ніж той… той… як його звали… так, Каранга, отже, й пуття з нього менше. Але я не хочу, Тіссо, щоб ти мав збитки. Тож покладу йому таку саму платню, хоч він нічого не вміє й по-англійськи не розмовляє. Я ж бо така сама щира християнка, як ти буддист, і моя віра велить мені любити свого ближнього й допомагати йому.

— Дякую, мемсагіб, — уклонився Тісса.

Так Бандала став до своєї першої служби, і Тікірі втратив одразу двох товаришів. Бандала вже не мав часу тинятися надворі, а Жожо не смів залишати веранду; пані Ліндсей раптом вирішила, що вся ця жахлива земля кишить кобрами, й наказала служниці, аби не зводила з панича очей і не пускала його навіть до саду.

Першого дня Жожо й словом не перечив. Другого дня побився зі служницею й дременув од неї, але скуштував батькового паска й третього дня вже послухався. Нудив світом на веранді й такий сумний був, що пані Ліндсей серце краялося з жалю. А що була саме субота, запропонувала вона чоловікові, аби взяв сина на прогулянку, проїхався з ним трохи островом, щоб бідолаха Жожо трохи розвіявся. Пан Ліндсей погодився: він давно збирався навідати сера Вільяма Флемінг-Джонса, власника каучукової плантації в центральній частині острова.

— Чудово, — сказав пан Ліндсей, — завітаємо до Вілла.

Жожо буде радий та й старий Вілл теж.

Пані Ліндсей нахмурила брови.

— Будь ласка, не зви сера Вільяма старий Вілл. По-перше, він дворянин, по-друге, не такий уже й старий, а по-третє, має великий вплив на губернатора.

— Твоя правда, люба. Та коли він був ще молодий і не дворянин, то ми з ним грали в одній футбольній команді, — засміявся пан Ліндсей.

Уранці взяв він вичепуреного Жожо і, щоб той дорогою не нудився, прихопив Бандалу, котрий, звісно, мусив вишаруватися з щіткою, бо саме перед цим різав часник на грінки.

Вирушили за ранкової прохолоди, але, щойно від'їхали сто метрів, Жожо крикнув, аби зупинилися: край шосе сидів смутний Тікірі. Пан Ліндсей загальмував, оглянувся і, пересвідчившись, що від будинку їх не видно, взяв і Тікірі. Так сталося, що двоє тубільних хлопців уперше скуштували розкоші їхати в авто.

Колись Тікірі тішився би з того невимовно. Сьогодні ж ні. Сидів коло шосе сумний не через те, що почував себе самотнім, а тому, що його гнітила смерть Каранги. Хто винен у ній? Жожо чи він сам, Тікірі? Цього Тікірі не знав.

Але ж він повинен це знати, бо відчував, що тільки тоді впаде з нього цей страшний тягар, і він знов буде веселий та безтурботний, як перше. Але що далі про це розмірковував, то далі заплутувався. Лиш одного висновку дійшов: у голові його думка за думкою мигтять так само, як оце пальми вздовж шосе… нема кінця ні думкам, ні пальмам.

Тікірі дививсь у віконце й чудувався. Океан зник — попереду блищала чорна смуга шосе, що звужувалася, гейби гостряк рибальського гарпуна. Обабіч біг ліс кокосових пальм, розпливчастий, ніби дивишся на нього крізь пелену сліз. «Певно, я й справді плачу, — думав Тікірі. — Мабуть, уже ніколи не перестану плакати…» Тут він підніс до обличчя руку. Ні, очі в нього сухі.

Тож він вирішив не дивитись у вікно: весь час здається, ніби плачеш, а це дуже неприємно. Тікірі втупив очі собі під ноги. Згодом — коли машина саме стишувала хід — побачив кінець бамбукового ціпка.

Ціпок стирчав попереду над сидінням біля пана Ліндсея, спертий об плече Жожо, бо панич сидів там і тримав ціпок так, як солдат тримає гвинтівку, коли охороня фортецю. А на кінці цього ціпка викарбувано дві літери, яких Тікірі не вмів прочитати, але які добре знав: це була стара палиця Жожо, та сама, що нею він штрикнув кобру, аби посунути їй окуляри… Отже, Жожо її не викинув, не відмовився від неї навіть після всього, що сталося!

Першої миті Тікірі спалахнув гнівом.

Але за секунду гнів, на диво, змінився в безмежну радість, і Тікірі засміявсь — уперше під хвилі, коли кобра мигнула головою, наче блискавка. Тепер Тікірі знав, на чиєму сумлінні смерть Каранги.

Ані Жожо, ані він, Тікірі, не винен — у всьому винна мавпа вандура! Бо якби не зламала довгого прута Жожо, то був би Жожо штрикнув кобру з відстані, втричі більшої, і нічого тоді не сталось би — кобра-бо не плига.

Авжеж, саме так!

«Так, і не інакше!» — повторював Тікірі подумки й вірив у це, бо хотів у це вірити, й мусив вірити, щоб позбутися великого тягаря.

Раптом авто зупинилося. Тікірі підвів голову й побачив навколо цілком інший ліс.

Замість високих пальм з веселим зеленим верховіттям бігли увсібіч аж у безмір'я низькі сиві деревця з рідким листям, крізь яке. просвічувало сонце. Були це каучукові дерева. Плантація сера Вільяма Флемінг-Джонса. Попереду стояв його будинок, двоповерховий, з червоним дахом, із верандою — схожий на Ліндсеїв дім, як брат.

Після обіду господар з гістьми пішов до місця, де він вирубував праліс, щоб розширити плантацію. Він сказав:

— Я вирубую.

Пан Ліндсей притакнув:

— Авжеж, треба вирубувати, Білле…

А насправді праліс вирубували слони. Було їх десь із шестеро, на кожному сидів магаут, тубілець-погонич, і, погейкуючи та штурхаючи сталевим прутом, гонив слона на дерева пралісу. Дерева стояли щільними рядами, сплівшися кронами, могутні, непереможні —допоки об них не обіперся слон. Тоді дерева з тріскотом ламались і падали, наче були з порожнистого бамбука, не міцніші від прута Жожо.

— Оце галас! — кричав Жожо. — Трісь, трісь! Як вогонь!

— Оце сила! — кричав Тікірі. На узбережжі він бачив слона мало коли й ніколи не бачив за працею, бо кокосові пальми не треба вирубувати.

— Вони справді мають велику силу, — погодився Бандала. — Хоча, якби слони не були б такі важезні, то не робили б це так легко.

Тікірі засперечався, що слони роблять оте все завдяки надзвичайній, страшній, жахливій силі, яка анітрохи не залежить од ваги, а Бандала й Жожо сміялися з нього: знов Тікірі хоче звеличити себе: сам як пір'їнка, а без угаву чваниться силою та мужністю.

Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.

— Сила! — захоплювався він. — Це найбільша сила на світі!

Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.

Надвечір вони рушили назад. — Я вже знаю, ким буду, — нараз проголосив Тікірі.

— Магаутом. Погоничем слонів, — угадав Бандала; своєю прозорливістю він, певно, завдячував ігуанячому язику, якого колись із'їв.

— Авжеж!

Жожо оглянувсь і зареготався.

— Не смійся, — набурмосився Тікірі. — Слони — найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.

Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.

— Дженні, — сказав він по вечері, — знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.

— Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, — ображено виправила його дружина. — А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?

— Їхав з двома, — пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. — Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл — я хотів сказати: сер Вільям — схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь — не тубільці?

— Атож, — замислилася пані.

Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:

— Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.

А надворі Жожо сказав їм:

— Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!

— Так! — захоплено вигукнув Тікірі. — Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом — слово!

Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.

На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.

Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.

Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.

Акули Жожо

Те, що Бандала мав за щастя — позбувся відповідальності за панича, — на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку Жожо так, як Бандала, тож роль охоронця була для нього легка. Але тепер усе докорінно змінилося. Бандала повернувся до кухні, а Тікірі пані Ліндсей відвела малопринадну роль хлопця на побігеньках, що на практиці означало бути напохваті у всіх; тобто виконувати найнеприємніші доручення. Чистити черевики, виносити попіл і розпалювати вогонь — то ще приємна праця. Гірше, що доводилося дбати про ванну та вбиральню.

У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.

Цього нещасного звали Тікірі, і, крім великої, негарної голови, він мав кволе тільце й дві руки, в яких щоранку тримав лопатку й прутик. Прутиком штурхав у шпарки в стіні, виганяючи нечисть, а лопаткою вбивав ту нечисть, як ляскавкою на мух, і виносив.

Подеколи, на жаль, не допомагала й ця зброя. Якось пані Ліндсей виявила у ванні жабу, котра, без сумніву, прослизнула туди після того, як Тікірі пішов, або впала зі стелі, куди Тікірі не діставав. Був з того переполох, але не такий страшний, як за тиждень, коли мурахи забили душ і пані Ліндсей довелося власноручно обливатися водою з цебра.

За те, що вона випадково вилила на себе втопленого скорпіона, Тікірі аж ніяк не міг відповідати. Він справді дуже старанно обдивився цебер, перш ніж наносити до нього вранці води, і не вкмітив у ньому нічого підозрілого. Як туди дістався скорпіон — не міг збагнути, хоч убий… А коли вже туди заліз, то чого втопився, чого не зостався живий, мерзотник! Була то жахлива, кровожерна думка, однак вона ніяк не хотіла залишати мозок Тікірі.

Якби скорпіон був не втопився, то вжалив би пані Ліндсей — і було би по пані Ліндсей. Хоча ні — так далеко кровожерність Тікірі не сягала — хай би пані просто була покусана й мусила б довго лежати в постелі й не купалась би! Він, Тікірі, мав би так само давати лад у ванній, але тільки для пана Ліндсея, а той так не кричав, не дратувався й не пищав.

З часом Тікірі звик і до примх, і до крику пані Ліндсей, але не зовсім. Кінець кінцем він був майже радий, коли пані Ліндсей вигнала його за пригоду з дельфінами.

Сталося це десь через рік, коли Жожо вернувся з Коломбо на канікули. Приїхав з пані і паном Ліндсеєм в автомобілі, повному валіз, став перед верандою, роздивився й сказав:

— То це наше бунгало! Я майже забув про нього.

Він звав тепер будинок «бунгало», як усі дорослі англійці, розмовляв по-англійськи, але Бандала й Тікірі його розуміли — за рік вони непогано перейняли чужу мову од своїх панів.

— А це Тісса, — поплескав Жожо Бандалиного батька по плечу. — Про тебе я теж майже забув.

Тісса, всміхаючись, уклонився. Жожо обернувся до Бандали з Тікірі: вони стояли серед челяді, яка вишикувалася під верандою, вітаючи пана Джона.

— Стань біля тих хлопців, — сказала пані Ліндсей. — Хай я побачу, як ти виріс.

Жожо став до них, але не поруч, а обличчя до обличчя.

— А це Тікірі та Бандала! — засміявся. — Вас я не забув.

Бандала зрадів, Тікірі —ні: Жожо переріс його на півголови, хоча торік був куди менший. І не тільки це — Жожо тепер мав дуже тіло й ноги, і підборіддя кутасте, як кулак. Надто підборіддя впало до ока Тікірі; йому здалося, що воно випромінює більше сили, ніж широкі плечі Жожо. Відвівши погляд від підборіддя, Тікірі помітив бамбуковий ціпок, що його Жожо тримав у руці. Ні, це був не той старий із викарбуваними літерами, якого зламала мавпа вандура, спричинивши тим смерть Каранги. Ця палиця була тонша, гладенько обстругана, відполірована, а на одному кінці мала ще й петлю з коричневої шкіри.

Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:

— Їжджу на коні, — гордо повідомив він. — А як ви?

— Ми — нічого, — відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. — Власне, не нічого. Ми працюємо.

— Гм, — сказав Жожо. — Це погано.

Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.

Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.

— Це англійський вершницький стек, — пояснив Жожо. — Ним я стьобаю коня.

Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.

— Ти маєш на увазі справжнього коня? — спитав з недовірою.

Жожо засміявся:

— Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!

Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.

— Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, — промовив згодом похмуро. — Але ми їздимо на справжньому човні…

— Та ні, не їздимо, — сквапно урвав його Бандала. — Нема в нас ніякого човна.

— Є!

Жожо звів брови:

— То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь, а я його почастую стеком. Бо брехати не годиться, а надто білому панові. Цього нас учили в школі.

— Я не брешу, — запротестував Бандала. — Нема в нас човна.

— Але можемо його в декого позичити! — швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. — Можемо! Як тоді!

— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…

Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:

— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.

— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.

— Що ти нас захищатимеш.

— Хочеш це бачити?

— Хочу!

— То побачиш. І ще сьогодні.

— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.

— А коли це буде?

— Ми тобі скажемо.

— Гаразд, — мовив задоволено Жожо. — Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!

— Авжеж, — погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий — це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.

Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.

— Їдьмо! — наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. — Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож — гайда!

Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.

— Ану, — вигукнув, — ану, хто перший до річки!

Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.

— Чого це ти, чорт би тебе забрав, — лайнувся Жожо. — Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. — Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.

Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав — на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!

Коли Бандалу передали Тіссі, аби той оглянув його рани, Тікірі обернувся до Жожо й уперто сказав:

— Можем їхати удвох. Якщо хочеш, звісно.

Жожо хотів, тож вони нарешті таки потрапили на острівець Калудуву. Експедиція минула без пригод, бо навіть акуленяти хлопці не побачили. Тільки далеко в океані гралася зграя дельфінів. Вони вискакували з хвиль і знов до них пірнали, так, ніби прагнули погрітися на сонечку, ніби хотіли бодай на мить залишити море й побачити інший світ.

— Га! Акули! — вигукнув Жожо, дарма що знав так само добре, як і Тікірі, що йдеться про беззахисних, пустотливих ссавців, які дихають легенями і з рибою мають спільну хіба форму тіла та стихію, в якій плавають. Для нього це були акули, бо заради них він подався сюди. І Тікірі не перечив йому; розумів, що Жожо не хоче повертатися ні з чим.

— Ти бачив багато акул, — навіть сказав Тікірі, коли вони повертались. — Але не смій про це говорити.

— Смію! — вдарив Жожо веслом по воді. — Ти що гадаєш? Що будеш мені наказувати? Смію! Але не хочу. Тому й не казатиму про це. Бо не хочу. Розумієш?

Тікірі притакнув. Він і справді добре все розумів.

Однак того ж таки вечора Жожо закортіло похвалитися, де він був і що бачив: десятки акул з пащеками, повними зубів! — скрізь довкола самі акули, а він, Жожо Ліндсей, посеред них сам один, лише з отим чорним бідолахою Тікірі, котрий тремтів од жаху.

За десять хвилин по тому прив'язав кухар по наказу пані Ліндсей Тікірі до пальми і вдарив його десять разів своєю найбільшою кописткою. Це не боліло зовсім, бо копистка була не замашна й кухар не дуже старався. Однак Тікірі залився сльозами.

— Ну, ну, — заспокоював його Жожо. — Нічого не сталось. Я тебе дуже люблю, віриш? Ти — аби знав — до біса чорний, але я на тебе завжди дивлюся майже як на товариша. Це я сказав кухарю, аби взяв на тебе копистку, а не паска.

Тікірі не переставав плакати, й Жожо лагідно обняв його за плечі:

— Таж не розсиплешся, чоловіче! Ти ж бо чорний, а чорному хлоста ніколи не вадила.

— Білому теж не вадила, — схлипнув Тікірі.

— Е ні, білому вадить, і то дуже, — похитав Жожо головою. — Бо білий має престиж, і коли його б'ють, страждає престиж.

Тікірі не второпав, що означає це слово, і Жожо пояснив йому, що престиж — це велика слава. А хто славний, того не можна бити, само собою зрозуміло, не можна. Навіть коли він завинить у чомусь, то ніхто не сміє його бити, хіба що лишень білі, бо інакше було би по престижу, по славі…

Відтак Жожо завагався, але все ж мусив признатися.

— А я, Тікірі, як джентльмен визнаю, що сьогодні вчинив дурницю, бо мав тримати язика за зубами, і за це мені теж перепало, — звісно, зробив це тато й таємно, аби жоден слуга не бачив: те, що я тобі цедовіряю, є для тебе величезна честь. І що ж, я плачу? Не плачу. Тож і ти не плач, бо ми з тобою дістали однаково.

Тікірі витер сльози й не плакав уже навіть другого дня, коли мусив залишити Ліндсеїв дім за непослух, обман довір'я й за те, що наражав містера Джона на велику небезпеку. Однак на клопотання Жожо пан Ліндсей узяв його до копалень. Не за робітника, на це Тікірі був ще занадто малий, а знову за хлопця на побігеньках. Їй-право, починало здаватися, що Тікірі вже ні на що більше не здатний, як тільки бути за попихача.

Тікірі не жалкував. Він здихався ванни і пані Ліндсей, роботу мав легку: замітав канцелярію, коридори, сходи в управлінні, чистив плювальниці, носив урядовцям чай, виполіскував кварти і склянки од віскі й відгрібав каміння, що знов і знов падало з відвалів на дорогу, заважаючи вагонеткам. Це він узявся робити з власної волі і для власної радості, бо так міг бачитися зі своєю матір'ю, котра теж працювала на впорядженні доріг.

Крім того, біля паркану знайшов Тікірі тихий кут, де ніхто не заважав йому мріяти про слонів — а їхнім паном він стане неодмінно! — і де він міг порпатись у вивезених відвалах, шукаючи цікавих камінців.

Якось у такий спосіб хлопець знайшов яйцевидний голиш, котрий пізніше зіграв дивовижну роль у ще дивовижнішій долі Тікірі.

Самоцвіт

Тікірі й на мить не сумнівався, що йдеться про вельми рідкісний камінь. Хоча зовні камінь був схожий на всі інші сиві голиші та уламки скелі, які валяються по відвалах і дорогах, але щойно на нього падало сонячне світло під певним кутом, мінився він лілуватим полиском; саме тому Тікірі його підібрав. Коли згодом удома Тікірі за хатиною нишком постукав по камені молотком, тріснув той камінь, наче стиглий горіх, розпався на дві половини, і всередині виявилося безліч райдужних кристаликів.

Отже, це напевно був самоцвіт, опал, і Тікірі першої хвилі тривожно розмірковував про те, чи не повинен він однести його панові Ліндсею. Але камінь був надто гарний, та й, зрештою, коли пан Ліндсей дозволив його викинути на відвал, то це означало, що він нічого не вартий, не потрібний. Хоч Тікірі дуже добре знав, що пан Ліндсей не перевіряє особисто всіх камінців, ба навіть, коли на те пішло, ніколи не спускається до копалень, а лише сидить у канцелярії, п'є там чай або віскі, кричить у телефон, пише, лічить і курить. Однак це не міняло тієї незаперечної істини, що камені на відвалах належать тому, хто по них нагнеться, бо власник копалень од них відмовився; інакше-бо на відвалах вони й не опинилися б.

Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..

Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска — точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами — це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…

Авжеж, це так!

Тут Тікірі заплющував очі, наче його сліпив цей несказанний блиск. І знов тихесенько сміявся, думаючи, що пан Ліндсей, власне, не вчинив нічого іншого, як звелів просвердлити скраєчку Ланки маціпусіньку дірочку й витягати з неї самоцвіти. Але хай витягає скільки хоче — їх іще залишатиметься сила-силенна, бо Ланка — найбагатший острів світу, острів тисячі самоцвітів…

Потім Тікірі злякався, щоб його ніхто не побачив з цією красою в руці, й старанно закопав обидві половини свого камінця за хатиною. І словом не прохопився про них навіть перед Бандалою.

Тим часом Бандала уже знову працював на кухні — відтоді, як поїхав Жожо, не добувши канікул. Але Жожо не повернувся до школи в Коломбо. Десь поблизу Ланки давно вже лютувала війна, подейкували, що жовті вороги, японці, швидко просуваються, може, прийдуть навіть сюди, тож пані Ліндсей вирішила, що Жожо буде краще в дідуся в Південній Африці, яка лежить далеко за морем і куди японці ніколи не досягнуть.

Жожо тоді креслив стеком у повітрі всілякі хитромудрі кола, аби показати Бандалі, кудою попливе… відтак зник зі своїм стеком і горою валіз. Пані Ліндсей у сльозах проводжала його аж до пристані.

Коли другого дня Бандала з Тікірі побачили над морем пружок диму, то вирішили, що це пароплав Жожо, і він димує так дуже лише тому, щоб якнайшвидше приставити Жожо Ліндсея до Південної Африки.

Однак виявилося, що це дим із зовсім іншого корабля. Невдовзі виткнувся над обрієм його димар — корабель, отже, підпливає. Згодом виринув цілий корабель, але він був не білий чи жовтавий, як пасажирські пароплави, а темно-сивий, з могутніми вежами, з яких стриміли жерла гармат. Був це «our man-of-war», як казав пан Ліндсей, англійський крейсер, що плив до військової бази в місті Тірікунамалаї на східному узбережжі острова.

Десь за рік по тому поїхав Бандалин дядько Вікрена з кількома рибалками до Коломбо, куди їх англійці призвали на військову службу, дядьків човен залишився без господаря, але хлопці їздили на острівець Калудуву тільки вряди-годи. Бандалі було ніколи. Щоправда, він тепер часто їздив з рибалками: сама пані Ліндсей його з ними посилала, аби вибирав для кухні найкращу рибу. Вона пересвідчилася, що перекупники пана Альвара зловживають воєнними нестатками й постачають товар низького гатунку. Пані Ліндсей казала, що це злодії, що рибалки теж злодії, скрізь самі чорні негідники, злодії та брехуни, які підсовують тобі смердючу макрель і запевняють, що та макрель ще ворушить зябрами. Пані не вірила нікому, хто не служив у її домі, і, отже, не мав прямої підстави боятись її. Вона щиро була переконана, що вся її челядь тремтить перед нею. І це було недалеко від правди.

Перед жовтневими дощами відпливла до Південної Африки й вона, бо так уже тужила за Жожо… а може, й того, що японці знов були близько, війна стукала у вікно, про що свідчили англійські бойові кораблі, які майже щодня з'являлися на обрії, і англійські реактивні винищувачі, що літали над узбережжям з непорушними крильми, спрямованими назад, наче плавці акул.

— Хіба це не диво? — сказав якось Тікірі. — Мемсагіб хоче, щоб її всі боялись, а сама ж боїться більше від усіх.

Бандала засміявся з цієї наївності:

— Пані не боїться. Жоден білий нічого не боїться.

Тікірі хвилю обмірковував це.

— А як же із сонцем? — спитав нараз. — Сонця білі бояться, бо від нього ховаються. А смутку як бояться! Вони мусять пити горілку, щоб хоч трішки розвеселитися. І не зважуються спускатися під землю. Чому в копальнях тільки наші люди? Бандала знову засміявся:

— Ти неймовірно дурний! Білі тендітніші від нас, через те й ховаються від сонця. Вони багатші від нас, то й можуть пити; мають за, що. І тому саме їм не треба спускатися до копалень.

— Ні, вони страхополохи, — гаряче запевняв Тікірі. — Не зважуються зійти до копалень, не те щоб учинити таке, як мій батько. Мій батько йшов назустріч гудючому жахові.

Він мав на увазі лихо, що кілька років тому спіткало опалові копальні: штольні завалилися, ув'язнили робітників-тубільців, і його батько загинув, коли йшов їм на допомогу. Пан Ліндсей тоді запропонував матері Тікірі роботу — впоряджувати дороги.

— Так, — погодився Бандала, — твій батько йшов супроти каміння, що падало. Але це ще не означає, що білі страхополохи. Вони боронять нас від японців.

— Твій дядько Вікрена нас теж боронить!

— Але білі його мають навчити, як це робиться. Просто білі меткіші від нас — навіть і від мене, хоч я і з'їв ігуанячого язика. Білі найметкіші на світі. Тому ми й мусимо їм коритися.

Тікірі задумався:

— Ти хочеш цим сказати, що якби ми не були дурні, то не корилися б їм?

Бандала подивився униз на велику голову Тікірі, яка здавалася йому порожньою. Бандалі йшов уже дванадцятий рік, був він високий та стрункий, давно вже позбувся зайвого жиру.

— Ах, — зітхнув він, — з тобою важко говорити. Мастак ти все заплутувати.

Однак більше він нічого не міг сказати, хіба тільки, що білі вчать їх усіляких корисних справ, ось, приміром, він, Бандала, багато дечого перейняв, навіть уміє непогано читати по-англійськи. А білі такі меткі й дужі, що переможуть японців, як справді захочуть.

Щодо цього він мав рацію. За рік уся Ланка святкувала перемогу, в селі маяли барвисті стрічки, а в копальнях тріщав та блискотів фейєрверк, який пан Ліндсей довго готував: загодя знав про тріумф.

У квітні повіяв південно-західний мусон, і з ним вернувся Бандалин дядько Вікрена з Індії, де він служив. Прийшов в уніформі, в коротких штанях і сорочці кольору хакі, на голові мав тюрбан такого ж кольору, а під тюрбаном — свій чудовий чорний вузол волосся; Вікрена не відмовився від нього навіть на війні.

Але допіру Вікрена знов замешкав у рибальському селі, заховав тюрбан та уніформу й знов одяг свій квітчастий саронг, котрий, між іншим, пасував йому куди більше. На перший погляд здавалося, що це той самий рибалка Вікрена, веселий, безтурботний парубок із целулоїдним гребенем на потилиці.

— Ого! — крикнув він Тікірі під час першої зустрічі. — Маючи таку головешку, ти повинен багато дечого знати. Ну, хвалися, що вмієш і що знаєш!

Він почав екзаменувати Тікірі з лічби й зареготався, коли з'ясував, що той годен лічити лишень до семи. Або до чотирнадцяти. Або до двадцяти одного. Але завжди по кратних семи, а не по десятках. Приміром, число шістнадцять було для Тікірі двічі по сім і два або тричі по сім без п'яти. Виявилося, що хлопець самотужки навчився рахувати біля «семи сестер»— дрібних непоказних пташок, які порпаються в гною і мають дивовижну здатність гуртуватися по семеро.

— Я не повинен краще лічити, — сказав тоді Тікірі роздратовано. — Я повинен уміти замітати, вимивати склянки від чаю й чарки від лікеру, чистити попільниці і таке інше. Пани в канцеляріях казали, що мені цього цілком вистачить.

— Бррр! — вигукнув Вікрена. — І ти їм віриш?

— Не знаю.

— Бррр! — повторив Вікрена. — Але ж ти не вічно робитимеш це!

— Авжеж ні, — випнув груди Тікірі. — Я буду магаутом.

Вікрена сміявсь, аж за живіт брався.

Їй-право, такий він, як був, ніщо його ані настілечки не змінило: ні війна, ні далекі мандри.

І все ж Вікрена був зовсім інший, ніж колись.

Виявилося це скоро й несподівано, без видимого приводу. Варто лише було Вікрені побачити пана Альвара, чи, вірніше, його вантажну машину, бо пан Альваро між рибалками не ходив. Він мав своїх людей і кілька вантажних машин, які їздили від одного рибальського села до іншого, забирали вилов і одвозили його на ринки до містечок та міст.

Червона машина, яка приїздила у Вікренине село, день у день з'являлася на шосе перед світанням, під супровід бляшаного дзенькоту, гуркоту, торохтіння, збочувала до моря, розверталася й заднім ходом підкочувалась майже туди, де приставали човни рибалок. Повантаживши рибу, машина верталася на шосе й гуркотіла далі на північ; невдовзі по ній залишався тільки сморід бензинового перегару та звивиста мокра лінія на асфальті, котру сонце швидко висушувало.

Безперечно, це була погана, стара, гримкотлива тарадайка, напівруїна, але те, що на неї клали, вона справно возила, і Тікірі з Бандалою дивувалися, чого це дядько Вікрена так сердиться на неї — якось він так розлютився, що жбурнув услід їй залишки риби. Товста, слизька рибина ляснула вантажника по лицю, коли той вистромив голову, щоб поглумитися з Вікрени. Витираючи писок, вантажник зачав клясти зухвальця на чім світ стоїть, а той вдоволено всміхався. Вікрена тішився усенький день, та на ранок настрій йому впав: вантажник не прийняв од нього риби, заявивши, що в його, вантажниковій, особі ображено самого пана Альвара; тож хай Вікрена з'їсть свою рибу сам або вижбурляє її в повітря — це він робить непогано.

Тут за Вікрену заступився другий колишній вояк, Дгаму, відмовившися продати свій вилов, хіба тільки з Вікрениним. Але вантажник і шофер глузливо засміялися: мовляв, твої примхи швиденько минуть, лишень твоя риба зачне на сонечку гнити. Отоді й побачите, з ким війна гірша: з паном Альваром чи з японцями!

В одному вони мали правду: риба Вікрени й Дгаму пропала. Нікуди було сховати її від пекучого сонця, нікому було її продати, нічим відвезти на ринок. Але щоб пан Альваро був страшніший супротивник, ніж уся японська армія, — не йнялося хлопцям віри…

Однак інші рибалки з села сприйняли погрозу так серйозно, що другого дня випливли на ловитву в інше місце, ніж Вікрена та Дгаму: боялися, що пан Альваро побачить їх у свій бінокль і запідозрить, ніби всі вони — спільники.

Увечері того ж дня Тікірі побачив Вікрену, коли той, похиливши голову, йшов до будинку Ліндсея.

— Вікрено! — покликав. — Вікрено!

Тікірі хотів розпитати його, як то воно насправді з війною проти пана Альвара; невже один огрядний португалець з біноклем може бути небезпечніший від тисячі вояків з гарматами та гвинтівками? Але Вікрена вдав, що-не чує, чи, може, справді не чув; Тікірі побіг за ним. Але не встиг він його наздогнати, як Вікрена зупинився біля живоплоту Ліндсеєвого саду.

Під лампою на веранді, спиною до Вікрени, стояв, як завше, Тісса за очеретяним кріслом свого пана. Вікрена свиснув, як одна з тих «семи сестер», котрі для Тікірі правили за підручник з арифметики. Тісса миттю озирнувся — адже ті пташки ніколи не літають смерком — і побачив свого брата. Розгублено затупцяв. Але пан Ліндсей саме перегорнув газету, яку читав, — отже, зараз він, мабуть, не встане. Тісса навшпиньках підступив до живоплоту.

— Потрібна твоя поміч, Тіссо, — тихенько сказав Вікрена. — Ми хочемо завтра відвезти рибу до міста на продаж.

Певно, він мав на увазі містечко Мінгаладон, куди завжди постачав рибу пан Альваро: воно лежить на узбережжі на північ од їхнього села, до нього близько двох годин ходи.

— Як я тобі поможу? — прошепотів Тісса. В мене ж немає машини.

— Маєш руки, — сказав Вікрена. — А я маю човен. Перш ніж зійде сонце, наловимо риби. Але нас із Дгаму двоє, і два весла — до Мінгаладона цього мало. Мені потрібна лише твоя сила, удвох ми вчасно не допливемо. Ти ж, певно, ще не забув, як теж був рибалкою.

З тіні рододендронового куща Тікірі бачив, я Тісса неспокійно оглядався на пана Ліндсея чи не хоче той устати. В тій хвилі на веранд прилетів зелений папуга барбут, котрого приваблює до себе будь-яке світло, й наразився на лампу, аж та захиталася. Смуга світла впала на Тіссине обличчя й очі, й Тікірі ладен був би заприсягтися, що, крім тривоги в них світилося прагнення, аби пан Ліндсей справді підвівся й довго гуляв — аби він, Тісса, мусив довго ходити слідом за ним із кріс лом.

Однак пан Ліндсей не підвівся.

— Мабуть, ти ще в змозі підняти щось більше, ніж крісло, — сказав Вікрена, теж ні би прочитавши Тіссині думки.

— Не розумію, чого цим усім ти хочеш до могтися, — буркнув Тісса ледь чутно. — Найперше — підбуриш проти себе пана Альвара..

— Він ошукує нас! Дере з нас шкуру! — перебив його Вікрена. — Я побував у світах, по бачив дещо, і тепер я не такий дурний, як був колись!

Тісса приклав пальці до губів:

— Тс! Пан почує.

— Не довго вже буде він тут паном!

— Що ти кажеш? — вражено спитав Тісса. — Продає копальні?

— Та ні. Але господарями тут будемо ми.

В півтемряві було видне, як у Тісси забігали очі:

— Ці безглузді слова я вже чую від кількох…

— Вони не безглузді!

— Тс! — Тісса знову приклав пальця до губів. — Говори тихіше, будь ласка. Чого ти прийшов саме до мене? Що я можу? Я — кволий. Піди до пана Альвара й скорися. Покора є чеснота.

— Ні! — вигукнув Вікрена. — Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.

— Ну й продавай.

Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.

— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.

Він обернувся, щоб іти.

— Стривай! — видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. — Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі — тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.

Вікрена зупинився:

— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.

— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.

Вікрена невесело засміявся.

— Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.

Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:

— Стривай!

Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.

— То підеш, Тіссо?

— Я- я… ні, — затнувся Тісса. — їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.

— Гаразд, — сказав Вікрена. — Хай прийде ще затемна.

Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.

— Тьху! — сплюнув Вікрена. — Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!

— Ні! — заперечив Тікірі. — Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… — Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. — Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…

— Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! — допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.

Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.

Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.

Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа щойно виловленої риби, й радісно засміявся: може, самоцвіт — це справді чарівне дзеркальце, котре віщує завтрашній вилов!

Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…

Хвилююча плавба

Випливли, коли ще світив місяць.

Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.

Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний — з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно — його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.

Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії — сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.

Принаймні так пояснював собі це Тікірі: подив улився їм до жил, наче оливо. Великий аж до неба подив, який тебе поймає, коли бачиш вікопомний подвиг, як-от, скажімо, коли б він, Тікірі, сидів на спині найбільшого неприборканого слона, що мчить крізь непрохідні джунглі. Такий був подив. А човен під ним, під Тікірі, справді похитувався, наче слон, що мчить крізь джунглі, але руки героя міцно стискали залізну палицю й підганяли до ще відчайдушнішого кар'єру:

— Швидше! Швидше! Швидше!

Але що це? Слова ті лунали насправді.. Вікрена, що сидів позаду й кермував, співав уголос:

— Швидше! Швидше! Швидше!

Вікрени Тікірі не бачив, бо не мав часу обернутися. Зате добре бачив перед собою Бандалину спину, що хиталася ритмічно вперед і вниз, назад і вгору; під шкірою в Бандали, обабіч хребта, немов звивалися два міцні ланцюги. Іще далі попереду, аж на носі човна, сидів Дгаму, Вікренин товариш по боротьбі, і на голій спині його звивалися такі самі бронзові ланцюги.

— Швидше! Швидше! Іще швидше!

Вікрена усе співав.

На дні човна, між чотирма веслярами, ворушилася риба в трьох великих кошах. Круглі очі рибин жахно дивилися в небо, роти роззявлялись і затулялися, гейби квапливо щось казали чи теж співали. Але нічого не було чути, крім Вікрениних вигуків, плюскоту весел та ляскання балансира. Крик птахів давно вже вщух. Човен був далеко від узбережжя.

Але узбережжя звідси було видно, і то виразніше, ніж за мить перед тим. Аж надто виразно! Темна повінь кокосових пальм зненацька посвітлішала — стала срібно-зелена, як ті перші іскри, що давно вже зникли. Стовбури зажевріли рожево, наче купа щойно виловленої риби, але можна було роздивитися кожний стовбур, геть-чисто як кожен прутик у коші. Над узбережжям Ланки світало. Було це напрочуд гарно… але водночас страшно аж до сліз.

Бо картина узбережжя не мінялася. Пальми не мандрували назад. Стриміли там, праворуч, мов стовпи, і були то ті ж самі пальми — принаймні так здавалося Тікірі, а з ним Бандалі, котрий теж щохвилини кидав зляканий погляд до берега, вкарбовуючи в пам'ять собі ту чи ту скелю, ту чи ту височенну крону над нею. Весь час та сама скеля, весь час та сама кокосова пальма! Хіба що тільки їхнє взаємоположення ледь-ледь змінилося…

Так поволі-поволі плив човен.

— Швидше! Ну! Іще швидше!

Бандала рвучко обернувся: так кволо це пролунало, аж хлопець злякався, що дядько знесилів… Але в тій хвилі Вікрена знову вигукнув.

Голос його став глухіший лише через те, що щось відносило звук назад, туди, звідки вони пливли.

— Супротивний вітер! — крикнув Дгаму. — Треба триматися ближче до землі.

— Еге, — гукнув Вікрена. — Там ми скоріше дамо собі раду.

Він знав, що побіля берега плавба легша, але небезпечніша й довша, бо скелі заходять подекуди аж ген в океан, і треба їх обминати. Та нічого не вдієш — іншого виходу немає. Вони веслували десь уже зо три чверті години, але не подолали й половини дороги. Було їх четверо, трудилися в поті чола, а все ж рухалися тільки трішки швидше, ніж піший.

Тож вони збочили до узбережжя, і на якийсь час їм стало легше. По-перше, супротивний вітер справді віяв там не так прудко, а по-друге — і це підбадьорило їх, либонь, ще дужче — вони помітили, що вервечка пальм утікає тепер назад куди швидше. Зраділі веслярі щиріше налягли на весла.

— Го-го! — вигукував Вікрена в ритм руху: він уже співав: «Швидше! Швидше!», зате його команди стали чіткіші: «Го-го!»

Сонце, яке недавно ще тільки визирало з-за обрію, раптом виринуло всеньке, мить яріло криваво-червоне, а тоді почало швидко бліднути, гейби розжеврений шмат металу на ковадлі. І веслярі раптом відчули ту палючу спеку, яка ніби колола безліччю голочок, і таки справді колола — з тією лишень різницею, що замість крові на шкірі виступали краплини поту. Ще тільки десять хвилин веслярі працювали ритмічно, наче машини.

Відтак Тікірі покинули сили.

Не міг більше. Але він цього навіть не усвідомив собі. Веслував далі, тільки очі йому склеплювались, і, диво-дивне, заклало й вуха: нараз перестав чути плюскіт свого весла. Раптом йому здалося, що він, певно, повільніше й кволіше занурює весла, ніж інші, але відразу ж постеріг, що не чує ні ляскоту балансира, ні навіть Вікрениного голосу. Можливо, Вікрена замовк!.. Тікірі із зусиллям розплющив очі, аби довідатися, що ж це таке діється.

Однак світ був навдивовижу невиразний, імлавий… Коли це хтось доторкнувся йому до голови, і той дотик ніби пробив пелену у вухах Тікірі. Вій знову чув усе — і весла, й Вікренин голос:

— Відпочинь. Напрацювався вже.

І ці слова ніби пробили пелену, що затуляла очі Тікірі, — мла розвіялася, попереду знову височіла Бандалина спина, покреслена струмочками поту.

Тікірі обернувсь:

— Я не втомився!

— Втомився, — мовив Вікрена суворо. — Облиш веслувати, бо…

Не доказав — його весло теж перестало занурюватися, бо погляд стрибнув туди, звідки долинуло сурміння: до берега. До пальмового лісу, що був наче непроникний, але крізь який таки щось просвічувало. Щось червоне й швидке. Воно сурмило й дзявкало, ніби реготалося. Це була вантажна машина пана Альвара.

Машина гуркотіла по узбережному шосе, яке звивалося узліссям, і тому вони її бачили. І чоловік у машині бачив їх. Того й сурмив. І сміявся з них. Був то шофер пана Альвара, що з вантажником віз рибу на ринок до Мінгаладона.

Дгаму з відчаєм одсапнувся:

— Край усьому! Він буде там у сто разів швидше. Перш ніж ми дістанемося на ринок, кожен рибу матиме.

Вікрена кусав губи.

— Мало нас, — мовив. — Я знав, що буде тяжка дорога, але не така тяжка. Слабкі ми. Я гадав, що ми приїдемо туди принаймні водночас із ними.

— Ми не слабкі! — вигукнув Тікірі тремтячим голосом. Хвиля перепочинку допомогла йому подолати втому, а що голос його тремтів — то було це скорше від сорому, ніж од знесилля: жахлива думка мучила його: в тому, що виправа не мала успіху, найбільше завинив він. — Тільки вперед! Продамо рибу дешевше, але не вернемося!

— Я б сказав… тобто мені здається… — почав був Бандала.

Однак ніхто вже ніколи не почув, що йому тоді здалося, що навіяв йому ігуанячий язик, якого він із'їв. Сталося несподіване: червоне авто почало котитися щораз помаліше і кінець кінцем зупинилося. Дверцята відчинилися, на шосе вискочив чоловік, підняв капот і схилився над мотором.

— Га! — вигукнув Тікірі злорадо. — Увірвалося їм то! Вперед!

— Уперед! — звелів Вікрена. — Маємо щастя.

З новими силами взялися веслувати. Човен рвонув уперед. Коли поминули машину, відклав Бандала весло, наставив обидві долоні до губ і сурмив у них, мов на клаксоні.

— Мовчи, дурню, бережи сили! — гримнув на нього Вікрена.

Бандала послухався. Відтак веслували мовчки, без команди і співу, німі, наче риба в кошах.

Тієї миті, коли вони загледіли попереду кам'яний мис, за яким лежить Мінгаладон, знов почулося сурміння. Бандала випустив весло. Воно ковзнуло й замалим не попливло геть, коли б Тікірі не підхопив.

— Па! — вигукнув Тікірі. — Голіруч не навеслуєш. — Він присунув Бандалі весло, але той не взяв.

— Навіщо воно? — сказав зневірено. — Додому нас доправить вітрило.

— Край усьому, — буркнув Дгаму, як перше.

— Бачу перед собою небо, море й праворуч землю! — вигукнув Вікрена. — Але нічому не бачу краю! — і спересердя ляснув веслом по воді.

Клаксон цю мить так заверещав, ніби Вікренин удар припав по ньому. Всі обернулися до берега й дивились, як прудко котиться авто. Пальмовий ліс кінчався тут рідкою алеєю, ніщо вже їм не застувало, тож добре видно було геть усе: і пружок синюватого диму з вихлопної труби, і обличчя вантажника, звернене до моря, до них. Здалося їм, що воно шкіриться глумливо…

Веслярі заклякли. Минуло кілька хвилин. Давно змовкло сурміння, машина знов задиркотіла і стала… знов одчинилися дверцята…

— Уперед! — вереснув Вікрена. — В нього знову щось зіпсувалося…

— Нічого в нього не зіпсувалося, — невесело відгукнувся Бандала. — І першого разу теж ні. Він бачив, що ми знесилилися, і вдав, ніби щось ремонтує. Хоче нас загнати. Грається з нами.

— Авжеж, так воно і є, — люто докинув Дгаму.

Вікрена мовчав. Хоч водій уже стромив голову під капот, вони весь час ніби почували на собі його очі: наче він дивився не на мотор, а через плече на них. І вантажник також — виліз, став, засунувши руки в кишені, на узбіччі й осміхався, витріщившись на них. Вони не ворухнулися: він витягнув руки з кишень і на мигах показав, що дорога вільна, ондечки Мінгаладон. Ласкаво прошу!

— Негідник! — лайнувся Дгаму. — Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.

— Ні, — сказав Бандала. — Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.

Тікірі розлютився:

— Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. — Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. — Для нас двох це за іграшки, — повторив. — Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.

— Пхе!.. — пирснув Бандала, не ладен пояснити, з чого він, власне, сміється — чи то з хизувань Тікірі, що він чоловік, а чи з його плутаної мови про те, що чоловіки залюбки граються. Але перш ніж Бандала розтулив рота, Вікрена й Тікірі завеслували так несамовито, що човен стрибнув, наче його пхнув хто; Бандала втратив рівновагу, сіпнувся назад, і його ноги майнули в повітрі.

— Пхе! — осміхнувся Тікірі. — Поклади голову на рибу й спи, так тобі буде добре. Але перш опусти свої ноги. — Він хотів був сказати далі, що їм тепер не треба тички, а надто двох, але мусив зціпити зуби, щоб перемогти біль у спині, плечах і руках, та, крім того, Бандала мовчки сів і взявся за весла.

Ту мить, коли переганяли авто, знову працювали всі четверо, як машина, виструнчившись на своїх місцях, — так, ніби випливли лише чверть години тому й досі були цілком бадьорі. Їх сповнювало щось таке, — гордість чи впертість, — що не давало їм виказати своєї знемоги. Машина залишилася позаду, але вони не оглядалися, ніби нічогісінько про неї не знали. Дивились уперед. Тільки Тікірі похилив голову; втома його змагала, і він боявся, що втратить одвагу й віру, коли весь час вимірюватиме, який шмат дороги вони ще мають перед собою. Втупив каламутні очі в узбережжя. І тому перший помітив черідку водяних буйволів, які показалися на шосе.

Очевидно, буйволи щойно вилізли з мочара за насипом, у якому люблять качатися. Їхні могутні тіла й досі вилискували багном, темна шерсть парувала. А коли буйволи збилися на шосе й тупо задивилися на човен, то, здавалося, ніщо вже їх не зрушить з місця — хіба що аж тоді, коли болото на них висохне і їм ізнов забагнеться остудитися.

— Буйволи! — вигукнув Бандала. — Погляньте-но. Може, вони машину…

— Цить! — просичав Тікірі: він був забобонний і боявся, що Бандалині слова могли відлякати тварин. — Цить, дурню!

Бандала слухняно замовк, і в тиші, що залягла, Тікірі звернувся до буйволів з відчайдушним проханням:

«Ой мої добрі буйволи, найкрасивіші, найгодніші на всенькій Ланці! — благав подумки. — Стійте на місці й нічого не бійтеся — ні червоного авто, яке за хвильку над'їде, ні сурміння, ані двох чоловіків, що кричатимуть на вас, махатимуть руками й погрожуватимуть вам! Нічого вони вам не заподіють, вірте мені, бо вони не лихі. Навпаки, то добряги, святі люди — правовірні буддисти, котрі ніколи не їдять м'яса, а надто таких розумних, гарнюніх звіряток, як ви. Вони й мурахи не скривдять! Коли сідають, то обтрушують крісло, щоб жодної не поранити, їй-бо правда. І попри все те, вони слабі й не зважаться напасти на вас. Вірте мені, мої золоті буйволи!»

Так Тікірі нищечком благав їх, трішечки прибріхуючи, ледь-ледь, хіба що тільки в тому, що ні шофер, ані вантажник не були святі люди і навіть не буддисти, а магометани, яким м'ясо дуже смакує; що ж до якихось мурах — то їх вони залюбки забили б хоч і мільйон. Однак Тікірі мусив заспокоювати буйволів, бо тільки вони могли зарадити їхньому лихові: як закортить їм зостатися на шосе (коли вони не злякаються), то ніхто не зрушить їх з місця, хіба що тільки заб'є; але й тоді матиме мороку з їхніми важезними тілами. «Ой мої ж ви буйволи…»

Тікірі шепотів ці слова ще й тоді, коли човен приплив аж до мису, коли вже можна було розгледіти спінені хвилі, що з гуркотом бились об скелі. Вони так шалено ревли, що на якийсь мент заглушали сигнали авто. Але тільки на якийсь мент.

Тоді, коли хвилі відступали, щоб набрати розгону для нового стрибка, клаксон верещав іще скаженіше. Та вже не знущально! Божевільно, дико, як на пожежу. Тікірі озирнувся. Дві секунди роздивлявся сиву пляму там, посаду, на шосе, яка не зрушила з місця… В серце Тікірі хлюпнула гаряча хвиля. Він знов обернувся, глянув уперед, до мети.

Але мети там не було. Нічого там не було, лишень жахливий вир, гейби всенький світ закружеляв, закружеляв…

— Вікрено!

Хтось забрав йому весло з руки.

— Поклади голову на коліна! — пролунав Вікренин суворий голос.

Тікірі послухався. Заплющив очі. Чув лютування клаксона, що слабшало, Відтак шум прибою, що дужчав… і знов клаксон, але десь далеко, ще слабше… А тоді знов прибій і прибій, страхітливий гуркіт.

Голова йому ще паморочилась, але він був навдивовижу щасливий. Вікрена переміг.

Як Тікірі діставсь до Мінгаладона на берег, він не уявляв собі. Пам'ятав лишень, що останній шмат дороги він знову веслував. По тому йшов за трьома постатями, що несли на плечах три коші, а тоді поруч із Бандалою, підпираючи його кіш. Оце й усе.

Невдовзі після того, як вони прийшли на ринок, примчало зі скаженою швидкістю червоне авто, зупинилося перед рундуком малайського купця, аж завищали гальма. Вантажник навіть не мав часу на прокльони — блідий од люті, заходився біля вантажу.

— Люди, друзі, купляйте в мене! — кричав Вікрена. — Я привіз рибу сам із оцим-от чоловіком та хлопцями й віддам дешевше!

Малаєць вигукнув собі, що теж продасть дешево, — ще дешевше, ніж Вікрена.

— Авжеж, — кричав Вікрена, — тепер він знижує ціну. Та як не купите в мене, то я не зможу прийти завтра, а він знову підвищить її. Як хочете дешевшої риби, то треба, щоб я їздив щодня!

Так Вікрена продав усю свою рибу завдяки шоферові й вантажникові, яких пойняв Маро. Принаймні Бандала був у тому цілковито переконаний.

Чоловіків з червоної машини пойняв Маро, найстрашніший чорт буддистського пекла, і навіяв їм думку погратися з нами. Але Маро не мав досить сил, бо з вами був я, син Тіссин, котрий ніколи не залишає без милостині святих ченців. А ченці прикликали буйволів і зачарували їх.

Дгаму сміявся, мовляв, у цьому разі повинен мати якусь заслугу й Вікрена, бо він Тіссин брат і теж користає з Тіссиних доброчинств. Вони вже вертали додому — зручно, під вітрилом, з ходовим вітром, бо на ринку впоралися раніше, ніж вітер змінив напрямок.

Тікірі нахилився до Бандали.

— Твій батько не має ніякої заслуги, — зашепотів. — Він не хотів пливти з Вікреною й відмовився, бо побоявся.

— Ти хочеш сказати, що мій батько страхополох? — скипів Бандала.

— Він такий, як і має бути, щоб носити крісло за паном Ліндсеєм.

— Пхе! — скривився Бандала. — Твій батько носив з копалень каміння для пана Ліндсея. То ще гірша робота.

— Ні. Пан Ліндсей не подужає винести каміння з копальні, а крісло принести подужа й сам. Воно ж бо легке.

— Саме через те мій батько його й носить. Краще виконувати легку роботу, аніж тяжку. Розумніше коритися білим, аніж не слухатись їх. Ось ми слухаємось, і нам добре, і таткові, й мені. Правда ж, Вікрено?

Вікрена мовив по хвилі:

— Я не хочу казати кепсько про Тіссу. Він має заслугу, бо послав з нами свого сина. Але найбільшу заслугу має Тікірі, без нього ми зазнали б поразки.

— Бачиш!.. — переможно вигукнув Тікірі.

— Хоч нам також помогли й ті хлопці в машині, — перебив його Вікрена. — Якби вони з нами не гралися — були б проїхали швидше, ніж на шосе вилізли буйволи.

— Кхм… — буркнув Тікірі розчаровано: йому стало прикро, що мова про його заслуги була така коротка.

Більше вже не розмовляли, бо вітер ущух, і довелося взятися за весла.

Рибальське селище було наче безлюдне, але допіру вони причалили, показалися чоловіки й завмерли на березі, як уранці, ніби їх знову приголомшив подив.

— Я продав рибу дешевше, ніж продає Альваро, а вторгував куди більше, ніж би дістав од Альвара, — сказав їм Вікрена. — Хто хоче пливти завтра зі мною?

Зголосився лише один чоловік, теж Вікренин товариш, каліка, на прізвисько Жаба. Був то знаний здоровань, але, як сталося нещастя в опалових копальнях, що згубило батька Тікірі, втратив бідолаха обидві ноги й нині животів із жебрів. Повзав, як жаба, від хатини до хатини, спід тіла мав обгорнений пальмовою корою, в руках — шматки старих шин, але часто голодував, бо жебрущі буддистські ченці — здебільша молоді, невипрацьовані лобуряки — його запрошки випереджали.

— Я! — сказав своїм хриплавим голосом. — Візьми мене, Вікрено! Маю в руках велику силу, я ж бо на них ношу всеньке своє тіло. Прив'яжи мене до човна, й ніхто так не працюватиме, як я.

Рибалки засміялися. Вони засміялись дужче, коли Вікрена задумавсь: а чом би справді не взяти Жабу! А ще дужче, коли Вікрена заходився майструвати з пруття лавицю, власне, якусь колиску, що могла б утримати каліку в човні.

Словом, на світанку другого дня Жаба з Вікреною та його друзями таки виплив.

Цього ж ранку схопив Тікірі од пана Ліндсея кілька потиличників — покару за те, що вчора без дозволу зник, не замів і не приніс чаю.

Тікірі вдав, ніби дуже з того засмутився, аби приховати, що це йому за дурничку. Дорога, яку він учора подолав і яка в хвилини втоми здавалась йому страшною і нескінченною, тепер уявлялася чудовою казкою. Тікірі подумки підраховував, скільки він уже здобув перемог у житті. Блакитної акули, якій давно колись ухромив весло в пащеку, на цей раз Тікірі не взяв до уваги — хоч був то вельми звитяжний учинок, але, коли покласти руку на серце, то трохи й дитячі хвастощі. Однак (і це щира правда) він переміг дріт пана Альвара, кобру й учора свою втому й навіть червону машину; сам Вікрена про це сказав. За один день дві славні перемоги! Як вестиметься й далі так, то чом би йому незабаром не зважитися на дикого слона?

Перед полуднем до пана Ліндсея завітав гість, який у копальнях з'являвся дуже рідко: пан Альваро. Вони ніколи не були приятелями, й пан Ліндсей примусив відвідувача. довго чекати в передпокої канцелярії.

— Що йому тут треба, товстому нечупарі? — пробурчав, скривившись, пан Ліндсей, коли слуга доповів, хто проситься на розмову. — Хоче продати мені арак? Скажи йому, що в мене ще нема бажання отруїтися.

Крім риби та копри, чим тільки не торгував пан Альваро; у тім числі й араком, міцною рисовою горілкою, котру гнав у власній гуральні.

Слуга осміхнувся: він теж не дуже полюбляв пана Альвара.

— Так начеб не про те йдеться, аби він щось продавав, сагібе, — відказав слуга, хоч пан Ліндсей сам добре знав, що Васко Альваро надто вельможний пан, аби самому ходити й пропонувати свій товар. — Скорше прийшов купити копальні.

Пан Ліндсей зиркнув на нього, й слуга сквапно позадкував — злякався, що господар шпурне в нього попільничкою. Але пан Ліндсей засміявся; сьогодні він був у доброму гуморі, а втім, він завжди пишався тим, що розуміє жарти.

— Хай там посидить. Нема в мене зараз на нього часу.

Однак за двадцять хвилин звелів покликати пана Альвара й навіть пригостив його склянкою шотландського віскі:

— Скуштуйте, Альваро, яке на вигляд і смак справжнє віскі.

Говорили вони сам на сам, після чого пан Альваро з гідністю поїхав у своєму ще гіднішому авто марки «Ролс-ройс». Пан Ліндсей по його від'їзді знову спокійно писав, пив чай і телефонував. Тільки перед обідом ніби мимохідь спитав слугу:

— Що це втнули рибалки вчора?

— Рибалки, сагібе? Нічого я не чув.

Пан Ліндсей блимнув на слугу: він платив йому на кілька рупій більше, ніж звикле, і слуга йому за це розказував про все, що діється на копальнях.

— Ди-ивно, про це вже горобці цвірінчать.

— Але я справді нічого не знаю, — розпачливо запевняв слуга, думаючи собі так: по-перше, той цвірінькало, який хазяїна інформував, приїхав у автомобілі й пив з паном Ліндсеєм шотландське віскі; по-друге, коли сагіб Ліндсей хоче знати, що діється за межами копалень, то мав би до тих кількох рупій додати принаймні ще стільки; по-третє, хоч пан Ліндсей і пан Альваро не симпатизують один одному, в певних випадках вони миють один одному руки; і по-четверте, Тісса вчинив дуже необережно, пославши з Вікреною свого сина: — Слово честі, сисагібе, ні сном ні духом не відаю про це.

— Гм… — буркнув пан Ліндсей вельми недовірливо.

На щастя — чи на нещастя — задзвонив у тій хвилі телефон. Пан Ліндсей узяв трубку, трохи послухав, засяяв і прожогом вискочив надвір.

По обіді він уже не прийшов до канцелярії, чому зрадів не тільки слуга, а й Тікірі, котрий скористався з волі, щобподатися до Бандали. Дорогою двічі чхнув, що було — як усі на Ланці вірили — поганою прикметою.

На диво, нічого поганого не сталося, скоріше навпаки: перед бунгало стояла машина, й з неї саме виходив Жожо Ліндсей, якого Тікірі не бачив добрих чотири роки.

Злочин

Першої хвилі Тікірі й на думку не спало, що це його товариш дитинства. Цей високий, кремезний юнак із рудуватою прилизаною чуприною, чорними окулярами на носі, з незнайомим голосом і на мачину не був подібний до колишнього Жожо. Тільки коли з авто виступила й пані Ліндсей, котра за ці роки змінилася дуже мало, Тікірі зрозумів, що моцний парубійко — то Жожо! Відразу ж упізнав його рухи, його поставу й відчув до нього велику приязнь.

— Гелов! — вигукнув Тікірі й ухопив його за рукав. — Гелов!

Молодий Ліндсей повернувся до нього, але Тікірі весь час бачив лиш великі чорні окуляри, схожі на банькаті очиська.

— Гелов, Жожо, — повторив він весело.

— Хто це, в біса? — здивувався Жожо, не вірячи своїм вухам. — Що це за…

— Your old friend! — випалив Тікірі, щоб похвалитися своєю англійською мовою. — Твій давній друг!

— Це Тікірі, пане, — підказав Бандала, беручи багаж з авто.

Жожо підняв окуляри, і нарешті можна було бачити його такі знайомі очі, які тепер здавались іще блякліші, ніж колись.

— I see, — сказав. — Еге. Тікірі — той, що акули…

— Так, — зрадів Тікірі. — Той, що через тебе дістав прочухана.

Жожо Ліндсей окинув його поглядом, а тоді знов опустив окуляри.

— Тікірі! — засміявся. — То приходь увечері до мене, Тікірі! Щось покажу тобі, привезене дуже здалеку.

Він ляснув Тікірі по плечі, аж залящало, й пішов до будинку в супроводі Бандали, Тісси та кухаря, які несли валізи. Ступав твердо, як дорослий чоловік або вояк. Тікірі дивився услід і дуже радів, що Жожо впізнав його, згадав по такій довгій розлуці й запросив до себе. Скільки це зараз Жожо років? Щонайменше двічі по сім без двох, він же був молодший від мене…

На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло — один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!

Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.

Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала — як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм — і уникав дивитися у вічі.

— Добрий вечір, — привітався Тікірі.

Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.

Нарешті таки озвався:

— То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.

— А я й не боюсь!

— Цить! — урвав його Жожо. — Ти мене боїшся. Так чи ні?

— Ні, — відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. — Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… — Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого — мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. — Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?

— Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, — засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.

— Мені йти з тобою? — запитав Тікірі.

— Ходи, — кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: — Ну?!

— Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, — прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей — так Тікірі здалося — хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.

— За мною! — звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік — чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:

— Збагнув?

— Що?

— Хто тут пан і хто слуга?

— Збагнув, — притакнув Тікірі.

— То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!

— Не розумію… — почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.

— Чому не розумієш?

Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.

— Не розумію тому, що були ми товариші…

— Бо я був дурень, — пихато мовив Жожо. — Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?

— Бачив, — одказав Тікірі. — І це все, що ти хотів мені показати?

— Ні, — засміявся Жожо. — Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?

— Еге, — сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.

— Помацай, помацай! — повторив Жожо. — Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!

— І він це стерпів? — схвильовано спитав Тікірі.

Жожо засміявся:

— Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.

Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.

— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.

— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.

— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?

— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.

Жожо пирснув:

— Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… — Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: — Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.

— Чого? — здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» — по-сінгальськи «чорний», «ела» — «потік», «мага» — «великий» і «тара» — «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» — «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, — це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо — адже він знає сінгальську мову. — Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…

— Пхе-хе-хе! — зареготав Жожо й мало не впав з крісла. — Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!

— Де? — різко спитав Тікірі.

— Всюди на світі.

— А хто там живе?

— Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.

Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.

— Не віриш?

— Ні.

Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.

— Що, пане? — озвався з-за крісла Бандала.

— Вилізь на дерево й скинь мені горіх!

— Слухаю, пане.

Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена — та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.

І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.

— Тепер віриш? — запитав Жожо.

Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.

— Ні! — вигукнув Тікірі. — Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…

— Ага!.. — звів Жожо палець угору.

— … та ще одного білого хлопця! — вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. — Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…

— Бандало! — гукнув Жожо. — Накресли пальцем риску на грунті.

— Слухаюсь, пане, — відказав Бандала й схилився до землі.

— Говори! — звелів Жожо Тікірі. — Далі. Що ти ще знаєш?

— Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!

— Бандало! — зронив Жожо. — Накресли другу риску!

Бандала послухався.

— А що ж я брешу? — спитав Жожо в Тікірі.

— Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.

— Лишень острови? — Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. — Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.

Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.

— Може, — сказав Тікірі. — Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.

— Ти так гадаєш? — осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: — Щоб знав: під землею ми маємо рабів.

Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.

— Ти… Ти!.. — видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. — Ти!..

Тут Жожо схопився з крісла, підніс батожище над головою, і на мент здалося, що шнур із бегемотової шкури свиснув у повітрі. Насправді ж то лишень панич засичав-засміявся.

— Ти… ти собако! — затнувся Тікірі.

— Бандало! — зарепетував Жожо. Він уже не сміявся. Але й не стьобнув. — Бандало! Зв'яжи його!

— Нема чим, — сказав Бандала тихо. Він досі горбився за кріслом, очі в нього були розплющені так широко, що в них відбивався фіалковий блиск крайнеба.

— Зв'яжи його, чуєш? Наказую тобі це! Бандала потупив очі й сягнув рукою до паска по мотузяний зашморг, з якого скористався хвилю тому, коли спинався на кокосову пальму, й пішов з тим зашморгом до Тікірі.

— Обернися! — сказав.

Він стояв упритул перед Тікірі, заступаючи йому Жожо.

— Тікай! — шепотів, не ворушачи губами. — Мерщій штовхни мене й тікай. Я тебе не дожену.

Тікірі не ворухнувся. Тільки підняв руки й схрестив зап'ястя, щоб полегшити Бандалі роботу.

— Дурню, — сичав Бандала. — Дурню… — Надів зашморг на кісточки Тікірі й стягнув. — Я його спутав, пане, — промовив уголос.

— А тепер прив'яжи його до пальми! — засміявся Жожо. — Обличчям до стовбура. Отак, гаразд. А тепер полічи риски, які накреслив пальцем на грунті.

— Дві, пане, — сказав Бандала.

— Ні, три! — виправив його Жожо. — Ти третьої не накреслив.

— Ви не звеліли мені, пане.

Жожо протягнув шнур нагая між пальцями, ніби зцідив з нього воду:

— Ти повинен іще багато дечого навчитися. Затям собі гаразд, що коли хто мене образить, ти маєш зробити карб. Це зветься бухгалтерією, розумієш? Ти — більше ніж слуга, ти бухгалтер моєї честі!

— Як вам завгодно, пане. Жожо простягнув йому нагай:

— А тепер усип йому. За кожну риску десять ударів. Він такий чорний, що сам я не хочу об нього калятися.

Бандала взяв нагай.

— Виконуй!

— Слухаюсь, пане, — сказав Бандала. Він тримав нагай у руці, дивився на сонце, що поволі поринало в море, і прагнув поринути разом із ним і ніколи більше не бачити неба. Ніколи більше вже не говорити «Слухаюсь, пане!», ніколи більше не бачити білого світу, бо на світі є Жожо Ліндсей. А головне — ніколи більше не бачити кокосової пальми, бо коло одної з них ось зараз стоїть Тікірі, і гола спина така рівна — випростана, виструнчена, і голова його височить аж до неба.

— Ах, Бандало, брехав я! — проникливо вигукнув Тікірі. — У смерті твого брата винна не мавпа вандура, а Жожо Ліндсей! Я знав це, але брехав сам собі, щоб не було мені так тяжко на серці. Відшмагай мене за це, Бандало, коли ти вже став катом!

— Я не кат! — сказав Бандала тремтячим голосом.

— Уперіщ його! Він тоді не такої заспіває! — верещав Жожо.

— Я не кат! — повторив Бандала гнівно. Він усе ще дивився на сонце навзаході, з якого залишилася тільки рожева половина, подібна до рожевого острівця, що пливе далеко в океані, — справжнього раю, бо до нього не досягне жоден пан, жоден Жожо Ліндсей.

— Бий! — вереснув Жожо.

Але Бандала пожбурив нагай у море, і той мигнув на тлі неба, як звивиста блискавка…

Нагай іще не впав, а Бандала сягнув рукою до паска по ніж і скочив до пальми.

Водночас Жожо метнувсь уперед:

— Ти чорна тварюка!

Бандал не мав уже часу перерізати Тікірі пута: Жожо висів йому на шиї і душив обома руками за горло.

— Пусти… Пуст… — захрипів Бандала.

Але Жожо не пускав; Бандала замахнув розпачливо руками, і Жожо надсадно завищав:

— Уколов мене! Порізав!

— Ні! — вигукнув Бандала. Він остовпів. Круглими з жаху очима втупився на червоне вістря ножа. — Ні! Не кольнув!

Але Жожо щодуху мчав до веранди, піднявши вгору поранену руку, ніби хотів її показати всім своїм літакам, і танкам, і підводним човнам, і кораблям… ніби хотів підняти весь білий світ на покару цього злочину:

— Він порізав мене! Цей брудний негр!..

— Ні, я не хотів… — пролебедів Бандала ще раз і востаннє. Несподівано правець у нього минув. Коли Бандала перерізав мотузку, сонце якраз ізникало в морі, але лілуваті клапті ще кілька хвилин тріпотіли в повітрі, наче пташки. Обидва хлопці мовчки кинулись до річки. Позаду них досі чулися зойки Жожо. Потому обоє сиділи в бамбуковій гущавині, було невимовно тихо, тільки час від часу сплескувала хвилька, поспішаючи до океану й до рожевого острівця — справжнього раю, котрий — лишенько — вже також зник у морі. На небі блищав останній кривавий жмут його відблиску.

— Ох… — видихнув Бандала, пойнятий жахом. І знов — Ох… ох… — Більш ні на що він не спромігся, тільки на ці зітхання.

— Цить, — нарешті озвався Тікірі. — Таж не забив ти його.

— Ні, — прошепотів Бандала. — Але він наштрикнувся на ніж, і це так само страшно. Скаже, що я хотів його зарізати.

— Тоді він брехун!

Бандала мовчав, але Тікірі в сутінках бачив його обличчя, звернене до неба, мов шукало там правду.

— Так, — повторив Тікірі. — Він брехун і нікчема.

— Ах, — скімлив Бандала. — Що тепер буде? Мене посадять до в'язниці, а батька проженуть, бо порізати сагіба — це ж, боже мій!.. Ой, що буде, що буде!

Тут Тікірі зрозумів, що Бандала його не чує й шукає він не правди, а виходу із скрути.

— Піди, Бандало, — запропонував, — і зверни все на мене.

— Ох, — схлипнув Бандала, — чом ти не втік, як я тобі радив! Чом не захищався, чом мене не відіпхнув!

— Не знаю, — стенув плечима Тікірі. — Може, хотів дізнатися, що ти вчиниш.

Бандала сховав обличчя в долонях:

— Я вчинив найгірший злочин. Тепер мушу втекти кудись далеко, нічого іншого мені не випадає.

— Чудово! — засміявся Тікірі й став на рівні. — Отже, тікаймо!

Проте Бандала скулено сидів у бамбуковій гущавині, й Тікірі мусив тричі повторити:

— Тікаймо! Удвох тікаймо! Я піду з тобою! Аж тоді Бандала підвівся:

— Але куди? Зараз же темно.

— Уранці буде світло. Тим часом сховаємось у Вікрени.

Бандала не відказав нічого. Тільки коли вони тихенько перебігли по бамбуковому містку на той бік річки й забачили перед собою чорну тінь старої фортеці, він жалібно промовив:

— Ах, мої пальми!

Тікірі знав, що то він прощається з чотирма пальмами, які стояли за його хатою, були позначені блакитною смугою й належали не панові Альвару, а Тіссі.

— Може, ти їх ще колись побачиш, Бандало. Як я ті свої. — Він мав на увазі дві пальми, позначені жовтою смугою, що належали його матері.

— Ні. Вже ніколи!

— Гаразд, — мовив Тікірі. — Отже, вже ніколи. Тим краще. Підемо до джунглів, приборкаємо слонів і будемо найдужчі в світі.

— Я не хочу приборкувати слонів! Я хочу бачити довкола себе море!

— Гаразд, — погодився Тікірі. — Тоді підемо узбережжям, доки вподобаємо собі гарну місцину, де й замешкаємо. Коли ти оженишся і я вже буду більше не потрібний тобі, то я піду до джунглів приборкувати слонів.

— Ти мене не розумієш, — прошепотів Бандала. — Я не хочу йти узбережжям.

Тікірі нетямуще розвів руками:

— Дивні твої слова. Сумуєш за морем і не хочеш іти побіля нього. То що ж ти тоді хочеш?

Але Бандала нічого певного не сказав, бо в думках його панувало цілковите безладдя.

Серце стискала. невиразна туга, що її породило криваве сонце, коли воно заходило і від нього залишилась одна половина, мовби острівець-рай, до якого ніколи не допливе жоден Жожо, жоден інший білий.

— Мабуть, я такий дурень, що мені не поміг навіть ігуанячий язик, — зітхнув Бандала нарешті. — Або ж я страхополох.

Тікірі обійняв його за плечі, мовби хотів захистити від тієї дурної думки:

— Ти не дурень і не страхополох. Я тебе люблю і поважаю за те, що ти викинув нагай. Слово честі, поважаю тебе геть куди більше, аніж перше.

Бандала мовчав.

Не встигли вони обійти фортецю, як настала темна ніч (у тропіках сутінки тривають дуже недовго). Коли ж хлопці оглянулися, побачили позаду на пагорку освітлену Ліндсеєву веранду і чорні обриси людей, що розгублено метушилися. У цій хвилі вони зачули гавкіт.

— Ну й дурницю ж ми утнули, — з досадою мовив Тікірі. — Треба було перепливти річку, а не йти містком.

Бандала кинувся бігти:

— Хутчій! Візьмемо Вікренин човник і подамося до острівця. Там перебудемо ніч.

Так вони й учинили, тільки веслували не до острівця Калудуви, а побіля берега на південь; вони розуміли, що собака приведе переслідувачів до моря і хтось із них може здогадатися, куди втікачі попливли. Відтак спостерігали, сховавшись осторонь за скелею, як люди пана Ліндсея блимають на березі електричними ліхтариками, як сперечаються… і як нарешті пішли геть, не зважившись податись у море. Хлопці не дивувалися їм — чорнильна морська поверхня тієї миті була не дуже приваблива.

Коли все стихло, втікачі поставили човника там, де його взяли, й пішли до Вікрениної хатини.

Ніч була чорна, хоч в око стрель, таємнича, мовби їхнє майбутнє. Лише при обрії мерехтіло кілька голубуватих зірок.

— Поглянь! — сказав Тікірі. — Чекає на нас багато славних пригод.

— Дурниці, — озвався Бандала глухо. — Чекає на нас багато злигоднів.

Трохи посперечались, бо кожен стояв на своєму.

Їм і на думку не спадало, що рацію мають обидва.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Фатальна помилка

Вікрена прийняв їх по-дружньому. Коли вони почали розповідати йому про свою сьогоднішню пригоду з Жожо Ліндсеєм, він їх перебив і послав Дгаму перед хатину.

— Б'юсь об заклад, що мій брат Тісса прийде сюди вас шукати, — сказав. — Та не бійтеся. Дгаму вчасно дасть знак.

Але й потім вони не змогли розказати все до ладу. Жаба, котрого Вікрена прихистив сьогодні, не міг утриматися, щоб не розповісти вельми докладно про свою першу подорож до Мінгаладона.

— Гу! — вигукнув Жаба хриплаво. — Сидів я в своїй новій колисці і працював, як найдужчий велет! Га! Я вже не немічний! Розкажи їм, Вікрено, як я трохи не зламав весло!

Вікрена з усмішкою притакнув, та заледве хлопці знов почали розповідати, Жаба згадав подальші подробиці.

— Ого! — каркав у захваті. — Червона машина нас перегнала, але — го! — ніхто з мінгаладонців нічого не купив, доки ми причалили. Розкажи, Вікрено, як гам чекали на березі й виглядали нас. І як я дужим голосом кричав: «Риба! Риба! Везу рибу!» — гукав, аж усім у вухах лящало.

— Вони чекали, бо їм цікаво було, чи дотримаємо слова й припливемо. Та ще — як це сподобається Альвару, — пояснив Вікрена. А коли Жаба знову почав співати панегірика на честь своєї небаченої перемоги, послав його Вікрена надвір вартувати замість Дгаму. Тільки тоді хлопці змогли докінчити свою розповідь. Однак з обійстя й далі чувся Жабин голос — наче грім стиха гуркав:

— Га! Маю знов колиску! Знову я народився!..

А тоді:

— Ходи лишень сюди, Тіссо, чом так скрадаєшся? Либонь, ти вже чув про мою нову силу й боїшся мене! Га-га! Нічого тобі я не заподію, бабо, сядь коло мене та послухай, як ми вдень змагалися!

Він затримав Тіссу настільки, що хлопці встигли вилізти отвором в очеретяній стіні й причаїтись за хатиною. Потому Вікрена затулив отвір бебехами, і коли Тісса ввійшов, то застав тільки свого брата й Дгаму: вони мирно спочивали на рогожах. Марно питав Тісса про Бандалу, про того лотра, котрий наважився підняти руку на свого молодого пана.

— Хоча… — додав Тісса злостиво, — хоча мого сина, безперечно, підбив на таке той нікчемний курдуплик Тікірі, котрий перший почав ображати містера Джона…

Звідки ти це знаєш, брате? — спитав Вікрена.

— Молодий сагіб так сказав.

— А звідки ти знаєш, що він не збрехав?

Але Тісса не чув — понурив голову й заходився жалітися, що пан Ліндсей дуже сердитий, не кажучи вже про мемсагіб.

— Певно, муситиму піти зі служби… Певно, помогло б, якби я знайшов Бандалу й привів його до сагіба, щоб той наклав покару. Тоді я міг би зостатися, бо ж сагіб Ліндсей звик до мене… Але Тікірі я відшмагав би власноручно! — крикнув Тісса, стиснувши кулаки. — Він найбільший злочинець.

— У мене жодного злочинця не знайдеш, — сказав Вікрена. — Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. — Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.

— Не смійся! — вибухнув Тісса. — Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій — інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.

— А що це пана Ліндсея обходить?

— Дуже, — спохмурнів Тісса. — По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… — він затнувся.

— Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? — підказав Вікрена.

— Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, — заперечив Ticca. — Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.

— Зате я це знаю дуже добре, — засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив — Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. — Вікрена підвівся. — Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.

Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.

— Вікрено! — прошепотів він. — Невже ти думаєш, що я…

Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:

— Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…

Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:

— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…

Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.

— Що ви тепер гадаєте робити? — спитав їх Вікрена. — Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.

— Ні, ні! — відчайдушно вигукнув Бандала. — Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.

— Ото було б лихе, — буркнув Вікрена. — Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.

— Не могли б, а напевне, — озвався Тікірі трохи ображено. — Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… — Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.

— Звісно, — всміхнувся Вікрена. — Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.

Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.

— Ну, — сказав рішуче. — Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.

Вікрена поглянув на Бандалу:

— Що ж ти, власне, хочеш?

— Нічого, нічого, — захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. — Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.

— Пха! — вигукнув Дгаму. — То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.

— Га-га! — засміявся Жаба. — Га-га-га!

— Дайте йому спокій, — мовив співчутливо Тікірі. — У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…

— Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, — сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.

— Коли так, то що ми маємо робити?

Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму — був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:

— Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.

— Де це Талакеле? — спитав Бандала знехотя.

— Біля моря. І досить далеко, рудий англієць тебе там не знайде, коли ти так тремтиш перед ним, — осміхнувся Дгаму.

— Нітрохи я не тремчу! Просто не хочу його бачити…

— Тихо, — нетерпляче цитьнув Вікрена… — Так ми не втрапимо нікуди. Я вас сховав од Тісси, отже, я вирішую! Подастеся до Талакеле — там матимете притулок, і туди мало хто від нас може заблукати. Це добрий шмат дороги на північ, автобус туди їде цілу годину. Хоч краще буде, якщо ви підете пішки й заощадите гроші.

— Та навіщо їм тюпати пішки, — захрипів Жаба. — До Талакеле й ще далі їздить вантажна машина, яка розвозить городину. Зрання вона завше стоїть на шосе біля кар'єру — в тамтешньому селі живе шоферова любка. Знаю це добре, бо коли ще плазував на руках, то мусив уставати вдосвіта, щоб перегнати тих оранжевих ненажер. Але тепер у мене є новісінька колисочка… — Нараз він забув про машину й знов почав хвалитися, як моцно він уранці веслував і яка була з того велика втіха.

— Я знаю ту машину, — перебив його Вікрена. — На колір вона темно-зелена і справді стоїть там усеньку ніч. Залізете ззаду під брезент і причаїтесь там. А коли сонце наполовину підіб'ється над пругом — вискочите. Тоді буде близько до Талакеле. Дам вам трохи харчів на дорогу.

— Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, — згадав Дгаму. — Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.

— Га! — вигукнув Жаба. — І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!

— Авжеж. Авжеж, неодмінно, — пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.

Перевернувшись на другий бік, відчув, наче йому щось муляє в попереку. Намацав круглу, тверду річ, загорнену в кінчик саронга. Це був самоцвіт, власне, половина самоцвіту, котру він сьогодні ввечері хотів подарувати Жожо Ліндсею. Так, сьогодні ввечері…

Вікрена розбудив їх задовго перед світанням. Він повинен був випливати раніше, ніж інші рибалки, аби встигнути вчасно з виловом на базар. А сьогодні він устав іще раніше: не хотів, щоб хтось побачив хлопців і доніс Тіссі.

Коли Бандала з Тікірі скрадалися до шосе, були вони такі сонні, що навіть не обернулися до моря й не попрощалися зі своїм острівцем. Хлопці нічого не тямили, повіки мали наче з олива, голови задурманені. Тікірі згадав лишень про свою матір і попрохав Вікрену, аби той пояснив їй, що сталось, і заспокоїв її. Тікірі не пропаде!

Шосе було порожнє, темряве, так само, як і купи довкола копалень і канцелярія, де тепер замітатиме інший хлопець. Крізь пальми проглядав місяць — він і допоміг їм найти халупу (в ній досі усі ще спали), а головне — авто, що стояло в густій тіні на другому боці шосе. Безгучно прослизнули під брезент. Пітьма всередині здалась їм у сто разів густіша, ніж досвітня сутінь, і вони мусили рухатися навпомацки. Перелізли через купу кошиків і ящиків аж до кабіни, щоб їх не помітив шофер, коли загляне до кузова. Криївка їхня була тісна, але хлопці перші хвилини не зважилися відсунути вантаж, щоб не здійняти шуму. Посиділи трохи — судомило, боліли кості; обережненько трішки відіпхнули тару — вивільнилося сяке-таке місце. Скулилися, заплющили очі…

Хлопці прокинулись — чахкав мотор, здригалася машина — вона саме рушала. Одноманітний шум мотора невдовзі знову заколисав їх.

За якийсь час машину підкинуло, гупнуло, вантаж підскочив мало не до брезенту, — хлопці спросоння злякано закліпали очима. Але авто не зупинилося…

… А коли вони відгорнули край брезенту, то побачили сліпучий диск сонця, який пройшов уже дві третини дороги до зеніту. Обабіч шосе буяли джунглі — оком не проглянеш, — посеред них то тут, то там стриміло декілька височенних арекових пальм, тоненьких, мов стебла очерету. Повітря мало незвичний, несолоний присмак, океану не було й сліду.

Раптом, незважаючи на небезпеку, хлопці вистромили голови назовні — аж загледіли бік машини. Була вона не темно-зелена, а темно-блакитна.

Тільки тепер подивилися зчудовано друзі один на одного.

Ну й ну: сховалися вони не до тієї машини, що треба, проспали кілька годин, опинились уже всередині острова, та ще й їдуть усе далі й далі.

Куди — вони не мали аніякісінького уявлення.

Перші пригоди

Вражений Бандала випроставсь, аж тицьнувся головою в брезент. А тоді почав перелізати через коші та ящики, ніби забув, що машина мчить на повній швидкості вперед і вискочити не можна.

Тікірі схопив його за плече й потяг назад.

— Схаменися! Хочеш скрутити собі в'язи? Хлопці зіщулились у своїй вузькій криївці, притулившись один до одного так тісно, аж нараз здалося, ніби в грудях їм калата одне серце замість двох.

— Чого ти жалкуєш за якимось Талакеле? — зашепотів нарешті Тікірі. — А мо' нас добрий дух навмисне завів десь-інде.

— Скорше Маро!

— А хай тобі всячина з твоїм Маро! Не хотів іти узбережжям — тож і маєш. Але то ліпше. Може, зійдемо якраз там, де будуть стада слонів…

— Ну тебе з твоїми слонами! — вигукнув Бандала. — Хочу… хочу…

— Авжеж. Уже від учора чогось хочеш, але чого саме — ніхто від тебе не допитається, — перебив його Тікірі й відгорнув край брезенту. Дорога не змінилася, місцевість — то менше. Скоро здалося, що авто, хоч підстрибує й реве, насправді ніби стоїть на місці між двома розпливчастими зеленими стінами; лишень арекові пальми, які щохвилі вистромляли над джунглями зірки своїх крон на тоненьких стовбурах, бігли-мчали назад, наче маленькі летючі кометки.

— Ну, то гаразд, — засміявся Тікірі. — Море від тебе втекло, і найкраще вчиниш, коли наїсися. Ситий шлунок сприяє спокою, — додав трохи ущипливо. — Про це твої ченці нічого не говорили? Дивно. Чого ж тоді вони без кінця жебрають рис і овочі, коли їх обходить тільки душевний спокій?

Бандала не відказав, проте Тікірі не перестав базікати. Він був дуже радий з того, що машина завезла їх у незнайомий край, та ще й до джунглів, які йому лишень снилися. Говорячи, мамрав рукою докруж себе — відтак ізнов одгорнув брезент, цей раз тільки щоб упустити досередини смужку світла:

— Куди ти заткнув харчі?

— Які харчі?

— Ну, ту личану торбину, що її нам Вікрена вчора наготував.

— Ти її хіба не взяв?

— Я?! Я гадав, що ти взяв!

— Ну то зосталася в хатині, — сказав Бандала тупо. — То й хай, усе одно мені їсти не хочеться.

— А мені хочеться! — вигукнув Тікірі, мало не перекричавши гуркіт мотора.

— Що з того, — відказав Бандала із справді буддистською покірливістю. — Наїмося, коли зліземо. Це вже скоро.

Однак він помиливсь, і дуже.

Машина не спинилася. Хоча двічі настільки стишила хід, що вони могли б вискочити, але собачий гавкіт, крик свійської птиці, людська мова підказували хлопцям, що проїздить вона селом або містечком, де їх неминуче побачили б.

— Проте кінець кінцем нам не лишиться нічого іншого, як вискочити будь-де, — дійшов висновку Тікірі. — Кишки-бо марш грають. Коли ти скажеш, що в тебе ні, то ти ще більший брехун, аніж Жожо.

— Жожо не брехун, — мовив Бандала ледь чутно.

— Що ж! Тоді брехун, певно, я!

— Ні, — трохи голосніше відказав Бандала. — Жожо каже правду, тільки ти не хочеш йому вірити. Білі є геть скрізь, і нікуди ти від них не втечеш, хіба що на острів.

— Ми на острові.

— Хіба що на острівець, якого ще не знайшли, — уточнив Бандала.

І хоч йому теж смоктало всередині, але, на відміну од Тікірі, він не думав про голод, а знов і знов вертався до думки, яка майнула йому вчора ввечері і яку тепер, знічев'я, мав досить часу гаразд обміркувати. У пітьмі сховку ще й ще раз поставала перед Бандалою осяйна півкуля, що пливла далеко в океані, сповнена блаженного спокою. Він бачив її лише в своїй фантазії, але так докладно, наче стояв уже на її рожевому верхів'ї, перед своєю хатиною. Довкола спускалися рожеві береги, подекуди хиталася од вітру рожева пальма, в небі летіли рожеві птахи, гуркав прибій, і ніде, аніде не було жодної людини, окрім Тікірі. Та хіба ще Вікрени. Та ще того ведмедя Дгаму. А може, ще й Жаби — той хоч скрегоче та базіка, але не накаже тобі, аби ти зробив таке, чого не можеш зробити, коли хочеш зберегти бодай краплину самопошани. Ніде нікого, крім друзів, крім добрих темношкірих людей…

— Ах, — зітхнув раптом Бандала, бо саме подумав, що на цей омріяний острівець забув узяти свого батька Тіссу, начеб він не гідний того.

— Ага, голод не тітка, — озвався з темряви Тікірі. — Так тобі й треба! Чом забув узяти торбинку з харчами!

Бандала не відказав. Хлопця так зачарувало видиво рожевого острівця, що прагнув говорити лише про той острівець… але воднораз боявся, аби приятель не подумав, наче він, Бандала, страхополох.

— Чого мовчиш? — розсердився Тікірі. — Язика проковтнув чи жижки трусяться?

Бандала закрутив головою:

— Ти гадаєш, це страх — утікати від когось, хто менший від тебе?

— Ні, — мовив Тікірі, і його подальші слова свідчили, що він зна, кого Бандала має на мислі. — Хоч Жожо трішечки менший від тебе — так майже, як я! — але ми не можемо з ним жити й водночас не можемо його подужати, бо він білий і всі за нього. Тож ми мусимо йти кудись, де його не здибаємо. Найкраще кудись, де є слони. Як їх приборкаємо — будемо такі моцні, що зможемо зважитися на все… Ні, йти приборкувати слонів — то аж ніяк не легкодухість.

— Але що, коли ми скрізь знайдемо білих? Дгаму це казав.

— Тоді підемо ще далі, — розпалився Тікірі. — Підемо безмежно далеко! Хоч… — затну вся.

— Ми не можемо йти безмежно далеко, — доказав Бандала за нього. — Ми ж на острові, а коли йтимемо довго туди чи туди, то прийдемо знов до моря.

Тікірі мовчав.

— От саме того й я не хотів одійти від моря, — вів далі Бандала. — Не хотів я йти й узбережжям, бо весь час ходив би кружка. Я хотів податися через море. Хотів пливти й пливти, аж поки найшов би землю, котрої ніхто з них іще не відкрив.

— Так, — погодився Тікірі сумовито. — Тільки такої землі, мабуть, ніде нема.

— Хто його зна.

Машина мчала, не зменшуючи швидкості, від гуркоту хлопцям чамріла голова, а трясло — аж нутрощі судомило. Обшукали коші, але знайшли в них лише паперові торбинки з якимось порошком — він їм не смакував; утім, не дивно — то були взірці штучних добрив для ботанічного саду в Пераденії.

Орудуючи Бандалиним ножем, хлопці відірвали навіть віко одного коша й заплескали в долоні, коли всередині намацали щось кругле: консерви! Але радість їхня швидко минула. Нічим було ті бляшанки відкрити — ніж на це не годився: ані досить твердий, ані досить гострий. Відтак вони тихесенько сиділи з консервами в руках, потім притискали їх до порожніх шлунків, марно сподіваючись, що так бодай трішки вгамують почуття голоду. Аж коли голод змінився гіршим — спрагою.

День дійшов своєї сили, сонячні промені били прямовисно, під брезентом стало ще задушливіше — здавалося, машина вщерть налита чимось липким, тягучим. Але те, що липло їм до шкіри, був їхній власний піт.

Тікірі кинув банку й рішуче відгорнув брезент:

— Більше не можу. Треба вискочити!

— Так, стрибаймо, — змучено погодився Бандала. Підняв брезент на другому боці, вистромив голову, ніби хотів у відчаї стрибнути сторчголов… нараз сіпнувся назад: він побачив ряд будиночків, критих пальмовою соломою, а перед ними людські постаті.

Водночас перестало так трясти: машина їхала повільніше.

— Тепер або ніколи! — вигукнув Тікірі. На його боці будиночків не було.

— Стій! — засичав Бандала.

Але Тікірі вже висунув обидві ноги.

— Постривай! — зойкнув Бандала. Пізно. Тікірі вже плигнув.

За якихось півхвилини заскрипіли гальма й машина зупинилася так різко, що гора кошів гуркнула вперед, Бандалі на ноги. Болю він не відчував, але не міг поворухнутися, щоб вивільнитись, а тим часом шофер уже стояв за машиною й розгортав брезент. Після яскравого сонячного світла водієві очі нічого не побачили в напівтемряві — і це врятувало Бандалу. Шофер спокійно взяв собі перший кіш. Тільки жах примусив хлопця нишком вичекати, доки той скине кіш на землю.

Страх — і перед шофером, і перед самотністю — додав йому стільки рішучості й сили, що він раптом ізсунув купу кошів, підняв брезент на тому боці, де зник Тікірі, скочив…

І віч-на-віч зіткнувся з гуртом людей, що стояли на шосе.

— Го! Га! — здивовано вигукнув хтось, ніби навчившись од Жаби.

Тієї ж миті Бандала скочив знову й стрімголов уперед!

Голова його розітнула гурт, як снаряд…

Позаду чулися збуджені вигуки. Бандала двома плигами перебіг шосе і пірнув у зелену гущавину. І тікав далі й далі, тікав то швидше, що шаленіше й несамовитіше лунав за його спиною гавкіт.

Бо людські голоси вже стихли, зате озвалися собаки.

Так, як учора ввечері, з тією лишень різницею, що в пана Ліндсея був один тер'єр, який ніколи нікого не покусав, а тут за втікачем гналася оскаженіла зграя, без сумніву, ще голодніша від самого втікача.

Він не знав, куди тіка, і не дуже цим журився. Бачив лише густу, задушливу сутінь довкола себе й над собою, де листя дерев спліталося в балдахін, а внизу, біля землі, плетиво якихось кущів утворювало блакитно-зелену поверхню, що погойдувалася, наче торф. Іншим разом Бандала не зважився б ступити босоніж до такого густющого підліска, який міг ховати трясовину, не кажучи вже про змій. Але тепер його гнав страх.

І зелений підлісок урятував його, бо стримав собак, а в Бандали були такі довгі ноги, що зміг ті кущі перескочити.

Біг, скакав зигзагами, сюди, туди. Весь час міняв напрямок. Гавкіт лунав то тут, то там — інколи навіть з усіх боків — і кущі подекуди стирчали аж надто високо, і він уже не наважувався перестрибнути їх. Задихався…

Тільки коли гавкіт перейшов у завивання і коли не було вже сил бігти, тільки тоді він учинив те, що мав би вчинити давно: виліз на дерево.

Собаки внизу трохи погавкали, погарчали, відтак їм це набридло, і вони розбіглися. Ніхто за ними не прийшов, ніхто втікача не переслідував, нікого то не обходило, крім собак. Були це смугасті звірі з червоними очима: своїми жовто-чорними пругами вони нагадували підступних рибок-лоцманів, що супроводять акул у їхніх кривавих мандрах. Про це думав Бандала, сидячи на гілці, — про океан і про рибу в ньому: риба хоч і страшніша, зате тиха. Він ненавидів ревіння звірів, боявся його.

Пси зникли невідь-куди, і раптом Бандалі стало куди гірше, ніж перше. У лісі — бо місце, де він опинився, були не джунглі, а ліс струнких, ніби посріблених дерев — запала така тиша, якої він досі ніколи не знав. Ні на морі в найбільший штиль — там завжди плюсне принаймні весло, коли зануриш його до води, або ж балансир, коли об нього вдариться хвиля. Ні вдома в кокосовому гаю, де завжди шурхотить листя пальм. Ані в джунглях, що простеляються далі від узбережжя: там навіть у мертву хвилину перед світанням скрикне птах, подасть голос шакал або ж мавпа. Тут же — анітелень. Тільки дзижчання комах, безперервне дзижчання, аж Бандалі здалося, ніби то йому дзвенить у голові, ба навіть у всенькому тілі — ніби то струмує кров, бо він, Бандала, тут єдина жива істота.

Розпачливо розглянувся. Докруж самі дерева й дерева, усі однаково стрункі, з однаковимирідкими кронами й срібними стовбурами… Тут його пойняло нове почуття, іще жахливіше, ніж недавній страх перед оскаженілою зграєю: почуття самотності.

Бандала не уявляв собі, де лежить село. А то б він, мабуть, туди повернувся — і не мабуть, а справді. Не хотів залишатися сам. Він зрадів би навіть тим собакам, якби вони повернулися. Тоді б він мав бодай надію. Варт було б почекати, доки нудьга або голод заженуть їх додому, й стежити, кудою вони йтимуть. Перше, на жаль, він цього не спостеріг; був надто змучений і переляканий.

Знов і знов роззирався. Згори линуло сонячне світло, розсипалося на тисячі жовтих плям, подібних до квітів, — було це дуже гарно, тільки, на жаль, користі з того ніякої… По тінях, що відкидало сонце, Бандала визначив, де схід і де захід, але більше нічого. Вія не знав, звідки прийшов, — утікаючи, не мав часу пильнувати сторони світу. Він нічого не знав, хіба тільки, що заблукав і зараз сам один як палець, а що може бути на світі страшніше, ніж це?

І такий сум огорнув його, що хлопець заплющив очі й пронизливо гукнув, у душі сподіваючись: хтось-таки почує й відгукнеться. Бодай хоч крикне, запищить, хай що завгодно — аби тільки знати, що він тут не сам один.

Але ніхто не відгукнувся. Тільки комахи так само дзижчали й дзвеніли. І ніщо не ворухнулось — ані ті мільйони білих мурах-термітів, про яких він знав, що вони тут є і снують безперестанку, бо мураха не знає спокою. Так, мурахи повзли, лізли, кусали, жерли дерево — але спочатку вибудували собі тунель з болота, тож їх і не побачиш. Тільки ті тунелі розгледів Бандала на деяких сухих стовбурах: темна глиняна шкурка, тонша від горіхової шкаралупи.

Знову гукнув. Марно. Потому заплющив очі й напружив слух: чи не кукурікне десь півень… Нічого не почув. Село було так далеко. Він же так довго біг. Виліз на дерево так пізно!.. Так далеко, так довго, так пізно!..

Раптом Бандала щось зачув.

І знов, уже ближче!

Широко розплющив очі. Тріск, шелест долинали знизу, і він подумав, що це, мабуть, чорний ведмідь, той з довгим писком, котрий живиться мурахами. Тільки той ведмідь може блукати тут, у цьому дивному мертвому лісі, де нема нічого, крім мурах. Але коли так, то діло кепське, бо ведмедеві нічого не варт вилізти на дерево.

Бандала скулився. Ведмідь живе створіння, але не покаже дороги до людей. Тільки тепер Бандала це зрозумів. Залишившись на самоті, сумуєш за чимось живим, а коли те живе з'являється, переконуєшся, що сумував не за будь-ким, а лише за людьми. Або за істотою, що зв'язана з людьми. Принаймні за кимось нешкідливим. Ані тим, ні іншим ведмідь не був…

І підступав він чимраз ближче.

Бандала знов заплющив очі й почав уголос читати могутнє заклинання «мантгарам», котре може знешкодити будь-якого звіра, коли тільки знаєш, що то за звір. Бо для кожного хижого звіра має силу інший мантгарам, лише змії не послухають його, бо вони глухі; принаймні так учила Бандалу його мати, а батько Тісса потвердив це. Однак те, що підступало, тупаючи й ламаючи кущі, напевне, не змія — вона-бо не має ніг, не схоже, щоб то був леопард: той радніше стрибає в кронах дерев, та, зрештою, нічим йому тут поживитися. Отже, то ведмідь!

І справді: щойно Бандала почав проказувати мантгарам на повен голос, шеберхання вщухло. Бандала звів дух…

Але — ой лишенько! — щойно замовк, аби набрати повітря, озвалося знову. Мантгарам не допомагав! Отже, це не ведмідь, а скорше дикий кабан, який хоч і не вилазить на дерева, але може підрити коріння.

— Ой кабане! — залебедів Бандала. — Заклинаю тебе, аби ти знесилів і стояв тут дві години, як прикутий. Заклинаю тебе іменем злого Маро, втіленням якого ти є, заклинаю тебе дуже, бо я — знаменитий мисливець, а не забив тебе лишень тому, що жалію тебе. Ах, дикий кабане…

Тріскотіння не вщухло, і якраз тієї миті, коли Бандала змінив мантгарам утретє, коли заблагав: «Чуй мене, леопарде, заклинаю тебе, не роззявляй пащі, буцім вона в тебе зв'язана ланцюгом!..», якраз тієї хвилі з кущів виринула велика чорна голова.

— О звірю! — простогнав Бандала початок найстрашнішого мантгараму, що ним можна скористатися тільки в крайньому разі.

Відразу ж пролунало пронизливе іржання, наче звір водночас рохкав, гавкав, вив…

Відтак показалося всеньке тіло страховиська, тіло напрочуд мале.

Бандала прикусив губи.

Це був не ведмідь, ані леопард, ані дикий кабан — це був Тікірі.

Зачарований ліс

— Чом голосу не подав! — лютував Бандала, коли зліз геть спітнілий з дерева.

— Як то? — реготав Тікірі. — Я ж заіржав, як тільки вмів.

— Але потім!

Тікірі ще й досі корчився від сміху.

— Я хотів знати, до кого ти ще волатимеш. Гадаю, ти забув лише за слона.

— Тьху, — сплюнув Бандала. У душі він був радий, що все минулося саме так, але волів за краще звести мову на інше. — Тьху, брр, мене мучить пекельна спрага!

Замість відповіді Тікірі простягнув йому плід папаї, схожий на круглий жовто-зелений огірок.

— Де це ти взяв?

— На дереві, — всміхнувся Тікірі. — Мав сім разів по сім годин часу роззирнутися, перш ніж ти зважився вилізти з машини.

— Хіба тут ішлося про хоробрість! — відказав Бандала і, підживляючись, почав яскравими барвами змальовувати свою пригоду з кошами в машині, з людьми перед машиною і з страхітливими собаками.

— Так, я все те бачив, — мовив Тікірі й, уже не кепкуючи більше з Бандали, гордовито почав оповідати, що було з ним. Як вистрибнув з машини й скотився просто під папаєве дерево, як під тим деревом — іще лежачи — тямовито зібрав падалиці, як звівся на рівні й ніде; ніде не побачив Бандали, тільки на тому боці глосе уздрів хати і машину. Ось машина спинилася, з будинків висипали люди й оточили її, ось водій розсува брезент, і лише тоді Бандала стриба простісінько в обійми людей, ніби вважає, що ті прийшли його зустрічати. Ха-ха-ха! Потому, звісно, переполох, собаки. Бандала тіка, як та миша… і він, Тікірі, із співчуття мчить за ним. Тобто не просто за ним, а трохи осторонь, аби його собаки не зачули, але теж до лісу. Опісля кінець, гавкіт ущух, знов ніде нікого, лише дерева і, звісно, він, спокійний Тікірі, котрий холоднокровно розмірковує, де б це міг бути Бандала. Або на дереві, або в собачих шлунках, але скорше на дереві десь у тому напрямку, де востаннє гавкали собаки… А тоді почулося голосіння, повне жаху, — воно декому могло б зупинити кров у жилах, декому, але не йому, Тікірі, котрий у тому безмежно перепудженому крику впізнав Бандалин голос. Ну — а тоді вже ці троє заклинань. От і все.

— Малувато, — промовив Бандала з великою гідністю. — Та ще й хизуєшся цим. Але облишмо безглузді балачки. Ми повинні повернутися до села, машина певно вже поїхала звідти. — Доїв, обтер руки об саронг. — Кудою туди йти?

— Що?

— До села.

— До села? — здивувався Тікірі. — Як ми туди можемо вернутися, коли ти повалив двох чоловіків? Хіба не знаєш, що услід тобі кричали? «Розбійник! Убивця! Хапайте його!»

Бандала мовчав. Цілком можливо, що когось він збив з ніг, і хоч, утікаючи, чув за собою лише безладний репет, повірив, що Тікірі каже правду.

— Але ж ми не можемо зостатися в цьому зачарованому лісі!

— Це не зачарований ліс, а плантація, — пояснив Тікірі.

Бандала поволі обернувся навколо себе. Дерева справді були схожі на ті, що їх він колись бачив на каучуковій плантації сера Флемінг-Джонса, такі самі тонкі, світло-сиві стовбури з рідкими кронами — і на тих із них, на котрих кора досі не зникла під глиняною шкіркою мурашиних тунелів, уздрів навіть спіральні зарубки, з яких колись точився липкий сік.

Так, це була плантація… але яка вона сумна, одноманітна: не росло тут нічого іншого, крім каучуконосів, що їх, навіть щиро бажаючи, не можна назвати гарними. Крім того, здебільша були вони всохлі.

Отже, плантація мертва — про це знов-таки свідчило багато дечого: живе тут дуже мало звірят; немає птахів; густий підлісок укриває землю.

Просто прийшов англієць або якийсь інший білий, звелів вирубати й випалити джунглі, насадив свої бридкі каучукові деревця, а звірина переселилася десь-інде. Минув час — деревця виснажилися, перестали давати сік, англієць пішов собі, але звірі не вернулися. Що б вони тут робили без їжі? Того, що лишив по собі англієць, вистачить хіба що для термітів. Але джунглі таки вернулися, вислали до плантації-пустки свій авангард — підлісок, і вони неодмінно знову колись опанують мертвий тепер грунт. З підліском, само собою зрозуміло, повернуться звірята, метелики, квіти, птахи, весь той розмаїтий живий світ, що сповнює тропічні джунглі. На жаль, це буде ще не скоро.

Бандала простяг руку до паска по свого ножа, про якого він у ті страшні хвилини геть забув, і встромив його в землю. Була вона суха, як попіл, як тоді, коли випалили дерева.

— Що ж нам робити? — тривожно спитав. — До села йти ми не можемо, а тут нічого попоїсти не знайдеш. Навіть води!

— До села таки не можемо, а до шосе можемо, — заперечив Тікірі. — Гадаю, що найрозумніше вернутись якраз туди, де я скочив з машини. Це і в селі, і не в селі…

— Одним словом, це поблизу села, — перебив Бандала нетерпляче. Хоч він був невимовно радий, що вони з Тікірі знову вкупі, проте, на його думку, гоноровитий приятель аж надто довго вдавав із себе розумнішого. — І ростуть там папаї…

— І мангове дерево. Побіля шосе, — додав Тікірі квапливо. — А ще я знайшов там банани!

— Авжеж, — кашлянув Бандала, а сам собі подумав, що знайти бананове дерево або папайю, скотившись під них, не така вже й доблесть. — Отже, вертаймося до шосе перед селом, наїмося овочів, виспимось, а вранці буде видно. Мо' знайдемо яку-небудь стежку й дістанемося до іншого села, далі від шосе… Це, звісно, мені годилось би найбільше! — додав уже веселіше. Думка про загублене в джунглях село дуже подобалась йому, хоча б тому, що там найбільше шансів не наразитися на жодного європейця.

— Мені теж! — вигукнув Тікірі (його-бо вабили дикі слони, котрі, звісно, шосе обминають).

Та коли вони зібралися йти, то виявилося, що ні той, ні другий не пам'ятає, з-за якого куща виринув Тікірі; поки вони правили теревені, то тупцювали довкола так безтурботно, що геть згубили напрямок.

— Ах ти нещасний! — скрикнув Бандала… — Ти хоч пам'ятаєш, звідки ти прийшов?

— Од шосе, так само, як і ти! — відказав Тікірі. — Біг я просто до плантації, весь час уперед, доки чув по праву руку гавкіт. Коли стихло, повернув праворуч. А як зачув твій перший крик, завернув трохи ліворуч, бо зайшов далеко праворуч. А як зачув твоє друге голосіння, завернув знову трохи праворуч, бо був далеко ліворуч. Усе це дуже просто, треба тільки найти початок. Власне, кінець.

Бандала люто затупотів ногами:

— Нам не кінець треба шукати! Кінець отут! Маємо найти те місце, де ти верещав, як мавпа!

— Я верещав не як мавпа, а як дикий слон!

— Слон не верещить, слон сурмить!

— Буває, що й верещить! Як лихий або як його пораниш — верещить, аж гори тремтять, — твердив Тікірі з упевненістю бувалого мисливця слонів, і ця безглузда суперечка тривала ще кілька хвилин. Нарешті Бандала знов виліз на дерево: так легше було хоч приблизно визначити, де виринула тоді велика голова Тікірі.

— Певен, що отам! — показав він униз. — Стань там і не ворушись!

Таким робом хлопці визначили напрямок і вирушили.

Хвилю мовчки чвалали підліском, намагаючись іти навпрошки. Відтак трохи збочили ліворуч, бо, мабуть, дісталися до того місця, де Тікірі, зачувши Бандалин голос, збочив трішечки праворуч. І знову йшли, аж поки Тікірі сказав, що вони тепер там, де він уперше завернув трішки ліворуч. Тож хлопці відхилилися трохи праворуч, а тоді ліворуч і під гострим кутом; Тікірі-бо запевняв, що десь отут він чув, як собаки перестали гавкати.

— Ніколи б я не повірив, що можна так безглуздо блукати в лісі, — сказав спересердя Бандала, вже не знаючи до пуття, де в нього ліва рука, а де права.

— Ми не блукаємо…

— Я кажу про тебе, а не про нас! Хто завгодно, побачивши отаке, сказав би, що дорогу тобі вказувала блискавка.

— Але тепер ми йтимемо весь час прямо, — мовив на своє виправдання Тікірі. —Невдовзі має бути шосе.

Тепер вони просувалися повільніше — чи того, що підлісок тут був вищий, а чи того, що знемагали від утоми. Однак ступали стійко, аж допоки Бандала сказав, що йому страшенно кортить їсти. Тікірі спинився:

— Я тобі вірю. Але поглянь-но! — показав пальцем на коричнево-зелені кулі, що звисали з гілок каучукових дерев.

Бандала гидливо сплюнув:

— Я ще не такий голодний, аби їсти комах.

Бо ті кулі лише скидалися на овочі, а насправді були не що інше, як гнізда, що їх червоні кусючі мурахи ліплять з листя та глини.

— Я не те мав на гадці, — мовив Тікірі сумно. — Мені тільки спало на думку, що я цих гнізд не бачив, коли перший раз біг. Коли так, то ми не скоро наїмося.

Бандала скаменів.

— Ти хочеш сказати, що сюдою не йшов? Дурниці! Ти мусив іти сюдою. А гнізд не помітив, бо не йшов, а біг!

— Можливо… — хитнув головою Тікірі. — Але що, як ми збочили ліворуч трохи замало?

Про всяк випадок вони знов збочили, а за чверть години ще раз, бо шосе й сліду не було. Довгий час їм здавалося, що вони йдуть куди слід, бо гнізда червоних мурах зникли. Але час минав, а докруж так само блищали срібні деревця, пошрамовані спіральними зарубками, по краях яких прилип сухий сік. Вони навіть побачили кілька забутих мисок, прикріплених до стовбурів під зарубки так щільно, щоб захопити струмінь рідкого каучуку. Одну з них Бандала взяв із собою:

— Щоб було чим набрати води, як знайдемо її.

Він уже не вірив, що вони взагалі колись вийдуть на шосе і вгамують спрагу овочами. Тікірі втомлено похнюпив голову.

— Такої великої плантації я зроду не бачив. — А що він за все своє життя бачив лише одну плантацію сера Флемінг-Джонса, то виправився: — Ніколи б не повірив, що може існувати така безмежна плантація.

— Вона не безмежна, — сказав Бандала. — Тільки ми, мабуть, ходимо зигзагом. І навіть, може, по колу.

Сказав він це напрочуд лагідно й спокійно. Де взялися ці лагідність і спокій? Звичайно ж, не самі собою. Він-бо бачив, що Тікірі ледь-ледь чвалає, і йому стало жаль товариша. А до того ще й соромно. Не заперечиш-бо: Тікірі найшов у лісі його, Бандалу, а не навпаки. Цей малий Тікірі, що вже насилу-силу плентається…

— Почекай, — мовив Бандала. — Давай-но перепочинемо.

Вони сіли під сухий каучуконос і подивились на сонце.

— Якщо хочемо куди-небудь дійти, то треба йти прямо, — трохи помовчавши, сказав Бандала. — Якщо хочемо йти прямо, то треба мати перед собою те, що весь час добре бачимо.

— Сонце! — вигукнув Тікірі.

Бандала притакнув. Тож не вагаючись відмовилися вони од шосе, бананів, папаї та нічлігу десь у занедбаній клуні. Коли ж трохи відпочили, підвелися і пішли за сонцем.

— Учора ввечері воно так само заходило, — сказав раптом Тікірі, ніби роблячи бозна-яке відкриття.

Але Вандала не засміявся. Притакнув. Він-бо знав, що в Тікірі на думці: де вчорашній день, де мама, де Вікрена, де наші звичні добрі хатини!..

І де море!

Ця остання думка надто болюче обпекла Вандалу. Ох, куди це зник океан зі своїм відкритим, широченним простором, зі своєю рибою та своїми острівцями!

І раптом йому сяйнуло. Він дивився на сонце, яке ставало рожеве, й знав достеменно, що океан там, куди западає сонце. Воно завжди поринало до океану, тож порина туди й сьогодні. А як підемо зараз просто за сонцем, то добудемося до узбережжя так само певно, як завтра знову буде день.

Вандала наддав ходи:

— Хутчій!

— Навіщо? — заперечив Тікірі. — Сьогодні ми туди все дно не дійдемо.

Він не казав, куди саме, але й так було ясно, що зна, куди Вандала поривається.

— Знову знесилів? — здивувався Вандала.

— Я?! — Тікірі одним скоком наздогнав приятеля й випнув груди. — Той, хто позавчора переміг машину пана Альвара, не зна, що таке втома!

— Правда, — погодився Вандала.

Він радів з того, що Тікірі згадав про цю плавбу. Вандала був переконаний, що в цій згадці таїться велика сила. Хто витримав веслувати стільки, як дядько Вікрена й Дгаму, той справді може покластися на себе. Було це таке саме дивовижне, як ігуанячий язик, загорнений у листок щавлю, — з'їв його раз, а маєш досить розуму на всеньке життя. Бо навіть Бандалі здалося, що плавба до Мінгаладона — це куди більше чудо; бо ящірчин язик ти проковтнув, нічого про нього не відаючи, а от з веслом ти гарував, отже, ця міць і витривалість — плід твоїх власних зусиль. Дарма що з них двох, котрі блукають зараз мертвим лісом, через ігуанячого язика кмітливий лише один, до плавби здатні обидва.

Так подумав Бандала, і йому стало трохи краще.

— Мені вже не дуже хочеться їсти й пити, — сказав Бандала.

— Я це саме хотів сказати тобі, — мовив Тікірі.

Поглянули один на одного й усміхнулися, зціпивши зуби, щоб жоден з них не забачив сухого язика іншого. Але як ти сховаєш шорсткі, наче скоринка, губи? Хлопці ще раз усміхнулись і далі мовчки брели підліском, тепер уже не так швидко, аби тільки вистачило сил іти якнайдовше. Весь час ішли за сонцем. І їм, виснаженим і спраглим, здавалося, ніби сонце їх жаліє і йде їм назустріч…

Відтак — саме тієї миті, коли Тікірі показав на білясту чарочку чотиригодинної квітки, — переконалися, що видиво це не облудне. Сонце справді йшло їм назустріч, хоч не так, як вони собі перше уявляли: воно сходило зі своєї незмірної висоти, опускалось їм перед очима, наче монета на нитці, що нею сінгальські матері бавлять немовлят, аби пручили ручки й сміялися. Саме так до них наближалося сонце, тільки куди повільніше. Вони зупинились.

Обидва пильно дивилися на білясту квітку, яку знайшов Тікірі, й знали, що зараз щонайменше четверта година пополудні, бо чотиригодинна квітка розкривається саме о четвертій. Хоч, мабуть, зараз куди пізніше. А о шостій буде темно…

Все це промайнуло їм у голові, коли Тікірі збуджено засміявся:

— Як тут росте квітка, то це означає, що ми кудись наближаємось. Бо досі ми жодної квітки не здибали.

— Можливо. А мо' вони були скрізь, тільки закриті, тому ми їх і не помітили, — сказав Бандала.

Тікірі мовчав. Що він міг на це відповісти? Відтак підвів голову:

— Гаразд! Та якщо хвилину тому вони були закриті, то це означає, що зараз тільки чотири години, тобто ми маємо ще дві години часу.

Бандала здвигнув плечима. Хлопці знов рушили. Невдовзі натрапили на цілі оберемки чотиригодинних квіток, і їхній настрій покращав, бо справді здавалося, що вони прийшли туди, де росте й щось інше, ніж яловий підлісок та виснажені каучуконоси.

Але квітки скоро зникли, і хлопців знов огорнула тривога: ні до чого вони не наближалися, хіба що до сонця, котре опустилося настільки, що вони його бачили крізь сплетіння дерев. Пленталися далі під тягарем безнадії, виснажені голодом і змучені спрагою, і тільки невдовзі перед тим, як сонце торкнулося обрію, вони перемогли зачарований ліс.

Таємниця на обрії

Найперше з'явилися три осяйні птахи. Два були золоті папуги з родини оріолів — із скреготливим криком здійнялися вони звідкілясь; а третій був орел-гадюкоїд із животом жовтогарячим, немов одіж буддистських ченців. Вони побачили крізь рідкі крони каучуконосів, як він кружляє над лісом, схожий на крилатий помаранч.

Зашелестів у підліску сірий заєць.

А тоді — без переходу, без попередження — лабіринт каучукових дерев змінився широкою смугою рододендронових кущів.

Хлопці радісно вигукнули, побігли… і враз обидва спинилися. За смугою рододендронів, що перші уп'ялися до випаленої землі, оточивши плантацію, спускалася широка долина, наче вистелена зеленою піною. Тисячі й тисячі бульбашок блищали там різними відтінками зеленого кольору, й кожна з тих бульбашок означала дерево, деревце або кущ. Або купу дерев. Або клапоть чагарів. Або крону столітнього велетня… Мільйони бульбашок, ніби хтось розчинив у океані мільйони й мільйони зелених куснів мила.

Так це здавалося Бандалі, котрий у Ліндсеєвій кухні часто мусив мити руки зеленим милом із пальмової олії. Але піна з цього казкового духмяного мила не була така зелена, як кучерява повінь, що на неї теперки він дививсь, як ті безмежні джунглі, що буяли в нього перед очима. Він ладен був заприсягтися, що чує тріск бруньок, які розпукуються, тріск листя, яке розвивається, тріск плодів, з яких бризка сік…

— Море! — видихнув Бандала.

Але це не було море: рослини жили, бубнявіли, бростилися, тремтіли — однак були нерухомі. Жодної хвилі.

— Слони! — вигукнув Тікірі й мав більшу правду, хоч над зеленню ніде не височіла сіра слонова спина. Але слони тут, певно, були, ховаючись десь там глибше, в тіні, і жила тут, мабуть, сила-силенна звірів, куди більше, ніж рослин: хтозна-скільки птахів, ігуанів, шакалів, оленів-самбарів, леопардів, вивірок, мавп. Але найбільше мавп і птахів! Допіру хлопці вийшли з мертвої плантації, почувся зляканий крик, зелень найближчих чагарів захвилювалася, здійнялися зграї птахів, коричневі мавпочки, пронизливо репетуючи, чкуряли вгору і, вмостившись там, осміхалися, щирячи зуби.

Було так, ніби тріснула велетенська клітка. Не клітка зі звірами й птахами, а клітка із срібних деревець, в якій так довго були ув'язнені хлопці. Захмелілі, вони розглянулися… і водночас обоє пірвалися до хлібного дерева, що росло скраю джунглів, осипане плодами, привішеними просто до стовбура і грубезних гілок, як величезні ягоди. Жовтий м'якуш мав кислуватий присмак, і вкупі з голодом друзі вгамували й найпекучішу спрагу.

Тепер сонце висіло низенько над другим берегом долини, і джунглі наче спалахнули. Був саме час шукати притулок. Хлопці відітнули кілька довгих пагонів ліан, що плазували по стовбурах дерев або звисали донизу, наче обірвані линви. Озброївшись так, хлопці вилізли на хлібне дерево; його майже голі гілляки здались їм найбезпечнішими: ні леопард, ні ведмідь, які люблять чигати на здобич із дерев, не оберуть собі хлібне дерево саме тому, що рідка його крона — поганий сховок.

На першій гілці вони, здивовані, уздріли хамелеона, котрий, як правило, замешкує в бананових деревах. А тут, бач, умостився на хлібному дереві. Сидів непорушно, забарвлений під колір стовбура — жовто-фіалковий, тільки його срібний язик час від часу метався по комах: так, ніби стріляв срібними стрілами. Хлопці не прогнали хамелеона. Вмостилися трохи вище, але ще не прив'язалися — не було сили. Почували, що не заснуть саме через ту втому. Або, може, через те, що гілляки були дуже тверді й незручні. Або, може, й через тугу.

Так, туга, страшна туга не давала їм склепити очі. Сонце стало як кров червоне, і вони мусили стежити за ним, хотіли того чи не хотіли. На це саме сонце, може, зараз дивляться обидві їх матері, й Тісса, й Вікрена… це саме сонце забарвлювало в червоне верхів'я кокосових пальм на узбережжі й на острівці Калудуві, бо сонце одне, і в цьому є якась утіха, принаймні знаєш, що його бачать усі, зокрема ті, за ким ти тужиш. Хоч дивно, що псі бачать ту саму річ, але не бачать один одного.

Туга росла й росла, аж Тікірі не витримав і розв'язав кінець саронга:

— Поглянь, що маю!

Самоцвіт горів криваво, як і все довкола.

— Де це ти взяв?

— Удома. Найшов.

— Краще сховай і ніколи більше не показуй, — порадив Бандала. — Коли б це побачив який-небудь сагіб, то сказав би, що ти поцупив.

— Тут нема ніяких сагібів.

— Направду?

Тікірі не відказав. Сховав свій скарб, а що сонце опустилось іще нижче, то він виліз на вищу гілку, аби його бачити довше й так віддалити ніч.

— Ходи тут! — крикнув. — Там щось витикається.

— Що?

— Ніби комини.

— Ну, тоді там копальні або фабрика й сагіби, — сказав пригнічено Бандала. — Не втечемо від них, допоки не знайдемо рожевого… — затнувся. Нікому не хотів розказати про свою мрію, навіть Тікірі. Ніби соромився… або, може, боявся, що коли обмовився б про цей свій рожевий острівець, то, мабуть, перестав би в нього вірити, бо Тікірі взяв би його на кпини.

На щастя, Тікірі пропустив це повз вуха.

— То не комини! — крикнув він. — Диму не видно.

— З коминів не завжди валує дим, — мовив Бандала. — Мо' кочегар заснув, і вогонь погас. Але вранці прийде сагіб, відлупцює кочегара, і знов буде вогонь і дим. Може, мемсагіб має рацію, що не ледачі в нас тільки ящірки й москіти — словом, те, що отруює життя. — Він говорив про пані Ліндсей, котра завжди нарікала на те, що челядь ледача.

— Я не бачив іще сагіба, який підняв би щось, крім склянки, ручки або телефонної трубки, — засміявся Тікірі. — Гадаю, що ледачі вони. Та ходи-но тут!

Бандала поліз. На обрії, навпроти призахідного сонця, справді стирчали три гостряки, подібні до тупих голок, застромлених у небо. Мить здивовано розглядав їх. Йому вже не здавалося, що то були комини… але ж то й не дерева, хіба що якісь обчухрані й велетенські — небачені.

Друзі мовчки дряпались вище й вище…

А три голки перетворилися на щось іще дивовижніше, бо під ними показалися три велетенські голови.

Принаймні то скидалося на голови велетів: три червоно-зелені півкулі височіли над джунглями, так само червоно-зеленими. Однак це були не голови, бо на кожній з них стриміла до неба ця тупа голка… Не могли це бути й гори, пагорби — надто вже вони правильні, схожі скорше на величезні кокосові горіхи, котрі хтось розділив і поклав на землю стеблом догори. Ніби перевернутий келих… Але не могли це бути, звісно, ні горіхи, ані келихи, бо стирчали з джунглів далеко за долиною, за годину ходи. Такі величезні були вони.

— Що це таке?

— Не знаю… — прошепотів Бандала.

Він трохи збрехав, бо знав або принаймні здогадувався. А що мовчав, то, по-перше, боявся, а по-друге, був не певен. Те, що він бачив перед собою, збудило в ньому безліч почуттів: од тривожного тремтіння аж до так само тривожної гадки, що він, мабуть, помиляється. Ні, туди не дістанешся…

Тут сонце зайшло, і в недовгому смерку здійнялися в повітря летючі лисиці, від їхніх величезних розпростертих крил потемніло небо. Хлопці прив'язалися ліанами до гілок хлібного дерева, сперли голови об стовбур, але сон не приходив. Ложе справді було вкрай незручне. До півночі слухали виття шакалів; нараз воно ущухло, мов хто відрізав: ці нечисті звірі, певно, знайшли поживу. Хлопці дрімали вже, коли це раптом озвався безтямний щебіт і крик. Неподалік скажено захльоскали гілки, спурхнули птахи, застрибали, вищачи, мавпи… посеред того гвалту, напевно, наближався леопард, плигаючи з дерева на дерево. Хлопці принишкли, Бандала витяг ножа. Але скрик невидимого звіряти, такий відчайдушний, що нітрохи не відрізнявся од людського вигуку жаху, заспокоїв їх: леопард зловив свою жертву.

Лишок ночі минув спокійно, хлопці навіть спали.

Коли вранці вони розплющили очі, повінь джунглів була куди світліша, ніж учора, отже, ще подібніша до зеленої мильної піни. Вдалині так само стирчали три величезні півкулі зі своїми трьома голками, але сьогодні було видно, що вони до того ж іще й волохаті, як кокосовий горіх.

— Ходімо туди! — вирішив Тікірі.

Поснідали плодами хлібного дерева, старанно роздивилися напрямок тіні, порівняли її з напрямком до таємничих півкуль, аби дорогою не відхилитися ні праворуч, ні ліворуч, і вирушили.

Вони знали, що тільки-но злізуть з дерева, зникне їм з очей не лише мета, а й пізніше, опівдні, зникнуть і тіні. Тому й поспішали; вони не мали права гайнувати часу чи блудити, як учора, повинні були дістатися на другий бік долини, перше ніж сонце підіб'ється до зеніту.

— Вперед! — скомандував Тікірі, та Бандала й сам не думав баритися.

Хлопці були ситі (стільки овочів довкруж!) і знову відчули віру в майбутнє.

— Я гадаю, — озвався Бандала, — тобто я певен, що там, куди ми йдемо, не здибаємо жодного білого.

Тікірі гаряче притакував:

— Що ми неодмінно там найдемо — то це слонів! Завтра я вже буду магаут. І ти, може, теж.

Бандала не сказав ні так, ні ні. Тільки подумав, що проковтнути ігуанячий язик — це не жарт: не робиш дурниць, а з Тікірі ті дурниці так і пруть.

За мить їх огорнула задушна півтемрява.

Джунглі

Хлопці з подивом переконалися, що джунглі, які вони вчора й сьогодні вранці уявляли собі здалеку як праліс дерев-велетнів, мають зовсім інший вигляд, допіру до них увійдеш. Лісових велетів у прямому розумінні слова росло тут порівняно мало, а що панував тут зелений присмерк, то в цьому була заслуга ї крислатих крон дерев порівняно низьких, які творили над головою майже суцільне склепіння. Підлісок, що їх так вимучив учора в занедбаній плантації, поступився місцем високим чагарям, котрі подекуди досягали нижніх гілок дерев і спліталися з ними в непрохідну стіну. На щастя, що лише подекуди, інакше-бо друзі навряд чи просунулись уперед — Бандалиного короткого ножа протинати дорогу було б замало. А так вони могли обминути найгустіші місця, обійти їх і просувалися досить швидко, хоч і мусили відмовитись іти навпрошки.

Спершу їм завдала чимало клопоту висока трава: у ній не було стежок, і там могло на них чигати безліч небезпек. Хоч учора вони не відали, кудою йдуть, але на мертвій, гнітюче тихій пустці-плантації нічого було боятися гадюк: бо ж де нема звірів, там немає й плазунів. А чи на плантації справді не жило й не полювало нічого, крім комах, а чи їх оберіг від фатальної зустрічі лише випадок — над цим хлопці не сушили собі голови. Якби, проте, задумалися над цим, якби було треба комусь або собі пояснити, що їм учора надавало відваги так безтурботно ступати підліском босоніж, то вони, мабуть, сказали б, що їх одурманила могильна тиша плантації та що втома, голод і спрага позбавили їх здатності пильнувати за небезпекою.

Але сьогодні — навпаки. Хлопців не мучив ні голод, ні спрага, короткий сон освіжив їхні сили: тепер вони усе добре розуміли, а головне, про могильну тишу тут не могло бути й мови: довкола бродило життя. Так, саме бродило, інакше не можна було назвати цей гучний, але малорозбірливий танок, що його сприймаєш скорше вухом, аніж оком. Крик, шелест, пискіт, дзижчання, хрипкі вигуки, ніби з Жабиного горла, розпачливі скрики, наче десь поблизу попала в біду людина… і знову тріскотіння й шеберхання, ти до нього підійдеш — воно вщухне, натомість щось озветься за тобою, начеб невидимий звір непомітно плигонув у тебе за спиною. Або ж якраз навпаки: тупіт, шурхіт, сичання, зненацька щось пирсне перед твоїми ногами й дремене, як утікає риба, коли жбурнеш камінця в море. І весь час не бачиш анічого, тільки хвилі по траві, мавп і птаство…

З мавп і птахів хлопці давно вже перестали дивуватися. Ще з дому вони знали про декотрих: їх боятися не треба. Проте час від часу хлопці зводили очі — завжди, коли проходили під надто крислатим або густим деревом: до цього їх спонукала не цікавість, а обережність, змішана зі страхом, — чи не прогинаються гілляки під вагою ведмедя. Ведмедя вони боялися найбільше. Не леопарда: той полюс переважно вночі, а вдень од людини тіка. Ведмідь же чигає на здобич цілодобово і не перебира…

Хоч вони застрахували себе від нього відповідним мантгарамом, який так знаменито прислужився Бандалі уже вчора. Тепер хлопці навперемінно виспівували його, однак крик мавп і птахів часом був такий оглушливий, що перестрашені мандрівники турбувалися: чи почує ведмідь той мантгарам? Але досі, на щастя, вони не побачили на деревах нічого підозрілого, тільки раз їх злякало двійко очей, що блищали в просвітку між листям горобини. Виявилося, однак, що це невинний лінивець, який перепудився, мабуть, дужче від них; але він не міг перемогти свої лінощі й залишився там, де був.

Хвилинку хлопці з ним гралися — штурхали патичками: ану, ану розворушися. Марно. Звірятко лишень підняло безмежно поволі одну ногу, тоді другу… аж хлопцям здалося, що це не жива істота, а волохата печеня, яка сама обертається на рожні.

Пригода ця не лише розвеселила їх, а й нагадала їм чудові бенкети на острівці Калудуві. Дорогою роздивлялися, чи не побачать де давнього знайомого — ігуана. Однак замість тієї великої ящірки виринула з трави менша, оливково-зелена, з двома чорними пружками, наче накресленими пензликом, вмоченим у туш.

Хлопцям перехопило дух.

Це вперше після смерті Бандалиного брата Каранги вони знову бачили гіканеллу, супутницю кобри.

Завмерли.

І гіканелла завмерла теж — геть-чисто, як тоді, перед кількома роками, — тільки голову підвела, міряючи їх банькатими очима.

— Назад! — вигукнув Бандала.

Втім, гіканелла миттю зникла, ніби в ній розкрутилася невидима пружина.

— Краще вперед, — шепнув Тікірі. — Кобра ж напевно йде за нею.

Кількома великими стрибками подолали те місце. Стали, огледілись. У траві ніщо не ворухнулося, жодне стебельце.

— А хай йому всячина! — буркнув Тікірі. — Колись ми не були такі страхопуди.

— Колись ми були вдома.

— Кобра вдома така сама, як у джунглях!

— Але ми страшенно самотні, — сказав Бандала. — Треба вирізати собі довгого прута…

Тікірі спохмурнів. Прут, чи довгий, чи короткий, щось йому дуже яскраво нагадував — або когось. Але хлопець не перечив, коли Бандала всунув йому прута до руки. Справді найрозумніше не покладатися на випадок, а, перш ніж ступити, штрикнути в зарості трави.

Невдовзі побачили, що так вони йдуть дуже поволі, тож, поміркувавши, вирішили замінити гнучкі прути міцнішими палицями — сунутимуть їх перед собою так, щоб кінець розорював траву, наче плуг. Як розумно вони ухвалили, переконалися десь за годину, коли з трави вигулькнула маленька зелена гадючка й уп'ялася в Бандалину палицю. Був це отруйний тік-палонга, гірший ворог від кобри, бо при зустрічі нападає.

Тепер вони вже сходили схилом на другому боці долини й з великою полегкістю помічали, що трава рідша. Її віхті росли тепер нарізно, а згодом і зовсім їх не стало — була тільки гола, волога земля, змішана з камінцями, на якій виднілися численні сліди звірів. Отже, поблизу десь є вода, і хлопці трішечки змінили напрямок, щоб іти за цими слідами. І справді, невдовзі їм відкрилась утоптана місцина, посеред якої блищала вода. Була це лиш невелика калюжа, але вода в ній здалася чиста. Хлопці з насолодою напилися. І відразу ж відчули голод.

— Спочинемо? — запропонував Бандала. — Хто відпочива, той наче їсть.

Випробували це. Застромили одну палицю в грунт, аби її тінь показувала їм не лише напрямок, а й плин часу, лягли біля води й дивилися в небо без жодної хмарки… почали дрімати, коли їх збудив тріск у чагарях. Вискочили саме враз, щоб побачити красеня самбара. Олень стрімголов дременув, звідки прийшов. Тікірі з палицею в руці метнувся за ним: а мо' дожену і вб'ю, але темно-коричнева оленева спина з кумедним світлим хвостиком миттю щезла в гущавині. Однак зусилля Тікірі дало плоди, і то в буквальному розумінні слова: вертаючи, угледів він дике мангове дерево з червонястими плодами — перше, що вони сьогодні знайшли. Отже, на тій щасливій галявині хлопці вгамували і спрагу, і голод.

Тінь од застромленої палиці стала видимо коротша, надходив полудень, і хлопцям нічого не лишалось, як іти далі. Однак вони не завдавали собі клопоту вернутися до того місця, де збочили. Одне, що найти його не так легко, а по-друге, ясно ж бо, що всі дороги на захід доведуть до мети.

До якої мети?

Мета… Що це? Місце, куди прагнеш дійти. Або наслідок, що його прагнеш досягти. Чи знали вони таке місце? Чи могли собі уявити якийсь добрий наслідок? Так і ні. Мандрували кудись, де б їм краще жилося; то мав бути наслідок їхньої дороги. Але місця, де б вони могли цього досягти, не знали…

Ішли. Відтак стали на вершині схилу, на скелі, що самотньо височіла над повінню зелені, і серця їм закалатали: недалеко — рукою дістанеш — стирчали з джунглів оті три таємничі півкулі, що їх учора ввечері й сьогодні вранці хлопці роздивлялися з верховіття хлібного дерева. Тоді вони видавалися велетенськими. Нині були ще більші. Їхні круглі боки зводилися над безмежною рівниною, як схили гір, їхні шпичаки націлялися в небо… Але очі хлопців уже роздивилися, що це не гори, ані голки або стебла, а витвір людських рук.

Однак, скільки око сягало, не видно було жодної людини, не кажучи про хати.

— Це моє місце! — натхненно вигукнув Тікірі. — Це велети звели, тут мешкають велети!

— Дурниці, — цитьнув на нього Бандала.

— А як не велети — тоді слони!

Бандала поклав собі мовчати. Не хотілося йому ловити Тікірі на слові й доводити, що слони ніколи нічого не будували, навіть такого гнізда, як малі червоні мурахи, а що вже таку штучну гору — то й поготів. Доводити це безглуздо. Тікірі — навіжений.

— Я радий, що ми добулися саме до цього місця, — сказав Бандала, коли вони злізли зі скелі й пішли далі. — Як я ще вчора казав, що коли є на Ланці місце, де нема ані сліду англійців, то це тут.

— Авжеж. Вони бояться слонів.

— Не бояться вони нічого. Стріляють слонів.

— Але не зугарні їх приборкати. Ти коли бачив білого магаута? Або чув про нього?

Бандала нетерпляче похитав головою.

— Не про слонів зараз мова. Тут святе місце. Того білі сюди й не зважаться… Або, скажімо, вони й зважились би, — зупинив Бандала Тікірі, який хотів щось сказати, — але все дно не прийдуть. Бо тут нічим поживитися. А білі й пальцем не кивнуть, якщо не мають гембеля. Цього я дійшов учора.

— Як ти цього дійшов?

— У тій плантації. Доки з дерев струменів сік, був там і сагіб, бо той сік — багатство. Але допіру перестав текти — сагіб пішов собі.

— Гм… — муркнув Тікірі замислено. — То, гадаєш, пан Ліндсей теж ушиється, як удома в нас витягне з-під землі всенькі самоцвіти? То було б добре… Хоча, — додав смутно, — хоча самоцвітам у нас не буде краю. Бо ж ціла Ланка зроблена із самоцвітів. Цього дійшов уже я.

— Як?

— А так, — мовив Тікірі таємниче. — Думаєш, ти один такий, у кого варить казанок?

Перш ніж Бандала зміг відказати, розступилися джунглі, і на широкому просторі, порослому сухою травою, хлопці побачили істоту, яка вразила їх і налякала дужче, ніж перед тим гадюка тік-палонга. Була це жінка в білому європейському одягу, як дві краплі води схожому на той, що його носила пані Ліндсей. Жінка стояла спиною до них біля купи якогось довгастого каміння й завзято водила олівцем по аркуші паперу.

Сон про чарівне місце без сагібів нараз розтанув.

Магараджа

Першої миті хлопці не сумнівалися, що то не хто інший, як пані Ліндсей: вона або всюдисуща — так гадав Тікірі, — або, незбагненно як, змогла найти їх і тут, аби покарати зате, що поранили її сина Жожо, — так пояснював її присутність Бандала.

— Назад! — просичав він так само, як опівдні, коли вони спіткалися з гіканеллою.

Але Тікірі не зрушив з місця.

— Постривай!..

— Та це ж пані…

— Ні! — засміявся Тікірі, який уже щось помітив. — Поглянь, у неї чорне волосся!

— Тьху… — здивувався Бандала. Йому було прикро, що цей раз Тікірі виявив більшу спостережливість, аніж він. Але хоч як би ця жінка звалася, була вона мемсагіб. — Ходімо краще деінде.

Може б, Тікірі його й послухав, але жінка в білому почула їхню розмову й обернулася.

А хлопці й далі стояли, зчудовані не менше, ніж перед хвилею. В цієї жінки, одягненої, як пані Ліндсей, навіть у такому самому брилі, було бронзове обличчя, як у їхніх матерів. Це не європейка!

— У чому річ? Чого ви хочете йти деінде? — усміхнулася жінка; говорила вона по-сінгальськи, тільки з дивною вимовою і взагалі трошки інакше, ніж вони.

— То ми так… — сказав Тікірі, котрий отямився перший. — Ми йдемо туди, де нема жодного англійця, і гадали, що ви… Але ви, мабуть, з Індії?

Жінка кивнула й, усміхнувшись, похвалила його за кмітливість. Справді, родом була вона з Індії, звалась Індіра Шардас, було їй тридцять три роки, і, якби хотіла, могла б додати до свого імені низку різних учених звань. Веселі мигдалевидні очі з великою цікавістю озирали обох хлопців:

— А чого ви йдете туди, де нема англійців? Мусите від них ховатися?

— Ви тому не вірте, що Тікірі каже, — відповів Бандала сквапно. Хоч жінка не була мемсагіб, але вона носила європейське вбрання й цілком могла бути на службі в якогось вельможного англійця, могла навіть бути його подругою. Про всяк випадок Бандала дав їй найвище, найпочесніше звання, яке знав: — О рані, о принцесо, ми собі звичайні хлопці й не вчинили нічого поганого…

— Атож, — ревно підтримав Тікірі. — Жожо Ліндсей наштрикнувся на ножа сам. Їй-бо!..

Ото ще бевзь! Бандала люто дивився на нього — та марно. Довелося тепер сказати всю правду: що примусило їх утекти, як сплутали машину, як дісталися до занедбаної плантації…

— По тому пройшли джунглі — і ось ми тута, — скінчив зажурено.

— Не пройшли, а пробилися! — вигукнув Тікірі. Йому Бандалина розповідь здалася безбарвна і малозвитяжна. — Були то жахливі джунглі, зміюки нападали на нас на кожнім кроці, ми примусили тікати кількох леопардів, здибали й чорного ведмедя… Тільки слонів не бачили, хоч шукали їх скрізь, геть усюди! — вигукнув запально, штурхаючи довкола себе палицею, ніби хотів показати, що тих слонів вони доправди шукали в кожній мишачій дірі. — А саме слон мені найбільш потрібен, бо я хочу бути магаутом.

— Ах ні, рані, — ввійшов у мову Бандала. — Слон — це не так важливо. Нам би вистачило маленького острівця з кількома пальмами, тільки б туди не прийшов англієць. Ми не можемо з ними жити.

Пані Індіра сіла на камінь.

— Не кажіть так, — мовила вона поважно. — Англійці такі самі люди, як ви та я.

Бандала закрутив головою.

— Можливо. Але ми більше не хочемо служити білим. Комусь іншому — так.

— Кому, наприклад?

— Скажімо, вам! — випалив Тікірі. Раптом він забув про слонів, цікаво заглянув пані Індірі до блокнота й побачив, що вона там не писала, а креслила малюнок, якийсь дивний і незрозумілий: сплетіння хвилястих ліній, кілець, хрестиків, смуг.

— Мені слуги не потрібні, — засміялася пані.

— Шкода… — зітхнув Тікірі. По ньому видно було, що він не збирається швидко відступити, але тут утрутився Бандала:

— Будь ласка, рані, скажіте нам принаймні, як зветься оце місце?

— Анурадгапура, — відповіла Індіра.

— Так я собі й думав, але не йняв віри, — вигукнув Бандала; в голосі його бриніла пошана. — Тікірі, нас одаровано великим щастям.

І він клякнув і поцілував святу землю. Сюди-бо, до Анурадгапури, прийшов з Індії понад два тисячоліття тому чернець Магінда проповідувати буддистську науку й приніс із собою святі реліквії, над якими віруючі збудували «дагоби» —пам'ятники у вигляді дзвонів, великі, мов гори, а над ними іще височіли вежки, звані «ті»; це були оті загадкові півкулі, що їх здалеку побачили хлопці вчора ввечері. І ще більше: Магінда приніс ще й гілку з фігового дерева, під яким сидів Будда, посадив її тут, в Анурадгапурі, і от гілка прийнялася й донині зелена. Усе це Бандала знав од свого батька Тісси, котрий часто мріяв одвідати Анурадгапуру й уклонитися дагобам і невмирущому дереву, яке виросло з Магіндиної галузки й має святе ім'я «Бо».

Ось чому поцілував Бандала землю в Анурадгапурі. Відтак устав і, все ще зворушений, схвильований, попростував до громаддя кам'яних плит, біля яких перед тим стояла пані Індіра. Він здогадувався, що ті камені — це уламки палаців і храмів, які залишилися від найславетнішого міста Ланки, коли його поглинули джунглі. Все зникло під зеленою повінню джунглів, усе, крім безлічі каміння, дагоб і дерева «Бо»…

— Тікірі! — вигукнув. — Зостанемося тут. Я нікуди звідси не піду! Найду тут собі роботу, а ти, про мене, шукай слона!

Поблизу почувся низький чоловічий сміх. Бандала з Тікірі оглянулись і побачили смаглявого чоловіка в окулярах, в європейському одягу, без сумніву, індійця. Показався він якраз із-за чагарів, де щось міряв чи розглядав.

— Що ти вмієш? — спитав Бандалу, все ще сміючись.

— Усе, пане, що загадаєте! — ступив Тікірі вперед, наче питано його. — Чистити ванну, люльку, попільниці, замітати і… і… взагалі усе. Попри те, я страшенно дужий. А Бандала теж багато на що здатний. Він славетний кухар.

Пан Шардас — чоловік пані Індіри — споважнів, але й крізь окуляри було видно, як він витріщив очі.

— Бачу, нам стрілося просто казкове щастя… — почав, але Тікірі не дав йому докінчити:

— Нам теж, пане, нам теж! Як візьмете нас на службу, будемо всі четверо найщасливіші на світі!

— Як! — злякався пан Шардас і озирнув поглядом довколишні чагарі. — Вас навіть четверо?

— Ні, ні, — заспокоїв його Тікірі. — Я лиш хотів тим сказати, що як візьмете нас, будемо щасливі усі, ви й пані, я й Бандала. А як вас двоє і нас двоє, то вкупі…

— Так, уже розумію, — увірвав його пан Шардас і глянув жартівливо на свою дружину. — Що на це скажеш, Індіро? Гарний кухар нам справді потрібен.

— Справді, — погодилася пані. — Тільки чи не сердитиметься Магараджа?

— Не буде, — засміявся чоловік. — Як приведемо йому й цього дужого чистильника люльки, буде радий.

Пані підвелася:

— Можна спробувати.

— Дякую, о рані, — вклонився Бандала, а Тікірі онімів з подиву: магараджа… Це йому досі, їй-богу, не снилося. Таж кожний магараджа має гори самоцвітів і палаци з цілими стадами слонів!

Але найдивовижніше те, що цей магараджа, видно, курить люльку, як пан Ліндсей.

Попри ту люльку, Магараджа відрізнявся од пана Ліндсея вельми істотно. Був це сухорлявий шотландець із сивою щіточкою вусів під носом і неймовірно густою, чорною чуприною. Звався він професор Макферран, був керівник археологічної експедиції до анурадгапурських руїн і слонів, звісно, не мав, не кажучи вже про палаци. Чого подружжя Шардасів дало йому прізвисько «Магараджа», хлопці спершу не могли зрозуміти. Правду кажучи, вони й не пробували зрозуміти це. Надто вже приголомшило їх те, що сталося, надто несподівано все скоїлося: таки не втекли вони від європейців, знов їм служать…

Якби вони побачили Магараджу Макферрана відразу, коли прийшли до табору археологів, може б, і не стали до служби. Але табір тоді був порожній, і табірний кухар — єдиний чоловік, з котрим, окрім подружжя індійців, хлопці зустрілися, — мав таку саму темну шкіру, як і Тікірі. Зустрів він прийшлих не дуже прихильно, але впевнившись, що Бандала тямить поратись у кухні й що Тікірі старається з усієї сили, сів на колоді, стромив до губ паан, тобто арековий горішок, загорнений у бетеловий листок, і почав з насолодою жувати й спльовувати червону слину. Погана звичка жувати паан вельми поширена в Індії та на Цейлоні. Коли його жують, виділяється дуже багато слини, яку паан забарвлює в червоний колір; по довгому вживанні паану чорніють навіть зуби… Жуючи свій зелений згорток і харкаючи довкола себе червоною слиною, кухар задоволено споглядав, як хлопці трудяться, і гордовито повідав, що він християнин, що побачив світа й узагалі він знаменитий чоловік.

— Поспитайте де завгодно. Лиш назвіть моє ім'я, лише скажіть Ука Елара, і кожен уклониться аж до землі!

Молов без угаву всеньке післяобіддя, замовк тільки на хвилю, коли пані Індіра зазирнула до кухні подивитись, як хлопці стараються. Заледве вона одійшла, заторохтів ізнов. Тільки як звечоріло, його спинив Бандалин вигук:

— Тікірі, тут англійці!

— Ну й що? — сказав Ука Елара замість Тікірі. — Вони такі самі християни, як я, і дуже мене шанують. Лише спитайте їх про мене, лише скажіть їм моє ім'я…

— А де магараджа? — прохопився Тікірі.

— Уф-уф, — зайшовся сміхом кухар. — Той попереду, той худий. Але краще те ймення не згадуйте, цього не дозволяю собі навіть я, Ука Елара, дарма, що я християнин і серед них майже свій…

Він ляскав себе по череву, плював і говорив, говорив і плював, хоч земля докруж нього була вже поспіль червона. Хлопці його давно вже не слухали. Пригнічені, дивилися на двох європейців, які саме заходили до своїх наметів. Але тікати було пізно, надходила ніч. Окрім того, Бандала не скінчив готувати вечерю.

Поївши, Магараджа Макферран покликав їх, закурив люльку й, переводячи погляд з одного на другого, заявив, що такої знаменитої піту ще не куштував.

Бандала гордо всміхнувся: щоб готувати піту — пряну суміш рису з борошном, яка вариться над парою в порожнистому бамбуці, аж поки стає схожа на батон, — потрібне велике мистецтво.

— Хто це варив? — спитав Магараджа. — Невже ти, хлопче?! — Схвально поплескав Бандалу по плечу й дав йому піврупії як завдаток до платні: — Як на мене, знаменито. Знаменито! Цілком міг би готувати для мого колишнього учня магараджі. А втім, той був майже такий шибайголова, як ти. Правда, Томе?

Том, другий сагіб коло столу, підвів брови й знов їх опустив; це був маленький англієць з довгастим, невимовно смутним лицем і заспаними очицями:

— Звідки я це, в біса, можу знати, професоре?

Професор і Магараджа в одній особі засміявся й мовив, що Том Гопкінс справді не може цього знати, бо ніколи не вчив жодного магараджі. Хоча пуття з тієї науки не було ніякого, бо магараджа той був король усіх віслюків, хе-хе…

— Перепрошую ласкаво, леді й містер Шардас. Може, я мимоволі образив ваші патріотичні почуття?..

Але пані Індіра сміялася, пан Шардас теж, а Бандала й Тікірі лягали спати цілком задоволені. Наперекір усім сподіванням «магараджа» їм майже сподобався. Навіть настільки, що їм і на гадку вже не спадало тікати. Коли б усі білі сагіби були такі!

Ану, якби полічити, зі скількома білими вони вже знайомі? Вийшло таке мале число, що й Тікірі подужав виразити його вельми просто, хоч досі ще користувався своєю семеричною системою.

— Не знаю, як би це сказати, — озвався Бандала, поміркувавши. — Просто мені здається, що ми помилились і водночас не помилилися. Тобто ти помилявся, а я мав правду. Я ж завжди твердив, що в англійців тобі добре, звісно, лиш коли їх слухаєшся й не суперечиш їм. А ти якраз тільки це й чинив. Чого було перечити паничеві… себто Жожо? Навіщо ти глузував з нього, що він утік за море зі страху перед війною?

— А хіба це неправда?

— Ні. Він взагалі тоді не розумів, що таке війна, був надто малий і дурний. І тоді, коли намагався посунути кобрі палицею окуляри, був малий і дурний.

— Коли так, то чом він нами хотів керувати? Як дурний, то не має права нами керувати.

— Я сказав, що він був дурний, коли був малий, — підкреслив Бандала, — але я не сказав, що він дурний тепер. А ти йому перечив і тим викликав його гнів. З того й почалося всеньке лихо.

— Чом же ти тоді не відшмагав мене? — огризнувся Тікірі. І, не дочекавшись відповіді, сказав: — Втім, я не знаю, про яке лихо ти кажеш. Я ні за чим не жалкую, мені наша мандрівка цілком до вподоби. І та машина мені подобалась, і та плантація мені подобалась, і ті джунглі мені подобались…

— І той голод тобі подобався?

— Авжеж! Бо я переміг його. Взагалі вчора й сьогодні я одержав стільки славетних перемог, що починаю побоюватися, чи зостанеться мені щось на майбутнє. Щось, чого я ще не переміг.

— Не забувай про слонів, — насмішкувато завважив Бандала.

Але Тікірі сприйняв це всерйоз.

— О слони! — вигукнув у пітьму. — О мої, казкові, страхітливі! Шкода, що не знаю чар, які б вас усіх прикликали, геть усіх з цілого острова! Відтак я всіх вас переміг би й став би королем слонів, і оздобив би вас самоцвітами, і вирушив би до бою…

— Проти чого?

— Ну, щось би вже найшов, — одказав Тікірі, мамраючи в темряві. Слова про самоцвіти нагадали йому, що один він уже має, хотів переконатися, чи не загубив камінчика. Намацав його й, задоволений, почав розмірковувати, що прокрутить у самоцвіті дірку, засилить мотузочок і повісить своєму першому слонові на лоба. Він знав, що це робиться: бачив на старому кольоровому малюнку (єдиній прикрасі їхньої хатини). Але як той самоцвіт слонові на лобі краще прикріпити, куди тягти мотузочку і де її зав'язати? Може, це трималося б, якби обмотати мотузочку слонові довкола вух? Тільки ж от слони полюбляють ворушити вухами, обмахуються ними, і мотузочка може сковзнути. Або ж вона лоскотала б слона, і він, мабуть, лютував би. І не мабуть, а напевно — якби йому, Тікірі, безперестанку щось свербіло за вухом, він би теж лютував…

Перш ніж вирішив цю проблему, заснув. Бандала теж спав уже.

Дводенні блукання виснажили їх, і то була перша ніч од повернення Жожо, коли вони лягали спокійно, не тривожачись про майбутнє.

Хлопці знайшли нову домівку.

Поховане місто

Перші дні в таборі стали для хлопців безперервним ланцюгом дивовижних відкриттів і пригод.

Щоранку, розплющуючи очі, бачили хлопці, як пробивається крізь рідкі бамбукові стіни їхньої теперішньої хатини присмерк — зовсім інший присмерк, ніж той, до якого вони звикли вдома. Там далеко, біля океану, в Калуеламагатарі, день зачинався голубуватим, ніби перламутровим сяйвом і шелестом пальмових крон, що хиталися на вітрі, — звук той здавався б страшним, якби його не супроводив спів птаства. І хоча тут теж співали птахи, але світанок був зеленавий і зовсім не чулося в ньому тріску перистого листя у верховітті пальм, з тієї простої причини, що вітру не було й ніде не росло жодної кокосової пальми.

Але тут бракувало ще багато такого, до чого хлопці вдома на узбережжі звикли так, що вважали так само природним, як біг сонця по небу, словом, чимось, що є скрізь на світі, і, отже, з чим ти зустрінешся, хоч би де опинився. Приміром, ритмічний гуркіт прибою…

Іще тиждень тому вони на превелику силу могли б собі уявити, що є десь таке місце, де не чутно того вічного пульсу океану. Правда, уже кілька разів за своє коротке життя вони діставалися вглиб острова, куди голос хвиль не долинав. Але завжди (крім отієї ночівлі в кроні хлібного дерева) хлопці ввечері вертали додому, де на них чекав океан і зустрічав їх, як давніх приятелів. Так у них поволі зміцніло переконання, що океан тут має бути, що він співучасник життя всіх людей, що інакше просто неможливо. Це схоже на те, як іноді — дуже рідко — ховається сонце за хмари. Тоді світ різко міняється, сірішає, втрача багато своєї краси, однак нікому не спада на думку, що це може тривати довго; варто почекати — і сонце незабаром визирне знову так само певно, як після ночі приходить день.

А тут один за одним минали дні й ночі, а прибій мовчав… Чи краще сказати, тут не було океану й не гуркав прибій, а дні й ночі все-таки минали, ніби нічого не сталося. Це для Бандали й Тікірі було знаменне й вражаюче відкриття: рідне узбережжя, що його вони довгий час уважали центром світу чи взагалі єдиним можливим світом, нараз ізібгалося до однієї з багатьох частин світу, котра, можливо, навіть не найважливіша… Справді, прикро. І Тікірі вважав це мало не за кривду, хоч саме він так довго й так спрагло мріяв про слонів, які живуть у джунглях у середині острова.

Сум'яття, що його викликала в головах друзів швидка зміна середовища, на щастя, тривало не довго. Так, їм бракувало багато чого з того, що досі вони мали за необхідне, але натомість з'явилося багато нових речей, про які хлопці донедавна не мали й гадки. Взяти хоч би їхню теперішню халабуду! Хоч була це лишень убога, старезна клітка, поставлена з бамбукового пруття, проплетеного очеретом, але належала вона тільки їм! Хто її тут поставив і чому, невідомо — найвірогідніше, кілька років тому якийсь тубільний мисливець або, може, буддистський чернець, який хотів у самотині міркувати про суєтність світу. Теперки вона була тільки їхня, бо кухар Ука Елара ніколи не принизився б залізти до такого нікчемного кубла, а Стара Тростина в халабуді, певно, умерла б від страху. Стара Тростина — то сінгальська бабця, тонюнька, мов ниточка, вона прибирала в наметах, викопувала допоміжну роботу, й доки вони прийшли, тягнула на кухні майже все за Ука Елару; тепер, як вони її замінили, сиділа собі годинами в тіні кухні, перебирала буддистські чотки й шепотіла беззубим ротом заклинання під злих духів. Хай собі заклинає! Головне, що вони спали в халабуді самі, мали докруж себе чотири стіни, над собою покрівлю — і бачили все назовні. Крізь стіни.

Так, коли притуляли око до щілини між бамбуковим пруттям, то могли спостерігати, що діється надворі, який відтінок має зелень, яка то мавпа кричить у галуззі отого ебенового дерева, який то птах злетів, як забарвлене вранішнє світло. Скоро Тікірі дійшов думки, що зайве муляти ніс об бамбук — досить швидко хитати головою з боку на бік, і тоді бамбукове пруття спливається в імлу, а те, що надворі, бачиш так само, лиш тріньки не так чітко. Це видавалось Тікірі таким великим чудом, що він вертів, крутив, метляв головою в хатині тут і там так завзято, що йому запаморочилася голова, а Бандала злякався, чи не з'їхав, бува, приятель з глузду.

Але це відкриття не могло зрівнятися з іншими, які хлопці зробили спільно. Найважливіше з них було те, що біля табору і взагалі в околицях усієї Анурадгапури, котра їм здалеку здавалася суцільним шатром зелені, над яким височіли тільки велетенські бульбахи дагоб, що все це таємниче місце зблизька має цілком інший вигляд.

Вони не мали часу докладно роздивитися скрізь, але й відірвавшись на якусь годину від щоденних кухонних клопотів, змогли пересвідчитись у дивовижній розмаїтості тутешнього краю.

Не бачиш нічого, лише стіни дерев і кущів — ступнеш сто кроків — і перед тобою відкриється дивний простір. Геть-чисто як тоді, першого дня, коли хлопці спіткалися з панею Індірою. Відтак знову джунглі, гаптовані стежками, і знову несподіванка: тут купа руїн старовинного палацу заросла буйною зеленню, трохи далі камінні сходи провалились у землю — мов ведуть з того світу чи на той світ… А на другому боці табору, теж, здавалось би, в безмежних джунглях, нові великі галяви, — може, то їх археологи вирубали чи випалили, а на тій порожній місцині поволі зводиться, пнеться до сонця молоде пагіння.

Якби не віяв дим із кухні Ука Елари, то блукав би докруж і впевнений був би, що ніде тут нема жодної людини. Якби не голоси, стукіт мотик і тріск дерев, то й гадки не мав би, що поблизу працює бригада сінгальських робітників — розкопують руїни; якби не слабенькі пахощі із люльки професора Макферрана, то й не подумав би, що тут може бути білий чоловік…

Але іноді вмовкали всі людські голоси, щезали всі чужоземні запахи, і хлопці блукали анурадгапурським лабіринтом, блаженно уявляючи, що вони тут самі. Джунглі вже їх не цікавили, тепер їх вабили небачені таємниці. Як правило, друзі щось несли — оберемок дров, воду або кіш із сміттям, і користали з тих хвилин, щоб забігти до лісу глибше, ніж було треба, і завжди в інший бік. І щоразу хлопці мали дивину!

Так натрапили вони на статую Будди. Була вона вельми давня, камінна, більша від людини. Височіла на чималому постаменті посеред галяви, обличчя її, напрочуд живе й водночас напрочуд спокійне, дивилося на них, мовби чекало їх усі ті тисячоліття, що тут вона стояла. Підступивши ближче, хлопці роздивилися черепашки слимаків, витесані з каменю, — вони вкривали маківку статуї замість волосся — і, на подив, помітили кількох живих слимаків, які сиділи між своїми гранітними родичами. Тут Бандала клякнув і поклав до ніг статуї китицю квітів як жертву.

— Тікірі, — підвівшись, мовив він схвильовано, — ми побачили велике чудо. Ці слимаки…

— Але ж кожна така статуя має замість волосся слимаків. — Хоч Тікірі не був буддист, але дещо знав про Будду, приміром, те, що Будда голив собі голову і що якось, коли він не міг найти тіні, слимаки самі вилізли йому на маківку і закрили її своїми черепашками від палючого сонця; принаймні так повідає легенда.

— Авжеж, — погодився Бандала. — Але це живі слимаки! Ти їх ще на жодній статуї не бачив. Ми на святому місці.

Тікірі не заперечував. Хоч він не розумів: чом би двійко слимаків не змогло сісти саме на голову статуї, вони ж бо лазять усюди. Але це місце йому подобалося. Мо' воно й святе. А що воно дивовижне — це він знає напевно.

Вже йдучи, хвильку затрималися на узліссі, приглядаючись під деревами, чи не видно слідів ігуанів. А коли ще раз обернулись до статуї, то побачили струнке тіло звіра, всіяне золотими плямами. Леопард! Перший, якого вони тут спіткали. Він стояв перед статуєю, дивився на неї, а статуя дивилася на нього. Шерсть його темно вилискувала, золоті плями скидалися на золоті кружальця, що їх розсипає сонце, просвічуючи крізь листя дерев, хвіст метлявся туди й сюди, а голова була непорушно звернена до статуї. Хвилина здалася нескінченною… Відтак леопард витягнувсь і трьома стрибками зник у чагарях на тому боці галявини.

— Бачив? — прошепотів Бандала.

На лобі і скронях у нього виступив піт.

— Еге.

— Усе бачив? І як він уклонився Освіченому?

— Так, — відказав Тікірі. Рух, яким леопард витягнувся, дуже скидався на уклін; хоч Тікірі часто бачив кота, який, витягуючись, так само схиляв голову до передніх лап, — але не перед статуєю, а хіба що перед хатою, перед поліном або й взагалі ні перед чим. То чом це Бандала трохи не лусне з радощів? Безперечно, це була хвилююча мить, про яку можна буде розповідати.

— Ой! — вигукнув Бандала, як завжди, коли хвилювався. — Ой, ой, я невимовно щасливий. Що ми тут іще побачимо!

— Багато небаченого досі, — сказав Тікірі й не помилився.

Через два дні пані Індіра послала Тікірі до сагіба Гопкінса з якимись паперами. Мандрував він крізь ліс, коли це — водойма. Вона теж була посередині однієї з тих несподіваних галяв, на які він тут раз у раз натикався. Водойма мала форму прямокутника, облямовували її четверо сходів, що добре збереглися, — з кожного боку сходи. Приступки вели кудись глибоко під воду — туди не могло проглянути око: внизу мул, а вгорі вода брижиться, повна черепах. Черепахи плавали, вистромлюючи лише свої маленькі гадючі голови, або ж непорушно лежали, мов чигали на щось: от-от ухоплять…

Що за здобич то могла бути, Тікірі так і не дізнався, хоч чекав досить довго. Йому навіть здалося, що, крім черепах, тут можуть жити крокодили. Жбурнув у воду камінця: хай розбуркаються, розсердяться і виринуть. Але не показалося нічого. Хлопець пішов, так і не побачивши зубастої пащеки. Все одно, стократ правда, Анурадгапура — місце чудес!

Це казкове велетенське місто уже, власне, не місто: але й не джунглі, й ніщо інше, відоме людям; це поховане місто викликало в голові в Тікірі фантастичні видива. Тепер, коли він ішов стежкою посеред лісу, під котрим скрізь — геть-чисто скрізь! — лежали палаци й храми, коли він думав про те, як рослини заснували ту минулу пишноту, тільки верхівка якої де-не-де дотягується до світла дня, так, як острови проступають над поверхнею моря… Коли Тікірі заплющив очі, аби краще уявити собі, що ховається під його ногами, щось перевернулося в його думках. Стривай, стривай: таж Анурадгапура не опустилася до зеленої глибини, а, навпаки, з неї виринає.

Спинився. Думка, що допіру сяйнула йому в голові, змусила його спинитися: велетенське місто виринає з джунглів, як величезна рибина з океану. Зараз стирчить назовні лишень її маківка… Але ж завтра, післязавтра, за рік, за сім років! За сім разів по сім років! Нараз Тікірі розчепірив ноги, бо йому здалося, що земля ворушиться. Потім нишком засміявсь, уявивши собі сагіба Гопкінса й професора Макферрана, як вони обидва курять люльки й велять робітникам, щоб отам вирубували чагарі, а там відгорнули лопатою жменю грунту. Сміхота! Так, ніби хотіли викопати мотикою цілу гору! Таж місто наше величезне, як гора. Як усенький острів!

Тікірі йшов додому й милувався видивом, що Анурадгапура сама зводиться з-під землі. Тут і там бачив руїни, але їхній пожолоблений вигляд не псував йому видива: коли розгорнеш бруньку, то також знайдеш у ній тільки зім'ятий листочок, але завтра з неї виросте гарний, рівний листочок! Так весело, хоч співай.

— Острів самоцвітів! — заспівав Тікірі. — Острів самоцвітів! Є їх повно, як піску на узбережжі. Самоцвіти лежать у глибині, в дивовижних будинках, будинки ті мають покрівлі й вежки, і ті вежки показують, де будинки. Ходіть лише нагору, будинки мої, щоб я вас бачив, щоб із вас мав радість! Я досить багатий, я дужий! Я — Тікірі з острова самоцвітів!

Він замовк, аж коли несподівано опинився на головній дорозі до табору.

Та дорога завжди підносила йому якусь несподіванку. Хоч була вона йому відома од самого першого дня, але він ніколи не знав, коли й де вийде на неї. Вилася вона лісом наче навмання — аж Тікірі колись здалося, ніби дорога ця блукає похованим містом, як і він сам, — була вона зелена, як усе докруж, і схожа скорше на широку стежку. Проте нею аж до кухні проїздила тяжка вантажна машина.

А от розвернутись на дорозі та машина не могла: шофер мусив робити широку дугу по чагарях за табором. Шофер той був згорблений парубійко в замащених європейських штанях і куртці. Звали його Куда, і пахло від нього частіше араком, аніж бензином.

Куди більше, ніж він сам, цікавило хлопців його авто. Борти голубі, і брезент підозріло схожий на той, під яким вони перебули стільки гірких годин дорогою з дому. Аж їх почало мучити питання, чи це справді не та сама машина. Адже це було цілком можливо — вони вже знали, що звивиста зелена дорога, якою Куда приїздить, уливається в справжнє шосе, котре недалеко звідти пробігає крізь селище, назване, згідно з цими руїнами, Анурадгапура.

Так, у мертвому місті ховалося й живе містечко! Хоч ні Бандала, ні Тікірі не мали досі нагоди відвідати його, хлопці часто міркували, чи це не те село, де вони стрибнули з машини й утекли до плантації-пустки. Навіть те, що шофер Куда їх не впізнав, нічого не міняло: коли він справді той, хто їх привіз, то бачив тільки одного з них, Бандалу, та й то в спину, та ще й мигцем. Ні, не міг він їх упізнати.

Але про всяк випадок, забачивши Куду, хлопці обминали його або принаймні відвертали обличчя, коли вантажили харчі й не могли Куди уникнути. Тільки десь за тиждень, за третіх Кудиних відвідин, хлопці зважилися подивитися йому в очі й спитати:

— А звідки ти їздиш, Кудо? — Жила в них маленька, але чудесна надія, що Куда оберне обличчя до заходу й мовить: «Здалеку! Аж від океану, з одного славного, красного місця, яке зветься Калуеламагатара». Та Куда тільки сказав:

— Відки! Таже з вокзалу.

— Ох-ох, — здивувався Бандала. — То тут є ще й вокзал?

Куда витріщив на них очі:

— Відки ви?

— Ми собі вбогі хлопці з джунглів! — вигукнув Тікірі, відчувши небезпеку. — О Кудо, ти навіть не знаєш, із яких дрімучих джунглів ми прийшли. Пішки, звісно. Йшли за сонцем і за сурмінням диких слонів, бо ми хотіли якогось ізловити. Тобто не піймати, а приборкати, приручити, сісти на нього і їхати, розумієш? Але слони від нас утікали, певно, боялися, хоч їх було як тих коників, а нас тільки двоє… І так ми дійшли аж сюди й випадком жодного вокзалу не бачили, тільки бачили силу-силенну зміюк, леопардів, вепрів і одного хамелеона. — Тяжко ковтнув, бо йому здавалося, що Куда витріща очі чимраз дужче. — Тобто… вепрів ми не здибали, але й вокзалу теж ні. Їй-бо.

— А я ще зроду не здибував такого брехуна! — засміявся Куда. — Того в тебе й виросла така велика голова, що ти нічого іншого не робиш, а тільки думаєш, як би ото збрехати! — Він сміявся так добродушно, що Бандала зважився на нове запитання:

— А куди ти все їздиш, Кудо? Не тільки ж на вокзал і назад?

Куда віддихавсь і взяв руки в боки:

— Авжеж ні. Їжджу по всенькому острову! Скрізь був не менше як по сто разів, у Коломбо, в Негомбо, в Галлі…

— Ах! — вигукнув Бандала. — А в Калуеламагатарі був?

— Це-бо дуже знамените місце, — додав Тікірі обережно. — Ми чули про нього навіть у наших дрімучих джунглях, бо там, у тій Калуеламагатарі, є отвір у землі, відки витягають самоцвіти.

— Пхе, таких дір у нас ге скільки! — махнув Куда рукою; Бандала закліпав очима — напівзбентежено, напівобурено; що шофер розуміє під тією дірою: чи лише копальні, а чи хоче образити їхнє рідне село?

Тікірі нічого такого й на гадку не спало.

— Еге ж! — вигукнув натхненно. — Наш острів повен самоцвітів. Але, Кудо, як ти його так добре знаєш — де найбільше слонів?

— Напевне… — замислився Куда, — напевне, в тих дрімучих джунглях, відки ви прийшли. Таж їх там, як мух! — пирснув сміхом і жваво заліз у кабіну напитися з плескатої пляшки; сміх йому, видимо, сушив горло.

Не сказав він більше хлопцям нічого цікавого, хіба лише, що їздить часто аж до Коломбо, величезного міста, де стільки людей, скільки тут дерев — ба ні, скільки тут листя на деревах! А вже шинків там, скільки тут руїн. Шинки його цікавили, очевидно, куди більше, аніж слони.

Зате кухар Ука Елара на відомості про слонів був не такий скупий.

— У тому місті, яке зветься Канді і про яке ви вже мусили чути, — з великою гідністю повідав він, готуючи на коліні згорток паану, — слонів видимо-невидимо. Там скрізь докруж праліс, і слони помагають валити дерева.

— А диких там нема? — жадібно спитав Тікірі. — Я радніше хотів би диких, аби самому їх приборкати.

Ука Елара, котрий уже всунув паан до рота, зареготав так голосно, що мало не впустив той паан:

— Ти? Ха-ха! Ти, курдуплику, хочеш приборкувати слонів? Ти — і магаут! — гиготів кухар. — Думаєш, хтось тебе візьме? Ти пігмею, ти гедзю! Ти пуголовку! Ану гайда по воду — це якраз про тебе.

— На зло буду магаут! — кричав Тікірі, біжачи дорогою до криниці. — Приїду верхи на слоні й переверну Ука Еларі кухню! Нічого не боюсь я! Ось вилізьте, дикі звірі, а то й страховиська! Я покажу вам, хто такий Тікірі!

На жаль, ніхто в лісі не показався, тільки двійко мавп гойдалися йому над головою, повисши на гілках, і час від часу насмішкувато покрикували.

Але виклик Тікірі таки не залишився без відгуку: за тиждень побачив він уночі жахливе.

Блідий привид

Як уже частенько, хлопчину збудив самоцвіт, власне, біль у кістці, що її камінець намуляв, бо для того камінця Тікірі не знайшов кращого сховку, ніж вузол у паску саронга.

І як завжди в таких випадках, Тікірі трохи розплющив очі й перевернувся на другий бік, думаючи спросоння, що з самоцвітами іноді бува халепа. Як звикле, знов був стулив повіки, але одразу ж витріщив очі: побачив духа або принаймні щось дуже на нього схоже…

Халабуда, в якій вони спали, була така мала, що Тікірі дихав Бандалі або в обличчя, або в чуприну, або ж — як оце тепер — устромляв носа між бамбукові тички рідкої стіни халабуди. А тому він так добре бачив смугасті пруги місячного світла й чорнющі тіні надворі.

А там, побіля стіни джунглів, пірнаючи щохвилі до пітьми, аби відразу ж ізнов появитися, ступав той привид.

Так, так, ніщо інше — лише примара. Була вона синювато-срібна, як місячне сяйво, висока — куди вища од звичайної людини! — рухалася безгучно чи навіть здіймалася низько над землею…

І що найстрашніше: не мала голови.

Власне, мала, але яку!

Першої миті жах стис Тікірі горло, як сталевий зашморг. Хлопець не смів ані писнути, ані ворухнути пальцем, аби дух його не забачив і не заподіяв йому лиха. Тільки дививсь, як та постать помалу скрадається або ж летить, уся бліда, випростана й дивовижно висока зі своєю кутастою головою, білою, як масло, зі своєю страшною головою без очей та рота…

Примара вже зникла в глибині лісу, але Тікірі досі лежав, затамувавши подих. Він боявсь уже не так, а що мовчав і не збудив Бандалу — то не через жах, а просто хотів наслухати в нічній тиші, чи дух засопе й ще раз.

Бо привид сопів, пирхав. За мить, як щезнути в чагарях, він пирхнув, мов чистив ніс. Або, може, й горло, це вже байдуже.

Головне ось що: чи може дух пирхати? Може відхаркуватись і сякати носа, коли не має того носа? Або, — може, й має, але невидимий… Тікірі з духами ніколи не спіткавсь, отже ніякого досвіду в цьому не мав, однак дійшов висновку, що, маючи невидимого носа, привид мусив би так само невидимо сякатися, власне, нечутно — насправді ж було інакше. Тільки хтозна, чи був то доправди дух…

Тікірі негайно вислизнув з халабуди й назгинці майнув до кущів. Він повинен дослідити, що то насправді було! Повинен! Дихання йому уривалося, ноги відмовлялися його нести, але цікавість перемогла тіло, цікавість усього його поривала вперед — його неслухняні ноги, розслаблені легені й серце, ладне увірватися. На узліссі Тікірі нерішуче спинився… Тут він зачув у чорній пітьмі сопіння, відразу потому шурхіт і приглушене мурмотіння, як бува, коли хто-небудь спіткнеться об галузку й вилається.

Упевнився: то не дух, а людина. Але хто, хто?! І куди скрадається, і чом видається така велика?!

Очі вже звикли до темряви й розрізняли стежку, якою впевнено ступав незнайомий. Тікірі подавсь обережно назирці. Невдовзі побачив перед собою високу білясту тінь. Зупинився й хвильку чекав, перш ніж зважився йти далі. Потім зрозумів: чоловік — бо то таки чоловік! — здається таким високим лише тому, що несе на голові кутасту білу річ, котру він — Тікірі, — пойнятий жахом, уважав за голову без очей, носа, рота.

Тим часом стежка вибігла на галявину, посередині якої сиділа та камінна статуя Будди, котрій отоді кланявся Бандала, а можливо й леопард. Тепер тут було порожньо. Тільки місяць блищав на траві, мов срібний килим, і по тому килиму ступав таємничий чоловік зі своєю ношею… аби покласти її статуї до ніг.

Отже, це нічне жертвоприношення, свята відправа.

Тікірі тихо зітхнув у своєму сховку в чагарях. Була це проста, буденна справа. Кожен буддист носить своєму Освіченому жертви, хоча, як правило, не вночі. Але Анурадгапура буддистське святе місце, то, може…

Тікірі мало не скрикнув: чоловік саме обернувся, місячний промінь упав на його чорну твар, і Тікірі пізнав кухаря Ука Елару. Того саме Ука Елару, котрий так пишався своєю християнською вірою!..

Цієї ночі Тікірі прокинувся ще раз і довго лежав із заплющеними очима, розмірковуючи: те, що він побачив на галяві, було направду чи йому привиділося? Кінець кінцем йому це байдуже, справа тільки в тому, чи розказати вранці про свою нічну пригоду Бандалі, а чи тримати язик за зубами. Йому, звичайно, кортіло розповісти, бо ж переслідувати таку страшну примару нічним лісом — учинок, безперечно, гідний найвідважнішого чоловіка… Але коли це сон, то ліпше мовчати, бо відкрити сон — значить накликати на себе невимовне лихо.

Зрештою вирішив поки що про пригоду нікому не розповідати, але навмисно спати виключно на тому боці, де його муля самоцвіт, та ще й додати до самоцвіту звичайного камінця — хай дужче муляє, аби посеред ночі він міг часто просинатися, а прокинувшись, пантрувати кухаря. Він ізнову вистежить кухаря, піде назирці за ним, візьме з жертви шматочок, аби мати вранці доказ, що це йому не привиділося.

Другого дня пані Індіра прийшла до кухні подивитися на хлопців і випадком заскочила кухаря, як той підливає до юшки воду, що нею Тікірі саме вимив посуд; вибухла гроза. Ука Елара вибачався, запевняв, що це цілком випадковий недогляд… Але тільки-но вона пішла, сів на колоду, плював червоною слиною й на всі заставки лаяв поганів.

— Чекає їх покара! — кляв у жменю, щоб не було далеко чути. — Смажитимуться в пеклі, хай хоч як удають із себе сагібів, хай носять хоч і десять європейських капелюхів! Нічого їм не поможе, бо вони погани. Це кажу я, Ука Елара, котрий ходив до місіонерської школи й котрого благословив святий білий чоловік! — Він тряс головою так люто, аж із маленького вузлика волосся йому випав великий «конде», гребінь, який, треба сказати, випадав дуже часто і щоразу до горняти з підливою.

— Підійміть мій конде, погани! — ще дужче розходився Ука Елара. — Ви тут для нижчої праці, ви моя челядь! Кожний поганин повинен служити християнинові, бо так повелів старий з великою бородою. — Ука Елара, певно, мав на увазі християнського бога, як його бачив на малюнках, але Бандала нічого не второпав.

— А де той старий? — спитав по-дурному. — Десь близько?

Кухар аж задихнувся з обурення, але Бандала вів своєї:

— О Ука Еларо, де цей старий? Хоч раз би побачити велику бороду, я ж ніколи не бачив бороди більшої, ніж у сагіба Макферрана…

— Цить, поганине! — Ука Елара аж посірів з гніву. — Іще слово, і я тебе відлупцюю так, що навіть пекло після смерті буде тобі за рай. Ворушися! Бери лопату і гайда чистити помийну яму!

Бандала знічено послухавсь, Ука Елара знову сів на колоду, відсапався, — і Тікірі раптом зрозумів, що нічна сцена на галявині — то було насправді. Він іще ніколи не чув, аби кухар отак сапав — точнісінько як сьогодні вночі. Отже, це не сон!

І хлопець обурився:

— Як ти такий християнин, Ука Еларо, то чом тоді ходиш уночі до Буддиної статуї?

Приголомшений кухар перестав жувати:

— Хто… що… ходить… до статуї?!

— Ти, — процідив Тікірі крізь зуби. — Я сам тебе бачив. І вже частенько! — додав для більшої переконливості.

Кухар роззявив рота.

— Ти… ти отруйний брехуне! — нарешті вигукнув він. — Що ти цим хочеш сказати? Що я, Ука Елара, поклоняюсь ідолам?

— Еге, — притакнув Тікірі. — Це я бачив на власні очі.

— Га! — засміявся Ука Елара. — Ти й твої очі! Що в мене в руці? — Він витяг щось із кишені й тицьнув Тікірі під носа. — Скажи, що бачиш?

— Білу кульку.

— Фіть! — дмухнув Тікірі на долоню. — А що бачиш тепер?

Тікірі здивовано закліпав очима: кулька зникла.

— Ну, що бачиш?

— Нічого…

— Отож-бо — посміхнувся кухар. — Маєш очі, але не можеш ними владати! Не знаєш навіть, коли вони тобі брешуть. І оце ти стверджуєш, що бачив мене коло поганської статуї?!

Тікірі мовчав. Витріщивши очі, він усе ще дивився на кухареві пальці. Кулька зникла. І не було її ні на землі, ні в кухаря на колінах, аніде.

Вражено протер очі.

— Це тобі не поможе, — засміявсь Ука Елара. — Є лиш одна рада: більш ніколи вже не вір своїм очам. Розумієш?

— Так.

— Гаразд. А тепер біжи допоможи Бандалі. Ні, стривай! Ти кому-небудь розказував про ті свої чортячі видіння?

— Ні. Їй-бо.

— Твоє щастя, інакше б тебе тут, може, й не було б уже. Чорт би тебе схрумав. Отож завсіди об тім пам'ятай!

— Атож, — заїкнувся Тікірі.

Був він як не свій. Навіщо мати очі, коли їм не можна вірити? Ішов, понуривши голову. Побачив на землі кругленького камінчика, нагнувся, узяв у жменю, дмухнув… Але камінчик не зник. Тікірі спробував ще раз. Ізнов марно.

Пішов далі. Помітив, що йде не до того смердючого місця, де працював Бандала, а зовсім в інший бік. Ось перед ним проглянула галявина. Тікірі здивувався, що це так близько: вночі дорога здалась йому куди довша. Посередині галявини височіла статуя, на голові в неї сидів якийсь червоний птах, птах писнув тоненьким голоском і злетів, тріпаючи крильми; у повітрі він скидався на співучий самоцвіт. Тікірі за ним не стежив. Дивився лишень до підніжжя статуї, куди Ука Елара поклав уночі свою велику жертву, — але там було порожньо. Ніде нічого: ні кісточки, ні засохлої квітки, ні друзочки чашки, ні клаптика бинди, якими прикрашають жертви. Все зникло без сліду, так, як зникає сон… отже, нічна сцена справді була сон.

Кілька годин працювали Тікірі з Бандалою коло помийниці. Не розмовляли. Зграї мух мучили їх, аж хлопці мусили обгорнути голови старою шматиною. Коли ж хлопці опівдні вернули, Ука Елара заткнув носа й вигнав їх з кухні: не гідні вони, мовляв, того чистого місця. Тож хлопці наносили води, намилилися і мились, поливаючи один одного. Однак кухарів ніс усе ще не був задоволений, і Ука Елара ухвалив, що друзі сьогодні не слугуватимуть при вечері, бо від них тхне.

Хлопці й не гнівалися, часина волі була їм вельми до речі: ще раніше нагледіли вони в лісі ебенове дерево з сивою корою, всіяною чорними рубцями. Хоч воно й не могло рівнятися з кокосовими або арековими пальмами, однак було вище від інших, бо росло на пагорку. Ото хлопці до нього й пішли, але не навпростець, а зробивши гак: ану ж у лісі на щось таке натраплять…

Незабаром зачули поблизу гуркіт мотора. Засміялися: це, очевидячки, знов — як уже не раз — діставалися до зеленої дороги, що нею їздить шофер Куда, до тієї зачарованої, що її напрямку й закрутів ніколи не вгадаєш. Скоро дорога справді випірнула з кущів. Машина вже зникла, і хлопці знали, що нікого не здибають, хіба тільки знов Кудине авто, як вертатиме; ніколи не зустріли вони тут жодної живої душі, лише якось загледіли кількох англійців, певно, туристів, котрих вів гід тубілець у білісінькому піджаку. Але цей раз їх чекала несподіванка в подобі чоловіка з рушницею, що нараз вийшов з лісу, в сорочці кольору хакі й саронга. Але був то сінгалець, найскорше лісник. Хлопці поштиво привіталися до нього.

— О царю диких звірів! — вигукнув навіть Тікірі, цілковито зачарований рушницею. — Я знаю, що ти вже застрелив багато леопардів. А чи зважився б ти також на слона?

«Цар диких звірів» спинивсь, і його усміх посвідчив, що має він такі самі чорні зуби, як Ука Елара.

— Слонів тут нема, о царю диких мурах, — вищирився він. — Я винищив їх до ноги й наробив з них карі. Ще запитання будуть?

Тікірі спохмурнів: лісник кепкує з нього, бо карі, духмяна підлива з м'ясом, звичайно робиться з риби, або з курчат, або ж із баранини, але із слонів — ніколи.

— У нього ні, а в мене є, — озвавсь Бандала нетерпляче. — Як далеко до святого дерева Бо? Я хотів би йому вклонитися.

Лісник почухав голу литку й сказав, що десь півтори години ходу. Бандала засмутився. Ніколи не матиме він досить часу, аби піти на прощу так далеко.

— Я тут, і, власне, мене тут нема, — ремствував Бандала ще тоді, коли вони вже збиралися вилізти на дерево. — Бо хто не бачив невмирущого Бо, той не був в Анурадгапурі.

Відтак хлопці сиділи у верховітті, але Бандала марно шукав, де стоїть невмируще дерево. Він забув спитати в лісника, в якому це боці, а під ними довкола простелились непрозірні джунглі. Не побачили вони й містечка Анурадгапури, хоч те містечко куди більше, ніж одне дерево, але й воно цілком зникло десь у зелені. Проте — так Бандала подумав — дерево, яке росло дві тисячі років, має бути вище від гори. Однак єдині гори здіймалися, наче величезні опуки, що їх забули якісь гіганти, найскорше ті, хто збудував Анурадгапуру.

З півдня долинув кволий гудок потяга. Отже, Куда не брехав, тут був вокзал, і містечко, без сумніву, лежало в тому напрямку. Хлопці знов напружували зір — і знов марно… Потім вернули поглядом назад до дагоб і побачили диво: дагоб стало більше. Там, де перше випиналися тільки три півкулі, тепер було чотири, четверта — уся з вогню. Було то, звісно, сонце — половина його вже сховалася за обрій, але картина була така гарна, що хлопці воліли, аби вона не зникала.

На жаль, сонце нестримно спадало, ніби йшло світити там під чагарями й деревами, до старої Анурадгапури, міста в тому світі. Знов лишилися на обрії тільки три дагоби і один рожевий окраєць, подібний до далекого рожевого острівця.

В тій хвилі Тікірі відчув невимовну тугу.

— Тобі сумно? — питав Бандалу; хотів поділитися своїм смутком.

Замість Бандали десь зовсім близько озвалася ящірка гекко. Кликала тихо: «Гекко! Гекко!», але обоє чули її, дарма що довкола кричало безліч звірів, дзижчали комахи, десь кумкали жаби, а ген гукали зелені папуги, мов дмухали в мушлі. Уся та круговерть звуків нездужала заглушити один кволенький, дуже нещасний голосок: — Гекко! Гекко!..

Хлопці мовчки почали злізати з дерева.

Бандалнна смерть

У таборі сяяла над столом лампа, оточена хмаркою комах, за вечерею сиділо п'ятеро осіб замість чотирьох, осторонь стояла легковушка, що її хлопці досі не бачили. Отже, приїхав не Куда, а хтось новий, чужий — той білий чоловік із засмаглим лицем і лисиною над лобом, що сидів біля заспаного сагіба Гопкінса.

— Гей, до мене! — гукнув Магараджа Макферран, забачивши хлопців. — Де це ви швендяєте, шибеники, чому не прийшли сервірувати?

— Перепрошую, пане, — вклонився Ука Елара, котрий сьогодні слугував біля столу разом із Старою Тростиною. — Від них тхне, як я вже вам казав.

Тікірі спалахнув:

— Зовсім і не тхне, хіба милом. Ми всенькі милися. Будь ласка, можете понюхати.

— Ходи-но сюди, — засміявся новий сагіб, з лисиною. — Не ти, курдуплику, а той другий, трохи більше схожий на людину. Як тебе звати?.. Ага, Бандала. Тож слухай, Бандало, я тебе обнюхувати не буду, але навчу чогось такого, що тобі знадобиться. Зроблю з тебе музичний інструмент. Ти знаєш, що таке музичний інструмент? — Не чекаючи відповіді, звернувся до товариства за столом — Колись я мав на Суматрі слугу, котрий був за десять інструментів: за скрипку, за банджо, за… за… вже не пам'ятаю, за що. Ну й потіха!.. Тож, Бандало, увага, я музика, а ти контрабас. Знаєш, що таке контрабас? Щось таке саме коричневе, як ти, тільки має чотири кілочки замість твоїх двох. Уважай, оце твоє замурзане вухо — кілочок. Я його отак покручу, а ти видаси звук…

— Ні! — вигукнув Бандала.

— Погано. — засміявся новий сагіб. — Треба почати низько і вести вгору. Приблизно отак: уі-і-і! Інакше настройка триватиме довго. Отже, спочатку!

Закрутив Бандалине вухо, і хлопець слухняно вивів:

— Уі-і-і!

Пані Індіра наморщила лоба:

— Послухайте, Бредероде, може, годі…

Але новому сагібові, панові Бредероде, було замало.

— Де там, мадам, я його тільки трохи налаштував. Що ж іще я грав на тому хлопчині з Суматри?Ага! Слухай, Бандало, це вже не твій ніс, це — гудзик. Знаєш, що таке гудзик? Частина дзвінка. Я візьму притисну, а ти…

— Цр-р-р! — зайшовся Бандала.

— Винятково! Казково! — зрадів пан Бредероде. — Це добрячий дзвоник! Розумний! Так, Бандало, відтепер ти дзвоник. А ти… ти, чорний курдуплю, прислухайсь. Як удруге я подзвоню отак, прибіжиш, уклонишся і скажеш: «Дзвонили, пане?»

— Облиште, Бредероде, — похмуро сказав пан Шардас, поправляючи окуляри. — Хіба не бачите, що в хлопця очі повні сліз!

Лисий сагіб засміявсь і присунув собі філіжанку кави.

— Дурниці! — поки він сьорбав та накривав філіжанку блюдечком, аби туди не нападали жуки, пані Індіра кивнула хлопцям і послала їх геть.

— Дурниці, — повторив пан Бредероде бешкетно. — Жарти ніколи не зашкодять. Ви думаєте, я його мучив? Я ж його гладив, як квіточку.

— Та в нього ж сльози на очах бриніли!

— Дуже сумніваюся, — засміявся пан Бредероде знов і нахилився над столом. — Вам-бо відомо, що в цих кольоро… ехм, у цих людей природи не досить розвинені слізні мішечки? А це, ласкаво прошу, науково доведено! Тому ви ніколи не побачите, щоб вони плакали. А як їм дуже щось допече, то це відбивається в них на шлунку. Перестають їсти, і край.

— Дякую за пояснення, — сказав пан Шардас сухо. — Я не знав, що ви не лише музика, а й біолог.

Заспаний пан Гопкінс нараз підшморгнув носом, ніби саме прокинувся.

— Не сердьтеся колего, — звернувся він до пана Шардаса. — Як науковець ви повинні схилятися перед науковими фактами, коли вони, звичайно, науково обгрунтовані. Що ж до сліз, то я не знаю…

— Все правда! До крихти! — запально вигукнув пан Бредероде. — Коли бажаєте, можу вам довести.

Замовк, дивлячись, як індійці, нічого більш не кажучи, підвелись і пішли до наметів.

— Брр, — буркнув Магараджа. — Гадаю, Бредероде, ви вчинили величезну дурницю.

Заспаний Гопкінс посміхнувсь, а пан Бредероде знизав плечима:

— Наука є наука. Магараджа закурив люльку:

— Тільки от Шардаси пішли звідси. Вони ж теж… ну, словом, азіати. Нема у вас ані на макове зерня почуття дипломатії, видно, що ви голландець. Жартуйте, ляпайте що завгодно, чоловіче, але знайте, перед ким.

— Отуди к бісу, — вдарив по столу пан Бредероде. — Я завжди вважав, що ви з кольорових шануєте лиш свого магараджу, та й то не дуже. Коли, видно, за останні роки ви змінилися. Слабнете в колінах, чи що?

Магараджа запахкав димом.

— Ви нічого не хочете бачити, друзі, — промовив. — Нам коліна не слабнуть, але їм міцнішають. Отож-бо! На вашому місці я побіг би вибачився перед ними.

— Що? Я?! Перед ними?!!

— Ви перед ними, — потвердив Магараджа спокійно. — Думати при цьому ви можете, звісно, що завгодно. Так нині чинять усі люди, що мають клей у голові.

Пан Бредероде закліпав очима і глибоко зітхнув.

— Боже, боже, дожитися до того, щоб усі втратили почуття гумору, крім мене. Який сум, який сум… Знаєте що? — враз запалився він. — Я не вибачусь, а вчиню куди ліпше: заручуся приязню тих брудних хлопчисьок! Що на це скажете? Га?

Магараджа здвигнув плечима й підвівся.

Від порога халабудки хлопці бачили, як він поволі йде до свого намету. Невдовзі устав і сагіб Гопкінс. Новий, лисий сагіб Бредероде залишився сам з Ука Еларою.

Тут прилетів зелений папуга барбут і вдаривсь об лампу, достоту так, як тоді, коли Вікрена просив Тіссу допомогти доправити рибу на ринок.

— Боліло, як новий сагіб стискав тобі носа? — спитав Тікірі.

— Ні.

— Це дрібниці. Але ти не дзвоник, а я не хочу наслухати, як ти кричатимеш цр-р-р. Ти чоловік, і я так само. Ми довели це, веслуючи з твоїм дядьком. Хіба ні?

Бандала не відказав. Зелений барбут умостився на лампі, наче на гойдалці. Довкола лампи літали рої комах, схожі на тріпотливу імлу, потім прилетів другий барбут, зачав штовхати, дзьобати лампу — здавалося, ніби він гойда свого приятеля.

— Щось мені вже не подобається тут, — знов озвався Тікірі. — Як зостанеться тут новий сагіб — піду, мабуть. А ти?

Бандала завагався.

— Найперш сходжу до дерева Бо, — вирішив він. — А як вернуся, подивимось.

— Сатгу, — хитнув головою Тікірі. — Хай буде на твоє.

Тієї ночі Тікірі знову прокинувсь, але марно чигав на блідого привида. Ніде ніщо не ворухнулося, тільки зорі мерехтіли на темно-блакитному небі і перед Магараджиним наметом світилася гасова лампа замість самоцвіту, який би там, певно, висів, коли б то був справдешній магараджа, великий володар. Принаймні так собі це Тікірі уявляв. Він ніколи не бачив справжнього магараджу, ні великого, ні малого, тільки чув про них у казках, в яких, зрозуміло, діяли також найрізноманітніші духи та велети. Але зрештою, що це за створіння? Може, вони з'являються тільки в снах людей, достоту так, як у його, Тікірі, сні з'явився дух, що ніс жертву до статуї. Хоча… чи був то справді дух? Чи був то сон?..

Тікірі зітхнув. Справді, ані про що не зна він певно, окрім, хіба про самоцвіти. Самоцвіти існують: пан Ліндсей велить їх шукати під землею, та й я один маю, достоту маю, бо можу його торкнутися. Власне, можу й не торкатися, бо він весь час муля мені кістку в боці, аж болить…

Таки розв'язав кінець саронга, вийняв самоцвіт і зачаровано дививсь, як у місячному промінні, що просякає крізь бамбукову стіну, його кристалики міняться синюватими іскрами. Потім вийшов надвір і закопав камінчика за халабудою. Не хотів більше прокидатись і пантрувати за привидами, хай їм грець, до добра вони не доведуть. Та й сховати самоцвіт — це куди розумніше, безпечніше, аніж тягати його весь час із собою…

Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?

— Когось шукаєш? — співчутливо запитав кухар. — Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…

Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.

Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.

— Маю передчуття! — говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. — Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!

Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…

Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.

— Передчуття не обмануло. Вій мертвий, — сказав.

У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.

Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.

Тікірі зачув, як обіч хтось каже — кухар:

— Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.

Тікірі закрутив головою.

— Так, я тебе розумію, — співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. — Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.

— Куди мені йти, — глухо сказав Тікірі. — Бандали ніде немає.

— Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!

Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.

— Ніколи не буду я магаут…

— Чом це?

— Я малий, кволий, — прошепотів Тікірі. — Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.

— Он воно що! — засміявся кухар. — А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки — це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!

Тікірі не ворухнувся.

— Я не вмію їздити потягом, — сказав. — Ніколи не їздив потягом. — Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.

Марно.

— Що там уміти? — здивувався кухар. — Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»

— Ні, — сказав Тікірі. — Я не магаут. Я не магаут. — І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. — Я не магаут.

Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…

Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» — і думав про Бандалу.

Тут Ука Елара вхопив його за плечі, підвів і заштовхав геть. Однак заледве одпустив, Тікірі сів на землю її дивився на червону шмату. Не міг ні про що думати, тільки про Бандалу, не міг ворухнутися — такий був кволий. Нарешті кухар узяв закривавлену шматину й кинув у вогонь.

— Так! — закричав, задихаючись. — Тепер кінець! Нічого тобі не зосталося з Бандали, можеш тепер іти!

— Тільки завтра, — прошепотів Тікірі. — Сьогодні не можу. Смуток забрав мою силу.

Ука Елара звів руки до неба й хвилю так стояв, мов прикликав свого бога. Але замість імені божого він сичав інше:

— Пес! Ти пес, а не магаут! Пес!.. Щоб ти околів на могилі свого пана, собако!

Голос йому перехопило, руки опустилися, і нарешті стало тихо.

Тікірі сидів на землі знесилений до краю — мусив обпиратись об землю обома долонями.

Ніж

— Що з тобою? — спитала пані Індіра.

Він підвів на неї очі й побачив, що вже сонце по полудні.

— Бандала вмер. І мені дуже сумно.

— Як це вмер? — засміялась вона. — Він же поїхав до дерева Бо.

— Може. Але він мертвий, — прошепотів Тікірі. — Я бачив його закривавлений саронг.

— Де?

— Кухар приніс його з лісу.

— Кухар? — здивувалася пані. — Ходи сюди, Ука Еларо!

Але Ука Елара не відгукнувсь, і перш ніж пані його знайшла, почувся звук мотора, наблизивсь і стих.

— Гелов! — гукнув весело пан Бредероде. — Добрий вечір, мадам. Чого ви такі стурбовані? Сподіваюся, нічого поганого не сталося?

— Ні.

— Звісно. Бачу самі сухі очі. Отже, мені, мабуть, щось здалося.

— Сухі очі… — насилу повторила пані. — Сухі очі… Отже, це ваш науковий дослід?! Якщо це на вашому сумлінні, то ви… то ви…

— Що я? — спитав пан Бредероде цікаво. — Може, жорстокий, чи не так? Бо взяв до авто одного слугу тубільця, щоб виконати його святе бажання…

— Де Бандала?!

— Не знаю, — засміявся пан Бредероде. — Виліз хвилину тому, бо йому захотілося — ну, розумієте… Я, звісно, мав його почекати, коли б так не стомився. То ви мені повинні вибачити.

— А що означає той закривавлений саронг?

Пан Бредероде сплеснув руками:

— За-кри-вав-лений?! Тобто як? Я ж йому вранці дав новий, гарний, чистий. Сподіваюсь, він його не забруднив! Хоч я не скупий, але щодня одягати його в нове не можу… Ох, я вже розумію, ви, певно, маєте на мислі той старий саронг, що його хлопець уранці зняв і викинув на смітник! Правда, там ця ганчірка могла закалятися, бо ваш кухар якраз збирався там зарізати ягня.

— З вашого наказу, певно!

— Не злюбили ви мене, мадам, а за віщо, не знаю, — зітхнув пан Бредероде й звернувся до Магараджі, котрий з люлькою в зубах вийшов із намету: — Уявіть собі, професоре, який гріх маю на сумлінні. Дав хлопчині новий одяг, провів з ним чудову екскурсію, але забув об тім поставити до відома його друга, котрий засумував, бо якийсь звір затягнув до лісу клапоть старої ганчірки. Що ви на це скажете? Страшно, еге ж?

Магараджа не сказав нічого. З цікавістю дивився на узлісся, де показався Бандала в білісінькому новому саронгу… і з ще більшою цікавістю подивився на Тікірі, котрий нарешті устав: маленька темна постать з великою головою та очима, що сяяли, як дві криниці, з яких бризнули два блискучі струмочки.

— Бандало!..

— Плаче! Плаче! — прошепотіла пані Індіра.

— Здається, — припустив пан Бредероде. — Тільки з радості. Наскільки пам'ятаю, я вчора говорив про плач як прояв смутку.

Пані Індіра відвернулася. Коли вона йшла від них, то вони бачили, як тремтять у неї плечі.

— Нічого не вдієш, Бредероде, фокус не вдався, — мовив Магараджа. — Хоч треба визнати, що підготовлений він був певною мірою винахідливо.

— То не тільки моя заслуга, — перебив його в пориві скромності пан Бредероде. — Вельми допоміг мені ваш кухар. Щиро кажучи, це принаймні на дві третини була його ідея. То надзвичайно хитрий чоловік.

Магараджа кліпнув на нього крізь пелену диму.

— Я говорив про винахідливість, а не про хитрість, друже! Бо ж те, що ви вчинили, є стопроцентне глупство.

— Чого це ви так думаєте?

— Любий мій, я ж бо не проспав десять років, як дехто, — сказав Магараджа, зітхнувши. — Настали інші часи, нині слід не винахідливо ображати, а навпаки, винахідливо виявляти шану. Інакше-бо вилетимо звідси так швидко, що не врятуємо анічогісінько.

Бредероде розвів руками:

— Чи не думаєте ви справді…

— Не думаю. Знаю. Але ми ще про це поговоримо, — буркнув невдоволено Магараджа, крутнувся на підборах і пішов за панею Індірою.

Десь за годину Магараджа прийшов із пропозицією сфотографувати-на згадку всю експедицію; Шардаси теж погодились, і задоволений Магараджа велів принести два стільці. Одного запропонував галантно пані Індірі, а по ліву руку посадив біля неї пана Бредероде, котрий, як сказав він, допоміг роздобути кошти на експедицію. На найпочесніше місце в другому ряду, тобто посередині, він хотів поставити пана Шардаса:

— Це ваше місце, дорогий докторе! Хоч би вже тому, що ваша земля набагато ближча до Цейлону, ніж моя.

— Хоча це правда, професоре, — засміявся доктор Шардас, — але обоє ми тут лише гості, а ви керівник експедиції.

Тож Магараджа мусив зрештою стати на почесне місце. По праву руку від нього став доктор Шардас, по ліву сагіб Гопкінс, з одного боку Стара Тростина, з другого Ука Елара.

— А ви, хлопці, сядьте спереду на землю! — вирішив Магараджа в останню хвилину, коли відбіг до апарата, щоб натиснути автоспуск. — Найкраще обійміть один одного за шию, щоб було видно, як ви любите один одного! Матимете за це гарне фото.

— Та будь ласка! — вигукнув Тікірі.

Він випинав груди, аби здаватися на фото якнайбільшим, і витріщав очі, аби не здаватися заплаканим. І трохи всміхався, бо був щасливий, що знову Бандала поруч, але трохи супився, аби мати вигляд рішучий, гордий, невблаганний, словом, як чоловік. Апарат задзижчав, у ньому щось клацнуло, і це було все.

— Ой, — здивувався Бандала, глянувши на Тікірі. — Що з тобою? Сів на колючку?

— Ні. Чого?

— Бо страх як скривився. І ото так ти сфотографувався?

— Як я сфотографувався — покаже фото, — одказав Тікірі з гідністю. — Нікуди не ходи, почекаймо на нього. — Досі він знав лишень мандрівних фотографів, котрі ходили від села до села зі своїми стародавніми апаратами, що робили хоч мізерні, маленькі, кругленькі знімки, зате відразу ж на папір та ще за кілька хвилин.

Але Магараджа відкрутив апарат, склав штатив і пішов з паном Бредероде до намету, ніби геть забув про фото.

— Мабуть, треба йому про це нагадати, — вирішив Тікірі. — Ходи!

Але Бандала добре ще пам'ятав, як то було в Ліндсеїв, коли зважишся звернутися до пана, як він не кликав, а тим паче, як попрохаєш про щось у нього… Тож Тікірі мусив піти до намету сам.

Магараджа сидів там за складаним столиком і морщив носа.

— Що вдієш, Бредероде, — говорив, наливаючи віскі до двох склянок. — Тепер уже з ними погані жарти.

— Хай їм грець!..

— Тихше! — цитьнув Магараджа. — Він нас підслуховує.

Тікірі оглянувся. Віддалік човгала Стара Тростина, перед кухнею сидів похмурий Ука Елара…

— Що тобі треба, шибенику? — накинувся на Тікірі пан Бредероде.

— Нічого, сагібе. Лише фото…

— Матимеш, — засміявся Магараджа. — А тепер біжи!

Тікірі побіг, але думав він уже не про фото. Цікаво, про кого це Магараджа сказав: «Тепер уже з ними погані жарти»? І хто їх підслуховував? Кого це Магараджа боїться? Стара Тростина по-англійськи не знала ні слова… і, крім того, Магараджа сказав: «He's listening» — тобто «ВІН слуха», а не «ВОНА слуха».

Отже, йшлося лишень про Ука Елару. Але ж кухар сидів так далеко, що не міг підслухувати, бо просто не міг нічого чути! Хіба…

Хіба що він справді чарівник, який має вуха скрізь.

Авжеж, так воно, певно, і є! І Магараджа про це знає. Словом, Магараджа боїться Ука Елари та його страшних чар.

Відчуваючи дивний, таємничий напівприємний і напівнеприємний холод на спині, Тікірі вирішив, що про своє відкриття нікому не скаже, навіть Бандалі, бо Ука Елара де хоч його почує й жахливо помститься.

Він і справді мовчав, як могила, — але цим нічому не зарадив.

Того вечора Ука Елара сидів на своїй колоді дуже довго й дуже похмуро. Десь об одинадцятій уклався спати, але незабаром ізнов устав, при світлі електричного ліхтарика вибрав на кухні свій найбільший ніж на м'ясо й підкрався до халабуди, в якій спали хлопці.

— Гей! — приглушено гукнув. — Прокидайтесь!

Вони розплющили очі. Самого Ука Елару при вході бачили невиразно, а от ніж, на який він світив ліхтариком, — надзвичайно виразно.

— Що нам хочеш зробити? — заїкаючись, мовив Бандала. — Зарізати?

— Так, — одказав Ука Елара. — Побачу вас тут іще раз — заріжу. Ідіть геть!

В голосі його бриніла погроза, ніж блищав, але й без того хлопці повірили б. Підвелися.

— Чом? — іще спитав Тікірі.

— Ідіть, ідіть! — скажено гримнув Ука Елара. — Крикнете — штрикну.

Бандала тремтів:

— Таж темно як…

— Ідіть!

Вони пішли.

Місяць сховався, і лиш кілька світлячків літало в чагарях. Позаду блищав ніж у руці Ука Елари; кухар віддалік ішов за ними, світячи тільки на лезо, хоча би раз на дорогу блимнув.

Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку — Ука Елара зупинився.

Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.

Тривожна ніч

Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи — боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.

— Це добре, — прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. — Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.

— Там би ми могли переночувати, — зрадів Тікірі. — Коли тільки знайдемо її.

Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.

— Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.

Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.

— А хай йому всячина! — буркнув.

— Не кажи так! — суворо мовив Бандала. — То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.

— Га! — Тікірі раптом пожвавішав. — Яке воно, те дерево Бо? — Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. — Великецьке?

— Ні, мале, — сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. — І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, — додав із святебною шаною. — Я щасливий, що міг йому вклонитися.

— Тому ченцеві? — спитав Тікірі трохи ущипливо.

— Невмирущому дереву! — одрубав Бандала. — Чернець дав мені лишень один листочок дерева Бо. А сагіб Бредероде дав йому за це рупію. Це добрий сагіб. Ніби й не християнин.

— А що він з тебе робив дзвоника, тобі вже не вадить?

— Гадаю, він навіть і не християнин, — ухилився Бандала від прямої відповіді. — Я не люблю християн. Я так думаю, зло не від кольору шкіри, а від віри. От Ука Елара не білий, а все ж злий. Чому? Та тільки тому, що християнин…

— Хтозна, чи він…

Але тут вони забачили в місячному світлі дерево, всипане золотавими кулями, й Тікірі замовк. Хлопці звернули до лісу праворуч. Невдовзі вони продерлися до галявки; за нею по один бік блищала стара водойма (таких Бандала й Тікірі вже знали кілька), по другий бік стояла напіврозвалена бамбукова халабуда.

Заледве хлопці вийшли з лісу, місяць сховався й знову стало темно. Навпомацки добулися до хатини. Як ходили довкола неї, шукаючи вхід, намацали купку сухих гілок, що були їм вельми до речі. Хлопці не мали сірників — не могли розпалити вогню, отже, їм потрібне було щось, чим поштрикати скрізь — по стінах і долівці й вигнати погань, зокрема змій. Тільки потому вони зважились увійти. В кутку знайшли кілька порожніх бляшанок і дійшли висновку, що з халабуди користується найскорше лісник або мисливці, чатуючи на звірину, яка приходить до водойми пити.

Лягли й зітхнули з полегкістю. Про ножа Ука Елари хлопці вже забули, розмова, яку вони вели дорогою, відвернула їхні думки в інший бік; докруж себе вони мають якісь стіни, а над головою стріху з сухого листя — й це зміцнило їхню впевненість у собі. Навіть звуки нічних джунглів не тривожили їх. Ще в таборі хлопці звикли до цих звуків так, що їх би скорше здивувала тиша. Але про тишу тут не могло бути й мови: пищали кажани, шурхотіло невидиме звірятко, певно, ящірка, вили шакали, вигукнув спросоння птах… усе це лунало, як музика — і сповнена небезпеки, і воднораз заколислива.

Однак заснути хлопці не могли. Що робитимуть вони завтра, куди подадуться? Ніхто з них не міг відповісти на це. Мабуть, через те й не висловили цього запитання вголос, немов кожен сподівався: інший обмізкує справу й вирішить, що чинити.

— Ти щось хотів сказати про кухаря, — нарешті озвався Бандала. — Він що, може, не християнин?

— Авжеж ні. Одного разу я вночі бачив, як він ніс жертву до Буддиної статуї. Але мо' то мені лише привиділось.

— Не привиділося, — сказав Бандала тихо. — Але ніс він не жертву, а консерви, що їх накрав на складі.

Тікірі раптом стало все ясно.

— Ах, ах! — забідкався він у відчаї, що так сплохував, почав бити головою об бамбукову стіну, аж халабуда тряслася. — Я дурень! А ти це знав і мовчав?!

— Годі-бо тобі, а то струсиш на нас усіх стоніг і скорпіонів, — гримнув на нього Бандала. — Авжеж я це знав, не сліпий-бо. І мовчав — чи мені клепки бракує? Коли б я хоч словом прохопився — кухар би мені… тобто нам обом… знаєш що зробив би? Хоч воно й так погано скінчилось.

— Бо сказав я… — схлипнув Тікірі. — Так, я бевзь! Он чого вчора Ука Елара посилав мене геть! Він боявся, що обмовлюся перед сагібами! Боявся мене! Хотів, щоб я відразу пішов, навіть давав мені гроші на потяг, але я не міг піти, Бандало. Я вірив, що ти мертвий, і такий був кволий…

Бандала тільки зітхнув.

— Але ти знаєш то певно? — озвався Тікірі знов і ще жалібніше; свідомість провини краяла йому серце. — Навіщо кухареві носити консерви до статуї, котра не їсть? Краще продав би.

— Я не знаю, куди він їх носив, бо ніколи за ним не ходив, але він їх продавав, це напевно. Хтось інший, мабуть, їх забирав. Мали умовлене місце, принаймні так мені це підказує мій ігуанячий язик. Не міг же він давати консерви тому другому серед білого дня і в таборі.

— Хто тільки той другий?

— Не знаю, — буркнув Бандала. — Мо' лісник, мо' той, що водив білих туристів, мо' хтось, кого ми й не знаємо. Хіба тепер не байдуже?

Тікірі закрутив головою. Бандалина мудрість його здивувала то дужче, що він ніколи в неї не вірив. Аж тепер повірив, коли все раптом з'ясувалося…

— Ах, Бандало, — прошепотів Тікірі. — Я вчинив дурницю, але це, мабуть, добре, що ми здихались Ука Елари. Він негідник.

— Він християнин, — просичав Бандала ненависно. — Ніколи більш не схочу служити християнам або з християнами. Ходімо туди, де їх нема. Жодного!

— І де є слони! — вигукнув Тікірі. — Я вже знаю, де їх найдемо: в Канді. Їдьмо туди потягом — це ж вельми просто. Сів — і готово. Потяг нас ніде інде не завезе, Ука Елара сказав…

— Ука Елара! — глузливо урвав його Бандала. — І ти йому віриш?

— Ні. Але про слонів він не брехав, казав мені про них ще раніше, ніж я розповів йому, що бачив його вночі у джунглях. Тоді він ще не хотів мене спекатися. Чого йому було брехати?

— Бо він християнин! Вони завсіди брешуть. Ні, я їм не вірю й не хочу з ними мати ніколи нічого. Саме тому ми й утечемо кудись…

— Але я не хочу весь час від когось тікати, — заперечив Тікірі. — Я хочу за чимось іти. Це інше, це ліпше, так чинять чоловіки. Хто весь час утіка? Заєць.

— Не лишень заєць, а й леопард, — відказав ображено Бандала. — І кобра! Коли вони бачать, що слабіші, то втікають. Це не ганьба. Навіть і Освічений утік з палацу й замешкав у пустелі. Тільки ось тоді ще не було християн і англійців. Нам треба йти далі, бо жодна пустеля нині не пуста вже. Утечемо… тобто не втечемо, а підемо до моря, сядемо на корабель і висадимось десь на острівці, де ніхто не живе або принаймні нема жодного християнина.

— Ти певно знаєш, що такий острівець десь є?

— У морі острівців як піску, це кожен зна, — нетерпляче мовив Бандала.

Заперечення Тікірі його дратували, бо руйнували картину, що він її мав перед очима ще від хвилини, коли вони тікали з рідного села, — картину рожевої півкулі або хай навіть і серпика, що сяє серед безмежного моря; над ним височать лише кілька кокосових пальм і така ось бамбукова хатина. У ній живе Бандала з матір'ю, з Тікірі, з дядьком Вікреною, з Дгаму, а може й з Жабою — хоч у того й грубий голос, але Жаба добрий… Океан кишить рибою, і ніхто ніколи не приплива, щоб звеліти тобі відлупцювати товариша, ніхто не назива тебе поганином і не світить електричним ліхтариком на великий ніж. Ніколи ніхто…

Раптом він усвідомив, що Тікірі знову щось говорить, знову заперечує.

— Годі балакати! — гримнув Бандала. — Я все добре обміркував: підемо до Коломбо, це ж бо найбільша пристань, з неї відпливає сила кораблів. На якийсь із них наймемось юнгами й відпливемо якнайдалі. Треба відпливти далеко, бо безлюдний острів не найдеш коло узбережжя…

— А Калудува?!

— Калудува не безлюдний острів. Тобто він безлюдний, але не цілком, бо всі пальми на ньому належать панові Альвару. До того ж пан Альваро дивиться туди в бінокль і приплива моторним човном, коли йому заманеться. Ні, ні, безлюдний острів зовсім інший, і дістанемося ми до нього хіба на великому кораблі з Коломбо. Тож туди нам треба йти, і ми таки підемо. До Коломбо. А як не хочеш — піду сам! — сказав так гостро, що Тікірі враз спалахнув.

— А я кажу, що ліпше йти до Канді, — мовив він дратівливо, — А як не хочеш, піду туди сам без тебе!

— Гаразд, — сказав Бандала.

— Гаразд, — осміхнувся Тікірі.

Кілька хвилин кожен чекав, чи не передумає інший. Перш ніж діждалися, склепила їм утома очі.

Далекий гуркіт, що збудив Тікірі, лунав тої ночі вже втретє. Перші два Тікірі проспав. Але цей третій грім був голосніший і лунав довше, тож хлопець розплющив очі. Не знав, чому прокинувся. Сів і став наслухати. Однак у тиші почув лиш розмірене Бандалине дихання й шелест ящірок на стрісі — звуки, відомі йому з табору. Першої миті навіть припав обличчям до бамбукової стіни, аби подивитися, що діється в таборі, як робив це завжди, коли його будив самоцвіт, чи, краще, кістки, що їх намуляв самоцвіт. Раптом згадав, де він, що сталося… і пробудив його не самоцвіт, а щось інше.

Що це було, уже не думав. Устав. Вийшов. Місяць просвічував хмари — скидався на масну пляму, але цього кволого світла Тікірі було досить, щоб визначити, кудою йти до зеленої дороги. За п'ять хвилин уже біг дорогою до табору. Серце йому калатало аж у горлі. Був він сам, обабіч стирчали чорні дерева, небо вгорі захмарилося, зорі щезли, місячне світло тьмяніло… але Тікірі вперто біг, притиснувши руки до боків і зціпивши в кулаки. Мусив бігти. Вертався по свій самоцвіт.

А дорога петляла і така була нескінченна, аж засапаний Тікірі зупинився, приголомшений думкою, що до табору він ніколи не добіжить, бо не тудою побіг. Над головою в нього спліталися крони дерев, між ними невиразно видно яснішу смугу неба, подібну до звивистої стежки, достоту такої, як стежка, що на ній Тікірі стояв…

Туди чи назад?

Заплющив очі й спробував уявити собі, як вони з Бандалою дісталися до халабуди… Потім рішуче рушив далі: з Бандалою вони йшли стежкою впоперек лісу — тож їм дорога здалася короткою; йому не лишається нічого, як бігти та бігти.

Отже, він біг.

Коли нарешті загледів жовту іскру — світло лампи перед Магараджиним наметом, грім пролунав ізнов. Тоді ще раз. Але Тікірі вже стискав самоцвіт у жмені й дививсь угору, де мигтіли круглі блискавки, схожі на квіти соняшника. Ніби просто над головою.

Тікірі припав до стіни халабуди. Сухе листя стріхи виступало лише трохи, але й це було краще, ніж нічого, — так принаймні не здається, що блискавка уразить саме тебе. Перш ніж Тікірі спала думка сховатися досередини, небо погасло і грім ущух.

Відтак, саме коли Тікірі збирався вертати, перед кухнею показалася велетенська тінь Ука Елари. Кухар вийшов і розглядався, ніби тільки тепер шукав, що ж це перебило йому сон.

Тікірі мало не зойкнув: щоб добутися на зелену дорогу, він мусив пройти побіля кухні! Тож не лишається нічого іншого, як перечекати, доки ворог надихається нічним повітрям або…

Більше не роздумував. Обернувся спиною до Ука Елари, обличчям до темних чагарів. Мить шукав очима ту стежку, якою вони з Бандалою пішли, коли кухар погрожував їм ножем. Тихенько вибіг. Земля під його ногами була м'яка й тепла, як тіло звіряти. Він не сумнівався, що це та сама стежка, якою вони ішли… або впевняв себе, що це вона. Клусав, увібравши голову в плечі…

За якийсь час, що його Тікірі не міг ані визначити, ані виміряти, він опинився на березі водойми. Місяць знову світив, вода блищала, проте халабуди, в якій спав Бандала, не було й сліду.

Сталося саме те, чого Тікірі у глибині душі боявся найдужче: він сплутав стежку. Була то не зелена дорога, а якась інша, до іншої водойми й галяви.

Тупо сів. Що діяти: вернутись або рушити далі, сподіваючись, що, може, втрапить випадком на зелену дорогу, як це було з ним уже стільки разів?.. Не знав. Усі думки раптом полишили його, крім однієї, жахливої: вже ніколи нічого не знатиме він, бо має замість голови камінь. Витер з лоба струмочки поту. Хоч промчала громовиця, але жодної краплини не впало і ніч була душна, як піч. Голова в Тікірі була тяжка, мов камінь, і хилилася на груди…

Насилу звів голову. Крони дерев за водоймою розгойдалися, ніби на них налетів вихор, почувся верескливий крик мавп, його урвав болісний зойк, похлинувсь, замовк… натомість хтось плямкав, сопів, гарчав, хрумтів…

Двома стрибками Тікірі метнувся на стежку, якою прийшов сюди, й стрімголов побіг. Джунглі зненацька проясніли — ніби чудо. На небі спалахнуло рожевувате сяйво. У таборі вже можна було розгледіти навіть ямку, з якої хлопець викопав самоцвіт. Ука Елари ніде не видно. Тікірі назгинці пробіг між наметами. На зеленій дорозі випроставсь і помалу пішов. Дуже помалу. Була від того велика насолода — мати змогу знов іти помалу й дивитись перед собою. Закрути, закрути. Знов і знов…

Отруйні плоди года-кудуру скидалися на рій маленьких сонць. Тікірі розглянувся. Над джунглями сходило величезне сонце. Хлопець завернув. Галузки хрумтіли під ногами достоту так, як перед хвилею мавпині кістки в зубах хижака. В одному куті галяви побачив водойму, поверхня якої рябіла від голівок черепах, у другому — бамбукову халабуду.

— Бандало! Відповіли тільки мавпи.

— Бандало! Тихо.

І Тікірі замовк. Стояв у дверях халабуди й перелякано дивився на долівку, на якій валялися лиш три порожні бляшанки й трохи сухої соломи.

Бандала зник.

Коли пані Індіра вийшла того ранку з намету, її хтось покликав з кущів. Вона обернулася:

— Що таке, Тікірі?

— Ах, рані, верніте мені Бандалу!

Вона засміялася:

— Чи я його в тебе забрала? Він, мабуть, у вашій хатині.

Тікірі закрутив головою.

— Давно вже нема його там…

— Як то?

Тікірі мовчав, лиш звів благально очі на неї в надії, що станеться, як учора — пані засміється й мовить: «Не будь дурненький, Бандала живий і вернеться!» — і це буде правда.

— Як то? — повторила пані Індіра.

— Ми втекли, — прошепотів Тікірі. Опустив очі. Нараз усвідомив, що вчорашнє не повториться, що пані не зарадить. Що остання надія, за яку він ухопився там, у порожній халабуді, коли довго марно кликав друга і нишпорив у кущах, що й ця остання надія марна. Пані знала ще менше, ніж він.

— Чого ви утекли?

Нараз Тікірі пошкодував, що взагалі вернувся. Не хотілось йому розказувати про кухаря та про його ніж, було це все таке далеке й даремне, не мало ніякого значення. Однак довелося розповісти в кількох словах.

— Ука Елара вам погрожував? — здивувалася вона. — Нічого не бійся! Залишайся тут, він тебе пальцем не займе.

Тікірі здивовано поглянув на неї. Невже вона могла подумати, що він зостанеться тут без Бандали й шукатиме в неї захисту від кухаря!

— Ой ні! — вигукнув Тікірі й устав. — Піду до моря. Бандала дуже мріяв про нього. Тож напевно туди й попростував. Піду за ним і шукатиму його…

— Де? Море велике, узбережжя довге. Де ти його шукатимеш?!

— У гавані в Коломбо, — впевнено відказав Тікірі. — Неодмінно там його найду, бо він напевно туди пішов.

— Не дурій, — усміхнулася пані. Але Тікірі стояв на своєму, а коли вона наполягала, змовк. Зазирнула йому в очі — зрозуміла, що він її не слухає — дивиться вдалину на захід, де море, і отже, Бандала.

— Гаразд, — зітхнула пані Індіра й подумала собі, що таких гарних очей ще не бачила. — Але пішки ти туди не дійдеш. Зачекай хвилинку. Куда має завтра їхати саме до Коломбо, але, може, поїде вже сьогодні. Хочеш, поїдеш із ним?

— Еге, хочу. Бандала напевно туди пішов.

За годину Тікірі сидів біля Куди й їхав зеленою дорогою: закрут за закрутом… Отруйні плоди года-кудуру зблиснули проти сонця й зосталися позаду. Закрут за закрутом…

Коли машина викотилася на асфальтоване шосе й взяла курс до моря, десь праворуч почувся гудок потяга. Тікірі підвів голову, але не побачив нічого, лиш зелень. Куда голосно засурмив, ніби вітаючи паротяг…

… А недалеко звідси підвів голову Бандала. Однак не побачив нічого; лише стелю вантажного вагона, в якому злякано скулився. Потяг рушив.

Так почалася довга Бандалина путь від узбережжя.

Бо коли Бандала прокинувсь уночі при фейєрверку блискавиць і побачив, що нема Тікірі, він довго марно кликав його й чекав, а тоді не знайшов іншого пояснення, як те, що Тікірі здійснив свою погрозу й подався сам до Канді й до своїх проклятих слонів. Тоді груди Бандалі стисла туга, туга та росла й росла… застувала й заглушала все: і картину рожевого острівця, й поклик океану. Заледве трохи розвиднілося, рушив Бандала навздогін другові.

Так сталося, що той із них, хто мріяв про джунглі, повні слонів, їхав до моря, тим часом як другий, хто мріяв про море, їхав глибше до джунглів.

Їхня дружба була така міцна, що зовсім їх роз'єднала.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

В'язниця

Кухар Ука Елара був неабиякий брехун, однак Тікірі він збрехав не так уже й багато.

Він, приміром, сказав, що в Канді є стада слонів, — і це була правда. Зрозуміло, були то слони приручені й належали не братові Ука Елари, а товариству «Дженерал Контакторе оф Сейлон» (котре будує дороги, перевозить великі вантажі, вирубує ліс та ін.), а Ука Елара прибрехав лише трішки для того, аби в хлопцевих очах додати собі гідності й статечності; словом, хотів похизуватися знатним, багатим родичем.

Коли в день Бандалиної вигаданої смерті Ука Елара нашіптував Тікірі, що досить сісти в потяг і хай собі везе, бо потяг іде лише до Канді, то казав він щиру правду; однак забув додати, що потяги ходять і в зворотний бік. Якби Тікірі був його тоді послухав, то напевно не дістався б до Канді, бо саме після обіду потяг, до якого Ука Елара його посилав, приходить з Канді й іде далі на північ. Проте кухаря анітрохи не обходило, куди хлопець заблукає, хотів його просто збутися, бо Тікірі забагато знав.

І коли Ука Елара махав перед очима в Тікірі листом, в якому буцімто йшлося про те, що має приїхати його, кухарів, небіж, то теж казав правду — за винятком дрібниці: небіж той був не магаут, а звичайний собі п'ятнадцятилітній хлопець, навіть легкодухий. Однак це Ука Еларі не заважало, скорше навпаки. Відколи прийшли хлопці, він звик сидіти цілісінький день на колоді, жувати паан, плювати червоною слиною й розкошувати в солодкому неробстві. Того кухар і написав про небожа — щоб замінити Тікірі своїм родичем, котрий і працюватиме, як кінь, і не намагатиметься сунути носа куди не слід. А магаута зробив з нього Ука Елара, аби лише впевнити Тікірі, що в Канді є вільне місце погонича слонів, і примусити його втекти. Ще кухар сподівався й на те, що Бандала сам у таборі не зостався б і пішов би услід за товаришем.

Хоч Тікірі його не послухав, не втік, і події розвинулися трохи інакше, — однак з погляду кухаря це зовсім не міняло справи: нарешті він нагнав небажаних служників, хай навіть погрожуючи ножем.

А для хлопців змінилося багато чого: замість Тікірі подався до Канді Бандала, а що прийшов до потяга не по обіді, а вранці, то виїхав у правильному напрямку.

Про все це Бандала не мав, звісно, ніякого уявлення. Просто рушив до водойми, докруж якої проїхався вчора з сагібом Бредероде, помітив на коліях потяг, що складався з кількох білих пасажирських вагонів, причеплених до вантажних; знаючи, що в Тікірі катма грошей, був цілковито певен, що той мандрує, сховавшись в якомусь товарному вагоні.

Залишилося тільки знайти, в якому саме, і це не становило б труднощів, якби було спокійно. На лихо, робітники саме обходили потяг, постукували довгими молотками по колесах, і хлопець зміркував, що ліпше почекати й роздобути собі щось на сніданок. Знову терпіти голод, як під брезентом вантажної машини дорогою з дому? Е ні, красно дякую. Тож за рупії, що йому вчора подарував сагіб Бредероде, Бандала купив у вуличному рундуці китицю зелених бананів, котрі погамували і голод і спрагу. Побачивши, що робітники вже пішли, Бандала підкрався до відчинених дверей останнього вантажного вагона.

— Тікірі! — покликав приглушено, сховавшись за ящиками, зваленими побіля колії. — Ти там? Чуєш мене?

Тікірі не відгукнувся. Неподалік залунали кроки. Робітник побачить і прожене!.. Бандала зацьковано розглянувся… Скочив до вагона.

Кроки залунали ближче, двері вагона безгучно засунулись, і навколо Бандали запанувала непроглядна ніч.

Першої хвилі пітьма, в якій він опинився, здалась йому чорнішою від могили. Робітник пішов, ніщо не ворухнулось. Мертво. Тихо. Могила…

— Тікірі! — прошепотів Бандала.

Але голос його лунав у глухій порожнечі.

Лячно. Бандала скулився біля стіни… Згодом угледів пружки світла, що просякають шпарами довкола дверей. Це підбадьорило його так, що він зважився покликати голосніше:

— Тікірі, ти тут?

Однак знав, що гукає марно, він тут сам, Тікірі сховався в іншому вагоні. От не таланить! Тепер справді нічого іншого не лишається, як вилізти непомітно надвір і спробувати щастя в наступному вагоні.

Обережно вперся у двері — відсунути. Обережненько й злегенька, лиш одною рукою… Потім двома… Тоді, не дбаючи про обачність, з усієї сили, несамовито…

Потому сидів на підлозі, похнюпивши голову у відчаї: двері не відсунулись. Робітник узяв їх ізнадвору на засув.

Коли потяг рушив, паротяг дав надривний гудок, йому тієї ж миті відгукнувся автомобільний сигнал. Бандала підвів голову. Але побачив лишень темну стелю своєї в'язниці й ті шпари довкола дверей, схожі на рямці з мерехтливого золота.

Потяг сіпнув, аж Бандала впав на бік.

Водночас у дверях прочинилося загратоване віконце, крізь яке війнув свіжий вітрець. Бандала притьмом підхопивсь, аби відчинити його навстіж. Побачив верховіття дерев, що тікали назад, і сиво-голубе небо.

— Бодай щось! — вигукнув Бандала, ніби прагнув упевнити сам себе, що вся сьогоднішня невдача не така вже й велика. Розглянувся по вагоні. В одному кутку тряслись якісь ящики, в другому лежала купа порожніх мішків — наче навмисне хтось приготував її для мандрівника, котрий сьогодні вночі погановідпочив.

— А на додачу ще й це! — вигукнув Бандала знову. — Буду спати!

Він радів, що в гуркоті потяга може галасувати, як йому забагнеться, може дати волю своїм думкам. Тепер йому здалося, що він ув'язнений лише наполовину.

— Тікірі! — кричав. — Чуєш мене? Ти в сусідньому вагоні? Тікірі, я їду з тобою!

Невдовзі йому навіть сподобалось у вагоні. Перш ніж заснув, дійшов висновку, що тут, власне, куди краще, ніж у вантажній машині на дорозі, бо тут має банани й зна, куди їде. Правда, з другого боку, тут трохи гірше, бо він у вагоні сам і не може вийти. Але це дрібниця.

— Тікірі, гов! — вигукував. — Ти зрадник і нікчема, утік од мене! Я тобі це прощаю, але на покару нічого не дам тобі їсти!

А по хвилі:

— Тікірі! В Канді вискоч із вагона й кричи! З голосу тебе найду!

— Ну й кумедія, — сміявсь Бандала вже у півсні:— Їдемо майже як магараджі: кожен має для себе свій власний великий палац — вагон!

Двадцять рупій

Майже в тій самій хвилі, коли Бандала почав куняти в своїй грімкотливій в'язниці, похилилася голова і в Тікірі. Авто хиталося, шофер Куда мовчав, а мотор співав так монотонно, що хлопця знемагала дрімота. Очутився він, коли Куда загальмував біля хати, в якій корчмар тамілець з великим срібним конде у волоссі продавав теплу страву, а зокрема горілку.

— Наїмося, — сказав Куда. — Ти ж голодний. Чи ні?

Тікірі потакнув, і невдовзі вони вже сиділи над мискою рису; брали його пучками, стискали, вмочували в підливу карі, жовту, мов живиця.

— Додому хочеш? — зненацька спитав Куда.

— Ні! — наїжився Тікірі. — Додому нізащо. Я не хочу, щоб ти мене туди одвіз, краще втечу!

Куда стенув плечима. Насправді він був здивований, що Тікірі не хоче додому. Хоч пані Індіра йому — Куді — звеліла сам на сам, аби завіз хлопця до Калуеламагатари, але для Куди це був чималий гак — скільки бензину вгехкаєш! — дбав він, звісно, про власну кишеню, а пані Індіра ніколи не дізнається, що заїхав він із хлопцем не під три чорти, а висадив його дорогою. Що більше Куда про це думав, то безглуздішим здавалось йому везти когось туди, куди той не хоче, і марнувати дурно час і гроші.

— Не хоч, то не хоч, — мовив поблажливо. — А де я тебе маю зсадити?

— В Коломбо! — вигукнув Тікірі. — Пані мені пообіцяла, що ти мене туди відвезеш.

— Гаразд, — потакнув з полегкістю Куда; до Коломбо він мав їхати так чи інак. — Але якщо ти…

— Не хочу!

— Гаразд, — повторив Куда й залюбки потягнув з пляшки араку.

Куда був не лихий чоловік, але любив пити, аж самому гидко було. «Он Тікірі краще, аніж мені, бо він не п'є, арак йому не смакує. А гроші хлопець одержав. А навіщо вони йому? Грошей потребує більше той, кому гірше».

Так думав Куда, однією рукою гладячи пляшечку з араком, а другою мнучи в кишені ті двадцять рупій, що їх йому пані Індіра доручила, аби віддав Тікірі в кінці подорожі. Дурість несосвітенна, їй-бо! Що хлопчисько робив би вдома з двадцятьма рупіями?!

Тільки от хлопець хоче не додому, а до Коломбо.

Куда розгублено потер підборіддя:

— Гм… Але якби тобі закортіло додому, то доведеться в Коломбо сісти на автобус.

— Не закортить, — відказав Тікірі.

— Як знаєш, — усміхнувся Куда так широко, що показались усі його верхні зуби, й радісно сьорбнув із пляшки. Як усе гарно складається! Навіщо цьому шмаркачеві в Коломбо гроші? Хіба на автобус, щоб дістатися додому. Але він додому не хоче й твердить, що автобусом не поїде. Тож гроші йому взагалі ні до чого. Тобто: буде справедливо, коли двадцять рупій залишаться цьому бідному, нещасному — словом, тому, кому справді їх треба.

Невдовзі по шосе, мов буря, мчала машина — тому, за кермом, голова була повна араку й чудових мрій, як він у Коломбо вживе світа за ці двадцять рупій. Ще перед обідом порідшали зелені стіни заростей, що обабіч облямовували шосе, поступилися місцем кокосовим гаям, і майже водночас Тікірі почув у повітрі знайомий солоний пах, провісник океану. Машина вискочила на пагорб — відкрилася безмежна далечінь, поцяткована всіма відтінками зеленого й голубого.

Так ізнов по довгих днях Тікірі побачив море, знайоме змалечку, і видалося воно йому сьогодні невимовно гарним, хоч він і не мріяв про нього. Гарне тому, що десь на його березі він напевно найде Бандалу.

Але океан раптом ізник, обабіч шосе замигтіли хатки, будиночки, будинки, ряди їх густішали, далі зависочіли такі велетенські будівлі, що Тікірі зроду й не снилися. Вулицями текли розмаїті гуркітливі потоки — ріки людей і машин, цілі ланцюги машин, цілі юрби чоловіків і жінок, білих і коричневих, одягнених так і сяк, з голими грудьми і в білих саронгах, у картатих сорочках і в європейському строї, в капелюхах і в тюрбанах і з гарними косами, зав'язаними по-сінгальськи.

Зчудовано, захоплено, навіть трохи злякано розглядався Тікірі навколо. Де Бандала, де його найдеш у цьому лабіринті?.. Серце йому стисло від сумного передчуття. Але відразу попустило, і Тікірі радів, що він тут, у цьому великецькому місті, бо сюдою кожен мусить раз пройти, кожен, хто кудись подорожує, і кожен, хто щось шукає, — інакше-бо тут не могло зійтися стільки людей. І друг Бандала казав, що піде сюди найматися на корабель…

— Гей, ти! Спиш, чи що? Приїхали! — почувся Кудин голос.

Тікірі стрепенувся. Лиш тепер до нього дійшло, що мотор стих, подорож скінчилася. Стояли на широкій місцині, обіч якої здіймалися ті найбільші, що їх Тікірі будь-коли, окрім дагоб, бачив, будівлі — вони перевищували й верхівки кокосових пальм, котрі стриміли нарізно в садах; на другому боці земля кінчалася рівним камінним краєм — геть-чисто відітнув хто — і починалося море. Дивне море, його затисли камінні дамби, мов клешні велетенського рака, і на поверхні, всіяній масними райдужними плямами, сиділи кораблі, більші від будинків.

— Так, — сказав Тікірі й вийшов.

Тієї миті йому здалося, що він провалився кудись на дно океану ще дивовижнішого, ніж той, забруднений олією і всіяний пароплавами, подібними до будинків: на дно стовписька, океану людей. Він тепер не бачив нічого, тільки їх, людей і людей, — бо всі вони були більші, ніж він. А що головне: всі були розумніші, спритніші, ніж він. Принаймні так йому здавалося, бо всі вони кудись ішли або щось робили, всі мали якусь мету, всі знали свою дорогу, свою домівку, оце місто… а він нічого не знав і не мав нічого. Ні мети, ні домівки, навіть не уявляв, що нині діяти. І знав він тут лиш одного чоловіка, на якого мимоволі звів очі.

Шофер Куда — бо він був цей чоловік — зловив хлопців погляд, і очі в нього неспокійно забігали.

— Куди підеш? — спитав і, швиденько одвернувшись, закурив сигарету.

— Не знаю, — зітхнув Тікірі, однак слова ці чи, може, тон, яким він їх мовив, здались йому боязкими, і він одразу виправився: — Ще не знаю. Але за хвилину знатиму. Їй-бо, ось тобі моя рука!

Звів правицю, і Куда згори простягнув до неї свою руку, бо досі сидів за кермом, а той головатий хлопчина справді був малий, наче жук.

— Ось тримай, — сказав Куда. — Тут двадцять рупій.

— Що з ними робити? — спитав Тікірі.

— Що!.. Що!.. — буркнув Куда. — Біжи їх розміняй!

Витираючи спітніле чоло, дививсь услід хлопцеві, що губився в натовпі, й думав, що то — випробування чесності. Еге. Долі так забаглося, щоби з того сталося випробування чесності. Авжеж так. Бо хоч він, Куда, збирався дати ті гроші хлопцеві без застережень, але хлопець спитав, що з ними робити, і в нього, в Куди, от-от мало зірватися з язика: «Що хочеш, вони твої…», але ці слова застрягли в горлі, і він зрештою сказав щось зовсім інше: «Біжи їх розміняй!..» Просто вустами того хлопця доля спитала, а його, Кудиними, вустами доля відказала. Отже, так воно й мало бути. Та й, зрештою, це єдиний справедливий рішенець: якщо хлопець повернеться — він чесний і заслуговує віддяки. Якщо ж він нечесний — попадуть гроші до непорядних рук, на шкоду цим порядним, що їх потребують.

Саме на ці порядні руки, що їх потребують, дивився тепер Куда, а вони неспокійно натискали на кермо. Куда був надто збуджений, щоб роздивитися в юрмі, вертається хлопчисько чи ні. А потім, зачувши писклявий голос Тікірі: «Я вже тутки!» — раптом зрозумів, що весь цей іспит чесності був несосвітенна дурість. Безглуздя, більш нічого! Бо якби хлопець був меткий, щезнув би й мав би собі двадцять рупій. Але ж він дурний, страшенно дурний — і щоб йому за цю дурість іще заплатити? Де ж тоді правда?

Тож Куда відлічив вісімнадцять рупій, сунув їх собі до кишені, а дві простягнув Тікірі:

— Бери й мовчи! Купи собі на них поїсти. Диви тільки не змарнуй!

Відтак їхав од гавані й думав, що коли зараз, ось зараз не нап'ється, буде йому погано. Стільки турбот з одним шмаркачем, стільки душевної боротьби, стільки роздумів — а скільки роздумів, стільки справедливості! Це справедливо? Ні! Спинивсь і перехилив дві склянки. Нараз йому стало хлопця так шкода, що він прожогом скочив за кермо й вернувся до гавані. На превеликий жаль, хлопця вже не побачив, хоч і розглядався цілу хвилину, ба навіть зліз із сидіння і обійшов навколо машини.

Тим часом Тікірі стояв у юрмі, не маючи вже ані шеляга. Нічого не мав, лиш самоцвіт, зав'язаний у кінець саронга, та ще одну кумедну річ, яка згодом істотно вплинула на його долю. Була це чорна книжка, в котрій він не тямив прочитати жодного слова.

Чудо

Хоч Бандала відразу ж заснув, умостившись на мішках у своєму в'язниці-вагоні, але спав дуже мало. Десь за півгодини по тому, як виїхали з Анурадгапури, потяг зупинився на осонні й стояв там так довго, аж дах розжарився. У вагоні стало задушно. Коли спітнілий Бандала зрештою прокинувся, йому здалося, що він десь у кузні. Підвівся, став на ящики й торкнувся стелі. Засичав, опікшись. Не дбаючи, зчиняє шум чи ні, притяг кілька ящиків до дверей, поставив один на один і сів аж нагорі, поближче до віконця. Крізь те віконце-шпарину влітав досередини кволий вітрець, та коли Бандала видряпався на ящики й умостився під розпеченою бляхою, йому було не набагато краще, ніж перше. Хіба що тільки він тепер міг дивитися надвір на вокзальну будівлю, наче посипану золотим піском, і на кілька дерев, наче притрушених порохом.

Нарешті потяг рушив, вітрець задув веселіше й трохи охолодив Бандалі обличчя. На жаль, ящики розхитало, і хлопець мусив злізти. Став навшпиньках біля свого віконця й дививсь, як міняється краєвид. Дививсь, але не тямив нічого. Жодної думки — спекотнява геть усі прогнала. А може, це й на ліпше, бо потяг їхав безмежно довго… потім ізнов стояв нескінченно довго… і знов їхав та їхав.

Лиш раз очутився Бандала зі свого очамріння. Було це на станції, де якраз спинивсь іще один потяг і де снувало стільки людей, що Бандала подумав, чи це вже не Канді. В цій думці таїлися радість і страх, радість, бо дорога скінчилася, страх — як непомітно вислизнути із замкненого вагона. Сховатися під мішками й чекати, доки робітники відчинять і підуть? Це було найбезпечніше. А що, коли вони не підуть, а почнуть розвантажувати вагон? Тож ліпше вискочити, тільки-но хтось відсуне засув, і, скориставшись із замішання, дременути, — як тоді з вантажної машини.

А що, як вагон взагалі не відімкнуть і залишать стояти десь на колії навіть кілька днів? І що тоді робитиме Тікірі?.. Ні, все було не так забавно, як Бандалі здалось уранці.

Потім він помітив напис на вокзалі:

«Полгагавелла».

Отже, на щастя, ще не Канді. Хлопець з полегкістю відітхнув. Хоч сонце пекло так само немилосердно, але Бандала принаймні вже отямився і мав час усе зважити. Ухвалив: найперше треба наїстись. Однак заледве облупив перший банан, потяг набрав швидкість, і хлопець не мав уже ні часу, ні бажання їсти: припав до віконця й чудувався з багатства Ланки.

Були це не самоцвіти, що ними снив Тікірі. І не океан, що ним снив Бандала, ані острови, ані міста, ані потоки машин і людей… Були це рослини.

Правда, Бандала майже все своє життя прожив на межі двох морів — моря вод і моря дерев, рослин. Але те, що нині простяглося перед його очима, не бачив він зроду. І джунглі, якими вони з Тікірі пройшли до Анурадгапури — чи те, що хлопці тоді вважали за джунглі, і навіть дехто в таборі вважав так, — і та зелена повінь, що він й досі яскраво пам'ятав, — усе те раптом утратило свою пишноту, зблякло — так, як блякне вдень світло лампи, що вночі здавалося сліпучим.

Рослини, що їх Бандала бачив дома з узбережжя як пальмовий ліс, а з човна як зелену смугу, рослини, що в Анурадгапурі скидалися здалеку на мох, — ці рослини тут здіймалися до фантастичної височини. Наче дагоби. Наче сотні дагоб, поставлених одна на одну, — мовби зелені, голубі, жовті, фіолетові хмари, що перед бурею купчаться на небі. Але все це були дерева, живі дерева з листям і квітами. Куди не глянь — підпирає небо велет. А за ним другий, ще більший. І третій, десятий, сотий… усі наче всіяні райдужними зірками, в небачених шатах. Ні, супроти цих джунглів ліс в Анурадгапурі був жалюгідною купою листя.

Тут Бандала постеріг, що паротяг натужно пахкає, потяг рухається повільніше, плазує звивистою дорогою кудись угору, і що зелені купи, які в першій хвилі він мав за рослини, великі, ніби гори, — справді гори, вкриті рослинами.

Помалесеньку, ніби крок за кроком, гори відступили, і зелень на їхніх схилах змінилась у голубувату млу, поцятковану срібними серпиками. Скидалося то на блискучі сходи, приступки яких подекуди вузенькі, мов гостряк серпа, подекуди ширші, вигнуті й райдужно променисті. Але то були не срібні сходинки, а рисові нивки, приліплені терасами до схилів горбів, оточені глиняними загатами й повні води.

Паротяг і досі дихав уривчасто. І що вище потяг виповзав, то свіжіший віяв вітрець, аж нарешті став такий на смак, як джерельна вода. Похолоднішало. Повітря було духмяне, і хлопець справді пив його, як воду, — жадібно, невситимо. А напившись, відчув голод і кінець кінцем з'їв свій банан.

Аж тут Бандала побачив слонів.

Було їх двоє, волочили за собою десятиметрові колоди «залізного» дерева, зв'язані ланцюгами, що пронизливо забряжчали, як тягар застрибав кам'янистим шосе. Бо обіч колії вже бігло шосе. Виринуло звідкілясь із пралісу, націлюючися прямісінько до міста, перші будинки якого Бандала помітив аж тоді, коли потяг почав гальмувати.

Потім світ знерухомів. Перестало гримкотіти. Бандала бездумно обіперся об двері, вони прочинились, і він вискочив.

Сталося чудо: без сторонньої допомоги він утік із в'язниці, ключа від якої не мав.

Дідусь Тінь

Але перші секунди Бандала думав про що завгодно, тільки не про чудеса.

Бандала не роздумував: вийти треба тут, бо тут слони, — отже, тут напевне вийде й Тікірі! Тому Бандала відчинив двері, щойно потяг зупинився.

І двері безгучно піддалися, Бандала вискочив… і здивовано став, бо на нього ніхто не звернув уваги — ніде не було живої душі; тільки за коліями, в тіні маленької смоковниці, сидів на землі дід, їв коржика й дивився крізь Бандалу, ніби не бачив його або ніби хлопець був прозорий.

Позаду пролунав хрипкий голос репродуктора: «Канді! Канді!» Бандала обійшов потяг і опинився на вокзалі, повному люду.

Але й тепер Бандала не сушив собі голови, хто це відчинив йому двері. Знав лише, що завдяки збігу обставин вийшов з потяга на супротивному від вокзалу боці, тому його й не помітили; боявся тільки, що Тікірі не матиме такого щастя.

Але Тікірі не з'являвся.

Усі подорожні вже вийшли, чоловіки в парусинових куртках давно вже почали виносити речі з товарних вагонів, але ніде не мелькнула маленька чорна постать… П'ять, десять хвилин стояв Бандала віддалік потяга ніби прикутий. Потім щодуху оббіг вагони там, де чверть години тому вискочив. І знов стояв, стояв.

А коли ногам несила було стояти, сів у тіні обіч діда, що й досі жував, і чекав на нове чудо, в яке, на лихо, взагалі не вірив. Він зміркував уже, що з ним не сталося нічого чудесного. Просто вагон мав дві сторони, а отже, і двоє дверей. Одні робітник в Анурадгапурі засунув і замкнув, а про другі, напевно, забув. І він, Бандала, подорожував весь час у в'язниці, що й не була в'язницею.

На шосе забряжчали ланцюги. То підходили слони, але Бандала навіть не глянув на них. Нахиливсь аж до землі, зазирнув під колеса вагонів — чи не мигнуть на тому боці тонкі чорні ноги; їх би він одразу пізнав, бо такі ноги має лише Тікірі… Але скоро Бандала підвів голову і обернувся до старого з коржиком.

— Дядьку, — спитав, — чи не бачили ви малого чорного хлопця з великою головою? Чи не вискочив той з потяга?

— Ні, — відказав дід, обернувся до нього лицем — Бандала побачив, що він сліпий.

Хвилю обидва мовчали.

— Я розбиваю тут каміння, — мовив старий гордо. — Як хочеш знати, розбив я такі гори каміння, що довкола мене зостався висіти порох, наче хмара. Того я бачу лише тіні.

— Авжеж, — шепнув Бандала; не знав, що сказати.

— Та вже ж, — потакнув старий радісно. — Люди кажуть, ніби я сліпий, але я достеменно знаю, що добре бачив би, якби. довкола мене не висів порох із каміння. А так я бачу самі тіні. І тебе бачу як чорну тінь. Ти молодий, маєш широкі рамена і одного разу вже не захочеш бути слугою.

— Відки ви знаєте, що я слуга? — спитав Бандала.

— Усі ви слуги, — осміхнувся старий. — Доки нічого не бажаєте, будете слуги в тих, хто чогось бажає. Ви не чоловіки — лише тіні чоловіків. Я бачу то ліпше від тих, хто мені каже, що я не бачу нічого.

— Авжеж, — мовив Бандала; він уже збагнув, що цей дід Тінь, очевидячки, не тільки сліпий, а й причинний.

— Та вже ж. Я гаразд розрізняю свої тіні.

Старий замовк. Ото й добре. Бандалі не хотілося слухати про тіні. Він думав про Тікірі. Що з ним сталося, куди подівся?.. Мо' не знайшов учасно вокзалу в Анурадгапурі, бо ж до ладу не знав, кудою йти.

— Дядьку, — спитав Бандала, — коли приїде наступний потяг з Анурадгапури?

— Завтра о цій порі, — відказав старий. — Я добре його знаю — він приїздить одразу по полудні, коли тіні найрізкіші. Вранці потяг їде назад, але тоді тіні розпливчасті й сиві.

Бандала востаннє поглянув на спорожнілі вагони.

— Спасибі вам, дядьку. Хочете банан? У мене їх багато.

— Не хочу, — відказав старий. — Я не жебраю, як ченці. Вмію розбивати каміння.

Бандала устав і пішов. Слонів уже не було видно, але здалеку досі чувся брязкіт ланцюгів.

Сонце пекло, повітря тремтіло. Докруж міста Канді, наче краї великої зеленої миски, зводилися пагорки. Посеред міста леліло озерце, кругле, як мідяк, посеред озерця плив кругленький острівець, а посеред острівця росли чотири тоненькі арекові пальми, вгору і вниз, до неба і в глибину; ті, що стирчали в небо, були справдешні, а внизу були їхні перевернуті відбитки. Плесо лежало непорушне, мов скло, й здавалося, ніби чотири довгі стеблини, увінчані на обох кінцях зеленими чубчиками, висять у порожнечі.

Озерце оперізувала асфальтована дорога, якою мчали машини, а за дорогою бовваніли два буддистські храми, тонучи в квітучих кущах. І ченці, котрі сиділи на камінних приступках, у своєму жовтогарячому одязі, подібні були до тих квітучих кущів. Якийсь чернець повільно ступав берегом озера, в одній руці тримаючи свою жебрацьку карнавку, в другій — велику чорну парасолю, що захищала голену голову од сонячних променів.

Коли Бандала поклав йому до карнавки три банани, чернець зупинився, сунув банани до мішка, схованого під бганками жовтогарячої одежі, й пішов далі. Не мовив нічого. Та Бандала й не чекав слова дяки, бо той, хто обдаровує ченця, чинить велике добро, за яке йому віддячиться в наступному житті — отже, він, по суті, обдаровує сам себе; а коли вже має хтось подякувати, то тільки дарівник ченцеві за те, що чернець йому — дарівникові — надав можливість зробити добре діло. Але ченці, як правило, такі великодушні та скромні, що дяки не чекають: стане з них і дарівщини.

Це все Бандала знав змалечку — так його вчив батько Тісса, але йому нараз стало прикро, що чернець нічого не сказав. Не спитав: «Звідки ти, хлопче? Може, тебе гнітить що, довірся мені». Він, Бандала, відповів би: «Шановний, маю приятеля, котрий зветься Тікірі й котрий повинен би тут бути, але його нема…» А чернець йому сказав би… Ні, Бандала не уявляв собі, що сказав би чернець — певно, щось таке, що заспокоїло б тугу й сум'яття, бо ченці безмежно мудрі. І це Бандала знав од свого батька Тісси.

Але чернець мовчав, а Бандала йшов за ним, похиливши голову. Чернець зник у храмі з низькою шпичастою восьмигранною вежею, а Бандала безпорадно залишився стояти над ровом з водою, що відділяв храм од шосе й кишів черепахами. На містку через рів сиділа старенька з кошиком жовтих жертовних квітів.

— Що це воно за храм? — спитав її хлопець.

— О! — обурено вигукнула вона. — Ти, певно, безбожник, інакше-бо знав, що це храм Буддиного Зуба.

Бандала низько вклонився, бо він не був безбожник; тільки в суєті останніх днів геть забув, що в Канді є храм Зуба, найславетніший і найсвятіший на світі.

А тоді хлопець перейшов місток і вступив до місцини, де йому судилося багато чого зазнати.

На нього війнув приємний холодок, насичений пахом спалених жертв. Очі його, досі засліплені сонцем, тепер бачили тільки присмерк, сповнений холодних запаморочливих пахощів та жовтих каганців, що блимали далеко позаду, в густому мороці. Бандала йшов до них, до тих тремтливих вогників, бо вони ж горіли на найсвятішому місці. Біля них Бандала клякнув і зціпленими руками поклав останній банан на карнавку, що білілася на сходах. Більше нічого не роздивився він при світлі каганців, лише ту карнавку й сходи. Шепотів молитву, але думав про Тікірі й прагнув, щоб той опинився тут зараз або принаймні завтра в обід, коли приїде потяг… Тут Бандалі запаморочилася голова, може, від хвилювання, а може, від тяжких пахощів квітів та олії, що згоряла в каганцях. Він подріботів до найтемнішого кута й сів там, спершися спиною об стіну. Дивився на зірочки, що танцювали над каганцями. Очі йому невдовзі склепилися, зірочки-вогники зникли… Натомість з'явився нарешті Тікірі — він блукав джунглями в Анурадгапурі.

— Я тут! — крикнув щасливий Бандала.

На лихо, Тікірі не чув, Тікірі зник у чагарях. Бандала зостався сам із холодною змією, що обвилася йому довкола пліч…

Очутився.

Щось крижане справді торкалось його! Він зойкнув, підхопився.

Воднораз морок храму затремтів од оглушливого рику.

Чарівна сорочка й дивовижні черевики

Тікірі за всеньке своє життя тримав у руках так мало грошей, що трохи розгубився, діставши великодушний Кудин дарунок — дві рупії. Навіть не знав, де їх подіти. Мав на собі лише сукню-саронг, а в ріжку саронга — фатальний самоцвіт, але покласти гроші до самоцвіту не хотів: не сумнівався-бо, що незабаром їх потребуватиме. Для чого, що за них купить — Тікірі не уявляв собі анітрохи. В цій хвилі не хотілося йому ні їсти, ні пити. Він одчував себе таким багатим, що був переконаний, ніби просто повинен щось купити — звісно, щось пишне, гарне-гарне, словом, річ, яку іншим разом купити не зміг би. Тільки от нічого йому не хотілося, хіба що авто — але на авто, звісно, навіть оцих двох чудових рупій не вистачить.

Стискаючи гроші в кулаці, почав Тікірі продиратися крізь натовп — і побачив сорочки.

Власне — дві сорочки.

Перша красувалася на тілі юнака з вусиками, котрий куняв за кермом легковушки, що стояла біля хідника. Друга висіла на тичці в глибині ятки, яку Тікірі спершу вважав за звичайну ятку торгівця одягом. Сорочку юнака з вусиками вже треба було б випрати, сорочка на тичці була новісінька — але й та, й та, як дві краплі води, однакові і однаково чудесні: на крикливо-блакитному тлі під крикливо-зеленими пальмами крикливо-червоні слони — їх гнали магаути з круглими чорними ротами — теж, певно, кричали…

Засліплений тією красою й до краю схвильований, Тікірі підступив ближче й побачив, що це не переносна ятка, а зовсім інше. Перед яткою в'юнкий магометанин у чалмі крутив руками колесо, геть пописане кольоровими цифрами та квітчастими словами, й закликав перехожих, аби простягнули руку по багатства, котрі належатимуть тому, хто їх перший забере.

— О віруючі! — вигукував магометанин. — Та й ви, невіруючі, всі ви підійдіть і простягніть долоню, аби я міг усипати до неї чудові дари! Бо те, що я на шкоду собі пропоную вам, є дар. Увечері я піду бідний і нещасний, а ви сяятимете багатством і щастям, мовби султани. Хіба оця сорочка не гідна султана? Може, султан має більше слонів, може, вони кращі? Ні, братове, ні! Не зважуся навіть сказати, скільки я заплатив за неї. Але ви заплатите лишень одну жалюгідну рупію й зможете дістати відразу три таких сорочки, бо я даю вам тричі стрілити в оце колесо фортуни. Три постріли, три сорочки, тричі по стільки слонів, скільки їх має нізам із Гайдарабада, найбагатший у цілій Індії.

Тим часом як щедрий чоловік отак вигукував і канючив, гострий погляд його ковзав сюди й туди по гурту цікавих, аж поки зупинився на Тікірі: найперше на його витріщених очах, потім на роззявленому роті й нарешті на хлопцевій руці, в якій блищало срібло. Чоловік відразу простягнув руку й, усміхаючись, ласкаво, проте дужо притяг хлопця до себе, ніби хотів стиснути його в обіймах.

— Ходи-но сюди, лицарю! — натхненно вигукнув магометанин. — Стань на оце почесне місце! А ви, Маловіри, гляньте-но на цього малого велета, чия слава невдовзі полетить по всіх усюдах! Ти хочеш бути багатим і славетним? Ах, та вже ж хоче! Тож дай мені свою рупію, і я тобі дам ті три щасливі стріли, кожна з яких принесе тобі одну щасливу сорочку!.. Тепер зведи свою несхибну руку й кинь першу стрілу в це колесо — його пущу я навмисне поволі, бо дуже вже ти мені любий… Ну-бо, стріль!

Тікірі метнув оперену стрілу — вона оминула колесо й увіп'ялася в полотно ятки. Гурт зареготав.

— Чого сушите зуби? — гримнув на них магометанин. — Моєму лицареві стане двох сорочок! Кидай, кидай, щасливчику, тепер піде ліпше.

Тікірі метнув другу оперену стрілу — вона одбилася від колеса, що крутилось, і впала на землю.

— Га! — крикнув чоловік, нагинаючись по неї. — Замалим не вцілила, зрадниця! Ось-ось уже була ввіп'ялася до щасливого числа, але рука, що її метнула, була надто моцна. Не так дуже, мій силачу! Приборкуй свої м'язи! А я піду наготую ту чудову сорочку й осушу сльози — так-бо мені тяжко з нею розлучатися!

Він направду зняв з тички славну сорочку й її краєм заходився витирати собі очі. Третя стріла Тікірі вп'ялась якраз в одне з чисел колеса фортуни, на жаль, у те чорне, що — як казав магометанин — тріньки менш щасливе, ніж інші, бо не дає виграшу.

— О чарівниче! — завивав магометанин у безмежному подиві. — Ти перший, хто поцілив якраз у те число! Як це ти зумів? Чи ти знаєш, що то означа? Що тепер будеш підряд улучати лише у щасливі числа! О люди, не відходьте, бо зараз побачите диво! Дай мені швиденько другу рупію, о володарю трьох сорочок, щоб я міг їх загодя наготувати і загорнути!

Хап! — загарбав другу монету, розкрутив колесо й стомлено сів на ящик. А коли подальші три стріли встромилися знов до нещасних чисел, смутно потряс головою:

— Хоч не понесеш із собою трьох сорочок, зате матимеш щось рідкісніше, — тицьнув магометанин до рук Тікірі грубу чорну книжку. — Аби ви знали, люде: від мене ніхто не піде не обдарований, з порожніми руками! Цей молодий богатир програв, хоч я не збагну, як це могло статись. Але все-таки він понесе скарб, як кожен, хто в мене спробує щастя. Так, я роздаю скарби і роздаю задурно. Ця книжка — скарб ученості, але я даю її як премію! Біжи, хлопче, навчайся з неї, і незабаром ти мені дуже дякуватимеш. Чого ще очима лупаєш? Щезни!

І виштовхав Тікірі. Гурт реготав. Тікірі біг, не знаючи, чи йому смутитися, чи радіти, пишатися чи соромитися. Розгорнув книжку й знову згорнув. У Ліндсеїв він навчився читати за складами англійські слова, але ця книга була надрукована по-тамільськи, а по-своєму він, тамілець, не тямив. Нараз… Тікірі ладен був заприсягтися, що то Кудина машина, геть-чисто вона… о, зникла за рогом. Ні, то, мабуть, не Куда, він-бо давно поїхав. Тікірі зупинився. Чогось боліли ноги, ніби він прийшов з Анурадгапури пішки. Сів на тумбі в гавані, дивився хвилю на море, хвилю назад — на дерева та будівлі й думав собі: так ось воно яке велике місто Коломбо, де Жожо ходив до школи. Жожо Ліндсей!..

Тікірі спало на думку, що це вперше він згадав про Жожо після втечі з дому. Дивно: адже Жожо дуже скривдив його та Бандалу. Але Тікірі відразу ж подумав, що це й добре, бо коли думаєш про кривду, то в тобі прокидається злість. А тепер я ліпше думатиму про Бандалу, де він може бути й коли з'явиться. Мо' він саме тут, у гавані… та вже ж тут… тільки, мабуть, трохи далі, за тим білим будинком.

Тікірі хутенько побіг поглянути за той білий будинок. Але Бандали не знайшов. Тож вернув на своє старе місце, але за мить знову вибіг; отак він і бігав то туди, то сюди, бо Бандала скрізь міг бути.

Спека спадала, а Тікірі все ще сидів у гавані й чекав на Бандалу, ходив по Бандалу, бігав йому назустріч до цього рогу й до того, бо на розі люди найчастіше спіткаються… і знов вертав, дивився на море, чекаючи, що Бандала раптом поплеска його по плечу: «Тікірі, я тут…»

Тільки по обіді Тікірі здався. І не тому, що втратив надію. Лиш переконався, що Бандала тут іще не може бути. Не може. Я їхав машиною, і страшенно швидко. А чим їхав він? Хтозна, на скільки машин мусив чекати, перш ніж якийсь шофер змилостивився, хтозна, який гак він зробив… або й тюпав пішки… Так, хтозна, чи його взагалі хто-небудь підвіз!

З океанської далини прилетів величезний транспортний літак з шістьма моторами, ніби з шістьма головами, і полинув низько над містом, а Тікірі помчав за ним навздогінці — літак казково гуркотів і казково виблискував. Невдовзі літак зник і гуркіт ущух, але Тікірі йшов далі й далі. Не знав, куди збочити, а втім — навіщо це йому? Мети ж нема. Вітрини блищали в призахідному сонці, за ними купчилися гори найдивовижніших речей, і збігло чимало часу, доки Тікірі дійшов до кінця вулиці. Дуже часто-бо зупинявся й розглядав вітрини. А ще був дуже втомлений.

Хвилю спочивав на склепистому містку через потік; Тікірі думав, це річка, але насправді це був канал, що вів до гавані. Глибоко під мостом плив човен, напівголий чоловік швидко веслував. Вода була темно-синя, аж чорна, але щоразу, коли чоловік підіймав весло, обіч човна спалахував огненний вир, з весла бризкав огненний дощ — так забарвлювало все це низьке сонце.

Тут згадав Тікірі про Бандалиного дядька Вікрену, про його човник, про острівець Калудуву, де вони ловили ігуанів, про похмурого Дгаму, про свою матір — найголовніше, про маму! — і стало йому так тужно, аж він злякався, що бризнуть сльози, котрих він уже ніколи не витре, бо пектимуть, як вогонь… На щастя, чоловік із човном швидко зник, і Тікірі заспокоївся. Але він і далі дивився на канал. Хотілося пити. Він не знав, що та вода солона, й, пройшовши міст, збочив праворуч і швидко пішов високим камінним берегом, сподіваючись, що знайде сходи, які ведуть до води. Але доступитися до води не можна було.

Тож Тікірі подався навмання до вулиць за каналом: постука в перші двері й попросить хоч ковток. На лихо, в тій частині міста двері були такі самі неприступні, як чорна вода каналу. Всі будинки стояли в садах, оточених гратами, — був то, очевидно, вельми знатний та багатий квартал. Такий знатний та багатий, що тут не можна навіть вилізти на дерево й нарвати собі плодів, бо й дерева ув'язнені в садах — за парканами. Такий знатний та багатий, що на вулицях не було жодної людини. Тільки авто іноді проїде або спиниться перед загратованими ворітьми. Аж здавалося, ніби тут живуть самі машини.

Посутеніло, а Тікірі все ще блукав і хотів пити. А коли побачив прісну воду, то навіть не знав, що це вода — так вона мінилася супроти вечірнього неба, вся золота, мов цвіт.

Тікірі стояв коло загорожі, притулившись обличчям, і зачаровано дивився на струмінь, що тоненькою цівкою бив із круглої водойми, і так високо, ніби хотів торкнутися неба. Внизу гусли тіні, а верхівка струменя ще золотіла в сонці, ніби вушко голки.

Це був перший водограй, що його Тікірі побачив. Тікірі розглянувся навкруги. А де ж будинок? Він має стояти в саду. Хлопець пробіг уздовж загорожі туди й сюди. Угледів лишень широкі замкнені ворота з незрозумілим написом «Gordon's Рагк».

Коли Тікірі ліз на загорожу, то оглядався, повен страху, чи хто не дивиться. А далі вже не пильнував ні про що. Клякнув біля водойми водограю і пив. Холодний дощ ізгори кропив йому плечі, голову, руки. Тікірі пив і пив, ніби всеньким тілом. Позаду на вулиці засвітилися ліхтарі, їхнє сяйво розігнало смерк і впало на хлопця; він злякано встав і шурхнув до кущів поблизу.

Тіні поглинули його й заспокоїли. Але побіг далі, бо йому спало на думку, що десь там він найде підхоже місце для нічлігу, і взагалі, що далі од воріт, то безпечніше.

За смугою кущів простелився газон. Тікірі назгинці перебіг його. Зупинився.

Десь поблизу гуркав океан. Парк тут кінчився такою загорожею, якою почався. За цією загорожею палали такі самі ліхтарі, як на вулиці… один з них, їй-бо, рукою досягти можна… і він освітлював пару дивовижних черевиків.

Якби ті розбиті черевики стояли на підошвах, як це й має бути, то, може б, їх Тікірі взагалі не помітив. Але черевики стояли на п'ятах і цілилися носками вгору, в небо!

Тікірі вражено дивився на чудо, так вражено, що чоловік, якому черевики належали, голосно засміявся. Ляк прикув Тікірі до землі. А чоловік, що лежав досі на спині в чагарях, підклавши під голову якісь лахи, сів і висунувся з-за куща:

— Чого вилупився? Не бачив подертих черевиків, чи що?

— Ні, — вихопилось у Тікірі; він наполовину брехав, але наполовину казав правду: хоч розбитих черевиків бачив він чимало, але ніколи не бачив їх на ногах сагіба. Цей-бо чоловік, без сумніву, був сагіб, білий. Плечі мав могутніші, ніж будь-хто, кого досі стрічав Тікірі, а давно неголене лице його прикрашала білозуба усмішка. Цей велетенський хлоп'яга з плескатим носом, цей білий хлоп'яга в пом'ятій сорочці й з дірами на підошвах, подумав Тікірі, має куди більше зубів, ніж звичайні люди, і, мабуть, саме тому так нездоланно діє його усміх.

— То подивися, — сказав чоловік і підняв ногу, аби Тікірі міг краще роздивитися велетенського шкарбана. — То що ти тут шукаєш? Знаєш, що тут заборонено ходити?

— Еге, — відказав Тікірі. — Але ж я мушу десь спати.

— Он воно як! То заходь, — засміявся чоловік, розгорнув гілки, й здивований Тікірі побачив, що це не звичайний собі густий кущ, а деревце з широким похиленим до землі гіллям, яке творить довкола стовбура наче круглий намет. Була тут навіть підстилка з лахміття, мішків і рисової соломи, бляшаний кухоль з водою та щось у масному папері. При тьмяному світлі ліхтаря з побережжя, що пробивалося крізь заслону листя, Тікірі загледів і півбуханця хліба, а гостинний чоловік побачив, куди саме хлопцеві очі втупилися з найбільшою цікавістю.

— У тому папері вже самі кістки, — засміявся чоловік. — А кусень хліба можеш узяти. Ну-бо не соромся. У мене вдома такий самий хлопчина, і чорт зна, хто йому дає тепер їсти.

Він підшморгнув жартома носом, але пролунало це як зітхання; тоді чоловік справді засміявся, ліг на спину й знов вистромив ноги назовні: місця йому тут бракувало. Був це справді дуже великий міцний чоловік. Звався Грегоріс, був родом із Греції, міг підняти на плечах і голові п'ятьох чоловік, — з якими донедавна складав акробатичну групу в мандрівному цирку Ксавера. На лихо, пан Ксавер, теж грек і власник того сумнівного підприємства, втратив у Коломбо половину того, що заробив у Єгипті, і, аби не збанкрутувати остаточно, заставив увесь цирк од шпичака до останнього кілочка і з грішми зник, не дбаючи про те, що буде з його трупою. З п'ятьох Грегорісових товаришів троє подалися невідомо куди, двоє найнялися за кочегарів на танкери, а Грегорісові поталанило тільки в тому, що, опинившись без цента в кишені та без притулку, знайшов він цей зручний парк, названий на честь генерала Гордона, і це не менш зручне деревце. Тепер він заробляв собі на прожиток здебільша тим, що вранці ходив до моря збирати мушлічки, вирізав на них малюнки кокосових пальм, підписував «Коломбо», або «Цейлон», або те й те, пропонував багатим туристам — і часом справді продавав. Була то дурна праця, не гідна його м'язів. Як білий, він не смів працювати за платню, що її отримують місцеві чорнороби, а вищу, «білу» платню ніхто йому не хотів давати саме тому, що на ринку було доволі тубільців. Так Грегоріс зненацька став тим, кого сагіби презирливо звуть прибережними бродягами. Він не мав іншої ради: або збирати мушлічки, або жебрати перед аристократичними готелями й сподіватися, що з часом найметься на корабель і добудеться додому. І він сподівався, прагнув то впертіше, що його єдине щастя тут, славний нічний притулок із гілля й листя, теж мало ваду — під деревом мешкав ще один неприємний нічліжанин.

Поки Тікірі їв і безладно розказував про свої пригоди, Грегоріс угледів його чорну книжку й почав її гортати. По-тамільськи він тямив не більше од Тікірі, але на останній сторінці помітив марку міжнародного біблійного товариства. Засміявся, мало не похлинувся. Це любе богові товариство постачає в усі «поганські» землі цілі кораблі біблій, що їх місіонери й всілякі християнські організації роздають тубільцям задурно, очевидячки, переконані, що так забезпечать їм порятунок душі.

— Ти гляди, нікуди не подінь книжки! — промовив Грегоріс, оддихавши зі сміху. — Може, вона тобі ще знадобиться!

— Навіщо?

— На обід, — осміхнувся Грегоріс. — Або ж на вечерю. Це свята християнська книжка, а тут у місті живе святий чоловік, котрий, може, тобі дасть попоїсти, як прийдеш до нього з цією книжкою й гарно попросиш.

— Я не хочу йти до християн! — рішуче заявив Тікірі. — Хочу зостатися з вами.

— Але ж я теж християнин.

— Але інший. Не як Ука Елара. Не як Жожо Ліндсей! Не як сагіб Бредероде.

— Може, — зітхнув Грегоріс; ніякий він не інший, просто йому останнім часом жахливо не таланить. — Але так чи сяк тут ти не можеш залишитися.

— Чому?

Грек знизав плечима.

Він нічого не мав проти цього кумедного чорного малюка, що зазнав стільки дивовижних пригод, ба Грегоріс навіть був радий, що є з ким перемовитися словом… може, навіть був удячний долі, що послала йому ще більшого бідолаху, ніж він сам. На жаль, він тут не був господар.

— Чому? — наполягав Тікірі.

— Бо за хвилю прийде один неприємний тип.

— Як неприємний?

Грегоріс ізнову здвигнув плечима. Ну, як ти хлопцеві розкажеш про Джіма Піча? Сам знав лише те, що Джім Піч дезертирував з американського військового корабля, який місяць тому закотився в Коломбо, бо — за Джімовими словами — ледь штрикнув одного безклепкого матроса, котрий про нього — про Джіма Піча — ляпнув, ніби Джім злодій, і так образив його до глибини душі. Правда, штрикнув Джім не ледь, а таки добряче, бо Грегоріс бачив на власні очі похорон того бідолахи; а щодо образи до глибини душі — то Джім не крав тільки того, чого не бачив. Але що вдієш, кому скажеш, коли Джім приятелює з бобі, який стереже саме цей парк. А що, коли дати Джімові лупня чи погрозити, — як не прийме хлопця й не ставитиметься до нього по-людськи? На це сил у Грегоріса досить — тільки от Джімові знов-таки варто лиш свиснути, сказати слово приятелеві поліцаєві — і прощай, притулок, дерево й парк. Ні, цього хлопчисько не вартий, та й врешті, яка Грегорісові з нього користь? Найліпше буде, як хлопець трохи поспить і зникне.

— Як неприємний? — повторив Тікірі. — Похмурий?

Грегоріс не відказав. Він почув уже, що Джім Піч розмовляє з негідником бобі, з котрим, без сумніву, ділиться краденим… і відразу ж побачив за заслоною листя, як Джім Піч тяжко перелізає через загорожу. Це означало, що Джім Піч залив баньки і що з ним говорити — все одно що із стінкою.

Той, котрий знав все

Лункий рик, який так нажахав Бандалу, був звук гонгів, що в них ченці з храму Зуба гримкотіли тричі на день, аби скликати віруючих.

Звідки про те було знати хлопчині? Він зроду чув тільки голос одного маленького гонга, котрий удома в Калуеламагатарі хоч і лунав так само тричі на день, але куди тихіше, ніж тут: бо той гонг був малий, а буддистський храмик у Калуеламагатарі, власне, був двір — чотири стіни без покрівлі. А тут шаленіло півдюжини гонгів, таких величезних, що Бандала мав би за гіганта й найменшого з них, — якби його, звісно, побачив. Якби морок не засліпив йому очі. Якби думку його не запаморочив сон. Якби взагалі тямив, де він. Якби міг згадати, що з ним сьогодні діялось. Якби!.. Якби!..

На лихо, Бандала досі жив у своєму півсні, досі чув на собі холодний дотик гадючиного тіла, і коли жахливий гуркіт розпанахав пітьму, хлопець метнувся туди, де просвічувала ледь ясніша пляма. То був прямокутник коридора, але Бандалині напівсліпі очі розрізняли тільки сяйво… ось воно стало ще яскравіше… ось воно засліпило його цілком. Бандала вихопився на терасу, під палюче проміння сонця.

На містку юрмилися чорні постаті — нараз вони метнулися втікачеві назустріч… Чорне юрмисько хоче загнати його назад, туди, де шаліють звуки пекла, де плазує гад… Це Бандалі блиснуло в голові за мить до того, як він перескочив стінку.

Бандала падав. Пойнятий жахом, напівпритомний, навіть не збагнув: те, що бризнуло навсібіч і на мить заглушило пекельний рик, — вода. Тільки коли вода вдерлася до його легенів і він, запрацювавши мимоволі руками й ногами, виринув на поверхню, тільки тоді Бандала побачив, що стоїть у рові, який відділяє храм Зуба від дороги. Вода сягала йому по плечі, довкола плюскотіли круглі слизькі потвори — черепахи. Він, Бандала, дурбас! Навіть двічі дурбас, бо оце вже вдруге пошився в дурні, достоту як отоді, коли вискочив з машини й чкурнув до плантації-пустки. Але тоді хоч за ним гналися по п'ятах справдешні люті пси, а зараз тільки гримнуло щось, наче буря. Він пізнав уже голос гонга.

А там, угорі, біля камінного парапету, на дорозі, збилися люди, вигукують, сміються.

Бандала витер очі. Лють охопила його то дужче, що це були туристи, ті недоумкуваті чужинці, яких Бандала знав уже в Анурадгапурі: не мають ніякої тями про Ланку, ото витріщають балухи на все й вірять усім нісенітницям, які їм ляпа той, котрий їх водить. І ці недоумки кплять з нього…

— Диви! — пасталакав якийсь брезклий чоловік із спітнілою головою, з корковим шоломом на маківці. — Диви, Гледіс, чорний злодюжка! Щось украв, а як за ним гналися, тострибнув до води, йолоп. Ха-ха!

— Ох, — лякалася Гледіс. — Ох, Томе, чи не покусають його ті страшні звірі? Черепахи їдять людське м'ясо, якось я те бачила в кіно, дуже гарний фільм, але такий страшний! Про тих жорстоких стародавніх римлян…

— Але ж це не стародавній римлянин, а малий чорний гангстер, — кинув дотеп Том. — Ану вилазь, злодюжко, я вхоплю тебе за комір.

— Я не злодій! — вигукнув Бандала. — Я син Тісси, управителя пана Ліндсея в опалових копальнях!

Але Том його не чув, бо Гледіс — низенька бабця в дівочому вбранні — хихочучи сказала, що не дуже-то вхопиш голого за комір.

— Голий грабіжник! Хіба це не чудово, Томе?!

— Я не голий! — вигукнув Бандала. — Я не грабіжник, казано-бо вам…

— Мовчи й хапайся за мотузку, витягну тебе, — промовив хтось над ним по-сінгальськи.

Бандала підвів голову.

Побачив на терасі молодого ченця, який без усмішки, але й не сердито опускає додолу вірьовку.

Згодом Бандала дізнався, що молодого ченця звати Касіапа.

Ведучи Бандалу заплутаними коридорами монастиря, чернець поклав йому руку на плече, і хлопець здригнувся. Пізнав крижаний дотик, що пробудив його в святому місці.

— Не тремти, — сказав Касіапа. — Я знаю, що ти не злодій.

— То куди ти мене ведеш, шановний? — спитав розгублений Бандала.

— До ігумена. Це для тебе велика честь.

— Не знаю, чим я її заслужив, — покірно мовив Бандала. Справді, честь ця безмежно велика, бо ігумен із храму Буддиного Зуба — воістину святий чоловік.

Потому Бандала стояв сам один у порожній білій келії, чекав, коли Касіапа покличе його далі, й питався себе: ігумен із Храму Буддиного Зуба — людина чи щось більше — хоч істота його ще ув'язнена в людському тілі, але вона давно вже позбулася усіх людських слабостей. Авжеж, так воно є, і той, перед ким Бандала за мить упаде ницьки, сидітиме на високому п'єдесталі, як сам Освічений Будда, і не ворухнеться, не промовить слова, риси матиме камінні, і з них промінитиметься превелике сяйво…

Тут Касіапа відгорнув рогожу, яка правила за двері, кивнув, щоб Бандала зайшов, і той нерішуче ступив, загодя заплющуючи очі.

На порозі широко розплющив їх: ігумен храму Зуба сидів за письмовим столом тієї ж форми та кольору, як стіл пана Ліндсея, тримав авторучку геть-чисто таку, якою писав пан Ліндсей, і дивився замислено до блокнота, мов дві краплі води схожого на той, до якого пан Ліндсей щодня занотовував біля радіоприймача курси акцій на лондонській біржі. Єдина різниця полягала в тому, що замість люльки або сигарети ігумен стискав у лівиці віяло з листя пальми кітул, був босий, закутаний лишень у жовтогарячу одіж, з якої виглядало праве плече, та ще череп мав голений. Ну й, звісно, замість телефону стояв на письмовому столі очеретяний дзвін, під яким, певно, ховалася миска з рисом або овочами.

— Чув я, хлопче, що ти спав у святому храмі, — промовив великий чернець і подивився на Бандалу крізь окуляри в металевій оправі. — Чи не маєш іншого пристановища? Де живеш?

— Ніде, о святий, — відказав Бандала, затинаючись. — Прости мені. Я дуже побожний, але прийшов сьогодні здалеку й так утомився, що… що…

Ігумен ворухнув віялом і примружив очі.

— Знаю, — голос його бринів тихо, але таїлась у ньому рішучість, а може, й щось більше. — Твоя домівка в Калуеламагатарі.

— Еге. Ти знаєш усе, — прошепотів Бандала. Коліна йому затремтіли. Уперше за своє життя спіткав він справжнє чудо: святий чоловік прозирав у минуле і вдалину! За одну мить проглянув він ту хитромудру дорогу, якою мандрував Бандала, аж від самісінького її початку, від Калуеламагатари…

— Звісно, — незворушно потакнув ігумен. — Я знаю також, що ти добре розмовляєш по-англійськи.

— Але не люблю англійців! — вигукнув Бандала, ніби захищаючись. — А найбільше — християн. Саме тому я втік від них.

Ігумен поглянув на ченця Касіапу і знов на Бандалу.

— Ти дурний, — засміявся. — Що думаєш тепер робити?

Бандала понурив голову.

— Хто його зна. Наймуся до когось на службу й чекатиму на свого приятеля, котрий напевно прийде сюди, бо хоче стати магаутом…

Ігумен мовчав, граючися з віялом, але обличчя його досі було усміхнене, й хлопець зважився слізно попрохати:

— О святий, котрий знає усе, скажи мені, де Тікірі і коли він сюди прийде. Дуже тебе прошу.

— Не проси! — гримнув на нього ігумен. — Не намагайся зазирнути до майбутнього — ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.

— Даруй мені, святий…

— Цить! — Ігумен суворо звів віяло. — І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.

Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув на плечі холодну Касіапину долоню, яка вела його назад до рогожі. Аж у передпокої наважився підвести голову. Подивився до Касіапиних очей і вкмітив у них приязний промінчик.

— Спіткало тебе велике щастя, — промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. — Будь покірливий і слухняний, гідний його.

— Так. Буду! — видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: — Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.

— Бажати чогось — безглуздо, — холодно сказав Касіапа. — Бо коли не справджуються бажання твої — мучишся.

— Ні, я думав не так, — виправився Бандала. — Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.

— Не хотіти чогось так само безглуздо, — перебив його Касіапа ще холодніше. — Бо коли стається те, чого ти не хочеш, — мучишся. І це ти повинен би вже знати.

— Так, — затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.

Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.

Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу — їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей — наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.

Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але гнота, на жаль, не було.

Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.

Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!

На небі вигулькували зірки одна за одною — так, ніби Бандалі в голові думки й питання. Приміром, чому Касіапа з ігуменом вибрали з-поміж усіх хлопців саме його, Бандалу. Мо' здався їм зугарним робити те, про що ігумен ізгадав? Певно… Але що він чинитиме?

Нова загадка.

Лягаючи спати, знов думав про Тікірі: що він робить і де він, як йому ведеться: добре чи зле… може, він дивиться цієї хвилі он на ту ясну зірку…

Хоч ця ясна зірка світила і в Коломбо над Гордоновим парком, але Тікірі дивився зовсім на інше: з острахом стежив за чоловіком, котрий, крекчучи, перелізав загорожу.

Джім з Арізони

Джім Піч анітрохи не сподобався Тікірі, зате хлопець припав Джімові до душі вже другої хвилини.

Першої хвилини, тільки-но Джім заліз під дерево й загледів Тікірі, одразу ж наскіпався на Грегоріса:

— Що тут робить ця мавпа? Гадаєш, тут звіринець або цирк?!

Коли ж Грегоріс порадив йому не розпускати язика, Джім розгорнув гілля, аби під дерево впало більше світла, глянув уважніше й промовив уже іншим тоном, що цей хлопець — усе одно, що знахідка в сто доларів.

— Ну й пика! А по-людськи воно вміє говорити? Як звешся, негреня? Чи, може, не маєш імені? Ну, видуши з себе що-небудь, я тебе не вкушу — ти мені не смакуєш. А крім того, ти ж моя золота мавпочка! — Джім майже ласкаво погладив чуприну Тікірі. — Боже, який ти чудово бридкий! Ой, я зараз заридаю. Усміхнися трішки. Більше, більше! Бий мене грім, я над тобою заплачу. Бачиш, ти мене геть розчулив? А як мене — то й кожного. Я ж кажу: ти знахідка в сто доларів.

Тікірі мовчав. Він знав про себе, що не красень, але куди до нього оцьому таранистому дядярі зі шпичкуватим носом і випнутим підборіддям. На мишу схожий, тільки, звісно, од миші пахне приємніше — принаймні не горілкою.

— То як звешся? — повторив Джім і, відразу ж забувши, що питав Тікірі, звелів йому вилізти й стати проти світла.

— Здорово, — плямкнув Джім задоволено. — Хоч йому бракує якоїсь болячки. Але те з часом надолужиться. Лізь назад, плазуне! Я тобі кажу, не бійся мене, — такого пана не знайдеш собі й на краю світа. Я — Джім з Арізони, затям собі це!

Хоча Джім Піч був родом із Чікаго, а штату Арізона не бачив навіть з вікна потяга, проте корабель, з якого він дезертирував, мав горду назву «Арізона», й Джім залюбки додавав цю назву до свого імені мов титул.

— Що ти хочеш із ним робити? — спитав з підозрою Грегоріс.

Джім Піч з Арізони закурив сигарету й простягся на спині. Був він куди менший від грека й умостився під деревом увесь.

— Що ти хочеш із ним робити? — повторив Грегоріс.

— А тобі що до цього? Чи, може, ти на нього претендуєш!?

— Хто? Я? — спитав Грегоріс, сподіваючись, що Тікірі, котрий досі стояв перед деревом, не буде дурний і дремене звідси. Але хлопець вернувся до лігва, й Грегоріс подумав: найрозумніше — не дражнити Джіма. — Я?.. Аніскільки.

— Розумні слова, — похвалив Джім, у пориві великодушності вийняв з кишені й простягнув Грегорісові коробочку сардин. — Ось тримай. Як з'їси, дай вилизати бляшанку моєму мавпеняті. Бо воно тепер під моїм захистом. Тобто я приберу його до рук, а воно простягатиме свою руку. Зрозуміло?

— Цілком, — сказав Грегоріс і подумав, що Тікірі спіткало лихо, а втім, не найбільше, бо сяк чи так хлопцеві не лишалося нічого іншого, як жебрати. Тільки тепер він жебратиме не для себе, а для Джіма… хоча хто його зна… Хлопець, здається, не дурний. Тим часом Джім почав хропти, але Грегоріс не був певен, чи той не прикидається, аби підслухати, що він, Грегоріс, казатиме хлопцеві. Джім-бо дуже полюбляє такі дешеві трюки. Тож Грегоріс нічого хлопцеві не сказав. Та й взагалі, коли так подумати, навіщо йому бити горшки з Джімом і позбутися притулку лиш заради цього головатого хлопчиська, котрий уранці все одно втече, якщо має клей у голові.

Тікірі, справді, не міг нарікати на брак розуму, хоч і ніколи не куштував сирого ігуанячого язика в листі щавлю. Він навіть уторопав з Джімових натяків, чого американець хоче. Але хлопець не думав тікати з тієї простої причини, що думав тільки про Бандалу. Що йому той Джім з Арізони!.. Завтра Бандала вже напевно приїде, і все буде по-інакшому!

Про це Тікірі думав і цього прагнув — аби настало завтра, а з Бандалою все буде куди ліпше. Йому й на гадку не спало, що й завтра він верне до парку сам один, без Бандали.

Коли ввечері, тільки-но посутеніло, Грегоріс побачив, як Тікірі біжить побіля чагарів, він плюнув і сказав собі, що це його більше не обходить. Хлопець просто пришелепуватий. Або, може, Джім йому навіть подобається, — і таке трапляється.

Грек помилився, бо Тікірі повертав не до Джіма, а до нього, до Грегоріса, бо Грегоріс був єдиний чоловік, якого хлопець у Коломбо знав і якому довіряв.

На лихо, у парку був уже й Джім Піч. Саме чистив нігті гостряком ножа, що — як незабаром з'ясувалося — істотно вплинуло на хід подій. Заледве хлопець зупинився перед деревом, Джім кинув ніж на землю й підвівся:

— Скільки несеш?

— Нічого, — відказав Тікірі. Він не брехав, бо за цілий день навіть не спробував наслідувати інших хлопчисьок — приліпитися до якогось туриста, канючити, скімлити, плакати, доки це багатієві набридне й він дасть відчіпного. Не вмів Тікірі жебрати, та й бридко це йому було. І, крім того, він дуже довго сподівався, що ось-ось з'явиться Бандала, боявся прогавити, бігав од автобусної станції до гавані й знов назад… аж стало пізно, й туристи пішли до готелю вечеряти. Тікірі падав од утоми. А з утоми виросла безнадія, а з безнадії — спрагле бажання спитати поради в когось або принаймні почути щире слово.

Той хтось був Грегоріс, котрий тепер одвернув обличчя, аби не бачити, що буде далі.

— Як це нічого? — солодко спитав Джім. — Чи ти не знаєш, що я тобі звелів?

— Знаю, — відказав Тікірі.

— Повтори.

— Якщо втечеш, знайду тебе й зроблю з тебе печеню, — сказав Тікірі.

— І більше нічого?

— Ні, ще, — сказав Тікірі. — Як нічого не принесеш — одлупцюю так, що не встанеш.

— Правильно, — осміхнувся Джім Піч, зціпивши зуби. — А тепер скажи правду. Де гроші?

— Ніде, — простогнав Тікірі. — Їй-бо…

Не доказав. На млі ока Джім з Арізони підбив йому ноги, притис коліном до землі й, здушуючи лівицею хлопцеві горло, аби не кричав, правицею швидко й впевнено почав обмацувати бганки саронга, — відразу стало видно, що досвід у цьому Джім має справді неабиякий. А самоцвіт був такий великий, що його запрошки міг знайти й не фахівець.

— А це що таке, ти, чорний підсвинку? — зловтішно просичав Джім. — За мої гроші ти купуватимеш дурниці! Що це? Кажи!

— Нічого! — схлипнув Тікірі. — Мій самоцвіт. Я не купив його, присягаюся! Він мій, я найшов його в копальнях…

— Самоцвіт?! — охнув Джім Піч, пустив хлопця й підхопивсь, аби при світлі ліхтаря роздивитися здобич. — Бий його грім, так воно і є… Заткни пельку, брудна тварюко! — щосили стусонув він хлопця, що відчайдушно вчепивсь йому в руку. Тікірі полетів назад і покотився б — якби його не підхопив Грегоріс.

Бо й грек уже виліз з-під дерева. Хоч він спершу й одвів очі, проте мав вуха, які не міг затулити, коли не хотів бути жалюгідним у власних очах.

Грегоріс ступив перший крок, ступив і другий, до Джіма.

— Поверни йому цю річ! — процідив крізь зуби. — Кажу, поверни йому, бо…

Джім Піч засміявся.

— Бо? — перепитав цікаво й застромив обидві руки до кишень штанів. Ліву — сховати камінь, праву — по зброю; в правій кишені він носив свій випробуваний патентований складаний ніж, лезо якого, довге, ніби лезо кинджала, само вискакувало, допіру натиснеш на пружину.

— Ніж у моїй кишені, — повідомив його Грегоріс. — То що, повернеш ту річ?

Джім Піч дививсь угору. Так, ніби питав ради в зірок; насправді ж міряв очима, який Грегоріс високий і важкий. Ні, без ножа цього велета не подужаєш.

— Ти свиня! — прохрипів Джім, і в лайці тій лунало все: безсилля, злість, погроза і — капітуляція.

Чверть години по тому стояли Грегоріс і Тікірі за парковою загорожею, на березі океану і в світлі ліхтаря, що віддалік відбивалось у лискучому асфальті шосе. Грегоріс писав носком розбитого черевика на піску чотири літери:

FINS

— Тямиш, що це? Friend In Need Society — Товариство друзів у скруті. Це християнська спілка, її очолює Маккормік. Підеш туди. Це аж на другому кінці міста, але ти не заблукаєш, якщо йтимеш берегом весь час на північ. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — мовив Тікірі. — Дякую.

Грегоріс спитав його:

— Постривай, оце візьмеш із собою, — дав чорну книжку. — Кажи, що хочеш стати християнином. Тоді Маккормік не зможе спекатися тебе так легко.

— Але я не хочу бути християнином!

— Байдуже, головне, що дадуть поїсти… Почекай-но ще! Не здумай іти туди зараз, уночі!

— Ні, — сказав Тікірі, а сам подумав, що не піде туди й удень. — Спасибі, ви були дуже добрі.

— Це того, що я нині не повечеряв, — зітхнув Грегоріс. — Натще звичайно чиню дурниці.

Хвилю дививсь услід хлопцю, потім на пісок — на літери FINS. Заманулося йому додати до них риску, і от з FINS, із літер, що, разом узяті, нічого не означають, постало латинське слово FINIS, що важить дуже багато.

Хоч Грегоріс не знався на латині, але те слово було йому відоме. Втім, ішлося про давній дотеп, знаний усім бродягам у всіх східних країнах, де Товариство друзів у скруті розгорнуло свою милосерду діяльність:

FINIS! КІНЕЦЬ!

Так, той, хто туди постукає, — на дні, кінець усім сподіванням. Інакше-бо туди певно не постукав.

FINS — FINIS. Кінець усьому…

Тим часом Тікірі помалу брів піском, тримаючи книжку під пахвою. Було йому трохи смутно, бо довелося розлучитися з Грегорісом, але й водночас трохи весело, бо знов мав свій самоцвіт, осьдечки він, у кінчику саронга. Тікірі обернувся. Здалось йому, що він одійшов уже досить далеко від парку й від Джіма Піча. Тож Тікірі сів на пісок і дивився на неонові написи, які стьобали пітьму, соталися, наче кольорові нитки, наче бинди, що їх ніжно забарвило світання.

Ніч була темна. Тікірі вигріб у піску ямку й зіщуливсь у ній, тішачись думкою, що тут буде м'яко спати. «Чом це Грегоріс живе не тут, а в отому парку?» — дивувався він.

Перестав дивуватися, коли прибігли бродячі пси, почали його обнюхувати, гарчати й, зрештою, примусили встати. Тікірі був лихий, хоч і розумів: пси такі самі голодні, як і він. Останній раз Тікірі їв опівдні в гавані, коли виграбав з-між покидьків кілька півзогнилих бананів.

Дур'ян

Ранок застав Тікірі біля тієї самої корзини на покидьки — й хлопець знов, собі на подив, знайшов там три підгнилі банани. Корзина ця майже як чарівна миска, що сама сповнюється ласощами. Просто казка.

Підживившися трохи, Тікірі відійшов до облупленої стіни, біля якої стояло кілька бочок на гас, сів у їхній тіні й задрімав. Спати йому хотілося куди дужче, аніж їсти. Від хвилі, коли здичавілі собаки прогнали його з піщаного ложа, блукав хлопець околицею гавані, шукаючи затишного куточка; на жаль, усі місця, які хоч трохи годилися для нічлігу, захоплено. Тут спало кілька обідраних хлопчаків, там гурт старих жебраків, котрих у темряві Тікірі насилу відрізнив од купи дров, а ген — покотом діти й старі, жінки, чоловіки й немовлята. Нарешті Тікірі вмостився на твердій дамбі; тут хоч мулько, засне на хвилю — й прокинеться, зате нікого нема поблизу. Так неспокійно минула ніч, і тепер, за денного світла, Тікірі знайшов цей ось притулок, що його нічліжани, мабуть, уже залишили.

Збудило хлопця сонце. Воно підбилось уже дуже високо.

Тікірі підвівся. Перша думка — про їжу… однак біля чарівної корзини тепер стояли двоє: однорукий чоловік та стара, — волосся й шкіра в неї були однаково сиві, — й заповзято порпались у корзині. Чи найшли що — бо-зна. Тікірі не чекав. Побіг до іншої корзини, що притулилася на розі вулиці до миршавої пальми. Ця корзина зовні була як дві краплі води подібна до своєї шедрої сестри, але, на жаль, — порожнісінька, тільки купка зібганого паперу лежала в ній. Справді, здається, що в цілій гавані, а може, й у цілому Коломбо, є тільки одна чарівна корзина.

Однорукий чоловік із сивою старою вже зникли. Однак Тікірі зміркував, що буде ліпше, коли дасть корзині кілька хвилин відпочити, бо ж навіть курка не несе одне яйце за одним. Хвилю хлопець стійко тамував голод, навіть одвернувся, щоб не заважати корзині в її чарівній праці… Та коли підбіг до неї, не найшов навіть шкурки.

Корзина, очевидячки, сповнювалася підгнилими бананами куди повільніше, ніж гадав Тікірі, — тобто треба чекати далі.

Але як зробити, щоб корзину не спорожнив хтось інший? Відійдеш далеко — а тут підбіжить хтось, може, саме тієї миті, коли вродиться нова їжа; стоятимеш поряд — заважатимеш диву, бо всі чудеса споконвіку творяться таємно.

Ото халепа! А що, коли відійти, але не зводити з неї очей і скоком повернутися назад, коли поблизу з'явиться обірвана постать. За півгодини Тікірі підбігав так разів зо двадцять. Ополудні ноги вже не хотіли його нести, і він піддався. Безнадійна справа. Тут ідеться не про чудо, а про випадок.

Нараз Тікірі зрозумів це. Він сидів на сходах, дивився на свої босі поранені ноги й розумів багато, багато, багато чого. Наприклад, що повірити в чудо він себе примусив, бо чекати на випадок — страшно. Страшно, може, найстрашніше на світі. Місто це дуже жорстоке, бо в ньому сила дерев, садів, яток, крамниць з овочами, зайняти яких ти не можеш і не смієш…

І розумів Тікірі ще дещо: Бандала вже не прийде. Або мо' й прийде, але надто пізно, бо він, Тікірі, не витримає чекати. В цьому місті — ні. Якби це було в селі, в джунглях або й у пустелі — там завше найдеш дерево, котре ніхто не стереже. Або кущ, або принаймні коріння, або ігуана, або білу мураху, що, кажуть, досить приємна на смак, коли її підсмажити.

Це все раптом зрозумів Тікірі. Якби він усе ще вірив у чудеса — то гадав би, що це Веда діткнувся його чола й дав осягнути правду. Але Тікірі не вірив уже ні в що. Навіть у те, що сяде колись із палицею на слона, що буде магаут. Щось його збило з плигу, якась сила, що розбила на друзки всі його рожеві мрії, всі сподівання, всеньку радість. Хлопцеві спало на думку, що то, певно, страшна сила голоду.

Підвівся, потупивши очі. На сходах загледів чорну книжку й здивувався, звідки вона тут. Згадав: Грегоріс увечері стромив її йому до рук. Це ж Тікірі тягав її з собою цілу ніч і півдня. Мабуть, так воно йому судилося. Тікірі підняв книжку й пішов на північ.

Ліворуч, за довгими рядами вагонів з вугіллям, що стояли на колії уздовж узбережжя, простелялося море. Праворуч нескінченними шерегами вишикувалися будинки, спершу високі, але що далі, то нижчі, аж скидалися на хатини. Над покрівлями здіймалися в куток запорошені кокосові пальми, в їхніх тінях ховалася зрізана вежа індуїстського храму, вкрита статуями богів і з брамою, посеред якої ремигала священна корова й дивилася круглими очима на Тікірі. Хлопець не звернув на неї уваги. Йшов далі. Ні в що святе він уже не вірив.

Колії та вагони з вугіллям зникли, й знов показався безмежний океан, що блищав, мовби шовк. За хатками знов виросли будинки та будиночки й новий індуїстський храм, цей раз без пальм, зате з цілою чередою корів, що ліниво лежали на подвір'ї. Вулиця пішла вгору, потім почала поволі опускатися, і її стало видно далеко попереду, рівну й нескінченну, аж розпач брав.

Тікірі похилилась голова. Не хотів дивитись, аж куди має дійти, щоб здихатися цієї вулиці. Боявся, що піддасться, як отоді, біля корзини на покидьки, але не знав, що в тому випадку вчинив би. Певно, сів би — і це було б дурне. Або вернув би — і це було б іще дурніше, бо ходити без мети сюди й туди — тільки висотувати останні сили.

Похнюпився, але сонце пекло потилицю, й невдовзі Тікірі знову звів голову. Океан так само блищав, на обрії не видно було жодного корабля, світ здавався моторошно порожнім, аж дивно, як це може бути, коли тут їздять машини й ходять люди, а он праворуч стоять будинки й хати. В Тікірі засмагли губи. На хвильку спинився перед рундучком, в якому індієць продавав усілякий дріб'язок від люстерок до міткалю; потім перед другим, де в тіні сиділо кілька чоловік над склянками араку. Третю буду Тікірі обачно обминув.

Вона стояла над морем, на тому боці вулиці, де не було будинків, і здавалася занедбаною. Саме тому Тікірі обминув її, щоб роздивитись її зувсібіч і впевнитися, що буду справді ніхто не стереже. Неймовірно, щоб це було так, бо попереду буди на дошках, покладених на ящики, горою лежали овочі й навіть купа коржів. Але в буді справді не було живої душі… принаймні Тікірі нікого не бачив, він не міг уже вернути назад, підскочив до купи папай, схопив…

Тільки тоді — ніби знав, що так станеться, ніби чекав на те — вирнув з-поза купи коржів худий парубок у фесці й схопив Тікірі за руку.

Клац!

Тікірі присягнувся б, що справді чув, ніби замкнулася пастка. Скрикнув, скочив… Пізно.

— Гу! Га! — гортанно вигукнув продавець. Нічого більш, тільки ті два дурні, гучні звуки: — Гу! Га!

Мить із дикою зловтіхою стежив за хлопцевим ляком. Очі мав круглі, маленькі, як у тарантула.

— Гу! Маєш гроші чи ти злодій?

— Не… не… не… маю.

— Га! — загорлав продавець зловісно. — Отже, ти злодій! Скажи, що ти злодій!

— Ні! — вигукнув Тікірі, але голос йому ввірвався, і хлопець захлипав: — Так, я злодій… Але я голодний.

— То ось тобі дещо на зуб! — вишкірився торгівець, сунув руку в корзину під прилавком і кинув Ті кір і в обличчя щось м'яке, щось соковите, що бризнуло медом на губи, а в ніс ударило жахливим чумним смородом. — Тепер можеш бігти!

Але Тікірі очамріло стояв, і овочник мусив вивести його з буди й штурхнути, аби йшов геть і не отруював повітря, аби тікав, і то хутко. Чи, мо' захотілося другого дур'яну, негіднику?!

Тікірі закрутив головою й пішов. Не хотів другого дур'яну. То смачний овоч, хоч його м'якуш трохи тхне, навіть коли свіжий. А дур'ян, що Тікірі розмазано по обличчю, аж ніяк не свіжий.

Тікірі поплентався до моря. Море облямовували скелі, за якими можна сховатися, — ото тільки й доброго, що було в цьому місті. Ну й звісно, вода, хвилі, що котились так само, як удома в Калуеламагатарі, були також добрі, бо обмили хлопцеві обличчя, остудили, забрали біль пекучий. На обрії — ані цівки диму, на небі — ані хмаринки, світ здавався безмежно порожнім.

Тікірі вимив лице піском, ліг навзнак на хвилях, віддався на їхню волю: гойдайте, люляйте, несіть мене, а я ні про що не думатиму. Але допіру знову вийшов на берег, вернулися думки: були вони дивні, страшні, бо казали: чом не скорився тоді Жожо Ліндсею? Білі могутні, тож треба їх слухатися, коли й не знаєш чого й навіщо; досить, що це знають білі. Білі справедливі, тож треба приймати покару, яку вони тобі визначать, інакше-бо виженуть тебе, і світ покарає тебе куди жорстокіше. Якби ти мовчав тоді, якби стерпів кілька стьобків нагаєм, то сидів би зараз удома, носив би панові Ліндсею чай і мався б добре. Обом було б добре, й тобі, й Бандалі. Кілька ударів нагаєм — а скільки через них скоїлося лиха! Що той один лупень проти цього лиха?..

Тікірі виполоскав у морі саронг, ударив ним кілька разів об гладку каменюку, щоб вибити бруд, і поклав сохнути. Поки саронг сохнув, Тікірі розглядав скелі, обніжжя яких прикрашали гарні блакитні жилки, й думав, що під цими скелями напевно є купи самоцвітів, але, їй-бо, ліпше було б, якби скелі ці та були з сиру — тоді варт було б лише лягти на живіт і їсти собі.

Тут Тікірі спало на думку, що на Ланці, власне, повно куди ліпших речей, ніж сир, — на ній повно і м'яса, й кокосових горіхів, і рису, й чаю, й какао, й манго з бананами, та й тих дур'янів, котрі хоч і тхнуть трохи, але дуже смачні, коли свіжі! Авжеж, усього цього добра на Ланці стільки, що, здавалось би, досить лише простягнути руку… але марно. І море довкола Ланки кишить рибою — але й це марно. Дивно.

Тікірі почав гратися своїм самоцвітом, але як схилив голову, чуприна впала йому на обличчя, й знов гидюче засмерділо дур'яном. Тож хлопець іще раз пірнув у воду — вимити волосся. М'яв його, м'яв, спробував навіть терти піском. Все марно. Тоді плюнув, одягнувся й пішов.

На шосе мчали машини, туди й сюди, і це нагадало Тікірі ткацький човник, що так само біта туди іі сюди, туди й сюди, тільки тягне за собою нитку. Машини ж не тягли за собою нічого, хіба смужку диму, що смердів, хоч далеко не так, як дур'ян. Тікірі й досі чув його, свій дур'ян, свою покару. І що найгірше — чули його й перехожі, бо бридливо відверталися. Тікірі добувсь уже на околицю, в рибальський квартал, і якби не пригода з овочівником, то попросив би їсти — рибалки-бо добросерді. А так він дуже соромився. Собаки гавкали на нього, бешкетники гукали вслід:

— Смердюх! Смердюх!

Тікірі наддав ходи. Сонце тепер сліпило його, аж сльози котились, і він сказав собі, що то сонце жалить його в очі, й тому очі сльозяться. Але сам не був певен цього. Може, очі плакали б, якби сонце й не сліпило їх. Нічого Тікірі не був певен, хіба лиш того, що йде на північ, безперестанку на північ.

Рибальське містечко скінчилося, бешкетники побігли собі. Тікірі йшов кварталом невеличких вілл. Над зеленню садів побачив шпичасту каплицю з великим чорним хрестом і спинився. Потім ізнов пішов — од хреста до океану. Сів на берег, поклав на коліна свою чорну книжку і довго, тяжко думав. Од моря повіяв вітер, куйовдив Тікірі довгу чуприну, провівав її — але марно, марно. Ніякий вітер не зможе вигнати за дві години сморід дур'яну. А понад дві години Тікірі не міг тут чекати. Надходив вечір.

Коли сонце порожевіло, як Бандалин омріяний острівець, Тікірі підвівся, стиснув книжку в руці й вернув до хреста з каплицею, туди, де помітив спершу будинок, жовтий, ніби лимон, будинок у гарному садку — будинок, на якому накреслені чотири літери: FINS.

Ніколи ще не було йому так смутно, соромно й так зле.

Чужинці

Що має робити в храмі Буддиного Зуба, Бандала знав уже другого дня. Відповіді ж на питання, чом ігумен узяв до служби саме його, Бандалу, коли в Канді тиняються юрми великих і розумних, не гірш за нього, хлопців, мав чекати ще якийсь час.

Проте він не дуже сушив собі голову цією загадкою. По-перше, йому ніколи було вгору глянути, по-друге, він не переставав думати про Тікірі — чи приїде й коли, а по-третє, довкола було стільки нових речей, аж хлопець не знав, на що спочатку дивитися.

Ранесенько прибрав зів'ялі квіти сапу з усіх вівтарів у храмі, бо віруючі от-от принесуть нові. Почистив каганці, налив до них олії і пішов замітати коридори першого поверху монастиря. На другому й третьому жили ченці й замітали там самі. Бандала впорався десь опівдні, коли до храму посунули туристи. Їх Бандала зустрічав уже вмитий і причепурений; то був його щонайперший обов'язок, і честь храму вимагала, аби він справляв на туристів гарне враження.

Упевнившися, що християн та білих не здихається ніде, він спершу був вельми прикро вражений. Але, на диво, швидко звик і за тиждень очікував їх навіть з великою нетерплячкою. Так, кишіло їх тут куди більше, ніж удома або в Анурадгапурі, але — і в цьому полягала величезна різниця, — вперше в житті не стикався з ними віч-на-віч як їхній слуга, та й взагалі не залежав од них.

Як правило, приїздили вони в легковушках у супроводі товмачів з готелів, одягнених у білісінькі спідниці й куртки з номерами на грудях. Перед храмом туристи виходили, схилялися над ровом із черепахами й щось вигукували зчудовано чи захоплено, а мо' й якісь дурниці — Бандала цього не знав. Він стежив за ними з вікна монастирської бібліотеки, що містилась у восьмигранній вежці — найприкмітнішій ознаці храму, — аби в потрібну мить сісти на табуреточці біля ніг ігумена, котрий з камінним обличчям схилявся над священними книгами.

Книги ці не схожі на ті, що їх Бандала бачив у пана Ліндсея, — це сухі листки таліпотової пальми, порізані на довгасті прямокутники, вкриті таємничими літерами й нанизані на шнури, наче намисто.

Тим часом туристи вже донесхочу надивилися на черепах, перейшли місток і зникли в передпокої храму, звідки одразу ж почулося мурмотіння гіда: «Леді й джентльмени!», хцхотіння й вигуки: «Ах, як смішно!..» З того всього Бандала знав, що відвідувачі проходять «пекельним коридором», розглядають картини буддистського пекла, намальовані на стінах, фіолетових грішників та блідо-голубих чортів, які луплять з грішників шкуру, відтинають їм руки-ноги, прибивають їх до хрестів і штрикають у боки золотими списами, схожими на гарпуни.

Невдовзі голоси стихли. Туристи вступили до святилища, але в пітьмі не бачать нічого, — як і він, Бандала, коли вперше опинився там, — і чекають, аби хто-небудь із ченців або послушників клацнув вимикачем; однак і потім не багато побачать. Не побачать вони й Буддиного Зуба, а тільки першу, найбільшу з семи всипаних самоцвітами скриньок, що в них на золотому листку лотоса лежить Буддин Зуб. Бандала тішився з того хоча б тому, що й сам він досі не побачив тієї святої реліквії, яку ченці показують віруючим лишень тричі на рік; а ще тому, що безперервний потік цікавих чужинців викликав у Бандали почуття сорому й збентеження. Коли б він не знав, що це робиться віддавна й за згодою ігумена, то мав би все це за блюзнірство. Кінець кінцем Бандала сказав собі, що ігумен напевне знає, що чинить, бо він — Той, Хто Зна Все. Так, ігумен — святий чоловік, і коли він не бачить у чомусь ганьби, то її направду нема.

Так гадав Бандала перші дні, поки сидів на своїй табуреточці, чистий, ситий, з волоссям, до блиску змащеним духмяною олією, в білій святковій одежі, котра закривала йому й груди.

Усе ще було тихо — чужинці обдивлялися подвір'я за святилищем. За хвилю затупотіли на сходах перед бібліотекою і ввійшли. Самі, без гіда. Ігумен не волів, аби товмач показував його тим йолопам, як черепаху. Гід тільки одчиняв двері бібліотеки й казав: «Прошу, заходьте».

І туристи заходили, а як була між ними жінка — Бандала міг побитись об заклад, що найперше вона гляне на нього й вигукне: «Ой, який гарненький хлопчик! А волосся! Як у дівчатка!» Чоловіки, навпаки, витріщають очі на ігумена й декотрі бовкають: «Good morning!» або й по-американськи «Hallo!» Ігумен ані ворухнеться, не підведе голови; тоді Бандала встає, прикладає палець до вуст:

— Бгікку студіює священний олас. Будь ласка, тихо!

«Бгікку» означає просто священик або чернець, але ігумен хотів, аби хлопець рекомендував його саме тим словом, яке аніскільки не відповідало його сану: такий-бо він був скромний. І тільки коли туристи пошепки питали — в дев'яти випадках із десяти — що таке «бгікку» й що таке «олас», Бандала пояснював: ігумен — вельми поважний святий, але в смиренні своєму він не прагне шани; «олас» — священні книги, писані різцем на листі пальми-таліпот.

Бандала навіть простягав їм одну книгу, щоб роздивилися гарнесенькі літери, тонесенькі й дрібненькі, наче з павутиння. Чужинці звичайно вражено вигукували, а ігумен підводив нарешті голову.

— Уклоніться, будь ласка, — мовив тоді Бандала. — Бгікку вас помітив. Це для вас велике щастя.

Чужинці звичайно вклонялися дуже низько. Тоді Бандала розгортав книгу, зроблену вже не з пальмового листя, а з паперу, й показував пальцем на підписи відомих осіб, які од-відали в минулому храм.

— Король Едуард Сьомий, — начитував він. — Кайзер Вільгельм Другий. Принц з Уеллсу…

Туристи витягували шиї, жадібно розглядали, Бандала давав їм на це хвилину або дві — як йому хотілось, а тоді пропонував чисту сторінку:

— Розпишіться й ви.

Вони вихоплювали нетерпляче авторучки й підписувалися звичайно великецькими, розбірливими буквами, ще й з повною адресою.

— Дякую, — казав Бандала й передавав книгу ігуменові, котрий уперше ворушив рукою. Тепер — найголовніше: святий чоловік брав різець і швидко креслив щось на листку пальми таліпот — листок, правда, лишався чистий, жовтавий, ніби слонова кістка; ігумен тер його темною рідиною — листок чорнів, наче вугілля, ігумен стирав фарбу — і от на листку показувалося тоненьке письмо. Були то початкові літери імен туристів, слово «Канді» й дата відвідин.

— Бгікку віддав вам велику шану, — казав Бандала гідно. — Візьміть собі листок як згадку й подарунок.

З тими словами він піднімав віко різьбленої скриньки, в якій лежала єдина десятирупієва банкнота.

В тій хвилі ігумен уже знову студіював священні книги. Його не обходило, що чужинці покладуть до скриньки. Втім, він добре знав — менш десяти рупій не давав ніхто. Не підводив він голови й тоді, коли, низько кланяючись, чужинці йшли. За весь час ігумен не промовляв жодного слова.

Щойно зачинялися двері, Бандала спорожнював скриньку (залишав тільки десять рупій), гроші віддавав ігумену, знов сідав до його ніг і мовчки очікував подальших відвідин. Було то як обряд, в якому він не смів нічого змінювати. Лише в перші дні ігумен кілька разів розтуляв рота, кладучи гроші до шухляди:

— Для святого Зуба. Для великого золотого листа лотоса.

Так, для Бандали це був обряд — усе одно що класти квіти сапу перед статуєю Освіченого, спалювати духмяні палиці на вівтарі Зуба, наливати до каганців олію, бити в гонги, як взагалі все на цьому святому місці. А що тут грали ролі й чужинці, християни, — то це другорядне, мало бути другорядне, бо так волів ігумен, котрий у тому обряді важливу роль доручив і йому, Бандалі. Бандала здогадувався вже, завдяки чому так сталося: бо добре знав англійську, був тямовитий та й на вигляд нічогенький; і хоч попервах він трохи губився й соромивсь, зате потім, крім гордості, нічого не відчував; гордість же зростала так само швидко, як Бандалине вміння керувати чужинцями.

Справді-бо він керував, панував над ними! Непомітно для них самих керував ними, змушував їх зробити те або те — і вони слухались його! І за це, звісно, Бандала був удячний ігуменові й Касіапі, котрі його навчили, як чинити, котрі цей обряд опрацювали — і тут, без сумніву, не обійшлося без таємничого навіювання. Інакше-бо, чом англійці з американцями, які скрізь корчать із себе панів, чом ті пихаті білі сагіби нараз стають смирні, наче ягнята або ляльки?

Чом? Таже тільки тому, що так хоче Освічений Будда. Бажання Буддине — на устах в ігумена, котрий нахиляється до Бандали й вклада йому до вуст ті слова істини, що неминуче справджуються.

Такою звивистою, але чіткою стежиною бігла Бандалина думка, аби дійти єдиного можливого висновку: він повинен пишатися, що бере участь у такому священному дійстві. І це стало його переконанням. Він був гордий і вдячний, бо був Обраний.

Був навіть і заможний: білі жінки часто підсовували йому гроші; брав не дякуючи й того ж дня витрачав.

Ополудні, в спеку, коли асфальт розтавав на чорну рідоту й туристи залізали до готелю, ніби жуки до дір, Бандала вештався вулицями й розкошував, ласуючи тістечками й жуючи гуму. Блукав по всенькому місту, лишень станцію оминав. Зайшов туди тільки раз, на другий день по тому, як доля так несподівано послала йому притулок у Далада Малігава — так по-сінгальськи звався храм Зуба.

Того ранку Бандала вперше з намащеною чуприною сидів коло ніг ігумена, але не в бібліотеці, а в кімнаті з американським письмовим столом, куди Касіапа завів його вчора, мокрого до рубця після купелі в черепашачому рові… Сьогодні Касіапа грав роль білого туриста. Навчив Бандалу всіх потрібних рухів та слів і тепер опитував, як учень чинитиме на практиці, віч-на-віч із справжніми чужинцями, чи все гаразд запам'ятав і зрозумів. Урок тривав десь години зо дві, але цього виявилось досить, — Бандала вчився легко. Так легко й швидко, що сам ігумен задоволено поклав йому руку на плече.

— Ти хотів іти до потяга. Тож іди. Досі ти ще не втямив, які безглузді всі людські бажання. Але ти маєш меткий розум і згодом усе збагнеш.

На станції не було нікого, лише дідусь Тінь трудився на своїй купі щебеню. Коли Бандала затулив йому сонце, дід підвів свої порожні очі, але не сказав нічого. Бандала сів почіпки.

— Дядьку… — промовив пошепки: він так спрагло бажав, аби Тікірі був тут, що йому стискало горло. — Дядьку…

— Цить і йди геть, — непривітно ввірвав його старий. — Не дам тобі нічого, ані зерня рису.

Бандала здивовано глипнув на нього. Але це направду був той самий дід, що вчора балакав так приязно.

— Чого це ви так? Не знаєте, хто я?

— Знаю, і то дуже добре, — буркнув старий. — Ти бгікку, від тебе тхне паличками. Йди геть! Докруж мене висить порох із каміння, через нього я виджу лише тіні, але він мені миліший, ніж ваш духмяний дим.

— Але я не чернець, — засміявся Бандала. — Хоч був у храмі.

— То чимдуж біжи назад і не стовбич тут! — гримнув дідусь Тінь. — Мушу розбивати каміння. Я не ходжу з мискою!

— Не гнівайтеся, дядьку, — лагідно мовив Бандала. — Я вірю, що ви маєте добрі очі, але ніс вас дурить. Од мене не пахне паличками — я був у храмі не так довго. Це олія на волосся. І по мені, пахне гарно.

— А по мені — ні! — одрубав старий і не зронив більш ні слова, хоч Бандала двічі питав, коли хоч приблизно приїде потяг.

Тож Бандала підвівся й пішов через колію спитати когось привітнішого, при доброму розумі. Боявся, що опізнився, що потяг уже був тут, що й Тікірі вже був тут і подався кудись по свої слони. Потяга довелося чекати довгенько; у вагонах повнісінько людей і все-таки порожньо — нема Тікірі.

На шосе від станції сонце відбивалось у блискучому асфальті, аж здавалося, що воно впало з неба й тепер лежить долі на брудній тарелі, розбите на друзки. Бандала сів біля озерця. Дивився на острівець з пальмами, а тоді на сонце, яке перебралося на гладінь і сяяло там, як кругле люстро, почав жбурляти камінці — злорадів, що хвилі роздерли сонечко, як папір. Те сонце, що сміється, хоч Тікірі зрадив.

Так, Тікірі зрадник! Тікірі сказав, що поїде потягом до Канді, вичекав, доки я засну, і втік десь-інде. Чом чекав, доки я засну, чом утік? Бо хотів мене спекатися.

Але чом хотів мене спекатися?

Чом, ну чом? Бандала встав і пішов. Було йому сумно, аж сам дивувався: заради якогось дурного хлопця з великою головою! Гостро засміявся. Ні-і, тепер він про Тікірі навіть не згадає, не те що плакатиме.

Знову засміявся. Однак було йому гірко-самотньо.

Того самого дня Касіапа навчив Бандалу нарізати висохле листя пальми таліпот у вигляді прямокутних карточок, які ігумен давав туристам на згадку. Штуканехитра, але ніж був гострий, мов бритва, пальмове листя легко розтріпувалося, треба було зосередитись, і хлопець геть забув про Тікірі. На жаль, упорався Бандала аж надто швидко.

Але по тому Касіапа звелів йому попіклуватися про цібетки, і хлопець знов розважив душу.

Цібетки — маленькі милі звірятка, схожі на кошенят, — живуть на кокосових та арекових пальмах і такі полохливі, що їх не варто було б і ловити, якби вони не давали мускус — коштовну духмяну рідину. В монастирі Буддиного Зуба ченці розводили відразу кілька десятків цібеток, бо — як сказав Касіапа, — щоб напахати жертовні палички, потрібно багато мускусу. Звірятка скакали в дерев'яних клітках, і були вони такі ручні, що не пручалися, коли Бандала брав їх до рук і лоскотав, поплескував по спинці дерев'яним шпахтлем, аби випустили до скляної миски духмяну рідину. Було це так цікаво й весело, що Бандала аж заспівав.

Але на самоті, в комірчині, його знов обступили тоскні думки про зраду Тікірі. І вертали ще багато вечорів.

Допоки їх зовсім прогнав випадок із всесвітньознаним чоловіком та його дружиною.

Подих життя і смерті

Прийшли вони оглянути храм десь за місяць, як Бандала обійняв свою посаду товмача.

Ставний шістдесятирічний чоловік мав бляклі очі й кутасте підборіддя, — коли він розмовляв, воно рухалося з боку на бік, і здавалось, ніби цей чоловік безперестану підточував зуби. На голові в нього був новенький корковий шолом. Як і дружина, мав він американську вимову, — її хлопець навчився розпізнавати безпомилково. Чоловік цей удерся до бібліотеки, наче до себе додому, по-приятельськи привітався до ігумена: «Hallo, old chap!» — означає це приблизно те саме, що. «Здоров був, старий!», і поплескав би святого |по плечу, якби Бандала не підхопивсь і не заступив йому дороги.

— Бобе, Бобе! — добродушно докорила йому пані.

Ігумен не ворухнувся. Його лиса потилиця, схилена над священними олас, ані здригнулась. Бандала звично розпочав обряд; але відвідувач раз у раз насмішкувато перебивав його, — пані в крислатому капелюшку, немов вибачаючися за це, усміхнено зітхала, зводячи очі до стелі. Була то дрібна бабця з лицем, напудреним так густо, що здавалося, ніби вранці вона помилково одягла якусь гіпсову голову.

Не зводячи погляду з кумедної бабці, Бандала трохи неуважно провадив свій обряд аж до хвилі, коли дивний гість одмовився вклонитися ігуменові.

— Що? Я? Йому? — вигукнув він напівжартома-напівсерйозно. — А чи ви знаєте, хто я такий?

Він ударив себе в груди; загриміло, ніби гонг. Незважаючи на це, Бандала розчув ім'я, від якого йому на мить захопило дух. Лиш на мить… Бо ігумен одразу ж розтулив рота й уперше за весь час, що з ним Бандала в бібліотеці працював, зронив слово:

— Далі!

Бандала звів дух і провадив далі.

Коли показував у книзі гостей підписи принців, імператорів і королів, вельмишановний американець засміявся, що він теж король, але усе-таки витяг авторучку й розписався.

А тоді це й сталося.

— Ось вам на згадку, — сказав Бандала, тицьнув чужинцеві до руки листочок, прикрашений його всесвітньознаним ім'ям, і відчинив скриньку з десятьма рупіями. — Бгікку окрив вас великою шаною, й це для вас…

Не доказав.

Американець тицьнув грубелезним пальцем віко скриньки, й воно зачинилось.

— Так! — зареготався він. — З мене досить! Оцей чортів помаранчевий жебрущий чорнокнижник окрив мене шаною?! Я окрив шаною його! Ви знаєте, хто я такий?!

— Ти вже сказав це їм, Бобе, — смикнула його пані за рукав.

Але Боб вихопив свій фотоапарат і галакав — аж надворі було чути, — що зараз сфотографує ігумена й наробить з його фото кольорових етикеток на померанчевому напої. Ото буде рекламна! Ану всміхнися мені приємно, ти, старий шахраюго!

Бандала заціпенів. Нічого такого тут іще не діялося. На лобі хлопцеві рясно виступив піт.

Він остовпіло дивився на американця, потім на ігумена… і нараз йому… нараз йому здалося, що ті двоє подібні між собою, що мають однакові риси, однакові підборіддя, навіть однаковий вираз! Було то, напевно, безглуздо, просто неможливо, хоча б тому, що американець хихотів, тоді як обличчя в ігумена не ворухнулось…

Аж ось ворухнулися губи, рот:

— Відбери в нього листок. Дай мені його!

— Слухаюсь, — затремтів Бандала.

Почував: зараз буде щось страшне.

Але ігумен лише поволі, ліниво підніс листок до губів. Американець цікаво змовк, і в наглій тиші чутно було легесенький шелест: ігумен дихнув на листок, і той ледь прогнувся.

І все.

— Поверни йому листок, — звелів ігумен Бандалі. — І скажи йому, що подих дарує життя, але так само й смерть. Кажи помалу.

— Я не знаю, як буде подих, — прошепотів Бандала.

— Вгеаth, — підказав ігумен, і хлопець розплющив широко очі; досі він і гадки не мав, що ігумен знає англійську, і навіть ліпше, ніж він сам.

— Що з подихом? — обережно спитала напудрена пані.

— Бгікку каже: «Подих дарує життя, але так само й смерть», — переклав Бандала повільно й підняв руку з листком. — Візьміть, він ваш.

На мить Бандалі здалося, що американець завагався… Але, мабуть, тільки здалося, бо той швиденько взяв листок і притис до носа.

— Гм, — сказав бешкетно, — бгікку мав би скористатися з мого товару, йому чути з рота. Ха-ха-ха! Але що скажеш, Барбаро, такий жарт за десять рупій — все одно що задурно. Ось маєш, хлопче, хай твоєму бонзі добре живеться!

Американець почав порпатися по кишенях. Але перш ніж він щось виловив, знову озвався тихий, незворушний голос ігумена:

— Не бери грошей. Скажи, що заплачено.

— Хай йому грець! — засміявсь американець, заледве дослухавши Бандалин переклад. — Це ще краще! Що скажеш, Барбаро, це варто принаймні двадцятки!

— Дай їм і ходімо, Бобе, — потакнула Барбара неспокійно. — Це триває вже задовго.

— Не бери грошей, — озвавсь ігумен знову. — Одчини двері й повтори, що заплачено.

— Слухаюсь, — заїкнувся Бандала. Він знав, вірніше відчував: щось відбувається. Чув, як напудрена жінка торохтіла, — не розумів тільки що: говорила вона занадто нервово, швидко й навіть на якомусь жаргоні. Утнув лише, що та дорікає Бобові, а Боб сердито лається.

Коли за ними зачинилися двері, Бандала залишився, де був, витираючи ліктем лоба.

— Ходи сюди й сядь, — усміхнувся ігумен. — Швидко. Жінка верне.

Бандалі закалатало серце. Той, Хто Знає Все, прозирає і в майбутнє — це так, але звернутися до такого близького майбутнього, до того, що може статись ось зараз! Це ж випробування! Подальші хвилини покажуть, чи мав ігумен правду. Якщо двері відчиняться…

Двері відчинилися.

— Пробачте, будь ласка, — вклонилася напудрена пані вже з порога, — Можна зайти? Дякую. Даруйте, даруйте Бобові. Вийшло по-дурному, це так, але ви не зважайте на це, пане… е… е… пане бгікку. Боб так не думав, просто він такий дикун. Але в нього добре серце. Справді!.. — захекано мовила вона, втупившись у непорушне обличчя ігумена. В лівиці їй тремтів фатальний листок, у правій вона несміливо простягала паку рупій — стільки Бандала досі не бачив і вві сні. — Я дуже була б рада, якби ви прийняли маленьку пожертву… звісно, якщо ви не образитесь. Боб не хотів вас образити, їй-право…

Пані торохтіла, благала, солодко всміхалася. Зрештою ігумен зглянувся над нею.

— Подай листок, — звелів Бандалі. — І візьми гроші.

Підніс листок до губів. Як удихнув, чутно було тихий шелест. Листок прогнувся, на секунду пристав до чарівничих уст.

— Дай їй листок і скажи, що знято.

І знову почулося тихе шелестіння, цей раз із губів напудреної жінки. Так глибоко вона відітхнула.

Пані пішла, а Бандала стояв над скринькою, сам не знаючи, що його більше здивувало: чи цей скарб, чи ясновидіння ігумена, а чи його надлюдська сила, що здолала пиху такого знаменитого чоловіка — чоловіка, чиє ім'я стоїть великими буквами на кожному стосику жувальної гуми…

— Можеш іти, — мовив ігумен. — Сьогодні не прийму вже нікого.

Бандала вийшов. Не помітив, що двері не зачинилися. Ступав схвильовано коридором. Обернувся, зачувши позаду клекіт. Навшпиньках вернув. Крізь щілину прочинених дверей побачив ігумена: той горбився над священними олас, кашляв, струшуючись у нападі нестримного реготу.

Того ж дня пополудні Бандала знов угледів Боба з пані Барбарою в гурті американців біля озерця й пішов слідом; цей знаний чоловік його цікавив. Виявилося, що цей раз вони простують до храму Ната Девала: його тіняве подвір'я Бандала бачив зі свого ванькирчика. Під дашком із пальмового листя там лежала величезна статуя Освіченого з намальованими квітами лотоса на ногах. Довкола неї клячіли статуї скорботних учнів, притуливши до очей те, що Бандала мав колись за білі квітки або метелики й що насправді були чисто випрані мереживні носовички. Довкола статуй юрмились американські туристи й глузували. Скажімо, і з тих самих носовичків, і з дашка над статуєю — він, мовляв, більше годився б для кегельбана. Було то веселе збіговисько, й тільки король жувальної гуми та його королева були поважні. Хоч сонце досі пекло, він тримав капелюха в руці, показуючи світові рожеву лисину, віночок сивини й наморщений, замислений лоб, під яким туди й сюди бігали очі. Хвилю ті очі розглядали обличчя Освіченого, пофарбованого в яскраво-жовтий колір, хвилю — жовті квіти сапу, хвилю — жовті постаті ченців, що сновигали перед храмом… і врешті втупились у Бандалу. І хлопець зрозумів, що той великий, знаменитий чоловік його впізнав і що він його, Бандали, боїться!

Безглуздо, неможливо — але це було так. Чом би тоді штовхнув американець ліктем свою жінку, чом би так голосно кашлянув? І чом би гримнув на тих грубіянів у тропічних шоломах, аби не кпили з того, що для інших святе? Скільки американців Бандала бачив — усі завжди сміялися й найохочіше саме в місцях і з речей, котрі були для інших святі; сам король жувальної гуми перший. І тепер раптом…

Чом?

Туристи давно вже пішли, а Бандала й досі сидів на подвір'ї храму Ната Девала, спершись об стовбур пальми, дивився на заплющені очі Освіченого, великі, мов тарелі на овочі, і дивувавсь, який мудрий ігумен і який дурний цей американський принда. Бо ігумен знав, що досить хукнути на листок, аби американцеві затремтіли жижки, тоді як американець не знав, що той подих нічого не означа. Анічогісінько! Тепер це Бандала збагнув. Тільки тепер, побачивши, як ігумен заходиться від сміху і як американець дрижить навіть перед ним, перед Бандалою, щоб не побіг скаржитись ігуменові, котрий, може, знов пошле за грішником подих смерті…

Бандала випростався. Його пойняла хвиля радості й задоволення: так он воно що треба робити — грати в чарівників!

Потім він ізнов сидів скулившись і дивувавсь, як це він раніше не докумекав: ніякий це не обряд — а гра! Ігумен сидить, ніби статуя, і мовчить — щоб здаватися таємничим! Знає англійську мову, але й слова не зронить, хіба через товмача, і це все для того, щоб видаватися загадковим, недосяжним, нетутешнім. Але кожен порух, кожен подих наперед точно продумано, кожне слово бездоганно зважено — аби помста була найповніша.

Бо ж ідеться не про що інше й не про менше — як про те, щоби помститися християнам за всі кривди, за всі лиха, і за ті мої, за те, що я мусив утекти з дому, і за Тікірі, й за батька Тікірі, й за Жабу, й за мого брата Карангу, котрого Жожо Ліндсей забив. Так, хоч і з дурного розуму, і я йому простив би та й забув би, коли б він оце не виявився такий злий. Але тепер я вже ніколи не забуду. Жожо забив його! І хоч ця помста мала, але солодка, мов сотовий мед.

Тут прийшла обдерта сінгалка з кошиком на голові, клякнула й зціпленими руками поклала до ніг Освіченого квіткову жертву. Потім вийняла з кошика жертовні палички й поставила їх біля обличчя Освіченого. Як запалювала одну за одною, спало хлопцеві на гадку порахувати їх. Було їх десять. Бандала дуже співчував жінці — її ж спіткало десять нещасть, і вона їх теперки спалювала, ті лиха, аби всі десять розпались у купки попелу; аби солодкі пахощі овіяли ніздрі Освіченому, полетіли до неба й принесли мир і супокій.

Заледве вона встала, підвівсь і хлопець, купив у ченця п'ять паличок, поставив їх біля ніг Освіченого, бо більш ніде не було місця, стільки вогників палало докруж статуї. Одну паличку запалив за себе, одну за свою матір, одну за батька Тіссу, одну за дядька Вікрену. А останню за Тікірі, хоч він і зрадник, але, може, мучиться нині, й то більше, що не вірить в Освіченого й не знає, як ченці можуть метатися, краще, ніж будь-хто з нас.

Радий вертав назад. У храмі Ната Девала й у храмі Зуба гриміли гонги, їхні звуки змішувалися, летіли до неба, як хмара, як вітер, крони пальм гойдалися, довкола зводилися блакитно-зелені горби, озерце блищало, мов крапля на дні миски. На містку через рів Касіапа саме сідав до однокінки, в лівиці тримав жебрацьку миску, в правиці — парасолю й торбу з пальмового лика. Їхав до храму Дамбула — там він обійме вищу посаду.

Ввечері ігумен гукнув Бандалу й торкнувся долонею його плеча. Рука була тепліша, приємніша, ніж у Касіапи.

— Я тобою задоволений, — мовив ігумен. — Від завтра вже не замітатимеш. Зате перебереш на себе деякі інші обов'язки, що їх досі виконував шановний Касіапа.

Насправді йшлося про єдиний обов'язок — чергувати біля телефону, коли ігумен справляв службу богові.

Телефон стояв на письмовому столі, схований під отим очеретяним дзвоном, що його Бандала спершу мав за накривку над тареллю з овочами, отже, дроти, що їх Бандала побачив тоді в призахідному сонці, були телефонні.

— Умієш телефонувати?

— Ніколи я не набирав номера сам, — відповів Бандала. — Але кілька разів зводив трубку й розмовляв, як пан Ліндсей дзвонив з канцелярії і нікого поблизу не було.

— Того досить, — сказав ігумен. Отже, другого дня Бандала сів до апарата й чекав.

У кімнаті з білими потинькованими стінами дзижчали комахи, надворі верещали папуги й мавпи, небо голубіло, хоч із нього дощило золото — промені сонця просіювалися крізь крони дерев.

А тим часом насувалися події, котрі мали істотно змінити Бандалине життя, ба цілий його світ.

Жахливий злочин

Що робив у цій кімнаті Касіапа, коли телефон не дзвонив, Бандала не міг собі уявити: певно, віддавався побожним роздумам.

Але ж Бандала не чернець, воля в нього не така загартована, й він не може наказати думкам зосередитися на чомусь одному. Хлопець знав лише: ті, котрі здатні на це, можуть викинути з голови геть усе, крім однієї ясної цятки — мети, і вперто йдуть до неї, як нічний мандрівник на далекий самотній вогник, — години, дні, а то й тижні. Це дуже тяжко, треба щодня виховувати й загартовувати себе, — Бандала на таке не здатен. Він дав думкам волю: летіте куди хочете — і несподівано дійшов висновку, не дуже нового, проте цікавого.

Касіапа напевно давно вже знав, що обійме посаду ігумена в монастирі Дамбула, і саме тому допоміг Бандалі вилізти з рову й завів до Того, Хто Все Знає. Словом, у храмі був потрібен хтось, аби міг заступити Касіапу, принаймні в чисто світських справах, — приміром, спілкуватися з туристами, чергувати біля телефону, — бо, крім Касіапи, жоден монах для цього не був годен, окрім ігумена та Касіапи, ніхто не знав по-англійськи більше ніж два-три слова. Інші монахи — як дізнався Бандала — були невігласи, коли не рахувати трьох-чотирьох старих, що день і ніч гнули спину в бібліотеці між найстарішими збірками олас і знали старі мови санскрит та палі; все європейське було тим старим чуже, коли не огидне. Аж тут з'явився він, Бандала, що пристойно знає англійську. Тож Касіапа скористався з нагоди й відрекомендував його ігумену.

Ось як воно було! Лишалась іще одна заковика, але Бандала в тій хвилі про неї не думав, а як щиро казати — не хотів думати. Він любив уявляти собі, що сказав би Тісса, дізнавшись, чого досягнув його син і яку посаду обіймає. Або що було б, якби в гурті туристів нараз опинився Жожо Ліндсей! Звісно, це було неймовірно: Жожо народився на Ланці, тож із туристами не має нічого спільного. Але що, якби?! Жожо, очевидячки, поводився б страшенно брутально, але ігумен дібрав би способу, щоб той чванько за хвилю став нижчий трави, тихіший води. Кінець кінцем хто такий Жожо порівняно з королем жувальної гуми?

З короля жувальної гуми Бандалині думки перескочили на саму жувальну гуму, і хлопець поклав собі, що надалі купуватиме й жуватиме іншу гуму, не Бобову, бо той Боб бовдур. Згадавши про бовдура, Бандала згадав про одного ченця, на ім'я Паранаїка, — той виготовляв запалювальні палички, і рот йому завше роззявлений, наче в божевільного. А чи може чернець бути божевільний? Чи зугарен і Паранаїка зосередити думки на одній цятці? Коли так, то не така це вже штука. Отже, з часом і він, Бандала, зміг би це. І став би ченцем, і тоді, тоді…

Бандала дивився на рожеві відблиски, що їх кидало сонце на стіни, й тішився видивом, буцім він — ігумен храму Зуба і всім християнам на Ланці розсилає листя пальми таліпот з їхніми іменами й наказом: «Ідіть геть! Інакше-бо вас покараю! Мій подих означає смерть!» І от усі християни притьма чкуряють до своєї студеної землі, а він, ігумен Бандала, відчиняє шухляду столу й кожній справедливій людині Ланки дає жменю рупій: «Іди, Вікрено, й купи моторного човна! Іди, Дгаму, й купи собі бензин до машини, що була колись у пана Альвара! Іди, Тікірі, й купи собі найбільшого слона на світі… Тобто ні, тобі нічого не дам, бо ти несправедливий, ти зрадник. Ліпше дам у десять разів більше тій обірваній жінці, що вчора запалила біля статуї Освіченого десять паличок. А також дідусеві Тіні, аби втямив, що ченці не лихі й знають, що чинять.

Він довгенько сидів біля апарата — а телефон мовчав.

Але за півгодини задзвонив тричі — і хлопцеві світ пішов обертом.

Він повинен був зняти трубку, відгукнутися: «Центр» (бо храм Зуба є центр Ланки), спитати ім'я того, хто говорить, запам'ятати або ж записати його. Нічого більше ігумен йому не доручив, і хлопець нічого більше не зробив.

Але ті, на другому кінці дроту, — виливали геть-чисто все: гадали, що розмовляють із Касіапою. Перші двоє говорили по-англійськи — нетерпляче чекали, коли ж буде «цібет». Вандала відповів, що доповість про те ігуменові; він не знав, що таке цібет, бо цібетки, дрібні смугасті звірята, що про них він піклувався, по-сінгальськи звуться інакше.

Третій торгівець говорив по-сінгальськи, тож Вандала все зрозумів; цібет — це дорогоцінний мускус цібеток.

Вандала поклав слухавку й забув прибрати з неї руку. Думки, що перше метляли йому в голові, тепер забігали куди прудкіше й цілком іншим напрямком: ігумен продає мускус… Але ж Касіапа казав, що мускус — пахощі, любі Освіченому, і вживається тільки для того, щоб готувати запалювальні палички. Чи, може, цібетки дають так багато мускусу, що вистачить і на запалювальні палички, і на світські речі, скажімо, дорогі парфуми?.. Бандала в цьому дуже сумнівався. Отже, це все можна пояснити тільки так: палички виробляються не лише в храмі, а й у тих торгівців, котрим ігумен постачає мускус. Тільки ж двоє з них розмовляли по-англійськи, імена в них португальські, а португальці та метиси усі християни!

Отут Бандалі вперше й здалося, що світ пішов обертом.

Бандала вхопився за стіл — йому аж млосно стало. Але швидко опанував себе і, коли йому ще двічі телефонували, спромігся спокійно відказати. Не затремтів йому голос навіть тоді, коли він доповідав ігуменові.

Але як стояв потім біля кліток із цібетками, то знов його забили млості. Він дуже уважно полічив звіряток, ніби забув, скільки їх тут.

Клітки висіли на стіні в бічному дворі: туди віруючих не пускали, але з головного подвір'я клітки було видно; висіли там вони, звісно, й зараз. Звіряток було тридцять вісім, і від учора вони, звісно, не розплодилися. Це означало, що коли ігумен продає частину мускусу, то решту розводить, інакше-бо не стане на потрібну кількість паличок. Або ж чернець Паранаїка не здужа зробити всіх паличок сам і йому в якийсь спосіб помагають християнські торгівці. І те й те однаково неймовірно.

Довго стояв Бандала біля кліток. Сумний, пригнічений. Нарешті дійшов ось до чого: хоч торгівці християни або, може, й магометани, зате в копальнях у них працюють сінгальці — буддисти! А якщо жертовний мускус розводять — то чинять так, мабуть, в усіх храмах, бо цібеток, а отже й мускусу, справді дуже мало — їх не вистачить на тисячі й тисячі паличок, котрі палають перед статуями Освіченого на цілій Ланці.

Бандала віддихнув. Світ, котрий допіру йшов йому обертом, знову став на своє місце. Хоч не так уже певно, як перше, але доволі певно, аби вірити, що він добрий.

Іще хвилю Бандала спостерігав звіряток. Нараз йому закортіло спробувати дістатися чи бодай зазирнути туди, де він ще ніколи не був: за двері, що за ними Паранаїка готував свої духмяні палички.

Двері ті були, звісно, замкнені, як завше, і в шпарі стирчав ключ, тож зазирнути теж не пощастило.

Колись Бандалі й на думку не спало б шукати іншої дороги; Паранаїка просто замикається, бо так повелів ігумен, та й по всьому… Нині ж Бандала ту дорогу шукав — і знайшов.

Вела вона бічними сходами на другий поверх і довгим, звивистим коридором довкола всього будинку назад, аж туди, де тьмяніло кілька вікон, зачинених дерев'яними віконницями. Бандала поторгав одну — не піддається. Другу — віконниця піддалася. Лишень трішки заскрипіла. Але пришелепуватий чернець із роззявленим ротом не підвів голови. У кущах довкола подвір'я щебетали пташки, і він — Паранаїка — занадто захопився своїм, ділом. Сидів сам один на долівці, мішав розмелене дерев'яне вугілля з якимось липким смолистим тістом, а з пляшки, добре знайомої хлопцеві, поливав рідину, пахощі якої були знайомі Бандалі ще ліпше: з такої самої коричневої пляшки, на якій намальована чарівна біла жінка й написано «Finest Hair Lustre», він щодня лив на долоню духмяну олію й мастив нею чуприну; міг не скупитися, бо «Finest Hair Lustre» хоч і означає «Найкращий блискіт на волосся» — далеко не найкращий, зате вельми дешевий.

Паранаїка вперто місив своє священне тісто, висолопивши язика, але Бандала його вже не бачив. Він нічого не бачив, хоч очі мав розплющені. По лицю йому котилися сльози. Світ навколо нього вже не йшов обертом, а завалився: ченці — шахраї…

Ченці шахраї! Ченці ошукують не лише американців, а всіх і вся, мене, мого батька, тисячі таких батьків, сто тисяч людей, кого завгодно, ту жінку, котра вчора купила десяток паличок, бо її спіткало десять лих… авжеж, будь-кого, мене, Тіссу, ту обірвану жінку, безліч таких жінок. І Освіченого! Але Освічений не платить за палички удвадцятеро дорожче ніж слід, Освічений тільки сидить або лежить, і він з каменю, мертвий. Він мертвий…

Несподівано Бандала помітив, що стоїть біля кліток із цібетками й відчиняє дверцята. Не знав, як туди добувся. Чув у долоні м'яке тепло й з подивом зрозумів, що взяв цібетку до руки. Чом? Хтозна. Кинув звірятко на землю. Воно беркицьнуло в повітрі, але впало на всі чотири, мов кошеня, миттю видряпалось на дах, перескочило на пальму, за ним друге, третє, десяте, двадцяте…

Як розчинив останню клітку, зачув — хтось крикнув на гвалт. Шарпнувся. Дверцята — навстіж, а сам — драла. Краєм ока побачив за собою жовтогарячу пляму, кілька плям. Отже, за ним женуться. Бандала вискочив на мур, стрибнув до якогось садка і ну бігти. Над ним у кронах дерев бігли зграї мавп. Бандала переліз ще через один мур. Галас за ним замовк. Бандала побіг помаліше, щоб оддихатися. — Клусав між двома зеленими стінами. Попереду заблищало озерце. Бандала збочив, пішов поволі. На посипанні жовтим піском доріжці не було нікого. Хлопець підвів очі: по горло ситий він цим кольором чернечої одежі. В голубому небі розкошували птахи. Бандала спинився. Знову пішов. За півгодини сидів на супротивному боці озерця, дивився на кутасту вежку храму й судорожно сміявся. Finest Hair Lustre! Ха-ха! Найкращий блискіт на волосся!.. Чом саме Finest Hair Lustre, а не щось інше? Мабуть, торгівці постачають їм ту гидоту нижче вартості, в рахунок мускусу. Саме їм, голомозим, га-га-га!.. Таж чи є в тій олії хоч трохи мускусу? Дурниця, ні крапельки — інакше вона була б дорожче… Чи той пах схожий на мускус, коли запалиш? Чи добре горить? Може…

В голові Бандалі вихоплювались думка за думкою, здебільша смішні, але декотрі не такі вже й дурні. Приміром, що його взяли до монастиря не лише задля англійської: він був нетутешній, здалеку, тут нікого не знав, тож нікому не міг виляпати про це крутійство. А ігумен — не всезнаючий! Де там, сама комедія, він лише ошелешив мене, нагнав страху — аби я то певно тримав язик за зубами, коли б навіть і розшолопав, що й до чого. Ач який спритник! Мовив: «Ти з Калуеламагатари!» — а я перед ним трохи на коліна не впав: ясновидець! Тоді як йому це сказав Касіапа! Та вже ж, Касіапа-бо чув, як я кричав туристам: «Я не злодій! Я — син Тісси з опалових копалень!» А на Ланці лиш одні опалові копальні…

Тут Бандалу знов узяла лють, несамовита від безсилля. Негідники, пройдисвіти! Але відразу ж у ньому ніби щось згасло. Він згорбився, уткнувся підборіддям у коліна й дивився на острівець посеред озерця, знесилений до решти, бо вже нічому не вірив. Усе ошуканство, геть усе на світі! І цей острівець, мабуть, теж брехня, мабуть, це взагалі не острівець, а пліт, у який ченці встромили чотири тички і обвішали пальмовим листям, щоб було гарно. Все — огидна брехня, і як хочеш вистояти — повинен так само брехати, інакше-бо опинишся серед тих дурнів, котрі купують запалювальні палички. Я телепень, що вчинив те! Випустити цібеток — яка несосвітенна дурниця! Ті мерзотники їх знов половлять: цібетки ж бо ручні й прийдуть до кліток їсти. Бевзь! Треба було вдавати, що нічого не знаю, або, ще ліпше, натякнути ігуменові, що дещо знаю, але мовчатиму, як він видобуде гроші з гамана. Щодня — рупію! Він платив би, а я жив би, як у раю, і став би ченцем, а мо' й ігуменом, бо довів би, що маю до того хист. Дурило! Але тепер уже пізно.

Нараз йому стало гидко від самої думки про повернення, він устав, помив в озері лоба й чуприну, аби не чути тих проклятущих пахощів. Однак тільки-но попрошкував до міста — знов охопила його лють. Він скажено плювався, люто тупотів по пилюці. На дорозі біля колії тяжко бряжчали ланцюги слонячої упряжі. Бандала згадав про Тікірі й уже не дивувався, що той зрадив. Що може вийти з такого недоумка, як я? Хай ти слон або магаут — усе залежить від того, скільки розуму маєш, а як ти найрозумніший — буде з тебе плантатор або чернець.

Біля колії сидів старий Тінь, розбивав навпомацки свій червонавий щебінь. Бандала співчутливо подумав про нього: ну й дурний!..

— Це я, дядьку, — сказав, підсівши. — Пам'ятаєте мене? Якось я чекав тут на хлопця з великою головою…

Але старий не згадав і своїм звичаєм повів мову про свій порох, котрий висить докруж, про свої тіні, котрі він добре баче.

— Нічого ви не бачите, — грубо перебив його Бандала. — То лиш так кажете. Але нюх маєте добрий. Колись почули, як пахне від мене храмом, і сказали мені, що ченці нічого не варті. Мали ви правду. Але, дядьку, всенький світ нічого не вартий, усенький світ — брехня! Скажіть мені, хто чогось вартий!

— Ти напевно нічого, лайдаку.

Бандала осміхнувся:

— А ви — варті?

— Я вартий. Бо я нікого не дурю і нічий не слуга. Кажу тобі: ти — лайдак. Іди геть!

Бандала весело підвівся: був радий, що старий Тінь мав його за лайдака. Може, це й так, у діда направду знаменитий нюх. А коли так — нічого ще не втрачено. У цьому світі мерзотникам — найліпше.

Бандала сів у тіні будинку вокзалу й міркував: що тепер? Найкраще зникнути з Канді — власне, лиш задля того він і прийшов на вокзал. Запитав, коли йде потяг до Коломбо. Йому відповіли, що десь за годину. Бандала знов умостився у тіні й чекав. Неподалік за коліями все ще бачив того напівсліпого діда з добрим нюхом, — цюка й цюка по камінню… і нараз йому справді здалося, що з-під молотка здіймається рожевий порох і зостається висіти в повітрі, мов дим. Хлопець струснув головою. Здивувався, що колись міг вірити в таке безглуздя, як рожевий острівець. Тепер він уже навіть не хотів би, щоб той острівець був рожевий, — цей колір ізнов нагадував би йому про ченців. Усе-таки його тягло до моря, ба навіть іще далі, за море. Ланка йому несподівано остогидла — мабуть, саме через те, що кишить цими рожево-жовтогарячими розбійниками.

Але ж куди податися? До кого? Хто, власне, добрий, кому можеш вірити?.. Хвилю сушив собі тим голову, потім махнув рукою: у цьому краї — нікому. Ото найліпше — геть, і що далі, то ліпше.

Коли прийшов потяг, Бандала марно шукав товарний вагон, в якому міг би сховатися. З досадою поплентався до каси. Виявилося, що жмені мідяків, які зостались у кишені саронга від учора, вистачить доїхати лише до міста Амбепусса, десь на половині дороги. Лайнувсь і купив квиток до Амбепусси. Там буде видно.

Майя да Сільва

Амбепусса було невеличке містечко серед голубуватих горбів і моря кокосових пальм. У Канді завше дмухав хоч маленький вітрець, а тут повітря було парке, висіло нерухомо й важко. Пройшовши розпашілим шосе дві милі в напрямку до Коломбо, Бандала геть спітнів, але мусив іти, йти, і якомога швидше, бо дорожні стовпчики показували, що до Коломбо тридцять одна миля. Бандала гадав, що переночує десь у селі, вижебрає або нарве трохи овочів і що в найгіршому разі досягне мети подорожі завтра ввечері або післязавтра вранці», в найкращому разі, тобто коли його підвезе якийсь добрий шофер, буде в Коломбо уже сьогодні по полудні.

Повітря тяжке, тхне мочарами — але Бандала вперто ступає, що кожні десять кроків оглядаючись, чи не покажеться позаду машина. Проте здавалося, що всі машини сьогодні або їдуть від Коломбо, або ж навмисне зостались удома… крім однієї: хоч вона націлилась капотом у потрібному напрямку, але, на жаль, не рухалася. Був це чорний легковий «Морріс» із трьома пасажирами — двома жінками та одним чоловіком, одягненими по-європейськи; вони спільними зусиллями спитувалися розхитати машину, сподіваючись, що так витиснуть з бака останні краплі бензину.

Коли Бандала підійшов до них, чоловік витер спітнілий лоб і сказав по-сінгальськи:

— Гей, хлопче, маєш час? Візьми оцю каністру й гайни до колонки. Це недалеко.

Бандала зупинився. Чоловік скидався на португальця — всі вони, як дві краплі води, подібні до пана Альвара, хоч і не всі такі товсті й мало хто з них носить бінокль, — мав він світло-оливкове випещене обличчя, чорні вусики, а в зубах сірник: коли португалець говорив, сірник кивав угору і вниз, як живий.

— Дуже радий, пане, — вклонився Бандала. — Дайте мені гроші і…

— Ого! Ого! — засміявся чоловік. — Ліпше я піду з тобою.

— Як хочете, — погодився Бандала.

І, йдучи слідом за португальцем, думав, що цей дядько не дурний, бо він, Бандала, мо' й справді накивав би п'ятами з рупіями і каністрою, яку теж можна перетворити на гроші; ще вчора ввечері нічого такого Бандала не вчинив би, а сьогодні — вчинив би напевно.

Потім він ішов назад слідом за португальцем, нахилившись під вагою повної каністри, й думав: дивно, як людина міняється, коли в ній зненацька все вивертається навиворіт. Але при тому вигляд у неї такий самий, ніби з нею нічого не сталося…

— Дякую, пане, — вклонився Бандала поштиво, коли португалець простягнув йому з машини гроші. — Але я просив би, щоб ви мене довезли до Коломбо.

— Біжи пішака, — засміявся чоловік. — Як був я в твоїх літах — теж ходив на своїх, і це мені не шкодило.

— Яка буде ваша ласка, — мовив Бандала і сховав гроші. — Я просив вас того, що повинен добутися туди дуже швидко. У мене… у мене там слаба мати.

— Візьми його, татку! — співчутливо вигукнула одна з пасажирок.

Бандала глянув на неї — і відчув, що паленіє. Вона була краща від сну. Великі чорні очі, струнка, прекрасна, і приблизно його літ.

— Але Марі! — засміявся чоловік ізнов; — Ти що, йому віриш? Таж хлопець бреше, як… як…

— Ти брешеш? — запитала Марі. — Мені можеш сказати. Справді брешеш?

Подивилась йому в очі — Бандала похилив голову:

— Так.

— Ти диви! — ляснув чоловік себе по стегнах. — Такого недолугого брехуна я ще не бачив. Сідай до машини, хлопче, а то залишу тебе тут на згадку!

Так Бандала сидів тепер у машині й, заплющивши очі, блаженно тремтів: поруч нього сиділа Марі.

— Як тебе звати? — спитала вона.

— Бандала, — хлопець і сам ледь розчув себе.

— А я насправді звуся Майя, — засміялася вона. — Кажуть, так матуся хотіла. Але татко хоче, аби я звалася Марі. Мені ж більше подобається Майя.

— Мені теж! — Бандала ладен був погодитися з усім, аби тільки чути її голос.

На жаль, Майя замовкла.

Спинилися в Гампазі в ресторані пообідати. Пан, пані і Майя обідали, а Бандала тим часом стояв за пановим кріслом, як його батько Тісса стояв за кріслом у пана Ліндсея. Хлопець був невимовно щасливий, бо дивився на обличчя панни Майї, котра сиділа навпроти. По обіді пан устав, пішов на веранду. Бандала пішов за ним із кріслом, бо так робив його батько, а ще й тому, що Бандала вже не вірив, ніби є на світі щось ліпше, вище, мужніше; або носи крісло й слугуй, або бреши й кради, якщо маєш до того охоту і спритність.

— Бачу, ти першокласний слуга! — похвалив його пан, котрий мав тепер у зубах замість сірника зубочистку. — Хто тебе так вимуштрував?

— Сагіб Ліндсей, — сказав Бандала схвильовано. — Ой пане, візьміть мене до себе, слугуватиму вам, я багато чого вмію, вмію варити…

— Дурниці, я маю вдома слуг більше ніж треба, — перебив його пан. — Бачиш, Марі, це ти винна. Лишень простягнеш палець — уже хоче цілу руку.

— Прошу вас, пане! — вигукнув Бандала, бо не міг розлучитися з чарівною мрією, що слугуватиме батькові Майї, що бачитиме її кожен день, що житиме під одним з нею дахом. — Прошу вас, мені нікуди йти, я не маю нічого, навіть домівки.

— Зглянься, татку, — попросила Майя. — Мені його жаль. Ти його міг би принаймні порекомендувати до когось, коли сам кажеш, що він гарний слуга.

— Боже, боже, — зітхнув пан. — Маю тепер халепу на своїй шиї. — Він вийняв авторучку. — Тримай, — дав Бандалі візитну карточку. — Йди до Коломбо до готелю «Голл фейс» і спитай директора. Найскорше він виштовха тебе за двері, але делікатно, бо то мій добрий приятель. Задоволена, Марі?

— Так. Подякуй, нечемо!

— Дякую, — прошепотів Бандала й сховав папірця, навіть не глянувши на неї й на нього…

Його мрія розвіялася.

Пополудні Бандала стояв біля океану в Коломбо, але вдивлявся не в його блакитні далі, а в чорне авто, що завертало за ріг. Сів на тумбу, і так йому було смутно… достоту як колись Тікірі, коли сидів на цьому самому місці й очікував його, Бандалу. Так смутно, що витяг візитну карточку, аби принаймні знати, як Майїне прізвище й де вона живе. На жаль, на аркушику стояло ім'я, без адреси:

Й. А. да Сільва.

Да Сільва! Може, то був навіть виробник «Найкращого блискоту на волосся» — звати його так само; хоча да Сільв або Дасільв на Ланці — мов тих ящірок. Утім, Бандалі до цього байдуже. Майя да Сільва зникла, і все знікчемніло.

Перевернув карточку й прочитав:

«Знаменитий слуга. Рекомендую!»

І до цього йому байдуже. Він знав, що до готелю «Голл фейс» не піде. Не хотілося, щоб його виштовхали, навіть найделікатніше. Усе-таки аркушик не викинув — хай буде на згадку.

За гроші пана да Сільви купив два банани й попрошкував на південь. Але сонце світило просто в очі, й за кілька кроків Бандала повернув і пішов на північ. Було йому байдужісінько, куди йде й куди дійде. По ліву руч мав океанські далі, але їхнє блакитне яскріння заступали ряди вагонів з вугіллям, що стояли на залізничній колії. Перейшов колію й плентав далі й далі, тримаючись у тіні садів та будинків. Обібравши другий банан, кинув шкірку на якусь таблицю біля води, помітив слово «Голл». Спинився. Була то назва готелю «Голл фейс» із стрілкою, що показувала на південь.

Утупився в цей звичайнісінький напис: йому сяйнуло, що коли пан да Сільва знайомий з директором готелю «Голл фейс», то, напевно, туди часто їздить, а з ним, може, й Майя…

Цього було досить. Бандала обернувся й швидко пішов назад.

Коли Бандала був би пройшов тоді не вертаючи ще з півгодини — то побачив би Тікірі, котрий у саду яскраво-жовтого будинку вішав білизну неймовірних розмірів.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Друг у скруті

Білизна, яку Тікірі вішав, належала жінці справді величезній. Звали її місіс Ненсі Маккормік, була вона дружина Джефрі Маккорміка, вельми цікавого чоловіка, котрий про t себе казав, що його вже ніщо на світі не зможе здивувати.

І мав на це повне право, бо за ті п'ятдесят років, що очолював Товариство «Friend In Need» (тобто «Друг у скруті») в Коломбо на Цейлоні, він спіткався із стількома дивовижними людьми й з такими безталанними долями, що напевно давно б утратив радість від життя, якби не знав, що всі ті долі, всі ті лиха — наслідок лиш одного: люди забули бога, котрий є найбільше щастя, тому, природно, щастя забуло про них.

Життя навчило Джефрі Маккорміка, що руїни людей, до яких він так по-батьківськи промовляв, невиліковно засліплені: вони шукають причин свого лиха в чому завгодно, тільки не у власній безбожності. Отже, він не сподівався їх переконати й не дивувався, коли їх не переконував. Не дивувало його навіть, коли хтось із цих грубіянів у нападі люті чи відчаю посилав його до біса. Це Джефрі Маккорміка не вражало й не ображало. Мав свої правила, свої переконання, які зводилися до одного: за зло плати добром!

Згідно з цим своїм правилом він ізнов тільки смутно, докірливо всміхався — і тоді давав грішникові те найліпше, що взагалі міг дати: нагоду примиритися з усевишнім.

— Йди до хреста біля каплиці, — казав Маккормік, — і молись. Я буду з тобою духом і очима, бо дивитимуся на тебе у вікно й, коли треба, покличу тебе.

Понад півгодини не витримували навіть найтерплячіші, бо хрест стояв на осонні; звичайно грішники тікали вже за десять хвилин, дарма, що священик обіцяв їм картку на обід.

Таке й іще гірше ставалося безперестанку, і твердячи, що його ніщо вже не може здивувати, Маккормік мав святу правду. Однак, коли недавно він побачив перед собою хлопця-тубільця з біблією в руці й на власні вуха почув, що той хоче стати християнином, то на мить онімів. Нічого такого йому ще не траплялося.

Потім Маккормік подумав, що цього смердючого шибеника, мабуть, послав якийсь бродяга, котрий боїться сам прийти, бо вже отримав милостиню, або ж утік од хреста й тепер сподівається, що він, Джефрі Маккормік, піймається на гачок і дасть хлопцеві гроші. Але Маккормік відразу ж відігнав цю підозру: хто з ним — Маккорміком — раз познайомився, той не може бути такий простодушний…

Потому йому здалося, ніби хтось його — Джефрі Маккорміка — хоче взяти на глузи, тому й викупав малого лотрика у гноївці й підкупив, аби пішов до FINS і зіграв тут комедію. Таке може бути. Але як дошукатися правди? Послати хлопчиська до хреста? Ні, хлопець очевидячки поганин і молитися не тямить…

Так міркував Маккормік, перш ніж удався до свого другого найпевнішого й найліпшого засобу, себто проповіді.

Він поставив Тікірі до кута кабінету, відчинив двері, аби протяг послабив пах дур'яну, сів коло відчиненого вікна й довго своїм знаменитим, солодким голосом говорив про правдивість і любов. Коли замовк, щоб витерти лоба, зчудувався: хлопець стоячи спав.

Тож Маккормік удався до третього перевіреного способу. Власноручно приніс із кухні тарілку рису з м'ясом, поставив її так, щоб Тікірі добре бачив і чув їжу, і сказав, що вечеря буде за хвильку, одразу ж, як ти, хлопче, розкажеш усе щиро. Хто тебе послав? Звідки ти? Чия це книга?!! На жаль, Тікірі весь час казав те саме, тільки все тихіше й тихіше, дихав уривчастіше, а очі його, втуплені в тарілку, ставали щораз більші, аж здалося, що вони на пів-обличчя блискучіші від порцеляни:

— Хочу стати християнином. Книга моя. Втік із дому. Батько вмер. Послав мене білий чоловік, як звати, не знаю. Дайте, будь ласка, їсти, я голодний.

Джефрі Маккормік дав йому наїстися.

Спершу, однак, звелів служниці, аби вмила хлопця та обстригла йому чуприну, від якої так огидно тхнуло. Сінгалка Анулла, якій припало це невдячне завдання, затуляла носа, лаялась і торгала Тікірі що є сили.

— Негіднику! — бурчала Анулла. — Ой, смердить! Сиди, а то видеру тобі ці патли. Тьху, ну й гидота! В чому це ти купався, вошивцю?.. Ой, зомлію…

Була вона не зла жінка, але, як багато сінгальців, не любила тамільців.

Тільки по тому сів Тікірі до тарілки з холодним рисом.

Він їв так жадібно, що помітив пані Маккормік, аж коли наївся. Вона сиділа в тіні, коло стіни, біля свого чоловіка, й тримала його руку в своїй, як мати тримає рученя сина, котрий потребує захисту. Була вона куди більша, дужча, ніж він, Джефрі Маккормік. Віяло од неї чимось велелюбним, материнським.

— Тобі смакує? — лагідно поспитала вона в Тікірі.

— Так, мемсагіб.

— Тож їж, їж, — мовила пані Маккормік підбадьорливо. — А чого ти плачеш?

— Я не плачу, мемсагіб.

— Та ну! — засміялася пані, встала, і Тікірі побачив, що вона іще більша, ніж йому здавалося; коли пані схилилася над ним, в її очах забриніли сльози. — Та ну! Твоя чуприна… Вона ж бо так смерділа. Чого це вона так смерділа, чого ти такий брудний?

— Не буду, мемсагіб…

— Не зви мене мемсагіб. Зви мене пані Маккормік. У нас нема сагібів і кольорових, у нас є лиш добрі християни або погані християни. Яким християнином ти хочеш бути?

— Добрим, пані Маккормік.

— Ах, Джефрі, — вигукнула пані зворушено, — я вірю, що з цього… з цього створіннячка ми зробимо людину, коли докладемо рук. Ось побачиш, так буде, Джефрі!

Джефрі Маккормік одкашлявся. Він уже впевнився: хлопця ніхто не послав, аби пожартувати, — він прийшов сам, і тільки тому, що був голодний. Ну то гаразд, бог не погребує й голодною овечкою — аби тільки про це не пішов поголос, бо вельми приємний будинок ураз стане пеклом: сюди посуне ціла хмара таких хлопчисьок. Хоч доброчинна установа покликана передовсім надавати одноразову допомогу білим чоловікам і жінкам — але ж це не притулок із ночівлею та повним утриманням для голодних тубільців. З другого боку, тяжко знехтувати першого тутешнього хлопця, котрий прийшов з біблією, де кінець кінцем написано чорним по білому: «Хай малі приходять до мене» і «Вчіте всі народи…»

— Ось побачиш, так буде, Джефрі, — повторила пані вперто.

— То я можу… то я зостанусь у вас? — вигукнув Тікірі. Очі хлопцеві метнулися до Маккорміка, до йогодовгастого, худорлявого лиця, до його срібно-сивої чуприни, до його замислено нахмурених брів. — Прошу вас! Я дужий, з усім упораюсь, я вже служив у сагібів! Я направду дужчий, ніж… ніж…

— Ніж що?

— Ніж будь-який дорослий чоловік!

— Тут тобі потрібна не сила м'язів, а сила віри, — проголосив Маккормік, своїм звичаєм поблажливо-прихильно всміхаючись. Його осяяло: взяти в будинок слугу — це зовсім інше, ніж узяти учня, а слуга, зрозуміло, водночас буде учнем. Але цього ніхто не повинен знати; й ніхто не може сподіватися, що він узяв більше слуг, ніж треба.

— Справді хочеш учитися? — спитав, щоб упевнитися.

— Так! — вигукнув Тікірі. — Навчуся геть усього… і прати, й прасувати білизну.

— Я не це мав на мислі, — знов усміхнувся Маккормік. — Тут ти вчитимешся любові, бо християнський бог є любов. Розумієш?

— Так, — відповів Тікірі вражено.

— Чудово! — зрадів Маккормік.

Того ж вечора пані склала для Тікірі першу молитву, в якій він дякував християнському богові за те, що пан і пані Маккормік узяли його до себе, хоч він був брудний і тхнув. Тікірі вивчив молитву без жодної похибки й проказував її з таким почуттям, аж пані просльозилася.

Зненависть

На подив, виявилося, що до прання й прасування в Тікірі куди більше хисту, ніж до християнської любові, яку йому пан і надто пані вперто втовкмачували. На відміну од пані Ліндсей, котра хотіла, щоб її всі боялися (це було дуже зле), пані Маккормік мріяла, щоб її всі любили (це було куди гірше). Вона звикла сидіти у ванькирчику, де Тікірі прав і прасував, дивилась, як хлопцеві працюється, й говорила про милосердя й доброчинність, що ними вона ощасливила хлопця.

— Ти повинен нам бути вдячний, мені й панові Маккорміку. Ти нам удячний?

— Так, — кивав Тікірі. — Так, дуже.

— Ти кажеш це якось непевно! Чи це мені так здається? Придивись, прислухайся до свого сердечка, може, ти в ньому щось виявиш!

Пані Маккормік смутніла й зітхала:

— Не знаю, не знаю… Я побоююсь, що з тобою буде зле. Ти повинен нас любити, хлопче! Це перша заповідь божа! І затям, ми все для тебе зробили! Могли ж замість тебе взяти іншого хлопця, куди ліпшого, а може, навіть білого, або принаймні не такого чорного, як ти. Ти ж не думаєш, що ти світлий і гарний?

— Ні, місіс Маккормік, — відказував Тікірі. — Я знаю, що я дуже чорний і негарний.

— Це добре, — всміхалася пані, трішки заспокоєна. — А тепер згадай, в якому стані ти до нас прийшов, до мене і пана Маккорміка. Бруд так аж капотів з тебе, а тхнуло як! А ми тебе взяли, привітали, вмили тебе, нагодували. Але для тебе це, мабуть, нічого не важить!

— Ні, — сказав Тікірі. — Я знаю, що це добре. Дякую вам.

— Мені не треба! — скромно вигукнула пані. — Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він — безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…

Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.

— Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.

Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:

— Покажи мені свої оченята. Очі — віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?

— Так, знаю, — казав Тікірі.

— Ну, й, — всміхалася пані. — Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?

— Знаю, — стогнав Тікірі.

— Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.

— Гаразд, матиму, — видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме — не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.

Тож Тікірі мусив зоставатися тут. І ненавидів пані Маккормік так безмежно, як іще нікого досі. Що більше начиняла вона його любов'ю, то гірше було йому. Він почав навіть оддавати перевагу Джімові з Арізони — той хотів лише грошей, що їх Тікірі міг би кінець кінцем вижебрати, коли б зважився; та й кухареві Ука Еларі, котрий тільки хотів, щоб вони з Бандалою працювали за нього й не стромляли носа до його злодійства. А чого, власне, хоче пані Маккормік? Невже вона справді думає, що може намовити або примусити його любити її?

Якось він замалим не спитав про це в служниці Анулли, котра відтоді, як він почав прати й прасувати, стала трохи привітніша. Але останню мить вирішив, що краще мовчати: Анулла жила в Маккорміків змалку, давно вже була християнка й, мабуть, сказала б господині. Цих християн ніхто не добере. А крім Анулли, тут не було більше нікого, хіба ще сінгалка-куховарка — імені її Тікірі не знав, бо вона була глухоніма й усі її звали «Глуха».

Тікірі був тут такий самотній, що, певно, плакав би цілі ночі, якби не мав свого самоцвіту. Він витягав його щоразу, як випадала вільна хвилина.

Що зростала його зненависть до пані Маккормік, то дужче поривало його втікати до свого самоцвіту. Він став такий необачний, що сідав увечері на сходах веранди, ловлячи в своєму чарівному люстрі відблиски призахідного сонця.

Тут його якось заскочила пані Маккормік.

Тікірі почув її, аж коли вона низько схилилася над ним. Скулився, сховав самоцвіт у жмені. Але пані Маккормік не могла поскаржитися на поганий зір.

— Що то таке?

— Нічого…

— Не бреши, я бачила щось! Розтули долоню. Дужче!.. Що це?

— Нічого, звичайний собі камінець, — затнувся Тікірі; випадок з Джімом Пічем навчив його, що краще не вимовляти слово «самоцвіт».

— Ой ні, — лукаво закрутила головою пані Маккормік. — То, певне, незвичайний камінець. Покажи!.. Але ж і гарний! Ти його любиш, еге?

— Так, — прошепотів Тікірі.

— А мене любиш?

— Так, — кивнув Тікірі.

— Але камінець любиш дужче, еге?

— Ні, — тихо мовив Тікірі.

— Доведи мені це! — усміхнулася пані. — Ти хочеш мені це довести?

— Так.

— То дай мені цей камінець! — переможи сказала пані.

Тікірі мовчав. Дивився в землю, але не бачив нічого.

— Чи ти не досить мене любиш?

— Так.

— Справді? Подивись гарненько до свого сердечка, поспитай його.

— Так.

— Тож даси мені…

— Так!!! — вигукнув Тікірі.

Так само дивився він у землю й так само не бачив нічого. Наче ця страшна жінка взяла разом із самоцвітом його очі. Вночі Тікірі лежав на своїй рогожі й наслухав шурхіт ящірок і дзижчання комах. Уранці зловив дві сороканіжки й кілька мух, пхнув їх до сірникової коробочки, вичекав хвилю, коли Глуха вибігла з кухні, пошматував ту нечисть і кинув до меленого м'яса, що з нього готували господині обід. Не знав, як іще помститися.

Але зненависть не поменшала. Не мав Тікірі вже самоцвіту, котрий правив тепер за прес-пап'є на письмовому столі в пана Маккорміка, а тому вдень і вночі придумував найстрашнішу помсту. Ходив і працював, потупивши очі, аби пані не постерегла, що з ним діється, бо й ходячи, й працюючи, думав про помсту. Він навіть примудрився мстити з допомогою тієї молитви, що її пані Маккормік склала для нього першого ж вечора й що лунала так:

— …І від щирого серця молюся за пана й пані Маккормік, котрі взяли мене брудного й смердючого.

Тікірі дійшов того, що досить трохи змінити слова, аби змінився цілий зміст. Тепер він молився залюбки й дуже голосно:

— … котрі взяли мене брудні й смердючі.

Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.

Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.

Тікірі вилетів, як птах, і відразу за рогом почепився на машину, повну пляшок, котра їхала бозна-куди, але напевно не до різника.

Машина ззаду мала зручний підніжок, і Тікірі весело їхав аж до гавані. Там він сплигнув, щоб розглянутися, чи не здиба десь Бандалу.

А машина з пляшками їхала далі й далі, аж до готелю «Голл фейс», і спинилася перед відчиненим вікном, з якого Бандала саме дивився на море.

Великий готель

Готель «Голл фейс» здивував Бандалу своїми розмірами, своїм кольором і своїми воронами.

Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок — але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.

Бандала зайшов службовим входом і несміливо рушив коридором, засланим кокосовою доріжкою, аж поки побачив навпроти себе високого сінгальця, котрий так само несміливо йшов йому назустріч. Тільки коли зустрілися, Бандала зрозумів, що стоїть ніс у ніс сам із собою, із своїм відбитком у люстрі, що затуляло цілу стіну в кінці коридора.

Хлопець зачудовано дивився на себе. Він не заглядав у люстро відтоді, як утік із бунгало Ліндсея, і в цьому юнакові з розчарованим, навіть гірким виразом обличчя насилу впізнав себе — свій власний рот, свої власні очі… Чи то він сам од себе відвик, а чи дуже змінився.

Аж тут звідкись вихопився слуга індієць у тюрбані, такому ж червоному, як весь готель, і, загледівши Бандалу, наддав ходи, притупуючи правою ногою, ніби вже ладнався копнути прийшлого.

— Я йду до сагіба директора! — обачно вигукнув Бандала ще здалеку. — Несу йому оцю записку!

Індієць уп'яв очі у візитну карточку, тицьнув пальцем на двері з написом «Office», пирхнув і пішов геть.

Бандала постукав раз, удруге. Але чув лишень каркання ворон, а коли натис на клямку й прочинив двері, то побачив, що канцелярія порожня. На письмовому столі стояло кілька лікерних чарок, чорний телефон і дві ще чорніші ворони, котрі закаркали й вилетіли крізь одчинене вікно, заледве Бандала увійшов. Хлопець несміливо розглянувся. Стіни були обвішані фотокартками готелю «Голл фейс» зблизька, готелю «Голл фейс» здалека, готелю «Голл фейс» спереду, готелю «Голл фейс» ззаду, готелю «Голл фейс» збоку; скидалося на те, що директор ніколи ще не бачив свого власного підприємства на власні очі, принаймні не бачив його зовні…

Що ж робити — чекати тут чи перед дверима? Бандала нахмурив брови. Мабуть, мудріше не показуватися туди, за двері, де шалаються всілякі слуги. Тож він зоставсь у канцелярії. Зачинив двері й підступив до вікна. За білим, як цукор, пляжем блищало море, з далини шерегами, наче вояки, котилися хвилі, — була це та краса, що її хлопець давно вже не бачив. Під'їхала вантажна машина, зупинилася просто перед вікном і застувала все. Вистрибнув шофер, почав вивантажувати ящики з пляшками.

Раптом задзвенів телефон, і хлопець нерішуче обернувся.

За третім дзвінком зняв трубку й так вирішив своє майбутнє.

— Слухаю!

— Директор є там? — запитав хтось по-англійськи.

— Нема.

— То поклич його!

— Я не знаю, де він…

— Де б він був — очевидячки, спить! Гукни його, чорт забирай! Скажи, з ним хоче розмовляти пан Франклін.

— До ваших послуг, пане, — сказав Бандала. — Виконаю.

Поклав трубку й витер спітнілу руку об чуприну. Він ще зроду не був у готелі й гадки не мав, куди директори готелів ходять спати. Звісно, що до постелі або до гамака, — але де стоїть та постіль, де висить той гамак? Украй розгублений, Бандала вийшов у коридор… і опинився перед дверима навскоси навпроти. На них висіла табличка «П. Ван-Бален. Приватне», що могло означати лиш приватне помешкання. Постукав:

— Пана директора до телефону. Телефонує пан Франклін.

— Прокляття! Зараз прийду, — озвалося зсередини.

— Слухаю, пане, — сказав Бандала знов. — Перекажу.

Коли повернувся до канцелярії, на столі походжали вже чотири ворони, і то так нахабно, що Бандала добре попобігав, доки їх вигнав. Директор пан Вален тим часом говорив у телефон, скоса кидаючи люті погляди на сінгальського хлопця, котрого зроду не бачив.

— Бий його грім! — жбурнув трубку. — Що тобі тут треба, негіднику? Це ти мене покликав?

— Так, пане, — сказав затинаючись Бандала. — Я собі дозволив це… Я прийшов просити місце… маю рекомендацію.

— Чорт би його забрав! Навіщо ти взяв трубку?!

— Бо дзвонило.

— Прокляття, — буркнув директор Ван-Бален, ніби дивуючись, окинув поглядом Бандалині запилюжені ноги, довге волосся, — видно, хлопець з села, — і тут справді здивувався ще дужче. — Ти вмієш телефонувати? Де ти навчився?

— У храмі Буддиного Зуба…

Директор Ван-Бален витріщив очі.

— Що? Де?

— В Канді, у храмі Далада Малігава, — повторив Бандала. — Я слугував там ігуменові. Він був мною дуже задоволений…

— Я теж! Беру тебе! — зайшовся сміхом директор.

Був то невеличкий чоловічок, певне, голландець, років сорока, з рідким волоссям, круглим лицем і таким самим круглим черевцем, яке він підтримував обома руками, наче боявся, щоб воно не луснуло йому від сміху.

Реготався директор ще й пізно ввечері, коли за чаркою розповідав приятелеві той кумедний випадок. Розповідь мала такий успіх, що Ван-Бален негайно послав по Бандалу, аби той особисто розказав товариству про свої храмові пригоди. Було близько полуночі, Бандала прийшов заспаний, але чарка віскі, яку власноручно налив йому директор, остаточно розбуркала його. Бандала відчув огонь у жилах. Очі його зчудовано обмацували пишноту курильного салону — стіни з тикового дерева, м'які меблі, кришталеві люстри. Голова солодко паморочилась, язик наче говорив сам…

Несподівано для самого себе виляпав Бандала більше, ніж хотів; зокрема й те, як і з чого виробляють жертовні палички. Сагіби — здебільша торгівці з Коломбо, котрі приїздили сюди гульнути, — ці веселі сагіби мало не луснули од сміху. Вони відпустили Бандалу спати з рупією в жмені, звеліли принести собі нову пляшку й, пахкаючи сигарами, збуджено пасталакали про те, що ці окаянні тубільці, всі до одного, від кулі в гавані аж до найвищого буддистського бонзи — самі пройдисвіти та брехуни, самі шахраюваті лінтюхи, самі злодюжки… І ця ось голота, пробачте, гадає, що за рік тут сама пануватиме, керуватиме державою! Ха-ха, вмерти можна од сміху! А якщо — не доведи боже! — вони колись тут справді запанують, тоді, товариство, насміємося ще більше.

За два дні директор послав по Бандалу знову. Мав інше товариство, урядовців з гавані, котрі теж хотіли почути гумореску про «Найкращий блискіт на волосся».

Згодом це стало звичкою. Погравши в покер, почастувавшись анекдотами й випивши дві пляшки, пани згадували про того бешкетника, котрий жив між ченців. Хай тепер розповість іще про щось цікаве… Так дійшло до пригоди з цібетками. Бандала розповів, як у нападі обурення випустив цібеток на волю і як тоді тікав сам, іще швидше, ніж вони, розповів, як, власне, добувся він до храму, як з переляку скочив до рову з черепахами; розповів і про кумедію з королем жувальної гуми, як той перепудився подиху смерті. Дійшло й до його пригод у Анурадгапурі.

Тим часом Бандала вже зметикував, що має обачно порядкувати своїми приключками, аби йому їх вистачило якнайдалі, — треба приходити щовечора з новою пригодою, котра означає рупію, а то й дві рупії зараз, коли він догодить слухачам, тобто розкаже саме те, чого вони бажають. Він зрозумів, що сагібів дратують найправдивіші бувальщини, де він сам або інші тубільці поводяться добре, лицарськи.

— Не бреши, лотре, — осмикували вони його. — Не напускай нам туману, ми вас гаразд знаємо, ми не туристи й не американці! Розкажи-но, як то насправді було, напевне ж якась гидота.

Вони дуже хотіли чути, що тубільці ошукують, крадуть, дурять, а вони самі — тутешні сагіби — чудові, непохибні, все те виявляють і суворо карають.

Бандала догодив їм, розповівши про кухаря Ука Елару, як той крав консерви й носив їх уночі до Буддиної статуї. Обачно не сказав, що Ука Елара християнин, — їм це не сподобалося б, бо вони самі християни, — натомість доточив вигадану, зате яскраву кінцівку: білий сагіб, на ім'я Магараджа, кінець кінцем злапав кухаря на гарячому й дав доброго лупня. Ця побрехенька їм так припала до душі, що хлопець дістав за неї рупію та ще й жменю дрібних.

Взагалі Бандала заробив на Ука Еларі багато грошей, бо всі кухареві витівки поділив на кілька порцій. Для різноманітності Бандала поселив у таборі ще двох слуг і поділив між ними інші пригоди.

Однак, попри все те, Бандала незабаром вичерпався. Не знав уже, що розказувати, не мав пригод. Прикро: вечірня «служба» давала йому низку неоціненних вигод. По-перше, директор так пишався своїм «авантурником», що приділяв йому найлегшу й найприбутковішу роботу. Бандалі не доводилось, як іншим слугам, його одноліткам, ані посуду мити, ані черевиків гостям чистити. Він був на побігеньках: байдикував собі в холлі, доки котромусь сагібові заманеться послати його з листом до поштової скриньки, яка висіла одразу за дверима; або подавав м'ячі на тенісному корті, або супроводив гостей, що від'їздили, на аеродром чи на корабель, і носив їм легкі валізи, бо тяжкі одвозила вантажна машина. За всі такі послуги йому давали чайові, й коли Бандала вночі рахував свою виручку, то суми були такі, що в нього солодко завмирало серце.

Перед очима Бандалі поставали фантастичні видива того, як він скористає зі свого багатства. Ось Бандала ступає з Майєю да Сільва на корабель і пливе кудись далеко. Або ось Майя очікує його перед гарним будинком, не схожим на тутешні, бо стоїть той будинок у якійсь далекій країні.

Завжди в Бандалиних видивах була присутня красуня Майя, і завжди то було далеко-далеко відси, бо Майя зачарувала його своєю вродою, а на Ланці Вандала не хотів більше жити.

Нічого йому тут не подобалося. Все ошуканство, принаймні тут, на Ланці, і ні до чого іншого ти не здатний, тільки бути слугою — хіба що колись розбагатієш і втечеш із Майєю. Але щоб розбагатіти, треба брехати, й дурити, й корчити з себе мавпу.

Несподівана зустріч

Це гризло Бандалу найдужче — те, що він мусив блазнювати. Панам уже замало було пригод, пани хотіли, аби, розказуючи, він поводив очима, вишкіряв зуби, корчив дурні міни; якщо ж у нього це не виходило — вони лили йому до рота віскі або хлюпали за шию содову воду: і хоч-не-хоч він кривлявся.

Вода швидко висихала, але Бандала ще довго трусився, мов у лихоманці. Уночі він знову й знову згадував про Майю: коли вона вже приїде?! Грошей було ще дуже мало, щоб утекти з нею, а він сумував за нею, мріяв бодай побачити її, аби всміхнулась йому, мовила щось любе. Цього йому вистачило б — це додало б сили все стерпіти й з усього подумки сміятись. Він дивувався, чому це досі не побачив у готелі жодного знайомого, хоч люди тут мінялись, мов на вулиці. Дивно й прикро. Але Бандала був переконаний: перше знайоме обличчя, яке тут з'явиться, буде те довгасте, кольору орхідеї, облямоване чудовим чорним волоссям, з іще чудовішими очима.

І ось нарешті з'явилося перше знайоме обличчя… але не Майї да Сільва, а — Жожо Ліндсея.

Бандала сидів тоді в кутку біля ліфта, й Жожо його взагалі б не помітив, але Бандалу наче щось штовхнуло, й він устав.

— Диви! — вишкірився Жожо й зміряв Бандалу глузливим поглядом від голови до ніг. — Диви, заєць!

Жожо оглянувся до своєї матері. Але пані Ліндсей уже зайшла до їдальні. Надворі стояло авто пана Ліндсея, повне валіз: Жожо, певно, їхав учитися до Південної Африки чи до Європи.

— То ти дременув сюди, — скалив зуби Жожо. — Ну, вибрав ти собі не найгірше. Безумовно, краще, ніж твій батенько.

Про випадок із ножем Жожо ані прохопився: і досі, мабуть, йому неприємно. Він іще підріс, здавався тепер дужим, здатним оборонитися від десяти ножів; а може, просто тримався так сміливо й самовпевнено. Чуприну мав яскраво-руду, ніс та щоки — поцятковані ластовинням.

— Що з моїм батьком? — спитав Бандала.

— Як ти зі мною розмовляєш, слуго? За кожною фразою повторюй «пане». Цього тебе тут іще не навчили?

— Так, — сказав Бандала. — Що з моїм батьком, пане?

— Вилетів, як пір'їнка, — засміявся Жожо.

— Через те, що ви шкрябнулись об мій ніж, пане?

Жожо трохи почервонів.

— Йолопе! — видно було, що ця згадка йому справді неприємна. — Ти та твій ніж! Заховайся хоч би й до танка — я дам тобі раду із самим нагаєм.

— То чом же звільнили Тіссу, пане?

— Бо твій батько негідник, — засміявся Жожо, примруживши очі. — Твій батько негідник, розумієш? Твій батько послав тебе возити рибу кудись на базар, тоді як не мав тебе туди посилати. Бо мій батько цього не хоче. А твій батько сміє робити тільки те, чого хоче мій батько. Чого ми хочемо. Ясно?

— Так, пане, — сказав Бандала спокійно, ніби й не сподівався, що з Тіссою обійдеться якось інакше, що та історія з рибою матиме інакший кінець. — А що Тісса зараз робить, пане?

— Тхне рибою, — засміявся Жожо. — Перекинувся до твого дядька й гадає, що це так минеться. Тільки ж Альваро спустить з них шкуру, з усього того вошивого села. Розумієш?

— Так, пане, — сказав Бандала.

Тепер він уже не був такий спокійний. Отже, пан Альваро ще не спустив з Вікрени шкури! А за Вікреною, очевидячки, йде всеньке рибальське село…

— Чого смієшся? — накинувся на нього Жожо.

— Я, пане? — здивувався Бандала. Він справді й на мислі не мав сміятися. Але Жожо, мабуть, каже правду — людина, певно, інколи сміється, не знаючи про це. — І не думав… Житимете в нас, пане?

— Ні, ми лиш на обід, — одказав Жожо. — А що тобі, власне, до цього? Скучив по мені?

— Ні, пане.

— Я думаю, — Жожо вдоволено стьобнув істиком і пішов геть, високо звівши плечі.

Того вечора Бандала не дав, щоб веселі пани прикрасили його вінком із макаронів, намочених у томатній підливі. А вранці директор Ван-Бален послав його мити посуд. Кілька днів гнувся Бандала над цебриком од рання до смеркання й не заробив навіть мізерної чверті рупії. Третьої ночі викрався він порахувати свій скарб, сховати який було йому так важко.

Спав Бандала з кількома слугами, котрим не довіряв, та й у тій голій кімнаті не зміг би знайти підхожої криївки. Отже, спершу він сховав гроші у коробочці з-під американських сигарет під мотлохом у порожньому гаражі. Але, бісова личина, десь за тиждень той гараж зайняв якийсь англійський набоб, котрий у спортивній машині об'їжджав земну кулю, і хлопець урятував своє добро в останню мить лише завдяки тому, що зачув на банкеті, як англієць домовлявся найняти гараж.

Тоді Бандала поклав гроші до плескатої коробочки він англійських сигарет «Плеєр», котру всунув за скриньки в тенісній роздягальні. Але невдовзі заскочив там одного слугу, який шурував держаком мітли під скриньками — найскорше шукав монет, що іноді випадали з кишень сагібів, коли ті переодягалися, або ж недокурків сигарет: сагіби — охоронці чистоти — мали звичку кидати недокурки на землю й підбивати їх ногою під меблі. Що б там не було, а в такій кепській криївці гроші не могли зоставатися.

Тож Бандала знов переклав їх до коробочки від американських сигарет, поклав ту коробочку до полотняної торбинки, застромив у дупло одного з незліченних пальмових пеньків довкола готелю й замаскував купкою пальмового лика. Пеньок — найнадійніша схованка, бо він близько до лівого крила будівлі, на цей бік виходили тільки вікна номерів і на першому поверсі тільки вікна бухгалтерії та директорової спальні. Директор цілі вечори сидів у ресторанах і приходив спати аж перед світом, бухгалтерія вночі була порожня, а вікна гостей хлопцеві навіть прислужилися; при їхньому світлі він знаходив той пень без ліхтаря. З обачності Бандала навідувався до своєї криївки тільки затемна, як оце сьогодні.

Одним рухом витяг укупі з ликовою затичкою й те, що ховалося під нею. Сидів, скорчившись, біля пня і в одлиску світла, що падало з кімнат, лічив, лічив…

Сховавши скарб ізнов, хвилю сидів нерухомо, йому стало млосно. Грошей було багато і воднораз мало, сміховинно мало, щоб досягти мети, якою він снив.

Уранці Бандала прийшов до директора перепрошувати, що знову буде слухняний. Ван-Бален поплескав його по плечу, але для острашки звелів працювати біля цебрика довше, ніж будь-коли. Однак перед північчю звелів його покликати.

Коли Бандала ввійшов, товариство увітало його глузливим гомоном. Бандала вдячно всміхнувся. Йому спало на думку розказати про дядька Вікрену, як той кинув у вантажника пана Альваро тухлою рибиною. А щоб заробити дві рупії, Бандала вигадав кінцівку, що вже не раз виправдовувала себе: вантажник одлупцював дядька, аж той зомлів. Розповідаючи це, Бандала страхітливо закочував очі, болісно зойкав, ніби молотили його, Бандалу, а не Вікрену. На лихо, пани все ще не були задоволені.

Один із них, поліцейський урядовець, тицьнув у Бандалу пальцем:

— А що робив ти, лотре?

— Я? Нічого.

— Погано. Ти мав би допомагати вантажникові. Або ж принаймні подати йому палицю. Щезни!

Не дали йому нічого. Тієї ночі Бандала скусав собі губи: від люті й щоб затамувати ридання.

На щастя, директор уранці змінив гнів на милість, одкликав Бандалу з кухні й знову приділив йому прибуткову роботу. Перед обідом поклав Бандала до кишені кілька мідяків — збирав м'ячі, а пополудні поїхав на аеродром.

Бандала сидів поруч шофера Брагіма, позаду гордо засідало американське подружжя, що розлучалося з Ланкою, а за подружжям підстрибував ручний багаж і картонка на капелюшки, велика, як бубон. Шофер мовчав. Машина майнула довкола Гордонового парку й почала петляти вулицями. Шофер Брагім усе мовчав. Був це безвусий, похмурий мусульманин, що мав чудернацькі вказівні пальці: їхні останні фаланги загиналися назад, і пальці були схожі на дивні гачки. Брагім казав, що це пам'ятка про часи, коли він хлопцем працював на чайній плантації… хоч здавалося неймовірно, щоб та праця так спотворила руки: чайні листочки такі ж бо ніжні. Але то, мабуть, правда: як для брехуна Брагім був занадто неговіркий.

Не зронив він слова, навіть коли спинилися на аеродромі.

Літак блищав, голубий, мов акула, і хлопець мимоволі згадав про Тікірі, як отоді біля острівця Калудуви зітнувся з голубим страховиськом. Бандала невесело всміхнувся. Шкода, що Тікірі так гидко зрадив…

Бандала вертав до машини. Глянув… у ресторані на веранді, зверненій до злітних доріжок, сиділа Майя да Сільва й дивилася на нього. Спинивсь як укопаний. Коли нарешті опанував себе, метнувсь як стріла.

— Майє! — вигукнув. — Панно Майє, я чекав на вас! Я в готелі.

Знову спинився. Бачив, як її чудові очі повільно звертаються до нього, напружуються, і стало йому дивно, незрозуміло, що надто довго вона приглядається…

— Майє, — прошепотів Бандала.

І тут він зрозумів, що дивилася й дивиться вона не на нього, а крізь нього. Почув голос дівчини в окулярах, що сиділа поруч Майї, — в неї наче на лобі написано, що вона з Америки.

— Що хоче цей рознощик? Ви з ним знайомі, панно Марі?

Майя зарожевілася.

— Що ви, хіба я приятелюю з кольоровими! Я ніколи його не бачила. Мабуть, хоче чайових, вони завжди хочуть чайових. На, і геть з очей! — Майя розкрила сумочку.

— Дякую, — сказав Бандала.

Узяв монету, бо якби відмовився, то американка побачила б, що Майя бреше. Або принизив би тим Майю. А він того не хотів. Пішов до машини.

— Віслюк! — просичав Брагім.

Він сидів навпочіпки в тіні веранди й усе бачив та чув.

Бандала спинився.

— Так, ти віслюк! — повторив Брагім. — Куди прешся? То ж триклята нечисть, хоч ручки має з милом вимиті.

Бандала не відказав.

Потім він ізнов сидів біля Брагіма, їхав назад до готелю тими ж вулицями, що й сюди. В тій же машині, на тому ж сидінні, за тим самим склом, в якому відбивалося його обличчя — таке ж, як і півгодини тому, хоч сам він був цілком інший. Бандала почував це, знав це, був повен цим, як людина бува повна радістю, від голови до п'ят сама радість… Це було усвідомлення того, що з ним сталося те, чого він ніколи не забуде. Ба навіть більше: те, що докорінно змінить його життя, хай навіть сам він про це забуде. І він спрагло бажав забути.

Подививсь убік. У круговерті вулиці вгледів чорну дрібненьку постать з великою головою й крикнув водієві, аби спинився.

Брагім і не подумав спинитися.

Скільки їхали ще до готелю — Бандала плакав. Він ладен був заприсягтися, що та дрібненька постать — Тікірі.

І дуже помилявся, бо тієї миті Тікірі сидів на іншому кінці міста, дивився до фіолетового люстра й рахував хвилини, що лишилися йому до смерті.

Смерть Тікірі

Фіолетовим люстром був бік келиха з фіолетовою рідиною. Цей келих принесла пані Маккормік і звеліла Тікірі:

— Пий! Якщо брехав — умреш. Якщо ж казав правду, нічого тобі не буде.

Від того дня, коли Тікірі вернувся з м'ясом пізно (але ж вернувся!), вона й вірила йому, й випробовувала його любов, повагу та правдивість. Розсипала, приміром, на веранді дрібні гроші й підстерігала за гардиною, чи Тікірі підійме їх і затаїть. Але Тікірі мав надто бистрі очі, щоб не помітити на гардині горбочка від носа пані Маккормік — тож і не здумав нагинатися по монети. Він був такий же хитрий, як і пані Маккормік, а надто мав уже деякий власний досвід.

Аж тут об'явився Грегоріс, і все те зійшло нанівець.

Чи це справді Грегоріс — той чоловік, з яким пан Маккормік розмовляє в кабінеті, — Тікірі, на жаль, не знав. Не бачив, як той прийшов. Чув тільки збуджені голоси й догадувався, що там хтось із тих білих бродяг, котрі шукають у Маккорміка порятунку або принаймні талона на обіди. Але потому Тікірі загледів знайому велетенську постать, що, спотикаючись, бігла через сад до хвіртки, і стрілою метнувсь услід:

— Пане! Пане!

Грегоріс обернувся.

— А, чорт, то це ти. Як тобі тут ведеться, хлопче?

— Та… — махнув Тікірі рукою. — А як вам?

— Кепсько, — сплюнув Грегоріс. — Потрібні черевики.

— А навіщо? — здивувався Тікірі. Він уже помітив, що Грегоріс має на ногах щось подібне до двох рибин із роззявленими пащами — через те він, мабуть, і спотикається; а що сам Тікірі зроду ходив босий, то не бачив у цьому великого лиха.

— Навіщо! — розвів руками Грегоріс. — Аби справити враження! Маю шанс найнятися на корабель, тож не можу я бути схожий на справжнього обірванця. А цей твій проклятий Маккормік затявся на своєму — не дає на черевики, бо місяць тому сипнув мені кілька мідяків. Дідько б його забрав.

— А… а що, ви справді мусите поїхати? — сказав, затинаючись, Тікірі. Жахливо, їй-право: білі мерзотники присмокталися тут, як п'явки, а єдиний добрий з-поміж них збирається поїхати звідси.

— Мушу, малий, — сказав Грегоріс майже ніжно. — Мушу. Інакше мене закопають під пальмами, а мені любіше — під оливами.

Тікірі не знав, що це таке — оливи, але подумав: певно, то дуже гарні дерева, коли під ними хоче лежати такий чоловік, як Грегоріс. Мабуть, дуже високі, аж до неба.

— А… скільки коштують такі черевики?

Грегоріс усміхнувся:

— П'ять рупій вистачило б. У лахмітника!..

— Ну, то постривайте!

— Чого?

— Принесу гроші.

— Ти що! — крикнув Грегоріс. — Не дурій!

Але Тікірі вже мчав до будинку. Тихо прошмигнув до їдальні. Зачинивши двері, тремтів усім тілом. Що чинив — що він зараз учинить — було жахливо. Проте він підступав щораз ближче до порцелянової цукорниці, куди пані Маккормік клала гроші на дрібні витрати. Цукорниця стояла в замкненій заскленій шафі, але Тікірі знав, де ключ. Тієї хвилі, коли він нагнувся по ключа, коли лапав за ніжкою шафи, рипнули двері. Тікірі відсмикнув руку. Не підвів очей. Дивився на килим. Знав: це — кінець, і Грегоріс уже не матиме черевиків…

За п'ять хвилин Тікірі сидів у кабінеті, втупивши очі у фотокартку худорлявого англійського священика, що висіла на стіні й, певно, увічнювала риси попередника пана Маккорміка, — й казав собі подумки, що священики всі на один копил.

А вголос же він казав, що ні, що не хотів красти, що хотів тільки помилуватися килимом, бо той йому давно вже подобається.

— Дуже й дуже він мені подобається, — повторював Тікірі. — Він такий м'який…

Він перевів погляд на великого білого волохатого павука, котрий сидів на стіні коло фотокартки, й подумав собі, що якби цей павук мав докруж себе рямці, то, може, був би подібний до священика.

— Почекайте тут із ним, мій любий, — мовила пані Маккормік чоловікові. — Допитуйте його далі, але м'яко. Я вже примушу його сказати правду.

Вона вибігла з кабінету, а Тікірі дивився тепер на стіл пана Маккорміка, на свій самоцвіт і думав, що за той самоцвіт були б добрі черевики. За такий чудовий самоцвіт мали б бути чудові черевики, а мо' й дві пари.

— Якби ви, пане, вернули мені мого камінця, то я сказав би вам геть усе, — мовив Тікірі з надією.

Священик Маккормік звів брови і знов насупив їх:

— Твого камінця? Тобто як твого? Мені його дала пані.

— Але взяла його в мене!.. Тобто я їй його дав… Але не хотів…

— Що ти мелеш! — гнівно мовив священик. — Не знаєш, що це непристойно? Не знаєш, хто ти і хто пані Маккормік?!

— Знаю, — шепнув Тікірі й подумав, що Грегоріс і досі чекає, але вже, мабуть, не дочекається, піде геть у розбитих черевиках і завжди вважатиме, що він, Тікірі, брехав. Це було так страшно, що Тікірі заплакав.

— Не рюмсай мені тут! — гримнув священик. — Тепер уже пізно!

І Тікірі відчув, що вже справді пізно, бо Грегоріс уже напевно пішов. Або й не пішов, але це нічого не міняє, бо вічно чекати він не може, та й нічого від цього не матиме.

Тим часом вернулася пані Маккормік. Принесла келих із світло-фіолетовою рідиною. Обличчя в неї переможно сяяло: ця-бо випробована кольорова пастка враз ізловить кольорового злодія, не підведе, не збреше. І священик усміхнувся переможно: знав те чудо ще з Африки, де служив богові перед тим, як доля закинула його сюди.

— Так! — мовила пані врочисто. — А тепер, хлопче, випий. Це вельми чудова, могутня медицина! Як казав правду — не буде тобі нічого. Але як збрехав — умреш щонайдовше за чверть години!

Поставила келих на стіл перед Тікірі:

— Можеш іще, звісно, подумати й сказати правду.

Тікірі мовчав. Дивився на келих. В боці келиха, блискучому, ніби люстро, бачив свою голову — спотворену, видовжену, схожу на шишку, і сам собі здававсь огидним. Наче саламандра, занурена в фіолетову воду…

— Ну то як, вирішив?

Тікірі не промовив нічого. Не знав, що сказати. Не вип'є — напевно виженуть та ще й відлупцюють добряче. Вип'є — вмре…

— Візьми келих і пий! — звелів священик. — Чи не хочеш?

— Хочу, — сказав Тікірі. Взяв келих. Коли підносив його до рота, бачив у ньому свій огидний відбиток, що огидно осміхався. Стиснув губи. Змочив їх у фіолетовій воді. Вдав, що ковтає…

— Не випив! Не ковтнув! — крикнула пані.

— Ні! Я пив!

Священик, усміхаючися, звів руку. Обман оцей для нього не новий. Ще жоден кольоровий грішник справді не випив: дурні відмовлялися, розумні лише вдавали, що п'ють.

— Ми не сперечатимемося з тобою, — мовив пан Маккормік лагідно. — Оближи губи!.. Гаразд, цього досить. Одна крапля на язику має силу вбити десятьох брехунів. Якщо ти брехав — попрощаєшся з життям.

Тікірі заплющив очі. Язик йому в роті закостенів. Це кінець, кінець.

— Ну? Признаєшся бодай тепер?

Почув голос пані Маккормік і швидко відхилився: не хотів, щоб вона торкалася його, та й, крім того, не мав часу. Йому лишалось якихось чверть години, і хлопець боявся, що не встигне ввібгати в цей час усе, що має на серці, що повинен оцим людям сказати перш ніж умре.

— Дайте мені спокій! — крикнув. — Не торкайтесь мене, я ненавиджу вас, я завжди ненавидів вас! Ви лихі, лихі! Я вам брехав, я не хотів стати християнином, я хотів лиш їсти й мати, де прихилити голову. Чути вас не можу, йдіть геть. Ідіть геть!

Тікірі встав. Побачив, як пані задкує, як витріщує очі, — і йому стало смішно. Вона забелькотіла, що він збожеволів.

— Ба ні! — крикнув Тікірі. — Я не божевільний, я тільки вас ненавиджу, як іще нікого на світі!

— Тихо! — буркнув священик, і Тікірі замовк, бо, власне, сказав уже все. Чи майже все. Жалкував лише, що не знайшов дошкульніших слів, що не зумів сказати їм прикрішого, ніж оте «Ненавиджу вас! Не можу вас бачити!»

— Ви… ви негідники! — вигукнув ще. — А ті гроші я хотів узяти, бо вони мені належать. Я працюю у вас за двох слуг, а ви мені ще…

— Тихо, — повторив священик спокійно й зичливо. — Сядь-но, синку…

— Я не ваш син! — огризнувся Тікірі. — Мій батько був чоловік, а не пацюк, мій батько йшов навстріч жахові під землею…

— Добре, припустимо, — усміхнувся священик. — Я нічого не маю проти твого батька, але ти завдав мені великої прикрості. Звісно, судитиму тебе не я, а хтось вищий… Але мені через тебе смутно, дуже смутно. Стількома гріхами ти заплямував свою душу! Ти справді весь час брехав? Ніколи не казав правди?

— Ні, — шепнув Тікірі. — Ніколи… Власне, казав! Кілька разів казав правду вашій жінці…

— Коли це було? — поцікавився священик. — Скажи мені, аби я міг нагадати про це Всевишньому, коли молитимуся за спасіння твоєї…

— Коли я молився! — перебив його Тікірі. — Так, коли я казав, що ви взяли мене, брудні й смердючі. Це була правда. Це правда! Ви злі, смердите злом!

— О! — застогнала пані. — О! Виженіть його, Джефрі! Це гад, якого ми гріли на своїх грудях.

— Спокійно, моя люба, — одказав священик і поволі підвівся, його вузька голова затулила фотокартку на стіні, й тепер там було видно лиш ту вузьку сиву голову з білим волоссям, а біля неї великого павука з вінком срібних шерстинок. — Геть! — заревів пан Маккормік. — Геть, брехуне, геть, поганине! Меч архангелів не виганяв більшого винуватця. Геть, плазуне в людській подобі! — випростав руку, наче тримав у ній вогненного меча. Ллє показував лиш пальцем на двері.

Тікірі пішов. У саду йому запаморочилася голова, й він сказав собі, що фіолетова отрута вже діє. Наддав ходи. Не хотів умирати тут і, крім того, хотів подивитися, чи не чека його Грегоріс досі. То було б добре — Тікірі йому сказав би: «Мушу вмерти, але я не брехун, направду я приніс би вам гроші, тільки от не поталанило». Однак Грегоріса вже не було.

Нараз у голові Тікірі перестало паморочитися, й він подався на південь, до міста. Біг так швидко, як тільки міг. Його підштовхувала надія, що, може, пощастить Грегоріса наздогнати, а тоді вже впасти і вмерти, — Грегоріс-бо не здужа у своїх шкарбунах іти швидко. Невдовзі Тікірі справді побачив перед собою високу постать.

— Пане! — гукнув. — Пане!

Чоловік на ходу обернувся. Не Грегоріс — якийсь чужий чоловік з вусами. Тікірі пішов помаліше. Вулиця перед ним тяглася нескінченна, зовсім порожня, лиш кілька машин на ній, жінок та дітей. Тікірі втратив надію. Збочив до узбережжя. Тепер ішов дуже поволі — аби стало сил якнайдовше. Але відразу ж йому спало на думку, що це марно, бо смертоносна сила фіолетової медицини, мабуть, підітне його враз, наче блискавка, тож він повинен поспішити, коли хоче дістатися до океану.

Тікірі знову побіг. На березі височіли скелі, схожі на ті, за якими він роздягавсь і мився, коли смердів дур'яном, але був тут і м'який пісочок, уже забарвлений полум'ям вечірньої заграви. Тікірі ліг. Але так було видно тільки небо. Тож він знов підвівся, нагріб під голову горбочок піску, аби й лежачи міг бачити океан і сонце, як воно востаннє заходить. Хоча — сонце сьогодні зайде не востаннє; то лиш Тікірі його востаннє побачить.

Він дивився в далечінь і думав, що гаразд учинив, сказавши священикові правду. Так, було то вельми добре. І не того, що я помстився — просто мені стало якось легше. Мабуть, мене пригнічувало, що мушу весь час придурюватися, лицемірити. Жаль, що я не вчинив так уже давно. Були б мене вигнали, але я пішов би до гавані й спробував би жебрати — може, й пощастило б. Або спинив би машину, що їде до нас, до Калуеламагатари. Або заліз би крадькома в кузов, як отоді з Бандалою, коли тікали з дому. А чого, власне, ми тікали? Бо дурні були. Слід було зостатися вдома й не піддаватися. Хай тікають вони, хай утече Жожо Ліндсей, коли йому в нас не подобається! Що він міг би мені зробити? Нічого гіршого, ніж отой Джім з Арізони або цей священик. Було б нам зостатись у Вікрени, як він казав. Тільки ж Бандала боявся батька Тісси, а Тісса боявся пана Ліндсея. Сам страх і страх…

Тікірі примружив очі, бо сонце діткнулося вже обрію й засліплювало своєю червоною красою.

А потім Тікірі вже нічого не тямив, ні про що не думав.

У пастці

Зненацька він побачив над собою, докруж себе білі іскри, що світились у темряві. Так, ніби дивився крізь густу чорну тканину і бачив дірки в місцях, де схрещуються волокна.

То он вона яка, та смерть, мовив він собі з подивом. То он воно як, коли ти мертвий. Либонь, уже весь час так буде. Ну, та могло бути куди гірше.

З такою смертю ще можна миритися. Тепло, як за життя, й море тут є, принаймні шумить, як за життя… Коли б іще не дошкуляв такий пекельний голод.

Постривай, а чи я, Тікірі, ще людина, коли я мертвяк?.. Але довго про це не думав — дійшов іншого, важливішого висновку: цей пекельний голод мучитиме його, певне, вічно. Добре мені діло! Чом я мертвий хочу їсти, коли я неможу їсти? Це несправедливо.

Обурено пирхнув — і знову хвильку дивувався, що може пирхати, коли вже давно вмер. І що йому болить ззаду шия — намуляв той клятий горбочок піску, якого Тікірі сам собі насипав; нічого не вдієш — так уже доведеться лежати вічно.

Без кінця, без краю!

Тепер Тікірі вже сміявся, тепер він уже знав, що зараз ніч, що він спав, що білі іскри — то зорі, що не вічно терпітиме він голод, що він людина, а не мертвяк… але йому кортіло погратися в мертвого ще хвилю; саме тому, що дуже радів з того, що живе.

— Ха-ха! — реготав уголос. — Зараз устану й піду лякати пані Маккормік за те, що так брехала! Чудесна медицина, хе-хе! Від мене хотіли правди, а самі брешуть, брешуть, брешуть!

Перестав сміятися, його охопило обурення: так нахабно вони брехали, хотіли вичавити з нього правду з допомогою брехні!

Тікірі підвівся. Ніде ні вогника, лиш зорі мерехтять, але щойно продерся між скелями, знайшов дорогу вже легко й невдовзі знову стояв перед знайомим парканом. Переліз.

Як повз садом до будинку, наступив на сухий пальмовий лист — лист зламався, лунко тріснувши. Тікірі завмер. Але в будинку, що огидно жовтів навіть у нічній пітьмі, було спокійно, лиш десь під дахом скрикнула ящірка гекко, провісниця нещастя, й Тікірі довго чекав, перш ніж рушив далі. Він не дуже-то вже вірив у віщування — просто не хотів марно наражатися на небезпеку. З відчинених вікон спальні чувся гучний хропак, і Тікірі був певен, що там не прокинулися б, якби він навіть пройшов спальнею. Але, на жаль, пройти тудою він не міг: грати на вікні заважали.

Тікірі сердито закусив губи.

Коли він на узбережжі вирішив ще раз навідати жовтий будинок і залагодити там одну пильну справу, то геть забув, що вікна на першому поверсі загратовані, — аби досередини могло просякати лише свіже повітря з моря, а небажаному гостеві — зась!

Тікірі безпорадно обіперся об стовбур пальми. До будинку потрапити він повинен будь-що, хай навіть ціною життя, але як, як?.. Струпата пальма муляла спину», хлопець випростався — вона ворухнулася теж і зашуміла кроною. Тікірі поглянув угору. Місяць досі не показувався, відблиск ліхтаря з вулиці був тут тьмяний, але й у цій густій сутіні очі Тікірі роздивилися багато дечого. Он край даху кругла чорна тінь. Що то? Може, мавпочка спить, може, папуга, може, якийсь інший звір згорнувся, але, мабуть, то тільки жмут опалого листя. По стіні щось скакало, найскорше ящірки. А ось і те, що Тікірі цікавило найдужче: вікна на другому поверсі відчинені навстіж — і без грат!

Ну, тепер він досередини втрапить. Кудою і як — ясно. Діло небезпечне, навіть карколомне, але зважитися він повинен, бо воно — справедливе. Людина повинна зважитися на все, коли йдеться про справедливе діло, інакше-бо…

Не додумав. Скинув з себе саронг, скрутив у мотузку, що нею, лазячи по деревах, зв'язують ноги в кісточках. Мотузка вийшла груба, неоковирна, але п вистачило, бо пальма була молода й тонка. Тікірі спинався щораз вище — пальма щораз ближче нахилялася до будинку, й хлопець радів, бо лиш так міг дістатися до вікна. А коли він ухопився рукою за карниз і переніс на нього вагу тіла, пальма шарпнулася назад, мов сталева пружина, крона її загойдалася, зашелестіла… Сидячи у вікні, Тікірі затамував подих. Але ніде ніщо не шеберхнуло, не озвалося, лиш та чорна кругла тінь над головою в Тікірі залопотіла крильми й злетіла. Отже, це був птах.

Потім ізнов закричала ящірка:

— Гекко! Гекко!

Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і — на жаль, недосяжна.

Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.

Тікірі був у пастці.

Кілька секунд він сидів непорушно у вікні. Усі думки нараз вивітрилися, голова й ціле тіло — дивно порожні… Аж ось йому майнула думка, така страшна, що він застогнав болісно: тепер священик або навіть священикова дружина напевно злапають його — і голого!

Скручений саронг, коли Тікірі стрибав на карниз, сковзнув з кісточок і зараз тільки чудом тримався на підйомі лівої ноги, але щомиті міг упасти в сад. На саму думку про це Тікірі мало не заплакав. Нічого він не боявся: хай б'ють, хай викликають поліцію, але ця дрібниця — клапоть скрученої матерії, що висів уже на кінчику пальця, — вкидала його в розпач. Він не соромився, але знав, що не витримає приниження: як вони кричатимуть, ці люди, як глузуватимуть, які будуть задоволені: «Ой, що я казала, Джефрі! Голий звір! І ось це підтвердилося! Клякни, негіднику, й молися: «… котрі взяли мене брудного, смердючого та голого…»

Ні, тільки не це! Зненацька він зрозумів, що нічим його так глибоко не образили, як саме тією молитвою. Прийшли бозна-відки й найшли на Ланці гадів, мавп і мене, брудного, смердючого та голого. Наче ту мавпу…

Здригнувся. Зціпив зуби. Посунувся підвіконням глибше й помалесеньку, обережно почав зводити ліву ногу. Міліметр за міліметром. Коли підхопив кінчиками пальців саронг, захлюпнула його хвиля радості й щастя, якої він, мабуть, ще ніколи не знав. Тихо сміявся до неба, до зірок, до всього цього чудового світу. Потім нарешті ввійшов досередини, до цієї ворожої фортеці.

Але до мети ще далеко — він стояв у горищному ванькирчику, де спав до вчорашнього дня. Одягнувся, тихенько натиснув на клямку, вийшов навшпиньках у коридор. Починався другий ланцюг пригод — може, ще тяжчий, ніж перший: зійти в чорному мороці сходами, розшукати в чорному мороці потрібні двері, зробити те, що треба, — і зникнути.

Як це йому вдасться, як він вислизне з пастки — Тікірі не уявляв собі. Хоча поки що не дуже сушив собі тим голову; в найгіршому разі десь сховається, а вранці спробує непомітно вишмигнути. Найближчим, а отже найнебезпечнішим ворогом був зараз чорний морок.

Тікірі непевно рушив уперед. Перша сходинка, друга…

На третій пересвідчився, що гірше від мороку світло, яке несподівано спалахнуло перед ним і на хвилю засліпило його.

Ніч, повна чудес

Мусив примружити очі. Мить не бачив нічого, крім білого сліпучого кола. Мимохіть позадкував… і, мабуть, розтулив рота, бо з пітьми озвався голос:

— Не кричи!

Тікірі не скрикнув — голос лунав приглушено, ніби не хотів розбурхати будинок.

— Хто це? — шепнув Тікірі.

— Що тобі тут треба? — відповів голос запитанням.

— Самоцвіт, — прошепотів Тікірі. — Він мій! — Усе ще не бачив того, хто тримав електричного ліхтарика. Навіть не впізнав голосу — незнайомий говорив надто тихо. Але зміркував, хто це має бути. Слова, що лунали з темряви, були сінгальські, а в цьому будинку розмовляли по-сінгальськи лише він та…

— Він мій, Анулло! — повторив Тікірі. — Присягаюсь!

— А я вже гадала, що ти йдеш їх забити, — буркнула Анулла. Вона стояла тепер майже впритул до нього. Опустила ліхтарик. Ось зараз кинеться на Тікірі або підійме руку — він ізнов квапливо позадкував:

— Ні! Не тр…

— Цить, дурню, — засичала Анулла. — Біжи по ту річ, я присвічу тобі.

Секунду Тікірі вагався, чи не підступ це. Чом саме Анулла з доброї волі помагає йому? Але, очевидячки, так воно є! Ані писнувши, збіг туди, куди Анулла скерувала світло. Відчинив двері кабінету. За десять секунд мав, що йому належало.

Служниця чекала на нього під сходами.

— Анулло, — прошепотів Тікірі. — Я переліз сюди з пальми, а як назад — не знаю. Відчиниш мені?

Анулла не сказала ні так, ні ні, а тихо рушила до чорного ходу. Коли вже стояли в саду, вона засміялася злостиво:

— Ну й залив ти їм сала за шкуру! Що тут ниньки робилося! Не вірять уже нікому. І мені давали пити фіолетову воду.

Торкнувсь її руки:

— То дурниця. Брехня, ошуканство. Ти боялася?

— Я! Ніколи я їм не брехала. Проте вони й мене примушували пити. — Навіть у темряві видно було, як вона посміхнулася. — Буцім я не знаю гіпермангану!

— Що це? — спитав Тікірі цікаво, а що вона не відказала, спитав знову — Вони, мабуть, божевільні, еге ж, Анулло?

— Ні, — засміялася Анулла. — Вони просто нас бояться.

— Ти гадаєш? — здивувався він.

— Авжеж, — мовила Анулла. — Бояться, що ми їх виженемо. Ну, то біжи, бешкетнику.

— Чи не даси чого поїсти, Анулло?

Коли Тікірі перелазив паркан, виринув місяць, і його світло залило Ануллу, котра досі стояла перед будинком. Ніби вартовий. Вартовий, ха-ха!.. Місяць одразу ж зайшов, і Тікірі підтюпцем побрався до міста, жуючи шмат хліба, що йому винесла Анулла. Мався на великій силі — бо самоцвіт був при ньому, він зумів його забрати; бо Анулла сказала те, чого він досі до кінця не розумів — вони нас бояться!

Це можливо?.. Мабуть. Сьогодні-бо сталося стільки чудес, то чом би й цьому не статися? Анулла мені допомогла, і це велике диво. Хоч не таке вже й велике, коли людина зрозуміє, як прикро її образили, принизили. Мабуть, Анулла давно їх ненавидить, так само, як я… А що вони нас бояться — то сталося це не сьогодні, мов грім з ясного неба, — вже давно-давно, хтозна-коли, та й ніяке це не диво, нічого тут нема несподіваного…

Тікірі вперто біг на південь. Весь час думав про те, що Анулла сказала йому про пані та пана Маккормік і що, мабуть, стосується всіх сагібів. Авжеж усіх, навіть і Магараджі! І Тікірі раптом згадав, як отоді Магараджа цокнувся з паном Бредероде й сказав: «Тепер уже з ними не пожартуєш!» — і як нагло змовк: «Тихіше, він нас слухає!» Кого Магараджа мав на гадці? Ні Ука Елару, котрий був занадто далеко, ні Стару Тростину, котра не тямила по-англійськи, а мене, Тікірі! Зі мною тепер уже не пожартуєш, з нами всіма уже не пожартуєш! Он воно як. Тікірі засміявся. — Бояться нас! — виспівував тихо в ритмі кроків. — Бояться нас! Ми дужчі від слонів! Мені не потрібен більше слон, аби довести свою силу. Бояться нас, тому вони такі злі та брехливі!

Змовк аж коли забракло повітря. Тюпав тепер помаліше, зводячи іноді очі до неба, де ховався місяць за хмаркою, довгастою і круглою, як чайний лист, і навіть облямованою срібною крайкою. Спало Тікірі на думку, що та хмарка, як дві краплі води, схожа на його самоцвіт, і це справдешнє диво. Тікірі не витримав, спинивсь і при світлі вуличного ліхтаря порівняв самоцвіт із хмариною. Та вже ж: обоє чудові й такі схожі.

Місяць виглянув, світло ліхтаря нараз ніби погасло в тому срібному сяйві — і сталося нове диво: з темряви виступили пальми, схожі на чорні квіти на довжелезних стеблах, квіти для велетів. І самоцвіт у долоні Тікірі мав уже срібну облямівку — як оце щойно хмарка, грані кристалів самоцвіту заблищали…

Не дихаючи, дивився зачарований Тікірі на ту красу, що промінилася в його руці, наче вогонь, але не пекла. Наче холодний вогонь, який горів і пік колись у минулому, а донині зберіг лише своє світло. І тут Тікірі здалося, що самоцвіт повен усіх тих пригод, яких вони разом зазнали, що ці пригоди в ньому сховані й від того самоцвіт іще багатший і дорожчий. І тепер, коли прощавсь із самоцвітом. Тікірі дуже радів, що самоцвіт здобув на ціні та красі.

Тікірі знову побіг. За півтори години дістався до другої сторони міста, до своєї мети. Знов переліз загорожу, сьогодні вже втретє. Як дерся вгору, сяйнула йому смішна думка: будинок пана священика так далеко від гавані й взагалі од центру міста саме тому, щоб усі жебраки й нужденні не ходили туди по юшку занадто часто, бо теліпатися в спеку тією нескінченною дорогою — то непереливки.

Місячне проміння ледь пробивалося крізь імлисту заслону, але сяйво ліхтарів з шосе добре освітлювало Гордонів парк, і Тікірі легко знайшов знайоме дерево-намет. Його трохи спантеличило, що з-під гілок не виглядають Грегорісові розбиті черевики; але ж Грегоріс не повинен усеньку ніч спати, простягнувши ноги? Мо' він якраз їх підібгав.

— Пане! — гукнув Тікірі півголосом. — Пане! Це я, Тікірі. Я прийшов, аби ви знали, що я не брехав!

Під деревом зашелестіла солома: Грегоріс заворушився.

— Еге ж, несу вам те, за що ви купите собі чудові черевики, — засміявся Тікірі, підняв гілку…

І нараз ізнов опустив її: чоловік, на обличчя котрого падало жовте проміння ліхтаря, чоловік, котрий допіру блискавично перевернувся на бік і простягнув до Тікірі свої руки, мов спрут мацаки, — цей чоловік під Грегорісовим деревом був не Грегоріс, а Джім Піч з Арізони. І що найгірше: жовте проміння ліхтаря з шосе освітлювало під деревом його самого, без Грегоріса.

Тікірі відсахнувсь, ніби діткнувся кобри. Він чекав чого завгодно, навіть припускав, що Джім Піч досі ще живе тут, одного лиш не сподівався: що не знайде тут Грегоріса. Таж Тікірі ще сьогодні ополудні бачив Грегоріса й розмовляв з ним! Куди ж іще Грегоріс міг би піти спати, ніж сюди?! А як буде під деревом ще й Джім Піч, то байдуже. Грегоріса стане на десятьох таких Джімів… Так думав Тікірі дорогою до парку; бо не знав, що Джім лигався з поліцейським і що, побивши горшки з Джімом, Грегоріс утратив притулок.

І ось хлопець опинився сам як палець, без оборонця, перед оцими мацаками.

Скрикнув і відскочив саме вчасно — мацак Джіма Піча вхопив повітря. Тікірі побіг чимдуж, немов ішлося про життя. Не думав куди. Мчав уздовж загорожі. Наразився на гілку, аж іскри з очей сипнули, але втікав далі. Упірнув до густої тіні й почав безтямно дертися через загорожу. Уже нагорі загорожі його змогла кволість, і він мусив одпочити. Розглянувся. Побачив, що біг у напрямку од міста, чиє червонаве сяйво висіло позаду на обрії — ніби там палала грандіозна пожежа. Але Джіма Піча Тікірі не помітив ніде, хоч ліхтарі з шосе освітлювали довгі смуги газонів і паркану. Тож американець відмовився переслідувати його? Навряд. Але де ж тоді він? Хіба що побіг уздовж загорожі або до чагарів, аби перетнути шлях утікачеві.

Кілька секунд Тікірі напружував зір, чи не вкмітить Джімову постать десь у глибині парку. Ні, нічого там не ворухнулось. Тікірі оддихався. Ще одне випробування позаду. Зробив порух, щоб зіскочити на шосе.

І тільки тоді — ту мить, коли висів у повітрі, ще тримаючись одною рукою за паркан, — тільки тоді побачив під собою білу пику ворога з роззявленим ротом. Джім стояв на шосе, а Тікірі падав йому просто до обіймів. Падаючи, зціпив кулаки. Але бій був надто нерівний.

Коли Тікірі очуняв і вже зміг стати на рівні, позаду так само горіло сяйво, мов пожежа без полум'я. Джім Піч давно вже зник. По праву руч шумів океан, а далеко попереду звивалося блідо-голубе світло, мовби якийсь чарівний орнамент, накреслений на небі.Тікірі, спотикаючись, побрався туди, бо там був південь, а отже й домівка. Насилу переставляв ноги. І раптом подумав: якщо дійде ще вдосвіта до того світла — буде то найбільше чудо нинішньої ночі.

Але цього дива не сталося, й Тікірі ніколи не дізнався, що те блакитне світло насправді був неоновий напис із трьох слів:

Galle Face Hotel

Ознака зла

Вернувши з аеродрому, Бандала сів у холлі готелю й чекав, куди пошлють. Потому лежав у себе на тапчані й думав то про Тікірі, то про старого, котрого він прозвав «Тінь» і котрий колись сказав: «Ти молодий, маєш широкі рамена і вже ніколи не захочеш бути слугою». Тепер на його вийшло, — Бандала вже не хоче бути слугою… Шкода, що тут нема Тікірі.

Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, — цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.

Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, — несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.

— Чого це ти так супишся, коміку? — зустрів його Ван-Бален. — Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.

— А навіщо я маю то казати? — спитав Бандала.

— Аби заробити рупію. А коли скажеш, що твій тато мерзотник — матимеш дві. Маєш також маму? Добре, за тата з мамою буде три. Можеш вибирати, ми тебе ні до чого не силуємо, чи не так, джентльмени?

— Де там! — реготали пани. — Вибирай, що хочеш, ти ж бо вільна людина.

Бандала мовчав. Дивився на свою коричневу руку, й у голові йому лунало, що все те він, власне, заслужив. Кожен дозволяє собі поводитися з тобою так, як ти йому дозволиш. А я їм дозволив багато. Ми їм взагалі багато дозволяли.

— То скажеш?

— Ні, — відказав Бандала.

Якийсь пан закурював сигару, ніяк не міг закурити, бо від сміху в нього дуже тряслося підборіддя:

— Чорт забирай, директоре, віслюк пручається.

— Де там, — недбало кинув Ван-Бален. — Дам йому дещо понюхати, й побачите, як закричить.

Ван-Бален вийшов. Бандала дивився тепер на волохаті руки джентльменів, і все йому здавалося зовсім іншим: і ті руки, й ті обличчя довкола столу, хоч були вони, звісно, ті самі. Тільки тепер уже він був не їхній блазень, а їхній ворог. Як він міг перед ними блазнювати?! Що вони проти нього? Вони ж усі одного дня щезнуть, а він зостанеться. Такі, як Вікрена, зостануться. І він тепер од Вікрени взагалі не відрізнявся…

Бандала зненацька сказав собі подумки, що як директор верне з нагаєм, то на прощання буде добряча бійка.

Але Ван-Бален вернув не з нагаєм, а з полотняною торбинкою.

— Директор повинен знати все, що в його підприємстві діється, — мовив він з поважним виглядом. — Це його обов'язок, панове, і я цим керуюся. В моєму підприємстві, приміром, один йолоп ховає скарб якраз під моїм вікном. Це гарно, питаю я вас? Ні, бо це вияв недовір'я до колег. Але я тому йолопові це прощу, коли визнає гарно вголос, що він покруч йолопа з мерзотником і що це в нього — спадок по мамі й по татові.

Усміхаючися, замовк. Дехто цікаво стежив, як він витяг з торбини бляшану коробку з-під сигарет, як витрушує з неї гроші. Бандала теж дивився на банкноти, яким не хотілося вилазити, і все здавалося йому неймовірним. Наприклад, те, що оцю річ колись він переносив з місця на місце, як кицька кошеня. А директор гадає, що тим його до чогось примусить…

— Ну, то хутко, — обізвався Ван-Бален. — Інакше конфіскую це. Умієш…

Бандала підвівся й пішов до дверей. На порозі з подивом почув, що директор не доказав, що навіть джентльмени мовчать. Обернувся. По-дурному дивились йому вслід — такі були приголомшені. Бандала мав з того радість. У коморі йому сяйнуло: слід би вернути й додати їм до бляшанки те, що ополудні дістав од Майї. Але, поміркувавши, сказав собі, що ту милостиню залишить собі на згадку, бо вона була остання.

Ліг на тапчані і думав, думав, думав… Одтоді, як утік з храму Буддиного Зуба, сплинуло багато часу, він сам пройшов добрячий шмат дороги й набув чималого досвіду — але в суті своїй він такий, як був. Такий самий розгублений, безпорадний, а може й дурний.

Завжди ще чогось не знає, хоч мав би те знати, бо воно дуже важливе. Може, найважливіша річ на світі — бо ж без кінця над ним б'єшся: в чому, власне, полягає корінь зла? З яких ознак його впізнаєш, з ким маєш бути насторожі? Чому люди бувають такі небезпечні й жорстокі?

Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу — білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших — християни, однак ігумен і Касіапа — буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара — мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, — пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, — так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..

Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».

Може, в людей ознака зла — саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!

Хвилю Бандала бавився тією думкою — дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!

Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди — від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей — ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!

Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.

Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик — це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча — хтозна. Коли б думав об тім далі — то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.

Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…

Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.

Острів і самоцвіт

Тікірі не дійшов до блакитного світла з двох причин: йому боліло стегно — так люто копнув моряцький черевик Джіма Піча, а по-друге, всупереч усім сподіванкам, він знайшов собі притулок — старий човен, кинений на піщаному узбережжі.

Це був не рибальський катамаран з балансиром, а звичайний собі човен з високими, хоч і дірявими бортами; і коли Тікірі вмостивсь у ньому, як у глибокій колисці, — відчув себе захищеним бодай від бродячих собак. Спав неспокійно. Хоч біль у стегні поволі стих, але муляло горбкувате дно човна, і Тікірі не мав чим його застелити, пом'якшити. Тому й устав з першим променем сонця.

На півдні, де вночі сяяло те звивисте блідо-голубе сяйво, тепер темніли обриси великого будинку, в якому не світився жоден вогник; зате все небо було наче сад, повний троянд. Океан накидався на суходіл і глухо гарчав, але його звивиста, пінява крайка щораз відступала, залишаючи за собою смугу мокрого піску, в якому відбивалося рожеве небо. Усе було рожеве: і гребені хвиль, ба навіть висока постать чоловіка, що ступав кордоном океану, понуривши голову, мов шукав загублені гроші. Але Тікірі знав, що він шукає мушлі, на яких викарбує напис «Коломбо, Цейлон» із кількома розпатланими пальмами. Радісно вибіг йому назустріч: — Пане! Пане!

Грегоріс підвів голову. Був він такий же скуйовджений, як і його одвічні пальмочки.

— Гелов, хлопче, — буркнув Грегоріс без особливого захвату. Відтоді, як Джім Піч зі своїм приятелем бобі вигнав його з Гордонового парку, він ночував у пом'ятому авто, що лишилося коло шосе після аварії; хоч лежати було більш-менш м'яко, але тісно — довгі ноги не вміщалися; щоправда, це мало й свої вигоди: близько до моря, яке постачало мушлі, і до готелю, який постачав туристів. — Гелов, хлопче. Звідки ти тут узявся?

— Ах, пане! — вигукнув Тікірі одним духом. — Ви, мабуть, думаєте, що я брехун, але я не брехун, я направду хотів помогти вам, я біг за вами, але ви вже пішли. І я шукав вас під деревом, але там був той другий, і він забрав мій самоцвіт. Отож тепер я не маю вже нічого, але якби ви поспішили до парку, то, може, його ще піймали б.

Грегоріс позіхнув:

— Джіма? Авжеж, я його там піймав би, бо він спить щонайменше до восьмої. А ти як собі гадаєш: я повинен відібрати в нього той окаянний камінець і знов тобі його повернути? Е ні, друже, на таке я надто мало виспався. А по-друге, бігти, як оглашенний, теж не буду…

— Ні! — крикнув Тікірі. — Я не хочу, щоб ви мені його повертали, я хочу, щоб ви собі за нього купили черевики.

— Чорт забирай… — сказав Грегоріс. Подивився помалу докруж, ніби аж тепер збагнув, що день рожевий і гарний, а тоді пильно поглянув на Тікірі — так зачудовано, аж хлопцеві здалося: мабуть, Грегоріс побачив, що немає чуприни.

— Пан священик звелів мене обстригти, — пояснив він поквапливо. — Але чуприна знов наросте, то байдуже.

— Ще б не наросла! — засміявся Грегоріс. — Спадатиме аж на землю, а ти повісиш собі на шию самоцвіт — і станеш гарний, як султан із казки. То ходімо.

— Куди?

— Туди. По твою камінну красу. Я тобі її ще раз завоюю. За твоє добре серце.

— Але я нічого не хочу! — вигукнув Тікірі. — Продайте його й купіть собі…

— Не мели дурниць, од тебе я не братиму дарунків. Ну, ходімо. Чи боїшся Джіма?

Тікірі опустив очі.

— Так, боюся, — мовив тихо. — Краще почекаю тут.

Він сів. Небо досі червоно квітло; Грегоріс ступав якраз на межі хвиль — лишав за собою сліди, блискучі, червонаві; здавалося, що йому дірявими підошвами витікають струмки крові. Грегоріс оглянувся. Тікірі йому помахав. Грегоріс не відповів. Збочив до шосе й тяжко брів дюною. Але допіру ступив на асфальт, пішов швидше. Уже не оглядався. Ставав щораз менший, менший…

Тікірі підвівся. Побіг назгинці. За п'ять хвилин мчав шосе напрямком од парку, од Джіма й Грегоріса, до червоного будинку, над яким кружляла хмара ворон: «Кра-а-а!.. Кра-а-а-а-а!..»

Як поминув будинок, подумав, що то найщасливіша, найсмішніша пригода, якої він зазнав. Ба найдивовижніша, найвеселіша, наймиліша — цілком незвичайна, бо він утікає від свого самоцвіту, тоді як досі завжди йшов за ним, ліз по нього голяка у вікно, блукав заради нього нічними джунглями. Тікірі захихотів.

Будинок іще спав, лиш ті ворони кружляли й репетували: «Кра-а-а-кра-а-а-а!» Хлопець пробіг повз будинок, не підвів очей до червоного фасаду з написом Galle Face Hotel із погаслих неонових рурок. Тільки за закрутом шосе стишив ходу.

Ішов, намагаючися зволожити кінчиком язика солоні, сухі губи. Ліворуч од шосе побачив залізничні колії, що вели до вокзалу, і збочив туди жовтою, посипаною піском дорогою. Пішов просто до колонки. Пив, пив, так само спрагло, як тоді біля водограю в Гордоновому парку, коли ще не знав Грегоріса, ані Джіма.

Станція звалася Каллупітія. Цибатий тамілець замітав перон, перед мітлою стрибало кілька мавп — а навкруги більш нікого. Двері чекальні були відчинені навстіж, і Тікірі зайшов туди — не поїзда ждати, а трохи відпочити. А також із цікавості. Сів на лаві, м'яв стегно, яке знов почало боліти, дивився на розписи руху поїздів, розвішані по стінах… і раптом забув про всі болі на світі.

Побачив свій самоцвіт.

Закліпав очима, чи йому не привиділось. Але ні, самоцвіт не зник. Висів між розкладами — хоч намальований на папері, але викапаний самоцвіт: овальна форма чайного листу, на одному кінці трішки гостренький, заснований безліччю жилок; і хоч не сяяв, не блищав, не мінився райдужно, але був дуже гарний — білий на тлі, голубішому від океану. Так, ніби хтось приліпив його до блакитного шовку.

Перед дверима зашурхотіла мітла, й Тікірі встав:

— Скажіть, будь ласка, дядьку, що то за малюнок?

Тамілець устромив голову досередини, подивився на Тікірі, потім на його випростаний палець, а тоді на самоцвіт.

— То не малюнок, то мапа! — мовив поважно.

— А що то є — мапа?

— Мапа? — задумався тамілець. — Ну, мапа є малюнок.

— Ага, — притакнув Тікірі вдячно. — А, дядьку, яка мапа є цей малюнок? Хочу сказати, малюнок чого є ця мапа?

Тамілець увійшов з мітлою до чекальні:

— Що ти белькочеш, плутанику? Таж це малюнок, себто мапа нашого острова.

— Ланки?! — прошепотів Тікірі.

— Та вже ж Ланки. А чого це ти, балабоне, так допитуєшся? Ану забирайся геть! За хвилю встане сагіб начальник і пожене тебе, що й дверей не найдеш. Це чекальня першого класу!

— Чом би він мене гнав, — засміявся Тікірі. — Хоч би яка це була чекальня: вона ж на Ланці, а Ланка наша. Ви самі це, дядьку, казали.

— Геть! — змахнув цибатий дядько мітлою. — Я казав: наша, а не твоя. Геть!

— Більш моя, ніж начальникова! — кричав Тікірі, скакаючи перед мітлою з кутка в куток. — Авжеж, куди більше моя й ваша, ніж начальникова! Він-бо нас боїться, дядьку, цей ваш сагіб начальник!

— Ось на тобі, аби так не репетував, — ударив його тамілець мітлою, але злегка, щоб виштовхнути з дверей. — Хто тебе цього навчив?

— Сагіби! — реготався Тікірі.

Пострибав на одній нозі. Його захлюпнула хмільна радість: адже малюнок Ланки достоту такий, як йото, Тікірі, самоцвіт. Як дві краплі води! Біля шосе Тікірі ліг за таїмариндовим кущем, руки закинув за голову, заплющив очі й уявив собі, як завтра прийде додому — або позавтра, це байдуже, — привітається з матір'ю, а тоді викопає другу половину свого самоцвіту, ту, що так довго чекала на нього в таємному сховку за хатиною. І як покаже її матері, й Вікрені, й Дгаму, й Жабі, всім-усім, і скаже: «Такий вигляд має наш острів!» Хоч Вікрена то напевне сам знає. Лиш нічого не знає про самоцвіт!..

Тікірі розплющив очі. Сонце вже пекло — отже, він лежав тут довго і прогавив багато машин. Сквапно встав. І так йому захотілося бути вже вдома чи бодай їхати, а може й іти, — аби тільки наближатися до домівки.

Тікірі перескочив рівчак, став на шосе. Обернувся до півдня. Поперед себе, не далі як за півста кроків, побачив знайому постать, таку рідну, що впізнав її з рухів, з ходи.

Стрімголов побіг, руки над головою — мов хотів спіймати птаха в польоті.

— Бандало! — кричав. — Бандало!

Оглавление

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  Два тропічні острови

  Блакитне страховисько

  Кобра

  Слони

  Акули Жожо

  Самоцвіт

  Хвилююча плавба

  Злочин

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  Фатальна помилка

  Перші пригоди

  Зачарований ліс

  Таємниця на обрії

  Джунглі

  Магараджа

  Поховане місто

  Блідий привид

  Бандалнна смерть

  Ніж

  Тривожна ніч

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  В'язниця

  Двадцять рупій

  Чудо

  Дідусь Тінь

  Чарівна сорочка й дивовижні черевики

  Той, котрий знав все

  Джім з Арізони

  Дур'ян

  Чужинці

  Подих життя і смерті

  Жахливий злочин

  Майя да Сільва

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  Друг у скруті

  Зненависть

  Великий готель

  Несподівана зустріч

  Смерть Тікірі

  У пастці

  Ніч, повна чудес

  Ознака зла

  Острів і самоцвіт