Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період [Оксана Забужко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Оксана Забужко Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період 

Вступ

Нинішня переоцінка суспільних вартостей, утверджуваних десятиліттями монопольного панування офіційної ідеології, логічно передбачає ретроспективну ревізію духовного шляху втягнених в орбіту єдиного моністичного світогляду колишніх радянських народів. Відбувається поступовий перехід від притаманної тоталітарній свідомості «простої картини світу» [26, 344][1], у тому числі соціально-історичної, коли все багатоманіття суспільних явищ, напружене протистояння, боротьба, схрещення й взаємопроникнення різнонаправлених індивідуальних і групових воль, інтенцій, ідей та ідеалів зводилось до одного-двох рушійних чинників, проголошених універсальними (у випадку марксистсько-ленінської ідеології — до класових інтересів і класової боротьби)[2], від світоглядної одномірности до складної й суперечливої, значно менше зраціоналізованої, але натомість куди реалістичнішої, наділеної всією повноважністю живого життя картини світу.

У цьому прогресуючому «ускладненні», що водночас знаменує собою підвищення «вітальної цінности» (Ортеґа-і-Ґасет) культури в цілому, у якнайширшому сенсі слова, особливу роль покликане відіграти історико-філософське пізнання. Як відомо з часів Геґеля, історія філософії є філософія (філософська логіка) sui generis, а отже, єдиний реально приступний нам спосіб «віталізувати» наш знекровлений моністичними редукціями і, ніде правди діти, багато в чому перверсивний філософський умисел — це занурити його в усю повноту дійсних конкретно-історичних зв'язків. Доки історія філософії прочитуватиметься як історія переможної боротьби матеріалізму з ідеалізмом, а не як історія здобутків і втрат людського духа в його споконвічній звазі відповісти собі на славнозвісні гілелівські питання «що я і навіщо я?», доти в суспільстві не буде приналежного інтелектуального інструментарію навіть на те, щоб здати собі справу з правдивих масштабів кризи, котра його охопила.

Культура, зокрема філософська, розвиненої нації динамічна, тобто в ній на кожному історичному етапі «одночасно існує й діє щонайменше кілька традицій, відмінних одна від одної акумульованим у них культурним матеріалом і способом його структурної організації» [14, 132]. Приміром, визначний дослідник політичної історії України І. Лисяк-Рудницький установив, що «головними темами в українській суспільній думці за минулі півтора століття є націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм» [169, 91] (що ж до решти напрямків філософської думки України, крім соціально-політичного, то тут досі не маємо узагальнюючих, системних праць). Тож штучне згортання живого мисленого розмаїття до «трьох джерел і трьох складових марксизму» (з додатком революційно-демократичної ідеології там, де йдеться про історію вітчизняної філософії) закономірно виснажує «систему живлення» й самої марксистської філософії, унеможливлюючи її дальший розвиток. Процес успадкування в царині духовної культури в жодному разі не є лінійним, і з плином часу для реставрації й активного функціонування в структурі нової традиції притягується, здавалось би, «завмерлий» матеріал, котрий досі не актуалізувався (так, розробка в нашій країні філософської антропології на марксистському ґрунті в посталінський період навряд чи була б можливою без розширених студій німецького ідеалізму).

Одначе, поруч із занепадом єдиної зацілілої філософської традиції, таке «вимивання» історико-філософського ґрунту культури має далеко тяжчі наслідки, насамперед для суспільної практики, остання-бо в драматично напруженій формі ставить перед філософською теорією саме ті питання, на котрі ця теорія, зостаючись у рамках іманентного саморозгортання, відповісти просто не в змозі. Як засвідчило стрімке розгортання політичних процесів, що в кінцевому підсумку призвели до розвалу СРСР, перше з-поміж таких питань — національне.

Саме тут і далася взнаки слабкість власне марксистських філософських розробок, зрештою цілком явна для численних дослідників національної проблематики вже наприкінці XIX ст. Досить згадати тезу В. Зомбарта про те, що соціалізм і націоналізм, читай національний рух, становлять два протилежні полюси, між якими розвивається історія, бо кожен із них спирається на той вимір соціальної реальности — класовий або національний, — котрий іґнорується супротивним, або ж ґрунтовний, здійснений Т. Масариком з позицій автономної етики критичний аналіз поглядів К. Маркса й Ф. Енгельса на націю лише як на тотожну державі історичну форму спільноти, без урахування її позадержавних, природних і культурних, конститутивних чинників [77, 390—415]. Та й та обставина, що якраз у соціал-демократичному русі багатонаціональної Австрії марксизм трансформувався в австро-марксизм із