Колекція пристрастей [Наталка Сняданко] (fb2) читать онлайн
- Колекція пристрастей 286 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Наталка Сняданко
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Наталка Сняданко
КОЛЕКЦІЯ ПРИСТРАСТЕЙ
Філологічний додаток до колекції пристрастей
Отже, шановний читачу, на тебе чекає зібрана мною на сьогодні колекція пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції неодмінно видасться тобі знайомими чи навіть банальними, як-от: “Пристрасті по-українськи”, чи “Пристрасті по-російськи”, ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: “Пристрасті по-італійськи”, “Пристрасті по-німецьки” чи особливо “Аристократичні пристрасті”. Спробуй бути поблажливим як у першому, так і другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які ти тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, і у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів. Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність. Боже борони, щоб мені колись довелося писати розділ під назвою “Гомосексуальні пристрасті”, “Пристрасті без взаємності” чи ще гірше “Пристрасті зоофіла”. Насамперед я хочу зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми. Отже, чому саме слово “пристрасті”? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім`ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток. Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або і сильне збудження при зустрічі із представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: “Воно?” І в більшості випадків відповідаємо: “Нє-а”. А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: “О!”, на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: “А я знаю…” Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху серед численних пристрастей,захоплень чи просто симпатій трапилося хоч одне справжнє кохання, все це не закінчилося би аж так сумно. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну із пристрастей словом “кохання”, а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, “як много важить слово!” Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам? Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст»– важке, мов сон незайманицi; ну а про «стр» i говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж нiяк не з переповненого жагою i адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М’яко, повільно, наспiвно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас, або принаймні у вашій присутностi. Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та i зміст слова “пристрасть”, якщо вдуматися, доволі таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страстi», вона при ньому, чи почуття, принаймні сильні, тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловiк «при страстi», що «без страстi», – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту. Звичайно, є у слова «пристрасть» i милозвучнiшi синоніми: “жага”, наприклад. Або “захоплення”. Але на те вони i синонiми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо “пристрастю” несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом “жага”, не кажучи вже про “захоплення”. А почуття, – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх чисельність. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Злякалися? Iз захопленням, – ще гірше. Йому що множина, що однина, абсолютно все-одно. А мені зовсім неоднаково, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15? А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики. Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: “Не дивися так привітно” чи «Не милуй мене шовково». Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі». Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності “старшого брата”: “Нє жалєю, нє заву, нє плачу”. Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям. Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: “…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші”. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами? Чи інший образ. “Встромляю в панну спис тюльпанний”, – і це пише поет в кінці ХХ століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: “Ні подиху, ні слова поміж нами”, а потім ще й задоволено завершує: “А я в траву щасливий упаду”. Справді, як мало часом потрібно для щастя.Іншому поетові потрібно ще менше:
Принцесо! Швидше роздягнися
Принцесо! Швидше на матрац!
Ну, все в порядку – понеслися:
Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац
Щоправда не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку –
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.
Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: “І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю”, – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.
Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті у ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця», – каже один український поет. Мало того, що на днi, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав i тепер не може знайти.
“Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка”, – сумнівається наступний. “Я кохаю Вас Надіє”, – починає свій вірш третій і закінчує його: “Ти таки не слухаєш мене проститутко”. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?
Часом виникає сумнів, «при» страстi такий чоловік, чи вже “по” страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: “Чого являєшся мені у снi?” Так, ніби вона винна.
Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється:” Являйся, любонько менi Хоч в сні…” I будь тут мудрий.
Одним, словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Розкомплексовані європейці позбулися цієї проблеми ще в минулому столітті. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам“яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:
На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони
На устонька милої любки дрібні
Складаю найкращі терцини.
Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців чи іспанців.
Українець у кращому випадку витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).
Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок. І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх давен усе просто:
А якби пригорнувся
До мене близенько
«От знайшлося любе щастя!» –
Мовило б серденько.
Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя…
Чи жінку, для якої “…щастя зіткане з прощань” (Ліна Костанеко)
Звідки їм там у Єгипті знати про наших, українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.
Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!» – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу i в пам’яті – коханий» – затинається iнша. Відгадайте, котра з них українка?
Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезiї:
Поховайте мене під кленом,
Тим, що вітами ловить дощ
Він, як очі мої, зелений,
Він закоханий в вас також (Мар“яна Савка)
Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:
я кохаю тебе я чекаю тебе завжди
я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів
я тебе не знайшла я цілую твої сліди
але вибач мені я повинна втікати далі (Маріанна Кіяновська)
Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше напрямок втечі для себе таки знаходить:
Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи
(Галина Петросаняк)
Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки заради того, щоб самовиправдатися. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть поетки
серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами “кохання” і “пристрасть”, а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.
Та я захопилася. Час переходити до перегляду колекції.
Дитячі пристрасті
Коли варто починати, на що не варто звертати увагу або як закохатися у Джорджа Майкла?
Хлопчик Толя був найбільшим, найтовстішим і найкучерявішим у нашому класі. Напевно, саме це мене в ньому і привабило. Толя щоразу червонів, коли його викликала до дошки вчителька з математики, найпершим серед нас навчився читати і завжди отримував відмінні оцінки на уроках каліграфії. У нашому 1-А всі з нього кепкували, хлопці навіть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники. У Толі завжди був рясно розмальований щоденник, бо йому мало не на кожній перерві доводилося відстоювати свою гідність від чергового жартуна, який повторював почуте кимось із розмови дорослих “Толя-акселерат”. Що саме означає це слово, ніхто не знав, і напевно саме тому воно вважалося найбільшою образою.
Після закінчення 1-го класу мама Толі поговорила із директором, і його перевели відразу до 3-го, щоб припинити постійні бійки.
Бійки і справді припинилися, і незабаром мало хто з нашого класу продовжував вітатися з Толею, сам він теж мало з ким вітався, ігноруючи своїх колишніх нападників як “малолєток”, і ніхто більше не наважувався викрикнути йому вслід образливе “Акселерат”.
Його батьки працювали разом з моїми і час від часу заходили до нас у гості, а одного разу ми навіть поїхали разом відпочивати влітку. Як тоді було модно, в пансіонат поблизу Одеси, на власних автомобілях. Всю дорогу Толя намагався зацікавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас з ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися кожних півгодини, аби мами виводили нас по черзі на свіже повітря, де ми і залишали вміст наших шлунків, а потім сідали назад до машини і завбачливо стискали в кулаках поліетиленові торбинки для екстренних випадків. Напевно, через ці незручності, нам так і не вдалося знайти спільних, цікавих нам обом тем, і протягом всього наступного відпочинку дружба наша так і не зміцніла. Щоправда, Толя час від часу намагався запропонувати мені зіграти на території пансіонату у прокатний бадмінтон, але мені чомусь постійно пригадувалися подробиці нашої спільної подорожі і те, як Толя мало не вимастив мені шорти, ледь встигнувши одного разу вчасно вискочити з машини, і я переважно відмовлялася.
Крім того, мені дуже не подобалися труси в жовтий горошок, які толина мама одягала на нього замість плавок і толин живіт, який округло нависав над трусами в жовтий горшок. А ще мені постійно ставили Толю у приклад, щойно ми переступали поріг їдальні:
Мій перший вірш називався “Тобі…”
Моє серце в тузі
Дощ гримить у лузі
Не скажу тобі я
Чого плачу я
Місяць світить ясний
Нічка знову темна
Ти такий прекрасний
Я така сумна
Вірш мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався “Тебе…”
Тебе не забуду
Любити буду
Як вічне прокляття
Ця туга моя
Ти навіть не знаєш
І не страждаєш
А я так страждаю,
Що сама не своя
Вранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою “Тобою..”
За тобою тужу
Світом дуже нуджу
І не можу жити
Вже без тебе я
Як життя складеться
Ниткою пов“ється
Та з тобою, серце,
Нерозлучна я
Всі три вірші я записала в окремий зошит і назвала це: “Ти”. Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка спостерігалася навіть у назвах. Після циклу під назвою “Ти” я написала вінок із п`яти сонетів під назвою “Я”, далі поему під назвою “Ти і я”, потім цикл поем під назвою “Ми” і нарешті протягом трьох безсонних ночей з-під мого пера вийшла кількість віршів, достойна називатися збіркою. Її я назвала “Про нас”.
Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця.
Минали дні, моє почуття росло і вже не поміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит, але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося поділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є у мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання у порівнянні із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало.
З іншого боку, поведінка Толі від того моменту, коли його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, не змінилася у порівнянні з тим, як він поводив себе раніше. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я. Або ж ніяких почуттів у нього немає.
Я тішила себе сподіванням, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з’ясувати правду з кожним днем ставала все нагальнішою.
Я довго шукала можливість здійснити це, і нарешті придумала.
Протягом однієї із безсонних ночей я переклала українською “Письмо Татьяны” із роману “Евгений Онегин” і вирішила непомітно покласти це послання до кишені толиної куртки.
Лист починався словами: “Я Вас кохаю, що ж Вам ще?” і завершувався фразою: “Кінчаю, важко прочитать”. Після цього у коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала “Місіс Х”, а до Толі зверталася “Містер У”.
Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити толину куртку на зазначеному гачку, але минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де і раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повішаної на старому місці.
Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою “поштову скриньку”, що на мене почали дивно поглядати чергові по гардеробу, очевидно, запідозривши наміри почистити комусь кишені.
Через два тижні я не витримала, і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася від віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я намагалася одночасно і досягнути максимальної відвертості, і не втратити почуття власної гідності, і справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: “Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту, емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло би набути позитивного імпульсу. У зв’язку із моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати із вербально-віртуального типу знайомства із опцією на майбутній перехід до очного спілкування”. Я знову запропонувала Толі, тобто “Містерові У” повісити куртку із відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше.
Він і не намагався, і протягом цілої наступної чверті з“являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима.
Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи і вирішив, що таким чином хтось намагається над ним посміятися. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і так підтверджувалися мої найгірші побоювання.
У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка. Але що б воно не було насправді, мені треба було витримати з честю випробування, послане мені долею.
Так я і зробила. Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі під назвою “Ти недостойний”, урочисто спалила листок паперу із написаним на ньому толиним ім’ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності і до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала “Клятва”.
Пристрасті по-українськи. Лазарет.
Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає.
Все почалося з Ді Снайдера і точкаріка.
Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання „Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі „Ровесник» у кінці 80-х р.р., він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна і доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нормальним пацаном із нормальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву у кожен концерт. Він не належав до попси типу Джима Моррісона, Сантани, “Лед Зеппелін”, не кажучи вже про якийсь там “Хелловін”, яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в’їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели
і не шукає в житті легких шляхів. Ді Снайдер лабав музон для хіппі від важкого року, тому він з повним правом увійшов ще й в історію світової рок-музики. Хоча в нашій історії це і не дуже суттєво.
Після того, як „Курс виживання для підлітків» було надруковано у кількох номерах “Ровесника”, номери зачитано до дір і надійно сховано від предків, потім переосмислено, обговорено і ще раз перечитано, в нашому дворі нарешті почалася сексуальна революція.
Покоління сьогоднішніх школярів наша тодішня дрімучість, напевно, сильно здивує. Сьогодні, принаймні, якщо вірити журналові “Наталі”, зорієнтованому на доволі цнотливу і порядну аудиторію, дівчина може вважати себе фізіологічно неповноцінною, якщо до 13 років їй все ще не вдається позбутися невинності. Я вже не кажу про чоловічу частину аудиторії, яка, щоправда, не читає журналу “Наталі”, але за повноцінність свою починає переживати не набагато пізніше.
У наш час це ще не ввійшло в моду, точніше, тільки-тільки входило, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферійний перебіг життя. Наші батьки виховували нас в усвідомленні того, що перша шлюбна ніч має стати справді першою принаймні для нареченої, досвід сексуального життя повинен здобуватися тільки після одруження, а дівчина, яка піддалася на вмовляння хлопця і спробувала забороненого плоду, може спокійнісінько вважати себе збезчещеною і відразу зменшувати свої шанси на щасливе одруження відсотків як мінімум на 50.
З іншого боку, потік розбещеної західної цивілізації на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав все нестримнішим, і публікації на зразок “Курсу” ламали наші традиційні уявлення, хоча перейти від теорії їх ламання до практичного позбування від застарілих уявлень і задавнених комплексів було трохи лячно. Вже самі назви окремих розділів його твору викликали у мене бажання заховати журнал якомога далі, аби його не дай боже не знайшли батьки. Уявіть собі нашу розмову після того, як вони довідаються, що я цікавлюся публікаціями на зразок: “Батьки і сім’я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода”, “Що означає занадто рано втомитися від життя?”, “Чи небезпечно робити аборт?”, “Тиск компанії, тиск пива, тиск у сечовому міхурі”. Думаю, це надовго відбило би в мене бажання доводити свою сексуальну зрілість.
Крім того, як на мене, деякі із порад західного рокера були дещо суперечливими.
З одного боку він закликав: “Не виходьте з дому без презервативів!”, що можна було розуміти двояко: або ж у сенсі “живи поки молодий”, або ж “застергіайся, поки не пізно”. А поки читач ламав собі голову над тим, як же все ж таки варто розуміти цей заклик, Ді Снайдер ошелешував його не менш загадковим: “Щороку три тисячі підлітків захворюють сифілісом, хронічною і дуже заразною формою венеричного захворювання, яке, якщо його не лікувати, може вбити людину. Хіба матінка-природа не мудра?” Спробуйте пояснити, в чому виявляється мудрість матінки-природи і як після такого “благословення” наважитися взагалі виходити з дому, не кажучи вже про презерватив?
Крім того, якщо в одних місцях, як це наведено вище, читання рукопису потребувало певного рівня інтелекту, то в інших автор примушував читача відчути себе майже повним дебілом: “Якщо у тебе виникли сумніви, чи ти часом не вагітна, в першу чергу пройди тест на визначення вагітності”. Все логічно, правда не зовсім зрозуміло, де взяти такий тест на пострадянському просторі кінця 80-х, не кажучи вже про те, як ним користуватися. Замість цього читаємо: “Якщо тест дав негативний результат, – значить ти хвилювалася даремно. Але якщо результати тесту позитивні, то тобі доведеться зробити серйозний життєвий вибір”. Для всіх, хто ще не зрозумів, пояснюється детальніше: “Вибір може бути наступним: або ти зробиш аборт (і останнє уточнення для зовсім неуважних), тобто хірургічно перервеш вагітність, або народиш дитину”.
Для тих, хто обирає аборт, Ді Снайдер подає список організацій, до яких можна звертатися за допомогою: загальноамериканська мережа клінік за контролем над народжуваністю, організація “Бертрайт”, Національна федерація абортів. До всіх цих організацій можна звертатися навіть по телефону. Ви не пробували?
Не менш простий і доступний вихід із ситуації пропонується і для тих, хто вирішив народити дитину і віддати її на всиновлення: “Проблемами всиновлення займаються різні агенства, такі як “Об’єднана суспільна служба”, “Католицька благодійність”, “Об’єднана федерація єврейських філантропів”. Ти можеш знайти адреси цих організацій у телефонному довіднику”. Спробував би сам Ді Снайдер набрати “09” і запитати телефон “Об’єднаної федерації єврейських філантропів”.
Але незважаючи ні на відсутність джину з тоніком, яким добре додавати собі сміливості перед “першим разом”, ні на неможливість спробувати секс на задньому сидінні батькового автомобіля (навіть якби батько і довірив вам його, то для здійснення задуманого, наприклад, у “Запорожці” потрібен був багаторічний досвід у цих справах, початківцеві таке завдання явно не під силу), ні на банальний дефіцит презервативів та їх ненадійність (тоді доступними були переважно вироби вітчизняної промисловості і сумнівної якості), ми все ж таки вирішили спробувати скористатися порадами Ді Снайдера.
Місце, яке ми обрали для цього, називалося точкаріком і являло собою крихітне приміщення під дахом одного із будинків у нашому дворі. Ще будучи зовсім дітьми, ми часто переховувалися там одне від одного, граючи у “войнушки” чи “казаки-разбойніки”. Тоді це була порожня і запущена кімнатка над ліфтом, до якої вели вічно незамкнені двері. Коли ми підросли і троє нормальних пацанів із нашого двору не без впливу все того ж Ді Снайдера вирішили створити власну рок-групу і лабати музон з нормальним драйвом, виникла ідея використовувати точкарік як репетиційну крапку.
ЖЕК, куди хлопці звернулися із проханням про дозвіл, спершу пішов назустріч молоді і дозволив проводити репетиції у кімнатці над ліфтом. Точкарік почистили, принесли із звалища трохи стільців, які ще можна було хоч якось використовувати, затягли ударну установку і провели першу репетицію.
Наступного ж дня працівникам ЖЕКу довелося взяти свої слова назад і піти назустріч обуреним мешканцям кількох сусідніх будинків. Проводити репетиції щойноствореної і дуже перспективної у царині малорозвиненого на той час музичного напрямку під назвою “треш-метал” у точкаріку заборонили, чим спонукали підростаюче покоління перенести основну увагу із аспекту свого культурного розвитку на інші аспекти, зокрема сексуальний. Точкарік вирішили використовувати з іншою метою. Для цього в першу чергу притягли із того ж звалища інші, ще не до кінця знищені меблі і створили сякий-такий інтим.
Тьмаве освітлення, вузький диванчик з повистромлюваними подекуди шматками вати і пружинами, магнітофон, касети, пляшки з алкогольними напоями, набір презервативів. За брудною завісою – широка дошка, що дуже нагадувала колишні двері, встановлена на кількох хитких ніжках і накрита поплямленим простирадлом.
Хлопці довго не наважувалися запропонувати своїм партнеркам такі імпровізовані умови, але нарешті з“явилася перша пара бажаючих випробувати радощі інтиму за зачиненими дверима. Подібного люксусу нікому з нас, на той час вже одинадцятикласників, скуштувати ще не довелося. Наші тривалі дискусії все ще залишалися суто теоретичними, переконання наших батьків від цього не ставали менш консервативними, наш страх зробити щось недозволене підсилювався недостатньою наявністю засобів надійної контрацепції і все ще модними ранніми одруженнями. Все це зробило наше покоління останнім, яке з такою серйозністю ставилося до дівочої цноти. Тема “Дошлюбні статеві стосунки: за і проти” поступово займала все більше місця у наших розмовах, і врешті перетворилася на головну.
Багато хто із нас лише від Ді Снайдера вперше довідалися про те, що дошлюбні статеві стосунки у багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало в тому, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згідні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була “за”, а інша, відповідно, “проти”.
Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи “проти”, що не в останню чергу призвело до описаних нижче подій.
Що краще: філолог чи програміст? Місіс Х і Містер У. Потаємне листування.
Грамотність в чоловікові – не основне.
Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому коханню, починалася дуже романтично.
Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уродинах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп“яніння чи хоча б легкої розлабленості, а я перебувала в товаристві хлопця у пошарпаній шкірянці із довгим хаєром і надписом «Metalica» на чорній футболці. Більше того – батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а і моя мама, яка спеціально з цієї нагоди швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми крім усього решта ще й наважилися на хамство тримати одне одного за руки. І це – при першому ж побаченні, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу середньої і початком вищої освіти.
Самі розумієте – ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно і стане цим зятем. А святим обов“язком батьків є відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи.
Але все по порядку. Все почалося тоді, коли батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє, тобто десь напередодні закінчення школи. Дискусії на тему: “ким мені бути», тобто «ким стати» точилися в нашій сім`ї і раніше, але інтенсивність і гострота їх зростала поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і належиться в кожній порядній сім`ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективнішою на сьогоднішній день професією є програміст, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуваннні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди навіть і простим холодильником вже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Вже не говорячи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п`ятірку, аби не псути відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі із
власних сумнівів чи побажань з цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.
“Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні” – радив мені батько, застаючи за читанням.
Розуміючи, що армійське правила № 1, що командир завжди має рацію, і № 2: якщо командир випадково не має рації, треба звертатися до пункту № 1,розповсюджується і на батьків, я рідко сперечалася, і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.
Моєю давньою і потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з“явилася вона ще тоді, коли дискусій на тему мого професійного майбутнього у нас в сім“ї не велося, як не велося і взагалі майже ніяких дискусій. Всі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю – виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, з чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися із плюшевим ведмедиком Панасом, який в ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.
А бути не потаємною ця мрія не могла, бо ж зрозуміло, що діти батьків-інженерів повинні здобувати собі порядні професії, а не мріяти про всілякі дурниці.
“Філолог – це не професія. Витрачати п`ять років на те, щоб вивчити рідну мову може хіба що повний ідіот” – вважав мій батько, а батько, як відомо з обидвох основних армійських правил, завжди має рацію.
Протягом дуже довгого періоду існування моєї потаємної мрії я не знала, яку саме філологію обрати. Мені пощастило належати до останніх жертв радянсько-кубинської дружби і вивчати на честь останньої іспанську мову в школі у якості зарубіжної. Незважаючи на нашу систему освіти і завдяки своєму близькому знайомству із донькою нашої «іспанки», а також завдяки її дитинству, проведеному в Аргентині, мені вдалося оволодіти мовою в достатньому обсязі, щоб зрозуміти, що вона мені подобається, як подобається і процес вивчення іноземних мов взагалі. Але з огляду на далеку перспективу робити викладання іспанької мови своєю основною професією у Львові, ще й у період інтесивного розвалу всього радянського, із любов`ю до Фіделя включно, навряд чи буде дуже розумно.
Альтернативою міг стати факультет слов“янських мов, але він, як і українська філологія, у ті маловиїздні часи був, на думку знайомих моїх батьків, ще недостатньо престижним. Про філологію російську, ясна річ, не могло бути й мови.
В тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден з цих варіантів, сумніватися не доводилося. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестату про середню освіту, а незабаром після неї – і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої власну мрію (невідомо, яку саме) доведеться оприлюднити, мрії батьків про доньку-програміста розбити і спробувати незважаючи ні на що добитися здійснення власних планів, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною у супроводі хлопця з «Metalic»-ою, хайером і привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною, або принаймні не такою викличною, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, якою дилемою став у нашій сім`ї вибір моєї майбутньої професії, чи про те, як строго виховуються дівчата з порядних сімей. Але нажаль (чи на щастя) мій супутник не зовсім знав, як я підозрюю, навіть що означає слово «факультет», вже не кажучи про все решта. І це допомоголо йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.
«Хороший вчитель починає кожну нову тему з таблички множення», – часто повторювала наша математичка і намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.
Але історія наших з Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася із листів.
Душевна травма, пережита мною під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я “придумати якусь кайфову розвагу”. Не довго думаючи, я запропонувала їй написати комусь анонімного листа і спробувати зав’язати листування, спостерігаючи за реакцією людини, до якої пишеш.
Ідея однокласниці сподобалося, і цього разу “жертвою” було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і «Metalic»-ою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього, і навіть намалювали план у масштабі 1:10 аби новий „Містер У» нічого не переплутав, і відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.
Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і, не даючи собі праці шукати детально описаний нами сховок за ретельно вималюваною схемою, передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: „ Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе.»
Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив з дверей під“їзду свій розкішний спортивний ровер. Спочатку я обурилася з такого хамства і запропонувала відіслати листа назад з виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду на тему того, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність,– в них
далеко не основне, що перш ніж скласти собі про когось думку варто принаймні один раз з ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким вже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Невідомо, що саме переконало мене: логіка її аргументів, чи розкішний хаєр і спортивна фігура нашого кореспондента, якому надзвичайно личили обтягуючі м“язи на ногах спортивні труси і еластична майка. Але я дала себе вмовити і так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку і суворо попередив: “Ще раз побачу щось подібне,– відшмагаю”.
Мама провела зі мною відверту і тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим більше під час першого побачення з цим хлопцем, і особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як погано взагалі починати будь-які стосунки з чоловіками у моєму віці. Я навіть не уявляю, чим подібні речі, як правило, закінчуються. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією і тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього – в кіно, там полізе цілуватися, далі з“являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки у нього розлучені, хоча і продовжують жити в одній квартирі, бабця єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я напевно думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати, і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.
Я згадала про Ді Снайдера і про те, що “кожного року з’являється 2 мільйони нових хворих гонореєю, 500 000 хворих герпісом геніталій, 80000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється із людьми у віці від 15 до 24 років” і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів на моє переконання. Тобто думає про мене не зовсім вже погано.
Я пообіцяла батькам подумати, щоправда за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, на яку саме, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, якою невдячною є праця шкільної вчительки, і наскільки
зручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки у переповненому лінивими і байдужими учнями класі, ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв“язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлюю, наскільки приємнішою є спокійна діяльність в бюро, переважно пов“язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням із співробітниками. За це отримується непоганий оклад, оплачені відрядження, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та решти необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з”являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів і розслабитися. А вчительська праця – це важкий хліб. На думку тата, філологія, взагалі не належить до серйозних професій, і він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.
Таким чином моя потаємна мрія не лише оприлюднилася, а і отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.
“Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як прибиральницею влаштуєшся після своєї філології” – здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.
Таким чином ситуація змушувала нас перейти у підпілля і дотримуватися суворої конспірації. Адже ніхто з моїх домашніх в жодному випадку не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.
Основною небезпекою була невсипна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під“їзду знаходився якраз навпроти наших вікон, а улюбленою розвагою всіх бабць, як відомо, є сидіти біля теплої батареї і дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.
Ця операція складалася з трьох етапів:
Етап 1.
Хтось із вболіваючих друзів дзвонить до дверей нашої квартири, і швидко зникає.
Етап 2.
Інший вболіваючий спостерігає за вікном з вулиці і подає знак, коли бабця відходить від вікна. Я в цей момент знаходжуся в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.
Етап 3.
Я швидко зникаю у дверях під“їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. По закінченні побачення вся операція повторюється.
Система конспірації була детально продуманою, і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.
“Ти смотри,– дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею. Більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив.– Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та і зайдуть у квартиру.– Припускала вона вголос, а потім додавала.– Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих вмирають, а я, стара живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко”.
Тоді я, щоб заспокоїти бабцині підозри, просила вітіних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.
“Ці мені хулігани,– відразу ж повідомила бабця.– Уже і до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили”.
Відчувалося, що їй стало легше на душі.
Я, щоправда, все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що колись вона таки співставить мою відсутність з таємничими хуліганами, або колись повернеться до вікна швидше, ніж бажано, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить втікаючого від вхідних дверей, або хтось із сусідок випадково побачить мене у сусідньому під“їзді…
Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.
“Та воно, знаєш, – починала вона, як правило, нібито сама до себе. – Воно і не так важно, чи є у нього діплом, чи нема. Основне, шоб человек був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всегда поможе сумку нести, коли ідеш з магазина. Всегда поздоровається, спита, як здоров`я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів не імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться”.
Так воно і сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.
Шекспір, Ромео, Галицько–Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п“ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все-одно ніхто не вірить?
Не витрачаючи даремно часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. Тут з“ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивний
процес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох, тому, відповідно, і кращих вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова у неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.
Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж в медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Всі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль є моїм єдиним шансом, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до політехніки, все було би значно простіше, бо там конкурсу немає майже взагалі. Особливо на програмування, що і не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп“ютерів.
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. В школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо згідно чергової постанови уряду тривалість обов“язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Всі решта, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно документів навчалися в 11 класі перейшовши туди просто з 9. Навіщо це потрібно, було незрозуміло, але життя суттєво ускладнювало.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об“ємні перекази зі збірника „Життя і школа»,»Життя і слово»,»Життя і наше майбутнє», „Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями типу: “У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже і невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки і сплетені між собою невидимими цівочками сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою, і водночас майже незбагненної гармонійності і закономірності. Надходила осінь”. Або “зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої у переливах світла, що відбивалося і на вкритій все ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і у самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю”. Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі одержувала переважно одну відповідь: «Мала ще. Підростеш, сама зрозумієш.» Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень репетитор читав мені разом із ще двома абітурієнтками лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам“ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу і попросив почитати, що за віршики ми вивчаємо.
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху обрізати крила,
І напхать йому в задницю яблук
Прочитав вголос тато, сказав: «Гм…,» і перегорнув сторінку
Слон дрочить хобот об грати вольєра…
Гм.., – сказав він ще раз, і обличчя його спохмурніло
В таксі ми їхали, варкалось,
Проспект був п“яний в дрободан…
Того вечора батьки провели зі мною ще одну тривалу і відверту розмову, з якої я довідалася, що читати непристойну літературу у моєму віці негарно, як негарно читати подібну літературу і будь-якому іншому віці. Що читаючи щось подібне, пристойна людина себе компрометує, а тих, хто подібні речі пише і друкує, треба карати. Що вживання певних слів ріже вухо інтелігентної людини навіть у міському транспорті чи у черзі в гастрономі, а у книжці, тим більше книжці поетичній, це взагалі нечувана розпуста. Що викладач університету, який дає своїм майбутнім студенткам читати щось подібне, чинить просто негідно і заслуговує осуду. Мені так і не вдалося переконати батьків, що я цілком з ними згідна, а збірку цю купила випадково у магазині «Поезія» на площі Міцкевича, написана вона науковими співробітниками Київського державного університету, а мій репетитор швидше за все сам не читав би такої поезії. Тому наступного дня тато поїхав до мого майбутнього викладача вже без мене, і я більше не готувалася до переказу і усного іспиту з мови та літератури.
З наближенням моменту здачі іспитів, атмосфера в сім“ї все більше нагадувала ту, яка панує у оселі із важкохворим, допомогти якому вже неможливо, можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Всі справи поза цим були оголошені другорядними, вирішення всіх проблем відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися:
Із ваших жил струітса тіхій ужас
Ви п’йотє мєтал за дваіх
І в канвульсіях тєла страдаєт
І мракі в снах тваіх і маіх
Я уявила собі сольний концерт “Лазарету” на великому стадіоні, куди випадково потраплять мої батьки, мої вчителі, або просто мої знайомі, і погодилася переробити текст. Моя версія “Лазаретові” дуже сподобалася, хоча я і тепер не була певна, що дуже хочу, аби хтось із моїх знайомих
почув:
Ти вєснік смєрті в царствє живих
Ти жизні луч срєді царства мьортвих
В тваєй душе зараждаєтся стіх
Граніци смєрті для тєбя стьорти
Пісню на ці слова було зроблено у новому на той час навіть для прихильників хард-року стилі “спід-метал”, який був крутішим за “треш-метал”, а на той час навіть “треш-метал” у Львові ще ніхто не грав, що робило напрямок перспективним. Відверто кажучи, мені важко було оцінити нюанси відмінностей між обома стилями. Я чесно, старанно і доволі довго намагалася проникнутися духом музики цього напрямку і не менш старанно приховувала від “Лазарету”, що мені це так і не вдалося. Я часто зачинялася у своїй кімнаті і вмикала у плеєрі з навушниками одну із рекомендованих лазаретівськими друзями касет. Але вже після другої композиції в мене починала нестерпно боліти голова, далі вуха, а одного разу навіть пішла кров носом, хоча я намагалася слухати цю музику на мінімальній із усіх можливих силі звуку.
Після невдачі із точкаріком репетиції “Лазарету” було перенесено додому до вокаліста і соло-гітариста Льоші. Його мама, колишня скрипалька, дуже вболівала за розвиток музичних здібностей сина і запропонувала для проведення репетицій верхній поверх їхнього будинку. Сусідам довелося з цим змиритися, бо будинок був приватною власністю, а мама все витримувала мужньо, навіть не виходячи з дому під час репетицій. Я заздрила її витривалості. Я сама була присутня тільки на кількох репетиціях, точніше на їхніх завершеннях, і не уявляла собі, що могла би витримати щось подібне протягом трьох-чотирьох годин, як це зазвичай і тривало.
Якось я не витримала і несміливо запропонувала Віті, Льоші і Гоші, чи не варто було би спробувати себе ще й у більш мелодійному напрямку хард-року. Хоча би на зразок “Металіки” чи “Айрон Мейден”. Але мене засміяли, пояснивши, що попсовість моїх смаків з часом минеться і я зрозумію, в чому кайф справжнього драйву і перестану слухати те, що всі.
На цьому ідеологічні суперечки було вичерпано і я мовчки намагалася дорости своєю незрілою свідомістю до елітарності музону із справжнім драйвом. А кар’єра “Лазарету” тимчасом розвивалася блискавично. Не встигли вони створити перший альбом і дати два пробних концерти у сусідній із льошиним будинком СШ № 45, як їм запропонували взяти участь у роковій солянці на велотреку СКА, потім у концерті перед оперним театром, у приміщенні львівської філармонії… Вже через місяць після першого виступу концертна програма групи стала доволі насиченою. У мої обов’язки входило підібрати кожному вдалий сценічний одяг, створити імідж, себто зачіску, макіяж, написати текст Льоші, який представляв групу на сцені і висловлювати свої зауваження після виступу.
Для випуску музичної платівки “Лазарету” необхідно було виконання двох умов:
1) програма буде готова для запису через тиждень;
2) у ній не буде жодного тексту по-російськи.
Для того, щоб перекласти тексти, мені залишалася одна ніч.
„Умершиє ва снє», „Мєдіум», „Тігр в пустинє» далися мені без особливих проблем. Труднощі почалися з „Я піл тваю кровь как воду», але навіть це я ще подужала. Закінчивши „Ти мєч атравленний ванзаєш», я урочисто пообіцяла собі, що більше жодного з подібних текстів не напишу. Навіть ворожою російською мовою, навіть просто так, по приколу. Вітя прийшов під балкон, коли залишилися неготовими ще два переклади: „Убєй мєня, нє муч» і „Пасматрі, маі рани гнаятса.»
Вітя чекав на завершення процедури під балконом. Надворі лив сильний дощ, і він запитав, чи не можна йому перелізти через балкон. Пів на п“яту, найміцніший сон, зовсім ненадовго. Попередньо ми вже кілька разів пробували цей варіант, і все закінчилося щасливо, тож я погодилася.
Вітя прочитав вже готові переклади, залишився дуже задоволений, і дрімав у кріслі, чекаючи, поки я закінчу решту.
Саме коли мені залишилося перекласти фразу: «Ета мєсть святая, как вада», не міняючи ритму всього тексту, раптом відчинилися двері кімнати. Мама, дорогою до туалету, вирішила подивитися, чому в мене так пізно і досі горить світло. Вітя зробив запізнілу спробу сховатися під стіл. В голові у мене застрягло: «О, ця помста, ця свята водиця.»
Епілог
Треба віддати належне мамі, вона розповіла про все татові вже після мого від“їзду. „Відшмагання» так і не відбулося, зате, коли я повернулася з практики, балкон моєї кімнати прикрашали великі вікна, відчинити які вистачало сили тільки в тата. Наша співпраця з “Лазаретом” на цьому завершилася, ми перестали зустрічатися з Вітею, я відмовилася писати тексти для другого альбому під назвою “Війна медіумів” і відкрила для себе джазову музику. Так я втратила останній шанс дорости до елітарної музичної самосвідомості у плані справжнього драйву.
“Лазарет” записав кілька доволі вдалих музичних альбомів, зробив кілька гастрольних турне і розпався. Соло-гітарист і вокаліст Льоша незабаром одружився, бо його дівчина завагітніла. Вітя пішов працювати у торгову фірму і робота не залишала часу на музику. Незабаром він теж одружився. Ритм-гітарист Гоша спробував пограти у кількох інших групах, але теж покинув музику і виїхав з батьками за кордон.
Зовсім недавно я розбирала у своєму письмовому столі старі папери і знайшла одного із вітіних листів, у якому він писав: “Севодня были в тачкарике. Льошка предлажыл лабать свой музон как Ди Снайдер. Думаем назватса “Лазарет”. Па приколу типа мы все бальние. А мы и бальные. Бальные музикай. А я ещьо бальной табой. Што думаеш па етаму поваду?”
Математичні пристрасті.
Про те, що випадкові знайомства не завжди закінчуються погано, але рідко закінчуються добре.
Якось взимку він наздогнав мене при виході із наукової бібліотеки ім.Драгоманова, де я в останній день перед початком зимового екзаменаційного марафону дописувала курсову роботу про драматичну творчість Івана Франка, паралельно готувалася до іспитів з політології, інформатики та зарубіжної літератури, мріяла про початок опалювального
сезону, чекала до вечора, щоб відразу ж після закриття бібліотеки піти на концерт і перебувала у доволі агресивному настрої. Наздогнав би він втомлену від самотності панну свого віку, яких чимало можна зустріти у тій же бібліотеці, все, можливо, склалося бінакше. Але він обрав самовпевнену і довгоногу першокурсницю, переконану у своїй здатності з першого ж погляду підкорити своїми чарами будь-якого чоловіка. Бажано звичайно, іноземця середнього віку, самотнього, приємної зовнішності і добре забезпеченого. Можна, звичайно, і співвітчизника, теж самотнього, теж приємної зовнішності, теж добре забезпеченого, але бажано молодшого за середній вік. Можливі і інші варіанти, але зрозуміло, що така дівчина просто не може звернути увагу на лисуватого викладача політехніки, який наздоганяє її при виході із бібліотеки. Наздогнати мене, а не жінку, яка зустріла б цей його крок із більшою вдячністю, було з його боку стратегічною помилкою, ще більшою помилкою було не почистити перед цим зуби і не попрати шкарпетки. На жаль, саме у таких дрібницях і криється причина конфлікту, точніше внутрішнього антагонізму, який повторюється з покоління в покоління і ніяк не навчить деяких самовпевнених панянок прихильніше ставитися до «перспективних» чоловіків, а деяких перспективних чоловіків виявляти більше проникливості і життєвого досвіду при виборі об`єктів своїх симпатій. Тому зараз я змушена описувати цього чоловіка так, ніби вважаю його останнім нікчемою, хоча насправді ставлюся до нього з повагою і вважаю цікавим співрозмовником. Але мова йтиме про моє перше враження, яке було негативним і упередженим. Інакше не відбулося б цієї історії, а відбулася б історія зовсім інша. Або не відбулося б зовсім ніякої історії.
Перейшовшись коридорами Львівської Політехніки, ви протягом максимум п“ятнадцяти хвилин зустрінете мінімум п“ятеро чоловіків такого типу. Випрасувані сірі штани від неіснуючого костюма, голуба сорочка з обтертими манжетами, сірий ангоровий светр в обтяжку, чорні мешти виробництва львівської взуттєвої фабрики „Прогрес“, потягана сумка з чорного шкірозамінника через плече, лисина, рожевий гребінчик, що акуратно вистромлюється із задньої кишені штанів і, звичайно, кілька золотих серед зубів переднього ряду. Перше, що впадає вам в очі, а точніше, в ніздрі при знайомстві з цим кандидатом математичних, фізичних, чи квантово-теоретичних наук, характерний запах з рота, що свідчить про непунктуальне користання з послуг зубного лікаря, не менш характерний запах спраглих чергового прання шкарпеток і натомленої активним способом життя сорочки. Наступне, від чого вам при всьому бажанні не вдасться абстрагуватися, це старанність його підкреслено української мови з характерною відсутністю літери ґ , в якій час від часу вперто повторюються: «я рішив“, „мені показалося“ і „прийміть мої вибачення“. Але це все зовнішнє, а у решті своїх проявів вони є досить милими, ввічливим та начитаними і переважно справляють приємне враження. Щоправда здебільшого, на мам і бабусь своїх юних студенток, аніж на
самих довгоногих першокурсниць.
Напевно, зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня, в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом всієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не здати. Першим, кого я побачила серед членів екзаменаційної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши про „Пісню старого Хрона“, але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся, і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду і одночасно збагнути хоча б приблизно, чого саме хоче від мене листок із екзаменаційним завданням. Врезультаті, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, і здала свої „розв`язки“ екзаменаційній комісії. Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що моїх батьків свого часу вдалося переконати відмовитися від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових, я виявила в своїй навпроти словосполучення: „Основи програмування“ кількісний числівник: «П’ять“. – Ну як, здала решту іспитів?– запитав голос із телефонної слухавки. – Вже ж закінчилася сесія. Чи не правда? – Правда.– розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за „старого Хрона“, чи зробити вигляд, що нічого інакшого я і не сподівалася. – То що, тепер можна буде випити разом з тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу? – Напевно,– я ще так і не прийшла до якогось однозначного плану майбутніх дій. – Давай завтра о шостій на Драгоманова. Домовилися? – Угу. – Тоді до побачення. Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці. – Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи.– Я вже тобі казав, що працюю в політесі на кафедрі прикладної математики,– продовжував він, ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, при роботі на семінарах з вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання. – Доречі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково, і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Тож якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію,– нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту. – Do you speak englisch?
– Не дуже. – Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну а ти чим займаєшся? – Відпочиваю після сесії. – А взагалі. – Філологією. – Українською? – Так. – Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили. – Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила. – А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи? – Угу. – А в мене вдома,– по-російськи. – А я думала, по-англійськи. – Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров“ю. Знаєш, є таке хороше слово: “Полукровка.“ Так от, мені здалося, що ти полукровка. – А як ти це визначаєш? – Ну, знаєш, в мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом. – Як Мауглі. – То в тебе точно нікого немає? Навіть в третьому коліні? – В мене тільки два коліна. – Я серйозно. – І я. – А що ти любиш читати? – Книги. – Ну, зрозуміло. А які саме? – Різні. Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах з його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? – А светри тобі мама в“яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних. – Мама,– не червоніючи зізнається Женя.– У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім“ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три,– він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую.– Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив“язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім,– він знову потай зиркає на мене. В мене мороз пробігає по шкірі. Цього ще тільки бракувало. Зразок розв“язання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему наукової дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п“ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч. Незапланований (хочеться вірити), справити якомога сильніше враження, по можливості допомогти, аби зробити відмову від наступної зустрічі неможливою або хоча б незручною. Третій крок: запрошення на каву, виявлення наявності спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати місцями. Ну, а потім мені і самій вже просто незручно буде не вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, в душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала би моя бабця: “Хароший мальчик.“ Трохи, правда, лисуватий, і з рота попахує. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисина свідчить про темперамент. – Ти знаєш, що тут стояло раніше?– перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру, і наблизилися до ратуші.– У 1598 році з південного боку ратуші з“явилося велике кам“яне корито,– почав він тоном диктора з телевізійних новин.– Пам“ятаймо, що до початку ХІХ сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри, довжини, об“єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито.– Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив свій власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії. – А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту. – Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова. – А Самійло Немирич? – Хто? – розгублено перепитує Женя. – Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість. – Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного… Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять. – Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися: „чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”. Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє. – Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув. В принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті із Основ програмування, довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Іван Підкова – національний герой запорізького козацтва, і що страчено його було саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього,– напівросійська, благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки йому знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, така типово чоловіча переконаність, що ступінь кандидата математичних наук відразу ж примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей, і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в“язанням в руках, бігудями на голові і любов“ю в серці. – Може, зайдемо кудись на каву? – З радістю. Ми заходимо до кнайпи в приміщенні Ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів перцівки і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом жениного обличчя під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться,– це справити на нього враження „порядної дівчини“. Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію: – „Стовп ганьби“ не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок… Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу не змоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали прямо на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф ІІ приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці ХУІІІ ст. Замостили, поставили фонтани, десь у 60-х роках ХІХ ст. Ринок получив газове оствітлення; аж в 1952-му його замінили електричним. Я перехиляю в себе „перцівку“, могутнім вольовим зусиллям намагаючись не скривитися при цьому, ковтаю канапку, і запалюю цигарку. – Мені здається, що тобі нецікаво,– не витримує нарешті Женя розгубленості мого погляду. – Ні, ну чому ж. Продовжуй обов“язково. Ти дуже цікаво розповідаєш. – Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте. Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я закашлююся. – Знаєш, в тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж в решті дівчат твого віку. – Слухай, а коли з“явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Не пам“ятаю докладно. – Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (в ХУ ст. на Ринку був ставок), уже документами 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання. Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку в колодязь зі східного боку ратуші, яка була прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни і називалася її іменем. А вже звідти дерев“яними трубами вода подавалася в будинки. Та місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з“явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану. 1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються „Діана“ і „Нептун“). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер. – Слухай, звідки ти це все знаєш? – Багаторічна праця,– гордо зачервонівся Женя.– Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся жодної суботи не пропустити. Це для мене справжня насолода – день без математики. – Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком? – Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходяться поруч з тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не скучно. – Так не буває. – Мені чомусь здається, що буває. – Давай підемо звідси. Мені час додому. Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя, підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину. – Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній. – Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати. – Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш? – Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш. – Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов“язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці „треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…” Тридцять три роки,– це ще не сорок, але вже і не двадцять. Я вже цілком сформована людина, я не маю бажання відмовлятися від своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно, або не робити взагалі. Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно. Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я є хорошим співрозмовником, і я знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не достатньо добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти є приваблива зовнішньо, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано. Напевно, це варто було би сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що поробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця в віці, як і зовнішність чоловіка для жінок несуттєва. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше. Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від тим більшої кількості комплексів, чим менша кількість волосся залишається у них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи: – Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині уламки скла. – Ну, то не варто далі створювати загрози здоров“ю. Скло в шлункові,– річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання. За кілька років. Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес у еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і належиться добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руку виключно чоловікам. Жінці ж за особливо урочистих обставин або у випадку прояву особливої уваги він міг поцілувати руку, але не більше. Цю давню чоловічу традицію, жінки далеко не всюди сприймають з таким же філософським спокоєм, як у нас, на Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки. Одна молода німкеня разом із своїм українським чоловіком приїхали до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями, вони зустріли знайомого і зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався із присутніми згідно давньої чоловічої традиції. Молода німкеня, очевидно не знаючи, що у нас так прийнято, сприйняла цей жест як зневагу у свій бік, і не довго думаючи, розвернулася і пішла геть, попередньо вигукнувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом приблизно двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним за це відразу. Для цього йому довелося присягтися, що він: 1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо; 2) що жити так далі неможливо; 3) що це питання повинно обов“язково вирішитися на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх решта рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка повинна, не чекаючи на добровільну інціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи; 4) що він, тобто її чоловік ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться і.т.д. Все закінчилося щасливо, але відтоді я чомусь почала звертати увагу на процедуру привітання у чоловічому товаристві. Цікаво, що саме спонукало Женю подати мені руку зараз? – Як твої справи? – запитав він. – Дякую, добре, – відповіла я. Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході для нього, і при виході для мене. – Ти куди зараз? – запитав він. – У справах, – відповіла я. – Може, вип“ємо разом кави? – Давай, тільки недовго. – Ну, а як ососбисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політеху, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася? – А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати. – Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року. – Вітаю. І хто вона? – Ще не знаю. – Тобто як? – Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я і вирішив, якщо не одружуся до кінця цього року… – Вибач, але мені вже час іти. – То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо? – Звичайно. Я тобі подзвоню. Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє вам подзвонити, то він або зробить це незабаром, або вже не зробить ніколи. Страсті по-русскі Десять основних ознак дівочої цноти Спеціальна література, яку мені вдалося знайти на цю тему, була переважно практичного спрямування і вважала своєю основною метою навчити чоловіків правильно поводити себе під час здобування цнотливиці. Все, що стосувалося жіночої, а точніше дівочої поведінки, обмежувалося порадою “розслабитися і довіритися чоловікові”. Подібні публікації вражали своєю логічністю та вичерпністю. Майже всі вони починалися словами: “Втрата цноти ніколи не проходить для жінок непомічено”. Важлива інформація для тих, хто вважав інакше. Визначати, чи маєш справу із цнотливицею, рекомендувалося наступним чином: “Якщо дівчина під час першого статевого акту з вами істерично б’ється в конвульсіях, намагається вирватися, голосно кричить, довкола губ у неї з’являється піна, очі широко розплющені і у них відбивається жах, острах або переляк, це може означати дві речі. Перша: ви щось робите не так, як потрібно. Друга: ваша партнерка ще неторкана”. Опинившись перед такою дилемою, чоловік повинен запитати у партнерки, що саме він робить не так, і “якщо замість зв’язної відповіді із горла в неї виривається тільки придушений хрип”, то правильною є версія друга. Напевно, тут варто не прогавити момент, аби приглушений хрип не зовсім не припинив вириватися з горла вашої обраниці. Бо тоді без лікаря можете не впоратися. Далі пропонується наступна послідовність дій. “Ніколи не обирайте позу № 2 (жінка зверху), а найкраще обирайте позу № 1 (жінка знизу). Так Вам буде зручніше позбавити партнерку цноти”. Це теж важливо знати, бо в позі № 2 у партнерки могло би скластися враження, ніби вона сама себе позбавляє цноти. Щоправда, з вашою допомогою. “Не дивуйтеся, якщо проникнути в розкішницю неторканої дівчини Вам буде важче, ніж увійти у звичайну жінку”. Мало хто попереджує, що дивуватися потрібно якраз у протилежному випадку. “Якщо Вам здається, що цноту ваша партнерка вже втратила, а вона все ще продовжує голосно кричати, стогнати, битися в конвульсіях, кликати на допомогу, втрачати свідомість, бити Вас ногами, вживати нецензурну лайку, а із її розкішниці при цьому стікатиме кров просто на простирадло, не дивуйтеся. Просто вона відчуває деякий дискомфорт. Але це не страшно. Спробуйте бути ніжним і поясніть їй, що так буває завжди, але Вам все-одно було дуже приємно”. Мало хто при цьому зазначає, що варто пояснити партнерці ще й те, що так буває не завжди, а лише на самому початку, з часом це може минутися, і приємно буде не лише Вам, а і їй. Таким чином, якщо підбити підсумок і спробувати виділити десять основних ознак, які відрізняють поведінку неторканої дівчини під час першого статевого акту, то виходить наступне: – переляк у широко розплющених очах; – борсання, пручання і намагання вирватися; – голосні крики під час спроби чоловічого пеніса увійти в розкішницю; – нерозбірливий хрип замість відповіді на запитання, що саме Ви робите не так; – утруднене проникання в розкішницю; – конвульсії; – нецензурна лайка; – піна довкола вуст; – кров на простирадлі; – втрата свідомості (частіше партнеркою, ніж партнером). Часом до цього додається ще блювота і деякий дискомфорт, який жінка відчуває під час статевого акту, але лякатися цього не варто. Отже, якщо Ви помітили за своєю новою партнеркою всі ці ознаки, або принаймні, деякі з них, то акуратно поміняйте простирадло на церату або целофан, не звертайте уваги на крики, лайку, хрип, втрату свідомості, биття ногами і виділення із статевих органів, ігонруйте всі труднощі на шляху свого просування, не давайте вдарити себе ногами по життєво важливих органах, і уважно продовжуйте свою справу, пам’ятаючи, що так буває завжди. Потім очистіть статеві органи від крові, в разі необхідності дайте понюхати партнерці нашатрного спирту і поясніть, що Вам все-одно було приємно. Спробуйте при цьому ще й бути ніжним. Прочитавши це все, я прониклася глибоким співчуттям до чоловіків, яким доводиться стільки всього пережити, аби позбавити партнерку цноти і наперед співчувала тому, хто буде змивати зі свого пеніса мою кров, підносити мені до носа нашатирний спирт і затуляти вуха, слухаючи мою нецензурну лайку під час статевого акту. А потім ще й переконувати мене, що йому все-одно було приємно. До вибору такої людини варто було поставитися із належною серйозністю і врахувати при цьому не лише зовнішність, спільність інтересів, а і вік, психологічну витривалість, терплячість, вміння переборювати труднощі. А це все, як відомо, риси, що визначаються не лише індивідуально, а і залежно від тої чи іншої ментальності чи навіть національності. Власне національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у відношенні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі, чи там забороняли підтримувати знайомства із представниками російсько-єврейських меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в життю не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще – шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного мною на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності у цьому процесі мало. А враховуючи те, що від часу експерименту, проведеного у точкаріку Льошею і Валею, у наших аптеках не лише з’явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності у представників молодшого покоління і чоловіків тонкої кості, змінилися і мої погляди на питання дошлюбного сексу, тим більше, що мода на дошлюбну невинність поступово пройшла, то, у мене виникла думка, що, можливо, краще позбавити чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії. Крім того, я зовсім не була певна, чи маю я моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином аргументів на користь представника неукраїнської національності було явно більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати? Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної т. зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю. Якщо ж дивитися на речі з іншого боку, то яке відношення можуть мати до цього всього мої однолітки? Таким чином дилема перетворювалася на нерозв’язну. Крім того, не можна ж все розраховувати наперед. Тому я вирішила покластися на волю обставин. Про страсти по-русски або «кохайтеся чорнобриві…» Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“. Так принаймні вважала моя бабця. З ним, як і з його другом Васею я познайомилася на одному із днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів. На тому ж дні народженні був присутній ще й друг та духовний вчитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень. Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування, і “па пріколу” скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Всі погодилися, і так ми з Віталіком вперше потрапили у пару. Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну і заплутану карту, для якої всі пристуні з точністю до секунди мали пригадати дату і годину свого народження, потім дату і годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були народжені і зачаті, описати тип своєї реакції на „повний, неповний і „ущербний“ Місяць, Сонце в сузір`ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку“. На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею: – Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо,– звертався Вася до свого духовного вчителя. – Нічого подібного, це пов“язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув? – Не знаю, не знаю,– сумнівався Вася. – У третій фазі Місяця ти завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав. Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п“ята фаза Стрільця, на мої настрої, – спадаючий Місяць, а на мою сексуальність, – активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста Меркурія і пасивна Венера. Все це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю. Як на мене, все це трохи суперечило одне одному, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. “Коли у тебе настане пасивна фаза, то у нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного”, — пояснив мені Віктор і додав: “У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, — це перевиснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути”. Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п`ятниці Віталік подзвонив мені і ми домовилися зустрітися. Так почалося це кохання, у якому відразу ж почали виявлятися наші “раціональні склади мислення”. Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно якого, Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі пнктуально о 16.02 ми зустрічалися на кінцевій зупинці трамваю № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою Погулянка і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04 слухали альбом групи Pink Floyd The Wall, грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка, або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу у місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали швидку, бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем. Аби поглиблювати наші спільні інтереси, ми обмінювалися книжками, зрідка ходили в кіно, Віталік вчив мене англійської мови і основ Бейсіку. Ні мої, ні Віталікові батьки не мали нічого проти наших стосунків. Мої, щоправда, значно частіше заходили до кімнати, не постукавши, коли Віталік приходив до нас у гості, ніж Віталікові, коли я приходила у гості до них. Але в принципі, обидві сторони були цілком задоволені нашим вибором. Більше того, в обидвох наших сім“ях ішла активна підготовка до того, що моя мама називала “логічним завершенням кожних нормальних стосунків”. Моя бабця турбувалася закупівлею ковдр, подушок, прострадел, наволочок, рушників і навіть повзунків із теплої байки, інша моя бабця закручувала в банки солонину, готувала перини і пухові подушки, віталікова мама закрутила на зиму подвійну порцію салатів і повидла. Тато по суботах озброювався лінійкою і лекалом, міряючи відстань між меблями і прикидаючи, що і куди можна було б пересунути і переобладнати. Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна обминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“, а і першим чоловіком, з яким я вирішила „зайти аж так далеко“, як називала це моя бабця. На момент нашого знайомства я вже не стільки розмірковувала над національним аспектом проблеми втрати цноти, скільки над тим, щоб якомога швидше здійснити це. Чим далі, тим більше я соромилася своєї недосвідченості, не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі і не наважився мене поцілувати. Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було би зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася би з більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася і сказала: “Я знаю, що Ви можете мене багато чому навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли би ми зробити це зараз?” Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я дуже поважала її за це, але сама ніколи б ні на що подібне не наважилася. Тема пристрасті у загальнонаціональному контексті української нації. Спроба дискурсу. «В української нації є три комплексні проблеми, прочитала я колись не пам`ятаю, чиє саме і в якій в газеті – Це відродження української нації, відродження української мови і відродження української державності». Всі “три комплексні проблеми” були у наших із Віталіком стосунках гостро актуальними. Віталікові батьки народилися в Омську, і протягом 30 років життя на Україні ще так і не оволоділи місцевою мовою у достатньому для нормального спілкування обсязі. Ситуація доволі типова, що не заважає їй призводити до розпалення міжнаціональної ворожнечі. На рівні простонародному, коли в центрі Львова хтось звертається до щирого українця із питанням: «Как пройти да Опернава?», може статися, що нахаба врезультаті опиниться у зовсім іншому місці, де стан його здоров`я примусить на деякий час забути про слухання арій і замислитися над можливостями заповнення певних прогалин у власній освіті. На рівні більш інтелігентному все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м“якше, толерантніше, і закінчується просто ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованє, як відомо ніц не може мала мати спільного з тотими москалєми. В кожному разі не до такого ступеня. Моє добре галицьке хованє і незакінчена філологічна освіта спершу таки давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім“ю свого коханого. Спершу в невеликих порціях і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, україномовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступнох навіть для деяких україномовних лексики на зразок:
дечка, лазничка, стільничка, попільничка,
митка, ґрата, кохля, шмата,
бамбетль, креденс, п“єц, наплечник,
файка, цитрина, маринарка, драбина,
цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.
У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими одне одному, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації іншим чином. Пам“ятаючи про успіх, досягнутий у цьому процесі ще з попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати п“ятитомник у перекладі Лукаша.
Він трохи здивувася моєму проханню, і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, він прочитав, але процес українізації і далі відбувавсянастільки повільно, що здавалося, ніби він зовсім не відбувається. Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:
а) не пустити мене нікуди взагалі;
б) не пустити мене нікуди аж до закінчення мною університету;
в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;
г) вдатися до тілесних покарань;
д) вдатися до самогубства;
ж) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а і паспорт моєї бабці.
Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказується місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб вже не існуючої держави.
Активну участь у акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло і керівництво факультету української філології. Замісник декана з питань
студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для мого батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.
“Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки замісник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко,– плутався він, від розгубленості вагаючись, яку саме форму кличного відмінка обрати, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї із наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації і переходив до суті справи, – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну і нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Вже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти, чи утримання власної сім`ї. Багато людей зараз опиняються викиненими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їх стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів аби вижити. Але шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї із студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію”.
Після цього знову запала тривала і незручна для обох співрозмовників мовчанка, врезультаті якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету замісника декана, густо почервонівши, важко дихаючи, голосно гримнувши важкими університетськими дверима. І у кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з“явилося бажання ступитися з дороги.
З“явилося, тобто, не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до “коферрауму” великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до часу перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо, мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.
Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік насправді все ще 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок, – не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить – не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худла і дивилася на мене повними смутку докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно попискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.
Можливо, я і не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно, кому ж не хочеться робити вчинків, котрі створюють довкола тебе такий героїчний ореол. Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.
Отож, я тихцем виклала з валізи п“ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу, і залишилася цілком задоволеною місцезнаходженням Баден-Бадена, що розташований всього за 10 км від непозначеного на шкільній карті Гернсбаха (про останнє розповідалося у тому ж таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгінська віза у закордонному паспорті, і турбувалася лише тим, як, точніше яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями. і на що саме вистачатиме моїх кишенькових 400 DM.
Вже аж перед самим від“їздом мені вдалося роздобути, а точніше позичити у товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заген зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-укранський-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру, та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляпорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановані мною в школі початкові знання іспанської можуть виявитися доречними.
На щастя, герр Де Ляпорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а, будучи чоловіком практичним, як воно і належиться батькові трьох дітей, залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин герр Крафт одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано із автобусного “коферрауму” до крихітного багажного відділення «Twingo», Клеа було посаджено на заднє сидіння, мене, – на переднє, і під позивні ще незнайомої мені радіостанції SWF, наше авто рушило у бік Гернсбаха. Намагаючись зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст герра Де Ляпорте, котрий все з тою ж привітною посмішкою на обличчі показував рукою то в напрямку праворуч, то попереду, то час від часу ліворуч, очевидно, намагаючись ввести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я не могла позбутися нав“язливого відчуття, що не полишало мене від часу перетину останнього кордону. Все, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала би виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в крихітності, неправдоподібній охайності, ніби випрасуваності німецьких селищ. Можливо, – у яскраво розфарбованих гномиках, без яких важко уявити собі німецький садок, чи навіть квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий свіжий запах прального порошку, котрий виділяють тут навіть авта. Сам герр Де Ляпорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, яка притаманна банківським клеркам всюди, навіть у голлівудських фільмах, і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, здавався якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Twingo» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі,виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляпортів. Очевидно, все це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора. Фрау Де Ляпорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обидвоє близнюків своєю круглістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку, і в момент моєї з“яви дещо принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, відразу ж перестали звертати на мене увагу. Треба визнати, апетит у цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу. Можливо, це було пов“язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше із специфікою харчування сім“ї Де Ляпортів, яку не можна було зовсім назвати традиційно національною. Вже хоча би тому, що свої корені родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві із книжок Олександра Дюма розборок між католиками і гугенотами. Де Ляпорти і досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Гернсбаха. Притаманна протестантській самосвідомості строгість і стриманість виявлялася у кожній найдрібнішій деталі сімейного побуту. В першу чергу у їжі. Строго розписаний по годинах графік харчування не порушувався протягом року нашої співпраці жодного разу і мені навіть важко уявити собі, що саме могло б спонукати перенесення обіду більше ніж на півгодини або зміну традиційного вечірнього меню. Отже, щоранку, рівно о 06.01 фрау Де Ляпорте спускалася до кухні і вмикала кавоварку. Очікуючи, поки поштарка принесе газету, вона завантажувала білизну до пральної машини, складала список закупів на день, планувала справи, заплановані на сьогодні. Рівно о 06.23 до запаху кави, що долинав із низу, долучався легенький шурхіт опущеної в скриньку газети, фрау Де Ляпорте тихенько повертала ключ у замковій щілині, потім інший ключ у щілині поштової скриньки, далі так само тихенько зачиняла вхідні двері, і поверталася до вітальні. Рівно о 07.03 до сніданку спускався ще герр Де Ляпорте, і вони прочитували газету, з“їдали кожен дві скибочки дієтичного чорного хліба із тоненьким шаром маргарину і мармеладу для хворих на діабет, випивали по чашці позбавленої кофеїну кави із молоком пониженої жирності і тривалим терміном зберігання, а потім герр Де Ляпорте їхав на роботу, а фрау Де Ляпорте ішла нагору одягати дітей. Рівно о 08.01 за сніданком збиралася решта мешканців будинку: Клеа, якій надавалося право вибрати між двома скибочками дієтичного хліба на сніданок і порцією мюслів із молоком, близнюки, яким різали хліб на зовсім дрібненькі шматочки і права вибору не надавали, і я. Мені теж дозволялося вибрати між хлібом і мюслями, кавою з молоком чи без і прочитати газету. Довший час найважчим для мене було останнє. Рівно о 12.14 поверталася зі школи Клеа, і відбувалася церемонія сімейного обіду. У меню передбачалися численні варіації: макарони із томатним соусом і тертим сиром, макарони із сметаною і тертим сиром, відварені картопляні кльоцки, підсмажені рибні палички або варені овочі. Все, крім макаронів, треба було спершу витягти із морозильника, а потім розігріти згідно інструкції. На десерт часом подавалися консервовані фрукти. Під час обіду завжди дзвонив герр Де Ляпорте і цікавився сімейними справами. За вечерею (рівно о 19.21) сім“я переважно збиралася вся разом, герр Де Ляпорте ще раз переглядав ранкову газету, ми разом із фрау Де Ляпорте сервірували на стіл дієтичний хліб із розрахунку дві скибочки на люлину, порізані плястерками сир і варену ковбасу із пониженим вмістом жиру, маргарин, часом трохи свіжи овочів. Треба визнати, що така система харчування була спершу трохи незвичною для мене, і протягом перших двох тижнів сприяла схудненню на 6 кілограмів, врезультаті чого я набула ідеальної для топ-моделі ваги 48 кілограмів при зрості 1 метр 68 сантиметрів. Вдома це мені нізащо не вдалося б. Щоправда, мене постійно нудило і я відчувала леге запаморочення в голові і слабість в ногах. Але це, очевидно, було пов“язане з акліматизацією, і я не звертала на це особливої уваги. Через кілька тижнів я зовсім звикла і навіть зникло легке відчуття голоду, що переслідувало мене на початку. Інша ситуація була із нащадками сім“ї Де Ляпорте, відчуття голоду у яких не зникало, здається, ніколи. Незважаючи на сувору заборону і жорстокий контроль із боку матері (всі члени сім“ї були злегка схильні до повноти, і вона намагалася змалку привчити дітей до правильного і раціонального харчування) Клеа часто вдавалося за сніданком чи за вечерею схопити потай від матері третю скибку хліба, яку вона жадібно проковтувавла, навіть не намащуючи маргарином чи варенням, а за обідом потай покласти собі додаткову порцію макарон і швиденько з“їсти їх, не поливаючи соусом, поки мати відволіклася на телефонну розмову. Молодші ж діти були позбавлені такої можливості, і тому намагалися відшукати щось їстивне всюди. Від них треба було ховати смітник, із якого вони любили діставати і споживати рештки їжі, ховати все їстивне, включно із черствим хлібом, а часом, коли активність їх особливо підвищувалася, вони намагалися випробувати на їстивність і речі, мало для цього придатні: оівці, туалетний папір, стиральні гумки, крейду, тощо. Одного разу надгризеними виявилися навіть мої черевики. Спершу мені було дуже шкода цих вічноголодних створінь, і я намагалася потай від мами почастувати їх печивом, шоколадом чи цукорками. Але фрау Де Ляпорте довідалася про це, і після ввічлової, але серйозної розмови я вирішила більше не ризикувати втратити місце праці. Того дня, коли ми разом із Клеа і гером Де Ляпорте повернулися із вокзалу у Карлсруе, вечерю через спізнення автобуса було перенесено аж на півгодини, і, очевидно, на честь свята, крім традиційного дієтичного хліба із сиром і вареною ковбасою, їли ще суп із шампіньйонів, зварений із сухого порошку виробництва фірми Knorr. Довкола круглого столу у вітальні панувала зацікавлена мовчанка, дитячі погляди вивчаюче спостерігали за кожним моїм рухом, фрау і герр Де Ляпорте намагалися підтримувати невимушену розмову, час від часу звертаючись до мене і отримуючи милу посмішку і тактовне мовчання у відповідь. Клеа, почервонівши, щось питала, шепочучи на вухо матері, близнюки поводили себе незвично тихо (це я мала можливість зрозуміти вже значно пізніше, коли довідалася, як саме вони поводять себе зазвичай) і мовчки дивилися на мене зі своїх високих спеціальних стільчиків, які обмежували їх рухи і не давали можливості самостійно вивільнитися. Вони мовчки і старанно розмазували зупу-пюре по своїх пластмасових тарілках, які спеціальними гумовими пластинками прикраплювалися до перекладин на стільчиках і так само мовчки витирали гумові ложки і вимащені пальці об цератові комбінезони однакового із тарілками малинового кольору, навіть не намагаючись, як завжди, повитирати рештки їжі об волосся одне одного або розплювати вміст тарілки на підлогу довкола себе. За такими мирними заняттями ми і провели наш перший спільний вечір, я знаками попросила дозволу передзвонити додому, мені ствердно і доброзичливо кивнула фрау Де Ляпорте, а за нею і герр Де Ляпорте, я передзвонила, і мені показали кімнату, де я мешкатиму. Останнім моїм сильним враженням того багатого на події дня стало блискавичне засинання на простирадлах із свіжим запахом прального порошку.
Статеве дозрівання у контексті загальнолюдських взаємин.
Коли у вашому житті раптом настає якийсь певний момент, і ви зненацька підходите до дзеркала, як ніколи уважно роздивляєтеся власне обличчя, потім оглядаєте себе в профіль, міряєте талію і об“єм грудей або твердість і рельєф м“язів, глибоко вдихаєте повітря, і міряєте ще раз, а потім скрушно зітхаєте, це означає, що у вас почався період статевого дозрівання. Щиро вам співчуваю, бо гірше за це, напевно, тільки клімакс. Але до останнього ще треба дожити. Процес статевого дозрівання нагадує хворобу, яка щодня має інші симптоми. У когось обличчя раптом вкривається великими червоними прищами, всі старання вивести які виявляються марними, аж поки за кілька років прищі не зникають самі. У мене був один знайомий, у якого прищі з“являлися завжди того ж дня, коли він закохувався. Він неймовірно страждав, ходив до лікаря, протирав обличчя спиртом, змащував цинковим розчином, відпарював у настої ромашки, тижнями дотримувався жорстокої дієти, вживав масу вітамінів, користувався спеціальною лікувальною і маскувальною косметикою, і навіть робив маски із вмістом власної сечі. Але нічого не допомагало, що сильнішим ставало його почуття до недосяжної обраниці, то ряснішим шаром червоних плям вкривалося його обличчя. Не могло бути й мови про те, щоб підійти до дівчини і порозмовляти про щось, не кажучи вже освідчитися. Так тривало кілька років, аж поки він не втратив надію і не припинив закохуватися. Принаймні, вирішив припинити це робити. Не знаю, як розвивалися події далі, але коли я останній раз його бачила, обличчя його було чистим, усміхненим і позбавленим прищів, а сам він ще неодруженим. У когось іншого внаслідок початку статевого дозрівання розвивається підвищене потовиділення, порушується обмін речовин, і людина сильно товстішає, або навпаки, худне, починається раптовий ріст, коли руки не встигають рости з тою ж швидкістю, що і ноги, або навпаки, і врезультаті ваш силует деякий час нагадує недобудовану дзвіницю. Симптоми цієї хвороби, а точніше, процесу, дуже різні, але я не пам“ятаю випадку, щоб з кимось відбувалося щось приємне. Зі мною теж трапилася певна прикрість, яку мені зовсім не хотілося афішувати. Тому я вдалася до наступних заходів: десь протягом двох років, класу так з восьмого чи дев“ятого починаючи я раптом припинила носити короткі спідниці, будь-які більш чи менш прозорі блузки, футболки, сукні, верхня частина яких тісно облягала груди, влітку уникала поїздок на природу, до води, протягом цього часу ніхто не бачив мене в купальнику. Всі свої жертви я намагалася приносити так, щоб ніхто нічого не помітив і ні про що не здогадався, і ніхто так ні про що і не здогадався і нічого не помітив. Справа була в кількох речах. По-перше, ноги. Тобто з самими ногами, точніше з їх формою і довжиною у мене все було гагазд. Навіть занадто, якщо врахувати підкреслену доброзичливість, з якою ставилася до мене чоловіча і відверту ворожість, яку я зустрічала з боку жіночої половини свого оточення. Справа в тому, що ці предмети жіночої заздрості і чоловічої уваги раптом почали вкриватися волоссям. Щодня густішим. В якійсь газеті я прочитала, що волосся на ногах можна позбутися кількома способами: а) вискубати пінцетом (самостійно або попросити про це коханого чоловіка);б) зголити (самостійно або з допомогою коханого чоловіка);
в) намастити медом і через деякий час зішкребти не дуже гострим лезом;
г) покористуватися депілятором фірми „Braun» або іншим депілятором
д) покористуватися спеціально призначеним для цього кремом;
е) намастити кров“ю вагітної кішки під час першої ночі, коли сонце ввійде в сузір“я рака;
є) намастити власною кров“ю, найкраще менструальною;
ж) закип“ятити власну сечу з ромашковим узваром, наповнити теплою рідиною ванну і провести в цій ванні як мінімум дві години (можна використати також сечу коханої людини);
з) звернутися за порадою до косметолога.
Я вирішила звернутися до мами. Мама порадила найкраще лишити все, як є, бо
по-перше, я ще все–одно замала, аби перейматися такими проблемами;
по-друге, подібні речі цікавлять в кращому випадку дівчат легкої поведінки;
по-третє, все це дуже шкідливо для здоров“я, можна залишитися навіки з яскраво червоною шкірою на ногах, порушити обмін речовин, а крім того, волосся і далі ростиме, причому щоразу швидше і густіше.
Я порадилася ще з однією, трохи старшою знайомою. Та вважала, що якби з нею трапилося щось подібне, то вона нізащо не вдавалася б ні до яких штучних методів. Це може дуже погано позначитися на протіканні майбутньої вагітності. Як саме, знайома пояснити не захотіла. Я спробувала обережно вискубати пінцетом декілька волосин і поспостерігати, що відбудеться далі. Шкіра на нозі на початку справді почервоніла, але швидко відійшла, ніяких зрушень в обміні речовин я не зауважила, не говорячи вже про майбутню вагітність. Ніби-то нічого страшного, але боляче. Обдумавши все ще раз, я вирішила не ризикувати, і докорінно змінила стиль одягу, щоб приховати те, чим у моєму віці перейматися ще все-одно рано. Це сподобалося не лише бабці, яка ніколи не була в особливому захопленні від „міні», а і переважній більшості однокласниць, які вважали мої ноги надто довгими, а мою зарозумілість через це надто непомірною. Кількість коротких серед суконь шкільних уніформ помітно зросла. З тієї ж причини я перестала одягати купальники і брати участь у поїздках на пляж.
По-друге, груди. Тобто з самими грудьми, як і з ногами, все було цілком нормально. З ногами дещо краще, але і з грудьми зрештою не так погано. Справа була в бюстгалтері або „ліфчику», як його часто називали. Багато мам вважали дуже важливим вводити цей новий атрибут дівочого гардеробу, щойно в доньки з“являлися перші, ледь помітні округлості. „Щоб сприяти розвиткові гарної форми»,– називалося це для дорослих, для дівчат же найважливішим було символічне перетворення з дівчинки на дівчину, навіть майже жінку, котре починалося з першої довірливої розмови з мамою про те, що коли раптом „там» почнеться кровотеча, то не потрібно лякатися, про те, як саме користуватися «тампаксами», гігієнічними прокладками та інтимним милом. І завершувалося купівлею першого бюстгалтера.
Моя мама обмежилася довірливою розмовою. Про бюстгалтер вона все ще не згадувала навіть тоді, коли всі однокласниці вже давно носили цей атрибут насталої жіночості, деякі вже навіть другий рік. Щоправда, їхні „округлості» були дещо пишнішими за мої, і спочатку я вагалася сама починати з мамою розмову про це. Але коли врешті наважилася, так і не дочекавшись ініціативи з маминого боку, то почула у відповідь ті ж аргументи, котрі вже колись спонукали мене відмовитися від літньої засмаги: „тищезамалащобдуматипротакідурниці»,
„цецікавитьвкращомувипадкудівчатлегкоїповедінки» і под. Ніхто не сприймав мої проблеми всерйоз. І я вирішила затятися. Я порушуватиму собі обмін речовин і майбутню вагітність незручним одягом, затеплим влітку, застаромодним взагалі; невиходом на сонце, вічно блідою шкірою; нехай ніхто не бачить мене, всі сміються з мене, вважають недорозвинутою, з волоссям на ногах, без бюстгалтера і з грудьми, формі яких вже ніколи не стати гарною; в мене так ніколи ніхто і не закохається, краса моя змарніє, зникне; врешті я просто помру з розпуки, ніким незрозуміта, нікому непотрібна. Аж потім всі збагнуть, кого втратили, але буде пізно. Ніякими бюстгалтерами чи депіляторами, не говорячи вже про спеціальні креми чи ванну, наповнену сечею коханої людини мені тоді вже не допоможеш.
Друга стать, інша ментальність і кілька корисних зауваг з приводу того, як оволодіти основами педантизму.
Те, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня “оперсім’я”, прочитавши у моїй анкеті, яку заповнила товаришка із німецької філології “середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами”, але треба віддати належне їхньому терпінню.
У перші дні мій “середньо-початковий рівень” виявляв себе переважно у тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляпорте: “дер апфель”, потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: “ді бірне”, а потім, щоб продемонструвати свою не повну вже дрімучість, хапала банан і радісно посміхаючись, повідомляла: “айне банане”. Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати і близнюки: “Леся”, – повторювали вони за мамою і показували пальцями у мій бік. “Леся ніхт ферштеєн”, – пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли у мене виникали труднощі із подоланням мовного бар’єру.
Перших два тижні пішли у мене на ознайомлення із предметами найближчого оточення: “дас бетт”, “ді лямпе”, “дер тіш”. Мені сильно кортіло порозвішувати на кожному із цих предметів записки із їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи у себе в помешканні цидулки із філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами у період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам’ятовував. Або як робили герої твору Маркеса “Сто років самотності”, намагаючись не забути, що як називається.
На перших порах наше з фрау Де Ляпорте спілкування виглядав доволі ритуалізовано. Щоранку, після того, як Клеа відвозили до школи (німці завжди возять і забирають дітей на своїх «іномарках», незважаючи на те, на якій відстані знаходиться школа. Багатьом дітям, Клеа теж належить до їх числа, через це доводиться вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах створюються пробки. Така дещо дивна традиція мотивується тим, що багато дітей ніби-то стають жертвами сексуальних маньяків. За весь час мого перебування в Гернсбаху такий випадок стався тільки один, та і той у Франкфурті, за багато миль від школи, де навчається Клеа), а герр Де Ляпорте їхав до свого банку, ми з Маріеттою, його дружиною, сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німецько-український-українсько-німецький» темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.
Першу розмову ми почали з розпорядку дня, за яким живе сім“я Де Ляпорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок з видрукуваним на комп“ютері «Tагесабляуфом», себто розпорядком дня, згідно котрого сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками», – від 8.27 до 12.14, обід, – від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва, – від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками», – від 15.07 до 17.03, післяобідня перерва, – до19.12, вечеря, – від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг – від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки фрау Де Ляпорте мовчки дивилася на годинник.
Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, потай не раз заріклася ще хоч колись брати «опер» слов`янського походження. З виразом приреченості на обличчі, вона майже щодня повинна була нагадувати мені, що чашки ставляться у машину для миття посуду з правого боку, а склянки, – з лівого, бо так їх потім зручніше ставити до шафи, де я знову ж таки, постійно, хоч і не навмисно плутала, в якому порядку потрібно вишиковувати горнятка: голубі поперед жовтих, а сині попереду чорних чи, навпаки, чорні попереду голубих, а червоні спереду від жовтих, або жовті попереду синіх, а голубі позаду червоних, чи червоні позаду голубих, а чорні попереду синіх. Найгіршим при цьому було те, що той порядок, в якому розташовувала горнятка фрау Де Ляпорте, мав під собою логічне обгрунтування (дорожчий посуд ховається за дешевшим на той випадок, якщо до шафи з горнятками досягнуть всюдисущі руки П`єр та Жеральдін), а я розташовувала посуд без жодного обгрунтування, постійно плутаючи дорожчі горнятка з дешевшими. Так само ненавмисне, але постійно я забувала, що посуд треба мити, напустивши в рукомийник води, а не просто під потоком води з крана, адже за воду потрібно платити, а під час миття моїм способом її витрачається набагато більше.
Важко давалася мені і решта домогосподарських премудростей на зразок: розвішуючи мокру білизну, потрібно блузки перевертати догори ногами, щоб не видно було слідів від прищіпок, а штани потрібно вішати за пояс, прищіпаючи при цьому кожну з половинок до іншого мотузка, бо так між обидва шари тканини потрапляє вітер, і штани сохнуть швидше; білизну, що важить менше, треба розвішувати позаду важчої, щоб все висихало одночасно і.т.д.
Я вже не кажу про систему класифікації сміття, для осягнення котрої потрібно пройти особливий спецкурс. Згрубша система ця виглядає так: окремі сміттєві категорії становлять скло, папір, пластик та рештки їжі.
При цьому скло розподіляється по кольорах: зелені пляшки не можна викидати в один контейнер із білими, а ті, в свою чергу, із брунатними.
Пластикові упаковки поділяються на ті, на котрих намальовано зелений кружечок, і ті, на котрих такого кружечка немає. Змішувати одні з другими в жодному разі не можна. Бо перші є екологічно чистими і надаються до повторної переробки, про безкружечкові упаковки сказати цього з певністю не можна.
До викинених решток їжі не можна додавати шкірки від цитрин і рештки ліків. При цьому суворо заборонено і виливати рештки ліків до каналізації.
Всі речовини із підозрою на токсичний вміст, старі батарейки, пензлі від побілки тощо належать до окремої категорії сміття і.т.д.
Підозрюю, що всіх нюансів мені збагнути так і не вдалося. Кожна із категорій сміття зберігається у спеціальних стандартних ємкостях відповідного об“єму і кольору, які називаються «тонами» або у пластикових мішках певного кольору із спеціальними написами. Тому тут дуже важливо нічого не переплутати. Бо якщо ви запхаєте свої пластикові відходи до сірої «тони» замість того, щоб запакувати їх до жовтого мішка, а папір викинете до контейнера з пляшками, на вашу адресу неминуче прийде чималий рахунок штрафу і суворе попередження на майбутнє. Те саме чекає на вас, якщо ви раптом не розрахували кількість продуктових відходів, що їх продукує ваша родина, і заплатили приміром лише за щотижневе забирання 30-літрової тони, тоді як насправді вам доводиться втискувати в неї майже 40 літрів. Вже не кажучи про сором, якого ви натерпитеся від сусідів, якщо раптом ваша «тона» стирчить перед дверима у четвер, тоді як загальновідомо, що сміття вашого будинку забирають по п“ятницях.
Для цього існує спеціальний графік, згідно якого, якщо Ви мешкаєте на вулиці А і маєте смітник розряду В, то ваше сміття забиратиметься кожної парної п“ятниці місяця рівно о 7.17. Якщо ж Ви мешкаєте на вулиці С і маєте смітник розряду D, то ваше сміття забиратиметься лише по парних п“ятницях місяця рівно о 8.28. Всі, хто ще досі є власниками механічних годинників, можуть звіряти їх за цим графіком. Якщо ж Ви, козел, і забули, коли саме потрібно виставляти на дорогу свій смітник, то виходу у Вас немає. Або ж Ви утримуєтеся від викидання будь-чого протягом наступних двох тижнів, що неможливо вже хоча б з огляду на кількість пластикового, паперового, та інших розрядів покриття, в котре запакована кожна куплена Вами річ. Або ж прямуєте до мерії, і купуєте за кругленьку суму спеціальний поліетиленовий пакет, без якого Ваше сміття ніколи не буде забране поза чергою. Свій графік сміттєзбирання існує для кожного із різновидів сміття. Не вірите? Я Вас добре розумію.
Уважність, уважність, і ще раз уважність,– хотілося перефразувати відомий анекдот. Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і нормою витрати води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим від основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні, і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я, – оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов`язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам`яті) і чудом уникали придушення під вагою останньої, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом з кімнати дверцята від тої ж шафи (ключ від котрих весь цей час продовжував знаходитися в моїй кишені), витягти baby-oil і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка і підлогу в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного. Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх «памперсів» ту ж таки багатостраждальну підлогу. Ввечері їх одягалося у «спальні мішки» із спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню. Улюбленою нічною розвагою П`єра було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев`яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну, і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.
Коли я могла вже без допомоги словника розповісти, що мене звати Олеся, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі сімейного і почала зав’язувати контакти із сусідами.
Одним із них був герр Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування у російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає і, щоб не плутатися, називав це «русіше м`юзік».
Решта сусідів чомусь не дуже спішила входити зі мною у ближчий контакт і переважно тільки ввічливо посміхалася на всі мої спроби зав’язати розмову, і заклопотано поспішала далі. Це стосувалося навіть домогосподарок, яким поспішати, відверто кажучи, не завжди і було куди.
Неподалік від деляпортівського будинку знаходилося училище, де готували «папірмахерів». В останньому не бракувало осіб, з якими мене не розділяв мовний бар`єр, всі вони були чоловічої статі, що теоретично мало би стимулювти процес спілкування. Але вони чомусь відлякували мене своїми, не обтяженими зайвою інтелігентністю, обличчями і виразами типу: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з їхніх вуличних розмов.
Голубі очі, марокканська кров чи може, все це тільки так здається?
В суспільне життя Гернсбаху мені вдалося включитися вже десь аж під кінець мого «оперства». Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної гуманітарної допомоги з Гернсбаха до Львова. Дружина герра Мюллера, фрау Мюллер, яка теж входила до товариства, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася. Висока, доглянута, 45-річна засновниця товариства Меггі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберг, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа, і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, не платити аліментів жодній з колишніх дружин. Поки він працював, все більш чи менш влаштовувало Меггі. Ясна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов“язково їй про це повідомляв, її власні зради, незадоволеність амбіцій, сексуальну невдоволеність, поступове старіння, нездобутих чоловіків, нездійснену кар“єр, некуплені сукні, нескинуті кілограми. Але чотири роки тому чоловік пішов на пенсію. Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити свою старість молодій дружині. Прагнучи допомагати їй в усьому, він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу жвирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток з китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровший спосіб життя) і аж до спроб прати білизну не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меггі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше) не витримала і заснувала „Lemberg-Hilfe», тобто клуб допомоги Львову. – Це товариство – єдина можливість для мене втекти від мого скаліченого життя,– зізналася вона якось, і я подумала, як це благородно,– допомагати іншим, коли навіть собі допомогти не вдається. Завдяки Меггі мені вдалося познайомитися і з „Blue Eyes». Група (по-тамтешньому „Бенд») хлопців, склад якої залишався постійним вже протягом кількох років, і дівчат, кількість і склад яких дуже часто мінялися, була зіркою і гордістю Гернсбаха. Свою назву музиканти вважали єдиноправильною для групи, оскільки всі вони і справді були голубоокими. Враження на мене в першу чергу справили блакить очей Маріо, соліста групи, у якого вони у поєднанні із смуглявою шкірою і чорним волоссям виглядали особливо ефектно. Як не соромно зізнаватися у банальності естетичних уподобань, але вже під час першого ж концерту серце моє почало битися приблизно втричі швидше, ніж звичайно, долоні зволожилися, а десь всередині затріпотів і обірвався тоненький живчик. Моя стать прокинулася. І можна було з певністю сказати, що причиною цього була не лише темпераментна музика Джо Кокера, з якої складалася переважна більшість репертуару „Blue Eyes». Вперше я побачила Бенд на чолі з Маріо під час одного з концертів, що відбувався в невеличкій слюсарній майстерні (подібні „концертні зали» становили одну з давніх, але від того не менш загадкових гернсбаських традицій), і кошти від котрого мали піти на лікування хворих українських дітей. Це видалося мені хорошою нагодою для знайомства. Вже майже рік я не була на жодному концерті, крім як одного разу на концерті симфонічної музики, котрий відбувався в приміщенні складу запасних частин філіалу фірми „Mercede-Benz»(за тою ж таки незбагненною гернсбаською традицією). «Котрийсь із предків Маріо був за походженням чи то греком, чи то марокканцем»,– згадала я фразу із попередньої розповіді Меггі про групу, коли під час другої пісні Маріо зірвав з себе і пожбурив в зал (майстерню тобто) маринарку свого чорного смокінга, після четвертої там же опинилися зелені підтяжки, під час другої частини концерту співак ходив на руках і, жодного разу не сфальшувавши, брав найвищі ноти, а в цей час його рибальські гумові чоботи з обрізаними по кісточки халявами мандрували по руках шаленіючих прихильниць його таланту. Під кі нець всі вони мали можливість милуватися гарно збудованим тілом і не звертати уваги на деяку захриплість, яку, зважаючи на загальну кількість випитого (на халяву) спонсорського пива, і так ніхто би не помітив. Навіть дещо завеликі майтки, прикрашені барвистими квітами, викликали шалене захоплення. Як добре вихована українська дівчина, я, щоправда, спочатку трохи посумнівалася, чи це не видається мені деяким перебільшенням. Але ковтнувши ще трохи пива, вирішила, що ні, не видається. Концерт закінчився одночасно з алкоголем, і юрба дико збуджених шанувальниць з криком вихлюпнула на вулицю. Вирішивши не витрачати часу надаремно, я відразу ж спробувала просочитися до гримерної, якою служило одне з бічних приміщень. Це мені вдалося, щоправда, не без труднощів. Виявилося, що там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, одночасно витираючи піт великим рушником, відкоркував чергову пляшку. – Schow must go on,–прохрипів Маріо, дебілувато посміхаючись,– Поки не закінчилося спонсорське пиво. І перехилив пляшку собі до рота. З координацією в нього, очевидно, вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я знову почала було сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з пляшки і вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Одним словом, я сама, здається, перебрала спонсорського пива, тому роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши до такого висновку, я впевнено зробила ще один крок вперед. –Schіt,– вилаявся в цей момент Маріо, очевидно, маючи на увазі пляму на майтках. – Привіт,– сказала я.– Я вперше була на вашому концерті і мені дуже сподобалося. – Дуже приємно,– Маріо спробував ввічливо посміхнутися.– А ти сама звідки? – З України. – Зі Львова чи з Києва? – Із Соснівки, – збрехала я більше просто так, ніж з якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра. – Звідки, звідки?,– перепитав Маріо. – Соснівка – це стара назва Чорнобиля, недалеко від Києва. Батьки встигли вивезти мене, ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Деяких з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це і підуть зібрані вами сьогодні гроші.– мене продовжувало нести. Справа була, напевно не лише в пиві, а і в завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію. – Справді,– не повірив Маріо.– А я думав, з Чорнобиля всіх давно вивезли. – Можу я порозмовляти з вашим менеджером?– запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись. – У нас немає менеджера, але я – керівник групи,– сказав бас-гітарист.– У чому справа? – Я хотіла би запропонувати вам виступити з концертом у Львові. На запрошення однієї із львівських груп, наприклад. А потім запросити львівську групу до Гернсбаха. Мені здається, це було би і вам, і їм, і всім решта цікаво. – Непогана ідея. Треба буде подумати. Давай обміняємося координатами, і поговоримо на тверезу голову.– Він витяг записник.– Доречі, в мого друга дівчина з Соснівки. Це недалеко від Львова і дуже далеко від Києва. Ніч поїздом,– сказав бас-гітарист, і я почервоніла ще більше. Наступного ранку я прокинулася з головним болем і досить нечітким уявленням про перебіг вчорашніх подій. Невже це я в нетверезому вигляді і з пляшкою в писку завалила до чоловічої гримерної і почала пропонувати крутим західним рокерам концерти у якомусь там занюханому Львові? З іншого боку, згадуючи залиті пивом квіти на геніталіях марокканця, мені важко було позбутися сумнівів, а чи справді все це так круто, як видається на перший погляд. В когось там, здається, і дівчина є з Соснівки. Теж, доречі, глибока провінція порівняно зі Львовом, як цей їхній Гернсбах у порівнянні з Баден-Баденом, а Баден-Баден у порівнянні з Берліном. Все, досить, треба іти снідати. Від сьогодні сувора заборона на вживання алкоголю і щоденні післяобідні прогулянки лісом. Може, почати бігати вранці? Щоб якось врегулювати кількість адреналіну в крові. Хоча з іншого боку, невідомо, чи це допоможе. Спробую надалі тримати себе в руках, і більше не зачіпатися до незнайомих чоловіків. Хочеться вірити, що принаймні моя строго протестантська «опер-сім`я» про це не здогадається. – Сьогодні третя п“ятниця місяця,– як завжди, лаконічно, повідомила мене фрау Де Ляпорте за обіднім столом. Це означало, що між другою і п“ятою у приміщенні гімназії члени «Lemberg-Hilfe» пакуватимуть гуманітарну допомогу по ящиках з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меггі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Гернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що відправляючи перші вантажі, «Lemberg-Hilfe» підписувало ящики латинкою, але довідавшись пізніше про таємниче зникнення великої їх частини під час котроїсь із численних митних перевірок, не знайшло цьому кращого пояснення, ніж те, що українські митники просто не розуміють латинських літер, і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу доброчинні гернсбахці намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню, і, користуючись нагодою, попросили мене про допомогу. Їм здавалося, що варто лишень правильно все понадписувати, і подарунки неушкодженими досягнуть своїх адресатів. Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, і кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів. – Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? – запитала Меггі, коли настала п“ята. – Я би хотіла запросити тебе на вечерю у приємному товаристві. Сподіваюся, що приємному. – Вона таємниче посміхнулася. – Маю, звичайно, – заінтриговано відповіла я, і ми домовилися, що Меггі заїде за мною десять по сьомій.– Знайомтеся. Це Олеся, дівчина з України, про яку я вам вже розповідала. А це Маріо і Роберт, Олесю, про яких я тобі теж розповідала. Я вирішила, що вам не зашкодить познайомитися поближче.
– Ми вже знайомі, – я намагалася не відновлювати в пам“яті подробиць цього знайомства. Судячи із напруженого виразу обличчя Маріо, він теж не відзначався особливо доброю пам“яттю. – Ця дівчина колись намагалася запросити нас до свого рідного міста на гастролі, Маріо, – допоміг Роберт другові. – То як, ти ще не передумала? – А, справді, це був той концерт, де спонсором була броварня. Пам“ятаю. Досі не можу дивится на пиво. – Ні, не передумала. Навіть хочу переконати “Lemberg-Hilfe” виступити офіційним спонсором акції. Оскільки вашими концертними гонорарами навряд чи вдасться оплатити поїздку. Я відчула, як кількість адреналіну в мене у крові знову різко збільшується, пальці рук холоднішають, дихання причащається, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик, який завжди дає про себе знати під час пробудження в мені статі. – А це непогана ідея. Чуєш. Маріо, як ти на рахунок вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меггі, оглядаючи Роберта поглядом, що видавав зацікавлення явно сильніше від простого дружнього. – Ну якщо тут готують вареники або борщ, то дуже навіть позитивно. Вродливих жінок нам сьогодні не бракує, – галантно посміхнувся Маріо. – Це піццерія, Маріо, – Роберт, здається, був не особливо високої думки про інтелектуальний рівень свого друга. Розмова на деякий час перервалася з“явою офіціанта, потім нам принесли вино, і після першого ж ковтка Маріо пожвавився ще більше. Алкоголь мав на цього хлопця миттєвий вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти над собою, але розвинути думку я не встигла. – Я взагалі люблю покататися. Кайф, під час гастролей зі мною полюбе шось веселе приключиться. Пам“ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, тобто не забув, а запхнув до кишені маринарки. Бо ми так довго чекали на митниці, що я захотів до кльозету, і пішов його шукати, а паспорт тримав у руках. А потім забувся, і поклав його до кишені маринарки. Точніше спочатку поклав, а потім забув. Одним словом, це був кайф. Виходжу я з кльозету, і якраз наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює, бо я часто забуваюся і все плутаю. Я кажу: «Не забув, Роберт, я ж не йолоп.» Я і справді не йолоп, просто часто забуваюся і неуважний. І підходжу до митника, думаючи, що паспорт все ще в кишені сорочки, як він був до того, як я пішов до кльозету. Митник питає: «Іль паспорте?» А я кажу йому: «Сі, бамбіно.» Лізу до кишені сорочки, а фіг тобі, ніякого іль паспорте там немає. Ой кайф був тоді. Пам“ятаєш, Роберт, як ви всі тоді пересрали, почали мене матюкати. Бо концерт в нас був кайфовий. На престижному фестивалі. І башляли солідно. Я вже і сам мало не розстроївся, зняв маринарку, кинув на землю, і думаю, куди подівся той занюханий іль паспорте. Кльово, шо він тоді сам був випав з кишені. А то так і не знайшли би. «Музиканти нікода не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем`я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучше подальше» – вчила мене бабця, коли я ще в геть зеленому і наївному віці закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, зате не менш темпераментного. І, здається, навіть, інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам`ять Шекспіра. Хоча б один вірш. Відразу видно, що у нього ніколи не було дівчини-філолога. Але в принципі моя бабця, здається, мала рацію. Хоча з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра там цитувати, Маріо Варгаса Льосу, чи, в особливо важких випадках навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні і вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби”. Такою і подібною самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що горить Маріо, і одночасчно сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, що зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від “NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння у кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у все зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, про те, що цивілізовані люди, вже не кажучи про добре вихованих дівчат не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають потай під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і проруч з нами немає Меггі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім непоглинанням італійської піцци з французьким вином. Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми жваво обговорювали подробиці майбутніх гастролів Blue Eyes у Львові. Кожен зв“язував з цією поїздкою щось своє. Меггі, як я підозрюю, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, всіх, крім Роберта. Мене цікавила можливість опинитися де завгодно, аби лишень поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що у нього саме затягнувася період чергового безробіття (під час вечері Роберт розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на одному місці роботі, бо його творча натура потребує постійних змін:» Так і кочую всі свої 34 роки, – з одного бенду до іншого, від однієї фірми, – до сусідньої, від попередньої коханки до наступної».) Маріо в цій ідеї теж явно щось цікавило, судячи із його неабиякого пожвавлення. Тільки от що саме? Хочеться вірити, що не лише архітектура «другого Відня» і «маленького Парижа» . – Це буде кайфово, – тішився Маріо. – Ще ніколи не був так далеко на сході. А правда, що у вас інакший алфавіт? – І ведмеді гуляють по вулицях неприв“язані. А люди все ще їдять руками сире м“ясо і дохнуть від радіації, – не стрималася я. Подібні питання дратують мене навіть у стані особливо сильного сексуального збудження. Точніше, саме тоді будь-які питання особливо сильно дратують. Тим більше дурнуваті. Ще гірше я почуваю себе тільки тоді, коли починають питати: «А правда, що українська мова, – це зовсім не те саме, що російська?» Маріо нерозуміюче подивився на мене і про всяк випадок в черговий раз галантно посміхнувся. Попросити пояснення він, очевидно, не наважився, побоюючись, що Роберт знову робитиме йому зауваження тоном старшого брата. А, може, просто звик не перепитувати, якщо не зрозумів. А, може, він все розуміє, просто прикидається таким собі дурником, щоб не виходити із сценічного іміджу. Одним словом, незалежно від того, що саме було правдою, за цю усмішку я ладна була пробачити ще й не таке. Тому сутичка на політичну тему на цьому і вичерпалася, а ми перейшли до десерту. – Я запрошую вас усіх до себе ще на чарку справжньої текіли, – оголосила Меггі після того, як кожен доїв своє морозиво. – Мого старого сьогодні немає, шепнула вона мені на вухо. Всі ми були вже добряче напідпитку. У мене це виявилося у переході думок із фази заспокоювальної самотерапії до фази активного навіювання. Я раптом згадала про всі свої підліткові комплекси, які мені вже вдалося подолати починаючи від сорому за відсутність бюстгалтера і маленькі груди до сорому за невігласа-хлопця, з яким я вже дійшла аж до поцілунків, далі до сорому за хлопця, з я ким далі поцілунків справа так і не дійшла, і закінчуючи неприємною згадкою про непоголені вчасно ноги і «небезпечний» період місячного циклу. Перед поїздкою «на текілу» ми вирішили додати ще вина для хоробрості, і в мене почалася наступна фаза сп‘яніння. Від спогадів про комплекси, які мені вже вдалося подолати, я перейшла до тих, де мені ще жодного разу так і не вдалося переступити через себе, і почала переконувати себе цього разу не втрачати нагоди збагатити свою колекцію пристрастей марокканським її різновидом. Оскільки протягом вечері мені так і не вдалося зрозуміти, наскільки відповідає мені взаємністю хлопець із смаглявою шкірою і небезпечно-голубими очима, як не вдалося зрозуміти і того, чи відповідає він мені взаємністю взагалі, то існував певний ризик «обламатися», як назвав би це сам Маріо. Але «кайф» стану повного сп`яніння і є саме у наявності готовності до будь-якого ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого подолати задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від благородства. Процес самопереконання плавно прямував до свого успішного завершення, і ми перебували вже у Мегі вдома, після третьої текіли, і розмова про Львів на деякий час принишкла. Меггі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені із світової літератури приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок південних націй, де, як відомо, із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж на холодній Півночі ще за фараонівських часів. І коли я зупинилася у своєму потоці свідомості, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б чимось подібним, Меггі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату. Якщо ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанах, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розпружтеся, і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися у кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, створеним ніби лише з метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, згвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Ото ж то, спробуйтеся задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони. Вранці ні Меггі, ні Роберт, вже не кажучи про мене не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком знову був Маріо, який намагався з‘ясувати в мене особливості львівського клімату, аби завчасу запастися потрібним одягом. Пізніше Меггі розповіла мені, що Маріо з Робертом, – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора ненадровго посварилися. Точніше, Маріо посварився з Робертом і нікому не розповів, за що. Вони дуже швидко помирилися. Гуманітарну допомогу до Львова незабаром допакували і відправили. Про концерти на Україні ніхто більше не згадував.Пристрасті по-італійськи. Енцо.
Пересування вздовж французького кордону або розширення географічного світогляду. Все почалося незадовго до закінчення мого насиченого враженнями перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден Бадена, так і у музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі із цих полотен, щоправда, значно новіших, створених переважно нашими сучасниками, можна спостерігати навіть на стінах будинків місцевих мешканців і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, запам“ятавши собі, що Вольфганг Грімзе – це той, хто зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це висить на стіні у помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфганг Грумзе – це художник, який теж зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це теж висить на стіні у помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс – це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю “нової об“єктивності” у німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав Ратуші міста Гернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стіні помешкання родини Зальцбахкльоцентах, як і родини Кльоцбахзальцентах. Навіть якщо б члени цих родин скинулися і придбали одну картину на двох, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні. Вже зовсім незбаром я мала ощасливити своїм приїздом зіскучилих рідних, і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляпорте, а, можливо, і зовсім навпаки. Адже «ніколи не знаєш, що з тобою станеться незабаром, як і того, що про тебе думають насправді. На все Воля Божа», – як казав наш сусід, герр Мюллер. Так от, зовсім незадовго до від“їзду, мені до голови несподівано прийшла ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену економічною кризою батьківщину, і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями вузу. Повагавшись трохи, який саме із них обрати, я надала перевагу Фрайбургові перед Гайдельбергом, бо хоч у Гайдельбергу до мене вже побували брати Грімм, Е.Т.А.Гоффман і навіть Адельберт Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали і мешкали не лише Мартін Гайдеггер та Едмунд Гуссерель, а і Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Маріну Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей» народної пісні і танцю «Черемош» чи хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея, – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі. Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в“їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу, і щасливо почати нове життя у новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, тож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в“їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював наш уславлений український філософ Дмитро Чижевський. Я вже наперед знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість з яких – львів“яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Ірами, котрі працювали в німецьких сім“ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом з батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі ніяк не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того існувало тут ще і товариство «старих українців», емігрантів з повоєнних часів, які зустрічалися кожної другої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурга. Після відправи товариство запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панови президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив «до України» вже понад двадцядь років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотня адреса: Pan Spilka. Freiburg. У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно пересуватися Європою, а і давала дозвіл на працю в країні з найвищим рівнем заробітної плати аж на три місяці протягом року. «Опер-віза» теж давала можливість протягом року вільно пересуватися Європою, зате дозволяла працювати лише в «опер-сім`ї». Остання була зобов`язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням, зате платила за роботу 3 марки за годину, тоді як та сама робота, виконана «не опер» коштувала 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати за прибиральницю слов`янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки, що дотримувалися цієї моди, навіть вважали цю свою діяльність доброчинною, і спостерігаючи за тим, як я пилосошу, мию вікна чи прасую, співчутливо розпитували про те, чи правда, що людям на Україні живеться значно важче, ніж в Німеччині. Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і у кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а не маючи грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.Про те, як не варто обирати собі житло.
Я почала з газетних оголошень.
Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку
готова виконувати будь-яку домашню роботу.
На перше оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну із своїх трьох кімнат, за що я би мала пилососити, мити вікна в решта двох, і пришивати йому відірвані гудзики. Я поцікавилася, чи не могли би ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в трубку, запитав, чи не зацікавила би мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом.
Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома.
Третій зацікавлений називався Клаус, як і його попередники, важко дихав у слухавку, і, не розводячись у зайвих поясненнях, запропонував мені займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. Її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала би одержати від 20 до 25 марок. Чим сильніший запах, тим більше.
Моя співпраця з фірмою «Граф – сервіс» розвивалася досить успішно. Міхаель Граф почав мити вікна три роки тому. До того він працював продавцем в магазині меблів. Робота була спокійною і цілком влаштовувала Міхаеля, але ж не його дружину. Дружині видавалося, що дві з половиною тисячі марок на місяць, – занадто мізерна сума для того, аби пристойно жити. Тим більше вдвох: дітей у них не було, сама ж дружина не працювала. Аби покращити стан сімейного бюджету, Міхаель розрахувався з магазину меблів, взяв у банку позику, і відкрив фірму «Граф-сервіс». Німеччина – країна високих податків, особливо для людей, що займаються самостійним бізнесом. Тому перших два роки Міхаелеві довелося працювати втричі більше, ніж раніше за суму врезультаті значно меншу. Дружині це сподобалося ще менше, і, витримавши півтора року нічних прибирань чоловіка, прибирань по вихідних, круглодобового миття вікон в період масових відпусток, роботи зі шкідливими хімікатами, сильної втоми і високих податків, вона пішла від Міхаеля. Третій рік виявився більш вдалим. Кілька великих фірм замовили «Граф-сервіс» для постійної роботи, у Міхаеля з`явилися співробітники, точніше співробітниці (він принципово не брав на роботу чоловіків, вважаючи їх не здатними до такої делікатної справи) заробляти він почав більше, працювати менше. Коли ми познайомилися з Міхаелем, він вже був закоханий в Еллу, дівчину, що народилася в Казахстані і три роки тому переїхала до Фрайбурга разом з батьками. Елла працювала офіціанткою в російському ресторані, і вже понад три роки збиралася піти нарешті на курси німецької. «В неї зовсім не залишається на це часу», – пояснював мені Міхаель: «Вона працює три дні на тиждень по п`ять годин. А для дівчини з такою фігурою це багато. Розумієш, вона дуже худа, майже нічого не їсть. Тому швидко втомлюється.» В Елли був наречений, котрий на момент нашого з Міхаелем знайомства саме перебував у в“язниці за грошові махінації. Наречений теж народився в Казахстані, теж переїхав до Фрайбурга разом з батьками, і намагався досягнути високого рівня добробуту для своєї нареченої в інакший спосіб, ніж Міхаель. Міхаель закохався в Еллу з першого погляду. Він чекав в ресторані, де вона працювала, поки закінчиться її зміна, і відвозив її додому на своєму чорному мерседесі, щоранку відправляв їй букет свіжих квітів, запрошував провести з ним вихідні в Тоскані, писав закохані листи, навіть попросив мене навчити його кількох російських слів.
Листи В листах я намагалася дивитися на речі з позитивного боку. Це не завжди відповідало моєму справжньому ставленню до дійсності, зате давало певні переваги. Як для батьків, котрим так легше змиритися з відсутністю дочки, так і для всіх решта. Я вважаю, що краще нехай їй заздрять, ніж співчувають. «Мені дуже пощастило з квартирою, – писала я. – Я зовсім нічого не повинна за неї платити, а обсяг роботи, яку я повинна виконувати, визначаю я сама. Залежно від бажання і вільного часу. Крім того, Енцо дуже добре готує, ще ніколи в житті не їла стільки макаронів.» Так воно в принципі і було, якщо абстрагуватися від факту, що невідкладної роботи в квартирі вистачило б на трьох, тому скільки б я не прибирала, прала чи прасувала, сумління в мене залишалося нечистим, бо щойно з“являлася вдома Рафаелла, як все поверталося до попереднього стану, так, що помітити мої зусилля було при всьому бажанні неможливо. Крім того, я ненавиділа макарони. «Герр Вайс, – дуже милий чоловік. Вчора він заплатив мені вдвічі більше, ніж завжди, бо завтра їде у відпустку.» Теж все вірно. Щоправда, цього все одно не вистачило на місяць. Саме стільки тривала відпустка, хоча домовилися ми лише про тиждень.
Мою кімнату спільними зусиллями було незабаром так-сяк обладнано. – Розумієш, – розповів Енцо. – Якби ти приїхати раніше, кілька рік раніше. Я би для ти все вмеблювати, так що ой-ой-ой, я бути раніше власник найдорожчий в місто антикварний крамниця. Там бути все. А це вже самий залишок. От раніше… Ех, якби я не грати в карти… Я ще й досі програвати солідний сума, хоча вже кілька місяць, як безробітний. А тоді, розумієш, все програти. За одну вечір. Так ніколи і не відігратися. І дружина від мене піти. В найважчий хвилина, курва. Але то все дурниці. На світі стільки жінка, що коли захотіти… Розумієш, тут все залежати тільки від чоловік. Жінка добре з кожний чоловік, якщо у нього достатня досвід, щоб вгадувати бажання жінка. Жінка – це кішка, хто приголубити, до того і потягнутися. Я ні про що не шкодую. Треба ловити мить і насолоджуватися нею, поки молодий. А я ще знаєш який молодий. Я ще ого-го. З ким хочеш позмагатися. Насправді він виглядав значно старшим за свої 35. Глибокі зморшки під очима, вже доволі кругленьке черевце, котре він старанно намагався приховати, особливий погляд, котрий буває лише в дуже самотніх людей і, як правило, поєднується з регулярним вживанням алкоголю. Намагання зловити мить, очевидно, не пішли йому на користь. Чесно кажучи, важко було повірити, що меблі, котрі зараз заповнювали виділену мені кімнату, колись продавалися в одній з найдорожчих антикварних крамниць міста. Замість ліжка тут стояла канапа, настільки вузька, коротка і загрозливо м“яка, що навіть всидіти на ній було доволі важко. Не говорячи вже про спання. За два тижні в мене з“явилася звичка з періодичністю в кілька хвилин напружувати м“язи хребта і масувати шию, через три тижні вдавалося заснути не лише під час лекцій, а і в моменти найжвавіших семінарських дискусій. Потім якось звиклося, хоча сконцентруватися вдавалося дедалі рідше.
Про лірику, платонічні стосунки і жіночу підлість
Відтоді, як Енцо знову спав у власному двоспальному ліжку, в нас часто залишалися ночувати товаришки Рафаелли, деякі з котрих насправді були товаришками Енцо, а з Рафаеллою спілкувалися тільки тоді, коли Енцо не було вдома. Всі ці дівчатка були одного, статеводозріваючого віку, тому розрізняти, хто з них, чия товаришка, я так і не навчилася. Відверто кажучи, особливо і не намагалася. Єдине, що мене діставало, це плями від кетчупу, котрі ці лоліти залишали після себе всюди, навіть на екрані телевізора, і використані жіночі підкладки, котрі вони не відклеювали від брудної білизни, залишаючи свої майтки мені для прання. Я попросила Енцо з“ясувати якимось чином це делікатне питання, але у відповідь почула, як завжди: – Не сприймати речі і.т.д. Я вирішила не сприймати, і пришпилила на дверях ванни записку: «Особливе прохання до гостей: власноручно прати свою білизну.» Спочатку ніхто з гостей на це не відреагував. Тоді я просто почала викидати в смітник всю білизну, котра на мою думку не належала ні Рафаеллі, ні Енцо, ні мені, для офіційності дописавши в текст оголошення: «За забуті під час купання речі ніхто відповідальності не несе.» З часом це подіяло, і більше ніщо, крім кетчупу, мене не дратувало. Щодня, по обіді Рафаелла поверталася зі школи і разом з нею приходило ще як мінімум троє Лаур, Катрін, Барбар. Чекаючи, поки Енцо повернеться з роботи (йому нарешті пощастило влаштуватися робітником на будові), дівчата замовляли по телефону піццу і влаштовувалися перед телевізором. Ввечері Енцо готував для всієї компанії спагетті і теж долучався до телерозваги. Часом приходили друзі Енцо, і тоді дівчата переміщалися до маленького телевізора в кімнаті Рафаелли, а у вітальні гралося в покер. Пізно вночі друзі розходилися, а дівчата розподілялися по спальнях, – двоє до Рафаелли, одна – до Енцо. Або навпаки. Колись я з цікавості запитала Енцо, чи знайомий він з батьками своїх коханок. Розуміючи, що питання безглузде, приготувалася почути, що занадто серйозно ставлюся і. т.д. Але з подивом вислухала цілу тираду (передаю в скороченому вигляді): – Ти так досі і не розуміти, з ким мати справа. Я тобі сто рази пояснювати, що ненавидіти насильство, що моя дочка, – найдорожче, що у мене є, що я – порядний чоловік і, закохатися тільки платонічно, аж поки жінка сама до мене не прийти і не сказати: «Візьми мене.» І взагалі, закохатися по-справжньому можна лише одна раз, і вона в мене вже позаду. Що я мати спільного з цими діти? Як ти тільки могти таке про мене подумати? Вони всі ще цнотливий. Хотіти – перевірити. Як тобі тільки не соромно? Не можна ж думати, що як тільки чоловік і жінка спати на один ліжко, то вони обов`язково спати і один з одне? Я просто хочу завоювати їхній відвертість, розумієш? Щоб вона звикати до присутність чоловік в ліжко, щоб вчитися не втрачати відразу голова, щоб розповідати мені про свій проблема, і я вберегти їх від недобрі руки. Я і тебе вберегти від недобрі руки, розумієш? Це тобі тільки здаватися, що ти така досвідчена і все знати, а на світ стільки різний чоловік. Не встигнути отямитися, як втратити голова, а потім пізно. Якщо не вірити, – приходити сьогодні вночі сама на моє ліжко спати. Побачити, що я тебе пальцем не торкнути, якщо ти сама не захотіти. На цьому я вирішила перервати розмову, аби Енцо, як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьо-равно свого доб`ються.» Але Енцо я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він в цей час ночував у вітальні, але досі все якось Слава Богу… На світі є стільки різний чоловік… Юра був, в принципі непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед, заходячи і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ж таки ігноруючи емансиповане оточення. Все це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з“їздили разом до Страсбурга, побували на Тітізеє, збиралися навіть в Париж. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф“єва і Міхалкова, він називав їх “нашими”, а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх “вашими” і тактовно з“ясовува, чи правда, що “у вас, у Львові” всі навіть вдома між собою розмовляють по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської. – Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась.» Або: «Мнє нє панравілась.» Коли я питала, чому, він відмовчувався: – Умниє люді а таком нє распастраняються. Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я казала, що маю, то він продовжував: – Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста. На запитання, в яке саме, незмінно відповідав: – Там пасмотрім. Він часто задавав мені питання на зразок: – А што ти думаєш а палітікє Гарбачева? Або: – Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят? Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне: – Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распастранятса. Мене відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції на Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє, чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь: – Умниє люді разгаварівают а болєє інтєрєсних вєщах. Цікаво, звідки йому так добре було відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»? Коли я розповідала йому про Енцо, він намагався вдавати скептика: – Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє всє толстиє, лисиє ілі уже сєдиє. Енцо мав про Юру не настільки позитивну думку. – Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з“явитися. Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Енцо мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, як тільки я вселилася, він сказав: – Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста. Coitis praecox – це не завжди погано. Наші стосунки з Юрою продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком. Після того, як Юра з“ясував, що ж саме я думаю з приводу політики Горбачова, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та позиції німецького уряду з приводу іноземців, основні теми наших розмов було явно вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він щоразу активніше намагався поцілувати мене, я щоразу активніше опиралася. При цьому обидвоє ми розуміли, що я не мала би опиратися, а якщо мала би, то принаймні після більше чи менше правдоподібного поснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення і тому обмежувалася категоричною часткою: “Ні”. Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: “Ти мені так подобаєшся”, мені ставало шкода його і я не висловлювала своєї думки з цього приводу і обмежувалася лаконічним: “Ні, ні, не зараз”.– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти: – Ніколи. Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене. – Не існує нічого небезпечнішого, ніж жалість до чоловіка, якого не хочеш, – вчила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона знала, про що говорить. Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала мямлити щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: “так”, або на крайній випадок, причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти. Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, все ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Все відбувалося настільки блискавично і завжди доволі стриманий і більш-менш вічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж похапливстю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих: – Давай вип“єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він вже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував. – Я так давно етава ждал,– шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю. – Спочатку, як правило, знімають бюстгалтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл. Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстібнути гачки бюстгалтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно вирішив вразити мене якщо не спритністю, то принаймні швидкістю. Мені і справді стало цікаво, що він робитиме далі. – Наканєц-та, – зойкнув Юра, вивільнившись з майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче відстовбурченого прутня. Останнє, щоправда, швидко зникло. Юра явно не належав до чоловіків, котрі охоче носять завузькі плавки і просять партнерку натягнути презерватив, щоб продемонструвати поважні розміри своєї чоловічої гордості. Він підступив на крок ближче, і знову поліз рукою мені під спідницю. – Наканєц-та, – повторив мій спокусник, і на його обличчі з’явилася блаженна посмішка, а я відчула, як на моє коліно скрапує щось вологе. Коли я вийшла з юриного під“їзду, була 19.15. Це була найкоротша з усіх відомих мені спроб згвалтування. Додому я повернулася пізно, і Енцо зробив вигляд, що не помітив мого приходу. Він завжди робив ображений вираз обличчя, коли я пізно поверталася. Очевидно, щоб продемонструвати, як він переживає, аби я не «потрапити до погані руки». В кімнаті Рафаелли вже не світилося. Не зауваживши жодних слідів перебування у нас гостей, я побажала Енцо на добраніч і пішла спати. Засинаючи, я почула, як Енцо робить звуктелевізора голосніше і нервово перемикає з одного каналу на інший. Судячи з кількості порожніх пляшок на підлозі, він ще не скоро запорпається у брудну білизну свого двоспального ліжка. «Цікаво, що саме його так рознервувало», – подумала я і заснула. Досі Енцо майже ніколи не напивався без причини. Прокинулася я від від сильного запаху алкоголю. Подивившись у позбавлене штор вікно моєї кімнати, я пересвідчилася у правильності відчуття, що на нашій частині Земної кулі все ще панує глибока ніч. Над моїм ліжком Над моїм ліжком мовчки стояв Енцо. – Розумієш, я тобі давно казати: жодна жінка я не торкатися пальцем, поки вона сама не прийти, розумієш? Ти прийти сама. З“явитися, як подарунок доля, як падаючий в долоня зоря. Ти нічого мені не казати, але я знати, що ти просто не наважуватися підійти і казати: «Енцо, я тут, візьми мене.» Але я все знати, розумієш, є чоловік, що вгадувати найпотаємніший бажання жінка. Ти не наважуватися підійти, тому я прийти до тебе, щоб казати: «Візьми мене, візьми мене, я тобі належати. Відтоді, як ти з“явитися під цей дах. Я знати, ти колись так само і зникнути, як з“явитися. Але те, що ти тут, поруч, розумієш, зовсім поруч, робити мене найщасливіший чоловік. Розумієш, на світі є стільки жінка, тисяча, міліон, міліард вродлива жінка, але все це нічого не означати, бо тільки в одна з них можна закохатися по-справжньому. І тому я зараз прийти до тебе. – Від хвилювання язик йому заплітався. Він присунувся ближче. Мною оволоділа дивна апатія, навіть стало цікаво, що він робитиме далі. Подібне відчуття було в мене вже сьогодні з Юрою. Цікаво, всі жінки себе так почувають, коли їх намагаються згвалтувати, чи просто зі мною щось не гаразд? Чому я не кричу, не боронюся? Адже я знаходжуся у державі, де закон суворо карає за це і мені при цьому нічого не загрожує. Мене навть не позбавлять студентської візи. Навпаки, примусять Енцо виплатити компенсацію, на яку мені вдасться винайняти нормальну квартиру або поїхати додому чи у відпустку. Я можу навіть звернутися до італійського консульства із заявою, щоб Енцо позбавили німецького громадянства, або до українського, щоб йому заборонили в“їзд до України. Можливо, потім мене навіть покажуть по телебаченню, у якомусь із ток-шоу, де підстаркувата телеведуча демонструватиме обуреному глядацькому залові п“ятеро дівчат мого віку, над якими брутально познущалися німецькі, італійські чи французькі покидьки, закликати до масових протестів проти занадто ліберального законодавства у справах згвалтування, вимагати за це довічного ув“язнення, відновлення смертної кари, кастрації. Глядачі із залу братимуть слово, погоджуватимуться із ведучою, або вступатимуть із нею в дискусії, питатимуться думки нас, згвалтованих. Ми, шморгаючи носами, невиразно розповідатимемо щось жалісне і зворушливе. Домогосподарки співчутливо плакатимуть перед екранами своїх телевізорів, самотні збоченці дрочитимуть перед екранами своїх «філіпсів». Смертну кару так і не введуть, громадянства Енцо не позбавлять, сума виплаченої компенсації буде вдвічі зменшена у зв“язку із безробіттям підсудного, йому дадуть два, максимум три роки, а мене потовчуть десь в темному кутку якісь незнайомі мені італійські майстри гри в преферанс. А, може, і не потовчуть. Прищемити чи не прищемити йому яйця? Здається, пізно. – Не бійся, я не робити тобі нічого поганий. Розумієш, я навчити тебе кохання, справжній кохання. Я кохатися з жінка, коли мені 7 роки. Я – дуже хороший коханець. Я – дуже палкий, дуже ніжний, дуже терплячий. Тобі добре, дуже добре. Я кохати тебе цілий ніч, подарувати багато насолода, оргазми, я кохати тебе цілий ніч, кожний ніч, я кохати тебе завжди… – Енцо, не кінчай в мене, ти ж без презерватива. Але навіть це застереження, здається, надійшло запізно, судячи за виразом його обличчя, по якому розпливлася дурнувато-блаженна усмішка. В кімнаті посилився дух алкоголю, до нього додався ще запах сперми, Енцо востаннє здригнувся, вислизнув з мене, і зробив глибокий видих. Руки його нарешті припинили місити мої груди, наче кавалок тіста. Коли він вийшов з кімнати, я відсунулася від мокрої плями на простирадлі. Не вмикаючи світла, намацала ковдру, що сповзла на підлогу, загорнулася в неї, і досить швидко знову заснула. Аристократичні пристрасті Сосиски, вино і одруження. Моєму знайомству iз нiмецькою аристократiєю не судилося завершитися на скромнiй баронськiй частцi «де», як i пристрастям iз пiдзаголовком «по-нiмецьки» – тою псевдомарокканською версiєю, у якiй якщо i мiстилося хоча б щось «страсне», то воно залишилося непомiченим. Наступний етап «пристрастей по-нiмецьки» почався вже пiд час мого перебування у мiстi Гайдеггера, Гуссереля i Чижевського, пiсля того, як етап пристрастей iталiйських опинився ще не дуже далеко, але вже позаду. Як ви думаєте, скiльки часу потрiбно двом людям вже значно старшим за 18, але ще значно молодшим за 45 для того, щоб вирішити перебратися з двох різних помешкань до одного спільного, не побоюючись фатальних наслідків? Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливiшим i педантичнiшим потрiбно для цього кiлька мiсяцiв, iншим – кiлька рокiв, деякi вiдважуються на цей крок протягом десятилiть, ще iншi не вiдважуються взагалi, i кiлькiсть останнiх явно зростає. Причини, котрi стримують закоханих, найрiзноманiтнiшi. Наприклад, бiльшiсть нiмецьких закоханих вважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мiнiмум двi кiмнати, бо жити в однiй просто затiсно: письмовий стiл i книжкова шафа повиннi бути вiдокремленi вiд лiжка i телевiзора стiною, як i робоча атмосфера вiд атмосфери вiдпочинку. Двоє людей, котрi живуть разом, потребують, вiдповiдно чотирикiмнатного помешкання, троє – шестикiмнатного, а коли народжується двiйко дiтей, то стає зовсiм дорого. Бувають i дрiбнiшi причини. Наприклад, хтось один звик пiзно лягати спати i пiзно прокидатися, в той час, коли його партнер прокидається рано, зате пiзно лягає спати. Або хтось iз партнерiв вживає тiльки вегетарiанську їжу, а iнший не уявляє собi дня без м“яса, чи хтось один, – акуратний i цiнує прибранiсть та затишок у квартирi, а iнший, – зовсiм не звертає на це уваги, i розкидає свої речi де заманеться, або комусь одному iз партнерiв раптом не подобається нова зачiска iншого і.т.д. Кожної з цих чи сотні подібних причин часом виявляється достатньо, аби вважати спiльне життя наперед приреченим на поразку. І стосується це не лише окремо німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка Тетяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася із своїм другим чоловіком через те, що він посмів з’явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою. Сiмейне життя – справа делiкатна, тут кожна дрiбниця набуває величезної ваги i здатна перетворитися на нерозв“язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сiм“ю, настiльки невловимi, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Наприклад, одна моя знайома розлучилася з чоловiком через те, що їх iнтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимiсячного сина. Їй здавалося, що батько втягує дитину в їхнi любощi. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психiчне здоров“я дитини не можна ставити пiд загрозу, тим бiльше, коли йдеться всього-навсього про задоволення первiсних iнстинктiв. Цивiлiзована людина повинна бути вище цього. Iнший мiй знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згідною з його рiшенням простерилiзуватися, аби в такий спосiб не загострювати проблему перенаселеностi земної кулi. Ще один знайомий так i не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п“яти рокiв спiльного життя «вiн не зробив її щасливою». Як повiдомила вона йому пiд час святкування 75-рiчних уродин. Виявилося, що вiн завжди занадто багато заробляв, i це, на її думку, жахливо, бо
1) у неї не було потреби працювати;
2) її власна самореалiзацiя як особистостi так i не вiдбулася;
3) вона завжди вiдчувала комплекс власної неповноцiнностi;
4) вона нiколи не мала друзiв по роботi;
5) вона залишалася щоранку вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той
час, як вiн спiлкувався з iншими людьми i залишався бадьорим та життєрадiсним
6) вiн завжди обривав їх ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй i створювало враження, що робота йому важливiша, нiж дружина i.т.д.
Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще (власних друзiв в неї не було). Вiн не настояв проти її волi на тому, щоб у них були дiти, i про це вона зараз теж, ясна рiч, шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, i зможе довше за неї насолоджуватися життям, за умови, звичайно ж, що вона помре першою. Через пiвроку вiд дня святкування
75-рiчного ювiлею, вiн потрапив з серцевим нападом до лiкарнi, що не завадило дружині і після його одужання починати кожний спільний сніданок, обід і вечерю ритуальним перерахуванням усього, що в її життi могло би бути, але з провини чоловіка не збулося. Можливо, вона нагадувала б йому про це і частіше, але решту дня вiн намагався не потрапляти їй на очi.
Коли ми познайомилися iз Германом (про те, що продовження його імені Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд вперше згадується ще у хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді у кожному поколінні одного із хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше), менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi:
1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного, перш ніж пройде як мінімум півроку після знайомства. Це у випадку, якщо ви однолітки, а якщо різниця у віці більша за чотири роки, то на «ти» ви не перейдете взагалі;
2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній» (звичайно ж, за умови, що вам вдасться викликати у котрогось із представників цієї нації аж такий сильний емоційний сплеск);
3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;
4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;
5) можуть на сказане вами у момент емоційного піднесення: “Я кохаю тебе” відповісти серйозним: “Цілком з Вами погоджуюся”
6) належать до саме тих, якi так довго настроюються на створення майбутньої сiм“ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто зникнути. За умови, звичайно ж, що воно взагалi виникне.
Тому, коли Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд подзвонив серед ночi своєму батькові Германові Гуго Зігфрідові Гарольдові Вольфгангові Фрідріху i повiдомив, про своє рiшення вiдмовитися вiд стипендiї одного iз канадiйських унiверситетiв, конкурс на яку вiн нещодавно виграв, а замiсть цього одружитися з дiвчиною з України, з якою вiн познайомився три тижнi тому, i вже тиждень, як вони живуть разом. Я здивувалася не лише з того, що iснують нiмцi, здатнi на подiбні речі, а i з того, наскiльки спокiйно я на це все реагую. Так, нiби моєю найбiльшою мрiєю завжди i було одружитися з кимось рiвно через три тижнi пiсля знайомства.
На батькiв це теж справило неабияке враження, мамi навiть довелося робити заспокiйливий заштрик, аби вона змогла заснути. Наступного ж дня вони разом з батьком приїхали до Фрайбурга познайомитися з майбутньою нареченою. Попередньо вони ще раз передзвонили, щоб уточнити, в якiй саме частинi свiту знаходиться Україна. Пiд час розмови всi спочатку довго не знали, з чого почати, потiм мама обережно запитала, чи я вже зробила спробу отримати статус полiтичного бiженства, аби залишитися в країні, не вдаючись до фіктивного шлюбу, а тато запитав, чи правда, що Україна колись входила до складу Литви. На прощання батьки подарували нам комплект постiльної бiлизни i запропонували фiнансову допомогу в разi необхiдностi.
Але повернiмося до знайомства. Одна наша спiльна знайома – естонська студентка на iм“я Крiстi, вирiшила помститися Германові Гуго Зігфріду Гарольду за те, що в однiй iз розмов про нiмецьких жiнок, емансипацiю, зовнiшнiй вигляд i естетичнi уподобання, вiн дозволив собi сказати, що вигляд Крiстi, занадто нагадує йому нiмкень, якi з фемiнiстичних мiркувань не користуються косметикою, не стежать за дотриманням ідеальної ваги, модного стилю в одязі та зачісці, не вдаються до кокетливої поведінки у присутності представників протилежної статі, самі за себе розраховуються у ресторанах, кінотеатрах, дискотеках і принципово не голять волосся на ногах та не висмикують вусиків над губами, не кажучи вже про манікюр. Герман Гуго Зігфрід Гарольд, як чоловік прогресивних поглядів, звичайно ж визнає і навіть дуже підтримує природнє прагнення кожної жінки до самостійності і незалежності. Але на жінку, у якої, за перепрошення, брудне волосся, у нього просто не виникає нормальної чоловічої реакції. Можливо, він вжив інакших формулювань, на зразок: «Тому їм зовсiм не варто дивуватися, коли чоловiки їх iгнорують, або сприймають в кращому випадку як приємних спiврозмовниць» або «Таким жінкам не варто вдаватися до крайнощів» чи «таким жінкам не варто мати справи зі мною» або навіть і ще м“якше. Але на той момент, коли я почула розповідь про це із вуст Крісті, від цієї розмови минуло вже чимало часу. Тож я передаю репліку своїми словами, усвідомлюючи її важливість для правильного розуміння подальших подій, «ну, а, якшо шо не так, то звиняйте «, як любила повторювати моя бабця, випроваджуючи з хати гостей після забави.
Що ж стосується мене, то Крiстi або вважала мене втiленням жiночого iдеалу a“la Герман Гуго Зігфрід Гарольд, чимось на зразок la femina fatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму, чи просто достатньо в“їдливою особою, знайомство з якою розiб“є серце фрайбурзького аристократа якщо не навiки, то принаймнi на достатньо довгий перiод часу, аби покарати його за образу. Так, принаймнi мотивувала свою тодiшню поведiнку сама Крiстi вже postfactum, а перед знайомством вона, звичайно ж, нiчого не сказала нi менi, нi майбутнiй жертвi.
Одного дня я просто знайшла у поштовій скриньці, ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час традиційного літнього відпочинку на Пальма де Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав у той самий момент подібне освідчення, але вже від мого імені. Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю, розігруючи сюжет своєї помсти. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою поштовою листівкою із запрошенням на вечірку із нагоди дня народження Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою для такої нагоди, треба було «мати при собі краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби, і запаслася рештою атрибутів, вказаних у запрошенні.
Крім Германа Гуго Зігфріда Гарольда, якого Крісті, загадково посміхаючись, відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен котрих я не запам`ятала, бо на час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного “я” і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Гьоте. Глобальність теми спровокувала мене на інтуїтивне припущення, що вони займатимуться цим до самого кінця забави. Як виявилося згодом, інтуїція не схибила.
Жіночу половину товариства складали представниці цього ж факультету, які в свою чергу ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів у минулому семестрі, теми своїх домашніх робіт, підбір фахової літератури для їх написання і под.
Крім нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом та самої Крісті, ніхто із присутніх не виконав до кінця умов, поставлених у запрошенні. Тому частина германістів виявилася у домашніх капцях, інша, – у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від “оригінальної”, ще кілька чоловік прийшло у краватках, але жодна із них не була в горошок.
Епілог
Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, Молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним,Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи
Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то Ви помиляєтеся. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином в житті, то такого аж ніяк не могло би статися у літературному творі. “Щасливі випадки для літератури нецікаві”, – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві художньої белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, у якому кохання було б не лише взаємним, доречним і вчасним, а і закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися. тому не могло це трапитися і у нашому із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом фон Драхенфельдом випадку. Проживши разом трохи більше, ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що ви подумали. А просто тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки: а) із міського ЗАГСУ м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан; б) районного ЗАГСУ за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан; в) із ЖЕКу за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої; г) із районного відділу міліції, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку; д) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього із фактом залишення мною країни; е) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження; є) переклад всіх вищеозначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом; ж) дозвіл українського (!) консульства в Німеччині на одруження української громадянки із підданим ворожої нам у минулому країни. Навіть мій свіжозакоханий стан не позбавив мене легкої депресії в ті моменти, коли я уявляла, як оформлятиму все це, який в мене буде при цьому настрій, яким серйозним стане це випробування для мого бажання вийти заміж і под. Вже не кажучи про те, скільки часу мені довелося б провести у Львові, займаючись залагодженням всіх цих формальностей. Тому ми просто продовжували жити разом, відклавши формальності на той момент, коли це перетвориться на необхідність. Минуло кілька років. Нам обом залишалося вже зовсім небагато до моменту закінчення університету. Те, що чекало на нас після цього, Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд описав мені у доволі лаконічній формі: “безробіття, борги, депресія”. На той момент я вже і сама встигла збагнути, що у високоосвіченій і високорозвиненій Німецькій державі потреби у фахівцях із обидвох наших філологій давно не існує, тому працевлаштуватися нам вдасться у кращому випадку там само, де ми вже працюємо, підробляючи у вільний від навчання час: таксист (для Германа), секретарка, офіціантка, прибиральниця (для мене). А це ставить під сумнів необхідність затрачених на здобуття вищої освіти зусиль. Причому працювати доведеться нам обом, чим порушиться традиція старовинного роду Германа, у якому жінки ніколи не працювали, навіть у ті часи, коли вже почали працювати чоловіки. Все це примусило благородне серце Германа впасти у глибоку кількамісячну депресію, по виході із якої він запропонував мені розірвати наші стосунки, піти від нього назавжди і повернутися назад в Україну, де в мене якщо і не буде роботи, то принаймні буде під ногами рідна, а не чужа земля і де я ще, можливо, зможу знайти собі чоловіка, здатного піклуватися про мене краще. Я спробувала заперечити, але переконати Германа мені не вдалося. Так моє життя знову повернулося до “пристрастей по-українськи”, але детальніше про це я напишу якось іншим разом. Епілог остаточний Отже, якщо Ви досі пам“ятаєте, то вся ця історія починалася із сумніву. Сумніву у тому, чи справді порядна галицька панночка до 25 років обов“язково повинна здобути хоча би мінімальну кількість практичного досвіду у накручуванні бігудів, відмиванні баняків, підлоги і пранні пелюшок. У тому, чи може вона вважати себе нещасливою, більше того, приреченою на потенційне нещастя, якщо це їй не вдалося. Далі сумніви мої поширилися на те, чи відбувається щось подібне із панночками іншої національності, з метою з“ясування чого я скористалася текстами поетів та поеток різних народів. А ще далі я почала дошукуватися до глибинних причин всіх цих явищ та закономірностей. Першим, що мені, як філологу, вдалося виявити, були непорозуміння у слововжитку і часте переплутування “кохання” із “пристрастю” із часто фатальними супровідними явищами. Наступним було непорозуміння щодо специфіки жіночих пристрастей взагалі і права кожної окремо взятої жінки зокрема у світлі теорії шанованого пана Вайнінгера. Висновки, до яких мені вдалося дійти, були більше ніж сумними, хоча я і не виключаю, що спричинено це моїм жіночим світосприйняттям і способом мислення, як відомо, традиційно обмеженим. Тому перш ніж прийти до остаточного висновку про те, що причина мого нещасливого особистого життя полягає не у моїй конкретній жіночій недосконалості, а у неможливості щастя як такого, принаймні для жінки, я вирішила провести ще один, цього разу останній експеримент. І порівняти особливості біографії і в першу чергу особистого життя моїх улюблених письменників і письменниць. До такого експерименту мене не в останню чергу спонукало припущення, що, можливо, мої особисті невдачі пов“язані не так з моєю власною недосконалістю, як із тим, що мені не пощастило у виборі партнерів. Адже, як відомо кожному, хто має хоча б віддалене знайомство із класичною літературою, основою для справжнього і тривалого почуття є в першу чергу спорідненість душ. А хто ще зміг би збагнути мою примхливу поетичну натуру, як не людина подібного ж складу. Не маючи нагоди перевірити це припущення на комусь із живих письменників, я вирішила уявити себе коханою котрогось із класиків. Можливо, це поверне мені віру в те, що справжня пристрасть, як і справжнє кохання, таки існує, а мені просто не пощастило і, можливо, ще пощастить. Розмірковуючи таким чином, я відразу ж заварила собі міцної кави, і не відкладаючи задуманого в довгий ящик, присвятила ніч вивченню біографії Франца Кафки. Загадкова постать цього чоловіка давно приваблювала мене тим, що його неможливо уявити собі старим, зморщеним і потворним. На всіх без винятку фотографіях і портретах обличчя цього чоловіка вражає юнацькою свіжістю, аристократичною тонкістю рис, чимось майже потойбічним у своїй неймовірній зосередженості і самозаглибленні. Ідеальний образ для ідеального кохання. Читаючи біографію цього чоловіка, я акуратно виписувала у спеціальний зошит все, що стосувалося його особистого життя. Під ранок мої записи виглядали приблизно так: “Коїтус як кара за щастя бути разом. Жити по можливості аскетично, аскетичніше, ніж холостяк, — це єдинна можливість для мене витримувати шлюб. Але для неї? Страх перед з`єднанням, злиттям. Після цього я ніколи більше не зможу бути один”, – Франц Кафка. “Отримавши згоду Феліци на шлюб, він відразу ж ретельно в черговий раз описує їй свої недоліки і намагається уникати зустрічей із нею. Проста думка про весільну подорож йому здається жахливою, спроба взяти жінку за талію – справою нездійсненною. До зустрічі з Міленою – він переживає ідеальну на його погляд любовну пригоду із швейцаркою, протягом 10 днів, проведених у санаторії. Дівчина займала кімнату над ним, і вони спілкувалися за допомогою імпровізованого коду, стукаючи в стелю, або ж Кафка ловив стрічку, яку дівчина опускала зі свого вікна. Він годинами просиджував так, спершись об виступ із свого вікна. Він їздив з нею кататися на човні, споглядаючи її посмішку. Ці дитячі забави, ці стосунки, до яких секс не мав ніякого відношення, ця любов із майбутнього – усе це було саме тим, чого Кафка потребував. Ця, і ще одна, подібна любовна пригода, стали єдиними реальними переживаннями, які трапилися з Кафкою до 37-річного віку”, — з біографії Франца Кафки. “Я розбився об самого себе”, — Франц Кафка, підсумовуючи свої стосунки з жінками. “Я можу кохати лише те, що зможу поставити так високо над собою, що воно стане для мене недоступним”, — Франц Кафка, остаточно підсусовуючи свої стосунки із жінками. Перш ніж перейти до якихось висновків, я, згідно попереднього наміру, не менш уважно прочитала біографію Фрідріха Ніцше, людини, ідеї якої перевернули світову філософську думку, якими захоплювалися і продовжують захоплюватися безліч європейських інтелектуалів, які пропагують філософію надлюдини. Можливо, саме тут мені вдасться знайти омріяний ідеал? Але з біографії Ніцше я виписала у свій зошит лише одну цитату: “Одружитися, ніколи, мені неминуче доведеться почати брехати”, — Фрідріх Ніцше. “Я зовсім сіра, стара, зужита і вичерпана до решти. Мені скоро 31 і моя юність минула як сон, і я дала їй проминути даремно”, Шарлотта Бронте. На цьому обривалися мої записи у зошиті, який я назвала “Пристрасті класиків”. Продовжувати дослідження у обраному напрямку мені розхотілося, як розхотілося і спробувати себе у ролі коханої котрогось із класиків. Безумовно, такий вибірковий підхід зовсім не може бути об“єктивним, і безумовно, існують письменники, про життя яких я нічого не знаю, але все у них склалося щасливо. Але як я не намагалася переконати себе в цьому, думалося мені чомусь або про прогулянки повз будинок, де у Баден-Бадені жив Іван Тургенєв, так і не дочекавшись взаємності від обожнюваної ним Поліни Віардо, хоча протягом всього свого життя супроводжував її всюди і намагався жити у сусідньому будинку із тим, який винаймали вони з чоловіком. То про Оноре де Бальзака, який багато років прочекав на смерть чоловіка своєї коханої, польської аристократки Евеліни Ганської, і пережив цього чоловіка всього на кілька років. То про Емілі Дікінсон, яка взагалі не наважилася винести своє кохання за межі стін власної домівки. Тому провела все життя, не виходячи із добровільної ізоляції. А вірші її були знайдені вже аж після смерті. Останнім, про що я подумала з приводу теми, яка цікавила мене так довго, було те, що мені неймовірно пощастило. На цьому я і завершую свою колекцію пристрастей.
Последние комментарии
5 часов 14 минут назад
5 часов 22 минут назад
11 часов 34 минут назад
11 часов 38 минут назад
11 часов 48 минут назад
11 часов 55 минут назад