Два брати [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично

В одному селi жив собi убогий чоловiк Петро Клепало з жiнкою Марусею. Вони мали двох синiв парубкiв. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва брати були схожi лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями. Обидва були гарнi, високi, рiвнi станом, та не схожi вони були душею. Юрко був розумний, хитрий та пiдлесливий. Улас любив мовчати i не любив нiкому кланяться та кориться.

— От люба в нас дитина Юрко! — часом говорила Маруся до чоловiка. — Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай; а про Уласа не знаю, що й казать.

— Та й я не вгадаю, що воно за людина, — говорив старий Петро. — Чи вiн дуже розумний, чи дуже дурний; чи вiн добрий, чи бундючний, чи лихий. Мовчить собi та й мовчить. Хоч i увивається коло роботи добре, але якийсь неласкавий вдався: не поклониться, не подякує; все поглядає на людей або скоса, або спiдлоба.

А Юрко все запобiгав ласки в батька та в матерi, та пiдлабузнювавсь до їх.

Тiльки оце стара було позiхне, Юрко вже й подушку пiдкладає їй пiд голову. Заплямкає мати пiсля обiда губами, Юрко вже й подає кухоль з водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накидає батьковi на спину, ще й дверi одчиняє. А Улас стоїть, насупившись, та тiльки поглядає скоса.

Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко питає в батька: «Чи ви, тату, дуже слабi? Може б нам покликать попа, щоб вас висповiдав».

— Та не треба, сину! Я не дуже слабий.

Батьковi стало гiрше, а Юрко знов до його: «Тату, ви дуже слабi; я вже сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину»…

— А хиря твоїй матерi, коли так! — сказав старий. — Потривай лишень! Ще я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав тобi, а не Уласовi, хату та грунт.

Ото батько одужав, постерiг Юрковi хитрощi та й каже: «Ти вже аж надто добрий до мене: аж переборщив. Йди собi кудись на службу, бо менi нiяково тебе i в хатi держати: може, ти мене й отроїш».

Юрко взяв одежу, взяв харчi, а Улас каже: «Коли ви, тату, проганяєте старшого брата, то проженiть заразом i мене, бо я його брат. Я не хочу, щоб вiн нарiкав на мене й поневiрявся десь по людях».

— То йди собi й ти за ним, про мене, й свiт за очi. Од тебе нiколи не почуєш нi ласки, нi доброго слова, — каже старий.

Ото одяглися брати та й пiшли собi в свiт шукати долi. йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написанi верcтви. Як тiльки вони дiйдуть до стовпа, Юрко здiймає шапку та й кланяється до стовпа.

— Нащо ти кланяєшся стовпам? — питається в його Улас.

— А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, — каже Юрко, — бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.

— Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе дубова: нiяк не гнеться.

— Бо ти дурень: не знаєш людей.

Йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собi служби. Але села були вбогi, i нiхто їх не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно здорове село. В тому селi хати були здоровi, люди заможнi. Брати зайшли до одного багатого хазяїна й стали в його за наймитiв. Хазяїн послав їх у поле з волами волочить. Улас цiлий день волочить, а Юрко ляже собi в холодку пiд дубом та й спить. «Волочи ти дурню, за себе й за мене, а я одпочину, бо я старший», — каже Юрко. Ввечерi вертаються вони з боронами до хазяїна. Юрко помочить вид та руки водою, замаже їх трохи землею, неначебто руки пилом припали од важкої роботи на рiллi, та й iде за волами.

— А що? Чи всю ниву заволочили? — питає хазяїн.

— Всю, хазяїне! — обзивається Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись.

— Так працювали, аж сорочки потом пройняло.

Улас стоїть та тiльки лупає на брата очима.

«Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку свою видать», — думає собi хазяїн.

Юрко постерiг, що вiн сподобався хазяїновi, та давай запобiгать ласки в дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дiвчина. Вiн тупцяє коло неї, у всьому допомагає: i вiдра їй несе з водою од криницi, i дров у хату внесе, ще й у печi затопить.

Але раз якось хазяїн нагодився ненароком в поле. Дивиться вiн, — Улас робить, а Юрко спить, вивернувшись пiд дубом. Хазяїн збудив його, торсонувши за бiк. Той не розiбрав спросоння, думав, що то його будить брат, та давай лаяться: «Йди, — каже, — собi к дiдьку! Роби сам отому дурневi-хазяїновi, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай виспиться досхочу на всi чотири боки».

— То це ти так пильнуєш! — крикнув на його хазяїн. — Цур тобi, пек тобi! Йди собi, наймайся будлi деiнде, бо менi такого великорозумного наймита не треба.

Ото прогнав хазяїн Юрка, а Улас собi пiшов слiдком за ним, бо не хотiв кидати брата на одчай божий.

Пiшли вони далi. Перейшли через широкi степи й зайшли в гори, в iнше царство. На степах та в горах люди жили в шатрах та в землянках, пасли незлiченнi череди