Том 3. Усмішки, фейлетони, гуморески 1944—1950 [Остап Вишня] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Остап Вишня Твори в чотирьох томах Усмішки, фейлетони, гуморески 1944—1950
ЗЕНІТКА
ЗЕНІТКА
Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину. — Як діла, дідусю? Драстуйте! — Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці,— гут![1] — І по-німецькому, дідусю, навчились? — Атож. У соприкосновенії з ворогом був, — от і навчився. — І довго, дідусю, соприкасалися? — Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було. — …Розказати, кажете? Ну, слухайте. …Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах… Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається. Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ґанок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, — за старосту вони його призначили. Батько кого крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, стаароста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві б мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, — хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хліз. У руках у мене вилатрійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три! Як заверещать вони там, як закричать: — Вас іст дас?[2] А Нужник: — О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є! Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє. — Скільки ж вам, діду, літ? — Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу. — І ото ви не побоялись, — один на трьох? — Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було вдвох… та куди там! Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне: «Свириде!» Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня. Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренькотаки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви! — Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніс. Тількино вона на ґанок, я зразу вроді як на «ура»: — Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що? А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! — вона за рогача й в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт. Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю. Кум і каже: — Як знаєш, — каже, — Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги. — Дивись, — кажу, — куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне. — Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги? Перехрестився кум і рвонув в нському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило! А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника: — Сидиш? — каже. — Сидю! — кажу. — Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш! — Кинь, — кажу, — рогача, тоді вийду! Бойова була покійниця! Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, ї в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо. А вона: — Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю. Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали. Кум і льотчик кріпкий був. Ас! Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, — ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше… Коли це знову як бахне: — Знову за люльки! Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі… — Живий, слава богу! — кум каже. А Лукерка: — Був би, — каже, — він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, — угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики! А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців? Після такої практики?! Таке й вигадаєте! — А що тепер поробляєте, дідусю? — Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона! І погладив ніжно дід Свирид свої вилатрійчата…ПРЯМА НАВОДКА
Анікогонікогісінько не було в бабусі, крім Івасика. І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся. Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в ііього щовечора тепленькою водицею вимиті. І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною: — Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Одинбо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь! Ріс Івасик. Виріс Івасик. Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію. А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і вичитує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні. А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає. — Ой, бабусю, — Івасик усміхається, — слухайте й вивчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все «як з пушки»! — Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читайчитай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, ІЕасику! — Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його… Бах! — і ваших нєт! — Кого, Івасику, «ваших»? — Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойняли, бабусю? Прокажіть! — Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!? — Прокажітьпрокажіть!! — Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя! Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне: — Ах, ви ж наводчик мій! — заливається.* * *
Загриміла Велика війна Вітчизняна. Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував… — Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе! — Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть? — Не буду, Івасику, не буду! — Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте?* * *
Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської. Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітлерівець нишпорить. Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок, — самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала. Побіліла бабуся, налилися тугою очі…* * *
Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування. Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась. Два роки чорного туману. І раптом світлий промінь: — Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають! Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрямлятися пот: ав згорблений бабусин стан. Ближче, ближче наші… Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури… Розстріли… Аж ось наші вже в сусідньому селі. Тікають німці з бабусиного села. Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять… Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч. Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком зпід припічка бабусин півник. — Ааа! Донерветер!! Згріб півника, давить. Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся. Промайнуло на думці: «Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!» Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах! Він тільки: — Вас-вас-вас-вас! Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк. Увійшли в село наші. Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже: — Смерть од пролома голови тупим оружієм! А бабуся: — І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!ГЕОГРАФІЯ
(Коротенький підручник для німців, що сильно дуже цікавилися нашою територією, та не встигли її вивчити, а за одним рипом і для тих, кому ще, такимо робом, закортить, може, нашою територією зацікавитися).Передмова
Складений нами підручник з географії дуже коротісінький, схематичний. За причину такого викладу для нас пра. вило те, що нікому й ніколи не вдасться на довший час на нашій території затриматися, — а навіщо ж довга географія для недовгого перебування? Тому, значить, коротісінька.І. Просторінь
Просторінь нашої території неоднакова. Якщо брати її з заходу на схід од Сяну, приміром, до річки Волги, то вона дуже довга. Щоб її пройти, треба років зо два, а як брати навпаки — від ріки Волги до ріки Сяну, — вона значно коротша — її пробігають місяців за п'ятьшість.II. Поверхня
Поверхня скрізь — «пересеченная». Хоч би куди пішов, хоч би де став — скрізь січуть. І добре січуть! На капусту.III. Гори
Гори — походження здебільше вибухового. Гірничі поклади, як про те свідчать найновітніші геологічні дослідження, складаються в основному з арійської породи. По-німецькому — труппенберг, а понашому — падлогори.IV. Ґрунт
Ґрунт — дуже інтересний. Як нігде в світі. Перегній із тихтаки ж порід, що й гори: арійської, італійськоапеннінської… У грунті дуже багацько залізних хрестів і металевих ґудзиків.V. Ріки
Найславнозвісніші: Волга, Дон, Дніпро, Дністер, Прут, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Серет, Сян, Нєман, Вісла. Відзначаються тим, що на всіх цих річках, як із заходу на схід, так шпарко, що доводиться стовбура в одежі в них кидатись. Дехто дістається протилежного, але небагато.VI. Моря
Найцікавіше Чорне море. Славнозвісне тим, що що більше приймає в себе кораблів, транспортів, катерів, самохідних барж із свастикою та з арійською расою, — то робиться все привітнішим, веселішим і голубішає. Хороше море. Веселе.VII. Людність
Люди такі: ті, що жили тут здавна-давен, вони: Якщо не жнуть, так німця б'ють. А все ж не гуляють. А ті, що прийшли з заходу, — ті гниють. Дідько з ними — хай гниють.VIII. Ліси
Про ліси, мабуть, не варт говорити, бо все 'дно ті, для яких цього підручника пишеться, в ліс і носа не поткнуть: Сидір Артемович Ковпак так нажахав, що не тільки лісу, — куща жахаються.IX. Залізниці
Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її «Укіс». Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним вантажем.X. Міста
Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. Корсунь-Шевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі «вже». А є ще й такі міста, як Берлін, Мюнхен, Данціг і інші, которі ще не «вже», але которі скоро будуть «вже»… Тоді про них і поговоримо.«ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА»
1942 року в Києві, як ми знаємо, урядували рейхскомісар, гауляйтер Еріх Кох. Так оцей самий гауляйтер запросили пана міністра східних земель Розенберга одвідати свої володіння. Пан рейхсміністр урочисто прибули й об'їхали з паном гауляйтером загарбані землі… Об'їхали й повернулися до Києва. На цей час вони викликали до Києва на нараду всіх генерал і гебітскомісарів. Порадившись, пан міністр з паном гауляйтером і з усіма генерал і гебітскомісарами влаштували урочисту прогулянку на Аскольдову могилу. — Панове! Ви подивіться на цю чудесну панораму! Усі ці неосяжні простори землі родючої тепер наші, німецькі… Від Дніпра аж до Чорного моря всі ці лани безмежні ми заселимо німцями. Ми поділимо ці землі на ділянки і роздамо німецьким фермерам. Українці будуть як робоча сила. А через 25 літ тут буде справжня Німеччина! І що ви там не кажіть, а державний розум — то таки державний розум. Він — передбачає. Не помилився міністр східних земель — пан Розенберг. В чому йому можна закинути — так це тільки в скромності. Що ж вийшло? Не тільки на безмежних українських ланах, а й на Кубані, на Донщині, на Північному Кавказі, в Криму, в Бессарабії і аж до самісіньких Карпат маємо силусиленну земельних ділянок з німецькими фермерами, якщо не на них, то в них. Одержали ці ділянки німецькі фермери у довічне володіння. Лежать німецькі фермери у радянських неосяжних землях, лежать — «хазяйнують». І роботи ніби небагато: лежи собі потихеньку, догнивай. І користь з того неабияка фашистським фюрерам, бо, як публікує швейцарська газета «Базлер арбейтерцейтунг», фюрери ці мають в іноземних банках кругленькі капітали готівкою і в цінних паперах. Геббельс має — 4.635 тисяч доларів Герінг»—» — 3.575»—» Ріббентроп»—» — 3.165»—» Гесс»—» — 2.045»—» Гіммлер»—» — 2.000»—» «Діточкам на молочко»… «Фермери» лежать, земля собі крутиться, грошики набігають… Поки фюрери на шибеницях гойдатимуться — дивись, ще по мільйончику набіжить…«БЛІЦКРІГ»
Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли. З заходу насувалася чорносиня хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки. — Дивіться, — кажу, — діду Свириде: на небі блисьблись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшиккріг!» Чому воно так, діду Свириде!? — Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана. — У якого цигана? — У Михея! — У якого Михея? — Михея не знали? — Ні! — Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав'язувалось. Молодим я тоді ще був — було мені не більше, як років, може, шістдесят п'ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, — усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється. — Кавуни, — каже, — в тебе, Свириде, добрі. — Кавуни, — кажу, — непогані. Вистигли кавуни. От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, — на бакші все видно. Блиснуло — я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, — я пригнусь, стемніє,— підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло — бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, — я його трійчатами як блисну! — так воно тільки — іве! — та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить… На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий. — Чи немає,— питає,— в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить… Учора, — каже, — буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, — каже, — сила божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги. — А ти, — кажу, — Михею, може б, кавуна з'їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно. — Погнили б, — одказує,— вони, кавуни твої. Отакого було… — А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»? — А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискавблискав, а Червона Армія як блиснула — так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга — одна. Дон — друга. Дніпро — третя. Буг — четверта. Дністер — п'ята. Дунай — шоста. Вісла — сьома. Одер — осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з: бубликами. Біля Сталінграда — бублик, біля Кривого Рога — бублик, біля Корсуня — бублик, біля Тарнополя — бублик, у Криму — бублик, у Пруссії — бублик, у Померанії — бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так, як, потвоєму, — не вийшло «блиськруга»!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще «блисне»!САМІ ТОБІ РУМУНИ…
Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається. І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять. Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається. А дід, а дід… мало не вщипне. — Чого ви, — питаю, — такі веселі, дідусю? — Розказую… — Що ж ви такого розказуєте, веселого? — Як я в румунах був. — В яких румунах? — У Антонесках! — Антонеску — тож румунський міністр головний! — А дурний! — Хто? — Антонеску! — А розумний хто? — Я! І мила набрався, і тютюну, і солі! — Якого мила? — Румунського. — А тютюну? — І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало! — Кому? — Мені. — За віщо? — А за те, що я румун! — Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бребре… — А не встати мені з цього місця! — Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні. — Так, може ж, у мене «другий супруг» чорнявий! — Який другий? — А Лукерка! — Та Лукерка ж — царство їй небесне! — То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не приймають? — Та то як трапиться… — Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина трапилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаванської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові: 1. Які жителі на селі розмовляють або розуміють румунську мову; 2. Людьми румунського чи молдаванського походження являються також і ті, де один із супругів являється румунського чи молдаванського походження; 3. Ці громадяни одержать подарок від румунської влади: 1 кілограм мила, 1 кілограм солі, 5 пачок тютюну і 10 пачок сірників[3]. Як я прочитав, аж підскочив! У хлопців, у лісі, знаю ж, ні мила, ні тютюну, ні сірників. Я — до всіх наших, і до бабів, і до чоловіків: — Записуйся в румуни! Хлопці в лісі без нічого. Посунули до старости: — Пиши всіх у румуни! Він до мене: — Який же, — каже, — ти румун, коли ти зродувіку на скрипку не грав?! І рудий?! А я йому: — Я таки справді, може, й не дуже румун, так моя Лукерка, «другий супруг», така вже була румунка, що й самого Антонеску б переавересчила. Чорнява, од мамалиґи, було, й за вухо не одтягнеш, а як почує, було, скрипку, то на лаві її аж підкидає. Такої румунки й у Бухаресті не вздриш. Так ото й пішло: хто з чоловіків на румуна не виходить, у того «другий супруг» — жінка, значить, — чистокровна румунка. А хто з жінок українка, у неї чоловік просто хоч У румунські королі. Приніс я тоді хлопцям у ліс і мила, і тютюну, й солі. — Мийтесь, — кажу, — хлопці, куріть, світіть, соліть. А час прийде, ми тоді всім народом своє місце знайдемо: нам — наше, молдаванам — Молдавія, румунам — Румунія… Та, гадаю, що й Антонеску з Гітлером на шибениці помістяться. А не помістяться на одній — дві зробимо.ДОІСТОРИЧНИЙ СТРУМЕНТ
Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що «всього тільки» 54 роки пропрацював на шахті,— так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело: — Старикам почот! — Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович й привітно усміхався. Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав: — Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок… Доки ви своїм обушком тяпляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так? — Такто воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив… Та ще подекуди й робить… Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка… — Ну, вже й слабка… — А що, скажеш, — не слабка? — Доісторичний струмент… — Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?! Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються… А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов'язково постукає у його вікно: — Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що? — Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!.. Це так було до війни… А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки… І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш — обушок… Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті… І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала. Сумною, чорною завісою обіп'яло всенький Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза. Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко: — Заховайте! Іван Федорович миттю одімкнув у присінку чуланчика й упхнув туди Юрка. Ганна Петрівна присунула до дверей чулана діжку з водою. Тільки-но вони приховали Юрка — грюк у двері… Влетів до хати розлютований гітлерівець: — Де партизан? — Нема в нас ніякого партизана, — одказав Іван Федорович. Фашист одіпхнув Івана Федоровича й ударив прикладом Ганну Петрівну… Огледівши хату, він вискочив у присінок, перекинув діжку з водою й рвонув двері до чулана. Іван Федорович вхопив обушок, вийшов у сіни, і, коли гітлерівець, націлившись, присів вибити двері прикладом, Іван Федорович махнув обушком так, як він махав ним у забої 54 роки підряд… Був живий німець колись… І не в Дрездені, і не в Мюнхені догнивав він, а в старому, давнимдавно забутому шурфові, куди спровадив його Іван Федорович укупі з урятованим Юрком… Як відбудували після фашистської навали шахту, Івана Федоровича щоранку можна було бачити біля прохідної,— 73 роки його не лякали, і обушок на його плечі аж вилискував… Юрко підходив до Івана Федоровича і тис йому руку: — Доброго ранку, дєдушко! — Здоров, Юрку! Як здоровля? — Дякую! Пошли, доле, обушкові вашому многая лєта! — А врубова? — Врубова, дєдушко, у забої машина дорога, а біля чулана нею замахуватись незручно… — Так струмент, — кажеш, — доісторичний? — Ой, дєдушко, історичний! Та ще ж і історія хороша! — Тото ж бо й є!ВАСЬКО, НЕБІЖ МІЙ
Небіж у мене, — племінник, значить, — єсть. Кличу я його Васьком, а він мене дядьком. Прізвище йому не таке, як у мене, бо небіж він мені по матері,— мати, тобто, його сестрою мені доводиться, а його батько, виходить, мою сестру держить. Двадцятий рік Васькові пішов. Ну, звісна річ, він у Червоній Армії, в піхоті, в розвідниках, і вже молодший сержант. І вже в його орден Слави III степені, і медаль «За відвагу», і «Червона Зірка», та до того ще й чималенько подяк од командування. Хлопець вінтаки справді чудесний. І їй же богу, не тому він чудесний, що мій племінник. Ну, вже що веселий, ну, вже що дотепний, — ну, не було в нашому селі другого такого, й квит. І на гармонію грає, і на скрипку, і на бандуру… І співає, і танцює. Та як танцює! Там так танцює, що навіть баби до клубу почали вчащати, щоб тільки на нього подивитись. І польки, і краков'яка, і гопака, і руського, і лезгінки, і фокстрота, і румби, і тустепа… Бабі нашій тільки тустеп чогось не до вподоби був: — Не круткий, — казала, — танок! Та й назва якась така чудернацькаї «Ти в степ»! У хаті,— каже, — танцюють, а «Ти в степ» звуть… І у волейбола грав, і в футбола — такий форвард, що хотіли вже якраз перед війною в обласну команду забрати. Пам'ятаю, було йому років із вісім, я йому м'яча подарував. Він першим ударом збив бабі очіпка. І на що вже баба прудка була, а не впіймала — втік. Не хлопець, одне слово, а всі чотири правила з арифметики. Ну, як і у всякого такого хлопця, звичайно, є в нього й Оленка. І Оленка проти Васька не спасує. І очі, і коси, і все інше, що має бути в кожної Оленки, — все в неї на місці, і всього не більше, ніж треба, і не менше, ніж треба. А до того ще Оленка й комбайнер. Васька оце трохи підранило. Полежав він із місяць у шпиталі, вилікувався, дали йому на місяць відпустку, побував він удома та, вертаючись на фронт, до мене заїхав. Ну, поговорили-побалакали, чим абонемент послав, пригостилися. Раптом Васько встає, одкриває валізку, витягає звідтам гнучку таку грушеву хлудинку, — ну, просто тобі як стек, — подає ту хлудину мені та й каже: — Оце, — каже, — нате, дядьку, заховайте, та як вернусь я з фронту не Героєм Радянського Союзу, спускайте з мене що б на мені не було, не взирая на лиця: чи бриджі, чи галіфе, чи гольф, чи прості собі штанчата, чи з кантами, чи без кантів, — спускайте й бийте оцією хлудиною на чім світ стоїть! Не ойкну й не крикну! А як почую, що жалієте, б'єте не з усієї сили, тоді вибачайте — зірву з вас ваші, разом із підтяжками, і тоді вже не прогнівайтесь… — Що це ти, — кажу, — Васю? Чого це ти так? Хто це тебе так? — Олена! Надійка, — каже, — помічниця в мене, а з Героєм розписалася, так ото щоб я, комбайнер, не за Героя віддалася!? Та не буде цього ніколи!! — Не любиш, — кажу я їй, — ти мене, Оленко! — Люблю, — каже, — Васю! Люблю! Та й поцілувала. І аж очі Васько заплющив… — Дядьку, — каже, — ви знаєте, як Олена цілує? — Hi, — кажу, — не знаю! Не пробував! — Летить, дядьку, міна, виє, свистить, харчить, а я дивлюсь на неї, чую всю цю пекельну мелодію — і хоча б вам ха! А й оком не моргну! А як Олена поцілувала, так ніби міліард золотих трасуючих куль тебе пронизали! На губах забринів міліард бджілок з нектаром, серце розпістерлося на всі груди, і з усього тіла міліард краплин крові ллянув у серце, і в голові мигимигимиги, — міліард мигів, — зробилося млосно і трохи не впав! — Ой, дядьку! — Васька кинувся на мене, обхопив руками, стис… — Василю! — зойкнув я, — хай ти сказишся! Що ти робиш!? Задавиш! — А таке, дядечку, мені й у бліндажі раз було. Сиділи ми, наказу чекали. Та й задрімали. І наснилося мені, що Михайло Іванович Калінін вручає мені орден Леніна і медаль «Золоту Зірку». І приїхав я, вроді, додому, а назустріч іде Оленка. І в українському вбранні. Плисова на ній керсетка, кубова рясна спідниця, сорочка вирізуванням, білабіла, червоні сап'янові чобітки, на голові волошковий вінок, коса вся стьожками заплетена, на шиї намисто, дукати… Я прожогом до неї, стис її в обіймах: — «Оленко, — кричу, — тепер ти вже моя, моя! Біжимо до загсуі» Коли це хтось басом як закричить: — Товаришу гвардії молодший сержант! Чого це я «моя, моя, моя», коли я гвардії червоноармієць Рипиця!? І до якого загсу, коли нам он до того костьолу в розвідку тра йти!? Та не давіть, — кричить, — так, бо задавите! Кліпнув я очима, а коло мене Рипиця харчить, червоний, аж синій. — Ото, — кажу. — Ну, прощавайте, дядьку, треба їхати. А про хлудинку не забувайте! Та не думайте, що геройство здобуватиму тільки для Оленки, ні, за волю та честь Батьківщини перш за все! Поїхав Васько на фронт, а я все прошу дружину: — Попришивай, — прошу, — міцніше ґудзики до підтяжок! Пришивай, — кажу, — краще дратвою! — Та вони й так міцно попришивані. — То, — кажу, — як на мирний час, то воно, може, й міцно, а в нас час воєнний, всяко може трапитись… Ходжу, було, по хаті, побачу грушеву хлудину, та мимоволі й смикну за штани: чи видержать ґудзики. — Ну, а тепер угадайте що далі було? Не знаю, чи здобув Васько високе звання Героя, чи ні, знаю тільки, що оце днями телеграму мені принесено: «15го записуємося з Оленкою в загсі. Обов'язково приїздіть на весілля., Васько». Мені так легко зітхнулось. Узяв я грушеву хлудинку та й подарував сусідовому хлопчикові, а на дружину нагримав: — Попришивають ґудзики до штанів дратвою! І куди це годиться? Поки застебнеш, пучки заболять! Це ж ґудзики, а не підметки!ТРІСТАН НА ХРЕЩАТИКУ
(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)Як казали в старовину українці: «Дело бнло вечером, делать бнло нечего», — пішов я на Хрещатик… Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була «покликана дати світові новий клас панів», знищивши, при цій нагоді, «насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів»… Ну, копають, носять… Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як, мокре горить. Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше… Ну, прийшов… Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать. Придивляюсь пильніше. Постать теж на мені погляд зупинила. Підходить до мене ближче: — Пізнаєте? — питає. — Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте. — Я — Трістан, німецький лицар легендарнийі — Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото «Трістан та Ізольда», музика Ріхарда Вагнера? — Яя! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить? — Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато! — Яя! Ви бачили мене в латах? — Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда? — О, майн гот! Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — «Смотрите здесь, смотрите там!» — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот! — Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав… — О, майн гот![4] — Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух… — Їх габе кайнен[5] дух! — І духу нема? — Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа! — Той, — кажу, — може! — О, майн гот! Що далі буде, скажіть мені, читачу мій колишній! — Що ж далі,— кажу, — буде? Будете, — кажу, — і далі «втикать»! Хотіли латифундій, хотіли рабів, — тепер «втикайте»! — Вас іст дас «фтикать»? — Дас іст «фтикать» — це коли берете лопату й у землю її застромляєте! А як із землі вистромляєте, — це буде «фитикать»… — «Фтикать»! «Фитикать»! Сумно! — А щоб веселіше було, ви читайте «Майн кампф» Гітлера… Там здорово сказано: «Всі інші нації будуть рабами, що працюють за наказом тевтонських воїнів». Прочитайте, воно й здаватиметься, що «фтикаєте» не ви, а раби ваші! Афтикерзейн!
НАЙПОТРІБНІША АРТИЛЕРІЯ
За старих часів, ще як Александр Македонський в Ірані вчив тодішніх Саєдів, як із сусідами в злагоді жити, греки вигадали перші артилерійські орудія — балісту й катапульту… Орудія ті не дуже були подібні до теперішніх гаубиць, зеніток і самоходок, проте своє діло робили… За порох у них правили бичачі кишки, за дуло — великий такий «ополоник», а за набої звичайнісінький собі обапіл або чималенька каменюка. Баліста заряджалася таким способом: брався чималенький обапіл, вкладався в риштак, накручувалися до отказу кишки, потім кишки пускалися, розкручувалися й шпурляли обапіл на ворога, в обложене місто. У катапульту — в ополоник клалась каменюка, натягалися кишки, пускались і каменюку орудіє швиргало на ворога. З часом орудія ті удосконалювалися і обернулися на дуже складні і дуже страшні машини, що їх ми маємо тепер. Артилерія зробилася «богом війни»… Треба сказати, що ще за часів Александра Македонського вживалося в катапульті «газозих набоїв»… «Набої» ці були дуже оригінальні, а саме: замість каменюки в «ополоник» клали дохлу собаку чи кішку й швиргали на ворога… Такі «газові набої» припахали не фіалкою, і ворогові було не дуже приємно від таких гостинців. От і тепер, коли Гітлера загнано в його звіряче лігво, не завадило б ужити для нього старовинної «артилерії»… Усіх дохлих собак та кішок за допомогою катапульти швиргонути йому в столицю третьої імперії… Це буде «гостинець», гідний фюрера, гідний його культури, його цивілізації, гідний культурного рівня «вищої арійської раси». СПРАВА, ЯК БІЛЯ БАБИНОГО ВОЗА Що таке є вісь? Це така штука, що в кожному возі вона є. І не одна вісь у возі, а дві — передня й задня… На кожну вісь надівається по два колеса: на передню нижчі, на задню вищі… Щоб колеса не спадали, на кінцях кожної осі є по кілочку, а щоб не лопнула, то під низом у неї прибиваються залізні підвісники… Це так — у кожному возі… А в політиці як? Політика ж не віз, а віз не політика, отож і осі в політиці трохи не такі, як у возі. Першу політичну вісь витесали Гітлер з Муссоліні. Вийшла вона в них довга — од Берліна аж до Рима: на однім кінці Берлін, а на другім Рим — це ніби колеса… У політичній осі те, що у возі зветься кілочками, — уже не кілочками називається, а сателітами. А що вісь дуже довга, колеса великі,— то з кожного боку не по одному сателіту, а аж по два… З одного — Румунія й Болгарія, а з другого — Фінляндія й Угорщина… Витесали, значить, отаку — вісь «Берлін — Рим», помастили геббельслиною. — Позатикай, — кричать, — сателіти та й поїдемо! Позатикали й поїхали світ толочити… Їдуть… Спереду стрибають «тигри», «пантери», «фердинанди» — дорогу, значить, прокладають, зверху гудуть «месери», «хейнкелі», «юнкерси» та «вольфи» — вісь охороняють, а вже за ними й під ними вісь рипить. Попервах люди, зродувіку такого страховища не бачивши, зніяковіли й почали одступатися… Вісь їде, гуде, бахкає, свистить, рипить, по дорозі гетьчисто все нищить… На дорозі село — просто на село, город — на город! Хати трощить, людей давить. Одно колесо біля Москви, а друге — біля Сталінграда… Такого попервах та вісь наробила…. А потім люди придивились: — Та стій, хлопці, може ж, воно не таке уже й страшне! Заходилися біля тої осі посправжньому — вона зразу біля Москви в канаву — гуцик! Гуцик і зразу — лусь: трісла… Біля Сталінграда рубонули і по осі, і по сателітах — із коліс спиці посипалися, із кілочків-сателітів — тріски… Тоді вісь — «обратним ходом» пішла. Та як покотилась, як покотилась — не наздоженеш… І таке трапилось, що й з возом ніколи в світі такого не бувало: ще й кілочкисателіти в дірочках стирчать, а вже одно колесо — Рим — злетіло… Тут би стати й колесо надіти, так непереливки: б'ють, стати не дають. Покотилась на однім колесі. Летить на підволоці, торохтить, куряву здіймаючи. А тут і сателіти — кілочки почали випадати… Випав румунський кілочок, ледь-ледь тримається мадярський, — і то через те, що обривками їх поприв'язувано. А полагодити не дають: женуть! А в Геббельса вже й слини не вистачає мастити: рипить вісь так, що на весь світ чутно… От-от випаде останній кілочок, спаде з осі останнє колесо — Берлін — і в прірву… Туди й дорога! Ще славнозвісний Іван Котляревський сказав: Нехай же та личина люта, Що нас впровадила в війну, І ганьбою до всіх надута Походить більш на сатану, Що стільки болі причинила, Що стільки люду погубила, А в смутний час навтікача… Нехай!НЕВИРШЕНЕ ПИТАННЯ
Карлові Сукенцуцке в 1944 році стукнуло 78 літ. У Карла Сукенцуцке була чималенька родина, яка складалася з його дружини Єви — 75 літ, та двох онуків — Курта — 28 років і Ганса — 26 літ. У Курта після побідоносного «бліцкріга» на Сталінградських степах не було правої ноги, правої руки й правого ока, а в Ганса, після такого ж «бліцкріга» на Дніпрі, не було лівої ноги, лівої руки й лівого ока… Отже, єдиним кормильцем всієї Сукенцуцкенової сім'ї був сам Карл Сукенцуцке, семидесяти-восьмилітній старець. Кінець 1944 року був уже для третьої імперії самим «крігом», без «бліц»… Разом із «бліцем» одійшли в минуле і українська пшениця, і українське сало, і кури, і гуси, і качки, і яйця… А утрата всього цього для третьої імперії було значно дошкульніше, ніж потеря «бліца». Сутужно було Карлові Сукенцуцке годувати свою родину: не завжди вистачало ерзацкави, ерзацкартоплі й ерзацхліба, проте Карл Сукенцуцке стоїчно вистоював довгі часи в чергах і сяктак годував своїх старих та сліпобезногобезруких… Вдарила понадтотальніша мобілізація. Не викрутився 78літній Сукенцуцке. Сукенцуцке — солдат. Коли він прибув у військову частину, третя імперія котилася із західних схилів Карпат… Командир роти, в яку потрапив Карл Сукенцуцке, довгодовго дивився на 78літнього «гросфатера», думаючи: — Ну, куди я його? Рота захищала круту височину, вкриту сковзькою кригою. Держатись солдатам на схилах цієї височини було дуже важко: вони сковзались і падали… Вдержати височину надії вже не було, але й покинути її, відступаючи, загрожувало зривами солдат на слизькій кризі в безодню. Подививсь командир роти ще раз на 78літнього Карла Сукенцуцке і вдарив себе по лобу: — ЕврікаІ Він покликав двох солдат, наказав узяти Карла Сукенцуцке під руки й обережно поводити його на найслизькіших місцях по схилу височини. Солдати поводили «гросфатера»[6]. Після цього рота вже не сковзалася і більшменш благополучно відійшла. Пісок, що сипався із 78літнього Сукенцуцке, врятував становище. Командир роти представив Карла Сукенцуцке до нагороди залізним хрестом… В штабі армії погодилися, що подвиг 78літнього Карла Сукенцуцке достоїн залізного хреста. Одне тільки непокоїло командування: куди чіпляти того залізного хреста? Коли солдат грудьми захищає батьківщину — хреста чіпляють на груди… А Карл Сукенцуцке прислужився батьківщині зовсім не грудьми! Де він має носити залізного хреста?ХОРОША-ХОРОША ДІВЧИНКА
Для таких дівчаток, невеличких і ніжних, білявеньких і з голубими очима, з рум'янцями на щоках і з соромливим поглядом, з мелодійним голосом і довгими віями, —для таких хороших-хороших дівчаток наші поети хороші-хороші вірші пишуть: Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі… Вчилися вони, ці дівчатка, в радянських школах, кінчали десятилітки, йшли до вузів, мріяли бути лікарями, інженерами, педагогами, агрономами… Зимою вони сиділи за книжками, чи то по окремих квартирах у тата з мамою, чи то гуртожитках, похапцем бігаючи до кіно та до театру, а влітку, склавши іспити, їхали трохи стомлені й блідуваті на села, — там у них червонішали знову щоки, блиском бралися очі, і яких же ж вони пісень співали, сидячи в човнах на прозорих річках Радянської своєї Батьківщини або під вербами понад задумливими ставками колгоспними… Хороші-хороші дівчатка! Майбутні матері майбутніх онуків та правнуків наших. І от війна! І от ворог плюндрує землю укоханої Батьківщини! Тоді ці дівчатка складають книжки в шухляди, стьожки в коробочки, підстригають довгі чудесні коси, вішають у шафи шовкові сукні, одягають ватянки та бушлати і йдуть до військового комісаріату: — Запишіть добровольцем! Я йду захищати свою Радянську Батьківщину! Як солдат! Тисячі-тисячі, десятки, сотні тисяч наших хороших-хороших дівчаток, голубооких і ніжних. І вони тепер солдати і командири, лейтенанти, капітани і майори, льотчики і зенітники, гармаші і розвідники, снайпери і кавалеристи, аеростатчиці і медсестри… І от перед вами аеростатчик — командир поста. Вона ж така, як студенткою хімічного інституту була, голубоока і з довгими віями, — тільки не пальто на ній з котиковим коміром, а сіра шинеля солдатська, і не черевики на ній модельні, а начищені до блиску солдатські чобітки. І на ніжних її плечах не лисяча горжетка, а зелені погони з трьома червоними нашивками. Сержанті Комадир поста «№ отдельного отряда азростатов заграждения…» Вона б уже була хіміком, бо пішла вона захищати Батьківщину з другого курсу хімічного інституту і вже три роки в армії, і ловила б вона тепер якінебудь, може, гази від коксових печей, — а тепер вона солдат, командир поста, аеростатчик і ловить фашистських хижаків, що смертоносними бомбами хотять нищити прекрасні міста нашої прекрасної Батьківщини. Вона на бойовім посту — вона не дає фашистському стерв'ятникові зруйнувати її город і її інститут. І вона знає, що закінчиться війна і вона поверне додому, — вона знову буде студенткою хімічного інституту і, закінчивши його, — буде інженером-хіміком, бо хімію вона дуже любить. А тепер вона щоночі, пославши свій аеростат високовисоко вгору, стежить за ним, до апаратури придивляючись та прислухаючись, стежить і ловить летючого ворога. І вона таки його піймала. Коли в травні 1944 року табун «юнкерсів», «фокевульфів», «хейнкелів» та іншого фашистського стального гайвороння налетів на Київ та його пригороди, її аеростат був високовисоко вгорі… Висіли сліпучі ліхтарі, били зенітки й кулемети, трасуючі кулі простягали до неба золоті шнури, матері з дітьми ховалися по бомбосховищах, а голубоока дівчина — командир поста — стояла біля своєї лебідки і стежила, стежила, стежила… Раптом — ривок, зірвалася лебідка з місця і… поїхала… І, може б, довго вона їхала, якби не зачепилася за естакаду… Трос обірвано… Він почав падати… Аеростат зірвався… А на другий день недалечко від отряду знайшли розтрощеного «хейнкеля», на гвинті в нього намотаний трос, а під його уламками трупи фашистських загарбників… Хороша-хороша голубоока дівчина впіймала хижака… Чому ж їй не пишатися, чому ж їй не радіти?! Вона захистила свою землю, свою Батьківщину! І тепер для неї поети інші вірші пишуть: Для такого молодця І погони до лиця… До лиця хорошої-хорошої дівчини! Голубоокої і ніжної.РЕЙХСДРАП, АБО ГУДЕРІАНІЗАЦІЯ НІМЕЦЬКОЇ АРМІЇ
До 27 роковин своїх наша чудесна Червона Армія, висловлюючись науково, перетактиісостратегувала німецько-фашистську армію. Що це значить? Це значить, що коли раніше німецька армія воювала, стоячи до Червоної Армії лицем, то тепер вона воює, повернувшись до неї спиною. Раніше німецька армія наступала на схід повільно, тепер вона на Східному своєму фронті наступає на захід бігом. І то таким бігом, що дідько його знає, як за нею й угнатися. Сильно дуже тренірована у фашистів армія: подумайте самі, за 40 день наступу (січень — лютий 1945 р.) — лупонуть на 570 кілометрів, од Варшави аж до Одеси. Це вже не простий вам драп, а драп державний, рейхсдрап… Почалося з того, що «фюрер» призначив на начальника свого генерального штабу генерала Гудеріана. Не просто генерала, а танкового. Це той генерал, що виголосив на початку війни: «Увага, танки!» Всі думали, що німецький генерал, проголошуючи свою «увагу», мав на меті свої, німецькі, танки, а він, виявляється, хитрий, він, виявляється, далекозорий, — він якраз попереджував своє військо про те, що з'являться радянські танки: — Увага, танки! Тобто: — Тікай, куди видно! Німецька армія правильно зрозуміла заклик свого генерала і тікає… Це і є гудеріанізація армії. І яка всетаки німецька техніка, і яка всетаки німецька організованість! Що значить такий драп: узяв та й побіг? Примітив! Сучасна, передова армія так драпать не може, вона може тільки тікати за останнім словом військової техніки. Вона так і робить: зразу ж винайшли так звані пересувні доти, доти на колесах, — «драпдоти». Чудо техніки: сів у дот і драпай. Так само й щодо організованості. За 40 день нашого наступу німці здали 300 міст, 100 воєнних заводів, 2400 залізничних станцій, 15 тисяч кілометрів залізничної колії. В день, значить, здавалось: 7,5 міст, 2,5 воєнних заводів, 60 залізничних станцій і 375 кілометрів залізниці. Так швидко здать таку уйму території з містами, заводами, залізницями, населенням і т. д., і т. д. можна тільки при зразковій організованості всього і державного, і громадського апарату. Рейхсдрап тільки-но почався. Гудеріанізація армії дала тільки перші свої наслідки. Шкода, що територія третього рейху — не така вже велика, не дасть вона розгорнутися і драпові, і гудеріанізації так, як би вони могли це зробити… А чи не випередити Червоній Армії уславлену німецьку, стати спереду та: — А куди? Ану, назаді Хай біжить на схід. У нас місця вистачить і для Гудеріана, і для гудеріанізованої армії.ПЕКЛО ТРІЩИТЬ
Ой, що робиться зараз у пеклі, що робиться?! Усі чорти в паніці, а найстарший диявол, Вельзевул, сидить у кабінеті, замкнувся, нікого не приймає, секретарка ходить навшпиньки і, як котрийсь сатана голову до приймальні виткне, — зразу: — Шшш! Тихо! — Не приймають?! — Та куди там приймать?! Замислившись, ратиці гризуть і сопуть! — А що таке?! — Тихо! І сама не знаю! Іноді шию дугою вигнуть, голову нахилять, хвостом себе по стегнах ляскають та все когось ріжками ніби хотять проткнуть і набік одкинуть! Тікай краще! Сатана тихенько зачинив двері й чкурнув од кабінету, нервовий і наполоханий. Довгенько щось отак сидів у кабінеті на самоті диявол Вельзевул — та все думав. Раптом різкий дзвінок до секретарки. Секретарка вскочила до кабінету і вжахнулася: диявол сидить блідий, очі йому червоні, ріжки загострилися, китиця на хвості вистріпалась, волосся на животі й на спині гетьчисто все посивіло, — тільки на голові та на хвості й чорне, — лапи всі лисі, ратиці пообкусувані, і не говорить, а якимось хрипучим голосом мекає: — Під Новий рік збіговисько усіх чортів і молодших і старших! Щоб усі були! Зібрати всіх в сковородинському цеху! Дров під сковородки в цей час не підкладать, щоб грішники не шкварчали, бо заважатимуть… — Припинить, значить, тортури грішникам, чи як, ваша диявольська екселенція? — боязко запитала секретарка. — Значить, припинить! Нічого з ними не станеться! Теж мені, подумаєш, муки? Ну, йди! І зразу ж і по телеграфу, і по радіо передавай наказ про загальне збіговисько! — Порядок денний який буде, ваша диявольська екселенція? — Сам оголошу! Секретарка вискочила з кабінету, миттю до телефону передавати наказ і на радіо, і на телеграф про підноворічне всечортяче збіговисько. Занепокоєння в пеклі почалося після того, як почали туди прибувати з шибениць чемпіони Освєнціма, Дахау, Бельзена, Майданека і т. ін. Коли вони появилися в цехах старезного-престарезного пекла, вони прогулювалися поміж казанами, пательнями, пекельними пічками та багаттями, іронічно посміхались: — Оце пекло? Хаха! Оце — тортури? Хохо! Оце пекельні муки?! Хехе! Реготалися вони страшно! Аж за животи бралися та реготалися: — Ех ви! Чорти називаєтесь?! Сатанята ви наївні! Дияволятка ви! Оце у вас називається печі?! Оце у вас називається вогонь?! Діти ви, діти! Не бачили ви освєнцімської пічечки!! Не бачили ви майданівської установочки?! Почекайте, ось після Нюрнберзького процесу ідеологи наші прибудуть, — ми вам тоді покажемо, яким має бути пекло! — Так ви ж самі й мучитиметесь у тім пеклі?! — Хаха! — хахакнула медхен Ірма. — Як то так «хаха»?! — скипів начальник над усіма пекельними сковородками, старий, досвідчений сатана, що за своє життя засмажив мільярдів з десяток грішників. — Як посаджу на сковородку, тоді хахакнеш! — Побачимо, хто кого посадить! — багатозначно примружила очі медхен Ірма. Всі одразу зрозуміли, що щось таке затівається. Негайно ж повідомили про такі балачки самого Вельзевула. І ото з того часу Вельзевул замислився, замкнувся в кабінеті і все думав. Вельзевул — не дурень. Він прекрасно розумів, що його пекло, його пекельні муки й тортури проти фашистських мук на землі ніщо, і що всі грішники глузуватимуть тепер і з нього, і з його комбінату, і що з приїздом до пекла фашистів сором і глум упадуть на його стару диявольську голову… От він і думав, як би запобігти цій катастрофі… Багацько було планів у його сивій чортячій голові, та старий диявол знав, з ким він справу має… Знав він діла і Герінга, і Ріббентропа і фон Паппена, і всіх інших розпроканалій, і в глибині душі своєї сам із себе насміхався: — Ну, куди мені?! Хіба я зможу?! Дивився на себе в дзеркало і смутно хитав головою: — Пора, діду, на покой! А, заспокоївшись, подумав: «Хіба, може, дати по п'ятаку Скоропадському, Коновальцеві, Бандері та іншим гестапівським запроданцям із українців, — може, вони визволять?! Спробую! За гроші вони все зроблять…» Оце, власне, й було основним питанням порядку денного підноворічного всечортячого збіговиська! Заспокоївся трохи Вельзевул і повеселішав. — Може, — мовляв, — ще поживу! Але в цей час убігла до кабінету секретарка: — Нещастя, ваша диявольська екселенція! — Що таке? — Харон утопився! Прив'язав до шиї камінь і шубовснув у Стікс! Залишив записку: «Прощавайте! Не хочу я фашистську та українськонімецьку погань у пекло перевозити! Пропало пекло! Харон». — Чесний був дідуган! Пекло йому підземне! Наше пекло, не фашистське! Сильно дуже вразила ця подія Вельзевула. Харон не витримав! Тисячоліттями перевозив людей у пекло, а от не витримав! — Кепська справа! Лиха ознака! — зітхнув Вельзевул. Дав наказ секретарці: — Влаштувати паром, хай самі переїздять! Бо коли Харон не витримав, то хто ж витримає?!* * *
Всечортяче збіговисько якраз оце відбувається. Про його наслідки повідомимо о 12 годині ночі 31 грудня 1946 року.Самостійна дірка
УкрОУНа й укрОУНці (Розвідка науково-дезодоративна)
Передмова
Є таке старовинне народне прислів'я: «Не руш ОУНця — воно не смердітиме», але за часи Вітчизняної війни ОУНці почали смердіти, сказати б, самодіяльно, отже, з огидою доводиться вживати дезодорації. З проханням до сусідів мати напоготові пульверизатора з «лісною водою» беремося за цю науково-дезодоративну розвідку. ОУН?! Що воно таке? Це, як воно себе само кличе, є Об'єднання Українських Націоналістів.І. Що воно, справді, таке — УкрОУНа?
УкрОУНа — це, звиняйте на слові, держава. Походить од дієслова не «держать», а «держатись». Як воша кожуха. УкрОУНа держиться, бо її держать.II. Територія
Держава УкрОУНа суцільної простороні, тобто території, не має, а розташована вона клаптиками по гестапівських смітниках та по інших, не дуже дотепних, але потрібних для людства місцях, що потребують асенізації, та ще по хащах, ярках, яругах, глинищах. Таке розташовання дуже часто викликає боротьбу УкрОУНців за територію з вовками, дикими кабанами та карпатськими ведмедями. Більш-менш спокійними місцями вважаються ті, що розташовані по смітниках та асенізаційних закладах.III. Населення
Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки. Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей взагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Удень — сплять.IV. Влада
Цар — Гіммлер.V. Релігія
Бог — Гітлер. Моляться за нього й прикладаються до нього — ззаду.VI. Мова
Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: «Нанана! Кусі! Кусі! Кусі!» Населення зразу ж одповідає: «Гав! Гав! Гав!» Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів: Цар — Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — «пахан»). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс![7] БАНДЕРА (хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав! Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого. Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке. Така, приміром, фраза: — «Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася». ПоОУНському буде так: — «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася». Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі. Влада на це відповідає: — Зер каряшо, гезіндель! «Гезіндель» — полюдському — сволоч!VII. УкрОУНські чесноти
Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.VIII. Філософія УкрОУНців
Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «ЗО срібних карбованців».IX. Державний гімн
Ще ніхт гешторбен УкрОУНа Ні Гіммлер, ні Гітлер, — Ще в нас, брудерн запроданці, Шурке[8] більш розквітне.X. Державний герб
На жовтоблакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля. Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й У крОУ Нців
Братерство й дружба народів Радянського Союзу.«ВОЗСІЯ ВЕЛЬТОВІ СВІТ РАЗУМА»
Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців. Насамперед: Коли тікать?! Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те для нас відомо. Куди пани, туди й холуї. А от, «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»: «Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомив. ши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо «ми все знаємо й вас не залишимо». Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів. Клопоту, ми ж кажемо, сила… Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні… Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку… Українських колядок співається у Мінорітенкірхен… Ну, тут хоч уже просто пишуть: «Українсько-німецький святвечір». Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі. З якою насолодою слухали присутні такогоот українсько-німецького тропаря: Вайнахтен Возсія вельтові Світ разума… Або українсько-німецької колядки: Нехай рада зіх стелен, Як на гіммель хвала… Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур… І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час… Чому саме «прийде»? Він уже прийшов… Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте… Що ще треба? А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».«ВЕЛИКОМУЧЕНИК ОСТАП ВИШНЯ»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні га, зети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було. Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострийгострий кинджал. «Ну, — думає Остап, — пропав!» Подивився той чорний на нього та й питає: — Звуть тебе як? — Остап, — каже. — Українець? — Українець, — каже. Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвіріньцвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати: — Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти. — Признаюсь, — говорить Остап. — Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко. — Говорив, — каже. — Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»? — Шевченко, — говорить Остап. — А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить. — А «Евгений Онегин»? — Шевченко, — говорить. — Аааа! А що Пушкін написав? Говори! — Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається. — А Лев Толстой? А Достоєвський? — Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав. — А взагалі,— питає,— Росію визнаєш? — В етнографічних, — каже, — межах. — В яких? — Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна. — І історії не визнаєш? — Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко. — А кого ж ти, — кричить, — визнаєш? — Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик. — Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив. Ну, й розстріляли. Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило». І такого письменника розстріляли. Попервах дуже йому було скучно. Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять однудругу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сякутаку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло. А розстріляний — куди підеш? Одна дорога — на небо. А там уже куди визначать: у рай чи в пекло. Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею. У небесному відділі кадрів заповнив анкету. Зав подивився: — Великомученик? — Дуже, — каже, — великомученик. — За Україну? — За неї,— каже, — за неньку. — В рай! Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили. — Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадавтаки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз… — Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий? — А хіба у вас, — питає,— тепер не один рай? — Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли. — Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний. — Прошу! — каже заврозпред. Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалосьзатіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рутам'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшанзілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока. І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав. — Курський? — питає Остап. — Хто курський? — Соловейко, — питає,— курський? Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки: — Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячокпампушок! Та… Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана: — Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася… — Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап. — Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!.. — Та це я, — Остап. каже, — не з національного, а з орнітологічного боку. — То ж бо й є! Ходить Остап по раю, роздивляється. — До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит. Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни. Танцюють гопака та метелиці. Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору. Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю. П'ють оковиту, варенуху та мед. Їздять тільки на волах. На конях тільки вершникикозаки. Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють. Національність — тільки українці та українізовані німці. — І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг? — А це друзі,— кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний… — А хто ж за директора у вас? — Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка. — Аа! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь. І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть. Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.* * *
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише? Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка. За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков». З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клінушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде». Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро. Ось хто такий — теперішній Остап Вишня. …Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні. Хай буде йому земля пером! Самопишучим.УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА САМОСТІЙНА ДІРКА
По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника. (Факт)Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу. Почвалав Іван Темний на державну роботу. Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі, і цісарі пішки ходили. Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та, проте, поліз, — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та до того ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли. І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було. Проліз Іван Темний у державу. Назустріч йому лізе рачки голова держави. Іван до нього: — Здорові були. А голова української держави йому на відповідь державною мовою: — Гутен таг![9] — Як ся маєте? — Іван питає. А голова української держави йому: — Вас? — Та ні, я питаю вас! Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п'ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну. — В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава! І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати. Іван Темний з дідапрадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався. З'явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах. Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину. Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи. Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників Радянської влади, вклонилася та й каже: — Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть! Простила Радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапоукраїнськонімецькими націоналістами. Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті. Живе, працює… Тільки дітки Іванові, прокинувшись інколи вночі та згадуючи, як їхній татко українськонімецьку державу будував, — од жаху здригаються та щільніше до своєї мами пригортаються.
САМОСТІЙНИЙ СМІТНИК
1. «ПІЛЬ!»
Колись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання. Свисток… Сетер підбігає. — Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш! Сетера вчили, як полювати птицю. А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в ССшколі. «За деякий час свисток чергового. — Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!» — чергуються накази за наказами. Українсько-німецьких вилупків учать, як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами. А чого ж іще вчать у тій школі? Ну, ясно чого! Німецької мови й географії. Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької… І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого! Географією потверджується, що Запорозька Січ — це герцогство СаксенКобургГотське, бо й сам Т. Г. Шевченко, як відомо, писав: А на Січі хитрий німець Картопельку садить. А воно, мабуть, і краще, що українсько-німецькі вилупки, вивчившись у тій школі, називатимуться: Іван Передериматня — Йоганесом Передеримуттер, а Петро Перевернипляшка — Петер Умдряньфлаш.2. «МОЖЕ Б, ВИ, КУМЕ, Й МЕД ЇЛИ, ТА ДЕ Ж ЙОГО ВЗЯТИ?»
Сидить циган на узліссі та й каже: — Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком і як би помчав! Та їхав би й кричав: «Поберррежись! Поберррежись!» — Ну, й запряжи! — кажу. — Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема! — А що ж у тебе є? — Є в мене тільки: «Поберррежись! Поберррежись!» Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями. Скавучать тепер вони: «Знайти себе в новій ситуації,— це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній». «Знайти себе»… Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили… Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть, — ніякого сумніву в тому нема. І недарма ви галасуєте: «Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…» Достоменнісінько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму. У цигана хоч «поберррежись!» було, а у вас і того нема кому крикнути.3. «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД»
Засідає так званий Український Центральний Комітет… Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати? Ясно де: у Відні… Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному? Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії. Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних.4. «СВЯТО ЄДНАННЯ»
І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським… Сам генералгубернатор німецький з українським народом говорив. Та як! Та в якому оформленні! «Генеральний губернатор в окруженні свого почту з'явився на балконі, щоб промовити до українців… «Слава вам!» — закінчив свою промову пан генеральний губернатор». За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві: — Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: «Слава вам!» — А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам.5. НЕ ВСТОЯЛИ…
Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з'явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові: «З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги». Через якийсь час після такого твердого «стояння» побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила українсько-німецька дуже самостійна делегація. Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг із-заду і на бігу писав вірші:6. «ДЕ УКРАЇНСЬКА ЖІНКА?»
На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українськонімецьких посіпак. Ось одна картина: «Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. її чоловік гине як вояк німецького війська. 20літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?» І друга картина: «Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога». Намалювавши такі картини, українсько-німецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує: — Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір'ю знедолених дітей? Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий! А хто ж призвів ті матері до такого стану? Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах? А тепер шукаєте для них українську жінкуопікунку, убивці! Українська жінка там, де їй належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б'є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами та їхніми агентами, українськонімецькими націоналістами, господарство… Її, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу. Її діти ростуть веселими, щасливими і вільними.7. «ПО МОЖЛИВОСТІ, ЯЙЦЯ І СИР…»
Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українськонімецьких «угруповань» та окремих осіб з тих угруповань. Ну, от вам: «Українське національне об'єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ «Січ» улаштовує в ресторані «Zum goldenen Kreuz» спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці. Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д. Управа УНО». Українськонаціональнонімецький святвечір недорогий, як. бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла… Яйця і сир по можливості. А як немає тої можливості? Ну що ж, значить, святвечір буде без сиру…8. НЕ ЗАБЕРЕТЕ, — Я Й УКРАДУ
І ще оголошення: «Українське національне об'єднання просить усіх, хто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до. ЗІ.ХІІ. За речі не беремо ніякої відповідальності». Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай. Справа, як бачите, цілком державнонаціональна!9. САМА ТОБІ УКРАЇНА
Ось вона, їхня «територія»: «Централя Українського національного об'єднання в Берліні перенесла свої бюра до BerlinWeissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, im Hof, rechter Seitenfliigel*. Оце всенька їхня держава: rechter Seitenfliigel! Гуляй біля Weisensee й співай: «Ще не вмерла Україна!» Вся державна робота.10. ПРОПАДАЙ, МОЯ БАНДУРА…
«Професорові» Барбарукові не до співів: «Бандуру мистецького викінчення разом зі школою — нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/ІІІ. Одне слово: Взяв би я бандуру, — Взяв би та й загнав… Бо сам я іздуру Емігрантом став… Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш…11. «ПРАВНЕ БЕЗПРАВНИХ…»
А цікаво було б послухати таку лекцію: «Провід У. А. Тва «Січ» у Відні подає до відома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція дра О. Фединського на тему: «Правне становище бездержавних». Гостям раді». Ви гостям раді… А чи раді гості вам? Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а, значить, і безправні. З чого ж тут радіти?САМОСТІЙНА І НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖНА ІСТОРІЯ
Кожна держава повинна мати свою історію. І кожний народ повинен мати свою історію. Факт? Безсумнівний факт. Отже, зовсім не дивно, що на сторінках одного паперового клаптя, що зветься українською націоналістичною газеткою «Українське слово», одна дуже самостійна писака взяла та й заголосила: «Погано ми ще знаємо історію України, її героїчне минуле. Тож тепер докладемо всіх зусиль, щоб» і т. д., і т. д. Тепер, значить, ми вже докладемо всіх зусиль, тепер, значить, ми вже вивчимо справжню історію, настоящу, українську, тепер уже ми станемо на вірний шлях до настоящого національного і культурного відродження. І от другий клапоть — «Карпатські вісті» — одразу ж послужливо подає, з чого ту історію вивчати починати. Він так і пише: «Культ минулого. Практична лекція історії». Історія таки справді дуже оригінальна. Такої нам іще не доводилося не те що вивчати, а навіть чути. До того українська, до того самостійна, до того незалежна, до того духовний скарб, що ніяке українськоберлінське серце не зможе витримати, щоб не запалахкотіти. В «практичній лекції історії» говориться, що починати історію треба з вивчення тої території, на якій уперше було виявлено поселення чистокровних українців, а саме з берлінського «Тіргартена» і з «Алеї перемог». Так і пишеться: «Практичну лекцію історії дістаємо біля берлінської колони. Від неї біжить «Алея перемог». Посередині кожної групи стояла постать монарха від часів раннього середньовіччя аж до передостаннього цісаря Фрідріха III…» Фрідріх III! От так українська історія! А далі читаємо ще: Фрідріх Великий… Фрідріх Вільгельм III. Вільгельм І. Вільгельм II. Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках. Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах: «Біля палацу поховані улюблені його собаки, над якими плити з їхніми іменами». Аж сльози бринять на очах в авторів історії. «Собачок поховали…» Не плачте, самостійні панове. І вас поховають. Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису: «Тут поховано Гітлерових собак. Не дуже ним улюблених, проте, собак».ХЛЮСТ
«А Бандеру хіба не заарештували німці? Хіба він не сидить у німецькій в'язниці?» (Зойк щирого бандерівця)Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка. Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина. — Тю! Хто ж це на дірку купу костриці висипав?! — Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Голову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити! — А для мене місце знайдеться? — Та якнебудь! А ти звідки? — Од батька! — Ну, як воно там? Чи скоро вже Київ візьмемо? — Київ?! Який там Київ, коли й самого батька взяли! — Як? Хто взяв?! — Німці! — Кого? Бандеру?! Батька нашого?! — Та його ж! — Куди? — У в'язницю взяли! — Та ну? — От тобі й «ну»! Ось листа мені дав, щоб дружині його якнебудь передав! — От тобі й маєш! Ну, лізь у дірку, поговоримо. Купа костриці зникла в дірці, а за нею, крекчучи, поліз туди державносамостійний дипломатичний кур'єр від самого верховного фюрера українськонімецької самостійної й ні від кого не залежної держави. — Хлопці! — промовила костриця. — Гість у нас! Візьми котрий лопату та підгорни гори до стінки, бо нема куди людині й ноги простягти. Та канал би од моря прокопали, отам, поза південним кордоном, бо, бачите, уже по всій території море пішло. Та копай обережно, щоб солома в головах не підпливлаї Копай глибоченько, може, який закордонний корабель припливе… — Копали вже… — Копай, я тобі кажу! Це справа не проста, а справа державна — канали копати! — Казали, що міністром буду, а воно тільки те й робиш, що гори підгортаєш та канали копаєш! — Не базікай! Копай! Більшу дірку викопаєм, то й тебе міністром на лівий закуток призначимо! Ну, сідай, кур'єре. Так як же ж воно так? То казали, що гетьманом усієї самостійної України буде, а то взяли та в тюрму? Що ж воно це таке? — А я знаю?! — А хто ж знає? — Вони знають! — А нам хіба не цікаво знати? А що ж він там у листі до дружини пише? Не читав? — Не читав, бо запечатаний! Хлібом заклеєний і державним пальцем припечатаний! — А, може, якнебудь можна? Прочитаємо, хлібом заклеїмо й пальцем припечатаємо! Га? — Пальці ж у нас не державні! — Як не державні? — Та воното державні, так не верховні! — Та хто додивиться?! Умовила костриця державного дипломатичного кур'єра, і листа вони розпечатали… Самостійний український фюрер самостійної українськонімецької держави пише до своєї самостійної фюрерихи: «Гутен таг, майне лібер Химіє Калистратівно! Во первих рядках мого до вас листа, хайль Гітлер! Во других рядках мого до вас листа, хайль Гіммлер! Во третіх рядках мого до вас листа, хайль Герінг! Во четвертих рядках мого до вас листа, хайль Кох! Теперички, після всіх «хайль», майн лібер Химіє Калистратівно, сповіщаю я вас, що я, — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене, — кажуть, — там після ФранкфуртанаОдері чиряк сів!» Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижчепопереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. «Поцілуєш, — кажуть, — після ФранкфуртанаМайні, а тепер, — кажуть, — у тюрму сідай, бо треба, — кажуть, — так зробити, що ми вроді з тобою посварилися і що ніби ти проти нас! Ферштейн?»[10] — питають. «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку! «А своїм, — кажуть, — бандерівцям перекажи, щоб по схронах ховалися. Ферштейн?» — питають. «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку. «А ти, — кажуть, — у тюрмі сидітимеш. Радянська влада й увесь народ думатимуть, що ти й усі твої дер банди проти нас! А раз проти нас, то, значить, за них! Ферштейн?» — питають. «Ферштейнаю», — кажу, і знову їх у ручку. «А про тюрму не турбуйся, буде непогано! Годуватимуть! Афідерзейн!» Уклонився я їм низенько, ще раз ручку поцілував, і вони пішли… Отже,майне лібер Химіє Калистратівно, все гаразд! їсти дають. Ранком кава, на обід вурст[11] з пшоняної каші, а ввечері вурстхен[12] з свинячого кізяка, — в них, кажуть, найбільше вітамінів «Г». Живу, одне слово, непогано (хайль Гіммлер!), сидітиму, доки скрізь дізнаються, що мене заарештовано, — а потім випустять. Полатай підштанки, та латки клади краще з ковдри, бо скоро на гетьманський престол сяду, так щоб не муляло. Обнімаю тебе, майн лібер фюрериха, майбутня фюрерогетьманова, Химіє Калистратівно! Твій фюрер гетьман Степан Бандера». Подивилася костриця на дипломатичного кур'єра, а кур'єр — на кострицю. Костриця й каже: — Так он воно як! Хитрий, падлюка! — Як ти сказав? — кур'єр до нього. — Хитрий, — кажу, — наш пан фюрерогетьман! — То ж бо й є. — Ну, підгортай, підгортай, хлопці, гори! Та канал прокопуйте! Спать треба лягати. На справжню державу закандзюбилося! Гетьманові вже підштанки латають!
«ПРЕМ'ЄРМІНІСТР»
На оті самі три дні, на які гестапо дозволило Степанові Бандері заснувати українськонімецьку самостійну і ні від кого не залежну державу, — Степан Бандера призначив на прем'єрміністра своєї триденної держави відомого (ой, та ще й як відомого) самостійного політичногромадського діяча Стецька. По смерті славнозвісного українського письменника Грицька КвіткиОснов'яненка, що сватав був свого Стецька в Харкові на Гончарівці, Стецько, діставши гарбуза від Уляни Шкуратової, пішов із Слобожанщини аж на Львівські землі, там оселився й став за родоначальника всіх теперішніх Стецьків, до роду яких належить і триденний прем'єр триденної самостійної українськонімецької держави — пан Стецько. Прем'єр дістав у спадщину, за відомим законом атавізму, всі властивості й таланти свого, уславленого Г. І. Квіткою-Основ'яненком, прапрапрадіда. Властивості ті і ті таланти Стецькові прекрасно охарактеризувала Одарка Шкуратова, Улянина мати, що до її дочки сватався Стецько: ОДАРКА. «Усяк зна, Що в вашого сина Та клепки нема…» СТЕЦЬКІВ БАТЬКО. «Тобто як?» ОДАРКА. «Та так: Прибитий на цвіту!» На таку характеристику Стецьків батько нічого більше не міг одказати, як тільки: «Тютю!» Та ще — «Фіть, фіть!» «Нема клепки», «прибитий на цвіту» — якого ж іще треба прем'єрміністра для самостійної й ні від кого не залежної українськонімецької держави?! Бандера зразу ж ударив маніфеста про призначення Стецька на голову ні від кого не залежного уряду. Прибіг до Стецька дипкур'єр: — Вас на прем'єра призначено! — А що у вас сьогодні варили? — питає Стецько. — Кашу! — Гигигиги! Каші хочу, каші, каші! — гаркнув прем'єр та зразу в танець, з радості, що і прем'єр, і каша є. Так підтанцьовуючи та співаючи:ПРО ШИЗОФРЕНІЮ
Колись одна бариня наймала візника. Було це, як ви самі вже догадуєтеся, дуже давно, бо барині в нас були, як ви знаєте, дуже давно. Так от, наймала, значить, бариня візника, а візник, на баринину думку, запросив з неї дуже дорого. Бариня й каже візникові: — Що ж ти так дорого з мене хочеш?! Тут же близенько: всього два рази ступнути. Подивився візник на бариню, покивав сумно головою та й каже: — Не ступайте, бариня, так широко, бо і т. д., і т. п. Я вже деталі позабував, бо, кажу ж, було це давненько вже. Пригадав я цього сумновеселого візника і ту трагічну бариню ось із якого приводу. Лежить передо мною невеличка, убога книжечка, яка називається: «Прапор українського націоналіста». Цей «Прапор українського націоналіста», як тому й належить бути, брудний, засмальцьований і розміром такий, що за «древко» йому годиться обгорілий сірничок. Основне гасло на ньому таке: «Хай живе організація українських націоналістів і її провідник Степан Бандера!» Та не в цьому річ, усяка бандера хоче жити й живе, доки живе Гіммлер та гестапо, і житиме ще трохи, — до найпершої шибениці. Річ у зовсім іншому. На першій сторінці цієї засмальцьованої книжечки надруковано: «Марш українських націоналістів». Кінчається той марш так: «Для нас закон найвищий — це приказ: Соборна Українська держава Вільна й міцна від Тиси по Кавказ». Он яка держава: від Тиси аж по Кавказ! Отак самостійні й ні від кого не залежні гестапівці широко ступають: достоменнісінько так, як вищезгадана бариня. Річка Тиса, як знаємо з географії, на Угорщині, Кавказ, як знаємо так само з географії, трохи на північ, на схід, потім на південь, потім праворуч, потім ліворуч, потім трохи вбік… Як станеш на березі Тиси та подивишся в бік Кавказу, — ой, як довго треба вдивлятися, щоб навіть у мріях повстали величні Казбек та Ельбрус. А тут подумайте: миршаве цуценя, на гестапівських помиях вигодуване, мріє про те, щоб одною лапою стояти на березі Тиси на Угорщині, а другою бруднити Кавказький хребет. Єсть на світі ще одна непогана річка і значно ширша за Тису. Зветься вона Міссісіпі. І єсть на світі ще гори. Звуться вони Гімалаями. Це трішки далі за Кобиляками. Так от, коли вже гестапівські вилупки хочуть будувати велику соборну націоналістичну самостійну і ні від кого не залежну державну, так чого ж брати так вузько: тільки від Тиси і тільки по Кавказ?! Брати, так уже брати! Від Міссісіпі і до Гімалаїв. А то можна взяти ще верстви на півтори за Гімалаї. Оце буде держава! Оце буде територія! Це не те, що: «Під вагоном територія, А в вагоні директорія»… Доведеться тільки текст маршу переробити. І текст, і темп. Щодо темпу українськонімецькі націоналісти хай спитають у Гітлера: він і його банда набрали відповідного темпу, тікаючи від Кавказу на Тису й далі за Тису. Щодо тексту, коли в бандерівців кебети не вистачить, я допоможу, — тільки не сьогодні, бо, їйбогу, до того противно не тільки про все це писати, а навіть думати.P. S. Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовтоблакитна ряска. Вилікувати неможливо.
КУРЯЧИЙ СМІХ
Усі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов'яга, якому треба було йти через ліс. А воно якраз смеркалося. А чолов'яга був дуже хоробрий та сміливий. От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує: — Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! їйбо, троє! Не підходь! Не боюсь! А назустріч йому старенька баба. — Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба. Як почув хоробрий чолов'яга бабине «тю», кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло… На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські «проводирі», Моцний та Довбуш. Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало («І ми, — мовляв, — Химо, люди»), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак. Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш. І в Моцного війська чоловіка аж з п'ятнадцятеро. І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро… Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву. Залишився «проводир» Довбуш самсамісінький на всю самостійну дірку. Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа: «Друже Довбуш! Я дуже стривожений великим лихом, що вас спіткало і сердечно співчуваю вам. Не відчаюйтесь, що не залишилося в живих нікого з ваших випробуваних помічників». Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо. «Вам, — пише Моцний, — треба пересуватися якомога частіше з села в село і в кожному селі або через село називати себе новою і новою сотнею, тим самим створивши розуміння у радянських селян, що вас багато». Правильно! А щоб «створити розуміння, що вас іще більше, ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам'ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов. Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею? Частіше треба… Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати! Підрахуйте, скільки сотень буде! А то й краще: із хати в хату! В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня… У селі п'ятсот хат — п'ятсот сотень! Хіба мало? А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень! Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія! Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила. Кавалерії нема? Пустяк діло! Коні ж у вас усі повиздихали. Побідуйте їх, повипростуйте шкури. Один «воїн» хай натягне на себе перед, другий «воїн» зад. Уже кінь! А третій «воїн» хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник! А «проводир» хай командує: — Поескадронно! Риссю! Маршмарш! Бузинові гармати: — Пукпук! Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть! З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію. Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула. Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине «тю», та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття. А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме.«САМОСТІЙНИЙ ДИСТРИКТ»
Кажуть, що тепер чудес на світі не буває. Неправильно кажуть: чудеса на світі є. Власне кажучи, чуда, про яке ми оце говоритимемо, в цей момент уже нема, його вже розчудесували, але недавнечко, — ну, з рік тому, — воно було, хоч і мізерне, а проте чудачило. Галичина була за австроугорської монархії так званою Галіцією, австрійською провінцією, за шляхетської Польщі її перехрещено на Східну Польську, — так вона, страдниця, цілі віки й бідувала, аж поки, 1939 року, не возз'єдналась з Радянською Україною — складовою частиною великого Радянського Союзу. Притулилася Галичина до рідних материних грудей, легко зітхнула й почала жити в рідній хаті. 1941 року загарбали многостраждальну Галичину німецькофашистські загарбники. Бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки як гаркнули: — «Ще не вмерла Україна!» А після того ще дужче: — Хай живе самостійна і ні від кого не залежна од Біскайського моря аж до ПортАртура! Ну, а гітлери, гіммлери, геббельси та інші такі собі ріббентропи й розенберги як гримнули: — Хальт![13] Цурюк![14] І ще таке слово гримнули, що його ніяк на папері мені вимовити не можна: соромно. Так бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки з роззявленими ротами й остовпіли. А гітлери та інші гіммлери їм: — Самостійна! Дистрикт ферштейн!? А бандери: — Вас? А гітлери: — Дистрикт! Кричіть: «Хай живе дистрикт!» Ферштейн? Ну, чого роти пороззявляли? Реви: «Хай живе дистрикт!» Ну?! А бандери: — Хай живе дистрикт! Так ви гадаєте, що це чудо? — Ні, це не чудо — це просто факт. А чудо вже потім сталося. Це тоді, коли бандери і вся їхня бульбомаланюкосамчукерія в тому дистрикту свій «самостійний дистрикт» для обдурення людей вигадали. Утворили різні Уцк, Уок, «курені молоді», «мужів довір'я». Що воно це все значить? Уцк — український центральний комітет (вроді посередині України). Уок — український окружний комітет (ніби навкруги України). «Курені молоді» — молодь в курені. «Мужі довір'я» — мужі, яким, очевидно, хтось щось має довірити. Отакого бандери навигадували. Це, значить, ознаки дистриктової самостійності. І ото вони, значить, до народу: — Панове! Дивіться! Ми ж вам Уцк, ми ж вам і Уок. Хіба не самостійність!? А до Гітлера й інших гіммлерів: — Паноченьки! Ви не сердьтесь! То ми так! їйбогу, ні про яку Україну ми не думаємо, а без цього не можна, бо оті «у» нам дуже по душі! А гітлери з гіммлерами на них: — Уууу! — Ой, не гнівайтеся, паночки, — бандери до них. — їйбо, не гнівайтеся! Приборкаємо, тоді самі тим «у» скажемо: «ууу!» Не залишайте тільки нас без милості вашої. Бачите, який самостійний дистрикт! Хіба не чудо?! Самостійне чудо! Тільки от що, коли говорити правду, — паршивеньке, всетаки, чудо! Уцк, Уок — ну, що це за ознаки самостійності і такої знаменитої держави, як дистрикт?! Робити, так уже робити! Тим паче, що всі посади, які визначають самостійність дистрикту, людьми вже було обсаджено, — треба було тільки дати їм відповідні найменування. Гетьман — Адольф Гітлеренко. Генеральний суддя — Гіммлеренко. Генеральний писар — Геббельсюк. Наказний гетьман — Ганс Франк. Дистрикт гетьман — Отто Вехтер. Писарчуки при дистриктгетьманові — Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Улас Самчук. Джури — проф. Володимир Кубійович і др Кость Паньківський. Виголошувач многоліття гетьманові — забув, як його прізвище. Та ви, може, самі пригадаєте… Оце була б пишна та буйна самостійність! А головне, і правдива, і фактична. А то Уцк, Уок… Паршивеньке чудо! Пхе чудо!ДУЖЕ САМОСТІЙНИЙ ГІМН
Яка ж є така на світі держава, та ще не проста собі держава, а самостійна й ні від кого не залежна, щоб не мала державного гімну?! Нема на світі такої держави. Отже й бандерівська самостійна й ні від кого не залежна державна дірка теж мусила мати свій, самостійної дірки, самостійний гімн… І вона його має… Дуже довго тривали в самостійній дірці різні наради, тертя, пертя та дискусії, доки зрештою прийшли до згоди, і залунали у самій дірці й трішки понад діркою урочисті, повні самостійних гордощів і величності, слова самостійного хоралу, в яких одбивається і споконвічна самостійнодірчаста традиція, і самостійнодірчаста гордість, і мета та прагнення самостійнодірчастого існування. То була незабутня хвилина. То був торжественний момент! Спочатку хотіли були реставрувати міллю побите: «Ще не вмерла Україна…» Дуже довго обговорювали, як це зробити. Міркували так: — «Ще не вмерла…» Що це значить: «Ще не вмерла»?.. Значить, — може вмерти… Не годиться! — «Ще нам, братця козаки, усміхнеться доля»… «Усміхнеться»… Майбутнє… Як «усміхнеться», коли вже усміхнулась… Не годиться! — «Запануємо ми, братця, у своїй сторонці»… «Запануєм»… Так само майбутнє… Як «запануєм», коли ми вже запанували… Не годиться! «Ще не вмерла» — не пройшла. Одкинули. Отаман Недобитий запропонував знамените: І ти з яру, і я з яру… Спочатку вхопилися було за це «з яру» дуже сильно, бо територіально воно ніби й підходило… Підходитито воно справдітаки підходило, та, проте, не зовсім, бо яр — не дірка, а дірка — не яр… Один з дискусантів запропонував на той самий голос переробити цей гімн так: І ти з дірки, і я з дірки… Сподобалось. Але подальші тертя, пертя да дискусії одхилили і цей варіант. — «І ти з дірки, і я з дірки»… Де ж тут традиція? І де мета? А потім і послідовності нема… Перш ніж з дірки, треба в дірку… Коли бути послідовним, треба ж уже тоді так: І я в дірку… і ти в дірку… І я з дірки, і ти з дірки… Зміст дуже до смаку припав, а от щодо урочистої хоральності — не виходило. Яка ж тут хоральність, коли весь час саме тобі — дірдір! дірдір! Діркалка якась, а не хоральність. Одхилили… Взялися за: По опеньки ходила, — цитьте! Дуже вхопилися за прекрасне слово: «Цитьте!» Слово справді таки і хороше, і дуже для такої самостійної держави підходяще, але оточення у нього якесь не дуже самостійне: «опеньки»… Самостійні опеньки… Не дуже воно якось урочисто… Одхилили. Довго дискутували запропонований отаманом Перебитим такий текст державного гімну: Сидить УПА на стерні Та й штани латає… Хороший гімн і до вподоби всім припав, але й він викликав сумніви. Поперше, не у всіх в УПА є штани, так що гімн суперечитиме історичній правді, а подруге, в подальшім тексті,— якого ми тут з цензурних причин не наводимо, — сказано, що «стерня» когось кудись коле», а це так само внесло занепокоєння в маси: чому стерня туди іменно коле, краще було б, якби вона колола в інше місце, бо в противному разі нічим буде бандерівцям думати… Всякий же знає, як трудно думати, коли тебе стерня коле в те місце, яким ти думаєш… Довелося відхилити… Оголосили перерву для конкурсу на кращий текст самостійного і ні від кого не залежного гімну. Першу премію дістав сам фюрер самостійної дірки Степан Бандера. Текст він подав справді таки знаменитий. Ось його текст: Ой, гакнемо з гаківниць Та блиснемо п'ятами… Тут усе єсть: і традиції, і мета, і торжественість… «Гакнемо з гаківниць…» Ще славні запорожці гакали з гаківниць… Щоправда, у запорожців гаківниці були справжні, а в бандерівців за гаківницю править інший прилад, — символ, сказать би, гаківниці, та, проте, в гімні не обов'язкові речі матеріальні, можна перебутися і символами… Важно, щоб воно гакало! Маємо, отже, традиції (гаківниця!), урочистість (гакнемо!) і мету та прагнення (блиснемо п'ятами!). Музику написав бурий ведмідь із східних Карпат. Вийшов дуже хоралистий хорал…САМОСТІЙНА ЕКОНОМІКА
В кожній державі є державне і приватне майно, що становить так зване національне багатство. Набувається воно, як ми знаємо, різними способами: і виробництвом, і купівлею, і добуванням і т. ін. Самостійна й ні від кого не залежна державна дірка, — вона теж «держава», — вона теж має своє державне майно… Добувається те державне майно тільки одним способом: грабуванням. Спочатку, значить, те самостійне майно грабується, а потім уже розподіляється. Як грабується? Дуже просто. Комендант боївки СБ Петро Іванюк, за кличкою «Діброва», — так той робив дуже «дотепно», як і належить всякому комендантові СБ, а саме: він забивав мирних селян, а майно їхнє забирав собі, тобто самостійній і ні від кого не залежній державній дірці. Та не тільки комендант Діброва так робив, робили так усі коменданти, — це, сказати б, найтиповіший спосіб надбання майна для тої самостійної держави — дірки. А як же це майно розподіляється серед самостійнодірчастого населення? Так само дуже просто. Коли інші «коменданти» побачили, що в Діброви більше награбованого майна, вони його уходорили кілками, а майно забрали собі. Це — так званий кілковий спосіб розподілу державного майна. Коли при цьому розподілі майна Діброви більшу його частину загарбав комендант Корова, — то в коменданта Корови був у руках більший кілок, — тоді вночі давлять цуркою коменданта Корову і розподіляють майно між іще живими комендантами. І при цурковому способі розподілу державного майна дуже тяжко зробити так, щоб нарівно його розподілити. Бо у якого-небудь коменданта Задрипаного була більша в руках цурка, — через те йому майна потрапило на одні штани більше. І цю помилку легко виправити. Наступної ночі харчить передсмертним хрипом комендант Задрипаний на осиковому суку, а майно його ділиться між тими, хто для Задрипаного петлю майстрував… Це — петельний спосіб розподілу. От і маєте типову для самостійної державної дірки економіку — з добуванням-грабуванням і з різними способами розподілу: кілковим, цурковим, петельним… Способів розподілу є ще чимало: ножовий, люшневий, сокирний і т. д., і т. ін. А от для набуття майна іншого способу, як грабунок, в самостійній державі-дірці ще не придумали. Отака державна самостійно-бандерівська економіка… Та й та вже збанкрутувала. Бо знайшлися на осоружних отих самостійників у чесних селян і кілки, і цурки, і сокири. А в Радянської влади — інші способи дератизації[15]. Уже сильно посвіжішало повітря на західних землях Радянської України, бо не чути вже отруйного харчання бандерівських щурів.«МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ» (Безумовно, самостійне)
Сидів якось у своїй самостійній державній дірці, біля села Скваряги, Краснянського району, суверен Будівничий і зітхав гірко. В голові після вчорашньої державної роботи сильно шуміло, в роті було так, ніби там цілу ніч провітрювалися всі онучі всього самостійного населення, і дуже кріпко, кисло й тризубисто ікалося. Розривало суверена і з голови, і з шлунку, а не було ні сирівцю, ні кислиць, ні навіть бурякового квасу… У кутку на гнилій соломі захльобисто хріп суверенів помічник, він же і підсуверен, Оверко Блисьп'ята. Суверен копнув носком підсуверена. Той замукав і кліпнув очима: — Му! — Оверку! Нема ні краплини? — Видудлили! — А фінанси наші як? — Одна німецька марка та й та хлібом склеєна, бо подерлась. — Аз державними податками як? Надходять? — Вчора давив на картоплищі одну стару бабу! Все видавив, крім грошей! — Криза, виходить? — Криза. — Слухай, Оверку, держава ми чи не держава? — Держава. — Позику треба оголосити. — Яку позику? — Внутрішню! Державну! — А хто ж нам і що позичить? — Позичить! Налякати тільки треба! Глупої ночі підметами та городами продерлисятаки суверени до села. Хатах, мабуть, не менше, як у трьох, пощастило їм оголосити внутрішню державну позику та будівництво самостійної і ні від кого не залежної державної дірки. Націляючись з обріза й пошарпаного німецького автомата, «загітували» в одній хаті бабу Явдоху передплатити облігацій тої позики на 61 копійку, баба Горпина в другій хаті кинула карбованця, а дід Яків у третій хаті дав руб двадцять, побажавши самостійній державі такого державного устрою: — Беріть! За печінку б вас узяло! Державний золотий фонд було знайдено. Взялися складати державний бюджет. Основні видатки, само собою розуміється, на первак і на солоні огірки… — Одягай, Оверку, спідницю та чухрай на базар, бо в штанях не проскочиш. — Та там уже з тої спідниці самі оборки залишилися. Той раз баба Вівдя впізнала, вхопилась за спідницю з криком: — Ось цей вурдалака з дірки! Держіть, — кричить, — людоньки добрі! Насилу вирвався. — А ти обережно. Ну, йди! Та не барись, бо треба державний бюджет виконувати. Так нудить, так уже нудить… Підсуверен Оверко приністаки півлітра: довго торгувався, доки непомітно сунув у кишеню і в натовпі зник. Надвечір у суверенів уже в голові не гуло і не так їх уже нудило. Виконавши головні статті державного самостійного бюджету, суверени навіть заспівали самостійного гімна: Ой гакнемо з гаківниць Та блиснемо п'ятами! А на ранок знову думали, в якій хаті і в якої баби ще оголосити внутрішню державну позику на відбудову самостійної й ні від кого не залежної державної дірки.«ВИЗВОЛИТЕЛІ З САМОСТІЙНО! ДІРКИ»
I
Гетьман Павло Скоропадський. Ясновельможний, безперечно. Сів на гетьманський «престол» у Київському цирку 1918 року. «Престол», що він дуже хитався, із усіх боків підтримували німецькі багнети німецького кайзера Вільгельма II. Прогетьманував щось місяців, мабуть, із шість, а то й менше, і, вірний своєму прізвищеві,— скоро впав під ударами робітників, селян та Червоної Армії. Умів красти золото, на яке й жив потім у Німеччині, видаючи гетьманські універсали до курей, свиней і німецьких бюргерів, що возили йому пиво. Будував, одне слово, гетьманську Україну… Про нього співали такої пісні: Скоропадська Україна — Від Києва до Берліна.II
Петлюра. Це той «лицар», про якого співали: Під вагоном територія, А у вагоні директорія… А потім — і дуже швидко — не стало ні території, ні директорії. Десь у Парижі на якомусь заштатному кладовищі запетлюрилася директорія разом з двохметровою територією.III
А потім забандерилося в німецькій касці, викинутій із гестапо… Об'єдналася фашистівська свастика з жовтоблакитним тризубом… На німецьких смітниках, та по темних лісах, та по хащах «визволялися» найщиріші самостійники…IV
Та й пішли вони до хазяїна свого з доповіддю про визвольну свою на Україні роботу. А з хазяїна лишилися кістки тільки та картуз… Хазяїн «визволився»… І лишилася одна самостійна й ні від кого не залежна державна дірка… І крякає над діркою чорний ворон: — Не тратьте, куме, сили, сидіть уже на дні.* * *
Визволилася Україна, соборна, Радянська Україна від усіх сdоїх «визволителів»…МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ
Знаменитий (ох, і знаменитий же!) провід знаменитих українсько-німецьких націоналістів і їхні знамениті (ох, і знамениті ж!) ідеологи системи Донцових, Маланюків та інших донцово-маланюковатих і губами, і зубами, і перами галасували: — Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякітакі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні! Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте… Прапрапращур їхній, — пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник. З нього все й пішло. Тридцять срібляників — це їхня і ідеологія, і філософія. Це — всім відомо. Ми не про це зараз. Хотілося поговорити про минуле й про сучасне. Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює. Минуле — минуло. Було й одійшло. Було минуле — славне: про нього згадуємо з гордістю. Було минуле — погане: за нього червоніємо. А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, — давайте з вами подумаємо, що з того вийде… Візьмемо, приміром, трактор… Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме: — Не хочу трактора! Хочу — соху! Таку людину, — кожний це скаже, — лікувати треба. Ми за трактор! Та й ви всі за трактор. Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах. Підходить такий тракторист до трактора й співає:ЩЕ НЕ ВМЕРЛА ВАША ДІРКА
Возрадуйся, самостійна державна дірко, возрадуйся і возвеселися: Гітлер, кажуть, ізнайшовся. Далеченько, щоправда, аж в Іраку, — але ніби є. Про це я прочитав в одному єгипетському журналі. — Так що, значить, це вам, братця, голодранці, усміхнеться доля. Він, Гітлер, гетьманфюрер ваш самостійницький, прийняв іслам і тепер уже не німець, а щось таке, чи то араб, чи то арап… Ходить там по пустелі й співає: Не німець я тепер, — арап. Здасться, добре зодягнувся. 1 як воно случилось так — В арапа я перевернувся. Та це ж вас аж ніяк, мабуть, не дивує, бо Гітлер увесь час був арапомдушогубом, а ви про це добре знали, бо й самі з того кодла, хоч і вважаєте себе за українців… Арап — це щось таке наднаціональне. Як його там ізнайти? В цьому ми вам допоможемо. Слухайте. Як вилізете з самостійної державної дірки, озирніться, щоб вас котрась бабуся навильником не торохнула, та й беріть зразу попід шинель трохи праворуч і прямуйте на Грецію. Чому, питаєте, на Грецію? — У Греції є такий генерал Вулгаріс. Як ви йому скажете, що шукаєте Гітлера, — він вам дасть по окрайцю хліба й по шматку грецької губки на закуску. З Греції берегом ідіть на південь до Середземного моря, а там, перестрибуючи з острова на острів (архіпелагів там багато. Не забувайте цього слова. Так і питайте: «Де тут, мовляв, архіпелаги?»), вискочите в Єгипет. Єгипет ви зразу впізнаєте по Хеопсовій клуні. Серед Єгипту стоїть височенна-височенна така клуня, що її збудував фараон Хеопс. Фараон — це на манір вашого кущового. З Єгипту ви поза Хеопсовою клунею йдіть до Нілу. Ніл — це річка. Впізнати Ніл не тяжко: там дуже квакають крокодили. Крокодилів ви не бійтесь — вони вас не займуть, бо вони падла не їдять. Сідайте, отже, на крокодилів і перепливайте Ніл. Переправившись, прямуйте до Суецького каналу. Як дійдете до Суецького каналу, покладіть кладку й кладкою переходьте в Малу Азію. Шукайте там Ірака. Не рака, а Ірака! — затямте це. Рак — це те, що лізе, а Ірак — це держава. Скажуть, що Гітлер з Іраку перебрався в Аравію. От ви й питаєте: — Де тут Аравія? Та навіть мале вам скаже, куди йти. Серед Аравії є велика балка. Йдіть до тієї балки й зразу починайте копати дірки — схрони. І не гаючись, засновуйте самостійну й ні від кого не залежну державу. Як копатимете дірки, співайте: «О, майн лібер Августін», — Гітлер почує й прийде до вас, обніме всю владу і заживете в своїй державі. Доведеться, ясна річ, «перехреститися» на магометанство, та хіба не все одно вам, кому молитися: чи богові, чи аллахові, чи чортові, аби «шмат гнилої ковбаси».САМОСТІЙНА ВИЛУПЛЮЄТЬСЯ
— Ну, як же тут не воскликнути: — Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче — великий чудотворче! До того вже запліднилось на справжню соборну самостійну і ні від кого не залежну державу, що осьось тільки — стукстук! — шкаралупа — трісь! — вона, голубочка, — така ж уже самостійна, така ж уже незалежна, жовтоблакитненьким пушком припушена, — тільки: — Цівців! Я єсть, мовляв! Вилупилась! І увесь світ, усі держави, всі дипломати хором як гаркнуть: — Виизнаємооо! Ви ж самі тільки подумайте! Сам пан гетьманич (його ясновельможність!) Данило, наслідник і спадкоємець ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського, аж у Канаду виїхали, з дипломатичною метою: «Дайте не минайте». Чули про гетьманича Данила? Не чули! Ну, почуйте. Дуже інтересно! Павло Скоропадський, по державних німецькосамостійних трудах, кажучи державною мовою, «дуба врізали» й залишили по собі наслідника, свого синка Данила, який і обняв гетьманський престол, з титулом поки що «гетьманича». Що таке «гетьманич»? Ну, як би це вам пояснити?.. Як узять на горобця, так це ще не зовсім горобець, а, сказать би, — голоцюцьок. А на гетьмана вжеїх будуть коронувати потім, як уже вони повоюють древнюю столицю українську — Київ. Тоді, значить, як вони Київ повоюють, тоді вже, значить, висвятяться на гетьмана. Усі відьми на Лисій горі ретельно до того свята готуються. У Канаді пан гетьманич Данило ходять з торбами від Монреаля до Вінніпега й співають попідвіконню, як оті старцілірники: Я на гетьманство іду, їйбо, гетьманом буду, Ой дайте, дайте мені, Дайте долар хоч один. Верховний правитель, виходить, є! Тут тільки не зовсім іще ясно, що ж із Бандерою робити. Бандера ніби рвонув до Швейцарії самостійну державу будувати. Там і безпечніше, та й швейцарського сиру легше вкрасти, бо не всі швейцарці ще розшолопали, що воно за їден, той Бандера. А він і звідтам надсилає привітання самостійній державній дірці: «Вітаю, мовляв, усіх, хто за самостійну бореться! Тримайся, хлопці! Як пощастить хапонуть грубий кавалок сиру, надішлю і вам! Ох, і смачний! Ваш фюрер Бандера». Виходить, отже, що верховних аж два: гетьманич Данило і фюрер Бандера? Чи ж вони помиряться? Максим Рубай (був такий у дірці за верховного головнокомандуючого всім вошивим військом) подався на дипломатичну роботу, бо послів, послів для самостійної держави треба, та ще послів! Та не тільки послів, а й міністра ж закордонних справ треба! Аякже ж?! Держава ж, та ще й самостійна. Так ото Рубан чи не на міністра випинається?! Знову ж таки й тут чи не вийде катавасія, бо й пан Мудрий (цікаво, в якім саме місці в нього мудрість сидить?) теж на закордонного міністра пнеться. Отож він підписав угоду з заграничними поляками про спільні дії. Теж, значить, кричатиме: — Чому Рубан за міністра, а не я?.. Рубан у дірці весь час сидів, який з нього міністр! А я за кордоном увесь час був. Усі передпокої знаю, де лизати і кого лизати знаю, де цілувати і куди цілувати — я все знаю. Як уже вони помиряться, то вже й не сказати. Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде тричотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене. Отакіто діла самостійні й незалежні…ВОЛЮНТАРИЗМ І ВОЛЮНТАРИСТИ (Щось, очевидно, з філософи!)
Волюнтаризм походить од латинського слова «voluntas», що значить — воля, хотіння. Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямок у філософії) поділяється ніби на філософічні «піднапрямки»: пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм. Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує «волюнтаризм»… Що ж воно за такий піднапрямок — волюнтаризм? Це — коли люди чогось дуже хочуть. За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з «Сватання на Гончарівці», який сформулював цей філософський піднапрямок такимо чином: — Гиги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Гиги! Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українськонімецький «філософ» Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив: — Тисячоліттями шукалисьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українськонімецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от «Стецько» знайшов! З того й пішло. Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався: «стецькізм», але що таке «стецькізм» розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія КвіткиОснов'яненка. На міжнародний масштаб «стецькізм» не випнувсь. Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей. Міркували так: — Стецько каші хотів? — Хотів! — У Стецька, значить, що було? — Хотіння! — Що це таке «хотіння»? — Воля до їсти! — Стійте, стійте! «Воля до їсти?!» А якби він не їсти, а чогось іншого хотів? — Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як полатинському «воля»? — Волюнтас! — О! От і вийде, що Стецька просяк «волюнтаризм», а ваш Стецько — волюнтарист! Це вам уже не «стецькізм». Такимо чином за ідеологічну базу українськонімецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок — волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого «стецькізму» не відрізняється. Побігли до гестапо. — Волюнтаризм — наша ідеологія! Хотіння! Ми, — гиги, — хочемо! — Що ж ви, — гиги, — хочете? — Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави! — Держави хочете? — Держави! — А хіба ми вас не держимо? — Держите! — А ви держіться, коли ми вас держимо! — Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм — це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи… — Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете? — Ні, ні, хочемо, хочемо! — От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст! У Харкові, на холодногорському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили: — З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!І ЧОРТ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ…
У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду. На нараду прибули: Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів. Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил. Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою — це самохідна артилерія. Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник. Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою: — Тактак! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо! Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду. Нарада мала бути програмова. Треба було вирішити основне і найголовніше питання: — Кому в наступному році продаватися? — Дозвольте слово щодо порядку денного? — прогугнявив Бандера. — Прошу! — сказав голова. — Маю додаток до порядку денного! — Прошу! Бандера одхаркався: — Порядок денний, на мою думку, має бути такий: перше — «Кому в наступному році продаватися?»; друге — «За скільки продаватися?» — Хто з цього приводу хоче висловитися? — запитав голова. — Я! — крикнув Андрій Мельник. — Прошу! — Я проти додатку до порядку денного. Не можемо ми тут визначати ціну. Помоєму, — скільки дадуть. Проголосували. Другий пункт порядку денного відкинули. Погодилися на тому, що продаватися за стільки, скільки дадуть. Доповідав про те, кому в наступному році продаватися, Андрій Мельник, дуже в цій справі досвідчений лис, що почав продаватися ще з часів лихої пам'яті Центральної ради… і кому тільки він у своєму житті не продавався! Доповідь він виклав в історичному аспекті. — Панове! — почав він. — Продаватися — це справа для нас не нова. Продавалися ми і німцям ще Вільгельмовим, і Келерові, і Скоропадському, і Краснову, і Денікіну, і Врангелю, і Геллеру, і Пілсудському, і французам в Одесі, і румунам, і туркам, і японцям «Зелений клин» продавали, і мадярам, і гітлерогестапівцям; тепер оце новим панам за долари продалися. У мене просто голова тріскає, кому ми ще не продавалися! — Як кому? — крикнув Бандера. — Ну, а кому? — спитав Левицький. — Готтентотам! Ось кому! — Готтентотам? Так готтентоти далеко! Аж на півдні Африки! — Аби гроші! То нічого, що далеко! — буркнув Бандера. — Готтентоти — бідні! Що вони можуть дати? — встряв у суперечку Шмуляк. Продаватися готтентотам не погодилися. — Ну, тоді тільки чортові! — махнув рукою Левицький. Ухвалили продатися чортові. Треба не забувати, що дія відбувалася в англоамериканській окупаційній зоні, а там чорти єсть. Послали делегацію до Вельзевула, найголовнішого чорта. Вельзевул якраз ратиці чистив, у новорічний похід збирався. Чортеняджура доповіло Вельзевулові: — Делегація з самостійної дірки до вас прийшла продаватися! — Оце оті запроданці, зрадники, шахраї, гестапівці, що ото торгують Україною та чоботи всім, хто п'ятаки дає, лижуть? — спитав з обуренням Вельзевул. — Ага! — каже чортеняджура. — Гони їх, мерзотників, у три потилиці. Щоб ідуху їхнього тут не було! Я не гестапівець. Я — чесний чорт! Та мені на них плюнути противно! Гони! Вигнав чорт делегацію. …Верховні правителі самостійної дірки вирішили і в наступному 1947 році, коли пощастить врятуватися від шибениці, лизати чоботи тому пану-хазяїнові, який більше заплатить.«ТЕПЕР Я ТУРОК — НЕ БАНДИТ»
Одного дня в самостійній дірці українських хтобільшедастьнаціоналістів, що, як ми знаємо, розташувалася тепер на тамтешній зоні окупації Німеччини, трапилася незвичайна подія. Зібрався на засідання самостійнодірчастий провід: Мельник, Левицький, Шмуляк та інші дірководи. А Бандери не було… Сиділи всі й чекали на найголовнішого… Коли ось одчиняються двері і входить, — хто ж би ви думали? Входить турок… Справжнісінький турок: у червоній фесці, в широчезних, аж до кісточок, штанях, у зубах люлька… Входить, руку до лоба притулив та й каже: — Слава аллаху! Всі аж попідскакували. А турок до них: — Чого ж ви мовчите? Слава аллаху, кажу! Коли це Мельник: — Степан?! Тю! Чого це ти на турка перевернувся?! По голосу Мельник упізнав, що то таки справді був не турок, а Степан Бандера власною персоною… Всі до нього попідскакували: — Та невже?! Та як? Та чому? Чому в турецькому вбранні? Невже справді змагометився? Бандера на всіх подивився, похитав головою: — Політики називаєтесь?! Державні мужі, а здогадатись кебети нема! — У чім справа? — Ех ви! Газети читаєте? — Читаємо! — Погано, виходить, читаєте! Читали про те, що американський президент Трумен дає Туреччині та Греції допомогу 400 мільйонів доларів? — Читали! — Так і тепер не здогадуєтесь? От тепер я й напишу Труменові, що ми, мовляв, турки, що опинилися в «переміщених» особах, щоб і про нас не забув… Я вже й паспорта дістав, що я не Бандера, а Бандерпаша! Розкумекали? — Ой, голова! Ой, голова! — всі до нього. — Та це ще й не все! — А що ж інше? — Та те іще! Тобі, Шмуляче, на грека треба перевернутись! Зараз же біжи на барахолку, діставай грецьку одіж та тоді за грецьким паспортом… Ти ж знаєш, де паспорти продаються. — Знаю! — Ти будеш тепер переміщеним греком на прізвище Шмулякопопуло… Розумієш? — Розумію!.. — Я напишу Труменові, щоб не забув переміщених турків, а ти напишеш, щоб і переміщених греків не минув своєю милостюі О! А то хоч і тепер ми в переміщенцях ходимо, та що з того? Тільки на шмат ковбаси й вистачаєі А то — спеціальна допомога! Це тобі не субсидія! — А самостійна й ні від кого не залежна ненька наша Україна ж як? — несміливо промимрив Мельник. — «Україна»! «Україна»! — гримнув Бандера. — Де гроші, там і самостійна Україна! Давав Гітлер — була гітлерівська самостійна Україна, дає Англія — англійська самостійна Україна. Так ви самі розумієте, що мало! Поробимось турками та греками, може, буде грошовитіша грекотурецька самостійна Україна! Розуміти треба! — От голова! Ну, й голова! — гаркнули хором дірководи.ВЕСНА-КРАСНА
НАША ЗЕМЛЯ! РАДЯНСЬКА ЗЕМЛЯ!
Перемишляни — районний центр Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це тепер. А як довго (ой, як довго!) це були «Пшемишляни» — містечко Львівського воєвудства Ржечі Посполитої Польської. А як довго (ой, ще довше!) це було містечко, — я не знаю, як воно ся називало, — австроугорської монархії. Їдеш непоганим шосе із Львова на Перемишляни, дивишся і праворуч, і ліворуч, думаєш: — Чому це була АвстроУгорщина? І чому це Гітлерові хотілося, щоб тут була третя імперія? Чому? їйбогу, збожеволіли люди! Подивіться, прошу я вас, на отой лісок. Ну, такий же самісінький, як і під Лебедином на Сумщині. Ми хлопчаками в ньому проліски рвали і фіалки, і білок ловили. Стоїть он там дубок. На такий самісінький дубок я колись біля В'язового на Полтавщині до кібчикового гнізда дрався. А ота балка… Хіба не така сама балка біля Хмельницька на Вінниччині? І біля Ладанського монастиря на Прилуччині? І біля Романівки на Сквирщині? А рілля і праворуч, і ліворуч од шосе… Хіба не на такій самій ріллі росте на Полтавщині пшениця? І на Харківщині? І на Київщині? І на Правобережжі, і на Лівобережжі? А Австрія кричала, що це її споконвічна земля. Шляхетська Польща, — що це земля її. Гітлер пінить, що ця земля має бути його. Їдуть назустріч вам парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата. Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись з такою гарбою, обов'язково спинив би коні й спитав: — Тррр! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Лохвиці? А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить, що він, дід отой — австріяка!! Дивлюсь я на того діда і мимоволі регочусь: — Справдітаки, — достоменнісінький Габсбург! А потім мені і історичними, і географічними, і етнографічними даними, а найбільше гарматними пострілами й кулеметними чергами доводили, що ота бабуся, величезною теплою хусткою замотана, що вона — не сестра баби Риндички, з «По ревізії», а «уродзона» шляхтянка, прямий нащадок Станіслава Понятовського. А потім Гітлер, напустивши на цю землю «пантер», «тигрів» — і простих, і «королівських» танків, моторизованої піхоти, почав доводити, що ота чорнобрива молодиця, кароока і вишнегуба — не Оксана Пшенична, а Берта чи Герта Трінкенбрінкен. І чому саме той гнідий кінь може виплодитися тільки в австроугорській монархії чи в шляхетській Польщі і збільшувати кількість кінського поголів'я вищезазначених держав? Бачив я й одну корову, і гусака, і курей бачив — нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави поваршавському, — таку саму корову я колись пас на Полтавщині, таких саме курей гляділа щоранку моя баба, чи вони з яйцем, і такий саме гусак сичить тепер під Охтиркою, ганяючись за моїми онуками. Земелька, братця мої, земелька! І те, що в земельці! Надра, братця мої, надра! І віковічна рабська праця отих дідів, отих бабів, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат. Отих батьків, братів та сестер наших. А з земельки тої та з надрів, і з одвічної рабської праці батьків, братів та сестер наших — і віденський шик, і кава поваршавському, і товсті стегна у Берти чи Герти Трінкенбрінкен. За Перемишлянами є село з типовою австроугорською чи польською та, мабуть, і німецькою назвою: «Ладанці». В тому селі є школа, — ну така ж самісінька, як і та, що я в ній починав, як моя баба казала, «обученія» в одному з прекрасних сіл благословенної Полтавщини. Бігають біля школи хлопчаки, дівчатка. Такі самісінькі хлопчаки і такі самісінькі дівчатка бігають і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи. І хіба тільки австроугорськопольськонімецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха й очі, і козирком торкається підборіддя, — кашкет не знати якої частини і якої завойовницької армії,— хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Йвана в батьківському капелюсі. — Як тебе звуть? — Влодко. — А скільки тобі літ? — Вісім! — А в школі вчишся? — Так! — А добре вчишся? — Так! — А може, кепсько? — Ні! — А вчителів у вас багато? — Двоє. — Обоє вчительки? — Ні. Один учитель, а одна вчителька! — А вчителька тебе б'є? — Ні! — А чому? — Вона хороша! — А може, треба було б інколи за чуба смикнути? — Ні! — А чому — ні? — Я — хороший! В школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать — здебільша літні чоловіки, діди. Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас… На отаких саме нащадків «Габсбургів» та «Янів Собеських» дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині… Ви — на них, а вони — на вас. І очі ті, і постаті ті,—тільки очі журніші та постаті пригнобленіші… І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п'ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений. Виходить і починає говорити: — Громадяни! Ви мене знаєте. Я — є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з Радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь у тому, що я, а за мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою! Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бандера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українськонімецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з'явитися до представників Радянської влади і здати зброю. Я закликаю всіх тих, у кого є родичі, що ще не з'явилися до Радянської влади, хай виходять із схронів, хай ідуть і працюють разом з Радянською владою і разом з усім радянським народом. Ви ж усі чули відозву Радянського уряду, що ніякої кари тим, хто добровільно прийде, не буде. Ви ж бачите, — я живий, нічого прикрого мені Радянська влада не вчинила. Сидять жінки, сидять чоловіки… Сидять, слухають… Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями… Сумні в них обличчя, суворі. Ї от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже, значить, вони, «чия правда, чия кривда, чиї вони діти», та, десятиліттями залякувані тимитаки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків. Боялися тих же бандерівців. Сидить біля нас за столом 80літній дід. Сидить, а по лиці в нього котяться горошинисльози… І тихо-тихо шепоче нам: — Мій онук у лісі був. У них, у бандерівців. Оце перед святами переказав, що прийде. Додому прийде. Дізналися вони, — впав мій онук. Нема в мене тепер онука. Вісімнадцять літ йому було. Файний хлопець був. І горошини-сльози заряснішали на лиці у 80літнього діда. А скільки таких сліз пролилося через каїнову роботу гітлерівських посіпак! Кого вони хотіли віддати в фашистське рабство? Оцей прекрасний народ, що перед нами сидить і на нас своїми прекрасними очима дивиться? Народ, що, віками одірваний од великої України, зберіг і мову, і культуру, і любов до мови і культури. Йому сказали: — До нас завітали такі й такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх? — Знаємо! У нас їхні твори є! Народ, що в тяжку хвилину свого життя, спричинену його ворогами, в яких він одразу не розпізнав своїх ворогів, на звичайнісінький людський жарт вибухає таким веселим сміхом, — такий народ не може бути не прекрасним, а, значить, не може бути не радянським, бо так може, так уміє сміятися тільки радянський народ! А радянський народ може жити тільки на радянській землі! Значить, земля ця — наша земля, радянська земля!ЛЕНІНГРАД І ЛЕНІНГРАДЦІ
ЛЮБОВ
Ленінград… Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвський, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сєченов, і Бехтерєв, і Павлов. І Суворов… І Ленін… І Смольний… І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції. І Кіров… І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності… І пафос відновлення і відбудови… Город мислі, науки, літератури, революцій, героїзму, пафосу й ентузіазму… Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-красеня, города-богатиря!.. Але це іще не все. Ленінград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і канали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери… І пам'ятники… І Олександро-Невську лавру, і багато ще дечого… І це ще не все. Ленінград має ще ленінградців і ленінградок… Кожний ленінградець і кожна ленінградка мають у своїх грудях — серце… Гаряче серце. Бронза «Мідного вершника», граніт Неви, брук Невського, мармур меморіальних дощок і надгробних плит і зелень дерев знають і відчувають, що те гаряче серце ленінградців і ленінградок належить їм… І ніколи і бронза, і граніт, і мармур, і зелень, навіть у найстуденніші ленінградські дні, не бувають холодними: їх обгортає й гріє гаряче серце ленінградців і ленінградок. Серце… Де серце — там і любов… Коли говорити про Ленінград, не можна не говорити про любов. Про справжню любов — ніжну й щиру, гарячу й самовіддану, глибоку й зворушливу. — Хто й кого ото так любить? — запитаєте. Ленінградки і ленінградці люблять своє чудове місто Ленінград. Люблять ніжно й щиро, гаряче й самовіддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхніх очей, з їхніх постатей. Вона в їхніх рухах, у роботі, в поведінці і в голосі. — Я — ленінградець! Я — ленінградка! Коли ви почуєте ці слова, — а ви їх почуєте обов'язково і не один раз! — ніколи не відчуєте в них хвастощів та пихи, — ні! — бринить у тих словах тільки або ніжна гордість, або гордовита ніжність. — Я гордий — чи горда, — що маю за честь бути громадянином Ленінового міста, і я щасливий — чи щаслива, — що віддаю городові-героєві любов свою. І тоді цілком зрозуміло, чому так чисто на ленінградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рік після блокади, — позагоювані гарматні та бомбові рани на ленінградських будівлях (принаймні в центрі), чому на кожній вулиці ви бачите ремонт будинків, чому доріжки в скверах та садках посилані піском, чому такі чистенькі й веселі, пофарбовані свіжою фарбою трамваї і тролейбуси. І не подумайте сказати ленінградцеві чи ленінградці, що, мовляв, і у нас не гірше, а може, навіть і краще, як у вас (це, звісно, коли вам захочеться трішечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє місто не менше од вас любимо (це, звісно, коли вам хочеться трішечки позадаватись!), — ніколи цього ленінградцям не говоріть. Бити вони вас не битимуть, — ленінградці народ дуже чемний і дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили. А найгірше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись. Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов… Ну, от, приміром, пам'ятники… «Мідний вершник», «Первому — Вторая» — скульптурне чудо. «Первому» — це тому, що «Россию вздернул на дыбы». Петрові Першому, теслі й імператорові. З якою трепетною любов'ю загортали його ленінградці й ленінградки землею, піском і щебенем, «насипали високую могилу» над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд… І врятували гордість і любов свою. І знову рветься з постаменту, готовий через ріку Неву перестрибнути, гарячий мідний огоньжеребець, і ви чуєте, як тріщать поводи в руках теслі й імператора, що того жеребця стримує. А навкруги стоять радісні ленінградці і ленінградки, і від променів у їхніх очах на міді коня й вершника золоті зайчики стрибають. Єсть у Ленінграді, на Невському проспекті, Анічков міст. Славний той міст знаменитими чотирма вороними бронзовими кіньми. Коні таки справді знамениті… Стільки в них руху, стільки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачів, що їх здержують. Дивишся на тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться, опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і — вздовж по Невському. — Лови мене! Держи мене! Так і підмиває тебе підбігти до клодтівського вороного й гаркнуть: — Тпрррр! Стій, не балуй! Отакі коні… Почалась Велика Вітчизняна війна. Фашисти під Ленінградом. Обережно, любовно знімають ленінградці й ленінградки своїх улюблених коників з їхніх п'єдесталів і закопують у сусідньому садку глибоко в землю… І лежали баскі коні глибоко під землею, а ленінградці й ленінградки над тимчасовою їхньою могилою квіти садовили. І так але до тої пори, коли німці так рвонули від Ленінграда, що чи наздогнали б їх і баскі коні… Червень 1945 року… Вороні красеніконі знову на своїх місцях на Анічковому мосту. Мабуть, чи не весь Ленінград брав участь у процесі і в процесії «воскресіння» своїх улюбленців. Ніякі заборони й попередження міліції не скупчуватися, не заважати роботі по перенесенню коней на свої місця — успіху не мали. Кожен ленінградець і кожна ленінградка вважають за свій обов'язок хоч чимнебудь, хоч трішечки, хоч крихітку дати і свого труда, і своєї любові до такої великої і торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврів на свої місця. І стоять вони тепер на мосту своїм ще баскіші, ще гарячіші, ніж колись були. Ніби відповідають на любов ленінградок і ленінградців до них потроєнням своїх знаменитих властивостей. А ленінградці купами стоять і милуються з них. І хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулиці, чи в магазині, чи в парикмахерській, у кав'ярні, в їдальні,— скрізь ви чуєте: — А коники наші на Анічковому мосту стоять! Бачили? — Аякже. Бачив. Як не подивитись! Щасливий Ленінград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленінградців і ленінградок… Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такому прекрасному городі, городі Леніна, городі сліпучої Слави, сяйво якої промениться над усією нашою Радянською Вітчизною. Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз. Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград. Хай благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя-города. Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян. І до своїх рідних городів так само.Ленінградки
Мені аж ніяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленінградок, робиться тільки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привітних господарів у гостях, каже господині: — Ну, яка ж таки, хазяєчко, ви нечепурна та несимпатична! І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію, чому вас і досі ще тролейбус не переїхав? Таких гостей не буває. Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найщирішого захоплення, подиву і найглибшої пошани не тільки через те, що ми гості…. Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив: — Киньте, хлопці, дурниці! Які ви в чорта гості?! Ви в себе вдома! Понятно?! «Понятно» то воно «понятно», та після такої заяви ще трудніше, бо, виходить, що писатимеш про свій дім, про себе значить, а, як відомо, сама себе хвалить тільки гречана каша. Отже, для делікатності, треба, щоб ми були ленінградськими гостями. Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, ні в тролейбусах не штовхаються. Я сам не вірив… І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш: — Не може бути! Нічого не поробиш: факт! В Ленінграді ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть: — Будь ласка! Ленінградки ремонтують своє рідне місто. На кожній вулиці ви побачите — не на одному будинкові,— там риштування, там «колиски», а на риштуваннях і на колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки. Вони загоюють рани свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград. Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста. І знову ж таки не повірите: штукатурщиці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите. Вас обов'язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете. Не так, як деінде: — Проходьте, проходьте! А в цей час вам на бриль ціла лопатка глини: — Ляп! Ленінградки щодня миють свій Ленінград. Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сонце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалій, і перламутрилися ленінградські ночі. І щодня ленінградки мили свої вулиці. І не обливали вас… Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бік вулиці, незважаючи навіть на те, що не було напису: «Переходити тут!» Дома, коли тебе обіллють, замість тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити. Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде? І що ж ви думаєте: проходять ленінградці повз ту страшну кишку і ніхто не обтрушується, ніхто обличчя не витирає і навіть ніхто не підстрибує, щоб лиск на черевиках урятувати. Тоді й я ризикнув. Знову перейшов вулицю і поволеньки, не поспішаючи, попрямував прямо на кишку. Іду, а сам собі думаю: ну, — думаю, — доведеться, мабуть, підскочити та: «Ух! Ух!» — вроді, як колись у Псьол з водяного млина пірнав. Нічого подібного. Підійшов до кишки, ленінградка пальцем припинила струм, сказала: «Будь ласка», і я собі пройшов сухий як порох! Я хочу попередити, що те, про що я говорив і далі говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив і говоритиму, як про неприложні факти, самі по собі факти. Нікого я не мав і не маю на думці ні з ким порівнювати… Ленінградки — красиві! Це зовсім не значить, що по інших наших прекрасних містах і містечках, селах і селищах жінки некрасиві. Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, незважаючи на це, ленінградки красиві! Викрутився чи ні? Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені… Але красивіші вони красою внутрішньою. Красою жінкигероїні, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечуваної блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Червоної Армії воїном. Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжнострунку фігуру… Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо і внутрішньо. І ленінградка — красива. Це — взагалі… А оце — зосібно. Тролейбус… Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко. Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки. І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини. «В чім річ?» — думаю собі… Додивився-таки. Ну, на який тролейбус не глянеш, — водій (шофер) обов'язково молода і до того гарна дівчина. Ну, й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки, і всі товпляться наперед. Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися. Не можна витримать! Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казці… Ай да й ленінградці! Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок виконується за півтора дня. А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой, з дроту?! Ви б побачили! Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного. А водій стоїть, посміхається: — Не всі разом, громадяни! Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом, як зіскочить, тоді ви пристроїте! Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює, одне око на роликові, а друге на водієві… Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають. Ленінградська жінка… Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого. Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах. На її втіху і на ще більшу славу її города, города-героя! — Ми любимо свій город, дуже любимо, — сказала мені ленінградка. — Я бачу це, пересвідчився в цьому, — одказав я їй. — І що ви на це скажете? — запитала вона. — Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не ленінградець!ГЕРОЇ ГОРОДА-ГЕРОЯ
Ленінград — город-герой. Як це розуміти? Чи може бути так, що от стоїть собі город, стоїть віками, і раптом — в найтрагічніші часи свого буття, він, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зірки Героя… Очевидно, що так бути не може. Славою героя вінчають свій город люди. Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквітчали гранітні груди свого міста Золотою Зіркою… А от спитайте когось із ленінградців, хто пережив цю блокаду: — Ви — герой? Подивиться ленінградець на вас так, як дивиться лікар на пацієнта, усміхнеться і піде далі… І хоч скільки б ви таким способом шукали серед ленінградців і ленінградок героїв, — не знайдете. Нема героїв… А от, не дуліс дошукуючись героїв, поїдьте ви на околиці города-богатиря. Там вам покажуть передній край героїчної оборони Ленінового міста, а за кількадесят метрів передній край гітлерівців і скажуть: — Отут ми стояли на смерть! ї ні на крок назад! Тоді ви озирніться: ви побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів… А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії. І вам іще скажуть: — Захоплення гітлерівцями Пулковських висот — означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли. Вам не треба тоді шукати героїв… Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця-города, чи спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий… І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чи стояв у бліндажі переднього краю, чи підносив на передній край набої, чи гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсі та лева в Зоологічному саду, чи закопував у землю бронзововороні коні з Анічкового мосту, чи будував над «Мідним вершником» укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі… Всіх ви їх вітайте… Живих… А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих. Серед великої і просторої площі «Нового Ленінграда» знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище. Вічним сном почивають там героїгвардійці… Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами… І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила. — Ні,— відповість вона, — родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі наші рідні. Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент. Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда. Далеко від села Луганського Сталінської області[16] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля. Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської,— і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля. Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське: «Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна! 7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники. Ми розповіли їм про Вашого синагероя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну. Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити ї захищати свій народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вітчизну. Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка — стійко, вміло і мужньо. Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна. Міцно тиснемо ваші руки. Громов, Михайлов, Уварчев, Носков, Гусаров, Дубін, Шушарін, Хомутов, Кузнецов, Єврашев». Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам? От що. Було це в серпні 1942 року. Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій. Аж ось після шаленого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку. Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців. Від сержанта не відстають і його товариші. Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед. Ось вони вже біля бруствера. Скомандувавши: «Вперед!», Красношапка орлом вилітає на бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати. Вибухами гранат він розкидає перші лави фашистів. Але гітлерівців багато. Вони прориваються в окоп. — Ні,— кричить Микола, — не буде повашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лівою рукою хватає з землі гранату і б'є по ворогові. Німецьку атаку відбито. Перед нашим окопом десятки німецьких трупів. Коли Миколу везли в госпіталь, він сказав: — Товариші! Я зробив, що міг! Може, й мало я зробив, так вірю, що ви зробите більше! Прощавайте! Як тільки видужаю, зразу ж вернусь до вас! Не повернувся Микола… Спочиває герой оборони славного Ленінграда Микола Красношапка під білим мармуровим постаментом на Гвардійському кладовищі города-героя… Микола Красношапка, обороняючи Ленінград, знав, що він обороняє Україну, як знали й славні ленінградці, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленінград. Бо всі вони боронили свою велику Батьківщину — СРСР.КОСМІЧНА КАТАСТРОФА
Вчора, о 6 годині ранку, раптом у двері: — Стук-стук! Це на мене не дуже вплинуло. Коли знову в двері і вже не «стукстук», а: — Грюк-грюкІ І так нервово, і навіть осатаніло. Довелося зскочити з ліжка і бігти босяка до дверей, бо не було біля ліжка нічних шльопанців, що їх ще рік тому обіцяв виробляти Кожпромтрест, чи Промшкірспілка, чи ще якесь таке дуже важливе об'єднання із породи «ширпотребу». — Хто там? З-за дверей почулося хрипучопереляка не: — Я! — Хто я? — Агорпина Титівна! — Що скоїлось? — Одірвалось! — Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані «ширпотребу», і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше… — Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій! — Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось? — Сонце одірвалось! — Сонце одірвалось? — Одірвалось! — Усе одірвалось? З уздром?* — Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить! — Куди летить? — На землю летить! — Чого летить? — Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила! — Прощаю, — кажу. — І вдруге? — І вдруге прощаю! — І втретє? — І втретє,— кажу, — прощаю! — Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити. Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала. — До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай якнебудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте! І побігла. Вискочив і я з хати. З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома: — Летить! — кричу. — Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба. — Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке! — А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує! Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі. — Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть! А якийсь дідок стоїть і скептично кидає: — На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять! — Куди летять? — питаю. — На Київ летять! — А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?! — З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять. — Пррилетять і не пропишуться! — Таке й скажете: «не пропишуться»?! З викликом цетаки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались! — Не повірять! — кажу. — Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси. — Де Одеса, а де Чумацький Шлях? — Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю. — Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте? А один завбазою мені й каже: — А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить! Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар. Прибіг: — Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут! Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя: — Начміліції,— каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить! Я подивився на ту тьотю та й подумав: — Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні. З цими думками побіг я до професора Всехсвятського, директора Київської обсерваторії. — Професоре! Що таке? Що за катастрофа? Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу: — Сонце де поділи? — А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор. Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар… Професор засміявся. Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую: — Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…ТАКІ СОБІ ЗУСТРІЧІ Й РОЗМОВИ І
1
Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька. Присмерк. І такий собі сумовитоспокійний голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недспереграй: — Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка… — Давно? — питаю. — Та літ із тридцять тому… — І пам'ятаєте? — Аякже!? Звичайно, пам'ятаю… — Прекрасна у вас пам'ять… — А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви масте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити… — З якого боку було крило радості, а з якого — надії? — Це неважно! Слухайте далі. — Слухаю, — кажу, — далі… — От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, КарпенкаКарого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?! — Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко! — А я її тридцять літ «потрясающе» не грала! — Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка! — Тожбо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої… — Неартистки республіки! — перебив я. — А, та ви все жартуєте! — Вітаю вас сердечно! — одказав я.2
Швидко-швидко йдуть до театру на виставку він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка. — Драстуйте! — кажу. — А, драстуйте! — одказують. — Куди ви так швидко? — На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти. — Сьогодні граєте? — Граємо! — Що ж ви сьогодні граєте? — У «66»! — ?? — А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»! — Із успіхом? — питаю. — З перемінним! — Ну, щасти вам!З
Сидить за столиком похмурий громадянин. Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру. — Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю. — Та так, — каже, — чогось на душі невесело! — Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні? — А я за 40 років тільки один раз заграв! — Один раз?! В якій же п'єсі? — В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів! — Ну, й як?! — Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито! — Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант! Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…ВОНА ВЗЯЛА ГРИЦЯ ТА Й ПРИЧАРУВАЛА
Запросили мене на одне весілля: Прийшов. Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон. І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх. Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого. А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств. Кличуть іноді тебе на весілля. «Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?» А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки посправжньому щасливі очі в молодого, щасливопроменисті у молодої і посправжньому сяють радістю гості. Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна. Навіть теща — мама, значить, молодої,— симпатична бабуся, не сичить, а якось так поматеринському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима. — Що, думаю, за чудасія? Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути. Випили, і таки порядком випили. Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»). Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно. Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали… Сиджу й очам своїм не вірю. Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого. І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу. — Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одзідувати силусиленку різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і нзвіть військового кашхета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є сехретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленькилеле! Підходиш і так ввічливенько: — Товаришко! Чи не можна бачити директора? На вас з очей блискавка і на високій ноті: — Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А прретесь!!! Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї: — Можна бачити? — Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився! У другій яхійсь установі нариваєшся: — Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою! А там, дивись, вам піднесуть: — Вам «руським язиком» сказано! Не розумієте? Навчіться розуміти! Або: — По двадцять раз я не говоритиму! Слухати треба! Вас багато, а я одна! Скажеш їй благально: — Товаришко, я спішу! Будь ласка, доложіть директорові. — Не великий пан, почекаєте! А скільки разівдовелося слухати стереотипне: — Вам сказано: приходьте взавтра! Чи таке: — Перерва! Ви розумієте — перерва! Що я тут сиджу, значить, я сиджу! Але перерва, і говорити під час перерви я з вами не буду! Буває й таке: — Та, товаришко, ще 15 хвилин до кінця роботи. — Без вас знаю! А що ж ви хочете, щоб через вас я в кіно запізнилася?! Пооодддумаєш?! И от одного разу заходжу в установу. Сидить дівчина. Я до неї: — Товаришко… А вона мені: — Сідайте, будь ласка! Що ви хотіли? Я розповів. Вона мені: — На жаль, зараз директора нема! Теряти вам час нема рації. Телефон у вас є? Я запишу! Директор буде за годину, я йому доложу і подзвоню вам! Навіщо вам бити ноги, теряти час? Я дивився на неї, признаюсь вам, буквально отетеріло. А вона далі: — Очевидно, вам частенько доводитиметься до нас приходити в різних справах. Запишіть мій телефон і дзвоніть, коли треба буде. Я, доложивши своєму керівництву, вам одповідатиму! А як треба буде, щоб ви особисто завітали, скажу! Звуть мене Валентина Петрівна — мені й дзвоніть! Підійшов другий одвідувач, — вона й з тим так… Так я вам скажу, що після такої розмови я не дуже зловживав телефоном. Я особисто навідувався частіше. В цей час прийшла молода — і до молодого: — Пробач, — каже, — Грицю, що затрималася! Не сумував? — Ні, Валюшо, ми тут заговорились! — Угу… — я сам собі сказав.* * *
Прийшовши з весілля додому, я подумав: «Велика справа — ввічливе обслуговування громадян. Крім усього іншого, можна іноді заміж за порядного одвідувача вийти. А як за секретаря чоловік править, — то таку при «вежливом обхождении» можна блондинку причарувати: з перманентом, брови тонкі вибриком і нігтики, як кров».ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ
Давненько це було. Років сорок тому. Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхаз на канікули додому на благословенну Полтавщину. Бабуся ще моя тоді були живі. Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір'я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в одній недране, а в другім — уже дране пір'я. А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю. От бабуся мені й кажуть: — Ідеш уже, синочку, скоро. — Їду, — кажу, — бабусю. — Знову до Києва? — До Києва, — кажу, — бабусю. Замислились моя бабуся та й тяжхо зітхнули. А потім і кажуть: — А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачилз. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки. — Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу. — А назад же як я без тебе? — Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам' висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо! — Та боязко якось. Умовив я таки бабусю їхати до Києва. Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали. Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять. Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили. Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, — бабуся, затуливши очі руками, так і присіли. — Не поїду, — плачуть. — Та чого ж не поїдете? Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати. — Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому. А тато привезли нас до станції та відразу й додому. — Та де ж я наздожену тата, — кажу, — вже вони допіру верст десять од'їхали. — Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить! — Та ні, бабусю, — вмовляю я, — не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо. — Не сяду, бо впаду. — Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві. Подали состав, я й кажу бабусі: — Ну, ходімте, сідати вже пора. Підійшли ми з бабусею до вагона. — Не полізу, — плачуть бабуся. — Пусти мене, хай уже я вмру вдома. Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю. — Та не страміться, — кажу, — бабусю. Он на нас усі дивляться. Глянули бабуся такими очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть: — Зав'яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу. Зав'язувать очі бабусі я не зав'язував, соромно було, а рухами довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон. Сіли, тремтять. А як сіпнув паровик, було й «ой, лишенько!», й «спаси, царице небесна!». Всього було… Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне. Доїхали ми благополучно. У Києві побували скрізьскрізь. Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися: — І чого я так боялася! І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до театру. Довго вони не хотіли, а я таки умовив: — Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр. Погодились. Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду. Ішли туди — нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть «Ой!» — учепились за мене: — Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою! — Що з вами, бабусю? — Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже! Та тремтять уся, тремтять. Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя. На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції. Доїхали бабуся додому в добрім здоров'ї. А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ. — Усе, — каже, — нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова паморочнться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно. Тепер, коли я бачу, як жіккамашиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати: — Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав'язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав'язували. А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить — може, білява, може, русява, може, чорнява — дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка. І хочеться в неї спитати: — Дівчинко! Чи не паморочнться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі наморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила. Та й думається мені: — А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять. Хай царствують моя бабуся! Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.РЕКОРДСМЕН
Діялося це не на Радянській Україні. Говоримо про це зразу, а то ще хтось подумає,— чи не про мене, мовляв, моча мовиться. Довелося оце мені трохи поподорожувати. От і заїхав я на якусь таку землю, що й сам не допойму, чия вона. Зовсім ніби щось незнайоме: ставки, понад ставками верби, далі лани, ліси, ярки, села, міста, цукроварні, там десь гори, а там луки… Посередині тієї землі річка тече, назва в неї якась чудернацька, що ніяк на наші не скидається: спереду «Дні», а ззаду «про». Ну, садки, вишеньки, чорнобривці,— це як і в нас. Люди такі, як і в нас: дві руки, дві ноги і клунок. Це як у поїзді. А як у місті — то дві руки, дві ноги й щось у руках плетене. Як вони його звуть, не вимовлю: чи то «воська», чи то «фоська». А як на полі, так у них у руках (було це на весні) або тракторна баранка, або ручка від сіялки, або сапачка, або лопата, або повід од недоуздка, або налигач, або чепіга… Частував мене голова однієї артілі. Випили ми, значить, закусили. Потім, значить, закусили, випили. Співати там народ не вміє, так що хазяїн уже за щоку взявся й розпочав: «Ой ти, Галю», але я його спинив: — Пожди, — кажу. — Так, як у нас співають, ти, — кажу, — все одно не заспіваєш, давай краще поговоримо. — Давай, — каже. — Як, — питаю, — живете? Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже: — Во! Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять. Я ще раз його перепитав, як вони живуть. Він іще раз підняв великий палець, але вже лівої руки, правою рукою зробив жест, ніби він той лівий палець солить: — З присипкою! — каже. Що значить «жити з присипкою»? Нічого не розумію. Я до нього ще раз: — Во з присипкою? — Точно! — каже. Ну, добре, думаю собі. Хай буде «во з присипкою». Хай буде на придачу й «точно». Далі розмова пішла на мигах. — Ну, а конкретніше? — питаю. — Можна, — каже, — й конкретніше. Ті, котрі мають у голові лій, живуть добре, а ті, котрі без лою, живуть гірше. Матеріально, може, й не гірше, так зате їх отут пече… — сказав мій хазяїн. Сказав «отут» і показав на серце. — А чого ж їх отам пече? — питаю. — Слухай! — каже. — Слухаю! — кажу. — От головую я в артілі. Хазяйство велике, робота велика. Не можна, щоб про цю роботу не знали на всій землі нашій! Так? — Так! — І рільництво, і скотарство, і конярство, і свинарство, і птахівництво! Так? — Так! — Пшениця щоб родила! І цукрові буряки, щоб родили! «І житечко, і овес», і технічні, і пропашні! І щоб молоко! І щоб худоба плодилася, і щоб курка неслася! Так? — Так! На те ж і сільськогосподарська артіль! — Розуміємо, розуміємо! Я ж про те й говорю! Але щоб як хліб родився?! Але щоб як скот плодився?! — Як? — Так, щоб про артіль говорили! Щоб рекорди були! От! — Ну, що ж, — кажу, — рекорди — річ непогана! — Я ж про те й говорю! От у мене цукрові буряки! Та ви знаєте, що в мене є ланка, яка дає 700 центнерів буряків з гектара. — Чудесно, — кажу. — А скільки всього у вас бурякових ланок? — Десять! — А решта — дев'ять ланок — по скільки центнерів дають? — Вони дають по сім центнерів, але ж у моїй артілі рекорд урожайності буряків на всій нашій землі! І про мене говорять! О! — Нда! — промимрив я. — От у мене, — вів далі хазяїн, — од усіх свиней усі поросята ділові. Усі в діло йдуть".~У райземвідділ, у райміліцію… Хіба не діла?! — Діла! — промимрив я… — А ви знаєте, що наша корова Кармен рекордистка на всю нашу землю? Дев'ять тисяч літрів молока за лактаційний період! — Ну?! — От вам і «ну?!» А ви знаєте, що в мене взагалі припадає по дев'ять тисяч літрів на фуражну корову на рік? — Що ви кажете?! Як же це так?! Скільки ж у вас корів? — Сорок! — Так сама ж, ви кажете, Кармен дала дев'ять тисяч літрів! — Так. — Ну, а решта — 39?! — Решта не дала нічого. Решта — ялівки! — Так як же ж ви кажете, що на фуражну корову припадає по дев'ять тисяч літрів? — Припадає! — У вас же сорок фуражних корів. От і поділіть… — Чому я маю ділити, коли в мене одна фуражна корова Кармен… — А решта — 39?! — Вони не фуражні, бо для них у мене нема фуражу. Не заготовили. — Нда! — промимрив я. — І живемо! І про нас говорять! І ми рекордсмени! А ті, що ото хотять, щоб скрізь було кругло, — про тих не заговорять. Я вже тут розсердився: — Заговорять! Не тільки заговорять, — закричать! І саме тому закричать, що в них «отут» пече! їх пече, бо в них є серце. Вони за всю землю боліють! За весь народ! А біля серця через уличку й совість живе. Людська совість. Всенародна совість. Як крикне мій хазяїн: — Совість?! Про совість заговорив?! Жінко! — кричить. — Забирай сало, забирай паляницю і жени цього гостя до бісової матері…"ОТ У НАС НА ХУТОРІ!»
І
За три, за п'ять, а то й більше кілометрів од шляху бовваніють верби, тополі… То — хутір! То «статечний хазяїн» газдує-господарює… І він сам, і його парубок, і його донька на виданні, та й сама ґаздинягосподиня, як коли їй за десяток років, бува, доведеться іноді до села чи до містечка потрапити, — так усі вони разом чи один по одному, — зразу: — От у нас на хуторі! — А що ж у вас на хуторі? — Ох, і гарно ж у нас на хуторі! — А що ж у вас на хуторі гарного? — Садок, лісок! — А ще що? — Соловейки на весні тьохкають! — А ще що? — Собаки гавкають! — А ще що? — Та в неділю як пообідаємо! — Ну, пообідаєте! А тоді що?! — Та як полягаємо спати. — А далі що? — Та як повстаємо! — А тоді що? — Та як пополуднуємо! — А далі що? — Та як полягаємо спати! — А далі? — Та як повстаємо! — Ну? — Та як повечеряємо! — А тоді що? — Та як полягаємо спати! — Ну, а далі? — Соловейки навесні тьохкають! — А ще що? — Собаки гавкають! — А далі? — А вранці, як повстаємо! — Ну? — Та як поснідаємо! — А що ж далі? — Ох, і понаїдаємось! — Ну? — І після снідання спати хочеться!ІІ
— Так ви, значить, на хуторі? — От у нас на хуторі! — А книжки читаєте? — Ми ж неграмотні! — А газети читаєте? — Та ми ж неписьменні! — А в кіно буваєте? — Га? А що воно таке — кіно? — А в театри ходите? — Що? Га? — А радіо слухаєте? — Як кажете? Га? — А дітки ваші до школи ходять? — Та іноді ходять! Та далеко ж! — А як заслабне хтось? — А в нас баба-шептуха є! — А як лікаря треба? — Далеко дуже! — Ну то й що? Як же без лікаря? — Помирають! — А потім? — Ховаємо! — А далі? — Та на обіді як понаїдаємось! — Ну? — Та як полягаємо спати! — А ще що? — Та як повстаємо! — Ну? — Та як пополуднуємо… — Та як полягаємо спати! — От у вас на хуторі! Най би ви тричі щасливі були з вашим хутором! — Е, не скажіть! От у нас на хуторі! — Збожеволіти можна на вашому хуторі! — Е, не скажіть! Як понаїдаємось!.. — Ху! А в колгоспах — школи, в колгоспах — клуби, лікарні, дитячі ясла, дитячі садки. А в клубах — лекції, вистави, книжки, газети. В колгоспах — культурне життя.СИМЕНТАЛЬСЬКИЙ ПРОФІЛЬ
І
Зняли одного заврайземвідділу з роботи. Оголосили догану і зняли! І за віщо, скажіть на милість?! Ну, що таке за важність, подумайте самі: ну, на зяб у районі трохи було недоорано; ну, озимини трохи було недосіяно; ну, з жнивами не зовсім упоралися; ну, буряків учасно не прошарували й не пропололи; ну, з довгоносиком невидержка вийшла; ну, в тракторів підшипники розтоплювалися; ну, комбайни трохи там буксували; ну, там кілька відсотків по худобі та по птиці не виконали; ну, там іще сякетаке… Одне слоео, дрібниці! За це намахає, було, секретар райкому кулаком: — Ти мені, мовляв, дивись! Та з Міністерства земельних справ напишуть: — Звертаємо увагу і т. д., і т. ін. Зобов'язуємо під вашу особисту відповідальність ізжить і т. д., і т. ін. Та й вже! Тваринництво підвело: велика рогата худоба й свинарство. Іще не так Еелика рогата худоба, як свинарство! Придбав заврайземвідділу собі корову. Хороша така корова, ряба, сименталполукровка, молода, сумирна така та тиха, як доїш її, тах навіть хвостом не махне. І молоко в неї біле, запашне і на вершки добре! А хтось узяв її й зурочив! Кому це вже треба було, так і не вияснили. Не їсть корова вдома! Подавай їй колгоспні корма, хоч ти божу мать співай! І ясла нові поставили, і хлівець як хлівець! Думав заврайземвідділу навіть сіна й концентратів підвезти: не їсть! Навіщо ж ті корма, коли вона не їсть? Не пропадати ж корові: ходила в колгосп, там і годувалася. Напасеться разом з колгоспною чередою, зав МТФ підкине там їй чи макухи, чи пійла з дерті наколотить — їсть! А потім сам дубчиком і додому прижене. Прижене та й каже дружині заврайземвідділу: — Може, самі б і не трудилися? Моя сьогодні не на роботі,— шостий місяць уже хворіє,— так вона прибіжить і видоїть. Ну, іноді заврайзиха й самі потрудяться, а більше завмитифика прибіжить і видоїть! Отак зглазили корову! Ну, та з коровою ще сюди-туди! А свині вщент оскандалили! От прокляті поросята! Не встиг зав обняти посаду заврайземвідділу, сидить з дружиною під яблунею, чай п'є, коли дивиться — кабанчик біжить… Біжить кабанчик, став перед ними й хрюкнув. І так — не здох би він йому! — хрюкнув, ніби каже: — Вихолощений тримісячний кабанчик з колгоспу «Нове життя» по вашому приказанію на відгодівлю з'явився! Зав на нього: — Чучу! А він знову — хрюк! — і в хлівець! Ну, що робитимеш?! Підгодували, — з'їли! З'їли вони цього кабанчика, аж на другий день — знову біжить… Та вже не один біжить, а двоє: один з «Нового життя», а другий з «Нової зорі». І так само — у хлівець! Погодували, поїли… А вже після цих двох прибігло двадцять п'ятеро, чи що, — зав уже й не рахував! З усіх колгоспів, що в районі, позбігалися. Усіх же ж не годуватимеш! Та й у хліві хіба вони помістяться! Ну, залишили двоє, решту дружина попродала. І що, скажіть, за характер у тварин?! Корова — так та увесь час намагається до колгоспу, ніяк її не вдержиш, а поросята — подохли б вони йому! — з колгоспу до зава в хлівець! Що таке, і не второпаєш! Ну, після того пішли всілякі обслідування, акти, доповідь на бюро райкому, щось таке в газеті з'явилося і т. д., і т. ін. Довелося, одне слово, залишити посаду. Та ще й з доганою, та ще й з попередженням! Отакого можуть поросята наробити! А дивись: ніби такі собі сумирненькі, біленькі і, як на ковбаси, дуже смачні!II
Приїхав у той район новий заврайземвідділу. Попрацювавши трохи, заїхав до колгоспу «Нове життя». Ходить, оглядає… Зайшов на МТФ. Зав МТФ, показуючи свої досягнення, на чолі з бугаєм Октавієм-Августом, несміливо нового зава запитує: — А ви ж якого профілю коровку маєте? — Нема в мене ніякої корови, — одказує зав. — Нема?! Воно без корови той… А в нас, знаєте, симентальський профіль! З цього профілю і молоко непогане, і на вершки молоко добре, і дуже підходяща первісточка… Від Октавія-Августа й Резеди 4ої. Як з правлінням переговорити, так воно той… І тельонки з цього профіля той… Да… — Ну що ж, хай плодяться! — каже зав. — Не любите, значить? — Чому не люблю? Люблю! — Так як з правлінням переговорити, так воно… — Та що ви мені корову нав'язуєте, чи що?! Хабара, чи як?! — обурився зав. — Та ні! Що ви, що ви?! Та ні, я про профіль! Симентальський у нас профіль…III
Увечері зайшов зав МТФ до голови правління. — Ну, як у тебе там новий зав? Як він? — питає голова. — Та я вже не знаю, що й робити! Я йому про первістку, а він мені кричить: «Хабар!» — Ну?! — Точно! — Та й у мене з поросятами не вийшло! Так і врізав ув очі: «Я тобі,— каже, — таких поросят дам, що сам, — каже, — хрюкатимеш!» Спортився народ! Доведеться, ма'ть, колгосп здавать! — сумно зітхнув голова правління. — А я ж куди?! — здригнувся зав МТФ.ДОЗВОЛЬТЕ ПОМИЛИТИСЬ!
Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман. І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо. Писав він його самопишущим пером. Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому: — Пиши! А я тим часом піду пива вип'ю! Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів — речення, з речень — розділи, з розділів — частини, з частин — книга. Оце вже й роман. Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде — «логія». Як з трьох книг — трилогія. З трьохсот книг — трьохсотлогія. А як більше, то вже буде «Рятуйтелогія». Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д. Написав він уже аж один цілісінький розділ. Написав і став. В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін. Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме. Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більшменш улаштувався. І от став наш письменник, зупинився. — Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві? Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети? Так це ж усім відомо. Показати внутрішні переживання героя і героїв? Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?! Коли він на передовій стріляє, я це бачу. Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються. Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, — я теж це можу побачити. А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий — трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, — вгадай ти їх! От і зупинився вищеменований письменник. Думав, думав та й придумав: — А що, як мій герой, та, може, ще й не один, — візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єйбо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товорищів! От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже: — Дозвольте мені помилитися! Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дизні!» А потім питає: — Як так помилитися? В чому саме помилитися? — У романі! — В якому романі? Письменник розповів докладно. — Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєтепонімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не тзк прямо все йшло, а щоб отакотакотак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отакотакотак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомилясмось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки! — А для чого це? — Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням! — Значить, помилка для помилки, чи як? — Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? — питає письменник. — А ви себе розумієте? — питає обізнаний товариш. — Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте? — Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали? — Ні! Та я цілком здоровий! — Ну, слава богу! — Так можна, значить, мені помилитися? Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання: — Які в нас сьогодні справи на президії? — Такі і такі,— каже секретарка. — Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш. А потім обізнаний товариш звернувся до письменника: — Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!* * *
Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…» Довго письменник думав над цією фразою: — «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу. Закреслив і написав: — «Зачебричило пахом»… Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав. Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману. «Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!»* * *
Роман обговорювали на зборах секції прозаїків. Секція таки зібралася. — В перший і останній раз! — сказав голова секції. Дехто був «за», дехто «проти». Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. і». Зайшов на збори і один з читачів. Вислухавши дебати, він підкіс руку: — Дозвольте й мені! — Прошу! — Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так: «Юринда».ДІДІВ ПРОГНОЗ
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п'ятницю надвечір, під суботу, — це не такто уже дуже й важливо. Головне — було це ще взимку. Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде. Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві: — А поклично мені діда Тимоша! — Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші. — Глухого. — Так вони ж у нас обидва глухі! — Хіба і другий вже оглух? — Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли. — А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує. — Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять! — А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є. Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління. У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно. — Здорові були, діду! — Га? — питає дід Тиміш. — Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож. — Ага! — відповів дід Тиміш. — Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож. — Що каете? — питає дід Тиміш. — Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику. — Голова, каете? — перепитує дід Тиміш. — Еге! Голова! — Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — огого! Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять. Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю — і вийшов із хати. — Що зоно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа. — Сніг, діду! — Га? А помоєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було! — Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож. — Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам'ятаю! Щоб я та не пам'ятав! Огого! Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша. — Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили. — Що каете? — перепитав дід Тиміш. — Не заходили, кажу, давненько! — Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали! Помовчали… — Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. — Чималенько ви вже на світі прожили. Як, повашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай? — Га? — на це йому дід Тиміш. — На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович. — Снігу! — Снігу, каете? — Еге ж! Снігу! — Снігу, каете? На покрову не було. Що не було, то не було! — Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай? — Га? — дід Тиміш ізнову. Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба. — Ага! То ви б так і казали! — кивнув головою дід Тиміш. — Ну, то як, повашому, дідусю? — Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам'ятаю, ще як покійний батько повернулися додому зпід генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип'яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — pen! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов'язково на врожай! — Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з богом! — Як каете? — Спасибі, кажуї Ідіть, кажу, з богом. — Агага! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте! За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом. Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби. Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив: — Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо. Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо: — Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її. Тоді напевно «вискочите»!ВЕСНА-КРАСНА (У Ганни Денисівни Кошової)
Добре все-таки бути поетом. Поет почав би собі, приміром, отак: Все сошою та й сошою — Аж до Ганни Кошової. А там іще додав би: про буряки, про високі врожаї, про хорошу, героїчну працю хороших колгоспників та про життя й роботу Героя Соціалістичної Праці Ганни Денисівни Кошової, дивись, і вийшла б непогана поема… Нам, прозаїкам, тяжче: і чорнила треба більше, і паперу… Поїхали, значить, ми сошою… Їхати туди треба так: сіли ви в машину і через Сталінку[17] на Васильків, на Білу Церкву, а з Білої Церкви на Великополовецьке село. У Василькові зупиніться. Поперше, ви побачите, що Васильків уже причепурився, — уже й будиночки вимащені, і вулиці підмітаються. Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше. Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло! Кучерявозелено все навкруги… А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба. Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню. І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори… По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті,— городину садять. І хати мастять. Багато нових хат. То вже побудовані на місці зеликого пожарища. Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви. Вбік! У який бік? Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть. Ми їхали в колгосп «Червоний гігант», де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки. Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню. От ми фундамент такої бібліотеки в «Червоному гіганті» й закладали. Село Великополовецьке… Хороше село. Переділене ніби на дві половини величезним ставком… Все в садках… Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько… Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспникиполовчани. На селі людей небагато: на полі вони всі тепер. І районне керівництво все тепер «у борозні»… Треба було нам у «Червоному гіганті» урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рановранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле! Так ми й зробили! І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі! Часбо який! Кожна хвилина дорога! Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так: «Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової». У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою. Вона була занепокоєна, що нема дощу. — А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь? А тут якраз уночі дощ! Одразу ж і сіять. Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами. На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну. — Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки — шкідники там плодитимуться… І вже знову біля сівалки. — Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати! І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків: — Куди ж ото ти повів? — Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй! А тут іще й фотокореспонденти: — Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде! — А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо! А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить. — Чому під лопату? — Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна. Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ. — А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно? — Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати! І раптом до Казика Тригуба: — Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш! Казик Тригуб теж колгоспник. Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати. У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням: — Вйо! Вйо! А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика: — Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина! А до Казика: — Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш. На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, "подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома: — З косами приїздіть! З косами! — Аз ложками можна? — Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть! Праця йде на селі «розгорнутим», як то кажуть, «фронтом». Між іншим, весняна сівба, це — не танці. Трудна була на селі весна 1947 року. І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті… — Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще дватри тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають. А проте зараз ще: — Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо! Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу. Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти! Єсть у «Червоному гіганті» сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт. Комсомолка. Скільки ж у цієї дівчини енергії! Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки. Змагається з учителем. На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася! — Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде! І таки буде! Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що «іскри з рук летять». І хіба така Катя одна по колгоспах? Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія! Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву. Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема! І в паспортному столі — не прописана. На наше запитання: — Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли: — Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме! — Ми не проти! — відповіли ми. Біла Церква — зелена й кучерява. Чистенько в місті. Видко, що кріпко прихорошується до Першого травня. Фарбується, білиться, миється… А вимитися єсть де: така ж уже чудесна в Білій Церкві річка Рось! А які прекрасні зустрічі із студентством та професурою сільськогосподарського інституту та педтехнікуму! Яка чудесна молодь! Їхали ми до Києва, ніби у криниці з цілющою енерговодою викупані… Пройшли дощі… І за якихось дватри дні ще дужче закучерявились дерева, зазеленіли широкополі колгоспні лани… Щоб бути ще чепурнішими, ще милішими до дня Першого травня, міжнародного свята трудящих.ЗАПОРОЖЦІ
І
Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на «Запорізьку Сталь», що скорочено зветься «Запоріжсталь». «Запоріжсталь» — заводвелетень, гордість радянських п'ятирічок або, як його ще називають, — перлина радянської металургії. Що ж воно таке, як на нього оком глянути? По-перше, це велике місто Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами дніпробудівцями. Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями з пірамідальних та сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зелено-кучерявої рослинної родини. Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї. Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків. Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців — «Запоріжсталі» та Дніпробуду. Селища — окремі ніби міста — з'єднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхами. Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь». Колись потужна й владна, вона давала Батьківщині чималу кількість чавуну. Тепер, трагічно похиливши свої голови, завалені іржавим брухтом, припорошені їдким порохом, лежать пошматовані конструкції славнозвісного мартенівського цеху… Красунь цех тепер являє з себе цілі гори розбитих, розтрощених металевих конструкцій, ковшів, труб, заліза, каменю, скла… І все це буде відновлено! Силами ентузіастів-запоріжбудівців постала з руїн теплоелектроцентраль, гордо підвела голову відбудована домна № 3 і осьось загуде своїми рольгангами та сталевими валками станслябінг. Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз «скіпи», примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни № 3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання… Шумить, гримить, гуде Запоріжбуд. Вулицями Нового Запоріжжя снує туди й сюди заклопотаний робочий народ… І тільки запорізький трамвай сунеться поволеньки, і вигляд у нього, як у того філософськи настроєного дядька: мовляв, земля собі крутиться, сонце світить, воли собі йдуть. — А куди ж ви ото, дядьку, волами та ще й гарбою? — Та листа на пошту одвезти требаї Гей! З приводу всього того, що робиться тепер на землі Запорізькій, закортіло нам взнати погляд славнозвісного кошового отамана Івана Сірка. — Ходімо, — кажу, — пане отамане, подивимось, яка тепер Січ Запорозька та запорожці які такі тепер суть! — Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. — Ходімо! Пішли… — Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де вона і яка вона? — Перша, — кажу, — паланка, пане отамане, тепер прозивається теплоелектроцентраль. — Як? Як? — гостро поглянув на мене кошовий. — Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! — кажу. — Тепло… центре, ні, не вимовлю! — махнув рукою отаман. — А що ж вона робить? — Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери. — Кого тисне? — Тисне, пару дає! Пгрою тисне! — І більше нічого, тільки тисне? Що ж, їй більше робити нема чого, чи як? А хто керує? — Воєводін, — кажу, — та Рогачов! — Курінні? — Ні, інженери! — Перемінить негайно! Коли вже вона, ота центораль, чи як тамїї, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба. Хай на бусурмана тисне, за віру православну, за братчиків хай тисне! А то — тисне, а на кого тисне, чому тисне — не знати! Чорт батька зна що! Перемінить! Похнюпився так кошовий отаман і сердито продмухав вуса. — Ну, а ще де яка паланка? — Друга паланка зветься тепер «домна № З». — Домаха? — Не Домаха, а домна, пане отамане! — Жінки на Січі? До чого Січ славну довели?! Ганьба! Та ще й № 3. Виходить, значить, що не одна тут жінка, а цілих три?! — Чотири! — Аж чотири? І всі Домахи? Хто допустив? Хто тут за кошового тепер? — Димшиць. Керівник тресту тепер зветься… — А намет його де? — А там на території Металургбуду. — Побачити б нового кошового треба. — Ні, пане отамане, він дуже зараз заклопотаний. ТЕЦ та домну № 3 треба в роботу пускати. Сю ніч тільки сорок хвилин спав! Не варт турбувати! — Не спав, кажеш? Комарі тігуть, мабуть? От оті гемонські комарі! Я як отаманував, так на чайці з кізяка вогнище розпалював — їх димом і одгонило. А то й задрімать не дадуть. Ти й новому кошовому присовітуй! Дуже мошва диму боїться! — Та ні, не варт! От уже димить ТЕЦ, кучерявиться димом і домна № 3, на сушку вже її поставили! — Домаху сушать? Змокріла, чи як? Прала, мабуть, гемонська баба сорочки та й забрьохкалась. Кажу, не пускайте бабів до Січі! Клопіт із ними! То горшки кочергами потовче, то забрьохкається, а потім суши її… — Та ні, домна сорочок, пане отамане, не пере, сушать її не з того приводу, і осьось із неї вогняний струмінь чавуну попливе… — Чавуну, кажеш? Чавун — річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок. Знаменита річ у поході: не б'ється, не лускає. Чавун для запорожця дуже потрібний. Хай роблять! А хто цією паланкою керує? — Щербаков! Та й помічники у нього добрі козаки: Світлицький, Бутовецький, Сироватка, Лисько, Шевченко, Каленко… — Осавули? — Ні, начальники змін, майстри, бригадири. — Дивись, скільки за тією Домахою ходять. — Так, пане отамане, домна — річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала. — А вони вміють? — Уміють, пане отамане, та ще й як уміють! А головне — люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону». — Іч, які,— кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув. Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні № 3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску… Біля одної машини кошовий зупинився. — Що воно, — питає,— таке? — Це, — кажу, — пушка Брозіуса! — Стріляє? — Стріляє,— кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати. — А як? — А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка! Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже: — Дуже добра штука! Мені б отаку! — А навіщо вона вам? — Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко! Пішли ми далі. — А де ж курені? — питає отаман. — А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном. — Мартин? Може, ще й з балабайкою! — усміхнувся отаман. — Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть… Зруйнували його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і тов. Чуданові — керівникові «Стальконструкції», і тов. Недужкові — начальникові зварювальних і монтажних робіт. — Курінні? — Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість Запоріжбуду — лауреати Сталінської1 премії… — Не второпаю щось я всього цього! — кинув отаман. — Не ті люди! Де сині широкі штани? — я тебе питаю. — Та незручно ж у широких тепер штанах! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі… — А оселедці? — Оселедці в гастрономі продають. — Та не про ті я оселедці! — скипів отаман. — Я про чуби! — Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити! Згорить оселедець! — Оххохо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казнащо! — сердито махнув рукою кошовий. — А ще курені є? — Є! Он далі: зветься «Слябінг». — Слабий? — Та ні, не «слабий». Стопудові «сляби» кататиме. — Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже «слябінг» — до бабишептухи треба, хай пошепче. — Пошепчуть і без баби! Осьось рольгангами загуде! — Та слова які: центро якесь тепло… Слябінг… Рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду, мабуть, я та ляжу… — Ідіть, — кажу, — пане отамане, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист… А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа! Так називали на той час Державні премії CPCP. Запоріжбуд одбудовує «Запоріжсталь». «Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист… Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін. Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знає. І хто знає. Так, значить: Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби… Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист. Тонкий сталевий лист іде на атомобільні і тракторні заводи. І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Побєда» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Побєди» славні запорожці. Обов'язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки. Вечоріє… На Запоріжбуді ніби трохи вщухає гамір… Тихшає… Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ. Весело зазеленіли дерева, лани, городи… За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників. Раптом у одного з них вирвалася пісня: Ой там Василь сіно косить, Ой там Ваасиииль… Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить»… Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культури. Такий він, народ наш прекрасний… Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод… На заводі співають про Василя, а на сіножаті про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт… Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей! Такі люди — достойні пісень!II
Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом, Володимир Петрович Воробйов. Вічна йому пам'ять і вічна йому слава. Якось у розмові я його запитав: — От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви — всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас — ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть! Професор замислився. Він довгенько думав, а потім і каже мені: — Знаєте що? — Ну, що? — Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки б я не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться! Професор говорив цілком серйозно й пристрасно. І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі. Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги… А може, всі вони говорили: — Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу. І таким пронизливим блиском блищали в них очі. А я їм і кажу: — А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте. — А хто співатиме? І я вщух. Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…» На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні… Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт. Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи. Співали хором, співали соло. Танцювали. От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачіві Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі. Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок. Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно. Хочуть художнього слова, хочуть пісні,— всі хочуть: i знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть. Ну, а що я міг їм сказати? Я їм сказав таке: — Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи… Отакі: «Люба наша Маріє Іванівно ЛитвиненкоВольгемутІ На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та її заспівали: «Лугом іду, коня веду»… А вони вам підтягнуть, їйбогу, підтягнуть». А і отакого листа написали: «Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…» Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка: — А я хочу, щоб басом. — Басом хочете? — Басом, тільки басом! — Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом. — Просимо, — кричать усі,— просимо! А потім як заходилися усі, як заходилися: — Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо! — Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші братигаличани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть. Понаписували всім. А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже: — А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком? А другий додав: — А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова? Ну, що я міг зробити? — Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші. І зразу залунало: Карії очі, очі дівочі, Де ви навчились зводить людей… А з другого кутка тихесенько попливло: Через тії очі Бандуристом став. Пісня шириться, пісня лунає, розлягається. А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу. P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо. А мені,— я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.III
Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача… На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір… Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д. І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити: «За ваше здоров'я! Будьмо!» Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку. Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій. Це — його фах, спеціальність… А він собі чорнявий, з бистролагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається… Може, він колинебудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита. Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати стрункоажурне плетиво чудесних цехів… Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно. Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією. Це — коли він працював на Уралі. Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя? Нічого подібного. Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав: «Невх. е ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?» — Ні, ні і ні! Треба використати. І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка… А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій. І мертве оживає… Потвора перетворюється на ажурне мереживо… А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі. А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера. Марко Іванович Недужко… Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко. Міняємо це прізвище без згоди хазяїна. Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко. І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко… Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича… Який вігі собою? Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла… Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо. У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий. А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються… Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко. І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере». Родина Макарових. Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра. Забайкальці… На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти. Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть. Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі… Які вони? Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ. Річ у їхній ударній роботі. Проценти виконання корм вони дають тризначні,— може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу. А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить. Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани… З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничогромадського обов'язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте». Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача. Робітнича вдача! Радянсько-робітнича! Іван Олександрович Румянцев. Уславлений бригадир монтажнотрубопровідної бригади. Чому уславлений? Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати порумянцевському? Та нічого подібного! Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи. Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзіспівбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна… А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя. За травень, приміром, першість здобула комсомольськомолодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці… Це — закономірно… Завжди учгники випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка… А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато! На самому тільки Запоріжбуді п'ятнадцять квадратних кілометрів. Люди! Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина. А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони. Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров'я! Будьмо!ФЕЙЛЕТОНІСТИ
Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть: — Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде! Так і кажуть. — Який, — питаю, — фейлетон? — Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите. Почухав я потилицю. «Ото, — думаю собі.— Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: «Спортите нам фейлетона!» — Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов'язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде! — Розкажемо! Було це в суботу, під неділю. У неділю ранесенько прибігають молодятка. І показують величезного замка. Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий. — Що таке? — питаю. — Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться. — Та якого фейлетона ви робити хотіли? — Клубного! — ?? — Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності! — Ну й що? — А воно не вийшло! — Чому не вийшло! — Та замок так заржавів і ключ теж, — що ми крутили-крутили, порпались-порпались, а воно — ні сюди ні туди! Оленка розсердилась та як смиконе: так оте, що отуди засувається, — тільки трісь! — і одломилося! — Так ото замок заіржавів? — Ага! Та як же ж йому не заіржавіти, коли він ось уже тижнівтижнів… — Та де тижнів? — підхоплює Галя. — Місяців, а не тижнів… — Як не одмикається… — І який же фейлетон тепер, коли замка поламали? Тепер завклубом ще до відповідальності нас притягне… — «Фейлетон із взламом!» — посміхнувся я… А може б, — кажу, — краще було, якби ви попрохали завклубом, щоб він все ж таки коли-неколи одмикав клуба… Ну, як не для вас, то хоч для замка! Щоб замок так не іржавів! — Е! Якби ж то? — А для чого ж тоді у вас клуб?! Клуб для того й існує, щоб провадити культосвітню роботу серед мас! Оленка засокотала: — А ми вирішили навпаки! Коли завклубові «нема часу» провадити роботу серед мас, то давайте, кажемо, ми, маси, будемо провадити культмасову роботу серед завклубу! От і вийшов би фейлетон! А через цей проклятущий заіржавлений замок ні фейлетона не вийшло, ні роботи мас серед завклубу не вийшло! — Та то нічого, — підхопила Галя. — Ми все-таки зробимо фейлетона нашому завклубові. Управимося з жнивами, та колись уночі зберемося, та геть-чисто весь бур'ян біля клубу виполемо, та землю перекопаємо, та восени там садочок посадимо… Це в одну ніч! Як побачить це все завклубом, — отетеріє. А ми стоятимемо та сміятимемось! От буде фейлетон! А колись ще одної ночі привеземо очерету та вкриємо наш клуб, щоб він не соромив себе й нас отими в покрівлі дірками, та полагодимо ґанок, та вимастимо, та побілимо його! Щоб скидався-таки він на клуб, на культурноосвітню установу, а не на обідрану корчму… От вам буде другий фейлетон… — А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо! — А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола. — Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що ажажаж! Я слухав молодят та й подумав: — Під такими «фейлетонами» підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.ПТАХІВНИЦТВО
— Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району! — А що там таке? — запитав голова. — Та щось про інкубатори питають, про яйця. — Про які такі інкубатори? — Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить. Механізована квочка. — Аа. Це оце, що ніби ящик… Так що ж вони хотять? — Питають, скільки вже яєць здали на інкубацію та скільки ще повинні зібрати. — Та кури ж на довгоносикові! Коли ж їм нестися? — Ну, йдіть самі говоріть! Чекають же! — А ти поклич мені Мотрю! Завптахофермою! Узяв голова телефона: — Слухаю! Голова правління! Га?! Нічого не чуть! Інкубатор?! Не чуть нічого! Не чую! Та розриви якісь у повітрі. Тріщить бісова сила, а нічого не розберу! Подзвоніть, будь ласка, вдруге, бо щось, мабуть, лінії переплутались! Повісив голова трубку та до бухгалтера: — Де Мотря? Давай швидше Мотрю! — Та ось уже біжить. Прибігла завптахофермою: — Кликали? — Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?.. — Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня. — Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки? — А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були! — Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують! Телефонний дзвінок. — Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносих, і яйця! Не витримають. У «Перемозі», кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у «Перемозі» інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз'єднали, — кинув голова трубку. Та до Мотрі: — Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню! Аж тут півень під вікном у голови: — Кукурікууу! — Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.ДІДИ НАШІ ТА БАБИ НАШІ
Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток. Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено. Чи малі бони були, чи дідами робилися — все були Підлітки. Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було. — Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?! Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі. До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі: — Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не талалала, — а краще терпуга полижи… Як повернулися наші,— майстрував нові хати, лагодив понівечені. Та все мовчки, все мовчки… — І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха. — Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш! Настали жниза, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабхи й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса. Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки. Голова правління вздрів діда Євмена: — А ви ж куди, діду Євмене? — Хіба не бачиш: у підкидного грати! Поінструктував голова, як косити, що й до чого… Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир: — Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити… — Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу! І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п'ятку» дідові,— не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду. Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде. Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.* * *
Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони… На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича. Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула: — Євмен?! Живий?! — Ні, мертвий! — Скільки ж літ, скільки зим! — А ти ж як, Одарко, жива й досі?! — А що мені зробиться! Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся. — Та й куди ж оце, Євмене, ти зібрався? — Та так… у праходку! — Пройтись, значить, на старості закортіло? — Еге ж: у петрівку — мерзлого. А ти куди? — Та теж так: у праєздку! — Та то так! Проїхатись — воно веселіш, ніж пір'я на печі дерти! — І я ж про те! Пожнивували? — Еге ж! А ви? — І ми! Зерно стеріг? — Атож. На горобців кишкав… Курчата пасла? — Квочки водою обхлюпувала, щоб не квоктали… — І то діло… На вокзалі в області дід Євмен і баба Одарка загубили одне одного в натовпі.. Урочисті збори. Зала заллята світлом. Гримить оркестр. Викликають обраних до президії і серед них: — Підліток Євмен Петрович! 76 років! Виробив на жнивах 142 проценти! Косар! Грім оплесків… Простує Євмен Петрович до стола президії, і високо піднесена в нього голова. — Гостра Одарка Пилипівна! 75 років! В'язальниця! 157 процентів виробітку. В залі буря… За столом президії Одарка Пилипівна сіла поруч ЄЕмена Петровича. — У праходку, кажеш? — Ні, в праєздку! — Ну, тоді я в праходку! Помовчали… — Горобці кишкав? — Квочки водою обхлюпував! — А я, значить, кишкала… — Аж на п'ятнадцять процентів мене перехлюпала! — Квочка ж більша горобця, обхлюпувать її легше, а горобець — маленький, — доки його викишкаєш. Подивився Євмен на Одарку, а Одарка на Євмена, — та й посміхнулися. Так само посміхнулися, як і тоді, коли викахикував Євмен Одарку з комори і заливало і їх, і еишняк, і соняшники місячне сяйво…«А В НЕДІЛЮ П'Ю, П'Ю…»
У колгоспі «Зелена нива» перше засідання правління разом з колгоспним активом для обговорення справ підготовки до весняної посівної кампанії призначили були на 6 січня. Голова правління наказав рахівникові: — Ти ж мені там усе приготуй як слід! Щоб усе мені було розплановано, щоб і цифри мені всі були як на долоні! Я зроблю доповідь по всьому колгоспу, а бригадири доповідатимуть кожний по своїй бригаді! Доповнюватимуть, сказать би, мене! О! Усім бригадирам до 6го провести побригадні наради з ланковими! Щоб кожна ланка знала, де, на якій ділянці і яку культуру вона сіятиме! О! Справа дуже важлива! Та щоб гній на поле возили! Де є хоч трохи снігу, щоб снігозатримання зробили! Було це 3 січня. — Гадаю, — сказав голова, — що до шостого і ти, й бригадири встигнуть усе це зробити! А я завтра до району з'їздю, треба в районі дещо там полагодити та порадитись. Рахівник почав готуватись до засідання. І бригадири почали готуватись до засідання. А голова правління поїхав до району дещо там полагодити та порадитись. Раптом 5 січня голова дзвонить по телефону рахівникові. — Степан Степанович? — Я, Прохоре Прохоровичу! — Тю на нас із тобою! — А що таке? — На яке число ми засідання з приводу весняної сівби призначили? — На шосте! — А святвечір у нас коли? — Ото! Я й забув, Прохоре Прохоровичу! — Ну, хай я, як голова, заклопотаний, а тобі б слід пам'ятати! — Та розумієте, Прохоре Прохоровичу, ну, як засліпило! Після зустрічі Нового року і досі ще сирівець п'ю. — Одклади! — А на коли? — Вирахуй! Святвечір та три дні свят… Там далі голодна кутя, водохреща… Виходить, значить, після дев'ятнадцятого! Давай, щоб уже бути певними й ще раз не відкладати на двадцяте! Добре? — Добре, Прохоре Прохоровичу! Ну, як там у районі? — Ой, тут у Секлети Федорівни такий, що куди нашому?! І досі трубка в руках підскакує… Ми ще так не навчились! Бувай! Приїду шостого надвечір, щоб якраз на кутю! Одкутювали, одсвяткували й одводохрещилися зеленонивці й почали готуватися до спільного з колгоспним активом засідання 20 січня. 19 січня, якраз на водохреща, заходить до голови правління комірник. — Драстуйте! З водохрещем! — І тебе також! — Так просю ж вас, Прохоре Прохоровичу, взавтра обов'язково до мене на весілля! — Тю! З ким? — З Ганною Нелатаною, з Гусячої Балки. — Так у нас же узавтра засідання правління разом з колгоспним активом… Одклади весілля! — Не можна, ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу, бо кабана заколов, свати й родичі приїдуть. Ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу! — Що ж його робити? — Одкладіть засідання! Коли ще там сіяти! Встигнемо приготуватись! — Ну, катай до Степана Степановича, хай сповістить усіх, що засідання відкладається! Стривай! А на коли? На двадцять п'яте! — Двадцять п'ятого Шкандибиха Уляну заміж за Петра Перестрибуна віддає! До 25го в мене, а з 25го від мене до Шкандибихи. Там, самі знаєте, менш, як за п'ять день не одкрутимось. Значить, виходить, тридцятого. А тридцятого хрестини у Сільпа. Дочка ж у нього породилася. Одклав у зв'язку з весіллями хрестини аж на тридцяте! Та нічого, дитинка здоровенька, видержить… Чи видержимо ми? Ну, хрестини не більш, як два дні. Тридцяте й тридцять перше! Другого лютого храм у Заячому Ключі! Там же і ваші свати, й мої, й Степана Степановича! Хіба ж не знаєте, що менше тижня вони гостей не держать. — Ну, що ти робитимеш? — Ну, а далі ж стрітення, зима з літом зустрічаються, одсвяткуємо стрітення, зробимо засідання, намітимо, що робити. Воно якраз і вчасно, весна надійде, план у голові буде свіжий, не забудеться… — Виходить, не раніш, як 1 березня? — Виходить, що так! — Ну, гаразд, скажи рахівникові, що 1 березня! А в район хай протелефонує, що засідання відбулося, план намічено, до сівби колгосп готовий! — Добре, Прохоре Прохоровичу! — Ну, а на взавтра якого наготував? — Горить, Прохоре Прохоровичу! — Горить? їйбо, горить? — Хай мене бог поб'є, горить! І як сльоза! Незабаром погорів і сам Прохор Прохорович! Погорів на звітновиборних зборах. І була в нього не сльоза, а сльози.«СТЕЖКИ-ДОРОЖКИ»
З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих. Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися. А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись. Оцей і отой райони — сусідні райони. Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район… А між ними межа, кордон ніби, границя. А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев'яний місточок… Місточок хоч і дерев'яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі… Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає: — Місточок не мій, місточок той отого району! А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає: — Місточок не мій, місточок той оцього району! Ну й їздили в об'їзд, поза місточком. Нічого, їздити можна і в об'їзд, поза місточком! А місточок не гуляв, хоч він і зруйнований: трясогузочка там кубелечко звила… Ну, а трясогузочка пташка корисна, вона гробачків нищить, комах різних, кузьок, — отже, і місточок користь давав, хоч він і на межі, хоч він і зруйнований. Ну, а тут весна вдарила. Вдарила, значить, весна, а навесні все скрізь, як ми чули, тане. Тане воно і в оцьому і в отому вищепойменованих районах, тане і до чобіт, і до коліс липне… Липне воно і до коліс, що біля воза, і до коліс, що біля, приміром, «емки»… Липне, та й уже! А особливо воно липне по ярках. Та не тільки липне, а колеса по ярках просто занурюються в оте, которе липне. Тоді вже не допомагають не тільки три нормальні у машині швидкості, а не допомагає навіть четверта, найлютіша швидкість, та, що в шофера на язиці. А Бищепойменовані голови їхали, — один сюди, другий туди, — якраз навесні, перед весняною сівбою, коли все дужетаки до коліс липне. Їхали — і оцей голова, і отой голова «емками». Оцей голова, сяктак допхавшись до ярка, спустився в ярок, занурився — рррррр! — стоп і став. Смик сюди, смик туди, — стоп! — Приїхали! — повернувся шофер до оцього голови. — Н-да! — проказав оцей голова. Коли ось назустріч спускається в ярок отой голова… Розігнався — ррр! — стоп і став. Смик туди, смик сюди, — стоп! — Приїхали! — повернувся шофер до отого голови. — Нда! — проказав отой голова. За кілька хвилин: — Ааа! Іване Івановичу! Драстуйте! — оцей голова до отого голови. — Доброго здоров'я, Петре Петровичу! — отой голова до оцього голови. — Ви в область? — В область! — А я з області! — Сіли? — Сіли! — От кляті дороги! Щоб ото містка не полагодити?! — Злочинство просто! Спускаються в ярок два колгоспники. Підійшли. — Драстуйте! — попривіталися колгоспники. — Здорові були! — Виходить, приїхали? — лукаво посміхнулися колгоспники. — Приїхали! — Нда! — дакнули колгоспники. — Місточок слід би полагодити. — Ви з якого району? — Яз оцього, — один каже. — А я з отого, — другий каже. Голова оцього району запитав: — З якого колгоспу? — «Новий шлях». — А як у вас там з великою рогатою худобою? — Нічого. Перевиконали… Корів більше, ніж до війни… — Я не про корів питаю, а про бичків! — Та й з бичками непогано. Сто двадцять процентів плану. — А як… той… одгодованість? — Нічого, бички справні. — Угу… — А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району. — «Промінь». — А як у вас з бичками? — Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться… — Я не про те… Тоді обидва голови до колгоспників: — От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Нда! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Нда! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м'ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Нда! Ідіть, та тільки не баріться. — Ми миттю! Тут недалечко. — Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо? Закусили… Закурили. — Сумнувато. — Що й казати! — Чи не заспівати? — А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте? — А чого ж? Співаємо. Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас. І врізали:ДИРЕКТИВНА НАРАДА
«Наради, звичайно, потрібні, і їх слід проводити в міру потреби, але й переоцінювати їх значення в керівництві не слід. Не завжди дають вони потрібний результат. Хіба так не буває, що зберуть в районі нараду голів колгоспів, виступить на ній хтонебудь з керівних працівників, виголосить отаку загальну промову, милується нею, а той, хто повинен її слухати інший раз хропе…» З доповіді М. С. Хрущова на пленумі ЦК КП/б/У від 25.V.48 р. Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов'язково прибув на восьму годину вечора на нараду. — Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала осьось бути мамою. Голова її прохав: — Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти всетаки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а пидзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре? — Добре, Семене Івановичу! Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла: — Не поїде! — Чому не поїде? — сердито запитали з району. — Кукурудзу досіває! Нема коли їздити! — Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв? — Маруся Утішна прийняла! — Ось, хай тільки не приїде! Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району. — Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає! — Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько. — А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі… Помчав Петька на поле верхом на паличці… А в цей час з району ще одна телефонограма: — Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна. «Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити». Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце: — Та дайте ж мені кукурудзу закінчити! Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібномалиновим дзвоном.* * *
На восьму годину приїхав Семен Іванович до району… По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на. буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав. Нарада почалася рівно о восьмій… Не встиг доповідач промовити: «Товариші! На сьогоднішній день, значить…», Семен Іванович клюнув і задрімав… Прокинувся він був на «не зупинятися, значить, на досягнутім», кліпнув очима, підпер долонею голову й заснув кріпко. Заснув і почав підхропувати. Доповідач доповідав: — «Сівбу, значить, товариші, ми, значить, кінчаємо! Провели ми її, значить, на високім агротехнічнім рівні, значить, але це ще не значить, що ми все, товариші, зробили, значить…» Хто там хропе? Сусіда Семена Івановича, голова сусіднього колгоспу, добрий його приятель, вирішив Семена Івановича визволити: — Та це я стільцем рипнув! — Так ви не рипіть! — кинув промовець. — Бо з думки збиваєте! — Пробачте! — одказав той і — штовх Семена Івановича під бік: — Прокинься, ти! Дивись, захріп! Семен Іванович стрепенувсь та: — Давай, давай, хлопці! Сьогодні, кров з носа, кукурудзу треба закінчити! Давай! Налягай, хлоп'ята! Не зупиняйся, засипай зерно на ходу! Доповідач крикнув: — Запитання потім! Не заважайте! Семен Іванович не чув зауваження, бо знову заснув, і заснув міцно. Коли він починав підхропувати, сусіда його потихеньку лоскотав. Семен Іванович мукав: — Мму! — І затихав, не хріп. Наприкінці промови доповідач бадьоро й весело вигукнув: — Вперед, товариші! Семен Іванович стрепенувся, підніс руку й голосно промовив: — Я — «за»! І знову заснув.* * *
На кооперативну нараду Семена Івановича довів приятель його, голова сусіднього колгоспу. — Де це ми? — запитав Семен Іванович. — Кооперативна нарада! Не спи! — Кооперативна, кажеш? Мені до зарізу ушивальників треба! І вухналю! Та, мабуть, нема! Я покладу голову тобі на плече, ти не сердься! І незчувсяСемен Іванович, як закінчилася кооперативна нарада. Додому Семен Іванович їхав та все думав: «Чи закінчили кукурудзу, чи не закінчили?» Приїхавши додому, зразу ж запитав: — Закінчили? — Кукурудзу, Семене Івановичу? Закінчили! — Взавтра на проривку буряків! — А що там у районі, Семене Івановичу! Що за нарада? — Директивна була нарада, — серйозно відповів Семен Іванович. — Дуже серйозна нарада! А курники, хлопці, готові? Пересувні? Треба обов'язково взавтра на буряки курей вивезти, бо від кленової балки довгоносик появився! Вдома дружина до Семена Івановича: — Може, відпочив би трохи! Четверту добу ж уже не спиш! — А ти знаєш, Михайлівно, не дуже й хочеться! Побував оце на нараді в районі і якось так побадьорішав! Наради — вони, знаєш, жару піддають! Енергії! Поїду на поле!ЛОБОГРІЙКА
— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу! — так звернулася бригадир Оленка Крицева до голови колгоспу. — Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович. — Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як 30 центнерів з гектара озимої пшениці?! — Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше! — А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка. — Ііі, чого такого надумала?! — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо! Оленка не відставала. — Ну да! — сердилася Оленка. — Досидимося до того часу, що взавтра вже жнивувати, а тоді: «Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна? Я ж казав!» Так чи не так, Іване Петровичу? — Та чого прискіпалася, як шевська смола? Ти грамотна? — Грамотна! — Читала постанову правління, де чорним по білому написано: «Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!» Читала, питаю? — Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет! — Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович. Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле. — Ну, як з лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть? — Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все! Дівчатка замислились. Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати… Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі. Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить… Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка: — Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте! — Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти! — Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть! — Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю. — А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю? — Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій. — А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка. — Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки! Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам: — Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за дватри дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти! Дівчатка думали. Тоді знову Оленка: — Слухайно, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорнимичорними, як воронове крило, і з отакенними очима, каримикарими. — Слухайно, Галинко! Твій Сашко… — Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка. — Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади… — Ну, і що з того? — спалахнула Галинка. — Так от що: як побачиш ти його ввечері… — І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають?! — спалахнула Галинка. — Ні, Галиночко, я не кажу, що обов'язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш… — А чого обов'язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте?! — Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки й кажу, що він найчастіше тобі зустрічається… Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить… Він же ж у тебе на всі руки… — А чого саме він «у мене» на всі руки?! Таке й вигадають?! — спалахнула Галинка. — Та ні,— Оленка до неї,— я кажу, що взагалі він на всі руки… Попроси, Галинко! — Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли… Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі. Він сказав, що полагодить, як тільки з парами впораються… — Так чого ж ти мовчала? — Так… — такнула Галинка… Завтра жнива… Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув: — Де там та лобогрійка?! Постанова була?! Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо?! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш? — Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами! — Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович. — Справна! — То ж бо й є! От що значить вчасна постанова.НОВА ПОРОДА
Холодцю вже на столі не було: холодець уже гості поїли. А холодець був — не холодець, а поема — ну, танув у роті, і квит! Сам танув! Холодець-бо був із ніжок, із часником, з морковкою і з лавровим листом… Після холодцю подане було на стіл смажене порося. Люб'язна хазяйка, ставлячи порося на стіл, дуже мило і дуже гостинно промовила: — Даруйте нам, дорогі наші гості, що порося трохи переросло: йому вже три місяці! Один дуже поважний гість дуже ввічливо промовив: — Не турбуйтеся, хазяюшко, поїмо. Другий гість, який, очевидно, непогано розумівся на питаннях розвитку тваринництва і зосібна свинарства, авторитетно заявив: — Тримісячне порося, як про це говорить наука — зоотехніка, відрізняється від місячного поросяти тим, що в тримісячного поросяти значно більше наїдку! Будьмо! Підвівся хазяїн: Ні, товариші! Прошу вас поки що не будькати! Прошу вас, дорогі гості, вгадати, якої породи єсть дане порося? Хто вгадає, тому буде видано найсмачніший шматок даного поросяти — хвіст. — А я знаю, а я знаю! — підхопилася симпатична блондинка. — Це поросяточко не інакше як системи леггорн. — Так леггорни ж кури, а не поросята! — поверг в униніє симпатичну блондинку знавець на свинарстві. — Дивись! Хіба кури? — почервоніла симпатична блондинка. — А я все життя — й до заміжу, і після заміжу — гадала, що леггорни — поросята! Бухгалтер, дуже серйозна людина, завважив: — Порося це — решетилівської породи! — Нема решетилівських поросят, — промовив хазяїн. — Ви, товаришу, переплутали поросята із смушками! Є решетилівські смушки, а не поросята. — От бачиш, Ваню, — накинулася на бухгалтера бухгалтерша. — Не знаєш, не лізь! А ще ж і шапку носиш з решетилівського смушка! Це порося або першерон, або брабансон! От! — Ой боже мій! Змішали, Акилино Гурівно, поросята з жеребцями! Айайайай! Дехто з гостей згадував і про симентальську породу свиней, і про кохінхінську, і про плімутроків. — Ні, дорогі гості,— підвівся знову хазяїн, — бачу, що не вгадаєте! Ніколи не вгадаєте! Доведеться мені їсти самому найсмачніший шматок даної поросятини. Це, дорогі гості, порося породи… — Якої? — підстрибнула симпатична блондинка. Хазяїн витримав відповідну паузу й урочисто промовив: — Вибракуваної! Вибракуваної породи це порося! От якої! — Нова порода? — зацікавились гості. — Порівнюючи не стара, — пояснив хазяїн, — але останніми часами розповсюджується. Дане порося, приміром, виплодилося в підсобному господарстві Маріупольського мішторгу, де директором був тов. Прилуцький. Спочатку воно, це порося, в числі 21 своїх соплеменників було, як і інші, йоркширської породи. А коли воно, разом з двадцятьма іншими соплеменниками дійшло тримісячного віку, воно було перепородуване відповідним актом з йоркширського на вибракуване… Може, ви мені, дорогі гості, не вірите? Так тоді повірте авторитетному листові до редакції газети «Радянська Україна» секретаря Маріупольського міськкому КП/б/У за № 152, де сказано, що справді в грудні 1947 року в підсобному господарстві було забито 21 порося на підставі вибраковочного акта!.. — А які характерні ознаки поросяти вибракуваної породи? — зацікавились гості. — Вони, — пояснив хазяїн, — недовговічні, але, як ви самі масте змогу переконатися, дуже смачні. Деякі з них живуть довше, доживають солідного віку і досягають солідної ваги, — це в тому випадку, коли вибракуване порося переходить у власність, приміром, заступника директора Маріупольського мішторгу Соколова. — А чому так? — запитали гості. — А тому, — пояснив хазяїн, — що таке порося годується на підсобному господарстві безплатно, отже, годується добре і має відповідний догляд. Може, ви мені, дорогі гості, не повірите, так повірте тому ж таки авторитетному листові секретаря Маріупольського міськкому, де сказано: «У підсобному господарстві відгодовується свиня заст. директора мішторгу т. Соколова, який за догляд і відгодівлю її не платить»… — А які перспективи вибракуваної породи свиней? — запитали гості. — Перспективи смачні! — відповів хазяїн. — Пригощайтеся і самі переконаєтесь.ПРО КУРИ, ПРО ІНДИКИ, ПРО ДИРЕКТОРІВ I Т. III…
Як свідчать стародавні перекази, одна популярна людина, що жила не до різдва Христового і не після різдва, а з'явилася вона якраз в час самого різдва, творила чудеса. Чудеса ті були в галузі медицини (воскресеиня мертвих), річкового транспорту (ходіння по воді як по суходолу) І Т. ІІІ. Сотворила та людина ніби одно чудо з галузі харчопрому: вона нагодувала п'ятьма хлібинами й п'ятьма таранями п'ять тисяч чоловіка. Підвечерюючи якось в одній їдальні, розговорилися ми з директором тої їдальні. Директор увесь час доводив нам, що за останній час на його підприємстві не порції зменшилися, як скаржаться клієнти, а збільшилися у клієнтів апетити. — Не можу я, — гаряче говорив директор, — слідкувати за апетитами своєї клієнтури! За порціями дивитись це справа моя, і я запевняю вас, що порції у мене в нормі, такі, як і належить їм бути, а за апетитами хай слідкують ті, кому це належить… Ми доводили директорові, що збільшення апетитів у клієнтів його їдальні і взагалі у всіх «клієнтів» явище цілком закономірне. Життя по війні налагодилося, народ покріпшав, побадьорішав, повеселішав, отже, зрозуміло, що йому хочеться попоїсти і більше, і смачніше. — Ну, знаєте, — гарячішав директор, — так можна дійти до того, що ніякими порціями я своїх клієнтів не задовольню! — Задовольните! — наполягали ми. — Мусите задовольнити! Треба тільки стежити, щоб яловичина потрапляла в каструлю, а не поза нею, а свинячі одбивні одбивалися на столі, а не в клієнтури… У цій розмові жартома ми розповіли деректорові байку про оте чудо з п'ятьма хлібинами й п'ятьма таранями. Директор аж підскочив: — Адресу! — Яку адресу? — Тої людини! — Померла, — посміхнулися ми, — та людина, так що доведеться вам годувати людей самому і годувати не чудесами, а добрими стравами! — Ай, яка шкода! — засмутився директор. — Така неоціненна для нашої справи людина! Три ставки б дав! П'ять ставок би дав! їйбо б, дав! І кріпко директор замислився. Думавдумав директор, та й каже дівчинціофіціантці: — А покличтено мені старшого повара! Підійшов старший повар, літня вже людина, солідна, хороший, видимо, спеціаліст у кулінарії… — Знайомтесь, — познайомив нас директор. — Старший наш повар, Гарасим Петрович Бефстроганенко! Сорок років виробничого стажу! Прекрасний фахівець! Гарасим Петрович скромно присів біля столу. — Що прикажете, товаришу директоре? — запитав старший повар. — Чули ви, Гарасиме Петровичу, байку про те, як одна людина п'ятьма хлібинами нагодувала п'ять тисяч чоловіка? — Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо. От не пам'ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались? — Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби! — Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі. І старший повар сумно якось зітхнув. — Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми. — Та так… — нехотя одказав Гарасим Петрович. — Скажіть, будьте такі добрі,— звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва, як ви ото так ділите, приміром, хоча б смажену курку, щоб усі порції були більшменш однакові і смаком, і калорійністю і т. д.? Щоб клієнт був задоволений! — Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович. — А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, то не буває без непорозумінь… У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку… Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливоверескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується… Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка! Гарасим Петрович глянув на директора і почав: — Ну от… Привозять нам із бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так… Видають мені, значить, з кладової п'ятнадцятеро курей, я їх смажу… — Дозвольте, Гарасиме. Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п'ятнадцятеро… Директор їдальні засовався на стільці. — Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите… — Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п'ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції… — Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п'ятнадцять… Обмовились… — Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п'ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених… Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці. Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі… — Або візьміть, ви свинячі одбивні котлети… Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет… Я беру сто вісімдесят і смажу… — Знову обмовились… Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив… — Привозять із бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п'ять кілограмів, чищу й варю чи смажу… Тоді вже ми не витримали: — Що за така математика?! — крикнули ми. — А така, як і в тому чудіюді,— підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П'ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма… Та й котлетами… Та й картоплею… А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка… Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора… — Ну й що ж? — запитали ми. — Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич! — А де ж Кузьма Савич? — Там, де й Сава Кузьмич! — Текучість у директорах? — Текучість в індиках завжди викликає текучість у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд… Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху, — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку «буряно і много». — То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі «рєззі» та рухливі? — Може, може… Тільки ж остогидло вже мені «чудеса» проробляти на манір п'ятьох хлібин з п'ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович. — Припинять! — сказали й ми не менш рішуче…ДЕР ГАЛУШКА
і
Двоюрідний брат у нас єсть. Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами. Дуже вчений брат, бо його батько, — наш уже ніби дядько, — віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився. Бабуся наша все було нам говорили: — На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката! Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, — і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне! А бабуся до неї: — Чого ти? Страмнюча?! А вона: — Як у пана! З дідапрадіда звалися ми Салами, — Сало й було наше прізвище. І цілий наш куток у селі прозивався: «Салй». Як ото, було, хто запитає: — Лде Оверко Сидорович проживає? Зразу ж усякий і скаже: — Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Салй здавнадавен жили. Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили. Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився. Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата. Писав у тому листі син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає. Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали… Батько наш сказали: — Дурниці! Затой… Зарозумівся! А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули: — Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»! Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали: — Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!.. Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли… Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо. Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька: — Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?! Дядько схопились, за шапку та з хати. Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли». Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли». Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа. Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат. Стануть, було, серед хати та й проказують: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. А ми зразу всі й підхоплюємо: Чом вас вітер не розвіяв В степу як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як малу дитину?.. А вони: — Тсссс! Хто це написав? — Шевченко! Тарас Григорович! Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою: — Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір? Ми аж очі, було, повитріщаємо: — Паперу не знав?! — Не знав! І не він цього вірша написав! — А хто? — Еигальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець! Аж руками, було, брат по столу бахнуть. Ми аж поприсідаємо. А двоюрідний брат нам і розповідають: — От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з'ясував, але я це обов'язково з'ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англосаксонське слово «о'кей». Ех, ви! Неоковирні!..II
Вивчилися наш двоюрідний брат на критика… На отого, що рецензії пишуть, — на п'єси всілякі, на вистави… Батько їхній уже померли, а наші ще живі були… От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата. Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання… Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові,— живуть добре і т. ін. Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою. Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч і з двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!! Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському». Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали: — Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв! Батько махнули рукою: — Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Якнеяк — рідний небіж!ІІІ
От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський… Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно… Ми всі до нього: — Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці! — Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії… — Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» КарпенкаКарого? — Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли воші всі списки з ІІІекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть… Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли… — І «Запорожець за Дунаєм» іде? — І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика! Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату… Принишкли всі… Помовчавши, батько суворо якось так запитав: — А нові п'єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі? Кіндя презирливо махнув рукою: — Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні… Батько різко рвонулися з лави. А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать. — Чого ви, мамо? — тріпонувся батько. А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли: — Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду… Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…ФІЗКУЛЬТУРА!
I
У кожної людини єсть приятелі… Єсть вони і в мене, і у вас. Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників. Не помічали? А ви придивіться. Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — не-не моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр… Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно. Ні, самі ваші приятелі,— літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили. Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні. Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що самодин я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором. — Раздватри. Раздватри. Раніше, щоправда, по-семейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило: — І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай! А тепер уже мовчить: звикло. Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує: — Раз-два-три. Раз-два-три. А мене не бачить: захопилася. — Драстуйте, — кажу. А вона: «Ой!» — і за шафу… — Нема, — питаю, — Івана Петровича? Мовчить… — Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема? — У командировці,— відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася. — Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Рруку, товаришу. І мені якось аж легше зробилося. «Ну, коли кумова мама, — думаю собі,— ранками фізкультурить, то мені й «бог приказав». І посемейство тепер уже, дивись, коли-неколи і собі пострибує перед репродуктором. А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло. Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін. А сам дід (йому тепер вісімдесят п'ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі,— то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід. От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів. Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м'ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда. Прийшов додому, пообідав та й каже: — Щоб я, — каже, — Куценка не перетой? І швиденько кудись пішов. На «Куди ви, діду?» — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері… Одчинили і… отетеріли. Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає. Всі до нього: — Дідусю! Що з вами? А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою: — Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка… Що ж виявилось? Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко… Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати… — Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають… Дід подивився на всіх, посміхнувся: — Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга… І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула. Не за своє діло дід, виходить, узявся. До чого це ми все говоримо? Запальна штука — спорт. Вона захоплює і малого, і старого, і немічного. І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім'ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий. Спортові надано громадськодержавних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище. Колишні кулачки одійшли в минуле. Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.ІІ
Футбол… Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп'ята, — гонять м'яча. Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються «ворота» і моментально починається перший «тайм». Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику? Хлопчакам по 8–9—10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!.. М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча? А ви подивіться он на того «воротаря»! Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він «приймає» м'яча скажено, люто! Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого «тайму». Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б'є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим «броском» кидається й «бере» снайперського. Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м'яча напів у штанчатах, а напів так. А всетаки взяв! Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никаиорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворога хоч один м'яч від лондонського «Арсеналу»? А ви прислухайтесь до тих хлоп'ят. Тут вам і «офсайт», і «корнер», і «пенальті», і «аут», і все, все… Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки: — З поля! Геть з поля! З пооооля! Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема! Не кулачки, а футбол. І це — чудесно! Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким… Хай живе фізкультура! Хай живе футбол! Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один «вид спорту», доступний кожному, — це «уболівання», «болільництво», бути «болільником». Хоч і кожному доступний цей «вид спорту» — болільництво, не думайте, що він легкий, ні… Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний… Коли, приміром, футболіст теряє за час матчу (так принаймні кажуть) кілограм і більше у вазі, то болільникентузіаст теряє мінімум дев'ятсот грамів. Були випадки, коли футболісти після матчу йшли собі додому, весело підстрибуючи. А болільника вели додому попідруки, а то й несли. Але таких випадків зареєстровано одиниці.ІІІ
Сьогодні футбольний матч. Господи, як завжди ждуть його і фізкультурники, і болільники. Ну, ходімте з вами на матч! Але ходімте зарані, бо запізнимось трохи, — не проліземо на місце і тоді… та тоді… аж подумати страшно. До стадіону іде зо дна квартали, але ви йдете вже у густому натовпі весело настроєного люду… Скрізь жарти, дотепи, викрики: — Наша візьме! — Ой, боюсь, чи візьме? Сильний противник! — Та й наші не слабі! Молодих підбавили! Сильна і у нас тепер команда! Лж ось підбігає до вас хлоп'ятко, дивиться на вас благальними очима: — Дядю, проведіть! — А як же я проведу? В мене ж один квиток! — Проведіть! Скажете, що син! Може, пропустять?! Проведіть! І дивиться на вас хлоп'ятко такими молитовними і воднораз лукавими оченятами, що ви не в силі йому одмовити. Ну, як же ж ви можете його не взяти, коли вік, може, — «центр нападу» якогонебудь майданчика на розі вул. Леніна й Чкалова, витолоченого й випрасуваного коліньми, черевом, лобом, спиною його власного дитячого пругкого тільця? — Ну, йди! Тоді підбігають до вас іще п'ятьсімдесять маленьких «крайніх правих», «крайніх лівих», «воротарів» і т. ін. — І нас візьміть! Дядю, проведіть! — Та хлопчики ви мої любі, та не пустять же! — А може?! Візьміть! Ви підходите до контролю з 1012а вашими «синами». Ви говорите контролерові, що це всі ваші сини, що ваша дружина мати героїня, що обов'язково хай пройдуть і т. д., і т. ін. Контроль регочеться і цілком слушно зауважує: — Що ваша дружина — матигероїия, може, й так! А те, що вона в один рік народила дванадцятеро синівсоколів, щось, мабуть, не так! Не можна! — Ну, хоч одного! Один таки милостиво пропускається, і не встигли ви війти до стадіону, як уже ваш «син» блискавкою прянув через голови сидячого люду, забувши про «батька», але не забувши показати переможно язика всім тим, кому не пощастило пройти за «синів»… Ще раз нагадуємо: приходьте на матч заздалегідь, не запізнюйтесь, інакше будете чути не дуже приємні для вас вигуки, коли продиратиметесь до свого місця: — Можна було б сьогодні і раніше встать! — Заспав?! — Довго обідаєш!! З великим трудом ви пробиваєтесь на своє місце, хоч прийшли ви за півгодини до початку. І коли ви вже сіли, і коли вже ось-ось має початися матч, люто продирається на своє місце запізнілий. — Заобідався?! — почулося грізне з усіх боків. — Товариші! Граждани! Їй-богу, не обідав! Пропустіть! Я ось і примуса взяв, і сковорідку, і яєчка, — у перерві яєчню підсмажу — пообідаю. Не встиг: працював! — А! Ну, коли з примусом і з сковорідкою, — пропустіть! Людині справдітаки заніколилось! І пропустили! А людина під час перерви запалила примуса, — чик! чик! — засмажила яєчню й пообідала.IV
Почали… Капітани футбольних команд «супротивників» потиснули один одному руки, свисток судді,— покотився по зеленому полю футбольний м'яч і замайоріли по полю різноколірні майки… Перший тайм… Ми не будемо, ясна річ, описувати ні матчу, ні окремих його моментів, навіть найцікавіших, бо, по правді сказати, не дуже ми в цьому ділі спеціаліст-футболіст, бо навіть і не дуже болючий болільник, бо оце тільки вирішили «заболіти» і, по суті, це наш перший, так сказать, дебют як болільника… Ще тільки «кольнуло» й трішки залихорадило, зовсім іще не затрясло… …Перше враження: страшенно трудно, майже неможливо стежити за грою. Ще за м'ячем слідкувати можна, але за окремими гравцями — неможливо ніяк. Хто каже, що в матчі грають 22 чоловіка футболістів? Нічого подібного: у матчі беруть участь 22 футболісти плюс 40 000 глядачів. Встежите ви за 40 022 чоловіками? Ніколи в світі! От «узяв» м'яча «Паша». Так принаймні його кличуть усі 40 000 чоловік. «Паша», значить, узяв і повів м'яча короткими пасовками. Я чую, як біля мене і праворуч, і ліворуч, і підо мною, і надо мною з сотень уст вилетіло: — Паша! Паша взяв! Паша веде м'яча по полю, а надо мною: — Паша! Паша! Паша! Та, Паша! Ой, Паша! Пагагагаша! ПашаПашаПаша! Бийбий! Та бий же ж! Бий! Пааашенька! У Паші м'яча одібрали. Тоді з сотень уст розчаровано, печально: — Ех! Паааша! Перехватив м'яча «Пека» і погнав. І знову починається: — Федю! Федю! Федю! Дай! Дай! Дай! Федю! Фееедя! В цей час мій правий сусіда починає «гнати» своїм коліном моє праве коліно: — Так! Так! Так! Жене поки що короткими пасовками: дай! дай! дай! — Дорогий сусідо, — я до нього — То не м'яч, то, — кажу, — моє коліно! Женіть хоч короткими пасовками! Та не бийте по голу! Бо добре, як у сітку, а як у штангу вріжете?! …А он там трохи далі сидить «воротар»… Я дивлюся на нього, і він на своєму місці робить те ж саме, що робить справжній воротар на полі: він кидається праворуч, кидається ліворуч, підскакує, і коли справжній воротар, приймаючи справжнього м'яча, кидається на м'яча й падає, «воротар» на місці теж падає на своїх сусідів… «Взяв!» Його штрикають зонтиками, луплять кепками, але то йому все ні до чого: він м'яча — «взяв»!!! …Аж ось лунає,— та де лунає?! — ріже повітря страшний свист з тисячі ротів. — То — «судді»… Щоправда, судді не «всесоюзної» і навіть не «республіканської категорії», але — то судді, страшніші від всесоюзних і республіканських. То — на полі щось трапилось таке, що порушило правила гри, що вийшло за межі дозволеного — і от протест страшним свистом. Справжній суддя, навіть всесоюзний, свиснув раздва і все, а ці — «болільницькі судді» — свистять мінімум однудві хвилини безперервно. Люті судді! Невмолимі й жорстокі! …Дивлячись на матч, переконуєшся, що майстерність футболу дійшла в нас до надзвичайної висоти, до мистецтва — такі інтересні, складні й хитромудрі розігруються на зеленому полі комбінації, ситуації і т. ін. І який фізично кріпкий у нас народ — фізкультурники! Гол!!! Ну, тут, дорогі наші читачі, я не берусь описати все те, що робиться. І ви бачили, і я бачив — і в кінохроніці, і в кінофільмах фіксування матчів, — і в звичайній дії, і в затриманій, — все це ми з вами бачили. Те, що ми бачили, — вона тільки отакунічка частинка того, що насправді діється… Летять картузи? — Летять! Летять зонтики? — Летять! Летять газети, летять рукавички, летять коробочки з цигарками, з сірниками, летять носові хустки, — все це летить. Всі кричать! Ми з вами знаємо, що значить кричати, що значить галасувати, лементувати, — але те, що робиться, коли — гол! — цього описати не можна. Біля мене сиділа з лівого боку молода жінка, симпатична блондинка, в окулярах і взагалі… Чудесна жінка! І от — гол!!! Вона тах метонулася сюди й туди, вона так підскочила, — ні, не підскочила, а зірвалась, ні,— не зірвалась, а її зірвало, — що я вдарився від неї ліворуч! її окуляри рвонулись із носа і полетіли вгору… Вона і не сиділа на місці, і не бігла, і не тупцювалась, і не йшла, — а вона, — я не знаю, — вона гвинтилась на місці,— не вгвинчувалась, а навпаки, вигвинчувалася з місця… Із уст у неї щось бриніло. Ні, не бриніло, а рокотало. Ні, не рокотало, а неслось!.. Крик? — Ні! Лемент? — Ні! Вереск? — Ні! Я не знаю, як ще вам пояснити, але це щось незвичайне. Це — радість з криком вирвались із грудей задоволеної людини! Зірвали з її носа окуляри, штурхонули мене в лівий бік і розсипались по зеленому полю крикозайчиками (скік! скік!). Радісним якимось зойком! А з зеленого поля піднеслися вгору до неба і розтанули в голубій безодні… Смієтесь? Не треба! Бо це — радість! Радість нашої чудесної молодості!V
От і футбол. От і ми з вами — болільники! На перший раз дозвольте дати кілька порад, щоб обов'язково виграти матч. 1. Треба хороше грати! 2. Треба культурно грати! 3. Не треба ламати «супротивникам» руки, ноги і т. ін., щоб їх виносили з поля і щоб у вас у команді залишилася вся команда, а в супротивників самий тільки воротар. Це не дуже культурно. 4. Коли до кінця матчу залишиться 10 хвилин, команда, яка перемагає, повинна робити ось що: а) забивати м'ячі тільки в «аут»; б) посилати м'ячі до глядачів, а глядачі, ваші симпатики, повинні притримувати м'яча. А то й зовсім заховати… Дивись, час мине, — ви й виграєте; в) коли ви граєте в Києві на стадіоні «Динамо», бийте по м'ячу так, щоб він перелетів через трибуну й закотився на Труханів острів. Поки його розшукають, — дивись, чає уже й минув; г) а коли на стадіоні ім. М. С. Хрущова, — бийте так, щоб м'яч упав у Чернігівській області! Ви виграєте! Фізкультура!КОЧІВНИКИ
Надходив Новий рік, надходив січень місяць Нового року, надходили звітновиборчі колгоспні збори. Один голова, одного колгоспу, з одного району, однієї області на Новий рік чекав з охотою, з радістю, з гускою, з пирогами, з холодцем, з чаркою, з сім'єю, з гостями, з нетерпінням, з ентузіазмом. — Чи не забагато? — підраховуючи все приготоване до Нового року, запитала дружина в того одного голови. — Поїмо! — рішуче промовив голова колгоспу. — І поп'ємо! — додав того самого колгоспу комірник, що жив з головою в одній хаті і зайшов до голови в кімнату на предмет роз'яснення деяких питань, що самого комірника непокоїли. А саме: — Чого воно так поволеньки та зустріч Нового року надходить, і чи не можна почати зустрічати Новий рік хоча б ЗО грудня, бо досить уже нам бути в тенетах старих традицій, час уже, як і скрізь, ламати старі норми — це раз, а подруге — пироги вже готові, холодець захолов, а що гуска не смажена? Доки холодець поїмо, гуска дійде! Тридцятого б почали, воно б і показувало, що зустрічаємо Новий рік активно, а не так — шалайбалай! Як повашому? Дружина не погодилась: — Зустрічатимемо, як і всі,— 31-го! Ідіть та сирівець після вчорашнього пийте! Хоча б на один день повисихали! Страмнючі!* * *
Про наступні звітновиборчі збори голова з комірником говорили не з таким запалом, чекали їх без ніякого ентузіазму, і щодо цих зборів аж ніяк їм не хотілося ламати норми часу, щоб їх прискорити. — Як же ж воно з тими зборами буде? — питав, похнюпившись, комірник. — А як? — сумно говорив голова. — Зустрінемо Новий рік, одсвяткуємо різдво, тоді коненят у гарбу, все, що в хаті, на гарбу та в район. Бо після зборів навряд чи тут удержусь. — Та воно так! З квітня жодних колгоспних зборів! Хазяйство… — Ой, не нагадуй мені про те хазяйство! — махнув рукою голова… — А випито скільки?! А поїдено з колгоспної комори скільки?! А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник. — Та мовчи вже хоч ти! І без тебе буде кому пиляти! — перебив голова. — Ну да, ви — в район, я знаю, що район вас кудись у другий колгосп повезе рекомендувати, як і торік. Там провалили, до нас привезли! А я ж як? — Мене пристроять, тоді й ти до мене перейдеш! — Якби ж і з коморою! — Там своя комора буде! — А не знаєте, в який колгосп вас повезуть? — Хіба вгадаєш? Де приймуть! Народ тепер здорово потвердішав! Та десь устромлять! — Та то встромлять! Народ у нас у районі енергійний! — Взагалі, не журись!* * *
Прочитали ми вищенаписане одному знайомому колгоспникові, чи буває, мовляв, таке на світі білому, а він зразу: — Та це ж ви про голову колгоспу «Жовтень», Таращанського району, Київської області, Потеряйка! — Хіба? — Факт! Отак його й возить районне керівництво з колгоспу в колгосп! З одного колгоспники потурять за нездатність господарювати — другому сватають! Там нахазяйнує по самі тпруті,— наженуть, його везуть до іншого… Так і кочує з місця на місце. Торік Потеряйко був у «Комуністі», цього року в «Жовтні». І в комірника живе, і з комори без ордерів бере! Ну, як в око вліпили! — А в районі хіба не знають? — Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!* * *
Побачивши, що наш знайомий колгоспникдуже обізнаний в цій справі, ми його запитали: — А по інших районах таке буває? — Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває,— відповів мудрий колгоспник. — Що ж робити? — Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… Помоєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать… — Та ви винахідник! — Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора! — Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.ПЕРША ПОДОРОЖ
Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкірами, а подорожувати вирішено було обов'язково… Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руку правнукам П'ятниці, потім того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боаконстріктора і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкірами майнути човном через Атлантичний океан до Америки, одвідати «Дядькову Томову хижку» та подивитися як «Яструб'ячий ніготь» здирає з бліднолицих скальпи. Майн-Ріда й Фенімора Купера перечитано було гетьчисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах, траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана. Зібралися ми до Африки та й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда. А коли постало питання, у кого буде «Яструб'ячий кіготь» дерти скальпа, — вирішили взяти Сашіса Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора, і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулею. — Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього деруть, у нього голова здорова і волосся цупке! Сашко погодився. Про скальпа ми йому, звісно, не говорили. Та Сашко нам був корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п'ять карбованців! П'ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п'ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками! Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апеннінський, як у географії ми заучували… Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже: — Починай зверху! І починаєш: — Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський. Півострови в Європі… Так само й з островами: — Корсіка — Сіцілія — Сардінія! — Ну, далі,— вчитель натискає. — Суматра — Ява — Борнео — Целебес! — Ну, далі! — Кріті І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска! — Ставай у куток! Так що географію ми знали… Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері,— дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, «як до соломи». Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем. Був кінець травня. Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку. Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта. Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сякутаку одежинку. Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко: — Шість карбованців! — вихекнув Сашко. — Ого! — огокнули всі ми, і давай мерщій укладатися в човен. Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря, — базарний день, здається, у містечку був, — так він зарані вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитися. Підійшов дід до озера, — нема човна… Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали!), дід тим слідом до річки, і тількино ми хотіли одіпхнутися, як Підситок: — А куди ж ото ви, шибеники, га?! Ну, ми з човна, як жаби — прямо у воду! Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це — такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо: — Що далі робити? Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село: — Ач які, сукини сини! Острожники, бузовіри, хамлети! Телесувався дід біля човна, — всеньке село збіглося. — Чиї? Діл упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї… Матері наші, кожна посвоєму: — Ой боже ж мій! І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого і замашного… — Де ж вони, дайте мені мого?! — кожна мати посвоєму вдарила руками об поли. — Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід. — Ні, ви дивіться, люди добрі, човна вкрали! Чим би ж я тоді ятери становив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу! — Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати. — Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок. Тоді матері, ще раз кожна посвоєму: — Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого! Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси: — Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Іч, хлюсти, трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурами краще треба, щоб не хникати потім! Матері! Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера… Дві доби ми сиділи в Ясеновому, в балці… А потім увечері пішли додому. Мати дуже плакали, а батько повчав, як з дому тікати в подорож… Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене в гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками… Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися. За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх. — Ну, як? — запитали ми його. — Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко. — А бабині гроші? Шість карбованців? Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи. — Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали. Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки подивитися, як деруть індійці скальпи з бліднолицих. Давнодавно це було… Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа. Не дуже гаряче, видати, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а, головне, останні і для нього, і для всенької його династії.У НІЧ ПІД НОВИЙ РІК
І
В одному колгоспі, одного району, одної області трапилася страшна пригода… У ніч під Новий рік щось украло в тому колгоспі сторожа! Був сторож, і як язиком його злизало. У тому колгоспі по штату всього тільки 18 сторожів… Не вісімдесят, а всього тільки вісімнадцять. Сторожі між собою живуть тихо, мирно, у згоді та злагоді. Вони собі сторожують, сонце собі крутиться, трудодні собі йдуть… Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожів, якась там сварка, — то боже борони! Хіба як у підкидного грають, та хтось не ту масть підкине. Але це буває дуже рідко, бо грають вони у підкидного так, що й у карти вже не дивляться, — такі спеціалісти: дійшли вже до того, що без карт грають, а так — на мигах. Отже, й сваритися нема причин. Буває іноді, що стерегти нема чого, — так і з цього становища виходять: стережуть тоді один одного, щоб прогулів не було. Одне слово, — хороші сторожі, кваліфіковані і з чималим стажем. Троє з них уже в похилім віці, старенькі, а решта — нічого, у доброму ще здоров'ї, і як не грають під коморою у підкидного, тоді борються — «навхрест» або «під силки», а як боротись не хочеться, тоді йдуть на товарномолочну ферму: — Ану, хто бугая підніме? Бугай у тому колгоспі — симентал, красунь бугай, Цезар називається, 918 кілограмів на вагу, але характером плохий, сумирний, дається піднімати, тільки стогне. Одному не вдалося ще підняти, а вдвох уже піднімають. Тільки крекчуть, як піднімають. Оленка Кленова, найкраща в колгоспі ланкова і найгостріша на язик комсомолка, кинула якось на засіданні правління: — Та ви б нашим сторожам футбольного м'яча купили! Вони потренуються та «Кубка СРСР» нам Биграють! Досить уже їм бугая піднімати! Сторожі образились та на Оленку: — Ти не дуже базікай! Що ми сторожі, то нічого, та не забувай, що я тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика! І так за дівчину взялися, що якби не парторг із комсоргом, то, дивись би, й той… і ланку б одібрали! А так, взагалі, ще раз кажемо, сторожі дуже добрі й дуже кваліфіковані, просто таки незамінимі. І от одного з них під Новий рік щось узяло й ухопило. Діло було, розповідають, так. Під Новий рік сторожі вийшли на роботу вже після зустрічі Нового року, бо ніхто до 12ої години в колгоспі не спав, отже, боятися не було чого, та й злодії у цю ніч теж Новий рік зустрічають, так що можна не хвилюватися. Зустріли Новий рік і вийшли сторожувати. Цю ніч не грали в підкидного, не боролися та й бугая не піднімали, бо було важкувато. Походили, покалатали в калаталки, поприходили додому та й полягали спати. І от другого дня дружина одного з сторожів зчинила ґвалт: — Нема чоловіка! Сюди-туди — нема! Уже й вечір — нема! Подзвонили до району, викликали з міліції собаку-шукача Трефа, а воно тої ночі йшов сніг, сліди поприкидало. Треф побігав по дворах, підбіг до колгоспної комори, нюхнув і прянув до стогу колгоспного сіна, підбіг до стогу і почав одгрібати сіно. Гріб, гріб і вигріб свинячий окіст. Всі тільки: — Тю! А комірник потихеньку: — Здох би ти йому! Де ти на мою голову взявся? Оленка, що тут була, приснула: — Дивись! І колоте, а в сіно заривається! Сказано, свиня! — То воно з морозу! — посміхнувся міліціонер.ІІ
Крадіжка в колгоспі сторожа справила на всіх гнітюче враження. Дружина весь час плаче, родичі й сусіди сумують. Сторожі ходять хмарою: — Не вберегли! Скликали екстрене засідання правління, де ухвалили подвоїти штат колгоспних сторожів, щоб один штат сторожував колгоспне добро, а другий штат щоб сторожував перший штат.* * *
— Чи могло таке трапитись? — запитали ми в свого знайомого мудрого колгоспника. — Скільки в колгоспі сторожів? — він запитав. — Вісімнадцять! — Могло бути! — подумавши трохи, сказав мудрий колгоспник. — Могли вкрасти. Є кого красти! — А що робити, щоб у колгоспі сторожів не крали? — Єдиний спосіб — вибрати на колгосп одного доброго сторожа! — посовітував мудрий колгоспник. — Голову колгоспу! — Що ж йому сторожувати? — ми до нього. — Колгоспні трудодні! — твердо заявив мудрий колгоспник. — Ніхто тоді в нього сторожа не вкраде!САМОХІДНА КОМОРА
Якось — було це кілька років тому — прибув до одного колгоспу новий голова, Олекса Хапунець. «Обняв владу» і зайшов до колгоспної бухгалтерії. Подивився сюди, подивився туди. — Бухгалтерія? — грізно запитав Хапунець. — Так! — одповіли рахівники. — Це, — которі ордерімордері? Цокцок, дайте розписочку! Марш звідси! Я тут житиму! Рахівники за свої ордерімордері, за свої «цокцок» — та з приміщення контори. Тепер вони роблять своє «цокцок» у найманій хаті і виписують за хату хазяїнові щомісяця по 15 трудоднів. Пішов Хапунець по колгоспу далі. — Сушарня? — запитав. — Так, сушарня. Торік збудували. — Гріє? — Дуже добре гріє, товаришу голово! Зерно виходить сухеньке, як дріб! — А в мене в хаті чого холодно? І чого я завжди мокренький, як чіп? Розібрать і збудувати піч у мене в хаті! — наказав голова. Розібрали сушарню і збудували піч у голови на квартирі. Та й пішов голова по колгоспу далі. — Що за будинок? — грізно запитав він. — Клуб, товаришу голово! — Клуб? Це — которі лекції? Танці?! «Запорожецьполтавка»?! «Наталка за Дунаєм»?! А кури мої надворі?! Га?! Кури, питаю, мої надворі?! Га?! — гагакнув голова. На вечір Хапунцеві кури кудкудахтали в колгоспному клубі, і Хапунців півень ходив по сцені, мов турецький султан із «Запорожця», викукурікуючи: «Як тихо тут і як спокііійно!» Та й пішов голова по колгоспу далі. — Оце такий для мене город?! П'ятнадцять соток?! Для голови колгоспу? Хахаха! — зареготався голова. Зареготався та й нарізав собі 60 соток городу. Адміністративногосподарська діяльність нового голови колгоспу на цьому кінчилася, коли не рахувати ще одного геніального заходу: призначення на головнокомандуючого колгоспною коморою своєї людини. Далі почалися «біжучі» справи. Бігали до колгоспної комори од голови і бігали з колгоспної комори до голови. Носили хліб, носили сало, олію, м'ясо, пшоно, яйця. Потім бігали на ферму, носили молоко, та все без ордерів, та все без ордерів. Колгосп той до хазяйнування в ньому Хапунця був одним з передових не тільки в районі, айв області, а тепер він захудав, захирів й опинився далеко позаду від інших колгоспів у районі. Колгоспники вболівають за свій колгосп, вони хочуть повернути своїй артілі її колишню славу, та голова на заваді… Сигналізували про головині «подвиги» колгоспники районному прокуророві, але прокурор «одсигналізував» їхні сигнали назад до голови, а голова почав сигналістів «сигналізувати». — Я вас, — каже, — так одсигналю, що душа ваша моїх сигналів перелякається та парою з вас і піде. Колгоспники з нетерпінням чекали на звітновиборні збори і готували для голови «вороних». Хапунця прокотили з вітерцем.* * *
Наш знайомий, мудрий колгоспник, прочитавши про Хапунцеві діяння, сумно похитав головою: — От та гемонська комора. — Що таке? Яка комора? — здивувались ми. — Колгоспна комора! Ви розумієте, — каже мудрий колгоспник, — найбільше колгоспних керівників, типу вищепойменованого голови, спотикаються на колгоспних коморах… — Як це? — А так! Ото ж у коморі — сало, олія, мед, борошно, цукор… Воно й тягне кожного такого голову. А ордерів вони не люблять… І спотикаються… І ота комора обов'язково кінець кінцем веде кожного з них далеко поза комору. І надовго… — А що робити? — Я вже давно над цим думаю. Єсть у мене ідея про самохідну колгоспну комору. Це така комора, що, коли до неї посилає голова чи хтось інший з керівників без ордера і як тільки посланець ступне на східці,— комірник автоматично вилітає з комори, двері автоматично зачиняються, і комора самоходом од'їздить — од'їздить від порушників Статуту артілі… Вони до неї, а вона від них. Не дається, щоб її відімкнули. А як з ордером людина йде, комора спокійно собі стоїть. Як, повашому, — питає мудрий колгоспник, — можна таку комору збудувати? — Тяжко! — кажу. — Тяжко? — посміхнувся мудрий колгоспник. — «Катюшу» вигадали, — а комори щоб не вигадати! Ну, коли «самохідну» тяжко, то хоч таку, що як тільки без ордера хтось у комору вскочить, а двері — грюк, і зачинились. І не відчиняються, аж поки прокурор прийде. — Таку легше! — потвердили ми.«ЗОРЕ МОЯ, ВЕЧІРНЯЯ…»
В одному селі, одного району, одної області єсть хороший колгосп «Зоря». У тому колгоспі тямущий, досвідчений голова, хороші бригадири. Єсть там партійна і комсомольська організації, єсть колгоспний актив. І не такий собі актив, а справжній, активний актив. Колгосп хазяйнує добре, збирає рясні врожаї зернових і технічних культур, тваринництво в нього розвивається поверх плану; виконує він справно усі зобов'язання перед державою, колгоспники не ремствують на оплату трудодня, а зовсім навпаки. Колгосп «Зоря», як бачимо, хороший колгосп. Районний партійний комітет того району навіть любить цей колгосп. Але він дуже полюбляє й інститут уповноважених. Чи то сівба, чи жнива, чи поставки державі — зразу в усі колгоспи їдуть уповноважені райкому. В кожному районі єсть різні районні організації і установи. У різних районних організаціях та установах єсть, розуміється, свої уповноважені… От одноію чудесного літнього дня, коли половіли жита, наливалися пшениці і благодатне сонце обгортало своїм ласкавим промінням артільну землю, до колгоспу «Зоря» прибула солідна людина, яка й одрекомендувалася голові: — Уповноважений. На жнива! Голова потис уповноваженому руку: — Дуже прошу! Допомагатимете! Заходьте, розташовуйтесь! Колгосп «Зоря» має непогане приміщення для приїжджих. За два-три дні ще приїхала солідна людина: — Уповноважений «Райзаготскот»! — Прошу, — запросив голова. Якось так сталося, що того часу «Зорі» дуже поталанило на уповноважених. Поз'їздилися: Уповноважений «Райкоопяйце». Уповноважений «Райвовна». Уповноважений «Райриба». Уповноважений «Райраки». Уповноважений «Райграблі». Уповноважений «Райгудзик». Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось із п'ятнадцять солідних уповноважених. Приїхали ще один агент страховки, другий — перестраховки і т. д. Голова колгоспу «Зоря» зустрів усіх гостинно, ласкаво й привітно: — Дуже прошу, товариші! Розташовуйтесь! Тьотя Уля будинком для приїжджих завідувала і обіди їм варила. Борщ такий, що навіть уповноважені з хронічним колітом казали: «Дивись! Дома я самий легенький суп їм, — і пече, а тут три миски борщу, не поспішаючи, викушаєш, — і нічого. Перші дві години трохи важко дихати, а не пече зовсім». Почали уповноважені в колгоспі жити та поживати. А колгосп «Зоря», — ми це підкреслюємо, — був колгосп хороший, справний, всі роботи виконував вчасно, мав досвідченого агронома, свого зоотехніка — комсомолку, колгоспом виховану і вивчену. Народ у колгоспі був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими, — радянський, одне слово, народ… Прийшов уповноважений до жниварки. — Ну, як тут у вас? — питає. Оксанка, в'язальниця, йому: — Увечері, товаришу, розповімо все. Тепер кожна хвилина дорога, б'ємо рекорд в'язання снопів. Почалася молотьба. І на молотьбі уповноваженому кажуть: — У нас погодинний графік! Усе розраховано. Не заважайте, дорогий товаришу! Інші всі уповноважені ходять, а їм: — Яйця — виконано! Молоко — виконано! М'ясо — здаємо в рахунок плану наступного року. Жилося уповноваженим продуктивно. Вранці повстають, підуть до ставка, скупаються, прийдуть, поснідають, полежать у садку, потім походять, потім знову полежать у садку, перед обідом підуть скупаються, пообідають, після обіду полежать у садку, потім пройдуться, знову полежать, потім пополуднують. Як сонце спадати почне, підуть у поле пройдуться, перед вечерею скупаються, потім повечеряють, після вечері посилають у район телефонограми: — Заготовлено 102 проценти, але ми на досягнутому не зупиняємося… Увечері перед сном збираються в садку, під дубом, сидять, одпочивають, потім лягають спати. Уповноважений «Райраків» знав напам'ять «Графа МонтеКрісто». Вечорів з двадцять пішло на «МонтеКрісто» — уповноважений розповідав, а всі слухали. Уповноважений «Райвовни» сказав, що він знає напам'ять «Анну Кареніну», але коли «МонтеКрісто» скінчили і взялися за «Анну Кареніну», виявилося, що «Райвовна» її не тільки не знає, а плутає з «Нарисами бурси» Помяловського. Засумували уповноважені. Якось одного дня ввечері, після трудів праведних, сиділи уповноважені під дубом. Сиділи, сумували. Мовчали. І от уповноважений «Райгудзик», глибоко зітхнувши, потихеньку почав: Зоре моя, вечірняя, Зійди над горою… Підхопив «Райриба», за ним ще хтось, а потім вступили всі. Виявилося, що всі уповноважені мають чудові голоси — баси, тенори й баритони. Вони так проспівали «Зоре моя, вечірняя», що тьотя Уля, мивши посуд, впустила миску, а ланкова Галинка вскочила до клубу та: — Дівчатонька! Голубоньки! До нас Григорій Гурович Верьовка приїхав! З чоловічим хором! Виявилося, що то не чоловічий хор із народного хору, а уповноважені так співають. Почин — дорожчий за гроші… Щодня співали уповноважені. «Райгудзик», виявилося, був колись диригентом у клубі. І що ви гадаєте? Восени на обласній олімпіаді художньої самодіяльності першу премію дістав «Хор районних уповноважених у колгоспі «Зоря».* * *
Мудрий колгоспник, прослухавши все це, лукаво заявив: — А що ви гадаєте? Виходить, що й уповноважені в колгоспі, де все виконується вчасно й сумлінно, можуть дати неабияку користь! Мудрий колгоспник говорив, а в його чудесних глибоких очах ніби якісь такі веселі чортенята стрибали.ПРОЛІСКИ
І
Ольга Іванівна Пролісок лежала на канапі й читала газету. Олег Петрович Пролісок сидів біля столу й лагодив спінінга. Проліски — Ольга Іванівна та Олег Петрович — були жінка й чоловік, хороше таке радянське подружжя. Жили Проліски між собою дружньо, одне одного любили, сварилися, — ні, не сварилися, а сперечалися колинеколи, та й то тільки тоді, коли до цього була якась дуже важлива, та до того ще й принципова, причина. Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна. Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: «Мій Оля», а Олег Петрович про дружину так само говорив: «Моя Оля». Друзі їхні про них запитували, усміхаючись: — Як там наші Олі, не чули? І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань. Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік: — Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш! — Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович. — І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна. — А що, потвоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович. — Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем'єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена. Олег Петрович весело засміявся: — Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться? — Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна. — Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто! — Ні,— схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що «кожному оБОщу — свій час»; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону. — Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки… Ольга Іванівна перебила чоловіка: — А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста… — Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана… — А чому саме Комана? — А чому саме Юста? — Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І таккй удар… — Який удар у Юста? — А такий удар у Юста, що він як дддасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий… — Ааа… — І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене… — Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то… — Хто, Юст не зміє по голу? Юст?!! — Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст… І запанували в кімнаті спокій і тиша знову. Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав: Я дивлюсь тобі знову ув очі. Ти, наш човник, пливи, запливай. Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула: — Аж до 15го квітня ще чекати! Ой!2
— Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш? — Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий! — Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте? — Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15го квітня, — кинув Олег Петрович. — Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім. Хрущова бачиш! Ви ж обоє не болієте, а горите… Ну, ви кляті болільники, а такого болільника, як директор нашого заводу, їйбо, я ще не бачив! Хворіє, буквально, хворіє! В день матчу ходе очманілий по заводу, і не підходь! — А на заводі футбольна команда є? — підвелась Ольга Іванівна. — Аякже, єсть! І хлопці єсть спритні, та нема ні стадіону, ні путнього майдану. — Як же ж це так? — підскочила Ольга Іванівна. — Директор — такий болільник, а про свою, заводську команду не дбає! Та я б такого директора й на матчі не пускала! — А от же бачите — єсть такі люди: чуже любимо, а свого не помічаємо… Буває… А хто то вам шибку розбив? — Та то вчора хлоп'ята у дворі в футбола грали й торохнули! — А ти, Олег, любиш футбол? — Ніби не знаєш? — Болієш? — Болію! — А ти депутат міської Ради? — Депутат! — Чого ж ти не подбаєш, щоб міськрада взялася побудувати майданчик для дитячого футболу, щоб юні футболісти били по воротах, а не по вікнах… І взагалі майданчики для дитячого спорту… Ольга Іванівна засміялася: — Ага, депутат! Олег Петрович, махнувши спінінгом, заспівав: Солов'ї, солов'ї, Не тривожте солдат! — А я, діти мої,— захоплено говорив Іван Петрович Конвалія, — воду люблю, Дніпро люблю, човна люблю, весла люблю! Сядеш, махнеш веслами і летиш голубими хвилями, крутими дніпровими берегами милуючись… Яка краса! Я й не проти футболу… Але якось аж сумно, що й досі не закінчили відбудови стадіону ім. Хрущова! Навіть душових кімнат, кажуть, для футболістів нема! — Як нема? — скрикнула Ольга Іванівна. — А так: нема! Бігають до будинку фізкультури під душ!.. — Ганьба! А куди дивиться міністр цивільного будівництва т. Козюля? — На матчі дивиться! Він — болільник! — Не пускать! Університет одбудували, метро будують, а стадіон не готовий!.. — Олю! Олю! То ж таки університет… — А то таки стадіон! Можна трохи й не повчитися… — Олю! Олю! — Ольго Іванівно, — заливався Конвалія, — оце здорово! Спорт, виходить, над усе?! Гаряча Ольга Іванівна захопилася: — Над усе! Спорт над усе! Народ здоровий, сильний, красивий… — Народ грамотний, освічений, культурний, — в тон їй підхопив Олег Петрович… Конвалія перекричав їх: — Я вас, мої любі Олі, помирю! Чудесно, що в нас єсть університети, прекрасно, що в нас єсть стадіони… Треба, щоб і університети, і стадіони, коли вони єсть, щоб вони були і обладновані, і устатковані як слід. — А як їх нема? — А як їх нема, треба будувати. Спорт набрав всенародної ваги, народ любить всі види спорту й захоплюється ним. Отже… — Отже, — Олег Петрович серйозно подивився на Ольгу Іванівну. — Отже, Олю, не підскакуй ти так різко… Тобі не можна… Бережи майбутнього футболіста чи спінінгіста! — Футболіста! — Ну, гаразд, хай буде футболіст! Так от і не скакай, бережи! І взагалі я задумуюсь, як ти будеш це літо на матчі ходити? — А що таке? — Ну, все ж таки такий стан… — От і ходитиму! Хай дивиться, хай тренірується! Сезон кінчиться, а маленький наш світ побачить… Кажуть, що малятко на того подібне, на кого мама останні місяці найбільше дивиться… От якби ти, Олю, крайнього лівого в команді грав! А то… — А то що? — аж упав Конвалія. — На всю футбольну команду буде схожий? А ти, Олег Петрович, візьмись… Може, хоч у дубль візьмуть? Олег Петрович посміхнувся: — Доведеться, очевидно! На кандидата ж наук вивчився! Може ж, і на крайнього лівого якнебудь видерусь?! Весело реготалися Проліски з Конвалією… До початку футбольного сезону залишилося десять день! — промовила Ольга Іванівна.НАРОД ВІЙНИ НЕ ХОЧЕ
«ШЕРШЕНЬ»
Сиділи ми з Домахою Петрівною у садку під грушею. Сиділи ми на горбочку, видно було за садком підмет, на підметі зеленів конопляний килим, за підметом голубіла річечка. Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові колинеколи телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі «Лі», прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали. Кожен, значить, робив своє діло. Почувши «Лі», Домаха Петрівна промовила: — Не літала! Зроду не літала! — А ви, — кажу, — полетіть. — Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б. Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли: — Е! Вже недобачаю іштку в голку встромити. Як хто встромить, то ще штанці Васькові полатаю. Ну і рве, ну і рве, капосний хлопець, горить на ньому все. А як посварюсь, так ніколи не змовчить. Зразу мені: — Як такий, — каже, — буду, бабусю, як ви, то й у мене штани цілі будуть, як у вас, — каже, — спідниця. — Отакі тепер онуки пішли. І в кого воно вдалося… Я зроду такою не була. — То, — кажу, — бабусю, такі онуки, що на літаках так літатимуть, як ми з вами тепер пішки ходимо. — Васько такий. Той літатиме. Як ото воно загуде вгорі, так він як упнеться поглядом, — ну, з місця його не зрушиш. Дивиться, дивиться, — а тоді аж підскочить на місці,— так ото його туди вгору тягне. — Літатиме, бабусю, літатиме. — Ох, і хлопець. «Я, — каже, — фашистам ні татка, ні мамки ніколи не прощу». А оце колись прибіг додому та до мене: — Знову, — каже, — бабусю, «шершень» загув. По радіо ото в сільраді чув. Та ви, — каже, — бабусю, не лякайтесь, ми тому «шершню» крила пооббиваємо. Я зразу не зрозумів та й перепитую Домаху Петрівну: — Що, — питаю, — за «шершень»? — Та хіба ж ви не чули, чи що. Аглицький ото «шершень». Той що до нас у війну приїздив. Та чули ви про його. — Ааа. Чув, чув. — Так, кажуть, знову загув. Тоді, як війна йшла, так не гув, а тільки ласкаво крильцями тріпав, а тепер, бач, гуде, та, кажуть, сердито гуде. Аж дзижчить. Чого йому треба? — «Шершень», — кажу. — От і гуде. — І ото воно думає, що як воно «шершень», так воно нас і перелякає. Та ви тільки гляньте. Рік же тільки без тої клятої війни живемо, а і в мене вже хата новенька. Та й скрізь по селу хатки новенькі біліють. І грушка моя ач як заквітчалася, а за німців ніколи так не цвіла. І вишеньки мої, як молоком облиті… І дерево знає, для кого воно росте, для кого воно цвіте, для кого воно родить. Не для німців, а для нас воно родить. І не для «шершеня» воно родитиме. Чи не так? — Так, бабусю, так. — А на підмет мій подивіться. До конопель мене приділили. Бачите, які: як щітка. І прополю, і догляну. І плоскінь виберу, і матірочку. І намочу, і витіпаю. Та насукаємо кріпкихкріпких ниточок, та наплетемо сіточок, та всіх «шершнів» і половимо. Щоб сердито не гули. Не вирвуться, бо нитка в мене кріпка буде. А я дивився на бабусю Домаху Петрівну, і було в мене на душі спокійно. «Шершні» гудуть, а ми День Перемоги святкуємо. Святкуємо в радості і в творчій праці. Хай гудуть. А як догудуться, — ну, що ж, — доведеться день другої перемоги святкувати. Коли не нам, то бабусиному Васькові, що так пильно на літаків удивляється.ПЕРЧІЛЬ У ПОХІД ЗІБРАВСЯ…
Лорд Пістон Перчіль, зустрівши Новий рік келихом шампанського і побажавши справжнього миру всьому мирові, поцілував свою лордиху й лорденят та й проказав: — Ну, ви мої любі та милі, доїдайте тут і допивайте, а я піду ляжу, бо в мене праву литку якось дуже сіпає, а в поперека ніби хтось кілка встромив чи залізною завісою гахнув! Лордиха занепокоїлася: — Що з твоїм, мій лорденьку, Пістошо мій, попереком?! Литка — це не дивно, — литку ще з бурської війни тобі сіпає, як ти, будучи хвацьким гусариком, у полон до бурів потрапив, а от що з попереком — недопойму… — Ой, мабуть-таки, залізна завіса на поперек упала! — зітхнув лорд Пістон Перчіль. — То, може, Пістошо, хай би баба Бірнсиха пошептала та напою якогось випити дала. Кажуть, у неї дуже цілющий трунок є! І всередину пити, і зверху натирати. Як вип'єш, кажуть, так тебе трохи ніби помакартурить і стає легше. А як зверху потерти, спочатку заачесониться, а потім заспокоїться, і ніщо вже його не монгобере! Може б, я збігала? — Ні, моя люба міледихо, краще я ляжу та добре вгріюсь, — воно, може, й попустить! Скажи камердинерові, щоб прослав оте рядно, що на фамільному гербі сьогодні провітрювалось, та щоб укрив мене кожухом австралійської вичинки. — Лягай, лягай, Пістошо! Лягай! — Гудбайніч, моя міледичко! — Гудбайніч, мій старенький! Гудбайніч! Поклали лорда Пістона камердинери й лакеї на ліжко, фамільним рядном заслане, вкрили кожухом австралійської вичинки, міледиха його перехрестила та й проказала: — Спи, мій Пістошо, спи спокійно, і хай не непокоять тебе ніякі сни! Гудбайніч! А була ж якраз новорічна ніч. Якій же людині, хоча б вона була й лордом Пістоном Перчілем, не сниться сон у новорічну ніч? Тількино лорд Пістон Перчіль захропли, одразу ж і почалося! Та яке почалося! Спочатку приверзлася величезна єгипетська піраміда, на весь Єгипет піраміда, в сто разів більша, ніж Хеопсова, така велика, що крізь неї річка Ніл протікає. А на тій велетенській піраміді стоїть індійський слон, великийвеликий індійський слон, такий завбільшки індійський слон, як сто слонів укупі, а на тому слоні йому видать: і Єгипет йому видать, і ПівденноАфриканський союз йому видать, і Індію, і Іран, і Палестину, і Аравію — всевсе йому з тої піраміди видать. І всі в тих країнах народи перед лордом Пістоном Перчілем навколішки стоять і низько, вірнопіддано йому вклоняються. А він, лорд Пістон Перчіль, на слоні сидить, молоточком розмахує та покрикує: — Демократичніше! Демократичніше кланяйтесь! Нижче! Нижче! Демократичніше! Аж тут і в Індії, і в Палестині, і в Ірані, і в Єгипті щось ніби бахнуло, загуло, тріснуло, і народи, замість уклонятися, підводитися почали. Лорд Пістон Перчіль прокинулись і сердито засопли: не сподобався їм подальший розвиток сну. Посопли лорд Пістон Перчіль, почухались та й знову заснули. Тоді прийшов їм уві сні славетний їхній предок Мальбрук. У латах, у панцирі, на білому англоарабському коні прийшов славетний Мальбрук та й махнув золотою пікою: — Чого спиш, лорде Пістоне Перчілю? — крикнув Мальбрук. — Чому в похід не збираєшся, як я колись збирався?! Адже ж ще не все тобою повойовано?! Хто ж його повоює, як не ти?! І підводять ніби йому вороного коня, і сідає лорд Пістон Перчіль на коня вороного, як колись, бувши молодим гусарином, сідав, і в похід виступає. А за ним танкові дивізії, моторизовані частини, артилерія, кавалерія… А над ним гудуть самольоти… Мальбруків нащадок лорд Пістон Перчіль веде військо своє одну шосту частину світу воювати… Хвацько веде! Довів лорд Пістон Перчіль аж до того місця, звідки сяйво Червоних зір видко стало. Як забачив лорд Пістон Перчіль Червоних зір сяйво, зразу за залізну завісу, якраз у тім місці, де «Made in Germani»[18] написано. Зскочив із коня та й… прокинувся… — Міледихо! — крикнув. — Давай камердинерів! — А що тобі, Пістошо? — міледиха питає. — Яв похід зібрався! — Боже мій! Боже мій! Хіба ж ти забув, як предок твій Мальбрук збирався і що з того вийшло! — Так отже ж! — Казала, — покликати бабу Бірнсиху, щоб, може, пошептала, а тепер…А НАРОД ВІЙНИ НЕ ХОЧЕ
І
Свербить агресорам воювати! І не спиться тим панам, і не лежиться, крутяться пани, на своїх ліжках лежавши, і весь час їм увиджається, що кожний із них не менший, як генерал, а перед ним армії, корпуси, дивізії, артилерія, кавалерія, авіадивізії, мотодивізії, і що в кожного з них у кишені атомна бомба… А він стоїть і командує: — Вперед! Гармати стріляють, літаки гудуть, бомби рвуться, кавалерія рубає, противник — урозтіч… Така баталія! Така баталія! Аж сам пан не витримує й кидається в атаку: — Гурра! І в цю мить прокидається: Лап! — ні тобі артилерії, ні тобі кавалерії, ні мото, ні самольотів, — у руках у пана шмат одірваної в «бою» шовкової піжами, та й усе! Привид… Марення… А як же ж хочеться агресорам воювати! До болю, до різачки! Уоллстріт хоче, щоб усенький білий світ, щоб усю земну кулю — у сейф! Клац! — ключем: — Моя земна куля! Моя! Сиди тоді собі спокійно й визискуй! Натиснув на одне місце — пливе золото вагонами, пароплавами, транспортними літаками… На друге місце натиснув — каучук везуть. Ще натиснув — уранова руда, пшениця, вовна, скот… Все везуть панові — що на землі, що й під землею, що на воді, що й під водою, що в атмосфері, що й у стратосфері! Усе його! Він! Тільки він — хазяїн! Єдиний!ІІ
Опритомнює містерпан, озирається навкруги, вдивляється вперед, прислухається… — Ми не хочемо воювати! — чує містерпан з Півдня… — Ми не будемо воювати! — лунає і з Півдня, і з Півночі, з Сходу і з Заходу. — Ми не дамо своїх дітей на гарматне м'ясо! — лунає з уст матерів усього світу. — Ми ніколи не добуватимемо вугілля, коли воно піде на підготування війни проти Радянського Союзу! — заявляють англійські шахтарі. — Повертайтесь додому, пане Черчілль, ми хочемо миру, а не війни! — заявила жіноча демонстрація Черчіллеві, коли він прибув до Сполучених Штатів Америки. — Геть, Ейзенхауере, до Америки! — Геть Північноатлантичний блок! Геть паліїв війни! — в усіх країнах лунає гнівний голос прогресивного людства. Прогресивні представники науки й культури, трудящі всього світу збираються на конгреси: Геть війну! Хай живе мир! Містерпан бачить це все і ще дужче скаженіє… Та хоч трісни, як кажуть, а народ війни не хоче…III
А тут же агресорам з Уоллстріту до того ж припекло воювати, що аж-аж-аж… А ви знаєте, недорогі панове з Уоллстріту, — із такого становища можна вийти: можна розв'язати війну! Як? Виберіть якунебудь територію, краще якийнебудь острів, бо на суходолі не можна буде морської битви показати, — збирайтесь і їдьте на той острів… Беріть із собою всі генеральні штаби, всі пакти, беріть танки, самольоти, гармати, автомати, кулемети, лінкори, підводні човни, лоції, рації… Приїхавши, розділіться на два фронти чи на дві армії, на два, словом, боки і починайте. Одним боком хай командує якийсь американський вояка, другим боком — англійський. Починайте з розвідки. З одного боку посилайте в розвідку Черчілля, а з другого — Трумена. Дайте Черчіллеві й Трумену по атомній бомбі… Та посовітуйте, що коли вони один з одним зустрінуться, щоб Черчілль не кидав атомної бомби Труменові на окуляри, бо Трумен тоді додому дороги не знайде… Обов'язково не забудьте взяти з собою оту козу, що була при іспитах атомних бомб біля атола Бікіні. Кращого консультанта по атомній зброї ви не знайдете. Хай там собі і проривають фронти, хай і обходять ворога, хай беруть один одного в кліщі — одне слово, хай роблять усе те, що робиться на всякій війні. От щодо використання на війні атомних бомб, поскільки цю справу не зовсім іще вивчено, обов'язково питайтесь у кози, бо це єдиний безпосередній свідок дії атомної енергії. Пам'ятаєте, вона тоді заявила кореспондентові Ассошіейтед Прес: — Стояла я на пароплаві й смикала сіно… Раптом як бабббабахне" — А ви? — запитав кореспондент. — Я й мекнулаї — І сильно мекнули? — запитав допитливий кореспондент. — Дуже мекнулаї На славу американської зброї мекнула! Я — біла коза! Не думайте… — Ол райт![19] — Щоб така коза та поганим консультантом була?! Отак собі, пановемістери, воюйте! Тільки подовше воюйте. Ми не проти.ТОЧНА АДРЕСА
Турецька преса повідомляє, що до Анкари прибула американська «експедиція» для одержання дозволу на розшуки «Ноєва ковчега». Побувавши в Анкарі, «експедиція» на чолі з своїм керівником паном Смітом повернулась до Стамбула. Турецька газета «Тасвір», посилаючись на заяву Сміта, пише, що питанняпро дозвіл для розшуків «ковчега» обговорюється в генеральному штабі турецької армії і що днів через тричотири цей дозвіл буде видано. Це для всіх ясно, що дозвіл шукати «Ноїв ковчег» буде видано, бо «ковчег», як відомо, зачепився за гору Арарат, а гора Арарат знаходиться якраз на кордоні з СРСР. Ясно й те, що всю гору Арарат буде обшукано геть до найменшого кущика, до найдрібнішого горбочка й проваллячка… І все це буде зафотографовано, зафільмовано й зарисовано… Потім всі ці матеріали ретельно вивчатимуть в генеральному штабі американського військового міністерства, бо ніхто так тепер не цікавиться Ветхим завітом, ніхто так не уболіває за старим Ноєм та його трьома синами — Симом, Хамом і Яфетом, як військове міністерство США. Розшуки, треба сказать, будуть нелегенькі. Трудні, скажемо прямо, будуть розшуки, бо чимало часу минуло після всесвітнього потопу. Тварини, — сім пар чистих і сім пар нечистих, — що їх був узяв з собою Ной, теж навряд чи до цього часу залишилися Труднувато, — ще раз кажемо, — буде знайти ковчег… В цій справі ми дещо можемо допомогти, бо нам пощастило оце недавнечко бачити нащадка того голуба, що його Ной випустив був шукати сухого місця. В родині нашого голуба збереглися перекази, де саме на горі Арарат зачепився ковчег і де його слід шукати. Керівникові експедиції Смітові слід вилізти на вершечок гори Арарат, стати лицем в напрямку Кавказького кряжа і одрахувати 723 метри в лівий бік… Пройшовши ті 723 метри, він побачить величенький кущ бузини… Як узяти від тої бузини трохи цабе, там буде невеличке провалля, а в тому проваллі на дні лежить кістяний ґудзик з ноєвих штанів. Оце й є те саме місце, де зупинився «Ноєв ковчег»… Тільки під час розшуків ні в якому разі не можна дивитися в дзеркало, бо як тільки хтось з «експедиції» подивиться, зразу ж побачить лице Хама. І тоді з ним може трапитися те, що трапилося з містером Форрестолом. Тільки летіти доведеться значно довше, ніж покійному міністрові США… І взагалі це дуже заважатиме побачити бузину і ґудзик.СУТАНА І ТІАРА
І
За два, приблизно, століття до нашої ери на Апенінському півострові Європи, на крутому березі річки Тібр трапилася така історія. Албанська весталка РеяСільвія покохала вовка й народила двох синів — Ромула та Рема. Весталки — це колись були такі жінки, які призначалися богові, тобто, власне, не богові, а його жерцям. РеяСільвія була дівчина розумна — вона одразу збагнула, що жрець і вовк — істоти характером однакові,— і… вибрала вовка. Жреці зчинили ґвалт, хотіли РеюСільвію вбити, та її врятуваз бог річки Тібру — взяв її собі за дружину. Немовлятам, Ромулові й Ремові, було гірше — їх просто посадили у ночви та й кинули в річку Тібр. Попливли ночви з дітлахами за водою, а за ніч вода спала, ночви й прибилися до берега. Хлоп'ята — в плач… А якраз одна вовчиця прийшла до річки напитися водички. Почула та вовчиця дитячий плач, підійшла, подивилася, понюхала — пахнуть вовком. Хлоп'ята їй сподобалися, вона взяла, попереносила їх до глибоченької на бугрі ями, обігріла та й нагодувала їх своїм вовчим молоком. Вовчиця була характеру доброго, — вона так і залишилася хлоп'ятам за мамку: годувала їх своїм молоком, а пташки — дятел та чибис — приносили хлоп'ятам з тодішнього «Гастроному», дивись там, — чи сосисок, чи солодкого сирку. Яєчний порошок у тих місцях з'явився значно пізніше, коли замість вовків та вовчих синів там почали правити дегаспері й сфорці. Ромул із Ремом попідростали та й заснували на семи горбах над річкою Тібром город Рим. Будував Рим, власне, Ромул, бо Рема йому невдовзі довелося вбити. Грали вони в підкидного — так Рем чи козирного туза приховав, чи «генеральського» Ромулові почепив, — точних відомостей не маємо. Знаємо тільки, що побились за картами. На місці тої вовчої ями, де брати повиростали, було пізніше збудовано так званий Ватікан, де оселилися і де й досі живуть так звані римські папи. Чому саме «папи», а не «мами» — невідомо, — історія, на жаль, дуже плутає походження назви «папа», а їхній, папівський одяг — сутана й тіара — та зовншній вигляд (папи не носять ні вусів, ні бороди) більше надають їм вигляду мами. Зовні, отже, римський папа щось таке — напівпапа, напівмама. Отак почалася історія римського папізму. Ми не будемо розповідати тут всю історію папізму, — поперше — це дуже довга історія, подруге — дуже гидка й дуже брудна історія, не маємо ніякого бажання порпатися в горах трупів, в річках крові, в морі вогню, в ланцюгу звірячих «святих» справ, що аж по вінця наповнюють ту історію…ІІ
Що роблять на землі римські папи? Для чого вони живуть на білому світі? Самі папи кажуть, що вони не більше й не менше, як намісники Христа на землі після святого апостола Петра. Що ніби, коли апостола Петра розпинали на хресті, на тих же таки римських горбах, так він простогнав: — Почекайте трохи, не забивайте останнього гвіздка, дайте ж комусь спадщину залишити! Хто тут є? Підскочив до Петра якийсь шолудивий підпатрицій, що кінчав курси розпинателів і проходив саме практику. — Я! Що бисте хтіли, пане апостоле? — На, ось… ключі… від царства… Будеш… намісником… — простогнав Петро і замовк. Підпатрицій ухопив ключі й запитав: — А як ся маю називати, пане апостоле? Петро звів очі: — Па… па… — папкнув двічі й затих. — Папа?! — скрикнув підпатрицій… Але Петро вже нічого йому не відповів. З того, кажуть, і пішла назва «папа», хоч деякі авторитетні історики запевняють, що оті два «па» — «па» та ще раз «па» — зовсім не становили одного слова «папа», а що то просто недоговорена фраза — римський вульгаризм, який ніби означає: — Пайшов ти… — і т. д., і т. ін. Хай хоч як історики тлумачать ці події, проте папи всілякими правдами й неправдами затвердилися, як намісники Христові, на землі… А найголовніше — ключі від царства небесного й од усіх небесних благ у руках… Ну, й пішла торгівля! Ключі — річ непогана: от тобі царство небесне, — хочеш — замкнув, хочеш — одімкнув! А кому не кортить у царстві небесному побувати?! На землі не дуже: голод, холод, податки, рабство, безробіття, злидні, а на небі, кажуть папи, для вірних, для римокатоликів — самий рай… А в раю за квартиру платити не треба, роботи ніякої,— тільки їсти! — податків ніяких. Та ще, дивись, і гурія колинеколи підморгне! Видасть папа енцикліку, ключами побрязкає: — Царство небесне! Кому? Сто літ на місяць. Окремий лавровий кущ з безнастанним сонцем, із справним дощем! Вечорами — заслужений соловей з легким тьохтьохтуаром. Обслуговують кущ гурії — блондинки віком до 20 літ. У місцевому театрі — гастролі Марії Магдалини й Марії Єгипетської. Райські пісні. За роялем — свята Цецілія. Поверх програми — пророк Ілля! Грім! Блискавка! В колісниці пара сірих в яблука жеребців. Найвища дресировка. Конферансьє — Іван Златоуст. Не сто, а сто раз по сто можна дати за таку програму царства небесного. І дають! Надавали за царство небесне. За індульгенції на відпущення гріхів. І чимало надавали! Папа римська (чи мама римський) мають капіталів: — У промисловості — 500 мільярдів лір (довоєнних). — У банках — 400 мільярдів лір (довоєнних). — У майні — 380 мільярдів лір (довоєнних). Як бачите, є за що купити кубометр чистополінних дров і коробочку сірничків, щоб розкласти вогнище й живим спалити свого супротивника. Щоб уже так дуже багато було у римських пап роботи, сказати не можна, — найбільше у Ватікані працює папська пантофля: заціловують ту пантофлю до дірок. Найторжественніші у Ватікані, дні — це коли папа виходить на естраду, сідає, простягав ноги, а його поклонники по черзі підходять, становляться навколішки й цілують пантофлю в носок. Найдебеліша шкура витримує, кажуть, не більше, як 500 поцілунків, потім починає шкарубнути, тріскає, і з дірки вилазить папин палець. Але до цього не допускають — міняють пантофлю. Цілими годинами сидить папа, а поклонники цьомкають у пантофлю. Коли в папи починає свербіти великий палець, тоді черговий кардинал оголошує: — Перекур! 10 хвилин! Поклонники йдуть до буфету, а папа в боковій кімнаті лягає на канапу, курить, а кардинал йому пальця чухає. Після того, як один поклонник в припадку екстазу прокусив пантофлю й угризнув папу за пальця, — почали в носок підкладати стельку із старої пантофлі… Тепер не прокусують.ІІІ
З 1939 року, після папи Пія XI, апостольський престол у Ватікані посів Пій XII, колишній кардинал Пачеллі. Пій XII з нетерпінням чекав на Новий «святий рік»: Ватікан через кожні 25 літ святкує такий рік особливо урочисто. У Римі такого року відбувається великий ярмарок — з каруселями, «петрушками», «тещиними язиками» і т. д. Поверх 70 кардиналів по всіх країнах світу він призначив іще 321. Пію XII ввижається, що на святий Новий рік поз'їздяться на площу св. Петра в Римі гетьчисто всі народи, і що стануть усі народи перед ним навколішки, піднесуть руки догори і благатимуть: — Отче святий! їсти не хочемо, страйків не хочемо! Тільки молитися, тільки тобі поклонятися! Веди нас, о, отче святий, на комуністів, на країни народної демократії! І махне Пій XII рукою, а в небі загудуть літаки: і летючі фортеці, і винищувачі, і бомбардувальники, і транспортні! Як хмара! Як хмара! А за ними танки, гармати, кулемети, міномети, автомати… А кардинал американський Спеллман вигрібає з літаків долари, — та все золоті, та все золоті… І благословляє широким хрестом Пій XII і генералів, і адміралів, і маршалів: — Хрестовий похід! На Москву, на Київ, на Варшаву, на Прагу, на Софію, на Бухарест, на Будапешт! Розливається хрестовий похід по всіх непідкорених країнах, падають тисячами вбиті комуністи, падають демократи, а хто живий — падає ниць перед Пієм XII! — Ми твої, ми твої! О, святий отче! А на вулицях Москви, Києва — сутани, сутани, сутани… І дзвони, дзвони, дзвони! По всіх костьолах дзвони, по всіх церквах… — Чому дзвони? — стріпнувся Пій XII. — Панахиду по Муссоліні замовив де Гаспері… З Муссоліні вийшла неув'язка: бог послав його в Італію ногами вниз, а пішов він назад до бога — догори ногами…А КУДИ АМЕРИКАНСЬКЕ?
Уповноважений уряду США по маршаллізації держав Західної Європи якось побачив чи в Бенілюксі, чи в Англії, чи у Франції, чи в Італії,— а може, в кожній із цих маршаллізованих країн, — звичайну курку. — Курка? — здивувався він. — Так, пане уповноважений, курка! — А навіщо тут курка? — запитав уповноважений. — Курка, пане уповноважений, вона несеться… І той… дає яйця, которі можна для яєчні, можна й так — або ріденькі, або круті, або в мішечок, — перебиваючи один одного, пояснювали уповноваженому Еттлі, Бідо, де Гаспері та інші прем'єри… — А яєчний порошок куди? Куди, я питаю, яєчний порошок?! Американський?!! — строго подивився на прем'єрів уповноважений. — Ви забули, що ми вам допомагаємо на ноги стати, а ви курей ще не забули? Пора вже вам зрозуміти, що курей нема, і яєць нема, а єсть яєчний порошок! Американський яєчний порошок! По зоопарках у маршаллізованих країнах діткам показують двух чудесних птахів у клітці — півня й курку. — Оце, дітоньки, ті пташки, що несли колись такі собі біленькі, кругленькі яєчка! Із яєчок знову вилуплювалися пташенятка-курчатка, жовтенькі та пухнатенькі, і ми їх кликали отак: — Ціпціпціп! — А тепер, дітоньки, яєчка замінив яєчний порошок… — А хто яєчним порошком несеться? — запитує кучерява дівчинка. — Виростеш, доню, сама тоді взнаєш! — озираючись на всі боки, відповів екскурсовод.* * *
Та й побачив уповноважений в маршаллізованих країнах корову… — Корова? — Так, пане уповноважений, корова! Вона, пане уповноважений, молоко дає! — А сухе молоко куди? Американське сухе молоко куди, я вас питаю?! А в зоопарках дітям показують: — Оце, дітоньки, корова! Вона молоко давала! Доїли її і мали молоко, масло, сир, сметану… — І телятка були? — І телятка були! А тепер, дітоньки, сухе молоко в нас! Сухе, сухе! — А хто сухим молоком доїться? — запитала кучерява дівчинка. Екскурсовод тільки подивився на всі боки і потихесеньку кинув: — Нас доять!* * *
Та й побачив уповноважений в маршаллізованих країнах свиню. — Свиня? — Так, пане уповноважений, свиня! — А свинячу тушонку куди! Американську свинячу тушонку?! Куди, я вас питаю? Та й сидить тепер симпатична тварина — свиня в зоопарку, і милуються з неї діти, запитуючи: — Як зветься? — Свинею зветься! Дуже рідкісна тварина. Була сильно в наших країнах поширена до епохи свинячої американської тушонки. А тепер тільки в зоопарках.* * *
Ще не так давно по маршаллізованих країнах Західної Європи й Азії були фабрики, були заводи… — Фабрики?! Заводи?! — здивувався уповноважений по маршаллізації. — Так, пане уповноважений! — А продукцію американських заводів куди? — суворо запитав уповноважений. — Отут буде ДОТ, отут буде ДЗОТ! — А робітників куди? — Як куди?! А воювати хто буде? Ви гадаєте, що американці за вас воюватимуть?! І сухе молоко давай, і яєчний порошок давай, і тушонку давай, і танки з гарматами, і кулемети, і міномети та автомати давай, та ще й воюй!? Ми маршаллізуємо, а воюватимете ви! Он як!* * *
Повним ходом іде маршаллізація країн, що потрапили в маршалловку. Дебетується зараз питання, чи будувати по маршаллізованих країнах спеціальні магазини та гостиниці для собак, як це робиться в Сполучених Штатах Америки? Трумен з Ачесоном обстоюють, щоб обов'язково будувати: — Це ж для собак, а не для людей! Для людей досить буде шанців та бліндажів! А собака — тварина благородна, нашого характеру тварина! Незабаром по столицях маршаллізованих країн височітимуть фешенебельні собачі готелі й магазини… Це буде — вінець маршаллізації… Мудрі люди кажуть: — Де вінець, там і кінець! Вісімсот мільйонів людей — прихильників миру, прогресу й демократії. Вони покладуть край маршаллізаціям та собачим двірцям! І панським!ТРАГЕДІЯ В ДЖУНГЛЯХ
В АФРИКАНСЬКИХ джунглях серед людиноподібних мавп спостерігається страшенна паніка. Припинилися суперечки й бої між орангутангами й горилами, зв'язані з дискусією, хто з них — чи орангутанги, чи горили — вища раса, і всі людиноподібні мавпи вирішили об'єднатися перед страшною, спільною для всіх людиноподібних мавп небезпекою. До африканських джунглів надійшли відомості із столиці США про те, що професор фізіології у Віргінії др Бріттон у промові, яку він виголосив у Вашінгтоні на щорічному засіданні національної Академії наук США, закликав до створення за допомогою штучного запліднення особливої породи людиноподібних мавп з тим, щоб використати їх як робітниківневільників (рабів). На думку Бріттона, можна штучно вирощувати великих людиноподібних мавп — таких, як орангутанг і горила. Таким чином, можна створити породу гібридів, зразки якої, обернуті на рабів, дозволяють розв'язати проблему робочих рук на важкій роботі в шахтах, сільському господарстві й інших галузях. Бріттон звернувся до американських учених з просьбою допомогти йому здійснити це величезне завдання. «Треба це робити швидко, — заявив він, — бо на земній кулі залишилося тільки близько одного мільйона людиноподібних мавп». Зрозуміло, чому для Уоллстріту, Сіті й інших урядів і вчених треба вигадувати й вирощувати нову людину — невільника. Теперішнє людство рішуче скидає невільницькі кайдани, і недалечко вже той час, коли ці кайдани опиняться на тих, хто їх так щедро кує. Тимто потрібні нові раби, безсловесні, покірні і дужі. Адже сама тільки поліція СІЛА потребує «невільників», які могли б виконувати її обов'язки по відношенню до «свободних» американців. А обов'язки ці — ой, які різноманітні й фізично важкії «Вивчаючи безліч процесів, — пише прогресивний американський журналіст Джордж Маріон, — які відбувалися між 1920 і 1930 роками, комісія Уїкершема встановила, що підозрюваних мучили голодом, не давали їм спати протягом багатьох днів і ночей, кидали в задушливі й темні камери; їх били кулаками, дубинками, гумовими палицями, телефонними книгами, ременями, батогами; їх били по гомілках, під колінами (вишукуючи найболючіше місце), батожили по череву, по шиї, по обличчю, били по голові, по плечах, по ногах і по заду; відбивали нирки, били ногами по гомілках, по грудях і в промежину; викручували їм руки, викручували і стискували статеві органи; давали нюхати сльозоточивий газ, впорскували хлороформ; примушували мацати трупи й тримати за руки вбитих у моргах; жінок підіймали за волосся; відомий випадок, коли мужчину клали на підлогу і кілька раз підіймали за статевий орган. І все це відбувалося в сучасній Америці між 1920 і 1930 роками, у п'ятнадцяте десятиліття конституції, з наміром добитись «добровільного визнання провини». А що ж тепер — у всіх атомних і водневих бомб, літаючих кріпостей, наддредноутів і надтанків? «Робота ж тепер удосконалилася, побільшала й поважчала… Теперішня людина її вже не потягне, бо, поперше, вона для цього малосильна, а подруге — і це найголовніше — теперішня людина відмовляється це робити, бо вона бачить: «ех oriente Іих» («світло із сходу»). От чому бріттони та різні інші бріттоноподібні шукають нових рабіввелетнів, от чому їм стали потрібні штучне запліднення та гібридизація людини з мавпою.* * *
Серед орангутангів і горил — паніка. Жили собі мавпи тихо, мирно, атомних і водневих бомб не вигадували, атлантичних та інших пактів не підписували, жили без усяких антикомуністичних істерій, жили собі та потроху вироджувались. І нате вам — гібридизація з людиною! Та коли б ще з кимсь путнім гібридизували, а то з'єднають тебе з Даллесом чи Ачесоном — і тоді, замість того, щоб у джунглях сидіти та ногу чухати, — мотайся по світу, бреши, запінюйся, зводь наклепи, намови, змови, організовуй блоки, війни у В'єтнамі, в Індонезії, заколоти в Індії, розмахуй різними страшними бомбами… Хіба це мавпяча справа? Та й фізично огидно! Чотири молоді горили і дві орангутангівни вже повісились. У посмертних записках покійні пишуть: — Краще смерть, ніж ганьба та сором від уоллстрітівських плідників! Дорогі співвітчизники і співвітчизниці, ви боріться, а ми не можемо — ми дуже ніжні! Паніка триває. Сподіваються, що ще будуть жертви! Отакого наробив великорозумний професор Бріттон.МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ
ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. РильськомуБув такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої Радянської… …Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихітихі плеса. Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої, і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече… Їдете ви компанією, тобто колективом, так — чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці… У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте: — Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли? — Взяв! — Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, — доведеться з «горлушка»! «Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля». Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло кривавобагряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись. Звуться ці часи у мисливців «зорьками» — вечірньою і ранковою… В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум — свист качиних крил. Ви і сюди — бах! і туди — бах! і отуди — бах! Ах, незабутні хвилини! На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов'язково… Запізнення на вечірню зорьку — це мисливський закон. Виходячи ще з дому, — та що там виходячи! — ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од'їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «куди?» — кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись», — і галопом далі… Словом, спізнились… До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать… Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучогопахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорносинє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А відпочиваючи, думаєте. Ну, думайте собі на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися… — Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти! — Що, нема? — Нема! — А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив'язую, щоб не забути. Помоєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш! — Доведеться й собі прив'язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка». Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя. Спільна для всіх мисливських оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що «розкажу, то не повірите, але це — факті» …Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорносиній безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань… І вільно дихається, і легко дихається… Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає… Сусіда якось тяжко зітхає… — Про що думаєте, Іване Івановичу? — Про Америку! Яка всетаки техніка. — А що таке? — Кажуть, двоствольну стопку видумали! І тихо… Поснули… «Раннімрано та ранесенько», ще ледьледь починає сіріти, штовх вас у бік: — Вставайте! Вставайте! Час уже! — Ггг! Ммм! — Вставайте! — Ммм! — Бббах! З криком: «Бомбьожка!» — ви зриваєтесь і мчите. — Тю на вас! То я в крижня гахнув! — І промазав! — Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув! Почалася ранкова зорька… Тут уже все залежить від вашого уміння, від майстерства і практики… Качка, як відомо, птах… Вона — літає… Як її стріляти? Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте. Бах! — і в торбу. Бах! — і в торбу. А коли не повезе, тобто, коли бахбах! — і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте: — Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства спитають вас: — Дорогі, мабуть, тепер качки? Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки… Найперше й найголовніше — обскубти качку. Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір'я вам не заважає… І качка обскубана, і кабінет — перина… Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший: — Уже обскубі Мамо, зваріть супу! Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: — Та це ж курка, а не качка! — ви авторитетно заявіть: — Це — качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані… — А чому в неї горло перерізане? — Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась… Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас! Залишається, отже, останнє: їсти суп. Як його їсти? Ложкою! Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва. Прекрасна книжка!
ЛИСИЦЯ
Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном. Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка. Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території — і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках. За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти. Збираєтесь ви, значить, на лисиць. З цього приводу ви говорите вдома: — На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимоьич, два виводки. Поїду, — чотири-п'ять лисичок тарарахну, — от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п'ять — то й мені горжетка. Полювати лисиць, — одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, — лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, — замерзнути можна. Треба вам знати, що звір, — коли його піднімуть і поженуть гончаки, — робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк. Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, — отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва. Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, — знайте, що звір іде до вас! Стежте тоді пильної Голос наближається, наближається. Ось майнула серед кущів золоточервона стрічка, як блискавка! Бах! — і нема нічого… Заєць робить невеличке коло, лисиця — більше, а вовк, — той іще більше. Чекати іноді доводиться довгенько, — отже, одягайтесь тепло. Одяглися. Вам удома й кажуть: — Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, — а чорнобурка — очей одірвать не можна. — Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи! — Рідко?! Повні комісійні крамниці! — Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка! — А песці там єсть? — Єсть! — Білі чи голубі? — Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі — білібілі, сліпучобілі! Так і песці! Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа… В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисячім хутрі виходите ви з теплозатишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де: — Їй-богу, аж два лисичачих виводки! Йосип Євдокимович — старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку: — Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема! Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри. Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучобілій, що й оком її не охопиш, ковдрі мільярди діамантів… Докучай і Бандит — на смику. Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, — його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає,— він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову — вперед. Нервується Бандит… Рветься і так жалібно-жалібно скавучить: «Пусти, мовляв, дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!» Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує: — Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну! — Гаразд! — Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, — ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити! — Добре! У ліщині затишно-затишно… Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду… Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає… — Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіромивовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся! Ви обдивляєтесь навкруги… Он од ялинки простягся вузенький ланцюжокслідок і біля груші обірвався. То — білочка. Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки… А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і денеде між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк». То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла… Значить, єсть!! Легенький свист. То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит. — Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху! Три хвилини напруженої тиші… П'ять хвилин… Ще тиша… Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервовогустий Докучаїв бас: — Гав! Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скавускаву», а потім — спокійний «гав» і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»… Погнав, значить… На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем. А Бандит і за зайцем, і за лисицею істерично: — Айяйяй! Айяйяй! Погнали лисицю… Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом до лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка. — Спокійно! — сам до себе. — Спокійно! Перша горжетка на вас іде! Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона… Вона не біжить, а летить, червоначервона на сліпучобілому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку. Бах! — легкий стрибок і червоного нема, — самий тільки білий фон… Вискакує Докучай, за ним Бандит. Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі. За ним Бандит. — Айяйяй! Айяйяй! Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай маломало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла. — Пильнуй, старий! Аж ось: — Бах! Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича. — Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певніше було! — Кріпхо лежить! — кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу. Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича. — Єсть? — питаю. Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне: — Єсть! Он! За терном! Я стрибаю за терен… Крутиться Докучай і смикає лівою ногою. Я падаю в сніг… А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається: — Айяйяй! Айяйяй! Горжетку ганяє… Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли… Вам дома й кажуть: — Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?! «Ладно, — ви собі думаєте, — ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками поїдемо».ВІДКРИТТЯ ОХОТИ
Власне кажучи, щороку «Відкриття полювання» буває двічі: першого серпня на птицю, а першго листопада на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливців вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в м'ясозаготівлях, а й задовольнити себе, як природознавця, природофіла й спортсмена. Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами… Відкриття… Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, — одне слово, все, що потрібно для серйозного, добутливого полювання… А куди їхати?! А з ким їхати?! Куди їхати?! Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть: — Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?! — Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль! — А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П'ять набоїв — сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете! Завтра ви почуєте: — Куди на відкриття? — Думаю до Борисполя. — До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?! — Як «на сухому»?! — Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло було туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?! — Чув. — Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, — не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку! — Ну! поїдемо в Носівку! Іще через день: — Драстуйте! Готові до відкриття? — Готовий. — На Яготин? — Ні, на Носівку! — Тю! За жабами?! — За якими жабами? — Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. От там качки… І т. д., і т. п. З ким їхати? Ах, доле моя! Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам'ятають: «Тихше, тихше, не диши, нас почують комиші…», яким крик бугая на болоті бринить в їхніх вухах, як козловське распроп'яніссіме ля в серці тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою, чи під копицею все вже розказано і настає на хвильку тиша, — обов'язково ту тишу заколише одностайне чарівне:ЗАЄЦЬ
І
Золота осінь… Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтавозелена й «раскудрякудрякудрява», — ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає. Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «крукру»: — «Чуєш, брате мій, товаришу мій?» Відлітаємо! Золота осінь… От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густотеплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон. Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузиккепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито серйозна капелюха… Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса. Незмінною залишається стопка. При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з чозна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій: коли дибитись крізь дно, — місцевість рельєфніше. Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули: — Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гмгм… є… Чи не мало буде? — Досить, досить! — поспішає посемейство… — А де ж стопка? — Та ось, за рюкзаком! — Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд. Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак. — Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за дватри я буду! — А рушницю ти взяв? — Ай справді, де ж це вона? — Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась… — Та хіба ж можна рушницею?! — А що їй зробиться? Хоч яканебудь користь із неї… А то ж… — Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаїпни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців. — На трьох? — Ну, купуй на п'ять! Я більше як п'ять не стрілятиму. Поїхали…ІІ
Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, зпід собакгончаків і на засідах. З підйому можна полювати одному й колективом. Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур'янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує… Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше як на сковорідку бігти нема куди. Як же краще, — спитаєте, — полювати: одному чи колективом? Майже однаково. Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєтеколективом. Дуже цікаво полювати зайців з собакамигончаками. Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять. Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі. Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові… Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон… «Скільки жару, скільки страсті в голосах»… Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, — які б були симфонії! Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш… На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає: — Може б, і свитку ще надягли? — Ні,— кажете, — не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме. Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи… Ніч темна, бадьора. На небі, над ожередом — зорі, на землі, під ожередом — зайці. Сіли, закутались. — Ну, налітайте, которі тут зайці є! Тихотихо… Аж ось десь аж із сусіднього села: — «Котилаааася…» І тихо. Ще щільніше закутуєтесь у кожуха… Замислюєтесь… Мимоволі із грудей:III
Додому ви все-таки зайця привезли. — А де ж рушниця? — питається посемейство. — Курок трошки закапризив: заніс до майстра. Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць. Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш. — Будьмо! — Будьмо! По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається: — Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.БЕКАС
Бекас для охотника, насамперед, — собака! Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо! Ясна річ, що бекас — не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все 'дно, що справляти весілля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете. Значить, давайте про … бекаса. Бекас — невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір'ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами. Який же він смачний-смачний, бекас! Делікатес! І,— майте на увазі,— бекас, — це один з тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла — і в піч. Не дай бог, потім сметанки та, не дай бог, іще чого-небудь, — це такая — вам кажу — симфонія, що… давайте зараз же їхати на бекасів… І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо без собаки — нема бекаса. Значить, давайте про… собак! Що таке собака — ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає. Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, — значить, — про лягавих собак. Такі є породи: a) Лавераки. b) Гордони. c) Ірландські сетери. d) Пойнтери. e) Континентальні лягаві. f) Грифони. g) Спанієлі. h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на «пунделя». Яка порода з них найкраща? Та, з якою Полюєте ви. Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, — то такого лаверака ні в кого не було і не буде. — Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми… І пішло, і пішло… Хочете — слухайте, хочете — не слухайте, але такого собаки насправді не було і не буде. Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати? Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати. Охотник-початківець, не зв'язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку. Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привітно (як і завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмові на шиплячосвистячі приголосні: — Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акуліни Кузьмінішшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акуліну Кузьмінішшшшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породисті ццццуццценята! За місяць чи за два вам принесуть од Акуліни Кузьмінішни шшикарного сетера. Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Ваш! Власний! Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створіння. Купили ви йому нашийника, купили поводок і за кілька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцію, на експертизу. Показуєте суворому дяді і так на нього дивитесь, як у дитинстві колись дивились на батька, коли суворий і заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив. — Ну?! — запитуєте. — Песик! Правда, хороший і кровний? Га?! Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає свій погляд на вас і байдуже кидає: — Кундель! — А мені казали — сетер! — Значить, сетеркундель! — кидає дядя. — А як із ним далі? — трепетно запитуєте ви. — Та що ж далі? На цім поводку не варто вішати, хороший поводок. Повісьте на простій шворці. Ні в його папи, ні в його мами сетер у крові й не ночував! Кундель! Після цього у вас удома з тещею гострокороткий діалог, після якого теща резюмує: — Акуліна Кузьмінішна женщина не такая, — а вже на сьомому році приобщалася й сповідалася. І ніколи я не думала, і ніколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда — це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жисті, а вона ж у мене одна, і куди я дінусь, і хто їй, та й не тільки їй, пектиме такі пончики. Невдячні тепер пішли молоді люди. Коли мати рекомендує собаку, то слід всетаки пам'ятати, що рекомендує собаку мати. Бо я мати не тільки Люді, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай мені понюхать! Перший собака для мисливцяпочатківця дуже трудний собака. Потім уже буде легше… Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями, і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, лаверак, і знаменитий Джой — гордон, — тоді вже ви придбаєте собі таке цуценя, яке вам більше до вподоби. Коли вам більше до серця пойнтери, вам скажуть: — У Василя Івановича є сукапойнтер камбізівських кровей. Сам Камбіз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станції Бориспіль. Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня. Як його назвати? Безперечно — Джек, або Джой, або Стек! Ніколи в житті не прозивайте його Бровком, чи Цяцею (коли вона — сука), чи Терном, боже вас борони: таки ім'я може навіки зіпсувати собаці таланти, хоча б собака був навіть богом. Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому. — Правда, славний песик? — запитуєте ви у своїх домашніх. Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до своєї кімнати, нічого не сказавши. Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і ваша теща, погладить песика по голівці й прокаже: — Хороший песик! А чумка в нього скоро буде? — Мабуть, скоро, — відповідаєте ви. — Хоч би скоріше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тоді вже не дохне. — Так, тоді вже не дуже дохне! — А від чумки дохне? — Дохне! — Хоч би скоріше чумка! — Де ж ми його пристроїмо? — ласкаво запитуєте ви. І тут чуєте тещину пораду з сильним натиском на шиплячосвистячі й голосні: — Двоспальне ліжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу… — Мамо, — заспокоює дружина, — ну чого ти хвилюєшся?! Скоро ж буде чумка! Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить все: і добутливість вашого полювання, і вся краса й насолода від полювання з мисливською собакою високих кровей. На другий день після того, як у вас оселився симпатичний чистопорідний песик, починається дискусія на тему: — Хто витиратиме? — Я не витиратиму! — кидає теща. — Я вже сьогодні п'ять разів витирала, а чумки ще нема! — заявляє дружина. — Витиратиму я! — рішуче кажете ви. — Де це наші ганчірки подівалися? Скрізь були ганчірки, а тепер хоч би тобі одна. Витираєте, значить, ви… От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його місце і лягли. Джекові скучно за мамою, йому скучно за братиками, за сестричками, — Джек так жалібножалібно скавучить. Теща ваша, виходячи з «удобств» і човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека: — Цить! Цить! Здох би ти йому! В цей час ви кашляєте і кидаєте: — Джеконько! Спи, голубчику! І чуєте тещине: — Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, собаченько наш хороший. Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засинаєте ви… А засинаючи, чуєте, як дружина уві сні кличе благально: — Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше! Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек. Він росте, а ви витираєте. Витираєте й водите Джека гуляти. Щоб не часто витирати, частіше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тоді часто треба витирати. Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п'ятогошостого поверху разів по п'ятьшість на день — дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття. Зразу тактаки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і т. ін. Особливо приємно вивчити собачку знаходити ваші нічні пантофлі. Чистої породи песик за 23 дні збагне цю науку, а вже за 23 тижні біля вашого ліжка лежатимуть усі пантофлі вашої родини й усіх сусідів, що живуть у спільній з вами квартирі. Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися. Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка і сильно кричить дружина Люда: — Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики! — В чім річ? — запитуєте ви. — Поїв модельні черевики! — Хто поїв модельні черевики? — Ваш Джек поїв модельні черевики! Тижнів на два ви переходите з дружиною на «ви»… А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі зносини і на «ти», і на «ви», бо од її улюблених нічних шльопанців залишилися дві недогризені стельки. Але то нічого, — ви все рівно Джека любите, він уже носить поноску, він шукає речі, і ви самі бачили його першу стойку на сусідчину у дворі рябеньку курку. Ви ще й «піль» йому не сказали, а вже в роті в нього весь курчин хвіст, а курка сидить зверху на хліві й одчайдушно всіх запитує: — Кудакудакуда?! Кудакудакуда?! Траплятимуться і такі випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навіть Юрко, ваш коханий синочок. — Що таке? — запитуєте ви. Мовчання. Напружена тиша. Тільки все посемейство суворо якось дихає. — Юрасику, що трапилось? — Джек вісім котлет із'їв. А як перед різдвом така в родині буде ситуація, то почуєте: — Од індика тільки архирейський носик залишився! — З шийки, значить, почав? — проказуєте ви. А що ви більше скажете? І так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика. Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгерові. Єгер — це людина, що вчить чистопорідних мисливських собак. І зробить із вашого Джека одного в світі. Але з єгером ви вже самі майте справу. Одно скажу: доки ваш собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмі і в старих черевиках, а ваша дружина ніколи не придбає собі модельних черевиків. І ви прекрасно знатимете, почім тепер вівсяна крупа і пшоно і що ваш Джек за один місяць з'їдає мінімум четверик коней. І от нарешті Джек готовий. Перше з ним самостійне ваше полювання на бекасів. — Стойка! — Піль! Джек кидається, і зпід нього вискакує… здоровенна жаба. А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте своїм приятелям: — Посилаю Джека: «Побіжи пошукай, чи нема на тім болоті бекасів». Джек побіг, метнувся сюдитуди по болоту, бігав, нюхав, прибігає, висолопивши язика. — Що, — питаю, — нема? — Нема! — каже. А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, а з потрухами, з уздром. Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина!ВЕДМІДЬ
І
Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати. Були б ведмеді,— довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь — звір великий і реве: може перелякати. Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області — «Назнали й ббклали аж три ведмежих барлоги зпт приїздіть негайно…» — довго вдивлявся у ту телеграму й каже: — Ти як знаєш, а я не поїду… — Я — на бекасика люблю, бекасик — пташка сумирненька, — вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А ведмідь — воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеші Не поїду яі Не поїхали ми вдвох. Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі… Бурі — ревуть по лісах, починаючи з Брянщини… Сірі звуться — «грізлі», вони, спасибі їм, водяться десь далеко. А білі — ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно. Ну, а проте, для кожного мисливця забити ведмедя — то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться. Ви ж самі подумайте: поперше — прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м'ясо, а подруге, — ведмежа шкура… Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас в кабінеті перед канапою. Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять. Ви їм і кажете: — Оцього ведмедя сам убив! Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках усі приятелі,— подивляться один на одного і обов'язково котрийсь із них кахикне. Не звертайте на це «кахи» ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлога, вдарили його жакаківською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина — трісь! — а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в грудні Аж тут друга рогатина — трісы Ви тоді — за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя рогатина… Але тут дружина: — Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп'ємо! А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині: — Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові й за четверту рогатину хвататись. Чого тільки не перетерпить людина за правду?!II
Добрий мій знайомий, тов. С, хоч сам він і не мисливець — розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя. Сам я ніколи до того про такий спосіб здобувати ведмеже хутро й цілу торбу ведмежого м'яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і мисливець, у всякім разі, тут своїм життям не рискує. Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики. Ви назнаєте місце, де ведмідь полює чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу: 2x2=5 Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо, та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив. Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він увечері полювати, щоб він її вже уздрів. Прибили. Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного місця. Тільки ж не під'їздіть до нього близько, заховайте коня з підводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком. Ось іде ведмідь. Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум. Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте. Наткнувся нарешті ведмідь на дикт з математичною формулою. Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що, коли він побачить «2 X 2=5», з ним починає коїтись щось неймовірне. Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки справді написано 2x2=5, хватається лапами за голову, й починає ту голову ламати. Ламає, ламає, ламає… Ви сидите — і нічичирк! Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається. Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, — а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою. Ви біжіть по підводу, під'їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому. Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б'є його кинджалом у серце. — Наткнувся, мовляв, у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герці,— і завалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивіться! І покаже ще й кинджал у ведмежій крові. А понашому — це нечесно: як здобув, так і розповідай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду! Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий. Спробуйте, товариші охотники! Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро — коштовна річ. Та й м'ясо не дешеве.ІІІ
Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити, бо грунтовно змінилося на нашій Батьківщині життя. Як знаємо, за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним нехитрим штукам ведмедів: — А покажи, Миша, як п'яний дядько з корчми йде! — А покажи, Миша, як п'яна баба танцює! Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, ї як його за те кільце сіпають, Миші дуже боляче… Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого циганського театру в Москві — «Ромен». Так от і трапилася така охотницька за старих часів пригода. Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай розповість так, як він мені колись розповідав… …«У вересні місяці діло було, якраз на другу пречисту. Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів біля Кленової. А в Кленовій на другу пречисту величезний щороку ярмарок з'їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було два, — і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися перекусити. Сіли на узліссі — трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович «Зібралися всі бурлаки» двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович, було, як потрапезує, то співає, співає, аж заливається. Проспівали вже й «Зібралися», і «Реве та стогне», і «Гилягиля». Під «Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю» Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотів під «Кучерява Катерина чіплялася до Мартина» вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив — упав! Упав — та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже: — Пттаташечко! Любббая! За що ти мерррртвая? Хіба ж ти звввір? Хіба ж ти медведмедмідь?! А потім як ісхопиться: — Медведведя хочу! Хлопці,— кричить, — давай медведя полювати! За мною! Ми за ним! Я вже докладно не дуже пам'ятаю, та й тоді воно мені не дуже затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я когось за щось, пам'ятаю, тягну. Прокинувся — темно. Лапнув праворуч — ніби борода Семена Петровича. «А де ж, — думаю собі,— ведмеді?» А так якась проти ніби дірка і трохи світиться. Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю: — Ми часом не в барлозі? А вона мені: — Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем заревеш! Хлів станового пристава за барліг маєш?! Тоді я все зрозумів! За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював. — Інтересно! Тільки дуже дорого, — з сумом додав учасник тої пригоди…» Тепер так на ведмедя полювати вже на вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедів… Хіба, може, в Зоологічному парку? Але ні: не варт! У всякім разі,— не рекомендую!IV
А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися: — Сам убив! їйбо, сам!ВОВК
І
Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповідку: «Не бійсь вовка, — сідай у хаті». Вовк — хижак, і хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого. Кіндрат Калістратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк, — так він усім розповідав і всіх учив, що вовк — звір надто полохливий і боязкий. — Ось послухайте, — казав усім Кіндрат Калістратович. — Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, ґвалт, — вівці: «меее!», та й у хліві,— а хлів поруч, — корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху — шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк — звір кріпко полохливий! А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б «неприятність» вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Калістратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду… А Кіндрата Калістратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину. Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: «Не бійсь вовка!» Полювати вовка — це для мисливця і честь, і обов'язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть: — Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од'їли. — А де це Вербовий хутір? — Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в'їдете… — А вовки хіба в самому хуторі? — Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана, — він знає, де вовки. Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правов не вибрав. — Чи не в Перещепиному це лісі? — кидає Кіндрат Калістратович. — Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм більше бути, як не в Перещепиному… І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема? — Закурюйте! — Так почекайте, — устряв знову Кіндрат Калістратович. — Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепи не, — воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий, — так він же біля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки? — Мо' й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка! Ох, і вовка там! Як завиють, — волосся дротом! — Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це — в Кучерявій! — Тактаки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана, — його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав. — Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали! — Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка! — Закурюйте! — Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, — государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здоровіїІІ
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір. — Тррр! Драстуйте, бабусю! — Драстуйте! — Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе? — Кривий Степан? — Еге! Охотник! — Так він же ж тепер не охотник: він без правові А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П'ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в'їдете. — Спасибі, бабусю! — Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов. — Та то вже як там буде! За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить: — Та куди ж ви? Вже проїхали! — Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта! — Дивись, а я думала — четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямісінько в двір. — Драстуйте, Степане! як вас?.. — Іванович… — Степане Івановичу! Це ви охотник? — Охотникто я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер… — Вовки, кажуть, одолівають тут вас? — Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчишки, ті, конешно, попадаються… І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває… — А троє овець хто зарізав? — Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика… — А телиці зад хто од'їв? — Що ви, товариші?! Це — брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од'їдать… Хто ж це вже підкопується?! — Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків! — Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони — «зади од*їдають»? Хай знімають, коли не вірять! Розтлумачуєте кінець кінцем у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється. — Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу денебудь? — Говорили, що кілометрів за п'ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од'їли… Не знаю тільки кому — чи телиці, чи комусь іншому…ІІІ
— Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, — каже Кіндрат Калістратович. — Тамтаки справді бували облави на вовків і тамтаки є справжній мисливець, що має і прапорці, і зможе зібрати гучківзагонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як фахівець, у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою. — Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо! Поїхали. Кіндрат Калістратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву. — Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од'їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи пововчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З'їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загошцики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лісі тихотихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки, стукстукне дятел… Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина, — щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде — чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товаришімисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло. — Галала! Тю! Гого! Ух! Ох! Тарарара! — Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки — то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки — атомна бомба. Стрибок зайця — мінімум стрибок жирафи. Лисиця — тигр! А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин — стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от — між кущами — мельк! — сіре. Раз на мене — вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще — постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, — на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики: — Скільки взяли? — Трьох! — Скільки пройшло? — Два! — Ех, ви! Як же це ви зівнули?! І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави… — А тоді, пам'ятаю… — А отоді… — А раз… Та що там говорити… Кіндрат Калістратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані…IV
їдете, значить, ви на Попівське. Обабіч дороги, аж генген, — куди око дістає,— закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці. А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб… Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій — батіг, що загрозливо навис над кобильчиною: — НнноІ Ннно! — Куди летиш, дядьку? — ВовкІ — Де? — Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Ннно! Кіндрат Калістратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує: — Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо… Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець. — Он! — аж скрикнув Кіндрат Калістратович. Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю. — Хлопці! — шепотить Кіндрат Калістратович. — Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли. Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, — легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калістратовича. Підпустивши звіра метрів на п'ятдесят, Кіндрат Калістратович вистрілив. Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю. Кіндрат Калістратович його вдруге… Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик: — Тату! Нашу сучку вбили! І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п'ять хуторян… Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповідання… А через хвилин п'ять ясно вже було все: — П'ятдесят і не менше! Зійшлися на тридцяти. — Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму! їдучи далі, Кіндрат Калістратович говорив: — Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле… А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав: — Тільки ж той був без цуценят.«РУЖЖО»
Всі, розуміється, зразу на ґвалт: — Чому «ружжо», коли насправді — «рушниця». А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо». «Рушниця» — правильно. За всіма словниками — «рушниця». Згодний. І «ружье» — правильно. Згодний. Це поросійськи. А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти. Так от, значить, про «ружжо». «Ружжо» — це така штука, з якої стріляють. Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця. Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний. Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні=печальні, і при зустрічі з вами він каже: — Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чирят! Хай мене бог поб'є, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі. А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема! Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою: — Нема ружжа! От що таке «ружжо» для мисливця… Ружжа своєю конструкцією діляться на два види: 1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка. 2) Центрального бою, або централка. Шонполка, значить, і централка. Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонполкою і централкою. Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо «переламується», закладаються набої, потім знову складається — і все… Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зродувіку ружжа не бачила. Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила… Буває… Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка? Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте. Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу цеятралки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать: — Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шонполки вовк на шістдесят сажнів перекида пішов?! Бачили? — Ні, не бачив! — То й не говоріть! Централка — вона, конешно, теж ружжо. Ложа — красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи… Да… У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, — небагато його й треба! — щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, — та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив… Четвериком! А ліва пристяжна було голову аж до землі, курява зпід неї стовпомстовпом… А кучер сидить та тільки покрикує: «Побережись! Поберррежись!» Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б'є. Одного разу я націлив чирьонка, добре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки — дззззз! — як свисне, — так куди сильнєй, як Штаньків паровик! А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки — дззз! Лапнув рукою, — вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б'є. А ви кажете — централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався зза очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шонполку на якусь там централку… Та ніколи в світі. Ні,— доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, — зайва річ. Особисто я — за централку. Чому? Ну, такий у мене смак. Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, — терпітиму, що ж поробиш. Але сказати, що «я за централку» і тільки, це все одно, що нічого не сказати. За яку централку? За курковку чи безкурковку? Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе: — За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка — це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї — і жінка, як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєшсіпаєш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені… клацклац! Сіпсіп! Бахбах! І хоч качка й летитьтаки, так зате ти вистрілив і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько — мені: «Ніколи не купуй безкуркового ружжа. Тільки з курками». Ну, гаразд: з курками — то й з курками, безкурковка — то й безкурковка. Але й це ще далеко не все. Який калібр найкращий? Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий? Я — за двадцятий калібр! Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться: — За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки стріляти. Принаймні — дешево, а наслідки однакові. Я розумію, — стріляти, так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу була як площа. Дванадцятка — це ружжо! Ну, ще шістнадцятка сюдитуди. А двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю! — І ніколи з двадцяткою не полювали? — Та ні, була в мене років із п'ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина була, — дістане. Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, — не іграшка. Є ще один «сорт» рушниці, що його спеціально замовляють аматори для себе. Це так звана утятниця. Величезний ствол, страшенна ложа, — набивають її силою пороху й дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки. І бахкають. Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто. Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і зразу ж самому йти в сальто. Буде легше. — Чого це вас так покандзюбило? — запитав я в одного мисливця. — Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь! Але калібром діло не кінчається. Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще? Якби хтось із охотниківпочатківців забажав придбати собі рушницю — яку «марку» йому посовітувати? Давайте подумаємо. Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, — хороші вони. Прекрасні! Є англійські: Перле, Голландголланд. Французькі: Лебо, Франкот. Німецькі: Зауера. Чеські: Новотного (виняткові рушниці). М. Т. Рильський зберіг у своїй пам'яті, та й мені переказав вірші про ружжа Новотного: Коль ружье бьет на полсотни Или больше саженей, — Зто значит, у Новотны Сотворен феномен сей. Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати? Бачите, я взяв собі за правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких порад. Можу вас тільки зазнайомити з традиційною тактикою, якої ви повинні дотримуватися при оцінці рушниці чи будьякого іншого охотницького приладдя, — коли вас запитуватимуть чи прохатимуть таку оцінку дати. — Бачили моє ружжо? — питають у вас. — Ні, не бачив! — Ось, подивіться! Ви берете рушницю й уважно її розглядаєте. Обов'язково при цьому подивіться на світло у стволи, попробуйте курки, зважте її на руці, націльтесь з неї. Причому націляйтесь разів кілька, швидко й рвучко прикладаючи ложу до плеча, — це значить, ви пробуєте, чи прикладиста вам ця рушниця. В цей час хазяїн рушниці вам обов'язково говоритиме: — Б'є прекрасно! Знаєте, ніколи не думав, що на такій віддалі можна вбити щось. Зайця торік восени зняв, так усі здивувались. Я стріляв так просто, щоб наполохати, а він намертво. Всі потім перевіряли, бо ніхто не вірив… 119 метрів. П'ять дробин попало і всі навиліт. Такого бою я ніколи не бачив. Так воно ніби й не дуже показне, а б'є, то вже б'є. — Якої фабрики? Не розберу я, що тут написано. — Та я й сам не знаю. Казав мені один тут майстер, що стволи Голландголланд, ложа Лебо, а магазинна частина наша, тульська. Ну, вже що б'є, так і не говоріть. Ви спокійно зауважуєте: — Мені подобається. Симпатичне якесь воно. Повинно бути з хорошим боєм. Хазяїн рушниці буде дуже з вашої «рецензії» про його рушницю задоволений. Потім вас обов'язково будуть запитувати про турушницю інші мисливці: — Бачили рушницю в Н.? — Бачив! А ви бачили? — Бачив. — Ну й як? — тепер уже ви запитуєте. — Помоєму, лушня! — І помоєму, лушня! Нарешті ми дійшли до найпоширенішої «марки» всіх наших ружжів. Марка ця — лушня. Найкраща рушниця — ваша. Решта — лушні. Це з вашого погляду. А з погляду ваших товаришівмисливців і ваше ружжо потрапляє до розряду лушень. Це вам, звичайно, боляче, але нічого не вдієш: такий закон. Отже, купуйте рушницю якої завгодно фабрики: для вас вона буде найкраща, і з таким боєм, якого ніде не бачили і не чули. Придбали ви рушницю. Насамперед її треба пристріляти. Що це значить? Це значить, що вам треба підібрати для набоїв стільки пороху й шроту, щоб вона якнайкраще била. Що значить якнайкращий бій у рушниці? Це значить, щоб вона била різко, щоб осип дробу був рівномірний. І щоб шріт той летів якнайдальше. Але це все в теорії. На практиці у 90 відсотків наших мисливців ви почуєте: — Пристрілювати? Е! Що ж воно то за ружжо, що його ще й пристрілювати треба?! От у мене: клади, скільки влізе, — як часи. Оце ружжо! А той, у кого шонполка розхиталась і при пострілі цапки стає, той твердо собі затямив: — Та як же ж це так можна, щоб один заряд на всі випадки був. А як мені треба полоснути по табунові штук у півсотні крижнів, що ж я в них однаковим, як і в одного чирьонка, зарядом стріляти буду? Та що ви мені розказуєте? Як я вже назнав, де вже сідає такий табуняка, так я ж і заряд відповідний повинен мати. Я вже насиплю пороху тільки так, та й шроту не пожалкую. Щоб уже бить, так бить. От якби дроту стального дістати, щоб як слід вкріпить. Бо без дроту воно, як стрельнеш, може сильно цапки стати. Не видєлують тепер такого дроту. Пристрілка ружжа не дуже популярна річ. — От як пощастить гадюку у ствол заманити, та потім гадюкою стрельнути, — тоді вже буде бити без промаху. Ох, тоді ж і б'є! Ох, і б'є ж! Пристрілюючи ружжо, та не тільки пристрілюючи, а й частенько непристріляними набоями стріляючи чи стріляючи з шонполки зарядами на великий табун крижнів, — треба мати на увазі, що вас удома можуть запитати: — Що то в тебе — флюс, чи що? Зуби ж у тебе не боліли? — Та вчора звечора кутній правий щось крутить і крутить, крутить і крутить. Мабуть, флюс. — А чого ж щока вся синя? — Хіба синя? — Як печінка. — То, мабуть, синій флюс. Чув я, зубний лікар казав, що тепер посиніли. Ще не зовсім з'ясовано, від чого воно. — А чого ж лівою рукою ложку держиш? — Праве плече щось не той… Шарніри щось не ходять. Мабуть, ревматизм. Летючий, мабуть. — От ходите там по болотах. Сидів би краще вдома. «Усидиш…» — сам собі думаєш… Коли запитують родичі,— це ще нічого. Значно гірше, коли викликають карету «швидкої допомоги». Говорячи про рушницю, не можна не згадати про шріт і про порох. Про шріт слід знати, що не можна стріляти бекасинником ведмедів, а картеччю — бекасів. Цурпалками з гвіздків, накраяними з допомогою зубила й молотка, можна стріляти з однаковим успіхом і вовка, і вальдшнепа. — Ваш отой дріб, лавошний, — він до моєї шонполки не іде. Ніжний він дуже. А от я оце собі гвіздків накраяв, — ця штука здорово б'є. Летить вона ніби цурка і як уже зачепить, нікому вже не воскресать. Порох! Порох завжди треба держати сухим. Так говорить мудра народна приказка. Правильна приказка, бо мокрий порох не запалюється і не вибухає. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, — підсушує його. Робиться це або в печі, після того, як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча. Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає. Це коли іскорка якось там десь залишиться. Видовище це дуже інтересне, воно нагадує фейєрверк в Парку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були і на фейєрверку побували. І вдома й замужем. Щоб бути справжнім охотником, треба добре стріляти. Щоб добре стріляти, треба вчитися й практикуватися. Де вчитися і де практикуватися? На стрілецькому стенді. На стендах мисливці стріляють по невеличких, як ви знаєте, крихких тарілочках, що вилітають із бліндажа в несподіваному для вас напрямку. Вилетіла тарілочка, а ви — — Бах! Вилетіла друга, а ви — — Бах! Вилетіла третя, четверта і т. д., і т. д. Спочатку, ясна річ, наслідки будуть не зовсім для вас радісні, але дедалі вони кращатимуть і кінець кінцем з вас випрактиковується неабиякий стрілець. Можливо — і навіть дуже можливо, — що з вас вийде і заслужений майстер стрілецького спорту. Як і скрізь, так і тут, не святі горшки ліплять. Треба тільки вперто, наполегливо, систематично ходити на стенд і практикуватись. Не без того, що між вами й вашою дружиною точитимуться такі розмови: — Черевики купив? Давно ж узяв гроші. — Купив, купив. — А де ж вони? — Залишив у тресті, в столі. Хороші черевики. З рантом. — Не риплять? — Ні, тихі, не риплять. Такі, ніби на нозі їх зовсім нема. — Це дуже добре, як зовсім ніби нема. Не люблю, коли риплять. — Ні, ні, ні,— не риплять. Дуже тихі черевики. — А як з костюмом? Скоро вже пошиють? — Ототот уже пошиють. — Ти ж дивись, щоб не дуже великі плечі підкладав, а то важкий піджак буде. — Ні, зовсім легенький буде. І не чути буде. Так ніби зовсім піджака нема. — Я така рада, що тебе вже одягли. Тепер ще мене одягнеш… — Одягнемо й тебе… Ще й як одягнемо… Ти б мені дала трохи грошей, я там назнав хороше пальто, завдаток би треба було дати… — Добре, я дам… Набій коштує чималенько: для того, щоб вивчитись, тисяч десять патронів, що не кажи, треба, ну, значить, одягнуться обоє: будуть і черевики, і костюм, і пальто, — все буде. Так зате ж уже на полюванні клас можна буде показати. Розказували про одного майстра спорту, як він на вовчій облаві відзначився. Вовк подивився на нього, весело підстрибнув, усміхнувся й гаркнув: — Це тобі не тарілочка! Ружжо після кожного полювання обов'язково треба чистити. Хоч багато є скептиків і щодо цього. — Ні в якім разі чистити ружжа не треба, — говорять вони. — Стволи тоді стираються всередині і дріб косо летить. Могло буть. Я чищу. Останнє зауваження. Мисливське ружжо, як і всяка вогнепальна зброя, — річ небезпечна, і біля неї треба ходити обережно. Але найнебезпечніше ружжо — це ружжо незаряджене. — Нічого, нічого, — беріть, беріть, — воно в мене незаряджене. Так от з незарядженого ружжа найбільш вбивають чи ранять мисливці і себе, і своїх товаришів. Майте це на увазіВАЛЬДШНЕП
— Що, може, на вальдшнепів поїдемо? — запитав я свого вірного товариша по охоті.— Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ посипали, — та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провітримося трохи. — Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я — ворог весняної охоти! — Чому? Навесні в лісі краса яка! — От тому, що краса, я й ворог! І замислився-замислився мій вірний товариш. А потім і питає: — Ти молодим коли-небудь був? — Здається, — кажу, — був! Та й що з того! — Було й мені,— він каже, — колись вісімнадцять літ. І були в мене тоді очі, як сливи, і кучері, як пісня. І була тоді весна. А Галя, що жила, як піти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повір мені, була краща, як весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого голосу і такого погляду, — от заприсягаюся тобі! — ні в кого в світі не було! Мої очі, і мої кучері, і все, що в грудях моїх билося й горіло, було для Галі, а Галин погляд був для мене. — У суботу, Галю, ввечері, як тато з мамою поснуть, прийду, — сказав я Галі. — А я чекатиму. У клуні,— зашаріласязашарілася Галя. Настала субота. Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечоріло! І цілісінький день лилося з грудей тоді в мене: Коли б уже вечір, Та й повечоріло… І довго батюшка тої суботи вечерню правив, і тато якось тоді довгодовго у дворі поралися, і мати — все щось товчуться, все товчуться… І чого, — ти мені скажи, — в отакі суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всі б бичі і всі батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали і поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучері розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однім плечі, як пір'їночка. І пішов. Ні, брешу: не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледьледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесенькупотихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечко від нього, під кущем, обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка. Він благав: Люби! Люби! Люби! Цілуй! Цілуй! Цілуй! На хвилинку зупинився і знову: «Люби! Люби! Люби!» І кожне оте його «люби!», кожне його «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов'яток своїх. І йшов я, пам'ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок із камінчиками грається: підбіжить, плюсне на камінчик, блисне сміхом і побіжить далі. А над левадою — ніжнініжні шати з золотого серпанку, прозоріпрозорі, як Галині очі,— прозорі, аж до неба од зеленої на леваді трави золоті шати. А далі верби стоять, стоять — анішелесть! — думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз… І от я на перелазі. Став. Серце тьохтьохтьох! …Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тільки — ой! — До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі! Звідти до левади я біг, мабуть, швидше, ніж до перелазу. Я впав на леваді в траву і зубами ту траву рвав. Я плакав. Плакав не з болю — ні. Я плакав, бо я Галі не бачив. Давно це було… А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання, і я стану денебудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання — та де прохання, — моління! — коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, — я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі… І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю! Ні, друже мій, навесні я не полюю. Люблю я полювати восени. І качку, і вальдшнепа, і все… Вальдшнеп, або лісовий кулик — благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темнорудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій. Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з'являється у нас на Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють. Полюють з лягавими собаками і на «тязі»… Тяга — це та сама річ, про яку Іван Сергійович Тургенєв сказав: «Ви знаєте, що значить стояти на тязі?» Отже, на тязі можна стояти. Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо. Так — тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільців, ні до кімнати. Тяга — це зовсім навпаки. Тяга — це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, «тягне» — з одного місця на друге. Вранці й увечері. Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній сутіні миготить понад деревами, з характерним хрюканням, силует вальдшнепа. І ви його стріляєте. Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися, примірятися. Осінь… Ліс стоїть задумливий, печальний: йому осьось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим. Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист, — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю — ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх… Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі. Ой, як не хочеться йому тліти! Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило… Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає… Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься… Щоб потім умерти… Старе одживає, нове — народжується. — Хор! хор! хор! — чуєте ви вальдшнепові «позивні». — Бббах! — Ну, що? — кричить вам з другого кінця балки приятель. — Пудель? — Пудель! — одповідаєте ви. — Я так і знав! — іронізує приятель. А ви собі думаєте: — Слава богу, що пудель! Хай собі пташечка живе! З собакою так само дуже інтересно полювати вальдшнепа. З хорошим, певна річ, собакою. Стойка… Піль!.. Бб-бах!.. і т. ін. А мені здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про це розповідати. — Ральф мій… Не встиг я вилізти з трамвая в Святошині, дивлюсь, — він уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Ірпінь проминули, а він тягне… Бачу, вже осьось Коростень, а він тягне… — Слухай, — перебиває один із гостей, — давай вип'ємо та закусимо, потім уже хай він далі тягне…ДИКА КОЗА
Ю. В. ШумськомуБлагородна тварина — дика коза. Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучопахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорільоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубовоясеновкми стовбурами. А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника-людини і якій є назва — браконьєр. Браконьєр — це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, — дві нога, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на голові. У баньках (у людей ці штуки звуться — очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки в браконьєра — бігають. Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м'язів. Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне. Оце й є — браконьєр. Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдківбраконьєрів, хоч і платить за це своїм життям. Дику козу полювати заборонено. Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самцівцапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок. Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою, але ми не уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз очима і вмирає… І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?! Браконьєр — хитрюща бестія. Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, — дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми — такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, — так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду. — Зайшов, — каже, — якось до мене земляк. — Приїздіть, — просить, — та й приїздіть до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь. Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, — каже Юрій Васильович, — я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський із собору Паризької богоматері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили — й зразу в ліс. Тількино в ліс увійшли, коли це — бббах! — і недалечко. Ми туди. Зирк — на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну: — Стій! Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує «стій!» Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу — і в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він. — Де коза? — питаємо. — Яка коза? — Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив! — Та я й у лісі не був! Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує. — Люди добрі,— озвалася жінка, — так він із хати нікуди не виходив! Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині,— нема! Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свининцем — нема! Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, — та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках. Облазили скрізь, де можна, де й не можна — нема! Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна: — Де? — Та чого ви, — каже, — до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої кози я не вбивав! Тоді я вже до нього ладиком. — Слухай, — кажу, — чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи! — Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів! — Ні,— кажу, — не сусіда, а ти! Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли. Тоді я йому кажу: — Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі,— скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де? Він довго думав та й каже: — А нічого не буде? — Та нічого! Слово даю! Тоді він до жінки: — Покажи! Жінка його відхилилася від колиски: — Ось вона! Я її груддю годую! Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина. — Отакі браконьєри! — закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський. Хитрюща бестія — браконьєр. І шкідлива бестія — браконьєр. Та проте й з ним боротися можна. Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися. Давно вже, років чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хаті сама Максимова жінка. — Драстуйте, — привітався я. — Драстуйте! Давненько вас не чуть! — Заніколилося, — кажу. — А Максим же, — питаю, — де? — В оборі порається. Зараз увійде! — Чи не можна, — питаю, — у вас молочка? — Е! Молочка?! «Не видоїли бичка!» — відповідає Максимиха. Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам! А вона до мене: — Нема, — каже, — молочка! Коза корову з'їла! — Як? — А так! — каже. Коли ось і Максим у хату. Привіталися. — Давненько, — кажу, — вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались! А жінка од печі: — Козу полював! Я сиджу й нічого не розумію. Максим махнув рукою: — Та! — Що таке, — питаю, — Максиме? Розкажіть! — Три роки дику козу полював! — ще раз махнув він рукою. — Три роки? Як це — «три роки»? — А так! — З рушницею? — Та де там з рушницею!! — Аз чим? — З ізоляцією! Та й розповів мені Максим таку історію: — Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! — а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки — лусь! А в очах огники тільки — блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією! — З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! — додала з притиском Максимиха. — І рушниці нема? — питаю. — Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду колинебудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базар! «Навчило одного браконьєра», — подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись. Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово. Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так званий одстріл цапівсамців. Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і не бахнуть замість цапа козусамицю. — Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, — скажіть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибріхують ті мисливці, що кажуть: «Я, мовляв, ніколи не помилюсь!» — з сумом казав мені оце якось прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець. — Ну, й трапляються, звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима кізочка… Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа! Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, — такий. Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть: — Кізкізкізкіз! Вона, звичайно, зупиниться. Ви зразу ж питайте: — Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам: — Я — коза! А цап позад мене летить! Туди дивись! Гав тут ловити не можна! Діалог з козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа. Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик — кіз! кіз! — стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом: — Я — коза! Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжків! Тоді вже дивіться туди, куди вам ближче! І бабахкайте! Убити цапа — це ціла подія в житті кожного мисливця. Траплялося й мені вбивати. — Заходьте, — запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, — завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвіл маю! Я зайшов, зарядивши рушницю «чотирма кулями». — Рушницю, — каже мій знайомий, — поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди і сідайте, поговоримо! Щоб довго не балакати, — убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю! Яка ж благородна тварина — дика коза! І в лісі, коли стоїть, і коли вона летитьстелеться, і коли вона браконьєрів виявляє. Благородна вона й на блюді!
Последние комментарии
1 день 14 часов назад
1 день 18 часов назад
1 день 20 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад