Переплутаний [Володимир Іванович Савченко] (fb2) читать онлайн

ПЕРЕПЛУТАНИЙ^[1]

Коли входиш в антени — удар плюс блаженство, радість повернення мандрівника, помножені на швидкість повернення, швидкість світла. Та й не тільки ж повернення додому, — у власне тіло. У ВЛАСНЕ ТІЛО!

Досі я запевняв себе, що в радіохвильовому стані я, власне, такий самий, як і в молекулярному: розумна істота з самосвідомістю, пам’яттю, нормальною поведінкою, Максим Колотилін, тридцятидвохрічний землянин. Але запевняв я себе задля користі справи. Насправді ж я був наче на резинці прив’язаний: що далі відлітав, то дужче зтягувало назад.

І зараз, після чотирьох місяців польоту, я повертаюся сам у себе. Дарма що я знову буду крихітний: зріст — метр дев’яносто, вага — дев’яносто два кілограми, покірний тяжінню, — але я буду ЧУТИ, БАЧИТИ, відчувати запахи, відчувати увесь цей світ, мій світ. Дихатиму! Землю відчуватиму ногами! Наїдки там всілякі… Стоп, Максе! Допомагай машині!

Для мене і для автомата-приймача, який за програмою розподіляє в певній послідовності мої біоструми, процес входження — це шмат неабиякої роботи, час, насичений максимально.

…І ось нарешті для мене все стало повільним, вагомим, звичним. Я лежу долілиць на столі в барокамері, відчуваю поштовхи серця… Гей, могло б і частіше задля такого випадку! Ось це — Я. У мене м’язисте тіло, трохи сутуле (це спадкове, від предків-трударів, які схилялись над плугом чи верстатом), темно-руде волосся, довгасте вилицювате обличчя, гострий ніс, тонкі губи, залисини обабіч крутого лоба, плечі могли б бути й ширші… Словом, зовнішність не вельми, але й така; мене влаштовує цілком, як розношені черевики, в яких нозі добре, не мулько.

Легкі доторки до тіла вздовж хребта, потім доторки до плечей: виймають уже непотрібні електроди. Хто це: Патрік Янович чи Юлія? Мабуть, вона. Патрік працює повільніше. Зараз я сяду, побачу друзів у сутінках барокамери… Будуть тиснути руку, обнімати й запитувати: “Ну, як воно?”

Тіло слухається мене: руки, пальці, ноги… Скорочуються всі м’язи. Обличчя слухається: губи, щоки, язик, повіки, очі…

А от вище — кепсько. В голові щось негаразд. Важко і водночас порожньо, мов з похмілля. Щось не вдалося, га?

Піднімаю голову із заглибини в столі, від’єднавшись від систем життєзабезпечення. І зразу — яка там пітьма, яка там тиша!? Жахливе ревисько, яскраві спалахи світла. Де я? Що тут відбувається? Пожежа? Ні, не схоже… Мене штурхають, гладять, хтось обіймає. Зачекайте, не треба цього зараз. Треба розібратися…

Підводжусь на ноги — стояти не можу, втрачаю рівновагу. Мене підхоплюють. Пізнаю на доторк могутні м’язи Борюні, мого напарника, — Гераклів син, нащадок осетинських князів.

Та що за дідько! Вони всі тут, а я їх не бачу, не чую. Якась вогненна феєрія перед очима, скреготіння, голоси джунглів. Може, я не повністю ввійшов? Дурниці! Машина не відключилась би…

В голові щось негаразд… Що? Якби сталися серйозні порушення, я був би вже мертвий. Певне, якась дрібниця… Ну ж бо, спробую сам… Знову лягаю обличчям у заглибину, закриваються вуха й очі. Тихо, темно. Зосереджуюсь: освітлюю думкою-волею мозок від мозочка до гіпоталамуса. Ну? Побачити, почути! Побачити, почути! Десь там за тонкою перетинкою — світ! Побачити, почути! Молодці, зрозуміли, не турбують мене… Я повинен сам… Побачити, почути! Побачити, почути!

О, біль і порожнеча в голові минають. Ніби прояснюється… А що ж було? Підводжуся, розплющую очі — і знову світлова маячня і завивання хурделиці! Та що ж це таке?!

Цього разу легко стаю на ноги. Відновив відчуття рівноваги, — і то хліб. А загалом — некомунікабельний.

— Дайте мій одяг…

Голос ніби не мій… Якийсь внутрішній, утробний голос. І спалахи в очах. Тицьнули пластиковий пакет до рук. У ньому моя піжама. Ні, я не в джунглях. Сідаю, одягаюсь.

Мабуть, вони питають мене, не можуть не питати: “Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Іти можеш?..” Що ж зі мною сталося? Де ти, світе, до якого я так прагнув?!

— Можу йти… Відведіть мене до кімнати… (Ну й голосок!)

Ведуть. Борюня веде, Гераклів син: лівою рукою тримає за плечі, правою — під лікоть. Спалахи, відблиски, завивання… Вже краще нічого не бачити й не чути, ніж отак… Пульс у Борюні майже вдвічі частіший за мій… Ай-ай…

Моя кімната (передстартова і водночас кабінет) на цьому ж поверсі. Нарешті добралися. Намацую крісло, сідаю.

— Залиште мене… Дуже прошу… Я мушу розібратися… Я покличу, якщо буде треба…

Здається, зрозуміли, послухались: тиша й пітьма. Ось тобі і “вдома”.

Мені тут, як звіряткові в норі, ні очі, ні вуха не потрібні. І так знаю-де і що. Ліворуч від крісла на відстані простягнутої руки — широке підвіконня (точно, ось воно — цікаво, що зараз за вікном? Якщо я вклався у графік польоту, мусить бути глупа ніч, година друга. Якщо вклався…) Переді мною — письмовий стіл, праворуч вздовж стіни — дві шафи з книжками, мікрофільмами, магнітними касетами, обоймами платівок-дисків, нагорі — стереопрогравач, магнітофон, електрична друкарська машинка “Іпсилон”, портативна обчислювальна машина… Все, що мені потрібно для роботи й відпочинку. На протилежній стіні (уявляю) — мої акварелі, так собі, просто для душі. На одному малюнку — Каміла, на другому — діброва біля Волги, на третьому-схід сонця, який видно з мого вікна. Під акварелями — широка тахта, білизна в ящику біля узголів’я. Праворуч двері до передпокою, через них мене завели. Там же всі інші служби.

Чого немає і не передбачається в моїй кімнаті, — це телевізора. Найперше зчитування “радіосуті” намагалися виконати методом телевізійної розкладки по рядках і кадрах: штука випробувана, земна (а ми ж патріоти всього земного). Мені випало йти на зчитування третім. А двоє перших — Патерсон і Гуменюк — загинули. Дослід зупинили. Відтоді не терплю телевізорів.

Моя кімната на дванадцятому поверсі. Вдень видно чудову панораму Волги з жовтими — де глинистими, а де піщаними — берегами, білими теплоходами, луки і хвойні бори, інститутське містечко, синє небо з білими хмарами… Все те, за чим я нудьгував і до чого так прагнув.

Я — психонавт, космопілот без космокорабля. Ми виконуємо програму обмінних переміщень (точніше: обмінного псі-транспортування розумних істот) з кристалоїдами Проксіми та кремнійорганічними гоміноїдами з двох планет швидкої зірки Барнарда. Людство, власне, бере в цьому участь на учнівському рівні. Космопілоти є, а космокораблів немає. Не витанцювалось із кораблями. Людські екстраполяції часто дуже прямолінійні. Перші джерела світла живилися від хімічних батарей — ага, електростанції майбутнього для освітлення міст будуть величезними батареями. При першій-ліпшій нагоді хочемо зігнорувати хрестоматійний закон переходу кількості в якість. І в даному разі теж: не знайшли матеріалу, який би відповідав ядерним енергіям та температурам, надпроникним випромінюванням при розгоні до світлових швидкостей. Чи варто було? Тягнути свою протоплазму, свій мікроклімат, їжу і виділення — крізь парсеки в безмежно чужий світ. Альтернативний шлях завжди був поряд, саме ним людство віддавна проникло у всесвіт значно далі, ніж механічним переміщенням: радіосигнали, радіотехніка… Проте і тут є гандж: каменюка і за мільйон кілометрів від місця старту залишиться каменюкою, а радіопромінь (як і світло), навіть вузько спрямований, все одно розширюється, розпливається… Віднайти б спосіб самоущільнення таких променів.

І, мабуть, якби вклали у ці пошуки стільки ж сил і коштів, як у нерозв’язну задачу про космокораблі, то й віднайшли б. Але на той час панувала ідея міжцивілізаційних таксі, факторій, де наші вимінюють у жукооких іносвітян шило на мило і риб’яче хутро, утверджуючи водночас людські уявлення про добро і зло, моральність і справедливість — як універсальні у всесвіті.

Одне слово, нам утерли носа. Втерли його “радіопакети” міліметрового діапазону з величезною кількістю нової для нас інформації. Було на що подивитись і було що послухати в міліметрових діапазонах, коли “радіопакети” почали з ґрунтовністю і методичністю, що виключали будь-яку думку про зухвалий жарт, видавати спочатку відеоінформацію про себе, найдоступнішу, а потім кодовану смислову. То була діяльність з розмахом. На П’ять Днів усі земні справи відклались: сотні мільйонів телеглядачів і, що важливіше, сотні тисяч учених спостерігали, порівнювали, розгадували, радились… Дуже плідним був День Третій, коли стало зрозуміло, що з пакетами може бути діалог: можна запитати й дістати відповідь.

То було п’ятеро істот, що прилетіли для перевірки розумності електромагнітного випромінювання Сонячної системи з Тризір’я Альфа-Центавра. Не було потреби уточнювати, від якої саме із трьох зірок, від яких планет, бо там давно вже не було планет — рої кристалічних істот довкруг світил, довкруг джерел їхнього розвеселого життя. Ці п’ятеро не могли втілитися в кристалічні форми, оскільки не лише технічних можливостей для зчитування радіосуті, а й уявлення про ці штуки ми не мали. Усі П’ять Днів вони ретранслювали себе то поміж супутниками зв’язку, то на місячних та марсіанських радіотелескопах — сновигали по всій Сонячній, щоб нас просвітити, відповісти на всі можливі запитання. (Троє з них, як ми дізналися згодом, витратили на це частину своєї основної “енергії існування” і на зворотному шляху до Тризір’я розсіялись).

Але просвітили вони нас добряче. Це був переворот-поворот. Щодо того, яку інформацію краще передавати, аби сигнали не розсіювались, усе виявилось доволі простим: треба передавати себе. Виражену у псі-потенціалах цільність своєї натури, індивідуальну виразність, цілеспрямованість, глибину сприйняття світу, життєву активність — усе те, що зробило (і робить) людину розумною істотою. Саме завдяки підвищеному псі-заряду (а не посиленому харчуванню: корови і тигри їдять набагато більше) люди ходять на двох кінцівках, звільнивши руки для складної праці, з піднятою головою для спостережень. У космосі ці якості (безумовно, в поєднанні з електромагнітним підживленням) дають можливість стабілізувати поле.

Кристалоїди тоді висловили не вельми приємну думку, що для псі-транспортування люди “дозріли” хіба що тільки якоюсь мірою, далеко не кожному індивіду це може вдатися.

Це було дванадцять років тому.

Нас називали божевільними, самогубцями, смертниками. Відверто кажучи, спершу так воно й було. І головне — не можна було заховатися за піддослідних тварин, собак чи навіть мавп: зчитування можливе тільки для високорозвинених істот. Треба не лише не боятися переходу в радіохвильовий стан, а й прагнути до цього всім своїм єством. І ризикувати. Кристалоїди лише ствердили, що для нас це можливо, а за втілення ідеї в життя треба було платити: методика і режим зчитування— втрати, оптимальне зберігання напівживих тіл — втрати, входження, ретрансляції, розсіювання — втрати, втрати, втрати…

Власне, свого часу авіація починалась не краще.

Отож чотири місяці тому я стартував з вихороподібної антени Інституту в напрямку Медіани — ланцюга ретрансляторів, що з’єднують Тризір’я Альфа-Центавра і зірку Барнарда, саме з цієї траси звернули до нас радіопакети кристалоїдів. Нині, враховуючи наші інтереси, траса відхиляється до Сонця. Кристалоїдам та кремнійорганікам роботи там ще чимало, та коли вона завершиться, від Землі до перехрестя з поворотами на інші світи буде палицею докинути-півтора світлових роки.

Від нас по Медіані рухаються вже чотири ретранслятори, спарені: одна вихороподібна антена спрямована до Сонця, друга — вперед. Рухаються вони з швидкістю п’ятнадцять тисяч кілометрів на секунду. Відстань між ними — місяць польоту зі світловою швидкістю.

Я мав досягнути першого ретранслятора, підживитися, досягнути другого, підживитися, самостійно переключитися на зворотну трансляцію — до Сонця. Якби мені це не вдалося, третій ретранслятор зробив би все автоматично.

До мене таку “штуку” з найближчим ретранслятором проробив Борис, Гераклів син.

Це був мій шостий радіополіт. У попередніх все було гаразд. Тіло в стані мінімальної життєдіяльності, летаргічної депресії (“трошечки ідіот”, як каже Борюня) лежало в камері, дихало, діяльність усіх органів контролювалася, регулювалася… Все як завжди… Але що ж сталося?

Чи, може, вже все нормалізувалось? Зараз тихо й темно. Так і має бути, тихо й темно.

Простягаю ліву руку до настільної лампи, намацую кнопку. Вмикаю — і здригаюся від голосного сплеску. Світла немає. Перегоріла лампа?

Але що це за звуки? Щось сичить, клацає… Тут є ще хтось?

— Хто тут?

Спалах рожевого світла. А мій голос — ніби й не голос, а просто думка. Відповіді немає. Що за чорт! Підводжуся, знаходжу на стіні вимикач…

Бабах!.. Ніби з гармати. І знову ж таки світла немає. Клацання, шуми, шелест довкола. Цікаво. Заплющую очі — звуки затихають. Розплющую — ніби хтось відкорковує під самим носом дві пляшки шампанського.

Здогад скував усе тіло холодом. Сильно сплескую долонями — раз, вдруге, втретє. Ось тепер я бачу світло, жовто-зелене: спалах, спалах, спалах. Руки безсило опускаються. Кволість.

Вимикаю верхнє світло. Хай буде тиша. Намацую крісло, сідаю. Невже? Ну й вскочив же я!

При входженні в тіло у мене переплутались (як же це?) шляхи зорових та слухових нервів. І тепер я БАЧУ ЗВУК І ЧУЮ СВІТЛО.

Однакові блакитні спалахи по праву руку — тривалість півсекунди, паузи такі ж. Це телефон? Хтось не витримав? Намацую трубку, підношу до вуха. Нерівномірне миготіння: спробуй здогадатися, хто говорить. Що ж, хай слухають мене.

— Алло! Якщо це не Патрік Янович, хай трубку візьме він… (Часті спалахи. Мабуть, це таки він…) Не кажіть нічого, я все одно не зрозумію. Слухайте мене…

Повідомляю про те, що зі мною сталось. Усе інше в нормі, допомоги не потребую. Дивуюсь, як це вийшло. Прошу принести мені вранці посібник для вивчення мови сліпих. І хай виділять… когось, аби допомагав мені спілкуватися зі світом. А зараз буду відпочивати. Все! Кладу трубку. Спалахи не повторюються: зрозуміли.

Веселеньке судилося мені життя. Я бачу, я чую — але я глухіший за глухого, сліпіший за сліпого. Треба зосередитись і пригадати все (а пригадувати, власне, і немає чого) відоме мені, що може допомогти в розшифруванні “почутого” очима і “побаченого” вухами. Дожився, сто чортів! Я сиджу і тихо лаюсь, але, на жаль, арсенал мовних засобів моїх предків, який використовувався за поганого настрою в кепську погоду, не допомагає, і мої очі й вуха, як і раніше, сприймають зовнішні сигнали звично — електромагнітні коливання від 0,76 до 0,4 мікрона і звукові від ЗО до 20 000 герц. Низькі звуки я бачитиму в червоних кольорах, високі — в голубих. Голосне — буде яскравим, тихе — тьмяним. Кажани завдяки ультразвуковій локації ловлять на льоту комах. Мені було гірше: найкоротші звукові хвилі, які зможу відчути, мають довжину близько сантиметра — і мухи не “побачиш”. (Треба буде завести якийсь пискотливий “ліхтарик”… Проте дідька лисого я щось побачу. Можливо, хоч на стовпи не буду наштовхуватись).

А світло… Для мене це вже просто електромагнітні коливання… Яскраво — голосно, блідо — тихо. Червоне — низький тон, фіолетове — найвищий… А що за клацання я чую, “роздивляючись” нерухомі предмети? Це, мабуть, від того, що очі рухаються не плавно, а стрибками, затримуються на контрастних, виразних місцях, а потім перестрибують на інше. (Експеримент: зупиняю невидющий погляд… на чомусь. Звуки затихають до шелесту. Переводжу погляд — сплеск. Отже, все правильно).

Якщо світло стає яскравішим, джерело звуку наближається… І коли опинюсь під колесами, зрозумію, що то був автомобіль.

На одні прояви зовнішнього світу виробились одні реакції та органи, на другі-інші. Ця специфіка — мов наша згода вважати життя саме таким, яким ми його відчуваємо. І от з’явився хтось із особливою точкою зору. Це — я. І що ж буде?

Чекай, це навіть цікаво (треба ж себе якось утішити): тридцять два роки ти бачив і чув, як і всі, а віднині сприйматимеш світ по-новому. А розуміння довколишнього не в очах же і не у вухах, а в аналізаторних ділянках мозку. І навіть ще глибше. У древньоіндійській філософії є твердження: “Ти не можеш побачити своє видіння зсередини, ти не можеш чути почуте зсередини”.

А ось я повинен цього навчитися.

Якесь незвичне шарудіння наростає ліворуч від вікна. Світанок? Вимикаю лампу, після недолугих рухів прочиняю вікно, вдихаю холодне, аж ніби терпке повітря. Вересень. Пора золотої осені. Прощального свята пора. Цікаво, як я відчую схід сонця? Ось воно… Так, це сонце… Далекий, низький звук… Ніби зойки струн контрабаса. Сонце сходить. А чи не небесна блакить озивається переливами скрипок? Там сьогодні білі легкі хмарини? А цей бентежний звук, якщо провести “поглядом” праворуч, чи не правий берег Волги — сосни з мідяними стовбурами, жовті берези й осики? Цей берег першим освітлюється сонцем. А це переможне, оглушливе гоготіння?..

Я відчуваю, як усе в мені терпне, а тіло починає тремтіти, мов у лихоманці.

— А зараз “д”.

Три штирки доторкнулося до пучки вказівного пальця: Два згори, один внизу праворуч.

— Натискайте багато разів, хай вібрують. Тепер “є”.

Два штирки по діагоналі.

– “Ж”.

Два штирки знизу, один праворуч угорі.

…Опановую азбуку сліпих — за системою Луї Брайля, хлопчика, що осліпнув у три роки, музиканта і педагога. Рука на підставці, пальці в заглибинах: знизу електромагніти виштовхують комбінації штирків, від одного до шести — букви, цифри, розділові знаки і навіть математичні та нотні знаки. І, до речі, набагато все простіше за звичну грамоту. Спасибі, месьє Брайль, спасибі, колего!

— Тепер наберіть коротеньку фразу… Скажімо, “мама Милу милом мила”. Не поспішаючи… Ще раз… Ще! Хай повібрує… І скажіть уголос цю фразу. (Гойдливі зеленаві спалахи з проміжками темряви). Ще раз. Трохи чіткіше. Ви знаєте, що у вас голос зеленого кольору? Надрукуйте, будь ласка, цю фразу. Спасибі.

Відчуваю аркуш цупкого паперу в лівій руці. Тримаю на звичній відстані, дивлюся на нього невидющими очима. Ага, ось той надрукований рядок. Рівномірне сичання стає уривчастим. Оце воно — “мама Милу милом мила”? Ну й ну! Спокій! Головне — зберігати спокій! Освоїмо! Ковінька йому в диференціал! Головне— аби виробилась взаємно-однозначна відповідність.

— Наберіть, будь ласка, своє ім’я, вимовте його голосно і надрукуйте…

По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…

Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.

— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?

Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.

“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”

“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”

“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”

— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…

Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси — ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!

З моєю правою рукою зв’язаний мікрофон Патріка Яновича, з лівою-Борюні, це він висловився щодо розтину. Але я його розумію: він анітрохи не схильний вважати мене нещасним, калікою, тож і не хоче входити в моє становище. Повернувся живим — уже добре. Борюня — єдиний — окрім мене — хто вцілів з нашої групи.

“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”

“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.

“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”

Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!

— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?

— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…

Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.

Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…

Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.

Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”

Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!

— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!

“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.

“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”

Ох, Борюня, Борюня!

“Віднині тіла відлітаючих будемо максимально охолоджувати для уповільнення всіх процесів. Анабіоз. Не додумались раніше: ні я, ні ти… Ніхто…”

Так воно завжди — доки не прогримить… Спочатку практикували короткочасні радіопольоти: на хвилини, години, на десятки годин. Тіло треба було зберігати в постійній готовності до прийому, в стані нормальної життєдіяльності. Ця ж методика й надалі залишилась. Зараз в Інституті, мабуть, багато хто руками розводить.

— Але мені… Як мені бути?

Певно, питання прозвучало занадто драматично, бо знову запанувала довга пауза тиші-темряви.

“Тобі… ну, насамперед, диктуй свій звіт… Звикай. Радити не беруся, але… на твоєму місці я намагався б усе одно максимально… бути корисним… боротися… Хай навіть як унікальний клінічний випадок. Медики битимуться за право досліджувати тебе, бо ти тепер — той виняток, який допомагає зрозуміти правила. Закони переробки інформації в мозку досі ще туманні…”

— Дуже вдячний… Хочете віддати мене на розтерзання?

“Ну… Власне, це залежить лише від тебе. А щодо нас — ми зробимо все, аби відновити твою комунікабельність”.

“Я зроблю. Маю ідею. Ти ще цілуватимеш мої волосаті руки!” — багряно-оранжево запевняє Борюня.

“І останнє: прийшла Каміла. Пустити ЇЇ до тебе?”

— Вона знає?

“Не більше за інших”.

— А що інші знають?

“Офіційне повідомлення: психонавт доктор фізико-математичних наук М. О. Колотилін завершив найтриваліший в історії людства радіополіт до Медіани. Повернення відбулося задовільно. Психонавт проходить обстеження”.

Безумовно: якщо живий — уже задовільно. На трієчку.

— Ні, не треба Камілу…

Вони підводяться — рокотіння їхнього переміщення, зміна освітленості. Я почуваю себе дуже втомленим.

Темно. Тихо. Самотньо. Дуже самотньо.

У школі, а потім і в інституті мені важко давалась англійська мова. Ну хоч плач. Особливо той страхітливий звук “th”. Ледве складав іспити. І так було доти, доки в англо-американських журналах не з’явилися статті про мене. Не тільки про мене — про Бориса, про покійних Олафа Патерсона, Арджуна, Гуменюка — про нашу команду психонавтів. Ну, а про мене — де абзац, а де й два. Яка відразу запопадливість до “інгліша” з’явилася. Треба ж було прочитати, перевірити, чи не спотворили мій образ, фактичні дані. Особистий інтерес — велике діло.

А нині прорізалась така ж цікавість до нейрофізіології, фізіологічної психології, психокібернетики, до теорії сприйняття-до всіх наук, які досліджують і пояснюють, чому ми бачимо і чуємо саме так, як бачимо і чуємо… Погляд фотоелемента повзає по рядках — а штирки квапно переказують мені все. Найцікавіше я диктую на магнітофон, аби потім побачити в кольорі. Читаю, як детектив, до пізньої ночі.

Але цей детектив, на жаль, ще не закінчений. Добре відома будова очей і вух, достатньо точно встановлено напрямки нервових шляхів, їхні розгалуження, перехрестя… власне, те, що, за висловом Борюні, можна побачити на розтині. А от щодо взаємодії живого ока і вуха з живим мозком, пізнавання образів і звуків, орієнтування, пошуку потрібної інформації — основи розумної поведінки — ой, кепсько! “Незважаючи на те, що процес пізнавання певних предметів по зоровому зображенню поки що незрозумілий, варто припустити, що…” “Експерименти в цій галузі поки що нечисленні і подробиць ми ще не знаємо…” “Що діється з акустичною інформацією на шляху від вуха до мозку? Відповідь на це запитання може тільки розчарувати…”

Так пишуть найпорядніші автори. Декотрі ж інші з викладацьким апломбом просто замовчують усе, чого самі не знають, ніби його взагалі не існує. І справді, як вимагати знань від студента, коли признатися, що в даній галузі сам — ні бум-бум?

Досліди з кролями, жабами, котами (“Навіщо коту нейрони-детектори зміни частоти? Ми цього не знаємо”, — П. Ліндсей, Д. Норман. “І я теж не знаю”, — М. Колотилін), рідше з мавпами. Переважно вони зводяться до того, шо в бідолах щось руйнують, видаляють, перехрещують, перетинають і вже цим лише нагадують, хай пробачить мене Велика Наука, відомий дослід, який переконливо доводить — тарган чує ногами: якщо постукати по столу, то неушкоджений тарган зразу тікає, а той, у котрого експериментально відірвані ноги, спокійно лишається на тому ж місці.

Ні, не піду я до лікарів. Не той випадок.

Але читання “детективів” навіювало мені часом і бадьорість духу. Скажімо, одне місце під назвою “Тимчасове кодування в нейронах”. Ось про що там писалося: ми сприймаємо звуки з частотою до 20 000 коливань на секунду (а кажани, скажімо, набагато вище). Але волокна слухових нервів, так звані волоскові клітини, можуть посилати імпульси з частотою набагато меншою — сотні в секунду, та ще й треба зберігати певний запас частоти для відтворення інтенсивності (чим сильніший звук, тим частіші імпульси). Але ж як вони умудряються передавати високі ноти? Виявляється, просто: десятки нейронів розподіляють цю роботу поміж собою.

Перше коливання передає одне волокно і на кілька мілісекунд “видихається”, але друге коливання передається другим волокном, третє — третім, і так доти, доки перші не оклигають. Все враховано.

Можна запідозрити, що в мене поганий смак, але це місце я перечитував безліч разів з неабиякою насолодою.

Саме в тому і складність досліджень, що мозок — дуже складна, гнучка, чутлива система, яка не терпить грубих втручань. І чесніша система, ніж наші органи чуття, органи зовнішнього спостереження. Світ єдиний, і всі його прояви, які нам видаються якісно відмінними, насправді різняться швидше кількісно (скажімо: різниця частот червоного і блакитного кольорів), хоча і у величезному діапазоні величин. А мозок усі ті зовнішні якості перетворює знов у щось єдине, універсальне — в імпульси. Мабуть, саме завдяки цьому ми й можемо виділяти з розмаїття вражень та переживань СУТЬ, зміст, головне.

А якщо так, то кому я мушу довіряти більше: собі (власному сприйняттю світу) чи враженням інших?

…Мозок — живий гомеостат, невтомний у своєму прагненні до рівноваги, з якої його постійно виводить життя: враження, проблеми, процеси в тілі… Проте звичні подразники не надто виводять його з рівноваги, часом для компенсації досить простих реакцій: поїсти, поспати, збліднути, почервоніти, сказати: “Зайдіть завтра”… Але ж моє порушення рівноваги — набагато серйозніше. Мусить пройти глибинна перебудова в інформаційній роботі мозку. Мабуть, вона вже йде у мені. Але як? Перекодування? Нова інтерпретація всіх цих імпульсних шквалів?

В будь-якому разі цікаво, чим це усе закінчиться.

І є в мене одна велика перевага над “непереплутаними” загалом і експериментаторами з кицьками зокрема: я літав у радіосутях і при цьому сприймав світ зовсім не так, як звично.

— …Зчитування-процес свідомий. Я відчуваю власну СУТЬ, цільність натури і безперервність буття, усвідомлюю власну відмінність від інших. В одних, скажімо, характер зосереджується в шлунку, в других — взагалі у п’ятах, в третіх-у голові, хоча нерідко в тих частинах мозку, які відповідають за діяльність шлунково-кишкового тракту. Таких ми, безумовно, не пускаємо на контакт ні з барнардинцями, ні з проксімцями.

“Ви відволікаєтесь”, — зрозумів я жовто-зелену фразу, хоча мої пальці в ту мить не торкалися штирків. Можливо, слова були й інші; “не відволікайтесь” чи навіть “не пустуйте”, — але зміст саме такий, я був певен.

— Ні, Юліє, чому ж! Щодо радіообміну — тут може бути багато несподіванок. Адже ти знаєш, що багато в чому ми й наші напарники звідти вкладаємо різний, часом протилежний зміст у певні якості характеру. Скажімо, у кремнійорганіків вважається вкрай аморально бути наодинці з представником протилежної статі і… Там щодо цього дуже суворо.

Хочу додати: “А ось ми з вами тут наодинці — і нічогісінько”, — але відчуваю, що й цього достатньо.

“Ви неможливі, Максиме. Я вимкнула магнітофон”.

Добре, що я стримався. Люблю я накрутити співбесідника, а зараз мені це просто необхідно — пробуджувати в людей емоції. Будь-які! Така інформація ніколи не зводилась до звичних “побачити-почути”, бо чому ж тоді ми відчуваємо сторонній погляд?

— Добре, звітую далі… Тож, самоконтроль, відокремлення думки від усього земного — після цього я дозволяю машині знімати в певній послідовності мої псі-потенціали для передачі їх на вихорову антену. Так, я стартував у вигляді радіопакета з перетином вісімсот метрів, завдовжки дві секунди (або шістсот тисяч кілометрів), з частотою 2Х1010 гц і власною енергією 5,5 гігоджоуля. Це помітна енергія, потужна ДРЕС виробляє її за рік. Ви бачили, Юлю, як це виглядає: стовп іонізованого повітря пронизує всю атмосферу…

“Бачила, чула, знаю, не відволікайтесь”, — просемафорила зеленим асистентка.

— Період обертання мого вихору становив дві секунди, як його формувала антена… Мушу сказати, що жодної миті я не відчував себе поза матерією. Я просто перейшов з одного стану в інший — і в електромагнітному відчував простір, мабуть, як риба воду.

Основною турботою було ущільнювати і закручувати свій вихор, не дати йому розтектися. Щодо інших відчуттів — гадаю, ми зараз на стадії древніх молюсків, якщо переносити критерії земної еволюції на космічні масштаби. Взаємодія з іншими випромінюваннями нагадувала доторки, відчуття чогось аморфного, відчуття тепла і холоду, інколи страху і болю — не більше. Сонце, Земля і Юпітер гріли мене радіопроменями, як три зірки, від них я навіть підживлювався. Проте дуже скоро вони лишилися далеко позаду.

Розтікання моєї енергії — а до першого ретранслятора долетіла тільки невелика частина мене — народжувало відчуття кволості, втоми, голоду, страху розчинитися повністю. Тільки імпульси радіомаяка від ретранслятора додавали надії. А коли досягнув приймальної антени, енергетичної установки, це була бурхлива радість, тамування голоду, поновлення сил і виразності… І вилетів далі могутнім вихором вперед, як нова копійка.

Ні, безумовно, були не тільки такі хвилювання. Відчуття власної величезності, нестримності, співмірності з масштабами Галактики, злиття з часом-простором… До того ж я добре пам’ятав свій колишній стан: дрібнотілесний, з ілюзорною самостійністю, незалежністю від середовища (хоча насправді залежиш від нього цілком), але такий багатий на відчуття і переживання. Пам’ятав я і те, як трансформувався, куди прагну і яка в мене мета… Не словами пам’ятав, а суттю, своєю готовністю виконати. І, безумовно, була радість перемоги, коли САМ свідомо перемкнув другий ретранслятор і І вирушив у зворотну дорогу. Я пізнавав довколишній Ірадіопейзаж. Галактика в радіопроменях, Юліє, має зовсім не такий вигляд, як у світлі зірок. Скільки я там пробув? Важко сказати. Колись радіопольоти стануть масовими, і тоді виробиться якесь власне відчуття часу… А поки що — відмірюємо час за земними мірками.

“До речі… — Я спершу зрозумів спалахи, а потім відчув, як Юля бере мою руку і прилаштовує пальці в заглибини апарата. — За теорією відносності власний час об’єкта, що летить з швидкістю світла, дорівнює нулю. У вас, та й в інших психонавтів, це явно не так. У чому річ?”

— М-м-м… мабуть, твердження Ейнштейна — теоретична абстракція, зручна для певного уявлення про час, але відмінна від реальності. Час — це послідовність подій, тож хоча б тому він не може дорівнювати нулю. Навіть для звичних радіосигналів. Адже є певна послідовність подій: народження сигналу, долання перешкод, нашарування інших випромінювань, розсіювання, відбиття, прийом… Та що там радіосигнали: у всесвіті є об’єкти, відносно яких і ми мчимо із швидкістю світла… Але ж хіба зупинився наш час?

Я підводжуся з крісла.

— Все, Каміло… тобто Юліє… пробачте. На сьогодні досить. Споряджайте мене, і ходімо до лісу.

(Незручно… І як це я обмовився! Забитий цвящок у підсвідомості — Каміла тут і чекає зустрічі. А я вже другий тиждень її уникаю. Боюсь… Психонавт…)

Ми, психонавти, все ще “диво” для місцевого населення, та й навіть для багатьох працівників Інституту: збігаються подивитися, напрошуються на зайві розмови. Доводиться вдаватись до хитрощів. Ось і зараз з допомогою Юлії Василівни надягаю надувний жилет, рудувату перуку (під колір борідки і вусів, що виросли за чотири місяці), окуляри в золотій оправі, в зубах люлька без тютюну… Мабуть, і сам би себе не впізнав. Ми опускаємось ліфтом, виходимо з Інституту і простуємо вздовж набережної до лісу.

— Юліє, притримуйте мене хіба що за півметра від перешкоди, і не раніше. Мені треба звикати до самостійності.

Зараз початок жовтня. Повітря виповнене гіркуватістю опалого листя. День сонячний (гріється права щока) і тихий — для мене темний і дуже шумний. Машини, що проносяться дорогою, “освітлюють” усе так, ніби у них фари і спереду і ззаду.

Човгаю ногами, навмисне усією підошвою — це створює сіро-жовте освітлення, спалахи вихоплюють якісь лінії, смуги: парапет? стовпи? Я безліч разів ходив цією набережною, але зараз ні в чому не впевнений. Кілька разів Юлії доводиться мене затримувати перед самісіньким стовпом. Я запам’ятовую картину наростання світла-шуму — і надалі обходжу їх самостійно.

Праворуч, де Волга, шум віддалений і реверберуючий, мовби від стрімких реактивних літаків, що летять за обрій. Якщо підвести погляд — піццикато осіннього неба. Але якщо провести поглядом праворуч і догори — починає оглушливо кричати сонце.

Ліворуч — від будинків, дерев, стовпів — шум уривчастий і різноманітний. Найлегше я розпізнаю дерева при легкому подиху вітру…

Я відразу відчув, коли ми увійшли в мій улюблений гайок за містечком: стало світліше й шумніше. Спалахи від моїх кроків — хоча я вже не човгав ногами — зробилися набагато яскравішими: черевики розворушували опале листя. Доволі швидко я почав розрізняти не тільки стовбури беріз, а й кленів — по-різному дзвеніла крона.

— Це пень?

“Так”.

— Х-ху… — Я сів.

Серце калатало, спина змокріла, коліна тремтіли — ніби після центрифуги з максимальним навантаженням. Але нічого… Це наче вивчення іноземної мови: спершу важко, гортань протестує проти незвичної вимови, розум — проти невідповідності між величезними зусиллями і мізерністю здобутків… Але в пам’яті накопичується все нове, засвоюється… І потім уже легше… Мабуть, не бачити мені ніколи ні сонця, ні неба, ні людських облич, не чути голосів, пташиного співу — але пізнавати образи, орієнтуватися в навколишньому середовищі я БУДУ. Скрута примусить, життя навчить.

— Юліє, а тепер читайте мені, будь ласка, вірші. Хрестоматійні. Або такі, що відповідають цій обстановці. І виразно.

…Була у нас в юності гра з дівчатами-однокласницями: читати вірші без слів, на “та-та-та”, але з належним ритмом і з інтонаціями — хто швидше вгадає. Ну ж бо, спробуємо зараз.

Мабуть, Юлія Василівна теж любила вірші, бо моє прохання її не здивувало. Вона, як мені видавалось, стояла, прихилившись до золотоголової берези, дивилась удалечінь — і почала читати, мов сама до себе. Пушкін, Блок, Єсенін, Тютчев… “Скидає ліс багряний свій убір” я впізнав з другої строфи. “Є в осені красивій, ранній” — з третього рядка. Виявилось, що наші поетичні смаки збігаються.

І що було цікаво: як тільки я впізнавав вірш, у такт із жовто-зеленавими спалахами Юлиного голосу (збігаючися з ним, а потім і випереджаючи) починав звучати в мені ГОЛОС ПАМ’ЯТІ. І той голос разом із кольоровими спалахами набагато глибше, чіткіше виражав поетичний зміст кожної речі. Наймайстерніший актор не вплинув би так на мої емоції. Я навіть поринув у якийсь дивний транс, наче відключився.

А як чітко сприймав по спалахах Юлину мову!

…А ще ми розклали з Юлею багаття — і воно звучало, як музика. Потім ми спустилися до Волги, до того місця, де в неї впадав струмок з такою смачною водою, — і щебетання джерела чимось було схоже на багаття.

Ця прогулянка стала для мене новим відкриттям світу. Точніше, світ відкривався мені. А я вже вважав його втраченим для себе.

Увечері, повернувшись додому, я вирішив перевірити: а як же мені бачитиметься нині музика?

Музика… Вона завжди багато для мене важила. Більше, ніж книги. Навіть дивно для такого “технаря”, як я — відводив музиці таку ж роль поміж інших мистецтв, як математиці серед інших наук. У нашій родині не було меломанів, мене не навчили грати ні на фортепіано, ні на скрипці. Проте якби давали дипломи слухачам, то мій, я певен, був би з відзнакою. Фонотека в мене — прекрасна, принаймні маю у ній все, чого прагне моя душа.

Ось тільки вибирати мені зараз не доведеться, взяв першу-ліпшу платівку.

Я й раніше любив слухати в сутінках… Поставив голку на диск — і пішло палахкотіти! Мій мозок, видно, знудьгувався за чіткими образами, і вони почали виникати: спершу напівпрозорі, але чіткі, з мінливими контурами, взаємопроникні — чи хвилі, чи змії, чи висока трава під вітром. Щось схоже — на картинах Чюрльоніса. Це був ніби абстрактний фільм за чюрльонісівськими мотивами. Але який твір звучить? Симфонія? Яка?

Вгадати не міг. Поставив іншу платівку. Треба навчитися вгадувати-пізнавати.

Уривчасті миготливі спалахи — жовті, фіалкові, блакитні. Дуже чисті кольори. Яскраво-червоні вкраплення акомпанементу. Фортепіано? Ритм — вальс. Вальс Шопена? Так, інших вальсів у мене немає у супроводі фортепіано. Почав підбирати по пам’яті мелодію — збіглося. І тільки-но усвідомив, що збіглося, все виповнилось якимось вищим розумінням, — ефект збагаченого сприйняття. Сама душа трепетала в тріумфі розуміння іншої душі, чужих думок і відчуттів.

Потім був Бетховен. Я впізнав. Я відразу впізнав! Стрімкими скелями, стогоном лісу під ударами урагану, морськими хвилями громадились видіння. А з пам’яті зринали звуки, не звуки симфонічного оркестру, ні, самого музичного змісту. Сила, піднесення, відвага, грозові веселощі переповнювали мене.

Але що ж на тій першій платівці, яку я відклав? Міняться фіалкові відблиски — партія скрипок? Напливають жовтуваті, потім зелені пейзажі — соло фагота? Яскравий вибух, злет світлових бризок… Вони поволі опадають… Потім спокійний маршовий ритм… Темрява… Кінець частини. Далі напівпрозоре миготіння в іншому ритмі. Це симфонія… Але чия? Особливих емоцій немає. Чи, може, витрачаю забагато зусиль на пізнавання інструментів?

Знову темрява. Щось дуже довго… Зупинилась платівка. Перевернув диск. І знову не впізнаю. Блакить води, ластівки кружляють над прірвою… Знову пауза темряви перед останньою частиною.

І раптом — що це? — ніби зірвало пов’язку з моїх очей… Вздовж берега річки — верби, вільхи, осики, вище по косогору — дуби й клени, вітер полоще їхнє листя, хвилює трави і квіти, погойдує підвісний місток через річку. Де це? Я тут колись був, бачив усе це з протилежного берега і тоді перебував у стані… дивному стані… Вчувалася музика (хоча музика не звучала), аж сльози наверталися… Де це було, коли?

А-а, он воно що! Я слухаю-бачу Четверту симфонію Чайковськсго, фінал.

…Це було трохи більшероку тому. Опинившись у місті Клин, я знехтував екскурсійним сервісом і рушив через усе місто — звичайнісіньке, зі стандартними будівлями, курявою на вулицях — до будинку Чайковського. Якийсь добродій показав мені найкоротший шлях: через річку Сестру підвісним місточком. От саме тоді, вийшовши на лівий берег, поглянувши довкола, я відчув у собі звучання фіналу Четвертої. Мабуть, вітер винен, своїми поривами він нагадував заметільний початок фіналу. І було байдуже, що Петро Ілліч (я це знав) написав Четверту набагато раніше, ніж поселився в будинку, до якого я йшов, і взагалі не тут, вона написана в Італії…

Платівка відзвучала. Я сидів у тиші-темряві, приходив до тями. Тож коли я був у Клині, картини народили звуки, музику, а зараз — музика зродила в мені зорову пам’ять. Замкнулась рефлекторна дуга — пояснили б усезнаючі потрошителі кицьок. Але і я дещо знаю. І вірю собі.

Виходить, що у своїй переплутаності я найкраще сприймаю те, що має великий, глибинний зміст. Мабуть, і людські слова я сприйматиму саме так… І в природі — гармонійне, величне, красиве… А все дрібне, незначиме, порожнє, нице — залишиться нерозбірливим шумом і світловим сміттям. Так це ж прекрасно! Я чую і бачу, але не звуки і світло, а те, що стоїть за ним. Тож збіднів я чи збагатився?!

Ранком — спалахи-дзвінки. Взяв трубку:

— Так, слухаю.

“Чому мене досі не пускають? Що сталося?” Я пізнав цей голос з першого слова, навіть по телефону. Відчув і самолюбиву образу.

— Не можна було… А зараз… приходь.

Чекаю з нетерпінням і тривогою. І нетерпіння моє зовсім не таке, як перед зустріччю з коханою. Мені ніби хочеться, щоб якнайшвидше лишилось позаду… Що? Може, не варто ще зустрічатися з Камілою?

Раніше вона вривалася без дзвінків, завмирала в обіймах. Я заборонив їй приходити без попередження, це після того досліду, коли ми з Геракличем обмінялися сутями на дистанції Земля-Місяць. Він мені сам розповів скрушно, що нічого не зміг із собою зробити… Каміла прийшла (у неї з’явилося “вікно” між кінозйомками) до нього (в моєму тілі), розцілувала… Власне, нічого особливого не сталось… Але яким приниженим, ображеним я себе відчував. Каміла не зрозуміла, що я — то не я, отже вона любить і розуміє тільки моє тіло… Ось чому я відчував себе ображеним. Проте Каміла про це нічого не дізналася, хіба просто відчула — щось змінилося в наших стосунках.

Ось і зараз: прибігла до мене, лиш почула звістку про повернення, кинула студію і зйомки (для молодої актриси немала жертва) — а я, бачте, “не приймаю”. Я не хотів, аби вона бачила мене безпорадним, неповноцінним. І зараз-напружений, як перед іспитом… І намагаюсь якомога чіткіше уявити її зовнішність: двадцятитрьохрічна шатенка, великі темні очі, біла шкіра, родимка на правій щоці, волосся зібране “хвостиком”, співуче сопрано, легка недбалість у вимові… Я все пам’ятаю, кожен рух, інтонацію… Але як я зараз сприйму її голос, її руки, губи?.. Якби ж і з Камілою вийшло так, як з музикою… Іспит. І не від мене лиш усе залежить.:. Як ВОНА сприйме мене?

Двері відчинились, і мов пробігло полум’я. Звуки її тіла. Не треба зору, слуху, навіть слів. Теплі лагідні, долоні на моїй шиї. Запах її парфумів… Поцілунок, щемкий і бентежний… Я підхоплюю її на руки, її волосся лоскоче моє обличчя…

“Чому тебе так довго обстежували цього разу? Щось сталося? Але ж усе добре, все гаразд? Правда?”

— А яким я тобі видаюсь? Нормальним? “Цілком. Погляд тільки… неуважний, якийсь розмазаний… Втомився?”

— Це тому, що сліпий… І до того ж я глухий… — І я розповідаю їй усе.

Тихо. Темно. Вона завмерла біля мене. Розгубленість, переляк, ошелешеність, відчуження і — який жах! — відраза, і навіть не жалість, а гидливість. Я каліка. Щоправда, вона швидко похопилася, навіть розгнівалася сама на себе:

“Бідненький ти мій… І нічим не можна зарадити?”

— Нічим. Чим тут зарадиш?

“Це жахливо! (Репліка з багатьох п’єс). Послухай… А це може позначитись на дітях?”

— Можливо… Не знаю…

…Ні, не хочу навіть пригадувати все наступне. Далі буде суцільна кваліфікована гра. Щирим був тільки отой перший спалах відрази й гидливості. Одна справа — знаменитий психонавт, достойна пара молодої зірки екрана, але зовсім інша — інвалід з унікальним каліцтвом, якому не можна довірити навіть конверти клеїти. Та й справді — діти. Тут крити нічим. Святая святих майбутньої матері. Не потрібен я їй, хоч як дивись.

Та й вона мені тепер… Я навіть подивувався відчуттю полегкості й спокою, коли Каміла пішла. Пішла жінка, яку я так боявся втратити…

“Послухай, а це добре, що в тебе переплутались очі й вуха, а не, скажімо, очі і язик чи ніс. Вай! Уяви тільки, скільки б довелось нанюхатись та наїстися… І лишитись голодним, го-го-го!”

Я поглинаю обід, який принесла Юля. Їжа в тюбиках, тільки хліб шматочками та молоко в склянці. Вже, мабуть, можна переходити на звичні наїдки. Але перший час сприйняття їжі було для мене гидким до нудоти. Зір і слух — інформатори, але смак — Великий Споживач. Тож Борюня правий, мені ще й поталанило.

Я їм, а Борис поважно швендяє від вікна до шафи і назад. Я сприймаю його, мов шум прибою. Гераклович у чудовому настрої, власне, я його не пам’ятаю в поганому настрої, проте сьогодні, відчуваю, він просто розривається від внутрішнього вдоволення самим собою і дружніх почуттів до мене. Зрозуміло, що він прийшов, аби вчинити якесь благодіяння, але ще не ясно, яке саме. Навіть голос його полискує райдужними переливами.

Схоже, що в моєму мозкові триває перебудова — я все чіткіше сприймаю світ. Коли Борюня говорить, я відчуваю його просторові обриси, його рухи, тьмяно відчуваю, розмито, як на екрані локатора — але… Мабуть, це і є ехолокація, і не лише вухами, а всім тілом, чутливими ділянками шкіри, всім, що здатне відчувати звук.

…Складні стосунки у нас з Борюнею. В команду психонавтів беруть тільки людей з великим надлишком життєвого заряду, і в нього це є. Але ми дуже різні. Я — вчений, він — спортсмен-десятиборець найвищого класу. Коли ми обмінялися (хоч і лише на дві доби) тілами, між нами виникло якесь інтимне (як між родичами) взаєморозуміння. У Леоніда Леонова є фраза про двох давніх товаришів, які “знали один одного до ненависті щільно”. Щось схоже і в нас з Борюнею: ми відокремлюємось один від одного, самостверджуємось ділами, твердженнями, взаємними кпинами — але ми пов’язані навіки.

“А все від нетерплячки. — Борис переходить на повчальний тон. — Я тебе розумію: швидше додому, швидше в тіло! Це ще добре, що вскочив не так, як спросоння у свій комбінезон. Уявляєш: руки в ноги, плечі в таз, а вже де б твоя мудра голова опинилась — і уявити не можу… Го-го-го!”

Він сідає на тахту, регоче. В кімнаті пожежа від його сміху. Такий він Борюня, завжди не витримує і сміється першим з власних дотепів. Але цікаво, що Борюня, як завжди, каже правду: все сталося від нетерплячки,

— Що ти хотів? — запитую я його. — Чого ти прийшов?

“Повертати тебе до людей. Приводити до спільного знаменника. Для початку буду тебе градуювати”.

— Що ж, спробуй. Давай.

Він зашторює вікно (затихає сонячний полудень), ставить на стіл якийсь прилад, вмикає його. “Що бачиш?”

— Червоне… Це в тебе “зе-ге”?

“Точно. І як ти про все здогадуєшся? Зараз повільно збільшую частоту. Скажеш, коли перейде в оранжеве…”

Хіба важко здогадатися: ЗГ-10, звуковий генератор. Борюня шукає граничні частоти одного кольору. Все грамотно.

— Вже.

“Тисяча сто герц. Поїхали далі”.

Перехід від жовтого до зеленого виявився на двох з половиною тисячах герц, від зеленого до синього — на чотирьох, а після десяти кілогерц сприйняття фіолетового переходило в темряву.

“Так. Переходимо до другого питання. Що чуєш?”

— Ля-бемоль першої октави…

“Вах-вах, яка музична освіченість. Я вже ладен звертатись до тебе на “ви”. А це?”

— Сі-мінор… — Це він мені показує пластинки різного кольору. Щодо тональності я прибрехав, бо мені стає весело. — Борюнь, кидай ці дурниці. Не потрібно це все.

“Як це? Чому не потрібно?”

— Тому. Ви ж, бачу, хочете мене якоюсь технікою озброїти?

“Безумовно. Я вже лабораторію на громадських засадах організував. Спочатку створимо “інвертор слуху”, він перетворюватиме звуки на спалахи, ти бачитимеш їх-і чутимеш звуки. Мій голос будеш чути! А потім щось зметикуємо і з “інвертором зору”. Хоча це й складніше. Але на рівні примітивного телевізора будеш бачити. Електроніка нині наука багата”.

— Ні… Ви трудіться задля слави науки, це прекрасно, але інвертори чіплятимете на себе, аби побачити й почути світ по-моєму…

На мить Борюня остовпів (з фіолетовим полиском).

“Отакої! Ні, другого такого розумника я, мабуть, уже не зустріну. Ти хочеш, щоб ми всі переплутались задля спілкування з тобою. А тебе Максимом звати чи, може, Наполеоном? Зізнайся, я не викажу”.

— Це було б цікаво й корисно для вас самих. А щодо спілкування зі мною, то ми, здається, і так обходимось, без інверторів…

“Так, це ж ми з тобою… Ми розуміємо один одного взагалі без слів. Не мороч мені голови. Давай далі! Що зараз чуєш?”

— Не буду я градуюватися. Цими цяцьками грайтесь без мене.

“Ну, тоді… пробач, але я змушений… — Борюня піднімає трубку, набирає номер і проказує зовсім по-школярськи: — Патріку Яковичу, він не хоче градуюватись… І взагалі… Побалакайте краще ви з ним. У мене немає сил і немає слів, одні вирази…”

Наступна ява: приходить Патрік. Він не Борюня, з ним не пожартуєш. До того ж ми відірвали шефа від справ — гнівається.

“Ну, що тут у вас?”

…Я нагадую про те, що не люблю телевізорів, що коли мене поселяють у готелі в номері з телеком, то часом я розважаюся, поставивши його догори дригом. Цікаво дивитися, як смикається співачка донизу головою, як джаз “наярює” на стелі, як люди, підвішені за ноги, з’ясовують складні драматичні стосунки… Але ось що цікаво: коли показують СПРАВЖНЮ драму або просто коли йдеться про щось СПРАВЖНЄ і значиме — химерне положення телевізора перестаєш помічати. Мабуть, природа справжнього мистецтва, як і фізичних законів, справедлива за будь-яких змін координат.

Щось схоже і зараз: я перестав помічати кольори голосів Патріка Яновича і Борюні — тільки зміст.

“Чому ти не хочеш проградуювати своє сприйняття? Люди хочуть допомогти тобі…”

— Бо це нерозумно… Безумовно, дуже вдячний за гуманні прагнення допомогти, але… Я бачу і я чую, в мене такі ж органи чуття, як і у вас, а яке враження утворюється у мене всередині — це, врешті, мій власний клопіт.

“Твій клопіт. Он як! (Порух руки). Ану, склади ці сірники хрестиком”.

Я їх і не побачив взагалі, тих сірників.

— Ну… зараз ще не можу… Колись навчусь…

“Колись… Товариші готові витрачати свої сили і час на тебе: по-перше — хочуть допомогти, по-друге — не хочуть втратити. Знайдемо тобі місце консультанта — і твій досвід, твоя неординарність… Ти будеш потрібен людям… Але ж для цього маєш бути комунікабельним. Придумають тобі ці інвертори для початку… У вигляді якихось окулярів, навушників, у боковій кишені — блок, батарейки — в нагрудній кишені. Звісно, не дуже зручно, обтяжливо, але ж усе буде гаразд. А там займуться тобою психокібернетики, нейрологи — дивись, і придумають щось краще. І будеш людиною. А так — куди тебе?”

— Даруйте, Патріку Яновичу, зачекайте трохи щодо практичної користі від мене. (Обурило мене ставлення, наче до інваліда, якого треба десь прилаштувати). Давайте спершу обмізкуємо саму цю розпрекрасну ідею інверторів… Скажімо, створили ми прилад, який перетворює звуки в світлові спалахи… Спалахами тут не обійдетесь, самі повинні розуміти… З вашим інвертором я нічого до ладу не побачу й не почую — нісенітниця буде, десяток років удосконалюватимете моделі… Та й, скажу відверто, навіть якби була можливість відновити звичний зір і слух, я завагався б нині… А ще мучити себе вашим інвертуванням…

“Ну, Максиме!” — Вони обидва були шоковані.

— З вашими бажаннями прилаштувати мене на якусь інвалідську посаду може бути проґавлена єдина, унікальна можливість вивчити цей світ з іншого боку, пізнати його глибше…

“Го-го-го! Він хоче, щоб ми всі стали переплутаними”.

Патрік Янович не сміявся, але я відчув, що він теж не зрозумів моєї думки, навіть сумнівається, чи тільки очі з вухами в мене переплутались.

Так ми ні про що й не домовились. Патрік нарешті ягадав про експеримент, на якому він повинен бути присутнім, і пішов. Талановитий обмежений чоловік… І Борюня пішов слідом. “Прилад, дорогий мій, я все-таки залишу… кхе-гм!”

Я нічого не відповів. Навіщо слова. Як я сам вирішу, так і буде. І я вже знав, як воно буде. Треба тільки добре виспатись.

Уві сні я роздивлявся себе в дзеркалі, дзижчав електробритвою, бачив свої жилаві руки, бачив Камілу, потім Вітьку Стрижа — приятеля із студентських років, бачив листя на асфальті — вогненне кленове, бачив газетний кіоск, що неподалік від Інституту, і стару кіоскершу в окулярах, бачив людну вулицю і чув, як повискують автомобільні гальма…

Коли я прокинувся, подушка була мокра. Я спав і плакав. Людина уві сні слабне.

За вікном тихо — вже темно. Інститут безлюдний. Для “освітлення” кімнати поставив на програвач платівку… Сприймав уже не лише обриси предметів (зачекайте, Патріку Яновичу, я вам не тільки сірники хрестиком складу!), сприймав конкретний рух чюрльонісівських образів — море, шторм, скелястий берег, гарматні удари хвиль, фейєрверк бризок… Дев’ята симфонія Бетховена, її початок… Безсумнівно, це вона…

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-да-дам!

Збирався недовго: надувний жилет, перука, портфель з усім необхідним, пластиковий мішок (ледь не забув), шнур… Тепер записка: “Патріку Яновичу, Борисе, Юліє, всі! Дуже прошу не розшукувати мене і не здіймати галасу. Якщо буде щось потрібно — прийду сам. До зустрічі. Обіймаю!”

Ліфтом вниз у блакитній тиші. Вестибюль. Праворуч вахтер дрімає в шкіряному кріслі, прикрившись газетою…

Ось я й на волі. Для всіх ніч, а мені видно: вітер шастає серед голого віття, поміж дротів, над опалим листям. Праворуч — Волга. Я йду вздовж набережної до свого березово-кленового гаю. Ліхтарі шумлять до мене. Перехожі помітні спершу знизу, від квапливого човгання ніг.

Закінчились ліхтарі й асфальт. Мої ноги прокладають світлову доріжку серед листя, освітлюють стовбури дерев. А якщо зупинитися, підвести погляд — зорі співають голосами скрипок. Там, де голоси звучніші, численніші, — Чумацький Шлях.

Вийшов до джерела… Напився… Глинистий берег… Роздягаюся, всі речі впаковую в пластиковий мішок, зав’язую одним кінцем шнура, на іншому роблю петлю, через плече — ну?!

Ох, і холодна вода у жовтні, обпалює шкіру! Не біда, психонавте, і не таке бачили! Пливу. На цьому березі мене швидко знайдуть. Кілометрів за тридцять звідси — пристань, до ранку дійду до неї тим берегом. А потім-теплохід чи просто баржа — і вниз по матінці, Волзі.

Почну із чогось найпростішого: кругле котити, пласке волочити. Мабуть, спершу матиму досить кумедний вигляд. “Гей, ти часом не родич Максимові Колотиліну, ну, відомому психонавтові? Схожий…” — “А я і є він самий!” — “Го-го-го!” Найпевнішнй спосіб заховатися… І повернуся в Інститут “нормальним” для спілкування, не гіршим за інших, а може, й кращим. Можливо, з цього випадку почнеться новий розділ в історії людського пізнання. І в цьому розділі, можливо, звичні “зір-смак-слух-дотик-нюх” будуть лише частиною чогось більшого, значимішого. Ще, може, й ті, з Тризір’я Альфа-Центавра та від зірки Барнарда, прилетять до нас переймати досвід.

Світлий вітер гуляє понад водою, над яскравими берегами. Хвилі освітлюють мої руки. Пливу. Співають зорі. Тече Волга. Земля летить у космічному просторі. Гей, психонавте, жвавіше! Так і змерзнути можна.

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-та-дам! Ми ще поборемось!

© НАУКА І СУСПІЛЬСТВО. — 1980. — № 9, 10.

©ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ. ФАНТАСТИКА— 82.-К.: Молодь, 1982.-288с. — (Компас).

Примечания

1

Повість також друкувалася під назвою “Зелений колір голосу”.

(обратно)

Оглавление

ПЕРЕПЛУТАНИЙ[1]

*** Примечания ***