Історичні витоки українського лицарства [Юрій Фігурний] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА
ПЕРЕДМОВА
Українське козацтво — складне і багатогранне явище, яке відіграло важливу роль у долі України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII ст. була створена українська держава — Гетьманщина, яка продовжила державотворчу традицію українського народу у пізньому середньовіччі. Завдяки козацтву і його впливові на українську культуру протягом бездержавного і колоніального XIX ст., в ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Безсмертний козацький дух сприяв становленню української державності в XX ст. У незалежній Україні зрозумілий інтерес до такого яскравого феномена її історії, як козацтво. Разом з тим поза увагою дослідників залишається проблема генези козацької культури, зокрема тих її архаїчних елементів, які є спільними для військової культурної традиції багатьох індоєвропейських народів. Без детального дослідження цих архаїчних елементів козацької культури на широкому тлі загальноіндоєвро-пейського культурно-історичного процесу важко зрозуміти витоки й сам феномен козацтва, що відіграв значну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної української держави, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу. У XVII–XVIII ст. українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним фундатором української держави. Досліджуючи його, ми не тільки збагачуємо наші історичні знання, але й певною мірою зміцнюємо науковий фундамент сучасного процесу державотворення. Народ, який має важку, але гідну власну історію, пам'ятає про своє минуле, заслуговує на достойне майбутнє. Адже основою як етнічної, так і національної самосвідомості є, як відомо, історична пам'ять, колективні уявлення про спільний шлях, що його пройшли разом члени того чи іншого етносу. Акцентуючи увагу на українському козацтві як своєрідному прояві загальноіндоєвропейської військової культури, ми не тільки не применшуємо його самодостатності та ролі в євразійському історичному процесі, а, навпаки, намагаємося через об'єктивне вивчення поставити його поряд з таким феноменом європейської цивілізації, як середньовічне лицарство. На теренах України козацтво сформувалося спочатку у військовий, а потім й у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружинно-лицарські традиції Київської Русі. Історії українського козацтва та його культурі присвячено багато праць: Г.Боплана (1990), Г.-Ф.Міллера (1760), О.Рігельмана (1847), С.Мишецького (1847), А.Скальковського (1885, 1994), П.Куліша (1856–1857, 1868), В.Антоновича (1912), Д.Яворницького (1888, 1892, 1894, 1895, 1897, 1898, 1903), М.Грушевського (1912), Н.Полонської-Василенко (1926), І.Крип'якевича (1954), В.Голобуцького (1957, 1961, 1994), О.Апанович (1961, 1969), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), В.Сергійчука (1991, 1996), І.Кононенка, Н.Яковенко (1993), В.Кузя, Ю.Руденка, О.Губка (1995) тощо. Значно менше праць присвячено пошукам витоків архаїчних елементів козацької культури. До їх числа належать дослідження Л.Залізняка (1994), В.Балушка (1998). Ця книга була написана в рамках програми «Українознавство в системі освіти, науки і культури», що виконується в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України відповідно до напрямку роботи відділів етнології та історії і теорії українознавства. Козацький побут та звичаї широко відобразилися у фольклорних джерелах, українських думах, історичних піснях, легендах і переказах, у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі — у вигляді пам'яток археології, в музейних зібраннях пам'яток старовини, архівних документах (зокрема в архівах Коша Нової Запорозької Січі та Генеральної Військової Канцелярії), етнографічних та мовознавчих матеріалах. Проте різні сторони козацької культури відображені в джерелах дуже нерівномірно. Фрагментарність джерельної бази зумовила комплексний підхід до вивчення стародавніх елементів козацької культури із залученням усіх доступних джерел і методів різних наукових дисциплін: археології, етнографії, історії, фольклористики, лінгвістики тощо. Під терміном «козацька культура» ми розуміємо все розмаїття типів і форм організації життя і діяльності українського козацтва, а також створених ним матеріальних і духовних надбань. Під поняттям «архаїчні елементи» маємо на увазі найдавніші складові традиційної культури козацтва, успадковані з попередніх періодів української та загальноіндоєвропейської історії. Автор не ставив перед собою завдання вичерпного вивчення проблеми витоків козацької культури, а переслідував лише мету постановки питання про витоки і значення деяких дуже давніх культурних традицій козацтва. Слід зауважити, що українське козацтво, як своєрідна військова верства, зароджувалося, формувалося і розвивалося протягом багатьох століть. Якщо врахувати, що кубанські козаки є безпосередніми нащадками запорожців, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюють XV — початок XX ст., тобто півтисячоліття. Протягом цього часу українське козацтво набувало одних ознак і втрачало інші. Однак початок формування окремих елементів традиційної козацької культури за археологічними джерелами простежується з V тис. до н. е. Головна увага в книзі приділяється саме запорожцям, оскільки вони стояли біля витоків українського козацтва як історичного явища. Недаремно французький письменник та історик Проспер Меріме зауважував: «Мені здається, що першими серед козаків, так би мовити, взірцем козаків, були запорожці…». Книга була написана у відділах етнології і історії та теорії українознавства НДІУ МНіОУ. Автор дуже вдячний доктору історичних наук Л.Л.Залізняку, який підказав тему дослідження і постійно консультував автора при її написанні, а також всім, хто тією чи іншою мірою допомагав під час його наукової праці. Автор щиро дякує директору НДІУ МОН академіку П.П.Кононенку, членам-кореспондентам НАН України В.Д.Барану і Г.А.Скрипнику, доктору історичних наук В.І.Сергійчуку, доктору педагогічних наук Ю.Д.Руденку, доктору філологічних наук О.М.Таланчук, доктору історичних наук О.Д.Горбулу, кандидату історичних наук В.Г.Балушку, кандидату історичних наук Л.К.Токарю, кандидату історичних наук В.М.Піскун, кандидату історичних наук С.Р.Кагамлик. Велика вдячність за сприяння в друкуванні цієї книги Олені Бондаренко, директору Видавничого дому «Сти-лос». Автор сердечно дякує Тамілі Григорівні Бондаренко за здійснення комп'ютерного набору тексту монографії і Наталії Павленко за ілюстративне оформлення книги. Особлива подяка Ользі Сергіївні Проц, завідуючій 7 гуртожитком КНУ ім. Тараса Шевченка за материнську турботу і терпеливість.Розділ І. Джерельна база та історія вивчення питання
Розпочинаючи наше дослідження, зробимо застереження, що фрагментарність джерельної бази (археологічної, фольклорної, етнографічної, лінгвістичної, історичної) сьогодні ще не дає можливості повністю реконструювати неперервність розвитку і спадкоємність індоєвропейської військової культурі! безпосередньо від праіндоєвропейців IV–III тис. до н. е. Проте саме підхід з міждисциплінарних позицій дає змогу простежити витоки і розвиток історичного коріння козацької військової культури. Джерельна база, на основі якої ми досліджуватимемо розвиток у часі і просторі архаїчних елементів у козацькому військово-культурному комплексі, досить широка. На різних етапах дослідження превалювали ті чи інші джерела, залежно від ступеня їх розробленості і наявності; так, на перших етапах домінують археологічні та мовознавчі джерела, пізніше — активно залучаються історичні, фольклорні та етнографічні джерельні свідчення. Першорядну роль у вивченні генетичного коріння індоєвропейської мілітарної культури відіграють дані археології та лінгвістики. В більш пізні часи, а саме в II — на початку І тис. до н. р., відбувається розширення джерельної бази, вагомого значення набувають дані історії, фольклорні та етнографічні джерела. Саме з другої половини II тис. до н. е. відомі найдавніші індоєвропейські письмові джерела. До найдавніших пам'яток індоєвропейської писемності належать: священні гімни (веди) Рігведи середини II тис. до н. е., які згодом були записані санскритом; збірник гімнів арійців Ірану «Авеста», що датується кінцем II — початком І тис. до н. е.; протогрецькі джерела стародавніх Мікен XVI ст. до н. е.; клинописні таблички хеттів Анатолії початку II тис. до н. е. тощо. Сюди слід додати міфи та легенди Давньої Греції, пов'язані з ахейським (мікенським) періодом її історії — близько 1500–1100 рр. до н. є., і славнозвісні поеми давньогрецького аеда Гомера «Іліаду» та «Одіссею» у тих їх частинах, де розповідається про події кінця II тис. до н. е., а саме подано опис Троянської війни, військового життя та побуту індоєвропейських воїнів. Особливе місце посідає Рігведа — збірник гімнів стародавніх аріїв басейну Інду. Вона проливає світло на зародження та становлення мілітарної загальноіндоєвропейської культури, у час охоплення міграційними хвилями індоєвропейських племен V–III тис. років тому безмежних просторів Євразії. Досліджуючи Рігведу, ми отримуємо змогу вивчати минуле не тільки індоаріїв, але й певною мірою осягати духовну і матеріальну культуру інших народів, які, на жаль, не залишили після себе письмових свідчень, а систематизовані ними археологічні матеріали не забезпечують вченим повної картини. У гімнах Рігведи кінця II тис. до н. е. простежується чимало культурних елементів, що згодом знайшли яскравий вияв у козацькій культурі. Йдеться про культи коня, червоного кольору, ріші — співців мілітарно-сакральної слави індоаріїв як прообразу кобзарів. Значним додатком до джерельної бази культури найдавніших індоєвропейців IV–II тис. до н. е. є матеріали археологічних розкопок численних курганів доби бронзи степової зони Євразії. Наступний етап розвитку індоєвропейської військової культури простежується у греко-скіфську добу І тис. до н. е., коли кількість письмових джерел стрімко зростає. В цей час у степах Євразії від Дунаю до Алтаю панували кочовики іранської гілки індоєвропейців: кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети. Завдяки археологам ми володіємо багатим матеріалом для вивчення історії та військової культури кіммерійців. У письмових джерелах найбільш раннє свідчення про них зафіксоване у «Одіссеї» Гомера, де кіммерійці згадуються на самій околиці ойкумени — тодішнього цивілізованого світу. Серед багатьох античних джерел вирізняється своєю вагою «Історія» Геродота, у дев'яти книгах котрої зображено події VI–V ст. до н. е., що відбувалися в Елладі, Персії, Єгипті, Скіфії. У цьому надзвичайно важливому творі знайшли своє відображення не лише історія, а й життя і побут стародавніх народів. Саме завдяки Геродоту ми формуємо цілісне уявлення про скіфський військовий комплекс, існування в ньому таких елементів, як вишкіл молоді, зв'язок між битвою та бенкетом,' культи меча, коня, воїна-звіра, символіка червоного кольору. З часом ці елементи розвивалися і збагачувалися, а в чомусь занепадали. Осягнути ці кількісні та якісні зміни нам допомагає інше важливе письмове джерело — Нартський героїчний епос осетинського народу. Осетини є нащадками аланів — одного з багатьох сарматських племен — і віддаленими родичами скіфів. На думку вчених, ядром нартського епосу можна вважати стародавній аланський епічний цикл, який зародився ще у VII–IV ст. до н. е. На околицях Римської імперії на початку І тис. н. е. у варварських германських племенах формувалися протолицарські ватаги — прообраз західноєвропейського лицарства. Важливе місце серед джерел, що висвітлюють цю проблему, посідає фундаментальна праця римського історика І—II ст. н. е. Корнелія Тацита «Про походження германців і місцеположення Германії», у якій подано не тільки цікаві відомості щодо військового мистецтва й побуту стародавніх германців, а й описано ранню протолицарську варварську дружину (комітат). Лицарський військово-культурний комплекс еволюціонував і збагачувався новими гранями впродовж усього середньовіччя. Світло на ці процеси проливають численні лицарські епоси середньовічної Європи: «Беовульф», «Старша Едда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і чимало інших скандинавських героїчних саг та французьких середньовічних билин (балад). «Беовульф» — героїчна англосаксонська епопея. її єдиний рукопис датується приблизно 1000 р. На думку спеціалістів, у ній описуються події кінця VII — першої половини VIII ст., коли в англосаксів почали зароджуватися феодальні відносини. «Старша Едда» — збірник давньоісландських саг (героїчних пісень), що зберігся у рукописі XIII ст., автор (чи упорядник) якого невідомий. Вчені вважають, що більша частина героїчних пісень базується на сказаннях південногерманського походження, а за ідеологією і стилістикою саги «Старшої Едди» архаїчніші за деякі епічні твори стародавніх германців — наприклад, «Пісні про Нібелунгів» (в якій описується загибель бургундського королівства в 437 р.; смерть гунського короля Аттіли в 453 р., але яка була створена як лицарський роман в XIII ст.10) — в них відчуваються нашарування багатьох епох. Крім того, побут і звичаї індоєвропейських воїнів-лицарів, оспівані в героїчних піснях «Старшої Едди», підтверджуються і археологічно фіксуються у багатьох військових похованнях на півночі Європи. «Пісня про Роланда» — це героїчна епопея французького середньовіччя, яка належить до відомого циклу поем «Королівської жести». Жести (з французької — діяння, подвиг) — героїчний епос, цикл поем, котрі сформувалися на зламі ХІ-ХІІ ст. на ґрунті більш раннього фольклору. Більшість з них була створена труверами — співцями лицарської слави, які були одним з типових проявів індоєвропейської військової культури. В «Пісні про Роланда», як і в інших французьких сказаннях-жестах, фіксується чимало архаїчних елементів з індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, що дає нам змогу простежити їхній розвиток і збагачення в часі. Сказане значною мірою стосується також східноєвропейського лицарства, дружинників Київської Русі-України. Археологічними дослідженнями давньоруських міст і лицарсько-князівських поховань констатується чимало свідчень дуже давньої індоєвропейської військової культури. Здебільшого це культ меча, коня, зв'язок битви і бенкету тощо. Так, це засвідчує археологічний матеріал дружинних курганів, де вченими були знайдені мечі і рештки кінської збруї. Меч, як відомо, у ті часи був надзвичайно коштовним, а те, що він супроводжував свого господаря-лицаря у потойбічний світ, свідчить про існування сакрально-ритуальних зв'язків між власником і мечем та поширення в середовищі лицарів-дружинйиків культу меча. У літописах XI–XIII ст. досить докладно зображено побут, звичаї, вірування княжої дружини, які багато в чому перегукуються з визначальними елементами загальноіндоєвропейєької військової культури. Скажімо, для дружинних звичаїв того часу була властивою особлива пошана до коней, які гинули в бою. У літописах існують згадки, що таких коней князі-лицарі урочисто ховали. Дружинна культура яскраво відображена також у перлині східноєвропейської лицарської поезії — «Слові о полку Ігоревім», у якій фігурують численні архаїчні елементи східноєвропейського військового комплексу. Це співці лицарської слави, уособленням яких виступає і віщий Боян. Червоний колір є головною барвою військової верстви воїнів-професіоналів (хоробрі русичі перегородили ворогу шлях своїми «черленими» щитами). Багато образів «Слова» тісно пов'язані з поняттям меча (культ меча і бойового пояса), де він із звичайної холодної зброї перетворюється на символ князівсько-лицарської могутності і влади. Додаткову інформацію надають фольклорно-етнографічні джерела. Приміром, у билинах київського циклу докладно описано лицарський бенкет — архаїчне сакральне дійство, на якому укладалася угода між сюзереном-вождем та воїнами. У колядках (найстародавніший фольклорний жанр) також нерідко зустрічаємо свідчення про військові походи князівської дружини. Розглядаючи українське козацтво як пізньосередньовічний прояв індоєвропейських військових традицій, стикаємося із певним звуженням джерельної бази. Головним чином її складають письмові джерела та фольклорно-етнографічні свідчення. Археологія вже не відіграє такої ролі, як на попередніх етапах, хоча можливості в неї великі. Приклад цьому — розкопки археолога І.К.Свєшнікова під Берестечком. Узагалі, козацька археологія лише розпочинає активно розвиватися. У думах та історичних піснях, які колоритно зображують звичаї і побут українського козацтва і складають основу фольклорно-етнографічних джерел, знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури. Згадаймо найбільш яскраві з них. Це — побратимство, у багатьох найкращих зразках українського фольклору оспівується вірність побратимів, їх міцна чоловіча дружба, самопожертва. Це і вишкіл молодих воїнів-джурів (зокрема в історичних піснях про Перебийноса яскраво зображується роль джури і його допомога своєму пану-наставнику в бою з ворогом і зростання військової майстерності джури). Це — червоний колір, головна барва і ознака військової верстви козаків-лицарів (у думі «Самійло Кішка» запорозький отаман на честь втечі з турецького полону почепив червону козацьку корогву; крім того, ховаючи загиблих козаків, їх покривали червоною китайкою, — про це з великою тугою співається у багатьох козацьких піснях). Це і культ шаблі, у козацьких піснях шаблю називають панночкою, сестрицею, дружиною, а крім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану. Це і культ коня: не в одній пісні звучать слова про побратимство козака і коня, кінь не тільки вірний товариш у бурхливому козацькому житті, а й істота, яка може пророкувати смерть своєму козаку-побратиму. Це і характерництво українських козаків, про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, особливо про уславленого народного улюбленця і непереможного запорозького отамана Івана Сірка. Це і кобзарство, де кобзарі — співці лицарсько-козацької звитяги — не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберегли і передали нащадкам козацьке Слово! Таким чином, козацькі думи, історичні пісні, легенди і перекази досить виразно відтворюють військовий та мирний побут, лицарські звичаї українського козацтва. Козацька культура широко відобразилася також у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі у вигляді пам'яток археології, музейних зібраннях залишків старовини, історичних працях і дослідженнях, архівних документах і етнографічних матеріалах.Нині історія українського козацтва досліджується досить глибоко і різнобічно. Разом з тим, вивченню козацької культури та її генези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Комплексні наукові праці з цієї тематики відсутні, за винятком опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка «Нариси стародавньої історії України», у котрій розпочато дослідження індоєвропейських коренів козацького культурно-військового комплексу. Поряд з тим, існує значна кількість літератури, автор якої торкаються різноманітних елементів індоєвропейської культурної традиції, згодом успадкованих українським козацтвом. Досліджуючи архаїчні індоєвропейські елементи козацького культурного комплексу, не можна залишити осторонь проблему індоєвропейської прабатьківщини. Це питання надзвичайно дискусійне, і йому присвячена розгалужена історіографія. Не ставлячи за мету оцінку кожної з численних концепцій походження індоєвропейської сім'ї народів, зазначимо лише, що переважна більшість фахівців-індоєвропеїстів світу відносить територію Південної України до індоєвропейської батьківщини. Унаслідок контактів праіндоєвропейців лісостепового Подніпров'я із землеробами балканського неоліту в V тис. до н. е. здійснюється трансформація праіндоєвропейців у ранньоско-тарське мілітаризоване суспільство. Ймовірно, що саме в лісостепах і степах України відбулося відокремлення скотарства в самостійну галузь господарства. Саме скотарство стимулювало украй динамічне розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України безмежними степами Євразії. Істотний внесок у дослідження зародження і розвитку індоєвропейської культурної традиції зробили українські археологи. Д.Телегін досліджував колективні могильники маріупольського типу, які належали нащадкам племен дніпро-донецької культури. Вже у V тис. до н. е. ці племена застосовували засипання своїх поховань червоною вохрою. Ця традиція була продовжена воїнами-скотарями середньостогівської культури, які мешкали в українських степах у IV тис. до н. е. Окрім того, Д.Телегін (1973) певною мірою досліджував культ коня, бо саме середньостогівці уперше приручили коня на теренах Європи. У подальшому це призвело до винайдення бойової колісниці та кінноти, а також до формування сакрально-мілітарного культу коня. Л.Залізняк (1994), услід за Г.Чайлдом та М.Гімбутас, наголошує, що в IV–III тис. до н. е. саме завдяки розвитку скотарства в індоєвропейців, із виникненням можливості накопичення худоби в одних руках, були створені умови для майбутнього розшарування суспільства. Це спричинило, у свою чергу, появу військової еліти. Разом з нею поступово формується і загальноіндоєвропейський військово-культурний комплекс, такі його важливі складові, як культи верховного бога-воїна, бойової колісниці, зброї, коня, вогню тощо. Цей процес тривав також у бронзову добу в II тис. до н. е. Виникають нові елементи індоєвропейської мілітарної культури: явище співців військових подвигів і слави, сакрально-магічний зв'язок між битвою та бенкетом. Завдяки поширенню в степах кіннотників підсилюється культ коня. Олена Кузьміна (1986) досліджувала процес створення об'єднань молодих воїнів, у котрих юнаки готувалися до обряду посвячення у дорослі воїни — ініціацію. Крім того, О.Кузьміна (1974, 1986) вивчала шляхи становлення у індоєвропейців культу коня. Вона вважала застарілими твердження, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи. Нові археологічні знахідки дають змогу стверджувати, що вже в енеоліті в українських степах і лісостепах поширилося конярство, а разом з ним і культ коня. Згодом це відобразилося в священних книгах індоаріїв (Рігведі), провідною культовою твариною котрих був кінь. Надзвичайно багато цінної інформації з цієї проблеми ввели в науковий обіг вчені Т.Гамкрелідзе й В.Іванов (1984). Зокрема, на основі лінгвістичного аналізу стародавніх хетських текстів вони зробили висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі, широке військове застосування коней та існування культу коня зокрема. Нагадаємо, що саме завдяки військовій колісниці й своєрідній філософії війни індоаріям вдалося успішно завоювати басейн Інду. Відома дослідниця Рігведи Т.Єлізаренкова у своїх наукових студіях (1972, 1989) стверджувала, що священні гімни-веди Рігведи здебільшого створювались поетами-співцями, котрих індоарії називали «ріші». Саме ріші зберігали пісні Рігведи у власних сім'ях, передавали їх усно від покоління до покоління, у результаті чого вони й постають реальними історичними свідченнями. Як уже зазначалося, бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями ж цієї самобутньої філософії були брахмани-ріші — співці військової слави, котрі своїми піснями та гімнами надихали воїнів-кшатріїв на перемоги над ворогами. Отже, традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибинним корінням сягають арійських гімнів Рігведи, тобто другої половини II тис. до н. е. Т.Єлізаренкова наголошувала у своїх розробках на містичній ролі культового напою соми (в індоіранців — хаоми) у культурі індоаріїв, що з ним було пов'язано чимало легенд і переказів. Із соми був приготовлений напій безсмертя — амріта, який надавав Індрі (богові війни та блискавиці) незвичайної сили для здійснення героїчних подвигів, знищення головного демона — Врітру. Можливо, саме так і зароджувався у загальноіндоєвропейській мілітарній культурі сакрально-магічннй зв'язок між бенкетом (споживання культового напою соми (хаоми)) і битвою (знищення демонів-ворогів, героїчні перемоги над ворогом). У скіфо-сарматську добу (І тис. до н. е.) на праукраїнському терені тривав розвиток індоєвропейських військових традицій. Зокрема, С.Бессонова (1983), котра досліджувала історію виникнення і еволюції культу меча, вважає, що, можливо, саме Егейський світ став тим центром, звідки міф про бога-меча та його культ поширивсь і поступово досягнув причорноморських степів аж до Скіфії. У скіфів Північного Причорномор'я поклоніння мечу було зафіксовано давньогрецьким істориком Геродотом. Археологи Т.Висотська, І.Лобода, С.Скорий (1977) стверджували, що цей культ бога-меча зберігся й у пізніх скіфів, оскільки при розкопках Усть-Альмінського городища в Криму було знайдено масивну плиту із зображенням меча. Відомий французький вчений Ж.Дюмезіль (1986, 1990) послідовно проводить думку, що осетинський герой-нарт Батрадз — це міфологічний героїчний прояв скіфського бога війни, символом і уособленням якого був саме меч. Ці висновки Ж.Дюмезіль сформулював, ґрунтуючись на нартському героїчному епосі осетинів, який є далеким відгомоном скіфо-сарматської міфології. Поруч з культом меча в індоєвропейському мілітарно-культурному комплексі існував також культ бойового пояса. О.Кузьміна (1986) вважала, що оперізування поясом було символічним обрядом у індоіранців і личило тільки тим, хто завершував навчання і витримував ініціацію. Вчені вважають, що етнонім «сармати» походить від давньоіранського «сааремат» — «оперезаний мечем». Культ воїна-звіра серед інших досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991–1992), Т.Гамкрелідзе, В.Іванов (1984), Ф.Кардіні (1987), А.Іван-чик (1988), Л.Залізняк (1994), В.Балушок (1998). За свідченнями науковців Т.Гамкрелідзе і В.Іванова (1984), створенню культу воїна-звіра (воїна-вовка) сприяли як особлива екологічна поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, так і його адекватність образу мужнього воїна і одиниці справжнього військового товариства. Традиції побратимства досліджували Ф.Вовк (1891), М.Громико (1984). Надзвичайно могутнім проявом індоєвропейської військової традиції поставало середньовічне лицарство. На той час усі складові архаїчного індоєвропейського військового культурного комплексу набувають завершеного вигляду, надаючи неповторності середньовічній військовій культурі. Лицарську культуру інтенсивно вивчали Ф.Кардіні (1987), С.Єфімо-ва (1914), Г.Дельбрюк (1933), Й.Хейзінга (1988), Б.Печніков (1991), К.Іванов (1901), Ж.Руа (1996) та чимало інших науковців. Італійський медієвіст Франко Кардіні (1987 р.) приділяв увагу не тільки самому процесу становлення середньовічного європейського лицарства і дослідженню його витоків, але й аналізував невід'ємні складові лицарської культури: культ коня, меча і бойового пояса, зв'язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра (воїнів-вовків, перевертнів). Зокрема, він вважав, що саме воїни-звірі чи, за скандинавськими сагами, берсеркери, спочатку були рядовими членами чоловічих таємних військових союзів стародавніх германців, а згодом стали кістяком комітатів (військових дружин раннього середньовіччя). Ф.Кардіні наголошував, що саме готи (германське плем'я, яке мешкало в українських степах у III–IV ст. н. е.), засвоївши значну кількість різноманітних елементів культури степового скіфо-сарматського світу, у IV ст. н. е. переносять до Європи з Євразійського степу тактику кінного бою, важкоозброєну кінноту, культ меча і бойового пояса, деякі важливі елементи культу бога-воїна, що стали складовими частинами культу військового божества стародавніх германців — Одіна. С.Єфімова (1914) вивчала історію становлення і розвитку європейського лицарства, а також досліджувала такі вагомі його складові, як бойове навчання лицарської молоді, співці військово-лицарської слави, культ меча і бойового пояса тощо. Зокрема, вона описала такий лицарський звичай, як «нічна варта біля зброї». Юнак відбував посвячення у лицарський стан разом зі своєю зброєю — мечем і бойовим поясом. Витоки цієї сакральної традиції середньовічного лицарства знаходяться в ініціаціях — посвятах молоді стародавніх індоєвропейців у дорослі воїни. Німецький вчений Г.Дельбрюк (1933), досліджуючи історію лицарського військового мистецтва, приділяв значну увагу і аналізу лицарської мілітарної культури та її фундаментальних елементів. Зокрема, він зазначав, що французькою мовою вираз «оперезати мечем» означав у середньовіччі — «зробити лицарем». Ось тому меч і бойовий пояс — не прості атрибути лицарського озброєння, а сутнісна ознака приналежності до лицарського стану. К.Іванов (1901) здійснив дуже ретельне дослідження одного з принципових елементів загальноіндоєвропейського мілітарно-культурного комплексу — феномена співців військової лицарської слави. Він особливо наголошував, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни, не селяни, а лицарі-воїни, які вирізнялися талантом до музики. Він вважав також, що попередниками лицарських співців були кельтські барди (які прославляли мужність героїв, пробуджуючи в них войовничу наснагу), германські та скандинавські військові співці-скальди, що теж оспівували хоробрих і сміливих воїнів-героїв. Отже, цей елемент мав свої глибинні витоки і недаремно дуже сприяв розвиткові лицарської культури. В цей час індоєвропейський військовий культурний комплекс активно розвивається не лише на заході, але й на сході Європи, на теренах Київської Русі-України. Проблемами лицарсько-дружинної культури Київської Русі-України займалися А.Фамінцин (1891), А.Арциховський (1944), Д.Лихачов (1950), Ф.Колесса (1969), Б.Рибаков (1981) та чимало інших дослідників. Зокрема, славетний український вчений-музикознавець Філарет Колесса (1969) вважав, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, ймовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим цвітом якої є «Слово о полку Ігоревім». До кінця XVI ст. ця форма могла вже здобути популярність серед козацького лицарства і врешті-решт перейти в народ. А.Арциховський (1944) дотримувався думки, що в Київській Русі меч був священним предметом і виконував, опріч військових, ще й сакральні функції. Зокрема, він наголошував, що мечі тих князів, яких зараховували до сану святих, самі ставали об'єктом культу. Наприклад, Андрій Боголюбський мав при собі священний меч Бориса. А.Арциховський стверджував також, що забарвлення більшості щитів воїнів-дружннників Київської Русі на мініатюрах Радзивіллівського літопису — червоне, рідше зустрічаються інші кольори. А на малюнках «Житія Бориса і Гліба» (перша половина XIV ст.), які на 150 років давніші за мініатюри Радзивіллівського літопису, щити дружинників завжди червоні. Це одне з багатьох свідчень про те, що червоний колір був визначальним кольором військової дружинної верстви воїнів-лицарів Київської Русі-України. Інформація про козацьку військову культуру міститься у деталізованих дослідженнях багатьох вчених, зокрема С.Митецького (1852), О.Рігельмана (1994), А.Скальковського (1841, 1846, 1885–1886, 1994), П.Куліша (1856–1857), Д.Яворницького (1990, 1995), М.Плісецького (1994), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), А.Тойнбі (1995) тощо. Російський офіцер С.Мишецький деякий час жив серед запорожців і залишив цікаві спостереження (1852). Зокрема, він писав, що козаки-запорожці убачали себе мальтійськими кавалерами і тому в Січ зовсім не допускали жінок, була б то мати, сестра чи будь-яка інша жінка. Визначний історик українського козацтва Аполлон Скальковський (1994) істотну частку праці уклав у дослідження багатогранної козацької культури. Так, він дійшов висновку, що кобзарі-бандуристи були істинними скальдами Війська Запорозького, оскільки не тільки прославляли козацьке братство і залучали до його лав молодь, але й сприяли плеканню та охороні святих козацьких традицій. Розглядаючи такий елемент козацької культури, як вишкіл молоді, А.Скальков-ський наголошував, що саме молодики (джури) були спільною рисою для запорозької січової громади і європейських духовних лицарсько-чернечих орденів (XII–XVIII ст.). Пантелеймон Куліш також підкреслював (1856–1857) важливу роль кобзи-бандури і звитяжної пісні в козацькому житті. Бандуристи на козацьких бенкетах звеличували героїчні подвиги козаків-лицарів, закликаючи і на полі бою мужньо відстоювати честь і славу. А після знищення козацтва саме кобзарі-бандуристи зберігали традиції козацької культури. О.Рігельман (1994) подавав опис давнього звичаю влаштовування кошовим бенкетувань на честь січового товариства. Ймовірно, що вони мали символізувати і освячувати єдність козацької старшини й простих козаків та набували ознак відгомону сакрально-ритуального архаїчного індоєвропейського зв'язку між битвою і бенкетом. Славнозвісний історик Запорожжя Дмитро Яворннцький, систематизуючи історію запорозького козацтва, досліджував також козацьку культуру, особливо звертаючи увагу на такі її архаїчні елементи, як культи коня, шаблі. Д.Яворницький (1990) писав, що для запорожця кінь у повному значенні слова виступав його «другим я», зі смисловими епітетами вірного друга, милого брата, не безмовної тварини, а розумної істоти, в усьому рівної людині. Що ж стосується шаблі, то Д.Яворницький зазначав, що вона вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в козацьких піснях завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою». Отже, над дослідженням надзвичайно ємкої теми індоєвропейської військової культури взагалі та її архаїчних елементів у козацькому культурному комплексі зокрема працювало чимало вітчизняних і зарубіжних вчених, але проблема, на жаль, ще залишається далекою від остаточного вирішення. Хоча кожна наукова розробка, яка з'являється в цій галузі, наближає її розв'язання, але бракує узагальнюючих досліджень витоків традиційної козацької культури на тлі культурних традицій сусідніх народів. Автор також не претендує на всеосяжне висвітлення глибинних витоків козацтва. У праці аналізується походження та семантика лише окремих архаїчних індоєвропейських елементів у культурному комплексі українського козацтва, що може стати складовою для майбутніх узагальнюючих досліджень.
Розділ II. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва
Вишкіл молодих воїнів
У культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів був одним із базових архаїчних елементів. Для простеження витоків цієї військово-виховної традиції слід звернутися до часів формування праіндоєвропейської культури. На межі першої-другої чверті II тис. до н. е. розпочинається інтенсивна експансія індоарійських племен на величезних просторах Євразії, й десь у середині II тис. до н. е. їм вдалося досягти і завоювати територію сучасного Ірану та півострів Індостан. Війна була не тільки засобом існування аріїв, але і їхньою релігією, набуваючи у їхній уяві священного значення. Відповідно до вірувань аріїв, їхніх ворогів знищує безпосередньо бог війни Індра! Такий спосіб життя вимагав високонавчених, сміливих, мужніх воїнів, а також створення суспільного механізму виховання таких воїнів. А якщо врахувати те, що на війні як на війні: загибель, поранення, каліцтво воїнів, — то виникала нагальна потреба у постійній підготовці молодого поповнення і запровадження навчальних військових спілок молоді. Подібні об'єднання молодих воїнів беруть свій початок у первіснообщинному ладі, коли група юнаків, які готувалися стати захисниками племені через обряд посвячення у дорослі воїни — ініціацію, жила спільно, віддаючи весь свій час тренуванням. Вони навчалися швидко бігати, прицільно влучати з лука і володіти іншою зброєю, займалися різними фізичними вправами, вивчаючи поза тим міфи й перекази про подвиги предків і легендарних героїв, які повинні були зміцнювати дух юнаків. Згодом ці групи трансформувалися у чоловічі союзи, добре відомі в історії та етнографії Середньої Азії. Підготовка молодих воїнів була різнобічною, хоча акцент робився насамперед на військовому мистецтві. Так, в одному з переказів про легендарного героя-воїна Стародавньої Греції Геракла розповідається, що його вітчим Амфітріон максимально піклувався про виховання молодого Геракла, навчаючи його читати, писати, співати та грати на кіфарі. Проте у цих науках і музиці юнак не досяг таких успіхів, як у боротьбі, стрільбі з лука й умінні володіти зброєю. А в іншій давньогрецькій легенді йдеться про виховання молодого Ахілла — майбутнього героя Троянської війни. Так, батько юнака Пелей віддав його на виховання своєму другові, кентавру Хірону. Останній годував юнака мозком ведмедів і печінкою левів. Завдяки Хірону Ахілл виріс могутнім воїном, якому не було достойного супротивника в умінні володіти зброєю. Крім того, мудрий кентавр навчив Ахілла грі на кіфарі й співу. Після важких, виснажливих, а часом і небезпечних тренувань урешті-решт надходив святковий і відповідальний час — час посвячення юнака у воїни. У Стародавній Індії, за законами Ману, кожен член варни воїнів-кшатріїв мав пройти обряд ініціації, атрибутами якої були священний шнур і пояс. Для кшатріїв він відбувався після досягнення одинадцяти років. Стародавні індоіранці три тисячі років тому посвячували юнака у воїни, оперізуючи його поясом зі зброєю. Це був переломний момент у житті молодого хлопця, який символізував перехід юнака до категорії дорослих чоловіків-воїнів, що розцінювалось як його друге народження. Нартський епос осетинів — нащадків аланів і скіфів — свідчить, що навчання та посвячення у воїни молодих нартів відбувалося у чоловічих військових союзах, які складалися з професіональних воїнів. Початок ініціації збігався із святом на честь покровителя воїнів та вовків Стира Тутира, що його зазвичай вшановували у жовтні-листопаді. Юнакам перед посвяченням необхідно було жити вовчим життям, здобуваючи собі їжу та здобич у військових походах. Задля перетворення у справжнього воїна, молодий нарт мав узяти участь у коротких та довгих військових походах (балдах). Ось опис одного з таких походів у героїчному нартському епосі: За ним пустились толпы молодежи: «С тобой в бой пойти хотим мы тоже, Возьми и нас, чтоб мы могли сражаться И в битвах грозньїм духом закаляться». Батрадз сказал им, взяв с собой в дорогу: «Вы будете в сраженье мне подмогой». Нартський епос осетинського народу, як далекий відгомін вірувань та обрядів, що в сиву давнину були поширені у народів індоєвропейської мовної сім'ї, дає нам можливість певною мірою реконструювати головні засади підготовки і військового навчання молоді. Військове навчання молоді, підготовка майбутніх воїнів-лицарів були спільною характерною рисою для всіх лицарських утворень Європи — від германських військових загонів (комітатів) і до українського козацтва. Витоки цього містяться у стародавній загальноєвропейській традиції посвячення юнаків у первісних чоловічих військових громадах. Скажімо, германці у І ст. н. е. посвячували юнаків у воїни лише після певної їх підготовки у чоловічих військових громадах. Тацит, описуючи життя та побут стародавніх германців, зауважує: «Вид глядовищ у них єдиний і на будь-якому зібранні один і той же: голі юнаки, для яких це не більш як забава, бігають і плигають серед закопаних в землі мечів і смертоносних фрамей (списів). Тренування виробило в них спритність, спритність — безпосередність, але досягають вони її не заради поживи і не за гроші: нагорода за легкість їх танцю, якою б вона сміливою і небезпечною не була, — задоволення глядачів». Ось тому юнак завжди був готовий до будь-яких випробувань, сміливо дивився в обличчя небезпеці і смерті. При тому мусив не здригнутися, не злякатися, оскільки найбільш суворо германці карали зрадників і перебіжчиків, вішаючи їх на деревах. Боягузів і тих, хто схибив під час бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, — топили у багні і в болоті, закидаючи зверху ще й хмизом. Отримання зброї, посвячення в сан дорослого воїна було актом визнання молодого юнака повноправним членом суспільства, котре наділяло його як великими правами, так і великими обов'язками. Ось чому, згідно з Тацитом, ніхто не осмілювався носити зброю до тих пір, доки не буде визнаний громадою гідним цього. І, властиво, після апробації, на народних зборах, хтось із старійшин або батько чи інші родичі урочисто вручали юнакові щит і фрамею. Це — «їхня тога, це перша юнацька нагорода, до того в них бачать частинку сім'ї, після цього — племені». За Ф.Кардіні, одна із засадничих підвалин чоловічого військового союзу — участь у ньому юнаків, саме тих, кого включають до категорії, визначеної латинським терміном juvenes. Це слово констатує не стільки віковий стан, скільки перше цвітіння всіх життєвих сил. Характерно, що тут ідеться саме про військову громаду. Ось тому juvenes — це воїни, які витримали ініціаційне випробування, які тільки-но узяли до рук зброю. Разом із розвитком середньовічного лицарства змінювалась та ускладнювалась система навчання молодих воїнів. З часом варварські дружини (комітати) стародавніх германців трансформувалися в найдавніші ранньолицарські ватаги. Цей процес відбувається в епоху розкладу і руйнації Римської імперії. А вже на залишках Західної Римської імперії утворилась ціла низка варварських держав. У одній з них, а саме у франків, у VIII ст. формується лицарство як військовий і землевласницький стан. У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі. На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготривалого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєннявоїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів. Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років, сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керівництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з основами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці — трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років — і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю. Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завершували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержували можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнадцяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року. Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християнських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія — покровителя лицарства, — а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань. Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою. У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag». Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію. Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі — й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним». У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ранньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина — це типовий комітат стародавніх германців Тацита. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е. До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», — зображає літописець перші військові кроки майбутнього князя-лицаря, князя-завойовника. Одним з важливих етапів підготовки майбутніх воїнів вважалося полювання. Володимир Мономах уже тринадцятирічним ходив на лови звіра. На звіра, особливо на ведмедя і кабана, часто вирушали пішки з рогатиною. За тарпанами (дикими кіньми), які в той час водилися в Дикому Полі, гналися верхи, ловлячи їх руками. Саме такі лови й описував Володимир Мономах. Данило Галицький малим хлопчиком уже добре володів мечем (дитячим). Коли якось бояри захотіли розлучити його з матір'ю, і один із них, боярин Олександр, узяв його коня за поводи, — «Данилко вийняв меч, і рубанув його, і коня порубав під ним». Аналогічно і Данилів син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр. Відомий давній звичай, коли юнака уперше саджали на коня після здійснення «постригу» — першого остриження волосся. Саме цей цікавий ранньофеодальний обряд зафіксовано на малюнках Никонівського літопису. Зокрема, збереглося зображення «постригу» маленького княжича Дмитра Михайловича, сина князя Михайла Ярославовича Тверського. У XII–XIII ст. княжа дружина вже поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина — знатні бояри, великі землевласники. Молодша — отроки, «дітські», «боярські діти» або просто молодь, що походила з боярських родів та готувалася у княжій дружині до військової служби. Лицарська молодь зазвичай відбувала службу при княжому дворі і при боярах. Літописи часто згадують, що князі утримували довірених отроків або «дітських», котрі найчастіше виконували роль розсильних, перевозили накази, листи і всілякі доручення. Інколи такого отрока звали просто слугою. Під час бою вони здебільшого наглядали за запасними кіньми дружинників, проте згодом члени молодшої дружини могли входити до складу старшої, ставати великими боярами, одержуючи вищі посади і значиміші доручення. Українське козацтво не лише успадкувало кращі традиції вишколу лицарсько-дружинної молоді Київської Русі, але і розвинуло їх, створивши свою цілісну систему вишколу молодих козаків. Ось як про це розповідав 89-літній запорожець: «Мій батько Сидір Пересунько виховував мене вдома до 9 літ, тобто вчив працювати і Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в вірний слуга (паж), зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі свого пана — учителя-козака, аналог зброєносця при європейському лицарі. Молоді джури (цюри) часто фігурують в українському героїчному епосі: Маю ж я цюру, вірного слугу. Кличу-покличу на того цюру: Цюро ж мій, цюро, вірний мій, слуго! Сідлай мені коня, того моцаря…. В історичній пісні про Байду (Дмитра Вишневецького) є рядки:Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі
Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або воїна-вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху. Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» — це розшматовуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» — мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна — знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській — «роздираю», «шматую», грецькій — «рана», давньоірландській — «кров», середньоірландській — «криваві рани», готській — «грабувати», «розбій», давньоісландській — «трупи на полі битви», тохарській — «вмирати», лувійській — «мертвий». Друге значення, більш сакральне, символізує усевидющість, усевладність, набуття певних магічно-священних функцій, таємних знань. Подібними постають, індоєвропейська лексема ueit'-(n), хетська uetna, давньоісландська vitnir, словенська vedanec, vedomec, vedavec, українська «віщун», «вовкулака» (людина, яка володіє здатністю перетворення у вовка). Наявність декількох лексем загальноіндоєвропей-ського періоду, які позначають вовка, свідчать про особливу екологічну поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, а також про його динамічну культову і ритуальну вагу, що яскраво відобразилося у прадавніх індоєвропейських традиціях. Що ж стосується тотема «ведмедя» і його ролі в індоєвропейській сакрально-мілітарній традиції, то можна зауважити, що хоча він і відіграє тут певну роль, але його ритуальна значущість поступається «вовку», з котрим він часто об'єднується у визначених видах ритуалів, а отже, й у відповідних назвах. Так, у хетських магічних діяннях «люди-вовки» танцюють разом з «людьми-ведмедями», що аналогічно ритуальному танцю воїнів-готів у ведмежих і вовчих шкурах. У давньогерманських складних власних іменах «ведмідь» часто поєднується з «вовком», якими є, наприклад, давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfn, давньоверхньонімецькі Wulfbero, Ber-ulf, вестготське Ber-ulfus. Ось тому в подальшому викладі головна увага приділятиметься висвітленню переважно вовчого елемента в індоєвропейському образі воїна-звіра. Ведмежий чинник залучатиметься, якщо він матиме місце. У деяких індоєвропейських діалектах існує тенденція до змішування назв «вовк» та «собака», що пояснюється, насамперед, зовнішньою подібністю примітивної собаки і вовка. Адже саме старовинні різновиди останнього стали пращурами майбутніх собак. Змішування «вовка» і «собаки» властиве також різноманітним міфологічним традиціям, де «вовки» можуть називатися «собаками» і навпаки. У германській традиції два вовки, священні тварини — супутники Одіна-Вотана, постійно називаються його собаками. Воїни, пов'язані з богом війни Одіном, іменуються як вовками, так і собаками. В Україні і Литві вовків називали «хортами святого Юра» чи «Юровими собаками». Щодо спільного слова «хорт», яке означає і вовка, і собаку, то, ймовірно, що ціла низка вовчих тотемічних рис згодом закріпилася за собакою. Цікаво, що міфологічні мотиви, пов'язані з вовком і перетворенням людини на вовка (вовкулака, вурдалак), поширюються також на взаємовідносини між людиною і собакою, на яку людина може перетворитися, приймаючи вигляд собакоголового чудовиська. Широко побутували уявлення про песиголовців і в українській міфології. Культурний комплекс воїнів-звірів простежується у хетських ритуально-міфологічних традиціях, наприклад, у хетському ритуалі «Боги-Війни», де розповідається, що люди-собаки одягали відповідні собачі шати, а поруч з ними згадуються «люди-вовки». Особливий інтерес становить для нас існування в хетській обрядовій традиції явища принесення в жертву собаки і людини (можливо, військовополоненого) для забезпечення очищення хетського війська, яке потерпіло поразку, і відродження його бойового духу. Це перегукується з давньогерманським звичаєм принесення у жертву богу війни Одіну-Вотану спільно людей, вовків та собак. Отже, образи воїна-звіра (вовка, пса) належать до числа провідних у традиційній культурі багатьох індоєвропейських народів, причому особливого значення у чоловічих військових громадах набув образ саме пса-вовка. Покровитель подібної громади, бог-войовник, поважався здебільшого у цьому образі, й усі інші члени військової спілки також ототожнювались із псами-вовками. Взагалі, чоловічі військові громади об'єднували дорослих чоловіків у багатьох народів в епоху родового ладу. Ці спілки виконували військові і військово-магічні завдання; їхня діяльність старанно приховувалася від жінок, а іноді й спрямовувалася проти останніх. Паралельно у цих громадах здійснювалась підготовка молоді і вишкіл майбутніх воїнів. Ініціація (посвячення) молодих воїнів полягала у їх магічному перетворенні на вовків (іноді цей ритуал відбувався із застосуванням наркотичних чи алкогольних речовин), які зобов'язані були упродовж деякого часу жити вдалині від поселень «вовчим життям», воюючи і грабуючи. Поступово слова «вовк» і «воїн» ставали синонімами; вовк перетворювався на об'єкт наслідування для рядового пересічного воїна, котрий плекав сподівання стати сильним і вправним воїном-звіром. У давньохетській традиції «вовк» відігравав особливу роль, виступаючи втіленням багатьох сакрально-магічних чинників, зокрема вовк і вовча зграя вважалися зразком єдності і всезнання. Так, цар Хаттусілі І (XVII ст. до н. е.), звертаючись до зборів-панкусу, закликав своїх воїнів становити єдине ціле, згуртуватися, як вовчий рід. Зодягання ж вовчих шкур уособлювало не тільки передачу магічної сили, яка надавала, ймовірно, властивості всезнання, всевидющості, а й поставало символом певного юридичного стану. З цієї точки зору цікавою є формула перетворення людини на вовка, яку знаходимо у тексті «Хетських законів» (§ 37): «Ти зробився вовком». її можна співвіднести з давньоіндійським «він є вовк» — особливим юридичним статусом при шлюбному звичаї викрадення жінки. Про поширення воїнів-звірів у міфології багатьох індоєвропейських народів свідчать не лише лінгвістичні, а й археологічні джерела. Воїни-вовки зображені на срібному кубку з V кургану («Корух-таш») поблизу м. Тріалеті на Кавказі, датованому XVIII–XVII ст. до н. е. На ньому вирізьблена процесія з 23 чоловіків (чи людиноподібних істот) у вовчих масках, з вовчими хвостами і з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком, а поруч з ніш лежать два собаки (чи вовки). Забігаючи наперед, зауважимо, що зображення на корухташській чаші відповідає міфові про бога воїнів-вовків Одіна в епiчній поезії вікінгів язичницької епохи і є немовби ілюстрацією до нього (див. мал. 1). У священній книзі стародавніх аріїв Рігведі (датується кінцем II тис. до н. е.) містяться оповіді про небесного собаку бога війни Індри — Сараму, котрий у багатьох епізодах фігурує як вісник Індри, що виконує його завдання та повідомляє богам і смертним про його волю. Особливо він відзначився у відомому сюжеті про визволення худоби від злодіїв богом-войовником Індрою. В Ахейській Греції (XV–XII ст. до н. е.) найістотнішою похвалою для воїна було порівняння його з вовком, що, до слова, гранично чітко відобразилося в «Іліаді». Описуючи бій біля табору ахейців, Гомер наголошує, що троянські воїни немов розлючені вовки пересувалися полем бойовища. В іншому місці він, ілюструючи звитяжність ахейців, порівнює їх з лютими, жорстокими вовками, які нищать троянців наче козячий гурт. Воїнів на полі бою (чи то троянців, чи то ахейців) охоплювала звіряча, вовча лють, скаженість (як, наприклад, Гектора), й тому вони ставали невразливими, уподібнюючись до вовка чи собаки. Цей furor heroicus, який охоплював воїнів, що перетворювалися на воїнів-звірів, нагадує нам германських берсеркерів. Так, Діомед і Гектор переслідували троянського розвідника Долона (який хоч і надягнув на себе шкуру старого вовка, проте серце мав заяче) подібно двом гострозубим псам, які полюють на зайця чи косулю. Недаремно найкращих своїх воїнів стародавні іранці, хети, греки, германці називали вовками, воїнами-звірами. У давньоіранських текстах, у тому числі і в авестійських, згадуються «двоногі вовки», а молодих членів чоловічих військових громад названо вовками і псами. Поширеними були чоловічі військові союзи й у скіфів. За свідченнями античних авторів, у тому числі й Геродота, на Малу Азію здійснив напад не весь скіфський народ, а лише воїни-чоловіки, які зоставили своїх жінок у Причорномор'ї. Члени рухливих військових загонів, що наганяли жах на всю Малу Азію, не тільки з гордістю називали себе псами, але й вважали себе ними — воїнами-звірами. Це дозволило пізньоантичному автору Поліону стверджувати, що лідійський цар Аліатт розбив кіммерійців за допомогою «відважних псів» — членів скіфських військових загонів. З цього приводу вчений А.Іванчик вважає, що походи скіфів на Малу Азію у VII–VI ст. до н. е. мали характер експедицій воїнів-вовків — членів чоловічих скіфських спілок. У героїчному нартському епосі нащадків стародавніх іранців (сарматів) — сучасних осетин, є чимало свідчень про те, що у давні часи військовий загін і вовча зграя мали однакову назву, а воїни уявлялися вовками-псами. Насамперед пращуром нартівського роду Ахеартагата був Вархаг (Уархаг), ім'я якого є давньою назвою вовка. Один з могутніх нартівських героїв Сослан був невразливим через те, що був загартований у вовчому молоці. Причому у деяких версіях вовчиць для цієї процедури зганяла і доїла праматір усіх собак Сілам, котру вчені ототожнюють із небесною собакою Індри Сарамою. Варто зауважити і таке: молоді нарти, щоб стати нездоланними воїнами, відбували суворий вишкіл у чоловічих військових громадах, які складалися, головним чином, з воїнів-вовків. Там же здійснювалося посвячення молоді у воїни. Проте, щоб стати справжнім воїном, молодий нарт мав взяти участь у трьох військових походах-балцах: однорічному, трирічному і семирічному. У європейській фольклорній традиції юнаки оберталися на вовка на певний термін: один, три і сім років. Так, святий Юрій — покровитель лицарства — за провину віддавав вовкулаку у служіння людині на один або три роки. Тож чи випадкове співвідношення цих термінів з нартськими військовими походами? Вірогідно, саме стільки в прадавні часи тривала ініціація, так зване «вовче життя» юнаків у первісних чоловічих військових утвореннях не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів. У стародавньому Римі, прославленому своїми воїнами і військовою могутністю, теж вшановували вовків. Недаремно римляни вважали вовка священною твариною бога війни Марса. В легенді ж про заснування міста Рима оповідається, що синів Марса — Ромула і Рема — вигодувала вовчиця. Всеволод Міллер писав: «Вовчиця, яка годувала близнят грудьми, була спочатку справжня їх мати і відповідала вовчиці Лето. Вовк, який вважається твариною Марса, був сам бог у звіриній подобі». Продовжив цю стародавню індоєвропейську традицію давньогерманський бог воїнів-вовків Одін, якому поклонялися вікінги в Європі. Недаремно цей бог був знаменитим войовником. За давньогерманським епосом, Одін бенкетує у потойбічному світі у своєму палаці Валгалі з ейнхеріями — воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні Хлідскьяльв під світовим деревом Іггдрасіль і пригощає вовкоподібних воїнів священним напоєм. При цьому Одін годує двох священних вовків Гері і Фрекі («жадібний» і «ненаситний»), що лежать біля його трону. Привертає увагу повна відповідність цього сюжету зображенню на кубку II тис. до н. е. з Тріалеті, про який уже йшлося (див. мал. 1). У І—II ст. н. е. римський історик Тацит зазначав, що в перших рядах хаттів (одного з германських племен) завжди можна було побачити воїнів, які наводили жах на ворога своєю звіриною подобою. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізний ланцюг (що вважалося у хаттів надзвичайно образливим для чоловічої гідності) до сивини, якщо доживали, примітні для ворогів і шановані своїми. Вони не мали ані сім'ї, ані домівки, ані землі. Перебуваючи на цілковитому утриманні общини, ці професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці. Сенс їхнього життя — битви і бенкети. Воїни-звірі, воїни-вовки були дуже поширеним образом в євразійській міфології. Приміром, у давньоісландських текстах містяться розповіді про воїнів у вовчих шкурах; охоронці тюркських каганів називали себе «вовками»; давньоанглійська мова зберегла слово heoowulf — «вовк-воїн»; аналогічна символіка відноситься й до «вовко-голового» грузинського царя Вахтанга Горгасала (V ст. н. е.), який носив шолом, прикрашений зображенням вовчої голови. Образ воїна-звіра яскраво простежується у тюрко- та монголомов-них кочових народів євразійського степу: гунів, половців, монголів, бурятів, каракалпаків тощо, котрі називали себе «синами вовків». Монголи вважали вовка пращуром Чингізхана й вірували, що вовк завжди спрямовує їхнє військо до перемоги. На прапорах же стародавніх тюрків зображалася голова вовка, і загалом, побутували уявлення, що під час битви воїни нерідко перетворювалися на вовків. Так, якутський герой Сюнг-Джасин демонстрував здатність бути «наполовину ненаситним вовком, наполовину поруділим ведмедем». А військові загони під час бою наштовхували на аналогії з вовчою зграєю у стаді баранів. Виникає запитання: культ звіра-хижака, воїна-звіра — індоєвропейський чи тюрко-монгольський? Однозначно відповісти важко, оскільки завжди відбувається процес взаємовпливу і взаємозбагачення різних культур. Але, на нашу думку, у тюрко-монголів цей культ вторинний, запозичений у стародавніх скотарів-індоєвропейців, про що докладніше йтиметься нижче.Мал. 1. Зображення воїнів-звірів Кубок з Тріалеті. II тис. до н. с.
Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зображували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas — воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beo-Wulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші. Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir — «ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями). Берсеркери поклонялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням наркотичних напоїв (див. мал. 2). Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи — сому (у Авесті — хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти. Можливо, подібний наркотичний напій забезпечував перетворення германських воїнів у непереможних воїнів-вовків ЧИ воїнів-ведмедів. Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розповідається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні (galnir) як пси чи вовки… і це називалося здатністю берсеркера {bemrks-gangr). Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Едди») міститься аналогічна формула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголошується, що «три онуки Байскне… пси люті». Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна. У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладункн й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті. Упродовж І тис. н. е. воїни-звірі складали основу лицарських загонів у багатьох європейських країнах. Геральдика середньовічної Європи вражає нас своєю зооморфністю. Відважних воїнів порівнювали з могутніми дикими звірами, про що свідчать вирази, скажімо, «хоробрий як лев», «сильний як ведмідь». Перевтілюючись у воїна-звіра під час бою, берсеркер, за народним повір'ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси, вочевидь, і ведуть свій початок численні легенди європейських народів (у тому числі і в українців) про вовкулаків, перевертнів, песиголовців.Мал. 2. Зображення воїна вовка на бронзовій платівці з шолому VI ст. н. е. Швеція
Ще у ІХ-ХІ ст. воїни-звірі були кістяком багатьох дружин норманських конунгів. Проте з часом їхня емоційність і некерованість стала на заваді розвитку централізованої королівської влади та становленню християнської релігії, яка саме на той час активно поширювалась на півночі Європи. Ось чому вже з XI ст. назва «берсеркер» набуває негативного підтексту і вживається у значенні «вигнанець», «ізгой». Вже у скандинавських сагах XIII ст. берсеркери виступають як істоти, що перебувають поза законом. Сага про Ватнедала розповідає про приплиття єпископа Фрідрена до берегів Ісландії, де в той час перебувало чимало берсеркерів, що у приступах шаленої та некерованої люті тероризували місцеве населення, чинили насильства, викрадали жінок, вили мов пси, гризли власні щити, ходили босоніж по розпеченому вугіллю. Тих же, хто чинив їм опір, берсеркери вбивали на поєдинках. Ось тому єпископ навчав паству, яким чином боротися з ними: залякувати їх вогнем, забивати на смерть дерев'яними кілками (вважалося, що залізна зброя їх не бере), а тіла скидати до яру. Культ воїна-вовка був добре відомий у далекому минулому на території України. Вперше зображення двох священних вовків з'являється на кам'яних антропоморфних стелах з Північного Причорномор'я у НІ тис. до н. е., де жили найдавніші індоєвропейці (Керносівка, Сватове). Інтригує те, що на цих стелах зображені воїни у військовому спорядженні разом з вовками (собаками). Можливо, на них присутнє і божество, покровитель воїнів і воїнів-звірів. Даний факт можна вважати свідченням того, що індоєвропейська міфологічна ритуальна традиція культу воїна-звіра у своїх основах сформувалася у південноукраїнських степах 5 тис. років тому. Геродот ще 2500 років тому писав про неврів: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною». Геродотові неври мешкали на території сучасної Північної України і північно-східної Білорусі. Археологи локалізують племена неврів у Поліссі і пов'язують їх з милоградською археологічною культурою. На милоградських пам'ятках зафіксовані ритуальні поховання собак. Залишки культу вовка як тотема-пращура у Поліссі збереглися до XX ст. Так, у поліщуків існувало повір'я, що при зустрічі з вовком у лісі достатньо лише промовити йому: «І я вовк», задля того, щоб він обійшов людину стороною. З точки зору О.Трубачова, експансія кельтських племен, а особливо вольків-тектосагів (вовків-мандрівників), яка розпочалася з Галлії, у середині І тис. до н. е. через Центральну Європу досягла Карпатського басейну і дійшла до Волині. Тут ця народність була зафіксована Геродотом під іменем неврів. О.Трубачов переконаний, що кельти-вовки (вочевидь, ці войовничі мандрівні вовки були загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, подібні до скіфських) у Трансільванії змішалися з місцевим населенням і передали йому свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи. Б.Рибаков стверджує, що саме на Поліссі набули поширення казки про могутнього богатиря, народженого собакою, — сукиного сина, Сучича, Івана Сученка, Собаченка. Час зимового сонцестояння визначався в народі як «вовчі свята» (коляда, зимові святки). Саме тоді наряджалися люди у вовчі шкури і вирушали колядувати з опудалом вовка. Вірогідно, цей магічний ритуал і став підґрунтям фантастичних свідчень Геродота про неврів-вовкулаків. З вовками було пов'язане повір'я про те, що міфічний небесний вовк ковтає сонце і спричиняє у такий спосіб сонячне затемнення. Сама назва цих «вовчих свят», можливо, асоційована із зимовими сузір'ями Великого та Малого Псів. Цим, можливо, пояснюється те, чому, власне, двоє (а не більше чи менше) вовків (собак) супроводжують богів у міфах різних індоєвропейських народів. Приміром, у арійців Рігведи два пси, народжені священною собакою Індри — Сарамою, складають безперервний супровід бога смерті Яму. Два священних вовки — незмінна охорона германського бога Одіна-Вотана. Унаслідок християнізації Одін, Уастирджі (двійник Індри в осетинів — бог війни, покровитель воїнів, що нерідко фігурує в образі вовка) та інші язичницькі божества війни були замінені святим Георгієм (Юрієм), котрий не тільки став патроном-покровителем європейського середньовічного лицарства, а й отримав у спадок вовчі атрибути своїх попередників. Так, він уособлюється господарем і годувальником вовків, а іноді перебирає на себе вовчий образ, що послідовно простежується у слов'яно-балтській міфології. У стародавніх слов'янській і балтській традиціях збіг з хетською і германською особливо яскраво відслідковується в магічному ритуалі перетворення людини на вовка. Це надавало перевертню відчутної чарівної сили і специфічного привілейованого становища віщого, усезнаючого. Наприклад, на голові у всезнаючого слов'янського князя Вовка росло «вовче волосся» (словенське volc dlaka можна порівняти з давньоісландським vargshar з тим же значенням). Від цих слів згодом утворилися найменування перевертнів-вурдалаків (болгарське вглколак тощо). Фундаментальну властивість «чоловіків у вовчих шкурах», «чоловіків-перевертнів» складає їх усезнання, що віддзеркалює, очевидно, надзвичайно прадавнє, можливо загальнопраіндоєвропейське явище «чоловіків у вовчому образі» (на кшталт українського віщуна, давньочеського vedi тощо). Доказом існування дуже давнього загальноіндоєвропейського культу вовка є повсюдне поширення у різних індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських, похідних від загальноіндоєвропейської назви цього хижака Ulkc: сербо-хорватські — Vukobrat, Vukoman, Vukomil, Vukomir, Vukosav, Vukovoj, Bjelovuk, Добго-vuk, Milovuk. Наштовхує на роздуми, що слов'янське слово vdko (вовк) зовсім відсутнє в антропонімії більшості слов'янських мов і виступає, як вище зазначалося, у власних іменах частини південних слов'ян — у сербів і хорватів, а також в українців — Вовка, Вовчик. У фольклорних утвореннях українців є чимало легенд, казок, переказів про песиголовців, перевертнів, вовкулаків, вовкунів, волко-дланів, вурдалаків, козаків-характерників, головну роль у яких відіграє образ вовка, що іноді ототожнюється з образом собаки чи ведмедя. Американський вчений Річард А.Радлі на підставі глибокого лінгвістичного аналізу твердить, що слов'янський корінь слова «вовкулака» походить від давньоболгарського Vlokodlak — «вкритий вовчою шкірою». Серед варіантів він називає також Vukodlak, Vrkolak, Volkun, які, в свою чергу, тісно пов'язані з литовськими Vilkakis і Vilkolakiai. Інші дослідники перекладають його як «вовко-ведмідь». Можна припустити, що, якщо санскритське слово «кула» символізує рід, плем'я, народ, то вислів «вовкулака» можна перекласти як «вовчого племені», «вовчого роду». На українських теренах були відомими два різновиди вовкулаків: властиво, чаклуни та знахарі вважалися уродженими вовкулаками, прості люди, яких унаслідок злих чар було перетворено на вовків, іменувалися робленими вовкулаками. За повір'ями, для обернення на вовкулаку були необхідні певні предмети, якими могли бути вовча шкіра, пояс, кільце з мочала, ярмо, ремінь, стрічка, ніж (два ножі), сокира. В часи Київської Русі були поширені уявлення, що воїн, чарівник-волхв чи простий чоловік обертався на вовка, оперізуючи себе священним поясом-наузом. Вовкулака повертав собі людську подобу, знімаючи подібний обрядовий пояс. Так, у повчанні проти поганства Кирила Туровського (XII ст.) наводяться відповідні слова: «Согреших наузи вязах на себе і к волхвам, к чародеям ходих…». Саме такий обрядовий пояс згадується і в українському фольклорі. За народними переказами, чоловіка перетворюють на вовка, оперезавши його заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Відповідно, усуваючи заговорені предмети, перетворення зникає: вовкулака знову стає людиною. Хведір Вовк писав: «Вовкулаки живуть у лісі разом із справжніми вовками та, як і вони, нападають на домашню худобу, але не їдять її, а тільки душать. Коли розірвати мотузочок, що майже завше висить на шиї у вовкулака, то він зараз же знов стає людиною. В інших слов'янських країнах скрізь зустрічаємо такі самі вірування про вовкулаків, але вони не завше однакові. У сербів вукодлака сплутують з упирем, у великоросів уявлення про нього майже зовсім зникло та сплуталось з загальним розумінням перевертня». В українських легендах та переказах людину іноді обертають на вовка, пов'язавши їй на шию мотузок чи хустку. Цілком ймовірно, ці шийні хустки та ошийники виявляють паралелі з металевими гривнами, що їх носили варварські воїни-звірі в давнину. Скажімо, Тацит повідомляв, що воїни-звірі стародавніх германців закріплювали на шиях металеву гривну-обруч; скандинавські ж воїни-скальди у піснях називали своїх конунгів «даруючими кільця». Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка одягла металевий ошийник, неминуче перетвориться на вовка. Цікаво, що на кам'яних стелах, які зображують найдавніших індоєвропейських воїнів Північного Причорномор'я, обов'язковим елементом постає не лише бойовий пояс, а й гривна — шийна прикраса із золота, срібла, міді чи заліза. Гривна була вконструйована і у фігурах кам'яних скіфських воїнів, гривни-тарквеси використовували кельтські воїни. Металеві шийні обручі-гривни поширилися в Європі серед фахових воїнів у І тис. н. е. А вже в часи пізнього середньовіччя гривна трансформується в масивний ланцюг зі срібла чи золота, який увела у свій обладунок європейська військова аристократія до XVIII ст. включно. Отже, поряд із бойовим поясом шийна гривна становить істотний атрибут вбрання індоєвропейських воїнів-звірів з прадавніх часів. У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній міфології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у«Слові о полку Ігоревім». Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, «Залізний вовк», «Іванко — цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», «Сини сліпого царя» тощо. Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися на диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким: Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком. Як вважає Л.Залізняк, «вовк» і давньоруське «волхв» — одне й те ж слово, германське «wolf» у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера «f» кирилицею передається двома літерами — «хв» (наприклад, Хведір). А «Слово о полку Ігоревім» зображує князя Всеслава аналогічно: як чарівника, вовкулака, воїна-звіра:Культ коня в українській мілітарній традиції та його витоки
Одним із беззаперечних архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня, причому сакралізація його як бойового козацького побратима не є специфічним надбанням українських козаків, а являє собою відлуння сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню з індоєвропейського періоду. Виходячи з текстів Рігведи, саме провідна роль коня у житті первісних арійських номадів зумовила його сакралізацію. Так, у культурі прадавніх індоаріїв існував нерозривний зв'язок між людиною і конем. Саме ж слово «кінь» — загальноіндоєвропейського походження, що засвідчено в усіх стародавніх індоєвропейських мовах: давньоіндійській, давньоіранській, грецькій, латинській, осетинській, фракійській, кельтській, германській та інших. Можливо, культ коня уперше почав формуватися в лісостеповій і степовій зонах межиріччя Дніпра й Дону у IV — на початку III тис. до н. е. у скотарського населення середньостогівеької культури. Визначна роль середньостогівців в історії населення мідного віку на території сучасної України зокрема та індоєвропейської культури взагалі полягає в тому, що вони, як свідчать останні дослідження, вперше в Європі приручили коми (ареал доместикації якого — степи Євразії від Дніпра до Північного Казахстану) й увели в практику використовування його не лише у господарських, а й у військових цілях. Зростання ролі коня пояснюється рухливою скотарською економікою степовиків, яка стимулювала розвиток транспортних засобів. Поступово у степовій та лісостеповій зонах України конярство стає однією з важливих галузей господарства, і, разом з тим, відбувається становлення культу коня. Істотні докази на користь цих положень були одержані при розкопках поселення Дереївка середньостогівської культури (за радіокарбонним методом поселення датується кінцем IV — початком III тис. до н. е.). На цьому поселенні 63,3 % остеологічного матеріалу складали кістки свійського коня; крім того, були знайдені елементи кінського спорядження, рогові псалії тощо; тут же археологи виявили череп і кінцівки двох жеребців. Ці останки вважаються найдавнішим на території Європи ритуальним похованням коня. О.Кузьміна вважає, що ці знахідки принципово змінюють попередні положення, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи, і дозволяють стверджувати, що на території України в степовій і лісостеповій смузі вже в епоху енеоліту конярство перебувало на високому щаблі розвитку, а культ коня панував у релігійних уявленнях. Не викликає сумнівів, таким чином, що територія українських степів є батьківщиною свійського коня: саме тут уперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військово-транспортних цілях (військові колісниці). Звідси розселялися племена, які принесли з собою і поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коми (див. мал. З, 4).На початку II тис. до н. е. групи індоарійських скотарів, носіїв культури, у котрій ґрунтовна роль була відведена військовим колісницям і коням, вийшли із закаспійського регіону і, дійшовши до північних кордонів центральної пустелі Ірану, розділилися на дві гілки. Одна з них вирушила на схід у напрямку до Бактрії і вступила в долину верхньої течії Інду. Друга — на захід, вийшовши до Месопотамії і Сирії. Значна кількість індоарійських імен володарів держави Мітанні, що розташовувалась у верхів'ях ріки Євфрату у XVII–XIII ст. до н. е., етимологічно містить корінь «колісниця» і «кінь». Усі ці чинники засвідчують інтенсифікацію поширення культу коня у цей час на Близькому Сході, в Месопотамії. У середині II тис. до н. е. хети знайомляться з мітаннійською методикою тренування і піклування про коней, яких запрягали у легкі двоколісні бойові колісниці. Опис цього нового, передового підходу зберігся у відомому трактаті мітаннійця Кіккулі. Вживання у цьому тексті цілої низки спеціальних термінів, пояснення яких подається дослідниками на основі арійської прамови, дозволяє зробити висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі і широке військове застосування та існування культу коня зокрема. Так, чільною культовою твариною і в Рігведі, і в Авесті поставав кінь, другу позицію обііімав бик, далі йшла вівця. У стародавнііі ІНДІЙСЬКІЙ традиції під час ритуалу «ашвамедха» коня приносили в жертву, і головна цариця символічно з'єднувалася в ритуальному шлюбі з убитим конем. Усе це відбувалося під супровід священних пісень, виконуваних жерцями. Сама ж цариця лягала з убитим конем і її накривали покривалом.
З культом коня в усіх індоєвропейських народів, а особливо в індоіранських, був пов'язаний складний комплекс міфологічних уявлень. Обожнювався не лише сам кінь, а й військова кінна колісниця, завдяки якій індоєвропейці здобували численні перемоги над ворогом, у тому числі завоювали територію сучасної Індії. Поширеними були вірування, що на кінних колісницях роз'їжджали небом усі вищі боги. Так, у Рігведі (X. 43.8) оповідається, що бог грому та перемоги Індра пролітає своєю колісницею величезними просторами, водночас згадуються колісниці бога вогню Агні, богині світанку Ушас, бога Сонця Сурьї. В Авесті ж описується колісниця бога Мітри, котрого «коні грізні, стрімкі в бігу, мчать швидку колісницю, натягуючи поводи із сириці». У стародавній Греції, в так звану ахейську, чи мікенську, епоху (XV–XII ст. до н. е.) також був поширений культ коня, причому кінь, можливо, навіть був одним із тотемів ахейських греків. Особлива увага приділялася коню в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера:
Витоки козацького культу шаблі
З-поміж структурних одиниць козацької військової традиції шабля вирізняється почесними позиціями, про що свідчать і козацькі літописи, і багатий український фольклор. Можна навіть стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як безпосередній відголос прадавньої військової сакралізації меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі зосередив у собі ознаки належності до лицарського стану, так і шабля на теренах України в XVI–XVIII ст. увічнила себе символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї доводиться далекою родичкою мечу, історія котрого сягає своїми першопочатками стародавніх часів. З'явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посів провідне місце серед холодної зброї і лише значно пізніше поступився своїм видозмінам, у тому числі й шаблі. У давнину меч як наступальна зброя поступово набував культового значення. Виготовлення меча було надзвичайно трудомісткою і багато-аспектною справою. Якщо будь-який воїн міг самотужки змайструвати собі новий лук зі стрілами або спис, то для того, щоб виготовити меч, необхідні були особливі знання та досвід, професійна майстерність. Усім цим володіли чарівники металу — ковалі. Недаремно в індоєвропейській міфології присутні боги-ковалі, покровителі ковальського ремесла: Гефест і Вулкан у древніх греків та римлян, Курдалагон в осетинів (нащадків аланів та скіфів), Велундр у скандинавів. Не виключено, що технічні труднощі при виготовленні меча також сприяли його сакралізації. Безпосередній зв'язок з мечем мав бойовий пояс, на котрому зазвичай кріпилася зброя, в тому числі й меч. Бойовий пояс виготовлявся із шкіри, міг оздоблюватися металевими пластинами, іноді слугував для захисту живота і попереку. Оперізування бойовим поясом із мечем констатувало належність посвячуваного до категорії воїнів. На території сучасної України бойовий пояс відомий з III тис. до н. е. Загалом саме пояс із різноманітною зброєю на ньому був обов'язковим елементом кам'яних антропоморфних стел, на яких зображувалися індоєвропейські воїни того часу (див. мал. 5). Хоча пріоритетну зброю аріїв Рігведи складали лук і стріли, проте вже з середини II тис. до н. е. вони знайомляться з мечем. Найбільш яскраво поклоніння мечу проявилося у хето-хуритському світі, де в другій половині II тис. до н. е. розвинувся культ бога меча. Знахідки мечів і кинджалів з антропоморфно оформленими рукоятями відомі й серед месопотамських старожитностей II тис. до н. е. На думку вченого П.Куссена, витоки культу меча варто шукати в Егейському світі. Стародавні греки, власне, і ввели його в пантеон вірувань. Постійним атрибутом бога війни Ареса був меч, подібно до того, як у Зевса — скіпетр, у Посейдона — тризуб, а в Аполлона — лук і стріли. Ми зустрічаємо детальний опис меча вже у поемі Гомера «Іліада»:Кобзарі —співці козацько-лицарської слави
Багатоплановим архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі — військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а постає складовою частиною індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого й виступали військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, найяскравішим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі ці форми мистецтва були представлені бардами, скальдами, труверами, менестрелями, мінезннгерами. В часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці. Так, віщий Боян своїми чутливими пальцями вигравав на струнах і співав, звеличуючи славу київського великого князя та його непереможної дружини. Кобзарі XYI–XVIII ст. не тільки всотали традиції дружинного епосу Київської Русі, але й розвинули, підняли силу українського пісенного слова. Кобзарство зі своєю самобутньою поезією стало однією з підвалин формування особистості і творчості Тараса Шевченка, який почав свііі творчий шлях збіркою «Кобзар» і увійшов навік в історію як Великий Кобзар. Традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибоким корінням сягають прадавньої епохи, пам'ятками якої є арійські гімни Рігведи (друга половина II тис. до н. е.). Ці священні гімни здебільшого створювалися поетами-співцями, яких індоарії називали «ріші». Останні зберігали пісні Рігведи у своїх родинах, забезпечували неперервність їхнього потоку усно від покоління до покоління, завдяки чому їхня цілісність і збережена до нашого часу. Ріші вважалися посередниками між богами і людьми. Саме слово «ріші» мало значення «поет», «мудрець», тому й у текстах гімнів їх називають мудрими, надихаючи-ми, трепетними, натхненними співцями. Саме мудрість та натхнення поставали головними джерелами творчості і поетичної наснаги ріші. Суспільство аріїв Рігведи було кочовим, скотарським, а ведення війни було засобом існування цих напівдиких скотарів. Вони іменували себе аріями, тобто благородними. Майстерність у військовій справі та хоробрість дозволили їм у другій половині II тис. до н. е. підкорити. населення долини Інду і створити тут свою цивілізацію. Бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями цієї самобутньої філософії поставали військові співці-ріші, котрі своїми піснями і гімнами надихали воїнів-кшатріїв на здобуття перемог над ворогом. Ріші до того ж належали до касти брахманів, а мистецтво їхнє було спадковим, передаючись від батька до сина. Проте поетом-брахманом мав змогу стати також представник іншої касти (кшатрій чи вайш'я), який проявляв видатні здібності військового співця. У аріїв існував культ слова. Могутність царя і його воїнів безпосередньо залежала від кількості та якості (гімни створювалися згідно із старовинними канонами) священних арійських вед, складених і проспіваних поетом-брахманом саме цього царя-ватага. Окрім цього, ріші в суспільстві аріїв Рігведи вважався носієм тієї іманентної мудрості, котра в сліпучі моменти осяяння відкривається богами обраним особам. Брахман впадав у цей екзальтований стан «з волі богів» і за допомогою священного наркотичного напою соми. Можливо, ріші вживали цей напій на бенкетах і там же урочисто співали свої пісні. Отже, військові співці-ріші виступали посередниками між богами та людьми. Вони допомагали воїнам-кшатріям силою своїх священних гімнів здобувати перемогу над ворогом на полі бою і прославляли переможців на бенкетах. У стародавній Греції традиції військових співців, так званих аедів, починають зароджуватися в середині II тис. до н. е. Гомерівська «Іліада» їх майже не згадує, проте в середовищі воїнів-професіоналів («героїв» у грецькому епосі) широке побутування набула героїчна військова пісня, яка виконувалася на музичному струнному інструменті (кіфарі, лірі). Приміром, герой Ахілл сам співає і грає на лірі: «Лирой он дух услаждал, воспевая славу героев». Зате в «Одіссеї», де розгорнуто картину мирного і більш пізнього побуту греків (початок І тис. до н. е.), про співців-аедів говориться значно частіше. Тут ліра співця — «подруга бенкетів». Співець Фемій всолоджує женихів Пенелопи, які бенкетують у домі Одіссея. На бенкеті царя Алкіноя лунають пісні сліпого Демодока, в котрому античний переказ убачав автопортрет Гомера. Аеди, а згодом і рапсоди, оспівували у своїх пісенних творах звитяжні діяння героїв і богів, вславляючи перемоги над ворогом та надихаючи молодь на подвиги. Так, у легенді про аргонавтів оповідається, як греки-мореплавці, здобувши перемогу над ворогом і повернувшись до свого корабля з великою здобиччю, впродовж усієї ночі бенкетували на березі моря, і над ними голосно линула переможна пісня Орфея. Під звуки золотої кіфари він звеличував юного переможця царя бебриків Аміка — звитяжного Полідевка, сина Зевса і Леди. Героїчний осетинський епос про нартів постає, як відомо, реліктом скіфо-сарматської міфології. В ньому збереглися свідчення про те, як на бенкетах, влаштованих після особливо успішних воєнних походів, відбувалися знамениті нартські змагання музикантів. Воїн-нарт, який удатно володів мечем, повинен був також вправно володіти і фандиром (дванадцятиструнна арфа). Недаремно Уастирджі (нартський покровитель чоловіків і воїнів) завжди подорожує з фандиром:Червоний колір у символіці українського козацтва
У військово-культурному комплексі українського козацтва червоний колір та різні його відтінки, в тому числі й малиновий, посідають почесне місце. Як свідчать археологічні, письмові та фольклорні джерела, українськими козаками поважався і широко використовувався цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань загиблих козаків (покривання мертвого лицаря-козака червоною китайкою та встановлювання бойового червоного прапора в головах). Але чому саме червоному кольору віддавали перевагу козаки? Не виключено, що через те, що червоний колір є домінуючою барвою війни, всеспопеляючого червоного вогню, людської крові, а звідси — ознакою провідної діючої особи війни — воїна і військової верстви воїнів-професіоналів у цілому. Його витоки сягають тисячолітніх пластів праіндосвропейської спільноти. Власне кажучи, вже у V тис. до н. е. пращури середньостогівців — племена дніпро-донецької культури — засипали свої поховання червоною вохрою. Це так звані колективні могильники маріупольського типу, притаманні часопростору цієї спільноти. Ця традиція була продовжена пращурами індоєвропейців — воїнами-скотарямн середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах 5–6 тис. років тому (друга половина IV — початок III тис. до н. е.). На думку Б.Рибакова, червону вохру, якою покривали скорчені кістяки, слід уважати не символом вогню, а чимось іншим, наприклад, символом крові.Отже, стародавні індоєвропейці, котрі мешкали 5–6 тис. років тому в українських степах, вже наділяли червоний колір символічним змістом (чільна барва військових сутичок, пролитої крові і жалоби за небіжчиком, відзнака воїнів та їхньої військової доблесті). В арійських племен, котрі розпочали завойовувати територію сучасної Індії в середині II тис. до н. е., червоний колір вже став атрибутом військової верстви воїнів-професіоналів. Як відомо, суспільство аріїв, за Рігведою, розмежовувалося на три стани-«варни» (кольори): жерці-брахмани, військова аристократія — кшатрії, рядові общинники — вайш'ї. Саме червоний колір і був кольором-ознакою воїнів-кшатріїв. Індоарії вірували, що їхніх ворогів знищують безпосередньо боги, насамперед бог блискавки і війни Індра, котрий своєю бойовою палицею-блискавкою руйнував ворожі фортеці й міста, а також бог вогню Агні, котрий спопеляв ворогів аріїв своїм небесним червоним полум'ям. Арії шукали підтримки цих богів і обов'язково перед початком військового походу здійснювали жертвоприношення. А щоб боги не забували про них і під час воєнних дій, арії брали з собою певні відзнаки, що мали на меті символізувати присутність богів на полі бою і їхню безпосередню допомогу. Можливо, саме червоні бойові прапори і міфо-логізувались символами богів Агні та Індри. Це відповідало уявленню аріїв про те, що прапор та його червоний колір, як уособлення Індри та Агні, зміцнює на полі бою арійських воїнів, спрямовуючи їх до перемоги. У стародавній Індії подібні бойові червоні прапори вивозили на колісницях, а згодом — і на слонах. В часи Гомера серед грецьких племен існувало подібне ставлення до червоного кольору як до символу війни, вогню, ознаки панівної військової аристократи. У багатьох піснях «Іліади» бій, кровопролитна сутичка з ворогом порівнювалися з пожежею, що нищить все довкола. Грецький воїн-герой Ахілл, наче могутня непереможна пожежа, знищує троянських воїнів. Коли ж Ахілл потрапив у скрутне становище, на допомогу йому прийшов бог вогню і ковальства Гефест, своїм бурхливим червоним полум'ям винищуючи троянців та їхніх союзників і забезпечуючи грекам перемогу. Грецька військова аристократія віддавала перевагу червоному кольору і особливо його пурпурному відтінку як ознаці військового стану і свого панівного становища в суспільстві. Так, грецький легендарний герой Ясон мав прекрасне пурпурове вбрання, яке йому виткала і подарувала непереможна воїтелька, богиня Афіна. Про те, що червоний колір як атрибут воїнів-професіоналів — не випадковість, а закономірність загальноіндоєвропейської військової традиції, свідчать численні приклади. Червоний бойовий одяг носили спартанські гопліти та римські легіонери; в кровопролитні бої їх вели за собою також червоні знамена. В Москві, у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О.С.Пушкіна експонується римський бойовий прапор — вексиллюм (штандарт кінноти і загонів особливого призначення). Цей прапор являє собою невелике полотнище пурпурного кольору, на якому золотисто-жовтою фарбою нанесено зображення богині перемоги Вікторії. У червоних плащах воювали також кельти. Археологічні знахідки свідчать, що й скіфи фарбували бойовий панцир і зброю у червоний колір. їхні родичі сармати («обперезані мечем») теж вважали червону барву кольором військової верстви, про що свідчить, зокрема, поховання сарматського воїна на Вінниччині. Кістяк воїна лежав у саркофазі, випростаний на спині, з розкинутими ногами (в археології ця поза класифікується «позою вершника»). Археологам вдалося зафіксувати, що небіжчика було одягнуто у червоне шкіряне вбрання, гаптоване золотими прикрасами, а на поясі золотими пряжками було пристебнуто меч. У войовничій Римській імперії червоний колір та його відтінки, особливо пурпурний, набули ще більшого значення, ставши символом не тільки військової верстви, а й імператорської влади. Ця традиція збереглася в майбутньому у Західній та Східній Римських державах. Відомо, що найбільш шанованим державним кольором у Візантії був червоний. На візантійських іконах, на котрих зображена боротьба святого Георгія (Юрія) — покровителя лицарства — з драконом, бачимо червоного коня, що як бойовий лицарський кінь, ймовірно, є символом війни, вогню, героїчної боротьби з ворогом, силами зла. Так, червона фарба неодмінно фігурувала у військовому спорядженні фахових воїнів. Візантійським істориком Прокопієм Кесарійським у праці «Війна з готами» подано опис гордівливого готського короля Тотіли, який хотів вразити свого ворога перед битвою. Щоб показати, який він ефектний воїн, Тотіла увібрався в панцир із золотих пластин і прикрасив усього себе, від шолома до наконечника списа, стрічками і пурпурними підв'язками. Традиції червоного кольору як символу війни і воїнів загалом зафіксовано також і в героїчних сказаннях «Старшої Едди». В одному з них оповідається про те, що, викликаючи ворога на поєдинок, конунг Хельгі зі своєю дружиною здіймав на щоглі човна червлений щит — знак війни. Особливо яскраво традиції червоного кольору як кольору військової верстви воїнів-професіоналів проявилися у середньовічних прапорах. Так, германські імператори Священної Римської імперії, окрім державного прапора, застосовували ще так зване бойове знамено (Blutfahne, що перекладалося як «кривавий стяг»). Під цим прапором, котрий мав червоне (криваве) забарвлення і носився на списі, вони воювали, а також використовували його в урочисті хвилини. Цікаво також, що давнє геральдичне знамено покровителя європейського лицарства св. Георгія являло собою білий хрест на червоному полі. Воно згадується в європейських хроніках XIII–XIV ст. Відомо, що цим Георгіївським прапором (st. Georgsbanners) нагороджувалося швабське і франконське лицарство, і саме такий червоний прапор з білим хрестом майорів над табором С.Наливайка на річці Солониці у 1596 р.'5 Бойовим прапором французьких королів упродовж XII–XV ст. була священна хоругва абатства Сен-Дені, так звана оріфламма (oriflamme від лат. aurifflamma). Цей бойовий стяг вогненно-червоного кольору не мав жодного зображення і висів на кінці золотого списа. Французький король Людовик VI вперше розгорнув оріфламму у воєнний час у 1124 р. Востаннє ж вона супроводжувала французькі війська під час нещасливої для них битви з англійцями при Азінкурі, яка відбулася 25 жовтня 1415 р. Що ж стосується лицарських знамен, то право на власний прапор отримував сеньйор, котрий з'являвся на війну не менш ніж з 20 воїнами. У Франції під лицарським прапором звичайно крокувало 50 васалів. Щодо забарвлення цих прапорів, то вони, як і герби, мали багато кольорову гама. Проте на ранніх етапах більшість лицарських штандартів було пурпурного і червоного кольорів, які сімволизували пануючу роль військово-аристократичної лицарської верстви в тогочасному суспільстві, і лише згодом трансформувалися у різнокольорові. Духовні лицарсько-чернечі ордени, які вславилися в середні віки своєю войовничістю і стійкістю у боротьбі за віру, мали кожний своє власне орденське бойове знамено. Так, мальтійські лицарі запровадили червоний прапор зі сріблястим (білим) восьмикутним хрестом, а тамплієри (храмовники) — з червоним восьмикутним хрестом на білому тлі. Варто зауважити, що білий колір і хрест — символи християнства, тому червоні барви дещо поступилися перед ними, особливо на штандартах лицарсько-чернечих орденів. Отже, західноєвропейське лицарство вважало червоний колір ознакою військової аристократії, головним кольором лицарського стану і широко його використовувало як в одязі, лицарському військовому спорядженні, так і на своїх гербах та бойових знаменах. Давні слов'яни також вважали червоний колір символом війни, воїнів і військової аристократії, що проявлялося і в одязі, і в бойовому спорядженні, й у військових відзнаках. Приміром, бойові відзнаки давніх слов'ян, так звані «чолки стягові», мали спочатку вигляд довгої жердини, на вершині якої закріплювалися гілки дерев, жмутки трав, конячі хвости та інші предмети. Пізніше до них почали прив'язувати великі шматки тканини яскравого, переважно червоного, кольору, що мали клиновидну форму. Крім суто практичного застосування (засіб керування, орієнтування) на бойовищі і в поході, бойовий червоний стяг набув у стародавніх слов'ян своєрідного культового значення: ймовірно, він уособлював присутність слов'янських богів на полі бою, їхню моральну і реальну, як вірили слов'яни, підтримку. Як вважав російський історик М.Карамзін, слов'яни обожнювали свої знамена й були упевнені, що у воєнний час вони святіші за усіх ідолів. Поступово, з утворенням держави Київської Русі, прапори зазнають певних змін щодо форми і кольору, витісняючи з ужитку старовинні чолки. Ці військові знамена набули вигляду витягнутих трикутників, а їхні полотнища були переважно червоними. Такими їх можна побачити на мініатюрах Радзивіллівського (Кенігсберзького) літопису (кінець XV — початок XVI ст.), але, ймовірно, подібні історичні малюнки наслідували більш давні оригінали, які до нас, на превеликий жаль, не дійшли. За свідченням ученого М.Рабіновича, колір полотнищ прапорів князівських дружин на мініатюрах — здебільшого червоний різних відтінків. Так, на 147 із 168 мініатюр Радзивіллівського літопису стяги червоні, інші — сині, зелені, коричневі чи білі. Інший вчений, В.Сергійчук, стверджує, що усього стягів на кольорових композиціях цього літопису 213, із них 190 червоних, 7 жовтих, 7 білих, 2 коричневих, по одному синьому та зеленому. Термін «червлений стяг», «червлене знамено» широко вживається у давньоукраїнських літописах і означає «багряний» або «червоний» колір бойового прапора. Отже, червоний колір є загальновживаним як колір бойових прапорів у доновітню епоху у більшості європейських народів. Червоний колір як колір військової верстви воїнів-професіоналів у Київській Русі панував не тільки на бойових знаменах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. Згадаймо відомі рядки «Слова о полку Ігоревім»: «Лисиці брешуть на черленії щити»; «Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю слави». Колір більшості щитів воїнів-дружинників Київської Русі на мініатюрах Радзивіллівського літопису червоний, рідше зустрічається жовтий і ще рідше — інші кольори. А на малюнках «Житія Бориса і Гліба» (перша половина XIV ст.), які на 150 років старші за мініатюри Радзивіллівського літопису, щити дружинників завжди червоні. Про яскраво-червоний колір давньоруських щитів розповідають і літописи. Так, в Іпатіївському літописі повідомляється, що щити хоробрих воїнів на огляді, який улаштував їм Данило Галицький, поставали немов уранішня заграва, а з-за них, як сонце, що сходить, виблискували світлі шоломи воїнів. В українських козаків червоний колір також був уособленням військової верстви, що проявлялося і в червоно-малинових знаменах, і в козацькому одязі, і в ритуальній та символічній насиченості червоної колористики професійного військового стану українського козацтва. Вочевідь, можна вважати, що українське козацтво тією чи іншою спадкоємцем традицій воїнів-дружинників Київської Русі, котрі у свою чергу, своїм корінням сягають ще традицій давньої словянської і мілітарної культури. Червоний колір, зафіксований ще в індоєвропейської військовій культурі, виступає символом війни, а також стану воїнів і військової аристократії ще в середньовіччі. Тому, мабуть, недоречно пов'язувати козацький червоний (малиновий) прапор з традиційними кольорами Речі Посполитої (червоно-білими). Як уже зазначалося, червона барва була властивою стародавнім прапорам багатьох народів, і показово те, що червоний колір був символічною атрибутивністю військового стану воїнів-професіоналів усіх індоєвропейських народів. За свідченням історика В.Сергійчука, перший знаний нам з історичних джерел козацький прапор мав червоне полотнище з білим хрестом. І надалі саме поєднання цих кольорів неодноразово зустрічається на козацьких знаменах. Тут напрошуються паралелі між цим першим відомим нам козацьким стягом і прапором мальтійського лицарства (лицарсько-чернечий орден іоаннітів-госпітальєрів) — червоним штандартом з білим (сріблястим) восьмикутним хрестом (нагадаємо, що українські козаки-запорожці вважали себе мальтійськими кавалерами29). На думку В.Сергійчука, історія цього першого бойового червоного козацького прапору бере свої початки від родинного герба уславленого запорозького ватажка — князя Дмитра Вишневецького (Байди, як прозвали його в народі). Саме під його червоним стягом вирушали козаки у бойові походи в середині XVI ст. Ймовірно, припускає історик, у пам'ять про мужнього українського князя, котрого так жорстоко скарав турецький султан, українське козацтво й залишило на своїй корогві символи Дмитра Вишневецького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Козацькі прапори набирали різноманітної форми (існували трапецієвидні, прямокутні і трикутні полотнища), у кольорах переважали різні відтінки червоної барви. Хоча варто зауважити, що в українських козаків упродовж тривалого часу не було єдиного типу козацьких корогв, а панувала цілковита довільність і щодо барв прапорів, і щодо зображених на них геральдичних знаків. Так, у 1651 р. під Гомелем козацькі прапори були такі: один червоний з білим хрестом і білою обвідкою, один червоний, три білих, два чорних, два жовто-блакитних. А в 1655 р. під Львовом за Б.Хмельницьким несли червону корогву і другу — з образом св. Миха-їла, що пробиває змія. За свідченням польського очевидця, за гетьманськими корогвами несли ще близько 34 стягів: на них було відкарбовано герби майже всіх воєводств і повітів, за винятком польського білого орла в короні. Д.Яворницький, описуючи чотири старовинні козацькі корогви, зазначав, що одна з них ткалась із подвійного оксамиту, з однієї сторони червоного, а з другої — зеленого кольору; три ж інші корогви були білими, виготовленими із звичайного полотна. Незважаючи на різноманітність форм і кольорів козацьких прапорів, спільною для більшості знамен була присутність червоного кольору — кольору військової верстви воїнів-професіоналів — і білого — кольору, котрий (як уже зазначалося вище) символізував християнство, а козаки, як відомо, завжди вважали себе вірними захисниками християнської релігії. Власне, у такий спосіб символічна гама червоної і білої барви поєднувала козаків-запорожців та європейських лицарів-ченців. Скажімо, велика корогва запорожців у XVIII ст. зоставалась червоною із зображенням з одного боку архангела Михаїла, а з другого — білого хреста із золотим сонцем, півмісяцем і зірками. Прапори куренів і паланок були здебільшого малиновими, а під час морських походів використовувались особливі прапори: білий — із зображенням св. Миколая і червоний — із зображенням козацького корабля. Подібна червона корогва зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург). На ній зображено великого двоголового орла, архангела Михаїла з вогненним мечем у правій руці, Спасителя, який благословляє козаків на бій, і дещо нижче — військового козацького корабля із запорожцями. Повага до бойового козацького прапора промовисто відбилася в народній думі «Самійло Кішка». Запорозький кошовий Кішка, потрапивши у полон, тривалий час пробув у турецькій неволі на галерах. Проте, попри всі негаразди, він зберіг червоний козацький стяг. Коли, використавши сприятливу можливість, козаки-невільники повстали, знищили турецьку залогу і відпливли додому, Самійло почепив його на галері:Відносини між чоловіком-воїном і жінкою-дружиною в культурі українського козацтва
Важким і напруженим було життя воїна-індоарія в прадавні часи. Інтереси племені вимагали від нього постійно перебувати у повній бойовій готовності й у будь-який момент забезпечити захист своїх одноплемінників від ворожих нападів чи, навпаки, бути в змозі атакувати, розбити військові загони іншого племені і завоювати нові землі, пасовища, великі гурти худоби. Тим самим воїни здобували славу і почесті, плем'я — нові території і можливість процвітання. Дуже важливіш джерелом матеріального добробуту суспільства аріїв Рігведи (середина II — середина І тис. до н. е.) була військова здобич: худоба, пасовища, полонені та чимало іншого. Війни провадились постійно, і, просуваючись в глиб Індії, племена аріїв захоплювали усе нові й нові багатства. Увійшовши в Індію (вочевидь, приблизно у середині II тис. до н. е.), арії не становили єдиного народу. Це були маленькі племена, що укладали між собою тимчасові нетривкі союзи, причому основу суспільства складала патріархальна сім'я, у котрій жінка користувалася авторитетом і свободою. У той час, як голова родини брав участь у бойових походах, воював (чи був він воєначальником, чи простим воїном), саме на його дружину лягав відповідальний обов'язок збереження сімейного вогнища, виховання дітей. Цікаво, що існував спільний для багатьох різних індоіранських народів особливий ритуал вселення у новий дім. Так, першою у нього входила господарка, яка несла наповнений по вінця посуд, а згодом святково запалювала нове домашнє вогнище зі старого житла. Взагалі, домашнє вогнище вважалося сімейною святинею. Навколо нього здійснювали винос померлого перед похороном, водили молоду наречену, коли вона уперше вступала в дім. Саме над сімейним вогнищем складали урочисті клятви, а загроза зруйнувати сімейне вогнище й досі уважається найжахливішим прокляттям в Осетії. Господар (на санскриті — «дампаті», а в Авесті — «нманопаті» — «господар дому», від індоєвропейського «потіс», «паті» — дієздатний господар) і господиня дому («нманопаті») здійснювали біля сімейного вогнища жертвоприношення. В Індії побутувало два типи вогнищ: жіноче — кругле господарче і чоловіче — прямокутне культове. Ставлення до жінки в суспільстві аріїв яскраво відбилося у священних гімнах Рігведи, зокрема у гімнах, присвячених Ушас — богині світанку, ранку. Вони зазвичай створювалися професійними поетами-жерцями, ріші, проте звертає на себе увагу, що поетом міг стати і воїн-кшатрій, який мав до цього великий хист. Недаремно ранок, світанок у індоаріїв став парафією не бога чоловіка (оскільки вони відчували і в світанковій імлі, і в рожевих хмарах лазурового неба незбагненну жіночу красу), а красуні богині — чарівної звабниці, вірної дружини. Вот словно прекрасная женщина, Приближается Ушас, доставляя наслаждения. Как не имеющая брата, она идет навстречу мужчинам. Она подобно взошедшей на подмостки, чтобы приобрести богатства. Она — как нарядная жена, жаждущая мужа. Ушас, как любовница, выставляет грудь. В історії людської цивілізації саме жінка виявлялася тим таємничим каталізатором, який прискорював падіння одних держав і створення інших, тим незримим важелем, який рухав народами і володарями, тією могутньою силою, яка штовхала людство до прогресу. І тому пророче звучать слова арійського ріші, якщо розуміти під богинею світанку Ушас — Жінку, жінку-матір, жінку-дружину, жінку-коханку, жінку-політика.Козацьке побратимство
Досліджуючи витоки козацької культури, неможливо залишити поза увагою і побратимство. О.ГІавлов наголошував, що звичай побратимства в стародавні часи був загальним для всіх індоєвропейських народів. Побратимство виникло на ґрунті первісної родової общини і набуло звичаєво-правового характеру братерської спілки двох або декількох осіб, які не були близькими, кровними родичами. Його ціль — тісний зв'язок між побратимами з метою взаємодопомоги. Цей звичай особливо поширився в часи розкладу родового ладу і зародження станово-класових суспільств (протодержав). Відбувалося формування ватаг воїнів на чолі з вождями, які базувалися на традиціях чоловічих таємних спілок як однієї зародкової форми примітивної державної влади. Члени військових ватаг, які були відірвані від общини і сім'ї, не знали інших зв'язків між людьми, ніж родинні. Тому вони намагалися не тільки відтворити втрачені родинні стосунки, але за допомогою штучного споріднення консолідувати первісні військові об'єднання. Обряд побратимства супроводжувався клятвою і різноманітними символічними ритуалами. Побратими пили змішану з вином кров один одного, спільно вживали галюциногеннпй напій, ритуальну їжу, обв'язувалися одним поясом, обмінювалися подарунками тощо. Так поступово із розрізнених воїнів-вигнанців з різних родових общин формувалось військове братство, засноване на родинних засадах, праобраз варварських комітатів-дружин і ранньосередньовічних лицарських ватаг. Видобування крові і нанесення знаків і рубців на тілі посвячуваних було символом прийому не тільки в родове об'єднання, а й у військову спілку — дружину побратимів. Також воно присутнє і в обряді ініціації нового члена в громаду. Ю.Ліпперт стверджував, що родинною ознакою для первісної людини була насамперед тотожність крові. Майбутні побратими вірили, що навіть штучне змішування крові повинно створювати нову родинну спорідненість. М.Харузін наголошував, що кров того, хто вступає в родову общину, повинна бути змішана з кров'ю сина роду. Ці звичаї мають одночасно юридичне і релігійне значення: вони є й засобом для юридичного вступу інородця в споріднену групу, і священним символом єднання. Разом з тим, братська спілка укладається не тільки шляхом змішування крові, але і віддаванням будь-чого, що невід'ємно належить особі, як, наприклад, волосся, частин одягу, яких-небудь подарунків. Ось тому побратими обов'язково обмінювались подарунками. Велику роль відігравала ритуальна трапеза побратимів. Вона була кулінарним символом втілення майбутньої долі, і, ймовірно, це образ не індивідуальної, а колективної долі всіх представників тієї вікової групи, в котру переходять головні дійові особи ритуалу. Прийняття в ту чи іншу групу нових членів, а також і вибуття з неї, припускає ритуальний перерозподіл загального об'єму життєвої сили. Отже, побратимство утворилося на основі традицій первісної родової общини, де виникла і почала своє становлення військова ватага — дружина, майбутній комітат. За аналогією до родів, всередині ватаги первісних воїнів встановлювались штучні родинні зв'язки, роблячи її членів братами по зброї. Звичай побратимства побутував у минулому в середовищі стародавніх етносів, які населяли територію України. Зокрема грецький історик Геродот дві з половиною тисячі років тому описував подібний обряд у скіфів: «До великої глиняної посудини вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши трохи шкіру ножем. Потому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п'ють із чаші ті, що укладають союз і найдостойніші з їхніх дружин». Ці історичні свідчення підтверджують і археологічні знахідки. Так, на золотому предметі зі скіфського кургану Куль-Оба (біля Керчі) зображені двоє скіфів, які п'ють з одного келиха-рогу. Ймовірно, на ньому зафіксовано обряд побратимства, який закріплюється спільним вживанням галюциногенного напою. Ця традиція продовжувала існувати і надалі. К.Тацит повідомляє, що у верховних володарів Передньої Азії існує звичай: щоб створити міцний договір, вони переплітають праві руки, міцно зв'язують разом їх великі пальці, і як тільки вони наповнюються кров'ю, проколюють шкіру і злизують кров один в одного. Така домовленість, вважається, має таємничу силу, оскільки освячується кров'ю. Грецький письменник Лукіан (II ст. н. е.) так описує скіфський ритуал побратимства: спочатку майбутні побратими клянуться жити разом і вмерти, якщо знадобиться, один за одного; потім надрізують собі пальці, збирають кров у келих, тримаючи в руках оголені мечі і обійнявши один одного за плечі, п'ють з нього, і опісля цього немає сили, яка могла би їх роз'єднати; за скіфською традицією дозволяється заключати побратимську спілку не більше як трьом особам. За тисячоліття свого існування в середовищі індоєвропейських воїнів побратимство стало невід'ємною часткою їхньої культурної традиції. Це відобразилося в становленні ранньосередньовічних комітатів, дружин, лицарських ватаг. Всі вони були утворені на родинних засадах, саме тому їх члени вважалися братами по зброї і серед них широко побутувало побратимство. Як наголошував Ф.Кардіні, сам термін «комес» у латинській мові означає товариські відносини, спільне життя і солідарність. Слово «дружина», яке було широко розповсюджене в Київській Pyci-Україні, ще більш виразно промовляє про близькі, дружні, побратимські відносини в лицарській ватазі русичів. Комітат був замкненою групою, яка мала складну структуру. До неї входили: вождь, ветерани, новобранці. Але ця стратифікація базувалася на традиціях рівності всіх членів первісної родової общини і живилася спільною долею членів ватаги. Вождь був перший серед рівних. Між членами комітату існував глибокий общинний зв'язок, дякуючи якому ватаг і його воїни-супутники відчували не тільки єдність один з одним, а навіть тотожність. Саме тому побратимство було характерною рисою ранньосередньовічних лицарських ватаг-дружин. Конкретно ритуал побратимства проходив по-різному. Наприклад, кров тварини наливали у посудину, куди побратими занурювали руки, чи змішували власну кров із землею, притулялися ранами один до одного, обмінювались цінними дарами, найчастіше зброєю. Але суть його була одна для всіх індоєвропейських народів — встановлення штучних родинних зв'язків між членами військової ватаги з метою її консолідації. Ці первісні ватаги воїнів, що зберігали релікти родових відносин, були предтечами загонів середньовічних лицарів. У середньовічній Західній Європі було поширене лицарське побратимство, яке проявлялося в різноманітних формах. Деякі з лицарів-побратимів разом билися в битвах з ворогом, брали участь в лицарських турнірах, військових маневрах. Вони разом подорожували, ходили на поклоніння святим місцям, відвідували храми і причащалися до сакральних таємниць. Лицарі-побратими були однаково одягнені і мали подібну зброю. У добу раннього середньовіччя в лицарському середовищі формується характерний корпоративний кодекс. Він передбачає лицарську солідарність і самовідданість, спільне володіння статками тощо. Лицарська дружба перетворюється на духовне братство. Лицар з втратою побратима втрачав власну життєву силу. Наприклад, відважний Роланд і мудрий Олів'є тільки разом були в змозі досягти бажаної лицарської рівноваги поміж мудрістю і відвагою. Традиція побратимства широко побутувала і в Східній Європі, в середовищі дружинного лицарства Київської Русі. М.Костомаров вважав побратимство характерною рисою української історії від Київської Русі до козацьких часів. З писемних джерел, які свідчать про існування побратимства, насамперед треба згадати твір Феодосія Печерського (XI ст.) «Друге послання до князя Ізяслава Ярославовича». В ньому автор попереджує про зростання впливу католиків («латинян») і закликає з ними не «брататися». Можливо, з того, як вжив цей термін Феодосій Печерський, братання, побратимство в Київській Русі-Україні було широко розповсюдженою традицією. Обряд побратимства простежується у билинному епосі. Так, у билині «Ілля Муромець і Святогор» є опис цього ритуалу. Хоча билина була створена приблизно в XVI–XVII ст., вона свідчить, що традиція побратимства не забута і пам'ять про неї була передана нащадкам. За текстом билини, майбутні побратими розповідали кожен про себе, ділилися сокровенним, обмінювалися подарунками, золотими натільними хрестами, обнімали один одного, цілувалися, браталися на все життя і, покуштувавши хліба та солі, ставали побратимами. Схоже побратимство було однією з фундаментальних засадничих принципів організації князівської дружини на Русі. В.Балушок вважає: «Між членами дружини встановлювався зв'язок, прототипом якого була кровна спорідненість родового суспільства. Тому прийняття нового дружинника до воїнського колективу включало ритуал братання його з іншими членами дружини. В давнину цей обряд зводився до обміну чи змішання крові в тій чи іншій формі. Так було в усіх європейських народів. Слов'яни і давні русини, з усією очевидністю, не становили винятку… Билини показують нам більш пізній християнізований варіант ритуалу братання нового богатиря з членами богатирської дружини». Давньоукраїнські витязі ставали побратимами і перед початком важкого спільного військового походу. Саме так чинять Ілля Муромець, Михайло Потик і Олексій Попович, які відгукнулися на заклик великого київського князя Володимира їхати по данину. Вони здійснюють ритуал побратимства, домовляються між собою про взаємодопомогу, тому що вони прямують до різних місцевостей: «Браття милі, хто з нас першим прийде до Києва, поїдуть на розшуки тих, кого не буде». Отже, побратимство — це гарантія лицарської взаємодопомоги і під час битви з ворогом, і в мирному житті. Побратими поважали і сл один одного. Навіть якщо хтось з них був «більшим», а хтось «меншим» хресним братом (саме така традиція існувала серед билинних богатирів). Так, у билині про сварку Іллі Муромця з князем Володимиром саме побратим Іллі — «менший» брат Добриня — виступає посередником і зліквідовує конфлікт. Коли Ілля Муромець на княжому бенкеті дорікає Володимирові за велику образу, то підкреслює, що прийшов він миритися тільки тому, що не міг не послухати побратима, таким чином, побратимська дружба і взаєморозуміння понад усе, навіть понад особисті амбіції. М.Громико вважав, що мотиви побратимства в билинах віддзеркалюють життя і події, які насправді існували в минулому, оскільки ідеальна поведінка в ролі названого (хресного) брата-побратима була складовою кодексу честі воїна, а будь-який ідеальний еталон — це також частина реально існуючої суспільної свідомості. Традиції побратимства присутні не тільки у билинах Київської Русі, айв українських казках і легендах: «Котигорошко», «Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок»24; «Казка про Кощея Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець»; «Летючий корабель»; «Козак Мамарига». У першій казці побратими Вернигора, Вернидуб і Крутивус зрадили Котигорошка і були покарані смертю. А найкращий приклад побратимства — дружні відносини Івана-царевича і Булата-молодця. В цьому випадку є дуже слушним зауваження Б.Путілова, зокрема, що побратимства трактуються в епосі як ідеально-зразкові форми відносин, які протистоять ненависті, злу і міжусобицям. І тому порушення традицій побратимства розцінюється як важкий злочин. Звичай побратимства княжих дружинників X–XIII ст. був успадкований українським козацтвом. Спочатку ритуал цієї військової традиції був простим. Майбутні побратими разом пили алкогольний напій, обмінювалися зброєю, а деколи і люльками. З часом у козаків цей обряд почав освячуватися християнською церквою. Козаки, що мали стати побратимами, йшли до церкви і в присутності священика давали клятву перед Богом, що з цього часу вони брати, а того, хто зрадить, чекає боже прокляття і гнів. Козаки-побра-тими зобов'язувалися любити і допомагати один одному в будь-якій життєвій ситуації, а якщо треба, то і пожертвувати своїм власним життям заради побратима. Після цього козаки-побратими робили запис у церковній книзі, слухали молитву, дарували один одному хрести та ікони і виходили з церкви немовби справжні рідні брати до кінця свого життя. Ці фольклорно-етнографічні свідчення про побратимство підтверджує запис у церковній метричній книзі (заведена вона була у 1761 р., коли ще в колишній Новоросії існувало запорізьке козацтво) села Про-топопівці Олександрійського повіту Херсонської губернії від 28 жовтня 1801 р. «Це слово заповітне поміж двома братами Федорами». У цьому посвячуванні засвідчували і заповідали перед Богом, що вони з цього часу — брати-побратими, і хто порушить братерську спілку, той опиниться перед божим судом. Побратими зобов'язувалися любити один одного незважаючи на будь-які обставини і в цьому розписувалися. Ось так козацькі традиції побратимства увійшли в кров і плоть українського народу. Родинні принципи жили в козацькому середовищі до кінця XVIII ст. Запорозька Січ була немовби однією великою родиною — побратимством українських козаків. Недаремно М.Костомаров бачив у Січі своєрідне військове чернече братство, головними засадами якого були: справжнє військове побратимство, аскетизм, релігійність, цнота, готовність до небезпеки. Це явище має прямі паралелі в духовно-лицарських орденах пізньосередньовічної Європи. До ватага-отамана козаки зверталися «Батьку кошовий, отамане військовий», а до молодих недосвідчених козаків — «синку». Важливо те, що при встановленні такої «родинної» субординації мав велике значення не реальний вік козака, а його життєвий досвід воїна-лицаря. Саме тому 40-літній козак іноді звав батьком 20-літнього, бо останній раніше вступив до Запорозької Січі і став справжнім фаховим воїном. Козаки-побратими через все життя проносили повагу один до одного. Вірність і відданість побратимів аж до самопожертви були характерним явищем епохи. Нерідко козаки, що браталися між собою, йшли один за одного у вогонь і воду, на тортури і навіть на вірну смерть. Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. традиції побратимства продовжували існувати серед українців, хоча намітилася тенденція до їхнього поступового відмирання. Про це свідчить збірник українських приказок Номиса, де серед 14 тисяч варіантів знаходимо лише декілька, які стосуються побратимства. Наприклад: «Добре брацтво краще богацтва», «При добрій годині усі побратими, а при лихій нема і родини», «Сватання не братання», «Побратався собака з горобцем», «Не братайся, з ким телят не пас!». В Україні у кінці XIX ст. етнографами зафіксовано два приклади побратимства (так зване «горівчане братство») в Катеринославській і Херсонській губерніях. Так, у м. Дмитрівці на Херсонщині братання відбувалося другого дня Великодніх свят між двома щирими приятелями, які бажали зміцнити свою дружбу. Браталися переважно люди, у котрих не було жодної родини, ні братів, ні сестер. Обряд проводився в хаті одного з побратимів, у присутності сусідів. Коли всі збиралися, знімали зі стіни святу ікону, перед якою майбутні побратими молилися та обіймалися. Потім відбувався святковий обід, обов'язково з горівкою (горілкою), під час якого господар дарував побратиму ікону, цінні речі, а іноді обмінювався з ним хрестиками. Це ж саме відбувалося у хаті іншого побратима. Між побратимами та їхніми сім'ями панувала дружба і взаємодопомога. Вважалося, що братам горівчаним не годиться заводити сварок, ні свідчити проти себе — це було б гріхом. Серед українців існувало повір'я, що братання — один з перших ступенів споріднення, і тому діти побратимів не могли вступати в шлюб поміж собою. Звичаї побратимства існували і в інших індоєвропейських народів. Так, у чорногорців в кінці XIX ст. етнографічно зафіксований такий ритуал. Майбутні побратими наливали в келих вино, потім кожний з них розрізав собі палець і вичавлював свою кров у вино. Пили вони це сакральне вино по черзі (спочатку той, хто був ініціатором) зі словами «Да сі мі брат по Богу» і обіцяли стояти один за одного. Потім вони обіймалися, цілувалися і обмінювалися зброєю і подарунками. Серед сербів у XIX ст. традиції побратимства були дуже розповсюджені. Обряд розпочинався тим, що побратими обіцяли і клялися один одному братерською взаємодопомогою, й завершувався релігійною службою. Такі ж звичаї побутували й у боснійців, осетинів, у меншій мірі — у росіян. Зокрема, у осетин побратими наповнювали келих горілкою чи пивом, кидали туди монету і тричі пили з неї, клялися один одному у вірності: «Нехай цей напій стане для мене отрутою, якщо я зраджу!» Ж.Дюмезіль вважає, що цей ритуал — дуже давній відгомін скіфського, тільки в ньому вже не проливається кров, а металеву зброю (мечі) замінили металеві гроші. Ф.Вовк вважав: «Братання розвинулося, було в уживанню і не перестало існувати ще й тепер тілько у тих народів, у котрих не вивівся ще устрій родинний, нікривава помста, і котрі зістаючи в загальнім і вічнім стані узброєння не мають ще досить міцної сили публічної, щоб забезпечити нею оборону і усунути помсту. Воно існувало і у давніх слов'ян, коли вони знаходилися ще в добі розвитку суспільного,… опісля щезаючи помалу у Поляків, Чехів, а далі Українців, воно збереглося ледве у Великоросів, а в дуже зіпсованім виді існує ще у слов'ян південних, котрі завдяки своїм условинам політичним були приневолені задержати в себе устрій спільного життя і життя воєнне, а тим самим уже і давні звичаї. Таким чином, козацьке побратимство є складовою частиною загальноіндоєвропейського мілітарного комплексу. Традиції побратимства сформувалися на засадах первісної родової общини і стали тим стрижнем, навколо якого відбувалося становлення ранньолицарських військових дружин-комітатів. Ритуал і звичаї побратимства, як ідеалу індивідуальної і колективної взаємодопомоги, духовного єднання, побутували на території України ще в стародавні часи і вперше письмово зафіксовані батьком історії Геродотом у розповіді про скіфів. Побратимство широко відображалося в билинах Київської Русі, в українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства Київської Русі. Збережені козацтвом традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українського народу.Зв'язок битви з бенкетом як одна з архаїчних рис козацької культури
Одним з архаїчних елементів серед культурних артефактів українського козацтва постає зв'язок битви та бенкету. Витоки цієї традиції треба шукати в стародавні часи становлення та розвитку індоєвропейської мілітарної культури. Щоб зрозуміти зв'язок, який існував між битвою та бенкетом, слід спочатку розглянути структуру бенкету. Ритуальний бенкет індоєвропейських воїнів — не звичайна побутова чоловіча пиятика (як іноді вважають), це сакрально-мілітарне таїнство. Бенкет вирізнявся чіткою структурою, яка поступово формувалася впродовж тисячоліть у військовій культурі індоєвропейців, досягай свого завершеного вигляду в середньовічній лицарській культурі. Головними елементами ритуального бенкету воїнів-індоєвропейців були, по-перше, обов'язкова присутність на ньому сюзерена (конунга, вождя, ватага) і лицарів (воїнів, дружинників); по-друге, укладання між ними соціального договору, в якому воїни-дружинннкн присягалися бездоганно служити своєму вождю, беручи на себе певні зобов'язання (так звана «сак-ралізація клятви»). У свою чергу ватаг за вірну і віддану службу обдаровував воїнів матеріальними цінностями (надаючи їм золото, срібло, коштовну зброю та військове спорядження), духовними (вшановував їхню військову звитяжність, дякував за ефективну службу, садовив найкращих воїнів біля себе), годував і напував їх. По-третє, на бенкеті здійснювалося освячення щедрості князя-ватага і його подарунків (дарів), які сповнювались для воїнів сакрально-магічною силою та удачею вождя. По-четверте, на бенкеті неодмінно споживали ритуальний напій з особливої ритуальної чаші, що мало на меті освячення сакрально-мілітарного таїнства бенкету і договору поміж вождем та його воїнами (спочатку бенкетуючі пили спеціальний священний напій, як, наприклад, індоарійську сому, а з часом увели в практику вживання звичайних галюциногенних алкогольних напоїв). По-п'яте, на бенкеті обов'язково мали бути присутніми співці військової слави (ріші, барди, скальди, кобзарі), що оспівували щедрість вождя-князя та героїчні подвиги воїнів-дружинників. По-шосте, під час бенкету відбувалася посвята у воїни-лицарі. По-сьоме, бенкет обов'язково влаштовували як перед битвою (військовими діями), так і після неї. Битва набирала ознак того лакмусового папірця, який виявляв найкращі та найгірші риси воїнів і їхніх вождів, підтверджував чи зневажав їхні домовленості (переводячи з площини слів і побажань у площину дій та вчинків). Якщо ж схематично розглянути зв'язок битви та бенкету, то вони мають чимало спільних елементів. Так, під час битви, як і на бенкеті, головними діючими особами виступали вождь та його воїни. Договір, укладений і освячений на бенкеті, втілювався в життя на полях військових баталій. Під час битви воїни не тільки проливали «червоне вино» (кров), а іноді й споживали його, як це робили скіфи, п'ючи кров першого убитого ворога. У військових змаганнях, як і на бенкетах, брали активну участь співці військової слави, але вже не з музичними інструментами у руках, а зі зброєю. Найбільш мужніх і звитяжних воїнів на полі битви посвячували в лицарі. Після завершення битви знову відбувався бенкет як для живих воїнів-героїв, так і для загиблих, бо індоєвропейці вірували, що воїна, який загинув на полі бою, очікує у потойбічному світі вічний бенкет, і вічна битва, і вічна слава. Ось так коло замикалося. Бенкет і битва, битва і бенкет; існуючий між ними сакрально-магічний зв'язок сповнював собою сенс життя воїна індоєвропейця. Ритуальне взаємоперетікання битви та бенкету з їхньою чіткою структурою і складовими частинами зродилось не відразу, а пройшло довгий шлях формування і становлення. На різних етапах індоєвропейської військової культури в ньому переважали ті чи інші елементи. Але він ніколи не переривався і завжди був наповнений глибинним сакрально-мілітарним змістом. Як відомо, одним з головних видів діяльності індоаріїв в II—І тис. до н. е. була війна. Вони вірили, що війна виграється не на полі битви, а в небесах, і дарує її безпосередньо сам бог війни Індра. Для того, щоб умилостивити його, слід молитися йому, здійснювати жертвоприношення і обов'язково напоїти Індру священним напоєм. В аріїв Рігведи існував ритуальний культовий напій сома, у індоіранців Авести — хаома. За Рігведою, це напій бога війни та блискавки Індри. «Найсолодшому, найп'янкішому напою витятому Індрі для пиття» — напою сомі — присвячено в Рігведі більш ніж 100 гімнів. За легендою, сома зростав на високій горі Муджават, звідки його викрав і приніс богам небесний орел. Виготовлений з соми напій безсмертя амріта надавав Індрі (бо саме він з усіх богів найбільше його полюбляв) силу для здійснення героїчних подвигів, вбивства і знищення демонів. Саме в індоаріїв зародився і набрав розмаїтих конфігурацій феномен єдності між споживанням сакрального напою на бенкеті і військовою битвою, який надалі трансформувався у ритуальний зв'язок між битвою і бенкетом, а в середньовічній Європі набув священного характеру. Проаналізуємо один із священних гімнів Рігведи — «Гімн Сомі». Індра, найславетніший серед усіх богів переможець та вбивця демонів, сидить під час бенкету на дерев'яному ложі, окутому залізом. Ймовірно, його оточують загиблі воїни кшатрії та боги-побратими — бог вогню Агні та інші (як згодом скандинавський Одін у Валгалі). Співці військової слави індоаріїв — ріші, присутні на ритуальних бенкетах-жертвоприношеннях, поетизували військові перемоги Індри, мистецько-естетично благаючи його:Лицарський кодекс в індоєвропейській мілітарній традиції
Незважаючи на те, що війна, військові сутички і напади асоціювалися у всіх без винятку народів земної кулі з трагедією, хаосом, безвладдям, «кінцем світу>, а озброєні люди — з вісниками смерті, посланцями пекла, навіть серед цих кривавих битв і зіткнень та їхніх головних дійових осіб — нападників, захисників, постраждалих — з часом утверджуються свої неписані закони і правила поведінки. Одним з таких законів і став для воїнів-професіоналів лицарський кодекс, починаючи з індоєвропейських часів. Цей кодекс зароджувався в глибині тисячоліть, а саме — з появою в індоарійців (аріїв) перших мілітарних загонів, і, розвиваючись упродовж тривалого часу, остаточно сформувався в лицарському середовищі середньовічної Європи у XII–XVI ст.: пізніше, завдячуючи дружинному лицарству княжої Київської Русі, він був успадкований українськими козаками. Щоб зрозуміти саму сутність лицарського (воїнського) кодексу і причини його зародження в індоєвропейській мілітарнііі традиції, треба поринути у глибини тисячоліть до його першоджерел. З часів появи людини розумної і до виникнення перших стійких соціальних утворень (племен, племінних об'єднань тощо аж до протодержав) минуло багато тисячоліть. Весь цей час людство змушене було вести боротьбу з силами природи, з тваринним світом і, що найголовніше, змагатися з собі подібними. Виживали найсильніші, найвит-риваліші, найкмітливіші, найпристосованіші. Природний відбір разом з соціо-антропогенним фактором був жорстокий, але альтернативи йому не було. На першопочатках кожен дорослий член племені чоловічої статі виконував функції мисливця-полювальника і захис-ника-воїна, але з часом, з появою таких факторів, як війна, військові дії, вождь, дружина, відбувається чергова спеціалізація і поява перших професійних воїнів (дружинників). їх було ще дуже мало, але під час збройних сутичок вони складали кістяк племінного ополчення, саме на них спирався військовий ватаг-вождь, і саме на їхній основі постала у майбутньому аристократія. В «Рігведі» є космогонічний «Гімн Пуруші». Пуруші — першо-людина, міфологічна істота; з частин його тіла був створений Всесвіт: Ведь Пуруша — зто вселенная, Которая была и которая будет. Он также властвует над бессмертием… Вчені Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванов вважають, що цей гімн має паралелі в інших індоєвропейських культурах, зокрема в іранській, німецькій і слов'янській. Але для нас важливо, що, окрім космогонічно-метафізичного блоку, в ньому присутні і соціологічні елементи:Релікти давнього військового поховального обряду в українських козаків
В культурному комплексі козацтва України поховальні обряди займають важливе місце, оскільки на війні, у військовому поході, у двобої з ворогом смерть — непозбутній супутник козака. Пріоритетом для воїна, поза сумнівом, була перемога над ворогом, проте іноді вона діставалася ціною власного життя, щодо цього максимально ємко висловився герой нартського епосу Болатбарзай: Смерть для героя — подвиг неминучий. Хай буде мир душі його бентежній!1 Саме поховальний ритуал і мав на меті віддати загиблому воїну-героєві останні пошанування за його військові доблесті і перемоги та скорботно провести його в останню путь, звідки немає вороття, заспокоївши навік його бійцівську душу! Для козацьких поховальних обрядів, за свідченням археологічних, фольклорних та історичних джерел, було характерне супроводження козацького поховання червоним кольором (червона тканина-китайка, червоні ягоди калини тощо). Ця барва уособила ознаку належності полеглих козаків-лицарів до військової верстви. За усними народними переказами, над уславленим героєм-козаком насипали високу могилу, захоронювали полеглих козаків зі своєю зброєю, влаштовували помин-ки-тризну тощо. Розкопки ж численних козацьких могил XVII–XVIII ст. українськими археологами свідчать, що ані зброю, ані коня з померлим не клали, а невеликий курган насипали тільки над померлими отаманами (І.Сірко, К.Гордієнко). Чи випадкові ті легендарні подробиці, що збереглися в українських фольклорних оповідях про поховання козаків? Вони перегукуються з поховальними традиціями багатьох стародавніх індоєвропейських народів: арійців, скіфів, греків, персів і багатьох інших. Ці елементи козацького поховального ритуалу не є суто легендарними, а свої витоки беруть у давніх часах, починаючи з індоєвропейської спільноти й у багатьох аспектах є спільними. Як уже зазначалося, традиція ритуального використання червоного кольору започатковує свій відлік ще у мідному віці; археологічно ж він фіксується в українських степах з IV–III тис. до н. е. у похованнях воїнів-скотарів середньостогівської культури. У поховальних обрядах воїнів-індоаріїв (середина II—І тис. до н. е.) червоний колір як ознака військової верстви кшатріїв і символ жертовного і всеочищаючого вогню бога Агні займав домінуюче місце. В поемі «Махабхарата» наведено докладний опис військового поховального ритуалу після великої битви на полі Курукшетрі між двома ворогуючими родами індоаріїв Пандавами і Кауравами:Розділ III. Культура українського козацтва як прояв мілітарної традиції індоєвропейців
Тюркські впливи у традиційній козацькій культурі
Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної культури, слід розглянути східні, переважно тюркські, впливи на військово-побутову культуру українських козаків. Серед науковців побутує думка, що феномен українського козацтва почав зароджуватися і формувався під інтенсивним впливом з боку своїх південних кочових сусідів (татар). А прототипом запорожців було тюркське козацтво, яке існувало вже в XII ст.1 Як уже зазначалося, українське козацтво було типовим виявом індоєвропейської військової культури і певною мірою — специфічним проявом на українському ґрунті культури західноєвропейського лицарства. Хоча козацтво сформувалося і остаточно постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже віддалених у часі загальноіндоєвропейських військових традицій. Без сумніву, мілітарна традиція впродовж усього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, проте стрижень її залишався незмінним. Щоб визначити рівень і вагу тюркських впливів на традиційну козацьку культуру, доречно нагадати деякі важливі аспекти генези індоєвропейців та їхнього культурного комплексу. Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, вчені реконструюють головні етапи формування індоєвропейської прамови. Так, російський вчений Микола Андреєв, спираючись на праці Ф.Сосюра та А.Мейє, висловив припущення про існування трьох послідовних стадій формування індоєвропейської прамови: бореальної, ранньоіндоєвро-пейської та пізньоіндоєвропейської. Для нас істотно те, що, за М.Андреєвим, бореальна прамова була генетичною основою індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. А це значить, що на цій стадії відбувалося активне взаємозбагачення і взаємовплив між пращурами індоєвропейських, угро-фінських (уральських) і тюрко-монгольських (алтайських) народів. Бореальну прабатьківщину М.Андреєв розміщує в широкій зоні Євразії, що простягається вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Через певний час на бореальному ґрунті між Рейном і Дніпром сформувалися індоєвропейці, поміж Дніпром та Уралом — народи уральської мовної сім'ї (угро-фінські і самодійські народності), між Уралом і Алтаєм — алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи і тунгусо-маньчжури). Бореальну спільноту він датує пізнім палеолітом. Окремі вчені не погоджуються з подібним датуванням бореальної спільноти, вважаючи, що ці природно-кліматичні і культурно-господарські реалії цілком відповідають мезоліту (VIII–VI тис. до н. е.). Носії бореальної прамови були мисливцями, полювали на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування, крім того, займалися рибальством та збиральництвом. Що ж стосується носіїв ранньоіндоєвропейської прамови, то в них вже чітко простежуються ранні форми землеробства і скотарства. Вони жили осіло, знали човен і глиняний посуд. Це дає їм підстави датувати цю епоху неолітом (VI–V тис. до н. е.) на противагу М.Андреєву, що відносив її до більш раннього мезолітичного часу. Що ж стосується пізньоіндоєвропейської прамови на етапі, що передував її розпаду у IV тис до н. е. на окремі мовні групи, — її реконструювали на базі аналізу спільної індоєвропейської пралексики Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов (1984). На момент розпаду економіка праіндоєвропейців була скотарсько-землеробською. Але відстежуючи значний розвиток скотарської термінології, можна зробити висновок про безумовне панування саме скотарства. Про це свідчить також існування у праіндоєвропейців культу коня та бика. Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена, що мешкали у IV тис. до н. е. між Дніпром та Доном. Саме вони уперше в Європі приручили коня, й саме від них походить ямна археологічна культура XXVII–XIX ст. до н. е., носії якої у НІ тис. до н. е. просунулися з Північного Причорномор'я степовою зоною на захід у Подунав'я, на південь — у Передкавказзя та на схід — у Поволжя і Північний Казахстан, дійшовши до Алтаю. Таке активне розселення носіїв ямної культури євразійськими степами від Дунаю до Алтаю пояснюється насамперед їх рухливою скотарською економікою, широким застосуванням колісного транспорту, тяглових тварин (коня, бика), вершництва, мілітаризацією суспільства. Як вважають дослідники, ямна культура загалом є прообразом майбутньої культури індоіранців, тоді як східна частина ямників з плином часу трансформувалася в інші степові культури. Поступово просуваючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, а під іменем аріїв вдерлися у середині II тис. до н. е. в Індію та Іран, або Айріан, що означає країна аріїв. Саме тут їхні священні гімни було записано у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті. Отже, відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки відбулося наприкінці V–IV тис. до н. е. у лісостеповій зоні України. Саме в цей час відбувається трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське мобільне мілітаризоване суспільство і поступовий розпад єдиної праіндоєвропейської мови на інші індоєвропейські мови. Рухливі скотарі-праіндоєвропейці розпочинають активно просуватися як назахід — на Балкани, так і на схід — в Азію. Цьому сприяла прогресуюча аридизація (засушення) клімату, що призводила до кризи землеробства і водночас створювала сприятливі умови для рухливих скотарів-номадів. Заглиблюючись все далі на схід, активно контактуючи з іншими народами, які перебували на нижчому щаблі розвитку (займалися мисливством, збиральництвом, рибальством), а саме з народами уральської мовної сім'ї (угро-фіни, самодійці) і алтайської мовної групи (тюрки, монголи, тунгусоманьчжури), вони не тільки поширювали відповідну праіндоєвропейську лексику, а й увесь ранньоскотарський культурний комплекс і його базисні елементи — відгінний тип скотарського господарства м'ясомолочного напрямку, колісний транспорт, тяглових тварин (бик, кінь), вершництво, патрилінійний мілітаризований суспільний устрій, військову еліту, надбудовні чинники (різноманітні сакральні скотарські культи, в тому числі і культ коня, степовий поховальний обряд тощо). Підсумовуючи сказане вище, можна припустити, що саме на цій стадії (III—І тис. до н. е.) пратюрки запозичили від індоєвропейців як скотарство і різноманітні атрибути, тісно з ним пов'язані (наприклад, юрту), так і інші компоненти індоєвропейського культурного комплексу (численні культи, поховальний обряд тощо). З часом номад-тюрок не міг себе уявити в іншому ракурсі, аніж скотарем, воїном-кочовиком. Головним його багатством стали коні та худоба. Як уже згадувалося, особливо прикметну роль відіграли північно-причорноморські індоєвропейські номади IV–III тис. до н. е. у формуванні та становленні східної гілки індоєвропейців — індоіранців. Саме на їхній базі відбулося становлення таких іраномовних номадів, як кіммерійці, скіфи, сармати. Таким чином, першими кочовиками Євразійського степу були власне індоарійські номади, починаючи з III тис. до н. е. і до IV ст. н. е., аж до початку просування зі східних околиць Євразії гунів, які започаткували другу, вже тюркомовну, хвилю кочовиків (перша, як відомо, була індоєвропейською). Однією із характерних рис гунських поховань, окрім наявності зброї, кінського спорядження і коштовних прикрас, є знаходження в них кінських черепів та кісток ніг, залишків шкури, котру знімали з туші коня разом з головою та ногами. Цей звичай доводить наявність культу коня у гунів IV ст., запозиченого пратюрками, ймовірно, у індоєвропейських кочовиків першої хвилі, ще у III—І тис. до н. е.12 Як естетизовано-оригінальний атрибут поховань кочовиків VI–VIII ст. (аварів, болгарів, хозарів) вирізняється срібна гарнітура поясів та взуттєвих ремінців. Стиль її виконання названо геральдичним. Більшість бляшок відлито у формі лицарських щитів із загостреним нижнім краєм (можливо, це зумовлювалось впливом європейського військового мистецтва?). Хоча подібні поясні набори відомі на Сході, в алтайських і мінусинських степах (що й вказує на історичну батьківщину носіїв цього стилю). Самі ж набірні пояси, на думку дослідників, являли собою відзнаку воїна, свого роду погони, оскільки їх знаходять здебільшого у воїнських 3 Але Ж, як відомо, бойові пояси — характерна ознака антропоморфних монументальних кам'яних скульптур, на яких зображалися саме індоєвропейські воїни нижньомихайлівсько-кеміобинської культури (початок III — середина II тис. до н. е.). Вірогідно, згодом ямники занесли традицію бойових поясів як ознаки воїна і поширили її серед народів алтайської та уральської мовних сімей. Разом з тим, не можна стверджувати, що на тюркомовних кочівників мали місце лише індоєвропейські впливи, а зворотного культурного впливу не спостерігалось. Східний вплив існував і досить- таки активний. Наприкінці І тис. н. е. у Середньому Подніпров'ї склалася так звана дружинна культура, пам'ятки якої засвідчують розвиток східнослов'янського етносу у тісних контактах із Візантійською імперією, Арабським Сходом, Волзькою Булгарією, скандинавськими сусідами та іншими народами. Запозичення фіксуються, насамперед, у речових наборах представників привілейованих прошарків суспільства. Яскравим прикладом цього є знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливки улюблених дружинниками поясних металевих накладок (бляшок). Це типовий східний вплив: згадаймо паремійну гарнітуру гунів, аварів. За часів Київської Русі-України населення південноруських земель активно контактувало з тюркомовними кочовиками причорноморських степів — печенігами, торками, берендеями, половцями. Давньоруські літописи згадують не менше восьми шлюбів відомих князів із дочками половецьких ханів. Стосунки між Степом і Київською Руссю мали різноманітні і неоднозначні прояви. Яскравий приклад цьому — доля двох історичних осіб, героїв Слова о полку Ігоревім — князя Ігоря Святославича й хана Кончака, які впродовж досить короткого проміжку часу то рятувалися втечею від спільного ворога разом в одному човні, то на смерть протистояли один одному на полі бою, то родичалися через шлюби своїх дітей. Але частіше Київська Русь-Україна перебувала у стані війни зі Степом, використовуючи при цьому для охорони своїх південних межкордонів самих же кочовиків — чорних клобуків, які у середині XII ст. створили свій союз у Пороссі. Природжені вершники та воїни, тюркомовні кочовики виробили (чи запозичили в інших, проте не в індоєвропейських народів) такий бойовий обладунок, який ідеально відповідав умовам війни у безлісій місцевості, насамперед у степу. Тому цілком природно, що стародавні українці у своїй боротьбі проти степових номадів запозичили чимало з аксесуарів їхнього військового спорядження. На думку А.М.Кирпичникова та інших дослідників, давньоруська кольчуга, гостроверхий шолом і шабля походять від прототипів, поширених у тюркомовних кочовиків Європи та Азії. Як відомо, перші згадки про козаків з'являються вже з кінця XV ст. Як стверджував Є.Маланюк, саме слово козак походження, правдоподібно, тюркського і дуже давнього, сенс якого приблизно відповідає слову вартовий; і в початках своїх козацтво мало характер виключно мілітарний, як форма прикордонної самооборони і охорони народу на рубежах національної території, яким загрожували татарський Крим і Туреччина. А О.Рігельман писав, що татарською мовою козак — це легкоозброєний воїн, який перемагає ворога наїздом, а не регулярним нападом, й, крім того, це ще той, хто наймається на війну і голить голову. Не виключено, саму назву український воїн-прикордонник отримав від ворога. Чи українські уходники самі розпочали себе іменувати тим словом, що наймісткіш відображало рід їхньої діяльності? Як би там не було, але перед нами — типовий східний вплив, оскільки спочатку з'явились тюркські (татарські) козаки і лише згодом — українські. Однак, коли українські козаки встали на ноги у XVII–XVIII ст., слово козак асоціювалося лише з українськими козаками. Немає нічого дивного, що козаки як воїни-професіонали формувалися під впливом татар і турків. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найбільш вартісні цінності у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується як зброї — шаблі (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків стала вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля як різновид холодної зброї перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), так і військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Запорожці носили широкі шаровари із золотим галуном замість опушки (шаровари — типовий татарський винахід), як додаток же найпоширенішими в запорожців поставали турецькі широкі пояси з матерії. Останні стали невід'ємною деталлю костюма вищого козацтва України, а також і польського панства у XVII–XVIII ст. Яворницький вважав, що звичай зберігання предметів у поясі запозичений запорожцями у татар. Хоча запорозький костюм не був вільним від багатьох іноземних (зокрема татаро-турецьких) запозичень, проте він мав під собою тривку етнічну основу, що й зумовило трактування його як одного з найефектніших виявів національної самобутності. Типова козацька зачіска — оселедець — поставала, ймовірно, дуже давньою формою індоєвропейської зачіски. Щось подібне носили на своїх головах хети, стародавні вірмени, осетини, вікінги, князь Святослав, кельти Західної Європи. Однак оселедець був поширений і в східних сусідів-індоєвропейців — народів алтайської мовної сім'ї. Так, оселедець (хухоль) як зачіску практикували монголи XIII ст. Донедавна казахські хлопчики виокремлювали на своїй голові пасмо волосся, що символізувало поєднання дитини з богом. Імовірно, що зачіска ця була запозичена народностями уральської мовної сім'ї у процесі формування в II тис. до н. е. від індоєвропейців казахських степів. Адже у індоєвропейців-хетів оселедець був відомий задовго до появи його у тюрків (див. мал. 6).Мал. 6. Зображення хетського воїна з оселедцями на стіні гробниці фараона Хоремхеба. Близько 3400 р. тому.
Козаки запозичили у своїх південних сусідів широкий спектр військово-побутової термінології. Такими є, наприклад, слова паланка (турецькою — фортеця, у козаків — адміністративна одиниця), каюк (турецькою — човен, від нього утворилося слово чайка — типовий козацький корабель), кош, кіш (татарською — корзина, кибитка, курінь, у козаків — стан, військо; кошовий — козацький військовий керівник), бурдюг (татарською бурдюк — шкіряна посудина для рідини, у козаків — землянка), люлька-бурунька (турецькою бурун — ніс, у козаків — люлька-носогрійка). Отже, козаки не тільки запозичували тюркські слова, але й часто видозмінювали їх значення. Інтенсивно використовували козаки тюркську лексику для позначення рангової термінології Війська Запорозького: джура, осавула, отаман, товариш; для позначення атрибутів влади, військових регалій та символіки: барабан, буздиган, киндяк, китайка, кобза, сурма, тулумбас та інші. Отже, можна підсумувати, що такі архаїчні елементи козацького культурного комплексу, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір у якості ознаки військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв'язок битви з бенкетом, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейського культурного комплексу. Ці елементи динамічно розвивалися в народів індоєвропейської мовної сім'ї у III—І тис. до н. е., а окремі з них зародились ще в період V–IV тис. до н. е., під час існування і початку розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти. Що ж стосується народів алтайської мовної сім'ї, а саме тюркомонголів, то в їхніх буттєвих структурах більшість цих архаїчних атрибутів, схоже, з'явилася пізніше, ніж у індоєвропейських народів. У тюрків вони мали вторинний характер і були запозичені ними у стародавніх скотарів-індоєвропейців у III—І тис. до н. е. під час першої хвилі кочовиків-індоєвропейців, які пересувалися степом Євразії на схід і принесли в алтайські степи скотарство, вершництво та пов'язаний з ним культ коня, воїна-звіра, сакральний зв'язок битви й бенкету тощо. Не виключено, що деякі елементи зароджувалися і формувалися на власному ґрунті чи були спільним надбанням народів як індоєвропейської, так і алтайської, й уральської мовних сімей, оскільки, як уже зазначалося вище, всі вони у VIII–VI тис. до н. е. складали одну спільну бореальну прамову. Тюркські хвилі кочовиків-монголоїдів накочувалися з алтайських степів на захід з IV по XVIII ст. Саме на цих етапах тюркська культура почала впливати на індоєвропейців східноєвропейського степу (слов'ян, сарматів, готів), часто повертаючи їм у трансформованому вигляді стародавні індоєвропейські культурні артефакти (культ коня, шаблі, воїна-вовка, червоної китайки, оселедця тощо). Українське козацтво, мов губка, всотувало в організм свого устрою і зброю, і манеру ведення бою, вбирали в себе і військово-побутову термінологію, і засоби для прославлення героїв (тюркський кобиз, козацька кобза), і безліч інших фактів культури. Уся ця атрибутивність, безперечно, сприяла успішній боротьбі козацтва з татаро-турецькими нападниками. Отже, можна стверджувати, чимало елементів, запозичених українськими козаками у своїх тюркомовних сусідів, мали індоєвропейську серцевину, хоча були зодягнені в барвисті східні шати, проте зазначимо, що проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще очікує свого дослідника.Паралелі між культурами козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи
Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українських козаків. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю християнізувалося, і розпочався новий етап його розвитку, а саме — формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких та віддалених сусідів, у тому числі й на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення в найвищому прояві українського козацтва — Запорозькій Січі — козацькій християнській республіці. Недаремно один із найвідоміших істориків та історіософів XX ст. Арнольд Тойпбі у своїй відомій праці Дослідження історії писав, що січове товариство дніпровських козаків утворювало напівчернецьке військове братство, маючи спільні риси як з еллінським братством воїнів-спартіатів, так і з орденами лицарів-хрестоносців. З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII–XIV ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися і розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Запорозької Січі. В процесі християнізації Європи у VIII–XI ст. християнська заповідь не убий увійшла в протиріччя з войовничими принципами лицарства. Це протиріччя церква подолала, розробивши релігійно-філософську концепцію христового воїнства. Кров, пролита освяченим церквою мечем за християнські цінності, не тільки перестала вважатися гріхом, але й стала трактуватися християнським подвигом за віру. Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Подібна назва цих військово-політичних експедицій утворилася завдяки тому, що учасники цих походів, головним чином західноєвропейські лицарі, прикріплювали до своїх шат тканинні хрести і ставали істинними воїнами христовими. Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів — станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували лицарями церкви. Наймогутнішими з них були три ордени: іоанніти (госпітальєри чи мальтійські лицарі), тамплієри (храмовники), тевтонці (Орден дому Святої Марії Тевтонської). Ці християнські ордени були напівчернечими, напіввійськовими організаціями, члени яких приймали обітниці чистого життя, близькі до обітниць ченців. Вони зрікалися власної волі (обітниця слухняності) і мусили цілковито підкорятися своїм виборним керівникам; відмовлялися від особистої власності (обітниця бідності та аскетизму) і приймали обітницю цнотливості, неодруження (целібату). На відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю — військову — воювати з невірними до повного очищення від них Святої землі — Палестини. Як стверджував авторитетний голландський вчений-медієвіст Й.Хейзінга, повсюди, де лицарський ідеал сповідували в найбільш чистому вигляді, особливий наголос робили на його аскетичному елементі. Американський філософ У.Джеймс писав, що християнський мандрівний лицар, як і лицар-тамплієр, був вільний від земних пут і бідний. Цей ідеал благородного борця, що не потребував майна, формував етичні, якщо й не практичні, погляди людей військових і аристократів. У цей часовий етап поважали воїна-лицаря як людину, яка здолає будь-які перешкоди на власному шляху. Не володіючи нічим, окрім власного життя, і будучи готовим піддати його ризику у будь-який момент, коли це буде необхідно, він являв собою неперевершений взірець на шляху до своїх ідеалів. Ось тому зв'язок лицарського ідеалу з високими цінностями релігійної свідомості: співчуттям, справедливістю, вірністю, — жодним чином не був штучним і поверхневим. И.Хейзінга писав, що перші лицарсько-чернечі ордени утворилися як найщиріше втілення середньовічного духу в поєднанні чернечої і лицарської ідеологій за часів, коли двобій з ісламом став незвичною реальністю. Надалі вони виросли в солідні політичні інституції, у величезні господарчі комплекси з колективним землеволодінням і багаті фінансові держави. З часом політичний зиск поступово відтіснив на задній план їх духовний характер, як і лицарсько-ігровий елемент, а економічні аспекти, у свою чергу, отримували пріоритетність над політичним зиском. Хоча, коли тамплієри і іоанніти процвітали і навіть діяли у Святій Землі, лицарство виконувало реальні політичні функції, і лицарські ордени, як станові організації, мали велике значення. Ідейний всесвіт середньовіччя був у всіх своїх елементах і проявах насичений релігійними уявленнями. Війна була залучена до системи християнських цінностей, природно, як чинник, підпорядкований вищій меті, - захисту християнського світу від ворожих зазіхань. Ймовірно, щоб підсилити релігійну ідею й надати взірець для наслідування христовим воїнам, церква використовувала образи Діви Марії, архангела Михаїла і св. Георгія (Юра) та інших святих воїнів у якості покровителів і захисників християнських армій. Вони, як воїни Христа, зобов'язані були вести війська у бій з ворогами християнства, йти на чолі воїнів, покликаних своєю вірою виконувати волю Бога і його церкви. Окрім того, в самий розпал лицарської епохи трійця великих і найпотужніших покровителів європейського лицарства — Діва Марія, архангел Михаїл і св. Георгій — була пов'язана спільним знаменником — боротьбою з древнім змієм (драконом, трансформованим Біблією у сатанинський символ Антихриста, символ абсолютного зла) і перемогою над ним. Діва Марія вважалася покровителькою багатьох чернечо-лицарських орденів Європи, в тому числі одного з найбільших — Тевтонського. Ймовірно, культ Діви Марії був запозичений Західною Європою від грецької візантійської церкви, де поклоніння Богородиці розвинулося раніше і набуло суворіших форм. Поступово вона набирає в очах середньовічних лицарів образу феодальної королеви. Лицарі слугували їй, обираючи її Дамою свого серця і своїх помислів. її ікона і святий одяг виконували захисні функції під час багатьох воєн і сутичок. У 911 р. вікінгами було взяте в облогу французьке місто Шартр. За легендою, після появи на фортечному мурі єпископа, який здіймав над собою, мов прапор, святу туніку Діви Марії, язичників-норманів раптом охопив панічний страх і вони швидко відступили. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. И.Хейзінга зазначав, що не тільки релігія панувала в тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства. Так, доблесний подвиг архангела Михаїла був першим з будь-коли здійснених військових лицарських звершень. А отже, він — засновник лицарства, а воно, як військо земне і лицарство людське, постає нічим іншим, як уособленням земного образу ангельських воїнів, що оточують Божий престол. Ф.Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. Недаремно відомі вчені, дослідники козацтва Аполлон Скальковський та Дмитро Яворницький, представляли козацтво у своїх наукових працях як лицарів і протекторів православної віри та церкви. Християнська православна релігія була пануючою формою ідеології на Запорозькій Січі. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірський монастирі, де козаки заліковували свої рани і хвороби та доживали віку. Крім того, православні церкви та монастирі засновувалися по всій території Запорожжя, в його иаланках. Релігійні діячі листувалися з козацькою старшиною, щоб отримати дозвіл на збирання подаянь для церкви, ремонт храмів у вольностях запорозьких. У свою чергу старшина, як, наприклад, П.Калнишевський, виконуючи прохання духовенства, просив посприяти у виготовленні Євангелій, святих ікон, призначити настоятеля в церкву, яка була збудована на його кошти. Коли ж запорожці вирушали у військові походи, саме християнські священики зазвичай благословляли їх. Ось тому Д.Яворницький наголошував, що особливою рисою характеру запорозьких козаків була їх наскрізна релігійність, яка відкидала будь-який прояв лицемірства, чим вони завжди і вирізнялися з-поміж інших. Захист системи вірувань предків і православної церкви становили міцне підґрунтя всього їхнього життя. Проживаючи в степах татарських і перебуваючи під протекцією кримського хана, козаки відкрито ганьбили і навіть проклинали татар за спалення ними козацької святині — Самарсько-Миколаївського монастиря. У 1710 р., дислокуючись у турецькому місті Бендерах, запорозькі козаки під час укладання договору з Пилипом Орликом у першому ж пункті порушили питання про православну віру. Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), — Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. А.Скальковський у своїй праці Історія Нової Січі вирізняв дві головні обставини, які стосуються запорожців. Перша — вимога Коша Запорозького щодо незалежності їхньої церкви й духовенства від загальної російської ієрархії чи й від митрополита Київського та Малоросійського. Це можна вважати додатковим доказом орденського устрою запорозького війська. Так, всяка регула католицького чернецтва (братства св. Венедикта, св. Франціска, св. Бернарда тощо) мала свого особливого генерала або духовного начальника, котрий обирався із братів того ж ордену. Без його волі навіть повеління глави католицької церкви — папи — в ордені не виконувалися. У лицарських же орденах великий магістр також був духовним генералом. Друга властивість запорожців — особлива шаноба до київських монастирів, здебільшого до великого Києво-Межигірського Свято-Преображенського монастиря. Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців. Іноземці у своїх щоденниках і записах вирізняли невибагливість та аскетизм запорожців як найвиразніші риси цих степових воїнів. Італієць Альберто Віміна писав, що це люди благородні, але суворі й грубі, люди волелюбні, які, очевидно, не цінують багатство і вміють задовольнятися малим. Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам — вітчизняним та іноземним. Павло Халебський, що супроводжував Антіохійського патріарха під час його подорожі по Україні в середині XVII ст., захоплено відгукувався про скромність Богдана Хмельницького. Він не брав з собою у похід нічого з коштовного посуду, якого, за словами Павла Халебського, у козаків було вдосталь. Інший іноземець наголошував, що запорожці — рідкісний приклад аскетизму і поміркованості в усьому. Колективне землеволодіння — ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. А.Скальковський зазначав, що усі дії мешканців Запорожжя завжди підпорядковані поняттям громада або товариство. В Запорозькому війську ніхто не становив особи, відокремленої від товариства, миру. Всі без винятку запорожці (поки вони зоставались справді козаками або мали статус козака): кошовий, старшини, як і прості козаки, завжди діяли тільки миром, цілою громадою, від імені усього або частини війська. Курінні козаки не повинні були мати жодної іншої власності ані у війську, ані поза його межами, окрім зимівника, побудованого на запорозькій землі, стад, платні та грошей, зароблених промислами чи здобутих на війні. Ймовірно, що у XVI–XVII ст. козак не володів іншою власністю, крім коня й зброї. На думку Д.Яворницького, на Запорожжі вся земельна територія була общинною, спільною власністю, і тільки те, що було побудовано козаками на землях товариства, було приватною власністю. Якщо ж згадати давній, щорічно повторюваний, звичай кидати ляси, тобто жереб на землі й річки (чимало зимівників будувалися лише для тимчасового перебування), — це буде підтвердженням думки про існування у запорожців колективного землеволодіння, що тісно поєднує запорозьке товариство із європейськими лицарсько-чернечими орденами. Колективне землеволодіння збереглося і на пізньому етапі розвитку Запорожжя. Так, у 1772 р. військовий писар Іван Глоба, один з найвпливовіших старшин громади, попрохав у Щербинівського куреня поступки на невелику частину курінного подвір'я. Отаман куреня Іван Стуконіг з товариством відповів йому на це, спільно із старими й молодими козаками ухваливши: Так як дворище курінне, а не одного господаря, то на заміну чи на продаж поступитися ним ніяк не можна, аби між товариством й одному перед іншим опісля нарікань не було і через те ніхто не відповідав. Запорожці, як і західноєвропейські лицарі, глибоко вшановували багатьох християнських святих, але деяких з них, а саме Діву Марію-Покрову, святих Михаїла і Георгія (Юра) виокремлювали із загального ряду, поціновуючи найбільш шанобливо. Скажімо, у середовищі запорозьких козаків Пресвята Богородиця Діва Марія уособлювалась покровителькою Низового війська, і скрізь, де панувала Січ, зводився негайно храм в ім'я Покрови Пресвятої та Пренепорочної Матері Боголюдини. Д.Яворницьким впорядковувались свідчення про ікону Покрови Богородиці, котра зберігалася у м. Нікополі. На ній високофахово були зображені Матір Божа, Микола Чудотворець і Михаїл Архістратиг, а нижче них були намальовані у повному озброєнні, в чоботях, в широких шароварах, оперезаних зеленими поясами, з відкритими, ретельно поголеними головами, запорожці. Від козака, який зображений на передньому плані з правого боку, йде напис, витягнутий у вигляді вузької стрічки майже до самого вуха Богородиці: Молимося, покрий нас чесним твоїм покровом, порятуй від всякого зла. А дещо вище цього надпису зроблено інший: Порятую і покрию, люди мої. За легендою, на іконі увічнено останнього кошового Петра Калнишевсько-го з товариством, які моляться, щоб відвернути біди, що загрожують Січі з боку Москви. У своїх молитвах козаки просили у Діви Марії Покрови заступництва і покровительства. Молитися ж вони уміли. Ось як це описує один з народних переказів: Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харомаркаєм, а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться. І не такі молитва, як у нас, а старинні козацькі і все про Миколу та про Покрову. У селищі Опанасівці (Нижня Наддніпрянщина) до 1917 р. зберігався іконостас у старій церкві. Посеред іконостаса, вище царських воріт розташовувався образ Господа Бога, а його престол оберігали праворуч архангел Гавриїл, а ліворуч — архістратиг Михаїл. Обидва ці керівники небесних сил були зображені у вигляді запорожців: Михаїл навіть виразно у смушковій шапці і з мечем. Ймовірно, на цьому іконостасі відтворено чи усвідомлення запорожців себе, як всесвітніх лицарів на морі і суходолі, яким випала велика честь оберігати престол Бога, чи ж те, що запорожці, несучи до Господнього Престолу свою відчайдушну хоробрість і відвагу, готові у будь-який момент покласти голови за його ім'я. Як відомо, в часи Київської Русі-України святий Георгій (Георгій Побідоносець) — воїн-вершник — уявлявся одним із покровителів київських князів. В козацькі часи його значення дещо підупало, проте так чи інакше він вважався одним із захисників славних українських лицарів. Так, на козацьких корогвах (прапорах) зображувались образи Спасителя, Покрови-Богородиці, архангела Михаїла і Георгія-Побідо-носця, який стояв на змієві. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII–XIV ст. З ними Січ поєднують також релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідо-носця (св. Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.Етапи формування індоєвропейської військової традиції та українське козацтво
Індоєвропейська військова традиція складалася впродовж не одного тисячоліття й увібрала в себе надбання індоєвропейських народів за останні 6 тис. років. Проблема становлення індоєвропейського військового культурного комплексу залишається актуальною і в наш час. Незаангажоване, об'єктивне висвітлення історії формування та символіки військових традицій — необхідна підстава творення міцної армії незалежної України. Коротко зупинимося на найдавніших етапах вінськово-культурного комплексу індоєвропейської сім'ї народів. Індоєвропейський військовий культурний комплекс починає зароджуватися, ймовірно, ще в неоліті у V тис. до н.е. В епоху нового кам'яного віку археологами простежено виникнення ряду елементів, що в подальшому отримують розвиток у традиційній мілітарній культурі індоєвропейських народів. Ці риси чітко проявилися у наступну енеолітичну добу (IV–III тис. до н. е.) у вигляді так званого степового поховального комплексу. Його складовими можна вважати курганний насип, скорчена позиція похованого, посипання небіжчиків червоною вохрою, зброя, кам'яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо. Ще у V тис. до н.е. праіндоєвропейці, а саме племена дніпро-донецької культури засипали свої поховання червоною вохрою. В археології ці поховання одержали назву колективних могильників маріупольського типу. Померлих чоловіків-воїнів, окрім того, супроводжував багатий поховальний інвентар, в тому числі крем'яні ножі. У двох випадках при кістяках були виявлені кам'яні булави досконалої роботи з циліндричним отвором для держака. Присутність червоної вохри у похованнях праіндоєвропейців є виявом зародження закономірності вживання і використання червоного кольору, доказом чого є широке застосування червоної вохри у поховальному обряді, яке зафіксоване у праіндоєвропейських воїнів-скотарів середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах в IV — на початку III тис. до н. е. А, як ми бачили, червоний колір є головною барвою-ознакою військової верстви та одним із багатьох архаїчних аксесуарних компонентів індоєвропейського військового культурного комплексу. У V тис. до н. е. внаслідок тісних контактів із землеробською прото-цивілізацією Балкан відбулася трансформація праіндо-європейців-мисливців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство. Саме у цьому суспільстві розпочинає активно виформовуватись індоєвропейський військовий культурний комплекс, зароджується військова еліта. В неоліті, у IV–III тис. до н. е. цей процес динамічно еволюціонує. Згадувані вище середньостогівці вперше в Європі приручили коня й увели у практику використання його у господарських, а згодом й у військових цілях. Приручення коня дало змогу індоєвропейцям створити військові колісниці, що почали відігравати істотну роль під час військових сутичок з ворогом. А звичайні господарські колісні візки іі вози сприяли швидкому пересуванню скотарів-індоєвропейців. Усе це зумовило прискорене заселення у IIІ—II тис. до н. е. степової зони Євразії індоєвропейськими скотарями. Саме в ті часи починає зароджуватися і формуватися один з атрибутів індоєвропейського культурного комплексу — сакрально-мілітарннй культ коня. Епоха бронзи — останній тривалий період первіснообщинної формації — у межах східної Європи датується II — початком І тис. до н. е. її завершальний етап збігається з початком розкладу первіснообщинної формації, із зародженням та формуванням класових суспільств. Саме тоді з'являються перші збройні загони, що являли собою зародок майбутніх армій. Під час розкладу первіснообщинної формації з'являються перші організаційні, тактичні форми збройної боротьби, починає формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а водночас із нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами лише під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. Одночасно з ними формується індоєвропейський військовий культурний комплекс, вбираючи в себе все нове і зберігаючи старі надбання. З виникненням перших державних утворень постає потреба у захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-захисників. Поступово навколо військового ватага з фахових воїнів-захисників формується його найближче оточення. Такий дуже важливий симбіоз військового ватажка і його воїнів-товаришів (у середньовіччі він отримав назву комітатів, дружин) проіснував надзвичайно довго і навіть знайшов своє відображення у запорозькому побратимстві. У II тис. до н. е. посилюється активність індоєвропейських скотарів. Здійснюючи нескінченні переходи у пошуках пасовищ, вони активно контактували із сусідами. Боротьба за пасовища та худобу мілітаризувала суспільство. Завдяки цьому посилюється військова еліта, зростає роль пастуха-воїна у спільноті, відбувається поширення культів верховного богавоїна, коня, зброї, воїна-колісничого та вершника. Розглянемо більш докладно експансію індоєвропейців на схід. Так, у II тис. до н. е. в лісостепах і степах Євразії на величезних обширах від Дніпра існує зрубноандронівська індоєвропейська спільність. Багато учених вважають, що ці племена скотарів були пращурами східної іранської гілки індоєвропейців. На сході євразійських степів вони контактували з пращурами тюрків та монголів, передаючи їм разом з навичками скотарства елементи своєї культури. Поступово скотарські племена зрубноандронівської спільноти заселяють Середню Азію, а в середині II тис. до н. е. — територію сучасного Ірану і сучасної Індії, підкоривши місцеву людність. Що сприяло індоєвропейським воїнам-скотарям у їхніх нелегких починах? Насамперед, — ефективна скотарська економіка, а також незаперечна перевага у військовій справі над миролюбними осілими землеробами. Приручення коня дало їм змогу швидко пересуватися і створити бойову двоколісну колісницю — мобільний і надзвичайно потужний засіб веден ня військових дій у тих умовах. Крім того, розвинена філософія війни зробила їх непереможними, про що яскраво свідчать Рігведа1 та Авеста. Війна, якодна з головних сфер життєдіяльності стародавніх індоєвропейців, вплинула на розвиток загальноіндоєвропейської лексики. Насамперед, це стосується тих слів, які означають кінську упряж, бойову зброю і атрибути, що мають відношення до військової справи. На відміну від нестабільного стародавнього словника, який стосується різноманітних видів зброї, старожитні слова, котрі символізують загальні поняття, пов'язані з веденням війни, наприклад, вбивати, поранити, захопити в полон ставали більш стабільними. Про активне формування мілітарного культурного комплексу і підвищення ролі в суспільстві — військової еліти й воїнів свідчать також легенди і міфи стародавньої Греції, які дійшли до нас у творах античних письменників і зберегли цінну інформацію про її мікенський, чи ахейський, період історії, - 1500–1100 р. до н. е., і славнозвісні поеми Гомера Іліада та Одіссея, які розповідають нам про навалу дорійців і певний регрес грецького суспільства. Археологічні та письмові джерела дозволяють припустити, що в середині II — на початку І тне. до н.е. індоєвропейський військовий культурний комплекс уже сформувався у більш-менш повному обсязі. І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (IV ст.) характеризуються цілковитим домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів на величезних степових просторах Євразії. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети не тільки сприйняли й увібрали в себе велике багатство і різноманіття індоєвро-пейського військового культурного пласту, а й забезпечили свій внесок у його архаїчну атрибутику. Так, у скіфів і сарматів надзвичайно посилився і розвинувся культ меча як символа бога війни і, можливо, символ головної військової зброї. Значної популярності набули у них також культ коня і культ воїна-звіра. Щодо взаємоперети-ну битви і бенкету, то він набрав у скіфів справді сакрально-мілітарннх забарвлень. Згадаймо, що тільки тон воїн-скіф, котрий убив на полі бою ворога і покуштував його крові, користувався правом на святковому бенкеті випити на честь перемоги священний напій. За правилом, скільки полягло убитих ним ворогів, — стільки чар-келихів випивав воїн. Цей звичай зберігся у ранньосередньовічних аланів (одне із сарматських племен) та у їхніх нащадків — осетин, які зараз мешкають на Північному Кавказі, й знайшов своє відображення у героїчному нартсь-кому епосі. Свій внесок у його розвиток зробили перси, стародавні греки та римляни. Скіфосарматськоантичний етап формування індоєвропейського мілітарного культурного комплексу змінюється середньовічним. Занепад античного світу в перші віки нашої ери, велике переселення народів, поява в євразійських степах нової хвилі скотарівкочовиків, але вже не індоєвропейської, а тюркомовної — гунів, — усе це знаменувало початок середньовічного етапу індоєвропейського військового культурного комплексу. Слід зауважити, що новий етап не відкидав старі надбання, а навпаки, вбирав у себе традиційні індоєвропейські символи, культи та обряди. Проявом індоєвропейського військового культурного комплексу у середньовіччі було європейське лицарство. На думку італійського медієвіста Франко Кардіні, виникненню протолицарських ватаг у Західній Європі передували комітати стародавніх германців. їх члени були професійними воїнами, що присвячували своє життя богові війни Одіну. Вони утримувалися общиною і не створювали сім'ї. Військові громади-комітати складалися з воїнів-звірів. Комітат виник ще в часи первісної родової общини. І якщо спочатку, в первісній родовій общині, влада належала виключно групі родичів, — тепер вона переходить до комітату, члени якого пов'язані із ватажком особливою відданістю. Як і в родовій общині, всі члени комітату були рівними. Вождь-ватажок поставав першим серед рівних, дотримувався такого ж способу життя, як і рядові члени-дружинники, ставився до них не як до підлеглих, а як до власних дітей, котрі вважали його за батька. Відповідно і зверталися один до одного: батьку, синку. Згадаймо. Подібнії лицарські ватаги професійних воїнів типові для середньовічної Європи І тис. н.е., а їхні попередники, варварські комітати — військові громади — існували не тільки у стародавніх германців, а й в інших європейських народів: кельтів, слов'ян. Ймовірно, що князівська дружина ІХ-Х ст. Київської Русі і комітат Тацита мають багато спільних рисх. Оскільки всі члени комітату визнавались близькими родичами — братами за зброєю, серед воїнів надзвичайно поширився обряд побратимства. На ґрунті ранньолицарських ватаг з часом формується європейське лицарство, його культурний антураж і духовні лицарсько-чернечі ордени. Розвиток служилого феодального класу — лицарства Русі-України — відбувався у дещо інших умовах, аніж європейського лицарства. Проте, незважаючи на складну політичну ситуацію і втрату власної державності, давньоруське лицарство зуміло зберегти свої мілітарні традиції, лицарську культурну надбудову, яка є органічним відгалуженням загальноіндоєвропейської мілітарної культури. Воно передало ці традиції своїм наступникам — українським козакам. Нащадки Рюриковичів та їх дружинників і бояр були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі, з них і зростала у XIV–XV ст. нова українська шляхта, її представники, фахові воїни-феодали, — як заможні, так і дрібні, -князі та старости прикордонних земель стали першими організатораіми та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівські старости Остап Дашкевич та князь Дмитро Вишне-вецькнй, прозваний у народі Байдою. Зв'язуючою ланкою поміж Київською Руссю та козацькою Україною стала українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції України-Русі і передали їх українському козацтву. Запорозька Січ — своєрідний козацький лицарський орден, що має певні паралелі з духовно-лицарськими орденами пізньосередньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для лицарів були релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культи Діви Марії, Покрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів західноєвропейського лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України, у середовищі українських козаків. Досліджуючи культурний комплекс українського козацтва, ми знаходимо чимало архаїчних компонентів і паралелей між українськими козаками ідавньоруськими дружинниками Київської Русі. У топ же час, козацька культура є складовою частиною індоєвропейського військового культурного комплексу і одним з важливих етапів формування і становлення індоєвропейської мілітарної культури взагалі. Отже, можна вирізнити такі етапи розвитку індоєвропейської військової традиції: Перший етап — зародження в неоліті. Другий — формування степового культурного комплексу і таких промовистих його компонентів, як посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність у похованнях зброї, наявність кам'яних антропоморфних стел, культу коня та колісниці тощо — в енеоліті. Третій етап — рігведо-авестійсько-гомерівський, який хронологічно належить до епохи бронзи. Саме тоді в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти й воїнів. Четвертий — скіфо-сарматсько-античний (ранній залізний вік) — характеризується активним розвитком індоєвропейської військової традиції. П'ятий етап — ранньосередньовічний — утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу. Шостий — пізньосередньовічний — діяльність лицарськочернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва та найвищого його прояву — Запорозької Січі, формування культури українського козацтва як оригінального прояву індоєвропейської мілітарної традиції.Українська козацька культура як державотворче явище
Українців у XVI–XVII ст. чужоземці називали нацією козаків. Чому так трапилось? Саме козацтво упродовж цього трагічно-загостреного часу зуміло в умовах цілковитої бездержавності України сформувати військовий осередок, витворити соціальну верству воїнів-професіоналів, котра поклала на свої міцні плечі обов'язки кермуючої і провідної сили української нації. Є.Маланюк у 1954 р. писав: Козацтво обіймало всіх ліпших людей — чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний шляхтич Речі Посполитої, чи відважний міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті посполитий селянин. Козацтво — це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духовних, матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів. За подібних історичних лексем, українське козацтво зуміло піднятися над своїми вузькостановими інтересами воїнів-професіоналів і розпочало напружену й кровопролитну боротьбу за утвердження української державності, прагнучи завоювати свободу не тільки собі, але іі селянам та міщанам, взагалі усьому народові України. Ще в XVII ст. француз Боплан писав про козаків: Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Українське козацтво формується у XV–XVI ст., розквітає у XVII ст. і згасає (точніше, його знищують) наприкінці XVIII ст. Однак воно не було якимсь феноменальним явищем в історії України зокрема та історії Європи в цілому. Оскільки Україна розташовувалась на межі європейських цивілізацій Заходу і азійських агресивних номадів Сходу, вона змушена була безперервно дбати про свою безпеку й організовувати суспільну верству воїнів-професіоналів. Такою була ситуація в часи Київської Русі, так відбувалось і згодом, у XV–XVIII ст.3 Українське козацтво продовжувало і розвивало лицарські дружинні традиції Київської Русі X–XIII ст, але витоки козацтва як професійної військової верстви сягають своїм корінням ще далі, а саме глибин індоєвропейської спільноти. Лицарство Київської Русі-України було попередником і зразком українського козацтва. Саме спадкоємці Рюриковичів та їх лицарів-дружинників були продовжувачами мілітарної культури ранньосередньовічної Русі. З них постала в XIV–XV ст. нова українська еліта — шляхта. Найкращі її представники, воїни-феодали, князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Це — черкасько-канівські старости Остап Дашкевич, князь Дмитро Вишневецький (Байда) тощо. Досліджуючи козацьку культуру як державотворче явище, доречно виразно підкреслити вагу Конституції Пилипа Орлика. Хоча повстання під керівництвом І.Мазепи завершилося невдало, але козаки-мазепинці не покладаючи рук готувалися до продовження справедливої боротьби за визволення України. Враховувалися помилки, осмислювався гіркий досвід поразок. Результатом цього процесу і став Конституційний договір 5 квітня 1710 року. П.Орлик та українські козаки розуміли, що лише сукупними зусиллями і враховуючи інтереси всіх соціальних верств України існувала можливість перемогти і здобути для українського народу незалежність. Хоча Конституція II.Орлика залишилася лише на папері, вона має для нас дуже важливе значення як оригінальний документ козацької доби, покажчик постулатів І.Мазепи, всього тодішнього освіченого українського громадянства. Отже, Конституційний договір II.Орлика став першою спрйбою на козацьких демократичних засадах теоретично обґрунтувати, підготу і стародавні козацькі традиції ні Феномен козацтва відіграв вати і створити правові критерії незалежної української козацької держави. Ця Конституція вже з самого початку була зорієнтована на Європу (будучи упорядкованою українською та латинською мовами), увібрала в себе найдовершеніші здобутки європейської правничої думки ародовладдя і лицарського кодексу, визначну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної української козацької держави — Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу, як це яскраво відобразилося в усній народній поетичній творчості. У XVII–XVIII ст. українське козацтво стало не лише національними збройними силами, але й чільним фундатором української держави. В Гетьманщині усе було просякнуте козацьким духом — від адміністративного устрою до ідеології. В українській козацькій державі склався власний соціальний устрій, населення розмежовувалось на три стани: козаків, міщан і селян, всі вони отримали волю і громадянські права. Хоча пізніше унаслідок несприятливих політичних обставин ці соціальні і політичні надбання були втрачені, ідеал козацької свободи, козацької волі назавжди залишився вкарбованим у пам'яті українського етносу. Недаремно французький мислитель Вольтер висловлювався: Україна завжди прагнула до волі. Навіть коли в певні періоди української історії це волелюбне прагнення начебто пригасало, щоб згодом, проте, у більш сприятливих умовах запалати невгасимим полум'ям Свободи, Волі — з тих далеких, вікопом-ногострих козацьких часів і до нашого суперечливого сьогодення. Неперебільшено вирішальною є роль козацької культури у становленні форм українського етносу і української нації. Саме козацтво стало тим стрижнем, навколо якого консолідувався український етнос у XVI і до середини XVII ст. Пізніше ж, з середини XVII і до кінця XVIII ст., козацтво перетворилося на своєрідний хребет української нації. Саме тому майже кожен українець мріяв стати козаком — вільною людиною, а в пізньосередньовічній Європі Україна була відома насамперед як країна козаків. Українська козацька культура не зникла, коли козацтво (Запорозька Січ, городове козацтво) було знищене наприкінці XVIII ст., і коли були зліквідовані козачі формування XIX ст. (Задунайська Січ, Бузьке, Азовське тощо), але вона перейшла і в наше XX ст. Насамперед, це кубанські козаки, але не тільки. Це й січові стрільці; створюючись на Галичині, вони обрали собі назву не просто стрільців, а саме січових стрільців. Січмати, козацький дух — ось та першооснова, що генетично перетекла через сторіччя, стала їхнім гаслом, підтримувала і надихала на боротьбу за українську державність. Таким чином, українська козацька культура — складне, багатовимірне явище, яке відіграло визначну роль у державотворчому процесі в Україні. Завдячуючи їй, у середині XVII ст. була утворена українська держава — Гетьманщина, яка продовжила державотворчу традицію українського народу в пізньому середньовіччі. Завдяки козацтву і його впливу на українську культуру впродовж бездержавного і колоніального XIX ст., у ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак незмінно був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Незнищенний козацький дух сприяв і відновленню української державності у XX ст.Козацькі традиції правотворення: шлях від звичаєвого права до Конституції Пилипа Орлика
Українське козацтво впродовж всього часу свого існування було не лише потужною військовою силою, не лише фундатором пізньосеред-ньовічної української державності, але й вагомою складовою яскравого культурного комплексу України. Серед багатьох його компонентів варто вирізнити беззаперечний внесок козаків у національне правотворення — виникнення і розвиток козацького звичаєвого права, а також створення Конституції 1710 р. гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом. Правознавець Ігор Грозовський визначає звичаєве право запорозьких козаків як сукупність правових звичаїв, що діяли на території Запорозьких Вольностей в XVI–XVIII ст., мали нормативний характер, обумовлювалися конкретно-історичними обставинами існування козацького суспільства, допускалися або санкціонувалися верховною державною владою, в окремих випадках навіть суперечили чинному законодавству (польському чи російському). Вчений також вводить у науковий обіг тезу, що матеріальною основою козацького звичаєвого права слугували специфічні суспільно-економічні відносини, які склалися в Запорозькій Січі, а юридичним джерелом — трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історпчних умов, норми традиційного звичаєвого права українського народу, а також різноманітні запозичення з правових норм і традицій сусідніх народів. Науковець Лариса Кушинська вважає, що деякі норми права збереглися впродовж багатьох сторіч і були діючими на Запорожжі тому, що право на Січі творили самі козаки, які, приходячи на Січ, приносили з собою власне розуміння правових традицій, що ґрунтувалося на переказах їхніх батьків та дідів. Отож, головні принципи права приймалися більшістю, жорстко охоронялися й, залишаючись такими, передавалися наступним поколінням запорожців, тобто тим, хто вступав у Запорозьку Січ згодом. Живучість же фундаментальних норм давньоукраїнського права є закономірністю. Оскільки після того, як українські землі опинилися у складі Польсько-Литовської держави, її урядом дотримувався принцип — Старини не рухати, новини не вводити. Отже, норми українського звичаєвого права не лише вважалися чинними, але й деякі з них увійшли до Литовського Статуту 1529 р. (засадничі принципи цього судочинства беруть свій початок з давньоукраїнських копних судів, а положення копного права сягають артикулів Руської Правди). Таким чином, правонаступність давніх звичаєвих норм не постає чимось незвичайним, це — закономірний процес з певними особливостями, що обумовлюються обставинами життя на Запорозькій Січі. Вчений Гуржій теж вважає, що найдовше і в найбільш традиційній формі звичаєве право проіснувало на Запорожжі, де населення завжди дотримувалося стародавніх традицій. Вся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права, ними керувалися, починаючи від курінних отаманів і закінчуючи центральним військовим судом. Знаменитий дослідник козацтва Яворницький наголошував, що запорожці, як у виборі військової старшини й у розподілі земель, так і в судах, покараннях, стратах, керувалися насамперед не писаним законом, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Російський дореволюційний правознавець і археолог Самоквасов писав, що культурні традиції (у тому числі й правові) у багатьох народів узагалі і слов'ян зокрема сакралізуються, освячуються визнанням своєї релігії, люди оберігають їх як священний заповіт пращурів і богів, передаючи у генетиці знання цих традицій з покоління у покоління. Тому козацтво успадкувало багатющий культурний комплекс Київської Русі-України рівночасно і через народні традиції, народний побут. Ці елементи (військовий, юридичний тощо) продовжували існувати та екстенсивно розвиватися. У XVI ст. українське козацтво переживало процес становлення і оформлення в нову суспільну верству — воїнів-професіоналів, охоронців кордонів Вітчизни від татаро-турецьких нападів. А вже на початку XVI ст. воно заявило про себе і як про головну націо-державотворчу потугу, захисника національних, релігійних, соціальних інтересів українського суспільства. Так, польський король Жигимонт (Сигізмунд) III у своїй промові на соймі у вересні 1616 р. наголошував, що на українських землях польська юрисдикція існує лише номінально, ані магістрів по містах, ані старостів, ані гетьманів козаки не слухають, самі собі право замишляють, самі урядників і керівників обирають, немовби створюють у великій державі відокремлену республіку. Через дев'ять років Жигимонт III у своїй інструкції для шляхетських соймиків змушений був визнати, що козаки зросли у потужну силу, створюють наче окрему річ посполиту, вся Україна від них потерпає, шляхтич не має змоги вільно розпоряджатися у своєму маєтку, в королівських містах і містечках все керівництво, вся влада в руках козаків, вони узурпували (привласнили) собі всю юрисдикцію, укладають закони…, козаки навіть мають відносини з Кримом і Москвою. Згадаймо, що саме козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 р. відновило православну ієрархію, зліквідовану після Берестейської унії 1596 р. і стало на її сторожі могутнім гарантом. А в 1621 р. у Хотинській битві українські козаки порятували від поразки польське військо і державу короля Жигимонта III. У результаті козацтво стало тим чинником, який не можна було ігнорувати у польсько-українських відносинах. Король, магнати, шляхта це чітко усвідомлювали (що очевидно з вищенаведених документів), проте владою ділитися не захотіли, що призвело до низки козацьких повстань у 20-30-х рр. XVII ст. Хоча вони й зазнали поразки, але врешті-решт національно-визвольна революція (війна) під керівництвом Богдана Хмельницького завдала Речі Посполитій такого удару, від якого вона надалі не змогла вже оговтатися. Це стало початком її кінця… Зброя нас і розсудила…, а шанс перетворити Річ Посполиту у федерацію поляків, литовців і українців був утрачений (за гетьманування Івана Виговського така можливість з'явилася знов, проте між супротивниками було вже пролито чимало крові і заподіяно один одному непозбутньої кривди). Україна завжди прагнула волі — ці слова французького мислителя Вольтера на всіх історичних фазах слугували гострим стимулом і дороговказом для українців. Найкращі сини України боролися і віддавали власне життя за її Свободу. Наприклад, полковник Війська Запорозького Карпо Скидан в 1637 р. закликав своїм універсалом козаків, міщан, селян Корсунщини: …I тепер просимо і вимагаємо іменем Війська, щоби ті, хто називає себе товаришами нашими, швидко і злагоджено споряджалися кінно чи пішо і, люблячи славу нашу лицарську, пам'ятаючи права вольностей наших, з'явилися, добровільно, як робили це наші пращури з наказу ватажків… і щоби ми з усією силою повстали супроти цих душманів наших і ворогів віри нашої. Скінчилася Хмельниччина — розбрат, зрада і свавілля серед козацької старшини й рядових козаків породили Руїну… Народжена вогнем і мечем Богданова держава через об'єктивні і суб'єктивні причини розмежувалася (а точніше, була розмежована росіянами, поляками та українцями) на Правобережну і Лівобережну частини. Проте українці не змирилися, вони боролися: паліївщнна, мазепннщнна, коліївщина тощо. Соціальний, релігійний, національний фактори стали вагомими чинниками у цій боротьбі, а їх структурним стрижнем і рушійною силою абсолютизувався козацький елемент, козацька духо-творчість, козацькі традиції. Хоча ми занапастили козацьку гетьманську держану, але її здобутки, її наснага цупко вросли в тканину вічності, залишилися надійним дороговказом для наступних поколінь борців за свободу і незалежність України. І на цьому тернистому шляху їм, щоб за взірець, за овіяний сторіччями Символ мужності та героїзму увиразнювалась Козача Україна, з її військовими, правовими, економічними, пісенними надбаннями. Козацький Дух народив національне (націоналістичне) Слово Миколи Міхновського, В'ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Степана Бандерн тощо, а Слово породило Справу визволення України. На цей вівтар поклали свої серця і життя мільйони українців, у трму числі і січові стрільці, і упівці, і дисиденти і, - врешті решт, — 24 серпня 1991 р. Україна відновила свою державність, утверджуючи власну Соборність і Незалежність. Мрія багатьох поколінь борг ів за Соборність і Незалежність здійснилася. Душу, тіло ми положим за нашу свободу і докажем, що ми, браття, козацького роду! — ці рядки з національного гімну переконливо свідчать про роль і місце козацької культури в українській історії. А 28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України нарешті була прийнята Конституція України — Основний закон буття незалежної української держави та її громадян. Конституція — це той надійний дороговказ, який допоможе нам здолати багато перешкод на шляху творення соборної, демократичної, правової країни в кінці XX — на початку XXI ст. і в майбутньому стати справжньою цивілізованою державою, степовою Елладою. Нова Конституція України — органічна квінтесенція досвіду, зусиль, здобутків і побажань усіх українців та їх пращурів І й II тисячоліття нашої доби. Тих, хто творив Повість минулих літ, Руську Правду, Гадяцьку угоду, Книгу Буття Українського Народу, Конституцію Пилипа Орлика, Універсали і Конституцію Центральної Ради та чимало інших документів, які сприяли формуванню України, українства, української національної ідеї і остаточно спричинили становлення України як суверенної держави. Конституція України — черговий вагомий доказ, що національна ідея, за словами вченого-українознавця Петра Кононенка, не лише жива і цілковито виправдала свою історієтворчу місію, але є безсмертною, з притаманною їй інтегративною категоріальністю. Бо вона універсальна, як Космос, Земля, Україна. Бо вона найвищою мірою суголосна з ідеалами суверенної, правової, демократичної, гуманістичної Держави у найглибиннішнх філософських контекстах, Вітчизни спраглих щасливої долі людей. Вивчаючи конституційний поступ в Україні, процеси його зародження, варто закцентуватн увагу на Конституції Пилипа Орлика. Хоча, на превеликий жаль, вона не була повністю впроваджена в суспільне життя у зв'язку з несприятливими політичними особливостями того часу, все ж Конституційний договір II.Орлика, хоч і частково, але діяв на Правобережній Україні до 1714 р.10 і став унікальним історичним документом, що творив на козацьких засадах основи демократичного устрою Гетьманщини. Не випадково, вважає вчений Петро Кононенко, Конституція Пилипа Орлика, яка закріплювала суверенітет української козацької держави та її демократичний лад, ґрунтований на правах людини і народовладдя, з'явилася більш як на сто років раніше Конституції США. Якщо ж бути максимально точним й розглянути конституційний процес у інших країнах, то Конституція США була схвалена у 1787 р., Польська національна Конституція — 1791 р., Конституція Франції — 1791 р.12 Відновимо у анналах історичної пам'яті створення Конституції Пилипа Орлика. Після смерті гетьмана Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. українські козаки (запорожці й гетьманці), близько 4,5 тисяч осіб, котрі емігрували разом з ним до Молдавії, у 1710 р. обирають гетьманом П.Орлика (1672–1742), який до того часу обіймав посаду генерального писаря. Новообраний гетьман намагається завоювати собі підтримку як серед своїх прихильників у Молдавії, так і серед населення України. Він створює проект Конституції — так званої Бендерської конституції. 5 квітня 1710 р. на козацькій раді у м. Бендерах її було остаточно ухвалено. Головний зміст Конституції — домовленість між гетьманом Пилипом Орликом і його соратниками-козаками з шведським королем Карлом XII як захисником і гарантом незалежності України, на підставі якої Україна відходила під шведську протекцію, а її громадяни керувалися нею у повсякденному житті. Орлик брав на себе зобов'язання щодо: обмеження гетьманського самодержавства, збільшення і розгортання козачого демократизму в керівництві, зменшення соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану, збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за політичне і церковне відокремлення України від Росії, у випадку перемоги мазепннців і перетворення Пилипа Орлика з гетьмана у вигнанні в законного керівника нації. Як вже писалося вище, Конституції не довелося стати справжнім Основним законом України (невдалий спільний похід українських козаків і кримських татар у 1711 р. знищив задуми новообраного гетьмана), проте поза усім вона має для нас дуже важливе значення як раритетний документ козацької епохи, покажчик постулатів Івана Мазепи іі усього освічено го суспільного загалу Гетьманщини. Конституція складається з преамбули (вступу) і 16 статей. Передмова розпочинається з пояснення, чому Україна розриває спілку з Росією і переходить під протекцію Швеції. Піднявши український народ на повстання і визволивши Україну від польського ярма, Богдан Хмельницький, як рівну до рівної, приєднав Україну до Московщини, уклавши з останньою угоду, котрою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Український народ і його керманичі плекали сподівання, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов'язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Тим не менш сталося не як гадалося. Московська держава ніколи не дбала про інтереси України (як колись, так і сьогодні, хоча це здоровий політичний прагматизм і за це не можна їй дорікати), приклад цьому — укладення вільнюського сепаратного миру 1656 р. між росіянами і поляками, при котрому українську делегацію навіть не допустили до участі в переговорах. А вже після смерті Б.Хмельницького Московська держава численними винайденими способами намагалася… до решти зруйнувати військові права та вільності, які ж сама підтвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмоі;. Ось тут яскраво висвітлилося розуміння в Конституції П.Орлика національної ідеї як шляху до суверенної, соборної України і порятунку українського народу від російсько-імперських лабет, та ще й з виразно-войовничою козацькою емотивнісю. Недаремно ще Іван Мазепа писав: Нехай вічна буде слава Же през шаблю маєм права. Незважаючи на те, що збройний виступ козаків на чолі з Іваном Мазепою зазнав невдачі, мазепинці продовжували боротьбу за визволення України з російських кайданів, збирали людські й матеріальні сили, переосмислювали причини поразок. Підсумком їхньої напруженої праці й стала Бендерська Конституція. Гетьман П.Орлик та його прибічники сподівалися, що, акумулюючи спільні зусилля і враховуючи бажання та зацікавленість усіх соціальних прошарків і верств України, вони отримають шанс вибороти українцям незалежність і краще життя. Наступними у структурі документа постають статті договору. Не будемо усіх їх розглядати, а висвітлимо лише пріоритетні положення, спрямовані на створення суверенної України. У середньовіччі релігійне питаня трактувалось одним з головних. Тому у 1-й статті Конституції проголошується, що після визволення України з московського ярма, гетьман визнає православну віру східного обряду сповідання пануючою. Буде зліквідовано прилучення української церкви до московської, яке здійснилось у 1686 р. Українська церква знову підпорядковуватиметься винятково константинопольському патріарху. В соборній державі може існувати лише власна незалежна церква. В 2-й статті проголошується непорушність і цілісність кордонів України, а шведський король зобов'язується бути протектором-захисником української козацької держави. У 6-й статті Конституції П.Орлика впорядковуються питання внутрішнього врядування, а саме: обмеження самодержавної (одноосібної) влади гетьмана і створення, як у поміч, так і на противагу, йому Генеральної Ради Старшини. В ній також декларується, що гетьман не уповноважений самостійно карати злочинців, — це право генерального військового суду. Отже, тут ми бачимо, як у політико-правовій думці козацько-гетьманської доби починає поступово формуватися розподіл на законодавчу, виконавчу і судову влади. Як згадувалось вище, Конституція була укладена водночас двома мовами: латинською та українською, а отже, зміст її і базові положення мали стати доступними і відомими не лише українцям, але й освіченому європейському загалу. Таким чином, Конституція П.Орлика була реальною можливістю збудувати на демократичному козацькому підцрунті правовий фундамент суверенної Гетьманської України. Вона всотала в себе і стародавні києворуські правничі елементи, і досягнення європейської юрисдикції, і архаїчні козацькі традиції звичаєвого права та народовладдя. Якби справа П.Орлика і його послідовників перемогла, Конституція 1710 р. стала б надійним документом для побудови української козацької держави. Якби… Але, на жаль, історія України — це історія нереалізованих можливостей. Тому зараз, володіючи новою Конституцією, яка містить надзвичайно цінні положення для національного державотворення, громадяни суверенної України зобов'язані докласти максимум зусиль, щоб повністю їх реалізувати. Нам треба обов'язково використати цей історичний шанс і побудувати правову, демократичну, незалежну Україну. Нехай Конституція 1996 р. стане гарантом здійснення Україною своєї історичної місії. Незаперечно, отож, що козацьке правотворення — не тільки складова вітчизняної юрисдикції, але й важливий елемент української історії, побуту і культури. Здолавши шлях від звичаєвого права запорожців до козацької Конституції Пилипа Орлика і Конституції незалежної України, воно переконливо довело, що козацький Дух, наскрізно пронизуючий національну правничу думку і реальне суспільно-політичне життя, — незнищенний і непереможний.Розділ IV. Внесок українців у світове військове мистецтво
Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій. Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації. Відповідно до марксистського вчення, війна — складне суспільно-історичне явище, яке є продовженням політичної боротьби держав, націіі, класів засобами збройного насилля тільки в класових суспільно економічних формаціях. Окрім класово-державних підходів, до пояснення війни вдавалися й інші теорії. Так, біологічна теорія стверджує, що це — закон боротьби за існування (вічний закон розвитку природи і суспільства). Географічна — це боротьба за життєвий простір. Соціально-етична — що війна — це прогресивне явище в історії суспільства, яке виховує сильну і вольову особу. Психологічна — проголошує джерелом війни людську психіку: вроджену агресивність людського інтелекту, масові психічні неврози. Космополітична пояснює головну причину військових зіткнень антагонізмом між національними і загальнолюдськими інтересами, а значить — війни будуть тривати, доки існують суверенні нації, які захищають свої інтереси в анархічному світі анархічними методами. Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, і розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід. Досліджуючи внесок українців у світове військове мистецтво (стратегія, тактика, озброєння), слід зразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з'явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в ІХ-ХІ ст. (Київська Русь-Україна). її витоки та історичне коріння сягають V–I тис. до н. е. В II — на початку І тис. до н.е. з'являються перші збройні загони воїнів, які являли собою зразок майбутніх армій. Члени цих ватаг тільки починали опановувати перші організаційні і тактичні форми збройної боротьби. Починає також формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а разом з нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами тільки під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. З виникненням перших державницьких утворень з'являється потреба в захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-професіоналів. Ю.Павленко вважає, що в добу бронзи у предків слов'ян ще не було окремого спадкоємного прошарку професійних воїнів та навіть військової аристократії того рівня, який був у хетів та ахейських греків тих часів, існував у індоіранців під час завоювання ними Середньої Азії, Індії та Ірану. Найімовірніше, наголошує науковець, у перед-слов'ян II тис. до н. е., відповідно до традицій первісного статево-вікового розподілу суспільних функцій, існували певні загони юнаків, які у випадку військової загрози складали бойовий авангард племені, тому вони та їх ватажки (вірогідно, представники найвпливовіших родів) можуть розглядатися як прототипи майбутніх військових вождів-князів та їх дружинників. І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (по IV ст.) характеризуються повним домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів у європейських степах. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки не тільки сприйняли і увібрали в себе велике багатство індоєвропейської військової культури, але й зробили до неї свій вагомий внесок. В І тис. до н. е. протоукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н. е. і зупинила цей процес, але, з іншого боку, протоукраїнські збройні формування збагатилися досягненнями мілітарного мистецтва індоіранських воїнів-скотарів (військові дружини, тактика кінного бою, важкоозбросна кіннота, широке застосування наступального і захисного озброєння). Це дало їм можливість у перших століттях нашої доби створити власну антську державність. Як зауважує Ю.Павленко, голову антського об'єднання другої половини IV ст. — Божа — готський історик Йордан називає рексом (подібно до володарів остготів, вестготів та гунів) — словом, що вживалося для позначення носіїв спадкоємної монархічної (царської, королівської, княжої) влади. В кінці IV ст. н. е. князь Бож вів активні бойові дії проти готської навали, і хоча він загинув у цій боротьбі, але антська державність продовжувала розвиватися. В кінці V — в середині VI ст. в. е. ця держава та її мілітарні підрозділи набули характеру міцної військової організації. Навколо антського князя сформувалася керівна група з воєначальників, кожен з яких стояв на чолі своїх дружин, озброєних і навчених на рівні тогочасного військового мистецтва. Недаремно кордони антської держави простягліїся від Дунаю до Дону і з нею змушена була рахуватися сама Візантія. Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бонове мистецтво не загинули, а стали міцним підмурком для формування князівського війська Київської Еусі-України. Військові формування І—VIII ст., активно контактуючи з мілітарною культурою спочатку єдиної Римської, а пізніше Східної Римської імперії, а також з германськими, гунськими, аварськими військовими традиціями, збагачували власне бойове мистецтво. Поразки і перемоги вчили наших пращурів цінувати розум і далекоглядність своїх ватажків (князів), військове побратимство, сміливість і мужність в бою, тактичної винахідливості у сутичках з ворогом, переймати нові види озброєнь і вдосконалювати власні. Це дало змогу праукраїнському мілітарному мистецтву в VI–VIII ст. стати гідним супротивником першокласному на той час візантійському війську. Так учні досягли майстерності вчителів. Візантієць Маврикій у своїй праці Стратегікон радив своїм полководцям застосовувати слов'янське (праукраїнське) військове мистецтво. Зокрема, він писав, що слов'яни випереджають усіх людей в майстерності форсування рік та інших водних перешкод. Перебуваючи на службі у військах Візантії, вони вміло забезпечували долання річок, швидко будуючи човни і переправляючи на них великі військові загони. Слов'яни також добре використовували для нападів і оборони природні умови, робили засідки і зненацька нападали на ворога. Дуже цікавим є повідомлення Маврикія про вміння слов'ян ховатися під водою. При раптовому ворожому нападі вони пірнали у воду і замаювалися на дні річки або ставка протягом тривалого часу, дихаючи повітрям за допомогою порожньої всередині очеретини і не видаючи себе жодним рухом. Згадаймо, через тисячу років по тому саме так робили українські козаки, що є одним із багатьох доказів неперервної спадкоємності вітчизняної військової традиції. Це положення підтверджує і свідчення візантійського письменника VII ст. Феофілакта Сімо-катти про вміння слов'ян створювати під час походу укріплений табір з возів і завдяки цьому захищатися від ворожих нападів. Козаки також успішно використовували табір з возів під час своїх військових кампаній. Отже, військове мистецтво розвивалося на власних традиціях, а також активно всотувало в себе і перепрацьовувало найкраще з бойових традицій римлян, візантійців, готів, гунів, аварів тощо. Сила базувалася на родинних засадах, за якими були зорганізовані дружини, наступальному характері ведення бойових дій, умінні стрімко переходити до оборони (табір), швидко долати водні рубежі, а також на добре налагодженій розвідці. Таким чином, прото- і праукраїнські збройні формування зробили свій внесок у світове військове мистецтво, насамперед, через приручення коня і використання його в мілітарних цілях, стратегічні наступальні дії на Балканському півострові, тактичні операції (пересування і захист табором з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою тощо). Київська Русь — перша ранньосередньовічна держава на території сучасної України. За своєю сутністю — це феодальна монархія, яка утворилася в кінці IX ст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в першій чверті XII ст. (1132 р.). Російські, радянські науковці стверджували, що її населяла давньоруська народність, на основі якої сформувалися росіяни, українці та білоруси. Зауважимо лише, що білоруси і росіяни були на периферії цієї держави і тільки з її руйнацією змогли створити свої державні об'єднання, найбільш сильним серед яких була Московська Русь. Вікінги (нормани) істотно вплинули на розвиток українських збройних формувань і їхнє військове мистецтво. Варязькі частини складалися з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним заняттям. Керівником війська був конунг (князь), який сам його організовував. Ядром військових загонів була дружина. До неї належав сам конунг, його рід, близькі друзі та інші вибрані люди. Члени дружини складали конунгові (князеві) присягу на вірність і між собою вважалися побратимами. Дружина йшла з князем у похід і була головною ударною силою у бойових діях. Схожі військові загони на чолі з вождем-князем існували і в південноруських слов'ян (взагалі, це дуже давня індоєвропейська традиція), але поєднання шведських, норвезьких, слов'янських, північноруських (новгородських) елементів породило могутній феномен — києворуську дружину, гвардію українських князівських збройних формувань, за допомогою якої і була побудована етнічна держава. Військові сили держави складалися з дружин київського великого князя і місцевих князів, загонів, які приводили феодали, а також з пішого ополчення селян і ремісників. Організаційно військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. їх загальна чисельність під час найбільших походів наближалась до 40–50 тисяч, але звичайно не перевищувала 15–20 тисяч. На озброєнні дружинників були мечі (близько 1 м-завдовжки), шаблі, бойові сокири, чеканії, списи, луки і стріли (наступальне озброєння), щит, шолом, кольчужна сорочка (панцир) — захисне озброєння. Прості воїни з ополчення були озброєні гірше, все залежало від статку воїна. Цікаво, що шабля (прийшла до нас зі Сходу) з'явилася в Київській Русі на 200 років раніше, ніж в Західній Європі. Іван Крип'якевич вважав, що саме під впливом варягів сформувалася нова військова тактика. Військо йшло у бій впорядкованою лавою (а пізніше членувалося на окремі підрозділи), а не безладно, як це було в давніх слов'ян. Вікінги привчили воїнів до послуху та дисципліни, давали зразок солідарності, побратимства і товариського життя. їхні завзяття, рухливість, одчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — увійшли в кров нашого народу. Варяги вивели місцеві воєнні сили з далеких лісових пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Те, що у давньоруського нашого війська розвинувся дух ініціативи, самопожертви, лицарства, — значною мірою заслуга цих скандинавських завойовників. Збройні сили Київської Русі-України складалися з піхоти (важко-озброєної і легкоозброєної), кінноти (також важкоозброєної і легкоозброєної) і флотилії. Якщо в Західній Європі в цей час вирішальною ударною силою була важкоозброєна лицарська кавалерія, то у Східній Європі взагалі і в Київській Русі зокрема основою всього війська була важкоозброєна піхота (ймовірно, це було наслідком того, що так воювали праукраїнці і вікінги). І лише в XII ст. важкоозброєна кіннота вийшла на перше місце і почала відігравати головну роль у великих битвах і сутичках з ворогом. Давньоруська флотилія займала почесне місце в державній військовій структурі. Вітчизняні мореплавці, маючи варягів за добрих вчителів, добре опанували морську справу. Свідченням цьому є цілий ряд блискучих військових морських походів у IX–X ст. по Чорному та Каспійському морях, які здійснила флотилія Київської Русі-України. Основою князівських збройних формувань були військові ватаги дружпнннків-лпцарів. Лицарство взагалі було характерним явищем для середньовічної Європи. Справжніми європейськими лицарями були дружинники та князі Київської Русі-України. Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став князь Святослав. Він був природженим воїном, який блискуче здійснював як тактичні операції, так і розробляв і втілював у життя стратегічні плани. Ось як описав ного український літописець: Святослав був хоробрий, легкий на ходу як барс, у поході не возив з собою ні казанів, ні наметів, нарізував конину, яловичину або звірину тонкими шматками, смажив на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов із ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: Іду на ви. Слова і дії князя Святослава повністю відповідали європейському кодексу лицарської честі. Основними засадами цього кодексу були: війна — як спосіб життя, неприйняття мирного існування, готовність у будь-який момент до самопожертви, цінування понад усе лицарської честі, рівність і побратимство між лицарями-дружинниками, взаємодопомога. Недаремно перед битвою під болгарською фортецею Доростолом в 971 р. (де русичі були обложені візантійцями) Святослав звертається до свого війська: Вже нам нікуди дітися, — волею чи неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом укриємось. Не звертаймо, а станьмо кріпко: а як моя голова поляже, ви самі думайте про себе. Як полководець Святослав посів чільне місце в історії світового військового мистецтва. На особливу увагу заслуговує його оригінальний принцип оголошення війни: Хочу йти на ви. Цим повідомленням про початок бойових дій великий князь намагався примусити ворога зібрати все своє військо в одному місці, а потім нанести йому один сильний удар: розбити його в одній битві. Окрім того, бойовий клич Хочу йти на ви мав також і моральне значення — страхав супротивника силою могутності українського війська. Разом з тим, Святослав як справжній полководець завжди залишався непередбачуваним для ворогів, і коли вони звикали до його манери ведення війн, міг їх здивувати своїми вчинками. Так, під час військової кампанії в Болгарії у 967 р. князь дотримувався принципу приховування задумів і дій, щоб нанести раптовий знищуючий удар по ворогах, що він і зробив-. Отже, князь Святослав не тільки був одним із найкращих військових діячів Київської Русі-України, але й збагатив своїми стратегічними і тактичними діями світове мілітарне мистецтво. Треба зазначити, що Київська Русь як складова і невід'ємна частина Європи завжди виступала її передовим східним форпостом у боротьбі з кочовим тюркомовним Степом. Ці змагання на багато століть визначили долю України та її збройних формувань. У збройній борні з кочовикамивійськовики Київської Русі-України зробили вагомий внесок в розвиток світової військової культури. Насамперед це стосується форм і методів захисту землеробських (осілих) цивілізацій від кочових. Українські полководці у боротьбі з номадами застосовували пасивні і активні методи. Все залежало від військового хисту князя-полководця, кількості та якості збройних підрозділів і політико-економічної ситуації в країні. Так, Святослав майже завжди воював з ворогом на його території. А ось його син і спадкоємець Володимир надавав перевагу пасивній обороні (що, не виключало і активних форм боротьби). Саме Володимир Великий почав будівництво довгих ліній валів з частоколами й іншими оборонними засобами, щоб з'єднати прикордонні міста в одну монументальну фортифікаційну систему. Тут він не був першовідкривачем. Уперше в історії оборонний проект під назвою Велика китайська стіна для захисту від кочовиків здійснили військові будівничі Китайської імперії. Це — в Азії. А в Європі могутня Римська імперія на вершині (і сходячи з неї) своєї могутності створила цілу мережу прикордонних валів, так званий лімес, для захисту своїх територій від варварів. Пізніше подібне будівництво продовжила її спадкоємниця — Східна Римська імперія (Візантія): можливо, саме контактуючи (штурмуючи візантійський лімес) з ромеями, східні слов'яни прийняли до уваги і саму ідею і те, як вона була реалізована. Зрештою, зауважимо, що такі монументальні фортифікаційні системи під силу тільки могутнім державам з міцною економікою, якими були Китайська і Римська імперії, але і для них будівництво цих систем потребувало максимальної напруги. Та врешті-решт ні римський лімес, ні Велика китайська стіна не порятували їх від ворогів. Давньоруські воєноначальники пішли шляхом поєднання пасивних (будівництво лінії валів) і активних (ведення бойових дій на ворожій території, так звана тактика нанесення превентивних (попереджувальних) ударів форм боротьби з кочовиками. Київська Русь не була нстільки могутньою, як Римська чи Китайська імперії, тому й розпочата Володимиром Великим цілісна монументальна фортифікаційна система не могла бути водночас побудованою. Над її спорудженням працювали військові будівничі і за Володимира Великого, і за Ярослава Мудрого, і за їхніх наступників, але вона так і не була завершена. Проте ця оборонна лінія відіграла свою позитивну роль, оскільки розміщувалася на найбільш небезпечних для нападів кочовиків місцях. Великий київський князь Володимир Мономах став карою Божою для половців. В поученні своїм дітям він повідомляв, що всіх його походів було, а не важливих і не згадати, з половцями він уклав 19 мирних договорів, полонив 100 найкращих їхніх князів і випустив їх з неволі, а більше 200 князів стратив і потопив у ріках. Окремо зупинимося на тактичних діях українських воєначальників у походах проти половців. Так, Володимир Мономах створював сильний авангард, який знищував передові загони ворога, захоплюючи ініціативу в свої руки і тим самим забезпечуючи собі моральну перевагу сил. У бою київський князь намагався охопити фланги і оточити супротивника. Заслуговує на увагу зближення його війська з ворогом уночі і раптова атака українців у бою з половцями в 1101 р. Слід також відзначити його бій в оточенні під час походу в 1111 р., який закінчився повним знищенням переважаючих ворожих сил. У цій битві Мономах зберігав у резерві найкращі свої сили, могутній удар яких розірвав оточення і призвів до повної поразки половців. Отже, поки існувала ранньофеодальна держава Київська Русь, то, використовуючи активну (напади на ворожі землі) і пасивну (фортифікаційна система) форми боротьби, вона успішно протистояла Дикому Степу (хазари, печеніги, торки, половці), знищуючи одних, нейтралізуючи других, підкоряючи інших. Так, тюркські племена чорних клобуків після ряду битв з лицарськими дружинниками стали вірними охоронцями кордонів держави. Коли ж Київська Русь внаслідок князівсько-феодальних чвар і усобиць перестала існувати і розпалася на десятки великих і малих удільних князівств, то проблема кочовиків знову гострилася. Якщо з половцями князівські дружини ще давали раду, то монгольська навала остаточно підкорила землі Київської Русі степовому євразійському світу. Після розпаду Київської Русі потужні традиції державотворення продовжували правителі Галицько-Волинського князівства. Особливо треба відзначити політичну і військову діяльність Данила Галицького. Саме за його правління надзвичайного поширився і став немовби візитною карткою князя так званий руський бій — тактика першого сильного удару, завдяки якому можна було знищити за раз основні ворожі сили. Ось як характеризує тактику галицького війська заморський воєвода Филя: Русь є скора до бою, але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони. Таким чином, дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в контексті євразійського мілітарного мистецтва і не тільки активно вбирало у себе найкращі військові досягнення, але й продукувало свої оригінальні напрацювання, а саме: лицарський виклик ворогові київського правителя Святослава і застосування його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим Степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій. В середині XVII ст. Україна знову здобула державність — Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Як слушно зауважує І.Крип'якевич, з появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Якщо всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська (наприклад, лицарські дружини), то козаччина постала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів і була від свого початку народним військом. Перші козацькі загони складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх об'єднувало бажання повоювати: здобути собі честь, славу і багатство. Можливо, козацтво ніколи б і не стало тим державотворчим чинником (згадаймо його некерованість, анархічність), якби не позитивний вплив найкращих представників української еліти-шляхти, таких, як Дмитро Впшневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо. Зауважимо, що ці українські шляхтнчі-полководці постали не на порожньому місці, а були прямими спадкоємцями дружинного лицарства давньоруської ранньосередньовічної держави. Розвиток служилого феодального етапу — лицарства Київської Русі — проходив у дещо інших умовах, ніж 'У західноєвропейського лицарства. Але, незважаючи на складну політичну ситуацію і подальшу втрату власної державності, українське лицарство зуміло не тільки зберегти свої мілітарні традиції і лицарський культурний комплекс, який є складовою частиною загальноіндоєвропейської мілітарної культури, але й передати їх своїм наступникам — українському козацтву. Нащадки Рюриковичів та їх бояр і дружинників були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме на їх ґрунті і постала в XIV–XVI ст. нова українська шляхта. її представники, фахові воїни-феодали, як заможні, так і дрібні князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівський староста Остап Дашкевич, староста барський Яків Претвич та князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою. Отже, зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та козацькою Гетьманщиною була українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції Київської Русі і передали їх українському козацтву. І.Крип'якевич вважає, що шлях-тичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв'язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом. Козацтво з окремих, роз'єднаних і некерованнх загонів з часом перетворилося на могутню силу, яка репрезентувала всю Україну. Козацькі гетьмани не тільки дбали про свої вузькостанові інтереси, а стали оборонцями православної церкви та всього українського культурного життя і врешті-решт створили свою власну державу — Гетьманщину. Ця держава була наскрізь просякнута козацьким духом (козаки — провідна верства, територіальний устрій — козацький), що визначалося насамперед боротьбою з ворожими зазіханнями. Головним завданням козацької держави була не повна мілітаризація всіх сфер життя, як, наприклад, в Ассирії, Спарті, і як підсумок — наступальна, агресивна політика щодо сусідів, а захист власної державності. Так, козацтво, широко застосовуючи військові елементи мілітарної культури, успішно використало їх у державному будівництві, що є незаперечним внеском у розвиток світового військового мистецтва. Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовнпм аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов'язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури. Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії-Иокрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил. Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецькимн супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією. Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів. Козацька піхота становила основу Війська Запорозького і була найбільш боєздатною його частиною. Деякі військові спеціалісти вважали, що у XVII ст. вона була найкращою у світі. В.Сергійчук наголошував, що сучасники високо оцінювали тактику козацької піхоти у бою — стрій глибоких чотирикутних колон, хоча в основному наступ відбувався розстрільною лавою, при цьому використовувалися, звичайно, природні складки місцевості. І якщо в арміях європейських держав як стратегічні, так і тактичні завдання піхота могла виконувати лише за допомогою важкої кінноти, то українська обходилася без цього — для Європи це було неможливо й нечувано. Як зазначає В.Корнієнко, суттєвим моментом тактики запорожців у першій половині XVI ст. виявилося поєднання вогню мушкетів із холодною зброєю. В західноєвропейських арміях при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь, а у козацькому ж війську, навпаки, — на прицільний, навіть снайперський. Основним прагненням було досягти підвищеної влучності прицільного індивідуального вогню. Сучасників, особливо європейців, надзвичайно вражав снайперський вогонь козаків з мушкетів. Так, один з них, венеціанський посол Альберт Віміна, записав у свій подорожній щоденник, що бачив на власні очі, як запорожці гасили кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, що це було зроблено щипцями. Але під час військових змагань одного прицільного вогню було замало, тому українські козаки-піхотинці опанували щільний і швидкий рушничний вогонь. Гетьман Петро Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя — безперервно заряджала їх. Як справедливо зауважує В.Корнієнко, це дозволяло при забезпеченні безперервності вогню залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню, а з іншою боку, побудова козацької піхоти в тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню супротивника. Згідно з підрахунками, така своєрідна технологічна лінія дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже у 8-10 разів. Якщо останній було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську шеренга, що зробила постріл, була готова до наступного вже через 20–30 секунд. А головне те, що під час бою українські козаки зближувалися з супротивником на реальний постріл (300–350 кроків), вражали його влучним й інтенсивним вогнем і переходили до рішучої атаки холодною зброєю. Рушничний вогонь повинен був частково розладнати й деморалізувати ворога, дезорганізувати його вогонь і знизити його влучність. Крім цього, дим від пострілів служив певною мірою маскуванням для тих, хто наступає. Треба відзначити вміння козацької піхоти швидко і якісно будувати захисні земляні фортифікаційні споруди (вали, шанці, окопи, редути тощо). Ось як описує польський мемуарист козачі укріплення на урочищі Старці: Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. Але особливо прославилися козаки використанням рухомого табору з возів, що рухалися один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалося спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати малого калібру, біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. По середині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були незамкнені, їх прикривала кіннота. Для закриття цих сторін рухомий табір мав крила, тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Його неприступність досягалась завдяки потужному мушкетно-артилерійському вогню та багаторядності возів. Високо оцінив тактичну військову силу рухомого табору сучасник, французький інженер Боплан: Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50–60 козаків. Як наголошує І.Стороженко, для козаків табір з возів став провідним його бойовим порядком, оскільки відповідав вимогам оборонної воєнної доктрини Запорозької Січі та характеру ворога. Саме боротьба з татарською кіннотою ускладнювалася тим, що її чисельність та час нападу неможливо було передбачити. Це змусило козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Хоча піхотинець під захистом воза і досягав ліквідації тактичної переваги над собою кіннотника, але поступався при цьому важливим параметром бою — маневреністю, внаслідок чого мав обмежені можливості для наступальних дій. Рухомий табір з возів був не тільки характерною особливістю козацької військової тактики, а й вагомим внеском української воєнної культури у розвиток світового мілітарного мистецтва. Його використовували ще праукраїнці в перших століттях нашої ери, воїни Київської Русі і козаки, а від них його перейняли поляки. За свідченням чеського історика Р.Урбанека, відомий полководець гуситів Ян Жижка вперше познайомився з використанням табору з возів для оборони під час Грюнвальдської битви (1410 р.). Як відомо, в ній брало участь і українське військо, тому І.Стороженко вважає, що саме від нього гусити і запозичили цей бойовий порядок, а, враховуючи характер ворога та складний рельєф Чехії (гірсько-лісистий), Ян Жижка пішов далі у розвитку табору з возів, і якщо у запорозьких козаків табір — це елемент бойового порядку, то у гуситів він стає постійним родом війська. Українське козацтво в особі своїх полководців доклало чимало зусиль у розвиток світової мілітарної тактики і стратегії. З його середовища постав цілий ряд визначних військових діячів і воєначальників. Це — Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Іван Виговський, Іван Сірко, Петро Дорошенко та ін. Розглянемо військову діяльність Б.Хмельницького, з іменем якого нерозривно пов'язане не тільки становлення української козацької держави — Гетьманщини, а й створення та розвиток її могутніх збройних сил. Розпочинаючи повстання проти Речі Посполитої, Б.Хмельницький розумів, що треба докорінно змінювати тактику і стратегію козацького війська, яка раніше полягала, в основному, лише у відсиджуванні в укріпленому таборі, оскільки у козаків не було своєї боєздатної кінноти. Тому гетьман пішов на союз з кримським ханом. Сама тільки присутність татарської кінноти вже негативно впливала на моральний дух польської шляхти. Тож Б.Хмельницький поєднав найкращу в Європі (та в світі на той час) козацьку піхоту з сильною і швидкою іррегулярною татарською кавалерією. Результати не забарилися — перемога над поляками у квітні 1648 р. на Жовтих Водах. У травні того ж року, спочатку здійснивши дезінформацію супротивника, а потім оточивши його, Б.Хмельницький здобув перемогу під Корсунем. Восени 1648 р. козацький гетьман дощенту знищив коронне військо під Пилявцями. І хоча під Зборовом (1649 р.) перемога висковзнула з рук Богдана, а під Берестечком (1651 р.) козацьке військо зазнало нищівної поразки, гетьман і надалі продовжував успішно керувати національно-визвольними змаганнями українського народу проти польського поневолення, і тільки смерть зупинила його державотворчу діяльність. Недаремно вчені вважають Б.Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України. В.Сергійчук схиляється до думки, що завдяки видатному таланту Б.Хмельницького і його однодумців-полковників (Кривоноса, Нечая, Кричевського, Богуна, Морозенка. Золотаренка, Ждановича) стало можливим застосувати новітню тактику у військовому мистецтві, що випередила Європу на добру сотню років. Це, зокрема, використання методів формування армії всенародного типу, широке маневрування великими силами під час бойових операцій, п'ятипереходова система з її етапами та регулярними поповненнями тощо. Нагадаємо і той відомий факт, що українські козаки були найманцями на військовій службі у багатьох європейських країнах. В.Сергійчук зазначає, що XVII ст. в Європі — це час найманих армій, бо й у військах таких видатних полководців, як Валенштайн, Густав-Адольф, Спінола і Конде, як правило, були найманці різних національностей. А до козаків запорозьких зверталися, тому що вони себе вже зарекомендували відважними воїнами у боротьбі проти турецько-татарської орди, і рейтинг їхній тоді був піднятий досить високо. Водночас, походи запорожців у Західну Європу, спільні бої з найманцями різних країн давали можливість відпрацьовувати нові прийоми бою, запозичувати передове у стратегії і тактиці, що шліфувало військове мистецтво війська Запорозького54 і підносило його на європейський і світовий рівень. Характеризуючи військове мистецтво збройних сил українського козацтва, В.Сергійчук звертає увагу на те, що воно у багатьох випадках було найпередовішнм у Європі і застосовувало ті бойові прийоми, про які належним чином сьогодні не згадують наші вітчизняні підручники з історії військового мистецтва. Чому ж тоді Наполеон Бонапарт, готуючись до походу в Росію, на початку 1811 р. замовляє своєму офіційному публіцистові з міністерства закордонних справ Лесюру докладну працю про історію козаків? Чому, переправившись уже за Віслу, у березні 1812 р., імператор Франції так цікавиться ходом підготовки цієї книги? І коли йому доставляють коректуру її напередодні Бородінської битви, він уважно знайомиться з нею впродовж усього свого перебування в Москві? Наполеона насамперед цікавила військова майстерність українського козацтва, можливість використання її на величезних просторах Російської імперії своєю армією, те військове мистецтво козаків, за еволюцією якого свого часу слідкувала вся Європа. А все це: і широкомасштабне маневрування, і швидка організація табору під час бою, і п'ятппереходова система перед битвою, і маневрування двома крилами, удар центром у вирішальному місці тощо — з арсеналу козацтва перейшло потім в інші армії, приносячп славу Суворову, Наполеону, Фрідріху Великому. Таким чином, українське козацтво постало і сформувалося на дружннно-лпцарських засадах Київської Русі-України. Надалі ж, активно використовуючи надбання своїх попередників, взаємодіючи з татарським, турецьким, польським, московським (російським), молдавським, угорським, західноєвропейським мілітарними мистецтвами, українська військова традиція досягла європейського рівня і зробила вагомий внесок у розвиток світової воєнної культури через доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві; морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки з метою виховання фахового воїна (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої у Європі козацької піхоти (прицільний, інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки, вміння добре будувати захисні фортифікаційні споруди); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях тощо. Кінець XVIII, XIX і початок XX століть були одним з найважчих періодів для українського народу та його збройних формувань. Було остаточно знищено автономію Гетьманщини (1783 р.), а етнографічна територія України була поділена між двома найбільшими європейськими імперіями — Російською і Австро-Угорською. Але і в цих складних умовах тривав неперервний (хоча і дуже неповноцінний внаслідок власної бездержавності) розвиток українського військового мистецтва. Насамперед, це — Чорноморське козацьке військо (Військо вірних козаків, назване так російським урядом у 1787–1788 рр. на противагу невірним задунайським запорожцям), яке почало формуватися у зв'язку з наближенням війни з Туреччиною з осені 1787 р. м Чорноморці, залишки запорозьких козаків, які не захотіли емігрувати, продовжували удосконалювати бойову майстерність і звитяжний дух своїх попередників і прославилися під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На їх основі пізніше було сформовано Кубанське козаче військо, яке було винищене більшовиками в першій чверті XX ст. Полки Чорноморського та Бузького козачих військ, українські городові козаки воювали на боці Росії з французьким військом Наполеона, проявивши при цьому бойове вміння. Це і задунайці — запорожці, які втекли від царизму на територію, підвладну Туреччині, і створили там волелюбну Задунайську Січ, що стала гідною славетних традицій Січі Запорозької. Недаремно Ф.Вовк наголошував: Склад Січі поповнювався і підтримувався виключно народом, що приходив з України. У цьому відношенні Задунайська Січ була спадкоємницею своєї придніпровської метрополії. Задунайці зі своїми землями користувалися в Османській імперії досить великою автономією. Головним завданням січовиків було виставити під час війни ту кількість війська, яку вимагали від них турецькі воєначальники. Таким чином, платячи данину кров'ю, Задунайська Січ порівняно з іншими османськими підданими мала більше волі і переваг. Задунайські козаки і надалі розвивали українське бойове мистецтво, ведучи військові дії на суші і на морі, удосконалювали козацько-лицарську педагогіку — військовий вишкіл молоді, зберігали і передавали із уст в уста козацькі історичні пісні та думи. Але, на превеликий жаль, все це відбувалося не в ім'я захисту батьківщини, а для зміцнення її споконвічного ворога — Османської Туреччини. З цією ж метою був створений у 1853 р. Мехмедом Садик-Паші (Михайлом Чайковським) козацький полк з 6 сотень загальною кількістю 1400 осіб. Слід зазначити, що службовою мовою у ньому була українська. Під час Кримської війни козацький полк М.Чайковського відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російським військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. А наприкінці 1854 р. козаки М.Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією. Але продовжимо розповідь про задунайців. У 1828 р., під час чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.), серед них стався розкол: частина, на чолі з кошовим Йосипом Гладким, перейшла на бік росіян; ті, що залишилися, були жорстоко покарані турками. Так Задунайська Січ припинила своє існування. А Й.Гладкий отримав дозвіл Миколи І на формування у Південній Бессарабії з українських козаків, що оселилися у краї до 1828 р., Дунайського (з 1856 р. — Новоросійського) козацького війська з двох полків. Воно проіснувало з певними видозмінами до 1868 р.1 Дунайці були задіяні російськими генералами у підкоренні Кавказу, де показали себе з найкращої сторони. Так, начальник штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенант О.Баря-тинський відзначав, що, незважаючи на гірську місцевість, дунайські козаки воювали не гірше місцевих мешканців. Під час Кримської війни 1853–1856 рр. козаки несли охоронну службу, захищаючи від нападу ворога дунайський кордон. Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегата Тигр. За героїзм і мужність, виявлені у Кримській війні та в ході бойових дій на Кавказі, 29 вересня 1855 р. № 1 та № 2 Дунайські козацькі полки були нагороджені Олександром II штандартами За хоробрість. Всі військові чини прирівнювались за правами і пільгами до регулярних кавалерійських частин. 59 офіцерів були підвищені у званнях, 38 урядників отримали офіцерські звання, 15 козаків нагороджені орденами-. У 1848–1849 рр., під час революції в Австрійській імперії, цісар Фердинанд для протидії угорським повстанцям дав дозвіл створювати так звані національні гвардії, щоб оборонити владу монарха. Цим скористалися у більшій мірі поляки та у меншій — українці. Так, у Галичині були створені, хоча і малочисельні, але власні українські мілітарні формування: загони національної гвардії, народна селянська самооборона та батальйон руських гірських стрільців, в їхньому одязі, зокрема, були використані українські національні елементи. Цінним джерелом для дослідження української воєнної термінології є складений 1848 р. перший вітчизняний військовий довідник Руководство до вправи для стражі народної, автори якого намагаються закріпити у вжитку українську мілітарну лексику. Отже, в кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися і зробило невеликий, але власний внесок у світову мілітарну скарбницю знань, зокрема: успішне здобуття чорноморцями ворожих фортець під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. (грамотне тактичне поєднання одночасного штурму укріплення з моря та суходолу при вогневій підтримці); подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти; вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби; високий рейтинг козацьких формувань як наііманців тощо. Таким чином, хоча цей процес був спорадичним та ще й на користь інтересів чужих імперій, але в контексті цілісного розвитку військової культури України він став позитивним фактором. Все ж існування українських збройних підрозділів стало тими могутніми підвалинами, на яких постало військове мистецтво Збройних Сил України в державотворчих змаганнях XX ст. В 1914 році розпочалася Перша світова війна, яка тривала 4 роки. Скарбниця світового військового мистецтва значно поповнилась, але якою дорогою ціною! Мільйони убитих і покалічених, руйнація імперій і поява нових незалежних держав, у тому числі тоталітарних. На полі битв Першої світової з'явились новітні види озброєнь (танки, отруйні гази), посилились мілітарні аспекти застосування авіації, дирижаблів, підводних човнів тошо, але жодний з цих чинників не став вирішальним для здобуття переваги на фронтах. Перемогли ті країни (Англія, Франція), які на противагу своїм головним супротивникам (Німеччині та Австро-Угорщині) активно задіяли чотири чинники: військовий (якісно підготовлена армія, озброєна модерною мілітарною технікою на чолі з фаховими генералами), економічний (добре розвинена воєнна промисловість, джерела постачання сировини і продовольства), ідеологічно-політичний (підтримка патріотичних настроїв і єдності суспільства, не допускаючи в його середовищі соціальних революцій), дипломатичний (створення проти ворожого угруповання свого військового союзу і залучення до його лав якнайбільше членів-сателітів). Цей глобально-комплексний елемент став найважливішим внеском XX століття в стратегію і тактику світового військового мистецтва. Наприклад, кайзерівська Німеччина мала одну з найкращих у світі армій, потужну мілітарну промисловість, але вона мала проблеми з сировиною і продовольством, з союзниками, з соціальною злагодою в суспільстві, з війною на два фронти тощо. Все це виснажило і привело до краху кайзерівську державу, хоча, за іронією долі, до її капітуляції жоден іноземний солдат не воював на її землі… Україна теж отримала шанс і намагалася його реалізувати. Доба визвольних змагань України за свою державність (1917–1921) виявила і героїв, і зрадників, і непрофесіоналів, і фахівців; останніх було дуже мало, і серед них навіки овіяли славою своє ім'я героїчні усуси. Українські січові стрільці (УСС) дали яскравий і величний прнклад-зразок непереможності і жертовності кращих синів українського народу на шляху творення соборної самостійної держави. Важко не погодитися із твердженням Б.Якнмовича, що частини УСС були найкраще вишколеним військом Української Галицької Армії (УГА) на Заході України, а на її Сході — полк (пізніше — корпус) Січових Стрільців на чолі зі своїми незмінними командирами С.Коновальцем та А.Мельником, був нанбоєздатнішою частиною Дійової Армії УНР. Отже, січові стрільці вміли професійно воювати і перемагати; це був кістяк, гвардія українських збройних формувань. Але молоде національне державне керівництво виявилося надзвичайно слабким і безсилим (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) у напруженій боротьбі і програло: військово, економічно, політико-ідеологічно і дипломатично. УСС зародились в 1914 р. як військовий український легіон в австро-угорській армії; вони не були якимось унікальним явищем — подібний легіон був створений поляками тощо. Взагалі Перша світова війна 1914–1918 рр. стала трагедією для народу України. Українці воювали і проливали свою кров за інтереси Австро-Угорської та Російської імперій; це була справжня братовбивча війна, коли галичанин стріляв у наддніпрянця і навпаки. Але разом з тим це був майданчик для підготовки власних українських збройних сил у майбутній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, тому що на відміну від наддніпрянців, які були тільки гарматним м'ясом для російських генералів, галичани окрім цього (на жаль, вони теж були для австро-угорців військовим матеріалом) організували окрему українську військову частину — легіон УСС — зі своїми старшинами, українською мовою спілкування і власними відзнаками, тим самим створивши прообраз майбутньої національної армії, що, як зазначалося вище, відіграло позитивну роль в українських визвольних змаганнях 1917–1921 рр. УСС протягом 1914–1920 рр. (на фронтах Першої світової війни і під час українських визвольних змагань) являли собою яскравий приклад поєднання військового професіоналізму та ідейної національної наснаженості (вони вірили і боролися за створення Української Самостійної Соборної Держави), і саме це стало вагомим внеском українців у розвиток світового військового мистецтва. Початок Першої світової війни і перші її роки були зустрінуті патріотичними гаслами і діями, як у запіллі, так і на фронтах воюючих держав. Поступово, із затягненням військових дій, великими втратами, руїною, нестачею продовольства, патріотизм поступився місцем ідеям світової революції. Найкращий приклад — діяльність російських більшовиків на чолі з В.Леніним під девізом Поразка царської Росії — це перемога світової комуністичної революції і як наслідок — повний розвал російської армії, у тому числі в 1917 р. — на початку 1918 р. так званих зукраїнізованих військових частин. На противагу цьому, як писав В.Кучабський, стрільці відчували, що хоч вони воюють в австрійських мундирах, але є українським національним військом, яке вміє гідно захищати честь своєї нації; це об'єднувало стрільців, що воювали на фронті, в одне ціле, і разом з тим у них відроджувалася давня національно-державницька мрія і викристалізовувався погляд, що головне завдання чекає українських січових стрільців не тепер, у самому розпалі війни, а щойно наприкінці її, і що тоді повинна бути кинута на вагу подій збройна сила української нації, бо поки що все ще йде боротьба за існування Австрії, а не за безпосередній український національний інтерес. Тому українські січові стрільці не рвалися сліпо в бої, зате боролися так, що викликали похвали чужинців, якщо доводилося їм рятувати положення на фронті: бо тоді гнало їх у бій їхнє почуття української національної честі. Саме колишні вояки легіону УСС (які перебували у російському полоні і знайшли в собі мужність і відвагу не повернутися додому, а взяти в руки зброю і стати на захист молодої української державності) і стали ідейним стрижнем, провідником і генератором соборницької ідеології січових стрільців (за що пізніше так дорікали їм петрушевці). Ця соборницька ідеологія була незвична в той час, і головне її кредо: Всеукраїнська національно-державна ідея не орієнтується ні на кого, крім бажання й збройної сили української нації. Ця ідея не знає ніяких ні австрійських, ані російських українців, а знає лише всеукраїнський народ, для якого надзбручанський кордон не існує. Вона знає теж лише один інтерес — національно-всеукраїнський. Отже, не галицькою і не наддніпрянською військовою частиною став Корпус січових стрільців, який соборницьку, державницьку ідеологію. В 1917–1920 рр. він боровся на всіх фронтах, де тільки гриміли українські гармати. В його рядах були сини всіх національних земель: і тих, що над Кубанню, й тих, що над Доном, і тих, що були давнім Запоріжжям, сини Поділля, Волині і навіть Закарпаття — всієї України. Як уже зазначалося, у період боротьби за українську державність 1917–1921 рр. переважав політичний, дипломатичний, економічний і військовий непрофесіоналізм, який у підсумку і привів Україну до поразки. Один з таких прикладів — Крути. І як міг генерал-поручник Олександр Удовиченко називати знищення студентського куреня під Крутами — золотою сторінкою в історії українського народу?! Це — ганебна сторінка! У той час, коли національно свідома, але військово не вишколена молодь гинула від російсько-більшовицьких куль, у Києві перебували тисячі справжніх вояків, які ніким не були зорганізовані. І таких прикладів — безліч. На противагу цьому візитною карткою УСС завжди був професіоналізм. Так, восени 1918 р. січові стрільці не тільки відродилися як військова одиниця, але, використовуючи найкращий бойовий досвід австро-угорської, німецької та російської армій, створили кількісно малий (менше тисячі стрільців), але якісно боєздатний підрозділ, який відіграв вирішальну роль у поваленні гетьманату Скоропадського. Підрозділи українських січових стрільців протягом 1914–1920 рр., поєднавши в собі високий військовий професіоналізм та міцну ідейно-національну наснаженість, стали тим стрижнем, навколо якого зростали вітчизняні збройні сили як на Сході, так і на Заході України. Саме об'єднання фахового мілітарного чинника з політично-ідеологічним фактором на національному ґрунті УСС і стало внеском українців до світового військового мистецтва. Таких воїнів неможливо перемогти, їх можливо тільки знищити фізично, ось тому січові стрільці та їхній керівник Євген Коновалець і після поразки визвольних змагань продовжили боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу, започаткувавши Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Друга світова війна стала для людства і світового військового мистецтва тим рубежем-рубіконом, перейшовши який земляни отримали шанс пізнати Істину буття і небуття. Війна розпочиналась звичайнісінько рушничними, автоматними та гарматними пострілами, а завершилась вибухами атомних бомб. Початок кінця чи кінець початку? Хто знає, політики, військові продовжують милуватися термоядерним люстерком, не бачачи в ньому, окрім власних віддзеркалень, саркастичної посмішки Смерті. Окрім зброї масового знищення, людство відчуло на власній шкірі ще одну небезпеку — жах тоталітаризму (сталінського, гітлерівського тощо) і його нестримний потяг до глобального напування, незважаючи на десятки мільйонів убитих і скалічених. Найкращі сини і дочки України були серед тих, хто боровся з тоталітаризмом. Створена ними Українська Повстанська Армія (УПА) навіки вписала золотими літерами своє ім'я не тільки на скрижалі боротьби за українську державність, але й доклала своїх зусиль у розвиток світового військового мистецтва, а саме тактики і стратегії підпільного і партизанського Руху Опору. Так, українські повстанці були не зрадниками, не колабораціоністами, а мужніми борцями за незалежну Україну. Здається, що минули ті часи, коли їх називали підлими запроданцями, кривавими бандитами, буржуазними націоналістами. Але це, на жаль, не так. Офіційно, на державному рівні, бійці УПА не отримали статусу ветеранів Другої світової війни (у той час, як люди, які боролися з ними у складі загонів НКВС і МДБ, — отримали, хоча війна ця вже скінчилася. Парадокс?) А ліва, особливо комуністична преса, продовжує лити на них бруд, таврує їх фашистськими прихвоснями. В цей час у засобах масової інформації з'являються заяви деяких ветеранів Великої Вітчизняної війни, що саме вони у 1941–1945 рр. воювали за незалежну Україну. Воювали — так, але не за вільну Україну, а за так звану Радянську Україну (колонію у складі російської комуністичної імперії, населення якої мордували, морили голодом, розстрілювали, відправляли у Сибір, на Соловки) і яка, тим не менш, була їхньою батьківщиною. В ті часи тільки бійці УПА боролися за Українську Соборну Самостійну Державу. Тому зараз, коли Україна здобула нарешті державну бронзу, колишні компартійні чиновники докладають чимало зусиль, щоб продовжувати замовчувати роль і місце Української Повстанської Армії і її вояків та старшин у державотворчих змаганнях середини XX ст. У цьому контексті треба розв'язати проблему термінології, а саме поняття Велика Вітчизняна війна, заідеологізоване комуністичними міфотворцями. Для них термін Велика Вітчизняна війна є дуже вдалою знахідкою, тому що в цьому разі СРСР ставав жертвою фашистського агресора, а комуністи на чолі радянського народу вели справедливу визвольну боротьбу і навіть врятували світ від фашистської коричневої чуми, а те, що потім Європа та світ були розділені на два ворогуючих табори, — зовсім інша справа. Якщо ж застосовувати термін Друга світова війна, то стане зрозумілим, що агресорів було два —гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР. Пакт Ріббентропа-Молотова і таємні протоколи про розподіл сфер впливу — лише один з багатьох доказів цьому. Згадаймо так зване визволення Західної України, повернення Буковини, приєднання Прибалтики, війну з білофіннами — все це криваві сторінки Другої світової війни, які писалися кров'ю багатьох народів, у тому числі й українського. Трагедія бездержавного українського етносу полягала у тому, що він був суб'єктом, простіше кажучи — гарматним м'ясом. Найкращі представники українського народу були з цим незгодні, і діяльність ОУгї слугує тому яскравим прикладом. її можна критикувати за співробітництво з фашистами, але щоб досягти мети — відродження самостійної України, — вони використовували усі можливі засоби. Саме за сприяння ОУН була створена і почала діяти УПА, хоча на мій погляд, треба розмежовувати ці два поняття — ОУН і УПА, партію і військо. Тому що повстанська армія була не поза, а надпартійною силою і об'єднувала у своїх лавах не тільки членів ОУН, які поділяли їхні погляди, а також і простих селян, робітників, інтелігентів, які були далекі від партійних гасел, але хотіли вибороти незалежну українську державу і вільно в ній жити, господарювати і панувати. На жаль, ОУН і УПА зазнали поразки через несприятливі політичні та історичні умови, але їх збройні змагання сприяли формуванню нових поколінь борців за українську справу! Підполковник УПА Іван Бутковський наголошував, що Друга світова війна внесла багато нових елементів у військове мистецтво, які змінили стратегічне і тактичне обличчя військових дій, і серед них виділяється один дуже важливий компонент: територіальна партизанська і підпільна війна. Український народ не мав власної держави і армії, і, не чекаючи ні від кого підтримки, спромігся на самостійницьку концепцію, що без орієнтації й допомоги від будь-якої з воюючих сторін знайшла активну підтримку найширших народних мас. Зовнішнім виявом цієї концепції, а зараз і її реалізатором, були українське визвольне підпілля як політична сила і УПА — як збройна формація. Недаремно західні вчені вважають УПА найкращим партизанським рухом Другої світової війни, оскільки, спираючись тільки на власні сили, українські повстанці близько десяти років вели активну боротьбу з окупантами, як з нацистами, так і з комуністами. А китайські партизани Мао чи югослави (серби) Тіто отримували як моральну, так і матеріальну зовнішню допомогу, що сприяла їхнім успішним діям. Тепер розглянемо на конкретних прикладах внесок УПА у розвиток світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, створення міцної і гнучкої організаційної структури УПА, яке вирішувало два головних завдання: збереження єдності і цілеспрямованості повстанського руху (стратегічна централізація) і забезпечення якнайбільшої оперативності відділів (децентралізація виконання). Як наслідок, територія, де діяла УПА, розподілялася на такі частини: 1. Північний Край (Волинь і Полісся) — УПА-Північ; 2. Західний Край (Галичина, Буковина, Холмщина і Підляшшя) — УПА-Захід; 3. Південний Край (Поділля) — УПА-Південь; 4. УПА-Схід (північ Житомирщини, Київщини і частково Чернігівщини), а наступною і найнижчою територіальною одиницею була Воєнна Округа (яка відповідала приблизно радянській області) — це той щабель у структурі УПА, на якому починалося безпосереднє керівництво збройною боротьбою. Далі вже йшов тактичний поділ: загін, курінь, сотня (відділ), чота, рій. Саме рій — найменша бойова ланка відділу УПА, яка приблизно відповідала відділенню в регулярній армії (чота — взводу, сотня — роті, курінь — батальйону тощо), був головною тактичною військовою одиницею. Всю бойову та організаційну діяльність УПА здійснювали військові штаби: Головний Військовий Штаб — як орган керівництва Головного Командира УПА — і військовий штаб воєнної округи. По-друге, українські повстанці підняли на досить високий рівень партизанську тактику боротьби з ворогом (рейдування, засідки, диверсія, розвідка), що дало їм можливість більше десяти років воювати і з німцями, і з поляками, і з росіянами. Це дало підстави західним вченим стверджувати, що УПА — найкраща партизанська формація під час Другої світової війни, як уже зазначалося вище. По-третє, бійці УПА, окрім збройного спротиву загарбникам, розгорнули велику психологічну війну, що дало їм змогу високоефективно діяти на місцеве українське населення, достатньо потужно впливати на осіб іншої національності: на військовослужбовців-інородців в нацистськії! і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії. По-четверте, УПА, взаємодіючи з ОУН, показала приклад, як військо може співпрацювати з політичною партією, не конкуруючи і не протидіючи один одному, а спрямовуючи всі свої сили на створення Української Самостійної Соборної Держави. Отже, рядові воїни і командири Української Повстанської Армії більше десяти років вели напружену і кровопролитну боротьбу з ворогами за утвердження незалежної України. Хоча вони зазнали поразки, але їх визвольна справа не загинула, а була успадкована українськими дисидентами, що, врешті-решт, і призвело до проголошення 24 серпня 1991 р. Української Соборної Держави. Окрім того, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво. Зокрема, це: створення міцної і гнучкої організаційної структури повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалення і посилення партизанської тактики у боротьбі з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгортання потужної психологічної війни, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення, мати вплив на військово-службовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; взаємодіючи з ОУН, українські повстанці показали приклад, як військо може співпрацювати з політичною організацією заради перемоги над ворогом і побудови Української Самостійної Соборної Держави. 24 серпня 1991 року на політичній карті світу з'явилася ще одна незалежна держава — Україна, спадкоємниця княжої могутності Київської Русі, козацької волелюбності Гетьманщини, стрілецької наснаги УНР і ЗУНР. З того часу минуло десять років, попри всі негаразди, труднощі, помилки і спротив триває процес розбудови національної держави і її власних Збройних Сил. На цьому шляху зроблено чимало, але зробити треба ще більше, тому що від підрозділів імперської окупаційної Радянської Армії, розміщеної на території України (на базі яких було розпочато формування вітчизняних Збройних Сил), до справжньої професійної патріотичної модернізованої української армії ще далеко. Хоча з того, що зроблено, деякі елементи заслуговують бути занесеними у доробок світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу. Стратегія і тактика військового мистецтва середини і другої половини XX ст. показали, що ядерна зброя виконувала позитивну роль у стримуванні агресивних дій один проти одного двох наддержав: США і СРСР (наприклад, війна в Кореї, Карибська криза, війна у В'єтнамі тощо) і давала змогу застосовувати їм у локальних війнах лише звичайну, неядерну зброю. З руйнацією СРСР і з розповсюдженням атомної зброї в небезпечних конфліктних зонах (Ізраїль — арабські країни, Іран — Ірак, Індія — Пакистан тощо) вона втрачає свій так званий позитив і набуває чорного негативу. Будь-який локальний конфлікт із застосуванням ядерних і термоядерних бомб може перетворитися у всесвітній і привести до знищення на планеті Земля всього живого, включно з людською цивілізацією. Тому ліквідація зброї масового знищення (хімічної, бактеріологічної, ядерної) — нагальна потреба земного суспільства XXI ст., і те, що зробила Україна, відмовившись від ядерного потенціалу (третього у світі, після США та Росії), — гарний приклад для наслідування політикам і генералам інших країн. По-друге, — це побудова українських Збройних Сил на базі частин імперської Радянської Армії (за виключенням Чорноморського Флоту — помилка тодішнього президента Л.Кравчука та його політичного і військового оточення). Отримавши у спадок від зруйнованого СРСР військові підрозділи Радянських Збройних Сил, розквартированих на українській землі, чисельністю 730 тисяч, керівництво держави мало два реальних варіанти. Перший, так званий прибалтійський, — домагатися повного виведення частин Радянської Армії зі своєї території, з частковим залишенням деякого військового майна і озброєння за домовленістю, та розбудова власних збройних сил з нуля. Другий, так звана націоналізація, — створення на базі підрозділів Радянських Збройних Сил української національної армії, де все військове майно колишньої Радянської Армії проголошується власністю України, а солдати, прапорщики і офіцери самостійно вибирають, кому служити, — українському чи іншому народу. Другий шлях виявився для України більш прийнятним і був проведений більш-менш успішно, за винятком Чорноморського флоту, який став російським і отримав право базуватися у Севастополі (присутність російської військово-морської бази на території України — це ймовірна так звана шоста колона і ракетний удар в спину українській державності); розкрадання у великій кількості військового майна; невисокої боєздатності і низького національно-патріотичного духу сучасної української армії 90-х рр. XX ст., її зросійщеності (не тільки мова, але й російський дух панують в нашій армії); низького професіоналізму (останній приклад: запуск ракети типу земля-земля з її влучанням не в ціль на полігоні, а в житловий будинок у м. Броварах, що призвело до загибелі людей); люмпенізації (розкрадання майна, дідівщина, безчестя тощо). Але, попри все, наша армія на вірному шляху і, якщо будуть здійснені всі задумані реформи, вона дійсно стане українською професійною, боєздатною і високопотужною. По-третє, активна співпраця Збройних Сил України з НАТО, у межах програми Партнерство заради миру. Вони єдині з усіх армій СНД (республік колишнього СРСР, за винятком країн Прибалтики, які проголосили вступ до Північно-Атлантичного блоку своєю головною метою) не на словах, а власними справами: спільними маневрами, навчаннями, консультаціями — сприяють активізації процесу взаєморозуміння у Східній Європі, а не конфронтації, за яку виступає російський генералітет і вище державне керівництво. Українська армія бере участь також у миротворчих місіях з партнерами з НАТО на Балканах (з цією метою був створений україно-польський батальйон) та як підрозділи блакитних шоломів ООН в Африці, Азії. На думку автора, вся ця військова співпраця Українських Збройних Сил з іншими іноземними арміями буде сприяти підвищенню боєздатності, фаховості нашого національного війська і врешті-решт посприяє вступу України до НАТО. Тому що бути нейтральним і мати по сусідству Російську Федерацію, з її неоімперськими амбіціями XXI ст., яка спить і бачить Україну своєю малоросійською губернією, — справжнє самогубство як для української держави, так і для української нації. По-четверте, участь українських парамілітарних об'єднань, а саме Української Національної Самооборони (УНСО), в локальних конфліктах (громадянських війнах) в Придністров'ї, в Абхазії, в Чечні. Попри всі зауваження щодо моральності чи не моральності втручання українців у справи інших держав (зауважимо, що у всіх цих конфліктах прямо чи опосередковано були задіяні російські війська, і тому це як відповідь на протидію російській агресії, отже, це не тільки етично виправдовує унсовців, але й відкидає від них образливий ярлик найманець), автор висвітлює цю проблему як один з аспектів мілітарного мистецтва. Сучасні військові аналітики стверджують, що період глобальних, світових воєн минув, настав час так званих локальних (обмежених) воєн і військових конфліктів. Країни, які мають величезні армії чисельністю 500 тисяч і більше, у більшості випадків неспроможні як утримувати таке військо у боєздатному, професійному і технічному стані, так і успішно задіяти його в локальній війні. Яскравий приклад — дві кавказькі війни Росії з Чечнею (Ічкерією) в 90-х рр. XX ст. За кількістю військовослужбовців і якістю зброї (особливо в авіації, танках, важкій артилерії) росіяни переважали чеченців. Але бездарність військового командування, невисока боєздатність, слабкий патріотизм російських військовослужбовців привели до того, що росіяни стали значно поступатися чеченцям. Одних вів у бій командирський наказ, а інших, окрім того, ще й дух предків і неписані гірські закони. В підсумку у росіян — програш першої війни і Піррова перемога — у другій. Що буде далі, покаже час, а нам треба робити висновки, тому що сучасні російська і українська армії, як брати-близнюки, — спадкоємці радянської, де воювали не якістю, а кількістю, де солдати завжди були гарматним м'ясом, де тупість генералів була звичайним явищем тощо. Росіяни в Чечні це знову переконливо продемонстрували. На противагу цьому, підрозділ УНСО Арго, який воював у Абхазії на боці грузинів і супроти росіян і абхазів, використовуючи великий тактичний досвід УПА, найкращі розробки Радянської та інших зарубіжних армій, зарекомендував себе як внсокобоєздатна, фахова, психологічно стійка військова частина. Унсовці застосовували диверсійну партизанську тактику, воювали як звичайний армійський підрозділ (рота) у складі грузинських військ. Вони відрізнялися від тих же грузинів міцною дисципліною, кращою тактичною і вогневою підготовкою, взаємодопомогою. Все це вони здобули під час вишколу в мирний і військовий час. Хоча грузини програли ту війну, біііці УНСО її виграли. Бойовий досвід вояків УНСО повинен стати надбанням українського військового мистецтва (вивчатися в українських військовії х академіях та інститутах), тому що вони, синтезуючи найкращий досвід УПА, Радянської та інших армій, саме сьогодні беруть участь у створенні модерної тактики і стратегії локальних військових конфліктів. А це, безперечно, є вагомим внеском українців у світове військове мистецтво. На жаль, як писав один з авторів і героїв книги Війна у натовпі, наш бойовий досвід тут, в Україні, нікому не потрібен. Дарма… Хоча автор надіється і вірить, що не за горами той час, коли словосполучення Українська Армія, українські воїни-солдати-бійці стануть синонімами могутності, сили, боєздатності, професійності, патріотизму. Наші друзі будуть радіти, почувши ці слова, а вороги — поважати. І так буде! Слава Україні! Героям Слава! Отже, за десять років існування незалежної (формально? чи реально?) Української держави, попри всі її проблеми і втрати, є в неї і вагомий доробок. Автор вважає, що до нього можна віднести і внесок українців у світове військове мистецтво в контексті українського державотворення. А саме: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід до перетворення частин імперських збройних сил в пострадянське національне військо, з поступовим становленням на його базі професійної, сучасної боєздатної армії; активна і реальна співпраця української армії з Північно-Атлантичним блоком, що сприяє активізації процесу порозуміння у Східній Європі зокрема і у світі в цілому; участь українських парамілітарних об'єднань, а саме бійців УНСО. в локальних конфліктах у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, розробка і впровадження ними (під час бойових дій та вишколу молоді) сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва в локальних конфліктах (громадянських війнах). У своєму невеликому дослідженні ми намагалися показати внесок українців у світове військове мистецтво в контексті національного державотворення, а також як зароджувалися, розвивалися і які етапи у своєму становленні пройшли мілітарна культура і бойове мистецтво вітчизняних збройних формувань. Протягом багатьох століть прото-українські, праукраїнські і українські військові підрозділи та їх керманичі не тільки відігравали визначну роль у формуванні і становленні незалежної України (антської, київської, козацької, унеерівської і сучасної), але й зробили вагомий внесок у світову мілітарну культуру. А саме: прапращури українців уперше в Європі приручили коня і використали його в мілітарних цілях, прото- і праукраїнські збройні формування проводили стратегічні наступальні дії для оволодіння Балканськпм півостровом (так звана слов'янська експансія на Балкани), тактичні операції — пересування і захист за допомогою табору з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою. Українське дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в річищі євразійського мілітарного мистецтва і мало свої оригінальні здобутки. Це — лицарський виклик ворогові Хочу йти на ви київського правителя Святослава і використання його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій. Українське козацтво постало і сформувалося на дружинно-лицарських засадах Київської Русі-України. Активно використовуючи надбання своїх попередників і взаємодіючи з сусідами, українці мали такі напрацювання: доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві: морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки в ім'я виховання фахового воїна — захисника України (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої в Європі козацької піхоти (прицільний інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях. В кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність і знищення Запорозької Січі і козацтва на Гетьманщині, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися: це — успішне тактичне поєднання одночасного штурму фортифікаційних укріплень з моря та суходолу при вогневій підтримці, подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти, вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби. Початок XX ст. був відзначений черговою спробою України вибороти державну бронзу і хоча вона виявилася невдалою, слід при цьому відзначити діяльність УСС. Саме підрозділи українських січових стрільців протягом 1914–1920 рр., поєднавши у собі високий військовий професіоналізм і міцну ідейно-національну наснаженість, стали тим стрижнем, навколо якого зростали вітчизняні збройні сили як на Сході, так і на Заході України. Саме поєднання фахового міліарного чинника з політично-ідеологічним фактором на національному ґрунті УСС стало внеском українців до світового військового мистецтва. Україна в роки Другої світової війни стала ареною жорстокого двобою поміж імперіями Сталіна та Гітлера, але була ще третя сила, яка намагалася визволити Україну з колоніальних кайданів, — Українська Повстанська Армія. Окрім визвольної війни, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво: створили міцну і гнучку організаційну структуру повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалили і посилили партизанську тактику боротьби з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгорнули потужну психологічну війну, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення і мати вплив на військовослужбовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; успішно взаємодіяли з ОУН. За десять років існування незалежна Українська держава досягла значних здобутків у царині власного військового будівництва і зробила вагомий внесок у світове мілітарне мистецтво. Це: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід по перетворенню окупаційних імперських частин в пострадянське національне військо з поступовим становленням на його ґрунті сучасної професійної армії; активна співпраця у військовій сфері з країнами НАТО; участь українських парамілітарних об'єднань (УНСО) в локальних війнах у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, розробка та впровадження ними сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва у так званих локальних конфліктах (громадянських війнах). Таким чином, за свою багатовікову історію українці зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво і це підтверджують наведені вище приклади. На жаль, у більшості випадків українські воїни воювали за чужі інтереси, і тільки маючи власну державність, мілітарне мистецтво України (лицарське, козацьке) досягло європейсько-світових рівнів. Отже, одним з вагомих чинників Української Самостійної Соборної Держави є національна армія, побудована на засадах професійності, патріотизму і лицарсько-козацьких традиціях.
Последние комментарии
6 часов 10 минут назад
6 часов 30 минут назад
6 часов 55 минут назад
6 часов 59 минут назад
16 часов 29 минут назад
16 часов 33 минут назад