Слiди на плинфi [Юрій Логвин] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Логвин Юрий Слiди на плинфi (на украинском языке)

Юрий Логвин

Cлiди на плинфi

I. ЗАСПIВ

Старiючий майстер ретельно позначив усi болонки зрубу, позначив усi частини будови - вiд вiконець-заволок до сволокiв на всiх поверхах. Тому вiн не втручався тепер у роботу хлопцiв - знав, усе добре зроблять.

Здоровi, вправнi хлопцi поскидали кожухи та свитки i, закасавши рукава, мiцно пiдперезавшись, знiмали вiнець за вiнцем дубового зрубу. Дзвенiло вистояне дерево, з шерхотом i трiском обсипався тиньк помальованих, помережаних стiн. Їдучий пил туманом розповзався подвiр'ям, викочувався через вiдкритi ворота на вулицю.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, десь спiвали величальну пiсню молодому.

А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього Мiста.

Наче зацiпенiлий, дивився вiн на хмари крейдяного пилу, що огортали залишки зрубу. Як гаряче зараз його робiтникам! Он то один, то другий утирав з чола рясний пiт.

А майстровi прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване тiло. А ще частiше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та гарячу.

Коли вони з дядьком повернулись iз далеких сонячних Обезiв i йшли на уклiн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури Софiї Святої, зведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

Коли вони збиралися в далекi Обези по золото, свинець i мiдь, то будова була велетенським мурашником, а гомiн стояв, плив звiдсiля над мiстом.

Тепер за паколлям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилась густа пара.

I все довкола засипав, засiвав пухкий снiг. Снiг невагомим покривалом огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бiлому смарагдовi стеблини ще живої трави. Вiн тодi зняв обезьку кошлату шапку i звiв до неба лице. Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипiли ворота. Зараз вiдкриються навстiж, i через них виїздять сани з болонками. А на болонках позначки, поставленi його рукою. Повезуть цi болонки на Подiл, i почне вiн там складати їх у зруб на новому подвiр'ї.

А тут, у Верхньому Мiстi, на будовi Святої Софiї, на впорядкуваннi подвiр'я i служби, на виведеннi Золотих ворiт проминуло бiльш нiж три десятилiття його життя.

Клубочилась їдуча курява, а майстровi згадалися тумани над iрпiнськими болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов згадалась золота подорож в Обези. Найщасливiша подорож його життя. У синiй водi вiддзеркалення крутобокого, наче iз золотих дошок, бойового човна варязького. Сiчуть золотi весла бiрюзу води, напнулось колесом, засвiтилось срiблом вiтрило. Дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс теплу днiпрову воду. А вiн, самотужки пiдбираючи мелодiю, спiває вiншування могутнiм веслярам.

Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снiги з дерев i лугiв, зацвiли i осипали золотим пилом верби i шелюг, i все зазеленiло, зацвiло, i повiнь в одну мить опала. I пливе-плине далеко внизу човен, минає одмiлини, темнi смуги вогкої рiнi, смарагдовi заростi прибережних гаїв.

Вiн стоїть тут угорi, на височенних київських кручах, ще скутих довгою зимою, i згадує, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею, примостився на самiм вершечку i споглядає близькi смарагдовi, а далекi блакитно-бiрюзовi - приднiпровськi гори.

I не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити засипанi ще снiгом схили Верхнього мiста i вгледiти десь високо-високо самого себе. Сивого, у сiрiй вовчiй шапцi, згорбленого, iз глибокими зморшками на худому обличчi,

А вiн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрiвця й спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

I нiчого майстровi не шкода з усiх лiт прожитих.

Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтала над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

За цей час збудували Святу Софiю.

Господар Русi, великий каган Ярослав укрiпив життя i порядок "Руською Правдою", змiцнив воїв i ощадливо зiбрав срiбло i злато.

Минули й славнi походи супроти ворохобних сусiдiв.

Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.

Нiхто з його синiв не зможе бути єдиним справжнiм каганом, стовпом i опорою влади на Русi.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто. Здається, тепер от i настав час згадати слова тмутороканського iудея-мiняйлу, що казав тодi хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство i не приязнi iз владою!'

Тодi малий не мiг второпати, чого ж цей багатий мiняйла каже такi слова. Все, здавалось, заперечувало йому. Хiба то праця - мiняти золото? Чи мiг вiн зневажати багатство, на якому сидiв? I чому не водити дружби iз владою? Якби вiн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хiба б вiн такi достатки зiбрав у Тмутороканi?.. Але тепер майстер дещо починав розумiти з того початку в Тмутороканi... Хоча, власне, почалось все не в Тмутороканi, а тодi, в кiнцi травня, у далекому древлянському селi. I все почалось через дядька його.