Капiтани космосу [Кость Лемешев] (fb2) читать онлайн

Кость Лемешев КАПIТАНИ КОСМОСУ

ЧАСТИНА ПЕРША НА ЗЕМЛІ

«Не можна не бути ідеї: виконанню передує думка, точному розрахункові — фантазія».

К. Е. Цiолковкий

«SOS! SOS! SOS!»

Третя, остання година робочого дня закінчувалася. Черговий радист міжпланетної станції зв’язку «Земля» Олег Денисов все частіше відводив погляд від численних приладів, підхоплювався з крісла і робив крок до дверей. Але радиста Шао Лі, який мав змінити Олега, все не було.

— Бач, який точний! — докоряв про себе друга Олег. — Знає ж, що о шостій я маю зустрітися з Наташею…

При згадці про дівчину юнак аж оглянувся довкола: чи не висловив він своїх думок вголос? Та в радіозалі на всю широчінь високих стін лише сяяли блиском панелі з приладами, рясніли різнокольоровими сузір’ями кнопки, м’яко відбивали світло згаслі екрани телезв’язку.

Нікого. Він сам, наодинці з своїми несміливими, але радісними думками. Наташа! Олег силкувався уявити її усміхнені очі, згадати слова, які вона говорила вчора на прощання, і не міг. З пам’яті чомусь зринуло несподіване і випадкове: легкий подих вітру підхоплює пасмо пушистого волосся дівчини і м’який дотик обпікає Олегові щоку. Невже вона тоді догадалася, чому він нараз знітився і розгубився, чому відмовився від цікавої роботи на Камчатці і опинився тут, на Новій Землі?

Олег поглянув на годинника і зітхнув: хвилинна стрілка підіймалася до зеніту. Ну, хоча б хвилин на п’ять піти з роботи раніше! Тоді б вони з Наташею встигли злітати в Москву, на прем’єру нової феєрії, створеної поетами після польоту на Венеру. А тепер? Що він скаже Наташі? Затримався в справах? Де там! За місяць робота в міжпланетній радіостанції на Новій Землі Олегові ще ні разу не пощастило чергувати в нічних змінах, коли проводилися найголовніші сеанси міжпланетних радіозв’язків. Всі свої три години вечірньої зміни Олегові доводилося приймати і передавати за адресами інформації з автоматичних станцій на супутниках і хіба що — якнайбільше — радіограми від різних геологічних партій на Місяці. Все це робили автоматичні прилади, кібернетичні пристрої та обчислювальні машини. Олег стежив за їх роботою і дуже рідко втручався в злагоджений ритм автоматики…

Різкий і тривожний сигнал центрального приймача змусив Олега здригнутися. Голубим сяйвом засвітився великий екран головного відеофона.

— Земля! Земля! — залунав дужий голос з репродуктора. — Слухайте і дивіться Венеру! Земля! Земля! Слухайте і дивіться Венеру!

Олег кинувся до пульта, рвучко повернув важіль двостороннього телезв’язку. Стривоженим бджолиним роєм загули прилади, налагоджуючи зв’язок. Телевізійний сигнал блискавично шугонув від антени станції до системи рухомих і нерухомих по відношенню до Землі ретрансляційних станцій на супутниках, відбився, посилився, миттю перетнув простір, досяг приймальної апаратури на таких же станціях навколо Венери, знову відбився, знову посилився і, заспокоєний в озерці екрану, зобразив перед тим, хто викликав Землю, збуджене обличчя Олега.

А перед Олегом на великому екрані головного відеофона все чіткіше вимальовувалося обличчя радиста з станції «Венера». Ще мить — і на пульті засвітилася зелена лампочка. Гудіння шукаючих і пізнаючих пристроїв завмерло.

— Я — Земля! — закричав Олег. — Я — Земля! Слухаю і бачу Венеру!

— Та й я тебе, хлопче, бачу, — не втрималась від посмішки людина на екрані. — Кричиш, аж у вухах лящить. Мабуть, новенький?

— Черговий радист Денисов! — підвівся Олег.

— От що, товаришу Денисов. Я радіоінженер з Венери Павлов. Терміново дай мені телерадіозв’язок з Почесним Президентом Академії Наук Сергієм Петровичем Кедровим. Термінова і закрита розмова. Зрозуміло?

— Є дати термінову і закриту!! — натиснув першу кнопку на пульті Олег. Широка ліва панель з екраном посередині зробила плавне півколо і застигла проти екрану, з якого дивився на Олега Павлов.

— Готуй ще один екран, — сказав Павлов. — Доки я буду говорити з Кедровим, треба буде розшукати і підключити до нас льотчика-космонавта Віктора Юрійовича Чуєва. Коли саме — скаже Кедров.

Якби Олег знав, що через кілька днів кращі художники візьмуться за пензлі, щоб відтворити на полотні цю історичну подію, де він буде зображений в оточенні славнозвісних людей на екранах, він, мабуть, подбав би про відповідний до моменту вираз обличчя і особливу поведінку. А тепер Олег просто працював. Працював з насолодою. Нарешті ж, і він веде міжпланетний зв’язок!

Ось вже м’яко засвітився екран лівої панелі — прилади почали налагоджувати телезв’язок з Москвою. Міцна рука лягла на плече Олега. Юнак знав, що це прийшов Шао Лі, але навіть не оглянувся.

— Дізнайся, друже, — пошепки сказав він Шао Лі, — де зараз льотчик-космонавт Чуєв. Хай він чекає зв’язку з нами.

— Та він же на лікуванні. Опромінювання на Меркурії. Пам’ятаєш, півроку тому був випадок попадання метеорита у фотоелементу станцію?..

— Знаю. Годину тому я приймав повідомлення, що Чуєв уже видужав. Значить, кудись вилетів. Ось і дізнайся, де він, та підготуй зв’язок. Он на третьому пульті…

— Земля! Земля! — дзвінко пролунало з лівого екрана. — Москва до телерадіозв’язку готова.

Олег підвів голову від пульта і побачив на екрані радиста Московського радіоцентру Берідзе.

— Шота Олександрович! — чомусь пошепки звернувся до старшого колеги Олег. — Венера просить зв’язку з Кедровим. Термінова і закрита розмова.

— Венера? З Кедровим? — перепитав Берідзе. — Мабуть, щось надзвичайне, коли турбують дідуся Кедрова. Ну, що ж. Чекай.

Кілька хвилин на обох екранах нікого не було. Потім на правому з’явилося обличчя начальника космічної станції на Венері академіка Лебедєва, а на лівому — відома всьому світові сива голова Почесного Президента Кедрова. Екрани височіли над пультом, і Олег, закінчивши операцію з’єднання, сидів, затамувавши подих, немов самітній глядач в центрі незвичайного амфітеатру.

— Добрий день, Сергію Петровичу! — ґречно вклонився Лебедєв. — Даруйте, будь ласка, що потурбував вас. Ваші роки…

— Та ви що, всі змовились кожну розмову із згадки про мій вік починати? — сердито насупився Кедров. — Чого це вас так гіпнотизують мої сто двадцять років? Та я всім на собі доводжу благотворний вплив негативних йонів, друже. Заждіть, скоро не те буде! Всі люди житимуть кілька сторіч… Словом, киньте це й давайте ближче до діла. Здрастуйте, значить, Валентине Михайловичу. Слухаю вас.

— Незвичайна подія, Сергію Петровичу. Радісна і водночас гірка звістка для вас.

— Ви, я бачу, на Венері зовсім розучилися по-земному говорити, — посміхнувся Кедров. — Ходите навколо діла, мов олімпійський красень навколо богині Венери. Кавалер та й годі!

— Вибачте, Сергію Петровичу! Справа в тому, що… Нами одержана звістка про плазмольот «НБК-3» і ЙОГО капітана Юрія Чуєва. Вчора, тобто чотирнадцятого квітня за земним часом… Та що з вами, Сергію Петровичу?

Олег прикипів поглядом до екрана. Кедров раптом зблід, схопився за серце, хвилину стояв непорушно, потім потер долонею чоло і глибоко зітхнув.

— Все, вже все добре, Валентине Михайловичу. Тридцять шостий рік чекаю на цю звістку, а от бачите — не підготувався… Ну, ну, далі.

— Вчора наша радіостанція прийняла чіткі сигнали: «SOS! SOS! SOS!». Спершу ми думали, що вони сповіщають про якусь біду на одному з рейсових міжпланетних плазмольотів. Та всі наявні в польоті кораблі заперечили це. Результати обчислень з урахуванням ефекта Доплера показали, що джерело сигналів, прийшовши з міжзоряного простору, переміщувалось з потухаючою швидкістю по витягнутій орбіті навколо Сонця…

— Значить, це не був плазмольот Чуєва? — перебив Кедров. — І ви…

— І ми негайно послали туди плазмольот останньої вашої конструкції, Сергію Петровичу. Вечір і ніч тривала погоня, а годину тому відбулася зустріч з космічним посланцем.

— І це був…

— Так. Це був невеликий автоматичний плазмольот-розвідник, посланий до Сонячної системи з борту корабля Чуєва.

— Де Чуєв? — пошепки запитав Кедров.

— На плазмольоті-розвіднику виявилися копія бортового журналу капітана корабля Чуєва, записки першого випробувача плазмольотів майора Новикова і магнітофонна плівка зі звуковим листом Чуєва на Землю.

— Включайте запис! — сказав Кедров. І наказ, і благання відчув Олег в його схвильованому голосі.

— Зараз, — відповів Лебедєв. — Товаришу Павлов!

На екрані з-за спини Лебедєва з’явився з портативним магнітофоном в руках радист Павлов, поставив апарат на стіл, натиснув кнопку…

— Дорогі земляни! Товариші! Люди! — долинув до Олега хрипкуватий, але чіткий голос. — Звертається до вас капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Чуєв. Десятого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року за земним календарем наш плазмольот у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Як вам відомо, ми першу зупинку зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот.

Кілька місяців плазмольот при потрійному перевантаженні набирав швидкість і нарешті досяг субсвітлової. Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Пройшло ще півроку польоту. Плазмольот вже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було лише одне, перше кільце гігантської спіралі з космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали погаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося, — читайте в записках майора Германа Новикова. Залишившись майже без енергії, ми споряджаємо наш бортовий автоматичний плазмольот-розвідник, задавши йому програму польоту до Сонячної системи, і сподіваємось, що наші сигнали почують люди.

Дорогі земляни! Товариші! Люди!

Ми зробили все, щоб на останні кілограми дейтерію максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємося по величезній орбіті навколо двох залізних зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми вже самі ніколи не вийдемо…

«Плазмольот вилетів у тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому році, — підраховував Кедров. — Більше півроку він перебував у польоті на субсвітловій швидкості. За цей час на Землі згідно з теорією відносності минуло близько сорока років. Тепер у нас є ще досконаліші плазмольоти, які досягають субсвітлової швидкості в значно коротші строки, мають більший швидкісний коефіцієнт. Треба негайно діяти».

— …Наш плазмольот-розвідник буде йти першу половину шляху з десятикратним перевантаженням, — вів далі голос з плівки, — на граничних для апаратури прискореннях. Це значить, що він досягне Сонячної системи за два-три місяці. Якщо хоча б ще через півроку ми побачили своїх рятівників — це було б перемогою…

«Зараз Юрію Чуєву, — підраховував Кедров, — двадцять дев’ять років, а його синові Віктору повинно бути на Землі сорок, майорові Герману Новикову — тридцять два, а його синові Іванові вже сорок шостий. Юрій і Герман не знають, як зростали їх діти, які професії вони обрали. А чи не можна включити синів до складу рятівної експедиції? Зустріч з батьками в космосі була б для них великим щастям».

Тим часом капітан Чуєв закінчував своє повідомлення:

— Про всі особливості нашого рейсу в космосі, розрахунки шляху плазмольота від Марса до хмари космічного пилу докладно розповідає наш бортовий журнал. Дуже хотілося б, щоб він потрапив до рук Сергія Петровича Кедрова, творця першої «райдуги».

Я закінчую, дорогі земляни. Передайте наш привіт з глибин космосу всім людям, нашим близьким і рідним.

До побачення, люди. Ми чекаємо зустрічі, дорогі товариші!

…Кілька хвилин у радіозалі панувала напружена тиша. Приголомшений всім почутим, Олег злякано дивився на заціпенілого Кедрова.

— Юрій Степанович… Юрко… — прошепотів Кедров. — Я ж тебе, рідний хлопчику, з дня народження пам’ятаю. — Кедров зробив величезне зусилля, ковтнув повітря і, вже звертаючись до Лебедєва, сказав: — Капітан Юрій Чуєв народився дванадцятого квітня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в свято здійснення першого космічного польоту Юрієм Гагаріним. В той час багато хлопчиків були названі Юріями. А сім’я Чуєвих була мені близькою… Ви чули, які вони молодці, міжзоряні мандрівники? Таке нещастя, а в них і тіні сумнівів про близьку зустріч нема. Ви уявляєте, які там люди, Валентине Михайловичу?

— Так, Сергію Петровичу. Треба негайно лаштувати плазмольот у дорогу. Негайно!

— Вірно, колего, але спершу треба підготувати до цієї звістки всіх рідних і близьких космонавтів…

Олег аж рота розкрив від невимовного бажання сказати, що льотчика-космонавта Віктора Чуєва — сина Юрія Чуєва — вже розшукано і зв’язок можна починати хоч зараз.

— Я просив хлопців розшукати льотчика Чуєва, — сказав Лебедев. — Тільки він щойно з санаторію. Обережно з ним треба.

— Я сина Юрія Чуєва знаю, — відповів Кедров. — Великої мужності і витримки людина. Давайте зв’язок.

Олег подивився на Шао Лі, той повернув важіль, і на третьому екрані з’явилося усміхнене обличчя людини років сорока.

— О! Та тут ціла академія! — гучним басом привітала вона вчених. — Привіт москвичам, покорителям Венери, і вам, хлопці-новоземельці!

— Здрастуйте, Вікторе Юрійовичу, — м’яко, по-батьківському заговорив Кедров. — А ви де зараз?

— В кабіні лайнера на шляху до Харкова. А завтра вже буду на плазмодромі. Ви ж знаєте, як на нас чекають на Меркурії. Треба терміново доставити обладнання для нової фотоелементної станції.

— Так-так, — немов не чуючи, вів далі Кедров. — Ви, Вікторе Юрійовичу, людина мужня…

— Щось сталося вдома? З Олею? — зігнав посмішку Чуєв. — Говоріть, Сергію Петровичу!

— Та скажу відразу. Одержана звістка про вашого батька, Вікторе Юрійовичу…

— Батька? — зблід Чуєв. — Та говоріть же!

Олег пильно вдивлявся в обличчя уславленого льотчика-космонавта, і йому до болю чітко передавалися всі відчуття сина, який все життя чекав на зустріч з батьком. Сам того не помічаючи, Олег і губу прикусив, як Чуєв, доки повторювався звуковий лист Юрія Чуєва з космосу, і полегшено зітхнув, і посміхнувся в кінці, і знову насупився, зажурений.

— Батько… На замкненій мертвій орбіті! Така колосальна відстань… — немов пробуджуючись, сказав Чуєв. — Я знаю, як йому там нелегко…

— Але ж ви забуваєте, — штучно весело почав Лебедев, — що він тепер молодший за вас на цілих одинадцять років. А молоді все здолають, Вікторе Юрійовичу.

— Я не про те, — в задумі сказав Чуєв. — Ви розумієте, як мені важко відмовитись від участі в експедиції? Але ви розумієте і те, як мене чекають на Меркурії. Там теж люди, товариші, а я поки що один маю практику водіння плазмольотів у те вогняне пекло.

— Значить, — просяяв Кедров, — відмовляєтесь?

— Так, — твердо сказав Чуєв. — І батько зрозумів би мене. Він зробив би так само.

— Правильно, Вікторе Юрійовичу! — з повагою дивився на Чуєва Кедров. — Ви достойний син Юрія Чуєва. Вашого батька врятують інші. Підготовку почнемо негайно. Останнє запитання: які ваші пропозиції щодо спорядження експедиції?

— У мене? — перепитав Чуєв у задумі, і раптом очі його дивно блиснули. — У мене прохання до вас, Сергію Петровичу. Лише ви один зможете умовити Наукову Раду Академії виконати його.

— Слухаю, Вікторе Юрійовичу. Постараюся виконати всі ваші прохання.

— Я прошу до складу експедиції ввести мого сина, мого Сергійка. Сергія Чуєва.

— Вашого сина? — підвів волохаті сиві брови Кедров. — Онука Юрія Чуєва? Та він же, мабуть, ще зовсім дитина?!

— Йому сімнадцятий пішов, — швидко заговорив Чуєв. — Закінчив школу першого ступеня і працює лаборантом у астронома Добробаса. Як любитель-радист, одержав першу премію за відеофонний зв’язок з Марсом. Ну, що ще? Спортсмен. Ви, Сергію Петровичу, подивилися б, як ця дитина, ваш малий тезко, гантелями грається, з літака на парашуті стрибає та в центрифузі по два сеанси витримує — не те б сказали!

— Досить, досить! — засміявся Кедров. — Найбільше ви мене тим підкупили, що ваш син — мій тезко. Ну, й хитрий же ви, Вікторе Юрійовичу!

— Я про те думаю, — вів далі Чуєв, — що в тривалі міжзоряні рейси ми й повинні будемо такі команди посилати, щоб там була половина молоді. Може, не таких, як мій син, але не старше 20 років. За дорогу молоді космонавти і інститути космонавтики покінчають і, повернувшись, практикою польотів володітимуть.

— Ну, добре, добре. Про це вже я з своїми колегами говоритиму. Взагалі — чудово, навіть символічно те, що в космосі зустрінуться дід з онуком. Обидва — молоді!

— А про що пише майор Новиков у своїх записках? — звернувся Чуєв до Лебедєва. — Чому на плазмольоті не вистачило дейтерію?

— Всі записки майора Новикова шифровані. Він же був першим випробувачем плазмольотів. Зараз обчислювальна машина нашої станції вже працює над розшифруванням. За день ми передамо повний текст записок в Службу Безпеки польотів на плазмодром.

— О, у мене вже починається посадка, — подивився в цю хвилину кудись вбік Чуєв. — Значить, через день-другий по дорозі на Нову Землю я загляну до вас, Сергію Петровичу, з Москву.

— Чекаю, Вікторе Юрійовичу. Привіт всьому вашому дому!

Олег і Шао Лі довго дивилися на погаслі екрани. Зустрівшись очима, вони мовчки і міцно потиснули один одному руки.

— Будемо проситись в експедицію! — рішуче сказав Шао Лі. — Обов’язково доб’ємося!

— Мене не візьмуть, Лі… Ох, не візьмуть! Всього місяць практичної роботи. А ти… ти ж, крім радіосправи, і плазмольоти вивчаєш, і інститут закінчуєш. Я сам за тебе прохати буду, Лі.

Шао Лі міцно обійняв за плечі вірного друга.

Представник третього покоління

Сергій прокинувся від яскравого променя на обличчі, відкрив очі, мружачись сів на ліжку.

— Доброго ранку, товаришу конструктор! — почувся знайомий голос з кутка, і до ліжка, кумедно дибуляючи, підійшов робот-ведмідь «Мишко». — До підйому залишається десять хвилин.

— Ага, клишоногий, сьогодні я прокинувся раніше тебе! Це ти, опецьок, проспав у своєму барлозі підйом. Сьогодні ж неділя. Ось тобі за це!

Сергія охопило звичне весело збудження, з яким він кожного ранку починав «зарядку» з роботом. Схопивши подушку, він з силою пошпурив її в голову Мишка, пружиною скочив з ліжка, знаючи, що ведмідь, піймавши кинуту річ, негайно і точно пошле її назад. Це була перша «вправа». Потім Сергій подавав команди і разом з Мишком робив ранкову гімнастику, добиваючись все більш точної координації рухів робота. Зарядка звичайно закінчувалась боротьбою, в якій Сергієві завжди доводилось поступатися перед Мишком. Та сьогодні робот поводив себе якось дивно. Впіймавши подушку, він спокійно поклав її на ліжко.

— Легковажність не прикрашає юнака. Майбутній капітан космосу повинен займатися підготовкою до польоту, а не грою в м’яч, — тонким голосом сестри Людмили сказав Мишко. — Запам’ятайте це, мій хлопчику!

— Ось це хто?! — стрепенувся Сергій, згадавши вчорашню зустріч з батьком, сімейну нараду і головне — рішення про його, Сергіїв, наступний політ на плазмольоті в глибини космосу в складі рятівної експедиції. — Ура, Мишко!

Аж колесом пішов по кімнаті Сергій. Аж пісню дзвінку затягнув хлопець. І даруйте йому, дорогий читачу, його невгамовну радість. Він любив свого діда, хоч і не бачив його. Він розумів, що космонавти в біді, хоч за своє життя ніколи не знав горя. Та Сергій був молодим хлопцем. А молоді і в майбутньому, мабуть, всі отак безпосередньо, без роздумів сповнюватимуться щасливої радості від думки про наступний політ.

— Ну, зажди ж! — підійшов до Мишка Сергій. — Віддячу я тобі, сестричко, за підступність. Знатимеш, як робота проти творця настроювати.

Посміхаючись, Сергій підійшов до Мишка, натиснув біля його вуха кнопку і замогильним басом сказав: «Так завжди буде закінчуватись лукавство племені кирпатих!». Потім юнак відкрив на грудях робота невеличкі дверцята, пересунув кілька важелів і, давши ведмедеві в лапи вазу для квітів з водою, скомандував: «Виконуй!»

Робот м’яко повернувся і пішов до виходу. Двері були зачинені, але Мишко, немов принюхуючись, торкнувся носом ручки-заскочки. Двері тихо відчинилися.

А за хвилину в кімнаті сестри пролунав веселий зойк в супроводі басовитого повчання. З мокрим обличчям і волоссям, в спортивному костюмі в кімнату Сергія вихорем влетіла Людмила.

— Помста ледарям і ведмедям! Тільки помста!

— Не піддамося кирпатим! — регочучи ухилявся Сергій від наскоків сестри. Та стусани нападниці ставали все дошкульнішими, і Сергій гукнув: — Мушко, на допомогу!

В кімнату швидко вбіг робот-ведмідь і став між юнаком і дівчиною.

— Це чужий, Мишко. Взяти його! Раз…

Ведмідь повернувся вишкіреною мордою до Людмили, шерсть на його спині наїжачилась.

— Два…

Лапи ведмедя зігнулися для стрибка, в очах спалахнули зелені вогники. Людмилу немов вітром вимело з кімнати.

— Знай наших! — крикнув їй навздогін Сергій, але й сам здригнувся, глянувши на робота спереду, — вигляд у Мишка був не на жарт хижий і грізний. Лише на тому тижні, готуючись виступати з Мишком у самодіяльній п’єсі, Сергій закінчив розробку електронно-звукової схеми, яка по команді «чужий» підіймала на роботі наелектризовані шерстинки і запалювала зелені лампочки в очах. Скомандував би Сергій «три!», і робот дійсно кинувся б на людину.

— Відпочивати до слова «Вега!» — кинув роботові Сергій і побіг у ванну кімнату. Ведмідь безвільно обм’як.

— Вега! Вега! — повторював Сергій, хлюпочучись під душем. Треба було затвердити в пам’яті слово-ключ, інакше, забувши його, доведеться розбирати робота до гвинтика, щоб знову змусити його «ожити».

За сніданком у просторій і світлій їдальні, суцільна прозора стіна якої виходила на широку і повноводу ріку, Людмила, ховаючи посмішку, сердито скаржилась батькові та матері:

— Не розумію, як можна шибеників у космос посилати. Братик тільки пустощами й займається: вже навчив свого Мишка на людей кидатись! Цей «великий винахід» схожий на його «вічний двигун», якого він сконструював ще в шостому класі. Пам’ятаєте? Багато галасу даремно…

— Подивимося, що створиш ти, коли закінчиш свій хімічний факультет. А я свого Мишка в плазмольот візьму. Його електронна пам’ять краща, ніж у деяких першокурсників.

— Годі вам воювати, — тихо сказала Ольга Олексіївна. — Серьожі завтра вирушати, а ви знову за своє…

— Ось як надовго розлучаться, не те заговорять, — гучним басом сказав Віктор Юрійович. — А проводжати Сергійка будемо всі разом.

За столом запала тиша.

— Не треба, — вже лагідніше заговорив батько, помітивши, як заблищали очі в Ольги Олексіївни і Людмили. — Представник третього покоління Чуєвих, мій син, у космос виходить! Цим пишатися, цьому радіти треба. Він же далі батька полетить.

— Та я, — підвівся за столом Сергій, — та я, тату, все зроблю, щоб… Ну, спасибі тобі, батьку…

— Вірю, синку. На діда рівняйся. Ти з нашого роду капітанів космосу найдальше в майбутнє заглянеш. Заздрю я тобі, Серьожо, здорово заздрю, синку. А ти ніде нас, Землі нашої, не забувай.

— Та це ж, — забринів голос Ольги Олексіївни, — ще років сорок пройде, доки Серьожа повернеться. Може, й не застане нікого з нас живими….

— Застане, — посміхнувся Віктор Юрійович. — Тепер середня тривалість життя на всій Землі до ста двадцяти років піднялася. А коли здорово чекати на повернення Сергія будемо, всі півтораста проживемо. Зате через якісь півстоліття ми Сергія двадцятирічним побачимо. Якраз женити буде пора.

Всі посміхнулися, а Сергій густо почервонів і похапливо сьорбнув відразу півсклянки гарячої кави.

— Ну й жених! — реготала Людмила, дивлячись, як пирхає Сергій. — Тпрусь, котику, не хапай гарячого!

— Я просто надто замислився, — мужньо виходив з смішного становища Сергій. — Як воно за теорією відносності виходить, що космонавт в дорозі два-три роки знаходиться, а на Землі в цей час півстоліття минає? Хоч і читав про це багато, а якось не віриться…

— Ця штука дуже складна, — посміхнувся до дітей Віктор Юрійович. — У світі нема єдиного для всіх тіл, які рухаються, ходу часу. Кожному з них відповідає не лише своя маса і швидкість, а й свій власний хід часу — така елементарна суть теорії відносності. Плазмольоти, що рухаються на великих швидкостях, мають свій власний плин часу. Секунди і години там «подовжуються» тим більше, чим ближче швидкість до світлової. Виходить, що політ на субсвітлових швидкостях — це подорож у часі. І приклад вашого діда це блискуче стверджує. Словом, про все докладніше дізнаєшся в польоті, синку. Там і інститутські знання одержиш.

— І чому це мене в експедицію не беруть? — зітхнула Людмила. — Доки Серьожа повернеться, я і справді такою, як наша бабуся, стану.

— А де це наша бабуся? — похопився Віктор Юрійович. — Чи вже поснідала?

— Вона, мабуть, в дорогу збирається, — озирнулася до дверей Людмила. — Вчора, після твоєї, тату, розповіді, вона мене в свою кімнату покликала і ми вдвох сумували. Бабуся дуже вражена, що нашому дідові Юрію зараз там, в космосі, лише двадцять дев’ятий рік пішов, а їй тут шістдесят сповнилось. Колись вона молодшою за діда Юрія на три роки була. Тепер до своєї приятельки, дружини майора Новикова, виїхати збирається. Обидві ж вони тепер бабусі.

— Так… — протягнув Віктор Юрійович. — Це складніше, ніж мені свої сорок років до двадцяти дев’яти батькових рівняти. Та я вірю, що й ці сумні сюрпризи природи ми подолаємо. Обов’язково переборемо. Як доб’ємося того, щоб всі люди по кілька віків жили, таких невтішних роздумів менше буде. А для цього треба ще рішучіше космос штурмувати, якнайдалі у всесвіт і в майбутнє нашої планети заглядати. Так, капітане?

— Так, батьку! — вийшов з-за столу Сергій. — Завжди так буде. Дайош майбутнє!

Людмила з подивом стежила за Сергієм. Ні, його зараз вона не пізнавала. Де й поділася хлоп’яча неврівноваженість, ще властива її сімнадцятирічному братові. Перед всією родиною Чуєвих стояв наймолодший її представник. І був він у своєму молодечому запалі справді гарний. Навіть Сергійове гучне «Дайош майбутнє!» не викликало посмішки у схильної до гумору Людмили. Він правий, дорогий Серьожка. Майбутнє і належить таким, як він.

— Так ти куди зараз, Сергію? — запитала матд, і в її голосі Людмила теж відчула щось нове, немов мати зверталася до рівні.

— Зараз на Лебедівку. На завод полімерів. Вчора, коли по радіо повідомили, що я введений до складу експедиції, мене поздоровили товариші по заводу. Вони ж мене в комсомол приймали. А тепер хлопці доручення дають: доставити запасні деталі з фторопласту на плазмольот.

— Та сьогодні ж четвер — вихідний, — сказала мати. — Кого ти побачиш на заводі?

— Цей тиждень ми без вихідних. У вівторок теж працювали. Всі комсомольці сьогодні там. Замовлення з плазмодрому ударним оголошено.

— І потім додому? — в запитанні матері були надія і прохання.

— Ні, мамо. Ще треба побувати в академіка Добробаса. Він теж викликав і велів бути в нього надвечір. Та й роботу в лабораторії мені треба передавати.

— Ну, не барися, синку! — прохопилася сумна ніжність в голосі Ольги Олексіївни. — Приїжджай раніше. Один же вечір тобі дома побути залишилося…

Місто рідне

В цей день Сергій одержав листа. На конверті — кривулясті слова: «Онуку Юрія Чуєва». Лист був неприємний. «Вельмишановний космонавт! — криво повзли недбалі рядки. — Ви збираєтеся летіти до свого діда, дитинко? Летіть, летіть, туди вам і дорога. Мене ж не візьмуть — у мене батьки не космонавти. А вам, хлопчику, по знайомству все влаштовують. Недарма ж на останніх юнацьких змаганнях з боксу судді перемогу присудили не мені, а вам, онуку Юрія Чуєва. А ви, шановний, гадаєте, що ваша взяла? Та не втішайтеся цією думкою, дитинко! На вас працює ім’я діда, і все. А дід ваш, вірні люди кажуть, накрився в космосі, чого й вам, любимчику публіки, щиро бажаю. Бувайте, шановний!

Ваш партнер Яків Слимак, 9 травня 2024 року».

— Ах, ти ж… — не міг знайти підходящого слова Сергій, нервово жмакаючи листа. — Навмисне ж, щоб настрій зіпсувати, ти написав мені отак, Якове. Так от який ти, партнер по боксу!

Розгублено посміхаючись, Сергій вийшов на широку веранду і глянув униз. Картина травневого ранку була такою сонячною і радісною, а згадка про близький політ такою принадною і цілющою, що Сергій мимохіть оглянувся: чи не бачив хто його збентеження? «Уламок минулого!» — згадав він слова, якими картали товариші Якова в Палаці спорту. Та це не полегшило гіркоти образи. Прикро і боляче було по-справжньому: невже й інші вважають його лише нащадком Юрія Чуєва, нездатним на самостійний подвиг?

Зітхнувши, направився до ліфта. Прозора, органічного скла кабіна, підвішена на капроновому канаті, швидко спустила юнака з 16 поверху у вестибюль будинку. Будинок був колись гордістю всього міста, адже будувався першим з збірних пластмасових конструкцій.

Це було ще тоді, коли дід Юрій був ось таким, як Сергій, юним. А тепер обабіч мармурових берегів повноводої і широкої ріки підіймалися десятки і сотні ще кращих, ще красивіших будинків-палаців. По річці курсували глісери-амфібії, які здавна увійшли в повсякденний побут городян. Тепер ось з цієї пристані водами місцевих річок, потім Волгою, Каспійським морем, каналами Каспій — Тобол, Томськ — Красноярськ і нарешті водами Ангари любителі водного спорту пливли швидкохідними атомоходами до Братська, в озеро Байкал.

Сергій підійшов до пристані і, озирнувшись, знову замилувався своїм будинком: він, як велетенський світлий кристал, сяяв на сонці прозорим фасадом. Он у третьому під’їзді хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів, і, вони, тисячі разів відбиті в гранях будови, запалюють поверх за поверхом багатокольоровою летючою вгору райдугою.

Юнак перевів погляд на величезну афішу, яка сповіщала, що сьогодні відбудеться велике гуляння молоді міста і навколишніх районів з проведенням змагань яхтсменів і майстрів-аквалангістів, згадав, що друзі запрошували його на цей традиційний щонедільний виїзд городян на «велику воду», та в турботах наступного відльоту забув про це. З легким смутком він уявив, яким цікавим і веселим буде сьогоднішній відпочинок. Однак треба було поспішати на завод, і хлопець вмить опинився на глісері. Сівши на низьке крісло біля борту поряд з якоюсь білявою дівчиною, юнак відсутнім поглядом проводжав павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвернувся на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Сергій оглянувся і помітив на собі уважний погляд блакитних очей сусідки.

— Вибачте, — просто і довірливо сказала дівчина, — ви не Сергій Чуєв?

— Так, — зніяковів Сергій, — А що? Я забув запропонувати вам це перше від борта місце? Ви образились?

— Ні, — посміхнулася дівчина. — Чому це всі неуважні супутники повинні бути Сергіями Чуєвими?

Сергій знітився ще більше і не знав, що сказати веселій сусідці.

— А я сьогодні побачила ваш знімок в «Комсомольской правде». Там ви так дивитесь в небо, немов на Землі вже нема нічого, вартого уваги майбутнього космонавта.

— Та то фотограф намудрив. Якусь точку шукав, так що я весь закам’янів.

— В молодіжних газетах писали про подвиги вашого робота Мишка, але одне місце мені здалося неясним: чому при врятуванні дівчинки, яка заблудилася в одеських катакомбах, не могли використати службових собак? Адже в печерах слід, напевне, зберігається дуже довго?

Сергій зі зростаючою цікавістю подивився на дівчину, йому стало легко і весело з цією незнайомкою. Здавалося — знав її давно: так просто і невимушено вона вела розмову, такими дружніми були її посмішка і погляд сяючих очей. І, головне, Сергій був вдячний співбесідниці за те, що вона щиро цікавилася його власними успіхами, не виявляла, як деякі, надмірного захоплення його належністю до родини уславлених космонавтів.

— Ваша правда, — відповів Сергій. — А все-таки часу минуло чимало. Крім того, дрібний пил катакомб виводив з ладу нюх собак, а електронний нюх робота міг би повести його по сліду і зараз, через рік після події, була б лише плівка з заданим запахом… Та стривайте. Мене ви знаєте, а я…

— А мені вже й виходити. Я з цієї зупинки на метро пересяду. Щасливої дороги! — хитнулася вперед дівчина. Глісер плавно зупинився. Дівчина зійшла на берег.

Сергій стежив за її бузковим платтям, аж доки воно не загубилося в натовпі біля станції метро. «Весела і проста яка, — все посміхався він, — на сестру Людмилу схожа. Хороша. А я так і не дізнався, хто вона…».

На заводі полімерів Сергія зустріли з захватом. Такі ж, як і він, хлопці та дівчата після закінчення першого ступеня школи працювали на цьому новому підприємстві. Був у них, щоправда, лише двогодинний робочий день і триденний робочий тиждень, але сьогодні комсомольці «взяли в полон» інженера по техніці безпеки і працювали досхочу.

— Вже все готове, — радісно говорив Сергієві комсомольський ватажок Сашко Юхименко. — Лети, хлопче, спокійно. Наші деталі не підведуть. Передавай привіт у майбутнє. А ми теж за нього на Землі воювати будемо. Ось через тиждень відправляємо перший загін молоді на будівництво штучного Сонця на Камчатці. Знаєш, що це таке? Ого! Доки ти повернешся, планети не пізнаєш.

— А чи не думаєш ти, Сашко, що краще було б, коли б замість мене полетів якийсь вчений? Є такі, що мою участь у рятівній експедиції примхою родини Чуєвих вважають. А коли так…

— Хіба ще й досі такі розумники не перевелися? — щиро здивувався Сашко. — І хто ти такий будеш, коли на їх гачок клюнеш? Ех, ти! Та ти розумієш, що значить бути півтора року в польоті? В космічному кораблі, коли навкруги — чорна безодня? Я он якось заблудився в кратері згаслого вулкана, знав, що мене шукають, та почував себе кепсько. На плазмольоті — люди, а не автомати, Сергію. І вони в біді. За всіма законами справедливо, що вони хочуть бачити рідних. Це ж так зрозуміло. До того ж ти — наш посланець.

Ці слова заспокоїли Сергія. Домовившись з Сашком, що всі запасні деталі будуть завтра вранці відправлені вантажним лайнером на Нову Землю, Сергій став прощатися.

— Знаєш, Сергійку, — затримав Сашко його руку в своїй широкій долоні. — Є в мене одна думка. Коли ти повернешся, я, можливо, дідом вже стану, а ти ще в комсомолі будеш. Так давай тоді знову всі зберемося, щоб нашу дружбу й ті бачили, яких ще й на світі немає. Вибачай за пишну фразу, але естафету поколінь ми зараз держимо, і ми її в майбутнє передавати маємо. Зрозумів, друже?

Сергій рвучко обійняв старшого товариша, пригорнувся обличчям до його грудей. Друзі стояли якусь хвилину мовчазні і нерухомі.

— Ну, Серьожко… — хотів щось ще сказати Сашко, але Сергій вже вирвався з його обіймів і швидко пішов, важко вдихаючи повітря.

Прощання з Сашком несподівано гостро вразило Сергія. Виявляється, нелегко людині з друзями надовго розлучатися! А швидко ж і з рідними, з усіма людьми, з Землею треба прощатися…

Які слова скаже йому на прощання Петька Іванов?

Він вже, мабуть, знає, що Сергій готується до польоту і чекає на зв’язок. Ввечері треба обов’язково зустрітися з другом на короткій хвилі.

З Петею Івановим Сергій познайомився ще в минулому році, тієї тривожної ночі, коли Петя, любитель-короткохвильовик, послав у ефір тривожну звістку про шестирічну дівчинку, яка заблудилася в одеських катакомбах. Сергій ніколи не забуде свого відльоту в Одесу, тривожної метушні на аеродромі, недовірливих поглядів, які кидали проводжаючі на нього і на Мишка, що ходив назирці за господарем. Вранці Сергій був уже на місці серед пригнічених горем батьків і рідних дівчинки. Виявилося, що на сусідній вулиці, коли копали котлован під висотний будинок, відкрився вхід у катакомби. Будівельники тимчасово припинили роботи. Дільниця будівництва була обнесена, здавалося, глухим парканом, однак в ній знайшлася щілина, в яку проскочив м’яч дівчинки. Шестирічна Таня пішла діставати м’яч…

Там, біля котловану, Сергій дав своєму роботу «понюхати» старі іграшки дівчинки і настроїв на пошук. А коли через три години пошуків у радіотелефоні Сергія пролунав слабкий голос дівчинки, люди, не приховуючи сліз, кинулися з прожекторами назустріч.

Того ж дня Сергій виїхав до Білгорода-Дністровського, щоб зустрітися з Петею Івановим. Новий друг, учень школи першого ступеня, був пристрасним любителем свого краю і познайомив Сергія з рибалками Дністровського лиману, з пляжами Бугаза, з виноградниками Шабо, а головне — з таємничими руїнами стародавньої Акерманської фортеці. Два дні Сергій з Петром лазили по баштах і підземеллях фортеці. Петя невтомно розповідав, що фортеця мала 75 назв, що її з боями брали Суворов і Кутузов, що вона стала історичним пам’ятником білокам’яного міста.

Дружба юнаків ще більше зміцніла після повернення робота Мишка з мандрівки на Плутон у керованому плазмольоті. Це було лише півроку тому. Петро допоміг тоді Сергієві вдосконалити телепередавач робота, і весь світ міг з допомогою Мишка оглядати далеку планету. Скільки було радості, коли після карантину на станції біохімічного захисту Мишка, нарешті, повернули їм.

З того часу друзі і полюбили астрономію та космонавтику. Назавжди…

— Ви, юначе, в який бік? — вивело Сергія з задуми запитання літньої жінки. — Не на площу Гагаріна?

Сергій оглянувся і помітив, що він вже прийшов на заводську пристань.

— Ні, я трохи далі, а супутником можу бути. Вертольоти є?

— Тільки що останній відлетів. Залишилися два глісери. Один якраз за маршрутом «Завод — парк».

— Ну, то сідайте. Хвилину зачекаємо на попутників і рушимо.

Сергій зійшов на глісер і сів за кермо. Вже здавна весь міський транспорт перейшов на повне самообслуговування пасажирів. В місті не залишилося жодного трамвая або тролейбуса. Перші незручні були своїми коліями і шумом, другі, прив’язані до лінії тролеїв, стали невигідними. Їх замінили ось такі глісери-амфібії та портативні вертольоти. Для них були відведені місця на пристанях, площах, дорожніх станціях.

Всі городяни володіли технікою водіння міського транспорту. І якщо кому треба було кудись їхати, пливти чи летіти, той приходив на найближчу стоянку, сідав за кермо, брав з собою попутників і відправлявся в дорогу. Підійде твоя зупинка — передай кермо іншому і йди в своїх справах.

Як правило, за кермо здебільшого сідали юнаки і дівчата — це була їх додаткова громадська професія. Сергій, як і всі його однолітки, вже досконало володів нею.

— Ну, рушаймо! — почув він чийсь голос ззаду і озирнувся. В кріслах глісера вже сиділо близько десятка людей. Сергій включив мотор, що працював на воді від акумуляторів, і повів глісер рікою. Біля мосту в обидва боки на міські дороги виходили похилі бетонні укоси. Сергій звернув праворуч. Глісер-амфібія поволі вибрався на сушу і покотився далі на колесах. Тільки-но водяний гвинт виглянув з води, фотоелементний прилад автоматично переключив мотор на приймання високочастотного струму з підземних кабелів і на зарядку акумуляторів.

Час від часу гальмуючи амфібію, щоб висадити або прийняти пасажирів, Сергій на одній з зупинок відчув, що хтось вперто дивиться йому в спину. Це відчуття чужого погляду було чомусь неприємним, і Сергій вирішив не озиратися. Амфібія безшумно котилася вулицями міста. Вже почалися кипарисові і каштанові алеї парку. Однією з них амфібія дісталася широкого каналу, знову попливла водою і скоро вийшла на гладінь Комсомольського озера.

На пристані «Молодіжна» Сергій причалив до мармурового пірса, вимкнув мотор і піднявся з-за керма. Це був кінець маршруту амфібії і треба було комусь передати її для зворотного рейсу.

— Я поведу! — почулося з групи пасажирів, що виходили, і аж тепер Сергій помітив, що це був Яків Слимак. — Чого ж це космонавти старих знайомих не помічають?

Сергій подивився просто в лице Якова і мовчки зійшов на берег.

— Та скажи хоч слово на прощання! — посміхався Яків. — У відповідь на моє послання.

— Його тобі скаже Сашко, — кинув через плече Сергій, крокуючи до обсерваторії. — А я на твого листа відповідати не збираюся. Сам колись зрозумієш, чого він вартий.

Сергієві було прикро. Адже він і сам винен в тому, що його товариш дійшов до вчинку, який межував з підлотою. Хіба раніше він не помічав: Яків занадто захоплюється самозабезпеченням, все менше і менше віддаючись загальній справі, праці, турботам, думкам. Хіба він не сміявся разом з іншими над запевненням Якова, що можливості і здібності в нього малі, а потреби великі? І ось на гіркому досвіді Сергій має переконатися, що й тепер боротьба з старим не припиняється, що й тепер не всі ще однаково йдуть вперед. Добре, що він розповів про все Сашкові. Товариші виправлять і заскоки Якова, і його, Сергієву, помилку…

Від згадки про Сашка, про друзів потеплішало в грудях. Сергій розправив плечі і прискорив крок. Дорога вела його через кілометрову Телевізійну алею. Ця алея була справжнім царством молоді. З обох боків широкої піщаної дороги під крислатими каштанами і стрункими кипарисами тут були встановлені телевізійні синерами з напівкруговими широкими екранами. Скільки разів сюди приходив Сергій з товаришами, щоб проглянути випуски телехроніки про останні новини з Марса, Венери або Меркурія! Особливо подобалися йому сеанси передач астрономічної обсерваторії при безпосередніх її спостереженнях за планетами з керованих плазмольотів. Бачити ці чудеса і чути при цьому пояснення академіка Добробаса було для Сергія найулюбленішим заняттям за останні роки навчання в школі і ось ці кілька місяців його роботи лаборантом в обсерваторії.

Миколу Івановича Добробаса Сергій знайшов під куполом астрономічної башти. Як завжди, він чаклував біля приладів.

— А! Прийшла молода зміна? — привітав він Сергія. — А я якраз закінчив сеанс зв’язку з невідомими істотами з космосу. За тридцять сім років з дняприйому нами перших сигналів це п’ятий сеанс. І тепер, юначе, я твердо переконаний, що там мислячі істоти.

— А чому, — запитав Сергій, — за стільки років лише п’ять сеансів?

— Відстань дуже велика, Серьожо. Наші сигнали туди більше двох років ідуть. А сигнали ж ми посилаємо поки що дуже умовні, на зразок радіохвильових криптограм. Ось прийняв я зараз систему сигналів. Над ними цілу ніч працюватимуть обчислювальні машини. Потім будемо зміст вивчати, свою передачу готувати. Ми вже починаємо розуміти окремі слова. Тепер справи підуть краще.

— І ніяк не можна прискорити взаєморозуміння?

— Можна, Сергію. Для того й послали ми твого діда Юрія на плазмольоті в напрямі сигналів. Треба лише дістатися до загадкових істот, і все стане ясно відразу. Ось вийдемо в політ, тобі як радистові легше буде вести зв’язок, бо з кожною секундою корабель наближатиметься до джерела сигналів.

— Я буду помічником радиста плазмольота, — з гордістю ствердив Сергій. — Я спробую…

— От-от! — жартома розкуйовдив Сергієві чуба Добробас. — Ще й мене, старого, обгониш! Ну, я теж домігся того, щоб мене ввели до складу експедиції. Лечу, Серьожо!

— Правда? Я дуже радий, Миколо Івановичу. Це просто щастя, що я з вами буду. А то там всі інші — незнайомі люди, вважатимуть, що я нічого не вмію…

З обсерваторії Сергій вийшов пізно, коли над парком вже висів темний купол вечірнього неба, рясніючого зірками.

Ні їхати на метро, ні пливти амфібією, ні летіти вертольотом не хотілося. Хотілося йти і йти, відчувати під ногами землю, торкатися руками дерев і глибоко-глибоко дихати. І Сергій ішов парком, вибираючи далекі галявини, глухі стежини.

Замислившись, машинально рвонув гілку, що торкнулась обличчя. Тріснуло віття каштана і, кинута сильною рукою, гілка з свічкоподібними квітами полетіла на середину канала.

— Якби це сталося з півстоліття тому, — раптом задзвенів десь близько дівочий голос, — цей шкідник деревонасаджень неминуче потрапив би в міліцію і платив би штраф.

Сергій зупинився. Біля мармурової арки, що вела на Площу фонтанів, стояла група дівчат. Серед них Сергій помітив і ту, біляву незнайомку, з якою він розмовляв на глісері.

— Здрастуй, плем’я молоде і незнайоме! — жартома привітав він веселе товариство. — Визнаю себе винним і перед судом лісових мавок зобов’язуюсь на місці злочину посадити десять найкращих каштанів.

— Ні, не згодні! — змахнула рукою білява, і всі дівчата повернулися до неї. Почалася нарада «суду».

— Ім’ям лісових мавок! — вийшла наперед білява. — Суд прийняв таке рішення: оцьому хлопцеві, який зловмисно і зловтішно зламав гілку каштана, негайно вилетіти в космос, знайти планету Юності і доставити з неї та посадити тут дерево вічної молодості. Заклинаємо тебе, злочинцю!

— Заклинаємо! — весело проспівав дівочий хор.

— Слухаю і підкоряюсь! — сміявся Сергій разом з своїми суддями над незвичайним вироком.

Не міг же Сергій того вечора уявити, хоч на хвилину повірити в те, що через якихось півтора-два роки він дійсно буде гостем чудової планети, де мислячі істоти зуміли подовжити життя на кілька століть!

А молодість повернеться!

З маленької щілинки у важких шторах, що закривають прозору стіну вітальні, пробивається вузький сонячний промінь. Валентина Дмитрівна знає, що надворі вже буяє сонячний ранок, що родина вже зібралася на сніданок, але вставати їй не хочеться. Вчора ввечері, тільки-но пішла з кімнати онука Людмила, Валентина Дмитрівна не стрималась і в сльозах схилилася на канапу. Відтак, не роздягаючись, лежала цілу ніч, широко відкритими очима дивлячись у пітьму. В пам’яті зринали все нові й нові картини минулого, коли вони — молоде подружжя Юрій і Валя — були разом, на Землі. Яким щасливим і повним радості був кожен їх день від знайомства до розлуки!

Ось Юрій, молодий, але вже відомий льотчик-космонавт, повертається з польоту на Місяць. На плазмодромі — тисячі зустрічаючих, але чомусь на Валі він затримує довгий захоплений погляд. Потім зустрілися на стадіоні. Валентина Дмитрівна, тоді студентка Валя, вперше виконала норму майстра спорту з легкої атлетики. Найбільшим, найкрасивішим з букетів, які тоді одержала Валя, був букет Юрія. Так вони познайомилися…

Одруження, материнство, короткі зустрічі з чоловіком, коли Юрій повертався з польотів і не спускав з рук сина Віктора, здаються тепер Валентині Дмитрівні давньою і дивною казкою.

До болю чітко спливає в її уяві прощання з Юрієм на плазмодромі тридцять шість років тому. Вже давно подана команда про запуск двигунів, про відхід проводжаючих у підземні зали, а Юрій все держить на руках чотирирічного Вітьку, голубить сина, пригортає до грудей.

— Так ти, синку, будеш чекати на татка?

— Буду. Ми з тобою, як повернешся, в дитсадок підемо. Ти мене на каруселі покатаєш? Так?

— Аякже, — посміхається Юрій. — Тільки не знаю, хто кого тоді буде катати. Та раз домовились, так і буде, мій «переможцю». Ти ж Віктор, а це означає — переможець! Пам’ятай це, хлопчику, і скрізь у всьому домагайся перемоги. Разом з іншими, добре?

— Добре, тату. Доб’юсь перемоги над космосом. Валентина Дмитрівна аж сердилася тоді на Вітьку: він сам, один, заповнив всю увагу Юрія. А Юрій, передаючи їй на руки сина, сказав якось буденно, немов на риболовлю від’їжджав:

— Дивись, Валю, за сином. Сьогодні він спав неспокійно, два рази прокидався. Ну, а на мене чекай без печалі. Що б там не було, а ми знову будемо разом. Ось про це й думай: разом! До побачення, хороша моя…

І от тепер минуло тридцять шість років… Вітька став Віктором Юрійовичем, сорокарічною солідною людиною, льотчиком-космонавтом, з своєю сім’єю і дітьми, а Валентина Дмитрівна — шістдесятирічною бабусею своїх онуків…

А Юрій… Юрій, бач, всього на два роки постаршав, але десь далеко-далеко, і в найпотужніші телескопи його не побачиш.

Валентина Дмитрівна машинально кидає шукаючий погляд на ясний сонячний промінь, що пробивається крізь штори, і раптом помічає в ньому малесеньку світлу порошинку. Вона поволі пливе в промені, немов позбавлений керування космічний корабель у просторі. Тепер вже й напівтемрява великої кімнати здається Валентині Дмитрівні неосяжною і чорною безоднею космосу. Корабель Юрія, залишившись без енергії, йде все далі й далі в чорну безвість. І нема сили, щоб повернути назад, нема сили, щоб враз дістатися до космонавтів і допомогти в біді…

Валентина Дмитрівна прикипіла поглядом до порошинки і аж скрикнула, аж рукою хотіла допомогти їй, коли вона з світлої сонячної смуги почала пливти в пітьму кімнати.

— Що ж це я! — схаменулася Валентина Дмитрівна, сідаючи на канапі. Пальці її тремтіли, витираючи нову набіглу сльозу. — Так недовго на самоті і розуму позбутися. До людей треба. Швидше!

Валентина Дмитрівна випросталась, рвучко смикнула за шворку штори. Сліпуче проміння вдарило в обличчя. Навіть не примружилась. Жадібно, аж очі різало, дивилася на залите сонцем місто, глибоко вдихала ранкове цілюще повітря.

Враз за її спиною пролунала гармонійна гама звуків. Хтось запрошував на зв’язок по відеофону. Підійшла до великого екрану на стіні, натиснувши першу кнопку, тихо запитала:

— Хто це?

— Валентина Дмитрівна? — почувся голос. — Це я, Кедров. Хочу вас бачити.

— Одну хвилинку! — похопилася, виключаючи відеофон. — Я ще не одягнена.

Скинула зім’яту сукню і, йдучи до ванної, на мить спинилася перед великим, на весь зріст дзеркалом. Так, вона ще струнка і гарна, шістдесятирічна жінка. Такими раніше, з півстоліття тому, були жінки в свої тридцять років. Не тільки високий життєвий рівень, не тільки кімнатні іонізатори повітря, а й систематичні заняття спортом берегли тіло людей від старіння.

І все ж вона — бабуся… Валентина Дмитрівна посміхнулася своєму відображенню і рушила до ванної. В кімнату повернулась свіжою й бадьорою. Краплі води блищали в її пишному волоссі, коли вона, одягнута в нову сукню, натискувала кнопку телезв’язку.

На екрані поволі викарбувалося суворе, але добре обличчя Кедрова. Він посміхався.

— Добрий день, Валентино Дмитрівно, — з поклоном привітався старий вчений. — Як себе почуваєте?

— Дякую, Сергію Петровичу, — винувато посміхнулася Валентина Дмитрівна. — Тепер вже краще.

— А було погано? — насупився Кедров.

— Ой, було, Сергію Петровичу! — Усамітнилась, подалі від людей і зовсім засумувала.

— Ну, от! — розсердився Кедров. — Про кого, а про вас я такого й не подумав би. Ви ж спортсменка! В здоровім тілі — здоровий дух!

— Е, Сергію Петровичу, — забринів голос жінки. — І в здоровім тілі душу поранити можна. Та ще й як боляче…

— Ну, ну, Валю! — тихо, по-батьківському, з суворою ніжністю заговорив Кедров. — Хіба ж так нам, батькам, матерям і жінкам космонавтів, можна? Я все розумію, Валю. Все. Бо я ж таки вдвічі старший за тебе, а все про молодість думаю.

— Та ви в нас наймолодший! — вимушено посміхнулась Валентина Дмитрівна. — І все-таки, Сергію Петровичу, страшно уявити, що я в два рази старшою чоловіка стала. Мені зараз здається, що якби я його зараз побачила, у мене до нього лише материнські почуття були б. Він же тепер молодший за мого сина! А до зустрічі я й сторічною бабою стану. Молодість не вернеться…

— Можливо, й сторічною. Тільки не бабою. Вже зараз у нас є всі можливості подовжити життя людини до півтораста років. І не просто життя, як існування, а життя кипуче, трудове, справді молоде. Молодість повернеться до людей, Валю. Люди цілі віки здоровими себе почуватимуть. Та й ти сама ще впевнишся в цьому, дочко. А що чоловікові менше років — не в цьому лихо. Лихо найтяжче — коли ми вчасно не врятуємо його з командою. Ти ось одну ніч посумувала і то важко тебе розраяти. А там, у космосі, коли нема енергії, кожен день роком здається…

— Коли вилітає експедиція? — стиснула до болю руки Валентина Дмитрівна. — Хіба не можна вже сьогодні?

— Все робиться згідно з планом. Звичайно, кожен день дорогий для експедиції, але тепер є такі плазмольоти, що до корабля Чуєва люди дістануться найбільше за три-чотири місяці.

— Три місяці! Скільки чекати, щоб дізнатися про долю космонавтів!

— Ні, про це ми дізнаємось через декілька років. Через особливості космічного зв’язку про зустріч космонавтів стане відомо ще дуже не скоро.

— Значить, чекати роки. Навіщо така жорстокість, Сергію Петровичу?

— Я просто говорю тобі правду, Валю, щоб ти знала все. Ти ж сильна. Тому й розраховую на твою допомогу в розмові з Антоніною Григорівною, дружиною майора Германа Новикова. Вона ще нічого про свого чоловіка не знає, бо лише завтра прибуває з лабораторії-супутника на Землю. Треба нам вдвох її зустріти, розумієш?

— Добре, Сергію Петровичу. Я вже збираюся на Нову Землю. Тільки ж Антоніна Григорівна, мабуть, чула повідомлення по радіо?

— Ми спеціально попередили радиста на супутнику. Так що на тебе, Валю, вся надія.

— Завтра ранком я буду на плазмодромі, — прощаючись, сказала Валентина Дмитрівна.

Вона розуміла, що Кедров дає їй це доручення ще й тому, щоб її саму розраяти, відвернути її думки від пекучої самотності, і була вдячна старому вченому.

Валентина Дмитрівна почала збиратися. В їдальню вийшла спокійною. Лише нова гірка зморшка, що з’явилася на чолі за цю ніч, говорила про те, як дався їй цей спокій.

Край тропіків за Полярним колом

Величезний і важкий лайнер стрімко летів на північ. Висота польоту 40 кілометрів і швидкість, що перевищувала 5 тисяч кілометрів на годину, не бентежили ні пілота, ні пасажирів. Система наземних станцій посилала скеровані радіохвилі на ефірну космотрасу і безпомилково управляла апаратурою ракетоплана. Вона могла б і без пілота повести корабель по строго заданому курсу від зльоту до посадки. Пілот ракетоплана, як звичайно, лише контролював роботу автоматики.

Та сьогодні пілот міжконтинентального лайнера відчував особливу відповідальність за рейс: на борту знаходилися майбутні члени рятувальної космічної експедиції, а перед космонавтами йому хотілося бути особливо точним.

Не пройшло й півгодини польоту, не вщухли ще розтривожені прощанням почуття пасажирів, а вже всі вони стали відчувати, що навколо, за бортом корабля, щось незвичайно змінилося.

— Попереду — сонце! — збуджено вигукнув Сергій, вказуючи Людмилі на віконечко лайнера, осяяне гарячим промінням.

— І не одне, — посміхнувся до дітей батько. — Погляньте праворуч.

Це було справді незвичайне видовище. Ліворуч, на заході, небо ще рожевіло від полярного сонця, яке щойно зайшло за вечірній пруг, а попереду і праворуч над хмарами яскраво сяяли три нових сонця.

— А всього їх зараз вже одинадцять, — з неприхованою гордістю мовив академік Добробас. — Три над Новою Землею: проти мису Меншикова, Маточкіна Шара і мису Бажання. По двоє штучних сонць світять над островами Шпіцбергена, Північною Землею, Новосибірськими островами, і ще по одному — над островами Врангеля і Чукоткою. Років через п’ять такі ж сонця з’являться над Камчаткою, Верхоянськом, Курилами і над Байкалом, а ще років через десять буде закінчена повна сонцефікація Сибіру і в тайзі можна буде вирощувати рис і лимони.

— А чому таке сонце не запустять над нашим містом?

— Щоб студенти могли зубрити крутлодобово? — посміхнувся до сестри Сергій.

— А що б сталося, — втихомирюючи «родинну» аудиторію, підняв руку Добробас, — якби люди, що жили раніше в старих будинках, розміщували батареї опалення не під вікнами, а де кому забажається: під ліжками, на стінах, на стелях?

— Ага, розумію, — прикусила губу Людмила. — Штучні сонця розміщують на шляхах холодних циклонів?

— Так, — схвально поглянув на неї Микола Іванович. — Теплі вітри обігріють вічну мерзлоту всіх сибірських земель. Тундра зникне, з’являться безкраї родючі степи.

— Але перші лимони з плантацій у тайзі ми покуштуємо не так швидко? — звернулася Людмила до Сергія.

— Звичайно, Людо. Заплановано дві десятирічки на іригаційні і меліоративні роботи в просторах Сибіру. Зараз, наприклад, в районах Норильська і Ханти-Мансійська безперервно ідуть тропічні зливи з грозами. Сильні випари річок і боліт заважають роботам. А на захід від Якутська працюють над переміщенням туди «полюсу холоду». Це буде своєрідний континентальний холодильник, з допомогою якого регулюватиметься клімат всього Сибіру. Та років через двадцять все влагодиться. Коли ми повернемося, то вже зможемо і в санаторіях острова Діксон відпочити, на його пляжах позагоряти. А коли захочемо, то й чайком з плантації берега Прочищева будемо бавитися або, як личитиме вовкам космосу, станемо вином з приленських виноградників смакувати. Тепер це не мрія, а план, сестричко!

— Лайнер іде на посадку! — несподівано для всіх пролунав з репродуктора голос командира корабля.

Ракетоплан буревісником шугонув у хмари і через кілька хвилин вже котився бетонною доріжкою аеродрому.

— Лайнер «ТУР-504» прибув на Нову Землю! — повідомив той же спокійний голос з репродуктора. Ракетоплан плавно зупинився.

— Серьожо! — захвилювалася Ольга Олексіївна, тільки-но повітряний гігант припинив свій біг по аеродрому. — Одягни хоч піджака. Сонця сонцями, а все ж таки це Нова Земля.

Всі пасажири стримано засміялися. Сергій вибачливо подивився на Миколу Івановича.

— Вийдемо так, — сказав Добробас, скидаючи піджака і залишаючись в самій сорочці. — Тут тепло, як на Південному березі Криму. А всю цю одежу все одно доведеться залишити на Землі, адже в плазмольоті жодної речі без попередньої біохімічної обробки брати не можна.

До відкритих дверей лайнера підкотили трапи. Пасажири поспішали до виходу.

— О! Тут дійсно тепло, — зачудувалась Ольга Олексіївна, з допомогою сина сходячи по трапу. — А де ж твій Мишко, Серьожо?

— Його з вантажем відправлять прямо на біохімічну станцію. Я вже домовився.

— Ось тобі й на! — весело оглядалася Ольга Олексіївна. — Де ж моя справжня тінь?

— Тут же світять три сонця, — нагадав Сергій і оглядівся довкола. — А он там, бачиш, — пальмовий гай.

— І виноградники на горах! — захоплювалась Людмила. — А спека як у Колхіді. Може, мамо, одягнемо валянки і пройдемося на пляж?

— Та я ж короткозора, — посміхалася Ольга Олексіївна, змінюючи пенсне на захисні окуляри від сонця. — От і прогледіла, як в Льодовитому океані новий Цейлон з’явився.

До групи прибулих, які з цікавістю розглядали краєвиди, під’їхав прозорий автомобіль, і з нього вийшов міцний засмаглий чоловік. Вся його кремезна постать, здавалося, дихала силою і здоров’ям. Високе чоло, сивина, твердо окреслений рот і спокійні сірі очі свідчили про те, що це людина невтомної енергії і залізної волі. Сергій з повагою, міцно потис його руку, на мить подумавши, що якби ця людина була боксером, вона легко могла б тримати першу рукавичку будь-якого клубу. Більш за все в цій людині Сергія вразили руки. Великі, сильні, з твердими острівцями загрубілої шкіри на долонях. Це були руки робітника, які щоденно мають справу з металом. Сергій не помилився.

— Інженер Новиков, — просто назвав себе власник чудових рук і по-дружньому тепло заглянув Сергієві в очі. — Ваш супутник у космосі, молодий друже.

— Іван Германович? — захоплено віталася Людмила. — Син Германа Новикова, що з нашим дідом Юрієм зараз у космосі? А нашого тата ви знаєте?

— Та хто ж його не знає! — дружньо і міцно трусонув за плече Віктора Юрійовича Новиков. — Вашого тата й на Меркурії знають. Так що, Вікторе, розійшлися, значить, наші дороги?

— Не думаю, щоб назавжди, Ваню, — відповів Сергіїв батько, кидаючи застережливий погляд в бік жінок. — Зустрінемося ще ми з тобою. Хай через десять, хай через сорок земних років, а доживемо і зустрінемося. Завтра я на Меркурій, ти ще далі, а все одно зустрінемось. Головне — всім разом зібратися. Як доставиш наших молодих батьків на Землю — буде зустріч! А зустрічати вас всією планетою будемо. Летіть впевнено, не підкачайте.

— Та якщо з нами такі космонавти, як ось твій син, будуть, ми все здолаємо.

Сергій зніяковів, а батько тихо сказав Новикову:

— Космонавтом він стане справжнім тоді, як ти йому всі чудеса Нової Землі поясниш і таємниці плазмольота розкриєш. Треба, щоб хлопчик повірив у перемогу ще на Землі.

— Повірити в чудеса? — здивувалася Людмила, до якої легенький вітерець доніс лише уривки розмови батька з Новиковим. Та я в них повірю лише тоді, коли тут, крім штучних сонць і казкових пальм, знайдеться хоч скляночка лимонаду. Я просто вмираю від спраги.

— Будь ласка, — сказав Новиков, дістаючи з кишені якусь прозору гільзу з півпальця величиною і невелику рожеву таблетку. — Ось спробуйте. Прошу.

Від легкого удару в денце гільза розгорнулася у великий сяючий на сонці бокал. Новиков опустив у бокал таблетку, і з дна його стала швидко підійматися шумовита волога. Піднявшись по вінця бокала, піняста поверхня іскристої рідини зупинилась і завмерла. При загальному мовчанні Людмила обережно піднесла бокал до губ і, не відриваючись, випила до дна.

— Ой, як смачно! — захоплено зиркнула вона на Новикова. — А що, коли попросити морозива? Зможете?

Новиков дзвінко засміявся:

— Ви й справді вважаєте космонавтів якимись чарівниками з старої дитячої книжки, на кшталт дідуся Хоттабича? Просто я згадав, що в моїй кишені залишився портативний статуратор з запасом сухої мінеральної води в таблетках. Секрет її простий: в таблетках — есенція, а волога — з повітря. Сюди я поїхав прямо з шахти плазмодрома, а там іноді тепліше, ніж тут, буває. Так що ласуни морозиво знайдуть тільки в готелі. Поїхали, товариші.

Дорога довго підіймалася вгору, потім досягла якоїсь вершини і пішла рівніше. Проїхавши алею з вічнозелених кипарисів, машина раптом вийшла на широкий простір і тихо зупинилася.

— Плазмодром! — сказав Новиков, відкриваючи двері.

Люди вийшли з машини. Картина, що відкрилася перед очима Людмили, була такою незвичайною, що в неї мимоволі вирвався вигук здивування і захоплення.

Плазмодром

Майже на всю широчінь величезної природної западини серед гір відкрився круглий амфітеатр плазмодрому. З усіх боків зовнішнього круга, обрамленого могутньою бетонною стіною, до центра бігли різнокольорові радіальні дороги. В центрі виднілося біле сферичне поглиблення у вигляді чаші, а в ньому, немов м’яч у лунці, сяяла на сонці величезна прозора куля. Такі ж кулі, в три-чотири рази менші за центральну, містилися поміж дорогами в менших чашах-лунках, розташованих в амфітеатрі по спіралі.

З вершини пагорба, де Новиков зупинив машину, весь плазмодром, освітлений трьома немеркнучими і непорушними світилами, скидався на грандіозну фантастичну квітку з крупними перлинами-тичинками куль і різнокольоровими пелюстками доріг.

Ось ліворуч, поміж рожевою і голубою дорогами, почулося потужне гудіння, в повітря плавно знялася одна з куль і заграла в проміннях сонця барвистою кільчастою райдугою.

— Чудово! — зааплодувала Людмила. — Такого видовища ніколи не забудеш!

Дівчині здавалося, що можна ось так нескінченно стояти, дивитись і дивитись на те, як підіймаються в небо прозорі кулі. Вона вперше бачила міжзоряний плазмодром і щиро захоплювалася баченим.

— Це пішов у черговий рейс на Венеру звичайний міжпланетний плазмольот, — пояснив їй Новиков. — А в центрі ви бачите…

— А в центрі, — тоном учениці, що добре знає урок, підхопила Людмила, — ми бачимо міжзоряний плазмольот…

— Ну, Іване Германовичу, — відірвався від блокнота академік Добробас, — везіть нас до плазмольота. Я, нарешті, хочу бачити свою астронавігаційну рубку.

— Не рубку, а зал, — з гордістю заперечив Новиков. — Це колись люди в ракетах, мов заковані, літали. Он спитайте у Віктора Юрійовича. Він на середніх плазмольотах літає, а й там тепер не рубки, а кабінети. Ну, а на нашому зорельоті ще більше простору. У вашій астронавігаційній навіть в настільний теніс можна грати. Подивитесь пізніше, а зараз — відбій. Поїдемо в готель. П’ять годин повного відпочинку.

— Та ми ж в лайнері відпочивали! — підтримав Миколу Івановича Сергій. — Ну, скільки можна?

— Напрацюєшся ще, хлопче, — дружньо торкнувся до плеча юнака Новиков. — Відпочивай, а потім, як познайомишся з нашим господарством, до мене зайдеш. Є у мене цікава річ, спеціально для тебе. Вчора мені передали копію розшифрованих записок мого батька.

— Першого випробувача «райдуги»? — аж скрикнув Сергій.

— От, от, — відповів посмішкою на запальність хлопця Іван Германович. — Там всі записки на старий детективний роман схожі. Колись це все було великою таємницею, а тепер цінність записок більше в тому, що ось такі, як ти, молоді хлопці, дізнаються, як у минулому за наше сьогодні люди боролися…

— А в такому апараті, як ваш батько літав, я теж буду літати?

— Обов’язково, Серьожо. Сьогодні я ознайомлю тебе з основною системою управління «райдуги». Ну, зробимо разом один тренувальний політ над Північним Полюсом, а детально зі всім ознайомимося в польоті. Часу в нас вистачить.

— Ну, відпочивати, так відпочивати, — підсумував Віктор Юрійович і разом з Добробасом та Ольгою Олексіївною рушив до машини.

В підвечірок, вірніше після п’ятигодинного відпочинку, бо вечір тут вгадувався лише за годинником, всі в супроводі інженера Синицина прибули на плазмодром.

Поїзд зупинився біля входу в підземний палац управління плазмодромом. Людмила, яка вийшла першою з вагона, знову, як вчора на пагорбі, застигла в здивуванні і захопленні: над криштально-прозорою спорудою палацу чистою синню сяяло глибоке небо. По ньому пливли навіть невеличкі хмарки, а у височині світило маленьке, але гаряче сонце.

І хоч Людмила розуміла, що за цими хмарками над головою нависає тверда стеля величезного тунелю, їй здавалося, що поїзд вийшов на простір.

— Як в казці! — забувши про привітання, сказала вона Івану Германовичу Новикову, який стояв з групою зустрічаючих на пероні. — Скільки мені тато розповідав про плазмодром, а якось не вірилося, що тут така краса. Як тут постаралися художники і світлотехніки!

— Не лише вони, — тиснув руки друзям Новиков. — Мікронебо — справжнє, а хмари, коли треба освіжити повітря, дають дощ. Навіть грозу викликаємо. У нас чимало любителів озону. Все зроблено інженерами, але їх співдружності з художниками не заперечую.

— Хто ж управляє таким чудом?

— Наша тьотя Поля, наглядач за автоматами по прибиранню палацу і підземних служб.

Щохвилини поглядаючи на чудове підземне небо, Сергій і Людмила знайомилися з членами екіпажу плазмольота. Їх було більше тридцяти. Сергієві особливо добре запам’яталися кремезний сивобородий академік-біолог Олексій Платонович Курганов, сухорлявий професор космогонії Федір Іванович Кирилов, лисий доктор медичних наук Юрій Олексійович Петровський, вродлива жінка-хімік Наталя Андріївна Маркова і веселий, гострий на язик кінооператор Валентин Соколов.

Потім до групи космонавтів підійшла людина, яку знала вся планета. Це був академік Кедров. Поряд з ним з неприродно спокійним обличчям ішла Людмилина бабуся Валентина Дмитрівна Чуєва.

Астронавти і гості групами заповнювали простору кабіну ліфта, і він швидко підіймав їх кудись угору.

Коли до Сергія дійшла черга, йому здалося, що ліфт підіймається на карколомну висоту. Клацнули вимикачі, і з відкритих дверей ліфта наш герой побачив сферичне дно величезної бетонної чаші. «Злітна воронка», — згадав він, виходячи надвір.

В центрі бетонної півсфери, піднята на висоту десятиповерхового будинку, лежала величезна прозора куля плазмольота. Відійшовши подалі вбік, щоб краще роздивитися, Сергій помітив» що зорельот має форму дещо сплющеної кулі. Схожість його з глобусом посилювали глибокі темні щілини, що меридіанами йшли від полюса до полюса і паралелями від полюсів до екватора прозорої кулі.

— Це щілинні антени, — відповів на запитання хлопця Новиков, — органи зору, слуху і відчуття плазмольота. Прошу, товариші!

Підіймаючись східцями високого приставного трапу в головний люк плазмольота, Сергій напружено вдивлявся в прозоре тіло зорельота. Однак крізь корпус було видно лише окремі приміщення, та й то в невигідному ракурсі: сферична поверхня переломлювала бачене. І в уяві Сергія малювалися просторі рубки, електромагнітні амортизатори, петлі на стінах для переміщення в умовах невагомості.

— Ми підіймаємося зараз до верхнього пульта управління, — почув він голос Новикова. — Для першого разу буде достатньо, щоб уявити всю конструкцію нового зорельота. Завтра виліт, тому новачки ознайомляться зі всім, що потрібно за спеціальністю, вже в космосі. Обставини так склалися, що треба поспішати.

Знову підйом на ліфті. Лампи денного світла. Просторий зал з сферичною стелею. Нагромадження незрозумілих для Сергія приладів. І — екрани, екрани, екрани: один — круглий, на півстіни; нижче, над приладами — цілий ряд невеликих квадратних, овальних, трикутних і якихось здвоєних напівкруглих. Столи і крісла наглухо приварені до підлоги. Стіни залу оббиті ворсистим сіро-зеленим матеріалом з рясніючими по ньому металічними кружечками.

— Це один з трьох пультів управління, — підійшов до Сергія і Людмили Новиков. — Плазмольот складається з трьох вкладених одна в одну куль. Всі вони мають своє власне і загальне управління. Зараз ми знаходимося в зовнішній, тобто першій сфері. В польоті зовнішня куля залишається нерухомою відносно своєї осі, тобто стабілізованою в космосі. Це необхідно для нормального радіо і телезв’язку з Землею і іншими планетами. Внутрішні сфери при польоті в умовах невагомості приймають форму правильних куль і обертаються в заданому напрямі тим швидше, чим ближче до центра плазмольота. В центральній сфері швидкість обертання буде такою, що людина там буде відчувати тяжіння, рівне земному. Середня сфера — перехідна від одного стану до другого. Її призначення — забезпечити нормальну адаптацію організму. Правда, в нижніх сферах, крім цієї, в різних умовах польоту підлоги і стелі міняються місцями…

Людмила уважно слухала інженера, не помічаючи, що всі космонавти і гості вже виходять в супроводі Кедрова з залу.

— В умовах міжзоряного польоту, — рушив до дверей і Новиков, жестом запрошуючи за собою дівчину, — внутрішні сфери згодяться, щоб амортизувати імпульсивні прискорення.

— Ну, ходімо, — втрутився Сергій, — Микола Іванович запрошує всіх в свою астронавігаційну.

«Райдуга» інженера Кедрова

Черговий по плазмодрому, молодий і коректний лаборант, провів Сергія до внутрішнього ліфта палацу, спустився з ним кудись униз і, пройшовши по коридору, зупинився перед дверима без всяких табличок.

— Тут, — підбадьорююче посміхнувся черговий, прощаючись з Сергієм.

— Дякую, — подивився йому вслід Сергій і повернувся до дверей, шукаючи кнопку дзвінка. Але там ніяких кнопок і ручок не було. Хлопець хотів був уже постукати, коли з чорного квадратика над дверима пролунав знайомий голос:

— Прошу, Серьожо, заходь.

Важкі металеві двері плавно відсунулися в стіну. Сергій побачив звичайну кімнату з столом, кріслами і кількома шафами. За столом, схилившись над кресленнями, сидів Новиков. Комір його сорочки був розстебнутий. На спинці крісла висів піджак. В попільничці диміла щойно запалена сигарета:

— Накурююсь на Землі, — перехопив погляд юнака Іван Германович, — бо в польоті — зась. Ну, сідай, юний космонавте. Почнемо відразу.

Сергій ще відчував міцний потиск руки капітана плазмольота, а Новиков уже підходив до шафи.

— Скажи, Серьожо, тобі не доводилося бачити кульову блискавку? — питав Іван Володимирович, немов відклацуючи кожне слово обертами ключа.

— Кульову блискавку? — здивувався Сергій. — Ні, ще не доводилось.

— Жаль. Нам дуже потрібні розповіді спостережливих очевидців цього цікавого явища природи. Ось прочитай спершу цього листа. Тут викладена ніби передісторія плазмольота. — Новиков поклав перед Сергієм пожовклий аркуш паперу, списаний хімічним олівцем, літери на ньому розпливлися колись від вологи.

«Добрий день, Сергію! — читав немов до себе звернений лист, чуючи, як Новиков щось дістає з шафи і кладе на стіл. — Знаючи, який ти мисливець за розповідями про грозові явища, спішу повідомити про цікавий випадок з наших фронтових буднів. Стався він за кілька днів до звільнення Харкова. Наша батарея «Катюш» чекала переправи через Північний Донець. Сапери, які наводили міст, вибивалися з сил: шумувала злива з страшною грозою. Удари грому нагадували шквальний вогонь артнальоту. Я збирався вийти з бліндажа до саперів, коли раптом розлігся сильний удар грому і в двері бліндажа, з яких вітром зірвало плащ-палатку, вкотилася якась сяюча куля, матово-блідого кольору з фіолетовим відтінком. Була вона завбільшки з ядро, яке штовхають спортсмени. Всі, хто шукав затишку в цей час в бліндажі від грози, бачили, як куля, освітлюючи стіни блідо-голубим сяйвом, викотилася на середину, дзиґою покрутилася на місці, потім тихо піднялася в повітря. З шипінням і потріскуванням вона з хвилину ширяла з кутка в куток бліндажа. На мить куля опустилася в котелок з кашею, і в бліндажі стало темніше. Нарешті, вогняна куля, немов задовольнившись своїми зухвалими витівками, піднялася з котелка, поповзла по стіні і тихо вийшла через амбразуру. Ми всі мимоволі кинулися до амбразури і побачили, як сяюча куля, пропливши низько над землею, зустрілась з високим старим дубом. Пролунав дуже сильний удар грому, дуб розколовся і запалав… Потім ми довго оглядали стіни, підлогу, стелю, але ніде не помітили слідів осмаленості або тріщин. Кашу з того котелка з’їли з апетитом і «без наслідків», а дуб згорів дощенту, до самого коріння.

На мій погляд, друже Сергію, найцікавішим в поведінці кульової блискавки було те, що вона якось «розумно» вибирала собі шлях польоту і вибухнула лише при зустрічі з деревом. Тепер і я «захворів» цією справою. Дуже хочеться знову зустрітися з тобою в університетських лабораторіях, поговорити, взнати таємницю кульових блискавок. Як жаль, що війна перервала наші дослідження і розкидала нас в різні сторони фронту. Можливо, кульова блискавка — це і є невловима плазма? Оволодіння її секретом відкрило б і другий характер взаємодії електромагнітних полів з гравітаційними. Тепер я сам бачив, що кульова блискавка всупереч законам земного тяжіння обирає тільки їй самій доступний шлях польоту.

Друже Сергію! Ти якось говорив, що в тебе з’явилася ідея про створення апарата, який буде схожий на згусток енергії. Тепер я про дещо догадуюсь, вірніше, чуттям розумію, яка це була б грандіозна справа. Бажаю тобі, друже, бойових успіхів. З фронтовим привітом!

Твій Андрій Кравченко».

— Дуже цікаво, — обережно склав ламкий аркуш Сергій. — Але хто ж ці Сергій і Андрій?

— Перший з них — тепер академік Сергій Петрович Кедров, а про другого я розповім тобі потім. Головне — чекіст Кравченко був прекрасною людиною і загинув, як герой. А про його сина Романа ти скоро сам читати будеш.

— Ах, так! — збагнув Сергій ситуацію. — Але ж цей лист писався дуже давно?

— Так, в роки Вітчизняної війни. Після війни Кедровим була винайдена «райдуга», дуже схожа своїми властивостями на кульову блискавку.

— Он що! — прошепотів хлопець. — Космічні костюми, про які мені розповідав батько, — теж створені за принципом «райдуги» Кедрова?

— Так, Сергію. Апарат «НБК-3» — це і є Невидима Броня Кедрова у три шари магнітних полів. Космонавт в космічному костюмі з ввімкненим апаратом дуже нагадує величезну кульову блискавку, яка світить всіма кольорами райдуги. Апарат Кедрова — головна наша зброя в завоюванні космосу. З розповідей батька, як ти кажеш, тобі вже дещо відомо. Так от, Кедров своїм апаратом вдало вирішив проблему керування термоядерною реакцією в портативній установці. Принцип будови апарата «НБК-3» взято також в основу створення міжзоряного корабля, в якому ти сьогодні побував. В реакторах плазмольотів ядра важкого водню-дейтерію з’єднуються в гелій. Таким чином створюється плазма, тобто могутній струмінь іонізованих газів.

Через півгодини Новиков змовк, з насолодою запалив знову сигарету, просто запитав:

— Запам’ятовується?

— Не все, — признався Сергій. — Шкільних знань для цього малувато.

— Не біда. В плазмольоті будуть такі сили, що там і інститут закінчиш. Допоможемо. Адже я теж вчуся: закінчую докторантуру. Значить, разом і космос, і знання штурмувати. Згоден?

— Та я на все готовий, — запевнив юнак. — Я люблю вчитися. Ось побачите!

Новиков підвівся з-за столу і відкрив дверці шафи, вмонтованої в стіну кабінета. Він з хвилину щось роздумував, оглядаючись і міряючи поглядом постать Сергія. Потім швидко дістав з шухляди, як здалося Сергієві, купу якогось сіро-зеленого лахміття, в якому вгадувався глухий комбінезон, маска з металічною оправою окулярів, черевики та ще якісь частини одягу.

— Звичайно, — підморгнув Новиков, — такий костюм не для побачень. Але це і є КМК — космічний міжпланетний костюм, невід’ємна частина апарата «НБК-3», чудо сучасної техніки і біології. Зверху оця срібляста, тонка і міцна сітка зроблена з матеріалу, який повністю захистить тебе від опромінювання. А тепер поглянь на підкладку і приміряй костюм.

— Хлорела? — згадав розповіді батька Сергій, мацаючи ворсистий, немов хутряний, внутрішній покрив костюма. — Вона!

Переборюючи незручність, яку відчуває кожен, хто одягає новий костюм, Сергій пройшовся по кімнаті, поправив зіркоподібний апарат на грудях, взяв маску-шолом і підійшов до стола.

— Ну, як новий костюм? — тоном кравця з ательє мод жартівливо запитав Новиков. — По зросту? Це найменший з чоловічих, які в нас є.

— Зручний, але важкий, — відповів Сергій.

— Звикай. Походи, зроби кілька вправ. А я поки що попрацюю.

Через півгодини Сергій не витримав: було так важко, що він спітнів, мов після гарячого раунду на ринзі.

— Це тому, що ти на Землі, — пояснив Іван Володимирович. — В космосі костюм не важитиме й грама. Крім того, при ввімкненому апараті всі твої рухи будуть полегшуватись кібернетичними пристроями.

— А в діда Юрія і його друзів теж такі костюми?

— Майже такі, але застарілої конструкції. Там теж є хлорела, але не настільки універсальна. Тому й триматися в костюмі старої конструкції можна не більше десяти годин.

— Іване Германовичу, ви обіцяли мені…

— Так, Сергію, — став суворим Новиков… — Обіцяні записки мого батька, майора Германа Новикова, я тобі дам. Тільки… Я хочу, хлопчику, щоб читав ти їх з повагою до людей, які зараз в біді. І робив висновки для себе. За інших умов ці записки у декого викликали б посмішку. Нам ні до чого тепер гратися в таємниці між людьми. А записки батька писалися тоді, коли все це було дуже серйозною справою.

Іван Германович дістав з шухляди стола невеличку книжечку, віддруковану обчислювальною машиною, в задумі погортав сторінки і, знову повеселівши, сказав:

— Бери! Знаю, що «проковтнеш» її за дві-три години без перепочинку. Читай, хлопче. Це копія першої частини записок, яку ми вже вивчили. З другою ти познайомишся в польоті. Колись таким, як ти, нелегко було пробратися на підводний човен або в ракету. До яких тільки хитрощів не вдавалися вони, щоб стати учасниками незвичайних подій! А ти ось просто летиш рятувати свого діда і все. Не випадково, а закономірно, з нашою допомогою. Це ж чудово, правда?

— Прекрасно! — весь засвітився Сергій, притискуючи до грудей книжку. — Ну, я… Я вже піду.

— Іди, — засміявся Іван Германович. — Тільки не забудь і поспати. Чуєш?

— Єсть — читати! — вже з-за дверей, не дослухаючись, гукнув Сергій і бігом кинувся до ліфта.

Записки розвідника Новикова

Ой, Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Чим ти схвильований, молодий друже? Ти навіть незчувся, як дістався з плазмодрома в готель, як тихо, навшпиньках, шоб не потривожити рідних, пройшов у свою кімнату і похапливо відкрив важку штору вікна для променів немеркнучих штучних сонць Нової Землі. Ага, ти дістаєш покладену біля грудей невеличку книжечку? Ти ще не знаєш, що там написано, а вже аж подих загамував від передчуття незвичайного і цікавого. Читай, Сергійку, а нам, коли ти наодинці, любо подивитися збоку на твій молодечий запал, любо відзначити, що в цій юній білявій голові народжуються нові сміливі думки. Твої зеленкуваті очі під темними бровами вже бігають по рядках, а в куточках рота вже з’являється сувора зморшка. Читай, Сергійку, про героїчне минуле дідів — це згодиться тобі в майбутньому, надасть нових сил в боротьбі з невідомими небезпеками в космосі. Поринай, герою наш, в минуле, щоб яснішим і ще бажанішим було для тебе сонце сяйне прийдешнє. А ми тихесенько заглянемо в твою книжечку. О, та тут і справді майор Герман Новиков з першого рядка пише про незвичайне і цікаве!

17 травня. Викрадення капітана Кравченка

Писати записки військовому льотчикові, який випробовує нову техніку, — дуже потрібна, але й дуже небезпечна справа. Потрібна тому, що ніхто, крім нього, не розкаже краще про особливості нового апарата при випробуваннях, а небезпечна до краю тим, що кращої знахідки шпигунові годі й бажати. Та все ж пишу. За вимогою генерала Забралова. Шифром, відомим тільки мені та йому.

Ну, от… З чого ж почати? Наказано більше вдаватися до описів, бажано — художнього зображення польотів і подій, не загромаджувати записи технічними розрахунками. А якраз це для мене — найважче. І все — через кібернетичні пристрої та обчислювальні автомати: вони самі проводять і фіксують всі розрахунки краще за людину. Значить, мені — спогади і описи з натури.

Коли я намагаюся уявити останню операцію з початку до кінця, перед очима мигтять окремі кадри подій з кінця до початку, немов хтось показує мені кінострічку в зворотному порядку. Та спробую записати все від зав’язки до кінця операції послідовно.

…Гострі очі людини, що принишкла за скелею, напружено і жадібно вдивлялися в мерехтливу імлу. Але на березі було пусто. Людина підняла очі на місяць і скривилася, немов ображаючись на його надмірну запопадливість. В місячному світлі невиразно окреслилося обличчя з важким підборіддям, хижо блиснули жовті без вій очі. Людина піднесла до губ якийсь предмет, що віддалено нагадував сигару, і в нічній тиші пролунав жалібний крик сполоханої чайки. Жовтоокий прислухався і за хвилину почув, як далеко в морі пролунав такий же звук, приглушений плюскотом хвиль.

І відразу з тіні під скелями на берег моря вийшла висока струнка жінка в білому.

Людина за скелею щільніше припала до розколини. Минуло кілька хвилин. Жінка стояла біля самісіньких хвиль, нервово і напружено прислухаючись. Шум машини, яка раптом виткнулася з-за скель, змусив її здригнутись і зробити мимовільний крок назустріч. Та глянувши на скелі, перекреслені чорними тінями, жінка зупинилася, сіла на камінь, безсило опустила руки на коліна. «Чайка» вже шелестіла галькою біля самої води. В кількох кроках від жінки машина зупинилась. Гучно в нічній тиші клацнули дверцята, на берег поспішно вийшов високий чоловік у темному костюмі й крислатому капелюсі.

Людина за скелею напружилась, дослухаючись.

— Віро! Вірочко… Це ти? — тривожно задзвенів дужий чоловічий голос.

— Я давно чекаю на вас, Романе Андрійовичу, — відповів йому мелодійний альт жінки в білому.

— Вірочко! Що за офіціальність? Якого незрозумілого листа ти мені написала! Куди ти зібралася їхати? Хіба не завтра в нас весілля? І чому, нарешті, ти захотіла зустрітися тут? Ти ж знаєш, що від берега до кордону…

— Згляньтеся, Романе Андрійовичу! — нервово-весело, зриваючись, проспівав альт. — Скільки запитань відразу! А ще говорять, що цікаві тільки жінки…

— Але ж, Вірочко…

— Що, Вірочко?! — з гіркотою передражнила жінка. — Я дійсно цієї ночі назавжди їду звідси. А вас запросила, щоб попрощатися на тому місці, де ми вперше зустрілися. Це ж тут я мало не втонула, а ви мене врятували. Я вдячна за це, але заміж…

— Та що ти говориш, Віро? Хіба не сама ти об’явила друзям про наше кохання?

— Кохання? А чи можу я вам до кінця вірити?

— Ти ще й питаєш!

— Як знати, — почулося зітхання. — Чи готові ви, Романе, на все заради нашого кохання?

— Так. Я буду тобі вірним все життя, Вірочко… Жовтоокий побачив, як темна чоловіча постать хитнулася до тонкої і білої.

— Нікуди ти не поїдеш, Вірочко. Я розумію, що нежарт — назавжди з’єднати своє життя з людиною, яку знаєш всього місяць, але так нервувати не слід. Пішли звідси. Не місце тут для такої розмови.

— Не треба поспішати, Романе Андрійовичу, — почулись в голосі жінки крижані нотки. — Я хочу знати, чи могли б ви поїхати зі мною, куди я схочу?

— Ну, звичайно, Вірочко. Не все одно: чи ти зі мною, чи я з тобою? Головне — разом, але куди?

— Ну, хоч би за це море.

— Згоден і за океан! — радісно гукнув капітан Кравченко (це був він). — А тепер поїдемо в місто. Вже пізно, люба.

— Ви мене не зрозуміли, — сухо зауважила жінка. — Я не жартую і дійсно виїду цієї ночі в іншу країну.

— Та це ж якесь марення! Або… Я нічого не розумію…

— Все простіше, ніж ви гадаєте, капітане. Романтика — для дурнів. Я буду вашою на все життя, якщо ви зі мною і «райдугою» Кедрова виїдете за кордон. Подумайте: досвідчений випробувач «райдуги» і така жінка, як я. Яке життя чекає нас в…

— Звідки ти… ви знаєте про «райдугу»? — запинаючись, вичавив Кравченко. — Цього ви не повинні знати!

— Не повинна знати майбутня дружина? — в’їдливо запитала. — Та я знаю все. Вирішуйте відразу, Романе.

Запало важке мовчання. І тут, приголомшений усім почутим, Кравченко раптом почув легке поскрипування гальки під чиїмись ногами в себе за спиною. Не оглядаючись, засунув руку в кишеню піджака, витяг рукавички і, здавалось, в задумливій неуважності одяг їх на руки.

— Вирішувати треба відразу, тут же! — несподівано пролунав за спиною хрипкий голос з ледь помітним акцентом. Підійшов жовтоокий. В його правиці тьмяно поблискував пістолет, в лівій темнів сигароподібний предмет.

— Ось навіть як? — вже спокійно сказав Кравченко, поправляючи рукавички. — Припустимо, питання вирішене. А далі — що?

— Мені подобається ваша витримка, капітане! — показав зуби жовтоокий. — В тридцять років такі нерви роблять честь випробувачеві «райдуги». Я передбачав це, і…

— І почали з підлабузництва? А якщо коротше?

— Будь ласка. Цим сигналом я викликаю підводний човен, і за півгодини ми будемо далеко в морі. За секрет «райдуги» ми даємо вам мільярд марок і найкрасивішу жінку Європи — фрау Ільзу Гофф.

— Віра Миколаївна — це Ільза Гофф? — напружено запитав Кравченко.

— О так! Ви покохали її, вона вас теж…

— За скільки ж ви покохали мене? — майже пошепки запитав жінку Кравченко. — Яка ваша ціна?

— Романе… — почала Ільза Гофф.

— Не смійте бруднити моє ім’я! Спритні ви, люба наречена, та стривайте. Що заспіваєте ви з оцим йолопом тепер, коли всі козирі ваші мені відомі?!

— Ви протестуєте?! — гримнув жовтоокий. — Тоді… Чорне око пістолета глянуло в обличчя Кравченка.

— Стріляй! — якось глухо, немов здалека, долинув до жовтоокого голос Кравченка. — Ось тобі!

В руках Кравченка під рукавичками щось хруснуло, і вмить всю його постать охопило бліде голубе полум’я. Остовпілий жовтоокий, немов уві сні, побачив, що капітана Кравченка охоплювала строго окреслена куля мерехтливого блакитного світла, майже невидимого в місячному сяйві. Ще мить — і навколо блакитної кулі утворилася блідо-рожева оболонка, з таким матово-фіолетовим відтінком, від одного погляду на який піднялося волосся на голові жовтоокого.

— Блискавка! Кульова блискавка! — ступив він крок назад, заворожено дивлячись на таємниче полум’я, яке щойно поглинуло людину.

— Це «райдуга»! — з жахом закричала Ільза Гофф.

— Звичайно, вона. Ви ж її хотіли мати? — глухо, крізь сяйво відповів Кравченко. — Тепер слухайте мене: складіть зброю і сідайте в машину.

Жовтоокий розгублено натиснув спуск автоматичного пістолета. Та черга бронебійних куль, спрямована в груди Кравченка, не досягла мети.

Кулі горохом відскакували від блідого світла, рикошетили в каміння скель. Жах спотворив обличчя жовтоокого: він рвонувся до скель, але й там ввижалося йому таємниче сяйво «райдуги»: місяць вийшов з-за хмар, і блакитні смуги його світла засяяли яскравіше серед вугільних тіней скель. Нарешті, немов згадавши щось, жовтоокий підніс до губ манок, і жалібний крик чайки розлігся далеко навкруги.

— В машину, інакше смерть! — наказав Кравченко.

Голуба куля піднялася на півметра над землею і поволі рушила на жовтоокого. Цього було досить: жовтоокий і Ільза Гофф, тремтячи, влізли в машину.

— Сидіти спокійно! — почули вони переконливу пересторогу, яка гучно пролунала тепер з радіоприймача машини. — Будете ще щось вигадувати — загинете.

Двоє в машині принишкли. Те, що вони побачили далі з віконця, було схоже на примарне сновидіння, галюцинацію. З глибокої бухти, майже біля самих скель, поступово виринуло довгасте тіло підводного човна. Та капітан Кравченко і не думав тікати з берега. Він бачив, як на човні відкрились люки, як почав рухатися хобот скорострільної гармати. На човні, мабуть, почули сигнали жовтоокого, побачили сяючу кулю на березі і вирішили її знищити. Перші три снаряди розірвалися поблизу райдужної кулі. Ще черга — і затримані диверсанти побачили, як на блідому сяйві кулі спалахами зачастіли вибухи. Та голуба куля залишалася невразливою. Але що це? Таємнича сяюча куля стала швидко збільшуватися, в її світлі з’явилися оранжеві тони. І раптом куля відірвалась від землі і тихо попливла над морем до човна. Кравченка в мерехтливому кільці «райдуги» вже не було видно, і затриманим здавалося, що величезна, з будинок завбільшки, вогняна куля, немов гігантська кульова блискавка, сама пливе в місячному промінні. Ось вона зупинилась високо над човном і знову стала маленькою і блакитною.

На коротку, майже невловиму мить від кулі до човна стрибнув грайливий голубий промінь, але відразу ж над морем розлігся страшенний вибух. У вирі водовороту швидко зникли уламки підводного човна, а голуба куля знову повернулася на берег і розтанула, залишивши на береговій гальці Кравченка.

— Ну, мисливці за «райдугою», — підійшов він до машини, — поїдемо зі мною. Гостями генерала Забралова будете.

Не встигла машина рушити, як її оточила група бійців берегової охорони. Передаючи затриманих прикордонникам, Кравченко не відводив очей від їх командира, який назвав себе майором Петровим. А той сказав сердито:

— Мені необхідно поговорити з вами, капітане. Підвезіть мене трохи, чи що.

— Поїхали, — згодився Кравченко, натискуючи стартер. Машина з зусиллям подолала підйом і швидко вибралася на шосе.

— Чому ви нікого не попередили про свою поїздку в прикордонний район? — сухо почав Петров.

— Клював на приманку, ось і вийшло все так по-дурному. Та зате ж і диверсанти затримані! — відповів Кравченко, від прикрості і злості вмикаючи повний газ. Машина шалено помчала до міста.

— Мені наказано розшукати вас і разом з вами прибути до генерала Забралова.

— Ну, що ж, — винувато сказав Кравченко. — За промахи треба відповідати.

— Не в цьому справа, — якось байдуже сказав майор. — Вашого звіту чекає інженер Кедров. Ось і фототелеграма від нього.

— Від Кедрова? — ковзнув Кравченко поглядом по блискучому аркушеві. — Тоді на хвилину заїдемо на мою квартиру, заберемо креслення, розрахунки і відразу — на аеродром.

— Креслення? — швидко перепитав Петров. — На квартирі?

— Так. Звіти про випробування останньої моделі…

— Та як ви могли залишити їх на якійсь квартирі? — спалахнув майор. — Це ж просто…

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Кравченко. — Креслення лежать в сейфі, а сейф у такій схованці, зруйнувати яку не зможе навіть атомний вибух.

— В «райдузі»? — тихо запитав майор Петров.

— Так. Ось ми вже й приїхали.

Машина, скрипнувши гальмами, зупинилася біля невеликого будинку край міста. Кравченко вийшов і швидко повернувся з невеликим дорожним сейфом у руках. Кинувши важкий ящик на переднє сидіння, він взявся за ручку дверцят і раптом, різко здригнувшись, став падати.

Та Кравченко не впав. Дві темні постаті, які немов тіні з’явилися з-за машини, підхопили капітана на руки.

— Вимикай! — прошепотіла одна з них.

Тіло Кравченка перестало здригатися. Він зробив глибокий вдих, щоб крикнути, але відразу на обличчя йому накинули хустку, просякнуту ефіром і, глибоко зітхнувши ще раз, капітан затих.

— Чиста робота! — схвально прогудів майор Петров, звертаючись до двох чоловіків, що нахилилися над Кравченком.

— Я ж казав вам, герр Клейн, що мій імпульсатор у другому варіанті згодиться, — просичав високий, відключаючи від корпуса машини кабель.

— У нас залишилось кілька хвилин…

Висока і низька постаті швидше завовтузилися біля Кравченка.

— Є! — не міг стримати радості високий. Він поспіхом обривав гудзики на грудях Кравченка.

Клейн, що так добре зіграв роль радянського майора, нахилився над Кравченком і в світлі потаємного ліхтарика побачив; на грудях капітана блискучий апарат, який нагадував металеву морську зірку. В центрі зірки мерехтливим внутрішнім світлом палали букви «НБК-3». Високий хотів був обірвати тонкі кольору тіла проводи, шо йшли до рукавичок і черевиків Кравченка, та Клейн, відчутно штовхнувши спільника під бік, буркнув:

— В машину! Швидко! Ну?

Кравченка поспіхом втягли на заднє сидіння. Біля нього сів високий. Кремезний сів поряд з Клейном за кермо. Ображено завив стартер. У відсвіті фар блиснули очі без вій. Це був жовтоокий.

18 травня. Я одержую завдання

Генерал Забралов зустрів мене, стоячи посеред кабінету. Звичка триматися з високо піднятою головою робила його вищим і стрункішим. Я зупинився перед ним і доповів про прибуття на виклик.

— Сідайте, — недбало кинув генерал і закрокував по кабінету. Я знав, що Забралов під час найбільш напруженої роботи думки любить ходити, і мовчки сів, з тривогою вдивляючись в обличчя генерала з синцями під очима — цієї ночі Забралов, мабуть, не відпочивав ні хвилини.

— Так от, — заговорив Забралов. — Обстановка бойова, майоре…

Генерал підійшов до облицьованої дубом стіни, натиснув невидиму кнопку. Стіна роздвоїлась, відкриваючи велику карту прикордонного району. Я підійшов до Забралова.

— Тут, — поклав долоню на карту генерал, — цієї ночі велика група диверсантів на чолі з відомим вам бароном Адольфом Клейном викрала і переправила на атомний підводний човен нашого випробувача апаратів «НБК-3» капітана Кравченка.

— Романа? — аж зойкнув я від несподіванки.

— В його викраденні, — ствердно кивнув Забралов, — диверсанти розіграли відразу два варіанти однієї операції: підкуп через Віру Миколаївну Смирнову, яка була нареченою Кравченка і виявилася Ільзою Гофф, а потім, після невдачі, майстерно інсценували втручання в події начебто радянського прикордонного загону. Про це все дізнались з автоматичних передач апарата Кравченка, якого він взяв на побачення за нашим планом. Всі плівки з записами його розмов можете прослухати в нашій радіостанції. Як далі розгорталися події — невідомо. Справу можна було б вважати програною, якби не другий апарат «НБК-3», який знаходився в сейфі Кравченка разом з його записками про випробування. Ми подбали, щоб і цей апарат був ввімкнений на автоматичну сигналізацію про небезпеку. Через найпотужніші радіолокатори нам вдалося запеленгувати і встановити шлях апарата з сейфом на човні в морі. Через цей апарат ми почали навіть потроху впливати на всі навігаційні прилади підводного човна і поволі змінювати його курс. Решту ночі човен ішов під водою і не міг визначити координат по зірках, а всі його компаси були під впливом нашого апарата. Годину тому човен Клейна був знову біля наших берегів, а не в океані, як гадають диверсанти. І ось тоді, коли наші підводні атомоходи готувалися оточити піратський човен, на ньому сталося щось несподіване: апарат в сейфі припинив роботу, і диверсанти вийшли з-під нашого спостереження. Це могло статися лише при великій небезпеці для капітана Кравченка, який в останню хвилину міг звуковим сигналом викликати захисну «райдугу» на сейфі.

— Роман міг загинути? — з острахом запитав я Забралова.

— Міг, — суворо відповів генерал. — Адже апарат у нього відібрали. В якому стані сам Кравченко — невідомо. І все ж ставка на те, що диверсанти постараються зберегти йому життя, залишається в силі. Клейн — розумний і знає, що без Кравченка йому не оволодіти апаратом. Що зараз робиться на піратському човні, невідомо. Ми певно знаємо, що через три години сорок дві хвилини апарат, який знаходиться в сейфі, повинен по заданій нами програмі автоматично викликати «райдугу», що зруйнує човен і все, що буде кілометрів за п’ять навколо. Ви розумієте, що кожна секунда дорога. Діяти треба швидко і рішуче. Якщо у Клейна все благополучно з приладами після наших «поправок», його човен лише через дві години зможе вийти в нейтральні води. Цей час — строк для виконання вашого завдання. Будь-що треба затримати човен, врятувати Кравченка, взяти диверсантів. Ідіть зараз до полковника Жихарєва. Як будете готові, відразу заходьте до мене. Тут (Забралов показав точку на карті) ви повинні бути через одну, максимум через півтори години.

Я майже бігом направився до полковника Жихарєва. Через кілька хвилин я знову стояв перед Забраловим. На мені був вільний сіро-зелений комбінезон космічного костюма. Груди випиралися колесом вперед: під комбінезоном на зручних лямках висів зіркоподібний апарат.

— Майор Новиков до польоту готовий! — доповів я Забралову.

— Добре, Германе Володимировичу. На прощання хочу сказати, що, крім гарячого бажання виконати завдання, ви повинні відчути величезну відповідальність за кожен свій вчинок, майоре. Справа не лише в захопленні диверсантів. Головне — не дати в руки паліям війни цього великого винаходу, що може стати найстрашнішою зброєю. «Райдугою» Кедрова ми боремося за мир, за оволодіння космосом, а нам заважають, провокують на конфлікти. Всі великі держави закінчують роззброєння, а світовий фашизм і досі марить про реванш. В агонії він здатний на все. Зараз, коли йде роззброєння, фашистами здійснена диверсія поблизу наших кордонів, це повинно ще більше підняти нашу пильність. Не дати себе обдурити дешевим маневром — головне в нашій роботі. Ясно?

— Ясно, товаришу генерал. Дозвольте вилітати? Забралов накинув на плечі плащ і зробив крок поперед мене в коридор. На маленькому вузенькому дворі шуміла злива, а вгорі майже суцільною канонадою гримів грім.

— Як бачите, — зупинив мене Забралов під навісом під’їзду, — мені довелося спеціально звернутися в бюро погоди і замовити на цей момент грозу і дощ. Ваш відліт залишиться непоміченим. В квадраті 16 384 зараз відбувається те ж саме. Але через дві години там буде повний штиль — врахуйте. Візьміть цей плащ. Він при необхідності може стати невеликим надувним човном, крім того, тут, в кишенях, НЗ їжі і вода. Дійте.

Я потис генералові руку і вийшов на бетонну площадку під шалені струмені дощу, в гуркіт грому і спалахи блискавок. Натягнувши рукавички, я обережно торкнувся великим пальцем правої руки до мізинця. В окулярах засвітилося приємне голубе світло, а в масці-шоломі запахло озоном. Навколо мене з’явилася райдужна сяюча куля. В цю мить спалахнула блискавка. На екранах окулярів я побачив, що вона на мить засліпила Забралова. А коли він знову поглянув на площадку, мене там вже не було. А я ще кілька хвилин дивився, як генерал, вийшовши з-під навісу, підставив обличчя під холодні струмені: безсонна напружена ніч давалася взнаки навіть йому, що звик до найнесподіваніших перевантажень в роботі.

23 травня. В квадраті 16 384

Нарешті я знову маю змогу щось записати. Останні дні були до хвилини і секунди заповнені роботою. Ніколи було й оглянутися. А вчора ввечері Забралов наказав відпочивати. І я перш за все знову відвідав Романа Кравченка в лікарні. Стан його все ще тяжкий. Розривна куля попала йому в ребро під серцем, численні уламки проникли в легені, та Роман вже не втрачає свідомості і був би зовсім бадьорим, якби не прикре усвідомлення того, що його наречена виявилася шпигункою. З його розповіді я дізнався, що довелося йому пережити після викрадення. Ось як це було.

…Кравченко опам’ятався після різкого уколу в руку. Відкривши очі, побачив над собою низьку білу стелю, яскраво освітлену люмінесцентними лампами. Біля високого вузького стола, на якому він лежав, немов приготовлений до операції, стояло кілька чоловіків. Ось один з них, в білому халаті, нахилився над столом — рука Кравченка знову здригнулася від уколу. Кравченко глибоко зітхнув, стримуючи стогін.

— О, у капітана Кравченка залізне здоров’я, — почувся скрипучий голос. — З приємним пробудженням!

Кравченко миттю згадав фальшивого майора Петрова, події на березі і зрозумів все. Він зробив зусилля, щоб піднятися, але тугі ремені міцно і надійно прикували його тіло до вузького прямокутника стола.

— Спокійно, капітане, — самовдоволено вів далі скрипучий голос. — Ваше здоров’я залізне, та моя клітка для вас — сталева. Познайомимось ще раз, капітане. До ваших послуг барон і полковник Клейн, шеф підводного атомохода «Акула». Як бачите, капітане, не всі підводні човни можна знищити вашою «райдугою». І не завжди ми зазнаємо поразки. Бувають і «райдуги», що попадають в зуби «Акулі».

— Найприкріші розчарування породжуються передчасною радістю, полковнику. Я простий військовий інженер, і мій досвід вам нічого не дасть.

— Ого-го! — зареготав Клейн. — Коли б я був таким простим інженером і володів секретом «райдуги», я б давно став володарем всіх континентів. Нумо, згадайте, хто такий капітан Кравченко, — звернувся Клейн до високого матроса.

— Капітан Кравченко, — виступив наперед високий, — кадровий офіцер, льотчик-космонавт вищого класу, інженер, спеціаліст з теорії і практики далеких перельотів. Його батько полковник Андрій Кравченко співробітничав у роки другої світової війни з інженером Кедровим, тоді ж після контузії потрапив у полон до нас. Перша дружина капітана Кравченка померла, і він місяць тому познайомився у Владивостоці з Вірою Михайлівною Смирновою, яка стала його нареченою.

Кравченко довгим ненавидячим поглядом подивився в очі Клейна.

— Не будете говорити? — зігнав посмішку Клейн. — Що ж, спробуємо обійтись спершу без ваших консультацій: наші інженери розгадували і не такі загадки.

В каюту зайшов жовтоокий Курт і кілька чоловік в морській формі. Кожний з них підходив до стола Клейна і обережно клав перед ним костюм Кравченка, апарат, маску-капелюх, черевики, кишенькові речі. Коли Курт з помітним зусиллям ставив на стіл сейф Кравченка, останній відзначив по його наручному годинникові, що з моменту подій на березі минуло близько трьох годин, і став спокійнішим: ще не все втрачено!

— Я дещо розуміюся на таких штучках, — підняв Клейн зіркоподібний апарат зі столу і торкнувся однієї з кнопок. — Ах, чорт забери!

Апарат з грюкотом впав на стіл, а Клейн кілька хвилин витріщеними очима дивився на Кравченка, розмахуючи руками в повітрі — він задихався.

— Загороджувальне поле? — запитав він, нарешті, зніяковіло і злісно.

— Вам видніше, — посміхнувся Кравченко.

— Забрати! — вереснув Клейн, відскакуючи від стола. Підручні барона кинулися до столу, і за хвилину все спорядження Кравченка опинилося в сейфі Клейна.

— Курт! — знову командував Клейн, немов не помічаючи посмішки Кравченка. — Негайно відкрийте сейф цього фанатика. Треба поглянути на схеми, щоб відразу припинити ці фокуси.

Курт Вурст, діючи відмичками першокласних бандитів, почав зламувати сейф Кравченка. Скоро затріщали хитрі замки, і кришка сейфа відскочила. Курт переможно запустив руку в металевий ящик. Кравченко, стиснувши кулаки і закусивши губи, чекав: зараз, через секунду, станеться те, чому він міг би запобігти і про що не мав права попереджувати ворогів.

Курт уже виймав руку з сейфа, коли всередині щось загуло і навколо ящика спалахнуло голубе полум’я «райдуги». Курт заревів від болю, рвонувся вбік і всі побачили, що два його пальці з затиснутими паперами залишились за плівкою блакитної кулі «райдуги», а з цурпалків потекла кров.

Осатанівши від люті, Курт затис поранені пальці здоровими, а лівою рукою шалено рвав з кишені пістолет, щоб розправитись з Кравченком. І тут Кравченко зважився на останнє.

— Команда — сімнадцять! Курс — глибина! — закричав щосили льотчик. — Команда — сімнадцять! Курс — глибина!

Настроєний на його тембр голосу автоматичний пульт управління «райдуги» спрацював безвідмовно: блакитна куля з сейфом блискавично зникла. В каюті на мить запашіла нестерпна спека.

Всі, навіть розлючений Курт, кілька секунд сторопіло дивилися на чорні круглі дірки в столі і підлозі каюти, як раптом звідти з ревінням вирвався могутній стовп води і вдарив у стелю.

Люди з криком кинулися з каюти. Задзвеніли тривожні сигнали бойової тривоги. Кравченко залишився в каюті сам. Його відразу облило солоною морською водою. Вода, спираючи повітря під стелею, швидко підіймалася і стала заливати Кравченка. Ось холодна піна покрила ноги, піднялася до грудей. Кравченко інстинктивно підняв, наскільки це було можливо, голову і майже на рівні очей побачив невблаганну плівку води з плигаючими зайчиками відображених ламп.

— Апарат вони не візьмуть, — з останньою втіхою прошепотів капітан і з зусиллям зробив видих, щоб вдихнути воду і відразу покінчити з агонією тіла. Та в цю ж хвилину він відчув, що в каюті щось змінилося. Ага, так: це урвався шум прибуваючої води.

Стиснуте у напівсфері стелі повітря своїм тиском врівноважило тиск води з пробоїни. Але вода була вже біля самого підборіддя. І так вже створена людина: найслабкіша надія на порятунок миттю сповнила все єство Кравченка жадобою життя і боротьби. Однак, відчувалося перенапруження сил: думки, то мчали швидко і ясно, то плуталися і затьмарювалися.

…Так минуло близько години. Боліла отерпла шия, стало важко дихати стиснутим у напівсфері стелі повітрям.

І коли вже не було сили триматися, двері каюти поволі відкрилися і в каюту в легких водолазних костюмах, розбризкуючи воду, зайшло кілька моряків.

— Ну, на цей раз ви повинні нам дякувати за порятунок! — підійшов до Кравченка Клейн. — Ще кілька хвилин і ви, капітане, розпрощалися б з життям. Подумайте про це і будьмо друзями.

— Не вийде, бароне, — відповів Кравченко. — Дружба, як відомо, вимагає інших зв’язків, не вірьовок.

— О, розумію! — немов нічого не сталося, усміхнувся Клейн. — Гей, хто там? Розв’язати капітана!

Кравченко, звільнений від ременів, з зусиллям підвівся і сів на столі, спустивши ноги у воду.

Розтираючи затерплі коліна, він гарячково створював плани своїх дій. Він розумів, що на човні після одержання ним пробоїни змінилася обстановка, але як її використати — не знав. Йдучи в супроводі Клейна по довгому вузькому коридору, з якого вже майже викачали воду, Кравченко відзначив, що човен відчутно підіймається вгору. Скоро його ввели в рубку головного перископа.

Барон Клейн, безцеремонно відштовхнувши від перископа капітана човна, заволодів коліщатками приладів. Підйом припинився, і човен завмер, тихо хитаючись від бортової качки. Клейн довго дивився в окуляри перископа.

— Тисяча чортів… Нічого не видно: суцільна злива і гроза. Гей, капітане. Давайте повне сплиття. Мені треба вийти на палубу.

— Мені заборонено це робити, доки не буде встановлено зв’язок з підводною базою.

— Якого диявола ви боїтесь? Ми за дві тисячі миль від російського берега, а при такій грозі ви години три будете налагоджувати радіозв’язок. Не забувайте, капітане, що поки я на човні, ви виконуєте всі мої накази!

Капітан зсудомився під поглядом Клейна і неохоче натис кнопку на пульті управління. Човен здригнувся, плавно піднявся вгору і знову зупинився. Бортова качка відразу посилилась.

— Відкрийте головний люк, капітане! — командував Клейн. Капітан мовчки натиснув кнопку, і частина стелі каюти поповзла вбік, а зверху м’яко ковзнули трапи. Ще один дотик до кнопки — і вибитим з пляшки корком відкрився головний люк. Рубка відразу сповнилася шумом зливи і гуркотінням грому. Всі неохоче направлялися до трапу, який круто, немов з колодязя, підіймався на палубу. За хвилину Кравченко почув, як Клейн вже щось кричав на палубі, та слова його зносило шаленим вітром, заглушало громом. Нарешті всі, хапаючись за перила, згинаючись від вітру і зливи, вибралися на палубу.

— Ось! — кричав Клейн, вказуючи в море на якесь низьке темне громаддя, затягнуте пеленою дощу. — Ось вам, капітане, і база «Кайзер». Вона повинна йти під американським прапором. Та ні біса не видно. Давайте світлові сигнали!

Але капітан дивився кудись вбік. Його обличчя з кожною секундою блідло, очі витріщалися від жаху. Всі мимоволі прослідкували за його поглядом. З лівого борта вся половина неба швидко ясніла, у водяному тумані тьмяно засвітилося сонце.

— Майн гот! — нервово прошепотів капітан. — Чому сонце виявилося за кормою?

З Клейна немов вітром здуло пиху. Тривожним поглядом він дивився вперед. Злива і гроза припинились відразу, немов підкоряючись паличці невидимого мага. Та дивним було те, що ніяких хмар, які б відходили вдалину після грозової зливи, ніде не було. Сліпуче сонце і чисте блакитне небо з’явилося враз, і, якби не сяяла багатокольорова райдуга на небосхилі, нізащо не можна було б сказати, що тут кілька хвилин тому буяла гроза.

Мружачись від сонця, Клейн повернувся назад і застиг: проти носа човна, за милю від нього, грізно підіймалися над хвилями могутні обриси радянського підводного атомохода. Спантеличено озирнувшись, він побачив на горизонті праворуч незнайомий скелястий берег.

— Капкан! — захрипів Клейн. — Негайне занурення!

— Який чорт — негайне? — тихо, немов боячись, що його почують на атомоході, відповів капітан. — Водяні камери пробиті. І так ледве спливли. До того ж нас вже помітили і при зануренні вмить висадять в повітря. Одна надія — надводна швидкість і сонце, яке світить радянському атомоходові в лоб…

Капітан поспішно вийняв з кишені портативний радіотелефон і нервово заклацав кнопками. Човен повільно, немов крадучись, розвернувся на сонці і раптом різко плигнув уперед в напрямі до нейтральних вод.

— Ось вона, наша техніка — вже посміхався Клейн до Кравченка, вказуючи на високий пінястий бурун, за яким швидко ховалися обриси радянського атомохода.

Човен шалено рвав дрібні хвилі, стрімко мчав прямо на сонце. А воно раптом роздвоїлося: одна його частина залишилася на небі, а друга метеором полетіла назустріч човнові.

— Кульова блискавка! — істерично завищав Клейн. — Всім — в човен!

Але до люка ніхто підійти не встиг. Величезна таємнича куля, сяючи блідо-блакитним світлом, плавно спустилася на хвилі перед носом човна.

— Ліво на борт! — в нестямі командував капітан.

Човен різко звернув ліворуч і став обходити вогняну кулю, коли з неї вгору піднявся ледь помітний голубий промінь. Повільно, немов прицілюючись, він нахилився, впав на носову частину човна і зник у хвилях. Човен різко хитнуло. Навколо піднялися стовпи гарячої пари. А коли вона розвіялася, Клейн з жахом побачив, що майже третина човна, відрізана променем, зникла в хвилях, а човен іде по колу, високо підіймаючи корму.

— Стоп! Стоп, машини! — кричав у трубку капітан, не відводячи очманілого погляду від жахливої кулі.

— Та це «райдуга»! — закричав раптом Курт, вискакуючи з перев’язаною рукою на палубу. — А-а-а-а…

Курт вихопив пістолет, майже впритул вистрелив у Кравченка і мовчки плигнув у люк човна. Кравченко, схопившись за груди, впав на палубу.

29 травня. Хто сміється останнім

В той момент, як Роман впав пораненим на палубу піратського човна, я спрямував «райдугу» просто на шпигунів, і вони всі з переляку витягнулися поряд з Романом. Вимкнувши «райдугу», я кинувся перш за все до свого друга. Поки я перев’язував йому поранені груди, він сказав, що Курт, напевне, збирається втікати з його апаратом. Не встиг я подумати про те, як це Куртові вдасться, як відчув, що палуба під ногами стиха рухається. «Акула» знову розверталася носом у бік нейтральних вод. Потім з правого борта почулося ревіння реактивних двигунів і в повітря шугонуло сигароподібне тіло ракети-торпеди. Набираючи швидкість, вона пронеслася над гребенями хвиль і скоро зникла з очей.

— Це він! В торпеді, з моїм апаратом! — з докором поглянув на мене Роман. — Доганяй!

Спершу я навіть розгубився: кинути Романа напризволяще я не міг, а дати втекти шпигунові — це вже було занадто. І раптом я згадав пораду Забралова про налагодження зв’язку між «райдугами».

— За якою схемою включене загороджувальне поле на твоєму апараті? — запитав я Романа.

— За схемою ГР-Б2-Х, каскад шістсот чотирнадцять — поспіхом відповів Роман, вже догадуючись про те, що я хочу зробити. — Давай швидше!

Налагодити зв’язок з «райдугою» Кравченка по відомій схемі було справою кількох секунд. А за хвилину я вже показав Романові на екрані кишенькового відеофона торпеду з втікачем. Потім я посилив яскравість пронизуючого зображення і картина стала чіткішою, ближчою. Курт Вурст, незручно зігнувшись, лежав у циліндричній камері торпеди і невидючими очима з жахом дивився в нижній куток. Туди він кинув страшний апарат Кравченка, загорнувши його в гумовий плащ. Жовтоокий, мабуть, зрозумів, що апарат почав працювати і що це не віщує йому нічого доброго.

— Як себе почуваєте, Курт? — запитав по відеофону Роман. — Це я, Кравченко, вас питаю!

Обличчя шпигуна спотворив забобонний жах. Дико завивши, він пустив очі під лоба і змовк.

— Не любиш цього, виродок? — суворо посміхнувся Роман. — Це тобі не пиво на збіговиськах «Сталевого шолома» дудлити!

А я послав сигнали на включення граничних полів в апараті Кравченка.

Саме в цю хвилю до «Акули» підійшов наш атомохід «Олександр Матросов» і до мене піднялася група моряків. Двоє з них забрали Романа на шлюпку, а капітан корабля Солодов сказав мені:

— Значить, встигли? А я побоювався, що човен може втекти.

Вашу радіограму з проханням не відкривати вогню я одержав уже після того, як диверсанти почали тікати.

— Від «райдуги» ніхто не втече, — сказав я і показав Солодову на відеофон. — Цей теж.

Разом з ним я захопився спостереженням незвичайного явища, яке передавав екран.

Хвилину тому ракета-торпеда швидко летіла над хвилями, немов хижа літаюча акула. А тепер вона вже зникла і замість неї в тому ж напрямі летить над хвилями величезна, як двоповерховий будинок, сяюча куля. Я вмикаю ще ряд сигналів-команд, і голуба куля по плавному еліпсу підіймається вгору, досягає хмар, сповільнює швидкість, а потім летить назад, до човна, мов незвичайний бумеранг.

Минає кілька хвилин, і сяюча куля з торпедою всередині непорушно зависає над «Акулою», з якої наші моряки вже виводять арештованих диверсантів.

За кілька хвилин все скінчено. Перед очима всіх учасників події з неба до води опустилася велика голуба куля. В кількох метрах від води вона зупинилася, з тихим тріском лопнула і зникла, а на гребені хвиль шубовснула восьмиметрова сигара реактивної торпеди. До неї відразу ж підійшов катер з мінерами і лікарями. Скоро з зарядної камери добули і Курта, напівобгорілого, але живого.

Доповівши генералові про виконання завдання, я одержав нове: мені треба було негайно вилітати новим курсом. Рівно о десятій я мав настроїти геосітку апарата на квадрат 1207. О пів на одинадцяту вже мав бути на міжпланетному плазмодромі і поступити в розпорядження командира корабля-плазмольота космонавта Чуєва. Додаткові роз’яснення мені передавали вже в польоті.

…Так закінчилася ця моя незвичайна операція по врятуванню льотчика-випробувача «райдуги», мого друга капітана Кравченка. Це було лише кілька днів тому, а тепер я вже готуюсь до польоту на плазмольоті в міжпланетний простір. Чекістові і тут роботи вистачає. Вчора був на зв’язку з Забраловим. Те, про що він мені розповів, викликає не тільки тривогу. Невже й справді серед 9 чоловік команди є ворог? Ця думка не давала мені вночі спати, я й зараз «не в формі». Добре, що в мене сьогодні — вихідний. Побуваю дома, побачу сина, дружину і відпочину.

Коли я тепер знову сяду за записки — не знаю. Роботи стільки, що не до цього.

Прощавай, Земле

Прочитавши записки майора Новикова раз і вдруге, Сергій ще довго сидів у задумі. Було таке відчуття, немов він сам ось зараз повернувся на «райдузі» з моря і тепер згадує всі незвичайні події в найдетальніших подробицях.

А що сталося потім? Які пригоди супроводжували майора Новикова і діда Юрія в космосі?

Сергієві зовсім розхотілося спати, та все ж він спробував лягти, закрити очі і хоч на годину задрімати. Непомітно для себе юнак міцно заснув і довго потім не міг зрозуміти, чого від нього хоче Людмила, торсаючи за плече.

— Оце так космонавт! — сміялася сестра. — Так і відліт можна проспати.

— Відліт? — схопився Сергій. — Вже?

— Передавав Новиков, щоб ти йшов на станцію біохімічного захисту, — вже без посмішки говорила Людмила. — Тепер тебе побачимо лише по відеофону при прощанні…

Сергій погано пам’ятав, що він казав у ці десять-п’ятнадцять хвилин рідним, що говорили вони йому. В пам’яті залишилися зажурені обличчя матері і сестри, підбадьорююча посмішка батька, сльози в очах бабусі Валентини.

— Ну, досить, досить! — говорив батько до родини, бачачи, як зрадливо затріпотіли вії сина. — Іди. Ми не будемо проводжати. До побачення, синку.

Здавалося, що все це було дуже давно. Перші ж години в непорушному ще плазмольоті перетворилися в роки чекання. Чекання відльоту, чекання невідомого…

…Пролунало мелодійне клацання вимикача, і дороге, рідне обличчя матері повільно згасло на екрані. Сергій зітхнув і мимоволі опустив голову, горло стисла спазма.

Мати! Дорога, рідна, найкраща! Вона завжди відходила від екрана останньою або мовчки чекала кінця побачення, і кожна риса її обличчя, згаснувши на екрані, з новою силою оживала в серці сина. Мати!

Тільки за ці останні десять годин перед відльотом, коли всіх членів екіпажу вже не випускали з плазмольота, Сергій зрозумів все значення краси і сили материнської любові, ціну її турбот.

Батько, противник будь-яких «сентиментів», запам’ятовувався Сергієві в ці години новою, достоту незнайомою людиною. Зникла його постійна суворість і розсудливість. Він жартував, згадував різні веселі пригоди з своїх польотів на Меркурій, сипав дотепами. Сергій розумів, що батькові нелегко, що він намагається останні побачення зробити світлими, потроху готуючи його до невідомих випробувань. І Сергій був вдячний батькові за це. В останні години перебування плазмольота на Землі і Людмила стала іншою. Сестра часто приходила з почервонілими очима, тепло і щиро згадувала спільні дитячі пустощі. Сьогодні вона показала Сергієві старий шрам на руці від стріли, пущеної братом років десять тому під час гри в індійців.

Тепер вже закінчувався і карантинний строк. Побачення через чудові прилади з дорогими людьми все ж не були повними, і від цього зростала і поглиблювалася туга. Скоріше б в космос, чи що?

Сергій зробив крок до дверей, бажаючи ще раз обійти плазмольот, як раптом екран засвітився і голос чергового радиста міжпланетної станції зв’язку Олега Денисова сказав:

— Сергій Чуєв? Комсомольський привіт! Тебе викликає рідне місто.

У мікрофоні почулося спершу чиєсь часте дихання, потім на екрані привітально змахнула тонка рука і зникла.

— Хто це? — схвилювався юнак. — Підійдіть до екрана.

— Спершу вгадайте! — була весела відповідь.

— Голос знайомий, а хто, не знаю.

— Це я! — з’явилася на екрані білява дівчина з голубими очима. — Пам’ятаєте?

— Осуджений ніколи не забуває суддю, — широко посміхнувся Сергій, пізнавши в дівчині свого обвинувача в міському парку… — Здрастуйте… А от імені вашого я так і не взнав.

— Ліда Копанюк, — просто сказала білява. — Ви не забули нашого вироку над вами?

— Та хіба такий вирок забувають? — все посміхався юнак, радий цій несподіваній зустрічі. — Буду старатися, товаришу суддя!

— Я хотіла, Сергію, від імені всіх твоїх ровесників передати тобі привіт і побажання успіхів.

— Дуже вдячний, Лідо. І дуже добре, що саме ти… Ти неодмінно повинна познайомитися з моєю сестрою Людмилою. Ти на неї чимось схожа.

— Дякую, Серьожо. Ми будемо всіх вас чекати з перемогою. Ось і все. До побачення!

— Лідо! — кинувся Сергій до екрана, сам не знаючи, що він хотів би ще сказати цій хорошій дівчині. — Зажди, Лідо!

Але екран згас. Схвильований, Сергій вийшов з своєї каюти і пішов по відсіках плазмольота. Зараз всі астронавти знаходилися в першій сфері і могли знайомитися з своєю космічною домівкою лише в одній її частині.

Радіальними ліфтами можна було зверху спуститися, а знизу піднятися в центральну сферу, де Сергій ще ні разу не був. Він уже знав, що реактор і термоядерні двигуни колосального апарата «НБК-3» розміщені в нижній частині стабілізованої зовнішньої сфери корабля і що туди вхід заборонений для всіх, крім Новикова і чергових інженерів. Але й без цього на плазмольоті було досить цікавого. Взяти хоча б центральну сферу…

Юнак підійшов до першого радіального ліфта. Звичайна кабіна з табличкою і кнопками від одиниці до трійки, як в ліфті триповерхового будинку.

Сергій зачинив за собою двері, і в кабіні звично загорілося світло. Іван Германович якось побіжно говорив про особливі правила користування ліфтами, та Сергій не дуже тоді дослухався, вважаючи те дрібницею. А тепер ось — що робити далі? Натиснути кнопку? Хлопець натиснув кнопку «3», але ліфт не рухався. Сергій здивовано огледівся. В глибині кабіни стояло якесь дивовижне крісло на шарнірах і пружинах. Обійшовши його, Сергій вирішив сісти в нього. Та тільки-но він сів, як ліфт зірвався з місця і став падати вниз. Сергій злякано підскочив — ліфт зупинився.

— Так ось воно що! — збагнув хлопець, — добре, що ніхто не бачить моїх вправ. Значить, я потрапив не у вертикальний, а в похилий ствол ліфта, і треба сідати в крісло, щоб зберегти нормальне положення тіла? Розумна машина! Спробуємо виконувати її вимоги.

Сергій знову сів у крісло, і ліфт полинув униз. Крісло хитнулося і вирівнялося, а стіни кабіни круто нахилилися над головою. Ось для чого тут таке крісло!

Вийшовши в коридор третьої сфери, Сергій навіть не відразу зрозумів, що його так вразило.

Ті ж сіро-зелені стіни, світлі стелі і підлоги. Відкривши двері своєї каюти № 16, юнак від несподіванки так і остовпів на порозі. Здавалося, що запаморочилась голова і починається падіння. Але ні. Все так і є: на стелі каюти розміщені два крісла, стіл, ліжко, тумбочка з книгами, екрани внутрішнього і космічного відеофонів, а до підлоги посеред каюти були міцно пригвинчені трубки люмінесцентних ламп. Сергій згадав розповідь Новикова про внутрішні сфери, які в польоті будуть обертатися і в спосіб центробіжної сили створювати штучне тяжіння в умовах невагомості або при великих швидкостях амортизувати імпульсні прискорення. Правильно. Адже стелі при цьому дійсно стануть підлогами, люди, не помічаючи цього, будуть триматися вниз головою, як пілоти у верхній точці мертвої петлі!

Сергій прихилився до стіни каюти — посидіти було ні на чому. Від ваги тіла стіна м’яко, мов перина, подалася назад. Юнга став ретельно досліджувати товстий і ворсистий сіро-зелений килим, що суцільно вкривав стіни.

— Та це ж хлорела! — згадав він. — Тут її стільки, що дійсно на сто років вистачить. Дихай скільки хочеш. А не було б оцих похмурих килимів на стінах, стали б неминучими в дорозі незліченні балони з киснем.

— Увага! — загриміло раптом з репродуктора каюти. — Говорить головний пульт управління. Всьому екіпажеві зібратися для прощання з Землею. Увага! Увага!

Серце Сергія часто і тривожно закалатало. Через кілька хвилин він востаннє побачить обличчя рідних і друзів, а ще через годину буде в польоті!

У Великому залі верхнього пульта управління вже стояли і сиділи перед головним екраном всі 42 члени екіпажу плазмольота. Чоловіки і жінки, молоді і літні астронавти в напруженому мовчанні поглядали на екран і на командира корабля Новикова, який стояв біля пульта управління перед невеличким екраном відеофона. Він, мабуть, з кимось тихо розмовляв: звідти долинав приглушений гомін.

— Так от, товариші, — випростався Новиков біля пульта. — Зараз ми ввімкнемо Актовий зал плазмодрома. Це буде прощальне побачення наше з людьми на Землі. А за сигналом о дев’ятій годині п’ятдесят хвилин всім бути на своїх місцях…

Новиков натиснув кнопку, великий екран засвітився, і глибоке зітхання багатьох людей м’яко прошелестіло під склепінням двох залів. В одну мить астронавти опинилися перед проводжаючими, а ті перед астронавтами на величезних кольорових екранах. Сергій нетерпляче пробіг очима по рядах проводжаючих і зупинив погляд на третьому ряді. Там сиділи батько, мати, Людмила і бабуся Валентина.

— Серьожо! — одними губами прошепотіла мати, і Сергій, зрозумівши її, поглядом відповів: «Все добре, мамо, заспокойся, рідна!»

Несподівано гостро вразив Сергія вираз очей бабусі Валентини. В них було стільки розпуки, болю і водночас гарячої надії, що Сергієві аж подих спинило: як він міг порівнювати своє хвилювання з почуттями Валентини Дмитрівни, його бабусі і дружини космонавта Юрія Чуєва?! Аж до екрана юнак нахилився, щоб сказати бабусі слово втіхи, та в цю хвилю в залі плазмодрома піднявся високий сивий чоловік, гість з Москви.

— Товариші! — в глибокій тиші заговорив він. — Через годину у Всесвіт для врятування наших космонавтів відправляється новий найдосконаліший плазмольот «НБК-119»…

Сивий чоловік, обличчя якого знав увесь світ, говорив про труднощі польоту, про необхідність будь-що і якнайшвидше дістатися до людей, а потім разом з ними добитися здійснення задуманого: зустрітися з розумними істотами в безмежному Всесвіті.

— Пам’ятайте, товариші астронавти: вся планета буде чекати на вас з перемогою. Пам’ятайте, що де б ви не були, з якими б розумними істотами і системами життя не зустрілися, ви всюди повинні почувати себе представниками комуністичного ладу Землі, передової людської науки і культури. Щасливої дороги, дорогі друзі!

Потімговорили Сергій Петрович Кедров, командир корабля Новиков, Сергіїв батько, виступали представники делегацій від усіх континентів, вчені, поети. Клацали фотоапарати, дзижчали кінокамери, рухалися стрічки магнітофонів, шелестіли блокноти кореспондентів…

За півгодини проводи закінчилися, і почалося останнє коротке прощання з рідними і знайомими. Сергій не встиг, здавалося, обмінятися з рідними й кількома словами, як з репродукторів корабля пролунав владний голос Новикова:

— Увага! Членам екіпажу — по місцях!

— Сергійку! — скрикнули одночасно мати, Людмила і бабуся Валентина. — Сергійку!

Та екран згасав. Останнє, що врізалося в пам’ять юнака, було бліде обличчя матері і суворо-натхненний погляд батька.

Сергій глибоко зітхнув і кинувся в свою рубку чергового радиста плазмольота. На екрані настільного відеофона вже світилося яскраве зображення плазмодрома.

— Увага! — лунав голос Новикова з репродуктора. — Ввімкнути двигуни!

Десь глибоко під рубкою почулося рівне низьке гудіння.

— Відкрити кругові дюзи! — командував Новиков.

Плазмольот легко піднявся вгору. Сергія все сильніше притискувало до крісла. Зображення плазмодрому на екрані стало швидко зменшуватися, а навкруги з’явилися поля, ліси і гори: плазмольот стрімко набирав висоту.

— Прощавай, Земле! — вигукнув Сергій, почуваючи, як все його тіло сповнюється все більшою вагою. — Прощавай, рідна Земле!

ЧАСТИНА ДРУГА В ГЛИБИНАХ ВСЕСВІТУ

Найбільше на світі — простір: він поширюється на все; найшвидше — думка: вона обганяє все; найрозумніше — час: він розкриває все.

Фалес

Дайош майбутнє!

Все більшою вагою наливалося тіло. Мимоволі заплющувалися очі і хотілося спати. Сергій з зусиллям підвів руку і натиснув кнопку внутрішнього автоматичного годинника.

— Десять годин двадцять чотири хвилини! — двічі проказав механічний голос з мікрофона. Значить, минуло близько півгодини з моменту зльоту, а плазмольот все ще продовжує набирати швидкість. Екран передавав чітке зображення плинучої вниз Землі: апарат автоматичного фокусування діяв безвідмовно.

Мелодійно заклацали прилади, і крісло знову на кілька хвилин вирівнялося в зручне ліжко. Відчуваючи прилив крові до голови, Сергій з насолодою витягнув ноги і заплющив очі. Здавалося, так минуло кілька секунд, але шарніри крісла знову запрацювали, повертаючи хлопця в сидяче положення: черговий імпульсний ривок прискорення припинився.

Сергій зробив кілька звичних рухів, і більше не відчув гнітючої ваги тіла.

— Товариші! — донісся схвильований голос Новикова з репродуктора. — Земне тяжіння і переносна швидкість руху Землі подолані. Плазмольот вийшов на прямий курс. Поздоровляю всіх членів екіпажу з успішним виходом корабля в космос!

— Ура! — вигукнув Сергій, підхоплюючись з крісла. З відкритим ротом, безладно розмахуючи руками, юнак несподівано піднявся в повітря, боляче вдарився об стелю каюти і, перекинувшись, став опускатися до підлоги.

— Чіпляйся за крісло! — почувся веселий голос Шао Лі. — Держись хоч за підлогу, друже!

Сергій швидко обернувся до стола, на мить побачив у рамці екрана обличчя товариша, але від різкого руху знову поплив кудись вбік.

— А де твої магнітоходи? — запитав Шао Лі, спостерігаючи за незграбними вправами Сергія. — Чому відразу не одягнув? Було ж попередження, що після виходу на прямий курс постійного прискорення дві — три години не буде.

— Забув, — м’яко вдарився Сергій об пружну стіну каюти, — Про те, що я в першій сфері, забув. А магнітоходи під ліжком.

— Добре, на перший раз я тебе виручу. А там — запам’ятай цю штуку, — ще раз посміхнувся Шао Лі і пішов до Сергія.

Через хвилину Шао Лі з’явився на порозі каюти наймолодшого радиста. Ішов він легко і вільно, хоч на його ногах поверх взуття були одягнуті залізні ластоподібні черевики, а біля пояса висів прилад з акумуляторами. З сміхом і жартами Шао Лі спіймав Сергія за рукав і потягнув у повітрі до ліжка.

— Ух! — полегшено зітхнув Сергій, хапаючись за спинку ліжка. — Легкість надзвичайна, дарма що синця схопив. Буду знати.

З допомогою Шао Лі Сергієві вдалося одягти магнітоходи, і він впевнено став посеред каюти на ноги.

— Сміливіше рухайся! — підбадьорював Шао Лі. — Завжди тримайся цієї металевої стежки в каютах і коридорах.

— А коли самому захочеться поберкицькатись в повітрі? — вже весело посміхнувся Сергій.

— Для цього є тут дослідна камера при біологічній лабораторії. Там Олексій Платонович вивчає поведінку живих організмів в умовах невагомості.

— Ах, так, — згадав Сергій. — Я ж обіцяв дідусеві Курганову налагодити кінозйомки його вихованців.

— Добре, — сказав Шао Лі. — Іди до нього, а потім приходь у Великий зал пульта управління першої сфери. Там збереться весь екіпаж корабля.

Сергій мимоволі поглянув на головний екран. Земля вже нагадувала тенісний м’яч і продовжувала швидко зменшуватись, світячись все слабше. Не вірилося, що на цій маленькій планеті є величезні континенти і океани, живуть мільярди людей. Десь там, далеко-далеко, в трудовому ритмі заводів дихає залізобетонними грудьми його місто, живуть і думають про нього рідні…

— Не сумуй, — перехопив погляд юнака Шао Лі. — Все буде добре. А діда твого, Юрія Чуєва, ми обов’язково знайдемо. Впевнений у цьому.

Клишоного переставляючи ластоподібні черевики, Сергій пішов коридором. І лише тут, співставивши положення стін, підлог і перил з показаннями електромагнітного нівеліра, зрозумів, що тепер він рухається, немов муха по стіні: в умовах Землі його тіло було б перпендикулярним до площини вертикальних підлог.

Та Сергій відразу ж забув про це і попрямував у біологічну. Олексій Платонович Курганов, спритно переміщуючись на магнітоходах, порався біля вольєрів з тваринами. Там ще не вщух переполох, викликаний невагомістю. Піддослідні собаки з скавчанням літали в повітрі, морські свинки ширяли по клітках догори ногами, мавпи даремно намагалися з допомогою лап і хвостів зберегти рівновагу.

— Це не шкідливо для них, Олексію Платоновичу?

— Так, це не санаторій для звірят. Але вони повинні згодом пристосуватися. Адже я допомагаю їм, і вони розуміють це. — Курганов натиснув на столі кнопку, і у всіх клітках зверху спустилися сітки, м’яко притискуючи тварин до підлог. Тварини затихли і заспокоїлися.

Сергій обійшов всі кіноустановки, перезаряджаючи апарати і збираючи зняті плівки.

— Товариші! — долинуло в цю хвилину з внутрішнього відеофона лабораторії, — Всім членам екіпажу зібратися у Великому залі верхнього пульта управління!

Сергій першим зайшов у Великий зал, та, не знаючи, де йому зайняти місце серед старших, став за товстою колоною плазмопроводу, спостерігаючи за всіма, хто входив і сідав перед великим екраном. Обличчя астронавтів спокійні і зосереджені. Головний інженер Синицин, що зайшов останнім, дещо розгублено позирає навколо. Лаборантка Лариса Лескова нахиляється до лікаря Лізи Бирюк, шепоче щось смішне, а Синицин червоніє і безпорадно вказує на магнітоходи: ще не оволодів, мовляв, новою технікою. Сергієві дуже подобається розгубленість досвідченого інженера і дружні жарти старших. Значить, не він один ще спотикається в залізних черевиках.

— Товариші! — підвівся біля великого екрана Новиков. — Наш плазмольот вийшов на прямий курс і йде вже з швидкістю двісті п’ятдесят-триста кілометрів на секунду. Перші години польоту показали, що екіпаж добре переносить велетенські прискорення. Прилади працюють нормально. З Землі одержані перші поздоровні телеграми від Наукового Центру, наших рідних і близьких.

По залу хвилею прокотився збуджений шум, пролунали оплески, дзвінкі радісні голоси. Новиков, посміхаючись, зачекай кілька хвилин і вів далі:

— Та нам, товариші, треба майже в тисячу разів збільшити швидкість. Ми повинні дістатися в район Всесвіту, де чекають на нас потерпілі, за три місяці. А коли ми тимчасово відмовимося від деякого комфорту і не пошкодуємо сил, ми зможемо дістатися до плазмольота Чуєва навіть за сімдесят-сімдесят п’ять днів і наблизимо майбутню зустріч.

— Дайош майбутнє! — вихопилося в Сергія.

— Згодитись легше, ніж зробити, — примружив очі Новиков. — Кожен повинен підготувати себе до важкого випробування. Звичайно, імпульсивними амортизаторами третьої сфери ми ефективно будемо боротися з впливами імпульсивних прискорень, але все ж при такому стрибкові в космос всім буде нелегко. Почнеться подорож у часі. Дотепер ми лише говорили про це, робили імовірні припущення про стан людини при такій швидкості. А тепер ми переходимо до практики. Все підготовлено, друзі. Автоматичні прилади будуть стежити за станом здоров’я кожного з вас, і при першому погіршанні виключать прискорення корабля.

— А як довго доведеться лежати в амортизаторах? — не втерпів Сергій.

— Дванадцять годин на добу. Не підряд, звичайно, а з шестигодинними перервами після шести годин прискорення. Під час перерв постійне прискорення буде значно меншим, але зовсім не припинятиметься. Воно буде таким, що невагомість зникне, і під час перерв ми відчуватимемо тяжіння навіть трохи більше, ніж на землі. Зрозуміло, юнго?

— Нам-то зрозуміло, — зітхнув академік Курганов. — А що я скажу своїм звірятам?

— Що треба трохи потерпіти. Вони ж у вас все розуміють.

— Аякже! — посміхаючись, кивнув сивою головою втішений такою оцінкою своїх вихованців Курганов. — Я їм так і скажу!

Розквітли лагідні посмішки.

— Розпорядок такий, — вів далі Новиков. — Зараз перші дві години — на фізкультуру, душ, обід і відпочинок. Потім на шість годин — в амортизатори. Це буде одночасно і глибокий сон для всіх, крім вахтових.

Новиков ще щось кілька хвилин пояснював, та Сергієві не давала спокою думка: коли ж, нарешті, вдасться прочитати другу частину записок майора Новикова? З цим запитанням він і підійшов до Івана Германовича, коли всі розійшлися в своїх справах.

— Уві сні й прочитаєш, — знайшов вихід Новиков. — Візьми ось книжечку, а в біологічній лабораторії попроси гіпнопедичний автомат. Поки спатимеш, він тобі за дві-три години всю її прочитає. Проснешся і все знатимеш. До речі, Сергію, коли буде вільніше, в такий спосіб треба тобі вже й інститутськими знаннями оволодівати. Про предмети і їх програму домовся з Добробасом. А зараз бери свою спокусу та не квапся читати. Чекаю тебе в фіззалі. В настільний теніс граєш?

— Я в школі та на заводі боксом захоплювався, — знітився юнак. — Не так щоб, а готувався…

— Та це ж чудово! — жартома вдарив його кулаком у груди Іван Германович. — Ти й будеш моїм партнером на рингу. Я ж з дитинства бокс полюбляю. Хоч мені й за сорок, а з такими пташенятами я ще повоюю. Раз — і нокдаун!

— Це ще побачимо! — на весь зал гукнув Сергій. — Десять раундів витримаєте?

— Я в першому перемагаю, — підморгнув Новиков. — Іди готуйся, приречений на поразку!

— Ну, я ж вам! — махнув кулаком хлопець і, як міг швидко, почовгав магнітоходами до ліфта третьої сфери.

Гіпнофон шепоче сплячому

…Сергій міцно спав, не відчував, як сяюча куля плазмольота набирала кожної миті все більшої швидкості. Кабіна амортизатора в коротку мить імпульсивного прискорення відходила «назад», мов затвор гармати після пострілу, потім плавно поверталася на місце. Знову і знову. Тихе колисання приспало юнака, і він спав сном здорової людини. І даремно найчутливіші прилади намагаються вловити слабкість в його тілі. Минають хвилини, години. Але що це? Стрілки приладів заворушилися, посилаючи сигнали в центральну біологічну лабораторію.

— Підняття тонусу серця? — здивовано розглядає блискавку-кардіограму академік Курганов. — Чи не надумав наш юнга прокидатись?

— Це в нього сон такий активний, — посміхається командир корабля Новиков. — Він же, як кажуть, спить і чує: слухає записки мого батька по гіпнофону. Захопився — от вам і підняття тонусу.

Так, Сергій спав і слухав механічний голос гіпнофона. Апарат читав записки майора Новикова. З сторінки на сторінку він байдуже вів підсвідому увагу Сергія далі…

2 червня. Останні вісті

Того дня, коли мені вдалося затримати «Акулу» з усією піратською командою і я летів у «райдузі» на Нову Землю, я почув в ефірі таке, що слід записати. На висоті в 25 тисяч метрів я швидко вирівняв курс і ввімкнув автопілот по заданій кривій. Біле море хмар стало падати вниз. На висоті 140 кілометрів підйом припинився і «райдуга», ввімкнувши двигуни, метеором помчала на північний захід. Прислухаючись до сигналів приладів, що стежили за програмним курсом, я ввімкнув наземний локатор і побачив далеко внизу швидко пропливаючу землю, дуже схожу на географічну карту. Затишним ставочком поблискував Байкал, сріблястими стрічками в’юнилися річки. І чим пильніше вдивлявся я в живу карту рідної землі, тим сильніше охоплювало мене світле почуття радості і гордості за свою країну, яка стверджує мир у всьому світі. Згадалося, як ще кілька років тому я на першому апараті Кедрова вийшов у космос. Завдання Забралова — підрахувати супутників-шпигунів — я виконав за три дні, хоч тих «шпигунів» літало навколо Землі біля двохсот. Палії війни підняли тоді страшенний галас про радянську «агресію», бо вони кожен наш політ у космос вважали агресією. Тоді палії війни схопили облизня і заніміли. Про що вони плетуть зараз, напередодні вильоту першого радянського плазмольота в міжзоряний простір? Я ввімкнув приймач. Спершу заджеркотіли какофонічні звуки якоїсь джазової музики, потім диктор почав говорити про останні космічні польоти на Місяць. Далі я дізнався, що за день до відбуття нашого плазмольота на Марс стартуватиме велетенська ракета «Владар». Виступив ще якийсь західний коментатор і на всі заставки вихваляв новий американський космічний корабель, метою польоту якого має стати встановлення військової бази на Марсі. Дивно було це чути зараз, коли на Землі майже повсюдно досягнута угода про роззброєння. Значить, ще не перевелися віроломні авантюристи, і треба нам бути скрізь напоготові.

Отакі були останні вісті з Заходу. А потім я слухав Москву. Всі радіостанції Союзу розповідали про наш наступний відліт. Капітан першого міжзоряного корабля Юрій Степанович Чуєв влаштував прес-конференцію для радянських і іноземних журналістів і відповів на їх запитання про космічний рейс на Марс, а потім у напрямі зірки Рігель, звідки радянськими астрономами одержані радіосигнали. Конструктор корабля інженер Кедров розповідав про ходові якості корабля, а я слухав і згадував останню зустріч з Сергієм Петровичем. Це для нього, виявляється, я веду записки про поведінку його «райдуги» в атмосфері і космосі. Він вимагає подробиць і подробиць. Про це говорив він мені й сьогодні, коли я здавав звіт Забралову. Генерал мене швидко відпустив, наказавши завтра знову бути в нього.

3 червня. Перед вильотом

Щойно повернувся від генерала Забралова. Поспішаю все записати, бо потім не наздожену подій, які розвиваються знову нечувано швидко.

Коли я зайшов, Забралов якраз щось підраховував. Замислився, не помітив мене. Потім, кивнувши мені на крісло, запалив нову цигарку, встав і натиснув кнопку дзвінка.

Зайшов полковник Жихарєв і доповів, що шеф атомохода «Акула» Адольф Клейн помер від отруєння синильною кислотою. Ампула з отрутою, як виявилося, була в нього приклеєна особливим пластирем до тіла під пахвою. Цю штуку при першому огляді прийняли за родимку і навіть записали, як ознаку.

— Спритний був, диявол, — спохмурнів Забралов. — Це перший наш промах. Далі полковник Жихарєв розповів, що капітан «Акули» Обердорф ніякої жінки на човні не бачив. Вказав лише на Клейна, Вурста та ще п’ятьох диверсантів, які викрадали Кравченка. Всі вони зізналися, але про Ільзу Гофф нічого не знають, крім того, що бачили її на березі.

— А що показує Вурст? — запитав генерал.

— Стверджує, що Смирнова-Гофф була з ними на «Акулі» і загинула під час аварії від дії променя «райдуги». Для перевірки наші судна виловили носову частину підводного човна і з застосуванням всіх засобів біологічної радіолокації обшукали весь квадрат шістнадцять тисяч триста вісімдесят чотири, але трупа жінки, навіть слідів перебування її на човні не виявлено.

— Вона хитріша від Вурста і Клейна. Треба гадати, що Смирнова-Гофф дійсно не була на човні і Обердорф говорить правду.

— Виходить, Вурст, напевне, бреше?

— В цьому я не маю сумніву. Але навіщо це йому потрібно, ми повинні розгадати якомога швидше. Почуваю, що вся ця історія якось пов’язана з відльотом плазмольота.

— Та що ви? — аж підвівся я. — Всі члени екіпажу — перевірені люди.

— Так-то, так, майоре, — важко поглянув на мене генерал. — Вам треба бути особливо пильним під час польоту на Марс. Я підкреслюю — під час польоту від Землі до Марса, майоре. Ясно?

Я відповів, що мені завдання ясне, але й зараз не розумію, в чому ж небезпека. Та наша справа — бути завжди готовими до несподіваного.

Сьогодні ж ввечері був у готелі плазмодрома. Знайомився з усіма членами екіпажу. їх — 9 душ: 5 чоловіків і 4 жінки. І з ким я не говорив, був у захопленні від простоти, доброї вдачі і широкої ерудиції кожного. Особливою жіночою принадністю вразила мене наш хімік Ельвіна Ігорівна Шаньга. Вона щойно прибула з наукового центру в Сибіру і цілу годину розповідала мені про велику хімію Сходу. Виявився в екіпажі і свій веселун та жартівник. Це — кінооператор і радист Корчак. З таким ніде не буде сумно. Та в найбільшому захопленні я від нашого командира корабля Юрія Степановича Чуєва. Він трохи молодший за мене, 27-й рік йому пішов, але такого досвідченого космонавта немає, мабуть, і на всій Землі, його дружина Валентина Дмитрівна прибула на плазмодром з чотирирічним Вітькою проводжати чоловіка й батька. Чудова сім’я. Відпочиваєш, дивлячись на Чуєвих. Я кілька годин вовтузився з Вітькою, познайомив його з моїм Іванком, і вони відразу подружилися.

Останні дні на Землі. А для мене головне питання про те, де зараз Ільза Гофф, так і залишається відкритим. Що покаже цей тиждень, що залишився до дня відльоту?

12 червня. Небезпека супроводжує нас

Закінчився другий день польоту нашого корабля в напрямі Марса. Все проходило нормально. Астронавти, зайняті своїми справами, навіть не мали підозри, яка небезпека загрожувала всьому екіпажеві. Нічого не знав і я. Та вчора ввечері на секретний зв’язок викликав мене генерал Забралов. Він повідомив, що Смирнова-Гофф, агент іноземної розвідки, знаходиться на плазмольоті. Чекістами було встановлено, що вона, після того, як її помічники викрали Кравченка і повезли на «Акулу», спішно прибула в Іркутськ. Звідти на Нову Землю повинна була вилетіти доктор хімічних наук Ельвіна Ігорівна Шаньга. За годину до посадки на літак Шаньга була затримана «санітарним загоном» з метою перевірки. Для «профілактики» їй дали велику дозу довгодіючого снотворного і поклали в психіатричну лікарню під іншим прізвищем. Потім з її документами вилетіла Ільза Гофф. Ні чекісти, ні ті, що особисто знали Шаньгу, не помітили підміни завдяки разючій, рідкісній схожості Шаньги з Ільзою Гофф.

Забралов з прикрістю повідомив, що лише після детальних досліджень фотографій Шаньги та Ільзи Гофф порівняльними обчислювальними машинами і експертами-психологами була помічена різниця у виразі очей цих двох жінок. Саме на цю разючу схожість і розраховували вороги і, як тепер виявилось, вся операція підміни члена екіпажу була задумана давно, розроблялася і проводилася з виключною старанністю. Викрадення капітана Кравченка було проведено в цей час ще й для відвернення уваги наших чекістів.

Після розмови з Забраловим я кілька хвилин не міг опам’ятатися. Шаньга — це Ільза Гофф! Та сама Ельвіна Ігорівна, яка за ці дні вже встигла завоювати прихильність і повагу всього екіпажу! Ще на Землі і тепер в космосі вона працювала більше за всіх, для кожного знаходила приємне слово, ділову або життєву пораду… От і прийшло воно, несподіване, жахливе своєю підступністю.

Командир корабля Юрій Степанович спершу й вірити не хотів, що на плазмольоті знаходиться ворог. Та прочитавши кілька разів кодовану радіограму Забралова, наказав негайно ізолювати Шаньгу — Гофф-Смирнову.

Шпигунка сприйняла арешт спокійно, лише плечима здвигнула, немов нічого не розуміючи. Обшукавши каюту Ільзи Гофф, ми зрозуміли, яка небезпека загрожувала всім нам.

На першому ж допиті Ільза Гофф пожалкувала, що її викрито за кілька днів до диверсії. Вона не викручувалася, як Курт Вурст. Побоюючись, що сама не зможе керувати плазмольотом у польоті, вона збиралася здійснити свій задум тоді, коли корабель уже буде на орбіті Марса.

Космічний міжпланетний костюм з подвійним зарядом дейтерію, підроблений ключ до кабіни магнітної катапульти давали змогу Ільзі Гофф будь-коли залишити корабель… Під ліжком у невеличкому чемоданчику було знайдено кілька ампул з бацилами швидкодіючої чуми. Я здригнувся, уявивши, як шпигунка, одягши костюм, роздушує ампули і викидається з магнітної катапульти в простір. За кілька годин на кораблі не залишається нічого живого. От саме тоді шпигунка знову повертається на корабель, робить хіміко-біологічну дезінфекцію і спокійно приводить плазмольот на Марс, куди прибуває американська ракета «Владар». Далі Ільза Гофф знаходить своїх хазяїв: «Нате вам скромний подарунок слабосилої жінки!».

Коли я розповів про план дій шпигунки Чуєву і космонавтам, вони були вражені звірячою жорстокістю ворога і стали вимагати негайного суду.

Я зв’язався з Землею, доповів про ізолювання Ільзи Гофф, її зізнання. Всі ми чекали найсуворішого присуду ворогові. Але рішення з Землі прийшло несподіване: передати на Марсі Ільзу Гофф на ракету «Владар», а нам продовжувати політ за наміченою програмою.

22 червня. На Марсі

Одержуючи від головного механіка плазмольота Микити Романовича Кудрявцева апарат «НБК-3», костюм і всі космічні лаштунки, я намагався згадати все, що колись читав про Марс. Там є атмосфера, але з перевагою азоту. Значнть, надіятися можна лише на хлорелу. Тяжіння в три рази менше земного — можна буде робити стрибки по 15–20 метрів. Передбачалася наявність рослинності і, можливо, живих істот — треба було бути уважним і обережним. Температура вдень — 10–15 градусів тепла, вночі — 40-градусний мороз.

— Перевірити теплоізоляцію костюма.

— Готовий? — глухо, крізь маску костюма запитав мене підходячи Чуєв. — Пішли в кабіну.

Я зробив крок до кабіни магнітної катапульти.

— Перевірка на герметичність костюма! — командував Чуєв.

Я з’єднав великі і вказівні пальці обох рук в рукавичках з гнучкого металу. В костюмі відразу відчувся прилив приємного тепла, в масці запахло озоном.

Я вперше виходив у космос з магнітної катапульти.

Могутній поштовх знизу викресав перед очима іскри. Я відкрив очі ширше й побачив, що іскри перетворилися в незліченні зірки. Навкруги розстилався світлий морок космосу. Мимоволі поглянувши вниз, я відчув холодок у грудях: піді мною була чорна безодня. Огледівшись, я побачив за кілометр від себе непорушну кулю плазмольота з безконечними голубими струменями, які йшли від нього до велетенської світло-рожевої планети. Вона зростала на очах і займала вже півнеба.

Раптом поряд зі мною промайнула світла пляма. Я інстинктивно стиснув кулаки, і навколо мене засвітилася голуба куля «райдуги».

— Це я! — почувся бадьорий голос Чуєва з радіошолома. — «Райдуги» не виключай, тут можуть бути метеорити.

Оглянувся, і мені стало весело: Чуєв, закований у космічні лаштунки, наближався до мене, «лежачи» ногами вперед, але, мабуть, не помічав цього.

— Тут однаково, де верх, де низ, — відповів на. моє зауваження Чуєв. — Землю бачив?

Використовуючи реактивну силу пневматичного пістолета, що викидав частину відпрацьованого диханням повітря, він «підплив» впритул до мене, вирівняв своє тіло вертикально до Марса.

— Он бачиш — та, велика, промениста?

Я побачив велику красиву зірку, яка світилася в мороці, немов вуглина в згаслому багатті.

— Далеченько ми забралися, майоре, — тихо сказав Чуєв. — Але через місяць польоту від Марса навіть Сонце нам буде здаватися ось такою ж зірочкою.

Наші дві «райдуги», мов дві світлі порошинки в темені ночі, поволі попливли до величезного диска Марса. Час від часу від цих порошинок виривалися довгі і тонкі, як голки, промені в бік планети, і вона, немов сердячись на дрібні уколи, швидко росла і розпухала перед нами.

— А де наша експедиція? — запитав я Чуєва.

— Вона проходить, мабуть, вже останній еліпс над Марсом, — відповів Чуєв. — Зараз і від нас Марс починає відходити, помічаєш? Ми наближаємося до нього по сильно витягнутому еліпсу. Так ми гасимо швидкість. Зараз крива посадки веде нас в перший оберт навколо планети. Тому нам слід відкривати гальмівні дюзи прямо проти руху, а не в бік Марса. Це вже, я перевірив, коли робив посадку на Місяць. Спробуємо гальмуванням скоротити траєкторію і перегнати експедицію? Ну, почали!

Минуло кілька хвилин, і я помітив, що поверхня планети зупинилась: між нами і Марсом пливли лише прозорі хмаринки.

— Йдемо на вертикальну! — крикнув Чуєв. — Вмикай гравітаційний автопілот.

Ввімкнув. Миттю відчув — тіло сповнилося слабким тяжінням. «Райдуга» повільно і м’яко пливла вниз. Крізь ледь помітні пасма хмарок уже вгадувалися обриси загадкової планети. Чим нижче ми спускалися, тим певніше можна було сказати, що небо на Марсі — рожеве.

— Спустимося он на ту жовту галявину, — сказав Чуєв, — це, мабуть, пісок.

Наші «райдуги» тихо спустилися на велику світлу пляму марсіанського ґрунту. Виключивши апарати, ми з Чуєвим кілька хвилин стояли мовчки, вражені непорушністю і тишею невідомого світу. Я зробив перший крок вперед, як раптом — крик Чуєва: — «Райдугу!» «Райдугу!» «Райдугу!».

Рвучко повернувшись на його голос, я подивився вбік, і волосся піднялося на моїй голові. В кількох м>етрах від місця, куди ми спустилися, жовтий ґрунт швидко осідав, утворюючи величезну воронку. Почувся загрозливий свист і поривчастий скрегіт. Ми з Чуєвим мимоволі відступили, але в ту ж мить під нами почала провалюватися шкоринка ґрунту і неприємний свист почувся з-під самих ніг.

— Зибучі піски! — крикнув Чуєв. — «Райдугу!»

Дві голубі кулі спалахнули одночасно і, піднявши нас над пісками, застигли непорушно. А під нами вже шалено крутилася піщана воронка. Нестримний її вир зіткнувся з другим, з двох утворився один величезний і незабаром ґрунт став суцільною хвилею.

— Страшна це річ, — сказав Чуєв. — Але злякалися ми за земляною звичкою. Адже нашим «райдугам» нестрашний навіть киплячий метал. На Землі, за завданням геофізиків я проходив «райдугою» всю мантію земної кулі і добирався до самого ядра. Там теж було страшно, коли тиск речовини ядра став перевищувати тиск висхідної плазми. Так я й повернувся з глибини майже трьох тисяч кілометрів назад. Тоді вчені сказали мені, що треба обов’язково встановити, чи має Марс своє ядро, чи ні. Марс — старіша планета, і відсутність марсіанського магнетизму можна пояснити відсутністю ядра. Якщо ми це доведемо, значить, наявність земного магнетизму можна пояснювати лише наявністю ядра. Розумієш, Германе, як це важливо для вчених?

— Але що треба конкретно зробити? — запитав я.

— Приступимо відразу до діла, — сказав Чуєв. — Ти залишайся зверху, давай позивні членам експедиції, а я піду в ґрунт. При максимальному використанні проникаючої дії «райдуги» мені, щоб пройти Марс, вистачить півтори-дві години часу. Домовились? Ну, я пішов!

З «райдуги» Чуєва одночасно вирвались рушійний верхній і пробивний нижній снопи плазми.

Голуба куля опустилася на пісок і зникла, залишивши чорну дірку з оплавленими краями. Я з подивом спостерігав за цим вхідним отвором, який серед рухливих хвиль і воронок піску залишався непорушним.

Через півгодини за моїми сигналами до мене з «неба» спустилися ще п’ять «райдуг» — п’ять членів марсіанської експедиції: геолог, біолог, фізик, хімік і спеціаліст фотосинтезу,’-всі жваво обмінювалися першими враженнями від баченого на Марсі. Вони вже пролітали над замерзлими марсіанськими морями з величезними тріщинами, які здавалися з Землі каналами, над полюсами Марса, де бачили славнозвісні «полярні шапки», які виявилися величезними скупченнями кристалів інею. Одне слово, ще не сідаючи на Марс, астронавти вже знали багато про його таємниці, і тепер розгорілася справжня наукова полеміка, за якою непомітно летів час.

— О, на Марсі вчених і хлібом не годуй, а дозволь їм лише поговорити! — почули ми раптом веселий голос згори.

Всі ми, як по команді, підвели голови і побачили «райдугу» Чуєва, який спускався до нас.

— Звідки ви? — здивувався я.

— З того боку. Марс пройшов по діаметру в рекордний строк, — весело звертався до вчених Чуєв. — Дозвольте доповісти: ніякого ядра Марс тепер не має, залишилися лише його сліди.

— О! Це для мене скарб! — аж скрикнув геофізик Коваленко.

Тепер ясно, що джерелом магнетизму будь-якої планети являється ядро і ніщо більше.

Коли вгамувалося загальне збудження, Чуєв повів за собою загін «райдуг» над планетою. Через годину ми опинилися над яскраво-синім масивом. Ввімкнувши кольорові локатори близької дії, ми побачили, що під нами були повчузі рослини з голкуватим листям. Рослинність була густою, підіймалася на півметра від ґрунту і нагадувала чагарники, віття яких спліталося в суцільний килим, що виблискував на сонці ультрамариновою емаллю.

— Марсіанський ліс! — зауважив ботанік Чорнойваненко. — Я зараз спущуся нижче і роздивлюся на нього зблизька.

Одна з «райдуг» опустилася на невеличку фіолетову галявину серед синього лісу і, блискавичними струменями плазми перевіривши міцність ґрунту, розтанула.

— Ех, так і хочеться зняти маску і поглянути на це диво простим оком, — говорив Чорнойваненко, розсуваючи руками фіолетові кущі.

— Обережно! — раптом крикнув йому Чуєв. — Там до вас щось повзе! Он — в кущах праворуч…

Із густої синяви рослин на галявину висунулося настільки дивне створіння, що я сприйняв його спершу за уламок скелі. Та цей «уламок» мав таку компактну форму з членами, що сумніви мої розсіялися: це була жива істота.

— Гігантська черепаха? — спробував угадати Коваленко.

— Зараз узнаємо, — зробив крок Чорнойваненко до дивної істоти. — Як тут легко рухатися!

І тут сталося несподіване: потвора, що нагадувала відразу черепаху, кенгуру і велетенського трав’яного коника, раптом піднялася на три ноги і пішла на Чорнойваненка.

— Це хижак! — тривожно крикнув Чуєв. — «Райдугу!»

— Не біда! — бадьорився ботанік. — Я ввімкнув зовнішню сітку електрозахисту. Хай нападає.

Але тварина не нападала. Підійшовши впритул до Чорнойваненка, вона зупинилась.

— Чорт зна й що! — з подивом розглядав потвору Чорнойваненко. — Та в неї нема голови!

Я придивився — тулуб тварини дійсно закінчувався тупим зрізом з п’ятьма кружечками прозорих і непорушних очей. Три лапи спереду і одна позаду, що зливалася з хвостом, — ось все, що прикрашало цей дивний кам’яний мішок. Тварина стояла і непорушними очима дивилася на небачених людей. Чорнойваненко простягнув руку вперед і зробив крок до потвори. Зовнішня оболонка його «райдуги» при ввімкненому електрозахисті несла зараз страшну напругу в 140 тисяч вольт, і ботаніку нічого було боятись, якщо тільки потвора складалася з живих клітин. Ще крок — і голубі іскри електричного розряду метнулися в повітрі до безголової тварини. А вона раптом підігнула лапи, тупнула ними об каміння і знялася в повітря. Почулося дзижчання і свист швидкого польоту.

— От так черепаха! — засміявся Чуєв. — Ця безголова потвора полетіла з швидкістю старого літака.

Ми ввімкнули «райдуги» і полетіли вслід за «коником». Внизу швидко пропливали фіолетові масиви рослин, жовті плями пісків, скам’янілі льодовики, рожеві хребти гір. Потім ми помітили, як «коник» круто спустився на одну з скель і зник в круглому отворі. За ним з ущелини в нору кинулося ще з десяток таких «коників».

— Приклад ройового життя комах, — зауважила біолог Михайлова. — Своєрідні умови життя на Марсі змусили все живе пристосуватися до них. Умови тут незвичайні, тому й істота така дивна. В нашу б лабораторію хоч одного такого «коника».

— Ще добудемо, — заспокоїв Чуєв. — Пішли далі. Зробимо бриючий обліт навколо Марса.

Немов кинута сильною рукою жменя прозорого намиста, полетіли «райдуги» вперед і вперед.

Пролітаючи над полюсом Марса, ми були вражені незвичайною красою полярного інею. Це були нескінченні ліси кристалів. Велетенські ламкі споруди з найтоншого льоду — прозорі гігантські віяла, стовпи, квіти, мережива, нитки — так високо і вигадливо підіймалися над ґрунтом, що здавалися справою рук казкового ювеліра. Це були моторошні мертві ущелини, з яких не було виходу.

Наша мандрівка в перший день перебування на Марсі закінчилася на гірському плато, де чорнів круглий висхідний отвір наскрізної шахти, зробленої на Марсі «райдугою» Чуєва.

— Колись Чехов, — вимкнув свій апарат Чуєв, — пародуючи занадто яскраву манеру викладу в творах західних фантастів, писав, що їх герої, діставшись на Місяць, вирішили залишити по собі пам’ять тим, що просвердлили в ньому дірку. І тоді читачі сміялися над пишною заявою мандрівників: «Дірка в Місяці належить англійцям!». А тепер ось кожен з нас може пройти Марс по діаметру за якісь дві години. І дірка в Марсі — не примха, а науковий експеримент.

Я підійшов до отвору шахти. Здавалося, що заглянеш туди і подивишся «крізь Марс». Та в отворі був чорний морок.

— Якби я не поспішав і витримав ідеальну пряму, — сказав Чуєв, — в ствол зараз можна було б кинути камінь, і він перетворився б на довгодіючий маятник всередині Марса. Колись на дозвіллі спробуємо. А тепер давайте покуштуємо гарячої кави.

І ми взялися за перший сніданок на Марсі.

12 липня. Скільки вовка не годуй…

За ці дні ніяких особливих випробувань «райдуги» проводити не доводилося, за винятком хіба «походів» у моря зибучих пісків, де ми знайшли величезне родовище гігантських алмазів. Характерна риса: після проходження «райдуги» в рухливій сипучій масі залишається міцна труба з сплавленого піску. З часом при дальнішому освоєнні Марса можна буде в такий спосіб «закріпляти» піски і пливуни.

На третій день перебування на Марсі почули по радіо новину: американська ракета «Владар» втратила управління і, вже не скоряючись волі людей, на повній швидкості почала виходити за межі Сонячної системи. Капітан Чуєв запропонував свою допомогу. Ракета «Владар» довго не відповідала. Нарешті, порадившись з Землею, американські космонавти відмовились від допомоги і прийняття на борт Ільзи Гофф. Коли ж капітан Чуєв удруге запропонував інженерну допомогу, з ракети «Владар» прийшла груба відповідь: «Кожного, хто наблизиться до «Владаря», ми розстріляємо атомними снарядами».

Найсильніше враження справила ця відповідь на Ільзу Гофф. Гадаючи, що тепер з нею буде покінчено, вона почала благати дозволу покаятися перед всім екіпажем. Космонавти вирішили вислухати шпигунку після відльоту з Марса. Плазмольот тепер ішов у космосі, поступово виходячи з Сонячної системи, і сама Ільза Гофф не здавалася більше небезпечним ворогом. Після довгих міркувань було вирішено залишити Ільзу Гофф на борту корабля з обмеженими правами. Всі по-людськи вірили, що в незвичайних умовах польоту Ільза Гофф поступово повернеться на шлях розуму. Та сталося інакше. Одержавши дозвіл на вільне переміщення по плазмольоту, Ільза Гофф в ті години, коли корабель проходив поблизу Венери, небезпечно поранила головного механіка Кудрявцева, заволоділа одним з апаратів і через магнітну катапульту викинулася в простір. На кораблі була об’явлена тривога. Спершу я сам приготувався наздоганяти втікачку. Розрахунок у неї був простий: при повних запасах енергії на «райдузі» за кілька днів можна було досягти Землі. Та після перевірки виявилося, що Ільза Гофф захопила апарат Чуєва, в якому запаси дейтерію були використані при наскрізному проходженні Марса і наступними польотами майже на дві третини.

— Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться! — сказав Чуєв. — Ну, що ж. Шпигунка сама обрала собі достойну кару. Дейтерію їй вистачить лише на половину шляху. Потім вона поступово стане далеким супутником якоїсь планети.

Я закінчую свої записки. Програма спостережень за особливостями «райдуги» в умовах Землі і космосу в основному закінчена. Колись, повернувшись на Землю, я, можливо, сам посміхатимусь, перечитуючи «стародавні» відомості про «райдугу», бо за цей час на Землі наука так рушить вперед, що нам доведеться знову з азбуки починати. Втішає лише те, що повернемось ми з неабияким практичним досвідом, з яким буде рахуватися найдосконаліша теорія.

Значить — крапка.

Майор Новиков.

19 січня 1990 року.

Ніколи не думав, що доведеться мої записки закінчувати такими страшними словами. Та факт є факт. На плазмольоті закінчилися запаси дейтерію. Коли головний механік корабля Кудрявцев повідомив, що четверта серія тубів, яку мали сьогодні приєднати до реакторів, порожня, ніхто спершу цьому не повірив. Я відразу кинувся на склади. Оглядаючи величезні сталеві туби, де мав бути дейтерій, я помітив на одному з них чіткий напис олівцем: «На згадку про І. Г. Привіт!»

Не було рації досліджувати, як це все вдалося Ільзі Гофф. Головне — корабель залишився без пального. І все ж за звичкою чекіста я став міркувати над загадкою з дейтерієм. Просто випустити його в космос непомітно для всіх неможливо. Доступу на склади Ільза Гофф не мала вже після першої ж підозри. Хіба?.. Обпалений догадкою, я кинувся до технічного бортового журналу. Всі записи про підготовку корабля на плазмодромі були тут в порядку. Завантаження дейтерію строго контролювалося.

Проти кожної цифри, що вказувала на кількість прийнятого пального, стояли дати, години, хвилини і навіть секунди початку і кінця операції. Серед всіх записів був один, зроблений черговим хіміком Шаньгою, тобто нерозкритою тоді ще Ільзою Гофф. Поряд з іншими матеріалами вона приймала дейтерій у четверту, найбільш ємку серію тубів.

Акуратний запис про прийняті 8 тонн пального повинен був стверджуватися показанням автоматичного лічильника на складах. На шкалі стояла цифра 8000 кг і 528 грамів. Та коли я став перевіряти механізм, все стало зрозумілим: автоматичний лічильник був виведений з ладу і цифра на шкалі була «накручена» силоміць.

…Так, Ільза Гофф була сильним, хитрим і небезпечним ворогом. В цьому я впевнився й тоді, коли став перевіряти доповідні записки випробувачів плазмольота перед підготовкою до міжзоряного польоту. В одному з цих документів, що свідчили про залишок палива, цифра 300 кілограмів була майстерно виправлена на 8000 кг. Значить, на Землі і не підозрювали про вчинену ще до відльоту корабля диверсію!

А тепер ми майже зовсім без дейтерію. І дізнались ми про це тоді, коли пройдено близько половини шляху до мети. Ні йти вперед, ні повернутися назад ми не можемо. Розрахунки показують, що при дальшому гальмуванні, яке ми почали на останні 300 кілограмів пального, ми через місяць станемо далеким супутником якоїсь згаслої двозіркової системи. Мертва орбіта!

Це не було б так тривожно, якби ми хоч наполовину знали, які умови для існування живої матерії панують в цьому незвіданому районі Всесвіту. Адже місяць тому ми пройшли над згаслою зіркою, на якій автоматичні «райдуги»-розвідники виявили життя бактерій, що живляться металами. Вся зірка була перетворена в губку, і одну «з райдуг», яка провадила дослідження без захисних полів, довелося потім залишити. А коли й на тій системі з двох згаслих зірок нас чекає щось подібне? При відсутності дейтерію поступово згаснуть захисні поля на плазмольоті. Тоді і корабель, і люди, в організмі яких є метал, стануть жертвами невидимих ворогів. Тоді нам не можна буде зустрітися з своїми рятівниками, бо доставка на Землю хоч однієї з таких бактерій призведе до поступового знищення життя на Землі. Про все це я мушу попередити товаришів, які прийдуть за нами. Вихід один — поспішайте, далекі друзі!

Майор Герман Новиков.

В глибинах всесвіту

Другий місяць в незвіданих глибинах космосу йшов плазмольот «НБК-119». В перші дні польоту від Сонячної системи, коли корабель набирав субсвітлової швидкості і проходив поблизу орбіт знайомих планет, серед астронавтів панувало незвичайне піднесення: всі в перервах між прискореннями без обліку часу займалися дослідженнями, спостереженнями, аналізами і підрахунками. Особливо запам’ятався день, коли плазмольот, майже зустрічаючись з Юпітером, проходив крізь його гравітаційне поле. З того дня корабель більше не проходив поблизу планет. Притягання Сатурна, Урана, Нептуна і Плутона залишились для астронавтів непомітними і відмічалися лише показаннями приладів. Плазмольот, розвинувши швидкість майже рівну швидкості сонячного променя, помчав з рідної Сонячної системи в глибини Галактики. Через два тижні Сонце на екрані зменшилось настільки, що його не можна було відрізнити від звичайних зірок, а Землю знаходили лише з допомогою головного радіотелескопа.

Припинився радіозв’язок з Землею. Радіохвилі з міжпланетної радіостанції десь гналися за кораблем, а він все швидше відходив від них у безмежний простір.

Робочі будні астронавтів понуднішали: у лобовому екрані день у день зяяла все та ж чорна безодня, усіяна численними сузір’ями. Здавалося, що плазмольот непорушно висить у чорному просторі, а нескінченні струмені плазми тягнуться до самих зірок і утримують його від падіння.

Був введений космічний розпорядок дня. Люди працювали, БІдпочивали, харчувалися, годинами просиджували в сінетаріумі з кульовим кіноекраном навколо глядачів, ходили розім’ятися в фіззал на снарядах або поплавати в басейні, а потім лягали на шість годин в амортизатори і звично засинали. Здавалося, всі знаходились увеличезному залі театру, де вже згасли люстри, а завіса чомусь довго не підіймається. І всі чекали на зустріч з потерпілими, тривожилися і без кінця надокучали астронавігаторам запитаннями про вірність шляху корабля.

Бували дні, коли локатори визначали на шляху корабля особливо крупні метеорити або мандрівні астероїди. Тоді астронавти збиралися біля головного екрана і з цікавістю спостерігали, як автоматично ввімкнені радаром струмені плазми випаровували небезпечних гостей з космосу.

В такі моменти корабельний художник Ксеня Василівна Євсєєва не знаходила собі місця. їй над усе хотілося бачити цю картину збоку, кинути погляд художника на корабель з космосу.

Головний інженер Синицин запропонував запустити автоматичну «райдугу»-розвідника паралельним шляхом. Була прийнята також пропозиція Сергія про керування автоматичної «райдуги» роботом Мишком. Так і зробили.

І коли за командами Сергія його Мишко з тисячокілометрової відстані направив на плазмольот окуляр телепередавача, а на великому екрані корабля з’явилося кольорове зображення мандруючого в просторі «НБК-119», одностайний вигук захоплення вирвався у всіх з грудей.

Вугільну темінь космосу з далекими цяточками зірок пронизувала гігантська вогняна шпага з блискучою кулею замість ефеса і голубою китицею на кінці. Ксеня Василівна кинулася до мольберта, а Сергій зачаровано дивився на екран. Це справді було грандіозне видовище.

Вогняна «шпага» простяглася у космосі не менш як на півмільйона кілометрів. Сергій уже знав, що це — захисний конус з електромагнітних полів, направлених поперед корабля. При субсвітловій швидкості для плазмольота могли бути небезпечними не лише метеорити, а й окремі зустрічні молекули. І ось цей далеко витягнутий рожево-голубий конус, в середині якого вирував вогонь плазми, миттю випаровував зустрічні метеорити і відштовхував з курсу корабля в космос розкладені на молекули і атоми космічні тіла. Все це відбувалося далеко попереду плазмольота і супроводжувалося більшими чи меншими атомними вибухами, і тому з вістря «шпаги» завжди сипалися «іскри». А корабель під захистом «шпаги» йшов і йшов в ідеальному вакуумі, залишаючи після себе голубу китицю висхідної плазми.

Великий екран якийсь час розважав усіх астронавтів, та згодом біля нього залишилася одна Ксенія Василівна.

Знову потяглися нескінченні і одноманітні будні польоту. Сергій з головою поринув у навчання: годинами просиджував у телебібліотеці, атакував незліченними запитаннями вчених, невтомно і плідно використовував гіпнопедичні сеанси під час сну. Жорсткий план Добробаса вимагав від Сергія за час польоту оволодіти інститутськими знаннями по факультету космонавтики і підготувати дипломний проект до захисту.

Вибравши темою роботи дослідження нових способів космічного радіозв’язку, Сергій весь вільний час проводив біля зібраного за власного схемою відеофонного радіопередавача.

Часто в каюту нашого героя приходив старший радист Шао Лі, з яким міцно подружився Сергій, і вони вдвох, обклавшись довідниками, нещадно експлуатували обчислювальні машини і кібернетичні пристрої. За своїми заняттями друзі й не помітили, як на лобовому екрані всі зустрічні сузір’я стали затягуватися якоюсь темною пеленою.

А в круглому залі їдальні третьої сфери в той день відбулося засідання Ради плазмольота. Новиков коротко доповів астронавтам про те, що корабель вже наближається до гігантської хмари космічного пилу, пройшовши яку, треба починати гальмування, бо половина шляху до плазмольота Чуєва буде пройдена.

— Пройдено перший виток хмари за одну добу! — твердо сказав Новиков. — Як думають члени Ради?

— Не вріжемося в якусь залізну зірку? — запитав обережний академік Курганов. — їх тут до біса поміж пилом гуляє.

— В три рази подовжимо захисний лобовий конус, максимально посилимо бокові захисні поля, не зважимо на перевитрату пального, а до Чуєва доберемося раніше! — підтримала Новикова головний хімік Наталія Андріївна Маркова.

На цьому й спинились. На чотирнадцять годин астронавти знову зачинились в камери електромагнітних амортизаторів. Корабель ще швидше помчав до хмари пилу. Тепер вістря його подовженої захисної «шпаги» можна було бачити лише в потужні локатори. А ще далі, далеко попереду корабля, утворюючи суцільне кільце навколо прямої лінії курсу плазмольота, мчали вперед двадцять вісім автоматичних «райдуг»-розвідників. Сергій, заклопотаний навчанням, не бачив, як корабель проходив хмару пилу. Шао Лі, будучи на вахті, розповідав потім, що весь плазмольот був постійно охоплений голубим світінням, яке смугами йшло від захисного конуса до кулі корабля, обтікаючи його за сто-двісті метрів.

Це світився космічний пил, розкладений «шпагою» до атомарного стану і відкинутий з дороги корабля.

Та ось настала година, коли корабель вийшов у «чистий» космос і навкруги засяяли незнайомі сузір’я.

В радіорубку № 7, де Сергій з відчайдушною настирливістю намагався встановити зв’язок з плазмольотом діда Юрія, зайшов Шао Лі.

— Ну, ось ми й у вільному ефірі! — бадьоро сповістив він. — Як твої справи?

— Все по-старому, — з прикрістю відповів Сергій. — Повне мовчання!

— А на мікронних хвилях пробував?

— І на півмікронних нічого нема. Навіть звичайних перешкод не чутно.

— Це, можливо, наслідки впливу електростатичного поля хмари? — вголос міркував Шао Лі. — Від нього ми звільнимося нескоро. Хіба спробувати замість антени використати струмінь висхідної плазми?

— Вірно! — пожвавішав Сергій. — Як я сам не міг догадатися? Адже при цьому, хоч і будуть великі перешкоди, розв’язуючі можливості прийому збільшаться в сотні разів: ця ж «антена» майже безконечна!

В глибини головного реактора було передано прохання радистів про «прив’язку» щілинних антен до струменів висхідної плазми. Через півгодини на екрані настільного внутрішнього відеофона з’явилося обличчя головного інженера Синицина.

— Товариші радисти, ваше прохання виконано.

Сергій став задавати програму роботи кібернетичному пристроєві радіостанції, а Шао Лі вже кричав у трубку надпотужного передавача:

— Плазмольот «НБК-3»! Плазмольот «НБК-3»! Вас викликає плазмольот «НБК-119». Ми йдемо до вас на допомогу. Плазмольот «НБК-3»! Відповідайте! Переходимо на прийом.

Тремтячою рукою Шао Лі перемкнув апарат на прийом і нахилився до стола, ловлячи найменше шарудіння в репродукторі.

Мовчазні тривожні секунди…

І раптом з репродуктора почулася тиха і ніжна мелодія. її звуки були настільки незвичайними за тембром і октавою, що Шао Лі і Сергій схвильовано поглянули один на одного: чи не обдурює їх напружене до краю почуття чекання?

— Що ж це таке? — широко відкритими очима дивився Сергій на свого старшого друга:

— Звуки неземного походження, Серьожо! — прошепотів Шао Лі. — Так ніщо не може звучати на плазмольоті твого діда. Можливо, так незвичайно бринить струмінь плазми в космосі?

Шао Лі знову послав у космос позивні плазмольота. Минуло кілька секунд, і з приймача тихо полилися якісь звуки. Але тепер це не була мелодія. Звуки чергувалися з паузами, складалися в незрозумілі ланки, були то плавними й низькими, то швидкими й високими.

— Роздільна мова! — приголомшено прошепотів Шао Лі. — Це не плазмольот Чуєва, але… Але це говорять якісь розумні істоти!

Голос із космосу

За кілька хвилин про голос із космосу знали у всіх куточках плазмольота. Капітан корабля Іван Германович Новиков, академік-астроном Микола Іванович Добробас, професор космогонії Федір Іванович Кирилов і академік-біолог Олексій Платонович Курганов, забравши з собою радиста Шао Лі, зачинилися в кабіні центрального пеленгатора.

А Сергій? Він сидів у рубці № 27 і гарячково готувався до проведення свого експеримента. Юнак розумів, що зараз найменша можливість двостороннього зв’язку плазмольота з голосом із космосу може стати вирішальним фактором у виборі шляху корабля після врятування астронавтів на кораблі «НБК-3», і працював з тривожним і радісним натхненням. Він ще сам напевне не знав, що він зробить, щоб забезпечити надійний зв’язок з невідомими істотами, але вже якимось шостим почуттям відчував, що він цього доб’ється. І серце хлопця палко і нерівно билось, в голові один за одним проходили варіанти вирішення задачі: добитися зв’язку!

Знов і знов посилав він позивні плазмольота на хвилях таємничого голосу, спробував всі міжнародні коди і сигнали, але загадкове джерело звуків не звертало на це уваги. І раптом вона прийшла, — сліпуча, яскрава і сильна думка, від якої молодий космонавт застиг у радісному захваті: як це просто!

— Негайно перевірити, — тремтячими губами прошепотів Сергій, кидаючись до пульта записів радіопередач і вмикаючи магнітофон.

Чутливі прилади, фільтруючи голоси із космосу від перешкод, ретельно записували кожен звук.

Минуло три хвилини. Сергій нетерпляче перемкнув важелі, і з антен плазмольота в безмежні глибини Всесвіту летіли зняті з магнітофонної нитки і в кілька тисяч разів посилені загадкові звуки. Тільки-но закінчилася передача трихвилинного запису, Сергій відразу дав позивні плазмольота, потім знову ввімкнув передачу з магнітофона. Так він повторив кілька разів і, знесилений неймовірним напруженням, вже майже байдуже перейшов на прийом.

В космічному ефірі панувала мертва тиша. Сергій сердито подумав про те, що коли б на Землі якась радіостанція раптом почала приймати з космосу уривки власних передач разом з чужими сигналами, то там люди не залишились би байдужими.

Мислячі істоти, які стоять на рівні розвитку космічної радіотехніки, повинні зацікавитись таким дивним явищем. На це й розраховував Сергій: загадкові істоти, прийнявши власні передачі, повинні відразу насторожитися.

— Чому б цього не зрозуміти? — летіли думки. — Як просто було б тоді знайти невідому точку в космосі!

Напружено думаючи, силкуючись уявити невідомого радиста, Сергій невидячими очима дивився на екран.

І раптом здригнувся: на ньому з’явилося чиєсь зображення. За невловимо коротку мить Сергій побачив перед собою на диво об’ємні, майже відчутні риси незнайомого обличчя. Великі довгасті очі під крилами чорно-синіх брів дивилися на юнака уважно і запитливо, а небачено красивого окреслення губи підбадьорююче посміхалися. Крім цих очей і посмішки, від якої радісно стріпонулося серце, Сергій нічого помітити не встиг: зображення зникло, тільки-но він перевів погляд вбік.

Сергій машинально простягнув руку до кнопки посилювача яскравості, але рука його так і застигла в повітрі: відеофон був вимкнутий! Радист приголомшено і зніяковіло протер очі, струсонув головою і встав, щоб іти до Шао Лі, коли несподівано з приймача знову почулася вже знайома мелодія, а вслід за нею пролунав його, Сергія, голос:

— Увага! Плазмольот «НБК-119» закликає тих, хто робить цю передачу, на зв’язок. Я переходжу на прийом. Біля апарата Сергій Чуєв.

…І знову полилася тиха, ніжна мелодія.

— Зрозуміли! Мене зрозуміли! — вигукнув Сергій і, задихаючись від хвилювання, побіг до кабіни радіопеленгатора.

Астронавти, які скупчилися біля кабіни, з подивом зустріли незвичайно збудженого радиста. А Сергій, забувши про всі сигнальні кнопки, вже гатив кулаком у двері кабіни.

— Товариші! Відчиніть! Відчиніть!

Двері відчинилися, і на порозі став похмурий і невдоволений Новиков.

— Що трапилось? Навіщо гримаєте? Ви ж знаєте…

— Іване Германовичу, я встановив зв’язок з людьми із космосу! — випалив Сергій одним духом.

Повіки Новикова здригнулись, він зробив крок вперед і поклав важку руку на плече юнака.

— Тільки спокійно, Серьожо. Давай все по порядку.

Але як вже не було спокою в погляді Новикова, так не було і послідовності в гарячій розповіді молодого радиста.

Два рази, плутаючись і перебиваючи самого себе, Сергій розповів про свій вдалий експеримент. Нарешті Сергія зрозуміли всі, і дружне «Ура!» прокотилося коридорами корабля.

На кабіну центрального пеленгатора перемкнули роботу рубки № 27 і за кілька хвилин після повторення експерименту радиста Сергія Чуєва всі астронавти почули луну-відповідь, що прийшла з космосу: хтось ясно і точно повертав назад позивні плазмольота разом з незрозумілою мовою.

— Це не просто догадка або вдача, — сказав Новиков. — Це оперативне розв’язання складної логічної і інженерної задачі, товариші. А тебе, Сергію, поздоровляю. Буду просити Раду плазмольота рахувати твій експеримент відмінною здачею екзамену на звання інженера-радиста космічного корабля.

— Підтримую і вітаю, — доброзичливо поглянув на Сергія академік Добробас. — Тепер справа стала яснішою. Ми прийняли сигнали з району місцевої двозіркової системи, де за всіма розрахунками повинен бути і плазмольот Юрія Чуєва. Дуже дивно, що звідти й досі ми не одержали жодного сигналу для пеленгування. Коли за наступні два дні з плазмольотом Чуєва зв’язатися не вдасться, доведеться трохи змінити курс нашого корабля і йти за пеленгом на ці звуки з космосу. Я певен, що нам відповідає якийсь космічний корабель, бо в районі двох погаслих зірок існування розумних істот навіть уявити неможливо.

— Але які це справді розумні істоти, якщо вони відразу розгадали мету досліду! — загудів бас Курганова. — Не вважайте мене фантазером, але я, як біолог, заявляю, що там — люди.

— Скоро про все дізнаємось, — в задумі відповів Новиков. — Чи продовжуватимемо ми курс, чи доведеться нам його змінювати, а зараз же треба починати гальмування.

Лежачи в камері гідравлічного амортизатора, Сергій в перервах між сном думав і думав про незвичайне видіння в рубці № 27. Тепер він все ясніше, окремими рисочками, згадував обличчя з гіпнотичним поглядом темних очей, чудову посмішку, від якої тоді йому стало так радісно і легко, як це бувало ще в дитинстві, коли від посмішки матері все його єство сповнювалося світлим душевним піднесенням. Риси дивного обличчя згадувалися легко, і з кожною відтвореною в пам’яті лінією серце юнака сповнювалося почуттям захоплення перед вишуканістю і досконалістю образу, що промайнув тоді перед його очима. Думалося про те, що невідомі істоти, які зрозуміли його експеримент, теж працюють тепер над поліпшенням зв’язку. Якщо вони так швидко розгадали задум Сергія, то відеофонний зв’язок для них не повинен бути складним. Але ж Сергій побачив таємниче обличчя на екрані вимкнутого відеофона! Значить, цей варіант відпадає…

З цими думками юнак, заколисаний автоматом імпульсивного амортизатора, знову задрімав. У напівсні побачив перед собою загадкове обличчя. Очі чудесного привиду тепер були ласкавими, губи в дружній посмішці говорили якісь незрозумілі слова. Потім нараз перед очима, мов на екрані, з’явилося зображення якоїсь велетенської споруди в космосі, а поряд з нею — сяючої кульки плазмольота. Мить — і знову полинули незрозумілі слова, знову в очі Сергія гіпнотичним поглядом заглянув чудесний привид. Сергій стрепенувся і опам’ятався: видіння зникло. Не розуміючи, що це було, — сон чи якась галюцинація, солодко розтривожений, хлопець більше не стуляв очей. З кабіни амортизатора він ішов напрочуд бадьорим, навіть не розуміючи, звідки в нього такий піднесений настрій.

Новикова знайшов у лабораторії Добробаса. Капітан корабля і академік-астроном поринули в складні обчислення курсу корабля. Навкруги гуділи і клацали обчислювальні машини і кібернетичні пристрої.

Над великим круглим столом уже висіла розрахункова діюча модель району простору з рухомим макетом плазмольота, двома точками погаслої двозіркової системи і точкою в просторі, звідки була одержана луна-відповідь.

Сергій знав чудесні можливості таких моделей Добробаса… Зв’язані радіотелескопами і локаторами з заданими матеріальними точками в космосі, вони вбирали цілі світи в круг стола і були найціннішими приладами та наочними посібниками при обчисленнях курсу, напрямку, швидкості і відстані польоту. Автоматично зв’язана з пеленгатором, нова модель уже показувала все, чим жив зараз корабель.

— Плазмольот Юрія Чуєва й досі не відповідає на наші сигнали, — говорив Добробас. — Можна допустити, що там всі астронавти просто сплять в камерах електросну. Адже за умов, коли корабель Чуєва став далеким супутником двох погаслих зірок, на ньому з сповільненням руху відновився майже земний плин часу. Поки ми два місяці були в польоті, на Землі минуло близько п’яти років, а на плазмольоті Чуєва минув принаймні рік. Зрозуміло, що при цьому найрозумніше покласти людей в камери електросну. Та незрозуміло, чому мовчать автоматичні станції плазмольота. Невже катастрофа?

Новиков, що схилився над табло обчислювальної машини і майже не дослухався до слів Добробаса, раптом піднявся на ноги, рвучко перемкнув нові дані на діючу модель і прошепотів:

— Дивіться, Миколо Івановичу. Дивіться, як рухається джерело сигналів!

Сергій прикипів поглядом до світлої порошинки над чорним столом — умовним зображенням точки в космосі, звідки прийшов невідомий голос.

Заклацали реле, світла порошинка рушила по колу навколо двох точок — двох погаслих зірок і, пройшовши якісь півсантиметра, знову зупинилася.

— Невже? — здивовано загудів Добробас. — Невже сигнали ми одержали з якогось супутника двозіркової системи? Дивно. Адже планет тут немає. Можливо, і правду сказав Курганов про невідомий космічний корабель? Так чому ж він став на орбіту навколо мертвих зірок?

— Вихід один, — замислено сказав Новиков, — будемо скеровувати корабель назустріч джерелові сигналів. При дальшому гальмуванні годин через п’ятсот ми зустрінемося з загадковими істотами. їх радіосигнали все посилюються. І знаєте, Миколо Івановичу, про що я все оце думаю? Намагаюсь уявити, які ці істоти. Та нічого не виходить: в уяві спливають образи толстовських марсіан і тільки.

— А я вже двічі бачив цю істоту, — несміливо посміхнувся Сергій. — Не розумію лише, чи сон це був, чи щось інше…

І юнак, нічого не пропускаючи, розповів старшим друзям про своє дивне видіння. Добробас поблажливо посміхався, але обличчя Новикова з кожним новим поясненням Чуєва ставало все більш замисленим і серйозним.

— Це було в рубці номер двадцять сім? — нарешті перебив капітан корабля Сергієву розповідь.

— Ні, — сказав юнга, — те ж саме я бачив і в амортизаторі, тільки ще виразніше і чіткіше.

Сергій вже жалкував, що почав цю розмову, не побувавши ще раз у своїй рубці і не перевіривши дивного явища.

— А про що ти думав за хвилину, навіть за секунду до видіння? — швидко запитав Новиков, поглядом вимагаючи згадати найменшу дрібницю.

— Про те, щоб побачитися з незнайомим радистом, — посміхнувся Сергій. — Знаєте, таке буває серед любителів, які кілька років зустрічаються в ефірі, а один одного лише уявляють.

— Так, так… — піднявся і закрокував по астронавігаційній Новиков. — І потім відразу побачив обличчя?

— І першого і другого разу, мов за замовленням. Втомився я тоді. А от після «побачення» втома безслідно зникала…

— Ось що, Сергію. Я зараз піду пораджусь з Кургановим і Петровським, а ти йди в свою рубку і чекай на нас у себе. Те, про що ти розповів, може, ще більш важливо, ніж твій експеримент з радіозв’язком. У мене з приводу цього є одна думка, але вона вимагає найретельнішої перевірки медиків і біологів.

— Та я здоровий, Іване Германовичу! — злякався Сергій, — Невже я схожий на психічнохворого?

— Не те, Серьожо, — мрійливо посміхнувся капітан корабля. — Тут зовсім інша психологія. Іди і постарайся добре згадати, як все з тобою сталося. Чекай в гості всю медицину корабля.

Відкриття академіка Курганова

— Ну, юначе, розповідайте про свою космічну хворобу, — важко сів біля відеофона доктор медицини Юрій Олексійович Петровський. — На що скаржитесь?

— І якнайбільше подробиць! — підбадьорююче поглянув на Сергія академік Олексій Платонович Курганов.

— Не забуваючи про технічні характеристики будь-якої дрібниці, — додав, дістаючи блокнота, Микола Іванович Добробас. — Це потрібно для аналізів.

— А по-моєму, — заспокоїв Сергія Новиков, — чим простіше, тим краще. Розповідай, Серьожо, як мені розповідав. Не хвилюйся.

Та чи міг бути спокійним юний космонавт перед членами Вченої Ради плазмольота? Схвильовано і поспішно він повторив свою розповідь про чудове і дивне видіння. Коли Сергій закінчив свою гарячу сповідь перед знаменитими вченими, вони всі, замислившись, довго мовчали.

— Нумо, хлопче, — першим заговорив Курганов, — давай зараз точно відтворимо всі умови, за яких відбулося твоє «чудо». Мені конче потрібно перевірити одну думку.

Сергій ввімкнув передавач і послав у космос магнітофонний запис загадкових звуків. Потім, вимкнувши магнітофон, поволі проказав позивні плазмольота.

— Думай, думай, хлопчику, про зв’язок з тим радистом! — схвильовано шепотів Курганов. — Так само бажай побачити його, як тоді. І очі закрий, очі!

Сергій заплющив очі, але схвильоване дихання Курганова заважало йому зосередитися. В цю мить з приймача знову, як і тоді, полилися звуки сигналів-відповідей і Сергій, зробивши величезне зусилля, зосередився на одній думці: уявити обличчя таємничого радиста. На свій подив, він відразу ж побачив його перед собою. Риси його були ще більш чіткими і живими. Людина з прекрасним обличчям дивилася на Сергія схвально, губи ледь ворушилися, щось говорячи і посміхаючись. На мить Сергій побачив всю постать людини, але так невиразно, що, крім відчуття краси, нічого більше запам’ятати не міг.

— Я бачив! — тихо мовив Сергій і відкрив очі. — Те ж саме обличчя. Ця людина говорила і посміхалася.

— Це найголовніше! — задоволено посміхнувся й Курганов. — Адже привиди ніколи не посміхаються, як живі люди… Тепер пересядьте, юний ясновидцю. Спробуємо по-іншому.

Академік повторив всю комбінацію передачі, потім сам заговорив у мікрофон:

— Я — плазмольот «НБК-119». Дуже хочу бачити і розуміти вас. Я — Курганов — хочу бачити вас!

— Якраз! — засміявся Добробас. — Якщо якась молода істота з космосу всміхається юнзі, то моєму другові Курганову може усміхнутися лише космічна Баба Яга!

— Я попрошу вас! — не на жарт розсердився Курганов. — Ви не академік, а першокурсник!

— Ну, годі вам! — ледве стримуючи сміх, звернувся до вчених Новиков. — Продовжуйте, Олексію Платоновичу.

Та Курганов ще кілька хвилин сердито поглядав на Добробаса, і лише тоді, коли той дружньо поклав йому на плече руку, взявся за важелі передавача, повторив позивні і міцно заплющив очі.

Всі нетерпляче дивилися на Курганова. Обличчя академіка з закритими очима немов скам’яніло. Так минуло кілька хвилин. Раптом Курганов здригнувся і, немов до чогось дослухаючись, відкинув голову назад. Через якусь мить Олексій Платонович відкрив очі і пильно подивився кожному астронавтові в обличчя. Не задовольнившись цим, він нахилився до відполірованої кришки відеофона і подивився в неї, мов у дзеркало. Знову заплющивши очі, Курганов кілька хвилин був зосереджений і мовчазний. Астронавти почали вже втрачати терпіння, коли академік розплющив по-молодечому сяючі очі і широко посміхнувся до друзів.

— Та говоріть же, Олексію Платоновичу! — не витримав Сергій. — Ви бачили ту людину?

— Не лише бачив, а й говорив з нею! — переможно подивився на Добробаса Курганов.

— З молодою прекрасною істотою? — недовірливо примружився Добробас. — Ви серйозно?

Насмішкуваті іскри в очах старого академіка Курганова згасли. По хвилі мовчання, безжально скубучи сиву бороду, він почав:

— Ваша гіпотеза, Іване Германовичу, і мої сподівання ствердилися. Тепер я можу з усією відповідальністю заявити, що розумні істоти, які відповідають на наші сигнали, стоять на дуже високому рівні розвитку і володіють таємницею передачі думки на відстань.

— Думки на відстань? — перепитав Сергій. — Це те, що років сімдесят тому назвали телепатією?

— Так, передача думки на космічні відстані! — повторив Курганов. — Ось давайте розберемося в цьому явищі з самого початку. Коли Іван Германович розповів мені про «видіння» Серьожі Чуєва, я спершу теж був подумав про вплив на організм людини невідомих космічних явищ. Але мене відразу ж насторожила закономірність: тільки після радіювання голосу Чуєва або його напруженого мислення про невідомого радиста з’являлося це «видіння»…

Логічна послідовність явищ змусила мене серйозно замислитись. Той факт, що Серьожа тричі побачив одне і те ж обличчя, лише ствердив мою догадку. Вчені Землі давно цікавилися питанням вивчення електронно-фізіологічних принципів діяльності людського мозку. Для цього використовувалися електронні математичні машини, моделювання фізіологічних явищ в кібернетичних приладах, теорія інформації і загальна теорія зв’язку. Все це дало можливість лише приблизно встановити, що головний мозок має дуже складні і досконалі «механізми». Кожна його клітинка, як «елементарна одиниця», має властивість при збудженні посилати в простір дуже слабкі і надзвичайно складні електромагнітні хвилі. Той, хто міг би посилити ці хвилі і розшифровувати їх в електронних апаратах, оволодів би найглибшою таємницею живої матерії. Та люди Землі ще не вирішили цієї задачі, хоч багато вчених присвятило таким пошукам все життя. Розумні істоти, які нам відповідають, мабуть, значно старші за історією розвитку від людей Землі, і передача думок на відстань у них давно стала такою ж звичною справою, як у нас радіо і відеофон.

— Але які вони собою? — нетерпляче перебив ученого Сергій. — Я раз начебто бачив всю постать того «радиста», але ясно нічого не пам’ятаю. Мені здалося лише, що то була якась дівчина. Ви не помітили?

— До дівчат я не придивлявся, — хитро примружився академік, — але те, що ці розумні істоти схожі будовою тіла на нас, стверджую. Це люди, якими будемо й ми через кілька тисячоліть — ось мій висновок.

— Але чому ж ми ніяк не порозуміємося з ними, коли вони навіть думку передавати можуть? — допитувався юнга плазмольота, зашарівшись від жарту академіка.

— Після твого досліду мені стало ясно, що зв’язок мисленням з невідомими людьми не може бути повним і зрозумілим. Адже думка, як продукт людського мозку, нерозривно пов’язана з мовою. Не знаючи нашої мови, істоти з космосу, звичайно, не можуть налагодити з нами ясного зв’язку передачею думок на відстань.

— Та я ж бачив зображення обличчя, а не якоїсь «думки», — заперечив Сергій.

— Передача зорового зображення — це найпростіша форма обміну думками на відстані. Невідомий «радист» подивився на обличчя свого товариша або уявив своє, і через космос прийшли до вас хвилі, які викликали в зорових центрах вашого мозку точно таке ж зображення.

Для передачі людської думки в усій її складності, мабуть, створені такі ж незвичайні апарати, як і для їх прийому. У нас же ніяких приладів немає, до того ж мови невідомих друзів ми не знаємо. Тепер зрозуміло, що вони використали для елементарної передачі думки наші голоси. Коли говорив і став напружено думати я, переді мною теж з’явилося обличчя, яке вразило нашого юнгу. Я намагався поговорити з ним більш детально. Для цього я, як ви помітили, уважно подивився на всіх вас і подумав про те, що обличчя і постаті астронавтів повинні зацікавити невідомих друзів. І мене зрозуміли. У відповідь я побачив кілька загадкових людей. Це були юнаки й дівчата прекрасної будови тіла. Як біолог, я відразу звернув увагу на те, що всі вони якісь рівні за віком, молоді і здорові, бо жодної зморшки на обличчі ніхто не мав.

Забарвлення шкіри у них світло-рожеве, як на обличчі дитини перших років життя. Волосся різних кольорів, переважно світлих відтінків. Видовище це було прекрасне. Один з них, мабуть, бажаючи показати себе повніше, передав своє зображення на повний зріст, і я мимоволі згадав мармурову скульптуру Давида, яку я бачив в Італії. Одягнуті всі вони в якісь легкі плащі, що нагадують одежу стародавніх греків.

Потім я в думці уявив наш плазмольот в космосі, струмені плазми і швидкість, з якою ми рухаємося до них, попрохав передати мені хоча б зорове зображення їх місцезнаходження. Але тут вже почалося абстрактне мислення, і мене не зрозуміли.

— А я вже бачив щось подібне, — згадав Сергій своє «видіння» в амортизаторі. — Якась велетенська споруда в космосі, а біля неї — невелика, схожа на плазмольот, блискуча кулька.

— Так чого ж ти мовчав? — стрепенувся Новиков. — Адже це пряма відповідь на те, де знаходиться плазмольот твого діда.

— Нічого не розумію! — ошелешено мовив Сергій.

— Все зрозумієш, юнго, — підвівся Іван Германович. — Ходімо в астронавігаційну Миколи Івановича. А ви, Олексію Платоновичу, негайно потурбуйтеся про налагодження постійних сеансів зв’язку і з допомогою всіх наших обчислювальних машин, кібернетичних приладів і гіпнопедичних автоматів постарайтеся вивчити мову невідомих друзів ще до зустрічі з ними. Зрозуміло?

— Ой, як зрозуміло! — дружньо штовхнув Курганов під бік доктора Петровського. — А чому це мовчить наша медицина?

— Вона ще скаже своє слово, — відповів, підіймаючись, Юрій Олексійович. — Всі ви не помітили одного дуже важливого явища. Після сеансу мисленого зв’язку з далекими друзями до наших космонавтів приходить особливий, я б сказав неповторний, піднесений настрій. Чи не так, Олексію Платоновичу? Хіба я не правду кажу, Серьожо?

— Правда! — в один голос заявили здивовані Курганов і Чуєв. — Настрій був чудовий.

— Автомати моєї лабораторії, — вів далі Петровський, — зареєстрували всі фізіологічні зміни в організмах Чуєва і Курганова після сеансів зв’язку мисленням. І знаєте, про що говорять дані досліджень? Про те, що загальний стан здоров’я обох відразу поліпшився. Мов після місячного курортного відпочинку. Ось про що говорить медицина.

— Ай справді, — легко зробив кілька вправ руками Курганов. — Я немов аж помолодів тепер.

— О, тепер ви вже маєте базу для захоплення космічними дівчатами! — не втерпів, щоб не вколоти жартом свого друга Добробас. — Знаю я цих, біологів: їм сивина в бороду, а космічний біс під ребро.

— А чому б і не захопитись? — погладив сиву бороду Курганов, і в його очах знову запалахкотіли насмішкуваті вогники. — Біологи, Миколо Івановичу, завжди молоді душею, а ось астрономи…

— Ну, почалося! — з любов’ю поглянув на старих вчених Новиков. — Ви краще з опонентами з космосу диспут влаштуйте, тема — історія розвитку двох світів. От де можна списи зламати!

— А мене візьміть в асистенти, — попрохав Сергій. — Або хоч на роль піддослідного індивідуума.

З веселими жартами, повні світлих надій, розійшлися астронавти по своїх місцях.

Зустріч у безмежжі

Всі астронавти, крім вахтових, заколисані амортизаторами, давно сплять міцним сном. А ти, Сергійку? Ти лежиш з відкритими очима. Твій гіпнопедичний автомат даремно повторює лекцію по хвильомеханічній теорії. Ти не чуєш байдужого голосу. Зовсім інші, несподівані й пекучі думки обсіли твою юну русяву голову. Хіба ти міг сподіватися, що передача думок на відстань — цей найвищий щабель розвитку людського розуму — скоро принесе тобі таку журну звістку про діда Юрія?

Того дня, коли Сергій розповів астронавтам про своє «видіння» якоїсь дивної споруди в космосі поруч з блискучою кулькою, схожою на плазмольот, вчені встановили, що розумні істоти з космосу в цей спосіб повідомляли про себе і про плазмольот діда Юрія.

Відтоді і аж дотепер всі наявні на кораблі обчислювальні машини, кібернетичні пристрої і програмні гіпнопедичні агрегати стали безперервно працювати над вирішенням одного завдання: вивченням мови друзів з космосу.

Вже через тиждень академік Курганов, після кількох гіпнопедичних сеансів по вивченню мови, майже вільно розмовляв з далекими друзями, бо за цей час вони встигли вивчити мову землян з дивною досконалістю. Сергій довго не міг збагнути, як це їм вдалося, доки вчора не побував у лінгвістичному кабінеті корабля.

Професор мовознавства Семен Петрович Боженко сидів у кріслі перед пультом гіпнопедичного агрегату і, спостерігаючи, як кібернетичні пристрої гортали сторінки словника, миттю перекладали слова і перетворювали нові дані в радіосигнали, про щось напружено думав.

Побачивши хлопця, Семен Петрович вимкнув агрегат, потер долонею чоло, посміхнувся:

— Легко їм нашу мову вивчати, Сергію, не те, що нам їхню. Вони попрохали мене під час роботи гіпнопедичного агрегату викликати в пам’яті уявлення і поняття про предмети і явища, виражені тим чи іншим словом. Що це дає? Блискавичне засвоєння мови. Я от, приміром, дивлюсь, як на екрані з’являються два слова: наше «кінь» і їхнє «гу», і в цю мить уявляю баского коня. Моє уявлення вони сприймають, як зорове зображення до поняття слова, і справи у них ідуть дуже швидко. Якби і ми могли вільно сприймати думку на відстані, ми б давно знали їхню мову…

— Ага, ось де ти? — прогудів від дверей бас академіка Добробаса. — Що, сергусіянською мовою цікавишся, юнго? Ти пам’ятаєш, Сергію, як нам ще на землі доводилося морочитися над розшифруванням сигналів з космосу? Там ми за тридцять шість років лише п’ять сеансів зв’язку мали, а мови сергусіянської так і не знали. А тут дід Курганов за тиждень по-сергусіянському навчився шкварити! Та що ти, юнго, зажурився? Давай краще партію в шахи зіграємо? Після обіду запрошую тебе до своєї каюти. Чуєш?

Виголосивши свій монолог майже одним духом, Микола Іванович вже було рушив далі коридором, та раптом повернувся, підійшов до Сергія і по-батьківському обійняв його.

— Ну, юнго, веселіше дивись вперед. І не забувай, що я тебе чекаю. Добре?

— Добре, Миколо Івановичу. Прийду.

Сергій розумів, що і Микола Іванович хотів тоді розраяти його від смутку. Після того, як друзі з космосу розповіли Курганову про те, що сталося з плазмольотом діда Юрія, всі на кораблі намагалися відвернути Сергія від невеселих роздумів. І доки Сергій під час вахти був заклопотаний своїми справами, доки він був оточений друзями, йому вдавалося відганяти ті важкі роздуми. А тепер не йде до юнака сон. Перед очима одна за одною спливають жахливі картини космічної катастрофи.

…Ось в холодній темені космосу швидко плине сяюча куля плазмольота. На ньому живуть і думають люди, перші покорителі міжзоряного простору, на чолі з його дідом Юрієм Чуєвим. З кожною годиною вони наближаються до мети. І раптом — несподівана біда — закінчилося пальне. Астронавти посилають на землю «райдугу»-розвідник, а самі гальмують рух корабля і стають на мертву орбіту навколо залізної погаслої зірки. Більше року треба чекати на допомогу. На погаслій зірці виявляється життя мікроскопічних, завбільшки з вірус, комах, що живляться металами. Паразити оточують погаслий плазмольот невидимою хмарою і шукають найменшої щілини, бодай кінчика антени. Людям не можна без «райдуги» виходити в простір. Не можна й думати про подання радіосигналів, бо для цього треба відкрити феритові антени, дати доступ бактеріям до металу. Невидимі паразити зможуть по найменшому провідникові з металу добратися і до людей.

Кілька місяців у мертвій тиші обертається плазмольот навколо залізної зірки, вже перетвореної металоїдними створіннями в гігантську кульову губку.

Та люди не здалися. Дорогою ціною вони вирішили востаннє подати про себе звістку.

Лише на кілька хвилин були відкриті антени корабля, і в космос полетіли сигнали про уточнені координати плазмольота в космосі. Та за ці короткі хвилини антени були вже вражені страшним ворогом. І довелося астронавтам повністю відключити зовнішню сферу корабля, віддати її на поживу комахам, а самим скупчитися в меншій кулі плазмольота, захищеній плівкою плазми на останні грами дейтерію.

Сергій аж заплющується й здригається від думки про те, що чекало б діда Юрія і його друзів, якби останні сигнали з плазмольота не були прийняті й запеленговані людьми з іншої планети. Це вони, розумні і прекрасні друзі з космосу, зуміли розшифрувати сигнали плазмольота «НБК-3» і негайно надіслали найближчу до цього району космосу фотонну ракету на допомогу. Вона прийшла вчасно. Вірусоподібні комахи вже перетворили зовнішню сферу корабля в найдрібніший пил.

Далекі друзі з космосу знали, як боротися з паразитами металів, і взяли плазмольот діда Юрія під захист. Потужні випромінювачі смертоносних для паразитів ультрафіолетових променів знешкодили простір навколо корабля. Та невідомим рятівникам не вдалося налагодити зв’язок з екіпажем «НБК-3». Коли згасла захисна плівка плазми, під нею виявився товстий шар пластмаси, якою астронавти наглухо відгородилися від металоїдних комах і всього світу. Рятівники з космосу, не знаючи ні умов життя астронавтів, ні конструкції їхнього космічного корабля, не наважилися на свій розсуд добиратися до невідомих їм істот в плазмольоті. Вже вирішено було взяти плазмольот Юрія Чуєва на борт велетенської фотонної ракети і транспортувати з собою, коли були прийняті сигнали з плазмольота «НБК-П9»…

Сергій перекидається на другий бік, глибоко і рівно дихає, рахує подихи до трьохсот, але й цей, вже випробуваний спосіб не приносить бажаного наслідку. Сон не приходить до хлопця. Думки, одна другої пекучіша, роєм обсіли юну русяву голову. Чи живі астронавти за мовчазним пластмасовим муром? Як могли вони жити більше року закутими, без світла, без енергії, без зв’язку з людьми? Як чекали на порятунок, як лічили години, хвилини і секунди?

— Не спиться, Сергію? — раптом тихо запитує хтось над головою юнги.

Сергій підводиться, сідає на пружній постелі.

— Це ви, Іване Германовичу! Гальмування припинене?

— Десятикратного перевантаження не буде тепер до самої зустрічі, Серьожо. Можна виходити з амортизатора. Ти що, зовсім не спав?

— Не знаю, Іване Германовичу. Все зараз мені мов уві сні уявляється.

— Не можна так, юнго! — лагідно торкається капітан корабля Новиков плеча Сергія. — Скоро все будемо знати. Я й на секунду не сумніваюся в тому, що твій дід Юрій і всі астронавти живі. Запасів хлорели для дихання, їжі і води у них було достатньо. А випробування не зламали їх. Це — головне, юний мій капітане космосу! Хіба не так, хлопчику?

В серці Сергія розкривається якась тепла брость, очі сповнюються сльозами. Русява голова довірливо схиляється на плече капітана корабля.

— От і добре, Серьожо, — говорить Новиков… — Я ось так, як і ти, колись світом нудив. На Венері це було. Вийшло так, що люди, виконуючи мій наказ, пішли в розвідку, працювали без «райдуг» і несподівано захворіли на невідому хворобу. їх не можна було забрати на Землю, Сергію. Вони самі, троє молодих астронавтів, щоб не занести хвороби на Землю, добровільно залишилися тоді на ще незвіданій планеті, а я без екіпажу повернувся додому. Уявляєш, як мені було важко? Хоч я й виконував наказ розуму, а сам мало від цього не збожеволів.

І я тоді плакав, мов дитина. Ось і сивина з того часу в мене, хлопчику…

— Їх не врятували? — одними губами запитує Сергій, відчуваючи, як щось велике і владне підіймає його над особистою журбою. — Не встигли?

— Не в цьому була справа, Сергію. До тих людей вилетів спеціальний рятувальний корабель, оснащений всіма засобами біологічного захисту і озброєний найвищими тоді досягненнями в лікуванні космічних хвороб. Та все було марно. Невідома хвороба не піддавалася лікуванню. І тоді хворі, розуміючи, наскільки їх хвороба небезпечна для людей Землі, назавжди пішли в космос. Он які то були справжні Люди, Сергію, Люди з великої літери.

— Я теж так зробив би, Іване Германовичу, ви мені вірите?

— Вірю, юнго. Кожен з нас вчинив би так само, бо все, що ми робимо в космосі, — для щастя людей на Землі.

— Коли ж ми дістанемося до плазмольота діда Юрія? — знову повернувся Сергій до своїх пекучих думок.

— Залишилося всього біля тридцяти годин гальмування з потрійним перевантаженням. Ракета сергусіян і плазмольот землян вже чітко сприймаються нашими локаторами.

— Сергусіян? — здивувався юнга. — Чому ви їх так називаєте?

— Тому, що наші друзі на фотонній ракеті — жителі планети Сергус, яка знаходиться звідси за півтора року нашого польоту на субсвітловій швидкості. Фотонна ракета сергусіян має в десять разів вищий коефіцієнт прискорення і тому, пролітаючи недалеко від цього району космосу, вона дісталася до плазмольота діда Юрія за якихось два місяці… Та що це ти, Сергію? Про сергусіян тепер всі на плазмольоті вже знають, а ти все з своїми роздумами наодинці сидиш! Зараз же йди в астронавігаційну Добробаса. Там про все дізнаєшся за якісь півгодини. Сергусіяни вже налагодили з нами відеофонний зв’язок і вільно говорять по-нашому.

— Справді?!

— А той «радисті, що так стривожив тебе своїм «видінням», виявився дівчиною твоїх років. Звуть її Лан. Вона керує космічним зв’язком ракети і вже кілька разів запрошувала тебе до відеофону.

— А я тоді, мов дикун, злякався… — зашарівся Сергій. — Що вона могла подумати?!

— А ти сам запитай її про це, — вже весело розкуйовдив русявого чуба хлопцеві Новиков. — Рушай, юнго, знайомся з новими друзями.

В астронавігаційній перед екраном великого настінного відеофона сиділо десятків зо два вільних від вахти астронавтів. Попереду всіх, перед самим екраном, стояв Микола Іванович Добробас і говорив щось, звертаючись до людини на екрані. Сергій навшпиньки пройшов від порога до вільного крісла і сів, не зводячи очей з екрана. А звідти до людей привітно усміхалася вже літня, але міцна людина з засмаглим обличчям і таким щирим поглядом сірих очей, що Сергій відразу сповнився до неї теплим сердечним довір’ям.

— Не можна ще й тому, що ви звикли до умов життя, які у нас давно минули, — дужим голосом, повільно добираючи слова, говорила людина на екрані. — Згодом це стане можливим, але відразу — ні… Перехідний період… ви… я… Розумієте?

— Тепер зрозуміло, — відповів за всіх Добробас.

— Що «не можна?» — нахилився до Шао Лі, свого сусіди по кріслу, Сергій. — Про що він говорить?

— Про нашу безпосередню зустріч з ними, — пошепки відповів Шао Лі. — Не можна нам без підготовки дихати повітрям їхньої планети або без захисту виходити під їхнє сонце, зрозумів?

— А коли ж… — почав було знову Сергій, та Шао Лі цитьнув на нього, вказуючи очима на екран.

— Всі три наші космічнікораблі, — поволі говорив сергусіянин, — знаходяться зараз в районі космосу, де була колись планетна система. На одній з планет тут жили і наші предки. Поступово ця планетна система стала розпадатися. Всі речовини перетворювалися в гравітаційне поле. За цих умов з’явилися представники кристалічного життя, яких ви називаєте металоїдними вірусами. Вони стали найнебезпечнішими ворогами органічного життя у всій планетній системі. І тоді люди всіх планет нашої системи вирішили покинути цей район Всесвіту і перебратися в інший. Наші предки обрали таке місце в просторі, де за всіма; розрахунками в найближчі 40–50 мільйонів років не передбачається ніяких космічних катастроф або новоутворень. Туди були переміщені три найбільші наші планети, які ми зараз називаємо Сергусами — один, два, три.

— А як же Сонце? — вихопилось у когось з астронавтів.

— Ми самі собі створили аж два Сонця, — посміхнувся сергусіянин. — З заданими властивостями променів і всього іншого. Це якраз було для нас дрібницею в порівнянні з завданням «підключення» штучної сонячної системи до законів зоряної механіки Всесвіту. Адже якби ми ке «вгадали» точного розміщення планет і сонць в новому районі простору, наші планети давно б стали такими ж хмарами пилу, через які ви проходили.

— І коли ви вийшли з цього району, — підвівся професор космогонії Кирилов, — відразу припинився гравітаційний розпад речовин на ваших планетах?

— Одне те, що ми відключилися від цих умов невпинного руйнування матерії, друге — ми стали самі створювати речовини з заданими властивостями. Тепер вже всі наші три Сергуси, як і два наші Сонця, можна вважати майже повністю штучними, за винятком хіба їх ядер, які ми на двох планетах залишили незайманими. Та ось побудете в нас, побачите.

Сергій слухав, затамувавши подих: штучна сонячна система! Про таке люди Землі і в казках не мріяли. Ці сергусіяни — не підкорювачі, а справжні володарі Всесвіту.

І все, про що розповідав далі сергусіянин, здавалося б юнзі плазмольота дивовижною казкою, якби не очі. Вони були у неземної людини якимись незвичайними. Зустрічаючись з нею поглядом, Сергій кожного разу відчував, як все його єство в ту мить сповнюється радістю буття, незвіданою легкістю і силою, а думка довірливо лине до думки оповідача, сповнюючись переконанням в достеменності нових уявлень і понять.

Це були якісь невідчувані раніше хвилі душевного піднесення, м’язової свіжості й бадьорості. Потім Сергій помітив, що не лише з ним відбуваються такі чудові зміни.

У всіх астронавтів, з якими зустрічався поглядом сергусіянин, дивно змінювався вираз очей. Піймавши погляд Шао Лі по тому, як він щойно дивився на сергусіянина, Сергій блискавично зрозумів, що його друг відчуває зараз те ж саме, що й він і інші.

— Чи не гіпноз? — тривожно подумав Сергій. — Адже всі ми зараз знаходимося під владою очей сергусіянина.

— Ні, не гіпноз, — раптом звернувся до нього з екрана сергусіянин. — Я зрозумів те, про що ви зараз подумали, юний друже… Це…

— Та я… — в цілковитому збентеженні звівся на ноги Сергій. — Я ж нічого такого не говорив!

Всі присутні в астронавігаційній вже дивилися на Сергія, а він, підсвідомо розуміючи, що вони вже теж звідкись знають про його думки, не знав, що сказати, що зробити з руками, які нервово стискували ножа, вийнятого з кишені.

— Що ти робиш? — скрикнув Шао Лі. — Дай сюди інструмент!

Та було вже пізно. Лезо гострого ножа, що висунулося з чохла універсального радіотехнічного інструмента, вп’ялося в долоню хлопця. Сергій стиха ойкнув, випускаючи блискучий інструмент, і зніяковів ще більше.

— Я зараз! — кинулася лікар Ліза Бирюк до настінної аптечки. — Підніми руку, Серьожо.

Сергій розгублено підняв руку догори. З глибокого порізу великими краплями швидко падала кров.

— Заждіть-но з вашими ліками! — звернувся сергусіянин з екрана до Лізи Бирюк. — Ваш молодий астронавт хотів знати, що з ним відбувається, коли ми з ним дивимося один одному в вічі. Зараз я спробую зробити невеличкий експеримент, який буде початком пояснення. І хоч ми ще далеко один від одного, але…

Сергій відчув, що на нього дивляться, і підвів очі на екран. Променисті очі сергусіянина, здавалося, вбирали тепер його всього. Здавалося, що тепер і він і сергусіянин — одне єство. В тілі знову забуяла незвичайна легкість, серце огорнула світла радість, яку Сергій відчував ще в дитинстві на руках матері.

— Ну, от, здається, і все, — сказав сергусіянин. — Подивіться на свою руку, юний землянине.

Сергій перевів погляд на поранену долоню і скрикнув від несподіванки. Рани не було! Поряд зі ще свіжими краплями крові на долоні виднівся свіжий рубець — слід глибокого порізу.

— Значить, рубець таки є? — немов очима Сергія дивився сергусіянин на руку юнги. — Жаль. Це тому, що між нами ще велика відстань. При безпосередньому контакті такі поранення ми виліковуємо один одному без будь-якого сліду.

Сергій зачудовано поглядав то на руку, то на екран, а сергусіянин вів далі:

— Все це наслідок передачі думок і настрою на відстань. Ми оволоділи цією таємницею живої матерії вже давно і давно спрямували найвищий дар природи на службу людині. Для вас, землян, буде дивним, коли ви впевнитесь, що всі сергусіяни за бажанням можуть знати думки один одного. Нам, крім інтимних почуттів, нічого приховувати від колективу. Тому на протязі тисячоліть у наших людей виробилися як найсильніші настрої — радість і щастя буття, якими ми підтримуємо один одного в думках і в житті. Ваш академік Олексій Платонович Курганов розповідав мені про вчення землянина Павлова. Ми згодні з ним, бо й ми матеріалісти і вважаємо, що всі зміни в організмі керуються центральною нервовою системою, мозком, психікою людини. Психіка однієї людини часто не може справитись з хворобливими змінами, і тоді їй на допомогу приходять друзі, як от тепер. За умов Землі такий поріз гоївся б тижнів півтора. Та коли ми вдвох з вашим юнгою спрямували всі бажання на прискорення лікування — поріз загоївся за чотири хвилини. От і все.

— Та це все ви! — захоплено сказав Сергій. — Сам я й не думав про прискорення лікування.

— Ну, ви хоч не чинили опору моєму впливові і то добре, — посміхнувся сергусіянин. — Звичайно, психічний вплив сергусіян на вас буде незвичайно сильним, сильнішим, ніж вплив дорослих на дітей. Ви не ображайтеся, дорогі земляни, але ж ми старші за розвитком на кілька тисяч років. Ось чому і мій погляд здається декому з вас гіпнотичним. Головне — це те, що ми — друзі і завжди будемо підтримувати один одного.

— Правильно! — захоплено загриміло в залі. — Хай живе дружба між землянами і сергусіянами!

— А знаєте, — з піднесенням сказав сергусіянин, — все наше людство вже готує вам зустріч. Вона буде незвичайною навіть для нас. Кожен сергусіянин вважатиме за честь стати братом землянина. Ми вже кілька тисяч років не проходили через цей район космосу, вражений гравітаційним розпадом. А ви зуміли пробратися через страшну перепону, мужні земляни!

— А так! — з гордістю за всю Землю мовив капітан корабля Новиков. — Нашому плазмольоту нової конструкції нестрашні ніякі металоїдні віруси. На жаль, такого захисту ще не мав корабель Юрія Чуєва.

— Наші прилади, — поспішно перебив сергусіянин, — вже виявили на ньому ознаки життя, надзвичайно сповільненого, але життя. Будемо сподіватися, що ваші друзі живі і здорові…

Нараз в гучномовцях почулася швидка й незрозуміла мова. На екрані з-за спини літнього сергусіянина виглянуло юне дівоче обличчя. Глибокі чорно-сині очі дівчини метнулися по залу і зупинилися на останньому ряді, де сидів Сергій. Юнга спалахнув, пізнавши свого співрозмовника у «видіннях».

— Серь-рьожа? — запитала дівчина, дивлячись в розгублене обличчя хлопця. — Це з тобою першим я обмінялася думками? Ти… Як це буде? «Молодий» чи «молодець»? Ага: молодець, що встановив зв’язок. Привіт тобі від усіх молодих сергусіян!

— Дякую! — гаряче вихопилося в Сергія. — Привіт всім вам від комсомольців Землі.

— Комсомольців? — не зрозуміла дівчина, поглядом прохаючи пояснення в літнього сергусіянина. — Від таких, як ти?

— Від таких і ще кращих, розумніших, сміливіших! — відповів Сергій, згадуючи свою останню розмову з Сашком Юхименком на Землі. — Від усіх молодих, за якими майбутнє Землі.

— О! — з повагою сказала дівчина. — Про майбутнє Землі і наших планет тепер будемо думати разом. У нас буде цікава дружба.

— Потім, Лан, потім, ще наговоритесь, — сказав літній сергусіянин. — Час передавати весь зв’язок навігаторам. До швидкого побачення, друзі!

Екран згас. Сергій якусь мить постояв, а потім, мов на крилах, побіг у свою радіорубку.

І поки наш юний герой ретельно готує свою апаратуру до спостережень моменту зустрічі з фотонною ракетою сергусіян, ми з вами, читачу, в думці відлетимо подалі від трьох космічних кораблів і самі збоку поглянемо на незвичайну картину зустрічі представників двох світів у безмежжі.

…Незвідана чорна безодня розділяє дві сонячні системи. На їхньому шляху мандрує в мороці ще один вмираючий світ.

Нелегко розумним істотам подати руки один одному через ту безодню з пасткою, де руйнується матерія. Та людський геній знайшов спосіб подолання всіх перешкод. І ось тепер в темряві космосу повільно плинуть назустріч одна одній дві світлі порошинки.

Біля більшої порошинки — фотонної ракети сергусіян — тьмяна цяточка згаслого плазмольота Юрія Чуєва. З кожною секундою відстань між представниками двох світів, між сильними розумом істотами зменшується. Ось два зовсім несхожі кораблі майже зливаються в одну сяючу точку, зупиняються. Та непорушні відносно один одного, вони разом продовжують плинути навколо велетенської залізної зірки…

Нам,’ читачу, легко в думці знову наблизитися до кораблів. А тут вже відбувається найважливіше. Велетенська куля плазмольота «НБК-119» майже впритул підійшла до потерпілого корабля. Одна за одною з прибулого плазмольота вилітають сяючі кульки «райдуг». Вони оточують потерпілий корабель мерехтливим світлом і повільно підштовхують його до борта «НБК-119». Ближче і ближче. Ось-ось вони торкнуться сферичними поверхнями. Та нам не вдається відзначити ту мить, коли в плазмольоті-рятівнику був відкритий рятувальний люк, як до його країв велетенською силою голубого світла, що вже охопило обидва кораблі, був блискавично і надійно притиснутий борт потерпілого корабля. Тепер у космосі поряд з гігантською спорудою фотонної ракети висіли два, немов зрослі докупи сяючі яблука, — плазмольоти з Землі.

В коридорі зовнішньої сфери перед аварійним люком, в якому вже тьмяно поблискував пластмасовий борт корабля Юрія Чуєва, в напруженому мовчанні стояли астронавти.

— Всім ще раз перевірити готовність, — стиха говорив Іван Германович Новиков у трубку відеофона. — Зовнішня сфера відключена?

— Так! — долинуло з репродуктора. — Всі люки задраєні електромагнітними затворами.

— Тиск кисню в зовнішній сфері?

— Півтори атмосфери, капітан!

— Починаємо, товариші. Одягти шоломи і перевірити герметичність.

Сергій похапцем одяг маску космічного костюма, ввімкнув контролюючі автомати.

Капітан корабля підійшов до сферичної поверхні борта потерпілого корабля, що притискувався до країв люка, ввімкнув свою «райдугу». Крізь голубе світло, що охопило всю постать Івана Германовича, Сергій невиразно бачив, як до пластмасового муру з «райдуги» Новикова метнувся ніжний блідо-рожевий промінь. Він ще не встиг зробити повного кола по краях люка, як пластмасова оболонка круглим коржем упала до ніг Новикова, а з темені зяючого отвору на астронавтів дмухнуло стиснутим повітрям.

— Підняти тиск кисню до двох атмосфер! — пролунала в шоломі Сергія команда Новикова. — Зменшення тиску до звичайного проводити після зустрічі поступово.

— Вас зрозуміли! — відповів хтось з глибини плазмольота. — Наказ виконано!

Сергій мимохіть поглянув на прилади своєї «райдуги» і відзначив, що тепер рух повітря відбувається в напрямі, куди вже рушив Новиков.

Тільки-но він зник у чорному отворі, Сергій, врівноважуючи невагоме тіло, зробив крок вперед і, зачепившись за край люка, мало не перевернувся догори ногами. Вирівнюючись відносно підлоги плазмольота, Сергій з заздрістю поглянув на свого робота Мишка. Робот без будь-якого костюма, але у величезних магнітоходах вільно йшов за ним, легко несучи на плечах балони з киснем, медичну аптечку та інші предмети для подання першої допомоги. На грудях Мишка висів потужний прожектор, і тому механічний ведмідь був схожий зараз на якогось жителя іншого світу.

Подаючи електричні команди Мишкові, Сергій перемкнув автопілот «райдуги» на управління біологічними струмами свого тіла, і слухняні автомати вирівняли його тіло, повели «райдугу» вперед, в осяяні прожектором Мишка коридори плазмольота діда Юрія.

— Ось тут! — зупинився попереду Новиков. — Люк до третьої, останньої сфери задраєний механічним способом. Потрібен геркулес, щоб зрушити з місця ці важелі і гвинти.

— А він з нами, наш Геркулес, — поглянув Сергій на робота. — Ану, Мишко, допомагай!

Чітко виконуючи команди юнги, робот-ведмідь підійшов до люка і за хвилину, скрипнувши на завісах, той з грюкотом впав усередину третьої сфери. Звідти повіяло холодом.

— Та тут нульова температура! — здивовано вигукнув Сергій, поглянувши на термометр робота. — Мабуть, всі вони позамерзали!

— Нульова? — почувся в шоломофоні схвильований голос академіка Курганова. — Заждіть, Іване Германовичу, зажди, Сергійку! Нічого не робіть, доки ми з Петровським не підійдемо.

Біля дверей, що вели до центральної каюти, Новиков і Сергій зупинилися. Кілька хвилин вони чекали на Курганова і Петровського, але в незвичній мертвій тиші коридорів потерпілого плазмольота їм здалося, що минули години. Та ось, одягнуті в космічні костюми, до них підпливли в повітрі Курганов і Петровський.

— Хай робот вимкне прожектор, — наказав Курганов. — Обійдемось звичайним ліхтариком. Так потрібно, Сергію.

Навкруги відразу стало темно. Всі постояли якусь мить, доки очі звикли до слабкого світла кишенькового ліхтарика, і Новиков відчинив двері. Тихо рушили астронавти до центральної каюти. Сергій бачив навкруги велетенські тіні, які падали від постатей астронавтів на стіни каюти, і не міг зрозуміти, де ж тепер шукати потерпілих.

— Ну, я так і знав! — задоволено сказав Курганов, спрямовуючи промінь світла кудись в куток каюти. — Ось вони! Всі тут! Сплять і не відають, що до них гості завітали.

— Сплять? — з жахом запитав Сергій, розглядаючи в тьмяному світлі ряд ліжок з закутаними в простирадла людьми на них. — Та вони ж мертві, Олексію Платоновичу!

Курганов мовчки підійшов до одного з ліжок, зняв простирадло з застиглого бородатого обличчя людини, пильно придивився до нього, потім узяв лежачого за руку, кілька разів підняв і опустив її, зігнув у лікті й знову обережно поклав на ліжко…

— Все правильно, товариші! Стан штучно викликаного анабіозу. Передбачення сергусіян ствердилися. Лише їхні прилади могли відзначити майже повністю завмерле життя в клітинах людського організму під час анабіозу.

— Що ж нам робити? — стривожено вихопилося в Сергія. — Треба ж їх рятувати! Треба всіх швидше переносити в тепло!

— Якраз цього не можна робити. Штучний анабіоз викликається надзвичайно повільним охолодженням організму. Нульова температура, про яку подбали наші товариші, не дає кристалізуватися крові і тілу. В стані анабіозу живий організм може перебувати без змін цілі тисячоліття.

— Вони вдалися до цього вже після відключення зовнішньої сфери, — вголос роздумував Новиков. — Нас чекати треба було ще кілька років за їхнім ходом часу, от вони й вирішили «заснути».

— Я ж кажу, що все правильно! — ходив Курганов від ліжка до ліжка. — Тепер, щоб не затримуватися в цьому районі космосу, треба буде з усією обережністю перенести їх в нашу біологічну камеру. Тижнів за три поступового підігріву вони всі стануть на ноги. В цьому я певен… Тільки що ж це таке? Чому їх лише семеро? Де ж ще одна людина?

Курганов гарячково кинувся оглядати всі кутки кімнати, освітлювати ліхтариком кожний метр площі і врешті тихо сказав:

— Семеро… Одного когось серед них уже нема.

Сергій спрямував свою «райдугу» поверх, над ліжками, до болю в очах придивляючись до відкритих облич. Але всі вони, чотири бородаті чоловічі і три застиглі і спокійні жіночі обличчя, були зовсім незнайомими, навіть якимись чужими в своїй холодній байдужості.

— Тут на столі магнітофон! — раптом крикнув доктор Петровський. — Ідіть сюди!

Астронавти кинулись на голос Юрія Олексійовича й побачили на столі звичайний магнітофон старої конструкції, в якому замість нитки була ще плівка. Новиков натиснув кнопку вмикання, але контрольна лампочка не засвітилася.

— Навіть тут немає енергії! Вони ж всю її, бідолахи, на автоматичні холодильники перемкнули…

— У мого робота біля магнітоходів є звичайні акумулятори, — згадав Сергій. — Я миттю. Можна зняти маску?

— Думаю, що можна, — подумавши, відповів Петровський. — Прилади показують, що все тут нормально. От хіба що холоднувато…

— Ет! — зневажливо кинув Сергій, поспіхом знімаючи космічний шолом. — Зате буде зручно.

Холодне й затхле повітря вдарило юнакові в обличчя. Сергій підскочив до робота, спершу відкрив крани балонів з киснем на його спині, потім опустився на коліна і став поратися біля акумуляторів. Добившись необхідної напруги і сили струму, він підімкнув проводи до магнітофона і очікуюче поглянув на Новикова. Той повільно, якось нерішуче підвів руку, націлився пальцем на кнопку і, зітхнувши, натис на неї.

Барабани з плівками рушили з місця, в репродукторі зашаруділо, і раптом свіжий молодий голос несподівано гучно залунав у напівтемряві каюти:

— Здрастуйте, дорогі рятівники! Звертається до вас від імені всього екіпажу плазмольота «НБК-3» капітан корабля Чуєв. Якщо ви чуєте мене, то, певно, вже майже все вам зрозуміло. Ми почали перехід до стану анабіозу 9 березня 1990 року за земним календарем, на другий місяць по тому, як вийшли на замкнуту орбіту навколо металевої зірки і на другий день після загибелі майора Германа Новикова при заміні вражених металоїдними комахами антен. Ми не могли більше ризикувати людьми і вирішили за краще перейти до стану анабіозу. Хай через сотні, тисячі років нас без наших позивних знайдете ви в космосі, але зустріч відбудеться. Про це мріяв і наш кращий товариш, Герман Новиков, який ціною свого життя врятував усіх нас від неминучого зараження металоїдними вірусами.

Вражений цими паразитами, наш товариш добровільно залишив корабель, закінчив обмурування його пластмасою зовні і назавжди пішов у космос. При зустрічі докладніше розповімо про подвиг Германа Новикова.

Доповідаємо також, що під час останнього радіозв’язку, який проводився Германом Новиковим при незахищених антенах, нам вдалося прийняти незрозумілі радіосигнали, що йшли в напрямі зірка Рігель — Земля. Без антен ми не могли дослідити їх повністю, але впевнені, що вони — якраз звідти, куди направлявся наш корабель. У мене поки що все, товариші. Плівки з записами звукових листів кожного члена екіпажу до рідних в разі потреби знайдете в ящику стола. До побачення, дорогі друзі. Капітан корабля Юрій Чуєв.

…Вже припинили своє обертання барабани магнітофона, вже хтось зовсім вимкнув його, вже всі знову повернулися до ліжок, а капітан корабля Іван Германович Новиков все стояв біля стола, втупивши непорушний погляд у легеньку плівку з такою важкою для нього звісткою.

— Батько… От і дізнався я про тебе, тату… — тихо ворушилися зблідлі губи капітана корабля. — Не довелося нам зустрітися, рідний…

— Іване Германовичу, — обережно доторкнувся Сергій до плеча капітана. — Не треба так журитися. Ім’я вашого батька буде вічно жити в серцях всіх людей Землі. Не треба… Ви ж пам’ятаєте, що ви мені говорили?

— Все пам’ятаю, — глибоко зітхнув Іван Германович. — Все розумію, Серьожо. Та дуже вже несподівано це все… Ну, пішли, юнго, пішли, хлопчику…

Капітани космосу

Вони уважно і вивчаюче дивилися один на одного з екранів — троє зовсім не схожих між собою людей, троє капітанів космосу.

Закінчивши налагодження відеофонного зв’язку між біологічною лабораторією, головним пультом корабля і фотонною ракетою сергусіян, Сергій, затамувавши подих, дивився на круговий екран синетаріума, де вперше зустрічалися командир сергусіянської ракети Дуг Лей, капітан плазмольота «НБК-119» Іван Германович Новиков і щойно пробуджений до життя капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Степанович Чуєв.

Дід Юрій… Тепер, вдруге, Сергій бачить його вже на екрані, вже живого і не впізнає в ньому тієї бородатої людини, яку його робот Мишко обережно переносив у біологічну лабораторію академіка Курганова. Відтоді за всі три тижні до лабораторії заходили лише Юрій Олексійович Петровський та чергові лікарі.

Сергій знав, що дід Юрій і його товариші були вміщені в гамаки особливої різнорухомої центрифуги, яка поступово, з повільним підвищенням температури прискорювала рух, змінювала його в різних напрямках. Так домагалися лікарі рівномірного і поступового прогрівання організму після анабіозу. І от кілька годин тому всі члени екіпажу плазмольота діда Юрія прокинулися, вперше після довгого сну прийняли ванни, поснідали.

Лікарі ще не дозволяли пробудженим космонавтам покидати лабораторію, і Сергій нескоро побачив би свого діда, якби не раптова вимога сергусіянина Дуга Лея побачення з капітанами плазмольотів.

І от вони, троє капітанів космосу, на екрані. Сергій пильно вдивляється в молоде обличчя людини, яка є його дідом. Бліді щойно виголені щоки, зеленкуваті, як і в нього, Сергія, очі під широкими бровами, акуратно зачесане назад русяве волосся, широке і випукле чоло без єдиної зморшки, ставна шия і дужі плечі спортсмена, — все нагадувало про те, що дідові Юрію не більше тридцяти років. З людьми цього віку в Сергія на Землі завжди швидко встановлювалися дружні відносини, і хлопець, звертаючись до них, непомітно переходив на «ти». А як же поводитися зі своїм дідом, котрий лише на якісь десять-дванадцять років старший за нього?

Сергій переводить погляд на Дуга Лея, і його охоплює нове хвилювання. Капітанові фотонної ракети сергусіян, як говорив академік Курганов, кілька сот років за земним літочисленням, але Сергій бачить перед собою людину зовнішньо молодшу за передчасно посивілого Івана Германовича Новикова.

Променисті очі сергусіянина в довгому погляді зустрічаються з очима діда Юрія. І Сергій бачить, як втомлені й байдужі очі діда Юрія нараз запалюються живим блиском, як високо в глибокому подиху підіймаються його груди і бадьоро розвертаються плечі.

«Передача настрою» — догадується Сергій, радіючи за діда Юрія і вдячно поглядаючи на Дуга Лея. — Сергусіянин, мабуть, вже встиг про щось «поговорити» з дідом Юрієм, передаючи думку на відстані. Бо чого ж вони й досі мовчать?

— Я зрозумів вас, — несподівано міцним молодим баритоном заговорив, стверджуючи здогадку Сергія, дід Юрій, — Дякую за допомогу. Ну, і ще раз, вголос, дозвольте привітати вас. Здрастуйте, товаришу Лей. Палкий привіт і вам, Іване Германовичу. Я тепер зовсім здоровий і готовий до виконання ваших розпоряджень.

— Та ні, — посміхнувся з екрана Іван Германович. — За моїм проханням Рада плазмольота вирішила передати командування кораблем вам, Юрію Степановичу. — Так що я, ваш перший помічник, чекаю на ваші розпорядження, капітане.

— Це що — винагорода за вислугу проспаних років? — весело засміявся дід Юрій. — Чи просто розуміння того, що почуття честолюбства у ваших предків сильніші за ваші власні?

— Ну, що ви! — замахав руками Іван Германович. — Просто — ви маєте більший, так би мовити, космічний стаж. До того ж перехід до звичайної діяльності буде найкращим лікуванням після анабіозу. А мені, навпаки, треба трохи оговтатися після звістки про батька.

— Так… Я про це не подумав. Прошу вибачити, — урвав сміх дід Юрій. — Хоча… Вам, Іване Германовичу, теж роботою від невеселих роздумів лікуватися треба. Тому я буду прохати Раду плазмольота, щоб у нас було два змінних капітани. І космічні «вовки» будуть ситі, і вівці честолюбства цілі… Отак і будемо лікуватися.

— Та я зараз за хвилину Івана Германовича вилікую, — кинув променистий погляд Дуг Лей на Новикова. — Для цього я й запросив вас обох на зустріч, друзі-земляни.

— Е! — зітхнув Новиков. — Втрату бадьорим настроєм нелегко заміняти, дорогий наш Лею…

— Та ви слухайте! — серйозно сказав Дуг Лей. — Слухайте спокійно: космонавт плазмольота «НБК-3» Герман Новиков — живий!

— Як живий? — вхопився за серце Іван Германович. — Ви… ви розумієте, що ви говорите?!

— Дивіться на мене! — перехопив погляд Новикова Дуг Лей. — Ось так. Не хвилюйтеся. Я передаю вам повідомлення з фотонної ракети «Нумі гра», яка повертається з польоту до Крабовидної туманності. З півроку тому з ракети помітили сяючу кулю, яка майже на світловій швидкості виходила за межі нашої Галактики. Близько місяця тривала погоня. Потім, взявши на борт невідому райдужну кулю, наші астронавти з допомогою проникаючих променів анігіляції встановили, що в оточенні кульових магнітних полів знаходиться жива розумна істота в стані анабіозу. Було також виявлене життя металоїдних паразитів в її організмі. Ми розшифрували систему вимкнення «райдуги» з дії, вивели людину з стану анабіозу і вилікували від страшної хвороби. Людина була дуже слаба, кілька місяців не приходила до свідомості. Лише операції з переливанням їй крові сергусіян і приживленням штучної нервової тканини дали наслідки. Коли до людини повернулася свідомість, вона назвала себе Германом Новиковим, космонавтом плазмольота «НБК-3». Це ваш батько, Іване Германовичу!

— Батько, рідний татко живий! — по-дитячому, радісними сльозами плакав посивілий Іван Германович. — А де ж, коли ж я побачу його?

— Ракета «Нумі гра» випереджає нас на кілька місяців польоту. Через півроку вона вже буде в нашій сергусіянській планетній системі, а ми дістанемося туди за рік і два-три місяці. Це при умові, якщо ви скористаєтесь нашою пропозицією про реконструкцію термоядерного двигуна і застосуєте наші інтенсифікатори для підвищення коефіцієнтів прискорення. Лише тоді ми прийдемо до мети разом.

— Плазмольот не відстане! — твердо сказав, підводячись з крісла, Юрій Чуєв, — Зараз же одсилаємо до вас загін «райдуг» за інтенсифікаторами. А реконструкція реактора — справа двох-трьох днів. Я вже познайомився з кресленнями.

— Пошліть мене! Включіть мене до складу експедиції на ракету! — випалив Сергій, благально дивлячись знизу вгору на голубе тіло кругового екрана. — Ну, пошліть, діду Юрію!

— Так оце ти і є Сергій Чуєв, мій онук? — аж наче нахилився з екрану до юнги новий капітан корабля. — Ану повернись, хлопче!

— Будь ласка! — зрозумів жарт діда Юрія Сергій. — Привітати мене, як ото Тарас Бульба синів, ви все одно не зможете. Кулаки з екрана не дістануть.

— Ти диви! — підморгнув Юрій Степанович співрозмовникам. — Не боїться рідного діда. Ну, стривай, зустрінемось — тримайся! Хоч я й не Бульба, а чуприну нам’яти онукові в змозі. Куди поперед діда квапишся?

— Віддаю всього чуба за участь в експедиції на ракету! — віддано заглянув Сергій у веселі очі свого молодого діда. — Не підведу, дідусю…

— Та який я тобі дідусь? — зареготав Юрій Степанович. — От історія! Ну зови мене… «капітаном», чи що. А то — «дідусь»! Не хочу старіти. Зрозумів, юнго?

— Зрозумів, капітане. Дозвольте йти готуватися до виходу в космос?

— Ти знову за своє? Іване Германовичу, ви як? Можете довірити йому таку справу?

— Хай іде. Сергійко — хлопець надійний. Досвідченим космонавтом став ваш онук, Юрію Степановичу. Іди, Серьожо. Передай інженеру Синицину: хай він очолює загін.

— Єсть передати, товариші капітани космосу! — виструнчився перед екраном Сергій і, хвацько повернувшись, кулею вилетів з синетаріума.

Передавши розпорядження Новикова головному інженеру корабля Синицину, Сергій прожогом кинувся в свою каюту.

Магнітоходи, мов легкі черевики спринтера, так і мигтіли під ним.

— Ура, Мишко! — дав він з ходу стусана ведмедю-роботу, що стояв біля його ліжка. — Виходжу в космос, друже. А ти будеш вдома. Хоч ти й дивишся на мене, як підлабузник, а не візьму я тебе, клишоногого. Не візьму!

— Здрастуйте, юнго! Доброго ранку вам, володарю всесвіту! — раптом завчено промовив Мишко і схилився в шанобливому поклоні.

— Дурень ти залізний! — сміявся Сергій, лаштуючи космічне спорядження. — Залізяка ти нетямуща! Напхав я в твою голову і електроніки, і автоматики, і кібернетики — далі нікуди, — а відповісти мені по-людському ти все одно не можеш. Ні, Мишко, ніколи роботові не піднятися до мислення, зрозумів?

— Будь ласка! — спрацював у робота якийсь пізнаючий кібернетичний прилад. — Я згоден.

— Ну от! — зневажливо скривився Сергій. — «Порозмовляли» і досить. Замовчи краще, опудало. До побачення!

Біля магнітних катапультів уже зібралося чоловік з десять астронавтів.

— Заходити по двоє, — тихо розпоряджався Синицин. — Першими назовні вийдуть інженер Герасимчук та художник Євсєєва.

Сергій нетерпляче чекав на виклик, але Синицин немов не помічав його. Нарешті, коли востаннє відчинилися двері кабіни катапульти, головний інженер сказав:

— Ну, заходь, заходь. Вийдемо разом. Тільки без жартів, юнго. Космос пустунів не любить.

Могутній поштовх знизу був таким несподіваним для Сергія, що він на мить розгубився. Відчуваючи, що він кулею летить кудись у чорну безодню, юнак зціпив зуби, щоб не закричати від жаху.

— «Райдугу» вмикай! — пролунала в шоломофоні спокійна команда Синицина. — Чуєш, юнго: «райдугу!».

Сергій стис кулаки, і в ту ж мить перед очима замигтіли незнайомі сузір’я. Автоматична система орієнтації вирівняла його тіло обличчям до фотонної ракети, тихо рушила «райдуга» вперед.

В окулярах-локаторах з’явилася велетенська дивна споруда сергусіянської ракети. Далеко вперед, у напрямі руху, виходив якийсь блискучий шпиль. Поміж ним і гігантським дзеркалом по спіралі лаштувалися грона куль, утримуваних дисками і кільцями до двохсот метрів у діаметрі. Не можна було зрозуміти, де ж у цій споруді містяться люди, а де — двигуни і запаси пального.

— В тому й справа, — відповів на запитання Сергія Синицин, — що двигуни і пальне в такій ракеті займають найменше місця. Вся сила ракети — в отому дзеркалі. На нашу міру в ньому не менше півкілометра в діаметрі. Вигнутою, відбиваючою поверхнею воно повернуте назад. Через центральний отвір до точки фокуса через дві труби з кільцевих електромагнітних полів подаються атоми речовини і антиречовини, наприклад атоми водню і антиводню. Так у фокусі дзеркала утворюється неймовірної світлової сили спалах анігіляції. Промені, світла збираються в потужний сніп, відбиваються від дзеркала, яке в свою чергу «відштовхується» від світла і рухає ракету вперед. Як бачиш, юнго, у них все начебто простіше, ніж у нас. Та це на перший погляд. Вивести з планети у космос такого велетня, хай навіть частинами — цього завдання на Землі ми б ще не вирішили. До того ж секрет одержання антиречовини в промислових масштабах нам ще невідомий.

— А як же вони на субсвітлових швидкостях борються з зустрічними молекулами? їм це, мабуть, важче, ніж нам, бо в них площа дзеркала разів у п’ятдесят більша за площу передньої півкулі плазмольота.

— Цього я точно ще не знаю, юнго. Все ж треба гадати, що призначення отого майже трикілометрового переднього шпиля — якраз для боротьби з перешкодами в польоті. Запитай про це у своєї знайомої сергусіянки.

— У Лан? — перепитав Сергій, відчуваючи, як його щоки запашіли вогнем. — Вона як почне дивитися на мене своїми гіпнотичними очима, так у мене всі слова з голови вилітають. Дивлюсь я тоді на неї, радий, бадьорий та дурний, як теля у захваті, а розмовляти не можу. І чого воно так, Степане Климовичу?

— А так, — стримуючи посмішку, відповів Синицин. — Дуже це складна справа — дивитися в очі неземній дівчині. Особливо тоді, коли ти ще не готовий стати справжнім капітаном космосу.

— Та я, — аж захлинувся від образи Сергій, — я наступного сеансу зв’язку сам її своїм поглядом загіпнотизую. Ось побачите! Хай вона мій настрій переймає. Чого це я буду підкорятися?

— О! Це вже слова не хлопчика, а справжнього вовка космосу! — не втримався таки від сміху Синицин. — Ну, рушаймо швидше вперед. Балони з інтенсифікаторами вже он висять у просторі під ракетою, бачиш?

Сергій збільшив швидкість польоту «райдуги» і першим підплив до грона балонів, які непорушно висіли під черевом ракети. Підійшовши впритул до них, Сергій на мить вимкнув зовнішнє кульове магнітне поле, знову ввімкнув його на більший діаметр, захопив аж два балони, переможно оглянувся на Синицина і спрямував «райдугу» до плазмольота.

Кораблі сергусіян і землян, здавалося, висіли непорушно в чорній імлі космосу. Та Сергій знав, що хоч зараз двигуни ракети і плазмольота не працюють, обидва кораблі нестримно рухаються вперед, до штучної сонячної системи сергусіян. Попереду ще більше року дороги. Чотириста з лишком діб польоту на незвіданих ще коефіцієнтах прискорення! Сергієві й зараз не вірилося, що за цей час, доки плазмольот «НБК-119» в супроводі ракети сергусіян добиратиметься до батьківщини Лан, на Землі має минути близько ста років. Але саме такі невблаганні розрахунки були у астронавігатора корабля Миколи Івановича Добробаса.

Сто років! Та ні — не сто, а всі двісті, а то й триста весен змінять одна одну на Землі, доки плазмольот злітає до сергусіян і повернеться на Землю!

Невже той зв’язок з Землею через передачу думок на відстань був для землян останнім зв’язком з рідними? Хто з них залишиться живим через три століття?

Олексій Платонович запевняє, що всі розрахунки і креслення іонізуючих штучних сонць та іншого всепланетного санітарного обладнання, які послали в дарунок землянам Дуг Лей і його друзі на Землю у відремонтованому плазмольоті діда Юрія, стануть основою для продовження довголіття людини принаймні до трьохсот років. Ну, що, як це справді можливо? Сергія мимоволі розбирає сміх, коли він пробує уявити зустріч з трьохсотдвадцятип’ятилітньою Людмилою. Ні-ні! Аж голова йде обертом від такого припущення. Ех! От якби можна було поговорити з Землею з сергусіянської Сонячної системи. Тоді можна було б довідатись, що відбувається на Землі. Та хіба дочекаєшся відповіді, якщо навіть радіосигнали від одної Сонячної системи до другої йдуть у космосі кілька років?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПЛАНЕТА КРИЛАТОЇ ЮНОСТІ

«Меж наукового пізнання і провіщення передбачити неможливо».

Д. Менделєєв

Сергус-1

— Вставайте, юначе, час на озеро!

Сергій розплющив очі і посміхнувся від всеохоплюючої радості буття, дзвінкого відчуття здоров’я і сили. Якусь хвилину він дивився в обличчя людини, що схилилася над ним, і нарешті весело розсміявся:

— Це ви, Олексію Платоновичу? Та вас просто не впізнати. Де ж ваші борода і вуса?

— А на біса вони мені? — задоволено погладив засмаглу виголену щоку Курганов. — Сьогодні я вперше пробіг одинадцять пу без відпочинку. На нашу міру це — не менше десяти кілометрів. Уявляєте? Чи личить же мені, такому хвацькому спортсмену, бути бородатим?

— Але ж борода і вуса у вас тут почорніли, а це було так красиво!

— Бронза м’язів — краща краса для молоді, пам’ятаєте? — перефразував Маяковського академік. — А я тепер з кожним днем молодшаю. М’язи у мене — ого! Та я зараз вам на кулаках доведу, лежню нещасний!

Олексій Платонович кинувся на Сергія, той пружиною скочив з ліжка, і обидва в шаленому боксі вибігли з палатки.

— Егей! Фізкульт-привіт! — донісся з сусідньої палатки голос діда Юрія. — Доброго ранку!

— В здоровому тілі — здоровий дух. Привіт курортникам! — вигукнув своє щоденне ранкове привітання доктор Петровський, і весь табір астронавтів сповнився гамором і рухом. Один за одним побігли земляни широкою алеєю, яка спускалася до озера.

Дзвінкі голоси бігунів перекликалися з гучною луною в могутніх гілках п’ятдесятиметрових плодових дерев, непокоїли численних пернатих.

Стояла тиха пора зміни світил над Сергусом-1. Одне велике, вдвічі більше земного, сонце вже сідало за вечірній пруг, друге — невелике і голубе — підіймалося вгору на протилежному небосхилі. Легенький вітерець ледве ворушив яскраво-червоне кругле листя рослин навколо невеличкого озера, в якому холодним кипінням шумувала прозора волога.

Олексій Платонович, обігнавши Сергія, першим підбіг до невисокої круглої тумби на березі озера, плигнув на неї і нахилив корпус до води. В ту ж мить у тумбі пролунав дзвінкий удар, і тіло академіка стрімко полетіло вгору. Зробивши кілька сальто, Курганов з силою врізався в янтарну вологу озера. Високо в повітря знявся шипучий фонтан рідини і газів. Курганов зникав майже хвилину під водою, потім корком злетів на поверхню і, голосно скрикуючи від радісної свіжості, поплив до берега.

— Оце так водиця! — задоволено мружачись, ліг на пісок Олексій Платонович. — Мов жива вода з старовинної казки: кожен, хто в ній скупається, стає молодшим і здоровішим.

За хвилину поряд з академіком, підставляючи боки під голубе проміння нового світила, розташувалася група астронавтів.

— Ваша правда, Олексію Платоновичу, — сказав, пригладжуючи мокре волосся, головний хімік Радченко, — волога дійсно чудова. Ось уже другий місяць, як ми тут, я придивляюся до її властивостей. Найцікавіше те, що ця «вода» — летюча, шумує, як перекис водню, і в той же час вона важча від нашої води. Великий процент солей, але прозорість — разюча. Важко повірити, але все це — результат штучних змін ґрунтів і вод, проведених сергусіянами. Адже в цій «воді» — жодного мікроорганізму. Це можна віднести лише за рахунок особливої радіоактивної еманації солей, створених з заданими властивостями. На Землі нема ні таких мінералів, ні таких рідин у вільному стані. А який смак цієї вологи — вино!

— Головне те, — простягнув руку до озера і набрав у жменю кипучої вологи Курганов, — що завдяки цьому озеру і голубому сонцю я вже забув про мої вісімдесят років. Як хочете, а я зараз почуваю себе краще, ніж колись у мої двадцять літ.

— Що ж тоді нам, молодим, говорити? — сказав, дзвінко ляпаючи Сергія по спині, дід Юрій. — Ми з тобою, онученьку, майже до дитячого віку тут помолодшали. Тож хай нам буде дозволено і поборюкатися, мов першокласникам. Ану, захищайся, слабосилий потомок!

— Це я — слабосилий? — вигукнув Сергій, кидаючи діда Юрія звичним прийомом борця через голову. — Ну, що, шановний предок, впевнилися ви в нездоланності потомків?

— Це ще не все, — сміючись, продовжував нападати на онука дід. — На лопатки треба. На лопатки!

— Ай справді, — з захватом стежачи за борюканням Чуєвих, мовив Добробас. — У всіх тут настрій створюється майже хлоп’ячий: хочеться лазити по деревах, плигати з скакалкою, кричати або співати.

— Хотів би я бачити, — ущипливо примружився Петровський, — як мій поважний колега, вісімдесятирічний академік Курганов плигає з скакалкою. Зняти б отаку чудасію на плівку і на Землю правнукам послати!

— А що? — відповів Курганов. — Я й вас ще навчу, Юрію Олексійовичу. Ви подумайте: наймолодшим з сім’ї Леїв, онукам нашого друга Дуга, — Лан і Дафру по вісімнадцять років, їх батькові Гіфру Лею — двісті сорок, а дідові — Дугу Лею — близько п’ятисот. А ви ж бачили, як цей майже п’ятсотрічний дідуган виходить з штопора на своєму літальному апараті або бігає? На цій планеті не роки відіграють роль, а схильності й характер.

— Всі ми перед сергусіянами майже діти, — сказав Новиков. — За віком і за історичним розвитком взагалі. Все — як у якійсь чудовій казці. От як ще я зустрінусь з своїм батьком, тоді в будь-яке чудо, створене сергусіянами, без застережень буду вірити.

— Та вже й до зустрічі небагато залишилося, — приліг до друзів Петровський. — А секрет незвичайного довголіття сергусіян, по-моєму, тепер уже майже ясний. Він полягає в могутній іонізації всієї атмосфери Сергуса-один негативними іонами. У нас, на Землі, в високогірних районах Абхазії немало людей і раніше жило до півтораста років. Тепер там загальна тривалість життя людини піднялася до двохсот років. Цим люди зобов’язані піднесенню життєвого рівня і високій іонізації повітря. В одному кубічному сантиметрі ми там знаходили до двадцяти тисяч негативних іонів, а в квартирах промислових центрів ще зовсім недавно містилося всього сорок-п’ятдесят життєдайних молекул.

І не треба особливих пояснень, чому, наприклад, в тій же Абхазії рідко зустрічаються хвороби серцево-судинної системи, крові і кровотворних органів, нервової системи, ендокринного апарату, дихальних шляхів та інших захворювань, яких на рівнинах поки що багато. Ще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому році в селищі поблизу Ісфагана в Ірані помер стодев’яностоп’ятилітній іранський селянин Саїд Алі Салехі. Це була тоді межа довголіття на Землі. Він все життя жив у горах і за все життя нічим не хворів, розумієте?

— Навіть на нежить? — навмисне недовірливо сказав Курганов, під’юджуючи свого колегу на дальше пояснення. — Якось не віриться, Юрію Олексійовичу.

— А я вам кажу, що не хворів! — запалився Петровський. — Нічого було йому хворіти там, в горах, де життєдайних негативних іонів більше, ніж на рівнинах. В гірській місцевості повітря завжди високо іонізоване, краще проводить електрику. Там активніше йде утворення негативних іонів від безперервного впливу на молекули газів ультрафіолетового і корпускулярного випромінювання сонця, радіоактивних речовин ґрунту, космічних променів та інших іонізаторів атмосфери. Ось чому в горах завжди легко дихати…

— Але такого повітря, як тут, — захоплено сказав, дихаючи на повні груди, Курганов, — нема ще в жодній гірській долині Землі.

— Буде, Олексію Платоновичу, обов’язково буде! — переможно відійшов від покладеного на лопатки Сергія дід Юрій. — Тут наш спектрометр аероіонів зареєстрував близько двох мільйонів негативних іонів в одному кубічному сантиметрі. І це — в будь-якому куточку Сергуса-один. А шкідливого озонування нема,розумієте?

— Не зовсім, — сів на піску Сергій. — Значить, іонізація може бути шкідливою?

— Все шкідливо, що береться над міру, — підхопив думку Юрія Чуєва Курганов. — Як і наші загоряння під цим голубим сонцем. Треба більше рухатись. Це голубе світило і є тут головним іонізатором атмосфери, його потужні ультрафіолетові випромінювання слабшають лише на чотирнадцять годин, коли світить Зірка Золотого Крила з її життєдайними випромінюваннями. Сергусіяни самі створили таку сонячну систему, яка всіма властивостями сприяє надзвичайному довголіттю.

— Та й не в сонцях лише справа, — заперечив Новиков. — Адже весь Сергус-один покритий сіткою потужних іонізаторів і регуляторів. Ось взяти хоча б це озеро. Це теж іонізатор.

— Так, у цьому нам є чому повчитись у наших друзів, — згодився Курганов. — От повернемося додому і візьмемося за справу.

— Доки ми повернемося, там без нас відбудеться ціла революція в перетворенні природи, — замислено подивився в небо Юрій Чуєв. — Адже наш плазмольот вже давно доставив на Землю подарунок сергусіян — розрахунки по створенню іонізуючих штучних сонць. Та про це як дізнається наш старійшина науки Кедров, він усе людство мобілізує на боротьбу за довголіття. Доки ми летіли на Сергус, на Землі минуло близько ста років. Як хочете, а я вірю в те, що на Землі вже діють надпотужні іонізатори на тих штучних теплових сонцях, про які ви мені розповідали. Та за цей час люди Землі вже, мабуть, так змінили атмосферу планети, що вона стала кращою і здоровішою за сергусіянську!

— І люди на Землі вже живуть довше? — запитав про своє заповітне Сергій. — Як хотілося б, щоб, повернувшись, ми застали живими тих, з ким прощалися!

— Гадаю, що застанемо, Сергійку. Он наші кити науки Олексій Платонович та Юрій Олексійович провели розрахунки, які показують, що люди Землі з допомогою сергусіянських іонізаторів років за двадцять-тридцять змогли підняти наявність іонів в атмосфері планети до мільйона одиниць на кубічний сантиметр. Наш шановний Олексій Платонович запевняє, що цього досить, щоб знищити всі шкідливі мікроби на всіх континентах, а людський організм врятувати від старіння на двісті-триста років. А доки ми повернемось, земляни і не того ще доб’ються.

— Уявляю себе двохсотрічним парубком, — засміявся Сергій. — А двохсотрічні дівчата будуть ще бадьорими?

— Люди не будуть помічати віку і залишаться міцними і бадьорими на кілька століть, як наші друзі-сергусіяни.

— О! — поглянув на годинника Новиков. — Через три хвилини — початок свята Ранкового Привіту.

— Підготуємося, товариші! — піднявся Юрій Чуєв.

Всі астронавти поспішно піднялися і, одягнувши білі накидки і зручні сандалі, стали півколом біля озера.

Очі людей звернулися в чисте і прозоре небо Сергуса. А воно в цю хвилю було повне фарб і світла. Легкі пір’ясті хмарки, з одного боку рожеві від Зірки Золотого Крила, яка вже сховалася за небосхилом, і ультрамаринові з другого від сяйва Сонця Голубих Променів, м’які переходи від рожевих до голубих тіней створювали дивовижно красиву і свіжу картину сергусіянського ранку.

— Летять! — першим помітив у небі кілька світлих крапок Сергій. — Всі білі. Це родина Леїв.

— Красиво летять! — як завжди, захоплювався кінооператор Корчак, направляючи в небо об’єктив портативної кінокамери. — Які кадри!

— Що там ваші кадри! — похапки схилилася до мольберта Ксенія Василівна Євсєєва. — От картина в мене буде справді незвичайна: крилаті люди в небі! Білосніжні, мов у лебедів, крила, голубий фон неба, рожеві хмари… Е! Та що ви розумієте в живопису, бездушний фотограф…

Політ сергусіян був, справді, на диво красивим. П’ятеро крилатих людей, широко розкинувши руки, до яких були зручно припасовані крила літальних апаратів, ледь зігнувши ноги з білими віялами від колін до ступнів, у гордому нахилі вперед пливли в повітрі. Величезні білі крила підіймались і опускались плавно й велично або в широкому розмахові залишалися непорушними.

— Пробував я на тому тижні на літальному апараті Лан літати, — тихо звернувся Сергій до Шао Лі, відводячи друга трохи вбік. — Нічого не виходить. Ніяк не міг вловити моменту, коли треба підключати допоміжний механізм, що на спину одягається. Махав-махав крилами, піднявся вгору метрів на три, а тоді сторч головою! І досі шия і спинні м’язи болять. Тому мене дід Юрій і на лопатки так легко поклав. Якби не це, я б йому!

— Говори! — посміхнувся Шао Лі. — Сергусіяни з дитинства на тих апаратах літали, як ми, бувало, на самокатах каталися. Там, крім сили, звичка потрібна, автоматизація рухів, як у додержанні рівноваги при їзді на велосипеді. І все це треба в думці координувати з дією кібернетичного механізму, що в разі потреби, виконуючи команду думки, або допомагає рукам і ногам, або жорстко фіксує крила і стабілізатори на ногах при ширянні в повітрі. Я придивлявся, знаю. А ти з першого разу захотів вразити Лан своєю вправністю?

— Та хіба я для неї? — зашарівся юнга. — Подумаєш! Та я на неї… Вона на мене й не дивиться…

— Ой, юнго, юнго! — примружився Шао Лі. — Залишиш ти своє серце на Сергусі. Це вже я точно передбачаю. Ну, чого дивишся, мов яструб на бідного горобця? Ходімо до гурту. Бач, он Леї вже спускатися збираються.

Над озером у плавному ширянні коло за колом знижувалися сергусіяни. Ось всі вони нараз перейшли в круте піке і за хвилину, складаючи за спиною крила, вже стояли на березі перед астронавтами.

— Світлий привіт дорогим братам Землі! — гучно і шанобливо мовив високий і ставний Дуг Лей, голова родини. Однією рукою він вказував у небо, другу приклав до серця.

— Бажаємо вам вічної ласки Зірки Золотого Крила і Сонця Голубих Променів! — по-сергусіянському відповів найстаріший з астронавтів академік Курганов і першим зробив крок назустріч друзям.

…Кожного разу, коли сходило Сонце Голубих Променів, прилітала до озера родина Леїв. їй сергусіянськими вченими було доручено підготувати землян до безпечної подорожі по сергусіянській планеті і відкритого спілкування з її населенням. Після тої пам’ятної події, як плазмольот «НБК-119», вимкнувши термоядерні двигуни, в супроводі сергусіянських всюдиходів, бо фотонна ракета залишалася на орбіті, спустився на Сергус-1, минуло за земними розрахунками близько двох місяців. Ще знаходячись на шляху до Сергуса-1, астронавти і сергусіяни вивчили мови, познайомились з історією розвитку суспільств. Правда, за чотирнадцять місяців польоту від залізної зірки до сергусіянської планетної системи кожен з землян більшу частину проспав у кабінах електросну. Та гіпнопедичні агрегати і під час сну робили свою справу. Люди вивчали мови, оволодівали досягненнями науки сергусіян, і тепер навіть наймолодший з них — Сергій Чуєв — вже міг би позмагатися в ерудиції з будь-яким академіком Землі, хоч за віком став лише дев’ятнадцятирічним юнаком.

Задовго до посадки плазмольота сергусіяни приготували для земних астронавтів цілий табір з численною апаратурою і пристроями для поступового адаптування організму людей до умов життя на Сергусі-1. Навколо мальовничої долини, де розташувався табір астронавтів, були встановлені потужні регулятори іонізації повітря. Людям, які звикли до незначної кількості аероіонів, найздоровіше повітря Сергуса-1 без підготовки могло стати небезпечним. І величезні вентилятори, встановлені навкруги табору, безперервно посилали в долину потужні струмені гарячого вугільного пилу. Так створювалися позитивні іони, яких в атмосфері Сергуса-1 було зовсім мало. Цей пил здавався астронавтам легким димком від доменних печей, а повітря здоровим і чистим, як на високогірних курортах Кавказу. На Сергусі-1 кисню в повітрі було майже втричі більше, ніж в атмосфері Землі, а барометричний тиск нижче земного, і астронавти почували себе прекрасно. Більше сорока разів над табором змінювали одне одно сергусіянські світила, і з кожним таким «днем» все повільніше працювали вентилятори, все менше важких іонів попадало в легені гостей з Землі. І з коленою годиною краще, міцніше відчували себе астронавти: адаптація організму підходила до кінця. В табір один раз на сергусіянську добу прилітав капітан фотонної ракети Дуг Лей з родиною: дружиною Ерлібою, сином Гіфром і онуками Лан і Дафром. З наближенням властивостей повітря в долині до загальних властивостей атмосфери Сергуса-1 родина Леїв гостювала в таборі все довше і довше. Крім того, земляни щоденно бачилися і говорили з іншими сергусіянами в кулеподібній кабіні апарата по передачі думок.

Біля цього апарата, встановленого в таборі в перший же день перебування людей на Сергусі-1, Сергій просиджував цілі години, розмовляв, обмінювався думками з багатьма жителями Сергуса-1, але безпосередніх побачень з родиною Леїв завжди чекав з нетерпінням.

З великою пошаною і хвилюванням розмовляв молодий інженер-радист плазмольота Сергій Чуєв з старими Леями, Дугой і Ерлібою. їх синові Гіфру за земним літочисленням майже три століття минуло, але зовнішньо він був не старший за тридцятирічного Юрія Чуєва, а вісімнадцятирічні близнюки — весела Лан і дивовижно спокійний Дафр — здавалися Сергієві майже дітьми, учнями школи другого ступеня… І ось тепер, коли родина Леїв в сорок перший раз прилетіла в табір астронавтів, Сергій знову з подивом відзначив, що ніяких ознак старості на обличчях, в будові тіла і рухах сергусіян нема. Всі п’ятеро, одягнуті в легкі вільні накидки, які вигідно підкреслювали стрункість постатей і красу м’язів, рухливі і бадьорі, нагадували ровесників і старших товаришів Сергія. От хіба що у старого Дуга і його дружини Ерліби ледь помітніші зморшки біля очей, строгіші погляди, спокійніша та врівноваженіша мова.

Поки Дуг говорив з Кургановим, Сергій уважно придивлявся до літальних апаратів сергусіян. Складені крила апаратів являли тепер тугі сувої завтовшки з руку, які тяглися від плеч і до п’ят. Кібернетичні механізми за спинами були не більшими за учнівські ранці. Все було начебто дуже просто, а от літати Сергій так і не навчився…

А як хотілося б ширяти в небі поряд з Лан! Крила її літального апарата були білими й пухнастими, як тільки-но народжений іней, і в повітрі Лан нагадувала Сергієві білу голубку.

Вже минуло немало часу з дня першого знайомства Сергія з Лан, але молодий інженер ніяковів і зараз, зустрічаючи погляд неземної дівчини. Великі чорно-сині очі Лан, які він вперше побачив у своєму «видінні» на плазмольоті, бентежили Сергія все більше і більше. Після того, як Сергій необачно похвалився Степанові Климовичу Синицину, що він своїм поглядом доведе Лан силу своєї думки, дівчина стала дошкуляти молодому землянину несподіваними розкриттями його найпотаємніших думок. І Сергій, зустрічаючи погляд Лан, намагався тепер ні про що не думати або навмисне викликав у пам’яті найважчі формули сергусіянської, теорії до реакції анігіляції. Та Лан, мабуть, розуміла все і лише посміхалася…

З Гіфром Сергій почував себе певніше, але дружньої відвертості з ним соромився: все-таки молодому сергусіянину було близько трьохсот років. А надзвичайно спокійний і врівноважений брат Лан, Дафр, сам намагався подружити з Сергієм, і його увага завжди була приємна.

Сьогодні Дафр і Лан самі першими підійшли до Сергія і вільно заговорили мовою землян. Молодий інженер плазмольота вже вивчив мову сергусіян настільки, що міг вільно говорити з новими друзями, але розмова «по-земному» радувала його ще більше.

— Цього разу ми прибули до вас з дуже хорошою звісткою, — сказав Дафр з ледь помітним акцентом. — Як тільки зійде Зірка Золотого Крила, ви всі можете покинути табір і прибути в Місто Легкого Подиху, столицю Сергуса-один, а потім відбути в подорож по планеті.

— Значить, нашому карантину кінець? — заблищали очі Сергія… — Тепер ми подорожуватимемо по Сергусу, як по Землі!

Ти чуєш, Шао Лі?

— З тою різницею, — зауважила Лан, — що коли б ви залишилися на Сергусі, ви б жили стільки, скільки й ми.

— Тепер і на Землі люди житимуть кілька століть, — сміливіше глянув Сергій в очі дівчині. — А згодом ми й вас по довголіттю переженемо.

— Ви вважаєте, — звертався в цю мить Новиков до Дуга Лея, — що ми вже підготовлені до безпосереднього спілкування з сергусіянами?

— Гадаю, що так, — відповів Дуг. — Ніяких захисних заходів тепер не потрібно. Зараз ми зробимо останні дослідження стану вашого здоров’я, а через чотирнадцять годин сюди прибуде делегація старійшин Сергуса-один і почесний ескорт нашої молоді.

За хвилину всі астронавти, оточивши гостей щільним гамірливим колом, вже поспішно йшли до палаток табору.

Серце співає в польоті

— Слухайте, Лан, — несміливо затримав за лікоть сергусіянську дівчину Сергій. — А що, коли мені ще раз спробувати політати на вашому апараті?

— Політати? — загорілися в чорно-синій безодні очей дівчини насмішкуваті іскри. — Погратися, значить?

— Та я, може, не так сказав. Вибачте. Я далекий від того, щоб такий політ за іграшку вважати. За ці дні я багато думав про керування апаратом у повітрі. Пробував навіть моделювати кожен свій рух, координувати його в думці з дією кібернетичного механізму. Тепер, здається, візьму і відразу полечу, розумієте?

— О, це вже успіх, — схвально посміхнулася Лан. — Головне — виховати в собі готовність до самостійного вільного польоту.

— Та я ж і на планерах на Землі літав! — похопився Сергій. — Це трохи схоже на ваш літальний апарат…

— …Е, ні! — стала серйозною Лан. — Якраз між вашим планером і нашим апаратом майже нічого схожого нема. Кабіна планера відокремлює вас від простору. Ви керуєте машиною, яка є посередником між вами і стихією. Так? Ви не відчуваєте всім єством найменших подихів вітру, які сприймаються крилами планера, склом, за яким ви сидите. А літальний апарат не стільки посередник між людиною і стихією, як друг людини, бо підкоряється командам її думки.

— Та я це розумію! — гаряче запевнив Сергій. — Коли я, приміром, виходжу з піке, я думаю про введення в дію тих чи інших апаратів на крилах, кібернетичний механізм виконує моє бажання, і я поступово переходжу в «гірку». Правильно?

— Правильно. Але варто лише на мить розгубитися при цьому, і кібернетичний механізм сам візьме на себе управління польотом, вибере найвигідніше положення і спустить вас на землю, мов баласт. Розумієте? Я б не хотіла, щоб з вами таке сталося. Коли у нас хто не зуміє керувати апаратом і віддається на волю механізму, це вважається…

— Я зрозумів! — перебив Сергій дівчину. — Політ на вашому апараті — це серйозне випробування сили, вміння блискавично орієнтуватися в польоті, а головне — випробування на ясність і силу розуму. Так?

— Так, — довгим поглядом відповіла Лан. — Та добре літати на апараті, вміло керувати механізмом-це лише початок в підготовці до справді вільного польоту. Адже наш літальний апарат — це найдійовіші ліки від старіння м’язів. На Сергусі-один майже всі роботи виконуються машинами. Нам доводиться думати про фізичну культуру, як про ліки від фізичної слабості. А політ на нашому апараті — це чудова фізкультура. У нас навіть такі змагання влаштовуються. Вилітають кілька сот людей у двогодинний політ, а потім за показаннями приладів на кібернетичних механізмах встановлюються переможці. Хто найменше використав енергії, хто найменше користувався допомогою механізму, той і переможець. На Сергусі-один є близько двохсот спортсменів, які зовсім не користуються допомогою механізмів. Літають завдяки силі і вмінню, як птахи, розумієте?

— Навчусь колись і я так літати, — весело сказав Сергій. — А поки що мені цікавіше підкоряти думкою механізм.

— Раніше у вас сміливіші плани були! — обпалила поглядом юнака Лан. — Ну, що ж. Підкоряйте тепер хоч механізми. Зараз і спробуєте?

— Давайте зараз, — вхопився за пропозицію Сергій, відвертаючись від дівчини, щоб вона не помітила нового спалаху зрадливого рум’янцю на його щоках. — Егей, Шао Лі! Зажди. Я зараз спробую літати.

Шао Лі відстав від гурту друзів і підійшов до Сергія. Лан, точними рухами звільняючись від лямок на грудях, поясі й ногах, крадькома поглядала на молодого землянина: чи не передумав він демонструвати своє вміння перед всіма своїми товаришами і гостями?

Та Сергій вже скидав для зручності накидку, щось міркував, придивляючись до апарата.

— Ось що, Сергію, — пошепки, на вухо другові сказав Шао Лі, — ти уяви, що летиш на «райдузі». У всіх нас вже є навички автоматичного керування «райдугою» в польоті. Але ми, звільняючи думку, керуємо апаратом з допомогою рук, а тут навпаки. От ти й моделюй кожну команду думки з допомогою рук. Маніпуляцій пальцями ніхто не помітить, а тобі це допоможе хоч в перші хвилини польоту, доки освоїшся. Зрозумів?

— Правильно! — зрадів Сергій. — Спасибі, Шао… Ну, товаришко Лан, давайте ваші крила.

— Ого, як ви офіціально заговорили! — засміялася Лан. — Заждіть трохи. Треба ж перевести всі регулюючі пристрої на силу дії відповідно до вашої ваги. Яка вона, ваша вага?

— Шістдесят чотири кілограми, вісімсот грамів, — згадав про ранкове зважування Сергій. — Хіба це так важливо?

— Головна умова легкого польоту, — відповіла Лан, переставляючи на апараті кілька важелів. — От спробували б ви літати, коли апарат настроєний на мою вагу в п’ятдесят три кілограми, і довелось би скрізь докладати зайві зусилля. А тепер — будь ласка.

Сергій повільно, перевіряючи зручність кожної лямки, одяг наспинний апарат. Мовчки і зосереджено припасував він і віяла-стабілізатори на ноги. Відійшовши вбік, на невеличкий горбок, Сергій подивився вниз на озеро, трохи зігнув у колінах ноги і розкинув руки. В ту ж мить, виконуючи його думку, з легким шерехтінням розкрилися широкі крила, еластичні півкільця м’яко, але міцно обхопили кисті рук. На ногах в сторони і назад під прямим кутом піднялися стабілізатори.

Легкий вітерець з озера, здавалося, відразу посильнішав. Його подихи відчутно вдаряли під крила, штовхали Сергія назад. Не оглядаючись на друзів, Сергій уявив себе в «райдузі» і, майже падаючи, низько нахилився вперед, стис великі і вказівні пальці. В думці було одне: стрімке зростання швидкості.

За спиною засвистів, застугонів потужний струмінь викидуваного апаратом назад повітря, Сергія зірвало з місця, і він, немов обіймаючи великими крилами алею, що летіла назустріч, блискавично шугонув до озера.

Сергій не чув зляканого зойку Лан, не бачив, як на її голос обернулися всі астронавти і гості. Відчуваючи нестримну радість від того, що апарат слухняно виконує його найменше бажання, Сергій набрав граничної швидкості на бриючому польоті, а коли перед очима майнуло дзеркало озера, перейшов у майже вертикальну «свічку». Звичний до десятикратних перевантажень, Сергій з «свічки» перейшов у навальний штопор над табором, потім знову знявся до хмар і ввійшов, здавалося, у безконечну мертву петлю.

— А мені здалося, що він розіб’ється! — схвильовано говорила Лан, до болю стискуючи плече Шао Лі.

— Нічого з ним не станеться, — обережно звільнився від її руки Шао Лі. — Сергій в центрифузі і двадцятикратне перевантаження витримує. А тут і десятикратного немає, бо у вас тяжіння слабше від земного. От і бавиться, як повітряний бешкетник. Ось хай спуститься, я йому!

— Не треба! — щасливо посміхнулася Лан. — У нас такі фігури роблять лише найсильніші спортсмени, та й то після тривалої підготовки. А він — відразу. Розумієте?

— Ну, звичайно! — в’їдливо посміхнувся Шао Лі. — Всі наші космонавти теж здатні робити фігури вищого пілотажу в «райдузі», але на вашому апараті і так відразу — це міг лише Сергій. Не інакше, як ним рухало щось сильніше за звичайне бажання політати. Як ви гадаєте?

— Я? — зашарілася, мов маків цвіт, юна сергусіянка. — Я… Я не думала про це. Хоча… Ну, про це я сама йому скажу!

— Правильно! — вже дружньо посміхнувся Шао Лі. — А то наш інженер-радист на цьому не заспокоїться і весь час буде чекати на випадок, щоб довести силу своєї думки перед вами. Ще щось утне.

— Так то ж коли було! — розсміялася Лан. — За цей час ваш друг настільки змінився, що сердиться, коли я йому нагадаю про тодішні наміри. Але що з ним, ви бачите?

Шао Лі звів очі вгору й побачив, що Сергій з «мертвої петлі» перейшов у вільне падіння. Крила апарата, мов неживі віяла, безвільно колихалися від потоків зустрічного вітру, тіло Сергія безладно переверталося через голову.

Знову бавиться. Перед землею вирівняється.

Немов почувши слова Шао Лі, Сергій за кілька метрів від землі вирівняв політ, вимкнув реактивний двигун апарата і став набирати висоту повільними помахами широких крил. Припинилося свистіння реактивного струменя, і навкруги запала незвичайна тиша. Знизу долинали виразні голоси астронавтів, що стежили за польотом Сергія. А він, піднявшись високо над табором, повністю вимкнув допоміжні зусилля апарата і залишився віч-на-віч з потужними подихами вітру. М’язи рук відразу напружились. Здавалося, що досить зробити найменший невірний рух, і він, мов підстрелений яструб, упаде вниз. Та Сергій і далі робив повільні помахи крилами або ледве ворушив ними і летів, летів уперед. Нарешті, прийшло воно, справжнє вміння вільного польоту!

На якусь мить Сергієві згадалося, як він ще хлопчиком на Землі вчився кататися на ковзанах. Цілий тиждень він безперестанку падав, приходив додому з розбитими колінами, а одного дня став на ковзани і відразу вільно пішов коло за колом по катку.

Невідчувана раніше радість польоту сповнює тепер серце Сергія. Так он воно що! От як почувають себе птахи в польоті! Аж пісню затягнув юнак від захвату. Кілька хвилин у стані найвищого раювання від гри м’язів, від почуття своєї влади над повітряним океаном ширяв Сергій над табором, коли несподівана легка судорога перехопила плечові м’язи.

— Ну, це від незвички, — навіть зрадів цьому сигналові тіла Сергій, — Треба виробити спеціальні вправи для розвитку плечових і спинних м’язів. Агов! Шао Лі! Лан! Іду на посадку.

Знову ввімкнувши допоміжний механізм, Сергій в широкому розвороті знизився над табором і, спланувавши, став, навіть не похитнувшись, між Шао Лі і Лан.

— Хвацько! — жартома схвалив спуск Шао Лі. — Ну, як? Почуваєш себе покорителем стихії?

— Де там! — жартом на жарт відповів Сергій. — Може, й переміг би я молодих сергусіян по фігурах вищого пілотажу, так хтось навмисне знизу послав на мої плечові м’язи судорогу. Мало не впав я з неба до ніг того підступного заздрісника.

— А в нас такого звичаю, щоб юнаки падали до ніг дівчатам, немає, — весело боронилася від жартівливих обвинувачень Сергія Лан. — У нас зовсім по-іншому.

— А як саме? — перехопив Сергій погляд чорно-синіх очей Лан. — Поділіться з невігласами досвідом.

— Найрозумніше в світі — час. Здається, так говориться у вашій «Пісні капітанів космосу»? От саме цей наймудріший час і розкриє вам все в свій час.

— Ну, що ж. Мене втішає лише те, що в нашій пісні далі говориться: «Час працює на нас». То ж буду сподіватися на його допомогу.

— Здається, навоювалися? — підсумував розмову Шао Лі. — Пішли до табору, друзі. На нас, мабуть, давно чекають у медичній комісії.

Чудова подорож

Після восьмигодинного міцного сну всі останні шість годин «голубої ночі», як називали астронавти пору, коли в небі Сергуса-1 сяяло Сонце Голубих Променів, минули в приготуваннях до подорожі. Кожен член екіпажа плазмольота «НБК-119» побував — у лабораторії Гіфра, досвідченого сергусіянського лікаря, якому в роботі допомагали Курганов, Петровський, Ліза Бирюк і Марія Дерев’янко — весь медико-біологічний персонал плазмольота. Досконалі прилади блискавично визначили стан всіх життєвих центрів людського організму. Встаючи із зручного крісла лабораторії, кожен з побоюванням поглядав на Гіфра: «А що, як саме мій організм ще не готовий до виходу в сергусіянську атмосферу без захисту?». Та на німе благальне запитання астронавтів Гіфр відповідав посмішкою, і кожен, виходячи з лабораторії, вже весело говорив про наступну подорож, про незвичайне життя на Сергусі-1, про яке астронавти вже так багато знали, але ще не бачили своїми очима.

Чудове і незвичайне почалося відразу, тільки-но астронавти в супроводі групи старійшин Сергуса-1 і почесного ескорту юнаків і дівчат вслід за родиною Леїв вийшли з карантинної долини.

За гірським хребтом починалася широка рівнина, а на ній тут і там, освітлені ранковими променями Зірки Золотого Крила, рясніли квітучі сади, жовті масиви полів, голубі дзеркала озер, поодинокі, але надзвичайно красиві будови.

— Тут один урожай змінюється другим, — відразу визначив практичний Курганов, придивляючись до місцевості. Переходячи через широке поле до багатокольорової широкої дороги, він першим звернув увагу на досить густу рослинність, яка половіла, достигаючи на полі. Вирвавши одну з рослин, що стеблом і величиною нагадувала кукурудзу з багатьма качанами, академік якусь мить розглядав її і, нарешті, здивовано вигукнув:

— Та це ж пшениця! Гігантська гілляста пшениця! Товариші! Ви подивіться: тут на одному стеблі двадцять шість велетенських колосків. А які зерна! Більші за нашу квасолю. Який же врожай дає ця чудесна пшениця?

Один з старійшин Сергуса, чотиристадев’яностолітній Зуг Ок, обмінявшись кількома фразами з Дугом Леєм, який вже добре знав земну систему мір і ваги, відповів, що сергусіяни з одного гектара збирають до тисячі центнерів добірного зерна такої пшениці.

— Та це ж цілий скарб! — захвилювався ще більше Курганов, — У нас одне Заполяр’я могло б прогодувати таким хлібом все населення земної кулі. А якщо всі люди стануть жити по кілька століть? Ви мене розумієте?

— Крім високої врожайності, — сказав Дуг Лей, — ця пшениця цікава ще й тим, що в її зерні вміст протеїну ми підняли до вісімдесяти п’яти процентів.

— О! — знеможено зупинився Курганов, — Це значить, що один гектар вашої пшениці дає хліба більше, ніж кілька сот нашої! Як хочете, товаришу Зуг Ок, а я буду просити Раду старійшин Сергуса-один дати нам зерна цієї пшениці і всю агрономію до неї.

Старійшини посміхнулися, жваво заговорили:

— Будь ласка! — по хвилі сказав почесний Старійшина. — Скільки хочете. Але ж не лише пшениця вам буде потрібна при збільшенні довголіття людей. У нас і тварини, бики, наприклад, за два ваших місяці набирають до двох тонн ваги. Беріть у нас все, що вам сподобається. Потурбуйтеся лише про створення умов для життя таких рослин і тварин на Землі.

— Умови вже створюються, — твердо сказав Курганов. — Тепер на Землі вже, мабуть, перебудували роботу штучних сонць. До нашого відльоту там думали лише про теплофікацію планети, а тепер з вашою допомогою люди Землі вже борються за подовження життя людей, за створення умов життя, подібних до ваших. Ось повчимося ми у вас, повернемося додому, то ще й кращого доб’ємося. Енергії і бажання у нас вистачить.

— Весь наш досвід двадцятитисячолітньої цивілізації — ваш досвід, — щиро сказав почесний Старійшина. — Ми раді поділитися з вами всім хорошим, що є у нас. Придивляйтеся пильніше. Все, що може знадобитись на Землі, — ваше.

— О! — вигукнув Сергій, вказуючи рукою вперед. — Дивіться! Дивіться!

Всі поглянули вперед і побачили, як з обох боків широкої дорога високо в небо піднялися райдужні фонтани. В світлі променів жаркої Зірки Золотого Крила гігантські віяла водяного пилу грали всіма кольорами райдуги, і від них не можна було відвести захопленого погляду.

— Дорожні гідравлічні іонізатори, — пояснив землянам Дуг Лей. — Автоматично вмикаються і вимикаються сонячними батареями від променів Зірки Золотого Крила. Наші вчені дуже давно помітили, що бурхливі ріки, водопади і потужні фонтани сприяють утворенню негативних іонів — основи довголіття. Вам теж, гадаю, відомо, що де менше пилу, там більше життєдайних молекул у повітрі. У нас всі дороги давно перетворені в оздоровчі траси-іонізатори.

З цікавістю слухаючи пояснення Дуга Лея, астронавти все ближче підходили до нескінченної лінії фонтанів. Тільки-но люди зробили крок до блискучої від роси придорожної стрічки квітів, ціла ділянка фонтанів метрів п’ятдесят довжиною припинила роботу і відкрила доступ на дорогу.

— Оце, так! — захоплено вигукнув Добробас. — Такого чуда і в казках не було.

Сергій простежив за поглядом Миколи Івановича і лише тепер помітив, що широка дорога, обабіч якої шумували фонтани, складається з семи стрічок різного кольору. Він ще не міг збагнути, навіщо на дорогу винесені всі кольори світлового спектра, коли нараз помітив, що стрічки дороги рухаються в різні боки.

Перша від астронавтів червона стрічка дороги рухалася на середній швидкості вліво, наступна — оранжева — рухалася туди ж дуже швидко, а третя, жовта стрічка, теж лівостороння, рухалася на одній швидкості з першою червоною. Середня зелена стрічка була роздільною і нерухомою, а голуба, синя і фіолетова — з тими ж швидкостями, що й стрічки лівого руху, плинули праворуч.

Час від часу на швидкісних оранжевій і синій стрічках дороги перед очима астронавтів стрімко пропливали в різні боки площадки з вантажами, якимись спорудами на зразок павільйонів, де були ряди крісел перед екранами. І скрізь — квіти і квіти, вази з фруктами, свіжі прохолодні напої, які подавалися бажаючим численними кібернетичними пристроями. На одній з платформ земляни побачили групу сергусіян, які опустилися з повітря на дорогу, щоб відпочити і поснідати. Тихі, ніжні звуки музики супроводжували їх приємне заняття. Побачивши землян, сергусіяни миттю знялися в повітря і запросили їх на свої місця.

— Що ж, це нам по дорозі, — звернувся до землян Дуг Лей. — Треба перейти стрічку середнього руху і вийти на швидкісну. Нумо, поспішаймо, бо доведеться потім наздоганяти.

— А що, дороги не зупиняються? — питав Сергій у Лан, прискорюючи крок і переходячи майже на біг, — І куди вони ведуть, оці стрічки?

— Таких доріг у нас багато, через кожні п’ять-десять пу, а по-вашому, через кожні двадцять-тридцять кілометрів, зустрічаються, — уривчасто відповідала Лан, спритно перестрибуючи через п’ятиметрові стрічки дороги. — Всі дороги рухаються безупинно навколо планети.

— Навколо Сергуса? — здивувався Сергій. — А звідки ж така колосальна енергія?

— З сонячних батарей. Оті квітники, що ми переходили, — не що інше, як потужні фотоелементи.

Вслід за молоддю земляни і сергусіяни за кілька хвилин наздогнали великий павільйон на синій швидкісній стрічці і, опустившись у зручні крісла, вже захопилися стрімким рухом. Свіже бадьоре повітря і прохолодні напої, що нагадували сік ананаса, ще більше підняли настрій землян.

За кілька годин саморушна дорога доставила астронавтів у Місто Легкого Подиху.

Вже при в’їзді в місто гостей з далекої Землі на літальних апаратах вилетіли зустрічати тисячі його жителів. Вони перелітали з одного боку дороги на інший, групами стояли біля прозорих, мов кришталь, будинків, кидали на дорогу вінки з великих білих квітів, співали дзвінкі пісні, вигукували палкі привітання.

Біля великого, прекрасного, що своєю формою нагадував квітку лілії, будинку, площадка з астронавтами відокремилась від дороги, що невпинно рухалась, і, пройшовши ажурною естакадою трохи вбік, плавно зупинилась.

Застелені голубими килимами ескалатори поволі понесли гостей в Палац Ради Старійшин Сергуса.

Зуг Ок зупинив астронавтів на круглій центральній арені, а навкруги, на зручних сидіннях, що підіймалися амфітеатром від арени, розташувалися найзнатніші сергусіяни.

Сергій з захватом слухав промови видатних вчених і Почесних Старійшин Сергуса-1. Вони оцінювали прибуття плазмольота землян як видатну подію в історії Всесвіту, як велику заслугу людей Землі, що першими зуміли пройти небезпечну зону гравітаційного розпаду на шляху між двома сонячними системами, стали піонерами в налагодженні спільної співдружної роботи мислячих істот у космосі.

На арену виходили все нові й нові сергусіяни, від двадцятирічного до п’ятисотрічного віку. І всі вони починали виступи з слів привіту до мужніх землян, а закінчували палкими запевненнями у вічній дружбі між сергусіянами і землянами.

Сказали своє слово і астронавти. Сергусіяни уважно слухали слова подяки і солідарності, з якими виступив капітан космосу Юрій Чуєв.

На честь вічної дружби люди двох сонячних систем вирішили зробити все, щоб розвіяти космічні хмари пилу і знешкодити зону гравітаційного розпаду, які розділяють землян і сергусіян, добитися міцної і постійної передачі думок між людьми Землі і Сергуса.

Після церемонії зустрічі з жителями столиці астронавтів відвели в Палац Вічного Братерства, спеціально побудований за цей час на честь астронавтів з Землі.

Та замість передбачуваного відпочинку астронавти довго з захопленням оглядали Палац, і тільки з заходом Зірки Золотого Крила в супроводі Дуга Лея потрапили в астрономічну обсерваторію Сергуса.

…І почалися з тої хвилі для астронавтів дивовижні відкриття і знахідки. Земляни й раніше від Дуга Лея чули багато незвичайного про Сергус-1, але тепер це були не лише розповіді, а й небачена раніше дійсність. Тепер земляни могли через чудові прилади самі побачити ще двох братів Сургуса-1.

Якщо Сергус-1 був у півтора рази більший — від Землі, то Сергус-2 і Сергус-3 були один від одного менші, але тяжіння на них сергусіяни відрегулювали в послідовному збільшенні. Все це було досягнуто за рахунок різної питомої ваги штучно створених елементів, з яких складалися планети.

Астронавти, відчуваючи себе на Сергусі надзвичайно легко від меншого, ніж на Землі, тяжіння і бачачи велику щільність ґрунту на полях, зацікавилися цим парадоксом. Сергусіяни пояснили це тим, що Сергус-1, маючи щільну зовнішню оболонку, у другому, найбільш потужному шарі, складається здебільшого з губчатих порід, просякнутих водою, корисними газами та іншими легкими елементами. В центрі планети замість ядра створено гігантський реактор по виробництву енергії від керованої анігіляції, тобто з’єднання речовини з антиречовиною. На полюсах і по екватору Сергуса-1 були розміщені велетенські воронки-вулкани, стінки яких від центра планети до поверхні охоплювалися кількома шарами кільцевих магнітних і антимагнітних полів. Невидимі воронки теплозахисту і захисту від радіації видовжуються також далеко в космос, і в разі потреби Сергус-1, ввімкнувши свій центральний реактор, може стати подорожуючою планетою у всесвіті. Сергусіяни вже раз пережили страхіття космічної катастрофи, і тепер були готові до найнесподіванішого.

Зачудовано слухав Сергій розповідь сергусіян про початок культурного життя на їх планеті ще двадцять тисяч років тому, про те, що жителі Сергуса давно користуються фотонними кораблями, що вони вже побували на одній з планет в двадцяти парсеках звідси і виявили там життя мислячих істот у воді, бо ця планета майже не має суші..

Та найбільш несподіваним для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян десять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді на Землі сергусіяни побачили напівдикі племена людиноподібних істот і повну відсутність цивілізації. Вважаючи дуже небезпечною для себе важку атмосферу Землі з неймовірно високою концентрацією позитивних іонів у ній, сергусіяни більше не робили походів до Сонячної системи теперішніх своїх гостей.

— Це наша помилка, — визнав Почесний Старійшина Зуг Ок. — Вірніше — помилка наших предків. Вони підійшли до вивчення життя на Землі з своєю міркою: на Сергусі після створення власної Сонячної системи вже було безліч благ для розвитку мислячих істот, а на Землі вони побачили майже одні труднощі. Передбачалося навіть вимирання життя на Землі, але тепер ми бачимо, Що труднощі не вбили людину, а зробили її сильною і високорозвиненою істотою, яка своєю працею і думкою підкоряє природу. Ми захоплені незвичайно швидким і плідним роз: витком життя на Землі.

В супроводі Зуга Ока, Дуга Лея та інших сергусіянських вчених астронавти з обсерваторії направилися в музей космічних знахідок і побачили там скелети стародавніх людей, доставлених з Землі, кам’яні сокири, списи і стріли. Тут же, в залі, демонструвався старий фільм, знятий сергусіянами на Землі. Землян особливо вразили кадри, які зображували зустріч сергусіян з племенем древніх людей.

Кілька голих дикунів з клаптями ведмежої шкіри на стегнах загіпнотизовано дивилися на двох сергусіян в літальних апаратах і шоломах, з якимись світлими ореолами навколо голів.

— Що це за світло навколо голів ваших космонавтів? — запитав академік Курганов у Зуга Ока, не відводячи погляду від екрана.

— Це випромінювання електромагнітних хвиль від апаратів із передачі думки на відстань. Тоді була ще стара їх конструкція, зовнішньо дуже ефективна, але слабка за розв’язуючими можливостями. Тепер весь апарат для передачі думки на відстань схований в невеличкий легкий обруч, який сергусіяни звичайно носять під волоссям. В середині такого обруча знаходиться штучно створена жива нервова тканина. З допомогою особливої мініатюрної апаратури вона в мільярди разів посилює хвильові імпульси головного мозку, приймаючи їх або відсилаючи за адресою.

— Так, так, — замислено дивився Курганов на екран. — Ці кадри викликають багато нових думок. Я вже передбачаю, який інтерес викличе демонстрація цього фільму на Землі.

Жваво згадуючи історію життя людини, астронавти направилися в місто, щоб ознайомитися з роботами сергусіянських художників і скульпторів.

Картинних галерей на Сергусі не було. Всі шедеври мистецтва переходили поперемінно з одного міста в друге, прикрашаючи їх громадський побут.

Одну картину земляни побачили просто на фасаді Палацу Братерства і Дружби. Вона зображала збір врожаю. І було від чого дивуватися людям, коли, підійшовши ближче, вони почули шум машин, відчули запах стиглого хліба, подихи жаркого вітру. Сергій навіть оглянувся: звідки все це? Але на широкій площі проти Палацу цвіли дерева, довкола все було сповнене весною. Сергій нахилився до картини ближче і збагнув, що всі звуки, запахи, мимовільні відчуття і підкоряючі реальністю зорові враження йдуть до нього з цієї рами.

Задивившись, Сергій відчув навіть приємну мускульну радість праці в полі: так пружно заграли м’язи рук, глибоко зітхнули груди. Вражений, юнак простяг руки просто в раму, бажаючи «помацати» полотно, але воно було десь далеко. Сергій заглянув за товсту раму, та вона йшла в стіну будинку, і йому знову довелося звертатися за поясненнями до Лан.

— А тепер, коли ви стали збоку і не дивитися на картину, ви відчуваєте запахи, чуєте шум збиральних машин? — запитанням на запитання відповіла Лан.

— Ні, — з подивом відмітив Сергій. — Нічого такого…

— Весь секрет у світлі, яке випромінюється з картини. Це не просто освітлення зсередини. Особливі промені діють на нервові центри головного мозку і викликають у глядача відповідні до змісту картини відчуття і уявлення настільки реальні, що глядач стає учасником зображуваного явища. Наші художники дбають про економію часу глядача. Раз побачивши картину сергусіянського художника, глядач ніколи її не забуває. А тому відбираються найдосконаліші твори, направлені на створення радісного настрою, творчого натхнення, трудового ентузіазму. Та ви ж самі говорили, що вам раптом захотілося попрацювати в полі?

— Так… — замислено дивився на картину Сергій. — Кожен такий твір є краплею життя: не лише настрій, але й реальні відчуття тобою оволодівають.

В прогулянках по Місту Легкого Подиху минуло кілька тижнів. І всі ці дні постійним гідом Сергія була Лан. Неземна дівчина з непідробним захопленням слухала розповіді Сергія про трудове життя на Землі, охоче і вміло, з веселим гумором розповідала сама про все, що цікавило молодого космонавта. Сергієві все більше подобалася юна сергусіянка, навіть її постійна задерикуватість стала бажаною для землянина. Минали день за днем, і скоро Сергій не міг уявити прогулянки без веселої і дотепної супутниці. І все частіше траплялось так, що Сергій і Лан, зустрівшись поглядами, безпричинно посміхалися, радісні і задоволені тим, що вони разом.

Друзі-астронавти бачили, що зустрічі з сергусіянською дівчиною були для недавнього юнги плазмольота чимсь значнішим, ніж звичайні бесіди, і завжди намагалися залишити їх наодинці. Олексій Платонович Курганов та Микола Іванович Добробас — добровільні шефи Сергія в польоті — за своєю звичкою спершу жартували над наймолодшим Чуєвиїм, але нові чудові події швидко захопили вчених, і вони самі дивувалися, бачачи Сергія одного, без Лан.

А хлопець і дівчина немов чекали на ту байдужість до їх зустрічей збоку старших. Тепер вони кожен день починали ранковими польотами на літальних апаратах навколо столиці, потім відправлялися в довгі подорожі на саморушних дорогах вглиб батьківщини сергусіян. Одного вечора, повернувшись в Палац Дружби і Братерства, Сергій пошепки сказав Шао Лі:

— Завтра ми з Лан полетимо до неї додому, до її матері. Може, і ти з нами?

— У мене завтра зустріч з сергусіянськими студентами, — сказав Шао Лі і, посміхнувшись, додав: — Та вдвох вам і зручніше буде.

Найдорожче у світі — життя

Білий, великий, схожий на земного лебедя, птах, знаком запитання зігнувши гнучку шию, підплив ближче, довірливо торкнувся дзьобом долоні, та, нічого там не знайшовши, здивовано подивився на людину.

— Ой, забув я про тебе сьогодні, біланчику! — з жалем сказав Герман Володимирович. — Сьогодні ж до мене друзі приїжджають, розумієш? І син мій Іван сьогодні буде тут. От я про них все думав і про ласощі для тебе забув. Вибач, крилатий друже. У тебе ж є пташенята? Є? Ну, значить, ти розумієш, як мені тривожно зараз. Дякую тобі, крилатий красеню. Ну, пливи, пливи! На тебе ж он твої діти чекають.

Герман Володимирович востаннє лагідно погладив красиву голівку свого давнього друга і знову розтривожений чеканням зустрічі, поспіхом пішов берегом невеличкого цілющого санаторного озера.

Вже кілька місяців, як він, вийшовши з сергусіянської космічної лікарні, живе в цьому санаторії біля озера. З тої пори, коли Герман Володимирович опинився в сергусіянській фотонній ракеті «Нумі гра» і, опритомнівши, вперше побачив сергусіян, минуло більше півроку. Хвороба була тяжкою і страшною. Кожна клітинка його тіла, навіть кров, були вражені кристалічними вірусами. Вони вжезнищили майже всі наявні в тілі людини молекули заліза, і організм був на грані смерті і розкладу. Сергусіяни повели вперту боротьбу за життя людини з Землі. Час від часу приходячи до свідомості і знову падаючи в чорну безвість небуття, Герман Володимирович не пам’ятав, коли він опинився на Сергусі-1. А коли прийшла вона, спершу слабка, але вже постійна свідомість того, що він живий, що справи йдуть на краще, сергусіяни вже говорили до нього його рідною мовою. Найцілющими ліками для розвідника було повідомлення про те, що плазмольот «НБК-3» і весь його екіпаж врятовано експедицією на чолі з його сином Іваном Германовичем Новиковим.

Скільки разів, засинаючи й прокидаючись, намагався Герман Володимирович уявити свого сина Івана командиром нового найдосконалішого міжзоряного корабля, — і не міг. Перед очима щоразу поставала картина прощання на плазмодромі з десятирічним хлопчиком Іваном, вчувалося його дитяче «татко». А тепер син Іван став старшим за батька… Герман Володимирович добре знав, які несподіванки чекають на людину при подорожах на субсвітлових швидкостях, але раніше про це думалося якось абстрактно, як про якусь людину взагалі.

І ось вона прийшла тепер до нього, ця несподівана дійсність, в яку важко було повірити звичній до земних уявлень людині.

Герман Володимирович припиняє прискорений думками крок, поволі підходить до самої води, нахиляється над дзеркальною гладінню озера і з незвичною для себе увагою розглядає своє відображення. Так, він став ще молодшим за час перебування на Сергусі. Ще на Землі у нього стала проглядати крізь рідке волосся лисина, а тепер над засмаглим чолом кучерявився густий парубоцький чуб, на чистому, трохи вилицюватому обличчі — жодної зморшки, з-під коміра виглядає сильна, зовсім юнацька шия.

Герман Володимирович піймав себе на думці, що він задоволений спогляданням свого двійника на водяному дзеркалі, і аж губу прикусив від потаємного сорому: ну, який він, оцей кучерявий молодик, батько тій, майже п’ятдесятилітній людині, яку він одного разу бачив на екрані сергусіянської ракети в перерві між мареннями? Це тоді так вплинуло на його хворобливу уяву, що й дотепер сергусіяни не дозволяли йому побачень з сином по відеофону.

А сьогоднні Івасик сам прийде до нього…

Івасик? Герман Володимирович раптом згадує давню тривожну ніч, коли захворів трирічний Івасик. Гуляючи якось з батьком по місту, хлопчик з’їв непомите яблуко, і надвечір вже почалося інфекційне запалення кишок. Нестримний жар палив дитину доти, доки не були застосовані найновітніші антибіотики. А батько з матір’ю не спали всю ніч, не знаючи, чим зарадити нещастю…

Так, на Землі тоді, на початку вісімдесятих років двадцятого століття, ще було безліч хвороб. А на Сергусі майже з самого початку нової людської історії не було місця жодному шкідливому мікробові. Тут неможливо, немислимо захворіти навіть на нежить, ідеальні умови для життя людини стали згубними для всіх її паразитів…

Але чому так довго не їдуть до нього земляни? Треба якнайшвидше вивчити досвід сергусіян і негайно ж вилітати з цим скарбом на Землю! Адже найдорожче у світі — життя людини!

Життя? Життя найдорожче? Так, Герман Володимирович, майже казково повернутий до життя, знав йому ціну. Ціну ось цьому повітрю, що сповнює груди, ціну щастя бачити, чути, мислити, торкатися руками до листя дерев, твердо стояти на ногах або йти за своїм бажанням куди хочеш.

А що, якби ще раз довелося тепер, після «воскресіння», платити, як тоді, своїм життям за життя інших?

Герман Володимирович на мить заплющує очі і раптом посміхається: до чого йому ці філософські роздуми? Адже він розвідник, не дивлячись ні на що! Хай він заглянув у вічі смерті, хай за цей час на Землі минули сотні років, хай його син став старшим… Він, Герман Новиков, як був так і залишиться готовим до всього несподіваного. Так, це головне — бути завжди готовим. До всього! Цьому його вчив генерал Забралов, з таким наказом проводжали його товариші в політ.

До Германа Володимировича повернулися спокій і впевненість. Немов узнавши щось надзвичайно важливе, чого не знають інші, він спокійно пішов у Палац, набрав на піднос шматочків пухкого хліба і виніс ласощі білим птахам на озеро.

За цією приємною розвагою його й застали друзі-земляни. Гарячі обійми Юрія Чуєва, безладні радісні вигуки членів екіпажів двох плазмольотів, знайомі і незнайомі, але такі всі рідні обличчя землян — все це злилося в суцільну строкату картину, в якій все швидко пливло перед очима, не давало змоги опам’ятатися. Та в цій розбурханій хвилі почуттів Г’ерман Володимирович напружено чекав найголовнішого: де його син, його Івасик?

А Іван Германович стояв осторонь і, спостерігаючи, як всі астронавти обіймають і вітають кучерявого молодого хлопця, не знав, що діяти. Невже цей молодик — його справжній батько? Як же йому, майже п’ятдесятирічній людині, звертатися до цього юнака? Скільки разів він раніше намагався уявити зустріч з батьком, а такого не сподівався. Чи не кумедно прозвучить тепер найсвятіше слово «тато»?

Іван Германович пробігає розгубленим поглядом по обличчях товаришів і нараз зустрічається з очима того, хто є його батьком.

Вони дивляться один одному в очі, і всі навколо замовкають. Минає кілька секунд, але Іванові Германовичу вони здаються вічністю.

В пам’яті з найвіддаленіших земних спогадів зринає яскрава згадка: це його, батькові очі дивилися так лагідно на нього тоді, в невимовно далеку хвилину прощання на Землі. Іван Германович робить зусилля відірвати погляд від очей батька і не може. Вони притягують невідомою силою його всього, і капітан корабля нараз відчуває, що він стає під владою цього погляду маленьким хлопчиком: найбажаніше зараз — відчути на щоці теплий дотик батьківської руки.

— Івасик? — різонув серце знайомий, рідний голос. — Це ти, синку?

— Я, тату! — зірвався з місця Іван Германович.

Підбігши до батька, він опустився перед ним на коліна, схилив свою сиву голову під батьківські ласкаві руки.

— От і зустрілися ми з тобою, Івасику, — посміхаючись крізь сльози, нарешті знов заговорив Герман Володимирович. — Пам’ятаєш, як на прощання ти просив мене доставити тобі якесь марсіанське звірятко? Пам’ятаєш, мій сивий соколе?

— Пам’ятаю, — теж посміхаючись звівся на ноги і обійняв батька Іван Германович. — А вже мій син, а твій онук Миколка прохав мене доставити з зірки Рігель «шматочок сонечка». Як бачиш, батьку, потомки наші вже з дитинства в бажаннях прогресують.

— А підростаючи й батьків переганяють? — щиро притис до грудей сина Герман Володимирович. — Та це — найбільша радість для нас. Я дуже радий, Іване. Тільки ось сивини в тебе більш, ніж треба в твоєму віці.

— Її скоро в нього не буде, — втрутився в розмову академік Курганов. — Я ось на Сергусі за два місяці знову чорнявим парубком став. А Іван Германович так за ваше здоров’я побивався, що навіть чудеса Сергуса на нього майже не вплинули. Та тепер він за місяць років на тридцять помолодшає!

Загальною радістю і веселими жартами закінчилася ця незвичайна зустріч молодого батька з набагато старшим від нього сином.

Коли в руці лежить твоя рука…

Великою білою чайкою попереду летить дівчина. Вона час від часу робить кілька сильних помахів білосніжними крилами свого літального апарата і знов переходить у довге повільне ширянні.

А хлопець, немов не знаючи, куди подіти зайвину сил і душевного захвату, то складає за спиною широкі сріблясто-сірі крила і стрімголов падає вниз, то, вмикаючи апарат, вертикально здіймається до самих хмар. Нарешті, трохи вгамувавши нестримний запал, Сергій переводить і свій апарат у спокійне ширяння під хмарами, наздоганяє Лан, весело сміється і гукає до дівчини:

— Агов, Лан, скільки ще нам летіти? Мені хочеться, щоб до вашої домівки було не менше тисячі кілометрів.

— Оце так гість! — посміхається Лан. — Вам хочеться відкласти гостини якнайдалі? Дякую за відвертість.

— Навпаки, — жартує Сергій, — до гніздечка, де живе білокрила чайка, я ладен пролетіти космічну відстань.

— Це тому, що вам просто подобається літати, адже так?

— Ні, не так, — зовсім близько підлітає Сергій до дівчини й намагається перехопити її погляд. — Я дуже хотів би зараз мати такий же обручик, як у вас під волоссям. Тоді б я дізнався, що насправді ви зараз думаєте про мене.

— А це б вам все одно не вдалося. Ви, напевно, вважаєте, що всі сергусіяни, маючи при собі апарати для передачі думок, можуть вільно «підглядати» думки кожного? Якби це було так, то й жити було б нецікаво. Апарати допомагають нам обмінюватися думками лише за обопільним бажанням такого зв’язку. Я ось, наприклад, хвилин п’ять тому хотіла обмінятися думками з матір’ю, яка чекає на нас, але вона якраз була зайнята якоюсь розмовою, і далі обміну привітаннями зв’язок не пішов.

— Розумію, — з жалем сказав Сергій. — Коли так, то я хотів би прочитати ваші думки в погляді, як там, у космосі. А ви…

— А я дивлюся вниз. Тут, якраз під нами, — новий район житлового будівництва для молодих сімей. Бачите?

— Де? — здивовано огледівся з двокілометрової висоти Сергій. — Нічого не бачу. Одні поля та сади з озерами посередині.

— А серед садів, біля озер, оті прозорі споруди бачите? Це й є нові житла. Ви не шукайте великих житлових масивів. Наші архітектори проектують міста не більші, ніж на 30–50 тисяч чоловік населення, а саме місто займає площу в сотні квадратних кілометрів. Для кожної нової сім’ї в таких садах біля озер будується окремий палац з жилими і оздоровчими приміщеннями, автоматизованою фабрикою-кухнею, басейном, гімнастичним залом, бібліотекою, стоянкою для всіх видів транспорту, а головне — з досконалими, відповідними до особливостей організму кожного члена сім’ї іонізаторами повітря. Та ось прилетимо до нас — побачите. Он там, за річкою, на високому березі, бачите башту? То домашня обсерваторія мого діда Дуга Лея. А ліворуч, над самою рікою, — палац моїх батьків.

— А вздовж берега якісь катери, чи що?

— То наші всюдиходи. Кожна сім’я має такий всюдихід для поїздок по дорогах, плавання по річках або польотів з Сергуса до стоянок фотонних ракет. Ми на нашому всюдиході ще покатаємось. А тепер давайте знижуватись. Он на той прямокутник курс тримайте. То мій фізкультурний майданчик.

Навально засвистів вітер у вухах. Сергій, уважно слідкуючи крізь прозорий захисний щиток за кожним рухом Лан, трохи підвів праве крило і пішов за дівчиною по колу. Ставши на ноги поряд з нею на майданчику, він мовчки дивився, як вона знімає з голови тримач з захисним щитком, звільняється від лямок апарата на грудях і ногах, як вона, залишаючись без крил, стає якоюсь домашньою, тривожно близькою.

— Вам що, допомогти? — посміхається Лан, підходячи до Сергія?

— Та що ви! — сердиться на себе юнак. — Сам в силі…

Звільняючись від літального апарата, хлопець не зводить очей з дівчини. А вона, немов у казці, за кілька хвилин стає іншою. Тепер Лан вже не схожа на чайку. Легка і струнка, дівчина підходить до берега, звично знімає і кладе на мармурові сходи обручик — апарат із передачі думок, і пишні хвилі русявого волосся падають їй на плечі.

— Скупаємося, товаришу землянине?

— Аякже, — виходить із задуми Сергій. — Сонце і повітря вже були, а тепер — вода. Чудово!

Свіжі, бадьорі після купання, вони йдуть алеєю якихось великих плодових дерев. Крупні золотаві плоди, що нагадують Сергієві земні апельсини, вже дозріли і від найменшого дотику до віття дерева важко падають вниз. Сергій на льоту ловить один з плодів і запитливо дивиться на Лан.

— Пробуйте. Ми їх якраз перед обідом вживаємо.

Юнак, знімає тендітну шкаралупу, відкушує шматочок сергусіянського «апельсина» і аж очі заплющує від феєрично приємного смаку. Плід, в якому відчувається і соковита принада найдобірніших сортів апельсинів, і чудовий запах кримського вина «Червоний камінь», так і тане в роті. А Лан уже подає другий, третій…

— Та я, здається, нічого більше й не хотів би, окрім такої насолоди!

— Та невже? — посміхається Лан. — Ну, то послухаємо, що ви скажете через півгодини. А тепер — ось сюди, будь ласка.

Широко відчиняються високі прозорі двері, і Сергій бачить широкі сходи під сплетінням розквітаючих дерев.

— Як? — зупиняється Сергій. — Там стиглі плоди, а тут — цвітіння. Чи це оранжерея?

— Хай вам за мене відповість оця гілочка, — вказує кудись угору Лан.

Сергій придивляється і бачить, що на одній гілці чудесно поєднуються і нерозкриті ще брості, і квіти, і достигаючі, і вагомі дозрілі плоди.

— Наші дерева, кущі і ягідники плодоносять безперервно, бо весь клімат планети у нас штучний, як ви кажете «оранжерейний». В кращому розумінні цього слова.

— Ніяк не звикну, щоб постійно про це пам’ятати, — щиро признається Сергій, — Ну, а ось цей мармур сходів, сподіваюся, не штучний?

— Теж штучний, — сміється Лан. — У нас всі вулиці білим мармуром викладені. І все це робить шляхова анігілююча машина. Схожа вона на великий комбайн. Виходить такий комбайн на звичайну дорогу, вбирає в себе зустрічний ґрунт, а за ним уже залишається десятиметрова чи двадцятиметрова стрічка мармурової дороги з товщиною покриття до одного метра. Але не треба сумніватися — це справжній мармур, наймонолітніший, найкрасивіший, як і все штучне, що давно здобуло в нас свою другу природу.

— Ех! Нашим шляховикам хоча б одну таку машину!

— Беріть вже тисячу, щоб на всю вашу Землю вистачило! — чомусь розсердилася Лан. — Невже ви ніколи не забудете ту планету, де люди не живуть, а існують? Сто-півтораста років — і смерть. Та це ж якесь самогубство в дитячому віці!

— Земля — моя батьківщина, — просто, але так твердо, що Лан навіть зупинилась, сказав Сергій. — І я, і мої товариші ніколи не забудемо, хто дав нам життя. Ми повернемося туди, щоб перетворити природу і позмагатися з вами в довголітті.

— З нами? Позмагатися? — якось дивно заглянула Сергієві в очі Лан. — А ви знаєте, яке в нас життя на Сергусах-два і три?

— Ні. А що там таке?

— Це таємниця, Сергію. І така незвичайна, що наші вчені вирішили поки що вам її не розкривати.

— Та чому ж? — аж скрикнув вражений юнак. — Невже ми неспроможні зрозуміти її?

— Майже так. От років через тисячу, коли земляни стануть жити по кілька століть і підготують себе до тієї таємниці, наші вчені не лише розкриють її, а й допоможуть вам до кінця оволодіти нею.

— Знаєте що, Лан, — взяв за руки дівчину Сергій. — Я не повернуся на Землю доти, доки не дізнаюсь про ту таємницю.

— О! — розсміялася Лан. — В такому разі я ніколи про неї не буду й згадувати. І ви назавжди залишитеся моїм гостем, палкий землянине. Ну, досить, Сергію. Жарти жартами, а їсти ж нам хочеться?

— Їсти й справді здорово хочеться. Таємниця отих плодів разюча! — ображено відповів Сергій, вже точно знаючи, що Лан навмисне звела до жарту розмову, яку необачно розпочала з ним, і тепер картає себе за відвертість.

Йдучи за дівчиною в глиб прозорого палацу, молодий землянин вже ні про що не думав, крім таємничого життя на ще двох планетах сергусіянської Сонячної системи. Ну, що там може бути такого незвичайного? Будь-що треба дізнатись, хоч краєм ока заглянути в той світ. Але як це зробити?

…Ой Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Тобі здається і ти запевняєш себе в тому, що всі твої думки заполонила невідома таємниця, на яку необачно натякнула молода сергусіянка. Ти ще не хочеш признатися собі в тому, що не це хвилює твоє серце, коли ти несміливо поглядаєш на струнку дівочу постать, перехоплюєш погляд чорно-синіх очей Лан…

Сергій мовчки йшов за дівчиною, перед якою автоматично відчинялися якісь еластичні двері-штори. У великому, з прозорими стінами і стелею залі біля круглого стола з круглою тумбою замість ніжок їх зустріла Тар Лей, мати Лан. Вітаючись з нею, Сергій, як і при першій зустрічі в таборі, не міг стримати подиву. За земним часом Тар Лей було вже більше трьохсот років, але їй ніхто з землян не міг би дати й тридцяти. Мати й дочка були дуже схожими одна на одну, і Сергій кілька разів плутався, не до ладу звертаючись до них, доки всі сідали в зручні крісла навколо стола.

— Я дуже зголодніла, — весело щебетала Лан. — Ну, мамо, що будемо їсти?

— Хай замовляє гість, — усміхнулася Тар Лей. — Можливо, наші страви йому не до смаку і він захоче мати земні страви.

— У мене ідея! — заплескала в долоні Лан. — Хай Сергій замовляє земні страви для нас, а ми для нього — свої.

Обід і справді був чудовим. Сергій їв багато, спробував всі страви сергусіянської кухні, але на диво собі не відчував того обтяження, яке приходить до людини після ситного обіду на Землі і схиляє багатьох до сну. Все тіло сповнилося незнайомим відчуттям моці й бадьорості. Здавалося, що обіду не було зовсім. Перехотілося їсти, от і все.

— Це тому, — пояснила Лан, подаючи Сергієві бокал якогось запашного напою, — що всі наші страви майже відразу і майже стопроцентно засвоюються організмом. Мій батько Гіфр Лей може вам з цих питань читати безконечні лекції. Він же в нас медик і вже готує роботу про відмінні особливості кишечного тракту у сергусіян і землян внаслідок великої різниці між продуктами харчування.

Та Сергій вже майже не дослухається до слів дівчини. Всю його увагу захопило нове видовище. Тільки-но всі піднялися з-за столу, його кришка раптом перетворилася у велику лійку з трубою посередині. Весь посуд м’яко ковзнув у круглий отвір, а натомість з’явилася механічна рука, витерла стіл, сховалася, а стіл набрав попередньої форми і заблищав полірованими поверхнями.

— Мов скатерть-самобранка! — дивувався землянин. — І подасть, що хочеш, і сама прибере після тебе. Жаль тільки, що такого стола з собою в кишеню не візьмеш.

_- А навіщо його з собою брати? — заперечила Лан. — На всіх саморушних дорогах у кожному павільйоні є такі фабрики-кухні. Де хочеш, сідай і підкріпляйся.

— І в фотонних ракетах теж так?

— Навіть у наших всюдиходах ви побачите подібні столи. До речі, ми через кілька ваших годин і відправимося на всюдиході в Місто Легкого Подиху. А тепер — відпочивати. Пропоную вам подрімати он в тій кімнаті. Ліворуч — моя бібліотека. Якщо захочете — візьміть щось почитати або послухати. Поряд з кожною друкованою книжкою лежить і її озвучена копія у вигляді мікроплівки. Апарати для прослухування на тумбочці біля канапи. Ну, як у вас на Землі кажуть, до скорого побачення!

— Буду радий незабаром подивитися вам в очі, — по-сергусіянському попрощався Сергій і попрямував у вказану Лан кімнату.

Закривши штори, хлопець вже зібрався був лягти подрімати, як раптом нова думка обпекла йому мозок.

Бібліотека! Не може бути, щоб в бібліотеці Лан не було нічого про Сергус-2 і Сергус-3. Треба негайно скористатися пропозицією дівчини, доки вона сама не здогадається запропонувати йому книги.

Сергій поспіхом вийшов з кімнати і зайшов у бібліотеку Лан. Ні звичайних для землян стелажів з книгами, ні шухляд з каталогами тут не було. Біля широкої прозорої стіни стояв стіл з невеличким екраном проти зручного крісла — і все. Сергій згадав пояснення сергусіян про свої бібліотеки, впевнено сів у крісло й подивився на екран.

В ту ж мить екран засвітився м’яким зеленим світлом, і по ньому знизу вгору повільно поповзли крупні написи по-сергусіянському: «Художня література», «Суспільно-економічна», «Медична», «Педагогічна», «Ботаніка», «Біологія», «Науково-технічна»…

— Стій! — зажадав у думці Сергій, і напис зупинився перед очима. — Щось про новітню техніку на Сергусі-два…

На екрані з’явилося кілька назв книжок про досконалі установки по виготовленню хімічних речовин з заданими властивостями, про штучне створення живої матерії, про нові методи в керуванні реакціями анігіляції.

— Ой, не те… — поспішив у думках Сергій. — Треба повернутися до біології.

Написи на екрані поповзли вниз, засвітилося крупне слово «Біологія», потім щезло, а натомість покірні бажанню юнака з’явилися назви книг про біологічне життя на Сергусі-2.

«Умови переходу органічного життя в кристалічне», — раптом різонув Сергія дивний напис, і він зупинив його на екрані. В столі почувся тихий мелодійний звук, відкрилася шухляда, і хлопець побачив товсту книжку з цією ж назвою, а поряд — невеличкий блискучий диск — мікроплівка з записом тексту на голос.

Вирішивши за краще не читати, а почути й побачити ілюстративний матеріал на екрані, Сергій похапцем опустив блискучий диск в щілину під екраном. На екрані відразу з’явилося зображення планети Сергус-2. Та не встиг Сергій ще добре й розгледіти те, що було на екрані, як йому на плече лягла чиясь легка рука.

— Лан? — поклав свою долоню на руку дівчини юнак. — Вибачте, будь ласка. Я розумію, що це погано, але не міг втриматися від спокуси. Вибачте це мені, як землянину, якого все надзвичайно цікавить.

Сергій говорив ще щось, але вже погано розумів свої слова. Дівчина не забирала своєї руки з його долоні, і серце юнака застугоніло так, що, здавалося, його палкі удари лунають зараз на весь палац. Сергій підвівся з крісла і навіть не помітив, як згас при цьому екран. Великі довгасті чорно-сині очі Лан притягали, мов безодня, в яку він летить з якоїсь неймовірної висоти.

Стояли один проти одного і мовчали. Дивилися один одному в очі і без слів розуміли одне одного. Сергій взяв руку сергусіянки і притис її до своєї палаючої щоки. Лан зробила те ж саме з рукою Сергія, і вони ще стояли отак невідомо скільки, вдвох у всьому Всесвіті.

— Нам час летіти до твоїх друзів, — нарешті тихо сказала Лан.

— А ви… ти відпочила? — теж чомусь пошепки запитав, Сергій, не випускаючи руки дівчини.

— Як ніколи, — посміхнулася Лан, м’яко звільняючи руку. — Ходімо попрощаємося з моєю матір’ю і — на всюдихід.

Через півгодини юнак і дівчина вже підходили мармуровими сходами до всюдихода, який велетенською торпедою лежав на воді. Лан відкрила люк, і Сергій першим переступив борт незвичайного апарата.

…Молодий землянин не пам’ятав, скільки часу всюдихід летів до Міста Легкого Подиху, не цікавився він цього разу і будовою всюдихода. Сергій навіть на екрани локаторів не поглядав. Застигши напроти дівчини, він дивився й дивився на неї, як на чудо, яке може зникнути.

В Місті Легкого Подиху Сергій і Лан знайшли земних астронавтів з їх сергусіянськими друзями поблизу саморушної дороги. Вся група готувалася до подорожі навколо Сергуса. Дуг Лей зі своїм сином Гіфром Леєм щось жваво доводили Герману Новикову, а той сміявся і, заперечуючи, хитав головою. Сергій пізнав розвідника, чиї фотографії й записки він зберігав як найдорожчі реліквії.

— Германе Володимировичу, це ви? Ви здорові? — щасливо повторював Сергій, кидаючись в обійми Новикова. — А я ваші записки напам’ять знаю…

— А ти — онук Юрія Чуєва? Наймолодший з капітанів космосу? Радий познайомитися, Сергійку. Тепер ми з тобою, хлопче, завжди разом будемо. Люблю я ближче до молодих бути. В свою каюту приймеш?

— Аякже! — аж скрикнув Сергій. — Це було б для мене найбільшою радістю.

— Хіба? — посміхнулася Лан, що стояла поруч. — А коли б я полетіла разом з тобою на Землю, ти був би радий, Сергію?

— Це була б не лише радість, а щастя! — мимоволі вихопилося в Сергія. — Так: щастя всього життя!

— Всі чули? — раптом голосно звернулася до землян і сергусіян дівчина. — Цей юнак, землянин Сергій Чуєв, радий завжди бути зі мною разом. Всі чули?

У великій групі астронавтів і сергусіян відразу вщухли розмови. Всі тепер дивилися на Сергія і Лан. Обличчя молодого астронавта поволі і густо червоніло. Він розгублено подивився на товаришів, потім знову звернув погляд на Лан. А вона, відійшовши в бік і ставши на одне коліно, закрила обличчя руками.

— Ми чули! Ми чули, що сказав цей юнак! — несподівано для землян пролунали дружні голоси сергусіян. — Хочемо чути твоє слово, Лан!

— Я покохала його і хочу бути його нареченою, — відповіла, не підіймаючи голови, Лан. — Всі чули моє слово?

— Всі чули, всі чули! — залунало навкруги.

— Як же це так? — тихо шепотів зніяковілий Сергій. — Навіщо так?

— Такий у нас звичай, — підійшов до Сергія батько Лан. — У нас освідчується в коханні першою дівчина і обов’язково в присутності друзів. Це дуже серйозна подія в житті сергусіянок, і освідчення ніколи не буває легковажним і раптовим. Я її батько і знаю, що Лан не може помилятися. Та й ви, бачу по вас, сказали правду. Тепер слово за вами: вона чекає відповіді. Якщо ви підійдете до Лан і при всіх назвете її своєю нареченою, підіймете її і станете поряд, вона буде щасливою, бо сама обрала друга життя. Якщо ви не готові до цього, то пошліть до неї своїх друзів. Вони повинні вибачитися, а дівчина не повинна образитися. Такий наш старий звичай.

— Але… За що мене покохала вона? — не міг опам’ятатися Сергій.

— Про це ви спитаєте в неї, — посміхнувся Гіфр Лей.

Сергій знову подивився на товаришів. Всі зніяковіло дивилися вниз. Лише лікар Ліза Бирюк і лаборантка Лариса Лєскова в мовчазному захопленні дивилися на сергусіянську дівчину.

— Слухайте, що я вам пораджу, — раптом сказав «старійшина» плазмольота академік Курганов і приємним басом заспівав:

Обличчя астронавтів посвітлішали від посмішок. І наймолодший з капітанів космосу теж посміхнувся радісно і тривожно. Твердим кроком Сергій підійшов до Лан, підвів її на ноги, став поруч з нею і урочисто сказав:

— Це моя наречена, товариші!

Всі кинулися поздоровляти несподіваних молодих.

— А чому ми забуваємо про наші звичаї? — задерикувато блиснула очима Ліза Бирюк. — Це — несправедливо!

— А які ваші звичаї? — з готовністю запитав вчений-сергусіянин.

— У нас в таких випадках піднімають бокал доброго вина і п’ють за здоров’я наречених.

— Хороший звичай, — посміхнувся сергусіянин і направився до стола, що стояв посеред придорожнього павільйона.

— Прошу до столу, друзі!

За сергусіянськими звичаями наречена і наречений років п’ять-шість повинні були вивчати один одного, дружити, разом вчитися, готуватися до якоїсь космічної весільної подорожі. Здебільшого дружба наречених закінчувалася одруженням, але були випадки, коли наречені об’являли друзям про повернення даного слова.

Землянам сподобався цей звичай. Було вирішено, що Сергій і Лан будуть нареченими на Сергусі, а весілля відкладуть до повернення плазмольота на Землю.

Сергус-2 і Сергус-3

Сергій і Лан тепер завжди були разом. Трохи відставши від основної групи астронавтів, вони вслід за нею з кожним днем посувалися вперед навколо планети. Іноді Лан хотілося показати Сергієві щось особливо цікаве, і тоді майбутнє подружжя відхилялося від маршруту. Змінювалися міста, краєвиди, щодня Сергій узнавав щось нове, бачив небачене, чув нечуване.

Жителі сергусіянських міст за нахилами і бажанням витрачали щодня по кілька годин на працю по створенню матеріальних цінностей: промислових і продовольчих товарів. Хто будував, хто керував машинами, хто втілював у життя нові проекти або вирощував високоврожайні культури, — це був фізичний труд. А переважну більшість часу сергусіяни віддавали мистецтву, навчанню, духовному розвитку, спортові, подорожам. Кілька тисяч сергусіян постійно перебували в космічних польотах. Деякі експедиції, що вилетіли на фотонних ракетах 300–400 років тому, ще продовжували летіти вперед, в незвідані глибини Всесвіту. Можливо, повернувшись через тисячоліття, їх учасники будуть все такими ж молодими, як відлітали в космос.

На Сергусі-1 скрізь збирали по три-чотири врожаї на рік, який тут з слабою зміною весни на літо тривав близько чотирьохсот днів. Засівати поля або збирати врожаї виходили всі жителі міст-садів. Такі дні тут були найвеселішими святами колективної праці.

За всю історію існування сергусіянської цивілізації тут була лише одна війна між захисниками старого ладу і прогресивними силами. В сергусіянській історії цей період називався «епохою дикунства». Після неї будь-яка війна була заборонена, вся зброя знищена, і ось уже п’ять тисяч років на всіх Сергусах панували вічний мир і братерство.

Економісти Сергуса-1 нараховували на планеті біля мільярда людей. Це порівняно невелике населення при чудовому довголітті сергусіян не здалося вже Сергієві дивним, коли він довідався про одну біологічну особливість життя на Сергусі. Тут кожна жінка за все своє життя народжувала лише двох дітей. Матерів трьох або чотирьох дітей було зовсім мало, і ними пишалися, як героїнями.

— Природа не терпить порушення симетрії, — сказав якось Петровському Дуг Лей. — Вона вирівнює співвідношення між довголіттям і народжуваністю. В цьому-велика мудрість існування живої матерії. Ми, правда, намагаємося вирішувати проблеми по збільшенню населення, але поки що великих зрушень нема.

— Ми були б раді, — говорив сергусіянин Зуг Ок академіку Курганову, — коли б із Землі на Сергус переселився хоча б мільярд людей. Подумайте: умови для життя і довголіття в нас безперечно кращі, матеріальних благ вдосталь, чи не так?

— Це вірно, — відповів тоді Курганов. — У вас зараз дійсно краще, ніж у нас. Але ідея масового переселення не знайде підтримки серед людей на Землі. У нас своя історія розвитку, своя боротьба за краще і довше життя Людини на Землі. В пам’яті людей живуть предки, чиєю волею створені величезні матеріальні цінності, мови, народності, культура. В свідомості людей уже стало ясним прекрасне майбуття Землі, є чудова сучасність. Ні-ні! Переселятися ми до вас не будемо, а ось швидко змінити природу Землі так, щоб вона стала кращою за вашу, позмагатися з вами — ми обов’язково спробуємо.

— О! — з повагою сказав сергусіянин. — Люди Землі — сміливі й сильні. У вас крилаті мрії і залізна воля.

— А так. На Землі було достатньо перепон з боку самої природи, щоб викликати в людини сили до боротьби за себе.

— Ви хочете сказати, що на Сергусі стільки природних благ, що людині з її природною потребою боротьби у нас буде просто нудно?

— Аж ніяк! Ми своє майбутнє, саме найдальше, найзабезпеченіше ніколи не уявляємо якимсь нудним раюванням. Людська культура і потреби людини не мають межі в своєму розвитку і вдосконаленні. Адже у вас нема таких, щоб їм було нудно?

— У нас всі потреби людини органічно злилися з досягненнями науки і техніки, і нам було б нудно тоді, коли б повернулося минуле. А от для людини Землі при різкому переході до наших умов життя вони здалися б, мабуть, якимсь суцільним курортом…

— Ну, тепер ви самі захищаєте мою думку, — сміявся Курганов. — Людям Землі самим треба будувати своє майбутнє, а не перескакувати через ступені розвитку і перелітати до вас на готове. В цьому — зміст життя.

Згадуючи цю розмову вчених, Сергій спершу дивувався майже казковому благоустрою планети, але потім його охопив неспокій. Цю невловиму внутрішню тривогу не могли заглушити навіть безконечні розмови з коханою Лан. Чим більше чудес бачив Сергій далеко від рідної Землі, тим сильніше зростало бажання швидше повернутися додому й домогтися того, щоб Земля стала такою ж, як Сергус. Ось чому і підземні заводи-автомати, і виготовлення мінеральних добрив без участі людини, і повсюдні іонізатори, і фотонні ракетодроми, і реактори по створенню антиречовини, і установки по виготовленню, наприклад, з простого піску будь-якого елемента — все це захоплювало молодого землянина своїм розмахом і роз’ятрювало його серце невгасимим бажанням все перейняти для рідної Землі.

Прекрасна і розумна Лан помічала все, що робилося з Сергієм, і, як могла, намагалася його розраяти. Коли Сергій став особливо часто замислюватися, Лан запропонувала йому побувати в одній з сергусіянських шкіл.

І там Сергій побачив і почув багато такого, що не лише розраяло його, а й захопило всю його увагу.

В сергусіянській школі, де вчилися діти десятирічного віку, Сергій потрапив на урок вищої математики. Бачачи, як діти вільно оперують знаннями, відповідаючи на запитання вчителя. Сергій зрозумів, що методи навчання, які лише намічалися в практиці шкіл на Землі, тут давно досягли вищого розвитку. Всі сергусіянські діти ще вдома оволодівали вмінням читати, писати і рахувати, а в школі за методами операційної логіки з перших класів вивчали найскладніші науки. Ще кілька тисячоліть тому в сергусіянських школах вчителі стали звертати основну увагу на розвиток розумової діяльності дітей, на вдосконалення технології мислення. Прийоми й способи мислення вчених сергусіян відтоді не вмирали разом з людиною, а ставали надбанням нащадків.

Взявши в руки підручник по технології мислення і ознайомившись з кількома описами прийомів і операцій логічного мислення відомих сергусіянських вчених при вирішенні задач вищої математики, Сергій майже блискавично розв’язав усі задачі з сьогоднішнього завдання дітям і ще з більшим інтересом став стежити за ходом уроку. А вчитель уже почав виклад нового матеріалу, використовуючи передачу думок на відстань.

Всі учні одягли на голови легкі й красиві обручі, подібні до обруча Лан. Вчитель, стоячи за кафедрою, мовчки дивився на великий екран перед аудиторією і лише зрідка звертався до учнів з короткими фразами. Думки викладача, передані учням безпосередньо, посилені зоровими враженнями від баченого на екрані, створювали такі міцні нервові зв’язки в пам’яті учнів, що не було більше потреби в перевірці і закріпленні знань контрольними роботами чи екзаменами. Ось чому навчальний процес тут був гранично ущільнений і підлітки до 15 років оволодівали знаннями на рівні вищої освіти, а юнаки і дівчата 20 років були, говорячи по-земному, докторами наук. Та на цьому навчання сергусіян не припинялося. Вдосконалення продовжувалося все життя.

Кожен з сергусіян одночасно був і хіміком, і лікарем, і інженером, і композитором, і лінгвістом, і астронавтом, працював періодично то в тій, то в іншій галузі і скрізь відчував себе однаково сильним і корисним. Рушіями окремих галузей наук були сергусіяни, які присвятили себе обраній науці і працювали здебільшого в одній сфері знань.

Найдивнішим молодому землянину здалося зайняття сергусіянських лікарів. Вони дуже рідко лікували людей. За всю подорож Сергій не бачив жодної поліклінічної лікарні. Вони були лише при станціях біологічного захисту космодромів. Всю планету вкривала сітка санаторних комбінатів і консультацій. На всій планеті, як правило, всі були здорові і ніколи ніякими хворобами не хворіли. Виняток становили сергусіянські астронавти, які могли захворіти в дорозі або завезти хворобу з невідомих світів. Тому Сергієві справжніми лікарями здавалися ті з них, які обслужували космодроми і ракети, а не працівники санаторіїв, що вели виключно профілактичну роботу.

Під кінець подорожі по Сергусу-1 молодий землянин списав кілька блокнотів, наговорив у портативний магнітофон десятки годин своїх роздумів і знову засумував за рідною Землею.

Всі земляни вже повернулися в Місто Легкого Подиху і після місячного відпочинку стали готуватися до повернення на Землю. Кожен день вчених, інженерів, хіміків, біологів, радистів — всього екіпажу плазмольота — знову був сповнений зустрічами, науковими нарадами, екскурсіями.

Одного такого повного напруження дня Лан повернулася в Палац Дружби і Братерства якоюсь веселою і водночас збентеженою.

— Сергійку! — незвично урочисто звернулася вона до свого нареченого. — Я тільки-но була у Вищій Раді Старійшин. Нам з тобою дозволено побувати на Сергусі-два і Сергусі-три. Ти розумієш…

— Та це ж чудово! Зараз же в дорогу!

— Зажди, Сергію. Це мені, як сергусіянці, що покине свою Сонячну систему, дозволено попрощатися з предками. Я довго домагалася дозволу для тебе і одержала його. З тією умовою, що про все, там побачене, ніхто, крім тебе, з землян поки що не знатиме.

— Попрощатися з предками? — здивувався Сергій. — А мені про це нікому не говорити? Та якщо в цьому справа, то я сто разів згоден. Коли вилітаємо?

— Завтра ранком. На всюдиході Леїв.

Раннім ранком, тільки-но зійшло Сонце Голубих Променів. Сергій і Лан вже були на борту всюдихода Леїв. Проводжав їх Дуг Лей, який сповістив у Палац Дружби і Братерства землянам лише те, що Сергій на кілька днів їде гостювати до рідних Лан.

— Онучко, — пошепки, так, що Сергій ледве розчув, сказав на прощання молодій сергусіянці Дуг Лей, — передавай там привіт моєму батькові і дідові-всім Леям. А на Сергусі-три будь обережною сама і не забувай про свого Сергія. В нього… жадоба знань… небезпечно…

— Добре, не забуду, — востаннє сказала Лан і закрила люк, а Сергій, не помічаючи, як всюдихід здіймається вгору і лягає на курс, марно намагався догадатися, про яку небезпеку говорив старий Дуг Лей, чому два супутники Сергуса-1 оповиті такою таємницею. Кладовище там чи що?

Всі десять за земним часом годин польоту Сергій намагався розважити Лан, яка ставала все більш замисленою й мовчазною. І незчувся молодий землянин, як настрій його неземної нареченої передався і йому, і він замислився над питаннями буття, життя і смерті.

— Діє й на тебе чекання невідомого? — слабо посміхнулася Лан, перехоплюючи погляд Сергія. — Значить, скоро будемо на Сергусі-два. Я помітила твою думку про те, що Сергус-два — кладовище. Це не зовсім так, Сергію, хоча всі сергусіяни похилого віку справді переселяються на цю планету.

— Переселяються, щоб умерти? — не вірилося Сергієві.

— Смерть живого організму — явище природне. І вона рано чи пізно приходить після будь-якого довголіття. Та сергусіяни на цих двох планетах відвойовують від смерті головне — людський розум.

— Нічого не розумію, — сторопів Сергій. — Як це можна? Хіба діла, записки, твори, мемуари видатних людей не є їх духовне безсмертя? У нас на Землі, наприклад, колись жив геніальний вчений і поет Ломоносов. Він залишив твори, які зробили його ім’я безсмертним…

— Але якщо б людям Землі залишився геній вашого вченого після смерті його тіла, це було б цінним для людей Землі?

— Авжеж. Тільки ж хіба таке чудо можливе?

— Можливе, Сергію. Саме таке чудо і здійснюється на Сергусі-два і Сергусі-три. Мисляча істота ніколи не хотіла миритися з тим, щоб надбання суспільства, матеріальні чи духовні, вмирали разом з творцями. Щоб спілкуватися між собою і передавати духовні надбання нащадкам, люди створили мову. Та й цього було недостатньо, бо усні перекази лише частково доносили крізь віки красу людських творінь. І людина винайшла письмо, потім радіо, телебачення, відеофонний зв’язок. Але все це були лише засоби передачі готового продукту мислення: думок, висновків, описів явищ, винаходів тощо. А от передавати свою, вироблену в розумовій діяльності технологію мислення, людина довго не могла навчитися. Ти мені багато розповідав про великого землянина Маркса, який зробив блискучий аналіз капіталістичного суспільства і залишив безсмертні твори. Але як він домігся того блискучого аналізу?

Ви, нащадки, після Маркса узнали закони функціонування капіталу, але не могли використати в інших галузях науки прийомів і способів мислення, розвинутих Марксом, бо так і не дізнались про них. Ви одержали лише результат відкриття, а не внутрішню сторону наукового процесу. А якби вчені Землі володіли прийомами і способами, логікою мислення Маркса, вони б давно, мабуть, підняли всі науки до рівня розвитку їх на Сергусі. Розумієш тепер, Сергію, як важливо зберігати для нащадків логіку мислення видатних у розумовій діяльності людей? Саме це й робиться у нас на тих планетах. В школі ти був свідком елементарної передачі дітям вищої логіки мислення разом з передачею думок на відстань. А на Сергусах-два і три зовсім інше побачиш.

Сергій мовчки дивився на Лан. Владна сила незбагненної таємниці торкнулася холодною рукою серця. Може, вві сні він чує про таке?

— Незрозуміле завжди викликає настороженість, — просто сказала Лан. — Я теж всього не знаю і не зовсім впевнено почуваю себе.

Це визнання Лан чимось підбадьорило Сергія, а вона вела далі:

— Про все, що робиться на цих двох планетах, знають здебільшого літні сергусіяни, ті, що досягли вершин у розвитку якоїсь галузі науки. А нас, молодих, всіляко оберігають від цих таємниць і, мабуть, не без підстав, бо молодість і смерть — давні вороги. Мені відомо те, що пишеться в наших книгах. Сергусіянин, який зробив якесь видатне відкриття, вилітає на кілька днів туди. Зістарівшись, сергусіяни зовсім переселяються на Сергус-два. Але не для того, щоб просто вмерти. Там вся планета являє собою гігантську наукову лабораторію. Я точно не знаю, як саме діють складні машини по концентрації людської пам’яті, але з курсу вищої школи всім сергусіянам відомо, що саме там штучно створена жива нервова тканина під впливом особливих променів фіксує логіку мислення видатних сергусіян. Зовні це виглядає просто. Вчений чи видатний практик, прибувши на Сергус-два, займається тим же, чим він займався на Сергусі-один. Але його оточують оті складні машини, які роблять своє. Гості, віддавши «данину», відлітають. Залишаються лише дуже старі сергусіяни. Живуть вони там ще кілька десятків років, сповнених справжнього горіння. Кожен намагається залишити по собі помітний слід, віддати все, що дало йому життя. І, готуючись до спочинку, вони змушують працювати свою думку біля тих апаратів якнайпродуктивніше.

— А який від того практичний результат? — не міг збагнути мети сергусіян Сергій.

— Від впливу розумової діяльності людини штучно створена жива нервова тканина в тих апаратах кристалізується. Так від кожного одержують сконцентровану і скристалізовану речовину, грудочку завбільшки з горошину. Живе вона лише за рахунок сонячного світла. їй не потрібен ні кисень, ні вода, ні інші поживні речовини. Вона не має також ні органів чуття, ні одухотвореної особливості. Зовні це невеличка перлина, в якій сконцентровані технологія, прийоми і способи мислення ще живого чи вже померлого сергусіянина. Потім підбираються такі «перлини» від сергусіян, близьких за напрямком мислення: за нахилом до технічного, образотворчого, художнього або іншого роду мислення, з’єднуються у великі кулі з сотень, тисяч «перлин» і переправляються на Сергус-три. Там вони й стоять рядами під вічним промінням штучних сонць.

— Та ж яка від того користь? — спитав Сергій.

— Неоцінима. Коли на Сергусі-один хтось з вчених, інженерів чи космонавтівзустрічається з труднощами у вирішенні якоїсь задачі, він вилітає на Сергус-три і приходить до свого ряду «куль». Там він просто сідає і пробує думати над подоланням перешкоди в своєму відкритті. І там він обов’язково знаходить рішення або впевнюється в помилковості своїх припущень і обирає інший варіант, новий спосіб мислення у вирішенні питання.

— Це, мабуть, тому, — загорівся Сергій, — що ті кулі передають думку на відстань і «підказують» найефективніші способи і прийоми мислення у вирішенні того чи іншого питання? Так?

— Правильно. Саме тому.

— Так чому ж таке чудо оповите таємницею? Я згоден біля кожної кулі побувати, щоб всі свої задуми вмить вирішити!

— От саме тому, що людина Землі така жадібна до знань, її туди небезпечно пускати.

— Та це ж якийсь парадокс! — розсердився Сергій. — Не пускати до того, що може дати нам колосальний стрибок у розвитку мислення!

— Або швидку смерть, — відповіла Лан. — Допомогою тих куль треба користуватися виключно обережно. Сергусіяни не знають, як вплинуло б на мозок землян несподіване і величезне навантаження у вигляді блискавичних утворень мільярдів нових нервових центрів у корі головного мозку при засвоєнні концентрованої технології мислення.

— Так треба ж спробувати! — гарячився Сергій.

— У нас досліди провадяться на протязі сотень років, а земляни вже збираються додому…

— І ти, Ланочко, з нами! — ухопився за світлу думку Сергій, вирішивши вже на місці продовжити розмову про таємницю сергусіян. — А ти уявляєш, яка вона, наша Земля?

— Намагаюсь, та нічого не виходить. У всякому разі не така?

Сергій поглянув на екран, куди вказувала Лан, і побачив там велику планету в голубому ореолі.

— Підходимо до Сергуса-два, — тихо сказала Лан. — Тут ніяких приймальних станцій і космодромів нема. Треба якомога тихіше й непомітніше зробити посадку. Сідай до локаторів.

Сергій ввімкнув посадочні локатори. На екрані спершу поволі, а потім все швидше попливли річки, поля, сади, якісь велетенські будови.

— Он хороша галявина біля тієї споруди.

— То центральна лабораторія. Нам там робити нічого. Сядемо на хвилі річки й попливемо по ній до усипальниці Леїв.

Покірний думці Лан, всюдихід поступово загальмував рух і плавно пішов униз. Шум двигунів затих. За бортом заплюскотіла вода, всюдихід загойдало на хвилях. Після гамірливих зустрічей на Сергусі-1 нова планета Сергусіянської системи здалася Сергієві давно покинутою людьми. Ніхто не зустрічав всюдихода, нікого не було видно навкруги. Мовчки вийшли землянин і сергусіянка на берег біля усипальниці Леїв. Вірніше це була пам’ятна мармурова арка. Блискучі таблички з позначеннями імен і дат, холодний мармур, висока оранжева рослинність біля арки і — тиша, повна тиша навколо…

Лан, уважно читаючи таблички з іменами своїх предків, обійшла круглу споруду, вклонилася їй і мовчки стала лаштувати літальний апарат до польоту. Сергій робив те ж саме, і скоро вони вже летіли в повітрі.

Опустилися в якомусь великому саду, поряд з великою і світлою будовою.

— Палац Праці і Заспокоєння, — говорила Лан, підіймаючись сходами, — Тут живуть мій прадід Санр Лей і прапрадід Ког Лей з своїми дружинами. Прадіди працюють над створенням «перлин», а прапрадіди відпочивають, готуючись до смерті. Все у них просто, без афектації тут робиться. Не здумай, Сергію, в чомусь виявляти їм співчуття, це сприйметься як образа.

У повному сонця високому залі під деревами біля фонтанів сиділо кілька старих сергусіян. Зовні вони майже не відрізнялися від діда чи бабусі Лан, які ще жили на Сергусі-1, і лише помітна скупість в рухах і жестах вказувала на їх похилий вік.

Лан підійшла до сергусіянина з висхлим зморшкуватим обличчям і шанобливо вклонилася йому.

— Лан? — тихо промовив сергусіянин. — А це твій землянин? Чув про твої заручини, дівчинко. Добре, Лан. Я радий за тебе. Ти найсміливіша з молодих Леїв. Це я викликав тебе до себе. Через місяць мене вже не буде, і я тепер зовсім спокійний. Передавай, дівчинко, привіт усім, хто знає Кога Лея. Все. Іди, Лан.

Сергусіянин закрив стомлені очі. Сергій ніяково оглянувся: для нього в сергусіянина не знайшлося жодного слова.

— Дідусю Ког, — не відходила Лан. — Скажи своє слово моєму нареченому.

— Потім, — не відкриваючи очей, сказав Ког Лей. — Хай він сам побуває на Сергусі-три, біля куль мудрості. Тоді буде про що говорити. І тобі з ним потім веселіше буде. Зрозуміла?

Лан ще щось хотіла сказати найстарішому з Леїв, але той вже міцно спав у своєму кріслі. Сергій і Лан тихо вийшли з Палацу Праці і Заспокоєння і, діставшись на літальних апаратах до всюдихода, перш за все добре пообідали.

— Он воно як! — сміявся Сергій. — Твій прапрадід вважає, що без отих куль мудрості я поки що ходяча нудьга для тебе? Відверто, нічого не скажеш!

— Він дбає про те, щоб мій наречений став справді цікавою людиною, а цікаві — це ті, які багато знають і розуміють, вірніше, здатні все швидко розуміти.

— Та що вони, ваші кулі мудрості, здатні за кілька днів зробити людину генієм?

— Коли я вивчала мову землян, я дивувалася таким словам, як «геніальність», «талановитість», «далекоглядність», «прозорливість», «обдарованість»… Вони — свідчення того, що люди Землі ще не звільнилися від незрозумілого для мене обожнювання нормальних розумових здібностей собі подібних. У нас більшість здорових людей і «геніальні», і «талановиті», і «обдаровані». А все це разом взяте у нас називається нормально розвинутою технологією мислення. Володіючи нею, тобто способами і прийомами мислення, виробленими за віки всіма сергусіянами, у нас кожен, хто того сильно бажає і невтомно над собою працює, досягає вершин вдосконалення в будь-якій галузі розумової діяльності. Ось чому мій прапрадід хоче мати в своїй родині землянина, як ти кажеш, «геніального».

— Ну, добре, — здався Сергій. — Коли вилітаємо за «геніальністю»?

— Ти полетиш на Сергус-три сам, — з неприхованим смутком відповіла Лан. — Так велів прапрадід Ког Лей. Мені здається, що це своєрідний екзамен, влаштований для тебе Вищою Радою Старійшин. Тепер я розумію, чому мені порадили, а тобі дозволили вилетіти сюди, Сергійку. Будь обережним біля куль мудрості. Не захоплюйся. Я тобі раніше не говорила, а тепер скажу, що були такі випадки, коли сергусіяни втрачали контроль і перебували біля куль мудрості довше, ніж треба. Потім їх знаходили сплячими, і вже ніщо не могло їх розбудити, бо основні центри «пам’ятної» кори головного мозку були в них скристалізовані до стану скам’янілості. Ти йдеш на важке випробування, Сергію. Та я вірю в тебе…

Лан ще довго розповідала про різні випадки на Сергусі-3.

Якось на цю планету спустився міжзоряний корабель з іншого світу. Невідомі космонавти стали знайомитись з кулями мудрості, не догадуючись, яка в них сила. Як всі розумні істоти, гості з космосу були жадібними до знань і, відчувши, що на Сергусі-3 кожному з них легко і продуктивно мислиться, почали вирішувати спершу питання особистого плану, а потім і наукові проблеми. Минуло лише півтори доби, доки на Сергус-3 прибули сергусіянські астронавти з Сергуса-1, але далекі гості вже спали. Незвичайної сили нервове навантаження вбило їх. З тих пір на Сергусі-3 діє автоматична станція, яка сигналізує про всі зміни на планеті.

Сергій з недовір’ям слухав розповіді Лан, відповідав жартами, але довго не міг заснути: так розтривожили його слова нареченої.

Ранком другого дня Сергій вже був у польоті. Виходячи на прямий курс до Сергуса-3, молодий землянин знову і знову мав змогу впевнитися в чудових експлуатаційних якостях сергусіянського всюдихода. Покірний думці, апарат немов зливався з людиною і був її найчутливішим органом. Та всюдихід не лише виконував думку космонавта, він контролював її розпорядження, сам задавав собі найвигіднішу програму польоту відповідно до задуму людини. Тому Сергія вже не дивувало те, як всюдихід через добу блискавичного польоту сам сповільнив рух і пішов на посадку.

Сергій застиг біля екрана локатора. На невеличкій планеті, позбавленій атмосфери, води і рослинності, виднілися лише широкі кам’яні плато, вкриті якимись валунами. Всюдихід тихо спустився поблизу одного плато. Двигуни автоматично припинили роботу. Запала урочиста тиша. Ні звуку. Сергій прислухався, і йому нараз почувся шум штормового вітру над морем. Та це було його власне дихання. Таким гучним воно здавалося в повній тиші Сергуса-3.

Сергій одяг космічний костюм, ніжно погладив рукою поверхню зіркоподібного апарата «райдуги». Старий, випробуваний друг! Він не підведе його й тут.

Вийшовши через космічну камеру-люк, Сергій опинився на відлогому кам’янистому схилі, що підіймався на плато. Сергус-3 був так розміщений у Сергусіянській сонячній системі, що одна половина планети була завжди повернута до двох штучних сонць — Сонця Голубих Променів і Зірки Золотого Крила, а друга — майже повністю знаходилася у вічній темряві і холоді. На освітленій поверхні й знаходились таємничі кулі мудрості.

Сергій побачив їх відразу, тільки-но піднявся на плато.

Ввімкнувши фотоелементні регулятори температури костюма, щоб запобігти перегріву, Сергій підняв «райдугу» вгору і тихо поплив до рядів сяючих внутрішнім світлом куль, що нагадували невеличкі сонця. Вони лежали мирно, величезні «перлини» під сліпучим промінням двох штучних сонць. Та вугільно-чорне небо, різкі чорні тіні від скель, почуття повної самотності і урочиста тиша навкруги незвично хвилювали молодого землянина.

Зробивши широке коло над величезним кам’яним плато, Сергій нарахував біля сорока рядів гігантських «перлин», що застигли під вічним промінням двох сонць.

Гадаючи, що ряди куль мудрості розташовані за якимось порядком і підібрані за галузями науки, землянин вирішив перевірити своє припущення. Пролітаючи над кожним з рядів куль, він на мить вимикав всі захисні магнітні поля і плівки плазм, немов прислухаючись.

І справді, над першим же рядом куль Сергій став мимоволі думати про медицину, над другим — про музику, над третім — про техніку.

«Якщо й справді ці кулі допомагають продуктивно мислити в обраному напрямі, — думав землянин, — то треба спробувати себе в незвичній формі мислення, наприклад літературній». Сергій згадав, як ще в школі йому важко вдавалися твори з літератури. Коли одного разу вчитель дав завдання написати вдома щось веселе на вільну тему, Сергій нічого не міг придумати, крім такого нісенітного рядка: «Ха-ха-ха! — сказав я, побачивши у сестри Людмили куклу без носа». Потім років три Людмила так і дражнила його: «Ха-ха-ха! — сказав мій брат»…

Ну от, тепер є над чим думати. Так хай всі оці кулі літературної мудрості діють на нього! Хай спробують вони видушити з його звиклої до технічних розрахунків голови якийсь веселий літературний твір! Ну, хоча б кілька рядків про ті ж самі дитячі іграшки, чи що? Дійте, кулі, на повну силу. Тут інженерові-радистові плазмольота нестрашно. Скоріше самі кулі розпадуться, ніж у ньому прокинеться хист гумориста.

Посміхаючись від вдалої вигадки, Сергій спустився біля ряду матово-сяючих куль «літературної мудрості» і, обходячи кожну довкола, пішов уперед.

От і не «беруть» Сергія кулі мудрості! І зовсім тут нестрашно, а навіть чомусь весело на душі. Тепер, звичайно, він не школяр, і якби довелося йому знову писати щось веселе про іграшки, то він би спершу надумав про те, яку мету треба ставити перед собою. А мета тут одна може бути, — щоб швидко не ламалися іграшки, щоб вони лише радість дітям приносили, треба висміювати тих, хто невдалі іграшки робить. І писати про це треба «по-домашньому», зображаючи буденну обстановку, щоб крізь звичайний текст проривався сміх, дотепний і дошкульний. Ну, взяти, приміром, і описати, як батьки відзначають день народження дворічного малюка. Малюк до цього майже не розмовляв. А тут друзі сім’ї приносять багато іграшок. І більшість з них — невдалі. Дивився на них іменинник, дивився, та як заговорить! Починає дитина критикувати бракоробів на весь голос та ще й мовою контролера! Це було б смішно. Та ще якби серед гостей виявився директор фабрики іграшок. Приносить він і дарує малюкові допотопну іграшку — пусковий апарат у вигляді пістолета, який стріляє ракетами з гумовими присосками. Щоб добре висміяти такого «дядю» за анахронізм і «мілітаризм» у роботі, треба іграшкову зброю повернути проти творця.

А записав би Сергій цю сценку так:

«— Ну, а мій подарунок — найкращий, — промовив поважний Дядько. — На моїй фабриці зроблений. Бери!

Взяв іменинник того пістолета, зарядив ракетою та в двометрове дзеркало — мамину гордість — як торохне! Аж на дядька друзки полетіли.

— Бачите, яка сила, дядю? Як у дуельного стародавнього пістолета. Якраз для дітей нашої епохи! А до твердого та міцного оці присоски добряче прилипають. Ось дивіться: р-раз!

Та другою ракетою дядькові межи очі як затопить! Прилипла та присоска до дядькового лоба намертво. Так і просидів директор фабрики іграшок всі іменини «рогоносцем».

Аж надвечір, коли дядько догадався задуматися, чи годиться для дітей такі іграшки робити, і від того добре лоба зморщив, присоска відпала».

…Сергій нестримно і весело реготав, уявляючи цю сцену. Нараз, опам’ятавшись, він помітив, що давно стоїть біля одної з куль мудрості і немов розмовляє в думках з кимось схованим в ній. Так ось воно що! Значить, це вона, ця сяюча куля, допомогла йому так швидко знайти способи і прийоми до написання задуманої ним веселої оповіді про дитячі іграшки?!

Сергій з повагою вклонився гігантській «перлині» і тепер вже обережно став просуватися далі. За півгодини він легко «написав» у думці кілька глибоко обґрунтованих рецензій на відомі йому твори, склав пісню про наречену Лан, а перейшовши до куль мудрості з музики, поклав свою пісню на чарівну музику.

Відпочивши, попоївши і трохи заснувши на всюдиході, Сергій почав штурмувати «перлини» по порядку. Найдовше він затримався біля ряду куль мудрості з питань техніки і математики. Молодому землянину ніколи ще в житті не вдавалося так легко й блискавично, а головне — усно, «про себе» вирішувати найскладніші задачі з хвильової механіки, астрономічних обчислень, розв’язувати найсміливіші припущення в проектуванні міжзоряних кораблів, вільно заглядати в таємниці будови антиречовини.

Сергій не помітив, як промайнуло кілька годин. Трохи боліла голова і хотілося спати. Землянин повернувся на всюдихід і довго боровся зі сном. Згадалося попередження Лан. Чи не той це сон, яким заснули тут невідомі космонавти?

І сон зборов Сергія. Заснув він просто в кріслі.

Здавалося, на якусь секунду склепив очі, а коли розплющив їх і глянув на годинника, виявилося, що минуло понад десять годин найміцнішого сну.

І знову Сергій біля куль мудрості. Ніяка сила тепер не могла його відірвати від невимовної насолоди ставати щосекунди мудрішим. Він жалкував лише за тим, що забув попрохати у Лан її обруча — апарата по передачі і прийому думки на відстань. З ним можна було б ефективніше і швидше працювати. А без нього доводилось підходити до кожної кулі майже впритул, бо вже за кілька кроків від неї її вплив згасав.

Після кожного «сеансу» Сергій спав все більше й більше. Ознайомившись з кулями останнього тридцять восьмого ряду, де була скристалізована технологія мислення в галузі астрономії, космонавтики, аналізу зародження, розвитку і вмирання світів, Сергій ліг спати і проспав понад сорок годин підряд. Проснувся він свіжим і бадьорим, але жахнувся, глянувши в дзеркальну гладінь локатора. Звідти на нього дивилася змарніла неголена людина, яка нагадувала перших мандрівників на Венері.

Поголившись і виконавши найскладніші вправи з гімнастики, молодий землянин підняв всюдихід над Сергусом-3. Він з подякою вклонився чудодійним кулям мудрості і, зробивши прощальний виток, став вирівнювати зворотний курс польоту.

Прибувши на Сергус-2, Сергій знайшов Лан в Палаці Праці і Заспокоєння. Всі дев’ять днів, доки він був у чудовій мандрівці, вона провела в зустрічах зі своїми предками, близькими й далекими родичами, які невтомно працювали над створенням «перлин».

Сергія відразу ж запросили до лабораторії. Славетні і найстаріші сергусіянські вчені довго вивчали стан здоров’я землянина. Нарешті, коли Сергій вийшов з якоїсь дослідної камери, п’ятсотлітній сергусіянин сказав йому:

— Вас врятувала сама природа людини Землі. Лише у землян так розвинена здатність кори головного мозку до гальмування при величезних перевантаженнях. Ви взяли від куль мудрості стільки, скільки дозволила природа. Це добре, але для першого разу. Якби ви надумали ще раз відвідати Сергус-три, здатність вашого мозку до гальмування була б уже меншою, а небезпека — більшою.

— Значить, всі мої друзі-земляни можуть, як і я, один раз відвідати Сергус-три?

— Якщо захочуть-будь ласка. Ваш досвід показує, що їх подорож на Сергус-три не буде такою небезпечною, як ми гадали.

Бадьорий і задоволений, Сергій розшукав Лан і з першого ж погляду в очі нареченої зрозумів, що з нею щось сталося. Лан була якоюсь тихою і лагідною, дивилася на нього чомусь з неприхованою повагою, як на свого батька або діда.

— В тебе якесь горе, Ланочко?

— Ще не знаю, що це, але не горе. Просто мені трохи жаль того Сергія, якого я проводжала дев’ять днів тому на Сергус-три.

— А тепер я хто? — засміявся Сергій. — Не той?

— Не той, не такий, — усміхнулася Лан. — Головне — очі. Ти, звичайно, не помічаєш цього за собою. А мені тепер якось навіть боязко дивитися тобі в очі, Сергію. Вони тепер такі в тебе всерозуміючі, що я почуваю себе перед тобою майже дитиною. А все це оті кулі мудрості. Сергусіянам дуже рідко до п’ятсотрічного віку дозволяється бувати на Сергусі-три, а ти вже побував… Цілих дев’ять днів… Тепер ти й мене в науках перегнав. І я буду вчитися в тебе. Добре, Серьожо? Тільки ти залишишся таким же, як і раніше, уважним до мене. Правда, Сергійку?

— Та що ти, Ланочко! — ніжно доторкнувся рукою до щоки дівчини Сергій. — То й добре, що очі твого нареченого трохи «порозумнішали» і краще бачать, яка ти справді прекрасна, Лан. До того ж ті кулі мудрості діяли лише на мій мозок, а серце людини їм непідвладне. Ти ще впевнишся, яке серце у людей Землі. Веселіше, Ланочко!

— О! Я не помилилася в тобі! — щасливо сказала Лан, схиляючи прекрасну голівку на груди землянина.

По прибутті на Сергус-1 з першої ж зустрічі з товаришами Сергій впевнився в тому, яку рацію мала Лан, говорячи про його очі.

Всі друзі-астронавти, говорячи з Сергієм, дивилися на нього з щирою пошаною, а жінки з неприхованою цікавістю.

Сергій і справді тепер краще і швидше за всіх провів обчислення зворотного курсу корабля, вільно міг говорити з академіками на всі теми з будь-якої галузі науки.

Микола Іванович Добробас, невпізнанно помолоділий на Сергусі академік-астроном, тепер сам закидав Сергія численними запитаннями з астрономії і лише здивовано вигукував, чуючи від колишнього юнги вичерпні докази.

Та найціннішою була, на погляд Добробаса, нова форма мислення Сергія при проведенні астрономічних обчислень. Юнга, перейнявши прийоми і способи операційної логіки в математичних обчисленнях від куль мудрості, вирішував найскладніші задачі швидше найдосконаліших обчислювальних машин.

— Так ось чому сергусіянські вчені не користуються обчислювальними машинами! — говорив Добробас, «досліджуючи» Сергія. — Адже ланцюг логічних операцій людського мозку значно коротший і вірніший від машинного. А ми на Землі без обчислювальних машин і кроку не ступимо, як без… А так. Як без милиць! Замість того, щоб всебічно розвивати технологію мислення, передавати нащадкам здобутки предків у розвитку операційної логіки, ми будуємо допоміжні машини, підставляємо підпірки під людське мислення. А час уже б ходити без підпірок. Час!

За кілька днів юнга став Сергієм Вікторовичем і тільки Лан, як і раніше, називала його Сергійком. А він спершу ніяковів, протестував, але до всього звикає людина. Скоро підготовка до зворотного польоту захопила Сергія цілком, і йому ніколи було навіть замислитися над тим, що ж так змінилося в ньому самому.

Завжди готовий до несподіваного

Як не вмовляли сергусіяни астронавтів погостювати на Сергусі-1 ще кілька місяців, люди настояли на своєму і готувалися до швидкого повернення додому.

Академіка Курганова надзвичайно схвилювала розповідь Сергія про кулі мудрості на Сергусі-3, і видатний біолог Землі з дозволу сергусіян став готувати експедицію на таємничу планету.

— Ти й сам ще, мабуть, не усвідомлюєш, що то за скарб! — збуджено говорив він Сергієві. — Люди Землі раніше ходили в далекі плавання, щоб знайти невідомі землі, багаті корисними копалинами. Потім люди стали літати на близькі планети і привозити звідти компактніші, але ще цінніші скарби: радій, наприклад. Але те, що містять в собі кулі мудрості, — це скарб скарбів. Він найкомпактніший, бо не потребує місця для перевезення. Він найбільш надійний, бо дістається людині відразу на все життя. Він найцінніший, бо найдорожче для людини — сила розуму, що здатна розкривати всі таємниці природи.

— Ого, скільки ви наговорили про ті кулі! — сміявся Сергій, ніяковіючи від захоплених і відверто заздрісних поглядів, якими дарував його старий вчений. — От побуваєте, побачите самі ті камені-«перлини» і візьмете від них всього досхочу.

— Сам ти камінь! — жартома бив Олексій Платонович кулаком по дужій спині Сергія. — Це добре, що ти не задираєш носа, але й не спрощуй відкриття. Не спрощуй!

І Олександр Платонович ще з більшим завзяттям починав готуватися до польоту на Сергус-3.

Це було останнє, що затримувало землян у гостинних друзів-сергусіян.

Іванові Германовичу Новикову та Юрію Степановичу Чуєву — двом змінним капітанам плазмольота — Рада Старійшин Сергуса-1 запропонувала для зворотного шляху скористуватися сергусіянською фотонною ракетою, що на півроку скоротило б час перельоту. Та від цього великодушного дарунку друзів земляни відмовилися: надто дорогим і надійним став для людей випробуваний у всіх космічних незгодах корабель, та й на вивчення керування ракетою з допомогою думки потрібен був час. Сергусіяни заспокоїлися лише тоді, коли земляни прийняли креслення і розрахунки останньої моделі фотонної ракети, установки по керованій реакції анігіляції, апаратів по передачі думок на відстань і багатьох типів континентальних і місцевих іонізаторів атмосфери.

У відповідь астронавти поділилися з сергусіянами наукою вирощування хлорели, якої тут не було, найціннішими досягненнями вчених Землі.

Рада Старійшин Сергуса і Рада плазмольота домовились про те, що через рік на Землю відправиться караван вантажних сергусіянських фотонних кораблів з запасами антиречовини, а з Землі кораблі візьмуть насіння сосни, кедра та інших хвойних дерев, які на Сергусі-1 зникли в сиву давнину.

Сергусіяни намічали також років через п’ятдесят послати на Землю караван пасажирських космольотів з туристами і — вченими. Земляни запевнили друзів, що за цей час, коли на їх батьківщині за земним часом пройде ще років з триста, вчені Землі зуміють змінити атмосферу і клімат планети настільки, що гості не відчуватимуть різниці.

Останні дні перед експедицією на Сергус-3 астронавти провели — в напруженій праці: закінчували добір колекцій, хімічні аналізи, зйомки, астрономічні спостереження і розрахунки зворотного курсу.

Сергій захопився думкою привезти рідному місту подарунок. — Колись в міському парку дівчата жартома просили його доставити з космосу дерево юності. Та тепер, коли на Землю вже пішов плазмольот діда Юрія з кресленнями сергусіянських іонізаторів атмосфери, треба було подбати про щось інше. І Сергій цілими днями разом з сергусіянськими інженерами конструював апарат по передачі на відстань технології мислення від одної людини до другої. Це було далеко не те, що являли собою кулі мудрості, це був лише складний кібернетичний «думаючий» агрегат, та Сергій дуже пишався його роботою, коли на випробуваннях Шао Лі, якому Сергій передавав прийоми і способи математичного аналізу, швидко вирішив всі завдання з астрономічних обчислень.

Агрегат був виконаний у вигляді невеликого горщика з квітами. В горщику містилася надійна і компактна апаратура квантової радіоелектроніки, де випромінювачами і приймачами електромагнітних хвиль служили атоми і молекули. Роль приймальних і випромінюючих антен виконували стебла, а листочки і пелюстки квітів були не чим іншим, як фотоелементами, що живили агрегат від сонця.

Сергій гадав, що такими «квітами» можна буде прикрасити вікна університетських аудиторій, куди будуть приходити групи студентів зі своїми професорами. З допомогою апарата професор зможе передати не лише зміст лекції, а головне-кожному з студентів свою власну логіку мислення, свої, вироблені за роки вченої діяльності прийоми і способи мислення у вирішенні кожного окремого наукового питання. Після такої лекції кожен студент повністю оволодіє вмінням професора, його знаннями і досвідом в розробці обраної теми.

Закінчивши конструювати свою вигадку, Сергій заходився готувати сусідню зі своєю каюту для нареченої Лан. Довгі години проводив він там у розмовах з прекрасною сергусіянкою і з радістю відкривав у своїй майбутній дружині все нові й нові чудові риси.

І ось в ці дні сталося те, чого аж ніяк не чекали ні земляни, ні сергусіяни. Одного вечора, коли Зірка Золотого Крила вже скотилася на обрій, сергусіянська станція космічного зв’язку з тривогою повідомила, що до сергусіянської планетної системи збоку Сергуса-3 підходить якийсь невідомий космічний корабель. Нежданий гість ні на які сигнали не відповідав, а коли до нього підійшли міжпланетні сергусіянські всюдиходи, невідомий пришелець розстріляв їх ядерними ракетами.

На Сергусі-1 була об’явлена космічна тривога. Найстрашнішим було те, що Б сергусіян не було ніякої зброї, тим більше космічної, і якщо тепер до них ішов мовчазний, невблаганний і дикий ворог, озброєний засобами масового знищення, від нього практично не було ніякого захисту.

Германа Володимировича Новикова страшна звістка застала в астронавігаційній лабораторії Добробаса, де він, розвідник за професією, «перековувався» на астронома. Герман Володимирович кинувся до приладів. Та ні могутній радіотелескоп, ні космічні локатори не допомогли йому. На екранах в тому районі космосу, де був помічений невідомий корабель, виднілася лише невиразна величезна пляма.

— Металічний пил! — прошепотів розвідник, — хмара металічного пилу!

Герман Володимирович згадав, що таким чином на Землі в ті часи, коли ще були бойові космічні кораблі, можна було дезорієнтувати локатори противника, порушити радіозв’язок.

Невже це?.. Герман Володимирович навіть у думці боявся зробити страшне припущення, але підозріння з кожною секундою посилювалися. Треба було постійно стежити за плямою в космосі. Якщо там ховається космічний корабель, він обов’язково хоч на кілька хвилин колись повинен вийти з хмари металічного пилу, щоб зондувати локаторами сергусіянські планети. А може, це невідомі космонавти вже робили? В такому разі, чого вони хочуть?

Довгі години напружених спостережень були марними. Та ранком другого дня, коли від обертання Сергуса-1 пляма в космосі перемістилася на обрій, з неї, нарешті, вийшло довгасте тіло космічної ракети.

Герман Володимирович прикипів до локаторів. Гранично посиливши і наблизивши зображення, він зрозумів, що його найгірші сподівання ствердилися — це були обриси велетенської американської ракети «Владар». Це вона ще в кінці двадцятого століття вийшла вслід за плазмольотом «НБК-3» Юрія Чуєва на Марс. Значить, тоді вона інсценувала аварію і продовжувала летіти курсом плазмольота? Скільки ж це вона була при її швидкості в польоті? Років дванадцять! Невже команда ракети не розуміє, що на Землі за цей час минуло близько століття і міжнародне становище там могло докорінно змінитися?

Герман Володимирович ввімкнув передавач і англійською мовою запросив ракету на зв’язок.

Довгі хвилини мовчання. І раптом з приймача хрипко залунало:

— Я ракета «Владар»! Я ракета «Владар»! Біля апарата радист Гаррі Броуд. Хто викликає мене на зв’язок?

— Говорить радіостанція плазмольота «НБК-119»! — відповів Новиков. — Як сміли ви розстріляти сергусіянські всюдиходи? Переходжу на прийом.

Зефіру долинув важкий стогін, потім страшні слова радиста:

— Я не можу нічого вдіяти. Це спрацьовують автомати по захисту від астероїдів. А я смертельно хворий. Вже півроку, як я залишився один на ракеті. Вся команда загинула від невідомої космічної хвороби. Я вже не можу підвестися з крісла, щоб вимкнути автомати. Це мої останні хвилини. Якщо «Владар» чимось заважатиме вам, знищіть ракету… Все одно вона вся заражена смертельною хворобою. Прощайте. А я помру тепер спокійно: я почув слово людини.

Це були останні слова з «Владаря». Ні на які сигнали він більше не відповідав.

Земляни і сергусіяни зібралися на раду.

— Тепер ясно, — міркував капітан плазмольота Чуєв, — що то за хмара металічного пилу навколо «Владаря». Новиков сприйняв її за військову хитрість. А дійсність ще страшніша. Ота хмара — це часточки самої ракети, роз’їденої металоїдними комахами.

— Треба якось рятувати людину! — вихопилось в когось з землян.

— І поставити під загрозу вимирання все населення Сергуса? — жорстко запитав капітан.

— Ми б спробували знешкодити паразитів, — заявили сергусіяни. — Але що робити з автоматичними ракетами? Як підійти до корабля?

— Я спробую. На «райдузі», — почувся голос Новикова.

— Але що це дасть? Лише те, що ви самі себе поставите під загрозу?

— Ні, — сказав Герман Володимирович. — Я хочу домогтися того, щоб «Владар» вистріляв усі свої ракети. Я буду спершу мішенню, а потім винищувачем. Це ж просто. В свій час я отак вже працював. Треба врятувати радиста. Тим більше, що я так помилився, вбачаючи в ньому ворога.

Земляни і сергусіяни згодилися на проведення спроби по врятуванню американського радиста, якщо він ще був живий.

За кілька годин всі засоби біологічного захисту планети Сергус-1 і всього космічного флоту були приведені до першої готовності. Кілька десятків космічних кораблів утворили навколо «Владаря» широке коло і стали посилати на ракету згубне для металоїдних комах проміння. Та чекати повного знешкодження паразитів було ніколи: в небезпеці знаходилась людина.

І в плазмольоті земляни спішно готували Германа Володимировича до самостійного виходу в космос на індивідуальному апараті «НБК-3». Ладнаючи заряджений повним запасом пального зіркоподібний апарат на грудях, уже одягнутий у широкий космічний костюм, Герман Володимирович підбадьорююче поглядав на сина:

— Не хвилюйся, синку. Ця справа небезпечна лише великими перевантаженнями від раптових прискорень. А я тут так відпочив, що в найкращу форму ввійшов. Аж не терпиться в космосі пошугати. Ну, чекай з успіхом!

…Могутньо зітхнула, спрацювавши, головна катапульта плазмольота. Новиков-син поспішно ввімкнув космічний відеофон головного пульта управління. Всі присутні в залі побачили, як «райдуга» Германа Новикова метеором злетіла в лагідне небо Сергуса назустріч страшній небезпеці.

Те, що далі бачили земляни і сергусіяни на екрані відеофона, не здавалося страшним. Малесенька блискуча цяточка, уповільнивши рух, за якісь півгодини наблизилась до «Владаря». Всі знали, що поки сяє цяточка, поки діє «райдуга», наближення космонавта автомати ракети не відчувають. Та що буде, коли Герман Новиков вимкне «райдугу» і автомати відразу «помітять» його, як звичайний метеорит у просторі?

І така хвиля настала. Лише на мить згасло сяйво цяточки «райдуги» на екрані, і відразу ж від ракети на неї попливло кілька темних порошинок. Та «райдуга» Новикова вже знову сяяла. Потім вона рвучко стрибнула вбік з курсу темних порошинок і стала півколом здійматися над ними. А коли порошинки ракети стали минати «райдугу», вона наздогнала їх струменем плазми. Один за одним виникали спалахи-вибухи. І знову світла цяточка залишилась самітною перед «Владарем». Знову і знову підступала вона до космічного корабля, спорожнюючи касети автоматів від ядерних ракет, знищуючи їх.

— Тепер по одному борту — повна безпека! — долинула нарешті радісна звістка від Германа Володимировича. — Зрештою можна зачекати. Та й досить — страшенно втомився від незвички.

І чомусь я нічого не бачу на екрані відеофона. Ви мене бачите?

— Бачимо, тату! — вигукнув Іван Германович. — Що з тобою? На тобі лиця немає! Тобі погано, батьку?

— Важко, синку! Під час вибуху останньої ракети погано стало. Руки й ноги не слухаються, і з очима щось сталося. Вилітай, синку…

Це були останні слова мужнього розвідника. Рятівна експедиція, яка негайно вилетіла на сергусіянському всюдиході в космос, знайшла Германа Володимировича мертвим. Страшна вибухова хвиля від останньої ядерної ракети вбила його.

Смерть улюбленого героя ще дитячих мрій приголомшила Сергія Чуєва. Як далі відбувалося врятування радиста «Владаря», як його доставили на «Сергус-1», а заражену паразитами ракету знищували — цього Сергій не знав. Пригнічений не менше за Івана Германовича, він весь час разом з ним був заклопотаний готуванням до похоронів. Мимохіть узнав, що радистові «Владаря» життя врятувати вдалося, що він, опритомнівши, не міг говорити і лише плакав, дивлячись на землян і сергусіян, що першими його словами були три: «Хочу на Землю».

Так минуло кілька тижнів. Домовину з набальзамованим тілом Германа Володимировича вирішено було забрати з собою на Землю. Від плазмольота ні на крок не відходив і врятований радист Гаррі Броуд.

— Я своїм життям зобов’язаний вашому товаришу. Та не про мене мова. Я повинен долетіти на Землю і собою засвідчити подвиг космонавта-комуніста. Це мій обов’язок.

— Вся наша планета, — говорив Дуг Лей, — ніколи не забуде того, що зробили люди Землі, героїчної смерті землянина.

Ще кілька днів минуло на Сергусі-1 в траурі і печалі. Про подорож на Сергус-3 вже ніхто не згадував. Земляни стали поспішно готуватися до повернення на Землю. Після загибелі улюбленого товариша у всіх астронавтів прокинулося гостре бажання швидше повернутися додому. Як там, на далекій Землі?

Іван Германович Новиков і Юрій Степанович Чуєв розуміли, що люди гранично втомлені подією і відлітати треба негайно.

…І ось астронавти закрилися в кабінах електросну — десять годин повного відпочинку перед вильотом. А навколо плазмольота вже зібралися тисячі друзів-сергусіян. Все небо навкруги від горизонту до зеніту було сповнене тихого шелесту крил літальних апаратів, гомоном тисяч голосів.

Після сну, гімнастики і останнього купання в сергусіянському цілющому озері астронавти зустрілися з сергусіянами, які влаштували їм теплі проводи.

Свіжі, бадьорі тілом, але засмучені йшли астронавти в нелегкий і далекий зворотний шлях.

Ввімкнувши двигуни, плазмольот стрімко піднявся на висоту в кілька сот кілометрів. Прямо по курсу корабля сяяла сліпуча Зірка Золотого Крила.

— Приготуватися до розвитку швидкості! — задзвенів з відеофона в порожній каюті Германа Новикова голос його сина Івана Германовича.

Всі астронавти зайняли свої пости.

— Ввімкнути головну дюзу!

Світла точка плазмольота легко подолала силу тяжіння Сергуса, стрімко прокреслила темінь космосу і впевнено пішла до рідної Сонячної системи.

Люди несли радість перемог, незвичайні відкриття і біль важких втрат на далеку Землю.

Кінець першої книги

ДАННI КНИГИ

_ЗМІСТ 

_{Частина перша.}

_{На Землі} 

_{«SOS! SOS! SOS!» … 3}

_{Представник третього покоління …11}

_{Місто рідне …16}

_{А молодість повернеться! … 24}

_{Край тропіків за полярним колом …28}

_{Плазмодром …32}

_{«Райдуга» інженера Кедрова …35}

_{Записки розвідника Новикова …40}

_{Прощавай, Земле! …58}

_{Частина друга.}

_{В глибинах всесвіту}

_{Дайош майбутнє! …64}

_{Гіпнофон шепоче сплячому …68}

_{В глибинах всесвіту …82}

_{Голос із космосу …86}

_{Відкриття академіка Курганова …91}

_{Зустріч у безмежжі …97}

_{Капітани космосу …111}

_{Частина третя.}

_{Планета Крилатої юності}

_{Сергус-1 …118}

_{Серце співає в польоті …127}

_{Чудова подорож …132}

_{Найдорожче у світі — життя …139}

_{Коли в руці лежить твоя рука … 143}

_{Сергус-2 і Сергус-3 …152}

_{Завжди готовий до несподіванок …169} 

^{Лемешев Константин Семенович}

КАПИТАНЫ КОСМОСА

 _{(На украинском языке)}

_{Редактор Є. П. Кокорева}

_{Художник Р. О. Волинський}

_{Художній редактор Є. І. Любимов}

_{Технічний редактор М. І. Лиманова}

_{Коректор А. А. Осадча}

_{Здано до набору 18/VI 1965 р. Підписано до друку 6/ХІІ 1965 р. Папір 60 х 841 /16. Папер. арк. 5,5. Друк. арк. 11. Ум. — друк, арк. 10,23. Обл. — вид. арк. 10,31. Вид. № 91. БЦ 51083. Зам. 4-1334. Тираж 15 000.}

_{Ціна 46 коп. Т. П. 1965-138.}

_{Видавництво «ПРАПОР»}

_{Харків, вул. Дзержинського, 3.}

_{Харківська облдрукарня Облуправління}

_{по пресі. Харків, Сумська вул., 13.}

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША НА ЗЕМЛІ

  «SOS! SOS! SOS!»

  Представник третього покоління

  Місто рідне

  А молодість повернеться!

  Край тропіків за Полярним колом

  Плазмодром

  «Райдуга» інженера Кедрова

  Записки розвідника Новикова

  Прощавай, Земле

ЧАСТИНА ДРУГА В ГЛИБИНАХ ВСЕСВІТУ

  Дайош майбутнє!

  Гіпнофон шепоче сплячому

  В глибинах всесвіту

  Голос із космосу

  Відкриття академіка Курганова

  Зустріч у безмежжі

  Капітани космосу

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПЛАНЕТА КРИЛАТОЇ ЮНОСТІ

  Сергус-1

  Серце співає в польоті

  Чудова подорож

  Найдорожче у світі — життя

  Коли в руці лежить твоя рука…

  Сергус-2 і Сергус-3

  Завжди готовий до несподіваного

ДАННI КНИГИ