Поразка генерала Древора [Володимир Миколайович Владко] (fb2) читать онлайн

Володимир ВЛАДКО Поразка генерала Древора

Уривок з повісті В. Владка "Аероторпеди повертають назад"

— Лейтенанте! Лейтенанте! Їх немає.

Дік Гордон підняв важку голову з похідної подушки і непевним голосом, що в ньому ще боролися свідомість і глибокий сон втомленої людини, перепитав:

— Хто такий?.. Кого немає?..

— Більшовиків немає, лейтенанте. Нікого немає. Чисте поле — ні траншей, ні дротяних загород, нічого немає. Вони зникли.

Гордон протер очі: капрал Гертек збожеволів, або він сам, Дік Гордон, все ще спить. Якась нісенітниця… Тільки вчора ввечері сам Дік роздивлявсь ворожі позиції, слухав доповідь чергового на спостерігальному пункті про дивні перегрупування радянського війська — і ось таке повідомлення… Ні, це щось не те… Дік поглянув на годинника: чотири години. За п'ятнадцять хвилин, згідно наказу мав початися наступ стрибаючих танків…

— Капрале, ви збожеволіли. Зникли більшовики разом з їхніми позиціями?… Дурниця…

— Даруйте, лейтенанте, я цілком відповідаю за свої слова. Перші сонячні промені показали, що наші гармати скеровано в чисте поле. Просто наших позицій нічого й нікого немає. Будь ласка, погляньте самі. Сублейтенант Волтерс уже чекає на вас на спостерігальному^[1] пункті.

Останні сліди сну зникли, невдалий жарт перетворювався на щось цілком незрозуміле. Волтерс уже чекає на нього на спостерігальному пункті?… Гаразд, побачимо. І дивна думка раптово майнула Дікові: вчорашні перегрупування радянського війська… невже ж дійсно то була підготовка до сьогоднішнього зникнення?…

Гордон устав. Він похапливо накинув на себе шинелю і мовчки, крокуючи разом через дві-три сходинки, піднявся до ходу сполучення, що вів до спостерігального пункту. Скоріше, скоріше треба пересвідчитися. Капрал Гертек ледве встигав за Гордоном. По дорозі Дік Гордон зустрічав людей, що мовчки поглядали на нього, немов бажаючи щось запитати; їхні обличчя були стримано-здивовані: мабуть, дивна вістка про таємниче зникнення ворожих позицій встигла пронестися всіма ділянками…

Втративши свою звичну стриманість, Дік Гордон ураганом влетів до приміщення спостерігального пункту. Не слухаючи слів вартового, що намагався про щось доповісти лейтенантові, не бачучи похмурого обличчя Джоні Волтерса, — Дік кинувся до екранів перископу, що давали змогу бачити ворожі позиції, екранів, де лише вчора він сам бачив дивні перегрупування радянського війська. Капрал Гертек зігнувся за його спиною:

— Бачите, нічого. Все чисте…

— Але ж ще вчора ввечері я сам бачив тут траншеї, бачив той ліс, що близько нього провадилося те перегрупуванням. — промурмотів Дік.

— Те бачив і я, — похмуро відповів йому Джоні Волтерс, — проте, так було вчора. Сьогодні їх немає…

Дік розгублено дивився на екрани; наступ стрибаючих танків… проти кого саме його провадити?… Проти чистого поля, проти повітря? Адже противник зник — зник разом із своїми позиціями, разом із лісом навіть… Зник з лісом?…

І раптом Гордон хрипло засміявся. Всі глянули на нього здивовано: що таке?

— Так кажете — зникли? — повернувся він до капрала Гертека, Джоні й чергового. — Зникли? Добре. Я погоджуюся. Цілком погоджуюся. Але вчора, скільки пам'ятає моя голова, вчора там, далеко за їхніми позиціями був ліс. Чи не так?

А що всі мовчали, він продовжував:

— Де ж він тепер, той ліс? Так само зник? Вони, мабуть, узяли його з собою, заховавши до кишені?… Га?

Джоні здивовано перевів погляд до екрану: так, лісу не було… Що за незрозуміла подія?…

Дік Гордон знову розсміявся.

— Дурниця! Дотепне маскування. Досить добре зроблений камуфляж. За роботу!

Він підскочив до телефону, зірвав трубку й крикнув:

— Алло, давайте командування батареї. Так. Чуєте? Я — лейтенант Гордон. Так. Чотири важкі набої^[2] до прямокутника Ж-218. Так. Відразу. Чекаю.

Гордон поклав трубку.

— Черговий, скеруйте перископ на прямокутник Ж-218. Так. А тепер дивись, Джоні. І ви, капрале. Маємо за пять хвилин розпочати наступ.

Три голови схилилися над екраном. Чисте поле. Нічого не видно. Одна секунда, дві, три… Важкі постріли пролунали десь високо над пунктом, важкий залп з цілої батареї. Гармати виконували наказ, набої летіли на ворога, що його ніхто не бачив.

— Дивіться, дивіться! — прокричав Гордон.

Набої вибухнули. Чисте поле, що його досі видко було в перископі, викинуло з себе високі стовпи чорного диму, що повільно розтікався у повітрі. Лічачи кожну секунду, спостерігачі чекали, поки дим розійдеться остаточно. Скоріше, скоріше…

І — ось воно. Широко розкритими очима дивилися Волтерс і Гертек на екран. Чисте поле праворуч і ліворуч. Там, як і передніше, нічого не видно, нічого немає. Тільки хмари важкого чорного диму повільно посуваються на південь під тиском свіжого ранкового вітерцю. А просто, отам, де перед тим ударили набої, - нібито в казці, з'явилися зруйновані траншеї, розірвані й пошматовані дротяні загорожі… Ще далі, поза траншеями, невисокі кущі. І зовсім далеко, як і вчора, — темна стрічка лісу, що його було видно лише на цій ділянці. Ліс дивно зникав праворуч і ліворуч від ділянки, куди вдарили набої…

— Бачите? Маскування. Камуфляж… — показував рукою Гордон. — Капрале Гертек, віддайте наказа виступати за тим самим курсом, що його було одержано вчора від штабу. Становище не змінилося фактично ані на риску. Негайно — в наступ. Ми й так запізнилися на чотири хвилини.

Капрал вийшов. Дік поглянув на Джоні — і проти волі посміхнувся, до того непевне, здивоване обличчя було у Волтерса…

— Ти не розумієш, Джоні? А між тим все це досить просто. На війні казок і казкових зникнень не буває. Щоправда, я й сам спочатку боявся, що збожеволів, настільки все це було дивно. Але — ліс. Справді, не міг же він зникнути разом із більшовиками? Значить — маскування.

— Але — як?

— Цього я, звісно, тобі сказати не можу. Проте… згадай, Джоні, про дослідження й проекти еспанського^[3] інженера Куерви, що пропонував вживати великі щити з тонесенького полірованого металу, встановлюючи їх перед своїми шанцями^[4] на взірець дзеркал. Ось, цілком можливо, що більшовики встановили під певним кутом такі дзеркала. Вони сховалися за ними — і стали невидимими для нас. Адже дзеркала показують нам землю, ґрунт, що є поміж ними та нашими позиціями. Ось і утворення вражіння чистого поля… Дотепна вигадка, але вона не врятує їх від дії моїх стрибаючих танків… До речі, саме зараз має розпочатися наступ цілим фронтом, у тому числі — і наш. Джоні, увага!

* * *

…Так, наступ починався і розгортався чітко, нібито під час учбових маневрів. Шалений гуркіт і ревіння артилерії насичили повітря. Свіжий ранковий вітерець перетворився на дику мішанину вихорів від шалених вибухів, що здавалося, перегортали догори дном цілу землю. Але було щось, що відрізняло операцію цього ранку від попереднього наступу генерала Древора. Того разу артилерія працювала менше й не зустрічала опору з боку радянського війська. Тепер ураганний вогонь, що виникав тут, на батареях Першої Армії Сполучених Держав Європи, — ніби народжував собі у відповідь такі самі вибухи вогню артилерії в боку радянських позицій. І ніхто не міг сказати, ніхто не міг вирішити, звідки вогонь був сильніший і енергійніший… Старий генерал Древор похмуро мурмотів у своєму кабінеті, схиляючися над донесенням, що поступали до нього кожної хвилини.

— Безглуздя… безглуздя вважати, що більшовики не встигли підготуватися… вони добре підготувалися… я не певен, на чию користь має закінчитися артилерійний вступ…

Можливо, що події цього ранку розгорнулися б іншими шляхами, коли б не цей моральний вплив протидії радянського війська на старого генерала Древора. Він, старий, досвідчений командир, вважав за неможливе переходити до наступу, аж поки артилерія не зробить свого, не виконає своїх завдань, не деморалізує ворога. Але — хто мав деморалізувати?…І чи не виявом отакого деморалізування було рішення старого генерала Древора?…

Так чи інакше, наступ затримувався. Скажена артилерійська перестрілка затягувалася. І саме тоді, коли генерал Древор уже віддав наказа посунути до бою механізовані загони, випустити в повітря ескадриллі важких бомбовозів, що мали остаточно винищити ворожі шанці, - саме цього моменту генералові донесли:

— Ескадриллі більшовицьких легких літаків типу винищувачів і розвідників з'явилися в повітрі й швидко наближаються до наших позицій.

Вислухавши це, генерал Древор випростався в своєму кріслі:

— Починаються історичні хвилини. Ад'ютанте, дайте загальний наказ: наступ усіма силами армії.

Так починалася справді історична бійка. Високо, в небі зустрічалися ескадриллі стальних птахів, поміж ними та землею, користуючися з нагоди, пропливали в бік радянських позицій важкі бомбовози, а самою землею плазували потворні танки. Радянське військо виставило назустріч Першій Армії лише артилерійний вогонь та ескадриллі винищувачів. Проте, й ті ескадриллі помітно уникали простої зустрічі в повітрі з великими ескадриллями Першої Армії.

Танкові загони переможно плазували вперед. Їхній шлях був відкритий. Радянські набої розривалися з усіх боків, але чомусь більшовицькі артилеристи втратили сьогодні влучність. Вони не шкодили танкам, набої не влучали у важкі машини, що хутко посувалися до радянських шанців. Проте — клуби диму від набоїв потроху почали заважати танкам, що позбавлялися можливости орієнтуватися серед густого диму. Радянські ескадриллі літаків у свою чергу, втікаючи від літаків Першої Армії, кидали вниз, намагаючися влучити у танки, невеличкі бомби, що розриваючися, знов таки випускали неймовірну кількість диму. Чорні димові стовпи почали оточувати танкові загони з усіх боків, загороджуючи радянські позиції від тих загонів і водночас відрізаючи загони від позицій Першої Армії.

Перше донесення, перший рапорт про димові завіси надіслав спостерігальний пункт 168-ої ділянки:

"Більшовики розгортають димові завіси, утруднюючи операції танків і ховаючися від наших літаків. Спостерігальний пункт утрачає можливість щось бачити. Екрани затягнено чорним димом. Прошу вказівок."

Штаб генерала Древора працював немов у гарячці. Димові завіси — річ зовсім не нова, їх уживали широко ще підчас світової війни 1914–1918 років. Але — в такій кількости, щоб відрізувати цілі загони?… Штаб не встиг ще остаточно вирішити справу, дійти будьяких висновків, як прийшли нові донесення про те, що спостерігальні пункти майже цілого фронту виходять з ладу. Дим затягував усе. Механізовані загони, що вирушили в наступ, відрізано від бази. Вони позбавлені можливости повернутися назад, вони можуть орієнтуватися лише за вказівками компасу. Їх оточено димовими густими непроникливими стінами. Навіть гордість Першої Армії, стрибаючі танки конструкції Гордона, примушені були спинитися, не можна ні плазувати вперед, ні стрибати у непроглядній темряві…

Дальші рапорти принесли відомості про повертання ескадриллі літаків-бомбовозів. Командир ескадриллі рапортував:

"Змушений був повернутися назад, бо цілі більшовицькі позиції затягнено маскувальним димом. Бомбардування недоцільне, бо пілоти не можуть бачити мети. Прошу дозволу відрядити літаки з дегазувальними приладами розвіювати й знищувати завіси".

Проте, вже було запізно. Механізовані загони, танкові загони — безпорадно стояли, спинившися у чорному димовому колі. Це нагадувало якийсь велетенський колодязь з димових чорних стін. Дим, важкий і густий стояв нерухомо, ледве коливаючися в повітрі. То були непрохідні стіни колодязя, бо зверху залишилося чисте небо, звідки легко можна було б зазирнути вниз. Здавалося, що дим увесь час народжується десь з землі і піднімається до неба вертикальними суцільними стовпами, що утворюють густу завісу з усіх боків. Танкові загони безпорадно спинилися, не ризикуючи просуватися кудись і загубити один одного в чорній темряві диму.

Командування розгубилося: такого становища не передбачала жодна інструкція. Зрештою, танкові загони дістали радіом^[5] наказа повертатися будь-що назад, орієнтуючися за вказівками компаса. Але саме цієї хвилини картина різко змінилася.

Високо в небі понад відтворами димових колодязів з'явилися хуткі літаки з червоними зірками на крилах. То були радянські легкі бомбовози. Вони розшукували відтвори димових колодязів і безстрашно ринали^[6] в них, падаючи вниз каменюкою і виправляючися, переходячи знову на нормальне літання близько землі; метрах у ста від землі. Проте ще до того вони встигали скинути бомби, що влучали просто в безпорадні танки Першої Армії. Ще за секунду літаки зникали в чорній димовій темряві й круто підносилися вгору — з тим, щоб, опинившися в чистому небі, знову розшукати відтвор димового колодязя, знову ринути вниз і скинути бомби, знищуючи танки Пертої Армії у клубах вогню й диму скажених вибухів фугасних бомб…

Так гинули танкові загони, гинула гордість і надія старого генерала Древора… Командир одного з танкових загонів ще встиг переслати радіом останнього свого рапорта до штабу генерала:

"Танкові загони атаковано з повітря літаками-бомбовозами. Не маємо засобів захиститися крім спроби ринути у дим. Віддав наказа пробиватися назад. Прощу допомо…"

На цьому обірвався його рапорт — так само, як, очевидно, й існування танка і його команди… Танкові загони, що їх винищували літаки з червоними зірками на крилах, благали допомоги. Вони плекали надію на допомогу з боку центрального командування, з боку штабу генерала Древора. Але — штаб був таким самим безсилим. Нові рапорти приносили відомості про з'явлення нових повітряних радянських сил, що атакували позиції Першої Армії, користуючися з розгубленности її частин. Радянські літаки виринали з чорних димових хмар, що нависали лінією фронту, блискавично проносилися понад позиціями Першої Армії, скидували важкі бомби, завертали назад і зникали у хмарах, звільняючи місце для нових ескадриль.

Зенітні батареї, спочатку розгублені, почали чіткий обстріл радянських літаків. Удосконалене обладнання цих батарей дозволяло без помилок влучати в літаки, що летіли горизонтально. Батареї швидкострільних гармат охоплювали літак колом набоїв і збивали його. Так було знищено кілька літаків. Але відразу радянські літаки змінили свою тактику.

Тепер вони вже не летіли високо в небі, скидаючи бомби. Нові ескадриллі літаків з'явилися так високо, що їх майже не було помітно, на височині трьох-чотирьох кілометрів над землею. Там вони вишукували собі ціль — і, круто повернувши ніс до землі, пікірували вниз, розвиваючи божевільну хуткість, ніби намагаючися внаслідок такого скаженого падіння врізатися в свою ціль. Зенітні гармати були безсилі: жодна найудосконаленіша гармата не спроможна влучити в літак, що падає вниз, несучися з хуткістю понад п'ятисот кілометрів на годину…

Радянські літаки каменем падали вниз, скеровуючи своє падіння просто в намічену ціль. І майже просто над нею — вони вирівнювалися, кидаючи бомбу, переходячи знову на круте набирання височини й зникаючи в хмарах диму…

Це була безпощадна руйнація всього, що складало горду Першу Армію. Це була атака, що їй Перша Армія не здатна була протиставити нічого — особливо за умов несподіваности цієї атаки. А з-за димової завіси, з боку радянських позицій — вже показалися танкові загони. То не були загони Першої Армії: ті загони залишилися у димових колодязях. Вірніше сказати, залишилися не вони, а уламки машин, жахливі рештки колись гордих удосконалених танків…

З-за димової завіси плазували вбік позицій Першої Армії танки з червоними зірками на їхніх вежах.

Частини Першої Армії, не чекаючи на накази командування, почали відступати, забувши про порядок, забувши про те, що вони залишають все чисто в руках Червоної армії і примушують відступати всі інші частини. Роль центрального командування штабу генерала Древора закінчилася. Штабні офіцери гарячково кидалися до автів, шукаючи порятунку від радянського наступу. Дороги вкрилися солдатами, що бігли назад, від фронту. А в небі розривалися набої, зверху летіли вниз шрапнельні кулі і вогняними фонтанами вибухали з землі важкі набої, розкидуючи в боки брили ґрунту, перетинаючи шлях…

Генерал Древор, старий сивовусий генерал, проте не втікав. Він нерухомо сидів біля свого столу, глядючи^[7] просто себе. Він був один в кабінеті. Позаду ного на стіні висіла велика карта, де застигли чорний і червовий шнурки, що змагалися проміж себе за шматки території карти. Шнурки застигли в тому стані, як їх залишили вчора ввечері. Перед генералом Древором лежав останній рапорт командира, загинутого танкового загону, рапорт, що обірвався на слові: "допомо…" І ще одна річ лежала на столі. Цю річ генерал Древор тримав правицею, нервово стискуючи її своїми сухими пальцями. То був великий браунінг з срібною ручкою — подарунок генералові на ознаку його п'ятдесятип'ятиріччя.

Генерал Древор був надто старим, щоб утікати й шукати порятунку. Горда стара людина відкидала геть таку ганебну для неї думку. Проте, генерал Древор не думав і про те, щоб здатися ворогові, що переможно наступав і з хвилини на хвилину мав з'явитися тут.

Старий генерл зрештою важко підвівся з крісла і, все також тримаючи браунінга, озирнувся повільним рухом голови на велику карту.

Він побачив червоний і чорний шнурки і згадав про чорні прапорці, що їх він власними руками скинув з карти, відзначаючи загибель першого загону стрибаючих танків, відрізаних від бази ще під час першого наступу. Обличчя йому скривилося, генерал похитнувся, але відразу знову випростався. Він повільним рухом підняв браунінга і легким дотиком пальця, перевів запобіжника у стан "вогонь". Так само повільно він підніс браунінга до скроні — і спинився.

Двері його кабінету широко відкрилися й до кімнати вбіг Дік Гордон і Джоні Волтерс. Не спиняючися ні на мить, Дік Гордон різким помахом руки вибив браунінга з пальців старого генерала.

— Генерале, — крикнув він, — жодної хвилинки затримки! На нас чекає машина. Даруйте мені неввічливість, але якщо ви не підете разом із нами, ми винесемо вас силою.

Дік і Джоні схопили генерала Древора з обох боків під руки і, не даючи йому промовити жодного слова, повели його до виходу, де вже нетерпляче лунали сигнали авта.

---

Ілюстрації: М. Корнева та Н. Худяка.

ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. - 1933. - № 12.

Примечания

1

спостережному (ред.)

(обратно)

2

снаряди (ред.)

(обратно)

3

іспанського (ред.)

(обратно)

4

окопами (ред.)

(обратно)

5

по радіо (ред.)

(обратно)

6

пірнали (ред.)

(обратно)

7

дивлячись (ред.)

(обратно)

Оглавление

Володимир ВЛАДКО Поразка генерала Древора

*** Примечания ***