Кіберіада (збірка) [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

словами: «Дарма, аби лиш не думати!» — як його вже на світі не стало.

Вдячні Барионові за порятунок кріоніди згодом запитували його, що він хотів сказати своїми жестами страшному електрицареві.

— Все це дуже просто, — відповідав мудрець. — Два пальці означали, що нас із ним двоє. Один — що скоро лишусь я сам. Потім я показав йому кілечко, а це означало, що довкола нього розверзнеться крига й морська безодня поглине його навіки. Не зрозумів він ні першого, ні другого, ні третього.

— Великий мудрець! — заволали здивовані кріоніди. — Як же ти наважився показувати такі знаки страшному супостатові?! Подумай, що сталося б, якби він зрозумів тебе й не став дивуватись. Адже тоді б він не нагрівся від думання й не провалився б у бездонну прірву…

— Ет, я цього анітрохи не боявся, — з холодною усмішкою відповів їм Барион Льодоустий, — бо я знав, що він нічого не втямить. Якби в нього була бодай крапля розуму, він би не прилетів сюди. Яка користь істоті, що живе під сонцем, від наших газових коштовностей і крижаних срібних зірок?!

І знову вражені були кріоніди його мудрістю і, заспокоєні, розійшлися по домівках, де стояв любий їм мороз.

Відтоді ніхто вже не пробував завоювати Кріонію, бо перевелися недоумки у Всесвіті; хоч декотрі стверджують, що є їх іще чимало, та тільки не знають вони дороги в Кріонію.

УРАНОВІ ВУХА [2]

Жив колись один інженер-космогонік, який розвіював темряву, запалюючи зірки на небі. Прилетів він раз до’ туманності Андромеди, коли та вся ще була повита чорними хмарами. Скрутив великий вир, а коли той почав вихритися, сягнув по свої промені. Космогонік мав їх три: червоний, фіолетовий і невидимий. Запалив він зоряну кулю першим променем, і відразу перетворилась вона на червоного велета, але в туманності від цього не пояснішало. Штрикнув зірку другим променем — вона аж забіліла. Мовив він тоді до свого учня:

— Пильнуй мені зірку! — а сам подався інші зірки запалювати.

Учень чекав тисячу років і другу тисячу, а інженер усе не повертався. Набридло йому таке чекання. Отож підкрутив він зірку, і з білої вона стала блакитна. Сподобалося це учневі, і подумав він, що вже все вміє. Спробував ще її підкрутити, але обпікся. Пошукав тоді він у скриньці, яку залишив космогонік, а там нічого нема, ну геть нічогісінько; дивився туди учень і навіть дна не міг добачити. Здогадався він, що то невидимий промінь. Хотів поштурхати ним зірку, та не знав як. Тоді взяв скриньку і шпурнув її усю у вогонь. І всі хмари Андромеди заяскріли, наче сто тисяч сонць разом засвітило, і стало на цілу туманність ясно, як удень. Зрадів учень, та недовга була його втіха, бо зірка незабаром луснула. Надлетів тоді космогонік, побачив шкоду, — а що він не хотів, аби щось марно пропадало, то хапав пломені й робив з них планети. Першою створив газову планету, другою вуглеву, а на третю йому вже тільки найважчі метали залишилися, тож вийшла з тієї решти куля актинідів. Космогонік стиснув її, пустив у літ і сказав:

— За сто мільйонів років повернуся, побачимо, що з цього вийде.

І подався шукати свого учня, що зі страху перед ним утік.

А на планеті цій, Актинурії, утворилася велика держава палатинідів. Кожен палатинід був такий важкий, що тільки по Актинурії міг ходити, бо на інших планетах земля під ним запалася б, а коли гукав хтось із них, то аж гори розчахались. Але на своїй планеті ступали вони легенько й голосу не сміли підносити, оскільки владар їхній, Архіторій, не знав міри в жорстокості. Жив він у палаці, витесаному з платинової гори, і мав цей палац шістсот величезних зал, і в кожній лежала одна з рук владаревих — такий владар був великий. Вийти з палацу він не міг, але повсюди мав шпигів, такий був підозріливий, і мучив підданців своєю пожадливістю.

Не потребували палатиніди ніяких ламп ані вогнів уночі, бо всі гори їхньої планети були радіоактивні, так що й посеред ночі голки можна було лічити. Вдень, коли сонце надто вже давалося взнаки, вони спали в підземеллях гір і тільки по ночах сходилися в металевих долинах. Але жорстокий Архіторій звелів до казанів, у яких топився паладій з платиною, вкидати брили урану і оповістив про це по всій державі. Кожен палатинід мусив прибути до королівського палацу, де з нього брали мірку на новий панцир і там накладувано на нього нараменники й рукавиці, наколінники й заборола, кому шишак, а кому просто шолом, і все самосвітне, бо одіяння це було з уранової бляхи, і найдужче світилися вуха.

Відтоді не могли вже палатиніди збиратися громадою, бо якщо зібрання ставало надміру чисельне, то вони зразу вибухали. Мусили, отже, палатиніди проживати свій вік самотою, здалеку оминаючи одне одного — з остраху перед ланцюговою реакцією. А жорстокий Архіторій тішився їхнім смутком і обкладав їх щораз новими й новими данинами. Його монетні двори у надрах гір карбували свинцеві дукати — свинцю бо найменше було на Актинурії і він найбільшу мав ціну.

Страшенну біду