Лагідний янгол смерті [Андрій Юрійович Курков] (fb2) читать постранично

Росіянин Андрій Курков із раннього дитинства живе в Україні й відчуває себе українцем по духу, хоча й пише книжки рідною — російською — мовою. Він — письменник, журналіст, сценарист.

У доробку має понад десять романів і декілька творів для дітей, а за його сценаріями зняли щонайменше два десятки художніх, короткометражних і телевізійних фільмів. Романи найвідомішого на Заході письменника пострадянського світу перекладені тридцятьма трьома мовами, зокрема англійською, французькою, німецькою, іспанською, японською, й потрапили в першу десятку європейських бестселерів.

...Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони пожвавилися. Розчистили віко труни.

— Піднімати будемо чи так пориємося? — запитав у мене Жора.

— А якщо не піднімати, то віко зняти можна? — поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розуміються на розкопуванні могил.

Жора діловито поглянув униз, у вириту яму.

— Можна віддерти, а потім згори прикласти. Навіть якщо трохи обламається — воно йому байдуже, до одного місця!

Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягнули його нагору. Місячне світло, яким би не було воно яскравим за підтримки міріад зірок, однаково не могло освітити вміст відкритої труни, що лежала в розритій могилі. Щось темне й суцільне виднілося в ній. Я нахилився й очікував побачити хоча б якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, піднімався солодкий, неначе насотаний корицею.

— Ну шо? — раптом запитав Жора. — Сам полізеш?

Я збагнув, що він звертається до мене. Озирнувся.

— Чому сам? Ми ж домовлялися... — обурився я.

Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком із темної непрозорої тканини, наче я був метеликом. І наступної миті, ніби ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, заточився і впав на теплу нічну землю, чуючи віддалений і обережний шепіт чужих голосів...

Андрій Курков Лагідний янгол смерті

1

Ранньої весни тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року я продав двокімнатну квартиру на околиці та збирався придбати собі однокімнатну в самісінькому центрі Києва, побіля Софійського собору. Старенькі, що продавали її, виїжджали до Ізраїлю й разом із квартирою намагалися продати мені купу непотрібної дрібноти, на взірець саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, голова сім’ї, наполегливо примовляв: «Я знаю ціну на все! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей та дрібничок відмовився. Придбав я і поличку з книжками — вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни й не тягнути книжок до «Букініста»: навіщо зайва морока. Не знаю, яка частина зі сплачених п'яти доларів припала на книжки, а яка — на поличку, але про всяк випадок томики я не особливо роздивлявся, лише ковзнув поглядом по академічному виданню «Війни і миру» Лева Толстого. Ця книжка була великого формату і, певно, п'ятдесятих років видання. Такі книжки я любив коли не за зміст, то за добротний солідний вигляд.

Дванадцятого березня прийшов момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля під’їзду стояв мікроавтобус, присланий агенцією «Сохнут». Старенькі завантажували речі. Їм люб'язно допомагали два представники агенції.

— Ну, Колю Сотников, — сказав я собі, коли опинився на самоті в придбаній квартирі, — тепер ти хазяїн цієї розвалюхи!

Я ще раз окинув поглядом тріщини, подумки оцінюючи необхідний ремонт. Тоді підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам'яталася великим форматом, і розгорнув її. Під палітуркою на мене очікував сюрприз. Методом, відомим мені зі шпіонських фільмів, у книзі був вирізаний потаємний сховок, у якому однак не виявилося ані золота, ані зброї. Всередині, в охайно вирізаній ніші, лежала інша книжка, пізнішого року видання — «Кобзар».

Здивований, я витягнув її і, очікуючи на чергову несподіванку під палітуркою, розгорнув. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на скриньку. Я перегорнув декілька сторінок і збирався вже був скласти цю книжкову матрьошку й поставити її на місце, щоб колись здивувати своїх майбутніх гостей, але раптом мені в око впали написані гострим олівцем по берегах книжки коментарі російською мовою. Тримаючи розгорнутий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи й прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки та ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».

«А чи не який-небудь по-дисидентському налаштований учитель літератури робив ці нотатки?» — подумав я, бо пригадав свій власний учительський досвід.

Після педінституту я сам відпрацював належні три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені