Via Combusta, або Випалений шлях [Маріанна Малина] (fb2) читать онлайн

Маріанна Малина VIA COMBUSTA, або ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ

На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.

У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.

Чанський афоризм

Свобода — це втрата всілякої надії.

Чак Паланік

— Чи можна вибачити собі гріх?

— Я не знаю. Я не пробував…

— Не пробував? Ну, що ж… тоді я піду і спробую!

Фінальна фантазія VII

Розділ I

1

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. У повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.

Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.

Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.

— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.

— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.

В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.

— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:

— Бос! Я його впіймав!

Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.

— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань, — я міряв… отією вашою…

— Гаразд, зараз перевіримо, — незворушно відповів бос. В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.

— Ого! Сто тридцять! — за деякий час задоволено присвиснув, підводячи голову.

— Вам видніше, ви ж у нас титанік мислі…— оскалився гоблін.

— Титан… — мимохідь поправив у відповідь бос, змірявши зневажливим поглядом здорованя.

— Ги-ги, один чорт, — гигикнув той, — главноє, шоб гроші заплатили…

— Заплачу… — задумливо процідив у відповідь Титанік Мислі.

Пальці здорованя на це ще гірше здавили мою шию.

Я намагався думати. Це в мене виходило погано.

Які сто? Які сто тридцять? Який «Титанік»? Який титан?

З приводу «Титаніка» й титана я ще мав якісь думки. «Титанік» — то здоровенний корабель, який довбонувся об айсберг у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі і яку слід було топити дровами. Але який стосунок вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?

Тим часом Шуля, на котрого ніхто не звертав уваги, бачачи, в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.

— Йой! — зойкнув гоблін, з несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б, Шулин маневр і вдався, якби здоровань був сам. Не встиг я й ворухнутися, як Титанік Мислі заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від подиву я закляк, а мій друг гойднувся, але втримався на ногах.

— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.

— Може, й цорт… — протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.

Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.

Ліпше б ти втік, Шулю… Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко.

2

В підвалі бос витяг із кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:

— Ану, давай руцю, малий! — та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шулину руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім прошелив вільне кільце поза іржаву трубу і без зайвих слів, схопивши мою руку, прикував і мене. Тепер нам із Шулею втекти можна було, тільки відірвавши трубу від стіни.

Потім бос витяг із кишені пачку двадцятигривеників і простягнув гобліну.

— Щітать? — поблискуючи очима, запитав той.

— Як хочеш, — презирливо знизав плечима Титанік Мислі.

Здоровань розірвав банківську упаковку, наслинив пальця і почав рахувати. Титанік Мислі тим часом дістав із кишені рацію і відрапортував:

— База, я перший. Знайдено сто тридцять. Почесний ескорт до будинку… на вулиці… Чекаю. Кінець зв’язку.

Чекати нам і Титаніку Мислі довелося недовго. Хвилин за п’ятнадцять до підвалу спустилися два височенні бритоголові молодика в камуфляжних костюмах і нас із Шулею вивели на світло й повели до машини. Це був здоровенний новенький чорний джип. У мене аж подих перехопило від такої розкоші. Прості люди на таких не їздять. Він був блискучим, мабуть, броньованим і явно бандитським. Нас запхнули всередину. Всередині було повно місця і смерділо новою шкірою. Задні сидіння за розмірами скидалися на диван.

З якого це дива нас так возять? Та я не ставив питань, бо усвідомлював, що ці «братки», які всілися обабіч нас, не дуже полюбляють занадто цікавих.

Бос умостився поряд із водієм. Титанік Мислі був невдоволений і в’яло перегиркувався з кимсь по мобільнику. З його слів я зрозумів, що він кудись спізнюється і не може бути в двох місцях одночасно.

Ми довго їхали містом, і за інших обставин я б отримав неабияке задоволення. Я взагалі люблю їздити, а тим більше на такій тачці… Та зараз у мене смоктало під ложечкою від передчуття не дуже приємних подій.

Шуля сидів біля мене теж принишклий, тільки час від часу шморгав удареним носом.

Зовні ми з Шулею — як день і ніч. Він — чорнявий, я — білявий. Ще я трохи вищий за нього і худіший. Але всередині, мається на увазі внутрішній світ, ми з ним були як брати-близнюки. За свої неповні дванадцять років ми з ним устигли вплутатися не в одну халепу. Життя наше було повне пригод. «Така вже в них вдача, що поробиш, а так вони добрі хлопці…» — частенько казала моя бабуся, виправдовуючи Шулю перед його батьками. Боже ж ти мій, вона ж не знає, де я! Тож наразі виплутуватися доведеться самим…

Непомітно ми виїхали за місто — машина прямувала до аеропорту. Ми з Шулею перезирнулися. «Куди це вони нас?» — злякано питали його очі. «Не знаю», — не менш злякано кліпали мої.

Коли машина зупинилася на території літовища, ми нарешті отримали змогу перекинутися словом. Наші охоронці вийшли покурити та поспілкуватися з Титаніком Мислі. Той був досить нервовим і щось їм утокмачував, розмахуючи руками, час від часу вказуючи у наш бік.

У машині з нами лишився водій. Він ліниво колупався зубочисткою в зубах, і з його вигляду було помітно, що до нас йому немає ніякого діла.

— Куди це вони нас? — зашепотів мені на вухо Шуля, притулившись спітнілою щокою до моєї скроні.

— Кудись, певно, летітимемо…

— Куди? І шо за сто тридцять?

— Не знаю, — відповів я, бо і справді не міг нічого второпати.

— Точно, продадуть на органи… — зробив припущення Шуля, обличчя в нього вкрилося свіжими краплинками поту, а очі стали круглими, як п’ять копійок. Він трагічно провадив: — Або й щось страшніше…

Що страшніше він міг вигадати, я не знав, та й розводитися на цю тему було ніколи.

— Треба драпати від них чимшвидше, вони ж не будуть нас зв’язаними вести через людне місце… — швидко затараторив я йому на вухо. — Наші знаки пам’ятаєш? Три пальці разом — приготуватися. Два — вперед. Два роз’єднані — врізнобіч. Зустрінемося біля камер схову.

— Угу! — кивнув Шуля. Саме вчасно, бо бритоголові вже зробили знак водію, щоб той розблокував дверцята. Потім вони майже водночас відчинили двері з обох боків і витягли нас назовні — мене з лівого, а Шулю з правого. «Братки» міцно тримали нас за плечі біля себе. Бос обвів їх поглядом, від якого і нам стало не по собі, й нагадав:

— Поки не повернуся, очей із них не зводити. Головою відповісте. Особливо за цього, — він указав пальцем на мене, — за рудого!

Я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Невже так важко відрізнити колір стиглої пшениці від червоного? Я сердито глипнув на Титаніка Мислі, той у відповідь скривився чи то оскалився і хитнув головою, сідаючи в машину:

— Диви, як дивиться, зінське щеня…

Потім джип рвонув із місця, миттєво набравши швидкість, і я не міг стриматися, щоб із захватом не провести його поглядом. Що не кажи, а крута тачка…

Як я і припускав, нас не зв’язали і не прикували. Та на кожного з нас було по бритоголовому молодику. Такі собі старші брати, які вивели своїх молодшеньких за руцю на прогулянку. Такий це мало вигляд для оточуючих. Той браток, що тримав мене, попередив нас:

— Без фокусів. Інакше… — він відгорнув полу піджака і показав пістолет. Ми з Шулею пригнічено кивнули.

В будівлі аеропорту і справді було людно. «Братки» потягнули нас до крісел в залі очікування. Вони посадили нас поруч, а самі всілися обабіч, міцно тримаючи мене і Шулю за руки. Так ми просиділи перші десять хвилин. Для втечі ситуація була майже безнадійною. Треба було терміново щось вигадувати. На вигадки я не витрачав багато часу, тому зробив, що перше стрельнуло в голову. Благально подивившись на свого охоронця, я попросив:

— Пити дуже хочеться, у вас не буде води? — для вірності облизнув справді засохлі губи.

Охоронець уважно подивився на мене і відвернув мармизу. Та я встиг уловити в його очах проблиск людяності. І продовжив атаку за хвилину, смикнувши вільною долонею його руку:

— Дуже пити хочеться. Будь ласочка, дайте нам води…

— І я хочу пити, — заскиглив із другого боку Шуля.

Мій охоронець роздратовано подивився на Шулю, але теж облизнув пересохлі губи. Шулин тільки нервово засовався у кріслі.

— Пити хочемо… — затягнули ми вже хором.

— Ага! Пити, а потім у туалет… Потерпите! — роздратовано скривив губи Шулин бритоголовий.

— Саньок, може, зганяєш? Я б теж чогось випив… — вступився за нас мій і подивився на годинник: — Нам тут іще цілу годину паритись. Я їх потримаю, не втечуть.

Саньок оцінювально окинув нас поглядом і, не помічаючи особливої загрози, згодився:

— Ну ладно… — порився вільною рукою в кишені витягуючи гроші.— А тобі, Вітьок, чого?

— Дюшесу, — щербато всміхнувся Вітьок.

Я ледь не пирснув сміхом — такий дядьо, а любить солоденьку водичку!

Саньок підвівся з місця, тягнучи за собою Шулю, всадовив його поряд із Вітьком, передаючи, як то кажуть «із рук у руки». Тепер Вітьок сидів, обвішаний нами з обох боків, як тітка клунками. Обидві його руки були зайняті, тож він навіть почухатися не міг.

Коли Саньок зник з очей, я трохи поворухнув рукою:

— В мене рука затерпла, може, відпустите? Я не втечу.

— Ну ти й нахабний, малий, — вишкірився Вітьок.

— У вас он пістолет… Ви ж застрелите, коли щось… Чи він у вас не справжній?

— Ну да… — тупувато всміхнувся «бритоголовий». — Канєшно, справжній.

Він трохи ослабив захвáт, і я обережно витягнув руку з його долоні й розтер зап’ястя. Воно й справді затерпло. Потім я ясно всміхнувся Вітькові, включивши на повну котушку свою харизму. Мені бабуся завжди казала, що в мене навдивовижу чарівлива усмішка. З її вуст це звучало приблизно так: «Ти зі своєю харизмою і камінь розтопиш, якщо тобі треба». Камінь не камінь, а Вітька я розчулив. Він помітно розслабився. Навіть почухав лоба.

— Вас Віктором звати? — невинно запитав я.

— А ти метикуватий, шкет, — зацікавлено подивився на мене «браток».

Мені потрібно було, щоб Вітьок дивився на мене, потрібно було піймати його увагу.

— А що у вас за пістолет? — вів далі я, безневинно кліпаючи очима. Разом із цим питанням я непомітно показав Шулі знак.

— Менше знаєш, ліпше спиш… — по-філософському відповів Вітьок, але було видно, що він іще більше розм’як.

Я дивився на нього і подумки повторював: «Відпусти, відпусти Шулину руку». Вітьок утупився мені в очі та знову тупувато вишкірився. Нарешті його рука, що тримала Шулю, розімкнулася. Я дивився просто в очі Вітьку і непомітно показав Шулі два складені разом пальці. В цю ж секунду Шуля висмикнув руку, ми миттєво підхопилися і побігли. Вітьок відчайдушно підкинувся слідом, але впіймав долонями повітря.

— Твою мать! — здивовано лайнувся і припустив за нами.

А ми вже бігли з шаленою швидкістю, віртуозно оминаючи людей. Вітьок важко тупотів ззаду. Він потроху відставав. Ми вже гадали, що відірвалися від переслідування, та тут перед нами виріс як з-під землі Саньок, що тримав у руках мінералку та пляшку дюшесу. Від несподіванки він вронив пляшки з водою, які важко гупнулися на підлогу і покотилися людям під ноги. І теж зі словами: «Твою мать!» — кинувся нам навперейми. На це ми з Шулею блискавично перезирнулися, а потім метнулися врізнобіч.

Захекані, ми зустрілися, як і домовилися, біля камер схову. Тут стояла група дивних туристів, схожих на помість буддистів із фольклорним ансамблем, а їхні величезні наплічники були недбало навалені поряд. Туристи гуртувалися навколо хлопця, що бриньчав на гітарі та скидався на їхнього гуру. Хлопець був худим, високим, у подертих блакитних джинсах. А ще в нього було довге волосся, заплетене в косичку, та сережка у вусі у вигляді пробитого серця, яка теліпалася в такт акордам. Поряд стояла невисока русява дівчина в народному вишиваному костюмі й підігравала йому на сопілці.

Гітарист заспівав приємним тихим голосом:

Я знаю места,

Где в тени золотой

Бредут янычары посмертной тропо-о-ой…

Потім його погляд ковзнув нами з Шулею, і він ледь усміхнувся кутиками рота, немовби даючи згоду сховатися за їхніми речами, потім приплющив очі й затягнув:

Где дом покорен,

Где солёный забор,

Где проповедь вишням читает прибо-о-ор.

Мені здалося, що ми можемо тут безпечно сховатися. Схоже, ці хлопці нас не здадуть. Ми всілися за їхньою поклажею і під награвання сопілочки стежили за нашими переслідувачами. Вітьок уже був майже поряд із нами і розгублено шарив поглядом по незворушних туристах. Русява дівчина з сопілкою посміхнулася Вітьку і в такт пісні похитала головою. Гуру співав далі, відбиваючи ритм ногою:

Где роза в слезах,

А калган^[1] — в серебре…^[2]

Тим часом до компанії вже підгрібав Саньок. На його буряковому обличчі пролисинами виступили білі плями. Дурнуватий вигляд Вітька, та ще й із порожніми руками, явно не додав йому гумору. Навіть із нашої схованки було видно, як Саньок нервово посіпує носом. Він зупинився біля туристів, пошарив околицями поглядом, та не знайшовши нічого підозрілого, люто витріщився на Вітька. Той на це тільки безпорадно знизав плечима.

На Шулю напала гикавка, він сповз униз і затиснув рот обома руками. Я теж зсунувся нижче. Серце калатало, як навіжене. За деякий час я знову обережно вистромив голову. Саньок, досі буряковий та спітнілий, розмовляв із кимсь по рації, а Вітьок із цікавістю роздивлявся русоголову красуню. Договоривши, Саньок смикнув замріяного Вітька, вони повернули і попрямували назад.

— Все, вони пішли… — прошепотів я.

— Ну, що робитимемо? — тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологий лоб.

Я глибоко зітхнув:

— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому поодинці…

— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі ще більш потемніли з переляку.

— Слухай, Шулю, — я задумливо почухав потилицю, — мені здається, що вони полюють тільки на мене…

Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:

— Ага! А на біса ти їм здався?

— Не уявляю… — я знизав плечима. — Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може, ти їм і не потрібен…

Шуля заперечливо захитав головою:

— Ліпше разом…

— Ні… Я піду сам.

Шуля безпорадно подивився на мене:

— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть усе видно…

— Може, на таксі? — припустив я.

— За що? — запитав Шуля.

Я вигріб із кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:

— Скажу, що дома розрахуюся… попрошу.

Шуля недовірливо скривився.

— Ну, не знаю… Діятиму за обставинами… — відмахнувся я від нього.

Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось із них витягнув ще й бубон. Від цієї пісні хоч віяло надією:

Кто любит, тот любим,

Кто светел, тот и свят;

Пускай ведёт звезда тебя дорогой в дивный сад…^[3]

— Ну, що Шулю, — я стулив кулак, і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя, — я пішов!

— Давай! — відповів Шуля, досі тримаючи кулак стиснутим.

Я підвівся. І вийшов зі схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.

Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то збагнув, що мені доведеться пройти поруч із ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але за хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув:

— Он він! Хапай його!

Тоді я побіг не озираючись. Вилетів через розсувні двері, дуже доречно збивши з ніг огрядну тітоньку, яка утворила зі своїми речами потрібну мені кучугуру. «Братки» на хвилину затрималися.

А коли я вискочив на площу — зрозумів, що тікати мені нікуди. На парковку завертав знайомий мені чорний джип. Я гарячково сіпнувся, та назад бігти не було сенсу — там чатували на мене «братки», а попереду — вже відчинялися двері джипа. Мозок напружено шукав вихід. І тут я побачив зовсім недалеко темно-червоне таксі й кинувся до нього.

Я залетів до салону, квапливо зачинив дверцята і благально повернувся до водія:

— Дядечку! Будь ласка, відвезіть мене до міста. Тільки швидше!

Таксист повернув до мене меланхолічне бліде обличчя:

— Відвезти? Тебе?

Потім він моторошно посміхнувся і заблокував двері. І тут до мене дійшло — на цей раз я таки вляпався.

3

Заклякло я спостерігав, як до таксі повільно підходить незворушний Титанік Мислі. Він зробив знак рукою водію — таксист відчинив двері. Бос витягнув із кишені запакований шприц із якоюсь рідиною, розірвав упаковку і, не дезінфікуючи шкіри, всадив голку мені в передпліччя. Укол був практично нечутним, але майже одразу в моїх очах усе попливло.

— Так буде краще, — трохи здалеку почув я задоволений голос Титаніка Мислі.

Все інше відбувалося як уві сні. Я міг рухатися, але був наче сновида. Запам’яталися в якомусь тумані окремі фрагменти.

…Мене ведуть через літовище. Трап літака. Усміхнена ряба стюардеса з важкою щелепою, як у коняки. (Здається, я завжди мріяв політати літаком, — майнула лінива і неповоротка думка). Крісло в салоні. (Як в автобусі,— пробую здивуватися). Шуля поряд. (Звідкіля він тут?) Чорне провалля. Мене нудить. Титанік Мислі лається й витирається серветкою, що йому простягає лошиця-стюардеса, бо мене знудило на нього. Ще чорне провалля. Мене знову нудить, мені підсовують якийсь паперовий пакет. В роті гірко. Провалля. Ми виходимо з літака. Здається, це Одеса. Щось там таке написано. Та не прочитати, бо мене знову нудить. Думки рвані. Якась машина. Їдемо. Велике місто. Таки, здається, Одеса…

Остаточно я прийшов до тями, коли вже стемніло і ми виїхали з міста. Ми з Шулею сиділи на задньому сидінні, а машину вів Титанік Мислі, більше в салоні нікого не було. І від цього було ще моторошніше. Від Титаніка Мислі віяло чимось незворушно-механічним та безжальним. Ми мовчали. Машина їхала вщерть забитим шосе. З нами до невідомої цілі прямувало безліч навантажених фур, автобусів, автобусиків і легковиків. Вони світилися сяючими ланцюжками фар, що намистом зміїлися по дорозі попереду й позаду, і не було їм кінця-краю. Час від часу сигналили нетерплячі водії. Титанік Мислі намагався не втрачати швидкості, та все одно постійно гальмував, когось обганяючи. Це, либонь, його дратувало — він аж скрипів зубами та час від часу нервово кидав погляд на годинник. Таке враження, що він хронічно спізнюється. Нарешті, біля щита з написом «РЫНОК 7-Й КИЛОМЕТР», наша машина, прямуючи за вервечкою інших, теж завернула. Ми під’їхали до чогось схожого на КПП. Бос заплатив. Шлагбаум піднявся.

Всередині цей «Рынок» більш скидався на літовище, тільки замість літаків там стояли нескінченними рядами автобуси й машини. Такої кількості людей, які снували між транспортом та бігли кудись із металевими візками, я не бачив навіть у Києві на параді в День Незалежності. Ми під’їхали до китайської забігайлівки з драконом та ієрогліфами на даху, що привітно світилася жовтим світлом, смерділа МакДональдсом і приваблювала клієнтів російським шансоном. Бос набрав номер на мобілці. За секунду із забігайлівки вилетів китаєць у білому зашморганому фартусі. Він, по-чудному стуливши руки біля грудей, декілька разів уклонився Титаніку Мислі, безперестанно називаючи його «магістра».

— Усьо здєлано, магістра… Усьо в луччєм відє… магістра… Пойдьома за мной, магістра…

— Я почекаю тут, — відповів бос.

— Хольосьо, магістра. Сейцас усьо прінесті в одін момент, — знову закланявся китаєць, по-підлабузницькому оскалюючись, — а пока цяй, кофє?

— Спасибі, не треба, — ліниво відповів Титанік Мислі (чи вже «магістра»?). — Ми поспішаємо.

— Хольосьо, хольосьо… — затараторив китаєць і, кланяючись, зник.

За хвилину він з’явився з пакунком у руках, злодійкувато озирнувся, начепив привітну посмішку і простягнув пакунок. Бос розгорнув його і видобув паспорти. Чудні паспорти, неукраїнські. Титанік Мислі уважно передивився фотографії та печатки, задоволено посміхнувся і простягнув китайцеві пачку доларів. Де він ті гроші бере?

Потім ми ще їхали десь понад годину, але на цій дорозі було значно менше машин. І що далі ми від’їжджали від «Рынка», то менше їх було, та й ті, поодинокі, здебільше рухалися нам назустріч. Потім дорога зробилася зовсім безлюдною. Навкруги темніли поля. Між двома озерцями, що поросли очеретом, знову замаячив опущений шлагбаум. На цей раз контрольно-пропускного пункту зі знаком «STOP». Машина зупинилася. За деякий час я втямив, що це кордон. На тому боці були надписи латиницею. Я прочитав — Mol-do-va. Молдавія?

До нас ліниво підійшов огрядний дядечко в формі. Титанік Мислі оскалився до нього, показуючи паспорти. Той по-чудному швидко запитав:

— Наркотикизброяє?

Неначе хтось йому признається… Та між тим у нас, мабуть, нічого підозрілого не було, хоча він світлом ліхтаря понишпорив машиною і недовірливо глипнув на мене з Шулею. У мені зародилася надія… Може, він нас затримає? Та дарма, бо Титанік Мислі сунув погранцю якогось папірця під ніс, той задоволено мугикнув і сказав:

— Проїжджайте!

Молдавські прикордонники теж ні до чого не присікувалися, і ми легко проїхали й там.

Куди ж цей падлюка нас везе?

Дорога була такою ж пустельною, як і раніше. Нескінченний темний степ розкинувся обабіч, білів лише шматок дороги попереду, у світлі фар. Машин уже не було ні попутних, ні зустрічних, Шуля заснув, і мене теж потроху почало заколисувати. Я прихилився до теплого плеча друга і заплющив очі.

…Місцина була мені знайомою, майже рідною. Здається, я багато разів бачив ці камінці. Вони, вже зарослі травою та подекуди розколені, були викладені колом. Половина кола заходила і занурювалась у темну воду. Я сидів у центрі на березі. Була ніч. З темного неба світили яскраві великі зорі. Мені здавалося, що я сиджу тут дуже давно, майже цілу вічність. Я чекав. І дивився, мов зачарований, у морську далечину. Ось нарешті між небом і водою з’явилося ледь помітне срібне сяйво. Воно ставало дедалі яскравішим і золотистішим, а небо навкруги набувало чарівного бузкового відтінку. І там я побачив… На золотому човні до мене пливла жінка. Вона стояла, а серп човника безшумно ковзав водою. Її білі одежі тріпотіли од вітру. В неї було довге русяве волосся, яке теж маяло і блищало як золото. Жінка була ще далеко, та я бачив, як вона простягає до мене руки, немов беззвучно кличе мене. Я хотів підвестися їй на зустріч. Та раптом здійнялися хвилі. Мене трусонуло…

Я прокинувся від того, що машина загальмувала і зупинилася. Я знову заплющив повіки, щоб повернути сон. Перед очима ще мерехтіли зорі, та сон уже пішов від мене. Довелося повертатися у непривітну голу реальність. Вже розвиднилося, та було незрозуміло, котра година: небо затуляли хмари і накрапав дрібний дощик. Попереду сіріла будівля перепускного пункту. Здається, знову кордон. Усі написи були по-ненашому, і не по-англійському, хоча англійські букви я впізнавав. Це була якась Romania, над одній із «а» стояв якийсь чудний значок. Шуля теж розплющив повіки й очманілим зі сну поглядом витріщився на мене. Певно, не розумів, як він тут опинився. Волосся в нього було розкуйовджене, а над верхньою губою красувався припухлий синець. Ми подивилися один на одного і синхронно пригладили волосся руками. З переднього сидіння обернувся бос, кинув нам упаковку вологих серветок.

— Вмийтеся, — презирливо наказав, — і руки витріть — скоро снідатимемо.

Серветки смерділи дівчачими парфумами, та робити нічого, ми з Шулею почали протирати руки й обличчя.

Romania нас пропустила через кордон без проблем. За деякий час ми під’їхали до заправки. Просто до неї притулилося якесь смердюче кафе швидкого обслуговування по типу МакДональдса. Там бос, не виходячи з машини, купив нам по гамбургеру. Потім, дочекавшись, коли ми запхнемося їжею, вивів по черзі в туалет, щоразу завбачливо замикаючи одного з нас у машині.

Втекти від нього було нереально. В його присутності на нас із Шулею нападало заціпеніння, ми навіть розмовляти не наважувалися.

Так мовчки і поїхали. Спочатку була дорога з доволі щільним рухом, а потім наше авто звернуло на іншу — майже безлюдну. Тут, серед нескінченних ланів, тільки подеколи при дорозі траплялися невеличкі села. Та й то дедалі рідше. Транспорту не було зовсім, якщо не зважати на поодинокі тракторці та брички, запряжені кіньми. Дорога підіймалася вище і місцевість робилася все дикішою. Далі почалися гори. Я ніколи не бачив гір, Шуля, мабуть, теж, і ми приклеїлися до вікон. Пагорби спочатку виринали з туману зеленими неясними контурами, потім розпогодилося, і гори за вікном стали чіткими, мов вирізаними з паперу, зеленими велетами на тлі блакитного неба. Невдовзі дорога пішла ще вище, в мене заклало вуха — ми повільно повзли вгору гірським серпантином. Повзли в невідомість.

4

Ми звернули із серпантину і поїхали зовсім по бездоріжжю. Ґрунтова дорога то з’являлася, то пропадала, від суцільних каменюк машину трохи підкидувало. Їхали довго, місцями джип небезпечно кренився, і ми з Шулею заплющували очі, щоб не бачити проваль, повз які ми котили. І раптом, після одного з поворотів, перед нами постала стара сіра будівля, що непомітно примостилася серед гір. Я ніколи не бачив на власні очі середньовічних укріплень, та, либонь, вони мусили б мати саме такий вигляд. Це, звісно, не був замок у прямому розумінні, ну там башточки різні, донджони. Нічого такого не було, але високі темні старі кам’яні стіни, їхня похмурість і велич дуже нагадували старовинний бастіон з історичного кіно. Як я потім збагнув, старезним усе це видавалося тільки на перший погляд, бо насправді там усе було начинено купою сучасної електроніки. Коли ми зупинилися біля воріт, я помітив, як стрепенулась камера стеження над воротами, реагуючи на нашу присутність. Потім зі стіни вилізла ще якась штуковина і спрямувала червоний промінчик на машину. На цей її маневр Титанік Мислі опустив скло і вистромив руку назовні. Він склав пальці, знаєте, як ото показують «фак», тільки долонею вперед. Промінчик, як живий, зразу знайшов його середній палець, трохи пробігся по ньому і, задовольнившись, зник. Після чого «штуковина» теж щезла в стіні. А важкі ворота почали повільно роз’їжджатися.

Коли ми ступили на сіру бруківку подвір’я, вже вечоріло. Небо затягнули суцільні хмари, а вітер неначе сказився. Ми з Шулею, одягнуті зовсім по-літньому, швидко вкрилися сиротами за той час, коли Титанік Мислі мовчки протягнув нас через схоже на площу подвір’я.

На тлі сірого грозового неба, де хмари сунулися напрочуд швидко, темна будівля навіть мала дещо привітний вигляд, бо світилася вікнами з теплим електричним світлом.

Двері до головного корпусу охороняли два молодика у військовій формі невідомої армії. Вони мовчки віддали честь Титаніку Мислі та відчинили двері. Там до нас по коридору вже стрімко сунула огрядна, схожа на бронетранспортер тітка-солдафонша в сірій уніформі. В неї була квадратна мармиза з подвійним підборіддям та чималенький торс із непропорційно тонкими, наче позиченими у когось, руками й ногами. Вона теж мовчки витягнулася перед Титаніком Мислі, як на команду «струнко». Бос навіть не удостоїв її привітання, тільки звелів, указуючи на нас:

— Стандартна процедура санації, присвоїти ідентифікаційний номер. Відвести повечеряти.

У відповідь Солдафонша запобігливо закивала головою і міцно схопила наші руки, перехопивши естафету в Титаніка Мислі. Вона потягнула нас далі. Роз’яснювати, що відбувається, ніхто не збирався. Ми з Шулею приречено пленталися за нею довгими коридорами. Пейзаж навколо був занудливим — погляд не чіплявся навіть за численні двері, бо вони кольором мало чим відрізнялися від блідих білих стін. Написів на дверях не було. Тільки номери, які мені геть ні про що не говорили. Я поглянув на вперто підібгані тонкі губи Солдафонші й замислився: чи розмовляє вона по-нашому? Не довго думаючи я смикнув її і ввічливо, як тільки вмів, запитав:

— Скажіть, будь ласка, а куди ви нас ведете?

Та вона на це ані пари з вуст, навіть не ворухнулася в мій бік, тільки засопіла, мовчки продовжуючи тягнути нас уперед. Люди тут були явно неговіркими…

Рота вона все ж розтулила, коли ми нарешті прийшли. Солдафонша, не стукаючи, відчинила двері й заштовхнула нас поперед себе в кімнату, чимось схожу на суперсучасний медичний кабінет.

— Кх-кх, — спочатку вдала, що закашлялась, і несхвально зиркнула на худорлявого молодика в білому халаті. Він сидів за столом, зручно відкинувшись у чорному шкіряному кріслі, перед величезним комп’ютерним монітором. Типовий «ботанік»-програміст: розтріпане волосся, окуляри на носі, в руках журнал із коміксами, а у вухах — навушники. Біля нього на столі лежало недогризене яблуко.

— Санація та ідентифікаційний номер, — гаркнула Солдафонша цілком зрозумілою мовою й осудливо вирячилася на недогризок.

Хлопець підвів очі від журналу і витягнув навушник із вуха:

— Ви щось хотіли, Антоніно Єгорівно?

— Молодший співробітник Тарапата! Магістр наказав провести санацію та присвоїти ідентифікаційний номер, — у повторному, розлогішому рапорті Антоніна зробила акцент на словах «молодший співробітник» і «магістр».

— Так, так, — неуважно закивав очкарик і нахилився, викидаючи недогризок в урну під столом.

— Гм, — презирливо гмикнула Солдафонша.

— А з якого дива нам так пізно підігнали цих обранців долі? — нарешті звів на Антоніну ясні очі програмер із чудним прізвиськом Тарапата^[4] і почухав ніс під окулярами, від чого ті підстрибнули догори.

— Вам не належиться обговорювати ці питання… — відрізала Антоніна.

— Угу, — байдуже глянув повз неї Тарапата, поправив окуляри, зітхнув і кивнув нам, вказуючи на стільці попід стінкою:

— Що ж, сідайте там, обранці.

Ми мовчки синхронно сіли. А очкарик тим часом розслаблено відкинувся на кріслі, витягнувши довгі ноги.

— Гм, — знову осудливо гмикнула Антоніна.

Тарапата поглянув на неї поверх круглих окулярів й іронічно кинув:

— Дякую, Антоніно Єгорівно! Можете вже мене покинути. І не забудьте доповісти куди треба…

На це Солдафонша тільки ще раз невдоволено гмикнула та з грацією броньованого танка щезла за дверима.

Очкарик повільно підвівся, ліниво підійшов до стінки, що геть була в якихось кнопочках, з хвилину набирав щось, чухаючи потилицю, потім, закінчивши, звернувся до мене:

— Вставай, щасливчику! — і клацнувши на останню, червону, від якої в стінці роз’їхалися дверцята, відкриваючи приміщення, чимось схоже на простору душову кабінку, вказав туди рукою: — Прошу!

Я підвівся й недовірливо подивився на нього, він у відповідь вишкірився:

— Заходь, заходь… Не бійся! Це — стандартна процедура санації. Щось по типу душу. Одяг викинеш ось туди, — вказав на щілину в кабінці,— нову отримаєш, натиснувши сюди.

Там, куди він показував, справді була кнопка з намальованим костюмом.

На вигляд Тарапата був досить юним, смішно кривив кирпатого, вкритого ластовинням носа і зовсім не скидався на лиходія. До того ж мерці самі не вдягаються, ще одним залізним аргументом заспокоїв себе я, і мужньо зробив крок у душову. Поки я мився, на стінці душу, як на моніторі, загорялися та щезали якісь цифри. Хвилин за п’ять вода вимкнулася, і мене обдало теплим повітрям. Коли я став уже зовсім сухим — натиснув на вказану кнопку. З отвору вивалився запакований у пластик пакунок із сірою уніформою. Я розірвав пакет і швидко вдягнувся. Саме вчасно, бо за мить двері автоматично відчинилися.

Перше, що я побачив, — це бліде від хвилювання обличчя Шулі. Він сидів, склавши руки на грудях і, мабуть, поки мене чекав, не дихав, бо коли нарешті узрів мене живим і неушкодженим — з полегшенням шумно видихнув повітря і навіть ледь порожевів.

— Вставай, тепер ти, — підштовхнув Шулю до дверцят душу очкарик. Потім повернувся до мене, вказуючи на стільця поряд зі столом:

— А ти сідай тут, обранець долі!

Далі Тарапата й собі всівся і заходився клацати щось на «клаві», потому глянув на монітор, потім іще раз придивився, наблизившись до екрана впритул і піднявши догори окуляри. Тоді відкинувся на кріслі, потер підборіддя та здивовано протягнув:

— Ого-о! Сто тридцять…

Після цього він з інтересом вилупився на мене, як на екзотичну істоту, й задумливо почухав свою і без того вже розкуйовджену маківку:

— Так, так… цікаво. Ану, давай іще проведемо аналіз крові…

Очкарик простягнув руку і витягнув зі скляної шафки над столом пляшечку спирту і йоду, а також вату й пластир, потім видобув із панелі під монітором щупальце, вставив туди голочку та скомандував:

— Давай руку.

Я був не в захваті від цієї процедури, але приречено простягнув долоню. Тарапата вправно і майже нечутно проштрикнув мені безіменний палець, дуже швидко видобув краплину крові, кинув мені проспиртовану ватку, клацнув мишкою та втупився в монітор.

— Нічого собі! — знову витягнув мармизу. — Та ще й із золотим співвідношенням… шістдесят один на тридцять дев’ять^[5]! То тепер до тебе треба на «ви» звертатися…

Він зміряв мене поглядом і радісно гмикнув. Потім знову ткнувся поглядом у комп’ютер і запитав:

— Рік народження?

— Вісімдесят сьомий, — спантеличено відповів я.

Він швиденько щось набрав на клавіатурі та знову звернувся до мене:

— Ну що ж, давай іще раз руку, будемо номер давати.

Я знову довірливо простягнув руку, він узяв мій мізинець і знагла боляче проштрикнув шкіру чимось схожим на шприц.

— Ой! — від несподіванки зойкнув я та смикнув рукою.

— Спокійно, спокійно… — міцно тримаючи мою руку, протягнув Тарапата, замазав йодом ранку та заклеїв пластиром. І безтурботно провадив: — Нічого, трохи поболить. Три дні не мочити!

— Що це? Що ви мені туди запхнули? Мікрочип? — запитав я, отримавши свою руку назад. Палець палав вогнем. Глибоко під шкірою виднілося щось, схоже на просяне зернятко.

— Яка розвинена нині молодь… — оскалився він. — У деякому сенсі це твоя перепустка… Запам’ятай, розумнику — тепер твій номер 1-130-87. Амінь! Ласкаво просимо до Крижаної Безпеки!

— Чого? — не зрозумів я.

Тарапата відкинувся на кріслі та відповів.

— Ну… до нашого ордену.

Шуля отримав номер 93-70-87. Тепер ми з ним були як брати-близнюки — із заклеєними пластиром мізинцями і в однакових сірих костюмах. Відрізнити нас можна було хіба що за кольором волосся та за нашивкою з номером, яку нам обом приклеїв молодший співробітник Тарапата до верхньої кишені зліва, на рівні грудей.

Після ідентифікації нами знову взялася опікуватися Солдафонша Антоніна. Вона мовчки відвела нас до їдальні. Там саме розпочалася вечеря. На перший погляд все було приблизно так, як і в нашій шкільній їдальні. Запах їжі принаймні не відрізнявся. Тільки приміщення тут було трохи більшим, та діти були одягнуті в однакову сіру уніформу.

Антоніна нас відпустила, і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбувшись її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.

— Вроді ще не вмираємо, — підморгнув він мені, коли біля роздавального столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.

Ми з ним узяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.

Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців збоку, а навпроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп із довгим, як у чаплі, носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по наших обличчях. Це була слушна нагода «розвідати» ситуацію.

— Слухай, — нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?

— Ви новенькі? — посміхнулася вона, і від цього стала ще більш схожою на мишу.

— Угу, — кивнув я.

— Вам пощастило… — почала улесливо Миша і, придивившись до моєї нашивки, витріщилася на неї, здивовано округливши очі.— Це що в тебе? Сто тридцять?

— Сто тридцять, — байдуже кивнув я.

Очі у Миші стали ще кругліші:

— Ого! Я такого ще не бачила, здається, такий показник тільки у верхо… — затараторила вона у захваті — і тут довгоносик, якого я подумки охрестив Чаплею, штовхнув її під лікоть. Миша замовкла і тільки закліпала очиськами.

— Що — ого? — я поставив руку з виделкою на стіл і подивився їй просто в очі, бо мене їхні «ого!» вже порядком дістали. — Ти мені поясниш, що тут відбувається?

Миша тільки-но розтулила рот, проте Чапля знову штовхнув її, і вона швидко опустила погляд до тарілки та заходилася їсти.

— Як правило, ні в кого з нас і до ста недотягує,— з повагою протягнув і один з «непримітних». Чапля на це презирливо зиркнув на нього. Я обвів поглядом їхні нашивки. І справді, у «непримітних» друга цифра номеру була шістдесят п’ять та сімдесят, у Миші — дев’яносто п’ять і тільки у Чаплі — сто.

— Що це взагалі означає? Що недотягує?

Як же ж вони мені набридли зі своїми ребусами…

— Ну, мáна. Сила така, — знову звела очі Миша.

— Це що, як у комп’ютерній грі? — з інтересом запитав Шуля.

— Ги… — синхронно оскалилися «непримітні».

— А життів додаткових вам тут не дають? — продовжуючи тему, докинув я і презирливо всміхнувся.

— Як воно насправді зветься, ми не знаємо, але мана — цілком адекватне слово… — зробила розумне лице Миша і підібгала губи.

— Яке, яке слово? — перепитав Шуля.

— Адекватне, відповідне, значить, — скривилася вона на Шулю, як на малу дитину. — Тут міряють потенційну енергію, здібності. Можна сказати — здатність до магії… Вам дуже пощастило, що ви сюди потрапили. Тут вас навчать, що з цими здібностями робити.

Авжеж, пощастило… Все життя про це мріяв. Щоб мене завезли до чорта на роги і щось міряли та тицяли в пальці.

— То що, це школа? — закотив очі Шуля, запиваючи кашу компотом.

Чапля, встаючи, мовби ненароком задів Шулю плечем, Шуля поперхнувся. А вдоволений Чапля з висоти свого зросту кинув:

— Ви тут не розпатякуйте, а їжте хутчіш, бо після сирени підете шикуватися. А хто не встиг, той запізнився…

І справді, коли ревонула оглушлива сирена, всі підірвалися зі своїх місць. Потроху вимальовувалися декілька шеренг. Миша, яка знову опинилася поряд, показала рукою на Шулину нашивку і пояснила начальницьким тоном:

— Остання цифра — рік народження, друга — потенціал, перша — ваш порядковий номер. Групи формуються за принципом: рік та потенціал. По-перше, треба знайти свій рік, це зі мною, — і вона потягнула нас уперед. Опинившись у потрібному місці, провадила:

— А потім групу за потенціалом. Їх усього дві: ті, в яких від шістдесятьох до вісімдесятьох, і ті, в кого від вісімдесятьох і вище. Нам сюди, — Миша схопила мене за руку і пристроїлась зі мною в правій шерензі. Шулі вказала на ліву: — А тобі туди!

Виходить, нам із Шулею до різних груп? Мене зовсім не гріло, що в моїй групі опинився і цей неприємний довгоносий хлопець, наш сусіда за столом — Чапля. Та й Миша мене дратувала своєю нахабною манерою верховодити. Що я з ними забув без Шулі?

— Пусти! — я відліпився від Мишиної долоні й ув’язався за Шулею.

— Тобі туди не можна! — засичала навздогін Миша, та я не зважав.

Але на це зважив худий, як жердина, вихователь у військовій формі. Він перехопив мене рукою зі словами:

— А ти куди, новенький? Тобі сюди.

Затиснув, мов кліщами, моє плече і знову запхнув на старе місце до Миші.

Так нас із Шулею розділили. Потім мене з групою повели ’кам’яними сходами на другий поверх, а його залишили внизу.

Вихователь супроводжував нас до кімнат гуртожитку. Там дівчата пішли в один бік, а хлопці в другий.

— Бай-бай! — помахала мені рукою Миша.

Жердина нагадав всім:

— Відбій о десятій. Підйом у шостій!

Потім підізвав Чаплю і, показуючи на мене рукою, наказав:

— Сірий, покажи новенькому його місце.

Він так і назвав його — Сірий! Я ледь не поперхнувся — це ж треба мати таке оригінальне поганялово. Сірий серед сірих. Сіріше не буває…

Тим часом вихователь пішов, і всі потроху почали розходитися на свої місця. Спальня була величезною, як спортзал, і в ній одночасно жило (чи спало?) десь осіб зо тридцять. Рівними рядочками стояли металеві двоярусні ліжка. Стіни були білими і голими. Панелі пофарбовані блакитною олійною фарбою. Причому того огидного відтінку, що самим своїм існуванням навіює нудьгу та тугу. Попід самою стелею притулилися, як сироти, затулені решіткою горизонтальні довгасті віконця.

Решітки, тужливі стіни та залізні панцерні ліжка наче шепотіли мені зусібіч: «Ну ти й попався, лох!» Мені закортіло додому до бабусі. Від раптового приступу відчаю навіть зашкребло у горлі.

Із задуми мене повернув до реальності Чапля. Поки я, розтуливши рота, розглядався, він непомітно підійшов до мене і боляче підштовхнув:

— Не тормози, Рудий!

Я озирнувся. Сірий зверхньо шкірився. Він почав мене дратувати, цей пихатий довгоносик. І до того ж я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Я закусив губу і пішов уперед. Чапля підвів мене до вільного ліжка і знову брутально штовхнув:

— Отуди, нагору! Номер 33. Це буде твоє місце, Рудий!

Ну ти й падлюка, Сірий… Я повернувся до нього обличчям і дохідливо пояснив:

— Я — не Рудий!

— Тепер будеш… — він нахабно подивився мені в очі та презирливо цвіркнув слиною в мій бік.

— Це ти так вирішив? — втупився і я в нього.

— Я! — єхидно усміхнувся Сірий, — ти що, тормоз, не розумієш? Може, тобі це причепили випадково?

Він указав на мою нашивку і продовжив нариватися:

— Може, ти такий самий нєдодєлок, як і твій друг?

Це було вже занадто. Мене трусонуло, як електричним розрядом, і я відчув, як злість підіймається перед очима червоним маревом. За маревом біліло пихате лице Сірого, який ліниво, як на уповільненій плівці, ворушив своїми бридкими губами:

— Ти нє-до-дє-лок, як тві-й…

Він не встиг договорити. Кров застукотіла у мене в голові, щось у мені коротнуло, і я майже автоматично зі всього маху врізав кулаком йому в сонячне сплетіння. Від несподіванки Чаплю скрутило, а я, не гаючи часу, поцілив йому носаком ще й під колінну чашечку.

— Ой, бля… — скрутився ще більше Сірий і, не втримавшись на ногах, гупнувся на підлогу.

Біля нас почали збиратися хлопці. Я відступив і притулився до залізних билець ліжка. Спина так-сяк захищена. Якщо вони кинуться на мене всі — буде мені повний звиздець. Їх уже зібралася ціла зграя.

На підлозі тихо підвивав Сірий. Я обвів поглядом кодлу. Вони мовчали. Ніхто з них не наважився дивитися мені в очі. Я ще тримав стиснуті кулаки, та вже збагнув, що ані один із них зараз не ризикне кидатися на мене.

Здається, я відвоював собі територію.

5

Завила оглушливо сирена. Була шоста година ранку, і я не одразу второпав, де перебуваю. Перед очима біліла стеля, на яку я спросоння витріщився. Мій сусіда знизу смикнув мене з гучним шепотом:

— Вставай, зара перевіряти будуть.

Я зліз.

— А класно ти його вчора! — усміхнувся він. І показавши, як я його «класно», комбінацією ударів у повітря, простягнув мені руку: — Я — Андрій. Або Андрон, мене тут так усі кличуть…

Я у відповідь теж простягнув руку. Андрон із серйозним виглядом потис її, і його кругле обличчя, що було, мов зозуляче яйце, густо всіяне ластовинням, навіть трохи зашарілося. Потім він визирнув у прохід і повторив:

— Зара перевіряти будуть, треба хутчіш ліжко заправити, я покажу як, — він нахилився і заходився вправно складати простирадло.

І дійсно, через хвилину, тільки-но я встиг скопіювати сусіду, приперся Жердина.

— Його звати Іраклій, і він такий гад… — скривив лице Андрон.

Іраклій повільно ходив проходами і прискіпливо оглядав наші ліжка. Нам належало стояти струнко, поки він усього не перевірить.

Потім він нас повів строєм до вбиральні вмиватися, а після, коли до нас приєдналися і дівчата на чолі з Солдафоншею, вивів на вулицю робити «вранішні фізичні вправи». Від Андрона я довідався, що бувають ще й «обідні» та «вечірні» фізичні вправи. Під час цих самих вправ Жердина показав своє «гадське» обличчя у всій красі. Спочатку він ганяв нас по стадіону. Бігав я непогано, та після шостого кола в мене немилосердно закололо в правому боці. На щастя, Жердина, наказав нам зупинитися і почав присікуватися до тих бідолах, акуратність яких йому не сподобалася на обході в гуртожитку. Вони мовчки, слухняно, як роботи, додатково присідали та віджималися від землі.

Потім я мав нагоду зрозуміти, чого тут така залізна дисципліна. Поки Іраклій відвернувся, я сів на траву трохи перепочити. Андрон, що стояв поряд, злякано прошепотів:

— Ти що! Вставай негайно… Бо як Іраклій побачить…

І Жердина таки побачив. Він витріщився на мене здивованим поглядом, немов узрів інопланетянина, який щойно спустився з неба. Я у відповідь теж зазирнув до нього в очі. І подумки послав його куди подалі.

Тут його лице зблідло, і він істерично викрикнув:

— Номер один-сто-тридцять! Негайно в стрій!

Не встиг я підвестися, як цей садюга вихопив із кишені невеликий прилад і заходився тиснути на щось. Гострий як лезо біль сіпонув мене від мізинця до самої маківки.

Он що воно за перепустка… Перепустка в персональне пекло. В очах потемніло, і я звалився на землю. Коли я був спроможний знову розплющити очі, я побачив перед собою самовдоволену пику Жердини, який вдруге скомандував:

— Один-сто-тридцять! Зайняти своє місце в строю!

З Шулею ми побачилися тільки по обіді. Після, як тут називають, «прийому їжі» нам потрібно було отримати обов’язкові таблетки, за якими вишикувалася довжезна черга, що зміїлася через усю величезну залу. Я не особливо квапився отримати свою «дозу» й огинався позаду, шукаючи поглядом Шулю. Нарешті я його побачив. Мій друзяка теж не поспішав, своєю чергою нишпорячи очима по куткам, щоб знайти мене. Вперше за останню добу я відчув радість.

— Привіт! Ну, як ти, нічого? — кинувся я йому назустріч.

— Друзяко! — Шуля, угледівши мене, аж засяяв. — Я гадав, що тебе вже не побачу…

Він затиснув мене в обійми, і я відчув на собі невдоволений погляд Солдафонші, яка неподалік слідкувала за порядком. Та вона нічого не сказала, тільки зневажливо крякнула. Я зрозумів, що надмірний прояв емоцій тут не в пошані. Шуля теж її засік, тому нахилився до мене і зашепотів на вухо:

— Давай відійдемо звідси.

Ми відійшли подалі, й Шуля, тримаючи мене за плечі, продовжував шепотіти:

— Я тут дещо довідався. Розпитав хлопців, що тут уже давно паряться. Ми попали в таку байду, — він закотив очі,— щось на зразок шпіонської школи… Коротше, вони шукають здібних… Розвивають спеціальні навички… І розміщують по вузлових місцях… Тут таке розказують, повна фантастика!… Якщо їх послухати, люди звідціля скрізь… Нічого в світі без місцевої братви не обходиться.

— Що не обходиться? — перепитав я.

— Нічого не обходиться! — махнув рукою Шуля. — Вони, так би мовити, таємно управляють усім світом…

— Просто всім і управляють? Самі? Чого ж тоді таємно?

— Ну, не знаю, — скривив носа Шуля, — за що купив, те й тобі кажу… А у вас, кажуть, як у «особо одарьонних», щось на зразок елітного підрозділу. Коротше, вляпалися ми конкретно… Виходу звідціля немає, за всі роки існування тут іще ніхто не втік.

— Ну, це ми ще подивимося… — проказав я, стиснувши зуби і якомога впевненіше додав: — Я все рівно знайду, як нам утекти!

Шуля з повагою глянув на мене. Він вірив мені, й це трохи гріло моє серце, хоч я гадки не мав, як звідціля вибиратися. І мороз йшов по шкірі на думку про «перепустку», яка може залишити нас тут назавжди. Я не став лякати Шулю, тільки попередив його, щоб поки не наривався та слухався вихователів.

Тим часом наша черга наближалася. Я побачив, як тітонька у білому халаті (певно, медсестра) клала на долоню черговому «щасливчику» таблетку і подавала зі столу одноразовий пластмасовий стаканчик, який, уже наповнений водою, стояв серед інших на великій таці. Медсестра пильно стежила, щоб таблетку проковтнули і запили водою. Всі слухняно клали таблетку до рота і ковтали, а порожні стаканчики викидали у великий білий чан.

— Що вони там дають? — кивнув на медсестру Шуля.

— Не знаю, — відповів я, — але я цю гидоту не питиму і тобі не раджу.

Коли підійшла моя черга ковтати таблетку, я поклав її під язик і вдав, що проковтнув. А потім, коли відійшов, виплюнув її в руку і сховав до кишені.

Поспілкуватися як слід із Шулею нам не вдалося, бо знову завила сирена, нас вишикували і повели на тестування.

На тестуваннях мене мордували більше за всіх. Чого тільки не робили! І дротами обвішували, і щось вимірювали, і примушували натискати кнопочки на зоровий сигнал, і малювати кружечки, трикутники, і ще якусь байду… Не знаю, як інші, а я почувався, наче піддослідна лабораторна миша. Під кінець усіх цих витребеньок я так зморився, що був навіть радий зайнятися «вечірніми фізичними вправами», тим більше що на них нас вивела Солдафонша Антоніна, а вона була не така люта, як Іраклій.

На вечерю я ледве волочив ноги. Настрій був препаскудний. Ми домовилися з Шулею зустрічатися за одним столом. Коли я підійшов, Шуля вже сидів і зачумлено копирсався виделкою в макаронах. Він ніколи не страждав на поганий апетит, тому я підозріло глянув і собі в тарілку, чи все гаразд із їжею. З їжею було ніби непогано — макарони з м’ясом густо политі томатним соусом, з цілком апетитним виглядом і принадним запахом.

Шуля мав значно гірший вигляд.

— Що з тобою? Тобі зле?

Він заперечливо захитав головою і поклав виделку на стіл. Ніс у нього підозріло почервонів, і він відвернув од мене лице.

— Розказуй, що сталося, — не відставав я.

— Ми звідціля не виберемося, — приречено сказав Шуля, і показав мені мізинця. — Ніколи…

Так, ось і Шуля вже познайомився з «перепусткою». В мене аж зашкребло у горлі, і я відчув, як безнадія полоснула мене по грудях і порожнечею зачаїлася в сонячному сплетінні. Я стиснув кулак. Поступово порожнеча відступила. Шуля втер долонею носа. Я нахилився до нього і подивився йому в очі.

— Слухай мене, Шулю, я все знаю, але ми звідціля все одно втечемо, чуєш? Нема такої системи, яку не можна обійти, — я чув свої слова немов збоку, неначе розмовляв сам із собою, і давав собі обіцянку: — Ми звідціля обов’язково втечемо, даю тобі слово…

6

Куди б ти не потрапив, а перше вересня є першим вереснем. Хто б міг подумати, що й тут, у забутому Богом куточку, нам улаштують день знань!

Зранку нам веліли одягнути парадну форму, яку видали напередодні: білу сорочку з краваткою, сірий піджак та брюки (дівчатам спідниці). Потім вивели на подвір’я шикуватися. Перед головним корпусом на площі, яка була викладена сірою доісторичною бруківкою, навпроти трибуни, що виросла за ніч, вистроїли уже майже всю школу буквою «П». Натуральна тобі лінійка. Як у звичайній школі.

Миша, що знову прилипла до мене, була теж у білій блузці, по-святковому зачесана, і мала трохи кращий вигляд, ніж зазвичай: принаймні була не так схожа на мишу. Звісно, поки не розтуляла рота. Сьогодні на її самовдоволеній мармизі аж світилося відчуття урочистості моменту, але й тут вона не втрималася, щоб не побазікати:

— Зараз нас прийде вітати сам Верховний магістр Зарнік! Він щороку вітає учнів, — захлинаючись від ентузіазму, доповіла вона мені.

Я на це тільки знизав плечима, мовляв, ну Верховний, ну магістр, знайшла чим здивувати…

Перш ніж зайняти своє місце на площі, ми пройшли повз групу персоналу. Серед них я помітив знайоме обличчя того типа, що нагородив нас перепустками, — Тарапата, здається? Він, мабуть, теж упізнав мене, бо коли ми зустрілися поглядами, мені здалося, що він ледь помітно підморгнув мені.

Миша, помітивши, куди я дивлюся, презирливо скривилася:

— Служаки… У них потенціал менш ніж вісімдесят, таких навіть у вчителі не беруть.

— Звідкіля ти знаєш? Про їхній потенціал?

— По нашивках, — зверхньо всміхнулася Миша, потім спустилася до мене, темного, і заходилася пояснювати: — Бачиш блакитні айсберги у них на рукаві? Значить, вісімдесят. Вісімдесят — то молодші співробітники. У кого дев’яносто, у тих айсберг білого кольору. Ще до нього додаються зірочки. Кожна зірочка — п’ять одиниць. У вчителів більше трьох не буває. Тобто максимальна цифра сто п’ять. Сім зірочок — найвищий ступінь, є тільки у Верховного магістра Зарніка.

Я роздратовано зиркнув на неї. Звідкіля вона скільки всього знає, розумниця? На це Миша улесливо провадила:

— Ти зі своїм потенціалом, коли вивчишся, теж, либонь будеш, Верховним магістром… А може, й самим Гросмейстером…

Я на ці її слова тільки скривився. Миша тим часом продовжувала просвітляти мене:

— Верховний магістр, він нам усім як батько… Я б теж хотіла бути схожою на нього…

Те, що я далі від неї почув, було для мене повним одкровенням. Виявляється, всі діти тут уже навчаються не перший рік, і потрапили сюди з різних дитячих будинків. Магістр типу їх «усиновив». Тому вони, принаймні Миша, були цілком задоволені…

Нас вишикували просто навпроти трибуни. Солдафонша Антоніна та Іраклій стали обабіч по стійці «струнко». Невдовзі площа, яка приглушено гула, стихла, і я побачив, як на трибуні з’явився високий чоловік середнього віку. На відміну від єдиного відомого мені магістра, непримітного, як клон Титаніка Мислі, він був значно яскравішим: чорнявий, трохи блідий, з виразними і привабливими рисами обличчя. Верховний магістр був у цивільному темно-сірому костюмі, повéрх якого зі стильною недбалістю був накинутий чорний плащ. Вітер мальовничо розмаював плащ, і це робило магістра трохи схожим на Бетмена. На руках у нього були чорні високі шкіряні рукавички. Дивна у них тут мода… Та Миші, мабуть, таке подобалося. Вона з завзяттям вилупилася на Зарніка і хіба що не пищала від захвату.

Верховний магістр, трохи притримуючи праву руку лівою, повільно обвів поглядом площу. Тиша зробилася майже гробовою. Я штовхнув Мишу в бік і тихо прошепотів:

— А що у нього з рукою?

— Тц… — цикнула на мене Миша, зробивши великі очі та приклавши пальця до рота. Весь її вигляд говорив про те, що розмови зараз видадуться повним блюзнірством.

Я зітхнув і замовк. Було вітряно, і в цілковитій тиші ледве чулося, як тріпотить наше волосся, та ще плащ Верховного магістра. Коли тиша зробилася нестерпною, з трибуни нарешті ми почули перші слова Зарніка:

— Дорогі мої! Я гадаю, кожен із вас пам’ятає, який він винятковий, — проникливо почав він та обвів поглядом площу, а потім із батьківською теплотою провадив далі: —Я дивлюся на вас і бачу коштовні самородки, які сама доля обрала як найкращі з найкращих поміж мільйонів других, так би мовити, звичайних камінців…

Голос у Зарніка був приємного тембру, в міру низький, в міру гучний, саме такий, який личить вправному оратору. Погляд його блискучих синіх очей був сповнений сили та ентузіазму й артистично доповнював слова його натхненної промови:

— Цього року ми продовжимо відшліфовувати ваші унікальні можливості. Хай надасть вам наснаги в навчанні та висока мета, якій ми служимо…

Було відчутно, що навіть на відстані Зарнік гіпнотично діє на присутніх. В ньому було щось таке, що чарувало та мимоволі викликало повагу. Слова, що вилітали з вуст магістра, наполегливо западали в душу й пробуджували в серці щось схоже на відчуття патріотизму. Ще б трохи — і я б повірив у свою унікальність та у щасливу фортуну, яка закинула мене сюди. Та натомість я відірвав очі від Верховного магістра — і магія його слів почала трохи відпускати.

Чорт забирай, я зовсім не мріяв про таку рабську долю — гнити тут за парканом невідомо скільки часу, а потім, за його висловом, «захищати ідеали добра». Які ще ідеали? Хто в мене питав моєї згоди?!

Я придивився до хлопців і дівчат, які оточували мене. Всі обличчя були обернуті до Верховного магістра та осяяні гордістю за себе. В очах не було й тіні сумнівів. Весь наш «елітний» підрозділ зараз видавався великим згуртованим колективом. Тільки я один випадав із їхньої єдності. Я почувався як ніколи самотнім та чужим.

7

Почалося навчання. Ми сиділи на уроках майже без перепочинку, нас відпускали тільки на невеликі перерви між заняттями та на фізичні вправи, які я вже сприймав із задоволенням. Такого поняття, як «вільний час», майже зовсім не було. З Шулею я бачився рідко. Так минали день по дню, зливаючись в один великий сірий будень. В повітрі дедалі ясніше відчувалася осінь. Холодні гірські вітри тужно завивали ночами, ранки стали прохолодними, а одного дня на вранішніх фізичних вправах я навіть помітив тоненький хрусткий льодок, що вкривав калюжу на бруківці.

Та одного дня все збилося зі звичного ритму. Іраклій (нечуване діло) вранці трохи припізнився, і вони про щось сперечалися в коридорі з Антоніною. Під час занять на стадіоні сталася ще одна непересічна подія. На територію заїхав великий чорний джип, і Жердина, покинувши нас на Антоніну, підтюпцем побіг його зустрічати. Підбігши до джипа, Жердина навіть запопадливо відчинив дверцята. З машини вийшов огрядний дядечко в цивільному чорному костюмі. Він одразу ж надів на голову чудернацький капелюх-циліндр, що його тримав у руці, а в другій руці у нього лишилися білі рукавички та тростина. Він поблажливо усміхнувся Іраклію, прискіпливо оглянув подвір’я, затримавши погляд на нас, поставив тростину на землю й повільно попрямував до головного корпусу. Жердина пішов його проводжати.

— Певно, то велике цабе, — шепнув мені Андрон, — бачиш, як Жердина перед ним схилився?

Я подивився їм услід. Гість ішов, спираючись на тростину. Жердина дійсно дріботів поряд, улесливо зігнувшись. Я придивився до Великого Цабе і помітив, що він трохи припадав на одну ногу. Цікаво, що йому тут треба? В мене чомусь неприємно засмоктало під ложечкою.

В їдальні, перед сніданком, до мене підбіг захеканий Шуля й потягнув мене вбік:

— Слухай, там хтось приїхав, вроді як по твою душу, я тільки-но розмову двох учителів підслухав. Вони там щось про «сто тридцять» терли. Я знаю, де можна пробратися і підслухати, щоб дізнатися більше. Ходім!

Я озирнувся, чи ніхто нас не засік. Жердини не було, а Антоніна дивилася в інший бік. Народу в їдальні було повно, і можна було без проблем непомітно злиняти. Прогуляємо сніданок, ніхто не помітить.

— Ходімо, — згодився я.

Ми повернули до виходу, пробираючись крізь юрбу учнів, і раптом наразилися на Сірого.

— Куди це ви зібралися? — єхидно скривився він і, як пацюк, що винюхав нове родовище зі сміттям, сіпонув довгим носом.

— Відвали! — відрізав йому Шуля.

Я мовчки вирячився Сірому в очі й подумки наказав йому забиратися геть. Чапля трохи зблід, не витримавши погляду, відступив та, задкуючи, наостанок кинув:

— Нєдодєлки!

— Шо? — смикнувся за ним я, та Шуля притримав мене за рукав:

— Нíколи, хай валить…

Шуля швиденько повів мене коридором, потім вивів через вузькі двері на пожежні сходи, і ми трохи спустилися вниз і знову повернулися через пожежні двері досередини. Потім Шуля впевнено завернув у темний закуток, де були якісь службові двері, на яких, як водиться, з написів був тільки номер. Мій друг на мить призупинився, прислухався і, не почувши нічого підозрілого, обережно прочинив їх, і ми прослизнули на здоровезну кухню, яка, на щастя, була порожньою. Тихо, навшпиньках прошмигнули повз великі каструлі та хромовані столи й через іще одні двері знову вийшли на пожежні сходи.

— Зараз проберемося до самого кабінету Зарніка, — таємниче зашепотів Шуля і показав рукою, — якщо повернути туди, там буде вентиляційний канал.

— Я бачу, ти не гаяв часу, — схвально зашепотів я у відповідь.

— Дещо можу, — скромно посміхнувся Шуля, — хоч ми й не такі елітні, та у нас трохи більше вільного часу…

Ми протиснулися через вузький отвір і тихо поповзли один по одному круглим, як гігантське черево гусені, вентиляційним каналом. Нарешті ми дісталися решітки, через яку прорізалося тьмяне світло кабінету Верховного магістра. Притулилися до неї з обох боків і затамували подих. Підлога в кабінеті була мармурова з білих та чорних квадратів, як на шахівниці. Я бачив тільки блискучі черевики та тростину Великого Цабе, що сидів, напевно, поряд із Зарніком. Верховного магістра зовсім не було видно, зате чутно:

— …То які звістки від полярної експедиції? Ми тут певною мірою теж відірвані від «великої землі», і новини частенько запізнюються, — лився з глибини кімнати його голос.

— Нічим поrадувати вас не можу… Здається мені, вона не випrавдовує витrачених на неї гrошей, — з помітним іноземним акцентом відповів йому Гість зі свого місця.

— Прикро… прикро… — озвався Верховний магістр, — я покладав на неї великі надії…

— Так, я теж, — згодився Гість, зітхнув і загадково додав: — Бо кrига тане, і ми обидва знаємо, що це означає…

Почувся цокіт скла та звук, схожий на той, коли наливають рідину.

— «Шато Марго»^[6], ви не відмовитеся? — запитав згодом голос Зарніка.

— Дякую, — не відмовився Гість.

На деякий час запала тиша. Потім Велике Цабе засовав тростиною, і знову почувся його гаркавий голос:

— Містеrе Заrнік, я б хотів повеrнутися до нашої попеrедньої rозмови…

— Мені дуже приємно, що ви так опікуєтеся станом наших справ… — тон Зарніка миттю став офіційно-ввічливим. — Та здається, до цього часу я достатньо кваліфіковано виконував свої обов’язки і не потребував допомоги…

— Містеrе Заrнік, я все ж наполягаю… — відказав Гість та знову засовав тростиною. — Цей хлопець із Рутенії повинен поїхати зі мною!

— Не розумію, що викликало ваше занепокоєння? — насмішкувато запитав голос Верховного магістра.

— Його потенціал тrеба rозвинути повною міrою. Він має володіти…

— Він володітиме всім, що необхідно, — перебив Зарнік Велике Цабе, — знайдіть переконливіший аргумент!

Потім на мить запала тиша, і знову почувся саркастичний голос Зарніка:

— Чи може… ви не довіряєте мені?

— Я б так не сказав… Але ж ви rозумієте, у нього така кrов… — зашамкотів у відповідь Гість.

— Я знаю про його кров більше, ніж ви можете собі уявити, — самовпевнено кинув Зарнік.

— Саме в цьому і спrава… І це є небезпекою… Ваші гrіхи… — Гість багатозначно замовк.

— Так би одразу й сказали! — вдавано розсміявся Зарнік. — Але це мої гріхи, як ви зволили висловитись. Тому зі своїми гріхами я впораюся самостійно.

— Ви дуже самовпевнені, містеrе Заrнік, — відказав Гість, — а часу залишилося обмаль. Ви повинні rозуміти моє занепокоєння… І я наполягаю… Це у ваших інтеrесах…

— Дякую за турботу, та я не поділяю вашого занепокоєння, — ввічливо-металевим голосом відказав йому Зарнік.

— Мене вrажає ваша затятість, — крісло заскрипіло, Гість підвівся зі свого місця, важко опираючись на тростину. — Та сон Якова має спrавдитися, і ми не можемо віддати цю дrабину воrогам. Кrаще ми тоді позбудемося її.

— Не думав, що колись від вас почую таке, — голос Зарніка вже не приховував роздратування, — але ви гість, тому я вибачаю вам ваші погрози. Думаю, що розмову можна вважати завершеною.

— Ні, які там погrози, я вже стаrа людина, — нещиро зітхнув Гість і застукотів тростиною, перемістившись у невидиме для мене місце. — Але ви повинні rозуміти, що ваша гоrдовитість може вельми зашкодити нашій спільній спrаві. Як ви знаєте, у нас є конкуrенти…

Зарнік на це змовчав. Стукіт почав віддалятися. І нарешті запала тиша.

— Здається, все, — зашепотів Шуля мені на вухо, — ти що-небудь втямив?

Я у відповідь захитав головою:

— Ні… Може, то вони не про мене?

— Ну що, повземо назад? Я за тобою, — майже нечутно, самими губами скомандував Шуля.

І ми поповзли.

Ми були майже біля виходу, аж зненацька я почув попереду чиєсь гучне сопіння і зупинився. До нас хтось сунув, управно працюючи ліктями. В мене похололо в животі. Шуля теж злякано застиг.

Невдовзі ми побачили скуйовджене волосся та спітніле лице програмера Тарапати.

— А як… А що ви тут робите? — вихопилося в мене придуркувате запитання.

— Не повіриш, — реготнув Тарапата, поправивши на носі окуляри. — Верховний магістр велів привести тебе до нього.

8

Тарапата заштовхнув мене поперед себе до кімнати і доповів хлопчачим від ’сум’яття голосом:

— Номер один-сто-тридцять доставлено.

Верховний магістр сидів у глибині приміщення перед величезним коминком. Він повільно обернув голову і мовчки зробив знак рукою.

Тарапата знову підштовхнув мене, а сам позадкував і зник за дверима. У мене всередині зробилося порожньо, як при різкому спуску на каруселі. До горла підкотив огидний липкий клубок, і здалося, ще трохи — і мене знудить. Мабуть, я таки серйозно вляпався з підслуховуванням, якщо сам Верховний магістр вирішив втрутитися особисто.

Кімната була велика і прохолодна, з високими темними мармуровими стінами. Стояла гнітюча тиша, і мені здалося, що мої кроки по підлозі-шахівниці лунають аж занадто гучно.

Я зупинився за декілька метрів перед Зарніком. І тут я побачив його дивну руку. Вона була металева. Я тупо на неї вирячився. Рука виблискувала сріблом, і в ній віддзеркалювалися, спалахуючи червоним і золотим, яскраві лелітки вогню. Либонь, ця рука була якимось чудом сучасної електроніки, бо на вигляд була майже як справжня. До такої міри, що він цією рукою преспокійно тримав склянку. В склянці було щось темно-червоне, схоже на вино. Він відпив зі склянки ковток, поставив її на стіл і, не повертаючи голови, скомандував:

— Підійди ближче!

Я зробив іще пару кроків. І намагався не так вилупляться на його руку. Тим часом крижані сині очі Зарніка нарешті повернулися до мене. В грудях у мене захололо, і я відчув там легке поколювання. Зарнік деякий час мовчки вивчав мене. Потім він ледь скривив свій гарний виразний рот, провів нормальною рукою по ретельно виголеному підборіддю і запитав:

— То як тебе звати?

— Арсеній, — пробелькотів я.

— Так. Так… Кажеш, Арсеній? Арсеній… — він на секунду заплющив очі та ворухнув губами, немовби пробуючи ім’я на смак, — Арсенікум^[7]… Ну що ж… Мені подобається. Майже як Зарнік…

Я нічого з його слів не второпав, та здається, все ж таки Тарапата не доніс на мене… Що ж тоді від мене потрібно цьому Зарніку? Гріхи… драбина… хлопець із Рутенії… яким чином це стосується мене? Я гарячково пробував скласти все це докупи. Зарнік тим часом знову прискіпливо просканував мене і знову скривився. Мабуть, усе ж таки, на відміну від імені, я сам йому подобався значно менше. За деякий час він запитав:

— Розкажи мені, Арсенію, а хто твої батьки?

Сказати, що я не любив цього дурного запитання, було б недостатньо. Я просто його ненавидів.

Зарнік знову вимогливо проштрикнув мене поглядом. Я відчув себе неначе на операційному столі й збагнув, що відмовчатися не зможу. Тому видушив із себе:

— В мене немає батьків. Мене виховувала бабця.

— Цікаво… Цікаво… — Зарнік, як справжній хірург, що твердо вирішив покопирсатися в моїх нутрощах, явно не вдовольнився першим надрізом і продовжував різати по живому: — А матір у тебе була?

— Була… — приречено хитнув головою я, — тільки я її зовсім не пам’ятаю, вона померла, тільки-но я народився….

— Тільки-но ти народився? — куточок його рота ледь сіпнувся.

Я мовчки кивнув.

— Так, так… усе зрозуміло, — похмуро прокоментував Зарнік, і його металева рука знову потягнулася по вино. Він повільно зробив ковток, поставив склянку на місце і з садистською наполегливістю продовжив допит:

— Тобі бабця щось розповідала про твою матір?

Я знизав плечима, схилив голову і вичавив із себе:

— Майже нічого… Тільки те, що це вона дала мені ім’я… Ще до мого народження.

Зарнік замислено провів пальцем по губах, відвернувся, повільно підняв склянку з вином і зробив черговий ковток. Потім знову обернув до мене голову і запитав:

— А як звали твою матір?

— Ліля… Лілія Радна^[8].

— Лілія Радна… — тихо повторив Зарнік, ледь ворухнувши губами, і задумливо провадив: — а ти, значить Радний…

— Так, Радний, — кивнув я.

— Так, так… цікаве прізвище…

Я знову знизав плечима. Нічого цікавого — прізвище як прізвище…

Лице Зарніка трохи пом’якшало, і він поблажливо усміхнувся:

— Не розумієш? Звичайно ж, не розумієш… А ти хоч усвідомив, наскільки тобі пощастило, що ти опинився тут? Kongoseki mo migakazuba tama no hikari wa sonawazaran^[9]…— останні незрозумілі слова він вимовив з особливою насолодою.

Я у відповідь тільки кліпнув, бо нічогісінько не втямив. Це чомусь розвеселило Верховного магістра. Він зверхньо вишкірився. А потім зітхнув, потер рукою підборіддя і завів свою улюблену тему:

— Камінець, щоб стати коштовністю, потребує правильної огранки. Це ти збагнув, Арсенію Радний?

— Ні…— зізнався я. Чесно кажучи, мене ці його камінці анітрохи не надихали.

— За твого виховання воно й не дивно… — протягнув Зарнік і знову скривився. Трохи помовчав і повів далі: — Запам’ятай, Арсенію, ти повинен забути своє неприглядне минуле… Тут і тільки тут відкриються твої можливості. Це шлях до справжнього світу, де ти посядеш належне тобі місце. Ти розумієш?

Я мовчав, схиливши голову. Я зовсім не вважав своє минуле неприглядним. Звідтіля віяв теплий вітерець спогадів, який не давав мені остаточно скиснути. Там, далеко, у мене вдома, лишилося все, що було для мене цінним: яскраве літо, сонце, сміх і відчуття, що тебе люблять. Що в тому було неприглядного?

Зарнік невдоволено провадив:

— Про що ти думаєш? Дивись на мене!

Я слухняно підвів очі.

— Занурився у свої жалюгідні спогади? — його погляд випромінював холодне презирство. — Невже ти не хочеш бути особливим? Виділятися ще чимось, окрім того, що ти рудий?

— Я — не рудий! — неконтрольовано вихопилося в мене, і я з неочікуваною зухвалістю зазирнув, неначе пірнув ув ополонку, просто в крижані очі Зарніка.

— Гм. Та невже? — зневажливо гмикнув Верховний магістр.

Я відчув, що червонію — зверхність Зарніка таки мене дістала. У вухах загуло, і я кинув у його пихату пику настільки презирливо, як тільки зміг:

— Я — достатньо особливий! І без вас!

— Достатньо особливий? — він звів брову і глузливо всміхнувся. — Ти ж навіть не розумієш, на що здатен…

Рука в мене автоматично стиснулася в кулак, і вже усвідомлюючи, що кажу зайве, я не втримався від ядучого зауваження:

— Я багато чого розумію, я вам не якийсь там камінець…

На це Зарнік зовсім несподівано для мене весело розреготався дрібним сміхом. За хвилину він так само раптово, як і почав, припинив сміятися, і його лице стало схожим на бліду нерухому маску: величним і трохи страшним. Потім він владно наказав:

— Підійди ближче! Дивися на мене! Не відводь погляду!

Я підійшов. І тут… я не знаю, як це сталося… Просто на моїх очах, за одну мить, Зарнік перетворився на величезного кажана, який розпростав чималенькі чорні шкіряні крила і, здійнявши вітер, шугнув під стелю. Я осатаніло кліпнув, задер голову і майже закам’янів, побачивши Зарніка-кажана, який повис униз головою попід самою стелею. Відчуття жаху накотило на мене темною масною хвилею. Потім із крісла знову почувся дрібний сміх. Я перевів погляд туди. І здригнувся. В кріслі сидів Верховний магістр у своєму звичайному вигляді і хихотів.

— Ого! — тільки й вимовив я. І подумав: «Оце спецефекти… Як у кіно…»

Зарнік відкинувся на спинку крісла, витягнув ноги і, примруживши сині очі, глянув на мою розгублену пику.

— Ну, що Арсенію, хочеш навчитися цього? Повір, це дріб’язкова часточка того, чим ти зможеш оволодіти. Від тебе потрібна тільки повна слухняність, дисципліна та покора.

Я мовчав. Наляканий і захоплений одночасно, я не міг себе опанувати. Від побаченого в мене трохи трусилися коліна.

— Дорога до непізнаного для тебе відкрита. Скористайся шансом. Від тебе потрібна тільки покора, — вів далі Зарнік.

Потім він припечатав мене поглядом і попередив:

— Запам’ятай, я уважно слідкую за тобою… І ще, як там звати твого друга? Здається, ти звеш його Шулею? Мені б дуже не хотілося, щоб через тебе в нього були неприємності…

9

Задули холодні зимові вітри. Подвір’я частенько засипало лапатим снігом, і ми його майже щодня прибирали вранці, що заміняло нам вранішні фізичні вправи. Небо було низьким і сірим, на якому тільки іноді виднілося бліде, наче хворе, сонце.

До навчання я в цілому призвичаївся, хоча тихо недолюблював учителів та ненавидів паркани і решітки навколо. А ще — ніяк не міг звикнути до нудотної сірості та ходіння строєм. Я хотів додому. Вечорами, перед сном, я себе втішав, малюючи в уяві все нові й нові плани втечі, щоразу фантастичніші. І коли на ранок я намагався озвучити свої фантазії Шулі, вони мені й самому видавалися тільки порожніми мильними бульбашками. Від цього ставало ще тоскніше.

Минали місяці, які практично нічим не відрізнялися один від одного. Сніг, холод і хуртовини. У мене поступово з’явилося відчуття, що я в цій засніженій пустелі живу цілу вічність.

Заняття проходили з нудною невідворотною регулярністю. Ми вчили все підряд і ще трошечки. У мене була добра пам’ять, і мені це стало у пригоді, бо від нас часто-густо вимагалося не думати, а просто запам’ятовувати. Шкільну програму, судячи з усього, ми обганяли гігантськими темпами. Про назви деяких дисциплін я навіть раніше не здогадувався. Ми вчили фізику й метафізику, астрономію й астрологію, та ще хімію вкупі з алхімією. Не гребували і суто «мирськими» дисциплінами, особливу увагу приділяли математиці. Ще ми вчили мови: англійську, санскрит і латину. Їх я не любив найбільше. Хай там як, за деякий час я став непогано орієнтуватися навіть у мертвих мовах. Хоча кому вони потрібні? Англійською принаймні розмовляють…

Та я вже потроху почав сумніватися, що десь узагалі хтось ще розмовляє, чи взагалі існує. Ми були відрізані від світу, і він потроху розчинявся у біло-сірому мороці високогір’я.

Весна, певно, була кепською альпіністкою, бо все ніяк не могла видряпатися до нашого ордену. Замість неї за вікнами кабінету, де ми зубрили чужі слова, надовго зависла волога пелена хмар, із яких весь час сотався холодний сірий дощик. Інколи мені здавалося, що всі ми сидимо у гігантському акваріумі. Десь там, у височині, до якої, здавалося, дотягнутися рукою, за щільними хмарами, як над поверхнею океану, було чисте небо і сонце. А ми були тут, за склом, занурені у дощ, зграйка сірих дурних рибинок…

Про розвиток якихось особливих надможливостей довго не йшлося, парапсихологію та всіляку таку байду ми вивчали здебільшого теоретично. Теорію нам викладала нервова особа з екзотичним ім’ям — Сигізмунда Серафімівна Птиць. Саме Птиць, бо якщо хто-небудь помилково переплутував її ім’я і писав Птиця, вона чомусь лютувала неймовірно. За свій невротичний характер вона швидко отримала прізвисько «СС».

СС була брюнеткою з товстеньким, як у підсвинка, обличчям і маленькими каламутно-сірими, близько посадженими масними очима.

На першому уроці вона урочисто виголосила:

— Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології», — після цього Сигізмунда зробила багатозначну паузу і обвела своїми свинячими оченятами клас. Ми приголомшено мовчали. Вона переможно провадила: — Предмет і метод парапсихології. Предметом називається коло питань, які окреслює парапсихологія. Вони поділяються на…

Я і добряча половина класу в цей момент позіхнули, і до кінця уроку ми опікувалися здебільшого тим, щоб ненароком не заснути.

На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів. Причому вона примудрялася зробити ці розповіді такими нудними, що на її лекціях завжди нестерпно хотілося спати. Ще СС завжди носила з собою тонкий гумовий кийок, яким частувала занадто балакучих, вертлявих і тих, хто примудрявся трохи закуняти під її монотонне буботіння.

Птиць була прихильницею різноманітних класифікацій, і ми безперестанку записували, з чого складається все те, чого ніхто з нас не бачив. Можу побитися об заклад, що Сигізмунда бачила не більше за нас. Зате дуже хизувалася своєю, як вона вважала, безмежною ерудицією.

Маніакальна схильність до класифікації призвела до того, що вона і клас розсадила за потенціалом. Я опинився за першою партою, а мені в потилицю дихав Чапля. Миша сиділа поряд. Від такої дислокації я був не в захваті.

Невгамовна Миша, як завжди, прагла спілкуватися. Я — морозився. Та одного разу, коли СС зовсім змучила мене своїм монотонним буботінням, я не витримав, узяв ручку і на клаптику паперу написав:

Мишо! Запитай у неї про щось, бо я зараз засну!

І підсунув Миші.

Та миттю відписала:

Я не Миша! Мене звати Лариса! Це, між іншим, перекладається з грецької, як чайка.

О!!! То ти теж птиць?!!

Миша у відповідь намалювала смайлик. Я провадив:

Ларисо! А як ти гадаєш, а наш шестикрилий Птиць — перелітна птаха?

Миша здивувалася:

А чому — шестикрилий?!

Бо Серафимівна… А вони, ці серафими, здебільшого шестикрилі…

Вона швиденько нашкрябала:

А! Тоді, маючи скільки крил, гріх бути неперелітною!

Я відписав:

Жалкую, що зараз не осінь. Бо, може б, тоді вона відлетіла на йух…

Миша протупила у відповідь:

На південь?

Тут Сигізмунда, що проходжалася між рядів, підійшла до нас ближче. Я затулив папірець рукою, а вона наче якось у тему прогундосила над самісіньким вухом:

— Як відомо, ми живемо у вік калі-йуги…

Миша миттю підняла руку.

— Запитання? — помітила її СС, що полюбляла активних учнів.

Миша підвелася і чемно запила:

— Сигізмундо Серафімівно! А можна докладніше розповісти про йуги?

— Так! — згодилася Сигізмунда. — Записуйте!

І монотонно забубоніла:

— Йуги у космології індуїзму — світові віки, яких усього чотири, і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу. В кожній подальшій з йуг усередині циклу розуміння істини і моральність зменшуються, а неуцтво зростає. Чотири йуги позначаються термінами для гри в кості — крита, трета, двапара і калі, що відповідає кісткам у чотири, три, два і одне очко.

Птиць, розмірено відбиваючи палицею ритм на своїй долоні, почала віддалятися, прямуючи в глибину класу.

Я знову написав на папірці й підсунув Миші:

Калі — це типу «кол»?

Вона не зрозуміла:

???

Ну, «кол», одиниця… Бо одна ж крапочка на ребрі кістки!

Миша кивнула і нахилилася записувати за СС.

А тим часом Сигізмунда вела далі:

— У Махабхараті сказано: чотири тисячі років у крита-йузі, стільки ж століть займає її світанок і стільки ж — згасання. У наступних трьох йугах, із їхніми сутінками, по одній чверті віднімається від тисяч і сотень.

Я позіхнув і почав гризти ручку.

— Записуйте! — нагадала класу Птиць і продовжила бубніти: — У Блаватської сказано: крита-йуга триває чотири тисячі років, світанок чотириста і захід чотириста. Всього чотири тисячі вісімсот років…

Я записав і замислився. Маячня якась. За цією ж логікою можна б було сказати: в добі двадцять чотири години. Дві години світанок і дві захід. Плюсуємо. Всього в добі виходить двадцять вісім годин.

Я з докором глянув на Мишу і написав на папірці:

Ти не чайка, Мишо. Ти — баклан! Вона нас зараз цими йухами задовбає!

І як у воду дивився, бо СС закінчила свою доповідь словами:

— До наступного заняття вивчити напам’ять: Махабхарата, Мокшадрахма розділ 231.

— От ти прислужилася! — зашипів я на вухо Миші,— вона нам зараз і Блаватську задасть напам’ять учити!

Лариса почервоніла і знову підняла руку. І ні сіло ні впало запитала:

— Сигізмундо Серафімівно, скажіть, а який вигляд має ваша аура, коли ви перебуваєте у світах вищої ієрархії?

СС здивовано вирячилася на неї. Вона не любила несподіваних запитань. До того ж у підручнику про це не писали. Потрібно було мати власний досвід.

Ситуація потроху робилася цікавішою.

Інтересно, як же наш Птиць викрутиться? Звичайно, можна б було чогось нафантазувати. Та фантазія у СС була величиною, що стрімко наближалася до нуля. Підозрюю, навіть до від’ємних чисел…

Щічки у Сигізмунди порожевіли, а процесор у голові почав гарячково перебирати всі наявні файли, намагаючись знайти відповідь. Відповіді не було, і вона з несподіванки навіть тихенько хрокнула. Птиць нізащо не хотіла здаватися. Вона ж бо мала знати все. В розпачі СС повільно обвела поглядом кабінет. На його стінах, як завжди, у рядочок висіли портрети видатних особистостей, причетних до царини надможливостей. Вона допитливо подивилася в очі незворушного Якоба Бьоме^[10], що висів поруч. Він їй нічого не підказав. Сигізмунда, шукаючи розради, перевела погляд на портрет Нострадамуса.

Я вже подумав, ну… давай, давай — фантазуй. Може, хоч провидець тебе надихне. Та на обличчі у Птиць не було й натяку на творчу думку. Фантазія, судячи з усього, була недоступним для неї вищим пілотажем на зразок тих самих вищих світів, про відсутність контакту з якими вона так не хотіла зізнаватися. Запала ніякова тиша.

— Здається, комп у неї завис… — єхидно прошепотіла Миша.

— Ну… — нарешті почала Сигізмунда, — це дуже загальне запитання…

Із задніх парт почулося здавлене хихотіння.

— Цю тему,здається, розглядають зовсім на іншому предметі,— запобігливо прийшов на допомогу завжди готовий вислужитися Чапля

— Звичайно, до мого предмету це не відноситься… — гордовито згодилася з ідіотською підказкою Чаплі Сигізмунда і, роздратовано обпікши Мишу поглядом, прогундосила: — Більше не відривай мене дурними запитаннями!

В класі дружно захихотіли. Сигізмунда, метнувши по класу злостивим поглядом, щосили хряснула по столу кийком і верескнула:

— Ану тихо!

Всі вмить замовкли. Тільки Миша не стрималася і ще раз пирснула. СС обернулася в наш бік. І тут Чапля, перехилившись через стіл, просто з-під мого носа вихопив папірець, на якому ми вели листування.

— Сигізмундо Серафімівно! — радісно загукав він, — от подивіться, чим вони тут займалися! Вони переписувалися!

Поки він махав запискою, як цуцик хвостиком, я швидко вихопив її з його руки і миттю засунув собі в рот. І, трохи пожувавши, проковтнув. У Чаплі аж ніс витягнувся від розчарування, що зник його речовий доказ.

СС досить швидко опинилася поряд. І, не з’ясовуючи, замахнулася кийком. Лариса аж побіліла від страху й зіщулилися. Я глянув на безпорадну Мишу, і в мене несподівано вилетіло:

— Це не вона! Це я!

Сигізмунда на це моє зізнання радісно хрокнула, як справжнісінький підсвинок. І треба було бачити, з яким задоволенням вона заходилася мене виховувати кийком…

Та прикрішим для мене виявилося те, що Миша після того випадку стала ще більш невідв’язною.

А загалом від занять із Сигізмундою ми всі придбали смугасті, як у тигрів, тіла та повні голови туманних понять, дбайливо запакованих у різноманітні схеми.

10

Коли пригріло сонечко і слабка зелена травичка повкривала сірі пагорби та подвір’я ордену, уроки в аудиторіях дедалі частіше змінювали заняття просто неба. До фізичних вправ із Жердиною додалися так звані «практичні заняття» з Сигізмундою.

Вишикувавши нас на подвір’ї, Птиць із розумним виглядом значуще виголосила:

— Оволодіти силою можна, лиш контролюючи себе. Перше — це вміння концентруватися.

Тож ми сиділи годинами і концентрувалися. Від цих сидінь дико боліли спина та шия. Та ще ноги, бо сиділи ми по-турецькому. Сидіти й глядітися в одну точку, я вам скажу, ще та каторга.

Сигізмунда щодня нудила про важливість внутрішнього спокою, причому сама вона явно його не мала. Бо про кийок не забула і продовжувала лупцювати ним кожного, хто відволікався.

На цих сидіннях я переважно концентрувався на планах утечі. Спокою ці думки мені не навівали.

Потроху дні робилися довшими, і нарешті прийшло літо. Ніяких канікул тут, на жаль, не передбачалося. Закінчилися тільки заняття у приміщеннях. Тепер ми або бігали під наглядом Жердини, або сиділи під невсипущим оком СС. Так неспішно проминула добряча половина літа. Я був радий одному: в нас з’явилося трохи вільного часу.

У нас із Шулею були різні програми, тож зустрічатися ми могли тільки на перервах. Аби здихатися всюдисущої Миші, ми знайшли один закуток. Він ховався між головним корпусом і складським приміщенням, у густих чагарниках. Ми залазили у цю схованку, і нас там ніхто не чіпав.

Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:

— Ти чого?

Шуля скривився:

— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля… — і сплюнув у пилюку.

— Щастить вам… А ми як юродиві сидимо. Концентруємося, — я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.

— Ага! Щастить! Як потопельникам… Ось! Дивися! — Шуля закотив рукав уніформи.

І я, побачивши на його руці величезний свіжий, іще червоний синець, аж присвиснув.

— І шо добиває…— провадив Шуля, спускаючи рукав, — тільки-но я надавав тому виродку по пиці, мене за це ще й покарали. Типу за порушення правил. А він шо, їх не порушував? Не життя, а фігня!

— І не кажи… — відповів я і в задумі про нашу нещасливу долю кóпнув ногою, притрушуючи пилюкою слід від свого плювка.

Шуля трохи помовчав і дістав із-за вуха цигарку. Деякий час покрутив її у руках, зітхнув і, видобувши з кишені сірники, підпалив. У повітрі запахло тліючим сіном.

— Це що в тебе? «Косяк»? — запитав я.

— Угу, — кивнув Шуля.

— А де… — почав був я.

Він невиразно хитнув головою та скривився. Я зрозумів, що ліпше не питати.

— Будеш? — Шуля простягнув мені цигарку.

— Давай, — згодився я. Затягнувся і знову віддав Шулі. Ми мовчки по черзі курили. Шуля після останньої затяжки двома пальцями пожбурив «козячу ніжку» в кущі й відкинувся спиною на порепану стінку. Заплющив очі — відлетів кудись, мабуть, у ту нірвану, на яку нам натякала Сигізмунда. Я сидів поряд, обхопивши руками коліна. Мене Шулина «трава» не брала. Потім я задер голову і задивився у глибоке літнє небо. Воно було безтурботним і байдужим. Там, у блакитній вишині, кружляли птахи.

Як мені хотілося, щоб мені було все по барабану, як ото Шулі зараз! Або… перетворитися на птаха. Мати крила і ширяти серед хмар, ловлячи потоки повітря.

Раптом я почув якесь шурхотіння. Обернув голову. Зелені кущі заворушилися, і з них виліз білий пухнастий котяра. Він зверхньо подивився на мене великими жовтими очима і, гордовито пройшовши поруч, всівся у затінку. Кіт був спокійним, як дзен-буддист із оповідок СС.

— Привіт! Ну, і як тебе звуть? — запитав я і, зірвавши травинку, почав її гризти. Вона здавалася після викуреного «косяку» нудотно-солодкуватою на смак.

Кіт тим часом, кинувши на мене сповнений гідності погляд, заходився вилизуватися. Він узявся до цієї справи так ретельно, неначе нічого важливішого в його житті не було. Може, й справді не було?

Я знову задер голову до неба. У вишині безжурно та велично линув якийсь птах, розпроставши чималі крила. Мені нестерпно закортіло на волю, аж у грудях стиснуло.

— Ну, і що ж мені робити? — я в серцях відкинув травинку і обернувся до кота: — Може, хоч ти скажеш?

Кіт відірвався від свого поважного заняття, подивився мені в очі й відказав:

«Шукати мудрість зовні себе — верх дурості».

— Гм… — я почухав потилицю. — Ну, може, хоч порадиш щось?

«На Шляху немає ходжених стежок. Той, хто ним йде, самотній і в небезпеці», — відповів він і, піднявши задню лапу, почав незворушно вилизувати собі яйця.

— Ти з ким розмовляєш? — штовхнув мене Шуля.

— З котом, — відповів я.

— З котом? — вилупився на мене Шуля. — З яким котом?

— З дзен-буддистським… — сказав я і здивовано вирячився туди, де секунду тому був кіт. Котяра неначе розчинився в повітрі — під кущем лишилися лише веселі танцюючі цяточки від сонячного світла, що просіювалося через листя.

— Привид… — за деякий час тупо констатував я.

Шуля спочатку зареготав:

— А казав, трава не бере!

Потім несподівано замовк і серйозно глянув на мене:

— Не подобається мені цей твій привид… — скрушно хитнув головою і стишив голос. — Погана це прикмета… От моїй тітці колись теж кішка в хаті примарилася, так після цього вона була ногу собі зламала… А потім її ще сусідка зверху затопила, бо вона померла…

— Хто помер? Тітка?

— Сусідка… Стара була… — пояснив Шуля і, схвильовано ковтнувши слину додав: — Взагалі-то привиди ввижаються перед якимись змінами… чи подіями…

Події не забарилися. Не минуло й хвилини, як вони постали перед нами у вигляді Миші, яка невідомо як рознюхала нашу схованку і встромила до неї свій цікавий писок.

— Ой! Я попередити! — кліпнула вона очиськами і затараторила: — За вами слідкують. Вшивайтеся звідси швидше, я посторожу.

— Ич, яка добра, — буркнув Шуля, — сама ж, либонь, і слідкувала, зміюка…

Коли Мишина мармиза зникла за кущами, ми почули голос Сірого:

— Ну, і хто там ховається? Пусти!

Шуля виліз першим. І Чапля, відштовхнувши Мишу, задоволено залементував:

— Ага! Недодєлок! Піймався! Чого це ти в кущах ховався? — а побачивши ще й мене, єхидно провадив: — Ага! І ти тут! Чим це ви там удвох займалися?

Шуля, не довго думаючи, з усього маху заїхав Чаплі в пику. Чапля вчепився у Шулю й отримав іще декілька добрячих стусанів. Навіть зранена рука та дещо заторможена Шулина реакція не дали Сірому переваги. Шуля був вищим, та й техніка тренувань давала про себе знати. І якби не підоспів Тарапата, що якимось дивом пробігав поряд, був би Чаплі повний нокаут.

Тарапата швидко відтягнув Чаплю вбік. Сірий, важко дихаючи, тримався однією рукою за розбитий ніс, а другою ще намагався дістати Шулю. І злостиво сичав:

— Недодєлок! Я тобі ще покажу!

Шуля, теж розпашілий від бійки, не втримався і плюнув довгоносику в пику.

— Ну, обранці долі, це ви вже зовсім… — вилупився на Шулю Тарапата. — Вас що — всіх гамузом до Зарніка доправити?

Чапля після цих слів одразу якось скис і перестав пручатися. Тарапата відпустив його і, двома пальцями витягши з кишені носовика, тицьнув його в лице довгоносику:

— На! Витри носа! — і гидливо скривившись, вів далі: — І я б радив тобі не розпатякувати про те, що сталося. Особливо про те, хто тебе побив…

Він поправив на носі окуляри і, видобувши з кишені пачку цигарок, дістав одну, підпалив і затягнувся. А потім, обвівши поглядом нашу застиглу компанію, запитав:

— Ну що? Вгомонилися? — і недбалим рухом метельнув долонею: — А тепер киш звідціля. Всі. Крім…

Тарапата тицьнув у мене пальцем:

— Крім тебе. Ти підеш зі мною. До Зарніка.

— А чого він? — здивувався Шуля.

— Навіщо? — теж кліпнув очима я.

Тарапата знизав плечима:

— Не знаю. Там знову хтось по твою душу приїхав…

«Ось і зміни не забарилися!» — скрушно подумав я, зітхнув і поплівся за Тарапатою.

11

В кабінеті Зарніка на мене чекав дивний відвідувач. Черговий гість сидів навпроти Верховного магістра у глибокому кріслі. Він був невеличкий, сухорлявий і з лисим чолом. У нього були вузькі очі, як у китайця чи японця. А може, ще якогось не відомого мені різновиду монголів. На цьому я розумівся не більше, ніж на ієрархії вищих світів.

Гладенький, як коліно, лоб монгола відбивав промені вечірнього сонця, що лилися з великого вікна навпроти, незгірш за дзеркало.

Гість нахилився до Зарніка, і я з подивом відзначив, що волосся на потилиці монгола зібране у пучечок і заплетене у кіску.

І ще — до мене долинули загадкові слова, уривки розмови, але мені й цього вистачило, щоб здригнутися.

— …ризиковано, — вів про щось тихий голос монгола.

— Цей хлопець із Рутенії і є драбина… — відповів йому Зарнік і замовк, бо Тарапата, проштовхнувши мене у двері, бадьоро відрапортував:

— Номер один-сто-тридцять доставлено!

Голови гостя та Зарніка майже синхронно повернулися у мій бік. Я приречено озирнувся на Тарапату, але той поквапливо ретирувався за двері. Вони безшумно зачинилися, залишивши мене у прохолодній залі. Зітхнувши, я почовгав до місця дислокації співрозмовників і зупинився перед ними.

Незнайомець, просканувавши мене блискучими воронячими очима, махнув рукою і проказав:

— Юрі^[11]…

Я, не зовсім зрозумівши, до кого він махав, про всяк випадок пробелькотів:

— Ні… Мене звати Арсеній.

Верховний магістр звів одну брову і єхидно вирячився на мене. Під його прискіпливим насмішкуватим поглядом я відчув себе повним дурником. А коли Зарнік через секунду ще й весело захихотів, я був ладен провалитися крізь землю. Найгіршим було те, що я не доганяв, чого я такого бовкнув, щоб отак от із мене потішатися.

Гість тільки потер рукою губи, ховаючи посмішку, і м’яко відказав:

— Потім, потім… будемо знайомитися.

Він іще на декілька секунд затримав на мені погляд і, повернувши голову до Зарніка, проказав:

— Гаразд. Я згоден.

Сині очі Зарніка на це задоволено блиснули, немов коштовні сапфіри, а потім він театрально відвів руку вбік і продекламував:

Мені здалося на мить,

Що сам я на світі

Цим місячним світлом милуюсь!

Та сяйва його без причини

Оминути не можна…^[12]

Гість якось сумно подивився на Зарніка і відповів:

Квіти, що квітнуть

Невдовзі зів’януть,

Судилося так із прадавнього часу.

Довговічні лиш паростки лілій…^[13]

Я ошелешено дивився на цей їхній поетичний дует. Бабахнуті на всю голову… Віршами розмовляють! А ще наді мною насміхалися…

А мене так і ні про що не запитали. От так от: подивилися — і відпустили.

Мозок мій, як не напружувався, ніяк не міг перетравити таємницю, що знову вигулькнули переді мною… Це породжувало тоскне, як біль у шлунку, відчуття своєї нікчемності та неясні передчуття невідворотності грядущих тривожних подій.

Єдиною приємністю, що сталася в той день, було те, що від нас прибрали Сигізмунду. Не можу сказати, щоб за нею хтось особливо побивався.

12

Наступного дня нас розбудили ще до схід сонця, і заспана та невдоволена Антоніна вивела наш «елітний» підрозділ на шкільне подвір’я. Була десь четверта година ранку, і небо тільки почало сіріти на сході.

Сонно трюхаючи за Солдафоншею, ми обігнули корпус і рушили до невеликого пагорба, що височів попереду. Місце, куди ми прямували, витиналося уперед пласкою скелею, яка тільки де-не-де поросла щіточками кволої травички. Ця величезна скеля утворювала своєрідний оглядовий майданчик, відгороджений від глибокого урвища тільки парканом, що приліпився трохи нижче.

Перед нами, на найвищому місці всього таборового комплексу, трохи вдалечині стояв мій знайомий монгол, схрестивши руки перед собою, і задумливо дивися на схід. Його темна фігура була немов вирізана з чорного оксамиту і чітко виділялася на тлі попелясто-рожевого неба. Безкрайній краєвид, що розгортався внизу, був заповнений блідим блакитним серпанком. Здавалося, що ми перебуваємо на кормі гігантського корабля, що пливе серед хмар. У цьому була якась магічна краса і велич, така, що всі примовкли і стишили ходу.

Антоніна зупинила нашу групу і посунула до монгола. Гаркнувши привітанням, як мінометним залпом, вона вмить зруйнувала довершену гармонію вранішнього спокою.

Коли Солдафонша нарешті прибралася, новий учитель мовчки оглянув нас і без слів, тільки порухом руки, запросив сісти. І сам сів поряд, схрестивши ноги. Ми, наслідуючи його, теж всілися просто на тверду холодну скелю.

— Захід та світанок зустрічати ніколи не забувайте, зорю — найказковіший час… Година чарів це, — промовив він тихо і замовк, завмерши, як скульптура.

Ми теж завмерли і почали втикати у вранішнє небо.

Відчуття довершеності світу, що було зникло, знову хвилею накотило на мене. Ми довго сиділи непорушно, але в мене чомусь навіть не заболіла спина.

Я дивився, як із блакитно-бузкових хмар з’являється жовтогаряче вранішнє сонце, і поступово занурювався у стан, коли думки стихають і голова стає світлою та порожньою. Мені навіть потроху прояснився зміст високорозумних балачок СС про важливість внутрішнього спокою…

З Шулею ми зустрілися тільки за обідом. Він, побачивши мене, просяяв і одразу ж накинувся на мене із запитаннями:

— Ну, і що від тебе хотів Зарнік?

— Біс його знає! Подивився і відпустив, — відповів я, сідаючи і лаштуючи тацю з їжею біля нього, — у нього був той монгол, який тепер у нас за вчителя. І ще… — я стишив голос і, нахилившись до Шулиного вуха, прошепотів: — Таке враження, що цей монгол лишився тут заради мене. І… Я знову почув про драбину. Тільки нічого не второпав. Якісь ще Юрі-шмурі… Вони там віршами заговорили. Милування місяцем… Квіточки… Добре, хоч про камінці не завели. Таке щось верзли, на вуха не натягнеш…

— Слава Богу, хоч не забирають тебе, — зітхнув Шуля і, помітивши зацікавлений погляд Миші, що, як завжди, вже приліпилася зі своїм обідом поряд, голосно спитав:

— А як звуть вашого нового вчителя?

— Не пам’ятаю, — теж голосно відповів я і недбало посміхнувся: — Якийсь рей-сенсей…

Миша презирливо хмикнула. І заходилася їсти.

— Ну, і як він тобі? — Шуля виразно подивився на Мишу, як на нав’язливу осінню муху.

Та Миша незворушно сьорбала свій супчик.

— Здається, кращий, ніж СС, — відповів я, — у нього кийка немає. І він не верескливий…

Миша полишила їжу і знову вирячилася на нас цікавими очиськами.

— Він китаєць чи японець? — кинув іще одне питання Шуля. І глянув на Мишу з неприхованою відразою.

Миша мовчки лупала очима. Непробивна, як бетонна стінка. Що, послухати сюди прийшла, чи що? Я демонстративно нахилився до неї і запитав:

— Ну, а ти як гадаєш, наш монгол — китаєць чи японець?

Миша, манірно відкусивши шматочок хліба, на деякий час замислилася, а потім впевнено відповіла:

— Він японець…

— А звідкіля ти це взяла? — підняв брови Шуля.

— У китайців носи менші…— зверхньо посміхнулася вона.

Я презирливо скривився. Шуля теж.

— І до того ж, — Миша теж скривилася і навела ще один убивчий аргумент, — саме у японців годиться до імені вчителів додавати «сенсей»^[14].

— Ага, точно! — несподівано для мене підтвердив Шуля, що ніколи не вирізнявся любов’ю до Миші,— я в аніме їхньому про це чув!

Це був козир, який було нічим крити… Либонь, монгол таки справді був японцем.

Я мовчки заходився їсти і думав: яким вітром його сюди занесло? Цього японця? Так далеко?

Але ні Шуля, ні Миша, ні будь-хто інший на це запитання відповіді не мав. Як з’ясувалося пізніше, про нашого нового вчителя взагалі ніхто нічого ніколи не чув. Хтозна звідкіля він узявся. Було таке враження, що він, як і мій знайомий кіт, був привидом і матеріалізувався у кабінеті Зарніка просто з повітря. Сам він про своє походження нічого не розповідав. І взагалі — був небагатослівним. Тільки любив скрушно хитати головою і казати: «Даме^[15]…» Вираз його обличчя при цьому був такий, наче він і справді мав нас усіх за слабких «дамочок». Вчитель мав складне і довге ім’я, щось на зразок Мацудайра^[16] Кураторі Рейка^[17], і до того ж ще й Сенсей, тому для зручності між собою ми його прозвали просто Дамою (за асоціацією з його улюбленим виразом та зважаючи на його кумедну косичку).

13

Друга половина літа, що була під наглядом Дами, була трохи кращою за попередню.

Ми з новим учителем щодня ходили зустрічали зорю чи, як він любив казати, «годину чарів». Вечорами я залюбки дивився, як утомлене сонце сідає і світ наповнюється фіалковими фарбами, а от світанками мені було не до милування, бо нестерпно хотілося спати.

— Дивіться на зорю, і буде кращим зір… — повторював часто-густо Дама і загадково додавав: — Червона і синя зоря вечірня. Блакитна і жовта зоря ранкова. Хоча іноді й навпаки буває…

Взагалі новий вчитель виявився незлим і полюбляв розказувати всілякі короткі баєчки. Зміст їхній був загадковий та невиразний, і як я потім зрозумів, зводився до однієї цікавої думки: «все що потрібно зберігається у вас самих».

Де боги живуть?

Де мешкають Будди?

Шукайте їх

Лише у глибинах серця^[18]…—

процитував він на першому ж занятті й, обвівши поглядом клас, якось приречено зітхнув.

А потім з надією в голосі, провадив:

— Які будуть запитання?

Ми нічого не зрозуміли. Тому мовчали.

— Себе слухайте, — пояснив він і, трохи презирливо зіщуливши свої і так вузькі очі, вів далі: — Уважно слухайте. У тиші — тихий голос цей…

На перших заняттях ми просто сиділи та по-особливому дихали. Ще ми робили фізичні вправи — повторювали за вчителем дивні рухи, що нагадували повільні екзотичні танці.

Одного разу Дама як завдання запропонував нам подивитися просто себе, щоб побачити розлиту в повітрі енергію.

Майже одразу я її побачив. І Андрон, що примостився поруч, теж. Він штовхнув мене в бік і запитав:

— Ти помітив такі іскорки, що швендяють у повітрі?

— Ага, помітив! — підтвердив я.

Сірий, що сидів попереду, зацікавлено озирнувся і нашорошив вуха.

Чаплі завжди хотілося бути першим. Тому довгоносик безсоромно підлещувався до вчителів і завжди намагався вислужитися.

— Мацудайра Кураторі Рейка Сенсей! — за хвилину Сірий з натугою видобув із себе складне ім’я вчителя. Було видно, що довгоносик добряче попрів, завчаючи це звернення. — Я бачу в повітрі цяточки… Такі швидкі… Маленькі. Це саме те, що треба?

— От підлабузник! — пошепки прокоментував Андрон і скривив укритий ластовинням кирпатий ніс.

— Гнида! — згодився я.

А Дама критично глянув на Чаплю і відказав:

— Коли учень відчиняє двері, він заходить. А коли він питає: «Чи відчинив я двері?» — що можна відповісти йому?

Ми дружно зареготіли.

Дама оглянув нас і, скрушно хитнувши головою, прошепотів:

— Даме…

А потім голосно провадив:

— Шлях і шляхетність корінь один мають. Тільки шляхетний Шлях здолає,— обвів нас убивчим поглядом, помовчав трохи і відвернувся.

Мені після його слів чомусь стало соромно.

Згодом почалася справжня практика, і надможливості перестали здаватися запліснявілими байками зі старих книг.

Одного чудового дня Дама всівся перед нами, схрестивши ноги, і загадав одну зі своїх численних загадок:

— Заплющте очі! Всередині — світ внутрішній. Тепер розплющте! Зовні — світ зовнішній. А що між ними?

— Як що? — здивувався уголос Чапля.

— Не кваптеся з відповіддю! Думайте!

Ми сиділи і кліпали, порівнюючи два світи. Андрона осінило швидше за всіх:

— Я знаю! — підскочив він. — Я! Я — між цими світами!

— Йа! — погоджуючись, підняв палець Дама. І докинув: — Зовнішній світ — ви бачите і описуєте словами, — він указав рукою на горло, — чи подумки, — торкнувся чола, — все це без зовнішнього впливу не існує…

Потім, наче втомившись, ледь прикрив очі й повів далі:

— А внутрішній світ — це воля, бажання і… таємниця часу. Зовнішній і внутрішній потрібно з’єднати, щоб незримого сьомого побачити…

Потім він помовчав і сказав:

— Та почнімо з простого… Дивіться уважно. І запам’ятовуйте!

Дама остаточно заплющив повіки і застиг.

Ми всі уважно вилупилися на нього. Дивилися довго, в мене аж очі почало щипати. Спочатку я не бачив нічого. Та згодом виразно помітив над ним імлу, як ото буває у спеку над дорогою. Вона колихалася навколо, огортаючи його тіло прозорим простирадлом. А потім, у якусь мить, імла спалахнула золотим кольором, і в Дами в районі сонячного сплетіння з’явилося сяйво. Він прокоментував:

— Відчуйте свій внутрішній вогонь — волю!

Ми з відвислими щелепами ще уважніше витріщилися на нього.

— Потім спрямуйте цю силу собі до рук! — Дама повільно розвів руки. Тоді звів і склав долоні перед собою, а коли знову розвів, ув одній із них крутилася райдужна кулька.

Він розплющив очі, повернув долоню — і кулька щезла.

— Тренуйтеся! — кинув він нам.

Ми почали тренуватися, щосили розпалюючи вогонь у сонячному сплетінні. Десь за півгодини Миша несподівано верескнула:

— Ой! У мене вийшло! — і заблищала очима, як іменинниця.

І справді, у неї в руці крутилася кулька, майже така, як у вчителя. Може, трохи тьмяніша.

Дама, хитнув головою:

— Гаразд! — і скупо всміхнувся.

Всі заздрісно обернулися до тріумфуючої Миші.

— А можна запитати? А як… — знову виліз уперед Сірий.

Дама мотнув рукою в його бік і звелів:

— Підведись і підійди!

Довгоносик підскочив і пострибав до вчителя.

Той спідлоба зиркнув на нього і наказав:

— Скажи «Я». І покажи.

— Я, — невпевнено пропищав Чапля і ткнув себе в груди.

— Бачиш, куди показав? — хитро примружився японець. — Тепер знаєш, де відповіді!

Та ефектнішу «фішку» Дама нам продемонстрував наприкінці літа. Спочатку він, як завжди, сів і застиг, як кам’яний бовван.

А після короткої паузи він уривчасто виголосив дивне і негодяще для цього випадку слово:

— Атаман!

А потім розкинув руки і забурмотів щось типу магічного закляття:

— Ла-ва-ва-ра-ра-йа-йа-га-га-ум-га-ум-га-ум!

І між його руками раптом спалахнула дугою райдуга.

Ми були в захваті. Він кинув звичне:

— Тренуйтеся! — і, згасивши веселку, заплющив очі.

Ми всі намагалися повторити за ним його вправу. Кожен бурмотів те, що встиг запам’ятати. А хто вже й не бурмотів, а вигукував. І коли здійнявся неймовірний галас, Дама розплющив очі й голосно сказав:

— Тренуватися можна і тихо! Від того, що ви кричите, сили не додасться!

Наступні дні ми почали впрівати мовчки.

Але до кінця навчання ніхто так і не спромігся утворити райдугу. Хоча всі ми легко навчилися створювати райдужні кульки, бачити навколо тіл людей прозоре мінливе марево, яке в теорії у Сигізмунди мало назву «аура», та багато чого ще…

Взагалі Дама мене нічим не вирізняв. І ніколи не хвалив. Тому поступово я розчарувався у своїй честолюбній ідеї, що вчитель лишився заради мене.

А наприкінці серпня Дама зник точнісінько так само раптово, як і з’явився. Та перед тим він уперше й востаннє раз звернувся до мене особисто:

— Чорним вогнем не отруї себе… — зашепотів мені на вухо, — коли лава відчаю захлисне тебе…

Я здивовано подивився в його воронячі очі, а він посміхнувся загадково і додав:

— Але не бійся! Бо що в тобі є, окрім тебе?

Я відчув, що за його словами ховається якась важлива для мене таємниця. Таємниця, яку він знає, а я — ніяк неспроможний розгадати.

— Що ви… знаєте про мене? — миттю запитав я.

Він не відповів. Лишень підбадьорливо торкнувся мого плеча і проказав:

— Коли побачиш на небі дивні спалахи, згадай про мене…

Широкий рукав його одежини на мить відсунувся, і я побачив на тому місці, що завжди було схованим, татуювання — маленьку трипелюсткову лілію. Він швидким порухом руки затулив її і мовчки відійшов від мене. Але у мене лишилося враження, що він показав її навмисно.

14

Прийшла осінь, і колесо закрутилося знову. Перше вересня. Зарнік із полум’яною промовою про свої улюблені камінці… Заняття в задушливих аудиторіях. Вже ніхто не водив нас зустрічати «час чарів». І тільки перетікаючи разом із сірою масою учнів із корпуса в корпус, я іноді ловив себе на тому, що за звичкою задивляюсь на останні промені призахідного сонця.

Довгоносик і далі робив мені капості. Але потай. То підсуне мені надгризене яблуко в тумбочку перед перевіркою, то пройдеться брудними ногами по моєму ліжку (й охота йому так високо лізти?), то шнурками зав’яже між собою мої черевики. Одного разу я таки засік його за цим і добряче натовк йому пику. Він на деякий час угамувався.

Потім мені почала надокучати Миша. Раз у раз я ловив на собі її дивний замріяний погляд.

А одного разу ми зіткнулися з нею у їдальні біля вмивальників. Миша підійшла і стала поряд. Подивилася у дзеркало і пригладила рукою свої миршаві біляві кіски. А потім безцеремонно витріщилася на мене.

— Ти щось хотіла? — я обернув до неї голову, продовжуючи намилювати руки.

— Тобі ніхто не казав, що ти вродливий? — несподівано сказала Миша і знову пригладила волосся.

— Чого? — я здивовано вилупився на неї і відклав мило.

— Ну, — вона опустила очі,— я б хотіла з тобою… дружити…

— Ну й дружи… — байдуже відповів я, ополоснув руки і закрутив кран.

— Ні…— підозріло хрипло повела далі Миша, — не так просто дружити…

— Ти що, Мишо, блекоти об’їлася? — я здивовано глипнув на неї і ввімкнув сушильню для рук, яка радісно загула.

— Мене звати Лариса! — з притиском, доволі голосно поправила мене Миша і почервоніла.

— Слухай, відчепися, а? — щось я не зовсім доганяв її натяки, і це почало мене дратувати.

— Невже ти зовсім нічого не розумієш?.. — Миша звела на мене очі, і її обличчя почало вкриватися буряковими плямами.

— Та відв’янь ти від мене, дурепо! — не витримав я, з усього маху стукнувши по кнопці сушильні, щоб вимкнути.

— Сам ти дурень! — гаркнула у відповідь Миша. Вона остаточно почервоніла, як маків цвіт, і, з ненавистю зиркнувши на мене, крутнулася на підборах і швидко побігла геть.

От тобі й маєш! Я здивовано провів її поглядом. Здається, я необачно нажив собі ще одного недруга…

А так загалом мене ніхто особливо не діставав…

Та одного дня Жердина нас привів у спортзал для нових занять, що мали принадну назву «воєнна підготовка з бойових мистецтв».

Посеред залу, заклавши руки за спину, повільно проходжувався мій давній знайомий Титанік Мислі у сірому, схожому на спортивне кімоно костюмі. Якщо й могла мені доля підсунути ще якусь мерзотність, то вона це зробила.

Титанік Мислі зупинився перед нами і, не витягуючи руки з-за спини, пильно оглянув стрій. Його погляд ковзнув по мені й зачепився, мов гачком. Обличчя в нього нічогісінько не віддзеркалювало — ні емоцій, ні думок. Одначе його незворушний погляд, що мусолив мене, видавався мені навіть страшнішим за погляд Зарніка. Від Титаніка Мислі тхнуло чимось механічним. Хоча всі його кінцівки були при ньому… Ні, це не був запах мастила чи бензину… Це взагалі був не запах. Це було відчуття… відчуття штучності. Яке тільки нагадувало ледь уловимий присмак заліза на вустах. І воно виникало, коли я торкався чогось невидимого, що огортало його сутність. Все це, вкупі з незворушним поглядом, викликало ні з чим не порівнянну відразу.

Титанік Мислі, завершивши огляд, пригладив рукою рівненько зализане назад, наче приліплене до черепу сіре волосся, кахикнув і почав безбарвним, трохи гнусавим голосом:

— Мене звуть Модест. Я — магістр першого ступеня і навчатиму вас бойовим мистецтвам. Не тим примітивним бійкам, якими забавляються звичайні люди, а справжній майстерності безконтактного бою… — він зробив паузу, мабуть, для того, щоб ми збагнули непересічність події. Потім продовжив гундосити:

— Ви розійдетеся попарно і спробуєте завдати одне одному удари на відстані. Ви можете робити що заманеться, заборонено тільки торкатися одне одного руками.

Модест розбив нас на пари і мене, наче навмисно, поставив навпроти Сірого.

Чапля випнув зуби, став у боксерську стійку і почав підстрибувати, як молодий півник, та боксувати в мій бік. Я гадки не мав, що робити у відповідь. І тут Сірий, скориставшись тим, що Титанік Мислі вже відійшов, заїхав мені у вухо. Дуже навіть контактно. У мене від несподіванки та від його підступності аж подих перехопило. Та відповісти довгоносику я не встиг, Модест уже розвернувся і, побачивши мою червону пику, повільно проходячи повз нас, незворушно кинув:

— Тупіших учнів я ще не бачив… Відстань між вами повинна бути такою, щоб неможливо було діткнутися руками!

Сірий, почувши це, єхидно оскалився і швиденько відплигнув подалі. Він роздув мордяку, продовжуючи підплигувати — так він намагався подіяти на мене з відстані. Коли Титанік Мислі знову відійшов, я покрутив пальцем біля скроні, красномовно дивлячись на Чаплю. Андрон стиха гигикнув. Сірий почервонів, наче буряк, невпевнено підплигнувши ще декілька разів.

Я озирнувся, всі інші теж надимали мармизи, але ні в кого нічого не виходило.

Походивши поміж нас хвилин десять і насолодившись нашим безсиллям, Модест намалював на обличчі щось по типу посмішки і заявив:

— Як бачите, ви — повні нездари!

Оскільки ніхто йому особливо не заперечував, Титанік Мислі вказав на Андрона і звелів:

— Підійди.

Він поставив Андрона навпроти себе і пояснив:

— Для атаки в стилі «сокира» треба надати передній частині вашої аури форму леза. Задача — розтяти поле супротивника, — Модест долонею розсік повітря біля Андрона, немов перехрещуючи його, — і завдати йому енергетичного удару в сонячне сплетіння.

Він указав жестом на середину грудної клітки Андрона і провадив:

— Зустрічні удари гаситимуться, ковзаючи обабіч леза. А тепер дивіться!

В очах Модеста промайнув хижий блиск, від нього метнулася ледь помітна сіра тінь — і за секунду беззахисний Андрон схопившись за груди завалився на підлогу. Модест байдуже переступив через виючого від болю Андрона і незворушно вів далі:

— Для атаки в стилі «всмоктувач» надайте вашій аурі форму кулі. Своїм полем необхідно ввібрати в себе енергію від ударів супротивника. В результаті супротивник слабшає, а ви набираєте силу.

Я смикнувся, щоб допомогти Андрону підвестися.

— Куди?! — прошипів Модест, і я відчув, як моє горло стиснула невидима удавка, підняла над землею і шварконула об землю поряд з Андроном.

Сірий і декілька хлопців захихотіли

— Ця атака має назву «Спрут», з аури треба простягнути щупальця і стиснути чутливі місця супротивника, — презирливо пояснив Модест.

З тої хвилини я зненавидів Титаніка Мислі остаточно. Моєму відносно спокійному тоскному життю прийшов кінець.

15

Коли в тебе з’являється могутній персональний ворог, ти робишся сильнішим. Я і раніше ненавидів усю цю табірну систему, але тепер моя ненависть набула чітких рис. Вона виплавилася й загартувалася в протистоянні з Модестом і перетворилася на мою єдину зброю. Я черпав у ній силу, і вона давала мені натхнення.

У Модеста була манера на кожному уроці влаштовувати показові розправи над кимсь із учнів. Часто-густо він вибирав мене для демонстрації своїх багатогранних можливостей. Титанік Мислі був абсолютно, патологічно безжальним.

Коли я дивився на його незворушну жовтувату пику, мені здавалося, що я розумію сутність вампіризму. Модесту потрібні були наш страх та безсилля — він ними підживлювався.

— Кожен повинен знати своє місце. Підкорюйте слабкішого і підкорюйтеся сильнішому, — любив повторювати він.

Здавалося, всіх влаштовувала така логіка. Та я не збирався підкорюватися і не мав наміру підгодовувати Модеста своїм безсиллям, виказуючи свою слабкість. Тому я терпів біль до темряви в очах, до нудоти, і згодом, слухаючи свої відчуття, навпомацки віднайшов у собі спосіб ставити захист від більшості його атак.

Я покінчив із пустопорожніми фантазіями і почав себе загартовувати. Завдячуючи Миші, я давно вже розрізняв персонал і вчителів за нашивками, одразу орієнтуючись, хто з них на що здатен. А щоб краще зрозуміти свою здатність до спротиву, я декілька разів навмисно наривався на непокору різним педагогам. Як правило, всі вони істерично натискали на кнопку портативного прибору, що діяв на наш чип. Таких, як Модест чи Зарнік, що мали власні сили, було мало. Я навчився вирізняти біль від чипу і терпіти його. У зрівнянні з примочками Модеста він не був таким уже й страшним.

Ще я просік систему перепусток, що дозволяли переміщатися із корпуса в корпус. Здебільшого вони залежали від інформації на чипах. Звісно, були деякі проколи в системі, наприклад, як той вентиляційний лаз, що його торік знайшов Шуля.

Коли я познайомився поближче з Тарапатою, то збагнув, що він не викрив нас тоді більше через страх за себе, ніж із благородних намірів… Бо саме він відповідав за технічну охорону. Тарапата тоді тихо і швидко залагодив відкритий нами лаз, навісивши там датчик.

Утім, програмер виявився непоганою людиною, принаймні єдиним із персоналу, з ким можна було нормально поговорити. Від нього я багато чого дізнався. Тарапата був говірким і теж нудився від суцільних правил. У нападі відвертості програмер розповів мені, що через комп має змогу відстежувати місцеперебування кожного учня та всіх інших, хто має чип. «А чип тут мають практично всі», — натякнув він мені.

Хоч Тарапата й не радив, та я все ж перевірив особисто, як охороняється периметр ордену. Він охоронявся надійно — сунутися до парканів без увімкнення сирени мені не вдалося.

Промайнув рік. І літо виявилося навіть гіршим, ніж звичайне навчання, бо почалися нескінченні тренування, на яких був тільки один педагог — Модест. Із Шулею ми бачилися ще рідше. В них, як завжди, були заняття за іншою програмою.

Модест демонстрував усе нові й нові прийоми. Захищатися від нього ставало дедалі важче.

В кінці кожного дня я ледве доплітався до ліжка і почувався, наче добре відбитий шмат м’яса. Безконтактний бій забирав до біса енергії.

16

Сьогодні були звичайні заняття, присвячені здебільшого фізичній і бойовій підготовці. Я вимотався, та успішно уникнув усіх атак Титаніка Мислі. Він, як не силувався, не зміг мене дістати. Я дивився в його безбарвні очі й відчував моральну перемогу. Та наостанок Модест саркастично кинув:

— На наступному занятті тебе жде сюрприз…

І посміхнувся однією зі своїх найогидніших посмішок. Я відчув у грудях неприємну порожнечу, як передчуття чогось тривожно-мерзотного.

Після тренувань було трохи вільного часу. І я пішов тинятися територією. Шулі ніде не було, зате мені зустрівся Тарапата.

Він, як завжди, стояв і курив біля свого корпусу. Я підійшов і став поряд, Тарапата затягнувся і випустив із рота хмаринку. Трохи нахилив набік голову, повільно оглядаючи мою пику.

— Привіт! — всміхнувся йому я

— Здрасті, здрасті…— протягнув Тарапата, — чим сьогодні займалися, обранці долі?

— Як завжди. Безконтактний бій.

— Ну, і як успіхи?

— Непогано…

— Перевіримо? — Тарапата загасив цигарку об стінку. Йому явно було нудно.

— Не хочу, — скривився я.

— Засцяв? — зверхньо оскалився програмер.

— Гаразд… Став захист, — кинув я йому.

Він вишкірився:

— Знаю, дитинко…

Я без особливих зусиль пробив його щити і відкинув його до стінки, трохи здавивши за горло.

— Нічого собі…— закашлявся Тарапата, потираючи шию, — справді непогано…

— Угу, — втомлено кивнув я у відповідь.

— А чого кислий? — за мить безтурботно поцікавився Тарапата, знову підпалюючи цигарку.

— Є запитання.

— Валяй, став… — з виглядом гуру затягнувся програмер.

— Як звідціля вибратися?

— Ги… Ну в тебе і питаннячка… — Тарапата підняв однією рукою окуляри і вирячився на мене. — Жартуємо?

— Ні… Я серйозний, як ніколи… То як?

Він хитнув головою:

— Ніяк…

— А з цим що робити? — я показав йому мізинець.

Він знизав плечима і гигикнув:

— Ну… Відрубати пальця…

— Жартуємо? — передражнив його я.

— Які там жарти, — відповів програмер і показав мені середній палець, — гадаєш, ти один? От такий «фак» тут у всіх!

— Що, в тебе теж?

— Ага! — випустив крізь зуби струмінь диму Тарапата.

— Та ну… — єхидно всміхнувся я. — Виходить ти сам собі охоронець? Дурня якась… Ти що, не можеш… звідціля драпонути?

— Ну… Якщо б захотів, зміг би… Та тобі про це і мріяти не раджу…

— Певно, про тебе брешуть… — розчаровано протягнув я.

— Що брешуть? — зацікавився Тарапата.

— Ну, що ти комп’ютерний геній і можеш тут практично все… А ти навіть сам… у системі…

— Та я цю систему створив… — самовпевнено відповів програмер, — і якщо захотів би…

— Якщо, якщо… — передражнив я.

— Що б ти знав, без мене Зарнік як без рук… — пихнув цигаркою Тарапата.

— Без руки… — скаламбурив я.

Тарапата заржав.

— То як ти зміг би втекти, якщо б захотів? Ніяк? — я теж засміявся. — Боїшся Зарніка?

Тарапата на це трохи почервонів і нервово затягнувся.

— Я можу відключити всі чипи… Всі, які тільки захочу. Зрозумів? І нікого я не боюся!

— Та чого ти, — поблажливо провадив я, — не нервуй… Боятися Зарніка — то не таке вже й диво… Його ж тут усі бояться… Еге ж?

— Це хто боїться? Я? — програмер сплюнув убік.

— А що, ні? Доведи…

— Гаразд… Коли?

— Підійду до тебе у вільний час, і ти мені продемонструєш. Годиться? — відповів я.

— Годиться! — самовпевнено всміхнувся Тарапата.

Сьогодні мені все вдавалося, та чомусь на душі було тривожно.

17

Мені снився неймовірно гарний захід сонця в горах. І небесний Воїн на коні, що мчав серед гір та переплигував через ущелини. Вершник робився дедалі більшим, і його кінь уже майже не торкався землі, а летів серед хмар, розмальованих у бузкові та багряні барви заходу. У Воїна в руках сяйнув срібний лук, він спритно витягнув із сагайдака за спиною золоту стрілу, напнув тятиву і вистрілив. Від його пострілу затрусилася земля, а Воїн з усмішкою на вустах, що трохи нагадувала посмішку Тарапати, продовжував витягувати з-за спини стріли та цілитися поперед себе в невідому для мене ціль.

Я прокинувся від удару грому. Майже одразу сяйнула за вікнами блискавка. Здавалося, що гігантський небесний Воїн цілився просто в наш загублений серед гір орден. Блискавки блідим мертвенним світлом раз по раз осявали ряди ліжок нашої спальні. На секунду ці рівненькі рядочки мені здалися схожими на гігантську мікросхему в ще більшому комп’ютері. Вітер за вікнами скаженів. На ліжках поряд теж заворушилися хлопці. Потім іще раз загуркотіло, і в спальні вимкнулося чергове освітлення і погасли вогники датчиків. За вікнами теж настала повна темрява, що тільки інколи розтиналася спалахами блискавки. В коридорі почулися швидкі кроки чергових педагогів, і за хвилину на стінці біля входу вже знову блимали зелені та червоні вогники. «Мабуть, увімкнули резервне живлення», — ворухнулася лінива думка, і я знову провалився в сон.

Заняття відбуваються за будь-якої погоди. Це дуже любили повторювати всі без винятку вчителі. Хоч сніг, хоч дощ, хоч ураган чи землетрус…

Землетрусу, звісно, не було, але сірий ранок зустрів нас поривами шквального вітру, а стадіон перетворився в грязьке місиво. Ми синхронно чавкали ногами, намотуючи кола стадіоном. Очі у всіх були заспані, чуби скуйовджені, а обличчя пом’яті.

Тільки у Модеста була незворушна пика та гладенько зачесане волосся. На кіборгів, либонь, непогода не діє. Пробігаючи шосте коло, я помітив, що на стадіон прибули ще учні з другого підрозділу.

Поки ми бігали, вони стояли і мерзли під швальним вітром. Серед гостей я помітив і Шулю.

Нарешті нас зупинили і вишикували напроти прибулих. Я ледь усміхнувся кутиками рота до Шулі, і він підморгнув мені у відповідь.

Модест, за своєю звичкою заклавши руки за спину, пройшовся повз наш стрій. Спочатку він ковзнув поглядом по мені, пішов далі, повернув до гостей і, оглянувши їх, зупинився напроти Шулі. Деякий час він мовчки вивчав його обличчя. В мене неприємно засмоктало під ложечкою. Потім Модест вказав на Шулю і скомандував:

— Вийти зі строю!

Шуля вийшов,Модест узяв його за плече, підвів до нас і поставив посередині. Потім оголосив:

— На цьому занятті я перевірю ваш рівень бойової підготовки. Ви по черзі будете демонструвати на цьому об’єкті свої навички.

Шуля зблід. Я відчув у грудях лунку порожнечу.

— Першим продемонструє свої здібності номер один-сто-тридцять, — провадив Титанік Мислі і хижо посміхнувся.

Я не поворухнувся. Порожнеча в мені розросталася.

— Номер один-сто-тридцять, вийти зі строю! — прокаркав Модест.

Я зробив крок уперед. І перемагаючи нудоту, яка підступила до горла, подивився просто в сталеві очі Модеста. Язик зробився важким та неповоротким, і я насилу вимовив:

— Я цього не робитиму!

— Не робитимеш? Гаразд… — скривив у саркастичній посмішці рот Модест, відчувши мою розгубленість.

Він перевів погляд на Чаплю, що стояв неподалік:

— Тоді ти!

Чапля з готовністю вийшов. Шуля був фізично дужчим, кремезнішим за довгоносика, і якби то був звичайний бій, він би без проблем із ним упорався. Та це був незвичайний бій, і я чудово усвідомлював, що в Шулі зараз немає жодного шансу захиститися від удару. Сірий єхидно глянув на мене і за мить атакував Шулю. Той похитнувся, але встояв на ногах, тільки втер рукою кров, що почала юшитися з носу. Модест із хижим блиском в очах хіба що не облизнувся від задоволення.

Вдруге атакувати Сірий не встиг, бо я зробив йому підсічку, і він звалився у багнюку під дружний регіт «елітного» підрозділу. Я став перед Шулею, затуливши його спиною.

Титанік Мислі на це вишкірився і процідив:

— Стань у стрій і не заважай!

Удар Модеста пройшов крізь мене, неначе я був безтілесним, і відкинув Шулю на два метри, після чого той не встояв і впав.

— Раджу виконувати накази, — прошипів мені ще раз Модест, — якщо хочеш бачити його живим…

За цими словами він знову, оминаючи мене, атакував мого друга. Шуля скрутився у грязюці й завив від болю.

Лють гарячою темною хвилею накотила на мене. Серце застукотіло по ребрах із подвійною швидкістю.

Потім несподівано дах зірвало, і він полетів далеко-далеко. Тіло стало легким. Мені стало цілком по барабану, що буде далі. Я перетворився на суцільну ненависть — пекучу, чорну, стихійну. Це не я керував нею, це вона мене вела назустріч Модесту. Струмені енергії неконтрольовано вихоплювалися з моїх рук вогняною лавою. Я хотів тільки одного — знищити цю мерзоту, спалити його неживе механічне нутро. Модест несподівано позадкував. Я йшов на нього — він відступав. Я випалив його захист і пожбурив вогняною кулею йому в пику. Модест похитнувся, потім випростався й атакував у відповідь. Я ухилився. А він не встигав захищатися — моя швидкість перевищувала його. Від третього удару Модест не втримався на ногах і впав. Боковим зором я помітив, як до нас біжать Жердина з черговим педагогом. Я розвернувся і шварконув вогняним струменем у них. Педагог завалився одразу, а Жердина гарячково витягнув прилад, та не встиг натиснути, бо я вибив його у нього з рук. Через секунду я нейтралізував і Жердину. Ряди учнів змішалися. Шулині однокашники почали «контактно» бити пики «елітному» підрозділу.

Руки й ноги в мене ще трусилися, коли я підбіг до Шулі.

— Вставай! Треба тікати… Я знаю як…

— Нога, — прошепотів він, — не рухається.

— Пусте, хапайся мені за плечі

Я потягнув його крізь юрбу. Назад дороги не було — за атаку на вчителів учнів карали на смерть.

18

Тарапата, уздрівши нас на порозі, витягнув мармизу.

— А, — він указав головою на брудного Шулю, — що з ним?

— Надворі грязюка, — коротко пояснив я і всадовив Шулю на стілець.

— А-а… — протягнув Тарапата.

— Слухай, нíколи пояснювати… Мені негайно треба, щоб ти відключив наші чипи.

Мармиза у Тарапати ще більш витягнулася:

— В мене роботи після вчорашньої грози по самі яйця. Нíколи мені гратися…

— А хто грається? — я глянув йому в очі.— Я тільки-но напав на Модеста, і часу в нас… хвилин десять, поки він очухається…

— Ти? На Модеста? — очі у програмера зробилися круглі, як його окуляри, і він із повагою протягнув: — Ну ти даєш…

— Ну що, може, скажеш, що боїшся Зарніка і щоб ми забиралися до біса? — зле кинув я.

— Ну… я б міг… тобі допомогти… — завагався Тарапата.

— Міг би?! Давай швидше вирішуй! Часу немає. Бо я тобі тут усю апаратуру потрощу! — гаркнув я, мене ще добряче колотило від недавньої бійки.

— Добре, добре, не нервуй, — поправив окуляри на носі програмер, — якоюсь мірою ви вчасно… Тут повилітала половина устаткування. Зараз гляну… що можна зробити.

Тарапата заклацав клавішами.

— Значиться так… Я вас відключив. Часу у вас небагато. Поки хватяться. Потім звиняйте… Вам треба встигнути відійти хоча б на кілометр, тоді вже вас не запеленгують.

Він знову щось набрав, і перед нами на моніторі з’явився план ордену. Тарапата тицьнув пальцем:

— Проходьте там. У цьому місці сьогодні повибивало всі камери. Коли пройдете, тікайте якнайшвидше. Десь за кілометр можете сховатися і трохи перепочити. Потім вам слід рухатися весь час на схід, десь там унизу, кажуть, є містечко…

— Дякую! — кинув я Тарапаті, поглядом сфотографував зображення і повернувся до Шулі, що закотив штанину і тер вражену ногу.

— Як нога?

— Та вже нічого, відійшла, — вимучив усмішку Шуля, — житиму…

— Хвилинку! — зашурхотів у шухляді Тарапата, витяг звідти пачку пігулок та кинув Шулі.— Ось, тримай! Знеболювальне, може, згодиться…

— Спасібочки, — зловив її на льоту Шуля, відколупав одну та закинув у рот і, не запиваючи, ковтнув.

— Щасти вам, обранці долі…— на прощання махнув рукою програмер.

19

Ми пробігли повз третій корпус, через прохідну першого кола охорони і вже минули автоматичний пост, який, як і обіцяв Тарапата, не охоронявся. До свободи було дістати рукою. Але тут, на самому виході, ми наразилися на неабияку охорону. Це був справжній живий щит. А попереду всіх, склавши руки на грудях, стояв Зарнік. Ми, ошелешені, зупинилися. Я махнув рукою Шулі собі за спину і прошепотів:

— Тікай назад…

Та вже було запізно, секунда — і ззаду теж підійшли. Його швидко скрутили два справні охоронці. А Зарнік, досі тримаючи складеними руки, ліниво наближався до мене. Зупинившись зовсім близько, саркастично запитав:

— Куди це ти зібрався, Арсенію?

Від його погляду мене пробрало, як від льодяного душу. Я спробував зробити крок назад. Та Зарнік схопив мене своєю металевою долонею за шию, з люттю відкинув на стінку і прошипів:

— Ти що, не знаєш, що я слідкую за тобою?

Я мовчки тільки закліпав очима. Зарнік, роздивляючись мене, скривився і презирливо процідив:

— Від тебе самі нещастя… Такий же впертий, як і твоя мати…

На секунду від здивування у мене перехопило подих.

— Що… Що ви знаєте про мою матір? — вирячився я на нього.

І тут мене прошила раптова здогадка. Я відштовхнув руку Зарніка.

— Що ви з нею зробили? Це ви її вбили?! — злість знову спалахнула в мені вогняними струменями.

Його лице перекосилося, наче від болю, і він прошипів:

— Ні, це ти її вбив!

— Я?!… — я від несподіванки аж гикнув

— Так! Ти її вбив. Ти вбив свою матір! — він притулив мене до стінки і з ненавистю втупився в мене крижаними очима. Від його погляду хотілося провалитися крізь землю. Він був нестерпний та обпікав, наче синій вогонь.

— Це неправда! Це брехня! — раптові сльози різкого відчаю виступили в мене на очах.

— Ні… це правда, — криво всміхнувся Зарнік, — ти вбивця…

Потім він відпустив мене, обернувся до охоронців і холодно наказав:

— У карцер!

20

Я не знаю, що було гіршим — суцільна темрява, пекельна спрага чи тягуче та ниюче, як нескінченний зубний біль, відчуття провини. Воно було тотальним, як розлита навкруги темрява, яка чомусь видавалася мені сірим липким туманом. І в цьому безкінечному темно-сірому тумані зненацька з’являлися гострі чорні колючки — думки про Шулю, та чорні пекучі блискавки — загадкові слова Зарніка про мою матір. Останні ніяк не могли набути чітких рис, тому мучили мене найбільше. Якісь далекі-далекі спогади, витравлені чорним, — не вхопитися, не затримати погляду. Важливе, страшне, таємниче…

Я гнав від себе ці думки, а вони поверталися і кружляли навколо чорними птахами-круками…

В уяві малювалися картини того, що зараз роблять із Шулею, і мене тіпало…

Щемкі думки, що роз’їдали нутрощі як кислота: якби не я… якби не я… з Шулею нічого б не сталося… А може б, нічого не сталося і з моєю… матір’ю? Зарнік має рацію — від мене самі нещастя…

Скоро час перестав існувати. Про мене чи забули — чи вирішили таким чином мене замордувати, щоб я тут згнив заживо… З тутешніми порядками це було цілком реальним. Я провалювався у сон, потім знову прокидався. І скоро залишилася тільки спрага. В роті пересохло, і не було жодної надії на чиюсь допомогу. Спочатку я гарячково шукав вихід. Та, обмацуючи руками стіни своєї камери, я швидко пересвідчився, що опинився у кам’яному мішку без жодної шпаринки. Залізні металеві двері були наглухо замкнені, і скільки я не гамселив в них, ніхто не відчиняв. Я збив руки в кров і, зализуючи солоні краплини, поступово з’їжджав у відчай, змішаний із жахом. Він навалювався на мене огидними чорними масними хвилями.

Знесилившись, я ліг і заплющив очі. Світ зник — я полетів із величезною швидкістю у чорний бездонний колодязь.

…Вона колисала срібну, схожу на човник колиску. Волосся у неї було довге, хвилясте і золоте. Я не бачив її обличчя. Тільки білі тонкі долоні з гарними довгими пальцями. Вона щось співала. Приємне, далеке, рідне… Мені здавалося, що вона заколисує мене. Що це я лежу у срібній колисці. Вниз, вгору, і знову вниз, і знову вгору… Її ніжні руки втішають мене, втирають мені лоба і гладять волосся. Вона шепоче мені: «Не бійся… я з тобою… я завжди буду з тобою».

Вона була поряд, зовсім поряд, а мені несила було розплющити очі…

Раптом я почув стукіт і скрегіт заліза. Потім шурхотіння біля вуха і нарешті голос:

— Арсенію! Ти живий?

Я насилу розліпив очі, й мене осліпило ліхтарем, який тримав у руках Тарапата. Лице його прикрашав свіжий рубець, який тягнувся від правого ока до підборіддя.

— Живий! — радісно гигикнув він. — Я тут тобі дещо приніс… Їстимеш?

— Пити… — ледь ворухнув губами я.

— Гаразд, гаразд… — він дістав із наплічника пластмасову пляшку, відкрутив кришку і подав.

Я жадібно припав до неї, і тільки коли відпив майже половину, зрозумів, настільки голодний. Тарапата не поскупився, і я швидко почав заштовхувати до рота хліб із ковбасою і запивати водою. Потім я запитав:

— Що з Шулею?

— Живий, — усміхнувся Тарапата.

— Що з ним зробили?

— Нічого страшного, не нервуйся… Зарнік його вже відпустив.

— А в тебе що це? — я кивнув на його пику і показав пальцем на собі.

— А, пусте… — опустив очі програмер, — ти їж, їж…

— Як ти мене знайшов?

— Я ж комп’ютерний геній, — підморгнув мені він та, скривившись торкнувся пораненої щоки, — правда, не всі це цінять…

— То хто це тобі…

— Вгадай з трьох разів, — всівся поряд і поправив на носі окуляри програмер.

— Зарнік?

— Угу… — згодився Тарапата і по-філософському провадив, — життя взагалі, щоб ти знав, — повне лайно…

Та він не став розводитися на цю тему, просто на секунду відвернув від мене пику. Коли обернув, на ній уже сяяла оптимістична усмішка:

— Зате є добра новина…

— Яка?

— Ні мене, ні тебе не вбили одразу, — реготнув він, — значиться, ще поживемо! Еге ж?

— Еге ж, — згодився я.

— Ти вже тут другий день, а я знаю, що в карцері тільки третього дня баланду носять і витримати таке не кожен може. От я і подумав тебе трохи підтримати…

Я вже лінивіше відкусив шмат ковбаси і блаженно заплющив очі. Життя потроху поверталося до мене.

— Я думав, що я вже тут цілий тиждень… Ти просто мене врятував…

— Врятував, гх-х, — мугикнув під ніс Тарапата, — другого разу треба краще готуватися… обранці долі…

Програмер мав рацію: на третій день, десь по обіді, віконечко відчинилося — мені поставили миску баланди, кружку з водою та поклали шматок хліба. Потім знову суцільна темрява і тиша.

Вільного часу в мене було вдосталь. Я лежав із заплющеними очима й уявляв карту ордену, що побачив на моніторі у Тарапати. Вона випливала з моєї уяви з фотографічною точністю. Я перетворював її на трьохвимірну картинку і роздивлявся зусібіч. Як це іронічно не звучить, ліпшого місця для такого заняття годі було й вигадати. Тут я був абсолютно сам, і ніяка зараза не лізла до мене із запитаннями. Скоро я вже міг не тільки уявити карту, але й відчути фізично, як я пересуваюся усіма забороненими коридорами. Я мандрував орденом, зазирав у всі шпаринки і скоро знав про нього все.

Потім я захворів. Я погано пам’ятаю той час. З сірого липкого туману випливають тільки деякі фрагменти, більше схожі на марення.

…В темряві навкруги мерзотні кровожерливі пики, що кривляться і з їхніх вищирених зубів стікають краплини темної крові. Вони простягають до мене волохаті кінцівки, схожі на павучі, намагаючись схопити…

…Тарапата нахиляється до мене. Відкручує пляшку з водою і ллє її мені на обличчя…

…Коло зі старих камінців… Човен, що пливе до мене, і прегарна жінка в білому… Темні хвилі, місячна доріжка…

…Далека рідна пісня… Золоте волосся, ніжні руки, срібна колиска…

…Бліде обличчя Зарніка… Його начищені до блиску чорні шкіряні черевики, в яких чомусь відблискує повний місяць… Його сині очі, що дивляться на мене, пропікаючи наскрізь…

21

З карцеру мене перевели просто у місцевий орденський госпіталь. З пацієнтів я був там єдиний. За мною наглядала худа, як сірник, неговірка медсестра з зеленуватим обличчям. Вона ставила мені крапельниці та колола уколи. Я багато спав. Мені майже нічого не снилося. Інколи, коли я прокидався вночі, світ навколо ставав мерехтливим, блискучим і нетривким. Тверді стіни немов пливли.

Одного разу, коли в кімнату заглядав повний місяць, мене наче хто розбудив. Блідо-жовте світло лягало казковою сріблястою доріжкою між порожніми застеленими ліжками. Я звівся і сів у койці. Стінка, яка була поряд, замерехтіла і «попливла». Я торкнувся цієї «пливучої» стінки. І… моя рука провалилася. Я од несподіванки відсмикнув руку. Мерехтіння щезло. Стінка і світ навкруги перетворилися на звичайні. Я задумливо потер рукою шершаву холодну поверхню. Вона була нормальною, такою, якою я звик її сприймати, відколи народився. Здивований, я довго не міг заснути…

Прокинувшись ранком, я пробував повернути стінку до «пливучого» стану. Даремно, вона не піддавалася. Потім я збагнув: змінювалася не стінка, змінювалося щось у мені. І тільки-но я піймав той стан, що був на тоненькій межі між сном і дійсністю, — й світ навкруги знову почав таємниче мерехтіти… Так у мене з’явилися нові, ніким не пізнані можливості.

22

Я одужував. І наче здогадуючись про це, до мене по черзі завітали мої друзі. Першим заявився Тарапата. Медсестра давно зробила мені останній укол і забралася до себе, тому я навіть здригнувся, коли побачив кирпату пику, що зазирала у прочинені двері.

— Ну що, обранець долі, не чекав? — запитав він із самовдоволеною посмішкою, тихенько причиняючи по собі двері.

Новини сипалися з Тарапати, як гільзи з кулемета. Наостанок безтурботно дзенькнуло:

— Уявляєш, Зарнік посварився з Модестом. Сам чув! Він відіслав Модеста подалі — на спецзавдання. Вся школа в ейфорії…

— Вважай, що я теж уже в ейфорії,— радісно прокоментував я.

— І ще, — не даючи мені оговтатись, продовжував строчити програмер, — поки ти валявся з температурою, він до тебе навідувався…

— Хто він? Модест? — мене аж пробрало від цієї думки.

— Та ні… Зарнік.

— Зарнік? — роззявив рота я.

— Відчуваю тут якусь таємницю, — поблискуючи скельцями окулярів, загадково протягнув програмер, — ви часом не родичі?

І сам заржав на свій жарт. Я заржав разом із ним. А потім згадав підслухану розмову з Великим Цабе та уривок розмови з Дамою і зауважив:

— Слухай, а тут дійсно є якась заморочка…

Я швиденько переповів Тарапаті все, що знав.

Тарапата посерйознішав:

— Так, так… Гросмейстер тоді справді приїжджав по тебе… Та Зарнік насмілився відмовити йому… Цікаво чому?

— А хто такі рутени?

— Рутени? Здається, це те ж саме, що українці. А от за драбину я щось не доганяю… — він задумливо почухав потилицю, — та за логікою виходить, що ти маєш неабияку цінність. Тебе навіть хочуть переманити… А як не вдасться, то і вбити. Просто трилер якийсь…

— Вбити? Мене? Ти впевнений?

— Тебе. Тебе… — він зняв окуляри, щоб протерти, потім, одягнувши, зітхнув і попередив: — Раджу тобі бути обережним, обранець долі…

Обережним. Та від кого ж мені берегтися? Від Зарніка, чи від загадкового Великого Цабе?

Я згадав гримасу на обличчі Верховного магістра і його слова про мою матір. Ні, цього не можна було розповідати Тарапаті… Я й сам не розумів чому. Може, це було занадто особистим? На мить мені здалося, що розгадка зовсім поряд, треба лишень простягнути руку та зазирнути за тоненьку завісу. Але рука мимоволі відсмикнулася, бо за завісою було щось таке страшне і неприродне, чого я зовсім не волів би знати.

Шуля прийшов до мене вночі, майже під ранок. Я прокинувся, коли біля мене скрипнула половиця. Шуля обережно застиг.

— Привіт! — сказав я.

Він від несподіванки здригнувся, а потім, побачивши, що я сів на ліжку, з полегшенням видихнув:

— Ну, ти мене й налякав, я думав, зроблю тобі сюрприз…

— Вважай, зробив, — усміхнувся я, — як ти сюди пробрався?

Шуля підійшов і примостився поряд.

— Ось, — він простягнув мені карточку типу пластикової кредитки, — програмер дав.

— «Перепустка молодшого співробітника Тарапати», — прочитав я напис золотими рельєфними літерами і в захваті протягнув: — Ну, ви і даєте…

— Еге ж! Ну, а ти як? Дивлюся, схуд, — Шуля придивився до мене, ховаючи карточку до кишені,— і блідий…

— Звісно, при світлі місяця… — всміхнувся я і легенько вдарив кулаком його в плече. — Знайшов коли прийти…

— Ага! Значиться, видужуєш! — засміявся Шуля та буцнув мене у відповідь. — Ти що, гадаєш, до тебе так просто потрапити? Насилу діждався, коли всі поснуть…

— Ну що, як життя? — обняв я його.

— Нормально, — відповів Шуля, й око в нього сіпнулося.

Ми сиділи з ним поряд на койці, притулившись плечем до плеча. І в мене виникло щемливе відчуття, що зараз я не маю в цілому світі людини ріднішої за Шулю.

— Шулю, — мій голос зазвучав хриплувато в цілковитій нічній тиші,— я тут дечого навчився…

Я на секунду заплющив очі, ловлячи потрібний стан:

— Дивись!

Стіна замерехтіла.

— Ти диви, як по обкуру, — зачаровано протягнув Шуля, — пливе…

Я простягнув руку — і вона щезла, проходячи крізь стінку.

— Не фіга собі! Як ти це робиш?

— Не знаю, — чесно зізнався я, — щось у мені змінюється — й от таке виходить.

— А що як пройти крізь стінку повністю? — очі у Шулі загорілися.

Ми підхопилися з ліжка. Стінка була холодна, тверда і відділяла нас від коридору півметровою кам’яною перепоною. Нелегко було зважитися знехтувати нею. Та вхопивши потрібний стан, я побачив, як вона замерехтіла, й обережно притулився до неї. Секунда — і я немов би пірнув у коридор. Я навіть і не сподівався, що це буде так просто — як пройти крізь завісу світла.

— Вийшло! — радісно доповів я Шулі, повернувшись до палати.

Шулине обличчя сяяло захопленням у сірому передсвітанковому світлі.

— Тепер протягни мене! — він схопив мене за руку і заплющив очі.

Я ризикнув. І в мене знову вийшло. Шуля був у захваті.

— Тепер ми вже з тобою точно втечемо! — запевнив він мене.

Коли Шуля пішов, я довго лежав із розплющеними очима. Серце в мене збуджено стукотіло. І в ньому зароджувалася нова солодка надія.

Я зрозумів, що влада — це тільки мовчазна згода одного щодо другого. Вибір за мною. Я можу не боятися. Я можу не визнавати їхньої влади. І тоді я роблюся вільним.

23

План утечі був давно готовий. Ми чекали тільки слушної нагоди. Та Зарнік, як на біду, місяць за місяцем сиднем сидів ув ордені й нікуди не потикав носа.

Того дня видалася не найкраща погода. Падав мокрий сніг. Ми з Шулею після вечері товклися в черзі за обов’язковими пігулками під завивання вітру за вікном. Я від нудьги задивився на подвір’я. Раптово крізь завірюху я побачив чорну фігуру Зарніка, що підходила до джипа в супроводі молодого охоронця у формі, який запопадливо тримав над ним парасольку та відчиняв дверцята. Я нахилився до Шулі поближче і, кивнувши в бік вікна, прошепотів йому на вухо:

— Ти готовий бути вільним?

Очі Шулі вилупилися у вікно, і він тільки кліпнув.

Машина, здійнявши хмаринку, поїхала.

Тим часом наша черга вже підійшла, і вимоглива рука медсестри простягнула нам пігулки. Я, як і Шуля, швидко схопив свою, закинув до рота і потягнув друга до вбиральні. Там я звично виплюнув пігулку собі на долоню. І нарешті зміг говорити:

— Тікаємо сьогодні. Такої нагоди може більше й не трапитися. Зарнік поїхав…

— Тікаємо, — згодився Шуля.

— Чим же це нас годують? — я підняв руку до світла, роздивляючись свою таблетку. На ній іще було видно надпис ****оклобемід. Я спустив її в унітаз і підняв очі на Шулю:

— А де твоя?

— Проковтнув… — знизав плечима Шуля.

— Ти що, п’єш цю гидоту?

— Всі п’ють, — знітився він, — від них неначе трохи легше…

Перш за все треба було позбутися чипу. До мене нарешті дійшло, що для цього зовсім не обов’язково рубати палець. Підставляти Тарапату не хотілося, тому ми домовилися, що він уночі відключить наші чипи лишень на півгодини. А дістати ножі — то було справою техніки. Шуля без проблем поцупив їх на кухні.

Вночі, коли всі поснули, я нарешті вирізав клятий чип із мізинця.

Чип лежав у мене на долоні маленький, як зернятко. Я деякий час роздивлявся його. Такий нікчемний, а скільки від нього неприємностей… Потім поклав чип під подушку. Лежи тут, номер один-сто-тридцять, і не рипайся… А я переміщатимуся, як мені заманеться.

Розрізаний палець щемів і кровив. Мені довелося обережно відірвати від простирадла смужку матерії та перемотати руку.

Зате тепер ніяка клята машина мене не зможе вистежити. А з людьми я впораюся.

Десь о другій ночі я вийшов зі спальні й попрямував до Шулі. Він уже чекав мене в коридорі.

— Всі операції проведені,— пошепки повідомив він, показав мені замотаний мізинець і розчахнув одягнуту зверху уніформи куртку — кишені були забиті печивом та хлібом.

— Узяв на кухні все, що зміг… Та ще й оце прихопив, — Шуля підморгнув мені й тицьнув до рук запасну куртку. — Тримай! Бо погодка там бр-р. Не Африка…

Я натягнув її, дивуючись із Шулиної завбачливості

Потім ми тихо рушили повз пост охорони. Черговий педагог тихо й мирно дрімав у кімнатці біля датчиків. Шуля помахав йому рукою у відчинені двері, шепочучи:

— Бай-бай!

— Цить! — смикнув я його за руку. — Ходімо хутчіш!

Школа спала, ми йшли нечутно порожніми коридорами. Пости обходили, застосовуючи мої нові можливості. Одного разу мало не нарвалися на Солдафоншу, яка чомусь поночі сунула коридором. Насуплена і сонна, мабуть, із нічного чергування, зі своїми непропорційно тонкими руками вона нагадувала товсту павучиху. Поки Солдафонша сфокусувала погляд, обертаючи голову, я миттєво схопив Шулю і вдавився в стінку. Ми провалилися в якусь підсобку, де стояли відра та швабри. На щастя, Антоніна, не уповільнюючи кроку, почимчикувала далі.

Потім ми відносно спокійно продовжили рух. Я іноді зупинявся, щоб добути зі своєї пам’яті план ордену і звірити напрямок. Тривимірна голограма миттєво з’являлася перед очима. Мозок мене слухався — працював швидко і безперебійно.

Попереду був прямий, як стріла, коридор. Я не дуже любив такі відкриті місця, тому ми уповільнили крок. Але тут раптом Шуля зовсім зупинився.

— Що сталося? — запитав я.

— Не знаю… — лице у Шулі було розгублене, — я не можу йти далі…

— Як не можеш? — я потягнув його за руку.

Він зблід, зробив невпевнений крок.

— Я не можу, — закусив губу і знову зупинився.

— В тебе щось болить?

— Ні…— він замотав головою та ще більше зблід, — щось… не пускає… щось наказує, що не можна йти далі…

І тут я побачив Зарніка. Його чорна постать несподівано з’явилася в кінці коридору.

— Чорт! — мимоволі вихопилося в мене, і я штовхнув Шулю до стінки. Треба було негайно тікати. Стінка замерехтіла.

— Стояти! — почувся громовий голос магістра.

Шуля знову застиг як укопаний, я не зміг його здвинути з місця. Мерехтіння щезло.

Зарнік був іще далеко, та чути його було чудово.

— Я слідкую за тобою, Арсенію! — гаркнув він, і його рука метнулася вперед. — Я тебе попереджав! Ти сам винен!

З його металевої руки вирвалося сліпуче світло, блискавкою пролетіло коридором і поцілило в Шулю. Шуля впав на спину. Я кинувся до нього, осів на коліна і підняв його голову з підлоги. Очі в нього залишалися розплющеними, та я бачив, як поступово скляніє його погляд.

— Шулю! Вставай! Не можна лежати! — трусив я його тіло, підсвідомо розуміючи, що він більше не підведеться. Голова його безпомічно гойдалася. Я притулив вухо до грудей. І нічого не почув. Запала оглушлива тиша. Деякий час я сидів, не знаючи, що робити. Потім обережно поклав його голову на підлогу і підвівся з колін.

Серце зробилося пустим і наче заморозилося. Лють зароджувалося трохи вище сонячного сплетіння пекучою плямою і гарячими хвилями розходилася по тілу. Мозок холодно й автоматично фіксував переміщення Зарніка.

Деякий час я давав своєму гніву текти вільно. Я контролював його і знав, як чинити. Дедалі гарячіші хвилі пекучою лавою розходилися по тілу. Потім я почав збирати ці струмені рідкого вогню і спрямовувати їх до своєї правої руки. Вони безперешкодно стікалися мені до долоні. За деякий час я відчув на ній пружний гарячий згусток. І тільки тоді я зі всього маху пожбурив його в Зарніка.

Він зупинився, неначе наразився на невидиму перепону, потім похитнувся і схопився за груди однією рукою, а другою, металевою, спробував даремно зачепитися за стінку. Шкряб, шкряб — ковзнула рука по стіні. Він не встояв на ногах і звалився на підлогу з металевим стукотом, як стара бляшанка.

Я не став роздивлятися, що з ним. Він отримав своє — за Шулю.

Дорога на волю була відкрита.

24

На темному нічному небі сяяли яскраві, як вогні великого міста, зорі. Вони мерехтіли — холодні, загадкові, далекі. З рота йшла пара. Було невимовно морозно серед нескінченної білої гірської пустелі. Спочатку я біг, як навіжений, і не відчував холоду. Та потім мої ноги почали застрягати в глибоких кучугурах, а в черевики позабивалося повно снігу, який швидко розтанув і перетворився на холодну неприємну рідоту.

Я прямував на схід. Треба було пройти якнайбільше, щоб опинитися якнайдалі від ордену. Мої ноги вже ледь рухалися, і я, перемагаючи біль, переставляв їх із великим зусиллям. Я знав, що мені не можна зупинятися. Треба було йти. Йти вперед. Але я втратив забагато енергії… і почував себе, як розряджена батарейка, в якій ледь жевріло життя.

Я намагався не думати про Шулю. Мені здавалося, що коли я почну думати про нього, порожнеча заковтне мене і це буде кінець… Та що повільнішими робилися мої кроки, то відчутніше проступав кривавим розпачем різкий біль від утрати.

Змучений, я зупинився. Підняв голову. Попереду таємниче підморгувало гігантським пісочним годинником сузір’я Оріону. Я відчував, як замерзаю. Сили витікали з мене, наче останні піщинки з небесного годинника… Попереду була стежка, що вела в долину. Я зібрав усю свою волю і почав спускатися. Крок, потім іще один, ще… Стежка робилася дедалі крутішою. Я глянув на схід. Мені здалося, що небо вже сіріє. Я почав спускатися швидше. Поставив ногу на чорну грудку землі, яку підійняв корінь піхти, що височіла поряд. Послизнувся, схопився за зелену хвойну гілку, та не втримався — вона вислизнула у мене з руки. Я впав і покотився з гори. Зверху за мною загуркотів сніг. Коли я зупинився, підвестися було вже несила…

…На хвилях до мене йшла вона. Невимовно гарна, як богиня. Прекрасне, немов біла лілея, лице, великі блакитні очі, золоте волосся, яке підсвічувалося сяючим серпом місяця. А на лобі в неї переливалася всіма кольорами райдуги діамантова прикраса. Срібляста сукня була розшита квітковими візерунками, а на плечах був казковий зоряний плащ. Ясні очі усміхалися мені. Вона простягала до мене руки, і мені здавалося, ще трохи — і я торкнуся кінчиків її пальців… Та тут великі срібні бджоли почали кружляти навколо мене з кришталевим дзвоном, їх робилося дедалі більше, і скоро вони затулили від мене богиню…

25

— Він дихає? — запитала одна.

— Здається, так… Дивись, а він гарненький… — прошепотіла друга.

— Не базікай, а розгрібай… — скомандувала третя.

— Гарненький і руденький… — мрійливо провадила друга і діткнулася мого лоба, поправляючи мені волосся.

Я розліпив очі.

— Ой! — пискнула вона і відсмикнула руку. Дівчина була білявкою, її світлі кучері вибилися з-під блакитної лижної шапочки.

— Живий! — усміхнулася, нахилившись до мене, ще одна дівчина, жовтоока, в червоній шапочці.

— У нього сині очі…— придивилася до мене білявка.

— Не відхиляйся! — гримнула на неї третя дівчина, з суворими чорними очима. — Його треба звідси швидше витягувати, щоб урятувати…

Сніг був нестерпно білим від вранішнього сонця і блимав сліпучими іскрами. Мені було несила дивитися на цей сяючий світ. Я знову втомлено заплющив очі. І провалився в темряву.

Вдруге я розплющив очі, коли біля мене копирсався чоловік із фонендоскопом на шиї. Я вже лежав на ліжку, закутаний теплою вовняною ковдрою, в невеликій кімнаті з грубими, зробленими з дерева-кругляка стінами. Пахло лісом, димом і дешевими цигарками. Чоловік, певно, був якимсь місцевим фельдшером. Він нахилив до мене червоне обвітрене обличчя, що поросло сірою щетиною, a його пальці, схожі на порепані сардельки, тримали мене за зап’ястя. Він заміряв мені пульс. Потім, акуратно поклавши мою руку на ліжко, він почав тикати слухавкою в груди, слухаючи, закотивши очі під лоб. Побачивши, що я очуняв, несподівано ясно всміхнувся і, обернувшись до дівчат, забелькотів на місцевій говірці.

— Він сказав, що житиме, — переклала чорнява своїм подругам, що згуртувалися поряд, — а ще він сказав, що найближча лікарня у Б…ві, туди треба їхати на автобусі, звідтіля, з кабани^[19], слід спуститися на трасу. Але поки що хлопця ліпше не чіпати, а дати йому виспатися.

Фельдшер пішов. Я сіпонувся з ліжка, намагаючись підвестися.

— Лежи, лежи… — прикрикнула на мене чорненька, — тобі поки що не можна вставати.

— Він, мабуть, голодний, — закліпала очами білявка.

— Спочатку на, ковтни глінтвейну, — нахилилася до мене руда, — я думаю, тобі не завадить.

Дівчина подала мені бувалу в бувальцях металеву кружку. Кружка була трохи прим’ята й закопчена, але приємно гріла руки, і від напою, що парував у ній, пахло прянощами і вином.

— Не бійся, — всміхнулася вона, — пий.

З першим ковтком стало гаряче в грудях. Солодке вогняне вино розливалося моїми захололими жилами і відроджувало мене до життя. Я зігрівся, приємно запаморочилося в голові, й мене потягнуло на сон. Я віддав кружку і тільки кивнув замість подяки — говорити було несила. Очі самі заплющувалися. Крізь сон я ще почув, як писнула білявка:

— Ну що, ми годувати його будемо?

— Тс… — прошепотіла чорнява, — здається він уже спить…

26

Уночі, коли всі поснули, я дуже обережно підвівся з ліжка. Мені час було забиратися звідси. Бо скоріш за все мене вже шукають, а дівчата навряд чи триматимуть язики за зубами.

Я нарешті роззирнувся й уважно оглянув кімнату. Дикувате місце… Дерев’яні грубі стіни. Дивна підлога — прикрашена візерунками з різнокольорової глини. Доволі прохолодно…

Всі мешканці цього спартанського готелю спали під теплими ковдрами вбраними, декотрі навіть у шапках. Судячи з кількості наплічників, у цій кімнаті знайшли нічліг не тільки мої спасительки. Придивившись, я побачив іще двох хлопців. Вони хропіли в ліжках навпроти. Либонь, прийшли, коли я спав. Поряд стояли їхні гігантські наплічники, обвішані гірським спорядженням.

Я поцупив ув одного з них джинси і кросівки, а в другого — куртку і шапку. Не міг же я звідціля тікати голим. Свою сіру одежину я згорнув і сховав під матрац.

Вибачте мені, дівчата, за невдячність…

Серце стиснулося, але, востаннє озирнувшись, я пішов геть.

Спускатися до дороги виявилося неважко. Туди вела навіть дуже пристойна стежка. Десь за сорок хвилин я вже був біля автобусної зупинки. Ще було темно, але там уже почали збиратися люди на ранковий рейс. Пара туристів та здебільшого — галасливі місцеві тітки вельми атлетичної статури. Я натягнув шапку на очі й підняв вище комір. Куртка була трохи великуватою, але це навіть стало у пригоді.

Під’їхав автобус, і поки туди завантажувалися тітки, я раптом згадав, що в мене немає жодної копійчини, аби заплатити. Я так і застиг перед дверима.

— Парєнь, ти ідьош ілі как? — штовхнув мене в спину турист із рюкзаком за плечима.

— Йду… — буркнув я і поліз до автобуса.

Кондукторка відрахувала здачі і подала жінці білет. Потім обернулася і вимогливо глянула на мене. Я поліз до кишені, вдаючи, що шукаю гроші.

Так, нас цьому вчили… Треба тільки заспокоїтися… і згадати. Робота з біооб’єктом…

Я втупився кондукторці в чоло, у точку між очима, і простягнув порожню долоню, уявивши, що в ній така ж купюра, як у тітки, що була попереду. Кондукторка несхвально зиркнула на мене, взяла з моїх рук неіснуючу купюру, подала мені білет і почала відраховувати решту.

Тримаючи в руках білет і чималу купу папірців, я пройшов до середини автобуса й сів біля вікна. Там я перевів подих і придивився до місцевої валюти. На ній було до біса нулів та напис «Lei». Скільки насправді в мене грошей і на що їх вистачить, я не мав жодної гадки. Я запхнув гроші до кишені з суперечливим відчуттям. З одного боку, я почувався дрібним злодюжкою, а з другого — фахівцем, що тільки-но склав іспит на профпридатність у польових умовах.

27

Ми довго повзли униз гірською дорогою, зупиняючись час від часу в невеличких селах, підбираючи та висаджуючи людей. Я їхав до кінцевого пункту призначення — містечка Питешти.

Вже давно розвиднилося, але краєвид за вікном був суцільно сірим, і я врешті-решт закуняв. Коли автобус все ж таки дістався кінцевої станції, я із зусиллям розліпив очі й поплівся до виходу разом з нечисленними пасажирами.

Я йшов звичайним мирним містом, і воно мені здавалося примарним. І не тільки тому, що був туман.

Тут, унизу, ще не скінчилася осінь, ще жовтіло поодиноке листя на деревах, і тільки подекуди на брунатних газонах лежав перший сніг. Я сів на лавку. Повз мене йшли люди. Місто жило звичним спокійним життям.

Молода жінка схилилася до дитини у візочку. Проїхав підліток на велосипеді. Засигналила машина. Все це було немов із другого життя. Далекого, як дитинство. Я підняв жовтогарячий клиновий листок, що впав поряд на лаву, і покрутив його в руках. На мить здалося, що знову все буде добре, як колись. Все забудеться, все зміниться. Треба лишень дістатися додому…

Та раптом у натовпі серед перехожих майнуло знайоме обличчя.

Шуля? Я аж підскочив!

Придивився… Ні… То був зовсім інший хлопець. Тільки трохи схожий.

Біль, як сіра хмара, тінню насунулась на мене, і на лавочку, де я сидів, і на юрбу перехожих, і на ціле місто… Небо потемніло, здійнявся пронизливий вітер. Примарне місто заколихалося і почало втрачати яскраві барви. Ясним і незаперечним, як листок клена, що я тримав у руках, лишилося тільки прозріння, що я вже ніколи не стану таким, яким був колись…

28

Коли ж я їх засік? Тих двох, що хвостиком прилаштувалися позаду мене? Мабуть, коли зупинився біля кафе швидкої їжі. Але ні, тоді я на них іще не зважив. Хоча вже відчув якусь напругу.

Всередині забігайлівки було парко. За стійкою біля каси, у хмарках кухонного диму, стояла чорнява кирпата дівуля у фірмовому жовтому фартухові й ліниво жувала гумку. Я підійшов і мовчки тицьнув пальцем на каву та на перші-ліпші гамбургери. Дівуля, як не дивно, одразу мене зрозуміла. Не зронивши ні слова, поставила все замовлене на тацю і, прийнявши від мене гроші, відрахувала решту.

Так, тоді я був занадто голодним, щоб звертати увагу ще на щось, крім того, що було у мене на таці. Я почвалав за столик, усівся і почав жадібно їсти.

А от коли я вийшов із кафе, то вже точно зрозумів, що мене пасуть. І серце моє шалено застукотіло від усвідомлення того, що за мною орден таки вислав своїх псів…

Отже, опинившись на вулиці, я, недовго думаючи, побіг. А мої переслідувачі майнули за мною.

Я довго біг заплутаними вулицями незнайомого міста, а орденські хорти не відставали. Я петляв, намагаючись збити їх зі сліду. Та даремно. Вони гнали за мною, як прив’язані.

У розпачі я забіг у якісь двори. Під’їзди довгого п’ятиповерхового будинку вишикувалися перед моїми очима фарбованими насіро дверима.

Я сіпнувся до одних — зачинені. Наступні теж. Кодові замки, хай їм грець!

Але мені нарешті пощастило — двері одного з під’їздів усе ж таки були відчинені, до того ж я побачив, що вони мають такий самий замок, як й інші. Я швидко забіг у під’їзд і миттєво ляснув дверима. Замок спрацював. Я посіпав ручку, перевіряючи міцність запору. А потім полегшено зітхнув і зігнувся, щоб віддихатися.

І тут до мене дійшло, що пощастило мені тільки частково. Бо двері були дерев’яні. Отже їх легко можна вибити… За хвилину, швидко переплигуючи через декілька східців, я злетів на п’ятий поверх. Прислухався. Внизу вже грюкали мої переслідувачі, висаджуючи двері. Я оглядівся. Куди тепер?

На сходовому майданчику п’ятого поверху було чотири квартири. А вгорі — чотирикутний відкритий люк із металевою драбиною, що вела на горище. Спочатку я сіпнувся туди лізти. А потім зупинився. Мої переслідувачі шукатимуть мене саме там. Я трохи поміркував і навмання подзвонив у першу-ліпшу квартиру. Двері ніхто не відчиняв. Схоже на те, що хазяїв не було вдома. Внизу дедалі ясніше чувся грюкіт. Ще трохи — і вони таки виб’ють двері. Тому вагався я лише декілька секунд. А потому притулився до прохолодних металевих дверей і, впіймавши необхідний стан, почав повільно провалюватися в нетрі чужої квартири. Раптом унизу почувся гучний тріск — двері нарешті висадили. У мене від цього звуку неприємно тьохнуло серце, а потім застукотіло, як навіжене. Треба швидше! Швидше! Бо вони за хвилину будуть біля мене!

Я був уже майже весь за дверима, як несподівано мерехтіння щезло. І я з жахом відчув, що одна моя рука застрягла. Щось у процесі перетину перешкоди пішло не так. Сталь тверднула, і мій зап’ясток починало здавлювати. Я у відчаї смикнув рукою.

І враз облився холодним потом. Рука не піддавалася! І що далі я провалювався у відчай, то сильніше затискало мою руку в несподіваній пастці. Ще трохи — і кістка хрусне, перекушена, наче зубами, хижим залізом дверей. Враз у моїй уяві пронеслися дві, страшніші одна за одну, картини.

…Переслідувачі перед дверима, де зрадливо тирчить моя рука, радісно волають: «Ось він! Тримай його!».

…Я, з куксою замість долоні, припасовую собі металеву, як у Зарніка, руку…

Далі все відбулося блискавично: і тверда як алмаз думка, що треба заспокоїтися, і неймовірне напруження волі, що відкинуло геть емоції і занурило мене у спокій, і нарешті довгождане мерехтіння… Я обережно висмикнув руку, на якій лишилося темно-багряне кільце, і без сили впав на тверду долівку в передпокої чужої квартири.

Скільки я там валявся, важко сказати. Прийшов до тями, тільки коли почало смеркатися. Господарів, на моє щастя, не було. Та я про всяк випадок вирішив не вмикати світла.

Вікна в квартирі виходили на захід. Я відчинив у вітальні двері на балкон і всівся перед ними просто на підлогу. Слухаючи свою тривогу та стукіт серця, я глибоко вдихав прохолодне повітря, намагаючись заспокоїтися. А потім довго дивився в осіннє небо: як за хмари закочується червоне сонце і палахкотить рожевими зблисками, та блакитно-попелястим сяйвом світиться вечірня зоря.

Я сидів і втикав у це казково красиве небо, аж поки воно не згасло і не перетворилося на синьо-сіре, а в небі не почали з’являтися перші полохливі зорі.

Згодом я відчув, що зголоднів, і пішов на кухню. Там мене зустрів відчинений холодильник, що вилискував стерильною білиною своїх порожніх нутрощів. Господарі квартири, певно, кудись подалися надовго…

Я в напівтемряві понишпорив полицями над столом і одразу збагнув, що тут мешкає якийсь холостяк — бо, крім солі та консервованих шпротів, я нічого їстівного не виявив. Зате на полицях внизу мені пощастило більше — я відшукав там цілу коробку з печивом, що притулилася до одинокої пачки соди.

Я доволі швидко відкупорив ножем бляшанку і впорався з нею, заїдаючи рибу солодким хрустким печивом. А потім запив свою екзотичну вечерю водою просто з-під крану.

Згодом я повернувся до вітальні, відшукав плед і влігся на дивані. Під голову замість подушки підклав валик. Я довго не міг заснути. Крутився, вертівся, як вуж, намотуючи на себе плед.

Чи валик виявився геть незручним, чи від того, що боліла зранена дверима рука, але я все не міг утихомиритися і забувся неспокійним сном лише під ранок.

…Переді мною був ліс. Сірі голі дерева підпирали бліді небеса. Я йшов, прискорюючи ходу. Там, у непривітній глибині лісу, зачаїлася таємниця, яку мені треба розгадати.

Я повільно заглиблювався у зарості. Ліс був густий, і віти дерев та чагарників боляче били мене по обличчю. Допомагаючи собі руками, я нарешті продерся на галявину. Зупинився. Озирнувся.

На галявині серед білого снігу виднілася чорна яма, схожа на тільки-но вириту могилу. Свіжі грудки землі були навалені поряд.

Я зробив крок до ями — і раптом перед нею з’явився величезний чорний собака, схожий на вовка, і оскаливчималі зуби. Він охороняв цю яму і не збирався підпускати мене до неї.

Я витягнув ніж. Тонке сріблясте лезо блиснуло у ріденькому сіруватому світлі. Я тримав ніж перед собою і не зводив очей із супротивника. Пес повільно проходжався біля ями, скосивши на мене розумні, майже людські карі очі. Я обережно зробив іще один крок уперед. Він загарчав. Я стиснув ніж сильніше і продовжив рух. Пес подивився просто на мене і знову видав грізне попереджувальне рикання. Я не зважив. Тоді він кинувся на мене… Я ледве встиг ухилитися. Він розвернувся і знову стрибонув. Цього разу його ікла клацнули біля самого мого обличчя.

Ну ти й тварюка! Якого ти мене не пускаєш туди, куди мені треба? Відійди… Ліпше не заважай… Я не збираюся шуткувати…

Та пес теж не збирався шуткувати. Мій ніж його явно не вразив. Він утретє кинувся на мене. Я махнув ножем. Не влучив. Пес знову стрибонув. Мій ніж цього разу не схибив — ввійшов прямо йому в горлянку. Щосили я рубонув його по шиї. На білосніжну землю цвіркнула яскрава червона кров, і за деякий час чорна голова покотилася по снігу, залишаючи темний слід. Відкинувши ніж, я швидкими кроками наблизився до виритої могили. Зазирнув у темне провалля ями.

І з жахом відсахнувся.

На дні стояла блакитна кришталева труна… і в ній лежала моя мертва бабуся!

Я позадкував від страшної ями.

Я бачив, як білий сніг поступово червоніє, і зненацька відчув невимовний розпач. І ось я побачив голову…

Розплющені мертві карі очі дивилися просто у бліді небеса. Я бачив ці скляні очі… Я вже колись їх бачив!

Мороз пройшов по шкірі — бо до моєї свідомості нарешті дійшло, що я дивлюся на відрубану голову Шулі…

Я його вбив!

Від страху та відчаю я впав на коліна, затулив обличчя руками і закричав…

…І прокинувся від свого крику.

Цього ж дня я вирішив ризикнути і покинути свій тимчасовий притулок, щоб нарешті поїхати додому.

29

Мені пощастило, я без перешкод доїхав до Бухареста. Люди, на моє здивування, напрочуд легко піддавалися навіюванню, і я спокійно взяв квиток на потяг до Києва.

І тільки в поїзді я трохи розслабився. Заліз на верхню полицю, завернувся у ковдру і задрімав. Я прикинувся купкою непотрібних речей, і на мене ніхто не звернув уваги, навіть коли потяг зупинився на кордоні.

Та спав я погано. Серед ночі прокидався і довго вдивлявся в пропливаючі серед суцільної темряви поодинокі вогники. Скоріше додому… Додому… У затишок знайомого світу. Мені кортіло пришвидшити поїзд, підштовхнути його, бо здавалося, він їде занадто повільно. Повзе, мов слимак.

Все ж таки очі іноді заплющувалися, і я поринав у нетривкий сон без сновидінь.

Коли я знову розліпив очі, на сході за вікном світліло небо. Воно, ще темне, наче підсвічувалося зсередини сіро-блакитним вогнем. Зорі вже позникали, і лише одна яскрава нескорена зірка сяяла на сході. Потім над обрієм з’явилася блідо-рожева смуга, і небо засвітилося світло-зеленим яблучним кольором, який ото буває у перестиглих яблук під назвою симиренка. Обриси дерев і кущів за вікном теж почали здобувати кольори. Примарні барви примарного синьо-зеленого порубіжного світу. Мені подобався цей світ — у ньому я почувався в безпеці. Він здавався мені давно забутою домівкою, безпечним прихистком, освяченим зеленою зіркою.

Червоно-малинова смуга розширювалася. Я чекав сходу сонця, а воно все не сходило. Потяг гучно стукотів колесами, і мені здавалося, що світанок тікає, а ми його наздоганяємо. Але все ніяк не можемо здогнати…

Очі знову заплющилися.

Я прокинувся від того, що мені наснилося, як мені хтось зі всього маху заїхав у пику. З носа почала юшитися кров. Я обмацав обличчя. Ніякої крові не було і близько. Тільки червоне невдоволене сонце прискіпливо, як черговий вихователь по гуртожитку, дивилося на мене з блакитного вранішнього неба. Мені рефлекторно захотілося підхопитися, заправити койку і строєм піти чистити зуби.

«Хрін вам! Тепер ви мене не впіймаєте!» — зловтішно подумав я, але все ж таки відчув тоскну, як застарілий зубний біль, потребу сховатися і стати непомітним.

Розділ II

1

З кожною втратою ти втрачаєш частину себе. З кожною смертю ти теж умираєш.

Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла від під’їзду стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла. Різнокольорові обідрані шпалери, якісь картини на стінах та одинокою плямою — килим… Десь на рівні третього поверху хилитався, розвіяний вітром, шматок зеленуватої церати в рожевих квіточках. Чомусь саме він видався мені найстрашнішим з усього побаченого.

Я так спішив додому… Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі.

Біля будинку юрмилися люди. Згарище було вже розібране, та залишалося відгородженим від цікавих клейкою смужкою і кількома знудьгованими міліціонерами. В уцілілих під’їздах людей уже не було — їх встигли відселити. А з сусіднього будинку, на якому темніла значного розміру тріщина, деякі поодинокі мешканці ще квапливо виносили речі й завантажували у відкритий кузов машини. Поряд гомоніли цікаві перехожі, завжди раді нагоді побазікати:

— Боже ж ти мій, яке горе! Яке горе… — трусила головою огрядна тітонька з довгим і пласким, як у качки, носом.

— А що сталося? — зупинилася ще одна цікава.

— Ви не знаєте? Телевізор не дивитеся? Позавчора як рвонуло, — зі знанням справи доповіла качконоса, — під’їзд і склався, як сірникова коробка…

— Кажуть, вибух газу… — втулила тітка у темно-червоному капелюсі.

— Та ви що? Ай-яй-яй, — у цікавої жадібно загорілися очі,— і що, хтось постраждав?

— В під’їзді ніхто не вижив. Ніхто… — з театральним трагізмом закотила очі качконоса. — Як на гріх, увечері усі були вдома. Загинули до ноги. Звідтіля тільки самі шматки тіл діставали. Самі шматки… Добре, хоч будинок був старим, п’ятиповерховим… Давно пора було знести, як і наш…

Світ розвалювався у мене на очах. Холодні, байдужі частини реальності розліталися у космічній порожнечі, віддаляючись одна від одної. Ці безглузді уламки набирали швидкість у темному бездушному просторі, й здавалося, їх уже ніхто і ніколи не зможе зупинити, щоб пов’язати між собою…

…

— Обіцяли виділити нові квартири…

— Обіцянка-цяцянка! Кому ви вірите?

…

— Вибух газу…

…

— Кажуть, приїжджала висока комісія… Обіцяли з’ясувати…

— Що тут з’ясовувати… Краще б грошей людям дали…

— А розмістити людей з аварійного будинку? Он шибки всі повилітали…

…

— Що, ніхто не вижив?

— Ніхто…

— Айяйяй…

…

Темне чорне провалля. Порожня голова. Гуде як казан… Здається, я зовсім утратив здатність до мислення. Лише одна-єдина думка свердлом наполегливо вкручувалася до мене у свідомість:

Зарнік… Зарнік… Це він… Мені помстився…

…

Маленьке сіре кошеня на нетвердих кволих ніжках. Воно підійшло до мене і беззвучно нявкнуло, розтуливши рожевий ротик. Я взяв його і притулив до себе. Кошеня було тепле, живе… Та воно не захотіло бути зі мною і почало відчайдушно видряпуватися з моїх обіймів. Я відпустив його. Кошеня побігло, і я тупо подивився йому вслід…

…

Одні люди приходили, інші відходили…

Я сидів на місці.

Надворі почало смеркатися. Потім зовсім стемніло, і по черзі загорілися вуличні ліхтарі. Людей уже не було, тільки чорні тіні від дерев колихалися перед моїми очима на бетонній поверхні дороги.

— Гей! Хлопче! — діткнулася мене м’яка рука. — Ти що тут робиш? Ану, вставай, не сиди на холодному!

Я звів очі. Біля мене стояла тендітна жінка середнього віку, одягнута в білі брюки та блакитний в’язаний плащ.

— Ходімо зі мною, — сказала вона.

І я пішов. Бо мені було байдуже, що робити і куди йти.

2

Я прокинувся у м’якому ліжку. Біля мене на стільці був охайно розвішаний мій випраний і випрасуваний одяг.

Я підвівся і швидко вдягнувся. І саме вчасно. Бо двері відчинилися, і я побачив на порозі дівчину. Вона була приблизно мого віку і мала доволі дивний вигляд. У неї було червоне, аж рубінове волосся, а одягнута вона була у кислотно-яскраво-зелене плаття. Від такого дикого контрасту в мене аж замерехтіло в очах.

Дівчина склала руки на грудях, притулилась до одвірка і зміряла мене трохи дивним поглядом. Таке враження, що вона дивилася одночасно на мене і ще кудись у невідомому напрямі.

Вона трохи помовчала, немовби насолоджуючись ефектом несподіванки від своєї появи, а потім прорекла:

— Я — Світлана! А як звати тебе, таємничий незнайомець?

— Арсеній

— Ар-Синій? — всміхнулася червонокоса і протягнула: — Дуже, дуже цікаво… Адже Ар, Ара, повинен бути красним, вірніше пре-красним^[20], хоча… в твоєму випадку ти таки трохи красний… місцями…

Я скривився на цю її абракадабру. Не люблю таких натяків. Тим більше, хто б говорив: по-моєму, червонішого, ніж вона, важко собі уявити… Світлана ще раз всміхнулася і поблажливо провадила:

— Ходімо зі мною, Ар-Синій, мати кличе снідати…

Вона привела мене на простору, обладнану за останнім словом техніки кухню. Маленька жінка з русявим коротким волоссям стояла біля плити. Світлана підвела мене до довгого хромованого столу і відсунула стільця:

— Сідай!

І не давши мені розтулити рот, доповіла:

— Хлопця звуть Арсеній!

— Гарне ім’я, — повернулася до нас моя вчорашня знайома, підбадьорливо всміхнулася мені й поставила біля мене тарілку з яєчнею. — А мене можеш називати Ангеліною… Бери виделку, їж.

— Дякую, — буркнув я у відповідь. Мені було трохи ніяково, і я не знав, як поводитися. Я схилив голову і заходився їсти.

Тим часом Ангеліна розлила чай у порцелянові білі чашки, розставила їх біля нас і насипала у вазочку варення із суниць. Світлана одразу ж полізла туди і, набравши повну ложку, застромила собі до рота. Ангеліна на це тільки всміхнулася кутиками вуст і сіла до столу навпроти, помішуючи чай. Світлана й далі наминала варення.

— Ну, що ти про нього думаєш? — кивнула в мій бік Ангеліна, взявши чашку до рук.

Ненавиджу ці жіночі штучки — розмовляють, немов я тут відсутній.

Світлана замислено посмоктала чайну ложечку, потім поклала її на стіл і видала:

— Вад у нього всього три. Занадто він юний роками та й обличчям теж. Тож якщо хтось не знає його, то може взяти на кпини. А ще він занадто хоробрий. І занадто красивий…

Десь я це вже чув^[21]…

— Ну що ж, мабуть, я таки не помилилася, — підморгнула їй Ангеліна і звернулася до мене, як до малого: — Випий чаю, — та присунула до мене чашку, — зникнуть усі твої печалі…

Я відчув легке роздратування і, не підводячи голови, взявся рукою за чашку. У чашці сяяли, відбиваючись, золоті іскорки сонячного світла.

— Я знаю, що тобі важко… Випий, тобі буде легше, — прошепотіла Ангеліна, нахилившись до мене.

Я підняв голову, і наші погляди зустрілися. У неї були теплі очі такого ж кольору, як чай, і з такими ж іскорками світла.

— Дякую, — несподівано для себе всміхнувся я їй у відповідь і відсьорбнув трохи з чашки. Чай був духмяний, із присмаком м’яти, чабрецю та ще чогось мені не знайомого. На серці й справді стало трохи легше.

— Йти тобі нікуди, тож поживеш поки з нами, — сказала згодом Ангеліна тоном, що не визнавав заперечень.

По сніданку Світлана повела мене за собою. Квартира була новою, чи наново відремонтованою. В усякому разі, відчутно пахло свіжими фарбами і вловлювався дух характерного холодку, що буває в оновлених приміщеннях. Навкруги все було таке бездоганне, неначе тільки-но народилося. Я провів рукою по гладенькій поверхні ніжно-блакитного кольору. Ця холодно-велична ідеальна стінка коридору викликала в мене бажання взяти гвіздок і трохи її пошкрябати… Щоб вона була не такою ідеальною.

— Тут кімната для гостей, — по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана, — а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував…

— Угу, — кивнув я, хоча вже забув, де спав.

Тим часом моя супутниця провадила:

— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол…

Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.

— Гарна у вас квартира… — мимоволі вихопилося в мене.

— Гарна, тільки не у нас, — криво всміхнулася Свєтка, — тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.

— А хто твій дядько? — запитав я.

— Професор, — презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.

3

…За мною гналися двоє. Двоє чудернацьки зодягнутих молодиків — обоє вони були в довгих, до колін, шортах і картатих сорочках-«гавайках». Я тікав од них заплутаними вуличками незнайомого міста. Бруківкою вгору, потім униз, попід аркою — і нарешті опинився в бетонному колодязі подвір’я. Один із під’їздів був відчинений, і я гайнув туди. На сходовому майданчику першого поверху мене теж чекали відчинені двері. Через них я забіг у приміщення й опинився в коридорі. Він був довгий і нагадував нутрощі космічного корабля з фантастичних фільмів минулого століття. Я, роздивляючись весь цей дикуватий (вірніше, надцивілізований) вигляд коридору, навіть уповільнив біг. Пластикові напівкруглі стіни сталевого кольору імітували металеві поверхні, а підлога під ногами, що була теж із пластику, гасила звуки від моїх відчайдушних гупань.

Я не зупинявся і скоро пробіг дивну ділянку, що зашурхотіла у мене під ногами, бо була вкрита здоровезним шматком церати блідо-зеленуватого кольору в міщанських рожевих трояндочках. Щось у цьому було дивне. Щось доволі ірраціональне. І навіть страшніше, ніж мої переслідувачі. Я завернув за ріг — і перед моїми очима відкрилася величезна кімната. Вона була схожа на гігантську операційну, бо була геть білою і від неї тхнуло запахом лікарні. Я захекано завмер. Силкуючись приборкати своє дихання, роззирнувся. У кімнаті були здоровезні голі вікна, з яких лилося яскраве сонячне світло. Це робило кімнату ще білішою — аж в очах різало. Одне з вікон було відчинене. За ним виднівся задній двір будинку, що поріс буйною зеленою травою. Що ж, у мене з’явився шанс здихатися переслідувачів…

Невідомо чому, я не квапився. Може, тому, що вже не чув тупотіння переслідувачів, а може, тому, що побачив дивні гігантські білі ванни обабіч стін. Мені стало цікаво, що в них. Підійшовши до одної — зазирнув. Краще б я цього не робив!

У ванні в якійсь рідині плавало, огидно звиваючись, біляве та чорне довге жіноче волосся… Цілі шапки волосся… Там було ще щось… не менш огидне… Якісь шматки… Я придивився і ясно побачив відрубаний блідий вказівний палець із моторошним червоним нігтиком і білу, в блакитно-червоних прожилках кульку ока, що повільно випливла і розвернулася до мене сірою мертвою райдужкою.

В мене перехопило подих, і я зрозумів, що божеволію. Нудота підступила до горла, і стіни кімнати зненацька попливли…

…Я скинувся в ліжку. Розплющив очі, та досі відчував у навколишньому просторі присутність липкого сну. Він огортав мене щільним ірраціональним жахом, немов туманом. Я сів на ліжку, перемагаючи тремтіння. Потім щосили трусонув головою, щоб відігнати ману, та мене від цього ледь не знудило. Щоб побороти нудоту, я спробував сфокусувати погляд на реальних предметах. Речі проступали в темряві неясними контурами, і єдиним, за що я міг зачепитися поглядом, був прямокутник вікна, крізь який знадвору пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів.

Потім почулися кроки коридором. Я обернув голову до дверей. Вони відчинилися, і разом із рятівним світлом реального світу до кімнати зайшла Ангеліна. Вона мовчки сіла на ліжко поряд зі мною і пригорнула мою голову до себе. Звичним природним рухом, так, немовби щодня це робила. Я несподівано для себе притулився до неї і прошепотів:

— Там були шматки… шматки тіла…

— Знаю, знаю… заспокойся, — тихо проказала вона, щільніше пригортаючи мене до себе. Я відчув прохолодний дотик її долоні, що лягла мені на чоло. Її руки ледь уловимо пахли лавандою і ще чимось заспокійливим. Вона гладила мене по голові й шепотіла: — Все мине, все владнається… Все буде добре…

Я заплющив очі, й мені здалося, що тепло, яке ллється від цієї жінки, і справді здатне врятувати мене. Я на мить занурився в це тепло, і мені забаглося ніколи-ніколи не виринати з нього… Мої страхи відступали…

Та за секунду я отямився, і мені стало незручно. Я не звик до цього відчуття затишку, і воно мені здалося загрозливим. Мені не слід розслаблятися… Не можна розкисати… Та і хто я їй такий? Я виборсався з обіймів і відсунувся.

— Зі мною все гаразд, — промовив якомога байдужіше. Мені й самому мій голос видався чужим і грубим. І я, намагаючись бути ввічливішим, тихо додав: — Мені просто наснився поганий сон…

— Так… Просто сон… — зітхнула Ангеліна, — гаразд, я піду. Тобі залишити відчиненими двері?

— Як хочете, — я з удаваною байдужістю знизав плечима і відвернув від неї обличчя.

Ангеліна полишила двері відчиненими і не стала гасити світло в коридорі.

4

В той день, коли додому все ж таки повернувся справжній господар, мені не вдалося його побачити одразу. Зранку Ангеліна була заклопотана, а Свєтка, щоб мене здихатися, відвела на другий поверх і відчинила двері до невеликої кімнати:

— Посидь поки що в бібліотеці, книжки почитай, а я зараз прийду… Не занудьгуєш?

— Та ні,— знизав я плечима.

Це була, либонь єдина кімната в квартирі, яку не обновили. Мені це сподобалося, а найбільше сподобався затишний, трохи потертий чорний шкіряний диван.

В бібліотеці, як того і вимагала назва, було повно різних книжок. Я сів на диван і витягнув із полиці одну навмання. Треба ж було чимось зайнятися. Це виявилася класична японська поезія. Якийсь Басьо^[22]. Не можу сказати, щоб я дуже полюбляв поезію, тим більше японську. Та від нічого робити я розгорнув книжку і почав читати. Віршик виявився, як на гріх, депресивним:

Квіти зів’яли.

Сиплеться, падає насіння,

Неначе сльози…

Я перегорнув сторінку. Другий виявився не веселішим:

Облетіло листя.

Весь світ однобарвний.

Лише вітер гуде.

Після третього на цю ж тему:

Який важкий перший сніг!

Опустилися і сумно пожухло

Листя нарцисів… —

я вирішив зав’язати з японською поезією назавжди…

Та не встиг згорнути книжку, як двері відчинилися і до кімнати зайшла мала років вісьмох. Прикольна така мала і теж чимось схожа на японку — чорні як тернинки очі, пухкенькі губи, темне волосся і пряма чілка. Одягнута вона була у синій в тоненьку червону клітинку костюм — піджак і спідничку, з білою нарядною блузкою. Побачивши мене, вона зробила круглі очі і стулила руки біля обличчя. Я помітив, що в неї пофарбовані нігті. В синій колір, під костюм. Це було кумедно, і я всміхнувся. А вона запитала:

— Ти хто?

Мала була з тих симпатичних балуваних дітей, із якими всі дорослі охоче цяцькаються, всіляко догоджають та виконують усі їхні забаганки. Вона дивилася на мене з незаперечним почуттям власної гідності й навіть якось згори. Я зітхнув, покірно звітував:

— Я — Арсеній, — й нарешті згорнув книжку.

— А що ти тут робиш?

— Нічого… нудьгую. Думаю, чим зайнятися…

— А що ти вмієш? — її широко розплющені чорні очі дивилися на мене зацікавлено, і в них грайливо світилися веселі бісики. Мені чомусь закортіло її вразити.

— Я вмію багато чого… Наприклад, оце… Дивися, — я підняв руку і створив на ній енергетичну кульку, яка почала крутитися і переливатися різними барвами.

Очі у малої стали ще круглішими, і вона прошепотіла:

— Ого! То ти чаклун…

А потім без усілякого переходу додала:

— А мене звати Майя!

Я обернув руку, і кулька щезла. У Майї роззявився від здивування рот. Через секунду вона оговталася й собі вирішила мене чимось вразити:

— А ми були з батьком у Криму, на кон… конфе-ренції,— значуще проказала, а потім, уздрівши в моїх руках книгу, підійшла і всілася поряд. — А що ти читаєш?

Не чекаючи відповіді, вона взяла книгу з моїх рук і розгорнула, та за якоюсь своєю, не відомою мені логікою, вела далі:

— А ти теж умієш вірші складати?

Вона кумедно підняла брови і подивилася на мене з надією в очах. Їй хотілося ще чудес.

— Ага! — здуру самовпевнено кивнув я, бо почав утягуватися в її гру, де був усемогутнім чаклуном.

— Правда? — перепитала мала, уважно придивляючись до мене, а потім вимогливо наказала: — Почитай!

— Чого… — здивовано почав було я, та наразився на її довірливі очі й заткнувся. Треба було продовжувати справляти на неї враження. Хоча якби мене хтось запитав, нащо воно мені було потрібно, справляти це враження, я б не зміг відповісти… Мабуть, мені вже подобалося з нею гратися.

— Ну… — нахилила голівку Майя.

— Ну що ж, це я легко… — я підморгнув їй і підвівся. Вона мене надихала. Я став у позу і театральним голосом почав імпровізацію:

Кирпатий кипарис

Не виріс у Карпатах,

А виріс у Криму,

Де сонце і вода.

Мала з розтуленим ротом слухала. Я натхненно продовжував нести ахінею:

А я, як клятий карп,

На дні крапáв конспекти.

Дивився у вікно

І вчив чужі слова.

Респект тобі, Мала,

Ти маєш класну хату,

А в мене зовсім хати

Ніякої нема.

— Не карп, а короп, — виправила мене Майя з виглядом учительки рідної мови. В усьому іншому її моя маячня влаштовувала.

— Знаю, — по-професорському кивнув я і зробив поважне лице. Я знав багато мудрих слів і мав чим її вразити. — Це в мене — постмодернізм…

— А-а-а, — протягнула вона, і в її погляді я побачив нічим не прикрите захоплення.

Несподівано двері відчинилися, і до кімнати зазирнула Світлана. Вона, побачивши Майю, всміхнулася:

— Майко! Так ось ти куди поділася!

Свєтка ще не встигла зайти, як мала вже миттю підхопилася і помчала до неї.

— Свєточко! Як я за тобою скучила! — з розбігу кинулася їй на шию і, обсипаючи поцілунками, повисла на ній.

— Я теж за тобою скучила, — підхопила її Світлана і після добрячої порції цмокань в обидві щоки поставила на підлогу. Потім нахилилася до малої, зробила великі очі та, притуливши палець до вуст, прошепотіла: — Але тихіше… Там за стінкою зараз розмовляють мати з дядьком Іваном… Я хочу послухати.

Майя роззявила рота. А я зацікавлено спостерігав, що буде далі. Вигляд у Світлани був зосереджено-таємничий, неначе у приватного детектива з телесеріалу. Вона, не звертаючи на мене уваги, навшпиньках рушила через усю кімнату до шафи, що самотньо стояла праворуч від мого дивана біля суміжної з другою кімнатою стінки. Підійшла і рішуче ухопилася за шафу, намагаючись відсунути. Сили були нерівні. Побороти шафу було не так-то просто. Свєтка аж почервоніла з натуги, та шафа ледь-ледь зрушила з місця — добре, якщо на пару сантиметрів. Я повитріщався на ці її потуги, а потім не витримав і запропонував:

— Давай допоможу.

Свєтка здивовано глянула на мене, та за мить кивнула і прошепотіла:

— Ну, допоможи… Тільки тихо!

Разом ми відсунули шафу значно вправніше. Майже безшумно. За шафою, окрім павутиння, виявилися зачинені двері. Вузькі, високі, пофарбовані білим. Я провів пальцем по поверхні дверей. Шафа, судячи з усього, стояла тут незайманою доволі довго, бо на пухкій пилюці за моїм пальцем з’явилася глибока доріжка.

За дверима чулися голоси. Світлана, недбало обтрусивши павутиння, не гаючи часу притулила до дверей вухо.

— Підслуховувати негарно, — гучним шепотом заявила Майя, та трохи повагавшись, пролізла між нами поближче і собі прилаштувалася слухати.

Я, наслідуючи їхній нездоровий інтерес до чужих розмов, протер собі віконечко від пилу і теж приклався вухом до дверей. У сусідній кімнаті розмовляли доволі голосно. І чути було добре. Від перших почутих слів серце в мене гучно забилося.

— По-твоєму, я повинна була кинути його? — дзвенів роздратований голос Ангеліни.

Чоловічий голос саркастично відповів:

— Свого часу ти не була такою порядною, чи ти не пам’ятаєш?

— То це ти в нас взірець для наслідування? Я не вчора народилася і чудово розумію, звідкіля в тебе всі твої звання, посади і так далі… включаючи твоє відрядження в Японію! — Ангеліна щось гучно посунула, і долинув звук розбитого посуду.

— Ти хочеш сказати, що я всього цього не сам досягнув? — опонував їй дядько Іван. Голос у нього був трохи зависокий, і мені чомусь одразу уявилася козляча борідка…

Тим часом Ангеліна не вгавала:

— Я хочу сказати, що ти продався за це все… і мене продаси за нагоди…

— Не мели дурниць! — вів далі голос дядька Івана, теж уже роздратований. — Я всього лиш хочу тебе попередити… Що ти вже задалеко зайшла! Ці твої кляті індиго… Та ще й він… І взагалі, ти впевнена, що це саме він?

— Не знаю! Але мені здається, що…

— Здається! — ядуче захихотів дядько Іван. — Тобі завжди щось «здається»! Ти повинна усвідомлювати, що краще…

— Я сама знаю, що для мене краще… — перебила його Ангеліна.

— Аякже, десять воріт. Вісім ключів. І той, що відмикає двері… Чи як його… Драбина… Драбина Якова, — ще ядучіше відповів їй співрозмовник, — ти вважаєш, за тобою ніхто не стежить?

Я притулився до стінки, і серце в мене застукотіло ще гучніше. Драбина… Це ж те саме, про що говорили у Зарніка! Потім я знову обернувся до дверей, щоб дослухати розмову:

— …його прикрити, — почувся голос Ангеліни, і вона провадила з притиском: — Я повинна хоч щось зробити, хоч би з огляду на те, що я тоді…

— Твоє відчуття провини тебе до добра не доведе… — задріботів сміхом дядько Іван.

— Зате в тебе ніяких докорів сумління! — відрізала на це вона.

— Ой! Тільки не треба цих натяків… Кх-кх-кх… — дядько Іван несподівано хрипко закашлявся.

Після невеликої паузи Ангеліна повела далі:

— Я тебе теж хочу попередити… — вона стишила голос, — твої ігри не менш небезпечні… Ця фарбована цяця, якщо до тебе ще не дійшло, вона… З тих самих… Я це відчуваю. Не до добра вона біля тебе крутиться…

— Дарма ти про неї так! Мирослава — дуже приємна жінка…

— Аякже, приємна… — саркастично відповіла співрозмовниця, — ти б ліпше про свою дружину думав, яка ось-ось народить…

У відповідь дядько Іван пробурмотів щось нерозбірливе. А Ангеліна вела далі:

— Мені це не цікаво… Запам’ятай, якщо ти хоч словом… хоч півсловом… привернеш зайву увагу… Якщо ти це зробиш, вважай, що я тобі більше не сестра!

Долинули кроки, і гупнули двері.

— Пішла… — тихо прокоментувала Світлана. — Ну що — ставимо шафу на місце?

Я взявся за один бік шафи, вона за другий, та перш ніж повернути шафу на місце, я запитав:

— Слухай, Світлано… Ти мені можеш пояснити, що то за драбина, про яку тут ішлося?

У Світлани зробилися круглими очі, вона дивно вирячилася на мене і, полишивши шафу, показала на мене пальцем:

— Точно! Це — ти!

— Ти про що? — я скривився, бо не любив, щоб у мене ні сіло не впало тицяли пальцями.

— Як же я раніше не помітила… — скрушно хитнула головою Свєтка. — Оце так справи!

— Слухай, Світлано, ти розмовляти нормально вмієш?

Її ексцентричність почала мене нервувати.

— Вона не може розмовляти нормально, бо вона — провидиця, — з розумним виглядом встряла в розмову мала і гучно чхнула. А витерши носа рукою, роз’яснила: — А їм не личить розмовляти, як простим людям…

— Чого? — скептично протягнув я.

— Та тихіше ви, — буркнула Світлана. — Давай спочатку поставимо шафу на місце.

— Ага! Провидиця, яка чужі розмови підслуховує…— і собі забуркотів я, тягнучи шафу.

Коли шафа була на місці, я запитально подивився на Свєтку. Вона сіпнула гострим носиком, потім обтрусила руки і заходилася старанно обтрушувати спідницю, не кваплячись мені щось роз’яснювати. Я не витримав:

— Ну? — з притиском запитав. — То що за драбина? І чого ти там раніше не помітила?

Свєтка нарешті підвела на мене погляд:

— Драбина, про яку йшлося, — драбина на небеса. Вона наснилася Якову. Ти що, не чув?

Я знизав плечима. Неначе я повинен знати, що там кому колись наснилося…

Світлана скривилася:

— Це ж цитата з Біблії! А ти — той, що відмикає двері… І метафорично — драбина. За твоєї допомоги можна туди вилізти.

— Куди? — тупо кліпнув я.

Світлана закотила очі:

— На небеса, я ж тобі вже казала…

5

На щастя, ніхто одразу по мені дряпатися на небеса не збирався. Ба більше, здається, Ангеліна не звернула жодної уваги на це «пророцтво» Світлани. Певно, тому, що клопотів у неї і без мене було доволі.

— Мама зараз у лікарні, у мене народився братик, — поділилася зі мною секретною інформацією Майя. Вона прошепотіла мені цю новину на вухо за сніданком, а дядько Іван, відірвавши очі від газети, косо зиркнув у мій бік.

Це був не перший його неприязний погляд. Ще коли я тільки зайшов до кухні разом зі Свєткою і проторохтів «доброгоранку», він звів на мене холодні блакитні очі й, поставивши чашку з кавою на стіл, відказав:

— Доброго, доброго, — тоном, який не віщував нічого доброго.

— Сідай із цього боку! — підбадьорливо всміхнулася до мене Ангеліна і відсунула стілець поряд.

Я, обійшовши стіл, сів, по дорозі відмітивши, що не помилився, уявляючи зовнішність господаря дому. В нього таки була русява козляча борідка, а на додачу ще й рудуваті вусики, які він по-піжонському закручував нагору.

За секунду до кухні залетіла Майка, з розбігу чмокнула дядька Івана у кислу мармизу, і погляд у нього трохи потеплішав.

— Тьотю Геля, — заторохтіла до Ангеліни мала, вказуючи у мій бік, — можна, я сяду біля нього?

І не чекаючи відповіді, наказала Світлані, що вже примостилася поряд:

— Свєтко, пересядь! — та мило їй всміхнулася: — Будь ласочка!

Та знизала плечима і пересіла.

— Бачу, ви вже встигли потоваришувати, — підняла брови Ангеліна.

Дядько Іван тільки невдоволено крякнув, узяв газету і, нервово зашурхотівши сторінками, вткнувся у неї поглядом.

Ми залишилися у цьому будинку ще на деякий час, бо мати Майї, тітка Ірина, що невдовзі приїхала з пологового будинку, потребувала допомоги, а від дядька Івана, за виразом Ангеліни, ніякої користі в господарстві не було. Від мене, скоріше за все, теж. Та я залюбки проводив час із малою, яка теж усім тільки заважала. Ми з нею цілісінькі дні дивилися її улюблені японські мультфільми та гралися в комп’ютерні ігри. З Майкою я немовби знову повертався у щасливий та безтурботний світ дитинства.

Одного разу мала притулилася до мене і запитала:

— А скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — не вбачаючи каверзи, відповів я.

— Шість років — то ж не така велика різниця, правда?

— Шість із половиною, — поправив я її.

— Але ж це не дуже велика…

— Ну… не знаю, — посміхнувся я до неї,— мабуть, не дуже…

І тут вона раптово видала:

— Коли я виросту, ти ж на мені оженишся, правда?

Я подивився на її довірливе личко і лукаві очі. Тицьнув їй у живіт пальцем. Вона боялася лоскоту і почала сміятися. А я відповів:

— Звісно! Куди ж я подінуся…

За тиждень, укотре, моє життя кардинально змінилося. І я відчув себе валізою, яку примхлива панянка на ім’я Доля тягає за собою світом і не вбачає за потрібне заздалегідь попереджати про зміни.

Правда, за день до від’їзду сталося дві події. Які б можна було, з деякою натяжкою, вважати за попередження.

Перше «попередження» прийшло до мене сонячного прохолодного дня, просто на подвір’ї біля будинку Верболазів.

Ангеліна, щоб ми не сиділи сиднем біля комп’ютера, випроводила нас із малою надвір. У дворі був великий дитячий майданчик, загороджений від вулиці парканом із панцерної сітки.

— Ти будеш мене гойдати! — повідомила мені Майя і всілася на гойдалку. Я слухняно підштовхнув її. Гойдалка почала розкачуватися, трохи поскрипуючи.

Я сів поряд, запхнув руки в кишені джинсів і задивився вгору. Світило холодне сонце. Небо було порожнім і байдужим.

Мій біль, що був трохи принишк, знову підіймав голову… Скрип гойдалки, що мірно качалася, немов торкався раз по раз болючого садна всередині й відлунював на поверхню акордами розпачу. Я згадав наш двір із такою ж гойдалкою, і бабусю, і Шулю… Відчай почав розповзатися моїми нутрощами, випалюючи в душі пустоти, неначе їдка отрута.

— Ти чого? — здивовано повернулася до мене Майка. — Гойдай!

Я, отямившись, знову штовхнув гойдалку.

А потім я помітив його. Бічним зором. Він ішов повз дитячий майданчик, припадаючи на одну ногу, допомагаючи собі тростиною. Він був огрядний, у чорному до п’ят пальті. Коли я обернув у його бік голову, кульгавий зупинився. На якусь секунду наші погляди зустрілися. І мені цього вистачило. Я впізнав його. Це був той самий Гість, якого я колись бачив у Зарніка.

Інтуїтивне відчуття небезпеки миттю підкинуло мене з місця. Я схопився за металевий ланцюг і зупинив гойдалку.

— Ходім, — смикнув за руку Майю.

— Чому-у-у? — заканючила вона у відповідь. Я не застановлявся на подробицях, а просто підхопив її, і поки Кульгавий іще не оговтався, хутко побіг із малою на руках за ріг будинку.

— Ти від когось тікаєш? — заблищала очима Майя, коли я нарешті поставив її на землю. — Це що, така гра?

Я притулився до стінки і, ледь перевівши подих, не зміг втриматися від того, щоб тихцем не визирнути. Кульгавий пан трохи затримався, безпорадно покрутив головою і, не помітивши нас, повільно пішов далі. Я полегшено зітхнув. І поглянувши на таємниче личко Майї, яка кумедно округлила очі, відповів:

— Ага… гра… — та замовк, намагаючись зупинити шалений стукіт серця.

Ввечері того-таки дня пролунало друге попередження. То була розмова з Ангеліною.

Вона взяла мене за руку і подивилася в очі:

— Вибір за тобою. Я тебе, певна річ, можу пристроїти в інтернат і тут… Та мені здається, що тобі ліпше поїхати з нами до Запоріжжя…

Незважаючи на її чесні очі, у мене було стовідсоткове відчуття, що ніякого вибору в мене немає. Вітер уже здійнявся, щоб підхопити мене і понести далі, як перекотиполе до ще не відомої мені цілі. В одному я був більш менш певний — протистояти цьому вітру я поки що не здатен. Як не здатен протистояти таємничій небезпеці, що кульгала зовсім поряд.

Про всяк випадок, не сподіваючись на відповідь, я запитав:

— А чому ліпше?

— Потім розповім, якщо захочеш… — опустила очі Ангеліна. — То ти їдеш із нами?

І я поїхав, бо підозрював, що вона має рацію.

6

Квартира Ангеліни, в порівнянні з хоромами Верболазів, була маленькою, бо мала всього три кімнати. Зате в ній було затишно. Одразу по приїзді мені звільнили Світланчину світличку. Кімната була маленька, але ясна — з вікном, що виходило на схід. Крім ліжка, що притулилося до стінки, там стояв іще великий письмовий стіл, вузенький гардероб та старовинна книжкова шафа, яка була вщерть забита різноманітною літературою та Свєтчиними іграшками. Стіни були заклеєні старенькими бежевими шпалерами, а ще — розмальовані різними чудернацькими знаками. Потім я дізнався, що коли на Свєтку находило натхнення, вона мала звичку малювати на стінах усе, що їй спадало на думку. А на думку їй спадало багато чого, здебільшого — геть незрозумілого для нормальної людини. Коли її осявала нова ідея, вона теж діяла подібним чином — зливала інформацію на того, кому в цей час щастило перебувати поблизу.

Світлана жила за якимись своїми правилами у доволі химерному, власноруч сконструйованому світі. Вона обожнювала усілякі казки та міфи і там черпала свої маревні ідеї. Тож жила вона в щільному оточенні ельфів, гномів, ундин та схожої чортівні вітчизняного походження. Побачити домовика для неї було раз плюнути. А щодо привидів, то їх, судячи з її розповідей, розвелося в квартирі, як люду в метро у час пік. Ще вона стверджувала, що бачить майбутнє.

Першого ж дня, коли Свєтка шастала між кімнатами, переносячи речі, я запитав:

— Ти на мене не в образі? Що я зайняв твою кімнату?

Вона, знявши білого плюшевого медведика з книжкової полиці, тільки заперечливо хитнула головою і преспокійно відказала:

— Ні… Я знала, що так буде. Мені було видіння.

Я здивовано глипнув на неї і, склавши руки на грудях, не без сарказму запропонував:

— Якщо ти така провидиця, розкажи і мені що-небудь про моє майбутнє…

— Ну, якщо хочеш… — Свєтка, притисла медведика до себе і всілася на ліжко, схрестивши ноги. Заплющила очі й застигла майже так, як любив застигати мій учитель Дама.

Потім, вийшовши з задуми, закинула голову догори і, задивившись у стелю, повільно проказала:

Перед ним в імлі печальній

Гріб хитається криштальний,

У криштальній тій труні

Спить царівна в вічнім сні^[23]…

А потім здригнулася, подивилася мені просто в очі й закінчила пошепки:

— Вона лежить там не жива… Наречена то твоя!

Я, вдивляючись у її прозоро-зелені очиська, теж здригнувся. Від її серйозного погляду мене аж пробрало морозом.

А потім я прийшов до тями:

— Що за дурню ти верзеш! Це ж казка… Пушкіна…

Світлана знизала плечима:

— Твоє діло… Можеш не вірити! Та я бачила…

Ангеліна до Світлани ставилася поблажливо. Тому ніяк не обривала її фантазій. Та й узагалі дозволяла їй забагато зайвого. Взяти хоча б фарбоване у червоне волосся і дикуватий зелений прикид!

Поблажливо вона ставилася і до ще одного члена дивакуватої сімейки. Це був рудий зухвалий кіт на ім’я Костянтин. Він мав хитру бандитську морду і гуляв, як належить котам, «сам по собі», примудряючись невідомо яким чином регулярно повертатися додому аж на п’ятий поверх. Часто-густо забіяка несподівано з’являвся з роздертим вухом, або ще з якоюсь бойовою відзнакою. Він по-хазяйському дряпав шпалери в передпокої і любив тайкома гуляти кухонним столом, залишаючи акуратні брудні сліди від лапок.

Свєтка стверджувала, що розмовляє з ним. А також, що кіт подорожує паралельними світами.

7

В Запоріжжі Ангеліна мене влаштувала в школу-інтернат, де працювала. Школа була за містом, тому до інтернату і додому ми їздили службовим підстаркуватим «уазиком», який розвозив співробітників. Майже всі вчителі жили у місті, як і ми. Свєтка теж чомусь відвідувала інтернат, а не навчалась у звичайній школі. Либонь, таку дивну дівчину, як вона, Ангеліні було краще тримати при собі.

Я часто запитував себе: чому я тут опинився? Невже у мене не було іншого шляху? Та, мабуть, таки не було… Перш за все, мені не хотілося потрапити до пазурів Кульгавого, а по-друге, мені було потрібно дізнатися якнайбільше з того, що знає Ангеліна. А в тому, що вона щось знає про мене, я не мав сумніву.

Про всяк випадок я вирішив поки що не світитися, тому коли Ангеліна почала заповнювати документи, я безсоромно збрехав.

— Петренко Арсеній Іванович, — не зморгнувши оком, проказав я, приписавши собі до вигаданого прізвища ще й вигадане по-батькові.

Ангеліна підняла на мене здивований погляд, замислилася на хвильку, зітхнула й заходилася записувати.

Про свої відмінності від звичайних людей та про перебування в ордені я теж вирішив не розпатякувати.

Школа була звичайною, дуже схожою на ту, в якій я колись навчався в Києві. Навіть приміщення були побудовані за тим самим планом. Єдиною відмінністю було те, що до шкільного корпусу додавався ще один — для проживання. Учні теж були звичайні — гамірливі та безтурботні.

На перший урок Ангеліна завела мене до класу і відрекомендувала:

— Це новий учень, Арсеній. Навчатиметься у вашому класі.

Дівчата на першій парті глипнули в мій бік і, нахилившись одна до одної, зашушукали і захихотіли.

— Вливайся в колектив! — усміхнулася Ангеліна і пішла.

Я пройшов до вільного місця у середньому ряду і сів біля Свєтки.

— У нашої Блаженної накінець з’явилася пара! — прогундосив здоровань з останньої парти, і всі зареготали. Особливо гучно — дві подружки з першої.

Свєтка нахилилася до мене і пояснила:

— На першій парті оту білявку з довгими кучериками звати Любочка, вона наша «красавіца», а ту другу, довгоносу — Вітка. А ото ржав — Гібон, якого звати Дімон. Придурок рідкісний…

Перед наступним уроком Любочка з Віткою вигулькнули перед нашою партою. Я уважніше придивився до Любочки. Як на красуню, в неї були заблизько посаджені очі, але в цілому вона була симпатичною. На тлі ж непоказної Вітки вона і зовсім видавалася справжньою королевою: яскрава та гордовито-самовпевнена. Інколи зухвалість із лихвою компенсує зовнішні недоліки…

Подружки про щось хвильку пошепотілися, і Любочка зненацька всілась на стілець попереду нашої парти, поклавши ногу на ногу. Розвернулася до мене і, похитуючи туфелькою, проказала:

— І звідкіля ти до нас, новенький?

— А тобі яке діло? — буркнув я. Ця Любочка чимось невловимим почала мені нагадувати невідв’язну Мишу.

— У-у… які ми таємничі,— вона удавано закопилила пухкенькі губки і єхидно захихотіла: — А тобі, Свєтік, повєзло-о…

Свєтка, що саме копирсалася у портфелі, підняла на неї здивований погляд:

— Чого це?

Любочка зневажливо подивилася в її бік, а потім витягла цукерку з кишені й запропонувала:

— Новенький, ка-анфєтку будеш?

Я заперечливо хитнув головою.

— Ну, як хо-очеш… — протягнула вона, розгорнула фантик і, не відводячи від мене очей, повільно закинула цукерку до рота. Потім підвелася: — Ну, пака-а!

А проходячи до свого місця, Любочка презирливо кинула своїй подружці:

— Яка ця Свєтка тупа!

— Слухай, цяця! — не витримав я. — Пельку стули! По-моєму, тупішої за тебе навіть на Марсі не відшукаєш! Тому топай, топай мовчки!

Любочка озирнулася на мене і порожевіла.

Не встиг відлунати дзвоник останнього уроку, як до мене вже сунув Гібон зі своїми двомадружками гібончиками. Дімон підійшов упритул, нахилив до мене свою мордяку і басом прогудів:

— Слухай, ти! Щоб я не бачив, що ти пристаєш до Любочки! Усьок?

— Усьок?! — майже хором повторили його гібончики.

Я спочатку здивовано на нього вирячився. Хто ще до кого пристає? А потім глузливо всміхнувся і хитнув головою:

— Ні, не усьок!

— Чо-ого-о?! — здивувався на мою зухвалість Дімон.

— Вийдемо? — запропонував я.

— Ги… Вийдемо! Я з тебе катлєту здєлаю! — пограв своїми біцепсами Гібон.

— Здєлає, здєлає, не сумнівайся! — підлабузницьки захихотів один із гібончиків.

Свєтка несхвально зиркнула на мене і буркнула:

— О, над головою вже загорівся «геройський вогонь»^[24]… Було б із-за чого!

Ми вишли на задній двір школи. За нами — більше половини класу. І навіть ця Любочка зі своєю Віткою.

Під ногами була жовта пожухла трава, а над головою кружляли цілі зграї вороння у сіро-синьому похмурому небі. Я глибоко вдихнув прохолодне і свіже передгрозове повітря. Мені було смішно дивитися, як ці гібони сердито, по-діловому гуртуються навколо мене. Певно, мріють мене відлупцювати…

Довгого шоу не вийшло. За хвилину Гібон зі своєю ватагою валялися на пожухлій травичці.

— Молоток! Як ти впорався… — запопадливо вишкірився маленький очкарик, якого я в класі навіть і не запримітив.

— Зі сво-оїми воро-огами… — манірно додала Любочка, яка підпливла до мене і криво всміхнулася.

Я тільки сплюнув убік і презирливо кинув:

— З якими ворогами?

О-о! Мої істинні вороги були значно страшніші, ніж міг уявити собі будь-хто з цих недоумків.

Раз по раз я згадував крижані очі Зарніка, безжальний оскал Модеста та хитрий насторожений погляд Кульгавого, що винюхував мій слід.

Моя справжня боротьба ще не почалася, вона тільки маячила попереду неясною чорною примарою, викликаючи в мені тривогу й безсилу злість. Мені кортіло діяти, але я не знав, що мені робити. З ким битися? Як? Мої вороги були непомітні, таємні, оточені щільним туманом секретів, і від того — ще небезпечніші.

А в інтернаті я так ні з ким особливо і не потоваришував.

8

Свєтка сиділа на кухні, обійнявши худі коліна руками, і дивилася скляним поглядом у нікуди, тобто у безмежні простори свого внутрішнього світу.

Була неділя. Ангеліна ліпила вареники. Їх уже багатенько вишикувалося на присипаній борошном таці. Вони були однакові, як солдати.

Я пив чай і спостерігав, як пальці Ангеліни вправно і рівненько заліплювали край чергового вареника. Допомагати собі вона не дозволила. Мабуть цілком слушно — в мене б так справно ніколи не вийшло.

Несподівано Світлана видала на-гора:

— Маятися не від слова «май», що місяць травень, тим більше не від слова «маятник». Маятися — від слова «Майя».

— Ти яку Майю маєш на увазі, сонечко? — підвела голову Ангеліна.

Я всміхнувся собі в чай, згадуючи малу. Вона своєю буйною життєрадісністю, як на мене, цілком нагадувала місяць травень. Причому тут маятися?

— Я маю на увазі Майю^[25], яка ілюзія, — незворушно провадила Свєтка, накручуючи червоне пасмо собі на палець.

— Цікава думка, сонечко… — згодилася Ангеліна і закинула вареники до каструлі. Потім кивнула мені: — Подай мені масло, будь ласка, там біля тебе стоїть, — та вказала рукою на масельничку.

Я подав.

— Дякую! — Ангеліна була спокійною, як двері. Либонь, вона вже давно звикла до дивакуватого Світланиного мислення.

Свєтка знову застигла з відсутнім поглядом.

Ангеліна тим часом за допомогою великої ложки з дірочками перемістила готові вареники з каструлі до миски, кинула туди шматок масла і, витерши руки об фартух, пішла з кухні, зауваживши:

— Нічого не чіпайте! Зараз прийду, всі разом обідатимемо!

До кухні на зміну Ангеліні притьопав кіт Костянтин. І всівся навпроти мене, гіпнотизуючи поглядом.

— Вареники з сиром їси? — запитав я у нього.

Кіт нявкнув. Мабуть, їсть… Я заліз до миски, витяг одного, подмухав на нього, щоб остудити, і поклав коту на тарілочку.

А Свєтка, зненацька повернувшись із коматозного стану, вирячилася на мене прозорими очима і запитала:

— А хто у вас в ордені був за вірогідного противника?

Я тільки кліпнув. Переходи між темами не могли не вражати…

— То хто? — допитливо дивилася на мене Світлана.

— А звідкіля ти знаєш… — я з розтуленим ротом підозріло глянув на двері, де секунду назад зникла Ангеліна. Я ж їй нічого не розповідав! А потім обернув свою відкриту щелепу до зухвалого Свєтчиного обличчя.

— Я багато чого знаю, — поблажливо посміхнулася вона і показала поглядом нагору, — звідтіля. Тож не заморочуйся…

— Ну… — я нарешті стулив рота й потер собі лоб, згадуючи. — Орден Білого Єдинорога чи Білого Індрика^[26]…

— Індрика? — загиготіла Свєтка. — Інь-дрика? Добре, що хоч не індика! Теж гарно звучить — інь-дика^[27]…

Я презирливо відвернувся від неї. Та Свєтка не збиралася вгамовуватися:

— Слухай, — знову вирячилася вона на мене, — а вони були в курсі, що ти — драбина?

— Відчепись! — Кинув я у відповідь. Моє серце чомусь неприємно стислося. Обговорювати цю тему, тим більше зі Свєткою, мені зовсім не хотілося.

— Це важливо знати! — продовжувала допікати своїм поглядом Свєтка.

— Відчепись, — тихо повторив я.

— Ти що, досі не второпав? Якщо на тебе полюють, часу в нас небагато… Я хочу тобі допомогти!

В мені піднялася хвиля роздратування, і я відрізав:

— Я не просив тебе про допомогу!

— Я просто хочу… — кліпнула Свєтка.

— Та не треба мені допомагати! — гаркнув я у відповідь.

— Не дивно, чому досі у тебе немає друзів, з таким характером… — скривилася вона.

Перед моїми очима з’явилося лице Шулі. Хто міг його замінити?

— Та що ти знаєш про друзів?! — вилетіло в мене, я підхопився з місця і миттю вибіг із кухні, заледве не збивши Ангеліну з ніг.

— Свєто! — почув за спиною її осудливий голос.

— Вибач! — пролунало Свєтчине майже одразу…

Та я вже був у себе в кімнаті й, ляснувши дверима, впав на ліжко.

Чорний відчай розливався в повітрі брудною плямою. Повітря зробилося в’язким, із присмаком гуми…

Залиште мене у спокої! Заради Бога…

Я довго лежав на ліжку, втупившись бездумним поглядом у білу стелю. Моє життя здавалося мені повним лайном. Злість, гіркота й образа пекли у горлі.

Я нічого не міг виправити, я нічого не міг повернути…

Я взагалі нічого не міг!

Навіть дати в мордяку було нíкому!

Ці гострі, як колючки, думки ширяли по колу в моїй голові, крутилися пекельною каруселлю, аж поки не почало сутеніти і я не відчув, як у мене від голоду засмоктало під ложечкою. Слід було хоч повечеряти… Та я нізащо не хотів повертатися до кухні.

Раптом хтось тихенько постукав у двері. А потім двері прочинилися, і я побачив на порозі Свєтку.

— Я зайду? — обережно запитала вона.

— Угу, — буркнув я у відповідь.

Вона прошмигнула у кімнату. В руках у неї була таця, на якій стояла тарілка з варениками та чашка. Вона поставила все це на письмовий стіл і всілася поряд:

— Ти ж, певно, голодний… Поїж.

Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.

Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.

Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.

— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?

Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:

— Усе, проїхали…

Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:

— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.

Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:

— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…

Свєтка затихла і сиділа у сумній задумі.

Я чомусь не хотів дивитися їй в очі, тому взяв чашку, підвівся та підійшов до вікна. За вікном було рожеве небо.

— А чому в цьому місті завжди таке дивне небо? — запитав я, відвертаючи і себе, і Свєтку від невеселих думок.

— Мабуть, від диму заводів чи від електричного світла. А може, від того й того, — відповіла вона.

Поки я дивився у вікно, рожеве небо поступово потемніло і перетворилося на бузкове. І раптом із цього дивного неба почав падати білий сніг. Він тихо летів назустріч землі, світлий і чистий, наче пір’я янгола.

Свєтка тим часом зісковзнула з ліжка і подалася до книжкової шафи. Вишукувати якісь книжки. Вона спочатку шурхотіла тихенько, а потім почала витягувати їх та кидати на моє ліжко. Я здивовано відвернувся од вікна і слідкував за її впевненими рухами.

А вона, кинувши останню книжку, глянула мені в очі та сказала:

— Це тобі слід перечитати.

Я приречено підійшов і оглянув купу. Відбірка була строкатою, та здебільшого це були казочки. «Білосніжка й сім гномів», «Чорний бик Норровейський», «Легенди про Короля Артура та лицарів круглого столу», казка Пушкіна «Про мертву царівну» й Толстого «Золотий ключик». Якось трохи дивно у цьому наборі вирізнялися «Іліада» Гомера й атлас зіркового неба.

— І що, вся ця дурня мені чимось допоможе? — я скептично скривився і почухав потилицю.

— Це не дурня! — тихо відказала Свєтка, — Підказка — вона під казкою…

— Гаразд, — зітхнув я, бо мені не хотілося її ображати, — перечитаю…

— Ну, я пішла, — сказала вона, забрала у мене з рук порожню чашку, прилаштувала до тарілки, підхопила тацю зі стола і тихенько вислизнула за двері.

— Дякую за вечерю! — кинув я їй навздогін.

Потім знову повернувся до вікна, звів очі й подивився вгору. Білий сніг на фантастичному ліловому небі… Я задумливо дивився на біле покривало снігу, і раптом з моєї пам’яті ні сіло ні впало випливло лице Зарніка. Я навіть почув його приглушений голос, який запитував Кульгавого: «…то які звістки від полярної експедиції?»

А сніг неспішно падав на втомлене місто, поступово перетворюючи його двори та вулиці на недоторкану небесну бездоганність.

9

Зима промайнула тихо і нудно. На землю прийшло ще невпевнене, боязке тепло, наче весна хоч і стояла на порозі, але ще роздумувала — чи варто заходити.

Того дня надворі було трохи вітряно. Але вітерець був уже теплий, і від нього виразно духмяніло весною. Майже всі учні, нашвидку пообідавши, на перерві висипали на подвір’я.

Ми зі Свєткою прихопили з собою видані за обідом пиріжки і, всівшись у затишку на лаву біля дитячого майданчику, без поспіху їх жували, жмурячись на сонце. Воно вже видряпалося височенько, і під його теплим промінням мені було в кайф ось так ліниво сидіти: ледь завмерши з напівзаплющеними очима, уявляючи себе безтурботним котярою.

Та за хвилину, порушуючи обідній спокій, повз нас проплила Любочка з гамірливим розширеним ескортом. Крім Вітки й декількох подружок, що майже ніколи не полишали свою «королеву», за нею сунув Дімон із парою гібончиків.

Галаслива ватага оточила гойдалку, що розташувалася майже по центру майданчика.

— Я хочу прокатітца… — капризно звернулася Любочка до Гібона.

Гойдалка була зайнята. На ній ліниво гойдався якийсь кирпатий малий.

— Ану, киш звідціля, малявка! — гаркнув йому Дімон. Та «малявка» тільки спідлоба зиркнув на Гібона і, вперто вчепившись у бильця, залишився на місці.

— Ага! То ми такі смєлі, не слухаємося старших! — відхаркнув убік Дімон.

Любочка з подружками захихотіли. Гібон глянув на Любочку і знову нахилився до малого:

— Так шо… Старших слухатися не будемо?

Малий зблід і від страху закляк.

— Ага, смєлі, значиться…Тоді ми тебе відправимо у космос! — реготнув Дімон і зі всієї дурі підштовхнув гойдалку.

Під наполегливими тичками Гібона гойдалка швидко розкачувалася, зі свистом описуючи у повітрі гігантські півкола, вона розганялася щосекунди швидше, а потім зробила «колесо». Малюк щосили вчепився в металеве поруччя, аж пальці побіліли. Сміливий малий — навіть не нявкнув. Та коли гойдалка зробила третє «колесо», малий не втримався, злетів із місця і гупнувся на землю.

Гойдалка знову зробила коло і з шаленою швидкістю летіла назустріч «космонавту», який уже сіпнувся піднятися.

— Не підводь голови… — злякано гукнула йому Свєтка.

Але малий вже підвів довбешку і від шоку тільки тупо кліпнув. Ще секунда — і гойдалка знесе йому голову… Ця думка підхопила мене з місця, і я, не замислюючись про наслідки, жбурнув у напрямі гойдалки енергетичний щит. У повітрі спалахнуло сліпучо-жовтим. Гойдалка вмить завмерла, гупнувшись об щит, як об гумову перепону. Незадоволено скрипнула і, повільно відхилившись назад, знову трохи колихнулася і застигла.

Вся компанія теж застигла з роззявленими щелепами.

…А малий невідомо яким чином опинився за метр від небезпечного місця. Я точно знав, що це не моя робота.

— Та хто ти в біса такий!? — першим віддуплився Дімон, поїдаючи мене круглими від переляку очима.

Я не відповів, тільки уважно придивився до малого, який, не чекаючи, коли я йому допоможу, швидко підхопився і побіг геть.

Наразі я б теж був не проти почути відповідь на це запитання… Від оцього малого.

10

З дивним малим я таки здибався. Наступного дня. Він біг повз мене коридором, і я його запримітив іще здалеку.

— Ану, стій! — схопив малого за плече, саме коли він уже побачив мене і налаштувався втекти. Розвернув його до себе і подивився в очі: — Привіт, космонавте! Ну, розказуй, як ти це зробив? Вчора біля гойдалки?

— Що зробив? — малий опустив очі, а потім недовірливо глянув на мене, кліпнув і невміло збрехав: — Тобі привиділося!

— Та ну… — посміхнувся я.

— Пусти! — запручався він.

Я трохи відпустив руку.

— Скажи хоч, у якому класі ти навчаєшся?

— У четвертому «Б», — зиркнув спідлоба.

— Не брешеш? — перепитав я, хоча точно знав, що зараз малий каже правду.

— Не брешу, пусти… — сіпнувся він і через секунду вже гайнув коридором, здіймаючи пил.

Я замислився. Щось я про цей 4-Б вже чув…

На наступній перерві я пішов вивчати шкільний розклад. Поки я дивився на всі ці кубики, до мене підійшла Свєтка і, меланхолійно жуючи гумку, запитала:

— Що шукаєш?

Я повернувся до неї:

— Четвертий «Б»… А хто там за класного керівника?

— Як хто? — здивовано підняла брови Свєтка. — Ма…

— Ангеліна! — здогадавшись, перебив її я, — Точно… Ангеліна!

— Ну і що, — знизала плечима Свєтка, — чого це ти такий збуджений?

— Та нічого… — відповів я і нахилився до неї: — Ти про той випадок із малим нікому… Гаразд?

— Він що… з четвертого… — кліпнула Свєтка.

— Ага! — кивнув я.

— Ну, добро, — згодилася Світлана, почухала потилицю і, в задумі жуючи гумку, поплелася до класу. Я постояв трохи і пішов за нею.

Коли ми вже стовбичили під аудиторією, чекаючи наступного уроку, до нас підвалили Любочка з Віткою. На їхніх мармизах чітко проступала нетерпляча цікавість. Та Любочка була тихою як ніколи. Вона тільки мовчки лупала на мене своїми близько посадженими очима.

Вітка виявилася сміливішою:

— А… як ти це зробив? — запитала вона.

— Що? — відповів я.

— Ну, вчора, оце…з малим. З гойдалкою… Спалах… — вона зробила невизначений рух руками.

— Який спалах? — я повернувся до Свєтки, — ти що-небудь бачила?

— Ні…— байдуже стенула плечима Свєтка.

— Ну от… вам примарилося! — зухвало всміхнувся я. І про себе подумав: «Якесь дежавю^[28]»…

— Що, всім?! — недовірливо вирячилася на мене Вітка.

— Колективна галюцинація! Чули про таке? Це іноді буває… якщо на сонці перегрітися, чи «коліс» наковтатися, — пояснив я, дивлячись їй у чоло. Я від щирого серця бажав, щоб цей випадок стерся з її свідомості. Потім перевів погляд на Любочку: — Дімон твій нічого не вживає? Бо ніякого спалаху не було!

Любочка роззявила рот і застигла. Через секунду оговталася і слухняно кивнула:

— Не було…

Потім, узявши подругу під руку, розвернулася і повільно почимчикувала до класу, бо саме залунав дзвоник.

Свєтка ткнула мене пальцем у бік і несхвально прошепотіла:

— Ну ти і брехун…

— Сама така! — безтурботно відказав я їй, посміхнувся і пішов за всіма до аудиторії.

Того дня ми затрималися, бо наш автобус припізнився. Звечоріло. Ангеліна розмовляла з групою вчительок неподалік, а ми зі Свєткою сиділи біля зупинки на старій розхитаній лаві. Зазвичай занурена у себе та відлюдькувата, сьогодні Світлана була на диво балакучою. Всілася поряд, усміхнулася та вказала рукою на небо:

— Дивись, які там зорі…

Я звів очі догори. Темне небо дійсно було обсипане блискучими, як діаманти, зірками.

— А знаєш, яку назву має галактика, в якій ми живемо? — запитала Світлана.

— Галактика Чумацький Шлях, — відповів я і додав: — Неромантична якась назва… Млєчний Путь чи то пак Молочна Ріка якось краще звучить… А то якісь чумаки… І роз’яснення непереконливе. Типу по ньому орієнтувалися, коли їхали до Криму. Як по ньому можна орієнтуватися? Він же за ніч повертається. Так можна і заїхати до чорта на роги… Вони що, зовсім ці вчені на небо не дивилися?

— Ага… Либонь, не дивилися, — згодилася Свєтка і тихенько, наче кицька, чихнула, затуляючи ніс рукою.

— Будь здорова! — всміхнувся я.

Вона кивнула на знак подяки і провадила:

— Ти знаєш, а Чумацький Шлях — назва не така проста. Чумаки ж сіль везли…

— Ну… сіль, звісно, — згодився я, не розуміючи ще, куди вона хилить.

— А сіль, тобто Соль^[29], це назва Сонця, — похитуючи ногами, пояснила вона і хитро всміхнулася: — Цей шлях усипаний сонцями. Зірками! Не такі вже й дурні були наші пращури…

— Ага, — відказав я і знову задивився на всипане зірками небо, — а тут добре видно зірки, не те що в місті…

— Пам’ятаєш, — таємниче проказала вона, несподівано повертаючи тему в іншому напрямі,— мірошник у всіх казках та легендах завжди був пов’язаний із потойбічними силами? Знаєш чому?

Повз нас по дорозі, голосно гуркочучи, проїхав мотоцикл. Я задивився на нього і враз уявив собі два млина з мотоциклетними колесами і мірошника-рокера та відповів перше, що спало на думку:

— Мабуть, тому, що в нього є колеса? — і всміхнувся. Бо непоганий каламбурчик вийшов: загнався колесом — хочеш, літай потойбічними світами, хочеш, спілкуйся з потойбічними істотами…

Свєтка кліпнула.

— Тобто колесо. Млин… — виправився я, — який перемелює все.

— А ти не такий дурний, як на вигляд, — констатувала Свєтка і заправила за вухо пасмо червоного волосся.

— Ну, дякую, — я зміряв її поглядом. А вона що, виходить, теж розумніша, ніж на вигляд?

А вигляд у неї ще той. Сьогодні Свєтка одягнула помаранчеву куцу куртку, а з-під куртки в неї веселенько стирчить платтячко незмінного ядучо-зеленого кольору. При цьому панчохи фіолетові, а кросівки рожеві. Додайте ще червоне кудлате волосся — і ви зрозумієте, що світлофор — це доволі кволе порівняння.

— Не ображайся… — миролюбно скривилася Світлана. — Хочеш, я тобі розповім про колесо?

— Ну, розповідай… — згодився я.

— Існує стара легенда… Колись колесо було на стрісі світу. Там, на вершині світу, люди жили, наче в раю. Але потім щось сталося, і колесо впало. Та перетворилося на чортове. Люди розсіялися по землі. А чортове колесо, як млин, тепер безжально перемелює людські душі… Та наприкінці цього світу з’являться ті, які здатні виправити зло…

— Ну-ну, — пробурмотів я і позіхнув — легенда мене не надихнула. Взагалі у мене склалося таке враження, що Свєтка цю легенду вигадала щойно, сидячи на зупинці.

Вона тим часом вела далі:

— Якщо дивитися на південь, то зі сходу на захід, — мотнула рукою по небу, — пролягає лінія зодіаку.

— Угу, — я знову буркнув і позіхнув, застромлюючи руки до кишень. Робилося прохолодно. І нудно. Бо, хай там як, я й сам мав деяке уявлення про всі ці астрології. І нічого нового почути від неї не сподівався.

— Так ось, якщо спостерігати із Землі — зодіак видається гігантським колесом, що обертається, — продовжувала просвітницьку діяльність Світлана, — та ми завжди бачимо половину колеса.

Вона знову провела рукою переді мною, малюючи на небі уявне півколо:

— Але за рік перед нашим зором воно прокручується геть усе. Воно символізує час, це колесо… час, який перемелює все, як жорна млина. Тому я і запитала тебе про мірошника… Це колесо має різні назви — млин, колісниця, зодіак, драбина…

— Драбина? — сіпонувся я. — До чого тут драбина?

— В драбині Якова дванадцять сходинок, — всміхнулася Світлана. — У його сні по ній підіймалися до неба та спускалися янголи. Ці дванадцять сходинок — дванадцять знаків зодіаку. Час — це загадка, яку потрібно розгадати. Якщо ми розшифруємо цю інформацію, ми знайдемо вихід, розумієш?

— По-перше, про драбину повільніше, — зупинив я її,— і по-друге, який іще вихід? Куди?

— Я ще точно не знаю… Певно, вихід в інші світи… — вона звела замріяні очі до неба.

— То ти й сама не знаєш… — розчаровано протягнув я, — чого ж ти мені тоді морочиш голову?

— Ну, може, я чогось ще і не знаю, та я знаю одне, — серйозно глянула на мене Свєтка, — час уже прийшов! Дві стрілки зодіаку показують на Різдво. Годинник проб’є дванадцять разів… і все зникне.

— Що зникне? Карета перетвориться на гарбуз? — я скептично скривився. — І які ще стрілки?

— Стрілки — то Стрілець і Скорпіон… — відповіла вона, повністю ігноруючи моє єхидство, і сіпнула гострим носиком: — Більше, наскільки я пам’ятаю, стрілок у зодіаку немає. Сонце на Різдво зараз потрапляє саме між цими знаками. Це місце має ще одну назву — Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Зараз ми всі по ньому і йдемо…

— Поясни, а чого мене обізвали драбиною? По-моєму, я анітрохи не схожий на коло зодіаку…

Свєтка глянула на мене, як ото дивляться на дітей-даунів — трохи з жалістю і трохи з презирством:

— Мова символізму зрозуміла не одразу, та коли її опануєш, то відкриваються… — і немов схаменувшись, махнула рукою, — коротше, ти поки що не втямиш, та це не так і важливо…

— Спасибі… Пояснила! — з сарказмом прокоментував я.

— Тобі важливо усвідомити, що саме ти — той, хто відмикає двері… Як би тебе там не обізвали… — в очах у неї загорілися вогники, і голос став вагомішим, як у журналіста, що веде репортаж із місця бойових дій. — Ми або пройдемо цим шляхом, або загинемо. Інших варіантів немає.

— Це що, так серйозно? Чому ж тоді…— я згадав слова Кульгавого: «…ми не можемо віддати цю драбину ворогам, краще тоді ми позбудемося її…»

Я не встиг договорити. До зупинки вже під’їхав «уазик».

Світлана швиденько всілася біля вікна і принишкла. Знову провалилася у свій «коматоз». Тільки її зелені очі, як дві зірочки, таємниче поблискували у темряві.

11

Був звичайний будній ранок. Ангеліна була вже на кухні. Коли я зайшов, вона саме обернулася від плити з цілою тацею грінок.

— Привіт! А де Світлана? — поставила таріль на стіл.

— Мабуть, іще спить, — відповів я, сідаючи на стілець.

— Світлану слід поквапити, — сказала Ангеліна і зняла фартух, — бо мені треба ще й попрацювати трохи. Дещо дописати. Тож ви тут самі хазяйнуйте. Кава знаєш де? Чайник на плиті…

— Так, — кивнув я, — знайду.

Ангеліна побігла дописувати якісь свої конспекти, а я дістав із полиці розчинну каву. Чайник саме закипів, і я, поставивши дві чашки на стіл, поклав у них по чайній ложці кави й залив окропом.

І саме всівся пити свою каву, коли до кухні забрела Свєтка. В пухнастому салатному халатику, одягнутому поверх рожевої піжами.

— Я бачила прегарну жінку, що пливла до мене у золотому човні…— повільно проказала вона і потягнулася.

Від несподіванки я навіть поперхнувся гарячою рідиною.

— Що?!

— Мені наснилася прегарна жінка… вродлива, як богиня, — замріяно повторила Свєтка і всілася поряд.

— Цікаво… — я поставив чашку на стіл і вилупився на неї.

— Так. І видається мені, що це не просто сон, — швидко хапонула свіжу грінку з тарілки Свєтка. — Він як загадка… Жінка зі сну передала мені книгу. Книга була великою, ледве вміщалася у мене на колінах…

Вона на мить заплющила очі, тримаючи грінку в руці, а потім прийшла до тями, відкусила від грінки краєчок і жуючи запитала:

— Це мені кава?

— Тобі…— відповів я.

— Я люблю з молоком, — Свєтка нахилилася до холодильника, тримаючи в одній руці грінку, примудрилася швидко дістати другою пакет молока й віртуозно зачинила дверцята ногою.

Поки вона наливала собі до чашки молоко, на кухні з’явився кіт. Нахабно заплигнув на стіл і, не звертаючи на мене ніякої уваги, почимчикував до підвіконня. Всівся біля вікна і, жмурячись на ранкове сонце, понюхав фіалочки, що саме розквітли у вазоні.

Свєтка, помішуючи каву, продовжила розповідь:

— Книга була величезною… В неї була коричнева шкіряна палітурка з такими… — вона грінкою зробила у повітрі завиток, — золотими візерунками…

— Ну і…— нетерпляче перебив її я, й собі взявши грінку, та нервово почав жувати.

Свєтка не квапилася:

— А сторінки були трохи рудуваті від часу…

У цей час Костянтин заторохтів на підвіконні, ставши лапою на якесь блюдце. Я здригнувся. Кіт здивовано озирнувся, а потім, невдоволено змахнувши хвостом, попрямував підвіконням далі. До бегонії, що саме теж розквітла.

— То яка загадка? — знову запитав я.

Свєтка дожувала грінку і спокійно взяла другу:

— Там був вірш. Я його прочитала. І запам’ятала…

А потім закинула голову догори і, в такт розмахуючи хлібом, процитувала:

Слухайте,

І не кажіть, що не чули.

Я і три,

Я й одне.

Я жінка.

Я зі зміїного племені.

Для злих — я зло,

Для добрих — добро,

Для вільних — воля,

Для рабів — пута.

Небо — домівка моя,

Воля — сутність моя.

Я не служу нікому,

Тільки котяче око —

Господар мій.

Я здивовано дивився на неї. Хай йому грець! Вона ще й вірші у снах пам’ятає!

— Оце і є загадка, — провадила Свєтка, — і її потрібно розгадати… Я відчуваю, що в ній ключ.

— Ключ? — я зацікавлено звів брови і перестав жувати.

— Так, той самий дев’ятий ключ, якого не вистачає…— доїдаючи грінку, вела далі Свєтка.

— Який іще дев’ятий ключ?

Свєтка відмахнулася від мене і задумливо забубоніла:

— Так… Зміїне плем’я… Змія, що ковтає свій хвіст… — раптом всміхнулася: — Так це ж про час! Точно! Змія… це час. Дев’ятий ключ — це час! Небо — домівка моя…

Я сидів і тільки тупо дивився на неї.

— Котяче око… — продовжувала бубоніти Свєтка. — Не розумію…

Я глянув на Костянтина. Він саме обернувся до мене хитрою мордякою від залитого вранішнім світлом вікна. Його зіниці звузилися і були як майже непомітна рисочка.

Зненацька я все збагнув:

— Це ж місяць! Він — як котяче око!

Свєтка здивовано вилупилася на мене, немовби щойно побачила. Потім радісно ляснула себе по лобі:

— Точно! Котяче око схоже на місяць! Повний місяць — максимально віддалений від сонця. Коли темрява навкруги — котячі зіниці робляться великими, як повний місяць, і світяться відбитим світлом. Коли місяць наближається до сонця — він теж робиться для нас тоненьким серпиком, як котяче око від світла… А три і одне — три місячні фази. Молодик, повня і старий місяць. Усе правильно! А ти молодець!

— Дякую… та все ж я б волів, аби ти мені пояснила…

— Щоб відкрити портал, треба зібрати вісім ключів. І розгадати, який дев’ятий… — таємниче почала Свєтка.

Несподівано до кухні зайшла Ангеліна.

— Все! Досить теревенити! — сказала несподівано жорстко.

— Чому? — ображено звела на неї очі Свєтка.

— Тому, що час збиратися, — Ангеліна красномовно вказала в бік годинника на стіні,— кому в школу, а кому на роботу. Тож хутко-хутко… закінчуйте посиденьки та вдягайтеся. Бо автобус не чекатиме…

Виходячи з кухні, Свєтка зашепотіла мені на вухо:

— Не зважай на неї… Я тобі все покажу. Я тепер знаю, де вихід… Вихід — там, де повна темрява. Темрява перед народженням молодика…

12

Тривав нудний урок, і Свєтка, щоб розважитися, поклала собі на коліна атлас зіркового неба і щось там з інтересом видивлялася. А потім обернулася до мене і зашепотіла:

— Дракон завжди в усіх казках та міфах охороняє коштовності. Дивись, — вона тицьнула пальцем у карту, — біля Малої Ведмедиці, навколо Полярної зірки, розташоване сузір’я Дракона. Які дорогоцінності він охороняє?

Я розвернувся до неї і витягнув шию, щоб краще роздивитися. Раптом біля нашої парти з’явилася вчителька, і я просто над вухом почув:

— Родной язык у человека тот, на котором он думает…

Я звів очі й побачив перед собою нашу «русачку», яка єхидно дивилася на Свєтчин атлас. Свєтка швидко зорієнтувалася і запхнула книгу у шухляду під партою.

— Вот ты, Светлана, на каком языке думаешь? — невдоволено мружачи очі запитала вчителька.

Свєтка підвелася:

— Я?

Десь на гальорці тихо захихотіли.

— Да! Ты! — підібгавши мальовані помаранчевим кольором губи, з притиском проказала «русачка».

— Ні на якому! — відповіла Свєтка. По класу прокотилася хвиля вже цілком відчутного сміху. Світлана неуважно ковзнула поглядом навкруги і виправилася: — Я не думаю словами…

— Напоминаю для тех, кто забыл, — тріумфально обвела очима клас учителька, — идёт урок русского языка! А некоторые не только не в состоянии думать, а даже не в состоянии вспомнить, где находятся!

Клас уже розвеселився на всю котушку і мало не повзав від реготу. Свєтка трохи почервоніла і сіла на місце, бурмочучи під ніс:

— Думати словами — це примітивно і дуже повільно…

Вчителька тим часом підійшла до дошки і, продовжуючи якусь недочуту нами тему, вивела на дошці каліграфічним почерком:

Омонимы

І проказала, звертаючись до класу:

— Успокаиваемся! Вспоминаем программу пятого класса!

А потім, не чекаючи відповіді, не менш каліграфічно написала:

КЛЮЧ журавлей

КЛЮЧ от дверей

Из-под земли бил КЛЮЧ

— Так кто нам прояснит значение слова «омоним»? — вона оглянула вже мовчазну аудиторію і зупинила погляд на Свєтці.— Может, ты, Светлана?

Свєтка зітхнула і знову підвелася:

— Омонимы, — нудним завченим голосом почала вона, — разные по значению, но одинаковые по написанию и звучанию слова.

І зненацька додала:

— Тільки це ваше «арістотелєвське опрєдєлєніє» — дурня повна!

У вчительки брови поповзли вгору.

А Свєтка тим часом рішучими кроками попрямувала до дошки і, зупинившись біля вчительки, подивилася їй просто в очі та проказала:

— Бо ніякого «разного значєнія» тут і близько немає!

Лице «русачки» на таке нахабство почало вкриватися нервовими червоними плямами. Я, чесно кажучи, теж не чекав від тихої Свєтки такого демаршу.

А вона тим часом кривувато написала поряд із каліграфією:

КЛЮка

КЛЮв

ПроКЛЮнуться

І затято провадила:

— У всіх цих словах спільне оце «КЛЮ», — і тицьнула в нього, аж крейда закришилася. — «КЛЮ» — це те, чим можна щось пробити, щось довге і, може, гостре. Типу «клюву» чи «клюки» Либонь, якесь утрачене давнє слово. Воно ж все пробиває, відкриває! Птахи повертаються з вирію ключем і ніби пробивають небо з того світу — весну відмикають. Ключ, який джерело, пробиває землю. А ключ від дверей — теж довгий і теж відмикає…

— А коса? — єхидно запитала з місця Любочка. Вітка біля неї захихотіла, затуливши рота рукою.

— Коса — це щось «косе», тобто криве, — глипнула на неї Свєтка, — і коса дівоча заплетена навскоси, і коса, якою косять, — крива, та й берегова коса теж рідко буває прямою!

Вона обтрусила руки і завершила свій виступ словами:

— Омонімів узагалі немає! Це тупі вигадки! Всі ці слова — це образні вирази, а не різне значення! Так ви скоро скажете, що у виразах «плывёт тучка» «плывёт кораблик» слово «плывёт» — то ононім! Чи ще якесь іностранческе слово до нього приліпите, щоб мозги пудрити!

«Русачка», споглядаючи цей афективний спектакль, вже вся почервоніла — її лице палало, як добре розжарена сковорідка. Але вона, стримавшись, тільки їдко відчеканила:

— Твой суржик невыносим!

— Ну, суржик! То й шо? — визвірилися на неї Свєтка. — А оці ваші «омоніми» чи «антоніми» — що, суто російські слова? Чи, може, суто українські?

Тут учительку кінець-кінцем прорвало:

— Нечего мне тут урок срывать! — вона емоційно метельнула рукою у бік дверей: — Можешь взять свои вещи и марш из класса! Прямо в Академию наук! С нами тебе, такой умной, делать нечего!

— Ой, та будь ласка! — Свєтка рушила до парти і в серцях згребла з неї зошит, ручки та підручник, а потім демонстративно витягла з-під парти атлас, ляснула ним і запхнула все це у свій портфель. Підхопила його і вибігла з класу.

— Ну, я теж піду, — підвівся і я за нею, закинув наплічник за спину, і прихопив з парти свій, тепер уже одинокий, зошит. — Бувайте!

Я заплигнув на підвіконня і з новою цікавістю придивився до Свєтки, яка вже знову втупилася у свій атлас.

— А… і ти вже тут, — не здивувалася вона, глянувши на мене.

Свєтка була спокійною та зануреною у свій внутрішній світ, наче то й не вона хвилину тому вилетіла з класу, грюкнувши дверима.

— Що, революціонерко, — всміхнувся я до неї,— разом уроки прогулюватимемо?

— Ну, типу того… — ніяково потерла у відповідь ніс вона.

Та довго байдикувати нам не довелося. Бо десь за хвилину нас засікла Ангеліна, що саме йшла повз нас коридором.

— А чого ви не на уроці? — здивовано запитала і зупинилася.

— Та так! Вигнали, — безтурботно відповів я, і далі сидячи на підвіконні.

Ангеліна зітхнула й осудливо хитнула головою:

— Молодці! Нíчого сказати…

Вона на хвильку замислилася, а потім, заклопотано зморщивши лоб, звеліла:

— Підете зі мною! — і підвела до очей руку та глянула на годинник. — Саме зараз у мене мають розпочатися заняття…

Заняття Ангеліни проходили у малому фізкультурному залі, де зазвичай хирляві діти займалися вправами на уроках ЛФК.

Ангеліна проводила тут щось на зразок факультативу з психології, чи радше релаксації. Усім присутнім видали по килимку. Ми зі Свєткою всілися ззаду, просто під гімнастичною стінкою.

На килимках, окрім нас зі Свєткою, розмістилося десь зо п’ятнадцятеро дітей. Малечі здебільшого. Мабуть, основний склад був зібраний з Ангеліниного ж класу. Серед дітей я помітив і того малюка, «космонавта».

Ангеліна спочатку розказувала нам про так званий другий бік особистості. Про нашу підсвідомість, чи надсвідомість… Вона ж бо, за її словами, глибока, як океан, і безкінечна, як небо. І ми майже нічого не знаємо про неї та можемо здогадуватися про її дії тільки з непрямих фактів. Вона розповідала про сни, їхню важливість, і що вони, ці сни, є безсумнівним доказом існування нашого другого, прихованого боку. Та про те, що саме цей, прихований бік частіше за все і керує нашими вчинками. І що у ньому заховані ключі від могутньої сили, що дарує людям нові можливості…

Потім Ангеліна ввімкнула музику, запропонувала всім влягтися, повністю розслабитися і спробувати дізнатися про свій прихований світ.

Музика була спокійною і навіть трохи урочистою, але в мені вона викликала не спокій, а якусь нез’ясовану напругу. Я лежав на своєму килимку, але розслаблятися мені не хотілося. Взагалі я не любив розслабленого стану. Мені більш до вподоби була тверда як лезо ясність. А от ясності наразі якраз і не було. Тож я лежав і слухав свої сумніви.

Що ж мене непокоїло? Ці діти з Ангеліниного 4-Б? А може, сама Ангеліна з її нескінченними недомовками? Бо я ніяк не міг уторопати, чого вона домагається. Навіщо збирає дітей на ці дурнуваті заняття? І навіщо вона свого часу підібрала мене?

На щастя, лежали ми недовго, десь хвилин за двадцять музика скінчилася. Усміхнена Ангеліна замість домашньої роботи запропонувала дітлахам описати або намалювати свої видіння. Діти, охайно склавши свої килимка попід стінкою і по черзі проказавши: «До побачення, Ангеліно Іванівно», — потягнулися до дверей.

Нам зі Свєткою Ангеліна кинула:

— Зачекайте хвильку! Зараз закінчу писати, і разом підемо.

Я пішов трохи розім’яти м’язи на шведській стінці, а Свєтка позіхнула і всілася біля матері. Вона взяла олівець зі столу і, ліниво його покручуючи, проказала:

— Мені такий дивний сон наснився…

Вона таки незвичайна, ця Свєтка, встигла вже й поспати… Мене це заінтригувало, і я нашорошив вуха.

— Розкажи! — теж зацікавлено підняла на неї очі Ангеліна, покинувши свої записи.

— Я купила фломастери, — почала Свєтка, — вони були упаковані у велику коробку-циліндр. До фломастерів у наборі йшли три круглі білі плафони. Я витягла всі три плафони з циліндра. Поклала на стіл. Поряд поклала фломастери. Їх в упаковці було сім. Двоє хлопців сиділи за столом навпроти мене. Один із них узяв плафон до рук. Він його не втримав — плафон упав і розбився. Я злякалася і розлютилася: «Дурень! — гримнула на нього. — Як же ж я тепер малюватиму райдугу?». «Знайди близнюків», — порадив мені один із хлопців…

Ангеліна на останніх словах ледь помітно здригнулася й опустила очі.

— Ма! Ти щось знаєш? Про мій сон? — підозріло глянула на неї Свєтка.

— Ні. Нічого не знаю, — швидко відповіла Ангеліна і почала щось знову записувати у зошит, — це ж твій сон, сонечко….

13

Четвертого травня, в суботу, Ангеліна зорганізувала невеличкий турпохід. Вона планувала відсвяткувати «Ворота в літо» або Перунів день — з ватрою, хороводами та піснями. Із собою вона, окрім малечі, прихопила, звичайно, і нас зі Світланою. День видався теплим і сонячним. Тому ніхто не був проти опинитися ближче до природи. Ангеліна десь примудрилася для дітей дістати невеликі похідні рюкзаки, куди вони запхнули усе потрібне для ночівлі на природі й тепер нагадували маленьких навантажених мурах.

Та найбільші й найважчі наплічники довелося тягнути нам зі Свєткою. Коли ми нарешті доповзли до місця дислокації — невеличкого лісочка, виявилося, що нас там чекали.

На галявині вже був споруджений табір. До нашого втомленого загону одразу підійшов молодий високий хлопець. У нього на шиї була пов’язана жовто-блакитна хустинка.

— Я бачу, ви до нас, — широко всміхнувся хлопець, — як же я радий вас бачити, Ангеліно! Приєднуйтеся!

— Доброго дня, Сергію! — привіталася Ангеліна, — приєднаємося залюбки!

Я штовхнув Свєтку:

— Хто це?

— Це скаути… — відповіла вона, — ну, типу як колись піонери були… Чув про таких?

Я, скинувши наплічник, знизав плечима.

— Ну що, — радісно потер руки Сергій, — лаштуємо намети?

І тут я помітив у нього на рівні грудей кишеню, на якій красувалося зображення трипелюсткової лілії. Серце в мене тьохнуло і забилося сильніше. Я вже таку лілію бачив… як татуювання на руці Дами!

Я штовхнув Свєтку у бік і запитав:

— А що це за лілія у нього на грудях? Що вона означає?

Свєтка знизала плечима:

— Не знаю. Здається, схожа лілія була у Франції…

Єдине що зв’язувало в моїй пам’яті Францію та лілію, це була пісенька зі старого радянського фільму про трьох мушкетерів:

Есть в графском парке чёрный пру-у-уд…

Там лилии цвету-у-ут…

— Тю… До чого тут Франція? — скривився я.

— Так, схожий символ був у Бурбонів, у французьких королів. Три лілії на синьому полотні. І називалася вона «фльор-де-ліс», — почув нашу розмову Сергій. — Та до скаутів вона не має стосунку. Якщо хочете, я вам розповім про історію скаутської символіки.

Було видно, що його хлібом не годуй, а дай про що-небудь розповісти. І поки ми ставили намети, Сергій переповів нам багато чого. Почав він іздалеку:

— Вся ця історія почалася ще з Кловіса. Він був королем франків у п’ятому сторіччі. І так успішно розширював територію підвладних племен, що навіть заснував місто Париж як столицю своїх володінь. Старовинною емблемою короля Кловіса була жаба. Після його визнання королем він вибрав своїм гербом зображення золотих жаб на блакитній накидці. Вже пізніше стало зрозумілим, що зображення жаби, слизької та противної, не може відповідати призначенню символу королівської влади. І поступово почався процес трансформації її зображення в щось приємніше для очей. Прапор, усіяний численними золотими жабами, через деякий час перетворився у прапор із зображенням лілії або вістря стріли.

Чесно кажучи, у мене було слабке уявлення про те, як жаба може поступово перетворитися на лілію. А Сергій тим часом вів далі:

— Ще дві легенди пов’язують походження символу лілії з королем Хлодвігом. По одній, середньовічній — янгол приніс йому золоту лілію як символ очищення у зв’язку з прийняттям християнства. По іншій — Хлодвіг полюбив лілії після того, як за ліліями, що зростали на мілководді, виявив брід через річку, завдяки якому вийшов у тил ворога й отримав перемогу.

Я вже остаточно заплутався у його французьких королях та жабах-перевертнях. І тут Сергій несподівано закінчив свою розповідь словами:

— Скаут^[30] означає «розвідник». І організаторам скаутського руху найбільш відповідним видався знак «вістря стріли», або стрілка компаса «північ». Бо, як і компас, розвідники повинні завжди вміти показати єдиний правильний напрям…

— А до чого тут… лілія? — не втямив я.

— А-а! Забув сказати! — всміхнувся Сергій. — У ті ж таки середні віки компаси виготовляли з вензелем у вигляді лілії на відмітці «північ». До речі, вперше саме за наказом французького короля. Відтоді напрям на північ загально прийнято позначати стилізованою лілією. Але у скаутів цей символ ніколи не називався «лілія», а лише «вістря стріли», або ще простіше — «північ».

Увечері, коливсі вже повечеряли та відбíгали свої хороводи, ми всілися біля вогнища.

Вогонь миготів перед очима сліпучою жовтою квіткою і випльовував у темне провалля неба яскраві, наче феєрверки, іскри.

Сергій та Ангеліна про щось гомоніли з дітьми. Почалися так звані «розповіді біля багаття». Патріотично та етично правильні балачки. Типу про те, як треба любити природу та рідний край. Я до них особливо не дослухався. Ми зі Свєткою примостилися трохи осторонь від усіх.

Я сидів і втикав у полум’я, ліниво копирсаючись гілкою у вуглинках. А потім запитав у Свєтки:

— А чого той французький король зображав жабу на своєму прапорі? — і, почухавши маківку, додав: — Наскільки я пам’ятаю, французи ж їх їдять!

Вона не відповіла одразу, думаючи про щось своє, а потім, якось не зовсім в тему, задумливо проказала:

— А ти знаєш, на стязі у скаутів зображають святого Юрія Переможця, — і витягла з кишені маленького іграшкового ведмедика, — він типу їхній святий покровитель…

— Йурія? — перепитав я, замислено звів голову догори і подивився на темне нічне небо, всіяне вогняними лелітками від палаючого багаття.

Свєтка тим часом підвелася і пожбурила іграшку у вогнище.

— Ти чого? — не зрозумів її витівки я.

— Це жертвоприношення…

Вона сказала це якось урочисто і зараз, зі своїм червоним кошлатим волоссям, мала вигляд прадавньої відьми. Знову сіла і подивилася скляним поглядом у вир вогнища, де в корчах згоряла її іграшка. Певно, їй було сумно розлучатися з нею.

— Ніколи не розумів змісту жертвоприношень… — скривився я.

— Вони для того, щоб навчитися віддавати, відмовлятися від чогось, до чого ти звик чи вважаєш своїм, — хрипло відповіла Свєтка і втерла щось невидиме під носом. — Вчитися віддавати слід поступово… Бо колись ми станемо перед рішенням розлучитися з найдорожчим, що у нас є.

І кресонула зеленими очима в мій бік:

— Зі своїм «я»…

Я здригнувся.

Вся інформація сьогоднішнього дня була, наче окремі пазли якоїсь загадкової і величної картини. Стрілка компаса, лілія, жертовний вогонь, японець Дама, Ангеліна та ці кляті жаби з французами… В мене вже голова закрутилася від усього цього, але картина все ніяк не бажала складатися у цілісну, хоча я відчував, що розгадка десь поряд. Та чогось важливого ще бракувало, щоб заповнити зяючі чорні провалля. Якогось місточка, що приведе мене нарешті до правди…

— Я піду спати, — втомлено сказав я і підвівся.

— Я теж, — піднялась за мною Свєтка.

Я вже нахилився, щоб заповзти у свій намет, коли Свєтка штовхнула мене у бік:

— Дивися, зараз просто перед нами — сузір’я Скорпіону. Бачиш гачок у небі? — і вказала рукою на південь. — А ота яскрава червона зірка по центру — то Антарес.

Я випростався і придивився до неба.

— Бачу, — відповів. Справді, сузір’я трохи схоже на гачок, та… звідкіля він тут? Я вирішив уточнити, чи вона не переплутала бува чогось: — Слухай, а чому там Скорпіон? Зараз же весна, а не осінь? Я сам народився під цим сузір’ям, а день народження в мене в листопаді… Щось я не доганяю…

— Все вірно, — задоволено всміхнулася Свєтка з виразом інтелектуальної переваги на обличчі.— Твій знак зодіаку — то сонячний знак, тобто знак, у якому перебуває сонце в день твого народження. А зараз, якщо ти помітив, уже ніч. Земля обернулася. Тому ми на небі бачимо знак, протилежний сонячному.

— Гм, цікаво, — пробурмотів, — а я якось над цим навіть не замислювався.

Зрештою, я багато над чим іще не замислювався…

14

Наступного дня, поки малеча та вихователі з ентузіазмом лаштували вогнище, ми зі Свєткою вирішили прогулятися околицями.

— Далеко не ходіть, бо скоро обідатимемо! — попередила Ангеліна.

— Гаразд! — махнула рукою Свєтка. — Ми тільки обстежимо, що там за лісочком… здається, там десь є річка…

Спочатку на сусідній галявині ми натрапили на дивних туристів. Вони приїхали на природу на здоровезному мікроавтобусі, на даху якого була прилаштована супутникова антена. Біля машини був напнутий дашок від сонця з камуфляжної сітки, під яким, підставивши свіжому повітрю бліді торси, загоряли два молодики. Перед ними стояв доволі величенький увімкнутий телевізор. Вони б іще сюди мікрохвильову пічку приперли… Один із них, почувши наші кроки, ліниво підняв голову і провів нас мутнуватим поглядом.

Поблукавши десь із півгодини, ми ніякої річки не знайшли, зате, вийшовши з лісочка, побачили трохи занедбаний ставок, що густо поріс очеретом, і поряд невелике мальовниче село.

— Ну що, пройдемося туди? — я кивнув у бік села. — Бо щось мені вже пити хочеться…

— Там, мабуть, є крамниця, — згодилася Свєтка. Витягла з кишені прим’яті десять гривень, придивилася до них і всміхнулася: — Розважимо дітей і себе цукерками…

До села спускалася ґрунтова дорога, що вигиналася принадною змійкою серед зелених луків. Свєтка, ступаючи поряд, занурилася у звичний для себе напівкоматозний стан і не діставала мене розмовами. Я йшов і був майже щасливий. Пахло селом — трохи свіжою травою і трохи гноєм. Біля дороги, прип’ятий до кілочка, пасся білий цап. Він підвів голову, скосивши в наш бік жовте око з прямокутною зіницею. Я підморгнув йому:

— Привіт, друже!

Цап здивовано відповів:

— Ме-е-е

Світило сонце, віяв ласкавий вітерець, зеленіла трава, квітнули біленькими дрібними квіточками і задушливо духмяніли якісь не відомі мені кущі. Ідилія та й годі. Так от, я був майже щасливий… Поки не помітив, вірніше не відчув на своїй спині тиск від прискіпливого погляду. І це був погляд не мого знайомого цапа. Це був людський погляд. Я озирнувся. За нами чимчикували по дорозі, здіймаючи куряву, два молодики. Відстань від них була ще пристойною, та я їх упізнав. Це були ті самі туристи, що стрілися нам дорогою. Либонь, теж у село до крамниці, заспокоїв я себе. Та мій гарний гумор одразу ж ніби помножили на нуль…

Село мало «культурний центр» у вигляді автобусної зупинки, крамниці й новенької, нещодавно побудованої церкви.

Я ще раз озирнувся. «Туристи» йшли за нами. Вони обидва були в сорочках-«гавайках» та у широких шортах до колін, підозріло схожих на просторі труси. Шорти в одного були сині в клітинку, а у другого — картаті, в різнокольорових квіточках. Ще вони мали солом’яні брилі на голові та фотокамери на шиї.

Ми зайшли до крамниці. Після яскравого сонця приміщення видавалося темнуватим. Я роззирнувся. Тут торгували одразу всім — від притрушених пилом батарейок до замордованої часом копченої риби. Ліниво гуділи полудневі мухи. За прилавком сиділа огрядна тітка у кокетливому червоному фартушку в білу цяточку й апатично читала газету. Серед пластмасових відер і прального порошку я відшукав поглядом ящик із водою і попросив:

— Мені води пляшку.

— Тепла, — не підводячи голови, попередила продавщиця.

— А ще оцих цукерок, грамів чотириста, — заторохтіла слідом Світлана.

— Яких, яких? — відклала газету тітка.

— Оцих. Карамельок «У гостях у казки», — тицьнула пальцем у вітрину Свєтка.

На карамельках була намальована царівна-жабка зі стрілою. Цікавий малюночок для цукерок…

У цей момент рипнули двері, й до крамниці зайшли «туристи». Стали за нами. Я знову відчув спиною їхні настирливі погляди, і від неприємного тиску навіть зіщулився. До мене повернулося давно забуте відчуття, яке переслідувало мене в ордені. Відчуття несвободи.

— То воду давати? — вивела мене із задуми продавщиця.

— Так, — відповів я і спітнілою рукою витяг гроші. Схопив пляшку та чимскоріш вибіг надвір. Свєтка вибігла слідом.

— Ти чого? — вилупилася на мене, розгортаючи фантик карамельки.

— Вони за нами стежать, — кивнув я в бік крамниці.

— Стежать? — якось неуважно перепитала Свєтка, бо вже вилупилася на фантик. Потім забубоніла: — Жаба… Ба-жа. Бо жаба… Бо жа…

— Ти мене чуєш?

— Чую! Сховаємось у церкві,— всміхнулася Свєтка й вкинула карамельку в рот, — їм же не спаде на думку в такому вигляді туди пертися…

Я кивнув, глитнувши загусклу слину.

— Будеш конфетку? — спокійно провадила вона, прямуючи до церкви.

— Ні… не хочу, — відповів я, нарешті відкрутив пляшку і зробив великий ковток теплої газованої води. Легше від цього мені не стало.

Церква була напівтемна і порожня. Чаділи та світилися золотими вогниками численні свічки, яких понатикали у поставники перед іконами невтомні прохачі.

Біля сивого як лунь Миколи Угодника стояла самотня бабця «божий одуванчік» і дрібно хрестилася. Ще вона раз по раз била поклони і шепотіла: «Господі помілуй, господі помілуй…» По-моєму, не за адресою. Бо «Господі» висів поряд. Із сумними добрими очима і піднятими догори двома пальцями.

Свєтка тицьнула пакетик із цукерками мені в руки і заходилася зав’язувати на голові картату жовто-зелено-блакитну хусточку, що до того прикрашала її шию, наче піонерський, чи то пак скаутський, галстук.

Вдягнута Свєтка була, як завжди — в улюблену яскраво-зелену сукню та веселі смугасті біло-червоні панчохи. Тож хусточка додала їй колориту. Тепер вона була схожа на помість Буратіно з Альонушкою. Бабуся підозріло глянула на неї і відійшла класти хрести в інший бік.

Свєтка озирнулася і, блиснувши прозоро-зеленими очима, повільно проказала:

— А ми повинні були сюди зайти… Мені ця церква снилася…

Я скептично скривився. Вона не звернула на це жодної уваги. Напівзаплющила очі і, як зомбі, почала тинялася приміщенням, обмацуючи руками повітря біля ікон.

Поряд зі мною, біля поставника, діловито перебирала свічки стара служка. Які вже трохи погоріли — гасила двома пальцями, витягувала та кидала в спеціальну таріль, мабуть, для подальшої переробки. Безвідходний у них тут бізнес…

Трохи далі, біля олтаря, задумливо стояв і втикав класичний товстенький батюшка.

— Ходи сюди… — згодом поманила мене пальчиком Свєтка. — По-моєму, я дещо знайшла…

Я підійшов. На іконі була зображена Богородиця з дитинчам. На чолі в неї була намальована восьмикутна зірка. Я придивився. На мить зображення замерехтіло, і мені здалося, що в жінки на іконі золоте хвилясте волосся. Свєтка, простягнувши руки до ікони, застигла.

Я гадав, що Світлана мене більше нічим здивувати не зможе. Та даремно… Вона була неперевершеним майстром викидати несподівані колінця. За мить Свєтка вийшла із задуми, несподівано тицьнула пальцем в ікону і гучно, на всю церкву, заявила:

— Вона народила двійню. Я точно знаю. А тут вона тільки з хлопчиком. Куди поділася дівчинка? — її обурений голос задзвенів на все приміщення, що мало непогану акустику.

Служка здригнулася, а батюшка обернув до нас чималенький торс і крякнув. Та Світлана, коли була «в дусі», мала неабияку броню. Зупинити її не зміг би навіть бойовий підрозділ херувимів.

— Куди поділи дівчинку, питаю? — знову голосно поцікавилася вона у безмовно застиглого простору.

Батюшка не витримав і посунув до нас. Важко переставляючи ноги, перевальцем, немов качка. За хвилину він багатозначно застиг поряд. На цей його маневр Свєтка відповіла тим, що не менш красномовно вперлася поглядом в його чималенький живіт і проказала:

— Відійди! Ти мені заважаєш…

Від несподіванки око у нього нервово сіпнулося, і служитель культу вирішив подіяти на неї вербально:

— Отроковіца… — повчально почав він, та Свєтка на це роздратовано його перебила:

— Кажу ж тобі, не заважай! — вона легенько змахнула рукою, і батюшка застиг з роззявленим ротом та напівпіднятою рукою — неначе скам’янів. Тим часом Свєтка знову задивилася в нікуди: —…Вони її сховали… вони не хотіли, щоб її знайшли… так, так… — прошепотіла вона та розвернула лице до мене. В очах Світлани палахкотів вогонь. — Ми повинні її знайти…

— Кого?

І тут я побачив, що до церкви повільно заходять наші переслідувачі. Я, не чекаючи відповіді, схопив Свєтку вільною рукою і, піймавши потрібний стан, провалився з нею за тоненьку стіночку олтаря.

— Ого! — пошепки виявила захват Свєтка.

— Ци-и, — замість відповіді я приклав до рота палець і задоволено посміхнувся. Мені було приємно хоч чимось її вразити.

Ми припали до невеликої шпаринки. Тим часом наші дивні переслідувачі, анітрохи не комплексуючи з приводу своєї зовнішності, неквапно підійшли до застиглого батюшки.

— Кх-х! — прокашлявся один із них

Батюшка вийшов із трансу і здивовано витріщився на несподівану зміну декорацій.

Той, що був у картатих трусах, запитав:

— Хтось заходив у церкву перед нами?

Батюшка зацьковано кивнув.

— Куди вони поділися?

Батюшка розгублено знизав плечима.

— Хто це був і що вони тут робили? Не мовчи, відповідай! — присунувся до нього другий «турист».

— Хлопєц з дівчиной… Богохульствовалі…— слухняно відповів батюшка.

— А точніше?

— Отроковіца утвєрждала, что Богородіца проізвела на свєт двійню… — змовницьки нахилив голову до нього батюшка та зробив круглі очі.— И спрашивала о какой-то дєвочке…

«Турист» у картатих трусах на цю його сповідь незадоволено хитнув головою та презирливо клацнув язиком.

Я не витримав і пошепки запитав у Свєтки:

— То яку дівчинку ми повинні знайти?

Вона глянула мені в очі і тихо почала:

— Я думаю… — а потім опустила погляд і скривилася: — Я не певна… що тобі про це потрібно зараз знати…

Якби я міг спопеляти поглядом, я б залюбки пропалив у ній дірку.

15

Після того випадку у турпоході Ангеліна намагалася бути пильнішою і не зводити з нас погляду. Або нікуди не відпускати, що для неї було одне і те ж.

Була неділя. Дощило. Ангеліна поїхала у справах, ми лишилися зі Свєткою вдома самі. З розпорядженням не полишати приміщення. Я не вельми дослухався наказів Ангеліни, але сьогодні була така мерзотна погода, що й самому нікуди не хотілося вилазити. Я півдня валявся на дивані й мусолив уже тричі читаний детектив.

До кімнати постукала, а потім і просунула голову Свєтка:

— Привіт! Чим займаєшся?

— Читаю, — пробубонів я.

— Сьогодні потрібний день. Молодик… Золотий лебідь… Дев’ятий ключ… — таємниче проказала вона.

Я відмахнувся від неї, як від настирливої комахи:

— Відстáнь!

— Я тобі обіцяла показати… Я малюватиму пентакль. Ти що, не хочеш побачити? — хитро примружила очі.

— Знаю, я тебе… Сама ж нічого не знаєш, тільки балачки балакаєш… А як до діла…

— Мені потрібен молоток, гвіздок і мотузка… — значуще проказала Свєтка. — Допоможеш знайти?

— Для чого?

— Кажу ж, малюватиму пентакль! Щоб відкрити портал!

— Гаразд, — буркнув я і підвівся з дивана. Вона мене заінтригувала — таким дивним набором приладів для відкриття порталу.

Ми швидко знайшли на кухні гвіздок вкупі з молотком. Із мотузкою було складніше.

— Пасок годиться? — спитав я, зазирнувши у ванну.

— Годиться… — швидко зорієнтувалася Свєтка і витягнула пасок з Ангеліниного халату. — А ще мені потрібні крейда і довга лінійка…

Крейда і лінійка відшукалися в її кімнаті. А ще там вона прихопила ефірну олію кориці й пачулі.

— Кориця — щоб тобі корилися, — пояснила вона. — А пачулі для того, щоб тебе почули.

— Чого? — перепитав я, не особливо сподіваючись на логічну відповідь. І був правий, бо Свєтка, таємниче поблискуючи очима, понесла:

— Пачулі ще називають цвинтарним пилом… Пилом кладовища…

— До чого він тобі?

— До того, що це таке масло, щоб умаслити світ мертвих… — зі знанням справи вела далі вона. І додала трагічним шепотом: — Та це так, про всяк випадок… Раптом вони будуть проти нашого наміру…

Потойбічні зі світу мертвих, певно, були не проти, бо за мить Свєтка була вже у вітальні. Стала посеред кімнати й оцінювально окинула її оком:

— Що ж, місця вистачить…

Потім вона швидко та вправно відкотила половик, узяла пасок і прибила один його край просто до підлоги гвіздочком:

— Це буде центр…

Крейдою вона, досить спритно прокручуючи пасок навколо осі, намалювала коло. Вийшло цілком пристойно, майже ідеально рівно. Потім вона довго повзала по підлозі й вимірювала, щоб розділити коло на вісім частин. Причому вона зорієнтувала лінії відносно сторін горизонту, користуючись компасом. Свєтка не переставала мене дивувати. Подумати тільки, виявляється, такий вельми потрібний предмет, як компас, у неї завжди був просто в кишені…

Потому Свєтка розділила коло ще й на три рівні частини. І почала малювати навпроти кожної риски не зрозумілі мені знаки.

— Це — ключі…— висолопивши від старання язик, пояснила мені.— Все… Розписала — всі вісім.

Вона витерла спітніле чоло і, раптом вирячивши очі, крикнула:

— А ніж? Я ж ледве ножа не забула!!!

Свєтка вмить підхопилася і через секунду вже вибігла з кухні зі здоровенним тесаком. Я підозріло подивився на нього. Сподіваюсь, вона не зібралася приносити тут криваві людські жертви?

Свєтка, дякувати Богу, не збиралася, а просто встромила ножаку на сході, там де співпали дві риски початку поділу на вісім і на три. Потім вона підвела очі на мене:

— Тепер твій час діяти… Ти ж — відмикач.

— Ну… І що мені потрібно робити? — скептично озираючи коло, запитав я.

Свєтка знизала плечима:

— Не знаю… Мабуть, стати в центрі…

Я презирливо хмикнув. Ось так вона завжди… Утягне в якусь пригоду, а потім — не знаю, не можу, не час, не можна…

Свєтка винувато повторила:

— Либонь, тобі слід стати в центрі кола… А там воно все саме відкриється… І ти зрозумієш, що треба робити.

Я зітхнув, незадоволено похитуючи головою, переступив риску і став у центрі. Спочатку я нічого не відчув. Навіть почав нудитися і хотів уже вийти з кола, щоб покінчити з цією дурною грою. А потім, від нудьги, спробував піймати той стан, коли в мене мерехтять стіни. Впіймав — і світ навкруги справді потроху замерехтів. Потім риси предметів почали повільно зникати, немов у тумані. Скоро туман навкруги вже цілковито відгородив від мене Свєтку і всі видимі речі в квартирі. Сіро-біле туманне світло, немов стінами, огорнуло мене зусібіч. Я стояв деякий час у цьому киселі, не знаючи, що діяти далі. А потім несподівано туманний світ навкруги мене розколовся, як скляне вікно, і осипався дрібними скалками.

…Під ногами була безодня космосу, в якій мерехтіли зірки. Я не розумів, як я стою, бо стояти в прямому розумінні було ні на чому. В моєму сприйнятті щось відбувалося. Спочатку я зовсім утратив орієнтири. І не тямив, де верх, де низ. Цих понять більше не існувало. Я подивився вгору — наді мною в блакитній димці атмосфери велично пливли білі хмари і виднілися обриси незнайомих континентів. Раптом світ ніби перекинувся. Мене аж трусонуло — в цю мить я збагнув, що підвішений догори ногами на орбіті невідомої планети. Причому підвішений ні на чому! Від моторошного первісного жаху в мене запаморочилось у голові. Мені здавалося, ще трошки — і я зірвуся з цієї шаленої висоти. Планета вже почала мене притягувати…

Раптом я почув зляканий голос Свєтки:

— Знайди поглядом ніж! Дивися на нього! Не відводь погляду!

Я швидко опустив (?) очі і, як за останню надію, ухопився поглядом за ніж. Він невідомо яким чином все ж таки перебував на місці.

— А тепер нахиляйся до нього! Нахиляйся! Візьмись за нього! Тримайся за ніж! Не відпускай!

Я обережно нахилився і торкнувся ножа. У цей момент світ знову перекинувся — і я побачив, що я там, де й був. Посеред кола, намальованого крейдою. Я не втримався на ногах і впав. Було таке відчуття, що з мене викачали всю мою енергію. До мене швидко підбігла Свєтка, висмикнула ножа і витягнула мене із кола. Лице в неї було бліде. І перше, що я почув від неї, коли отримав здатність чути, були слова:

— Яка ж я дурна! Ти міг загинути!

Я не сперечався. В мене ще трусилися ноги і перед очима стояла мерехтлива пелена. Її дещо істеричні слова повертала мене до реальності — я відчував себе живим.

Раптом у кімнаті нявкнув кіт. Свєтка озирнулася на нього і, керуючись своєю дивною логікою, запитала:

— Ти теж повернувся з паралельного світу?

Костянтин не відповів. Всівся, акуратно поставивши лапи одна біля одної, закрутив навколо них хвостик і уважно подивився на Світлану.

— Ти хочеш нас про щось попередити? — знову запитала та. Кіт трохи нервово крутнув кінчиком хвоста.

— Точно! — ляснула себе по лобі Свєтка. — Скоро ж мати прийде!

Вона швидко метнулася до ванної за ганчіркою і почала затирати на підлозі сліди від «пентаклю».

Потім склала весь свій інструментарій докупи і заходилася розкочувати на місце палас:

— Допоможи! — кинула мені.

Ми вдвох майже з усім упоралися, коли почули над собою голос Ангеліни, що несподівано з’явилася на порозі кімнати:

— Що це ви тут робили?

— Нічого! — швидко відповіла Свєтка, ногою поправляючи краєчок паласу і водночас затуляючи собою купку інструментів. Вона виразно подивилася на мене.

І коли Ангеліна повернула лице в мій бік, я теж тільки знизав плечима і луною повторив Свєтчині слова:

— Нічого…

Розділ III

1

Ми завітали до Верболазів з нагоди їхнього приїзду з тривалого закордонного відрядження. «Не щодня дядько приїздить із Японії» — прокоментувала подію Свєтка.

Свєтчин дядько Іван, як на мене, був досить неприємною людиною — бундючний, наче англійський аристократ. Тож споглядаючи його витягнуту, завжди невдоволену мармизу, я був далекий від загальної сімейної ейфорії. Та я був радий зустріти малу.

Мала, до слова, була вже зовсім не мала, хоча дорослою її теж назвати було складно. Останнього разу я її бачив більше трьох років тому. Відтоді вона витягнулася, але була такою ж кумедною та балуваною, як і раніше.

Побачивши мене, вона, вигукнувши бойовий японський клич, кинулася мені на шию, трохи не збивши з ніг, та одразу ж потягнула до себе показувати цікавинки, яких вони привезли цілу купу з далекої та екзотичної Японії. Речі вона навалила великою кучугурою на своєму ліжку. Майя заходилася перекладати їх перед моїм носом і силувалася хоч чимось мене ощасливити, подарувавши як сувенір. До численних покемóнів я був абсолютно байдужим, втім, як і до порцелянових котиків із піднесеною лапкою і блідих ляльок у національному японському вбранні. Також мене мало хвилювали бамбуково-шовкові парасолі, розмальовані квітучою сакурою. Хоча Майї вони, мабуть, дуже подобалися, бо вона безперервно крутила одну, червону, у мене перед носом. Щоб зупинити цю квітучу феєрію, я запитав:

— А ти вже знаєш хоч щось японською?

— Знаю, — швидко відповіла вона, покинула парасольку і, притуливши руку до вуха, як слухавку, проказала: — Мосі, мосі^[31]…

— Геніально! — вишкірився я. — А ще?

Майя одразу ж швиденько випалила:

— Аната ва суки да! — й очі в неї задоволено блиснули. Вона вважала за честь остаточно збити мене з ніг своєю ерудицією.

— Чого це ти лаєшся? — засміявся я у відповідь.

— Дурний, — вона легенько вдарила мене кулачком у плече, — «аната ва суки да» з японської — «ти мені подобаєшся»…

— Що, правда? Подобаюся? — я звів брови. Мені приносило неабияке задоволення дражнити її. Вона дуже кумедно надувала губи.

— Ну ти й твердоголовий, — ображено почервоніла Майя. — То вираз такий…

— Ну-ну… — всміхнувся я.

— А ще я вмію складати оріґамі^[32] і слухаю японський рок… — продовжувала хвалитися вона.

— А… Японський рок… — закивав я, ховаючи посмішку, — це щось типу естонського репу?

— А що таке естонський реп? — не відчула моєї іронії Майя. І одразу ж забула про своє запитання, бо інформація переповнювала її, й слухати когось, а не говорити самій, їй було не до сили. Вона вела далі, помахуючи ніжкою: — Ми навіть були на концерті самого Ґакта, ну того, який Gackt Camui… Він ще написав пісню до «Фінальної фантазії»… Кажуть, із нього змалювали одного з героїв… До речі, тобі теж сережку в вухо — і будеш вилитий Genesis із «Фінальної фантазії»… Чуприна в тебе на очах годящої довжини…

— Яка ще фантазія? — я прибрав чуб з очей.

— Село ти не асфальтіроване, — скривилася мала, — це така гра комп’ютерна, японська.

— Ну, звичайно ж, японська, — я значуще клацнув язиком і провадив: — А… Genesis^[33] — то що, ім’я?

— Ага, — не кліпнула оком Майя.

— Ну, Японія рулить…

Японія рулила не тільки в цьому. Про це я довідався буквально наступного дня.

Майя, хоч і приїхала тільки тиждень тому, та вже встигла облазити горище свого будинку і виявити в квартирі поряд несподіваних сусідів. З горища можна було за ними підглядати. Звісно, у віконечко вентиляційної шахти…

Тому по обіді ми сиділи і підглядали. Мала обожнювала таємничі пригоди.

— Ци-и, — притулила вона палець до вуст, — тут збирається один таємний орден…

— Щось цих таємних орденів розвелося… — посміхнувся я, — та й який же він таємний, якщо ти про нього знаєш?

— Тихіше… — очі в неї заблищали. — Я думаю, що це масони…

— Чому? — озирнувся я на неї.

— Дивися… самі чоловіки, — зашепотіла, вказуючи на тих, хто внизу. І таємниче округливши очі, додала: — Масони на свої зібрання жінок не пускають…

Справді, у велику, занадто простору для приватного помешкання залу сусідської квартири заходили самі чоловіки.

— А чого жінок не пускають? — поцікавився я.

— Бо масон — це теж саме, що і бабай, — прошепотіла мені на вухо Майя.

— Чого це? — витріщився я на неї після цього одкровення.

— Ну ти й тупий… — скривилася Майя.

— Чого це я тупий? — я штовхнув її в бік.

— Заладив «чого це, чого це…» Ма-сон, Ба-бай — і те, і те натякає, що мати спить… Тому і без жінок… А зараз замовкни й дивися… — вона на секунду затримала подих, та не в змозі мовчати, знову гучно зашепотіла: — Певно, одягнуть фартушки й ходитимуть по колу… Як діти, коли матері поряд немає…

Звідкіля в неї взялися такі глибокі знання щодо ритуалів масонів, я не встиг запитати. Бо до кімнати, де вже зібралося й розсілося за круглим столом приблизно п'ятнадцять чоловіків, зайшла жінка. Струнка жінка з пишним рудим волоссям та не менш пишними грудьми. По мармуровій плитці весело зацокотіли її високі підбори. Я не втримався від їдкого коментарію:

— А ти казала, що вони жінок не пускають…

Майя знизала плечима і розчаровано скривила ротик:

— Ну, тоді це, мабуть, не масони…

Тим часом зібрання почалося. Майже одразу з доповіді Пишногрудої. В неї був професійно поставлений низький голос у поєднанні з неприємною манерою розтягувати слова.

— Якщо дехто думає, що за індустріальною епохою почалася інформаційна, — почала вона, — то він дуже помиляєтеся. Навіть біотехнології — це вже не актуально. Наразі перед нами — епоха психотехнологій. Для вирішення майже всіх нагальних питань використовується психонетика^[34], видатна роль у розвитку якої належить японським ученим.

— Щось мені вже нудно, — позіхнула Майя. — Сьогодні, либонь, не буде нічого цікавого…

— Цить! Потерпи трохи… — попросив я, бо мене доповідь зацікавила.

Тим часом Пишногруда вела далі:

— До слова, наша країна посідає друге місце у світі з теоретичних розробок у цій галузі! — жінка зробила багатозначну паузу. Присутні задоволено загомоніли. А вона провадила: — Багатоканальне мислення, мнемотехніка^[35], пряма передача навиків та формування на базі всіх цих розробок нових індивідів із надможливостями вже реалізується нашою країною. Ми вже здатні керувати еволюцією окремої особистості, тому всі, хто зібрався, чудово розуміють, що на часі управління еволюцією людства…

Пишногруда на мить змовкла — налила собі до склянки води з графина, що стояв поряд.

— Як ви оцінюєте ті еволюційні процеси, які вже відбуваються? Чи здатні ми їх контролювати? — пролунало запитання від одного з учасників.

— Неконтрольоване пробудження надсвідомості несе нам неабияку загрозу, — значуще відповіла вона, піднявши склянку. Відпила трохи води, поставила склянку на стіл та вела далі: —Тому наше першочергове завдання — зупинити неконтрольований розвиток. Це можливо здійснити за рахунок новітніх технологій зі впливу на певну зону свідомості. Знову ж… Японія поки що обганяє нашу країну в цій галузі. Та наразі з’явилася нагальна потреба зведення всіх розробок в один глобальний наддержавний проект. Тепер я можу повідомити вам приємну новину: керівництво цим проектом планується здійснювати одночасно з території України і Японії!

Зібрання на ці слова Пишногрудої вибухнуло оплесками.

2

Того дня ми з Майкою сиділи в бібліотеці. Її батько, дядько Іван, поїхав у справах до міністерства, а мати з молодшим братом ще до нашого приїзду подалися до санаторію. Тож Майка, що завжди потребувала до себе уваги, розважалася, як могла. Здебільшого у моєму товаристві.

За вікном періщив весняний дощ, і, як завжди у таку погоду, надворі була напівтемрява. В кімнаті горіла настільна лампа під зеленим абажуром, і від цього робилося доволі затишно і якось навіть тепліше. До того ж не так безнадійно нудно, як у решті величезного холодного будинку.

Отож, сидячи на просторому чорному шкіряному диванові, ми з Майкою грали в карти. Тут двері прочинилися, і до кімнати зазирнула Свєтка.

— Не скучили за мною? — запитала.

— Скучили! — відповіла Майка, зосереджено розглядаючи свої карти. — З ним неможливо грати, навіть якщо в тебе самі козирі, він усе одно виграє!

Тим часом Свєтка підійшла до маленької шафи, яку ми колись із нею совали. Там, на полиці, стояла жабка з монеткою в роті.

— Що це? — запитала вона у малої.

— Це феншуй такий… Не японський… — наморщила лоб Майя, відірвавшись від споглядання своїх козирів, — китайський, здається. Її ставлять в домівці для грошей. Бачиш — вона тримає золоту монетку в роті. Спеціальну таку. З отвором.

— Жаба… Вона ж з трьома лапами! — несподівано вражено прошепотіла Свєтка, роздивляючись «феншуй». — Вона живе на місяці й варить там зілля безсмертя… Жаба і вода! Де словники?

— Он там, на полиці,— байдуже змахнула головою в бік другої, велетенської шафи Майка, — дивися скільки влізе!

— Мені потрібно знайти дещо, — заклопотано прошепотіла Свєтка, оглядаючи полицю. І нарешті знайшовши потрібну книгу, витягла її і проказала незрозуміле слово: — Тринітаризм.

Поки Свєтка шукала в словнику значення свого «тринітаризму», ми знову грали в дурня. Майя вкотре програла у мене й ображено надула губи:

— Свєто, ну хоч ти б з нами пограла…

— Гаразд, — нахмурила чоло Свєтка і знову зашурхотіла сторінками, — трохи згодом… Ну! І хто так пише: «тринітаризм» — дивися «трійця»! Що, одразу не можна написати?

Вона ображено відклала словник, а Майя, перетасовуючи колоду, знову вимогливо запитала:

— Ну, то як? Граєш?

— Добре! Тільки спочатку я розкажу вам казочку… — Свєтка підійшла і сіла до нас на диван.

— Годиться, — відклала вбік колоду Майя і посунулася до неї ближче. — Я люблю казочки…

— Жив собі на світі хлопець і звали його Тристан, — почала Світлана. — Одного разу він зустрів прегарну дівчину, яку звали Ізольда. І закохався у неї… Його любов була палкою, як вогонь.

— Сядь до нас поближче, щоб було ліпше чути, — обернулась до мене Майя, і очі в неї стали загадкові, як японська культура.

Я підвівся з дивана, але сів не поряд із нею, а у крісло, що стояло з того боку, де вела свою казочку Світлана. Майя скривилася і зітхнула.

— А Ізольда була холодною крижаною красунею, — вела тим часом Свєтка, — бо насправді вона і була крига. Це було чутно навіть в її імені. Ізо-Льда. Тобто із льоду. Любов Тристана була гарячою, як сонце, що цілує кригу… Коли він приходив до Ізольди, серце її відігрівалося і робилося грайливим, як хмаринка. Ізольда теж покохала Тристана. Бо він відкрив три стани, що були сховані в ній. В минулому, коли його не було поряд, вона була закам’янілою кригою… Тепер, коли він з’явився, вони зробилася парою. А коли вони з’єднаються у коханні — вона проллється краплями животворної води, і від їхньої взаємної любові на небі заграє веселка. Так вони і танцюють — то ближче одне від одного, то далі. Їхній танок проходить від минулого в майбутнє і знову по колу… Від абсолютного порядку до абсолютної свободи. А завдяки їхньому коханню на небі з’являється райдуга… Коли побачите її на небі, згадайте про Тристана й Ізольду.

— Цікава версія легенди, — я закинув руки за голову і потягнувся. — Головне — свіжа…

Свєтка задумливо провадила:

— От така свята трійця виходить — віра, надія, любов. Надія — надійна крига, розум. Віра — мрії, вирій, пара — в хмарках літає. І вода — любов. Крига, вода і пара. Вони і різне, вони й одне… Саме так я й розумію тринітаризм…

— Згадується мені, щось схоже ти мені говорила про місяць, — єхидно зауважив я.

— Хм, — вона невдоволено стулила губи, а потім прорекла: — А тут ніяких протиріч немає. Місяць теж має три фази. І він символізує три стани. Тобто це одне й те ж, зрозумів?

— Слухай, Світлано, а для чого ти нам оце тут розказуєш? Яка з цього користь? — мені було справді цікаво, як вона спустить на грішну землю ці свої казочки.

Свєтка скривилася і помахала перед моїм лицем двома пальцями:

— Це дуалізм…

— Ну і…— я іронічно скривився.

— Є дві сили, два ордени, — продовжувала махати рукою перед моєю пикою Свєтка. — Умовно їх можна назвати «ті, які за абсолютну владу» і «ті, хто за абсолютну свободу». Вони протистоять одне одному…

— А ми повинні стати на бік добра? — криво всміхнувся я.

— Якби було все так просто… — глузливо затрусила головою вона, — два ордени — один хороший, другий поганий, вибираєш потрібне — і все. Та в цій боротьбі кожен вважає, що добро — то він. Згоден?

Нарешті я від неї почув тверезу думку.

— Ну, згоден! — кивнув головою.

— Але є третій стан, — вела далі Свєтка, — він як тоненький місточок. І його кожен знаходить сам…

— Мені вже набридло слухати про якість стани, — завередувала Майя. — Ну що, ми будемо грати?

Свєтка взяла до рук карти:

— До речі, третій стан — це любов.

— Да-а? — зацікавлено подивилася на неї Майя.

— Дивись сюди, — вела далі Свєтка, показуючи Майї карти. — Піка — лід. Трефи — повітря. Чирва — вода. А бубни — вогонь, вони ж — золоті монетки і червоні рути…

Майя закотила очі:

— Ти просто нестерпна!

3

…Була ніч. Повний місяць загадково блищав на темному, як чорнило, небі. Я сидів на березі моря. Навколо мене з камінців було викладене коло. Уламки величних колись колон, що охороняли його периметр, біліли в місячному світлі, як привиди. Перед моїми очима височіли чотири примарні стовпи, що разом із половиною кола були занурені у прозору морську воду. Я сидів у центрі, на березі.

Мені здавалося, що я повинен щось згадати.

Важливе. Необхідне. Те, без чого моє життя не має ніякого сенсу.

Та не згадувалося… Тому я сидів і сумно дивився на тиху морську гладінь, осяяну доріжкою місяця.

А потім я побачив її. Я майже перестав дихати, бо всередині все защеміло від передчуття чогось неймовірно прекрасного і таємного. Вона йшла до мене просто по воді, по місячній доріжці. Її босі ноги ступали легко, не сколихнувши води, без жодного звуку. Біло-золоте волосся трохи розвівалося вітерцем. Срібляста сукня сяяла неземним мерехтливим світлом. Яка ж вона була гарна…

Я підскочив і простягнув до неї руки. Вона всміхнулася…

І тут я почув, як у мене за спиною загуркотіли мотори. Я озирнувся. До берега під’їжджали важкі броньовані танки. За мить вони зупинилися. І я побачив, як повільно піднімаються і розвертаються до мене здоровезні темні гарматні цівки…

— Ні! — заволав я.

Та мій крик захлинувся в гучному гуркоті, а кругляки гігантських гармат, прицілюючись, вже дивилися мені в очі.

— Не треба! — знову заволав я і…

…прокинувся.

4

Їх було троє. Вони вели розмову в кабінеті дядька Івана, а я знову підслуховував. Проходивши повз кімнату, я почув незнайомі голоси. Вони видалися мені підозрілими, і я зупинився біля прочинених дверей. Зазирнув туди тільки на хвильку — і, на щастя, мене ніхто не помітив.

З усіма співрозмовниками я вже зустрічався раніше. Тільки не міг уявити, що коли-небудь побачу їх усіх разом. Як не дивно, перше знайомство з кожним із них теж було пов’язане з підслуховуванням. Кульгавого Цабе я мав щастя підслухати у вентиляційній шахті над кабінетом Зарніка; професора — притуливши вухо до дверей у його власній квартирі, а третю… Так, третьою була жінка. Та сама граційна випещена пані, яку ми підслуховували з Майєю на зібранні «бабаїв». Як і тоді все в ній, від високих підборів до маківки фарбованого рудуватого волосся, натякало на роботу висококласних спеціалістів. Та цей її «гламурний» вигляд мене насторожував. І не тільки він. Її слова мені теж не подобалися.

— Ви повинні розуміти, пане Верболаз, що для нашої спільної мети ви маєте віддати нам цього хлопця, ким би вам він не доводився, — воркотіла гламурна Пишногруда до дядька Івана.

— Але він… Син подруги моєї сестри. І я не можу… — нервово відповів той.

Після цих його слів мене аж підкинуло. Я не сумнівався, що розмова йшла про мене, але… Як?! Що, я опинився в Ангеліни невипадково? Вона знала мою матір?! І нічого… нічого ні разу не сказала… В мене забракло повітря…

Тим часом кульгавий на протести дядька Івана заскрипів:

— Ні — ви можете… І не тільки можете, але й зобов’язані віддати його нам. Чи ви ще не полишили ці дуrні забавки вашої юності? Дивно. Ви ж пrекrасно знаєте, на чиєму боці сила… Якщо ваша сестrа цього не rозуміє — це її пrоблеми. Сподіваюсь, вона не плекає надію самостійно викоrистати дrабину? Це було б укrай необачно з її боку…

— Якщо ви не співпрацюватимете, ми застосуємо інші методи впливу, — солодко провадила Пишногруда. — Я не думаю, що вони вам сподобаються. Тим більше вони не сподобаються вашій сестрі…— вона захихотіла.

— Кх, — нервово кашлянув дядько Іван. — Але ж ви обіцяли… не чіпати її школи…

— Ситуація змінилася. Потому як Ангеліна втrутилася в нашу гrу… — в такт своїм гаркавим словам застукотів палицею кульгавий.

— Ви повинні зрозуміти ситуацію, пане Верболаз, — єлейно потягнула Пишногруда, — і не вступати в дурні дебати. Чи ви недостатньо лояльні до своїх роботодавців?

— Кх-кх… Гаразд. Але ж не зараз! В моєму домі…

— Ми самі визначаємо час, коли нам діяти! — відрізав кульгавий. І додав: — І не забувайте про свою дочку…

Від його останніх неголосних слів війнуло неабиякою загрозою.

— Кх-кх, — знову закашлявся дядько Іван і затих. Кульгавий вимогливо стукнув палицею.

І за секунду я почув відповідь:

— Добре. Кх. Буде так, як ви хочете… скажіть коли, і я все зроблю.

Я знайшов Ангеліну на кухні. Вона саме шаткувала капусту на борщ. З порогу я відразу ж випалив:

— Чому ви мені нічого не розповіли про мою матір?

— Хто тобі сказав? — Ангеліна відклала ніж і зблідла.

— Я все чув… Вони… Двоє… Кульгавий та Пишногруда… — дихання в мене збивалося, і я не міг навіть як слід сформулювати речення.

Після моїх слів вона вражено опустилася на стілець:

— Гросмейстер і Мирослава… — прошепотіла, і її зіниці звузилися, а губи стиснулися в нитку.

Я злісно, неначе вогняною кулею, жбурнув в неї питаннями:

— Що ви знаєте про мене? Що ви знали про мою матір? Чому вона померла? — і дивився їй просто в очі, бо більше не мав наміру знову грати в мовчанку.

Ангеліна лагідно сказала:

— Сідай послухай, — її очі потепліли, вона секунду помовчала і нарешті відповіла: — Так, я знала твою матір. Заспокойся, я все тобі розповім…

Я сів поряд на стілець, але ноги в мене нервово трусилися.

— Ми з твоєю матір’ю були подругами, — тихо вела далі Ангеліна, — але так сталося, що твоя мати померла дуже молодою…

— Як вона померла? Її вбили? — запитав я, і моя рука автоматично вп’ялася в холодне металеве бильце стільця.

— Ні,— хитнула головою Ангеліна. — Вона сама так вирішила. У неї були важкі пологи, і коли прийшов час вибирати, кому жити… Вона вибрала дітей.

— Дітей?

— Ну, дитину… Тобто тебе, — опустила очі Ангеліна.

— Як ви могли нічого мені не сказати?! Як? — я дивився в її обличчя, яке за роки, проведені разом, вже стало для мене рідним, і відчував, що вона знову щось від мене приховує. Від цього мені щосекунди ставало дедалі мерзотніше.

Ангеліна знову лагідно поглянула на мене:

— Я не хотіла зробити тобі боляче… Коли прийшов би час, я б тобі все розповіла…

— Вони торгувалися з дядьком Іваном за мене… І він мене здав! — підскочив я на ноги. — Звідкіля вони знали, що я тут? Як ви мені це поясните?!

— Заспокойся! Сядь!

— Ні,— я розпачливо хитнув головою. — Ні! Подумати тільки, а я вважав, що знайшов собі сім’ю!

— Сядь! — теж підвелася Ангеліна і простягнула до мене руки. — Тобі нічого не загрожує, поки ти зі мною!

Я відступив від неї на крок. І несподівано прозрів:

— Ви… ви теж хочете мене використати! Як і всі інші!

— Ні… ні…— безпорадно захитала головою Ангеліна. — Я не хотіла тебе використовувати…

Я був уже далеко не дитиною… І не вірив їй. Я більше нікому не вірив. Тому розвернувся і побіг із цього будинку геть.

5

Я йшов туманними міськими вулицями і почувався препаскудно. Хижий світ укотре оскалився на мене фальшивою доброчесністю, і з його рота звично стекла порція всюдисущої брехні.

У серці відбувалося щось незрозуміле. Таке враження, що в ньому відкрилася гігантська дірка. А через неї прошелили трубу, зіткану з крижаного вакууму. Труба тягнулася з безкінечних темних глибин безповітряного простору й губилася з протилежного боку космічної безодні. Дірка в серці пульсувала, і моїми жилами, замість живої крові, розтікалася чорна отруйна порожнеча…

Я довго блукав темним містом. Поночі зробилося зовсім холодно, я застромив руки в кишені джинсів, але вони все одно були як дві крижинки. Інстинкт самозбереження потягнув мене спочатку в людніші місця, а потім і до бару.

Бар мав назву «Пілот» і був оздоблений під воєнний літак. Я зайшов у напівтемне приміщення і мовчки сів біля сяючої хромованої стійки. Худорлявий бармен із сумними темними очима незворушно оглянув мене і запитав:

— Що будемо?

Я знизав плечима. Мені було однаково.

— «Б-52», — лаконічнозапропонував він.

Я кивнув. За хвилину він поставив переді мною склянку і підпалив суміш.

Ну, що ж… Полетіли… Я швидко сьорбнув коктейль через соломинку. Так… Непогано… В грудях відразу потепліло. Політ наче розпочався нормально.

Потім я випив «Б-53». З абсентом. Після нього світ уже не видавався мені таким мерзотним.

Потім був «Допрацьований парашут»… кльова штука… видовищна. В мені знову прокинувся смак до життя. Коли я дійшов до «Лондонського туману» в якому й збирався тихо приземлитися, до мене підсіла довгонога білявка.

— Привіт, — звабливо всміхнулася і кокетливо повела плечиком. — Ти мене пригостиш?

— Звичайно! — автоматично кивнув у відповідь. — Ноу прóблем!

Замовив іще два «тумани» і поглянув на мою несподівану сусідку. Щось у ній було… Чорне коктейльне плаття, сережки у вигляді пікових сердечок… сірі очі, трохи кирпатий ніс… Крізь «лондонський туман» проступали до болю знайомі риси. Очі в мене розширилися — я раптом її впізнав:

— Миша?! — здивовано вилетіло в мене.

— Якщо ти забув, мене звуть не Миша, а Лариса… — всміхнулася вона нафарбованими блискучими губами.

— Та яка різниця, — п’яно всміхнувся я і подумав: «Миша чи Криса-Лариса»…

Бармен поставив перед нами ще «Лондонського туману». А я знову витріщився на неї, намагаючись зрозуміти, що в ній не так.

— Ти що, Мишо, зуби підпиляла?

— Я теж тебе люблю, Рудий! — єхидно відбила Миша.

— Лоро, не ображайся, — миролюбно провадив я і наново оглянув її.— Ти ж капітально змінилася, не впізнати. Справжня красуня…

Миша задоволено посміхнулася і знову кокетливо сіпонула плечиком.

— І ці в тебе, — я показав перед собою груди, — теж що треба!

Миша блиснула очима, але удавано нахмурила брови і млосно відказала:

— Який ти невихований! У сімнадцять років уже слід уміти робити жінкам компліменти…

— Та ну! — всміхнувся я. І з цікавістю знову вилупився на неї.— Ну, а що ти тут робиш?

— Ну… — вона, немов соромлячись мого відвертого погляду, скромно опустила очі.— В мене завдання…

Її рука з нафарбованими червоними нігтями потягнулася по коктейль.

— Класні у вас завдання… По барах пиячити… — прокоментував я.

— Та ні,— захитала головою Миша і показала рукою, — я тут з одним приятелем. Він о-он там сидить…

Я подивився на опецькуватого юнака і гмикнув:

— Це що, твій хлопець?

Миша скривилася:

— Ні. Так, однокурсник. Розслабляємося після екзамену. Взагалі-то у мене завдання адаптуватися до життя в Україні. Завести потрібні знайомства… Тож я поки вчусь. В університеті…

— А хтось із наших тут іще є?

Миша заперечливо захитала головою:

— Не знаю… Чула тільки, що нібито Тарапату понизили і перевели працювати в Київ, на побігеньки. Та невдахи мене не цікавлять…

— Тарапата? — я був радий чути це ім’я. І виразно подивився на Мишу. — Лоро, а ти мені не допоможеш його знайти?

— Ну… — Миша хитро зморщила кирпатий носик. — Якщо…

— Якщо що? — всміхнувся я їй у відповідь.

Вона удавано зітхнула:

— Тобі неможливо відмовити… Гаразд, записуй координати.

Ага, кажеш, невдахи тебе не цікавлять. Не така вже ти й проста, якою хочеш видаватися, Мишо…

Я попросив у бармена ручку і нашкрябав номер телефону Тарапати та робочу адресу просто на паперовій серветці.

Миша, покинувши своє питво, весь час загадково дивилася на мене, звабливо усміхаючись та покручуючи в руках своє ідеально біле довге волосся. Потім якось непомітно підсунулася ближче, і я незчувся, як вона опинилася зовсім поряд. Секунда — і Миша тихо і ненав’язливо обвила мене, немов ліана: одна її рука ніжно торкнулася моєї потилиці, а друга обличчя. Я побачив її великі сірі очі з розширеними зіницями і яскраві губи, що пахли суницею, прямо перед собою. Серце в мене забилося швидше. Потім вона несподівано присунулася ще ближче, і через секунду мені нічого не лишалося, як відповісти їй на поцілунок. Серце гупало вже, як навіжене, і я в цю мить був готовий іти за Мишею туди, куди вона накаже.

Та вона так само несподівано відсунулася, і поки я збирав докупи свій палаючий мозок, встигла видобути з маленької шкіряної сумочки люстерко і незворушно підвести губи помадою. Потім підсунула до мого недопитого коктейлю свою серветку, зверхньо посміхнулася до мене, геть очманілого:

— Губи витри!

Поки я незграбно витирав губи, Миша граційно зістрибнула з високого барного стільця і пішла геть, спокусливо похитуючи стегнами.

Деякий час я вражено дивився її услід.

6

Тарапата стояв і палив у внутрішньому дворику біля дверей офісу. Він був таким, як завжди: з трохи розтріпаним волоссям, неуважливим поглядом і цигаркою в роті. Я підійшов і став перед ним. Усміхнувся:

— Привіт!

— Обранець долі! — Тарапата округлив очі, розквітнув усмішкою і відкинув недопалок. Та вмить спохмурнів: — Як ти мене знайшов?

— За адресою, — незворушно відповів я.

— А хто тебе вивів на мене? — запитав підозріло.

— Миша, — відповів я.

— А-а! Тоді зрозуміло, — Тарапата у ту ж хвилю витяг із кишені чудний прилад з вусиками і діловито кивнув мені: — Ходім!

Ми вийшли на вулицю, де було доволі шумно від людей і машин, що, розбризкуючи грязюку на першу зеленіючу травичку, мчали дорогою повз нас. Тарапата одразу ж заходився водити приладом по мені.

— Миша, кажеш? — протягнув Тарапата, затримав прилад біля лівого боку моєї сорочки і завмер, як кіт, що чатує на здобич. А потім швидким рухом заліз до мене в кишеню і витягнув з неї маленьку, розміром з канцелярську скріпку, штуковину. — Тоді вона тебе ним і нагородила!

— Що це?

— Жуч-чок… — клацнув язиком Тарапата і поклав жучок на долоню.

Я здивовано вирячився на цю маленьку річ. А Тарапата, вільною рукою поправивши на носі окуляри, сказав:

— Недобре, якщо за тобою стежитимуть, — підморгнув мені.— Правда ж, обранець долі?

І підхопивши жучок двома пальцями, витяг із кишені жуйку. Трохи пожував її та, виплюнувши на долоню, повів далі:

— Ну, нічого, ми його от так, — і приліпив жучок жуйкою до капота автомобіля, припаркованого на тротуарі поряд. — От і все!

«Ну ти й падлюка, Миша…» — подумав я.

А Тарапата нарешті розкрив обійми:

— Ну, привіт, обранець долі!

У Тарапати був доволі просторий особистий кабінет, правда, завалений ящиками з паперами. Комп’ютерної техніки теж було вдосталь.

— Робота нуднюща… — сказав він, всідаючись у високе шкіряне крісло. — Треба перевести в цифру всі архівні документи…

Я теж усівся на вельми зручний диванчик, оглянув численні купи паперу і згодився:

— Так… Тобі не позаздриш.

Тарапата відкинувся на спинку крісла і, витягнувши ноги, зручно прилаштував їх на стілець, що стояв поряд, і глянув на мене ясним поглядом:

— Ти не уявляєш, обранцю, як я радий тебе бачити живим та неушкодженим! Після того, що тоді сталося, я вже й не знав, що думати…

Я поглянув на нього, і серце в мене стислося. Той день, коли ми з Шулею тікали, знов постав переді мною — моторошно-реальний, неначе він був тільки вчора. Я відвернувся до вікна і проковтнув клубок у горлі. А потім якимсь чужим голосом запитав:

— А Шулю… Шулю поховали?

— Так, — кивнув Тарапата і опустив очі,— коли ти втік, Зарнік лютував неймовірно…

Це ім’я відгукнулося в мені, як давно забутий зубний біль.

— Зарнік… Живий, зараза, — скривився я. — Це він убив Шулю…

— Так, — Тарапата задумливо поправив окуляри на носі,— я знаю…

— Та якби не я, з Шулею нічого б не сталося…

— Не накручуй, — заперечливо хитнув головою Тарапата, — нічого ти не міг вдіяти супроти Зарніка…

Я мовчав.

— Ти досі в собі це носиш? — з якоюсь новою для себе проникливою інтонацією запитав Тарапата.

Я схилив голову. Мені чомусь не хотілося дивитися йому в очі.

— Може, по пиву? — за деякий час тихо запропонував він.

Я мовчки кивнув і знову проковтнув клубок у горлі.

— Знаєш, в моїй нинішній роботі є деякі плюси, — удавано бадьоро вів далі Тарапата, — начальство далеко!

Він крутнувся на кріслі й, дзвякнувши ключами, відчинив величезний броньований сейф і дістав із нього дві пляшки пива. Підморгнув. Хвацько відкрив їх просто об стіл і одну простягнув мені:

— Пригощайся!

Пиво було гірке і холодне, на смак трохи схоже на мій біль. Деякий час ми мовчки пили. А коли з пивом було покінчено, Тарапата потягнувся і сказав:

— На цій роботі є ще один плюс, я можу піти додому, коли мені заманеться… Здається, у мене вдома нам буде розмовляти зручніше… А нам же є про що погомоніти?

— Певна річ, — сумно усміхнувся я.

Ми стояли з Тарапатою на балконі останнього поверху висотки і плювали вниз на величну, розкинуту як павутиння, сяючу сітку міста. Ми вже переговорили на всі теми, і на балконі вишикувалися численні порожні пляшки від пива. Тепер Тарапату потягнуло на філософію.

— Справи кепські,— він затягнувся цигаркою і провадив: — Якщо так піде далі, то слідкувати будуть за всіма. Технічні можливості вже є…

— І що, нічого не можна вдіяти? — запитав я, вдивляючись у далекий обрій запаленого нічними вогнями краєвиду.

— Я не борець… В мені немає твого запалу… — гмикнув Тарапата. — А тобі від мене велика порада. Тікай… Тікай світ за очі, куди-небудь, де тебе ніхто не знає. В якусь маленьку забуту Богом країну. Поки технології туди дійдуть, можливо, ти встигнеш пожити. Забудь про свої здібності… Заляж на дно. Тільки в цьому разі ти маєш шанс на нормальне життя.

Він знову затягнувся і дивно глянув на мене:

— А втім, ти, мабуть, не втечеш… — в його очах з’явився божевільний вогник.

— Чому? — запитав я.

— Ти вважаєш, що світ реальний? — п’яно прищуривши очі під окулярами, несподівано запитав Тарапата. І сам відповів, ледве проговорюючи слова, бо язик у нього вже остаточно заплітався: — Навколишній світ, що ти бачиш — то тільки відображення… твого внутрішнього світу. Тому втекти неможливо… Від себе не втечеш.

Я лежав на м’якому Тарапатиному дивані, дивився у темряву і ніяк не міг заснути. Сп’яну трохи крутилася голова, і думки лилися нескінченним потоком.

Я думав про наш божевільний світ, що стрімко наближався до суцільного тотального стеження за кожним. Зі всіма цими жучками та прибамбасами — чипами, вмонтованими навігаторами, таблетками… Тарапата розповів мені багато чого… Тож свободи не лишається… Ще трохи — і воля людства буде підкорена остаточно. Тільки суцільний страх буде смикати людей за ниточки. І досмикається. Всі будемо машинами вже цілком і назавжди. Раціональними, холодними, жорстокими, як Модест чи Зарнік, а може, ще гірше. Як кульгавий. Все — труба. А ті, хто смикає, не відмовляться від влади. Вони не підуть самі. Ніколи. Виходу немає…

А якщо навколишній світ — це віддзеркалення мого внутрішнього, то… від раптового прозріння мене аж трясонуло… виходить, немає ніяких шансів. І в неї теж. Я зрозумів тільки зараз, що моя прегарна золотоволоса жінка, моя Біла Богиня і є другий бік моєї особистості. І їй нічого не світить. Бо я, яким я є зараз, не збираюся зникати. Моє «я» ніколи на це не згодиться. Розчинитися в невідомому… В цю мить я відчув панічний страх. Страх темний глибинний, ірраціональний. Втратити себе? Довіритися їй? Добровільно від себе відмовитися? Ні, я не зможу пройти цією темрявою…

Але що ж тоді? Що ж тоді — прекрасний справедливий світ приречений? Біла Богиня, яку так важко побачити, так і залишиться на тому березі? І ніколи не допливе до мене? А якщо спробує, її розстріляє важка артилерія мого вмонтованого комп’ютера, який хоче все контролювати і залишитися при владі будь-якою ціною? Будь-якою, навіть ціною життя. І мені вже ніколи її не побачити… Залишиться тільки неясне відчуття, що чогось не вистачає, від якого буде тоскно на душі.

Повільна смерть, коли частини тебе відмирають і робляться механічними. Я пригадав механічну руку Зарніка. В мене шкірою пробіг мороз. Менш за все я хотів бути схожим на нього.

Але більше думати про це в мене просто забракло душевних сил. Зараз я хотів тільки одного — щоб від мене всі хоч на деякий час відчепилися. Лишили мене в спокої. Щоб не лізли в моє життя. Хіба ж я хотів багато?

7

Наступного дня я знову поперся до Тарапати на роботу. Він обіцяв мені допомогти поритися в архівах. Я сподівався знайти сліди таємничого зниклого ордену, до якого належали Ангеліна і Верболаз.

Нарили ми значно більше, ніж сподівалися. Тарапата, вдивляючись у монітор комп’ютера, присвиснув:

— Твоя мати дійсно народила двійню. Теоретично в тебе є сестра. Тільки ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива.

— Сестра? — недовірливо гмикнув я.

— Шухляда номер 130/33. Зазирни, там папери… того самого ордену, — провадив Тарапата. — До речі, орден мав назву «Білий єдиноріг»…

— А я гадав, що це уявний вірогідний противник! — своєю чергою присвиснув я.

— У твоєї матері було ім’я — Лілія Радна…

— Я знаю, — відповів я і зітхнув.

— Так, і саме під цим ім’ям вона і проходить по справі,— торохтів далі Тарапата. А от цього, вірогідно, ти не знаєш: — Вона походить зі старовинного роду, який корінням сягає XIII сторіччя. Тут руські, литовські, польські князі та французькі королі. Символом цього роду була біла лілія. Вона навіть у них на гербі була… Біла лілія на червоному тлі.

— Лілія? — приголомшено перепитав я.

— Твоя мати і Зарнік якимось чином здибалися, — продовжував розповідати Тарапата, — і втекли разом. Зарніка вважали зрадником. Бо твоя мати була з протилежного табору. Ангеліна теж зрадила свою подругу, вона розповіла, де втікачі переховуються.

Прибитий цією інформацією, що звалилася на мене, як лантух на голову, я побрів до тої шухляди, про яку говорив Тарапата.

Копирсаючись серед старих, трохи пожовклих паперів, я спочатку натрапив на дивну велику карту. Такі наче мають назву тарó.

На ній була зображена гола пустинна рівнина, що вдалині непомітно, майже без лінії обрію, переходила у темне беззоряне небо. У вишині сяяв молочно-сріблястий місяць. У цьому непевному світлі зміїлася вузька стежина, яка тягнулася через усе зображення ясною стрічкою. Вона вся була вкрита яскраво-червоними краплями і калюжами крові. Стежка губилася у туманній далечіні між двома пірамідами, що ледве намічалися в тумані. На першому плані обабіч стежини були зображені пес і вовк, що вили на місяць. А зовсім попереду — калюжа води, до якої задкував чорний рак.

Я дивився на неї і наче здалеку чув голос Тарапати:

— Тебе довго шукали, ту, другу дівчинку — теж. Тебе таки знайшли, Зарнік перший. Він тебе навмисно забрав до себе. І шукав твою сестру. Бо ви можете залишитися живі, лише коли будете разом. Хоча і не зрозуміло з тексту чому… Але сестри твоєї не знайшли. Ймовірно, Ангеліна про неї теж щось знає. Бо до неї підіслали її брата, який за нею стежив. Вона з якоюсь метою забрала тебе. Хоча знову до кінця не зрозуміло чому…

Я застигло тримав перед собою дивну карту, і настрій у мене робився не кращий, ніж це похмуре зображення.

— Ось іще, дуже цікаво, — вивів мене з задуми Тарапата. — Ті, в кого є у відповідній пропорції ця кров, пробуджуються на випаленому шляху. Тут навіть є пророцтво. Слухай: «Близнюки повинні зустрітися і провести нас через калиновий міст… Тоді ми з’єднаємося з прекрасним світом і пізнаємо себе…»

— Чому тоді, якщо вони так і не знайшли моєї сестри, вони все ж полюють на мене? — запитав я і нарешті відклав карту вбік.

— Може, вони не хочуть «з’єднатися з новим прекрасним світом і пізнати себе»? — реготнув Тарапата. — Розумієш? Вони хочуть ввірватися туди, щоб підкорити його. Тому ордену «Крижана безпека» не потрібна та, друга частина драбини. Їм не потрібно шукати твою сестру…

Я вже не дуже дослухався до Тарапати, який іще щось говорив про червону і блакитну кров, про якісь її золоті пропорції, бо знову знайшов дещо.

Я натрапив на світлину матері. Фото було майже таке, яке запам’яталося мені з дитинства. Воно стояло у бабусі на полиці. Молода усміхнена білява жінка з довгим хвилястим волоссям…

Час зупинився, як зупиняється хвиля цунамі, перш ніж обвалитися. Я повільно перегорнув знімок. На зворотному боці рівним упевненим почерком Зарніка було написано:

Моїй коханій Лілії, коштовному каменю Йурі

Листя осіннє спадає у Руйі^[36],

І з цим я нічого не вдію…

Лиш місячна квітка, чарівна Йурі,

Несе на безсмертя надію…

Хвиля обвалилася, й у мене неймовірно запекло у горлі.

— Слухай, я піду за пивом, — не дивлячись на Тарапату, проказав я. Пива мені не хотілося. Я хотів побути на самоті.

— Певна річ, — кинув, не обертаючись, Тарапата. — Крамниця за рогом.

До крамниці залишалося буквально декілька кроків, коли я почув за спиною скрегіт коліс. Я не встиг озирнутися, лише відчув, як хтось ухопив мене за руку і штрикнув голкою в плече.

Коли я побачив Зарніка, Модест викидав шприц в урну. Сині очі Зарніка були моторошно холодними. Він відвернувся. А Модест радо заїхав мені по пиці. У роті з’явилася солонувата кров із присмаком заліза…

8

Вони підготувалися до ритуалу зі знанням справи. Куди там Свєтці з її намальованим крейдою колом. Коло, яке чекало на мене, було акуратно викреслене на білій мармуровій плитці підлоги чорною фарбою. Всі риски були рівними, немов зробленими за допомогою гігантського кульмана. Ключі біля воріт сяяли бездоганною каліграфією. Тільки ніякого ножа в колі я не помітив. Точно… ніхто мене й не збирався повертати… Навколо кола вже зібралися дванадцятеро. Всі в довгих чорних плащах із каптурами.

Слабкуватою надією жевріло запитання. Як вони збираються мене примусити ввійти в потрібний стан? Потім, коли мене запхнули всередину, я все зрозумів… Ці дванадцятеро, що розмістилися по колу, почали формувати довкруж мене гігантську мерехтливу енергетичну сітку. Мені нічого не потрібно було робити. Мене тупо використовували, як бездушний предмет.

…Я просто ключ, щоб відімкнути двері.

Вогняна сітка вирувала навколо мене. Невдовзі чорні фігури затулив щільний білий туман. А потім світ обсипався, як бите скло. Під ногами з’явилася чорна безодня космосу. Я підвів голову. Над головою в синюватій димці атмосфери велично пливли блакитні хмари. Я звисав над голубою планетою, поступово розуміючи, що рано чи пізно я зірвуся і впаду. Тяжіння невідомого світу відчувалося дедалі сильніше. Тому я не став чекати. Я розкинув руки і приготувався полетіти до незнайомих континентів. Десь там мене чекала моя смерть. Вона, як Біла Богиня з мого сну, вже простягала до мене руки…

І раптом я почув, наче здалеку, відчайдушний зойк Ангеліни:

— Зупиніться! Вона жива! Його сестра жива! Я знаю! Не робіть цього! Якщо ви спробуєте відкрити портал без неї, то просто його вб’єте!

— Ну, тоді,— кульгавий дрібно засміявся, — це й буде необхідна жертва… Так Зарніку? Ти готовий до неї? Щоб спокутувати свій гріх?

— Зарніку! Зупинися! Це ж твій син! — продовжувала кричати Ангеліна.

Космос зник. Світ перекинувся. Стіни перестали мерехтіти зорями, і за пеленою знову вималювалися контури людей, що обступили коло.

— Зарніку! Поглянь на нього! Він як викапаний схожий на Лілю! — знову почувся голос Ангеліни.

Я побачив навпроти бліде обличчя Зарніка. Його очі, кольору товченої криги змішаної з купоросом, холодні й отруйні, дивилися просто на мене.

— Стули рота цій навіженій! — роздратовано кинув Гросмейстер.

До Ангеліни підбігли охоронці. Вона почала відбиватися, жбурляючи в них вогняні кулі.

— Ти не зробиш цього! — захекано провадила вона. — Я знаю, ти здатен все згадати! Згадай!

Обличчя Зарніка ще більше зблідло, він скривив рот — і несподівано сіпонувся з кола.

— Стій, Зарніку! Не слухай її. Ти що, забув, що вона зрадниця? Вона бреше! Не розмикай кола! Ти знаєш — хто розімкне коло, той загине! — попередив його Кульгавий. — У тебе вже немає вибору. Будь мужнім і принеси нам цю жертву!

— Так, у мене немає вибору… — Зарнік опустив очі та стулив губи так, що вони в нього побіліли.

— Неправда! У тебе є вибір! — відчайдушно вигукнула Ангеліна.

Все інше відбулося, як у якомусь сні. Енергетична сітка розпалася. Я бачив, як летіли вогняні кулі, що їх кидала Ангеліна, відбиваючись від охоронців. Я бачив, що весь квіт ордену лежить довкруж кола і звивається в корчах. Ангеліна щось кричала про те, що потрібно швидше тікати, поки ті, що тримали коло, не вийшли з шоку і не набрали сили. Кульгавий уже майже оклигав і сіпався піднятися, спираючись на ціпок.

Ангеліна простягала мені руку, щоб висмикнути з кола. Та я відвернувся від неї. До мене поверталися сили вкупі з пекучою ненавистю. Я підійшов до кульгавого і ногою вибив ціпок із його руки. Гросмейстер безпомічно гупнув на підлогу. Його рука шкрябнула долівку. Я щосили хрякнув ногою по його безпомічній руці, так що вона хруснула. Гросмейстер завив від болю, і я відчув раптову гірку насолоду.

А потім я побачив його. Він був єдиним, хто лежав непорушно. Лице Зарніка було спокійне. Його розплющені очі немов дивилися в небеса невідомої планети, і в них віддзеркалювалася її блакитна велич.

Я деякий час постояв біля нього, а потім розвернувся і пішов. Я теж зробив свій вибір. Мені було начхати на їхні пророцтва. Я не хотів бути ні ключем, ні драбиною. Тому я пішов від них усіх просто у темряву…

Примітки

1

Калган (від тат. kalgan) — голова.

(обратно)

2

Текст із пісні «Ангел дощу», група «Акваріум».

(обратно)

3

Текст із пісні «Город Золотой», група «Акваріум».

(обратно)

4

Тарапáта (укр. діал.) — колотнеча, халепа, клопіт.

(обратно)

5

61 % на 39 % — співвідношення миш’яку та сірки в аурипігменті (від лат. «аурум» — золото, в перекладі з латини букв. — «золота фарба», середньовічна назва — «королівська жовта») — мінерал класу сульфідів складу As₂S₃.

(обратно)

6

Французьке марочне червоне сухе вино категорії «прем’єр гран крю» з виноградників Шато Марго. В букеті присутній аромат чорної смородини і квітів. Для виробництва здебільшого використовуються сорти винограду каберне совіньон і мерло.

(обратно)

7

Arsenicum — миш’як (As). Хімічний елемент V групи періодичної системи Менделєєва, атомний номер 33. Зарнік — східна назва миш’яку.

(обратно)

8

Радна (санскрит) — коштовність.

(обратно)

9

Kongoseki mo migakazuba tama no hikari wa sonawazaran (англійська транслітерація з японської) — «без шліфовки і коштовний камінь не блищить» (японський афоризм).

(обратно)

10

Якоб Бьоме (1575–1624) — відомий німецький теософ, візіонер і християнський містик.

(обратно)

11

Юрі (яп.) — лілія, омонім до слова «юрі» — «потім».

(обратно)

12

Вільний переказ вірша японського поета Кагави Кагекі (1768–1843).

(обратно)

13

Вільний переказ вірша японського поета Отомо Якамоти (VIII ст.).

(обратно)

14

Сенсей (sensei) — учитель. Суфікс, що використовується в Японії щодо вчителів, викладачів, лікарів та політиків.

(обратно)

15

Dame (яп.) — погано; не можна зробити.

(обратно)

16

Рід Мацудайра (яп. 松平氏, мацудайра-сі) — самурайський рід у середньовічній Японії. Походить від аристократичного роду Фудзівара.

(обратно)

17

Kuramori Reika (яп.) — ім’я, що має значення «захисник скарбів».

(обратно)

18

Уривок із вільного переказу вірша японського поета Мінамото Санетомо (1192–1219).

(обратно)

19

Кабана (рум. сabana) — гірський готель, гірський притулок, хатина.

(обратно)

20

Ара Прекрасний — у вірменській міфології вмираючий і воскресаючий сонячний бог.

(обратно)

21

Світлана цитує опис героя Кухуліна з Кельтської міфології.

(обратно)

22

Мацуо Басьо, японський поет 17ст.

(обратно)

23

О. С. Пушкін, «Казка про мертву царівну і сімох багатирів».

(обратно)

24

У героя Кухуліна перед подвигами загорявся над головою «геройський вогонь».

(обратно)

25

Майя (санскрит) — поняття древньої і середньовічної індійської філософії: ілюзорність усього сприйманого світу, що приховує під видимим різноманіттям своє справжнє єство — єдину реальність.

(обратно)

26

Індрик-звір — у слов’янській міфології володар звіриного світу, цар усіх звірів, подоба його схожа з подобою єдинорога.

(обратно)

27

Інь — жіноче, пасивне, акцентоване на внутрішній світ. Основні поняття давньокитайської натурфілософії — інь і ян, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче — чоловіче, темне — світле, пасивне — активне).

(обратно)

28

Дежавю (фр. deja vu — вже бачене) — психологічний стан, при якому людина відчуває, що вона колись уже була у схожій ситуації.

(обратно)

29

Соль (лат. sol) — сонце.

(обратно)

30

Скаут (англ. scout) — розвідник.

(обратно)

31

«Mosi mosi» (яп.) — аналог «алло».

(обратно)

32

Орі (яп.) — складати, ґамі — папір.

(обратно)

33

Genesis (грецьк.) — походження, виникнення.

(обратно)

34

Психонетика (термін, введений японським підприємцем Татеїсі Кадзумо в 1970 р.) — сукупність психотехнологій, побудованих на єдиній методологічній основі і спрямованих на вирішення конструктивно поставлених завдань із використанням особливих, притаманних лише психіці властивостей.

(обратно)

35

Мнемóніка (грецьк.) — мистецтво запам’ятовування; мнемотехніка — сукупність прийомів і способів, що полегшують запам’ятовування та збільшують об’єм пам’яті.

(обратно)

36

Руйян (хорв. rujan) — місяць вересень; руйа (ruja) — букв. «рев».

(обратно)

Оглавление

Розділ I

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

Розділ II

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

Розділ III

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

*** Примечания ***