КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 474212 томов
Объем библиотеки - 698 Гб.
Всего авторов - 220946
Пользователей - 102756

Впечатления

Stribog73 про Уильямс: Коллектив авторов "Звёздные войны-9". Компиляция. Книги 1-20 (Боевая фантастика)

Пожалуйста, не пишите "Спасибо" в комментариях. Для этого есть соответствующие кнопки.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
vovih1 про Уильямс: Коллектив авторов "Звёздные войны-9". Компиляция. Книги 1-20 (Боевая фантастика)

Спасибо, огромная и качественная работа

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Ланцов: Купец. Поморский авантюрист (Альтернативная история)

Паки, паки... Иже херувимо... Житие мое...
Извините - языками не владею...

Это же мое профессион де фуа!

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Ордынец про Сердюк: Ева-онлайн (Боевая фантастика)

если это проба пера в этом жанре.то она ВАМ удалась

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
медвежонок про Ланцов: Купец. Поморский авантюрист (Альтернативная история)

Стилизация под древнеславянский говор.
Такой же отзыв.
Не читать, поелику навоз.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Serg55 про Ланцов: Всеволод. Граф по «призыву» (Фэнтези: прочее)

продолжение автор решил не писать?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» [Олесь Ільченко] (fb2) читать постранично

- З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» 32 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Олесь Григорович Ільченко

Настройки текста:




ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

з книги «ДЕЯКІ СНИ», 2007

***

Дерева бруняться. Забрьоханий Поділ старим бомжем чалапає до ринку. Вітчизни пиво п’є якийсь дебіл і позирає на гладку блондинку. Це місто мружиться крізь давню машкару. Одвічні цвинтарі обсіли кожну гору. З дахів психушки ґави кажуть: «кру» і тіні ходять жовтим коридором. На сонці топиться і крига, і земля. Масніє суглинок і підпливають схили. Під храмом жебрає безкриле янголя; а в магазині в когось крововилив. Довкола в розпалі весняний маскарад - хто мертвого вдає, а хто – живого. Час ліків і новокаїнових блокад, прозріння чистого і божевілля злого.

***

Різдвяна ніч. У полудень зими читаю вірші, думаю про тебе. Волію витерти пил зоряний із неба, бо підемо колись по ньому ми.

Час настає. І просторінь нічна не надається вимірам тутешнім. Зітри сльозу ранкову, недоречну, і відштовхни від берега човна.

Там рідні і знайомі, я - юнак. Там усмішку гірку цінує спокій. Світ осяйний, легкий, тисячоокий показує мені містичний знак.

***

Забути нашу незабутню осінь? Що кращає, немов старе вино, яке пилося там, тоді, давно, на схилах київських - прозорих, злотокосих. Потому все було „німе кіно” - наївне і смішне, а все одно той час назвала ти дзвінкоголосим. Чому ж забути краще, ніж згадати? Бузкова падає на чисті води тінь, Меморія збирає в купи рінь, складає мовчки незрушні загати.

***

Втомились Ти і я. Мені здається, ця єретична думка обірветься у той невипадковий ранній час, коли в молитві поєнають нас.

До Тебе звернуться, то і мене згадають. А сад старий на прощу вже чекає. Я мушу йти до тих його глибин, де у плодах дозріли сотні вин,

де на вологих пелюстках жоржин ґронова тінь від чорних горобин. Рослинні душі клякнуть у чеканні. Достиглий плід, і дні його останні.

Чому ж Твій плинний час іде, й не йде? Чому, зневірений і втомлений, я знаю: Ти й досі перестиглий світ тримаєш? Чи слово мовлене, мов плід той, упаде?

***

Зачорнена криця, і відблиск меча, і ста сторінок глибінь. Мечем неможливо рубать з плеча. Вже чути самотній дзвін.

До діви знову іде одноріг. Це пастка для нього знов. Господар мусить знайти оберіг, пролити ворожу кров.

Крізь праліс прямує малий загін. Зрадник – оцей сеньйор. Зрештою ти переміг. Один. Game over. Гаси монітор.

***

З любов’ю до поезій Омара Хайяма

Мигдаль цвіте. І пахощі шипшини прикрасили ці чарівні руїни, де ми на килимах лише удвох. І відступає час, страшний молох.

О звабна таїна твойого лона! Відкинуто шовкові перепони… Ні звірів тут нема, ані людей. Лише солодкий сад твоїх грудей.

Цвіт потайний гранату у глибинах… Зайти у тебе – то і є спочинок. Дарма, що діялося все лише у снах. Хоч на годину був я падишах.

***

Ти палиш „Davidoff”, і рухом чоловічим недопалок товчеш у попільничці. Ми мовчимо. Відтак п’ємо коньяк, чекаючи на потаємний знак, якийсь дороговказ для нас обох. А навкруги курний вертеп і льох. У серці порожньо, як в пляшці на столі. Завжди у долі всі тузи, в нас – королі. А згодом будуть рухи звичні. Ці зустрічі епізодичні.

***

Поволі пускаючи сік із вени вишневий, готуючи славний обід у посуді кришталевім; водночас повірити в те, що десь є ти, встромляючи флешку у комп, а вірші – в дискети. І все – між пустель, картаген, мараккешів, офшорів, інвойсів і легалізованих кешів, лілій, драцен і троянд, цикламенів, між тих мудаків, що незґрабно вдають суперменів… Журнали. Паркетні цеглини розбиті. Не спиться. Чомусь пригадаю я дельту Дунаю, де птиці на нас не зважають, живуть і важливе щось знають, бо линуть, летять, повертають до нашого краю. Та краще вино із аорти яскраво-червоне. Устигнути б тільки підставити млосну долоню.

***

Опале листя палять у саду і знехотя із куп струмує дим. Цей день у смерті нишечком краду, хоч він уже не буде і моїм. Троянді віку вкоротити слід, укрити кущ, аби мороз не бив. Чатує птах на червонястий глід - родив насіння і своє віджив. Жаданим стало небо для птахів, і вищим воно стало для людей. Довкруж ролиті кольори медів забарвлюють останній світ оцей.

***

Міст дерев’яний через Сену. Як корабель, пливе Сіте. Вночі тут водяться сирени і кульками платан цвіте.

Між небесами і водою нагріті дошки – ляж і мрій, насолодися самотою і краєвидом багатій.

Довкола люди. То нічого. Буває світло й між людей. Свобода тижня весняного - твій несподіваний трофей.

***

Вточити крови – випити вина. Вламати хліба – скуштувати тіла. Моя ти пристрасть і моя вина; солодкий гріх, прихований уміло.

Вже час купити метрів два землі, вже час писати в нотаря папери. Волів би знати: десь там, у імлі, зникають час і простір, - дві химери?

Там прощені ітимуть. Я і ти. Там все оновлене знов постає у слові, там з’єднуються в ціле три світи, де вже нема нічого, крім любові.

***

Осклілий став до себе не запросить. Зів’ялий ліс із плямами іржі став спиною до нас. І цього досить, щоб нагадати: тут ми геть чужі. Вдивляємось у небо заніміле. Похмурі хмари, мов розлита ртуть. Хтось бубонить про персів, Термопіли… А всі слова – суцільна каламуть. Вертаймось в