З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично, страница - 2

***

Осклілий став до себе не запросить. Зів’ялий ліс із плямами іржі став спиною до нас. І цього досить, щоб нагадати: тут ми геть чужі. Вдивляємось у небо заніміле. Похмурі хмари, мов розлита ртуть. Хтось бубонить про персів, Термопіли… А всі слова – суцільна каламуть. Вертаймось в місто. Ми до нього звикли. Назад, до алкоголів і безсонь. Кістки мостів і хмарочосів ікла; і біль, прикладений вночі до тисяч скронь.

***

Так, Вільмерсдорфу нема, в якому Рільке писав. Надто довга зима для ніжних елегій, октав.

Інший говорить поет, і слова його – хліб і мед. Він чудово читає сонет про грека з ім’ям Архімед.

Цей чудернацький мотив у розхристаний, босий час, терпкий, немов тернослив, солодкий, немов ананас.

Але, знаєте, річ у тім, що місце, де пишеш, зника. Минають той час і дім, як зникає в пісках ріка.

Тиждень – ліплений пластилін. Випито безліч кав. Зник Вільмерсдорф і Берлін. „Я так боюся…” – Рільке писав.

***

Розлога сіра груша у дворі: дупляста й мовчазна стара сопілка. Мій Київ знову зникне на зорі. А денний, цей, – якась химерна гілка.

Он там був стіл, коноплі і горіх. То, власне, сад ходив понад ярами. Буяв бузок. І вечоровий сміх леліткою летів під небесами.

З’являлися узимку снігурі, в парку гуляли цегляні доріжки, і дереза вилася на горі; приємно було йти додому пішки.

Вже сорок літ минуло. Світ - навспак. Померли майже всі старі будинки. А груша родить. І у небі знак осінньої легкої павутинки.

***

Як павітер, народжений в долині, як думка, замаскована в книжках, твій сон зі мною поруч – світлий птах, що крилами вкриває нас донині.

Снів-близнюків стрімке передчуття за нами йде зірчастим снігопадом і зазирає у старе свічадо, зникаючи у нім без вороття.

Минає нетутешнє неохоче. У наших снах пригадуємо сон про коктебельський камінь халцедон, що в морі пам’яті виблискує щоночі.

***

Ті круки, що на Рейтарській живуть, пасльоновим змигнувши хижим оком притлумлюють свою крицеву лють і линуть над німим нічним потоком

провулків, вулиць і безсонних площ, над кручами дахів, дзвіниць і шпилів; летять і крячуть. І раптовий дощ не заважає трійці чорнокрилів.

Вони летять і всепроникний рух охоплює весь Київ, Лису Гору. Вже замкнено і думку, й зір, і слух; здається, зламано і духу непокору.

…Так, просто сон, чи візія нічна. Стривожено об ребра серце стука. Не головна дорога, а бічна. За ґратами в дворі – три чорні круки.

***

У мертвому кафе холодна кава. Рістретто й цигарки – щоденна страва. На келиху помада. Так і треба. Вивчає нас офіціант, як дві амеби. Навіщо ми тут сидимо? Знічев’я, звісно. Напитися нам слід безкомпромісно.

***

Дивний зимовий дощ стукає у вікно. Може, це час для прощ? Час пити зелене вино? Час цілувати тебе… Сісти вночі за кермо, гнати авто голубе, забувши геть про гальмо. Мчати до тебе крізь ніч, хай слизько, й заносить авто… Багато доріг і узбіч. Все – випадок, гра, лото. Тож натискай на газ. Твій профіль на тлі автотрас. Ти любила night life і джаз, колись, як була серед нас.

***

Колекцію примарних снів, зібрання різнобарвних слів - усе записуєш охоче. І вуст гарячих таїна, тіл потаємні письмена - це ти о пів на третю ночі. Чимало непотрібних див, що я колись таки зробив неначе кинуто за ґрати. Нездара-ілюзіоніст, я лиш до тебе маю хист. Писати важко, легко грати.

***

Закляк у небі зляканий канюк і зупинилася на сході темна хмара. По піднебессю й покотом цей звук… Прадавній глас захриплого шофара. То свята час? Чи судний день настав? Що смертним діяти серед пустель і звірів? Оливи до гіркополинних трав схиляються. І плачуть у зневірі. А просторінь озвучена луною; вітри зійшлись, кружляють, як один. Під тьмяною тремтячою звіздою ступають кілька зігнутих стеблин.

***

Кущі над річкою мережано-зимові. В снігу – вишиваний хрещатий пташий слід. Цей майже живописний краєвид псує раптово мертво-білий повів.

Самотній грак стовбурчить чорне пір’я, і зрить у даль, читаючи думки усіх живих. На відстані руки куйовдиться замерзле межигір’я.

Навіщо ж нелинь-дуб зберіг посохле листя? Навіщо січень віє, шурхотить у верховітті й кидає в блакить його жмутки шляхетно-мідянисті?

Навіщо вбране все так потойбічно чисто? Навіщо знову розляглись сніги? І чи дістане восени снаги зібрати жолудів розкидане намисто?

***

Той чорний вершник з потойбічних снів, що люто мчав услід і в спину цілив - він не зроняв ні вигуків, ні слів, сталь діставав і мовчки діяв.

І знову ніч, і сон, і знову він… Коневий тупіт, піт, і жах летючий. Хто він такий, з яких прийшов сторін? Запанував на кожній темній кручі.

Брунатний плащ і каптур без лиця; вже доганяє страшно,