З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

неминуче. Ти падаєш. Передчуття кінця. В обличчя б’є рука його блискуча.

***

Шукає чорний дрізд замерзлу горобину - червоні яблука її собі на спожив. Агатом мокрим зблискують пір’їни, і ранок на початок фільму схожий. Зима як пам’ять, і до столу просто - три помаранчі задля вітамінів. Як і завжди, не йде до нас апостол, натомість дивимось на арлекінів. Той птах, і плід – як марення, як спогад, як і рука, що руку серед ночі шукатиме. І не страшна тривога, що давній сон, можливо, був пророчим.

***

Не можуть не блукати ноги, коли блукає серце. Варто йти до обрію, рахуючи хрести ночей і днів – задрипаних, убогих. Цей лік років, годин і діб навряд чи погляд твій лікує. Та, може, шлях не пройдеш всує, і не преломиш всує хліб. Нотуй же хрестиками дні, мости підпалюй за собою. Насолодися самотою - тут, зараз. Там, удалині.

***

На пагорбі зберігся клаптик степу, - розкішні пахощі, шляхетні кольори. Удень тут повівають три вітри; увечері, можливо, ходить стрепет…

Лягти у трави. Прийде сон медвяний. Уже немає ні турбот, ні мрій. Розніжився під сонцем деревій, а на його стеблині – два білани.

Отож спочинь і зазирнути спробуй за межикрай так званого життя. Пливе степами в снах без вороття квітковий човен в осяйній оздобі.

***

Увесь багаж – оцей лептоп. Рядок біжучий: твій літак. Податись знову до Європ, сказавши всім і всьому: fuck!

Є місто F. на річці Майн, де не обтяжить самота, де п’ється добре апфельвайн, де у повій пружні вуста.

Тебе ніхто не впізнає в зеленому районі Нід… Хіба що цей брюнет-портьє… І ти для нього – дармоїд.

Улюблених місцин є сто, а тут остання з переправ. Тож тринькай гроші, бий авто - нам долю хтось вже написав.

***

За поворотом шашлична „Олеся” - майже приїхали. Травень. Одеса. Вийти на берег, дихати морем. Вірити - все тут інакше: і зорі, й білі платани, й наше минуле. Тут ми туристи в іншій півкулі. Вірити: тиждень – місяць медовий, карії - очі, чорнії - брови, зорі – на небі, вітер – солоний… Довго триватиме все за шаблоном? Килим готельний, презервативи. Звідси додому години чотири.

***

Покинь і не жалкуй. Долини Меотіди привиділись, приснилися, примрі… Все закінчилося. Ховатися вже ніде - до Лікії тікаєш на зорі. Там сонячно. Красуні, тепле море, вино, оливи і одне з Чудес. Забудеш все, що відбулося вчора. На грішну землю спустишся з небес. Хай серце невгамовне нишком квилить, хай згадує всю меотійську твань. Минуле – геть. І все старе, віджиле забудь, закресли, кинь і переглянь. Лікійські кладовища непорушні; каплиці, кипариси, спів цикад… Тутешні мешканці на диво простодушні: тобі дозволять виростити сад.

***

О літо в сяйві золотавім: зелене, біле, голубе… Джмелі на конюшині. Трави частують росами себе; і промінь бавиться ласкавий.

У древі – миро та олія, в суцвіттях є нектар і мед. Сон у саду. П’янка шавлія тебе торкається ледь-ледь, а кожен плід – солодка мрія.

Дрімай і мрій. Ця насолода триватиме усе життя. У снах дарована свобода з тобою піде в небуття; а там… Хай мряка і негода.

***

Пам’яті Миколи Зерова

Червоний барбарис у паморозі білій над лісовою стежкою завмер; прозорий розпросторився етер у передзим’ї, що іде несміло. Густішає вода між верболозом, листок-блукач до кореня припав, посивіли стрічки полеглих трав і ніч заснула під Великим Возом. Густа імла. Зелене серце лісу принишкло, снами виповнене вщерть… Чи краще тихий сон за наглу смерть? Заціпеніла гілка барбарису.

***

НІЧ У ФРАНКФУРТІ

Уздовж руки. Напевно знала як ці вени різати і кров цідити. У теплу воду лився переляк - аж до межі. Обкурена, побита. За місяць ні дзвінка, ні пів дзвінка. Насправді просто місячні пропали. Ширнулась чи забила косяка, давала так і сяк. Твої аннали… Без тебе ціла ніч як чорна ніч, щурячий морок у слизькому трюмі. Подай же знак, хоч натякни, поклич; уже іду до тебе, Wunderblume.

***

Серпневе поле взяте у терни, сухе колюччя межі зачіпає. Останні жовтуваті листя сни. Щоночі ночі часу здобувають.

У вирій плине річки течія, лускою зблискує самотня верховодка. Стоїть у лузі груша нічия. Плоди плекають спасівську солодкість.

А ми говоримо. Про марення, про нас. І, споглядаючи достигло-динне літо, долаємо крутий просторочас, шепочучи разом: так, via, так, est vita.

***

Розлитий чай, холодна кава. Тінь гілки впоперек лягла на купу скинутого скла зі столу, на слова гіркаві, сухотно-буряковий килим, і знову на пусті слова - ти знав усе, - як ти могла, - на проминуле, вже зогниле. Під вітром знову гілка квилить і сіпається, мов брова, не зламана, але крива, її додолу нагло хилить і тіні вже нема і сліду, а тільки розпач є, межа - ти мертвий і жона чужа серед брудного краєвиду.

***

Хильни, запий. Нікого не згадай. Заборони собі дивитись в чорне