З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично, страница - 4

вікно. І присмерковий край забудь. Тебе туман огорне горілки й тютюну. А цей зелений чай (утім, і чорний теж) від болю не лікує. Ліворуч? Тут? Ти знав. Тож не зважай… Ще дві по сто, - і „Галю молодую”. А на підлозі темній раптом ти її обличчя світле пригадаєш. І знову пишеш прощені листи - всі подумки. Свідомості окраєць…

***

Дивна річ – ти там, я тут. Хоч бери, повзи по мапі у далекий єврокут за межею географій. Осінь, справжній бандюган, із-за спини десь заходить, я ж пакую чемодан, сподіваюсь на погоду, - щоб літали літаки, щоб до тебе долетіти і забути балачки щодо цвіту в цілім світі. Зізнаюся: ну, не зміг смак забути поцілунків. Сто доріг на твій поріг. Приймеш деякі дарунки?

***

Напровесні, тут, серед сизих збережених лук, у бузковому небі, де прокреслена гілка вільхова, наче спогад, здійметься кулик, скреготне літній крук, над Козинкою стане безлиста діброва. Ти знову збрехала, і я не помітив, аж ось твої руки тримаю, аби серед поля зігріти, бо в цей час перетвориться неквапом хтось на холодний, чужий і байдужий магнітик. Поцілунок, як скрик, як дрож на воді, як сірник; він не світить, пече, і раптово згасає. Ти смієшся, а я не уник, не уник… В перехресних стежках зігріваю тебе аж до краю.

***

Поминальна горілка і паска суха, як пісок, і пісок під ногами, - незастигла могила. Хтось кулю у скроню, у лузу загнав. Голосок людини у рясі висотує з тіла всі сили. Огорожі кривій закортіло податися в ліс. А лісок жалюгідний – мов жовтий вінок тоголітній. Між цифрами в камені лиш коротенький дефіс перекреслює миті життя безпросвітні. На могилах і яйця, і м’ясо. Їмо і п’ємо. Порадіємо: ми, а не нас поминають. Із безбарвного неба неліковане сонця більмо Восліп зрить на святково-цяцьковані зграї.

***

Сонети чорні, як вода, що у глибинах, молода, щоночі в глині прибуває, - ти пишеш вечорами, тут, і не вважаєш це за труд, а свічка весело згоряє.

Застигле місто навкруги і темні парків береги ти навіть уві сні згадаєш. Тож пишеш, пишеш, а вода прозора, чорна чи руда між літер нагло прибуває.

І не збагнеш, чи спиш, чи ні, чи день, чи вечір у вікні, чи ти направду збожеволів. Сонети пишуться страшні, а води в горлі, навісні, - і захлинаєшся поволі.

***

Розриваючи простір – чи криком, чи зором, намагаючись вийти з безконечних доріг, запиваючи біль тютюном чи кагором, слід пришвидшити все – кровоспин, кровобіг.

Слід пришвидшити рух, біль у серці, у скронях, слід закреслити все, що раніше було, і згадати дітей, в чиїх мертвих долонях залишилось не збіжжя, а дике зело.

Пошматовані час, краєвид, власне тіло, незворотньо доводять, що десь, у імлі, чути дзвін іздаля. Крізь траву чорно-білу кров ворожа тече до сухої землі.

***

До загоєння – мить. Ти ж приходиш ізнову. В тебе здатність приходити саме тоді, коли все майже добре, і в романі гіркім післяслово я чорнилом із вен сам нотую на чистій воді.

Восьмий фільтр твоїх сигарет. Вже вода черешнева. Недоречне відлуння пахощів листя верби. Восени ти дивилась футбол, заклинаючи: „Шева!”, а нам бути удвох залишалось не більше доби.

Тепло, холодно. Млосно і темно. Нічого. Пригадай наше озеро, зливою митий пісок. Все хотів записати красиво, а вийшло убого. От ступаю, здається, на омріяний свій бережок.

***

Розлита в повітрі вогкість. Берег. І озеро вже. Як ми вийшли до нього? По вулиці просто, ВеЖе. Колись тут була майстерня. Ми тринділи, пили шмурдяк. Тепер хлюпочуть озера, грає море. Стоїть маяк. Той „лексус” купив, той спився, а той, як і був, мудак. Побрижений час нагадає „тамянки” вечірній смак. Удень прикидаються містом солоні води і твань. Жебрай на пиво і пам’ять. Новосели дадуть юань.

***

ПОНАД УСЕ

Дістати із шухляди чорну зброю, набої пестити. У руку щоб лягло сталеве вороноване крило, яке все тіло тягне за собою.

Бо краймежа. Крайчас уже настав. Слід вимовляти тільки слово „воля”. Душа стоїть струнка, немов тополя. І є лише одна з усіх держав.

Вже не потрібні ні плачі, ні оди. На вулицях і площах - справжній дім. Вчувається в повітрі веснянім кровосолоний смак свободи.