З книги «Міста і острови» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать онлайн

ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

З книги «МІСТА І ОСТРОВИ», 2004

І

***

На теплі речі приємно

дивитися або тримати їх, торкатися

деяких щокою.

Синова синя подушка із

намальованою гаррі-поттерівською

розумницею совою,

його зошит і власноруч зроблена

паперова троянда.

Ось улюблена фотка:

усміхнена жінка у милому,

милому Брюґґе.

Висить вишиванка, випрана,

у шафі – ще дідова; ледь

жовтувата, візерунок блакитний.

Дивний білий камінь біля

комп’ютера, неначе

притрушений борошном, завжди

теплий на доторк; знайдений у

Долині Царів.

Вишукано-недбала картина Філа і

просвітлена книга “Вечірній мед”.

Зрештою, фотоальбом зниклого,

як і все інше, Києва.

***

Захлинаючись вогкістю гір

над Тисою… Ні, неправда.

Власне, міським

повітрям на вулиці Бульварно-Кудрявській.

Тяжко йти нею вгору. Нарешті -

маленький ошатний

будинок. У ньому

Відділ реєстрації смертей у м.Києві.

Тут совковий порядок,

виставлені зразки величних

трун і зворушливих вінків;

тут видають суворі свідоцтва й

елеґантні довідки.

Усі спокійні, лише

кілька розгублених жінок із

почервонілими повіками тримають

заціпенілі хусточки.

***

Як дивно згадується там:

перш за все – рідні. Потому

настає полегкість.

З’являється чорний птах;

скальпелями крил ніжно

розтинає

мертві сніги.

Дерево серед пустелі

тріпотить старими рушниками.

В’ються вони

довкола гілок і

відлетіти не можуть.

Цікаво: згори видно, як

прочани неквапом

ідуть і зникають у

лаврських печерах. Хіба

є любов під землею? Любов,

заблакитна, - у занебессі, у

потойзір’ї.

Згадую тишу серед

коштовних кольорів,

тишу в передчутті сталевого

пташиного співу.

Високий звук відтинає

гілки дереву, рушники

нарешті летять крізь

зіниці. Птах тіні не має.

Летять небеса земні, жовтий

суглинок і молитви.

***

Якщо, скажімо, розглянути такі

екзотичні речі, як

фатальну жінку або нічні

пахощі акацій,

врешті-решт залишається обшарпане

кафе, коливо на столах,

теревені про одвічну розчахнутість між

Римом-1 і Римом-3, здивування

від трасуючих слідів прямовисних краплин та

грудок мерзлої землі,

підозрілих нічних шерхотів.

Непроникна чорна туш зимової ночі

зафарбовує дев’ять і сорок днів, і

скільки завгодно днів;

несподівано бачиш все потрощеним і

відкинутим; стійкими залишаються

тільки нудотно-кислі запахи хвороби в

кросвордах неосвітлених вулиць.

***

Коли медсестра витягає голку з вени,

виникає дивне відчуття - біль

навпаки, антибіль, млосне

полегшення. Проте триває

воно недовго.

Якісь тіні блукають

люмінесцентними коридорами

лікарні й подумки перегукуються з

подібними примарами із корпусу навпроти.

На дев’ятому поверсі,

в кінці коридору,

над жалюгідною пальмою, втікачкою з південної

батьківщини, висить дешева

друкована копія пейзажу

голландця Ван Бока “Порожній грудень”:

на масній землі щось жевріє,

але гілля старої тополі

заважає зазирнути крізь

ближчий план картини і

побачити якусь річ теплого тону.

Може, то палаюча свічка вербної ночі,

яку необхідно донести

додому.

***

Сріблисті строї на

тлі місячного снігу вночі.

Тихі голоси, шепоти, розмова.

Звісно, це два янголи ступають узвозом,

прямують у бік Дніпра.

Бо хто ж міг би ще ходити крадькома містом,

від якого залишилися такі яскраві

розцяцьковані муляжі?

Побратими псевдохрамів і фальшованих будинків -

бутафорські воскові яблука.

Вони кращі за справжні, адже в них

не буває черв’ячків.

Працьовиті хробаки полюбляють-бо

тільки живе.

Безтілесні заблукані крилані

ходять нічним містом, не

залишаючи мережки слідів, яка

могла б перекреслити сніг і

так зване минуле.

***

Довга ламана тінь на

квітневому вечорі не є проекцією думки.

То кардіограмна крива життя,

яка перетинає застиглий час і

поступово стає

одноманітною прямою позажиття.

Але поки що дитячі малюнки, весело

розкидані на килимі,

нагадують про літо, сором’язливі

тіні гледичій і такі ж цілунки

блідих вуст,

притрушений пилюкою осот на

пагорбі поблизу моря

і старий друшляк нічного неба.

***

У наші босхівські часи

на творення див

здатний, здається, тільки

скинутий колись світлоносний.

Закувати озеро у сірий лід, а потім

влаштувати на гладенькій поверхні

перегони золотих часточок

соснового пилку, або

перетворити нагріті на сонці

залізничні колії, розлитий мазут і

уперті пагони петрових батогів на

модернову інсталяцію, або

насипати сірої ріні до вагона-інваліда, ще й

обкрутити його іржавими ланцюгами,

виставити на посміховище п’яним провідникам

і здичавілим бомжам.

Але іноді, вночі, якщо знати де, можна бачити,

як він утирає чорним крилом очі, а потім

люто летить подалі від

численних земних представництв

свого антагоніста.

***

Топили грубку, готували

вечерю. Надійно гудів комин.

Дощ за шибками окреслював межі

затишку, підкреслені світловим колом

низької жарівки, пахощами їжі й теплом

горілки у півсклянках. Сміялися,

згадували копання картопель, як

у чобіт Сашкові залетіла оса,

хто скільки накопав. Пили за

здоров’я, що є досить дивним, коли

більшість родичів і знайомих

уже там, а ми ще тут.

Втім, маємо мірку часу, аби трохи вжити

перед зимовим проваллям.

***

Дивувався напівзабутому - серед

теплого, лагідного літа щоночі

поринати у тяжкі сни.

Переставав лічити дні, викинув

календар у сміттєпровід.

Кому те розкажеш? Про лихих

закіптюжених вершників на

непідкованих вороних конях,

про заюшених лютих псів і

підозріло лагідних котів.

Прокидався, йшов услід за

пересохлим ротом на кухню, пив,

пив, пив жадібно воду; не міг

забутися. Аж коли розвиднялося,

поринав у безсновидіння.

Переспаний, удень з подивом споглядав

чорне дерево, розіп’яте на тлі

червоного будинку.

***

Згодом почав відчувати щось

ідіотичне від щоденного, годинами

перестрибування із сайту на сайт.

Сайто-мортале:

клік – сайт,

клік – сайт.

Неначе там справді є щось справжнє і

варте уваги. Країна інфернальна,

віртуальні люди огидно реальні, й

навіть знайомі тексти видаються

на екрані монітора підозріло

відредагованими.

З іншого погляду, Nabokov міняє маски,

Домонтович щось приховує, а

Гоголь ховається за якоюсь машкарою.

Неодмінно однакова в Computerra

лише погода.

Повсякденне смертежиття.

***

Помер я одного лютневого ранку і

довго дивився на себе, на

загострені риси байдужого обличчя.

Не сахався, коли торкався себе, однак

намагався щось згадати, але

не міг; хотів щось мовити, але

відчув, наскільки це недоречно.

Недоступна для проминулих моїх тутешніх

іронія сповнює потойбіччя.

Справді приємним стало абсолютне

світло, набагато вище за промені у

вікнах реанімації на останньому поверсі.

***

Перший шар недбалого снігу.

Під ним жовтуваті стебла, нижче корені;

далі чорна доля, земля.

Кожна бадилина закорінена у горло

вбитого українця.

Тіла щільно

підстеляють ґрунт.

Борони Боже копати тут і зранити

дитину чи жінку.

Останній крик або останнє слово

спритно перервали, вчасно

вклавши до рота їхню власну землю.

Монументи убивцям

тиснуть на груди і звестися не дають

навіть тоді, коли Господь

втворяє двері.

***

Сиджу у колі померлих і

нічого не можу їм пояснити, адже

й у нас, тут, животіють не всі живі.

Сидимо, мовчимо.

Дерев’яний старий стіл,

сірий, гладенький, полірований

вітрами, роками, руками…

Скатертини давно немає.

Тарілки порожні, в кухлях – пісок.

А ноги в долівку грузнуть:

смикаєш, смикаєш; власне,

глини понаносили, от воно і…

Що ти їм скажеш? Хліби ж пороздавали,

вина порозливали.

***

Складові світлини: сніг і Меджибіж.

Здається, Меджибіж був.

Проте сніговий обрус доводить, що

його не існувало.

Коли іноді виборсуються з-під снігу

рештки фортечних мурів, вони

намагаються ковтнути повітря,

викинутись на світ з білої задухи.

Однак снігопад вічний.

Що не кажіть, сімсот років поспіль.

Хай із перервами, але… викликає повагу.

Ба більше - у декого навіть довіру.

Між тим, хіба потопельники, скажімо,

існують насправді? Просто

сірі плями на снігу мають

умовні позначення, як от:

Меджибіж.

***

Наприкінці лютого раптово

потепліло. Навіть почав падати дощ -

просто на сірий саван снігу.

З-під нього почало вимивати кістяки.

Де їх стільки понабиралося, отих

“підсніжників”? Дико дивитись.

Дощі тривали, а покійники

безсоромно лізли й лізли…

Натякали на повінь.

Треба йти далі, а ноги

за гомілки й ребра

чіпляються.

***

Думка про існування

і єдність трьох світів

підтвердилася квітневої ночі.

І снігу небагато було, і молодик сяяв,

але таємниче рожеве світло

падало на місто, натякаючи:

часу не існує. Просто

душі, як заведено, вилітають зі

сонних чи сплячих тіл і

мандрують за видноколо.

Цього разу не просто повернулися, хоч

і не до всіх, а й розповіли,

що відали.

***

І день, і ранок зіжмакані,

просякнуті запахами, що

схожі тільки самі на себе –

лікарень і трупарень.

Може, на них натякало гірке відлуння

чорних згарищ довкола міста.

Вигоріли степи, кілька

людей учаділо, проте

загалом, як сказали, усе було гаразд.

Чи не єдина прикрість

полягала в тому, що

іграшковий місяць таки закіптюжився,

упав і потрощився.

***

Птаха злякав не навмисне.

Просто привиділося: я сконав

без повітря. Відтак

розплющив очі і глянув

у зіниці птаха. Той

саме зазирав у шибку.

Спочатку гадав, що побачив

тисячоокий полин. Аж ні; птах квилив

і уже відлітав, стрімко

краяв небо. Дарма – колись таки

янголам доведеться скручувати

блакитний сувій.

Узяв я кухлик, а там лише попіл

на дні. Останню млосну

думку про мертві країни

я обірвав.

***

Троє п’яничок босоніж…

Куди вони й навіщо?

Їх дражнять “царями”. Вони

оминають всі освітлені будинки,

туляться до якихось сірих стін

нічного міста.

На кожному руйновищі ставлять свічку.

Переконують – для лукавого немовляти.

Може, мають рацію.

Хто їх зрозуміє?

***

На самісінькому дні неба

помічаю чорну цятку. Мабуть,

то птах. Чи, може, камінь відірвався

від стіни Граду Небесного й літає

тепер між сузір’їв, у блакиті.

Озирнувся і помітив: окрім мене

цятку споглядали банькаті цикади з олив і

витрішкуваті краби на вершинах Чорного моря.

Жаль, що багато інших очей

встелило татарське зілля.

***

Коли вистигає вогонь, багато

речей втрачають оманливу вартість.

Стають мотлохом костюми в шафі, меблі

в кімнатах, білизна в шухлядах, прикраси

у скриньках. Навіть милі

маленькі дрібнички вже непотрібні.

Нові черевики – сусідам, старий

годинник – дітям. Бавтеся, малята.

Виделки й склянки – до смітника.

Зникає людина, зникають і речі.

***

Повітря того березня видалося

холодно-мертвим. Вітер ходив

за мною, але не торкався,

припрошував до снігів, до лісу,

до гілок міцних. Нагадав про

білі лікарняні кахлі неприроднім світлом

безтіньових ламп.

Сніг падав на сухі папірці

жовтих трав, танув і

хлюпав під черевиками.

Після стояння на цвинтарі всі пожадливо

сьорбали гарячий капусняк.

***

Що таке рінь?

Що таке стара позолота букового лісу?

Що є зітханням болота уночі?

Що є всенощним плачем відлиги за шибою?

Що таке покійна говірка?

Що є довірливими пахощами жіночого волосся?

Що таке дитячі іграшки за склом?

Що таке єдине освітлене вікно в нічному будинку навпроти?

Що є удавано спокійним поглядом лікаря?

Що таке звичні речі, які миттєво зникають?

***

Сім бузкових пагорбів

утримують тишу.

Зимна весна незворушна.

З-під землі – нерозбірлива мова.

Верби ростуть, тополі ростуть,

трави коріняться.

Плетиво горішнє затуляє виходи.

Чи надовго?

Набряклі у ґрунтових водах

годинники нагадують про

якийсь нереальний змарнований час.

***

Тебе ховали. Дощило;

люди казали: то спогади падають

рясним дощем. Згадував

тепло твого тіла, твій голос, як

ти вимовляла слова, звернені до мене.

Тепер вони також падали просто

переді мною. Гадаю,

крім тіл нічого не зникає – ні в нас,

ані між нами.

Плющ міцно притискається до

стовбура, лине до неба. Дерево

зрештою падає, й тягне за собою

виткі пагони.

Маємо трохи зачекати,

трохи зачекати.

***

Коли тебе не стало, почав писати

тобі листи. Про оманливість

вечірнього супокою, перегук

нічних електричок, про нудьгу

в одному селищі на Латориці,

межовий вранішній час

у горах, нові кордони.

Про низку на диво регулярних

автомобільних аварій – то гальма

відмовляють, то дерево вилізе

просто на дорогу; правду кажуть:

як умру, хоч поховайте.

Все старе й вічне, мов поминки,

банальне, як п’яні поминальники.

Але як висловити тугу за тобою,

не гідну всіх оцих незначущих слів?

***

З часом земля

опускається або підіймається.

Шари перемішуються.

Горішні живі занурюються, глибинні

мерці вивищуються.

Можливо, вічні хробаки знають, що

відбувається насправді.

Втім, коли долаєш свої спокуси,

доживаєш уже спокійно.

Як воно поза цим?

Смішно від минулої суєти.

Будьте як птахи небесні,

бо не знають вони уявної межі

між двома світами.

Як там казали про гру у піджмурки:

ми є – її нема, вона є -

нас немає.

***

Модринові палі втомлюються,

солона вода заціловує їх,

будинки стають важчими й відтак

Венеція занурюється в лагуну.

Попри все палі служили чи не

тисячу років, ба навіть більше.

А одна з них раптом згадала,

як ще деревом скидала хвою у лісі.

***

День смерті бажано би відзначати

гожого дня, серед теплого тихого літа,

попрощавшись напередодні з друзями за

добрим, багатим столом. Ми б жартували,

згадували кумедні історії,

планували навіть зустрітися за тиждень.

Світилися б жовтаво майже стиглі груші

в саду, озивався здалеку одуд,

а діти, йдучи з риболовлі,

гордо несли відерце з карасями.

Нагодував би пса рештками обіду і

полегшено зітхнув після працежиття.

На жаль, так не станеться. Прийде

вітряна зима, все мине

буденно й казенно.

Ані літа, ані дня.

Залишатиметься зійти на смерті,

останній нічній станції.

ІІ

***

слід цінувати ніч без сну

блискучий вранішній сюрприз

після невидимої заметілі

смак несподіваних білих шовковиць

у забур’яненому саду

купчасті багряно-сірі хмари

над глибинним волинським лісом

тихий плин парасольок-насінин кульбаби

кольору літньої дрімоти

сріблястого карася удосвіта

цінувати

чекати коханої

чекати човна

життя як передмова

***

зненацька прокидаєшся серед

ночі й

усвідомлюєш що ти

в нью-йорку

згадуєш як

тебе сюди закинуло

але ж навіщо важко сказати

тобто зізнатися

в абсолютно безглуздій

мандрівці

всі мандрівки насправді безглузді

й головна також

коли це постає в свідомості

стає легше на диво

й продовжуєш

***

він мав рацію

важко зрозуміти чому постійно

кажеш речам прощавайте

і до побачення людям

час від часу мрієш

про мандрівки й іноді таки

подорожуєш але

от дивина

мандрівки завжди виявляються

дешевшими ніж квитки

та й повертаєшся щоразу

крім одного

***

що ж робитимеш в горах цзін-тянь-шань

особливо коли їх

за туманами не бачиш

слухати співи нічні вільшанки

не маючи хисту

просто взяти ціпок і йти

світ за очі

все це було

може найліпше сісти

підібгавши ноги

пити духмяний зелений чай

і усміхатися

***

коли на порох обернуться

останні камені міст

коли місяць зникне у мороку

а відсвіти далекого червоного сонця

ледь освітлюватимуть землю

тоді

серед пустель амазонії

чи вічних снігів і голих скель бірми

сидітиме зимовий

опівнічний цвіркун

і виконуватиме меланхолійний вальс

для подруги і нових химерних

мешканців

неймовірного світу

***

існування намагається завдати болю

говорячи про час

який відходить

чим відповісти на цей

нечесний удар

вслуханням у тишу моря ночі чи

безмежжя нічного океану

чистого сну сина або

ритму власного серця

збереженням минулого через

подолання власного я

дуель із життєподібним життям

триватиме допоки не

знайдеться вихід

до за-

не-

чи просто

буття

***

споглядаючи біжучі хмари

на гладіні озера яке

збереглося в кончі-заспі

можна побачити далекі

казкові краї

аравію

сокотру

мадагаскар

й арабську легенду

хитромудрих купців і

відважних мореплавців

велетенську птицю рух

та інші дива

можна помітити навіть

пуголовків і риб на дні

вони укриваються хмарами

можна дивуватися

зеленим і синім бабкам що

ширяють над фольгою води

згадувати власні мандрівки

зиґзаґи й глухі кути і раптом

відновити в пам’яті опис рух

з нотаток марко поло

баченої італійцем на власні очі

***

ах що за вечір

чудовий вечір

вона співає не знаючи фіналу

ми всі співаємо мов цикади

теплими вечорами не уявляючи

наступної пори року

не чекаючи зими

можливо це єдиний вихід

правильний вчинок

здається весь світ

то спів під оливами

італійська опера з

картонними кинджалами й

натренованою майже

щирою пристрастю

серед гарних декорацій

viene la sera

***

смішно слухати як оператор

приємним жіночим голосом оголошує

немає доступу до абонента

ми ж розуміємо всі

витівки

дешеві трюки

чорного світлоносного

вони не зіпсують нашої розмови

для цього існує кнопка replay

наша зброя проти підступів

скинутого ображеного

неси добро яке ми

відкидаємо

не підозрюючи цього

ми все одно натискатимемо

повтор повтор

допоки не наговоримося перед тишею

***

везучи тіла крізь краєвиди

постійно залишаємося у

так званому

минулому

уперто привласнюючи його

фальшуючи документи й свідоцтва

наполегливо пишемо

апокрифічні тексти

вигадані історії

замість навчитися вловлювати

і розрізняти знаки й натяки

тренуємо пам’ять

примушуємо її

творити світ якого не було

а варто б зацікавитися світами

кольорозвуками

і вічними хмарохрамами

там

і в собі

***

яхти сплять укриті снігами на

берегах дніпра

вони втікають від світу разом

із своїми капітанами

хоч так чи так засинаючи або

мандруючи влітку водосховищами

просто дивитися на риб

споглядати білих чапель

милуватися піщаними берегами

і травами

закидати сіті й вудочки

вивчати фарватер

ремонтувати такелаж і

мріяти про великий похід

знаючи що його ніколи не буде

***

свій портрет я зняв

заховав за шафу

на ньому надто видно

мою сутність

до якої не хочеться заглядати

ці примружені очі й

стиснуті губи

не надихають не дають

усміхнутися

хай побуде у темряві

може зміниться

задзеркальний двійник

чи я

а може той геть зникне

серед пилу

***

надвечір

зателефонувати до відня

чи почути у слухавці голос

із лондона

то просто старі фокуси

з вуличного шапіто

ці люди

знайомі близькі

насправді не там а поруч

вони й не купували

квитки в один бік

вони говорять

вмостившись у фотелі

чи гукаючи з кухні

навіщо нескінченні обмани

із дротами

супутниками

струмом і мембранами

відчуваю тепло рук

а трохи посивіле волосся

не заважає нам жартувати

згадувати нічний київ

минулого століття

***

відкриваючи книгу слід

уважно заглядати

у глибину між сторінками

прозріваючи щось потойбічне

чого немає

в тексті

на палітурці

під корінцем

на титулі

із кожної чорної літери

може виповзти мураха

чи з’явитися жало змії

вилетіти

метелик лісовий сатир

усміхаючись у вусики

а може

висипатися дрібне

розжарене соснове вугілля

й знищити все

на попелищі залишиться

тільки прихований хід

до вцілілої книги

***

зелений човен висить над

річковим дном хитається у

струменях і на хвилях

має ознаки живого

риб’яча луска прикипіла до його дна

й порожня консервна бляшанка

пам’ятає червів яких з’їла риба

злочинець-човен пливе й стоїть прив’язаний

і думає про втечу до дніпра

а там і про почесну загибель у морі

от тільки зникнуть від старости

мотузи чи

дерево струхлявіє

й вислизне із залізних обіймів

***

чому ці італійці

що винайняли помешкання просто під

моєю квартирою

так голосно розмовляють особливо

о другій ночі

звичайна туга

звичайний щем

чи просто пільговий телефонний тариф

із якимось неаполем

втім приємне це відлуння латини

але маленька європеїзація чомусь

нагадує інше

prochain arrêt montreux

***

метеликознавцям

та іншим науковцям

лікарям

і санітарам

схвальне слово

кажуть усі препаровані

зокрема розіп’яті метелики

розітнуті

тому їм не потрібні тіла

фіксується життєподібність

струмує формалін

все виглядає мов справжнє життя

можливо єдине

що не пасує завмерлим

то бирка на пальцях

чи етикетка

на кшталт borborygmus vulgarius

***

знайти

вихід з лабіринту

мотати ниточку

спокусивши аріадну

слід також вбити

чи оминути мінотавра

або ж дракона тут і десь

щаслива мить виходу

назовні

захват від небаченого простору

який тим часом

може виявитися

жахом нескінченної темряви

стати безмежною ніччю

чи просто тихою ніченькою

якою-небудь kristallnacht

***

найбільш важливим насправді є

перебути

пережити

перетерпіти

заздалегідь

передчуття втрат

поки ти смієшся

кохаєшся

п’єш

думка сканує

просторочас

показуючи лихо-манкову

криву прірв і гребенів

чи спокійну рівну лінію

що вже зовсім зле

***

а потім відділити

свідомість

вона знайде вихід

крізь ґрати

відімкне замки

піде невидимими потаємними

ходами

вона зуміє пронести

скарб який виріс із

болю і втрат

став твоєю фамільною

коштовністю

свідомості не слід зупинятися

й забувати закляття проти

часу-людожера

***

під м’якими оксамитовими крилами

ніжної ночі

від раптового нетривалого світла

сліпнуть очі

відчуваєш безпорадність

повернення вперед але

потім дивним чином згадуєш

екзотичну білу мить

на далекій і

майже нереальній вже

terra firma

***

спочатку лисохвіст і тонконіг

за ними

конюшина

осока

татарське зілля

нарешті міст хисткий

з верби й

осики

ти спробуй перейти

але не поспішай

ген потойбіч

за смужкою піску

відразу темний ліс

одноманітна глиця без трави

нестерпна тиша ладану і воску

нудотний запах

й житло там не твоє

***

перетинаючи таку заспокійливу

непроникність

мов м’яку і чорну кротову шкурку

все одно

напружуєш зір аби

вловити світлий слід

лагідно-летючої

лелітки-лолітки

висловити галантний здогад

усвідомити

вона то я

розпастися на інші

холодні вогники

спати прокидатися

і мчати

мчати

СІМ СТОЛИЦЬ

Амстердам

душі непридатних велосипедів

нидіють на дні каналів

позирають через перископи

уяви на кількаповерхові

паркінґи живих братів-роверів

що ліпше

колообіг води довкола

залізної рами-душі

нескінченна рамаяна

рухливої стихії

довкола звільненої сутності чи

ілюзорний рух вулицями

з яких не можна перейти

до іншого виміру

не інакше як

обірвавши привідний ланцюг

відкинувши колеса

й відтак

прилучитися до вічного

обертального колеса

струменистої води

Берлін

ще одне коло і ще

автобус повертається до

бранденбурзьких воріт

з нового року друг мешкає тут

як ти

сто років і один день

незграбний радіольний ящик

в музеї стіни

не для музики

для перевезення людини через

як ти влаштувався

привід приїхати на берлінале

дивитися фільми

місто нині фестивалить

просто кіно

музейний острів з

воротами іштар десь там

відтворені у залах

повії вздовж вечірньої дороги

вишикувалися заглядають у таксівки

вийти на станції маґдалененплац

випити gross Bier ja

дивуватися

вічній ерекції телевежі

дивуватися з гарного зоопарку

з дотепно оновленого райхстаґу

з мелодії гопака в підземці

нові переселенці ефіопи

нові громадяни євреї

оновлена столиця

тільки якась тінь

на асфальті траві

от воно що

немає старого міста

й розкритий секрет

стіни

ніколи

не було

Брюссель

палац в якому король живе

палац в якому король працює

палац в якому король буває

просто палац

здається просто старанне

наслідування парижа

просто вечір і якісь

кишенькові злодії

простий хлопець з ватерлоо

це тут неподалік

допоможе замінити колесо в авті

просто світле втамування спраги

стеллою

просто надто мінлива погода

добра музика під дощем

шляхетний музей

незрозумілий щем

парк міні-европа

бракує десятків країн

мабуть бракує мене чи мені

я тут і водночас деінде

у далекій індії

навіть без присобаченого

до неї вест-

суцільний ост

він же іст

а на звороті папірця-ойро чомусь

міст

Каїр

безлад

безглуздих

безупинних

безцільних

потоків авт

без регулювальників

без розмітки доріг

без підморгувань світлофорів

каруселя спекотного дня

гойдалка непевної прохолоди ночі

й рожева свіжість чаю з гібіскуса

можна торгуватися

можна домогтися знижки

можна придбати й забути

можна перетнути ніл

поглянути на купи сміття

на мальовничих берегах

кінь що неквапом пливе

черевом догори

вигрівається на сонці

прямує за течією

а потім слід бачити гори

на обрії які

прикидаються міражем

за пальмами

сірі трикутники на знебарвленому небі

згадати слово

ґіза

знову зауважити дзижчання

знаків дня

що зводяться врешті до

пірамідної оречевлености

вічности

Люксембурґ

конус гори чи

головка твердого сиру

самі дірки печери ходи

закамарки

закапелки

закавулки

хробак часу повиїдав

плоть землі може

просто хотів

утнути простір навиворіт

ріка

кам’яниці

палац

миршавий сором’язливий гвардієць

стереже спокій герцога

казкова країна

ми перетнемо автом за

годину-дві

перетнемо й що далі

скрізь за порогом інше

але не інакше

навіть небо подібне хмари

клоновані

умовна країна

умовна держава

умовна мова

невимовлена молитва

боже де нам сховатися

все таке маленьке

завбільшки з годину

чому тут не видно дітей

мабуть тут живуть лише

туристи цукерники ювеліри

ну й той звичайно що час їсть

Мадрид

заспокойся вибіжи

вранці з готелю ritz і

довго дивися на прадо

потім куштуватимемо чуррос або

печені каштани

перечіпатимемося через кумедну неможливість

порозумітися іноді

що то ні риба ні м’ясо

міднодзвонна латина згадана вчасно стає у пригоді

молюска

сі молюска сі сепіа

о каракатиця сі

додати напівпрозорий хамон

справді тане у роті

гамір у каварні

мало не тотожний вигукам

на ранковій площі

перед появою зв’язаного чорнявого рицаря

бісові ратиці вчасно помітили

під обладунками красеня

все визнав коли йому чобота взули

галас таверна

офіціянти поспішають

розносячи кров у винових келихах

носять хмиз до очисного вогню

а бруківка перед входом мабуть

з тих часів збереглася

от і камінні лопе й христофор

міркують про втечу

чи допоможуть їм

довготелесий зі списом

і кремезний на віслюку

втім всі вони фантомні

як район саламанка

як фонтани і парки з озерами

тільки платани справжні линуть у небо

під соборами вічними

вони щоночі мовчки

кричать жахами гойї

згадуючи дещо

Париж

можна сісти на улюбленому

дерев’яному мості через сену

і просто дивитися

досить сили-силенної слів-символів

знаків-місць

будинків-асоціацій

досить зустрічей

хіба що ця

за цибулевим супом у куполь

просто дивитися на

диваків

музик

закоханих

бабусь

букіністів

слід лягти на теплі дошки мосту

і мріяти ні про що

чи не піти увечері до

ресторанчика на розі

сен-жермен і сен-мішель

сир і вино

атож є речі гідні мало не

пантеону

дивитися на он ту

дівчину й уявляти

знайомство з нею

не псуючи гармонії реальним кроком

дивитися на серпанок ностальгії за

саме цією миттю

цей день

ця сіра вода

зосереджений рибалка

здається щось упіймав

хтось уже впіймав

а хтось упіймався

СІМ ОСТРОВІВ

Ґран Канарія

виблювана горою лава

довго бігла до океану

навпростець

мала перетнути селище

але знесилена зупинилася

чорний вулканічний

кратер захлинувся від люті

лише каміння стало сторч

руді брили звелися

розсипалася гостробитим склом

вивержена кров землі

а з пилчастого вулканічного краю

видно сусідні острови

охолоджені штормами й часом

видно народжуваний

острів який закипає

серед хвиль

видно африку й европу

видно весь світ

зіщулений серед вод

острівцем

Тенеріфе

маленький суходіл з двох

половинок

волога й суха

зелена і жовта

ліси й пустелі

сосни з неймовірно довгими

голками

вловлюють вологу

туманів дощів крапелинок хмар

озера прозорої води

ховаються під

каменями

корінням

у порожнистих глибинах

а той хто знайде

підземне люстро

стає водяним королем

ось цей скоцюрблений дідок

з непоказного будинку

господар підземних вод

продає вологу

на посушливий південь острова

кажуть що заповів онукам

багато водної стихії

вночі крадькома цілує імлисті

сосни що з’єднують

світло і темряву

землю і небо

Лансароте

от де бував мішель

на цьому розкішному

пляжі лежали голі закохані

пестили одне одного

ще під час сієсти і вночі

а чим тут займатися крім

кохання на теплому піску

або на такому великому ліжку

не забавлятися ж щодня у міні-гольф

американський більярд

теніс

не смакувати нескінченно

лемон-чікен

у закладі усміхнених китайців

гаспачо й баракіто

у лінькуватих канарців

аж ніяк не іспанців борони боже

вимагати оцього

найбільшого омара

чи якщо хочете лобстера

в прибережному ресторанчику

хай йому грець 50 євро порція

залишається тільки кохатися

в різних позах

з подивом зазначаючи

одноманітно-рівномірну засмагу двох тіл

серед білих простирадл

а ще можна слухати

добру гру гітариста

у напівпідвальному кафе

позирати на приколи співаків-негрів

тішитися живими голосами і звуком

у тавернах просто неба

і гадати що ти й досі живий

Ла Ґомера

на ґомеру ходить пором

така собі незграбна пародія

на титанік

не тоне поволі пливе

воно й недалеко

дебільні туристи

не слухають мову свисту тубільців

а намагаються

знайти десять відмінностей

у сувенірних крамничках

цього й сусідніх островів

наївно крадуть екзотичні

лавові камінці

народжені на круглій

верхівці вулкану що

спромоглася підійнятися з дна

атлантики

брудні потоки струмують

під час дощу просто

в океан

псуючи непоганий загалом

вигляд суто европейського курорта

на африканському острові

з готелями басейнами

бадьорими пенсіонерами

об’єднаної европи

що сяють мов згаслі зірки

class="book">несправжнім полиском штучних зубів

Ла Пальма

із цієї гори

що зветься островом

із самої верхівки її

з розхитаних зубів-каменів

добре споглядати

округлість океану на обрії

теплу течію

й холодну протитечію

незліченні відтінки мінливої води

іноді чорні спини

великих косаток

навіть за теплої погоди

над блискучими тілами

утворюються маленькі хмарки

від їхнього теплого подиху і

збурених солоних крапель

чомусь кочовища косаток

не такі вже й далекі

від берегів

може їх приваблюють

рибні місця

де й кораблі рибалок уночі

ловлять лускатих

на світло ліхтарів

риби безтямно пливуть

угору до дивних яскравих плям

зовсім як люди

аж поки їхній лет

не зупиняє сіть

а косатка плаває у воді й

дихає повітрям й відтак

гармонійна мов

античний гермафродит

дивлячись на досконалість

хвиль і неба

круглого острова посеред океану

місцевого клімату і

міцних напоїв

починаєш здогадуватися

в чому має полягати

досконалість людини

тут

і десь

Ієрро

la donna e mobile

о звичайно це дві літні італійки

підспівують

арія заплуталася

в думках і ніяк не вийде

на волю

підспівують тихо

мелодійно

упевнено

ненав’язливо

чемно

хмара зачепилася за

верхівку гори

зранку там поважно висить

зволожує дерева й камені

далеко внизу солоним хвилям

несила втамувати спрагу

вони настирливо облизують

дірчасте лавове каміння

італійки з прогулянки завертають

до готелю

не зважають на

сірих дрібних ящірок

що ховаються від жіночих кроків

до скоцюрблених і вузьких щілинок-криївок

сонце намагається

якнайдовше утримати промені

на поверхні старого

oceano atlantico

змінити колір прадавніх вод

залити гладінь лускатим полиском

навіщо

арія скінчиться

хмара розвіється

ящірки заціпеніють уночі

настане час інших

діючих осіб

товстих таксистів

байдужих повій

пихатих круп’є

мінливих дам

пришелепуватих джентльменів

навіжених поетів

убитих гуанчів

які попри все чіпляються за минуле

зводять потай свої піраміди

і муміфікують живих

Фуертевентура

скрізь побажання щасливого різдва

felis navidad

химерні печери у надрах

шматка суходолу

дивно контрастують із

вогниками літер на

каркасах між стовпами

вогниками диких помаранчів

у зеленій траві

далекими вогнями корабля

чи острова

довкола майже тотожні речі

з каменя заліза хвиль

з людських голосів

шерхіт пальмового листя

під нічним вітром

трохи інакше розкидані зорі

трохи інакша вимова іспанської

трохи інакша паелья

але може лише здається

здається гуляємо променадом

здається живі

відтак чому

більшає впевненість що

саме час обміркувати свою

евтаназію

просто вплив

усяких амстердамів і макьюенів

самонавіювання чи

обачність-передбачливість

може ліпше слід подбати

про яму три на два

з гарним краєвидом довкола

на хріна краєвид

а все ж таки щоб по-людськи

раптом потім хтось

привітно звернеться

як тут

hola señor escritor