З книги «Зимовий сад» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО
З книги «ЗИМОВИЙ САД», 1991
***
Дивитись, плакати, дивитись
на дощ, на місто без птахів;
а на ніч тихо помолитись
рудій іржі старих дахів.
Прийняти ліки від блукання -
скоринку хліба на меду;
і уявити ніч останню
у Гетсиманському саду.
***
Старий подільський висохлий фонтан -
гніздо торішнє, дивна мертва гілка.
З ним поруч дівчина читає вірші Рільке:
“Давним-давно на річці Янцзицзян,
в похмільні дні тривоги і сум’яття
на площі тихо вмерли три багаття
й розбитий порцеляновий фонтан”.
Шумить вода в колекторах-сопілках,
Воложить лопаті свої підземний млин.
Терпіння і любов – то не помилка,
бо в Діви справді народився Божий Син.
Колись давно, на річці Янцзицзян
Я пригадаю ваші вірші, Рільке,
квітневий дощ, суху відмерлу гілку,
старий подільський висохлий фонтан.
***
…з руйновища. Звичайний краєвид.
А кожний краєвид – то Божий засіб
для впливу на затерплі душі
і через них – на коліщатка часу.
Розказують про смерть чиюсь колись.
Та все вже призабулося. І згадкам
про великий вибух, і про комету,
дивний рік холодний, про мало не
півторарічну зиму,
не можна вірити.
І хоч руїна – факт,
учені пояснити можуть легко
її походження без будь-яких комет
і катастроф.
А більшість так гадає, що краєвид наш -
зовсім не руїна,
а гра натури
і природний стан одвічний
всієї нашої багатої землі.
А щодо поховань, - то всі вони
язичницьких часів. І взагалі,
дитина навіть знає,
що і весна, й зима і навіть осінь
тривають у країні сотню днів.
Все інше від лукавого і книг,
які ще де-не-де…
(фраґмент файлу кінця ХХІ століття)
***
твоє потаємне ім’я
в ті неймовірні часи
відкрилося мені
я з подивом і несміливо
бачив здається
деякі літери
мов обриси дерев
на вогкому волинському світанні
вловлював екзотичний
але такий знайомий запах
кольори ймення
ставали соковитими
і долали
долали
білявість туманів
вибухаючи врешті
феєрверком холодного вогню
твоє ім’я
непідробне і непідроблюване
воно і моє
бо я знайшов тебе
я створив тебе
я нарік тебе
***
сосну над морем
бачити у сні
вставати
втамовувати спрагу
мову власної мітології
збагнути
до полудня забути
всі цитати
чекати цикадового співу
і пам’ятати лише
білий пісок коралового острова
й змію
з жіночими грудьми
яка чорним язиком
лиже твої губи
***
рот потопельника
виринає з води
вимовляє звуки
мертвої мови
букви мов попіл
летять в повітрі
сідають на воду
чорні набряклі слизькі вже
хвилею їх
прибиває до берега
а стара
з прибережної чайної крамнички
все ще згадує
неймовірний серпень
жовтий
наче її обличчя
***
Пошерхле і змарноване.
А снів давно немає -
в липневому дитинстві залишилися.
Бракує слів:
так порожньо і тихо
серед зими.
Лиш птах сумний
в безодню неба крижану
все падає і падає.
Коли простір отак розкривається,
замкнутися він не в силі.
***
Перед тим, як залишити берег,
подивися на те, що лишилося;
пригадай, що можеш (чи хочеш),
щемові не давай ширитися;
трохи відвертості,
трохи розуму,
трохи цинізму
не завадять.
Вбрід іди.
Нічого не вдієш:
здатність любити
залишилася далеко позаду.
Вітер нічний -
над такиром.
***
тісні роки хвороб
коли серце торохтить
сухою мачиною
об ребра
спокою немає
біля нічної лампи
над чорною книгою
кільцем часу
повертаюся до юнацького віку
бо знову
все притлумлене греблі рве
і сталі береги підмиває
***
не зміг вже дивитися
як годинникові стрілки
розкручують м’ясорубку часу
адже всі відходять
а я залишаюся
серед дорогоцінного паперового лісу
серед коштовних аркушів
геніальних ляпок
і знаків NB
але все воно неправда
адже душа геть задубіла
згадуючи про зиму як довгу неволю
правдивими були
лиш ті цілунки влітку
рожеве вино
і тепла долівка
***
великі всохлі дерева
закорінені в минулому
нагадують аванґардні індіанські
тотемні стовпи
колись саме так люди квакіютль
перекидали місток між
землею і небом
тваринами й ненарожденними
духи і живі мирно сусідували
чому все змінилося
наче сполох освітив
мозок
відтак всі побачили
що світ давно не той і
здалеку на кожного падає тінь
проминулої смерті
***
Гола жарівка
освітлює парні будинки,
які тримають
аварійне небо зачовганої ночі.
Плачуть трамваї,
повертаючи на зігнутих коліях.
Вічний паркан довкола будмайданчику
хилиться на всі боки,
шукаючи опори в часі.
Нічне місто
могло б виглядати фарсовим,
але десь по закапелках
жевріє напівпам’ять
про світові криптограми:
шум дощу і пташине крило,
бліду зорю і троянду.
***
старий берест
багряне листя
струшує на осінній
жовтавий суглинок
натякаючи на перські мотиви
кольорів парку
жевріє зелена згадка дерева
про квітневі новонароджені
м’які листочки
солодкі й гіркуваті соки
линули тоді вгору
напинали клітини
виповнювали їх вологою і сонцем
загуслі промені нашої зірки
перетворилися згодом на
строкатість жовтня
сплячі бруньки в шарах
вічного береста
відтак знову нагадують
про жахливо-дотепну вигадку
названу часом
***
A
…якийсь curriculum vitae
якогось невідомого латинця,
пропахлий пилом і щурами.
Навіщо він мені?
Що можу прочитати я у нім,
не знаючи докладно ні латини,
ані історії довкола манускрипту?
Проте ішлося про суттєві речі:
Вплив краєвидів кожної країни
на вдачу мешканців
і про державні зміни,
майбутнє кожного відомого народу.
Скидається не зовсім на життєпис,
а на якийсь таємний, дивний знак
з прадавніх мудрих книг.
Ось тут черговий розділ,
з-поміж усіх найважливіший:
“Roxolania”.
B
Вичитуєш у старовинній книзі
про світлу таїну семи зірок
й семи свічад.
Розглядуєш невживані слова
і дивовижні мапи сторінкові,
чиїсь малюнки гусячим пером
і зауваження латиною короткі
вгорі, внизу.
Сей жовтий аркуш
з літерою “А” -
ознака зшитку іншого.
Ось тут
якісь незрозумілі
числа, знаки.
Ти віднайдеш слова
про білий камінь
з ім’ям новим, написанім на ньому,
про залізний жезл
й сніжно-білий одяг
і чисте злото.
Боже мій, прости, -
читати далі боязко і страшно.
C
Тоді звертайся до родинних книг,
знайомих, наче “Acta Narbutorum”;
дивись у хроніки
і спокою шукай,
і не зважай на дивовижних звірів,
за сімома печатками книжки,
і вогнедишних коней чотирьох,
які чомусь поміж сімейних драм записані.
Тобі потрібна згадка
про ніч одну
в позаминулому столітті,
коли помер філософ незвичайний
і закінчилось все.
Ти прочитав рукописи його.
Збагнув не так багато, як хотів;
і довго сумував,
не знаючи із чого достеменно.
Последние комментарии
4 часов 33 минут назад
4 часов 36 минут назад
4 часов 48 минут назад
4 часов 50 минут назад
5 часов 4 минут назад
5 часов 21 минут назад