Олив'яний перстень [Степан Васильченко] (fb2) читать постранично
- Олив'яний перстень (а.с. Класика української літератури -170) 423 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Степан Васильченко
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (22) »
I
Вимандрувало на село їх троє. Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невеличкий на зрiст, хоч має вже чотирнадцять рокiв, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн їх носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали в школi: завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить вiн iз такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться на нього. Особливо коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний редактор шкiльної стiнгазети. Правда, бачили його i в iншому виглядi - коли вiн сидiв, в три погибелi зiгнувшись, на бруднiй пiдлозi коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися нiгтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всiма поважаного, енергiйного й працьовитого редактора популярної в школi стiнгазети. Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в нього завсiди буває повно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами обценьки, гвiздки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить у класi - нiчого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемiнках кашляє баском i дуже боляче штовхається. Дiвчата стиха кидають йому сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вiдбуваються святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без нього нiщо не зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працює захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши. Iз себе хлопець рослявий, рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти. Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у нього - нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвiтянськi мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий, лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було в ньому: дуже вже чемний до дiвчат. На лекцiях пише їм "летучки". Має грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дiвчатам. "Дiвчур" - дражнили його в школi.Дiвчур, волочур,
дiвки штани подеруть,
iз вулицi проженуть...
II
Над Києвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на вулицях ремонт: чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнiї, штукатурили й фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i сморiд не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах. Широкi вулицi великого мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорожнiли: снували по них тiльки тоненькi людськi течiї, як тi, що попересихали од спеки, багатоводi колись рiки. Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiтився синiй лiхтар i визирали страхiтнi на стiнi пики. Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати сьогоднiшню програму. Щось ляснуло його по плечу. - Здоров, Валю! Лiщина зирнув на нього сердито, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв надзвичайно: товаришi не бачились з того часу, як у школi закiнчилось навчання. - А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. - Ти ж збирав екскурсiю на село? Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе. - Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки пустили з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке? У Валi блиснули очi: - Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша по плечу. - Скiльки ще зосталось канiкул? Вiтька подумав: - Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба? - Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох. - Куди? - засмiявся Вiтя. - В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим його згадаєш? А там, лiс, поле... Гаряче, заповзято, як ранiш агiтував школярiв, Валя почав умовляти товариша. Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка, в очах блиснув лiнивий огник. - Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бондарiв на Полтавщину... У них, казали, пасiка є, - хоч меду наїмося. Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (22) »
Последние комментарии
56 минут 45 секунд назад
58 минут 14 секунд назад
7 часов 40 минут назад
7 часов 48 минут назад
14 часов 1 минута назад
14 часов 4 минут назад