Планета людей [Антуан де Сент-Екзюпері] (fb2) читать постранично, страница - 3

може, збирається снігова буря, яка ускладнить мій перший політ. Одна по одній гаснуть зорі, та що до того людям, які тут гуляють? Тільки я розумів, що це означає. Перед боєм мені посилали відомості про ворожі позиції...

А тим часом ці важливі для мене гасла я діставав біля яскраво освітлених вітрин, у яких виблискували різдвяні подарунки. Здавалося, тої ночі там було виставлено всі земні блага - і мене п'янила гордість від того, що я зрікаюся їх. Я був воїном, котрому загрожує небезпека, - яке мені діло до цього іскристого кришталю, що має прикрашати вечірнє свято, до цих абажурів і книжок? Мене вже оповивали тумани - я, рейсовий пілот, уже скуштував гіркого плоду нічних польотів.

Удосвіта, о третій годині, мене розбудили. Я розчахнув жалюзі, побачив, що на вулиці дощ, і ретельно одягнувся.

За півгодини я вже був за блискучому від дощу тротуарі і, сидячи на валізці, ждав автобуса. Скільки товаришів до мене в день посвячення отак чекали, і у них так же стискалося серце! Нарешті з-за рогу, сповнюючи вулицю деренчанням, викотився старий автобус, і я, так само, як колись мої товариші, по праву зайняв місце на тісній лаві між заспаним митником і кількома службовцями. В автобусі стояв затхлий дух запиленої канцелярії, старої контори, в якій в'язне життя людини. Через якихось п'ятсот метрів автобус зупинявся, щоб взяти ще одного писаря, ще одного митника чи інспектора. Прибулець вітався, сонні пасажири щось нерозбірливо буркали йому у відповідь, той примощувався десь як міг і теж засинав. Їхали, мов у похмурому ридвані, трусячись на вибоїстій тулузькій бруківці так, що спочатку рейсового пілота і не відрізнити було від усіх цих чиновників... Але назустріч бігли вуличні ліхтарі, наближався аеродром, і старий тряський автобус був уже тільки сірим коконом, з якого людина вийде перетвореною, в новому вигляді.

Кожен мій товариш одного такого ранку теж відчував, як у ньому - людині підлеглій, котрій поки що може безкарно допікати всякий інспектор - народжується той, хто невдовзі відповідатиме за іспанську і африканську пошту, той, хто через три години, оповитий блискавками, вийде на герць з драконом Оспіталета^[4], а через чотири години, здобувши перемогу, вільно вибиратиме будь-який шлях - в обхід понад морем чи навпростець через Алкойське пасмо, той, хто матиме справу з грозою, з горами, з океаном.

Кожен мій товариш, загублений у безіменному гурті людей, під похмурим небом зимової Тулузи, одного такого ранку теж відчував, як у ньому росте могутній володар, який через п'ять годин залишить позаду північні дощі і сніги, відкине зиме і, уповільнивши роботу мотора, спуститься в гаряче літо, в залитий яскравим сонцем Алікант.

Старого автобуса давно вже немає, але в моїй пам'яті він лишився - холодний, незатишний. То був своєрідний символ неминучої підготовки до суворих радощів нашого ремесла. Все тут було перейнято разючою стриманістю. Пам'ятаю, через три роки у цьому ж автобусі я дізнався - при тім не було сказано й десяти слів - про смерть льотчика Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, які туманного дня або туманної ночі пішли у вічну відставку.

Було так же рано - третя година, стояла така ж сонна тиша, коли ми почули, як наш директор - у темряві його не було видно - гукнув інспекторові:

- Лекрівен уночі не приземлився в Касабланці.

- Що? - озвався інспектор. - Що?

Вирваний із сну, він зробив останнє зусилля, щоб остаточно прокинутись, і, показуючи свою ревність, додав:

- Га? Справді? Йому не пощастило пройти? Він повернув назад?

З глибини автобуса долинула коротка відповідь:

- Ні.

Ми завмерли, чекаючи, але більше не почули ні слова. Одна по одній падали секунди і нам ставало зрозуміло, що після цього "ні" вже нічого сказано не буде, що це "ні" - безапеляційний присуд: Лекрівен не тільки не приземлився в Касабланці - він уже не приземлиться ніде і ніколи.

Того ранку, перед своїм першим поштовим рейсом я теж скорявся священним обрядам, зв'язаним з нашим ремеслом, і не дуже впевнено дивився в вікно на блискучу від дощу дорогу, у якій відбивалися вогні ліхтарів і калюжі від вітру бралися брижами, що скидались на пальмові гілки. Я дивився і думав: "Як для першого рейсу, мені, далебі, не дуже таланить..." І глянув на інспектора:

- Кепська погода, правда?

Інспектор втомлено зиркнув у вікно.

- Це ще невідомо, - буркнув нарешті.

За якими ж ознаками, питав я себе, передбачати погоду? Учора ввечері Гійоме однією своєю посмішкою спростовував усі лихі пророцтва, якими залякували нас бували льотчики, а тепер вони знову спали мені на пам'ять: "Якщо пілот, не знаючи досконально усієї траси, попаде в снігову бурю... шкода мені його, бідолаху! Так, так! Шкода мені його!..."

Їм треба було підтримувати свій авторитет, от вони й хитали головами, з жалем і співчуттям дивлячись на нас, а ми ніяковіли під їхніми поглядами, почуваючи себе наївними простаками.

Справді-бо, для багатьох із нас цей автобус був останнім притулком. Скільки їх? Шістдесят, вісімдесят?