Глитай, або ж Павук [Марко Лукич Кропивницький] (fb2) читать онлайн

ЛИЦЕДІЇ:

Йосип Сте­па­но­вич Би­чок, ба­га­тий чоловік, літ 65.

Мартин Хан­до­ля, ба­га­тий се­ля­нин, літ 48

Стеха, ста­ра ба­ба.

Олена, її доч­ка.

Андрій Ку­гут, чо­ловік Оле­ни.

Христя, дівчи­на, под­ру­га Оле­ни.

Іван Пав­ло­вич, заїжджий міща­нин.

Юдко, шин­кар.

Зборщик.

Кіндрат, хло­пець, най­мит Бичків.

1-й, 2-й, 3-й чо­ловіки.

1-а, 2-а мо­ло­диці.

Дівчина, літ восьми.

Двоє ма­лих дітей.

Па­руб­ки, дівча­та й се­ля­ни.

Діється у Хер­сон­щині.

ДІЯ ПЕРША

Вулиця на селі. Уп­ра­во­руч до­мок з де­рев'яним да­хом і гай­ком, поліво­руч ши­нок з таб­лич­кою: "Рос­пи­воч­но і на ви­нос". Далі ха­ти, то­ки, клуні, ого­ро­ди, сад­ки, кри­ниці з жу­рав­ля­ми, лед­ве мріють вітря­ки.

ЯВА 1

Бичок і Мар­тин сто­ять біля Ган­ку.

Мартин (під чар­кою над­то). Йо­сип Сте­па­но­вич, слу­хай­те сю­ди: я ж ка­жу, не дає Юд­ко Мар­ти­нові набір, не дає. Не тре­ба! Мар­тин пи­ти­ме на го­тові… Ого-го, поз­до­ров бо­же Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча, то й гроші пов­сяк­час знай­дуться,- чи так?

Бичок. А хто ж, го­су­да­рю мій, окрім ме­не, усіх вас ря­тує і виз­во­ля з уся­кої оказії?

Мартин. Ви, спа­сибі вам! І ба­га­то лю­дей повік вам бу­дуть дя­ку­ва­ти за ва­шу при­хильність… Хоч де­які лю­ди й ка­жуть: "Не вір, мов­ляв, Йо­си­пові, бо він те­бе вто­пе!.."

Бичок (сміючись). Які ж то лю­ди?

Мартин. Та хіба їх кож­но­го зга­даєш? Вже ко­ли я вам ка­жу, що го­во­рють, так во­но так і є!

Бичок. Не лю­ди то, а не­до­люд­ки! Бач, вже їм жит­тя моє по-бо­жо­му та моє чес­не імен­ня за­ва­ди­ло гірш бо­ляч­ки, че­рез те й па­ще­ку­ють; ото, го­су­да­рю мій, заздрість ни­ми ору­дує і при­му­шує їх ли­хос­ло­ви­ти на кож­но­го чес­но­го чо­ловіка… (Зітхає). Я ж ка­жу, що інший би чо­ловік, учув­ши про се­бе та­ку ли­ху сла­ву, ска­зав би: "Не варт після цього ро­би­ти доб­ре лю­дям, хай їм враг!.." Ось що інший ска­зав би. А я цього ніко­ли не ска­жу: я ніко­ли не звер­ну з то­го шля­ху, на який на­путив ме­не сам гос­подь і яким на­ле­жить іти кож­но­му хрис­ти­яни­нові й бо­го­бо­яз­но­му чо­ловікові, я ніко­ли не пе­рес­та­ну по­ма­га­ти кож­но­му бідо­ласі, як і до­пер­ва до­по­ма­гав, і кож­но­го виз­во­ля­ти­му з оказії й нав­ча­ти­му усьому як­най­кра­ще!.. (Підійми очі до не­ба).

Мартин (зітхає). Спа­сен­на ви ду­ша!

Бичок. Не­хай ме­не замість дя­ки кле­нуть, не­хай навіть плю­ють мені ме­жи очі, а я з сво­го шля­ху не звер­ну!..

Мартин. Спа­сен­на, спа­сен­на ви ду­ша! Ну й го­ло­ва ж у вас, не­да­ром вже, ма­буть, і стар­ши­на про вас ка­же: "У тій го­лові,- ка­же,- ро­зу­му, мов два кла­ло, а третій топ­тав!" Слу­хай­те сю­ди, що я вам ска­жу: не­хай, що хо­чуть, базіка­ють, а я плюю на те па­ще­ку­ван­ня, і ніхто мені не заб'є ба­ки!.. І ви плюй­те на них!

Бичок. Не плю­ну, го­су­да­рю мій! Бо я хрис­ти­янин і пам'ятаю, пов­сяк­час пам'ятаю, що гос­подь ми­ло­серд­ний усіх нас бу­де су­ди­ти: пра­вед­ним він уго­тує царствіє не­бес­не, а неп­ра­вед­них осу­дить і по­ка­рає!..

Мартин. Ка­жуть, він те­бе й горілку нав­чив пи­ти… Це й знов брех­ня! Я сам нав­чив­ся… Хоч я перш і не пив, так що ж? Не пив, бо не знав, який у горілці смак,- а прав­да?

Бичок. Прав­да, го­су­да­рю мій! Горілка - ла­сий напи­ток, а ок­ром то­го, во­на зве­се­ляє дух і на­дає од­ва­ги чо­ловікові і смілості…

Мартин. О, ще й як на­дає! Та я як нап'юсь, тоді бе­ри у ме­не все, бе­ри, що хоч, усе про­дам без тор­гу… Навіть і са­мо­го се­бе про­дам! Про­щай­те, ку­ме!..

Бичок. Пам'ятай же, го­су­да­рю мій, що те­пер ти ви­нен мені вже півто­рас­та без двох…

Мартин. Як півто­рас­та? Ого-го! Е, ні, стри­вай­те, я за­раз пе­релічу. Після різдва я взяв у вас со­рок? Так, со­рок! Після літнього Ми­ко­ли ще со­рок? Ще со­рок! Те­пе­ра знов три­над­цять?.. Та й годі ж? (Бор­мо­че). Три­над­цять, со­рок, та ще со­рок, та ще й три­над­цять…

Бичок. Ну, та прик­ла­ди ще про­цент, го­су­да­рю мій!

Мартин. Про­цент? Он що! Хіба як про­цент прик­ла­деш, ну, то во­но ніби й так ви­хо­дить… Ой ні, не так! Але й про­цен­тик на­пух: півто­рас­та без двох? Де­ре­те ви, ви­ба­чай­те у цім слові, як з рідно­го батька!

Бичок. Див­но мені слу­ха­ти такі речі, та ще й від ко­го? Здається мені, що ти й не ду­рень на світі,- та й усе се­ло має те­бе за чо­ловіка з не­аби­яким ро­зу­мом?.. Роз­су­ди ж, будь лас­ка, що про­цент на гроші усе єди­но, що приплід або ж уро­жай!..

Мартин. Та во­но прав­да, але ж… З од­но­го б то бо­ку по­ка­зує ніби й так, а з дру­го­го - інше об­лич­чя!.. Бач­те, у гро­шах не бу­ва ні падіжу, ні нев­ро­жаю, а усе тілько приплід! Не­да­ром співається про гро­шо­ви­то­го, що ка­же: "Не потіє, не хворіє, кар­бо­ванці ліче та всім дулі ти­че!.."

Бичок. Дулі ти­че? Так то во­но збо­ку здається! А ма­ло моїх гро­шей про­па­да на лю­дях; ма­ло я їх роз­дав на вічне од­дан­ня?.. Прав­да, що у ме­не та­ке вже чуд­не сер­це, що як тілько узд­рю убо­го­го, то навіть го­тов і со­роч­ку з се­бе здійня­ти та йо­му відда­ти… Оця ж то по­зи­ка на вічне од­дан­ня і є той падіж та нев­ро­жай!

Мартин. Та й я ж ка­жу, що во­но тро­хи ніби й на прав­ду ски­дається, але ж…

Бичок. Ну, ти вже по­чав щось та­ке плес­ка­ти, що й ку­пи не дер­житься!..

Мартин. А які-бо ви палкі, вже й розгніва­лись?.. Гей, кум­цю, кум­цю!..

Бичок. Ну, лічи вже, лічи швид­ше, скілько ти мені ви­нен, бо мені ніко­ли!

Мартин. Не пек­луй­те­ся, ця вже тур­бація не ва­шої па­рахвії, от що! Ви собі ду­маєте: "Кум мій те­пер п'яний, а до то­го ще й дур­ний, аж кру­титься, то й не по-тра­пе те­пер полічи­ти?" Ов­ва! (Цмо­кає гу­ба­ми). Не­ве­ли­ка су­ма, лічи­ли ми і не такі ко­пи­та­ли! (Бор­мо­че). Со­рок та ще со­рок!.. (Б'є се­бе по ло­бові). Ось тут у ме­не ціла кни­га! А ще й до то­го, дя­ку­ючи вам, тро­хи й гра­мот­ний, хоч ма­ло дрю­ко­ва­ний!.. Е, ку­ме, не знаєте ви цієї го­ло­ви, во­на у ме­не над усі книж­ки у світі!.. (Знов бор­мо­че). Со­рок, та ще со­рок, та ще й три­над­цять? (Ди­виться уго­ру і дов­го ше­по­тить гу­ба­ми). Так, до копійки, до де­неж­ки так!.. (По­мов­чав). А скільки ж так?

Бичок. Півто­рас­та без двох!

Мартин. Так, і в ме­не як­раз так ви­хо­дить: півто­рас­та без двох! Зап­ла­ти­мо! Ого-го, Мар­ти­на ще й у три ти­сячі не вбе­реш!.. Сла­ва гос­по­деві, є во­ли­ки, є й ко­ров'ята, й ове­ча­та, і хліба ма­ло не по­вен тік!.. О, та й до­пе­чу я бісо­во­му Юд­кові! Вже не дає набір, ач! Не даєш, ма­тері твоїй з хвос­том? Осьдеч­ки гроші, пи­ти­му на го­тові! А скажіть, кум­цю лю­без­ний, чи то вже ваші шту­ки?..

Бичок. Які ще там шту­ки?

Мартин. Що Юд­ко не да­вав мені набір?

Бичок (хо­ва­ючи очі). Боз­на-що ви ви­га­дуєте!.. Слу­хай, ку­ме, як пак там по ба­тюшці те­бе ве­ли­ча­ти, все за­бу­ваю!

Мартин (зітхнув). За­бу­ваєте?.. Гм… див­но! Не ве­ли­чай­те ме­не ніяк, то кра­ще бу­де! Ой, ба­чу я, що вже вам Мар­тин об­рид та ос­то­гид! Плю­вать мені за це на вас, ось що! Проп'ю оці гроші, і ша­баш! Амінь!.. Біга­ти­ме­те знов за Мар­ти­ном, як чорт за грішною ду­шею!

Бичок (лас­ка­во). Що це на вас, ку­ме, сьогодні на­па­ло?

Мартин (обер­тається). Не го­воріть до ме­не ані же, ані сло­ва!..

Бичок. Слу­хай­те, ку­ме Ра­ди­во­но­ви­чу, го­су­да­рю мій…

Мартин. Ну?

Бичок. Візьміть, будь лас­ка, ще два кар­бо­ван­цю, та й не­хай вже по­лові во­ли бу­дуть моїми. Беріть, доб­ру ціну даю.

Мартин. Вас ще ніхто сьогодні не ла­яв у вічі, ніхто? От­же, як не по­бо­юсь бо­га, хоч ви мені й кум, то ви­лаю! Щоб я по­ло­вих про­дав за півто­рас­та? Та ви знаєте, які то во­ли: зо дна мо­ря ви­не­суть, хоч на яку хоч го­ру ви­би­чу­ють!.. (Іде до шин­ку). Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє!.. (Співа).

Гей, Юд­ко, ста­но­ви відро горілки, ста­но­ви два за­ра­зом, ма­тері твоїй з хвос­том!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. (Пішов у ши­нок).

Бичок (гу­ка). Гей, хлоп­че, Кіндра­те, чи ти на подвір'ї?

ЯВА 2

Кіндрат і Би­чок.

Бичок. Чо­го ти так лізеш, не­на­че три дні не їв? Піди за­раз на се­ло та й клич мерщій до шин­ку Па­на­са Гор­ба­то­го та Сви­ри­да Ку­цо­го: ска­жи їм, що Мар­тин Гу­ля і їх зап­ро­шує, чуєш? А я дам тобі за це буб­ли­ка.

Кіндрат. Еге, і учо­ра ка­за­ли "дам буб­ли­ка!", і по­зав­чо­ра.

Бичок (один). Та й не дав? От го­ренько, за­був!.. Ну, вже сьогодні дам аж два! Од­на­че Мар­тин по­чи­на ніби до ро­зу­му до­хо­ди­ти, хтось-то вже йо­го нав­ча про­ти ме­не!.. Тре­ба бу­де щось інше удіяти, щоб ча­сом він не ви­порс­нув з моїх рук. А по­лові во­ли добрі, зап­лю­щив­ши очі, двісті да­дуть… Хіба на­ки­ну­ти ще з п'ять рублів? Ма­буть, прий­деться-та­ки на­ки­ну­ти, щоб інший хтось не по­ко­рис­ту­вав­ся…

ЯВА 3

Сте­ха і Би­чок.

Стеха (іду­чи ву­ли­цею, го­ло­сить). Ох, матінко, ціну­ють, ціну­ють! Од­на од­ним корівка зос­та­неться!.. Чим же я со­дер­жу­ва­ти­му дітво­ру дрібненьку?

Бичок. Го­су­да­ри­не моя, чо­го це ти так го­ло­сиш? Що там за при­ти­чи­на тра­пи­ла­ся?

Стеха. Ох, го­ренько ж та лиш­ко тяж­кеє! Те­лич­ку, та ще й первісточ­ку, ціну­ють!.. На вес­ну сподіва­ла­ся діжда­тись з неї корівки… За наділ ціну­ють… А з яких дос­татків я пла­ти­ти­му? Ад­же ж і ви знаєте, що в ме­не ані стеб­ли­ни не вро­ди­ло! По­си­па­ло­ся лиш­ко на ме­не, бідну удо­ву, як на ту чаєчку, що ви­ве­ла діток на роз­доріжжі!..

Бичок. Со­ром тобі, го­су­да­ри­не моя, так бідка­ти­сь! Чи не я ж пек­лу­вав­ся об тобі що­го­да, чи не я ж виз­во­ляв те­бе з уся­кої оказії? Прав­да, що я те­пер не вхо­жий до тво­го дво­ру, то й не знаю, як там ти і що… Бо зять твій щось до ме­не не та­кий став, як спер­шу, щось вже бісом на ме­не ди­виться… (Зітха). Бог з ним! І скортіло твоїй дочці йти за мо­ло­до­го, от те­пер і цяцькай­ся та бідкай­ся! (Ози­рається, потім ти­хо ба­ла­ка). А ка­зав тобі, скілько разів ка­зав: віддай мені свою Олен­ку, хай бу­де у ме­не ха­зяй­кою, гос­по­ди­нею,- не пос­лу­ха­ла.

Стеха. І що ж би то я бу­ла за ма­ти, щоб пха­ла свою ди­ти­ну на по­та­лу та на пок­вол лю­дям, на глум усьому хре­ще­но­му ми­рові?

Бичок. Не го­мо­ни-бо так ду­же, ча­сом по­чу­ють!..

Стеха. Та чи та­кої ж я до­леньки своїй ди­тині ба­жа­ла? Я ж її пес­ти­ла, як пан­ноч­ку, як квіточ­ку… Ви ж, пев­но, знаєте, пев­но, що чу­ли від лю­дей, що во­на ж у ме­не та й не прос­то­го ро­ду? Хоч во­но, мов­ляв, і че­рез гріх най­шло­ся, а все ж та­ки па­не­ня! Ох, та не так скоїлось, як га­да­лось!..

Бичок. Ох, го­су­да­ри­не моя, не то шлюб, що піп звінча, а то, що бог бла­гос­ло­вить! І кращі від твоєї доч­ки жи­вуть без шлю­бу, та ще й як жи­вуть!..

Стеха. Жи­вуть та цілісінький вік у сірка очей по­зи­ча­ють! Щоб я свою ди­ти­ну та ще й са­ма на гріх підве­ла, бо­ро­ни ме­не бо­же!..

Бичок. Все те дур­ни­ця, що ти го­во­риш! Та от я тобі ска­жу хоч би й про жінку на­шо­го ста­но­во­го, ад­же во­на йо­му невінча­на, а по­ди­вись, як во­на па­нує, кра­ще дру­гої пані! І всі її по­чи­та­ють і ша­ну­ють!..

Стеха. Ду­же? Заз­на­ла і я тієї ша­но­би та по­чи­ту­ван­ня, заз­на­ла так, що й досі ва­дить!.. До­ки до лю­бові, до­ти й в ша­нобі, а як ос­ти­гидніє, тоді: "Іди, го­луб­ко, ку­ди очі див­ляться, та хо­вай­ся від лю­дей з своїм со­ро­мом!" Лю­ди, доб­родію,- во­ро­ги, привіта­ють та­ким прізви­щем, що й повік йо­го не збу­деш­ся!.. Ка­жу вам, що мені дійшло­ся до то­го, що хоч візьми та уко­ро­тай собі віку або ж іди за пер­шо­го ле­да­щи­цю або п'яню­гу, щоб ма­ти хоч яку-не­будь зас­ту­пу!.. Вже там що до­во­ди­лось на са­моті терпіти, про те зна­ли бо­ки та печінка, за­те при лю­дях бу­ла заміжньою і ха­зяй­кою!..

Бичок. Плю­вать на те па­ще­ку­ван­ня!..

Стеха. Звісно, вам плю­вать, а нам од­бу­вать!

Бичок. Так ось же слу­хай, ста­ра! Щоб ти за­пев­не зна­ла мою добрість і мою при­хильність до чу­жо­го го­ря, му­шу тобі і на цей раз до­по­мог­ти. Хо­ча я й знаю, що, мо­же, цих гро­шей ти й повік мені не відда­си, але ж, як той ка­зав: де вже на­ше не про­па­да­ло. (Усміхається). Чув я, та ще й не раз чув, бо в ме­не скрізь є ву­ха, що ти ме­не пе­ред людьми ли­хос­ло­ви­ла і усім на ме­не скар­жи­лась… Хе-хе-хе! Так по­мог­ти, га?.. Му­шу і цей раз виз­во­ли­ти те­бе з оказії, пам'ята­ючи пов­сяк­час, що роб­лю те зад­ля бо­га, шу­ка­ючи душі своїй спа­сен­ня! А дру­ге те, що чес­ная ти лю­ди­на, Сте­хо, че­рез те я те­бе по­чи­тую і зне­ва­гу твою до ме­не за­бу­ваю!

Стеха (ха­пає йо­го за ру­ку і цілує). Ох, ба­теч­ку ж мій, я вже й не зна­ти­му, як за вас бо­га мо­ли­ти.

Бичок. За ці сло­ве­са ве­ли­ке тобі спа­сибі. Мо­лись за грішну мою ду­шу, чес­ная вдо­во!.. Ох, грішні ми, грішні! Ходімо ж до гор­ниці, я дам тобі гро­ше­нят! (Пішли).

ЯВА 4

Олена ви­хо­дить з-за лаш­тунків і при­див­ляється.

Олена. Ку­ди ж це ма­ти пішла? Пев­но, до гли­тая!.. Вже збор­щи­ки поціну­ва­ли те­ли­цю, ось-ось і до скрині до­бе­руться, ли­бонь, і оде­жу хо­чуть поціну­ва­ти.

ЯВА 5

Христя ви­хо­дить з дру­го­го бо­ку з відра­ми.

Христя (ба­ла­ка швид­ко). Здрас­туй­те - не зас­туй­те! (Ре­го­че). Здо­ро­во, Олен­ко, чо­го-бо це ти та­ка зас­му­че­на? Що то у вас за лю­ди на подвір'ї?

Олена. Хіба не знаєш: уряд­ник та збор­щи­ки!

Христя. Учо­ра бу­ли і в нас ці гості. (З смут­ком). От і ку­пи­ла я собі на спідни­цю та на хвар­ту­шок, і нові чо­бо­ти ку­пи­ла!.. Повнісіньку скри­ню на­ку­пи­ла уся­ко­го доб­ра! І в скрині пус­то, і в ки­шені не гус­то! Аж дві вес­ни й два літа за­роб­ля­ла по­ден­но: ве­ликі гроші відда­ва­ла батькові, а п'ята­ки та гривні ви­хо­ву­ва­ла, та й ви­хо­ва­ла ма­ло не на вісім кар­бо­ванців, а вчо­ра як прий­шли оті здир­щи­ки - бо­дай їх за печінки узя­ло! - та як по­ча­ли ціну­ва­ти… Батько об по­ли ру­ка­ми б'ються та бідка­ються, ма­ти пла­чуть, а дітво­ра дрібна як підніме ре­ви та га­лас! І-і, ли­хо, хоч з ха­ти тікай! Ме­не за сер­це як ухо­пе, як ухо­пе! І вже, сест­рич­ко, й не тям­лю, як я вбігла в комірчи­ну, ви­тяг­ла з-під со­лом'яни­ка свій клад, вбігла в ха­ту та й жбур­ну­ла йо­го здир­щи­кам ме­жи очі, так-та­ки й жбур­ну­ла - от єй-бо­гу! А далі са­ма як за­голо­сю! І обіда­ти не сіла, по­ки не до­гу­лась та не до­го­лоси­лась до то­го, що аж батько на­ла­яли і ма­ло не од­ду­баси­ли! От тобі, Хрис­те, і спіднич­ка но­ва, от тобі й чобітки з підківка­ми! Прий­де різдво - усі ж то, усі дівчат­ка ви­ря­дяться, як квіточ­ки, як ля­леч­ки, у но­ве та в мод­не, а я од­на, мов та сирітка, бу­ду у ста­ренько­му… Ніхто й гля­ну­ти не схо­че на ме­не; усі хлопці відчах­нуться від ме­не, бо, звісно, у ста­ренько­му.

Олена. Не пе­ча­луй­ся, ще­бе­ту­шеч­ко, ко­му ти до впо­до­би, той і в ста­ренько­му за­че­пе!

Христя. Я й ко­ля­ду­ва­ти не піду; ні на ву­ли­цю, ні на скоб­зал­ку не вий­ду, хо­ва­ти­мусь від лю­дей. (По­мов­ча­ла тро­хи, далі озир­ну­лась і ти­хо ба­ла­ка). Хіба приз­на­тись тобі, сест­рич­ко?

Олена. Пев­но, вже по­ко­ха­ла ко­гось?..

Хрис­тя. Єй-бо­гу, я тобі приз­на­юсь, а ти, зо­зу­ленько, по­радь ме­не як­най­кра­ще! (Знов ози­рається). Я вже зовсім по­да­ла сло­во Мак­си­мові, ка­зав, що після Дмит­ра прий­де з ста­рос­та­ми. І люб­лю ж я йо­го, гос­по­ди, як люб­лю! А що, як батько та не за­хо­чуть відда­ти ме­не за нього?

Олена. Та ку­ди ж тобі ще заміж? Чи тобі є год з вісімнад­цять, чи пак і не­ма?

Христя. Не знаю! Батько зна­ють, а я не знаю! Та хоч би й зовсім мо­ло­да, так ка­жу ж тобі: люб­лю йо­го, що й душі не чую! А як він ме­не лю­бить, гос­по­ди! Як ду­же лю­бить! Ми вже ко­хаємось собі дав­но-дав­но! А як ми собі - так аж чуд­но! У петрівку, на другім тижні у вівто­рок, зустрілись ми на гро­мадській греблі по той бік ста­ву, і як ку­мед­но зустрілись: хо­ди­ла я, бач, гу­сят шу­ка­ти! Ход­жу по­над ста­вом та все: гу­сю-гу­сю-гу­сю! А во­ни зап­лив­ли аж геть під оче­ре­та та, знай собі, хлю­по­щуться та гли­та­ють ряс­ку. По­ча­ло вже й со­неч­ко спо­чи­ва­ти, а далі й смерк­ло, а я ж ход­жу по бе­резі, як манія, та кли­чу гу­сят. Далі тілько що зійшла я на греб­лю, аж зирк! щось іде на­зустріч, порівня­лось зо мною. "Доб­ри­вечір!" - ка­же. А я за­раз-та­ки йо­го й пізна­ла та й не пам'ятаю, чи од­ка­за­ла я йо­му що, чи ні, бо так за­со­ро­ми­лась, що й гос­по­ди! Чую, що ли­це моє, сест­рич­ко, мов вог­нем за­па­ла­ло і сер­це ніби ста­ло рос­ти і ши­ри­тись у гру­дях; скле­пи­ло мені ус­тоньки, і сло­веч­ка не про­мов­лю, стою ніби за­ча­ро­ва­на, от, єй-бо­гу, прав­да! Далі він пи­тає: "Що це з то­бою, го­луб­ко, діється?",- а я мов­чу, мов­чу, не­на­че оніміла! Далі бе­ре ме­не за ру­ку і сти­ха про­мо­вив: "Не­да­ром ме­не, мов ма­ною, сю­ди ве­ло, то ж сер­це по­во­да­та­рем бу­ло!" Од цієї мо­ви я ніби зав­мер­ла; і зда­лось мені, що та лю­ба мо­ва по­нес­лась геть по річці і да­ле­ко-да­ле­ко лу­ною одк­лик­ну­ла­ся, і ніби все за­мовк­ло навк­ру­ги, і вітрець за­тих, і хви­ля по­ляг­ла, і оче­рет задрімав!.. Че­рез яку го­ди­ну плес­ну­лась риб­ка про­ти зорі, і тоді тілько я тре­пе­ну­ла­ся,-і тоді тілько по­чу­ла своє сер­це, по­чу­ла, як во­но ви­раз­но то­ко­тить, і ніби хо­чу гля­ну­ти йо­му в вічі, хо­чу за­ба­ла­кать - і не мо­жу… "Мо­же, я тобі, моя квіточ­ко, не до лю­бові?" - спи­тав зго­дом і хотів вип­ру­ча­ти свою ру­ку з моєї, а я удер­жую і так щільно стис­каю її, ніби бо­юсь упус­ти­ти свою до­лю, своє щас­тя!.. І вже й не пам'ятаю, як він ме­не при­го­лу­бив і на­чав цілу­ва­ти. Дов­го-дов­го цілу­вав! І ти­хо-ти­хо про­мов­ляв та так же лю­бо, мов­би со­ло­вей­ко ще­бе­тав,- що слу­хаєш те ще­бе­тан­ня і на­чеб­то й нічо­го не зро­зумієш, а сер­цеві лю­бо: частіш во­но якось б'ється, і гру­ди все ви­ще здійма­ються; і поч­неш зітха­ти все частіш і ніби сумніш,- а все ж та­ки слу­хаєш то­го со­ло­вей­ка і не нас­лу­хаєшся!.. А далі - ох со­ром же який! - і я йо­го поцілу­ва­ла. Цілуємось та при­гор­таємо од­но дру­го­го до сер­ця! І чи­ма­лу ж та­ки го­ди­ну ми так прос­то­яли, бо як прий­шла я до­до­му, то вже наші спа­ли, ніде по ха­тах не світи­лось… Заг­ля­ну­ла в хлівець, аж і гу­ся­та до­ма!

Олена (зітхну­ла). І все те ми­неться, як лю­бий сон, і роз­мається, як ма­ре­во во­се­ни!

Христя (з ля­ком). Що ти го­во­риш, сест­рич­ко? Не ля­кай ме­не! (По­мов­ча­ла). Ото увійшла я ти­хе­сенько у повітку та й ляг­ла… Що ж ти ду­маєш, сест­рич­ко, не спиться, та й годі! Тілько що зап­лю­щу очі, так він і маріє пе­ре­до мною, так йо­го об­лич­чя і зма­люється пе­ред моїми очи­ма! Чую, перші півні проспіва­ли, далі другі, аж і треті; а со­ло­вей­ко десь да­ле­ко-да­ле­ко так і ви­ляс­кує, так і ви­ляс­кує, аж лу­на йде! По­ча­ли вже й гу­си на став­ку гер­го­та­ти, за­шав­котіли утя­та, ластівоч­ка на бан­тині ти­хо-ти­хо за­ще­бе­та­ла… Зовсім уже на­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись! І че­рез пре­ве­ли­ку си­лу зас­ну­ла я, та так зас­ну­ла, що лед­ве-лед­ве ма­ти роз­бу­ди­ли!.. Як збу­ди­ли, та й пи­та­ють: "Яко­го це ти, до­ню, Мак­си­ма у сні кли­ка­ла?" А я як схоп­люсь, та з ко­мо­ри, та навтіки… аж біля річки зу­пи­ни­ла­ся; і тілько тоді й опам'ято­ва­лась, як з річки свіжою во­ди­цею уми­ла­ся!.. (По­мов­ча­ла). Ска­жи мені, Олен­ко, чи й ти сво­го Андрія так лю­биш?

Олена (з ве­ли­ким смут­ком). Ох, луч­че не пи­тай!

Христя. Як же це, сест­рич­ко? Ти пла­чеш? Та гос­подь з то­бою!

Олена (по­ка­зує на сер­це). Бо тут пов­но і щас­тя, пов­но й сліз!

Христя. Не ро­зумію я те­бе! Ох, як же я за­ба­ла­ка­ла­ся з то­бою, про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Олена (одна). Щас­ли­ва ти, до­ки сер­цем ще жи­веш, до­ки на думці чорні бро­ви ми­ло­го та карії очі; те­пер тобі тілько й гад­ки, щоб по­ба­чи­ти ми­ло­го, по­чу­ти йо­го лю­бую роз­мо­ву, при­гор­ну­тись до йо­го сер­ця!.. А й ні га­доч­ки ж тобі об тім, що зго­дом ста­неться, що спіткає опісля? І я ж та­ка бу­ла щас­ли­ва! А й чи дав­но то бу­ло, а вже той рай за­рос­тає тер­ном ко­лю­чим; ми­ну­ло­ся без­печ­не та світле щас­тя, мов пта­шеч­кою про­ли­ну­ло, мов вих­ром про­нес­ло­ся… Тілько іноді за­ми­го­тить пе­ред очи­ма ве­се­лая гад­ка про те щас­тя й підду­рює хво­ре сер­це, а че­рез хви­ли­ну знов у ду­шу за­пов­зає смут­на дум­ка і заквітчує її от­ру­тою-зіллям! Знов нев­си­пу­че що­ден­не біду­ван­ня з'ятриться у душі нез­гоєною бо­ляч­кою і при­да­ве її, мов­би ски­бою важ­кою. Тяж­ко жи­ти у світі з щи­рим ко­хан­ням! На­що бідній лю­дині у гру­дях чу­ле сер­це? Лег­ше б бу­ло жи­ти без по­чут­тя і бідка­тись з хо­лод­ним сер­цем!.. (За­ду­ма­лась).

ЯВА 6

Ви­хо­дять Би­чок і Сте­ха.

Стеха (вже під чар­кою). Во­но прав­да, доб­родію, що кра­ще, як ха­та доб­ре вкри­та, а сви­та гар­но… Ну, та вже ко­ли хвор­ту­на пла­че…

Бичок (по­ба­чив Оле­ну). Здо­ро­венька бу­ла, Оле­но Юхимівно! (Сміється). За­гор­ду­ва­ла, що вже й не вітаєшся зо мною!

Олена. Чо­му ж не привіта­тись? (Укло­няється). Та й чим би то я ма­ла гор­ду­ва­ти? Ма­мо, йдіть мерщій до­до­му, бо там вже й до скрині до­би­ра­ються.

Стеха. А дулі їм з ма­ком! Осьдеч­ки гроші. (По­ка­зує бу­мажні гроші). І те­лич­ка-первісточ­ка бу­де у хлівці, і оде­жин­ка у скриньці! Зась їм та ду­ля з ма­ком!.. Ох, ди­ти­но моя лю­ба, ди­ти­но моя па­ня­ноч­ко, кра­ще б мені бу­ло ба­чи­ти те­бе за не­лю­бом у роз­ко­шах та у добрі, ніж за ми­лим, та в нужді! Про­щай­те, Йо­сип Сте­па­но­вич! Пош­ли вам гос­подь щас­тя й віку, і ку­ди тілько дум­ка ва­ша сяг­не, щоб усе так ста­ло­ся, як за­ба­жається. (Пішла).

ЯВА 7

Бичок і Оле­на.

Бичок. Але ж ти ще кра­ща ста­ла, як дівкою бу­ла!

Олена. То не­хай во­но при мені й зос­та­неться.

Бичок. Чо­го ж ти так ско­са на ме­не пог­ля­даєш, ніби яг­нят­ко на вов­ка?.. (Усміхається). Хіба у ме­не та­кий страш­ний пог­ляд?

Олена. Ні, пог­ляд у вас ли­си­чий, та вов­ча дум­ка!

Бичок. Ай-ай-ай! А ру­че­ня­та які ста­ли чорні!

Олена. Он у вас і білі ру­ки, а ду­ша…

Бичок. Жи­ве то­бою, то­бою ди­ше!..

Олена. Чи вам же прис­та­ло ба­ла­ка­ти про ко­хан­ня? Від вас вже зем­лею смер­дить!

Бичок (сміється). Не сердься, моя квіточ­ко! (Хо­че її об­ня­ти). Зо­ло­то - не мо­ло­ди­ця!

Олена. Ну-ну, ру­кам волі не да­вай­те! Ач які! Пе­ред людьми вдаєте з се­бе свя­то­го та бо­жо­го, а на­одинці - бісові рідня?

Бичок. На­що ж гос­подь і дає кра­су, як не на те, щоб на неї за­див­ля­ли­ся?

Олена. Та хоч би й так, то не вам вже про ко­хан­ня ка­за­ти!

Бичок. А я все-та­ки ка­жу, що люб­лю те­бе, як-доч­ку, як…

Олена. Знаю я вас!

Бичок (зітхнув). Ти все-та­ки не віриш, що я доб­рий чо­ловік!

Олена. Доб­рий! Як спи­те, то їсти не про­си­те!

Бичок. Ти усе шут­ка­ми та жар­та­ми? І дай бо­же шут­ку­ва­ти, аби б не су­му­ва­ти! (Зітхає). Бо­же ми­лий! Усім лю­дям я люб'язний, тілько тобі, моя гор­лич­ко, моя квіточ­ко… Чо­го ж знов шпи­гаєш ме­не гост­рим пог­ля­дом? Вір не вір мені, а я ска­жу нап­рям­ки, що один твій лас­ка­вий пог­ляд - і пан я над па­на­ми!

До нього тим ча­сом підкрав­ся Мар­тин.

ЯВА 8

Ті ж і Мар­тин.

Мартин. Йо­сип Сте­па­но­вич, кум­цю лю­без­ний, я на вас де­сять разів лас­ка­во гля­ну, тілько по­зич­те мені ще на відро горілки!..

Олена пішла.

Бичок (із сер­цем). Чор­тя­ка те­бе піднес­ла!

Мартин. Не гнівай­тесь! А гар­на мо­ло­дич­ка, га? А ма­ти її ще кра­ща бу­ла, на все се­ло, та й навк­ру­ги не бу­ло кра­щої дівчи­ни… Та па­нич звів з ума! Ех, кум­цю, кум­цю, бо­дай вас кур­ка вбрик­ну­ла! Да­вай п'ять рублєй та й бе­ри по­лові, хо­чеш?

Бичок. Ох, пе­реп­ла­тю, ли­бонь, тро­хи, але не­хай вже!… (Б'є по руці.) Піди ж до во­лості та на­пи­ши роз­пис­ку.

Мартин. Що? Ку­ди? До во-ло-сті! Ов­ва! Ста­ло бить, не­ма вже Мар­ти­нові віри, не­ма? Так от же з місця не зво­рух­ну­ся - не попх­ну­ся!.. Да­вай, ка­жу, п'ять рублєй!.. Не даєш?.. (Кри­чить). Юд­ко, гей! бе­ри че­мер­ку, бе­ри шап­ку, бе­ри чо­бо­ти!.. Гей, зби­рай­сь, го­ло­та. Мар­тин гу­ляє! (Сів долі й роз­зу­вається). Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. Юд­ко, бе­ри со­роч­ку, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри!..

Бичок. Та вга­муй­ся, не ре­пе­туй, ходім у гос­по­ду, там і гроші дам!

Мартин. Ні в тин ні в во­ро­та, су­да­ри­ня кри­во­ро­та! Гей, ку­ме, пам'ятай при­каз­ку: "Ко­валь клеп­ле, до­ки теп­ле!" Гля­ди, щоб і я не про­хо­ло­нув!

Бичок. А завт­ра ж на які пох­ме­лиш­ся?

Мартин. Оце вже не твоє діло та й не по­по­ве, от що! Слу­хай­те, го­лу­бе си­зий, кум­цю лю­без­ний, не будьте ви сви­нею, ко­ли вас ве­ли­ча­ють! Чуєте, не будьте, ка­жу, тим, що морк­ву риє!.. (Співа).

Давай п'ять рублєй, бо, як роз­сер­дюсь, не про­дам по­ло­вих. Гей, Юд­ко! Іди сю­ди, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри шта­ни, бе­ри, со­роч­ку!..

Із шин­ку вибіга Юд­ко.

ЯВА 9

Ті ж і Юд­ко.

Бичок (вий­ма гроші). Та на вже, що з то­бою подієш!

Мартин. Отут пок­ла­ди, біля ме­не!

Бичок. Чи го­диться ж ха­зяїнові та отак по­се­ре­ду ву­лиці ва­ля­тись?

Мартин. Не чхай мені в ніс, не­хай тобі біс! Сідай і ти ря­дом… Не хо­чеш? Ого-го, за­ко­пи­лив гу­бу.

Юдко. Мар­тин Ра­ди­во­но­вич, неб­ла­го­род­не так!..

Мартин. Що? На гроші! (Юдко хо­че взя­ти ру­кою.) Е, ні, не ру­ка­ми, а ро­том дос­тань з землі!...

Юдко. Ви все з жар­та­ми, не­хай бу­де­те здо­рові.

Мар­тин. Не хо­чеш? Я за­раз піду у дру­гий шинк!.. Чо­го доб­ро­го, а шинків у нас, сла­ва тобі гос­по­ди!..

Юдко наг­нув­ся і взяв гроші ро­том.

Ага, зля­кав­ся? Стій же так, до­ки я доспіваю. (Співає).

(Юдкові). Ки­вай, псявіро, оцим пальцем!

Юдко ки­ва.

То-то? (Про­мов­чав). Те­пер кру­ти го­ло­вою!

Юд­ко кру­тить.

То-то! (Співа).

Там він і досі ви­сить, сер­де­га! (Зітхає). Юд­ко, підве­ди ме­не!

Юдко підво­дить.

Ти, мо­же, ду­маєш, що я п'яний? Ов­ва! Ве­ди ж під ру­ку, як ар­ха­рея!..

Юдко взяв йо­го під ру­ку.

Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє! Про­пив во­ли по­лові, поч­не­мо з ря­бих!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де! Відчи­няй, бісів кап­ца­не, двері!

Пішли у шиньк.

Бичок (один). По­чи­най, Мар­ти­не, з ря­бих, а мені й на ру­ку ковінька! Тре­ба бу­де на вся­кий слу­чай век­се­ля за­го­то­ви­ти, щоб підпи­сав Мар­тин, то во­но спокійніш бу­де! (Сіда на го­нок). Засіла мені Оле­на в го­ло­ву, мов цвя­шок! Та чи вже ж во­на вте­че з моїх рук? (По­ду­мав). Ко­ли б мені Андрія ку­ди-не­будь зап­ро­то­ри­ти, тоді б інша річ бу­ла!.. Тільки б мені йо­го з се­ла вип­ро­ва­ди­ти! Хіба звер­ну­ти на нього яку про­ви­ну та ста­но­во­му шеп­ну­ти? Що ж, хіба то ве­ли­ко­го за­хо­ду кош­тує? У ме­не на тім тижні ко­ня­ку ук­ра­де­но, ска­жу, що Андрій ук­рав, і свідки знай­дуться!.. Я їх цілий де­ся­ток куп­лю!.. І суд­дя свій чо­ловік, я ж йо­му не­ма­лу су­му дав у по­зи­ку!.. Ста­но­вий - кум мій!.. А як і ви­ще піду, то є чим ру­ку по­зо­ло­ти­ти!..

ЯВА 10

Іван Пав­ло­вич і Андрій Ку­гут.

Іван Пав­ло­вич (по­ба­чив Бич­ка). Сли­хом слихать, Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча у вічі ви­дать!

Бичок (убік). От чор­тя­ка те­бе при­нес­ла! Ще чаю поп­ро­сить… А мені з те­бе ко­ристі, як з би­ка мо­ло­ка. (До нього). Яким це вас вітром за­нес­ло?

Іван Пав­ло­вич (чо­лом­кається з ним). Діла, діла! Аж го­ло­ва тріщить од тих ділові.. Тут чо­ловічка хо­чу най­ня­ти, та от ніяк до со­во­куп­ності не проізойдьом!..

Бичок. Яко­го ж чо­ловічка, чи не Андрія?

Андрій. Та ме­не ж!

Бичок (убік). По­мо­жи, бо­же, во­но без гріха ще кра­ще! (Зрадів). Так чо­го ж тут? Ми­лості про­сю до гос­по­ди!

Іван Пав­ло­вич. Зна­чить, даю йо­му на год вісімде­сят! А ро­бо­та яка: наг­ля­дать за ха­зяй­ст­вом і вся­кою про­це­ду­рою; зна­чить, бу­дем так го­во­рить, за при­каж­чи­ка бе­ру.

Бичок. Та вам кра­що­го робітни­ка, як Андрій, то й не знай­ти! І чес­на лю­ди­на, та­ка чес­на!.. Вже я вам за йо­го у по­ру­ку!

Іван Пав­ло­вич. Чув, чув од лю­дей! Звісно, я не ста­ну жбур­лять ко­пи­тал так, за­ра­ди бо­га, бо то тру­до­ве. Я, зна­чить, по­совіту­вав­ся тут з де­яки­ми ха­зяїна­ми, ну і… А мені та­ко­го чо­ловіка і тре­ба, щоб він не ле­жень був і у ха­зяй­стві за вся­ким сос­ловієм щоб бу­ло як своє око! (До Андрія). Од­на­че спи­тай хоч і Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча, чи дасть тобі те­пер хто більшу ціну?

Бичок. А яка ціна?

Андрій. Тут не про ціну річ!

Іван Пав­ло­вич. А бу­деш вірно слу­жи­ти і всякі діла проз­во­дить, так я й при­бав­лю.

Андрій. Що го­во­рить! Ціна гар­на, од­на біда що да­ле­ка сто­ро­на!

Іван Пав­ло­вич. Яка ж то да­ле­ка, що, бу­дем так го­во­рить, і двох­сот верст не бу­де!..

Бичок (лу­ка­во). Ой ні! Да­ле­ка, да­ле­ка сто­ро­на, аж на краю світа!.. Як же та­ки так, ви тілько розміркуй­те: од­но, що да­ле­ка сто­ро­на, а дру­ге, що тут зос­тається жінка мо­ло­да, так страш­но по­ки­да­ти, щоб іноді на са­моті не знай­шла собі за­бав­ки!..

Андрій (блис­нув очи­ма). Йо­сип Сте­па­но­вич! Моя жінка - то мій і со­ром бу­де! А вам до цього діла зась!

Бичок (убік). Ото, який бас­кий! (До нього, сміючись). Га­ря­чий, як у горні залізо!

Іван Пав­ло­вич. За­по­розька кров! Люб­лю та­ких мо­лодців! Га­ря­чий чо­ловік, бу­дем так го­во­рить, до вся­ко­го діла га­ря­чий!..

Бичок. А я тобі ска­жу, Андрію, по-при­ятельськи, тілько ти не сердься на ме­не! Бач, як­би най­няв­ся, то й мені б швид­ше віддав по­зи­ку.

Андрій (по­чер­вонів). Йо­сип Сте­па­но­вич! Не прис­та­ло пу­та­ти чу­жо­го чо­ловіка у наші з ва­ми сто­сун­ки!.. Ду­же вже час­то ста­ли ви доріка­ти ме­не тією по­зи­кою.

Бичок. Гос­подь з то­бою! Як вже я те­бе дорікаю, то й не знаю! По-бо­жо­му, по-бо­жо­му з то­бою об­ход­жусь!.. (Сміється). Хоч, по правді ка­жу­чи, ти, го­лу­бе си­вий, ніби й честі вже не знаєш! Ще торік слідо­ва­ло відда­ти? Ну, та те­пер вже, як най­меш­ся, то я бу­ду за­без­пе­че­ний!..

Андрій (заск­ре­го­тав зу­ба­ми). Годі, Йо­сип Сте­па­но­вич! Не знаю, хто з нас честі не має! Ви б кра­ще роз­ка­за­ли, як та по­зи­ка скла­да­лась. Ну, та що вже тут го­во­рить: за­су­нув шию у яр­мо, так тре­ба й вез­ти!.. (До Іва­на Пав­ло­ви­ча). Я йду, я сог­ла­сен!..

Іван Пав­ло­вич. Хва­лю. Зна­чить, мо­ло­дець!.. Щоб уся ета про­це­ду­ра зра­зу,- іду або не іду! Мо­ло­дець, од­но сло­во, мо­ло­дець!

Бичок. Ну, сла­ва гос­по­деві, що все бла­го­по­луч­но! Ходімо у гос­по­ду і там вже по­ба­ла­каємо собі лю­бенько до ла­ду.

Андрій. Можна і тут ба­ла­ка­ти! Я не кра­де­не про­даю, а свій піт, свою кри­ва­ви­цю!

Іван Пав­ло­вич. О ні! У хаті якось бла­го­родніш!.. Та вже й смер­кає.

Андрій. Про ме­не, ходім хоч і в ха­ту!

Би­чок (до Іва­на Пав­ло­ви­ча). Ми­лості ж про­сю хліба-солі од­ку­ша­ти й чаю-са­ха­ру од­пи­ти.

Іван Пав­ло­вич. Бла­го­дать до­му ва­шо­му!

Би­чок (бе­ре люб'язно Андрія за пле­че). От ти все ніби сер­диш­ся на ме­не, а я, єй-бо­гу, тобі доб­ра ба­жаю!

Андрій (зітхнув). Ба­чу, ба­чу доб­ре, та не смію до ла­ду по­дя­ку­ва­ти.

Пішли всі в до­мок.

ЯВА 11

Виходить Оле­на, приг­ля­дається упо­довж ву­лиці.

Олена. Що це Андрія так дов­го не­ма? Ка­жуть сусіди, що який­сь-то міща­нин йо­го до­го­во­ряє у од'їзд… Не до­ве­ди гос­по­ди! Ох, не­да­ром бе­ре ме­не ту­га, нес­подіва­ний сму­ток да­вить мою ду­шу!.. Ох, сер­це моє, бідне сер­це, ли­хую го­ди­ноньку ти мені віщуєш! (За­ду­ма­ла­ся). Де мої ра­дощі, де моє без­печ­не ве­сел­ля поділось? Про­ми­ну­ло, як у сні!.. Ось і те­пер виг­ля­даю ми­ленько­го, та вже не з тією гад­кою, як ко­лись, не з тією дум­кою… І він прий­де, прий­де ми­лий, та вже смут­ний, не­ве­се­лий: хоч ус­тоньки йо­го й усміхнуться, та вже не тим посміхом чарівним, хоч оченьки йо­го й гля­нуть на ме­не, та вже не тим пог­ля­дом щас­ли­вим!.. Су­мує мій ми­лий, дав­но вже я це помічаю, і йо­го пе­чаль в'ялить ме­не і су­шить!.. Без­щасні ми, без­та­ланні… (За­ду­ма­лась).

ЯВА 12

Виходить Андрій і Іван Пав­ло­вич.

Іван Пав­ло­вич. Так, ста­ло, бу­дем так го­во­рить, завт­ра і в до­ро­гу?

Олена нас­лу­хає.

Андрій. Я своїм сло­вом не тор­гую і набір йо­го не даю!..

Іван Пав­ло­вич. Мо­ло­дець, го­во­рить як по пи­са­но­му! Так уранці схо­ди­мо до во­лості і всю там ме­ханіку на­щот ус­ловія… Щоб, зна­чить, бу­дем так го­во­рить, ніяко­го хвак­та, ніякої про­це­ду­ри… А що, пи­сар ваш лю­бить при­но­шеніє?

Андрій. А де ж ті пи­сарі, котрі цього не люб­лять?

Іван Пав­ло­вич (розвів ру­ка­ми). Що ти вдієш? Здирст­во, скрізь здирст­во, од­но сло­во,- грабіж! Не­ма честі, у яму честь за­ко­па­ли! (Вер­нув­ся у до­мок).

Андрій (один). Важ­ко бу­ти вольним і не ма­ти волі, стра­чу­ва­ти си­ли на чу­жу ко­ристь, чу­жую ни­ву, об­роб­ля­ти, а свою за­нед­ба­ти… А ще тяж­че не зна­ти про-світлої го­ди­ни і не ба­чи­ти краю гіркій праці!.. По­би­ла вже ли­ха го­ди­на, як чу­жая ни­ва та по­зи­че­ний серп!.. І нев­же так і гну­тись довіку? Ні, ще навк­ру­ги ме­не за­сяє яс­не со­неч­ко, ще до­ля усміхнеться! Один рік - і дум­ки темнії од­ли­нуть!.. Допік ти мені, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, твоєю лас­кою: "По­зи­ку,- ка­же,- знаєш, а за відда­чу не дбаєш?.." Я не дбаю, я не пра­цюю? Гру­ди­на та спи­на про те знає та оці кістляві ру­ки в пу­хи­рях!.. Доб­рий ти чо­ловік, Йо­си­пе, тілько не впа­дай­ся тобі в ру­ки: жив­цем об­лу­пиш! Ти до­по­ма­гав мені і ра­див, спа­сибі тобі, до­ки не скру­тив ме­не, мов на­ли­га­чем, твоєю по­зи­кою! І за­раз ме­не по­ра­див, тілько що ця твоя по­ра­да гірш, ніж зра­да: вир­вав ти у ме­не сло­во твоїм дорікан­ням, я зга­ря­чу дав йо­го і те­пер вже ніза­що не зла­маю, луч­че б ти ме­не но­жем порс­нув, та не ко­рив, га­ди­но, твоїми грішми, ви­тяг ти у ме­не жи­ли, щас­тя моє над­ла­мав, сер­це кров'ю об­лив!.. Сліз ще не ви­лив моїх, ба­га­то ще їх зос­та­лось! (Ви­ти­рає очі ру­ка­вом). Со­ром, со­ром пла­ка­ти ко­за­кові! А Оле­на, що з нею бу­де, як довідається про не­ми­ну­чу тяж­кую роз­лу­ку? Ох, не мо­жу ж я далі терпіти, гну­тись і вкло­ня­тись пе­ред тим, кот­рий моїм же са­лом та по моїй шкурі ма­же, кот­рий ко­рис­тується моєю кри­ва­ви­цею і за мою гірку пра­цю ме­не ж зне­ва­жає!.. Скріпись, сер­це, ви­сохніть, очі!..

Олена (па­дає). По­ки­дає! По­ки­дає!

Андрій (здриг­нув). Оле­на?! Во­на чу­ла! (Підбіг до неї і підійма). Оле­но! Оле­сю!.. Пта­шеч­ко моя, го­лу­бонько моя си­зок­ри­лая, до­ленько моя щас­ная!..

Олена (ри­да­ючи). Сер­це, сер­це го­рить!.. О, дай­те ж мені от­ру­ти-зілля!.. Ми­лий ме­не по­ки­дає!.. Рвись же, сер­це, з гру­дей, ту­манься, ро­зум, по­же­жею па­лай­те, мрії! Про­па­ща я, про­па­ща! (Зомліла, па­дає Андрієві на ру­ки).

Андрій (з кри­ком). Олен­ко! Що це з то­бою подіялось? Зомліла… Ру­ченьки по­хо­ло­ну­ли… не б'ється сер­це!.. Оле­сю!.. Бо­же, бо­же! Оле­сю, про­мов же хоч сло­веч­ко!.. Зіронько моя, не зво­ру­хуй же моєї од­ва­ги!.. Лю­ди добрі, ря­туй­те її, ря­туй­те ме­не!.. Оле­сю, я сло­во зла­маю, чуєш?.. (Ри­дає). Одк­ри­ла оче­ня­та… Чо­го ж так, сер­денько, так пильно, так страш­но ди­виш­ся на ме­не? Ні, я не мо­жу розрізниться з то­бою, не­хай ум­ру в ярмі, про­па­ду у кор­мизі, а те­бе не по­ки­ну!..

Олена (дов­го ди­виться на нього, далі лед­ве про­мов­ляє). Стри­вай, стри­вай!.. На рік? У най­ми? А там зно­ву щас­тя, зно­ву рай?.. Ди­вись, ди­вись мені в вічі: пря­мо, лю­бо, ве­се­ло, щас­ли­во!.. О, як я те­бе ко­хаю! Пом­ру без те­бе! (Ти­хо пла­че).

Андрій. Не ка­жи, не ка­жи так!..

Олена. Зав'яне сер­це, і оченьки по­гас­нуть!.. Стри­вай, я по­ду­маю! Я по­ду­маю… (По­мов­ча­ла). Нічо­го не зро­зумію!.. Без те­бе зос­та­тись?.. Дай сю­ди ру­ку до сер­ця, так!.. їдь, їдь, мій со­ко­ле, мій світе, моя дум­ко!.. Ох, в'яну ж я, в'яну, як квіточ­ка на вогні!.. їдь, їдь, ми­лий!.. Швид­ше їдь! Сер­цем те­бе бла­гос­лов­ляю! (Одійма йо­го ру­ку од сер­ця). Про­щай!..

Андрій (здійма ру­ки до не­ба). Бо­же ми­лий! Один ти ба­чиш моє сер­це, пе­ре­пов­не­не кри­ва­вих сліз! Усе я тут по­ки­даю: сер­це, ду­шу, дум­ки, надії і та­лан!.. Те­пер я бідніш від стар­ця! Зглянься ж на­до мною, си­ро­тою бідо­лаш­ним! (Ту­лить Оле­ну до сер­ця і дов­го цілує).

Олена (па­да нав­колінки). Бо­же ми­ло­серд­ний! Бла­гаю те­бе, єди­но­го, з'єди­ня­ючи в бла­ган­нях всі мої сльози, всі мої дум­ки, оси­ротілеє сер­це, в сльозах по­топ­ле­ну ду­шу… Прис­пи, бо­же, моє сер­це, до­ки мій Андрій, моє ко­хан­ня, при­ли­не до ме­не го­лу­боньком си­зок­ри­лим!.. Бо­же, по­рад­ни­ку єди­ний, ус­та мої не змо­жуть ви­мо­ви­ти пе­ред то­бою мо­го го­ренька, слізонька­ми уми­то­го!..

Андрій (підійми її й гор­не до сер­ця). Бо­гу, бо­гу єди­но­му по­ки­даю те­бе, моя вірная єди­ная дру­жи­нонько!

Завіса па­дає

ДІЯ ДРУГА

Через рік і вісім день.

У Сте­хи. Стіл, пок­ри­тий ста­ренькою ска­тер­ти­ною, дві ла­ви, піл, скри­ня і де­яке збіжжя.

ЯВА 1

Сте­ха, Оле­на і Збор­щик.

Стеха (біля сто­лу зас­му­че­на). І це ж ви по-бо­жо­му ро­би­те, по-людськи?

Зборщик. Ти ж знаєш, ста­ра, що ми, мов­ляв, хоч і на­чал­ни­ки, а, на­решті, теж лю­ди підне­вольні: ми по­винні спов­ня­ти те, що ви­ще на­чалст­во зве­лить; ну, а не зро­би так, як на­ка­за­но, за­раз те­бе і змінять. Та не­хай би вже зміни­ли, як я, то ще й по­дя­ку­вав би за це, а он то по­га­но, що ще й в хо­лод­ну по­са­дять.

Стеха. Беріть оде­жу, не­ба­га­то її й зос­та­лось, грабуй­те ха­ту, гра­буй­те усе!.. Як не зволікай­ся, як не ду­май, а не одіпхнеш від се­бе злиднів: чи сьогодні, чи завт­ра йти попідвікон­ню з тор­ба­ми, хіба не од­на­ко­во?!

Зборщик. А що ж, про зя­тя й досі не­ма чутки?

Стеха. Не­ма!.. Вже сьогодні дев'ятий день, як рік ми­нув, а йо­го не­ма та й не­ма!.. Вже й ки­да­лись ми по во­рож­ках; а Олен­ка то вже ви­гу­ла і вип­ла­ка­ла так, що й сліз у очах не ста­ло!..

Олена. Не всі, не всі ще сльози вип­ла­ка­ла! Во­ни є, та за­пек­лись біля сер­ця!..

Зборщик. Див­но, див­но!.. (По­мов­чав). Так-та­ки навсп­равж­ки ка­жеш, ста­ра, що гро­шей не маєш?

Стеха (з жа­лем). Ні, шут­кую я!

Зборщик. Я че­рез те, бач, що є й про­меж на­шо­го бра­та: що інший, хоч ти йо­го пе­чи або ріж,- не дає!..

Стеха. З чо­го ж би во­но взя­лось? Не­на­че не знаєте, що вес­ною корівка одійшла, дум­ка бу­ла, що ось-ось бу­де з те­лям, аж прий­шлось у прірву її відво­лок­ти. Те­пе­ра хлібця ані стеб­лин­ки не вро­ди­ло!.. Діток, щоб з го­ло­ду не по­пух­ли, му­си­ла по лю­дях по­роз­ти­ка­ти: за шма­ток хліба та хоч за дра­ну оде­жу.

Зборщик (зітхає). Усі ми бідкаємо­ся!.. Ну що ж, ма­буть, прий­деться опи­су­ва­ти та ціну­ва­ти?

Стеха. Ка­жу ж: цінуй­те, про­да­вай­те, що хоч­те робіть! Скілько вас вже я не бла­га­ла, скілько не мо­ли­ла…

Зборщик. А, та й чуд­на ж ти лю­ди­на! Ро­зумієш - на­чалст­во! Ка­жу тобі, що не моя си­ла, не мо­жу… Як там ка­жуть: "Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка!" Ко­ли на­чалст­во зве­лить, на­ка­за­но - і спов­няй, хоч здурій або ска­зись, а спов­няй!.. (Встав). Ну, про­ща­вай, ста­ра!.. Завт­ра опи­ше­мо та й поцінуємо!..- (Пі-шов).

Стеха. Дорізу­ва­ли б вже сьогодні, на­що відкла­дать?

ЯВА 2

Ті ж, без збор­щи­ка.

Олена. Ма­мо, що ж це з на­ми бу­де?

Стеха. Ду­май вже ти, до­ню, а мені вже ли­хо зовсім па­мо­ро­ки за­би­ло! Як ка­за­ли лю­ди, то так, ма­буть, і є: що по­ки­нув нас Андрій на віки вічні!..

Олена. Страш­но, ма­мо, страш­но!

Стеха. Од­на те­пер надія на Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча!

Олена. Ох, не кажіть мені про нього, не на­га­дуй­те!

Стеха. Спе­ре­чай­ся, спе­ре­чай­ся, до­ки під ти­ном не опи­ниш­ся!

Олена. І це ма­ти, ма­ти рідна та­ку ра­ду по­дає.

Стеха. Кра­ще со­ром, ніж го­лод­на смерть!..

Олена (са­ма з со­бою). Завт­ра ви­же­нуть з ха­ти!.. Ку­ди ж піде­мо, на вигін, попід ти­ни?.. Де ж ти, Андрію, де ж ти, по­ра­до моя?

Стеха. Бай­ду­же йо­му за нас!

Олена (ла­має ру­ки). Пе­кельна ва­ша мо­ва!.. От­руїть кра­ще ме­не, ніж я маю зла­ма­ти за­кон!..

Стеха. Те­бе струїть, а самій ку­ди подітись з трьома діточ­ка­ми ма­ли­ми? Чи всіх пов­би­ва­ти, а потім з кручі униз го­ло­вою?!

Олена. Не знаю, нічо­го не знаю, нічо­го не уро­зумію!.. Спи­та­ла б я у сер­ця, ко­ли ж во­но мов­чить, дав­но йо­го не чую, не­мов во­но зав­мер­ло! Од­на надія ще тілько жи­ве!.. Ма­мо, не су­муй­те, Андрій вже не­да­ле­ко! Ось-ось не­за­ба­ром він прий­де!.. Сьогодні пи­сар приїхав з горо­да, мо­же, лист привіз від Андрія!.. Побіжу я та спи­таю!.. Сер­це моє зав­мер­шеє, що ти мені звішуєш: чи го­ре, чи радість? (Вибігла з ха­ти).

Стеха (са­ма). Щод­ня у нього щось та­ке не­по­доб­не тво­риться!.. Бідна, бідна ди­ти­но моя!.. Зсу­ши­ла те­бе жур­ба, зв'яли­ла не­до­ленька!.. (Ла­має ру­ки). Чи ми в чім ко­го ук­рив­ди­ли, чи прогніви­ли, що з яви­ла­ся та­ка на­пасть, кот­ра при­му­шує нас до наг­лої смерті?.. Чи вже ж і досі ка­ра­юсь я за те, що пос­лу­ха­ла ко­лись не­ро­зум­но­го діво­чо­го сер­ця і пішла на гріх; за те, що ко­лись по­ко­ха­ла нерівню і, за­був­ши со­ром і те­бе, бо­же ми­ло­серд­ний, ма­ло не за­на­пас­ти­ла свою ду­шу? Ка­рай, ка­рай ме­не, мій не­щас­ний та­ла­ну! Ма­ло, ще ма­ло я по­ка­ра­на! (Ри­да­ючи, па­да на стіл).

ЯВА 3

Входить Би­чок.

Бичок. Чо­го ти, ста­ра, щод­ня го­ло­сиш?

Стеха. Хто чим ба­га­тий, з тим і цяцькається…

Бичок. Чув я, що ха­ту твою хо­чуть ціну­ва­ти?.. Шко­да, шко­да! Бач, доч­ка твоя не веліла мені і на поріг по­ка­зу­ва­тись, а я та­ки прий­шов: не мо­жу я ба­чи­ти лю­ди­ну у нужді, у горі і щоб не да­ти до­по­мо­ги або ра­ди ро­зум­ної… А де ж доч­ка твоя?

Стеха. Побігла десь, як навісна. (Зітхну­ла). Я вже й дум­ки не при­бе­ру, що з моєю Оле­ною подіяло­ся? Спер­шу, бу­ло, і поп­ла­че, і по­су­мує, а потім і сха­ме­неться, іпо­ве­селіша… Перш бу­ло: схо­питься уночі, упа­де пе­ред об­ра­зом нав­колішки і поч­не мо­ли­тись, та й мо­литься якось не по-людськи, не мо­лит­ва­ми, а по-своєму, щось та­ке го­во­ре, що й не роз­бе­реш… Я оз­вусь до неї, то во­на й за­мовк­не! А оце вже місяців зо два, то, ли­бонь, і про бо­га за­бу­ла! А оці дев'ять день мов не­са­мо­ви­та; і не пізнаю я її, не­на­че то не моя ди­ти­на!..

Бичок. По­га­но, по­га­но! Вже ко­ли про бо­га по­ча­ла за­бу­ва­ти, то це вже зовсім по­га­но!

Стеха. Та­ки ж по­ду­май­те, за цілісінький рік ані вісточ­ки від Андрія, як не за­бу­ти про все?

Бичок. Мож­на, мож­на за­бу­ти про все, тілько не про бо­га! От я раз поз раз пам'ятаю бо­га, че­рез те й сер­це у ме­не та­ке при­яз­не до людсько­го кло­по­ту… Хіба вже й присісти?

Стеха. Сідай­те, доб­родію!

Бичок. Ся­ду, го­су­да­ри­не моя! Ох, гріхи, гріхи наші тяжкії: як вже не оберігаєшся, як не об­ми­наєш йо­го, а не об­ми­неш, бо увесь мир на гріхах стоїть, як на со­хах,- гріха­ми вкри­тий, гріха­ми вши­тий! Поміркуємо, нап­рик­лад, об тім, що навк­ру­ги нас діється: п'янство, свар­ка, лай­ка, грабіж… Брат бра­та об­ди­рає, син батька обк­ра­дає!.. Ки­да­ють віру, ла­ма­ють при­ся­гу, на бо­га навіть скар­жаться!.. Ох-ох-ох!.. Ку­ди ски­неш оком, так на те­бе гріхи і по­сип­лються, як град, як го­рох!.. Бо усі ми винні: кож­ний за се­бе і за дру­гих… Ска­за­но ж: "І во грєсі ро­ди мя ма­ти моя!.."

Стеха. Ох, грішні ми, грішні!

Бичок (по­мов­чав). Що ж, го­су­да­ри­не моя, го­во­ри­ла ти з доч­кою про ме­не?

Стеха. Го­во­ри­ла, та що ж, в од­ну ду­шу: "Не піду,- ка­же,- на гріх!.." Ко­ли б ви самі з нею по­ба­ла­ка­ли, та ще по-вче­но­му, то, мо­же б, во­на і пос­лу­ха­ла вас!

Бичок. Тобі, го­су­да­ри­не моя, як ма­тері, якось бла­гоп­рис­той­ніш, а я не насмію, та й по­го­во­ру людсько­го бо­юся…

Стеха (хли­па). Я ж ка­жу, ко­ли б ви тоді по за­ко­ну ду­ма­ли од­ру­жи­ти­ся з моєю Оле­ною, то я б її й при­си­лу­ва­ла до шлю­бу з ва­ми!

Бичок. Е, го­су­да­ри­не моя, від невінча­ної жінки більш ша­но­би! Та й де ті лю­ди, що жи­вуть по за­ко­ну, по­ка­жи мені їх, будь лас­ка, я ще зро­ду та­ких не ба­чив!.. Усі ми пе­рес­ту­паєм че­рез за­кон, та ще й як! Ти ж знаєш, що я чо­ловік не сліпий і ба­чу усе це у кни­гах, своїми очи­ма ба­чу; я вже не один де­ся­ток кни­жок пе­ре­ки­дав, до­ки до ро­зу­му дійшов! Ста­ло бить, я ба­чу і ро­зумію га­разд, як во­но і що… І ка­жу тобі ще раз, що усі ми пе­рес­ту­паємо че­рез за­кон, увесь мир!.. Дар­ма, що я оту­теч­ки жи­ву, мов­ляв, мов­би у за­кут­ку, од­на­че я доб­ре ба­чу, що й по всьому світі діється, мені аби б тілько кни­гу взя­ти в ру­ки і од­ним оком ту­ди ски­ну­ти, за­раз увесь світ і з'явиться пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!

Стеха. Та про це що й ка­зать: усі лю­ди у один го­лос ка­жуть, що ви чо­ловік ви­дю­щий і до усього знаєте!

Бичок. Знаю, та ще й доб­ре знаю! Я й ча­ру­ва­ти вмію, і на­си­ла­ти хво­ро­бу і злидні!.. Тілько я зло­го лю­дям не чи­ню!.. Бо­го­бо­яз­ли­вий я чо­ловік!

Стеха (ози­рається). Чу­ла я, що ви дев'ять су­бот про­ти ве­ли­кодніх свят хо­ди­ли під спуст, по­ки якусь чор­ну кни­гу здо­бу­ли?!

Бичок. Хо­див, го­су­да­ри­не моя!.. Я спог­ля­ну на чо­ловіка, отак крізь пальці, і зра­зу до­га­да­юсь, чим він і ди­ше! А як гля­ну на зорі, то вга­даю, що діється за двад­цять верс­тов відціля… До всього я, го­су­да­ри­не моя, вче­ний, та ще й не­аби­який вче­ний!

Стеха (по­мов­ча­ла). Ох, грішні ми лю­ди! Ось по­сидьте тро­хи, а я піду її по­шу­каю, мо­же, вдвох чи не при­сог­ла­си­мо. (Пішла).

ЯВА 4

Бичок (один). Сьогодні знов прий­шов від Андрія лист, ось-ось не­за­ба­ром при­бу­де; ча­сом Оле­на довідається про це, то в ме­не вже є дру­гий на­по­го­тові. (Вий­має). Осьдеч­ки він! Не­хай не­се до ко­го хо­че чи­та­ти, тут доб­ре на­пи­са­но. А хіба я ма­ло пе­ре­да­вав старій гро­ши­ма та хлібом? Та щоб так моє доб­ро і про­па­ло не за по­нюх та­ба­ки? О ні! Як не вдасться те­пер, то знов ку­ди-не­будь за­то­пи­рю Андрія, а ти, Олен­ко, та­ки хоч на тиж­день, на день, а бу­деш моєю! Та я за­да­вив би се­бе своїми ру­ка­ми, ко­ли б пе­ресвідчив­ся у тім, що з грішми я не ма­ти­му, чо­го схо­чу! На­що ж і гроші тоді, на бісо­во­го батька во­ни, ко­ли за них не мож­на ку­пи­ти увесь світ? Спа­лить їх тоді, в во­ду жбур­нуть, на вітер пус­тить!..

ЯВА 5

Би­чок і Оле­на.

Олена (хут­ко до Бич­ка). Де лист від Андрія?

Бичок (убік). Вже довіда­лась? (До неї). Не­ма у ме­не ніяко­го лис­та!

Олена (про­ся­чи). Віддай­те, ба­теч­ку, го­луб­чи­ку! Віддай­те!

Бичок (зітхнув­ши). Бідна, бідна ти, сиріточ­ка! За цілий рік діжда­лась од­но­го лис­та, та й той… Жаль мені те­бе, ду­же жаль!.. Я хотів за­таїти йо­го від те­бе, та пи­сар по­ба­чив, що з Хер­со­на, та й до­га­дав­ся, від ко­го він… На, чи­тай, без­та­лан­ная сирітко: тут твоя смерть! (Дає лист).

ЯВА 6

Ті ж і Сте­ха.

Олена (цілу­ючи лист). Тут, тут мої мрії, мій спокій, мій та­лан! О сер­це, бідне сер­це, щас­ли­ве сер­це! Тут мій сму­ток, тут мої і ра­дощі!.. (Роз­вер­ну­ла лист и ди­виться в нього). О го­ренько ж моє тяж­кеє, о боженьку мій! Яка я не­щас­ли­ва, що не вмію й сло­веч­ка про­чи­та­ти!.. Він, мій ми­лий, пи­ше до ме­не, він ба­ла­кає зо мною, вітає ме­не, а я… Од­не б тілько слов­це про­чи­та­ти своїми очи­ма, і я б по­ло­ви­ну сер­ця відда­ла!.. (Зно­ву цілує лист). Дру­жи­нонько моя, світе мій, дум­ко моя!.. Ох, яка ж я без­та­лан­на, яка я бідна. Я тілько пла­ка­ти вмію, та ри­дать, та сер­це кров'ю об­ли­вать!..

Бичок. Цілуй, цілуй свою от­ру­ту, при­гор­тай до сер­ця жа­ло га­дю­ки!

Олена (не слу­ха йо­го). Я піду за­раз до пи­са­ря або до дядька Мар­ти­на, він мені йо­го про­чи­та!.. (Побігла з ха­ти).

ЯВА 7

Бичок та Сте­ха.

Стеха (швид­ко). Що ж там Андрій пи­ше?

Бичок. Кра­ще не пи­тай! Дру­гу по­ко­хав, ось що! І не вер­ну­ся, ка­же, вже ж ніко­ли, і не сподівай­ся ме­не ба­чи­ти.

Стеха (сплес­ну­ла ру­ка­ми). Ох, бо­же ж мій, що ж це у світі діється? Ли­шенько нев­си­пу­че, при­че­пи­ло­ся ж ти до нас гірш про­пас­ниці… Прок­ля­тий Андрій, прок­ля­тий! А як же во­на йо­го лю­би­ла, як ко­ха­ла, як ан­го­ли люб­лять бо­га!..

Бичок. Та годі тобі, ста­ра, вби­ва­ти­ся. Що з во­за упа­ло, те про­па­ло! Гріх тобі так за од­ною ди­ти­ною пеклу­ва­ти­ся і пе­ча­лю­ва­ти­ся, а про дру­гих за­бу­ва­ти, а у те­бе ще їх трой­ко, тре­ба по­бе­рег­ти се­бе зад­ля то­го дріб'язку; що во­ни бу­дуть без те­бе, як го­ро­бе­нят­ка без ма­тері, як го­лу­бе­ня­точ­ка без неньки-го­луб­ки!

Стеха. Знаю, що тяж­кий гріх, ко­ли ж не мо­жу я за­бу­ти тієї зне­ва­ги, тієї на­ру­ги від то­го не­до­люд­ка, лу­ци­пе­ро­во­го си­на, пе­кельної душі! Прок­ля­тий, прок­ля­тий ти, Андрію, на цім і на тім світі!

Бичок. От Гордій Чов­га­ло, той доб­ре роз­су­див! Ад­же чу­ла, як поліз до йо­го доч­ки Христі сва­та­тись Мак­сим Лу­па­лен­ко? Тож торік уосе­ни сва­тав­ся, а це зно­ву су­нув­ся бу­ло - оце після ма­ковія, так Гордій і підніс йо­му та­ко­го гар­бу­за, що лед­ве на­ма­цав двері,- хотів би­ти і йо­го, і ста­ростів! Ка­жуть, що Хрис­тя зас­лаб­ла і не встає, зовсім не­мощ­на… Та не­хай луч­че пе­рех­воріє, ніж піде за обідра­но­го злид­ня!.. А Мак­сим з пе­ре­ля­ку чи, мо­же, від со­ро­му ку­дись щез, мов у опо­лон­ку впірнув!

ЯВА 8

Ті ж і Оле­на.

Олена (мов не­са­мо­ви­та). Ма­мо, ма­мо, ря­туй ме­не! Зра­див, зра­див ми­лий! Не­ма мо­го Андрія, не­ма мо­го сон­ця!.. Ох, ги­ну ж я ги­ну, як гор­лич­ка без го­лу­бонька!.. Бо­же, по­ка­рай Андрія, пош­ли на нього не­ви­мов­не ли­хо, щоб не мав він ні хви­ли­ни су­по­кою, ні жод­ної хви­ли­ноньки світлої!.. Ок­ру­ги сер­це йо­го га­ди­ною ши­пу­чою, щоб пи­ла з нього кров по рісочці, до­ки й віку йо­го!.. Опо­вий йо­го спокій чор­ною хма­рою, влий в йо­го ду­шу вог­ню пе­кельно­го, щоб тліла во­на, не стліва­ла, щоб горіла і кипіла смо­лою смрад­ною… (Па­дає на лав­ку).

Стеха. До­чеч­ко моя лю­бая, ли­шенько мені з то­бою!

Бичок (встає). Про­щай­те, бідо­ла­хи! Гірко мені ди­ви­ти­ся на ва­ше го­рю­ван­ня, не мо­жу я… сльози ме­не ду­шать!.. Тілько не за­бу­вай­те, що у вас один зос­тав­ся при­ятель і пов­сяк­час при­хильний до вас: я! (Пішов).

Завіса па­дає

ДІЯ ТРЕТЯ

Хата Стехи.

ЯВА 1

Олена (са­ма). Андрію, Андрію, от­ру­то моя!.. Нев­же ж ти зра­див ме­не? За віщо ж, го­лу­бе мій, ка­те мій?.. Дядько Мар­тин хрес­тив­ся і при­ся­гав­ся, що чув і він од яко­гось чо­ловіка, що Андрій по­ко­хав дру­гу!.. І во­рож­ка га­да­ла і теж ска­за­ла, що швид­ше місяць з сон­цем зустрінуться, ніж я з своїм ми­лим!.. Ох, як же мені важ­ко! Що ж мені, бідній, подіяти? Насміявсь ти з ме­не, Андрію!.. О, як би я хотіла насміятись над тією га­ди­ною, що відірва­ла те­бе од мо­го сер­ця!.. Як же б мені це зро­би­ти? Не зро­зумію!.. Хіба на гріх піти? Страш­но, страш­но!..

ЯВА 2

Входить Сте­ха.

Стеха. До­ненько, до­ненько, ди­ти­но моя лю­бая! Зас­по­кой­ся ж хоч на хви­ли­ноч­ку!.. Не вби­вай же ме­не своїм жа­лем!.. Сльоза­ми та смут­ком не вер­неш то­го, що вже ми­ну­лось!

Олена. Ох, яка страш­на прав­да!.. (Підве­ла го­лову, підійшла до ма­тері і взя­ла її за ру­ку.) Ма­мо! При­див­ляй­тесь на ме­не, при­див­ляй­тесь пильно! Кажіть щи­ру прав­ду, як бо­гові свя­то­му: чи вже ж змарніла моя вро­да, зав'яла моя кра­са? Чи вже ж по­гас­ло у очах моїх безк­рає чарівне щас­тя, ус­та мої сте­ря­ли чарівний посміх; чи зли­ня­ли чорні бро­ви, ли­ченько змарніло?.. За що ж Андрій ме­не зра­див?.. Він пи­ше, що по­ко­хав дру­гу, кра­щу й ба­га­ту!.. А я бідна, убо­га! А де ж він знай­де та­ке сер­це?.. Моя кра­са, мої карі очі, мої ус­та ро­жевії,- на­що во­ни? Нікчем­не, негідне це ба­гатст­во!.. Та, дру­га, у гарній одежі, у до­рогім на­мисті, а я у ла­таній со­рочці. О, пост­ри­вай же, мій ми­лий, пож­ди, мій ко­ха­ний Андрієчку: убе­русь і я у ок­са­мит та в зо­ло­то!.. Ідіть, ма­мо, за­раз до Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча: не­хай іде сю­ди, не­хай за­раз не­се до­ро­ге на­мис­то, персні зо­лоті! Не­хай не­се гроші, більше, більше гро­шей!.. Чо­го ви ди­ви­тесь так на ме­не? Я бо­ялась гріха, бо бо­яла­ся бо­га: в Андрієвій правді, в йо­го сер­цеві все бу­ло моє щас­тя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зра­див ме­не, стоп­тав прав­ду, зла­мав сло­во, і не­ма у моїм сер­цеві бо­га. Те­пер я гріха не бо­юсь, а бідності й злиднів не хо­чу! Не жа­хай­тесь, ма­мо! Клич­те мерщій Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча!.. Не я пер­ва, не я й ос­тан­ня. Чим я кра­ща від дру­гих? Ідіть же, ідіть скоріше!.. (Ви­пи­хає матір з ха­ти). На гріх іду, на пок­вол лю­дям, на радість са­тані і всім пе­кельним ду­шам!.. Зроб­люсь відьмою, чаклівни­цею, пе­ре­ки­нусь у пта­шеч­ку ма­не­сеньку, у звіра, у ко­маш­ку і знай­ду те­бе, Андрію, зрад­ни­ку мій, ка­те мій!.. Геть, сльози з очей, геть, сму­ток!.. Смійтесь, очі, співай­те, ус­тоньки!.. Пісню, пісню!.. (Здав­лює го­ло­ву). Усі, усі за­бу­ла!.. Не зга­даю ні од­ної!.. Зга­да­ла. (По­ду­ма­ла). Та го­ло­су не од­ве­ду… (Про­мов­ляє пісню, му­зи­ка ти­хо наг­рає го­лос).

(Говорить). Та й пла­ка­ти ста­ла!.. Та й пла­ка­ти ста­ла!.. А я пла­ка­ти пе­рес­та­ла!.. (За­ду­ма­лась). Бо­же, прос­ти ме­не! В чім прос­ти? В чім я согріши­ла?.. Не знаю!.. Андрій!.. Не­ма Андрія!.. По­мо­люсь гос­по­деві, уос­таннє по­мо­люсь!.. (Дов­го ду­має). Як же мо­ли­тись?.. За­бу­ла, усі мо­лит­ви за­бу­ла! У го­лові важ­ко, не­мов па­мо­ро­ки мені за­би­ло і ро­зум за­му­ру­ва­ло кам'яною стіною… Не­ма в сер­ця ні жод­ної мо­лит­ви, і са­ме сер­це сте­ря­лось, збо­же­воліло… (Встає і, як сніп, зва­ли­ла­ся на ла­ву, упа­ли ру­ки, го­ло­ва звис­ла). Не вмію мо­ли­тов, не вмію ду­ма­ти, не вмію пла­кати!… За­бу­ла, усе за­бу­ла!

ЯВА 3

Входять Би­чок і Сте­ха (вже під чар­кою).

Олена (ти­хо). Ось і смерть моя! А я і кри­шеч­ки не ля­ка­юсь і не здриг­нусь!

Бичок (за­ли­ця­ючись). Ну що, ан­го­лят­ко моє, вже зас­по­коїлась?

Олена. Зас­по­коїлась!.. Не пла­чу і не су­мую… а зго­дом бу­ду ре­го­тать!

Бичок. Поз­вольте біля вас сісти?

Олена. Сідай­те!.. Чо­го ж ви так зда­ле­ку? Сідай­те ближ­че! Знаєте, як у пісні співається: "Зе­ле­ненький барвіноч­ку, сте­ли­ся ще ниж­че, а ти, ми­лий, чор­ноб­ри­вий, при­сунься ще ближ­че!" Я Андрієві ко­лись приспіву­ва­ла цю пісню; і вам би заспіва­ла, та не на­га­даю… Як ще не бу­ла за­ру­че­ною, то гос­по­ди як лю­би­ла Андрія: бу­ло, жду зіроч­ки вечірньої, як по­жовк­лая тра­ви­ця сльозин­ки-ро­син­ки! Бу­ло, вис­тою з ми­лим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, ми­лую йо­го карі очі, йо­го чорні бро­ви!.. І зда­ва­лось мені, що у ту го­ди­ну все за­мов­ка­ло і за­ми­ра­ло, не­мов за­ко­ха­не, не­мов за­ча­ро­ва­не; і не­бо, і зорі, і місяць біло­ли­ций ніби усміха­лись і втіша­лись на­шим ко­хан­ням, віте­рець бо­яв­ся по­дих­ну­ти, щоб не спо­ло­ха­ти своїм повівом то­го не­ви­мов­но­го щас­тя; і со­ло­вей­ко німів і за­ти­хав, прис­лу­ха­ючись до тих лю­бих ре­чей, щоб завт­ра їх пе­респіва­ти на увесь мир,- най­го­лосніше, най­любіше. (Засміялась). Дав­но-дав­но це бу­ло!.. Йо­сип Сте­па­но­вич, ба­га­то є у вас гро­шей?

Бичок. Ста­не, го­су­да­ри­не моя, на мій вік!

Олена. А на мій?

Бичок. І на ваш ста­не!

Олена. Доб­ре то­му на світі жи­ти, у ко­го ба­га­то гро­шей: ку­ди оком ски­не - усе йо­го!

Бичок. Так, так, го­су­да­ри­не моя! (До Сте­хи). Що ж, Сте­па­ни­до Ми­хай­лівно, став­те на стіл, що ви там при­нес­ли; здається, там усього до­волі є, тілько чар­ки бра­кує?

Стеха (по­ряд­кує). І ча­роч­ку за­раз по­дам! (Шу­кає на по­лиці).

Олена. Чуд­но якось на світі діється!.. І що мені на дум­ку сплив­ло? Гм! Ко­лись-то, ще як я бу­ла мо­ло­дою, а вітчим за щось ме­не ви­бив та й вип­хав з ха­ти,- а ме­не страх як не­на­видів вітчим, ба­га­то я си­няків ви­но­си­ла від йо­го рук! - ото я і пішла собі до ста­ву, сіла на ка­мені та й пла­чу; чую, щось ніби співа, а гля­ну­ла убік, аж див­люсь: ле­жить собі під вер­бою у хо­ло­доч­ку який­сь-то па­нич і виспівує, і та пісня навіки за­па­ла у моїй душі:

Чудно, чуд­но!.. "Те, де за­хо­ва­ють!" А ще дивніш ось що: що учо­ра бу­ла я заміжня, а сьогодні не жінка, не дівка!.. І учо­ра не­на­виділа я вас, Йо­сип Сте­па­но­вич, гос­по­ди, як не­на­виділа, а сьогодні здаєтесь ви мені не та­ким вже гид­ким та страш­ним!.. А ніхто ж то не вгада, що завт­ра бу­де. Мо­же, завт­ра я вас по­ко­хаю!..

Бичок. Дай гос­по­ди, дай гос­по­ди!

Олена. Персні ви при­нес­ли? А на­мис­то?

Бичок. Осьдеч­ки ж!

Олена. Да­вай­те сю­ди! (Бе­ре на­мис­то). До­ро­ге та блис­ку­че!.. Оця-то блис­кучість і кра­сує очі, і підку­пав ро­зум, і ду­рить сер­це, і ла­має во­лю!.. (Надіва собі на шию). Чом ви дзер­кальця не при­нес­ли, я б по­ди­ви­лась на се­бе!..

Бичок. Завт­ра все по­лу­чи­те! Вип'ємо ж з ва­ми, Сте­па­ни­до Ми­хай­лівно, а Олені Юхимівні підне­се­мо кан­фетів. (По­дає їй тарілку з кон­фе­та­ми).

Олена. Ні, і я вип'ю з ва­ми!

Стеха. Чи ти з ро­зу­мом? Ніко­ли не пи­ла!..

Олена. А те­пер пи­ти­му! "Горілоч­ка ту­ма зве­де хоч ко­го з ума!" А ме­не на­ве­де на ро­зум!..

Бичок. Це не горілка, а ром; я йо­го дер­жу зад­ля на­шо­го ста­но­во­го, він ду­же при­хильний до цього напит­ку; та він і з чаєм, і з кохвієм йо­го п'є, і до стра­ви, і після стра­ви… А по­зав­чо­ра но­чу­вав у ме­не справ­ник, так ма­ло не цілу пляш­ку ви­пив… Ну, дай же, бо­же, щоб усе бу­ло го­же!

Стеха (зітхає). А що не­го­же, то­го не дай, бо­же!

Бичок. П'ю за ва­ше здо­ров'ячко, Оле­но Юхимівно! Ба­жаю вам, щоб ви повік бу­ли ве­селі та щас­ливі!

Олена. Бу­ду ве­се­ла, бу­ду щас­ли­ва!.. За гроші куп­лю і щас­тя, і та­лан!..

Бичок (час­тує Сте­ху). Ви­ку­шай­те!

Стеха. Пош­ли ж вам, бо­же, чо­го ва­ша пра­вед­на ду­ша ба­жає! Ох, ба­теч­ку, не за­на­пастіть же моєї ди­ти­ни!.. (Пла­че).

Бичок. А хіба ж бо­га не­ма над на­ми?

Олена. І як вам не со­ром, ма­мо, пла­ка­ти? (Ре­го­че). Ви­даєте ме­не заміж та й пла­че­те?.. На­ли­вай­те, Йо­сип Сте­па­но­вич, і мені, та повніш, ущерть! (Ви­пи­ва). Ох, як же за­пек­ло, дух зовсім зу­пи­ни­ло!..

Бичок. Заїжте со­лод­ким, за­раз по­лег­ша!..

Олена. Ні, ні, на­ли­вай­те ще!

Стеха. Що це ти, до­ню?

Олена. Ма­мо, не ва­ша пе­чаль! Лий­те, Йо­сип Сте­па­но­вич! (Бичок на­лив.) Повніш! (Ви­пи­ла). Те­пер я зовсім ве­се­ла! І го­ре як ру­кою зня­ло! А як Андрій ме­не сва­тав, тоді я не пи­ла, дур­на бу­ла! Ха-ха-ха, Йо­сип Сте­па­но­вич, чо­му ж ви вже за­ра­зом і му­зик не най­ня­ли? Ад­же сьогодні ми і весілля спра­ви­мо: чор­тя­ка на смітни­ку звінчає!.. Дай­те перс­тень, надіньте йо­го на оцей па­лець… А цей перс­тень… (зри­ва з пальця перс­тень) хай він про­па­де, це Андріїв перс­тень!.. (Кида йо­го у вікно). Те­пер я з Андрієм розвінча­лась! Пий­те, Йо­сип Сте­па­но­вич, пий­те, ма­мо, а я вже вдо­вольни­лась!..

Би­чок. Отак кра­ще! Дай гос­подь, дай гос­подь!

Оле­на. Ма­мо, при­несіть мені со­роч­ку, ту, що я ви­ши­ва­ла Андрієві, во­на там, у ко­морі, я її по­да­рую своєму мо­ло­до­му. (Стеха пішла.) Йосип Сте­па­но­вич! Обніміть ме­не, при­горніть до сер­ця, та міцно-міцно!..

Бичок при­гор­тає її.

Ох, не так, не так! Щоб теп­лом об­да­ло все тіло, щоб вог­нем всю за­па­ли­ло!.. Цілуй­те ме­не: со­лод­ко, пал­ко!.. Ма­мо, час­туй­те Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча! Цілуй­те ж так, щоб у очах по­темніло! щоб сер­це роз­жеврілось!.. (Цілує йо­го). Отак, отак!.. (Одпи­хає йо­го). Геть, хо­лодні гу­би, як у мерт­ве­ця, ли­це як лід!.. Ох, які ж ви гидкі, гидчіш від жа­би!..

Стеха вер­ну­лась з со­роч­кою.

Бичок. Ли­це по­тепліє, і гу­би роз­жевріються, як при­гор­неться до сер­ця та­ка квіточ­ка, та­ка кра­леч­ка. (Хо­че об­ня­ти її).

Олена. Візьміть, Йо­сип Сте­па­но­вич, цю со­роч­ку!.. (Схо­пи­лась). Ма­мо, тре­ба ж мо­ло­до­му хуст­ку по­че­пи­ти! Шко­да, не­ма! Хоч би яку ста­реньку? Отакі ми злидні!.. Хіба при­че­пи­ти мо­туз­ку? А я, Йо­сип Сте­па­но­вич, пансько­го ро­ду, бу­ду пи­ти горілку, як во­ду! (Ре­го­че). Бач­те, хоч злидні ми, а все-та­ки з пи­хою! По­ро­ди­ла ме­не ма­ти у панськім бу­дин­ку, а ви­хо­ва­ла по хлівах та по му­рах. Батько відцу­рав­ся, ма­ти доч­ку ви­ко­ха­ла, і до ро­зу­му до­ве­ла, і з ро­зу­му зве­ла!..

Стеха. До­ню, до­ню, гріх тобі! Чим ти ме­не до­ко­ряєш?

Олена. Не до­ко­ряю, ма­мо! Я са­ма не тям­лю, що вер­зу, бо ма­ло ви­пи­ла. (Ухо­пи­ла пляш­ку і п'є на­хильці).

Бичок. Оле­но Юхимівно, годі-бо вам!

Олена (віддає пляш­ку). Те­пер вдо­вольни­лась!.. Зовсім ро­зум про­пи­ла!.. Усе зак­ру­ти­лось пе­ред очи­ма… Ох, як на душі лег­ко!.. Ма­мо, по­ра мо­ло­дим кня­зю і кня­гині постіль сла­ти! Ха-ха-ха!

ЯВА 4

Ті ж і Мар­тин.

Мартин (обірва­ний, тру­ситься з пе­ре­пою). Гос­по­ди вишній, чи я в те­бе лишній? Як п'ють, то ми­на­ють, як б'ють, то з ме­не на­чи­на­ють!

Бичок (з сер­цем). Чо­го ти, п'яню­го, прич­ва­лав?

Мартин. На весілля! (По­мов­чав). П'яню­гою ме­не ве­ли­чаєш, пе­ред людьми зне­ва­жаєш? А хто ж довів до цього? Гей, ку­ме, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, сте­ре­жись!

Бичок (звом­пив). Ну, годі, годі! Не во­зом те­бе за­че­пив… Сідай!

Мартин (сів). Мені нічо­го вже те­рять, усе рішив; ще ду­ша є у ме­не, не тор­гуй­ся ж з нею, до­ро­го зап­ла­тиш! Ціни не скла­деш!..

Бичок. Ну, про­сю ж те­бе, за­мов­чи!

Мартин. Мов­чу… (Схи­лив го­ло­ву на ру­ку).

Бичок (до Сте­хи). По­час­туй­те йо­го, ма­мо! Поз­вольте вже вас ве­ли­чать матір'ю!

Стеха. І вже, яка я ма­ти!

Олена. Ве­ли­чай­те, ве­ли­чай­те! А ме­не як ви бу­де­те ве­ли­ча­ти?

Бичок. Жінкою моєю лю­бою!

Олена. А лю­ди як ме­не ве­ли­ча­ти­муть?

Бичок. Час­туй­те, ма­мо!

Стеха час­тує Мар­ти­на.

Яке ж лю­дям діло?

Мартин. Не жа­луй, ста­ра, на­ли­вай повніш! Те­пер у те­бе зять ба­га­тий! (Ви­пив). Ром? Дав­но я не пив ро­му! Пам'ятаєте, Йо­сип Сте­па­но­вич, як ми ще бу­ли при­яте­ля­ми і жи­ли у добрій зла­годі? На­лий, ста­ра, ще! (Випи­ва).

Олена (до Мар­ти­на). Дивіться, дядьку, яко­го я собі чо­ловіка прид­ба­ла, прав­да, він ще зовсім мо­ло­дий?

Мар­тин. О, ще мо­ло­дий: пер­ша го­ло­ва на в'язах!

Би­чок (убік). От чор­тя­ка йо­го при­тас­ка­ла!

Оле­на (до Мар­ти­на). Чо­го ви такі по­нурі та ніби смутні? Дивіться, яка я ве­се­ла!..

Мартин (мот­нув го­ло­вою). І я за­раз по­ве­селішаю! На­лий, ста­ра, ще!.. (Ви­пив). І ти, Олен­ко, пий! Дур­ни­ця все - честь, чес­не по­вод­жен­ня, чес­не жит­тя, ду­ша пра­вед­на, чу­ле сер­це - все дур­ни­ця! Гроші всьому го­ло­ва! Не за­га­дуй на­пе­ред, що бу­де, а жи­ви тим, що сьогодні є!

Стеха час­тує.

Давай, да­вай, ста­ра, швидш чар­ку, по­ки за сер­це не вхо­пи­ло! (П'є). Не­хай луч­че язик за­дубіє, щоб заціпи­ло і заніміло у го­лові! Не­хай бу­де так, як бог звелів. Що ж, я вже й співать поч­ну, так вже до співів і по­ри­ва!.. Підтя­гуй­те мені!

Співають.

Бичок, співа­ючи, обійма Оле­ну і цілує.

Олена (одпи­ха йо­го). Ох, як гид­ко мені! Де пляш­ка? (Ухо­пи­ла пляш­ку). А я бу­ду пи­ти по­ба­га­то! (За­ре­го­та­ла, мов не­са­мо­ви­та, і па­дає до­до­лу).

Завіса па­дає

ДІЯ ЧЕТВЕРТА 

ОДМІНА ПЕРША

На ко­ну руб­ле­на кри­ни­ця, хрест де­рев'яний і вер­ба, далі лед­ве мріє се­ло. Смер­кає. Че­рез три дні.

ЯВА 1

Виходять два чо­ловіки з мішка­ми на пле­чах, з ко­са­ми і з люлька­ми в зу­бах.

1-й чо­ловік. Не піду я завт­ра на сход­ку, хай йо­му враг, яко­го я там дідька не ба­чив? Я луч­че од­по­чи­ну! За шість день так на­ма­хав­ся ко­сою, що й не знаєш: чи кістки там в тобі усе­ре­дині, чи бо­ляч­ки та пу­хирі!..

2-й чо­ловік. Ну, а як зно­ву на­ки­нуть копійки: на земст­во, на во­лость, або на шко­лу, або там ще на які вит­ре­беньки?..

1-й чо­ловік. Не­хай на­ки­да­ють, од­ну шку­ру зде­руть, а не дві!.. Та й хіба не од­на­ко­во: чи та копійка у ки­шені теліпа­ти­меться, чи піде на об­чест­во, па­пуші тю­тю­ну не ку­пиш на неї, так на чор­то­во­го батька во­на мені?

2-й чо­ловік. Чуд­ний ти! Копійка да копійка, то вже й дві…

1-й чо­ловік. Ве­ли­ка су­ма! Па­ру волів ку­пиш? Ся­де­мо та підож­де­мо Гна­та!

Сідають долі

2-й чо­ловік. З копійок, бра­те, ви­рос­та ко­пи­тал!

1-й чо­ловік. Брех­ня!

2-й чо­ловік. Чи тобі ка­зав Сви­рид Нап­ханько, що ото як тя­га­ли йо­го до пос­ред­ни­ка за по­би­те Бич­ко­ве про­со, так ка­же, що пос­ред­ник совіту­вав обібра­ти гли­тая за стар­ши­ну.

1-й чо­ловік. Тоб­то Бич­ка?.. Він і сам вже се­бе пос­та­но­вив!.. Хто ви­нен йо­му гроші та не од­дає, то він і без су­да лізе у ха­ту та й гра­бує!

2-й чо­ловік. За­бе­ре скот і оде­жи­ну, та й ще поч­не уле­ща­ти: "Не навіки,- ка­же,- я бе­ру твоє доб­ро собі - оде­жу схо­ваю, а скот у свою обо­ру за­же­ну, щоб ти не про­пив та не роз­то­чив, а як роз­до­бу­деш гро­шей, при­не­си і тоді за­би­рай своє доб­ро!.." А де їх у вра­га роз­до­бу­ти? По­ко­ми­зиш­ся тро­хи, пос­пе­ре­чаєшся та знов до нього ж з пок­ло­ном! Та так і не зог­ля­неш­ся, як ви­рос­те та­ка су­ма, що й діти, і вну­ки не відроб­лять. (Зітхнув). Та ще й гро­шо­ви­тий чо­ловік, то й си­ла, і прав­да йо­го!.. І де він стільки гро­шей наб­рав? Я так ду­маю, що йо­го і в п'ять ти­сяч не вбе­реш!

1-й чо­ловік. Мо­же, й не вбе­реш!.. Чув я, що ніби­то він з двірських, з ла­кеїв: у яко­гось-то пол­ков­ни­ка слу­жив, та той як по­мер, а він і за­таїв гроші… Про­дав бо­га, те­пер за­па­ну­вав та й об­ди­ра мир хре­ще­ний!

2-й чо­ловік. Ох, об­ди­ра, та ще й здо­ро­во об­ди­ра! Хто раз по­пав­ся у йо­го ле­ща­та, годі вже пру­ча­тись! Усе се­ло у кор­мизі! Це ще гірш нас­та­ло як за кріпацт­ва!

1-й чо­ловік. Мо­же, й гірш!

2-й чо­ловік. То все ж та­ки па­нові вкло­няв­ся, а те­пер му­сиш кла­ня­тись пос­то­лові! Спер­шу жи­ди тільки нас об­ди­ра­ли, а те­пер вже й хре­щені лю­ди на­ча­ли гра­бу­вать! Те­пер так нас­та­ло: у ко­го гроші, той і пан!

1-й чо­ловік. І жа­ба - ри­ба, бо в воді си­дить! Дай ли­шень тю­тю­ну на люльку, бо в ме­не й на подзвіння не­ма! (Нак­ла­дає люльку і за­па­лює).

2-й чо­ловік. А як він ме­не обп­лу­тав, так нав­ди­во­ви­жу! Зас­лаб по­за­торік хлоп­чи­на мій, Дмит­ро, я, знаєш, бідка­юсь, сю­да-ту­да, за ба­ба­ми, за шеп­ту­на­ми… Ко­ли це рип двері, вхо­дить гли­тай Йо­сип, поз­до­ров­кав­ся зо мною та мерщій до хлоп­ця і ну біля нього шеп­та­ти та вишіпту­ва­ти; далі вий­няв бал­ца­ноч­ку з яко­юсь маз­зю та й по­чав хво­ро­го шу­ру­ва­ти. Що ж ти ду­маєш, по­ки ба­ба-шеп­ту­ха приш­кан­ди­ба­ла, він од­хо­див хлоп­ця, єй-бо­гу, не бре­шу! Так ото з то­го слу­чаю Йо­сип і на­чав до ме­не уча­ща­ти і по­чав на­да­ва­ти мені гро­шей на відробіток; а я дя­кую та радію, що гос­подь пос­лав нес­подіва­ну поміч. По­ди­вив­ся б ти, як він, бу­ло, увійде у ха­ту, то так дітво­ра і вкриє йо­го: то­му медівни­ка дасть, то­му буб­ли­ка, іншо­му копійку… (Зітхнув). А як прий­шлось відроб­ля­ти, так я те­пер тільки чу­ха­юсь у по­ти­ли­цю та мов­чу-мов­чу, бо сам ви­нен!.. На тім тижні прий­шов до нього та й ка­жу: "Дай­те яку ро­бо­ту, щоб вже я вам не ви­нен був". Зос­та­лось, знаєш, там за мною вісім кар­бо­ванців. Що ж він? "Не­ма,- ка­же,- ро­бо­ти, не­хай на той рік відро­биш!" Я йо­му і віддав би їх, ко­ли б бу­ли за­лишні; так де ж ті, го­луб­чи­ку, за­лишні візьмуться? Уосе­ни прий­де оп­лат­ка, ще й не­дос­та­ча бу­де! А як при­па­де тобі са­ме до скру­ту, от тоді той гли­тай і при­ти­риться в гості, ну і му­си­ти­меш на­ки­ну­ти про­цент!..

1-й чо­ловік. Па­вук, од­не сло­во-па­вук! Скрізь навк­ру­ги роз­ки­дав па­ву­тин­ня, і яка б муш­ка чи ко­маш­ка не потк­ну­лась, за­раз і зап­лу­тається.

2-й чо­ловік. Я не раз ди­ву­вав­ся, що во­но, ду­маю, за знак, що іноді при­ди­ба до нього за по­зи­кою та­ке зли­ден­не, та­ке об­шар­па­не, що на ньому од­ним од­на со­роч­ка, та й та у лат­ках, та й відкіля ж при­ди­ба? Аж верс­тов за двад­цять. Ото я й зо­рю за ним! Як, ба­чу, вер­тається, я й пе­рей­му йо­го та й за­пи­таю: "А що, вхо­пив у обидві жмені?" - "Ось,- ка­же,- дав, спа­сибі йо­му! - і по­ка­зує гроші…- Ще й обідом,- ка­же,- ме­не на­го­ду­вав і аж до ніг ук­ло­няв­ся мені, що зда­ле­ку прий­шов до нього за по­зи­кою!.." А те­пер вже я доб­ре всьо зро­зумів: він по­зи­че ота­ко­му хар­па­кові три кар­бо­ванці на вічне од­дан­ня, а той і поч­не сла­ви­ти, що ось який Йосип сер­деч­ний чо­ловік; лю­ди й ки­нуться до нього за тією по­зи­кою, як до при­час­тя: і па­ни, і міща­ни, і з на­шо­го брат­ка ха­зяїни та ду­карі; а йо­му цього й тре­ба, тут він і роз­ки­да па­ву­тин­ня!

1-й чо­ловік. А гля­неш на нього збо­ку, так та­ко­го бо­го­бо­яз­но­го з се­бе вдає, що й…

2-й чо­ловік. Він та­ки й ха­рак­тер­ник, я тобі ска­жу, і нак­ла­да з тим, що в бо­лоті… Та де ж, го­луб­чи­ку, до всього він знає.

1-й чо­ловік. О, зна!..

2-й чо­ловік. Він тобі і зна­хар, і во­рож­бит, і ко­но­вал, і все на світі!.. Піди до судді, він там аб­ла­ка­тує; на сходці ска­же сло­во, та ще як з іван­ге­ля до­дасть, так всі і за­мовк­нуть, не­на­че їм ро­ти по­заш­па­ру­ва­ло; увійдеш у церк­ву - і там він стар­ший навіть від по­па: усім дя­кам по­ря­док дає! І стар­ши­на у нього під п'ятою, і ста­но­вий під пах­вою… Я чув, як він ка­зав стар­шині, що во­ля, ка­же, прос­то­му чо­ловікові не потрібна, во­на йо­му го­ре; він, ка­же, не вміє нею ко­рис­ту­ва­тись. Клітка йо­му потрібна! Та яр­мо!.. Ко­ли ти, ка­же, ба­жаєш доб­ра тем­но­му лю­дові, то дер­жи йо­го в уди­лах, як ко­ня!

1-й чо­ловік. А мо­же, во­но й справді так тре­ба?

2-й чо­ловік (га­ря­читься). Брех­ня! Як то мож­на?

1-й чо­ловік (по­мов­чав). Па­вук, од­но сло­во - па­вук!..

2-й чо­ловік. А як лов­ко те па­ву­тин­ня роз­ки­да, так нав­ди­во­ви­жу. "Я,- ка­же,- пер­ший за­ря­тую чо­ловіка при нужді, я не до­жи­да­ти­му, до­ки-то він ще насміє до ме­не прий­ти та вкло­ни­тись… Бо інший,- ка­же,- є та­кий гор­дий, що він охітніше пом­ре з го­ло­ду або уда­виться, ніж поп­ро­сить!" Та, ка­жу, ще аж тричі пе­рех­рес­титься, та ще та­ким ве­ли­ким хрес­том,-от єй-бо­гу! "Як тілько,- ка­же,- по­чую, що та­ко­му гор­до­му при­го­да тра­пи­лась, мерщій сам біжу до нього і бла­гаю, і вкло­нюсь, щоб прий­няв від ме­не поміч!.."

1-й чо­ловік. Муд­ра го­ло­ва!

2-й чо­ловік. "А як,- ка­же,- за­ря­тую я йо­го раз, то вже він уд­воє по­ви­нен мені віддя­чи­ти!.." І за­раз до­дасть щось з іван­ге­ля: "Воз­дай,- ка­же,- де­ся­те­ри­цею!"

1-й чо­ловік. Цеб­то у іван­гелі так стоїть?

2-й чо­ловік. Еге ж!

1-й чо­ловік. А хто йо­го зна, чи стоїть во­но там, чи ні?

2-й чо­ловік. Звісно, ми сліпий на­род, не гра­мотії.

1-й чоловік. Я йо­му ви­нен три двад­цять!.. Завт­ра відне­су, хай йо­му враг з йо­го грішми! Вже вдру­ге ме­не не пійма: од­не че­рез те, що я горілки не вжи­ваю, а дру­ге…

2-й чо­ловік. І Мар­тин Хан­до­ля горілки не вжи­вав, а як піймав­ся у ла­пи гли­таєві, роз­пив­ся і звівся ні на­ що! Жінка з дітьми пішла у най­ми, а він був у шин­ка­ря за по­пи­ха­ча, з де­ся­тої чар­ки, до­ки й ду­ба не дав! Лікар як по­ло­су­вав, то ска­зав, що горілка у ньому зай­ня­лась!..

ЯВА 2

Ті ж і 3-й чо­ловік.

3-й чо­ловік. Ану, ру­шай­мо до­до­му!

2-й чоловік (підняв­ся). Чо­го там так дов­го ба­рив­ся?

3-й чо­ловік. Та там до­ко­сив Бич­кові про­со!

2-й чо­ловік. А ти ба­га­то йо­му ви­нен?

3-й чо­ловік. А не пи­тай! Дос­та­неться батьківщина і дітям, і вну­кам!

1-й чо­ловік (підняв­ся). Ні, ме­не не пійма вже вдру­ге!..

Пішли.

ЯВА З

Дівчата, іду­чи з по­ля, співа­ють; у всіх граблі за пле­чи­ма, у іншої тор­би­на у руці, у дру­гої ряд­но на плечі, де­які по­заквітчу­вані польови­ми цвітка­ми.

Проходять.

ЯВА 4

Сте­ха.

Стеха (вий­шла і ози­рається, підійшла до кри­ниці й зу­пи­ни­лась). Тут, тут йо­го до­жи­да­ти­му!.. Він ско­ро по­ви­нен бу­ти: чу­ла я са­ма, як роз­ка­зу­вав який­сь про­хо­жий чо­ловік, що об­ми­нув Андрія по цей бік Мир­го­ро­да… Чо­го ж він іде до нас? Ма­ло ще го­ря до­дав, так хо­че у вічі посміятись! Тут те­бе до­жи­да­ти­му! Не до­пу­щу те­бе до Оле­ни, ні!.. Своїми ста­ри­ми ру­ка­ми ви­де­ру тобі із ло­ба очі, ізгри­зу твої ру­ки, тіло твоє ізшма­тую, стоп­чу но­га­ми! (По­ба­чи­ла, що хтось іде, при­гор­ну­лась до хрес­та).

ЯВА 5

Виходить мо­ло­ди­ця, у неї на одній руці ди­ти­на, на пле­чах клу­нок і ко­лис­ка, дру­гою ру­кою ве­де ма­ло­го хлоп­ця, по­зад її дівчи­на год дев'яти во­ло­че граблі.

1-а мо­ло­ди­ця (озир­ну­лась на дівчи­ну). Знов во­ло­чиш граблі? Ка­жу тобі: візьми на плечі, бо зуб'я по­ла­маєш! (До хлоп­чи­ни). Та не спи­няй­ся-бо, Сте­па­не, йди швид­ше. Он­деч­ки й ха­та на­ша… он че­ре­да вже йде до ста­ву… Прий­дем до­до­му, здоїмо корівку, дам вам мо­лоч­ка.

2-а мо­ло­ди­ця гу­ка за лаш­тун­ка­ми: "Сва­хо Галько! Та підождіть-бо, чо­го ви так поспішаєте?"

1-а мо­ло­ди­ця. Еге, доб­ре вам, що у вас є ко­му за ху­до­бою дог­ля­ну­ти, а мені ж то тре­ба ще про­ти че­ре­ди йти, і ове­чат од­би­ти з ота­ри, і ка­че­нят із ста­ву приг­на­ти.

2-а мо­ло­ди­ця (вий­шла вже на кін, теж з клун­ком, тор­би­ною і граб­ля­ми). А чо­ловік що ро­би­ти­ме?

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Е, дай­те покій з моїм сли­ня­вим!.. Йо­му аби б тільки до ха­ти доп­лен­та­тись, то за­раз і за­ля­же спа­ти, мов ведмідь у бер­лозі, і ве­че­ря­ти йо­го не до­бу­диш­ся.

2-а мо­ло­ди­ця. А у ме­не чо­ловік за всім пек­лується: я прий­ду до­до­му, ся­ду на лаві, отак ру­ки згор­ну і за хо­лод­ну во­ду не візьмусь!..

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Ко­му яке щас­тя!

2-а мо­ло­ди­ця (сміється). Не­хай гос­по­да­рює, а я бу­ду па­ну­ва­ти. (По­ба­чи­ла Сте­ху). Дивіться-дивіться, сва­хо, он­деч­ки хтось стоїть. А хто то? (Мов­чить).

1-а мо­ло­ди­ця (пізна­ла Сте­ху). Та хай ли­хе! Хіба не пізнаєте хто? (До дівчи­ни). Не ди­вись, Ярин­ко, на неї, бо гріх!

2-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Пе­ре­куп­ка, що тор­гує доч­кою? Ач, яким гар­ним плат­ком за­ку­та­лась!..

1-а мо­ло­ди­ця. Він їй де­ше­во дос­тав­ся!.. Зовсім би пані, та шко­да - хвіст за­ма­ра­ний!.. (До дівчи­ни). Не ди­вись-бо, ка­жу, на неї, бо би­ти­му!

2-а мо­ло­ди­ця. Хто б ме­не про­дав, як­би я са­ма не схотіла? А так вже: яка ма­ти, та­ка й доч­ка!

1-а мо­ло­ди­ця. Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. (Гля­ну­ла на се­ло). Он­деч­ки й корівка на­ша як біжить до ха­ти. Ма­ню, ма­ню, ма­ню!.. (Пішла).

Стеха (одна). Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. Кленіть, ганьте, пас­кудьте!.. Ох, лю­ди, лю­ди… У звіра лю­то­го швид­ше з'явиться жаль, у га­ди­ни хо­лод­ної більше знай­деться теп­ла у сер­цеві, ніж у вас!.. Дітям за­бо­ро­ня­ють ди­ви­тись на ме­не! Гріх, гріх! І ду­шу жи­ву гріх згу­би­ти, і жи­ти гріх!

ЯВА 6

За лаш­тун­ка­ми гомін, регіт, свист - звісно, як па­руб­ки йду­ть! Далі ви­хо­дять на кін.

Один з па­рубків. Ану, за­ти­най "Ду­ба". Чи до­тан­цюю до се­ла? (Починають пісню, один па­ру­бок при­го­во­рює, а дру­гий танцює, гурт тільки приспівуй! "Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба!”)

Проходять.

Стеха (одна). Співай­те, тан­цюй­те, щоб живіт об­ду­рить, бо до­ма злидні че­ка­ють!.. По­ве­че­ряєте хліба з во­дою та во­ди з хлібом, по­дя­куєте гос­по­деві "за йо­го щед­ру ми­лость до нас!", і вий­де­те на ву­ли­цю, і знов заспіваєте, і за­гу­каєте, і злидні за­бу­дуться. Жи­ву­чий люд, жи­ву­ча мо­ло­да си­ла: хліб та во­да - от і вся їда! Завт­ра знов за тяж­ку пра­цю: на га­ря­че сон­це, на спе­ку, спи­ну гну­ти, ніженьки то­ми­ти, ру­ченьки мо­зо­ли­ти, кри­ва­вим по­том уми­ва­ти­ся!.. Ве­се­ле жит­тя!.. (За­ду­ма­ла­ся). Ба­га­то лю­дей ро­дяться і по­ми­ра­ють у нужді та в злид­нях, а й не наріка­ють на свою до­лю, тілько я, грішни­ця, не стерпіла за­бар­ної го­лод­ної смерті, тілько я зля­ка­лась убо­жест­ва і за­ду­ма­ла підвес­ти на гріх рідну свою ди­ти­ну!.. Доч­ка збо­же­воліла, а я, мов неп­ри­ка­яна, ти­ня­юсь, мов звір, ви­зи­раю Андрія, щоб помс­ти­тись на йо­му за мою Оле­ну!.. Прок­ля­тий Андрію, пе­кельна ду­ша!.. Че­рез те­бе і я за­ги­ба­ти му­шу!.. О бо­женьку мій ми­лий, по­ка­рай же ме­не, по­ка­рай!.. (Па­дає пе­ред хрес­том).

Чути за лаш­тун­ка­ми пісню.

(Пізнала го­лос Андрія і мов збо­же­воліла). Що я чую? Йо­го го­лос! Співає, радіє, що смерть з со­бою не­се!.. О бо­же, дай мені си­ли розш­ма­ту­ва­ти ту га­ди­ну!..

ЯВА 7

Андрій (співа за лаш­тун­ка­ми і вже укінці ви­хо­дить на кін.)

Виходить Андрій, одяг­не­ний по-до­рожньому, з клун­ком за пле­чи­ма і з па­ли­цею.

Андрій (зняв шап­ку). Сла­ва тобі, ми­ло­серд­но­му, що довів ме­не бла­го­по­луч­но до рідно­го се­ла! (Приг­ля­дається). Щось стоїть!.. Нев­же Оле­на? Я пи­сав їй, щоб у су­бо­ту ме­не сподіва­лась! Оле­но, ти?

Стеха (підхо­дить до нього). Ні, це я, мій лю­бий зя­те!

Андрій (зрадів). Здрас­туй­те, паніма­ту­сю! А чо­му ж Оле­на не вий­шла? Мо­же, хво­ра, зас­лаб­ла? (Хо­че поцілу­ва­ти її ру­ку).

Стеха (відпи­хає йо­го). Геть, іро­де!

Андрій. Панімат­ко, що це з ва­ми? Кажіть, кажіть: у вас щось страш­не на думці?..

Стеха (стов­беніє). Ні, це не Андрій, це ма­на!..

Андрій. Бог з ва­ми, паніма­ту­сю! При­дивіться до ме­не, хіба ж я так ду­же змарнів, що не пізнаєте?.. Та і як не змарніти? Тяж­ка ро­бо­та, аж зас­лаб був; і та­ки за Олен­кою ду­же ску­чив: здається, що, як­би мав си­лу, вітром би летів! Я й не знаю, що зо мною бу­де, як по­ба­чу свою вірную, свою лю­бую дру­жи­ну! Ходім, ма­мо, швид­ше до­до­му, сер­це по­ри­вається і як не вис­ко­чить з гру­дей!.. Що, ду­же зраділа Олен­ка, як про­чи­та­ла лист від ме­не? То я, ма­мо, сам пи­сав, ме­не, спа­сибі, мій ха­зяїн нав­чив доб­ре гра­мо­ти: я й перш тро­хи знав, а те­пер мо­жу на­пи­са­ти у кни­гу усе, що є в ха­зяй­стві, і на що­тах доб­ре знаю лік. Та що це з ва­ми, панімат­ко?.

Стеха (мов збо­же­воліла). Оду­ре­но нас, об­мо­ро­че­но!.. Про­пащі, про­пащі… (Біжить від нього).

Андрій (ди­вується). Що та­ке?! Ко­го об­мо­ро­че­но? Хто про­па­щий? Побігла… Ку­ди ж це во­на? Тре­ба до­до­му швид­ше, чи не тра­пи­лось чо­го з Оле­ною! (Швид­ко пішов у се­ло).

ОДМІНА ДРУГА

Хата Бич­ка. Ве­ли­ка кімна­та, як у панських бу­дин­ках, де­рев'яні дзиг­ли­ки, стіл, пок­ри­тий ки­ли­мо­вою ска­тер­кою, у кут­ку бож­ни­ця і дві лам­пад­ки го­рять.

ЯВА 1

Бичок (хо­дить по хаті). Ду­маю-ду­маю і ні на чім не зу­пи­нюсь! Ніко­ли мені ще не до­во­ди­лось бу­ти у такій при­годі, як те­пер: не сьогодні-завт­ра по­ви­нен Андрій прий­ти, тре­ба б її як-не­будь з ха­ти спро­ва­ди­ти, а са­мо­му б на який час ку­ди-не­будь поїха­ти або­що, по­ки все те уля­жеться та вти­хо­ми­риться. І як ти її спро­ва­диш, ко­ли зовсім сте­ря­лась?.. Цілісінький день і ніч все щось ба­ла­ка та ре­го­че… То поч­не го­ло­си­ти, так го­ло­сить, аж лу­на по хаті йде. А учо­ра ма­ло ме­не не за­да­ви­ла, як ухо­пи­ла за гор­ло, то лед­ве-лед­ве ру­ки їй роз­няв!.. На­пи­сав сьогодні до ста­но­во­го, про­сю у нього совіту й по­ра­ди. Чорт мені дав пус­ти­ти її до се­бе, хай би собі сиділа у ма­те­риній хаті, певніш би бу­ло діло!.. Увесь вік ро­зум­но ро­бив діла, так кінці хо­вав, що й най­мудріший не розп­лу­тав би, а під старість та­ко­го нат­во­рив, що вже й не знаю, як і вик­ру­ти­тись!.. А як­що ста­но­вий завт­ра не приїде, поїду сам до нього, і там вже якось він ме­не по­ра­дить!.. (По­мов­чав). Отак тре­тю ніч ход­жу, як вар­то­вий, бо­юсь і при­ляг­ти, щоб ча­сом сон­но­му чо­го не по­ро­би­ла. Ну, на­ро­бив я ха­ле­пи, ус­ко­чив аж по самісінькі ву­ха! Прав­ду ка­жуть: що ко­го бог за­хо­че по­ка­ра­ти, то перш усього па­мо­ро­ки одіб'є!.. І як це ста­ло­ся, що во­на впер­ла­ся у мою гос­по­ду, я й не уро­зумію?.. (Підхо­дить до бо­ко­вих две­рей і заг­ля­дає). Ле­жить… Мо­же, зас­ну­ла? (Одхо­дить). Про­сив сусідніх мо­ло­диць, щоб прий­шли до неї на ніч, і гроші обіщав зап­ла­ти­ти, ко­ли ж усі жа­ха­ються від неї!.. Ну, ска­зать би, що вже нав­че­ний я на цій по­гані! Скортілось на старість! Чи ма­ло ж я бідкав­ся хоч би й з своєю жінкою, до­ки во­на не вкра­ла у ме­не двісті кар­бо­ванців та не пішла у бай­бу­зи? І го­ло­дом її мо­рив, і в льох за­пи­рав, і по­се­ред зи­ми у опо­лонціку­пав, і бив, і ніве­чив!.. Та­ки призвів її до то­го, що втек­ла! Те­пер ще гірша ха­ле­па! Ну, по­мо­роч, Йо­си­пе, го­ло­ву, розміркуй!.. Ні, вже зарік дам, до­ки віку мо­го: не за­ли­ця­ти­ся до то­го прок­ля­ту­що­го зілля, до гас­пидських мо­ло­диць. Ко­ли б гос­подь до­поміг цього ли­ха збу­тись, поїду на про­щу у свя­тий Київ, по­жерт­вую аж двад­цять п'ять на мо­нас­тир!.. Вже сьогодні аж дві лам­пад­ки засвітив… Ї хоч би тобі ля­леч­ка у подвір'ї!.. Од­но­го робітни­ка дер­жу, та й той у сте­пу,- ко­ней па­се… Ро­зір мені з нею! Зв'язав­ся з ди­явольською доч­кою і те­пер та­кий роз­хід піде, що й ска­за­ти страш­но!.. Щод­ня лам­па­ди світю, що­ночі дві свічки го­рять… І не при­ве­ди, гос­по­ди! (Па­да нав­колішки пе­ред об­ра­зом). Бо­же ми­лий, на­пу­ти ме­не у моїй при­годі!.. Виз­воль ме­не, ми­ло­серд­ний, із цієї оказії! (Ти­хо мо­литься).

ЯВА 2

Входить Оле­на.

Олена (ти­хо ви­хо­дить). Яку чуд­ну іграш­ку ви­ду­мав Андрій: за­хо­вав­ся, а ти йо­го й шу­кай! Усі за­ку­точ­ки об­хо­ди­ла… Не­ма!.. Я спа­ла, він підійшов крадько­ма та й поцілу­вав ме­не… а сам і за­хо­вав­ся!.. Ач, як га­ря­че поцілу­вав ме­не, усе ли­це па­шить!.. Знай­ду, знай­ду те­бе та й при­гор­ну до сер­ця… щільно-щільно обійму ру­ка­ми. Де ж це він? (По­ба­чи­ла Бич­ка, ки­дається до нього).

Бичок (одска­кує з ля­ком). Бог з то­бою, де ти тут Андрія ба­чиш?

Олена. Він тут!.. Я за­раз чу­ла йо­го го­лос!.. (Ти­хо). Цить, мов­чи! Ми йо­го зду­ри­мо!.. Ходім, ходім зо мною, я знаю, де схо­ва­тись!..

Бичок. Опам'ятай­ся, від ко­го нам хо­ва­тись? Кра­ще ста­ла б нав­колішки та по­мо­ли­лась бо­гу. Він од­же­не від те­бе зло­го ду­ха! Ти дав­но не мо­ли­лась, і че­рез те тобі не знать що сниться…

Олена. Хіба я сплю?

Бичок. Ка­жу тобі: по­мо­лись бо­гу, то й не бу­де тобі нічо­го та­ко­го вви­жа­ти­ся!..

Олена (ди­виться дов­го). Бо­гу? Хто ж то та­кий бог?.. Який він? Чуєш, як щось у ко­мині гу­де?.. То відьми при­летіли за мною, кли­чуть з со­бою на бен­кет!.. (Зри­ва з се­бе пла­ток). Роз­пат­лай мені во­лос­ся, да­вай швид­ше мітлу!.. По­ра, по­ра летіти!.. А гроші дай сю­ди, я за­хо­ваю так, щоб ніхто не знай­шов!.. З грішми доб­ре жить, а без них луч­че про­пас­ти!.. (Шу­ка по за­кут­ках чо­гось).

Бичок (убік). Що мені з нею ро­би­ти? Побіг би ко­го-не­будь пок­ли­ка­ти, та страш­но її по­ки­ну­ти, щоб ча­сом ще ха­ти не підпа­ли­ла!..

Олена (біжить до нього). Осьдеч­ки Андрієва прав­да, ось у жмені дер­жу! Не дам, не дам тобі! (Про­мов­ляє чу­ло).

Де моє до­ро­ге на­мис­то? Де мої персні? До Андрія поїду, на­ря­жусь, як па­ва, як кра­ля, і в вічі йо­му за­ре­го­чусь. (По­ка­зує ру­кою). Ди­вись, ди­вись, як йо­го ко­хан­ка-по­лю­бов­ни­ця на ме­не бо­яз­ко ди­виться. Чо­го ти на ме­не так визвіри­лась? Візьми йо­го, го­луб­ко, собі, я тілько за тим і приїха­ла, щоб пог­лу­зу­ва­ти та насміяти­ся над ва­ми обо­ма!.. (За­ту­ляється за Йо­си­па). Осьдеч­ки мій чо­ловік!.. (При­танцьовує).

Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­веньки та не зга­дуй­те нас ли­хом!.. Ха-ха-ха! Йо­си­пе! Швид­ше до­до­му, там ди­ти­на ма­ла пла­че, тре­ба її по­го­ду­ва­ти; а то ма­ти на­го­ду­ють її ба­го­вин­ням та глев­ким ло­бо­дя­ни­ком! Бач, бач, вже й по­да­ви­лась ди­ти­на!.. Ма­мо, ма­мо, що-бо ви ро­би­те? Дивіться, вже ди­ти­на зовсім по­синіла!.. Знаєш що? Ку­пи мені синього на спідни­цю!.. Синього-синього, та­ко­го, щоб аж очі у се­бе бра­ло!..

Бичок. Опам'ятай­ся, Олен­ко! Що мені в світі бо­жо­му ро­бить?!

Олена. Спать, спать!.. Ля­гай, ми­лий, спа­ти, а я цілісіньку нічку не спа­ти­му та пла­ка­ти­му!.. Пам'ятаєш, Андрію-сер­це, як я те­бе в до­ро­гу ви­ряд­жа­ла? Пам'ятаєш, сер­денько, як я тобі, пла­чу­чи, співа­ла? За­бу­ла, як во­на на го­лос!..

Забула го­лос!.. Пам'ятаєш? Бач, з жур­би за то­бою усе по­за­бу­ла. (Зно­ву про­мов­ляє чу­ло).

Ох, при­гор­ни ж ме­не, зогрій моє за­мерз­ле сер­це біля тво­го теп­ло­го сер­ця. (При­ту­ляється йо­му до гру­дей). Ох, як же мені лю­бо, як мені теп­ло. (Обска­кує). Стри­вай, на­га­да­ла!.. Під пе­ре­ла­зом, про­ти Бич­ко­вої ха­ти, є кри­ни­ця. Так? У тій кри­ниці си­дить жа­ба, зе­ле­на-зе­ле­на!.. То не жа­ба, не вір, то Йо­сип! Сте­ре­жись! Ох, не хо­ди ту­ди! Чуєш, як жа­ба скре­го­че? Скинь, скинь її з ме­не! Впи­ла­ся в тіло, кров п'є!.. Стри­вай, я її вб'ю.

(Вхопила па­ли­цю і ки­дається на Бич­ка).

Бичок (ха­па її за ру­ку). Бог з то­бою. Що ти ро­биш?

Оле­на (вип­ру­чається). Ох, хо­лод­на-хо­лод­на жа­ба! Скинь її, скинь!..

ЯВА З

Ті ж, Андрій і де­які се­ля­ни.

Бичок (з ля­ком). Андрій!

Андрій. Я!.. (По­мов­чав). Не сподіва­лись гос­тя? Ви­ба­чай­те, що тро­хи опізнив­ся: дов­го шу­кав своєї ха­ти та лед­ве пот­ра­пив у ва­шу!.. Мо­же, знічев'я спо­ло­хав вас, то вже не гнівай­тесь, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу!

Олена (з кри­ком). Хто це? Хто це? Андрій? А де ж та роз­луч­ни­ця, от­ру­та моя, твоя по­лю­бов­ни­ця?

Андрій (ти­хо). Хто ти, мо­ло­ди­це, ти мені щось не по зна­ку?.. Ски­дається тро­хи на мою Оле­ну, тілько щось ду­же гар­но зо­дяг­не­на і прос­то­во­ло­са!.. Ні, це пані якась, а не моя Оле­на!..

Олена (здав­лює го­ло­ву ру­ка­ми). Що та­ке? Де я? Мо­зок ви­сох!.. По­рожньо у го­лові! Да­вить ме­не, стис­кає кліща­ми залізни­ми!.. Спер­ло у гру­дях!.. (Ди­виться пильно на Андрія і мов скам'яніла).

Андрій. Чо­му ж, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, не про­си­те ме­не сіда­ти?.. А я більш двох­сот верс­тов пішки йшов і ду­же сто­мив­ся!.. Поспішав до вас на весілля!.. Ко­го ж це ви вис­ва­та­ли? Спа­сибі вам, ве­ли­ке спа­сибі: і за ва­шу при­язнь, і за щи­ру по­ра­ду, і ва­шу при­хильність до моєї жінки!.. Ве­ли­ка вам дя­ка, чес­ний ви чо­ловік!.. Взя­ли мою жінку, розірва­ли моє сер­це, пош­ма­ту­ва­ли ду­шу, со­ро­мом пок­ри­ли мою го­ло­ву!.. Од­но тільки не­чес­но: не вітаєте ме­не і не дя­куєте!

Бичок. Я твоєї жінки не дер­жу, бе­ри її хоч за­раз.

Олена (шеп­че). "Бе­ри її хоч за­раз!.."

Андрій. Як же це так? Натіши­лись, а те­пер бе­ри?

Бичок. Я її не си­лою взяв!

Андрій. Са­ма б то на гріх пішла?

Бичок. Са­ма… (По­мов­чав). Чо­го ж ти ще від ме­не хо­чеш?

Андрій. По­ра­ди! Ра­ди­ли ви ба­га­то разів, по­радьте ж і вос­таннє: як мені те­пер бу­ти? Ви чо­ловік вче­ний, письмен­ний!.. Де ж лис­ти ті, що я че­рез вас пи­сав до Оле­ни?

Олена (ше­по­тить). "Лис­ти пи­сав до Оле­ни…" Андрій пи­ше, що по­ко­хав дру­гу, кра­щу і ба­га­ту… Пи­ше, що вже; ніко­ли не вер­неться… Не сподівай­сь, ка­же, ме­не ба­чи­ти ніко­ли… Я й не сподіва­лась…

Андрій (учув­ши її речі). А! Те­пер я все зро­зумів!.. (До Бич­ка). Пе­кельна ду­ша, са­та­но! Вдо­вольняй же се­бе до кінця!.. Візьми ніж, удар ме­не ось сю­ди!.. (Розх­рис­тує со­роч­ку). До­ко­най моє тіло!.. Ду­шу мою ти вже убив!..

Олена (сплес­ну­ла ру­ка­ми). Андрій, Андрій!.. (Пада мерт­ва).

ЯВА 4

Вбігає Сте­ха.

Андрій (спокійно). А осьде і по­рад­ни­ця, рідна ненька… По­можіть пані підня­тись; бач­те, пан і з місця не зво­рух­неться! (По­ка­зує на Бич­ка). Ач, лов­ко як нав­чи­лась па­да­ти, на­че й справді зомліла!

Стеха (підхо­дить до Оле­ни). До­ню, до­ню моя! (При­див­ляється). Во­на мерт­ва!

Андрій. Мерт­ва? Ні, то во­на при­ки­ну­лась мерт­вою. (Одпи­ха Сте­ху). Одійди, ста­ра, годі вже вам мо­ро­чи­ти ме­не! (На­хи­лив­ся до мерт­вої і прик­лав ру­ку до сер­ця). По­мер­ла, по­мер­ла?.. Ні, ні, не вірю!.. Оле­но, Олен­ко!.. Не ля­кай ме­не: я спе­ре­сер­дя одіпхнув те­бе, з ве­ли­ко­го жа­лю я зне­ва­жив те­бе! Олен­ко, прос­ти, прос­ти ме­не! Про­мов хоч сло­веч­ко!.. Одк­рий оче­ня­та!.. Ди­вись, це я пе­ред то­бою, твій лю­бий, твій ко­ха­ний!.. Бо­же, бо­же!.. Навіки зак­ри­лись оченьки, скле­пи­лись ро­жеві ус­тоньки, за­мовк­ло сер­це!.. А хто ж ме­не те­пер привітає, хто дасть по­ра­доньки мені, хто по­су­мує?.. Оле­но, Оле­но! На ко­го ж ти ме­не по­ки­ну­ла?.. (При­па­дає до неї і го­ло­сить. Далі підняв го­ло­ву і дов­го ди­виться в ли­це їй). Хо­лод­ний, су­хий, стра­шен­ний пог­ляд!.. (Схо­пив­ся). Лю­ди добрі, мир хре­ще­ний!.. Дивіться, дивіться, як зну­ща­ються над на­ми ті, що свя­те письмо своїми очи­ма ба­чать, ті, що прав­дою тор­гу­ють і бо­га ку­пу­ють!.. Дивіться, у нього пов­на ха­та об­разів та лам­па­док!.. Церк­ва - не ха­та! Він і бо­гу мо­литься по тричі на день, і пок­ло­ни б'є, і цілу обідню вис­тоює нав­колішках!.. А ми, сліпий на­род, як-не­будь ло­ба пе­рех­рес­ти­мо і в церк­ву не вча­щаємо, че­рез те й не уміємо так пра­вед­но, по-бо­жо­му жить!.. (Прис­ту­па до Бич­ка). По­радь же, бо­гоп­ро­дав­че, як мені з то­бою по­ми­ри­тись?!

Бичок (з ля­ком). Ря­туй­те, хто в бо­га вірує.

Андрій (ухо­пив Бич­ка). Ти ме­не ря­ту­вав увесь вік, я ж тобі і віддя­чу. (Ухо­пив ніж з сто­лу і порс­нув йо­го у бік).

Бичок (па­да). Ох, бо­же ми­ло­серд­ний, за що я за­ги­баю? (По­ми­ра).

Андрій. Що, тітко? Ру­ка не схи­би­ла!.. Те­пер, лю­доньки добрі, беріть ме­не, в'яжіть, за­куй­те у заліза… Убий­те, я мерт­вець!..

Стеха. Ох, убий же, убий ме­не, ста­ру відьму, мій си­ноч­ку!.. Я вин­на більш усіх!.. Ох, убий же, убий же ме­не!..

Андрій. Те­бе уби­ти? Ру­ка не здіймається на та­ку грішни­цю, на та­ку га­ди­ну! Зос­та­вай­ся на пок­вол та на глум всьому хре­ще­но­му ми­рові!.. (При­пав до Оле­ни). Гор­лич­ко моя, сер­це моє!.. На ко­го ж ти ме­не по­ки­даєш на цім зрад­ливім, хо­лоднім світі?..

Завіса па­дає

Оглавление

ЛИЦЕДІЇ:

ДІЯ ПЕРША

ДІЯ ДРУГА

ДІЯ ТРЕТЯ

ДІЯ ЧЕТВЕРТА 

  ОДМІНА ПЕРША

  ОДМІНА ДРУГА