Дай серцю волю, заведе у неволю [Марко Лукич Кропивницький] (fb2) читать онлайн

Лицедії:

Семен Мельни­чен­ко, па­ру­бок.

Микита Гальчук, син стар­ши­ни.

Іван Не­пок­ри­тий, си­ро­та, поб­ра­тим Се­менів.

Омелько Вер­те­лецький, па­ру­бок.

Одарка Сте­па­нен­ко­ва, дівчи­на.

Морозиха, удо­ва.

Маруся, Гор­пи­на, Хрис­тя - дівча­та.

Скубко, пи­сар - 1-й ста­рос­та.

Кугут, се­ля­нин - 2-й ста­рос­та.

Зачепиха, ба­ба Одар­чи­на.

1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й па­руб­ки.

Селяни…

Діється в Хер­сон­щині.

ДІЯ ПЕРША

Село. Уп­ра­во­руч ха­та, навк­ру­ги го­род, зап­ле­те­ний ло­зою; в го­роді біля ха­ти, з причілка, квітки, со­няш­ни­ки і ма­ненька вер­ба. Уліво­руч прос­тяг­ло­ся се­ло: ха­ти у зе­лені, церк­ва, сад­ки, скир­ти хліба і вітря­ки… Смер­кає.

Ява 1

Семен Мель­ни­чен­ко (йде зго­ри шля­хом, зу­пи­няється, здійма бри­ля і ніби за­ча­ро­ва­ний ди­вується). Ось і лю­бий край, і рідне се­ло! Дав­но, дав­но я поп­ро­щав­ся з то­бою, рідна батьківська осе­ле, до­ро­га країно. Я по­ки­нув те­бе ранньою вес­ною; тоді ти бу­ла якась сум­на, не­ве­се­ла, мов після по­жежі, і на то­ках тільки де-не-де ма­ячив не­ве­лич­кий стіже­чок, де­ре­ва бу­ли об­го­лені лю­тою зи­мою… Те­пер ти знов зве­селіла; знов пи­шаєшся в скир­тах та в сто­гах; знов ха­ти заквітча­лись і по­то­ну­ли в зе­лені, і тільки де-не-де біліють по­меж гус­ти­ми сад­ка­ми,- то ви­ри­нуть, то зно­ву ури­нуть, мов ле­беді на безк­раїм морі. Чи знай­деться ж у світі хоч од­на лю­ди­на, щоб не за­ко­ха­лась на цей лю­бий, ти­хий та ве­се­лий рай? А он далі і цер­ков­ця бо­жа, а ген лед­ве мріють вітря­ки; далі степ, степ синій, як мо­ре!… А он і ха­та ми­лої - ве­се­ла та світла, як пог­ляд діво­чий. Чо­го ж це у ме­не на сер­цеві ніби по­хо­ло­ну­ло? Ру­ки трем­тять, і го­ло­ва, мов у вогні, го­рить… (Підхо­дить до ха­ти). Бо­же ми­лий! Як тут гар­но, скільки уся­ко­го цвіту! І свя­че­на вер­ба, що вдвох на вербній з за­вут­рені при­нес­ли і по­са­до­ви­ли, роз­рос­лась нав­ди­во­ви­жу; ма­буть, час­то по­ли­ва­на. А он со­няш­ник як ви­со­чен­но виг­нав­ся, ще й го­ло­ву схи­лив, на­че за­жу­рив­ся і ду­має тяжкі ду­ми… Ніби­то він ро­зуміє і су­мує, що ось не­за­ба­ром прий­де зи­ма, зв'ялить йо­го, а буй­ний вітер вир­ве стеб­ло з корінням і за­не­се йо­го да­ле­ко…

Ява 2

Семен і Одар­ка.

Одарка (вий­шла з ха­ти, пізна­ла Се­ме­на і ни­щеч­ком до нього підійшла). Хто це стоїть?

Семен (ки­нув­ся до неї). Одар­ко, сер­денько моє!…

Одарка. Е, ні-ні, пост­ри­вай, па­руб­че! Ру­кам волі не да­вай!…

Семен (три­вож­но). Що це з то­бою?

Одарка. Ач який доб­ренький, - підійшов крадько­ма та й в ха­ту не йде!

Семен. Я ж оце тільки що прий­шов і ду­мав…

Одарка. Що вже Одар­ка не лю­бить те­бе?

Семен (зітхнув). Не ду­мав, до­ки… А те­пер ду­маю і думці не вірю…

Одарка (про­жо­гом ки­ну­лась йо­му на шию). Ор­ле мій! (За­ри­да­ла). Щас­тя моє!… Ох, бо­же ж мій, я ж ду­ма­ла, що те­бе вже й на світі не­ма… Де ж це ти взяв­ся? Звідки при­ли­нув до своєї ми­лої? (З ра­дощів і пла­че, і сміється).

Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Та­ка ж жартівли­ва, як і перш бу­ла. Аж на­ля­ка­ла ме­не так, що й гос­по­ди!… (Сміється). "Стри­вай,- ка­же,- па­руб­че!" У ме­не аж ду­ша зав­мер­ла, і ніби зем­ля підо мною зат­ру­си­лась…

Одарка (сміється). Ко­ли б не так ду­же ску­чи­ла за то­бою, то ще б гірш на­ля­ка­ла. Як же ти змарнів!… Сла­бий був? А оче­ня­та бли­щать, як зорі. Ти, пев­но, вто­мив­ся, мій го­лу­бе? Хо­ди в ха­ту, спо­чи­неш…

Семен. Не го­диться в ха­ту йти; лю­ди пос­те­ре­жуть, поч­нуть базіка­ти, що я й до­до­му не зай­шов, та… Ми ж ще не за­ру­чені. Тут так гар­но, вітрець свіжий по­ди­ха. Сядьмо на хви­ли­ну та по­ба­ла­каєм.

Сідають.

Що ж ба­бу­ся твоя, чи здрас­ту­ють ще?

Одарка (жар­ту­ючи). Підска­ку­ють; з печі до до­лу, а з до­лу на піч. Во­ни та­ки час­тенько про те­бе зга­ду­ють. Ма­буть же, й прав­ду ка­жуть, що не втаїться ко­хан­няч­ко, як у мішку ши­ло. А ти й не ба­чиш на­шої вер­би, що вдвох з за­вут­рені при­нес­ли та й по­са­до­ви­ли?

Семен. Я вже з нею з пер­шою привітав­ся!

Одарка. Що­ран­ку й що­ве­чо­ра по­ли­ва­ла я її дрібненьки­ми слізонька­ми. Зга­даю, бу­ло, те­бе і гірко-гірко зап­ла­чу. От і за­раз гу­би вже й сміються, а сльози ще трем­тять на очах. Не знаю, як я з жа­лю не вмер­ла. А оце як по­ча­ли по­вер­та­тись з за­робітків, то я, ко­го не зустріну, за­раз і пи­таю: чи не ба­чи­ли, чи не чу­ли чо­го про те­бе? Прий­де вечір, дівча­та збе­руться на ву­ли­цю, співа­ють, сміються, а у ме­не й охо­ти не­ма - ні до пісень, ні до жартів… Так вже ме­не всі й проз­ва­ли Чер­ни­цею. А яку я пісеньку скла­ла про свою жур­бу!… Не­хай ко­лись тобі заспіваю. Прав­ду ж ка­жуть, що "бо­же, бо­же, чо­го та лю­бов не змо­же"! А ти ду­же ску­чав за мною?

Семен. Ти пи­таєш? Хіба твоє сер­це не ясніш моєї мо­ви тобі роз­ка­зує?…

Одарка. Во­но мені завж­ди ка­же, що ти ме­не лю­биш ду­же-ду­же, більш всього на світі! І я віри­ла йо­му.

Семен. Вір, вір, го­луб­ко, йо­му, до­ки во­но б'ється у гру­дях!

Одарка (обійма йо­го). Бу­ду, бу­ду віри­ти! (По­мов­ча­ла). Он вже й зіроч­ка вечірня зійшла і за­ся­ла, отак те­пер світло у ме­не на душі. То моя зіроч­ка! До неї я що­ве­чо­ра мо­ли­лась; їй одній я роз­ка­зу­ва­ла моє го­ре; пе­ред нею однією я сліз не хо­ва­ла. Як же не­бо зах­ма­риться і моєї зіроч­ки не вид­ко, то мені так важ­ко ста­не, ніби навк­ру­ги ме­не все по­вим­ре, і я од­на, од­на на бо­жо­му світі… Інко­ли вий­ду з ха­ти опівночі, ся­ду на цім місцеві і за­ду­ма­юсь… Ото й поч­не мені вви­жа­тись, буцім си­ди­мо ми по­руч і ти­хо ба­ла­каємо про ко­хан­ня, і я ніби ба­чу те­бе, ба­чу твої очі, схи­лю­ся до твоїх гру­дей і чую, як твоє сер­це б'ється…

Семен. О моя зо­ре, мій цвіте ро­же­вий! Я не знаю, я не вмію тобі ви­мо­ви­ти, що з сер­цем моїм діється!… Скільки бу­ло в ньому смут­ку й го­ря… А те­пер все од­лину­ло, все за­бу­лось!… Ска­жи, го­луб­ко, за віщо ти ме­не так лю­биш?

Одарка. За віщо?… Чуд­но!… Ко­ли б сер­це змог­ло про­мов­лять сло­ва­ми, то я б і пе­ре­ка­за­ла тобі… Во­но ніби­то й про­мов­ля, і са­ма я ро­зумію йо­го мо­ву, та пе­ре­ка­за­ти не змо­жу.

Семен. Прав­да, сер­денько! На­одинці й ба­ла­каєш з сер­цем, ніби з лю­ди­ною, і виспіваєш йо­го й скар­ги, йо­го й ра­дощі… А за­хо­чеш поділи­тись з ким іншим тією ва­гою - і не знай­деш мо­ви… Те­пер, моє сер­денько; ми вже ніко­ли не роз­лу­чи­мось…

Одарка. Ніко­ли-ніко­ли, мій го­лу­бе…

Семен. А мені, спа­сибі бо­гові, та­ки пох­вор­ту­ни­ло!… За­ро­бив ще більше, як торік: та­ки ні од­но­го бу­ден­но­го дня не про­гу­ляв, а іноді то й у праз­ник ро­бив, хай гос­подь ми­ло­серд­ний прос­тить… До­ве­лось мені, бач, у німців стать на по­ден­ну; див­люсь, во­ни роб­лять і в праз­ник; ду­мав я, ду­мав, а далі й ка­жу собі: нев­же ж німці не такі лю­ди, як і ми? У них там же в ко­лонії і церк­ва є, кир­ка по-їхньому, і мо­ляться во­ни у книж­ку… Ди­виш­ся, уранці він іде до служ­би бо­жої, а після обід за ро­бо­ту… Ото дех­то з на­шо­го бра­та по­ча­ли го­моніти: "Чи й справді ж во­но гріх у праз­ник ро­би­ти?" То інші, а най­па­че старі лю­ди, не зго­ди­лись за­кон ла­ма­ти, а другі ста­ли так мірку­ва­ти: "Те­пер,-ка­жуть,-ко­ли змо­га за­ро­би­ти доб­ру копійку, то й тре­ба за­роб­лять; а прий­де зи­ма, то й ро­бив би, так ро­бо­ти бра­кує або й ціна та­ка, що не варт і праці,- от тоді і мо­ли­тись…" По­ду­ма­ли ми, по­ду­ма­ли, пе­рех­рес­ти­лись - та й гай­да у покіс!…

Одарка. Не знаю, чи во­но гріх, чи ні. (По­мов­ча­ла). От я зап­лю­щи­ла очі, і вви­жається мені, що ми си­ди­мо у сад­ку, кру­гом пта­шеч­ки ти­хо ще­бе­чуть, і лист на де­реві лед­ве-лед­ве ко­ли­вається. Над на­ши­ми го­ло­ва­ми пос­хи­ля­лось гілля; вітер ніби по­ти­ху зво­рух­не йо­го і ти­хо-ти­хо па­ро­сить лис­тям. А лист же так ти­хо ше­по­тить, так ти­хо, ніби ста­ренька ба­бу­ся, ку­ня­ючи, шеп­че ону­ча­там каз­ку. Не хо­ди ніку­ди сьогодні, бу­де­мо сидіти дов­го-дов­го… Заспівай мені яку-не­будь пісеньку та ти­хе­сенько, так ти­хо, щоб, окрім бо­га й ме­не, ніхто не по­чув тієї пісні!… (Схи­ля го­ло­ву до йо­го гру­дей). Як твоє сер­це б'ється! От я й зно­ву зап­лю­щи­ла очі, а все-та­ки те­бе ба­чу.

Ява 3

Ті ж та Ми­ки­та.

Микита співа за лаш­тун­ка­ми: 

Одарка (три­вож­но). Це вже й Ми­ки­ту не­се!

Семен. Не­хай собі йде! Хіба він до те­бе?

Одарка (встає). А хто йо­го зна. Мо­же… Він вже двічі при­си­лав до ме­не за руш­ни­ка­ми.

Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?

Микита співа: 

Одарка. Торік, уосе­ни, аж тричі прос­тя­гав­ся сва­та­тись і те­пер тієї ж… При­ходь на ве­чор­ниці! Сьогодні упер­ше збе­руться. Прий­деш?

Семен. Доб­ре! Тільки на хви­ли­ну до­до­му забіжу, бо я ще не ба­чив­ся і з батьком. Про­щай!

(Одарка йде в ха­ту.)

Микита (зда­ле­ку). Доб­ри­вечір, Одар­ко! (Підійшов ближ­че). Хто це та­кий?

Семен. Ад­же бач, що лю­ди­на!

Микита. Ба­чу, та хто? (При­див­ляється і пізнає Се­ме­на). Ти де у біса взяв­ся?

Семен. А ти, пев­но, з бісом у добрій зла­годі, що й про­тив ночі йо­го зга­дуєш.

Микита. Ач який ми­тець! Ма­буть, не вспів і пе­ре­зу­тись та швидш до Одар­ки?

Семен (усміхнув­ся). Так, так! За­ха­пав­ся, бач, та га­разд і не підпе­ре­зав­ся! Ду­же вже за­кортіло!

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе не підпе­ре­зав так, що й дух з те­бе вип­ре!… Я тобі ос­ко­ми­ну зіб'ю…

Семен (спокійно). Не хва­лись! Звісно, ко­ли б свині та ро­ги…

Микита. Що?… Геть звідціля! Не­ма тобі тут шля­ху! За­рос­ла вже твоя стеж­ка. Ти знаєш, що я сва­таю Одар­ку?

Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо во­на мені хва­ли­лась.

Микита. Ну?

Семен. Та не ну­кай! Ко­ли не запріг, то й не по­га­няй!

Микита. Ти ду­же став ба­ла­ку­чий! Я тобі ут­ру но­са!

Семен. Не хва­лись! Ска­за­но: “По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться!"

Микита. Ой, бе­су­ре, не по­па­дай­ся ти мені! (Іде до вікна). Одар­ко, Одар­ко! А вий­ди сю­ди на ча­син­ку!

Семен (сміється). Ка­за­ла, що вчо­ра вий­де!

Микита. Одійди, ка­жу тобі, са­та­но! (Іде в ха­ту).

Семен. Піди, піди в ха­ту, мо­же, підне­суть там дві су­хих, а дві по­рожніх. Ану-ну, пос­лу­хаю, що то він ка­за­ти­ме. (При­ту­ливсь до вікна). Мов­чить! Ма­буть, не зна, з чо­го по­чать… Осміливсь, за­ба­ла­кав… (Сміється). Во­ди, ка­же, зай­шов на­пи­тись. Про­мо­чи, про­мо­чи гор­ло: пев­но, пе­ре­сох­ло!…

Ява 4

Іван (ви­хо­дить, співа­ючи і при­танцьову­ючи). 

Семен (пе­ре­хо­дить йо­му до­ро­гу). Здо­ров будь, Іва­не!

Іван… Тю, ди­ви! Звідкіля це ти узяв­ся?

Семен. Та оце ж тільки що прий­шов.

Обіймаються.

Іван. Ну, на­си­лу те­бе при­нес­ло. А тут, брат, та­ка ку­медія… Вже, ма­буть, роз­ка­зу­ва­ла Одар­ка?…

Семен. Про Ми­ки­ту?

Іван. Та еге ж! В'яжеться та й в'яжеться!… Вже я хотів йо­му реб­ра полічить, та здо­ро­ва, бісо­ва ли­чи­на: бо­юсь, щоб са­мо­му ча­сом печінок не відбив… Ну, та дар­ма! Вже він мені по­па­деться на зу­бок: я йо­му до­пе­чу, ко­ли не ку­ла­ком, то язи­ком.

Семен. Та цур йо­му! Ну, як же ти по­жи­ваєш?

Іван. А так: бре­ду го­рем, мов тим мо­рем, і враг йо­го зна, ко­ли пе­реб­ре­ду. Та про ме­не дов­га пісня: ба­га­то го­во­рить, та не­ма чо­го слу­хать. Стри­вай, стри­вай, дай я на те­бе по­див­люсь! Е, бра­ту­хо, та й змарнів, не­на­че після про­пас­ниці!

Семен. Чу­жа сто­ро­на - не рідна ма­ти.

Іван. Що й го­во­рить! А тут Одар­ка за то­бою так вби­ва­лась, що й… Ча­сом поч­неш її роз­ва­жать, то ще й гірш! Чор­ти йо­го батька знає, ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла… Що ж, да­ле­ко був?

Семен. Та за­нес­ло ме­не аж у Ба­са­рабію!

Іван. Еге, бли­зенький світ! Ба­га­то за­ро­бив?

Семен. Вісімде­сят приніс!

Іван. Ого! Та в Одар­ки з півсотні на схові.

Семен. А ти ж почім знаєш?

Іван. Аяк­же, хва­ли­лась, що дав за­хо­ва­ти.

Семен. Що ж у вас тут но­во­го?

Іван. Ба­га­то но­во­го! Зе­мельне при­ба­ви­ли та ще на якусь шко­лу!… Здирст­во, брат, та­ке, що й!… Пе­ред різдвом, ка­жуть, знов нек­рут­чи­на. Гав­ри­ла Кук­сен­ка у ост­рог по­са­до­ви­ли за те, що вкрав кур­ку у шин­ка­ря!… Та цур йо­му з та­кою но­ви­ною! Ходімо, там хлопці зібра­лись на ра­ду.

Семен. На яку ра­ду?

Іван. Бе­ре­зу на цю зи­му обібра­ти. Та он же й во­ни йдуть сю­ди. Он і Омелько, і Сав­ка! (Гу­ка). Гов-гов!…

Парубки за лаш­тун­ка­ми од­гу­ку­ються.

Ява 5

Омелько і другі па­руб­ки.

Омелько. Як собі хо­че­те, па­но­ве то­ва­рист­во, а я не мо­жу; зберіть собі ко­го дру­го­го; я й так за дві зи­ми прий­няв му­ки.

1-й па­ру­бок. Ве­ли­ка му­ка! Мо­же, ти ремст­вуєш на ко­го з нас? Мо­же, те­бе хто зо­би­див, так ска­жи.

Семен (підійшов до па­ру­боцт­ва). Доб­ри­вечір вам, па­но­ве то­ва­рист­во!

Усі. Се­мен!… На ж тобі!… Здо­ров! Чи дав­но прий­шов? Як по­жи­ваєш?

Семен. Спа­сибі, бра­то­ве! Як вас гос­подь ми­лує? (Цілується з де­яки­ми).

Іван. Що ж, обібра­ли бе­ре­зу?

2-й па­ру­бок. Та он Омелько єре­пе­ниться! Іван. Я ж ка­зав, що без ме­не ла­ду не бу­де! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!

Голоси. Я! Я! Я!

Іван. Бач, Омельку, усі те­бе ба­жа­ють; чо­го ж ти бри­каєшся, мов той не­вук?

Омелько (по­ка­зує на Се­ме­на). Ось вам бе­ре­за! І ро­зум­ний, і до­теп­ний!

Деякі па­руб­ки. Мо­ло­дий ще ду­же! Хоч і пов­но в йо­го го­лові ро­зу­му, так глев­кий же ще той ро­зум,- не­хай за­черствіє!…

Омелько (чу­ха по­ти­ли­цю). Не хотілось би мені… Ну, та не­хай вже бу­де ва­ша звер­ху. Хто за ме­не, ста­вай уп­ра­во­руч!

(Скільки па­рубків пе­ре­хо­дять.)

Іван (став на, півдо­розі). А я, бра­то­ве, ні сю­ди ні ту­ди. Як­що Омелько пос­та­вить мо­го­ри­чу, то й я за нього.

З ха­ти ви­хо­дить Ми­ки­та.

Голоси. По­чав вже ви­га­ду­вать!…

Іван (ніби не ба­чить Ми­ки­ту). Ад­же ж Ми­ки­тин батько всіх лю­дей мо­го­ри­чив, щоб йо­го обібра­ли за стар­ши­ну.

Микита. А ти ж ба­чив?

Іван (здіймає кар­ту­за). І ви тут? Я хоч не ба­чив, та чув.

Микита. Гля­ди, щоб ча­сом тобі не по­зак­ла­да­ло!

Іван (глу­зу­ючи). За що ж ви гніваєтесь на ме­не, па­ни­чу? Звиніть, будь лас­ка, мені вже цей раз, а то все так бу­де!

Регіт.

Голоси. Та годі тобі, Іва­не, пе­рес­тань!

Іван. А, що-бо ви за на­род та­кий. Тільки що всту­пив у речі з па­ни­чем, а ви вже й по­ча­ли гри­ма­ти.

Ми­ки­та. Яз та­ким дур­нем і го­во­рить не хо­чу!

Іван. А звісно! Бо ви ж ви­со­ко­го коліна: ваш батько вкупі з хор­та­ми ли­зав панські тарілки! Що ж, Омельку, ку­пиш мо­го­ри­чу?

Голоси. Годі-бо тобі те­ре­вені пра­ви­ти!

Іван. І-і, ли­хо, не да­дуть і по­тор­гу­ва­тись. Ну, не­хай ста­ра в'язне! (Пе­рей­шов).

2-й па­ру­бок (пе­ре­хо­дя­чи). І я ту­ди, де більш!

3-й па­ру­бок (теж). У гурті й ка­ша смачніш!

4-й па­ру­бок. Ку­ди ко­би­ла, ту­ди й ло­ша!

5-й па­ру­бок. Що гро­маді, те й бабі!

6-й па­ру­бок. Гур­том і батька доб­ре бить!

7-й па­ру­бок. Слу­хай­те, хлопці, я ще вам торік ка­зав, щоб Со­ломію прог­на­ти з на­шої кум­панії, бо во­на в го­роді зовсім ошаліла.

Іван. Ста­ло буть, пе­рев­чи­лась на один бік.

7-й па­ру­бок. Іноді та­ке не­по­доб­не спле­ще, що й па­руб­кові со­ром­но слу­ха­ти, не те що дівці. Там як роз­пус­те гу­бу, так і не вгов­таєш її!

6-й па­ру­бок. Так, так, во­на та­ки лю­бить ско­ро­мин­ку.

Омелько. Та ну-бо, не пе­ре­би­вай!

7-й па­ру­бок. Те­пер же знов ка­жу вам, що як во­на бу­де хо­дить на наші ве­чор­ниці, то я вам не то­ва­риш.

Микита. А я хо­чу, щоб во­на хо­ди­ла!

Омелько. Ма­ло б чо­го ти не схотів!

7-й па­ру­бок. От спа­ру­вать би її з Ми­ки­тою,- бу­ла б па­ра!

Микита. А чо­му ж не з то­бою?

7-й па­ру­бок (сміючись). Бо ви обоє пансько­го код­ла: твій батько з ла­кизів, а її з по­варів!…

Іван. От як­би їх, брат­ця, й справді спа­ру­вать, як­раз на те б вий­шло, що "чорт сім пар че­ре­виків стоп­тав, до­ки до­ку­пи зібрав".

Микита (згор­да). Ну, не­хай би вже хто путній го­во­рив, а то…

Іван. А то що? Ну-ну! Чо­го ж ти за­мовк?

Омелько. Та пе­рес­тань вже! (До па­рубків). Я так, брат­ця, ду­маю, що Со­ломія не так-то й ви­ну­ва­та. Але ж гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік. Ну, одк­ли­кай­тесь, хто не хо­че, щоб во­на бу­ла в нашій кум­панії.

Голоси. Я! Я! Я! Всі не хо­чуть!

Омелько. Що ж, Ми­ки­то, ба­чиш, тільки ти один за Со­ломію.

Микита. Тьфу на ваші по­ряд­ки! (Пішов).

Омелько. Ой не плюй, Ми­ки­то!

Іван. Знаєш, ку­ди плюнь?

Голоси. Не зачіпай­те йо­го, хай собі йде!

Іван. Що ж він тут розп­лю­вав­ся!… Я не по­див­люсь на нього, що він па­нич!

Голоси. Та цур йо­му!

Омелько. Та й то прав­да!. Не зачіпай дур­но­го, то й сво­го ро­зу­му не по­щер­биш! Слу­хай­те ж сю­ди, па­но­ве то­ва­рист­во! Не хотіло­ся мені, ду­же не хотіло­ся бу­ти за бе­ре­зу; ну, та ко­ли вже ва­ша во­ля, то му­шу пос­лу­жи­ти. Бу­де­мо ж гу­ля­ти чес­но, ти­хо та смир­но, як слід чес­но­му й по­важ­но­му па­ру­боцт­ву, так як гу­ля­ли наші діди й батьки… Ха­зяй­ку на ве­чор­ни­цях по­ва­жать і ша­ну­вать, як матір, з дівча­та­ми обіхо­ди­тись з по­ва­гою; та не за­бу­вать, брат­ця, що чес­на дівчи­на - то є кра­са і честь усього се­ла.

Всі. Так! Так!

Іван. Ну, вже Омелько що ска­же, то так, не­на­че драт­вою прист­ро­чить.

Семен. Не піде з по­зи­кою за ро­зу­мом!

Омелько. Те­пе­ра всклад­чи­ну та пок­ро­пи­мо ве­чор­ниці. Се­ме­не, ти бу­деш за міхо­но­шу; нас­та­нов­ляй бри­ля. (Ки­да у бриль Се­ме­нові срібні гроші). А ти, Гна­те, збігай за му­зи­ка­ми та й дівча­там дай звістку.

3-й па­ру­бок. Та це я знов за по­пи­ха­ча?

Омелько. Бо ти ж мо­лод­ший над усіх.

Парубки ски­да­ють Се­ме­нові гроші.

Іван (ви­вер­та ки­шені). Де ж це мої гроші? Де ж це во­ни у бісо­во­го батька поділись? От тобі й на! Ка­ла­вур! Обікра­ли… Е, ні, бре­шу, пост­ри­вай, осьдеч­ки во­ни! О, ко­ли б же не роз­си­па­ти!… На тобі, Се­ме­не, червінця!

Семен. Та це ж шаг, та ще й щер­ба­тий!

Іван. Щер­ба­тий? Тю! Та­ка йо­го й ма­ти щер­ба­та бу­ла. Бе­ри, ко­ли да­ють! Знаєш, бра­ти­ку: з го­ло­го, як з свя­то­го!

Омелько. Те­пер по­чи­най пісні - зве­се­ли­мо ву­ли­цю!

Голоси. Ану, гей, поч­не­мо "Чу­ма­ка"! За­чи­най хто!… 

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Середина ха­ти удо­ви Мо­ро­зи­хи. Стіл, лав­ки, піч, ко­чер­ги, піл, мис­ник і уся­ке збіжжя.

Ява 1

Микита си­дить за сто­лом і лу­за насіння; Ма­ру­ся з дер­ка­чем в руці, Мо­ро­зи­ха си­дить на по­лу.

Маруся. При­че­пу­рю я, тіточ­ко, хоч тро­хи ва­шу ха­ту, бо щоб не проз­ва­ли й вас не­чу­пай­дою, як-от співа­ють про ту удо­ву, що "сім день печі не то­пи­ла, сіней, ха­ти не ме­ла…".

Морозиха. При­че­пу­ри, че­пу­ру­хо! Та не ви­ки­дай сміття надвір, бо про­тив ночі не го­диться.

Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я за­ме­ту між ко­чер­ги! (Зу­пи­ни­лась про­ти Ми­ки­ти і з жар­том го­во­рить). А ти, па­руб­че, не сміти по хаті, а то я те­бе ось цим дер­ка­чем по гу­бах!

Микита (дає їй луш­пин­ня). На ви­кинь!

Маруся. І сам ви­ки­неш, не ве­ли­кий пан. І-і, роз­лу­щив­ся!

Микита. Відче­пись ти від ме­не.

Ява 2

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Доб­ри­вечір!

Маруся (швид­ко). Сест­ри­вечір, доб­рич­ки, чи не те­ля­чи­ли ви моїх бачатків? - Аяк­же, те­ля­чи­ли, те­ля­чи­ли: зад­ра­ли ло­зи та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сю­ди за­нес­ло?

Одарка. Та­ким же, як і вас. Здрас­туй­те, тітко! Чи ви ще жи­венькі-здо­ро­венькі? (Кла­де хліб на стіл).

Морозиха. Здо­ро­ва, здо­ро­ва, дівонько! Як те­бе гос­подь ми­лує?

Одарка. Спа­сибі гос­по­деві ми­ло­серд­но­му! Ба­бу­ся вам кла­ня­ються.

Морозиха. Спа­сибі, спа­сибі!

Маруся (ти­хо до Одар­ки). Що, вже ба­чи­лась?

Одарка (со­ром­ля­чись). З ким?

Маруся. Ач, ще й пи­тає!

Микита (нас­лу­хав). Так і ви­летіла йо­му на­зустріч!

Морозиха. Хто? Ко­му на­зустріч?

Микита (ре­го­че). То ми ба­ла­каємо про Одар­чи­но­го мид­ру­са.

Одарка. Про­си­мо вас, не смійте­ся з нас: ми об тім не спо­ри­мо, що вас не стоїмо; ви за на­ми не ду­же, а ми за ва­ми й бай­ду­же!…

Маруся. Он як відчи­та­ла!

Микита (удає з се­бе спокійно­го). Го­во­ри­ла покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!

Одарка. Ад­же я з то­бою не ба­ла­каю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз ка­за­ла: не зачіпай ме­не!

Маруся (ре­го­че). За­ку­си, Ми­ки­то, чим бог пос­лав!

Микита (до Ма­русі). А тобі зась, ко­ли не до те­бе річ. (До Одар­ки). Так ка­жеш: ‹Не зачіпай ме­не!" Ач, яка ве­ли­ка пар­со­на!

Жіночий го­лос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сю­ди на ча­син­ку.

Маруся (за­зи­ра у вікно). А ко­го вам тре­ба? (При­див­ляється). Та це Си­до­ри­ха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До ме­не? Чо­го б то їй?

Маруся. Пев­но, прий­шла про­ха­ти, щоб ви по­во­ро­жи­ли. Во­на вже, ли­бонь, з тиж­день, мов не­са­мо­ви­та, по усіх во­рож­ках бігає та пи­тає, чи ско­ро її чо­ловік по­вер­неться з наймів.

Морозиха. Ну вже хай ви­ба­ча: про­ти неділі я й карт у ру­ки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слу­хай, Одар­ко! А ти ба­га­то во­ро­жок одвіда­ла, до­ки діжда­ла­ся Се­ме­на? (Ски­ну­ла оком на Ми­ки­ту).

Одарка. Не лічи­ла!

Маруся (чван­ли­во). Чо­го ж це ви так за­пи­ша­ли­ся, чи не в міша­не при­пи­са­ли­ся?… (По­мов­ча­ла). Чи не во­ро­жать оце тітка на зо­рях?… Тре­ба піти та й собі пов­чи­тись; бо, ли­бонь, не­за­ба­ром і мені прий­деться де­ко­го відшіпту­ва­ти… (Гля­нув­ши з сміхом на Ми­ки­ту, побігла з ха­ти).

Микита (встає і дов­го хо­дить по хаті. Ба­ла­кає ніби про се­бе). Пар­со­на, нас­то­яща пар­со­на!

Одарка (не ди­виться у вічі). Яка є, та­кою вже й зос­та­нусь!…

Микита. Па­ва, па­нян­ка…

Одарка. Ку­ди ж нам до вас рівня­тись? Ми за ва­ми й не пот­ра­пи­мо!… То ти з се­бе удаєш па­ни­ча, а ми лю­ди прості…

Микита. Що ж, ба­га­то Се­мен за­ро­бив?

Одарка. Спи­тай у нього!

Микита. А тобі б то він і не пох­ва­лив­ся?

Одарка. Скільки за­ро­бив, стільки й бу­де… У ши­нок не по­не­се.

Микита (глу­зу­ючи). "Не по­не­се!" Я, бач, че­рез те пи­таю, що ба­чив сьогодні на ньому оде­жу і зовсім би но­ву, та тільки старі дірки та лат­ки!…

Одарка. Ох, як же смішно! Чо­му ж ти не ре­го­чеш? Ану за­ре­го­чи!…

Микита. А тобі до пла­чу до­хо­дить?

Одарка. Ми у злид­нях ви­рос­ли, то вже й звик­ли.

Микита. А вже гро­шей, то, пев­но, повні ки­шені приніс та все, ма­буть, ба­маж­ки чи, мо­же, червінці?… Ба­га­тир! А як же ви до вінця - у хур­гоні поїде­те чи на во­лах?

Одарка. Піде­мо пішки! Пішки, ка­жуть, не­ма замішки!

Микита. Во­но й без­печніш! А то як бас­ких ко­ней зап­ря­же­те, то щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­ну­ли та не по­калічи­ли. Або щоб на те не вий­шло, як співа­ють: "Ой їхали та во­зи­ли­ся, тпру! - ста­ли, за­че­пи­ли­ся…"

Одарка. Еге! І я ж так ка­жу, дос­томітно так!

Микита. Ай гар­ний же який став Се­мен, мов на­мальова­ний!…

Одарка. Еге ж, гарнісінький та­кий! (Усміхається). Ма­буть, ма­ти в лю­бист­ку ку­па­ла.

Микита. Ли­це мов вис­мок­та­не, а очі як баньки!… Вже й го­во­рить тро­хи нав­чив­ся, а перш бу­ло все мов­чить!…

Одарка. Хто мов­чить, той двох нав­чить!

Микита. А звісно! Він та­ки ви­людніє. Ро­зум­ний па­ру­бок! Там та­кий ро­зум­ний, як дя­ди­ни­на кур­ка: що зне­се яй­це, то й куд­ку­дах­ка!… І та­кий вже ти­хо­ня: хоч про­ти шерсті йо­го гладь, не вку­се.

Одарка. Вже він ніко­го не дра­тує і ні з ким не за­ве­деться… (Гля­ну­ла на нього). Та й до шин­ку стеж­ки не втоп­че.

Микита. Справді? Покірли­вий, ви­хо­дить, мов той ле­да­чий цу­цик: хоч на хвос­та йо­му нас­ту­пи, й не пис­не.

Одарка (підве­ла очі). І ти ду­маєш ура­зи­ти ме­не та­ки­ми ре­ча­ми? Та хоч ти собі що хо­чеш ви­га­дуй, ме­ли собі язи­ком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…

Микита. Та­кий вже то, ста­ло буть, до впо­до­би: хоч ме­дом об­маж йо­го, хоч дьогтем… Але. мені ціка­во ось що. Ска­жи мені, будь лас­ка… не раз вже я те­бе пи­тав, але ти все од­мов­чу­ва­лась… Ска­жи мені, чим він тобі до впо­до­би?

Одарка. Ба та­ки й ска­жу: тим, чо­го в те­бе бра­кує.

Микита. Що ж він - на вро­ду кра­щий від ме­не чи ро­зумніший? Чи пос­тат­тю, чи хис­том взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти ка­жеш. Мо­же, ро­зу­мом та хис­том ти йо­го й пе­ре­ва­жиш, не знаю. А ось що: ти ба­га­тий ду­кар, а він бідний,- і за те я йо­го люб­лю. Ти сприт­ний і над­то ба­ла­ку­чий, а він ти­хий,- і за те я йо­го люб­лю! У те­бе що­ра­зу сміх та глум на умі, а в нього пра­ця,- і за те я йо­го люб­лю! Ти кож­но­го за­че­пиш, з кож­но­го кеп­куєш, а він ніко­го й сло­вом не ура­зить,- і за те я йо­го люб­лю! Ти вих­ва­ляєшся та чва­ниш­ся тим ба­гатст­вом, що батько твій прид­бав, а сам і за хо­лод­ну во­ду не бе­реш­ся, а він змал­ку пра­цює і батькові своєму ста­ро­му до­по­ма­гає, і ма­лих братів та сес­тер до ро­зу­му до­во­дить,- і за те я йо­го люб­лю. Ти ма­ло не щод­ня п'яний, та б'єшся, та бен­ке­туєш, а йо­го й зро­ду ніхто п'яним не ба­чив - і за те я йо­го люб­лю! Чув? От тобі і вся прав­да!… Що ж це ні тітки, ні Ма­русі? Це не­на­че на­ро­чи­то нас зве­ли… (Хо­че йти з ха­ти).

Микита. Ні, не всі ще ти одз­на­ки пе­релічи­ла. Про те ще не ска­за­ла, що як він уміє улес­ли­во бур­ко­та­ти та сли­ни роз­пус­ка­ти…

Одарка. А ти б то, не бур­ко­чу­чи, за­ду­рив Ма­русі го­ло­ву? Звів дівку з ума та й відсах­нув­ся!…

Микита. Не­хай собі дуріє, ко­ли прис­ту­па!… (Пал­ко). Так ти пев­но йдеш за Се­ме­на?

Одарка. Ще не­хай спер­шу по­даю руш­ни­ки, а тоді вже бу­де річ про весілля!…

Микита (ска­женіє). Відсах­нись від нього! Відсах­нись, ка­жу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страш­ний у те­бе пог­ляд!… (Побігла з ха­ти).

Микита (кри­чить). Одар­ко, пост­ри­вай!… Що ж те­пер?… (Ла­має ру­ки). "Страш­ний пог­ляд"!… Так!… Аж ось ко­ли ти вся з'яви­ла­ся пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!… Тобі тре­ба го­лу­би­ної мо­ви, улес­ли­вих ре­чей? А я те­бе ля­каю своїм пог­ля­дом? Че­рез те я тобі не до впо­до­би?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дра­туєш ти ме­не, як і торік дра­ту­ва­ла, що сло­ва прав­ди у те­бе ніко­ли не ви­пи­таєш. Але ж перш я ніко­ли не чув від те­бе то­го, до чо­го за­раз до­пи­тавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дра­ту­ван­ня, але во­но враз­ке, зне­важ­ли­ве! Дра­туєш ти ме­не! Пост­ри­вай!… По­ба­чи­мо, які бу­дуть дині з тієї огу­ди­ни!…

Ява 3

Морозиха і Ми­ки­та.

Морозиха. На­мог­лась в од­ну ду­шу: во­ро­жи їй та й во­ро­жи!… Ні жод­ної зірки на небі, геть за­во­лок­ло та зах­ма­ри­ло… пев­но, на дощ! Ди­ви­лась, ди­ви­лась… блис­ну­ла од­на зірка та й зно­ву за­хо­ва­лась: еге,- на мою дум­ку, так ви­па­да, що ко­ли не зас­лаб де в до­розі, то чимсь ду­же бідкається. (Сіла на по­лу). Еге! То оце вже Се­мен і вер­нув­ся з за­робітків? Гар­ний па­ру­бок: ти­хий та покірний!… От бу­де па­ра!…

Микита. Ко­му?

Морозиха. Одарці! Оце вже во­ни, ма­буть, во­се­ни і по­бе­руться.

Микита. Нав­ряд!

Морозиха. Чо­му ж? Во­ни од­но дру­го­го сто­ять! Та й люб­ляться, ли­бонь, собі.

Микита. Нав­ряд, ка­жу, чи по­бе­руться! То пус­те діло, що люб­ляться!

Морозиха. От цього-то вже я й не зро­зумію! Мо­же, її хто інший сва­та?

Микита. Я її сва­таю.

Морозиха. Ти? Опам'ятай­ся! Еге-ге, стри­вай, стри­вай! Прав­да, чу­ла і я щось та­ке, ніби по­хо­же… Хто ж це мені ка­зав? Не при­га­дую… Але ж ка­жуть, що во­на те­бе не­на­ви­дить.

Микита. Мож­на так зро­бить, що й по­лю­бе.

Морозиха. Ко­неш­не, чо­го ча­ра­ми не зро­биш?… На світі уся­ке є зілля - і до от­ру­ти, і до лю­бощів…

Микита. І без чарів обійде­мось!

Морозиха. А гроші-то, мов­ляв, най­кращі ча­ри. Еге-ге, ти як за­хо­чеш, то знай­деш собі та­ку дівчи­ну…

Микита. А як я не хо­чу ніко­го, опріч Одар­ки?

Морозиха. Та що-бо ти це та­ке ка­жеш? Як же це?

Микита. Те, що чуєте!… Та це, бач­те, я шут­кую! Я вчадів; а з ча­ду я мо­жу так зро­бить, що Се­мен і те­ля з'їсть .

Морозиха. Як? Що та­ке? І бо­га ж ти не боїшся ота­ке ка­за­ти? Оце ви­га­дав! Пев­но, ти, па­руб­че, з жи­ру дурієш! Од­но сло­во: ду­ка, ба­га­тир!… Че­рез те тобі ота­ке нікчем­не і в го­ло­ву лізе!

Микита. Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я її люб­лю? Тут і не­ хо­тя­чи зро­биш­ся не­лю­ди­ною, ко­ли сер­це бо­лить, мов га­ди­на йо­го ссе!… Ка­жуть: ся­кий-та­кий Ми­ки­та, беш­кет­ник, ка­верз­ник… А ніхто не заг­ля­не Ми­киті в ду­шу, ніхто не спи­та, що там у нього діється. (Над­то зру­ше­ний). Знаєте, тітко, що іноді щось на ме­не та­ке на­хо­дить, що, здається, ко­ли б моя си­ла, то я б усіх лю­дей порізав; а Одар­ку роз­ча­ву­чив би, мов ту га­ди­ну, на шмат­ки б її роз­дер! (По­мов­чав). Не­хай би я був пас­куд­ний на вро­ду або ж злодій чи ши­бе­ник… Чо­му ж Одар­ка не хо­че ме­не лю­бить? За що во­на зне­ва­жає ме­не? Че­рез що я їй осо­руж­ний?… Вмре, за­ги­не.

Морозиха. Та от­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть: "Не ро­дись ба­га­тим, а ро­дись щас­ли­вим!"

Микита. Так от­же ка­жу: хоч би я мав і ду­шу свою за­на­пас­тить, а не по­пу­щу, щоб Се­мен на їй оже­нив­ся; не по­пу­щу, щоб на­до мною узяв верх отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець! "Не ро­дись ба­га­тим"!… Що з то­го, що я ба­га­тий, ко­ли сер­це моє пош­ма­то­ва­не гірш стар­це­вої одежі?… "Не ро­дись ба­га­тим"!…

Морозиха. Ти, ма­буть, і справді п'яний?

Микита. Ні, я не п'яний, а уп­ря­мий! Що б то я був за па­ру­бок, щоб не пос­ва­тав, кот­ру схо­чу?

Морозиха. Ба­чу, па­руб­че, що твоє ба­гатст­во тобі вже зовсім за­би­ло па­мо­ро­ки. Жи­руєш ти!

Микита. Та за­мовчіть ви, бо­га ра­ди, не дорікай­те, ме­не, не во­рушіть мо­го сер­ця!… (Дов­го хо­дить по хаті). Тітко, чи не­ма у вас чар­ки горілки?

Морозиха. Та в те­бе й так хме­лю то­го пов­но в го­лові.

Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я ро­зу­му не проп'ю. А що у ме­не отут засіло, у цій кістці (по­ка­зує на лоб), то­го ні горілкою, ні от­ру­тою не занімиш!… (Співи).

Ява 4

Ті ж. Одар­ка, Ма­ру­ся, Хрис­тя, Гор­пи­на і другі дівча­та.

Дівчата. Доб­ри­вечір вам в хаті!

Морозиха. Здрас­туй­те, мої любі дівча­точ­ка!… От­же й га­разд, що ви поп­ри­хо­ди­ли, а то тут Ми­ки­та…

Микита. Я чув ко­лись при­каз­ку: "їж борщ з гри­ба­ми, дер­жи язик за гу­ба­ми".

Маруся. А вга­дай­те, тітко, де це ми бу­ли?

Христя. Ну, та й язи­ка­та!

Маруся. Це ми у нас на го­рищі ку­рей пок­ра­ли!

Морозиха. Ой бу­де тобі на горіхи від батька!

Маруся. Про батька бай­ду­же, аби ма­ти не дізна­лись. Тоді бу­де мені сто чортів і сіра сви­та! (Ре­го­че).

Микита. Тітко, дай­те ж мені чар­ку горілки!

Морозиха. І де б то во­на у ме­не взя­лась?

Микита. А, чорт батька зна що!

Маруся. Да­вай­те, дівча­та, пос­ку­бе­мо ку­рей та зго­туємо ве­че­рю, а щоб не пос­ну­ли - заспіваємо.

Морозиха. Оце ро­зум­на річ! Справді, заспівай­те! Дав­но вже моя ха­та не чу­ла співів… Візьми ж кот­ра ку­рей та поріж за ха­тою, а тоді вже й скуб­ти!…

Микита скру­тив ци­гар­ку, од­вер­нув­ся від дівчат і за­ту­лив ву­ха; дівча­та сіда­ють на ла­вах, го­ту­ють ве­че­рю, інші лож­ки пе­ре­ми­ва­ють та по­лу­мис­ки; од­на дівчи­на взя­ла ку­рей і пішла з ха­ти.

Дівчата (співа­ють).

Микита. Ну, вже за­ве­ли гар­ної! Хай вам враг з та­кою піснею!

Маруся. А ти затк­ни ву­ха та й не слу­хай.

Микита. Ба ні ж, за­ви­ли, не­на­че по мерт­во­му!

Маруся. Я знаю, чо­му тобі не по нут­ру ця пісня.

Микита. Ти знаєш з но­са та в рот!… (Сміється).

Маруся. “Засмійся, Матвійку, дам копійку.”

Микита (з сер­цем). Що ти ска­за­ла?

Маруся. Те, що чув! Хіба ти ог­лух?

Микита. Щоб тобі язик всох!

Маруся. “Бог - не ди­ти­на, не пос­лу­ха дур­но­го ви­на!”

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе іноді, бу­ва, не маз­нув по гу­бах! Щось у ме­не ду­же сверб­лять ру­ки!

Маруся (ре­го­че). Ох, ли­шенько! Я ж те­бе так точнісінько бо­юсь, як торішнього снігу.

Морозиха (до Ма­русі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не мож­на змов­ча­ти?

Маруся. Щоб я йо­му змов­ча­ла? Не діжде він цього, от що! Ве­ли­ке ца­бе!

Микита (ско­чив). Чи тобі заціпить сьогодні?…

Маруся (ре­го­че). Ох, як же ти ме­не на­ля­кав, аж со­роч­ка на мені по­по­лотніла!

Микита (скре­го­че зу­ба­ми і ки­дається на неї з ку­ла­ка­ми). Ну, ідол­ка, дам­ся я тобі взна­ки!…

Ява 5

Ті ж, Се­мен, Іван, Омелько і па­руб­ки.

Омелько (кла­де хліб на стіл). Доб­ри­вечір вам, тітко! Чи прий­маєте гос­тей?

Морозиха. А які ж там гості?

Омелько. На­ше па­ру­боцт­во. На­ра­ялись ми про­ха­ти вас, щоб знов прий­ня­ли нас на цю зи­му у ва­шу гос­по­ду.

Морозиха. Чес­но­му па­ру­боцт­ву моя ха­та навстіж. А як­що ти, Омельку, знов за бе­ре­зу, то за твоїм ро­зу­мом і моя го­ло­ва не боліти­ме.

Омелько. Спа­сибі вам, тітко! Те­пер же, хлопці, зве­селіть тітчи­ну гос­по­ду гар­ною піснею.

Іван (про­жо­гом вбіга). Осьдеч­ки й я! (Швид­ко го­во­рить). Доб­ри­вечір, тітко, га? Чи не­ма ко­та-ту­ма­на, кицьки-шкод­лив­ки? По­яси дітям дам; бор­щу забільно­го під ла­вою, хоч пок­риш­кою нак­ри­то­го - гребінка гар­на є! Га?

Парубки тим ча­сом чо­лом­ка­ються з дівча­та­ми; дівча­та со­ром­ляться, штов­ха­ють од­на од­ну. Інша хо­вається від па­руб­ка за дівчат.

Семен. Ну, за­мо­лов! По­чи­най-бо пісні! Іван. Пісні? Ось за­раз! (Співа й при­танцьовує).

Омелько. Не пус­туй-бо, Йва­не, за­водь гур­то­вої!

Іван. Не гнівай­тесь, ва­ше бла­го­родіє, за­раз поч­не­мо.

Співають.

Морозиха. Спа­сибі, добрі мо­лодці, за пісню. Іван. Це я, тітко, доб­рий мо­ло­дець, а то все шуш­валь!

Морозиха. Що й ка­зать, без те­бе яка й гульняі Іван. Ав­жеж, який без ци­га­на яр­ма­рок? Мо­же, вам, тітко, по­тан­цю­ва­ти?

Морозиха. Тан­цюй­, ко­ли охо­та!

Омелько і Се­мен ста­нов­лять пляш­ки з горілкою.

Іван. Аж жиж­ки (Співа й тан­цює).

От так, а не чортз­на-як! Ко­ли б це хоч невірненька му­зи­ка, то я б тан­цю­вав до самісінько­го світу. Як там ка­жуть: "Хоч по­га­но, та за­те дов­го!" (По­ба­чив пляш­ки, по­чи­нає стог­на­ти). Ой, ли­шенько! Ой, пе­че ж ме­не, пе­че! Ма­буть, со­няш­ниці або пристріт!

Семен. Отак з ним, сіро­мою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).

Омелько. Де ж там у те­бе пе­че?

Іван. Та отут… і осьдеч­ки… Ох, про­пав же я! Омельку, ря­туй ме­не, на­лий швид­ше чар­ку - я увіллю все­ре­ди­ну, то во­но там, мо­же, й по­лег­ша.

Омелько (бе­ре пляш­ку і чар­ку). Пост­ри­вай, тут є й старші від те­бе. (Час­тує Мо­ро­зи­ху).

Іван (стог­не). Сла­бий та ма­лий - то най­старші в хаті.

Морозиха (до Омелька). У ко­го в ру­ках, у то­го і в ус­тах. Дівчат­ка, по­дай­те ж там за­кус­ки, та ху­тенько!

Дівчата ста­нов­лять на стіл за­кус­ку.

Омелько. Дай же, бо­же, гу­ля­ти нам ти­хо, без свар­ки і без ху­до­го сло­ва! (Одпив тро­хи, час­тує Мо­ро­зи­ху).

Усі. Дай, бо­же!

Морозиха. Щас­ти, бо­же, на все доб­ре! Гу­ляй­те, дітки, так, як ко­лись гу­ля­ли ваші діди й батьки: чес­но та ти­хо, як слід по­важ­но­му па­ру­боцт­ву! (П'є).

Іван. Та годі-бо вам при­чи­ту­ва­ти! І по­ча­ли: "І дай, бо­же, і не дай, бо­же!" Тут чо­ловік про­па­да, а во­ни за­ве­ли та­кої дов­гої, що й до світа не пе­рес­лу­хаєш…

Омелько (час­тує Іва­на). На вже й тобі!

Іван (ви­пив). Чуєш, як зад­зюр­котіло, не­на­че у по­рожнє ба­рильце!… Чим би тут за­ку­си­ти? І на­що ви, дівча­та, пос­та­но­ви­ли оце са­ло? І хто йо­го їсти­ме? (Бе­ре са­ло й хут­ко їсть).

Семен. Од­на­че на­ми­наєш, мов той кіт!

Іван. Та знаєш, аби чим-не­будь нап­ха­ти пельку. Тю! Я й не ба­чу, що Ми­ки­та тут! Чо­го ти за­мис­лив­ся, мов та па­нян­ка, що заміж хо­че?

Микита. Піди собі геть, не твоє діло!

Іван (шут­ку­ючи). Ой-ой-ой!… Який сер­ди­тий! Зви­няй­те, Ми­ки­то Сте­па­но­ви­чу! Мені здається, що у вас му­хи за­ве­лись у носі.

Микита. Чо­го ти чіпляєшся до ме­не, ідо­ле?

Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слу­хай­те, хлопці, я вам роз­ка­жу од­ну каз­ку.

Деякі. Ану-ну, що ти там збре­шеш?

Іван. Е, ні, це не брех­ня! Дав­но це, брат­ця, бу­ло, ще за ца­ря Хме­ля, як бу­ло лю­дей жме­ня. У однім селі та жив собі за­мож­ний чо­ловік, ще за кріпацт­ва він ота­ма­ну­вав, так гро­шей на­гар­бав стільки, що, мо­же, йо­го і в дві ти­сячі не вбе­реш. І був у то­го чо­ловіка один од­ним син, гар­ний па­ру­бок і здо­ро­вий та­кий, що й во­ла б над­воє роз­дер; і та­кий щи­рий па­ру­бок!… Тільки не до ро­бо­ти, а до горілки та й до бійки… Ґуля той па­ру­бок та й ґуля! Чи то бу­день, чи свя­то, йо­му од­на­ко­во. Б'ється, та лається, та бен­ке­тує; і ніхто йо­го не зу­пи­ня, за­тим що ба­га­тий!… Ото раз, нас­мок­тав­шись ус­мак горілки, став він ду­мать та га­дать, що б ще та­ке ви­га­дать, щоб лю­дей зди­ву­вать і се­бе вдо­вольнить? Ду­мав, ду­мав, а далі й ка­же собі: "Е, не дос­тає мені гар­ної дівки!" А в тім селі та бу­ла од­на си­ро­та, та ще й убо­га, і щи­ро во­на по­ко­ха­лась з та­ким же си­ро­тою, як і са­ма, і вже во­ни ма­ли собі поб­ра­тись, тільки б діжда­ти осені. Як ось ба­га­тир по­чав за тією дівкою зо­ри­ти; і де б то він її не зуспів: чи на ву­лиці, чи на ро­боті - лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йо­му ме­жи очі, а він обітреться та йзнов до неї…

Микита (ско­чив). Бре­шеш!

Іван. Хіба це про те­бе? Прав­ду ж, ма­буть, ка­жуть, що на злодієві шап­ка го­рить!

Одарка. Прав­да, прав­да,Іва­не!

Семен. Стри­вай, Іва­не, я до­ка­жу твою каз­ку.

Микита (ви­хо­дить з-за сто­лу). Всі ви бре­ше­те, як со­ба­ки! (Йде з ха­ти).

Іван. Та хоч поп­ро­щай­ся!

(Регіт.)

Микита (до нього). Ну, са­та­но, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).

Іван. Отак! Спа­сибі тобі, панімат­ко, за вчо­раш­ню ква­шу…

Омелько. Мо­ло­дець Іван, не­на­че ок­ро­пом ош­па­рив!

Одарка. Доб­ре відспівав!

Маруся. І за ме­не віддя­чив!

Омелько (час­тує Іва­на). За це на тобі. Іва­не, чар­ку горілки!

Іван. Та ти, Омельку, не ду­же піддоб­рюй­ся, бо я й про те­бе де­що знаю.

Всі (ди­ву­ючись). Про Омелька?

Омелько. Ка­жи, бра­те! Мо­же, що ли­хе? Здається, за со­бою нічо­го та­ко­го я не зап­римітив, але ж збо­ку видніш…

Іван. Ав­жеж, видніш! А чом ти не ви­пив пов­ної чар­ки, як тітку час­ту­вав?

Омелько (сміється). Та й тільки?

Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, на­лий!

Омелько. Бач, ку­ди гне! Ду­же жир­но бу­де! (Час­тує па­рубків).

Іван. Ач, який ску­пий! Хлопці, за­га­даю я вам за­гад­ку! Хто вга­да? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки, п'ятий ка­вур­ник не­суть кри­ву­ли­цю че­рез тин на ву­ли­цю.

Семен. Я ко­лись її знав.

Іван. Та й дав­но то, ма­буть, бу­ло, ще за ца­ря Го­ро­ха, як бу­ло лю­дей тро­хи?

Омелько. А справді, і я знав її.

Іван. Та справді ж, справді у ре­шеті дірки! Ех ви, нег­ра­мотні! Ану, вга­дай­те дру­гу!

Маруся. Та ти-бо не забігай на­пе­ред, перш цю ска­жи!

Іван. Ти ж та­ка до­гад­ли­ва! Чи вже й досі не до­га­да­лась? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки - оці чо­ти­ри пальці, п'ятий ка­вур­ник - оцей па­лець, кри­ву­ли­ця - лож­ка, тин - зу­би.

Деякі. Тю, ди­ви!

Маруся. Ану, я за­га­даю!

Іван. Ох, ти, моя зо­зу­леч­ко! Ану-ну, за­га­дай!

Маруся. Що бу­де, як козі ми­не сім літ?

Іван. Ма­ти при­ве­ла Ка­ле­ни­ка, та не ска­жу, як зо­вуть! Восьмий год піде! Ну, вже й за­гад­ку вид­ра­ла! А що, брат­ця, зна­чить: Андрій, сім верст, по коліна?

Христя. І де він, матінко, по­ви­ди­рав цих за­га­док?

Іван. Це, бач­те, так бу­ло: йшли три чо­ловіки над річкою, а їм на­зустріч іде ча­бан. Во­ни всі троє і за­пи­та­ли йо­го за­ра­зом: один пи­та "Як те­бе звуть?", дру­гий - "Чи да­ле­ко до се­ла?", а третій - "Чи гли­бо­ка ця річка?" Він їм усім трьом і відповів за­ра­зом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі те­ре­вені пра­ви­ти! От ко­ли б це хто заг­рав, хоч на гу­бах, до­ки му­зи­ки прий­дуть, я б учис­тив ко­за­ка!… Ге, ко­ли б ви, братці, зна­ли, яке ме­не ли­хо спітка­ло!… Аж до пла­чу мені до­хо­дить!

Омелько. І пев­но, що ли­хо ве­ли­ке, бо й тварь тобі змор­щи­ло; не­на­че постіл.

Маруся. Єй-бо­гу! Це вже знов щось ви­га­дав!

Іван. Еге, добрі ви­гад­ки! Ко­ли б тобі так, як мені, то тобі і го­ло­ву по­вер­ну­ло б на­зад по­ти­ли­цею.

Маруся (за­ре­го­та­ла). А хіба у ме­не го­ло­ва по­ти­ли­цею на­пе­ред?

Іван. До­га­да­ла­ся! Знаєте, па­но­ве-то­ва­рист­во, хотів я по­ра­ди­тись з ва­ми, що оце во­се­ни вже хо­чу оже­ни­ти­ся; годі вже бур­ла­ку­вать! Та не знаю, яку мені й бра­ти: чи сліпу, чи кри­ву, чи без­но­су, бо прос­та не піде за ме­не! От доб­ре моєму поб­ра­ти­мові Се­ме­нові, що йо­му й на дум­ку не спа­да же­ни­тись!

Семен. От чортів па­ру­бок, яке прик­лав!

Одарка (за­со­ро­ми­лась). Те­бе, Йва­не, і за ніч не пе­рес­лу­хаєш!

Іван (до Одар­ки). І ти обізва­лась? Так і вид­ко, що заміж не хо­че!

(Регіт.)

Одарка. А, бо­дай те­бе!

Маруся. Це не в віко, а пря­мо в око по­пав!

Іван (до Ма­русі). Слу­хай, чор­ня­ва, бро­ви, як сме­та­на, са­жею підве­дені, гли­ною заш­па­ро­вані, - чи ти підеш за ме­не?

Маруся. Як за та­ко­го хо­ро­шу­на не йти! (Ре­го­че). Кру­гом ба­га­тир: від ха­ляв до по­ти­лиці!

Іван (по­ду­мав). Ні, не бу­ду я те­бе сва­та­ти! Бо ко­ли б ти бу­ла хоч трош­ки ви­ща, або ж ниж­ча, або тов­ща, чи там тон­ша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не ба­ла­ку­ча, не­на­че у те­бе й язи­ка не­має!…

(Регіт.)

Христя. Іва­не, я піду за те­бе!

Іван. Ти? Ану пост­ри­вай, я при­див­люсь до те­бе. (Ди­виться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!

Христя. От ще що ви­га­дав!

Іван (шеп­че їй на ву­хо). А прав­да?

Христя од­пи­ха йо­го і біжить між дівчат.

Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стов­би­чи­те? До­ки му­зи­ки прий­дуть, грай­те у карт або­що.

Семен. Справді, да­вай­те згу­ляєм у ла­ви! А в ко­го є кар­ти? Або у хвильки!

Один з па­рубків (вий­має кар­ти). Ось у ме­не є!

Іван. Ану, по­ка­жи!… (При­див­ляється на кар­ти). Та й зас­мальцьовані! Славні бу­дуть бли­ни, як діжде­мо мас­ля­ної!

Семен. Ну, хто у хвильки?

Семен і три па­руб­ки сіда­ють на по­лу і гра­ють у хвильки; де­ко­ли про­мов­ля­ють: "А в те­бе дун­дик?", "Хо­ди кра­лю!", "Кла­ди, чуть лізе!", “А в ко­го ку­рят­ник?", "Кла­ди ста­ру!", "Та не пог­ля­дай", "Та ви-бо не змор­гуй­тесь!", "За­од­но про­па­дать, ко­зи­ряй нех­ва­ли­дом…", "Кла­ди попівну!".

Ява 6

Ті ж, Гриць і Ва­силь (му­зи­ки).

Іван. За вов­ка по­мов­ка, а вовк і в ха­ту. Грай­те мені за­раз! (Схо­пив од­но­го му­зи­ку і по­чав пус­ту­вать). Ой грай, ко­ли граєш!…"

Музика. Та ну-бо, не пус­туй! Штру­мент розіб'єш!

Омелько (час­тує). Ви­пий­те, братці, та вчистьте нам якої-не­будь!

Музика. Мож­на, якої зав­год­но мож­на!

Іван. Заг­рай­те мені та­кої, щоб я аж нес­тя­мив­ся!

Музика. Уся­кої мож­на. (Наст­роює скрип­ку). Тільки щоб на стру­ни бу­ло!

Іван. За це не тур­буй­ся, я за все пла­тю!

Омелько. Аз яких би то гро­шей?

Іван. З яких? Що з то­бою роз­ка­зу­вать!…

Омелько. Та ти, Іва­не, не ха­пай­ся, - не­хай спер­шу дівча­та по­тан­цю­ють.

Іван. Оце вже не по-моєму!…

Музики заг­ра­ли, дівча­та по дві круж­ка тан­цю­ють.

Іван. (Довго ди­виться, при­то­пу­ючи но­гою). Та вже більш ко­пи ли­ха не бу­де! Трясіте­ся, рубці, дивіте­ся, хлопці!… Розс­тупіте­ся, ми­ря­не, не­хай ги­ря по­гу­ляє! (Схо­пив од­ну з дівчат і тан­цює з нею). ''

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Через тиж­день після дру­гої дії. На ко­ну ті ж обс­та­ви­ни, як і в першій дії, тільки ха­та Одар­чи­на тро­хи глиб­ше к се­лу; про­ти ха­ти, зовсім на­пе­реді, кри­ни­ця і жо­лоб. Ве­чоріє.

Ява 1

Христя і Ма­ру­ся.

Маруся і Хрис­тя (йду­чи до кри­ниці з відра­ми на пле­чах, співа­ють):

Христя (на­би­рає во­ду). Чи бу­де ж то Одар­ка кли­ка­ти на сва­тан­ня?

Маруся (теж пе­ре­хи­ляється у кри­ни­цю). А хто її зна? Ні, ти ось що ска­жи; що бу­де, як Ми­ки­та довідається про це сва­тан­ня?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Ми­ки­та тільки так собі ко­вер­зує!…

Маруся. Ой ні, не ка­жи цього, бо знаю я доб­ре Ми­ки­ту!… (Озир­ну­лась навк­ру­ги). Чи ти знаєш, що він ще по­зав­чо­ра пішов у Хвес­ту­но­ву до яко­гось вор­са як-би­та?

Христя. Ой ли­шенько… Еге!… Що ж той во­рож­бит зро­бе?

Маруся. Що? Пе­ре­ки­не Се­ме­на вов­ку­ла­кою, а тоді й ро­би, що хо­чеш… Я вже шеп­ну­ла про це Одарці, так во­на гос­по­ди як пла­ка­ла!

Христя. Сер­деш­на! Чу­ла й я, сест­рич­ко, що є такі во­рож­би­ти… Хай бог бо­ро­нить!… Ад­же он роз­ка­зу­ють, що по­за­торік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремст­ву­вав на яко­гось па­руб­ка… Ото той па­ру­бок пос­ва­тав­ся, а далі й звінчав­ся… Тільки що, ка­же, вий­шли во­ни з церк­ви, аж йо­го мо­ло­да за­раз і пе­ре­ки­ну­лась у зо­зу­лю, ви­летіла на то­по­лю та й по­ча­ла ку­ва­ти; а він пе­ре­ки­нув­ся у со­ба­ку та й побіг, гав­ка­ючи, упо­довж се­ла, і відтоді й чут­ки про них не­ма… Ох, бо­ро­ни, бо­же! Про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Маруся. Хо­ди здо­ро­ва! Гос­по­ди, як то чуд­но у світі діється, що, ко­го щи­ро ко­хаєш,- од­вер­тається від те­бе та ще й кеп­кує, зне­ва­жає; ко­го ж не­на­ви­диш, ди­виться на йо­го не хотіла б - у вічі лізе!… Ох, Ми­ки­то, зав'язав ти мені світ, от­руїв ти мою ду­шу!… За те ж те­пер і сам ка­раєшся! Ну­диш світом за Одар­кою, а во­на й ди­ви­тись не хо­че на те­бе!… І чо­го він до неї лип­не? Див­но! Чи зро­зуміє ж во­на йо­го речі, йо­го пог­ляд, йо­го ду­шу?… (Співа).

Ява 2

Іван і Ма­ру­ся.

Іван (ви­хо­дить від се­ла). Чи то ти тут, Ма­ру­се, співа­ла? Ди­ви! А я йду собі та й ду­маю: пев­но, со­ло­вей!

Маруся. Тобі б тільки насміха­тись… От щас­тя дівці!…

Іван. Щас­тя - як тряс­ця, ко­го на­па­де, не схо­ро по­ки­не! Якій же то дівці?

Маруся. А вже без ля­ха не обійдеться, як хтось-то довідається!

Іван. Про ко­го це ти ка­жеш?

Маруся. Знаєш про ко­го!… Щось бу­де, а чо­гось не ста­не…

Іван. Дур­ни­ця! Хіба ти що чу­ла про…

Маруся. Що вже я ву­хом чу­ла, то­го у ме­не з язи­ка не вхо­пиш!

Іван (за­зи­ра їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, ку­ди про­пав Ми­ки­та?…

Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Ми­ки­та що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…

Іван. Та так, ніби сво­як з лівої що­ки.

Маруся. Ти вже поч­неш чорт батька зна що ви­га­ду­вать та при­ту­лять гор­ба­то­го до стіни! Про­щай! (Пішла).

Іван. Ідіть здо­ро­венькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нут­ру, що Одар­ка перш її йде заміж. Ма­буть, ці підстар­ку­ваті дівча­та скрізь од­на­кові, що дівку, кот­ра йде раніш їх заміж, у ложці во­ди вто­пи­ли б!… Що ж це Ми­ки­ти ніде не вид­ко? Ще як по­зав­чо­ра ба­чив я йо­го уранці в шин­ку, та й досі! Та­кий по­ну­рий був та сер­ди­тий, все пив горілку… О, зав­зя­тий, бісів па­ру­бок! Од­на­че Ма­ру­ся, ма­буть, щось знає… Тре­ба сьогодні бу­ти нас­то­рожі. Стри­вай, а це що? (При­див­ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Се­мен з ста­рос­та­ми! А хто ж то за ста­ростів? Бач: пи­сар Скуб­ко та ста­рий Ку­гут! Ану, за­хо­ва­юсь та пос­лу­хаю, що во­ни ка­за­ти­муть: мо­же, це й мені на старість зна­до­биться! (Хо­вається за жо­ло­бом).

Ява 3

Семен, пи­сар Скуб­ко і Ку­гут.

Кугут. Ти ж, Се­ме­не, зос­та­неш­ся над­ворі, а ми піде­мо в ха­ту, бо так за­кон ве­лить; а там вже, як­що той… то й те­бе пок­ли­че­мо… Я пак і за­був спи­тать, як ти з дівкою, що во­на?… Бо тре­ба знать, з чо­го роз­мо­ву по­чать…

Скубко. Да, обя­за­тельно!

Семен. Во­на сог­лас­на!… Тільки ба­ба її не­на­че тро­хи… Ка­же, що Одар­ка ще мо­ло­да. -"Не­хай,- ка­же,- по­гу­ля…"

Скубко. А кот­рий же їй, примєру, год?

Семен. Вісімнад­ця­тий.

Скубко. Што ж, дівчон­ка як­раз у по­ре. Уже за­кон­ний срок пе­рес­ко­чи­ла!…

Кугут. Та вже якось во­но бу­де, якось-то гос­подь нам до­по­мо­же…

Скубко. Знаєте, як то ка­жуть: "Що бу­ло, то ба­чи­ли, а що бу­де, то по­видимо". Умієм за­го­во­рить зу­би, і всьо бу­деть ка­ку­рат!

Кугут. Ну, то ходім, по­ра! Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!

Старости пішли в ха­ту Одар­чи­ну.

Семен. Хай вам гос­подь ми­ло­серд­ний по­ма­гає! (Сіда на ка­мені). І чо­го во­но на ву­лиці так ти­хо: ні го­мо­ну, ні співів не чуть. Хоч би що-не­будь глас по­да­ло. Ти­хо, всю­ди ти­хо! (За­ду­мався). Хоч би Іван на цей раз тра­пив­ся, він би роз­ва­жив мою ту­гу. Прав­ду, ма­буть, ка­жуть, що, перш чим оже­ни­тись, тре­ба тричі за­жу­ри­тись… Якісь сумні дум­ки роєм обсіда­ють го­ло­ву, і од­на дру­гу же­не і роз­би­ває, мов хви­ля хви­лю!… Од­на дум­ка не лізе мені з го­ло­ви: з яко­го по­би­ту Одар­ка по­зав­чо­ра, на ве­чор­ни­цях, як ска­зав я їй, що приш­лю у неділю за руш­ни­ка­ми, ніби зля­ка­лась і зат­ремтіла, а потім якось чуд­но спи­та­ла: "А чи бу­де­мо ж ми щас­ливі?" Далі щось та­ке на­тяк­ну­ла про Ми­ки­ту, ніби боїться йо­го… Став я її до­пи­ту­вать: хіба, мо­же, ка­жу, Ми­ки­та пох­ва­ляв­ся? Во­на за­мовк­ла й за­мовк­ла, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. З то­го ча­су я сер­ця сво­го не зас­по­кою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, не­за­ба­ром, усе, чим я жив, усе, що ме­не тіши­ло на світі і що ке­ру­ва­ло моєю тяж­кою пра­цею, одіймуть у ме­не навіки… Мов ви­хор на­ле­тить, зоп­сує і пол­ама моє щас­тя…

Іван (ти­хо). За­ду­мав­ся… Чи не на­ля­ка­ти мені йо­го? Мо­же, зве­се­лю…

Семен. Не­на­че хто ба­ла­ка?

Іван (ти­хо). По­чув! (По­чи­на гар­ча­ти як со­ба­ки).

Семен (приг­ля­дається). Щось не­на­че ле­жить?

(Іван гав­ка.)

Собака, чи що?

(Іван няв­чить по-ко­ша­чи.)

Що во­но та­ке?

(Іван співа півнем.)

Справді, чи не відьма?

Іван (хут­ко ки­дається до нього і ба­ла­ка не своїм го­ло­сом). Здо­ров будь, ко­за­че!

Семен. Це ти, Іва­не?

Іван (своїм го­ло­сом). А то ж який біс! А ку­ди це ти на­ла­го­див­ся?

Семен (усміхнув­ся). Хіба ж від те­бе ви­хо­ваєшся? Од­на­че спа­сибі, що ти прий­шов, а то я тро­хи не здурів; та­ка ме­не ту­га взя­ла.

Іван. Чорт батька зна, чо­го жу­риться? Ка­жуть же, що ко­му хвор­ту­на слу­же, то він ще й хвор­ту­ну лає. Дівка йо­го лю­бить, що й душі не чує, а йо­го бе­ре ту­га! Чу­дасія, та й годі.

Семен. Та ба­ба Одар­чи­на щось мо­ро­чить!

Іван. Ска­за­но, ста­ра! Тре­ба ж по­ка­зать, що в ній вся си­ла. А мо­же, боїться, щоб чо­го не наш­ко­див Ми­ки­тин батько?

Семен. То-то-бо й є! Щось і Одар­ка ніби не та ста­ла!

Іван. Го­во­ри! Одар­ка ба­би не пос­лу­ха; не так во­на те­бе лю­бить, щоб пос­лу­ха­ла ба­би­них вит­ре­беньок, тільки…

Скубко (на по­розі). Семй­он, гов! А йди сю­ди!

Іван. Бач, он вже й гу­ка­ють те­бе. А що, тьохну­ло сер­денько? Іди ж, іди! Там вже Одар­ка виг­ля­дає те­бе з хуст­кою.

Семен (ве­се­ло). При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня - ти ж у ме­не й за бо­яри­на бу­деш! Та клич усіх хлопців.

Іван. А я ду­мав, що ти за бо­яри­на пок­ли­чеш яко­го-не­будь ду­ку…

Семен. От ще що ви­га­дав! Ми ж з то­бою не чужі: пам'ятаєш, як ко­лись хрес­та­ми поміня­лись?

Іван. Я пам'ятаю, аби ти не за­був!

Семен. При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня! Та збігай за од­ним за­хо­дом і за му­зи­ка­ми. (Пішов).

Іван ди­виться йо­му вслід.

Іван (один). Чуд­ний па­ру­бок: дівка без міри йо­го лю­бить, а йо­го бе­ре ту­га!… Ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла, то бу­ла б у ме­не й со­роч­ка ви­ши­ва­на, і стьожка шов­ко­ва, а то яка у ме­не стьожка? Тільки сла­ва, що стьожка: мо­туз­ка, а не стьожка! Ех, чор­ти йо­го батька знає, здається, і ро­биш гірко, і їси усе ж та­ки не со­лод­ко! (Мах­нув ру­кою). Ех, тан­цюй, ли­хо, смійтесь, злидні! (Співа і тан­цює).

(Пішов).

Ява 4

Одарка вий­шла з ха­ти, потім Ма­ру­ся.

Одарка. От і руш­ни­ки я вже по­да­ва­ла, а й са­ма не знаю, чи ра­да я, чи не ра­да, що йду за Се­ме­на. Ко­го ж би це мені пок­ли­ка­ти у друж­ки? Піду на се­ло і, яку пер­шу дівчи­ну зустріну, ту й пок­ли­чу. (Іде на се­ло, їй на­зустріч Ма­ру­ся).

Маруся. Доб­ри­вечір! Нев­же це ти й руш­ни­ки по­да­ва­ла?

Одарка. По­да­ва­ла, сест­рич­ко!

Маруся. За ко­го?

Одарка. Ще й пи­тає! Про­сю те­бе, сест­рич­ко, до ме­не за стар­шу друж­ку.

Маруся. Ко­ли ж весілля?

Одарка. У ту неділю.

Маруся. Щас­ли­ва ти! За Се­ме­на йдеш? І він щас­ли­вий!… Бач, як то ка­жуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і дов­го жда­ла, а та­ки діжда­лась сво­го щас­тя.

Одарка. І ти діждеш!

Маруся. І… дай поки! Мій суд­же­ний, ма­буть, ще десь на припічку ка­шу їсть.

Одарка. А Ми­ки­та? Нев­же зно­ву згор­ду­вав?

Маруся (з сер­цем). Ду­же він за мною пек­лується!

Одарка. Ну, і як ти йо­го, сест­ри­цю, лю­биш? Мені здається, що я б йо­го ніко­ли не по­ко­ха­ла: та­кий у нього страш­ний пог­ляд, - мов опе­че те­бе ним, як гля­не! Та сер­ди­тий, та по­га­ний на язик!… Я й не знаю, чи він хоч сло­во лас­ка­ве ска­за­ти.

Маруся (зітхає). Че­рез те я йо­го люб­лю й по­ко­ха­ла, що не вміє він що­ра­зу ні лас­ка­ти сло­ва­ми, ні го­лу­би­ти ре­ча­ми, а од­ним пог­ля­дом усе тобі ска­же!… Орел, а не па­ру­бок! Раз тільки я учу­ла йо­го за­ко­ха­ну роз­мо­ву і сте­ря­лась: і сер­це, і ду­шу йо­му відда­ла! Зне­ва­жа він ме­не, гор­дує мною, як вітер го­рою!… Пе­ред усім ми­ром зну­щається на­до мною й глу­зує мені у вічі. А од­но сло­во тільки він ска­же, та так, як тільки уміє ска­за­ти: од­ним пог­ля­дом все скаже - і я всю йо­го зне­ва­гу за­бу­ду, і зно­ву збо­же­волію, і сте­ря­юсь!

Одарка. Бідна ти, сер­деш­на!

Маруся (зирк­ну­ла на неї). Бідна? Чо­го ж тобі так ста­ло жаль ме­не?…

Голос Скуб­ка: "А де ж це на­ша мо­ло­да?"

Одарка. Це ж вже ме­не шу­ка­ють… Ось я за­раз! (До Ма­русі). Біжи ж, Ма­ру­се, та клич усіх, усіх дівчат, а я піду ла­го­ди­ти за­кус­ку, бо ба­ба самі не вправ­ляться. Гля­ди ж, не ба­рись, при­ходь ху­тенько! (Йде). Стри­вай, і за­бу­ла. Як ду­маєш, сест­ро, ко­го мені ще пок­ли­ка­ти за дру­гу друж­ку? Пок­ли­чу Хрис­тю або Гор­пи­ну… Як ти ду­маєш? Ко­го ти раєш? (Пішла).

Маруся (див­ля­чись їй услід). Про ме­не, хоч і Хрис­тю! (Ре­го­че). Тобі б тільки ще­бе­та­ти та мліти від со­лод­ких ре­чей!… Чи тя­миш же ти, що та­ке ко­хан­ня? Ти ме­не жалієш? Ти так ба­га­та щас­тям, що й мені хо­чеш час­ти­ну йо­го уділи­ти? Дур­на, дур­на!… Од­на­че дур­но­му та ле­да­чо­му завж­ди щас­тить!… Що не го­во­ри, а, бісо­ва тінь, гар­но­го па­руб­ка підхо­пи­ла… Це відьомське чу­до! Розк­ва­сить гу­би та й ду­ма, що ось-то та­ка я красуня!… Хо­ро­ша, як кур­ка зад­ри­па­на!

(Чутно за лаш­тун­ка­ми пісню.)

Еге, це вже й па­руб­ки йдуть на сва­тан­ня!… Піду та скли­чу тобі дівчат, а потім бу­дем ди­ву­ва­тись на те щас­тя!… Ха-ха-ха! А Ми­ки­та десь запро­пас­тився!… О, те­пер я з нього пог­лу­зую!… (Пішла).

Ява 5

Омелько, Іван і па­руб­ки (йдуть че­рез кін з піснею).

Виходить Скуб­ко, ук­ло­няється па­руб­кам і про­сить їх в ха­ту.

Іван (вер­тається). Тре­ба побігти ще за му­зи­ка­ми. Чорт йо­го зна, яку їм і ціну да­ва­ти. Он­деч­ки й дівча­та вже йдуть. (Пішов).

Ява 6

Дівчата (ста­ють про­ти ха­ти і співа­ють).

Одарка вий­шла з ха­ти і кла­няється дівча­там тричі у но­ги. Потім зап­ро­шує їх до ха­ти.

Ява 7

Два му­зи­ки і Іван.

Іван. Ідіть же, дя­денька, пря­мо в ха­ту, а мені ще де­ку­ди тре­ба збігать. Так що ж, дя­денька, до­го­вор так, як я го­во­рив?

Музика. Ні, так бу­де не лов­ко. Чет­вер­та­ка до кар­бо­ван­ця на­ба­виш?

Іван. А ка­кой-бо ви!… Та беріть двад­цять копійок срібла - про­сю вас!

Музика. Як то мож­на? Штру­мент же що-не­будь стоїть, ну й струн, мо­же, на ціло­го гри­ве­ни­ка зоп­суєш, так во­но чо­гось кош­тує? Те­пер са­ма тон­ша стру­на, так во­на, брат, аг­лицька або ще й до­рож­ча!… Как ти по­лигаєш?

Іван. Ну, не­хай бу­де по-ва­шо­му! З ва­ми не зго­во­риш!

Музика. Вєрно!… По­то­му штоб і га­ва­рить, так обученіє тре­бується… Чуд­ной ти! Те­пе­ра хоч і на скрипці на­ву­ка тож чо­го-не­будь стоїть… Я, мо­же, не од­но­го кар­бо­ван­ця зап­ла­тив, до­ки нав­чив­ся. Дам я те­пе­ра тобі скрип­ку, на, на, на!… От ти й не заг­раєш; бо звєсно, как не ту­ди пальці сто­ять. Во­но до вся­ко­го діла є на­ука… Мені драт­вою прив'язу­ва­ли пальці до скрип­ки, до­ки нав­чи­ли! Прив'яже - і грай… да!… А вот как єтот мальчон­ка був пре­дос­тав­лен до ме­ня у ндра­во­ученіє, так што я з ним восприїмчив був. Ось роз­ка­жи, как я тебя мушт­ро­вав!

2-й му­зи­ка. Ме­не дя­денька би­ли, у-у, здо­ро­во би­ли!…

1-й му­зи­ка. Мальчон­ка вон ніча­во, ну только пйоть, біда, як пйоть!… Раз од­наж­ди до­го­во­ри­лись ми свадьбу грать за 75 ко­пеєк. По­ло­жим, про­де­ше­ви­ли. Так вон по­ба­чив на вікні пляш­ку, ду­мав, что вод­ка, та й ук­рав її, та в гор­ло; а то хи­ти­жен… Што ж ти ду­маєш, чуть ду­ба не дав. Так я йо­го як схва­тив за хол­ку, да как тріпо­нув, так так увесь каніфоль з не­го і вис­ко­чив!…

2-й му­зи­ка. Мені у сирівці ви­мо­чу­ва­ли ру­ки, а далі шевською смо­лою на­ти­ра­ли пуч­ки, щоб отак-о гуділо… (По­ка­зує на бу­боні).

Іван. Та доб­ре-доб­ре, йди вже; бо те­бе й за день не пе­рес­лу­хаєш!

1-й му­зи­ка. То-то ж бо й є! До вся­ко­го діла тре­ба знать, як і що!… (Пішов у ха­ту, наст­ро­ю­ючи скрип­ку). Я тобі уся­кий та­нець так заг­раю, що… Я мо­жу ко­зак-вальця, і жидівоч­ку, і всякі панські танці!…

Ява 8

Іван. У ко­го б же це мені по­зи­чи­ти на сва­тан­ня цілу сви­ту або хоч невірненько­го жу­па­на? Піду до ста­ро­го Ган­ну­щен­ка: у нього, ка­жуть, є чер­во­ний жу­пан, ще прадідівський, чи не по­зи­че?… Як одяг­нусь, то-то з ме­не й ко­зар­лю­га бу­де, та й лов­кий же! За­раз шап­ку на­ба­кир, візьмусь у бо­ки і ніко­му не звер­ну з шля­ху!… (Пішов).

Ява 9

Микита і Ма­ру­ся, а зго­дом Іван підкра­дається і при­ля­гає за жо­ло­бом.

Микита (тяг­не за ру­ку Ма­ру­сю). Ка­жеш, що вже пос­ва­тав?

Маруся. Оце туж-туж… Вже, ли­бонь, і гульня по­ча­лась.

За лаш­тун­ка­ми чут­но му­зи­ки до кінця дії.

Микита. Он як!… Ма­ру­се, вик­лич мені Се­ме­на на ча­си­ноч­ку, будь лас­ка!

Маруся. Так би я те­бе пос­лу­ха­ла! І не про­си, і не го­во­ри мені: нічо­го не хо­чу слу­ха­ти!

Микита. Ма­ру­се, слу­хай сю­ди!…

Маруся. Шко­да вже ме­не об­ду­рю­ва­ти! Ду­рив, ду­рив ма­ло не два ро­ки та й ки­нув на посміх лю­дям!… Ще й ли­хос­ло­виш ме­не та гор­дуєш пе­ред усіма, що звів з ума! І на ве­чор­ни­цях тоді що ти мені ка­зав?! Ще й бив би, мо­же, як­би… Потім знов підлес­тив­ся і знов відки­нув­ся… Ось і до­ко­ти­ла­ся ни­точ­ка до клу­боч­ка…

Микита. Прос­ти ме­не, я тоді й сам не пам'ятав, що ба­ла­кав! Вик­лич мені Се­ме­на або Одар­ку, я тільки ска­жу од­не сло­во - та й чорт з ни­ми! Слу­хай, Ма­ру­се, ко­ли ти вик­ли­чеш Се­ме­на, то щоб я крізь зем­лю про­ва­лив­ся, щоб я світа сон­ця не вздрів, ко­ли не сва­та­ти­му те­бе!… Я хо­чу тільки пог­лу­зу­вать з йо­го!

Маруся пильно ди­виться йо­му в вічі.

Скажи ж, нав­чи ме­не, чим змо­жу те­бе уб­ла­га­ти!… Не ймеш мені віри? О бо­же, який же я не­щас­ний! Хоч би од­на бу­ла лю­ди­на та­ка, щоб повіри­ла межі на крих­ту… Ну, Ма­ру­се, ко­ли ти вже не ймеш мені ва­ри, то піду я, ку­ди очі по­ве­дуть… та або втоп­люсь, або заріжусь!… (Йде).

Маруся (ки­дається до нього). Стри­вай, Ми­ки­то! Бог один ба­чить, що ти ро­биш з моїм сер­цем! Не маю си­ли спе­ре­ча­ти­ся твоїй волі…

Микита. Ти вик­ли­чеш? Іди ж, йди швид­ше, Ма­ру­се! Чо­го ж ти стоїш?… Ма­ру­се, сер­це моє! (Па­дає пе­ре­ди нею нав­колішки). Бач, Ма­ру­се, я нав­ко­люш­ках те­бе бла­гаю, груд­ку землі з'їм, щоб тільки ти повіри­ла мені…

Маруся. Ох, що ж ти зо мною ро­биш?… (Підво­дить йо­го). Слу­хай, Ми­ки­то! Пох­ва­ляв­ся ти йти світ за очі… і я тобі ска­жу, що за­ги­ну, ко­ли ти ще раз скрив­диш ме­не! Не гу­би ж ти ме­не, не гу­би, мій ор­ле! Бо про­па­ду, єй-бо­гу, про­па­ду за то­бою!… Підож­ди, мій со­ко­ле, тут, а я за­раз!… (Побігла в ха­ту).

Микита (один). Ча­ри, ча­ри… Бач, бісів дід, як при­ча­ру­вав! Ска­зав, що ще й до се­ла не дійду, як во­на са­ма на­зустріч мені вибіжить. Об­ду­рив кля­тий во­рож­бит! Тільки гроші в ме­не ви­ду­рив та горілки уво­лю нас­мок­тав­ся!… О, не по­па­дай­ся ж і ти мені те­пер, чортів діду­га­не! Я те­бе на­де­ся­те­ро розірву, стоп­чу, як га­дю­ку, на шмат­ки роз­де­ру те­бе, чортів бре­ху­не!… Доб­ре при­ча­ру­вав! О, чом я не змо­жу роз­дер­ти се­бе, щоб вир­вать з гру­дей сер­це, стоп­та­ти йо­го но­га­ми, со­ба­кам йо­го жбур­нуть, ко­ли во­но Одарці осо­руж­не?! Так ні, не бу­де цього, ніко­ли не бу­де, щоб Се­мен, отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець, взяв верх наді мною!… Та скоріш піду я на Сибір, у ка­тор­гу, у пек­ло до са­мо­го са­та­ни, а не по­пу­щу тобі Одар­ки! За­дав­лю анах­темську віру, уб'ю, як со­ба­ку! Де ж ти, мій во­ро­же, мій су­пос­та­те? Ви­ходь мерщій! Дай же мені по­мо­та­тись на тобі, сер­це своє вдо­вольни­ти!…

Ява 10

Ті ж і Се­мен.

Семен (на по­розі). А хто тут ме­не кли­че? Ма­ру­ся ска­за­ла, що який­сь чу­жий чо­ловік…

Микита. Се­мен!… Бо­же, в ме­не ру­ки дри­жать… го­ло­ва го­рить… Страш­но мені!… Убить?… Ні, ні, ні!.. Убить, а потім утек­ти… Ку­ди втек­ти?… За­раз втек­ти? І во­ни завт­ра звінча­ються… Лю­ди все зна­ють… Ме­не осміють… Ні, раз ма­ти по­ро­ди­ла - не двічі й по­ми­рать!… (Підхо­дить до Се­ме­на і удає з се­бе спокійно­го). Це я те­бе кли­кав. Чо­го ж кра­деш­ся, мов той злодій? Бач, як ти за­гор­ду­вав, що ме­не й не кли­чеш на сва­тан­ня…

Семен. Те­бе на сва­тан­ня? Ти б та­ки й пішов? Окрім то­го, мені ска­за­ли, що те­бе і в селі не­ма…

Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бе­ре Се­ме­на за гру­ди).

Семен (відпи­ха йо­го). Що це ти, здурів чи п'яний?

Микита. Здурів?! Я пи­таю те­бе: де я був? Де я був? (Зно­ву ухо­пив йо­го за гру­ди).

Семен. Та відче­пись ти від ме­не! (Відки­да йо­го). Чо­го тобі тре­ба?

Микита. Ти ще й штов­хаєш ме­не? (Ха­пає йо­го за гор­ло).

Семен (пру­ча­ючись). Це розбій!

Микита. Ні, я шут­кую з то­бою! (Вий­має в ки­шені скла­де­но­го но­жа).

Іван (хут­ко схо­пив Ми­ки­ту за ру­ки). Пост­ри­вай! Не втнеш, Ав­рам, Іса­ка, бо ко­рот­ка шпа­га!… Хлопці, сю­ди! Е, брат, шут­ки-шут­ки, а хвіст набік! Хлопці, сю­ди!… (Кру­тить Ми­киті ру­ки).

Ява 11

Ті ж, па­руб­ки, дівча­та, му­зи­ка, ста­рос­ти, Одар­ка, Ма­ру­ся і на­род.

Всі. А що тут та­ке?

Іван. Ще й пи­та­ють! По­можіть-бо вв'язать, пру­чається! (В'яжуть Ми­ки­ту.) Бач, до яко­го ума до­во­де горілка!

Микита. Пустіть ме­не! За що ви на­до мною зну­щаєтесь! Лу­чче втопіть ме­не або вбий­те! Со­ба­ки! Іро­ди! Ка­тю­ги!…

Маруся (з жа­хом). Ми­ки­то-Ми­ки­то! Що ти на­ро­бив?!

Микита. Геть з очей, га­ди­но!… (Штовха но­гою ніж). Се­ме­не, заріж ме­не, бо ти моїх рук не втечеш!…

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Через три тижні. Се­ре­ди­на Се­ме­но­вої ха­ти. Все збіжжя но­ве­сеньке, хоч і не ба­га­те.

Ява 1

Зачепиха си­дить на печі, Одар­ка пеклується ко­ло печі.

Одарка. От бач­те, ба­бу­сю, які-бо ви не­доб­ренькі! Скільки вас не про­сю, скільки не бла­гаю, щоб нав­чи­ли ме­не ста­росвітських пісень, а ви все не хо­че­те. Пом­ре­те, то й пісні з ва­ми пом­руть.

Зачепиха. І на­що тобі та ста­ро­ви­на? Те­пер всю­ди вже співа­ють но­вих пісень або ж мос­ковських… Та­ка вже те­пер, бач, по­ве­денція ста­ла, що ста­ре, то те ніби й не­потрібне!

Одарка. Як ко­му. Іншо­му ста­ро­давнє до впо­до­би, а іншо­му но­ви­на.

Зачепиха. І тобі од­на­ковісінько! Те­пер вже все пішло на­ви­воріт… Хіба я не ба­чу?! Що ж, чи ско­ро там твій обід поспіє? Мо­же б, я тобі що по­мог­ла?

Одарка. Ота­кої ви­га­дай­те! Ви й ро­га­ча не підніме­те! Вам те­пе­ра тільки ка­зок ка­за­ти та скуб­ти пір'я ото ва­ша уся й ро­бо­та. Ко­ли пісні не хо­че­те співа­ти, то хоч каз­ку кажіть!

Зачепиха. Каз­ку? Я й до завтрього ні од­ної не на­га­даю… Усі по­за­бу­ва­ла… А що-то я їх зна­ла! А пісень, пісень, ма­буть, і за тиж­день не пе­респіва­ла б!… Мій батько був з за­по­рожців! Гос­по­ди! Як поч­не, бу­ло, роз­ка­зу­вать про ту вой­ну - во­лос­ся до­го­ри піднімається. Ох, дав­но те діялось… (Зас­ну­ла).

Ява 2

Ті ж і Ма­ру­ся у вікні; во­на розчіпча­на.

Маруся. Чи живі ще? Чи ще не за­да­ви­ло вас щас­тя?

Одарка. За­ходь в ха­ту, сест­рич­ко! Від са­мо­го весілля ти й очей в ха­ту не на­вер­ну­ла. Спа­сибі, що одвіда­ла! (Убік). Во­на не­мов неп­ри­том­на…

Маруся. Не дя­куй, го­луб­ко, до­ки не­ма за що! А мо­же, я зас­ту­пи­ла тобі со­неч­ко, то я й відступ­люсь від вікна, бе­ри вже й весь світ сон­ця до се­бе!

Одарка. Ти щось чуд­не го­во­риш!…

Маруся. Я прий­шла до те­бе за по­зи­кою. Уділи, сест­ри­це-ба­гач­ко, і мені сво­го та­ла­ну, бо в те­бе йо­го пов­но, як одежі у злид­ня; у щасті хо­диш, щас­тя топ­чеш, щас­тям уми­ваєшся, щас­тям ук­ри­ваєшся!… Ха-ха-ха Там те­пер у во­лості роз­да­ють та­лан, твій чо­ловік наб­рав по­вен запіл! Ха-ха-ха!

Одарка. Ба­бу­сю, що во­на та­ке го­во­рить?

Маруся. Твоє щас­тя-по­ло­ва! До­ки вітру не­ма, во­но й дер­житься ку­пи, а вітрець по­дих­не - і по­ло­ву як язи­ком зли­за­ло!… По­зич же мені хоч час­ти­ну то­го, чо­го і в са­мої бра­кує… Ха-ха-ха! Ох, яка ж ти щас­ли­ва!… Клич­те і нас на ве­селі сльози, і ми з жа­лю по­тан­цюємо!… (За­ре­го­та­ла і пішла).

Одарка (побігла до ба­би). Чуєте, ба­бу­сю, що во­на звіщує? Ох, страш­но мені!… Я ре­чей її не зро­зумію… Про які во­на ве­селі сльози го­во­ри­ла? Пев­но, та­ки стер­ла­ся во­на… Во­на так страш­но ре­го­та­ла, що й досі той регіт ля­щить і вчу­вається мені!… Чи не подіялось чо­го з Се­ме­ном? Здається, во­на нічо­го та­ко­го страш­но­го не ска­за­ла. Чо­го ж я уся трем­тю? Чо­го ж на сер­цеві у ме­не ніби по­хо­ло­ну­ло?…

Ява 3

Ті ж і Се­мен (зас­му­че­ний).

Одарка. Ось і Се­мен вер­нув­ся! А я тут без те­бе ма­ло не вмер­ла! Ба­чиш, і досі мов про­пас­ни­ця ме­не б'є!…

Семен мовч­ки сідає за стіл.

Що це з то­бою, мій го­лу­бе? Чо­го так зас­му­тив­ся? Го­ло­ва бо­лить? Чо­му ж ти не обіймеш ме­не, не при­го­лу­биш?…

Семен (обіймає її). Я?… Ох, бо­же ми­лий! Твоя свя­та во­ля!

Зачепиха (про­ки­ну­лась). От і га­разд, що ти, Се­ме­не, вер­нув­ся. А я задріма­ла, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Завт­ра ве­ли­кий праз­ник. Сходіть, діточ­ки, до церк­ви та по­молітесь гос­по­деві… І я пош­кан­ди­ба­ла б, ко­ли б зду­жа­ла…

Одарка. Я тобі, мій го­лу­бе, завт­ра щось та­ке гар­не, гар­не по­да­рую… Вга­дай що? Не кажіть, ба­бу­сю! (Біжить до скрині і вий­має ви­ши­ва­ну со­роч­ку). Бач, яка гар­на!

Семен схи­ля го­ло­ву до сто­лу.

Семене, та що це тобі подіялось? їй-бо­гу, я зап­ла­чу!…

Семен (ти­хо, в го­лосі чут­но сльози). Що ж? Так, ста­ло бить, мені на ро­ду на­пи­са­но! (Співа).

Одарка. Йо­му, бач, співи на думці, а до ме­не й не за­ба­ла­ка!… Чим я те­бе прогніви­ла?…

Ява 4

Ті ж і Іван.

Іван. Здрас­туй­те! По­ма­гай біг вам на все доб­ре.

Одарка, смут­на, відхо­дить від Се­ме­на і стає біля печі.

Чого це ви всі мов­чи­те? Пог­лух­ли, чи що? Здрас­туй­те, ка­жу вам! (По­мов­чав). "Ми­лості про­си­мо сіда­ти!" Спа­сибі, ся­де­мо! (Сіда).

Одарка. Сідай у нас, Іва­не!

Іван. Тоді про­сиш, як сам сів. Здрас­туй­те, ба­бу­сю! Чи ви ще підска­куєте?

Зачепиха. Підска­кую: з печі до до­лу, а з до­лу на піч.

Іван. Со­ром же вам! Такі мо­ло­денькі, що тільки б тан­цю­ва­ти, а ви все на печі… Злазьте мерщій та по­тан­цюєм!… (Тан­цює і співа).

Чого-бо ти жу­риш­ся, Се­ме­не! Ще гірш бу­ва!…

Семен (схо­пив­ся). Ох, Іва­не! Не ка­жи! Не­хай Одар­ка до­ки не зна… Я сам їй потім ска­жу… Ох, Іва­не, за що, за що на мою го­ло­ву та­ке го­ре?

Одарка (з ля­ком). Та що там та­ке?

Іван. Ду­же ціка­ва! А я й за­був вам роз­ка­за­ти… Чи ви чу­ли про Ми­ки­ту? Який­сь міща­нин роз­ка­зу­вав сьогодні біля шин­ку, що, ка­же, ба­чив йо­го аж під Києвом. "Див­люсь,- ка­же,- йде шля­хом; я й спи­тав йо­го: "Ку­ди бог не­се?". "Ку­ди очі,- ка­же,- втрап­лять!… Кла­няй­тесь там,- ка­же,- батькові й ма­тері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не по­ба­чи­мось. Не­хай,- ка­же,- не наріка­ють на сто­ро­жу, буцімто я її підку­пив; мені при­нес­ла тер­пу­га од­на дівчи­на, я пе­ре­пи­ляв риш­ту­ван­ня у хвур­дизі та й втік…" Та ви, ба­чу, й не слу­хаєте ме­не? (Підійшов до Се­ме­на). Се­ме­не, дай сю­ди ру­ку. (Бе­ре йо­го ру­ку). Жаль жінки? Ду­же жаль? Еге! Аж сльози в очах заб­ли­ща­ли…

Семен. Ох, Іва­не, ко­ли б ти заг­ля­нув у мою ду­шу!…

Іван. Вид­ко, бра­ту­хо, й по очах. Страш­на сал­датська ши­не­ля?!

Одарка (учув­ши це). Ох, матінко! До­ленько моя злая!… (Ри­да­ючи, біжить до Се­ме­на й па­дає йо­му на шию). Бо­же мій, бо­же мій, на ко­го ж ти ме­не по­ки­неш?

Зачепиха. Що там та­ке? Чо­го во­на го­ло­сить?

Іван (зру­ше­ний­). Та во­на зду­ру, ба­бу­сю! Бач­те, Се­ме­на наз­на­чи­ли у нек­ру­ти.

Зачепиха. Ох, ли­хо моє тяж­ке!… У нек­ру­ти?… (Го­ло­сить).

Іван. Отак заспіва­ли! Це не­на­че над мерт­вя­ком!… Та вго­моніться, та пос­лу­хай­те сю­ди! І-і, за­го­ло­си­ли! Та слу­хай­те-бо! Ну, ко­ли не хо­че­те слу­ха­ти, то я бу­ду роз­ка­зу­вать з горш­ка­ми! Так слу­хай­те ви, горш­ки, і ви, ко­чер­ги! Наз­на­чи­ли Се­ме­на у нек­ру­ти, а я, як по­чув це, та й ка­жу собі: у йо­го жінка мо­ло­да, а у ме­не ні жінки, ні ха­тин­ки!… Не­хай же Се­мен знає, що є у йо­го вірний і щи­рий поб­ра­тим Іван; піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка (зди­ву­ва­лись). Що ти ка­жеш, Іва­не?

Іван. Та це я з ко­чер­га­ми ба­ла­каю. Еге, та й ка­жу: піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка ки­да­ються до Іва­на.

Семен. Опам'ятай­ся, Іва­не! Моє ли­хо, мені й од­бу­вать йо­го!…

Іван (кри­чить). Мов­чи!

Семен і Одар­ка обійма­ють йо­го.

Та ну вас! Ще зва­ли­те з ніг! А ви ду­ма­ли, що Іван вас тільки так лю­бить? Що Іван тільки вміє бре­ха­ти?… Так, бра­те Се­ме­не? Ти мені став як замість батька!… Ніко­ли і ні в чім ти ме­не не скрив­див, від те­бе я ніко­ли ли­хо­го сло­ва не по­чув. Знай же й ти, що у Іва­на під оцією дра­ною сви­ти­ною є сер­це, га­ря­че сер­це! (Чап­ко вти­ра ру­ка­вом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, по­ча­ли пла­ка­ти!…

Семен і Одар­ка (радіючи). Іва­не, бра­те, дру­же!… То­ва­ри­шу вірний!…

Іван. Су­хий­, не­ма­за­ний!… (Вти­ра очі). Ач розп­ла­ка­ли­ся! Ще посліпнуть, ди­явольські очі! Да­вай­те ж хоч горілки або­що! (Сіда за стіл і бадьориться).

Семен і Одар­ка пек­лу­ються і по­да­ють горілку і за­кус­ку.

Зачепиха (хли­па). Спа­сибі тобі, мій си­ноч­ку! От і ка­жуть, що то­ва­рист­во пе­ре­ве­лось!

Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то пе­рех­ва­ли­те на один бік! Не рюм­сай-бо, Одар­ко, та да­вай швид­ше по чарці, а то й я знов зап­ла­чу!

Одарка час­тує йо­го.

Прощай, па­ру­боцт­во! Про­щай, моя ла­та­на сви­ти­но! Про­щай, моя по­шар­па­на до­ле!… Е, та й бра­вий з ме­не бу­де мос­каль! Бе­ре­жись, ду­ша, по­топ бу­де! (Ви­пи­ва). Не бе­ре, зовсім не бе­ре! Лий, Одар­ко, ще! Про­щай, ро­зу­ме! Завт­ра по­ба­чи­мось! (Ви­пи­ва). Да­вай хоч заспіваю на­ос­танці… (Співа).

Гляди ж, Се­ме­не, і ти, Одар­ко,- як по­ба­чи­те ко­ли си­ро­ти­ну, то по­ша­нуй­те й на­го­дуй­те її, як батько ди­ти­ну. Си­ро­ти - то моя рідня! Я за ни­ми пов­сяк­час пек­лу­вав­ся і по­би­вав­ся, я пла­кав з ни­ми… Пла­кав-та й тільки! Не за­бу­вай­те ме­не, мої любі!

Семен і Одар­ка. Не­хай гос­подь од нас одс­тупиться, як ми те­бе за­бу­де­мо!

Іван. А як тра­питься у вас зай­вий кар­бо­ва­нець, ви й пришліть йо­го мені, я за­раз вип'ю, щоб світ мені за­макітрив­ся…

Семен. За це не тур­буй­ся, бра­те!

Іван. Ба­га­то не тре­ба, а так, ко­ли-не-ко­ли кар­бо­ван­ця або й два! Еге, стри­вай, аж ось ко­ли діждусь!... Слу­хай, Одар­ко, ви­ший мені со­роч­ку! Бо в ме­не ще зро­ду-віку не бу­ло ви­ши­ва­ної со­роч­ки.

Семен. Одар­ко, ти мені да­ру­ва­ла оцю со­роч­ку, по­да­руй кра­ще її Іва­нові!

Одарка (по­дає Іва­нові со­роч­ку). Не­хай тобі бу­де на спо­мин!

Іван. Оце так гос­ти­нець! Та як же гар­но ви­ме­ре­же­на! За та­кий по­да­ру­нок го­диться й поцілу­ва­ти!

Одарка (цілує йо­го). Чо­му ж і не поцілу­ва­ти?

Іван. Ну, та й поцілу­ва­ла! Не­на­че вог­нем опек­ла!

Семен. Од щи­ро­го сер­ця!

Іван. А ти, Се­ме­не, не дрімай,- час­туй!

П'ють.

Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іва­не, як ми ще за кріпацт­ва втіка­ли у Ба­са­рабію? І тоді при­каж­чик хотів нас пок­ро­пи­ти різка­ми за те, що те­лят упус­ти­ли в шко­ду. А пам'ятаєш, як ми, бу­ло, в Акер­мані хо­ваємось по ро­вах та по плав­нях, як, бу­ло, наїде ста­но­вий! Заз­на­ли ми тоді го­ря!…

Іван. Ех, ли­хо, ли­хо! Ко­ли ти нас пе­рес­та­неш няньчи­ти? Хоч би ти на врем­ня по­ку­ма­ло­ся з ба­га­ча­ми!…

Голос за вікном: "Се­ме­не, а йди до во­лості!"

О, бач, вже й зно­ву прис­ла­ли! А що, тьохну­ло сер­денько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.

П'ють.

А за мною ніякий біс і сльозин­ки не проллє. Вставаймо та ходім! (Налива чар­ку). “Будь здо­ров, своло­че, ко­ли ніхто не хо­че!” Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Одар­ка хо­че об­нять йо­го.

Пост­ри­вай, ще вспіємо поп­ро­ща­тись! Ще не од­ну квар­ту осу­ши­мо, до­ки ло­ба заб­ри­ють.

Одарка. При­ходь же до нас обіда­ти.

Іван. Хоч і не про­си, то прий­ду. (Тан­цює і співає).

Виходять з Се­ме­ном.

Завіса

ДІЯ П'ЯТА

Через чо­ти­ри ро­ки після третьої дії.

Одміна перша

Середина Се­ме­но­вої ха­ти. Се­мен і Іван си­дять край сто­лу. Одар­ка по­ряд­кує біля печі.

Ява 1

Іван, Се­мен і Одар­ка.

Іван (на ми­лиці). Ста­ло буть, отак стоїмо ми, а на­суп­ро­ти нас неп­ри­ятель, од­но сло­во: вармія. Ско­ман­ду­ва­ли нам: "У шти­ки!",- ну, во­ни за­раз навтіка­ча. Ото вско­чи­ли й ми в ліс, здо­ро­вен­ний та­кий ліс! Див­люсь, тур­чин із-за ку­ща ціляє пря­мо в ме­не. Паф! А ку­ля над самісіньким ву­хом: “Дзиз!..” Він ба­че, що не по­пав, та дра­ла; я за ним!… Дог­нав йо­го та з пе­ре­ля­ку як шпор­то­нув шти­ком, так наскрізь і про­ко­лов!… От пішли ми далі. Ко­ли це чую, щось під коліном не­на­че ме­не ци­ганською гол­кою штрик­ну­ло. Я зирк, а кров дже­ре­лом біжить. Тут я, як по­ба­чив на собі кров, так, як сто­яв, так і ба­бах­нув об зем­лю… І вже не пам'ятаю, як і в ла­за­рет ме­неод­нес­ли…

Семен. А страш­но на війні?

Іван. Спер­шу не так страш­но, як сум­но! Бо, ку­ди оком не ски­неш, всі мов­чать. Сал­да­ти - як по­лот­но; інший мо­литься, а інший пла­че та про­сить то­ва­ри­ша по­дать звістку до­до­му, як­що ча­сом йо­го вб'ють. Ду­же сум­но! А як ско­ман­ду­ють: "Марш!" - отоді тільки й по­чуєш, як сер­це тьохне, а далі вже й не чуєш йо­го!…

Семен. Зам­ре? От ти тільки роз­ка­зуєш, а у ме­не на сер­цеві хо­ло­не й ніби во­лос­ся до­го­ри лізе…

Іван. Чо­го? Скільки, брат, не ду­май, а прий­деться по­ми­рать; так хіба не од­на­ко­во: чи до­ма вмер­ти, чи на війні? А то го­ре, як калікою на весь вік зос­тав­лять…

Семен. І на­що б то во­юва­ти!

Іван. Ма­буть, тре­ба, ко­ли во­ю­ють.

Семен. Звісно, не нам, сліпим лю­дям, віда­ти про ті діла; але ж, на мою дум­ку, то кра­ще бу­ло б не во­юва­ти… А що, ма­буть, на службі й пісень по­за­бу­вав?

Іван. Прав­да, ве­се­лих ма­ло зос­та­лось у го­лові, а ті, що йдуть до са­мо­го сер­ця, то раз у раз так і ко­лу­па­ють тобі ду­шу… Чи на ча­сах, бу­ло, стоїш, чи по­хо­дом йдеш - все му­ги­чеш собі яку-не­будь пісню і з кож­ною піснею зга­даєш ко­го-не­будь із на­ших сло­бо­жан… Хто йо­го зна, як би я й на світі жив, ко­ли б не знав пісень: пев­но, роз­пив­ся б або здурів!… Та то ж ко­жен день та все од­но та й од­но: "На ка­ла­вур! Ти­хим ша­гом!…" Ля­жеш спать, так і в сні тобі здається, що або мар­ши­руєш, або ж вак­сиш чо­бо­ти ун­те­рові… Як за­бе­русь, бу­ло, ку­ди так, що ні жод­на лю­ди­на не пос­те­ре­же, отоді-то на­ба­ла­ка­юсь сам з со­бою та наспіва­юсь!… Зга­даєш, бу­ло, своє оди­но­чест­во, па­ру­боцький вік, свою дра­ну сви­ти­ну і гірко зап­ла­чеш… Все ж та­ки тоді ніби кра­ще бу­ло! Е, та що вже зга­ду­вать те, що ніко­ли не вер­неться! (По­мов­чав). Чув я, чув учо­ра, йду­чи се­лом, від де­кот­рих се­лян, що ти й геть-то гар­ний чо­ловік, що й лю­дям по­ма­гаєш і сиріт не за­бу­ваєш… Учув­ши такі речі, я пря­мо, бра­те, й прич­ва­лав до те­бе в ха­ту. Вір, бра­ту­хо, що ко­ли б я про­чув про те­бе іншу сла­ву, то вже на цім світі не по­ба­чив би ти ме­не!…

Семен. Чи ти знаєш, Іва­не, що завт­ра як­раз чо­ти­ри ро­ки, як ми поб­ра­ли­ся з Одар­кою; так оце во­на й за­хо­ди­лась зве­чо­ра ко­ло печі, щоб завт­ра на­го­ду­ва­ти всіх старців та сиріт… Во­на що­ро­ку обід справ­ля: це твій за­повіт!…

Іван (до Одар­ки). Ай, мо­ло­ди­ця! Оце са­ме спа­сен­не діло: на­го­дуй си­ро­ту раз, то бог ми­ло­серд­ний, як ка­жуть, воз­дасть тобі де­ся­те­ри­цею!

Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж по­винні з кож­ним бідо­ла­хою поділи­тись. Що ж це дівка й досі не не­се хми­зу? У печі зовсім по­гас­ло. (Пішла з ха­ти).

Іван. Ка­же: "По­винні діли­тись!…" Ко­ли б всі так ду­ма­ли та ро­би­ли, то й бідних не бу­ло б на світі.

Семен. Хто заз­нав на своїм віку го­ря, у то­го сер­це чу­ле й до чу­жо­го го­ря… Од­на­че чи не по­ра й свічку засвіти­ти, вже зовсім темніє. (Йде до ко­ми­на і світить свічку). А що, чи є яка чут­ка про війну? Чи, мо­же, вже на­дов­го за­ми­реніє?

Іван. Чо­го не знаю, про те не охо­чий ба­ла­ка­ти…

Ява 2

Ті ж, Ми­ки­та і провідник; зго­дом де­які се­ля­ни.

Провідник. Здрас­туй­те, з праз­ни­ком будьте здо­рові! А хто тут соцький?

Семен. Я! А що вам тре­ба?

Провідник. Прийміть ареш­тан­та! На­си­лу довів. Ка­зав же соцько­му, що тре­ба підво­ду, бо він зовсім не­мощ­ний. Так ні! Ве­ди йо­го, ка­же, пішки!…

Семен (бе­ре лис­ти). Ану, Іва­не, про­чи­тай, що тут на­пи­са­но! Ти ж хва­лив­ся мені, що тро­хи шу­ру­паєш гра­мо­ти. Ану, чи кра­ще від ме­не тя­миш?

Іван (чи­та). "Отправ­ляється при сьом для вод­во­ренія на мєстє жи­тельства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"

Семен і Іван. Ми­ки­та?

Один із се­лян. Яж ка­зав, що ця лю­ди­на мені ніби по зна­ку!… Аж це ось хто!

Микита (зму­че­но). Так що ж, зраділи, що по­ба­чи­ли?

Семен. Та як же!… Я ду­мав, що те­бе…

Микита. Не­ма на світі? Як ба­чиш, ще не здох! По­дя­ку­вав би ми­ло­серд­но­му, ко­ли б був про­пав!…

Семен (не знає, що ка­зать). Та як же ти змарнів!… Те­бе й пізна­ти не мож­на.

Микита (скипів). Твоє діло, ко­ли ти соцький, - роз­пи­са­тись!

Семен. Іва­не, ти ж тя­миш гра­мо­ти, то роз­пи­шись.

Іван роз­пи­сав­ся, провідник пішов.

Що ж, як ти те­пе­ра, Ми­ки­то?…

Микита. Зрадіють, ма­буть, батько та ма­ти… Пев­но, з ра­дощів не зна­ти­муть, де й по­са­до­ви­ти сво­го си­на!…

Семен. Та, мо­же б, і справді зраділи, як­би… Хіба ти й досі не чув?

Микита. Що та­ке?

Семен. Бать­ко ж твій по­мер ще торік, а ма­ти оце у Петрівку.

Микита (мов приг­лу­ше­ний). По­мер­ли?… А ха­та?… А ху­до­ба?…

Семен. Усе ріши­ли! Як пішов ти з се­ла, то, ли­бонь, че­рез місяць, а мо­же, й більш Ма­ру­ся збо­же­воліла й, не тям­ля­чи се­бе, підпа­ли­ла ва­шу ха­ту, а са­ма десь по­манд­ру­ва­ла, та й чут­ки про неї не­ма. Ото як згоріло усе, батько твій по­чав пи­ти; про­пив усе дот­ла, а далі й сам по­мер… А ма­ти на­ос­танці жи­ла у ме­не; та бог йо­го зна, чи їй по­роб­ле­но так, чи що?… ду­же хворіла, а потім і по­мер­ла…

Микита (схо­пив се­бе за го­ло­ву). Обоє по­мер­ли? "Усе ріши­ли"? Так чо­му ж хоч мо­кит­ри не зос­та­ви­ли, щоб бу­ло чим зот­ну­ти мені го­ло­ву! На­що ж ме­не сю­ди при­ве­ли? На глум лю­дям? І так вже я чо­ти­ри ро­ки, як той пес го­лод­ний, ва­ляв­ся попід чу­жи­ми да­ха­ми.

Ява 3

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Ох, го­ренько моє! Це ж Ми­ки­та! Сер­деш­ний!… Бо­же мій, бо­же мій!

Микита. Пізна­ла?… Чо­го ж ви ди­ви­тесь на ме­не? Плюй­те ж на бро­дя­гу, камінням у нього жбур­ляй­те… Жа­хай­тесь йо­го, як чу­ми! Те­пер та хто вам не за­бо­ро­нить і вби­ти ме­не!… Те­пер ви сміли­во мо­же­те помс­ти­тись на мені!…

Семен. Ось пос­лу­хай, Ми­кито, що я тобі ска­жу!

Микита. Ну?

Семен. Ко­ли ж з то­бою і ба­ла­ка­ти страш­но…

Микита. То й не ба­ла­кай!

Семен. Ти та­кий гор­дий, що й Гос­подь те­бе знає.

Микита. Гор­дий­? Зли­день я, об­шар­панець, ста­рець!… Гор­дий! Со­ба­ка, кот­ру проґавить, як дар­моїда, з дво­ру, швид­ше знай­де собі прис­та­но­ви­ще, ніж я… Прав­да, що є чим го­ду­ва­ти!…

Семен. Слу­хай же! По­ки там що вдіємо, зос­та­вай­ся ти у ме­не!…

Микита (мов опе­че­ний). У те­бе? Щоб ти щод­ня попрікав ме­не шмат­ком хліба!

Одарка. О, хай бог бо­ро­нить нас!

Семен. Я ні над чиїм го­рем ніко­ли не сміявся; з яко­го ж по­би­ту ста­ну зну­ща­тись над то­бою?

Іван. Ех, Ми­ки­то, Ми­ки­то! Дов­го я мов­чав, та вже так при­хо­диться, що й мені тре­ба ска­за­ти сло­во! Чор­ти батька зна що ви­га­дуєш! Та­ке вер­зеш, що й ку­пи не дер­житься! Та от­же тут і лю­ди сто­ять, далі - се­ля­ни; спи­тай їх, не­хай кот­рий з них ска­же, чи змо­же Се­мен попрікну­ти ко­го шмат­ком хліба?

Селяни. О ні, за це гріх ска­за­ти.

Семен. За­бу­де бра­те, те, що ко­лись бу­ло; не­хай те ли­хо пли­ве за во­дою!

Микита. За­бу­ти? Ні, скоріш, пе­рес­та­не сер­це би­тись у гру­дях, очі мої не згля­нуть на світ сон­ця, ніж я за­бу­ду, що я був і що я те­пер!…

Одарка. Пе­рес­тань, Ми­ки­то! Вір моєму сло­ву, що ми те­бе привітаємо, як рідно­го!

Микита мов­чить, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди.

Ти мов­чиш?

Іван. Ну й кля­те ж у те­бе сер­це, Ми­ки­то!

Одарка. Ба­чить бог, як мені жал­ко те­бе, Ми­ки­то. Як мені тяж­ко ди­ви­тись на твоє без­та­лан­ня, сер­деш­ний! (Пла­че).

Микита (дов­го мов­чить, далі лед­ве про­мо­вив). Ну, робіть зо мною, що хо­че­те!

Семен і Одар­ка (ве­се­ло). Отак би й дав­но! (Прос­тя­га­ють йо­му ру­ки).

Іван. Я те­пер з ра­дощів аж за­тан­цюю! (Приспівує й тан­цює).

Ой-ой-ой, кля­те ко­лін­ко, як за­пек­ло!

Микита за­ри­дав і влав на ла­ву.

Завіса

Одміна друга

В тій же хаті. Ми­ки­та ле­жить на печі, зо­дяг­не­ний в чис­ту со­роч­ку; Се­мен спить біля сто­лу, на лаві; Одар­ка на по­лу; Іван долі, біля печі, на со­ломі. Ніч. Ха­ту де­ко­ли освічує промінь міся­ця.

Микита (зітхає і стог­не; скільки разів підво­дить го­ло­ву і ніби прис­лу­хається, мов­чить. Че­рез ве­ли­ку хви­ли­ну підво­диться). Пос­ну­ли!… Во­ни щас­ливі, їх до­ля сміється, їх до­ля дбає; а я, мов прок­ля­тий, мов матір'ю проп­ла­ка­ний, ні на хви­ли­ну не зас­по­кою сво­го за­мор­до­ва­но­го сер­ця!… Втек­ти звідціль, втек­ти як­най­скоріше!… Завт­ра… За очі звідціль! Щас­ливі!… За віщо ж їм су­ди­ло­ся те щас­тя? Де ж моє щас­тя, де ж мої си­ли? Стра­тив я їх, блу­ка­ючи в сте­пах безк­раїх, в бай­ра­ках тем­них!… У тім, що ми­ну­ло, бу­ли си­ли, ми­готіло й щас­тя… Щас­тя? Чи знав же я йо­го? Чи був я ко­ли щас­ли­вий? Ні, ні!… Я знав го­ре, од­не го­ре!… А втім, що бу­де, окрім кри­ва­вих сліз, окрім безк­рай­ого страш­но­го го­ря, нічо­го не вид­ко!… І не прис­пиш йо­го, то­го го­ря, не пе­реб­ре­деш йо­го!… Не­ма у ме­не ні батька, ні неньки… Од­ну ду­шу рідну - і сер­це моє, мо­же, спо­чи­ло б… Не­ма ні бра­та, ні сест­ри! Страш­но, страш­но! Один, один, як би­лин­ка на голім полі! Всьому ми­рові світ сон­ця на­дає надію, а мені во­но ніби сліпить очі, гноїть мою ду­шу… Нас­та­не день - я йо­го кле­ну, а ніччю нуд­жусь, чо­му не світає!… Все в мені по­ла­ма­не, все пош­ма­то­ва­не!… (Мов­чить. Дов­го стог­не, а далі знов встає). Огид­но, ос­то­гиділо мені моє жит­тя. Та не маю си­ли вко­ро­та­ти собі віку! А навіщо жить? Зад­ля ко­го?… (За­ду­мав­ся). Ох, не­не ж моя рідне­сенька, на­що ти ме­не по­ро­ди­ла? Кра­ще б бу­ло ме­не ма­леньким уто­пи­ти, струїти, ніж маю я без спо­чив­ку страж­да­ти!… Ку­ди ж я те­пер подінусь? До ко­го при­хи­люсь? (За­мовк). Де я? Ні, це сок. Як во­но так ста­ло­ся, що я при­хи­лив­ся до бла­ган­ня мо­го во­ро­га?… Я у Се­ме­на в хаті? Ні, я сплю! Щоб я ба­чив Одар­ку, ба­чив Се­ме­на, Іва­на… і сер­це мов­чить?! Ні, я не сплю, я вми­раю!… Бо­же, бо­же ми­лий! (Па­дає нав­колішки). Дав­но, дав­но я не мо­лив­ся тобі; те­пер хо­чу мо­ли­тись тобі, хо­чу бла­га­ти те­бе!… Без краю, без спо­чив­ку бла­га­ти!… Ох, не вмію я, за­був мо­ли­тись! А мені так ба­га­то тре­ба бла­га­ти! Чи вже в те­бе, ми­ло­серд­но­го, щед­ро­го, бра­кує зад­ля ме­не й тієї час­ти­ни та­ла­ну, що має ко­маш­ка ма­ненька?… На­що ти при­му­шуєш ме­не ско­ря­тись нікчемній долі, при­му­шуєш вкло­ня­тись то­му, хто відірвав у ме­не по­ло­ви­ну сер­ця? Чи, мо­же, я аж над­то мав то­го та­ла­ну і за­нед­бав йо­го? Де ж мій та­лан, бо­же? Ко­му ж ти йо­го, бо­же, віддав? Де ж твоя си­ла, ми­ло­серд­ний? Я ремст­вую, я нарікаю на те­бе!… За що ж ти од­но­му даєш до­лю за до­лею, а у ме­не все одіймаєш?… (Дов­го пла­че, далі схоп­люється). Не хо­чу, не хо­чу тобі я мо­ли­тись! Я дав­но вже зап­ро­дав ду­шу свою ди­яво­лові!… Са­та­но пе­кельна, де ж ти? До­по­ма­гай же мені швид­ше! Я за чу­же щас­тя зди­хаю, ка­ра­юсь, іду в до­мо­ви­ну! Не хо­чу я в до­мо­ви­ну!… Я хо­чу жить, але не людським, а пе­кельним жит­тям! (Шу­кає під по­лом). Тут десь я її ба­чив, тут! Де во­на?… Не­ма!… Тем­но!… І ти, міся­цю, зра­див мені?… Де ж ти, бур­лацьке сон­це, чо­го зах­ма­ри­ло­ся? Світи ж, світи, зрад­ни­ку, уос­таннє, а там хоч і навіки за­хо­вай­ся за хма­ри!… (Проміння на той час освічує ха­ту. Побачив під по­лом со­ки­ру). А, осьдеч­ки во­на! Радій, помс­то, лю­туй, сер­це! (Підкра­дається до Се­ме­на).

Семен (крізь сон). Бог з то­бою, Ми­ки­то!… Бра­том рідним ти мені бу­деш…

Микита. "Бра­том"! (Со­ки­ра па­дає з йо­го рук). Свя­та, свя­та ду­ше!… (Про­жо­гом ки­дається до две­рей, ухо­пив­ся за одвірок і мов­би зомлів). Бо­же, бо­же ми­ло­серд­ний! Прос­ти!… Свя­та ду­ша!…

Іван (про­ки­нув­ся). Хто це по хаті хо­дить? (Засвічує свічку). Це ти, Ми­ки­то? (Підхо­дить до нього). Що це з то­бою подіялось?

Микита (ха­пає йо­го ру­ку). Цить, цить!… Не бу­ди Се­ме­на!… "Брат"! Чуєш: "брат"!… Не бу­ди ж йо­го!… Спог­лянь на ме­не, я вже мерт­вець… Зв'яжи ме­не, за­ду­ши!… Я не пру­ча­ти­мусь… Чуєш, я вже мерт­вець!… Пташ­ка ма­ле­сенька крильцем за­че­пе зле­генька, і я зва­люсь, як сніп… Ба­чиш он со­ки­ру? Візьми ж її, зот­ни мені го­ло­ву, тільки не ка­жи Се­ме­нові!… (Ше­по­чу­чи). Свя­та, свя­та ду­ша!

Іван. Ми­ки­то, Ми­ки­то, що це ти за­ду­мав? Чи вже ж ти за­був, що бог ми­ло­серд­ний є на небі, кот­рий все це ба­чить?…

Микита. Цить, цить!… Мов­чи!… Не го­мо­ни!… Мо­лись скоріше гос­по­деві! Він вчує твою мо­лит­ву і обер­неться до тво­го бла­ган­ня! А я бо­юсь підвес­ти очі… (При­па­да до йо­го гру­дей і важ­ко ди­ха). Одар­ко, Одар­ко!… На­що ти так лю­бо гля­ну­ла мені в вічі? Ох, за­да­ви ж ме­не, Іва­не! Ба­чиш он­деч­ки со­ки­ру? Ди­вись, як во­на бли­щить!… Я од­вер­таю від неї пог­ляд, а во­на ще дуж­че лис­ниться пе­ред очи­ма… Ро­зумієш, ку­ди ме­не не­чис­тий вів? Я звір лю­тий, ска­же­ний!…

Іван. Вга­муй своє сер­це, бідо­ла­го! Ба­чиш, гос­подь одвів те­бе від гріха! Мо­ли­ся ж йо­му, ми­ло­серд­но­му.

Микита. Не вмію я мо­ли­тись! Не вмію і не насмію!…

Іван. Зос­та­вай­ся, ка­жу тобі… На­що лю­дям по­ка­зу­ва­ти своє го­ре, ко­ли у них і сво­го до про­пасті. Як­би зібрать сльози усіх та­ких бідо­лаг, як ми з то­бою, то мож­на б бу­ло увесь світ за­то­пить!… Ко­го ж ти хо­чеш зди­ву­ва­ти, роз­жа­ло­бить своїми слізьми? Лю­ди бай­дужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не ду­шо­губ!…

Микита (вхо­пив йо­го за ру­ку). Мов­чи, мов­чи!… Ди­вись, ди­вись!… Он­деч­ки не­чис­тий прос­тя­га до ме­не свої залізні па­зурі… Пе­рех­рес­ти ме­не! За­хо­вай, за­хо­вай ме­не від йо­го пе­кельно­го пог­ля­ду!…

Іван. Тобі знов невіть що вви­жається!… Зас­по­кой­ся!…

Микита. Ходім, по­ра… Ходім ту­ди мерщій!… Ту­ди, на кла­до­ви­ще, до батька, до неньки… Он­деч­ки кла­до­ви­ще!… А на батьковій і неньчиній мо­гилі і хрес­та не­ма!… Ба­чиш? Тре­ба поп­ро­ща­тись, поб­ла­гос­ло­ви­тись в да­ле­ку до­ро­гу… Пом­ру в сте­пу; ніхто не по­ба­чить, ніхто й не поп­ла­че… Про­щай, се­ло, ко­лись рідне! Про­щай­те, батьківська і неньчи­на мо­ги­ла… Про­щай­те всі… Про­щай, Одар­ко!… А ти чи зга­даєш ко­ли бідо­лаш­но­го Ми­ки­ту?… Ох, як тяж­ко ви­мо­ви­ти уос­та­ннє: "Про­щай, Одар­ко!…" Ор­ли розірвуть тіло, вик­лю­ють очі, вир­вуть з гру­дей і сер­це… А! Не­хай рвуть, шма­ту­ють!… Не жаль мені сво­го сер­ця!…

Іван. Ти все лю­туєш?… Зас­по­кой­ся! Все смерть пе­ред то­бою маріє! Ти ще бу­деш жи­ти…

Микита. Ні вже… А хо­четься жи­ти!… (Ля­кається). Одійди, са­та­но! Геть!… Ба­чиш, як очі йо­го го­рять!…

Іван (убік). Що це з ним вчи­ни­ло­ся? (До нього). Опам'ятай­ся, Ми­ки­то!… Го­ренько мені з то­бою!…

Микита (трем­тя­чи). Про­ка­зуй мо­лит­ву, а я за то­бою про­мов­ля­ти­му!… Бо­же, бо­же, бо­же! (Ха­пається за гру­ди і встає). Що це зо мною?… У ме­не у гру­дях хо­ло­не!… В очах світ темніє!… Світи, світи, міся­цю-зрад­ни­ку! Я вми­ра­ти не хо­чу, не хо­чу!… Во­ди, хоч рісоч­ку во­ди!… Бо­же, не ка­рай ме­не!…

Іван ви­хо­дить.

Вона, он­деч­ки во­на, Одар­ка!… Ти, ти, зо­ре моя?… Ти прий­шла до ме­не? Ти вже не боїшся ме­не?… Сю­ди… Ру­ку, дай твою ру­ку до го­ло­ви… О, як мені лег­ко, Одар­ко, Одар… Од… (По­ми­рає).

Іван (увійшов з кух­лем). Бідний, сер­деш­ний страд­ни­ку! Бо­же, прий­ми йо­го грішну ду­шу!… Се­ме­не, Одар­ко, вста­вай­те!

Семен (встає). А що та­ке?

Одарка (по­ба­чи­ла долі Ми­ки­ту). Що це з ним?

Іван. Не здо­лав, сер­де­га, сво­го го­ря!

Одарка (жур­ли­во). По­мер?!

Завіса

Оглавление

Лицедії:

ДІЯ ПЕРША

ДІЯ ДРУГА

ДІЯ ТРЕТЯ

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ДІЯ П'ЯТА

  Одміна перша

  Одміна друга