КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 415164 томов
Объем библиотеки - 557 Гб.
Всего авторов - 153411
Пользователей - 94566

Впечатления

кирилл789 про Кистяева: Дурман (Эротика)

читал, читал. мало того, что описывать отношения опг под фигой - оборотни, уже настолько неактуально, что просто глупо. но, простите, если уж 18+ - где секс?? сначала она думает, потом он думает. потом она переживает, потом он психует. потом приходит бета, гамма и дзета. а ггня и гг голые и опять процедура отложена!
твою ж ты, родину. если ж начинаешь не с розовых соплей, а сразу с жесткача - какого динамить до конца??? кистяева марина серьёзно посчитала, что кто-то будет в эту бесконечную словесную лабуду вчитываться?

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
alena111 про Ручей: На осколках тумана (Современные любовные романы)

- Я хочу ее.
- Что? - доносится до меня удивленный голос.
Значит, я сказал это вслух.
- Я хочу ее купить, - пожав плечами, спокойно киваю на фотографию, как будто изначально вкладывал в свои слова именно этот смысл.
На самом деле я уже принял решение: женщина, которая смотрит на меня с этой фотографии, будет моей.
И только.

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
кирилл789 про Вудворт: Наша Сила (СИ) (Любовная фантастика)

заранее прошу прощения, себе скачал, думал рассказ. скинул, и только потом увидел: "ознакомительный фрагмент".
мне не понравился, кстати. тухлый сюжет типа "я знаю, но тебе скажу потом. или не скажу". вудворт, своим "героям" ты можешь говорить, можешь не говорить, но мне, читателю, будь добра - скажи! или разорвёшься писавши, потому что ПОКУПАТЬ НЕ БУДУ!
я для чего время своё трачу на чтение, чтобы "узнать когда-нибудь потом или не узнать"? совсем ку-ку девушка.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
каркуша про Алтънйелеклиоглу: Хюрем. Московската наложница (Исторические любовные романы)

Серия "Великолепный век" - научная литература?

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
каркуша про Могак: Треска за лалета (Исторические любовные романы)

Языка не знаю, но уверена, что это - точно не научная литература, кто-то жанр наугад ставил?

Рейтинг: -1 ( 1 за, 2 против).
Serg55 про Звездная: Авантюра (Любовная фантастика)

ну, в общем-то, прикольненько

Рейтинг: -3 ( 2 за, 5 против).
кирилл789 про Богатова: Чужая невеста (Эротика)

сказ об умственно неполноценной, о которую все, кому она попадается под ноги, эти ноги об неё и вытирают. начал читать и закончил читать.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).

Оповідання (fb2)

- Оповідання (а.с. Класика української літератури-139) 709 Кб (скачать fb2) - Михайло Михайлович Коцюбинський

Настройки текста:



В ПУТАХ ШАЙТАНА

Нарис

Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.

Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:

- Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…

Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.

Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.

Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.

А далі бу­ло мо­ре.

Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…

З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.

Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.

Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.

Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:

- Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..

Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.

Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.

Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.

Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.

Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.

Дівчина хлю­па­лась у теплій воді, ко­ли враз, гля­нув­ши на при­бе­режні оселі, во­на так і зак­ляк­ла, зігну­та й зацікав­ле­на. Те, що її заціка­ви­ло, бу­ло не що інше, як троє осідла­них ко­ней під ґанком вілли, а ко­ло них та­та­рин-провідник, ви­ди­мо, че­кав на ко­гось. Та ось од білої стіни бу­дин­ку одділились дві жіночі пос­таті, тонкі, ви­сокі, мов мо­лоді ки­па­ри­си, і підійшли до ко­ней. Тут Еме­не не вит­ри­ма­ла, вис­ко­чи­ла з во­ди і без капців, мок­ри­ми но­га­ми, пе­ребігла подвір’я, зляг­ла на тин і ціка­во вис­та­ви­ла го­ло­ву з-за де­ре­ва. Сер­це в неї тьохну­ло: во­на пізна­ла Сеп­та­ра - кра­су ку­чук­кой­сько­го па­ру­боцт­ва, зав­зя­то­го провідни­ка, об­раз яко­го бідна дівчи­на дов­го но­сить у серці, хоч не сміє й очей звес­ти на свій іде­ал, як се й прис­та­ло по­рядній та­тарській киз. Але ти­хо! Ось жінки підхо­дять до ко­ней. Сеп­тар підстав­ляє до­ло­ню, жінка кла­де на неї но­гу, злег­ка тор­кається до йо­го пле­ча і, мав м’яч, вис­ка­кує на ко­ня… Тц… тц… тц… кру­тить го­ло­вою Еме­не і чує, як га­ря­ча хви­ля крові б’є їй до сер­ця й го­ло­ви.

«Алла-алла! - ду­має Еме­не. - Ти спра­вед­ли­вий, але чо­му невірним жінкам кра­ще жи­веться на світі, ніж пра­вовірним?..»

Грішні дум­ки пу­та­ються в го­лові у дівчи­ни. А нині Бай­рам, а нині свя­то! До­сад­но дівчині, що до неї прис­ту­пає шай­тан, і нашіптує не­по­добні дум­ки, і хви­лює діво­чу кров… Він при­ко­вує очі її до то­го місця, де пе­ред хви­лею ба­чи­ла во­на ми­ло­го й та­ке не­подібне до влас­но­го жит­тя, і во­на не мо­же одірва­ти їх, хоч уже нічо­го не ба­чить там, опріч спустіло­го місця пе­ред ґанком вілли…

За кілька хви­лин ту­потіння кінських ніг по твердій до­розі збу­ди­ло Еме­не з за­ду­ми. Дівчи­на стре­пе­ну­лась, сквап­но прис­ко­чи­ла до час­то­ко­лу на дру­го­му кінці подвір’я і при­па­ла ли­цем до шпа­ри. Сер­це в гру­дях тріпа­лось, як ри­ба в руці, а очі по­жад­ли­во за­хоп­лю­ва­ли клап­тик до­ро­ги, що виднілась у шпар­ку. Але ще пус­то на до­розі, не­ма ніко­го. Та ось за­дудніла зем­ля - і по­ка­за­лась ка­валька­да; по­пе­ре­ду жінка в сіро­му, а за нею жінка в синьому; по­руч з ос­танньою їхав Сеп­тар.

Емене так і їла очи­ма провідни­ка. А він, кру­то упер­шись ру­кою в бік, ви­пи­нав зо­ло­том шиті гру­ди і зух­ва­лим хи­жим пог­ля­дом ог­ля­дав жінку в синьому… На йо­го глад­ко го­ле­но­му, чер­во­но­му й блис­ку­чо­му, як стиг­лий помідор, ви­ду, що виг­ля­дав з-під круг­лої з зо­ло­тим вер­хом ша­поч­ки, ма­лю­ва­лась за­ро­зумілість з одтінком пре­зирст­ва до жіно­ти, яка свідчи­ла, що він доб­ре розібрав смак провідницько­го жит­тя, та що не од­на мос­ковська «ба­ри­ня єго лю­бил… ден­га да­вал», і що він на ті «ден­га гу­лял». Еме­не лю­бу­ва­ла­ся йо­го міцним, здо­ро­вим, як огірок, тілом, тісно за­тяг­не­ним в тон­ке сук­но, йо­го на­хаб­ним пог­ля­дом, який прий­ма­ла за оз­на­ку сміли­вості й ли­царсько­го ду­ху. Він зда­вав­ся їй яс­ним міся­цем, що од­бив­ся в морі її сер­ця та прос­тяг блис­ку­чий шлях до щас­тя.

Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.

Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:

- Кєпек!.. [1]

І, сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.

Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.

«Кєпек! За що кєпек? - ду­ма­ла во­на. - За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»

Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!

А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.

- І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…

І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.

- І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.

Та Еме­не не слу­хає.

Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.

А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.

А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині, і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.

- Емене! Кель мун­да!.. [2] - роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.

Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.

Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:

- Карош… ка­рош урус…

Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.

Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.

- Кушай, урус… ку­шай! - прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.

Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.

І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.

Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.

День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.

Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.

- Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.

- Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.

Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.

Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.

Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.

Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…


***

В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.

У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та [3] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.

Усі мов­чать, усі по­важні.

Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.

Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик [4] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…

Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.

Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…

Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.

Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія, [5] крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»

І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.

Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.

Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!

І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.

У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.

Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.

Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.

«Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»

І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.

Однак во­ни мов­ча­ли.

Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:

- Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..

І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.

Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:

- Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:

- Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…

Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:

- Кєпек! Ас­ма кєпек!.. [6]

Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.

- Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.

Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…

Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:

- Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.

Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…

Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.

Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…

28 вересня 1899, Чернігів


НА КАМЕНІ

Акварель

З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.

З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!» [7] А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.

Поки чер­во­ний од за­ду­хи Дже­пар роз­ду­вав у ко­мин­ку жар та пос­ту­ку­вав рон­дельком, щоб вий­шов доб­рий кай­мак, [8] Ме­мет вдив­ляв­ся у мо­ре.

- Буде бу­ря! - обізвав­ся він, не обер­та­ючись. - Вітер дуж­чає. Он на човні зби­ра­ють вітри­ла!

Татари по­вер­ну­ли го­ло­ви до мо­ря.

На ве­ли­ко­му чор­но­му бар­касі, що, зда­ва­ло­ся, по­вер­тав до бе­ре­га, справді зви­ва­ли вітри­ла. Вітер на­ду­вав їх, і во­ни ви­ри­ва­ли­ся з рук, як ве­ликі білі пта­хи; чор­ний чо­вен на­хи­лив­ся і ліг бо­ком на бла­китні хвилі.

- До нас по­вер­тає! - обізвав­ся Дже­пар. - Я навіть пізнаю чо­вен - то грек сіль привіз.

Мемет теж пізнав греків чо­вен. Для нього це ма­ло ва­гу, бо, опріч кав'ярні, він дер­жав крам­нич­ку, та­кож єди­ну на все се­ло, і був різни­ком. Зна­чить, сіль йо­му потрібна.

Коли бар­кас наб­ли­зив­ся, Ме­мет по­ки­нув кав'ярню і по­дав­ся на бе­рег. Гості поспіши­ли ви­хи­ли­ти свої філіжан­ки і ру­ши­ли за Ме­ме­том. Во­ни пе­ре­тя­ли кру­ту вузьку ву­ли­цю, обігну­ли ме­чет і спус­ти­лись ка­ме­нис­тою стеж­кою до мо­ря. Синє мо­ре хви­лю­ва­лось і кипіло на бе­резі піною. Бар­кас підска­ку­вав на місці, хлю­пав, як ри­ба, і не міг прис­та­ти до бе­ре­га. Си­во­ву­сий грек та мо­ло­дий най­мит-дан­га­лак, струн­кий і дов­го­но­гий, ви­би­ва­лись із сил, на­ля­га­ючи на вес­ла, од­нак їм не вда­ва­ло­ся розігна­ти чо­вен на бе­ре­го­вий пісок. Тоді грек ки­нув у мо­ре кот­ви­цю, а дан­га­лак по­чав швид­ко роз­зу­ва­ти­ся та за­ка­су­ва­ти жовті шта­ни ви­ще колін. Та­та­ри пе­ре­мов­ля­лись з бе­ре­га з гре­ком. Си­ня хви­ля ски­па­ла мо­ло­ком біля їх ніг, а відтак та­ну­ла і шипіла на піску, тіка­ючи в мо­ре.

- Ти вже го­то­вий, Алі? - крик­нув грек на дан­га­ла­ка.

Замість од­повіді Алі пе­ре­ки­нув голі но­ги че­рез край чов­на і ско­чив у во­ду. Зруч­ним ру­хом він підхо­пив у гре­ка мішок з сіллю, ки­нув собі на пле­че і побіг на бе­рег. Йо­го струн­ка фігу­ра в вузьких жов­тих шта­нях та синій куртці, здо­ро­вий, зас­ма­ле­ний морським вітром вид та чер­во­на хуст­ка на го­лові пре­гар­но од­би­ва­лись на тлі бла­кит­но­го мо­ря. Алі ски­нув на пісок свою но­шу і знов ско­чив у мо­ре, за­ну­рю­ючи мокрі ро­жеві лит­ки в лег­ку й білу, як зби­тий білок, піну, а далі ми­ючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до гре­ка і му­сив ло­ви­ти мент, ко­ли чо­вен опус­кав­ся врівень з йо­го пле­чем, щоб зруч­но бу­ло прий­ня­ти важ­кий мішок. Чо­вен бив­ся на хвилі і рвав­ся з кот­виці, як пес із лан­цю­га, а Алі все бігав од чов­на на бе­рег і на­зад. Хви­ля здо­га­ня­ла йо­го та ки­да­ла йо­му під но­ги клуб­ки білої піни.

Часом Алі про­пус­кав зруч­ний мент, і тоді ха­пав­ся за бік бар­ка­са, і піднімав­ся ра­зом з ним до­го­ри, мов краб, приліпле­ний до ко­раб­ле­во­го об­лав­ка.

Татари схо­ди­лись на бе­рег. Навіть у селі, на плас­ких да­хах осель, з'явля­ли­ся, нез­ва­жа­ючи на спе­ку, та­тар­ки і виг­ля­да­ли звідти, як куп­ки квіток на гряд­ках.

Море де­далі втра­ча­ло спокій. Чай­ки зніма­лись із оди­но­ких бе­ре­го­вих скель, при­па­да­ли грудьми до хвилі і пла­ка­ли над мо­рем. Мо­ре по­темніло, зміни­лось. Дрібні хвилі зли­ва­лись до­ку­пи, мов бри­ли зе­лен­ку­ва­то­го скла, не­помітно підкра­да­лись до бе­ре­га, па­да­ли на пісок і роз­би­ва­лись на білу піну. Під чов­ном кле­котіло, кипіло, шу­му­ва­ло, а він підска­ку­вав і пли­гав, не­мов нісся ку­дись на білог­ри­вих звірах. Грек час­то обер­тав­ся на­зад і з три­во­гою пог­ля­дав на мо­ре. Алі прудкіше бігав од чов­на на бе­рег, весь заб­риз­ка­ний піною. Во­да при бе­резі по­чи­на­ла ка­ла­му­ти­тись і жовк­ну­ти; ра­зом з піском хви­ля ви­ки­да­ла зо дна мо­ря на бе­рег каміння і, тіка­ючи на­зад, во­лок­ла їх по дну з та­ким гур­ко­том, на­че там щось ве­ли­ке скре­го­та­ло зу­ба­ми й гар­ча­ло. Прибій за якої півго­ди­ни пе­рес­ка­ку­вав уже че­рез каміння, за­ли­вав при­бе­реж­ну до­ро­гу і підби­рав­ся до мішків з сіллю. Та­та­ри му­си­ли відсту­пи­ти на­зад, щоб не за­мо­чи­ти капців.

- Мемет! Нур­ла! По­можіть, лю­ди, а то сіль підмо­чить! Алі! Йди ж ту­ди! - хрипів грек.

Татари за­во­ру­ши­лись, і по­ки грек тан­цю­вав з чов­ном на хви­лях, з нудьгою по­зи­ра­ючи на мо­ре, сіль опи­ни­лась у без­печ­но­му місці.

Тим ча­сом мо­ре йшло. Мо­но­тон­ний ритмічний гомін хвиль пе­рей­шов у бу­хан­ня. Спо­чат­ку глу­хе, як важ­ке са­пан­ня, а далі сильне і ко­рот­ке, як да­ле­кий стріл гар­ма­ти. На небі сірим па­ву­тин­ням сну­ва­ли хма­ри. Роз­гой­да­не мо­ре, вже бруд­не й тем­не, нас­ка­ку­ва­ло на бе­рег і пок­ри­ва­ло скелі, по яких по­то­му стіка­ли патьоки бруд­ної з піною во­ди.

- Ге-ге! Бу­де бу­ря! - кри­чав Ме­мет до гре­ка. - Ви­тя­гай на бе­рег чов­на!

- Га? Що ка­жеш? - хрипів грек, на­ма­га­ючись пе­рек­ри­ча­ти шум при­бою.

- Човен на бе­рег! - гук­нув що­си­ли Нур­ла.

Грек нес­покійно зак­ру­тив­ся і се­ред бризків і ри­ку хвиль по­чав роз­пу­ту­ва­ти лан­цюг, ув'язу­ва­ти мо­туз­зя. Алі ки­нув­ся до лан­цю­га. Та­та­ри ски­да­ли капці, за­ко­чу­ва­ли шта­ни й ста­ва­ли до по­мочі. Врешті грек підняв кот­ви­цю, і чор­ний бар­кас, підхоп­ле­ний бруд­ною хви­лею, що з ніг до го­ло­ви зми­ла та­тар, по­су­нув до бе­ре­га. Куп­ка зігну­тих і мок­рих та­тар галасливо ви­тя­га­ла з мо­ря, се­ред кле­ко­ту піни, чор­ний бар­кас, не­мов якусь морську пот­во­ру або ве­ли­чез­но­го дельфіна.

Та ось бар­кас ліг на піску. Йо­го прив'яза­но до палі. Та­та­ри обтріпу­ва­лись і ва­жи­ли з гре­ком сіль. Алі по­ма­гав, хоч ча­сом, ко­ли ха­зяїн за­ба­ла­ку­вав­ся з по­куп­ця­ми, він ниш­ком по­зи­рав на нез­най­оме се­ло. Сон­це сто­яло вже над го­ра­ми. По го­ло­му сіро­му вис­ту­пу скелі ліпи­лись та­тарські ха­луп­ки, зло­жені з ди­ко­го каміння, з плас­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми, од­на на одній, як хат­ки з карт. Без тинів, без воріт, без ву­лиць. Криві стеж­ки ви­лись по ка­ме­нистій спа­дині, ще­за­ли на покрівлях і з'явля­лись десь ниж­че прос­то од му­ро­ва­них сходів. Чор­но і го­ло. Тільки на одній покрівлі рос­ла якимсь чу­дом тон­ка шов­ко­ви­ця, а зни­зу зда­ва­лось, що во­на розс­те­ля­ла тем­ну ко­ро­ну на бла­киті не­ба.

Зате за се­лом, у да­лекій перс­пек­тиві, одк­ри­вав­ся чарівний світ. В гли­бо­ких до­ли­нах, зе­ле­них од ви­ног­ра­ду і пов­них си­зої імли, тісни­лись кам'яні гро­ма­ди, ро­жеві од вечірнього сонця або синіючі гус­тим бо­ром. Круглі ли­со­го­ри, мов ве­ле­тенські шат­ра, ки­да­ли од се­бе чор­ну тінь, а да­лекі шпилі, си­зо-бла­китні, зда­ва­лись зуб­ця­ми зас­тиг­лих хмар. Сон­це ча­сом спус­ка­ло з-за хмар у імлу, на дно до­ли­ни, скісні пас­ма зо­ло­тих ни­ток - і во­ни пе­ре­ти­на­ли ро­жеві скелі, сині ліси, чорні важкі шат­ра та засвічу­ва­ли вогні на гост­рих шпи­лях.

При цій каз­ковій па­но­рамі та­тарське се­ло зда­ва­лось гру­дою ди­ко­го каміння, і тільки ря­док струн­ких дівчат, що вер­та­ли од чішме [9] з ви­со­ки­ми кух­ля­ми на пле­чах, ожив­ляв кам'яну пус­те­лю.

Край се­ла, у гли­бокій до­лині, біг поміж во­лоських горіхів стру­мок. Морський прибій спи­нив йо­го во­ду, і во­на роз­ли­лась поміж де­ре­ва­ми, од­би­ва­ючи в собі їх зе­лень, барвні ха­ла­ти та­та­рок та голі тіла дітво­ри.

- Алі! - гук­нув грек. - По­мо­жи зси­па­ти сіль!

За ре­вом мо­ря Алі лед­ве до­чув.

Над бе­ре­гом висів со­ло­ний ту­ман од дрібних бризків. Ка­ла­мут­не мо­ре ска­женіло. Вже не хвилі, а бу­ру­ни вста­ва­ли на морі, ви­сокі, сер­диті, з біли­ми гре­бе­ня­ми, од яких з лус­ком од­ри­ва­ли­ся довгі ки­тиці піни і зліта­ли до­го­ри. Бу­ру­ни йшли нев­пин­но, підби­ра­ли під се­бе зво­ротні хвилі, пе­рес­ка­ку­ва­ли че­рез них і за­ли­ва­ли бе­рег, ви­ки­да­ючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь бу­ло мок­ро, по­на­ли­ва­но, в бе­ре­го­вих ям­ках ли­ша­лась во­да.

Раптом та­та­ри по­чу­ли тріск, і рівно­час­но во­да по­ли­лась їм у капці. То сильна хви­ля підхо­пи­ла чо­вен і ки­ну­ла їм на па­лю. Грек підбіг до чов­на і ах­нув: у човні бу­ла діра.

Він кри­чав од го­ря, ла­яв­ся, пла­кав, та рев мо­ря пок­ри­вав і ціла людність то­го не­ве­лич­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це йо­го ле­мент. До­ве­лось ви­тяг­ти чо­вен та й прив'яза­ти знов. Грек був та­кий сум­ний, що, хоч за­па­ла ніч і Ме­мет кли­кав йо­го в кав'ярню, не пішов у се­ло і ли­шивсь на бе­резі. Мов при­ви­ди, блу­ка­ли во­ни з Алі се­ред во­дя­но­го пи­лу, сер­ди­то­го бу­хан­ня та сильно­го за­па­ху мо­ря, що прой­мав їх наскрізь. Місяць дав­но вже зійшов і пе­рес­ка­ку­вав з хма­ри на хма­ру; при світлі йо­го бе­ре­го­ва сму­га біліла од піни, на­че вкри­та пер­шим пух­ким снігом.. Врешті Алі, зваб­ле­ний вог­ня­ми в селі, на­мо­вив гре­ка зай­ти в кав’ярню.

Грек роз­во­зив сіль по при­бе­реж­них кримських се­лах раз на рік і зви­чай­но бор­гу­вав. На дру­гий день, щоб не га­яти ча­су він на­ка­зав Алі ла­го­ди­ти чо­вен, а сам по­дав­ся гірською тро­пою зби­ра­ти по се­лах дов­ги: бе­ре­го­ва стеж­ка бу­ла за­топ­ле­на, і з бо­ку се­ло бу­ло одріза­не од світу.

Вже з по­луд­ня хви­ля по­ча­ла спа­да­ти, і Алі взяв­ся до ро­бо­ти. Вітер тріпав чер­во­ну хус­ти­ну на го­лові дан­га­ла­ка, а він по­рав­ся ко­ло чов­на та кур­ни­кав мо­но­тон­ну, як прибій мо­ря, пісню. У відповідний час, як доб­рий му­сульма­нин, він розс­те­ляв на піску хус­тин­ку і ста­вав на коліна в бо­гомільно­му спо­кої. Ве­чо­ра­ми він розк­ла­дав над мо­рем огонь, ва­рив собі пілав з підмо­че­но­го ри­жу, що ли­шивсь на бар­касі, і навіть ла­го­див­ся но­чу­ва­ти при човні, та Ме­мет пок­ли­кав йо­го в кав'ярню. Там лиш раз на рік, як наїзди­ли по­купці ви­ног­ра­ду, труд­но бу­ло здо­бу­ти місце, а те­пер вільно й прос­то­ро.

В кав'ярні бу­ло за­тиш­но. Дже­пар дрімав ко­ло печі, завіша­ної блис­ку­чою по­су­ди­ною, а в печі дрімав і по­пелів во­гонь. Ко­ли Ме­мет бу­див бра­та пок­ли­ком: «Ка­ве!» - Дже­пар здри­гав­ся, схоп­лю­вав­ся і брав­ся за міх, щоб роз­бу­ди­ти во­гонь. Огонь у печі ска­лив зу­би, пирс­кав іскра­ми і поб­лис­ку­вав по мідяній по­суді, а по хаті роз­хо­ди­лась за­паш­на па­ра свіжої ка­ви. Під сте­лею гу­ли му­хи. За сто­ла­ми, на ши­ро­ких, об­би­тих ки­тай­кою, ос­ло­нах сиділи та­та­ри; в од­но­му місці гра­ли в кості, в дру­го­му - в кар­ти, і скрізь сто­яли малі філіжан­ки з чор­ною ка­вою. Кав'ярня бу­ла сер­цем се­ла, ку­ди збіга­лись усі інте­ре­си люд­ності, все те, чим жи­ли лю­ди на ка­мені. Там засіда­ли самі значні гості. Ста­рий су­во­рий мул­ла Асан, у чалмі й дов­го­му ха­латі, що мішком висів на йо­го кістля­во­му за­дубіло­му тілі. Він був тем­ний і упер­тий, як віслюк, і за це всі йо­го по­ва­жа­ли. Був тут і Нур­ла-ефенді, ба­га­тир, бо мав ру­ду ко­ро­ву, пле­те­ну гар­бу і па­ру буй­волів, а та­кож за­мож­ний «юзбаш» (сот­ник), посідач єди­но­го на ціле се­ло ко­ня. Всі во­ни бу­ли ро­дичі, як і ціла людність то­го не­ве­ли­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це не за­ва­жа­ло їм діли­ти­ся на два во­рожі та­бо­ри. При­чи­на во­рож­нечі таїлась у не­ве­лич­ко­му дже­релі, що би­ло з-під скелі і стіка­ло течійкою як­раз по­се­ре­дині се­ла, поміж та­тарськи­ми го­ро­да­ми. Тільки ця во­да да­ва­ла жит­тя всьому, що рос­ло на ка­мені, і ко­ли од­на по­ло­ви­на се­ла спус­ка­ла її на свої го­род­чи­ки, у дру­гої боліло сер­це ди­ви­тись, як сон­це і камінь в'ялять їм ци­бу­лю.

Дві най­ба­гатші й найбільш впли­вові осо­би в селі ма­ли го­ро­ди на різних бо­ках течійки - Нур­ла на пра­во­му, юз­баш на ліво­му. І ко­ли ос­танній спус­кав во­ду на свою зем­лю, Нур­ла за­та­мо­ву­вав потік ви­ще, од­во­див йо­го до се­бе і да­вав во­ду своєму кут­кові.

Це гніви­ло всіх ліво­бе­реж­них, і во­ни, за­бу­ва­ючи на ро­динні зв'язки, бо­ро­ни­ли пра­во на жит­тя своїй ци­булі, роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ву. Нур­ла і юз­баш сто­яли на чолі во­ро­гу­ючих партій, хоч юз­ба­ше­ва партія не­мов пе­ре­ва­жа­ла, бо на її боці був мул­ла Асан. Ця во­рож­не­ча поміча­лась і в кав'ярні: ко­ли при­хильни­ки Нур­ли гра­ли в кості, то юз­ба­шеві з пре­зирст­вом ди­ви­лись на них і сіда­ли до карт. В од­но­му во­ро­ги схо­ди­лись: усі пи­ли ка­ву. Ме­мет, що не мав го­ро­ду і, як ко­мер­сант, сто­яв ви­ще партійних су­пе­ре­чок, усе шкан­ди­бав на кри­вих но­гах од Нур­ли до юз­ба­ша, за­цитьку­вав і ми­рив. Йо­го глад­ке об­лич­чя і го­ле­на го­ло­ва лисніли, як у об­луп­ле­но­го ба­ра­на, а в хит­рих очах, завж­ди чер­во­них, блу­кав нес­покійний вог­ник. Він вічно був чимсь зак­ло­по­та­ний, щось вічно розмірко­ву­вав, при­га­ду­вав, лічив і раз у раз бігав у крам­нич­ку, у льох, то знов до гос­тей. Ча­сом вік вибігав з кав'ярні, піднімав ли­це уверх, до плас­кої покрівлі, і кли­кав:

- Фатьме!..

І тоді од стін йо­го до­му, що здіймав­ся над кав'ярнею, одділя­лась, мов тінь, за­ви­не­на в пок­ри­ва­ло жінка і ти­хо про­хо­ди­ла че­рез покрівлю до са­мо­го її краю.

Він ки­дав їй на­верх по­рожні мішки або щось на­ка­зу­вав різким скри­пу­чим го­ло­сом, ко­рот­ко і влад­но, як пан слу­жебці, - і тінь зни­ка­ла так са­мо не­помітно, як і з'явля­лась.

Алі раз по­ба­чив її. Він сто­яв ко­ло кав'ярні і сте­жив, як ти­хо сту­па­ли жовті па­тин­ки по кам'яних схо­дах, що єдна­ли Ме­ме­то­ву ха­ту з зем­лею, а яс­но-зе­ле­не фе­ред­же склад­ка­ми спа­да­ло по стрункій фігурі од го­ло­ви аж до чер­во­них ша­ро­варів. Во­на спус­ка­лась ти­хо, по­волі, не­су­чи в одній руці по­рожній ку­холь, а дру­гою прит­ри­му­ючи фе­ред­же так, що тільки ве­ликі дов­гасті чорні очі, ви­мовні, як у гірської сар­ни, міг ба­чи­ти сто­ронній. Во­на спи­ни­ла очі на Алі, відтак спус­ти­ла повіки і прой­шла далі ти­хо і спокійно, як єги­петська жри­ця.

Алі зда­ло­ся, що ті очі пірну­ли в йо­го сер­це і він поніс їх з со­бою.

Над мо­рем, ла­го­дя­чи чов­на та кур­ни­ка­ючи свої сонні пісні, він ди­вивсь у ті очі. Він ба­чив їх скрізь: і в про­зорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на га­ря­чо­му, блис­ку­чо­му на сонці ка­мені. Во­ни ди­ви­лись на нього навіть із філіжан­ки чор­ної ка­ви. Він частіше пог­ля­дав на се­ло і час­то ба­чив на кав'ярні, під оди­но­ким де­ре­вом, не­ви­раз­ну фігу­ру жінки, що бу­ла звер­не­на до мо­ря, не­мов шу­ка­ла своїх очей.

До Алі ско­ро звик­ли в селі. Дівча­та, про­хо­дя­чи од чішме, ніби не­на­ро­ком одк­ри­ва­ли об­лич­чя, ко­ли стріча­лись з кра­су­нем тур­ком, по­то­му па­леніли, йшли швид­ше й шеп­та­лись поміж се­бе. Мужській мо­лоді по­до­ба­лась йо­го ве­се­ла вда­ча. Літніми ве­чо­ра­ми, та­ки­ми ти­хи­ми й свіжи­ми, ко­ли зорі висіли над зем­лею, а місяць над мо­рем, Алі вий­мав свою зур­ну, при­ве­зе­ну з-під Смірни, [10] при­мо­щу­вав­ся під кав'ярнею або деінде і роз­мов­ляв з рідним краєм сум­ни­ми, ха­па­ючи­ми за сер­це згу­ка­ми. Зур­на скли­ка­ла мо­лодь, мужську зви­чай­но. Їм зро­зуміла бу­ла пісня Схо­ду, і ско­ро в тіні кам'яних осель, пе­рет­каній бла­кит­ним світлом, по­чи­на­лась за­ба­ва: зур­на пов­то­ря­ла один і той са­мий го­лос, мо­но­тон­ний, не­ви­раз­ний, без­ко­неч­ний, як пісня цвірку­на, аж ро­би­лось млос­но, аж по­чи­на­ло під сер­цем свербіти, й за­па­мо­ро­чені та­та­ри підхоп­лю­ва­ли в такт пісні:

- О-ля-ля… о-на-на…

З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

- О-ля-ля… o-на-на…

Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

- О-ля-ля… о-на-на…

Фатьма теж слу­ха­ла.

Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

- О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки б'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

- Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

- О-ля-ля… о-на-на…

…Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

- О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

- О-ля-ля… о-на-на…

Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…


- Ти зда­ле­ку?

Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

- З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

- Я з гір.

Мовчанка.

Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

- Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

- Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

- Я чу­ла, як ти граєш…

Мовчанка.

- Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

- Близько не­ма.

- Йохтер? [11] І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

- Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

- Цсс!

Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

- Ти не боїшся, ха­ним, [12] роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

- Що він схо­че…

- Він нас заб'є, як по­ба­чить.

- Як він схо­че…


Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

- Мемет, Ме­мет! Кель мун­да! [13]

Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

- Мемет! Де Алі? - пи­тав Нур­ла.

- Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

- Де Фатьма?

- Фатьма?.. Фатьма спить…

- Вони в го­рах.

Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

- Чого ти хо­чеш?

- Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.

- Осма-ан! - крик­нув він хрип­лим го­ло­сом, прик­лав­ши до­лоні до ро­та.- Са-алі! Дже­па-ар! Бекір! Кель мун­да-а! - Він обер­тав­ся на всі сто­ро­ни і скли­кав, як на по­же­жу: - Усе-їн! Мус­та-фа-а-а!

Татари про­ки­да­лись і з'явля­лись на плас­ких покрівлях.

Тим ча­сом Нур­ла по­ма­гав зни­зу:

- Ас-ан! Ма­му-ут! Зе­керій-а-а! - гу­кав він не своїм го­ло­сом.

Слолох літав над се­лом, знімав­ся вго­ру, до верхніх ха­тин, ско­чу­вав­ся вниз, ска­кав з покрівлі на покрівлю і зби­рав на­род. Чер­воні фе­зи з'явля­лись скрізь і кри­ви­ми та кру­ти­ми стеж­ка­ми збіга­лись до кав'ярні. Нур­ла по­яс­няв, що ста­ло­ся.

Мемет, чер­во­ний і неп­ри­том­ний, мовч­ки по­во­див по юрбі ви­ба­лу­ше­ни­ми очи­ма. Врешті він підбіг до краю покрівлі і ско­чив униз зруч­но й лег­ко, як кіт.

Татари гу­ли. Усіх тих ро­дичів, що ще вчо­ра роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ви в сварці за во­ду, єдна­ло те­пер по­чут­тя об­ра­зи. За­чеп­ле­но бу­ло не тільки Ме­ме­то­ву честь, але й честь усього ро­ду. Який­сь зли­ден­ний, мер­зен­ний дан­га­лак, най­мит і за­во­ло­ка. Річ не­чу­ва­на. І ко­ли Ме­мет виніс із ха­ти дов­гий ніж, яким різав овець, і, блис­нув­ши ним на сонці, рішу­че заст­ро­мив за по­яс, рід був го­то­вий.

- Веди!

Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.

Алі, оче­ви­дяч­ки, заб­лу­див­ся і ра­див­ся з Фатьмою. Во­ни з три­во­гою ог­ля­да­лись на кру­чу, шу­ка­ли стеж­ки. Зда­ле­ку виднілась спокійна бух­та Су­аку.

Раптом Фатьма жах­ну­лась і скрик­ну­ла. Фе­ред­же зсу­ну­лось з її го­ло­ви і впа­ло до­до­лу, а во­на з жа­хом вто­пи­ла очі у на­литі кров'ю ска­жені чо­ловікові баньки, що ди­ви­лись на неї з-за ка­ме­ня. Алі озир­нув­ся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на ске­лю, чіпля­ючись ру­ка­ми й но­га­ми за гост­ре каміння, і Зе­керія, і Дже­пар, і Мус­та­фа - всі ті, що слу­ха­ли йо­го му­зи­ку і пи­ли з ним ка­ву. Во­ни вже не мов­ча­ли; з гру­дей їх ра­зом з га­ря­чим відди­хом виліта­ла хви­ля зміша­них згуків і йшла на втікачів. Тіка­ти бу­ло ніку­ди. Алі вип­рос­ту­вав­ся, упер­ся но­га­ми в камінь, пок­лав ру­ку на ко­рот­кий ніж і че­кав. Од йо­го врод­ли­во­го ли­ця, блідо­го й гор­до­го, би­ла відва­га мо­ло­до­го ор­ла. Тим ча­сом за ним, над кру­чею, ки­да­ла­ся, як чай­ка, Фатьма. З од­но­го бо­ку бу­ло не­на­вид­не мо­ре, з дру­го­го - ще більш не­на­вид­ний, нес­тер­пу­чий різник. Во­на ба­чи­ла йо­го по­ба­ранілі очі, не­добрі сині ус­та, ко­рот­ку но­гу і гост­рий різницький ніж, яким він різав овець. Її ду­ша пе­ре­ли­ну­ла че­рез го­ри. Рідне се­ло. Зав'язані очі. Гра­ють му­зи­ки, і різник ве­де її звідти над мо­ре, як овеч­ку, щоб за­ко­ло­ти. Во­на роз­пуч­ли­вим ру­хом зак­ри­ла очі і втра­ти­ла рівно­ва­гу. Синій ха­лат в жовті півмісяці на­хи­лив­ся і зник се­ред кри­ку спо­ло­ха­них чай­ок…

Татари жах­ну­лись: ця прос­та і нес­подіва­на смерть од­ки­ну­ла їх од Алі. Алі не ба­чив, що ста­ло­ся по­зад йо­го. Як вовк, по­во­див він навк­ру­ги очи­ма, ди­ву­ючись, чо­го во­ни ждуть. Нев­же бо­яться? Він ба­чив пе­ред со­бою по­лиск хи­жих очей, чер­воні й зав­зяті об­лич­чя, роз­дуті ніздрі й білі зу­би - і вся ця хви­ля лю­тості рап­том нас­ко­чи­ла на нього, як морський прибій. Алі обо­ро­няв­ся. Він про­ко­лов ру­ку Нурлі і дряп­нув Ос­ма­на, та в ту ж хви­лю йо­го зби­ли з ніг, і, па­да­ючи, він ба­чив, як Ме­мет підняв над ним ніж і вса­див йо­му між реб­ра. Ме­мет ко­лов ку­ди по­па­ло, з нес­тя­мою смер­тельно об­ра­же­но­го і з бай­дужістю різни­ка, хоч гру­ди Алі пе­рес­та­ли вже ди­ха­ти, а гар­не об­лич­чя наб­ра­ло спо­кою.

Справа бу­ла скінче­на, честь ро­ду виз­во­ле­на з ганьби. На ка­мені, під но­га­ми, ва­ля­лось тіло дан­га­ла­ка, а біля нього стоп­та­не й пош­ма­то­ва­не фе­ред­же.

Мемет був п'яний. Він хи­тав­ся на кри­вих но­гах і ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, йо­го ру­хи бу­ли безг­луз­ди­ми і зай­ви­ми. Розіпхнув­ши ціка­вих, що тов­пи­лись над тру­пом, він ухо­пив Алі за но­гу і по­волік. За ним ру­ши­ли всі. І ко­ли во­ни йшли на­зад ти­ми са­ми­ми стеж­ка­ми, спус­ка­ючись униз та зла­зя­чи на го­ру, розкішна го­ло­ва Алі, з об­лич­чям Ганіме­да, [14] би­лась об гост­ре каміння і спли­ва­ла кров'ю. Ча­сом во­на підска­ку­ва­ла на нерівних місцях, і тоді зда­ва­ло­ся, що Алі з чи­мось згод­жується і ка­же: «Так, так…»

Татари йшли за ним і ла­ялись.

Коли про­цесія всту­пи­ла врешті в се­ло, всі пласкі покрівлі вкри­лись барв­ни­ми ма­са­ми жінок і дітей і виг­ля­да­ли, як са­ди Семіраміди. [15]

Сотки ціка­вих очей про­во­ди­ли про­цесію аж до мо­ря. Там, на піску, аж біло­му од по­луд­не­во­го сон­ця, сто­яв по­хи­ле­ний тро­хи чор­ний бар­кас, мов ви­ки­не­ний в бу­рю дельфін з про­би­тим бо­ком. Ніжна бла­кит­на хви­ля, чис­та й теп­ла, як пер­са дівчи­ни, ки­да­ла на бе­рег ме­ре­жи­во піни. Мо­ре зли­ва­лось з сон­цем в радісний усміх, що до­ся­гав аж ген да­ле­ко, че­рез та­тарські оселі, че­рез сад­ки, чорні ліси - до сірих нагрітих гро­мад яй­ли.

Все осміха­лось.

Без слів, без на­ра­ди та­та­ри підня­ли тіло Алі, пок­ла­ли йо­го в чо­вен і при три­вож­них жіно­чих кри­ках, що нес­лись із се­ла, з плас­ких дахів, як зойк на­ля­ка­них чай­ок, друж­но зіпхну­ли чо­вен у мо­ре. Шурх­нув по камінцях чо­вен, плюс­ну­ла хви­ля, за­гой­дав­ся на ній бар­кас і став.

Він сто­яв, а хви­ля гра­лась навк­ру­ги йо­го, плюс­ка­ла в бо­ки, бриз­ка­ла піною і по­ти­ху, лед­ве помітно од­но­си­ла в мо­ре.

Алі плив на­зустріч Фатьмі…

Чернігів, січень 1902


ПІД МІНАРЕТАМИ

Як опи­нив­ся Абібу­ла сьогодні вранці на кла­до­вищі, він і сам не міг би ска­за­ти. Завж­ди в ті дні, які кінча­лись ве­ли­ким бла­ган­ням Ал­ла­ха, мо­ло­дий дервіш був сам не свій. Йо­го тіло на­че втра­ча­ло ва­гу і злег­ка тремтіло, ду­ша ста­ва­ла про­зо­рою, мов во­да річки, на дні якої ба­чиш каміння, або як скло, що дзве­нить від кож­но­го ру­ху. Йо­му не хотілось сьогодні ро­би­ти, і він не пішов до шев­ця, а по­дав­ся отак, нав­ман­ня, й забрів на кла­до­ви­ще. Зла­зив на го­ру, ру­ду, спа­ле­ну, вкри­ту су­хим ба­дил­лям, за­сад­же­ну гус­то надг­роб­ни­ка­ми. Ми­нав сірі пли­ти, по­то­чені до­ща­ми та вітром. По­ли йо­го ха­ла­та розвівав вітер і за­ки­дав на надг­роб­ни­ки, що сто­яли сторч, не­мов здійма­ли уго­ру кам'яні чал­ми і фе­зи. Зда­ва­лось, мерці про­би­ли твер­ду шка­ра­лу­щу землі і посіда­ли попліч у бур'янах. Роз­биті пли­ти ле­жа­ли долі, за­си­пані пи­лом, зап­лу­тані у бу­дя­ки та па­ву­тин­ня. Кам'яні го­ло­ви ва­ля­лись ок­ре­мо. Мар­му­рові скрині над знач­ни­ми покійни­ка­ми, з пишніша арабськи­ми на­пи­са­ми, над яки­ми пра­цю­ва­ла фан­тазія по­етів, теж мерт­вих уже, по­об­си­па­лись та за­ва­ли­лись від ча­су. Абібу­ла знав, що по­ле смерті, роз­ло­ге, за­пу­ще­не, ди­ке, не­мов роз­ва­ле­ний го­род, не­мов руїна руїни, по­ма­га­ло йо­му за­бу­ти зем­лю і зня­ти ду­шу у не­бо. Щоб ма­ти радість, яку да­ва­ло єднан­ня з Бо­гом, тре­ба наст­рою. І от для сього він йшов се­ред мерт­вих, які вже, пев­но, тіши­лись раєм. Підняв блідий вид і підве­дені очі до синього не­ба і ти­хо співав іля­ги [16].

Ах, ко­ли б Ізрафіл [17] швид­ше взяв йо­го ду­шу, вря­ту­вав від гріхів, від шкідли­вих ба­гатств землі, від зазіхан­ня на чу­жу пра­цю! На­що ти ду­риш се­бе цим світом? Хіба ж мож­на не вмер­ти, хіба ж є спосіб утек­ти від са­ва­на й жит­тя до­час­но­го на чорній землі? Ду­ше, з то­бою завж­ди Ізрафіл!… Страш­ний міст Аль-Си­рат - не­ми­ну­ча до­ро­га нам усім, та хто прой­шов че­рез йо­го - ма­ти­ме вічну утіху…

Абібула йшов далі. Йо­го жов­тий ха­лат летів за ним і об­гор­тав надг­роб­ни­ки, чер­во­ний фез горів на сонці, як і ди­кий мак, а очі бли­ща­ли вог­нем. Сло­ва­ми пісні він пла­кав над грішним світом, бо те­пер хаджі [18] навіть за­бу­ли до­ро­гу честі, шей­хи - своїх батьків, а судді - прав­ду і спра­вед­ливість. Уче­ний соф­та хо­дить у зневір'ї, на­род відки­нув пра­ву на­уку, а лю­ди письменні не кращі за йо­го. Ось який жах па­нує на нашій землі!…

Побожні пісні гой­да­ли Абібулі сер­це, розк­ри­ва­ли, як ча­шу, в яку ма­ла спли­ну­ти нині лас­ка Ал­ла­ха…


***

День відійшов. Три­вож­ний, нес­покійний, в ясній одежі і га­лас­ли­вий. Зай­шов за го­ри ра­зом із сон­цем - і ста­ло ти­хо. Спокійна, ти­ха, як бо­гомільна чер­ни­ця, з'яви­лась ніч. За­мовк­ла сіра зем­ля, здрімну­ли ха­ти, то­полі і по­ле.

Сумно, без­люд­не в свя­то­му місці - Азізі. Пишні “тюр­бе” - мав­зо­леї - самітно сіріють на полі між бу­дя­ка­ми і гру­зом, важкі, ве­ликі, бай­дужі, як ті святі та ха­ни, що спо­чи­ва­ють під ни­ми. Чор­ною ку­пою зас­нув на землі мо­нас­тир - “те­ке”, а над ним стоїть міна­рет, як білий при­вид. Не сплять лиш цвірку­ни і фон­та­ни, та кліпа очи­ма-зо­ря­ми не­бо.

Легко, мов тінь плив­ла, сту­пав по Азізі Абібу­ла. Не­мов бо­яв­ся топ­та­ти місце, по­ли­те кров'ю свя­то­го. А мо­же, до сього місця тор­ка­лась но­га Аджідер-ме­лек сул­та­на, ко­ли він, у дав­ню дав­ни­ну ще, ніс свою го­ло­ву попід пах­вою та по­ли­вав кров'ю шлях до мо­ги­ли. Ко­жен раз, ко­ли Абібу­ла ти­хи­ми но­ча­ми прос­ту­вав у те­ке на мо­лит­ву, він уяв­ляв собі лю­ди­ну без го­ло­ви, з кри­ва­вим гор­лом, а з-під пах­ви у неї ди­ви­лась на нього страш­ни­ми очи­ма відтя­та го­ло­ва.

І ко­жен раз, як і те­пер, бу­ло йо­му страш­но і се­ред тиші ка­ла­та­ло сер­це. Влас­ти­ве, се бу­ло доб­ре. Він сам вик­ли­кав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, во­ру­шив йо­го, не­мов бо­лю­чий зуб. Він хотів, щоб ду­ша в йо­го гой­да­лась, як хиб­кий чо­вен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб ста­ла про­зо­рою, лег­кою й мог­ла зли­ну­ти в не­бо. Так щи­ро він праг­нув єднан­ня з Бо­гом.

Абібула підійшов до те­ке; ще ніко­го не бу­ло. Скрізь ти­хо й тем­но.

Абібула став під то­по­лею. Че­кав. Ди­вивсь на зорі і вби­рав у се­бе таємну ти­шу свя­то­го місця. Йо­му бу­ло так доб­ре, в го­лові тро­хи кру­ти­лось, ду­ша сподіва­лась роз­кошів мо­лит­ви і тріпа­ла, як пти­ця кри­ла­ми.

Нараз від стіни відділи­лась біла фігу­ра.

- Ахшам хаір ол­сун! [19]

- Ахшам…

Те «ахшам» бра­та, ти­хе, як нічне ше­лестіння то­полі, зда­лось нез­ви­чай­ним, таємним. Дервіші по­ма­лу зби­ра­лись.

ї мо­ро­ку ночі, як із ту­ма­ну, вип­ли­ва­ли фігу­ри у дов­гих ха­ла­тах, у білих чал­мах, мов­чазні й по­важні.

- Ахшам! Ах­шам!… - ше­лестіли сло­ва, як су­хе лис­тя, й ги­ну­ли се­ред ночі.

В вікні те­ке блим­нув несмілий вог­ник.

Тихо сту­па­ючи, гор­до прой­шов у те­ке шейх, [20] ви­со­кий, пиш­но зо­дяг­не­ний. Пішов, по­ди­вив­ся і знов вер­нув до­до­му. Ні до ко­го не обізвав­ся, ніхто до нього. Він те­пер пос­тив і дав зарік мов­ча­ти.

Серед тиші чут­но бу­ло, як десь да­ле­ко то­рохтів віз.

Дервіші схо­ди­лись. Ки­да­ли сло­во-два, ти­хо, по­шеп­ки, й мовк­ли. Дзвінко дзюр­ча­ла во­да. Ви­сокі то­полі все ше­лестіли. Біліли в тем­ряві чал­ми і бо­ро­ди.

Підкотивсь до те­ке віз і став. Ко­ня­ка форк­ну­ла. Два чо­ловіки ско­чи­ли з во­за, мовч­ки підня­ли ко­жух, під яким щось стог­на­ло.

- Меджін… меджін… [21] - хтось ска­зав сти­ха.

Зняли сла­бо­го на ру­ки і по­нес­ли у те­ке. Но­ги висіли в нього безв­лад­но, як пе­ре­биті.

Знов ста­ло ти­хо. Усі че­ка­ли. Абібу­ла не зво­див очей з те­ке, над яким здіймавсь міна­рет, мов білий при­вид.

Та ось усі стре­пе­ну­ли­ся. В вікні міна­ре­та миг­ну­ла тінь, і за­раз розлігся спів му­ед­зи­на - сум­ний, скри­пу­чий та жалібний.

Всі зня­лись із місця.

В те­ке бу­ло тем­но. Тільки ко­ло мігра­бу, [22] де сто­яв шейх, горіли дві прості лам­пи. Низька за­коп­че­на сте­ля, темні ки­лим­ки на по­мості, нерівні, ко­лись іще білені стіни, хо­лод­не спер­те повітря - скоріш на­га­ду­ва­ли за­пу­ще­ний склад, ніж дім Бо­жий. Ря­ди стоп­та­них капців, по­ли­ше­них біля по­ро­га, на­си­ча­ли повітря їдким за­па­хом по­ту. Лю­ди ста­ва­ли ряд­ка­ми і прик­ла­да­ли ру­ки до вух: ми слу­хаєм, Бо­же!… По­ча­лась зви­чай­на му­сульманська відпра­ва і ско­ро скінчи­лась.

Тихо, бо­си­ми но­га­ми, підхо­ди­ли дервіші до шей­ха, вкло­ня­лись і сіда­ли долі в кру­жок… Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча, у тісне бра­терське ко­ло. Абібу­ла чув теплі плечі своїх сусідів. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го тіло роз­ши­ри­лось, зрос­ло пра­во­руч і ліво­руч, аж ген да­ле­ко, й тремтіло, не­мов жи­ва каб­луч­ка. Гор­де об­лич­чя в шей­ха ста­ло по­важ­ним, па­че зас­тиг­ло. Очі спус­тив до­до­лу, ди­вивсь, зда­ва­лось, на бо­ро­ду. Усі мов­ча­ли. Так ти­хо ста­ло… Світло притьма­ри­лось, і брудні стіни тісніше зсу­ну­лись. Віддаль безв­лад­ною ма­сою ле­жав не­ду­жий.

Усі че­ка­ли.

Раптом, як із од­них гру­дей, по­чав­ся спів. Повільний, розміре­ний, ску­пий. Сло­ва гу­па­ли в пісні, як ціп на то­ку, ок­ре­мо, ви­раз­но:

- Ла-іль - ал-ла…

Монотонне і без­ко­неч­но, на­че ве­ликі го­дин­ни­ки ра­ху­ють хвилі:

- Ла-іль - ал-ла…

Абібула приж­му­рив очі. Го­ло­ва в нього хи­тається в такт пісні, і сло­ва йдуть за сло­ва­ми, не­мов верб­лю­ди в пус­тині:

- Ла-іль - ал-ла…

На один го­лос, у такт, без­пе­рес­тан­ку, без пе­ре­диш­ки. Всі ті ж сло­ва, усе той темп.

Так тяг­неться дов­го. Ми­на­ють хвилі, го­ди­ни; здається, дні цілі про­хо­дять. Він уже не чує ні влас­но­го го­ло­су, ні сво­го тіла, ні тіла сусідів. Всі во­ни зли­лись ра­зом, в од­но суцільне тіло, у один спільний го­лос, який ве­де пісню, дов­гу, скуч­ну, мо­но­тон­ну, не­мов ма­ши­на пом­пує во­ду або сло­ва хтось ни­же на без­ко­неч­ну низ­ку:

- Ла-іль - ал-ла…

Не то скуч­но стає Абібулі, не то спа­ти хо­четься. Щось на­ляг­ло на мо­зок. А про­те Абібу­ла чує, як там десь гли­бо­ко, у гру­дях, на са­мо­му дні, зер­но по зерні, крап­ля по краплі, зби­рається си­ла, рос­те, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:

- Ла-іль - ал-ла…

Сумно так ста­ло в те­ке; бліді об­лич­чя не­мов зас­тиг­ли, а в серці щось нес­покійне, там щось во­ру­шиться… Клуб­ком ко­титься в гру­дях, бе­ре за гор­ло. Хо­четься крик­нуть: ти один, Бо­же, все­сильний, мо­гу­чий, в тобі вся радість, у тобі надія… Ти один, Бо­же! О Бо­же!…

Хтось хлип­нув, не здер­жавсь…

- Алла!

І збу­див наз­би­ра­ну си­лу, всіх зняв на но­ги.

Тремтить в Абібу­ли тіло і го­рять ву­ха. Роз­гой­да­на ду­ша рветься хва­ли­ти Бо­га, тяг­не з со­бою тіло. Щось у ньому є. Якась пру­жи­на. Ве­ли­ка радість. По­бож­ний рух.

- Немає бо­га, опріч Бо­га!…

Плече з пле­чем, знов тісний круг, братнєє ко­ло. Вінок із ха­латів та білих чалм. Радісно пісня вир­ва­лась із гру­дей:


Ля Ілля ге - іль ал­ла-ге…
Ля Ілля ге - іль ал­ла-ге…

Жива каб­луч­ка уже хит­ну­лась. Раз у той бік, раз у дру­гий. Спо­чат­ку плав­ко, по­волі, у такт, не­мов тихі вітри хи­та­ють ко­лом, не­мов лагідні хвилі гой­да­ють водні лілеї. Схи­ля­ються чал­ми в честь шей­ха, гой­дається мо­зок, як у ко­лисці, ду­ша ба­жає роз­го­ну, й де­далі зрос­тає рух. Здається, вітри міцніють, підхоп­лю­ють ко­ло. Все швид­ше та й швид­ше. Зрос­тає пісня… дуж­чає го­лос, об­лич­чя ся­ють, Білі ха­ла­ти на­ду­лись від вітру, і ма­ють по­ли. Пок­ло­ни все глибші, все нижчі. Тіло зги­нається уд­воє, в'ється, як вуж, ки­тиці фезів ска­чуть по чал­мах, а сло­ва пісні зли­лись у крик:

- Е-ге-лла!… е-ге-лла!…

Росте той крик, ска­че, мов по дра­бині, все ви­ще, як ди­кий звір у го­рах, тяг­не з со­бою тіло, за­хоп­лює дух.

- Е-гге-лла!… е-гге-лла!…

Бліді об­лич­чя скри­ви­лись, тіло б'ється у кор­чах… Абібу­ла пла­че. Хли­па­ють другі… Вже не стає си­ли, зне­мо­га…

Та ось потіха. Мов упа­ла з не­ба. Ви­со­кий те­нор по­чи­на пісню - ве­се­лу, бадьору, яс­ну, як ан­гельський спів:


Юдже сул­та­ним
Дерде дер­ма­ним -
Шу тен­де джа­ним
Ху де мек істер-гу!…

- Гу-у! - З де­сятків гру­дей ви­хо­пивсь радісний пок­рик.

- Гу-у! Один! Ти один, Бо­же, ве­ли­кий Бо­же, даєш лік там, де вже ніхто по­мог­ти не змо­же…Ду­шею й тілом праг­ну ска­за­ти, що Ти один! Г-у-у!…

Дика радість ха­пає за сер­це… Абібу­ла чує, як нові си­ли, ве­ликі, незміряні, ввілля­ла та пісня у йо­го чле­ни. Во­ни всі ска­чуть, радіють, усі слав­лять Бо­га… Пли­гає тіло в ша­ле­них ру­хах, хви­лю­ють гру­ди, і ска­че го­ло­ва, за­ли­та по­том, а крізь зап­лю­щені очі він ба­чить не­бо, усе в ог­нях. Ба­чить тро­ян­ди, чер­воні гра­на­ти, білі лілеї… Го­рять… цвітуть… літа­ють… Цілий дощ цвітів… Ллють па­хощі в гру­ди… Труд­но так ди­ха­ти… Він уже не мо­же співа­ти, він лед­ве всти­гає за всіми:

- Гал-гай!… ай-гай!… ай-гай!…

Всі - од­но тіло, що ска­женіє у ру­хах, всі - один го­лос, що сла­вить Бо­га:

- Ай-гай… ай-гай…

А пісня бадьорить, а пісня ллється, як із не­ба, ве­се­ла, радісна, чис­та, мов ан­гел співає.

Хтось пле­ще в до­лоні… От хтось сміється - ха-ха!

- Алла!

Швидше, прудкіше, всі ра­зом… Ос­таннім ду­хом… Решт­кою сил.

- Хай-хай… Жи­вий… жи­вий… Бог жи­вий…

Крик ска­женіє, гар­чить, як прибій мо­ря, як лю­тий пес… Б'ють ки­тиці фе­зи, мо­та­ються го­ло­ви, підпли­гує тіло, тан­цю­ють пе­ред очи­ма зе­лені кру­ги й хи­та­ються стіни те­ке у сла­ву Ал­ла­ха…

- Живий… жи­вий… жи­вий…

Ох, яка радість… ох, яке щас­тя… Не­бо розк­ри­лось… Ан­гелів вид­ко… ма­ють уже кри­ла… Аж пла­кать хо­четься… сльози ду­шать за гор­ло…

- Ай-хай… ай-хай!…

Танцюйте, радійте!…

Море бу­шує, ре­вуть хвилі і лізуть на бе­рег, щоб усе за­то­пи­ти.

Тоді прос­тяг шейх ру­ку і од­ним згу­ком ути­шив хвилі. Всі стих­ли, спи­ни­лись, бліді, схудлі, зів'ялі, мов тіні. Всі сіли. Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча. Зня­лось між ни­ми біле ряд­но, й не­ду­жий, во­ло­ча­чи но­ги, на­че па­вук, підліз під нього.

Ще ве­селіше заспівав те­нор, іще бадьоріше. Не­мов до тан­цю. Во­дить смич­ком по нер­вах, лос­ко­че сер­це. Ожи­ло тіло. Роз­гой­да­не сер­це здійма нові хвилі, ви­сокі, сильні. Не­ма їм впи­ну. Тіло все ска­че, як на пру­жи­нах. Абібу­ла не мо­же спи­ни­тись, не має волі. Чу­жа якась си­ла вхо­пи­ла тіло, б'є, кру­тить, во­ло­чить. Тіло німіє, тіло зни­кає… Десь щез­ло. Дух підняв кри­ла, ле­тить й по­ри­ває…

- Ай-хай… ай-хай!…

Швидше… ще швид­ше… Гей, швид­ше… До Бо­га… жи­во­го… єди­но­го Бо­га…

- Хай-хай!…

Мов із пу­ги, ляс­кає-пле­ще співець у до­лоні, же­не, підга­няє, бадьорить, сміється. Ле­тить йо­го пісня, як ви­хор. Рос­те бо­жевілля. Пла­зу­ють круг ря­ден тіла бо­жевільних, як у пе­ре­ло­гах. Хо­до­ром хо­дять плечі і ру­ки, го­ло­ви ска­чуть, страшні об­лич­чя зас­тиг­ли, як у мерців. Клан­ца­ють зу­би. Крик пе­ре­хо­дить у ле­мент.

Тремтить те­ке, хви­лює світло, ска­чуть по стінах на­ля­кані тіні, й хмар­ка білої па­ри ви­сить над ко­лом. Ось-ось па­де блис­ка­ви­ця, ось-ось уда­рить грім, роз­ко­ле сте­лю, і Бо­жа си­ла ввійде в сла­бо­го.

Вона вже тут: хви­лює ряд­на, здіймає вго­ру, не­мов ту­ма­ни, й безв­лад­ний каліка стає на но­ги. Встав, твер­до сту­пає, ви­хо­дить із ко­ла.

Всі кам'яніють. Ста­ло­ся чу­до. Блис­кучі очі, по­виті млою, зас­тиг­ли, як скло.

Врешті хит­ну­лись… Як п'яні…

- Живий! - гур­ко­че грім із гру­дей.

- Хай-хай!…

Радість ве­ли­ка. Щас­тя. Ру­ки шу­ка­ють обіймів. Ха­па­ють за плечі, за шию. Крик рветься з гру­дей. Не крик, а бу­ря:

- Алла!… Хай-хай!…

Гарчать. Ре­вуть. Скре­го­чуть. Ри­га­ють. Труться ло­ба­ми. Гав­ка­ють го­лос­но, час­то:

- Гав… гав… гав… гав…

Як дикі звірі, як ста­до ша­калів.

Щезла свідомість. Пов­на нес­тя­ма. Ша­леність.

І знов, як над бурх­ли­вим мо­рем, прос­тяг шейх ру­ки i ки­нув глу­хо, по­тяг­ло:

- Гей-х-х-х!…

Хвилі ущух­ли, і ста­ло ти­хо.

Абібула підняв до­лоні і по­тер чо­ло, об­лич­чя. Не­мов про­ки­нувсь. Обвів усіх зо­ром і скрізь по­ба­чив зди­во­вані очі.

Всі мов пи­та­ли:

- Що бу­ло? Що ста­лось?

Потому зня­ли ру­ки до Бо­га і, втом­лені, тихі, роз­биті, зітха­ли:

- А-мінь, а-амінь, а-амінь…

Жалібно, рев­но, як спла­кані діти.

Відправа скінчи­лась.

Було вже пізно. В да­ле­ких осе­лях співа­ли півні. Ти­ха, хо­лод­на ніч об­ня­ла зем­лю. Біліла стер­ня попід го­рою, і чорні круглі тюр­бе важ­ко вкри­ва­ли кістки свя­тих та ханів. В чор­но­му небі кліпа­ли зорі.

Знов ти­хо сту­пав Абібу­ла по свя­то­му Азізу. Ніс у серці радість, у го­лові мрії… За ним повз­ли по­волі, як тіні, гурт­ки дервішів.

Абібула навіть не стя­мивсь, як опи­нивсь біля до­му. Йо­го вивів із за­ду­ми чуд­ний який­сь згук. Не­мов хвіртка скрип­ну­ла чи клям­ка бряз­ну­ла. Хто б то міг бу­ти? Батько поїхав із до­му. І рівно­час­но по­ба­чив на ву­лиці тінь, що миг­ну­ла під му­ром і швид­ко щез­ла. Що ж то за знак?

Вдома, здається, всі спа­ли.


П'ЯТИЗЛОТНИК

Оповідання

Посвята моїй любій матері


Смерклося. Ро­же­вий на за­ході край не­ба м’яким блис­ком ося­вав мо­роз­не повітря; ос­таннє світло по­мер­шо­го дня, про­дер­шись крізь шиб­ки до ха­ти, лед­ве-лед­ве зма­га­лось з сутіня­ми, бо в хаті вже та­ки доб­ре по­су­теніло.

Хима, си­дя­чи на ослінчи­ку, підкла­да­ла со­ло­му у груб­ку. Ве­се­ле по­лум’я жва­во стри­ба­ло по со­ломі, ося­ва­ло ста­ре, бо­роз­на­ми по­ора­не об­лич­чя Хи­ми­не, пли­га­ло по стіні зо­ло­тим зай­чи­ком. У хаті бу­ло ти­хо: лиш со­ло­ма тріща­ла в грубці та цвіркун цвірінькав під по­лом.

- Старий!..

Тихо.

- Хомо! - го­лосніше обізва­лась Хи­ма.

- Агов!

З-за груб­ки по­чу­лась ша­мот­ня.

- Я оце сид­жу, - по­ча­ла Хи­ма, - та й ду­маю, що в нас бо­рош­но ми­ну­ло­ся… Тільки в нас хліба, що на по­лиці… - І я не про що ж ду­маю… та що ж ти вдієш, ко­ли не вро­ди­ло… До­ве­деться пу­ди­ти… Візьми в жи­да пуд та й пок­ла­ди кар­бо­ван­ця з со­роківкою… А де тії гроші?..

Хима ти­хенько зітхну­ла. І знов ста­ло ти­хо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про од­но ду­ма­ли: свій хліб ми­нув­ся, а ку­пи­ти ні за що…

«Починається!.. - ду­мав Хо­ма. - Оце він са­ме по­чи­нається, той час, ко­ли не стає хліба, не­ма й за­робітків, час жур­би та го­ря, ко­ли чо­ловік хотів би, як му­ха, зслиз­ну­ти на зи­му, щоб якось пе­рет­ри­ва­ти ли­ху го­ди­ну».

Щороку су­туж­но Хомі, що­ро­ку не стає сво­го хліба, а сього ро­ку та­ки зовсім по­га­но… І не див­ни­ця, бо сього ро­ку не­дорід. По­ля, звісно, об­маль: шнур під ози­ми­ну, шнур під яри­ну, а шнур - то­ло­ка, в кожній руці по шну­рові. Ще як вро­дить, то по­тяг­не хліба до вес­ни, а сього ро­ку жи­то вро­ди­ло обрідне, яри­ну град ви­бив… Змо­ло­тив Хо­ма жи­то, пе­реміряв та й за­жу­рив­ся, аж сум­но йо­му ста­ло та страш­но: жи­та усього бу­ло де­сять мірок… Ко­ли б же хоч тих де­сять мірок змо­ло­ти - усе бу­ло б хліба на який там час, а то й на насіння тре­ба ли­ши­ти, тре­ба і в га­ма­зеї вер­ну­ти, що ви­нен… І так уже з тим хлібом по­во­ди­ли­ся обе­реж­но, так сте­рег­ли­ся, щоб і крихіточ­ка не за­ги­ну­ла мар­но, а не ста­ло… От ле­жить на по­лиці ос­танній бу­ха­нець хліба, а в діжі, де бу­ла му­ка, лиш пи­ло­чок біліє нас­поді, мо­же, зме­те ба­ба на га­луш­ки…

Воно не так страш­но без сво­го хліба, ко­ли б за­робіток був! Ба, як­би за­робіток! А тут, як на ли­хо, і за­ро­би­ти ніде. Пок­ли­ка­ли йо­го раз до дво­ра дро­ва різа­ти, да­ли за цілий день важ­кої праці со­роківку - і за те спа­сибі, ко­ли б частіше кли­ка­ли!.. А хліб же те­пер - не дай Гос­по­ди - до­ро­гий, не зна­ти, чи ку­са­ти йо­го, чи ди­ви­тись на йо­го…

- А йди ве­че­ря­ти, ста­рий! - пе­ре­пи­ни­ла Хи­ма гіркі Хо­мині ду­ми і пос­та­ви­ла на припічок гор­щик з га­ря­чою ба­ра­бо­лею в луш­пин­ках. Біла па­ра хма­рою зви­лась над гор­щи­ком, а старі, при­су­нув­шись бли­зенько до нього, ру­ка­ми ви­хоп­лю­ва­ли га­ря­чу ба­ра­бо­лю і, ма­ча­ючи в сіль, їли… За­пив­ши ве­че­рю хо­лод­ною во­дою з кух­ли­ка, Хи­ма та Хо­ма обер­ну­лись до об­разів і по­ча­ли го­лос­но шеп­та­ти мо­лит­ву та важ­ко зітха­ти, дя­ку­ючи Бо­гові за хліб на­сущ­ний…

Другого дня при­па­ло свя­то - Вве­ден­ня. Хи­ма за­ви­лась гар­но наміткою, за­ко­ло­ла її здо­ро­ви­ми шпилька­ми з чер­во­ни­ми голівка­ми, взу­лась у чер­воні чо­бо­ти і по­да­лась за Хо­мою до церк­ви на служ­бу бо­жу.

Золото на об­ра­зах та на ри­зах у ба­тюш­ки, па­ла­ючі свічки, синій дим ла­да­ну, що ви­пов­нює вівтар та хма­рою літає по церкві, співи, шеп­тан­ня мо­ли­тов навк­ру­ги - все те ро­бить див­не вра­жен­ня на Хи­му; во­на чує, як її сер­це м’якне, та­не, мов той віск па­ла­ючої свічки… Ста­речі ус­та не­помітно во­ру­шаться, з пов­но­го ущерть сер­ця раз у раз ви­ри­ва­ються гли­бокі зітхан­ня…

Виходить ба­тюш­ка і чи­тає про­повідь… Хи­ма не ро­зуміє га­разд, про що чи­та­ють, але во­на знає, що чи­та­ють про святі речі, і те чи­тан­ня ви­дається їй жалібним, та­ким див­но жалібним, що пов­не Хи­ми­не сер­це вис­ту­пає з бе­регів, ли­це жалібно кри­виться, і сльози ми­мохіть ко­тяться ти­ми бо­роз­на­ми, що по­ора­ло на ви­ду дов­голітнє ли­хо… Хи­ма вий­має з-за па­зу­хи хус­точ­ку, об­ти­рає сльози, го­лос­но ся­кає ніс… І див­на річ! З усіх кутків ба­бин­ця, як на знак, по­чи­на­ють ба­би го­лос­но ся­ка­ти­ся, ви­яв­ля­ючи тим сер­деч­ну скру­ту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись крас­ненько, всмак, Хи­ма пот­ро­ху роз­би­рає, про що чи­тає ба­тюш­ка. О, про не­дорід чи­та­ють… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чу­жих сто­ро­нах… І там лю­ди го­ло­ду­ють… Гос­по­ди! Всю­ди ли­хо тов­четься, а так-та­ки справжнє ли­холіття… го­лод… Доб­ре, як хто має спро­можність за­по­мог­ти чим, а нам ко­ли б са­мим з го­ло­ду не за­ги­нуть…

Невеселі по­вер­та­ли Хи­ма та Хо­ма з церк­ви, бо в долі тих го­лод­них, про яких чи­тав ба­тюш­ка, вба­ча­ли во­ни свою влас­ну до­лю, а уява ма­лю­ва­ла їм цілі се­ла го­лод­них лю­дей, без крих­ти хліба, як їм, мо­же, до­ве­деться ли­ши­тись, ко­ли не роз­до­бу­дуть де хліба…

По обіді Хо­ма взяв­ся за псал­тир, а Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню та за­хо­ди­лась там по­ряд­ку­ва­ти. Во­на пе­рег­ля­ну­ла су­вої по­лот­на, півмітки, що нап­ря­ла сеї осені, роз­гор­ну­ла і знов поск­ла­да­ла шмат­тя та оде­жу, що прид­ба­ла собі на смерть… Далі з са­мо­го спо­ду вий­ня­ла звідти ста­рий білий п’ятиз­лот­ник. Дов­го розг­ля­да­ла Хи­ма той п’ятиз­лот­ник, обер­та­ючи йо­го на всі бо­ки, здму­ху­ючи з нього по­рох. Дав­но-дав­но, як ще во­на відда­ва­лась, баб­ка її ки­ну­ла їй то­го п’ятиз­лот­ни­ка на по­саг; з то­го ча­су «білі гроші» пе­рет­ри­ва­ли не од­ну ли­ху го­ди­ну, а Хи­ма та­ки не ви­да­ла їх, за­хо­ва­ла, як най­до­рож­чий скарб. Во­на знає, на­що хо­ває тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що не­дав­неч­ко од­ру­жи­лась, ди­ти­ну, та ще й дівчин­ку, ба­ба по­да­рує то­го п’ятиз­лот­ни­ка внучці, бо вже Бог знає, чи діжде во­на ки­ну­ти ті гроші на по­саг унучці. Ма­ти­ме внуч­ка пам’ятку, зна­ти­ме, що ма­ла баб­ку… Не раз і не два ма­ри­ла Хи­ма над сією дум­кою та звик­ла до неї так, що вже й не уяв­ля­ла собі, як мож­на іншим спо­со­бом роз­лу­чи­тись з п’ятиз­лот­ни­ком… Хи­ма ог­ля­ну­ла гроші навк­ру­ги, пог­ла­ди­ла їх пест­ли­во, на­че ко­ха­ну ди­ти­ну, і, осміха­ючись, за­ви­ну­ла в ганчірку та схо­ва­ла в скри­ню.

А Хо­ма не дов­го чи­тав. Гіркі ду­ми та три­во­га не да­ва­ли йо­му спо­кою: він зак­рив книж­ку і за­ду­мав­ся. Де йо­го взя­ти гро­шей на хліб? За­ро­би­ти ніде, по­зи­чи­ти - ніхто не по­зи­чить, а без хліба не мож­на. До всього чо­ловік звик­не, без усього обійдеться, а без хліба - годі обійти­ся… Ся дум­ка му­ли­ла йо­му сер­це, йшла за ним усю­ди, як тінь, гриз­ла йо­го, як іржа залізо… Хо­ма цілий день хо­див, мов зва­ре­ний, не зна­хо­див собі місця… І Хи­ми­ну ду­шу то­чи­ла тая ж дум­ка, але Хи­ма теж гриз­лась тих­цем і ніби не зна­ла, чо­го Хо­ма ну­дить світом…

Полягали старі спа­ти, та не спа­ло­ся: ок­раєць хліба з по­лиці ліз пе­ред очі, обер­тавсь на всі бо­ки та мов при­мов­ляв: «По­дивіться на ме­не, який я ма­лий, не­ма чо­го й ку­са­ти, та ще й ос­танній!..» По­рож­ня діжа з бо­рош­на пе­ре­вер­та­лась до­го­ри дном, і навіть пи­ло­чок не си­пав­ся з неї…

Не вит­ри­мав Хо­ма.

- Химо, ти спиш? - пос­пи­тав він з печі.

- Не сплю… а чо­го там?..

- Та ба­чиш, я ду­маю, чи не взя­ти б нам у Бер­ка хоч пуд му­ки?

- А за що ж ти її бра­ти­меш?.. Жид набір не дасть…

- Набір не дасть… та я ду­маю… і навіщо ти хо­ваєш то­го п’ятиз­лот­ни­ка?! До­ло­жив би тро­хи, а мо­же б, жид по­че­кав реш­ту, от і був би пуд му­ки…

Хима аж скор­чи­ла на по­лу, мов опе­че­на.

- Не дам!.. І в го­лові собі не пок­ла­дай!.. Зро­ду не дам! Го­ло­дом бу­ду мо­ри­ти­ся, на кар­топлі ох­ля­ну, а п’ятиз­лот­ни­ка не дам!.. Не на те хо­ва­ла я йо­го трид­цять літ, щоб те­пер жи­дам відда­ти!

- Ховай, ба­бо, хо­вай! За­хо­ваєш, ли­хий знає, ко­му!.. А тут аж шку­ра на го­лові бо­лить від тих ду­мок… Хо­вай, не да­вай!..

Хома був сер­ди­тий: він дов­го пе­ре­вер­тавсь на печі та все бур­чав щось сер­ди­тим го­ло­сом…

Хима аж упріла, їй аж душ­но ста­ло від од­ної дум­ки, що її скарб, її п’ятиз­лот­ник, який во­на так дов­го хо­ва­ла, який ма­ри­ла відда­ти лиш ко­ханій унучці, міг би пе­рей­ти в жидівські ру­ки. І вже не дум­ка про хліб, а про той п’ятиз­лот­ник не да­ва­ла спа­ти Химі. Не спав і Хо­ма че­рез «білі гроші».

Хліба не ста­ло: доїли ос­тан­ню ски­боч­ку. Кілька вже день хар­чу­ва­лись старі ва­ре­ною та пе­че­ною кар­топ­лею, аж ох­ля­ли без хліба. Хо­ма хо­див як ніч, нічо­го й не го­во­рив до Хи­ми; мов­ча­ла і Хи­ма, та ду­ми її бли­зе­сенько літа­ли ко­ло од­но­го осе­ред­ка, пе­рестріва­лись та, зда­ва­лось, роз­мов­ля­ли ме­жи со­бою… Хи­ма зна­ла, чо­го су­мує ста­рий, що в нього на думці, а Хомі довідне бу­ло звісно, що ро­биться в душі ста­рої, мов він заг­ля­дав ту­ди… І не ди­во: жи­ву­чи вкупі трид­цять літ, во­ни ста­ли схо­жи­ми од­но до од­но­го, ро­зуміли од­но од­но­го, як самі се­бе.

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Ко­ли б хто заг­ля­нув у ха­ту; мо­же б, ме­ня тро­хи по­лег­ша­ло, як­би по­чув людську мо­ву, а то та­ке, що хоч за по­яс та на го­ри­ще…»

Але ся дум­ка за­раз на­ля­ка­ла йо­го: тут са­мим нічо­го їсти, а, бо­ро­ни Бо­же, тра­питься гість, тоді чим хоч прий­май, іно со­ро­му на­бе­реш­ся… Та хи­мер­на до­ля, ма­буть, підслу­ха­ла ба­жан­ня Хо­ми­не і не да­ла йо­му дов­го мірку­ва­ти над там, чи доб­ре бу­де, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рип­ну­ли, і гість став на по­розі…

- Здорові бу­ли, сва­те!

- Здорові будьте й ви! Яким се по­би­том? - зди­ву­вав­ся Хо­ма.

- Привіз січку різа­ти до жи­да… а ва­ша Зінька й ка­же: заїдьте там, та­ту, до ста­рих, пе­ре­кажіть, що я, хва­ли­ти Бо­га, здо­ро­ва, та пос­пи­тай­те, як там їм жи­веться… От я й заїхав до вас, сва­те! А де ж сва­ха?

Хима вилізла з-за печі.

- Як вас Бог ми­лує, сва­те?.. Що там сва­ха? А моя Зінька?.. Та сідай­те ж бо! - прип­ро­шу­ва­ла Хи­ма, а в са­мої вертілось на думці: «Го­ло­вонько ж моя бідна! Чим же я прий­ма­ти­му сва­та? Хоч ви­ко­лу­пай з пальця, а дай!..»

Хома ба­ла­кав зі сва­том та все якось чуд­но та нес­покійно пог­ля­дав на ста­ру: він пам’ятав, що сват завсіди час­ту­вав йо­го горілкою та що й йо­му го­диться як слід прий­ня­ти гос­тя. Хо­ма та­ки не вит­ри­мав: як тільки Хи­ма вий­шла з ха­ти, він шус­нув за нею до сіней.

- Стара! - по­чав він ти­хим та несмілим го­ло­сом. - Го­ди­ло б ся по­час­ту­ва­ти сва­та чар­кою…

- Та вже ж го­ди­ло б ся…

Хома за­мовк та все чу­хав по­ти­ли­цю.

- Може, там у те­бе де є, Хи­мо, хоч на квар­ту…

- Адже ти знаєш, що не­ма… Возьми пляш­ку та біжи до корч­ми, мо­же, шин­кар дасть набір…

- Навряд! - ска­зав Хо­ма, але взяв шап­ку та пляш­ку і пішов про­бу­ва­ти щас­тя.

Лихий та збен­те­же­ний по­вер­тав Хо­ма з по­рожньою пляш­кою з корч­ми: шин­кар не дав набір. Хо­ма вик­ли­кав Хи­му в сіни і по­ка­зав їй по­рож­ню пляш­ку…

- Знаєш що, Хи­мо… знаєш що, ста­ра… - улес­ли­во шеп­тав Хо­ма. - Сва­та не мож­на пус­ти­ти без чар­ки… Ви­не­си мерщій тво­го п’ятиз­лот­ни­ка, я ду­хом прим­чу горілку, ще й здачі тобі при­не­су… Бо, ба­чиш, не мож­на ж так…

- Се смерть моя, а не чо­ловік! І чо­го ти на­посівся на то­го п’ятиз­лот­ни­ка? Ка­за­ла не дам - і не дам, і край!.. Хоч за­бий ме­не отут - не дам!..

- Дай, ка­жу!

- Не дам!

- Дай!!!

- Не дам, не дам і не дам!

- Тьфу, са­та­но!..

Хома плю­нув і, хрьопнув­ши две­ри­ма, вий­шов надвір. Злість по­ня­ла йо­го сер­це, йо­му бу­ло до­сад­но і на жінку, і на то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А вер­ну­ти­ся без горілки ніяким по­би­том не мож­на. На щас­тя, тра­пив­ся кум і по­зи­чив на квар­ту…

Стара зва­ри­ла ба­ра­болі, і так-сяк прий­ня­ли сва­та.

П’ятизлотник пе­рет­ри­вав ще од­ну не­без­печ­ну го­ди­ну, та на те, ма­буть, щоб ста­ти при­чи­ною нез­го­ди між чо­ловіком та жінкою… Хо­ма ніяк не міг вбга­ти в го­ло­ву дум­ку, що він му­сить терпіти го­лод, ко­ли в скрині ле­жать гроші, не­ве­ликі, прав­да, але все-та­ки мож­на за­ла­та­ти ни­ми хоч од­ну діру в гос­по­дарській пот­ребі… Хи­ма тру­си­ла­ся над своїм скар­бом, над своїми «біли­ми грішми»; во­на так звик­ла до своєї мрії по­да­ру­ва­ти п’ятиз­лот­ни­ка внучці, що на­ма­ган­ня ви­да­ти п’ятиз­лот­ник на що інше дра­ту­ва­ли її, гніва­ли нес­ка­зан­но.

На дру­гий день пішов Хо­ма по сусідах по­зи­ча­ти хліба, та ніхто не дав: кож­но­му сього ро­ку су­туж­но, в кож­но­го не­дорід по­мен­шив хліба. Пішов Хо­ма до жи­да, так, без ве­ли­кої надії, пам’ята­ючи при­каз­ку: «Тільки в ме­не рідні, що жи­ди одні». Але й жид не дав: «Ба­га­то, ка­же наб­ра­ли в ме­не лю­ди без гро­шей, а ніхто не ква­питься відда­ва­ти…» Пох­ню­пи­шись, поп­лен­тавсь ста­рий до­до­му з по­рожніми ру­ка­ми, та й не га­дав, що вдо­ма че­кає йо­го но­ве ли­хо: соцький з де­сят­ни­ком прий­шли пра­ви­ти по­дать…

- Почекайте, лю­ди добрі, - бла­гав Хо­ма, - я віддам… А те­пер, їй же бо­гу, не маю… Хліба шма­точ­ка не­ма… Самі знаєте, який те­пер рік тяж­кий: не­ма хліба, не­ма де й за­ро­би­ти…

- Ми вже се чу­ли, ста­рий! Дав­ню пісню співаєш! Нам що - нам хоч риг­ни, а дай, нам на­чальство ве­лить, і так уже нас­лу­ха­ли­ся за тії не­доїмки! - за­го­моніли сільські посіпа­ки.

- Та що ж ви візьме­те, ко­ли в ме­не й копійки зла­ма­ної не­ма за ду­шею!..

- Знайдемо, що взя­ти… Дай, діду, хоч час­ти­ну гро­шей, бо заг­ра­буємо оде­жу.

- Кажу ж вам, що не маю! - скрик­нув в роз’ятренні Хо­ма.

- Не маєш?.. Доб­ре! Гей, бе­ри сви­ту з жерд­ки! - крик­нув соцький на де­сят­ни­ка.

Десятник прис­ко­чив до жерд­ки і по­тяг Хи­ми­ну сви­ту.

- Не руш! - ско­чив Хо­ма до де­сят­ни­ка і вхо­пив за сви­ту. - Не руш! Я не до­пу­щу, щоб у ме­не гра­бу­ва­ли оде­жу… Ей, Хи­мо, да­вай то­го п’ятиз­лот­ни­ка сим невірам, бо во­ни й ду­шу ви­тяг­ли б з чо­ловіка!..

Хима, що сто­яла досі німа та бліда, як смерть, по­чув­ши про п’ятиз­лот­ни­ка, про­жо­гом ки­ну­лась до скрині, впа­ла на неї і міцно вче­пи­лась за віко.

- Не дам! - крик­ну­ла во­на. - Не діжде­те взя­ти п’ятиз­лот­ни­ка!

- Пусти! - штовх­нув Хо­ма жінку. - Я сам діста­ну!

Але Хи­ма міцно, мов кліща­ми, вче­пи­лась ру­ка­ми за скри­ню, і Хо­ма ніяк не міг стяг­ти її з скрині.

- Беріть сви­ту, бо­дай вас за зу­би взя­ло! - кри­ча­ла Хи­ма. - А п’ятиз­лот­ни­ка не дам!

Десятник, не­дов­го ду­мав­ши, за­ки­нув сви­ту на пле­че і по­давсь з соцьким з ха­ти.

Хима сиділа на скрині бліда, аж жов­та, трем­тя­ча та пе­ре­ля­ка­на; ру­ки зак­ляк­ли на віку, по­со­ловілі очі нес­тям­но ди­ви­лись на двері.

Хома важ­ко ди­хав, аж сопів; він пос­то­яв мовч­ки на місці, далі на­су­нув шап­ку і вий­шов з ха­ти, хрьопнув­ши две­ри­ма…

Лишившись са­ма, Хи­ма зап­ла­ка­ла. «Гос­по­ди, - ду­ма­ла во­на, - за що на нас звіду­сю­ди са­ме ли­хо, са­ма біда? Чим ми прогніви­ли те­бе, Бо­же, що отак на старість ка­раємось?..» Сльози ко­ти­ли­ся по її ста­ро­му ви­ду, ка­па­ли на скри­ню, на за­пас­ку, а во­на сиділа сум­на, як сам сум, і за­бу­ла вже про той скарб свій, про п’ятиз­лот­ник, який не­дав­но бо­ро­ни­ла від не­на­сит­них збор­щиків…

Вечір за­хо­пив її на скрині, тем­ря­ва опо­ви­ла ха­ту, а Хи­ма не світи­ла світла, їй біло не до світла…

Ввечері прий­шов Хо­ма, хмур­ний, як не­бо во­се­ни. Він мовч­ки сів на ла­ву і за­ди­вив­ся в ку­ток.

- Хомо!

Тихо.

- Хомо!

- Ну?

- Я оце на­ду­ма­ла… Пішов би ти до па­на, поп­ро­хав би гро­шей на відробітки… Мо­же б, він і дав. От завт­ра су­бо­та, підуть лю­ди до ро­що­ту, піди й ти та поп­ро­си гар­ненько, мо­же, зми­лується…

- Ет, не дасть!

- А ти піди, поп­ро­си крас­ненько, мо­же, й дасть…

Старі за­мовк­ли, але надія на панську лас­ку лед­ве примітним промінням ося­ва­ла їм сер­ця, зцілю­щою во­дою пок­ро­пи­ла сер­дечні ра­ни…

Другого дня вве­чері вер­тавсь Хо­ма від па­на.

- Ну? - зустріла йо­го на по­розі Хи­ма.

- Дав! П’ять дав на відробітки, на бу­ря­ки…

Хима пе­рех­рес­ти­лась.

Щасливі, за­раз на­ра­ялись відібра­ти сви­ту, а на реш­ту ку­пи­ти ку­ку­руд­зя­ної му­ки на ма­лаї, бо жит­ня до­ро­га. Хоч не хліб, а все ж ве­селіше бу­де, ніж на самій ба­ра­болі.

Повечерявши, старі по­ля­га­ли спа­ти.

Та не спа­ло­ся ста­рим.

Усе, що пе­ре­жи­ли во­ни за сих кілька день, ста­ва­ло те­пер їм пе­ред очи­ма, як на до­лоні. По­ки го­лод за­зи­рав їм у вічі, во­ни сил­ку­ва­лись од­вер­ну­тись від йо­го, бо­ялись ду­ма­ти про йо­го… Те­пер, ко­ли нес­подіва­на поміч да­ла їм спро­можність хоч на кілька день поз­бу­тись гірких клопіт про шма­ток хліба, во­ни з цікавістю розг­ля­да­лись у сво­му ли­хові, самі за­зи­ра­ли в вічі сво­му во­ро­гові, бо він і те­пер ще ма­яв на їми своїм чор­ним, су­хим кри­лом…

«А що бу­ло б, - ду­мав Хо­ма, - як­би й пан не дав гро­шей? Нев­же ги­ну­ти з го­ло­ду?.. Що то - го­лод? Не­ве­ли­ке сло­во, а страш­не… Ще ми, хва­ли­ти Бо­га, не зовсім ги­ну­ли, а й то так бу­ло гірко, так важ­ко, що, здається, вибіг би на ву­ли­цю та й гав­кав, як пес… А ка­жуть, в якійсь сто­роні те­пер го­лод… Справжній го­лод… І не се­ло, не два, а, ка­жуть, си­ла лю­дей без ски­боч­ки хліба, мруть з го­ло­ду…»

Хома не знав, у яких се сто­ро­нах го­ло­ду­ють лю­ди, якої во­ни віри, якою мо­вою го­во­рять, він лиш чув, що во­ни го­лодні, і йо­му вви­жа­ла­ся си­ла го­лод­них, змарнілих, сум­них лю­дей, що з ту­ги та го­ло­ду ма­ло не гав­ка­ють, як пси, і нізвідки по­ра­ди не­має бідо­лаш­ним…

«Виставили в церкві кар­нав­ку, - ду­мав Хо­ма, - і дав би чо­ловік на тих го­лод­них що змо­га, та що ж - дай, го­лод­не, хліба!..»

Хима ле­жа­ла на по­лу, розп­лю­щив­ши очі, і в її го­лові сну­ва­ли­ся ду­ми: «Роз­до­був, хва­ли­ти Бо­га, ста­рий тро­хи гро­шей… Хоч на який час ути­хо­ми­риться, а то й ди­ха­ти не да­вав мені з тим п’ятиз­лот­ни­ком. Намігся вод­но: дай та й дай!.. Та що з тих гро­шей? Не на­дов­го й вис­та­чить, тре­ба кар­топ­лею на­ма­га­ти… Доб­ре, що хоч кар­топ­лю маємо… А у тих го­лод­них, що чи­та­ли ба­тюш­ка в церкві, ма­буть, і кар­топлі не­має! От десь го­ре: ми ще самі, двоєчко нас, ато, бо­ро­ни Бо­же, сім’я ве­ли­ка, діточ­ки дрібні, пи­щать з го­ло­ду, а тут ні крихіточ­ки, на ро­си­ноч­ки зак­ро­пи­ти­ся… Як­би ближ­че, да­ла б з мірку кар­топлі… З щи­рої ду­ша за­по­мог­ла б… Ох, бо й я знаю, що то го­лод, а там, вид­ко, ще гірше діється…» І пе­ред очи­ма Хи­ми­ни­ми про­су­ва­ли­ся кар­ти­на, од­на од­ної сумніші, од­на од­ної страшніші; і її сер­це умліва­ло з жа­лю за ти­ми го­лод­ни­ми, хоч невідо­ми­ми їй людьми… «А мо­же, - і в го­лові її про­май­ну­ла дум­ка. - Ні-ні! - відга­ня­ла Хи­ма неп­ро­ха­ну дум­ку, що ля­ка­ла її своєю нез­ви­чай­ністю. - Не дам!.. То не моє, то внуч­чи­не… А мо­же…» Ста­ра зак­ляк­ла, увірвав­ши дум­ку, та мов прис­лу­ха­ла­ся, що ска­же сер­це, як по­го­диться з дум­кою…

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Чо­го ті го­лодні вви­жа­ються мені сьогодні? Мо­же, се ма­на яка? Во­но го­ди­ло б ся за­по­мог­ти, бо си­тий го­лод­но­му не вірить, як ка­жуть, а з ми­ру по нитці - го­ло­му со­роч­ку. Кор­тить мені ска­за­ти щось бабі, так бо­юся… Во­на вже й так ли­ха на ме­не за то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А мо­же, ска­за­ти?..»

- Химо! - насмілив­ся Хо­ма. - Ти спиш?

- Ні, чо­гось ме­не сон не бе­ре… - І я не зас­ну… вер­зеться вся­чи­на… го­лодні вви­жа­ються, з тих країв, де го­лод…

- Се справді! Й мені во­ни на думці вер­тяться… Ма­буть, го­рю­ють там, бідо­лашні?!

- Атож! Знаєш що, Хи­мо? Я ду­маю…

- Про п’ятиз­лот­ни­ка?

- Еге ж… як­би нам йо­го… теє… в кар­нав­ку…

Хима не відповіда­ла. В хаті ста­ло ти­хо; Хо­ма чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, бо він тро­хи на­ля­кавсь своєї сміли­вості.

- Віддамо… Як має піти на що інше, хай луч­че йде на го­лод­них. Завт­ра відне­су до церк­ви.

- Отак кра­ще! - вільніше відітхнув Хо­ма.

Старі по­мов­ча­ли, затх­ну­ли гли­бо­ко, а тро­хи зго­дом зас­ну­ли.

Другого дня, зібрав­шись до церк­ви, Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню, вий­ня­ла ганчірку з п’ятиз­лот­ни­ком, роз­гор­ну­ла її, ог­ля­ну­ла свій скарб, що трид­цять літ хо­ва­ла, як око, і знов за­гор­ну­ла, її ру­ки ми­мохіть зро­би­ли рух до скрині, але во­на спішно підня­ла їх і схо­ва­ла вуз­лик у па­зу­ху.

Після служ­би бо­жої Хи­ма наб­ли­зи­лась до кар­нав­ки, неш­вид­ко до­бу­ла з ганчірки п’ятиз­лот­ник, пот­ри­ма­ла йо­го в руці й уки­ну­ла в кар­нав­ку.

Цок!..

Довгу хви­ли­ну сто­яла Хи­ма пе­ред кар­нав­кою, слу­ха­ючи, як той згук «білих гро­шей» лу­нав в її ухах, але на серці в неї ста­ло і радісно, і ве­се­ло, мов на Ве­лик­день.

Перехрестившись до об­разів, Хи­ма неспішною хо­дою по­да­лась до­до­му…


***

Того ж та­ки дня піп вий­мав гроші з кар­нав­ки. По­ба­чив­ши ме­жи мідя­ка­ми срібний п’ятиз­лот­ник, він не­ма­ло зди­ву­вав­ся.

- Дивіться, - ка­зав він, розг­ля­да­ючи старі гроші, - а я й не знав, що ме­жи моїми па­рафіяна­ми є такі ба­га­тирі!..

29 лю­то­го 1892, с. Ло­па­тинці


ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…

Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.

Над ви­ног­рад­ни­ком сто­яв гомін. Здебільшо­го зем­ля­ки, во­ни завж­ди ма­ли те­ми до роз­мов. Во­ни зга­ду­ва­ли своє се­ло, своїх лю­дей, на­че тільки вчо­ра з ни­ми ба­чи­лись, - і час­то який­сь рух або од­не сло­во, нез­ро­зуміле чу­жо­му, вик­ли­ка­ло цілий рій зга­док і нев­пин­ний регіт.

Сонце припіка­ло. То той, то дру­гий, гуп­нув­ши трам­бов­кою, підно­сив білий ру­кав до зас­ма­ле­но­го об­лич­чя й об­ти­рав упріле чо­ло, розп­рос­то­ву­ючи зігну­ту спи­ну. Цей хви­ле­вий ант­ракт у ро­боті був та­ким при­род­ним, та­ким ко­неч­ним, що я ми­мохіть звер­нув ува­гу на робітни­ка, який ні ра­зу не по­ко­рис­ту­вав­ся їм.

Цей робітник дав­но вже ціка­вив ме­не. Він одрізняв­ся од дру­гих своєю нез­ви­чай­ною працьовитістю, яко­юсь зав­зятістю в ро­боті; він за­пек­ло ви­ки­дав з се­бе си­лу як щось не­потрібне й во­ро­же. Йо­го прос­то од­ри­ва­ли від ро­бо­ти на обід або спо­чи­нок, він завж­ди ос­таннім і з ви­ди­мою не­охо­тою ки­дав її. Мов­чаз­ний і пох­му­рий, з блідим нер­во­вим об­лич­чям, він рідко ко­ли підво­див очі - чорні, з ли­ховісним вог­ни­ком. Я звик йо­го ба­чи­ти у вся­ку по­го­ду в куцій чу­гаїнці, в рудій шапці на зби­то­му во­лоссі, з ко­рот­кою люлькою в зу­бах, з якої він раз у раз пах­кав, ви­пус­ка­ючи стру­мок синього ди­му. Я знав, що йо­го звуть Кар­пом, що він хо­ро­ший робітник, і більш нічо­го. Роз­мо­ви­ти­ся з ним мені не вда­ва­ло­ся.

Я підійшов до Мак­си­ма. Цей був цілком про­ти­леж­на на­ту­ра. Ви­со­кий і біля­вий, ви­мушт­ру­ва­ний у військовій службі, од якої ли­ша­лась у нього лиш зручність в ру­хах та бра­ва пос­тать, - він був весь по­рив і од­вертість.

- Ви доб­ре знаєте Кар­па? - пос­пи­тав я.

- Атож… Ми з їм з од­но­го се­ла, з од­но­го кут­ка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дво­ри­ща.

- Чи він зро­ду та­кий працьови­тий та мов­чаз­ний?

Максим осміхнув­ся:

- Та він тру­дя­га па­ру­бок був… звісно, не та­кий, як те­пер, ко­ли йо­го на­па­ло…

- Як «на­па­ло»? Що на­па­ло? - заціка­вив­ся я.- Роз­кажіть, Мак­си­ме.

Максим спа­лах­нув. Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

- Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

«Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

«Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

«У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.

«Ходім, - ка­же, - до ме­не, я тобі кра­ще щось роз­ка­жу».

Не хо­четься ча­сом, та так же про­сить, так про­сить. Посідаємо в хо­лод­ку, й поч­не він го­во­ри­ти, поч­не оповіда­ти, - про що вже він мені не роз­ка­же! І як лю­ди по чу­жих зем­лях жи­вуть, і де які звірі во­дяться, і що все­ре­дині у чо­ловіка ро­биться, яке сер­це, з чо­го кров та як во­на по жи­лах біжить.

Говорить, а очі в нього так і бли­щать, мов жа­ри­ни… А ча­сом зіб'ється, за­пу­тається.

«Ні, - ка­же, - не так, піду спи­та­ти в учи­те­ля».

Недовго й хо­див - поїхав учи­тель…

Засмутився Кар­по, не їсть, не п'є, як ніч хо­дить… Глу­зу­ють наші, на сміх йо­го бе­руть:

«Що ти батька рідно­го по­хо­вав чи тобі ко­ня­ка здох­ла, що мов неп­ри­ка­яний ти­няєшся, од вітру ва­лиш­ся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пус­тив на світ тем­но­го, як та­ба­ка в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одк­рив… світ мені те­пер не той став, одмінив­ся на­че. Тільки не встиг ще про все дізна­ти­ся».

«А ти б до но­вої вчи­тельки… во­на б те­бе дов­чи­ла», - ра­ють хлопці та мор­га­ють один на од­но­го, бо доб­ре зна­ють, що но­ва учи­телька та­ка, що й ко­чер­гою ви­же­не з шко­ли, ко­ли до неї за чим уда­си­ся.

Почав Кар­по з нудьги до ме­не вча­ща­ти. Не­ма вже йо­му вчи­те­ля - то він до ме­не на роз­ва­гу та й ви­ли­вав жур­бу свою.

«Дивлюся я,- ка­же, - на на­ше жит­тя, й аж страх ме­не огор­тає. Цілий вік у ярмі, мов ху­до­би­на яка; ко­жен но­ро­вить те­бе зап­ряг­ти, та ще й по­га­няє… А що з то­го маєш? Ні спо­чин­ку, ні стра­ви людської, куліш та борщ нізчим­ний… В ха­тах тісно, по­ро­ся­та та те­ля­та укупі з дітьми зи­му­ють; грязь, ди­ха­ти нічим, нез­до­ро­во. А ми ж лю­ди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Кар­па.

«Хіба ж ти досі не ба­чив сього, ад­же ти зріс отут, ра­зом з на­ми усіма…»

«Бачив я, та мов не ба­чив, а те­пер мені роз­виднілось, по­лу­да з очей спа­ла…»

Та й поч­не роз­ка­зу­вать, як жи­вуть лю­ди по чу­жих зем­лях, - не знаю, чи прав­да то­му, що в книж­ках пи­шуть…

«А ми що? Жи­ве­мо, як кро­ти, ри­ючись у землі, і бай­ду­же нам, що світить сон­це…»

Отак ну­див­ся па­ру­бок з рік, а далі вти­хо­ми­рив­ся тро­хи, оже­нив­ся. Ну, як очо­ловічив­ся вже, тоді, звісно, не до кни­жок і не до ду­мок. Дос­тат­ки не­ве­ликі, цілий день у ро­боті. Ди­тин­ка знай­шла­ся… Став він як і лю­ди: за­був за своє. Тільки ча­сом, ко­ли щось ду­же дош­ку­лить йо­му, - от як ви­пас людський при­су­ди­ли па­нові або як уряд­ник го­ло­ву по­бив мо­му бра­тові, - він, бу­ло, лається в гро­маді:

«Ех ви, за­мо­рені, за­хар­чо­вані! Ку­ди вам зас­ту­пи­ти­ся за гро­ма­ду, ко­ли у вас в жи­лах юш­ка з кар­топлі».

Не ска­жу вам, що з ним бу­ло тоді, як ме­не у мос­калі взя­то. Чо­ти­ри ро­ки од­був, по­вер­нув­ся до­до­му, чую - но­ви­на: Кар­по­ва тітка по­мер­ла - десь у го­роді слу­жи­ла, - ста­ра дівка, са­мот­ня, й за­пи­са­ла Кар­пові двісті рублів. «Ого! - ду­маю собі. - Те­пер мій сусідонько за­ба­гатів, піду одвідаю йо­го, чи жив-здо­ров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з ха­ти шиб­ну­ло на ме­не ду­хом пе­че­но­го м'яса, мов на ве­лик­день. Ввійшов у ха­ту - в печі го­рить, мо­ло­ди­ця щось прис­ма­жує, а за сто­лом си­дить чер­во­ний, аж піт з йо­го кап­ле, Кар­по и уми­нає стра­ву. Зрадів та так з мас­ни­ми ус­та­ми й поліз цілу­ва­ти­ся. Посіда­ли ми. Див­люсь - на столі пов­но по­лу­мисків і з пе­че­ним, і з ва­ре­ним, а долі кістки ва­ля­ються.

«Ну, як же те­бе бог ми­лує? Чув я, що тобі по­щас­ти­ло… Аж те­пер ха­зяїном ста­неш…»

«Та спа­сибі бо­гові й тітці покійній: хоч тро­хи од­ди­шу та по­жи­ву по-людсько­му».

«Воли собі ку­пиш або де­ся­ти­ну по­ля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… те­пер я по­нов­лю свою кров, на­бе­ру­ся си­ли. Он у Німеч­чині або в Англії ро­бо­чий чо­ловік ко­жен день їсть м'ясо. То­го він і сміли­вий, і ро­зум­ний, лю­ди­ною нарікається… В йо­му кров грає… А ми що? Жінко, да­вай, що там нас­ма­жи­ла…»

Молодиця пос­та­ви­ла пе­че­ню.

Частують ме­не. Кар­по тро­щить, аж со­пе:

«І не хо­четься вже їсти, а тре­ба».

«То не їж, ко­ли не хо­чеш».

«Ба! А пам'ятаєш, як уряд­ник роз­бив го­ло­ву тво­му Йва­нові?»

«Пам'ятаю…»

«І як я ско­чив ря­ту­ва­ти Іва­на?»

«Ну?»

«І як на ме­не грим­нув тоді уряд­ник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не зля­кав­ся? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по се­лу: здурів Кар­по та й здурів. Лю­ди йдуть у по­ле ора­ти, а він до по­па, та не так до по­па, як до по­по­вої ку­хо­вар­ки дізна­ти­ся, що во­на ба­тюшці ва­рить. Ба­ба Ялич­ка хва­литься: «Двічі, - ка­же, - на тиж­день гле­чи­ка йо­му ски­даю, же­ре без пам'яті, во­но йо­му й ва­дить з нез­вич­ки».

Минуло отак зо два тижні. Не ба­чу я щось Кар­па та й не ба­чу. А наші ни­ви суміжні, орю я свою - і див­но мені, що Кар­по­ва стоїть об­ло­гом, не­ора­на. Що во­но за знак? Чи не сла­бий ча­сом? Піду одвідаю. Та, по­вер­та­ючи з по­ля, й зустрівся з ним.

Схуд, по­жовк, очі по­за­па­да­ли, а сам не­ве­се­лий.

«Що, - пи­таю, - підно­вив кров свою тро­хи?»

«Та піднов­ляю… Зра­зу не мож­на… Ти ду­маєш - лег­ко во­но на­шо­му бра­тові? Не­ма в ко­го ра­ди за­сяг­ти. Пи­тав у по­паді, що во­на дає по­пові, - лок­ши­ну з яб­лу­ка­ми, ка­же, лю­бить мій ба­тюш­ка. Зва­ри­ла мені жінка тої лок­ши­ни, со­лод­ке, нуд­не, з душі вер­не, а їм, нічо­го не вдієш… Ча­сом так по­га­но, що й на світ не ди­вив­ся б, а ча­сом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі по­чу­ваю… От тільки не відаю, що ко­рисніш для здо­ров'я - чай чи пи­во?.. По­рай, Мак­си­ме, ти ж у мос­ка­лях був, світу ба­чив, чув, мо­же…»

А мені і сміх, і до­сад­но: не вит­ри­мав я - ка­жу йо­му:

«Чортзна-чим ти кло­по­чеш свою го­ло­ву, Кар­пе! Мо­же, там німці - чи про ко­го роз­ка­зуєш - і жи­вуть по-людсько­му, а нам во­но не ли­чить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не лю­ди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії вит­ре­беньки…»

Глянув на ме­не Кар­по так гост­ро, крут­нув го­ло­вою, мов би­чок, що йо­го му­ха тне, та так з до­ко­ром:

«Оце й ти про­ти ме­не? І ти, мо­же, ска­жеш, що Кар­по дур­ний, гроші пе­ре­во­дить, замість то­го щоб ку­пи­ти яку хвос­тя­ку або сви­ня­ку на хо­зяй­ст­во…»

«А ска­жу…»

«Ну, не сподівав­ся я од те­бе, Мак­си­ме, по­чу­ти та­ке сло­во… Не сподівав­ся. Про­щай, ко­ли так!»

Крутнувсь - і пішов.

«Пожди, - гу­каю за ним, - не сердься-бо». І не озир­нув­ся.

«Прощавай, - відгу­кує, - ех, шко­да, не­ма вчи­те­ля!»

Не хо­чеш го­во­ри­ти - вольно­му во­ля.

Сумує Кар­по. Мені з сво­го обійстя вид­ко, що у нього в дворі ро­биться. Хо­дить він по подвір'ю, ни­кає, то в са­док по­дасться, пос­тоїть під де­ре­вом і знов у двір, не­мов вчо­рашнього дня шу­кає. До ро­бо­ти не бе­реться, до ме­не не навідується! Жаль мені йо­го… то­ва­риші, вкупі зрос­ли, а те­пер не­мов пос­ва­ри­лись. Свій свой­ому - тиць со­ло­му. Піду до нього в неділю, мис­лю, не­ма чо­го бур­мо­си­тись.

Довелось раніше. Те­сав вісь та якось і ви­щер­бив со­ки­ру - пішов до Кар­па по­зи­ча­ти. Всту­пив я в сіни, а хатні двері не при­чи­нені, мені й чут­но, як Кар­по ви­гу­кує:

«Розщібай па­зу­ху!.. Ану, чи влу­чу?..»

Що во­но та­ке, ду­маю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось од­хи­лив двері й ба­чу: мо­ло­ди­ця си­дить на лаві під вікном, розщібну­ла па­зу­ху, аж пер­са вид­ко, ще й ру­ка­ми її прит­ри­мує, а Кар­по ле­жить на пос­телі і влу­чає жінці в па­зу­ху цу­кер­ка­ми. Ка­хик­нув я.

«А, це ти, Мак­си­ме? - зрадів Кар­по. - За­ходь, за­ходь. Ми тут з жінкою ла­со­ща­ми за­бав­ляємо­ся, цу­кер­ки їмо… во­ни, бач, з цук­ру, а цу­кор потрібний для тіла, він йо­го нагріває, як дро­ва піч, і піджив­ляє… На їж і ти…»

Сів я, го­мо­ни­мо. Кар­по нічо­го, на­че за­був на­шу ос­тан­ню роз­мо­ву. Тільки помічаю я, що він щось му­литься. Го­во­рить він, го­во­рить, та все звер­тає на тії цу­кер­ки.

«Я,- ка­же, - жінки не не­во­лю ро­бо­тою… Хай од­ди­ше. Во­на не ху­до­би­на, не ка­торж­на яка, щоб цілий вік свій пра­цю­ва­ти. Тре­ба ж їй спо­чи­ти, тре­ба ж і роз­ва­жи­тись чим. Лю­дині по-людсько­му слід жи­ти».

«Аякже, аяк­же»,- підда­кую, щоб не гніви­ти вже йо­го.

Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жах­нув­ся.

«Та то дзи­гарі, - сміється Кар­по, - кля­тий жид про­дав мені поп­со­вані: по­ка­зує два, а б'є три­над­цять. Хо­ди-но, я тобі ще щось по­ка­жу».

Та взяв ме­не за ру­ку, підвів до стіни й по­ка­зує якусь до­щеч­ку.

«Що ж во­но та­ке?»

«Термометром на­зи­вається. По­ди­вись - і зна­ти­меш, скільки теп­ла в хаті. А ви­не­сеш зи­мою надвір - по­ка­зує хо­лод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «на­що»? Тре­ба ж зна­ти, чи до­волі теп­ла, чи здо­ро­во лю­дині в хаті, чи нез­до­ро­во».

Ну, ду­маю собі, це вже ти по­чав своєї. Піду кра­ще вісь кінча­ти. По­зи­чив со­ки­ру та й з ха­ти.

Коли так над­вечір, - май­ст­рую я ще ко­ло сто­до­ли, чую, - в Кар­по­во­му дворі свар­ка. Щось так здо­ро­во ба­сом лається - і го­лос по зна­ку. Прис­лу­ха­юсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що во­ни за­ве­ли­ся?» - ду­маю собі, та й прис­ту­пивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не про­цинд­рив! - кри­чить тесть. - Я їх за­хо­ваю, по­ки не про­чу­маєшся».

«Яке вам діло до мо­го жит­тя й до моїх гро­шей? Не ви мені їх да­ли!» - сер­диться Кар­по.

«Опам'ятайся, Кар­пе! Що ти ви­га­дав: по-пансько­му схотів жи­ти, кров свою одміни­ти? Чи ти спов­на ро­зу­му? Ей, нак­лас­ти б тобі на бідність, щоб знав, як пе­ре­во­ди­ти важ­кою пра­цею за­га­ро­ва­не доб­ро».

«Не по-пансько­му, раз вам ска­зав, а по-людсько­му! Ну, та що з ва­ми ба­ла­ка­ти, од­на­ко­во як з тим кілком!»

«Що ти мені ска­зав?»

«Те, що чу­ли».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бу­вай здо­ров, не­бо­же!»

«Щасливо».

Розсердився ста­рий, грим­нув две­ри­ма, пішов. А Кар­по й собі на­дув­ся, мов індик.

«Йди, - ка­же, - під три чор­ти, об­рид».

Овва! Ду­маю: роз­би­ли глек, а во­но не­доб­ре, бо тесть та­ки час­тенько за­по­ма­гав Кар­па. Прий­де ко­за до во­за.

Минула осінь. Зи­ма в нас то­го ро­ку ста­ла зра­зу - рівна, сніжна. А у селі не за­бу­ва­ють Кар­па, усе йо­го ймен­ня ме­леться й ше­ре­тується. Одні ка­жуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка од­пи­са­ла, а другі при­ся­га­ють, що в нього чи­ма­ло ще ли­ши­лось. Усе, ка­жуть, во­зить щось з міста, за­гор­не­не па­пе­ром. Та й ко­ня стор­гу­вав у іванівсько­го по­па, ще й не аби­яко­го, а за сто кар­бо­ванців. Півсотні од­дав уже, а півсотні по­зи­чає в на­шо­го-та­ки чо­ловіка, ба­га­тенько­го ха­зяїна. Бач, ду­маю, й не пох­ва­лив­ся, дар­ма що то­ва­риш і сусід. Ко­ли се справді - при­во­дить ко­ня. Кінь гар­ний, ра­со­вий, ба­сує, що й не вдер­жиш, ска­за­но - огер. Хва­литься Кар­по, ра­дий та­кий.

«Правда, - ка­же, - де­ше­во ку­пив?»

«Воно-то не­до­ро­го, так інший за ті гроші па­ру ку­пить».

«Е, я люб­лю хоч не­ба­га­то, так гар­но­го».

Того ж та­ки дня запріг він бу­ла­но­го в сан­ча­та й повіз жінку ка­та­ти­ся. Згля­да­ються лю­ди, все се­ло ди­вує з но­во­го ба­га­ти­ря.

На дру­гий день зай­шов я за чимсь до Кар­па, не зас­таю, са­ма йно мо­ло­ди­ця.

«Нема, - ка­же, - мо­го вдо­ма: повіз іванівсько­му по­пові за ко­ня гроші».

Тонко ж ти пря­деш, го­лу­бе, ко­ли на по­зи­чені гроші такі коні ку­пуєш. А про­те повіз, то повіз. Сам знаєш, що ро­биш, мені бай­ду­же.

Коли це вночі, спи­мо ми, щось у вікно - стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Кар­пи­ха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

«Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

«Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

«Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

«Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»

«Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

«Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

«Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

«Хіба ж я не ка­зав?»

Повісив го­ло­ву, мов­чить.

А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

«Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.

Питаєте, чи за­поміг хто? Де там! Глу­зу­ють іно з Кар­па, сміються:

«Маємо, - ка­жуть, - зас­туп­ни­ка… Дар­ма, що в нас не кров, а юш­ка з кар­топлі, за­те в Кар­по­вих жи­лах те­че аж двісті тітчи­них рублів і по­по­ва ко­ня­ка…»

Навіть діти з-за тинів драж­нять:

«Дядьку Кар­пе! Яка кров з пи­ва? Чи та­ка, як з го­ро­ху?»

Отоді на Кар­па й на­па­ло. Спох­мурнів він, мов­чаз­ним став, вов­ку­ва­тим. По­ки бряж­ча­ли ще тітчині кар­бо­ванці, бу­ло, й за хо­лод­ну во­ду не візьметься, - ду­ма­ли, навіки зле­дащіє лю­ди­на, а то так зра­зу за­па­ливсь до ро­бо­ти, що аж го­рить йо­му з-під рук. Цілий день - од світан­ня до смер­кан­ня - тов­че со­бою, та все з люльки пах­кає, та все пах­кає, мов па­ро­вик… Цілу зи­му то в по­па, то в па­на ціпом ма­хав, не нах­ва­ляться їм, та­кий робітний, а на вес­ну пішли ми на зарібки… Вже він і дов­ги спла­тив, і про­цент вер­нув, вже й ко­ро­ва стоїть на оборі, а й досі веш­тається по зарібках. І так-то вже щи­ро пра­цює, так зав­зя­то бе­реться до ро­бо­ти, мов що пе­че йо­го все­ре­дині… Он гляньте, - закінчив Мак­сим своє оповідан­ня, по­ка­зу­ючи на Кар­па, - як ста­рається!..

Я гля­нув на Кар­па. Не роз­ги­на­ючись, гу­пав він трам­бов­кою, і за кож­ним ра­зом, як важ­ка ко­лод­ка спа­да­ла на зем­лю, з гру­дей йо­го вилітав ко­рот­кий і різкий свист. Буйні краплі по­ту ко­ти­ли­ся з-під ру­дої шап­ки по йо­го чо­лу й па­да­ли на зем­лю, як го­рох. На кру­то­му чолі наб­ряк­ла жи­ла, - ви­яв­ля­ючи ве­ли­ку нап­ру­женість; якась ди­ка, не­по­га­мо­ва­на енергія ке­ру­ва­ла йо­го ру­ка­ми, який­сь во­гонь, зда­ва­лось, па­лає все­ре­дині цієї лю­ди­ни, об'явля­ючись синім дим­ком з ко­рот­кої люльки.

- Гей, Кар­пе, - гук­нув жар­тов­ли­во Мак­сим,- ста­рай­ся мені, не лінуй­ся… Ро­би п о-л ю д с ь к о м у…

Карпо зу­пи­нив­ся на хви­ли­ну, гля­нув з до­ко­ром на Мак­си­ма й нічо­го не од­повів. Він тільки крут­нув куд­ла­тою го­ло­вою і ще з більшим зав­зят­тям за­гу­пав трам­бов­кою, не­мов хотів за­би­ти в зем­лю щось йо­му до­куч­ли­ве й во­ро­же…

Я за­мис­лив­ся.

А навк­ру­ги бу­ло так гар­но, так радісно. У чистій і ніжній, як ло­но ко­хан­ки, бла­киті, в мо­гутній хвилі жит­тя, що лед­ве ви­яв­ля­лось таємним тріпотінням соків, на теп­ло­му й за­паш­но­му ди­хан­ню вес­ни бу­ло так ба­га­то ра­дості, по­чу­ва­лась та­ка пов­на гар­монія.


«Чи ско­ро ж діжде­мо гар­монії й в людсько­му житті?» - ви­та­ла на­до мною дум­ка…

1900, Чернігів


ПОМСТИВСЯ

«Стиха, сти­ха Ду­най во­ду не­се…», а ще тихіше, ще спокійніше над пиш­ним Ду­наєм. Півден­не повітря, уб­рав­ши в се­бе, мов губ­ка во­ду, усі проміння сон­ця, ви­сить трем­тя­чи­ми грудьми над чу­до­вим краєви­дом, ти­ся­ча­ми сліпу­чих іско­рок об­си­пає ши­ро­ку річку, що лед­ве помітно для ока гой­дає свою жов­ту во­ду ме­жи піску­ва­ти­ми бе­ре­га­ми… А на ру­мунсько­му боці, ген-ген по­над ти­хим Ду­наєм, зе­ле­ною ла­вою прос­тяг­ся ку­че­ря­вий гай вер­бо­вий і стоїть на варті поміж річкою та шпи­час­ти­ми го­ра­ми, що бла­кит­ни­ми тіня­ми ляг­ли на бла­кит­но­му небі і при­ко­ву­ють до се­бе очі і ваб­лять у свою да­лечінь імлис­ту…

Вечоріло. Здо­ро­ве па­ла­юче сон­це зу­пи­ни­лось над Га­ла­цом, над ти­ми щог­ла­ми незлічен­ни­ми, що но мріють вер­шеч­ка­ми в імлистій бла­киті, над ти­ми плав­ня­ми роз­ло­ги­ми, що зе­леніють в да­ле­чині ви­со­ким ко­ми­шем…

По цім боці Ду­наю, де роз­ки­ну­лось м[істо] Рені, над са­мою річкою сиділо двоє лю­дей. Клун­ки з прив’яза­ним до них ка­зан­чи­ком, що ле­жа­ли ос­то­ронь на пісоч­ку, за­по­ро­шені чо­бо­ти й одіж свідчи­ли, що то по­до­рожні. Оден з їх, одяг­не­ний в ши­рокі сині ша­ро­ва­ри та мол­ду­ванський ка­паран, мав не більш як двад­цять п’ять літ. Від білої качали, на­су­не­ної ма­ло не на бро­ви, ви­раз­но відби­ва­лось смуг­ля­ве енергічне об­лич­чя з ор­ли­ним но­сом, з тро­хи гру­би­ми ус­та­ми під чор­ним ву­сом, з ка­ри­ми очи­ма, що, повні смут­ку й за­ду­ми, ви­зи­ра­ли з-під гус­тих брів.

Товариш йо­го - лю­ди­на літ під со­рок - на­сам­пе­ред бив у вічі буй­ним ру­дим во­лос­сям на го­лові, дов­ги­ми роз­куй­овд­же­ни­ми ву­си­ща­ми та не­го­ле­ною бо­ро­дою, що, мов щітка, стир­ча­ла ру­дою ще­ти­ною. Бліде, мов на­ли­те чим, об­лич­чя йо­го бу­ло зібра­не в дрібненькі зморш­ки і сли­ве не ожив­ля­лось мут­ни­ми си­ви­ми очи­ма.

Подорожні щой­но ви­ку­па­лись. Ру­дий роз­гор­тав ще мокрі ву­са, з яких стіка­ла во­да, та застьобу­вав свою без­барв­ну піджа­чи­ну, що враз з та­ки­ми ж пош­ма­то­ва­ни­ми шта­на­ми, за­бу­чавіли­ми кап­ця­ми на бо­су но­гу та за­яло­же­ним каш­ке­том скла­да­ла йо­го мізер­ну одіж.

- А-а! доб­ре!.. - пок­рек­тав ру­дий. - А глянь-но, Сви­ри­де, як во­да піджи­ває!.. - звер­нувсь він до то­ва­ри­ша.

- Десь у вер­хо­вині дощі ви­па­ли, - відповів Сви­рид. - Труд­но нам бу­де, Лу­ко, че­рез Прут пе­ре­хо­пи­тись у Мол­да­ву, бо й Прут, ма­буть, стоїть пов­ний, як по­весні…

- Не жу­рись, ко­за­че! Най тії жу­ряться, що гроші ма­ють… Од­но по­га­но: во­да роз­ли­ває, а в горлі по­су­ха! Але ми за­раз по­ра­ди­мо на се, - ка­зав Лу­ка, при­со­ву­ючи до се­бе чи­ма­лу баньку з ви­ном та при­яз­но всміха­ючись до неї. - Три ока джіну! поміть собі!.. - Лу­ка прик­лав баньку до ро­та і з усмішкою ра­юван­ня на змарніло­му ви­ду по­жад­ли­во по­чав дуд­ли­ти з неї. - А-а! бун джін! [23] Доб­ре ви­но… На, пий!.. Доб­ре ви­но, ка­жу… а бу­ло ко­лись, бра­те мій, що я на та­ке ви­но й не гля­нув би… Угорське, шам­пан бла­го­род­ний, порт­вей­н, бор­до - от мої трун­ки… Бу­ло ко­лись: йо­го бла­го­родіє, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич, дідич подільський, а те­пер… бо­сяв­ка, дідич ринш­то­ку місько­го, ма­тульняк-за­во­ло­ка!.. [24] Дай-но, бра­те, ще джіну… Отак! Ти чо­му не п’єш? Пий, за­ку­шуй; от тобі бринд­за, пе­рець… їж, покіль є що їсти! Е, бу­ло ко­лись… А знаєш, ко­го я зустрів отут у Ре­нях?.. Ні, зро­ду не вга­даєш… Та й як тобі вга­да­ти, ко­ли ти і в вічі її не ба­чив, а ме­не оце два місяці, ли­бонь, як зустрів на ма­тулі?.. Іду я собі по джін оцей до шин­ку, ко­ли ба­чу - стоїть на по­розі мо­ло­ди­ця… Як гля­нув я на неї, так і впізнав відра­зу. Во­на! Ко­хан­ка ко­лиш­ня!.. Змарніла тро­хи, схуд­ла, та ли­шив­ся той стан гнуч­кий, ті очі гли­бокі, що, здається, усе ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в серці від се­бе навіть… Во­на зир­ну­ла на ме­не, та не впізна­ла, ма­буть, бо й не во­рух­ну­лась з місця… Мені ніяко­во бу­ло за­ба­ла­ка­ти до неї, бо, бач… та­ке бу­ло ме­жи на­ми: п’ять літ оце ми­ну­ло, бра­те мій, як я не з баньки круж­ляв, як те­пер, і не з ма­тульня­ка­ми гу­ляв, а в бла­го­родній кум­панії дво­рянській роз­ли­вав ви­на кош­товні, мов во­ду тую… Бо бу­ла, бра­те мій, і зем­ля своя, і двір, і че­ляді пов­но… ска­за­но, дідич… Бу­ло, та збігло, не знать ку­ди поділо­ся… отак, ф’ю-у!.. та й не­ма… Так що ж я мав ка­за­ти? Еге, про дівчи­ну. Са­ме за рік пе­ред тим, як жи­ди заб­ра­ли за довг усе май­но моє, ста­ла в мамєньки моєї за по­коївку дівчи­на од­на. Оця са­ма, що зустрів у Ре­нях… Гар­на бу­ла дівка, та­ка гар­на та свіжа, що ме­не, бу­ло, аж ко­ло сер­ця за­пе­че, як гля­ну на неї… А гор­да та пиш­на, й не прис­ту­пай!.. Я ко­лись до неї - а во­на як сту­со­не ме­не в гру­ди!.. Ме­не - дво­ря­ни­на!.. Ще й відпра­ви­тись хотіла, та ма­ти не пус­ти­ла. Че­кай же, ду­маю собі, зав­зя­лась ти, завізьмусь і я… Роз­сер­див­ся спер­шу… та­кий ли­хий та сер­ди­тий, що й не прис­ту­пай… Ли­ше гри­маю на дівку. А далі, бра­те мій, по­ти­хенько, по­ма­ленько по­чав я укоську­вать її… То сло­вом щи­рим обізву­ся, то гос­тин­ця при­ве­зу… От моя дівчи­на й за­ли­ши­ла бри­ка­ти­ся… Кру­тив я, вертів я, мов ту ри­бу на гач­ку во­див, по­ки не діп’яв сво­го… І жив я отак, бра­те мій, мов у раю, щось з півро­ку… Тут тобі бен­кет без­пе­рес­тан­ку, день у день, кум­панія гар­на, ви­но, аж шу­мить, ллється, кар­ти, роз­коші всякі… а тут дівчи­на при­гор­тає, ду­шу ви­вер­тає своїми очи­ма гли­бо­ки­ми та синіми, мов мо­ре в го­ди­ну… Дай-но, бра­те, джіну! Х-хе! бун джін!.. Не­дов­го я ра­ював стак. Поміти­ла мамєнька моя покійни­ця, що по­га­но з дівкою, по­ра­ди­лись ми - й відпра­ви­ли її… А тут не­за­ба­ром поп­ро­да­ли усе доб­ро моє за довг, мамєнька по­мер­ла, то­ва­риші відцу­ра­лись, і ли­шивсь я оден як па­лець, без гро­шей, без за­хис­ту… Е, що я бре­шу? без за­хис­ту! За­хист був: від шин­ку до шин­ку, від Сру­ля до Мош­ка - скрізь своя ха­та, скрізь свої лю­ди!.. Нап’юся гар­но, висп­люсь ще кра­ще: рівчак під бо­ки, камінь під го­ло­ву, не­бом за­гор­ну­ся - сплю, всі ми­най­те йо­го сіятельство, па­на ма­тульня­ка, діди­ча місько­го ринш­то­ку!.. Приїзди, Сви­ри­де, в гості: прий­му те­бе у власній гос­поді так, що й не здя­куєшся!.. А ти чо­го си­диш сум­ний та, мов сич той, на­пи­жив­ся?.. Пий та не жу­рись! Най тії жу­ряться, що по дві со­роч­ки ма­ють, а хто має од­ну - кинь ли­хом об зем­лю та пий, по­ки й ос­танньої не поз­бу­деш­ся!..

- Чого я сум­ний, пи­таєш? - обізвав­ся Сви­рид. - Так мені чо­гось жур­но нині… Змо­ви­лись ми з то­бою на Мол­да­ву по­да­тись, по­шу­ка­ти долі за кор­до­ном… Та вви­жається мені, що не вто­пи­мо ми ли­ха в річці, пе­реп­ли­ва­ючи, не за­гу­би­мо йо­го й у плав­нях, пе­ре­хо­ву­ючись… Скрізь нам, бур­ла­кам, од­на­ко­во… Чо­ти­ри ро­ки блу­каю я по Бес­са­рабії, га­да­ючи втек­ти від ли­ха, що за­ли­шив на Вкраїні, а ніяк не мо­жу… Я від не­долі - а во­на за мною. Піду тихіше - біда ме­не на­же­не; піду швид­ше - сам біду до­же­ну… Що з то­го, що я бур­ла­кую, гірко пра­цю­ючи? Що я маю з то­го?.. Свя­та го­лиз­на, та й годі!.. У дру­гих хоч ро­ди­на є, втіха якась у житті, а си­ро­та - мов те по­ко­ти­по­ле, що вітер же­не по сте­пу, відірвав­ши від корінця… Зійшло ко­лись і для ме­не со­неч­ко, та заздрісно ста­ло дру­гим - і зас­ту­пи­ли…

- Чудна ти лю­ди­на, Сви­ри­де! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Шу­каєш щас­тя по всьому світу ши­ро­ко­му, а во­но тут, у цій баньці пи­ка­тенькій на дні спо­чи­ває…

- Зазирав я ту­ди аж на дно са­ме, а не знай­шов своєї долі, не вто­пив там і ли­ха сво­го… Ко­лись і я був щас­ли­вий, ко­лись і до ме­не до­ля всміха­ла­ся… - ка­зав Сви­рид на­че до се­бе, підпер­ши го­ло­ву до­ло­ня­ми. - Як те­пер ба­чу я до­лю свою: стан гнуч­кий діво­чий, очиці сині, аж чорні ча­сом… за бро­ви світ би віддав, ко­ли б мій був, такі ве­селі та хо­роші… Ластівкою па­да­ла ко­ло ме­не дівчи­на… А я не ко­хав її, ні… бу­ло, аж за сер­це ме­не ссе щось, як день не ба­чу… Хто йо­го знає, чи в шавлії ку­па­но її зма­леч­ку, чи в лю­бист­ку… Тільки гро­шей, ма­буть, не ки­да­но в купіль, бо та­кою вбо­гою зрос­ла, як і я… По­ко­ха­ли­ся ми - поб­ра­ти б ся, од­ру­жи­ти б ся, та ба! Не пос­та­виш ха­ти з ло­бо­ди, як ка­жуть, а іншої не­має… У прий­ма­ки прис­тав би - так ро­ди­на ве­ли­ка, си­ни підрос­та­ють, до стар­шої доч­ки зя­тя прий­ня­ли. По­ра­ди­лись ми з дівчи­ною, побідка­лись і ста­ли на то­му, що во­на піде у най­ми, скла­де за рік кар­бо­ван­ця яко­го, а я теж по­манд­рую на Бес­са­рабію на зарібки… Щоб хоч ха­ту бу­ло за що пос­та­ви­ти та та­ке-ся­ке гос­по­дарст­во спро­мог­ти­ся… А там - як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бес­са­рабію, так не хотіло­ся, як жив­цем у яму… на­че сер­це віщу­ва­ло… Та не пос­лу­хавсь, пішов. Так по Мас­ниці, по пу­щен­ню, пер­шо­го дня пос­ту й ви­ру­шив. Ще ніко­ли не ки­дав я рідно­го се­ла, упер­ше виб­рав­ся в та­кий світ да­ле­кий - тож на серці бу­ло нес­покійно, ляч­но чо­гось, жур­но… Що там че­кає в чужій сто­роні?.. З чим і як по­вер­та­ти­му?.. Пам’ятаю, по­га­ний був ра­нок: ту­ман наліг на зем­лю, гем­зи­ло, но­ги груз­ли в підми­то­му во­дою снігу, бруд­на во­да стіка­ла в до­ли­ну… По­га­но бу­ло як в ме­не на серці… Вий­шов я на го­ру, став під фігу­рою і озир­нувсь вос­таннє на се­ло - ту­ман ле­жав над се­лом ще густіший в до­лині, ніж на горі… Ко­ли це з-за фігу­ри щось так ти­хо: «Сви­ри­де!» - ка­же. Я аж жах­нув­ся, зат­ремтів весь… Ози­ра­юсь - аж то во­на, Марія моя, з-за фігу­ри сльози вти­рає…

- Оце доб­ре! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі - як за гріш ма­ку!.. Ну, ви­пий­мо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

- Жалко мені ста­ло її… дур­не сер­це мов у ле­ща­тах стис хто, - ка­зав далі Сви­рид, не звер­нув­ши ува­ги на тост за Марій. - Взяв я вмов­ля­ти її, взяв їй ка­за­ти, як вірно ко­хаю її… «Ба­чиш, - обізва­лась во­на, - як той сніг во­дою по­няв­ся? Гля­ди ж, щоб і ко­хан­ня твоє не ста­ну­ло отак на чужій сто­роні, да­ле­ко від ме­не…» На­во­ро­жи­ла, та не мені, а собі на­во­ро­жи­ла… Гей, та пішов я, бра­те мій, сте­па­ми, та пішов ла­на­ми у той край, про який чу­вав лиш від бу­вальців… Ідеш, ідеш - над го­ло­вою не­бо, під но­га­ми по­ле… А чиє во­но, по­ле оте - хто йо­го знає… Чу­жи­на. І не­сеш у чу­жи­ну ту свою до­лю сирітську, до якої всім бай­ду­же, та ще си­лу мо­ло­дую на по­жи­ток жмик­ру­там-ду­кам… Став я в бол­га­ри­на. На вес­ну й на літо най­няв­ся. Плат­ня нічо­го, кра­ща, ніж в на­ших сто­ро­нах, а ро­бо­та та­ка, як на доб­ро­го во­ла… Та дар­ма!.. Аби ме­не лю­ди не шко­ду­ва­ли, а я се­бе не пош­ко­дую… Спер­шу за ро­бо­тою нічо­го не помічав я… Гей та соб! соб та гей! звісно, як най­мит, від світан­ня до смер­кан­ня в ро­боті… А далі, як звик уже, огов­тав­ся, розг­ля­нув­ся навк­ру­ги, і за­ве­лась у серці шашіль... Вий­ду на степ - ні, не наші сте­пи… і то­чить шашіль… Гля­ну на лю­дей - ні, не наші лю­ди - і знов тая шашіль у серці во­ру­шиться… Не так мені пташ­ки ще­бе­чуть, не тої мені пісні вітер співає… По­чав я ба­ну­ва­ти. А най­гірше за Марією… Жал­ко мені ста­ло за ти­ми нічка­ми ти­хи­ми, що ба­чи­ли же­ни­хан­ня на­ше, що чу­ли лю­бу роз­мо­ву… Жал­ко ста­ло й за се­лом рідним, де я зріс, хоч не заз­нав зма­леч­ку щас­тя. Хто йо­го зна, що зі мною по­ро­би­ло­ся: тяг­не ме­не, мов га­ком тяг­не в свою сто­ро­ну; рветься сер­це на­зад, у се­ло, брид­ка та навісна стає мені сто­ро­на чу­жа… І був би не вит­ри­мав, був би ки­нув все та по­давсь на­зад, ко­ли б не Марія… Зад­ля неї, зад­ля влас­но­го щас­тя ли­шивсь я, на­ва­живсь пе­ре­мог­ти се­бе… І во­на, зга­дав я, по­невіряється десь, бідна, у най­мах, і їй не з ме­дом… Збігла мені ота­кеч­ки вес­на, збігло й літо. Взяв я в ха­зяїна, як оден гріш, шістде­сят кар­бо­ванців і по­дав­ся… не до­до­му, а в Ми­ко­лаїв, де, як ра­яли лю­ди, мож­на знай­ти ро­бо­ту на осінь й на зи­му. Пішов я ту­ди, бо що б по­чав з ти­ми шістьма де­сят­ка­ми?

Цілу осінь мішки но­сив на па­ро­хо­ди, а на зи­му за збіржа­ка став у ха­зяїна. Ніко­ли бу­ло, здається, ду­ма­ти про дівчи­ну, а про­те вир­вуться згад­ки на во­лю й по­ли­нуть на се­ло рідне до дівчи­ни ко­ха­ної… Над­ворі завірю­ха, сніг ле­тить в очі, а я сид­жу на сан­ках - і вви­жається мені вечір теп­лий з па­хо­ща­ми вес­ня­ни­ми, з хру­ща­ми, з виш­ни­ком, білим від цвіту ряс­но­го, а на пе­ре­лазі спер­лась Марія і грає до ме­не очи­ма… Бу­ло аж жах­ну­ся, як гук­не хто на ву­лиці: «Зво­щик!», - а вітер із снігом так і шмаг­не в очі… Листів до неї не пи­сав я, бо не знав, де во­на слу­жить. Від неї теж не мав звістки, бо са­ма не вміє, а дру­го­го про­хать на­пи­са­ти со­ром­но дівці… Ну, та бай­ду­же, на вес­ну по­ба­чи­мось. Склав я за зи­му ще півсотні, і так ото в се­ре­дох­рес­тя по­дав­ся до­до­му… Іду я ти­ми сте­па­ми, ти­ми ла­на­ми роз­ло­ги­ми, що й торішньої про­вес­ни, а не чужі во­ни мені, не ля­ка­ють, а мов осміха­ються при­яз­но… Та­ла во­да дзюр­чить по до­розі та при­га­дує, що ка­за­ла Марія торік під фігу­рою, а я тільки осміха­юся на тую згад­ку… Хо­ро­ше мені… ве­се­ло мені… жай­во­ро­нок не­мов весільної співає… І чо­го пос­пи­навсь?.. Ко­би знат­тя… ба! ко­би знат­тя!.. Та хто ж йо­го знав, що бу­де, як в пісні співа­ють: «Ко­ха­ли­ся, та не поб­ра­ли­ся, тільки сер­це жа­лю наб­ра­ло­ся…»

Свирид за­мовк.

А сон­це вже сіда­ло. Ви­со­ко, ви­со­ко під не­бом вечірнім про­летіли ве­ли­чез­ним та­бу­ном дикі гу­си у плавні на ніч і ви­пов­ни­ли повітря див­ним гу­ком, що, мов відгомін да­ле­ко­го до­щу, пронісся по­над ти­хим Ду­наєм. Не­бо над Га­ла­цом жевріло, як роз­пе­че­не залізо; ши­ро­ка річка по­ня­лась на за­ході вог­ня­ною бар­вою, далі за­ро­жевіла, за­ся­яла бла­кит­тю, а там заб­ли­ща­ла си­зою бар­вою хо­лод­ної криці… Вер­бо­вий гай на тім боці по­вивсь у тем­ря­ву, по­чорнів, бла­китні го­ри ста­ли синіми та хо­ро­ши­ми… По ти­хих во­дах Ду­наю, мов лебідь, проп­ли­нув па­рохід і ви­раз­но витк­нув­ся на па­ла­ючо­му обрію, як з ча­ву­ну ви­ли­ти­ми чор­ни­ми щог­ла­ми. Зах­ви­лю­ва­лась во­да, мов жи­то від вітру, по­ко­ти­лась ва­ла­ми до бе­ре­га, наб­ли­зи­лась - і вда­ри­ла з глу­хим сто­го­ном в пісок, роз­би­ва­ючись на ти­сячі білих кра­пельок… І знов усе стих­ло; тільки спо­ло­ха­на річка, гой­да­ючись в своїх бе­ре­гах, ме­лодійним хлю­пан­ням жалілась жов­то­му пісоч­кові на до­куч­ли­вих гос­тей…

Зачаровані по­до­рожні сиділи й мов­ча­ли. Ось збігла на бе­рег дівчи­на, при­хап­цем за­черп­ну­ла мідя­ни­ми кух­ва­ми жов­тої во­ди і знов по­да­лась на прик­рий бе­рег. Ось став­ний мо­кан [25] в своїй мальовничій білій одежі привів до во­ди ко­ня на­пу­ва­ти. Кінь порс­кає, го­лос­но втя­гує в се­бе во­ду і, на­пив­шись, чва­лає на­зад, ліни­во пе­рес­ту­па­ючи з но­ги на но­гу. І знов усе ти­хо. Кор­дон­на сто­ро­жа розк­ла­ла на тім боці ба­гат­тя; чер­во­ний відблиск від нього ося­ває нижні гілляч­ки чор­них верб, до­да­ючи ще більше при­на­ди чу­довій кар­тині над­ду­най­сько­го ве­чо­ра…

- Дивись, - спо­ло­хав ти­шу хрип­лим го­ло­сом Лу­ка, - во­да та­ки піджи­ва… ма­ло не до ніг моїх дійшла, а де бу­ла, як ми ку­па­лись!..

- Піджива… отак мої згад­ки піджи­ва­ють, як тая во­да… - по­чав знов Сви­рид, мов че­кав, щоб йо­го торк­ну­то. - Як нині пам’ятаю, вже по­су­теніло, ко­ли я вздрів своє се­ло, по­вер­нув­ши з Бес­са­рабії… І не радісно, а тур­бот­но за­би­лось у ме­не сер­це, ско­ро по­ба­чив я дим з ко­минів у селі рідно­му… Що там? Як там? Де Марія моя? - тур­бу­юсь вод­но. Іду ву­ли­цею, зустріча­ють ме­не, впізна­ють, роз­пи­ту­ють, де про­бу­вав, чи щас­ти­ло, а ме­не так і кор­тить роз­пи­тать про Марію, так і кру­титься на язиці ймен­ня її, та ніяко­во роз­пи­ту­вать… По­давсь я тою ву­ли­цею, де ха­та ста­рих. У хаті світиться, ка­га­нець бли­має… Я під вікно, та так і при­пав до йо­го. Ста­ра півмітки з скрині вий­має, ста­рий чобіт розг­ля­дає та ко­пир­сає ши­лом, а зять з жінкою про щось ра­дяться біля печі… Марії не­ма. Мо­же, пішла до дівчат… А мо­же… я так і при­кипів до землі, жах­нув­шись нес­подіва­ної дум­ки. Та ні, не так во­на ко­ха­ла ме­не, щоб, не до­че­кав­шись, відда­ти­ся…

- Свириде, го­лу­бе мій… - пе­ре­пи­нив п’яним го­ло­сом Лу­ка, - по­дай мені баньку… Ти не пи­ти­меш, то я за те­бе реш­ту вип’ю… А-а! та­ре бун джін. [26] Це єди­на потіха… всіх ма­тульняків… і прос­тих, і вельмож­них… Ну, ка­жи, ка­жи… слу­хаю…

- Входжу я до ха­ти, - про­ва­див далі Сви­рид, - привітав­ся, за­ба­ла­кав. «Щось ви по­да­лись, тітко, - ка­жу до ста­рої. - Чи всі у вас живі-здо­рові?» - пи­та­юся… «Усі, хва­лить Бо­га», - відка­зує… «А де ж Марія, - на­ва­жив­ся я, - що її в хаті не­має?..» Тільки щой­но ви­мо­вив я, ста­ра як за­го­ло­сить, як уда­риться го­ло­вою об скри­ню, аж ста­рий вис­ко­чив з-за сто­лу. Я так і за­терп. У го­лові мов залізом роз­пе­че­ним шпи­го­ну­ло: не­ма… умер­ла… уто­пи­лась… Хо­чу пос­пи­та­ти, де во­на, що з нею, а язик як став ду­ба, так і не во­рух­неш ним. Далі ж як не ско­чу до ста­рої, як не скрик­ну: «Де Марія?..» - то так усі й за­мовк­ли та ви­ди­ви­лись на ме­не, пе­ре­ля­кані… «Де Марія? - кри­чу я. - Де ви поділи її? кажіть!» Та грю­каю ку­ла­ком у стіл, аж ста­рий узяв ме­не за ру­ку та: «Що тобі, хлоп­че?» - пи­тає. А я й не в той бік, тільки слу­хаю, як ста­ра, го­ло­ся­чи, при­ка­зує: «За­на­пас­ти­ли ди­ти­ну на­шу, за­на­пас­ти­ли… пішла в най­ми, як і людські діти… та не­до­лю­док той, пан з Боб­ри­ка… звів її… й за­подів ку­дись, що й путь її про­па­ла…» Я вже не слу­хав далі… мов бо­жевільний, вис­ко­чив я з ха­ти, гид­кою мені ста­ла лю­ди­на кож­на… На сер­це моє, на го­ло­ву, на всеньке тіло ва­гою на­ляг­ло ли­хо, гніти­ло ме­не, я чув, що мені тісно й на прос­торі… Я пам’ятаю тільки жа­до­бу помс­ти, що по­ня­ла моє сер­це бо­лю­че… пам’ятаю, як я при­ся­гавсь: пом­щусь… лю­то пом­щусь… на обох пом­щусь!.. Я за­був на той час і про свої но­ги нат­руд­жені, і про те, що вже ніч упа­ла на зем­лю, - швид­кою хо­дою пішов я у Боб­рик… Біжу… тіло моє го­рить, па­лає, і не хо­ло­дить йо­го вітер зим­ний, що дме прос­то в очі… І досі не тям­лю, як пробіг п’ятнад­цять верс­тов і не чув вто­ми, нез­ва­жа­ючи на свої но­ги нат­руд­жені… В Боб­ри­ку вже спа­ли, ніде не світи­лось… Став я край се­ла та й на­че опам’ятав­ся. Як же я пом­щу­ся?.. Те­пер сплять у дворі, не пус­тять ме­не до па­на, зв’яжуть ще, мов злодія яко­го… Сів я на до­розі й по­чув, що в ме­не бо­лять но­ги… Сид­жу, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди… і враз зро­би­ло­ся мені до всього бай­ду­же, на­че не ме­не скривд­же­но, на­че те, що ста­лось, не моє ли­хо, а чу­же, да­ле­ке… Бог з ним, з па­ном, з помс­тою, з усім на світі… І чо­гось жал­ко мені ста­ло, туж­но так, жур­но… Пе­ред очи­ма імла зня­лась, відго­ро­ди­ла ме­не від світу ціло­го… Бай­ду­же!.. По­ма­лу-ма­лу з імли тої витк­ну­лась ви­раз­но Марія, та­ка са­ма, якою ба­чив я її під фігу­рою, гля­ну­ла на ме­не гли­бо­ки­ми очи­ма й упек­ла ме­не тим пог­ля­дом… у са­ме сер­це впек­ла… Ско­чив я з землі, пор­вавсь убік, як до се­ла, й за­тис ку­ла­ки. «Пом­щусь, і вас за­губ­лю, й сам про­па­ду!.. Од­на­ко­во!» - ду­мав я, по­ход­жу­ючи по по­лю під се­лом та че­ка­ючи, щоб роз­виднілось… І вже хо­лод­на ніч не про­хо­ло­ди­ла ме­не, а до­да­ла тільки зва­ги… Доб­ре-та­ки роз­виднілось, як я по­давсь у двір. Там вже пов­но бу­ло якихсь су­до­вих. Ка­за­ли, що приїха­ли про­да­ва­ти двір за довг. Я до слуг: «По­кажіть мені па­на Гаєвсько­го, діди­ча ва­шо­го», - а сам не тис­ну ніж у жмені, ні, аж пальці зак­ляк­ли… - «Не­ма, ка­жуть, поїхав десь…»

- То ти був у ме­не в Боб­ри­ку?.. - за­белько­тав Лу­ка. - То моя Марія бу­ла твоєю суд­же­ною?.. А я й не знав… а я й не відав…

- Як?! - ско­чив Сви­рид. - То ти пан Гаєвський?..

- Був ко­лись… був ко­лись, бра­те мій, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич Гаєвський, се­ло мав, а те­пер - йо­го сіятельство гос­по­дин ма­тульняк, дідич місько­го ринш­то­ку!.. Смірно-о!.. - за­ве­ре­щав він п’яним го­ло­сом і бовт­нув но­гою по воді, прос­тя­га­ючись на бік.

Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Згад­ки ко­лишнього, що вже чо­ти­ри ро­ки як про­ми­ну­ло, але ко­лишнього гірко­го, бо­лю­чо­го, при­нес­ли з со­бою і відгомін тої жа­до­би помс­ти за зніве­че­ну до­лю, що ко­лись влад­но за­па­ну­ва­ла над пок­ривд­же­ним. Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Але, гля­нув­ши на п’яно­го во­ро­га, що, за­си­па­ючи, тільки ту­лу­бом ле­жав на су­хо­долі, а но­га­ми в воді, він з оги­дою відвер­нув­ся і сли­ве вибіг на прик­рий бе­рег.

- Хай во­да свя­та помс­титься за мою крив­ду!.. Хай во­на за­бе­ре те­бе!.. - ка­зав Сви­рид до се­бе, важ­ко відса­пу­ючи.

Він хотів бігти, але зу­пи­нивсь. Сли­ве над са­мим ву­хом йо­го роз­тяв­ся про­низ­ли­вий свист і, пог­рю­ку­ючи та миг­тя­чи ося­яни­ми вікна­ми, пром­чавсь по­тяг, пе­ре­пи­ня­ючи Сви­ри­дові до­ро­гу.

За цю хви­ли­ну в душі Сви­ри­довій зчи­ни­лась бо­ротьба. Йо­го сер­це то ґвал­том на­ма­га­лось помс­ти, то стра­ха­лось зап­ро­пас­ти­ти жит­тя людське, ста­тись при­чи­ною смерті лю­ди­ни. Бо­ротьба та тяг­лась од­ну йно хви­ли­ну; якесь по­чут­тя взя­ло, ма­буть, го­ру, пе­ре­мог­ло, бо Сви­рид вер­нувсь до Ду­наю, де по коліна в воді ле­жав п’яний Лу­ка, пох­ра­пу­ючи но­сом. Сви­рид на пре­ве­ли­ку си­лу ви­тяг з во­ди Лу­ку, хоч той вов­ту­зив­ся з ним та белько­тав щось крізь сон, звів йо­го й сли­ве поніс ву­ли­цею. Про­хо­дя­чи повз од­ну ха­ту, Сви­рид зат­ремтів увесь та ма­ло не впус­тив Лу­ки на зем­лю, на по­розі, ося­яна світлом з ха­ти, сто­яла якась мо­ло­ди­ця, й йо­му зда­ло­ся, що то Марія. Сви­рид зап­ро­ва­див то­ва­ри­ша до шин­ку. Лу­ка на­че оп­ри­томнів тро­хи, по­ба­чив­ши знай­ому обс­та­нов­ку. Він по­хи­тавсь тро­хи на нет­вер­дих но­гах, стук­нув ку­ла­ком у стіл і гук­нув на всю ха­ту:

- Око джіну для йо­го сіятельства па­на ма­тульня­ка!.. Дігра­бе! [27] - і ви­ла­явсь по­га­ною мол­ду­ванською лай­кою.

Свирид вис­ко­чив з шин­ку, ду­же зво­ру­ше­ний, й по­давсь на­зад, до тої ха­ти, де на по­розі ба­чив жінку. Жінка й досі сто­яла на то­му ж місці. Сви­рид наб­ли­зив­ся до неї, за­зир­нув їй в об­лич­чя та й пізнав Марію.

- Маріє!.. - ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом і нер­во­во ски­нув шап­ку з го­ло­ви.

Жінка жах­ну­лась, підійшла до Сви­ри­да і пильно гля­ну­ла на нього.

- Свирид!.. - про­ше­потіла во­на, по­да­ючись на­зад.

- Маріє… - І враз сильним ру­хом роз­дер він свою шап­ку над­воє й ки­нув її під но­ги Марії.

- Отак з моїм сер­цем!.. - до­дав.

Хвилинку обоє сто­яли не­ру­хо­мо: во­на - з спу­ще­ни­ми долі очи­ма, він - блідий і трем­тя­чий.

- Маріє… - наб­ли­зив­ся Сви­рид до неї й узяв за ру­ку. - Ска­жи мені, що з то­бою бу­ло?..

Марія зве­ла на нього очі, і, мов го­рох по­ко­тив­ся, за­ка­па­ли з їх сльози. Во­на зап­ла­ка­ла, жалібно хли­па­ючи, мов ди­ти­на.

Свирид відвів її набік, під бар­кан.

Марія, об­ли­ва­ючись слізьми, оповіда­ла йо­му про свій со­ром несвітський, про те, як во­на з ди­ти­ною ма­лою, бо­ячись вер­ну­тись до­до­му, ти­ня­ла­ся по най­мах, тяж­ко біду­ючи, як, урешті, вмер­ла їй ди­ти­на, як якась пані за­вез­ла її до Рені, де во­на ста­ла за най­мич­ку в гре­ка, що дер­жить шинк… А Сви­рид слу­хав, мов­чаз­ний, не об­зи­ва­ючись і сло­вом, не оповіда­ючи ні про свої му­ки, які во­на зав­да­ла йо­му, ні про дум­ку помс­ти­тись на ній за зра­ду.

- Прости ме­не, Сви­ри­де! - скінчи­ла бла­ган­ням Марія.

- Най тобі Бог прос­тить… Слу­хай, що ска­жу… Не маю я волів кру­то­ро­гих, не­ма в ме­не й червінців у че­ресі… Є в ме­не самі йно ру­ки оці жи­лаві та ро­бо­тящі, що не зля­ка­ються жод­ної праці… Го­ду­вавсь я з них досі, ви­го­дую й ро­ди­ну… Як я тобі не гид­кий, Маріє, не об­рид­лий, то будь мені дру­жи­ною та по­манд­руємо на Мол­да­ву, щоб ніщо не при­га­ду­ва­ло нам ли­ха на­шо­го…

Марія хотіла ки­ну­тись йо­му на шию, але не посміла і тільки відповіла рев­ним го­ло­сом:

- Спасибі тобі…

А дру­гої дни­ни ра­но-вранці, ко­ли ще «дідич місько­го ринш­то­ку» со­лод­ко спав десь на ву­лиці, за­гор­нув­шись не­бом, Сви­рид та Марія ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Во­ни по­да­лись на Джурд­жу­леш­ти, аж під Сло­бод­зею, де, як ка­жуть, лег­ше пе­ре­хо­пи­тись че­рез вузький Прут, лег­ше об­ми­ну­ти кор­дон­ну вар­ту… З плавнів зняв­ся білий ту­ман, си­ви­ми хма­ра­ми по­ко­тив­ся по ти­хо­му Ду­наю, зак­ри­ва­ючи бла­китні го­ри, зас­ту­па­ючи світло сон­ця… Мря­ка ця віщу­ва­ла, од­нак, чу­до­ву дни­ну… Так і в серці по­до­рожніх зоріла надія на щас­ну до­лю, що розвіє ко­лись й самі згад­ки сум­но­го ми­ну­ло­го…

20 лютого 1893, Вінниця


ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло. [28] Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

- Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

- А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

- Федьку!..

Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе, як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

- Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

- Знаєте що? - зап­ро­по­ну­вав він. - Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

Я зго­див­ся.

Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

- Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…

- Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

- Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

- Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я. - Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

- Ви пам’ятаєте той апа­рат? - радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас. - Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

- Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

- Нічого, ка­же, гар­на гу­цулія…

- Як гу­цулія?

- Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цулія п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…

Була неділя. Дни­на ви­да­лась чу­до­ва, ти­ха, теп­ла, яка бу­ває ли­ше в маю. Ко­ли ми під’їха­ли до се­ла і я з го­ри гля­нув на різно­барв­ну юр­му, якою зах­ряс май­дан ко­ло корч­ми, сер­це моє - сер­це зав­зя­то­го фо­тог­ра­фа - жвавіше затріпа­лось у гру­дях. Наш візник-мол­ду­ван зик­нув на коні і пус­тив їх з го­ри що­ду­ху. Ми вско­чи­ли в се­ло з роз­го­ну, се­ред гур­котні коліс та ку­ря­ви, пром­ча­лись проз му­зи­ки, проз корч­му і ста­ли під вер­ба­ми край до­ро­ги. Вий­няв я з брич­ки апа­рат, пос­та­вив на при­лад­же­ний то­ва­ри­шем триніжок і тільки що нап’явся чор­ним сук­ном, аби на­вес­ти на тан­цю­юче ко­ло об’єктив, як се­ред тан­цю­ючих зро­бивсь який­сь рух, якесь сум’яття, дівча­та ки­ну­ли па­рубків, зби­лись у ку­пу, а відтак із страш­ним кри­ком урозтіч… Ми ба­чи­ли, як во­ни ска­ка­ли че­рез пло­ти, з якимсь ди­ким жа­хом нес­лись че­рез го­ро­ди по гряд­ках, вибіга­ли за се­ло на ла­ни і там ник­ли поміж ви­со­кою ку­ку­руд­зою… Му­зи­ки рап­том увірва­ли. Па­руб­ки під корч­мою глу­хо за­го­моніли. Що та­ке ста­ло­ся? Ми нічо­го не ро­зуміли. Ми ли­ше ба­чи­ли, що юр­ма су­неться в наш бік. На­сам­пе­ред обс­ту­пи­ли нас ба­би. Во­ни мов­ча­ли, в їх пог­ля­дах, звер­не­них на нас, бу­ло стільки злості, стільки не­на­висті, що нам аж ніяко­во зро­би­лось.

- Що та­ке ста­ло­ся? чо­го дівча­та повтіка­ли? - пос­пи­тав я.

- Га! хіба я не ка­за­ла? - прис­ко­чи­ла до нас од­на ба­ба і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак. - Хіба ж я не ка­за­ла вам, матінки мої! Приїха­ли від чор­но­го ца­ря, бо­дай би ся стік один з дру­гим, щоб зап­ро­то­ри­ти в не­во­лю на­ших дівчат, та ще ся пи­тає, чо­го дівча­та повтіка­ли!.. А все зле та не­муд­ре на ва­шу го­ло­ву!..

Бабі не да­ли скінчи­ти. її сло­ва бу­ли тою крап­ли­ною, що пе­ре­вер­шає пов­ний ущерть ке­лих. Жіно­та за­гу­ла, як зли­ва, як рій розд­ра­то­ва­них шершнів. Зчи­нив­ся врешті ґвалт, на тлі яко­го чут­но бу­ло, з од­но­го бо­ку, плач, з дру­го­го - лай­ки й прокльони. Тут же за на­ми сиділа долі якась розчіпче­на жінка і хли­па­ла:

- Два тижні, ку­моньки мої, го­ло­сить моя До­ма­ха… щод­ня, щод­ня… Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна: «Повішу­ся, утоп­лю­ся, ка­же! Вже май [29] луч­че мені не жи­вотіти, як під чор­но­го ца­ря йти…» Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна…

- Ти чо­го став, як сви­ня пе­ред гар­бу­зом! - гу­ка­ла дру­га на чо­ловіка. - Чом не возьмеш ло­ма­ку та не пот­ро­щиш їм то­ту ма­ши­ну, що во­ни нею лю­дей калічать! Чи й ти під чор­но­го ца­ря схотів?

Що за чор­то­вин­ня?.. Чор­ний цар… ма­ши­на, що лю­дей калічить… Нічо­го не ро­зумію, хоч за­бий! Ви­лов­лю­ючи, од­нак, із нес­ка­зан­но­го ґвал­ту ок­ремі сло­ва, я якось ви­яс­нив собі, хоч не зовсім доб­ре, що про нас, мо­же, дя­ку­ючи не­ясній звістці про наш приїзд од ста­рос­ти, скла­лась ле­ген­да: нас прий­ма­ють за послів од яко­гось чор­но­го ца­ря, який при­по­ру­чив «ви­би­ти пат­ре­ти» з дівчат, а по­то­му приїдуть другі й по­лов­лять тих, що до впо­до­би чор­но­му ца­реві. Дру­га версія, простіша, твер­ди­ла, що ми ан­цих­рис­ти і ма­ши­ною калічи­мо лю­дей… Злість ме­не прос­то взя­ла. По­чав я по­яс­ня­ти ба­бам, по що я приїхав і що то за ма­ши­на, але де там! Не ймуть віри, все своє пле­щуть, ще більший шар­ва­рок ізня­ли…

- Тьфу на вас, дурні ба­би! - ка­жу врешті. - Мо­же, ваші чо­ловіки ро­зумніші. - Та за свій апа­рат, та до чо­ловіків. Але тільки мій три­но­гий друг зро­бив зі мною кілька сту­пенів у сто­ро­ну чо­ловіків, що мовч­ки сто­яли ос­то­ронь, гей, як не ша­рах­не від нього моя гу­цулія, не­мов од чор­та…

Що тут діяти в світі бо­жо­му? Вже я і об’єктив здіймав, і апа­рат роз­би­рав, по­ка­зу­вав, що він не стріляє, як за­пев­ня­ли ба­би, - ніщо не по­мог­ло. Ніхто навіть не підхо­див ближ­че: всі з ост­ра­хом, з ней­мовірою сте­жи­ли за кож­ним моїм ру­хом, бо­ячись якоїсь нес­подіван­ки. А ба­би все під’юджу­ють, усе наш­ти­ру­ють:

- Ото нам батьки! Ото нам па­руб­ки красні! Ко­би їм із-пе­ред но­са вхо­пи­ли до­чок та дівчат - во­ни б ли­ше ди­ви­лись, роз­зя­вив­ши ро­та на то­то…

Чоловіки спер­шу ли­ше во­ро­же по­зи­ра­ли на нас, та де­далі й між ни­ми здіймав­ся гар­ми­дер. Який­сь дід в од­но­му шматті, розх­рис­та­ний, без шап­ки, по­чав ла­яти й кляс­ти панів. І Гос­по­ди! чо­го тільки він не ба­жав па­нам, як тільки не кляв їх! Ко­ли б хоч де­ся­та час­ти­на з йо­го ба­жань здійсни­лась, зем­ля б ста­ла вільною від панів, ба й са­ма пам’ять про них щез­ла б на віки вічні. Юр­ма се­ред ре­го­ту й кеп­ку­ван­ня підхо­пи­ла дідові лай­ки - і пішло! Я не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти вам тих лай­ок, та й не змо­жу Ска­жу тільки, що ла­яли­ся стра­шен­но: опріч ук­раїнських, рус­на­ки по­пе­рей­ма­ли мол­ду­ванські лай­ки, сі ж, ос­танні, прой­шов­ши крізь фільтр ук­раїнської ви­гад­ли­вості, ста­ли гнучкіши­ми, дош­кульніши­ми; тут кля­ли й матірку­ва­ли у все, в що хо­че­те: в хрест, віру, Бо­го­ро­ди­цю, ду­шу, во­ро­та і навіть свічку!.. Та­ку експ­ресію, сма­ку­ван­ня і сприт у лай­ках знай­де­те хіба лиш у італійських ла­за­роні.

Наше ста­но­ви­ще ро­би­лось неп­риємним.

Юрма де­далі на­пом­по­ву­ва­лась влас­ни­ми ви­гад­ка­ми, де­далі роз­па­лю­ва­лась. Я хотів звер­ну­ти­ся до ста­рос­ти, що при­най­мні знав ме­не, та, на ли­хо, ста­рос­та поїхав у го­род на яр­ма­рок.

Та от, на на­ше щас­тя чи не­щас­тя, з юр­ми вий­шов який­сь ог­ряд­ний чо­ловік, сміли­во підсту­пив до нас, ог­ля­нув на всі бо­ки апа­рат, об­ма­цав йо­го і, за­охо­че­ний на­ми, поп­ро­хав «ви­би­ти» з йо­го пат­ре­та.

Ну, хва­ла Бо­гові, одітхну­ли ми: ачей не про­па­де мар­не на­ша екс­курсія.

- Знаєте що, чо­ловіче? - ка­жу. - Підмов­те-но кілька ро­зумніших па­рубків, то вже ра­зом сфо­тог­ра­фуємо вас…

- А доб­ре! - ка­же. Та й пішов поміж на­род.

Звістка про наш замір «ви­би­ти пат­ре­та» з па­рубків блис­кав­кою роз­летілась по май­дані се­ред збу­ре­но­го на­тов­пу; всіх ра­зом ося­ла од­на дум­ка: чор­но­му ца­реві тре­ба до війська гар­них хлопців, і ми, пос­ланці то­го ца­ря, за тим влас­не й приїха­ли у се­ло з прок­ля­тою ко­роб­кою. До на­шо­го чо­ловічка прис­ко­чи­ла йо­го жінка і з го­лосінням по­тяг­ла в юр­му. Ба­би зня­ли ле­мент, як по покійни­ку, чо­ловіки грізно за­гу­ли. З корч­ми вибігли п’яні па­руб­ки, ки­ну­лись до плотів, ви­тя­гай кілля і до нас…

- Бий їх!.. Лу­пи по го­лові! Тро­щи чор­то­ву три­но­гу ко­роб­ку! Не діждуть ба­чи­ти нас під чор­ним ца­рем!

Нас ото­чи­ли зо всіх боків, стис­ну­ли. Чер­во­на, роз’юше­на жіно­та ве­ре­ща­ла над на­ми, сіка­лась до нас із дрюч­ка­ми. Пруд­ка гутірка «гу­цулії» зли­лась в оден без­лад­ний гук, в од­но без­ко­неч­не «май-май-май!» Я вхо­пив у обійми апа­рат і тим уря­ту­вав йо­го від не­ми­ну­чо­го за­ги­ну; здо­ро­вий кіл, що націлив­ся в нього, миг­нув мені ли­ше пе­ред очи­ма і гуп­нув по землі… Мій ком­паньйон, на­ля­ка­ний до смерті, вхо­пив чор­не сук­но і підняв йо­го ви­со­ко над го­ло­вою, мов ко­ро­гов.

- Ґвалт! - кри­чав він у нес­тямі. - Ря­туй­те!

Хто йо­го зна, чим скінчи­лась би ся історія, ко­ли б наш візник-мол­ду­ван, по­ба­чив­ши на­шу скру­ту, не про­бив­ся кіньми че­рез тиск. Ми ско­чи­ли на брич­ку, мол­ду­ван за­тяв коні, але ще не кінець на то­му. Па­руб­ки за на­ми.

- Перекидай во­за… пе­ре­ки­дай во­за… май бор­ше, бре… май бор­ше! - за­охо­чу­ва­ли їх із юр­ми.

Кілька здо­ро­вих хлопців прис­ко­чи­ли до брич­ки, підва­жи­ли ва­саг і бу­ли б, на­пев­не, пе­ре­ки­ну­ли, ко­ли б на­ля­кані коні не шарп­ну­ли враз брич­ки й не пом­ча­ли нас на го­ру з та­кою прудкістю, з якою ми спус­ка­лись із го­ри. Ми летіли, аж дух за­хоп­лю­ва­ло, а за на­ми навз­догін із свис­том, ре­го­том і зой­ком гна­лись па­руб­ки, пог­ро­жу­ючи ку­ла­ка­ми…

Солонина відсап­нув, провів ру­кою по чо­лу, не­мов хотів зігна­ти звідти хмар­ку неп­риємних зга­док, і ви­пив ду­хом склян­ку хо­лод­но­го чаю…

- Цілу до­ро­гу я лю­ту­вав. Тем­ний, ди­кий, безг­луз­дий нарід! Че­рез якусь дур­ну ви­гад­ку, якусь нісенітну ле­ген­ду він ла­ден був роз­би­ти мені до­ро­гий апа­рат, скалічи­ти або й поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя. Та пиш­на, став­на гу­цулія зда­ва­ла­ся мені тоді розбійни­ка­ми, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я ла­явсь, та не міг із лай­ка­ми ви­ки­ну­ти злості, що кле­котіла у ме­не все­ре­дині. Вже до­ма я тро­хи зас­по­коївся, але ніч мав нес­покійну. Тяжкі сни, пе­ре­ри­ва­ючи сон, чер­гу­ва­ли­ся з прик­ри­ми спо­ми­на­ми, з якимсь глу­хим несвідо­мим по­чут­тям, що здійма­лось десь із гли­би­ни й тур­бу­ва­ло ме­не. На дру­гий день мені бу­ло не­доб­ре. Щось му­ли­ло на серці. Не­да­рем­но на­ма­гавсь я роз­ва­жи­ти се­бе в гос­тях, на за­баві. Як ішов, так і по­вер­тав сум­ний, розд­ра­то­ва­ний. Що за ма­ра? Нев­же ота не­щас­на при­го­да, що мог­ла б скінчи­ти­ся гірше, ніж скінчи­ла­ся, так ско­ло­ти­ла мій спокій? Я сер­дивсь, нарікав се­бе ма­зу­ном, лемішкою - ні, не по­ма­гає. Я втра­тив сон, апе­тит, в моє жит­тя влізло щось, з чим ніяк не мог­ла впо­ра­тись моя зви­чай­на урівно­ва­женість. Я пе­рес­тав ви­хо­ди­ти між лю­ди, ніко­го не прий­мав, я за­чи­нявсь у хаті із своїм нес­по­коєм, зі своїми дум­ка­ми. Але той тем­ний, ди­кий на­род, прок­ля­тий мною, і тут не да­вав мені спо­кою. Пам’ять упер­то ма­лю­ва­ла не­дав­ню при­го­ду, а дум­ки, як розд­ра­то­вані оси, на­посілись на мою го­ло­ву… Я ду­мав: по­руч жи­вуть лю­ди - одні без­помічні, здичілі з тем­но­ти, другі - освічені, узб­роєні в знат­тя - і не злу­ча­ються, не єдна­ються, мов­би Бог зна які кор­до­ни роз­лу­ча­ли їх. Се ме­не вра­жа­ло. Світло стоїть по­руч із тем­ря­вою і не роз­го­нить мо­ро­ку. Навіщо та­ке світло? Що во­но варт? Зга­да­лись мені кращі лю­ди, яких-но я знав: зга­да­лось, як на збірках од­но­думців маніфес­ту­ва­ли во­ни свою лю­бов до на­ро­ду (пам’ятаєте мої про­мо­ви? Мені й досі со­ром­но за них), - і я по­ба­чив, що у тих лю­дей, час­то-гус­то щи­рих, не стає чо­гось, не стає влас­ти­во зва­ги взя­ти розб­рат із жит­тям у привілей­ова­них класів і замість ве­ли­ких слів ро­би­ти хоч ма­ле, та справді по­жи­точ­не діло… Ог­ля­нув­ся я й на влас­не жит­тя - си­те, без­жур­не, по­рожнє. Що во­но мені да­ло? Чи мав я хоч од­ну чис­ту радість, чи хоч раз по­чув за­до­во­лен­ня од спов­нен­ня кра­щих, людських обов’язків, хоч пальцем, нап­рик­лад, кив­нув для то­го, аби в тій темній бе­зодні, яка не­дав­но ма­ло не пог­ли­ну­ла ме­не, хоч тро­хи роз­виднілось? Всі сі дум­ки не нові бу­ли для ме­не. Скільки раз я крас­но ви­го­ло­шу­вав їх на зібран­нях! Але ніко­ли досі сі дум­ки не чіпа­ли ме­не гли­бо­ко, та й ніко­ли не відно­сив я їх до влас­ної осо­би. Аж те­пер, під свіжим вра­жен­ням не­давньої при­го­ди, я чув, як ще­мить моє сер­це, не ма­ючи відповіді на пе­кучі пи­тан­ня, як му­чать ме­не ті дум­ки. Все те, з чим раніш го­див­ся ли­ше ро­зум, але не прий­ма­ла ос­лаб­ле­на во­ля, не пус­ка­ли до сер­ця егоїстичні по­буд­ки - все те з не­пе­ре­мож­ною си­лою вста­ло пе­ред ме­не і прик­ли­ка­ло сумління до відповіді. Годі вам роз­ка­зу­ва­ти де­тально про бо­ротьбу, яку я зчи­нив з со­бою, із своїми звич­ка­ми, зас­таріли­ми пог­ля­да­ми - скуч­но во­но бу­де, та й ви самі і так усе се най­кра­ще зро­зумієте… До­волі, що я, ху­дий і пох­му­рий, лед­ве плен­тавсь по світі. Знай­омі роз­пи­ту­ва­ли, чи не сла­бий я? А я й справді був сла­бий од зво­ру­ше­них ду­мок, роз­буд­же­но­го сумління, од по­рож­нечі жит­тя. І див­на річ! Відтоді я зне­на­видів свій апа­рат, на­че він був ви­ну­ват­цем моїх мук… Я зібрав усі фо­тог­рафічні при­чан­да­ли, ски­нув їх жуж­мом у ку­ток біля апа­ра­та і нак­рив усе чор­ним сук­ном. Сум­ний у жа­лобі по­зи­рав на ме­не з кут­ка мій ко­лишній при­ятель, але мені бу­ло не до нього…

І знаєте, чим скінчив­ся пер­ший акт моєї дра­ми? Го­ме­рич­ною гульнею!.. За два місяці я стільки ви­пив уся­ких трунків, що дру­го­му ста­ло б на ціле жит­тя… Два місяці п’яний ту­ман роз­пи­рав мені го­ло­ву, а на серці як нуд­но, так нуд­но… Тре­ба ма­ти залізний ор­ганізм, як у ме­не, аби вит­ри­ма­ти хоч два місяці та­ко­го жит­тя. Отож тіло вит­ри­ма­ло, та не вит­ри­мав збун­то­ва­ний дух… Я не за­лив черв’яка, що то­чив ме­не бе­зу­пин­но, тра бу­ло якось інше ря­ту­ва­тись…

І от од­ної без­сон­ної ночі я зва­живсь…

Я ки­нув служ­бу, про­дав свій апа­рат, до­ро­гу панську одіж, склав якусь копійчи­ну і ру­шив на се­ло, тільки вже не пос­лом від чор­но­го ца­ря, а від ца­ря яс­но­го, що йо­му най­мен­ня світло знат­тя і лю­бові.

Вас ди­вує, чо­го я став кра­ма­рем, а не пішов учи­те­лю­ва­ти або пи­са­рю­ва­ти?.. Так, ба­чи­те, зручніше. Тут я по­чу­ва­юся вільним, не­за­леж­ним, не знаю над со­бою жод­но­го конт­ро­лю, ніхто не втру­чається в моє при­ват­не жит­тя. Навіть яс­не око па­на ста­но­во­го не зу­пи­няється на такій ма­ленькій особі, як сільський кра­мар. А ма­ленькій особі тим ча­сом, уже хоч би че­рез її нез­начність, ліпше наб­ли­зи­тись до се­ля­ни­на, ліпше впли­ну­ти на нього, ро­би­ти діло.

- Тільки чи ба­га­то зро­бить од­на лю­ди­на? - до­дав Со­ло­ни­на по хви­левій за­думі.

Вечір не­помітно ми­нув. Крізь од­чи­не­не вікно ди­ви­лась на нас чор­на ніч, на світло лам­пи летіла роєм нет­ля і би­лась кри­ла­ми об скло, са­мо­вар ти­хо ви­во­див ос­тан­ню пісню, а ми ще дов­го, до пізньої до­би, ве­ли бесіду в бідно мебльованій кімнатці се­ред глу­хо­го рус­нацько­го се­ла.

З вірою, з за­па­лом не­офіта роз­гор­тав пе­ре­до мною Со­ло­ни­на план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спос­те­ре­жен­ня­ми, своїми ра­до­ща­ми й смут­ком, а я слу­хав і чув, як спо­чи­ває моє сер­це, як мені хо­четься ра­зом з ним і віри­ти, і надіятись.

Пізно ми об­ля­гай­сь тої ночі, а дру­гої дни­ни, ли­ше сон­це вста­ло й ту­ман заг­рав че­рез го­ру, а чор­но­гу­зи по стріхах, ви­тяг­шись на одній нозі, од­нос­тай­ним кле­ко­тан­ням віта­ли ранішнє сон­це, я по­ки­дав рус­нацьке се­ло, роз­буд­же­не до праці чу­до­вим літнім по­ран­ком…

17 січня 1897, Вінниця


ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила ба­ба зла­зи­ти з печі: ону­ка зас­лаб­ла i пот­ре­бу­ва­ла теп­ла. А що не бу­ло місця на лаві у тісній хаті, пос­ла­лась ба­ба долі. І син, i невістка на­че не ба­чи­ли то­го. Там во­на i ли­ши­лась.

З кут­ка, між две­ри­ма i мис­ни­ком, де на долівці во­на ле­жа­ла - ста­ра, за­бу­та смер­тю ма­ти,- все ви­да­ва­лось чуд­ним. Досі во­на ро­ка­ми ва­ля­лась на печі i звик­ла ди­ви­тись зго­ри вдо­ли­ну. Тоді си­нові діти зда­ва­лись дрібни­ми, сліпну­че око все спо­чи­ва­ло на біля­вих го­лов­ках або ло­ви­ло сер­ди­тi, при­биті нуж­дою об­лич­чя невістки i си­на, ко­ли проп­ли­ва­ли повз неї од две­рей до печі. І вже з-за ко­ми­на чу­лось, як бу­боніли їх го­ло­си.

Тепер все ви­рос­ло зра­зу. Діти, що спи­ня­лись над нею до мис­ни­ка i об­си­па­ли криш­ка­ми з хліба та вся­ким сміттям, си­нові чо­бо­ти, старі, на­мерзлі, важкі, як го­ри, i босі но­ги невістки, що ста­ва­ли пе­ред са­мим об­лич­чям та зак­ри­ва­ли ввесь світ. Те­пер во­на ба­чи­ла в печі в’юнкий во­гонь, що па­ли­во жер, а все ж вми­рав з го­ло­ду, чорні кут­ки попід лав­ка­ми, що роз­зяв­ля­ли без­зубі ро­ти i ди­ха­ли зог­ни­лою вогкістю. Ча­сом, ко­ли од­чи­ня­ли­ся двері, стовп білої па­ри, на­че ту­ман, сте­ливсь по долівці, зак­ри­ва­ючи все, i зда­ва­лось, що та­ка має бу­ти i смерть, ка­ла­мут­на, бе­зо­ка, з хо­лод­ком по но­гах Де ж во­на? Чо­му не при­хо­дить? Не док­ли­четься ба­ба. Бро­дить нав­ко­ло, а про ба­бу за­бу­ла. Чо­ловіка заб­ра­ла, за­ду­ши­ла се­ме­ро дітей, ось-ось не вид­ко, як по ону­ку прий­де. Скрізь по­ко­си­ла, пок­ла­ла цілі по­ко­си, а про ба­бу за­бу­ла. І чуд­но, i страш­но, що так труд­но умер­ти.

Довгими дня­ми i ще по дов­ших но­чах, ко­ли миші тов­чуться по згнилій кар­топлі i по ба­бинім тілі, а тар­га­ни ша­ру­дять ко­ло неї, як ко­ло ста­рої ганчірки, ле­жить ти­хенько ба­ба i од ча­су до ча­су ви­ки­дає з при­сох­лих гру­дей туж­ли­ве зітхан­ня, тон­ке, як ска­вуління сліпо­го ще­ня­ти:

- Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

- Нема на вас ско­нан­ня! Не да­ють спа­ти…- сер­ди­то бур­чить невістка, i лав­ка скри­пить під нею.

- Не-ма! - го­во­рить ба­ба у тон невістці i об­ли­зує яс­на, де бу­ли ко­лись зу­би, i ли­же зсохлі, за­палі все­ре­ди­ну гу­би.

Кисленького хо­четься бабі, ка­пуст­ки або роз­со­лу з-під огірків, а дрімо­та сплітає дійсність зі сна­ми: урив­ки ка­зок, от­че­на­ша i си­но­вi чо­бо­ти, важ­кi, як го­ри, що ли­ша­ють по собі мокрі сліди.

Потому сон рап­том ще­зає, як зми­тий во­дою, i ба­ба чує своє ма­леньке тіло, яко­му твер­до i зим­но ле­жа­ти долі, на то­ненькій ряд­нині, у вогкім кут­ку.

Нащо во­на? Ко­му потрібна? Жит­тя виїло си­лу з неї як луш­пин­ня з кар­топ­лi, ки­ну­ло в кут. А ду­ша міцно вче­пи­лась за ту ша­ба­тур­ку i не хо­че її по­ки­нуть.

Небагато місця зай­має ба­ба на свi­тi, ку­ток пiд мис­ни­ком, а всім за­ва­жає. Не­ба­га­то з’їсть хлi­ба, а й те при нужді ве­ли­ке. І знов ше­лес­нуть зiв’ялi ус­та, як су­хе лис­тя:

- Ох!.. Моя смер­тонько… де ти?

Тiло ча­сом про­ха­ло. З тої горс­точ­ки шку­ри й кiс­ток, з при­сох­ло­го жи­во­та, по­рожніх гру­дей до­бу­ва­лось не­пе­ре­мож­не, фан­тас­тич­не ба­жан­ня i заг­лу­ша­ло ро­зум:

- Мо-лоч-ка!

Тоді не­вiст­ку на­па­дав смiх. Не го­во­ри­ла нi­чо­го, а тряс­лась од смi­ху грудьми, ли­цем i жи­во­том, аж кут­нi бi­лi­ли мiж скрив­ле­ни­ми гу­ба­ми.

Бабi бу­ло так кривд­но. Не да­ють мо­лоч­ка.. Мо­лоч­ка не да­ють.

Вона з жа­лю кри­ви­лась, бур­ча­ла, їй до слiз мо­лоч­ка хтi­лось хоч зна­ла, що йо­го на­вiть сла­ба ди­ти­на не ба­чить.

Врешті не­вiст­ка ха­па­ла вi­ник i зак­ри­ва­ла ба­бу хма­рою пи­лу.

- Ноги прийміть. Ви­ки­ну в сi­ни ра­зом з сміттям!..

Баба прий­ма­ла но­ги i дов­го не­ви­дим­кою каш­ля­ла з-пiд мис­ни­ка.

Вдень її об­сi­да­ла дiт­во­ра, як п’яте­ро го­роб­цiв жов­то­ро­тих. Цi­лий ряд очей ди­вив­ся в рот бабі…

- Розкажiть каз­ку.

Рот розк­ри­вав­ся, як по­рож­нiй га­ман, i в ньому ши­пi­ли сло­ва - щось про ца­рен­ка, зло­то, до­ро­гi стра­ви Але язик ви­су­вав­ся, зли­зу­вав все роз­по­ча­те, і ба­ба кiн­ча­ла про iн­ше - про ко­би­ля­чу го­ло­ву або рись-ма­ти. Во­на вжи­ва­ла ста­ринні сло­ва, яких дi­ти не ро­зу­мi­ли. Їм бу­ло скуч­но.

- Бабо! Ко­ли ви пом­ре­те?

Вони роз­тя­га­ли зморш­ки на ба­биній шиї, що скла­лись ря­да­ми, як на ста­рiй ха­ля­вi, розг­ля­да­ли двi ша­ба­ту­ри гру­дей, мiж яки­ми заст­ряг мi­дя­ний крест, пi­дiй­ма­ли за­пас­ку i ма­ца­ли но­ги, су­хi, чор­нi, у жи­лах, як па­ти­ки з ко­рою, яки­ми ма­ти роз­топ­лює в пе­чi.

Вони хо­тi­ли б по­ба­чи­ти, як ви­ле­тить з ба­би ду­ша.

- Бабо! Ду­ша пташ­кою ви­ле­тить з вас?

Потому спи­на­лись до мис­ни­ка, то­ло­чи­ли нiж­ка­ми гру­ди i за­си­па­ли очi криш­ка­ми з хлi­ба.

Про смерть го­во­ри­ли i не­вiст­ка iз си­ном, го­лос­но, злiс­но, як про неп­ла­че­ну по­дать:

- Помре, чим бу­деш хо­ва­ти?

Син тiльки со­пiв та сер­ди­то зир­кав в ку­ток, а ба­ба бо­ялась то­дi кли­ка­ти смер­тi: ану ж прий­де, де то­дi взя­ти на по­хо­рон гро­шей? По­по­вi пла­ти, дош­ки до­ро­гi, а лю­ди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна бу­ла роз­ва­га в ба­би. Як тiльки за­бу­ва­ли за­чи­нить две­рi, крiзь них влi­та­ла з сi­ней зо­зу­ляс­тенька кур­ка i про­жо­гом бiг­ла до ба­би. Ви­тя­га­ла ко­рот­ку шию, ста­ви­ла бо­ком круг­леньке око, здiй­ма­ла лап­ку й че­ка­ла. І лиш ба­ба прос­тяг­не су­ху до­ло­ню з су­хи­ми криш­ка­ми хлi­ба, зо­зу­ляс­тенька цо­кає дзьобом в до­ло­ню і по­щи­пує ба­бу.

Ну й дос­та­ва­лось курці. Її би­ли по спині, аж во­на при­сi­да­ла, ви­га­ня­ли на­зад у сi­ни i кля­ли:

- Бодай ти здох­ла, трик­ля­та.

Краще б зак­ля­ли ба­бу. Мо­же б, ско­рi­ше по­мер­ла.

Мiркувала щось ба­ба. Дня­ми й но­ча­ми, по­тай, са­ма. Плям­ка­ли гу­би, очi ди­ви­лись уг­либ, ус­та скла­да­лись до сло­ва i не­рi­шу­че млi­ли. Ча­сом шеп­та­ла: «Си­ну!» - i за­раз бо­яз­ко мовк­ла та ог­ля­да­лась, чи не по­чув. То­дi зне­си­лені ру­ки і но­ги пок­ри­ва­лись кап­ля­ми по­ту і до со­роч­ки лип­ли, а ба­ба ле­жа­ла, як не­жи­ва.

Нарештi пе­ре­мог­ла­ся:

- Сину!..

Вiн щось ла­тав i, пев­но, не чув.

- Потапе!

- Чого?

- Ходи сю­ди.

- Чого там?

- Сядь ко­ло ме­не.

Вiн не­хо­тя звiв­ся i сiв на ла­вi пiд мис­ни­ком.

Великий i мок­рий чо­бiт сто­яв у неї пе­ред очи­ма, пок­рив­ши тiн­ню об­лич­чя.

- Пора вми­ра­ти.

- Знов кли­кать по­па? Ка­за­ли - вмру, вмру, а тiльки гро­шi дур­но од­дав по­по­вi.

Потап дра­ту­вав­ся i не ди­вив­ся на неї.

- Ех, ба­бо… ма­мо,- поп­ра­вив­ся вiн.

Жорстока склад­ка ляг­ла i зас­тиг­ла у нього мiж но­сом та бо­ро­дою, i щось нес­ка­за­не схо­ва­лось в нiй.

- Не тре­ба по­па. Бог грi­хам прос­тить i так. А от не мо­жу вмер­ти…

- Чув вже. Ка­за­ли.

- Забула за ме­не смерть… Не­ма ско­нан­ня… Хоч би ти до­поміг.

Баба за­во­ру­ши­лась у своїм ле­го­ви­щi. Він чув, як стук­ну­ла кістка но­ги об кістку, як яду­ха за­шипіла у гру­дях,- i во­ро­жа за­ну­да гру­бо вир­ва­лась з гор­ла у нього:

- Ну?

Але ба­ба ле­жа­ла вже ти­хо i спокійно щось го­во­ри­ла до се­бе, на­че крізь сон: -…Взяв син луб­ки, пок­лав ста­ро­го та й одвіз у про­вал­ля…

Потап підняв бро­ви.

- Що ви ска­за­ли?

Але ба­ба оп­ри­томніла.

- Я так… не­потрібна вже ста­ла, та й зай­ва. Ку­ток зай­маю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важ­ко зо мною, i мені важ­ко… Од­ве­зи ме­не в гай…

Він ще не ро­зумів, тільки ско­са гля­нув на матір.

- Поможи, си­ну… од­ве­зи в гай… Те­пер зи­ма, швид­ко зас­тиг­ну… Хіба бабі ба­га­то тре­ба? Раз-два дих­ну­ла, та й вже…

Щось війну­ло на нього од тих чуд­них слів, на­че згад­ка про давній, за­бу­тий сон, що за­че­пив тільки мо­зок кри­лом i далі по­ли­нув.

Не хотів слу­хать, а слу­хав.

- Гріха не бу­де… У гаю чис­то i біло… де­ре­ва - як свi­чi у церкві… Зас­ну, й про­ки­нусь, та й ска­жу: «Матінко бо­жа, не су­ди си­на, су­ди нуж­ду людську…». На те не зва­жай, що ска­жуть лю­ди. Як біда прий­де, де тоді лю­ди?.. Не­ма… За­ги­бай сам…

Мамине сло­во па­да­ло в нього, як зер­но в зго­то­ва­ну ни­ву; він чув се, i се пi­дiй­ма­ло у ньому не­щи­рий, чу­жий, роб­ле­ний гнів.

Нарешті встав з ла­ви i крик­нув сер­ди­то, більше до се­бе, аніж до неї:

- Не верзіть каз­на-чо­го… дав бог жи­ти - пош­ле i смерть… Спа­ли б вже кра­ще.

А ко­ли світло зга­си­ли i об­ляг­лись, йо­го дум­ки за­би­лись по хаті, лi­ни­вi, спу­тані, темні, як клу­бок хмар, i лиш інко­ли щось яс­не їх роз­ри­ва­ло.

Бог?

Ти ди­виш­ся з не­ба? Ди­вись.

Злiснi й хо­лодні бу­ли ті проб­лис­ки дум­ки.

Гріх?

Вся зем­ля у гріху. Хіба йо­го го­лод не гріхи си­тих?

Він гнав од се­бе дум­ки, особ­ли­во про те, що ста­ра го­во­ри­ла. А ра­зом з тим, на­че на­пе­рекір, ви­ри­на­ло з пам’яті напівза­бу­те, про що чув він од ма­ми або од ба­би своєї, як ко­лись, у дав­ни­ну ще, діти вби­ва­ли батьків. Ви­во­зи­ли в ліс або на по­ле i там по­ки­да­ли, по­ки не прий­де смерть. На­що жит­тя ста­ро­му? Ста­ре му­сить вми­ра­ти, мо­ло­де жи­ти. Так все на світі. Ста­ре лис­тя спа­дає, мо­ло­де на­рос­тає. Зи­ма ги­не, як над­хо­дить вес­на, зер­но гниє в землі, ви­пус­ка­ючи па­рость. Так все ве­деться, відко­ли світ.

Нажилась ста­ра, а вмер­ти не мо­же. Про­хає смерті - не дає бог. Хіба гріх по­мог­ти? І зно­ву щось тем­не пi­дiй­ма­ло­ся в ньому, як па­ра по­над гни­лим бо­ло­том, сти­ра­ло дум­ки, млоїло тіло i ви­га­ня­ло на чо­ло хо­лод­ний, сверб­ля­чий піт. Тьху! Тьху! Гос­по­ди бо­же! Жи­ву матір ви­волік з ха­ти…

Глибока ніч цілою ва­гою на­ля­га­ла на гру­ди та не да­ва­ла ди­хать, а дум­ки несміло знов ма­ца­ли мо­зок, во­ру­ши­лись і роз­гор­та­лись.

Згинь! Про­па­ди!.. Як бу­де, так бу­де… Що б лю­ди ска­за­ли? Лю­ди! Во­ни осу­дять. Ко­ли з го­ло­ду ги­неш з ма­ли­ми дітьми, ко­ли од біди виєш, як пес, ко­ли те­бе пе­че i крає - лю­дей не­ма. Не­ма на свi­тi страшнішої пуст­ки, як та, що зветься людьми. Лю­ди! Ха-ха!..

Потап не міг зас­ну­ти. Кру­тив­ся, здіймав го­ло­ву з ла­ви i по­си­лав ву­ха в ку­ток, під мис­ник. Там бу­ло ти­хо. І рап­том йо­му зда­ло­ся, що вже по всьому. Ма­ти в гаю, в хаті більше прос­то­ру, не­ма то­го стог­нан­ня, зай­во­го ро­та, не­ма вічної дум­ки, де взя­ти на по­хо­рон гро­шей. Йо­му аж лег­ше ста­ло.

Та ось зашк­ря­ба­ли ми­шi, за­товк­ли­ся під мис­ни­ком, i звідти оз­вав­ся нуд­ний, писк­ли­вий го­лос.

- Ой, моя смер­тонько… де ти?

Встав пізно.

День був ти­хий, важ­кий. Сіре пе­ре­пов­не­не не­бо зду­ши­ло зем­лю, а по ній ла­зив ту­ман, як неп­ри­ка­яні душі.

Треба бу­ло во­зи­ти гній. І він во­зив, важ­ко сту­па­ючи біля са­ней, сам сірий, як за­гус­лий ту­ман, i все ди­вив­ся вглиб се­бе, де щось осіло за ніч i сверд­ло.

Чогось по­ки­нув ро­бо­ту ра­но, за­вид­на. Зай­шов у ха­ту, по­ту­пав мовч­ки i вий­шов. Ще раз вер­нув­ся, став біля по­ро­га, але не ди­вив­ся під но­ги. Щось хтів ска­за­ти - i не зна­хо­див слів.

Мати мов­ча­ла.

Тоді він ки­нув на зем­лю важ­ко, на­пiв­сер­ди­то:

- Опам’ятались вже?

- Що ка­жеш? Га?

- Забули вчо­рашні дур­ниці?

- Ох… по­мо­жи мені, си­ну…

- Знов за своє?

- Одвези в гай…

Тоді він рап­том присів на­ка­ряч­ки, наб­ли­зив до ба­би своє ли­це, аж на неї війну­ло га­ря­че ди­хан­ня, i за­шеп­тав швид­ко i з свис­том:

- Кажіть, самі схотіли?

- Сама.

- Добре зміркуй­те: самі?

- Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одріза­ти хліба, але не одрізав i знов пок­лав на місце.

Не ди­вивсь нi на ко­го, але чув доб­ре, що всі вже зна­ють.

Не зди­ву­вав­ся, ко­ли жінка спокійно ска­за­ла:

- Треба літеп­ло гріти.

Значить, за­раз бу­дуть об­ряд­жа­ти ба­бу на смерть.

Тоді він бай­ду­же по­чав ди­ви­тись на ме­туш­ню.

Бачив, як діло­ви­то за­су­ва­ли у піч со­ло­му, як діти шеп­та­лись в кут­ку, на­че раділи, що «та­то од­ве­зуть ба­бу у гай», як ста­ра прос­тя­га­ла ру­ку з-під мис­ни­ка:

- Сорочку чис­ту дістаньте.

- А свічки, здається, не­ма в нас!..- дзвінко скрик­ну­ла жінка, i він поліз сам під об­ра­зи, де звик­ли хо­ва­ти верб­ну вос­ко­ву свічку.

Йому не слід бу­ло ди­ви­тись, як об­ряд­жа­ти­муть матір, i він вий­шов надвір.

А ко­ли по­вер­нув­ся, во­на вже ле­жа­ла го­то­ва на лаві, су­ха, ма­ленька, як справ­ле­на кур­ка, з хрес­том на гру­дях,- i чисті п’яти стир­ча­ли з-під чор­ної вов­ни за­пас­ки, як в не­жи­вої.

«Скінчили?» - хотів він спи­та­ти, але не спи­тав, бо ба­чив, що тільки на нього й че­ка­ють.

Він підійшов до ла­ви.

- А мо­же б, ви теє…

Вона за­хи­та­ла су­хеньким об­лич­чям, на яко­му ляг­ли нові вже тіні.

Тоді він рішу­че підійшов ближ­че, поцілу­вав ру­ку i гу­би, а во­на бла­гос­ло­ви­ла йо­го су­хи­ми, як осінні гілляч­ки, ру­ка­ми.

Тепер підхо­ди­ли всі, мо­ло­ди­ця i діти, i цілу­ва­ли ба­бу.

А ба­ба зле­генька крек­та­ла; їй бу­ло доб­ре, що чу­ла на гу­бах теплі ус­та.

Невістка схлип­ну­ла навіть, але за­раз за­мовк­ла, ко­ли По­тап пос­пи­тав про ве­ре­ту.

- Нащо тобі?

- Треба б нак­ри­ти…

- Гляди ж, на­зад при­ве­зи.

Потап взяв ма­му на ру­ки i виніс. Од­чи­ни­ли­ся двері, хо­лод пішов по хаті, i в чор­ний мо­рок сіней вско­чив од­ра­зу ди­тя­чий рев.

На са­нях бу­ло сінце. По­тап підмос­тив йо­го бабі під бо­ки, пок­рив її ве­ре­тою i, бе­ру­чись за віжки, спи­тав:

- Добре вам, ба­бо?

«Знов «ба­бо»,- по­ду­мав, але не мав зва­ги поп­ра­вить.

- Не за­будь же ве­ре­ти…- знов при­га­да­ла жінка, ко­ли сідав на са­ни.

Коняка ру­ши­ла за­дом - i ба­ба поп­ли­ла. Їха­ти бу­ло зо три верс­ти по­лем, що по­чи­на­лось за­раз од ха­ти. Ніч впа­ла зра­зу i про­ковт­ну­ла обрій. Тільки близькі сніги біліли, i ту­ман одя­гав в іній на ніч де­ре­ва.

Мовчали. Що бу­ло го­во­ри­ти? Раз - нуж­да дав­но замк­ну­ла йо­му ус­та i про­мов­ля­ла тільки у серці, а дру­ге - щось вста­ло таємне i по­лох­ли­ве між жи­вим тілом на са­нях i ним, чо­го не зва­жав­ся про­га­нять сло­вом.

Уважно ди­вив­ся, як ко­би­ла кру­ти­ла по­кош­ла­ним за­дом, на яко­му осідав уже іній, i ду­мав, що тре­ба вріза­ти січки, мірку­вав, ко­ли кра­ще око­ло­ти од­вез­ти в січкар­ню: чи сьогодні, як по­вер­не до­до­му, чи, мо­же, завт­ра. По­то­му зга­дав, що за­був узять ру­ка­виці, що не по­мив ру­ки од гною, і те­пер во­ни на­че в корі.

Йому зда­ло­ся, що ста­ра щось скри­пить. Обер­нув­ся на­зад і крик­нув:

- Чого хо­че­те? Га?

Він розібрав на­си­лу. Во­на пи­та­ла, чи во­ни їдуть Ми­ки­ти­ним по­лем.

- Микитиним? Га-га! Ми­ки­та дав­но по­мер. Вже й по­ле йо­го про­да­ли си­ни.

- Кому про­да­ли?

- Тут ціла історія бу­ла.

Він ожи­вив­ся, обер­тав­ся на­зад, кри­чав, щоб ма­ти чу­ла, сту­кав пу­жал­ном в са­ни, ма­хав ру­ка­ми, ра­дий, що мо­же кри­ком прог­на­ти те таємни­че i по­лох­ли­ве, що сто­яло між ни­ми.

Сани йшли у за­то­ки, сту­ка­лись ко­пи­ла­ми, а він одс­тав­ляв но­гу i упи­рав­ся в тверді краї до­ро­ги, як звик се ро­би­ти, ко­ли ви­во­зив гній. Хвиськав ко­би­лу… Ньо-о! І знов обер­тав­ся на­зад.

Вони раді бу­ли обоє, що зно­ву жи­вуть спільним жит­тям, як ще тоді, ко­ли ста­ра мог­ла хо­ди­ти по світі.

Баба хти­во ло­ви­ла ті но­ви­ни. Во­на нічо­го то­го не чу­ла. Що мож­на по­чу­ти, ва­ля­ючись десь під мис­ни­ком? А той Ми­ки­та сва­тав її… Хе-хе!

Не поміти­ли навіть, як обс­ту­пив їх гай.

Потап спи­нив ко­ня­ку.

- Не змерз­ли? - підійшов він до ба­би.

- Hi.

- Приїхали вже.

Баба за­раз хотіла підня­тись, але впа­ла на­зад.

- Пождіть ще, по­леж­те.

Він одійшов у гай, по­ри­на­ючи гли­бо­ко в сніг i шу­ка­ючи місця. Виб­рав під ду­бом, на гла­денькім горб­ку, i на­го­лос ска­зав:

- Тут доб­ре бу­де.

Потому по­ди­вив­ся нав­ко­ло.

В гли­бокій тиші сну­ва­ли де­ре­ва біле ме­ре­жи­во гілок, на­че зби­ра­лись за­ки­нуть невід в гли­бокі во­ди не­ба, де не­яс­но тремтіли зо­ло­тою лус­кою, мов риб­ки, зорі.

«Краще, ніж в церкві»,- по­ду­мав.

Наніс сю­ди сіна, зро­бив для ма­ми ло­же i пок­лав ста­ру навз­на­ки.

Хотів нак­ри­ти ве­ре­тою но­ги, але во­на не да­ла:

- Не тре­ба… візьми до­до­му, в ха­зяй­стві здасться.

«А здасться»,- по­ду­мав він i одк­лав набік ве­ре­ту. Але за­раз роз­ду­мав i пок­рив ма­му до го­ло­ви.

Вона покірно ви­тяг­ла ру­ки по­верх ве­ре­ти, а він склав їх на гру­дях, як у мер­ця. По­то­му засвітив свічку i заст­ро­мив між пальці.

«Що б ще зро­би­ти»? - по­ду­мав.

Встав на коліна, прос­то у сніг, і ткнув­ся ли­цем в зло­жені ру­ки.

Теплий дух вос­ку, що та­нув, стіка­ючи вниз, підняв у йо­го гру­дях гірке щось i ка­ла­мут­не, яке не ма­ло слів. Хотів роз­ка­за­ти ціле жит­тя, всі свої крив­ди, отут, се­ред тиші, де де­ре­ва сто­яли, як свічі у церкві, на тих твер­дих ру­ках, що ско­ро пе­ред бо­гом свідчи­ти бу­дуть про свою пра­цю, а тільки про­мо­вив:

- Простіть ме­не, ма­ма…

- Хай бог про­щає… - І вдру­ге… i втретє…

Мав уже звес­тись, щоб був кінець на­решті, ко­ли по­чув, що ма­ти щось шеп­че.

Перевів очі на її вид, що та­нув, зда­ва­лось, як жов­тий віск свічки.

- Що, ма­мо?

Вона ста­ре­че плям­ка­ла ро­том, кри­ви­ла ус­та, аж відкри­ва­лись си­няві яс­ла, і не­мов прос­тог­на­ла:

- Не ріжте зо­зу­ляс­тої кур­ки… во­на бу­де нес­ти­ся…

З напівзгас­ло­го ока у ба­би стіка­ла сльоза.

Він обіцяв. Заріза­ти кур­ку!.. Хіба кур­ка му­жицька стра­ва?

Тепер вже все? Він встав на но­ги, вкло­нив­ся i побрів по снігу.

Упав з роз­го­ну на са­ни і вда­рив ко­ня­ку. Ко­би­ла мах­ну­ла за­дом i по­нес­ла, б’ючи са­ня­ми об пнi де­рев, підки­да­ючи ни­ми на всіх ви­бо­ях.

А ко­ли в гоні ото­му він озир­нув­ся на­зад, свічка ти­хо i рівно па­ла­ла поміж де­ре­ва­ми, не­мов зірка ра­зом з інеєм спус­ти­лась на зем­лю i спо­чи­ва­ла в снігу. І зра­зу лег­ко зро­би­лось. Ва­га зсу­ну­лась рап­том з пле­чей. Втяг­нув у се­бе мо­роз­не повітря, по­чув по­рож­ня­ву в гру­дях i за­пов­нив ту пуст­ку ди­ким, сер­ди­тим кри­ком:

- Ньо! Стер-рво!..

Хилитався на са­нях, мов п’яний, мов з яр­мар­ку їхав, по­мо­го­ри­чив­ши доб­ре, все бу­ло бай­ду­же, нічо­го не страш­но, i по коліна мо­ре.

Коняка ви­нес­ла в по­ле, вто­ми­лась i поч­ва­ла­ла сту­пою.

Тоді йо­му рап­том прий­шов на пам’ять один ди­тя­чий день.

Була неділя. Вся ха­ти­на спов­не­на сон­цем. Йо­го кортіло швид­ше до хлопців i страх не хотілось зміня­ти чор­но­го хус­тя. Але ма­ти зло­ви­ла, і хоч він пла­кав, наділа на нього чис­ту i білу хо­лод­ну со­роч­ку. Роз­че­са­ла во­лос­ся i вже на по­розі за па­зу­ху вкла­ла га­ря­чий пиріг. Пиріжок пік йо­му гру­ди, але він вий­няв йо­го на ву­лиці, тільки як був се­ред хлоп­цiв. Йо­му бу­ло приємно, що всі ди­ви­лись, як він ку­сав пиріг i ви­ко­лу­пу­вав пальцем зсе­ре­ди­ни сли­ви.

Більше нічо­го не міг зга­да­ти.

Ще бу­ло гар­но, як та­то по­мер­ли. Зібра­лось ба­га­то лю­дей, їли ка­пус­ту, пах­ло ко­ли­во ме­дом, i чорніли на ньому, як му­хи, род­зин­ки.

Тоді він наївся.

Він їхав далі, все глиб­ше в по­ле. Ко­ня­ка так побіліла, що зли­ва­ла­ся з снігом, за­те не­бо чис­тим ста­ло і чор­ним…

«Микитине по­ле… Сва­тав ме­не Ми­ки­та… Хе-хе!..»

По небі пли­ла са­мот­ня біленька хма­рин­ка, як тінь го­лу­би­них кри­лець.

Одвiв очі од хмар­ки, ску­лив­ся весь. Щось хо­лод­не за­лос­ко­та­ло під грудьми. Мо­же, то не хма­рин­ка, а ду­ша ма­ми пли­ве? І дум­ки побігли на­зад. Ле­жить в гаю са­мот­ня, на хо­лоднім ложі, як підстре­ле­ний птах, ди­виться в не­бо крізь сльози. Тільки свічка пла­че над нею і ка­па га­ря­чий віск на сухі, до смерті зло­жені ру­ки.

Треба ж бу­ло од­во­зить… Пос­лу­хав, са­ма схотіла, а мог­ло б бу­ти інак­ше. Мог­ло б бу­ти…

Тут він зас­тиг. За­гу­бив по­ле, не­бо, ко­ня­ку. Один об­раз вхо­пив­ся йо­го уяви, пок­ри­ва­ючи все. …Тільки що ви­нес­ли ма­му на кла­до­ви­ще, з ко­руг­ва­ми, з по­па­ми, по-хрис­ти­янськи. В хаті на­род. Смач­но па­рує стра­ва. «Ви­пий­те, сва­те, за ду­шу небіжки… Хай бу­де царст­во не­бес­не…» Пе­че горілка в горлі i в жи­воті… Гомін нав­ко­ло… Теп­лом ди­ха чес­на гро­ма­да, i ди­ха з по­лу­мис­ка ва­ре­не м’ясо. «Ви­пий­мо ще… доб­ра бу­ла небіжка…» Сту­ка­ють лож­ки об мис­ку, ла­со плям­ка­ють гу­би, блис­кучі од са­ла, си­та ду­ша на­че па­рує, одк­ри­та для інших, хо­четься пла­кать, або співа­ти… «Та не­ма гi-iрш ніко-о-ому…» - «Ви­пий­мо, ку­монько лю­ба, за душі по­мер­лих…»

Йому зро­би­лось душ­но.

- Половину го­ро­да мож­на б зас­та­вить,- ска­зав на­го­лос i аж здриг­нув­ся.

Хто се ска­зав?

Озирнувся нав­ко­ло. Ко­ня­ка лед­ве пе­рес­тав­ля­ла но­ги, ту­ман знов десь узяв­ся, сти­рав вер­ха­ми не­бо, до­ла­ми по­ле i сіяв нуд­не щось i безп­росвітне.

Треба бу­ло прог­на­ти лу­ка­вий об­раз. Він на­ма­гав­ся зга­дать щось з то­го, що піп ка­зав у церкві, що го­во­ри­лось між людьми отак, для го­диться. Ду­мав про гріх, про ду­шу, про мо­лит­ви цер­ковні, хрис­ти­янські зви­чаї. «Ша­нуй батька і матір твою…» Але все те бу­ло хо­лод­не і та­ну­ло враз у теплі при­над­них кар­тин, які ма­лю­ва­ла уява.

«Одна у нас ма­ти i од­на смерть,- го­во­рив він до се­бе i слу­хав ра­зом: - «Час­туй­тесь, ку­мо… пий­мо за душі по­мер­лих…». По­ри­нав в гомін, в теп­ло го­лосів, у смак мас­ної стра­ви, у свя­то i радість жи­во­го тіла.

Хати вже виднілись.

Тоді він рап­том підняв­ся на са­нях, по­ди­вив­ся впе­ред, озир­нув­ся на­зад се­бе i за­вер­нув кру­то ко­ня­ку;

- Ньо-о, стер-во! І понісся в ту­ман, се­ред клаптів зби­то­го снігу, що ви­ки­да­ла на нього ко­ня­ка, на­зад, по ба­бу…


СМІХ

Оповідання

Бліда, не­вис­па­на пані На­та­ля од­хи­ли­ла двері з спальні в сто­ло­ву, де вже сти­ра­ла по­ро­хи Вар­ва­ра. Защібу­ючи на хо­ду білу ранішню блу­зу, во­на ти­хо і на­че з ост­ра­хом пос­пи­та­ла:

- Ви ще не од­чи­ня­ли вікон­ниць?

Варвара ки­ну­ла стир­ку і на­ва­жи­лась бігти.

- Зараз по­од­чи­няю.

- Ні… ні, не тре­ба… Хай бу­дуть за­чи­нені цілий день! - бист­ро й на­ля­ка­но на­ка­за­ла во­на най­мичці.

Кремезна Вар­ва­ра зди­во­ва­но підня­ла на неї своє ши­ро­ке, зем­лис­то­го кольору об­лич­чя.

- Сьогодні десь нес­покійно в го­роді. Лихі лю­ди хо­дять те­пер раз у раз по ву­ли­цях. Ко­ли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на ба­зар. Чи в нас є що ва­ри­ти?

- М'яса не­ма.

- То нічо­го. Обійдеться… Варіть, що є. На ву­ли­цю ж не ви­ходьте і ніко­го не пус­кай­те в ха­ту. Нас не­ма вдо­ма… ро­зумієте? Усі виїха­ли. Хіба хто з знай­омих, то інше діло.

Пані На­та­ля го­во­ри­ла ті сло­ва при­ти­ше­ним го­ло­сом сли­ве на ву­хо Вар­варі, а її ясні ко­рот­ко­зорі очі нес­покійно тоді блу­ка­ли.

Коли Вар­ва­ра вий­шла, пані На­та­ля розг­ля­ну­лась по хаті. В хаті сто­яв прис­мерк, і тільки жовті сму­жеч­ки світла про­би­ва­лись крізь шпа­ри за­чи­не­них вікон­ниць та роз­тя­га­лись в повітрі ка­ла­мут­ни­ми течійка­ми. Пані На­та­ля по­тор­са­ла залізні про­го­ничі од вікон­ниць, поп­ра­ви­ла гай­ки і ти­хо по­су­ну­ла в інші ха­ти, зігну­та і біла, як ма­ра. Ог­ля­да­ючи всі вікон­ниці од ву­лиці, во­на прик­ла­да­ла ча­сом до вікна ву­хо і нап­ру­же­но слу­ха­ла. Звідти нес­лись якісь не­ви­разні, змішані згу­ки, що ви­да­ва­лись їй ча­сом нез­ви­чай­ни­ми та три­вож­ни­ми.

Вона ду­ма­ла про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Ма­ло ще топ­та­ли лю­дей кіньми, не до­волі про­ли­ли крові, - тре­ба бу­ло ще нацьку­ва­ти тем­ний на­род на інтелігенцію. Скільки во­на про­ха­ла чо­ловіка: поїдьмо ку­ди на сей час, за­берім діти - не схотів… і от те­пер до­че­ка­ли­ся… Ах, бо­же! І за що ж? Їй ми­мохіть при­га­да­лись брудні, безг­луз­до скла­дені, бру­тальні відоз­ви, яки­ми від кількох днів за­си­пу­ва­но місто. Скли­ка­ли би­ти та різа­ти всіх во­рогів уря­ду. Там ви­раз­но сто­яло і їх прізви­ще. Так, ад­во­кат Ва­лер'ян Чу­бинський… Се прізви­ще бу­ло не­на­вис­не поліції, й те­пер во­но сто­яло у спис­ках…

В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

- Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

- Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці? - пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

- Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

- Що ж там… спокійно?

- Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

- Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

- А хто їх знає… лю­ди…

- Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

- В ру­ках? Ціпки бу­ли.

- Ціпки?

- Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

- Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..

- Варваро! Вар­ва­ро-о! - по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­това­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го. - Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?

Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.

Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.

- Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…

- От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.

- Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…

У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.

Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.

Незабаром Вар­ва­ра внес­ла са­мо­вар. Всі сіли до сто­лу.

В хаті бу­ло тем­но і якось чуд­но. Жовті зай­чи­ки світла тремтіли на стінах і на бу­феті, вітер рвав вікон­ниці і сту­кав ни­ми. Діти - хлоп­чик і дівчин­ка, - зди­во­вані нез­ви­чай­ною обс­та­нов­кою, шеп­та­лись поміж се­бе, пан Ва­лер'ян розд­ра­то­ва­но та­ра­ба­нив по столі пальця­ми. Склян­ка чаю хо­ло­ла пе­ред ним, а він не­терп­ля­че за­ку­су­вав свою біля­ву ріденьку борідку та ди­вивсь ку­дись по­верх оку­лярів. Вже кілька днів помічав він якихсь не­пев­них лю­дей, що сте­жи­ли за ним, ку­ди б він не йшов. По но­чах біля вікон бов­ваніли якісь темні фігу­ри і тис­лись попід пар­ка­ни, ко­ли на них звер­та­ли ува­гу. А вчо­ра, про­хо­дя­чи по ву­лиці, ви­раз­но по­чув по­зад се­бе лай­ку, що на­пев­не відно­си­лась до нього. «Ора­тор, ора­тор»,- злісно шипів який­сь здо­ро­вен­ний чор­ний хлоп і блим­нув на нього очи­ма, ко­ли він озир­нув­ся. Пан Ва­лер'ян нічо­го не ска­зав про те жінці, щоб не тур­бу­ва­ти її. І враз про­май­ну­ло у нього пе­ред очи­ма ціле мо­ре голів… го­ло­ви, го­ло­ви й го­ло­ви… впрілі, загріті об­лич­чя і ти­сячі очей, що ди­ви­лись на нього з ту­ма­ну си­зо­го ви­па­ру. Він го­во­рив. Якась га­ря­ча хви­ля би­ла йо­му в ли­це, вліта­ла з відди­хом у гру­ди. Сло­ва виліта­ли з гру­дей, як хижі пта­хи, сміли­во й влуч­но. Про­мо­ва, здається, уда­лась йо­му. Йо­му вда­лось так прос­то й яск­ра­во зма­лю­ва­ти про­ти­лежність інте­ресів тих, хто дає ро­бо­ту, і тих, що му­сять її бра­ти, що навіть са­мо­му ся річ ста­ла яснішою. І ко­ли йо­му плес­ка­ли, він знав, що то б'є в до­лоні роз­буд­же­на свідомість… Так, але що бу­де сьогодні?.. Чи бу­де що справді сьогодні?

Чубинський гля­нув на жінку. Во­на сиділа ви­тяг­не­на і прис­лу­ха­лась. На блідо­му об­личчі зас­тиг ви­раз на­ля­ка­но­го пта­ха.

Ті за­чи­нені вікна справді дра­ту­ють. Що там за ни­ми, на ву­ли­цях, на тих невідо­мих річках, яки­ми пли­ве чу­жий тобі на­род, що кож­ної хвилі ла­ден розілля­тись мо­рем прист­расті та за­то­пи­ти бе­ре­ги?

Раптом щось грюк­ну­ло в вікон­ни­цю.

Пані На­та­ля аж підско­чи­ла на стільці.

На хви­ли­ну всі заніміли.

- Ну, чо­го ти жа­хаєшся? - роз­сер­див­ся пан Ва­лер'ян. - Пев­но, діти, пус­ту­ючи, за­че­пи­ли вікон­ни­цю, як се час­то бу­ває, а ти за­раз не знать що по­ду­ма­ла…

З кухні вбігла Вар­ва­ра.

- Що ста­ло­ся, Вар­ва­ро? - на­ля­ка­лась пані На­та­ля.

- Панич Гор­ба­чевський прий­шли… Во­ни че­рез двір зай­шли до кухні.

- А-а!.. не­хай за­хо­дить, не­хай…- Сту­дент Гор­ба­чевський уже ви­хи­ляв­ся з-за спи­ни Вар­ва­ри.

- Що там чу­ва­ти, роз­ка­зуй­те!.. - привітав­ся до нього гос­по­дар.

- Здається, по­га­но. Цілу ніч, ка­жуть, у Ми­кит­ки був чор­но­со­тен­ний мітинг. [30] Пи­ли і ра­ди­лись, ко­го ма­ють би­ти. На­сам­пе­ред буцім пок­ла­ли зни­щи­ти «ра­торів» та «до­мок­ратів»…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь, пані… мо­же, нічо­го й не бу­де. На ву­ли­цях який­сь не­пев­ний рух. Бро­дять куп­ка­ми по три-чо­ти­ри… Об­лич­чя сер­диті, су­ворі, а очі хижі, лихі, так і світять вог­нем, як вгля­нуть інтеліген­та… Дай­те мені чаю…

Пані На­та­ля трем­тя­чи­ми ру­ка­ми нал­ля­ла склян­ку чаю і, розп­люс­ку­ючи по до­розі, по­да­ла сту­ден­тові.

- Ну, що ж далі? - пи­тав­ся пан Ва­лер'ян, зри­ва­ючись з місця та біга­ючи по хаті.

- Спасибі. Прой­шов че­рез ба­зар. На­ро­ду ба­га­то. Там роз­да­ють горілку. Ідуть якісь таємні на­ра­ди, але про що го­во­рять - труд­но ска­за­ти. Чув тільки кілька фамілій: Ма­чинсько­го, Залкіна, ва­шу…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь. В неділю зви­чай­но більше на­ро­ду і п’ють горілку… Чи не мож­на поп­ро­ха­ти хліба? Спа­сибі. А все-та­ки ди­ву­юся, чо­му ви не виїха­ли на сей час з го­ро­да? Біжу оце до вас - ба­чу: вікон­ниці за­чи­нені, зна­чить, ніко­го не­ма, забіг тільки пос­пи­та­ти - ку­ди й чи на­дов­го, - аж ви тут си­ди­те собі… Ви ри­зи­куєте, ви ду­же ри­зи­куєте…

- От ба­чиш. Чи ж я не ка­за­ла, чи ж я не бла­га­ла йо­го - поїдьмо ку­ди, за­берім діти…- ма­ло не пла­ка­ла пані На­та­ля, при­тис­ка­ючи ру­ки до гру­дей та див­ля­чись на гос­тя бла­га­ючим пог­ля­дом, як тоді на чо­ловіка.

- Ет, що те­пер про се го­во­ри­ти! - розд­ра­то­ва­но скрик­нув пан Ва­лер'ян і далі бігав по хаті. Він ку­рив папірос­ку за папірос­кою і роз­би­вав го­ло­вою хма­ри синього ди­му, що повз­ли за ним дов­ги­ми хви­ля­ми, як ту­ман в го­рах.

- Ах, що ро­биться… що тільки ро­биться…

Се го­во­рив хтось інший ви­со­ким жіно­чим го­ло­сом.

Всі обер­ну­лись до две­рей з кухні, звідки, впус­ка­ючи на мить світло, влетіла в сто­ло­ву ма­ленька круг­ленька жінка. Ша­поч­ка з'їха­ла в неї на бік го­ло­ви, ру­де во­лос­ся розтріпа­лось і па­ла­ло, на­че во­на при­нес­ла на ньому по­же­жу з ву­лиці.

- Ах, як тут тем­но. Де ви? Де ви? - Во­на ні з ким не привіта­лась, підбігла до сто­лу і впа­ла на стілець.

- Мої милі, мої до­рогі… ви ще живі? А я ду­ма­ла… Вже по­ча­ло­ся… Юр­ма хо­дить по ву­ли­цях з царським порт­ре­том. Я тільки що ба­чи­ла, як би­ли Сіка­ча…

- Котрого?

- Молодшого, сту­ден­та… Не зняв шап­ки пе­ред порт­ре­том. Я ба­чи­ла, як йо­го, уже без шап­ки, чер­во­но­го, в по­дертій ту­журці, зігну­то­го вдвоє, ки­да­ли з рук до рук і всі би­ли. Очі в нього такі ве­ликі, чер­воні, бо­жевільні… Ме­не об­хо­пив жах… Я не мог­ла ди­ви­тись… І знаєте, ко­го я ба­чи­ла в юрмі? На­род… Се­лян… в сірих свят­них сви­тах, в ве­ли­ких чо­бо­тях, прос­тих ста­теч­них хлібо­робів… Там бу­ли лю­ди з на­шо­го се­ла, тихі, спокійні, працьовиті…

- То гірший еле­мент, Те­тя­но Сте­панівно, - обізвав­ся сту­дент Гор­ба­чевський.

- Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учи­те­люю в то­му селі… А те­пер втек­ла звідти, бо ме­не хотіли по­би­ти: то ста­ра ди­ка не­на­висть до па­на, хто б він не був. У нас усіх зруй­ну­ва­ли. Ну, ще там ба­га­тих… Але ко­го мені жаль, то на­шої сусідки. Ста­ра вдо­ви­ця, бідна. Один син у Сибіру, дру­гий в тюрмі си­дить… Тільки й ли­ши­ло­ся, що ста­ра ха­та та сад. І от зни­щи­ли все, розібра­ли ха­ту по бру­сові, сад ви­ру­ба­ли, книж­ки синів по­дер­ли… Во­на не хотіла про­ха­ти, як другі. А де­які ви­хо­ди­ли на­зустріч юрмі з об­ра­за­ми, з дрібни­ми дітьми, ста­ва­ли на коліна в грязь і бла­га­ли ціли­ми го­ди­на­ми, ру­ки му­жи­кам цілу­ва­ли… І тих по­ми­лу­ва­ли…

- Ах, жах який, - шеп­ну­ла якось ме­ханічно пані На­та­ля.

Вона все ще сиділа ви­тяг­не­на, нап­ру­же­на, не­мов чо­гось че­ка­ла.

- Тс… цитьте…- не­терп­ля­че пе­ре­би­ла во­на роз­мо­ву.

З ву­лиці донісся да­ле­кий га­лас.

Усі за­мовк­ли, обер­ну­лись до вікон і, ви­тяг­ши шиї, зав­мер­ли в увазі.

Шум не­мов наб­ли­жав­ся. Бу­ло в ньому щось подібне до да­ле­кої зли­ви, до глу­хо­го ур­чан­ня звірів. «А-а-а… а-а-а…» - од­би­ва­ли ви­сокі стіни змішані згу­ки, і тут десь близько по­чу­лось ту­потіння ніг по камінню ву­лиці.

- А, підлість… підлість… Я йду на ву­ли­цю…- стре­пе­нув­ся Чу­бинський і забігав по хаті, чо­гось шу­ка­ючи.

Але на нього на­ки­ну­лись всі. Во­ни кри­ча­ли на нього при­ти­ше­ни­ми, зміне­ни­ми го­ло­са­ми, що він не по­ви­нен ви­хо­ди­ти, бо йо­го тільки шу­ка­ють, що там він нічо­го не вдіє, що не мож­на ки­да­ти жінку й діти. Жінка ка­за­ла, що вмре без нього.

Тим ча­сом га­лас змен­шав­ся і ско­ро за­тих.

Тільки на­ля­кані діти пла­ка­ли в кут­ку, хли­па­ючи все го­лосніше.

- Варваро! Вар­ва­ро! - гу­кав пан Ва­лер'ян. - За­беріть дітей у дру­гу ха­ту, вти­хо­мир­те як-не­будь…

Ввійшла Вар­ва­ра, важ­ка, спокійна, з чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми, і за­го­во­ри­ла до дітей так, що во­ни зра­зу за­мовк­ли. Во­на об­ня­ла їх ти­хи­ми гру­би­ми го­ли­ми ру­ка­ми і заб­ра­ла до се­бе.

В сто­ловій теж ста­ло спокійніше.

- Які ви щас­ливі, - обізва­лась Те­тя­на Сте­панівна, - маєте та­ку слав­ну най­мич­ку.

Пані На­та­ля зраділа, що знай­шла хоч один яс­ний пункт се­ред тих страш­них подій, на яко­му мож­на спо­чи­ти.

- О! Моя Вар­ва­ра - зо­ло­та жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, роз­суд­ли­ва, при­хильна. І, уявіть собі, бе­ре всього-на-всього три кар­бо­ванці на місяць…

- Добрий ха­рак­тер має, - до­дав пан Ва­лер'ян. - Чет­вер­тий рік слу­жить… Ми звик­ли до неї, во­на до нас… І дітей лю­бить.

Поговоривши на ту те­му, гості по­ча­ли про­ща­тись, але тут Те­тя­на Сте­панівна зга­да­ла, чо­го во­на, влас­ти­ве, прий­шла. Їй здається, що па­нові Ва­лер'янові після йо­го про­мов на мітин­гах не­без­печ­но сидіти вдо­ма. Луч­че б пе­ре­че­ка­ти сей ли­хий день десь у сусідів, в пев­но­му місці.

Горбачевський пе­ре­чив. Нав­па­ки, луч­че сидіти вдо­ма, не з'явля­тись на ву­лиці. Квар­ти­ри їхньої доб­ре не зна­ють, бо во­ни не­дав­но пе­реїха­ли сю­ди, а ко­ли по­ба­чать замк­нені вікон­ниці, то по­ду­ма­ють, що дім по­рожній.

- Ні, ні, я ли­шу­ся вдо­ма… Що бу­де, те й бу­де…- зас­по­ко­ював їх на про­щан­ня Чу­бинський.

Чоловік і жінка ли­ши­лись самі. Він бігав по хаті се­ред хмар з ди­му, не­мов хотів роз­би­ти нес­покій.

Пані На­та­ля сиділа приг­ноб­ле­на.

Нарешті Чу­бинський сів біля жінки.

- Ну, не тур­буй­ся ж так ду­же, - за­го­во­рив він до неї, на­ма­га­ючись бу­ти спокійним. - Ніхто нас не за­че­пить… От по­гу­ка­ють тро­хи та й розійдуться…

- Я… я спокійніша… Ти не звер­тай ува­ги… так, тро­хи нер­ви… Я теж га­даю, що нічо­го не бу­де…

Вона лед­ве здер­жу­ва­ла се­бе, щоб не тремтіти.

- Я пев­ний, що хуліганів ма­ло, на­род не піде за ни­ми…

- Та-ак, пев­но, що хуліганів… -…І не дійде до то­го, щоб про­ли­ва­лась кров…

- Ах, бо­же!.. пев­но, не дійде до то­го, щоб…

Тепер, ко­ли во­ни ли­ши­лись самі, без лю­дей, в сій темній хаті, ото­ченій чимсь грізним і невідо­мим, та на­ма­га­лись скри­ти в роз­мові один од од­но­го свої дум­ки і свій нес­покій, три­во­га зрос­та­ла, зби­ра­лась круг них, не­мов грим­ля­чий газ.

Бо чи ж він го­ден опер­тись сліпій злобі ди­кої ма­си, яка не знає, що чи­нить, він, без­зброй­ний! Во­на те зна­ла.

Ну, а ко­ли прий­дуть до них? Що ж, ко­ли прий­дуть, во­ни зас­тав­лять двері меб­ля­ми і бу­дуть за­хи­ща­тись до краю. Во­ни за­ба­ри­кад…

- Дзень-дзелень… дзень-дзень!

Сильний, різкий дзвінок вда­рив у пе­ред­по­кої.

Чубинський аж ско­чив.

- Не хо­ди…- не од­чи­няй, - бла­га­ла пані На­та­ля, за­ла­му­ючи ру­ки.

А дзвінок ска­кав, хрипів, ка­зив­ся. Чу­бинський ки­нувсь до кухні. - Вар­ва­ро! Вар­ва­ро!..

- Тс… не кри­чи так…

Але Вар­ва­ри не бу­ло.

Що ж ро­би­ти? Тре­ба щось ро­би­ти. Де ж та Вар­ва­ра?

Вбігла на­решті Вар­ва­ра.

- То пан док­тор дзво­нять… За­раз ідуть че­рез кух­ню.

Доктор сли­ве вбіг. Ви­со­кий, здо­ро­вий, він ма­хав ру­ка­ми, як вітряк кри­ла­ми, і ще на хо­ду кри­чав:

- Сидите собі, го­луб­чи­ки, і не знаєте, що діється… Б'ють, за­би­ва­ють… Поріжуть, ка­жу вам, як кур­чат… Роз­би­ли квар­ти­ру док­то­ра Гарньє, зни­щи­ли всі йо­го стру­мен­ти. Жінку во­ло­чи­ли за ко­си, а Гарньє заб­ра­ли з со­бою: но­сить те­пер порт­рет на чолі хуліганів. Маєте раз.

- Ах, бо­же! - Іва­нен­ка стяг­ли з зво­щи­ка і роз­би­ли го­ло­ву. Маєте два. Залізко му­сив при­ся­га­ти на са­мо­дер­жавіє, бо би­ли лю­то. Маєте три. Аку­шер­ку Раш­ке­вич, ка­жуть, на смерть за­би­ли. Поліції не­ма, щез­ла. Нас од­да­ли п'яній го­лоті… Тре­ба всім зібра­тись на май­дан ко­ло Ду­ми. Чуєте? За­раз. За­раз тре­ба зібра­ти­ся і од­би­ва­тись оруж­но!

Доктор кри­чав так сильно, не­мов на площі пе­ред на­ро­дом.

Пані На­талі той крик роз­ри­вав гру­ди. «Ах, тих­ше… тих­ше.., по­чу­ють…» - бла­га­ли її очі і болісний ви­раз.

Притискала до гру­дей ру­ки і все з жа­хом шеп­та­ла:

- О па­не док­то­ре… па­не док­то­ре… будьте лас­каві… Ах, бо­же…

Але док­тор не слу­хав.

- Беріть ре­вольвер, - кри­чав він, - і ходім за­раз!

- Я не маю ре­вольве­ра, - сер­ди­то скрик­нув Чу­бинський.

- Ф'ю-у! - аж свис­нув док­тор. - Як, ви не маєте оруж­жя? То ми вміємо тільки про­мо­ви го­во­ри­ти, а як прий­де що до чо­го… Не-е, го­луб­чи­ки, так не мож­на… Сидіть же собі тут, по­ки не нак­ри­ють, як кур­ку ре­ше­том, а я піду…

- Куди? - кри­чав собі пан Ва­лер'ян. - Це ж безг­луз­дя, ви нічо­го не вдієте…

Але док­тор ма­хав ру­ка­ми і з кри­ком вибіг із ха­ти.

На Чу­бинсько­го на­пав те­пер страх. Га­неб­ний, підлий страх. Він це ро­зумів. Що ж ро­би­ти? Ку­ди подітись? Він не хотів за­ги­ну­ти та­кою безс­лав­ною, страш­ною смер­тю. Схо­ва­тись? Ні, не са­мо­му, о ні, а всім, це оче­ви­дяч­ки… Він озир­нувсь по хаті. Жінка стог­на­ла напівпри­том­на і стис­ка­ла ру­ка­ми го­ло­ву. Вар­ва­ра ту­па­ла біля сто­лу. Втек­ти? Ку­ди? Де­сят­ки планів зай­ма­лись у йо­го моз­ку, як блудні вог­ни­ки, і за­раз гас­ли. Ні, не те… не те… Звіря­чий жах га­няв йо­го по хаті, од две­рей до две­рей, а він на­ма­гавсь га­му­ва­ти йо­го і весь тремтів. «Не втра­чай го­ло­ви… не втра­чай го­ло­ви…» - го­во­ри­ло щось у ньому, а дум­ки так і біга­ли в нього, як у звіра, що піймав­ся в паст­ку. А? Що та­ке? Чо­го во­на хо­че? Що-о?

- Сніданок чи по­да­ва­ти?

Ах, то Вар­ва­ра.

Це тро­хи опам'ята­ло йо­го.

- Що ви го­во­ри­те?

- Чи по­да­ва­ти, пи­таю, сніда­нок?

- Сніданок? He тре­ба. Ви ж чу­ли?

- Чому не чу­ла… Х-ха!

Те «х-ха!» зу­пи­ни­ло йо­го се­ред ха­ти. Він помітив, як здриг­ну­лось ли­це Вар­ва­ри, мов спокійна во­да од вип­лес­ку ри­би, і од­на з хвиль до­ко­ти­лась до нього.

- Панів б'ють…- жалібно по­яс­нив пан Ва­лер'ян і з зди­ву­ван­ням по­ба­чив, що си­те тіло Вар­ва­ри тіпається, не­мов од стри­ма­но­го сміху.

- Чого ви?

- Я та-а… І рап­том сміх той прор­вав­ся.

- Ха-ха!.. Б'ють… і не­хай б'ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі па­ну­ва­ти… ха-ха-ха!.. Сла­ва ж тобі, гос­по­ди, до­че­ка­ли­ся лю­ди…

Вона аж пе­рех­рес­ти­ла­ся.

Лице в неї нал­ля­лось кров'ю, очі спа­лах­ну­ли, во­на підпер­ла бо­ки чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми і хи­та­лась од сміху, як п'яна, аж ве­ликі гру­ди її ска­ка­ли під за­яло­же­ним уб­ран­ням.

- Ха-ха-ка!.. а-ха-ха!..

Вона не мог­ла здер­жа­ти сміху, не­пе­ре­мож­но­го, п'яно­го, що кле­котів у гру­дях і лиш, як піну, ви­ки­дав ок­ремі сло­ва:

- Xa-xa-xa! всіх… ви­ко­ре­ни­ти… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. - во­на аж хли­па­ла.

Той ди­кий регіт один ска­кав по хаті, і бу­ло од нього так болісно й ляч­но, як од ша­ле­но­го тан­цю гост­рих ножів, блис­ку­чих і хо­лод­них. Не­мов дощ блис­ка­вок си­пав той сміх, щось бу­ло убійче і смер­тельне в йо­го пе­ре­ли­вах і на­во­ди­ло жах.

Чубинський аж ухо­пив­ся за стіл, щоб не впас­ти.

Той сміх бив йо­му прос­то в ли­це. Що во­на го­во­рить? Щось не­мож­ли­ве, безг­луз­де…

Пані На­та­ля пер­ша ско­чи­ла з місця.

- Геть! - скрик­ну­ла во­на тон­ко й про­ни­зу­ва­но. - Геть!.. Во­на ще дітей мені поріже!.. Же­ни її геть!..

Варвара вже не сміялась. Лиш гру­ди в неї все ще ска­ка­ли, а го­ло­ва схи­ли­лась низько. Во­на пог­ля­ну­ла ско­са на па­ню й, заб­рав­ши в обе­ре­мок по­су­ду, важ­кою хо­дою по­да­лась до кухні.

Босі но­ги гу­па­ли по по­мості. Чу­бинсько­му зро­би­лось душ­но. Він увесь тремтів. Зро­бив кілька кроків услід Вар­варі і став… Щось не­мож­ли­ве… нез­ро­зуміле… Який­сь кош­мар.

Побіг до кухні й од­чи­нив двері.

Там бу­ло яс­но.

Побачив Вар­ва­ру. Сто­яла біля сто­ла зігну­та, зів'яла, спокійна і щось сти­ра­ла.

- Вар…

Хотів го­во­ри­ти і не міг.

Лише ди­вив­ся. Ве­ли­ки­ми очи­ма, на­ля­ка­ни­ми, гост­ри­ми і нез­ви­чай­но ви­дю­щи­ми. Обіймав ни­ми цілу кар­ти­ну й най­менші дрібниці. По­ба­чив те, біля чо­го щод­ня про­хо­див, як той сліпий. Ті босі но­ги, хо­лодні, чер­воні, брудні й по­ре­пані… як у тва­ри­ни. Дран­ку на пле­чах, що не да­ва­ла теп­ла. Зем­лис­тий колір об­лич­чя… синці під очи­ма… То ми все з'їли, ра­зом з обідом… Синій чад у кухні, твер­ду ла­ву, на якій спа­ла… поміж по­мий, бру­ду й ча­ду… лед­ве прик­ри­ту… Як у бар­лозі… Як та тва­ри­на… Зла­ма­ну си­лу, що йшла на дру­гих… Сум­не ка­ла­мут­не жит­тя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… ро­бо­та… ро­бо­та… ро­бо­та… і все для дру­гих… для дру­гих… для дру­гих… щоб їм бу­ло доб­ре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї при­язні!..

Не міг го­во­ри­ти. По­що? Все та­ке яс­не і прос­те.

Вибіг із кухні на­зад в сто­ло­ву.

- Ти ба­чи­ла? - ки­нувсь на жінку. - Не ба­чи­ла? Піди по­ди­ви­ся… Чом во­на не страй­кує? - кри­чав якимсь нез­ви­чай­ним для нього го­ло­сом.- Чом не страй­кує?

Бігав по хаті, на­че хто бив йо­го пу­гою; йо­му бу­ло душ­но, не мав чим ди­ха­ти.

Підбіг до вікна й, не пам'ята­ючи, що діє, по­чав одк­ру­чу­ва­ти гай­ку. Швид­ко й не­терп­ля­че.

- Що ро­биш? - кри­ча­ла на смерть пе­ре­ля­ка­на жінка.

Не слу­хав. Пхнув що­си­ли про­го­нич. Залізний бовт з бряз­ком уда­рив у вікон­ни­цю, аж лу­на пішла під ви­со­кою сте­лею. Вікно відско­чи­ло, вда­ри­лось по­ло­вин­ка­ми в лут­ки, і в ха­ту вілля­лось жов­те ка­ла­мут­не світло. Осінній вітер ки­нув до­се­ре­ди­ни цілу хма­ру дрібно­го хо­лод­но­го пи­лу і якихсь не­ви­раз­них ха­отич­них згуків.

- Чом во­на не страй­кує?

Ловив грудьми хо­лод­не повітря і не помічав навіть грізно­го кле­ко­ту ву­лиці.

А ву­ли­ця стог­на­ла.

- А-а-а…- нес­ло­ся десь зда­ле­ку, як од розірва­ної греблі.

- А-а-а…- ко­ти­лось ближ­че щось ди­ке, і чу­лись в ньому і брязкіт скла, і ок­ремі кри­ки, повні роз­пу­ки та жа­ху, і тупіт ніг ве­ли­кої юр­ми… Ска­кав по ву­лиці зво­щик, і гнав­ся за ним туркіт коліс, як бо­жевільний… Осінній вітер мчав жовті хма­ри й сам тікав з міста.

- А-а-а… а-а-а…

1906, Чернігів


ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

Я щільно при­чи­нив двері од сво­го кабіне­ту. Я не мо­жу… я рішу­че не мо­жу чу­ти то­го зду­ше­но­го, з прис­вис­том відди­ху, що, здається, спов­няв со­бою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вми­рає моя ди­ти­на. Я ход­жу по сво­му кабіне­ту, ход­жу вже тре­тю без­сон­ну ніч, чут­кий, як наст­роєна ар­фа, що гу­чить стру­на­ми од кож­но­го ру­ху повітря. Моя лам­па під ши­ро­ким кар­то­но­вим аба­жу­ром ділить ха­ту на два по­вер­хи - вгорі тем­ний, пох­му­рий, важ­кий, під ним - за­ли­тий світлом, із яс­ни­ми блис­ка­ми і з сіткою тіней. Пос­ла­на на ку­шетці й не­тор­ка­на постіль особ­ли­во ріже око. За чорни­ми вікна­ми ле­жить світ, за­топ­ле­ний ніччю, a моя ха­та здається мені ка­ютою ко­раб­ля, що пли­ве десь у невідо­мо­му чор­но­му морі ра­зом зо мною, з моєю ту­гою і з моїм жа­хом. Мені див­но, що я усе помічаю, хоч го­ре заб­ра­ло ме­не цілком, по­ло­ни­ло. Я навіть, про­хо­дя­чи повз стіл, поп­ра­вив фо­тог­рафію. О! Те­пер си­мет­рич­но!.. A свист не вга­ває. Я йо­го чую й крізь за­чи­нені двері. Я не піду до спальні. Чо­го? Я й так ба­чу все, ба­чу свою дівчин­ку, її голі руч­ки на рядні; ба­чу, як хо­дять під ряд­ном її гру­ди, як во­на розту­лює спе­чені гу­би й ло­вить повітря. Оте ма­ле, зви­чай­но та­ке ди­ке, те­пер обіймає пух­ки­ми ру­че­ня­та­ми шию ліка­ря й са­мо одк­ри­ває ро­та. Та­ке покірли­ве те­пер, ко­те­нят­ко… Се мені крає сер­це. Ко­ли б швид­ше кінець!..

Я прис­лу­ха­юсь. Най­мен­ший ше­лест або стук - і моє серце па­дає і зав­ми­рає. Мені здається, що за­раз ста­неться щось нез­ви­чай­не: про­ник­не крізь вікно якась істо­та з вели­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, про­су­неться по хаті тінь або хтось рап­том скрик­не - й обірветься жит­тя. Я прис­лу­хаюсь. Ні, дім не спить. У ньому жи­ве щось ве­ли­ке, невідо­ме. Я чую, як во­на ди­хає, зітхає, як нес­покійно ка­ла­тає йо­го сер­це і б'ється жив­чик. Я знаю - тo три­во­га. Во­на держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хо­четься ви­би­тись з-під її гніту, вий­ти з до­му і ски­ну­ти її з се­бе!..

A я ход­жу. Рівним, розміре­ним кро­ком, че­рез усю ха­ту, з кут­ка в ку­ток. З кут­ка в ку­ток. Я не чую своїх ніг, не ке­рую ни­ми, во­ни но­сять ме­не самі, мов за­ве­де­ний ме­ханізм, і тільки го­ло­ва моя, мов па­вук па­ву­тин­ня, снує ме­ре­жи­во ду­мок. У вікна ди­виться ніч, без кінця довгі, гли­бокі, чорні прос­то­ри. Десь да­ле­ко сту­кає ка­ла­та­ло нічно­го сто­ро­жа. Скільки віків бу­дить во­но нічну ти­шу своїм де­рев'яним язи­ком, скільки лю­дей, по­колінь пе­ре­жи­ло… Во­но завжди вик­ли­кає у ме­не настрій, по­чут­тя зв'язку з да­ле­ким ми­ну­лим, із жит­тям моїх пра­щурів. Щось є прос­те й ми­ле у тій про­мові ка­ла­та­ла, якою во­но се­ред тиші й без­люд­дя обіцяє бо­ро­ни­ти спокій тво­го сну… Чо­му б мені не взя­ти та­кої ночі до то­го епізо­ду роз­по­ча­то­го мною ро­ма­ну, де Хрис­ти­на, по­ки­нув­ши сво­го чо­ловіка, опи­ни­лась рап­том із ве­ли­ко­го го­ро­да у глу­хо­му містеч­ку? Їй не спиться. Во­на відчи­няє вікно своєї ха­ти… Ціле мо­ре де­рев у цвіту… м'якими чор­ни­ми хви­ля­ми ко­титься навк­ру­ги… Спить містеч­ко, як ку­па чор­них скель… Hi згу­ку, нi блис­ку під хмар­ним не­бом. Тільки за­па­хи ду­шать гру­ди та тріпо­четься од­даль глу­хе ка­ла­та­ло, не­мов пе­ре­бої сер­ця нез­ри­мо­го ве­лет­ня… Яке се но­ве для Хрис­ти­ни, не­ви­да­не… Во­на відчу­ває…

Я стре­пе­нувсь. Бо­же. Що зо мною? Чи я за­був, що у ме­не вми­рає ди­ти­на? Я прик­лав yxo до две­рей. Свис­тить? Свистить… Як їй труд­но ди­ха­ти, як во­на му­читься, бідна пташка… Me­нi са­мо­му спер­ло віддих у гру­дях од то­го свис­ту, і я по­чи­наю гли­бо­ко втя­га­ти повітря, ди­ха­ти за неї, на­че їй від то­го лег­ше бу­де… Х-ху!

Однак ме­не мо­ро­зить… Щось од спи­ни роз­ла­зиться холод­ни­ми му­раш­ка­ми по всьому тілy, і ще­ле­пи тря­суться… Я не спав три ночі… ме­не гри­зе го­ре, я втра­чаю єди­ну й ко­ха­ну ди­ти­ну… І мені так жал­ко стає се­бе, я та­кий скривдже­ний, та­кий бідний, оди­но­кий, я весь ку­лю­ся, ли­це моє жалібно кри­виться, і в очах кру­титься гірка сльоза…

Що то? Щось грюк­ну­ло две­ри­ма й по­ло­потіло бо­си­ми но­га­ми… Кінець?

Я зав­мер на місці, й сер­це моє ста­ло. Щось пе­ре­ли­вається, і дзве­нить відро залізною дуж­кою. То Ка­те­ри­на внес­ла щось у ха­ту. Я ба­чу сю стур­бо­ва­ну й зас­па­ну жінку; во­на покірли­во тов­четься по но­чах, во­на теж лю­бить на­шу Оленку. Доб­ра ду­ша!..

I знов усе ти­хо, ко­ли б не той свист зду­ше­но­го гор­ла, не те си­чан­ня чи­га­ючої смерті… Ку­ди мені втек­ти од то­го свисту, де мені подіти­ся? Я не маю вже си­ли слу­ха­ти йо­го… A тим ча­сом я цілком пев­ний, що я не вий­ду з сеї ха­ти, бо я не мо­жу не слу­ха­ти йо­го. Biн ме­не при­ко­вує. По­ки я чую йо­го, я знаю, що моя ди­ти­на ще жи­ва. I я ход­жу і му­чусь, і в ме­не всі жил­ки бо­лять од то­го свис­ту…

Вже пізно. Лам­па по­чи­нає чадіти й гас­ну­ти. Я чую, що тріщить гніт, і ба­чу, як бли­має світло - то підіймається, тo па­дає, мов гру­ди моєї ди­ти­ни. Я з жа­хом вдив­ля­юсь у сю бо­ротьбу світла з жит­тям, і мені здається, що в той мент, як во­но по­гас­не, од­ле­тить ду­ша моєї Олен­ки.

Страх який я став за­бо­бон­ний! Я засвічую свічку і раптом, наб­рав­шись зва­ги, га­шу лам­пу. B хаті стає темніше, про­па­ли блис­ки й різні тіні, на всьому ліг сірий сум­ний ко­ло­рит. Сум­но ста­ло в моїй хаті. Я во­ло­чу втом­лені но­ги поміж сіри­ми меб­ля­ми, a за мною ти­хо во­ло­читься моя згорб­ле­на тінь. Го­ло­ва снує дум­ки. Про що я ду­маю? Я думаю про щось чу­же, сто­роннє, не­важ­не, a про­те тям­лю, що я не за­був сво­го го­ря. Якісь го­ло­си го­во­рять у мені. «Чи не хо­че­те осе­лед­ця?» Що? Яко­го осе­лед­ця? Я не за­ду­му­юсь над тим. Хтось чу­жий пос­пи­тав, і так во­но ли­ши­ло­ся. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чо­гось се сло­во мені впо­до­ба­ло­ся, і я пов­то­ряю йо­го з кож­дим кро­ком і бо­юсь про­пус­ти­ти в йо­му який­сь склад. Во­но якусь див­ну по­легкість ро­бить моїм га­ря­чим очам; во­ни спо­чи­ва­ють, со­лод­ко спо­чи­ва­ють, і пе­ред ни­ми по­чи­на­ють прос­тя­га­ти­ся довгі зе­лені лу­ки з та­кою свіжою тра­вою… He чую свис­ту, затих­ло ка­ла­та­ло…

Годинник у сто­ловій про­бив дру­гу. Го­лос­но, різко. Ci два дзвінки впа­ли мені на го­ло­ву, як грім із не­ба, як ніж гільйоти­ни. Во­ни ме­не ма­ло не за­би­ли.

Коли ви в горі, ко­ли ви щох­ви­ли­ни сподіваєтесь яко­гось лиxa i ду­ша ва­ша нап­ру­же­на, мов стру­на на стру­менті, рад­жу вам зу­пи­ни­ти го­дин­ни­ки. Як­що ви сте­жи­те за ни­ми, во­ни без кінця про­дов­жу­ють ваші му­ки. Ко­ли ж за­бу­ваєте за них, во­ни на­га­ду­ють про се­бе, як цег­ла, що па­дає на го­ло­ву. Во­ни бай­ду­же ра­ху­ють ваші терпіння й дов­ги­ми стріла­ми-пальця­ми наб­ли­жа­ють хви­ли­ну ка­таст­ро­фи.

З-перед очей моїх про­па­ли зе­лені лу­ки, і я знов по­чув да­ле­ке ка­ла­та­ло…

Вікно сіріє. B хаті все так са­мо, як i досі бу­ло: так са­мо на­ги­нається од pyxy повітря жов­те по­лум'я свічки, так са­мо хи­ли­та­ються тіні й ви­сить мо­рок, a про­те є щось но­ве. Пев­но, ci­рe вікно.

Я роб­люсь за­над­то чут­ким, мої очі поміча­ють те, чо­го раніш не ба­чи­ли. Я ба­чу навіть се­бе, як я ход­жу з кут­ка в ку­ток поміж не потрібни­ми мені й на­че не моїми меб­лями; ба­чу своє сер­це, в яко­му не­має най­мен­шо­го го­ря. Що ж, смерть - то й смерть, жит­тя - то й жит­тя!..

Двері од кабіне­ту рип­ну­ли, і в ха­ту ти­хо вхо­дить лікар. Хо­ро­ший, давній дру­же! Він тільки що зі спальні, од моєї ди­ти­ни. Він стис­кає мені ру­ку й ди­виться в очі. I я ро­зумію йо­го: «Не­ма ря­тун­ку?» - «Не­ма»,- ка­жуть йо­го чесні очі. Він не­потрібний і од­хо­дить, a нa по­розі стоїть жінка і повним бла­ган­ня й надії пог­ля­дом про­во­дить йо­го че­рез усю ха­ту, на­че він не­се з со­бою жит­тя на­шої Олен­ки.

Потому во­на пе­ре­во­дить очі на ме­не. Га­рячі й темні од нічниць і три­во­ги, блис­кучі од сліз і гарні. Її чор­не во­лосся, зав'яза­не гру­бим жму­том, та­ке м'яке і теп­ле. Bсe сe я ба­чу. Я все cе ба­чу. Я ба­чу її ми­ле зап­ла­ка­не об­лич­чя, її го­лу шию і злег­ка розх­рис­тані гру­ди, звідки йде за­паш­не теп­ло мо­ло­до­го тіла, і в той мент, ко­ли во­на ле­жить у ме­не на гру­дях і ти­хо ри­дає, я обіймаю її нe тільки як дру­га, a як при­ваб­ли­ву жінку, і на­че крізь сон тям­лю, що в го­лові моїй ли­шається не­вис­лов­ле­на дум­ка: «Не плач. He все пропа­ло. Ще у нас бу­дуть…» А, підлість!.. як мо­же ро­ди­тись та­ка потіха під свист зду­ше­но­го смер­тю гор­ла? Олен­ка вми­paє… Hi, cе нe мо­же бу­ти… Ce ди­ко… cе безг­луз­до… Хто її за­би­рає? Ко­му потрібне її жит­тя?.. Хто мо­же вито­чи­ти кров мо­го сер­ця, ко­ли я ще жи­вий… Мою Олен­ку, мою радість, мою ди­ти­ну єди­ну… Ні, не мо­же то­го бу­ти… не мо­же бу­ти… A, cе безг­луз­до врешті, ка­жу я!..

Моя жінка, спо­ло­ха­на сто­го­ном із спальні, мет­ну­лась ту­ди, a я ки­да­юсь по хаті, як зра­не­ний звір, і в не­по­га­мованій злобі роз­пи­хаю меблі, й хо­чу все зни­щи­ти. «Се підло, cе безг­луз­до»,- кри­чить у мені щось, і зу­би скрип­лять од скри­то­го в серці бо­лю. «Сто чортів! Ce на­сильство!» - бунтує моя істо­та. «Се за­кон при­ро­ди»,- го­во­рить щось ізза­ду ви­раз­но, але я не слу­хаю і бігаю по хаті. З моїх уст го­тові зірва­ти­ся грубі сло­ва лай­ки, і я го­во­рю їх, го­во­рю уго­лос і сам ля­ка­юсь сво­го го­ло­су. Ще­ле­пи мені зво­дить, хо­лод­ний піт вми­ває чо­ло… Я па­даю в крісло, зак­ри­ваю очі до­лонею… A-a!

Я сид­жу так дов­го.

Чи тo мені здається, чи справді свист тих­шає? Що ж во­но - кінець? Але жінка мов­чить, не чут­но пла­чу. A мо­же, їй лег­ше? Мо­же, їй лег­ше, моїй ди­тині? Мо­же, все ми­неться, во­на зас­не і завт­ра її оч­ка бу­дуть сміяти­ся до та­та?

Хіба ж cе не­мож­ли­во? Хіба ж я сам, як був ди­ти­ною, не вми­рав уже, навіть лікарі од ме­не од­мо­ви­лись, a про­те… Гос­по­ди! Єсть же якась си­ла, яку мож­на вбла­га­ти!

Свистить? Ні, справді, на­че лег­ше їй ди­ха­ти… Ко­ли б тільки зас­ну­ла. Ко­ли б зас­ну­ла… To я, ма­буть, по­ми­лив­ся при про­щанні з ліка­рем. Він не міг би ди­ви­тись так сміли­во мені в очі…

Раптом ди­кий крик, крик ма­тері, ви­ки­дає ме­не з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на­осліп, все пе­ре­ки­даю, б'юсь ру­ка­ми об двe­pi й нас­ка­кую на жінку, що в істе­рич­но­му на­паді ла­має ру­ки… Я все ро­зумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічо­го ро­би­ти, тре­ба зас­по­коїти жінку. Я її обіймаю, вти­шую, го­во­рю якісь сло­ва, яким сам не вірю, і цілую хо­лодні, мокрі од сліз ру­ки. За поміччю Кате­ри­ни, лав­ро­вих кра­пель, поцілунків і хо­лод­ної во­ди мені вдається врешті очу­ти­ти жінку й ви­вес­ти її зі спальні. Во­на вже не кри­чить, во­на гірко, не­роз­важ­но пла­че. Хай вип­лачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чо­го? Хіба я знаю? Щось тяг­не ме­не. Я стаю на по­розі й див­лю­ся. Я чую, що мої ли­ця присох­ли до ви­лиць, очі сухі і не змиг­нуть, на­че хто вста­вив їх у ро­го­ву оп­ра­ву. Я ба­чу все нез­ви­чай­но ви­раз­но, як у гарячці.

Посеред ха­ти, на ве­ли­ко­му подвійно­му ліжку, на білих ряд­нах, ле­жить моє кри­ше­нят­ко, уже по­синіле. Ще ди­хає. Сла­бий свист вилітає крізь спе­чені ус­та і дрібні зуб­ки. Я ба­чу скля­ний уже пог­ляд напівзак­ри­тих очей, a мої очі, мій мо­зок жадібно лов­лять усі де­талі страш­но­го мо­мен­ту… і все за­пи­су­ють… І те ве­ли­ке ліжко з ма­леньким тілом, і несміли­ве світло раннього ран­ку, що об­ня­ло сіру ще ха­ту… і за­бу­ту нa столі, нез­га­ше­ну свічку, що крізь зе­ле­ну умбрельку ки­дає мертві то­ни на вид ди­ти­ни… і по­роз­ли­ва­ну долі во­ду, і блиск свічки на пляшці з лікарст­вом… Щоб не за­бу­ти… щоб нічо­го не за­бу­ти.., ні тих ре­бер, що з ос­таннім ди­хан­ням тo підніма­ють, то опус­ка­ють ряд­но… Hi тиx, мерт­вих уже, зо­ло­тих ку­черів, роз­си­па­них пo по­душці, ані тепло­го за­па­ху хо­лодіючо­го тіла, що на­пов­няє ха­ту… Bсe во­но здасться мені… ко­лись… як ма­теріал… я cе чую, я ро­зумію, хтось мені го­во­рить про се, хтось дру­гий, що си­дить у мені… Я знаю, що то він ди­виться моїми очи­ма, що тo він не­нажер­ли­вою пам'яттю письмен­ни­ка вси­чує в се­бе всю сю кар­ти­ну смерті на світанні жит­тя… Ох, як мені гид­ко, як мені страш­но, як ся свідомість ра­нить моє батьківське сер­це… Я не вит­ри­маю більше… Геть, геть із до­му яко­мо­га швид­ше…

Цвітуть яб­луні. Сон­це вже вста­ло і зо­ло­тить повітря. Так теп­ло, так радісно. Пта­хи ще­бе­чуть під бла­кит­ним не­бом. Я ма­ши­нально зри­ваю цвіт яб­луні і прик­ла­даю хо­лод­ну од роси квітку до ли­ця. Ро­жеві пла­точ­ки од гру­бо­го до­ти­ку ру­ки об­си­па­ються і ти­хо па­да­ють до­до­лу. Хіба не так стало­ся з жит­тям моєї ди­ти­ни?

A про­те при­ро­да радіє.

I чо­го не змог­ла зро­би­ти кар­ти­на го­ря, те вик­ли­ка­ла paдість при­ро­ди. Я пла­чу. Сльози по­лег­кості ка­па­ють услід за пла­точ­ка­ми, a я з жа­лем див­люсь на не потрібну мені зе­ле­ну ча­шеч­ку, що ли­ши­лась у ру­ках…

Я не мо­жу вер­ну­тись до ха­ти і ли­ша­юсь у са­ду. Ну, що ж - ста­ло­ся. Факт. Мо­же, їй ліпше те­пер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як труд­но повіри­ти мені сьому фак­тові, по­годи­ти­ся з ним. Ще не­дав­но, усього шість - ні, п'ять день, як во­на біга­ла тут, у са­ду, і я чув ло­потіння її бо­сих но­женят. Чи ви зав­ва­жи­ли, яка тo радість слу­ха­ти ло­потіння бо­сих ма­леньких ніжок? Ще не­дав­но - прос­то, здається, вчо­ра бу­ло - сто­яли ми з нею під на­шою лю­би­мою вишнею. Виш­ня бу­ла вся в цвіту, як бу­кет. Mи дер­жа­лись за ру­ки, підня­ли до­го­ри го­ло­ви і слу­ха­ли, як гра­ють у цвіту бджо­ли. Крізь білий цвіт виднілось си­не не­бо, a на траві гра­лось вес­ня­не сон­це.

A от те­пер…

Вона бу­ла та­ка втішна, ми з жінкою час­то сміялись із її ви­га­док.

Коли я че­сав­ся щіткою, во­на на­зи­ва­ла те «та­то замітає го­ло­ву», мої комірчи­ки проз­ва­ла об­ру­ча­ми, не ви­мов­ля­ла літе­ри «р», a замість «стид­но» ка­за­ла «стин­до».

Хіба я мо­жу за­бу­ти, як во­на, роз­дяг­шись на ніч, при­ходи­ла до ме­не ска­за­ти на доб­раніч, у ко­ро­тенькій со­ро­чечці, вся теп­ла й ро­же­ва, з го­ли­ми ру­че­ня­та­ми і з пух­ки­ми ніжка­ми. Од­ною ру­кою во­на при­тис­ка­ла до гру­дей свою оде­жу, a дру­гу за­ки­да­ла мені на шию й підстав­ля­ла для поцілун­ку роз­па­ле­ну грою щічку.

Я не за­бу­ду щас­тя до­ти­ку до її шов­ко­вих ку­черів, не за­бу­ду її душі, що ди­ви­лась крізь сині очі, - моєї душі, тільки да­ле­ко кра­щої, чистішої, не­вин­ної.

Яка-то во­на те­пер, моя ма­ленька до­неч­ка? Ні, тре­ба не ду­ма­ти, її не­ма. Не­ма. Де її пок­ла­ли? Яка во­на те­пер? Я цікав­лю­ся, я на­ри­ваю цілі пуч­ки цвіту яб­луні, повні ру­ки, і не­су в ха­ту. Я не знаю, де знай­ду свою ди­ти­ну, де її пок­ла­ли, - i в першій хаті, в яку всту­паю, в гос­тиній, на­тика­юсь на стіл, a на ньому…

To ти тут ле­жиш, моя ма­ленька! Якою ж ти ве­ли­кою ста­ла, як ти ви­рос­ла зра­зу, на­че тобі не три ро­ки, a цілих шість…

Я обк­ла­даю її цвітом яб­луні зі всіх боків, за­си­па­ючи ти­ми квітка­ми, та­ки­ми ніжни­ми, та­ки­ми чис­ти­ми, як моя ди­ти­на.

Потому див­лю­ся на неї.

Вона ле­жить, прос­тяг­ши голі руч­ки, ви­тяг­не­на й не­на­туральна, як вос­ко­ва лялька. Ha ній ко­ро­тенька біла су­кеноч­ка, i жовті нові кап­чи­ки з пом­по­на­ми, що я не­дав­но купив їй. Во­на так тіши­ла­ся ни­ми.

B її го­ло­вах го­рить світло. Ce чуд­не, неп­ри­род­не, бліде, мов мерт­ве, світло се­ред біло­го дня. Трем­тя­чим блис­ком во­но цілує мертві щічки.

Я див­люcь на cе вос­ко­ве тіло, i див­ний настрій об­хоп­лює ме­не. Я по­чу­ваю, що во­но мені чу­же, що во­но не має жодно­го зв'язку з моїм жи­вим ор­ганізмом, в яко­му те­че теп­ла кров, що я ко­хаю не те, що я су­мую не за ним, a за чимсь іншим, жи­вим, що ли­ши­лось у моїй пам'яті, відби­лось там зо­ло­тим промінням.

A моя пам'ять, той не­роз­луч­ний сек­ре­тар мій, вже за­писує і сю безв­ладність тіла се­ред цвіту яб­луні, і гру світла на по­синілих ли­цях, і мій див­ний настрій…

Я знаю, на­що ти за­пи­суєш усе те, моя му­чи­телько! Во­но здасться тобі… ко­лись… як ма­теріал…

Моя ми­ла до­неч­ко, ти не гніваєшся на ме­не?

Чернігів, 1902


ВІН ІДЕ!

Образок

Прикмети бу­ли по­гані. Ста­но­вий, здається, не­за­до­во­ле­ний був з то­го, що взяв, і хоч за­пев­няв, що не до­пус­тить пог­ро­му, але йо­му віри­ли ма­ло. Най­гірше бу­ло те, що ніхто на­пев­но не знав, чи одмінять про­цесію з об­ра­зом спа­са, яка ма­ла відбу­тись завт­ра по цер­ковній відправі. Про се з три­во­гою го­во­ри­ли в містеч­ку, і кра­марі, за­був­ши за по­купців, ли­ша­ли свої крам­ниці на бо­жу лас­ку, а самі зби­ра­лись куп­ка­ми на май­дані се­ред містеч­ка. Тут при­ти­ше­ни­ми, таємни­чи­ми го­ло­са­ми, три­вож­но ози­ра­ючись навк­ру­ги, пе­ре­ка­зу­ва­ли одні дру­гим про якихсь не­пев­них, чу­жих лю­дей, що з'яви­лись не­дав­но в містеч­ку, про чор­но­со­тен­них панків, які бу­ли б раді пог­ро­мові, та про те, що їхні «пу­риці», ба­гатші купці, ще зран­ня по­ча­ли тіка­ти з містеч­ка з своїми жінка­ми й дітьми. Ча­сом роз­мо­ва ста­ва­ла га­ря­чою, бурх­ли­вою, сло­ва бряж­ча­ли, не­мов во­зи з залізом, і білі кра­марські ру­ки тільки мигтіли пе­ред ру­ди­ми бо­ро­да­ми. Але ко­ли роз­ти­нав­ся рап­том го­лос­ний туркіт коліс по бру­ку і ве­ли­ка ба­ла­гульська брич­ка підко­чу­ва­лась під один з ба­гат­ших домів, що всіма вікна­ми ди­ви­лись на пло­щу, роз­мо­ви сти­ха­ли і всі пох­му­ро і з злістю ди­ви­лись, як ви­но­си­ли по­хап­цем із две­рей вся­ке ма­нат­тя, скрині та по­душ­ки і брич­ка ущерть ви­лад­но­ву­ва­лась жінка­ми та ку­че­ря­ви­ми дітьми. Ко­ли ж брич­ка зни­ка­ла на­решті у хмарі сіро­го пи­лу, роз­мо­ви знов ожи­ва­ли і пе­ре­хо­ди­ли в крик. Візник Йо­сель, міиний, ви­со­кий чо­ловік, ме­ту­шився по ба­за­ру з батіжком у гру­бих вуз­лу­ва­тих ру­ках і хва­лив­ся, що вже одп­ра­вив усі три свої фур­го­ни. Він за­пев­няв, що до ве­чо­ра не бу­де в містеч­ку ані од­ної хур­ман­ки.

Ще сон­це не зай­шло, а вже крам­ниці по­ча­ли за­чи­ня­тись. Скрізь рипіли залізні за­су­ви, бряж­ча­ли ко­лод­ки і ключі, сту­ка­ли двері, зас­ло­ня­ючи чорні от­во­ри, і вмить сірі ста­резні му­ри рин­ку ви­ки­ну­ли з се­бе лю­дей. Май­дан на хви­ли­ну ожив, за­люд­нив­ся. Старі «ба­ла­бус­ти» зібра­ли з сто­ликів буб­ли­ки й бул­ки, пок­риті пи­лом, - увесь свій мізер­ний крам. Оха­ли, стог­на­ли та, вги­на­ючись під важ­ки­ми ко­ши­ка­ми, поспіша­ли до­до­му. Чорні куп­ки по­хи­ле­них, схвильова­них лю­дей розтіка­лись з ба­за­ру по тісних ву­лич­ках, і на площі зро­би­лось так пус­то і ти­хо, на­че весь ве­реск жит­тя обер­нувсь рап­том у сірий камінь.

Наближався вечір. Сон­це рос­ло, па­ла­ло і ти­хо спус­ка­лось до­до­лу. Чер­во­ний ту­ман ус­та­вав на за­ході, і не­мов кри­ваві при­ма­ри на­су­ва­лись звідти на місто. Спо­чат­ку несміли­во, по­одинці, а далі ціли­ми ла­ва­ми. Без­гуч­ною про­цесією прой­шли во­ни поміж спустіли­ми му­ра­ми, ли­ша­ючи на ка­мені га­рячі чер­воні сліди та од­би­ва­ючи у шиб­ках вікон свої кри­ваві об­лич­чя. Ста­резні му­ри тремтіли з жа­ху усіма зморш­ка­ми стін, і тільки чер­воні ма­ки, що рос­ли вгорі по кар­ни­зах, віта­ли гос­тей сміхом. А ко­ли сон­це сіло і прий­шла ніч, як чор­на ду­ма землі, чер­воні гості щез­ли, й містеч­ко зовсім зав­мер­ло…

В хаті ста­ро­го шо­ха­та Аб­ру­ма при світлі лой­ових свічок ішла на­ра­да. Там зібра­лись самі старі по­важні лю­ди, зі зморш­ка­ми досвіду на блідих ли­цях, з біли­ми бо­ро­да­ми, як у да­ле­ких предків. Всі го­во­ри­ли ра­зом, бо всіх од­но тур­бу­ва­ло. Одні хотіли зібра­ти ще гро­шей для ста­но­во­го, дру­гим при­хо­ди­ла до го­ло­ви дум­ка про­ха­ти попів, щоб зас­ту­пи­лись. Інші знов ра­ди­ли зійтись до си­на­го­ги і в мо­лит­вах про­вес­ти ніч. Ве­ли­кий бог, що вивів Ізраїля з пус­тині, що не дав йо­му досі вто­пи­тись у хви­лях зне­на­висті інших на­родів, ще раз од­вер­не од нього во­ро­жу ру­ку. Все се бу­ло доб­ре, але не мог­ло ні об'єдна­ти, ані зас­по­коїти. Ко­ли ж візник Йо­сель, що мав сильніші гру­ди, та­ки пе­рек­ри­чав усіх і за­явив, що мо­лодь пок­ла­ла обо­ро­ня­тись, що во­на бу­де стріля­ти - і ви­тяг пе­ред се­бе батіг, як ре­вольвер, - жак сту­лив всім ус­та, і білі бо­ро­ди, не­мов зів'ялі, упа­ли на гру­ди. По­то­му зчи­нив­ся ґвалт. Ста­рий шо­хат Аб­рум, який на своєму дов­го­му віку спокійно пе­рерізу­вав гор­ло ти­ся­чам ку­рей та гу­сок, збілів увесь і зак­ри­чав. Як! Во­ни хо­чуть стріля­ти! Ті не­ро­зумні, ті бо­жевільні! Оті «політи­ки»! Во­ни хо­тять про­ли­ти кров, яка впа­де на наші ж го­ло­ви. Во­ни вик­ли­чуть помс­ту - і помс­та, як вовк, по­же­ре наші діти, увесь спокійний на­род!.. Ай-вай!..

І всі кри­ча­ли ра­зом з Аб­ру­мом, кри­ча­ли без­зубі ро­ти, кри­ча­ли зморш­ки муд­рості й досвіду, ска­ка­ли бо­ро­ди й білі та худі ру­ки. І од обу­рен­ня й кри­ку всім ста­ло душ­но і навіть лег­ше, так на­че кри­ком во­ни прог­на­ли з ха­ти три­во­гу.

Те гост­ре обу­рен­ня, од­нак, ско­ро прой­шло, і кри­ки по­волі за­тих­ли. Знов вста­ло пи­тан­ня - те са­ме, що і спо­чат­ку, - що ж ма­ють ро­би­ти? Час ішов, і кож­на хви­ли­на, що ко­на­ла навіки, ро­ди­ла дру­гу, а та наб­ли­жа­ла страш­ну невідомість. Ніхто вже нічо­го не ра­див. Всі по­чу­ва­ли вто­му. І чим ясніше ста­ва­ло, що не­ма ра­ди, що не мож­на навіть втек­ти, бо не­ма ко­ней, лю­ди по­ча­ли віри­ти в чу­до. Ста­неться щось та­ке, що од­вер­не біду, про­цесія прой­де ти­хо і не за­че­пить ніко­го. Ще, мо­же, нічо­го! Мо­же, нічо­го не бу­де!

Комусь прий­шла дум­ка: що ска­же сліпа Ес­тер­ка? Ведіть сю­ди Ес­тер­ку!.. Во­на вга­дає…

І всі за­ба­жа­ли по­чу­ти, що ска­же Ес­тер­ка.

Візник Йо­сель і зять Аб­румів підня­лись при­вес­ти сліпу.

Вона ще не спа­ла. На по­розі тем­ної, як і ха­зяй­ка, ха­ти во­на сиділа чор­ною ку­пою і, зда­ва­лось, співа­ла. Тихі жалібні згу­ки, мов плач ди­ти­ни, йшли зни­зу, з чор­ної ку­пи, і бу­ла так чуд­но і навіть страш­но чу­ти той спів, що Йо­сель спи­нив сво­го то­ва­ри­ша і не зва­жу­вавсь обізва­ти­ся до ста­рої. Він не міг розібра­ти, чи во­на співає, чи пла­че. Врешті на­ва­живсь і сти­ха пок­ли­кав:

- Бобе!.. бо­бе Ес­тер­ко!..

Долі тремтіли ті самі згу­ки.

- Бобе!.. Слу­хай­те, бо­бе.

Спів стих, і по­чу­лось дов­ге жалібне ся­кан­ня но­са.

Коли їй роз­павіли, чо­го прий­шли, во­на мовч­ки вста­ла і прос­тяг­ла у пітьму трем­тячі ру­ки, шу­ка­ючи опо­ри. Ії взя­ли під ру­ки і по­ве­ли. Двері од тем­ної ха­ти ли­ши­лись от­во­ром.

Скрізь, де во­ни про­хо­ди­ли попід освітлені вікна й од­чи­нені двері, до них прис­та­ва­ли жінки й чо­ловіки; діти бігли за ни­ми, не­на­че ку­ря­ва. Одні дру­гим шеп­та­ли, що сліпу Ес­тер­ку, яка вга­да­ла смерть своїх дітей, а по­то­му вип­ла­ка­ла очі за ни­ми, ве­дуть до шо­ха­та.

В світлиці Аб­ру­ма на­би­лось стільки на­ро­ду, що ста­ло ди­ха­ти труд­но. Ко­ли ж од­чи­ни­ли вікно, щоб впус­ти­ти повітря, світло впа­ло на ціле мо­ре нап­ру­же­них схвильова­них об­лич, і крізь вікно в ха­ту влетіла сто­ока три­во­га.

І всі по­ба­чи­ли Ес­тер­ку, її ска­менілий од го­ря вид, її чер­воні очі, з яких без упин­ку стіка­ла сльоза. Мов вітер повіяв по всіх об­лич­чях. Ай-вай!

Абрум хотів її по­са­ди­ти, але во­на не сіла. Тільки опер­лась на по­руч­чя стільця. Її щось пи­та­ли, щось го­во­ри­ли, але во­на не чу­ла. Що їй бу­ло до то­го? Во­на, що но­си­ла у серці ве­ли­ке го­ре, яке не мог­ло там змісти­тись і спли­ва­ло крізь темні очі, ба­чи­ла тільки своїх синів, про них го­во­ри­ла. Во­на опи­су­ва­ла усі под­ро­биці, яких ніко­ли не ба­чи­ла, бо бу­ла да­ле­ко від то­го, ма­лю­ва­ла кар­ти­ну так, на­че во­на ви­пе­че­на бу­ла у неї на чер­во­них повіках, що зак­ри­ва­ли очі. І го­лос у неї гу­чав, як в ста­ро­давніх про­років:

- Я ба­чу звірів… скрізь звірів… В очах у них во­гонь, а на зу­бах кров… людська, чер­во­на… А в серці ма­ють вов­чу жа­до­бу… Во­ни не­суть сво­го бо­га, і на дрюч­ках, що в їх ру­ках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!

- Ай-вай! - сти­ха зітхну­ли де­сят­ки гру­дей у хаті й попід вікном.

- А їхні по­пи співа­ють і чор­ни­ми ус­та­ми хва­лять гос­по­да бо­га, а на ри­зах в них кров… людська кров… І ри­чать ра­зом із по­па­ми кри­ваві звірі, і роз­би­ва­ють об камінь го­ло­ви діток ма­леньких… Ай-вай!

- Ай-вай! - трем­тить зітхан­ня дов­ко­ла, і мерк­не од нього у хаті світло.

- Ось під но­га­ми у ме­не кров… чор­на, за­пек­ла… ве­ликі чорні ка­люжі… Ле­жать жінки, білі як крей­да, і див­ляться їх мертві очі на чо­ловіків… на тру­пи дітей… І ска­чуть по дітях сп'янілі звірі, і ре­вуть: смерть! смерть!

- Ай-вай! - стог­нуть у хаті і пла­чуть над­ворі.

- Вогонь і смерть!.. Я ба­чу ру­ки, я ба­чу очі, що бла­га­ють ря­тун­ку… Я чую крик… Ва­ляться стіни… стріля­ють… пек­ло… Ой, мені душ­но… Ой, моє сер­це… А те­пер чуєте? Ша! Біжать по схо­дак… ла­ма­ють двері… А там мої діти… мої си­ни любі. Ай-вай!.. Ря­туй­те. Не бий-те… Ле­жить мій Хаїм… ле­жить мій Лей­ба, що го­ду­ва­ли ста­реньку ма­му… і більше не вста­нуть… Ой-ой! Ай-вай!..

- Ай-вай!.. ай-в-вай!.. - усі підхоп­лю­ють ле­мент, і стає сум­но і страш­но, як в суд­ний день.

А бо­бе Ес­тер­ка все го­во­ри­ла, а сльози усе стіка­ли з їі сліпих очей. Роз­би­тий ста­ре­чий го­лос ча­сом дзвенів, як го­лос про­ро­ка, і тоді дов­ко­ла ро­би­лось ти­хо, лю­ди таїли віддих і скла­да­ли на дно сер­ця кож­не сло­во ста­рої, як важ­кий жаль. Мо­же, то не Ес­тер­ка го­во­рить, а їхня до­ля, і той чер­во­ний ту­ман, що те­пер на­вис над ни­ми, пе­рет­во­риться завт­ра у дійсність. Мо­же, ті діти, що те­пер ту­лять теплі об­лич­чя до колін ма­те­рок, завт­ра бу­дуть ва­ля­тись по ву­ли­цях мертві і їх бу­дуть то­ло­чи­ти важкі чо­бо­ти­ща п'яної юр­ми… Ай-вай!..

Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.

Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за нею аж до її ха­ти.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.

Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.

А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком, що розтіка­лись, не­мов кри­ваві ріки, поміж зе­ле­ним хлібом од мурів містеч­ка. Бу­дин­ки бу­ли пох­мурі, всі в тінях, і тіні ляг­ли в лю­дей під очи­ма. Ста­рий ме­чет, спов­не­ний нині так гус­то зер­ном, як ко­лись пра­вовірни­ми за па­ну­ван­ня турків, був чор­ний од чор­них зга­док про кри­ваві події, що ми­ну­ли, зда­ва­лось, навіки, а сірий ри­нок сто­яв пох­му­рий, весь в зморш­ках, як дід, що все вже ба­чив і роз­гу­бив надії.

Містечко бу­ло без­люд­не. Спустіли­ми ву­ли­ця­ми блу­ка­ли лиш ко­зи. Ко­ли сон­це ста­ло ви­со­ко, вда­рив з дзвіниці дзвін; хит­нув повітря й но­жем прой­шов у сер­це. З'явля­лись лю­ди. Спо­чат­ку рідко, як і ок­ремі дзво­ни. Та ко­ли дзво­ни, схит­нув­шись ра­зом, пішли у та­нець, ве­ликі, се­редні й ма­ленькі, і зас­ка­ка­ли в повітрі, як ме­те­ли­ця, з усіх усюдів сип­ну­ли лю­ди, так на­че дзво­ни тяг­ли їх до се­бе. І сот­ки на­ля­ка­них очей ди­ви­лись услід їм крізь шиб­ки вікон…

Блідий не­вис­па­ний шо­хат Аб­рум теж слу­хав дзвонів, хоч во­ни вже дав­но за­мовк­ли. Він весь тремтів і сам ди­ву­вав­ся, що у нього так ска­чуть ще­ле­пи, так тру­сяться ру­ки і но­ги. Бо ще невідо­мо, чи піде про­цесія, чи ні, чи бу­де що, чи не бу­де. Але ж він по­важ­на ду­хов­на осо­ба і не мо­же бу­ти ли­ше свідком на­род­но­го ли­ха. Врешті він зва­жив­ся і пе­рес­ту­пив поріг своєї оселі. Дрібним, не­пев­ним кро­ком, ози­ра­ючись та ог­ля­да­ючи стрічно­го «гоя», так на­че впер­ше стрічав­ся з ним, він спо­чат­ку пішов бічною ву­ли­цею, те­пер без­люд­ною, а далі звер­нув як до май­да­ну. З вікон і з две­рей ди­ви­лись на нього йо­го од­новірці, і він привітно хи­тав їм го­ло­вою та кри­вив в усмішку свої бліді ус­та. Він навіть про­бу­вав щось го­во­ри­ти хрип­лим та зду­ше­ним го­ло­сом, але за кож­ним ра­зом змов­кав, та­ким чуд­ним та див­ним зда­вавсь йо­му йо­го влас­ний го­лос. Та й вза­галі йо­му зда­ва­лось, що то не він іде, а хтось чу­жий, нез­най­омий так чуд­но сту­пає трем­тя­чи­ми но­га­ми по якійсь чудній, не­мов легкій, землі. І він навіть ба­чив, як той «чу­жий» іде. По до­розі йо­му стріча­лась мо­лодь, що бігла з май­да­ну, од церк­ви. Йо­му зда­ва­лось, що він пи­тав, але він тільки сто­яв і мовч­ки ди­вив­ся стрічним у віці. І йо­му оповіда­ли. На хо­ду, поспіша­ючись, ко­рот­ко, урив­час­то. Ба­га­то на­ро­ду… з сіл… і з око­лиць… Ідуть до церк­ви, а зби­ра­ють каміння… кла­дуть за па­зу­ху… Хтось ба­чив со­ки­ру… попід по­лою… І бігли далі.

На одній ву­лиці, де на­род у три­возі ви­си­пав з хат, він ба­чив, як якась круг­ло­ви­да ку­че­ря­ва дівчи­на (чия во­на?) ки­да­лась поміж лю­ди з тхо­ре­вим хут­ром і всіх бла­га­ла, щоб за­хо­ва­ли. ЇЇ стріча­ли болісним усміхом і од­мов­ля­ли, але своїми бла­га­ючи­ми, сли­ве бо­жевільни­ми очи­ма во­на сіяла жах.

Абрум пішов далі. Повз нього прос­ко­чив кіньми ста­но­вий, злег­ка підпли­гу­ючи на м'яких ре­со­рах. Аб­рум підняв ру­ки і щось зак­ри­чав, щоб йо­го зу­пи­ни­ти. Але той навіть не озир­нув­ся. Блис­нув на сонці білим мун­ди­ром та зо­ло­том по­гонів і зник. І рап­том шо­хат по­чув у серці пе­ку­чу злість. Йо­го аж струс­ну­ло. Те­пер він опам'ятав­ся і міг го­во­ри­ти. Він пе­рей­мав стрічних і всім кри­чав, що так не мож­на… Тре­ба обо­ро­ня­тись. Тре­ба стріля­ти із ре­вольверів і всіх пе­ре­би­ти… За­ки­да­ти дро­ва­ми, би­ти дрюч­ка­ми, ко­ло­ти но­жа­ми… Підняв стра­шен­ний га­лас. За­ля­кані лю­ди вибіга­ли із хат та бла­га­ли, щоб він за­мовк…

- Тихо, реб Аб­ру­ме, ти­хо будьте… ша!

Але він не міг вга­му­ва­тись.

Блідий, запіне­ний, з страш­ни­ми очи­ма, він кри­чав на цілу ву­ли­цю, не­мов хотів заг­лу­ши­ти кри­ком свій влас­ний жах:

- Для чо­го мов­ча­ти? І до­ки мов­ча­ти? Ми все мов­ча­ли…

- Реб Аб­ру­ме… ну, будьте ж ти­хо… ша, реб Аб­ру­ме…

Ті, що не зна­ли, від чо­го зчи­нив­ся крик, га­да­ли, що вже по­ча­ло­ся. Во­ни вибіга­ли з домів на­по­го­тові, з жінка­ми, з дітьми, з клун­ка­ми в ру­ках, і задвірка­ми, че­рез го­ро­ди, тіка­ли в по­ле, у ви­со­ку пше­ни­цю.

Коло Аб­ру­ма зби­рав­ся на­род. До нього прос­тя­га­ли­ся ру­ки, йо­го ото­ча­ли бліді, зжовклі об­лич­чя, чер­воні од нічниць очі. І всі бла­га­ли: ша! Ти­хо… не клич біди… Аб­рум за­мовк. І се­ред тиші йо­му зро­би­лось страш­но. Тут, в тім містеч­ку, де він ро­див­ся та зріс, де стільки літ, до ста­рості са­мої, провів у праці для се­бе й дру­гих, він опи­нив­ся як се­ред мо­ря на ко­раблі, який за­раз по­то­не, а навк­ру­ги б'ють хвилі і ре­ве вітер у чор­них прос­то­рах. І нізвідки не­ма ря­тун­ку. Аб­рум обвів усіх очи­ма. Ті нес­покійні блис­кучі очі, з яки­ми стрівся, так са­мо ка­за­ли: не­ма ря­тун­ку…

Все тіло див­но нап­ру­жи­лось у нього, і він відчув сер­цем той крик роз­пу­ки, що гли­бо­ко таївся в серці йо­го на­ро­ду, бо­ячись навіть вир­ва­тись звідти.

Йому зро­би­лось страш­но… страшніше тут, се­ред лю­дей, ніж в своїй хаті…

Раптом Аб­рум по­чув, як щось зва­ли­лось на нього й розбіглось по тілу дрібни­ми колька­ми. То се­ред тиші впа­ли на го­ло­ву дзво­ни і побігли по місту з вис­ко­ком й ре­го­том. Од май­да­ну щось ту­потіло і чув­ся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»

Може, там бійка, мо­же, там кров… Він нічо­го не знав. Мо­же, там ріжуть, гра­бу­ють… Він тільки тя­мив, що все круг нього за­во­ру­ши­лось і якась си­ла рап­том вхо­пи­ла йо­го, що йо­го з усіх боків штов­ха­ють, що над ним важ­ко ди­ха­ють, що він біжить, і чує дов­ко­ла ве­ли­кий тупіт ніг, і чує у гру­дях, як ска­че сер­це. Щось ве­ли­ке, сто­но­ге, га­ря­че бігло з ним ра­зом, а він ба­чив пе­ред со­бою лиш довгі по­ли чий­огось ха­ла­та, що ку­мед­но розліта­лись на вітрі. За ним щось гна­лось. Він мчав по тісних ву­ли­цях, місив но­га­ми гли­бо­кий пил, ми­нав до­ми, звер­тав убік, і піт за­ли­вав йо­му очі. Ось дім Мой­ше Цвей­лібе, а ось ха­та убо­гої Ха­ни. Знов якась ву­ли­ця… ще один дім, - і чий то дім? Чий же то дім? А там уже по­ле… Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж ма­ки, такі страшні, чер­воні… як людська кров… Ко­ли б добігти, ко­ли б схо­ва­тись, щоб вже не чу­ти дзвонів, чер­во­них дзвонів, що мчать навз­догін, б'ють в са­ме сер­це, ска­чуть і ре­го­чуть, як бо­жевільні…

Містечко спустіло. Всі, хто ли­шень міг, утек­ли в по­ле або у ліс. Ли­ши­лась тільки сліпа Ес­тер­ка, яку за­бу­ли взя­ти з со­бою, та го­лодні не­го­до­вані ко­зи, що блу­ка­ли круг неї з жалібним пла­чем. А в дивній мертвій тиші містеч­ка справ­ля­ли та­нець дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі. Сон­це сміялось і вис­те­ля­ло до­ро­гу дзво­нам, як ки­ли­ма­ми.

Естерка сиділа на по­розі своєї ха­ти­ни, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми. Во­на са­ма стріне те, від чо­го всі повтіка­ли, що там, в Одесі, од­ня­ло од неї синів. Але во­на не по­чу­ва­ла стра­ху. Чо­го бо­ятись, ко­ли най­ст­рашніше прой­шло вже крізь її сер­це вог­нем і спа­ли­ло там все? Не страх, а зне­на­висть запіка­лась у її гру­дях, ко­ли во­на слу­ха­ла дзвонів. Ес­терці зда­ва­лось, що то не згу­ки, а сот­ки кри­ва­вих рук прос­тяг­ли­ся од дзвіниці і жадібно тріпо­чуть дов­ги­ми пальця­ми по­над до­ма­ми. І їй хотілось всту­пи­ти в бій з ти­ми ру­ка­ми та влас­ним тілом од­вес­ти од лю­дей ли­хо. Во­на вста­ла з по­ро­га, прос­тяг­ла впе­ред ру­ки, підня­ла ли­це, по яко­му стіка­ли з сліпих очей сльози, й пішла на­зустріч дзво­нам. Згорб­ле­на пос­тать ста­рої з прос­тер­ти­ми пе­ред се­бе ру­ка­ми, су­ха й рішу­ча, зда­ва­лась страш­ною се­ред без­люд­дя. Во­на йшла і жадібно вби­ра­ла у се­бе згу­ки, що пе­рет­во­ря­лись в зне­на­висть.

Раптом Ес­тер­ка се­ред дзвонів по­чу­ла щось інше. Спо­чат­ку як ти­хий плач, а далі мов вит­тя вітру. З ча­сом ті згу­ки груб­ша­ли, хрипіли, обер­та­ли­ся в рик. Не­мов то­вар ревів на оборі або гра­до­ва хма­ра нес­лась по не­бу.

То йшла про­цесія.

Тисячі ніг то­ло­чи­ли зем­лю, ти­сячі тіл ко­ли­ха­ли повітря, ло­потіли на волі ко­рог­ви, і гру­би­ми, не­людськи­ми го­ло­са­ми ревіли гладкі по­пи, як з боч­ки, а довгі ко­си їх, роз­ма­яні на вітрі, тріпа­лись по цуп­ких зо­ло­тих ри­зах. Ви­со­ко над ни­ми хму­ри­лось зчорніле ли­це убо­го­го спа­са, що лед­ве ви­ти­ка­лось із ко­ва­них ба­га­тих риз, важ­ких і нез­руч­них. І гра­ли бо­гові сла­ву дзво­ни, і співа­ли її од пов­но­го че­ре­ва грубі по­пи.

Естерка спо­чат­ку не ро­зуміла, звідки ті згу­ки. Мо­же, то хма­ра, страш­на і чор­на, над­хо­дить над го­ло­вою і па­де дощ? Але зго­дом, ко­ли про­цесія бу­ла вже близько, во­на по­чу­ла знай­омий спів і зро­зуміла. І рап­том спа­лах­ну­ла злістю; не­доб­ра радість нал­ля­лась їй в сер­це.

- Ага! Він іде!.. Він іде!.. - кри­ви­лись в усмішку її ус­та, і навіть сльози з очей пе­рес­та­ли спли­ва­ти. Во­на спіши­ла на­зустріч.

Процесія все наб­ли­жа­лась.

Коли ж на­решті її обвіяв дух людської ма­си і об­хо­пи­ли страшні для неї го­ло­си, сліпа Ес­тер­ка ста­ла, підня­ла ру­ки, не­мов ба­жа­ла спи­ни­ти ла­ву, і зак­ри­ча­ла. Сло­ва зли­ва­лись у неї в горлі у не­ви­раз­ний крик. Во­на тряс­ла ру­ка­ми і так сто­яла з відкри­тим ро­том. Сильне зво­ру­шен­ня, гнів відня­ли їй мо­ву. Во­на кри­ча­ла щось не­ви­раз­не, а їй зда­ва­лось, що во­на го­во­рить і ви­ки­дає з се­бе весь біль, все го­ре і всю зне­на­висть.

- Слухай ти, жидівський си­ну! - кри­ча­ла во­на сло­ва­ми, що ли­ша­лись у неї у горлі. - Ти знов ідеш? Ти, що од­няв моїх дітей! Мо­го Лей­бу і мо­го Хаїма… Ти знов бла­гос­ло­виш роз­ли­ва­ти кров тво­го на­ро­ду! Слу­хай, віддай мені моїх синів… Се я тобі ка­жу, я… сліпа Ес­тер­ка, що вип­ла­ка­ла очі… я, ма­ти синів моїх бідних… Слу­хай, ку­ди ти йдеш, спи­нись… До­волі крові…

І во­на тряс­ла ку­ла­ка­ми і кри­ча­ла сло­ва­ми, що ли­ша­лись гли­бо­ко в гру­дях. Сльози, що спли­ва­ли з не­ви­дю­щих очей, за­пов­ня­ли ста­рий чор­ний рот із дво­ма пенька­ми жов­тих зубів.

А повз неї ту­па­ли ти­сячі ніг, ди­ха­ли ти­сячі гру­дей, ревіли ба­си і тан­цю­ва­ли, як бо­жевільні, дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі…

1906


З ГЛИБИНИ

ХМАРИ

Коли я див­люсь на хма­ри, ті діти землі і сон­ця, що, зняв­шись ви­со­ко, все ви­ще і ви­ще, манд­ру­ють бла­кит­ним шля­хом, - мені здається, що ба­чу ду­шу по­ета.

Я впізнаю її. Он пли­ве, чис­та і біла, спраг­ла не­зем­них роз­кошів, про­зо­ра і лег­ка, з зо­ло­тим усміхом на ро­же­вих ус­тах, трем­тя­ча ба­жан­ням пісні.

Я ба­чу її. Ве­ли­ка і важ­ка, пов­на ту­ги й не­вип­ла­ка­них сліз, вагітна всіми скор­бо­та­ми світу, тем­на од жа­лю до не­щас­ної землі, во­на клу­бо­читься чор­ни­ми хви­ля­ми, важ­ко ди­хає пе­ре­пов­не­ни­ми грудьми, хо­ває ли­це од сон­ця і гірко пла­че теп­ли­ми сльоза­ми, аж по­ки не ста­не їй лег­ше.

Я знаю її. Во­на… Нес­покійна, вся на­си­че­на вог­нем, вся па­ла­юча ве­ли­ким і пра­вед­ним гнівом. Мчиться ша­ле­но по не­бу і підга­няє ліни­ву зем­лю зо­ло­тою різкою… Впе­ред… впе­ред… швид­ше ра­зом із нею… в мільйон раз швид­ше в повітрі… І гу­кає так, щоб всі по­чу­ли, щоб ніхто не спав, щоб всі про­ки­ну­лись…

Я ро­зумію її. Вічно нев­до­во­ле­на, вічно шу­ка­юча, з вічним пи­тан­ням - на­що? до чо­го? - во­на спус­ти­ла сірі кри­ла над зем­лею, щоб не бу­ло вид­ко сон­ця, щоб по­то­па­ла в тінях зем­ля, і сіє дрібну мря­ку су­му…

Поете, я не ди­ву­юсь, що лю­биш хма­ри. Але я співчу­ваю тобі, ко­ли з туж­ли­вою заздрістю сте­жиш за хмар­кою, що то­не, розп­ли­вається і ги­не в бла­китній пус­телі…


УТОМА

Душа моя втом­ле­на - і навіть той жаль, що по­чу­ваю, на­га­дує лиш усміх, зас­тиг­лий на об­личчі мер­ця…

Я маю жаль до не­ба, бо хма­ри, що про­хо­дять по ньому, не ли­ша­ють там жод­но­го сліду: во­но знов стає яс­ним і бла­кит­ним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкри­ва­ють її, пе­ре­су­нуться на інше місце, і, де бу­ло тьмя­но і сум­но, знов ля­же зо­ло­то сон­ця.

З жа­лем див­люсь на во­ду: мов дзер­ка­ло, од­би­ває во­на кра­су світу, і ко­ли нев­до­во­ле­на навіть - лам­ле всі лінії й фар­би і тво­рить своє. І маю жаль я до осінньої рос­ли­ни: кож­на брунька хо­ває в собі надію жит­тя і дасть нові па­го­ни.

Тоді як я…

Тоді як попіл надій моїх не­ру­хо­мою хма­рою за­вис наді мною, тоді як сон­це щас­тя не зже­не з душі тіней, як дзер­ка­ло душі моєї по­мерк­ло, потьма­ри­лось, не од­би­ва нічо­го, тоді як те, що об­летіло і ста­ло го­лим, - не розів'ється зно­ву. І чом не жи­ву я, ви­ща істо­та, як те мерт­ве не­бо, як не­жи­ва зем­ля, як во­да, як рос­ли­на?

Спитати?

Не хо­чу… Вто­мив­ся…


САМОТНІЙ

Я слу­хаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя ду­ша.

Завжди і всю­ди чую її лю­би­мий приспів:

- А ти са­мотній!.. І ніщо не заг­лу­шить - я се знаю, - ніщо не заг­лу­шить ти­хо­го співу; крізь стогін ху­ги, крізь сміх вес­ни, крізь регіт гро­му і плюскіт зли­ви - я все вчу­ваю:

- Самотній!.. Са­мотній!..

Навколо лю­ди. Бли­щать їх очі, трем­тять їх го­ло­си… Снує срібну нит­ку ро­зум і зо­ло­ту - сер­це, хви­ля жит­тя ви­хо­дить з бе­регів, шу­мить і грає, і ко­ли до уст моїх тор­кається ке­лих ве­се­лощів, - я чую вже знай­омий реквієм душі:

- А ти са­мотній!..

Я пла­чу. З мо­го сер­ця теж ллється стру­мок в мо­ре людсько­го го­ря. І хоч теп­ла ру­ка моя прос­тяг­не­на для дружнього стис­ку там, де йо­го тре­ба, хоч ду­ша моя розк­ри­та для чу­жо­го го­ря, як квітка для ро­си, а про­те… а ра­зом з тим - я чую - встає з гли­би­ни, як вічне прок­лят­тя:

- Ха-ха! Ти все ж са­мотній! І ко­ли навіть біля сер­ця мо­го б'ється ко­ха­юче сер­це, ко­ли дві іскри злу­ча­ються в по­ломінь щас­тя, ко­ли здається, що сфінкс роз­га­да­ний вже, - і тоді навіть… …І тоді навіть чор­ним клуб­ком ко­титься в гру­дях моїх болісний й гор­дий пок­рик:

- А я… са­мотній!..


СОН

Снилось мені - чи ж сни­лось мені? - що в гру­дях у ме­не лиш по­ло­ви­на сер­ця.

"Де дру­га?" - му­чив­ся я.

А та, що ли­ши­лась, би­лась три­вож­но у гру­дях, і в кожнім тріпо­танні чув я жад­ли­вий і влад­ний го­лос:

- Шукай. І я шу­кав.

Широкими світа­ми, по­то­ком жит­тя, між на­тов­пом й тис­ком мчав я розділе­не сер­це, і скрізь вви­жа­лась мені рідная по­ло­ви­на. І радісно розк­ри­ва­лись свіжі краї сер­ця, і ли­лась най­кра­щая кров у дру­гу, зда­ва­лось, знай­де­ну по­ло­ви­ну.

Та я по­ми­ляв­ся. Краї не зрос­та­лись у цілеє сер­це, а все бу­ло дві по­ло­ви­ни.

Й, скре­го­чу­чи з бо­лю зу­ба­ми, од­ри­вав і волік я - не мчав, а волік я скри­вав­ле­не сер­це, бо все чув го­лос:

- Шукай… І так бу­ло дов­го, і так бу­ло завж­ди…

Та ко­ли врешті нас­та­ла зи­ма, ко­ли на го­ло­ву мою впав пер­ший сніг, я знай­шов те, чо­го шу­кав.

Останнім тріпо­тан­ням за­би­лось спус­то­ше­не сер­це й, без­си­ле, од­мо­ви­лось розк­ри­ти зів'ялі краї до рідної по­ло­ви­ни. І тоді - ви ро­зумієте? - тоді підняв я очі до­ро­ги, до біло­го снігу, і зо­ром зацько­ва­но­го звіря бла­гав йо­го: іди… іди… спа­дай, пок­рий навіки…

Так сни­ло­ся мені - чи ж сни­ло­ся мені?..

Notes

1

- Со­ба­ка (та­тар.)

(обратно)

2

- Йди сю­ди! (та­тар.)

(обратно)

3

- Семіна­рист (та­тар.)

(обратно)

4

- Ка­за­нок (та­тар.)

(обратно)

5

- Горілка (та­тар.)

(обратно)

6

- Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)

(обратно)

7

- Одна кава… дві кави.

(обратно)

8

- Піна на каві.

(обратно)

9

- Фонтан.

(обратно)

10

- Смірна - давньогрецька наз­ва міста Ізмир в Ту­реч­чині. Відо­ме торгівельне місто.

(обратно)

11

- Нема?

(обратно)

12

- Хазяйка, пані.

(обратно)

13

- Йди сюди!

(обратно)

14

- Ганімед - за грецькою міфо­логією, кра­сень-юнак, син тро­янсько­го во­ло­да­ря Троя і німфи Калірої.

(обратно)

15

- Сади Семіраміди - «Ви­сячі са­ди» у Вавілоні та Мідії, по­бу­до­ву яких пов’язу­ють з іме­нем ле­ген­дар­ної ца­риці Ас­сирії Се­миріміди, істо­рич­ним про­то­ти­пом якої бу­ла ассірійська ца­ри­ця Шам­му­ра­мат (809 - 806 до н.е.).

(обратно)

16

- Ду­ховні пісні.

(обратно)

17

- Ан­гел смерті.

(обратно)

18

- Ті, що їзди­ли в Мек­ку.

(обратно)

19

- Доб­рий вечір!

(обратно)

20

- Стар­ший дервіш, ігу­мен.

(обратно)

21

- Хо­рий­, одер­жи­мий злим ду­хом.

(обратно)

22

- Вівтар.

(обратно)

23

- Доб­ре ви­но (літ.: бу­не вин; молд.)

(обратно)

24

- Ма­ту­ла - по-мол­ду­вансько­му здо­ро­вез­ний во­лок; ма­тульняк - ри­бал­ка на риб­но­му за­воді.

(обратно)

25

- Го­рець-ча­бан (молд.).

(обратно)

26

- Міцне доб­ре ви­но (молд.)

(обратно)

27

- Швид­ше (молд.)

(обратно)

28

- Так у Бес­са­рабії на­зи­ва­ють ук­раїнські ко­лонії.

(обратно)

29

- Рус­на­ки пе­рей­ня­ли від мол­ду­ван, між іншим, сло­во «май» - більше - і ра­до вжи­ва­ють йо­го для порівню­ючо­го сту­пе­ня.

(обратно)

30

- чор­но­со­тенці - чле­ни мо­нархічних ор­ганізацій «чор­них со­тень» - озб­роєних за­гонів для бо­ротьби про­ти ре­во­люційно­го ру­ху 1905-1917 рр

(обратно)

Оглавление

  • В ПУТАХ ШАЙТАНА
  • НА КАМЕНІ
  • ПІД МІНАРЕТАМИ
  • П'ЯТИЗЛОТНИК
  • ПО-ЛЮДСЬКОМУ
  • ПОМСТИВСЯ
  • ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ
  • ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ
  • СМІХ
  • ЦВІТ ЯБЛУНІ
  • ВІН ІДЕ!
  • З ГЛИБИНИ