Подарунок на іменини [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать постранично

***

Карпо Пет­ро­вич Зай­чик, око­ло­доч­ний над­зи­ра­тель, вер­нув­ся на­реш­тi з служ­би до­до­му. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був го­ло­ден i злий. Скри­пiв чо­бiтьми, гри­мав две­ри­ма. Ба­зар­нi лай­ки i гар­ми­дер участ­ка ще кле­ко­тi­ли у ньому, сер­ди­то во­ру­ши­ли гу­би i квад­ра­то­ве ли­це, на­ли­ли кров'ю ку­лак, ще важ­чий од гру­бо­го перс­ня. Ввiй­шов у свiт­ли­цю, ляс­нув по-офi­церськи ла­ке­ро­ва­ним чо­бо­том в чо­бiт i з до­са­дою ки­нув кар­туз на вiк­но. Але од то­го ру­ху пiдс­ко­чив на лут­цi жiн­чин без­зу­бий гре­бiнь i лег­кий, зби­тий жму­ток бруд­но­го во­лос­ся вче­пив­ся до ру­ка­ва.

- Фу-ти! Бар­дач­нi звич­ки!..

Сухий, га­ря­чий, весь в по­ро­сi, день вже гас за вiк­ном. На сто­лi ка­ла­мут­не бi­лi­ли двi по­рож­нi та­рiл­ки, а пе­ре­ки­ну­та лож­ка ло­ви­ла у се­бе чер­во­ний вiдб­лиск за­хо­ду.

- Сусанна!

- Несу! - обiз­вав­ся з гли­бин десь низький, осип­лий го­лос.

Карпо Пет­ро­вич при­мос­тив­ся за сто­лом i роз­щiб­нув мун­дир. Йо­му бу­ло душ­но. Су­кон­ний ко­мiр тер шию, а кi­тель ще й до­сi пе­руть!.. Во­ни пе-еруть!.. I лед­ве стри­мавсь од гру­бої лай­ки. Не­терп­ля­че по­щи­пу­вав хлiб i жу­вав, со­пу­чи но­сом. Ла­ке­ро­ва­нi чо­бо­ти дрiб­но скри­пi­ли пiд сто­лом. У две­рях з'яви­лась Су­сан­на. Прик­ри­ва­ючи па­рою стра­ви вид, м'який i бi­лий, як з си­ро­во­го тiс­та, во­на проп­ли­ла од по­ро­га до сто­лу, мов лiт­ня хма­ра, в своїх мус­лi­нах, по яких лiз­ли уроз­тiч якiсь безг­луз­дi ла­па­тi квiт­ки.

- Мусила грi­ти… все про­хо­ло­ло…

- А ти б не роз­ки­да­ла своєї ку­де­лi по всiх кут­ках… Су­сан­на зро­би­ла ве­ли­кi очi.

- Де?

Карпо Пет­ро­вич одiг­нув па­лець, ткнув ним на­зад се­бе, в вiк­но, й зас­тиг у гнi­ву ви­ряч­ку­ва­тих очей та чер­во­но­го ку­ла­ка.

- Бардачнi звич­ки!..

- Цс… - цик­ну­ла жiн­ка на нього, - там До­ря.

Карпо Пет­ро­вич ско­са пог­ля­нув на щiл­ку в две­рях, звiд­ки про­би­ва­ло­ся свiт­ло, i те­пер тiльки по­чув дзвiн­кий хло­п'я­чий го­лос, який без­пе­рес­тан­ку спi­вав:

- Сiм раз по вi­сiм - п'ятде­сят шiсть… сiм раз по вi­сiм - п'я­т­де­сят шiсть.

Се йо­го зас­по­коїло зра­зу. На­хи­ливсь над та­рiл­кою i по­ти­ху по­чав сьорба­ти юш­ку, об­во­дя­чи iн­ко­ли оком свiт­ли­цю.

В кут­ку, пiд об­ра­за­ми, бли­ма­ла мерт­во лам­пад­ка, з ета­жер­ки зви­са­ло но­веньке гiм­на­зич­не пальто, лов­ля­чи в гуд­зи­ки гост­рi чер­во­нi блi­ки.

Хiба завт­ра не­дi­ля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн за­був? Завт­ра ж До­ри­нi iме­ни­ни…

Сусанна, вип'явши зад у ве­ли­ких ла­па­тих квiт­ках, зби­ра­ла з по­мос­ту своє во­лос­ся.

Бардачнi звич­киї.. Зга­дав! Ну, i бу­ла в бур­деї, але по­то­му во­ни за­кон­но звiн­ча­лись. Хi­ба з неї не вiр­на жiн­ка? Раз, прав­да… Та ко­ли б не во­на, ко­ли б не пiш­ла на нiч до по­лiц­ме­й­сте­ра, кис би й до­сi в пи­сар­чу­ках… А те­пер - над­зи­ра­тель. До­рю в гiм­на­зiї учать, i са­ма каз­на­чей­ша у них бу­ває…

Кров за­ли­ва­ла Су­сан­нi шию, i тiльки зморш­ки на шиї бi­лi­ли, як крей­дя­нi.

Вона сер­ди­то вий­шла з кiм­на­ти.

Карпо Пет­ро­вич жу­вав i в за­ду­мi м'яко та­ра­ба­нив пуч­ка­ми в стiл.

- Доря!

Доря став на по­ро­зi, сi­рий й незг­раб­ний у своїх дов­гих, аж до пiд­ло­ги, гiм­на­зич­них шта­нах, а батько ди­вив­ся на йо­го но­ги, нег­нуч­кi й гру­бi, як в сло­не­ня­ти.

- Тебе сьогод­нi пи­та­ли?

- З ге­ог­ра­фiї п'ять.

- А ти ча­сом не то­го… не бре-бре?

Доря об­ра­же­но чмих­нув i пiд­няв вго­ру бi­лас­тi чуб­ки.

- Їй-богу, сам ба­чив… А Ко­зе­ро­го­вi па­ру влi­пи­ли.

- Що се за Ко­зе­рiг?

- Там один в нас… Дорька Сос­новський…

- Вiце-губернаторський син?

- Ми йо­го доб­ре сьогод­нi нам'яли. Аж кров но­сом пiш­ла…

Карпо Пет­ро­вич по­чув хо­ло­док пiд мун­ди­ром. Та­кий зна­й­омий i неп­риємний, з яким завж­ди стрi­чав на­чальство.

- Дорь-ка! - крик­нув вiн стро­го. - Руш ме­нi тiльки ще хоч ра­зок - я то­бi дам!..

Фу-ти, ну-ти, гос­по­ди бо­же… вi­це-гу­бер­на­торський син…

Вiн пiд­няв па­лець в важ­ко­му перс­нi i на­ки­вав.

Сусанна унес­ла лам­пу i при­су­ну­ла стра­ву. Чо­ло­вiк не ди­вив­ся на неї, ще ско­ва­ний зди­во­ван­ням й жа­хом.

Масна пля­ма ви­раз­но за­чор­нi­ла при свiт­лi на но­венькiм сук­нi мун­ди­ра.

- Їж… про­хо­ло­не… - на­га­да­ла йо­му Су­сан­на.

Вiн по­чав їсти хти­во i не­охай­не, бриз­кав со­усом на ска­терть i жвя­кав ро­том, а на гу­бах у нього, блис­ку­чих й чер­во­них, гра­ла лег­ка ус­мiш­ка. Вiн був за­до­во­ле­ний вреш­тi. Те, що йо­го хло­пець звав­ся так са­мо, як i вi­це-гу­бер­на­то­р­ський син, що во­ни ра­зом учи­лись i що До­ря зва­жив­ся би­ти та­ке