Українські поезії [Петро Петрович Гулак-Артемовський] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ

(Писулька до Грицька Прокази) [1]

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву,
Понуру, мов чернець турецький, і сопливу,
Той бісів син, коли не москаля підвіз,
Той Добрості не зна, не бачив і не чує.
Не пензлем той її, але квачем малює,
Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз,
Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,
Як дівка, од свого ідучи панотця
До церкви - до вінця,
Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.
Не квасить Добрість губ, бо із її очей
Палає ласка до людей.
Вона регоче там, де і другі регочуть,
Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,
І не цурається гульні і вечорниць,
Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.
Вона й до милого пригорнеться поволі,
Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волі,
Вона й горілочки ряди-в-годи хлисне,
Та носом, мов свиня, по улиці не риє,
По-сороміцькому не кобенить, не виє,
Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.
Вона, де треба, пожартує,
Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.
Вона не виверта спідлоба білків,
Мов цап, задушений в кошарі од вовків,
Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,
То з тим, то з сим таки слів скільки погадає.
Як патока, так річ у неї на губах,
І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.
Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:
Бог лучче, каже, зна; він сам зна - поки годі.
Хоч кіл на голові, як кажуть, їй теши,
Хоч ти візьми її - печи або души,
Не зна вона, що то людські переполохи,
І не лякається ні од чого нітрохи.
Як паля в лотоках, простісінько стримить,
Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,
Хоч на неї шматки із криги напирають,-
І Добрість так в біді і в лісі так стоїть.
Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу:
Наскочить на його коса, задзеленчить...
Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!
Нехай, як хоче, море грає,
Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун [2]
Тризубцем байдаки і човни вивертає,-
А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,
Як селезень, на дно за качкою пірнає
Та вп'ять звідтіль наверх без шкоди виринає -
До берега ставка ціленький допливає.
Не любить Добрість сліз. Буває черваку
Всього, як кажуть, на віку!
Бува, що і її зле панство зневажає,
Мов товарякою, так нею повертає,-
Чи вже ж і голосить? І, в лихоті своїй
Розприндившись, скакать у яму їй живій?
Здихне там нищечком під ніс собі до бога,
Із лиха заспіва, та й за своє, небога:
Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є,
Хто за терпіннячко спасіннячко дає.
Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,
Той висушить з неї останню капелинку,
Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
Та вп'ять пожалує, пригорне до себе.
Трапляється і те, що паплюга, брехня,
Із висолопленим жалом, неначе списом,
Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.
Сектує на неї і позирає бісом;
Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,
З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,
Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:
Пекельнії її губки, мов пауки,
Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,-
Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть.
А Добрість не вважа на злії язики,
Не пристають людські до неї побрехеньки,
І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі,-
Так Добрість чепурна виходить із брехні,
У неї ворогам одкази все одні:
Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,
А добрий ворогів завсігди перебуде.
Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все
Собака гавкає, а вітер те несе.
Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:
У Заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.
Бог з нею!.. їй - в завість,
А Добрості - в користь!
«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,- Добрість каже
Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.
Як шкурка з бузівка у шевчика в руках
Або у лимаря в зубах,
Чого не витерпить, що їй не виробляють!
Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають!
Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!
І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,
І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,
І в сто погибелей муцують, і згинають...
Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить!
Подума: тільки вже на світі їй і жить!
Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає
І юхтою її або габельком величає,
І щоб за шкурку мав п'ять золотих узять,
То за габелька він не хоче й десять брать!
Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться,
Чим більш, мов реп'яхів, лихоти набереться,
Чим сала більшенько за шкуру їй заллють,-
Тим більше за неї, де повернись, дають.
Адже ж за битого, наші батьки мовляли,
Небитих двох колись не раз притьмом давали,
Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!
Нехай в олійниці олійник тараном
Макухам завдає якмога гіршу муку,-
Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,
Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом.
Нехай вовтузають і Добрість кулаками,
Мов воскобійними нехай з неї клинками
Останню слізоньку видавлюють і п'ють,-
Овва! дурні! того не знають, що дають
Таку принаду їй до стусанів частеньких,
До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,
Що хоч в потилицю тоді їй і обух,
Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.
І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,
Як вош за коміром або постіл замулить.
По сім-то, братику, і Добрість пізнають:
Клеймо їй - канчуки, імення їй - терпіння.
Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,
Того нехай поміж святими не кладуть!
Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,
Трохи лиш на того не скинувся синка,
Що матінка пестить і по голівці гладить,-
Поки не візьметься пестунчик до замка!
Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!
Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:
До часу глек,- мовляв один розумний лях,-
До часу, голубе, нам глечик носить воду;
І на його пошле зла доля ту невзгоду,
Що глек побачимо в череп'яних шматках!
До часу над слабим, хто дужчий, вередує,
До часу мужиків ледачий пан мордує,-
Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,
Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить
І по-московській їм гукне: «В паход ітить!»
Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,
Чи, може, дереном земляночка накрита,-
Всіх нас сира земля до себе прибере,
Але ледачий так, як добрий, не умре!
Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,
Та ба! та як другі - дощенту не пропивсь,
Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,
Щоб швидше дівчину побачити, небогу,
І чулих воликів, знай, хльоста батогом,
Поки опиниться перед своїм двором,-
Так Добрість квапиться із світу в домовину,
Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,
І так попа він жде в останнюю годину,
Як на Великдень всі червоних ждуть яєць.
Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі,
Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом;
Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,
Ти в церков хоч яку годився б буть дяком;
Ти краще Добрості обличчя наригуєш,
Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш!
Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобі втямки,
Як зійдуться, було, до тебе парубки,
А ти, було, й звелиш граматку їм читати,
А сам почнеш, було, псавтир перевертати, [3]
Скрізь нишпорить - під тмою, мною, здом, [4]
Під азом-ангелом або і в ярмолої
Од палітурочки в часловці до другої,
І спинишся, було, аж на октоїхом,
Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі [5] -
Так гарно, що було аж сумно всидіть в хаті!
Нехай над ним сира земля пером лежить!
Дивіться, хлопці, лиш,- казав ти нам,- глядіть,
Як Добрість на світі живе і умирає,
Як, не злякавшися, кайдани надіває!
З якою радощою держить у руці мишак
І кухличок коли б, скривившись, випиває,
До бога рученьки невинні простягає!
Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
Чого ви, дурники? - сказав він веселенько
Своїм заплаканим в хурдизі школярам.-
Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько
Та дайте півня ви скулаповим попам!
Отак-то, братця, й ви,- казав ти,- хліб ви їжте,
А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!
Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,
Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни,
І єсть земля така правдива і заможна,
Де правду і панам сказать, як богу, можна.
Дивіться,- ти казав,- як вірний Довгорук
Писульку царську рве із єдноральських рук [6]
І на шматки її із серця роздирає!
Чи бач, як старшина із ляку умирає!
А Довгорук сидить і усом не моргне!
«Ай, що ж ти наробив! - усі заверещали.-
Тепер же поминай, як Довгорука звали!»
А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!
Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий!
Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки,
Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,
І ворог той йому, його хто не зведе».
Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопці,-
Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав,
Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,
Аж Довгорукого погладив по головці,
І цмокнув в лисину та ще й перепрохав -
Та ще й на змирщини кіп з п'ять він грошей дав.
17 сентября 1817 г., Харьков


ПАН ТА СОБАКА

(Казка)

На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;
Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве, крадькома, яка маленька зірка
З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
І небо, і земля - усе одпочива,
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один, як палець, не дрімає,
Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,
Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив
Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить всю нічку.
Коли б тобі на сміх було де видно свічку.
Або в селі де на опічку
Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть,
А деякі сопуть,
Уже і панотець,
Прилізши із хрестин, до утрені попхався...
А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
То зазирне в курник, то дейко до свинок,
Спита, чи всі таки живенькі поросятка,
Індики та качки, курчатка й гусенятка;
То звідтіль навпростець
Махає до овець,
До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
То знов надад чимдуж,- щоб часом москалі
(А їх тогді було до хріна на селі),
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.
Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,
Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,
Все дума, як би то піддобриться під пана;
Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!
Як гав, так гав,- поки свінуло надворі;
Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.
Чому ж Рябку не спать? чи знав він, що з ним буде?
Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,
Що щиро стережуть добро своїх панів...
Як ось - трус, галас, крик!..- весь двір загомонів!
«Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!..»
«Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»
Стриба Рябко, вертить хвостом,
Неначе помелом,
І знай, дурненький, скалять зуби
Та лиже губи.
«Уже ж, бач,- дума він,- не дурне це в дворі
Од самої тобі зорі
Всі панькаються коло мене.
Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене
І, що осталося, варене,
За те, що, бач, Рябко всю Божу ніч не спав
Та гавкав на весь рот, злодіїв одганяв».
«Цу-цу, Рябко» - ще раз сказав один псяюха,
Та й хап Рябка за уха!
«Кладіть Рябка»,- гукнув. А ж ось і пан прибіг.
«Лупіть Рябка,- сказав,- чухрайте! ось батіг!»
«За що?..- спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»
«Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»
«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?..»
«Не слухай,- пан кричить,- лупіть, деріть Рябка!..»
Деруть Рябка, мов пір'я,
На галас збіглась двірня.
«Що?.. як?.. за що?.. про що?..- не знає ні один.
«Пустіть!..- кричить Рябко.- Не будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!..» Рябко наш хоч не бреше,
Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.
«Пустіть, швидчій, пустіть!..» - пан на весь рот гукнув
Та й з хати сам умкнув.
«Пустіть,- гукнули всі.- Рябко вже вдовольнився!..»
«Чим, люде добрі, так оце я провинився?..
За що ж глузуєте?..- сказав наш неборак.-
За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що?.. за що?..» - сказав та й попустив патьоки...
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
«За те,- сказав один Рябкові з наймитів,-
Щоб не колошкав ти вночі своїх панів;
За те... але... щось тут... ходім, Рябко, лиш з хати,
Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:
Ходім, братко, надвір». Пішли. «Се не пусте,-
Сказав Явтух Рибку,- оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
Що пан із панею сю цілу ніч не спали».
«Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»
«Гай, гай!..- сказав Явтух.- Рябко! ти знавіснів;
Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;
Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;
Ти ж знав:
Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,
Той батька рідного, розсердившись, програє;
Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:
До чого ж гавкав ти?... нащо ж було гарчати?
Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько,
Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
Напався на тебе - і, знай, верзе притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи,
Що паню через те всю ніч кусали блохи,
Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
І, бачся, він тебе за те й прохворостив.
А бач, Рябко, а бач!., не гавкай, не ганяйсь;
Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь!
Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:
Він сам і без собак сю панщину одбуде».
Послухав наш Рябко поради Явтуха.
«Нехай тяжка йому година та лиха,-
Сказав,- що за моє, як кажуть люди, жито
Та ще й мене і бито!
Коли моє невлад,
То я з своїм назад.
Чи баба з воза,- що ж? велика дуже вада!..
Кобилі легший віз, сьому кобила й рада»
Отак сердега наш Рябко помірковавсь,
Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь;
Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.
Рябку й не сниться, не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на дворі -
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає.
Аж тут і надворі туж-туж усе світає.
«Цу-цу, Рябко!..- тут всі, повибігавши з хат.-
Цу-цу, Рябко!.. на-на!..» - гукнули, як на ґвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає,
Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
«Тепер-то,- дума він,- мій пан всю нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав?
Тепер-то він мені свою покаже дяку,
Тепер уже не втре мені, як вчора, маку...
Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,
Поки самі сюди обід не принесуть;
Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,
Поки візьму я в рот хоч страву, хоч печене!»
«Цу-цу!..- сказав іще Рябкові тут Явтух.-
Цу-цу!...- задихавшись, мов з його перло дух.-
Ходім, Рябко!..» - «Еге? Ходім!..- Не дуже квапся,
Сам принеси сюди...»- Іди ж хутчій, не бався!..»
«Ба, не піду, Явтух!» - «Іди, бо кличе пан!..»
Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.
«Чешіть Рябка!» - гукнув. Аж тут їх щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
«Лупіть Рябка!» - кричить тут пан, як навісний!
Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий.
Разів із шість Рябка водою одливали
І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті спутаний, неначе путом з лик,
І герготав щось, як на сідалі індик.
«Постій,- сказав Явтух Рябкові,- не турбуйся,
Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,
Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку.
Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,
Із ласки, з милості панів,
Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ».
«Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
І дядину, і дядька
За ласку їх!..- сказав Рябко тут наодріз.-
Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!
Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,
А що за те Рябку?
Сяку мать та таку!
А до того іще спороли батогами,
А за вислугу палюгами,
Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада-таки Рябка притьмом побить.
Уже мені, бачу, чи то туди - високо,
Чи то сюди - глибоко:
Повернешся сюди - і тута гаряче,
Повернешся туди - і там-то боляче!
Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,
То б він розтовк і ту над спиною моєю.
З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».
2 декабря 1818 г.


СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА К[ВІТК]И

Хто, кажуть, до кого,- ми до тебе, Грицько!
З суплікою прийшли: я, бач, та мій Рябко.
Не дай загинуть нам, не дай з нас кепковати;
А доки ж буде нас зле панство зневажати?
Пусти нас, батечку, до хати!
Хоч буцім, Грицьку, ти на пана закрививсь,
Та з пантелику ти так, як другі, не збивсь:
Не звик ти голобель замість коня шмагати;
Не все ж під ніс Рябкам, мовляв ти, заглядати.
Пусти нас, батечку, до хати!
Хоч ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі,
Та бач,- ніхто на вас не плаче на селі!
Ти знаєш, що на те собака, щоб брехати,
Що й сто не збудять їх тебе, як ляжеш спати.
Пусти нас, батечку, до хати!
Хоч ти не раз, Грицько, кислиці в пельку пхав,
Та твій Рябко од їх оскоми не чував:
Бо очі бачили, що треба куповати:
Нехай хоч вилізуть, а треба доїдати!
Пусти нас, батечку, до хати!
Пусти!.. Чи бач, як пан Рябка почастовав?
Коли б йому язик родимець одібрав,
Щоб він замість Рябка довіку мав гарчати,
А наш Рябко щоб сів за його в карти грати!
Пусти нас, батечку, до хати!
Чи бач, що ледве вже він кульші волоче,
Що так з його юшить і пасьока тече!
Та тож-то так звелів всю шкуру скрізь списати.
Що то тобі нема і курці де клювати!
Пусти нас, батечку, до хати!
Пусти! та й склич до нас тих навісних панів,
Що воду із своїх виварюють Рябків;
Звели їм струп Рябка довгенько полизати:
Адже ж то і над псом повинно ласку мати.
Пусти нас, батечку, до хати!
Супліку ж сю мою ти, Грицьку, сам читай,
Ледачому її паскудить не давай;
Бо як почне москаль по-своєму складати,
Та вот!.. та штьо? та как?., читавши примовляти,-
Тоді хоч умикай із хати!..
5 декабря 1918 г.


[ДО О. КУРДЮМОВА]

Здоров був з празником, мій любий Олексію! [7]
Сказав би вірш тобі, та, далебі, не вмію.
Нехай святиться твій, Олексо, сей деньок;
Пий за здоров'ячко горілку та медок.
Що вип'єш, то твоє. Пий поти, поки п'ється!
Ось бач,- мені і ллють, та ба! уже не ллється!
Уже од знахорів я випив не одну...
Допивсь - що пес, коли й ногою вже дриґну!
Я хочу в шинк - вони ж до якійсь шлють аптеки.
Уже із ліжка я не раз чухрав навтеки;
Так що ж! Піймають, бра! простягнуть і припруть,
Рознімуть зуби ще - і ліки в горло ллють.
Бодай не брататься, Олексо, з знахорами!
Пий лучче замість лік - горілку з парубками,
Щоб ти не знав, що то на світі є гостець,
Щоб був здоровий ти, як київський чернець,
Щоб до тебе ніщо лихеє не пристало,
Щоб нудненько тобі з похмілля не бувало,
Щоб не торкнулися до тебе чиряки,
Ні волос, ні лишай, ні струп, ні болячки,
Щоб ти ні соняшниць, ні кашлю не боявся,
І щоб ти з трясцею ніколи не стрічався.
Щоб ворог не ступив у тебе на поріг
І не судив тебе, із'ївши твій пиріг;
Щоб ти парубковав і добре налазився,
Та ще й щоб не старим з ким добрим оженився.
Тим часом пий, поки горілки в пляшці є.
Бо ж в світі, куди глянь, то все що-небудь п'є:
Земля п'є з неба дощ, а землю небо смокче;
Пшениця й блекота,- все пить на світі хоче;
Травиця і квітки холодну росу п'ють,
А бджоли із квіток медок солодкий ссуть;
Мужик горілку п'є,- та й пан же не гуляє,
Бо кров мужицьку він лежить да попиває.
17 марта 1819 г., Харьков


СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ, АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ

(Казка)

Vous voyez le grand gain, sans qu'il faille le dire

Que de ses ports de mer le roi tous les ans tire;

Or, l'avis, dont encore nul ne s'est avisé

Est qu'il faut de la France,- et c'est un coup aisé

En fameux ports de mer mettre toutes les cótes:

Ce serait pour monter а des sommes trés hautes!

Molière. Les facheux. Acte III, scène III [8]


Спромігся Солопій весною на горох,
Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох,
Чи то продать його, чи то його посіять:
«А що ж тут мірковать? Не полінуйсь провіять,-
Озвалась Хівря тут,- в мішечки позсипай,
Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!»
«Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться...
Але посіять так, як у людей ведеться!..
Нехай йому лихе!.. горох ласенька річ,
І дітвора за ним полізе хоч у піч!
Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!..
Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі:
Ей, обскубуть горох наш зеленцем,- побач!..
В лопатках обнесуть!., тогді - хоч сядь та й плач!»
«Якої вражої ти матері сумуєш?
Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш,
Що як уродить бог, то дасть на долю всіх?
Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх?
Враг батька зна - чого безглуздому жахаться!
Тадже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться,
То нічого ходить з сокирою і в ліс!..
Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс!
Аби лиш, господи, на ниві нам вродило,
То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило?
Не будь уїдливий, як бридка та оса,
І довше не спрітайсь, бо вилаю, як пса!»
«Ей, Хівре,- Солопій сказав їй, - не сварися,
Бо, далебі, горох наш згине!.. схаменися!..
Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там,
А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам».
«Не перебендюй-бо так довго, Солопію!
Бо я горох сама, де схочу, там посію;
Сама я й викошу, як треба, на покіс,
І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!..
Але, мій голубе, прошу тебе по ласці:
Послухай часом тих, що ходять у запасці;
Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав,
Що буцім бог жінкам волосся довге дав
За те, що розум їм укоротив чимало;
То погань так верзла, школярство так брехало!
А я ж то й мужиків,- крути ти не верти,-
Не раз вже бачила таких дурних, як ти!
От так!.. питай людей, бо той, хто їх питає,
Мов старець без ціпка, по стежках не блукає.
Не раз ти за двома зайцями польовав.
Зате да ні одного, гонившись, не піймав;
Не раз ти жаловав ухналиків стареньких,
Зате ж ти стільки вже згубив підків новеньких!
Отак ти і тепер горох запропастиш,
Коли б ти й сам пропав!» - «Чого ти там гарчиш?»
Сказав наш Солопій та й, з серця, дейко з хаті
Запрігши гулих, він ну переліг орати!
Зорав, посіяв він горох, заволочив,
Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.
Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько:
Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько.
Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;
Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.
Хто йде,- горох скубне: гребець скубне у жменю;
Іде косар і жнець - нагарбають в кишеню;
Прискочить дітвора - і в пелену смикне...
Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене
І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,
Усіх батьків з того він світа вивертає:
«Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!
А, бісів народе!... коли б ти околів!
Коли б ти кожним був стручечком подавився!
Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився!
Коли б то тріснув був од його твій живіт,
Ніж мав оце мене так посадить на лід!
Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських
Так набубнявіли, як барабан московський!»
Багацько дечого співав тут Солопій,
Молився за ввесь рід хрещений і за свій,
І вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять,
Та засоромився, і, часу щоб не згаять,
Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,
Неначебто його і справді хто злякавсь!..
До Хіврі сікався, за макогін хапався
І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;
То вп'ять по доброму ладу він їй казав:
«Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!
Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!
Та ти ж мене навік оце запропастила!..»
І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй...
«Послухай, бовдуре,- сказала Хівря,- стій!
Уже, як бачу я, тебе не переперти:
Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!
Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним:
От горе та біда - з дурним, та ще й з лихим!
Казала я тобі, що як нам бог уродить,
То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;
Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,
Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки...
(Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога,
Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!
Де п'ють, то там і ллють; без шкоди не бува,
Аби здоровенька лиш наша голова!
Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна
І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..
Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:
Ори, мели і їж... Хоч голову скрути,
Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;
Та вже ж побачимо, яка твоя робота!
Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють:
То дурні, от як ти, несіяні ростуть!..
Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»
«Та вже ж, хоч схаменусь,- сказав він,- хоч посію,
Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;
Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».
Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:
Він на другу весну, плуг і рала забравши
І між пшеницею і житом пооравши,
Всередині горох увесь посіяв свій.
«Тепер-то,- дума наш дурненький Солопій,-
Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає!
Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;
Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать,
То часу марно щоб так-сяк не зваковать,
Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,
То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю».
Пійшов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав!
Проциндрив Солопій горох і просвистав.
А за горохом в гурт - і жито, і пшеницю!
І тільки зо всього соломи взяв з копицю!
А як же це? От так: пронюхали в селі,
Що Солопій горох посіяв на ріллі,
Між житом та поміж пшеницею своєю,-
Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею
Пшеницю й жито так пом'яли та стовкли,
Що сучий син, коли і місце їх найшли!..
Що ж Хівря? Румсає!.. А що ж чинить небозі?
Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,
Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка.
«А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,
Тепер за ту сяку нікчемну горошинку
Ти обголив мене і дрібную дитинку!
Так от якого нам ти підпустив тхора,
Що я зосталася з дітьми без сухаря!
Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп'яго!
До чого нас довів ти, бридкий скупендяго!
Іди ж тепер відсіль!., щоб твій і дух не пах!
Не вмів, свого,- носи ж ти хліб чужий в торбах!» -
Сказала... та й торби на його почіпляла
І між старців, мов пса, Солопія прогнала!
Послухайте мене ви всі, Солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої
Чорт батька зна над чим морочите до ката:
Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята,
Як груші на вербі і дулі вам ростуть,
Як їсти дасть біга, та ще й гладкими буть,
Як локшину кришить для війська із паперу,
Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,
Як борошно молоть без жорнів,- язиком,
Як бджоли годовать без меду,- часником,
Як каву пить панам з квасолі,- з буряками,
Як ниви засівать без сім'я,- кізяками,
Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,
Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,
Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,
І пташці ні зерна погодовати діток,-
Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню.
Та вже з вас не один орав під небесами,
А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!
25 сентября 1819 года, Харьков


ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ

Йовграпе!

Бажав єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається. Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий калантир у домовині,- от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класа у нас на станціях!.. А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» - і дають! а коли нема? то б'ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж? То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани, Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а, далебі, по тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... не хочу!.. Далебі, не скажу!., гріх!.. Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою, що він і в картах нічогісінько не тупить, і мужиків чубить не втне! Та й з нас, Йовграпе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе, а я такий собі пришелеповатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і в картах слебезую, бо таки з першого погляду, як тільки побачу, що з одним оком, то таки зараз і вгадаю, що то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую; як тілько зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, її вже дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. чи будуть бить, то нехай б'ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п'ю добру повну! От - лежу, та стогну, та ялозюсь із знахорями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи - не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно - гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтепбурсі та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті і таки трахтовали, неначе кого й доброго; так от нее, бач, все-таки в деяких підпанків шапки на лиси­нах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абищо!.. Та бодай вони так хотіли на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... от що! Цур їм! пек їм! осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? ти йому образи, а він тобі - луб'я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Онопрій, не зачіпай і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б'ють, за брехню віри не дають: отака ловися!., що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Тадже ж і мовчу... коли б уже їм заціпило! Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею - з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Адже ж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка, Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бу­вальцях; бував, як кажуть, на коні і під конем,- скажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп'яга! бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!.. Ей!.. та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б'ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб'ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою пораховаться!.. а кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то і в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюють!

26 сентября 1819 года, Харьков


ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО

(Побрехенька)

Mes jours sont le tissu d'un contraste étonnant:

Je ne vis qu'en pleurant, et je pleure en riant!

L'amour, pour tant de coeurs l'objet de plus doux charmes

Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!

Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants!

En poussant des soupirs, j'écris des vers plaisants,

Qu'il sont drфles, ma foi, ces destins que les nótres!

En voulant larmoyer je fais rire les autres! [9]

Автор «Т[юхтія] ma Ч[Ванька]»


Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
Гарасько [10] як звелів,- він так і компонує.
Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
То так на дев'ять рік те в бодню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,-
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, те так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..
Так перший же хоч тим за працю надолужить,
Що в дев'ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий - такий дурний, що з холоду дрижить,
А книжок же його з півсажня так лежить...
1 ноября 1819 года, Харьков


ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ

(Приказка)

«На що, до халепи, той розум людям здався?» -
Раз Дурень здуру - бовть!.. Розумного питався.
«На те,- озвався сей,- коли кортить вже знать,
Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать».
1 декабря 1820 года, Харьков


ЦІКАВИЙ І МОВЧУН

(Приказка)

Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?»
«Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
Всередині, як ти, порожній він»,- сказав.
1 декабря 1820 года, Харьков


ЛІКАР І ЗДОРОВ'Я

(Приказка)

Йшов Лікар у село - селу на безголов'я,
А із села біжить, злякавшися, Здоров'я:
«Куди, Здоров'ячко? - пита він.- Як ся можеш?»
«Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!»
1 декабря 1820 года, Харьков


ТВАРДОВСЬКИЙ

(Малоросійська балада)

«Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!»
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
Пан Твардовський в кінці стола
З поставця черкає.
«Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» -
На ввесь шинк гукає.
В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!
Сікнувсь улан - він вздовж його
Шаблюкою тріснув.
Улан - тю-тю!.. га-га!.. го-го!..
Зайцем в кутку приснув.
Взяв набакир писар шапку,
Пан грішми забрязкав.
Аж гульк! писар - верть в собаку
І на всіх загавкав.
А шевцеві пан Твардовський
В такі знаки дався,
Що, мабуть, із час московський
Барилом качався.
В ніс втеребив дві бурульки;
З бурульок, мов з кухви,
Б'ють під стелю через рульки
Джерела сивухи.
Б'ють джерела... пан-гульвіса
Кухоль підставляє;
Аж зирк в кухоль! - що у біса?
В'юн на дні іграє!
«Дух святий; миряни, з нами!
Вилупіть лиш баньки!»
В'юн утік, а цап з рогами
Вилазить із склянки.
Мекнув, мов його родимець
Почав мордувати.
Та й стриб в комин; аж гульк - німець
Стоїть серед хати!
Ніс - карлючка, рот свинячий,
Гиря вся в щетині;
Ніжки курячі, собачий
Хвіст, ріжки цапині.
Дриг ногою!.. Круть ріжками!..
В пояс поклонився:
«Ну, Твардовський, час, із нами
Щоб ти розплатився!
Гуляв єси, верховодив,
Усім взнаки дався;
Дівчат дрочив, жінок зводив,
Над всіма знущався.
Чого душа забажала,
Мав всього ти стільки!..
Курей, ковбас, м'яса й сала,
Бочками горілки.
Нагрів і нам ти чуприну,
Як сам здоров знаєш:
Окульбачиш, мов скотину,
Та всюди й гасаєш.
Годі глузувать з чортами,
Слова - не полова.
Чи забув, яка між нами
З тобою умова?
Лиса гора... бритва... палець...
Паперу під карти...
Гайда в пекло!.. Кров на смалець,-
З чортами не жарти.
В письмі стоїть, читай сміло:
На кагал бісовський
З начинкою душу й тіло
Одписав Твардовський.
Служить йому чорти мають
(Так прийшлось в умову),
Поки в Римі не піймають,
Амінь сьому слову!
Що тепер, Твардовський, буде,
Про те в пеклі знають:
Сю корчму хрещені люде
Римом називають».
«Бач, чортяка!., бач, падлюка!..
Як умудрувався!
Се вже, бач, німецька штука,-
Твардовський озвався.
Та вже ж чи йти в пекло справді,
То й підем, байдуже!
Але й ти роби по правді
І не чванься дуже.
Заглянь в контракт свій зі мною,-
Яка там умова?»
«Ще три штуки за тобою;
Витнеш - ні півслова!»
«От, бач, висить над дверима,
Завбільшки із цапа,
Перед твоїми очима
Мальована шкапа.
Нехай шкапа підо мною
Огиром гарцює;
Нехай крутить головою,
Стриба і басує.
Ти тим часом піску в жменю:
Гарапник трійчатий
Сплети з піску, як з ременю,
Коня поганяти;
Ще ж попасать коня треба,
Стать на одпочинок:
То вже, гляди, щоб, як з неба,
Вродивсябудинок.
Будинок з лушпин горіха,
Отам за байраком;
Із борід жидівських стріха,
Цвяхована маком.
От і гвіздок на починок
Чверть ліктя завдовжки.
По три в кажду вбий з мачинок,
А менше - ні трошки».
Біс перистий свиснув, кляснув,-
Аж кінь вже басує;
Батіг з піску в руці ляснув...
Твардовський сумує.
Скік в стремена, давай драла...
Аж що за одмінок?
Стріха в хмарах заблищала,
І стоїть будинок.
«Виграв справу! Бач, псяюха,
Задихавсь, мов скажений.
Ну, тепер скупайсь по уха
В водиці свяченій».
«Змилуйсь, свате, я в сій зроду
Лазні не купався».
Скорчивсь, зморщивсь - шубовсть в воду
Та й назад порвався.
Захлинувся, чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусився.
Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, круків, ворон сила
На стрісі зібралось!
Крукають, кавчать, мекечуть
Всіма голосами:
То завиють, то шепечуть,
Бряжчать ланцюгами!
«Ну, Твардовський, другу справу
Виграли чортяки!»
«Не кваптесь лиш: ще на славу
Втру я вам кабаки.
Куц програв, куц виграв справу.
Ще як доведеться.
Виграй третю,- глянь на лаву:
Що тобі здається?
Цмокнись з жінкою моєю,
Вона твоя буде;
Як я жив на світі з нею
Про те знають люде.
Будь ти їй за чоловіка
(Остання умова).
Присягайсь любить довіка,
Та тогді й ні слова!
Нехай піп вам руки зв'яже,
Тепер, по сій мові,
Люде добрі, що чорт скаже,-
Бувайте здорові!»
А чортові не до соли:
Хвостиком киває,
Ніс скопилив, мов ґринджоли,
І дверей шукає.
Стриб по хаті, хап за клямку,
Твардовський - по пиці,
Трісь по гирі - розбив склянку
І горщик з полиці.
«Ей, не бийсь,- кажу,-- Твардовський!
Гвалт, рятуйте, люде!
Бо вилаю по-московській,-
Сором слухать буде».
А тим часом скік к одвірку -
Ну цапом стрибати!
З прогонича зуздрів дірку -
Та й шморгнув із хати.
«Ой, держіть, ловіть псяюху!» -
Усі загукали,
А псяюхи нема й духу:
Поминай, як звали!
«Жінко люба, годі плакать,-
Твардовський озвався,-
Хотів з чортом вас посватать,-
Та й чорт одцурався.
Мабуть, всі чорти - бурлаки,
Та ще й розум мають,
Знають, де зимують раки,-
Од жінок втікають.
Може, в пеклі інше діло,
В нас сього немає:
Жінка гризе душу й тіло,
Мужик попиває!
Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
Горілки давайте!»
[1827]


РИБАЛКА

(Малоросійська балада)

Das Wasser rauscht, das Wasser fliesst

Ein Fischer sass daran,

Sah nach der Angel ruhevoll,

Kühl bis ans Herz hinan.

Goethe [11]


Вода шумить!.. вода ґуля!..
На березі Рибалка молоденький
На поплавець глядить і примовля:
«Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»
Що рибка смик - то серце тьох!..
Серденько щось Рибалочці віщує:
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?..не зна він,- а сумує!
Сумує він,- аж ось реве,
Аж ось гуде,- і хвиля утікає!..
Аж - гульк!.. з води Дівчинонька пливе
І косу зчісує, і брівками моргає!..
Вона й морга, вона й співа:
«Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький,
На зрадний гак ні щуки, ні лина!..
Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?
Коли б ти знав, як Рибалкам
У морі жить із рибками гарненько,
Ти б сам пірнув на дно к липам
І парубоцькеє оддав би нам серденько!
Ти ж бачиш сам,- не скажеш: ні -
Як сонечко і місяць червоненький
Хлюпощуться у нас в воді на дні
І із води на світ виходять веселенькі!
Ти ж бачив сам, як в темну ніч
Блищать у нас зіроньки під водою;
Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,-
Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!
Зирни сюди!.. чи се ж вода?..
Се дзеркало,- глянь на свою уроду!..
Ой, я не з тим прийшла сюда,
Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!»
Вода шумить!., вода гуде...
І ніженьки по кісточки займає!..
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!..
Вона ж морга, вона й співа...
Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..
І більше вже нігде не бачили Рибалки!
27 октября 1827 г.


БАТЬКО ТА СИН

(Байка)

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! -
Так панотець казав своїй дитині: -
Шануйсь, бо, далебі, колись
Тму, мну, здо, тло - спишу на спині!» [12]
Хведько не вчивсь - і скоштовав
Березової кашки,
Та вп'ять не вчивсь і пустовав
Побив шибки і пляшки;
І, щоб не скоштовать од батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж батько за чуб - хіп! - і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Тоді Хведько скрізь слізки
Так батькові сказав:
«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
Коли б я так робив:
Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»
29 октября 1827 г.


ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ

«Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Хіба ж ти трясці захотів?
Що заманулося, чого ти не попросиш,
Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів,-
Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,-
Так в клітці підлітка корив снігир старий.
«Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.-
Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
Недарма я просця і сім'ячка цураюсь.
Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».
1 ноября 1827 г.


РИБКА

(Басня)

В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев'я зуздріла на удці черв'яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб нідвечірковать смачненької
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп'ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє,-
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь - та й плач!
«Ой горенько мені на світоньку,- мовляє,-
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!»
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв'як все хвостиком киває!..
Черв'як кива - аж ось! Зі дна
Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка - сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
«Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!..» -
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав,- чи то багато, чи то трошки,-
В кушир залізши, їла мовчки!
2 ноября 1827 г.


ДО ПАРХОМА

І

Aequam memento rebus in ardui

Servare mentem: non secus in bonis etc.

Horat. Lib. II. Od. 3 [13]


Пархоме, в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не лізь до неба!
Людей питай, свій розум май!
Як не мудруй,- а вмерти треба!
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то, за поставцем горілки,
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки;
Чи п'яний під тином хропеш,
Чи до господи лізеш рачки
І жінку макогоном б'єш,
Чи сам товчешся навкулачки,-
Ори і засівай лани,
Коси широкі перелоги,
І грошики за баштани
Лупи - та все одкинеш ноги!
Покинеш все: стіжки й скирти,
Всі ласощі, паслін, цибулю..
Загарба інший все, а ти
З'їси за гірку працю дулю!..
Чи соцьким батько твій в селі,
Чи сам на панщині працює,-
А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким, скажена, не жартує!..
«Чи чіт, чи лишка?..» - загука.
Ти крикнеш: «Чіт!..» - Ба, брешеш, сину!» -
Озветься паплюга з кутка -
Та й зцупить з печі в домовину!
4 ноября 1827 г.


II

Tu ne quaesieris, scire nefas, quern mihi, quem tibi

Finem Di dederint. Leuconoe; nee Babylinios

Tentaris numeros etc.

Horat. Lib. I. Od. 11 [14]


Пархоме, не мудруй! ворожки не питай,
Як довгий вік прокоротаєш;
Що виковала вже зозуля - поживай!
А більше - шкода, що й бажаєш...
Хоч всіх ти упирів збери і знахорів,
Хоч покумайся ти з відьмами:
Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів,
Що доля завтра зробить з нами!
Чи доведеться ще подушне заплатить,
Чи до снаги вже розплатився?..
Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?..
Дурний! дурний!.. а в школі вчився!..
Терпи!.. За долею, куди попхне, хились,
Як хилиться від вітру гілка;
Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!..
Журись об тім, чи є горілка!..
А, є? так при на стіл!.. Частуй та й сам кругляй!..
Чи нам, Пархоме, треба скільки!..
Та вже ж - чи вкорочать свій вік, то вкорочай
В шинку над бочкою горілки!
От ми базікаєм,- а час, мов віл з гори,
Чухра: його не налигаєш!
От, скільки б випили до сеї ми пори,
Так ти ж буцім недочуваєш!
Ну ж, цуп останню ти гривняку з капшука,
Поки стара пере ганчірки,
Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
Що помремо обидва без горілки!
5 ноября 1827 г.


XXXIV ОДА ГОРАЦІЯ, КН. І

Parcus deorum cultor et infrequens,

Insanicntis dum sapientiae

Consultus erro; nunc retrorsum.

Vela dare atque iterare cursus.

Cogor relictcs etc. [15]


От і допивсь!
І дохмеливсь!..
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не хочу аж до суду!
Коли б вона
Уся до дна
Повитікала в бочках,
То ще б в церквах
Народ в свитках
Стояв би і в сорочках!
Ні, Грицьку, ні!
Хоч би мені
Повіситься й на гілці!..
Ані під ніс!..
Нехай їй біс,
Тій гаспидській горілці!
Вона мене
З світу зжене.
Коли б той ісказився,
Хто Божий дар
Гнать через жар
У винниці навчився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальський міх,-
Здається ж, і не дмуся!
Самі кишки,
Мов бульбашки
У чавуні, клекочуть;
А пуп набряк;
Під пупом - так,
Мов жаби, знай, скрегочуть!
Ніс, як пістряк;
І скрізь синяк;
Бач, пика як набрякла!
Одна нога
Щось шкутильга,
Друга зовсім заклякла.
Така нудьга!
Така туга!
Що чортзна-де і діться!
От тут пече,
Тут гаряче,
А все б хотілось гріться...
А їсти щоб?
Та хоч у лоб!
Крий боже, як цураюсь!
Все б дудлив, бач.
Так от, хоч плач!..
Щось од води жахаюсь!..
Помацай чуб;
Бач, як оскуб,
Диявольська личина!
Тільки то сям
Стирчить, то там
З чуприни волосина!
Та вже ж чіплявсь,
Товк і знущавсь -
Скажена москалюка!
Коліньми грів,
Поки не впрів,
А там і взявсь до дрюка!
Ох! ох! ах! ах!
Жовч в печінках,
Мабуть, всю стовк, псяюха!..
Геть, Грицьку, геть!
Та лучче смерть.
Ніж гаспидська сивуха!
Кахи!кахи!
Се за гріхи
Мене пеня спіткала!
Та вже й дурів!
За всіх кнурів...
Вже душка погуляла!
Була, була
На півсела
Худобинка і гроші:
Ізслизло се,
Проциндрив все,
Зостались тілько воші!
Пустив діток
Без сорочок,
І жінку без запаски,
А сам в шинку
На привалку
Жду Лейбиної ласки!
А Лейба-гершт
В боки, як хверт,
Та Рухлі щось гергоче,
На мене зирк!
Та, знай, пирк-пирк!..
Невіра, ще й регоче.
Забрав волів,
Овець, корів,
Ще він же і здрочився!
Загарбав кіз
І жита віз...
Бодай їм подавився!
Ой, так мені!
Так сатані!
Катюзі - по заслузі!
Жлоктав живіт
Аж лився піт,
Тепер засуха в пузі!
До церкви дзвін,
А пан Охрім,
Бувало, в шинк мандрує,
В церквах «свят, свят»,
В корчмі «ґвалт, ґвалт!..» -
Охрім жидів муштрує!
Було, в пости,
Іще чорти
Не б'ються навкулачки:
А вже Охрім,
На глум усім,
П'яненький лізе рачки!
Було, піп Петр
В чистий четвер
Іуду величає,
Охрім в корчмі
Пойді кумі
Весільних затягає.
Чи в хату піп,
Охрім захріп,
Запінивсь, мов сказився,
Не сповідавсь,
Не причащавсь
Сім рік - і не хрестився!
Попи й дяки
В різдво - в святки -
З хрестом ідуть, з кропилом:
А вже коли
Дере козли
Охрім і риє рилом!
На часточки,
На свічечки
Шагом не поплатився,
А мисочок
І грамоток
Не чув, як і вродився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальський міх,-
Здається ж, і не дмуся!
Ой, так мені!
Так сатані!
По ділу ся халяндра!..
Нехай хутчій,
Попа мерщій
Покличуть Олександра!
Скажу: допивсь
І дохмеливсь!
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не тілько що - й до суду!
А ти пляшки;
Грицьку, й чарки
Трощи, що маєш духу!..
Тільки... тривай...
З їх позливай
В барильце всю сивуху!
26 февраля 1832 г.


***

Петро мужик непокорний,
Та вдавсь собі проноза з біса:
Здається, з пики і дурний,
Та годзунковатий гульвіса.
От ґедзь напав Петра: не спить, не їсть ніколи,
Бажає бачить П'ятембурх
І, знай, черка писульки до Миколи. [16]
«Нехай, - каже,- поки не випре з мене дух,
Хоч раз тобі я поклонюсь,
Нехай на П'ятембурх доволі надивлюсь!»
Микола, гарний, любий пан,
Черка йому: «Надінь ти, Петре, свій жупан,
А на жупан з відлогою свитину,
І решетилівський кожух,
І хліба деяку шматину,
Та й чимчикуй щомога в П'ятембурх».
От наш Петро і в П'ятембурсі
В свитині новій і в кожусі!
Петра за гостя прийняли,
Петра у люди повели...
Чого Петрова душка забажала,
Усе побачила, всього покоштовала...
Петро, мов єднорал, між панством виступає,
Перед Петром москаль рушницю піднімає,
Петрові в тарілках підносять панську страву,
Та що й казать: Петро пішов у славу!
Але Петрові все нудненько щось стає;
Петро буцім то сяде, то встає,
Все груди мацає, кородиться і кашля,
І нищечком під ніс собі, скривившись, кашля.
Петрові стрічку й хрест Микола втеребив,
Петра Микола в двір до Самої водив;
Петро буцім повеселів,
Та вп'ять здурів
І світом нудить,
Других і сам себе посеред ночі будить...
Петра напали перелоги,
Петра з нудьги не носять ноги,
В Петра буцім усе в господі умира,
В Петра всі хворі там: і жінка, й дітвора,
Петро притьмом додому, до двора!
Микола-пан швидчій Петровій жінці
В царині випрохав намисто в сто червінців;
Петро уп'ять повеселів,
На всі чотири поглядів
Та й: «Папочку,- сказав,- здорові ж оставайтесь
І в П'ятембурх мене вже більш не сподівайтесь».
3 марта 1833 г., Петербург


[НА ВІД'ЇЗД ІЗ ПОЛТАВИ М. М. Л[ОНГІНОВА] 22 ТРАВНЯ 1842]

А доки ж нам у Полтаві
Бить байдики, пане!
Наробив єси вже слави,
Чи надовго стане?
Порозтринькав все дівчатам:
Дукачі й намисто,
А хлоп'ятам-небожатам:
Хоч вимести - чисто!..
Нема шпоньки, нема й стрічки
Комір зашморгнути...
Ну, вже утяв ти нам січки:
Є чим пом'янути!
Ану? виверни кишені:
Що там є такого?
А ви, хлопці, держіть жмені...
Ай, бігма нічого!
22 мая 1842 г., Полтава


***

Сидить Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро наш не в славі,
Вже не з панночками!
Колись, було, як забряжчить
В браму у будинку,
Так пані Засс і закричить:
«Мерщій горілки з шинку!
Тягніть Петра на вечерю,
Любії дівчата,
Ставте на стіл ви тетерю
Та ріжте курчата!»
Тепер Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро вже не в славі -
Годі з панночками!
24 июня 1848 г.


***

Голився я на тиждень раз,-
І нікому й байдуже!
Приїхав Він, [17] віддав приказ:
«Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже».
Отже ж, щодня я і голюся,
Аж пасока юшить із бороди;
То гребінцем чесавшись уколюся,
То, глянь - витягую з води
Гарячої свій палець,
Вже перетоплений на смалець.
Ходив до панночок, накинувши свитину...
«А що се, сучий сину? -
Загуркотав наш пан,-
Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!»
Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,-
Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані,
Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ,
Що іноді аж розіпре живіт;
Тепер Він догори все повернув ногами...
Нехай святий дух буде з нами!..
Тепер вже череду жене із поля дід,
А Він, гляди, тогді нас кличе на обід!
Бувало, смерклося,- то ми і до хропка,
Тепер тогді Він тільки збитень смокче,
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
Бо поведенція московська, бач, така!
Ой, щоб вас! Ей, Андрію!
Сказав би щось, та не посмію...
Та вже ж побачимо, яку там цяцю
Ви привезли [18] за сю нам працю?
20 июня 1851 г., Полтава


***

Як тільки задзвонять чотири годинки,
Так ми й шморгнемо в високії будинки
Та любих панночок
Засадим до книжок:
Нехай гуртом голосять
Та хоч борщу Петрові просять.
21 июня 1851 г., Полтава


***

Послухав жінку
Та взяв на перемінку
Пістрявії із Харкова штани,
Так, отже, бач,-
Хоч сядь та й плач:
Щось не вподобались Йому вони! [19]
І осміяв,
І ошпував,
Мережані штани, на всю Полтаву
Ні за що ні про що пустив у славу.
Коли б то ж вже сам тільки Він,
То й сількось. Вже б - байдуже!
А то й Вона, ізлізши на ослін,
Розкудкудакалась щось дуже
Та над Петром ну реготать,
Петра на глузди піднімать!
Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху,
Розхлюпала на скатерть сирівець...
Тоді, злякавшися, та навпростець,
Ну, драла!.. під свою махнула стріху!
23 июня 1851 г., Полтава


***

Ой мені тяжко [20]
Ой мені нудно,-
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я манівцями
Та нудьгу розважу,
Чи не стрінусь з панночками,-
Може, слово скажуть.
Ох, мені важко,
Ой мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Не зустрівсь я з панночками:
Вони всі в світлиці,
Шиють кохти з фальборами,
Лагодять спідниці.
Ох, мені тяжко,
Ох, мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я у садочок.
Час прокоротаю.
Та сяду я під кленочок,
Пісню заспіваю:
Ой покинув Петро хатку
І жінку-небогу,
Помандрував без оглядку
В Полтаву, в дорогу.
Ой вернись назад, Петрусю,
Швиденько вернися!
Не вернешся - утоплюся,
Тогді не журися!
Помандрував... вона ж з хати,
Дітки занищали!
«От тепер ви,- каже мати,-
Сирітками стали».
26 июня 1851 г., Полтава


***

А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти - на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на себе пожалкуй!
Не раз, не два заплачеш,
А дива більше ти такого не побачиш.
От! Як розставили в світлиці всі цимбали,
Так на шістнадцять рук метелиці й заграли,
А тут скрипки й дудки,
Сопілки й кобзи всі як нам заголосили,
Та в мідні тарілки
Як брязкнули, загромотіли,
То будь я песький син,
Коли в світлиці хоч один
Усидів на ослінці!
Та вже й придумали йому гадючі німці!
А їх-то, бачиш, два брати:
Адже ж їх знаєш ти!
Отже ж, й умовились: «Ти,- каже,- все руками,
В світлиці понад панночками,
Як будуть грать - махай!»
«Ну, сількось і нехай!
Та ти ж з дівчатами співай».
Отож вони як стали,
То так із ним і заспівали:
«Місяць в хмари закотився,
Та й стало темненько.
Чого ж Петро зажурився
І болить серденько?
Не ховайся до півночі,
Місяцю червоний!
Не виплакуй свої очі,
Козаче моторний!
Тече річка все тихенько
І моря шукає:
Ой так і моє серденько
До жінки здихає!»
30 июня 1851 г., Полтава


***

Яко аще бы не закон твой поучение мое был,

тогда убо погибл бых во смирении моем.


Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б швидше вже отая
Звіздочка засяла,
От тогді б то болісь злая
Камнем з серця спала!
Та де ж вона забарилась,
Де ж вона блукає?
Може, в шинку похмелилась
Та й там спочиває?
Та вже ж нехай хоч похмільну
Та везуть швиденько,-
Утнемо ж ми їй весільну,
Приймемо гарненько!
Ой давно б вона, небога,
В Харкові блищала:
Так от, - залізна дорога
Усе попсувала!
Настроїли сучі німці
Возів з чавунами:
Сидиш собі на ослінці,
А тут... Госпідь з нами!
Без волів і без коняки
Колеса махають,
Бо не хто ж - самі чортяки
Ридван попихають!
А зустрівсь з другим обозом,-
Утруть тобі маку:
Змелють всього з твоїм возом
На шпанську кабаку!
12 января 1852 г., Харьков


***

Слышану сотвори мне заутра милость

твою, яко на тя уповах.


Ой де ж вона залетіла,
Обіцяна Галка Біла?
Мабуть, Харків проминула,
Чи не в вирій лиш шморгнула?
Писав пан: звізду дав
І червону стрічку.
От я й ждав... Дулю взяв.
Ще й поставив свічку!
Ой схоплюсь, утоплюсь,
Повішусь на гілці!
Або смерть, як нап'юсь,
Найду я в горілці!
Поскупивсь ти цяцьки
Прислать на свитину,-
Присилай же гвіздки
Забить домовину!
І не квапсь, не рятуй,-
Ні, вже не оклигну,
Таки вмру,- пожалкуй,
Ще й ногою дриґну!
І святих не скликай:
Вилають на славу!
Лучче гривню виймай
На дзвін Станіславу!
20 января 1852 г., Харьков


***

Возрадуюся і возвеселюся о милости твоей,

яко призрел еси на смирение мое, спасл еси

от нужд душу мою и несе мене затворил

в руках вражиих, поставил еси на пространне

нозе мои.


Та й гарна ж та Галка Біла,
Що до Петра прилетіла!
Чого ж мені журитися?
Хіба ж іще трясці!
Тільки богу молитися,
Щоб жить в твоїй ласці.
Чого бажав - усе Ти дав:
На піввіку стане;
Аби лишень Ти вікував,
О мій любий пане!
Через плечі почепив Ти
Стрічку червоненьку,
А над серцем пришпилив Ти
Звіздочку ясненьку;
І на радощах серденько
Під звіздою б'ється,-
Що аж стрічка та частенько
На грудях трясеться!
Та й гарна ж та Галка Біла,
Що до Петра прилетіла
І на грудях йому сіла!
«А поживем,- так сам кажеш,-
Ще й Гальку дістанем».
Ну, там собі як сам зважиш:
Ми спорить не станем!
13 февраля 1852 г., Харьков


ЦОКОТУСІ

Вернулася ж Химка
Допрядать починка.
Ой насуче ниток,
Що буде з півміток!
Язик - веретено
І бреше скажено!
Накрутить десятки,
Витче і двадцятки;
Буде й полотенця,
Буде і ряденця!
І кождій свашці
Спече по ковбасці!
Кого і принадить,
Кого і пригладить,
Кого і почеше,
Та бреше, та бреше!
Хоч пряжа і рветься,
Та вона сміється:
Поки клоччя стане,
Сукать не перестане.
Язик - мотовило,
Чом не крутить сміло?
Поки не одубіє,
Нехай меле й віє!
[Початок 1852 р.]


***

Истязал еси беззаконие мое и грехи моя

изследил еси. Руцо твои сотвористе мя

и создаете мя; потом же, преложив,

поразил мя еси.

Иова, кн. 1


1

Ну, вже таки

Далась взнаки

Мені та Галка Біла!

Мов чиряки

На печінки,

Отак притьмом і сіла!


2

Було, всі дні

На черені

Пряжусь та позіхаю,

То шість разів

До пирогів

Із печі я злізаю.


3

Ряди-в-годи

До бороди,

Було, доходить діло...

От розскубеш,

В жмені помнеш,

Та й вп'ять у просо сміло!


4

Було, й сопеш,

Було, й хропеш,-

І нікому - й байдуже!

Так, отже, бач:

Хоч сядь та й плач,-

От, треба Галки дуже!


5

Звізду прислав.

Та й наказав,

Щоб щодня я голився.

Перину слав,

Пику вмивав

І щодня б чепурився!


6

Ой! Він мене

З світу зжене

Московською пенею!

Оце біда

Ота звізда,

Нехай там госпідь з нею!


7

Ну й схаменусь,

І підголюсь:

Чого там розходився?

Та я ж під час

На місяць раз

І без того голився!


8

Тілько не лайсь

Та не знущайсь,

Бо кепська вийде справа,

Як зашморгнусь

Та й удавлюсь

Стрічкою Станіслава!..

Март 1852 г., Харьков


ПЕСНЯ КОРМИЛИЦЫ СОНИЧКИ [21]

«Ой час їхать, Марусенько,
Тобі до господи!..
Ох, болить моє серденько
Від сеї невзгоди!
Ой збирайся, моя галко,
Ти до чоловіка!
Жаль нам тебе, серце, жалко,
Жаль буде довіка!»
«Як покину немовлятко,
Що я ж годовала?..
Плаче мати, плаче батько...
Ой бідна ж я стала!
Що ж робити? така доля
Припала нам з неба!
Хоч їхать жаль,- їхать треба!
На те панська воля!
Ой прощайте ж, добрі люди!
Прощай, моя Соню!
Нехай Госпідь з вами буде!
Прощай і ти, Фроню!»
16 октября 1852 г., Харьков


НА ПОБЕДЫ РУССКИХ НАД ТУРКАМИ, ОДЕРЖАННЫЕ ГЕН[ЕРАЛ]-МАЙОР[ОМ] АНДРОННИКОВЫМ В АЗИИ 14-ГО И ВИЦЕ-АДМИРАЛОМ НАХИМОВЫМ 18 НОЯБРЯ 1853 г. НА ПОРТЕ СИНОПА

Сидить Абдул, [22]
Губи надув
І гадку гадає:
Що там моє,
Турецькеє,
Військо поробляє?
Скільки ж воно
В море на дно
Москалів пустило!
Скільки ребят
З рушниць, з гармат
Трупом положило!
Ой, вже ж тії,
Турецькії,
Війська розчухрали!
Вже ж над ними
Й «Со святими»
Дяки одспівали!
Вже й в П'ятенбурх
Гінець Явтух
Чкурнув, що мав сили,
З листом об тім,
Що туркам всім
Пинхву в ніс встромили.
Сполать тобі
В Руській землі,
Андронче [23] козаче!
Ти бусурман
Зм'яв на гаман -
Нехай Абдул скаче!
Сполать тобі
В Руській землі,
Нахименку [24] хвацький,
Що попалив
І потопив
Вайдаки султанські.
Та вже ж лизнув,
Та вже й мазнув
Султана по пиці!
Провів шрамки:
Будуть втямки
На морді синиці.
Так, бач, султан,
На сей із'ян.
Ще й морду пиндючить,
На панотця,
На Воронця [25]
Аркан з шовку сучить.
Сучи ж аркан,
Дурний султан,
Та й скручуй тугенько!
Бо туркам всім
Висіть на їм
Прийдеться довгенько.
[Грудень 1853]


НА РАЗБИТИЕ ГЕН[ЕРАЛ]-АД[ЪЮТАНТОМ] БЕБУТОВЫМ 19 НОЯБРЯ 1853 г. В АЗИИ 36-ТЫС [ЯЧНОГО] ТУРЕЦКОГО КОРПУСА, СОСТОЯВШЕГО ПОД НАЧАЛЬСТВОМ АБДИ-ПАШИ. ПОСЛАНИЕ П. И. Л[ОНГИНО]ВОЙ В ОТВЕТ НА ЕЕ ЗАПИСКУ С ПЕРВЫМ ИЗВЕСТИЕМ ОБ ЭТОЙ ПОБЕДЕ

Що там у хріна,
Пані, сокочеш:
Яких там віршів
Від мене хочеш? [26]
Співав тобі я
Андронка славу,
Співав козацьку
Нахимка справу;
Співав, як турчин
З ним зчепився.
Що й сам не рад був,
Не одхрестився;
Співав я сором
Й ганьбу султанську,
Стоптану силу
Його поганську;
Так, отже, тобі
Сього ще мало!
Хіба ж Меджіду
Ще гірше стало?
«Ой, стало гірше
Від того часу,
Як турчин з ляхом
Удрав до лясу; [27]
Як Бебут [28] дався
Взнаки невірі,
Взяв стан й гармат
Двадцять чотири».
Оце до шмиги,
Любая пані!
Так се Бебут їх
Вихльостав в бані?
Нехай же дурні
Здорові зносять
Та й ще в Бебута
Парку попросять!
Поки ж той турчин
З невдячним ляхом
Чухрають лісом,
Небитим шляхом,-
Я із гармат їх
Запалю люльку
І заспіваю
Таку їм думку:
Як до тебе, Меджіде,
Оця звісточка прийде,
Що наш бравий князь Бебут
Дав Абді-паші капут,
То не дмись вже, мов той сич,
А в сірка очей позич
Та прийди і повинися,
Низько в ноги поклонися,
В церкві богу помолись,
Та не дуже-то й скупись
І на сповідь кинь гривняку,
Щоб Бебут не втер ще маку;
Побожись та й дай заріку,
Що до смерті, що до віку
Не зачепиш більш ніколи
Білого царя Миколи.
12 декабря 1853 г, Харьков


СОВЕТ СУЛТАНУ НА ЗАТЕЮ ЕГО ПЕРЕНЕСТИ СВОЙ ДВОР, ЗНАМЯ И СОРОЧКУ МАГОМЕТА В АДРИАНОПОЛЬ

Ой не мандруй, султане,
До Адринополя,
Бо там тебя застане
Лихенькая доля!
Ой не бажай, султане,
Водиці з Мариці, [29]
Бо в животі та стане
Гірша од гірчиці!
Не розвертай, султане,
Хорогви Магмета:
Москаль з древка хоч стягне,
Хоч проб'є з мушкета!
Не розвішуй, султане,
Сорочки пророка:
Москаль зцупить, як гляне,-
Ох, буде морока!
Ой не схиляйсь, султане,
До Балканів ухом,
Бо з їх віє погане...
Кулевчинським духом! [30]
Нехай твій ніс, султане,
В гори й не сягає,
Бо з гір Дибич як встане,-
До смерті злякає.
Не поглядай, султане,
На Чорнеє море:
В Чорнім морі в тумані
Пливе твоє горе!
Бач, в Синопії, султане,
Клубки диму в'ються?
Отож твої моряни,
З Нахименком б'ються!
Бач, як море, султане,
Од їх гармат стогне?
Твоє військо кохане
З байдаками тоне!
Ой не дивись, султане,
За море - к Ацхуру, [31]
Там достав вже й достане
Турчин хльосту в шкуру,
Не посилай, султане,
Війська к Арпачаю, [32]
Бо вернеться в Каре п'яне
Від руського чаю!
Не накликай, султане,
На руських Шаміля, [33]
Бо й він, либонь, не встане
З даргського похмілля!..
Не поможуть, султане,
Пранці й ягличванці,-
Москаль свого дотягне
Не в вечір, так вранці!
Так спи ж дома, Меджиде,-
Ми буркать не будем,
А як москаль надійде,
Ми тогді й розбудим.
16 декабря 1853 г., Харьков


ПОСЛЕДНИЙ ЭКЗАМЕН, ПРОИЗВЕДЕННЫЙ МНОЮ ВОСПИТАННИЦАМ ПОЛТАВСКОГО ИНСТИТУТА В ЯНВАРЕ И ФЕВРАЛЕ 1854 г.

У Полтаві, в славнім місті,
Будинки біліють;
В тих будинках дівчат з двісті,
Як мак, червоніють.
Вовтузяться ж ті дівчата,
Та не з парубками:
На лавочках, пташенята,
Сидять над книжками!
З стембулкою в пальченятах
Стих свій у часловці
Промовляють, ластенята,
Аж тріщить в головці!
Чого ж взялись так дівчата
За той стих в часловці?
Щоб погладила їх мати
Гарно по головці!
Хто ж їх мати? Хто родина
Об їх печалиться?
Їх родина - Україна,
А ненька - цариця.
Гребе квочка на сміттячку,
Курчаток скликає;
Кличе й ненька сиріточку,
В світлицях ховає,
Няньчить її й доглядає,
Одверта, що шкодить,
Обчісує й одягає,
До глузду доводить.
Чкурнув поштар до цариці
З лепортом щосили,
Що панночки в товстій книжці
Вже стих свій довчили...
Ну! чухрай же й ти, Гулаче,
У Харків щомога;
Там з дітками жінка плаче,-
Жде тебе небога!
6 февраля 1854 г., Полтава


НА СМЕРТЬ Н. А. КУПЧИНОВА [34]

Не виглядай, матусенько,
В віконечко - в поле;
Не клич дарма татусенька:
Не вернеш ніколи!
Вибравсь татусь, вибравсь рідний
В далеку дорогу,
Та й наказав тобі, бідній,
Молитися богу.
Пішов татусь в той край гожий,
Де місяць і сонце
З світлиць божих на світ Божий
Дивляться в віконце.
24 октября 1855 года, Харьков


В ПОЛТАВУ, МОЕЙ МИЛОЙ ПОЛИНАШКЕ [35]

І

Коли б тебе, Полінашко,
Як я, знали люди,
За тобою, моя пташко,
Літали б усюди.
Коли б тебе, як я, знали
Багатії й бідні,
Вони б тебе покохали,
Як братики рідні.
Коли б знали хист і сили
Розуму й серденька,
На руках тебе б носили,
Як тато та ненька.
До серденька б пригортали,
Як я пригортаю,
За тобою б пропадали,
Як я пропадаю.
Соловейко в клітці тісній
Пісні виспівує...
А хто ж тії дивні пісні
На улиці чує!..
23 декабря 1855 года, Харьков


II

Віє вітер, несе пташку,
Та не з того краю,
Відкіль мою Полінашку
Щодень виглядаю.
Повій, вітре, та з досвіту,
З другої країни;
Навій мені добру вістку
Об моїй дитині.
Лети, пташко, з захід сонця,
Защебечи в шибку,
Довго ж ще біля віконця
Ждать дівчину-рибку!
Дмухнув вітер, звилась пташка,
Вістоньку звістує,-
Що в Полтаві Полінашка
За татом жалкує.
24 декабря 1855 года, Харьков


III

Текла річка
Невеличка
Та й понялась морем;
Була радість,
Хоч на старість,-
Та й залилась горем!
Нема пташки
Полінашки,
Нема й співів рідних!
Полетіла,
Не схотіла
Тішити нас, бідних!
Ой ми, доню,
Твою долю
Не ганьбим, не гудим:
Будь щаслива,
Добротлива,
То й ми в добрі будем.
Твої сміхи -
Нам утіхи,
Поки тебе стане,
Твоє сонце
У віконце
І до нас загляне.
Смійся ж, серце,
Натщесерце,
Смійся і по страві:
Нехай пташку
Полінашку
Полюблять в Полтаві.
27 декабря 1855 года, Харьков


IV

В ПОЛТАВУ
á ma bien-aimée Apollinaire, sur l'oubli de son beau manchon

Tu as bien fait, ma chère fille,
D'avoir oublié ton manchon:
Le feu de ton esprit pétille
Sans la chaleur d'un vil torchon.
Les étoffes les plus coûteuses
D'un sot sont un triste ornement;
L'or et les pierreries précieuses
Pâlissent auprès d'un talent.
Lorsque d'un clavier most tu tires
Des sons vivants et mélodieux,
J'oublie la terre, et tu aspires,
Dans tes brûlants transports, aux cieux.
Ou, lorsque ta main filiale
Veut caresser mes cheveux gris,
Mon coeur bondit, mon coeur tressaille,
Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris.
Voilà tes joyaux, ta parure,
Ma chère enfant! soigne les bien,
Et que ta vertu nous assure
Et notre bonheur et le tien.
Et quand, par un sort immuable
Mon heure sonnera d'adieux.
Ange de paix! fille adorable.
Ta main me fermera les yeux.*
30 décembre 1855, Harkoff


* B ПОЛТАВУ

до любої моєї Аполлінарії
з приводу її забутої муфти
Вчинила добре ти, дитино,
Свою забувши муфту в нас:
Нащо горнутися в шматину,
Як серце гріє повсякчас!
Вдягни дурного в пишні шати
І з того буде тільки сміх,
А хто талантами багатий -
Алмази бліднуть проти них.
Коли ти клавіші торкаєш
І мелодійний будиш звук,-
До неба душу пориваєш
Від грішного падолу мук.
А як ласкавою рукою
Мені ти пестиш сивину,-
Я чую, повен супокою,
Сльозину ва щоці ясну.
Ось де оздоби найпишніші,
Моє дитя! Пильнуй же їх,
Живи в чесноті,'в милій тиші,
Батьків чаруючи своїх.
Коли ж у темну домовину
Прийде мені пора лягти,-
Закриєш очі в ту хвилину
Мені, мій янголе, лиш ти.
30 грудня 1855, Харків. Переклад М. Рильського


V

Сидить батько на лаві,
Насупивсь... сумує;
Дочка ж його в Полтаві
З хлопцями гарцює,
Виліз батько із хатини -
Дочку виглядати...
І не чувать дитини!..
Що за вража мати!
«Вертайсь, дочко, додому,
Годі гопцювати,
Годі ж сього содому
В людях виробляти!
Чи се ж таки не диво,
Та й не дивовина,
Щоб по тижню мед, пиво
Смоктала дівчина!»
«Ой я б, тату, вернулась,-
Не пускає мати;
В шість узликів стягнулась,- [36]
Хоче танцювати.
Ой я б, тату, не дуже
Тих медів бажала,
Коли ж мати... байдуже!
«Пий, дочко!» - сказала.
«Та пий,- каже,- поки п'ється!
Нехай легко там ікнеться -
І батькові, ідитині,
І в господі всій родині!
Хай цибулю батько лупить,
А нам капшук з скрині цупить
Та в Полтаву надсилає,
Поки мати тут гуляє!
Скачи ж, дочко!.. мати скаче:
Нехай дома батько плаче!..»
31 декабря 1855 г., Харьков


ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕЧІР З ТАНЦЯМИ ВОЛОДИМИРУ АЛЧУ ПР-МУ З СІМ'ЄЮ

Володьку, не казись!.. Поб'ю!
Послухай раду ти мою!
Коли не преш зо мною в сварку,
Так ти схопи своїх, Олену й Варку,
Та надвечір поки й чухрай
До нас на збіжень, ось, бач, чай,
Моя стара й дочка сказали,
Що будуть кобзи і цимбали
Дівчатам натщесерце грать
І хлопцям голод проганять.
А ти шепни Олені й Варці,
Що я од жінки вкрав калганної по чарці
Та деякий таки й курятини шматок.
Заберемось собі в куток,
Згадаємо свою родину
Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину!
16 января 1856 г., [Харків]


МОЇЙ ЖІНЦІ

(На вечір з танцями у нас 12 січня 1856)

Скачи, мати, серед хати,
Підтикай запаску!
Шахрай нитки і півмітки
За шинкарську ласку.
Хай сусідки папослідки
Дивляться й регочуть:
Поморгають, покивають
Та й пересокочуть.
Круглий, мати, щоб всім знати,
Поки ще з півжмені
Бряжчить бідних шагів мідних
В батьківській кишені!
А не стане - він достане:
Се його вже діло.
Через кладки без оглядки
Махай у шинк сміло!
А не вірять, а не мірять
Набір у шиночку -
Сунь очіпок, застав діток,
Скинь плахту й сорочку!..
Все то бридні, все то злидні:
Згине й наживеться;
А мед, пиво (тож-то й диво!)
Тільки й пить, як п'ється!..
21 января 1856 г., Харьков


ДО ЛЮБКИ

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
Чого, як молода та кізочка в бору,
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору
На липі подовбе, чи ящірка зелена
Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена,
Шукає матері, дрижить, втіка...
Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..
Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!
Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!..
Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк
З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
І славу накликать на тебе та пригоду!..
Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:
Не вік же ягоді на гілці червоніти,
Не вік при матері і дівці дівовать...
Ой час теляточко від матки одлучити!..
16 марта 1856 г.


УПАДОК ВЕКА

Печально я гляжу на наше поколенье.

Лермонтов


Як подивлюсь на хист теперішніх людців,
На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..
То, далебі, дрючок отак би і вхопив,
Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!
Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!..
Учора - байдики, сьогодні - перелоги;
Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така,
До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги!
І кат їх батька зна, над чим таким важким
Дихтовні животи вони понадривали?
Сказать би, не в примір, приміром би таким,
Що над горілкою - так ні! не коштували.
Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,
Як їх батьки колись та їх діди кругляли!..
Не вспіють квартою в ротах пополоскать,-
Вже й по-індичому в шинку заґерґотали!
З похмілля нудяться, їдять за горобця,
Об Семені дрижать, об Петрі - зранку мліють,
А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця -
Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!
Та й без пропасниці - не скілько з їх добра,
І кращих не в примір кладуть у домовині!
Худобоньки - дасть біг!., ні хати, ні двора,
В Великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині!
Та ще й яка на їх одежина стирчить!..
Як звізди на небі - на латці латка сяє;
Сорочка - решето, очкур пірнув в живіт,
Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.
І що за пляшкою придбали їх батьки,-
Вони потверезу протринькали і натще;
Не з'їли, не спили, та все, небораки,
На хмари дивлячись, здихають важче й важче!
Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!
Чи трапиться стрілять...- пшик порох на пановці!..
Уже й злякалися! беркиць... об землю ряк!
«Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!»
І все обридло їм, і все їм не в користь;
Тут не вередить їм, а там друге завадить;
Полизкають борщу, ковтнуть галушок з шість,-
Уже й кородяться, що й бабка не порадить.
І марно як жили, так марно і помруть,
Як ті на яблуні червиві скороспілки,
Що рано відцвіли та рано й опадуть,
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кості їх в одну копицю сперли,
Поверне череп їх, та в лоб ногою стук,
Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»
24 марта 1856 г., Харьков


СЫНУ МОЕМУ [37]

при посылке ему в С.-Петербург делового портфеля

Колись було,
Та вже давно -
Аж за Богдана Хміля,
Аби папір,
Черкай на спір!..
Писалось без портхвіля.
Тепер інак,
Та й мудро так:
Вся сила, бач, в портхвілях!
За те ж не лай
І вибачай,
Що пишуть, мов з похмілля!
Воно й не див!
Бо розум жив
Тогді в старій хатинці,
Тепер зійшов,
Жить перейшов
В мальованім будинці!
2 марта 1857 г., Харьков


ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125

К тебе возведох очи мои,

живущему на небеси и проч.


До тебе, господи, що там живеш на небі,
Звертаю очі я в пригоді і в потребі.
Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде,
Або як наймичка прохать до пані йде,
Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, -
Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.
Ой, змилуйсь, господи! та змилуйся ж на нас!
Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;
А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні.
Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.
18 ноября 1857 г., Харьков


ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132

Се что добро или что красно,

но еже жити братии вкупе и проч.


Нема вже й кращої людської в світі долі!
Як вкупці братики живуть по божій волі,
Так миро дороге лиснить на голові,
По Аароновій стікає бороді
І капа на його одежу саєтову,
Так аермонськая, сказать, приміром, к слову,
Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар,
Так і на їх росить із неба Божий дар.
А з ним щасливеє життя й благословення,
І буде вік в честі їх у людей імення.
7 декабря 1857 г., Харьков


ДО ВАРКИ

Ну, дядино Варко!
Прийшлось було шпарко:
Таке напало,
Опановало,
Що притьмом згинуть
І ноги одкинуть!
Груди підперло,
Нутро замерло;
Очі - цибульки,
На носі бурульки,
А з носа... крий боже!
Що й сказать не гоже:
Знай, хлюпа і плюска,
Мов в калюжі гуска!
А в пельці ж то, в пельці!
Неначе в бутельці;
Зашпунтовало,
Замуцьовало,
Що ні ковтнути,
Ані дихнути!
Так тебе скрутить,-
Аж баньки помутить,-
А в роті бридко,
Що й плямкнуть гидко:
Приміром, вівці
Стояли на днівці!..
Язик - мов з сириці,
На язиці печериці...
Така нудота,
Шо й вмерти б охота!
А тіло мліє,
В очах жовтіє,
І млосно, і нудно,
І так якось чудно:
Все б то на воміти...
От жінка й діти
Голосять: «Тату!
Покличмо в хату
Варку, то, може,
Трохи поможе!»
Покликали Варку,
Піднесли їй чарку:
Вона ж як погляне.
«Се,- каже,- погане!
Се, бач, од пристріту!
Подай воду гріту!»
Подали водиці
І кухоль з полиці.
Звернула до сходу,
Подула на воду.
Перехрестилась
І помолилась;
І над водою -
Кив головою!
Кивала-кивала,
Шептала-шептала,
Подивилась в вічі,
І сплюнувши тричі,
Та й бурх солі в склянку,
Мабуть, з хвиліжанку!
«Випий же,-каже,-
Жінка дьогтем змаже».
Випив, скривився,
Трохи не скрутився!
Бридка од одмінка!
От шмарує жінка;
Вона ж ялозить,
А тут морозить;
А піт підо мною
Ропа ропою!
Я зціплю зуби -
Трусяться губи...
Тут - гульк! - надо мною
Нічною добою
Скоїлось диво -
З сирівцю пиво!
От я й оклигав!
А то б проплигав
По пеклу довгенько...
Ну, дядино-ненько!
Воно за сю ласку
Дав би й на запаску,
Та грошей не маю,
Хіба заспіваю.
А ти, кобзарю,
Заграй про Варю!

Пісня

Ой не вода клубком крутить
В криниці й шумує.
То вдівонька сльози губить
І гірко жалкує.
Ой дарма тій воді литься
З повної криниці,
Як нікому в ній напиться
Свіжої водиці.
Нащо й слізки вдові лити,
Коли той вже в небі,
Що вмів сльози осушити
В незгоді й потребі?
Ой не горлиця ж на дубі
В діброві воркує,-
То вдова по мужі любім
Стогне і горює.
Не воркуй же ти, горленько,
Так смутно на гілці,-
Не почує твій друженько,
Захоплений в сілці!
Плакала й ти, Варю, вволю:
Мертвим сліз не треба;
Тепер дбай на дітську долю.
А долі жди з неба!
28 декабря 1857 г., Харьков


ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 139

Изми мя, господи, от человека лукава;

от мужа неправедна избави мя.


О, вирви, господи, мене з рук чоловіка,
Що шарпає мене, мов горлицю шульпіка!
І од лукавого мене ти слобони,
Бо в серці щось лихе задумують вони
І гострять на мене свої, мов стріли, зуби;
Шукають, де ступлю, вони моєї згуби.
Язик їх - патока, а думка не така -
Отрута лютая, ще гірш от мишака.
О! визволи мене од хитрих ворогів,
Що підо мною день і ніч копають рів!
Бач, притрусили, як тенета, квіточками!
Бач, під моїми, як капкан, стирчить ногами,
І, мов тим пліточкам, принаду на гачках
Розставили вони скрізь на моїх стежках!
От в смутку я й кажу; ти, госпідь мій, надія,
Рятуй! бо до землі моя приклякла шия!
Ти ж боронив мене, за мене скрізь знайшовсь,
Як з ворогами я за честь твою боровсь.
Не попусти й тепер мене ти в вражі руки,
Бо так роз'юшаться, що наберусь я муки!
А що ті брехуни на мене там несуть,-
На їх же голови ті кривди і спадуть.
Із неба угілля спаде і злих попалить,
І янгол кари їх на дно до пекла звалить.
Та вже не пановать на світі брехунам,
Не здобровать і злим, що допікають нам.
Хоч присягнуть,- їм суд у господа недовгий,
Всяк одбере своє: зобидчик, пан і вбогий.
Прославить же тебе правдивий чоловік,
І перед лицем твоїм в раю жив буде ввік.
7 декабря 1858 г., Харьков


ПОЯСНЕННЯ

застарілих та маловживаних слів

Базграти - писати, творити

Брашно - їжа, страва

Бузівок (бузимок, назимок) - однолітнє теля

Волос - пухлина

Вотще - даремно, марно

Враны - ворони, круки

Выя - шия

Габелок - шкіра з шиї коня або вола

Гостець - хронічний ревматизм суглобів

Дейко - хутко

Дзвінка - бубнова масть у картах

Дихтіти - важко дихати

Днесь - нині, сьогодні

Жовна - дятел

Збитень - гарячий напій з меду з прянощами

Звакувати - втрачати, гаяти час

Змирщини - примирення

Извет - обмова, наклеп

Калантир - карантин

Каляти - бруднити, поганити

Класы - колоски

Клезнути - вдарити по обличчю

Кляскати - хлопати, ляскати батогом

Ковы - підступи

Кородитися - скаржитися на біль

Ланіти - щоки

Лопатка - недозрілий гороховий стрючок

Наригувати (нариглювати) - надряпати, намалювати

Обрадована - кривдження, ображання

Обрящет - здобуде, знайде

Окульбачити - осідлати

Отверзты - відомі, відкриті

Панівка - частина затвора рушниці для насипання пороху

Перебендювати - капризувати, вередувати, базікати

Перелоги - судоми, корчі

Перса - груди

Пістряк - великий прищ; гриб-паразит

Поставець - посудина для пиття

Праг - поріг, ворота

Сількісь - згода, добре

Слебезувати - читати по складах, розумітися

Смежать - склепляти, стуляти

Соняшниця - спазматичні болі в животі

Сполати - прославляти

Сретенье - зустріч

Тать - злодій

Титло - титул, звання; дощечка з написом

Товаряка - рогата худоба

Філіжанка - чайна чашка

Халяндра - циганський танок

Хурдига - в'язниця

Шамкий - проворний, швидкий

Шпувати - глузувати, висміювати

Ярепудовий - проклятий, поганий

Notes

1

- Це перший твір поета українською мовою. Послання адресоване письменникові Г. Ф. Квітці-Основ'яненку (1778–1843) як одному з керівників Харківського товариства благодіяння.

(обратно)

2

- Нептун - за давньоримською міфологією, бог морської стихії.

(обратно)

3

- А сам почнеш, було, псавтир перевертати... - Псавтир (псалтир), як і в наступних рядках Ярмолай (Ірмологій), Октоїх, Часловець (Часослов) - церковні богослужебні книги.

(обратно)

4

- Тма, мна, здо - назви складів із церковнослов'янської мови.

(обратно)

5

- Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі..- Тут передається легенда про старогрецького філософа Сократа (469–399 до н. е.); засуджений політичними противниками до смертної кари, він випив отруту і вів далі розмову із своїми учнями.

(обратно)

6

- ...вірний Довгорук писульку царську рве із єдноральских рук...- Тут мається на увазі анекдот про сенатора Якова Долгорукова (1659–1720), що не раз насмілювався заперечувати Петру І з приводу його помилкових рішень.

(обратно)

7

- Йдеться про день «преподобного Олексія», 17 березня за православним календарем.

(обратно)

8

- Ви бачите, які великі прибутки має щороку з своїх морських гаваней король; отже, моя думка, якої ще ніхто не висловлював, полягає в тому, щоб усі береги Франції (річ не трудна) перетворити на чудові гавані: це могло б дати великі гроші. (Мольєр, «Докучливі», акт III, сцена III).

(обратно)

9

- Мої дні - це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, і плачу сміючись. Кохання - ці солодкі чари для багатьох сердець - було для мого серця джерелом болю та сліз. Щоби полегши свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу забавні вірші. Яка ж бо, справді, смішна наша доля! Бажаючи плакать, я смішу інших!

(обратно)

10

- Гарасько - Горацій Флакк Квінт (65–8 до н.е.), римський поет, який неодноразово підкреслював, що кожен літератор має бути надзвичайно вимогливим до себе і не повинен поспішати з публікацією своїх творів до тих пір, доки не переконається в їх художній досконалості.

(обратно)

11

- Вода шумить, вода тече, коло неї сидить Рибалка і дивиться на вудку з спокійним серцем (Гете).

(обратно)

12

- До цього рядка у першодрукові подано авторську примітку: «Кто учился у дьячка по старинному славянскому букварю, тот знает, что значит: тма, мна, здо, тло, кто, что, мню и проч. Сколько воспоминаний!..»

(обратно)

13

- Пам'ятай, що треба зберігати розум не тільки в злі, при лихих обставинах, але й в добрі (Горацій, кн. 11, ода 3).

(обратно)

14

- Не питай, не намагайся узнати, який тобі кінець дадуть боги. Левконоє, не перевіряй вавілонських чисел. (Горацій, кн. І, ода 11).

(обратно)

15

- Шанувальник богині долі, недбалий і непевний, наслідуючи поки що нерозумній мудрості, блукаю я; однак повинен повернути свій човен і правити ним.

(обратно)

16

- Микола - Лонгінов М. М. (1780–1853), високопоставлений чиновник, у 20–30-х рр. керував учбовими та благодійними закладами, які перебували у віданні імператриці. Він був покровителем Гулака-Артемовського

(обратно)

17

- Він - Лонгінов М.

(обратно)

18

- ...яку там цяцю Ви привезли....- Очевидно, йдеться про якусь нагороду від А. Вагнера

(обратно)

19

- Він і Вона - подружжя Лонгінових.

(обратно)

20

- На голос малороссийской казацкой песни: «Ой піду я до владики попа позивати...» (Примітка автора).

(обратно)

21

- Соничка - дочка П. Гулака-Артемовського.

(обратно)

22

- Абдул - Абдул Меджіт (1823–1861), турецький султан.

(обратно)

23

- Андронко - Андронников І. М. (1798–1869), командуючий одного із з'єднань російської армії, яке розгромило турецькі війська під Ахалціхе 14 листопада 1853 р.

(обратно)

24

- Нахименко - Нахімов П. С (1802–1855), видатний російський флотоводець. У бою з турками у Сінопській бухті російська ескадра під командуванням Нахімова знищила флот і берегову артилерію ворога.

(обратно)

25

- Воронець - Воронцов М. С. (1782–1856), генерал-фельдмаршал, князь, намісник Кавказу в 1844–1853 рр.

(обратно)

26

- До цього рядка в автографі подано примітку: «В замену радостного известия об этой блестящей победе П. И. Л[онгино]ва непременно требовала в ответ малороссийских стихов». П. І. Лонгінова - дружина Н. М. Лонгінова, сусіда П. Гулака-Артемовського.

(обратно)

27

- До лясу - польська ідіома, що означає втечу. До цього рядка в автографі подано пояснення: «Известно, что в разбитом корпусе Абди-паши находилось много отчаянных польских политических коноводов».

(обратно)

28

- Бебут - Бебутов В. Й. (1791–1858), російський генерал, військо якого 19 листопада 1853 р. розгромило турецький корпус під Башкадикларом (Туреччина).

(обратно)

29

- Мариця - річка в Болгарії.

(обратно)

30

- Кулевча - село у Східній Болгарії, під яким 29 травня 1829 р. відбувся бій російської армії під командуванням фельдмаршала І. І. Дибича (1785–1831) з турками, в результаті якого ворог поніс величезні втрати.

(обратно)

31

- Ацхур - турецька фортеця на Кавказі, якою російські війська оволоділи в 1828 р.

(обратно)

32

- Не посилай, султане, війська к Арпачаю...- Влітку 1807 р. біля Арпачаю на Кавказі російські війська завдали відчутного удару турецькій армії, яка відступила на Каре.

(обратно)

33

- Не накликай, султане, на руських Шаміля...- Шаміль (1797–1871), керівник визвольного руху горців Дагестану і Чечні, спрямованого проти царизму, а також місцевих феодалів. Тут ідеться про одну з поразок горців у бою з царськими військами 1845 р. під Дарго.

(обратно)

34

- Купчинов - один з близьких знайомих П. Гулака-Артемовського в Харкові.

(обратно)

35

- Аполлінарія - дочка П. Гулака-Артемовського, з 1849 р. вчилась у Полтавському інституті шляхетних дівчат.

(обратно)

36

- «Un corsage а six noeuds» [корсаж на шести вузлах] - Примітка автора.

(обратно)

37

- Син поета Й. П. Гулак-Артемовський (1828–1880) служив у Петербурзі.

(обратно)

Оглавление

  • СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ
  • ПАН ТА СОБАКА
  • СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА К[ВІТК]И
  • [ДО О. КУРДЮМОВА]
  • СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ, АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ
  • ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ
  • ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
  • ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ
  • ЦІКАВИЙ І МОВЧУН
  • ЛІКАР І ЗДОРОВ'Я
  • ТВАРДОВСЬКИЙ
  • РИБАЛКА
  • БАТЬКО ТА СИН
  • ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ
  • РИБКА
  • ДО ПАРХОМА
  • XXXIV ОДА ГОРАЦІЯ, КН. І
  • ***
  • [НА ВІД'ЇЗД ІЗ ПОЛТАВИ М. М. Л[ОНГІНОВА] 22 ТРАВНЯ 1842]
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ***
  • ЦОКОТУСІ
  • ***
  • ПЕСНЯ КОРМИЛИЦЫ СОНИЧКИ [21]
  • НА ПОБЕДЫ РУССКИХ НАД ТУРКАМИ, ОДЕРЖАННЫЕ ГЕН[ЕРАЛ]-МАЙОР[ОМ] АНДРОННИКОВЫМ В АЗИИ 14-ГО И ВИЦЕ-АДМИРАЛОМ НАХИМОВЫМ 18 НОЯБРЯ 1853 г. НА ПОРТЕ СИНОПА
  • НА РАЗБИТИЕ ГЕН[ЕРАЛ]-АД[ЪЮТАНТОМ] БЕБУТОВЫМ 19 НОЯБРЯ 1853 г. В АЗИИ 36-ТЫС [ЯЧНОГО] ТУРЕЦКОГО КОРПУСА, СОСТОЯВШЕГО ПОД НАЧАЛЬСТВОМ АБДИ-ПАШИ. ПОСЛАНИЕ П. И. Л[ОНГИНО]ВОЙ В ОТВЕТ НА ЕЕ ЗАПИСКУ С ПЕРВЫМ ИЗВЕСТИЕМ ОБ ЭТОЙ ПОБЕДЕ
  • СОВЕТ СУЛТАНУ НА ЗАТЕЮ ЕГО ПЕРЕНЕСТИ СВОЙ ДВОР, ЗНАМЯ И СОРОЧКУ МАГОМЕТА В АДРИАНОПОЛЬ
  • ПОСЛЕДНИЙ ЭКЗАМЕН, ПРОИЗВЕДЕННЫЙ МНОЮ ВОСПИТАННИЦАМ ПОЛТАВСКОГО ИНСТИТУТА В ЯНВАРЕ И ФЕВРАЛЕ 1854 г.
  • НА СМЕРТЬ Н. А. КУПЧИНОВА [34]
  • В ПОЛТАВУ, МОЕЙ МИЛОЙ ПОЛИНАШКЕ [35]
  • ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕЧІР З ТАНЦЯМИ ВОЛОДИМИРУ АЛЧУ ПР-МУ З СІМ'ЄЮ
  • МОЇЙ ЖІНЦІ
  • ДО ЛЮБКИ
  • УПАДОК ВЕКА
  • СЫНУ МОЕМУ [37]
  • ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125
  • ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132
  • ДО ВАРКИ
  • ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 139
  • ПОЯСНЕННЯ
  • *** Примечания ***