Пройдисвіт [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично

* * *

Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема, нема та й нема! Де такі тихії села? де такії поважнії, ставнії люде? Де дівчата з такими бровами?

Згадати любо, побачити мило, тільки що жити там трудно.

Оце ж то у нашому краї був хуторець собі маленький, Божовка. Хуторець стояв під дубовим гаєм, – усього п’ять хаток по горі біліло; гора зелена, низька, а попід горою річка тиха, а чиста така, що хоч чепурним в неї вдивлятись. Від хуторця один шлях вився – увивався-увивався до того дубового гаю, а другий шлях слався геть-геть по степу у село Рокочи.

Найкраща хуторянська хата стояла ближче до гаю. Гарна була хата. Коло неї садок славний, город хазяйський. Не пусто було в оборі, весело на дворі.

Жив у тій хаті господар Юхим Чабан, – славили, чоловік заможний і розумний. Жінка його вмерла давненько, йому зоставила дочку-єдиначку, Марту. Дівчині вже полічили сімнадцять років, а така викохалася дівчина, що хоч малюй, хоч цілуй.

У Божовці хати не стояли одна проти однієї, а стояли хати там урозсип; одна хата управо, друга геть уліво, одна – нижче, на півгорі, друга – вище, на самому горбочку. Від кожної хати стежки розбігалися попутані і поперепутувані, як нитки. Найближча сусіда у Чабана була Рясничка, удова з сином своїм, парубком; далі на одшибі жили Кожушки, старі одинокі люди, а ще далій убік коваль Гарбуз кував, а за ковалем хирів хромий москаль Шименко, що одслужив праву ногу не знать нащо і вислужив хрестика не знать за що.

Одного весняного дня Чабан сидів коло своєї хати на призьбі, одпочивав та журився, що йому не вродила торік пшениця, і міркував, чи вродить вона сього року. Чабан був чоловік мужніх літ, кріпкий, високий, плечатий; шия в його була довга, а голова невеличка, горда; він підголювався, і чуб сивуватий закручував за ухо; брови в його чорніли, як п’явки; погляд був соколиний, а ус такий, що вітер мав їм, як кійлом. На йому була сорочка біла полотняна – дочка її красно помережала – і білі полотняні шаровари.

Він сидів, трохи похилившись, та не так, як хиляться хиреннії люде, а так, як сама сила клониться, одпочиваючи, – сидів, і міркував, і поглядав округи себе на степ, на поля, на гай – усе розвивалося і розквітало. Сонечко не виходило з-за біло-димчастих хмарок, а було тепло та тепло, наче чулося, як трава з землі виростає. Пахло як медом солодким і первим пахучим листом. Нікого не було видко, а чутно було, як Марта співала, у військо козака випроводжала, пораючись у хаті, та чулося – коваль кував, а за гаєм лунало. Стукнули дверима у сусідчиній хаті: сусідка Рясничка вийшла з дому – жіночка жвавенька, чепурненька, кирпатенька, окатенька, а за нею парубок великого зросту, свіжий та здоровий – тільки що не говорив: «Добре їм, добре сплю, добре роблю».

Чабан їх зачув і зобачив, хоч оком не скинув і ухом не повів.

Рясничка швидко опинилася коло Чабанової хати і повіталася:

– Добридень, сусідоньку! Як вас Бог милує?

– Спасибі, – одказав їй Чабан і повітався з Рясниченком.

– Отеє як Мартуся співає! – каже Рясничка. – Пташко моя! Здорова була!

Марта почула голос і вітання, виглянула з вікна і привіталася.

– А ми оце до гаю ідемо. А ви ще не беретесь? – каже Рясничка. – Кожушки щось спізнились, та нема й коваля, нема й москаля. Чи не побрались вони поперше нас? Чи ви їх не бачили, сусідоньку?

– Ні, не бачив, – одказував Чабан.

– Коваль кує, – чуєте? – промовив Рясниченко до матусі.

– Чую, чую – кує. Якась гайна робота. Посиджу я трохи біля вас, сусідоньку.

Та й сіла біля Чабана на призьбі.

– Мартусю, виходь-бо до нас, – нехай тебе побачимо! – гукнула Рясничка.

Марта вийшла з хати і сіла коло сусіди. Рясниченко, закинувши сокиру на плече, стояв проти Чабана, а очі йому так і заводило до Марти.

Марта сиділа собі вільно, як справдешня пташка.

– Оце яка весна тепла! – каже Рясничка. – Хліб вродить. Вчора дивилась я на жита, то такі жита, що й вуж не пролізе. В мене в городі так-то гарно сходить усе! Тілько що товар в мене не дуже викрашається... а в інших товар – то як гора. Така-то вже доля моя! Що ж, у чуже щастя не вкупитись! Чи пам’ятаєте, як чоловік мій покійничок держався на світі? Як жив чоловік, то й розкоші були... та вмер чоловік. Усі помремо, а поки що треба жити.

У Ряснички річі були похопливі, бистрі, перебивчиві – розкочувались, наче те намисто порване, у всі боки й на всі сторони.

– А що, вашого наймита ще нема? – спитала вона Чабана. – Чому ж досі не йде він? Адже ж ви погодилися із ним, казали учора ввечері: він буде. Чому ж не прийшов?

– А прийде, так скаже чому, – одказав Чабан.

– Усі вони, ті наймити, однакові! Недурно-то говориться: «Наймитку! чому рано встаєш?» – «Та я, – каже, – надолужу то умиваннячком, то одяганнячком». Дякую Богові, що в мене